Шкловский Лев : другие произведения.

73-86 Кіллмайстер Збірка детективів про Ніка Картера

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  
  Шкловський Лев
  
  73-86 Кіллмайстер Збірка детективів про Ніка Картера
  
  
  
  
  73. М'ясник Белграда http://flibusta.is/b/608980/read
  Butcher of Belgrade
  74. Бригада вбивць http://flibusta.is/b/607271/read
  Assassination Brigade
  75. Ліквідатор http://flibusta.is/b/610142/read
  The Liquidator
  77. Код http://flibusta.is/b/607252/read
  The Code
  78. Агент-контр-агент http://flibusta.is/b/612843/read
  Agent Counter-Agent
  81. Кремлівська справа http://flibusta.is/b/663741/read
  The Kremlin File
  82. Іспанський зв'язок http://flibusta.is/b/607273/read
  Spanish Connection
  83. Змова голови смерті http://flibusta.is/b/607245/read
  Death's Head Conspiracy
  86. Вбивця: Кодове ім'я http://flibusta.is/b/612804/read
  Assassin: Code Name Vulture
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  М'ясник Белграда
  
  
  
  
  Анотації
  
  
  
  Вбивця на верхівці своєї кривавої професії ...
  
  
  Людина, невідома жодній професійній розвідці у світі. Натхненник приватної шпигунської мережі вартістю мільярд доларів під назвою Topcon, Inc. Садист, чия жорстока влада досягла половини земної кулі.
  
  
  В ПАРИЖІ
  
  
  Червоний перебіжчик, який мав розповісти Ніку Картеру про смертельну гру Topcon, був зарізаний, перш ніж він зміг вимовити хоч слово.
  
  
  У ЛОЗАННІ
  
  
  Красива молода німецька агентка використала всі хитрощі свого добре тренованого розуму і тіла, щоб позбавити Ніка шансів знайти Топкон.
  
  
  У МИЛАНІ
  
  
  Китайський оперативник назавжди зупинив Ніка смертельним ударом карате. Агент Chicom також полював за людиною, яка керувала Topcon.
  
  
  У ТРІСТІ
  
  
  Коханка нацистського військового злочинця залучила Ніка до вибухової гри у хованки. І поки вона відвернула Ніка убік, невловима людина №1 Topcon втік ще раз.
  
  
  У БІЛГРАДІ
  
  
  Моторошний маскарад перетворився на кошмар, коли Нік Картер нарешті виявив справжню особистість господаря Topcon!
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  
  Пролог
  
  
  Перша глава
  
  
  Другий розділ
  
  
  Третій розділ
  
  
  Четвертий розділ
  
  
  П'ятий розділ
  
  
  Шоста глава
  
  
  Сьомий розділ
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  Дев'ятий розділ
  
  
  Десята глава
  
  
  Одинадцятий розділ
  
  
  Дванадцятий розділ
  
  
  Тринадцятий розділ
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  М'ясник Белграда
  
  
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Пролог
  
  
  
  Східний експрес, як велика чорна змія, вислизнув із Міланського вокзалу. Набравши швидкість, потяг вилетів із міста в зелену італійську сільську місцевість, скиглячи по рейках, мчачи у бік Трієста.
  
  
  У купе в задній частині поїзда сидів один невисокий нервовий чоловік, з коричневою валізою біля його ніг. Його звали Карло Спінетті. Він був торговцем, який прямував додому після поїздки до далеких родичів. Дивлячись з вікна поїзда на пейзаж, що мчить, він думав, як буде радий знову побачити свою дружину і дітей. Для когось ця подорож могла бути захоплюючою, але для Карло Спінетті безперервна суєта натовпу нервувала.
  
  
  Високий чоловік відчинив двері купе і зупинився, дивлячись на Карло холодними темними очима, які, здавалося, були вирізані із чорного дерева. Його погляд упав на коричневу валізу, яку Карло не спромігся поставити на багажник. Слабка усмішка скривила куточок рота людини, а потім він пройшов решту шляху в купе і сів навпроти Карло, витягнувши перед собою довгі ноги.
  
  
  "Ви виходите в Трієсте, га?" він запитав.
  
  
  Карло Спінетті моргнув і заворушився на своєму місці. Він був здивований, дізнавшись, що цей незнайомець знає його призначення. Він сказав: "Так, а ти?"
  
  
  Чоловік продовжував усміхатися, ніби він знав про жарт, який приховували від Карло. «Я також виходжу у Трієсті».
  
  
  За п'ять хвилин у купе увійшов товстий чоловік. Він зачинив двері і притулився до неї, вивчаючи Спінетті, як це робив перший чоловік. Його погляд теж упав на сумку біля ніг Спінетті. Потім він кивнув високому чоловікові, ніби вони знали одне одного з далекого минулого.
  
  
  Інстинктивно Карло нахилився і пересунув валізу, яка, здавалося, зацікавила двох незнайомців. Він не міг пояснити їхнього інтересу. Сумка була пошарпана та зношена, і в ній не було нічого цінного, крім одягу Карло та деяких невеликих подарунків, які він віз додому своїй родині.
  
  
  "Ти теж збираєшся у Трієст?" - нервово спитав він у другого незнайомця.
  
  
  "Так." Голос був грубий і різкий. Великий чоловік опустився на місце біля першого незнайомця і схрестив руки на грудях. Він сидів мовчки, його очі були прикриті, ніби він задрімав, доки потяг рушив.
  
  
  Карло ніяково подерся. Він сказав собі, що, мабуть, уявляє загрозу, яку він відчував за їхніми випадковими словами. Обидва чоловіки були одягнені дорожче, ніж він. Їхні обличчя здавалися суворими, але вони не були схожі на злодіїв, які крали у невинних мандрівників.
  
  
  «Що з тобою, друже мій? Здається, ти трохи нервуєш», - глузливо сказав високий чоловік.
  
  
  Карло приклав палець до коміра, щоб послабити його. "Мені було цікаво - може
  
  
  бути ти мене знаєш? "
  
  
  "Ні, мій друже, я тебе не знаю".
  
  
  "У мене таке відчуття, що ви дивитеся на мене".
  
  
  "Я дивлюся на тебе, але не дивлюся", - сказав високий чоловік. Потім він засміявся.
  
  
  Нервовість Карло швидко змінилася страхом. Сказавши собі, що йому не треба залишатися тут, що він може міняти купе, він нахилився і швидко схопився за свою валізу. Але коли він почав рухатися зі свого місця, високий чоловік навпроти нього вдарив ногою і притис валізу до місця, перегороджуючи шлях Карло ногою.
  
  
  «Не залишай нас, мій друже. Нам подобається твоє суспільство», - сказав він загрозливим голосом.
  
  
  Раптом очі масивного чоловіка розплющились. Він уп'явся поглядом у Карло. «Так, сядь. І мовчи, якщо не хочеш, щоб тебе образили».
  
  
  Карло впав на своє місце. Він тремтів. Він відчув, як щось повзе по його щоці. Він змахнув його рукою, потім зрозумів, що це струмок поту.
  
  
  "Навіщо ти це робиш? Я ніколи тебе раніше не бачив. Що тобі потрібно від мене?"
  
  
  «Я сказав тобі мовчати», - прогарчав кремезний чоловік.
  
  
  Збитий з пантелику і наляканий, Карло залишався на своєму місці, поки поїзд не під'їхав до станції в Трієсті. Він був такий наляканий, що встав лише тоді, коли великий чоловік підвівся і зробив жест. «Ходімо. Ви йдете поперед нас».
  
  
  Високий чоловік заліз у пальто. Він дістав ніж із коротким широким лезом. «Ми візьмемо твою валізу, друже мій. Поводься пристойно, якщо хочеш жити».
  
  
  Карло запротестував. «У мене в валізі немає нічого цінного. Звісно, це помилка; ви помилилися".
  
  
  «У нас є потрібна людина і потрібна валіза». Гострий кінець ножа вколов шию Карло. «Заткнися та йди».
  
  
  Коли Карло повільно спускався сходами поїзда, весь у поті й тремтячи від страху, йому спало на думку, що, можливо, ці люди вб'ють його, хоч би що він робив. У його голові гриміла паніка. Він вийшов на платформу станції і його очі миттю побачили у натовпі форму поліцейського. Він інстинктивно крикнув: «Будь ласка, допоможіть мені!»
  
  
  Він побіг до поліцейського, але лезо ножа жорстоко встромилося йому в шию. Він похитнувся, задихаючись. У чому була причина? Навіщо їм була потрібна його валіза? Збитий з пантелику до кінця, він наосліп рвонувся з краю платформи і з криком, який перейшов у передсмертне ридання, звалився вниз на рейки.
  
  
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  
  На Вашингтон падав м'який дощ. Густий туман висів над містом, мов сіре пальто. Коли я визирнув із вікна свого готельного номера, я міг бачити майже так далеко, як міг покинути Пентагон. Про всяк випадок я спробував розглянути силует радянського посольства на вулиці. Мені було цікаво, чи хтось із його хлопчиків зайнятий вигадуванням проектів, які мені доручили перервати.
  
  
  Зателефонував телефон, і я швидко підійшов до нього. Я чекав повідомлення від Девіда Хока, людини, яка викликала сигнали для AX, агентства плащів та кинджалів, яке найняло мене. Робота була ризикованою, і іноді годинник був жахливим, але я познайомився з безліччю цікавих людей.
  
  
  Голос, що пролунав по лінії, належав одному з помічників Хока. «Старий на зборах, і він повідомляє, що буде пов'язаний надовго. Він каже, щоб ви взяли вихідний та поговорили з ним завтра».
  
  
  "Дякую", - сказав я і, насупившись, повісив трубку. Коли Девіда Хоука пов'язували довгі зустрічі, це означало, що з нашого боку щось пішло не так.
  
  
  Нетерпіння гризло мене, коли я зняв усе своє обладнання - люгер у наплічній кобурі, стилет у рукаві, невелику газову бомбу, яку я часто носив приклеєною до внутрішньої сторони стегна, - і ввійшов у душ. Іноді моя справа була схожа на військову: поквапся або почекай. Ось уже два дні я був у Вашингтоні, чекаючи наказів, а Хоук все ще не сказав мені, в чому річ. Коли справа дійшла до незбагненності, багато жителів Сходу могли б отримати уроки у худорлявого старого професіонала, який керував операціями AXE.
  
  
  Хоук викликав мене до столиці з Нью-Делі, де я щойно виконав завдання. Виклик було позначено як «Пріоритет 2», що означало, що термінова справа готова. Тільки інструкції Пріоритету Один могли швидше доставити агента до будинку, а Пріоритет Один був зарезервований для повідомлень, що надсилаються, коли Президент був на гарячій лінії, а Державний секретар гриз нігті до суглобів.
  
  
  Однак з моменту прибуття мені вдалося поговорити з Хоуком лише один раз, і ця розмова була короткою. Він сказав мені тільки, що у нього намічається завдання, яке було прямо в моєму провулку.
  
  
  Це, мабуть, означало, що мене можуть вбити.
  
  
  Обернувши рушник навколо талії, я слухав новини, поки голився. Тепер у світі відбувалося багато чого, чого не відбувалося раніше, і здебільшого це було не дуже добре. Поряд із похмурою погодою цього було достатньо, щоб послати відданого друга в бар за ще одним подвійним бурбоном. Але це була ніч, яку не можна було б скрасити, якби чоловік знав правильну дівчину. І я знав одну.
  
  
  Її звали Еллен. Вона працювала на одного із тих дорогих адвокатів, які спеціалізуються на розгляді справ у Верховному суді. Я не знав, наскільки він хороший як адвокат, але якщо його короткі зведення були наполовину такими ж чудовими, як його секретар, він, мабуть, ніколи не програв би справу.
  
  
  Я не бачився з Еллен майже рік, але оскільки вона знала, чим я займаюся, мені не довелося пропонувати жодних довгих пояснень, коли я дзвонив їй. Вона сказала, що відмовиться від інших планів на вечір. Я поїхав через місто до її квартири машиною, яку AX надав для мене. Туман був настільки густий, що мені доводилося рухатися зі швидкістю равлика.
  
  
  На Еллен була чорна сукня з глибоким вирізом. Вона взяла мій плащ, потім обняла мене за шию, притулилася до мене своїми повними грудьми і поцілувала мене, від якого брови статуї розтопилися б.
  
  
  "Не витрачайте час даремно", - сказав я їй.
  
  
  «З тобою ніколи нема чого втрачати. Сьогодні ти тут, завтра пішов». Вона посміхнулася до мене. "Я так розумію, ти все ще працюєш на цього мерзенного старого, Хоука?"
  
  
  "Вірно, але сьогодні я весь твій".
  
  
  Вона підняла брову. "Звучить дуже цікаво, містере Картер".
  
  
  Ми вирішили не виходити надвір. Погода була надто паршивою, і, крім того, правда полягала в тому, що ніхто з нас не хотів відходити надто далеко від спальні. Після того, як Еллен підсмажила нам товщиною біфштексів, як Sunday New York Times, ми сиділи, пили вино і говорили про те, що трапилося з нами за рік з тих пір, як ми бачилися. Вона розповіла мені про свою діяльність, і я розповів їй, де був, якщо не все, що зробив.
  
  
  Потім я поставив склянку і підійшов до неї на довгому дивані. Повільно посміхнувшись, вона допила залишок вина, а потім нахилилася, чорна сукня сповзла з її білих грудей, і поставила свій келих поруч із моїм.
  
  
  «Нарешті, Нік, – сказала вона. "Я починав думати, що ти ніколи не дійдеш до цього".
  
  
  Я тихенько засміявся і дозволив своїм пальцям ковзнути вниз по її сукні та м'якості її грудей. Її сосок був твердим та натягнутим на моїй долоні. Я поцілував її і відчув її стрімкий язик, а потім вона обернулася і впала мені на коліна.
  
  
  Затримавшись на її губах, я дослідив його, доки вона не відповіла палко. На той час, коли поцілунок закінчився, у неї перехопило подих, її груди смикали вгору і вниз.
  
  
  "Нік, це було занадто довго".
  
  
  «Так, справді, – подумав я.
  
  
  Піднявшись, я підняв її на ноги, потягнувся і розстебнув сукню ззаду. Я повільно спустив ремені з її плечей, потім оголив повні груди. Я поцілував її знову, і її руки ковзнули по моїй спині.
  
  
  "Спальня, де вона була раніше?" Я запитав.
  
  
  Вона кивнула, знову шукаючи мій рот, і я підняв її і поніс через двері до ліжка.
  
  
  "Чудово?" - Запитала я, стоячи над нею, знімаючи пальто.
  
  
  "Добре, Нік".
  
  
  Я перестав роздягатися і повісив люгер на спинку стільця. Еллен дивилася на мене темними і тліючими очима.
  
  
  «Я хотіла б, щоб ти не носив цю річ», - сказала вона. "Це нагадує мені про те, чим ви заробляєте на життя".
  
  
  "Хтось повинен це зробити".
  
  
  "Я знаю. Але це так небезпечно. Іди сюди, Нік. Поспішай. Я хочу тебе зараз".
  
  
  Коли я підійшов до неї, вона вилізла з сукні та чорних трусиків, які були всім, що вона носила під ним. Поки я пестив її внутрішню поверхню стегна, я поцілував її груди. Вона корчилася, ніби мій дотик запалив її.
  
  
  Потім я входив до неї, і вона росла піді мною, синхронізуючи свої рухи з моїми. Ми досягли кульмінації разом.
  
  
  Вона була всім, що я пам'ятав, і більше.
  
  
  Наші тіла все ще були з'єднані, коли я почув дзвінок телефону на тумбочці. Еллен скривилася, потім вилізла з-під мене і взяла слухавку. Вона прислухалася до голосу в трубці, потім засунула мені слухавку. "Це та людина".
  
  
  "Сподіваюся, я нічого не перервав", - сказав Девід Хок.
  
  
  «Ти був дуже близький», - сказав я йому. "Як ви дізналися, де я був?"
  
  
  «Обґрунтоване припущення, я вважаю, ви б назвали це, я знаю, я сказав вам взяти вихідний, Нік, але речі нарешті почали з'являтися. Я хотів би, щоб ви перейшли в магазин прямо зараз».
  
  
  Я поклав трубку
  
  
  підвівся з ліжка і знову одягнувся. "Є повідомлення для цього огидного старого?" - Запитав я Еллен, підходячи до дверей.
  
  
  "Так", - сказала вона зі слабкою усмішкою. «Скажи йому, що я думаю, що обраний ним час був просто приголомшливий».
  
  
  Дощ вщух, коли я дістався до будівлі Amalgamated Press and Wire Services на Дюпон-Серкл. Це був магазин, як назвав його Хоук, прикриття центру операцій AXE.
  
  
  Тільки вогні в офісах Хока горіли, коли я поспішав безмовним коридором. У приймальні сиділа пара чоловіків. Один із них тицьнув великим пальцем у бік інших дверей, і я увійшов і знайшов Хоука за його столом. Він виглядав так, ніби він не надто добре виспався.
  
  
  "Ну, Ніку, як минула ніч?" - спитав він сухим голосом.
  
  
  «Це було чудово, поки вона тривала». Я сів, не питаючи.
  
  
  "Я бігав від однієї чортової зустрічі до іншої, намагаючись опрацювати деталі цього вашого завдання". Зневага Хоука до бюрократії позначилося на його обличчі. «Тепер сталося дещо, що надає йому особливої терміновості. Я дам інформацію для вас сьогодні ввечері, тому що хочу, щоб ви вранці вилетіли до Парижа».
  
  
  "Що мені робити, коли я туди дістануся?"
  
  
  Хоук відчинив ящик і витягнув папку з манільського паперу. З папки він витягнув кілька фотографій. Він простягнув фотографії по столу. «Погляньте на це. Цей непоказний маленький гаджет, який ви бачите там, є надзвичайно цінним обладнанням».
  
  
  Я уважно вивчив три фотографії. «Очевидно, це електронний пристрій. Але що це ще?
  
  
  «Як ви знаєте, ми маємо дуже складну систему супутникового моніторингу. Вона набагато краща, ніж усе, що росіяни чи китайці змогли вдосконалити. Більшість успіху нашої системи - це пристрій, показаний цих фотографіях. У нього є здатність прицілюватися на крихітну рухливу мету з великої відстані та вловлювати найдрібніші звуки, що видаються цією метою”.
  
  
  "Я розумію, чому це цінно".
  
  
  Хоук зірвав обгортку із чорної сигари. «Це дозволяє нам відслідковувати все, що поради отримують від своїх супутників-шпигунів, та записувати все це для подальшого декодування. Щодо супутникової розвідки, то це найбажаніший об'єкт у світі».
  
  
  "І це не більше чоловічого кулака".
  
  
  Хоук кивнув і встромився зубами в сигару. "Це означає, що його легко вкрасти і легко приховати".
  
  
  Про решту я майже здогадувався. «Хтось з іншого боку заволодів одним із пристроїв?»
  
  
  «Ми дозволили британцям отримати кілька із них. Один був викрадений у Лондоні».
  
  
  "Російські?" Я запитав.
  
  
  «Ні, – сказав Хоук. «Але вони, чорт забирай, хотіли б його мати. Китайці також. А тепер дозвольте мені запитати вас, Нік. Що ви знаєте про організацію під назвою "Topcon"?»
  
  
  Коли я почув ім'я, я нахилився вперед. Моя реакція, мабуть, виявила мій зростаючий інтерес, тому що Хоук дозволив собі тонку і трохи стомлену посмішку.
  
  
  "Топкон", - повторив я. “Я знаю, що вона існує. Як і ви, я чую плітки про шпигунську торгівлю».
  
  
  «Це приватна та керована розвідувальна організація. Ефективна. Нещодавно вона, здавалося, виникла з нізвідки, але відразу стала чинником у шпигунській війні між Сходом і Заходом. Topcon краде секрети і продає їх за найвищою ціною. Досі крали переважно наші секрети, і переважно червоні їх купували».
  
  
  Хоук справді втомився. Він поклав незапалену сигару в попільничку і примружив очі. «Topcon - це темна організація, Нік, мабуть, згуртована і ретельно контрольована. Можливо, це найкраща приватна шпигунська організація, створена з того часу, як Гелен створив свою в Німеччині після війни. І ми не можемо ідентифікувати людину, яка її очолює. інформація про нього вислизнула від нас”.
  
  
  "Я знаю. Я міг би зробити пару зупинок практично в будь-якому великому місті Європи та повідомити адреси місцевих радянських та британських начальників розвідки, але Topcon – це зовсім інша річ. Я не можу назвати вам ім'я будь-кого, хто на них працює”.
  
  
  "І я вважаю, вам було цікаво, коли AX кине виклик цієї компанії і спробує з'ясувати, хто нею керує".
  
  
  Я посміхнувся. "Мені потрібна робота, якщо ви це маєте на увазі".
  
  
  «Нік, Topcon має дорогоцінний маленький гаджет, зображений на тих фотографіях. Вони виставили його на аукціон.
  
  
  Хоук знову відкрив папку і вийняв вирізку з газети, яку мені передав. «Перш ніж я продовжу, я хочу, щоб ви прочитали цю новину».
  
  
  Я спохмурнів, швидко переглядаючи вирізку з італійської газети. Оповідання було дуже коротким. У ньому повідомлялося про смерть зарізаного ножем мандрівника на ім'я Карло Спінетті. Вбивство було скоєно на залізничній платформі у Трієсті. Поліція
  
  
  шукали двох чоловіків, які вчинили цей злочин під час крадіжки валізи Карло Спінетті.
  
  
  "Який зв'язок між цим та іншим, що ви мені розповіли?" - Запитав я Хоука.
  
  
  «Вбивці не цікавилися вмістом валізи своєї жертви. Їм була потрібна дорожня наклейка, яка була на сумці. Наклейка, на якій ховалася мікрокрапка з цінними даними». Хоук узяв вирізку і похитав головою. "Карло Спінетті навіть не підозрював, що несе його".
  
  
  "Без його відома його використовували для транспортування вкрадених даних?"
  
  
  "Абсолютно вірно. І Topcon відповідає. Вони використовують залізницю для контрабанди інформації, для вивезення вкрадених секретів із вільного світу за залізну завісу. Вони використовують Східний експрес, що курсує з Парижа до Софії через Мілан, Трієст та Белград. Ми уважно стежили за повітряними трасами, тож вони розробили ще один транзитний шлях».
  
  
  Я поєднував різні фрагменти інформації. «І ви думаєте, що електронний пристрій, вкрадений Topcon, буде перевезений цим транзитом».
  
  
  «Більшість того, що я вам розповів, прийшла до нас від болгарського перебіжчика на ім'я Ян Скоп'є. Він повідомив нам, що Topcon має гаджет і він планує доставити його в Софію на борту Східного експресу. Один із російських людей, високопосадовець КДБ, планує зустрітися з агентом Topcon на борту поїзда, щоб домовитися про угоду до прибуття в Софію. Ви, Нік, повинні зустрітися зі Скоп'є в Парижі, отримати будь-які інші деталі та перехопити товар, перш ніж він перейде з рук до рук”.
  
  
  Я ще раз подивився на фотографії пристрою. "Добре."
  
  
  «Я привіз вас до Вашингтона з наміром доручити вам знайти монітор. Тоді я не знав, у кого він. Потім справа в Скоп'є почала ламатися, тож мені довелося відкласти рішення».
  
  
  "Я розумію. І тепер час дихає нам у шию. Я маю дістатися до пристрою раніше, ніж це зроблять росіяни».
  
  
  "Поки ви робите це, якби ви випадково розкрили дах Topcon, я був би не зовсім розчарований".
  
  
  "Я подивлюся, що я можу влаштувати". Я встав. "Які подальші інструкції?"
  
  
  «Ти виступаєш проти КДБ та Topcon. І Бог знає, хто ще міг би ще поткнутися в надії отримати цей монітор. Тож стеж за своїми кроками, Нік. Я не хотів би втратити і монітор, і тебе».
  
  
  Я пообіцяв, що намагатимусь врятувати його від цього збентеження.
  
  
  
  
  Другий розділ.
  
  
  
  
  Був кінець наступного дня, коли я прибув до аеропорту Орлі недалеко від Парижа. Погода була прохолодною, але ясною, і подорож таксі до готелю Prince de Galles на авеню Георга V, 33 була дуже приємною. Париж виглядав таким самим, за винятком постійно зростаючого руху на вулицях. На деревах, що обрамляють бульвари, росло кілька бутонів. Я з ностальгією згадав деякі з моїх улюблених вулиць: Рю Реомюр з її балконами, обробленими залізом, район Монпарнас та прекрасну Рю дю Фобур Пуассоньєр, яка вела до Фолі. Але зараз я не мав на це часу. Я мав знайти Яна Скоп'є.
  
  
  З настанням темряви мене зареєстрували у "Принцу де Галлесі". Я набрав номер Скоп'є, який він дав нам, і зателефонував йому. Його голос був низьким із сильним акцентом та напруженим.
  
  
  «Приходь на площу Трьох грацій біля Фолі», - сказав він мені. "О сьомій. Що раніше, то краще, як ви, американці, кажете». Пролунав легкий нервовий сміх. "Я буду в барі Duke's Bar, в кварталі від мого готелю".
  
  
  "Я буду там", - сказав я.
  
  
  Перед тим, як залишити готель, я перевірив «Люгер» – Вільгельміну. Я вважав, що такі запобіжні заходи були однією з причин, з яких я був ще живий, в той час як пара Killmasters, які передували мені, були перераховані як жертви холодної війни в спеціальній папці, яку Хоук зберігав у замкнутому ящику свого столу.
  
  
  Тестуючи стилет, який я назвав Хьюго, я зігнув ліву руку. Смертоносний ножик акуратно вислизнув з піхов у мою руку. Я кивнув про себе, задоволений тим, що був настільки підготовлений до того, що чекало попереду, а потім спустився сходами і вийшов на весняне сонячне світло.
  
  
  У мене був ранній обід у ресторані Chez des Anges на бульварі Латур-Мобур coq au vin, oeufs en meurette та келих чудового бургундського вина. Потім я взяв таксі до площі Республіки.
  
  
  Оскільки я знав місцевість і того вечора мені хотілося бути особливо обережним, я пройшов решту шляху пішки. На вулицях вже було багато колясок, і мені було приємно проти повз них і загубитися. Я побачив велику групу молодих людей, що полюбляють весняна ніч біля станції метро Belleville. Потім я пройшов під напіврозваленою аркою, яка колись закривала Сіте де Тревіз, і опинився на маленькій площі, яку згадував Скоп'є. Він мав вигляд старого Парижа - лавку у парку з фонтаном.
  
  
  На площі було три готелі, всі маленькі, і в одному з них був бар Duke's. Я ввійшов і озирнувся. Місце було безлюдним – очевидно, так, як цього хотів Скоп'є. Я знайшов його, що сидів за столом біля задніх дверей, що вели до задньої кімнати. Я підійшов до нього.
  
  
  «У Тюїльрі цвітуть квіти, – сказав я.
  
  
  Він вивчав моє обличчя. Це був високий худорлявий чоловік із землистим обличчям та темними колами під очима. "Буде рання весна", - обережно сказав він.
  
  
  Я сів навпроти нього за стіл. Ми були тут одні, крім офіціанта в барі. "Я Нік Картер", - сказав я. "А ви Ян Скоп'є".
  
  
  «Так. Приємно познайомитись, містере Картер». Його манери були навіть нервовішими, ніж його голос по телефону. «Ми маємо зробити цю зустріч короткою. Я вважаю, що вони довідалися, де я живу. Я не знаю, що вони мають на увазі, але не хочу, щоб вони бачили мене з вами».
  
  
  "Болгарські агенти?" Я запитав.
  
  
  "Я не впевнений. Можливо це люди Topcon. Вони ... »
  
  
  Прийшов офіціант і прийняв наше замовлення. Скоп'є почекав, поки він принесе напої, і знову пішов, перш ніж відновити обговорення.
  
  
  «За моїм готелем спостерігає чоловік, – тихо сказав він. Він подивився через плече на двері задньої кімнати, де щойно зник офіціант. Потім він повернувся до мене. «Вкрадений пристрій буде доставлено на борт Східного експресу через два дні у Лозанні, Швейцарія. Потяг зупиняється там рано-вранці».
  
  
  "Чому Лозанна?" Я запитав.
  
  
  «Штаб-квартира Topcon знаходиться у Швейцарії. Я не знаю де". Він уважно стежив за входом до зали. Офіціант повернувся до кімнати і підійшов до бару.
  
  
  "Хто нестиме вкрадений пристрій?" Я запитав.
  
  
  Це особливо велика операція для Topcon. Отже, вкрадене майно передасть голова організації».
  
  
  "А це хто?"
  
  
  Скоп'є відкрив рота, щоб щось сказати, але не зміг вимовити жодного слова. Його очі широко розплющилися, а рот розплющився ще більше. Я почув слабкий шум за дверима, що оберталися за спиною Скоп'є, і побачив, як одна з них рухалася. Щелепа Скоп'є беззвучно працювала, коли він марно хапався за місце у середині своєї спини. Потім він звалився на стіл.
  
  
  Я потяглася до Вільгельмін, встаючи з стільця. Потім я побачив маленький дротик, що стирчав зі спини Скоп'є. "Скоп'є?" - Сказав я, підводячи його голову. Але він уже був мертвий.
  
  
  У цей момент офіціант повернувся до нас і побачив, що сталося. Я проігнорував його крики й побіг через двері до маленької кухні та комори. Двері, що вели в провулок, були відчинені.
  
  
  Пройшовши через темний дверний отвір, я обережно ввійшов у провулок, тримаючи Люгер у руці. Були важкі тіні, і спочатку нічого не бачив. Потім я миттю побачив темну постать, що з'явилася на світлій вулиці.
  
  
  Я побіг по провулку і, досягнувши тротуару, зупинився і глянув праворуч. Чоловік біг кварталом, люди дивилися йому вслід.
  
  
  Я засунув у кобуру великий Люгер і рушив за ним. Він завернув за ріг, і я пішов за ним. Я наздоганяв його. Він повернув за інший кут, і ми опинилися на вулиці Бержер. Сліпучі неонові вогні виринали в темряві. Чоловік все ще біг попереду. Я продовжував тікати за ним. Туристи та корінні парижани зупинялися і дивилися. Чоловік зник у вузькому провулку, і я знову втратив його.
  
  
  Я підбіг до виходу надвір і заглянув у темряву. Його ніде не було видно. Я бачив тільки дверні прорізи, пару провулків і ще один провулок, що перетинається. Я знову витяг Вільгельміну і пішов обережніше. Він міг бути де завгодно, і я мав недолік у тому, що мені довелося йти за ним побоюючись потрапити в засідку.
  
  
  Проходячи повз, я перевіряв кожен дверний отвір. Усі вони були порожні. Цілком можливо, що він дістався вулиці, що перетинається, перш ніж я дістався до кута. Я пройшов провулок і нічого в ньому не побачив. Я повільно перейшов до наступного, тепер я впевнений, що втратив його.
  
  
  Коли я зайшов у провулок, поряд зі мною стався якийсь рух. Щось сильно вдарило моє праве зап'ястя, і я втратив Вільгельміну. Великі руки схопили мене і збили з ніг, я вдарився об камінь, пошкодивши спину та плече.
  
  
  Піднявши очі, я побачив, що наді мною стоять дві постаті. Одним був худорлявий вусатий чоловік, за яким я гнався вулицями Парижа, а поряд з ним був його великий, лисий, неповороткий товариш, людина, яка вдарила мене шматком дошки і повалила на землю. Тонкий тримав у руці шматок залізної труби завдовжки півтора фути. Я подумав, чи не заманили вони мене сюди, щоб убити.
  
  
  "Хто ти?" Я запитав
  
  
  , сподіваючись зупинити їх. "Чому ти вбив Скоп'є?"
  
  
  "Ca ne vous regarde pas", - сказав здоров'я, сказавши мені, що це не моя справа.
  
  
  «Депеш-ву», - додав інший, закликаючи здорованя продовжувати.
  
  
  Він зробив. Він ударив мене по обличчю черевиком із шипами. Я схопився за ступню і зупинив її, щоб вона не розбила голову. Я сильно зігнувся, перекочуючись, щоб зберегти тиск на його ногу. За мить він зламав кісточку і пролунав тріск кістки. Він крикнув і вдарився об тротуар.
  
  
  Жорсткий замахнувся на мене трубою, і коли я відкотився, вона голосно тріснула об бруківку поряд зі мною. Труба знову опустилася, але цього разу я схопився за неї і потяг. Він упав на мене згори, втративши трубу. Потім він спробував звільнитися, але поки він кидався, я порізав його шию і почув тріск кістки. Він був мертвий, коли вдарився об тротуар.
  
  
  Коли я піднявся на ноги, здорованя намагався повернутися в гру. Як тільки він спробував стати на одне коліно, я вдарив його по голові, і він звалився на тротуар. Мертвий.
  
  
  Я пошукав і знайшов Вільгельміну, потім почав ритися в їхніх кишенях. Не було жодних посвідчень особи. Оскільки вони говорили французькою, я подумав, що ймовірніше, що це були люди Topcon зі Швейцарії, а не болгарські агенти. Ян Скоп'є зізнався AX, що працював на КДБ та Topcon і допомагав спланувати крадіжку монітора. Коли Скоп'є дезертував, Топкон або КДБ довелося його заткнути. Очевидно, це була робота Topcon.
  
  
  Я вже майже розчарувався у пошуках чогось цінного на тілах, коли виявив у кишені худорлявого чоловіка клаптик м'ятого паперу. Це було французькою: Клаус Пфафф. Gasthaus Liucerne, L. Minuit le deuze.
  
  
  Я помітив бирку на внутрішній стороні його куртки; на ньому були ініціали HD Сунувши листок у кишеню, я уважно оглянув зовнішність худорлявого чоловіка. Потім я поспішив у тіні паризької ночі.
  
  
  
  
  Третій розділ
  
  
  
  
  Наступного ранку я перевірив кілька невеликих готелів у Сіті де Тревіз, і на третій зупинці мені пощастило. Позавчора зареєструвалися двоє чоловіків. Один був худорлявим, а інший великим. Худий чоловік увійшов до системи як Анрі Депе, ім'я, яке збігалося з ініціалами на його куртці. Великого звали Наварро.
  
  
  Я міг зробити деякі припущення, поєднавши свої шматки інформації. Депе мав з'явитися до людини на ім'я Клаус Пфафф після того, як позбувся Скоп'є і мене. Літера L після gasthaus у записці, ймовірно, означала Лозанну. Принаймні я так припускав. Депе мав зустрітися з Пфаффом у призначений час, опівночі, і розповісти йому, як усе пройшло тут, у Парижі. Імовірно, тоді Пфафф підпорядковуватиметься главі Topcon. Якщо сам Пфафф не був великою людиною.
  
  
  Для мене був зрозумілим образ дій. Я поїду до Лозанни, бо саме там украдений монітор потрапить на борт Східного експресу. І я зустрів би Пфаффа замість Депе. Якби сам Пфафф не був керівником Topcon, який возив пристрій у поїзді, він, ймовірно, знав би особу лідера. Можливо, я зможу переконати його розкрити цю таємну особу.
  
  
  Я міг би сісти на Східний експрес у Парижі на Ліонському вокзалі, але оскільки я розраховував провести на борту деякий час пізніше, і оскільки час мав значення, я найняв машину, щоб поїхати в Лозанну. Я взяв напрокат Mercedes-Benz 280SL, жовтий спортивний, від якого ще пахло новим запахом. До пізнього ранку я був поза Парижем і прямував до Труа та Діжона. Погода потепліла, їхати було приємно. Сільська місцевість була горбиста і зелена, але в міру наближення до Швейцарії вона ставала все більш горбиста.
  
  
  У середині дня я переїхав до Швейцарії, і дорога на якийсь час стала вузькою та звивистою. Вдалині показувалися снігові піки, але вони залишалися на задньому плані всю дорогу, що залишилася. Недалеко від Лозанни серед покритих травою пагорбів на околицях я помітив машину, яка зламалася на узбіччі дороги. Під його капюшон зазирала дівчина. Я зупинився та запропонував свою допомогу.
  
  
  "Щось я можу зробити?" - Запитав я, підходячи до яскраво-синього Lotus Plus 2.
  
  
  Вона підвела очі і пильно подивилася на мене. Це була красива довгонога блондинка у шкіряній міні-спідниці та чоботях. Її волосся було не до плечей і виглядало розпатланим. Після того, як вона на мить зосередилася на мені, її обличчя засяяло.
  
  
  "Нік!" вона сказала. "Нік Картер!"
  
  
  Тепер настала моя черга ще раз поглянути. "Боюсь, у тебе є перевага", - невпевнено сказав я. "Я не вірю ..."
  
  
  "Бонн, минулого року приблизно в цей же час", - сказала вона з німецьким акцентом. «Справа Гронінгу. Нік, ти не пам'ятаєш!
  
  
  
  Потім я також згадав. "Урсула?"
  
  
  Вона посміхнулася широкою сексуальною усмішкою.
  
  
  "Урсула Бергман", - додав я.
  
  
  "Так", - відповіла вона з усмішкою, що походить від її прекрасного обличчя. "Як мило з твого боку прийти, просто щоб допомогти старому другові в біді".
  
  
  «У вас у Бонні було каштанове волосся, – сказав я. «Коротке каштанове волосся. І карі очі».
  
  
  «Це моє справжнє волосся», - сказала вона, торкаючись лляних пасм. "І очі були контактними лінзами".
  
  
  Урсула мелодійно засміялася. Минулого року ми разом працювали близько тижня в Бонні та Гамбурзі, щоб зібрати інформацію про німця лівого штибу на ім'я Карла Гронінга, якого підозрювали в передачі західної німецької військової інформації певним особам у Східному Берліні. І тут Урсула виконувала спеціальне завдання. Її регулярна робота полягала у підрозділі розвідки Західної Німеччини, який займався виключно відстеженням та затриманням колишніх нацистів, які вчинили військові злочини. Це все, що Ейкс розповіла мені про неї, і я не мав можливості дізнатися більше.
  
  
  "Я перестав стежити за справою Гронінга після того, як мене передзвонили до Вашингтона", - сказав я. «Суди в Бонні визнали його винним за висунутими звинуваченнями?»
  
  
  Вона самовдоволено кивнула. «В даний час він бавить час у німецькій в'язниці».
  
  
  "Добре. Тобі подобається час від часу чути про щасливі кінці цих справ. Що ти робиш у Швейцарії, Урсуло, чи мені не слід питати?
  
  
  Вона знизала своїми прекрасними плечима. "Теж саме".
  
  
  "Я бачу."
  
  
  "А що ви робите у Швейцарії?"
  
  
  Я посміхнувся. "Теж саме".
  
  
  Ми обидва засміялися. Приємно було знову побачитись один з одним. "Що не так із лотосом?"
  
  
  «Боюсь, машині капут, Нік. Як ти думаєш, я можу просити підкинути мене до міста?
  
  
  "Із задоволенням", - відповів я.
  
  
  Ми сіли в "мерседес", я виїхав на дорогу і подався до міста. Після того, як я набрав обертів, я подивився на неї, поки вона продовжувала говорити про Карла Гронінга, і побачив, як її груди впиралися в блузку з джерсі і як міні-спідниця піднімалася високо на її довгі повні стегна. Урсула розквітла з того часу, як я познайомився з нею в Бонні, і результат був вражаючим.
  
  
  "Ви зупиняєтеся у Лозанні?" - запитала Урсула, коли я перейшов на звивисте зниження. Перед нами відкрилася панорама Лозанни, містечка, що на пагорбах із плямами снігу від недавніх зимових снігопадів над ним.
  
  
  "Тільки сьогодні ввечері", - сказав я. «Може, ми могли б зібратися разом, щоб випити в якомусь скромному маленькому ратскелері».
  
  
  «О, мені це дуже сподобалося б. Але сьогодні я зайнята, і я маю поїхати завтра вранці».
  
  
  "Як ви думаєте, ваша машина на той час буде готова?"
  
  
  "Я їду на поїзді вранці", - сказала вона.
  
  
  Наступного ранку з Лозанни вирушив лише один поїзд, і це був мій поїзд, Східний експрес. "Як цікаво", - прокоментував я. «Я теж їду поїздом завтра вранці».
  
  
  Вона глянула на мене своїми ясними блакитними очима. Ми обидва оцінювали значущість цього збігу. Якби ми не працювали разом, якби ми не були знайомі з роботодавцями один одного, ми обидва були б підозрілими. Але я бачив Урсулу Бергман на роботі і довіряв своїй думці, що вона не була подвійним агентом.
  
  
  Вона вже ухвалила рішення. Її очі блиснули щирою дружелюбністю. «Ну це дуже мило, Нік. Ми зможемо випити разом на борту».
  
  
  "Я з нетерпінням чекаю цього". Я посміхнувся.
  
  
  Коли ми приїхали до міста, я висадив Урсулу біля готелю de la Paix на авеню Б. Констан, у самому центрі міста, а потім поїхав у невинний маленький пансіон на площі Сен-Франсуа.
  
  
  Коли я дістався до своєї кімнати, відкрив свій багаж і почав готуватися до зустрічі. Я збирався зробити з себе Анрі Депе, і мені довелося зробити це з пам'яті.
  
  
  Я дістав кейс, який мені подарували хлопці з відділу спецефектів та монтажу. Це був комплект маскування, причому дуже винахідливий. Сам Хоук багато зібрав разом - свого часу він був експертом у маскуванні. У набір входили смужки пластикової «шкіри» та різнокольорові контактні лінзи, перуки та накладки, а також безліч різних відтінків макіяжу. Були навіть пластикові шрами, які можна було прикріпити до будь-якої частини обличчя чи тіла.
  
  
  Ставлю набір перед дзеркалом туалетного столика. Спочатку я застосував пластикову «шкіру», нарощуючи шари, щоб потовстіти перенісся і подовжити кінчик. Потім я накачав вилиці, щоб щоки виглядали запалими під наростом. Після того, як я подовжив мочки вух і підборіддя, моє обличчя почало нагадувати обличчя Депеу. Потім нанесла макіяж, що відповідає його кольору, одягла коричневі контактні лінзи та обрала світло-коричневу перуку. Я подивився на себе
  
  
  в дзеркало. Я б не зійшов за Депе, якби хтось придивився надто уважно, але я можу на мить обдурити Пфаффа.
  
  
  Об одинадцятій тридцять я поїхав через міст Бессер на рю де ла Каролін у гостьовий будинок Люцерн. Коли я увійшов, мені було шкода, що там було півдюжини відвідувачів.
  
  
  Я не мав можливості дізнатися, як виглядав Клаус Пфафф. Я міг тільки сподіватися, що я переміг його там і що коли він приїде, він дізнається моє псевдо-Депе обличчя.
  
  
  Прийшло дванадцята година, час зустрічі, і нічого не сталося. Увійшла молода пара студентів і зайняла стіл попереду, я попросив стіл у задній частині кімнати, обличчям до дверей. Після цього прийшли п'ять, а потім десять. Я починав думати, що Пфафф не збирається показуватись або що він уже був там. Була лише одна людина, і це був пузатий німець. Я не думав, що він може бути Пфафф. Прийшла ціла група нових клієнтів і в закладі кипіло. Я не мав жодного уявлення, як вчиню з Пфаффом у таких обставинах. Прийшло чверть на дванадцяту, і я був змушений замовити бутерброд і пиво. Відразу після того, як офіціант приніс моє замовлення, двері відчинилися, і увійшов невисокий худорлявий чоловік. Під його піджаком, схоже, була опуклість. Він зупинився просто біля дверей і озирнувся. Коли його очі знайшли мене, він попрямував прямо до мого столика. Це мав бути Клаус Пфафф.
  
  
  Він зупинився біля мого столу і знову оглянув кімнату, перш ніж сісти. Це був нервовий чоловік із зачесаним світлим волоссям і тонким шрамом на лівому вусі. "Bonjour, Клаус", - сказав я йому.
  
  
  Він сів навпроти мене. «Вибач, що запізнився», - сказав він. «І, будь ласка, говоріть англійською. Ви знаєте правила».
  
  
  Він ще не дивився прямо на мене, і я був йому вдячний. Повернувся офіціант і взяв у Пфаффа замовлення тушкованої ковбаси та квашеної капусти. Поки це відбувалося, я витяг Вільгельміну з кишені піджака і націлив Люгер на Пфаффа. Пістолет ще ніхто не бачив.
  
  
  Офіціант пішов. Пфафф глянув на мене, а потім зазирнув через плече. "Добре. Що трапилося в Парижі?"
  
  
  Коли я готувався до цієї зустрічі, мені спало на думку, що Пфафф міг бути просто главою Topcon, тим, хто мав нести вкрадені речі. Але тепер, коли я побачив його перед собою, я зрозумів, що він не може бути лідером.
  
  
  «У Парижі сталося чимало всього, - сказав я.
  
  
  Мій голос вразив його. Він уперше зосередився на моєму обличчі, і його очі звузилися. Я бачив, як вони оцінили мене. Потім його обличчя змінилося, коли він знову глянув на моє обличчя.
  
  
  "Ні, я не Анрі Депе", - сказав я.
  
  
  Гнів і страх явно відбивалися на його вузькому обличчі. "Що це?" – тихо спитав він.
  
  
  «Звідки я прийшов, ми називаємо це правдою чи наслідками».
  
  
  "Хто ти? Де Анрі?"
  
  
  «Анрі мертвий, – сказав я. "І я вбив його".
  
  
  Його очі ще більше опустилися, а куточки рота трохи смикали. «Я не знаю, правду ви кажете чи ні. Я йду. Моя зустріч була з Депе».
  
  
  Він почав підводитися, але я зупинив його.
  
  
  "Я б не став цього робити", - попередив я.
  
  
  Він вагався, все ще сидячи на стільці. Його погляд упав на мою праву руку, яка тримала Люгер під столом.
  
  
  "Так", - тихо сказав я. «Я тримаю на спрямований на тебе пістолет. І я маю намір використати його, якщо ти встанеш із цього стільця».
  
  
  Пфафф проковтнув і глянув мені в обличчя. Я бачив, як працює його розум, намагаючись зрозуміти хто я, і намагаючись оцінити свою мету. «Ви не наважилися б стріляти тут із рушниці», - сказав він.
  
  
  "Я можу пройти через чорний хід протягом п'ятнадцяти секунд після того, як ви впадете на підлогу". Я сподівався, що він прийме блеф. «А зовні на мене чекають друзі. Хочеш спробувати мене?
  
  
  Гнів на його обличчі зник; страх узяв її під контроль. Він не був хоробрим чоловіком, що було добре для мене.
  
  
  "Що ти хочеш?" він запитав.
  
  
  "Інформації."
  
  
  Він нервово засміявся. «Туристичне бюро знаходиться далі вулицею».
  
  
  Я зітхнув. «Будь скромний зі мною, я тобі голову відірву».
  
  
  Його усмішка зникла. "Якого роду інформація вам потрібна?"
  
  
  "Думаю, нам краще обговорити це наодинці", - сказав я. Вільною рукою я поліз у кишеню куртки та кинув на стіл пачку швейцарських франків для оплати наших замовлень. "Їжа на мені", - сказав я з легкою усмішкою. «А тепер я хочу, щоб ви підвелися і дуже повільно підійшли до головного входу. Я буду за вами, і цей пістолет буде спрямований вам у спину. Коли ми вийдемо на вулицю, я дам вам подальші інструкції. . "
  
  
  Він заявив. - "Як ти думаєш, тобі вдасться уникнути покарання за цю дурість?"
  
  
  "Тобі краще на мене сподіватися".
  
  
  Я засунув Вільгельміну в кишеню, і ми
  
  
  вийшли назовні. Я провів його до "мерседеса" і звелів сісти на місце водія. Я сів поруч із ним, підкинув йому ключі і сказав, щоб він їхав до околиці міста.
  
  
  Пфафф тепер дуже злякався. Але він в'їхав на машині в зелені пагорби, як я наказав. Я спрямував його на ґрунтову дорогу, яка йшла направо до дерев, і наказав йому зупинитися, коли нас не буде видно з головної дороги. Коли мотор був вимкнений, я повернувся і направив Люгер йому в голову.
  
  
  "Ви робите самогубство за допомогою цього фарсу", - голосно сказав він.
  
  
  "Тому що ваші дружки з Topcon дістануть мені?"
  
  
  Його губи стиснулися. Це був перший раз, коли я згадав про організацію. "Це правильно", - категорично сказав він.
  
  
  «Побачимо, а поки ти збираєшся співпрацювати зі мною, чи не так?»
  
  
  "Що ти хочеш дізнатися?"
  
  
  «Я хочу знати, хто сідає до Східного експресу завтра вранці».
  
  
  "Багато людей."
  
  
  "Я вже знаю, що начальник Topcon збирається особисто перевезти вкрадений пристрій у поїзд", - сказав я. "Але ви можете сказати мені, хто він, і дати мені його опис".
  
  
  «Ви, мабуть, збожеволіли». Він виглядав недовірливим.
  
  
  Я не був налаштований на образи. Я опустив люгер збоку на його обличчя. Він хмикнув і впав від удару, по його щоці текла кров. Його дихання стало поверховим, коли він схопився за рану.
  
  
  "Я не хочу більше так говорити", - прогарчав я йому. «Я хочу отримати відповіді на запитання, які ставлю тобі. І тобі краще почати говорити швидше».
  
  
  "Добре", - нарешті погодився він. "Можу я викурити цигарку?"
  
  
  Я вагався. "Успішувати." Я уважно спостерігав, як він дістав одну і запалив її. Він відкрив попільничку на панелі приладів і вставив у неї сірник.
  
  
  "Ви гарантуєте мою безпеку, якщо я співпрацюватиму з вами?" - спитав він, все ще тримаючись за попільничку.
  
  
  "Це правильно."
  
  
  «Тоді я дам тобі ім'я, яке хочеш. Це…»
  
  
  Але Пфафф не збирався мені нічого розповідати. Його рука звільнила фіксатор попільнички та витягла її з панелі приладів. Він кинув мені в обличчя вантаж попелу.
  
  
  Коли мої очі були сповнені попелу, він ударив мене по правій руці і з силою відкинув її убік. Для маленької людини він мав багато сил. Потім двері машини були відчинені, і Пфафф вибіг з машини.
  
  
  Я вилаявся вголос, прочищаючи очі. Я все ще тримав Люгер. Я виліз із машини. До цього моменту мої очі були досить зрозумілі, щоб розглянути Пфаффа, який стрімко біжить до головної дороги.
  
  
  "Стоп!" Я кричав, але він продовжував рухатись. Я вистрілив йому в ноги. "Люгер" заревів, і куля влучила в ноги Пфаффу. Я схибив.
  
  
  Пфафф повернувся і пірнув у дерева ліворуч від ґрунтової дороги. Я побіг за ним.
  
  
  Я зняв з плеча пістолет Пфаффа, коли він сідав у Мерседес, так що я вирішив, що у мене є перевага, але помилявся. Коли я вийшов на невелику галявину, з боку Пфаффа пролунав постріл і просвистів повз моє вухо. Мабуть, десь за нього був захований невеликий пістолет.
  
  
  Коли я пірнув за товсту сосну, я почув, як Пфафф рухається попереду. Я почав обережніше. Я засунув «люгер» у кобуру, бо ми були зовсім поруч із головною дорогою, і я не хотів додавати свою стрілянину до галасу. Крім того, я хотів живого Пфаффа.
  
  
  Ще через двадцять ярдів, коли я подумав, що, можливо, втратив його, Пфафф вирвався з укриття неподалік мене і побіг через галявину. Я вирішив бути менш обережним. Я кинувся за ним, сподіваючись, що він не почує мене, поки не стане надто пізно. Коли я наблизився до нього на відстані двадцяти футів, він повернувся і побачив мене. Він тільки-но підняв маленький пістолет, щоб прицілитися, коли я вдарив його в районі талії в сонячне сплетіння.
  
  
  Пістолет вистрілив двічі, обидва рази промахнувшись повз мене, коли ми впали на землю. Кілька разів прокотилися. Потім я схопив його руку з пістолетом, і ми обоє насилу піднялися на ноги. Я вдарив Пфаффа кулаком по обличчю і повернув руку з пістолетом. Він випав із його рук.
  
  
  Але Пфафф не мав наміру здаватися. Він різко підняв коліно мені в пах. Поки я оговтався від удару, він вирвався, повернувся і знову побіг.
  
  
  Я подолав біль у животі і рушив за ним. Ми прорізали підлісок та гілки дерев. Я вигравав від нього щохвилини. Потім я знову кинувся на нього. Ми обидва впали, мої руки схопили його, а його кулаки вдарили мене по обличчю та голові. Ми врізалися в сухе дерево, яке звалилося від нашого удару. Тепер я добре тримав цього чоловіка, але він все ще бився руками. Потім я вдарив його кулаком по обличчю, і він упав на землю.
  
  
  «А тепер, чорт забирай, скажи мені ім'я», - зажадав я, затамувавши подих.
  
  
  Пфафф поліз у кишеню. Я ставив питання, чому
  
  
  Цього разу він вигадав нову зброю. Я зрушив передпліччя і дозволив стилету впасти мені на долоню, коли рука Пфаффа вийшла з кишені і підійшла до рота.
  
  
  Мені знадобилася частка секунди, щоб зрозуміти, що відбувається. Пфафф, знаючи, що йому кінець, вставив собі в рот капсулу з ціанідом. Він прикусив її.
  
  
  Я кинув стилет на землю і впав поруч із ним навколішки. Я схопився за його щелепу і спробував відкрити її, але моя спроба не мала успіху.
  
  
  Потім усе було скінчено. Очі Пфаффа розширилися, і я відчув, як його тіло напружилося в моїх руках. Я відпустив його щелепу, і вона відкрилася. Був неприємний запах. Потім я побачив крихітну цівку крові в куточку його рота і розбите скло його мовою. Поступово його обличчя стало темнішим.
  
  
  Клаус Пфафф був мертвий.
  
  
  
  Четвертий розділ
  
  
  
  
  Дизельний двигун Східного експресу майже безшумно в'їхав на станцію Лозанни, коли сонце вже піднімалося за далекий пагорб. На платформі мало людей. Я дивився, як потяг із гуркотом зупинився, і прочитав напис на бортах вагонів: ПАРИЖ ЛОЗАННА МИЛАНО ТРІЕСТ БЕЛГРАД СОФІЯ СТАМБУЛ. Це були екзотичні імена, і вони пробудили в пам'яті багато моїх минулих завдань.
  
  
  Потяг зупинився і кілька пасажирів вийшли з нього. На той час на платформі зібрався великий натовп, щоб піднятися на борт. Я недбало оглянув обличчя. Одним із них могла бути людина з монітором, якщо тільки зникнення Клауса Пфаффа не змусило Topcon двічі подумати перед переміщенням пристрою в цьому поїзді. Але я не думав. Зважаючи на все, у цьому поїзді вже були заплановані зустрічі та справи з КДБ. Ці плани не можна було так легко змінити.
  
  
  Ще раз глянувши на навколишні обличчя, я взяв свій багаж і почав сідати в поїзд. Потім я почув голос позаду себе.
  
  
  «Доброго ранку, Нік».
  
  
  Я обернувся і побачив Урсулу Бергман. «Guten morgen, Урсуло, - сказав я.
  
  
  "Вам сподобався вечір у Лозанні?"
  
  
  «Було приємно тихо», - збрехав я. Я помітив, що незважаючи на усмішку, сьогодні обличчя Урсули змінилося. Там була напруга, якої раніше не було. «Послухайте, я чув, у нас вагон-ресторан до Мілана. Чи можу я пригостити вас сніданком на борту?»
  
  
  Вона вагалася лише мить, а потім широко посміхнулася до мене. "Я б хотіла цього".
  
  
  Під час посадки я намагався глянути на більшість пасажирів, які сіли, але це було дуже складно. Через півгодини ми тихенько виїхали до сільської місцевості Швейцарії і невдовзі вже на добрій швидкості побігли зеленими пагорбами. Ми з Урсулою зустрілися у вагоні-ресторані о восьмій тридцять, і у нас не було проблем з отриманням столика.
  
  
  "Швейцарський пейзаж фантастичний, чи не так?" Я вів світську розмову.
  
  
  Урсула здавалася стурбованою. "О так", - відповіла вона з помилковим ентузіазмом.
  
  
  "Тут дуже схоже на Баварію", - продовжив я.
  
  
  Вона мене не чула. «О. Є схожість. Тепер я бачу".
  
  
  Я ніжно посміхнувся їй. "Урсула, щось не так, чи не так?"
  
  
  Вона швидко глянула на мене серйозними блакитними очима. «Я не знаю, чи я хочу втягнути тебе в мої проблеми, Нік. Зрештою, тобі треба турбуватися про свою справу».
  
  
  Я взяв її за руку. «Слухай, якщо в тебе проблеми, може, я зможу чимось допомогти. Моя душа належить AX, але вони можуть приділити мені півгодини або близько того».
  
  
  Вона підвела очі і посміхнулася невеликому жарту. «Вчора ввечері я мав зустрітися із чоловіком. Ще один агент нашої організації. Він мав сісти на поїзд у Лозанні зі мною, і ми мали... разом виконувати завдання».
  
  
  "І він не сів?"
  
  
  Її голос став напруженим від гніву. "Він ... я знайшла його в номері готелю ..."
  
  
  От і все. Урсула та її колега-агент, очевидно, переслідували ще одного зі своїх численних колишніх нацистів, і напарник підійшов надто близько до їхньої видобутку і сам став жертвою. "Це був один із ваших друзів з Третього рейху?" Я запитав.
  
  
  Вона глянула нагору, і її очі сказали мені, що так. «Я не налякана, Нік. Мій колега-агент був призначений на цю справу тільки для підтримки мене. На жаль, його, мабуть, дізналися. Я не думаю, що вони знають, хто я».
  
  
  «Я не хочу вникати у речі, про які ви мені не повинні розповідати. Але я думаю, ми можемо трохи послабити правила. Ви шукаєте військового злочинця і очікуєте, що він опиниться у цьому поїзді. правильно?"
  
  
  "Інформатор сказав нам, що він буде тут".
  
  
  "Чи можете ви отримати іншу допомогу, якщо вона вам знадобиться?"
  
  
  «Жодних шансів. Не так швидко. Але я казав собі, що, можливо, я міг би розраховувати на вашу допомогу у разі ситуації».
  
  
  Я запевнив її. "Ви можете розраховувати на це",
  
  
  
  Урсула кивнула головою. Вона була крутим агентом. Вона мала великий досвід роботи з «мокрими справами» - як їх так добре описали російські - які були пов'язані з розвідувальною роботою.
  
  
  Офіціант приніс тост та каву і пішов. Я глянув у прохід і побачив східну людину, що сидить на самоті, очевидно китайця. Він знову глянув на мене, а потім швидко перекинув увагу на свій сніданок.
  
  
  Думаючи, чи може китаєць бути професіоналом, я пошукав у пам'яті ім'я, яке могло б відповідати його пухкій особі. Мій бос Хоук дуже наполягав на певних запобіжних заходах, які він називав основами нашої торгівлі, одна з яких полягала в тому, щоб агенти мого рангу періодично вивчали файли активних агентів іншої сторони. Отже, я носив із собою цілий банк пам'яті.
  
  
  У цьому випадку мені не вдалося вигадати ім'я. Я не міг дізнатися про китайців. Це не виключало його як супротивника. Він міг бути нещодавно завербованим у розвідку, кимось, хто став активним з того часу, як я востаннє робив домашнє завдання. Наскільки мені відомо, він міг бути пов'язаний з Topcon.
  
  
  Інша людина, західна, увійшла і приєдналася до китайця. Я з цікавістю спостерігав за ними, гадаючи, про що вони говорять. Цікавість могла вбити кота, але нікому у моєму бізнесі вона не зашкодила. Відсутність цікавості іноді виявлялася фатальною.
  
  
  Я зробив ковток кави і дивився, як у вагон-ресторан увійшла нова пара. Вони пройшли проходом і сіли за столик поряд з тим, де я сиділа з Урсулою. Жінці було близько тридцяти, з темно-каштановим волоссям та гарною фігурою. Чоловік був середнього зросту, з каштановим волоссям і сильним підборіддям під видатним носом.
  
  
  "Що це, Нік?" - Запитала Урсула.
  
  
  Я похитав головою. "Нічого." Мій банк пам'яті щойно виявив щось у людині з видатним носом. Його звали Іван Луб'янка і він був агентом КДБ.
  
  
  Зараз я викинув із голови китайця та його товариша. Поява Луб'янки щось означала. Він був високопосадовцем КДБ, тип людини, яку росіяни послали б для переговорів з такою організацією, як Topcon.
  
  
  Луб'янка та жінка з ним, схоже, переживали формальні незручності, якими обмінювалися незнайомці. Його та її поведінка вказувала на те, що вони щойно зустрілися.
  
  
  У кишені у мене був маленький мікрофон. Мені хотілося, щоб він прилип до столу, за яким сидять Луб'янка та жінка, і щоб я повернувся у своє купе і слухав їхню розмову. Я був певен, що це буде дуже цікаво.
  
  
  "Ти знаєш цю людину, Нік?" - Запитала мене Урсула.
  
  
  "Він виглядає трохи знайомим". Я відштовхнув її. Вона мала достатньо приводів для занепокоєння.
  
  
  "Можливо, тебе цікавить жінка", - запропонувала вона, показуючи мені тінь посмішки.
  
  
  "Навряд чи", - запевнила я її. "Вона не може тримати свічку перед тобою".
  
  
  Принаймні це було правдою. Один із приємних спогадів про моє минуле знайомство з Урсулою включало коротку паузу в спальні.
  
  
  Мабуть така сама думка спала на думку німецькій дівчині. Вона м'яко засміялася, потяглася через стіл і торкнулася моєї руки. "Шкода, що це відрядження, Нік".
  
  
  «Можливо, це буде не лише бізнес. Я ще можу зняти з тебе одяг», – сказав я.
  
  
  Поки ми розмовляли, я все ще дивився Луб'янку та жінку. Їхня розмова стала більш інтенсивною. Я вже вирішив, що Луб'янка була російським агентом, якому доручили купити пристрій спостереження Topcon. Але як щодо жінки? Я не думав, що Луб'янка підібрав її в поїзді для розваг та ігор. У звіті AXE про нього йшлося, що він був виключно діловою людиною, без будь-яких помітних слабкостей, за винятком, можливо, віри в те, що комунізм був справою майбутнього. Готовий посперечатися, що ця жінка теж була шпигункою.
  
  
  Коли я подумав про це, жінка випадково подивилася в мій бік. Її очі були холодними та проникливими, а погляд дуже прямим. Потім вона знову звернула увагу на співробітника КДБ, і вони знову поринули у дискусію.
  
  
  Я зважив на ймовірність того, що жінка була представником Topcon, що у неї був пристрій спостереження, який мені було доручено забрати. Але мені сказали, що бос Topcon несе пристрій до поїзда, щоб вести переговори. Чи може бути, що ця жінка була мозком такої супер-жорсткої організації, як Topcon?
  
  
  Якби це сталося, подумав я, з нею можна було б познайомитися з дамою, що інтригує.
  
  
  «Нік, я вирішила розповісти тобі про людину, яку я шукаю. Я не можу попросити твоєї допомоги, якщо я не нарівні з тобою», - втрутилася Урсула у мої думки. Ми шукали його двадцять п'ять років. Він був найжахливішим убивцею. Коли він керував табором для військовополонених у Польщі, ті, хто швидко помирав від його рук, були більш щасливими, ніж ті, кого він катував. "
  
  
  . ;
  
  
  Німецька дівчина повернулась і подивилася у велике вікно поряд із нами. Повз прослизнула усеяна шале сільська місцевість. Клацання рейок під поїздом було ритмічним відтінком її низького голосу.
  
  
  «Саме у Белграді ми знайшли його слід. Ті з нас, хто бачив репортажі про його кар'єру, називають його М'ясником – Белградським м'ясником. Він одночасно небезпечний та підступний. Хоча ми були близькі до того, щоб схопити його не раз, він продовжував вислизати від нас. Він змінює імена, особистості та навіть обличчя. Ми нічого не знаємо про його нинішнє життя і не знаємо точно, як він виглядає зараз. Ми знаємо, що люди, які були знайомі з ним у минулому помітили його нещодавно у Белграді. Передбачається, що він їде з нами у цьому поїзді».
  
  
  «Я бачу, що це більше ніж просто чергове завдання. Захопити його дуже важливо для вас.
  
  
  "Так це так. Те, що він зробив... Вона не закінчила фразу. Їй не треба було закінчувати його.
  
  
  Я проковтнув залишки кави. «Ми підтримуватимемо зв'язок, Урсуло. Це не дуже великий поїзд. Я буду поруч, якщо я тобі знадоблюсь. Ви озброєні, чи не так?»
  
  
  "Так."
  
  
  "Добре." Я глянув через прохід і побачив, що Луб'янка та жінка йдуть разом.
  
  
  "Вибачте", - сказав я, дістаючи з кишені кілька купюр і кладучи їх на стіл. Я підвівся зі свого місця. «Ми зустрінемося пізніше».
  
  
  Луб'янка та шатенка виходили з вагона-ресторану. Вони прямували до кінця поїзда, а не назад у купе класу А. Я вийшов за ними з машини, швидко глянувши на китайця, що проходив повз. Його обличчя було незнайоме, але він знову глянув на мене, коли я проходив повз нього.
  
  
  У задній частині поїзда знаходився невеликий оглядовий майданчик, і загадкова жінка та Луб'янка пішли прямо до неї. Вони стояли і продовжували розмову. Вони не бачили мене, коли я стояв у курильні за їхньою спиною. Я поліз у кишеню куртки і витяг невеликий дисковий мікрофон. За допомогою цього пристрою я міг би просто дізнатися, що вони кажуть. Я пішов із ними на платформу.
  
  
  Звук мого наближення був заглушений рухом поїзда, але й їхні голоси. Я видав явний звук, і вони повернулися. Жінка глянула на мене вороже; Луб'янка уважно мене вивчила. Мабуть, він мене не впізнав.
  
  
  «Доброго ранку», - сказав я з французьким акцентом. "Це прекрасний ранок, чи не так?"
  
  
  Жінка нетерпляче відвернулася від мене. Луб'янка пробурчала: «Так, чудовий ранок».
  
  
  Я запитав. - "Як далеко ви їдете?" Я вдав, що втрачаю рівновагу, і схопився за поручень біля Луб'янки, поклавши брелок на нижню сторону поручня.
  
  
  Тепер обличчя Луб'янки теж було вороже. "Все залежить від обставин", - сказав він. Він не хотів, щоб зловмисник турбував його більше, ніж жінка. Він холодно відвернувся від мене і витріщився на віддалені сліди, що яскраво блищали на ранковому сонці.
  
  
  «Що ж, добрий день», - сказав я їм.
  
  
  Луб'янка кивнула, не дивлячись на мене. Я повернувся і повернувся усередину. Коли я проїжджав повз вагон-ресторан, Урсули вже не було. Я підійшов до спального вагона і ввійшов до свого купе номер три. Потім я відкрив свою валізу і виявив захований у ній невеликий набір приймачів. Я натиснув і повернув циферблат.
  
  
  Спочатку все, що я мав, було статичним. Потім я почув стійке клацання коліс поїзда і голоси, що перемежувалися з ним.
  
  
  "Треба ... подивитися прилад ... зробити пропозицію". То був голос Луб'янки.
  
  
  Статичніший, ніж жіночий голос.
  
  
  «… Не розкривати пристрій… якщо ми дозволимо вам вивчити… але є хороші фотографії… у моєму купе пізніше».
  
  
  Потім голос Луб'янки коротко попрощався з жінкою, і розмова була закінчена.
  
  
  Я зняв слухавку і сховав у багажі. Тепер я не мав сумнівів. Жінка була агентом Topcon, і вона мала справу з Луб'янкою з продажу вкраденого монітора.
  
  
  Проте все ще залишалося питання: чи була жінка в поїзді одна чи вона їхала з іншим оперативником Topcon, можливо, головою організації, який, згідно з прогнозом Яна Скоп'є, ховався з поля зору. Якщо вона була на борту одна, можливо вона була головою Topcon. У будь-якому випадку, вона, ймовірно, не буде носити пристрій при собі, і його навіть не може бути в її купе. Довелося перевірити, щоби переконатися.
  
  
  Легкий обід був поданий у кафе прямо перед тим, як ми прибули до Мілану. Я зустрів Урсулу, і ми разом поїли. Я подумав про те задоволення, яке вона могла собі дозволити в одному із спальних відсіків. Але в мене не було часу довго думати про секс. я пройшовся
  
  
  Щоб дізнатися, в якому відсіку займала жінка Topcon.
  
  
  Я зміг виконати свою місію, коли поїзд зупинився в Мілані та вагон-ресторан зняли. Урсула ненадовго зійшла з поїзда, щоб подивитись на пасажирів, які вийшли розім'яти ноги, і я пішов із нею. Якраз коли поїзд збирався піти, я побачив, як жінка Topcon вийшла з дверного отвору станції та сіла у другій з двох спальних вагонів, сусідній з Voiture 7, де зупинився. Я залишив Урсулу на платформі і швидко перебрався до Voiture 5. Увійшовши в коридор, я побачив жінку, що зникала в купе. Я пройшов коридором і помітив, що вона увійшла в купе 4. Я пройшов до кінця машини і вийшов на платформу. Високий темноволосий чоловік років п'ятдесяти - але з молодим, мужнім виглядом - заліз у машину; він мав портативну рацію відмінного німецького бренду, але вона була тихою. Він пройшов повз мене, коротко кивнувши, і увійшов до спальні. Я згадав, що бачив його на вокзалі у Лозанні. Після того, як він пішов, я знову вийшов із поїзда і виявив Урсулу.
  
  
  Вона спостерігала за обличчями, але ще не знайшла свого чоловіка. Вона злилася.
  
  
  "Ви знаєте, як довго він буде на борту?" - Запитав я, коли ми разом залізли на борт.
  
  
  Він може виходити у Белграді, але я не впевнений. Можливо, він дійшов до того, що ми стежимо за ним і взагалі не взяли на борт”.
  
  
  Ми спостерігали, як чиновник поїзда у формі на платформі розгойдує своє «яйце-пашот», диск на палиці, який сигналізував про відправлення поїзда зі станції. Здійснився невеликий ривковий рух, і поїзд рушив далі. Багато людей махали з платформи.
  
  
  Я стояв дуже близько до Урсули. Я кладу руку їй на талію. "Як ви думаєте, ви впізнаєте свого чоловіка, якщо побачите його?"
  
  
  Вона глянула на мене, а потім на станцію, коли вона прослизнула повз нас і впала за поїзд. Як есесівець у Третьому рейху, він був блондином. Він, мабуть, пофарбував волосся. Тоді він мав вуса, але він, можливо, поголив їх. Проте є речі, які я можу пошукати. Він чоловік приблизно твого розміру. Раніше в нього на шиї був шрам від кулі. Я розумію, що його можна було видалити хірургічним шляхом, але я досі можу його знайти».
  
  
  "Це не так уже й багато".
  
  
  «Є ще щось. Він має деформований суглоб лівої руки. Це буде важко змінити».
  
  
  «Це все ще небагато. Але я стежитиму за людиною, яка весь час тримає ліву руку в кишені», - сказав я жартома.
  
  
  Урсула трохи посміхнулася мені. "Якщо я побачу когось, хто може бути ним, Нік, у мене є надія обманом змусити його видати свою особистість".
  
  
  Вона здавалася рішучою. Але її відданість обов'язку - не єдине, що мене приваблювало.
  
  
  Я обійняв її, і вона раптово повернулася, її губи злегка розплющилися. Я притулився до її губ, і вона відповіла.
  
  
  За мить вона відсторонилася. «Я бачу, вам, як і раніше, подобається тримати своїх колег-агентів у хорошому настрої», - сказала вона.
  
  
  Я помітив, як її груди притискалися до светра, який був на ній. "Ви мене знаєте, мені подобається, коли всі посміхаються", - сказав я.
  
  
  Вона була трохи схвильована, можливо, трохи збентежена тим, як вона відповіла на поцілунок. «Я повинен піти у своє купе, Нік. Побачимося пізніше".
  
  
  Я легко усміхнувся. "Я розраховую на це". Потім вона пішла.
  
  
  Ми знову були у відкритій місцевості. Був сонячний день весни. Італійська сільська місцевість була залита яскравими фарбами малинового маку та синіх польових квітів. Венеція була нашою наступною зупинкою ближче до вечора, та я очікував довідатися про жінку з Topcon до того, як ми приїдемо туди.
  
  
  Я пройшов через денні автобуси, де були сидіння як першого, так і другого класу. Друга частина класу була набагато шумнішою і менш цивілізованою, ніж перша частина. У купе першого класу були двері, що закриваються, і в багатьох з них були задерті штори для усамітнення. Я повільно переходив від одного вагона до іншого, спостерігаючи за обличчями мандрівників, коли вони балакали, грали в карти або просто сиділи і дрімали, дозволяючи руху поїзда занурити їх у сон. На останній машині перед сплячими я знову побачив шатенку. Вона сиділа з двома чоловіками; жоден із них не був Луб'янкою. Один із чоловіків був із радіо, який пропустив мене, повертаючись на борт у Мілані. Вона сиділа і в'язала, дивлячись у вікно, і, схоже, не знала жодної людини. Чоловік із радіо занурився в італійську газету. Інший чоловік, товстий, лисий, радісно жував обід, який приніс із собою на борт, і, здавалося, не звертав уваги на двох інших. Я пройшов повз купе, перш ніж жінка мене помітила, і попрямував до Voiture 5. Це був мій шанс заглянути всередину.
  
  
  її купе.
  
  
  Я був один у коридорі, коли підійшов до її дверей. Я постукав один раз, щоб переконатися, що в будинку немає ні її товариша, ні швейцара. Потім я швидко зламав замок і зайшов, зачинивши за собою двері.
  
  
  Це був типовий спальний відсік з єдиним ліжком з одного боку маленької кімнати та тумбочкою і дзеркалом з іншого. Були стелажі для багажу, як у денних вагонах, а жінка мала кілька валіз.
  
  
  Я знімав по одному багажу і переглядав їх усі. Я нічого не знайшов, навіть ті фотографії, які вона згадала у розмові з Луб'янкою. Я знайшла імміграційний папір, у якому вказувалося, що він - Єва Шмідт, громадянка Швейцарії.
  
  
  Я розчарувався у багажі. Я почав систематичний обшук відсіку, переглядаючи постільні речі та все інше, що могло приховати пристрій. Я майже закінчив, коли двері відчинилися. Один із двох чоловіків, що стояли там, був китаєць, якого я раніше бачив у вагоні-ресторані. З ним був його товариш по обіді, західний громадянин із смаглявим, рябим обличчям.
  
  
  Кожен із зловмисників мав револьвер. І кожна зброя була спрямована на мене.
  
  
  Я посміхнувся до них. "Джентльмени, ви повинні були постукати".
  
  
  Смаглявий чоловік зачинив двері. "Ви хочете, щоб я вбив його зараз?" - Запитав він китайця.
  
  
  Їх мало що могло зупинити. Їхні пістолети мали глушники. Якщо в мене пустять кілька куль, ніхто поза відсіку не впізнає.
  
  
  «Не будь нетерплячим», - сказав китаєць смаглявій людині прекрасною англійською.
  
  
  Хоча обличчя смаглявого було пухким, а його товста шия вкрита скупченнями жиру, його плечі здавались сильними, а руки величезними. Я не сумнівався, що він здатний подбати про себе у бою.
  
  
  Смаглявий чоловік був невисокий і важкий, його живіт випирав. Він виглядав так, ніби проводив дуже багато вільного часу за випивкою. Очі на його рябому обличчі були посаджені. Я оцінив його за китайцями як противника, як повільнішого і, можливо, менш розумного, ніж його товариш.
  
  
  "Ви знайшли те, що шукали?" спитав мене китаєць.
  
  
  Я знизав плечима. "Як ви думаєте, що я шукав?"
  
  
  «Така відповідь дуже дурна, містере Картер. Якщо ви збираєтеся вдавати, що не розумієте, про що я говорю, я міг би дозволити моєму другу піти вперед і застрелити вас».
  
  
  "Я б точно не хотів, щоб це сталося". Я розгортаю руки долонями вгору. "Я з порожніми руками, як бачите".
  
  
  "Можливо, Єва Шмідт не носить пристрій", - сказав смаглявий чоловік.
  
  
  «Це, звісно, можливо. Що ви думаєте про це, містере Картер? - Запитав китаєць.
  
  
  "Не знаю. Я не мав можливості познайомитися з міс Шмідт. Звідки ви знаєте моє ім'я?
  
  
  «Це є у наших файлах разом із вашою фотографією. Ви знаєте, що ви близькі до того, щоб стати знаменитістю у нашій області. Я сподівався, що ми можемо зіткнутися один з одним».
  
  
  «Ваші файли мають бути повнішими, ніж наші. Я спробував вас знайти, коли побачив вас у вагоні-ресторані. Я не зміг".
  
  
  Китаєць посміхнувся. "У західних файлах немає моїх фотографій, містере Картер".
  
  
  Це дало мені привід замислитись. Це помістило його у особливу категорію.
  
  
  Китаєць сів на край ліжка Єви Шмідт. «Досить про мене, містере Картер. Я скромна людина. Я хотів би не обговорювати себе. Я волію, щоб ви розповіли нам, як багато ви знаєте про організацію, яка називає себе Topcon».
  
  
  Я не бачив причин зберігати це в таємниці. "Дуже мало", - сказав я. «Я навіть не знаю, чи є Єва Шмідт начальником організації, чи тільки одним із найманих працівників».
  
  
  "Насправді вона ні те, ні інше", - зауважили китаєць. Він здавався здивованим, що він мав більше інформації про Topcon, ніж у мене. «Жінка Шмідт - не начальник, і все ж вона виразно більша, ніж просто підлегла».
  
  
  Смаглявий чоловік, що прихилився до дверей, заворушився. "Ви кажете йому більше, ніж він каже нам", - бурчав він китайцям.
  
  
  "Оскільки ми збираємося вбити його, це не має значення", - відповів китаєць своїм оманливо люб'язним голосом.
  
  
  Я трохи зсунув ноги, щоб мати можливість рухатися до кожного з чоловіків. Я не планував бути збитим, не намагаючись спочатку їх вбити. Коли я робив свій хід, я вибирав того, хто був найближчим.
  
  
  «Тебе тут теж не повинно бути. Topcon продає пристрій російським», - сказав я китайцю.
  
  
  «Вони також запропонували його нам. Ми не хотіли платити їхню ціну. Ми вирішили взяти його натомість».
  
  
  Я трохи нахилився вперед, дозволяючи своїй вазі йти разом з рухом, щоб підготуватися
  
  
  кинутись до чоловіка на ліжку. «Ви маєте на увазі, що цей потяг може бути кишити всілякими агентами, які сподіваються вкрасти пристрій у людей, які вкрали його першими?»
  
  
  «Це проблема того, що ви, капіталісти, називаєте вільним підприємництвом. Це пробуджує дух змагання», - хихикаючи, сказав китаєць.
  
  
  Смаглявий чоловік знову заговорив. «Нам краще з цим покінчити. Жінка може повернутися будь-коли».
  
  
  «І ми продовжимо з цим, друже мій. Але не щодня є можливість особисто поговорити з американським убивцею. Скільки моїх товаришів ви позбулися своєї сумнозвісної кар'єри, містере Картер? "
  
  
  Я знизав плечима. "Я теж скромна людина".
  
  
  «Ви були для нас скалкою. Коли я повідомлю, що заволодів монітором і усунув вас, я можу здобути похвалу від самого голови», - зловтішним голосом сказав китаєць.
  
  
  Я подумав, що вони чудова пара. Смаглявий чоловік хотів убити мене негайно з чистого нетерпіння, а китаєць цікавився славою, яку він міг здобути, повернувшись до Пекіна з моїм скальпом на поясі.
  
  
  Лівою рукою китаєць вказав на свого товариша. Потім він підняв праворуч револьвер. Він був готовий страчувати мене і не збирався ризикувати. Він планував, щоб вони обоє всадили в моє тіло кулі.
  
  
  "Я збрехав тобі", - сказав я.
  
  
  Китаєць завагався, поклавши палець на курок. Чоловік біля дверей вилаявся. "Він гальмує, Шен Цзи".
  
  
  "Шен-цзи", - подумав я, і раптом банк пам'яті запрацював. Шен Цзи, легендарний китайський комуністичний агент, який так успішно приховував свою особистість, що був більше схожий на привид, ніж на тіло і кров. У різні часи я чув, як його описували як старого; в інших випадках я чув, як люди стверджували, що ні, йому було лише за тридцять. І ніхто з цих людей не знав його добре. Вони лише мигцем побачили його, очевидно, у різних масках. Бо секрет того, що Шен Цзи залишався загадковою людиною, полягав у тому, що люди, які знали, як він виглядав насправді, мали безглузду звичку вмирати насильницькою смертю.
  
  
  Очі китайця звузилися ще більше, коли ім'я вислизнуло з вуст його співрозмовника. «Дурень», - прошипів він смаглявому чоловікові. "Тебе попередили, щоб ти ніколи не використовував моє ім'я".
  
  
  Він озирнувся на мене, вираз його обличчя більше не був дружнім. «Тепер, містере Картер, ваша смерть вірогідніша, ніж раніше».
  
  
  «Вашому народу має бути справді потрібний цей пристрій. Вони, напевно, витягли велику артилерію».
  
  
  «Більше ніяких балачок», - плюнув він мені, розлючений тим, що його супутник зробив помилку. «Ти сказав, що збрехав нам. Поясни мені це».
  
  
  “Я знайшов гаджет. Він у мене в кишені». Я поворухнув рукою. "Я покажу це тобі".
  
  
  «Картер, прибери руку ще раз, і я перевірятиму кишені мертвої людини», - сказав Шен.
  
  
  Я замерз. Я знав, що він мав на увазі кожне слово.
  
  
  Шен зробив жест. "Перевір його кишені", - сказав він людині біля дверей.
  
  
  Смаглявий чоловік рушив уперед, і на мить його тіло заблокувало огляд Шена, приховуючи рух моєї руки, коли я притиснув стилет до моєї долоні.
  
  
  Він сунув руку в кишеню моєї куртки, і я схопив Хьюго і встромив вістрі бритви в його товстий живіт. Він ахнув, його очі округлилися від болю. Він різко впав уперед, і я схопив його за плечі, щоб використати як щит.
  
  
  Шен вистрілив у мене. Це вразило смаглявого чоловіка, коли я схопив його обвисле тіло. Удар змусив його підстрибнути, хоча життя випаровувалося з нього ще до влучення кулі.
  
  
  Стиснувши зуби, я штовхнув мертвий вантаж у руках назад, кидаючи тіло у бік ліжка та китайського агента. Шен ухилився. Для людини його зростання він був напрочуд швидкий. Він пішов з дороги, і тіло його товариша звалилося на ліжко.
  
  
  Шен знову збирався вистрілити. Я зробив крок до нього і почув, як револьвер із глушником у його руці видав звук бавовни. Я нахилився, повертаючи своє тіло вперед і вниз і штурхаючи його правою ногою.
  
  
  Його другий постріл промахнувся через мій рух, а потім мій удар, якому мене навчив японський майстер карате, жорстоко вдарив Шена в руку, зламавши пальці, і револьвер вилетів з його рук.
  
  
  Перш ніж він зміг прийти до тями, я рушив до нього. Я кинув кулак у його пухке обличчя і впіймав його за щелепу. Він ахнув і похитнувся, але був надто сильний, щоб його можна було здолати одним ударом.
  
  
  Я поліз у піджак за Вільгельміною. Я тримав руку на дупі Люгера, коли китаєць накинувся на мене. Він ударив мене прямо по підборідді ударом, який мало не зламав мені шию і притиснув до ліжка.
  
  
  Втрачаючи рівновагу, я впав
  
  
  поверх нерухомого тіла супутника Шена. Я перекинувся, приземлився на підлогу і знову потягнувся за Люгером.
  
  
  На той час Шен відчинив двері. Напрочуд швидко він опинився в коридорі, перш ніж я встиг направити пістолет у його бік.
  
  
  Я встав і кинувся за ним, відштовхнувши відчинені двері з дороги. Шена не було видно. Похмуро я повернувся у купе жінки Шмідта. Там було тіло, з яким треба було дати раду.
  
  
  Зачинивши двері, я притяг мертвого до вікна і викинув його. Я побачив тіло, що котилося по схилу, перш ніж поїзд залишив його позаду.
  
  
  Я важко дихав. Я підняв пістолет мерця і знайшов зброю Шена на підлозі біля ліжка. Я викинув їх, потім зачинив вікно і поспішно прибрався в купе. Я не хотів, щоб жінка Шмідт знала, що я був там.
  
  
  Моя робота була важчою, ніж коли я сідав у поїзд. Я мав знайти Шен Цзи. Поєдинок, який я щойно виграв, для нас не закінчився. Я був єдиним живим агентом вільного світу, який знав, який він виглядав. Він не збирався дозволяти мені довго носити із собою ці знання.
  
  
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  
  Я пройшов поїздом від одного кінця до іншого і не помітив китайського агента.
  
  
  На той час, як я завершив пошук, поїзд зробив дві швидкі зупинки. Шен Цзи міг зістрибнути будь-який із них. Він також міг перебувати на борту в одному з відсіків, до яких я не зміг увійти, або в дюжині інших місць. Я не міг сподіватися дослідити всі місця, де можна сховатися в поїзді, що рухається.
  
  
  Я зітхнув і на мить здався. Так чи інакше, я був певен, що зустрінусь із Шеном знову.
  
  
  У середині дня я застав Урсулу, яка сиділа на самоті в купе. Вона була зайнята записами в маленькій записнику, яку дістала з сумочки. Я відчинив двері купе і ввійшов.
  
  
  «Привіт, – сказав я.
  
  
  «О, Нік! Сідай. Я просто намагався скласти записку своєму босові. Я маю сказати йому, що досі залишилася з порожніми руками. Я надішлю телеграму до Венеції».
  
  
  Я сів поруч із нею. З кожного боку купе було по три плюшеві сидіння, кожне з яких було вкрите матеріалом з чорно-коричневим малюнком, що надавало йому вигляду європейської чайної кімнати минулого століття. Купе було збудовано за часів гламурних поїздів, коли королі та знаменитості сідали у Східний експрес. Над сидіннями були великі та маленькі багажні полиці, на кожній стіні дзеркало, а з боків від дзеркал були фотографії пейзажів маршруту.
  
  
  Урсула прибрала свої записи в сумочку, і я побачила всередині автоматичний «Уеблі» 22 калібру. Я сподівався, що їй не доведеться виступати проти свого чоловіка з цією іграшкою. Вона подивилася на мене, і усмішка зникла з її обличчя.
  
  
  «Нік! Що з тобою трапилося?"
  
  
  Вона мала на увазі синець, який показав місце, де мене вдарив Шен. Я посміхнувся. "Я займаюся своєю професією".
  
  
  "З тобою все гаразд?"
  
  
  «Так, я гаразд». Мені було приємно, що вона була щиро стурбована. «Скажімо, зараз немає вагона-ресторану, але я купив пляшку бурбона у Мілані. Чи не хочете ви приєднатися до мене в моєму купе, щоб випити?
  
  
  Вона глянула на мене холодними блакитними очима. Вона знала, що ця пропозиція, і вона знала, що я хотів, щоб вона знала. Вона знову глянула на сільську місцевість, що рухалася, яка тепер згладжувалася, коли ми наближалися до Адріатики.
  
  
  "Я думаю, ти намагаєшся спокусити мене, Нік".
  
  
  «У жодному разі», - сказав я.
  
  
  Вона скривилася. «Ти жодної краплі не змінився. Хіба ти не бачиш, що я працюю?
  
  
  «Тобі треба колись розслабитися».
  
  
  «Це нелегко зробити, коли ви відстежуєте таку людину, як Ганс Ріхтер».
  
  
  Вона вперше згадала ім'я людини, яку назвала М'ясником. Я дізнався про це. Я читав про Ріхтера, і те, що читав, було страшним.
  
  
  «Отже він той, кого ви переслідуєте. Я розумію вашу рішучість».
  
  
  Двері відчинилися, і там стояла жінка середнього віку. "Ці місця зайняті?" - Запитала вона з британським акцентом, вказуючи на чотири вільні місця.
  
  
  "Ні, будь ласка, приєднуйтесь до нас", - сказала Урсула.
  
  
  Жінка увійшла і сіла на сидінні біля вікна навпроти мене та Урсули. Двері купе залишили відчиненими, з коридору дув прохолодний вітерець. Після того, як вона сіла, вона полізла в солом'яний мішок за в'язкою.
  
  
  «Приємний день», – посміхнулася вона. То була худа жінка з яструбиним носом і коротким сивим волоссям. У її окулярах була лише нижня частина звичайних лінз – маленькі шматочки скла, які використовувалися для роботи крупним планом.
  
  
  "Так, чи не так?
  
  
  "Урсула погодилася.
  
  
  Урсула перевела погляд із в'язання на мене і посміхнулася. Жінка зайнялася в'язанням, більше не зважаючи на нас. Я збирався знову поговорити з Урсулою, коли в купе увійшов чоловік. Ні з ким не розмовляючи, він сів у дальньому кінці купе біля дверей. То була людина, яку я бачив раніше з рацією, яку він все ще ніс. Він поставив її поруч із собою на сидіння, витяг газету з-під руки і почав читати. Щоразу, коли я бачив цю людину, вона несла радіо, але ніколи не включала її.
  
  
  "Ви знаєте, коли ми прибудемо до Венеції?" - Запитала британка Урсулу.
  
  
  Урсула намагалася краще розглянути людину з газетою. Тепер вона повернулася до англійки. "Я чекаю близько шести або пізніше".
  
  
  «О, це непогано. Нам усім, звичайно, доведеться там щось поїсти, бо немає вагона-ресторану».
  
  
  «Так, правда, – сказала Урсула. Я бачив, як її обличчя змінилося, ніби вона щось згадала, а потім швидко озирнулася на людину з радіо.
  
  
  «Я вважаю страшенно нецивілізованим не надсилати з нами вагон-ресторан усім шляхом», - говорила британка.
  
  
  Тепер Урсула дивилася на ліву руку чоловіка. Я теж глянув і побачив те, на що вона дивилася. Костяшка на безіменному пальці руки, в якій була газета, була великою і вузлуватою. Ми обмінялися поглядами. Ця кістячка була характерною рисою Ганса Ріхтера.
  
  
  Урсула не могла добре побачити його обличчя, тому я вирішив допомогти їй. Я почекав, поки ця людина переверне сторінку, і заговорив із нею.
  
  
  "Вибачте мені, сер", - сказав я.
  
  
  Чоловік упустив газету і подивився на мене. "Так?" Його акцент був схожим на акцент Урсули. Він був приблизно мого зросту і мав військову виправку. Його м'язисте розумне обличчя на перший погляд здавалося молодшим за свої роки.
  
  
  "Я бачу, у вас є лондонська газета", - сказав я. "Там є якісь футбольні результати?"
  
  
  Його погляд перемістився з мене на Урсулу, а тепер знову повернувся до мене. Він склав газету та передав мені. «Я впевнений, що є. Ось, я щойно закінчив».
  
  
  Я уникав дивитись на його ліву руку. "Дякую", - сказав я, взявши газету. Я не бачив шраму на його шиї.
  
  
  Він знову дивився на Урсулу. "Все в порядку." Він узяв рацію і підвівся. "Тепер, якщо ви мене вибачите".
  
  
  Він повернувся і вийшов із купе, прямуючи до спальних вагонів. Я обернувся до Урсули: "Ну?"
  
  
  "Я не знаю", - сказала вона.
  
  
  Жінка через прохід зупинила в'язання і з непідробним інтересом слухала нашу розмову.
  
  
  "Таких рук не так багато", - сказав я.
  
  
  "Ні", - визнала Урсула. "Не багато."
  
  
  Я стояв. "Я скоро повернусь".
  
  
  Я швидко рушив коридором денного тренера в тому напрямку, куди пішов чоловік. Я наздогнав його, коли він в'їжджав у Voiture 5, машину, в якій зупинилася жінка з Topcon. Я стояв наприкінці машини, поки він ішов. Потім я пірнув за ріг коридору. За мить я почув, як зачинилися двері. Він увійшов у купе 6.
  
  
  Поки я стояв там, я вирішив. Мій наступний хід проти Topcon буде менш тонким. Доведеться піти до Єви Шмідт і спитати її, де заховано вкрадений пристрій. Зараз був найкращий час. Я постукав у двері 4-го купе, але відповіді не було. Я спробував ще раз, але всередині все було тихо. Треба спробуватиме пізніше.
  
  
  Коли я повернувся до Урсули, жінка все ще була з нею, обговорюючи переваги залізничних подорожей порівняно з авіакомпаніями. Урсула зраділа, побачивши мене. "Давай прогуляємося", - сказав я. "На платформах приємно".
  
  
  "Не забудьте поїсти у Венеції", - сказала жінка.
  
  
  "Не забудемо", - сказав я їй.
  
  
  Коли ми вийшли в коридор, я сказав: Давай, підемо в моє купе.
  
  
  Вона подивилась на мене. "Відмінно."
  
  
  Коли ми добралися до мого купе, яке було за три хвилини від купе Урсули в тій же машині, я зняв куртку для зручності, і Урсула дивилася на великий Люгер у кобурі. Потім вона відкинула свої думки.
  
  
  Вона обережно сіла на край мого двоярусного ліжка, а я налив кожному бурбону. Вона взяла свій із легкою посмішкою. «Перш ніж ви мене напоїте, скажіть мені – ви знайшли людину з радіо?»
  
  
  "Він у наступному вагоні", - сказав я. "Купі 6. Як ви думаєте, ви знайшли М'ясника?"
  
  
  "Я не бачила шраму", - сказала вона.
  
  
  "Ні. Але його статура підходить, і його вік теж".
  
  
  "Я не знаю, просто не знаю", - повільно сказала вона. «У мене таке почуття, що це Ріхтер, але я не хочу заарештовувати не ту людину».
  
  
  "Тоді у вас є лише одна альтернатива", - сказав я. "Ти збираєшся
  
  
  спробувати знайти в його особистих речах щось, що зробить вашу ідентифікацію більш позитивною”.
  
  
  «Так, ви маєте рацію», - погодилася вона. «Я мушу спробувати потрапити до його купе».
  
  
  Я зітхнув. «Послухайте, я в цьому розуміюсь. Дозвольте мені обшукати його купе».
  
  
  «Ти не знав би, що шукати, Нік».
  
  
  Я трохи подумав. "Добре, підемо разом".
  
  
  Вона посміхнулася. "Так краще. Ви не можете повністю поринути у хвилювання».
  
  
  Я зробив ковток бурбона. "Ми не можемо йти зараз", - сказав я їй, обіймаючи її за талію. «Ріхтер, або хто б він не був, щойно повернувся до купе. Він пробуде там якийсь час. Нам доведеться його перечекати».
  
  
  Блакитні очі глянули на мене, і вона зробила ковток бурбона. Я взяв чашку з її рук і відклав убік. Я сів на край ліжка і притягнув його до себе. Потім я довго поцілував її у губи, і вона відповіла. Я поцілував її шию під світле волосся, і в неї вирвалося подих. "Розслабся", - сказав я.
  
  
  На той час, коли закінчився наступний поцілунок, вона вирішила віддатись мені. Я підняв її на ноги, і ми почали роздягатися, не кажучи жодного слова. Незабаром ми опинилися на ліжку, наші тіла напружилися. З її горла виривалися приємні тихі звуки. Її тіло було гаряче на мої дотики.
  
  
  Я провів руками по її грудях. Очі Урсули були заплющені. Я бачив, як блиснули її білі зуби. Вона застогнала і обійняла мене правою рукою за шию. Я відчув її тремтіння і почув її зітхання, а потім вона впала, посмішка грала в куточках її рота.
  
  
  Колеса потягу гуркотіли під нами, і вагон плавно рухався. Це був чудовий момент, і жоден із нас не хотів переривати його словами.
  
  
  Нарешті Урсула торкнулася моєї щоки. "Це було чудово, Нік".
  
  
  Я усміхнувся їй у відповідь. «Це краще, ніж в'язання у купе».
  
  
  Коли ми одяглися, я відкрив штору на вікні. Ми потрапляли в болотисту місцевість неподалік Венеції.
  
  
  "Тепер, що стосується того купе, ми збиралися обшукати ..." - сказала Урсула.
  
  
  "Дозвольте мені перевірити вашого чоловіка і подивитися, чи там він ще".
  
  
  Я вислизнув у коридор і рушив ним у купе, яке займав чоловік з рацією.
  
  
  Він відчинив двері, коли я підійшов до них, і на мить ми подивилися один одному в очі. Я продовжив іти і пройшов повз нього до кінця вагона. Потім я повернувся і вдав, що швидко оглядаюся назад. Чоловік все ще стояв біля дверей і спостерігав за мною.
  
  
  Наші очі знову зустрілись. Його погляд був жорстким, зухвалим. Потім він повернувся в купе і зачинив двері.
  
  
  Обшук, який я запропонував Урсулі, зараз виключений. Більше того, ця людина здавалася мені підозрілою. Якщо він виявився Гансом Ріхтером, ця підозра була зрозумілою. Щоб уникнути полону так довго, як це робив Ріхтер, чоловік повинен був бути обережним, постійно пильним, недовірливим до всіх. Ймовірно, він спав із пістолетом у руці.
  
  
  "Звичайно, це був Ріхтер", - подумав я. Урсула мала переконатися, бо це її робота. Їй знадобляться докази його істинної особи, щоб заарештувати його. Але для всіх практичних цілей я припускав, що він м'ясник Белграда. Ця деформована кістячка та насторожена поведінка чоловіка переконали мене.
  
  
  Коли я стояв наприкінці машини, з'явилася Єва Шмідт, нагадавши мені, що маю власну роботу, і що вона, схоже, є ключем до неї.
  
  
  Жінка пройшла повз мене, і я вловив аромат її парфумів, який був дуже жіночним. Я дивився на її ноги, коли вона йшла коридором. «Непогано, – подумав я.
  
  
  Зупинившись біля дверей свого купе, вона подивилася на мене тим самим оцінюючим поглядом, що й уперше, коли я її побачив. Потім вона відчинила двері й увійшла.
  
  
  Я повернувся до Урсули і сказав їй, що людина, яку я вважав Ріхтером, все ще перебуває в його купе. «Намагайтеся стежити за його дверима. Мені потрібно зайнятися власною невеликою справою», - сказав я, перевіряючи «Люгер».
  
  
  "Що за бізнес, Нік?"
  
  
  "Деякі люди називають це переконанням".
  
  
  Я постукав у двері Єви Шмідт, і вона миттєво відчинила її. Вона виглядала здивованою. "Що ти хочеш?" - Запитала вона з німецьким акцентом.
  
  
  "Вас", - сказав я їй. Я відштовхнув її і швидко зачинив двері.
  
  
  Жінка насторожено подивилася на мене, але вона безперечно не була на межі паніки. "Є найкращі способи познайомитися", - сказала вона.
  
  
  "Це більше схоже на діловий дзвінок, Єво".
  
  
  «Якщо ви поліцейський, мені нема чого приховувати. Якщо ви злодій, у мене мало що варто красти».
  
  
  «Лише електронний пристрій, який хотіли б мати велику кількість урядів», - відповів я. “Давайте його сюди.
  
  
  Я знаю, що ви агент Topcon. "
  
  
  Що таке агент Topcon?
  
  
  «Я також знаю, що ви розмовляли із агентом КДБ. Ви сподіваєтеся продати пристрій Радянському Союзу».
  
  
  "Що за агент КДБ?" вона сказала. Вона починала звучати як грамофонна платівка.
  
  
  Я зрозумів, що мені треба переконати її, що знаю, про що говорю. Я сказав: «Я слухав одну з ваших розмов із російською. Його звуть Луб'янка. У наших файлах є його фотографія».
  
  
  Її очі звузилися. "А ви хто, ЦРУ?"
  
  
  «Я перебуваю на їхній роботі».
  
  
  «Припустимо, я намагаюся щось продати російською. Як ви пропонували мене зупинити?
  
  
  Що ж, є один простий спосіб. Я можу тебе вбити».
  
  
  Єва Шмідт не здригнулася. «Не у переповненому поїзді, ти не можеш. Ви блефуєте».
  
  
  Я поворухнув рукою, і шпилька увійшла мені в руку. «Як ви сильно помиляєтесь. Я вже вбив одну людину в цьому поїзді. Я легко можу це зробити з двома».
  
  
  Її обличчя зблідло, і її очі нервово метнулися до блискучого леза ножа. "Монітора немає в цьому відсіку".
  
  
  "Де це знаходиться?"
  
  
  “Я не можу вам цього сказати. Якби я сказала, мої люди вбили б мене».
  
  
  Моя рука метнулася до неї. Одним швидким рухом я відрізав гудзик на її сукні, вона впала на підлогу і скотилася.
  
  
  «З таким успіхом це могло бути твоє горло, Єво».
  
  
  Вона тихенько ахнула. Її очі йшли за кнопкою. «У мене немає пристрою. Я веду переговори лише з росіянами».
  
  
  «Бос Topcon перебуває в поїзді, чи не так? Ви посередник, передаєте йому пропозиції КДБ».
  
  
  «Просто обережність. Ви знаєте як це буває. Більше нема нікого, кому можна довіряти». Судячи з усього, Єва Шмідт мала незворушне почуття гумору.
  
  
  Я посміхнувся їй і притулився до дверей купе. «Якщо КДБ встановить правильну ціну, ваш бос вийде з-під прикриття та передасть монітор. Це такий план?
  
  
  Ви не завадите йому виконати це. Ніхто ніколи його не зупиняв».
  
  
  "Я спеціалізуюся на новачках", - сказав я їй.
  
  
  Потім хтось у коридорі повернув ручку і сильно штовхнув двері, збивши мені рівновагу.
  
  
  Єва Шмідт відреагувала так, ніби вона чекала на цю можливість. Вона вдарила ногою, і її п'ята зачепила мене за гомілку. Встромивши плече мені в груди, вона схопила мене обома руками за зап'ястя і поклала мою руку собі на коліно.
  
  
  Жінка здобула уроки в експерта. Вона б зламала мені руку, якби я не рушив разом з нею, позбавивши її важеля впливу, необхідного для компенсації моєї вищої сили. Я обняв її за шию вільною рукою і так сильно смикнув її за голову, що вона хмикнула, ніби її вдарили.
  
  
  Я підняв стилет і доторкнувся до горла, а потім розвернувся так, щоб дивитися на двері.
  
  
  Там нікого не було.
  
  
  «Рухай ще раз, - сказав я Єві, - і ця поїздка для тебе закінчена».
  
  
  Вона перестала чинити опір. Я спостерігав, як двері купе, які тепер були відчинені, злегка тремтіло від руху поїзда.
  
  
  Потягнувши жінку за собою, я перевірив коридор. Передбачуваний колега Єви зник.
  
  
  "Ви чекали на компанію. Хто це був?" Я спитав її.
  
  
  «Російська. Ти його налякав».
  
  
  Я зачинив двері. «У мене підозра, що ви брешете, і я просто пропустив зустріч із головою Topcon».
  
  
  «Якщо так, то тобі пощастило. Він би тебе вбив».
  
  
  Це був другий раз, коли вона сказала мені, наскільки непогрішним був загадковий чоловік. Або він викликав у колег захоплення, або Єва особисто цікавилася ним. Я згадав дещо, що сказав китайський агент, коли хвалився. Він сказав, що Єва не була керівником Topcon, але вона безперечно не була просто ще одним найманцем.
  
  
  «Розкажи мені про свого хлопця, Єве. Почни з його імені».
  
  
  Ти душиш мене. Я ледве можу говорити.
  
  
  Я трохи послабив хватку, і вона відплатила мені послугу. Вона вп'ялася зубами в мою руку.
  
  
  Є кілька речей, проти яких ви не можете встояти. Один з них – глибокий укус гострих зубів, а у Єви, здавалося, були найгостріші.
  
  
  Я вилаявся і відпустив її.
  
  
  Жінка відскочила від мене і стрибнула за в'язальною валізою, яку, як я бачив, вона несла в денному тренері. Вона відкинула гору, зазирнувши всередину.
  
  
  Я вдарив її по пояс. Ми звалилися на ліжко. Єва штовхнула мене й потрапила у вічі. Ми скотилися на підлогу, і її коліно вдарило і потрапило в ціль. Я відчув нудотний біль.
  
  
  "Чорт", - сказав я. От і все. Моє терпіння зникло. Я вдарив її сильно своєю головою
  
  
  
  і її голова вдарилася об підлогу. Я знову вдарив її рукою, і вона закричала, коли з куточка її губи потекла кров.
  
  
  Я осідлав її, притиснувши її голі стегна до моєї спини. Її сукня була розірвана в боротьбі, і я міг бачити частину однієї груди. Чомусь вона виглядала сексуальніше ніж раніше, але я був не в настрої для дружніх ігор.
  
  
  Єва піднесла руку до рота і глянула на кров. "Доннерветтер!" вона плюнула. Але в її очах був сильний страх.
  
  
  «Якщо тобі спало на думку думка, що я не вб'ю тебе, тому що ти жінка, викинь її з голови».
  
  
  Я тримав Х'юго перед її зляканими очима, потім ковзнув лезом їй під підборіддя. «Я більше не загрожуватиму тобі. Я просто зроблю це.
  
  
  «Його звуть Хорст Блюхер. Я більше не скажу вам, навіть якщо це означатиме моє життя. Я не зраджу його. Але якщо ви хочете зробити ставку проти російської за влаштування, я передам слово Хорсту».
  
  
  Я подумав про це на мить. Я не мав повноважень платити готівкою, щоб повернути пристрій, але Єва, очевидно, мала це на увазі, коли сказала, що віддасть своє життя, щоб захистити свого боса.
  
  
  Я потягся до в'язального футляра, вліз у нього і витягнув «Беретту». Я засунув пістолет у кишеню просто для страховки.
  
  
  «У вас із цим Хорстом має бути дуже затишно».
  
  
  Він геній. Я ним дуже захоплююся».
  
  
  "І ще трохи, тримаю парі"
  
  
  Єва торкнулася губи, яку я порізав ударом зліва. «Так, ми коханці. Це одна з причин, через яку я б померла за нього».
  
  
  «Мій уряд може бути готовим зробити пропозицію повернути монітор. Надайте повідомлення своїй людині».
  
  
  "Я подивлюся, що він скаже".
  
  
  "Коли я впізнаю?"
  
  
  «Я вважаю, що надвечір маю відповідь».
  
  
  Я зліз з неї, вона сіла і важко притулилася до краю ліжка. Я відчував, що у Хорста мало шансів проковтнути наживку та вийти на відкритий простір. Але я робив далекий план, сподіваючись, що Єва приведе мене до нього.
  
  
  Зовні в коридорі я подумав, чи я не помилився. Була ймовірність, що Єві вдасться зв'язатися з Хорстом без мого відома, і він мав намір убити мене. Тоді в мене за скальпом буде і велика гармата Топкона, і китайський убивця. Я не знаходив таку перспективу привабливою.
  
  
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  
  Урсули більше не було.
  
  
  Я залишив її спостерігати за дверима людини, яку, як ми підозрювали, був Ганс Ріхтер, нацистський військовий злочинець на ім'я М'ясник. Її не було в кінці вагона, де я бачив її востаннє, і її не було ні у своєму купе, ні в моєму.
  
  
  Я подумав, що така цілеспрямована дівчина, як Урсула, не залишила б свою посаду без поважної причини. Мабуть, вона побачила, як чоловік вийшов із купе, і вирішила піти за ним.
  
  
  Зупинившись перед дверима чоловіка, я постукав. Я не отримав відповіді. Я подивився коридором. У машину зайшов мандрівник і з усмішкою на обличчі рушив до мене. Де його раніше бачив? Потім згадав. Раніше в дорозі він сидів у машині того ж дня, що і Єва Шмідт і людина, яку ми вважали Ріхтером.
  
  
  Він весело привітав мене. "Як просувається подорож?" Коли я сказав йому, що все йде добре, він кивнув і товариським жестом ляснув мене по плечу, а потім рушив далі.
  
  
  Я зволікав, чекаючи, коли він зникне з поля зору. Я йшов у купе, поки нікого не було, і проводив обшук, який хотіла Урсула. Що раніше вона залагодить свій бізнес, то швидше я перестану відчувати відповідальність за неї.
  
  
  Веселий незнайомець зупинився. Він обернувся. "Можна я задам тобі питання?"
  
  
  "Так."
  
  
  Він прибрав руку, яка була у кишені піджака. «Ви повірили б мені, якби я сказав, що тримаю револьвер?»
  
  
  «Я не знаю, чому ти збрехав мені про такі речі». Я був вражений його акторськими здібностями. Він виглядав як веселий турист. Він навіть носив фотоапарат на ремені на шиї.
  
  
  «Я збираюся відвести вас до того, хто захоче поговорити з вами. Це все, що ми хочемо, - невелика розмова», - сказав він.
  
  
  "Тоді пістолет не потрібен".
  
  
  «Можливо, ні, але я волію бути обережним. Я піду на невелику відстань за тобою. Достатньо близько, щоб стріляти, але недостатньо близько, щоб ти міг стрибнути на мене. Якщо ти поводитимешся пристойно, ми чудово порозуміємося».
  
  
  "Я намагаюся ладити з усіма", - сказав я. "Куди ми йдемо?"
  
  
  «Просто повернися та почни йти. Я скажу тобі, коли зупинитись».
  
  
  Я поводився пристойно і виконував накази. Мені було цікаво дізнатися, хто послав його за мною.
  
  
  "Добре. Стій», - сказав він, коли ми увійшли до сусіднього вагона.
  
  
  Я зробив паузу озираючись назад.
  
  
  
  Ми були поруч із рядом приватних купе. Я чув, як веселий чоловік повернув ключ у замку.
  
  
  "Тепер ви можете розвернутися і увійти всередину", - сказав він.
  
  
  Я виконував накази, доки не потрапив у купе. Потім я побачив Урсулу і збожеволів.
  
  
  Дівчина лежала на ліжку. Вона була повністю оголеною. З неї зняли одяг та розкидали по купе. Вона дихала, але була нерухома.
  
  
  Незважаючи на пістолет, я повернувся до свого викрадача. Я стрибнув за ним. Мої руки зімкнулися на його горлі. Я вдарив його об стінку купе, придушивши. "Що ти з нею зробив?"
  
  
  Потім двері позаду мене відчинилися. Я чув, але не повернувся. Свинцевий кастет ударив мене за вухо і повалив на підлогу.
  
  
  Я спробував підвестися, але не зміг. Я відчував, як мої руки тягнуться за спину. Потім хтось зв'язав мої зап'ястя шовковим шнуром, легко натягуючи узи.
  
  
  Його рука грюкнула мене по плечу. Чоловік, який осідлав мене, щоб зав'язати шнур, сказав: «Не турбуйтеся про дівчину. Її лише вирубали».
  
  
  Я впізнав у цьому голосі веселого туриста.
  
  
  Мій затуманений зір почав прояснятися. Я побачив ноги іншої людини, яка стояла біля дверей. На ньому були дорогі чорні шкіряні туфлі. Очевидно, він був тим, хто підколов мене. «Дізнайся, хто він», - сказав він містеру Веселому.
  
  
  Потім він вийшов за двері, перш ніж я встиг глянути на його обличчя.
  
  
  Коли двері за чоловіком у чорних туфлях зачинилися, містер Веселий перевернув мене. Він усе ще сяяв, як голова вітального комітету. «Як я вже сказав, тебе не вб'ють, якщо ти поводитимешся пристойно».
  
  
  "А що щодо дівчини?"
  
  
  «Я розумію ваше занепокоєння. Вона гарна. Але ми мали з'ясувати, хто вона. Тому я вирубав її, зняв з неї одяг та оглянув її».
  
  
  "Як багато ти дізнався?"
  
  
  «Її організація видає своїм агентам посвідчення особи. Звичайно, вона мала його при собі».
  
  
  У цьому полягала проблема зв'язку з таємною політичною агенцією Урсули. Вони дотримувалися всіх бюрократичних навичок, які могли бути небезпечними для оперативника на місцях.
  
  
  "У вас теж є посвідчення особи?" спитав веселий чоловік.
  
  
  "Ні я сказав.
  
  
  Я сподівався, що якщо примушу його говорити досить довго, я зможу поставити його в межах досяжності вміло завданого удару. Тоді я міг би розпочати абсолютно нову гру з м'ячем зі своєю подачею.
  
  
  «Ви двоє разом бродили потягом, пробували двері, заглядали в купе інших людей. Якщо ви не працюєте як партнери, як ви це поясните?
  
  
  "Чорт, - сказав я, - ти нічого не можеш придумати для себе?"
  
  
  «Ні, я лінивий». Він витяг із кишені ще один шматок шнура. "Я зроблю так, щоб тобі було важко пересуватися". Він спритно обвив мої кісточки мотузкою, намагаючись не застати його зненацька. Я не мав шансів на вдалий удар.
  
  
  У коридорі чоловік виявив таку обережність, безсумнівно, народжену досвідом. Ким би він не був, він знав правила гри.
  
  
  Акцент містера Веселого був німецьким, як і Єва Шмідт. Як і в Урсули, якщо вже на те пішло. Це не було ключем до розгадки його приналежності до будь-якої організації. У шпигунському бізнесі сторони досить часто змінюються, професіонали всіх національностей були доступні для найму будь-якому клієнту, і те, що здавалося очевидним, часто виявлялося хибним.
  
  
  Наприклад, помічник Шен Цзи був таким самим китайцем, як Френк Сінатра.
  
  
  Наскільки я знав, містер Веселий міг працювати на будь-кого, від Topcon до східнонімецької розвідки. Він також міг бути приятелем Ганса Ріхтера, людини, яку Урсула мала затримати.
  
  
  Я міг тільки бути впевнений, що він не працював на AX з абсолютно ясних причин чи Пекін. Якби його найняли китайські комуністи, Шен Цзи був би присутній, а я, мабуть, уже був би мертвим.
  
  
  Він упустив мої ноги, а потім трохи смикнув ними, щоб перевірити силу своєї роботи. Задоволений, він випростався. “Тепер, коли нам зручно, ми можемо поговорити. Розкажи мені все про себе».
  
  
  "З самого початку? Ну, я народився у Сполучених Штатах Америки…»
  
  
  "Ти дуже багато жартуєш", - попередив він мене.
  
  
  Він підійшов до ліжка і подивився на оголену Урсулу, яка була пов'язана по руках і ногах тієї ж мотузкою, що й мене. Він глянув угору, щоб переконатися, що я спостерігаю за кожним його рухом, потім навмисно клацнув нігтем по одному з сосків дівчини, яка непритомна.
  
  
  «Я не намагатимуся вибивати з тебе відповіді. Це було б надто складно. Якщо ти не скажеш мені, хто ти, то я попрацюю над дівчиною».
  
  
  Я не міг зрозуміти, що я отримав, приховуючи інформацію. Я отримую замовлення від організації під назвою AX. Мене звуть Нік Картер».
  
  
  «Ваше ім'я та назва вашої організації мені знайомі. Але я не розумію, чому ви та дівчина працюєте разом».
  
  
  «Може, ви не повірите, але ми просто старі друзі, котрі їхали одним потягом».
  
  
  «Дівчина відстежує колишніх нацистів. Ви теж полюєте на колишнього нациста?
  
  
  "Не зовсім. Але якщо я натраплю на одного, я точно не цілуватиму його в обидві щоки».
  
  
  «Я б не подумав, містере Картер. У будь-якому разі, я маю йти». Він глянув на годинник і швидко підійшов до дверей. «Насолоджуйся залишком поїздки».
  
  
  Я дивився, як зачинилися двері, і почув клацання замка. Потім купе затихло. Я озирнулася. Не було ні багажу, ні одягу, що вказували на те, що апартаменти були зайняті пасажиром. Можливо, містер Веселий мав відмичку, і він вибрав порожнє спальне місце, щоб тримати нас у полоні.
  
  
  Я був здивований, що він поставив свої запитання і залишив нас неушкодженими. Але я не збирався скаржитися. Моя проблема полягала в тому, щоб витягти нас звідси.
  
  
  "Урсула", - сказав я. «Прокинься, Урсуло».
  
  
  Дівчина не рушила з місця. Я прокралася до ліжка, просуваючись повільно і незграбно. Потім я став навколішки і знову заговорив з Урсулою. Її вії трохи здригнулися.
  
  
  Це була красива картина, свіжа та приваблива. Я нахилився і торкнувся язиком її соска. Це був один із способів розбудити її.
  
  
  Урсула інстинктивно посміхнулась. Потім вона поворухнулася на ліжку. Її очі розплющились. "Нік!"
  
  
  "Сюрприз", - сказав я.
  
  
  Я знову помацав сосок. Я ненавидів зупинятися.
  
  
  "Зараз не час для цього", - дорікнула вона мені. "Як ти сюди потрапив?"
  
  
  «Мене навів кремезний чоловік. Веселий хлопець з камерою на шиї. Як ви думаєте?"
  
  
  «Я спостерігала за купе у Voiture 5, поки ви займалися своїми справами, хоч би чим це було. Чоловік вийшов. Як завжди, несучи свою прокляту рацію. Він так поспішав, що я був впевнений, що він збирається зустріти когось. Я вирішив простежити за тим, що він вважав таким важливим. Мабуть, він помітив мене. Він провів мене через загальний вагон, де сидів цей веселий хлопець із камерою. Вони, мабуть, обмінялися сигналами якимось чином. Двоє з них заманили мене в пастку на платформі. Я змушена була прийти сюди. Потім мене вдарили за вухо”.
  
  
  «Я бачу там чудове гусяче яйце, але ти все одно у добрій формі».
  
  
  Урсула трохи почервоніла. «Ви поставили мене у невигідне становище».
  
  
  "Хотів би я знайти спосіб заробити на цьому".
  
  
  "Намагайтеся зосередитися на справах. Що нам робити далі?"
  
  
  "Я щось придумаю", - запевнив я її.
  
  
  Я вже думав про події дня. Щось не стало на місце, і мене дратувало, що я не можу це зрозуміти.
  
  
  Я спробував розмістити зроблені висновки у логічному порядку. Людина з радіо був Ріхтером, нацистом Урсули, що біг. У нього була деформована кісточка, як у Ріхтера, і він поводився як людина, яка звикла до втечі. Після того як він дізнався про Урсулу, було цілком природно, що він спробує дізнатися, хто я. Він бачив мене з німецькою дівчиною.
  
  
  Ріхтер ударив мене, поки я боровся з його спільником, містером Веселим. Він був тією людиною, яка сказала містеру Веселому визначити мою особистість. Але чому така обережна людина, як Ріхтер, залишила вирішувати питання своєму товаришеві? У такому разі, чому Ріхтер мандрував із товаришем, який, здавалося, був досвідченим агентом? Можливо, гер Ріхтер теж був у шпигунському бізнесі.
  
  
  «Підіди, Урсуло, і звільни для мене місце. Я збираюся лягти з тобою на ліжко», - сказав я.
  
  
  "Нік!" - Вилаяла вона. "Не зараз."
  
  
  Ти неправильно зрозумів, дитинко. Я маю намір лягти на ліжко, щоб спробувати розв'язати тобі руки».
  
  
  Ми сіли спиною до спини, і я зайнявся тугими вузлами на мотузках, які зв'язували її. Завдання було настільки складним, що я проклинав містера Веселого півдюжини разів.
  
  
  «Нік, чому вони зняли мій одяг?»
  
  
  «Не тільки через вигляд, хоча він і прекрасний. Містер Веселий хотів обшукати ваш одяг».
  
  
  «Що трапилося, поки мене нокаутували?»
  
  
  «Нічого подібного, щоб ти не втратив», - посміхнувся я.
  
  
  Коли я розв'язував вузол, мої руки час від часу стосувалися оголеної спини та сідниць Урсули. «Ця робота має деякі додаткові переваги», - сказав я їй.
  
  
  "Вони знайшли щось, коли шукали мене, Нік?"
  
  
  «Ваше посвідчення особи. Ріхтер знає, хто ви.
  
  
  У цей момент я побачив фотоапарат містера Веселого. Він
  
  
  
  
  залишив його в купе.
  
  
  "Що трапилося?" - Запитала Урсула.
  
  
  "Він залишив свою камеру".
  
  
  "Ви маєте на увазі, що він може повернутися за цим?"
  
  
  "Не в цьому житті", - сказав я. «Людина, яка така обережна, не забуває щось на кшталт фотоапарата».
  
  
  Ні, якщо він не збирався забути про це.
  
  
  Я підвівся з ліжка і впав на підлогу. Я підкотився до камери, бо це був найшвидший спосіб дістатися туди.
  
  
  "Урсула, встаньте з ліжка, встаньте спиною до вікна і підніміть його". Я сказав.
  
  
  У неї вистачило розуму. За моїм тоном голосу вона знала, що не варто гаяти часу. Я чув, як її босі ноги вдарилися об підлогу.
  
  
  Я лежав на животі і розглядав камеру зблизька. Якби я мав рацію, я ризикував отримати постріл прямо в обличчя, але з цим нічого не вдієш.
  
  
  "Я не бачу ніякого пристрою відліку часу і не чую цокання, але я думаю, що всередині є вибуховий пристрій".
  
  
  "Ця людина залишила його навмисне?" - сказала Урсула. Тепер вона була біля вікна.
  
  
  «Дізнавшись, хто ти, чому Ганс Ріхтер повинен залишати тебе живим? Передбачається, що цей відсік стане нашою могилою, дитинко».
  
  
  Я чув важкий подих Урсули. Вона хапалася за вікно, смикаючи його.
  
  
  "Г-н Веселий подивився на свій годинник перед тим, як піти від нас. Я повинен припустити, що він активував таймер, натиснувши на важіль на камері. Я можу вимкнути його, якщо візьму камеру, але я ризикну".
  
  
  Я повернувся спиною до камери і схопив її обома руками. Я спітнів. Я не сказав Урсулі, але я подумав, що якщо вибухівка спрацює, коли я переміщаю камеру, принаймні моє тіло захистить частину вибуху і, можливо, врятує її життя.
  
  
  "Відійди від вікна", - сказав я їй.
  
  
  Вона вимовила моє ім'я м'яким голосом, потім рушила, і я підвівся.
  
  
  Жодного вибуху.
  
  
  Я стрибнув до вікна поїзда. Я не хотів ризикувати, катаючись по підлозі. Я повернувся спиною до вікна, притулився до нього і перекинув камеру зв'язаними руками.
  
  
  Поїзд рушив уперед, і я глянув на Урсулу, і ми посміхнулися одне одному, і це здалося нашим полегшенням.
  
  
  Потім ми почули вибух уздовж рейок. Це було схоже на вибухи ручної гранати з іншого боку пагорба.
  
  
  «Я рада, що ви побачили цю камеру і зрозуміли, що це таке», - сказала Урсула.
  
  
  «Так, ще кілька хвилин, і ми вибухнули б».
  
  
  «Мені дуже шкода, Нік. Через мене твоє життя у небезпеці. Ріхтер зараз спробує вбити нас обох».
  
  
  Урсула бачила лише верхівку айсберга. Ганс Ріхтер і його лейтенант містер Веселий становили меншість серед убивць, які їхали цим потягом.
  
  
  
  
  Сьомий розділ
  
  
  
  На той час, коли Східний експрес зупинився у Венеції, мені вдалося звільнити руки Урсули. Вона позбулася мотузок навколо щиколоток і одягла пару основних предметів одягу, перш ніж розв'язати мене.
  
  
  «Не соромся», - піддражнила я її. «На сьогодні я знаю про тебе все».
  
  
  «Ні, Нік. Ти знаєш тільки, як я виглядаю. Чоловік ніколи не знає про жінку всього».
  
  
  Ми вийшли з купе та змішалися з натовпом, що виходив з поїзда. Урсула кинулася за бутербродами, а я зайняв пост, який дозволяв мені стежити за особами, які щось означали для нас двох.
  
  
  Я не бачив Ганса Ріхтера та його партнера, і я не помітив Шен Цзи, агента китайських комуністів. Я побачив Єву Шмідт. Як і Урсула, вона набирала бутерброди.
  
  
  "Єва", - покликала я, коли вона пройшла повз мене і попрямувала назад до поїзда з пакетом їжі в руці.
  
  
  Вона зупинилася. "Ти дала мені час до сьогоднішнього вечора, пам'ятаєш?"
  
  
  "Просто перевіряю, от і все".
  
  
  "Я зв'яжуся з Хорстом і передам ваше повідомлення про інтерес до монітора. Але я не вступлю в цей контакт, поки не буду впевнений, що підходящий момент. Іншими словами, я не збираюся розкривати його особистість вам або комусь ще, хто може спостерігати за мною ".
  
  
  Потім вона пішла разом із натовпом, і я звернув увагу на Урсулу, яка підійшла до мене ззаду з нашими бутербродами.
  
  
  «Я думала, що ти намагаєшся знайти іншого товариша за іграм, – сказала вона, – поки не почула уривок з твоєї розмови. Хто такий Хорст?
  
  
  «Просто людина, яку я хочу зустріти. Пам'ятай про Ріхтера, дитинко».
  
  
  Незабаром Східний експрес виїжджав зі станції у тому напрямку, в якому прийшов. Щоб знову вирушити на схід, поїзд мав повернутися на материк через греблю. Стемніло, коли «Експрес» мчав двомильною дорогою, і ми побачили позаду сліпуче відображення жовтих вогнів уздовж берегової лінії: види Венеції, що підіймалися з морської чорноти.
  
  
  
  Після швидкої їжі Урсула сказала, що хоче ще раз завдати удару Гансу Ріхтеру. «Давайте спробуємо його купе. Якщо він там, я заарештую його. Якщо ні, ми звичаєм його речі і з'ясуємо, що він задумав».
  
  
  Ріхтера не було, і я не здивувався.
  
  
  «Наразі він знає, що вони нас не вбили. Мав статися вибух, якого не було».
  
  
  "Нік, ти думаєш, я його втратила?"
  
  
  "Він не виходив з поїзда в Мілані", - зауважив я.
  
  
  Я зламав замок, і ми увійшли до купе М'ясника.
  
  
  Я ввімкнув верхнє світло. Багажу було два, і обидва лежали на підлозі, а не на стелажах. Я взяв одну валізу, а Урсула потяглася за іншою. Після того, як ми розкрили замки на валізах, ми їх обережно відчинили.
  
  
  У сумці, яку я обшукав, не було нічого значного, але там була носова хустка, яка безумовно не належала людині, яка мала радіо. Він мав легкий запах парфумів, який мені здався невиразно знайомим. Я закрив сумку і допоміг Урсулі переглянути іншу. За мить вона підняла аркуш паперу.
  
  
  «Подивися на це, – сказала вона. «Він планує вийти у Белграді». То був його квиток на поїзд.
  
  
  Я хмикнув. "Це не дає вам багато часу".
  
  
  Я зазирнув у куток шухляди під якісь сорочки і знайшов пару пачок європейських сигарет. Вони здавалися спеціальною сумішшю. "Дорогий смак", - зазначила я, показуючи Урсулі одну з упаковок.
  
  
  Вона взяла в мене сигарети і подивилася на пачку. «Ганс Ріхтер курив особливу марку бельгійських сигарет. Це та марка».
  
  
  "Вам доведеться спробувати схопити його в Белграді, коли він вийде з поїзда".
  
  
  «Югославська влада обіцяла допомогти притягти Ріхтера до відповідальності. Я попрошу їх зустріти нас на вокзалі з парою поліцейських у цивільному».
  
  
  "Хіба ви не вважаєте за краще зробити арешт сам?" Я запитав.
  
  
  "Він має бути схоплений живим", - сказала вона. «Якщо я схоплю одну цю нацистську свиню, я боюся, що виб'ю йому мізки».
  
  
  Склали все, як було, і вийшли з купе. Урсула пішла в своє купе, щоб протягнути час, поки я ходив гуркотливим поїздом.
  
  
  Ми зупинилися у Трієсті відразу після Венеції. О дев'ятій тридцять ми мали бути в Поджореалі-дель-Корса на югославському кордоні. Я вирішив, що якби Єва Шмідт не зв'язалася зі мною на той час, я почав би її шукати.
  
  
  Я повернувся у своє купе, сподіваючись, що Єва зв'яжеться зі мною там. Я дав їй його номер, коли вона пообіцяла сказати Хорсту Блюхеру, що хочу взяти участь у торгах за супутниковий монітор.
  
  
  Компанія чекала на мене, але це була не Єва Шмідт або її дружок. Іван Луб'янка, чекіст, відкинувся на моєму ліжку, підперши лівою рукою голову. У правій руці він тримав револьвер Webley .455 Mark IV із глушником.
  
  
  "Увійдіть", - сказав він.
  
  
  Я зачинив за собою двері, думаючи, що мені слід бути обережнішим.
  
  
  Луб'янка сіла на ліжко. «То ти Нік Картер. Ти не виглядаєш таким крутим».
  
  
  «Хто тобі сказав, що я крутий? Я киса».
  
  
  «Якби я знав, що ти їдеш зі мною в поїзді, Картер, я зайшов би побачитися з тобою раніше».
  
  
  Я хмикнув. «Якби ви робили уроки, ви дізналися б мене, коли побачили б мене у вагоні-ресторані. Я впізнав вас».
  
  
  Він дивився на мене роздратовано. "Ви, звичайно, знаєте, що я повинен убити вас".
  
  
  Я згорбився. "Навіщо турбуватися?" Я запитав. "Ви, напевно, все одно вб'єте мене".
  
  
  «Я прийшов сюди не для того, щоб робити ставки», - сказав він категорично із сильним акцентом. "Я прийшов сюди як єдиний покупець, і я хочу, щоб так і залишилося".
  
  
  "А як щодо китайців?"
  
  
  "Я матиму справу з одним конкурентом за раз", - м'яко відповів він.
  
  
  «Якщо ви це зробите, у вас будуть тіла по всьому потягу. Ви маєте подумати про це». Я не намагався вихопити Х'юго, бо знав, що Луб'янка не дасть мені часу.
  
  
  "Я думав про це", - сказав він. Він підвівся з ліжка. Він був на пару дюймів нижче за мене, і я бачив, що йому це дуже не подобалося. «Ми з тобою йдемо до кінця цього поїзда, Картер. Ми йдемо дуже обережно. Дорогою я триматиму цей пістолет у кишені, але він буде націлений тобі в хребет. Як ти знаєш, постріл у хребет дуже болісно. Тож я сподіваюся, що ви не зробите нічого дурного».
  
  
  "А що відбувається наприкінці нашої гарної прогулянки разом?"
  
  
  "Не хвилюйтеся, це буде дуже швидко".
  
  
  "Як щедро з вашого боку".
  
  
  "Будь ласка. Ти підеш зі мною зараз». Він махнув мені великою гарматою, і я
  
  
  зрозумів, що, якщо ця штука вистрілить, у моїх грудях буде дірка, досить велика, щоб чоловік міг у неї встромити кулак.
  
  
  Я повернувся і відчинив двері, сподіваючись, що в коридорі хтось є. Та нікого не було. Я ввійшов у коридор, а Луб'янка пішла за мною. Пістолет усе ще тримався перед ним, але, поки я дивився, він сунув його в кишеню куртки. Я міг бачити, як дуло стирчало з-під тканини і було націлене на мою талію.
  
  
  Він зачинив двері купе і кивнув мені, щоб я пішов. Я повернувся і повільно рушив уперед коридором. Потяг гуркотів і розгойдувався під нами, але не настільки, щоб порушити рівновагу Луб'янки. Він тримався між нами приблизно три кроки, тож я не міг легко дістатися до нього.
  
  
  Ми підійшли до кінця Voiture 7 і виїхали на платформи між ним та 5, де було купе Єви Шмідт. Нам довелося пройти через дві пари дверей. Проходячи другий вагон, Луб'янка йшов одразу за мною, я зробив хід.
  
  
  Я різким рухом зачинив двері назад на Луб'янку. Двері вдарили його і втративши рівновагу, і він упав на підлогу платформи. Але револьвер він не втратив. Він вистрілив, коли впав. Перша куля розбила скло в двері, пройшла крізь неї і мало не потрапила в моє плече, встромивши в дерев'яну обшивку позаду мене. Пролунав другий постріл, але він навіть не наблизився до мене.
  
  
  Коли Луб'янка рушила до платформи, я вирвав Вільгельміну. Мій постріл потрапив у металеву підлогу платформи поруч із російською, що присіла, відрикошетивши навколо нього, не зачепивши його.
  
  
  Луб'янка знову відкрила вогонь, вибивши одвірок, який я використав для укриття. Потім, коли я пірнав за двері, він поспішив назад через двері іншого вагона. Я побачив його в останню хвилину і зумів вичавити ще два постріли з люгера. Одна куля потрапила Луб'янці в плече, і я бачив, як він упав на підлогу в іншій машині.
  
  
  Був довгий порожній момент, коли колеса під нами голосно стукали. Потім я побачив підняту руку з револьвером. Луб'янка швидко вистрілив у мене, але дико промазав. Потім я побачив, як його голова металася нижньою частиною вікна. Я вистрілив, але схибив. Потім він пішов і побіг коридором, який вів до іншого кінця машини. Ймовірно, він вирішив втекти та зализати рани.
  
  
  Я обережно перебрався на свій бік платформи і швидко перетнув прірву і зайняв позицію поряд з іншими дверима. Пострілів більше не було. Я зазирнув усередину, але Луб'янки ніде не було. Можливо, він там поставив мені пастку.
  
  
  Я прочинив двері, щоб краще розглянути. Нічого. Схоже, Луб'янка справді пішов. Я повільно увійшов у вагон, тримаючи "Люгер" перед собою. Його там не було. Потім я завернув за ріг і побачив його приблизно на двох третинах шляху коридором. Він повернувся, його обличчя потемніло від гніву та розчарування, і зробив два неточні постріли з перезарядженого револьвера. Я швидко сів, і кулі просвистели над моєю головою.
  
  
  Я вилаявся собі під ніс. У той момент, коли Луб'янка побігла коридором, я ще раз вистрілив у нього. Але рух поїзда зіпсував мені приціл, і я мало не схибив. Потім російська зникла за рогом, виходячи з вагона.
  
  
  Мабуть, ніхто не чув приглушених пострілів. З купе ніхто не виходив. Коли я добрався до кінця вагона і місця, де людина з КДБ зникла з очей, я побачив, що поїзд в'їжджає в Поджореалі-дель-Корса.
  
  
  На цій швидкій зупинці Луб'янка не зійде, сказав я собі. Він не хотів би, щоб влада дізналася про його поранення. Він не міг пояснити, що сталося. Крім того, йому все ще був потрібен монітор, який він намагався купити у агентів Topcon у поїзді.
  
  
  Пара чоловіків в уніформі йшла до мене коридором. Один був провідником поїзда, інший – митником. Ми були біля кордону, нас перевіряли.
  
  
  Я подав помилкове посвідчення особи, надане спецпідрозділом AXE. Митник кивнув, і вони з кондуктором рушили далі.
  
  
  Потяг набирав швидкість, впевнено рухаючись у бік Югосальвії. Наступна зупинка буде близько опівночі на Повці.
  
  
  Я подумав, що наступною моєю справою буде візит до Єви Шмідт. Жінка мала бути тією, хто сказав Луб'янці, що я намагався дістати супутниковий монітор.
  
  
  Я скуштував купе Єви, але її там не було. Я знову зламав замок і увійшов із Люгером у руці. Там нікого не було. Він вирішив, що, оскільки її купе було єдиним, яке я міг визначити за номером, мої супротивники будуть проводити конференції десь ще.
  
  
  Я вийшов із купе і пішов назад до денних вагонів, весь час шукаючи Луб'янку.
  
  
  і Шмідт - а також шукав Шена, оскільки я мав підстави думати, що він все ще на борту і полює за моєю шкірою.
  
  
  Мої пошуки виявились безрезультатними. Жодного з них не було. Я занепокоївся, що, можливо, вони якось утекли на кордоні.
  
  
  Потім поїзд під'їжджав до станції Півка. Пивка - це провінційне містечко, розташоване на перетині кількох югославських залізничних ліній. Станція примітивна - довга сіра будівля, в якій уночі мало вогнів. Там у горах було холодно. Коли поїзд зупинився, йшов дощ, що мрячив.
  
  
  Я спостерігав з однієї з автомобільних платформ, щоб побачити, чи хтось вийде. На платформі з'явилися чотири особи. Троє з них були пасажирами, які вирішили перекусити у бутербродній та кафе на ближньому кінці будівлі вокзалу. Четвертим, якого я нарешті впізнав знайомою ходою, був Іван Луб'янка.
  
  
  Жодного разу не озираючись через плече, Луб'янка поспішив через будівлю вокзалу на темну вулицю за ним. Я вагався на мить. Це могло бути хитрощом, щоб відвернути мою увагу, поки Шмідт і Блюхер виходили з іншої машини. Але мені довелося скористатися цим шансом. Я ступив на землю і рушив за Луб'янкою. У нього може бути вкрадений монітор.
  
  
  Луб'янка вже зник у сірій будівлі. Я поспішав за ним, сподіваючись, що поїзд не поїде раніше, ніж зможу повернутися. Тьмяно освітлена обшарпана приймальня була майже порожня. Луб'янки не було - мабуть, він уже вийшов із будівлі.
  
  
  Я вибіг у двері надвір і оглянув темний тротуар зовні. Легкий дощ намочив обличчя – ніч була холодна, жалюгідна. Ніде не було видно ні автомобілів, ні пішоходів – лише сірі кам'яні огорожі, сірі будинки та дощ. Луб'янка повністю зникла.
  
  
  Мені треба було вирішити, чи йти за Луб'янкою і забути про поїзд, Шмідта і Блюхера, чи повернутися на борт, якщо вони все ще там із вкраденим пристроєм.
  
  
  Це було вимушене рішення, тому що в мене не було часу – цей поїзд мав піти за десять чи п'ятнадцять хвилин. Якщо я ухвалю неправильне рішення, я повернуся туди, де почав свої пошуки монітора, і я можу навіть втратити його назавжди.
  
  
  Миттю я зробив вибір. Я розвернувся і поспішив назад через тьмяно освітлену станцію до платформи. Вогні Східного експресу тяглися вздовж рейок переді мною. Потяг виглядав як оазис цивілізації у цій чорній глушині. Я глянув у бік ресторану і побачив усередині кілька людей, що сидять за чашками гарячої кави або чаю за грубими дерев'яними столами. Югославська дитина, яка мала лягти в ліжко в цей час, рухалася до столика з чашкою чаю, що димився. На ньому був білий фартух та лаковані туфлі. Оглянувши обличчя покупців і переконавшись, що ніхто з них мені не знайомий, я подався до чоловічого туалету. З полегшенням я подумав, куди подівся Луб'янка і чи збирається він укласти угоду з монітором.
  
  
  Коли я повернувся, щоб піти, я помітив чоловіка, що стояв у дверях - мого старого друга Шен Цзи. Він трохи посміхався, а в правій руці тримав револьвер. Це був Smith & Wesson .44 Magnum із великим глушником.
  
  
  «Ми зустрічаємося востаннє, містере Картер, - сказав Шен. «Наш російський друг зручно залишив поїзд, і коли я позбудуся вас, у мене не буде інших конкурентів».
  
  
  Я дивився на пістолет і руку з пістолетом. «Ще належить розібратися із самим Блюхером». Я помітив, що єдине світло в кімнаті виходило від тьмяної лампочки, що звисала зі стелі, недалеко від того місця, де я стояв. Але я не бачив способу затемнити це місце, не отримавши дві чи три кулі. І в кімнаті не було жодного укриття.
  
  
  "Жінка буде моїм шляхом до влаштування", - холодно сказав Шен. "Але це буде моя проблема, а не твоя". Він трохи підняв пістолет; і це було націлене на моє серце. Якраз коли він збирався натиснути на курок, у двері за ним зайшов чоловік. Він був югославом, службовцем станції.
  
  
  "Що це?" - спитав він, дивлячись на довгий пістолет Шена.
  
  
  Він стояв за три фути від Шена. Шен обернувся до нього, викинув лівий лікоть і вдарив його по обличчю. Пролунав глухий хрускіт і приглушений крик, і хлопець непритомний звалився на підлогу.
  
  
  Але я не став чекати, доки чиновник впаде на підлогу. Перш ніж Шен зміг повернути назад, щоб прикінчити мене, я схопився за шнурок маленької лампочки переді мною і різко смикнув, коли я повернувся ліворуч.
  
  
  Кімната була занурена в майже повну темряву, єдине тьмяне світло виходило з платформи станції через відчинені двері. Шен вистрілив у мій бік, але схибив
  
  
  
  Пістолет глухо вистрілив у кімнату, і куля встромилась у цементну стіну позаду мене. Коли я знову повернувся до Шена, він цілився. Я жбурнув стилет через темну кімнату, і він потрапив Шену в передпліччя над рукою, що тримає револьвер. Рука судорожно розтулилася, і пістолет полетів через кімнату.
  
  
  Шен голосно скрикнув, дивлячись на ніж, устромлений у його передпліччя, який перерізав сухожилля, артерії та м'язи. Він повернувся, все ще тримаючи ножа в руці, щоб знайти пістолет. Потім він зробив крок назустріч, але я його заблокував. Він вилаявся китайською.
  
  
  "Більше ніякої зброї, Шен", - сказав я з низьким гарчанням. "Давай подивимося, що ти зможеш без нього зробити".
  
  
  Шен сповільнив мить, потім витягнув стилет зі свого передпліччя з кректанням болю. Кров ринула на підлогу. Він спритно схопився за ручку ножа лівою рукою і рушив до мене.
  
  
  Я міг би спробувати дістати пістолет на підлозі, але я знав, що ніколи не дістануся до нього раніше за Шена. Щодо Вільгельміни, то мій «Люгер» на цій станції звучав би як гармата.
  
  
  Шен тепер кружляв з мене. Мені довелося відступити від його пістолета на підлозі. Він теж не міг цього досягти, але був цілком задоволений своєю новою перевагою. Він чекав, що мене розрубає на шматки стилетом.
  
  
  Шен швидко увійшов, роблячи хибний удар ножем. Він добре з цим справлявся. Я уникнув швидкого різкого удару, але друга атака прорізала рукав моєї куртки і подряпала руку. Посмішка повернулася на його широке обличчя. Він був певен. Він зробив ще один удар лезом і нарізав мені груди.
  
  
  Наші очі тепер звикали до напівтемряви, і я міг бачити, як кров безупинно капає з правого передпліччя Шена, коли він методично переслідував мене вузьким колом. Він теж бачив кров на моїй сорочці, і на його обличчі було видно, що йому подобається те, що він бачив. Він вирішив, що прикінчить мене лише за кілька секунд.
  
  
  Потім Шен зробив великий крок. Він прийшов убити мене, завдавши удару мені в живіт. Я зробив крок, повернувся вбік і правою рукою вдарив його по зап'ястю. Я вдарив його, і рука розкололася від удару. Х'юго з гуркотом упав на підлогу.
  
  
  Перш ніж Шен зміг прийти до тями, я повернувся до нього ближче і порізав його голову і шию тильною стороною долоні. Він хмикнув і впав навколішки. Я переступив через нього, щоб завдати ще одного удару, але він був готовий до мене. Він ударив мене правою ногою і збив мене з ніг, вдаривши мене по стегні.
  
  
  Ми обидва схопилися на ноги одночасно, але я мав перевагу над ним, тому що я не постраждав так сильно. Я кинув у нього кулак, але вчасно це помітив. Незважаючи на те, що він мав хвору руку, він схопив мене і перекинув через плече широкою дугою. Я бачив стелю та підлогу, коли тягнувся до нього по дорозі вниз. Я приземлився на одне коліно, все ще тримаючись за нього. Зі створеною ним інерцією я перевернув його через спину, перевернув догори ногами в повітрі і сильно приземлив спиною на бетонну підлогу. Він ударив з гучним стукотом, і я почув, як повітря виривається з його легень.
  
  
  Я встав на ноги, коли Шен, захекавшись, слабо піднявся на коліна. Потім я різко вдарив його ногою по голові, і він упав на бік. Він спробував знову стати на коліна, але я на нього чекав. Як тільки він насилу підвівся на ноги, я ретельно прицілився, сильно вдарив тильною стороною руки по його переніссі і з гучним тріском потрапив у ціль. Шен хмикнув і впав спиною на підлогу. Потім він двічі смикнувся і помер.
  
  
  Я глянув у двері і побачив, що кондуктори знову готуються до запуску Східного експресу. Після того, як я забрав Х'юго та Вільгельміну, я застебнув куртку, щоб приховати кров на сорочці, і кинувся дощової ночі до поїзда.
  
  
  
  
  Восьмий розділ.
  
  
  
  Невдовзі після того, як поїзд вирушив з Пивки, я застав Урсулу на задній платформі, одну, яка перевіряла боєприпаси у своєму Webley Lilliput. Вона зраділа, побачивши мене.
  
  
  "Я бачила, як ви виходили, і подумала, що у вас можуть бути проблеми на станції", - сказала вона.
  
  
  Я змінив піджак і сорочку, тому не було жодних доказів моєї сутички з Шеном. "Для мене було кілька подій", - визнав я. "Готуєшся до Белграда?"
  
  
  Вона напнуто посміхнулася. «Так. Я думаю, це трохи турбує мене.
  
  
  «Ну майже годину. Я пропоную тобі піти трохи поспати. Ми не приїдемо до Белграду до дев'ятої ранку».
  
  
  "Я трохи відпочину", - сказала вона. "Я обіцяю."
  
  
  "Добре. Мені потрібно щось зробити. Побачимося завтра рано-вранці. Ти йдеш назад у своє купе?
  
  
  "Думаю, спочатку я подихаю повітрям", - сказала вона. Вона нахилилася і торкнулася моїх губ своїми.
  
  
  Я турбуюся про тебе, Нік".
  
  
  Я посміхнувся. "До скорого."
  
  
  Я залишив Урсулу на платформі і пішов назад через Voiture 7, тепер останній вагон, номер 5, де я сподівався знайти Єву Шмідт.
  
  
  Я дістався далекого кінця Voiture 7, коли побачив людину, що прямує до мене через коридор наступного сплячого. То був Ганс Ріхтер. Він більше не носив із собою радіо, і його обличчя виглядало дуже діловим. Я пірнув назад з поля зору і побіг попереду, назад у своє купе. Я відімкнув двері і ввійшов усередину, коли Ріхтер повернув за кут коридору.
  
  
  Я почекала, поки не почую його прохід, перш ніж відступити в коридор за ним. Він попрямував до Урсули, яка все ще була на задній платформі. Спочатку я подумав, що це, мабуть, просто збіг, але потім побачив, як він зупинився в кінці коридору, витяг з кишені великий стилет і відкрив лезо. У цьому не було сумніву: він знав, що Урсула була там. Очевидно, він здогадався, що вона полює на нього, і збирався вбити її.
  
  
  Ріхтер зник за рогом коридору. Я швидко рушив за ним, розуміючи, що йому знадобиться вся мить, щоб убити Урсулу, якщо вона не помітить його наближення, і що гуркіт поїзда заглушить будь-який звук, який він видавав.
  
  
  Мені знадобилася вся мить, щоб завернути за кут коридору і дістатися до дверей платформи. Коли я його переглянув, то побачив, що Ріхтер уже схопив Урсулу ззаду і приставив ножа до її горла. Інша його рука була притиснута до її рота, і я міг уявити її дуже широкі, сповнені страху очі.
  
  
  Ріхтер говорив зі своїм бранцем зарозумілим жорстким голосом, коли я прочинив за ним двері.
  
  
  «Так, я знаю, що вмирати неприємно. Але ж це уряд Бонна має на увазі для мене, чи не так?»
  
  
  То була непроста ситуація. Я не міг просто вбити Ганса Ріхтера, тому що Урсула та Бонн хотіли його живим. Для них було важливо, щоб він переніс ганьбу публічного суду.
  
  
  Я прикрив за собою двері, витяг Вільгельміну і підійшов до Ріхтера за спиною, коли збирався провести стилетом по горлу Урсули. Потім я притис дуло автомата до основи черепа Ріхтера, щоб він відчув його там.
  
  
  Ріхтер швидко повернув голову, все ще притискаючи ніж до шиї Урсули. Коли він побачив мене позаду себе, на його твердому мускулистому обличчі з'явився вираз чистої ненависті.
  
  
  "Ви?" - Вигукнув він.
  
  
  "Тобі краще впустити ніж", - сказав я, щільно притискаючи "люгер" до його черепа.
  
  
  "А що, якщо я цього не зроблю?"
  
  
  "Тоді я прострілю тобі голову", - похмуро сказав я, сподіваючись, що він не відповів на блеф.
  
  
  «Не раніше, ніж я зможу відкрити горло цій жінці, як стиглий помідор. Ні, у мене тут перевага, друже мій. Якщо ти негайно не прибереш пістолет і не покинеш цю платформу, я вб'ю її негайно.
  
  
  "Ви неправильно розумієте, чому я тут", - плавно продовжив він. «Я лише хотів налякати жінку. Я не збирався її вбивати. І я не збираюся вбивати її зараз, якщо ви покинете цю платформу. Якщо ви цього не зробите, я змушений перерізати її яремну вену».
  
  
  Ріхтер був спритним брехуном, але не переконливим. Я знав, що коли я піду з платформи, то більше не побачу Урсулу живою.
  
  
  Я бачив, як блакитні очі розпачливо дивилися на мене. Я тяжко проковтнув і ще сильніше притис Люгер до основи його черепа.
  
  
  "Добре, - сказав я, - зроби це".
  
  
  Ріхтер глянув на мене. "Ви маєте на увазі, що дозволите мені вбити її?"
  
  
  «Вірно, – сказав я. «Після цього твоя голова зникне у темряві. Тепер ти вирішуй, Ріхтере. Кинь ніж, чи ти мертвий».
  
  
  Я сподівався, що це звучить переконливо. Ріхтер на мить завагався, обмірковуючи та оцінюючи. Потім я побачив, як його обличчя змінилося і трохи розслабилося. Він вийняв ножа з горла Урсули і прибрав іншу руку від її рота.
  
  
  Я зробив великий крок від Ріхтера, а він трохи відійшов від Урсули. Тепер вона повернулася до нього, важко дихаючи.
  
  
  "Що ж, схоже, ти нарешті спіймала мене", - сказав він Урсулі саркастичним тоном. "Wie schade für mich." Жаль для нього - його сарказм важчий, ніж будь-коли.
  
  
  "Схоже, ми заарештували його раніше, ніж ви хотіли", - сказав я Урсулі, не зводячи очей з Ріхтера.
  
  
  «Ми відвеземо його до мого купе. Я охоронятиму його всю ніч, щоб він не вирвався на волю», - сказала Урсула.
  
  
  Ріхтер усміхнувся.
  
  
  «Добре, – сказав я. Мені не хотілося, щоб цей чоловік був у нас до ранку, особливо коли я турбувався про Єву Шмідт та Блюхер, але іншого виходу не було. "Рухайся, Ріхтер". Я махнув Люгером у бік дверей платформи
  
  
  
  У нього все ще був ніж у руці, і я простяг руку, щоб забрати його, коли він проходив повз мене. Він дав мені його без проблем, але потім, коли я викинув його за борт, відірвавши від нього очі всього на секунду, він схопив мене рукою за праве зап'ястя і відштовхнув Люгер від себе.
  
  
  Ми разом ударилися об перебірку, Ріхтер обернувся, щоб схопити пістолет. Якось я міг би ризикнути вистрілити в нього, але Урсула стояла на лінії вогню за ним.
  
  
  Я повернувся разом з Ріхтером, поки я крутив його маленьким колом, поки його спина не вдарилася об задню частину поїзда. Урсули більше не було за ним. Я боровся, щоб повернути "люгер" до нього. Мене більше не хвилювало, вбив би я Ріхтера чи ні, але натомість я спробував би його поранити. Крохтячи і спітнівши, я притис дуло пістолета до його тіла. Він стиснув мою руку, і з люгера було зроблено постріл. Куля потрапила в перебірку і зрикошетила в ніч.
  
  
  Урсула щойно витягла свого Уеблі, але я був між нею та Ріхтером, і вона не могла використати це проти нього. Раптовим лютим і відчайдушним поштовхом Ріхтер відкинув мене від себе. Я на мить упав на Урсулу, вибивши Уеблі з її рук. Потім Ріхтер увійшов у двері. Він зник за нею, коли я зробив ще один постріл із «Люгера». Куля розбила скло і потрапила до нього, коли він завернув за ріг у коридор. Удар кулі вдарив його об стіну. Але він усе ще був на ногах. Потім він зник із поля зору.
  
  
  "Чорт!" Я закричав. "З тобою все гаразд?"
  
  
  Урсула забирала свій Уеблі. "Я в порядку, Нік", - сказала вона, але я бачив, що вона була вражена.
  
  
  Я схопився за двері, відчинив їх і ввійшов у спальний вагон. Коли я завернув за кут коридору з «люгером» у руці, я побачив Ріхтера приблизно на півдорозі вниз, що біжить до іншого кінця. Я навів на нього "люгер", але потім передумав. Більшість пасажирів уже лежали у своїх купе, і постріл, напевно, їх розбудить.
  
  
  Я опустив люгер і дивився, як Ріхтер зникає в іншому кінці вагона. Урсула була поряд зі мною.
  
  
  «Вибач», - сказав я їй.
  
  
  «Не хвилюйся, Нік. Він досі у поїзді. Наступного разу йому не пощастить. Ми подбаємо про це. Може, ми його шукаємо?
  
  
  "Давай."
  
  
  Ми пішли у купе Ріхтера, але його там не було. Потім ми обшукали решту поїзда. Його ніде не було видно. Очевидно він знайшов місце, щоб сховатися. Схоже, нам доведеться розраховувати, що Урсула зможе схопити його вранці в Белграді. Я наполягав на тому, щоб Урсула вирушила у своє купе ненадовго відпочити. Вона гостро потребувала цього. Я попрямував назад до Voiture 5, сподіваючись зустрітися із жінкою Шмідт.
  
  
  Коли я прибув у Voiture 5, на мене чекав великий сюрприз.
  
  
  Я якраз вийшов у коридор до купи Єви, коли її двері відчинилися і з'явився Ганс Ріхтер.
  
  
  Я загорнув за ріг і почав дивитися. Він натягував куртку, на руці була пов'язка. Він крадькома озирнувся і потім попрямував від мене до іншого вагону.
  
  
  Очевидно, колишній нацист сховався в купе жінки Шмідта, поки ми його шукали. Він також отримав пов'язку, а це означало, що Єва, мабуть, допомогла йому.
  
  
  "Ріхтер!" - Закричав я, виходячи з укриття.
  
  
  Він побіг. Я кинувся за ним, коли він відчинив двері і вийшов із вагона.
  
  
  Я дістався кінця коридору, смикнув двері і пішов за ним.
  
  
  Тоді я знову зустрів веселу людину.
  
  
  Він був на платформі між вагонами. Мабуть, він чекав на Ріхтера. Він чув мій крик, бачив Ріхтера, що біжить, і був готовий мене зустріти, коли я увірвалася в двері.
  
  
  Володіючи кастетом, подібним до того, який раніше використовував Ріхтер, містер Веселий ударив мене. Я мигцем побачив його обличчя у світлі машини за нами якраз перед завданням удару.
  
  
  Мої коліна обвисли. Людина, яка використовує кастет, знала, як ударити і куди саме має потрапити удар, щоб поставити жертву на місце. Я прокинувся, згорнувшись на платформі, кондуктор тряс мене і питав, що сталося.
  
  
  "Мене вдарив чоловік".
  
  
  «Можливо, потенційний злодій. Коли я входив у двері, бачив, як над тобою схилилася людина. Він втік до наступної машини. Якщо ти можеш описати його…»
  
  
  «Я навіть не бачив його обличчя», - збрехав я.
  
  
  Ріхтер і його друг знову втекли, але я вважав, що мені пощастило. Якби кондуктор не з'явився, містер Веселий, мабуть, залишив би мене в гіршому стані, ніж непритомний.
  
  
  Я запевнив кондуктора, що можу піти пішки. Коли мені вдалося від нього відірватися, я повернувся у купе Єви Шмідт.
  
  
  "Це хто?" вона покликала у відповідь на мій стукіт.
  
  
  Я змінив голос і заговорив французькою. "Портер, мадам".
  
  
  Настала пауза. Потім клацнув замок. Двері прочинилися. Я встромив ногу в отвір і встромив люгер у здивоване обличчя Єви.
  
  
  "Як щодо тієї угоди, яка у нас була?" – сказав я грубим голосом.
  
  
  «Я зв'язалася з Хорстом. Але я не мав часу, щоб знову зв'язатися з тобою».
  
  
  Зачинивши двері, я сказав: «Ти брешеш - ти нацькувала на мене російської».
  
  
  Жінка уникала мого погляду. «Якщо він завдав вам неприємностей, це була його ідея. Я тільки сказав йому, що ви брали участь у торгах на пристрій».
  
  
  "Красиво. Коли ти сказав йому це, ти страшенно добре знала, що він зробить».
  
  
  «Ви не можете очікувати, що я турбуватимуся про вашу безпеку. Не після того, як ви мене побили».
  
  
  Я стримався. "Який ваш зв'язок з Гансом Ріхтером?"
  
  
  Її погляд повернувся до мене. «У нас із Гансом Ріхтером немає жодного зв'язку».
  
  
  «Я бачив, як він виходив із вашого купе. У нього було вогнепальне поранення, і він прийшов до вас по допомогу. Ви перев'язали йому руку».
  
  
  Її погляд не здригнувся. “Я визнаю, що це правда. Але ми ще не маємо зв'язку, крім того, що я знаю, що західнонімецькі агенти шукають його. Я не вважаю це за мою справу. Нехай вони захоплюють своїх колишніх нацистів».
  
  
  "Чому він мав прийти до вас?"
  
  
  «Кілька років тому ми добре знали одне одного. Я впізнала його, коли побачив його. Я припустилася помилки, назвавши йому номер свого купе, навіть не підозрюючи, що він потрапить у біду в поїзді». Вона трохи посміхнулася. «Так ось, не кажіть мені, що ви не розумієте, що я маю на увазі, коли говорю, що колись добре його знала».
  
  
  «Дозвольте мені розповісти вам про думку, яка щойно спала мені на думку, Єво. Можливо, Ханс Ріхтер – бос Topcon. Можливо, це людина, яку ви називаєте Хорстом Блюхером».
  
  
  «Хорст не бігає, коли його підстрілюють. Він надто розумний для цього».
  
  
  "Тоді де він і чому не з'являється?" Я запитав. "Що він відповів на моє прохання про зустріч?"
  
  
  Вона витягла з пачки американську сигарету та прикурила. «Хорст каже, що вважатиме вас законним претендентом на цей пристрій. Але він матиме справу з вами тільки в цьому поїзді, і угода має бути укладена до того, як ми приїдемо до Софії. Ви зробите свою пропозицію через мене».
  
  
  "Чорт візьми, я зроблю це", - сказав я. «Я готовий зробити свою пропозицію щодо монітора. Але я роблю його тільки босу Topcon».
  
  
  Вона тяжко зітхнула. «Йому це не сподобається, але доставлю повідомлення. Я призначу зустріч і принесу звістку у ваше купе».
  
  
  "Коли я можу чекати звісток від вас?"
  
  
  «Після нашої зупинки у Белграді вранці. Я не можу зв'язатися із Хорстом сьогодні ввечері».
  
  
  «Добре, – сказав я. «Але цього разу зустріч краще закінчиться. Я стаю дуже нетерплячим».
  
  
  У темряві свого купе я розтягнувся на ліжку і прислухався до звуку коліс, коли поїзд мчав у бік Белграда, і це був важливий момент для мене та для Урсули.
  
  
  Урсула сподівалася зловити свою рибу в Белграді, а я сподівався зустріти свою. Незважаючи на історію, яку розповіла мені Єва Шмідт, я все ще ставив питання, чи були людина, яку я переслідував, і невловимий видобуток Урсули одне й те саме.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Через нічне збудження і сильну втому я проспав довше, ніж очікував. Мене розбудив стукіт у двері купе. То була Урсула. Надворі був ясний день, і ми наближалися до Белграда.
  
  
  "Я хотіла попрощатися на випадок, якщо ми більше не побачимось", - м'яко сказала вона мені.
  
  
  Вона навряд чи була схожа на агента. Її скуйовджене світле волосся надавало їй вигляду молодої школярки, що було дуже до речі.
  
  
  "Як мило з твого боку", - сказав я.
  
  
  Коли я підвівся з ліжка, вона підійшла до мене і притулилася губами до моїх. Я відчував її м'яке тіло на своїх грудях. Через довгий час поцілунок скінчився, і вона почала неглибоко дихати.
  
  
  "Я мала на увазі, що дійсно хотіла попрощатися", - сказала вона.
  
  
  Я посміхнувся до неї. Думаю, я навчив її поєднувати бізнес із невеликим задоволенням. "Скоро ми будемо в Белграді".
  
  
  "Прощання не займе багато часу".
  
  
  Я знову посміхнувся, нахилився і доторкнувся своїми губами до її губ. "Ви дуже переконливі", - сказав я.
  
  
  "Я сподівалася бути". Вона посміхнулася.
  
  
  Вона поклала плащ і стягнула черевики, доки я дивився. Потім вона натягувала светр через голову. Цього разу на ній не було бюстгальтера. На ранковому сонці вона виглядала чудово. Коли вона почала знімати спідницю, я почав розстібати сорочку.
  
  
  За кілька хвилин ми разом лежали на ліжку. Її тепла нагота давила на мене, і я відчував це тіло.
  
  
  
  чекає мого дотику.
  
  
  Я повільно водив рукою по оксамиту її стегна. Ми не намагалися задерти штору на вікні, і сонячне світло на її шкірі надало їй персикового відтінку, коли вона рухала стегнами до мене. Я провів рукою між її ніг.
  
  
  Її груди тяглися до мене, відповідаючи на мій дотик. Вона знайшла мене і пестила мене повільно та ніжно у ніжному ритмі. Її губи жадібно шукали мене, шукаючи, покусуючи та давлячи.
  
  
  Потім я відчув легке тремтіння всередині неї і зрозумів, що не можу чекати. Я обережно підійшов до неї і ми об'єдналися. Чудовий стогін вирвався з глибини її горла.
  
  
  Я їй не відповів. Я був одержимий нагальною необхідністю знайти в ній задоволення. Ми рухалися разом все більш і наполегливіше, і прекрасні звуки з її горла, здавалося, лунали навколо мене. Тепер її стегна уклали мене в полоні чуттєвого бажання. Ритм наростав і ставав жорсткішим. Усередині мене кипів казан, готовий переповнитися. Коли її звуки злилися разом з далеким свистом поїзда, котел закипів, і вона отримала це гаряче пролиття в найпотаємніші та найпотаємніші місця.
  
  
  «Хороший спосіб розпочати день», - сказав я, лежачи поряд із нею. «І ми не прощаємось. Не зараз. Я зустрінуся з вами в поліції».
  
  
  "Забудь, Нік", - посміхнулася вона. "У вас є власне завдання, про яке потрібно подумати".
  
  
  "Моє завдання може бути пов'язане з вашим", - відповів я. «Я не можу зараз пояснити. Але нам краще одягнутися. Ми майже у Белграді».
  
  
  Ми швидко одяглися, коли поїзд проїжджав на околиці Белграда. Пізніше, коли ми йшли по вагонах, мені спало на думку неприємна думка. Якби Хорст Блюхер насправді був Гансом Ріхтером, і якби Урсула вдалося заарештувати його до того, як я дізнався, де знаходиться вкрадений монітор, або якби монітор був узятий під варту разом із Ріхтером, мої шанси повернути його були невеликі. Югослави, звичайно, не здадуть пристрій мені чи уряду США.
  
  
  У певному сенсі ми з Урсулою на той момент були противниками, тому що наші місії та найближчі цілі суперечили один одному. Я був упевнений, що, хоча я врятував життя Урсулі, вона не подумала б про відстрочку арешту Ріхтера в Белграді тільки тому, що я хотів забрати у нього частину електронного обладнання, перш ніж він буде взятий під варту. Вона визнала б своє завдання першорядним через жахливість його попередніх злочинів.
  
  
  Однак подвійну ідентичність так і не було доведено. Я не бачив способу відвернути Урсулу від її мети, не розголосивши мою місію, і я не хотів цього робити. Тому я вирішив залишитись з Урсулою під час її спроби арешту, спостерігаючи за Євою Шмідт, і подивитися, що буде на мою користь.
  
  
  Ми проходили через денні тренери повільно, але ні Шмідта, ні Ріхтера не було видно. До того часу, як поїзд рушив довгою сірою платформою Белградського вокзалу, ми вже стояли на платформі біля паровоза. На поїзд чекало багато людей, і ми обоє зрозуміли, що Ріхтер дуже легко міг загубитися в такому натовпі.
  
  
  Потяг нарешті зупинився. Я повернувся до Урсули і посміхнувся до неї. «Що ж, давайте подивимося, чи зможемо ми знайти ваших у цивільному», - сказав я.
  
  
  Ми вийшли з поїзда на платформу раніше за інших пасажирів і попрямували до жвавої будівлі вокзалу. Урсула шукала поліцейських, а я дивився на поїздські платформи.
  
  
  "Я бачу їх", - сказала вона. «Стежте за Ріхтером, поки я вестиму офіцерів. Якщо потрібно, ми проведемо обшук поїзда спереду та ззаду».
  
  
  Урсула кинулася геть, і я помітив Єву Шмідт. Вона була одна і поспіхом, пробиваючись крізь потік натовпу, попрямувала до задньої частини поїзда. Я рушив слідом за Євою, поспіхом зіткнувшись з мандрівниками.
  
  
  Я бачив, як Ганс Ріхтер і його товариш, кремезний чоловік із веселим обличчям, вийшли з останньої машини. Ріхтер ніс багаж та знайоме радіо.
  
  
  Вони зустріли візок з багажем і зникли за ним. Я підійшов до них із багажем, що приховував мене від їхніх поглядів, і підійшов досить близько, щоб почути їхні голоси.
  
  
  «Ви вчинили мудро, затримавши Картера. Це незабаром закінчиться». То був Ріхтер. «Я зустрінуся з росіянами тут і укласти угоду».
  
  
  "У вас є пристрій?" Це сказала Єва
  
  
  Ріхтер засміявся. "Прямо тут, у моєму радіо, де це був весь час".
  
  
  Я витяг Вільгельміну з-під куртки. Не дивно, що Ріхтер ніколи не розлучався з радіо, яке не грало. Супутниковий монітор перебував усередині футляра радіо. Навіть якби його розібрали, пристрій виглядав би як частина схеми для будь-кого, окрім експерта.
  
  
  Обійшовши візок для багажу, я сказав:
  
  
  
  «Дякую за організацію зустрічі, Єво».
  
  
  Ріхтер вилаявся.
  
  
  «Я візьму радіо, Хорсте. Думаю, ти віддаєш перевагу цьому імені, якщо вже ти його зараз використовуєш. Коли радіо буде в мене в руках, ми підійдемо і поговоримо з поліцейськими, які теж хотіли тебе знаю».
  
  
  Його друзі залишалися з ним до кінця. Єва змахнула сумочкою і вдарила мене по пістолету, і містер Веселий накинувся на мене.
  
  
  Я застрелив кремезного чоловіка, коли ми падали. Я надто втомився з ним боротися.
  
  
  Він задихався, коли я скинув його вагу і знову піднявся на ноги. Він не здивувався, що я натиснув на курок Люгера. «Він чекав на це, коли стрибнув за мною, — подумав я. Він просто намагався дати Ріхтерові час зробити перерву.
  
  
  Екс-нацист скористався можливістю. Він кинувся до дверей станції, на ходу відштовхуючи людей.
  
  
  Єва Шмідт теж втекла. Коли вона побачила, що я всадив кулю в людину, яка напала на мене, вона повернулася і загубилася в юрбі. Я помітив, що вона йшла в напрямку поїзда, але мені було байдуже, що з нею сталося.
  
  
  Я мчав за Гансом Ріхтером.
  
  
  Коли він дістався до входу до великої станції, він повернувся. Тепер він тримав в одній руці маузер-парабелум, а в іншій – радіо. Він націлив маузер мені на думку і вистрілив. Постріл прогримів платформою, мало не потрапивши в мою ліву скроню. Пара жінок закричала. Позаду мене високий чоловік похилого віку впав на землю - куля потрапила йому в плече. Були ще крики. Коли Ріхтер повернувся і побіг на станцію, я витягнув свій «люгер», прицілився і вистрілив. Саме тоді він змінив курс, і я сумував за ним.
  
  
  Не було часу дивитися, де були Урсула та поліцейські. Я побіг на станцію за Ріхтером. Усередині знаходилися сотні людей, і Ріхтер спритно рухався серед них до далеких дверей, що вели на вулицю. Я засунув Вільгельміну в кишеню і збільшив швидкість. Люди стояли і дивилися, і дехто намагався піти з нашого шляху. Ріхтер збив жінку з ніг і пішов далі. Я все ж таки набирав обертів і, перш ніж він встиг дістатися дверей, зупинив його за допомогою удару.
  
  
  Ріхтер сильно вдарився об підлогу, але не втратив ні маузера, ні радіо. Він повернувся, щоб відстрілити мені голову, але я спіймав його руку зі зброєю і відштовхнув. Маузер заревів у великій кімнаті, і куля врізалася у високу стелю. Було більше криків і криків, і була панічна втеча, щоб втекти від пострілів.
  
  
  Ми двічі перекинулися, намагаючись утримати контроль. Наші руки щосили намагалися втримати пістолет. Він вистрілив знову, і вікно у парадних дверях розбилося. Я люто вдарив кулаком по квадратному обличчю Ріхтера, і його хватка ослабла. Маузер випав із його рук, коли я швидко повернув руку.
  
  
  Ріхтер вилаявся, сердито вдарив мене стиснутим кулаком по голові і підключився. Я відчув хрускіт біля вуха і впав на підлогу. Цієї миті Ріхтер підвівся і потягся за маузером.
  
  
  Він дістав пістолет, перш ніж я встиг підійти до нього, і коли він повернувся до мене, на його обличчі з'явилася легка усмішка. Я кинув Х'юго на долоню, коли він направив маузер мені на думку. Але ні пістолет, ні стилет не влучили.
  
  
  "Halten sie! Genug!" То була Урсула.
  
  
  Ріхтер відвернувся від мене і побачив дуже похмуру Урсулу, що направила Уеблі йому в спину. По обидва боки від неї стояли двоє югославських таємних поліцейських у цивільному. Кожен у руках мав короткий револьвер, націлений на Ріхтера.
  
  
  «Будь ласка, опусти пістолет», - наказав той, що праворуч від Урсули.
  
  
  Ріхтер крякнув, упустив маузер і озирнувся на мене. "Чорт тебе забирай", - тихо сказав він англійською.
  
  
  Я підійшов до нього і висмикнув рацію з його руки. Югослави кивнули мені та схопили його за руки.
  
  
  «Ми відвеземо його до митного посту для короткого допиту, перш ніж перевеземо його до штабу», - сказав югослав, який раніше говорив, Урсулі.
  
  
  Я хотів витягнути звідти радіо. "Я повинен піти в поїзд за сумкою", - сказав я. "Я скоро повернусь."
  
  
  До мене звернувся той самий югослав. "Ні будь ласка. Потяг буде затримано. Спочатку підемо з нами».
  
  
  Він не виглядав схильним до суперечок. "Добре", - сказав я, неохоче пішовши за ними в кімнату.
  
  
  Це була досить маленька кімната, в якій був лише стіл та три прямі стільці. Було тільки одне вікно, що виходило надвір. Це виглядало суворо.
  
  
  Коли ми ввійшли до кімнати, Урсула заговорила з югославом, який наполягав, щоб я їх супроводжував.
  
  
  "О, його сумка!" вигукнула вона. Це на платформі. Я отримаю це».
  
  
  "Дуже добре", - погодився поліцейський.
  
  
  Урсула щойно зникла і зачинила двері, коли Ріхтер знову почав діяти.
  
  
  Поліцейські досі тримали його за руки. Той, хто ще не говорив, забрав у мене радіо, на мій великий жаль, і поклав його на стіл перед нами. Тепер він поліз у піджак за парою кайданків, але Ріхтер раптово і досить жорстоко вирвався з рук іншого югослава і вдарив його ліктем в обличчя. Поліцейський відсахнувся і важко впав на підлогу, коли Ріхтер штовхнув іншого в мене. Чоловік натрапив на мене, і мені довелося його спіймати, щоб він не впав на підлогу.
  
  
  Ріхтер ударив першого офіцера і потягнувся за пістолетом. Я потягнувся до Вільгельміни, поки людина, яка мене вдарила, намагалася відновити рівновагу. Потім з'явився Ріхтер з кирпатим револьвером, розвернувся і вистрілив у мене. Я пірнув у бік столу, і він схибив.
  
  
  Поліцейський, який упав на мене, тепер тягнувся за пістолетом. Ріхтер вистрілив у нього і влучив йому прямо в груди. Чоловік підвівся з ніг і відштовхнувся назад від раптового удару. В його очах відбивалося здивування раптової смерті, коли він врізався в стіну, а потім зісковзнув на підлогу.
  
  
  Ріхтер швидко обійшов стіл, схопивши радіо, і побіг до вікна. Я швидко вистрілив зі свого укриття і зачепив його плече. Він розвернувся і відкрив вогонь у відповідь. Потім він побачив, що інший поліцейський почав цілитись у нього. Він вистрілив ще раз, потрапивши в живіт, і поліцейський важко впав на стіл. Потім Ріхтер обернувся і пірнув у вікно, розбивши скло градом уламків. Я вистрілив у нього ще раз, коли він зник, але не влучив у нього.
  
  
  У цей момент у двері ввійшла Урсула.
  
  
  "Він відірвався від нас", - сказав я. "Давай." Я вискочив за двері повз цікавих роззяв і попрямував через станцію до вхідних дверей. Урсула була за мною.
  
  
  Дійшовши до кінця будівлі, я побачив, що Ріхтера більше нема. Я побачив чорну машину, що швидко віддалялася від цього місця, кварталом далі по вулиці, але не було можливості дізнатися, чи це був Ріхтер.
  
  
  "Наступного разу, коли я побачу містера Ріхтера, - похмуро сказала Урсула, - я збираюся пустити йому кулю в голову і ставити питання пізніше".
  
  
  Тоді єдине, про що я міг думати, це радіо, яке Ріхтер схопив, коли втік. На мить мав монітор, але тепер він знову був для мене втрачений. Може, назавжди.
  
  
  Потім я згадав Єву.
  
  
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  
  «Ми шукаємо одну й ту саму людину», - сказав я Урсулі.
  
  
  Вона запитливо подивилася на мене, коли я поспішав спиною до входу на станцію. "Що ти маєш на увазі, Нік?"
  
  
  «Наразі не так багато часу для пояснень. Ріхтер замішаний у великій крадіжці, і він вкрав щось дуже цінне для мого уряду, щоби продати це комуністам. Ось чому він був у Східному експресі».
  
  
  Я міг чути звуки сирен поліції, коли ми мчали через станцію. Навколо кімнати, де поліція намагалася затримати Ріхтера, зібрався натовп. Зовні Східний експрес готувався до виїзду.
  
  
  «Я збираюся залишити вас тут, Урсуло. Не кажіть поліції нічого про мою причетність, якщо зможете цього уникнути. Зареєструйтесь у готелі Majestic за адресою Obilicev Venac 28, і я зустріну вас там пізніше. Тим часом перевірте готелі та спробуйте знайти Ріхтера. Якщо ви все ж таки знайдете його, не намагайтеся схопити його, зачекайте мене».
  
  
  "Коли я побачу тебе знову?" — спитала вона. "Куди ти збираєшся, Нік?"
  
  
  "У поїзді є хтось, хто може сказати нам, де знайти Ріхтера", - сказав я. «Отже, я повертаюся на борт. Сподіваюся повернутися до вас сьогодні пізніше чи завтра».
  
  
  Вона посміхнулася. "Я рада, що наша робота на якийсь час дозволить нам залишатися разом", - сказала вона. "Удачі, поки я тебе не побачу".
  
  
  «Те саме і з тобою», - сказав я.
  
  
  Я дістався платформи, коли поїзд рушив, і схопився на борт. Прекрасна блондинка Урсула помахала рукою, стоячи у дверях, а потім повернулася, щоб привітати югославських поліцейських у формі.
  
  
  За лічені секунди поїзд залишив станцію і вислизнув назад до югославського села. Перебуваючи в Белграді, поїзд зайшов у вагон-ресторан, який тепер був останнім вагоном у поїзді, що за сплячими. Це зробило ще одне місце, де мені довелося б шукати Єву Шмідт, і саме там я знайшов її. Вона тільки-но замовила сніданок, коли я підійшов до її столика.
  
  
  "Я повинен пустити в тебе кулю прямо тут", - сказав я. Але я дам тобі останній шанс. Устань та йди у своє купе. Я буду за тобою. І цього разу жодних трюків. Ти спробуй щось на зразок минулого разу, і я вб'ю тебе без подальшого обговорення”.
  
  
  Вона вагалася мить. Потім вона встала і пішла проходом вагона-ресторану. я кинув
  
  
  кілька купюр на її столик для офіціанта та пішла за нею. Скоро ми лишилися в силі перед дверима її купе у Voiture 5.
  
  
  "Всередину", - наказав я.
  
  
  Вона відчинила двері. Ми ввійшли, і я зачинив двері за нами. "Тепер, що б ви хотіли знати?" - їдко спитала вона.
  
  
  "Як знайти твого коханця".
  
  
  Вона жорстко посміхнулася і провела рукою по темному волоссю. «Наразі це може бути дуже складно. Ганс незабаром завершить свій продаж, і тоді він стане дуже багатою людиною. Він знову змінить свою особистість і продовжить уникати дурнів, які його переслідують». Вона сміялася. «І ми можемо подякувати вашому уряду за все це».
  
  
  Я не любив, коли з мене сміялися і мене називали дурнем. "У тебе є спосіб випробувати удачу", - сказав я їй. "Де Ріхтер зупинився у Белграді?"
  
  
  Єва посміхнулася. Вона почала роздягатися, поки я з нею розмовляв. Я не знала, чого вона чекала, але незабаром вона залишилася без штанів та бюстгальтера. У неї була стигла повна постать.
  
  
  "Якщо я дам вам цю інформацію, я прийму виклик, пов'язаний з вашою роботою", - сказала вона мені.
  
  
  Вона пильно подивилася на мене, знімаючи ліфчик і оголюючи груди.
  
  
  "Ви також можете бути люб'язним і сказати мені, де знаходиться штаб-квартира Topcon", - сказав я їй, спостерігаючи за тим, як вона стягує чорні мереживні трусики з білих стегон. Вона намагалася відволікти мене сексом, як і багато інших жінок.
  
  
  "Може, ми зможемо піти на якийсь компроміс", - промуркотала вона мені, стоячи повністю оголеною. Вона підійшла до мене і доторкнулася до мене своїми грудьми.
  
  
  "Який компроміс?" Я запитав.
  
  
  Вона трохи притулилася до мене. «Ви погодитеся на менше, ніж уся інформація, яку хочете, і натомість я зроблю вам невеликий подарунок». Вона повільно провела мовою по губах.
  
  
  "Я все одно можу забрати подарунок", - нагадала я їй, відчуваючи, як її стегна рухаються до мене.
  
  
  «Так. Але це було б не те саме, чи не так? Зовсім не те саме».
  
  
  Я дозволив куточку рота поворухнутися. Вона була гарна. Вони з Ріхтером склали чудову команду. Ймовірно, він використав її в інших місіях Topcon. "І якби я був готовий піти на компроміс, яку інформацію ви мені дали б?"
  
  
  Вона рухала стегнами наполегливіше, і це страшенно відволікало. «Я не можу сказати вам, де знаходиться штаб-квартира Topcon, бо я не знаю. Ріхтер не водить мене туди. Але я скажу вам, що він реєструється в готелі Excelsior в Белграді на Княжі Мілоса 5. Я скажу вам, тому що він не буде там довго, і ви, ймовірно, все одно не встигнете знайти його ".
  
  
  Її стегна наблизилися до мене. Я обійняв їх і відчув, як м'яка плоть рухається від мого дотику. Я схопив її за підборіддя іншою рукою, притяг до себе, люто поцілував її в губи. Вона стояла, затамувавши подих, з витріщеними очима. Потім у її очах з'явився вираз замішання та розчарування. Миттю тому вона контролювала ситуацію, вона керувала дією, але раптово вона втратила цей контроль.
  
  
  Я не відпускав її підборіддя. Я схопив його міцніше. "Ти брешеш, люба", - наполягав я.
  
  
  Замішання змінилося побоюванням. "Ні..."
  
  
  "О так. Я бачу це у твоїх очах». Я відпустив її підборіддя, але все ж таки притиснув до себе іншою рукою. Потім я поліз у піджак і витяг Вільгельміну. Я притис дуло до її лівих грудей і занурив її в м'яку плоть.
  
  
  "Це не так, як раніше", - сказав я їй. «На цей раз у мене закінчилося терпіння. А тепер уважно слухайте. Я збираюся з'ясувати, де ховається Ріхтер у Белграді, байдуже, скажете ви мені чи ні. Ви дійсно хочете померти, щоб ускладнити завдання? для мене?"
  
  
  Страх, який вона показувала раніше, тепер повернувся до її очей. Я міг сказати, що вона думала, що я сказав. Вона глянула на пістолет, притиснутий до її грудей, а потім подивилася мені у вічі.
  
  
  "Готель Сава", - тихо сказала вона.
  
  
  Я дивився на її обличчя, і я переконався. Готель «Сава» був тим місцем, яке вибрав би Ріхтер – маленьким та відокремленим.
  
  
  «А штаб-квартира Topcon знаходиться в Лозанні, чи не так?»
  
  
  Вона швидко подивилася на мене, а потім убік. Я сильніше притис дуло пістолета до її грудей. Вона ахнула.
  
  
  "Так", - швидко відповіла вона. "Але я, чесно кажучи, не знаю адреси".
  
  
  Я взяв пістолет і поклав його в кобуру. "Я вірю тобі", - сказав я. «А тепер я маю залишити вас і вийти на наступній станції».
  
  
  Вона не відійшла від мене. "Ви не бажаєте прийняти іншу частину запропонованої мною угоди?"
  
  
  Я провів руками по стегнах і поцілував її в губи. Вона здавалася мені голодною. Але в мене на думці було інше. Я обернувся і зняв її шарф зі стіни купе.
  
  
  «Я знаю, мені це сподобається, – визнав я. «Але я повинен ставити бізнес вище за задоволення, принаймні іноді».
  
  
  Я підніс шарф до її обличчя, і вона запитливо подивилася на нього. Потім я натяг його на рот і зав'язав ззаду. Вона раптово почала звиватися, бити та видавати приглушені звуки крізь шарф. Я схопив її оголене тіло, підняв, відніс на ліжко і кинув на нього. Мені здалося, що в її очах на мить з'явився вичікувальний вираз, але я прив'язав її до ліжка її власними ременями та одягом. За мить вона розпласталася на ліжку і пильно подивилася на мене.
  
  
  «Поки ви не перетнете кордон з Болгарією, вам не знадобиться кондуктор або носій, щоб вибивати вам двері», - сказав я їй. «І це лише пізно. На той час я дістануся готелю «Сава»».
  
  
  В її очах спалахнула ненависть, і вона пробурмотіла щось німецькою крізь шарф.
  
  
  «Не хвилюйся через те, що тебе пов'язали», - посміхнувся я їй. "Просто спробуй подумати про мою альтернативу".
  
  
  Я залишив її прив'язаною оголеною до ліжка і замкнув за собою двері купе. Потім я пішов до Voiture 7 і свого купе, щоб забрати свій невеликий багаж. Я був готовий вийти на наступній зупинці, яка пішла незабаром після свистка.
  
  
  Тепер я мав повернутися в Белград, сподіваючись, що Ріхтер поїхав до готелю «Сава», незважаючи на те, що його розшукувала югославська поліція. Мені треба було з'ясувати, чи в нього залишилося радіо.
  
  
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  
  Було близько полудня, коли я повернувся на центральний вокзал у Белграді потягом другого класу. Я взяв таксі по вулиці Сараєвоська до бульвару Кнеза Михайла, пройшов великий Національний музей, зробив пару поворотів, щоб переконатися, що за нами не стежать, а потім попрямував прямо до готелю Majestic на вулиці Обиличів Венац. Урсула дуже зраділа, побачивши мене.
  
  
  "О, Нік!" - сказала вона, обіймаючи мене м'якими руками за шию, коли я зайшов до її кімнати. «Я ходила підлогою. Де ти, чорт забирай, був».
  
  
  «Мені довелося зайнятися деякими незавершеними справами. Ви ж не думали, що я залишу вас одного в цій злій комуністичній столиці, чи не так?» Я посміхнувся.
  
  
  Вона зачинила за мною двері. Я помітив, що вона оселилася в дуже елегантному номері за скромною ціною і що з неї відкривається чудовий краєвид на вулицю. Але тепер її думки були тільки про Ганса Ріхтера.
  
  
  "Ви що-небудь дізналися?" — спитала вона.
  
  
  Я закурив цигарку і запропонував їй одну, але вона відмовилася. Тепер я дивився на неї серйозно. Вона була досить напружена. "Думаю, я знаю, де ховається Ріхтер", - сказав я їй. «Якщо він не запанікував і не втік із міста».
  
  
  "Це десь поблизу?"
  
  
  Я зробив довгу затягування сигарети і затримав її на мить. "Так, це недалеко звідси".
  
  
  "Де? Готель?"
  
  
  Я вивчав обличчя Урсули на мить, перш ніж заговорити. Це здавалося слушним часом, щоб розповісти їй про монітор. Я повинен був сказати їй про це, або повністю виключити її з роману, і останній варіант не здавався справедливим.
  
  
  "Готель, так", - повільно сказав я.
  
  
  "Який з?" Вона перейшла до телефону тумбочкою. «Я зателефоную до поліції, і вони зустрінуть нас там».
  
  
  Я похитав головою. "Ні, Урсула".
  
  
  Вона подивилася на мене з легким подивом у своїх прекрасних блакитних очах. Потім вона поклала слухавку назад. "Чому б і ні?"
  
  
  «Урсула, – почав я, – я збираюся з вами поговорити. Ріхтер вкрав електронний пристрій у британського уряду, пристрій США, який є важливим для безпеки Заходу. У нього цей пристрій із собою. Принаймні він був у нього, коли він виходив з Центрального вокзалу через вікно ".
  
  
  Вона на мить згадала. "Радіо?" — спитала вона.
  
  
  «Так, радіо. Я майже впевнений, що всередині нього захований пристрій».
  
  
  «Ось чому він носив радіо із собою у поїзді».
  
  
  Я посміхнувся. «Це те, у що я вірю зараз. Тепер югославська поліція була б рада екстрадувати його до Західної Німеччини, щоб постати перед судом за військові злочини. Комуністи завжди раді, якщо спіймають людину з Третього рейху. Але я думаю, що ви можете розуміти, що вони можуть інакше поглянути на питання про повернення мені електронного пристрою.
  
  
  "Я розумію Нік", - сказала вона.
  
  
  "Я намагався відокремити Ріхтера від його радіо на станції, але мені це не вдалося", - продовжив я. «Якби я був там, моє завдання було б виконане. Тепер мені треба повернути те радіо».
  
  
  "Але, Нік, я не можу заарештувати Ріхтера без поліції", - сказала вона мені. «Передача його під варту нашого уряду потребує великої бюрократії. Повинна бути задіяна поліція».
  
  
  "Я розумію", - сказав я. "Але пам'ятайте, що Західна Німеччина одна з
  
  
  вільних країн, які постраждають, якщо цей пристрій потрапить до КДБ. Фактично, я вважаю, що Ріхтер розраховує укласти угоду про продаж пристрою з російською прямо тут, у Белграді. Можливо вони це вже зробили. У будь-якому разі, Урсуло, я прошу вас дати мені час на Ріхтера та його радіо, перш ніж ми звернемося до югославів за допомогою в його арешті».
  
  
  Вона подумала на мить. «Я хочу допомогти вам упіймати Ріхтера».
  
  
  "Так, ви можете піти зі мною", - погодився я.
  
  
  Вона посміхнулася. «Добре, Нік. Я зачекаю, перш ніж зателефоную до поліції, але, звичайно, вони можуть мати власні ідеї. Мені здається, я бачила людину, яка спостерігає за цим готелем. Я маю припустити, що вони не можуть повністю мені довіряти».
  
  
  "У цьому є сенс", - сказав я. «Зрештою, ти не добрий комуніст».
  
  
  Вона посміхнулася мені широкою німецькою усмішкою, і її блакитні очі спалахнули. "Я навіть не хороша дівчинка", - сказала вона.
  
  
  "Я б не погодився з цим".
  
  
  На ній був халат, зав'язаний на талії, бо вона щойно вийшла з душу. Вона розв'язала халат і дозволила йому відчинитись - під ним вона була оголеною. "Думаю, мені краще одягтися", - сказала вона.
  
  
  Я жадібно дивився на її вигини. "Я гадаю."
  
  
  Халат упав на підлогу. Я дозволив своєму погляду блукати по грудях, тонкої талії і помаху молочних стегон і стегон. Я пригадав Єву в поїзді, і я знав, що Єва запустила в мені щось, що тепер пестило і плекало вигляд Урсули.
  
  
  "З іншого боку, - сказала вона, наближаючись до нас, щоб скоротити відстань між нами, - якщо Ріхтер зараз у цьому готелі, він, ймовірно, пробуде там ще трохи".
  
  
  «Напевно, – сказав я.
  
  
  Вона почала покусувати моє вухо. І я дозволив їй почати роздягати мене.
  
  
  Урсула розпалювала вогонь, який обіцяв незабаром вийти з-під контролю. Я допоміг їй зняти решту одягу, а потім відвів її до великого двоспального ліжка через кімнату. Ми лягли разом і наступне, що я пам'ятаю, це те, що вона підійшла до мене в чоловічій позиції.
  
  
  Її груди звисали над моїми грудьми красивими прямовисними дугами. Вона опустилася ближче до мене, і кінчики її грудей ніжно потерлися об мої груди, поцілувавши моє обличчя та шию своїми вологими губами.
  
  
  Вона спустилася до мого живота, ніжно цілувала мене, і вогонь горів у моєму паху. Потім вона рушила вниз, пестячи повними теплими губами, поки я не міг більше терпіти.
  
  
  "Тепер, нероба?" — спитала вона.
  
  
  «Зараз», - хрипко відповів я.
  
  
  Я штовхнув її на ліжко і осідлав, затамувавши подих, нетерпляче. Молочні стегна піднялися і оточили мене, і я пам'ятаю, як відчував, як вони надійно зчепилися за мене, коли ми з'єдналися. Пожежа переросла у вулканічний голокост. Потім були солодкі запахи, чудові звуки та гаряче тіло, коли ми досягли кульмінації.
  
  
  Коли я глянув на готель «Сава», я зрозумів, чому Ріхтер вибрав його. У Штатах його найкраще описати як пастку для бліх - стару стару будівлю, яка виглядала так, ніби її давно мали знести в старому районі міста. Вивіска зовні була настільки застаріла, що її можна було пройти, навіть не підозрюючи, що це готель. Це було схоже на те місце, де керівництво дивитиметься в інший бік від сумнівних гостей.
  
  
  У готелі було всього двадцять номерів, і за кількістю ключів, покладених у поштові скриньки за столом, я міг бачити, що забрали лише півдюжини. Я не здивувався, коли неохайний югославський службовець не попросив показати наші паспорти, а просто зняв їхні номери. Він вважав лише формальністю умовити поліцію.
  
  
  Поки клерк обходив стіл, щоб забрати мою одиницю багажу, я знову глянув на поштові скриньки та запам'ятав ті, які вказували на зайнятість певних кімнат. Потім ми піднялися сходами з клерком. Коли він відчинив двері і поставив мій багаж, я дав йому чайові.
  
  
  Коли клерк йшов, двері в коридорі відчинилися, і в коридор вийшов Ганс Ріхтер. Я відштовхнув Урсулу від дверей і сховався від очей. За мить я крадькома глянув і побачив Ріхтера і двох чоловіків, що стояли в коридорі спиною до мене. Вони збиралися покинути іншого чоловіка, з кімнати якого щойно вийшли. Інший чоловік – Іван Луб'янка.
  
  
  Очевидно, Ріхтер відправив сюди Луб'янку, коли виходив зі Східного експресу на Повці. Тепер, хоча Ріхтер, схоже, знайшов інше укриття через інцидент на станції, він прийшов сюди з цими людьми, які, очевидно, були агентами Topcon, щоб обговорити з російським продаж пристрою спостереження.
  
  
  Ріхтер не ніс радіо. Можливо, він не довіряв КДБ. Він зі своїми товаришами пішов коридором до сходів, поки Луб'янка зачиняв двері.
  
  
  Я повернувся до Урсули. «Це Ріхтер та його друзі», - сказав я. «Іди за ними і подивися, куди вони підуть. Постарайся не загинути. А поки що я збираюся відвідати мого російського друга в коридорі. Я зустрінуся з тобою в «Маджестиці» о третій. Почекай. через годину після цього, і якщо я не здаюся, ти сам по собі”.
  
  
  Вона подивилася мені на коротку ніжну мить. "Добре, Нік".
  
  
  Я посміхнувся. "До скорого."
  
  
  "Так."
  
  
  Урсула зникла коридором за Ріхтером і його людьми.
  
  
  За кілька хвилин я постукав у двері Луб'янської кімнати. Після короткої паузи з-за дверей пролунав голос Луб'янки. "Так?"
  
  
  Я досить добре розумівся на діалектах і голосах, особливо після того, як мав можливість їх чути, тому я прочистив горло і щосили намагався звучати як Ганс Ріхтер.
  
  
  "Блюхер", - сказав я.
  
  
  Замок на дверях клацнув, коли я витяг «люгер». Коли двері відчинилися і я побачив здивоване обличчя Луб'янки, я не став чекати на запрошення увійти до кімнати. Я різко вдарив ногою у двері й увірвався до кімнати. Вона потрапила Луб'янці в груди та голову і повалила його на підлогу.
  
  
  Луб'янка взявся за пістолетом, але я його зупинив. "Замри прямо тут".
  
  
  Він повернувся і побачив «люгер», націлений йому на думку. Потім глянув на відстань між ним та «Уеблі» і вирішив, що не варто ризикувати.
  
  
  "Це знову ти", - з гіркотою сказав він.
  
  
  «Боюсь, що так, старий. Добре, устань. І тримайся подалі від своєї іграшки на столі».
  
  
  Луб'янка повільно підвівся, кров капала з його щоки та рота. Його губа вже набрякла. Я підійшов до дверей і зачинив її, постійно стежачи за співробітником КДБ. В його очах була велика неприязнь до мене.
  
  
  "А тепер, - сказав я, - ми з тобою приємно поговоримо".
  
  
  «Нам нема про що говорити», - похмуро відповів він.
  
  
  "Я думаю, що так".
  
  
  Він хмикнув і приклав руку до порізу на щоці. «Боюсь, ви прийшли не до того чоловіка».
  
  
  "Можливо", - сказав я. "Але якщо я це зроблю, тобі буде дуже погано". Я дивився на його обличчя, коли до мене дійшов вплив цієї заяви.
  
  
  "Ми ще не уклали угоду", - сказав він мені. «Отже, я не маю того, що ви шукаєте».
  
  
  Я запитав. "Якщо вона ще у Ріхтера, де він її зберігає?"
  
  
  "Ріхтер?"
  
  
  «Вибачте за помилку. Він для вас Хорст Блюхер».
  
  
  Луб'янка на мить замислився. «Я гадки не маю, де знаходиться пристрій. Він дуже потайливий і ухильний».
  
  
  "Може, він тобі не довіряє, Луб'янка", - сказав я, трохи підколов його.
  
  
  Він глянув на мене. "Я йому теж не довіряю".
  
  
  Куточок мого рота рушив. Мені завжди приносило невелике задоволення бачити двох неприємних людей, які намагаються перехитрити один одного. Що ж, одне можна сказати напевно, Луб'янка. Ви знаєте де з ним зв'язатися. І я хочу, щоб ви це мені сказали».
  
  
  Луб'янка перебрався на незастелену постіль. Я уважно спостерігав за ним і тримав Люгер націленим на нього. "Він не сказав мені, де він зупинився", - повільно сказав він.
  
  
  «Ти брешеш, Луб'янко. І тобі потрапить 9-міліметрова куля в голову». Я підійшов до нього ближче. «Мені потрібна правда, і я хочу її зараз. Де мені знайти Ріхтера?
  
  
  Очі Луб'янки раптом стали плоскими, відчайдушними. На мій подив, він узяв з ліжка велику подушку і повернувся до мене, поклавши її перед собою. Я гадки не мав, що він робить, тому не ризикував. Я вистрілив, і Люгер вибухнув у маленькій кімнаті.
  
  
  Куля закопалась у товсту подушку і не досягла грудей Луб'янки. Тим часом на мене накинувся Луб'янка, все ще тримаючи подушку між нами. Я прицілився і знову вистрілив у його голову, і мій постріл ледь не влучив у ціль, коли він упав на мене.
  
  
  Луб'янка потрапив мені в руку з пістолетом і сильно вдарив, але я все ще тримав пістолет. Тепер подушки не було, і Луб'янка обома руками сильно крутив мою руку. Ми вдарилися об стіну, і я втратив пістолет.
  
  
  Потім ми обидва зісковзнули на підлогу, намагаючись битися. Я вдарив кулаком у закривавлене обличчя Луб'янки, і він зумів відповісти на удар, перш ніж відірватися від мене. Потім він потягся до Уеблі, який тепер стояв поряд із ним на столі.
  
  
  Він схопив пістолет, перш ніж я встиг дотягтися до нього, але він не зміг вчасно дістатися спускового гачка, щоб вистрілити. Коли я підійшов до нього, він люто вдарив їм, потрапивши мені в голову важким стволом.
  
  
  Я впав біля вікна до стіни. Потім Луб'янка підвівся на ноги і знову направив "Уеблі" на мене, але я знайшов у собі сили схопити його руку з пістолетом і потягнути його, перш ніж він встиг вистрілити. Він промазав повз мене і розбив собою вікно.
  
  
  Скло голосно розбилося і обрушилося на мене дощем, коли я повернувся і дивився, як тіло Луб'янки вилітає назовні - його руки були широко розставлені, коли він намагався за щось схопитися.
  
  
  Під час падіння Луб'янки настала коротка тиша, потім я почув крик. Я висунувся через розбите скло і побачив, що він ударився об балкон другого поверху. Він був пронизаний пікетами залізної балюстради обличчям вгору, з розплющеними очима, і два пікети виступали через його груди та живота.
  
  
  Я лаяв себе. Луб'янка мені тепер нічого не скаже. Повернувши Вільгельміну, я швидко покинув маленьку кімнату і поспішив коридором у той момент, коли з сходів ходили кроки. Я уникнув їх, спустившись по задніх службових сходах на вулицю.
  
  
  
  
  Одинадцятий розділ.
  
  
  
  «Це місце. Сюди Ріхтер пішов із двома чоловіками», - сказала мені Урсула.
  
  
  Ми забилися в темний дверний отвір на вузькій вуличці, дивлячись крізь ніч на стару будівлю навпроти. Урсула дуже хвилювалася, але намагалася цього не показувати.
  
  
  «Як ви думаєте, вони могли помітити, що ви йдете за ними?» Я запитав.
  
  
  «Я так не думаю, – сказала вона.
  
  
  Будинок через дорогу був житловий будинок. Урсула сказала мені, що вони увійшли до вуличної кімнати на другому поверсі, але там не було світла.
  
  
  "Ну, підемо туди і подивимося", - запропонував я.
  
  
  "Добре, Нік". Вона полізла до сумочки за «Уеблі».
  
  
  "Я хочу, щоб ти добре прикрила мене там", - сказав я. "Це могло бути пасткою".
  
  
  "Ти можеш розраховувати на мене, Нік".
  
  
  Коли ми підійшли до кімнати, де, як ми припускали, були Ріхтер і його люди, вона виявилася порожньою. Я обережно увійшов з пістолетом, але там нікого не було.
  
  
  «Заходьте, – сказала я Урсулі.
  
  
  Вона приєдналася до мене, зачинила двері й озирнулася. Це була велика кімната з окремою ванною кімнатою. Фарба відшаровувалася зі стін, а сантехніка виглядала старовинною. У кутку було незграбне ліжко, покритий шрамами дерев'яний стіл і кілька прямих стільців збоку.
  
  
  "У якомусь місці", - прокоментував я. Я сунув люгер назад у кобуру. Я підійшов до ліжка. Здавалося, що хтось нещодавно на ній лежав.
  
  
  «Тут немає багажу чи ще чогось, - зазначила Урсула. "Можливо, ми вже втратили його".
  
  
  "Давай подивимося навколо", - сказав я.
  
  
  Ми дослідили це місце частинами. Були докази того, що там був Ріхтер – недопалок однієї з його улюблених цигарок; пляшка вина, майже порожня; і в сміттєвому кошику, його кинутому квитку на поїзд, я не знайшов нічого, що вказувало б на те, що він повернеться до цієї кімнати. Фактично всі докази вказували на те, що він залишив це назавжди.
  
  
  "Що нам тепер робити?" - Запитала Урсула.
  
  
  "Я не знаю", - сказав я їй. Я повернувся до ванної кімнати і повільно озирнувся. Мені здалося, що в кімнаті було якесь місце, яке ми не помітили. Я знову зазирнув у порожню аптечку.
  
  
  Потім я пішов у туалет. Верх був на ньому. Я підняв кришку і заглянув у таз.
  
  
  Там я побачив шматок мокрого зім'ятого паперу, що плаває у прозорій воді.
  
  
  Я вивдив це і глянув на нього. Це був лише шматок паперу від більшого шматка, який, очевидно, був порваний і забутий, але на ньому було кілька рукописних букв.
  
  
  "У мене дещо є", - сказав я.
  
  
  Урсула підійшла і подивилася через моє плече. "Що це таке?"
  
  
  «Схоже, Ріхтер намагався позбутися цього в унітазі. Ви можете розібрати, що це за букви?
  
  
  Вона глянула на це. "Це почерк Ріхтера", - сказала вона. Вона скривилася, трохи повернувши записку. Схоже, це написано сербохорватською, Нік. Можливо, початок слова "національний". І ще одна літера, початок іншого слова”.
  
  
  Я зиркнув на нього: «Національний. Але яке друге слово?
  
  
  «М – У – С – музей, Національний музей».
  
  
  Я швидко глянув на неї. «Музей. Чи є в ньому вбиральня?»
  
  
  "Я так думаю", - сказала вона.
  
  
  «Ріхтер не мав би причин використовувати музей для зустрічі», - сказав я. «Ми знаємо, що він уже зустрічався з Луб'янкою в готелі «Сава» і, можливо, тут».
  
  
  "Це правда", - сказала Урсула, але не пішла за мною.
  
  
  "Ну, припустимо, ви хотіли здати це радіо кудись на зберігання на пару днів. Ви не можете скористатися камерою зберігання багажу на Центральному вокзалі або в аеропорту, тому що поліція там стежить за вами. Але чому б не скористатися камерою зберігання в громадському місці на кшталт музею?
  
  
  "Але речі там залишаються тільки на час
  
  
  
  "Поки відвідувачі в музеї", - нагадала мені Урсула.
  
  
  Я подумав про це на мить. «Вони тримали б річ кілька днів, очікуючи, що її власник повернеться. Але, припустимо, Ріхтер не хотів покладатися на таку можливість. Можливо, він залишив радіо в музеї, а потім зателефонував їм пізніше вдень, щоб кажуть, що він забув забрати його, коли йшов. Він би пообіцяв отримати радіо протягом двадцяти чотирьох чи сорока восьмої години. Тоді його запевнили б, що вони виявлять особливу обережність, щоби тримати його для нього».
  
  
  «Це хороша теорія, Нік. Її варто перевірити».
  
  
  "З ранку ми будемо в музеї", - сказав я. «Якщо сьогодні ввечері Ріхтер дізнається про Луб'янку, він, мабуть, вирішить негайно залишити Белград, але не без цього радіо. Якби він все ж таки сховав його в музеї, ми б хотіли його там побити. Це може бути наш останній шанс для контакту з ним."
  
  
  «А поки що, - сказала вона, - тобі треба трохи відпочити. А у мене в «Маджестиці» є особливо комфортний номер».
  
  
  "Хороша пропозиція", - сказав я.
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Ми були в Національному музеї, коли він відкрився наступного ранку. Був сонячний весняний день у Белграді. На високих деревах у парку Каламегдан росли яскраво-зелені бутони. Катери на підводних крилах курсували спокійними водами Дунаю, і жвавий рух здавався якимсь менш неспокійним. Але сам музей у ранок здавався монолітним і сірим; це було яскраве нагадування про те, що ми з Урсулою прийшли сюди не для розваги.
  
  
  Усередині були високі стелі і стерильні скляні вітрини, що разюче контрастували з сонячного ранку по той бік його товстих стін. Ми швидко знайшли роздягальню. Черговий югослав ще не спав.
  
  
  «Доброго ранку», - привітав я його. «Наш друг залишив тут портативне радіо та забув взяти його з собою. Він послав нас забрати його». Я говорив із найкращим німецьким акцентом.
  
  
  Він почухав потилицю. «Радіо? Що це?"
  
  
  Я вирішив спробувати поговорити з ним по-сербо-хорватському. «Радіо. Те, що носить на ремені».
  
  
  «Ах, – сказав він. Він пройшов у куток маленької кімнати, а я, затамувавши подих, потягся до полиці. Він витяг радіо Ріхтера. "У мене є один, залишений тут людиною на ім'я Блюхер, швейцарець".
  
  
  "Так", - сказав я, глянувши на Урсулу. "От і все. Хорст Блюхер – повне ім'я».
  
  
  Він глянув на промах. «Так. Маєте документи, містере Блюхер? Здається, я не пам'ятаю вашого обличчя».
  
  
  Я стримував своє нетерпіння. Я вже вирішив забрати магнітолу силою, якщо буде потрібно. "Я не Хорст Блюхер", - сказав я навмисно. "Ми його друзі, які прийшли зажадати для нього радіо".
  
  
  «О. Ну, містер Блюхер мав приїхати сам, розумієте. Це правило".
  
  
  "Так, звичайно", - сказав я. «Але пан Блюхер захворів і не може прийти за радіо. Ми сподіваємося, що ви зрозумієте. Ви надасте йому велику послугу, якщо дасте нам рацію, щоб передати йому».
  
  
  Він підозріло глянув на мене, а потім на Урсулу. "Він дав вам квитанцію?"
  
  
  Тепер Урсула відіграла роль. «О, люба! Він згадав, що ми маємо взяти бланк перед від'їздом. Але він забув віддати його нам. Він дуже хворий». Потім вона увімкнула чари. «Я сподіваюся, що ви не технічно пояснюватимете помилку. Пан Блюхер так хотів послухати гарну югославську музику, поки він тут».
  
  
  "Ах", - сказав чоловік, дивлячись у її холодні блакитні очі. «Що ж, я можу це зрозуміти. Ось ви можете взяти радіо. У мене і так немає можливості зберігати її тут».
  
  
  "Велике спасибі", - сказав я йому.
  
  
  Він проігнорував мене та передав радіо Урсулі. «Скажи своєму другові, щоб він швидше одужав, щоб він міг насолодитися перебуванням у Белграді».
  
  
  "Дякую", - сказала Урсула.
  
  
  Вона взяла радіо, і ми вийшли з роздягальні. Але, виходячи з будівлі, я виявив, що моя перемога була недовгою. Двоє чоловіків вийшли з ніші в коридорі, і нікого довкола не було. У них обох були пістолети. Це були дві людини з Topcon, яких ми бачили раніше з Ріхтером, люди, за якими слідувала Урсула.
  
  
  «Зупинися, будь ласка», - наказав вищий.
  
  
  Я нечутно застогнав. Ще кілька хвилин і монітор був би моїм. Будь прокляті ці люди! То був другий раз, коли я володів ним тільки для того, щоб у мене відібрали його. Урсула була не так засмучена, як я. Вона втратила будь-який зв'язок із Ріхтером, незважаючи на відновлення радіо, і тепер ці люди відновили цей контакт. Я подумав, чи доживе вона до того, щоб отримати вигоду від такого повороту подій.
  
  
  Низькорослий чоловік, квадратний зі зламаним носом, махнув на радіо. "Поклади радіо на підлогу між нами разом із твоєю сумочкою… -
  
  
  він глянув на мене і твоїм пістолетом.
  
  
  «Тоді відійди від них», - наказав вищий чоловік.
  
  
  Урсула подивилася на мене, і я згодом кивнув головою. Коли на нас було націлено два пістолети, сперечатися було нікуди. Вона вийшла вперед і поставила рацію та сумочку з «Уеблі» на підлогу. Я повільно витяг «люгер» з куртки, шукаючи будь-яку можливість використовувати проти них, але тепер обидва пістолети були зосереджені на моїх грудях. Я поставив «Люгер» на підлогу поруч із радіо та сумочкою. У мене все ще був Хьюго в рукаві, але здавалося, що я матиму мало можливостей використовувати його.
  
  
  "Дуже добре", - сказав високий агент Topcon. У нього було темне волосся і дуже худе обличчя. Він зробив знак іншому чоловікові, який ступив уперед, відкрив сумочку Урсули і витяг Уеблі. Він сунув це і Вільгельміну в кишеню піджака. Потім він узяв радіо.
  
  
  "А тепер підемо з нами", - сказав високий чоловік.
  
  
  Урсула знову глянула на мене. "Нам краще зробити те, що говорить чоловік", - сказав я їй.
  
  
  Нас непомітно витягли з будівлі та посадили у сірий седан «Фіат». Нам із Урсулою сказали сісти в машину ззаду. Високий чоловік сів за кермо, а той, у кого зламаний ніс, сів поруч із ним, із пістолетом, спрямованим мені в груди.
  
  
  "Тепер ми поїдемо на невелику прогулянку", - з великим задоволенням сказав мені той, у кого був пістолет.
  
  
  Машина увійшла до ранкового потоку машин. Я побачив, що обидві задні двері замкнені на спеціальні замки. Здавалося, що немає можливості побити людину з пістолетом. Ріхтер, очевидно, вирішив, що найкраще позбавитися нас, щоб продовжити переговори без перешкод. Я починав розуміти, як він упродовж стількох років вислизав від усіх видів поліцейських та урядових агентів: він був розумний, ефективний і повністю вільний від совісті.
  
  
  Ми виїжджали із Белграда. Ми їхали Бранковим Призренським бульваром, поки не дісталися річки, а потім Кара Дордева виїхали з міста на південь. Незабаром ми опинилися у відкритій горбистій місцевості.
  
  
  "Куди ви нас везете?" – нарешті спитав я.
  
  
  "Ти дізнаєшся дуже скоро", - сказав зламаний ніс, різко посміхнувшись мені. Його акцент був німецьким, а у високої людини – французькою. Це було досить космополітичне вбрання, це Topcon.
  
  
  Його пророцтво було вірним. Ще через п'ятнадцять хвилин, обійшовши пару путівців, ми підійшли до відокремленого заміського будинку. Водій зупинився перед ним і наказав нам вийти.
  
  
  Ми з Урсулою вийшли з фіату. Я гадки не мав, де ми були; Я знав лише, що ми були на південь від міста. Було логічно, що Ріхтер поїде з Белграда, оскільки поліція прочісувала місто у пошуках нього. До теперішнього часу він не міг пересуватися громадським транспортом. Цікаво, чи знав він ще про Луб'янку.
  
  
  «У дім», – наказав високий чоловік, розмахуючи револьвером. Обидва пістолети знову були націлені на нас. Я виконував накази.
  
  
  Всередині будинок виглядав навіть меншим, ніж здавалося зовні. Але це було все, що потрібне Ріхтеру. За мить після того, як високий стрілець покликав його, з кухні до кімнати зайшов Ріхтер.
  
  
  "Що ж, - сказав він, побачивши нас, - який приємний сюрприз". Він потягся до рації, яку високий чоловік поставив на стіл. "Ви майже отримали це, чи не так?"
  
  
  "Досі ви були на крок попереду нас", - сказав я. "Але твій успіх не може тривати вічно, Ріхтер".
  
  
  Я бачив, як найманці дивилися на мене, коли я використав його справжнє ім'я. Мабуть, він був відомий їм лише як Блюхер. Ріхтер усміхнувся мені, потім підійшов і вдарив мене по обличчю.
  
  
  Я тяжко впав на підлогу. Урсула ахнула і нахилилася наді мною. З рота текла цівка крові. Я лежав, дивився на Ріхтера і ненавидів його. Ця ненависть змусила б мене постаратися трохи сильніше, якби мала можливість виступити проти нього.
  
  
  Урсула глянула на Ріхтера. "Нацистський м'ясник!" - прошипіла вона.
  
  
  Обличчя Ріхтера спалахнуло від гніву. Він сильно вдарив її по обличчю, і вона впала поряд зі мною.
  
  
  Ріхтер повернувся до людей, які привели нас. «Надягніть на них наручники там і там». Він вказав на розділову перегородку, в якій до дверного отвору на кухні прибудували серію тонких залізних лозин, і на старий залізний радіатор на бічній стіні. «Отже, вони розділені».
  
  
  Чоловік зі зламаним носом прикував обидва зап'ястя Урсули до батареї, а високий чоловік прикував мене ланцюгом до зовнішньої стійки перегородки. Мої руки були за спиною, на кожному зап'ясті були наручники і ланцюг, що з'єднував навколо поперечини. Мені довелося встати, а Урсула - сісти на підлогу, притулившись спиною до батареї.
  
  
  «Добре, принеси бомбу», - наказав Ріхтер високому зі зброєю. .
  
  
  Високий чоловік зник у маленькій спальні і за мить повернувся із саморобною бомбою. До нього було прикріплено достатньо динаміту, щоб підірвати два будинки розміром із той, у якому ми знаходилися. Ріхтер глянув на мене з усмішкою, взяв бомбу з рук високої людини і поклав пристрій на стіл у центрі зали. кімната, приблизно на півдорозі між мною та Урсулою.
  
  
  «Андре дуже добре розуміється на цих речах», - зауважив Ріхтер, встановлюючи годинник, який послужив спусковим гачком для бомби. «Куля, звичайно, була б акуратнішою, але вона набагато потужніша. Малоймовірно, що влада зможе впізнати ваші тіла після вибуху та пожежі. Я сподіваюся, що цей приклад стане попередженням для всіх, хто може піти за тобою”.
  
  
  "Я думаю, це змусить їх задуматися", - сказав я. Я уважно подивився на бомбу, яка була встановлена ​​і цокає. Ріхтер мав рацію. Якби ця штука вибухнула, для дослідження залишилося небагато.
  
  
  "Ми ніколи не здамося, поки ви не потрапите під опіку людей, чиє ім'я ви зганьбили", - сказала Урсула напруженим голосом.
  
  
  Ріхтер глянув на неї. "Я зганьбив?" - їдко сказав він. «Шкода, що тебе не було поряд, коли все це відбувалося, фройлейне. Третій Рейх не залежав від мене одного у досягненні своїх цілей. Усі ми тоді були нацистами. Коли ми зазнали поразки, кілька слабких розлютилися, а решта раптом стали антифашистами.
  
  
  "Ти нацистський пес", - прошипіла Урсула.
  
  
  «Наразі модно дружити з колишніми ворогами, бігати з соціалістами та зраджувати старі ідеали», - повільно продовжив він.
  
  
  «А нацисти зрештою працюють із комуністами», - нагадав я йому.
  
  
  Він пильно подивився на мене. «Це бізнес, чистий та простий. Це те, що має робити людина, коли на неї, як на собаку, полюють ті, хто напав на неї».
  
  
  "Вбивство нас не врятує вас, гер Ріхтер!" - голосно сказала Урсула. "Вас затримають, і ви заплатите за те, що зробили".
  
  
  Він гірко посміхнувся. "Тепер у вас менше двадцяти хвилин, щоб переконатися в цьому". Не чекаючи відповіді, він повернувся до своїх поплічників. «Вимкніть Lamborghini. Ми поїдемо Fiat до станції Dragoman Pass у Crveni Krst. Там має бути безпечно сідати на поїзд».
  
  
  «Так, гер Блюхер, – сказав високий чоловік. Двоє обернулися і вийшли надвір.
  
  
  Коли бойовики сідали в зовні машину, Ріхтер знову повернувся до мене. «Ви тимчасово перервали мою угоду з росіянами. Але лише тимчасово. За це ви тепер заплатите своїм життям.
  
  
  Значить, він знав про Луб'янку.
  
  
  «Коли я поїду звідси, я матиму не тільки весь час, який я хочу, в Софії, щоб відновити переговори про продаж супутникового монітора, але я зніму з себе стеження уряду Бонна на деякий час. Розумієте, все працює як завжди, дуже добре для мене”. Він підійшов до дверей. Зовні завівся двигун Fiat. «Auf wiedersehen.
  
  
  Він обернувся і пішов. За мить "Фіат" від'їхав, і звук поступово стихав у міру того, як вони поверталися на головну дорогу.
  
  
  Ми з Урсулою одночасно подивилися на бомбу, що цокає, а потім один на одного. Урсула прикусила нижню губу і похитала головою. «Я мала вбити Ріхтера, як тільки впізнала його».
  
  
  «Остинь», – сказав я. «У нас залишилося менше ніж п'ятнадцять хвилин. Це не залишає багато часу для глибоких роздумів».
  
  
  "Я не можу поворухнутися", - сказала Урсула, стукаючи наручниками по батареї.
  
  
  "Спробуй розслабитися", - спокійно сказав я їй. «Ваша занепокоєння може бути заразною, і мені потрібно дещо придумати».
  
  
  Прокляте цокання бомби на столі було схоже на те, як наші серця востаннє забилися. Я відключився і повернувся, щоб подивитися на ґрати позаду мене. Я натягнув ту, до якої був прикріплений, і вона нахилилася, а потім відскочила назад. Я насупився і потер ланцюжок наручників об перекладину. Він видав м'який звук, не такий різкий, скрипучий, як метал. Зрештою, лозини були не з металу, а з дерева, пофарбованого під чорне залізо. Потім я згадав Х'юго. Вони не знайшли Х'юго, мій стилет.
  
  
  Надія закипіла в моїх грудях і змусила мій кишечник стиснутись ще більше. Я поворухнув правою рукою, але нічого не сталося. Я був дуже утруднений у своїх рухах. Я повернувся обличчям до Урсули і відкинувся від тонкого дерев'яного перекладини.
  
  
  "Що ти робиш, Нік?"
  
  
  "Намагаюся врятувати наші життя", - коротко сказав я. У мене не було часу на балаканину.
  
  
  Я знову поворухнув рукою, і Х'юго зісковзнув мені на долоню. Я поставив ножа так, щоб моя рукоятка була міцною. Різко повернувши зап'ястя, я зумів завдати гострого краю леза Хьюго на дерев'яну перекладину прямо під руками. Я розрізав пруток і відчув, як лезо ножа встромилося в дерево. Дерево було твердим, але ніж
  
  
  був заточений до тонкої кромки для різання. Я зробив невеликі строгі рухи лезом і відчув, як від нього відвалюється пара сколів.
  
  
  Я глянув на Урсулу. "Я намагаюся розколоти цей проклятий брусок", - пояснив я. Я не бачив циферблату на бомбі. "Скільки там часу?"
  
  
  "Тільки більше десяти хвилин", - сказала Урсула, витягнувшись, щоб побачити циферблат.
  
  
  "Господи", - сказав я, злий, що минуло так багато часу.
  
  
  Я різав. Я не хотів прорізати всю планку. Я просто хотів його послабити. На підлозі було багато сколів. Я перестав рубати і сильно смикнув штангу. Пролунав легкий тріск, але дерево не зламалося. Наручники тепер глибоко врізалися у мої зап'ястя. Я вирізав ще трохи, поки нарешті не відчув глибокої тріщини в дереві. Я зібрався з силами, щоб пережити тиск на зап'ястя, і глянув на Урсулу.
  
  
  "Час", - сказав я.
  
  
  "Шість хвилин".
  
  
  Я підставив ноги під себе і потягнув щосили. Пролунав гучний тріск, коли дерев'яний брус розколовся. Я звалився головою на підлогу і мало не вдарився об стіл, на якому лежала бомба.
  
  
  Мої руки все ще були скуті ззаду, але я насилу піднялася на ноги. Я відчував кров на своїх зап'ястях. Я підвівся біля столу, щоб подивитися на бомбу. Якби я знав Ріхтера, а я думав, що починаю, він би влаштував бомбу так, щоб будь-який її струс, наприклад, підняття її, привело б у дію раніше. Я нахилився, щоб перевірити проводку, і переконався, що мав рацію. Мені довелося або знешкодити бомбу, не переміщуючи її, або звільнити Урсулу від радіатора.
  
  
  Бомба мала вибухнути, коли хвилинна стрілка показала півгодини, а залишалося лише чотири хвилини. В мене було мало часу.
  
  
  «Ми повинні позбавити тебе цієї штуки», - сказав я, повернувшись до Урсули. "Я не можу перемістити бомбу".
  
  
  "Але як я можу звільнитися?" - Запитала вона, намагаючись приховати паніку в голосі.
  
  
  Я нахилився і оглянув, як вона була прикута до металу. Був лише один спосіб звільнити її – розкрити замок наручників. Але для цієї операції потрібно кілька хвилин, навіть якби я тримав руки перед собою. Я сунув Х'юго в задню кишеню штанів; Мені це не знадобилося б. Потім уважно оглянув радіатор.
  
  
  Труба з підвалу, що з'єднує радіатор, заржавіла. Виглядало так, ніби радіатор не використовувався багато років. Крім того, пластини, що прикріплюють радіатор до дерев'яної підлоги, виглядали старими та ослабленими.
  
  
  Я відступив і оглянув сцену з невеликої відстані. Радіатор був поміщений приблизно за 30 см від стіни. Там було достатньо місця для того, що я задумав. Я розташувався просто перед батареєю і глянув на Урсулу.
  
  
  "Зберись", - сказав я. "Я збираюся дати цій штуці сильний удар".
  
  
  «Добре, Нік, – сказала вона.
  
  
  Я глянув на годинник. Залишалося дві хвилини. Піднявши ногу і зігнувши коліно, я сердито вдарив правою ногою по батареї.
  
  
  Коли я підключився, пролунав тріск металу та дерева, і Урсулу відкинула назад до радіатора. Я чув, як вона видала різкий горловий звук. Коли я подивився, щоб побачити результати, я виявив на підлозі купу іржі. Радіатор повністю відірвався від труби і притулився до стіни. Пластини, які тримали його на підлозі, було відірвано, але до них все ще залишалося гниле дерево. Одна із пластин все ще прилипала до дерев'яної підлоги біля якоря, тому я знову викинув її та повністю звільнив.
  
  
  Урсула була в синцях і вкрилася іржею.
  
  
  "Боюсь, тобі доведеться тягнути свій кінець цій штуці", - сказав я їй. «Вставай. Швидко».
  
  
  Вона насилу піднялася на ноги, піднімаючи за собою один кінець радіатора. Для неї це було важко, але адреналін у неї тік. Я рушив боком, схопився за інший кінець руками в кайданках і підняв радіатор до рівня стегон. Я глянув на годинник на бомбі. Залишилося менше хвилини.
  
  
  Я сказав. - "Бежемо!" "За двері!"
  
  
  Урсула вискочила з відкритого дверного отвору, все ще чіпляючись за великий шматок металу у формі гармошки. Я пішов за нею, йдучи майже задом наперед.
  
  
  "Йди дуже швидко", - сказав я. «Не біжи. Нам потрібно пройти щонайменше п'ятдесят ярдів. До тієї ями у землі».
  
  
  Вона корилася наказам, крекчучи і спітнівши. Це було страшенно ніяково. Якось Урсула впала на коліна, а я мало не втратив кінець радіатора. "Вставай", - сказав я спокійним голосом.
  
  
  Вона зробила. Годинник у моїй голові сказав мені, що в нас всього близько п'ятнадцяти секунд. Ми швидко рушили до неглибокої впадини в поле, що прилягало до будинку, і натрапили на неї. Як тільки ми впали на землю, пролунав оглушливий вибух.
  
  
  розірвавши спокійний день позаду нас.
  
  
  Ударні хвилі пошкодили мої вуха і розсипали нам волосся по обличчях. Потім на нас обрушився клубок бруду та сміття. Навколо нас сипалися великі важкі колоди. За мить все закінчилося, і ми подивились у бік будинку. Велика хмара диму клубилася до неба, і та невелика, що залишилася від котеджу, палала.
  
  
  "Боже мій", - вигукнула Урсула, очевидно уявляючи, що трапилося б з нею, якби радіатор не вийшов з ладу. Її світле волосся було скуйовджене, а обличчя було в бруді.
  
  
  "Нам пощастило", - сказав я.
  
  
  Я схопив Х'юго і підійшов до кінця радіатора Урсули, щоб почати зламувати замок на її манжетах. На це пішло понад десять хвилин. Коли вона нарешті звільнилася, вона довго потерла зап'ястя і глибоко зітхнула. Потім вона взялася за роботу з Хьюго, щоб зняти мої наручники. На це у неї пішло приблизно стільки ж часу, зі звільненими руками. Мої зап'ястя були порізані кайданками, але кров покривала рани.
  
  
  "Що тепер, Нік?" - Запитала Урсула.
  
  
  "Тепер ми прямуємо до перевалу Драгоман після Ріхтера".
  
  
  "У них є перевага перед нами", - сказала вона. «І ми не маємо машини. Вони взяли деякі деталі від Lamborghini.
  
  
  "Я знаю", - сказав я, глянувши на італійську машину біля будинку. Частина його скла була розбита і фарба злетіла з одного боку вибухом. Але Ріхтер ясно дав зрозуміти, що повертається на борт Східного експресу на перевалі. Він має намір перетнути кордон з Болгарією в Димитровграді. Тож нам не потрібно турбуватися про те, щоб дістатися Црвені Крст, коли Ріхтер туди дістанеться, але до відправлення поїзда. Це може бути можливо, якщо ми зійдемо на головну дорогу і одразу ж упіймаємо машину».
  
  
  "Тоді ходімо", - сказала Урсула.
  
  
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  
  То справжній похід до дороги. Урсула не скаржилася, але я міг сказати, що напруга останніх двадцяти чотирьох годин позначалася на ній. Приблизно через півгодини після того, як ми залишили місце котеджу, що горить, ми досягли єдиної дороги, що проходить через цю частину країни.
  
  
  "Це виглядає досить самотньо", - сказала Урсула.
  
  
  Дорога тяглася рівно вздовж річкової долини в обох напрямках, як вистачало очей, але машин на ній не було. Було так тихо, що важко було повірити, що будь-коли проїжджає будь-який транспорт.
  
  
  «Це змушує мене забути про Ріхтера і просто насолоджуватися тишею та спокоєм», - сказав я.
  
  
  "Так", - погодилася Урсула. Вона пішла і сіла на трав'янистий берег, і я приєднався до неї там.
  
  
  Урсула відкинулася на високій траві, підперши під себе лікті. Вона заплющила очі і прислухалася до птаха в найближчому полі. Це був м'який сонячний весняний день з розслаблюючою магією у запашному повітрі. Поруч шепотіла група тополь, зелені бутони, що прикрашають їх мереживні гілки, і вітер, що рухав деревами, також м'яко колихав високу траву в полі, паралельному дорозі. Це був той день, місце і така компанія, які змушують агента задуматися, що, чорт забирай, він робить у своїй конкретній професії.
  
  
  Коротка темна спідниця Урсули задривалася навколо її стегон, і лежачи там вона виглядала дуже добре. Спальня – не єдине ідеальне місце для занять коханням, як я виявив в інших щасливих випадках. Часто знаходжу ідеальне місце у найнесподіваніших обставинах. Але ця можливість, враховуючи, що ми з хвилини на хвилину сподівалися на машину, була менш сприятливою.
  
  
  «Нік! Це машина!" Урсула вказала.
  
  
  Це був седан Citroen, що наближається до нас на великій швидкості.
  
  
  "Добре", - сказав я. «Я намагатимусь це зупинити». Я виліз на проїжджу частину і махнув руками широкою дугою. Машина відразу ж почала сповільнювати хід і за мить перекинулася на узбіччя поруч із нами.
  
  
  Усередині були двоє молодих італійців, які самі прямували до кордону.
  
  
  "Ви збираєтеся дістатися до Црвені Крст на перевалі Драгоман?" Я запитав.
  
  
  Обидва вони були худими молодими людьми з довгим волоссям. Водій глянув на Урсулу, і йому, мабуть, сподобалося, що він побачив. «Ми обов'язково поїдемо до Црвені Крст», - сказав він із сильним акцентом. "Будьласка сідайте".
  
  
  Ми зробили це, і машина з ревом помчала шосе. Я був радий, що їм подобалося швидко їздити, бо мали мало часу. Фактично, ми могли вже прогаяти шанс потрапити туди вчасно.
  
  
  Спочатку молоді люди загравали з Урсулою. Запропонували коньяк і хотіли зупинитись відпочити. Але коли вони побачили, що Урсула не любила груповий секс, вони знову почали насолоджуватися сонячним днем. Ми прибули до гірського села Црвені-Крст, куди, безперечно, прямував Ріхтер, близько двох годин дня. Італійці відвезли нас прямо на вокзал, і ми
  
  
  палко подякував їм за поїздку. Потім ми з Урсулою ввійшли всередину.
  
  
  Це було невелике місце, і воно виглядало зовсім сірим, як більшість станцій цієї лінії у Югославії. Ми швидко оглянули зал очікування і побачили, що ні Ріхтера, ні двох його поплічників там не було. Подивившись на платформу станції, я побачив, що потяг віддаляється.
  
  
  «Давай, – сказав я Урсулі.
  
  
  На той час, як ми вийшли, поїзд уже був наприкінці платформи, набираючи швидкість. То справді був Східний експрес.
  
  
  "Чорт!" Я сказав.
  
  
  Я подивився вниз, наприкінці будівлі, на відкритий майданчик, де стояла пара машин, і побачив «Фіат», на якому Ріхтер їхав із заміського будинку під Белградом.
  
  
  "Дивися", - сказав я. "Його машина. Він у цьому поїзді».
  
  
  Я схопив Урсулу за руку і потяг її за собою, поки біг до машини по платформі.
  
  
  "Що ми робимо, Нік?" - Запитала вона, поки ми бігли.
  
  
  "Ми збираємося дістати Белградського м'ясника", - сказав я їй.
  
  
  Ми зупинилися біля Фіата, і я глянув на трасу. Мені треба було встигнути на той поїзд. Якщо Ріхтер потрапить до Болгарії, мої шанси отримати його і радіо були справді малі. Там він отримає усю необхідну допомогу КДБ.
  
  
  Я стрибнув у низьку спортивну машину і вхопився за дроти під панеллю приладів. Потяг повільно зникав за поворотом колії. Я з'єднав дроти, і двигун заробив.
  
  
  "Сідай і поїхали!" Я крикнув Урсулі крізь шум машини.
  
  
  Я перебрався на пасажирське сидіння, а Урсула сіла за кермо.
  
  
  Я вказав на місце, де Східний експрес зникав за поворотом дороги.
  
  
  Я сказав."Слідкуй за цим проклятим поїздом!"
  
  
  Вона глянула на мене лише секунду. Потім машина вилетіла зі стоянки і попрямувала вздовж узбіччя траси.
  
  
  Я подивився вперед і побачив, що хоч по обидва боки траси біля села був крутий берег, там було місце для вузької спортивної машини, якщо Урсула могла досить добре керувати.
  
  
  "Перейди на інший бік траси на цьому перехресті тут", - сказав я їй, коли ми натикалися лівими колесами на шпали. «Я хочу бути поряд із потягом, якщо ми його зрозуміємо».
  
  
  Вона зробила, як я їй сказав, і тепер ми поїхали ліворуч траси. Очі Урсули розширилися, коли вона щосили намагалася втримати контроль над машиною. Стяжки під колесами праворуч сильно трясли машину, а під іншими колесами утворювалися вибоїни, але Урсула тримала Fiat на узбіччі гусениць. За мить поїзд знову був у полі зору, і ми вже наближалися до нього.
  
  
  "Швидше", - переконував я її.
  
  
  Урсула натиснула на педаль газу, і ми рушили вперед. Потяг знаходився всього за кілька ярдів. Він ковзав плавно проти нашої власної дикої подорожі. Ми наїхали на купину, і машина повернула ліворуч. На мить мені здалося, що ми йдемо набережною. Але Урсула боролася за контроль, і нарешті ми знову пішли добре. Задній майданчик вагона-ресторану був тепер близько двадцяти футів. Я відчинив двері фіату і глянув на Урсулу.
  
  
  «Коли я сяду на борт, повертайся до міста і чекай на мене на станції. Я намагатимусь забрати його живим, якщо він мені дозволить».
  
  
  Вона відчайдушно кивнула, її суглоби побіліли на кермі. Я кинув на неї останній погляд і став на сходинку відчинених дверей машини. Ми стояли біля задньої платформи поїзду. Відчинені двері машини не дозволяли нам підійти надто близько, але мені потрібна була ще одна нога.
  
  
  "Ближче!" Я крикнув їй у відповідь.
  
  
  Вагон натикався, згорнув і від'їхав від поїзда. Потім ми опинилися прямо навпроти поїзда, відчинені двері з брязкотом вдарилися об конструкцію платформи. Було зараз чи ніколи. Я перестрибнув через чотири фути землі, схопився за перила платформи і схопився за неї. Я підтягнувся на платформі і переліз через перила. Потім я озирнувся і побачив, що Урсула вже гальмує машину. Я помахав їй, і вона блимнула фарами, повільно рухаючись до наступного перехрестя.
  
  
  Я поправив одяг і прибрав волосся з чола. Я піднявся на борт, не вбивши ні себе, ні Урсулу. Тепер мені треба було знайти Ганса Ріхтера, перш ніж ми дійдемо до кордону.
  
  
  Я увійшов у вагон-ресторан і пильно подивився на обличчя тих небагатьох, хто прийшов випити по обіді. Ніхто з них не був Ріхтером чи його людьми. Я рухався по вагону недбало, ніби просто гуляв потягом. Якби кондуктор зупинив мене заради квитка, я міг би купити його на борту — можливо, квиток другого класу, але мені було байдуже, тому що я не очікував розслаблятися і насолодитися цією поїздкою.
  
  
  Я повільно пройшов через два спальні вагони, шукаючи будь-які ознаки
  
  
  Ріхтера, але нічого не бачив. У загальних вагонах теж нічого не бачив. У поїзді я бачив лише обличчя щасливих мандрівників. Якщо Ріхтер був на борту, він грав обережно і ховався. Йому, ймовірно, вдалося дістати одне або кілька спальних купе для себе та його людей, і вони будуть усередині них, очікуючи на перехід до Болгарії в Димитровграді.
  
  
  Однак була перевага, яку я отримав з того часу, як випробував останній поїзд. Тепер я був впевнений у особі Ганса Ріхтера і знав, як він виглядав. Я міг би описати його провідникам поїзда.
  
  
  Мені знадобилося десять хвилин, щоб знайти носія, але коли я це зробив, він мені дуже допоміг.
  
  
  «Дайте подивитися, - сказав він по-сербо-хорватськи, - я вважаю, що така людина, як ви описуєте, сів на борт у Црвені-Крст. Так, тепер я згадав. Я тільки-но бачив, як цей хлопець входив у відсік 8 у наступному спальному вагоні».
  
  
  За мить я зупинився біля дверей відсіку 8. Я витяг Вільгельміну і подумки підготувався до всього, що могло статися. Я сказав собі, що цього разу Ганс Ріхтер не піде; він не збирався залишати цей поїзд живим. Я на мить відійшов від дверей, підняв праву ногу і жорстоко штовхнув її.
  
  
  Двері в купе врізалися, і я пішов за ними. "Люгер" був готовий до стрілянини. Я зупинився біля дверей і оглянув інтер'єр. Він був порожній.
  
  
  Я швидко увійшов і зачинив двері. Моє припущення про те, що Ріхтер взяв два або більше відсіки, безперечно, було вірним. Він, ймовірно, придбав інше купе на ім'я когось з інших людей, і він, ймовірно, був там прямо зараз, плануючи свій наступний крок із продажу супутникового монітора в Софії.
  
  
  Я озирнулася. Багажу та радіо не було, але на ліжку лежала куртка. Це та сама, в якій раніше був Ріхтер.
  
  
  Я міг би почекати тут або спробувати знайти, де він і його люди ховаються. Я повернувся до ліжка і відкинув ковдру, щоб переконатися, що він не сховав десь там радіо. Поки мене відчиняли від дверей, я почув клацання ручки. Я різко повернувся до звуку, коли потягнувся за перезарядженим Люгером.
  
  
  У дверях стояв агент Topcon зі зламаним носом, а його високий компаньйон ішов за ним.
  
  
  Чоловік із зламаним носом потягся за пістолетом, але я його побив. Поки його рука була в куртці, потворне дуло Вільгельміни вже вказувала на його здивоване обличчя. Його найвищий товариш навіть не спробував.
  
  
  «Прибери руку з пальта. Обережно», - сказав я.
  
  
  Він зробив.
  
  
  "Тепер ви обидва, увійдіть всередину".
  
  
  Я відступив на два кроки і ввійшов у купе. Я наказав високому чоловікові зачинити за собою двері. Коли він це зробив, я обережно обеззброїв обох.
  
  
  "Як ти зробив це?" - спитав зламаний ніс. "Як ти вибрався з котеджу?"
  
  
  «Не має значення, - сказав я, утримуючи їх обох перед собою. "Де Ріхтер?"
  
  
  «А», – посміхнувся високий чоловік. «Ви пішли не за тими людьми, мій друже. Він не сів у цей потяг».
  
  
  Він був мені найближчим. Я вдарив Люгером збоку по його голові і відключив. Він хмикнув і впав на стіну купе.
  
  
  Я запитав. - "Ви хочете спробувати брехати ще раз?"
  
  
  Високий чоловік був вражений і приголомшений. Другий говорив за нього. "Він на борту", - сказав він. «Але ми не знаємо де. Ми залишили його на іншому кінці поїзда».
  
  
  "Це купе для однієї людини", - сказав я. "Ви двоє взяли окреме купе?"
  
  
  Чоловік зі зламаним носом завагався, а високий похмуро глянув на нього. "Так."
  
  
  "Який номер?"
  
  
  "Не кажи йому!" - голосно вигукнув високий чоловік. Я вдарив його ногою в гомілку, і він закричав.
  
  
  "Добре?" Я спитав іншого.
  
  
  "Це наступне купе", - м'яко сказав чоловік, тицьнувши великим пальцем у стіну.
  
  
  "Дурень!" - сказав високий чоловік крізь зуби.
  
  
  «Добре, поїхали, – сказав я. «На платформу. Виходь».
  
  
  Той, у кого зламаний ніс, відчинив двері і вийшов у коридор, а я штовхнув високого за ним. У коридорі нікого не було, тож я не підпускав «Люгер».
  
  
  «Рухайся», - наказав я, встромивши пістолет у ребра високої людини.
  
  
  За мить ми досягли платформ між машинами. Я стояв за ними і тримав «Люгер» на них. "Добре, стрибай", - наказав я.
  
  
  Вони пильно подивилися на мене.
  
  
  "Потяг рухається дуже швидко", - сказав озброєний злочинець.
  
  
  «Не так швидко, як куля з цієї рушниці», – попередив я її.
  
  
  Після недовгого вагання головоріз зі зламаним носом відчинив двері і стрибнув. Наступної миті високий чоловік кинувся на мене відчайдушно.
  
  
  Я зустрів атаку стволом люгера, сильно вдаривши його по животу. Він застогнав і непритомний важко впав на металеву підлогу біля моїх ніг. Я прибрав «Люгер» у кобуру, потягнув його до відчинених дверей і скинув із поїзда.
  
  
  Я бачив, як його м'яке тіло вдарилося об гравій, а потім зникло з очей у високій траві. Йому, мабуть, було краще, ніж якби він був у свідомості, але в будь-якому разі я не став би витрачати на це багато сну. Зрештою він намагався рознести мене на дрібні шматочки.
  
  
  Тепер був Ріхтер. Він був у цьому поїзді, і мені треба було його знайти. Я з нетерпінням чекав на це.
  
  
  
  
  Тринадцятий розділ
  
  
  
  Вибору не залишалося. Незабаром поїзд під'їде до Димитровграда та в'їде до Болгарії, і тоді моя робота стане набагато складнішою. Я не міг просто сидіти склавши руки і чекати, поки Ріхтер здасться. Довелося методично обшукати спальні відсіки, стукаючи у всі двері. Така тактика могла викликати в мене проблеми з носієм, але я мав ризикнути.
  
  
  Я вирішив зайти в далекий кінець першого спального вагона, який ближче до передньої частини поїзда. Я починав пошуки з далекого кінця і пробирався назад через обидва вагони. Але цей план раптово став непотрібним. Коли я добрався до точки приблизно на півдорозі через перший спальний вагон, двері купе відчинилися, і в коридорі всього за кілька футів від мене був Ганс Ріхтер, який дивився на мене, як на привид.
  
  
  "Ви!" - прошипів він.
  
  
  Я помітив, що він ніс радіо.
  
  
  «Давай, Ріхтере, – попередив я. «Ви не дістанетеся до Софії зараз».
  
  
  Але Ріхтер мав інші ідеї. Він пробурмотів щось собі під ніс німецькою, потім розвернувся і побіг коридором геть від мене.
  
  
  Він прямував до спального вагону, який я щойно залишив, до кінця поїзда. Потяг був надто переповнений, щоби намагатися вистрілити. Натомість я кинувся в погоню.
  
  
  За кілька хвилин Ріхтер опинився на задній платформі поїзда. Він зайшов настільки далеко, наскільки міг у цьому напрямі. Коли я підійшов до дверей з пістолетом, він на мене чекав. Двері зачинилися навпроти мене, коли я спробував пройти через її отвір на платформі. Я майже втратив рівновагу, коли двері вдарилися мені в груди та руку. Ріхтер сильно її штовхнув. Я обережно ступив у дверний отвір і побачив, як Ріхтер зникає сходами, що ведуть до даху машини.
  
  
  "Здавайся, Ріхтере!" - крикнув я крізь шум поїзда. Але він зник з поля зору.
  
  
  Здавалося, що робити було нічого, як слідувати за ним.
  
  
  Я перегнувся через рейки, дивлячись вгору сходами, і саме вчасно побачив, як Ріхтер цілився мені в голову з невеликого бельгійського револьвера. Він вистрілив, я пірнув назад, і куля потрапила на землю, що мчить під колесами. Потім Ріхтер рушив дахом вагона до передньої частини поїзда.
  
  
  Я швидко виліз на сходи і заліз на верх вагона. Ріхтер був уже в далекому кінці, перестрибуючи з вагона-ресторану до останнього спального вагона. Він на мить втратив рівновагу, приземлившись на дах наступного вагона, але втримався.
  
  
  Я побіг за ним по даху вагона-ресторану. Коли я дістався кінця, я, не зупиняючись, перестрибнув відстань між ним і спальним вагоном і продовжив тікати.
  
  
  Ріхтер обернувся і ще двічі вистрілив у мене. Я побачив, як він прицілився і пригнувся. Обидва постріли пройшли повз, хоча другий прогриз дах вагона під моїми ногами. Я відкрив вогонь у відповідь з "люгера", але, поїзд рухався під нами, я теж не зміг прицілитися, і куля нешкідливо пролетіла повз голову Ріхтера. Потім знову побіг.
  
  
  Ріхтер перестрибнув ще одне місце між вагонами. Він ставав кращим у цьому. Я пішов за; ми побігли і перестрибнули ще через кілька вагонів. Ріхтер наближався до передньої частини поїзда.
  
  
  Коли Ріхтер зробив ще один стрибок між вагонами, поїзд згорнув і він упав на одне коліно. Коли він повернувся і побачив, що я наближаюся до нього, він знову націлив маленький револьвер і зробив ще два постріли. Я звалився на дах наступного вагона, і кулі роз'їли дерево на надбудові поряд із моєю головою та рукою. Ріхтер втретє натиснув на курок револьвера, але нічого не сталося. Потім він сердито кинув у мене пістолет. Він відскочив від даху машини і зник за краю.
  
  
  Ріхтер знову обернувся і побіг. Я встав, засунув «люгер» у кобуру і пішов за ним. Потім я побачив попереду ткацький верстат на схилі гори і чорний отвір - тунель. Поїзд врізався в тунель, і Ріхтер ліг саме вчасно, коли його вагон зник у темряві. Я теж кинувся обличчям униз, і тоді я поринув у темряву. За мить я побачив, як росте диск світла
  
  
  на іншому кінці і знову вийшов із чорної труби на денне світло.
  
  
  Ріхтер уже наближався до паровоза. Я підвівся і побіг за ним. Я хотів завадити йому повернутися до поїзда. Він стрибнув на перший вагон за паровозом і продовжив рух. Коли я зістрибнув, поїзд похитнувся на крутому повороті колії. Я впав праворуч і мало не зісковзнув з даху машини.
  
  
  Я почекав, поки рейки знову не випрямляться. Потім я рушив до Ріхтера. Поїзд знову похитнувся нерівною дорогою, коли Ріхтер наблизився до передньої частини вагона. Він упав і впустив радіо. Воно ковзало до краю даху вагона, але Ріхтер схопив його, перш ніж воно впало.
  
  
  Ріхтер був тепер перед вагоном. Він дивився на паровоз, поки я наближався, щоб зменшити невелику відстань між нами. Він вирішив не стрибати до паровоза і натомість підійшов до сходів, що вели через борт машини. Я дістався до нього, як тільки він ступив на нього.
  
  
  Я схопив його щосили і потяг на дах вагона. Він уп'явся в мене поглядом, намагаючись вирватися на волю.
  
  
  "Відпусти мене!" він закричав. "Невже ви думаєте, що я створив все це даремно?"
  
  
  Його слова були майже забрані вітром, перш ніж я встиг вловити, що він говорив. Але його очі сказали мені все. Я досягав успіху там, де всі інші зазнавали поразки, і Ганс Ріхтер зрештою опинився в пастці. За кілька днів я став його ворогом.
  
  
  Я вдарив кулаком по квадратному обличчю і зламав йому ніс.
  
  
  Ріхтер впав на дах машини, що рухається. Сільська місцевість ковзала під нами з запаморочливою швидкістю. Я знову схопився за нього, але він штовхнув і вибив мої ноги з-під мене, і я впав поруч із ним і перекотився на край даху.
  
  
  Я глянув на зарості землі піді мною, схопившись за край даху руками та ногами. Поки я повільно уникав краю, Ріхтер знову став на ноги. Коли я повернувся, щоб підвестися, він ударив мене ногою по голові.
  
  
  Я ухилився від удару, і Ріхтер знову втратив рівновагу і впав навколішки. Ми обидва разом піднялися на ноги, але цього разу я мав перевагу. Я вдарив його кулаком по животу, і він зігнувся навпіл. Потім я сильно вдарив його по голові та повторив удар. Він відсахнувся і мало не впав знову.
  
  
  Тепер я був між Ріхтером та переднім краєм даху вагона. Останнім відчайдушним зусиллям він направив радіо мені на думку. На цей раз я побачив, що він наближається, і відступив, коли Ріхтер підійшов до мене. Імпульс його атаки проніс його повз мене до кінця машини та над нею. Коли він пролетів, я схопив рацію і вирвав її з рук. Ріхтер звалився на відкритий простір між машиною та паровозом.
  
  
  Я не мав шансу врятувати його. Я мало не перекинувся, коли схопився за радіо. Іншого моменту Ріхтер упав між вагоном і паровозом, а потім ударився об шпали внизу. За частки секунди вагони перекотилися через його зім'яту фігуру.
  
  
  Видовище було не з приємних. Ріхтер навіть не встиг закричати. Тіло зникло під машиною, що рухається. Потім, коли я озирнувся, я побачив відірвану ногу та іншу частину тіла, яку неможливо було впізнати, впала з гусениці. Бєлградський м'ясник був зарубаний.
  
  
  Потяг сповільнював. Ми явно наближалися до Димитровграда, і я не міг потрапити до цього поїзда, коли він туди приїхав. Я спустився сходами, які Ріхтер намагався використати раніше, і коли потяг сповільнився ще більше, я стрибнув на землю, що мчить.
  
  
  Я намагалася тримати ноги під собою, але не могла. Я двічі перекинувся з ніг на голову, зіскребаючи тіло і рвучу тканину, поки котився. Потім я дивом опинився на спині біля підніжжя невеликого насипу і побачив, як оглядовий майданчик поїзда відступає рейками.
  
  
  Я намацав зламані кістки, але не знайшов. Я втратив радіо, але воно знаходилося за п'ятнадцять футів від мене. Я підійшов до нього, і в світлі пізнього полуденного сонця відчинив його ззаду і заглянув усередину. Ось воно, як я і дійшов висновку, вбудоване в радіо, так що воно виглядало як частина схеми – пристрій супутникового моніторингу.
  
  
  Я закрив радіо і похитав головою. Моя ліва рука і щока горіли там, де вони були натерті гравієм уздовж доріжки. Я витер обличчя хусткою і подивився на рейки у бік того місця, де Ріхтер упав з поїзда. Там була гарна миля або близько того, і я нічого не бачив.
  
  
  Приблизно за тридцять ярдів звідси тягнувся ряд паралельних рейок, і ними наближався повільний поїзд. Він йшов у тому напрямку, звідки я щойно прийшов, убік перевалу Драгоман. Десь попереду поїзд перейде на головний шлях.
  
  
  Це був великий успіх для мене,
  
  
  тому що це витягне мене з цього району поспіхом і таким чином, щоб я міг уникнути влади. Я швидко перейшов іншим шляхом. За мить поїзд рухався повз мене, поступово збільшуючи свою повільну швидкість. Я почекав, поки підійде остання машина, один із кількох вагонів другого класу, а потім почав тікати так швидко, як міг. Я вхопився за поручні сходів на задній платформі і тримався, і потяг висмикнув мої ноги з-під мене. За мить я стояв на платформі з рацією Ганса Ріхтера в руці і дивився, як вдалину вислизає пейзаж навколо Димитровграда.
  
  
  Менш ніж за п'ять хвилин поїзд пройшов те місце, де М'ясник зустрів відповідну смерть. Я побачив щось схоже на купу старого одягу, що лежить між рейками, але уривки не були ідентифіковані як особистість. Решта Ріхтера лежала десь по той бік рейок. Я довгий час задумливо дивився на купу, а потім вона зникла з поля зору.
  
  
  Урсула буде незадоволена тим, що Ріхтера не привезли до Бонну для суду. Але наприкінці його потворної кар'єри настала своєрідна справедливість - свого роду жорстока розплата.
  
  
  Ми з Урсулою проведемо сьогодні ніч у якійсь маленькій кімнатці в Црвені Крст. Я торкався її тіла, і ми думали тільки про ті теплі моменти разом.
  
  
  Ми заслужили цього права.
  
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Бригада вбивць
  
  
  Перша глава
  
  
  Коли в сірий досвітній годинник задзвонив телефон, я знав, що на іншому кінці дроту могла бути тільки одна людина - Хоук, мій бос в AX.
  
  
  Телефон стояв на нічному столику з протилежного боку ліжка, тому мені довелося повзти через Марію фон Альдер, яка сплялася поруч зі мною, щоб дістатися до нього. Марія заворушилась уві сні, злегка підтягнувши одну ногу, так що її прозора рожева нічна піднялася вище стегон, коли я підняв трубку.
  
  
  "Тобі треба негайно повернутися сюди", - сказав Хоук, як тільки дізнався мій голос. Його слова були різкими та наполегливими. «Ми працюємо над новою угодою. Будьте готові піти за тридцять хвилин».
  
  
  "Через тридцять хвилин?" Я запитав. "Як? Схоже, ти забув, де я."
  
  
  Я був на Віскі-Кей, малесенькому острові біля Багамських островів, куди мене послав сам Хоук. Мені потрібно було організувати човен, щоб забрати мене і відвезти на один із великих островів, щоб я міг сісти на літак назад до Штатів.
  
  
  Хоуку не терпілося почути мою відповідь. «Будьте готові піти за тридцять хвилин», - повторив він крижаним тоном. "П. Джеймс забезпечує ваш транспорт".
  
  
  Я мовчки кивнув головою. "П. Джеймс" - це кодове ім'я президента Сполучених Штатів Америки.
  
  
  "Добре", - сказав Хоук, ніби бачив, як я киваю. «Човен забере вас від головного дока Віскі-Кей через двадцять сім хвилин». Він повісив слухавку. Поклавши слухавку, я побачив, що Марія розплющила очі і дивиться на мене.
  
  
  "Це був мій офіс у Нью-Йорку", - сказав я їй. «Боюсь, мені треба повернутися. Компанія відправляє човен.
  
  
  Марія думала, що я мільйонер на ім'я Тоні Доус, прикриття, яке я використав у моєму нинішньому завданні на AX. Навіть якби вона почула мою розмову з Хоуком, вона все одно не мала б причин сумніватися в моєму прикритті.
  
  
  Але вона скривилася, її стиглі червоні губи надули. "Тобі треба повернутися сьогодні?"
  
  
  "Так, боюся, що так", - бадьоро сказав я, збираючись підвестися з ліжка. «І не лише сьогодні, а й прямо зараз. Я маю час одягнутися до того, як сюди прибуде човен.
  
  
  Але перш ніж я зміг підвестися з ліжка, Марія підняла руку і грайливо потягла мене за руку, притягуючи до себе.
  
  
  «Тобі не треба так поспішати, – хрипко сказала вона.
  
  
  У цьому не було сумнівів, Марія фон Альдер була гарною істотою, довгоногою стрункою білявкою з чудово складеним золотим тілом і повними гладкими грудьми, рожеві кінчики яких упиралися в ліф її прозорого плаття. Вона дивилася на моє тіло і могла бачити, що її вигляд робив зі мною. Вона зісковзнула з ліжка на спині, трохи піднявши стегна, пропонуючи мені своє шовковисте тіло, наче чаша кохання, яка чекає свого наповнення.
  
  
  З усією силою волі, на яку я був здатний, я прошепотів: «Будуть і інші часи». Я провів губами по її щоці і пішов у душ.
  
  
  Я не міг поскаржитися, що останні п'ять днів на Віскі-Кей були не дуже приємними. Острів був ігровий майданчик для дуже багатих. Куди не глянь, скрізь була розкіш - чисті, вимиті морські яхти, що стояли на якорі в блискучих блакитних водах; акри дорогих упорядкованих газонів, що палають яскравими вогненними квітами, що йдуть до моря; скупчення розкішних вілл, яскраво розфарбованих, ніби вони були намальовані дитячою крейдою, височіли над Атлантичним океаном. Я насолоджувався всім, включаючи Марію фон Альдер, останні п'ять днів.
  
  
  Але мій візит на Віскі-Кей, як і раніше, був розчаровуючим; Я був там у справі і був не ближчим до вирішення мого поточного завдання, ніж того дня, коли Хоук вперше проінструктував мене у штаб-квартирі AX у Вашингтоні.
  
  
  Хоук почав розмову незвичайним монологом про небезпеки цієї конкретної місії, неймовірні шанси та життєву важливість успіху.
  
  
  Я кинув на нього погляд краєм ока, думаючи, а що нового? Я майже очікував побачити, як зморшки навколо його тонких губ перетворюються на усмішку. Нечасто Хоук, стриманий житель Нової Англії, намагався жартувати. Але я побачив, що ці зморшки навколо його рота і пронизливі очі тільки посилилися, і я знав, що він серйозний.
  
  
  Він перетасував папери на столі і насупився. «Нас щойно поінформували – це, звичайно, абсолютно секретно – що шість годин тому прем'єр-міністру Англії загрожує вбивство його давній друг, член парламенту. Двоє чоловіків перебували в заміському будинку прем'єр-міністра, коли друг раптово дістав гвинтівку, націлив її на прем'єр-міністра, а потім, абсолютно незрозуміло, націлив гвинтівку на себе і вибив собі мізки. Тоді більше нікого не було, тому ми можемо видати публіці фальшиву історію. Але реальні наслідки інциденту жахливі».
  
  
  Я кивнув головою. Це було дивніше, ніж я очікував, навіть після вступної промови Хоука.
  
  
  "Офіційна британська версія описує це як нещасний випадок", - продовжив Хоук. «Осічка, коли друг оглядав гвинтівку. Звичайно, не буде
  
  
  
  
  Він згадав, що спочатку зброя була спрямована проти прем’єр-міністра».
  
  
  "Ви збираєтеся позичити мене англійцям для допомоги в розслідуванні?"
  
  
  Хоук похитав головою. «Проблема ближча до будинку. Повідомлялося про подібні випадки у Китаї, Франції, Японії та Німеччині. У кожному разі потенційний убивця мав силу вбити свою жертву, але натомість вбивав себе.
  
  
  «Ви можете собі уявити, який вплив ці звіти вплинули на президента. Він міг стати наступною метою. І він не збирається чекати, поки член цієї команди вбивць дістанеться Білого дому, навіть якщо вбивця зрештою вб'є тільки себе. Наше завдання цього разу – шукати та знищувати – превентивні дії».
  
  
  "У нас є якісь зачіпки?"
  
  
  «Трохи, – визнав Хоук. Він закурив одну зі своїх дешевих сигар і з хвилину пихкав у тиші. «У мене є всі файли розслідувань різних спецслужб у кожній із країн, а також Інтерполу. Бажаєте знати, що вони знайшли? "
  
  
  Він наголошував на фактах на пальцях. По-перше, всі мертві вбивці були повними. По-друге, всі були одержимі своєю зайвою вагою і витратили багато часу, намагаючись його позбутися. Три-три з них були близькі із сестрами Фон Альдером».
  
  
  Я підняв брову. «Приголомшливо. Я шукаю товстих чоловіків на дієті, яким подобається красиві дівчата. Ти не зовсім спрощуєш це”.
  
  
  «Я знаю, – сказав Хоук. "Мені шкода." Зважаючи на те, як він це сказав, я майже повірив йому. Але потім знову став рішуче діловим.
  
  
  «Ми починаємо із сестер фон Альдер, тобто з вас. Це єдина реальна підказка, яку ми здобули”.
  
  
  Дівчата фон Альдер самі були трохи дивними. Марія, Хельга та Ельза - ідентичні трійнята-блондинки, добре відомі будь-якому читачеві газет або телеглядачу. Їм було за двадцять, і вони були гарні. Вони приїхали до Сполучених Штатів із Німеччини після Другої світової війни зі своєю матір'ю Урсулою. Вони спеціалізувалися на чоловіках та коханцях-мільйонерах, які зробили їх багатими подарунками у вигляді будинків, розкиданих по всьому світу, яхт, коштовностей та навіть приватних літаків.
  
  
  Подумавши, я вирішив, що зближення з фон Альдерс, ймовірно, було одним із найприємніших способів, з яких я колись починав виконувати завдання.
  
  
  Для AX було досить просто надати мені прикриття - Тоні Доуеса, багатого бізнесмена, який успадкував процвітаючий експортно-імпортний бізнес зі штаб-квартирою в Нью-Йорку. Незабаром, коли Хоук за лаштунками смикав за потрібні ниточки, мене запросили на кілька вечірок, як і дівчаток Фон Альдер. Як тільки я зустрів сестер, було досить легко, зі щедрими проявами дарів та уваги, стати частиною їхньої соціальної мережі.
  
  
  Марія була першим фоном Альдером, якого я «дослідив». Я відвіз її на Віскі-Кей, де ми провели п'ять щасливих днів у розкоші. Але до ранку, коли Хоук наказав мені повернутися до Сполучених Штатів, я не виявив жодних інших зачіпок.
  
  
  Два
  
  
  Менш як за двадцять хвилин після дзвінка Хоука я попрямував до головного причалу Віскі-Кей. Марія фон Альдер пішла зі мною, чіпляючись за мою руку. Там уже чекав човен - сорокфутовий крейсер, більша частина фарби облізла і заіржавіла, два дизелі працювали на холостому ходу. На палубі було четверо людей.
  
  
  Один із чоловіків, на якому була вицвіла бейсболка, крикнув: «Ми готові відштовхнутися, містере Доусе».
  
  
  "Будьте з вами", - відповів я. Я повернувся, щоб попрощатися з Марією, і вона довго та вимогливо поцілувала мене.
  
  
  "Пам'ятай, Дамплінку", - сказала вона - всі сестри фон Альдер називали своїх чоловіків "Дамплінк", - "тримайся подалі від цих моїх сестер, або я подряпаю їм очі".
  
  
  «Моя чи їх?» Я запитав.
  
  
  "Всі очі", - сказала вона.
  
  
  Вона швидко поцілувала мене, і я стрибнув на палубу крейсера. Чоловік у вицвілій бейсболці відразу кинувся геть. Коли потужні здвоєні дизелі крейсера ожили, я побачив, як другий човен мчав до причалу. Він раптово повернувся і попрямував до мого крейсера, який стрімко наближався до відкритого моря, його ніс розтинав воду, а його ніс робив із бризок півнячий хвіст. Незабаром Марія фон Альдер, яка все ще стояла наприкінці пристані, зменшилася до розмірів ляльки, а потім повністю зникла. За кілька хвилин сам острів зник з поля зору.
  
  
  Раптом я зрозумів, що нас переслідує інший човен. Знайомий холод пробіг моєю спиною. Хтось припустився серйозної помилки - чи міг це бути я?
  
  
  Я спробував зрозуміти це, та швидко. Або інший човен був ворожим кораблем, що намагався дістатися до мене, або я дозволив підібрати себе не тому човну, а інше судно було тим, яке Яструб послав на Віскі-Кей. Перш ніж у мене з'явилася можливість попрацювати над цим, чоловік у бейсболці сказав мені те, що я хотів знати.
  
  
  «Будь ласка, не робіть дурниць, містере Доусе, - сказав він. Він відкинув шматок брезенту на палубу і схопив обріз, що лежав під ним. Стовбур був спрямований мені в груди.
  
  
  Принаймні він не знав мого справжнього імені. Але я все ще не міг пояснити, звідки він знав, що чекатиму удава на пристані на Віскі-Кей.
  
  
  
  
  
  т. Або хтось підслуховував дзвінок Хоука, або мене видала Марія фон Альдер.
  
  
  Пролунав крик людини за штурвалом крейсера, і човен повернув праворуч із раптовим креном, який мало не збив нас усіх з ніг. Потім ми побачили, в чому проблема - зловісний срібний предмет, що пронизує воду майже над нашим носом. Катер, що переслідував нас, випустив торпеду, але ракета не потрапила в нас і полетіла в море.
  
  
  Але цей короткий момент, коли всі руки на борту крейсера втратили рівновагу, дав мені необхідну можливість витягнути Wilhelmina, мій модифікований Luger з тридюймовим стволом. Поки я був із Марією на Віскі-Кей, я сховав його у секретному відсіку у моєму багажі. Але перед тим, як покинути наш номер того ранку, коли Марія була в іншій кімнаті, я завбачливо засунув його в проміжну кобуру, яку я носив у своїх штанах, щоб дотягнутися до пістолета, розстебнувши ширинку.
  
  
  Коли людина з рушницею все ще лежала на перилах, я присів, розстебнув блискавку і витягнув «люгер». Я міг бачити здивування на його обличчі, коли Люгер з'явився з моєї ширинки. Він загорлав і змахнув дулом рушниці вгору, його палець стиснув курок. Ми стріляли водночас. 9-міліметрова куля Вільгельміни скоротила розрив між нами на півсекунди швидше. Куля знесла чоловікові обличчя і відкинула його через поруччя в морі, а дробовик від дробовика потрапив у переборку за мною.
  
  
  Я рушив швидко, однією рукою схопивши рятувальний жилет, а іншою засовуючи «Люгер» назад у кобуру. Потім я стрибнув через поруччя в море. Я здогадався, що люди на другому човні подавали мені сигнал, щоб спробувати вийти з човна, коли вони випустили торпеду, і що вони спостерігали за мною в бінокль.
  
  
  Незважаючи на денну спеку, коли я вдарився і пішов під воду, вода була страшенно холодною. Все ще стискаючи в руці рятувальний жилет, я майже відразу схопився і поплив від крейсера до другого човна, який тепер мчав до мене. Через плече я бачив, як крейсер почав розвертатися у гонитві.
  
  
  Крейсер все ще знаходився на півдорозі, коли катер, що наближається, випустив ще одну торпеду. Морська ракета просвистела повз мене, всього за п'ять ярдів від мене, і цього разу потрапила в мідель крейсера. Відбувся пекельний вибух, і мене вдарили сильні ударні хвилі, які поширювалися через воду, як електричний струм, що проходить через оголений провід під напругою. Крейсер розлетівся на частини, піднявши гігантський гейзер із води, сміття та тіл.
  
  
  Через кілька секунд човен підтягнувся до борту, і руки допомоги підняли мене на борт. Опинившись на палубі, я побачив, що цей човен був точною копією щойно зруйнованого крейсера; навіть на іржаву фарбу, що відшаровується, і на кількість людей на борту. Але цього разу один із чоловіків показав листівку з печаткою Сполучених Штатів та підписом президента.
  
  
  «Приносимо вибачення за незручності», - коротко сказав чоловік. «Ми запізнилися на причал у Віскі-Кей. Хтось влаштував невелику диверсію на наших генераторах, щоби затримати нас. Коли ми побачили, що інший човен відійшов разом із вами, ми здогадалися, що сталося».
  
  
  «Дякую», - посміхнувся я. «Ви добре одужали».
  
  
  Він не визнавав, що справжній професіонал. Натомість він сказав: «Можливо, ви захочете переодягнутися в сухий одяг, перш ніж ми дістанемося до місця призначення. Внизу, у каюті, знайдеш одяг.
  
  
  Я спустився вниз і перевдягся у свіжі джинси, спортивну сорочку, взуття та шкарпетки. Це був не зовсім одяг Севілл-Роу, але був чистий і сухий. Мої рятувальники не ставили мені жодних питань і не пропонували жодної інформації. Ймовірно, це було ЦРУ, але я все ще не мав уявлення, як вони планували повернути мене на материк із тією швидкістю, яку мав на увазі Хок.
  
  
  Коли я знову піднявся нагору, та сама людина, яка розмовляла зі мною раніше, сказала мені, що ми повинні дістатися до точки пересадки приблизно через шість хвилин.
  
  
  Я кивнув головою, але все ще не розумів, про що він говорить. Якийсь час ми були поза увагою Віскі-Кей, і з того, що я знав про цю частину Атлантичного океану, на багато миль на захід не було землі, крім США. Все, що я міг бачити, були гірські хвилі синього моря з усіх боків. .
  
  
  Рівно через п'ять хвилин і п'ятдесят секунд ми опинилися в полі зору авіаносця ВМС США, і людина на палубі зі мною сказала: «Ось і ми прямо на кнопку».
  
  
  Десяток реактивних літаків зі складеними крилами сиділи на авіаносці, немов темні птахи, що відпочивали перед польотом. Деякі члени екіпажу скинули мотузкові сходи, коли наш човен підійшов до берега. Я потис руку своїм рятівникам, а потім піднявся сходами. Крейсер відійшов і майже зник з поля зору у вируючому морі, перш ніж я досяг палуби.
  
  
  Капітан корабля зустрів мене нагорі трапа, відсалютував, я відповів і швидко потягнув мене до реактивного літака, який чекав на льотній палубі. Двигуни A-4 Skyhawk вже були
  
  
  
  
  включені, прагнучи піднятися у повітря. Я потис руку пілотові, молодому рудоволосому, одягнув літній одяг і заліз у задню кабіну. Пілот показав мені «великий палець вгору», і ми з карколомною швидкістю катапультувалися з палуби авіаносця в небо. Коли президент Сполучених Штатів був вашим особистим туристичним агентом, проживання було суворо першокласним.
  
  
  Три
  
  
  Зворотний переліт до Штатів пройшов швидко та без пригод. Нашим пунктом призначення був аеропорт імені Джона Кеннеді у Нью-Йорку, і ми приземлилися там на спеціально підготовленій злітно-посадковій смузі. Після сонця та ясного неба на Віскі-Кей я не був готовий до суворих, різких січневих холодів Нью-Йорка.
  
  
  Хоук чекав наприкінці злітно-посадкової смуги у довгому темному лімузині. Як тільки я перейшов з літака на машину, рудоволосий пілот махнув рукою, розгорнув літак і злетів до авіаносця. У передній частині лімузина сиділи двоє чоловіків - водій і, як я здогадався, ще один агент AX. Я знав, що ми маємо зіткнутися із серйозною кризою, оскільки Хоук майже ніколи не розкриває особистість одного агента іншому. Хоук постукав скляною перегородкою, що відділяла нас від чоловіків попереду, і лімузин проїхав через аеропорт.
  
  
  "Що ж, N3, - сказав Хоук, дивлячись у вікно, - я вважаю, у вас немає нової інформації, щоб повідомити".
  
  
  «Боюсь, що ні, сер», - сказав я, але все ж розповів йому про дублюючого крейсера на Віскі-Кей і моє спасіння. Я додав: «Звичайно неможливо довести, як вони отримали інформацію. Марія фон Альдер може взагалі не брати участь».
  
  
  "Хм", - відповів тільки Хоук.
  
  
  Ми їхали в тиші кілька секунд, перш ніж Хоук повернувся і похмуро сказав: «Глава російської комуністичної партії має прибути сюди, до JFK, приблизно за шість хвилин. Він зустрінеться з деякими з наших людей на секретному засіданні ООН, перш ніж вилетить назад завтра. На нас поклали відповідальність за його безпеку, доки він тут. Ось чому я так терміново потребував тебе.
  
  
  Настала моя черга пробурмотіти: «Хм».
  
  
  Лімузин пригальмував і тепер зупинився біля однієї зі злітно-посадкових смуг аеропорту, де на нього чекав великий натовп людей і машин. Хоук нахилився вперед і вказав на гігантський турбореактивний двигун, що спускається зі свинцевого неба. «Наш відвідувач якраз вчасно», - зауважив він, глянувши на кишеньковий годинник, який він носив на ланцюжку, перекинутому через жилет.
  
  
  Як тільки російський літак зупинився на злітно-посадковій смузі, співробітники аеропорту швидко підкотили сходи до дверей кабіни і вийшов радянський голова партії. З величезного літака за ним стежили кілька інших російських офіційних осіб, і перед сходами усю групу негайно оточили поліцейські та співробітники служби безпеки – як російські, так і американські – та супроводжували до черги з машин. Коли процесія на чолі з групою нью-йоркських мотоциклістів рушила, наш лімузин їхав за машиною радянського голови. Незабаром ми вже входили у ворота Організації Об'єднаних Націй, довга велична низка прапорів якої швидко майоріла на крижаному вітрі.
  
  
  Опинившись усередині будівлі, всю групу швидко перенесли до однієї з кімнат приватної ради безпеки. Це був просторий зал без вікон, з сидіннями, розставленими ярусами, на кшталт амфітеатру для глядачів, із трибуною в центрі, де займали свої місця радянський голова та його партія, а також радник з безпеки Сполучених Штатів та його помічники. Я і Хоук, інший агент AX і я займали місця в першому ряду поряд з російською безпековою поліцією, що супроводжувала радянського лідера з Москви. За нами стояли агенти правоохоронних органів міста, штату та федерального уряду. Зустріч, звичайно, була закритою для публіки.
  
  
  Двоє чоловіків спілкувалися через перекладача, який перекладав пошепки від одного до іншого, так що нічого зі сказаного не було чути там, де ми сиділи. Це було байдуже, що дивитися виставу в пантомімі і по жестах вгадувати, що кажуть актори.
  
  
  Спочатку здавалося, що обидва чоловіки були сердиті та підозрілі. Було багато хмуритися, хмуритися та стукати кулаками. Незабаром гнів змінився подивом, і тоді я побачив, що двоє чоловіків стали більш дружелюбними. Очевидно, вони почали розуміти, що жодна країна не стояла за химерними інцидентами.
  
  
  Незабаром після цього зустріч добігла кінця, і голова Радянського Союзу та радник з безпеки США стояли, щоб потиснути один одному руки.
  
  
  Потім один із членів партії радянського голови – пізніше я дізнався, що він був російським послом – зробив крок до голови комуністів. Він тримав витягнуту з кишені гранату. Чоловік відкріпив гранату та кинув її на плюшевий килим прямо до ніг російського лідера.
  
  
  У час секунди крижаного жаху в кімнаті не було чути ні звуку. Я бачив чистий жах на обличчі радянського голови, коли він безпорадно дивився на смертоносну активовану гранату, що лежала на шкарпетках його черевиків.
  
  
  
  
  
  інстинктивно я витяг свій Люгер Вільгельміну з кобури, але Хоук схопив мене за руку. Насправді, оскільки він був швидше за мене, щоб побачити, що я нічого не можу зробити. Куля тільки швидше підірве гранату. Російський лідер не мав часу навіть зрушити з місця.
  
  
  У цей момент, коли всіх присутніх у кімнаті було паралізовано, російський посол - людина, яка впустила незакріплену гранату - кинулась на вибухівку. Пролунав приглушений вибух; Смертельна сила гранати була пригнічена тілом чоловіка. Його тіло розлетілося на частини, голова відірвана від тулуба.
  
  
  Наслідки вибуху вразили голову Ради та інших присутніх на трибуні, але в іншому вони залишилися неушкодженими. Ми з Хоуком негайно перевели російську та американську делегації з кімнати в лімузин, що чекає зовні. Було поспішно вжито заходів до того, щоб радник з безпеки США та його співробітники повернулися до Вашингтона, а російська сторона попрямувала до радянського посольства і залишалася там до від'їзду до Москви.
  
  
  Тим часом швидка допомога поліції та NYPD В ООН почали прибувати сапери з контингентом газетних репортерів та фотографів. Зала приватної ради безпеки була заблокована поліцією ООН, але Хоуку і мені дозволили повернутися всередину, де на ноші завантажували покриті брезентом останки російського посла. Вже зараз співробітники російської поліції безпеки та американські агенти готуються відстежувати нещодавні пересування посла.
  
  
  Було зроблено дзвінок до Білого дому, і президента було поінформовано про цю справу. Перед тим, як ця розмова закінчилася, Хока викликали до телефону, щоб поговорити із президентом. Коли він повернувся, обличчя начальника AX було сірим.
  
  
  «Це була майже катастрофа», - сказав він, похитуючи головою. «Президент повідомив мені, що ми отримаємо повний звіт про пересування радянського посла, як тільки розслідування щось виявить. Але ми вже знаємо одне».
  
  
  "Що це таке?"
  
  
  "Всього дві ночі тому, - сказав Хоук, - радянський посол був гостем на вечірці, влаштованої Хельгою фон Альдер і її матір'ю в квартирі Хельгі на Парк-авеню".
  
  
  "Ви впевнені?" - Здивовано запитала я.
  
  
  Хоук кивнув іншому агенту AX, який супроводжував нас у лімузині від Кеннеді. «Агент Z1 був на вечірці. Оскільки я знав, що неможливо стежити за всіма жінками фон Альдера одночасно, я використав його у цій справі. Я хочу, щоб ви двоє зібралися разом, щоб він розповів вам подробиці того вечора. Після цього я хочу, щоб ви попрацювали над Хельгою фон Альдером. І…
  
  
  "Так сер?" Я запитав.
  
  
  «Я впевнений, що мені не потрібно нагадувати вам про терміновість вашої місії. Має бути якийсь зв'язок між цим бізнесом та фон Алдерс. Знайдіть його, чого б це не вартувало”.
  
  
  Чотири
  
  
  Хоук вирушив один до нью-йоркського офісу AX, залишивши Z1 і мене поговорити разом. Провівши велику частину дня в літаку, що летів з Віскі-Кей, і в машині, що їхала з Джона Кеннеді, я відчув, що мені потрібно потренуватися в тренажерному залі. Я запропонував Z1 піти в спортивний клуб, щоб грати в гандбол, поки ми розмовляли.
  
  
  Ніхто з нас, звісно, не знав справжнього імені інших. Сам Z1 був приблизно мого віку, на пару дюймів нижче і на кілька фунтів важче, з солом'яним волоссям та світлою шкірою. Як тільки ми переодяглися у спортивну форму і розпочали гру, я побачив, що він гідний супротивник гандболу. На майданчику у нього був незграбний, плоскостопий, але він бив по м'ячу з убивчою силою, тож він відскакував, як куля з рикошетом, і змушував мене рухатися.
  
  
  "Та вечірка минулої ночі була справжньою вечіркою", - почав він, і я вловив слабкий південний акцент у його голосі, свого роду акцент середньо-південних штатів. «Ці фон Альдери точно вміють розважати. Була пара акторів, російський посол, два британські письменники, цей поп-артист, який не малює нічого, окрім картин із спортивними ременями, та ще дюжина людей, яких я так і не зустрів».
  
  
  «Комусь із них здався особливо приємним із послом?» - Запитав я, завдаючи удару по м'ячу і при вдалому ударі сильно встромивши його в середину Z1, через що він не зміг відповісти на удар.
  
  
  "Уф!" - пробурмотів він, зусиллям випростуючись, обличчя його вкрилося краплями поту. Потім, відповідаючи на моє запитання, він сказав: «Мені здалося, що всі гості були дуже дружні. Начебто всі вони були членами якогось ексклюзивного клубу. Якщо ви розумієте про що я?"
  
  
  Я кивнув головою. «Але були Хельга або її мати, Урсула, колись наодинці з послом протягом якогось часу протягом вечора?» - Запитала я, мчачи туди-сюди по майданчику. Я не знав, яку інформацію я очікував від нього отримати, але будь-яка зачіпка чи зв'язок між мертвим послом і тим чи іншим фоном Альдерів можуть допомогти.
  
  
  "Ні", - відповів Z1, виконуючи свою частку бігу. «Насправді російська більшу частину часу розмовляла з цим художником і, нарешті, завершила вечір, купивши дві картини, які хлопець привіз із собою.
  
  
  
  
  
  
  Мені спала на думку дика ідея. "Що б ви подумали, якби я попросив AX влаштувати розтин мозку мертвого російського?"
  
  
  «Розтин?» - Вигукнув Z1, обертаючись і дивлячись на мене. Що може довести дослідження його мозку?
  
  
  «Це лише здогад, - сказав я. «Я не можу викинути з голови, наскільки дивною є вся ситуація. Не тільки те, що сталося сьогодні, а й усі попередні вбивства – чи, я б сказав, самогубства. Ці люди сформували найдивнішу команду вбивць, яку я коли-небудь бачив. Можливо, їм спочатку дали наркотик, чи загіпнотизували, чи промили мізки. Хтось мав змусити їх поводитися так ідентично ірраціонально. Має бути пояснення. Можливо, розтин дасть деякі відповіді, чи допоможе нам зрозуміти причини цієї справи».
  
  
  «Думаю, варто спробувати». Z1 знизав плечима.
  
  
  "Хоук хоче, щоб я негайно переїхав до Хельги", - сказав я йому. «Щойно ми закінчимо гру, я подзвоню їй і спробую призначити побачення на сьогодні ввечері. Думаю, тобі краще доповісти Хоуку до штабу. Обов'язково скажи йому, що я хочу провести розтин російської».
  
  
  «Звичайно», - сказав він, упустивши шанс і програвши мені гру.
  
  
  Прийнявши душ і одягнувшись, ми пішли в бар і випили пару охолоджених мартіні, і я зателефонувала до Хельге фон Альдер з телефонної будки.
  
  
  "Пельмень!" вона скрикнула від захоплення, як тільки почула мій голос. "Ви повернулися. Моя тупа сестра дозволила тобі піти. Побачимося сьогодні ввечері?"
  
  
  "В точності те, що я мав на увазі", - сказав я їй. "Я заїду за тобою близько восьми".
  
  
  Коли я закінчив розмову, ми з агентом Z1 розлучилися. Я попрямував до розкішної квартири на Саттон-Плейс, яку AX орендував для мене - або, швидше, для «Тоні Доуеса».
  
  
  Однією з переваг роботи під прикриттям для AX було те, що організація не шкодувала коштів на створення надійного маскування для своїх агентів. Квартира Тоні Доуеса була добрим прикладом. Це був елегантний, елегантний холостяцький будиночок з усім приладдям для спокуси, яке такий чоловік міг би забезпечити собі. Звукоізольований зовні, досить високий, щоб відкривати вид на місто та усамітнення, та оснащений усім новітнім електронним обладнанням від внутрішнього освітлення до квадрофонічного звуку. Єдиними моїми проханнями були невелика тренажерна зала та сауна. Решту дня я витратив на боксерську грушу і бруси і закінчив сауною. Було сім тридцять п'ять, коли я у смокінгу подався до Хельги фон Альдер.
  
  
  Квартира Хельгі була пентхаусом на Парк-авеню у вісімдесятих, у королівській будівлі, яка більше була схожа на приватний клуб, ніж на резиденцію. Я чекав, що вона буде одна, але коли я прибув, я побачив, що Урсула була там із сивим джентльменом, обличчя якого виглядало невиразно знайомим, хоча його ім'я на мить вислизнуло від мене.
  
  
  "Але Дамплінк", - привітала мене Хельга, поцілувавши мої губи звичайним поцілунком фон Альдера з відкритим ротом і втягнувши мене всередину, "передай привіт Урсі" - доньки фон Альдера звали свою матір Урсі - "і її супроводжуючого Байрона Тіммонса. ” Тоді я впізнав у цій людині одного з нафтових магнатів країни. Урсула фон Алдер також поцілувала мене в губи, що було далеко не материнським, і Тіммонс міцно потис мені руку.
  
  
  «Урсі та Байрон якраз йшли», - додала Хельга, херувимськи посміхаючись.
  
  
  Байрон Тіммонс пробурмотів: «Ах, так», і почав допомагати Урсулі вдягнути норкову шубу.
  
  
  «Ми говорили про жахливу аварію бідного Володимира Колчака, - сказала Хельга. «Ви чули це у новинах?»
  
  
  "Ні я сказала. "Я не боюся."
  
  
  «Сьогодні вдень його вбили в ООН, - сумно сказала Хельга, - щось на зразок вибуху котла».
  
  
  "Жахливо", - сказав я, гадаючи, чи не придумав Хоук "вибух котла" для преси сам.
  
  
  «Бідний Владді, - сказала Хельга, - він завжди був сповнений життя. Я сумуватиму за ним.
  
  
  "Ви знали його?" Я запитав.
  
  
  «О, так, - відповіла Хельга. «Він був старим другом Урсі. Він був тут, у будинку, на вечірці, лише дві ночі тому.
  
  
  "Нам усім його не вистачатиме", - повторила Урсула, цілуючи Хельгу в щоку, торкаючись моїх губ її губами і прямуючи до дверей. Байрон Тіммонс пішов за мною, знову міцно потиснувши мені руку.
  
  
  Як тільки Хельга зачинила двері за парою, вона впала в мої обійми з пригніченим хихиканням і прошепотіла: «О, Дамплінк, Байрон Тіммонс страшенно злий на мене - і на тебе. Коли я призначив вам побачення сьогодні вдень, я зовсім забув, що сьогодні ввечері я мав піти з ним до театру. Коли я згадав, мені довелося зробити деяку відчайдушну перестановку та покликати Урсі для заміни. Я сказав Байрону, що ви старий друг, якого я не бачив багато років, і ви були в місті лише на вечір.
  
  
  «Я знав, що він чимось незадоволений. Тепер я розумію.
  
  
  Хельга відсунулася, хитаючи головою. «Іноді я можу бути таким неслухняним. Але я хотів бути із тобою».
  
  
  «Я задоволений, - сказав я їй, - і задоволений. Куди хочеш, щоб я тебе відвела?
  
  
  "Це така неприємна ніч", - сказав Хельга.
  
  
  
  
  
  Я тихо сказав: «Я подумав, може, ти краще залишишся тут і будеш затишним. Якщо не проти чогось простого, наприклад шампанського та ікри. Боюся, це все, що у нас є в будинку, і зараз у вихідних слуг.
  
  
  «Я не можу вигадати кращого способу провести вечір».
  
  
  Вона мене здивувала. Вона була одягнена в обтягуючу білу вечірню сукню, її світле волосся було ретельно покладене, на шиї висіло діамантове намисто з відповідними діамантовими підвісками, що звисали з мочок її вух. Вона була готова провести ніч у місті. Але потім я зрозумів, що жінки Фон Альдер, мабуть, так одягаються тільки для того, щоб увечері байдикувати по дому.
  
  
  Хельга ввімкнула музику та вимкнула світло. Незабаром вона принесла шампанське та ікру, і ми сіли пліч-о-пліч на леопардовому шезлонгу перед вікнами від підлоги до стелі, з яких ми спостерігали вогні міста та снігову пітьму.
  
  
  «Знаєш, Тоні, - м'яко сказала Хельга, повертаючись до мене, коли ми обоє потягували охолоджене шампанське, - ти не такий, як інші чоловіки, яких я знала у своєму житті. Зазвичай я можу досить легко зрозуміти їх, зрозуміти, чого вони хочуть від жінки. З тобою я не впевнений, хоч знаю тебе дуже давно. І це проблема. Мені це цікаво, і я думаю, що решта жінок Фон Альдер, включаючи Урсі, теж. Вона зненацька сіла прямо. Тобі сподобалося з Марією?
  
  
  Я чесно кивнув головою. "Вона чудова. Але тоді усі ви. Зрештою, ви ж однакові трійнята.
  
  
  "Не повністю ідентичні". Я бачив її посмішку в напівтемряві. Вона поставила келих із шампанським і зісковзнула на шезлонг, притулившись своїм тілом до мого. Я відчув тепло її тіла крізь сукню. Екзотичний аромат її парфумів хвилював мої стегна. Я просунув палець під бретельку її сукні та зупинився.
  
  
  "Хельга", - сказав я.
  
  
  "Хм?"
  
  
  «Цей хлопець, Колчак чи Владді, як ви його називали – ви його часто бачили останнім часом?»
  
  
  Вона неправильно зрозуміла моє запитання. «Тобі не треба його ревнувати, Дамплінку». Вона присунулася ближче до мене, так що наші стегна зіткнулися.
  
  
  "Ні, але мені цікаво", - наполягав я. Чи часто він відвідував вас або вашу сім'ю за останні кілька тижнів?
  
  
  Вона знизала плечима, все ще притискаючись до мене. «Володи був одним із тих людей, які завжди були чи завжди були поряд з моїми друзями. Ви помітили його, коли він був там, ви не нудьгували за ним, коли він був відсутній». Вона нетерпляче ворухнулася. «Але це минуле – це сьогодення. Сьогодення завжди важливіше».
  
  
  Я знав, що це все, що вона збиралася сказати. Можливо, вона хотіла щось приховати, а може, їй справді не було чого сказати про Колчака. У всякому разі, я відчував, що зараз виконав свої обов'язки.
  
  
  Тепер я ніс відповідальність перед собою, щоб не прогавити цю можливість вислизнути між моїми пальцями. Цими пальцями я послабила бретельку сукні Хельгі. Вона спустила обидва ременя з рук, і м'яка біла тканина впала їй на талію.
  
  
  На ній не було бюстгальтера. Коли вона відкинулася назад, її повні стрункі груди піднялися, соски з рожевими кінчиками стали дибки. Вона звивалася вперед, щоб зустрітися з моїм обличчям, так що мій рот наповнився одним, а потім іншим подібними пагорбами дині. Її тіло люто тремтіло, коли я пестив її соски кінчиком язика, поки, нарешті, вона, судомно зітхнувши, взяла мою голову двома руками і піднесла мої губи до своїх. Коли ми цілувалися, вона провела пальцями однієї руки на моє стегно, поки не натрапила на свідчення мого збудження. Її рука на мить затрималася там.
  
  
  «Чудово, Дамплінку, чудово», - прошепотіла вона, задихаючись, і притулилася губами до мого вуха.
  
  
  Я підняв її і поніс через вітальню, через фойє до спальні. У центрі кімнати стояло величезне кругле ліжко. Я опустив її на неї, і вона зняла сукню, панчохи та мереживні трусики бікіні. Лежачи на атласних простирадлах, вона нетерпляче простягла руки, щоб допомогти мені зняти одяг.
  
  
  Я відчував, як кров тече у моїй крові, коли мої очі поглинали її чудове тіло. Вона була точною копією своєї сестри Марії, від ідеально окреслених грудей, що випирали, і м'яко вигнутих стегон до маленького золотого трикутника в центрі її тіла. Вона притягла мене до себе, і коли наші тіла зіткнулися, вона повернула голову набік і м'яко сказала: «Послухай, Дамплінку, куди б ти не повернувся, ти бачиш, як ми кохаємося».
  
  
  До цього я не помічав, що три стіни кімнати, біля ліжка та з обох боків, були повністю дзеркальними. Поки тіло Хельгі стискалося і розкручувалося разом з моїм, як ідеально запрограмований, але тонкий інструмент чуттєвості, дзеркала відображали чуттєві рухи, ніби ми були серед величезної оргії, в якій ми були всією групою учасників.
  
  
  І я виявив, як сказала мені Хельга, що вона та її сестра Марія не повністю ідентичні. У тому, як вони кохали, була велика різниця. Обидві жінки кохали з нескінченною уявою і величезним відкритим задоволенням. Але на цьому подібність закінчилася. Поки Марія була мовчазна і напружена, її рухи
  
  
  
  
  
  
  були вишукано тонкими, Хельга була дикою і занедбаною, її руки, стегна і рота постійно досліджували моє тіло, обмінюючись приємними відчуттями на кожне отримане нею. Вся її істота постійно корчилась, тремтіла і спонукала мене до все більших і більших висот екстазу. Начебто - і дзеркальні стіни посилювали ефект - я кохався з дюжиною різних жінок, кожна з різним підходом і реакцією. Нарешті вона скрикнула від чистого задоволення і впала назад на ліжко.
  
  
  За мить вона нахилилася з мене. "Я роблю тебе щасливим?" - Запитала вона, покриваючи моє обличчя поцілунками.
  
  
  "Так", - сказав я. "Так, ти робиш мене щасливим".
  
  
  "Я теж щаслива", - сказала вона. «Ти та людина, якою я тебе вважав».
  
  
  Я обережно притяг її до себе, щоб вона лягла на мене, наші тіла притулилися одне до одного з голови до п'ят. Ми лежимо нерухомо, ніхто з нас не розмовляє. За мить вона трохи зітхнула від подиву, якого я очікував.
  
  
  "Шшш", - прошепотіла я їй.
  
  
  Вона знову замовкла, та ненадовго. "Ой!" вигукнула вона. "Ой! Ах, Дамплінк! ОЙ!" Її тіло знову затремтіло, поки вона з довгим тихим стоном захоплення не перекинулася на спину і не заплющила очі.
  
  
  Мої регулярні програми вправ для тіла і розуму знову стали в нагоді, дозволивши мені подарувати Хельзі останній подарунок задоволення, якого вона не очікувала.
  
  
  5
  
  
  Хельга розплющила очі і м'яко посміхнулася мені, коли я схилився над її головою. «Це було чудово, чудово, чудово», - прошепотіла вона. Вона перекинулася і вилізла з ліжка. "Відпочивай, Дамплінку", - сказала вона, цілуючи мене і виходячи з кімнати.
  
  
  За мить вона повернулася з пляшкою шампанського та двома келихами. Вона наповнила одну зі склянок і простягла мені. «Це, - сказала вона, - займе тебе, поки я прийматиму душ». Вона знову поцілувала мене і увійшла у ванну, радісно співаючи. Розкішно розтягнувшись на ліжку, я чув, як вона приймає душ.
  
  
  Я зробив ковток охолодженого Dom Perignon. Зовні здійнявся вітер. Четверта стіна кімнати була вкрита портьєрами, і я знав, що за шторами були двері до саду пентхауса, що оточували всі чотири сторони квартири. За дверима щось стукало. Я поставив келих шампанського поруч із ліжком, натягнув штани та підійшов до дверей. Коли я відсунув частину штори вбік, я побачив, що одна з дверей прочинена і розгойдується на вітрі. Я зачинив двері і замкнув їх.
  
  
  Я був на півдорозі назад через кімнату, коли це безпомилкове шосте почуття, підсвідоме попередження про небезпеку, що насувається, надіслало мені своє повідомлення. Не знаючи чому, я інстинктивно підняв обидві руки перед своїм горлом, я не став діяти надто рано. Тієї ж миті тонка дротяна петля накинулася на мою голову і лягла мені на плечі. Дріт, який мав бути встромлений у моє горло, натомість глибоко встромився в шкіру моїх витягнутих рук.
  
  
  Мій нападник видав важке гарчання та лютий ривок петлі. Я пригнувся і вдарив плечима назад. Я все ще не міг бачити, хто був позаду мене, але в цьому раптовому випаді я миттю побачив два образи, що борються в стіні дзеркал Хельгі. Я подивився ще раз і побачив себе і людину позаду мене, відбиту там. Чоловік був Z1!
  
  
  Його обличчя спотворилося від нападу, але його особу неможливо було визначити. Це була та сама людина, з якою я грав у гандбол у спортивному клубі того дня.
  
  
  Було неможливо зрозуміти, чому він намагався вбити мене зараз. Все, що я міг зробити, це захистити себе. І це було моторошне, тривожне відчуття - спостерігати, як хтось намагається вбити мене в тих же дзеркалах, де зовсім недавно я бачив себе і Хельгу, що інтенсивно насолоджуються сексом.
  
  
  Він все ще не помітив дзеркальної стіни і не знав, що я спостерігаю за ним у ній. Він почав піднімати ногу, щоб упертись коліном мені в спину. Я жорстоко вдарив його лівою ногою, потрапив йому в колінну філіжанку і розбив її. Він задихнувся від болю і почав падати, тягнучи мене за собою. Я спробував вивернутися з дротяної петлі, повертаючи голову під час падіння. Він тримав завзято до петлі, все ще намагається задушити мене. Тепер я ясно бачила його обличчя. Його очі були засклені - начебто він був загіпнотизований або під дією наркотиків.
  
  
  Досі сподівався, що зможу захистити себе, не вбиваючи його. Але я бачив, що це неможливо. Я вдарив твердим краєм правої руки в основу його горла, завдавши смертельного удару по караті. Удар був сильний і чистий. Його шия зламалася, і він був мертвий, мабуть, навіть не підозрюючи, що його вбило. Його тіло осіло на підлогу, голова гротескно повернулася набік. Я підвівся і підвівся, осідлавши його тіло.
  
  
  Я чув, як у ванній душ. Килимове покриття з глибоким ворсом на підлозі спальні заглушало звуки нашої боротьби. Тоді мені здавалося очевидним, що Хельга фон Алдер заманила мене до спальні, знаючи, що агент Z1 збирався потім вчинити замах на моє життя. Як би добре вона не була зі мною в ліжку, я ніколи не міг
  
  
  
  
  
  Я забуваю, що вона та її сестри були досвідченими актрисами.
  
  
  З іншого боку, я нагадав, все ще існує ймовірність, що вона невинна. Z1 знав, що я зустрічаюся з Хельгою сьогодні ввечері і міг простежити за мною до квартири. Якби, як я тепер підозрював, він отримав наказ убити мене, він міг би прослизнути в кімнату з тераси, поки ми з Хельгою кохалися, і вона не знала б про це більше, ніж я.
  
  
  Якби це було правдою, я не міг дозволити Хельзі з'явитися з душу і знайти людину, яку я вбив, що лежить на її килимі. Не може бути ніякого пояснення, яке б задовольнило її, якби я не розкрив мою прикриття. Якби я зробив це, єдина зачіпка, яка була у AX у справі, Фон Альдерс, була б марною. Я міг зробити тільки одне - передати тіло Хоуку, який мав у своєму розпорядженні всі засоби, щоб непомітно позбутися його.
  
  
  Я нахилився, підняв труп за підлокітники, потягнув його через кімнату, через двері тераси і викинув надвір. Потім я поспішив до телефону, щоб зателефонувати Хоуку. Довелося розмовляти без скремблера.
  
  
  "Це серйозна справа", - сказав я, як тільки він відповів. Говорячи коротко, я розповів йому, що саме сталося, імпровізувавши код у ході справи. На закінчення я сказав: «Ми з другом скоро поїдемо звідси. Чи зможете ви впоратися із зачисткою? »
  
  
  Хоук зрозумів. "Довірте всі приготування мені, - сказав він, - але завітайте до мене сьогодні ввечері".
  
  
  "Я планую", - відповіла я і обірвала розмову, коли почула, як Хельга вимкнула душ у ванній.
  
  
  За кілька хвилин у кімнату увійшла Хельга у прозорому чорному негліжі, що відкриває кожну деталь її тіла. Я знову розтягнувся на великому ліжку і потягував шампанське з келиха. На щастя, смерть агента Z1 була безкровною, і в кімнаті не було нічого, що вказувало б на боротьбу, яка відбулася там лише кілька хвилин тому. Якщо Хельга брала участь у змові і повернулася, чекаючи знайти мені труп, вона не дала на це жодних вказівок. Натомість вона притулилася до ліжка поряд зі мною, поки я наливав їй келих шампанського.
  
  
  «A amore», - сказала вона, торкнувшись моєї склянки своєю.
  
  
  "A amore", - погодився я.
  
  
  Після того, як ми напилися, я скинув ноги з ліжка і сказав: «Давай, Пельменю, я маю намір запросити тебе на вечерю. Людина живе не лише коханням. Принаймні не ця людина.
  
  
  Ми вибрали ресторан у невеликому тьмяно освітленому французькому закладі неподалік квартири Хельгі. Зовні все ще йшов сніг, але в ресторані було тепло і весело, а обслуговування та їжа були чудовими. Але я дійсно не був голодний, тому що протягом усієї трапези я постійно уявляв собі жахливу сцену, яка відбуватиметься у квартирі Хельгі, коли Хок прибирає тіло мертвого агента AX.
  
  
  Хельга, здавалося, не помічала моєї стурбованості і їла від душі, жваво говорячи протягом усієї вечері. Одного разу вона вдавано надув губи - той самий жест, який зробила Марія, коли я залишив її на Віскі-Кей, і сказав: «Дамплінку, давай поїдемо кудись на вихідні, щоб ми могли побути одні. Ви пішли з Марією. Зараз моя черга."
  
  
  Мене потішила та жартівлива конкуренція, яка існувала серед дівчат. "Що в тебе було на думці?" Я запитав.
  
  
  Вона зробила невизначений рух рукою у повітрі. "Мексика. Можливо, Іспанія. Південь Франції. Зрештою, реактивний літак просто сидить без діла у вішалці. Ми могли б цим скористатися». Вона запропонувала це так недбало, якби говорила про поїздку на таксі через місто. І я міг бачити, що вона була серйозною.
  
  
  «Ну що ж, – сказав я, залишаючи свої варіанти відкритими, тому що я ще не знав, які ускладнення будуть після смерті агента AX.
  
  
  Хельга кивнула і здивувала мене тим, що раптово стала серйозною. Такого настрою я ніяк не очікував від запаморочливого фону Алдерса.
  
  
  "Я тобі щось скажу, Тоні", - прошепотіла вона, її пальці переплелися з моїми, поки ми потягували коньяк. «Я отримую від вас вібрації, вібрації величезної сили. Це те, що я все життя шукала у чоловіка. М'якість турботливого коханця та сила авторитетної людини. Іноді ви знаходите те чи інше. Але обидва – ніколи! Це дуже добре." Вона спохмурніла і повільно промовила: «Одного разу я спробувала пояснити, що шукала, знайомому чоловікові. Він був ніжним, але не сильним, і він сказав, що я відчуваю те саме, тому що ніколи не знав свого батька. Він сказав, що я шукаю коханця та батька в одній особі. Ти віриш, що?
  
  
  Я похитав головою. «Я ніколи не розмірковую про такі речі, причини своїх почуттів. Важливими є самі почуття».
  
  
  "Я теж так думаю", - погодилася вона. "Але я дійсно іноді думаю про свого батька, і я знаю, що Марія та Ельза теж думають, хоча ми ніколи не говоримо про нього".
  
  
  "А ви його зовсім не пам'ятаєте?" Я запитав.
  
  
  Ні. Тільки те, що сказав нам Урсі. Він був убитий у Берліні під час одного з бомбардувань союзників під час Другої світової війни. Ми з сестрами були тоді дуже маленькими, і Урсі врятував нас живими тільки дивом.
  
  
  Вона посміхнулася і знову засяяла. «Бу
  
  
  
  
  
  
  «З того часу життя стало хорошим», - сказала вона.
  
  
  Пізніше, коли я відвів Хельгу назад до її квартири, я затримався досить надовго, щоб переконатися, що Хоук прибрав тіло з тераси. Звичайно, він подбав про це. Коли я уникав Хельгі, вона знову нагадала мені, що хоче, щоб ми разом поїхали на вихідні. Я обіцяв дати їй знати. Потім я спустився вниз і взяв таксі до штаб-квартири AX.
  
  
  Шість
  
  
  Нью-Йоркський офіс AXE знаходився в Нижньому Вест-Сайді міста, на складі в районі доку. Водій таксі не зрадів, коли почув адресу. Думаю, він думав, що я збираюся пограбувати його дорогою, бо я чув, як він зітхнув з полегшенням, коли ми під'їхали до будинку. Я перевернув його і виліз. Коли я почав переходити тротуар, він висунувся з вікна і запитав: Ти впевнений, що це те місце, яке тобі потрібне, приятель?
  
  
  Я відмахнувся від нього. Його почуття були зрозумілі. Вся набережна була темною та безлюдною. Будівля, в якій розташовувалась штаб-квартира AX, була затемнена, за винятком однієї освітленої кімнати в передній частині будівлі. Водій таксі не міг знати, що всі інші темні вікна в будівлі були зафарбовані, щоб приховати метушню, яка відбувалася всередині двадцять чотири години на добу, і що люди з потужними телескопами інфрачервоних постійно спостерігали за вулицею. Власне, таксисту не могло бути безпечніше десь у місті, ніж прямо там, за межами найпотужнішої контррозвідувальної агенції у світі.
  
  
  Черговий нічний охоронець у освітленому передньому офісі, який виглядав як звичайне складське приміщення, натиснув кнопку дзвінка під своїм столом, і я пройшов через залізні двері до ліфта з людьми. Вартові з телескопами у вікнах нагорі вже очистили мене з обома чоловіками, коли я все ще наближався до будівлі.
  
  
  "Хоук залишив наказ відвезти вас до підвалу, як тільки ви увійдете", - сказав ліфтер. Машина спустилася.
  
  
  Підвал - це означало, що Хоук чекав на мене в морзі агентства. Як і більшості надсекретних розвідувальних організацій, AX повинен був мати власний морг на території, щоб обробляти трупи, які не можна було одразу передати поліції. Однак більша частина тіл зрештою була передана до рук місцевих правоохоронних органів після того, як дорога була розчищена, так що проблем, що бентежать, не виникло.
  
  
  Я знайшов Хоука, який стояв поряд із закритим тілом Z1. З ним був судмедексперт компанії AX доктор Крістофер.
  
  
  Хоук кивнув мені, і судмедексперт, якого ми назвали доктором Томом, сказав: «Я провів попереднє відкриття, Нік. Це узгоджується з тим, що ви нам сказали. Його смерть була спричинена переломом шиї».
  
  
  "Ви знайшли щось ще?" Я запитав.
  
  
  Лікар Том похитав головою. "Поки що нічого. Чому?"
  
  
  Замість того, щоб відповісти йому, я поговорив з Хоуком. «Агент Z1 доповів вам сьогодні з моєю пропозицією зробити розтин мозку посла Колчака?»
  
  
  "Ні, не знав", - сказав Хоук. Він повернувся сюди, до штабу, і сказав мені, що ви зв'язалися з Хельгою фон Альдер. Після цього його не бачив. Про розтин не згадувалося. Це важливо? »
  
  
  "Можливо", - повільно сказав я. "Це могло б дати нам можливий мотив для його нападу на мене".
  
  
  Хоук насупився. "Я не стежу за тобою".
  
  
  Я знав, що розмовляти перед доктором Томом, який мав найвищий рівень допуску на всі дії AX, безпечно. "Ну, коли він накинувся на мене в квартирі Хельгі, він виглядав приголомшеним - як людина, яка не могла контролювати себе, - але його фізичні дії були ідеально скоординовані".
  
  
  "Ви маєте на увазі, - перебив Хоук, - ви думаєте, що він був членом бригади вбивць?" Як би мені не подобалася думка про те, що один із наших агентів може перебувати під впливом цієї – цієї сили чи чогось ще, я згоден».
  
  
  «Але це не обов'язково пояснює, чому він намагався мене вбити, – продовжив я, – якщо тільки я не сказав чи не зробив щось, що загрожує тому, з чим ми боремося. Єдине, що я можу вигадати, це моя пропозиція про розтин. Оскільки він не передав вам пропозицію, але намагався вбити мене, схоже, це був зв'язок.
  
  
  "Як ви думаєте, що саме покаже дослідження мозку посла?" - спитав доктор Том.
  
  
  «Не знаю, – зізнався я. «Але ми припускаємо, що людям, причетним до цих інцидентів, якимось чином промили мозок. Так що розтин російської був ударом за доказом теорії «промивання мозку». Може, ми нічого не знайдемо, але тоді нам нема чого втрачати, якщо спробуємо».
  
  
  «Так, зрозуміло, – сказав доктор Том. Він глянув на труп, що лежить на плиті моргу AX. Він глянув на Хоука. "Як щодо цього, шефе?"
  
  
  Хоук вагався всього на секунду. «Давай, – сказав він, киваючи.
  
  
  Лікар Том натягнув простирадло на застиглі риси обличчя. "На це у мене піде кілька днів, - задумливо сказав він, - я надішлю вам звіт, як тільки отримаю результати".
  
  
  Ми з Хоуком мовчки вийшли з моргу і піднялися ліфтом на другий поверх будівлі. Цей поверх був нервовим центром
  
  
  
  
  
  
  штаб-квартири у Нью-Йорку. Штат із понад п'ятдесяти осіб працював там двадцять чотири години на добу біля телетайпів, радіоприймачів та систем замкнутого телебачення, які підтримували зв'язок із офісами світових поліцейських сил. Коридор, який вів до офісу Хоука, проходив поряд із великою кімнатою. На стінах були односторонні скляні вікна, так що ті, хто перебував у коридорі, могли бачити кімнату, але ті, хто перебував у кімнаті, не могли їх бачити. Це не дозволяло іншим співробітникам AX спостерігати за секретними агентами, які прийшли в офіс Хоку.
  
  
  Як тільки ми опинилися в офісі Хоука, начальник AX втомлено влаштувався у своєму письмовому кріслі, копався в кишенях, поки не знайшов пережовану сигару, і встромив її в рот незапаленою.
  
  
  «Мушу зізнатися, Нік, - сказав він, - ця справа мене стурбувала. Що ви думаєте про die Von Alders?
  
  
  "Важко сказати", - відповів я, ретельно підбираючи слова. «Наскільки мені вдалося визначити, вони саме такі, як здаються на поверхні. Але важко скидати з рахунків той факт, що щоразу, коли у справі з'являються нові розробки, вони якимось чином пов'язані».
  
  
  «До речі про нові розробки, – втрутився Хоук, – у мене не було можливості розповісти вам про Монте-Карло. Ми щойно отримали сьогодні повідомлення від Інтерполу.
  
  
  "Монте Карло?" Я запитав.
  
  
  "Так. Там є казино. Людина на ім'я Трегор, бельгієць, ламає банк. Шурін Трегора кілька тижнів тому спробував ударити канцлера Німеччини ножем, але натомість встромив ніж йому в горло. У нас немає нічого про Трегора, але вам все одно краще піти. та перевірити його.
  
  
  «Керівництво казино тимчасово зупинило гру, – сказав Хоук. «Але вони погодилися відновити його за добу. Я хотів би, щоб ви були там, коли казино знову відкриється, але я не хочу, щоб ви втрачали зв'язок з фон Альдерс. Чи зможете ви впоратися з обома? "
  
  
  "Це не проблема", - сказав я йому. «Раніше цього вечора Хельга благала мене поїхати з нею до Мексики. Вона сказала, що ми можемо використати її приватний літак».
  
  
  "І ви думаєте, вона погодиться на Монте-Карло?" Хоук засміявся. «Ви маєте багато вкладати у свою роботу».
  
  
  «Це має свої нагороди». "Я можу добре уявити", - відповів він, відмахуючись від мене зі свого кабінету.
  
  
  Сім
  
  
  Було рано, незадовго до восьмої ранку наступного дня, коли я зателефонував на квартиру Хельгі. Я знав, що вона не встане так рано, але я не міг більше відкладати дзвінок, якщо ми збиралися летіти в Монте-Карло.
  
  
  Голос, який відповів, був сонний від сну. "Здрастуйте Здрастуйте?"
  
  
  "Хельга, - сказав я, - це Тоні Доус".
  
  
  "ВООЗ?" - Запитала вона, все ще напівсонна. "Доброго дня?"
  
  
  «Боже мій, - сказав я, сміючись, - не кажи мені, що ти забув мене так незабаром після вчорашньої ночі. Це Тоні.
  
  
  «А… Тоні, Дамплінку», - тепер відповідь була сповнена життя.
  
  
  «Причина, через яку я подзвонив тобі так рано, полягала в тому, що я хотів запросити тебе в невелику подорож – нас лише вдвох. Але замість Іспанії, Франції чи Мексики давайте зробимо Монте-Карло. Як це звучить?
  
  
  "Божественно", - сказала вона. "Коли ти хочеш піти?"
  
  
  «Прямо зараз, – сказав я їй, – сьогодні вранці, якнайшвидше. Ви сказали, що літак готовий.
  
  
  "Звичайно", - сказала вона. "Але чому Монте-Карло?"
  
  
  Я вирішив пояснити їй справжню причину вибору Монте-Карло. Того ранку телебачення, радіо та газети розповідали про втечу до казино.
  
  
  "Ви, напевно, не чули новин", - сказав я. «У казино багато грошей. Учора ввечері керівництво призупинило гру на добу. Я хотів би бути там, коли він знову розпочнеться».
  
  
  Я подумав, що це якраз те, що сподобається фон Альдеру. Я зрозумів, що вгадала, коли почула її захоплений вереск.
  
  
  "Поїхали", - без вагань вигукнула вона. «Як скоро ви будете готові до зльоту? Ви хочете, щоб я заїхав за вами на Лонг-Айленд?
  
  
  Фон Альдери тримали свій літак у своєму маєтку на Лонг-Айленді на Північному березі. Я був у маєтку кілька разів відтоді, як познайомився із сім'єю. Отже, оскільки я знав, де це знаходиться, я сказав їй, що зустрінуся з нею там за дві години.
  
  
  Я повідомив Хоуку, а потім трохи потренувався в невеликому тренажерному залі в моїй квартирі, перш ніж одягнутися та запакувати сумку. Хоук послав машину з водієм, щоб відвезти мене до Лонг-Айленда, і коли ми дісталися туди, я виявив, що Хельга чекала і вже готувала літак на приватній злітно-посадковій смузі фон Альдера.
  
  
  Менш як за дві години після того, як я зателефонував Хельзі, ми піднялися в повітря реактивним літаком «Лір» і пролетіли над Атлантикою. Ми з Хельгою сіли на сидіння в задній частині просторої кабіни, де були всі зручності - шезлонги, диван, бар, навіть кришталева люстра - зручною вітальнею.
  
  
  То був ідеальний день для польоту; небо було блакитним і безхмарним від обрію до обрію - довгоочікувана зміна в порівнянні з похмурою погодою минулої ночі. Море під нами було схоже на рівний синій килим.
  
  
  Хельга відвела мене в кабіну, щоб зустріти пілота, капітана Дірка Обрі, та другого пілота, Дугласа Робертса. Обрі був високим щільним хлопцем із тонкими, як олівець, чорними вусами. Робертс був струнким хлопцем - мабуть
  
  
  
  
  
  
  йому трохи більше двадцяти - зі світлим волоссям і ластовитим місячним обличчям.
  
  
  «Вона йде курсом, - сказав Обрі, киваючи у бік панелі приладів, - і погода ясна, прямо в Орлі, де ми заправимося».
  
  
  Протягом наступних кількох годин ми з Хельгою розважалися переглядом фільму, який вона показувала простим натисканням кількох кнопок, а потім грою в нарди. Хельга здавалася набагато пригніченішою, ніж напередодні ввечері, але все ще залишалася гарною компанією, і час пролетів непомітно.
  
  
  Ми, мабуть, були менш ніж за п'ятдесят миль від узбережжя Франції, коли без попередження літак різко звалився носом у бік моря. – закричала Хельга. Все в кабіні, що не було прибито цвяхами, включаючи мене і Хельгу, ковзало по похилій підлозі кабіни і сильно вдарилося за зачинені двері кабіни.
  
  
  Хельга все ще кричала, поки я намагався повернутись на бік, щоб відчинити двері кабіни. Він був замкнений. Я висмикнув Вільгельміну, мій «Люгер» із наплічної кобури, і підірвав замок. Двері відчинилися, оголивши кабіну, яка тепер знаходилася піді мною.
  
  
  Коли я зазирнув у кабіну, то побачив, що капітан Обрі все ще сидить за штурвалом, але його поза, здавалося, застигла. Другий пілот Робертс валявся на підлозі мертвим або непритомним. Літак все ще падав у бік океану.
  
  
  Я гукнув Обрі, який на мить повернув голову і глянув на мене. Потім він повернувся до управління, обома руками стискаючи кермо. Дивлячись на його обличчя, я дізнався той самий порожній вираз, який спостерігав на обличчі агента AX, коли він намагався вбити мене в квартирі Хельгі. Його очі були засклені, ніби він був під гіпнозом або під впливом наркотиків.
  
  
  До цього моменту я висів за борт дверей кабіни. Тепер я відпустив хватку і рвонув у кабіну. Я потягнувся до пілота за штурвалом. Якось мені вдалося зачепити одну руку навколо його шиї і підніміть його частково звільнитися від колеса, але він все ще чіплявся завзято керування, поки я не смикав на нього всі свої сили і кинув його назад у задній частині салону.
  
  
  Літак продовжив падіння у бік моря.
  
  
  Я впав у крісло пілота і сильно смикнув штурвал. Сильна дрож пробігла струменем від носа до хвоста, але потім повільно почав підніматися ніс. Я продовжував тягнути колесо, напружуючи кожен м'яз свого тіла, намагаючись подолати силу тяжіння. Нарешті, літак вирівнявся - всього за кілька футів від Атлантики. Мені пощастило, що я налітав на літаках достатньо, щоб мати змогу. впоратися із цим літаком, але це все одно була близька катастрофа.
  
  
  Протягом наступних кількох хвилин я був зайнятий перевіркою приладів, тоді як реактивний літак поступово ковзав поверхнею океану. Здавалося, все працює, тому я штовхнув колесо вперед і ми знову почали підніматися. Потім Хельга вигукнула моє ім'я із задньої кабіни.
  
  
  Я повернувся якраз вчасно, щоб побачити, як Обрі наближається до мене з гайковим ключем. Тримаючи кермо однією рукою, я знову вихопив Вільгельміну іншою і вистрілив йому в праве плече. Він відсахнувся і впав, дозволивши гайковому ключу вислизнути з онімілих пальців. Намагаючись утримати літак на підйомі, я озирнувся на пілота. Він знову підвівся на ноги, але котився назад у задню кабіну. На задньому плані я побачив Хельгу, що звернулася в кутку хатини. Я все ще тримав Вільгельміна в руці, але мені не хотілося стріляти знову, якщо Обрі не рушить ні до Хельги, ні до мене.
  
  
  Він цього не зробив. Натомість він п'яно поплентався до дверей кабіни, які йому вдалося відчинити, незважаючи на величезний тиск на неї. Його не можна було зупинити, окрім як вистрілити – а якщо я промахнуся, то поставлю під загрозу весь літак. Обрі ненадовго завис у відчиненому дверному отворі, а потім вилетів головою вперед. Я крутнув літак так, що двері зачинилися. Під правим крилом я міг бачити, як тіло Обрі падає майже в уповільненому темпі, його руки і ноги розставлені в сторони, доки він не вдарився об воду і не зник під нерівною поверхнею.
  
  
  Хельга приєдналася до мене в кабіні, а я зосередив свою увагу на керуванні літаком. Вона спробувала оживити Робертса, другого пілота, який все ще лежав непритомний на підлозі. Їй знадобилося багато часу, щоб привести його до тями, але зрештою він пробурмотів, невпевнено сів і озирнувся. Він хитав головою. "Що сталося? Що відбувається?"
  
  
  Його поведінка підтвердила мої підозри, що він був під наркотиками. Коли він досить оговтався, щоб говорити складно, він сказав мені, що останнє, що він пам'ятав, – це чашка кави, яку йому простягнув Обрі. Він усе ще був дуже приголомшений, щоб питати про зниклого капітана, тому я нічого йому не розповіла про долю Обрі. Пізніше я вигадаю якесь пояснення.
  
  
  На той час я зв'язався з диспетчерською вежею в Орлі, до якої ми наближалися, і нам дозволили приземлитися. Трохи згодом ми приземлилися, і я зупинив літак.
  
  
  
  
  
  
  Я не сказав, що мені не полегшало.
  
  
  Коли ми вийшли з літака, Хельга подивилася на мене з подивом в очах. "Що там трапилось?"
  
  
  Я похитав головою. "Важко сказати. Схоже, ваш капітан притиснувся до штурвалу і розлютився від страху, коли літак почав падати. Мабуть, він був напівбожевільним, коли напав на мене, а потім стрибнув. Робертс, другий пілот, мабуть, втратив свідомість з- за сили тяжіння.Такі речі не рідкість у польоті.Але дозвольте мені поговорити з владою, щоб ми не виявилися втягнутими в бюрократизм».
  
  
  Неможливо було сказати, чи вона справді прийняла моє пояснення, але вона більше на мене не тиснула.
  
  
  Коли ми дісталися до будівлі аеровокзалу в супроводі Робертса, який все ще тремтів на ногах, я знайшов голову поліції безпеки Орлі і попросив його прислати мені агента AX, людину, яку я знав як Даммлієр, і місцевого начальника. Інтерполу. Коли обидва чоловіки прибули, я розповів їм, що саме сталося, вказавши, що підозрюю, що інцидент був пов'язаний із моїм завданням. Я наголосив, що нам з Хельгою необхідно негайно вирушити до Монте-Карло.
  
  
  "Дозвольте мені подбати про це", - сказав чоловік з Інтерполу, коли я закінчив. «Не буде жодних проблем. Можливо, ваш помічник тут, - повернувся він до Даммлієра, - зможе знайти надійного пілота та другого пілота, які доставлять вас до місця призначення.
  
  
  Даммлієр кивнув, і зустріч закінчилася. Менш ніж за годину ми з Хельгою були на шляху до Ніцци, найближчого до Монте-Карло садового майданчика. У нас було два американці – ймовірно, частина французького штабу AX чи ЦРУ – пілотувати літак. Даммлієр вжив заходів, щоб повернути Робертса до Штатів, і сама Хельга запевнила його, що він продовжить працювати в неї та отримає зарплату, поки він оговтується від свого нещасного випадку. Наскільки я міг визначити, моє пояснення - що Робертс знепритомнів - було прийнято і Хельгою, і владою.
  
  
  Політ до Ніцци пройшов без подій. Ми приземлилися ближче до вечора, і ми з Хельгою сіли на лімузин Hotel de Paris, недалеко від казино в Монте-Карло. Хельга домовилася, що лімузин чекатиме на зустріч з нашим літаком, а також зарезервувала суміжні номери в готелі. Нам пощастило, що Хельга була добре відома; нам гарантували номери, хоча в Монте-Карло було багато цікавих туристів з усього світу. Вулиці кишіли туристами, надаючи місту п'янкого карнавального вигляду, а порожнього готельного номера не було.
  
  
  Коли ми їхали вулицями Монте-Карло, де Середземне море мерехтіло, як темне, насичене вино у вечірніх тінях, мені нагадали легендарну історію виникнення Монако у 303 році. Згідно з легендою, корсиканець. Діва, Девот, була покарана губернатором Корсики, коли з'ясувалося, що вона була християнкою. Губернатор засудив дівчину зв'язати і тягнути на конях пересіченою місцевістю, а потім розтягнути на стійці до смерті. Коли вона померла, над її тілом помітили білого голуба. Якось уночі, коли її тіло взяв чернець і помістив у човен рибалки, знову з'явився білий голуб. Рибалка пішов за голубом, коли птах ковзав по воді, ведучи його в Монако, і закопав там тіло дівчини.
  
  
  Я подумав, чи буде моє перебування в Монако таким же неймовірним.
  
  
  8
  
  
  З мого люкса відкривався приголомшливий вид на блискуче море і високі скелі, що простягаються на багато миль вздовж берегової лінії, що згинається. Розпаковуючи валізи, приймаючи душ і переодягаючись, я чув, як Хельга ходить у своєму номері по сусідству. За звуками її рухів я міг сказати, що її дії приблизно дублювали мої.
  
  
  Гра у казино відновилася за кілька годин. Ми, звичайно, пообідали б у готельному ресторані-пентхаусі з розсувною стелею, що відкривається в небо. Але до обіду залишався ще час. Я знав, що Хельга не дбає про пам'ятки, і подумав, що було б прикро, якби ми не насолоджувалися цим часом разом у приємніших заняттях. Сподіваючись, що Хельга думає так само, я вирішив невелику, але потенційно неприємну труднощі, яку мав замкнені двері між нами, замовивши шампанське, ікру і три дюжини червоних троянд, які мають бути доставлені їй о шостій. Приблизно через хвилину після години вона постукала у двері і м'яко покликала мене.
  
  
  "Ви дуже уважні", - сказала вона, простягаючи келих шампанського, коли я увійшов до її номера.
  
  
  Коли вона підійшла до вікон з видом на море, на ній було ніжне рожеве негліже, що підкреслювало її тіло чудовим силуетом. Я зупинився на мить, щоб насолодитися видом її тіла через тонку тканину одягу, а потім приєднався до неї біля вікна. Сонце, що заходило, зникло десь за обрієм, але залишило глибоке, багате, золоте відображення в чистому небі. Води Середземного моря, своєю чергою, відбивали небо, посилюючи світло, отже кімната здавалася живою сліпучою.
  
  
  
  
  
  
  як золото.
  
  
  "Дуже красивий вигляд, чи не так?" - Запитала Хельга, повертаючись до мене.
  
  
  «Так, дуже мило», - відповів я, свідомо бігаючи поглядом її тілом і вгору, поки не зустрівся з її поглядом. Вона провела мовою по губах і запитала: "Я тобі подобаюся, Тоні?"
  
  
  "Так дуже."
  
  
  "Наскільки вам подобаються мої сестри?" вона наполягала. Це питання здивувало мене після ночі, яку ми провели разом у Нью-Йорку, але замість того, щоб відповісти їй прямо, я простягнув руки і сказав: "Ви хочете, щоб я показав вам, скільки?"
  
  
  Вона підійшла до мене чуттєвим плавним рухом, її очі були напівзаплющені, а губи відкриті. Я поцілував її, і все її тіло негайно відгукнулося, ніжно вібруючи вгору і вниз по відношенню до мене. Її ноги розсунулися і обійняли мої, і я відчував, як її тремтливий орендар шукає моє власне збуджене, відповідальне тіло. Вона тихо застогнала і, хитнувшись назад, поставила келих із шампанським. Я поставив свою склянку на найближчий стіл. Коли я обернувся, то побачив, що вона зісковзнула з пеньюару.
  
  
  Золоте світло перетворило її оголене тіло на витончено виліплену живу бронзову статую. Я ледве встиг зняти одяг, як вона затягла мене разом з собою в шезлонг.
  
  
  "Швидко!" - прошепотіла вона благаюче, піднявши стегна. До нас приєдналися.
  
  
  "Так Так Так!" пробурмотіла вона, затамувавши подих. Її руки вчепилися в мої плечі і руки, а її нігті вп'ялися в мою плоть, коли вона підганяла мене. Кілька миттєвостей я відчув, як її тіло відкривається і стискається навколо мене, її голова крутиться з боку в бік від пристрасті, поки ми не досягли піку дико судомної кульмінації.
  
  
  Коли ми лежали пліч-о-пліч на шезлонгу, вона повернула голову і подивилася на мене. Вона м'яко посміхалася: "Тепер ти знаєш, чи не так?"
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  Я знав, про що мав здогадатися з того часу, як ми поїхали з Нью-Йорка, але, звичайно, всього кілька хвилин тому не було можливості сказати. Жінка, що лежала поряд зі мною, не була Хельгою, тому що я був знайомий з її особливим способом любов'ю. І не Марія, яку я теж знав близько.
  
  
  "Ти Ельза".
  
  
  "Так", - визнала вона. "Тобі не шкода, правда?"
  
  
  «Як можна поставити таке запитання? Після того, чим ми щойно поділилися? "
  
  
  Вона радісно засміялася. «Хельга буде в люті, коли дізнається, що я накоїв. Я ночував у її квартирі, коли ви подзвонили їй уранці. Вона ще спала і нічого не чула. Коли ви запропонували подорож до Монте-Карло, я просто вирішила зібратися і поїхати і дозволити вам подумати, що я Хельга. Це звучало так весело. Крім того, ви вже провели достатньо часу з двома моїми сестрами. Моя черга."
  
  
  Слухаючи її слова, я подумав, що це був той трюк, на який жінки фон Альдер були здатні. Але навіть незважаючи на те, що її пояснення здавалося досить правдоподібним, я мав нагадати собі, що фон Альдери підозрювалися у справі, яку я намагався розкрити, і що в тому, що Ельза замінила Гельгу, могло бути щось зловісне.
  
  
  Але тоді я нічого не міг зробити. Я злегка шльопнув її красивими маленькими сідницями і звелів їй одягтися.
  
  
  Коли ми прибули до казино після обіду, виявили, що воно забите. Величезний натовп стояв щільним колом навколо одного колеса рулетки в безмовному очікуванні. Усередині кола були троє чоловіків: круп'є, другий чоловік у смокінгу та темних окулярах – очевидно, один із директорів – і бельгієць Трегор, людина, яка грабувала банк.
  
  
  Ельза і мені вдалося протиснутись крізь натовп до місця всього за кілька футів від трьох чоловіків. Як тільки ми прибули, колесо рулетки, що обертається, клацнуло до зупинки, і спостерігаючий натовп рушив вперед і ахнув. Круп'є сунув через стіл величезний стос фішок Трегору, який незворушно поклав їх поряд з іншою величезною чаркою перед ним.
  
  
  "Боже мій!" - схвильовано прошепотіла жінка поряд зі мною. «Він щойно виграв півмільйона доларів! Що він тепер робитиме?
  
  
  Здавалося, Трегор не звертає уваги на оточуючих його людей. Це був гігантський імпозантний чоловік з великим животом, який пив із склянки мінеральної води, яку він наповнював із пляшки, що стояла біля його ліктя. Темні окуляри заплющували його очі, але на його обличчі, як я помітив, була абсолютно порожня маска.
  
  
  Всі очі в кімнаті були прикуті до нього, очікуючи, що він робитиме далі. Він нахилився вперед і уперся чолом у кулак, складений правою рукою, ніби він медитував, і залишався в цій позі кілька секунд. У той момент я був, напевно, єдиним у натовпі, хто глянув на директора, що стояв навпроти. Він був майже в тій самій позі, що й Трегор! Наче вони мовчки спілкувалися один з одним!
  
  
  Секундою пізніше обидва чоловіки одночасно підняли голови, і Трегор твердою рукою впевнено помістив усю стопку фішок на червоний квадрат перед собою.
  
  
  Ельза схопила мене за руку. "Він поставить на ставку весь свій виграш!" прошепотіла вона недовірливо. "Мільйон доларів!"
  
  
  Трегор відкинувся на спинку стільця, а круп'є підняв руку і знову запустив колесо. Це крутилося
  
  
  
  
  
  
  запаморочливо на секунду чи дві. Коли він почав сповільнюватися, роззяви почали скандувати в унісон: «Червоний, червоний, червоний» - ставка Трегора. Зрештою колесо зупинилося. Бельгієць знову виграв. Круп'є підштовхнув ще одну стопку фішок до вихідної стопки Трегора. Два мільйони доларів! Потім директор вийшов уперед і тихим голосом оголосив: "Колесо закрито на вечір".
  
  
  Натовп відступив, коли Трегор зібрав свої фішки за допомогою кількох співробітників казино і попрямував до касира. Я помітив, що принаймні дванадцять секретних агентів із різних іноземних держав, усіх яких я дізнався, переслідували його. Трегор не міг, він не міг піти нікуди без тих агентів, які стояли за ним. Світові уряди не дозволили йому легко вислизнути із міста.
  
  
  Я розглянув усі види транспорту в Монте-Карло та з нього. З міста вели всього три дороги, і за ними було легко спостерігати. Міська влада тримала всі човни в гавані під постійним наглядом, і у них був найшвидший човен у Середземному морі. Ніхто не міг полетіти повітрям, тому що в Монте-Карло немає рівної поверхні, достатньої для створення аеродрому. Ці фактори не дозволили Трегору вислизнути від агентів, які стежили за ним, щоб дізнатися, де він бере виграні гроші. Мені не було потреби слідувати.
  
  
  Мене цікавили директор та круп'є, які зараз розбирали колесо рулетки – звичайна практика наприкінці гри, коли будинок зазнав таких величезних збитків. Колесо буде перенесено до підвалу казино, де виробляються всі колеса казино, виготовлені з рожевого дерева. Я знав, що кожне колесо балансується з точністю до однієї тисячної дюйма і рухається дорогоцінним камінням так само точно, як годинник.
  
  
  Але колесо можна було полагодити. Ось чому я хотів ближче подивитися на цей конкретний і чому я пішов за директором і круп'єм, коли вони пройшли через сусідні двері. Спостерігаючи, як вони зникають у дверях, я наказав Ельзі повернутися в готель і чекати на мене там.
  
  
  На сходах, що вели до підвалу, було темно, але внизу горіло світло. Я був на півдорозі вниз, коли двері наді мною зачинилися. В той же момент спалахнуло сліпуче світло. Потім я почув пронизливий крик. Швидко обернувшись, я побачив, що Ельза, попри мої інструкції, пішла за мною. Чоловік, мабуть, той, хто зачинив двері, міцно схопив її та націлив на мене пістолет.
  
  
  Я повернувся до підвалу і побачив директора казино та круп'є, що підіймалися до мене сходами. Обидва були озброєні рушницями, а круп'є також тримав у руці шматок труби. Коли двоє чоловіків досягли сходинки піді мною, директор зняв темні окуляри. Його очі були засклені, ніби він був під гіпнозом або під впливом наркотиків. «Подбайте про нього», - наказав він. Круп'є підняв залізну трубку, і все почорніло.
  
  
  Свідомість поверталася повільно, і навіть коли я знову зміг бачити і чути, мені здавалося, що дивлюся на навколишнє здалеку і крізь туманний фільтр. Моє тіло та кінцівки здавалися важкими та млявими. Хоча грубі руки штовхали мене, я майже нічого не відчував. Поступово я дізнався про симптоми свого летаргічного стану. Поки я був непритомний, мене сильно накачали наркотиками. Мабуть, це був один із сильнодіючих депресантів, які впливають на центральну нервову систему.
  
  
  Я боровся важко подолати вплив наркотиків, але навіть якщо я був у чудовій фізичній формі, я був лише частково успіхом. Я міг бачити все, що відбувалося навколо мене, але не міг поворухнутися. Круп'є та режисер посадили мене за кермо на переднє сидіння машини. Я побачив Ельзу, яка була під дією наркотиків і непритомна, що розтяглася на сидіння поруч зі мною, а всередині обох відкритих дверей стояли чоловіки. Двигун мерседеса мчав, але машина не рухалася.
  
  
  Потім я помітив, що один чоловік щось поправляв на половицях у мене під ногами. Незабаром він вислизнув із машини, і я почув, як він сказав: «Добре, вона готова до зльоту».
  
  
  Двері машини зачинилися. Двигун досі працював. Мій одурманений мозок не міг визначити сенс того, що відбувається. Невиразно, ніби я був у тумані, я побачив, як через відкрите вікно поруч зі мною просунулася рука і ввімкнула «мерседес». Машина рвонулася вперед.
  
  
  Потім я зрозумів, що нас з Ельзою посадили в Мерседес, притиснувши акселератор до половиць. Тепер ми мчали темними пустельними дорогами Монако зі швидкістю понад сто миль на годину. На такій прискореній швидкості «Мерседес» звалиться, перш ніж ми зайдемо надто далеко, і ми обидва загинемо. Коли наші тіла були виявлені, це виглядало так, ніби ми загинули внаслідок передозування наркотиків. Не було б жодних ознак убивства.
  
  
  Відчайдушно я намагався здобути контроль над своїм тілом.
  
  
  Поки що нам щастило і машина стояла в центрі дороги. Але попереду будуть пагорби та криві повороти,
  
  
  
  
  
  
  і якщо я не почну керувати машиною, ми скоро з'їдемо з дороги. Я спробував підняти руки, але мені здалося, що вони тяжкі. Я спробував ще раз. Обидві руки важко піднялися, - здригнулися, опустилися і знову повільно піднялися. Я міг бачити темний краєвид, що проноситься повз у сліпучому тумані з вікна машини. Від мого зусилля підняти руки на кілька дюймів до керма лився піт. Потім я побачив попереду крутий поворот. Я бачив, як мої пальці зімкнулися на кермо, але не відчував колеса під ними. Якось мені вдалося повернути його на кілька градусів вправо, коли машина увійшла в S-подібну криву. Цього було достатньо, щоб ми йшли далі. Автомобіль на запаморочливій швидкості розвернувся поворотом і катапультувався по крутому схилу.
  
  
  Дорога продовжувала підніматися. З вікна машини я побачив, що ми знаходимося на кручі скелі, яка з краю тротуару спускалася майже до моря. Автомобіль злетів на вершину урвища і потім по крутому схилу помчав до дороги, як металевий снаряд з гармати. Шини верещали об тротуар. Все ще збентежений наркотиками, я намагався сконцентруватися на нашому єдиному шансі на виживання: якимось чином мені доводилося тримати машину у вертикальному положенні та на дорозі, доки в ній нарешті не скінчився бензин.
  
  
  Здавалося, що наступному кошмару не буде кінця. Милю за миль «Мерседес» з ревом проносився повз затемнені вілл і котеджі, вгору і вниз по звивистих, звивистих дорогах Лазурного берега. Монако було далеко позаду. Ми мчали карнизами, шосе, що сполучає Монако з Ніццей, а потім через саму Ніццу, тихо і закрито на ніч.
  
  
  Шосе за Ніццей йшло врівень з морем – мокрим, слизьким та небезпечним. Задня частина «мерседеса» ковзала з боку на бік. Якби нас занесло, ми б приземлилися в морі. Але «мерседес» промчав Антибами. Нарешті, десь між Антибами та Каннами, він почав втрачати швидкість і приблизно за милю ледве ледве котився. З величезним зусиллям я повернув кермо, машина вилетіла на узбіччя і зупинилася. Двигун затих. Ельза, яка все ще сиділа поруч зі мною, жодного разу не ворухнулась.
  
  
  Дев'ять
  
  
  Сонце світило мені у вічі. Я застогнав і сів, покусуючи шию ззаду. "Мерседес" все ще стояв на узбіччі дороги. Перше, що я побачив, це те, що Ельза нафарбувалась. Потім я побачив за вікном з боку Ельзи натовп дітей, притиснутих до скла і дивлячись на неї широко розплющеними очима, коли вона пудрила ніс. Вона виглядала чудово - ніби щойно прокинулася від сну, що бадьорить. По шосе проносилися вантажівки та машини, і я помітив, що більшість пасажирів усередині них витягували шиї, щоб краще нас розглянути.
  
  
  Ельза помітила, що я сідаю, прибрала її компактний диск та помаду і посміхнулася.
  
  
  «Ми розважалися минулої ночі?» – весело спитала вона.
  
  
  Я не знав, що вона знала чи пам'ятала про вчорашній вечір, коли нас побили на сходах у підвалі казино. Вся ніч була для мене кошмаром, але я маю віддати належне жінкам фон Альдер в одному – вони були стійкими.
  
  
  «Ходімо», - сказав я, нахиляючись повз неї, щоб відчинити двері з її боку. Вона вийшла з машини, і я пішов за нею. «Нам треба повернутися до Монте-Карло. У цій машині закінчився бензин».
  
  
  "Але як ми туди дістанемося?"
  
  
  "Залиш це мені", - сказав я, підтягуючи її поруч зі мною на краю шосе. Діти досі збиралися навколо нас. Я поставив Ельзу перед собою так, щоб її можна було легко побачити з транспорту, що проїжджав, і підняв великий палець на знак міжнародного автостопщика. Перший автомобіль, що проїхав, загальмував, і водій, гуркочучи французькою, відчинив двері.
  
  
  "Монте-Карло", - сказав я.
  
  
  "Оуї", - сказав він. Ельза та я, які їхали попереду поруч із водієм, повернулися до Монте-Карло на вантажівці, наповненій баклажанами. Швейцар у Hotel de Paris не підняв брови, коли ми, все ще у вечірньому вбранні, вийшли з вантажівки, помахали та подякували водію вантажівки та промчали через вестибюль.
  
  
  Я залишив Ельзу біля дверей її номера і велів їй трохи відпочити. Увійшовши до своїх кімнат, я почув дзвінок телефону. Це був місцевий агент AX, людина, відома мені як Чіклет. Він сказав, що мені потрібно негайно звернутись до місцевого офісу AX, щоб мені зателефонували з-за кордону. Хоук, мабуть, дзвонив зі Штатів по скремблеру. Я поспішно переодягся - навіть у Монако смокінг вдень привернув би до мене небажану увагу - і пішов до офісу AX, який знаходився на віллі неподалік готелю. Чіклет зустрів мене біля дверей і відволік убік. поговорити. Місце кишіло тими самими агентами, яких я бачив у казино, людьми, яким було доручено вистежити Трегора, коли він пішов зі своїм виграшем.
  
  
  Перш ніж я запитав Чіклета про Трегора, я коротко розповів йому про те, що трапилося зі мною та Ельзою, і запитав, чи можемо ми негайно зустріти директора казино та круп'є.
  
  
  
  
  
  
  Іклет похитав головою. - Боюся, що це буде складно, - сумно сказав він. «Обидва зникли разом із Трегором».
  
  
  "Зникла?" – недовірливо запитав я. «Як міг Трегор зникнути з усіма цими агентами, які його переслідують?»
  
  
  «Ми зіткнулися з дуже підступним інтелектом, – пояснив Чіклет. «Минулої ночі, коли Трегор вийшов із казино, він повернувся до свого готелю. У нас були люди, які спостерігали за цим місцем спереду та ззаду. Інші агенти займали позиції на дорогах, що ведуть із міста та вздовж гавані. Але Трегор, директор казино та круп'є вислизнули від них усіх».
  
  
  "Як вони це роблять?"
  
  
  Чіклет похитав головою, начебто все ще не вірив цьому. «У номері «Трегор» був балкон із видом на море. Колись рано вранці над містом пролетів вертоліт.
  
  
  Він підняв Трегора з балкона і, мабуть, підібрав решту десь в іншому місці в місті і полетів. Дивовижне явище».
  
  
  Я погодився.
  
  
  «Можливо, ми нічого не виявимо, - продовжив Чіклет, - але ми перевіряємо вздовж і поперек узбережжя, щоб дізнатися, чи хтось чув вертоліт. Якщо так, вони могли б підказати нам напрямок, у якому вона пішла».
  
  
  «І якщо ми не знайдемо нікого, хто чув гелікоптер, ми повернемось до того, з чого почали», - додав я. Потім я нагадав Чіклету, що він сказав мені, що мені зателефонують з-за кордону.
  
  
  Він кивнув головою. «Хоук хоче поговорити з вами щодо зашифрованого дроту. Я скажу оператору, щоб він передзвонив». Він привів мене в офіс нагорі, і коли Хоук підійшов до лінії, він дав мені спокій.
  
  
  "Я чув, твій видобуток вислизнув", - сказав Хоук без передмови. «Які подальші події?»
  
  
  "Ні", - сказав я йому перед тим, як дати йому повний звіт про мій власний досвід минулої ночі.
  
  
  Хоук пирхнув. "Схоже, у вас був близький виклик". Він зробив паузу, і дроти між нами ненадовго задзижчали. Потім він сказав: «Тут сталося щось, про що я хотів, щоб ви знали. Ваш здогад щодо розтину мозку Z1 виправдався. Доктор Том справді щось знайшов - невеликий мікроскопічний диск, впроваджений у основу мозку. Ми не знаємо, що це таке і що це означає. Діти з лабораторії зараз намагаються це проаналізувати. І лікар Том не може зрозуміти, як він туди потрапив. На черепі немає слідів чи слідів операції».
  
  
  «Проте, це має щось означати», - сказав я.
  
  
  "Можливо", - невизначено відповів Хоук. Коли ми знайдемо більше, якщо ми це зробимо, я дам вам знати. Які в тебе плани зараз? »
  
  
  «Я хочу спробувати знайти слід цього вертольота та грошей», - сказав я йому. «Обидва, мабуть, все ще десь у цьому районі. Гроші можуть призвести до того, хто стоїть біля джерела всього цього. У будь-якому разі, це єдине багатообіцяюче зачеплення, яке в мене було досі».
  
  
  "Так, добре, вдалого полювання", - сказав Хоук і повісив слухавку.
  
  
  Чіклет чекав мене в кімнаті внизу, заповненій чоловіками, які швидко розмовляли телефоном французькою та італійською. Одна стіна була покрита великою картою із зображенням Монако та навколишньої території від Ліонського затоки на французькому узбережжі на заході до Генуезької затоки на італійському узбережжі на сході. Кольорові шпильки були прикріплені до карти у різних точках поза Монако.
  
  
  «Мої агенти досягають певних успіхів», - сказав Чіклет, киваючи убік людей телефоном. «Чи бачите, – він вказав на карту на стіні, – ми зв'язувалися з владою в містах уздовж узбережжя в обох напрямках, щоб розпитати місцевих жителів, чи чули вони вночі вертоліт. Тепер ми починаємо отримувати дзвінки у відповідь з результатами».
  
  
  "Є позитивні відповіді?"
  
  
  - На щастя, так, - відповів Чіклет, проводячи мене до настінної карти. Він вказав на шпильки. «Досі у нас були повідомлення від Сен-Рафаеля та Фрежюса про те, що чути вертоліт. Повідомлення зі Сходу, з Італії, негативні. Мабуть, наші люди попрямували на захід. Тепер ми концентруємося на узбережжі за Фрежюсом. Він усміхнувся. "Скоро ми зможемо точно визначити, куди вони пішли".
  
  
  Я глянув на карту. На захід від Фрежюса, вздовж берегової лінії, що згинається, знаходилися Сен-Тропе, Йєр, Ла-Сен, а далі - Марсель. Але дещо ще привернула мою увагу на карті - група островів, що лежать у д'Єрі, біля узбережжя на півдорозі між Фрежюсом і Марселем. Я почав думати.
  
  
  «Послухайте, Чіклет, – сказав я, – мені дуже важливо негайно отримати вертоліт та пілота. Ви можете це зробити? »
  
  
  “Звичайно. Це займе деякий час, але дозвольте мені зателефонувати».
  
  
  Він скористався одним із телефонів і повернувся, киваючи. «Впродовж години тут буде вертоліт. На ньому літатиме один із наших агентів із Ніцци. Він запитливо глянув на мене. "У тебе є план?"
  
  
  «Наскільки я розумію, – сказав я, – цей вертоліт далеко не відлітав – він ніколи не планував, ніколи не міг. Я припускаю, що він приземлився десь поблизу, де його можна було сховати, і що гроші та люди, мабуть, будуть переведені звідти сьогодні ввечері».
  
  
  "Передано?" - спантеличено спитав Чіклет. "До чого?"
  
  
  Я знизав плечима. "Твоя здогад так само гарна як і моя. Але я думаю, вони скористаються швидкісним човном».
  
  
  «Швидкий човен!» - вигукнув Чіклет. "Звичайно. Це було б очевидною справою ». v? Вказуючи на карту, я додав: «І це змушує мене думати, що, можливо, шум
  
  
  
  
  
  
  
  катер, якого ми шукаємо, може бути захований десь на цих островах, у лігво д'Ерса або на узбережжі. Де б він не був, його буде легше виявити з іншого вертольота, що летить низько, ніж із землі».
  
  
  Чіклет погодився з моїми міркуваннями. Поки ми чекали на прибуття вертольота, я зателефонував Ельзі в Hotel de Paris і сказав, що буду пов'язаний на деякий час у якихось справах, але я хочу, щоб вона чекала на мене там.
  
  
  "Я збиралася зробити тобі сюрприз", - сказала вона, надіючись. «Я прослизнув у твою кімнату, але тебе там не було. Ви впевнені, що займаєтесь бізнесом? "
  
  
  "Звичайно", - запевнила я її. «Просто залишайся на місці, поки я не дістануся туди. Це може бути сьогодні пізніше чи сьогодні ввечері. Тоді ми матимемо достатньо часу для сюрпризів».
  
  
  10
  
  
  Оскільки привертати надто багато уваги в Монако було недоцільно, Чіклет відвіз мене з міста в те місце на пагорбах, де ми чекали на вертоліт. Перед тим, як ми покинули офіс, надійшли нові повідомлення про те, що вночі на захід від Фрежюса не було чути жодного вертольота. Схоже, я міг здогадатися – вертоліт сховався десь поблизу.
  
  
  - Тепер будьте обережні, - з тривогою порадив Чіклет. "Ви не знаєте, з якими шансами зіткнетеся".
  
  
  Я кивнув головою. Моя вірна Люгер, Вільгельміна, щільно сиділа в моїй наплічній кобурі, а мій стилет «Хьюго» був у своїх піхвах під рукавом пальто, готовий стрибнути мені в руку при найменшому русі руки. Я не особливо турбувався про шанси.
  
  
  Незабаром прибув вертоліт, на який ми чекали. Це був гелікоптер UH-1 Huey. Чікле познайомив мене з пілотом, молодим французом на ім'я Марсель Клеман, великим, худорлявим, скуйовдженим чоловіком, який легко посміхався.
  
  
  Чіклет проінструктував його, що він повинен дотримуватись моїх наказів, і попередив, що робота може бути небезпечною.
  
  
  "Небезпека мене не турбує, Чіклет", - запевнив його пілот. "Ти знаєш що."
  
  
  Я забрався в чоппер, але перед тим, як ми злетіли, Чіклет здійснив круговий обхід корабля, щоб переконатися, що він у відмінному робочому стані. Потім він відмахнувся від нас. Марсель сидів у носовій частині вертольота, а я сидів за ним, двері були відсунуті назад, так що мені було добре видно знизу в потужний бінокль, який мені дав Чіклет.
  
  
  Ми попрямували на захід береговою лінією. Після того, як ми минули Фрежюс, Марсель пролетів низько, тоді як ми з ним прочісували землю в пошуках якихось ознак місця, де міг би бути захований вертоліт. Ми проїхали кілька місць з густим листям та інших місць, де в скелях були поглиблення - місця, де можна було сховати гелікоптер, - але я не міг виявити нічого, що вказувало б на те, що якесь з них було укриттям. На той час ми проїхали все узбережжя від Монако до точки далеко за Фрежюсом, звідки вночі надходили повідомлення про гелікоптер. Скупчення островів Лежит-д'Єр було видно на півдні.
  
  
  «Підемо і зробимо там гойдалку», - крикнув я Марселю, вказуючи на море.
  
  
  Він кивнув і повернув гелікоптер. Незабаром ми пролетіли над островами і здійснили ще один прохід на малій висоті над місцевістю. Бінокль дозволив мені розглянути все внизу великим планом, у тому числі деяких жителів острова, які весело махали нам, але ми не побачили жодних ознак невловимого вертольота.
  
  
  "Що тепер?" — спитав Марсель із кабіни.
  
  
  "Можу також повернути нас назад", - неохоче сказав я.
  
  
  Марсель повернув гелікоптер, щоб повернутися до берега. Я все ще вивчав місцевість у бінокль, коли раптово помітив маленьку темну плямку в морі. Коли я сфокусувався на ньому, я побачив ще один маленький острів, кам'янистий і безплідний, якщо не брати до уваги кількох дерев і рідкісного підліску. Воно було настільки маленьким, що не було зафіксовано на карті в офісі Чіклета. Тим не менш, він все ще був досить великим - від милі до півтора квадратних миль - для приземлення вертольота, а також був достатньо віддалений від материка, щоб стати гарним укриттям.
  
  
  Я поплескала Марселя по плечу і вказала на острів. "Що це за місце? Ви з ним знайомі?
  
  
  «Він називається «Сатана Рок», – сказав Марсель, – «Диявольська скеля» – назва, дана йому французьким злочинним світом, який використовував його багато років тому як перевалочний пункт для зброї та наркотиків, що надходять до країни. Влада давно припинила їхню діяльність. З того часу він був покинутий, за винятком, як я чув, колонії щурів, що затопила це місце. Кажуть, щури давно потрапили туди після аварії корабля і з того часу розмножилися».
  
  
  "Я думаю, нам слід придивитися до цього", - сказав я.
  
  
  Ти думаєш, наші люди можуть там ховатися? - запитав Марсель.
  
  
  "Можливо. Це просто можливо.
  
  
  Марсель знову повернув вертоліт до моря. Ми знову пройшли Лі д'Ер і продовжили шлях на південь. У міру того, як ми наближалися до Сатани Року, я міг бачити, яке це похмуре і неприступне місце, з не більше ніж купою чорних каменів, що виступають з моря, а подекуди - декількома худими деревами та ділянками пояса... висока кисть .
  
  
  
  
  
  
  
  Марсель опустив гелікоптер, поки ми не торкнулися верхівок дерев, щоб зробити повільний круговий огляд острова. Коли ми підлетіли до землі, я побачив сотні великих чорних щурів, зляканих звуком нашого двигуна, що знов поміж каміння.
  
  
  "Ви щось бачите?" - спитав Марсель.
  
  
  "Щури", - відповів я. «Зграї щурів».
  
  
  Ми майже завершили своє коло, коли я раптом щось помітив у біноклі. Це був яскравий спалах світла, відображення сонця на металі під одним із великих виступів скель у центрі острова. Це міг бути прихований вертоліт.
  
  
  Я розповів Марселеві про те, що бачив, і попросив його ще раз обійти це місце.
  
  
  Він кивнув і нахилив гелікоптер, і ми рушили назад до місця. Марсель летів так низько, що ми мало не зачепили вершин дерев унизу. Я націлив бінокль на те місце, де мені здалося, що я побачив щось, і я так сильно концентрувався, що навіть не подумав про небезпеку, поки Марсель не закричав. Раптом я відчув, як вертоліт похитнувся і затремтів.
  
  
  Наступної секунди на нас обрушився шквал куль, які врізалися в вертоліт знизу, розбили скляний щит кабіни, пробили металевий корпус вертольота і врізалися в двигун. Коли я сів за кабіною, я побачив, як чотири чи п'ять людей стріляли в нас із піднятих автоматів з вершини скель.
  
  
  "Марсель!" Я гукнув, схопивши його за плече: «Витягніть нас звідси».
  
  
  Коли він повернувся до мене на своєму місці, я побачив, що його обличчя було закривавленою маскою. Він намагався щось сказати, але з рота текла кров. Його очі заплющились, і він упав боком зі свого місця. Я вихопив Вільгельміну з кобури, але перш ніж я встиг прицілитися і вистрілити в людей унизу, двигун вертольота вибухнув величезною палаючою вогненною кулею. Машина прямувала до моря, що супроводжується гігантським шаром полум'я та диму.
  
  
  Мала висота врятувала мені життя. Я засунув «люгер» назад у кобуру і стрибнув у відкритий дверний отвір, щоб уникнути вогню перед тим, як вертоліт впав у воду. Вогонь і дим довкола вертольота заслонили мене від погляду людей, які нас збили. Коли я сплив, я виявив, що все ще прихований від очей тих, хто на острові, палаючий вертоліт, що все ще пливе на поверхні моря, перебував між мною та сушею.
  
  
  Я швидко розрахував відстань до острова, глибоко пірнув і плавав під водою, поки не відчув, що мої легені луснуть. Я продовжував плисти, поки нарешті не натрапив на каміння. Намацуючи пальцями шлях дюйм за дюймом вгору по скелях, я зрештою беззвучно прорвався крізь поверхню води. Тримаючи тільки голову над водою, я притулився до каміння і ковтав повітря. Коли я знову зміг нормально дихати, я обережно підняв голову і озирнувся.
  
  
  На щастя, як я і сподівався, я опинився на пристойній відстані від краху вертольота. З цього моменту я все ще міг бачити обвуглені рештки вертольота, що плавали на воді. Я спостерігав, як кілька людей, що побували на острові, вирушили на гумових плотах і попливли до уламків. Я бачив, як вони витягли тіло Марселя і помістили його на один із плотів. Після цього чоловіки обшукали воду навколо уламків. Вони явно бачили двох чоловіків у гелікоптері і також сподівалися знайти мій труп. Я намагався триматися низько у воді і залишатися частково укритими скелями, поки вони не припинили пошуки.
  
  
  Коли люди пливли назад на острів, купа металу, що тліла, яка колись була вертольотом, пішла під воду. Я чіплявся за скелі, поки чоловіки не витягли свої гумові плоти на берег і повернулися до центру острова. Я ненадовго подумав про те, щоб спуститися берегом до одного з плотів, щоб спробувати повернутися на материк. Але потім я згадав терміновість свого завдання. Люди на острові та гроші, які вони взяли до казино, могли привести мене до чогось життєво важливого.
  
  
  Я чекав, поки світло не починає згасати, а потім намагався перетнути острів, щоб оцінити ситуацію.
  
  
  З того, що я спостерігав, схоже, що чоловіки тимчасово використовували острів, поки чекали, коли їх забере човен із настанням темряви.
  
  
  11
  
  
  Ще за годину вечірнє сонце почало сідати, і я відчув, що можна безпечно повзти по скелях, щоб обсохнути на теплому вітрі, що дмухав з півдня. Я тільки-но заліз на каміння і розтягнувся на вузькому виступі, коли відчув, як щось м'яке впало на мою ліву ногу. Я схопився і виявив, що дивлюся в криваво-червоні очі-намистинки великого чорного щура, який, мабуть, упав з вищого каменю. Я вдарив його ногою, струснув і кинув убік, кинувши камінь.
  
  
  Потім я почув тихі верески навколо себе. Я швидко встав і побачив десятки блискучих блимаючих очей. Холодна дрож пробігла моєю спиною, і моя рука інстинктивно потяглася до Люгера, Вільгельміна.
  
  
  
  
  
  
  мене не хвилювало, що постріл призведе до того, що люди на острові шукатимуть мене.
  
  
  Але щури не напали. Натомість вони нервово металися туди-сюди, тихенько верещачи, дряпаючи кігтями поверхню каміння. Я обережно позадкував, не зводячи очей з натовпу, поки не відчув, як твердий круглий металевий предмет встромився мені в спину між лопаток. Різкий голос прогарчав: "Просто стій прямо тут!"
  
  
  Ззаду мене простягла рука і забрала "люгер". Потім чоловік - це був круп'є з казино - ступив переді мною. В одній руці він тримав кирпатий 38-й калібр, а в іншій - мій "Люгер". Він кивнув мені… «Ми думали, що ти вибрався з вертольота живим. Ми тебе шукали. Іди іди ".
  
  
  Він нахилився і підняв кусок дерева, очевидно залитий бензином. Запалив один його кінець так, що він перетворився на палаючий смолоскип, він помахав їм, щоб розчистити шлях крізь рій щурів, які відчайдушно кинулися геть у зарості.
  
  
  Ми піднялися вище скелями острова, поки не досягли великого виступу, який я помітив з повітря. Круп'є змахнув рушницею і штовхнув мене вперед, у велику печеру. Палаючі смолоскипи були встановлені по колу навколо входу, щоб не пускати щурів, і їхнє світло освітлювало вертоліт усередині. Були й інші чоловіки – директор казино Трегор та людина, яка схопила Ельзу на сходах у підвал казино. Я здогадався, що це мав бути той, хто пілотував вертоліт.
  
  
  Інші подивилися на мене без особливого інтересу, але директор казино кивнув круп'є: «Звичай його, зв'яжи і стеж за ним».
  
  
  Круп'є, все ще тримаючи при собі пістолет, заліз усередину гелікоптера і витягнув пару довжин мотузки. Потім він штовхнув мене глибше всередину печери. Я підняв руки, коли він почав мене обшукувати, так що він пропустив стилет, Хьюго, встановлений на пружині в рукавах у рукаві мого пальта. Після обшуку він змусив мене розтягнутися на землі, надійно прив'язавши мотузкою.
  
  
  Доведеться вичікувати. На даний момент, коли поряд стояв круп'є з пістолетом і спостерігав за мною, я був безпорадний. Але в мене все ще був Х'юго в рукаві.
  
  
  Надворі темніло. Час від часу хтось із чоловіків брав бінокль та ліхтарик і виходив на вулицю. Мені не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що вони чекають, коли їх заберуть з острова. Моя початкова теорія здавалася вірною - їх збирався забрати човен.
  
  
  Минула година чи більше, перш ніж один із спостерігачів закричав, і решта, за винятком круп'я, що все ще охороняла мене, поспішили геть. Я використав той момент, коли увага мого викрадача була тимчасово відвернена, щоб клацнути пружину в піхвах. Стіллето миттю зісковзнув у мою праву руку. Довелося швидко перерізати мотузки. Мені щойно вдалося перерізати їх і звільнити руки, коли троє чоловіків поспішили назад до печери.
  
  
  "Він тут", - крикнув режисер. «Що ж, кинь гелікоптер і повертайся за тобою».
  
  
  "Звідки мені знати, що ти повернешся?" - підозріло спитав круп'є.
  
  
  Режисер узяв з вертольота велику алюмінієву валізу. Він поклав його на підлогу печери і кивнув убік. «Гроші, як і раніше, будуть тут. Ми повернемось."
  
  
  Усі чоловіки почали виштовхувати гелікоптер із печери. Поки їхня увага була відвернена, я перекотився на бік і вигнув тіло назад, щоб мої руки могли дотягнутися до мотузок, які зв'язували мої ноги. Незабаром я звільнився і повернувся у своє колишнє становище, лежачи нерухомо, намагаючись попрацювати руками та ногами за спиною, щоб відновити кровообіг. На той час люди виштовхнули вертоліт із печери, і круп'є повернувся на мій бік. Голоси решти трьох здалеку ставали слабкими.
  
  
  Мій опікун миттю глянув на мене. Потім він витяг з кишені цигарку і запалив сірник. Я зробив хід, скочив на ноги і кинувся до нього, тримаючи в руці стилет. Я блиснув ножем у обличчя зляканого чоловіка, потім обережно встромив вістря у його живіт, а вільною рукою потягнувся за пістолетом.
  
  
  Замість того, щоб коритися мені, він по дурниці підняв пістолет, щоб вистрілити. Я встромила стилет йому в живіт, і він беззвучно зігнувся навпіл, запалена сигарета все ще звисала з його губ. Я не планував вбивати його, але він не залишив мені вибору.
  
  
  Я схопив його 38-й калібр і свій «люгер» і швидко кинувся до алюмінієвої валізи. Я відчинив замок, і кришка схопилася. Там, у світлі смолоскипів, я глянув на два мільйони доларів усередині.
  
  
  Я розробив невеликий план на ці гроші з того часу, як директор поставив чемодан, і я знав, що він там. Я швидко почав його виконувати. Я зачерпнув чарки банкнот і наповнив дно валізи великим камінням з підлоги печери. Потім я викладаю шар купюр не більше кількох сотень доларів на
  
  
  
  
  
  
  гірські породи. Я закрив валізу і залишив її на колишньому місці.
  
  
  Я все ще міг чути голоси інших чоловіків удалині, коли я швидко розстібав сорочку, запихав гроші всередину і знову застібав гудзики. Два мільйони доларів у мене на грудях були незграбними, але, незважаючи на тяжкість, я повернувся до мертвого круп'я, схопив його за комір і потяг через печеру на вулицю.
  
  
  Інші троє чоловіків усе ще працювали з гелікоптером з іншого боку великого плоского виступу скелі. Я вдарив у протилежному напрямку, тягнучи труп за собою, поки не дістався якоїсь глибокої чагарники, де можна було сховати його. Потім я поповз назад по скелі на пагорб, звідки міг спостерігати за тим, що відбувається внизу.
  
  
  Повний місяць ясно висвітлював сцену. На цей час вони виштовхнули вертоліт на галявину. Один з чоловіків, пілот, заліз у нього і привів у рух лопаті несучого гвинта. Вертоліт почав підніматися, але коли він був за кілька футів від землі, чоловік вистрибнув. Безпілотний вертоліт раптово злетів у повітря, помчав геть від скелі і пірнув у темні води внизу. Він затонув без сліду.
  
  
  Тим часом директор казино повернувся до печери. Він вибіг, несучи чемодан і кричав. Я виразно чув голоси чоловіків там, де я ховався, і чув крик директора: «Він втік! Цей хлопець звільнився та втік! Він узяв із собою Жоржа! »
  
  
  "Гроші гроші?" - Крикнув у відповідь Трегор. "Гроші у безпеці?"
  
  
  Режисер поставив валізу на землю, і всі троє стовпилися навколо неї, коли він її відкрив.
  
  
  "Це тут! Він все ще тут!" - Вигукнув він. Як я і сподівався, він не знайшов часу, щоб досліджувати гроші за верхнім шаром банкнот, оскільки маса каміння була приблизно дорівнює вазі справжніх банкнот.
  
  
  "Давай!" - крикнув Трегор. "Давай підемо з цього проклятого острова".
  
  
  Троє почали подавати ліхтариками. Сигнал у відповідь прийшов з краю острова, і був включений гігантський прожектор. Потім я побачив, що замість човна їх відвезе гідролітак. Він зарулив біля скель і чекав там, підстрибуючи на воді. Коли люди почали спускатися до літака, я чув, як вони думали про мене.
  
  
  «Як ви вважаєте, куди зникли цей хлопець і Жорж?»
  
  
  "Ймовірно, він змусив Жоржа спуститися на один із плотів, щоб він зміг повернутися на материк".
  
  
  Я залишився на місці, спостерігаючи, доки вони не досягли краю острова, не сіли в один із плотів і не попливли до літака. Я не відчував себе в безпеці, доки вони не піднялися на борт, а літак не злетів і не зник на півночі.
  
  
  Я сподівався, що вони не виявлять, що майже всі гроші зникли, поки не дістануться місця призначення. До того моменту для них було б небезпечно повертатися, оскільки вони не могли бути впевнені, що я не досяг материка, щоби повернути владі. Я все ще не був близьким до розкриття справи, але принаймні мені вдалося перешкодити їхнім планам.
  
  
  Дванадцять
  
  
  Місяць зайшов незабаром після того, як літак відлетів. Тепер було так темно, що я ледве міг бачити свою руку перед обличчям. Я спробував знайти тіло круп'є там, де залишив його в кущах, але в темряві це виявилося нездійсненним завданням. Як би мені не подобалася ідея провести ніч на цьому острові, що кишить щурами, я знав, що в темряві було б надто ризиковано пробиратися до краю берега, щоб знайти один із гумових плотів. Я вирішив повернутися до печери, де ще горіло кілька факелів, які встановили чоловіки.
  
  
  Коли я повернувся в печеру, я зібрав по дорозі оберемок сухого пензля і забрав його з собою. Я подавав суху кисть у палаючі смолоскипи, поки не стало слабким полум'я, поки я сидів, скрючившись, біля входу. Це був єдиний спосіб утримати щурів, що рояться, в страху, але я все ще міг бачити їхні очі, блискучі у світлі багаття за печерою. Я тримав свій Люгер у руці, і хоч я втомився, я не наважувався задрімати, побоюючись, що щури наважилися й нападуть.
  
  
  Здавалося, що до світанку залишився безкінечний час. Я був на ногах і готувався спуститися до води з першими променями сонця. Я перевірив, що гроші все ще надійно застебнуті під сорочкою, а потім, несучи палаючий смолоскип, щоб відлякати щурів, вирушив. Однак, перш ніж я рушив вниз по краю острова, я перевірив щітку, щоб знайти тіло круп'є. Я не знайшов труп. Був лише його скелет із чистими кістками. Пацюки працювали у темряві.
  
  
  Я поспішно відвернувся і поквапився вниз через кущі, коли щури тікали з моєї дороги переді мною. Я тільки-но досяг краю острова і почав шукати один з плотів, коли почув звук з води. Коли я подивився, то побачив великий білий крейсер, що кружляє приблизно за чверть милі від мене. Спочатку я думав, що люди з ночі
  
  
  
  
  
  
  Він повернувся, щоб спробувати знайти мене та гроші, але коли я трохи заспокоївся, я побачив, що крейсер був поліцейським катером із Монако. Я швидко зробив кілька пострілів у повітря з Люгера.
  
  
  Крейсер почув мій сигнал і відразу повернув до берега. Коли він кинув якір, троє чоловіків спустили човен і веслування, щоб упіймати мене. Я був здивований, побачивши, що одним із чоловіків був Чіклет. Як він довідався, де мене шукати?
  
  
  - Що ж, - привітав мене Чіклет, - ви таки виявилися живими. Ми майже відмовилися від тебе даремно. Скажи мені, що сталося?
  
  
  Я коротко виклав йому події та показав йому виручені гроші. Перш ніж покинути острів, ми піднялися на скелі і спустили скелет круп'я на човен. Потім ми відпливли, залишивши Satane Roc колонії гризунів.
  
  
  Коли ми були на борту крейсера і поверталися до Монако, Чіклет розповів мені, як він знайшов мене. «Перед тим, як ви з Марселем злетіли вчора на гелікоптері, - сказав він, - я поставив біпер на хвіст вертольота. Я отримую сигнал з тих пір, як ви злетіли. Коли ти не повернувся до ночі, я попередив поліцію і попросив залишити човен на світанку. Ми простежили за сигналом пейджера, і він привів нас до цієї точки неподалік острова, де знайшли вертоліт під водою. Звуковий сигнал все ще працює. Але я маю сказати, що боявся, що ти мертвий, коли зрозумів, що гелікоптер пішов у море.
  
  
  "Мені дуже шкода Марселя", - сказав я Чіклету. «Він був добрим пілотом і хороброю людиною».
  
  
  Чіклет кивнув головою. "Мені теж шкода. Але він знав ризики, як і усі ми».
  
  
  Коли ми приїхали до Монте-Карло, Чіклет вжив заходів, щоб повернути гроші казино, а я ще раз зателефонував Хоуку за кордон зашифрованим телеграфом з його офісу. Я розповів Хоуку, що сталося і як мені повернули гроші.
  
  
  «Що ж, – сказав Хоук більш щиро, ніж я думаю, – принаймні все не пішло проти нас. Якщо модель збережеться, як і в минулому, можливо, незабаром відбудеться новий розвиток. А Нік...
  
  
  "Так сер?" Я запитав.
  
  
  "Я хочу, щоб ви розслабилися на день чи два, відпочили". Він зробив паузу і грубо додав: Це наказ. Я зв'яжуся з Вами ".
  
  
  Перш ніж я встиг відповісти, він повісив слухавку.
  
  
  Поліція вже перевезла останки круп'є до місцевого моргу, а гроші поверталися до казино. В офісі AX мені більше не було чого робити. Я сказав Чіклету, що повертаюся до готелю спати.
  
  
  Коли я приїхав, Ельза чекала на мене в номері. Спочатку вона вдавала, що сердиться на мене, але коли вона помітила, як я виглядаю змученим, її жартівлива дратівливість змінилася співчутливою турботою.
  
  
  «Бідний Дамплінк, – проворкувала вона, – ти виглядаєш жахливо. Що ти робиш?"
  
  
  "Це була ділова зустріч на всю ніч", - сказав я їй, знімаючи піджак і краватку. «А тепер мені потрібний добрий гарячий душ і довгий сон».
  
  
  "Звичайно, Дамплінк", - сказала вона. «Ти роздягаєшся. Я приготую тобі душ.
  
  
  Перш ніж я встиг заперечити, вона зникла у ванній і ввімкнула душ.
  
  
  До того часу, як я перевдягся в халат, ванна була сповнена пари. Ельза вийшла, рожевощока, штовхнула мене в душ і зачинила двері.
  
  
  Я витерла кожен дюйм своєї шкіри та волосся гарячою водою, а потім змила крижаним душем. Після цього я обв'язав навколо талії свіжий рушник і повернувся до спальні. Ельза стягнула покривало на ліжко і стояла поряд із нею.
  
  
  "Витягайся обличчям вниз", - наказала вона, поплескуючи по ліжку. Коли я завагався, вона трохи підштовхнула мене. Коли я розтягнувся на ліжку на животі, вона струсила рушник і сказала: "Розслабся, я роблю тобі масаж".
  
  
  Вона дістала маленьку пляшечку лосьйону, який принесла зі свого номера, із різким запахом лимона. Потім вона зняла халат, осідлала моє тіло і почала наносити лосьйон на мою спину та лопатки. Це був в'яжучий розчин, який спочатку викликав поколювання в шкірі, а потім надіслав глибоке заспокійливе тепло в мої м'язи.
  
  
  "Що це за штуку ти використовуєш?" - Запитала я, повертаючи голову і дивлячись на Ельзу, яка нахилилася наді мною.
  
  
  "Це старий домашній засіб Von Alden", - відповіла вона. "Гарантовано дає позитивні результати".
  
  
  Її ласкаючі руки пестили мою плоть, як цілющий бальзам, рухаючись вгору і вниз так само легко, як тепле солодке дихання, по всьому моєму тілу. Потім Ельза стала на коліна і наказала мені перевернутися.
  
  
  Я обернувся до неї обличчям і ліг між її розсунутими ногами. Вона почала змащувати передню частину мого тіла, її легкі рухи пальцями рухалися від моїх грудей до мого живота, до мого паху, з боків моїх ніг до моїх пальців ніг. Коли вона нахилилася до мене, її м'яке волосся торкнулося моєї оголеної плоті, і мої ніздрі наповнилися його ароматним ароматом. Протягом тривалого часу здавалося, що вона працювала з інтенсивною концентрацією, майже гіпнотичною, але незабаром я помітив, що її дихання було частішим, а її тіло стало вологим і тремтіло.
  
  
  Я підняв голову і глянув на неї. Її очі були широко розплющені, а її зуби
  
  
  
  
  
  
  були розсунуті так, що здався кінчик її рожевого язика. Я притис її рот до себе, котячи її під собою. Її вигнуті стегна напружилися. Ми зустрілися і мовчки приєдналися і водночас без слів досягли кульмінації.
  
  
  Я більше спав, ніж пильнував, коли наші тіла розійшлися. Вона підвелася біля ліжка, тримаючи в руках халат. Але коли вона нахилилася і поцілувала мене, я відчув, як моє тіло знову згадує, і було готове і жадало більшого. Вона тихенько засміялася побачивши мого збудження і прошепотіла: «Я забула сказати тобі, Дамплінк, що іноді ці ліки від фон Альдера також діє як афродизіак». Вона поцілувала мене. "Спи", - прошепотіла вона.
  
  
  Я спав двадцять чотири години і міг би спати довше, якби мене не розбудив телефонний дзвінок. Це дзвонив Хоук.
  
  
  "Сподіваюся, ви трохи відпочили", - сказав він. "Я в Парижі. Зустрінемось тут, в офісі, якнайшвидше. Боюся, ще погані новини. З таким же успіхом ти міг би дозволити жінці фон Альдеру піти з тобою, щоб ти міг за нею доглядати. Я забронюю для вас обох у готелі V George».
  
  
  Ельза зраділа, коли я сказав їй, що хочу, щоб вона поїхала зі мною до Парижа. Я подзвонив Чіклету, щоб подякувати йому і попрощатися, і менш ніж за годину ми з Ельзою поверталися до Ніцци, щоб сісти на літак.
  
  
  Тринадцять
  
  
  Коли ми приземлилися до Орлі, йшов дощ. Як тільки я розмістив Ельзу в готелі George V, де Хоук зарезервував для нас сусідні апартаменти, я взяв таксі до офісу Paris AX, що знаходився над кафе на площі Сен-Мішель. Офіси знаходилися на трьох верхніх поверхах будівлі та були звукоізольовані від шуму внизу. Хазяїном закладу був агент AX з кодового імені Бонапарт.
  
  
  Він зустрів мене біля дверей і повів до задніх сходів, що вели до офісів нагорі. Коли ми проходили через задимлену їдальню та бар, я був здивований, побачивши, що хоча було багато відвідувачів, було також близько тридцяти чи сорока співробітників поліції безпеки та агентів AX, яких я дізнався за попередніми зустрічами. Я знав, що має відбуватися щось важливе.
  
  
  Хоук зустрів мене на другому поверсі. Його обличчя було похмурим, і він ледве кивнув, коли провів мене в особистий кабінет, зачинив і зачинив двері.
  
  
  "Схоже, цій справі немає кінця", - сказав він, дістаючи з кишені конверт і передаючи його мені. Він стояв до мене спиною, дивлячись у вікно на темний дощ, що б'ється об шибки, поки я читав лист у конверті.
  
  
  Лист був надрукований на машинці:
  
  
  Китайську ядерну ракету, яка зникла 12 годин тому, буде повернуто в обмін на 2 мільйони доларів. ПРИ УГОДІ, ВСТАВТЕ ЗАГЛАШЕНЕ ОГОЛОШЕННЯ У ЛОНДОНІ ЧАС ДВА ДНЯ, ПРОЧИТАЙТЕ: «ОЛЕКСАНДР - УМОВИ ПРИНЯТИ - (ПІДПИСАНО) КУБЛАЙ ХАН». ПОДАЛЬШІ ІНСТРУКЦІЇ СЛІД.
  
  
  На конверті не було адреси. Хоук, який відвернувся від вікна, побачив, що я похмуро дивлюся на конверт, і пояснив: «Вчора вранці його засунули під двері китайського посольства».
  
  
  "Чи правда, що китайська ядерна ракета зникла?" Я запитав.
  
  
  - Дуже вірно, - з гіркотою відповів Хоук. «Це сталося за кілька годин після того, як ви повернули гроші від Satane Roc. Ви помітите, що запитана сума така сама, як сума, отримана від казино».
  
  
  "Ви маєте на увазі, що китайська ядерна ракета дійсно зникла?" Я був недовірливий.
  
  
  «Очевидно, – зауважив Хоук, – винахідливості нашого ворога немає межі. Невдовзі після вашого досвіду на острові китайці запускали ядерну ракету на секретний полігон, коли літак просто зник. Поки не прийшла ця записка, китайці думали, що літак розбився».
  
  
  "А як щодо екіпажу?" - спантеличено спитав я. «Вони, мабуть, добре пройшли перевірку, перш ніж їх обрали для такого завдання».
  
  
  «О, так, - погодився Хоук. «Але може бути важливим зауваження, що всього кілька тижнів тому пілот, який був одним із найдовіреніших і найлояльніших людей у китайських ВПС, виїхав з Китаю у відрядження до Албанії. За ним не спостерігали уважно, доки він був там, і, по суті, китайці не можуть пояснити його дії протягом кількох днів візиту. Вони досі перевіряють. Цілком ймовірно, що за цей час до нього дістався наш супротивник, який міг втрутитися в його мозок.
  
  
  Чи збираються китайці заплатити викуп? - Запитав я, повертаючи лист Хоуку.
  
  
  Він кивнув головою. «Ось чому ми зустрічаємося тут зараз. Ходімо нагору».
  
  
  На верхньому поверсі будівлі чекали четверо китайських джентльменів із похмурим і трохи підозрілим виглядом. Їхня присутність пояснювала сувору безпеку в будівлі. Один із чоловіків був перекладачем, і через нього Хоук познайомив мене з трьома іншими, чиї імена я дізнався як високопоставлені члени комуністичної партії Китаю. Кожен кинув на мене проникливий погляд, коли ми обмінялися рукостисканням. Потім усі троє швидко заговорили з перекладачем китайською.
  
  
  «Вони кажуть, – сказав мені перекладач, – що для них велика честь мати такого шановного представника, який допоміг їм у поверненні ядерної ракети. Ще кажуть, що
  
  
  
  
  
  
  Голова партії поговорив із вашим президентом і дав їм вказівку всіляко співпрацювати з вами».
  
  
  «Для мене теж велика честь, – сказав я перекладачеві. «Я намагатимусь бути гідним довіри Народної Республіки».
  
  
  Після цієї формальності я запитав: «Чи було ухвалено рішення про виплату двох мільйонів доларів?»
  
  
  Перекладач знову порадився зі своїми співвітчизниками, а потім вручив мені велику шкіряну сумку з вигравіруваними китайськими ієрогліфами та з замком. Перекладач відімкнув його і відкрив, виявивши всередині пакети з банкнотами.
  
  
  "Два мільйони доларів", - сказав він. «У завтрашньому випуску «Лондон Таймс» буде оголошення, написане відповідно до вказівок».
  
  
  «Добре, – сказав я. «Знову запри гроші. Я хочу, щоб він залишався у вашому розпорядженні, поки ми не отримаємо подальшу звістку.
  
  
  Після того, як перекладач переклав мої слова, троє чоловіків серйозно схилили голови, і ми знову обмінялися рукостисканням. Хок сказав мені, що вже вжито заходів, щоб китайські представники залишалися в житлових приміщеннях в офісі AX доти, доки не буде відповіді на оголошення London Times. Таким чином, сума викупу надійно зберігатиметься доти, доки не настане час виплати.
  
  
  Хоук повернувся зі мною на таксі до готелю. Були сутінки. Дощ та похмура погода ідеально підходили для нашого настрою.
  
  
  «Хто б не стояв за цим, – пробурмотів Хоук, – мабуть, подобається наше скрутне становище. Уявіть, що ви вкрали ядерну ракету та повернули її за викуп! »
  
  
  "Він вибрав для реклами кілька розумних назв", - зауважив я. «Олександр та Хубілай-хан».
  
  
  «Він божевільний, але дуже хитрий, – зауважив Хоук. «Чого б я не віддав, щоб отримати його». Він глянув на мене.
  
  
  Коли ми дісталися готелю, Хоук висадив мене і попрямував до американського посольства, де він зупинився в Парижі.
  
  
  Коли я дістався до свого номера, я був здивований, виявивши записку від Ельзи. У ньому говорилося, що її запросили на вечірку на Монмартрі і що вона збирається. Вона залишила мені адресу, щоб я міг приєднатися до неї, якщо захочу. Натомість я вирішив з'їсти пару охолоджених мартіні і добре пообідати у своїй кімнаті. Перед тим як лягти спати, я зателефонував на стійку реєстрації, щоб наступного ранку мені доставили екземпляр London Times.
  
  
  Ельза все ще не повернулася до того часу, коли я отримав свій екземпляр газети рано вранці наступного дня, і я не міг сказати, чи було щось значуще в її нічній відсутності. Тим не менш, оголошення було в «Таймс», і його формулювання було таким, як зазначено в записці про викуп. Читаючи її, я уявив, як задоволений «Олександр» теж її читає. Він міг бути в Парижі, або в Лондоні, або в Монте-Карло, або, якщо вже на те пішло, у Тибеті.
  
  
  Мені дуже хотілося потрапити до офісу AX, який, як я знав, буде першим місцем, де можна буде дізнатися, чи будуть отримані подальші інструкції. Я був одягнений і вийшов із номера, коли повернулася Ельза.
  
  
  Вона все ще була у вечірній сукні, з перекинутою через плечі норковою шубою. Вона виглядала сонною, але вона посміхнулася і поцілувала мене, дозволивши пальто впасти на підлогу. Потім вона повернулася до мене, щоб розстебнути блискавку на спині її сукні.
  
  
  «Я сумувала за тобою на вечірці, Дамплінку», - сказала вона. "Це було дуже весело. Багато французів. Вечірка все ще триває, якщо хочеш піти".
  
  
  "Ні, дякую", - сказав я. «У мене є деякі справи. Спи, я тобі пізніше зателефоную.
  
  
  «Бізнес, бізнес, бізнес», - сказала вона, поплескавши мене по обличчю. "Пам'ятай, вся робота і ніякі розваги роблять Тоні нудним хлопчиком". Вона вийшла з сукні і підійшла до дверей, що ведуть у свій номер, і виглядала дуже бажаною у прозорому ліфчику та колготках. Вона ненадовго зупинилася у дверях і поманила мене пальцем. Коли я похитав головою, вона надіслала мені повітряний поцілунок і зникла.
  
  
  14
  
  
  Як тільки я дістався кафе на площі Сен-Мішель і піднявся нагору в офіс AX, я відчув напругу і зневіру, що пронизували все це місце. Зовні світило сонце, і в повітрі відчувалася несправжня весна, але хоч би який радісний настрій створював погодний настрій, воно зникало за стінами будівлі.
  
  
  Хоук був там, виглядаючи виснаженим, ніж він виглядав напередодні ввечері, як і четверо китайців, а також кілька десятків агентів AX та охоронців. Всі ми приїхали надто рано, і наше нетерпіння зростало в міру того, як тягнувся довгий годинник. Тільки опівдні ми нарешті отримали повідомлення, на яке чекали. І, звичайно, манівцями.
  
  
  Нам зателефонували з паризького офісу Інтерполу та сказали, що вони отримали посилку від посланця для місцевого начальника. Відкривши пакет, він виявив запечатану коробку та машинописну записку, в якій говорилося, що коробку слід негайно доставити до посольства Китаю. Оскільки шеф Інтерполу був проінформований про кризу, він негайно зателефонував до Хоука, а потім поспішив до офісу AX. Тим часом агенти Інтерполу підібрали посильного, який був справжнім, і коли вони запитали його про людину, яка дала йому посилку для доставки, він дав опис, який міг би відповідати
  
  
  
  
  
  тисячу французів.
  
  
  У коробці була магнітофонна стрічка. Ми юрмилися довкола, поки Хоук вставляв стрічку в офісну машину. Поки котилася плівка, голос сказав: Це Олександр. Я одержав ваше повідомлення і тепер даю вам наступні інструкції. Пізно ввечері, тридцятого числа, корабель під білим прапором із зображеним на ньому червоним драконом з'явиться в Адріатичному морі і увійде до гавані в Спліті, Югославії. На палубі цього корабля перебуватиме китайська ядерна ракета. Один із ваших судів може підійти до нього з двома мільйонами доларів. Щойно гроші будуть передані людям на борту, ракету буде повернуто. Якщо буде зроблено спробу повернути ракету без сплати грошей, вона вибухне».
  
  
  Слова на плівці нічого не сказали нам про людину, яка їх вимовила, - чи, скоріше, про людей, оскільки всі інші пропозиції були вимовлені іншим голосом, і їхні акценти варіювалися від британського до німецького та бруклінського. Мозок, що стоїть за сюжетом, залишався невидимим.
  
  
  Після того, як плівка була розшифрована і зроблені копії, були зроблені поспішні телефонні дзвінки, щоб знайти літак, який доставить нас до Адріатичного узбережжя, і щоб на нас чекав великий і швидкий корабель недалеко від Спліту, Югославія. Навіть коли всі ці приготування було зроблено, Хоук був зайнятий плануванням часу, коли ракета буде знайдена.
  
  
  Трохи пізніше Яструб, китайські представники з викупом, кілька агентів AX і я поїхали в Орлі і полетіли літаком, щоб померти в Адріатиці. З урядом Югославії зв'язалися дипломатичними каналами, і, коли ми прибули, на нас чекав витончений і швидкий корабель.
  
  
  Коли ми підійшли до гавані і кинули якір біля берега в Спліті, з моря дмухав холодний, різкий вітер. Інших судів було видно. Поки ми ходили палубою, Хоук почав бурмотити: «Сподіваюся, це не прийом, Нік».
  
  
  Через кілька годин, коли день почав переходити в сутінки, я почав думати, що Хоук міг мати рацію. Але потім, несподівано, біля входу в гавань з'явився великий білий корабель з білим прапором, прикрашеним червоним драконом. Він кинув якір біля правого борту нашого судна, і людина в капітанській формі підійшла до поруччя, підняла мегафон і крикнула: «Гей, я передаю вам привіт від Олександра. Ти маєш гроші на смерть? »
  
  
  Хоук вручив мені такий самий мегафон. "Це ваше шоу", - сказав він.
  
  
  "У нас є гроші", - відповів я через мегафон. "Ми готові завершити угоду".
  
  
  - Можете піднятися на борт, - крикнув капітан.
  
  
  Пара членів екіпажу нашого корабля спустили невеликий моторний човен за борт. Двоє китайців, один із яких ніс сумку з грошима, і я переправився на інший корабель. Нам допомогли піднятися на палубу капітан та кілька людей із його команди. На носовій палубі був великий об'єкт, накритий прив'язаним брезентом. Мабуть, це була ракета, але я все ще насторожився. На палубі було ще кілька людей, але я впізнав лише одного бельгійця Трегора.
  
  
  Капітан був привітний і провів нас у велику каюту на головній палубі, де на нас чекало охолоджене шампанське.
  
  
  "У тебе є гроші?" він запитав.
  
  
  Я кивнув китайцеві, котрий передав сумку.
  
  
  «Ви не заперечуєте, щоб ми порахували, перш ніж передамо вам ракету, чи не так?» він запитав.
  
  
  "Ні", - відповів я.
  
  
  "Джентльмени, будь ласка, випийте шампанського, поки чекаєте", - запропонував капітан, виходячи з кімнати з грошима.
  
  
  Жоден із китайців не прийняв келих шампанського від стюарду, а я прийняв. Це було гарне марочне вино, добре охолоджене. Я випив дві склянки, поки китайці незграбно крутилися на стільцях. Коли капітан повернувся, він усміхався і хитав головою.
  
  
  "Дуже добре, джентльмени", - сказав він. «Начебто все гаразд. Якщо ви підете зі мною на палубу, ми можемо завершити наші справи».
  
  
  Я не дуже здивувався, коли ми знову опинилися вгорі і побачили, що члени екіпажу зняли брезент з об'єкта на палубі. Це була ядерна ракета, що вже вбудована в підйомник.
  
  
  Двоє китайців підозріло перевірили ракету, перш ніж переконалися, що все гаразд. Вони серйозно кивнули мені і я кивнув капітанові.
  
  
  Він здавався задоволеним, коли знову взяв мегафон і покликав югославське судно, що чекало, сказавши йому підійти ближче, щоб ракету можна було спустити на палубу. Двоє китайців і я залишилися на борту, поки команда працювала з витягом, піднімаючи гігантську ракету в повітря, а потім униз на палубу нашого корабля, де ми вже підготували люльку для її утримання. Я міг бачити полегшення на обличчі Хоука, коли він побачив ракету, що стояла на палубі і нарешті благополучна на борту.
  
  
  Обмінявшись короткими рукостисканнями з капітаном білого корабля, я повернувся на наше судно з китайцями.
  
  
  "Немає проблеми?" - одразу запитав мене Хоук.
  
  
  "Ні", - сказав я.
  
  
  "Але якщо я тебе знаю, - сказав Хоук, пильно дивлячись на мене, - щось тебе турбує".
  
  
  "Це було
  
  
  
  
  
  
  все дуже просто. "Я відповів. "Вони повинні знати, що, оскільки ми благополучно повернули ракету, ми не збираємося просто сидіти тут і дозволити їм спливти з двома мільйонами доларів".
  
  
  «Можливо, вони не вигадали план, який ми використовуватимемо», - сказав Хоук.
  
  
  "Сумніваюся."
  
  
  «Ну, принаймні вони піднімають якір, щоб піти», - зауважив Хоук, вказуючи на корабель, що повертає в гавані. «Я втілюю наш план у життя». У руці він тримав радіопередавач, і він почав швидко говорити в нього, попереджаючи всі судна, що чекали прямо біля гавані - італійські судна, грецькі кораблі, югославські, навіть деякі російські крейсери - всі ті, які були відправлені в затримати нашого ворога.
  
  
  Коли білий корабель плив до входу в гавань, ми почали слідувати за ним на певній відстані. Перед виходом у відкрите море з'явилася наша корабельна армада. Вони ще були далеко, і Хоук ще не наказав їм наблизитися. Білий корабель раптово зупинився у центрі входу до гавані. Хоук знову почав говорити передавач, але я зупинив його.
  
  
  "Почекай хвилинку", - запропонував я.
  
  
  "Чому? Що це таке?"
  
  
  Я похитав головою. Я не знала, як йому відповісти, але відчувала, що щось не таке. Минуло кілька хвилин, а нічого не сталося. Ми з Хоуком націлили бінокль на палубу корабля – там було порожньо. Хоук все ще тримав у руці радіопередавач, і його нетерпіння зростало. Я почав сумніватися у своїй інтуїції і збирався сказати йому, щоб він наказав закритися, коли це сталося.
  
  
  Раптом ми побачили яскравий спалах помаранчевого полум'я, що походить від білого корабля. Пролунав оглушливий вибух. Гладке біле судно розлетілося на частини у море. Він буквально за секунду розпався на кілька дощок. Вибух був настільки несподіваним і таким шокуючим, що майже всі ми на короткий час застигли в нерухомості.
  
  
  Однак Хоук швидко оговтався і вступив у бій, вигукуючи по радіопередавачу наказ усім кораблям, що чекають, прибути і спробувати підібрати можливих тих, хто вижив. У той же час, наш катер стрімко наближався до того місця, де затонув корабель. Але коли ми та інші кораблі підійшли до цього району, тих, що вижили не було. Насправді нічого не залишилося, окрім кількох обвуглених дощок та масляних смуг. І все-таки пошуки тривали глибоко вночі, вода висвітлювалася гігантськими прожекторами з палуб усіх суден. Ми нічого не знайшли.
  
  
  "Для мене це загадка", - повільно сказав Хоук, коли пошуки нарешті припинилися, а інші кораблі чекали подальших вказівок від нього. "Навіщо їм витрачати стільки зусиль, щоб зібрати два мільйони доларів, а потім підірвати себе - і гроші?"
  
  
  «От і все», - раптом сказав я, коли у мене виникла ідея. "Вони не підірвали гроші!"
  
  
  "Не підірвали гроші?" - Запитав відповіді Хоук. "Тоді де це?"
  
  
  «Не знаю, – сказав я. «Але він не затонув разом із кораблем. Якось їм вдалося зняти його до вибуху».
  
  
  "Як як?" - нетерпляче спитав Хоук. «Ми тримали його під постійним наглядом із того моменту, як вперше побачили його. Як це можна видалити? »
  
  
  "Поки не знаю", - зізнався я. Але вони зробили це. Вони завжди планували це зробити таким чином. Вони вважали, що після повернення ракети ми матимемо для них пастка, але це мало значення. Головне – гроші. Решта, корабель та команду, мали бути принесені в жертву».
  
  
  "Але це божевілля", - заперечив Хоук.
  
  
  "Звичайно, - сказав я йому, - як і все інше".
  
  
  «Так, - погодився Хоук, повільно кажучи, - можливо, ти маєш рацію. Але як їм вдалося вивести гроші? »
  
  
  «Я ще не знаю, – знову відповів я, – але я, швидше за все, дізнаюся. Відповідь має бути десь тут, на узбережжі Адріатичного моря. Я хочу, щоб ми обшукали його дюйм за дюймом, поки не знайдемо докази того, що був вижив або залишилися живими, яким зійшло з рук гроші».
  
  
  Хоук все ще сумнівався в моїй думці, але він погодився попросити кораблі, що стоять поруч, допомогти мені в пошуках доказів. Усі вони пропонували допомогу. Хоук залишив мене у Спліті, тому що йому довелося повернутися, щоб померти у Сполучених Штатах, щоб доповісти особисто президентові.
  
  
  Нам знадобилося ще два дні та ночі на пошуки узбережжя Адріатичного моря, перш ніж ми знайшли докази, які, я був певен, десь там є. Я був повідомлений, коли грецький крейсер знайшов його і кинувся до цього місця - пустельної ділянки безплідної землі на північ від Спліту.
  
  
  Там, викинута на берег і частково затоплена в море, був кинутий невеликий одномісний підводний човен. Але я отримав відповідь про те, як з корабля було знято два мільйони доларів. Ймовірно, невдовзі після того, як ми взяли гроші на борт в обмін на ракету, їх передали підводнику, і одномісний катер був викинутий з трюму корабля.
  
  
  Крихітному підводному човну було легко вислизнути з гавані, прокласти шлях уздовж узбережжя і приземлитися. Пізніше, можливо, тієї ж ночі, або навіть одного з наступних днів або
  
  
  
  
  
  
  цю людину, ймовірно, підібрав літак чи інше судно, і вона зникла з 2 000 000 доларів. Як тільки мені вдалося домовитися з судновим радіо, я зателефонував до Хоука, який на той час повернувся до Нью-Йорка. Я розповів йому те, що ми виявили у вигляді коду. Він сприйняв цю новину веселіше, ніж я очікував, і наказав мені повернутися до Парижа і зателефонувати йому з офісу AX, тому що в нього можуть бути для мене новини про нові розробки.
  
  
  Пізніше того ж дня в Парижі я заїхав до готелю, щоб поговорити з Ельзою, перш ніж піти в офіс AX.
  
  
  Вона схопила мене, перш ніж я увійшов у двері, покрила моє обличчя поцілунками і занепокоєно сказала: «Я не знала, що з тобою сталося, Дамплінку. Я був готовий заявити про вас у поліцію як про зниклого безвісти».
  
  
  "Знову бізнес", - сказав я. «Вибачте, я не зміг залишити повідомлення. І мені треба ще раз вийти. Але цього разу я скоро повернуся, і, можливо, ми зможемо провести час разом».
  
  
  В офісі AX Бонапарт зв'язав мене з Хоуком із зашифрованого дроту.
  
  
  «У нас є нова зачіпка, – сказав Хоук. «Це може бути найкращим із тих, що у нас були досі. Наші дослідники, які постійно перевіряли учасників цієї справи, зрештою виявили певний зв'язок між деякими з них. Ви пам'ятаєте, я згадував раніше, що деякі люди мали проблеми з вагою. Що ж, тепер ми виявили, що принаймні четверо із них були пацієнтами в одному спа-салоні для зниження ваги у Швейцарії».
  
  
  «Це має бути більше, ніж збіг, – міркував я.
  
  
  "Ми теж так думаємо", - сказав Хоук. «Місце неподалік Берна, в горах. Він називається Rejuvenation Health Spa і керується лікарем Фредеріком Бошем. Що ви думаєте?"
  
  
  "Думаю, мені краще полетіти до Швейцарії, - сказав я, - і озирнутися".
  
  
  "Так, я згоден", - сказав Хоук. Що ти скажеш цій жінці з фон Альдера, Ельза?
  
  
  «Я скажу їй, що у мене бізнес у Берні, і запропоную їй повернутися до Штатів».
  
  
  «Так, ну, - сказав Хоук, - у мене є інші чоловіки, які стежать за рештою фону Алдерсами. Якщо вона повернеться, я теж нацькую на неї чоловіка. Я зв'яжуся з вами, коли ви приїдете до Швейцарії.
  
  
  Коли я повернувся в готель і постукав у двері Ельзи, я виявив, що її перукар робить їй зачіску.
  
  
  "Мені не подобається, що ти бачиш мене, поки я намагаюся стати красивою", - сказала вона, насупившись з-під фена.
  
  
  "Мені довелося поговорити з тобою", - сказав я їй. «Мені треба сьогодні виїхати до Берна. Мені зателефонували з офісу, і мені потрібно розібратись у якійсь справі.
  
  
  "Берн!" - радісно вигукнула вона. - Але, Дамплінку, це чудово. Я піду з тобою. За межами Берна є чудовий спа-салон, куди ми з Урсі часто ходимо. Ми полетимо туди літаком, і я можу розслабитися в спа, поки ви займаєтеся своїми справами».
  
  
  "Як називається, - запитав я, - цей курорт?"
  
  
  «Це називається оздоровчий оздоровчий спа», - відповіла вона, як я і припускав. І знову був ще один зв'язок між фон Альдерсом та цією справою. Я не бачив причин, через які Ельза не мала б супроводжувати мене в Берн, оскільки це могло б зміцнити зв'язок, тому я погодився.
  
  
  Після того, як я знову зателефонував Хоуку зі свого номера і сказав йому, що Ельза їде зі мною до Берна, ми виписалися з Джорджа V. Офіс Paris AX на рейс до Швейцарії.
  
  
  П'ятнадцять
  
  
  Коли ми приземлилися у Берні, погода була холодною та ясною. Ельза знала невелику шале на околиці міста, тому ми зняли там суміжні номери.
  
  
  "Ми завжди зупиняємося в цьому місці", - пояснила мені Ельза після того, як ми заселилися у свої апартаменти. "Добре мати таке місце, коли в спа стає занадто тісно".
  
  
  Мені сподобалося наше житло. Це було чисте, тихе, веселе місце, у кожній кімнаті горів теплий вогонь. Літній сивий господар з яблучно-щоками та його дружина користувалися відмінною репутацією. З вікна моєї кімнати Ельза вказала на оздоровчий спа-центр, що знаходився на вершині гори на певній відстані. Після того, як вона пішла від мене до своєї кімнати, я вивчив спа в бінокль.
  
  
  Це був величезний комплекс з багатоповерховою головною будівлею, оточеною кількома меншими будинками. Всі вони були сліпучо-білого кольору, які переходили в снігові піки, що виступали з усіх боків навколо них. Я міг бачити звивисту односмугову дорогу, що вела до цього місця, і канатну дорогу, що була підвішена на двох тролейбусних лініях над головою. З такої відстані неможливо було розглянути багато деталей. Мені було цікаво, як я можу підійти - таємно, чи як гостя, чи, можливо, через Ельзу. Але поки що я чекатиму свого часу і постараюся розібратися в місцевості. Крім того, якби фон Альдери якимось чином були причетні до змови, Ельза рано чи пізно подбала б про те, щоб мене туди заманили.
  
  
  Тим часом, можливо, було б непогано зв'язатися з місцевим агентом AX. Я ніколи з ним не зустрічався, але Хоук назвав мені його ім'я та де його знайти. Я постукав
  
  
  
  
  
  у двері, які з'єднували мою кімнату з кімнатою Ельзи і казали їй, що я йду ненадовго. Поки мене не було, вона робила собі косметичні процедури і чекала на мене, коли я повернуся.
  
  
  Ганс Верблен, місцевий представник AX, зустрів мене біля дверей скромного ательє, що носив його ім'я, на одному з провулків Берна. Верблен на мене чекав. Він сказав, що Хоук вже розповів йому подробиці мого завдання у телефонному дзвінку зі Штатів. Він був у моєму розпорядженні.
  
  
  "Чим я можу допомогти?" - спитав товстий темноволосий чоловік.
  
  
  «Здебільшого, – сказав я йому, – я хотів би мати якомога більше інформації про спа-салон Rejuvenation Health Spa». Чи були там колись проблеми? Хто ним керує? Така інформація. "
  
  
  Верблен кивнув, замкнув двері у своє ательє і повів мене до підвалу. Це було просторе звукоізольоване приміщення з картотечними шафами вздовж стін. Всюди були фотоапарати, магнітофони, телетайпи, всіляка зброя.
  
  
  "Тут я роблю свою справжню роботу", - пояснив Верблен, махнувши рукою.
  
  
  "Це справжня підстава", - зауважив я.
  
  
  Верблен підійшов до однієї з шаф. «Боюсь, у мене немає великого досьє по спа. До телефонного дзвінка Хоука я не мав особливих запитів на збір розвідданих. Те, що я маю, суворо рутинне, не більше, ніж у мене в будь-якому іншому закладі міста. Наскільки я знаю, там не було жодних проблем. Вони мають постійний потік гостей з усього світу, більшість з яких заможні. Я завжди намагаюся сфотографувати якнайбільше прильотів та від'їздів на камеру з телескопічним об'єктивом. Але, звичайно, я впевнена, що багато пропустила.
  
  
  Він кинув фотографії на стіл, і я був здивований, побачивши, що там були тисячі знімків.
  
  
  «Ти безперечно заслужив свій зміст, Верблен», - сказав я, хитаючи головою на підтвердження його ретельності. Я перегорнув кілька фотографій і помітив усіх чотирьох фон Альдерсів на знімках, зроблених у різний час.
  
  
  «Як ви думаєте, вони вам чимось допоможуть?» - Запитав Верблен.
  
  
  «Боюсь, що зараз немає, – сказав я йому. «Вони можуть стати в нагоді пізніше. Що мене зараз цікавить, так це все, що ви можете показати мені або розповісти про внутрішню частину спа. А щодо Фредеріка Боша, лікаря, який цим управляє».
  
  
  «Тут нічого показати чи розповісти, – відповів Верблен. Я бачив, що він розчарувався у собі. «Ви розумієте, що курорт – це дуже ексклюзивне місце. Оскільки тут багато заможних гостей, безпека тут строга. Сам я всередині ніколи не був, тому фотографій інтер'єру я не маю. Якби був особливий запит від AX, я б, звісно, знайшов вихід».
  
  
  "Так, я розумію, але як щодо лікаря?"
  
  
  "Ви знову будете розчаровані відповіддю", - сказав Верблен. «У мене немає фотографій доктора Босха, тому що він рідко, якщо взагалі колись, виходить на вулицю. Я чув, що він є європеєць. Він приїхав сюди багато років тому та відкрив спа. Спочатку це було дуже скромне місце, але завжди вдавалося. За минулі роки його часто перебудовували, щоб він став великою спорудою, якою вона є сьогодні. Я не маю досьє на лікаря, бо в нього ніколи не було проблем ні зі швейцарською владою, ні з якими-небудь іншими офіційними особами, наскільки свідчать файли Інтерполу. Я вжив запобіжні заходи і перевірив.
  
  
  "Не виключено, що спробуєш непомітно прослизнути в спа", - сказав я Верблену. «Якщо я все ж таки вирішу спробувати, я можу звернутися до вас за допомогою».
  
  
  Верблен трохи нахилив голову. «Я готовий зробити все, що можу допомогти. Мені лише шкода, що я не зміг надати вам додаткову інформацію».
  
  
  "Можливо, ти допоміг мені більше, ніж думаєш", - сказав я з його здивуванням. «Я, наприклад, дізнався від вас, що лікар Босх рідко з'являється на публіці. Це може бути неважливо, але, з іншого боку, це мене трохи насторожує. Через підозри я буду обережнішим».
  
  
  Верблен повів мене назад нагору, і я залишив його біля дверей магазину і пішов назад у шалі. Повітря було свіжим і бадьорим. Був вечір, і більшість магазинів на вулиці були закриті та замкнені. Мені подобалася прогулянка, і я був стурбований тим, щоб дивитися в маленькі вітрини магазинів на вулиці, тому я не чув машини, коли вона їхала поряд зі мною. Перший натяк на небезпеку з'явився тільки тоді, коли я побачив відображення у скляному вікні одного з магазинів темної машини на узбіччі поряд зі мною та п'ятьох чоловіків, які вискочили з відчинених дверей і тепер кинулися до мене. .
  
  
  Я різко повернувся, моя рука потяглася до Вільгельміни в наплічній кобурі, але всі п'ятеро опинилися на мені, перш ніж я зміг витягнути "люгер". Вони накинулися на мене з усіх боків, їхні кулаки врізалися в моє тіло короткими дикими ударами. Я чинив лише символічний опір - достатньо, як я сподівався, щоб обдурити їх, - додав, що моє тіло обм'якло, голова гойдається з боку в бік, а очі заплющуються в удаваному несвідомому стані.
  
  
  «Добре, – сказав один із чоловіків, – його немає. Сідайте його в машину. Швидко!
  
  
  Два
  
  
  
  
  
  
  Чоловіки взяли мене за плечі, ще двоє схопили за ноги. Вони почали тягти мене тротуаром. Я дозволив їм підвести мене приблизно на півдорозі до машини, коли раптом штовхнув обома ногами, схопивши одного з чоловіків, які несли мене, за ноги, а потім іншого прямо в обличчя. Обидва закричали і відсахнулися, схопившись за обличчя. У той же час я кинувся вгору і, коли мої ноги звільнилися, я вирвався з рук двох чоловіків, які тримали мене за плечі. Несподіваність моїх рухів застала їх усіх зненацька. Я повернувся до нього.
  
  
  П'ятий чоловік, який випередив нас до машини, стояв навколішки біля одного з відкритих дверей з пістолетом у руці. Він вистрілив, і куля відколола шматок тротуару приблизно за дюйм від мене. На той час Вільгельміна вже була в моїй руці. Ця людина мала можливість зробити ще один постріл, перш ніж я закріпив дуло свого люгера і всадив йому кулю в живіт. Він упав у машину спиною, звісивши ноги надвір.
  
  
  Решта четверо чоловіків кинулися на різні позиції вулицею. Один пірнув у дверний проріз будівлі, двоє інших завернули у провулок, а четвертий кинувся за припарковану машину. Я все ще шукав, де сховатися. Четверо одночасно відкрили мені вогонь. Я вистрілив у відповідь, потім став на коліна і прицілився в незахищені ноги людини за машиною. Я двічі натиснув на спусковий гачок Вільгельміни, і чоловік закричав і кинувся вперед, обидві ноги вилетіли з-під нього.
  
  
  По обидва боки в мене йшли й інші постріли. Мені було цікаво, що миролюбні швейцарські громадяни думають про всі перестрілки в їхньому тихому містечку. Бандити притиснули мене між власною машиною та входом до магазину, де я стояв, коли їхня машина підійшла. Я знав, що мені треба сховатися з вулиці, перш ніж вони кинуться на мене. Але я не міг бігти за машиною, тому що вони могли чітко пристрелити мене, а двері магазину позаду мене були зачинені і замкнені.
  
  
  Потім я побачив трьох бойовиків, які йшли за мною, і мені довелося рушити з місця. Я зробив пару пострілів, щоб ненадовго їх стримати. Можна було зробити лише одне. Опустивши голову і обхопивши її руками, щоб захистити обличчя, я побіг тротуаром і пірнув у скляне вікно магазину позаду мене. Скло розкололося на величезні уламки і впало на вулицю зовні, але я був усередині та поза безпосередньою небезпекою.
  
  
  Магазин являв собою невеликий магазин іграшок з іграми та ляльками. Видно було покинуто. Я пробіг через нього і знайшов задні двері, які відчинилися. Я втік у провулок. Я пірнув за край будівлі настільки, щоб побачити людей, які намагалися влаштувати мені засідку, що поспішають до своєї припаркованої машини. Троє з них затягли двох інших у машину і помчали. На той час я почув наближення клаксонів. Поліція була в дорозі. Я попрямував у свій готель і пройшов по закутках, поки не вибрався із зони.
  
  
  Коли я зайшов у шалі, на мене ніхто не звернув уваги. Я все ще міг чути виття поліцейських машин вдалині, і звук продовжувався ще довго.
  
  
  Як тільки я зайшов до своєї кімнати, я схопив бінокль і підійшов до вікна. Я націлив бінокль на дорогу, що веде вгору по горі до спа, і легко знайшов темну машину. Я був упевнений, що люди прийшли з того місця і те, що я побачив, підтвердило цей факт.
  
  
  Ну, подумав я, добре, я хотів піти до спа, але не так.
  
  
  Цей інцидент довів, що хтось знав, що я цікавлюся спа і чи хотів забрати мене туди силою, чи переконатися, що я не потрапив туди живим. Як живі чоловіки – очевидно, з курорту – дізналися, що я в Берні? Через Ельзу? Можливо. Але я також розмовляв із Вербленом, швейцарським агентом AX. Чи міг він бути цим? Як я надто добре знав із минулого досвіду, все можливо.
  
  
  Шістнадцять
  
  
  «Дамплінк», - привітала мене Ельза, проходячи через двері своєї кімнати через деякий час. "Я не чув, як ти повернувся".
  
  
  Я перевдягся. Наскільки вона могла судити, я виглядав зношеним не гірше.
  
  
  «Я зайшов лише кілька хвилин тому».
  
  
  "У мене для тебе найчудовіший сюрприз, Дамплінк", - засміялася вона, повертаючись. На ній було рожеве негліже з воланами. Вона трохи повернулася навшпиньки, вказала на відчинені двері своєї кімнати і покликала.
  
  
  У двері ввійшли дві інші сестри Фон Альдер, а за ними – їхня мати Урсі. Обидві сестри були одягнені в рожеві пеньюари, такі, як у Ельзи - чи це була Ельза? – носив. На Урсі було стьобане домашнє пальто. Дивитись на трьох сестер, що стояли пліч-о-пліч, було все одно, що дивитися в три дзеркала, що відображають один і той же образ.
  
  
  Одна з дівчаток засміялася і сказала: Ти був неслухняним хлопчиком, що втік з Ельзою. Ви справді думали, що зможете так легко втекти від решти нас? Тепер ти заплатиш за це, бо ми не скажемо тобі, хто з нас є».
  
  
  «Оскільки ви всі однаково гарні та чарівні, – відповів я, – це
  
  
  
  
  
  не має значення. Моє задоволення збільшилося втричі”.
  
  
  Все це було добродушно і, звичайно, з тих речей, які любили б фон Алдерс робити. Але я не міг не поставити питання, чи це був лише жарт, який привів їх сюди, в Берн, або це було тому, що я був так близько до спа, і вони або хотіли знайти спосіб утримати мене подалі, або спосіб отримати мені на місце. Час покаже.
  
  
  Фон Альдери вирішили, що я маю запросити їх на обід у їдальню шале, яке, як вони мені сказали, славилося своєю чудовою кухнею. Я погодився, і чотири жінки зникли за дверима, замкнувши її за собою. Я чув їхній сміх. Це тому, що вони обдурили мене?
  
  
  Пізніше, коли ми п'ятеро спустилися до їдальні, я виявив, наскільки популярним було це шале. Їдальня була переповнена гостями та місцевими жителями. Звичайно, невдовзі фон Альдери були оточені знайомими людьми, що майже завжди траплялося, коли вони з'являлися на публіці. Наш стіл із п'яти чоловік швидко перетворився на стіл із дюжини або більше. Мене познайомили з кожним із новоприбулих, більшість із яких були членами іноземних посольств тощо. Фон Альдери не спілкувалися із простим народом.
  
  
  Приблизно в середині вечері в балаканини та сміху раптово раптово перервалася балаканина та сміх, і всі чоловічі голови в кімнаті, включаючи мою, повернулися, щоб подивитися на прекрасну дівчину, яка увійшла і сіла одна за столиком біля вікна. Це була яскрава, гнучка руда сукня з глибоким вирізом, що облягала її чудово складене тіло, ніби воно було намальоване пензлем.
  
  
  Один із чоловіків за нашим столом обережно свиснув. "Хто вона така?"
  
  
  Одна з трійнят пирхнула і сказала: «О, вона просто робітниця санаторію. Я бачив її всюди, коли ми там були.
  
  
  Жінки фон Альдер були надто досвідчені, щоб дозволити чоловічій увазі надовго відволікатися від них, і незабаром я помітив, що чоловіки, що зібралися навколо нашого столу, ігнорували руду, за винятком випадкових поглядів у її бік. Проте я часто заглядав. Я думав, що до неї приєднається ескорт, але вона продовжувала їсти одна.
  
  
  Коли ми закінчили вечерю, один із чоловіків, які сиділи за нашим столом, запросив усіх на велике свято, яке того вечора влаштували в одному з посольств. Фон Альдери були щасливі та прийняті, як і решта за столом. Я вибачився, сказавши, що мені треба надолужити втрачене і що я залишуся в шалі. Насправді я хотів ще трохи подумати про спа, і я навіть розглядав можливість спробувати підкрастися туди. Звичайно, мені було б легше працювати з фон Альдерсом, який інакше був би зайнятий. Трійнята та їхня мати дуже хотіли піти на вечірку, тому ми побажали добраніч.
  
  
  Я замовив ще коньяк. Коли офіціант приніс лікер, він простяг мені записку і вказав на руду, яка все ще сиділа одна. Я був здивований. Збентежено, викликане відходом інших гостей за нашим столом, я зовсім забув про дівчину, яка раніше привернула мою увагу.
  
  
  Я відкрив записку і прочитав: «Будь ласка, НЕ ПРИЄДНУЙТЕСЯ до мене? ТЕРМІНОВО ГОВОРИТИ З ВАМИ. Я поцікавився, чому було підкреслено слово ТЕРМІНОВО. Я озирнувся і побачив, що дівчина серйозно дивиться на мене і кивнув.
  
  
  "Г-н. Доуз, - сказала дівчина м'яким хрипким голосом, простягаючи мені тонку, струнку руку, - я Сюзанна Хенлі. У неї був важкий акцент - вони називають його середньоатлантичним, але я вловив дуже сильний британський тон. Вона помовчала, поки офіціант не пішов, а я не сіла, а потім додала півтони: "Будь ласка, зрозумійте правильно, я не звик брати чоловіків. Але є важливе питання, яке я повинен обговорити з вами. Вона допитливо оглянула їдальню, а потім знову подивилася на мене." Ми не можемо тут це обговорювати. Я не знаю, хто може дивитися. Чи є місце, де ми можемо поговорити наодинці?"
  
  
  "Ну, там моя кімната нагорі", - запропонував я. "Це має бути досить приватним, якщо тебе це не турбує".
  
  
  «Я впевнена, що ви джентльмен, містере Доусе, - відповіла вона. «Так, у твоїй кімнаті все буде гаразд. Іди нагору, і за кілька хвилин я піду за тобою.
  
  
  Я назвав їй номер своєї кімнати і підвівся, щоб піти. Коли офіціант знову підійшов до столу, щоб відсунути мій стілець, вона простягла мені руку і сказала: "Так приємно бачити вас знову, і я подзвоню вам, якщо я колись буду в Штатах".
  
  
  Я піднявся нагору до своєї кімнати, гадаючи, що це означатиме цей останній поворот подій. Минуло хвилин десять чи п'ятнадцять, перш ніж у мої двері постукали. Я відкрив його, і Сюзанна Хенлі швидко увійшла всередину. Я зачинив і замкнув двері. Перші кілька хвилин вона здавалася нервовою і незручною. Вона неспокійно блукала по кімнаті, визирнула у вікно і побачила спа, де мерехтіли вогні вночі.
  
  
  "О, ось де я працюю", - вигукнула вона. Вона помітила бінокль на підвіконні, підняла його та сфокусувалася на комплексі будівель. "Звідси дуже гарний вид на спа", - сказала вона, опустивши бінокль і знову повернувшись до мене.
  
  
  "Міс Хенлі, що це за розмова
  
  
  
  
  
  про що? І будь ласка, присядь.
  
  
  Вона сіла в крісло навпроти мене і трохи подумала, перш ніж почати. «Я не знаю, що все це означає, містере Доусе, але до мене доходили чутки про вас у спа-салоні. І я хвилювався. Я дійсно не знаю вас, і я не знаю, що вас цікавить у цьому місці, але ... ну, я просто не відчував себе добре щодо цього. Я думав, що скажу тобі, от і все. Вона зупинилася і безпорадно похитала головою.
  
  
  Я сказав якомога м'якше: "Ви розумієте, міс Хенлі, я дійсно не розумію, що ви намагаєтеся мені сказати".
  
  
  Вона глибоко зітхнула і нарешті відкинулася на спинку стільця. «Мені слід було пояснити, – сказала вона, – що я працюю в спа вже кілька років. Я там дієтолог. Але якийсь час мені не подобалася атмосфера. Це здається… ну… зловісним.
  
  
  "Що означає зловісний?" – наполягав я.
  
  
  «Я справді не знаю, – сказала вона. «Просто тут багато шепоту та таємності. І я чую, як люди приходять і йдуть глибокої ночі. Всюди охоронці, але гості цього не знають. Гості гадають, що вони просто співробітники. Але вони дуже круті на вигляд чоловіка. Вдень і вночі я чую шепіт, і я згадав твоє ім'я, Доусе. Я здогадався, що виникла проблема, коли сьогодні вдень п'ятеро охоронців повернулися до спа на машині. Я випадково їх бачив. Постраждала пара. І я знову чув, як згадали ваше ім'я. Я зателефонував, поки не знайшов тебе тут. Ось чому я прийшла на вечерю. Я запитав офіціанта, хто такий містер Доус, і він вказав на вас. Я просто хотів попередити тебе, щоб ти тримався подалі».
  
  
  Коли я розпитував її далі, її відповіді здавались досить простими, але я не дізнався нічого, що пов'язано з цією справою, хоч ми говорили досить довго. Вона могла бути на рівні, або вона могла бути приманкою, надісланою, щоб спробувати відмовити мене від стеження.
  
  
  Було вже досить пізно, коли ми закінчили розмову, і вона раптом глянула на годинник і ойкнула: «О, у мене зараз справжня проблема. Вже за північ. Комендантська година для співробітників давно минула. Я не можу повернутися туди сьогодні ввечері. Вони вимагатимуть детального пояснення того, де я був. Мені треба буде знайти місце, де зупинитися, та повернутися вранці».
  
  
  Вона була на ногах, дуже схвильована, і попрямувала до дверей. Вона зупинилася на півдорозі і здригнулася. «Якщо хтось із спа-салону побачить мене на вулиці, вони підберуть мене і допитають».
  
  
  "Це місце схоже на в'язницю".
  
  
  Вона кивнула головою. Так, точно. Це те, що я намагався тобі сказати.
  
  
  Вона відчинила двері і почала йти. Я схопив її за руку, відтягнув назад, зачинив і знову замкнув двері.
  
  
  «Якщо це так небезпечно для тебе, – сказав я, – можливо, тобі варто переночувати тут. Ти будеш у безпеці.
  
  
  Вона довго дивилася на мене задумливо, мабуть, обмірковуючи всі наслідки мого запрошення. У мене дійсно не було жодних прихованих мотивів, щоб зробити цю пропозицію, за винятком того, що я хотів допомогти. Але якщо виникне ще щось…
  
  
  «Ви впевнені, що вам це не завдасть незручностей?» — спитала вона.
  
  
  Я знизав плечима. Там були два односпальні ліжка, як вона могла ясно бачити. «Ти можеш узяти одне ліжко, – сказав я, – а я просто розтягнуся на друге до ранку. Ви будете в повній безпеці. Я мав на увазі так, як вона хотіла.
  
  
  "Добре", - повільно сказала вона, киваючи головою.
  
  
  Вона пішла у ванну кімнату. Я перевірив замки на дверях і вимкнув світло у кімнаті. Потім я зняв взуття і ліг на одне з ліжок. У кімнаті все ще було ясно через відображення місяця на снігу ззовні. Вона повернулася за кілька хвилин, на ній була тільки сліп. Коли вона перейшла з ванної до ліжка, її тіло було окреслене у світлі з вікна, і я міг бачити, що під нею нічого більше немає.
  
  
  Вона лягла в ліжко і накинула на себе ковдру. «На добраніч, містере Доусе. І дякую вам."
  
  
  «На добраніч», - сказав я. "Іти спати зараз."
  
  
  Зізнаюся, на короткий час думка про це прекрасне тіло, що лежить так близько, відволікала мене від сну. Але вона не пропонувала запрошення. Незабаром я заснув. Не думаю, що я спав дуже довго, коли мене розбудили м'які крики з її ліжка.
  
  
  Я сів і нахилився до ліжка. «Сюзанно? Міс Хенлі? Ти в порядку?"
  
  
  Вона продовжувала тихо плакати, і я подумав, що, можливо, їй наснився жах. Я підійшов до неї, сів на край ліжка і трохи потрусив її за плечі.
  
  
  "Все в порядку", - прошепотіла я. "Прокидайся! Все гаразд. Тобі тільки поганий сон сниться.
  
  
  Її руки раптово піднялися, обвили мою шию і терміново притягли до себе. Її очі все ще були заплющені, вона почала гарячково покривати моє обличчя поцілунками. "Тримай мене. Тримай мене! Люби мене!"
  
  
  Як і раніше було важко сказати, спить вона чи спить, але її рука перемістилася до мого тіла, пораючись з моїми штанами, в той час як вона продовжувала цілувати мене. Я швидко скинув одяг і ліг разом із ним у ліжко.
  
  
  "Сюзанно, - знову запитав я, - ти не спиш?"
  
  
  "Люби мене, будь ласка", - повторила вона. Я їй зобов'язав.
  
  
  Вона відповіла, ніби вона підготувалася до акту кохання.
  
  
  
  
  
  
  все своє життя, але ніколи раніше не мала змоги практикувати це. Її голод був величезний, і вона змушувала її відчувати одне еротичне збудження за іншим, поки ми обидва не були виснажені оргазмами, що повторюються. Ніколи раніше я не знав жінки, яка б так повно відгукувалася всіма почуттями, кожним нервом своєї істоти. Знову і знову, її тіло шалено металося на ліжку, вона повертала голову, щоб заглушити свої крики, щоб вони не луною розносилися по всьому шалі.
  
  
  Потім, коли ми лежали близько, вона нарешті розплющила очі і посміхнулася мені. «Спочатку, - м'яко сказала вона, - я думала, що це лише сон. Але це був не сон, і це було набагато краще».
  
  
  "Так", - погодився я. "Це було."
  
  
  Коли я почав відкочуватися від неї, я відчув, як її рука торкнулася внутрішньої сторони мого лівого стегна. На її пальці була каблучка, і я відчув, як вона злегка дряпає мою плоть. Я майже не відчув подряпини, але майже відразу по всьому моєму тілу поширилося тепле заспокійливе відчуття. Моєю першою думкою було, що це лише наслідок наших тривалих занять любов'ю. Правда вразила мене через мить, коли це почуття змінилося на сильну задуху. Це сталося знову – мене накачали наркотиками. Сюзанна Хенлі ввела в моє тіло якусь речовину зі свого кільця.
  
  
  Цього разу я знав, що це сильнодіючі ліки, перед якими я не зможу встояти. Швидко згустилася темрява. Мій мозок стрімко біг у чорну порожнечу.
  
  
  Сімнадцять
  
  
  Мій зір був затуманений сліпучим білим світлом, що падав мені в очі. Мабуть, я довгий час був непритомний. Я думав, що мене паралізувало. Я не могла рухати руками чи ногами. Поступово, коли мій зір прояснився, я побачив, що знаходжусь у зовсім білій кімнаті, схожій на лікарняну, і що сліпуче світло походить від світильника, встановленого в стелі прямо наді мною. Я лежав на спині, і мої руки та ноги були надійно прив'язані шкіряними ременями.
  
  
  Я відкрив рота і спробував крикнути на все горло, але тільки хрипко хрипко. Незважаючи на це, мій звук залучив чотирьох здоровенних чоловіків у білих куртках, які носять санітари лікарень, і оточили мене. Вони підняли верхню частину мого ліжка, тому я сидів прямо.
  
  
  Зі свого нового місця я міг бачити в кімнаті ще двох людей, крім чотирьох «санітарів». Один був моїм супутником минулої ночі. Сюзанна Хенлі з палаючим рудим волоссям виглядала чудово в білій уніформі медсестер і білих туфлях на низьких підборах. Інший був сивим чоловіком років шістдесяти, одягненим у білий халат, білі штани, білі туфлі та білі рукавички. Він сидів у інвалідному візку. Я інстинктивно знав, що зараз перебуваю в спа-салоні Rejuvenation Health Spa і що цією людиною був доктор Фредерік Бош.
  
  
  Лікар присунув інвалідне крісло ближче до мого ліжка і обдарував мене крижаною посмішкою з тонкими губами. Сюзанна Хенлі глянула на мене без жодного виразу і відвернулася.
  
  
  «Ласкаво просимо до нашого спа», - сказав доктор хрипким голосом з німецьким акцентом, - «хоча я боюся, що цей візит не покращить ваше здоров'я». Він зробив паузу, а потім додав: «Нік Картер».
  
  
  Його визнання мене дало мені поштовх, і якийсь час я марно боровся з узами, які міцно тримали мене.
  
  
  Лікар махнув рукою. - Боротися зовсім марно, містере Картер. Ви тут безсилі. Крім того, чому тобі так не терпиться виїхати, якщо ти так хотів приїхати сюди? »
  
  
  Він розвернувся у своєму інвалідному кріслі і наказав чотирьом помічникам у білих халатах відвести мене нагору.
  
  
  Чоловіки швидко перекотили мене, все ще прив'язаного до ліжка, через кімнату до великого ліфта, який з'явився одразу, коли один із них натиснув кнопку. Вони заштовхали мене в ліфт, і до нас приєдналися Сюзанна Хенлі та лікар у його інвалідному візку. Ніхто не відповів, поки ліфт беззвучно здіймався. Ми піднялися на кілька поверхів, перш ніж ліфт зупинився, двері відчинилися, і мене провели у величезну відчинену кімнату.
  
  
  Оглянувши кімнату, я побачив, що вона розміром із квадратний міський квартал і засклена від підлоги до стелі з усіх чотирьох боків. Ми були на вершині спа, і оскільки цей заклад знаходився на вершині високої гори, через скляну стіну з усіх боків відкривався вид на глибокі долини. Це було захоплююче видовище, особливо у денному світлі, коли сонце висвітлювало сніг.
  
  
  Але в кімнаті було приголомшливе видовище - величезний гудячий комп'ютер у центрі, що займав більшу частину простору. Індикатори комп'ютера постійно блимали і блимали, а машина видавала рівний тихий звук, що дзижчав. В іншому, оскільки кімната була явно звукоізольована, в ній було дуже тихо. Лікар зробив рух рукою, і четверо чоловіків присунули моє ліжко ближче до апарату. Коли я був там, один із чоловіків повернув рукоятку біля ноги мого ліжка, і я раптом сів прямо, все ще прив'язаний, з піднятою спиною та опущеними ногами, наче я був у кріслі.
  
  
  Четверо чоловіків повернулися до ліфта і покинули нас, коли лікар знову махнув рукою.
  
  
  Сюзанна Хенлі стояла поряд
  
  
  
  
  
  
  Він увімкнув комп'ютер і почав крутити і крутити циферблати, тоді як лікар підкотив у своєму інвалідному візку так, що він опинився прямо переді мною.
  
  
  «Ось він, містере Картер, - сказав він, змахнувши рукою, вказуючи на комп'ютер, - відповідь, яку ви шукали. За тим, що ви колись назвали "Бригадою вбивць", стоїть сила. Ось вона, і ви все ще не розумієте, що це означає, чи не так? »
  
  
  Він мав рацію. Я не знав, що таке комп'ютер, і як він спричинив світову кризу.
  
  
  "Хто ти?" Я запитав. "Що все це означає?"
  
  
  Лікар відвернувся від мене, і я вперше помітив, що його інвалідне крісло було повністю механізованим, очевидно, керованим за допомогою елементів управління, якими він міг керувати без ручної праці. Він весело засміявся, коли просвистів один раз по кімнаті. Потім повернувся туди, де я сидів.
  
  
  «Дозвольте представитися», - сказав він, удавано вклонившись від талії. «Уявляюсь своїм справжнім ім'ям, а не тим, під яким мене всі знають, доктор Фредерік Бош. Це ім'я буде вам знайоме – я доктор Фелікс фон Альдер. Я бачу піднесені брови, містере Картер. Ви знаєте мою дружину та трьох моїх прекрасних дочок. Але це лише мала частина історії».
  
  
  Він зупинився на мить і запитливо глянув на мене. «Перш ніж я розповім вам свою історію, містере Картере, я хочу, щоб ви зрозуміли, чому я розповідаю вам. Чи бачите, ви зараз у моїй владі – фізично, і скоро ви будете у моїй владі повністю – фізично та ментально. Запевняю вас, ніщо не може зупинити це, і ви скоро переконаєтесь у цьому самі. Але перед цим я хочу, щоб ви почули, що сталося. Ви, з вашими минулими досягненнями, підходите для тієї блискучої історії, яку я маю розповісти. Я хотів, щоб у цей момент ви були тут живі, тому що ви той, хто справді може цінувати те, що мені вдалося зробити. В іншому випадку, - він знову повернувся в кріслі, - в іншому випадку моя робота була б подібна до створення великого шедевра, симфонії, яку ніколи не чув той, хто цінує хорошу музику, або картині, яку ніхто ніколи не бачив. Ви розумієте?"
  
  
  Я кивнув головою. Яке пояснення, подумав я, цього явного божевілля?
  
  
  Доктор Фелікс фон Альдер якийсь час сидів нерухомо у своєму інвалідному кріслі, перш ніж нахилився до мене, щоб поговорити.
  
  
  Він був блискучим вченим у Німеччині, працюючи на Адольфа Гітлера над контролем людської поведінки. В експериментах 30-40-х років брали участь лише тварини, і вони були дуже грубими, з використанням хімічних та хірургічних методів для зміни та управління мозком.
  
  
  «У мене був певний успіх, – гордо сказав фон Альдер, – навіть тоді. Дер фюрер неодноразово прикрашав мене.
  
  
  Я був готовий перейти до людей. Тоді було вже пізно – війна закінчилася. Був рейд союзників на Берлін, де я працював… – він замовк і зняв свій білий халат. Я бачив, що його руки у білих рукавичках були штучними. Він поворухнув плечима, і обидві руки впали на підлогу. "Я втратив обидві руки в рейді".
  
  
  Незабаром після цього, продовжив він, війна закінчилася. Коли росіяни приїхали до Берліна, вони шукали його, бо знали про його експерименти. Коли його знайшли, відвезли до СРСР. У сум'ятті часів німці подумали, що він мертвий. Не було жодних записів про продовження існування професора Фелікса фон Альдера.
  
  
  У Москві він продовжив свою роботу, але в його розпорядженні були складніші електричні процеси. Росіяни створили йому штучні руки й пензля, і він досяг блискучого успіху.
  
  
  "Але росіяни, - додав він, - ніколи не переставали ставитися до мене з підозрою". Він знову зупинився і засунув стегнами на сидіння інвалідного візка. Обидві ноги, які я тепер бачив штучними, впали на підлогу.
  
  
  «Вони відрізали мені ноги, щоб я не міг утекти. Вони знали, що я їхній ворог. Я завжди вірив у перевагу німецького народу. Вся моя робота полягала в тому, щоб допомогти німецькій державі правити світом – і тепер, коли я вдосконалив свої методи, моя мрія здійсниться.
  
  
  «Але повернемося до росіян – вони досліджували історію Третього рейху та виявили мою глибоку особисту відданість Гітлеру. Але це не завадило їм використати мої наукові знання. Вони вважали, що я близький до прориву у своїх експериментах. Тому вони тримали мене в ізоляції; У мене не було нічого, окрім моєї роботи».
  
  
  Фон Альдер сидів у своєму кріслі переді мною, безрукий і безногий торс. Я міг бачити, що він смакував мою огиду та шок, коли я дивився на нього. Він гірко засміявся і, задіявши м'язи спини, відправив крісло-коляску зигзагоподібно по кімнаті і знову до мене, доводячи, що навіть зараз він далеко не безпорадний.
  
  
  Знову зупинившись, він продовжив свою розповідь. У Росії він остаточно розробив теорію успішного управління людьми, оскільки на той час у світі були представлені дві нові розробки – комп'ютери та мініатюрні транзистори.
  
  
  «Щойно я виявив ці два елементи, - сказав мені фон Альдер, - я зрозумів, що в мене є те, що мені потрібно. Зрештою, комп'ютер був просто механічним мозком, який можна було запрограмувати на те, що
  
  
  
  
  
  
  коли б я не хотів, щоб це було - мозок поза тілом. Я знав, що, помістивши крихітний транзистор усередину людського мозку, я зможу передавати накази з комп'ютера на транзистор. Моя тема була б під моїм абсолютним контролем».
  
  
  Але в нього все ще була проблема: він не знав, як помістити транзистор, навіть транзистор із дзеркальними точками в людський мозок. Він продовжував експериментувати, не відкривши свою теорію російським.
  
  
  Потім китайські вчені почали відвідувати Москву обмінюватись інформацією. Фон Альдер вирішив перейти на інший бік. Здавалося, що китайці нічого не знають про його політичне минуле, і з ним краще поводитися. Він потоваришував із китайським фізиком і через нього був вивезений із Росії контрабандою. Це було легко. Штучні руки та ноги фон Альдерса були видалені, і його помістили на дно скриньки з науковими приладами, що вирушала до Пекіна.
  
  
  «Опинившись у Китаї, – продовжив фон Альдер, – я знайшов рішення. Це було напрочуд просто. Ви можете здогадатися? »
  
  
  Перш ніж я встиг щось сказати, він сам собі відповів: «Голковколювання».
  
  
  Він, затамувавши подих, продовжував розповідати свою історію. Використовуючи стародавнє китайське медичне мистецтво акупунктури, він зміг поховати мікроточковий транзистор у людському мозку. Транзистор харчувався від комп'ютера і фон Альдерс повністю контролював людину.
  
  
  Як і в Росії, фон Альдер тримав своє відкриття у секреті. Коли випала зручна можливість, він вжив мікроточковий транзистор у мозок п'яного чиновника комуністичної партії, високопосадовця уряду. Потім активував транзистор за допомогою попередньо запрограмованого комп'ютера, і китайці допомогли фон Альдеру втекти до Швейцарії.
  
  
  "На жаль, - глузливо зітхнув фон Альдер, - бідного китаєця було вбито, коли повертався на батьківщину".
  
  
  Щойно він дістався Швейцарії, фон Альдер зв'язався зі своєю дружиною. Він не знав, що вона народила дочок невдовзі після того, як росіяни відвезли фон Альдера. Урсула продовжувала тримати в секреті особистість свого чоловіка через його зв'язок із Гітлером, але вона надала йому кошти на відкриття спа-салону. Його сім'я не знала про його поточні експерименти, і його дочки ніколи не підозрювали, що «Доктор. Босх» був їхнім батьком.
  
  
  Курорт процвітав, залучаючи багатих та впливових клієнтів з усього світу. Фон Альдер витратив роки створення свого загону вбивць, імплантувавши мікроточковий транзистор у мізки ретельно відібраних пацієнтів клініки. Коли лікар був готовий, він просто активував своїх роботів через комп'ютер.
  
  
  Я мовчав під час його довгої оповіді, частково тому, що фон Альдер говорив без зупинки, а частково тому, що його історія була надто неймовірною, щоб її коментувати. Він був явно злий, але дуже швидко довів, що не дурень.
  
  
  Начебто читаючи мої думки, він відрізав: Ви мені не вірите. Ти думаєш, що слухав дикі бубні божевільного старого.
  
  
  Він повернувся до величезного комп'ютера і сказав: «Послухайте, містере Картер. Слухай уважно.” Він зробив знак Сюзанні Хенлі, яка натиснула кнопку. Раптом кімнату заповнив голос президента Сполучених Штатів. Він обговорював підйом торгівлі з Росією та Китаєм.
  
  
  «Транзистори не лише передають мої накази, – сказав фон Альдер, – але вони також діють як приймачі. Я чую розмови, які відбуваються у всьому світі. Тепер ви чуєте, як ваш президент каже через транзистор, вставлений у мозок одного з найвищих посадових осіб вашого держдепартаменту. Вони на засіданні кабінету міністрів».
  
  
  Фон Альдер подав знак Сюзанні, і вона натиснула на кілька кнопок. Розмови з Росії, Китаю, Англії одна за одною заполонили кімнату.
  
  
  Тепер я знав, як фон Альдер стежив за моїми діями, обганяючи мене в усіх напрямках. У нього, мабуть, були передавачі в мозку агента Z1 та Верблена і, можливо, інших співробітників AX.
  
  
  «Ніхто не може мене зупинити, – хвалився фон Альдер. «Я організував ці вбивства-самогубства, щоб не залишалося питань, коли я прийшов із великим вбивством. Коли я зараз загрожую, вони мені повірять. І роби так, як я хочу».
  
  
  Його очі блищали, лікар підкотив інвалідне крісло так, що наші обличчя опинилися всього за кілька дюймів один від одного. «Тепер ми обговоримо ваше майбутнє, містере Картер. Поки ви були непритомні, я вставив транзистор у ваш мозок. За мить мій помічник, – він кивнув Сюзанні, – активує його. З цього моменту ви будете повністю та повністю у моїй владі, підкоряючись запрограмованій стрічці, яку я помістив у комп'ютер».
  
  
  Фон Альдер на мить сидів, дивлячись мені в обличчя. Він явно насолоджувався моєю безпорадністю. Я надто добре усвідомлював його силу і відчув, як на моє тіло виступив піт.
  
  
  Фон Альдер відвернувся від мене і кивнув дівчині. Я приготувався, спостерігаючи, як її рука тягнеться до кнопки комп'ютера. Вона торкнулася кнопки. Спалахнув ряд вогнів, і машина дала ще більше гудіння. Я напружено чекав, не знаючи чого чекати. Я відключився б? Я б втратив усю пам'ять
  
  
  
  
  
  минулого? Що б сталося? Незабаром вогні перестали блимати.
  
  
  «Транзистор Нік Картер був активований, доктор фон Альдер», - холодно сказала дівчина. "Функція ідеальна".
  
  
  Я нерухомо сів у крісло. Я нічого не відчував – мій мозок працював так само чітко, як і раніше. Я не знав, що сталося, але, мабуть, я не перебував під контролем фон Альдера. Я спробував зробити жорстку маску свого обличчя, щоб він нічого не виявив.
  
  
  Фон Альдер, мабуть, думав, що операція пройшла успішно. Він ледве глянув на мене і схвильовано кружляв по кімнаті, розмовляючи сам із собою. «Я досяг успіху! Знову як завжди! »
  
  
  Він зробив знак Сюзанні і майже зневажливо сказав: "Відпустіть його, будь ласка".
  
  
  Дівчина швидко підійшла до мене і почала послаблювати ремені, які мене тримали. Я тримав обличчя збоку, на випадок, коли вона побачить щось, що попередить її, але вона навіть не глянула на мене. Коли я нарешті звільнився, вона повернулася до комп'ютера. Тоді я не знав, як діяти, тому просто сидів на місці, поки фон Альдер продовжував метатися туди-сюди, безладно розповідаючи про свої плани.
  
  
  Раптом у розпал своєї викривальної промови він замовк і кинувся на мене в інвалідному візку, нерви на його обличчі неконтрольовано сіпалися.
  
  
  Майже в той же час Сюзанна закричала мені: «Дивися, Нік! Він знає, що тебе не контролюють. Він знає! Він бачив твої очі! »
  
  
  Її попередження прийшло якраз вчасно. Я зістрибнув з місця, де сидів, коли інвалідне крісло фон Алдера налетіло на мене. Я тоді надто пізно побачив, що з-під підлокітників інвалідного візка стирчали два намордники. Одне дуло вивергало лист полум'я, що обпалює, в той час як з іншого виходив струмінь сліпучого газу. Якби я не стрибнув, коли я це зробив, я згорів би вщент. Незважаючи на це, частина мого лівого плеча і руки були сильно обпалені, і я був наполовину засліплений, коли ухилився.
  
  
  Фон Альдер у сказі розгорнув інвалідний візок і знову кинувся на мене, обидві дула виплюнули смертоносне полум'я і шиплячий газ. Я біг, звиваючись і повертаючись через кімнату, поки він штовхав мене в інвалідному візку. Мене знову обпекли спину, перш ніж я зміг вислизнути від нього, бо цього разу він рухався надто швидко. Я був близький до виснаження, але, перш ніж він зміг знову повернути крісло, я кинувся за ним.
  
  
  Поки він крутив стілець, я стрибнула йому на спину і обняла його за шию. Інвалідний візок все ще мчав уперед, захоплюючи мене за собою. Вільною рукою я глибоко встромив пальці в шию фон Альдера, поки не дістався нерва. Я чинив тиск і тимчасово паралізував його. Тепер він не міг поворухнутися, навіть м'язи, щоб спробувати сповільнити свій автомобіль. Використовуючи всю свою вагу, я повернув інвалідне крісло, що мчить, і націлив його прямо на скляну стіну.
  
  
  Інвалідне крісло на повній швидкості мчало до своєї мети. Я тримався, дивлячись, як стіна наближається дедалі ближче, поки, коли інвалідний візок не пробив скло, я не впав на підлогу. Стілець з тілом фон Альдера розбився об скло і шкереберть упав у долину внизу.
  
  
  Сюзанна Хенлі кинулася до мене і допомогла мені встати. Я глянув на неї. "Ти врятував мене, чи не так?"
  
  
  "Так", - відповіла вона, чіпляючись за мене. "Я поясню це пізніше."
  
  
  Ми вдвох мовчки стояли на краю кімнати, дивлячись у глибоку прірву внизу. Там, за сотні футів нижче, на льоду льодовика лежало тіло фон Альдера, поряд з ним лежало розбите інвалідне крісло. З висоти тіло виглядало як крихітна зламана лялька, у якої були відірвані руки та ноги. Сюзанна здригнулася, і я відтяг її від вікна.
  
  
  "Комп'ютер", - сказала вона, раптово згадавши. «Я маю його вимкнути».
  
  
  Вона поспішила через кімнату та натиснула кнопки. Ряди вогнів згасли, і дзижчання перейшло в низький гомін. З остаточним тремтінням машина взагалі зупинилася і завмерла.
  
  
  Сюзанна подивилася на мене. «Тепер все гаразд, – сказала вона. «Комп'ютер вимкнено. Жоден із транзисторів не працюватиме, і всі жертви доктора фон Альдера повернуть собі нормальну особистість. Згодом мікроточкові транзистори – у тому числі і у вашому мозку – просто розчиняться». Я кивнув головою. Це було закінчено.
  
  
  18
  
  
  Після того, як комп'ютер було зупинено, я зателефонував Хоуку до Штатів. Я дав йому короткий, повний звіт про те, що сталося. Коли я закінчив, він порадив мені залишитись у спа. Він зробить повний звіт президенту та представникам інших урядів. Потім вони приїдуть до Швейцарії, щоб стати свідками остаточного руйнування комп'ютера.
  
  
  Поки ми з Сюзанною чекали, вона розповіла мені свою історію. Вона пропрацювала біля Альдера два роки. Вона була британкою, потрапила до нього через секретне оголошення про пошук допомоги в лондонській газеті. Вона була лаборантом у Лондоні, і в спа-салоні можна було зайнятися чимось іншим.
  
  
  Вона була фактично ув'язнена з дня свого прибуття. Бігти було неможливо. Навіть тієї ночі, коли вона приходила до мене в готельний номер, якби вона мене не нокаутувала, хтось із
  
  
  
  
  
  вона – один із головорізів фон Алдера – закінчила б свою роботу.
  
  
  Поєднання ненависті та розпачу змусило її піти на цю шалену авантюру за комп'ютером. Вона сподівалася, вона молилася, що визволення допоможе їй.
  
  
  За кілька годин Хоук та його група почали прибувати. Вони були недовірливі, коли я розповів усі подробиці історії фон Альдера. Думаю, якби Сюзанна не була там, щоб підтримати козуля – і якби я не мав такої солідної репутації у цій галузі, – мене звільнили б як дивака. І, звичайно, був комп'ютер, щоб надати докази.
  
  
  Діючи за наказом президента, Хоук пов'язав швейцарську владу з гігантською машиною. Наступного дня курорт було очищено від людей. Потім було викликано фахівців для розбирання комп'ютера. Усі докази плану доктора фон Альдера з управління світом – комп'ютер та спа – були знищені. Тіло лікаря глибокої ночі доставили до Берліна і помістили на сімейну ділянку фон Альдера. Тільки Урсула була проінформована про його смерть, і вона просила, щоб її дочки ніколи не знали про існування свого батька після Другої світової війни.
  
  
  Влада сказала жителям Берна, що курорт має бути зруйнований, тому що структура була визнана небезпечною. Тепер, коли справа була закрита і все враховано, Хоук, Сюзанна і я зустрілися в шалі, де я все ще залишалася кімната, щоб випити на прощання. Тієї ночі Хоук прилітав назад, але він щедро запропонував мені залишитися ще на день.
  
  
  "Ну, Нік, - сказав він, цокаючись разом зі мною, - ми можемо забити ще один за AX". Це був найближчий до мене комплімент Хоук.
  
  
  Пізніше після того, як літак Хоука полетів, ми з Сюзанною лежали в моїй кімнаті. Ми знову зайнялися любов'ю, і я притягнув її до себе і сказав: «Знаєш, я відчуваю, що можу продовжувати кохатися з тобою все життя. Небезпечне почуття.
  
  
  Вона піднялася на лікті, нахилилася з мене і м'яко посміхнулася. «Можливо, Дамплінк, – прошепотіла вона, – саме це і станеться з тобою. Не забувайте, що у ваш мозок все ще вбудований транзистор, і я знаю майже стільки ж, скільки доктор фон Альдер про контроль над людьми. Я міг би просто зробити маленький комп'ютер і запрограмувати тебе, щоб тобі доводилося займатися зі мною любов'ю вдень та вночі».
  
  
  Ти думаєш, це мене лякає? - Запитала я, поцілувавши її.
  
  
  Кінець
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Ліквідатор
  
  
  
  
  Анотація
  
  
  
  Грецький агент, старий друг Картера, працював за «залізною завісою», але хоче піти і потребує допомоги AX для цього.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Перша глава
  
  
  Другий розділ
  
  
  Третій розділ
  
  
  Четвертий розділ
  
  
  П'ятий розділ
  
  
  Шоста глава
  
  
  Сьомий розділ
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  Дев'ятий розділ
  
  
  Десята глава
  
  
  Одиннадцятий розділ
  
  
  Дванадцятий розділ
  
  
  Тринадцятий розділ
  
  
  Чотирнадцятий розділ
  
  
  П'ятнадцятий розділ
  
  
  Шістнадцятий розділ
  
  
  Сімнадцятий розділ
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Ліквідатор
  
  
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  
  
  
  Від Вашингтона до зовнішніх берегів недалеко; це просто так здається. Оскільки це була відпустка, ми трохи відступили і поїхали мостом Аннаполіс-Бей через Чесапік до східного берега, а потім поїхали шосе через сільську місцевість, так само захоплюючу, як відрізок між Індіанаполісом і Терре-Хот. Раніше була відмінна поїздка на поромі від мису Чарльз до Норфолка – досить довга, щоб розслабитися, поїсти у їдальні та поспостерігати за морським рухом між Атлантикою та затокою. Але не більше. Тепер є комплекс мостів, на кшталт бетонних смуг через воду, і пара занурень, що шокують, у тунелі, які нібито дозволяють кораблям проходити, не порушуючи руху. Проблема в тому, що щоразу, коли починається шторм, баржа зривається з якоря, розбиває палі мосту та закриває всі споруди на кілька тижнів. Іноді я запитую, як справляються ті люди, які добираються з мису до Норфолка, але це їхня проблема.
  
  
  Найкраще, що можна зробити при проїзді через Норфолк, – це заплющити очі. Потім, прямуючи на південь, забудьте про Велике Похмуре болото праворуч і сконцентруйтеся на цьому величезному ланцюгу островів, які становлять північну половину узбережжя Північної Кароліни. Як тільки ви потрапите на Зовнішні береги навколо Кітті-Хок, ви відчуєте, що знаходитесь далеко в морі з вузькою смугою піщаних дюн та мотелів, щоб не потрапити у воду. Насправді, ви досить далеко в морі, але не вірте цій нісенітниці туристичних бюро про те, що мис Хаттерас є східною точкою США; Філадельфія випередила добру сотню миль, тільки для початку.
  
  
  Але ми не зупинялися у Хаттерасі. Занадто багато туристів, і ми з Монікою не взяли ці довгі вихідні, щоби поспілкуватися з купою фотографів. Проїхавши вічно прямому монотонному шосе, ми дісталися до порома, що йде до Окракока, останньої зупинки Зовнішніх берегів. Пізній весняний день був ясним, але похмурим, з легкою похмурою погодою, від якої сонце ставало майже гнітючим.
  
  
  Коли ми припливли, ми вийшли з орендованого жовтого Мустанга і зупинилися біля тупого носа човна; Вітерець був достатнім, щоб кидати бризки бризок нам в обличчя, але він був скоріше освіжаючим, ніж дратівливим. Моніка була з тих дівчат, які не турбувалися про свій макіяж - чи щось ще, - що було однією з причин, через яку я взяв її з собою в цю маленьку прогулянку.
  
  
  Мій бос у Вашингтоні був незадоволений моїм вибором для довгих вихідних; Я навіть не міг сказати йому, де зупинюся, бо ніколи раніше не був у Окракоку; це не зовсім те, що потрібне туристам. Я більш-менш пообіцяв, що повідомлю йому, як тільки ми знайдемо мотель, але ми знали, що я, швидше за все, забуду. Приємно знати, що ти потрібен, але десь треба провести межу.
  
  
  Ми зупинилися на місці недалеко від міста на Окракоку, групи будинків та магазинів, розташованих навколо гавані, що утворює ідеальне коло. Я був радий виявити, що в номері немає телефону, але ми маємо льодогенератор зовні. Кілька років тому один мій друг написав статтю про цей маленький відокремлений остров, і, оскільки в ньому підкреслювався його головний інтерес до життя, я знав, що Окракок не тільки сухий, але й що не було навіть людини, яка могла б принести вам зайву пляшку. чи дві. Але ми приїхали добре забезпечені, і ми з Монікою не турбувалися, коли розпочали свій напружений відпочинок протягом кількох днів.
  
  
  Моніка працювала в спа-салоні в Бетесді, і один погляд на це маленьке, але яскраво яскраве тіло - все, що могло знадобитися цій рекламі. У двадцять п'ять років, після пари зруйнованих шлюбів, вона мала наївно піднятий настрій підлітка, але в ній була проникливість, яку я цінував. Вона ніколи не питала про мої шрами, жахливі, які навіть суперхірурги AX не змогли повністю видалити. Місце, де вона працювала, підходило для таких ран.
  
  
  Вашингтонська клієнтура - військове начальство, дипломати та їхні сателіти, чоловіки та жінки з різних урядових відомств, чиї титули нічого не говорять про їхні справжні функції. Іншими словами, питання не заохочувалися, і це було основною причиною, через яку мій бос відправив мене на це місце після того, як одне з моїх завдань залишило мене в досить поганому стані.
  
  
  Ми з Монікою здійснили коротке плавання в прохолодній Атлантиці, після чого були довгі, неквапливі засмаги на сонці, потім ще одне коротке купання і поспішне повернення в мотель, коли сонце почало падати в бік Памліко-Саунд з іншого боку острова. Після душу ми провели приголомшливу годину в ліжку, а потім підвелися, щоб знайти місце для вечері. Вибір був невеликий, але свіжа риба в тому місці, яке ми вибрали, була добре приготовлена, якщо не сказати захоплюючою, і чесно ми не могли скаржитися.
  
  
  Так тривало кілька днів; ми бродили пляжами, час від часу зупинялися, щоб поговорити з серфінгістами, перевірили сувенірні магазини і погодилися, що в жодному з них не було нічого вартого. Погода ніколи не змінювалася, завжди був легкий серпанок, який робив блакитне небо молочно-сірим, і через деякий час вона почала пригнічувати нас обох. До полудня третього дня ми домовилися, що настав час повертатися; ми зупинялися десь уздовж берегів на ніч - не поспішали, просто ми хотіли рушити далі.
  
  
  Ми чули про поні Окракока, дику породу, схожу на тих, що мешкають на острові Чінкотіг, неподалік Вірджинії, але не помітили жодного, поки не були на шляху до порома. Потім, коли ми їхали вузьким двосмуговим асфальтом через горбисті дюни, Моніка раптово вказала мені попереду ліворуч.
  
  
  Вона заверещала. "Дивися!" «Поні! Ціле стадо!»
  
  
  Я повернув голову якраз вчасно, щоб побачити, як пара кінських задніх кінцівок зникає за високою дюною, що поросла чагарником. "Вони пішли", - сказав я.
  
  
  «Ой, будь ласка, перестань, Ніку», - наполягала дівчина. "Побачимо, чи зможемо ми їх знову знайти".
  
  
  "Вони дикі, вони не підпустять вас до себе". Я знав, що Моніка без розуму від коней; вона регулярно їздила верхи в стайню в Меріленді. Для мене коні – це просто швидший спосіб подолати землю, ніж ходьба, якщо це єдиний вибір, який у вас є.
  
  
  "Давай все одно спробуємо". Вона поклала руку мені на коліно і обдарувала мене своєю грайливою усмішкою, яка говорить про те, що вона страшенно добре знає, що досягне свого. "Ми нікуди не поспішаємо і навіть не дивилися на цю частину острова".
  
  
  Зрозуміло, зізнався я собі, з'їжджаючи на узбіччя дороги і зупиняючи машину. Коли двигун був вимкнений, єдиним звуком був легкий вітерець, що пронизував неохайний червоно-коричневий чагарник, якому якимось чином вдавалося рости на піщаному ґрунті. Я подивився на Моніку, з її кирпатим носом і яскравими очима, її засмаглі щоки тільки починали лущитись по краях. А потім я подивився на її дивовижно пухкі груди, які напружувалися на тлі легкої в'язаної сорочки, і на вицвілі джинсові шорти, що прилипали до її стегон, як обійми коханця. Я зняв її руку з коліна і коротко поцілував.
  
  
  "Добре. Давайте почнемо велику облаву», - сказав я, відчиняючи двері зі свого боку.
  
  
  «Візьми камеру. Я хотів би зробити кілька знімків.
  
  
  "Зрозумів."
  
  
  Ми обидва босоніж пішли важким піском у напрямку звуку. Між високими дюнами по обидва боки від нас була своєрідна стежка - або, принаймні, смуга піску, де не росли кущі. Я стежив за тим місцем, де зникли коні, але коли ми вирвалися на відкрите місце на березі, їх ніде не було видно.
  
  
  Моніка тепер мчала попереду, оглядаючи землю; раптом вона впала навколішки, як індійський розвідник. "Дивитись!" вона заверещала. "Сліди копит!"
  
  
  "Чого ти чекала?" - Запитала я, човгаючи по гарячому піску до неї. "Сліди шин?"
  
  
  "Не безглуздо." Вона встала і глянула на довгу пряму смугу пляжу. «Але ми могли йти за ними».
  
  
  "Звісно. З цього моменту до наступної зими. І як ви вважаєте, скільки в нас буде шансів наздогнати їх?»
  
  
  "Ну ..." Вона повернула голову, блакитні очі звузилися. «Мабуть, вони пішли десь за дюнами». Вона схопила мене за руку і почала тягнути. "Давай, Нік".
  
  
  Я дозволив їй взяти мене із собою. Вона попрямувала вниз пляжем, йдучи туди, де пісок був твердим і вологим від міні-хвиль Звуку. Вона уважно спостерігала за нагромадженням копит, потім раптово зупинилася і вказала вглиб країни.
  
  
  «Дивися! Вони там звернули». Вона побігла, і, чорт забирай, я побіг за нею риссю. Такий інтерес може бути заразним.
  
  
  Коли сліди зникли в густих чагарниках за дюнами, мені вдалося втриматися від того, щоб сказати їй: «Я ж сказав тобі», частково тому, що я цього не зробив, окрім як у голові. Моніка зупинилася
  
  
  різко приклала палець до її губ і зітхнула.
  
  
  «Цікаво, в який бік…» – почала вона.
  
  
  "Це припущення".
  
  
  Вона кивнула головою. "Можливо ти правий." А потім вона засяяла. «Але подивися! Ми можемо піднятися на вершину цієї жахливої дюни і хоча б озирнутися. Можливо, ми зможемо їх знову помітити!
  
  
  Настала моя черга зітхнути, але коли вже я зайшов з нею так далеко, чинити опір не було сенсу. Вона підіймалася по крутому схилу дюни, як захисник, наводячи ноги у форму до сезону, і, якби я був на кілька років молодший, я б відчув себе зобов'язаним показати їй, що я теж можу це зробити. Натомість я піднявся в більш розумному темпі; у моїй сфері діяльності достатньо фізичних вимог, і мені не потрібно викаблучуватися. Крім того, мені не потрібно було нічого доводити Моніці.
  
  
  Вона встала навшпиньки, легкий вітерець тріпав її світле волосся, і повільно повернулася, щоб оглянути землю внизу. Я не бачив нічого в нескінченному клубку кущів та низькорослих дерев між двома рядами дюн. Там могла ховатися танкова дивізія, не кажучи вже про дюжину поні.
  
  
  "Думаю, ми їх точно втратили", - сказав я.
  
  
  Моніка кивнула. «Схоже, чорт! Я просто хотів побачити їх ближче».
  
  
  "Ну, наступного разу". Я глянув далі, поверх її голови на асфальтовану дорогу вдалині. Я міг бачити жовтий «Мустанг», припаркований там, де я його залишив, але не було видно ні машини, ні людини, ні навіть чайки, що заблукала. Позаду нас, на звуку, який нескінченно тягнувся до невидимого материка, можливо, за двадцять миль від нас, по воді проповзла пара іграшкових човнів, але вони не мали жодного відношення до цього віддаленого та ізольованого місця.
  
  
  Я знову глянув на Моніку, яка дивилася на мене так добре знайомим мені поглядом. Вона позіхнула, потяглася, скуйовдила волосся руками. Її повні груди піднялися під сорочкою, соски різко окреслені. Вона сонно посміхнулася, і я застебнув шкіряний чохол для фотоапарата, щоб пісок не потрапляв до нього.
  
  
  Вершина дюни була видовбана - блюдо з м'якого піску, яке спочатку було гарячим по відношенню до голої плоті. Але потім, коли ці стегна почали свій ритмічний рух піді мною, я зовсім забув про спеку і все інше, крім того, що ми робили. Вона була пристрасною, хтивою дівчиною, повністю залученою до неї; вона підняла ноги і обвила ними мою талію, притискаючи мене до себе з дивовижною силою, а потім почала затятись, намагаючись втягнути мене в себе. Потім вона видала довге, тихе виття від болю та захоплення, а потім повільно почала спускатися, поки я вичерпував себе.
  
  
  "Це було добре", - пробурмотіла вона.
  
  
  "Приголомшливо", - погодився я, тепер усвідомлюючи, як сонце палить мене.
  
  
  "Хотів би я залишитися тут на весь день". Її руки все ще були на моїй шиї, а її очі були розплющені, коли вона посміхнулася мені.
  
  
  "Є й інші місця". Не те, щоб я не хотів залишатися, але в мені була якась цікава наполегливість, яку я сам не міг зрозуміти. Поки я не почув далекий звук, що наближається.
  
  
  Я глянув ліворуч, у бік кінця острова, де була пристань порома. У повітрі, на висоті не більше ста футів над землею, гелікоптер повільно рухався у нашому загальному напрямку. Він м'яко погойдувався туди-сюди, очевидно переглядаючи двосмугове асфальтобетонне покриття. Коли справа дійшла до мого жовтого «Мустанга», він ще більше сповільнився, завис, а потім трохи опустився, ніби бажаючи познайомитися ближче.
  
  
  Без церемоній я вирвався з обійм Моніки і схопився на ноги; Я натягував штани, коли вертоліт раптово нахилився і попрямував до нашої дюни.
  
  
  "Що це?" - спитала Моніка, тільки наполовину стривожена, підвівшись на лікті.
  
  
  "Жовтий Мустанг", - проскрипіла я, проклинаючи агентство з оренди за те, що воно не надало мені менш помітну машину.
  
  
  "Про що ти говориш, Нік?" Дівчина перекинулася, дивлячись у небо, коли наближався гелікоптер. Клянуся, оголена і таке інше, вона збиралася помахати рукою, коли я смикнув її і скинув з крутого берега дюни. Це був не зовсім спосіб поводитися з дамою, з якою ви тільки-но зайнялися любов'ю, але коли я пірнув за нею, це було останнє, про що я думав. Коли мене шукає дивний літак, я не махаю рукою - я пригинаюсь.
  
  
  
  
  
  
  Другий розділ
  
  
  
  
  
  Незважаючи на всі укриття на невеликій відстані, місця, де ми були, не вистачило, щоб сховати кролика. Цього разу була моя черга бігати, тягнучи за собою Моніку; якимось чином їй вдалося схопити її одяг, коли я штовхнув її через дюну, і в'язана сорочка майнула позаду неї, як прапор. Не те щоб це мало значення; У будь-якому разі хлопець на гелікоптері не міг нас пропустити.
  
  
  Він пролетів над нами низько, вітер від роторів підняв пісок.
  
  
  у наші особи. Моніка спіткнулася, намагаючись заплющити очі; Я зупинився, щоб допомогти їй, озирнувся, і в цей момент вертоліт сів на землю в парі десятків футів перед нами.
  
  
  Пора було кинути тікати. Я примружився від сонячного світла, що відбивався від свистячих лез, інстинктивно встаючи між дівчиною та гелікоптером; і це було не тільки для того, щоб приховати наготу. Найближчі двері круглого пластикового міхура відчинилися, і з них повільно вийшов чоловік. Він був лише силуетом, але як тільки він рушив до мене, я розслабився.
  
  
  "Заберись у свої речі, мила", - пробурмотіла я дівчині і почекала, поки Девід Хок обережно підійде. На щастя для нього, Моніка була з тих дівчат, яким потрібно близько півтори секунди, щоб одягтися, тому йому не доводилося більше відводити очі.
  
  
  "Добре", - сказав він нарешті, зовсім не хрипучи. Вождь AX не тільки виглядає так, ніби він повинен проповідувати пекельний вогонь і сірку своїй пастві в селі Нової Англії, але він іноді діє і так - зі зрозумілих причин у присутності оголеної жінки.
  
  
  У паузі я одягнув свою сорочку. Я запитав.
  
  
  "Що привело вас до чудового Oкракока?"
  
  
  "Ти", - прямо сказав він. "Чому ти не залишив звістки, де зупинився тут?"
  
  
  «Бо, коли я виїжджав із Вашингтона, я не знав».
  
  
  "А коли ви впізнали?"
  
  
  "Усього пару днів це не мало значення".
  
  
  Його крем'яні очі метнулися з моїх на Моніку, потім знову на мене. "Тобі краще знати, Картер".
  
  
  З ним не було жодних суперечок. Моїм єдиним виправданням було те, що я перервав надто багато моїх коротких відпусток так, але це зовсім не було виправданням. Ми невелика організація, і коли я потребую, я потрібний.
  
  
  «Вибач», - сказав я коротко. «Як би там не було, ми якраз поверталися до округу Колумбія, коли ви… е-е… помітили нас».
  
  
  Він хмикнув. "Ммм. Вдало для всіх нас, що ми зробили, я вважаю. Якби ви були десь ще, окрім цього острова на краю світу, я сумніваюся, що ми встановили б контакт. Але спроба того коштувала, і вона спрацювала. Вам доведеться відправити дівчину чекати вас біля машини”.
  
  
  Я не питав, чому, просто повернувся і кивнув Моніці. Потрібно віддати їй належне, вона не надулася і не протестувала. Вона просто помахала рукою і побігла геть.
  
  
  Хоук не почав витрачати час на попередні випробування. Ти потрібний нам у Вашингтоні прямо зараз, Нік; я не вдаватимуся в подробиці, поки ми не повернемося до офісу, але той факт, що я приїхав сюди сам, повинен сказати тобі, наскільки це важливо».
  
  
  "Розумію." Не те щоб старий був просто командиром посту, але нечасто можна побачити главу однієї з найважливіших у світі розвідувальних організацій, що бігає у справах.
  
  
  "Дівчина водить машину?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Добре. Тоді вона може повернути машину до Вашингтона. Ти летиш назад зі мною».
  
  
  «Я можу поїхати та дістатися туди до ночі».
  
  
  "Занадто пізно. Надвечір ти вже в дорозі».
  
  
  "Куди?"
  
  
  «Пізніше. Сідай у вертоліт, і ми висадимо тебе на твоєму… на щастя, помітному автомобілі».
  
  
  Я похитав головою. «Я піду пішки; це менше, що я можу зробити після того, як змусив дівчину це зробити».
  
  
  Хоук секунду дивився на мене, смоктаючи холодну трубку. «Не кажи мені», - сказав він, смикаючи губи, які служили йому усмішкою. "Ви стаєте джентльменом у ці дні?"
  
  
  Немає сенсу відповідати.
  
  
  Моніка пристойно сприйняла цю новину, хоч і дала зрозуміти, що їй не подобається ідея пропустити залишок нашої відпустки. "Побачимося, як тільки зможу", - сказав я їй, маючи на увазі кожне слово; такі дівчата, як Моніка, – рідкісна знахідка, особливо для чоловіка у моєму бізнесі. Я схопив свій багаж, поцілував її на прощання і сів у вертоліт. Вона помахала один раз, а потім помчала, мов готова мчати до Вашингтона. Те, як вона вела машину, я не став би проти неї, якби не ця довга повільна поїздка на поромі.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Хоук не сказав мені жодного слова, поки ми не опинилися в його офісі в штаб-квартирі AX на Дюпон-Серкл. За фасадом всесвітньої служби новин ховається комплекс стерильних маленьких офісів, пофарбованих в той самий похмурий відтінок тюремної зелені та освітлених нескінченними рядами блідих неонових трубок. У Хоука один із небагатьох віконних офісів, але це не робить його веселішим; він стоїть перед глухим цегляним муром, який знаходиться майже в межах досяжності.
  
  
  Я сів у жорсткий прямий стілець навпроти його простого сталевого столу. Як завжди, на ньому було всього кілька акуратно складених папок, пара звичайних чорних телефонів, плюс той, якого ви не бачите, червоний у спеціальному відсіку, вбудованому в його стіл. Як і Хоук, офіс був призначений тільки
  
  
  для бізнесу. Нікого ніколи не заохочували затримуватись і бавити там час дня.
  
  
  "Ти починаєш нервувати, N3", - зауважив старий.
  
  
  "Що змушує вас так казати?"
  
  
  «Тільки тому, що… скажімо так… вуайєрист вирішив ближче поглянути на те, що відбувається на вершині цієї дюни, ти діяв так, ніби боявся за своє життя».
  
  
  «Якби ти спочатку не перевірив мою машину, я міг би прийняти тебе за ще одного Того, хто підглядає. Але в будь-якому разі я не ексгібіціоніст, тому я вибрався б звідти, ким би я тебе не вважав».
  
  
  Хоук різко кивнув, чиркнув кухонною сірником і підніс її до смердючої чаші своєї трубки. "Коли ти востаннє плавав на човні, Нік?"
  
  
  Я мав трохи подумати. «Востаннє я був на Багамах. Чотири місяці тому».
  
  
  "На яких?"
  
  
  «Просто один із тих маленьких катамаранів, які здають в оренду готелі».
  
  
  "Нічого більшого?"
  
  
  «Ні… дай мені подумати. Не з минулого літа. Моя подруга на Східному березі має яхту в сорок два фути. Ми провели кілька днів, подорожуючи на ній Чесапіком».
  
  
  "Керуєш човном самостійно?"
  
  
  "Звісно. Ви знаєте, що я вмію плавати. Я не став би шкіпером на 12-кілометровій дистанції в гонці на Кубок Америки, але я можу обійтися практично з усім, з чим зазвичай справляється одна людина».
  
  
  "Так, це у вашому файлі. Навігація?"
  
  
  "Це також у файлі".
  
  
  Він кивнув головою. "Алекс Зенополіс".
  
  
  Я знову почав щось говорити про своє досьє, але потім ім'я пронизало мене і зупинило мене, як кам'яну стіну. "Алекс", - видихнув я. «Пройшло багато років з того часу, як я чув це ім'я».
  
  
  «Ну, про нього час від часу фігурують у звітах відколи він перейшов на бік червоних. Очевидно, він добре заробляв у їхньому розвідувальному апараті».
  
  
  «Я не пам'ятаю, щоб бачив якісь із цих звітів».
  
  
  "Будьте вдячні за те, що ви працюєте в полі, вам не потрібно читати кожен звіт".
  
  
  Я був вдячний, але не мав наміру про це говорити. «Жаль, що я їх не бачив; ми з Алексом якийсь час були друзями».
  
  
  "Так, я пригадую".
  
  
  "То що щодо нього зараз?"
  
  
  "Очевидно, він хоче вийти".
  
  
  Настала моя черга кивати; Мені не довелося ставити запитання.
  
  
  «Минулої ночі, - продовжував Хоук, - один із наших людей, розміщених у Греції вздовж кордону з Албанією, отримав повідомлення, нібито із Зенополіса. Воно було негайно передано сюди». Хоук відкрив верхню папку і простягнув через стіл тонкий аркуш паперу.
  
  
  Повідомлення було зі зрозумілих причин загадковим; У ньому йшлося лише про те, що Алекс Зенополіс, колишній співробітник грецької розвідки, особисто зв'яжеться з агентами США в Греції протягом тижня або близько того. Час і місце, щоб слідувати. Потім він подасть сигнал підтвердження, який транслюватиметься на стандартній частоті у певний час.
  
  
  Я повернув його начальникові. "Чи є у нас якісь уявлення, де він?"
  
  
  «Останнє, що ми чули, він служив у якійсь групі зв'язку між Югославією та Албанією». Хоук дозволив собі холодну посмішку. "Ви можете собі уявити делікатність такого роду операції".
  
  
  "Я не пам'ятаю, щоб Алекс був дипломатом".
  
  
  Ні. З іншого боку, ми, ймовірно, менше знаємо про те, що відбувається всередині Албанії, ніж про Червоний Китай».
  
  
  "Так ти думаєш, він може нам сказати щось важливе?"
  
  
  «Завжди є така нагода. З іншого боку, все, що він каже, це те, що він хоче зв'язатися з нами. Особисто».
  
  
  «Що означає віч-на-віч. В Греції".
  
  
  "І, можливо, він просто хоче повернутися в лоно".
  
  
  Я знизав плечима. "Добре. У будь-якому випадку, він повинен розповісти нам щось цікаве».
  
  
  "Можливо багато".
  
  
  "У вас є ще щось, крім цього повідомлення?"
  
  
  "Не зовсім. Але я дуже хочу отримати таке, що він надішле».
  
  
  "А тим часом?"
  
  
  "А поки ви збираєтеся пройти прискорений курс парусного спорту та навігації".
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  Хоук підвівся зі свого скрипучого стільця, що обертається, і підійшов до ряду сірих сталевих картотек, які є єдиною окрасою офісу. З шухляди він витяг згорнуту карту і відніс її до вимазаного опіками столу для переговорів позаду мене. Я приєднався до нього
  
  
  «Ось, – сказав він, – балканські держави. Греція, Албанія, Югославія, Болгарія та Румунія. Тепер наша людина, яка отримала повідомлення, була розміщена тут». Він вказав на місце неподалік того місця, де сходяться кордони Югославії, Албанії та Греції. «Ви помітите, що тут велике озеро, і всі три країни поділяють його береги. У дуже гористій країні».
  
  
  Йому не довелося пояснювати. "Там багато прикордонного руху?"
  
  
  "На подив мало, враховуючи
  
  
  складність охорони території. Але така територія надасть багато можливостей для кваліфікованої та досвідченої людини».
  
  
  «А що щодо посильного? Що-небудь від нього?
  
  
  Хоук похитав головою, трохи сумно подумав я. «Це більш менш відкритий пост для прослуховування. Зрозуміло, не керований AX. Очевидно, посланець знав, де він знаходиться, і… ааа… просто сунув записку під двері».
  
  
  Тепер я знав, що він збентежений, навіть якщо операція не була під нашим контролем. Тому я промовчав і дозволив йому продовжити.
  
  
  «У будь-якому випадку, враховуючи характер роботи, яку робив Зенополіс, було б логічно припустити, що він є десь у цьому регіоні». Він тицьнув у озеро тупий, заляпаний тютюном палець.
  
  
  «Не кажіть мені, що я маю плисти по ньому».
  
  
  "Зовсім ні. Насправді, якщо Зенополіс має намір виступити у цій галузі, ми не можемо мати з ним нічого спільного. Тільки не там».
  
  
  "Чому?"
  
  
  «Погляньте на це місце. В одному напрямі - це країна, так само затято налаштована проти західних народів, як і будь-яка інша країна у світі. Поруч із нею Югославія, прихильна до нас у наші дні, але все ще безперечно є союзником іншої сторони. І Греція. наш союзник, так, але наші відносини за нинішнього уряду явно натягнуті. І уявіть, як сильно ті полковники, які зараз правлять їй, хотіли б отримати когось на кшталт Зенополіса».
  
  
  "Думаю, я розумію. Єдиний спосіб швидко витягнути його, як тільки він перетне кордон, буде повітрям. А це означатиме тривалий політ над Албанією чи Грецією, і жодна з них не дуже турбуватиметься про те, щоб дозволити нам дістатися. геть із призом”.
  
  
  І якщо греки дізнаються, що агенти США якимось чином замішані, можуть виникнути набагато серйозніші проблеми.
  
  
  "Саме так."
  
  
  "Що повертає нас до уроків парусного спорту".
  
  
  Хоук провів пальцем на західному узбережжі Греції. «Коли ми знову встановимо контакт із Зенополісом, ми наполягатимемо на тому, щоб він прорвався через Албанію якомога ближче до моря. Це єдиний спосіб, яким ми можемо дозволити собі зв'язуватися з ним на цьому етапі».
  
  
  «Що, якщо він має якусь важливу інформацію для нас?»
  
  
  «Тоді нам, можливо, доведеться змінити наше мислення. А поки що ви повинні бути готові зустріти його десь у цьому районі. Потім ви перенесете його до Таранто, який знаходиться на п'яті італійського чобота».
  
  
  «Добре, але чому я? Будь-який агент міг би виконати цю роботу, і я не думаю, що я єдиний, хто може керувати вітрилом через… що?» Я перевірив шкалу миль; на карті було зображено шматочок південно-східної Італії. «Може, сімдесят п'ять миль? Не більше сотні? Я почав трохи дратуватися, згадуючи свій бентежний політ по піску з оголеною Монікою на буксирі.
  
  
  «О, у нас є один чи два агенти, які більш кваліфіковані щодо цього, ніж ви. Але ніхто з них не знає Алекса Зінополіса в обличчя».
  
  
  Потрібен був час, щоб це усвідомити. «Але послухайте, – заперечив я, – я не бачив цієї людини п'ятнадцять років. Я міг би пройти повз нього на вулиці і не впізнати його».
  
  
  «Сподіватимемося, що це не так. Сьогодні я переглядав вашу особисту справу, і за цей час ваша зовнішність не змінилася скільки-небудь помітно».
  
  
  Якщо старий намагався мені лестити, він не міг вибрати найкращого методу. Тоді я був лише хлопцем, трохи за двадцять, невдовзі після тренування і досить самовпевненим щодо своєї зовнішності та фізичного стану. З того часу я поводився у формі, і, що стосується зовнішності, я вважаю, що в мене одна з тих осіб, які просто не дуже старіють. Моє волосся все ще було густим і темним, трохи довшим, ніж у ті ранні, прямі ейзенхауерівські дні. Я важу на десять фунтів більше, ніж тоді, але я накопичив його навмисно в рамках програми силових тренувань, і на мені немає ні грама більше, ніж я не хотів би. Якщо це звучить як хвастощі, нехай буде так; Людина, яка багато працює, щоб залишатися у формі, повинна цим трохи пишатися.
  
  
  "Добре", - погодився я з Хоуком. «Отже, можливо, я впізнаю Алекса».
  
  
  "І навіть якщо ви цього не зробите, звичайно, ви зможете встановити його особистість, розповівши про старі часи".
  
  
  Я не був так впевнений у цьому; якщо інша сторона виставить заміну, вона має бути добре поінформована. Але сперечатися я не збирався. "Так що ж далі, сер?"
  
  
  Хоук повернувся до свого столу. «Щойно ви зберете трохи одягу, ви полетите на комерційному авіалайнері в Провіденс. Вам було зроблено бронювання на ім'я Деніела Маккі. Мій секретар має кредитні картки та інші документи для підтвердження особистості».
  
  
  "Провіденс?" Моє здивування, мабуть, було очевидним.
  
  
  Хоук усміхнувся і направив мене до дверей. "Ваш кінцевий пункт призначення - Ньюпорт. Але в місті, яке ви ненавидите, вас зустріне в аеропорту людина на ім'я
  
  
  Натаніель Фредерік. Він проінформує вас далі. "
  
  
  "Він один із наших агентів?"
  
  
  "Зовсім ні. Фактично він саме такий, як звучить його прізвище».
  
  
  "Це що?" Я не довіряв старому, коли він усміхався.
  
  
  "Ну, звичайно, шкільний вчитель Нової Англії на пенсії".
  
  
  
  
  
  
  Третій розділ
  
  
  
  
  
  Коли я ввійшов у термінал, він чекав на мене, високий чоловік з рум'яним обличчям і скуйовдженим темним волоссям, у якому була легка сивина. Його рукостискання було серцевим і міцним, але за відчуттям його шкіряної долоні у мене склалося враження, що він може втиснути злиток срібла в рулон монет. У нього було веселе пустотливе обличчя, очі постійно танцювали, а його комфортно широка середина була не ширша за його настільки ж широкі плечі. Ще до того, як він заговорив, я знав, чому він працював на AX; Натаніель Фредерік був явно людиною, яка бувала там і раніше, і любила щохвилини цього.
  
  
  "Тобі пощастило", - сказав він, коли ми вийшли з терміналу і попрямували до його старовинного універсала, припаркованого прямо біля входу. «Ваш літак прибув вчасно. Зазвичай можна розраховувати, що рейси з Вашингтона прибудуть із запізненням як мінімум на годину».
  
  
  "Може, тобі пощастило", - сказав я. "Тобі не довелося чекати".
  
  
  "О, я не проти почекати". Він поплескав чорним портфелем, який тримав під пахвою. «Я завжди готовий скоротати пусті моменти».
  
  
  Якщо це зауваження мало викликати в мене цікавість, воно спрацювало. Але я вирішив утриматися, доки не отримаю більш чіткого уявлення про людину, яка виглядала як завгодно, тільки не на пенсіонера з Нової Англії. Коли він запустив галасливий, але плавно працюючий двигун, я на мить вивчив його профіль. За моїми оцінками, не більше середини п'ятдесятих, і це змусило мене замислитись. У відставці? Він виглядав так, ніби зможе продовжувати до вісімдесяти років, а може, й тоді.
  
  
  Він їхав впевнено та недбало, долаючи вулиці та шосе, поки ми не виїхали з міста. Я майже нічого не знав про цю частину країни, за винятком того, що одного дня мене відправили до Брауна пройти спеціальний курс. Була середина зими, і зими у Провіденсі змушують людину мріяти побувати десь ще. Одного разу я був у Ньюпорті, мандруючи з друзями на човні, який по праву можна назвати яхтою, але я навіть не дістався берега під час нашої ночівлі.
  
  
  "Що за вправу?" - Запитав я як відкриваючий.
  
  
  Натаніель глянув на мене. Він безперечно був не з тих людей, яких ви назвете Нетом "Ну, ти залишишся в моєму будинку. Я водитиму тебе в морі кожен день, поки ти не будеш біля керма як вдома, або, як за кермом автомобіля. Тоді вам потрібно буде знати ще дещо..."
  
  
  "Навігація", - перебив я.
  
  
  «О, це стосується вітрильного спорту, і якщо тобі потрібно трохи освіжити в пам'яті теорію, я, звичайно, допоможу тобі з цим. Але це легка частина.
  
  
  "Це правильно?"
  
  
  Він посміхнувся, його обличчя висвітлили лампочки на панелі приладів. «Вам доведеться запам'ятовувати деталі – розмір, такелаж, додаткове обладнання та особливо ціни – практично кожного вітрильного судна, яке зараз продається у Сполучених Штатах та інших частинах світу».
  
  
  "Все це? Навіщо?"
  
  
  Натаніель посміхнувся. «Девід сказав мені, що він не мав часу докладно поінформувати вас, але я не знав, що він вам нічого не сказав».
  
  
  Чоловік поруч зі мною дивував мене щоразу, коли відкривав рота. Він був єдиною людиною, яка, як я чула, називала вождя на ім'я.
  
  
  "Він сказав, що ви дасте мені подробиці".
  
  
  «Зрозуміло, лише у цій частині операції. І це для того, щоб перетворити вас на розумне копіювання яхтового брокера, містер Деніел Маккі. Я не знаю чому, і я ніколи не очікую дізнатися, для чого це потрібно» я не повинен знати про вашу операцію, будь ласка, не говори мені ".
  
  
  Я не збирався цього робити, але моя власна цікавість змусила мене дізнатися про все, що можна, про цей херувим-переросток. «Я так розумію, ти вже працював із Хоком раніше».
  
  
  "О, звісно", - визнав він. «Ми повертаємося до Першої світової війни, коли ми обидва працювали у військово-морській розвідці. Ну, принаймні, я працював; Девід був… не в штаті, як ми звикли говорити».
  
  
  "Ага. А тепер ти викладаєш у школі?"
  
  
  "Більше немає. Я вийшов на пенсію кілька років тому.
  
  
  Я глянув на нього відверто, переконавшись, що він це усвідомлює. "Ви здається трохи молодим для виходу на пенсію", - прямо сказав я, намагаючись зрозуміти реакцію.
  
  
  Він лише згідно кивнув. "Це правда. Мені лише п'ятдесят дев'ять. Але коли моя дружина померла, моє становище в парафії Святого Дунстану стало незручним».
  
  
  "Це школа?"
  
  
  "Так. Бачиш, хлопчики в підготовчих школах мають тенденцію прив'язуватися до дружин ректорів деяких факультетів. Знаєте, післяобідній чай, така атмосфера відкритих дверей, яка підтримується в деяких місцях.
  
  
  . Моя дружина, я можу сказати без хвастощів, була, мабуть, улюбленицею всіх дружин факультету, і коли вона пішла, я виявив, що там було надто багато… ну, скажімо так, співчуття до мене. Стало дуже важко вчити, і мене турбувало те, що хлопчики приходили на заняття лише зі мною. Отже… я пішов на пенсію”.
  
  
  Він говорив сухо, з легкою усмішкою на губах, але один раз провів по очах, а потім голосно прочистив горло.
  
  
  «Ви… еэ… все ще живете в кампусі?» Мене менше хвилювало, де він живе, аніж те, як це може вплинути на моє прикриття; Найменше мені хотілося мати справу з купкою цікавих школярів.
  
  
  "О ні. Я винайняв будинок поруч із яхт-клубом на Саконнеті. Не дуже великий, але він відповідає моїм потребам, і він досить близький до університетського містечка, тому я можу очікувати, що друзі час від часу заглядатимуть туди. І я дійсно Будьте зайняті, містере Картер, вибачте мені, містере Маккі. Вихід на пенсію, ви знаєте, це час життя, коли чоловік знаходить нагоду зробити все те, що він раніше відкладав».
  
  
  Гаразд, отже, він знав моє справжнє ім'я. Це не було сюрпризом, особливо після того, як дізнався, наскільки він був близьким до Хоука. Але мені здалося, що він надто вільно розмовляє зі мною, і мені було цікаво, як далеко він зайде.
  
  
  "Думаю, ви вже робили подібне з Хоуком", - зауважив я.
  
  
  Він швидко глянув на мене. "Не зовсім так. Тобто я не проводжу звичайну школу морської справи для агентів AX, хоча час від часу я навчав основ одного або двох ваших колег».
  
  
  «Але ви… підтримували зв'язок усі ці роки».
  
  
  Він посміхнувся. «Ви досліджуєте наші зв'язки, містере Маккі».
  
  
  Відверто кажучи, це здалося гарною ідеєю. «Мені завжди подобається знати якнайбільше про людину, з якою я маю справу. Особливо коли він явно старий приятель мого начальника».
  
  
  Натаніель посміхнувся. "Що ж, немає причин не розповісти вам небагато. У мене є кілька невеликих талантів у різних областях, які Девід зміг використовувати, коли я був доступний. Крім човнів та вітрильного спорту, я досить добре фотограф, дякую військово-морському флоту та навчанню, яке вони дали мені багато років тому, і я подорожую, навіть коли я ще викладав, я зазвичай плавав до Європи, на Карибський басейн, навіть через Тихий океан, протягом тих довгих років, якими живуть шкільні вчителі. Боже, майже десять років тому!- Я взяв дружину і двох дочок, які виросли і покинули гніздо, у кругосвітній круїз. Девід попросив мене розібратися в деяких речах, встановити контакти... ну, ви розумієте, про що я. що ви не збираєтеся питати мене про подробиці”.
  
  
  "Вони повинні бути у файлах агентства".
  
  
  "Сподіваюсь, що ні. Невелика робота, яку я виконував для вашого начальника, була особистою справою. Для старого друга. І, як старий друг, Девід запевнив мене, що моє ім'я ніколи не з'явиться в жодному AX-файлі, навіть у закодованому вигляді. Я йому довіряю. Чи не так? "
  
  
  Я кивнув головою. І в той же час усвідомив, що довіряю цій людині так само сильно, як будь-кому, кого я коли-небудь зустрічав у своєму житті. Що, звичайно, турбувало мене, тому що більша частина моєї професії - це страшенно підозріло ставитися до кожного, з ким я вступаю в контакт.
  
  
  "Це схоже на прикриття", - сказав я. «Ви, дружина, діти, подорожуєте світом. В які порти ви потрапляли?
  
  
  Натаніель похитав мені ніжно пальцем, що докоряє. «Так, тепер, Ніку, не тисни на це. Це було багато років тому, і всі дрібниці, які я робив для Девіда, давно закінчено. Крім того, я завжди залишався чистим, ніколи не був ідентифікований як агент. щоб так і було. "
  
  
  "У такому разі, - сказав я іронічно, - тобі краще не називати мене Деніел Маккі".
  
  
  "О, я не забуду".
  
  
  "А я ... яхтовий брокер?"
  
  
  «Це ідея. Чому б нам не почекати, поки ми дістанемося до мого дому, перш ніж обговорювати це далі? Починається дощ, і ці набридливі двірники лише розмазують воду лобовим склом».
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Моя ефективна квартира вписалася в кухню «не дуже великого» будинку Натаніеля Фредеріка. Це був старий двоповерховий будинок, обшитий білою обшивкою, з широким критим ганком, що йде вздовж задньої частини і виходить на широке водоймище. Коли ми приїхали, йшов дощ, і я не зовсім розумів, де ми знаходимося. Але мене не хвилював Натаніель.
  
  
  До того часу, коли мене провели до моєї кімнати нагорі і вимили, мій господар запалив вогонь у великій зручній вітальні, яка, очевидно, також служила кабінетом. Скрізь валялися книжки та папери; одна стіна була фанерована пробкою, на якій були прикріплені збільшені зображення деяких з кращих фотографій з човнами, які я коли-небудь бачив. На полицях і на випадкових столиках були розкидані обрамлені зображення дітей на різних стадіях дорослішання, а на іншій стіні висіла картина жінки, гордо сивої, але сяючої краси. Це був лише портрет голови і плечей.
  
  
  • Я знав, що вона з тих жінок, які відвернуть усі погляди від параду кроликів Playboy. Моя повага до Натаніеля Фредеріка підвищилася ще на кілька ступенів; Якби я втратив таку людину, я б, чорт забирай, не став би посміхатися.
  
  
  "Я так розумію, що ви любитель бурбона", - сказав він.
  
  
  "Здається, ти багато про мене знаєш".
  
  
  "Так." Він стояв у м'якому старому льоху і наливав із кришталевого графина у величезну склянку.
  
  
  "Вода?"
  
  
  "Просто кайф, дякую".
  
  
  Ми віднесли свої напої - я думаю, це був херес, але я не міг бути певний - на кухню, де він відкрив кілька банок і приготував на швидку руку вечерю, яка до смаку не була схожа ні на що з консервів. Коли я зробив йому комплімент, він відмахнувся від лестощів.
  
  
  «Коли ви тижнями знаходитесь в морі на маленькому човні, містере Маккі, ви вигадуєте всілякі цікаві штуки з квасолею і тушкованою яловичою тушкою. Інакше у вас на кораблі бунт».
  
  
  Потім ми вийшли на задній ґанок. Дощ все ще лив, і хоч ніч була прохолодною, я відчував себе теплим і захищеним під глибоким дахом. Невелика смуга піску спускалася до краю води, де темні хвилі жадібно хлюпалися берегом.
  
  
  Натаніель вказав праворуч від нас. "Яхт клуб. Маленьке місце, і ми не підемо туди одразу. З зрозумілих причин я тримаю свій човен біля пристані, що одразу за ним. Через кілька днів, коли я відчую, що ви можете пройти там перевірку, як яхтовий брокер, ми перевіримо вас у клубі”.
  
  
  "Тест?"
  
  
  "Чому б і ні? Ви думали, я збираюся провести вам прискорений курс без випускного іспиту?
  
  
  Я не думав про це, але маю погодитися, що це здавалося гарною ідеєю. З іншого боку, я досі не знав чому. Я запитав.
  
  
  «О, надто пізно обговорювати все це сьогодні ввечері, містере Маккі. Поверніться за мить».
  
  
  Ми повернулися до вітальні, де він зняв з полиці книгу. Я помітив, що поряд стояло кілька однакових томів; принаймні суперобкладинки все такі ж.
  
  
  «Ризуючи здатися нескромним, я пропоную вам взяти це з собою, щоб почитати перед сном», - сказав Натаніель. "Навіть якщо я написав це сам, це непогано".
  
  
  Назва була Lines & Spars, і в моїй руці вона була такою ж важкою, як телефонний довідник Манхеттена.
  
  
  "Просто щоб підняти тобі настрій", - говорив Натаніель. «Пориньте в тривіальні деталі оснащення та керування вітрильним судном, поки ви можете не спати. Але будьте обережні, містере Маккі».
  
  
  У його голосі була інша нотка, яка змусила мене напружитись. "Обережний?"
  
  
  Він усміхнувся. «Не дозволяй книзі впасти тобі на обличчя, поки ти задрімаєш. Вона досить важка, щоб зламати тобі носа».
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Наступні кілька днів перетворилися на божевільний будинок фізичного та психічного виснаження. Ми пропливли на кеччі Натаніеля довжиною тридцять дев'ять футів вгору і вниз по річці Саконнет, яка зовсім не річка, а гирло, де припливи та відливи закипають, як пороги річки Колорадо. Що ж… можливо, не так сильно, але це справжнє випробування – бігти з досить попутним вітром за кормою, всі вітрила летіти і виявляти, що ви пливете за течією. Якоїсь миті навіть Натаніель визнав свою поразку і ввімкнув допоміжний двигун, щоб допомогти нам дістатися до пристані. Від цього мені полегшало. Досвідчених моряків оточує якась загадка; Складається враження, що вони воліли б дрейфувати вічно, ніж вдаватися до своїх двигунів, але Натаніель не вибачався.
  
  
  «Якщо вам потрібно кудись дістатися, - сказав він, - дістаньтеся туди якнайкраще. Ми не беремо участі в перегонах і не хвалимося».
  
  
  Щоб перевірити мою навігацію та всебічне керування човном, ми вирушили до круїзу, який тривав кілька днів. Спочатку Каттіханк, що не так вже й далеко, але Натаніель задумливо вибрав день, коли туман був настільки густим, що його можна було майже згорнути у маленькі кульки та зберігати. Він сидів у кабіні, не дуже близько до мене, і читав книгу, поки я боровся з вітром і припливами, а також з тим фактом, що я ледве міг бачити навіть носа кеча. Я дуже пишався собою, коли ми зробили буй, що означає вхід до гавані, але мій хитрий інструктор приготував для мене ще один маленький сюрприз; він не згадав, що хвиля великого розміру розбивається прямо біля входу в гавань, і коли ми прибули, вони були чималими, щоб у серфера слинки текли.
  
  
  Так що я вчинив по-розумному, скинувши вітрила, без допомоги Натаніеля, і ввімкнув допоміжний двигун. Він не сказав ні слова, але в мене склалося враження, що він зробив би те саме.
  
  
  Звідти ми вирушили в Мартас-Він'ярд, переночували на борту в гавані Едгартауна і рано-вранці наступного дня вирушили на острів Блок, ділянку круїзу морської яхти.
  
  
  ніяких орієнтирів було видно. Я дізнався дещо про дрейф і компенсацію, чому не зміг би навчитися за дюжину років, і коли з'явилися високі тьмяні червоні скелі острова, я відчув більше полегшення, ніж самовдоволення.
  
  
  Ми обійшли острів і увійшли у Великий соляний ставок, природну гавань на західній стороні. Було ще ясно, пізно ввечері, і Натаніель запропонував нам зійти на берег.
  
  
  «Я подумав, що ми зможемо повернутися до Ньюпорту до сьогоднішньої ночі», - сказав я.
  
  
  "Не поспішайте. Ви колись були тут раніше?"
  
  
  "Ніколи."
  
  
  Це цікаве місце. Давайте візьмемо пару велосипедів і вирушимо в тур».
  
  
  "Велосипеди?"
  
  
  "Звісно! Це єдиний спосіб мандрувати, коли ти не на воді».
  
  
  Отже, ми зійшли на берег, пришвартувавшись у високого дока, який був побудований насамперед для прийому літніх поромів, що курсують між островом та материком. Невелика група магазинів і продуктових кіосків здавалася закритою, але Натаніель постукав у двері старої будівлі. Жінка відкрила; у неї було багряне обличчя, що означало, що вона або була п'яною все життя, або страждала на якусь жахливу хворобу. Як би там не було, вона засяяла, коли побачила Натаніеля, обійняла його, а потім провела нас до задньої частини будівлі, де в сараї зберігалося кілька сотень велосипедів, складених один на одного.
  
  
  «Беріть усе, що хочете, містере Фредерік. Поки вони бігають, га?»
  
  
  Витягли з купи пару мотоциклів, перевірили.
  
  
  «Вони підійдуть, місіс Гормсен, – сказав Натаніель. «Ми, напевно, повернемося за кілька годин».
  
  
  "Ти залишишся на ніч чи підеш?"
  
  
  "Ми ще не вирішили. Ви хочете нас нагодувати?
  
  
  Жінка від душі посміхнулася. «О Господи, ні, містере Фредерік. У цей час року ми здебільшого живемо на заморожених хот-догах, які не продали минулого літа. Ласкаво просимо, але я не думаю, що це вам потрібно».
  
  
  «Я не сперечатися з цього приводу», - сказав Натаніель, перекинувши ногу через сидіння свого велосипеда.
  
  
  Ми їхали головною дорогою, смугою асфальту з вибоїнами, яка проходила повз порожні, закриті віконницями старих готелів і літніх пансіонатів, у будь-якому з яких могли бути привиди предків, що ховаються за сліпими вікнами. Острів Блок - висока ділянка землі; ми проїхали повз місцевості, схожі на англійські болота, усіяні сланцево-сірими ставками. Але ми не були повністю ізольовані; коли ми були на півдорозі вниз островом, ми зустріли молоду пару на тандемному велосипеді, яка постійно крутила педалі і явно чудово проводила час. Ми поступилися їм місцем, вони замахали і засміялися, а потім розчинилися в сутінках.
  
  
  "Я не думав, що тут хтось був у міжсезоння", - сказав я Натаніелю.
  
  
  «О, завжди є кілька диваків. Я волію їх бачити».
  
  
  Ми їхали далі, поки не досягли далекого кінця острова, високого урвища з видом на Атлантичний океан. З того місця, де ми стояли, відкривався вражаючий вигляд, можливо, на сотню футів униз, коли хвилі безжально билися об скелястий берег унизу. Далеко зліва від нас був маяк, його промінь тільки починав кружляти в ночі, що згущується. Ми з Натаніелем постояли кілька хвилин, вдихаючи прохолодне чисте повітря звідкись на зразок Азорських островів. Потім ми повернулися до наших велосипедів.
  
  
  Через шум вітру і хвиль ми не чули машини, що наближається; тепер він стояв, вимкнувши фари, і розбиті грати впиралися в наші велосипеди. Біля відчинених дверей з боку водія стояв чоловік, і за лобовим склом я міг розгледіти розмите обличчя, але не звернув на це особливої уваги. Мене набагато більше зацікавив дробовик, який чоловік направив у наш бік.
  
  
  "Містер Фредерік?" - спитав він слабким голосом проти вітру.
  
  
  "О, боже", - м'яко сказав Натаніель.
  
  
  "Ти пам'ятаєш мене?"
  
  
  "Боюсь, що так." Натаніель не рушив з місця; він тримав руки з обох боків і здавався майже розслабленим. "Хоч це було так давно..."
  
  
  «Набагато довше для мене». Він трохи пересунув дробовик, що мені не сподобалося. «Вони не повірили мені, чи знаєте. Вони думали, що я працюю на ваших людей, а не на них, і минуло більше року, перш ніж вони відпустили мене».
  
  
  «У вас, мабуть, були важкі часи».
  
  
  «Це було справжнє пекло! Цілий проклятий рік на тому заводському кораблі, і це не був круїз для насолоди!»
  
  
  "Ні, я так не уявляю, Грейвс". Натаніель зробив півкроку до чоловіка і вказав на дробовик. "Ви збираєтеся використати це?"
  
  
  "Я приїхав сюди не відпочивати на свіжому повітрі".
  
  
  Тепер я міг бачити, що це був чоловік років тридцяти з невеликим, з великими пальцями рук і зморшкуватим обличчям, що огрубіло від вітру й води. Під непоказною вітровкою його значні м'язи плеча здулися.
  
  
  "То ви випадково знайшли нас тут?" Натаніель
  
  
  пішов далі. Ще півкроку.
  
  
  «Був на острові кілька тижнів, відколи мене відпустили. Моя дружина родом звідси…»
  
  
  "О, звичайно. А місіс Гормсен - твоя свекруха, чи не так?"
  
  
  "Ви розумієте все досить добре". Грейвз рушив уперед. «Думаю, тобі та твого друга краще повернутися на край урвища».
  
  
  Ти збираєшся стріляти в нас або думаєш, що зможеш змусити нас зістрибнути?
  
  
  «Це не складе для мене жодної різниці, містере Фредерік. Я збирався зробити вам візит до Ньюпорту, але сьогодні ви позбавили мене цього».
  
  
  «Якби я знав, що наші червоні рибальські друзі відпустили тебе, я міг би змінити свій маршрут». Натаніель зберіг цю добродушну напівусмішку на обличчі, спокійний, наче він стояв перед класом, заповненим нетерплячими учнями.
  
  
  «Так, ну, я не думав, що вони надішлють вам телеграму. Ви мене дуже добре підставили, містере Фредерік, і я нічого подібного не забуваю. Єдина причина, через яку вони мене не вбили, була…»
  
  
  "Тому що ти не був особливо важливим, чи не так?" Зміна голосу Натаніеля була чудовою; тепер у ньому була глузування.
  
  
  Це отримало реакцію. Грейвз рушив до нього, його обличчя почервоніло навіть у темряві. Він підняв дробовик, щоб використати його як палицю, і шкільний вчитель на пенсії пірнув під нього. Він встромив задубілі пальці в живіт, використовуючи інше передпліччя, щоб заблокувати удар дула дробовика. Грейвз зігнувся навпіл, очі вискочили. Натаніель знову вдарив його тим же місцем, цього разу перевернувши руку і майже піднявши чоловіка з ніг, зачепивши пальці під його грудиною. Грейвз спробував заверещати, але з його широко відкритого рота вирвався лише здавлений звук агонії.
  
  
  Натаніель взяв дробовик із його руки, дозволяючи чоловікові впасти на землю. На його обличчі була усмішка змішаного задоволення і жалю, коли він дивився на Грейвза, що корчився від болісного болю - і він виглядав надто довгим.
  
  
  Двері іншої машини відчинилися, і з неї вийшла жінка. Я міг сказати, що це була жінка, бо в неї в волоссі були рожеві пластикові бігуді; в іншому вона була одягнена більш-менш як чоловік, що лежав біля ніг Натаніеля. Мав пістолет.
  
  
  Я теж. Вільгельміна, Люгер, який був такою ж частиною мене, як моя права рука, вистрибнула зі своєї наплічної кобури. Я пірнув на Натаніеля, відкинувши його убік, коли жінка направила великий старий револьвер у наш бік. З-за вітру і прибою я майже не почув звуку пострілу, але відчув пекучий біль, коли куля потрапила мені в плече.
  
  
  Жінка чи жінка, я застрелив її. Один точний постріл у серце; вона була надто близько, щоб я міг схибити, і я не збирався просто поранити її.
  
  
  Вона впала, як камінь, револьвер випав із її пальців, як іграшка, від якої вона раптово втомилася. Натаніель уже піднімався на ноги, стріляючи з дробовика у бік Грейвса.
  
  
  «Дуже мило, містере… ах… Маккі. Вона, здається, знала, що робила із цією зброєю». Він нахилився над тілом жінки і похитав головою. Потім він узяв її пістолет і засунув за пояс. "Тепер у нас є невелика проблема".
  
  
  "Що ж."
  
  
  Грейвз усе корчився біля моїх ніг, намагаючись підвестися, але не міг, не більше, ніж міг говорити.
  
  
  "Шкода, що він втрутив у це свою дружину", - говорив Натаніель. «Або принаймні я припускаю, що вона була саме такою. Правильно, Грейвз?» Він низько схилився над ним.
  
  
  Грейвз кивнув, його обличчя було спотворене, шия стиснута.
  
  
  «Тоді я вважаю, ви навряд чи вибачте мені її смерть». Він з жалем похитав головою. Ні, навряд чи після твого виступу сьогодні ввечері. Отже…» Він знизав плечима. «Вибач, Грейвс». Він потягся до грудей чоловіка, безжально вп'явся пальцями під ребра і продовжував штовхати - все вище і вище, промацуючи серце, поки його рука майже не занурилася в тіло. Грейвз тихенько завив, смикаючи ногами; Натаніель недбало подивився, не послаблюючи тиску. Потім чоловік затих нерухомо.
  
  
  Вчитель на пенсії підвівся, витер лоба тильною стороною руки. «Я не знаю, мертвий він чи ні, але це не дуже важливо. Допоможеш мені повернути їх у їхню нещасну машину?»
  
  
  Це була не найбільш переконлива аварія з колись інсценованих, але той факт, що автоматична коробка передач старого Chevy мала тенденцію відключатися, робив все це трохи менш правдоподібним. Ми ввімкнули запалювання, підкотили машину до краю урвища і зіштовхнули її за борт. Натаніель не став чекати, щоб побачити, як вона вдариться об каміння внизу; Принаймні було надто темно, щоб щось розгледіти.
  
  
  Я глянув у бік маяка.
  
  
  «Не хвилюйтеся, – сказав він. «Якби вони щось чули, вони б уже були тут. Їх турбує те, що відбувається у морі, а не на березі. Настав час повернути велосипеди місіс Гормсен?»
  
  
  Їхати в темряві було нелегко; світло мого велосипеда
  
  
  не падав далеко за межі мого переднього колеса, а Натаніель взагалі не працював. Але він, здавалося, знав, куди йде, і поки ми повільно їхали островом, він розповів мені, що таке Грейвс.
  
  
  «Він був рибалкою, човнярем, називайте його, як хочете. Працював в основному в Монтоці, на краю Лонг-Айленда. Прямо там». Він вказав ліворуч, де, як я знав, є ділянка води, що відокремлює острів Блок від материка. «Кілька років тому червоні завербували його. Звичайна праця, ви б назвали її у шпигунському бізнесі. Його робота полягала в тому, щоб тримати очі відкритими. Тут, наприклад, багато підводних човнів; доступ до Атлантики з суббази в Нью-Лондон. Були й інші речі. Грейвс працював на чартерних човнах, і чимало людей із важливими зв'язками в уряді приїжджали сюди кілька днів відпочинку. Навіть Ніксон робив це, коли проводив кампанію у шістдесят восьмому, чи знаєте. Принаймні наш спільний друг у Вашингтоні відправив мене до Грейвза, і, оскільки я був під рукою і трохи розбирався в човнах, мені доручили… нейтралізувати його». Він посміхнувся мені, коли ми їхали пліч-о-пліч. "Зазвичай я не приймаю активних завдань, але трапилося так, що я зміг використати гроші, які запропонував Хоук".
  
  
  «Що це за історія із заводським кораблем?» - Запитала я, ухиляючись від вибоїни розміром з басейн на задньому дворі.
  
  
  «Ах, так, саме так вони це зробили. Як ви повинні знати, рибальські флоти багатьох країн, зокрема Росії, працюють лише за кілька миль від наших берегів. Яке суперництво тут економічне, а чи не ідеологічне, отже є справедлива кількість повідомлень між різними човнами, незалежно від національності чи політики. Так що для Грейвса було неважко доставити свої звіти на той чи інший російський човен. Але іноді у нього були термінові повідомлення, а потім він подавав сигнал світло - прямо з тих урвищ, де в нього вийшли з ладу гальма, і вони з дружиною впали на смерть..."
  
  
  "Про це", - перебив я. «Можливо, його смерть можна подати як нещасний випадок, але як щодо її смерті? У ній дев'ятиміліметрова куля».
  
  
  "Так Так. Не дуже акуратно. Однак у цей час року ця частина берега настільки безлюдна, що якщо машина знаходиться під водою - а так і має бути - до того часу, коли аварія виявиться, її буде недостатньо. залишать трупи місцевій владі, щоб вони запідозрили будь-що, крім нещасного випадку. Якщо вони це зроблять, що ж, для цього потрібен наш друг у Вашингтоні, чи не так?
  
  
  Мені не треба було нічого казати; цей лагідний шкільний вчитель, який міг холоднокровно вбивати, був далеко попереду мене.
  
  
  «У будь-якому разі, - продовжував Натаніель, коли ми почали спуск по довгому, поступовому спуску до скупчення будівель і доків за ним, - мені вдалося переконати Грейвса, що я співчуваю. Це було просто; у нього такого роду Ментальність – вважає, що всі шкільні вчителі – комуністи того чи іншого ступеня. Врешті-решт я переконав його надіслати повідомлення, в якому один з рибальських човнів опиниться в наших територіальних водах – що, звичайно, суворо заборонено. Катер берегової охорони стояв поруч, а там була ретельно спланована - і марна - погоня, коли я вдав, що захопив Грейвса в полон. Він втік, спустився в гавань з іншого боку цього острова і вкрав моторний човен, щоб піти. Скажімо, він виявив один із червоних траулерів і був доставлений на заводський корабель, який займається чимось більшим, ніж просто переробкою риби. Чесно кажучи, ми очікували, що вони відвезуть його назад до матінки-Росії, але, очевидно, їхнє обладнання складніше, ніж ми думали. "
  
  
  Ми наближалися до ряду застарілих будівель поблизу доків. "Навіщо йти на всі ці проблеми?" Я запитав. «Хіба не було б простіше заарештувати цього хлопця? Чи усунути його?»
  
  
  "Ну, ви знаєте цю людину у Вашингтоні; вона не пояснює нічого, чого не повинна. Але моя теорія полягає в тому, що якби ми заарештували Грейвса і судили її, це було б безглуздим заняттям. Зрештою, він був просто місцевим. рибалка, який виконує невелику брудну роботу на стороні за додаткові гроші, суд цілком міг зробити його мучеником, і в наші дні у нас їх більш ніж достатньо, з іншого боку, якби ми могли переконати суд в іншому, крім того, що він був подвійним. Агентом, що ми, здається, певною мірою зробили, їм довелося б витратити багато часу та зусиль на перевірку своєї іншої спільної роботи, щоб переконатися, що не всі вони схожі на Грейвса».
  
  
  Це було саме так, як я припускав, тому я відмовився від цієї теми. "Що щодо неї?" Ми сповільнювали хід перед зачиненою віконницями стійкою для хот-догів місіс Гормсен і торговим центром з прокату велосипедів.
  
  
  "Я б не став турбуватися", - сказав Натаніель. "У нас не було доказів її причетності".
  
  
  "Хтось сказав Грейвсу, що ми на острові".
  
  
  "Так, звичайно. Але напередодні
  
  
  якби то була вона, це не обов'язково її замішало. Зрештою, яхтсмени, які беруть напрокат велосипеди, у цей час року бувають нечасто”.
  
  
  "Добре…"
  
  
  «Але я пропоную повернутися до нашого човна і поїхати додому сьогодні ввечері. Немає сенсу робити занадто багато припущень, чи не так?
  
  
  
  
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  
  
  
  До того часу, коли ми повернулися до причалу пізно ввечері, Натаніель, здавалося, забув про маленький потворний інцидент на острові Блок. Він був таким же безтурботним і витриманим, як і завжди, коли ми увійшли до темного будинку, і коли я швидко оглянув кімнати, він подивився на мене з якимсь кумедним виглядом.
  
  
  "Знаєте, не можна жити в постійному страху перед вбивством", - зауважив він. «Інакше, який сенс жити? Ми робимо ту огидну маленьку роботу, яку робимо, і більш менш готові до наслідків. Так роблять і багато інших людей у цьому світі. І лише уявіть собі. Містер Маккі, як би це було, якби ми всі турбувалися про те, хто може ховатися за наступним кутом. Чому, у кого, можливо, вистачить кмітливості балотуватися на пост президента? Ви приєднаєтеся до мене за сендвічем та кавою? "
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Протягом наступних кількох днів, коли ми не пливли, я вивчав переважно каталоги та старі вирізки про Нью-Йоркське боут-шоу. Натаніель мав ящик для документів, набитий робочими проектами всіх мислимих типів вітрильних суден, від денних вітрильників до океанських тримаранів, разом із фотографіями та рекламою з газет по всій країні. Ми побували на кількох верфях поблизу, оглянули корпуси тих човнів, які були викинуті на воду, та інтер'єри багатьох інших. Кілька разів він водив мене в Christie's, великий ресторан на причалі в Ньюпорті, де обслуговування та їжа були чудовими, і де можна було натрапити на заблудлого яхтсмена Вандербільта або пухнастого прапорщика з однією з місцевих баз ВМФ. Натаніель знав їх усіх, і після пари відвідувань я досить добре зарекомендував себе як прикриття Деніела Маккі, яхтового брокера із західного узбережжя Флориди. Я навіть починав вірити у це сам.
  
  
  «Іспит» у яхт-клубі не був таким простим. Члени були людьми, які знали свої човни; вони не були учасниками коктейлів біля пристані, і єдина яхтова кепка, яку я бачив, була прибита до стіни над баром. Натаніель вів розмову за великим круглим столом, недбало - зловмисно, як я подумав - у технічні області, де я був змушений вигадувати деякі відповіді. Думаю, я пройшов, бо ніхто в натовпі не мав сумніву. У будь-якому разі, коли ми пішли – дуже пізно, – Натаніель ляснув мене по плечу і виглядав дуже задоволеним. Повертаючись до його будинку, ми багато спотикалися за пісок, і я не знаю, хто з нас підтримував іншого.
  
  
  Було ще темно, коли мене розбудив різкий стукіт у двері. У голові у мене паморочилося в голові - в тому клубі на бурбон не скупилися, - але я відразу схопився.
  
  
  "Що це?" - Запитав я.
  
  
  "Нік!"
  
  
  "Я Ден!" Я прогарчав у відповідь.
  
  
  "Так, так", - сказав Натаніель. Але ви повинні встати і рушити з місця.
  
  
  "Зараз же?" Мені було цікаво, через що він збирався мене пережити.
  
  
  "Це терміново. Вам потрібно встигнути на рейс до Тампи, а у нас ледве є час, щоб дістатися аеропорту».
  
  
  "Тампа?"
  
  
  "Не знаю чому. Девід щойно зателефонував, і це головний пріоритет. А тепер одягайтесь. Поспішайте!»
  
  
  "Тампа", - подумав я, знімаючи піжаму. Це ставало одним із найбільш заплутаних завдань, які я коли-небудь виконував. І якщо робота була у Греції, я точно не наблизився до неї.
  
  
  
  
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  
  
  
  Контакт був простим; повідомлення для Деніела Маккі в аеропорту Тампи, що інформує мене, що моє ім'я було зроблено бронювання в мотелі поблизу. Я зареєструвався і щойно швидко поголився - ніяких шансів до того, як я покинув будинок Натаніеля, - коли в двері легенько постукали.
  
  
  Я завагався, подивився на свою валізу, у спеціальному відсіку якої лежала Вільгельміна. Але я не думав, що мені знадобиться спрощений Люгер, не зараз. Наскільки я знав, не було причин шукати мене, якби я не був дружелюбним. Не зараз. Тим не менш, я обережно відчинив двері і, побачивши Хока, що там стояв, відчув дивне полегшення.
  
  
  Він увійшов, не сказавши ні слова привітання, сів на одне з кількох величезних ліжок і подивився на мене. Я змахнув краплю піни, розгорнув стілець перед столом, що імітує дерево, і вмостився на нього обличчям до нього.
  
  
  «Цю кімнату було ретельно перевірено», - сказав Хоук. "Один із наших електронників провів тут минулої ночі, і з того часу він перебуває під наглядом.
  
  
  Я автоматично глянув на стіну за ним; у наші дні здається, що більшість мотелів збудовано з марлі, і навіть літня людина без слухового апарату може чути все, що відбувається у наступному блоці.
  
  
  «Не хвилюйтеся, – сказав старий. «Ми забронювали номери з обох боків; ніхто не почує, що ми говоримо».
  
  
  Це мене задовольнило; Я ніколи не сумнівався у здатності Шефа продумати кожну деталь.
  
  
  "Зенополіс робить це по-нашому", - сказав він без подальших попередніх заяв. «Точну дату ще не призначено, але це буде протягом тижня. Він перетне кордон з Албанією і попрямує до Корфи. Час та місце зустрічі буде визначено у цей час».
  
  
  Я кивнув, потім насупився. "Як мені зв'язатися з ним?"
  
  
  "Через його сестру".
  
  
  Хоук сказав це так сухо, що спочатку не помітили. "Як це було знову?"
  
  
  "Його сестра. Її звуть Крістіна, і вона його єдина жива родичка. Нині вона працює студентською медсестрою в Афінах, але має відпустку на західному узбережжі. Ви заберете її, і... я не потрібно вдаватися до подробиць».
  
  
  Але він все одно зробив це. Христині, як з'ясувалося, було двадцять два роки, вона не бачила Алекса з того часу, як він втік п'ятнадцять років тому. Але Алекс, за словами Хоука, хотів, щоб його сестра була при нашій зустрічі; він мав серйозні підозри, і після попередніх переговорів з нашими людьми він наполягав на залученні Христини до угоди. Він сказав, що єдина, кому він може довіряти, і ми з Хоуком погодилися, що він використав її як буфер між собою і можливу зраду грецького уряду.
  
  
  «Я не вдаватиму, ніби розумію, що саме він робить, - визнав Хоук, - але, схоже, нам варто піти разом з ним настільки, наскільки це можливо».
  
  
  Моє завдання здавалося відносно простим: я мав прилетіти до Афін, найняти машину і провести кілька днів, оглядаючи верфі човнів уздовж узбережжя. У Піргосі я забирав дівчину («як мені сказали, досить привабливу», - запевнив мене Хоук), а потім орендував вітрило для короткого круїзу до Корфу. Там, на острові, який перебуває більше від Албанії, ніж від Греції, ми удвох зв'яжемося з Алексом Зенополісом.
  
  
  «Ми кілька разів спілкувалися з ним відколи ми востаннє говорили з вами», - пояснив Хоук. "Нас не турбує, як він туди потрапить, але тепер він вказує, що він має критично важливу інформацію, яку він може передати нам. Можливо, можливо, ні, але вам доведеться докласти всіх зусиль, щоб відвезти його, як планувалося; ми повинні припускати, що він говорить правду, доки ми не дізнаємося протилежного”.
  
  
  «Я все ще говорю, чому б не відвезти його до Таранто на швидкісному катері? Цей вітрильний бізнес може тривати кілька днів».
  
  
  Старий похитав головою. «Життєво важливо, щоб ви аж ніяк не дозволяли привертати увагу до вас чи Зенополісу. Він запевняє нас, що його прорив залишиться непоміченим протягом як мінімум кількох днів, але він наполягає на тому, що наші зусилля в його інтересах мають бути зовсім непомітними. залучається елемент часу, що він не пояснив повністю; у будь-якому випадку ми маємо поважати його пораду на даний момент. Ні, Нік, ви відвезете свій орендований парусний човен до Таранто із секретним проїздом. Ви не робитимете нічого, щоб привернути увагу влади Греції чи будь-якої іншої країни, поки Зенополіс не опиниться у безпеці у нас. У будь-якому випадку, - додав він з легкою усмішкою, - якщо справа дійде до погоні по воді, ніякий моторний човен, який ви могли б отримати, не зміг би обігнати кораблі та літаки, які різні уряди пошлють за вами”.
  
  
  У будь-якому разі він переконав мене. Я думав, що це все, але Хоук приготував для мене ще один маленький сюрприз.
  
  
  «Між іншим», - сказав він, глянувши на мою відкриту валізу на стелажі біля стіни. «На цьому завданні у вас не буде вогнепальної зброї. Або ще щось, що може бути інкримінуючим, якщо вас спіймають і допитають».
  
  
  "Нічого?" - Запитав я.
  
  
  «Я вважаю, що ви можете носити свій ніж, але не в тих піхвах на передпліччі, які використовуєте. Як яхтсмен, ви повинні мати якесь лезо, хоча ваш навряд чи можна знайти на борту більшості човнів. кінець, однак, він може вам знадобитися”.
  
  
  "Ти так думаєш?"
  
  
  «Так. Чи бачиш, Нік, ми повинні розглянути можливість того, що вся ця операція - це свого роду пастка, влаштована іншою стороною. Як ви знаєте, ми знаходимося в період надзвичайно делікатних переговорів із росіянами та китайцями. Фактично існує своєрідний негласний мораторій на наші операції проти цих країн та їх сателітів. Якщо ви вирішите під час переходу з Корфу до Таранто, що Зенополіс працює для їх цілей, щоб виставити нас у поганому світлі, припустімо, тоді ви простежите за тим, щоб він… загубився у морі».
  
  
  Це мене не збентежило; Мені не дали оцінку «Кіллмайстер», тому що я здригнувся від думки встромити ніж у ворожого агента, навіть якщо він був людиною, яка раніше була другом.
  
  
  
  "Добре", - сказав я, встаючи, щоб підійти до своєї сумки. Я вийняв люгер і передав його Хоуку. «Подбайте про нього, він добре мені служив».
  
  
  "Коли ти повернешся, воно буде готове", - сказав він, прибираючи зброю в портфель.
  
  
  Я знову сів. "Ще дещо."
  
  
  Хоук підняв кудлату брову, дивлячись на мене.
  
  
  "Що, чорт забирай, я роблю в Тампі?"
  
  
  "Звісно. Я збирався пояснити це. Ви залишитеся тут на два дні і познайомитеся з різними пристанями для яхт та яхтовими брокерами». Він витяг з портфеля невеликий конверт і поклав його на ліжко поряд із собою. "Це список брокерів, які нещодавно припинили свою діяльність; ви працювали на всіх трьох із них і тепер робите перерву, намагаючись відкрити свій власний бізнес. Можливо, ми надто обережні, але якщо хтось запитає вас, на кого ви працювали, можете дати інформацію, яку нелегко перевірити. Насправді, у цьому немає потреби; ця операція займе лише кілька днів. Але було б безглуздо допускати випадкову зустріч."
  
  
  "Люди, що займаються веслуванням, досить близькі по всьому світу", - погодився я. Натаніель Фредерік переконав мене в цьому.
  
  
  "Абсолютно вірно. Подорожуючи узбережжям Греції, ви, можливо, зустрінете інших американців, які знають цю місцевість. Краще бути жвавим, ніж заїкатися і губитися, га?»
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Я зробив, як сказав мені Хоук, проводячи кожну світлову годину, а чимало після настання темряви, блукаючи по пристанях, торгових залах і верфях, як безробітний яхтовий брокер. Під час своїх подорожей я дізнавався імена менеджерів та продавців, капітанів портів та хлопців, які обслуговували бензоколонки у різних доках. Можливо, всі деталі ніколи не знадобляться, але якби якийсь американець, скажімо, у Піреї почне згадувати зі мною чокнутого старого персонажа, який працював на верфі біля Кліруотера, я був би готовий розповісти свою історію про нього.
  
  
  Наприкінці другого дня я проїхав через півострів Флорида до Майамі, де я сів на літак, який доставив мене до Мадрида рано вранці наступного дня. Там у мене був стикувальний рейс в Афіни, і вже темніло, коли я закінчив проходження митниці - вони зовсім не зраділи гострому ножу, який я ніс у багажі, коли вони дізналися про мою передбачувану справу, - і вийшов. знайти таксі. Ніч мала ту особливу ясність, яку, гадаю, можна знайти лише у Греції та Леванті; це ніби небо вловлює і дистилює всі екзотичні аромати оливкових і фігових дерев, змішані з вугіллям, що горить, і смаженою бараниною, а потім трохи охолоджує їх, щоб вони не приїдалися. Це свого роду невловимий парфум, який не може носити жодна жінка, але Афіни роблять це стильно та витончено.
  
  
  А потім я зареєструвався в "Хілтоні", втративши все це через млявість американської системи кондиціювання повітря. Насправді, коли я увімкнув телевізор у своїй кімнаті, я отримав Gunsmoke. Ось вам і колиска західної цивілізації.
  
  
  Наступного ранку я побалував себе швидкою екскурсією містом. Жахливо говорити, але я так багато подорожував, що міста світу почали мати невтішну схожість зі мною. Куди б ви пішли, здається, скрізь є американське накладення; Ласкавий торговець килимами розмовляє англійською мовою і стежить за тим, щоб ви знали про його брата в Акроні, і хоча ви можете не побачити вивіску Coca-Cola на будь-якій вулиці, завжди є відчуття, що вона вже не за горами.
  
  
  Тож я цинічний. Я теж був роздратований. Це завдання здалося мені надто простим, і мені треба було підбадьоритися, як чемпіон Суперкубка, який готується до матчу на олл-зірок коледжу. Гра завжди повинна приносити задоволення професіоналам, а це означає, що вони повинні бути особливо обережні, щоб не вважати її зневагою. Моя проблема була не зовсім такою ж, але повсякденне життя, яке я мав прожити наступні кілька днів, приправлене зустріччю з, сподіваюся, привабливою дівчиною, легко могло змусити мене лінуватися в голові, якщо я не обережний. .
  
  
  Крім того, я сумував за Вільгельміном. Тоді я не знав скільки; незабаром я мав це з'ясувати.
  
  
  Я орендував Volkswagen у місцевій агенції Hertz і почав свій тур яхтовим брокером. Пірей був моєю першою логічною зупинкою, і я провів день, блукаючи доками цього жвавого портового міста. Граючи бізнесмена-туриста, я ставив питання, вдавав, що вивчаю проекти та оснащення з досвідом, який, я впевнений, Натаніель би аплодував. Ніхто, з ким я зустрічався, не сумнівався у моєму прикритті; Я був Деніел Маккі, у відпустці в тій частині світу, яку деякі називають раєм для моряків. Смішно було те, що я був у цій частині світу лише одного разу, і це був рай для моряків, але не в тому сенсі, в якому вони зараз розуміють. Щоб пояснити, ким я був
  
  
  вступивши до армії США п'ятнадцятьма роками раніше було б надто складно. Просто скажіть, що це було частиною мого підвищення кваліфікації з AX і навіть армія може порушити деякі правила, коли це здається доцільним. Єдиний раз, коли я був в уніформі за цей час, я проходив школу контррозвідки у Форт-Холаберді в Балтіморі. Це було в основному для галочки, перше, чого нас навчили, - це друкувати, бо агент мав заповнювати всі звіти, а я носив невинні смужки другого лейтенанта. Пізніше, коли мене призначили на посаду в Західній Німеччині, будь-яке начальство, яке вимагало дізнатися моє звання, отримувало звістку, що я майор. Так тоді працював CIC, і я знав одного чи двох капралів, які працюють у цивільному, які, якщо спитають, також мали «звання» майора.
  
  
  Але ранг не мав нічого спільного з тим, як я познайомився з Алексом Зенополісом, та з операцією, яку ми провели разом. Коротко нашу армію переслідувала група дилерів героїну, яка привозила цей матеріал до Німеччини і продавала його нашим військам. Нічого подібного, як у В'єтнамі останніми роками, але тоді все ще серйозно. Було виявлено, що жменька солдатів була постачальниками, і вони отримували його від кількох грецьких моряків, які мали зв'язку в Туреччині. Пунктом обміну був Наксос, найбільший острів Кіклад.
  
  
  Один із солдатів, молодий сержант, влаштувався на одну з тих зручних робіт, про які мріє кожен солдат; він пілотував невеликий двомоторний літак, який перевозив VIP-персон, представників вищого керівництва та цивільних осіб, у сонячні місця у таких місцях, як грецькі острови та Ліван. Було нескладно повернутися до Мюнхена порожнім, щоб сісти на невеликий аеродром на Наксосі та взяти на себе вантаж білого порошку. Він не мав жодних митних правил, і кілька механіків з його основі брали участь у угоді; вони забрали наркотик та виносили його для дрібних торговців.
  
  
  Я не брав участі у відбіркових змаганнях; В основному це була робота членів CIC, але коли стало зрозуміло, що в цьому причетні грецькі військові, це стало трохи дратівливим для військових поліцейських. Строго кажучи, це також не робота CIC; Місія Корпусу полягає в тому, щоб зупинити будь-яку приховану загрозу армії, але це досить широко інтерпретується. У будь-якому разі мене залучили до роботи з виведення контрабандистів наркотиків з ладу і для того, щоб ніхто в будь-якому із залучених керівників не підняв на це великого галасу. Або чув про це, коли міг чути.
  
  
  То була вбивча робота; Я зрозумів це, коли мій інструктаж закінчився. І коли я зустрів Алекса Зенополіса в Бейруті, все, що мені потрібно було зробити, це подивитися на нього, щоб зрозуміти, що він добрий чоловік, щоб працювати зі мною. Алекс був чоловіком-биком, трохи вище за мене, шести футів один дюйм, і відповідної ширини. Тоді він служив у військово-морській розвідці своєї країни, але в темному цивільному костюмі він виглядав як персонаж з фільму Хамфрі Богарта: чорне волосся та вуса, люті очі, які виглядали так, ніби вони можуть притиснути вас до стіни і залишити там бовтатися. поки він не вирішив тебе відпустити.
  
  
  "Ти Картер", - сказав він, коли ми зустрілися в галасливому кафе. У музичному автоматі грала платівка Сінатри, а перегодована співачка танцю живота намагалася позмагатися з музикою.
  
  
  Я визнав, що був ним; У ті дні я міг використовувати своє ім'я.
  
  
  "Дуже просто." Його англійська була хороша, але він не втрачав слів задарма. «Двоє наших людей зустрічають двох американців на аеродромі. Ми з тобою знищуємо їх».
  
  
  "Як ми дізнаємося, коли прилетить американський літак?"
  
  
  «Є місце з видом на посадковий майданчик. Облаштована нами, хатина козопасу; він потрапив до лікарні, бідолаха». Алекс засміявся, показуючи велику щілину між передніми зубами. «Невелика проблема зі шлунком, щось у його питній воді. Він старий, але він видужає».
  
  
  "І як довго ми чекатимемо?"
  
  
  Алекс знизав масивними плечима. «Поки що вони не прийдуть. Ви поспішаєте?"
  
  
  Ми взяли старий човен, який, здавалося, зупинявся на всіх островах Кіклад, не кажучи вже про Крит, перш ніж ми прибули на Наксос. Ми мали бути туристами, і після висадки ми не розмовляли один з одним. Я зареєструвався в тому, що вважалося готелем у портовому місті, а потім зіграв ексцентричного американця, який хотів вирушити в похід у гори, попередника, я думаю, сучасних хіпі, що кишать усюди у світі зі своїми рюкзаками.
  
  
  Я знайшов Алекса в котеджі козопасу з видом на смугу. На щастя, він мав пачку зношених, але справних гральних карт, і він якимось чином зумів скласти величезний запас узо разом зі зброєю, яка нам знадобиться. Очікування, яке тривало більше двох днів, було непоганим, але якби ми грали в пінокл на реальні гроші, я все одно був би винен Олексію Зінополісу майже всім, що я заробив з того часу.
  
  
  Літне поле було у довгій вузькій долині під нами; він був побудований німцями під час
  
  
  під час війни та утримувався у більш-менш справному стані за рахунок вирощування овець та кіз. У далекому кінці від нас був крутий урвищ; біля краю була велика природна печера, вхід якої ми могли добре бачити.
  
  
  "Матроси туди входять", - пояснив Алекс. "Наші люди, захисники наших берегів". Він плюнув на земляну підлогу хатини. «Нам, грекам, треба боронити так багато берегів; подивися на будь-яку карту, Нік. І подумати тільки, що ця погань, як ці, опоганює їхню професію…» Він знову плюнув.
  
  
  Я зрозумів, що Алекс був ідеалістом. Це мене турбувало; навіть тоді я вважав за краще працювати з циніками, тому що вони набагато надійніші.
  
  
  Ночі були найважчими, бо ми не могли використовувати світло. Алекс і я також мало розмовляли. Іноді я виходив надвір, щоб помилуватися блідою яскравістю землі під сліпучим місяцем. І це було третьої ночі я побачив фігури, що рухалися в кінці злітно-посадкової смуги, піднімаючись над краєм урвища, як альпіністи, що досягають піку Евересту.
  
  
  Я побіг назад у хатину та розбудив Алекса. "Вони тут", - прошепотів я. "Ваші хлопці, я майже певен".
  
  
  Алекс махнув рукою і перекотився під ковдру. «Добре, добре, молода людина». Він був років на десять старший за мене. «Вони зачекають, як і ми. Американський літак не з'являється до світанку. Вночі тут не можна приземлитися.
  
  
  Я б не став присягатися, але мені здалося, що Алекс хропе, як тільки сказав своє останнє слово.
  
  
  Може, я проспав півгодини всю ніч; Я знаю, що прокинувся і перед світанком пересувався хатиною, нетерпляче чекаючи, коли сонце почне висвітлювати нас. Місяць уже давно пішов, і я майже не міг бачити дно долини.
  
  
  "Ми починаємо зараз". Спокійний голос Алекса в безмовній хатині був настільки приголомшуючим, що я мало не вистрибнув зі шкіри. «Півгодини до денного світла». Він був на ногах, натягнувши важку чорну шкіряну куртку, кишені якої були набиті боєприпасами. Під нею мав пістолет Кольта 45 калібру, але найбільше він покладався на гвинтівку М-1, яку він перекинув через плече.
  
  
  У мене також був такий. У мене також була Вільгельміна, Люгер, який я нещодавно придбав у Німеччині і який у певному сенсі ставав частиною мене.
  
  
  Ми обережно рухалися вздовж ближнього краю долини, кружляючи до пагорбів над входом до печери. Ми трималися досить далеко від краю, щоб ніхто внизу не міг нас бачити, навіть якби було світло, і суто розсудливість та інстинкт Алекса підказали нам, де зупинитися.
  
  
  "Ось", - прошепотів він, вказуючи на край.
  
  
  Ми повзли по нерівній землі, схожій на листя, і нарешті побачили поле внизу. Ми були на висоті приблизно шістдесят футів, і, наскільки я міг бачити, шляху вниз не було.
  
  
  "Як ми…?" Я почав, але Алекс приклав палець до губ, і зуби блиснули в темряві.
  
  
  З одного зі своїх численних кишень він витяг тонкий шматок нейлонової мотузки. До одного кінця була прикріплена граната, і він поклав пару інших на землю поряд із собою.
  
  
  «Літак летить звідти», - сказав він, вказуючи праворуч від нас у чорну порожнечу за краєм поля. "Єдиний шлях. Коли він приземлиться, він повинен вирулити до далекого кінця і повернути, га? Так що при приземленні ... вони не можуть піти ».
  
  
  Він почав дуже повільно спускати тонку лінію по скелястій стіні урвища, поки кінець із прикріпленою гранатою не опинився саме над входом до печери. Потім він зробив паузу, поворухнувши пальцями-сосисками, роблячи уявні обчислення, і знову заробив. Він зробив мітку на нейлоні і порізав його ножем. «Цілком вірно», - оголосив він і взяв частину волосіні, щоб прикріпити її до невеликого куща за кілька футів від краю.
  
  
  "Що тепер?" Я запитав. Ніхто не сказав нам, хто відповідатиме за цю операцію, але Алекс, схоже, знав, що робив, і я був готовий навчитися.
  
  
  "Це погана річ для спуску, але я можу спуститися вниз". Він одягнув товсті рукавички, обернув відрізок закріпленої мотузки навколо стегна і перекинув петлю через плече. «Тепер ти повертаєшся в далекий кінець поля. Маленька стежка, якою живуть кози, веде тебе вниз. Коли ти чуєш, як у печері розривається граната, ти спускаєшся вниз і переконуєш тих хлопців у літаку, що їм нема куди йти. Зрозумів?
  
  
  Я так і думав. Я слухняно побіг назад у тому напрямку, в якому ми прийшли. Знайти стежку, про яку говорив Алекс, було неважко, хоча, дивлячись на неї в сірому світлі хибного світанку, я пожалів козу. Відпустивши свій Ml, я ліг на край скелі і почав чекати.
  
  
  Спочатку це було схоже на постійне дзижчання мухи, і я боровся зі спокусою вдарити її, коли зрозумів, що задрімав. Мої очі різко розплющилися, і я дивився на шматок палючого помаранчевого сонця, що підіймалося з далекого моря.
  
  
  У середині напівдиску виднілася темна цятка, яка продовжувала збільшуватися в розмірах, прямуючи прямо туди, де я лежав. Я відчув, як швидко схопився за живіт, змусив себе залишатися на місці, коли двомоторний літак з'явився в полі зору, прямуючи на посадку в дальньому кінці поля.
  
  
  Я подивився вздовж краю урвища у бік того місця, де залишив Алекса. Його взагалі не було видно, доки колеса літака не торкнулися трави, але потім я побачив, як громіздка постать піднялася і викинула довгу тонку білу смугу. Вона пролетіла повітрям, швидко впала під вантажем, що розбивається, прикріпленим до його кінця, і, нарешті, врізався в отвір печери.
  
  
  Настала довга пауза, надто довга, і я почав думати. Чотири секунди – це небагато, але одного разу я попросив інструктора витягнути штифт із гранати, а потім недбало кинути її мені. Я виставив його чисто і вистрілив через бетонний парапет у тренувальну яму, ніби я був посередником у подвійній грі. Після цього в мене кілька днів хворів лікоть - гранати важкі, не забувайте, - але найбільше мене турбував хіхікаючий сучий син, який все це затіяв, і з'ясовував, як найкраще вбити цього виродка. На щастя для нього і, мабуть, для мене, після того дня я його більше не бачив.
  
  
  Вхід у печеру вибухнув шокуючим гучним вибухом, величезні потоки диму та зливи уламків ринули на зелене поле. Перш ніж я встиг рушити з місця, я побачив, як Алекс кинувся з краю скелі, ударившись об виступи скель, і швидко спустився на землю.
  
  
  Я дерлася по крутій стежці, чіпляючись за неохайні кущі, і на бігу вдарилася об дно долини. Двомоторний американський літак кермував до мене з ревом двигунів, але зараз я не боявся, що мене помітять; вибух за ними мав зайняти всю їхню увагу.
  
  
  Коли літак сповільнився, я вбіг у невелику греблю у стіні урвища, дочекався початку повороту, потім вийшов і зробив пару швидких пострілів прямо в ніс літака. Я побачив злякане, бліде обличчя через лобове скло, а потім стрімкий рух. Бічні двері почали відчинятися, коли пілот продовжив свій поворот, вже заводячи мотори для зльоту.
  
  
  Був наказ не стріляти літаком, якщо ми зможемо допомогти; зрештою, це власність уряду США. Тому я зробив крок за його хвіст, поза досяжністю можливого бандита біля бокових дверей. Раптовий вибух двох опор мало не збив мене з ніг, піднявши пилюку і на мить осліпивши. Коли я знову зміг бачити, літак швидко віддалявся від мене; У мене на плечі був М-1, готовий стріляти в крайньому випадку, коли Алекс вилетів із зруйнованої печери прямо на траєкторію літака.
  
  
  У ранньому світлі він виглядав як невелика гора, весь у чорному, з піднятими руками, як якийсь древній воїн, який намагався стримати лють богів. Коли літак мчав до нього, здавалося, що зіткнення було неминучим, але в останній момент він відхилився убік, заглушивши двигуни та заклинивши гальма. Алекс пірнув під гвинт, що крутився, відкочуючись від коліс.
  
  
  Я біг полем до великого грека і літака і побачив, як пістолет вилетів з бокових дверей раніше, ніж це зробив Алекс. Я зупинився, став на коліна і підняв свій Ml, коли літак зупинився на вибоїнах біля краю урвища. Чоловік висунув голову і спрямував пістолет на мого партнера.
  
  
  Це була невелика мета, і літак все ще розгойдувався після різкого повороту та різкої зупинки, але не було часу, щоб ретельно прицілитися. Я зробив один постріл, а потім ще один. Чоловік у дверях подивився на мене, і навіть з такої відстані я міг бачити вираз повного подиву на його обличчі, коли кров ринула з його шиї. Він почав направляти пістолет у мій бік, але раптом він, мабуть, став важким, як ковадло. Його рука впала, пістолет випав із його руки, і він повільно звалився через двері на землю.
  
  
  Алекс настав на чоловіка, коли він скочив у кабіну. Пролунав високий приглушений крик, а потім гортанний сміх; За кілька секунд інша людина вилетіла і приземлилася обличчям униз на кам'янисту землю. Алекс стояв позаду нього в дверях, тримаючи свій дев'ятифунтовий М-l так само легко, як палиця поліцейського. Потім він поманив мене, але я вже встав і йшов до літака.
  
  
  "Хороша стрілянина", - сказав він. «Ти страшенно вдало мало не вбив пілота».
  
  
  "Що ти маєш на увазі?" Ми обидва спостерігали, як корчиться на землі людина; той, куди я стріляв, не рухався.
  
  
  «Ха! Ваша куля проходить через його шию і потрапляє у літак, порізає цьому льотчику вухо та розбиває лобове скло. Шкода».
  
  
  "Ага. Є інші пошкодження?"
  
  
  “Я нікого не бачив. Думаю, твій другий постріл потрапив йому в груди. У будь-якому разі, не пройшов наскрізь».
  
  
  "Або може
  
  
  я повністю схибив. "
  
  
  Алекс похитав головою. Ні, ти не промазав, Нік Картер. І я ніколи цього не забуду, розумієш? Він глянув на пілота, який намагався сісти. "Ви хочете, щоб цей хлопець був живий?"
  
  
  "Якщо він не сильно поранений, я думаю, ми можемо використовувати його в штаб-квартирі". Я нахилився, схопив чоловіка. На ньому була армійська форма із сержантськими нашивками, і я знав його обличчя так само добре, як своє власне після вивчення його справи. "Реган", - прогарчав я. «Ви хочете жити чи померти прямо тут? Це ваш вибір".
  
  
  "Чізус, так!" Я згадав, що він був не більше, ніж дитина, і виглядав молодшим за свій портрет. Він глянув на Алекса і здивовано похитав головою. "Псих!" пробурмотів він. «Цей хлопець божевільний».
  
  
  Алекс засміявся і опустився поруч із ним навколішки, дуло його гвинтівки торкнулося обличчя молодого сержанта. «Розумний хлопчик, – сказав він. «Знав, якщо ти вдариш мене, твій літак зламається так само, як і я. І ти полетиш униз». Він зробив красномовний жест рукою, дивлячись через плече на край урвища. «А так ти залишаєшся в живих, га? Хороший хлопчик". Він грюкнув його по спині, потім схопив за плече і підняв сержанта на ноги.
  
  
  "А як щодо печери?" Я запитав.
  
  
  "Усі мертві". Він поплескав приклад гвинтівки. «Після того, як ти підеш, я скористаюся іншими гранатами, щоби запечатати печеру. Зробіть гарну гробницю. Як щодо цієї?» Він штовхнув мертвого пальцем ноги.
  
  
  Ні. Я краще візьму його із собою. Але як ти збираєшся звідси піти?
  
  
  «Це частина моєї країни, Нік Картер. Ви не турбуйтесь про мене, га? Тепер я допомагаю вам зв'язати цього хлопчика, щоб він не завдав вам проблем під час польоту».
  
  
  Ми вирішили залишити ретельно пов'язаного Регана відразу за сидінням пілота, щоб я міг стежити за ним. Тіло іншого чоловіка Алекса повисло ззаду, немов вантаж. Перш ніж я увійшов, він порився в кишенях і витягнув пару невеликих пакетів.
  
  
  «Візьміть обоє; ви, американці, вам потрібні докази. Ми, ми нічого не знаємо про контрабанду наркотиків, га?» Він ляснув мене по спині. «Вдалої поїздки, Нік Картер. Якщо ти такий гарний пілот, як стріляєш, у тебе не буде проблем, га?»
  
  
  Останнє, що я бачив його, це те, що він тягся назад до печери з гвинтівкою, що недбало несе через плече; він виглядав як мисливець, що повертається додому після вдалого дня. Він навіть не обернувся, щоб помахати рукою, коли я злетів.
  
  
  
  
  
  
  Шоста глава
  
  
  
  
  
  Коли ніч опускається на береги Греції, то раптом темніє. Я знайшов непоганий готель недалеко від доків, рекомендований капітаном чартерного судна, з яким я розмовляв раніше. Він запропонував показати мені нічні клуби, але я відмовив йому так люб'язно, як це було можливо; Я все ще налаштовувався на завдання, яке ще не почалося, і не хотів жодних дружніх відволікаючих чинників.
  
  
  Моя кімната була чистою та акуратною. Немає телебачення, за що я м'яко вдячний. Це був довгий день, і я не звик до яскравого сонячного світла, яке може виснажити сили людини до того, як вона це помітить. Вранці я збирався поїхати до Піргосу, щоб зустрітися з дівчиною, і мені дуже хотілося рушити з місця.
  
  
  Я пообідав у невеликій таверні неподалік. Поруч сиділа група американців, і одна з жінок у натовпі продовжувала поглядати на мене. Вона була непогано виглядала в якомусь сенсі засмаглою, ніби вона кожну світлову годину пекла свою шкіру і залишила духовку включеною надовго. Але я проігнорував її, вивчаючи круїзного гіда, якого підібрав у туристичному офісі в Афінах.
  
  
  Жінка не залишиться поза увагою. Краєм ока я бачив, як вона встала і похитнулася на тих дерев'яних сабо на високих підборах, які зараз носять жінки. Вона зупинилася навпроти мене за столом, дивлячись і насупившись, ніби я був якимсь дивним екземпляром, з яким вона зіткнулася в джунглях.
  
  
  "Я можу вам допомогти?" – ввічливо запитав я. Я при цьому не підвівся.
  
  
  Вона струснула своїм залитим сонцем каштановим волоссям. "Я не знаю." Вона звинувачуюче тицьнула в мене пальцем. «Галвестон. Три, чотири роки тому. Ви були другом Сью-Еллен, чи не так?
  
  
  Я завмер, намагаючись не показувати цього. «Боюсь, ви думаєте про когось іншого».
  
  
  Вона насупилась ще більше. «Клянуся, я ніколи не забуваю жодної особи. І точно не такого, як твоє». Швидка посмішка, щоб показати, що вона цінує мене. «Давай, а тепер. Ім'я… Нік? Так. Це було, дай мені хвилинку; я вигадаю останнє».
  
  
  "Мені дуже шкода, мене звуть Деніел Маккі".
  
  
  Вона зрозуміло кивнула. «Угу. А я Джекі Онассіс. Що з тобою? Ти тут зі своєю дружиною чи щось таке?»
  
  
  "Ні, але…"
  
  
  «Кумедно, ми були тільки сьогодні зі Сью-Еллен. На її яхті? Коли вона говорила, бачиш жіночий акцент
  
  
  стає дедалі південнішим. Я не здивувався; однієї думки про Сью-Еллен було достатньо, щоб покласти мені в рот кукурудзяний коржик.
  
  
  "Я справді не ..."
  
  
  Вона продовжувала, ніби мене не чула. "Ви знаєте, що після того часу вона нарешті отримала розлучення, але я думаю, ви знаєте про це, оскільки ви і Сью-Еллен були такими близькими друзями. Звичайно, знову одружився, але її старий грецький чоловік майже не проводить з нею часу все ці дні. Я думаю, Сью-Еллен буде дуже рада почути, що ви в цих краях.
  
  
  Я гостро відчував, що зараз на мене дивляться інші, не тільки інші з компанії балакучої жінки, а й люди за кількома сусідніми столиками. Я встав. "Повірте, мем, я Деніел Маккі". Я вийняв карту з гаманця. «Насправді, я є яхтовим брокером. Може, вашій подрузі Сью-Еллен буде цікаво поговорити зі мною. Де саме її човен?
  
  
  Вона зневажливо подивилася на білу картку. Потім вона глянула на моє обличчя, її очі не зовсім сфокусувалися. Нарешті вона похитала головою і відступила на крок. «Я могла б присягнути, що це ти, Нік Ніхто. Тільки Сью-Еллен не мав зустрічі з жодним продавцем човнів. Навіть у вихідні».
  
  
  «Ну…» Я зніяковів і нарешті повернув візитну картку до свого гаманця.
  
  
  Жінка погрозила мені пальцем. «Але, можливо, ви не те, що кажете, вірно? Я пам'ятаю, що Нік, він був хитрий, не давав нікому часу. Не поспішайте, містере яхтовий брокер; Сью-Еллен сказала, що може бути тут пізніше. Тоді ми знатимемо напевно, га? Вона поповзла назад до свого столу.
  
  
  Я хотів швидко піти звідси, але змусив себе закінчити трапезу, не звертаючи уваги на погляди інших чоловіків та жінок у компанії. Це була процвітаюча команда, в основному, років від тридцяти до сорока, як я судив, з тих, що з'являються практично в будь-якому туристичному місці у світі. З тих, хто буде випадковими друзями з кимось на кшталт Сью-Еллен Бейлор, або як там її прізвище в наші дні, і переконатися, що всі їхні друзі це знають.
  
  
  Але в цей вечір не можна було думати про Сью-Еллен або її приятелів, тому я викинув її з голови, як тільки я вийшов з таверни після посмішки та кивка жінці на американській вечірці. Я відчував її оцінюючі очі на своїй спині, коли вийшов на чисте нічне повітря.
  
  
  Було прохолодно, з води віяв рівний вітерець. У гавані стояло на якорі велике круїзне судно, горіли всі вогні, і навіть на такій відстані я міг чути глухі удари рок-гурту. «Божевільний», - подумав я. люди приїжджають з усього світу, щоб побачити Грецію і залишаються на борту свого корабля, щоб послухати американську музику.
  
  
  Я йшов повільно, зовні недбало, але щось дзвеніло всередині. Справа Сью-Еллен турбувала мене, і я спіймав себе на тому, що перевіряю темні вулички, проходячи повз них. Сам док був добре освітлений, і навіть у цей час ночі було достатньо активності, щоб я почувався комфортно. Тим не менш, я оцінив присутність Хьюго, що тепер затишно сидить у піхвах на передпліччі. Просто той факт, що поблизу був хтось, хто знав, хто я насправді, і особливо моє ім'я, було всім, що мені потрібно, щоб настроїти свої почуття на ту висоту, яку я так добре знав.
  
  
  До того часу, як я повернувся до готелю, жодна душа не підійшла, і, стоячи в дверях, щоб востаннє неквапливо оглянути тиху маленьку площу, я не помітив жодного підозрілого руху. Нарешті я знизав плечима, пройшов усередину і піднявся єдиним прольотом широких сходів у свою кімнату.
  
  
  Вони чекали мене, коли я відмикав двері, і вони були страшенно гарні. Жодних загроз, майже жодних слів; один із них зачинив двері, коли я увійшов, інший запалив світло через кімнату. Обидва чоловіки були важкої статури, у звичайних темних костюмах, а автоматика, яку вони носили, була маленькою, але смертоносною.
  
  
  Я почекав, поки один із них заговорить, помітивши, що мій багаж був відкритий на ліжку, найближчому до вікна. Я не став розпаковувати речі, і, судячи з того, що я міг бачити, мої два відвідувачі були дуже обережні у своїх пошуках. Занадто акуратні.
  
  
  "Містер Деніел Маккі?" Чоловік, що був найдовше від мене, заговорив; він був трохи вищий за інший, його темне волосся було коротко острижене, але з чудовими висячими вусами.
  
  
  "Так", - рівно відповіла я, злегка зрадівши, що вони не використовували моє справжнє ім'я.
  
  
  "Ти повернувся рано".
  
  
  Можу заприсягтися, що чоловік усміхнувся, але з такими вусами було важко бути впевненим.
  
  
  «Очевидно, – сказав я.
  
  
  Він витяг із задньої кишені плоский потертий гаманець і відчинив його. Я побачив розпливчасту картинку і картку офіційного вигляду під сильно подряпаним і пожовклим пластиком, а потім він знову прибрав.
  
  
  "Ви шукаєте якісь ділові зв'язки, містере Маккі?" - Запитав чоловік. Його напарник, що стоїть навпроти присадкуватого дерев'яного комода біля підніжжя
  
  
  ліжко, не сказав ні слова і не ворухнувся.
  
  
  "Не зовсім."
  
  
  "Ви ... яхтовий брокер". Це було питанням.
  
  
  "Вірно."
  
  
  "Ви хочете купити чи продати човни у Греції?"
  
  
  "Ні", - обережно відповів я. «Я просто озираюсь. Щось на зразок відпустки у поєднанні з невеликим бізнесом».
  
  
  "Ви знаходите великий інтерес у нашій водній індустрії?"
  
  
  "Звичайно. Хіба це не цікаво?"
  
  
  Чоловік зареготав, широко розкривши рота; на мить, коли я побачив щілину між його передніми зубами, я пригадав Алекса Зенополіса. Але Алекс, сказав я собі, був на добрих шість дюймів вище.
  
  
  "Ви будете в цій країні надовго?" - продовжив чоловік, засміявшись.
  
  
  "Не знаю. Ще кілька днів, можливо, я не маю особливих планів».
  
  
  "Так звичайно. Наша країна – країна дозвілля… для приїжджих». Його темні очі стали бурхливими, коли він промовив останні пару слів, і я насторожено дивився на пістолет, який він все ще тримав націленим на мою середину.
  
  
  "Що саме ви хотіли?" - спитав я, намагаючись здаватися скоріше нервовим, ніж вимогливим.
  
  
  Він махнув рукою з пістолетом, але це не дало мені жодного уявлення про спробу схопити його; його напарник був розташований досить далеко від нього, і я ніяк не міг взяти їх обох, не додавши хоча б ще одного шраму до своєї шкіри. Крім того, для цього не було жодних причин. Не так далеко.
  
  
  Чоловік із вусами знизав плечима. «Щоб дізнатися більше про вас, містере Маккі. Коли якийсь іноземець, вибачте мені, американець, приїжджає до цієї країни і починає наводити довідки, це, природно, пробуджує цікавість мого уряду».
  
  
  "Ви могли б дізнатися, просто запитавши", - зазначив я.
  
  
  «О, можливо. Але моя країна ... будь ласка, зрозумійте, містере Маккі, ми знаходимося в дуже хиткому становищі, що оточується силами з усіх боків, які недружні по відношенню до нас. Тому ми змушені ставитися до всіх з підозрою, і повірте мені, сер, ми шкодуємо про це набагато більше, ніж ви. Тому ми використовуємо найпряміші, навіть грубіші засоби, щоб дізнатися про те, що, на нашу думку, ми повинні знати. Ви розумієте? "
  
  
  "Звичайно", - кисло сказав я. "І я думаю, ти вже досить дізнався, чи не так?"
  
  
  "Ну можливо". Щоб показати свою сумлінність, він забрав пістолет у кобуру на поясі. «Є лише одна річ».
  
  
  "Ой?" Я помітив, що його напарник все ще тримав свій пістолет, хоч він був спрямований не на мене.
  
  
  «Якщо ти не заперечуєш…» Він широко розкинув руки, показуючи свою волю, і рушив до мене навколо ліжка. "Невеликий пошук? Вашої людини?"
  
  
  Христе! Це було все, що мені було потрібно, з Хьюго в піхвах на моєму лівому передпліччі. Я відступив на крок. «Я не розумію, навіщо це потрібно», - сказав я, як краще наслідуючи злегка обурений американський турист. "Бог знає, я не виводжу з вашої країни човни контрабандою!"
  
  
  "Звичайно, ні. Проте". Він усе ще йшов до мене. "Це задовольнило б усіх нас, чи не так?"
  
  
  "Я не розумію, чому ...?"
  
  
  Напарник знову підняв пістолет, спрямовуючи його в мій бік.
  
  
  «Будь ласка, містере Маккі», - говорив вусатий магазин. "Ми не хочемо наполягати".
  
  
  Він обійшов заднє ліжко, умиротворяче розкинувши руки, і виглядав доброзичливим, як носоріг.
  
  
  Я не витримав. - "Залишайтесь на лінії!"
  
  
  "Так?" Вусатий зупинився, але, схоже, він не розгубився.
  
  
  «Ви кажете, що ви поліція, або щось таке. Чи можна мені ближче подивитися на картку, яку ви мені показали?
  
  
  Це зупинило його. Він швидко глянув на свого партнера і рушив у мій бік. Його помилка. Я зробив півкроку вправо, поставивши його між собою та тим, хто тримав у руці пістолет. Перш ніж хтось із них зрозумів, що відбувається, я схопив Вусатого за зап'ястя, повернув його і притиснув до своїх грудей. Він був твердий і важкий, але я зробив його безвільним.
  
  
  "Містер Маккі ..." - Видихнув він.
  
  
  Я був радий це чути; що б не відбувалося, він, мабуть, не знав, хто я насправді.
  
  
  «Гаманець», - прохрипів я йому у вухо.
  
  
  Він почав копатися в кишені на стегнах. Я був такий сповнений рішучості утримати його, що не помітив, що робив інший чоловік. Чи не спочатку. Потім я побачив, як він спокійно вставляє глушник на дуло свого пістолета. Перш ніж я встиг зреагувати, він ретельно прицілився і двома пострілами вистрілив у громіздкі груди людини, яку я тримав. Мені соромно сказати, що моєю першою реакцією було полегшення від того, що жодна куля не пройшла крізь тіло і не потрапила до мене.
  
  
  Вуса провисли, його вага раптово збільшилася вдвічі в моїх руках. Я дозволив йому впасти; очевидно, що він більше не годився мені як щит.
  
  
  Інший чоловік махнув мені у відповідь. «Я заберу його. Ви не хвилюйтеся… містере Маккі».
  
  
  Мені не сподобалося, як він мені посміхнувся, особливо коли я мельком побачив металеві зуби, обрамлені гумовими губами.
  
  
  «Якого біса», - сказав я, намагаючись повернутися до своєї ролі бізнесмена-туриста. Було ясно, що він не збирався стріляти в мене.
  
  
  "Іноді кумедні речі трапляються, містере Маккі", - говорив він, схилившись над млявим тілом біля моїх ніг. З акуратних проколів на грудях Вуса текла кров, але вся вона вбиралася тканиною темного піджака.
  
  
  «Угу», - відповіла я, трохи витягаючи ліву руку на випадок, якщо мені миттєво знадобиться Хьюго. Саме тоді я так сильно захотів Вільгельміну, що відчув її смак. "Що, чорт забирай, ти збираєшся робити?"
  
  
  Бандит підняв очі, його маленькі очі були мертвими, як у змії. "Ви хочете знати, містере Маккі?"
  
  
  Я нічого не сказав.
  
  
  Він підняв мерця на ноги, пригнув його товсте тіло і перекинув Вусатого через плече. "Є пожежні сходи", - оголосив він, ніби я цього не знав, і попрямував до вікна, що виходить на невелику площу внизу. Після хвилинної паузи він переступив через підвіконня на залізні ґрати. Тіло на його плечі болісно вдарилося об підняту шибку, але Вусатий не міг заперечувати.
  
  
  Бандит зупинився на секунду після того, як його ноша була зовні, і коли він глянув на мене, його посмішка була майже доброзичливою.
  
  
  "Ми знову побачимо вас колись, а, містере Маккі?" Він поплескав тіло Вусатого по крупу. "А наступного разу ми не зробимо дурних помилок, га?"
  
  
  
  
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  
  
  
  Я підійшов до вікна і спостерігав, як кремезний бандит дерся по пожежних сходах, як мавпа, очевидно, не звертаючи уваги на ношу, яку він ніс. Якби я мав Вільгельміна... але ні, сказав би я собі, яка в цьому користь? Найменше мені тут хотілося якось привернути до себе увагу. Особливо увага влади.
  
  
  І, звичайно, я знав, що двоє жартівників, які обшукували мою кімнату, не мали нічого спільного з урядом; законні агенти, які працюють у своїй країні, не розстрілюють своїх партнерів, коли ті потрапляють у переробку.
  
  
  Я перевірив свій багаж та решту кімнати, включаючи примітивну ванну кімнату. Здавалося, нічого не пропало, і, оскільки я не мав нічого компрометуючого, я не збирався особливо турбуватися про це. За винятком того, що мені довелося поставити запитання, хто була ця пара і чому вони були тут. Мені хотілося гарненько подивитись на картку, яку показав мені Вусатий, але це було вже надто пізно. І, мабуть, це не мало жодного значення. Хтось, якась організація цікавилася Деніел Маккі, яхтовим брокером, і цього було достатньо, щоб я хвилювався. Більш ніж коли-небудь, роздягаючись і збираючись спати, я сумував за Вільгельміном.
  
  
  Побачення було призначено наступного дня, і я встав рано-вранці для легкої тригодинної поїздки Пелопоннесом. Величезний гірський півострів був суцільно зелений і білий, з пишними зеленими схилами пагорбів і скупченнями крейдяних жител; Дорога була гарною, і я пошкодував, що я не мав часу затриматися і бути чесним туристом. Але я був надто нетерплячий, надто хотів дістатися місця призначення; Пам'ять про те, що сталося в моїй кімнаті минулої ночі, не відпускала мене, і я відчував, що якимось чином страшенно важливо вступити в контакт з Христиною. Тоді ми могли отримати, як то кажуть, шоу на виїзді.
  
  
  Піргос - убоге містечко з чудовою природною гаванню. Перш ніж зробити щось ще, я блукав доками, поки не знайшов місце, де можна було б орендувати вітрильний човен на тиждень чи два. Елгон Ксефрат був добродушним власником закладу, маленького чоловічка з надгробними зубами, якого він весь час показував у сліпучій усмішці.
  
  
  Ми уклали угоду не відразу; Мені все ще доводилося діяти спокійно, але я був дуже впевнений, що зможу отримати те, що мені потрібно, в найкоротші терміни. Елгон запевнив мене, що в нього буде для мене мореплавне судно, коли я захочу його взяти. Це було одне з важливих питань.
  
  
  Інший готель, що мало чим відрізнявся від того, що був у Піреї, за винятком того, що в ньому було одне велике нерівне ліжко, а ванна розташовувалася в коридорі. Ну, я залишився тільки на одну ніч, а може, й не на цю ніч.
  
  
  Був уже пізній день, і я виконував свій туристичний розпорядок стільки, скільки міг, коли я нарешті підійшов до таверни Закінтос. Це був великий заклад просто неба, звідки відкривався чудовий краєвид на гавань і великий гірський острів за кілька миль від берега. Я сів за металевий столик на терасі, зняв пошарпаний яхтовий кашкет і поклав його на сидіння поруч зі мною. Пізніше сонце нахилялося над Іонічним морем, падаючи за чобіт Італії, куди я мав вирушити за кілька днів. Я чекав на Христину з максимально можливим терпінням, сподіваючись, що вона не змусить мене чекати надто довго. Було страшенно незручно мати справу з якоюсь незнайомою дівчиною, яка більше знала мене про деталі цієї місії.
  
  
  Особливо після тієї сутички з двома профі у моєму готельному номері напередодні увечері.
  
  
  З таверни я бачив, як пізно ввечері в гавані рухається водний транспорт. Він був переповнений, але човни всіх мастей постійно приходили і йшли. З'явився малолітражний катер із чорним корпусом, що буксує дівчину на водних лижах. Вони наблизилися до ряду рибальських човнів, прив'язаних до набережної. Дівчина підняла одну руку над головою, темне волосся майоріло за її спиною, а на її залитому бризками обличчі був вираз екстазу. У катері і водій, і інший чоловік, який спостерігав за лижницею з корми, підбадьорливо посміхалися до неї. Деякі рибалки на причалі відірвалися від справ; деякі стояли в автоматичному захопленні побачивши бронзового, одягненого в бікіні тіла, і пролунали рвані вигуки привітання.
  
  
  Потім сивий, кремезний чоловік у кашкеті з вражаючими золотими відзнаками кинувся до набережної, люто жестикулюючи. Чоловік за кермом катера спочатку не помітив його, але якийсь інстинкт змусив його звернути увагу на те, куди він ішов; він різко повернув, одночасно сповільнюючи рух, коли побачив, що наближається до кінця гавані.
  
  
  «Прокляті дурні», - промимрив я сам собі. У будь-якому випадку вони повинні знати більше, щоб кататися на водних лижах у гавані.
  
  
  Дівчина намагалася вкоротити буксирний трос; вона здавалася єдиною з веселої трійці, яка знала, що робить, і, незважаючи на зміну швидкості та напряму човна, вона, здавалося, контролювала ситуацію.
  
  
  А потім, з незрозумілої причини, вона просто впала. Вона спустилася у воду, автоматично відриваючись від лиж, відпустивши буксирний трос. Оплески припинилися, але службовець порту продовжував трясти кулаками людям у катері. Він майже зупинився, його двигун забурчав, зробив повільне коло і наблизився до дівчини.
  
  
  Вона легко ступала по воді, чіпляючись за лижі, але коли човен наближався, я чув, як його голос піднявся від гніву. Я трохи знав грецьку, але був певен, що те, що вона говорила, не можна знайти в жодному зі стандартних текстів. Вона підштовхнула водні лижі до людини на кормі; він узяв їх з подивом на обличчі. Але коли він простяг їй руку, щоб допомогти їй піднятися на борт, вона знизала плечима, повернулася і попливла до грубих дерев'яних сходів уздовж набережної.
  
  
  Водій обережно маневрував за нею, обидва чоловіки відкрито благали. Вона проігнорувала їх, її обличчя відбивало її зарозумілу зневагу. Коли вона досягла сходів і почала підніматися з води, людина на кормі знову потяглася до неї; вона струсила його руку, злила воду зі свого волосся, що розвівається, щоб він був повністю забризканий, потім піднялася ще на кілька сходинок, поки не опинилася над ними. У цей момент вона обернулася і щось сказала, відрізаючи це, як сержант, що віддає накази найневмілішому новачкові у своєму взводі. Обидва чоловіки виглядали пригніченими, а потім похмурими; Між собою вони вручили дівчині якийсь одяг та великий солом'яний мішок. Коли вони вже були, вона відвернулась, навіть не глянувши на прощання, і швидко вилізла на вершину набережної.
  
  
  Як і більшість інших відвідувачів таверни, я встав з-за столу, щоб краще придивитися після того, як дівчина впала. З того місця, де я стояв, мені було добре видно все, що відбувалося, і я стояв поруч, коли вона досягла вершини широкої кам'яної набережної. Вона зупинилася на мить, навмисно не оглядаючись, поки не почула раптове ревіння підвісного двигуна, коли її два невтішні ескорти з хот-родом поверталися з гавані в пошуках свого втраченого его. Потім вона поклала солом'яний мішок до своїх ніг, підняла руки і скинула махрову сорочку на голову, звиваючись рівно настільки, наскільки це було необхідно, поки одяг не виявився на південь від її стегон. Вона витягла гладке вологе волосся з-під коміра сорочки, полізла в сумку і вийняла монструозну пару темних окулярів. Тільки після того, як вона надягла їх, вона подивилася на нас, які стояли і дивилися на неї.
  
  
  У її відношенні не було ні фальшивої скромності, ні гордовитої байдужості; вона просто посміхнулася, знизала плечима і підняла сумку. Коли вона проходила повз мене, так близько, що я відчував запах суміші солоної води і лосьйону для засмаги, який покрив її шкіру намистинками, вона вагалася на секунду, потім продовжила свій шлях прямо до таверни.
  
  
  Я спостерігав за нею - я напевно зіпсував би своє прикриття, якби не зробив цього, бо всі інші точно на неї дивилися - коли вона піднялася по парі широких неглибоких сходів на кам'яну терасу і взяла стіл без парасольки, щоб захиститися від сонця. Перед тим, як вона сіла, там був офіціант, і коли він повернувся до похмурого інтер'єру таверни, щоб принести її замовлення, я повільно повернувся до свого столика. Я відчував деяку частку витонченого жалю, що вона не обрала сусідній столик, але здоровий глузд нагадав мені, що
  
  
  • Я прийшов сюди не лише для того, щоб помилуватися місцевою богинею води.
  
  
  Вона випила келих місцевого вина, міцно стиснула виноград, який я вже куштував, і вирішила дотримуватися узо; принаймні, бліда, молочна речовина надсилала свої власні попереджувальні сигнали, перш ніж ви її проковтнули. Ми сиділи так, щоб можна було дивитися один на одного, не надаючи цьому великого значення, і через деякий час стало очевидним, що вона часто переводила погляд у мій бік. Добре, я можу це прийняти; єдиними відвідувачами в цьому місці на даний момент були жменька туристичних пар і кілька місцевих бізнесменів, судячи з їхнього суворого одягу, жоден з яких не зацікавив би дівчину або в кого вистачило б сміливості підійти до неї після цього виступу у воді декількома миттю раніше.
  
  
  Одна з її довгих голих ніг нетерпляче сіпалася. Кожні кілька секунд вона розпушувала мокре волосся і сушила його на сонці; зі свого місця я міг бачити мідні відблиски на чорному оксамиті, і щоразу, коли вона піднімала руки, її груди різко виділялися на тлі облягаючої тканини її сорочки. Я одвернувся; останнє, що мені було потрібно, це відволікання такого роду. Крім того, сказав я собі, вона, ймовірно, була висококласною дівчиною на виклик у вихідний день, яка шукає підтримки. Я уважно оглянув решту таверни і без жодної нескромності дійшов висновку, що я найкращий із можливих потенційних клієнтів.
  
  
  Я подивився на годинник, потім на сонце, що швидко падає, над морем. Обидва сказали, що вже пізно, і я подумав, коли з'явиться мій контакт.
  
  
  Вона піднімалася на ноги, сигарета із золотим наконечником звисала з її губ. Якийсь час вона стояла, оглядаючи набережну, ніби щось шукала, потім повернулася і пішла, все ще босоніж, у напівтемний інтер'єр таверни. Проходячи повз мій столик, вона невизначено посміхнулася, не дивлячись на мене.
  
  
  Я підняв руку, щоб поправити сонцезахисні окуляри, і офіціант, що завис поблизу, прийняв цей жест за замовлення; за мить переді мною був ще один узо. Це був молодий чоловік, що ледве виповнився підліткового віку, і, ставлячи напій на стіл, він глянув на стіл дівчини, потім у задню частину таверни, його брови люто змахнули, ніби він імітував Граучо Маркса. Перш ніж я зрозумів, що він робить, він також поставив келих вина, яке пила дівчина, і поспішив геть, перш ніж я встиг заперечити.
  
  
  Вона повернулася майже відразу після його відходу, сівши на сидіння навпроти мене. Перш ніж сказати слово, вона зробила ковток вина, видала низький рвучкий подих вдячності і відкинулася на спинку стільця. Тільки тоді вона глянула на мене.
  
  
  "У тебе є машина?" — спитала вона. Вона мала підкреслений акцент, але, схоже, вона почувала себе комфортно з англійською мовою.
  
  
  "У мене є одна", - погодився я. «Фольксваген» був припаркований поряд, мабуть біля нашого столу.
  
  
  "Я думала, це має бути твоя", - сухо сказала вона. "Прокатні номери і той факт, що ви американець".
  
  
  "Це так багато показує?"
  
  
  Вона знизала плечима, демонструючи байдужість. "О, можна навчитися впізнавати". Вона подивилася на інші столики. "Ті, що там, вони з Англії". Вона трохи кивнула, показуючи на пару середніх років, що потягує вермут за затіненим столом. «Він пішов на пенсію та присвятив себе віскі; подивіться на ці рубінові щоки! І будь-яка жінка, яка виглядає так, з обличчям, як сокира, і в цьому фантастичному костюмі Твіда тут, в сонячному світлі Піргоса! Чи можна уявити, що вони приїхали з…» Вона розчаровано махнула рукою у повітрі. "Аргентини?"
  
  
  Довелося посміхнутися. "Скоріш за все ні."
  
  
  Вона вперлася ліктями в стіл і нахилилася до мене, подарувавши мені всю міць своєї усмішки, ніби вона щойно відкрила для себе щось чарівне. "Так у тебе є машина?" Вона глянула на "фольксваген".
  
  
  «Так. Це моя".
  
  
  «Тоді, можливо, ви не заперечуватимете… Я втратила транспорт».
  
  
  "Так це я помітив".
  
  
  Це просто невеликий громадський пляж, недалеко. Ті хлопці в човні, вони запросили мене покататися з ними на водних лижах, і я сказала, чому б і ні». Її плечі тепер піднімалися і опускалися, як поршні на зв'язці коліс локомотива. «Але вони не знають, як керувати цим човном, розумієте? Дурні! Ось так прямо в гаванні... ви бачили?
  
  
  "Ага."
  
  
  «Отже, я залишила їх; я не вірю, що вони навіть відвезуть мене назад до маленького готелю на пляжі, де я зупинилася. Отже, я… як ви це називаєте? Кинута?»
  
  
  "Не зовсім, але ідея у вас вірна".
  
  
  Вона нахилилася до мене через стіл. "Стандартний хід", - подумав я, коли її груди вперлася в пишну тканину сорочки. "Ви давно в Піргосі?" — спитала вона.
  
  
  «Я не чекаю, що буду тут довго».
  
  
  "О. Куди ви йдете звідси?"
  
  
  Я трохи відсунувся у кріслі. Вона ставила дуже багато запитань навіть для повії. "Ще не наважився", - обережно сказав я.
  
  
  "Можливо ..." Вона присунулася до мене ще ближче, ніби столу не було. Її очі блищали, ніби вони мали свої внутрішні схеми. "Корфу не буде погано?"
  
  
  "Це можливість", - визнав я. Немає сенсу брехати.
  
  
  "Тоді, можливо, вам потрібен компаньйон?"
  
  
  Питання не було несподіваним, але я не мав відповіді. Я довго дивився на неї, перш ніж відповісти. "Ви хочете поїхати на Корфу?"
  
  
  "Я б не заперечувала".
  
  
  "Навіщо?"
  
  
  Настала її черга вагатися. Вона відвернулася і байдуже повела цими чудовими плечима. "Це гарне місце".
  
  
  "Так це і є".
  
  
  Раптом вона посміхнулася, як маленька дівчинка, впіймана на невинній брехні. "Але Корфу набагато краще, чи не так?"
  
  
  Я відчув поколювання. "Може бути…"
  
  
  Вона потяглася через стіл і торкнулася моєї руки. "Ви не заперечуєте, якби я був компаньйоном на кілька днів, чи не так?" Її посмішка стала ще ширшою. "Містер Маккі?"
  
  
  Я не згадував про своє ім'я.
  
  
  
  
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  
  
  
  Навряд чи це був найтонший контакт, який я коли-небудь вступав, і це турбувало мене, коли я віз дівчину в готель, де вона залишила свій одяг. У машині ми мало розмовляли; Я не заохочував її, і вона не пропонувала. Але перш ніж ми дісталися до ділянки громадського пляжу, оточеного невеликими готелями, звідки вона вирушила в свою експедицію на водних лижах, я пригальмував, щоб подивитися на неї.
  
  
  "Так ти Христина", - сказав я. Вона поки що навіть не сказала мені цього.
  
  
  "Звичайно. У тебе є човен?"
  
  
  "У мене є одна взята на прокат, так".
  
  
  «Тоді, можливо, нам слід…. Хіба ти не так вживаєш дозвілля?
  
  
  Я спохмурнів: «Можливо. Залежить від того, що ти маєш на увазі».
  
  
  "Я маю на увазі, що ми повинні бути видимими на публіці, очевидно залученими один до одного". Вона взяла мене за руку, поклала на своє тепле голе стегно. «От так, ні? Американський турист, Гречанка у відпустці. Хіба це не так, як планувалося?
  
  
  Вона, очевидно, знала про плани набагато більше за мене, але це мало сенс. "Що ти чуєш від Алекса?" - прямо спитав я.
  
  
  Ніби її шкіра раптово перетворилася на мармур, холодний, як могила, але вона не зробила жодного руху, щоб відштовхнути мою руку. "Ми поговоримо про це пізніше".
  
  
  "Чому не зараз?"
  
  
  Її посмішка була схожа на посмертну маску. «Бо ми з вами, містере Деніел Маккі, нічого не знаємо про Олексія. Зараз ми святкуємо знайомство один з одним, а завтра, коли ми вирушимо до нашого невеликого круїзу на Корфу, у нас буде достатньо часу, щоб поговорити про це».
  
  
  Для дилетанта вона, здавалося, мала досить гарне уявлення про те, як усе працює у моєму бізнесі. Я мав піти з нею. Принаймні зараз.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Її готель являв собою маленьке маленьке містечко з рожевою штукатуркою і широкою терасою з видом на вузьку смугу пляжу. Ми пройшли ритуал: випили за одним із столиків на терасі, взявшись за руки і багато дивлячись один одному в очі. Час від часу я перевіряв, чи хтось звертає на нас увагу, але не бачив нікого, хто виявляв би до Христини більше, ніж очікувалося. Нарешті, коли сонце збиралося поринути у море, вона піднялася, піднявши мене разом із собою на ноги.
  
  
  "Ми обідатимемо?"
  
  
  "Звісно."
  
  
  "Звичайно", - повторила вона. «Приходьте за мною за півтори години. Можливо, ви могли б організувати для нас відплиття завтра вранці?»
  
  
  "Я не знаю." Я тицьнувся носом у її вухо, як і очікувалося, але переважно тому, що хотів бути впевненим, що ніхто не почує те, що я говорю. «Не поспішайте, люба. Я б не хотів домовлятися про завтрашній виїзд, поки не стане зрозуміло, що ви їдете зі мною».
  
  
  "Тож давайте зробимо це зараз очевидним". Вона найочевидніше вдарилася об мій пах, злегка піднявши ногу, щоб потерти голим коліном моє стегно. Це був лише короткий жест, але ніхто не міг його пропустити. Або його наслідки.
  
  
  "Так", - сказав я, і мені довелося прочистити горло, перш ніж з'явилося якесь слово. "Ми збираємося поїхати вранці".
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  У своїй темно-синій сукні вона виглядала так само добре, як і в бікіні; очевидно, що це було щось куплене зі складу, але Христина вміла надати будь-якому своєму одязі вигляду, ніби це було зроблено для неї Живанші. Ми пішли до невеликого ресторану біля її готелю; у цьому не було нічого особливого, і наскільки я міг бачити, інших іноземних туристів там не було. Коли я був упевнений, що нас ніхто не може підслухати, я спитав її,
  
  
  яка була причина, через яку ми опинилися в цьому конкретному місці.
  
  
  Вона почервоніла, трохи крізь засмагу.
  
  
  "Я дійсно не знаю це місто", - сказала вона. "Я тут вперше".
  
  
  Я подумав про це кілька секунд, потім відкинувся на спинку стільця і посміхнувся їй через стіл. «Усього лише пара туристів, чи не так?»
  
  
  "Так…"
  
  
  Настала моя черга зрушити справу з мертвої точки. З манільського конверта, який я кинув поряд зі стільцем, я взяв карту та розгорнув її. "Покажи мені дещо про це узбережжя", - сказав я тихим голосом. «Або скажи мені, чого ти не знаєш. В будь-якому випадку".
  
  
  Це була карта на західному узбережжі Греції – від Пелопоннесу до островів Закінф; Кефалонія; Отже, звідки Улісс відплив, щоб вести війну з Троєю, і після всіх цих років повернувся до найвірнішої дружини в історії Левкас; і безліч інших невеликих островів і материкових портів, доки з'явився Корфу, що має форму сокири з деформованою рукояттю, лезо якого було спрямовано узбережжя Албанії.
  
  
  "Це був би хороший круїз", - обережно сказала дівчина.
  
  
  "Ага. Які зупинки в дорозі ви віддали б перевагу?"
  
  
  Ні. У жодному конкретному випадку. Але я думаю, що, можливо, три дні було б непоганим часом».
  
  
  У мене стислося чуття не вперше за цю місію. Більше затримки, більше часу, коли не відбувається.
  
  
  "Впевнена, ти хочеш піти зі мною?" Я повернувся до ролі.
  
  
  Вона сфокусувала на мені великі темні очі. "Але, звичайно, Деніел Маккі".
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Після обіду ми йшли, пробираючись через вузькі провулки, оточені суцільними рядами темних будинків, які, здавалося, нависали над нами, затуляючи чисте іонічне небо. Христина йшла поряд зі мною м'яко, її стегно притискалося до мого, і мені доводилося постійно нагадувати собі, що треба бути напоготові на предмет можливого хвоста.
  
  
  Я нікого не бачив. Мені це не сподобалось.
  
  
  "Ви ... е-е ... пробули в готелі досить довго, щоб отримати звістку від ...?"
  
  
  Вона притулилася губами до моїх, але її губи були холодними і утримували попередження. "Не кажи зараз", - пробурмотіла вона. "Сьогоднішній вечір для нас".
  
  
  Я не міг сказати, чи говорила вона зі мною чи з якимсь жучком, посадженим на неї. У будь-якому разі я не міг заперечувати.
  
  
  Ми пішли по набережній, де я її вперше побачив, вирішили більше не відвідувати таверну, де ми зустрілися, потім попрямували у бік мого готелю, який знаходився всього в кількох кварталах. Коли ми наближалися до тьмяно освітленого входу, з провулка виїхав коричневий «мерседес», заревів у наш бік і різко сповільнив хід. Він пройшов поповзом; Я ліниво глянув на машину, але на задньому сидінні нічого не побачив, окрім нечіткої фігури. Водій у капелюсі, насунутій на очі, незворушно дивився вперед. Коли "мерседес" опинився на невеликій відстані від нас, він з'їхав на узбіччя на протилежному боці вулиці. Поруч було припарковано лише кілька інших машин, і ми з Крістіною були єдиними пішоходами, які були у полі зору.
  
  
  Дівчина схопила мене за руку, змушуючи зупинитись. "Маккі!" - Наполегливо прошепотіла вона. "Хто ці люди?"
  
  
  "Я нікого не знаю". Я говорив тихо; Було досить погано мати справу з звичайним любителем, не налякати її до смерті.
  
  
  Але вони побачили нас і зупинилися. Я відчував її тремтіння, її тіло пригорнулося до мого. "Чому вони чекають там?"
  
  
  "Мерседес" був прямо навпроти входу в готель, його двигун тихо гуркотів, і з вихлопної труби виходили тонкі цівки пари.
  
  
  Я обернувся до дівчини, обійняв її. «Не турбуйся за всіх, кого ти бачиш, Христино. Сьогоднішня ніч наша... якщо тільки».
  
  
  "Якщо щойно?"
  
  
  «У тебе немає чоловіка, чи не так? Чи друга-хлопця?»
  
  
  Вона похитала головою, запитально досліджуючи мої очі. "Ні. Була б я у відпустці одна, якби я мала?"
  
  
  Я згідно кивнув. То чого боятися? У мене в кімнаті буде спокійно, тоді…»
  
  
  Дівчина обірвала мої слова раптовим лютим поцілунком. Це застало мене зненацька, але я швидко оговтався і міцно притис її до себе. Через якийсь час вона відірвала свій рот від мого і стала торкатися моєї шиї, притиснувши губи до мого вуха. "У вашій кімнаті можна безпечно розмовляти?" пробурмотіла вона.
  
  
  «Я не став би на це ставити». Не було сенсу згадувати про моїх вчорашніх гостей, навіть якщо вони перебували за півкраїни звідси.
  
  
  Вона повільно відсторонилася, щоб подивитися на мене сяючими очима і широко розкритим ротом у приголомшливій посмішці. «Отже, у нас буде ця ніч, Деніел Маккі. А потім ми подивимося...»
  
  
  Коли ми ввійшли в готель, коричневий «мерседес» залишався на місці, як присадкуватий дракон, що причаївся, дихаючи димом вихлопної труби.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Христина не була ні сором'язливою, ні шалено нетерплячою, але
  
  
  вона теж була не байдужа до сексу. Вона була з тих дівчат, які ніколи не могли залишатися байдужими ні до чого, чи то чистка зубів чи заняття любов'ю з незнайомцем. Вона легко сіла на край комковатого ліжка, яке височіло над кімнатою, поки я налив бренді в пару склянок. Вона взяла свій, скуштувала, провела мовою по губах, як кішка.
  
  
  Єдиний стілець у кімнаті був надто низьким і був у поганому місці. Порушивши одне з моїх основних правил, я сів на широке підвіконня, переконавшись, що віконна штора щільно зачинена; навіть тоді я знав, що мій силует є ідеальною метою, якщо вести снайперську стрілянину, і довіряв своєму інстинкту, що ніхто не хоче, щоб я помер. Ще поки що не хоче.
  
  
  "Добре", - сказав я, піднімаючи товсту склянку в номері готелю в жесті тосту.
  
  
  "Добре?"
  
  
  Це був мій перший дійсно гарний погляд на Христину Зенополіс; вдруге мене засліпило надто багато сонячного світла і вся ця волога, підсмажена плоть; у ресторані раніше було приглушене світло, і між нами стояв столик. Тут світло було приглушеним, але не надто сильним, і ніщо не заважало огляду. Навіть її темно-синя сукня без прикрас була майже такою ж відвертою, як денне бікіні, і в якомусь сенсі більш захоплюючою. З її густим темним волоссям і широко розставленими напрочуд блакитними очима вона була візуальним скарбом, і досі вона виявляла розум і дух, щоб відповідати зовнішньому вигляду. На мить я пожалкував, що ми не такі, як здавалися, і відразу ж сказав собі, щоб я перестав бути дурнем.
  
  
  "Отже, ви студентка", - зауважив я, ведучи розмову так, як будь-який слухач міг би очікувати, що турист запитає дівчину, яку він узяв і привів до своєї кімнати.
  
  
  "Так."
  
  
  "Що ти вивчаєш?"
  
  
  Вона знизала плечима і зробила великий ковток бренді. «Колись я хотіла стати медсестрою, але мені довелося покинути».
  
  
  "Навіщо?"
  
  
  "Це було ..." Вона спохмурніла. «Ну що ж, я нарешті зізнався собі, що не можу залишатися поряд з хворими все життя. Знаєте?
  
  
  "Я так гадаю".
  
  
  «І тому я… ну, я просто вчуся. Можливо, я буду біологом, можливо, археологом. Не треба поспішати з рішенням, правда?
  
  
  "Я вважаю, що ваші батьки хотіли б, щоб ви здобули спеціальність". Я сказав це з усмішкою, що розуміє, але я також знав, що в неї немає батьків.
  
  
  Христина пильно подивилася на мене. «У мене немає батьків, Маккі. Звісно, ти знаєш; я, мабуть, говорила тобі про це раніше».
  
  
  Я кивнув головою. «Я вважаю, що ти це зробила. Вибач. Але як ти… е-е… як ти заробляєш на життя?»
  
  
  «О, я працюю у бутіку в Афінах. Це дуже близько до Хілтона. Вони дуже добре платять мені за вихідний, коли не потрібно ходити на заняття». Вона нахилилася вперед, скромний виріз її сукні відкрився лише на частину. "Хіба це не добре, що я зараз у відпустці?"
  
  
  "Як не можна краще", - відповів я і, зрозумівши мою репліку, підвівся і сів поруч із нею на ліжко. Вона не рухалася і не здавалася здивованою, але й автоматичних ласок не було. Мені дедалі більше подобалася ця дівчина.
  
  
  "А ти, Маккі, знайшов у Греції те, що шукав?"
  
  
  "В деякому розумінні".
  
  
  Вона сміялася. «Я говорю про твій бізнес».
  
  
  "Хіба я не сказав?" Я посміхнувся їй у відповідь. «Ну, насправді, я був тут лише кілька днів, але я зустрів деяких людей, подивився на човни. У мене було деяке уявлення, що, можливо, я зможу знайти у вашій країні генія в дизайні яхт, когось, хто міг би придумати щось нове і захоплююче. Поки що... але незалежно від того, чи знаходжу я те, що шукаю чи ні, я дізнаюся дещо про Грецію. Більшість із цього мені подобається”.
  
  
  Цього разу вона поцілувала мене прохолодними та легкими губами. Я почав обіймати її, але вона відсторонилася, не сильно, рівно настільки, щоб дати мені зрозуміти, що зараз не час.
  
  
  Вона сказала. - "То що завтра ти відпливеш?"
  
  
  «Це ідея. Цікаво, що в моїй країні і, ймовірно, у вашій теж, коли люди на човні бачать, як людина приїжджає на машині і починає ставити запитання, вони не схильні говорити багато. Але коли та сама людина з'являється в човні і ставить ті ж питання, на які вони дадуть відповідь».
  
  
  "Так, я розумію, як це могло бути". Вона зробила ще ковток бренді. "І ти чесно хочеш взяти мене із собою?"
  
  
  Тепер я був упевнений, що вона говорила про можливі помилки, тому що вона дуже добре знала, що я повинен взяти її з собою. "Я б дуже хотів. Усього три-чотири дні, лише прибережне плавання. Не кваплячись".
  
  
  Схоже, вона думала про це; потім вона повільно кивнула. «Так. Це було б дуже, дуже добре. З цими словами вона встала, поставила порожню склянку з-під бренді на найближчу комод і підняла білу вовняну накидку, яку вона носила від вечірньої прохолоди. «Я мушу повернутися до свого готелю, Маккі».
  
  
  Моє здивування, мабуть, виявилося ясно, але вона придушила мій протест лютим нахмуруванням. "Тобі обов'язково?" - Непереконливо сказав я.
  
  
  "О так. Це було дуже приємно, Маккі. Я відчуваю, що ми добре впізнали один одного за такий короткий час, і є так багато всього, чого варто чекати. Ні?» Вона схилила голову набік і дратівливо посміхнулася мені. «Щойно ми залишимося одні в морі, я впевнений, що ми знайдемо про що поговорити».
  
  
  Вона передала повідомлення, і я не заперечував. Христина і чути не хотіла, щоб я відвіз її назад до готелю, але я переконався, що коричневий "мерседес" не буде через дорогу, перш ніж посадити її на таксі. Я дивився, поки вона не зникла з очей, і не побачив жодних ознак того, що хвіст підхопив її, але все одно відчував холодний неспокій у животі; Христина була моїм єдиним способом зв'язатися з Алексом, і якщо з нею щось станеться.
  
  
  Все, що я міг тепер зробити, це сподіватися, що вона знає, що робить, бо я, чорт забирай, не знав.
  
  
  
  
  
  
  Дев'ятий розділ
  
  
  
  
  
  Коли я прибув рано вранці наступного дня, на мене чекав Елгон Ксефрат, але він не був тим доброзичливим усміхненим чоловіком, якого я зустрів напередодні. Він сумно похитав головою, коли побачив, що я виходжу з машини і увійшов до його маленького, захаращеного офісу.
  
  
  «Вибач, розчарував», - почав він прямо, дивлячись на білу спортивну сумку, яку я ніс. «Ваш човен не буде готовим до відплиття сьогодні. Завтра, можливо, за два-три дні. Я не можу сказати".
  
  
  «Що, чорт забирай, трапилося?» - Запитав я.
  
  
  «Нещасний випадок минулої ночі». Він знизав плечима і невизначено вказав через плече. Через вікно за його спиною я міг бачити галасливу верф, доки і невелику бухту, за якою пришвартовано кілька десятків човнів, переважно невеликих. Я впізнав тридцятидвохфутовий кеч, яким він висвітлив мене напередодні, притулився до причалу довгою і товстою змією зі шланга, що переливається через борт і вниз у каюту.
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  «Я думаю, хтось пізно приходив до швартування. Мабуть, ваш «Аргос» досить сильно протаранили; сьогодні вранці ми знайшли його з великою кількістю води, кілька дощок вискочили вперед. Він вказав це без потреби.
  
  
  "Він не може бути занадто сильно пошкоджений, якщо не потоне за ніч",
  
  
  «Можливо, ні; нам доведеться витягнути її, щоби переконатися».
  
  
  «Я можу піти подивитися? Може, у мене з'явиться ідея...»
  
  
  Його очі були холодні. "Ви знаєте про мої човни більше, ніж я, містере Маккі?"
  
  
  "Звичайно, ні; я не це мав на увазі. Слухайте, ви сказали, що у вас є ще один човен, який я можу взяти. Що щодо цієї?»
  
  
  «А, але після того, як ви вчора поїхали, прийшли двоє джентльменів та зафрахтували його. Ви сказали, що віддаєте перевагу Аргосу в будь-якому випадку».
  
  
  Я зробив; вона була менша, з нею легше було впоратися однією рукою, і в цілому вона виглядала краще. Проте… «Вони вже забрали її?»
  
  
  «Сцілла? Ще ні, ні».
  
  
  "Мені потрібний човен", - категорично сказав я.
  
  
  Зефрат виглядав здивованим. «Але ви сказали, що не було поспіху, містере Маккі».
  
  
  "Все змінилось. Я хотів би вести з вами справи, але якщо ви не дотримаєте свого слова, мені доведеться піти кудись ще, містере Ксефратес».
  
  
  Якби я очікував такої від цієї людини, я, на жаль, помилився. Він просто довго дивився на мене, потім знизав плечима. "Це твоє право".
  
  
  «Послухайте, я заплачу за Сцілу, скільки ви попросите. Нехай інші почекають день або близько того, поки Аргос полагодять».
  
  
  "Це так важливо для вас, містере Маккі?"
  
  
  "Це важливо." Я посміхнувся. "Скоро ти зрозумієш, чому".
  
  
  Ксефрат виглядав задумливим, його очі були похмурими, а потім його темне обличчя з бородою спалахнуло раптовою усмішкою. «Ах! Можливо, я розумію. Він постукав огризком олівця по зубах. "Можливо, інші джентльмени теж зрозуміють".
  
  
  "Коли вони сказали, що почнуть?"
  
  
  "Тільки сьогодні. Насправді, оскільки вчора вони прийшли так пізно, у мене не було можливості вивести їх на човен. Зазвичай я маю бути впевнений, що хтось знає, як поводитися з одним з моїх улюблених човнів, перш ніж я дозволю. їм забрати її, за винятком випадків, коли у них є такі, як це сказати, повноваження, так, як у вас, містере Маккі.
  
  
  Серед інших документів, які мені надали, була фотокопія сертифікату, в якому говорилося, що я двічі перетинав Атлантику в гонках на невеликих човнах, один раз як штурман, а інший як капітан. Я був так само радий, що Ксефрат не попросив мене провести «Сциллу», шлюп з широкими балками, в кабіні якого достатньо місця для зграйки кіз, яку можна було нести як вантаж навколо переповненої бухти.
  
  
  «То я можу взяти "Сцілу" замість цього?" - Сказав я, потягнувшись за гаманцем.
  
  
  Власник верфі похитав головою. «Я не міг цього зробити, містере Маккі. Я дав слово двом іншим джентльменам».
  
  
  "Але ти обіцяв мені".
  
  
  "Скоро настане день, коли тобі захочеться взяти "Аргос"".
  
  
  «Чи можете ви зателефонувати цим іншим хлопцям? Принаймні запитайте їх, чи не заперечують вони відкласти поїздку на день або близько того?» Я відчував себе смішним, майже благав так, але в Піргосі не було іншого місця, де я міг би відразу зафрахтувати човен. Єдиною альтернативою було повернутися до Пірея, де Королівський грецький яхт-клуб міг організувати чартери майже в будь-якому порту, де вони були доступні. Але це означало б не тільки затримку хоча б на день, але, що важливіше, зняло б із мене занепокоєння з приводу початку мого «повільного» круїзу.
  
  
  Ксефрат насупився, перегорнув якісь папери у своєму щурячому гнізді на столі, знайшов те, що шукав, і нарешті покірно зітхнув. "Мені дуже шкода. Здається, я не записав їхній готель».
  
  
  Він сидів, як кремезний, сумний, але невблаганний павук, і я вже почав думати, що ця місія була повним провалом, коли прибула Христина.
  
  
  Ксефрат мало не схопився, коли увійшла дівчина, його темне обличчя розкололося в ідіотській посмішці вдячності. У вицвілих синіх шортах, смугастому светрі з круглим вирізом і випромінюючим прагнення до відпустки її було достатньо, щоб змусити встати будь-якого чоловіка.
  
  
  "Ми готові?" - спитала вона, клюнувши мене в щоку і впустивши два полотняні мішки на пилюку.
  
  
  Я коротко розповів їй про ускладнення. Реакція Христини була ідеальною; вона повернулася до Зефрата, досить надувшись.
  
  
  «Але це несправедливо! Моя відпустка закінчиться за кілька днів, і мені обіцяли невеликий круїз».
  
  
  Ксефрат явно був схвильований. Він розмовляв з дівчиною грецькою, і вона відповідала; Я не міг зрозуміти жодного з них. Але що б вона не говорила, Христина мала силу переконання, яку я не міг усвідомити; через кілька хвилин Ксефрат кивнув трохи сумно, але знизав плечима, і ми несли своє спорядження на причал.
  
  
  Один із його помічників привів Сціллу зі стоянки, і після того, як він перевірив мене на такелаж і спорядження, шлюп був забезпечений провізією, і ми поклали своє спорядження нижче. Ксефрат провів ефективну операцію, і лише до полудня ми вислизнули від пристані. Працюючи під потужністю гуркотливого бортового двигуна, я пробирався крізь скупчення човнів, пришвартованих у бухті, відчуваючи млявість керма. Тільки коли ми опинилися далеко від буя, що означає вхід у бухту, я віддав колесо Христині і пішов уперед.
  
  
  Стаксель піднявся першим; він був самоналаштовується, що значно спростило плавання поодинці. Христина розповідала мені, що вона трохи ходила під вітрилом, але тільки на невеликих човнах, так що, за винятком надзвичайних ситуацій, я розраховував, що все серйозне робитиму сам. Коли клівер почав наповнюватися, я обернувся і сказав дівчині підняти шлюп проти вітру. Вона кивнула, повернула штурвал і тримала його, люто скривившись, поки ніс не розвернувся і не почав ляскати клівер. Коли я був задоволений, що вона змусила нас більш-менш впевнено рухатися у правильному напрямку, я повернувся і підняв важкий грот. Самостійно це було нелегко, навіть із лебідкою, але я нарешті притис важкий брезент до вершини щогли і очистив фал.
  
  
  "Сцила" розгойдувалася на помірно сильних хвилях, і мені довелося трохи потанцювати, поки я маневрував вузькою доріжкою повз дах каюти. Коли я повернувся до просторої кабіни, Христині було важко керувати човном; Я сів поруч із нею і вимкнув двигун. Тиша була чудовою.
  
  
  "Це великий човен", - тихо помітила вона, дивлячись на велику щоглу, коли вітер почав наповнювати його.
  
  
  "Досить велика", - погодився я, взявши в неї кермо.
  
  
  День був ясним і свіжим, рух судів помірний та досить добре розосереджений. Навіть так близько до берега було відчуття безмежної глибини під нашим корпусом, вода темно-синього кольору перетворювалася на м'яку піну, коли ми пробиралися крізь хвилі. Христина підняла руки, щоб відкинути назад своє густе блискуче волосся; у сонячному світлі я міг бачити в ньому мідні відблиски. Вона глибоко зітхнула, смакуючи вітер і солоне повітря, із заплющеними очима; коли вона відкрила їх знову, вона дивилася прямо на мене.
  
  
  "Добре", - сказала вона.
  
  
  "Так."
  
  
  Вона подивилася назад; вхід у бухту вже був просто ще однією невідмінною частиною лінії узбережжя. «Нарешті ми самі». Вона посміхнулася. "Я маю на увазі справді самотні".
  
  
  "Ага." Я глянув на відкритий трап, що веде до головної каюти, і обережно глянув на неї. «Чи зможете трохи попрацювати зі штурвалом? Я хочу перевірити деякі речі нижче».
  
  
  Христина кивнула і знову взяла штурвал. Єдиною видимою сушею, крім материка позаду нас, був Закінф, а острів знаходився на багато миль праворуч.
  
  
  Загалом, звичайно, наче все добре, хіба що якась несподіванка не могла б втягнути нас у якісь проблеми з човном. Я спустився вниз, щоб знайти іншу проблему.
  
  
  Можливо, я перестарався, але я оглянув усю внутрішню частину човна у пошуках можливих неполадок. Здавалося малоймовірним, що хтось міг встановити будь-які пристрої, що підслуховують на "Сцилі", але не було сенсу ризикувати. Внизу було напрочуд просторо, з головною каютою, в якій я міг стояти майже вертикально. Камбуз був компактним і явно новішим, ніж човен, з дахом із пластику та крихітною раковиною із нержавіючої сталі. Там був електричний холодильник, який я сказав Ксефрату, що не маю наміру використовувати; це означало запуск двигунів для підтримки заряду акумуляторів, а я не йшов. Як би там не було, старий оригінальний холодильник усе ще залишався, і в ньому був блок льоду вагою п'ятдесят фунтів, щоб пиво залишалося холодним.
  
  
  Також у головній каюті були верхні та нижні ліжка по лівому борту, а з іншого боку – стіл із вбудованими м'якими сидіннями з боків; столову частину можна було опустити, щоб перетворити все це на двоспальне ліжко.
  
  
  Попереду, через короткий вузький прохід, оточений узголів'ям та підвісною шафкою для одягу, була інша каюта, в якій на трохи вигнутих ліжках спали двоє. Щоб потрапити всередину, мені довелося майже повзти, оскільки висота під носовою палубою різко зменшилась. Люк з кришкою з оргскла був єдиним джерелом світла, і я трохи підняв його, щоб подихати повітрям у сирому приміщенні. Я зробив уявну замітку, щоб закрити його, якщо погода стане поганою; навіть при тому, що ми мали автоматичний трюмний насос, не було сенсу брати воду без необхідності.
  
  
  Мені знадобилася майже година, щоб переконатися, що Сцілла чиста. Нерозумно, сказав я собі, бути страшенно обережним, але одна з перших речей, яку я навчився у шпигунському бізнесі, - це ніколи не приймати що-небудь як належне. Крім того, були ті двоє хлопців, які напередодні намагалися зафрахтувати Сциллу, не кажучи вже про «аварію», яка пошкодила інший човен. Ні, година коштувала. Я відкрив пару пляшок пива і приніс їх у кабіну.
  
  
  "Я боялася, що ти заснув", - сказала Крістіна.
  
  
  «Просто переконався, що все гаразд. Тепер ми можемо поговорити. Я сів подалі від неї, на відстані досяжності; час було перейти до справи.
  
  
  "Ні… несправностей?" – легко спитала вона.
  
  
  "Ні", - категорично сказав я.
  
  
  "Ви хочете сісти за кермо?"
  
  
  Я глянув на правий борт. Ми наближалися до точки на самому південному краю Закінфа, а це означало, що незабаром нам доведеться змінити курс і вирушити на північний захід. Я перевірив вітер; ми були на великій відстані, вітер віяв майже з півночі; зміна курсу не повинна означати нічого, крім зміни постановки грота. Човен неухильно плив уперед, явно щасливіший під вітрилом, ніж з мотором.
  
  
  "Залиш управління собі", - сказав я. "У тебе добре виходить."
  
  
  "А тепер ми можемо поговорити?"
  
  
  "Якщо хочете."
  
  
  Вона відвернулася, не зводячи очей з компаса, встановленого прямо перед колесом.
  
  
  Я запитав. - "Добре?"
  
  
  "Що говорити?"
  
  
  Я почав прямо. - "Чому ти вчора вночі боялася цієї машини?"
  
  
  "Машини?" Вона зволікала.
  
  
  «Біля мого готелю. Чи є причина, через яку слід слідкувати за тобою?»
  
  
  Її очі розширилися, коли вона глянула на мене. "Ну, звичайно! Хіба ви не знаєте?"
  
  
  Я зітхнув, злегка торкнувся її голої руки. «Послухай, Христино, нам краще дещо розібратися. Ти в цій поїздці, бо твій брат наполяг на цьому. Але поки що я не знаю, скільки в тебе з ним контактів і як це було. . Я буду чесний; мені це не подобається. Алекс - старий друг, і мені шкода, що він втягнув тебе в це, але, очевидно, його не можна відмовити від цього. Що мені потрібно знати насамперед наскільки ви залучені до цього бізнесу”.
  
  
  Вона облизнула губи, знову глянула на компас, а потім підвелася, щоб перевірити налаштування грота. Нарешті вона знизала плечима. "Добре. Перше, що я знаю про Олекса ... що повертається ... це те, що один із ваших людей приходить до мене, коли я виходжу з бутіка. Він повідомляє мені, що Алекс зв'яжеться із вами». Вона повернулась до мене. Ти повинен знати, Маккі, що я майже не знаю свого брата. Мені було лише сім років, коли він… перейшов на інший бік. А раніше він завжди був у від'їзді, тому я бачив його дуже мало, коли-небудь. мати померла, а наш батько помер багато років тому, коли я був немовлям. Так що, я вважаю, він… він відчував, що, оскільки я була єдиним членом сім'ї, що залишився… він міг мені довіряти? Вона закінчила на запитальній ноті, яка мене не дуже заспокоювала.
  
  
  Я не надавав цьому значення. "Які контакти ви підтримували з ним з того часу?"
  
  
  "Два, три рази я отримувала повідомлення; я не знаю, як він їх мені доставив. Я просто виявляла їх
  
  
  коли я поверталася додому із занять чи з роботи”.
  
  
  "Що в них було?"
  
  
  «У мене їх немає із собою. Він порадив мені спалити їх».
  
  
  Слава Богу, хоч за це, сказав я собі. «Але ж ти пам'ятаєш їх».
  
  
  "Звісно. Він сказав, що повернеться, що його зустрінуть американські агенти, і що він хоче, щоб я була там».
  
  
  "Я досі не розумію, чому ти не зустрілася з ним".
  
  
  "І я теж."
  
  
  "Він хоче взяти тебе із собою?"
  
  
  "Я не можу сказати. Наскільки я знаю, я планую вирушити з тобою на Корфу, зустрітися там із Алексом і потім повернутися до Афін. Відпустка закінчиться». Вона розгублено посміхнулася. «Наскільки я невиразно пригадую, мій старший брат завжди був упертою людиною, завжди вимагав свого власного шляху. Можливо, він просто хоче побачити останнього члена сім'ї, що залишився».
  
  
  Було зрозуміло, що ми нікуди не просунемося, тому я змінив напрямок. «Давай повернемося до коричневої машини минулої ночі. Ти боялася. Чому?
  
  
  "Я не знаю. Я ніколи раніше не брала участі в подібних речах, тому, можливо, я надто добре обізнаний про ці речі».
  
  
  «Це дурне питання, але я мушу його поставити. Ви нікому про це не говорили? Я маю на увазі, щось на зразок того, що чули від вашого брата після всіх цих років?»
  
  
  Вона рішуче похитала головою, потім їй довелося забрати пасмо волосся зі свого рота. Ні. У мене... у мене немає близьких друзів, Маккі. Нікого, з ким я почала б розмовляти».
  
  
  Я глянув на неї. "Це трохи дивно", - прямо сказав я. "Немає близьких друзів?"
  
  
  Вона почервоніла під своєю засмагою. "О, так, я розумію. Ну, я була ... до недавнього часу пов'язана з одним молодим чоловіком. У мене більше його немає. І у мене немає близьких подруг. Моя робота і мій новий університет; я сильно змінила своє життя, так що немає нікого, кому я б сказала таке”.
  
  
  "Але ти все ще боялася".
  
  
  Вона знову знизала плечима. «Ти шпигун, Маккі, і я впевнена, що це не твоє справжнє ім'я, але це не має значення; хіба ти не підозрюєш щось на зразок тієї машини минулої ночі?»
  
  
  «Угу. Але не обов'язково. Це абсолютно секретна операція, Христина; ніхто не повинен нічого про неї знати, крім тих, хто в ній бере участь».
  
  
  "Так, я вважаю..."
  
  
  «Добре, давай забудемо про це. Можливо, хтось проник у якісь подробиці цієї операції. Наше завдання – все одно довести справу до кінця. У нас є пара днів у морі, щоб поговорити, тож почни з того, що розкажи мені, як Алекс має з тобою зв'язатися. у Корфу”.
  
  
  Вона вагалася, борючись із штурвалом, коли "Сцілла" розгойдувала кільватерний слід від великого моторного човна. Потім вона зітхнула і впала на помаранчевий рятувальний круг, який використовувала як спинку. «Ми домовилися про дату та час зустрічі. Це таверна на Корфу».
  
  
  "О круто!" Я сплеснув руками. «Саме там, де будь-хто, хто шукає його, міг би очікувати його знайти, з Албанії».
  
  
  «О, але ніхто не шукатиме його, Маккі».
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  «У своєму останньому повідомленні він сказав мені, що час був найважливішим. Протягом як мінімум двох чи трьох днів після його відходу вони не дізнаються, що він зник».
  
  
  "І як йому це вдасться?"
  
  
  «Він не сказав. Його повідомлення були короткими.
  
  
  «Так, гадаю, так. Корфу». Я підвівся, спустився вниз і повернувся з пачкою згорнутих карт. Коли я знайшов ту, на якій був Корфу, мені досить було трохи подивитись, щоб зрозуміти, що все було неправильно. «Ми туди не підемо, – сказав я.
  
  
  Вона подивилася туди, куди я вказував. "Чому?"
  
  
  «Бо коли ми з твоїм братом поїдемо, ми маємо довгу пробіжку, п'ятнадцять чи двадцять миль у будь-якому напрямку, поки ми не досягнемо відкритого моря. Що б він не говорив, хтось може шукати Алекса, перш ніж ми зможемо перейти до Таранто”.
  
  
  Вона подивилась на карту. Корфу, головне місто Корфу, розташовувався на півдорозі вздовж східного узбережжя острова. Всього за кілька миль від води були узбережжя Греції та Албанії, і я не збирався намагатися втекти з перебіжчиком з обох цих країн на човні, який міг би розвивати лише чотири або п'ять вузлів. Принаймні, не звідти; Мені знадобилося б багато часу, щоб просто вибратися з Корфу у відкриту воду. Можливо, якби мене не відвідували двоє важкоатлетів, один з яких зараз мертвий, пару ночей тому, я б ризикнув. Але тепер про це не могло бути й мови.
  
  
  "Але що ще ми можемо зробити?" - Запитала Крістіна.
  
  
  Я довго дивився на графік. На морському узбережжі Корфу знаходилося крихітне містечко під назвою Айос Маттаїос. "Ви знаєте, це місце?"
  
  
  Христина похитала головою. "Я ніколи не була на Корфу".
  
  
  «Що ж, ми попливемо туди і залишимо цей човен. Думаю, ми зможемо знайти якусь машину, щоб відвезти нас на Корфу».
  
  
  "Але... Маккі?"
  
  
  "Що ж?"
  
  
  "Навіщо нам йти в таке місце, як Айос Маттаїос?"
  
  
  Ти маєш бути туристом, а я… ну. Жоден турист не попливе до такого глухого місця і не поїде на Корфу. Якщо ми не дуже поспішали. "
  
  
  Вона мала рацію. Якби ми збиралися розіграти це до кінця, особливо на вирішальному етапі, ми не могли б собі дозволити нічого нестандартного. Я розгорнув ще кілька графіків, дещо перевірив. «Добре, Христино, ти маєш рацію. Сьогодні ввечері ми зупинимося десь на Селфалонії. Це наступний великий острів після Закінфа. Завтра ввечері Превеза, а наступного дня Айос Маттаїос. Але коли ми дістанемося туди, у нас буде щось на кшталт проблеми з човном; це буде нашим виправданням, і я зроблю так, щоб усе було законним. Ночівля в Корфу, а потім назад у ...
  
  
  Вона так сильно похитала головою, що мені довелося замовкнути. "Що трапилося?"
  
  
  "Ні!" вона ахнула. "Ні, не там!"
  
  
  Але чому б і ні? Це найкраще прокляте місце, яке я можу побачити, навіть якщо його важко сказати».
  
  
  «Я не маю на увазі там». Вона вказала на карту. "Тільки не Айос Маттайос". Її палець знову рушив угору береговою лінією. "Там."
  
  
  "Превеза? Що в цьому поганого?"
  
  
  Без жодної причини я почав розуміти, що вона уткнулася мені в плече, вчепившись у мою руку. «Ні, Маккі, чи як там тебе звуть. Будь ласка! Де б ми не зупинилися, нехай це ніколи не буде Превеза!
  
  
  
  
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  
  
  
  Отже, ми пропустили Превезу. Заперечення Христини було настільки істеричним, що я вирішив не досліджувати принаймні тоді. Після цього їй, здавалося, було соромно за свій вибух, ніби вона хотіла забрати його назад. Але хоч би що вона мала на увазі, я був вдячний; це показало, що вона знаходиться під тиском, і вже не чудова богиня водних лиж, яка могла випадково підібрати американського туриста і вирушити до невеликого круїзу. Це повернуло правильний погляд на речі, та це було добре для мене.
  
  
  Залишок першого дня ми провели, насолоджуючись відкритим морем, тримаючись подалі від Закінфа і, коли сонце почало закочуватися над відкритим Середземним морем, попрямували до Аргостиліону, головного міста Кефалонії. У порту ми взяли ще провізії, консерви, льоду, багато алкоголю для камбуза, потім знайшли ресторан, де похмуро повечеряли. Христина мовчала, зосередившись на своїй страві з невідмінних овочів та спецій, коли сонце зникло за вікном.
  
  
  "Я думаю, - сказала вона, - ми спатимемо на борту?"
  
  
  «Такий був план».
  
  
  "Так." Вона сказала це з подихом покірності.
  
  
  "Це проблема?"
  
  
  "Ні." Вона сказала це надто швидко. "Чи можемо ми вийти в гавань і кинути якір?"
  
  
  "Може бути. Я уточню у капітана порту; ми, мабуть, зможемо підібрати вільний причал».
  
  
  "Не могли б ми просто ... продовжити?"
  
  
  «Ви сказали, що маємо три дні. Куди поспішати?
  
  
  «Ви колись плавали вночі? У відкритому морі з вітрилами, наповненими легким вітром?
  
  
  Слова звучали дивно, від Христини. "Так", - відповів я.
  
  
  "Тоді чи не можемо ми, Маккі?" Її рука ковзнула по столу і торкнулася моєї руки пальцями. Вони були спокійні, трохи тремтіли.
  
  
  "Ви маєте на увазі, що хочете плисти всю ніч?"
  
  
  "Було б приємно".
  
  
  "А чому б не?"
  
  
  У цей момент офіціант приніс нам каву турецькою, і поки я фільтрував осад з дна чашки крізь зуби, Христина встала, щоб зайнятися собою. Коли вона повернулася, хвилюючись, вона так різко впала на стілець, що я подумав, що вона зламає його.
  
  
  "Маккі!" - прошипіла вона. "Там був хтось!"
  
  
  "Угу. Що за хтось?"
  
  
  «Чоловік! Притулившись до стіни прямо перед дамською кімнатою!
  
  
  "Так?"
  
  
  «Але я бачила його раніше! Минулої ночі в Піргосі!»
  
  
  Це привернула мою увагу. "Де у Піргосі?"
  
  
  "Це було ..." Вона завагалася, приклала палець до рота і гризла ніготь. “У моєму готелі після того, як я поїхав від вас. Коли я приїхав, він розмовляв із портьє».
  
  
  Я встав. "Він все ще там?"
  
  
  «Ні! Коли я пішла, він пішов. Маккі! Як вони можуть так за нами слідувати?
  
  
  «Не будь надто впевненим, що він переслідує нас».
  
  
  "Але він має бути там!"
  
  
  "Добре Добре. Розслабся». Підвівся. "Дозвольте мені зробити невеликий візит самостійно".
  
  
  Але коли я повернувся у невеликий прохід від головної їдальні, там взагалі нікого не було, і я виявив, що чоловіча вбиральня порожня. Коли я повернувся, Христина з тривогою дивилася в мій бік, і я похитав головою, коли сів. «Ніхто. Ви впевнені, що це був той самий чоловік, якого ви бачили у своєму готелі?»
  
  
  "Так."
  
  
  "Опишіть його".
  
  
  Вона завагалася, закусивши губу. «Він був… нижчим за тебе, але дуже широкий. Темний костюм, темне волосся. Лисаючий, я думаю, але він
  
  
  носив капелюх, тому я не могла бути впевнена”.
  
  
  "Що він зробив?"
  
  
  «Він просто… стояв там. Розмовляв із портьє…»
  
  
  "Якою мовою?"
  
  
  «О, грецькою».
  
  
  "Він говорив з вами? Зробив щось?"
  
  
  Ні, нічого подібного. Він просто дивився; я відчувала його погляд на собі на всьому шляху вгору сходами».
  
  
  Я сміявся. «Я не можу його звинувачувати».
  
  
  "Але він тут!"
  
  
  «Угу. Це ж не смішно, правда? Добре, Христино, це плавання на всю ніч. Але тобі доведеться розважати мене за штурвалом, якщо не зможу тримати очі відкритими».
  
  
  Вона посміхнулася. "Я обіцяю, Маккі, що зроблю все, що можу, щоб ти не заснув".
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  До того часу, як ми попрямували назад до човна, швидкоплинна чарівність безтурботності Христини зникла; на кожному кроці вона оглядалася через плече, поки мені не доводилося говорити їй, щоб вона прибрала його. Коли ми були на борту і очищали гавань, вона уважно оглядала кожне судно, повз яке ми проїжджали, а потім стежила за всім, що рухалося. Було майже темно, але кілька інших човнів все ще мчали туди-сюди. Одним з них був моторний човен гарного розміру, який ковзав близько до нас, набитий високими гуляками, яким явно було начхати, де проводитиметься вечірка. Деякі з них махали нам рукою; Я помахав у відповідь, але Христина, здавалося, намагалася зникнути з поля зору.
  
  
  "Забудьте це!" - Огризнувся я. «Ви просто привертаєте до нас увагу. Вони не того типу».
  
  
  Вона сердито подивилася на мене, потім випросталася і слабо помахала крейсеру, що віддаляється. Поки ми спостерігали, швидкохідний човен попрямував до величезної моторної яхти, майже такої ж великої, як круїзний лайнер, що плив у море на холостому ходу. Кожен ілюмінатор горів вогнями, і навіть з такої відстані я міг чути рок-музику, яка слабо долинала по воді.
  
  
  "Схоже на вечірку", - зауважив я.
  
  
  Христина кивнула. Ми дивилися, як моторний човен повільно йде поряд із моторною яхтою. Були спущені та прикріплені троси, а ще заповнений човен меншого розміру був піднятий на рівень головної палуби. Пролунав крик сміху, і в бінокль я побачив, як одна жінка встала, мало не впавши за борт.
  
  
  "Прокляті дурні", - пробурмотів я.
  
  
  "Так", - погодилася дівчина поряд зі мною. "Туристи".
  
  
  Я посміхнувся їй. "Як я."
  
  
  «Ні, Маккі. Ти шпигун".
  
  
  Я скривився. «Добре, тоді міс помічник шпигуна. Сідайте за кермо, поки я спускаюся вниз і витягаю для нас теплі светри. Стає холодно".
  
  
  Її посмішка була сповнена сенсу. "Але мені зовсім не холодно".
  
  
  На ній була легка сорочка, недбало застебнута поверх купальника, і такі ж вицвілі сині шорти. Я постарався показати, як високо оцінюю її зовнішній вигляд. "Давайте так і залишимо", - сказав я і спустився вниз.
  
  
  Коли я повернувся, вона згорнулася, згорнувшись калачиком на широкому вбудованому сидінні, яке проходило по всій кабіні, підібгавши під себе ноги і підперши голову на лікті.
  
  
  «Це виглядає зручно, але я не хочу, щоб ти так керувала моїм човном уночі. Занадто легко заснути у такому положенні».
  
  
  "Так, капітане", - відповіла вона, злегка вітаючи мене.
  
  
  Я кинув їй светр і кинув ковдру на сидіння біля неї, потім пішов уперед, щоб перевірити клівер. Він був приємно піднесений вітром, і коли я перевірив його, я виявив, що оснастка, що самоналаштовується, не зіпсувалася. Якір був поставлений місцем, готовим перейти за борт, якщо нам доведеться зупинитися, хоча в цих глибоких водах було не так багато місць, де наш канат доходив би до дна. Я не забув закрити передній люк, подумки прийнявши поплескування Натаніеля Франкліна по спині, і поповз назад до кабіни.
  
  
  "Все гаразд, шкіпер?" - Запитала Крістіна.
  
  
  "Ага." Я з цікавістю глянув на неї. «Схоже, ви дивилися надто багато фільмів про флот».
  
  
  "Мене вчив плавати американський прапорщик".
  
  
  «Ха! Ти маєш на увазі, що ці слабаки справді вміють плавати?»
  
  
  «Ну, це був крихітний човен. На ній мало вистачило місця для нас обох».
  
  
  «Мабуть, це було затишно». Я впав на сидіння поруч із її підгорнутими ногами.
  
  
  Раптом вона сіла прямо, не зводячи очей з проблискового маячка праворуч. "Що це?"
  
  
  Мені не довелося перевіряти свій графік. «Це світло на мисі, яке ми бачили, коли заходили до порту. Як тільки ми залишимо його позаду, ми знову попрямуємо на північ».
  
  
  «Зрозуміло. Ти маєш рацію, Маккі, зараз не час не звертати уваги. Ти хочеш спати? Ти мав довгий день».
  
  
  Її голос звучав майже манірною, як вона говорила, дивлячись прямо перед собою, обидві руки на колеса зі спицями.
  
  
  "Ні. Не зараз. Я просто сиджу.
  
  
  і… насолоджуюся виглядом».
  
  
  Христина не помітила незграбного зауваження.
  
  
  Довгий час ніхто з нас не розмовляв; потім вона почала звиватися, відчуваючи мій пильний погляд.
  
  
  "Чому ти так на мене дивишся?" - роздратовано спитала вона.
  
  
  «Я не думав, що ти заперечуєш. Минулої ночі на вулиці ти була… зовсім іншою дівчиною».
  
  
  "Це діяло".
  
  
  "Як чоловіки у коричневому мерседесі?"
  
  
  "Звісно."
  
  
  "А тепер їх немає?"
  
  
  Вона повернула голову до мене, і в темряві її очі були спокійними і тверезими. «Маккі, я, можливо, хотіла б лягти з тобою в ліжко. На деякий час. Якби треба було зайнятися з тобою любов'ю, щоб переконати когось у тому, що ми такі, якими ми вдаємо, я б не вагалася. На якийсь час я була закохана у свого однокурсника і я можу чесно сказати, що він був далеко не таким привабливим, як ти. І все ж таки… - Вона знизала плечима і знову глянула вгору, потім знову на мене. «Я не повія, щоб повалитися в ліжко з першим американським туристом, чи шпигуном, називайте себе як хочете. Ви розумієте?"
  
  
  "Звісно." Я трохи відсунувся від неї, але не на відстань досяжності. «Це також пояснює, чому ви раптово вирішили плисти всю ніч безперервно».
  
  
  Було надто темно, щоб побачити, чи почервоніла вона, але після того, як вона нахилила голову, я зрозумів, що вона зніяковіла.
  
  
  «Це правда, Маккі. Частково. Якщо я хочу бути твердим у своїй рішучості, немає сенсу ризикувати зайвою спокусою».
  
  
  "Але тільки частково?"
  
  
  «Так. Я трохи подумав з того часу, як ми говорили раніше сьогодні».
  
  
  "Про що?"
  
  
  "Про те, як ви змінили наші плани".
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  «Олекс… він дуже обережний. Підозрілий. Я знаю це лише з коротких повідомлень, які я одержала від нього».
  
  
  «Я ніби справив таке враження».
  
  
  «Тож я думаю… було б нерозумно вносити такі зміни».
  
  
  "Ви маєте на увазі, що ми повинні вирушити до Корфу, як і планувалося?"
  
  
  "Я думаю, це було б краще, так".
  
  
  Забавно було те, що я сам думав у тому ж дусі і вирішив, що поводжуся надто обережно. Якби сталося порушення безпеки чи якесь переслідування, не було б такої великої різниці, якби ми були між Корфу та материком чи у відкритому морі; у будь-якому разі вони зловлять нас.
  
  
  «Я теж, – сказав я.
  
  
  Її очі розширилися від подиву, ніби вона чекала на сварку. "Ти зробиш?"
  
  
  Я пояснив свої міркування. Вона кивнула головою.
  
  
  «Проблема в тому, - продовжив я, - що нам доведеться вбити день або близько того після того, як ми дістанемося Корфу з тією швидкістю, з якою ми збираємося плисти.
  
  
  Я відчував, як вона напружується при цьому імені, і знову запитував, чому вона не хотіла підходити до цього місця.
  
  
  «Але, - продовжив я, - якщо це сталося, наступна зупинка, крім Корфу, повинна бути на Паксосі. Можливо, ми могли б залишитися там ще на день, але поки ви думаєте, що за нами стежать, я не люблю бути надто довго в одному порту”.
  
  
  "Так, я розумію. О, можливо, я щось уявляю, Маккі, але оскільки я бачила цю людину в таверні в Аргостиліоні, я так не думаю, не дуже».
  
  
  Може, настав час розповісти їй про мою зустріч, але я так не думав. Ще немає. Чим більше я бачив цю дівчину, тим складніша вона ставала, і це стосувалося і місії.
  
  
  «Добре, – сказав я, – ми подбаємо про це завтра. А тепер розкажи мені, як Алекс планує зв'язатися з тобою наступного разу».
  
  
  «Я… я не маю нікому розповідати. Навіть тобі».
  
  
  «Це безглуздо. Ти щось сказав про таверне в Корфу, але не більше. Припустимо, ти впала за борт або щось таке».
  
  
  Вона посміхнулася. "Я плаваю як риба".
  
  
  «Це не принесе вам особливої користі, якщо ви впадете вночі, доки я сплю внизу. Ви не можете зловити човен під вітрилом, повірте мені».
  
  
  «Цього не станеться, Маккі».
  
  
  «Не будь надто впевненим. У будь-якому разі я збираюся спати тут».
  
  
  "Вам буде холодно".
  
  
  «Принаймні у мене буде компанія. Внизу самотньо».
  
  
  Вона сміялася.
  
  
  «Отже, повернемося до справ. Ваш контакт із Алексом».
  
  
  «Право, Маккі. Я не можу сказати".
  
  
  «Тобі краще подумати ще раз, люба. Якщо за нами підуть люди, ми можемо розлучитися чи того гірше».
  
  
  Вона завагалася, прикусивши губу. Нарешті вона повільно похитала головою. "Можливо завтра. Дай подумати, Маккі».
  
  
  "Скажи прямо, Христино." Мені наказано зустрітися з Алексом, забрати його та доставити до Італії. Прямо зараз ти єдиний контакт, який у мене є з ним, так що нам краще довіритися один одному або розвернутися прямо тут і сказати, чорт забирай "
  
  
  Вона здригнулася, її очі розширилися від страху.
  
  
  "Ти б не став!"
  
  
  "Чорт забирай, я б це зробив". Я блефував, але, судячи з її реакції, вона була частково переконана.
  
  
  «Будь ласка, Маккі. Все це так нове для мене; я не знаю, що робити, кому підкорятися. Ми маємо бути в конфлікті?»
  
  
  "Вибір за вами", - категорично сказав я.
  
  
  "Тоді я скажу тобі".
  
  
  Я почекав, доки тиша не стане достатньо щільною, щоб різати ножем.
  
  
  "Завтра", - тихо сказала Крістіна.
  
  
  Я сердито подивилася на неї, потім зітхнув, розтяглася на м'якому сидінні і взяла рятувальний круг замість подушки. «Розбуди мене, коли втомишся», - прогарчав я.
  
  
  "Так", - м'яко сказала вона.
  
  
  "І уважно стеж за компасом".
  
  
  "Так сер".
  
  
  
  
  
  
  Одинадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Ранок видався вітряним, темні хмари мчали низько над головою. Вдень там працювали важкі рубки, і важкий човен з широкими балками розгойдувався і опускався, як кінь, що втік. Христина спала внизу, але незабаром знову вийшла на палубу, бліда та схвильована.
  
  
  "З нами все гаразд?" - спитала вона, з тривогою дивлячись на хмари.
  
  
  "Нема про що турбуватися." Мені довелося закричати, перекриваючи наростаюче виття вітру, гуркіт і скрип оснастки. Різка зміна вітру змусила великий грот плескати, як прив'язаний, божевільний орел; Я боровся з кермом, поки ми не опинилися на курсі вітру, який знову заповнив вітрило.
  
  
  Христина сперлася на дах каюти і озирнулася трохи божевільним поглядом. "Де ми? Я не бачу землі».
  
  
  "О, це десь там". Я невиразно махнув у бік правого борту.
  
  
  "Але хіба ти не знаєш?" У її голосі була тонка нотка паніки.
  
  
  "Не хвилюйся". Я подивився на годинник; було близько шостої ранку. Якось уночі я прикинув нашу швидкість і вирішив, що ми приблизно навпроти Превези, але це було дуже приблизно. Я не сказав дівчині. «Якщо схоже, що ми маємо проблеми, все, що мені потрібно зробити, це вирушити на схід, і ми побачимо землю». На даний момент це була не дуже приваблива перспектива, оскільки вітер тепер дмухав з того напрямку, і для його подолання знадобилася б серія довгих стомлюючих галсів. Завдяки Натаніелю я знав достатньо, щоб зрозуміти, що малопотужний допоміжний двигун не допоможе у такому морі; без стабілізуючого ефекту вітру в вітрилах "Сцілла" більше рухалася б вгору і вниз, ніж уперед.
  
  
  «Але… чи не можемо точно дізнатися, де ми знаходимося? Із цим… як ви це називаєте? Тризуб?»
  
  
  Я посміхнувся. "Секстант". Я глянув нагору. «І доти, доки не з'явиться сонце, на якому можна зупинитися, відповідь – ні».
  
  
  Вона насупилась, явно занепокоєна, прибрала свою руку від даху каюти і відразу відсахнулася, ледь не провалившись у відкритий прохід за нею.
  
  
  Я закричав. - "Дивися!" «Давайте не зламаємо ноги у цьому невеликому круїзі. Іди сюди і сядь».
  
  
  Вона зробила, як їй сказали, погойдуючись через відкриту кабіну і мало не врізавшись у нактоуз компасу. Я схопив її за руку, притягнув до себе.
  
  
  «Залишайся на місці. Заради бога, не ламай компас, бо тоді навіть я б почав хвилюватися».
  
  
  Вона швидко посміхнулася і прибрала волосся з обличчя. Її шкіра була вологою, і це було не від бризок, які час від часу розбивалися об бік. Я знав цей погляд.
  
  
  "Відчуваєте себе трохи закачаною?"
  
  
  «Мене не нудить? Я не знаю такого слова".
  
  
  "Хворобливо".
  
  
  «А… небагато. Там так душно і човен так багато стрибає».
  
  
  «Угу. Ну, залишайся тут, поки ми не виберемося звідси. Сідай за кермо».
  
  
  "Я?" Вона прибрала руки, наче боялася доторкнутися до неї.
  
  
  "Чому б і ні? Найкращі у світі ліки від морської хвороби, щоб не відставати від справ на палубі».
  
  
  "Я не страждаю на морську хворобу!"
  
  
  «Хоч би як ви це називали. У будь-якому випадку, я гарантую, що за кілька хвилин ви відчуєте себе добре. Прийміть це. У мене є робота".
  
  
  Вона зробила, як їй сказали, ковзнувши до того місця, яке я звільнив, коли я підвівся. На мить вона з сумнівом подивилася на мене, потім глибоко зітхнула і взяла кермо обома руками. Я спустився до каюти.
  
  
  Коли я повернувся за кілька хвилин, вона слабо посміхалася, підводячи голову, щоб зловити вітерець і солоні бризки. Лікування спрацювало швидше, ніж я думав.
  
  
  "Хочете поговорити?"
  
  
  "Говорити?"
  
  
  "Угу. Ви знаєте".
  
  
  "О так." Вона піднялася з сидіння, щоб краще розглянути циферблат компаса. «Трохи пізніше, а, Маккі? Я зараз трохи зайнята".
  
  
  Я дозволив цьому пройти.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Опівдні було
  
  
  знову тихо та сонячно; Я впорався за допомогою секстанта і помолився, щоб моя елементарна навігація була хоч досить точною. Я був здивований, побачивши, що ми зайшли далі, ніж я очікував; Превеза має лежати майже на схід від нас. Це був невеликий острів, не більше чотирьох-п'яти миль у довжину, і його було неважко пропустити. Вітер все ще дув зі сходу, і хоча море було спокійніше, все ще залишалася неприємна невелика відбивка. Зітхнувши, я взявся за першу нашу прив'язку. Це не був день для насолоди або навіть для роботи.
  
  
  Я спустився вниз, встановив карту нашого району на широкому столі у головній каюті та відзначив наше нинішнє становище. З цього моменту мені довелося б точно відзначати наші відхилення, коли ми рухалися вперед і назад проти вітру, відстежувати точний час, витрачений на кожну галс, і сподіватися, що мої оцінки пройденої відстані були досить точними. Це було б нелегко навіть із досвідченою рукою біля керма, але те, що Христина написала для мене там, зробило все набагато складнішим та невизначенішим; зрештою, вона ніколи раніше не відривалася з поля зору берега. З іншого боку, я й сам не був дуже досвідчений у далекому плаванні.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Ближче до вечора ми потрапили до маленького острівця на носі. День став золотим, коли ми попрямували до прекрасної маленької гавані Порто Гайо. На перший погляд це здавалося примітивним, незасвоєним місцем; все, що ми могли бачити, - це сріблясто-зелені оливкові гаї, що простягаються на всі боки, наскільки ми могли бачити. Потім, коли ми наближалися, ми могли розрізнити низькі будівлі, білі, коричневі та рожеві, з голими щоглами пришвартованих човнів, що хитаються в гавані.
  
  
  Містечко було маленьким, але багатолюдним; Більшість будинків тягнулися вздовж набережної. Кам'яна набережна межувала з гаванню; на березі був ряд маленьких магазинчиків, таверн та пара крихітних готелів. Не обговорюючи цього, Крістіна погодилася переночувати на борту «Сцилли»; капітан порту призначив нам причал далеко від берега, що мене цілком влаштувало. Наша човен несла крихітну шлюпку, прив'язану до шлюпбалок на кормі, і потрапити в маленький човен розміром з ванну було великим подвигом з погляду балансу та часу. Коли ми вдвох забилися в неї, ми були так низько у воді, що я сподівався, що нас затопить, перш ніж ми встигнемо пройти пару сотень ярдів до пристані.
  
  
  "На щастя, тут немає водних лижників", - прокоментував я.
  
  
  "Ой?" Тепер Христина здавалася веселою, повністю забувши про ранкові турботи і страх напередодні ночі.
  
  
  Я трохи змістив свою вагу; шлюпка похитнулася і перевалила через борт трохи води. Дівчина виглядала стривоженою, потім засміялася.
  
  
  «Так, я розумію, що ви маєте на увазі. Може, нам варто повернутися в човен до настання темряви, га?»
  
  
  «Не буде жодної різниці; ми можемо тонути вдень або вночі».
  
  
  "І ми завжди можемо плавати".
  
  
  "Звісно." Наші коліна ніби переплетені, з цим нічого не вдієш, і мені здавалося, що вона чинить невеликий додатковий тиск. Може бути.
  
  
  Ми зробили довгу прогулянку маленьким містечком і трохи погуляли за його межами, зображуючи туристів з подвоєною силою. Сільська місцевість була зелена і кам'яниста, різко піднімаючись над морем, як вершина затонулої гори, якою насправді була більшість грецьких островів. З курної дороги ми могли глянути вгору і побачити схил пагорба, усіяний крейдяними валунами, деякі розміром із котеджі, що стояли серед них, причому житла в деяких випадках відрізнялися головним чином темними квадратами, що позначали їх вікна. Хрипляча стара машина, схожа на довоєнний ситроен, проїжджала повз нас, забита дорослими та дітьми. Я припустив, що місцеві багаті люди; інші, яких ми бачили на дорозі, були або гуляючими, або керуючими кінними возами. Здебільшого вони не звертали на нас уваги; чоловіки невисокі і кремезні, багато з великими вусами, жінки в стандартному селянському одязі чорного кольору до щиколотки, зазвичай з такими ж шалями, які майже закривали їхні обличчя. Це було те, що мене спантеличило в Греції з того моменту, як я вперше почав читати про неї: чому така сонячна земля з її повітрям, що бадьорить, і блискучою водою повинна бути населена жінками і безліччю чоловіків у вічній жалобі. Якби я був філософськи налаштований, я міг би спитати про це Христину, але в мене були інші думки. Вітрильний спорт викликає апетит, який може перетворити найвибагливішого їжака на ненажеру, а я голодував.
  
  
  Ми знайшли таверну з видом на набережну, і вечеря була настільки напрочуд хороша, що ми затрималися в ньому до пізньої ночі. Місце явно призначалося для яхтсменів, що подорожують; Меню було частково англійською, прикрашене грубо намальованими якорями та черепашками. Спочатку ми були єдиними в цьому місці, але незабаром ввалилася група чоловіків і жінок із засмаглими обличчями та сильними руками у морському одязі.
  
  
  Судячи з уривків розмов, я чув, що це була змішана група американців та британців, включаючи італійку та двох очевидних французів. «Нічого особливого, - сказав я собі і глянув на Христину.
  
  
  Вона дивилася прямо перед собою, ніби на щось за моїм лівим плечем, але я міг сказати її підборіддям і поверхневому дихання, що вона була напружена.
  
  
  "Що це?" - Запитала я, нахиляючись вперед, щоб нас не було чути.
  
  
  "Я ... це нічого". Вона коротко посміхнулася. «Здається, я підозрюю всіх. Я буду рада, коли це закінчиться».
  
  
  "Ви будете?"
  
  
  "Так."
  
  
  Я потягнувся до її руки через стіл. «Я не впевнений, що буду радий».
  
  
  Вона довго дивилася на мене. "Ні", - нарешті сказала вона. "Можливо, я теж не буду".
  
  
  Ніхто не розмовляв з нами, поки ми не пили кави, але потім один із французів через кімнату встав і свідомо попрямував до нашого столика. Це був худорлявий чоловік з копицею пісочного волосся і сором'язливою усмішкою, повною впевненості.
  
  
  «Вибачте мені», - сказав він, дивлячись в основному на Христину. "Ви Американці?"
  
  
  "Я", - сказав я. "Вона немає."
  
  
  «Ми з друзями цікавилися, чи не хочете приєднатися до нас, щоб випити». Він усе ще дивився на Христину;
  
  
  Вона твердо похитала головою. «Мені дуже шкода, – сказала вона з холодною ввічливістю. "Але ми повинні лягати спати раніше, це був довгий день". Вона встала з плавною грацією принцеси, що відкидає негідного шанувальника. «Ти заплатиш за чеком, Денієл? Ми повинні йти. Я повернусь через хвилину".
  
  
  Француз відступив, явно намагаючись зберегти безтурботну холоднокровність. Я посміхався подумки, розкладаючи драхми; дівчина ще мене дивувала. Спостерігаючи, як вона рухається у бік туалету, я насолоджувався виглядом, навіть ззаду, на гарно наповнені білі штани з широкою блакитною сорочкою поверх них. Простий костюм давав зрозуміти, чого на ній не було, і раптово, згадавши минулу ніч, я цього не очікував.
  
  
  Прийшов офіціант, узяв мої гроші і віддав їх пухкої вусатій жінці за касою. Він довго про це думав, а я починав терпіти. Коли він нарешті повернувся, я вже був на ногах, але коли він йшов, я знову сів. Христина ще не повернулася.
  
  
  "Напевно, це моє нетерпіння", - сказав я собі і свідомо не глянув на годинник. Я перевірив стіл у іншому кінці кімнати; вони дивилися в мій бік, і молодий француз посміхався.
  
  
  Я змусив себе сидіти спокійно, потягуючи залишки кави, коли мої кишки стискалися в міру того, як йшли хвилини. Я згадав її тривогу, коли вона побачила чоловіка в ресторані в Аргостиліоні і почала нервувати, як і раніше.
  
  
  Жінка за касою запитливо дивилася на мене. Я озирнувся, нарешті підвівся і підійшов до неї.
  
  
  «Сподіваюся, ти говориш англійською».
  
  
  "Але звичайно", - відповіла вона.
  
  
  "Юна леді". Я вказав у бік туалету - або принаймні коридору, що веде до нього. "У нас був довгий день плавання, і, можливо, вона нездорова ..."
  
  
  "Але, звичайно", - повторила вона і підняла свою одягнену в чорну тушу з високої табуретки, щоб шкутильгати в дамську кімнату. За мить вона повернулася, знизуючи плечима. "Там нікого немає", - заявила вона.
  
  
  "Де, чорт забирай…?"
  
  
  "Можливо, задні двері". Вона глянула на стіл, за яким француз виглядав підозріло самовдоволеним, як людина, у якої все залагоджено і не поспішає складати. шматочки разом.
  
  
  Крім того, що я не повірив цьому ні на хвилину. Ніхто не вставав з того столу, і здавалося страшенно малоймовірним, що Христина кинула б мене на вечір через випадкового піжона. Принаймні не зараз. Я проігнорував його.
  
  
  "Дякую", - сказав я жінці і поспішив з таверни. Коли я підійшов до того місця, де ми залишили човен, я не здивувався, знайшовши його там; вона б точно не повернулася до човна сама. Але коли я подивився на затемнену гавань, я зміг розрізнити темну фігуру, що дрейфувала недалеко від Сцилли. Це був невеликий човен з підвісним мотором, носом якого впиралося в корпус шлюпа, і по тому, як він погойдувався і опускався, у мене склалося враження, що його залишили там лише кілька хвилин тому. Поки я дивився, в ілюмінаторах головної каюти блиснуло світло, і жодних сумнівів не залишалося.
  
  
  Я сів у човен, відчалив і якнайшвидше поплив через переповнену гавань. Стук весело у котрих здавався мені громом у вухах, але як тільки я зупинився, щоб придумати спосіб приглушити звук, мимо промайнув моторний човен. Його слід майже затопив мене, але я зберіг контроль і використав шум, щоб пройти решту
  
  
  відстані до "Сціли".
  
  
  Я приплутався до носа, потім виліз на носову палубу. Поверхня була вологою від роси, і, лежачи на ній, я відчував, як волога просочується крізь мою сорочку. Мене це не турбувало; Мене більше турбувало те, що світло не проходило через кришку люка з оргскла прямо перед моїм носом. Це означало, що дверний отвір між каютами було закрито.
  
  
  Я відкрив люк, вдячний, що раніше не намагався виламати його зсередини. Він безшумно хитнувся вгору, і я опустився між двома вузькими ліжками внизу. Люк знову зачинився, і я сповільнив хід, доки не зачинився. Я рушив до дверей, перевіряючи Х'юго в піхвах на передпліччі, і приклав вухо до тонкої дерев'яної панелі.
  
  
  Якби мій грецький був кращим, я міг би сказати, що вони говорять, але слова цієї людини вирвалися надто швидко, щоб я міг вловити більше, ніж кілька фрагментів розмови. Але його голос дав зрозуміти, що він комусь загрожує, і коли я почув відповідь Христини, не було жодних сумнівів, хто. Я почув звук різкого ляскання і приглушений крик. Я почав брати ножа в руку, коли зверху на мене впала тонна цегли.
  
  
  Він пройшов через люк, який я щойно зачинив. У темряві я не бачив нічого, крім громіздкої тіні, що давила на мене; у тісноті між ліжками я навіть не міг перевернутися, щоб дістатися людини. Порив часникового дихання мало не задушив мене, і це додало мені сили розпачу. Я схопився, як мустанг із задирком під сідлом, намагаючись струсити чоловіка, що погано пахнув, зі своєї спини. Його голова вдарилася об низьку стелю; він важко хмикнув, доки його руки все ще стискали моє горло. Я знову вдарив його, почав жбурляти на одну з ліжок, коли двері відчинилися.
  
  
  Світло в головній каюті було тьмяним, але після повної темряви я на мить осліп. Все, що я бачив, був силует і блиск металу в руці. Я вдарив ногами, але не зміг дістатися. Пролунало льодове клацання курка, що відводиться; Я розвернувся, намагаючись втягнути людину на спині між собою та пістолетом, але я знав, що було надто пізно.
  
  
  Постріл був подібний до удару грому в тісноті. На мить я завмер, чекаючи, коли відчую, куди мене вдарили. Але болю був, навіть раннього оніміння, попереднього агонії від серйозного удару. Коли я знову глянув на силует у дверях, я побачив, що він похитнувся. Людина, яка напала на мене, послабила хватку, і я вирвався на волю, націлившись на вбивцю.
  
  
  Я вибив пістолет із його руки і штовхнув його назад. У тьмяному світлі за вікном я побачив Христину, її рука була заплутана в його волоссі, вона тягла їх щосили. Але в боротьбі її вільна рука вилетіла за спину і вдарила по гасовій лампі, вибивши її з підвісів.
  
  
  Палаюча рідина розлилася по столу, потім на палубу, лизнув дошку до нас у раптовій темряві. Я відштовхнув цю людину, тепер не зважаючи навіть на Христину. Пожежа на борту човна - це, мабуть, найжахливіше, що є на світі, особливо коли ви в пастці внизу, а вогонь прямує прямо в бензобаки.
  
  
  Я хапав ковдри з нар і кидав їх на найбільші палаючі ділянки; поки вони тліли, я ввімкнув воду в раковині на камбузі, потім пірнув у велику підвісну шафку і витяг спорядження для негоди, щоб перекинути інші гарячі місця. Весь бізнес не міг зайняти більше півтори хвилини - інакше ми втратили б човен і, можливо, наші життя, - але коли я нарешті загасив вогонь, наших відвідувачів не було. Я почув запуск підвісного двигуна, спробував піднятися в кабіну, але врізався у Христину.
  
  
  "Маккі!" - заверещала вона, обіймаючи мене за шию. "О, Боже! Маккі!"
  
  
  "Ага ага." Я розсіяно поплескав її, прислухаючись до загасаючого звуку двигуна. "Що тут трапилося?"
  
  
  «Я… вони забрали мене з таверни. Людина мала пістолет і ...»
  
  
  "Гаразд." Я відштовхнув її зовсім трохи, щоб я міг нахилитися і перевірити палубу під ногами. "Дай мені ліхтарик, га?"
  
  
  Незважаючи на весь вогонь та замішання, особливих ушкоджень не було. На щастя, стіл, на який потрапила перша хвиля гасу, був покритий слюдою; кілька рухів ганчіркою приберуть плями. Обшивка палуби, що проходила через середину каюти, завжди була вологою через плескання трюмної води трохи нижче, і тільки фарба була випалена. Переконавшись, що на борту нічого не тліє, я увімкнув світло на Христині.
  
  
  «Вибач», - коротко сказала я. «Оскільки хулігани пішли, я подумав, що краще було б переконатися, що ми не вибухнемо, перш ніж приступити до питань».
  
  
  Дівчина важко кивнула, опустивши голову між
  
  
  
  плечей, коли вона сиділа на ліжку по лівому борту. "Я розумію."
  
  
  "Хочеш допомогти мені зараз?"
  
  
  "Допомогти тобі?"
  
  
  «Ми не збираємося зупинятися тут сьогодні ввечері, люба. Ходімо, виберемо якийсь інший причал - якщо тільки ти не хочеш знову плисти всю ніч».
  
  
  «О, Боже, ні, МакКіл». Вона затулила обличчя руками. "Так багато…"
  
  
  «Ну, не прогинайся зараз. Пішли. Витягни човен з носа і прив'яжи його до корми, поки я заведу двигун».
  
  
  У певному сенсі було б краще спливти тієї ночі, але я почав відчувати ще більш божевільні почуття щодо цієї операції. Якби вони хотіли вбити чи схопити нас, вони могли б це зробити. Особливо у відкритому морі. Так що, можливо, інше місце для решти ночі буде так само безпечним. У всякому разі, я теж втомився.
  
  
  Ми знайшли причал на зовнішній околиці гавані, прив'язали до нього та закінчили очищення. Ми вставили ще один ліхтар у кронштейн, і поки Христина мила стільницю, я ретельно перевірив решту кабіни, прибравши залишки розбитого скла та іншого сміття. Я знайшов пістолет, який вибив з руки людини, старий револьвер 32 калібру з ще одним патроном у циліндрі. Марний, але я про всяк випадок поклав на полицю в камбузі.
  
  
  "Ви не ставите жодних питань", - тихо сказала Крістіна.
  
  
  "Я чекав тебе."
  
  
  "Що ти хочеш щоб я сказала?"
  
  
  «Може, що, чорт забирай, трапилося».
  
  
  "Це здається таким... дурним".
  
  
  "Дурним?"
  
  
  «Так. Чи бачиш, людина з пістолетом схопила мене в таверні. Груба людина, не краща за хулігана, ти знаєш? Він та його товариш змусили мене повернутися до човна…»
  
  
  "Чому? І чому тут?"
  
  
  «Ось що так безглуздо. Вони думали, що ти багатий американець, крутишся довкола у пошуках човнів для покупки. Вони думали, що на борту в тебе заховано багато грошей, і вони намагалися змусити мене сказати, коли… ну… ти з'явився. "
  
  
  Я глянув на неї скептично. Вона виглядала так само чудово, як завжди, і, опустивши волосся перед обличчям, вона викликала співчуття та обнадійливі ласки. Коли я нічого не сказав, вона подивилася на мене. "Що сталося, Маккі?"
  
  
  "Нічого", - сказав я, майже переконавши себе. Зрештою, це могло бути правдою. І чому сестра Алекса Зенополіса має грати зі мною в таку складну гру? Мені вдалося співчутливо посміхнутися. «Ну, тепер усе скінчено. Думаю, одна з тих речей. Як ти себе почуваєш?"
  
  
  Поволі її голова підвелася, і вона відкинула волосся з лиця. Більшості жінок знадобилося б кілька годин у салоні краси, щоб досягти таких самих змін у зовнішності.
  
  
  "Як нічний ковпак?", - сказала вона і посміхнулася.
  
  
  На борту був бренді та пляшка бурбона, яку я знайшов в Афінах. Здавалося, що настав гарний час, щоб розібратися з цим.
  
  
  "Що це буде?" - Запитав я, піднявши обидві пляшки.
  
  
  "Ах! У вас є бурбон!" Її очі танцювали у тьмяному світлі.
  
  
  «Не кажіть мені, що ви навчилися іншому цього американського прапорщика».
  
  
  «Ми багато чого вчимося в американців». Вона опустилася на вузьке ліжко навпроти столу і глянула на мене. У мене пересохло у горлі, і мені треба було випити.
  
  
  Після того, як я зробив пару здорових ковтків, вона поплескала по ліжку поруч із собою. "Сядь, Маккі".
  
  
  Я зробив. Її рука недбало лягла на моє стегно, і її прохолодне тепло, здавалося, випромінювалося через тонку темну блузу, яку вона носила. Я відкашлявся.
  
  
  «От… Паксос».
  
  
  "Так", - пробурмотіла вона і зробила довгий повільний ковток.
  
  
  "Тепер", - сказав я.
  
  
  Вона повернулася до мене з удаваним здивуванням. "Одразу?"
  
  
  «Так. Ви обіцяли. Про ваш контакт із Алексом».
  
  
  Мить вона дивилася, потім повільно похитала головою. "Чи маємо ми? Зараз?"
  
  
  "А який найкращий час?"
  
  
  "Про ... пізніше?" Вона присунулася ближче, і якимось чином кілька гудзиків на верхній частині її блузки встигли розстебнутись. В отворі утворилося чудове тіло, і моя ліва рука піднялася сама по собі, щоб ніжно обхопити груди, що притискалися до моїх грудей. "Так", - видихнула вона. "Так…"
  
  
  "Що з тобою?" - Запитав я. «Вчора ввечері ти грала незаймана, сьогодні ти знову повія».
  
  
  Вона відреагувала не так, як я очікував; її очі залишилися приспущеними, коли вона взяла мою руку і поклала її собі на груди. «Не намагайся зрозуміти мене відразу, Маккі. Повір мені. Довірся моїм інстинктам».
  
  
  "Твоїм інстинктам?"
  
  
  «Пізніше Маккі. Але тепер ... »відкрилася ще одна кнопка, потім ще одна; водночас вона нахилилася вперед і ніжно притулилася губами до моїх. Наразі мої питання були забуті.
  
  
  Її язик метнувся до мого, досліджуючи, дотягуючись. Моя рука прослизнула всередину
  
  
  у блузку, відчув, як сосок росте і твердіє під моїми пальцями. Вона ахнула, потім ковзнула рукою по моєму стегну. Мій інтерес був очевидний, і вона хихикнула глибоко горлом.
  
  
  Відкинувши блузку, я поцілував її плече, глибоку затінену ущелину, одну груди, потім іншу. Потім я відсторонився, щоб подивитись і помилуватися; соски стояли нерухомо і прямо, трохи піднявшись, начебто тяглися до мене в роті. Стегна Христини повільно рухалися, а її рука прослизнула за пояс моїх штанів. Я втягнув живіт, щоб дати їй трохи більше місця, і вона повністю скористалася цим ...
  
  
  Не питайте, як мені вдалося вимкнути лампи в каюті - люди на човні так біса недбалі, що просто заскочили - і перетворили стіл і лави в ліжко, але через кілька миттєвостей ми вже лежали голі разом, її тіло притулилося до неї. від пальців ніг до плечей. Ми досліджували один одного з наростаючим голодом, і її мова була зайнята і спритна; а потім, коли здавалося, що ми обидва вибухнемо від цього наполегливого бажання, вона відкрилася мені.
  
  
  Вона ахнула, коли я штовхнув повільно; вона сказала щось, чого я не зрозумів, і спробувала втягнути мене глибше. Я опирався рівно настільки, щоб показати, хто тут головний, а потім почав довгі, повільні рухи, що пронизують все глибше з кожним ударом. Вона підняла ноги, обхопила ними мою спину, смикнувши стегнами вгору, щоб зустріти мої поштовхи, що посилюються. Вона почала стогнати, притягуючи мене до себе, щоб поцілувати мене з наростаючою жорстокістю, у міру того, як її рухи ставали швидшими та шаленішими.
  
  
  Коли це сталося, вона закинула голову, широко розплющивши очі і рота, чіпляючись руками за мої плечі, її стегна билися, як поршні. Здавалося, це тривало вічно, наші взаємні зітхання змішалися, коли я вибухнув усередині неї, і коли, нарешті, обидва були виснажені, я безпорадно лежав упоперек неї, усвідомлюючи цю чудову слабкість і слизькість просочених потім тіл. Пройшло багато часу, перш ніж вона заговорила.
  
  
  "Маккі?" - сказала вона хрипким голосом.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Дякую."
  
  
  Я посміхнувся. "Дякую"
  
  
  "Ні. Ви не можете зрозуміти". У її голосі була дивна нотка покірності.
  
  
  "Спробуй мене."
  
  
  Вона похитала головою. "Ні, я не можу сказати".
  
  
  "Чого чого?"
  
  
  "Що я хочу".
  
  
  Вона знову ходила кругами, але я пручався своєму роздратування. Я частково скотився з неї, але вона чіплялася з надзвичайною силою.
  
  
  "Ні! Не залишай мене!"
  
  
  "Я нікуди не піду. До ночі чекає довгий шлях, Христина». Я перехилився через край ліжка, знайшов на підлозі склянку, підняв її і зробив великий ковток бурбона. Коли рідина потекла горлом до живота, я вже відчував, як моя сила повертається.
  
  
  "Так", - видихнула дівчина, потягнувшись за склянкою і піднявши голову, щоб відпити. "Це наша ніч, і я боюся, що вона буде єдиною, Маккі".
  
  
  Вона мала рацію, як я страшенно швидко з'ясував, але навіть Христина не знала, наскільки вона має рацію.
  
  
  
  
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Вони чекали нас у Корфу, аж до коричневого "мерседеса", припаркованого на видному місці біля основних причалів. Двоє чоловіків, невідмінних від темних костюмів і капелюхів, що приховують велику частину осіб, сиділи і безпристрасно дивилися, поки ми з Христиною гуляли по набережній, пара морських туристів, приємно змучених вночі кохання і довгим, повільним днем ​​плавання в якесь море. деякі називають найкрасивішим із усіх грецьких островів.
  
  
  Ми вибрали місце для стоянки у самій північній частині гавані, подалі від суєти у центрі. На воді, куди б ми не подивилися, були човни всіх розмірів і типів, від крихітних вітрильних суден до місцевих рибальських суден та величезних океанських яхт. Вечірнє сонце відкидало довгі тіні, поки ми йшли повз ряди кіосків, що пропонують тубільний одяг, прикраси, предмети мистецтва, всіляку їжу, запахи якої змішувалися з солоним повітрям та невизначеними запахами гірської сільської місцевості, що маячила за містом. Гули моторолери, крики продавців і музика долинали з відкритих дверей решти закладів громадського харчування. Ми вже майже почали поринати в атмосферу свята, коли я помітив "мерседес".
  
  
  Я запобігливо схопив Христину за руку, закликаючи продовжувати рухатися, не зменшуючи кроку. Спочатку вона не зрозуміла, але побачивши машину, напружилася; Я потяг її вперед.
  
  
  «Не дивися на них. Продовжуй рухатися».
  
  
  Але як вони сюди потрапили? На тій машині?
  
  
  "Є пороми, чи не так?"
  
  
  «О. Так. Але чому вони просто... сидять тут?
  
  
  Що ще важливіше, як вони дізналися, що ми будемо тут? Ми були майже навпроти машини. Чоловіки всередині повільно повернули голови, поки ми
  
  
  пройшли повз, але вираз їхніх осіб не змінився.
  
  
  Христина покірно знизала плечима. «Всі приїжджають на Корфу. Чи… ти сказав тій людині, де орендував човен?»
  
  
  Я замислився на мить. "Можливо. Принаймні я сказав, що, мабуть, піду на північ».
  
  
  "Ви мали сказати йому?"
  
  
  «Цього не можна було уникнути. Він хотів знати, куди я збирався вирушити, і якби я сказав, що хочу зробити круїз Кікладами, він подумав би, що це дивно».
  
  
  "Чому це?"
  
  
  Подивіться на карту. Піргос знаходиться далеко від Егейського моря; було б розумніше орендувати човен у Піреї, якби я планував вирушити туди».
  
  
  "Звісно. І ці люди… чи могли вони бути тими, хто намагався орендувати це?»
  
  
  «Угу. І, мабуть, пошкодив той, який спочатку мав намір взяти. Тільки це також не має великого сенсу». Це не так. Якщо вони хотіли Алекса, а до теперішнього часу я був переконаний, що незалежно від того, що сказав мені Хоук, десь мав бути витік, чому вони намагалися затримати нас у Піргосі? Єдина відповідь, яку я міг придумати, полягала в тому, що якби ми продовжували мандрувати машиною, було б легше слідувати за нами. Це була не дуже задовільна відповідь.
  
  
  Коли ми пройшли далеко за "мерседесом", я повів дівчину до невеликого кіоску, на якому стояла приголомшлива демонстрація різнокольорових шарфів. «Купи один», - сказав я. «Купи два, але не поспішай».
  
  
  Поки вона збирала товар, я, на радість зморшкуватої старої хазяйки, радісно оглядав набережну. Люди в «мерседесі» не рушили з місця, але вони мене не турбували; вони зробили себе настільки помітними, що я був певен, що мають бути й інші. Але там був такий зайнятий натовп, що постійно рухався, що було практично неможливо виділити кого-небудь, хто хоч трохи виглядав би підозріло; Європейців у темних костюмах було стільки ж, скільки і яскраво одягнених туристів, і мої шанси знайти людину, яка вбила свого напарника в моїй кімнаті, були страшенно малі.
  
  
  І весь день Крістіна ухилялася від моїх питань щодо свого контакту з Алексом.
  
  
  Коли вона вибрала пару шарфів, ми пішли далі. Коли я трохи тримав її за руку, дівчина тремтіла.
  
  
  "Що це?"
  
  
  "Мені… здається, стає холодно".
  
  
  "І…?"
  
  
  «Я думаю, настав час». Вона взяла мене за руку, перевернула зап'ястя і подивилася на мій годинник. «Так. Ми повинні йти".
  
  
  "Я думав, це не раніше завтра".
  
  
  «Сьогодні я маю… встановити контакт».
  
  
  «Але нас навіть не мало бути тут сьогодні».
  
  
  "Але ми". Її посмішка була щирою і надто самовдоволеною, щоб підходити мені.
  
  
  "Ну ти хитра маленька сучка". Я сміявся. "Ми йдемо?"
  
  
  Ні. Ми візьмемо таксі». Вона вказала вперед, на жвавий кут, де від набережної вела широка вулиця. «Там має бути одне з них».
  
  
  Ще раз вона мене здивувала; Я чекав більшого відхилення, але тепер вона, мабуть, таки взяла мене з собою. Я нічого не сказав, але притис вільну ліву руку до себе; Х'юго заспокійливо затишно влаштувався в піхвах.
  
  
  На розі стояло з півдюжини таксі, припаркованих перед великим старим готелем, що розкинувся, схожим на відреставровані руїни грецького храму з потьмянілим від часу мармуровим фасадом. "Який конкретно?" – спитав я, коли ми підійшли до рогу.
  
  
  «О…» Христина зупинилася, заплющила очі і помахала вказівним пальцем у невеликому колі, потім вказала. "Цей", - сказала вона, знову відкриваючи очі.
  
  
  Це був курний старий «Форд», за кермом якого сидів нудний водій, який діловито колупав у зубах і не звертав уваги на перехожих. Декілька інших водіїв стояли на узбіччі біля своїх таксі, кланяючись і жестикулюючи, але Христина пропливла повз них, щоб відчинити задні двері на свій вибір. Шляхетний чоловік за кермом неохоче підняв очі; Здавалося, що він не хотів брати пасажирів. "Мабуть, це був таксист з Нью-Йорка", - подумав я, йдучи за Крістіною в затхлий автомобіль.
  
  
  Водій не озирнувся, а зітхнув і важко подерся на сидіння. Христина нахилилася вперед і щось швидко сказала грецькою. Він неохоче кивнув, завів двигун і увімкнув передачу.
  
  
  Після розвороту ми пробилися крізь щільний потік машин широкою вулицею; Незабаром він звузився, і ряди елегантних магазинів змінилися кварталом блокових будинків, збудованих пліч-о-пліч з натяками на прохолодні дворики за масивними глухими фасадами. До нас наблизилась одягнена в чорне жінка верхи на старому віслюку, не звертаючи уваги на рух позаду неї. Коли ми проїжджали її, водій сплюнув у вікно і щось пробурмотів; Мені не треба було знати мови, щоб розуміти, що він сказав.
  
  
  Вулиця почала круто підніматися; будинки стали далі від дороги
  
  
  і ми бачили дітей, що грають у запорошених дворах, курчат, що клюють землю, непоказних собак, надто байдужих, щоб робити більше, ніж піднімати голову і дивитися на машину, що проїжджала. Незабаром місто опинилося позаду нас, і асфальтована вулиця змінилася гладкою ґрунтовою дорогою, яка почала петляти туди-сюди по крутому, вкритому деревами пагорбі.
  
  
  Ми їхали мовчки, доки не досягли гребеня. Водій пригальмував, коли ми наблизилися до невеликого гаю, що оточував щось на зразок храму або, можливо, гробниці. У будь-якому разі, він був із білого мармуру, з колонами спереду, з боків яких стояли скульптури з тазом спереду, схожим на пташину ванну. Таксист проїхав повз, потім різко повернув ліворуч і зупинився на невеликому перехресті.
  
  
  "Ах, який чудовий вигляд!" - Вигукнула Крістіна.
  
  
  З того місця, де ми були припарковані, ми могли бачити все місто та гавань під нами, як листівку з картинками в золотому світлі, але мене не цікавили чудові краєвиди у цей момент. Я нахилився, щоб прошепотіти Христині. "Він говорить англійською?"
  
  
  Вона знизала плечима. "Я не знаю."
  
  
  Я ризикнув. "Це місце?" Я був роздратований; це було пекельне місце для будь-якого контакту. Дорога була не дуже завантажена, але рух туди й назад був досить стійким.
  
  
  Говорячи з дівчиною, я помітив, що таксист повільно повертається, щоб подивитись на нас. Зубочистка все ще була в роті, і він повільно посміхнувся.
  
  
  «Отже, - сказав він. «Це вони надіслали тебе. Ти не виглядаєш ні на йоту інакше за всі ці роки, Нік Картер».
  
  
  
  
  
  
  Тринадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Перш ніж я встиг щось сказати, він повернув машину заднім ходом, виїхав на дорогу і продовжив свій шлях. Христина виглядала так само здивованою, як і я. Вона міцно стиснула мою руку, дивлячись з відкритим ротом у потилицю водія.
  
  
  "Ал ..." - Почала вона, але я поглядом змусив її замовкнути.
  
  
  "Так це я." Водій зняв плоский картатий кашкет, який носив; голова в нього була лиса, але тепер він сидів за кермом рівніше, і навіть ззаду, і через п'ятнадцять років я міг бачити бичачу силу в шиї та плечах. "Наксос". Він назвав рік та місяць. Ти і я, Нік. Гранати у печері. Я зупиняю літак, ти стріляєш у людину, яка збиралася вбити мене. У будь-якому разі, що вони роблять із цим хлопчиком-сержантом, коли ти повернеш його до Німеччини?»
  
  
  Я не відповів. Принаймні не на його запитання. «Я хотів би краще глянути на твоє обличчя», - обережно сказав я.
  
  
  "Звісно. Незабаром ми будемо там, де збираємося, а потім я обертаюся. П'ятнадцять років, я змінився, так?
  
  
  Важко сказати. Все, що я побачив, коли ми сіли в таксі, було важке обличчя зі звичайними густими чорними вусами. Я напевно не очікував знайти Алекса Зенополіса на розі вулиці в центрі Корфу, і вже точно не сьогодні.
  
  
  "Я дам вам знати. Куди ми йдемо?"
  
  
  «Ви з моєю сестрою випиватимете в туристичному закладі недалеко звідси. Дуже сенсаційний вид, американський бар з мартіні та дайкірі. Тобі все ще подобається бурбон, Нік?
  
  
  Я згадував історію, яку розповідав мені льотчик часів Другої світової війни, про те, як його збили над Німеччиною, і коли його взяли на допит після того, як його схопили, людина навпроти нього за столом розповіла йому дещо про себе, навіть якщо він забули.
  
  
  "Мене звуть Деніел Маккі", - спокійно сказав я. "Я яхтовий брокер з Флориди, і дайкірі звучить дуже добре".
  
  
  Водій від душі засміявся, знизав масивними плечима і прискорився, обійшовши поворот, і дорога знову почала підніматися. Він мовчав, поки ми не виїхали на затінену кущами під'їзну доріжку, що вела до невисокого просторого ресторану, який був майже прихований від дороги. Ми зупинилися перед темним, темним ганком, і коли служитель почав спускатися до нас широкими сходами, водій повернувся до мене. Він усміхнувся, показуючи широку щілину між його передніми зубами.
  
  
  «Я чекаю півгодини. Не більше. У тебе попереду велика ніч».
  
  
  Черговий відчинив двері; Ми з Христиною вийшли та увійшли всередину. Алекс, на той час я вирішив, що з таким же успіхом можу називати його так, мав рацію щодо виду із закритої тераси, що нависла над схилом у дальній стороні ресторану. Свічки мерехтіли у вітрозахисних тримачах на кожному столі, і в темряві, що згущується, вода далеко внизу перетворилася на мерехтливе срібло, що переходить у олов'яне, а потім поступово стає чорним. З того місця, де ми сиділи, вогні міста були невидимі, але в гавані були сотні крихітних вогників, схожих на скупчення світляків. Ніхто з нас не розмовляв, і я не думаю, що Христина взагалі звертала увагу на вигляд.
  
  
  Алекс чекав нас біля входу. Ми повернулися до того, як він заговорив.
  
  
  "Ти все ще сумніваєшся
  
  
  що це я, Нік Картер? "
  
  
  "Зовсім небагато", - визнав я.
  
  
  "Добре. Кажу тобі, твої люди навіть не натякали, що ти збираєшся зустрітись зі мною. Гарна страховка; якщо я не схожий на Алекса Зенополіса, хто повинен знати, крім тебе, га?»
  
  
  "Ага."
  
  
  Він подерся на сидіння перед нами. «Христина, моя сестро. Пробач, я мало говорю з тобою. Я пам'ятаю тебе лише маленькою дівчинкою».
  
  
  Вона щось йому відповіла їхньою мовою. Він посміявся.
  
  
  «Ні, ми говоримо англійською. Краще для Ніка, га?»
  
  
  Якийсь час мені доводилося ризикувати. «Добре, Алексе. Що робити далі? Чому ти зараз тут?
  
  
  «У нашому бізнесі ми не дотримуємось точного розкладу. Пам'ятаєте, ми чекали на цих контрабандистів три дні?»
  
  
  "Так."
  
  
  «Отже, мені потрібно було виїхати з Албанії на день раніше. Нічого страшного; ми мали ось так зустрітися завтра. У тому ж місці, в той же час. Маленька Христина, вона нічого не знає, га, сестро?
  
  
  "Це вірно."
  
  
  "Ми їдемо сьогодні ввечері?" Я запитав.
  
  
  "Ні. Ви з моєю сестрою, ви завершите свій маленький роман великою ніччю в місті. Ви танцюєте, ви їсте, тримаєтеся за руки, а завтра ви говорите сумне прощання, коли відпливаєте, і маленька студентка повертається до Афін. зі злегка розбитим серцем. Хіба це не так?
  
  
  Це було те, що я мав на увазі. На випадок, якщо ми помилилися в тому, що за нами стежать, ідея полягала в тому, щоб зробити наш короткий роман якомога правдоподібнішим.
  
  
  "А що ти тим часом робиш, Алексе?"
  
  
  «Сьогодні ввечері я перекладаю вас двох із місця на місце. Потім я повертаю вас до вашого човна. Ви покажете мені, де її пришвартовано. До світанку я піднімуся на борт, і ніхто мене не побачить. Я безквитковий пасажир, так? "
  
  
  "Як ти збираєшся це зробити?"
  
  
  Він знизав плечима. "Я плаваю. Я вмію бути як риба-невидимка у воді у темряві».
  
  
  Якийсь час я мовчав. Ми пройшли невеликий temple; кілька машин було припарковано на оглядовому майданчику навпроти, а одна пара стояла пліч-о-пліч перед колонами. Я заздрив їм; Рука Христини була холодною у моїй.
  
  
  "Як ти взяв це таксі?" Я запитав.
  
  
  «У мене тут є контакти, мій друже. На цьому острові є інші, кому я можу довіряти. Хочете дізнатися більше?
  
  
  " Я сказав ні.
  
  
  "Добре немає проблем?"
  
  
  "Сподіваюся ні." Я був далеко не задоволений, але залишив свої сумніви при собі.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Це була найпохмуріша ніч святкування, яку я колись проводив. Ми вечеряли в «Павілеоні» на відкритому повітрі під ґратчастими виноградними лозами з видом на найексклюзивніший пляж острова. Ми їли лангуст, взятий живцем із води в їхніх клітинах всього за кілька футів від нашого столу. Світло було приглушене, натовп яскравий, і все це знали. Я дізнався принаймні двох кінозірок, включаючи актрису, яку закохався в підлітковому віці. Всі ці роки вона виглядала крупним планом навіть краще, ніж тоді.
  
  
  Пізніше ми пішли на дискотеку в Palace Hotel, де я проти своєї волі кружляв із Крістіною на танцполі. Він був настільки забитий, що не мало жодного значення, що ми робимо, але навіть у цьому натовпі дівчина привернула більше, ніж її частка чоловічої уваги. Мені це не сподобалося, але не з звичайних причин; У її рухах і виразі обличчя було відчуття контрольованого розпачу, ніби вона прислухалася до звуку катастрофи. Будь-хто, хто придивився до неї, міг подумати, що вона була під якимось видом наркотиків, але я вважав, що в цьому натовпі це не буде надто незвичайним.
  
  
  Було ще одне місце, і ще кілька після нього, завжди з невблаганним Алексом, який возив нас шумним містом. Двічі я помічав коричневий «мерседес», але це мене не дуже турбувало; Я шукав інших спостерігачів. Кілька разів я був на межі попередження Алекса, але ця людина була настільки впевнена в собі і, як я чітко пам'ятав, настільки біса здатна, що я вирішив промовчати. Я мав рацію і неправий.
  
  
  О другій годині ночі Алекс оголосив, що настав час вирушити до човна. Ми стояли на добре освітленій набережній, поки я засунув пачку паперових грошей нашому «водієві» і попросив його повернутися вранці. Молодий чоловік, який чекав на катері, безкорисливо спостерігав за нами, сильно позіхаючи.
  
  
  "Ні", - виплюнув Алекс. "Завтра я піду через острів у гості до мами".
  
  
  "Добре. Є й інші водії.
  
  
  "Так." Він влаштував навмисне образливе шоу, підраховуючи гроші, хмикнув і позадкував так швидко, що мені довелося відскочити вбік. Ми з Христиною дивилися, як він їде, потім сумно посміхнулися один одному, коли ми ввійшли до катера на пристані.
  
  
  За коротку подорож ми зробили
  
  
  покупки в торговому центрі, в основному для шпику, що йде позаду нас.
  
  
  «Він був такий поганий», - сказала Крістіна.
  
  
  "Ну добре. У будь-якому випадку це була хороша ніч, чи не так?
  
  
  У відповідь вона поцілувала мене м'яко в щоку, а потім з більшою пристрастю, трохи нижче за мою підборіддя. «Але, – сумно сказала вона через деякий час, – він нам все одно не знадобиться завтра. Коли мій рейс вилітає? В два?"
  
  
  "Я думаю так." Якось увечері вона підійшла до телефону та забронювала квиток на зворотний рейс до Афін. "Хотів би ти залишитися ще на день або близько того".
  
  
  "Але це неможливо. І ви теж маєте плисти до Італії».
  
  
  "Я не поспішаю." Я потер її плечі, обійняв і притиснув до себе. Рульового човна сповільнив двигун, вся його увага була зосереджена на наближенні до "Сцилли", що їде біля її причалу.
  
  
  "Але я. На жаль". Христина зітхнула і відірвалася від мене, коли катер зупинився поряд із темним шлюпом; горіли тільки ходові вогні, малопотужні електричні лампочки, які мало розряджали батареї.
  
  
  Я заплатив кермовому катері, і ми спустилися вниз. Коли ми увійшли до темної кабіни, Христина різко зупинилася переді мною на трапі.
  
  
  Я прошипів - "Що це?", Моя ліва рука автоматично відверталася від мене, Х'юго був готовий потрапити в мою руку з піхов.
  
  
  "Я ... це нічого". Вона увійшла до каюти.
  
  
  Я швидко озирнувся; Світло, що виходило від пристані, було невелике, але й сховатися було ніде. Я пішов уперед, перевірив голову і підвісну шафку, потім іншу каюту. Жоден. Нікого. Коли я повернувся, Христина запалювала один із гасових ліхтарів.
  
  
  "Ми не захочемо їх сьогодні ввечері", - сказав я.
  
  
  "Але..."
  
  
  «Якщо Алекс збирається виплисти тут і прокрастись на борт, давайте не звертатимемо на нього увагу. Добре?"
  
  
  «О, як безглуздо з мого боку». Вона погасила світло і повернулася до мене в тісноті між ліжками та столом. На мить вона була у мене на руках, її голова пригорнулася до моїх грудей, і крізь тонку тканину моєї сорочки я відчув раптові гарячі сльози.
  
  
  "Що це?" - Заспокоювала я, ніжно погладжуючи її волосся.
  
  
  «О… так багато всього, Маккі. Або Нік Картер, або хто б ви не були». Вона затулила очі і принюхалася. «Вчора ввечері я сказала, що це був наш єдиний раз разом. І я мала рацію, але не думала, що це станеться через це. Сьогодні я сподівалася, що мій інстинкт помилявся. Але це було правильно, чи не так? "
  
  
  Якийсь час тому я був змучений до кісток після довгого дня плавання та святкового вечора, але коли ми стояли разом у цьому вузькому просторі, я відчув, як вся втома минає. "Його не буде тут кілька годин", - м'яко сказав я.
  
  
  На мить вона міцно притиснула мене до себе, а потім різко відсторонилася: «Можна нам трохи бурбона, Маккі? І давай посидимо поодинці тут у темряві, доки не прийде Алекс. Що б я не відчувала до тебе, я не хочу кохатися, коли у будь-який момент мій брат може приєднатися до нас».
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Було майже п'ять, коли Алекс безшумно переліз через корму човна, огинаючи шлюпку та проповзаючи через кабіну до трапу. Я тримав Х'юго у руці, коли його голова з'явилася в отворі.
  
  
  "Стривай!" - прошипів я, дозволяючи слабкому світлу спалахнути; на лезі.
  
  
  "Це тільки я, Нік". Алекс штовхнув перед собою чорну водонепроникну сумку і спустився головою вниз невисокими сходами в каюту. Я на мить спрямував на нього ліхтарик; він був у гідрокостюмі, що закривав усе, крім обличчя. Я вимкнув світло.
  
  
  "Тебе не бачили?"
  
  
  "Це неможливо. Ви помістили цей човен у гарне місце, мій друже; єдині, що мені довелося пройти, були невеликі судна. Вночі на їхньому борту не було нікого».
  
  
  Це не було випадковістю, але мені не треба було йому про це говорити. "Хочеш трохи сухого одягу?"
  
  
  Він вказав на сумку на палубі перед собою. "У мене є. Можливо, рушник. Два рушники». Він підвівся, його тіло майже заповнило простір у каюті. «Я був великим чоловіком, коли ти вперше впізнав мене, Ніку. Тепер я став трохи більшим». Він почав знімати гідрокостюм, не зважаючи на сестру. Зайшла на думку за рушниками.
  
  
  Коли він висохнув і одягнувся у сухий одяг, ми сіли в головній каюті з напоями в руках. Небо за вікном уже починало сіріти, але втома, що залишила мене кілька годин тому, здавалося, назавжди пішла.
  
  
  "У нас є час", - сказав я. "Час поговорити".
  
  
  Алекс зробив жахливий ковток, який спустошив його склянку бурбона, і налив ще. «Жодних розмов. Ти і я, у нас багато часу, Ніку. А поки що ми трохи поспимо. Потім, коли ти підеш за квитками для моєї молодшої сестри, Христини та мене, у нас буде небагато часу
  
  
  разом. Гаразд?"
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Я вийшов на берег на катері трохи пізніше за дев'ять. Офіс авіакомпанії був за кілька хвилин ходьби, так що я не став шукати таксі. День був похмурий, але безвітряний; вода, що плескалася об кам'яну набережну, здавалася сірою і неживою. Це відповідало моєму настрою.
  
  
  Взявши квиток Христини, я безцільно блукав набережною. Цього ранку в полі зору було кілька колясок. Занадто рано. Але коричневий "мерседес" був припаркований на видному місці, звідки водій та його товариш могли бачити мій човен. Мене це не турбувало; якби вони не використовували бінокль, вони не могли б сказати, що там відбувається, і якби вони могли, це не мало б жодного значення. Алекс заліз у ланцюгову шафку перед носовою каютою, влаштував собі гніздо в тісноті серед вологих металевих ланок і оголосив, що не вийде, поки ми не вийдемо в море на шляху до Таранто. «Коли ти ховаєшся, мій друже, ти ховаєшся. На добраніч".
  
  
  Я мляво копався в сувенірних крамницях, шукаючи чогось, що подарувати Христині. Все здавалося правильним. Я повернув назад і попрямував до великого старого готелю, недалеко від того місця, де була пришвартована "Сцілла". Я погодився триматися подалі, поки брат і сестра зустрінуться, і мені стало цікаво, що вони можуть поговорити після всіх цих років.
  
  
  Бар був відкритий, і я увійшов, єдиний відвідувач у величезній кімнаті з високими стелями. Бармен запропонував "Криваву Мері", він знав похмільного туриста, коли бачив його, але я вирішив зупинитися на бурбоні. Зазвичай я не п'ю вранці, але, що стосується мого організму, це було ще минулої ночі; Я взагалі не спав.
  
  
  У мене було кілька повільних, поки я дивився на хвилинну стрілку електричного годинника, що раніше висіло на стінах класних кімнат у школах і, можливо, все ще є, клацали по циферблату. Ще не було й одинадцятої години, коли в бар увійшов коридорний, озирнувся і зупинився на мені.
  
  
  "Містер Картер?"
  
  
  Я майже сказав так, перш ніж зрозумів, що він сказав. Потім я похитав головою.
  
  
  "Ви... не містер Картер?" Він був зморщеним малюком, бездоганною англійською.
  
  
  "Боюся, що ні. Ім'я Маккі».
  
  
  «Але джентльмену у барі дзвонять. Дама сказала, що його звуть Картер». Він знову озирнувся, наголошуючи, що я був єдиною людиною тут.
  
  
  Леді. «Проклятий дурник», - обурювався я. Мабуть, вона була на палубі і бачила, як я йду до готелю. Де ще я міг бути, крім бару? Я придушив свій гнів, розуміючи, що, мабуть, сталося щось, що змусило її подзвонити мені, і в тому тривожному стані, в якому вона перебувала, вона зробила дурну помилку.
  
  
  «Що ж, – люб'язно сказав я, встаючи, – я відповім на дзвінок, якщо дама наполягає. Покажи мені дорогу». Я кинув гроші на стійку і пішов за посильним.
  
  
  Він показав мені ряд домашніх телефонів вузьким коридором, який вів до кімнат відпочинку та задньої частини готелю. "Візьміть будь-який телефон, і оператор зв'яже вас", - сказав він. Я почекав, поки він відійшов, потім підняв слухавку. Оператор одразу ж вийшов. Я сказав їй, хто я, морщачись, коли назвав своє правильне ім'я, і вона попросила мене трохи почекати. Я притулився до стіни, втомлений і відчуваючи відразу від цієї недбалої операції.
  
  
  Тихий звук відкривається позаду мене двері спочатку не чути. Потім я почув скрип черевика, характерний шелест одягу, коли підняли руку. Я почав повертатися, телефонна трубка тицьнулася мені в руку, але було вже надто пізно; щось розбилося мені об череп, і я впав навколішки. Єдиним болем, який я відчував, був контакт з мармуровою підлогою, і я турбувався про ті травми коліна зі шкільних футбольних днів, коли прийшов другий удар, і турбуватися не було про що.
  
  
  
  
  
  
  Чотирнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Я не гаяв часу, намагаючись зрозуміти, де я. Насамперед я перевірив ніж і, на свій подив, виявив, що Хьюго все ще в піхвах під рукавом моєї куртки. Я не був зв'язаний і, здавалося, лежав на якомусь ліжку. Я з болем розплющив очі; світло було приглушеним, як денне світло в похмурий день.
  
  
  Пообіді! Я подивився на годинник і застогнав. Було вже дві години, а я мав повернутися до "Сціли" до полудня. Я спробував сісти, але рука штовхнула мене на ліжко. Мої очі не фокусувалися; все, що я міг бачити, це розпливчаста голова наді мною на якійсь неймовірній висоті, яка пульсує в такт ударам у потилиці. Якийсь час я лежав нерухомо, бажаючи заспокоїтися і подивитися, що, чорт забирай, відбувається. Потім я спробував відштовхнути руку, але вона була тверда і тверда на моїх грудях. Маленька рука.
  
  
  Я широко розплющив очі; обличчя наді мною почало плавати у фокусі, обличчя, оточене ореолом м'яких світлих локонів.
  
  
  Потім я побачив губи, зігнуті в посмішці, над ними ніс, трохи зігнутий, і блискучі темні очі, які були не більш доброзичливими, ніж ця посмішка.
  
  
  "Сью-Еллен", - прохрипів я. "Якого біса…?"
  
  
  «Просто залишайся лежати, як добрий хлопчик, милий. Я б не хотів, щоб ти підстрибував так люто та потворно».
  
  
  «Прибери свою руку від моїх проклятих грудей. Я хочу сісти. Якщо зможу".
  
  
  «Добре, любий, ти спробуй. Але дуже повільно, як ти чуєш?
  
  
  Її сильна коричнева рука послабила тиск, коли я вмостився. Зрештою, я лежав не на ліжку, а на величезній білій кушетці, на якій можна спати до шести чоловік без тісноти. Я обережно озирнувся; Якби не круглі вікна, ми могли б опинитися в будь-якій звичайній вітальні на Парк-авеню. А потім я зрозумів, що ніжне похитування піді мною було не тільки моєю головою.
  
  
  "Ваш човен?" Я запитав.
  
  
  «Як завжди догадливий, Нік? Угу, це мій човен. Або мого чоловіка, хто б він не був».
  
  
  Я був дуже злий, щоб посміхатися. «Що, чорт забирай, тут відбувається, Сью-Еллен? Хто мене вдарив?
  
  
  "О, один із моїх сторожових псів. Як твоя голова, любий?"
  
  
  "Як ви очікуєте?" Я спробував підвестися, але вказівним пальцем вона штовхнула мене назад на диван. Я згадав, що Сью-Еллен була чемпіоном Техасу з родео серед дівчат у всіх коледжах, коли навчалася в SMU, і вона не пом'якшилася ні за десять років, ні за трьох чоловіків, про яких я знав.
  
  
  "Шкода. Хочете трохи бурбона?"
  
  
  "Не зараз."
  
  
  "Чи достатньо тобі цього ранку?"
  
  
  "Не зовсім."
  
  
  «Ну, ось як це виглядало, коли ти знепритомнів біля телефону в готелі. Лаппінг в барі і таке інше. На щастя, один із моїх сторожових псів прийшов і витягнув тебе до того, як прийшла поліція і заарештувала тебе за ......"
  
  
  "Отже, один із ваших сторожових псів ударив мене". Я крадькома глянув на годинник знову; раніше не було.
  
  
  «О, не хвилюйся, любий. Твій маленька грецька дівчинка просто чекає на тебе назад у тій витонченій старій ванні, в якій ти подорожуєш. Готова бути прив'язаною, вона весь час виходить на палубу і дивиться у бік дока, ніби одна з тих дружин капітана китобоїв на прогулянці вдови”.
  
  
  "Давай!" - Огризнувся я. "Чого ти хочеш від мене?"
  
  
  Її посмішка була чистим чортенем, з домішкою чистої повії. На ній були плавки від бікіні та сорочка, яку вона навіть не намагалася застебнути. Я згадав, що її груди були маленькі, але тверді, як половини дині. У тридцять або близько того у неї був м'язистий живіт професійного акробата, і, хоча її ноги були красиво складені, вони мали силу довічного наїзника, яким вона і була. Сью-Еллен ледве була вище п'яти футів, але я неодноразово виявляв, що, щоб підкорити її, мені треба було забути, що вона дівчина. Їй це сподобалося.
  
  
  Вона впала на диван поруч зі мною, дозволивши сорочці відчинитися, оголивши груди. «Вчора ввечері ти потрапив мені в купу неприємностей, Нік. Знаєш?
  
  
  "Я як?"
  
  
  «Ну що це було? Кілька днів тому мій подруга побачила тебе… де це було? Пірей?»
  
  
  Я кивнув головою. Боляче. "Я пам'ятаю."
  
  
  «Ну, Рондо, вона сказала, що ти вдав, що не пам'ятаєш її. Або мене. Але після того, як вона описала тебе, я знала, що це повинен бути Нік Картер. Правильно? Хіба ніхто не схожий на тебе, любий».
  
  
  "Я ..." Було важко зрозуміти, що сказати. Сью-Еллен знала, що я щось роблю для уряду, бо якийсь час її батько був сенатором в одному з комітетів, які займалися ЦРУ та іншими агентствами безпеки алфавіту. «Знаєш, бувають випадки, коли я не можу привітатись навіть зі старими друзями».
  
  
  "Угу. Не для старих друзів, таких як Ронда, які не знаються на бобах. Але коли ти показуєш це красиве обличчя по всій Греції, ніби ти це робив, я знаю, що ти не на якійсь секретній місії або що б ви не робили для дядька Сема. Гарненький чоловік начебто вас повинен використовувати маскування, бо ці погані хлопці у Кремлі чи десь ще, вони на вас напали”. Вона показала на мене пальцем і клацнула молотком. «Так що я мала трохи поговорити тієї ночі, сказала їм, який ти чудовий… ну… друг. Бурбонський хвастощі, розумієш?»
  
  
  Я знав. Занадто добре. Кілька разів я мало не закохався в Сью-Еллен, але щоразу її звичка «розпещена маленька-багата дівчинка», підживлювана випивкою, рятувала мене.
  
  
  «Отже, минулої ночі, коли ми всі бачили, як ти стрибаєш по танцполу з цією потворною гречанкою, і ти навіть не привітався, ну це мене обпалило».
  
  
  "Але я тебе не бачив!"
  
  
  «Ні? Навіть коли я упиралася своєю дупою у твою пару хвилин рівно? На тій дискотеці, я забула про яку?
  
  
  «Я думаю… всі вони були досить переповнені».
  
  
  «Не те, щоб багатолюдно, друже! Якщо ти не знаєш мою дупу, хто знає?» Вона підійшла до мене ближче,
  
  
  "Що ... що щодо вашого чоловіка?"
  
  
  «О, він. Ахільйон, він збирається купити кораблі в Японії або десь ще. Він не був поруч зі мною більше півдюжини разів відтоді, як ми одружилися».
  
  
  «Отже, він лишає тебе тут? З сторожовими псами? Моя голова тепер швидко прояснювалася; Як не дивно, тріщина на черепі нейтралізує наслідки відсутності сну та надто великої кількості бурбона.
  
  
  «Угу. Він дав мені цю велику стару яхту і команду, якою я плачу, щоб грали глухонімих, але є ці двоє важкоатлетів, які стежать за мною найбільше, куди б я не пішла». Вона хихикнула і притулилася до мене. "Але не тут."
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  «О, він думає, що обманює мене, але скрізь, де я заходжу до порту, я бачу їх. Їхню і цю їхню велику стару коричневу машину».
  
  
  "Великий... Мерседес?"
  
  
  «Угу. Ви також помітили це? Усі помітили».
  
  
  «Ви були у… Піргосі пару ночей тому?»
  
  
  “Планувала, але я не змогла. Чому? Були?
  
  
  "На деякий час."
  
  
  "Там, де ти взяв свою повію?"
  
  
  «Вона не повія. І вона не маленька.
  
  
  Ні, вона немаленька. Але я могла б вбити її з однією рукою, пов'язаною за спиною». Вона поралася з пряжкою мого ременя.
  
  
  «Я повинен забиратися звідси».
  
  
  "Нізащо. У нас буде вечірка, Ніке Картер. Приватна вечірка прямо зараз. А потім всі мої приятелі повернуться на борт, і я покажу їм, що ніхто не зневажає Сью-Еллен Барлоу. всім її друзям”.
  
  
  Я усунувся від неї. «Ви маєте на увазі, що саме тому ви мене приголомшили і привели сюди?»
  
  
  «Ну… це було, можливо, трохи круто, дорогий. Але я не спала всю ніч із цими людьми, і я могла бачити, як вони хихикають, бо я хвалилася тобою, а потім ти виставив мене дурнем на очах у всіх. Тому, коли мої сторожові пси сказали, що бачили, як ти входив до бару готелю, я просто діяв імпульсивно. Ці сторожові пси, вони хороші для чогось, чи не так? "
  
  
  "Так. Думаю, вони. Де вони зараз?"
  
  
  "О, у мене там один стоїть за дверима". Вона невиразно махнула рукою. «На випадок, якщо тобі не терпиться повернутися до свого грецького пирога».
  
  
  «Вона мала встигнути на літак».
  
  
  "Ну, вона може почекати ще один день, чи не так?"
  
  
  Я бачив, що спроби урізати Сью-Еллен безнадійні. Я встав, прибравши її пазурі, і швидко пішов до дверей. Відкривши його, я побачив грубе обличчя одного з чоловіків з коричневого Мерседеса, що дивиться на мене. У руці він тримав пістолет 45 калібру, націлений прямо мені в груди. Схоже, він хотів його використати. Я знову зачинив двері.
  
  
  «Дорогий, ти думаєш, я дозволю тобі втекти від мене після того, як я влаштувала всі ці неприємності? Нумо". Вона лежала на білій кушетці, сорочка на килимі поруч із нею, рука заправлена ​​за пояс мінімального нижнього бікіні.
  
  
  Був час, коли Сью-Еллен була веселою та веселою, непристойною, але здоровою. Тепер було очевидно, що вона, м'яко кажучи, змінилася; Я міг би повеселитися з нею, але її ігри вимкнули мене.
  
  
  Я підійшов до неї, зняв із неї бікіні. Вона вигнула свої сильні вузькі стегна, щоб допомогти. Я перевернув її на живіт.
  
  
  «Ммм. Хочеш почати так, як старий бик та телиця?»
  
  
  "Чому ні?" Я дуже галасливо розстібав блискавку на штанах, і коли я побачив, що її очі заплющені, я швидко підняв її сорочку. "Дайте мені руки", - наказала я, торкаючись внутрішньої частини її стегна, щоб вона не могла забути, що, на її думку, я роблю. Вона зробила, як їй сказали, чекаючи похитуючи задом.
  
  
  Раптом я схопив її за зап'ястя і обгорнув тканиною. Перш ніж вона усвідомила, що відбувається, я її убезпечив, її руки були болісно високо підняті за спину.
  
  
  "Нік!" вона завила. "Сукін син!"
  
  
  Вона боролася, як я і очікував, але я ривком підняв її на ноги; вона була досить маленькою, щоб я міг без будь-якої напруги поставити її навшпиньки, і в цьому становищі вона не могла використовувати свою силу проти мене.
  
  
  "А тепер поїхали до біса звідси, Сью-Еллен", - прошипів я їй на вухо. "У мене є справи, ми можемо зіграти в інший раз".
  
  
  "Сволота!" - заверещала вона, відбиваючись від мене підборами. Я підтяг її трохи вище, і вона задихнулася від болю. "Діно!" - гукнула вона. "Діно, йди сюди!"
  
  
  Це було те, про що я не здогадувався. Двері відчинилися, і в кімнату влетів сторожовий пес. Незважаючи на те, що Сью-Еллен була переді мною, вона не була достатньо великою, щоб створити будь-який щит, не на такій відстані.
  
  
  "Стріляй у сучого сина!" закричала дівчина. "Знеси йому чортову голову!"
  
  
  Діно посміхнувся, повільно піднімаючи пістолет.45. Він мав достатньо часу, щоб прицілитися і натиснути на спусковий гачок.
  
  
  Але не так сильно, як він думав. Я знизав плечима і відпустив Х'юго в ліву руку. Все ще тримаючи Сью-Еллен іншою рукою, я кинув двогострий ніж, прямо йому в горло; Я не став чекати, щоб побачити, чи потрапив він у ціль, але потягнув дівчину вниз і в бік, поки постріл гримів у замкнутому просторі.
  
  
  Коли я підняв очі, сторожовий пес усе ще був у вертикальному положенні з виразом повного подиву на обличчі. Він подивився на димний 45-й калібр у своїй руці, потім повільно підняв інший, щоб торкнутися рукояті, що виступає з його шиї. На мить мені здалося, що він знову вистрілить, але раптовий потік крові з дірки, зробленої моїм ножем, залагодив усе. Він повільно звалився на підлогу і беззвучно приземлився на товстий килим.
  
  
  Я все ще тримав у руках Сью-Еллен, коли підійшов подивитися на новий труп. Спочатку я вирвав пістолет із його пальців, почав відкидати його вбік і передумав. Це може стати в нагоді, і мені не потрібно буде проходити митницю в майбутній поїздці. Потім я витяг ножа з горла Діно; він видав булькаючий звук, і пролилося набагато більше крові.
  
  
  "Чорт тебе забирай, Нік Картер", - прогарчала Сью-Еллен. "Подивися, що ти зробив з моїм килимком від стіни до стіни!"
  
  
  Але навіть багата і крута техаська дівчина була вражена тим, що сталося, і я скористався цим. Спочатку я штовхнув її хвостом, не дуже обережно, і змусив її повернутися в те, що вважалося її одягом. Вона похмуро корилася, на деякий час втративши мову. Я перевірив кишені мерця, як завжди, але не знайшов нічого, що вказувало на те, що він був кимось, крім того, що сказала Сью-Еллен.
  
  
  "Що ти збираєшся з цим робити?" - спитав я її, показуючи на труп.
  
  
  "Я? Що ти маєш на увазі мене?"
  
  
  Він твій хлопчик. На твоєму човні»
  
  
  "Ну, ти вбив його!"
  
  
  «З метою самооборони. Після того, як ви викрали мене».
  
  
  «Ха! Ахільйон, він подбає про це безладдя».
  
  
  «Лише він у Японії. Знаєш, твій сторожовий пес почне пахнути до того, як повернеться твій чоловік».
  
  
  Вона дивилася на громіздке тіло на килимі і гризла ніготь. "Що ж…"
  
  
  "Де твоя команда?"
  
  
  «Я відправила їх переважно у звільнення на берег. За винятком пари хлопців у машинному відділенні та одного на камбузі».
  
  
  "Вони не чують?"
  
  
  «Я ж тобі сказала. Вони глухонімі. О, не буквально, Нік; їх просто вчать не звертати уваги на все, що відбувається у цій великій старій ванні. Знаєш? Вона втрачала більшу частину свого техаського акценту, і, хоч як це дивно, вона мені за це більше подобалася.
  
  
  "Ви послухаєтеся? До поради старого друга?"
  
  
  "Може бути."
  
  
  «Візьми свою глухоніму команду і забирайся до біса з цього порту. Викинь тіло або щось, що ти вважаєш найкращим, але якщо ти повідомиш про це поліцію, у тебе будуть тільки проблеми. Чи мали цей хлопець родичі? ? "
  
  
  "Звідки мені знати?"
  
  
  Це прикинув. "Добре. Роби, як я тобі сказав. Тепер справа за тобою, Сью-Еллен».
  
  
  «Так…» Вона все ще дивилася на труп, і виглядала вона як маленька дівчинка, яка почала жартувати над своєю головою. Яка була жахливо розміром із неї.
  
  
  «Є човен, який я можу взяти? Повернутися до шлюпа?
  
  
  «Угу. Прив'язана там поряд». Вона невиразно махнула рукою.
  
  
  "Тоді я піду". Я підняв важкий пістолет.
  
  
  Раптом вона кинулася до мене і обійняла мене за талію. «О, Нік! Я так страшенно перепрошую, пробач!»
  
  
  "Я теж."
  
  
  "Хіба ти не залишишся і не допоможеш?"
  
  
  «Ні за що, люба.».
  
  
  "Чесно?"
  
  
  "Чесне слово. І якщо ти колись знову побачиш мене, десь у світі, тобі краще придумати те саме, перш ніж знову робити такий трюк». Я постукав їй по носі дулом 45 калібру.
  
  
  Вона поцілувала теплий метал і глянула на мене. В її очах стояли справжні сльози. «Як щодо Барі наступного тижня?»
  
  
  "Що?"
  
  
  «Я маю на увазі, я маю зустріти там деяких людей. І якщо ти досі в цій частині світу і… і не працюєш».
  
  
  "О, заради Христа!" Але потім мені довелося розсміятися. Я поцілував її в верхівку, вона була рудою в останній раз, коли я її бачив, поплескав по її твердій, як мармур, попці і пішов до дверей. "Можливо", - сказав я.
  
  
  Я поїхав катером до "Сцилли"; Була середина дня, небо над головою все ще було похмурим, і човен виглядав зловісно тихим. Коли я піднявся на борт, кинув катер за течією; хтось забере його у жвавій гавані, і я сумнівалася, що для Сью-Еллен або її відсутнього чоловіка це мало велике значення, чи повернеться воно їм колись чи ні. Їх було ще багато.
  
  
  "Привіт, Христина?"
  
  
  На жаль, там у сірій темряві не було жодних ознак життя. Коли я підійшов до дверей, я витяг з кишені піджака пістолет 45 калібру, але спізнився. Заглянувши всередину, я виявив, що вдруге дивлюся в чорний тунель смерті.
  
  
  
  
  
  
  П'ятнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  «Поклади це дуже повільно, Нік. Я вб'ю тебе, якщо ти цього не зробиш». Алекс дивився на мене з головної каюти з револьвером у руці. Я не засумнівався в ньому ні на мить і зробив, як мені сказали.
  
  
  "Тобі це не потрібно", - сказав я.
  
  
  "Тепер я знаю. Ви зруйнували все. Все!"
  
  
  "Сподіваюся ні." Я обережно спустився невисокими сходами, поки він позадкував, щоб зберегти дистанцію між нами. Це був перший раз, коли я бачив його стояв при пристойному світлі, і хоча в середині він був товстіший, ніж п'ятнадцять років тому, у мене не було спокуси спробувати схопити його. Навіть якби він не мав пістолета. "Де Христина?"
  
  
  "Вперед".
  
  
  «Послухай, Алексе, виникла проблема…»
  
  
  "Маккі? Нік?" Голос Христини пролунав з передньої каюти, і за мить вона з'явилася. "Що з тобою трапилося?"
  
  
  Як пояснити зневіреному чоловікові і дівчині, яку ви наполовину любите, що вас викрала розпещена багата сука, тому що... ну, я зробив усе, що міг. Насамкінець посміхався Алекс, а Христина виглядала сумнівно.
  
  
  "Ви маєте на увазі, що ці люди в машині спостерігали за нею?"
  
  
  «І я думаю, небагато. Готель у Піргосі».
  
  
  Вона кивнула, і її посмішка була неприємною. "Так ти розбиваєш серця, куди б ти не пішов, а, Нік Картер?"
  
  
  Її брат різко повернув голову і звелів їй замовкнути. Потім він прибрав пістолет.
  
  
  "Давай повернемося до справи, Алексе", - сказав я. «Занадто пізно доставити Христину назад до Афін сьогодні, щоб це не виглядало смішно ...»
  
  
  «Вона вже була на березі, щоби скасувати своє бронювання. Тепер завтра до полудня. А доти ми залишимося на борту. Ви кажете, що вас доставили на яхту цієї жінки, ніби ви втратили свідомість у п'яному вигляді. Прекрасно. Христина у паніці. Ви хворі. Я думаю, добраніч для всіх нас ». Він повернувся до свого притулку в ланцюговій шафці.
  
  
  "Можливо, ми могли б використовувати час краще, ніж це", - сказав я. "Що ти мав на увазі, кажучи, що я все зіпсував?"
  
  
  «Можливо, не всі. У будь-якому разі ми з тобою не можемо розмовляти, поки не вийдемо в море. Навіть моя сестра не повинна знати, що я маю сказати твоєму народові; для неї надто велика небезпека».
  
  
  "Тоді заради бога, навіщо ти взагалі втягнув її в це?" Прийшла моя черга злитися.
  
  
  Він випростався, заповнивши свій кінець каюти, як джин, що виходить із чарівної пляшки. «Бо вона моя сім'я. Можливо, я її ніколи більше не побачу; хто може сказати у цьому світі? Ти розумієш, Нік Картер, як це може бути?
  
  
  Майже. У мене ніколи не було сім'ї, про яку можна було б говорити, але я начебто зрозумів.
  
  
  Темрява настала з милосердною швидкістю того похмурого дня. Я поспав кілька годин, навіть коли Крістіна носилася по каюті з роздратуванням, а коли я нарешті встала, була ніч, чорна, як усередині дула пістолета.
  
  
  "Христина?"
  
  
  "Так?" Вона була на палубі, сиділа за кермом із чорною шаллю, обгорненою навколо її плечей, як стара селянка. Я підійшов до неї.
  
  
  «Тобі не треба злитися на мене. Я не хотів би, щоб ми розлучилися з тобою».
  
  
  «О, річ не в цьому, Н… Маккі. Але сьогодні я був готовий піти, залишити тебе, залишити мого брата, якого я знав лише на кілька коротких годин... а тепер це. Це очікування. Що за слово? Anticlimax? "
  
  
  "Це хороше грецьке слово".
  
  
  Це викликало примарну усмішку на її стислих губах. "Я повинен знати, чи не винен я"
  
  
  «У будь-якому випадку, тобі більше не потрібно турбуватися про цих людей у коричневому «мерседесі». Вони не переслідували тебе; ти можеш повернутися до Афін і… все буде добре».
  
  
  «Так. Можливо". Вона обернулася до мене з напруженим обличчям. «Але Маккі… був інший… у таверні та в моєму готелі».
  
  
  "Ви впевнені, що це була не одна і та сама людина?"
  
  
  «Чому це має бути? Чому тілоохоронці тієї жінки йшли за мною?»
  
  
  «О, може, знічев'я», - сказав я легко, не вірячи своїм словам ні на хвилину.
  
  
  "Ти не віриш мені."
  
  
  "Звичайно, я вірю."
  
  
  "О ні. Ви шпигун; ви очікуєте таких речей, і коли вони намагаються вбити вас з пістолета, ви використовуєте тіло жінки, щоб захистити себе, поки ви вбиваєте їх».
  
  
  Коли я розповідав Алексу історію своєї проблеми зі Сью-Еллен, я зовсім забув про присутність Христини; тепер мені було шкода, що я вдавався в усі деталі.
  
  
  "Давай," закликав я його
  
  
  «Це небезпечна справа, Христино. Радуйся, що завтра опівдні ти вийдеш із нього».
  
  
  "Я? Я коли-небудь буду щось знати?"
  
  
  «Я не розумію, чому б ні…»
  
  
  Судячи з того, як вона відреагувала, ми, мабуть, чули це одночасно: тихе наближення човна до нашого носа, м'який поштовх і швидке човгання черевиків зі шкіряною підошвою на носовій палубі. Я зісковзнув із сидіння і сів, одночасно потягнувшись за 45-м калібром. Світла було достатньо, щоб побачити пару нечітких фігур попереду товстої щогли, які повільно рухаються в нашому напрямку.
  
  
  "Нік ...!" Христина прошипіла.
  
  
  Найменше мені хотілося стріляти; звук у тихій гавані був схожий на гарматний постріл. Я сунув Х'юго в ліву руку і почав чекати.
  
  
  "Містер Маккі". Голос пролунав з іншого боку щогли, м'який, але чистий;
  
  
  Я не відповів.
  
  
  «Дівчина на моїх очах. Ви відповісте, чи вона мертва».
  
  
  Я озирнувся через плече. Христина, як і раніше, завмерла за кермом, притиснувши руку до горла:
  
  
  "Добре", - відповів я.
  
  
  Ми тільки хочемо поговорити з нею. Якщо ви не рушите, ми не рушимо. Згодні?»
  
  
  Я впізнав голос; він був у моїй кімнаті в Піргосі кілька ночей тому, вибачаючись, поки його власник тягнув труп до пожежної драбини.
  
  
  "Що ти хочеш від неї?"
  
  
  «Усього кілька слів. Якщо у вас є пістолет, будь ласка, киньте його, містере Маккі. Ми ж не бажаємо занепокоєння, чи не так?»
  
  
  "Тоді поговоримо".
  
  
  «Наодинці. Міс Зенополіс, чи не могли б ви вийти вперед?»
  
  
  Христина почала підводитися, але я жестом попросив її залишатися на місці.
  
  
  «Вона розповість сидячи на місці. Ти сказав мені, що був поліцейським?
  
  
  "Так ви мене пам'ятаєте, містере Маккі?"
  
  
  "Що ж."
  
  
  "Дуже добре. Тоді у вас не буде заперечень. Міс Зенополіс?»
  
  
  Я побачив, що інша тінь рухається обхідною дорогою, і почав послаблювати .45 у його напрямку. Ні шуму, ні галасу, я не дозволю їм забрати нас.
  
  
  «Ні, містере Маккі», - сказав чоловік за щоглою. “Я вас дуже добре бачу. Киньте це зараз».
  
  
  Я зробив. Можливо, я міг би вбити одного, але не обох. Але коли я поклав пістолет на палубу, я відчув обрис ліхтарика під рукою. Я не став думати, чи бачить хтось із чоловіків, що я роблю, але підняв його і ввімкнув чотирикамерний промінь.
  
  
  Людина на щоглі заплющила очі, і я швидко переключив світло на іншого. На мить він осліпнув, потім відсахнувся і впав за борт. Перш ніж я почув сплеск, я спрямував світло назад на іншу людину, водночас потягнувшись назад, щоб затягнути Христину в кабіну позаду мене.
  
  
  "Кинь пістолет!" - Скомандував я, знизивши голос, і дістав 45-й калібр. Він зробив, як йому сказали, його зброя з глухим стукотом упала на дах кабіни. Він все ще тримав руку перед обличчям. Я підвівся, рушив до нього з Хьюго в руці.
  
  
  Якби я був готовий застрелити його, він був би мертвий, але раптовим рухом він повернувся і стрибнув убік. Був великий сплеск, потім тиша. Я пішов убік, щоб подивитись, де він; моє світло вловило якийсь рух під водою, а потім втратило його. Я рушив уперед, але Христина схопила мене за руку.
  
  
  "Нік! Нік!" Для мене її голос рознісся принаймні на пару миль по воді, яку слухала тисяча вух. "Це чоловік! Той, хто мене переслідував!"
  
  
  "Який з?"
  
  
  «Той… перший. Той, хто впав першим».
  
  
  Я вимкнув своє світло і проігнорував звук човна, що відштовхується від носа Сціли, тому що я дуже ясно бачив обличчя людини, в яку світло потрапило першим. У нього були чудові висячі вуса, і лише кілька ночей тому він помер у мене на руках, від пострілу в груди своїм партнером.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  "То де, чорт забирай, ти був?" - зажадав я після того, як заліз у носову каюту і відчинив двері ланцюгової шафки.
  
  
  “Я? Мене тут немає. Пам'ятаєш?
  
  
  "Звісно. Значить, вони вбивають твою дорогу сестру, а ти залишаєшся в цій норі, як щур?»
  
  
  «Якщо вони уб'ють вас обох, то, можливо, я підійду до переднього люка і вб'ю їх, так. Тоді іншого шляху немає. Але я дуже поважаю вас, Ніке Картер; я чую ці безглузді черевики і знаю, що ви можете впоратися з ними, не розкриваючись”.
  
  
  «Ви могли вбити їх ножем. Позаду. Я не хотів стріляти, тож вони пішли».
  
  
  Вперше Алекс виглядав невпевнено. «Так. Може ти і прав. Але…» Він глянув поверх мене на свою сестру, яка чіплялася за моє плече.
  
  
  "Нік?" вона сказала. Мене дратувало, що вона використовувала моє справжнє ім'я; все, що в нас було разом, тепер коли мені було погано.
  
  
  і тепер мені здавалося, що ми зовсім не знаємо одне одного.
  
  
  "Що це?"
  
  
  «Не залишай мене тут, Ніку. Я не можу повернутися до Афін зараз, ніколи».
  
  
  "Послухайте, це неможливо ..."
  
  
  "Але чому б і ні, Нік?" Алекс втрутився. «Моя сестра, вона в небезпеці, га? Ми маємо взяти її з собою».
  
  
  "Алексе, звідси, якщо нам пощастить, пройдуть добрі два дні, перш ніж ми зможемо дістатися Таранто. Вся ідея цієї операції полягає в тому, що ми не робимо нічого, що відволікало б нас від дороги. Якщо Христина піде з нами, з мною, це може підірвати все це”.
  
  
  "І якщо вона залишиться, мабуть, вона помре. Ні, мій друже, я не міг цього допустити. Моя вина, так, у тому, що я привів її в цю справу, але тепер ми вдвох повинні зробити все можливе, щоб вона це зробила. не страждати через це”.
  
  
  Її рука тремтіла на моїй спині, і це вирішило мене більше, ніж логіка Алекса. "Добре. Ходімо. Прямо зараз".
  
  
  
  
  
  
  Шістнадцять
  
  
  
  
  
  Я залишив гавань під ходовими вогнями, скориставшись допоміжним бортовим обладнанням. Коли інших човнів не було видно, Алекс прокрався до кабіни і сів біля моїх ніг.
  
  
  «Ви не знаєте цих вод, – оголосив він. «Світлові буї кажуть вам, куди не треба йти. Я вам скажу, куди йти».
  
  
  Під його керівництвом ми йшли таємним фарватером, який лежав між островом і материком; Одна група яскравих вогнів, сказав він мені, відзначає кордон між Албанією та Грецією. «У них є такі укріплення! Жоден вугор не міг пройти повз них у найтемнішу ніч світу».
  
  
  "Як вам це вдалося?"
  
  
  «Не там, мій друже. Але там, де вони помістили стільки людей та обладнання для захисту своїх кордонів, тоді мають бути інші місця, де їх не може бути так багато. Може, навіть недостатньо, га?»
  
  
  "Я думав, що узбережжя Албанії скрізь добре охороняється".
  
  
  "Да не погано. Але, можливо, недостатньо добре».
  
  
  "Як північний кордон?"
  
  
  "А?"
  
  
  «Вздовж Югославії? А в тій частині Греції?
  
  
  Алекс випростався. "Ви знаєте про це, Нік Картер?"
  
  
  «Досить», - збрехав я. «Ви сказали, що у вас є що сказати нам життєво важливе, коли ви вийшли. Ви пішли. Що це?"
  
  
  Він усміхнувся і вказав уперед. «Коли ми пройдемо цю протоку там, де ми потрапимо під кулемети албанців так близько, що ви відчуєте запах пороху в їхніх патронах, тоді я скажу вам одну чи дві речі. Час вам це дізнатися».
  
  
  Він мав рацію в тому, що знаходився неподалік албанського узбережжя; коли він вказав на навігаційні вогні, я відчував, що я майже можу дотягтися до берега з обох боків. Танкер, що йде в протоку з іншого боку, на якийсь час мене налякав до чортиків; Здавалося, що в ньому не залишилося місця навіть для нашого маленького човна. Алекс порадив мені не звертати на це уваги.
  
  
  Коли ми залишили протоку позаду і вийшли у відкрите море, я знову майже зітхнув із полегшенням, але не став рано радіти. Вітер зміцнів і, як тільки ми покинули барикади Корфу, віяв прямо нам у зуби. Коли ми почали зазнавати важких ударів, Алекс пішов уперед, щоб підняти клівер, потім - основу. Він вчинив так, начебто кидаєш пару гамбургерів на гриль і стоїш осторонь, щоб подивитися, як вони обвуглюються.
  
  
  Ми пливемо, Нік Картер. Ти гарний моряк?
  
  
  "Я справляюся."
  
  
  "Добре. Це все ще твій розважальний круїз, і коли настане світанок, я мушу знову спуститися вниз. Якщо хтось наблизиться… ну, моя прекрасна сестра не винесе розставання з тобою, га? Ти помахаєш їй і будеш щасливий, а якщо вони подивляться недружелюбно, ви пристрелите та вб'єте”.
  
  
  "Алекс?"
  
  
  "Так?"
  
  
  «Що, чорт забирай, все це? Ми покинули протоку».
  
  
  «Так. І я маю сказати тобі, бо, якщо я не виживу, ти мусиш знати. Ти знаєш, ким я був усі ці роки?
  
  
  "Перебіжчиком".
  
  
  «О так, це, але не будь таким підозрілим, мій друже. У моїй країні… ну, подивися на це сьогодні. Чи є комуніст більшою загрозою, ніж один із тих, хто лояльний до нинішнього уряду? Чи той, який щойно був комуністом у минулому? Ні. Я не виправдовуюсь, Нік, розумію це. Я виявив нестерпну корупцію в моїй країні, і тому я поїхав до Албанії, де вони були дуже щасливі скористатися моїми послугами. Це сильні люди, албанці, яких іноді називають монголами. Європи. Відрізняється від решти, чи знаєте? "
  
  
  Я розумів це, невиразно. Вони були сильними, потайними, ворожими до чужинців і лютими бійцями, що століттями чинили опір потенційним завойовникам. Більше половини цих людей були мусульманами, і вони билися у своїх горах так само фанатично, як їхні брати в пустельних країнах Близького Сходу.
  
  
  "Що трапилося?" Я запитав. "Що змусило вас повернутись".
  
  
  "Ну що ж, мій друже, на те, щоб розповісти вам все про це, знадобляться тижні. Розумієте, комунізм - великий зрівняльник; навіть в Албанії він перетворює гордих воїнів у дрібних бюрократів. Але це не відповідь на ваше запитання, га?"
  
  
  "Ні."
  
  
  «Отже, я скажу вам, і ви повинні уважно слухати. Великий рух світового комунізму практично зупинився; ваш президент зустрічається з лідерами у Китаї та Москві, і війна у В'єтнамі закінчена. На даний момент". Він посміхнувся. «Так. Але є члени цього великого Руху, яким не подобається такий розвиток подій, мій друже. Вони все ще слухають Маркса, Леніна, Сталіна і вважають, що комунізм повинен завжди розширюватися, доки система не контролюватиме весь світ. . Колись, повірте, я був майже одним із них. Але не зараз, Нік, не зараз. Принаймні вони все ще активні, ці фанатики, і вони готують жахливу акцію, яка може краще сприяти їхній справі. ніж двадцять в'єтнамів”.
  
  
  "Це що?"
  
  
  «Ви знаєте два озера на кордоні між Албанією та Югославією? Поряд із Грецією?»
  
  
  "Я роблю." Я добре пам'ятав лекцію Хока про карту.
  
  
  «Прямо зараз там є армія. Вони не належать до жодної країни; вони греки, албанці, югослави, але всі вони віддані комуністи старої твердої школи. Через… так… два дні вони почнуть діяти. серія партизанських атак із цієї нейтральної зони між трьома країнами, яка повністю заплутає світові держави. Їх очолюватиме, як ви, американці, так добре вигадали цей вислів, контингент В'єтконгу..."
  
  
  Я відпустив кермо і різко обернувся, щоб подивитися на широке спокійне обличчя Алекса. "Що!?"
  
  
  «Вірно, мій друже. Хто краще пристосований для ведення таких бойових дій, ніж В'єтконг? Зі своєю примітивною зброєю та своїми маленькими, недогодованими військами вони билися з французами та американцями до упору, скільки ми пам'ятаємо. . Хіба немислимо, щоб вони передали свої знання та свій ідеалізм такій групі, яка зібралася у цій віддаленій місцевості між озерами Охрід та Преспа? Подумайте про можливості! З одного боку, вірний союзник Сполучених Штатів, хоч і військова диктатура в наші дні; в іншому - найрепресивніший комуністичний режим у західному світі, а в третьому - в Югославії, більш сумісний із Заходом, ніж із росіянами. Хто діятиме проти них, коли розпочнуться їхні набіги? Із якої країни вони будуть вести І навіть якщо їх можна буде знайти, що зробить якась з великих держав? Чи розбомблять їх Сполучені Штати? Чи російські будуть відправляти танки через Югославію? Ні мій друже. І все ж таки дещо треба зробити, га? Тому що разом із цією кампанією терору та смерті буде кампанія пропаганди, яка не дозволить світові ігнорувати те, що відбувається у нашому маленькому куточку світу. Рано чи пізно мають бути вжиті заходи, і це неминуче має призвести до конфлікту між Заходом та комуністичними державами».
  
  
  «Звучить досить похмуро, – визнав я. "Але звідки ви все це знаєте?"
  
  
  "Я?" Алекс засміявся. «Бо я, мій друже, допомагав усе це налаштувати, доки не зрозумів, що роблю».
  
  
  "Ви маєте на увазі, що не знали?"
  
  
  «Не будь таким скептиком, Нік. Я експерт у своїй галузі, і, як і багатьом подібним експертам, мені не сказали більше, ніж мені потрібно було знати про спільну мету будь-якого плану».
  
  
  "Але ви впізнали?"
  
  
  «Так. Я впізнав. І я виявив, що не можу жити з тим знанням, яке я мав. Отже…» Він озирнувся на темне, гнітюче небо над нами. «Отже, я тут».
  
  
  Ще до світанку він сів за кермо, але я навіть не намагався заснути. Було дуже багато запитань, щоб поставити їх.
  
  
  «Ви сказали нашим агентам у Греції, що ніхто не сумуватиме за в Албанії протягом кількох днів. Як вам це вдалося?
  
  
  "Ну що ж, це було не так вже й складно. Це країна, де суцільно гори, знаєте, дороги дуже погані. У мене була велика свобода подорожувати своїми обов'язками. Назад і вперед горами; я ніколи не був у Південній Америці, але, судячи з того, що я читав, є такі країни, як Чилі та Перу, з приблизно однаковими умовами.Все час машини та автобуси з'їжджають з доріг, щоб спуститися з якогось віддаленого гірського схилу.Нема транспорту протягом кількох днів і досить часто. "
  
  
  «Але вони шукатимуть тебе, чи не так? Навіть на схилі гори?
  
  
  "Ах так. Мій водій і я, ми підібрали старого в нашу останню поїздку. Великий старий, майже такий самий великий, як я. Я обіцяв йому підвезти його до узбережжя; у мене багато друзів серед людей Албанії під час моїх подорожей, розумієте? Я накинув йому на плечі свою куртку, щоб він зігрівся в холодних горах.
  
  
  з кишені, це не така вже довга дорога. А потім мій водій робить неправильний поворот і мені якимось чином вдається вискочити, перш ніж машина перевалить гору. Внизу багато вогню. Старий більше ніколи не замерзне, а? "
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Я знову був біля штурвала, борючись із сильними хвилями, коли Христина піднялася на палубу. Її обличчя набрякло, і це було не від сну. Вона не заговорила зі мною, але взяла кухоль з кавою і притулилася до даху кабіни, дивлячись уперед.
  
  
  "Привіт", - м'яко покликав я.
  
  
  Їй знадобилося багато часу, щоб відповісти, але в тиші вона нарешті обернулася до мене обличчям.
  
  
  "Добре виспалася?"
  
  
  "Я так думаю", - байдуже сказала вона. "Як скоро ми дістанемося Таранто?"
  
  
  «Напевно, завтра вранці. Нам не дуже пощастило з погодою у цьому круїзі».
  
  
  «Ні, ми цього поки що не зробили». Вона спустилася вниз, не сказавши більше ні слова, і я був один протягом довгих годин, поки знову не вийшло сонце.
  
  
  Алекс здивував мене, вийшовши на палубу серед білого дня, але його пояснення мало сенс. «Послухай, друже мій, ми на півдорозі до Італії, га? Якщо вони думають, що я на борту цього човна… Уф! Він зробив рукою рух пікіруючого бомбардувальника. «Мені не подобається бути там, коли світить сонце. Ні, якщо це мені не обов'язково».
  
  
  Незабаром до нас приєдналася Крістіна, що принесла чашки кави, що димляться, і акуратно розкладену тарілку нарізаного спаму і сиру фета. Алекс зааплодував, коли побачив це.
  
  
  "Тепер це моя хороша грецька сестра!" - проревів він, схопивши жменю і засовуючи в рот м'ясо та сир. Христина посміхнулася. Я змусив її сісти за кермо, а сам спустився вниз, щоб поголитися та переодягнутися.
  
  
  Я якраз зіскреб залишки піни з-під носа, коли почув віддалений рев потужних двигунів. По палубі кокпіту зашурхотіли ноги, і я визирнув у двері якраз вчасно, щоб побачити, як Алекс пірнає в головну каюту.
  
  
  "Що це?"
  
  
  «Великий моторний катер. Іде прямо на нас». Він узяв револьвер із полиці над раковиною на камбузі, перевірив заряд і повернувся до трапу.
  
  
  Я випустив бритву, стер залишки крему для гоління з верхньої губи і дістала .45. Паршива зброя з відстані понад двадцять футів, але це все, що я мав. Я проштовхнувся повз Алекса і піднявся в кабіну, де Крістіна дозволила штурвалу піднятися проти вітру, дивлячись на човен, що обганяє нас.
  
  
  "Тримай її в русі", - наказав я і сунув пістолет під сорочку.
  
  
  Це був великий крейсер із чорним корпусом, що розсікав хвилі, ніби їх не існувало. Під нашим кутом усе, що я міг бачити, це носова частина та невелика частина кабіни з великим прожектором, встановленим на ній. Він навалився на нас, як півзахисник, який переслідує підкат, якому пощастило, і він не міг відірватися від трави. Я знову прокляв Хоука і весь його план вітрильника.
  
  
  Я витяг пістолет, тримав його за ногу, приховуючи з поля зору. Човен прискорився, підійшов надто близько до нашої корми, перш ніж трохи сповільнився і відхилився вбік. Я був готовий підняти пістолет і вистрілити, коли побачив людину за кермом.
  
  
  "Алло, красуня!" - крикнув він крізь бризки, зведені його корпусом. «Наступного разу, коли ти на Паксосі, залиши цього тупого американця, добре?»
  
  
  Француз із копицею волосся і сором'язливою самовпевненою усмішкою махнув рукою, послав повітряний поцілунок Крістіні і вихлюпнув у наш бік багато води, заводячи двигуни і йдучи під прямим кутом до нашого курсу.
  
  
  "Сукін син", - видихнув я, заправляючи пістолет назад за пояс. «Тримаю парі, він прямує до Барі».
  
  
  "Що?" - Запитала Крістіна. Вона була бліда і тремтіла, і я не звинувачував її.
  
  
  "Неважливо. Я сяду за кермо».
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  До темряви ми все ще не вийшли на берег, але я знав, що ми на п'яті італійського чобота. Поки не було жодних ознак переслідування, я вирішив, що можу розслабитись; Я пройшов у носову каюту, щоб подивитися, чи зможу я виспатися чотири чи п'ять годин. Якийсь час я чув, як Христина в головній каюті варила каву і гуркотів пластиковий посуд, займалася збиранням, який, здається, всі жінки народилися, вміючи це робити. Потім я почув, як вона підійшла до кабіни, і запанувала повна тиша, за винятком плескоту хвиль об корпус у дюймі або близько того від моєї голови.
  
  
  Це був кошмар, і моя перша думка полягала в тому, що це має статися. На моєму обличчі було холодне дихання, холод у мене в горлі. Я намагався вирватися зі сну, але в темряві кошмар не проходив. Я відчував, як лезо леза розтинає тіло, і я знав, що не сплю.
  
  
  Мабуть, я закричав, відскакуючи від ножа. Через моє жорстоке
  
  
  зусилля мене вдарило по голові ребрами жорсткості корпусу човна поруч із вузьким ліжком. Я був приголомшений, відчув, як моє волосся смикнулося, а голова відкинулася назад. Ніж почав глибоко встромитися в моє кадик, а потім зник з вибуховим гарчанням звідкись позаду мене.
  
  
  Я зрозумів, що це тьмяне світло, мій ліхтарик, і в примарному світлі я побачив дві викривлені обличчя, що схилилися наді мною. Вони були не схожі ні на що, що я колись бачив раніше: широко розплющені очі, напружені роти, ніяких звуків не було, а тільки важкі хрипи, схожі на стару машину, готову видати останній подих.
  
  
  Я різко випростався, схопив пістолет 45 калібру і виявив, що він все ще надійно заправлений у мене за пояс.
  
  
  "Не хвилюйся, Нік", - прогарчав Алекс. "Вона цього не зрозуміла".
  
  
  Він тримав сестру за шию передпліччям з дубового обрубка, і доки я дивився, він холодно крутив їй пальці, поки вона не випустила з руки ножа, Х'юго.
  
  
  Я сказав. - "Якого біса?"
  
  
  «Прокинься, Нік». Він штовхнув дівчину через вузьку хатину на інше ліжко: Ти хочеш убити її, чи це зроблю я?
  
  
  Я глянув на неї у слабкому світлі, її обличчя було закрите густою завісою волосся. "Вбити її?"
  
  
  "Звісно."
  
  
  "Твоя сестра?" Я все ще був у напівсні.
  
  
  "Сестра?" Він пирхнув і схопив її за підборіддя, змушуючи її глянути на світ. “Вона мені не сестра, Нік Картер. І тепер вона ось-ось помре».
  
  
  
  
  
  
  Сімнадцятий розділ
  
  
  
  
  
  "Так", - сказала вона. "Вбий мене." Її голова впала на ведмежу лапу Алекса, ніби вона не могла більше утримувати її чи не хотіла.
  
  
  Я відштовхнув руку її брата і витяг ножа з похилої палуби між нами. "Це не твоя сестра, Алексе?"
  
  
  "Звичайно, ні."
  
  
  "Звідки Ви знаєте?"
  
  
  «Я знав, це першу хвилину, коли побачив, як вона йде до мого таксі. Моя сестра була ще немовлям, коли я бачив її востаннє, але вона була схожа на мене. Симпатична, так, але з товстими ногами та тілом, як у мене. Не така велика, можливо. , але вона не могла стати такою досконалою». Він провів слабким променем олівця по всій довжині тіла дівчини, що збився в купу, щоб виділити його, і я змушений був погодитися, що особливої подібності не було.
  
  
  Я простягнув руку і змусив її глянути на себе. "Ви намагалися вбити мене?"
  
  
  "Так." Вона сказала це без вагань.
  
  
  "Навіщо?"
  
  
  «Бо я мала».
  
  
  "І Алекса теж?"
  
  
  "Звісно." Їй не було чого стримувати.
  
  
  "Як?"
  
  
  «Коли ти помреш, я б його застрелила». Вона вказала на мій пояс, де застряг пістолет 45 калібру.
  
  
  "І що потім?"
  
  
  "О, убий мене! Будь ласка!"
  
  
  "Давай, Христино. Тоді що?"
  
  
  Вона глибоко зітхнула. «А потім… я мала викинути тіло мого брата… Алекса за борт і доставити твоє на узбережжя Італії. Таранто, якщо можливо, але завгодно».
  
  
  "Яка була мета?" Мені не хотілося так копати в неї, але зараз настав час дізнатися правду.
  
  
  «Я… я мала сказати, що Алекс був неправий в інформації. Що ви двоє побилися, вбили один одного і… ну гаразд. Хіба це не очевидно?
  
  
  "Ви працюєте на інший бік?"
  
  
  "Не за власним бажанням!" Вона підвела голову, дико подивилася то на мене, то на Алекса, потім у глибини відкритої ланцюгової шафки. Вона схлипнула. - Що ще я могла зробити?
  
  
  Це Алекс виявив співчуття. "Що в них на тобі?" він запитав.
  
  
  "Мій син", - пробурмотіла вона.
  
  
  "Син?"
  
  
  «Так. Я була… Я з Болгарії. Мої батьки були греками, але вони емігрували під час громадянської війни. Я народилася у цій брудній країні, але виросла гречанкою».
  
  
  "А ваш син?"
  
  
  "У мене один син. Йому зараз чотири роки. Ним володіє держава. І я....".
  
  
  Я засунув Х'юго назад у піхви, перевірив .45 і поклав його на ліжко поряд зі мною. "Христина? Це ваше ім'я?"
  
  
  "О так. Це була проблема!"
  
  
  "Це було?"
  
  
  Вона підвела голову, подивилася прямо на мене, потім на Алекса. «Я Христина Каліксос. Мені двадцять чотири роки. Коли мені було дев'ятнадцять, у мене була дитина, але я не мав чоловіка. Держава забрала його в мене. Я навіть не могла його бачити. Коли мої мати та батько померли, у мене нічого не було. поїхав, тому я перебрався через кордон до Греції, де сподівався, що буду вільнішою і якимось чином отримаю свого сина. Майже рік я жила з жахом, бо не мала документів; потім я був у Превезі». Вона подивилась на мене. «У Превезі я була на пляжі, коли молода дівчина потонула. Там був великий натовп, а поблизу були його речі. Я подивилася і побачила, що її ім'я Христина. Я взяла їх і стала Христиною Зенополісом. покинула школу медсестер, навіть залишила коханця і переїхала в іншу частину Афін, щоб ніхто не сумнівався у моїй особистості
  
  
  І це це працювало, поки вони мене не знайшли».
  
  
  "Вони?" - Запитав я.
  
  
  "Так." Вона глянула на Алекса. «Це було… що? Два місяці тому? Шість тижнів? Вони знайшли мене, і вони розповіли мені, хто я така, і все про мого сина у державному домі. І що б сталося, якби я не почала співпрацювати з ними. Я дуже мало знала про Крістіну Зенополіс, але тепер я знаю її краще за себе саму. Вони знали, що ти виходиш, Алексе. Не думаю, що вони точно знали, як мене використати, але, як виявилося, їм дуже пощастило, чи не так? "
  
  
  Алекс потягнув кінчик своїх вусів. «Так. Їм дуже пощастило. А якби я не наполіг на тому, щоб зв'язатися з вами?»
  
  
  «Я думаю, вони знали кожен ваш рух. Я не можу сказати. Але я знаю…» Вона повернулася до мене. «Нік? Та людина, яка впала з човна, коли вони напали на нас? Ви думали, що його вбили за кілька ночей раніше».
  
  
  "Не я. Його партнер».
  
  
  "О так. Але вони сказали мені, як це має бути зроблено за допомогою воскової кулі, наповненої кров'ю, на кшталт того, що використовують деякі сценічні фокусники? Вони знали, що вас не обдурити з порожніми руками.
  
  
  «Для мене це звучить страшенно складно», - сказав я. «Чому вони просто не зарізали Алекса і не покінчили з цим?»
  
  
  «Цього я не можу сказати. Мені потрібно було виконати лише невелике завдання…»
  
  
  "Пара вбивств".
  
  
  «Так! Дві смерті людей, яких я не знала за життя мого сина! Ви б обрали інше?»
  
  
  "Добре Добре." Важко було не відповісти на її пристрасть, але коли я сидів навпроти них, я побачив, як Алекс задумливо погладжував плече своєї колишньої сестри. Якось мені стало легше продовжувати. «Дозволь мені прямо сказати. За тобою ніхто не стежив, коли ми були... разом?
  
  
  "Ні ні. Вони вигадали, щоб ви думали, що я в небезпеці. А ті люди, які піднялися на борт учора ввечері… ну ви знаєте».
  
  
  «Отже, тобі доведеться піти з нами у подорож».
  
  
  "Так."
  
  
  "І убити нас".
  
  
  Довгий час єдиним звуком у тісноті було різке дихання Христини. Потім Алекс прочистив горло, як алігатор, що бурчить на свою щомісячну вечерю.
  
  
  "Ви задоволені, Нік Картер?"
  
  
  "Більш менш."
  
  
  «Тоді чому б тобі не піти нагору і не подивитися, куди, чорт забирай, іде цей човен?»
  
  
  Відразу після світанку ми перетнули п'яту італійського черевика і були на півдорозі до Таранто, коли над нами пролетів перший вертоліт. Вночі я розклав три помаранчеві рятувальні кола на носовій палубі, як ми й домовилися, і коли вертоліт помітив нас, вилетіла рука, щоб повідомити, що він прив'язаний до "Сцилі". Менш ніж за годину інший вертоліт, а може, той самий, сів у широкій бухті поряд з ним, щоб узяти на борт Алекса та Христину. Зі мною залишилися Хоук і спущена з вертольота шлюпка. погода знов зіпсувалася, та перш ніж мій бос пробув у кабіні більше п'яти хвилин, його обличчя починало збігатися з вируючою зеленню води навколо нас.
  
  
  "Скільки часу мине, перш ніж ви зможете доставити цю штуку в порт?" він запитав.
  
  
  «Може, кілька годин».
  
  
  Він зробив паузу, перш ніж відповісти. "О, я бачу."
  
  
  "Ви хотіли щось зі мною поговорити?"
  
  
  "Ну можливо. Я так розумію, що дівчина виявилася однією з них?
  
  
  «Вона такою була. Я не став би на це зараз ставити».
  
  
  "Ой?"
  
  
  "Нове кохання." Я бачила, як Христина та Алекс дивилися один на одного до того, як пересіли у вертоліт.
  
  
  "Але... вони брат та сестра!"
  
  
  Я наповнив деталі. Хоук мудро кивнув головою. "Можливо, вона теж зможе допомогти нам".
  
  
  "Якщо ти зможеш щось зробити з її дитиною".
  
  
  "Це можливо. Я маю над цим попрацювати».
  
  
  Якийсь час ми пливли в тиші, перш ніж він знову заговорив. «А як справи, N3? Без ран? Без синців?
  
  
  «Нема про що говорити. Багато».
  
  
  "Добре. Коли ми повернемося до Вашингтона сьогодні ввечері, я маю поговорити з вами про…»
  
  
  "Зачекайте хвилину."
  
  
  "Так?"
  
  
  Я поплескав по керму. "Мені потрібно повернутися на човні".
  
  
  "Про це можна подбати".
  
  
  «Я краще зроблю це сам. Можливо, мені доведеться колись повернутися сюди».
  
  
  "Добре…"
  
  
  "Так?"
  
  
  «О, я вважаю, ти маєш рацію. Скільки часу це займе?"
  
  
  "Кілька днів. Залежно від погоди.
  
  
  "Добре. Але не займай більше часу, ніж потрібно, Нік. Ти потрібен".
  
  
  "Не буду", - пообіцяв я і почав подумки прокладати курс на Барі. Якийсь час я майже підсів на Христину, але навіть Сью-Еллен ніколи не приставляла ножа до мого горла. Настав час трохи повеселитися. Це мій метод.
  
  
  
  
  
  
  Код
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Код
  
  
  Присвячується людям секретної служби Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  Пролог
  
  
  Я не дістався до похорону Кірбі. У той час я був у Сінгапурі, носив бороду та окуляри і зображував із себе перебіжчика в галузі ракетної зброї, що прагне продати американські секрети китайським комуністам. Я зіграв свою роль досить добре, щоб усунути одного з ключових агентів Мао і зламати інформаційний трубопровід, який він встановив, щоб отримати пару куль на свій бік і отримати шифровану телеграму з привітаннями від Хоука, провідного генія підрозділу, в якому я працюю. Ми називаємо його AX. Ми гарні хлопці.
  
  
  Коли до мене дійшло запізніле повідомлення про смерть Кірбі, я лікувався у британській лікарні на північному узбережжі Малайського півострова. Хоук мав достатньо зв'язку з британцями, щоб знайти мені хороших лікарів, м'яке ліжко і гарну медсестру. Новини про Кірбі усі зіпсували.
  
  
  Кірбі був одним з найкращих агентів AXE, розумним та надійним. Ми разом працювали над деякими важкими завданнями в Латинській Америці, які піддавали вам серйозні випробування. Я не забув, як Кірбі, крута людина в зчепленні і досвідчений пілот вертольота, схопив мене з човна в кубинських водах просто перед тим, як корабель розлетівся на дрібніші частини, ніж пазл.
  
  
  Тепер він був убитий і AX не знав, хто його вбивці. Знайти їх було моїм наступним завданням.
  
  
  Перша глава.
  
  
  Літак доставив мене на приватну злітно-посадкову смугу до Флориди-Кіс. Чекаючи стояла машина, високий чоловік з невиразним обличчям притулився до капота. Я впізнав його. Він був одним із двох агентів AX, які працювали охоронцями Хока. Його звали Сміт.
  
  
  Це виявився один із найбалакучіших днів Сміта. Він вимовив лише вісімнадцять слів, поки віз мене на зустріч з Хоуком.
  
  
  "Старий скріпить зубами", - сказав він. Ми мчали пустельною дорогою, стрілка спідометра лімузина підштовхувала до 70. «Не можу згадати, коли я бачив його в такому огидному настрої».
  
  
  Причину нещастя Хоука з'ясувати неважко. Ніхто не залишиться байдужим після втрати такого агента, як Девід Кірбі.
  
  
  Лімузин проїхав поворотом, і я побачив самотній котедж, розташований наприкінці дороги з твердим покриттям. За котеджем у тиху бухту досліджував порожній причал. Мексиканська затока мерехтіла вдалині, як кольорове скло, забите сонцем.
  
  
  На острів дув вітер, тріпочучи біле волосся Хоука. Він чекав біля котеджу, коли ми під'їхали. Копія Сміта, другого оперативника з невиразним виразом обличчя, якого зазвичай можна було знайти біля Хоука, стояла біля дверей.
  
  
  «Це місце, де сталися вбивства», - сказав Хоук, швидко і зло змахнувши рукою в бік будинку. «Я відведу тебе всередину за хвилину».
  
  
  «Дякую, що прислали за мною».
  
  
  «Я не провокую тебе на вендетту, Нік. Я послав по тебе, бо ти мені потрібен».
  
  
  Він уважно подивився на мене і продовжив. «Нам удалося відновити деякі деталі. Вбивці їхали невеликою вантажівкою. Вони зупинилися там, - зазначив він, - і перерізали телефонні дроти, що ведуть до будинку. Потім вони підійшли до будинку і переконали когось визнати, що вони зв'язківці, ймовірно, під приводом перевірки телефону. Ми думаємо, що вони були одягнені як монтери. Вони застали Кірбі та людину, яку Кірбі привів сюди, щоб зустрітися, зненацька, і вбили їх та ще двох, які були в котеджі в той час. "У його голосі пролунала гіркота, коли він додав: "Ми досі не знаємо, ким вони були, і можемо тільки здогадуватися про їхні мотиви".
  
  
  "Скільки людей ми шукаємо?"
  
  
  «Як обґрунтоване припущення, я сказав би, чотирьох. Принаймні, двоє з них були озброєні автоматами. В одного був дробовик. Ми знайшли сліди, якими один з них кружляв біля будинку, щоб підійти до нього ззаду. Він зламав задні двері, і вони розгубили чоловіків усередині перехресного вогню. Це була жахлива робота”.
  
  
  Коли ми йшли до будинку, нас віяв вітер, Сміт мовчки йшов за ним.
  
  
  "Яке було завдання Кірбі?" Я запитав.
  
  
  «Він прийшов сюди, щоб поговорити з людиною, яка знімає котедж. Цією людиною був Френк Абруз».
  
  
  Це ім'я змусило мене зупинитися на півдорозі. "Френк Абруз із мафії?"
  
  
  «Та й ніхто інший. Легендарний Френк Абруз. Один із небагатьох людей, які мафія колись погодилася відпустити у відставку із почестями. Він переніс серцевий напад і вирішив, що хоче провести останні дні на Сицилії. Рада директорів мафії проголосувала за його пенсію та вирішила виплатити йому невелику пенсію за вірну службу». Хоук дозволив собі тонку усмішку. Пенсія була дещо кращою за золотий годинник. Власне, двісті тисяч на рік. Ми дізналися, що Абруз залишить країну протягом кількох тижнів, і Кірбі встановив із ним контакт».
  
  
  "Мені було б цікаво дізнатися, про що вони говорили, агент AX і колишній капо мафії".
  
  
  «Подорож Абруза, Нік. Він був людиною, якій довіряли ворогуючі угруповання всередині Братства, і коли вони мали дражливе доручення, яке потрібно було вирішувати за кордоном, вони часто відправляли його». Хоук торкнувся моєї руки. "Тепер підемо в котедж".
  
  
  
  
  
  Інший охоронець на ім'я Корбет відкрив нам двері. Я мало не здригнувся, коли ми ввійшли всередину. Місце було закрито кілька місяців, але, здавалося, все ще пахло смертю.
  
  
  «Френк Абруз був цікавою людиною, індивідуалістом. Не скажу, що я його шанував. Його послужний список був надто кривавим, - продовжив Хоук, - але він був одним із лідерів, які виступали проти причетності мафії до міжнародної торгівлі наркотиками. Він люто боролася з цим протягом останніх двох років, коли американському відділенню мафії запропонували операцію азіатська група, яка контролювала добірні опіумні поля в Індокитаї».
  
  
  "Це було до серцевого нападу, який призвів його до пенсії?"
  
  
  «Вірно. Потім, коли Абруз вдалося змінити позицію комуністів-партизан в угоді, все злетіло до небес. Він виклав свої висновки вищій раді мафії та запропонував їм переглянути пропозицію. Цього разу голосування пройшло на його користь. були незгодні, але правління вирішило скасувати угоду».
  
  
  "Я розумію. Абруз мав інформацію про поля опіуму, які ми могли б використовувати. Кірбі намагався переконати його передати це нам».
  
  
  «Добродичів Абруза було небагато, але однією з них була віра в те, що комунізм не був хвилею майбутнього. Були підстави сподіватися, що він співпрацюватиме з нами. Крім того, Кірбі підозрював, що Абруз мав деяку інформацію про комуністів. Можливо, їхні мафіозні контакти були пов'язані з ними не лише у сфері наркотиків».
  
  
  "Який вид бізнесу?"
  
  
  «Кірбі не знав. Абруз тільки натякнув, що знає щось, що AX може знайти дуже цікавим».
  
  
  Хоук провів мене в кімнату, стіни якої були зрізані кульовими отворами. Він сердито махнув рукою. «Вбивці не ризикували, як бачите. Вони розбризкали тут достатньо свинцю, щоб убити дюжину людей».
  
  
  «Абруз мав жорстку репутацію. Серцевий напад або відсутність серцевого нападу, але він не був людиною, з якою можна було б грати.
  
  
  Хоук кивнув головою. «Вони були швидкими та ефективними, я визнаю це. І абсолютно холоднокровними».
  
  
  "Ви сказали, що двоє інших людей були хлопцями Абруза?"
  
  
  «Його особистими охоронцями».
  
  
  Я відчинив вікно і впустив вітерець. Я подумав про старого капо мафії та мого друга Кірбі, що лежали на підлозі з розірваними кулями тілами. Я зробив глибокий ковток холодного повітря, що струмує по моєму обличчю.
  
  
  "Як мафія ставиться до смерті Абруза?"
  
  
  "Мої зазвичай надійні джерела кажуть, що вони налякані тим, що один з їхніх довірених старших діячів був спантеличений. Але пам'ятайте, що погляди Абруза були спростовані деякими і що він нажив собі ворогів свого часу. Для мене важливо те, що один з наших головних агентів було вбито за обставин, які я не можу пояснити.Я не збираюся відмовлятися від цього більше, ніж ви.Я хочу, щоб убивці були знайдені».
  
  
  "Є три можливості", - сказав я. "Комуністичні агенти, старі вороги Абруза або хтось, кому не подобалося, що він обмежував азіатську угоду з продажу наркотиків".
  
  
  Хоук розсипав сигарний попіл на штани і змахнув їх. «Чотири можливості. Пам'ятаєте, я згадував про пенсію Абруза у розмірі 200 000 доларів на рік? Він мав у будинку виплату за перший рік. Вона зникла разом із убивцями».
  
  
  «Вбивати одного з найстрашніших капомафії? Щоб придумати таку ідею, потрібен божевільний».
  
  
  Хоук різко встав. «Погляньте на ці кульові отвори. Як ви думаєте, людина, відповідальна за це, була при здоровому глузді?»
  
  
  Він мав рацію.
  
  
  Я пішов за Хоуком надвір. «Я бачив будинок і чув цю історію, але ви не квапили мене сюди лише через це. Що ще?"
  
  
  «У котеджі була ще одна людина, яка уникла різанини. Нарешті ми її знайшли».
  
  
  * * *
  
  
  Дівчина виглядала як мільйон доларів перед інфляцією. Вона була блондинка, молода і довгонога. Хоча на ній було пальто з піднятим коміром, я побачив її обличчя, коли вона виходила з ресторану на вулицю. У неї були високі виступаючі вилиці і широкі темні очі - тендітний набір рис, не відзначених цинізмом і жорсткістю, на які я очікував.
  
  
  «Замри прямо тут», - сказав Хоук людині, яка керує проектором. Ми сиділи у темній проекційній кімнаті однієї з основних баз AXE, вивчаючи нерухоме зображення на екрані. "Її звати Шейла Брант, але вона більше так себе не називає", - сказав Хоук. «Ми страшенно довго її не знаходили».
  
  
  Мені було важко повірити, що Хоук розповів мені про Шейла Брант. Це не йшло з тонким обличчям та м'якими очима.
  
  
  "Ви впевнені, що вона була коханкою Френка Абруза?"
  
  
  "Без сумніву. Але ми дуже мало знаємо про те, ким вона була до того, як Абруз підібрав її у Вегасі».
  
  
  Я розчаровано зітхнув. Думаю, немає закону, який говорить, що красива дівчина двадцяти двох років не може знайти щастя в ліжку мафіозного капо, що старіє. «У старого мафіозі був смак».
  
  
  - Фактично дуже схожий на ваш, - сказав Хоук сардонічним голосом. Потім він продовжив: «Коли ми довідалися, що Шейла жила у котеджі у Флориді з Абрузом і не була серед загиблих, ми почали шукати її.
  
  
  
  
  
  
  Вона добре ховала свої сліди”.
  
  
  «Від кого вона тікає? АХ, закон, мафія?
  
  
  «Можливо від усіх трьох. І, можливо, ще хтось. Ви будете раді дізнатися, що я збираюся організувати для вас, щоб ви задали це питання Шейлі».
  
  
  Я з нетерпінням на це чекав. Я глянув на циферблат свого годинника. Хоча я знав, що необхідний інструктаж, я починав відчувати гострий край нетерпіння. Мені не терпілося вирушити в дорогу і вирушити слідом убивць Девіда Кірбі. Ця стежка була вже надто холодною, щоб мене влаштовувати.
  
  
  «Цей фільм було знято у невеликому містечку в Айдахо під назвою Бонем. Шейла Брант жила там останні два місяці. У вас буде прикриття, щоб пояснити вашу раптову появу. Ми не хочемо налякати дівчину у втечі. знову", - сказав мені Хоук. "Але після того, як ви приїдете, вам доведеться його підірвати".
  
  
  «Давай подивимося решту фільму», - запропонував я.
  
  
  Проектор знову увімкнувся. Ми спостерігали, як Шейла Брант, засунувши одну руку в кишеню пальта, йшла до припаркованої машини. У її рухах була плавна грація. Коли вона відчинила двері машини, її голова різко сіпнулася, ніби вона почула звук, який змусив її нервувати. Коли вона зрозуміла, що звук був невинним, її обличчя торкнулося полегшення.
  
  
  Вона сіла в машину і поїхала, камера йшла за нею, доки вона не завернула за ріг.
  
  
  «Наша людина знімала фільм із вікна готелю через дорогу від ресторану. Дівчина працює там офіціанткою», - сказав Хоук. Це було вісім днів тому. Наша людина не намагалася налагодити контакт. Це твоя робота. Налагодити контакт із Шейлою і, при необхідності, стосунки. Вона знає те, що вона знає. Все це."
  
  
  Проектор вимкнувся, і спалахнуло світло, наповнивши кімнату яскравістю.
  
  
  "Ну, фільм тобі щось сказав?" - Запитав мене Хоук.
  
  
  "Ви мали рацію. Вона налякана. У правій кишені пальта вона тримала зброю. До того ж, у неї гарні ноги».
  
  
  "Я думав, ти все це помітиш", - сухо сказав Хоук. Переконайтеся, що ви стежите за її правою рукою, а також за її ногами.
  
  
  Він простяг мені папку, яку тримав навколішки. Він містив файл AX на Шейлу та короткий виклад моєї обкладинки. У мене був залишок дня, щоб запам'ятати їх, підготувати підроблене посвідчення особи та ознайомитись із спеціальним обладнанням, яке я візьму з собою в Айдахо.
  
  
  Я залишила справу Шейли Брант у житловому приміщенні, куди мене направили, потім узяв своє фальшиве посвідчення особи. Нед Харпер, зображений на водійських правах, виглядав точно як Нік Картер. Він мав суворе обличчя, але мені воно скоріше подобалося. Поряд із посвідченням особистості я отримав валізу, набиту особистими речами, що відповідають тій ролі, яку я гратиму в Айдахо. Одяг не виглядав ні новим, ні пошитим, але ідеально підходив мені.
  
  
  Я провів годину у збройовій. Я перевірив шухляду, в якій, крім інших смертоносних предметів, знаходилася потужна гвинтівка з дальнім прицілом. Разом з моєю особистою зброєю це дало мені таку вогневу міць, як у деяких відділених поліції.
  
  
  Ще однією моєю зупинкою був відділ електроніки бази. За наказом Хока наші спеціалісти зібрали для мене комплект. Він виглядав як набір для гоління, але в ньому були чутливі пристрої для прослуховування, камера і крихітний магнітофон. Я сумнівався, що мені знадобиться це обладнання, але Хоук нічого не забував.
  
  
  Мені потрібно було зробити ще один візит – у сарай, де механіки працювали над машиною, якою я їхав, коли я став людиною на ім'я Нед Харпер. Одним із механіків був міцний невисокий чоловік років сорока, який сказав, що багато чув про Ніка Картера і хотів зустрітися зі мною. Я вирішив не казати йому, що половина з того, що він чув, мабуть, неправда.
  
  
  «Ми наказали надати вам машину, яка виглядала так, ніби вона була куплена з дешевої старої партії, але яка дійсно нікуди не годиться», - сказав він з усмішкою. «Ось що ми зробили. Ця мала негарна, але я думаю, ти закохаєшся в неї. Вона відповідає, як французька повія».
  
  
  Ми пройшли на другий бік сараю. Механік вказав на невелику ділянку дороги, засіяної перешкодами. «Ось де ми її опробуємо. Водій-випробувач має намір випробувати її на собі».
  
  
  Трирічний Форд з плямами фарби та вм'ятинами на одному з крил муркотів наприкінці смуги перешкод. Водій у захисному шоломі махнув нам рукою та різко натиснув на педаль газу. Машина злетіла, як ошпарена кішка.
  
  
  "Я обіцяю, що ти зможеш отримати від неї 120 за годину в крайньому випадку", - гордо сказав маленький механік. "Ми налаштували її як концертну скрипку".
  
  
  Автомобіль мчав із перешкодами. Думав, потрапить першим, але в останню мить водій зрізав колесо. Він зигзагами вів машину за курсом, скрипучи шинами. Наприкінці дистанції він різко натиснув на гальма і завів машину в навмисне обертання, розгорнувши її з голлівудським талантом каскадера, перш ніж випрямитись і поїхати назад до нас.
  
  
  «Ця людина має їхати до Індіанаполіса, - сказав я.
  
  
  Посмішка механіка стала ширшою.
  
  
  
  
  
  "Тобі подобаються сюрпризи, Картер?"
  
  
  Я зрозумів, що він мав на увазі, коли водій вийшов з машини, зняв захисний шолом і струснув гриву яскраво-рудого волосся. Навіть із її тілом, прихованим безформним комбінезоном, не було сумнівів, що водій-випробувач була жінкою. .
  
  
  Її щоки спалахнули, вона підійшла до нас, хитаючи шоломом у руці.
  
  
  "Що ти думаєш, N3?" - Сказала вона, використовуючи мій ранг вбивці замість мого імені. Серед дівчат, які виглядали так само вражаюче, як вона, я намагався заохочувати трохи більше знайомства, ніж це.
  
  
  "Щодо машини чи водія?" Я запитав.
  
  
  В її зелених очах спалахнув вогонь. «Машини, звісно. Мені начхати, що ти думаєш про водія».
  
  
  Я глянув на механіка, який знизав плечима і дипломатично відступив. Він не хотів бути свідком, коли ця чудова руда розрубала знаменитого Ніка Картера на дрібні шматочки своєю зневагою.
  
  
  "Що я тобі зробив?" - спитав я її, трохи спантеличений.
  
  
  "Зовсім нічого. Подивимося, що так і залишиться, N3».
  
  
  І знову – звання замість імені. Я сприйняв це і блиск вогню в її очах, як виклик. «Я думав, що ти трохи викаблучуєшся, коли сидиш за кермом машини», - сказав я. "Чи було це для мене?"
  
  
  «Звичайно, ви так вважаєте. Ви, мабуть, були здивовані, побачивши, що жінка може керувати машиною краще, ніж ви». Її горда губа скривилася, але від цього повний рот став ще привабливішим. «Давайте приберемо очевидне прямо зараз, N3. Деякі дівчата можуть поклонятися тобі як спальному спортсмену, але твоя репутація мене не вражає».
  
  
  «Що вас вражає – вистава? Може, влаштуємо показ».
  
  
  Вона засміялася, ніби ця пропозиція її розвеселила. Вона потягла за блискавку на її мішкуватому комбінезоні. Ви знаєте, що мені сказали, N3? Мені сказали, що якщо ви були в літаку, який терпить аварію, ви все одно знайдете час, щоб зробити пропозицію стюардесі».
  
  
  Це правда, – сказав я їй. - Насправді це я сказав.
  
  
  Вона скинула комбінезон з плечей і вивернулася з нього, зумівши зробити процедуру такою ж захоплюючою, як стриптиз. Під робочим одягом на ній були облягаючі штани та светр, що облягав її вигини, як шкіра.
  
  
  «Я поважаю вас як професіонала. Звання N3 дещо означає», - сказала вона. «Але давайте продовжимо розмову на професійному рівні, чи не так?»
  
  
  Я не міг придумати нічого, що мене цікавило б менше, окрім, можливо, читання лекції про помірність у будинку старих покоївок.
  
  
  «Автомобіль добре керувався для вас, але я хотів би випробувати його на собі», - сказав я їй.
  
  
  Я заліз під кермо, розбудив двигун і дав задній хід. Потім я вистрілив. Я пройшов курс так само швидко, як і дівчина і закінчив тим, що загальмував машину, зробивши різкий подвійний поворот. Коли я вийшов, кинув їй ключі і сказав: «Пригодиться», — подумав я, вона плюне мені в обличчя.
  
  
  "Тепер, хто показує понти?" - сказала вона, але в її голосі був натяк на подив, змішаний із сарказмом.
  
  
  «Машина не така вже й хороша, але в неї багато під капотом. Ти виглядаєш як велика жінка, але, можливо, не так багато. Мені досить цікаво, щоб поставити це питання». Я кинув дублікат ключа від своєї кімнати їй у руку. «Якщо ви хочете використати це, це має бути сьогодні ввечері. Я їду з бази вранці».
  
  
  "Що змушує вас думати, що я б подумала про її використання?"
  
  
  "Можливо, тобі так само цікаво, як і мені", - сказав я.
  
  
  Повернувшись у свою каюту, я стягнув куртку, оголивши урізаний «люгер» у швидкозатяжному оснащенні під лівою рукою. Озброєння, яке я перевіряв у AX, варіювалося від завдання до завдання, але я ніколи не залишався без особистої зброї: Люгер, якого я назвав Вільгельміном; стилет, Хьюго, у рукаві; та приклеєна до внутрішньої сторони стегна крихітна газова бомба П'єр. Бомба могла вбити всіх у закритій кімнаті за секунди; все, що потрібно, - це крутий поворот, який зламав би його оболонку.
  
  
  Відкривши ящик столу, я дістав теку, яку дав мені Хок. Я відкинув обкладинку і роздратовано насупився. Я подумав, що згадав, що залишив копію моєї обкладинки поверх файлу. Тепер першою сторінкою був лист з описом зовнішності Шейли та нерухомою фотографією з фільму, який я бачив раніше того дня.
  
  
  Я сказав собі, що маю помилятися. Я перегорнув вміст папки, але не було жодних ознак односторінкового оповідання. «Що ж, тепер нема про що турбуватися», - подумав я. Сторонньому було б складно проникнути на базу AX як контрабанду пароплава на футбольний стадіон.
  
  
  Все ще трохи занепокоєвшись, я почав перечитувати досьє на дівчину Брант. Як і сказав Хоук, подробиць про її минуле немає. Вона могла народитися у ті вихідні, коли Френк Абруз забрав її у Лас-Вегасі. Однак після того, як AX виявив її в Айдахо, дані були ретельно повними - годинник, який вона пропрацювала офіціанткою, коли зазвичай лягала спати, і навіть олівцевий малюнок плану будинку, який вона знімала.
  
  
  
  
  
  Багато разів мені хотілося мати фотографічну пам'ять. Так як у мене його не було, я розробив власні методи закріплення ключових фактів у своїй голові. Я зробив нотатки в кишеньковому блокноті, який ношу з собою, і перечитав їх, переглянув план будинку Шейли, потім розтягнувся на ліжку, викинувши всі свої думки, крім матеріалу, який я читав.
  
  
  Я, мабуть, задрімала. Я прокинувся в темряві, мене насторожив звук, такий слабкий, що я не міг його визначити.
  
  
  Він пролунав знову, просто слабкий дряпаючий звук, метал стосувався металу. Я схопився з ліжка і приземлився навпочіпки з «люгером» у руці.
  
  
  Двері відчинилися, і по підлозі пробігла жовта смуга світла. Руда сказала: "У тебе швидкі рефлекси, N3".
  
  
  Я розслабився, усвідомивши, що звук, який я чув, був її ключем, повернутим у двері. Я не зніяковів, що мене впіймали з пістолетом у руці. Інстинкт, який змусив мене підвестися з ліжка, не раз рятував мені життя.
  
  
  "Увімкни світло. Кнопка на стіні за тобою», - сказав я дівчині.
  
  
  Вона клацнула вимикачем, потім кинула мені ключ. "Якщо ти їдеш завтра, мені це більше не знадобиться, правда?"
  
  
  Я затиснув ключ, посміхаючись. "Отже, вам стало цікаво".
  
  
  Вона знизала плечима. «Думаю, мені просто потрібно було дізнатися, чи правда про вас, що мені сказали».
  
  
  "Чому б тобі не зачинити двері і не представитися?" Я сказав.
  
  
  Вона закрила її, не зводячи з мене очей. Виклик досі сяяв у їхній зеленій глибині.
  
  
  "Патрісія Стіл", - сказала вона.
  
  
  Знявши ремінь на плечі, я повісив його на спинку стільця і засунув Люгер в кобуру. "Як довго ви працюєте в AX?"
  
  
  «Приблизно рік. А тепер спитай, як така мила дівчина, як я, потрапила до цього бізнесу».
  
  
  «Дозвольте мені зробити припущення. Ви хотіли довести, що можете зробити все, що може зробити чоловік.
  
  
  "О, ти хитрий ублюдок", - сказала вона без помітної злості.
  
  
  «У мене є пляшка віскі, – сказав я. «Подарунок від нашого боса. Чи можу я його відкрити?»
  
  
  "Я прийшла сюди не пити", - сказала вона. Вона стягнула светр через голову і кинула його на стілець.
  
  
  На ній був чорний мереживний бюстгальтер. Ну половина бюстгальтера. Її чашки були переповнені. «Добре забезпечений» - ось один із неадекватних описів, що спало мені на думку, коли я подивився на неї.
  
  
  Обтрушивши яскраво-руду гриву волосся, вона посміхнулася мені. Посмішка була частково глузливою, частково обіцяючою.
  
  
  Я згадав її репліку з того дня. Я повторив це. "Тепер хто хвалиться?"
  
  
  "Я", - визнала вона. "Але тобі це подобається".
  
  
  Все ще посміхаючись, вона стягнула ширинку своїх штанів на блискавці і вилізла з купи, яку вони склали біля її ніг. Тепер на ній був лише чорний бюстгальтер та відповідна смужка чорного мережива внизу.
  
  
  Вона спокійно підійшла до ліжка і сіла край. Вона розстебнула бюстгальтер і стягнула його зі своїх великих грудей. Легким рухом руки вона накинула одяг на узголів'я ліжка, а потім лягла на мою подушку.
  
  
  "Я залишу тобі трусики", - сказала вона. "Я думав, ти захочеш зірвати їх від мене".
  
  
  Тепер у її очах світилося щось інше, ніж виклик. Хвилювання, бажання.
  
  
  Коли я скинув одяг, і вона побачила шпильку та газову бомбу, вона вигукнула: «Боже мій, ти ходячий арсенал».
  
  
  Я непристойно посміхнувся. «Ти сам пакуєш пару ядер».
  
  
  Її сміх був хрипким та розкутим. Вона могла б довести, що вона дорівнює будь-якому чоловікові, але вона безперечно не заперечувала проти того, щоб її розглядали як сексуальний об'єкт. "Давай, N3", - закликала вона.
  
  
  "Нік", - сказав я їй. «Ліжко – не місце для формальностей».
  
  
  «Нік. Нік, – сказала вона, – я готова».
  
  
  Я зірвав з неї мереживні труси. Вона мала рацію. Мені сподобалося це робити.
  
  
  Пет була сильною дівчиною. Коли ми обнялися, я відчув, як м'язи її спини затремтіли. Її рот був м'яким і теплим, а язик швидким і швидким. Я уткнувся обличчям у її груди, а її пальці вчепилися мені у волосся. Коли я грав з її твердими сосками, вона корчилася і гарчала, як голодний кіт.
  
  
  Мої руки ковзнули вниз до її сідниць, і я підняв її, щоб зустріти свій перший поштовх. Я глибоко поринув у неї і почув її стогін. Її тіло пригорнулося до мене. Коли я прискорив свої рухи, вона здригнулася і струсила ліжко. Вона мала гнучку силу тварини.
  
  
  "Нік", - видихнула вона. "Давай закінчимо разом".
  
  
  Наскільки я розумію, її час був ідеальним. Власне, все було ідеально.
  
  
  Її рука ковзнула на моє стегно, досліджуючи. «М'язи. Ви справжній шматок м'яса, містере Картер».
  
  
  "Так ти."
  
  
  «Я не був готовий до цього. Ти навіть краща, ніж мені сказали».
  
  
  "Я так розумію. Я заслужив більше, ніж ваша професійна повага».
  
  
  Вона сміялася. "Можу я спати тут сьогодні ввечері?"
  
  
  "Ти можеш залишитися на ніч, - сказав я, - я не знаю, скільки ти виспишся".
  
  
  Два
  
  
  Вранці я підвівся рано і почав збиратися, поки руда не прокинулася і не перекинулася в ліжку.
  
  
  «Нік, – сказала вона, – це було чудово. Особливо востаннє».
  
  
  Я приклеїв газову бомбу до внутрішньої сторони стегна. Минула ніч була минулої ночі. Сьогодні все було як завжди. Я пристібаюсь
  
  
  
  
  Я прив'язав стилет до передпліччя та перевірив пружинний механізм. Я зігнув руку, і тонкий ніж ковзнув мені в руку, готовий до роботи. "Вираз вашого обличчя трохи лякає", - сказала Пет.
  
  
  Я обдарував її посмішкою, яка не торкнулася моїх очей. "Я не зовсім хлопчик по сусідству".
  
  
  Потім я одягнув одяг, який відповідав ролі Неда Харпера, одягнув «Люгер», накинув на нього куртку на блискавці і подивився на себе в дзеркало. Наскільки я міг судити, я був схожий на п'яний водій вантажівки. Коли я перебрався до міста, де переховувалась Шейла Брант, я розповідав, що шукав роботу.
  
  
  «Я не повинен питати про це, - сказав Пат, - але що сталося з N1 та N2?»
  
  
  «Їхній успіх закінчився», - сказав я їй. "Як у Девіда Кірбі", - подумав я.
  
  
  Я закрив валізу, яку мені надав AX. Я був готовий піти. Все, що мені потрібно було зробити, це попрощатись.
  
  
  Рудий позбавив мене клопоту. "Я знаю. Кораблі, які проходять у ночі, і таке інше. Залишайся щасливим, Нік».
  
  
  Я поїхав до Бонема, штат Айдахо, о другій годині дня. У місті було 4700 мешканців, і це виглядало так, ніби 4695 з них вирішили залишитися вдома.
  
  
  Згорнувши на заправку, де рекламувалося миттєве обслуговування, я під'їхав до цистерн. Миттєва послуга була реалізована. Я вийшов з машини і ввійшов усередину, де знайшов чоловіка, який дрімав за столом, заваленим пилом, дорожніми картами, банками з крекерами та упакованими автозапчастинами. Я постукав кісточками пальців чистим краєм столу.
  
  
  Його очі потріскалися. "Так сер?" він позіхнув.
  
  
  Я вказав на свою машину. "Я хочу трохи бензину".
  
  
  «О, - сказав він, ніби така можливість йому й на думку не спадала.
  
  
  Поки він висмикував шланг і вставляв насадку в майже порожній фордовий бак, я стояв поруч і дивився на сонну вулицю, освітлену блідим сонячним світлом пізньої весни.
  
  
  Я не бачив ні світлофорів, ні неонових вивісок. Бонем виглядав як картина Нормана Роквелла із зображенням невеликого містечка. Я відчував себе не на своєму місці, коли вся моя смертоносна зброя була прив'язана до мого тіла і замкнена в багажнику моєї машини. Бонем зовсім не був схожий на те місце, яке воліла б сховати колишня коханка вождя мафії. Імовірно, саме тому Шейла Брант обрала його. «Дай їй належне за мізки, – подумав я.
  
  
  Я розправив стомлені плечі. Я їхав швидко і багато годин щодня з тих пір, як покинув базу AXE на узбережжі Кароліни. Пізніше того ж дня я зв'яжуся з агентом AX, який стежив за Шейлою, щоб переконатися, що вона нас не пропустила.
  
  
  Черговий на станції технічного обслуговування почав протирати лобове скло машини. "У вас тут достатньо мертвих комах, щоб наповнити відро", - поскаржився він. «Ви, мабуть, їхали всю ніч».
  
  
  "Ага", - сказав я. Він був спостережливим, якщо не миттєвим.
  
  
  "Турист?"
  
  
  "Ні я сказала.
  
  
  Його голова обернулася, і очі його не були сонними.
  
  
  «Я водій вантажівки, – сказав я. "Я сподіваюся знайти тут роботу".
  
  
  "Чи є особлива причина, через яку ви обрали Бонема?"
  
  
  "Мені подобаються маленькі міста".
  
  
  Є багато інших маленьких містечок.
  
  
  «Млинець, - подумав я. Йому безперечно було цікаво. Я сказав: "Мені подобається, як виглядає цей".
  
  
  Поки він перевіряв рівень масла, я увійшов до чоловічого туалету і зсунув засув на внутрішній стороні дверей. Я хлюпнув в обличчя холодною водою. Я втомився від того, що так довго був приклеєний до сидіння машини, сказав я собі, інакше б допит обслуговуючого персоналу мене не дратував.
  
  
  Він постукав у двері. "Гей, містере, мені треба тебе побачити".
  
  
  Я розстебнув блискавку на куртці, щоб швидко дістатися «Люгера», потім відчинив двері. "Що про?"
  
  
  «Про Шейла Бранта», - сказав він, потім посміхнувся. "Я агент, якого ви повинні зустріти, N3".
  
  
  Я ніколи не бачив свого контакту та не ризикував. "Про що ти говориш?"
  
  
  Зачинивши двері, він сунув руку в кишеню і витяг запальничку, ідентичну моїй. Він передав його мені. «Я розмовляв із парою людей, які працювали з вами у минулому, Картер. Мені здалося, що я дізнався про їх опис. мистецтво. Деякі з хитрощів Хоука, сказав я собі. Між іншим, мене звати Мередіт.
  
  
  Я перевернув запальничку. Те, що виглядало як серійний номер виробника внизу, було кодом, який ідентифікував власника як співробітника AX. «Добре, Мередіт. Але на твоєму місці я був би більш обережним. Не забувай, що причиною всього цього бізнесу є втрата страшенно хорошого агента». Я не наполягав на цьому. Не мені було його пережовувати: Що нового про нашу дівчину Шейле?
  
  
  «Вона все ще тут і поводиться холоднокровно. Я намагався не підходити надто близько, щоб не викликати в неї підозр. Я взявся за цю роботу, бо боявся, що городяни почнуть дивуватися, чому я затримуюсь. зупинимося у готелі. Побачимося сьогодні ввечері і поговоримо ще трохи”. Він вагався. «Я розумію, що буду опорою в цьому завданні, і я з нетерпінням чекаю можливості попрацювати з вами. .
  
  
  "Сподіваюся, що ні", - сказав я.
  
  
  Я повільно їхав головною вулицею міста
  
  
  
  
  
  , зазначивши розташування двокімнатної поліцейської дільниці, поштового відділення та мерії економ-класу. Я подумав, що ти міг би запакувати все місто в коробку з-під взуття. Між двома великими будинками знаходився бар-закуток з написом «Холодне пиво» ​​на вікні. У чотирьох вітринах нижче я виявив готель, пережиток днів, коли Бонем був залізничною станцією, був більшим і процвітав. Тепер двоповерховий будинок потребував фарбування, і я побачив, що в деяких верхніх вікнах немає екранів.
  
  
  Вийшовши з машини, я уважно оглянув ресторан через дорогу від готелю. Шейла Брант чергувала лише о 16:00. і якби справи не пішли в гору, вона б і тоді не знадобилася. У закладі не було відвідувачів.
  
  
  Я ввійшов у напівтемний вестибюль готелю, де на меблях було чверть дюйма пилу та слідів похилого віку. Ліфта не було, тільки сходовий проліт, а рослини в горщиках, повз які я проходив, потребували води так само, як Бонему потрібно було вдихнути нове життя.
  
  
  Клерк привітав мене, ніби він був політиком, який вітає вирішальне голосування. Він сказав, що вони давно закрили свою їдальню, але я можу добре поїсти у ресторані через вулицю. "Спробуйте, вам сподобається", - сказав він.
  
  
  У своїй кімнаті я зняла одяг та спорядження та прийняла душ. Хоча на моїх рисах цього не було видно, всі мої начинки згорнулися, як пружина. У моїй голові крутилася думка, що я був поряд із дівчиною, яка могла дати мені кілька відповідей про смерть Девіда Кірбі.
  
  
  З вікна другого поверху мені відкривався гарний вид на ресторан. Застібаючи сорочку і одягаючи штани, я думав про Шейла Бранта. Я запитував себе, чи вдалося їй втекти з цього котеджу в Ключі однієї чи вбивці з якоїсь причини дозволили їй піти живою.
  
  
  Мередіт дала мені номер своєї кімнати, яка була за кілька дверей від моєї. Я пішов до нього коридором. Мередіт виявився справжньою статтею, але я був підозрілим типом, і я збирався перевірити його.
  
  
  Завдяки навчанню AX та великому практичному досвіду я став експертом зі злому замків. Двері в готельний номер не були ніякими труднощами. Дванадцятирічний хлопчик міг відкрити замок складаним ножем.
  
  
  Я повернув ручку і тихо зайшов до кімнати. У кріслі біля вікна сидів чоловік. Він широко посміхнувся до мене. «Було так само легко стукати».
  
  
  Я не міг вигадати розумного початку. Все, що мені вдалося, було: Хто ти?
  
  
  «Мередіт, звісно. А ти, мабуть, Нік Картер».
  
  
  Якщо він не був Мередіт, він був страшенно хорошим брехуном. Він здавався зовсім невимушеним. "Я чекав тебе. Думаю, ти щойно увійшов», - сказав він. "Ви ще не бачили дівчину?"
  
  
  "Ще немає."
  
  
  Якби він знав, що він другий Мередіт, якого я зустріла за останні півтори години, він би не був таким розслабленим, подумав я. Я дістав цигарку. "Є світло?"
  
  
  "Звісно." Він обмацав кишеню свого м'ятого коричневого пальта. Це був кругловидий чоловік, починав лисіти і товстіти, але зовнішність ні про що не говорила. Агенти AX бувають всіх розмірів, форм та вікових груп. "Ось ти де, Картер".
  
  
  Він вручив мені книгу сірників.
  
  
  "Хіба у вас немає запальнички?" - Недбало запитала я, закурюючи цигарку.
  
  
  «Ніколи не бери із собою. У чортових речей завжди закінчується паливо».
  
  
  Я посміхнувся і кинув йому сірники. "Думаю, якби я міг зламати замок, ти теж".
  
  
  Він схрестив ноги і відкинувся на спинку стільця, поклавши руки на коліно. Його очі не покидали мене з того часу, як я зайшов до кімнати. "Ви маєте на увазі, що не вірите, що я Мередіт?"
  
  
  Розстебнувши куртку, я сказав: «Я страшенно добре знаю, що це не так».
  
  
  Його розслаблена посмішка все ще була на місці. Він мав достатньо самовладання. "Що я зробив не так?"
  
  
  «Важливим є те, що ти це зробив. Хто ти насправді?
  
  
  «Я та людина, яка має ваш смертний вирок», - сказав він. Спритним рухом він однією рукою задер штанину. Іншим він витяг револьвер із прикріплених до гомілки піхов.
  
  
  Я впала на одне коліно, доки він малювався. Його револьвер був оснащений глушником, і я почув тихий кашель, коли пістолет вистрілив. Куля влучила у стіну.
  
  
  Я зігнула руку, і стилет увійшов мені в руку. Я покинув його, коли він рушив, щоб знову привернути мене до поля зору. Ніж встромився йому в горло і затремтів, як дротик. Його очі завмерли, і він нахилився, ніби збирався заглянути під стілець.
  
  
  Я впіймав його, коли він осів на підлогу. Він був важким. Я розтягнув його та обшукав. У його гаманці було п'ять тисяч доларів і деякі документи, на яких говорилося, що його звати Куган і він приїхав із Денвера. Це не обов'язково щось означало. Його папери, мабуть, були такими ж фальшивими, як і мої. Сунувши собі в кишеню його права водія. Я встав. Справи починалися погано. Хтось знав, чому я був у Бонемі, безпека AX була явно зламана.
  
  
  Довелося щось робити із тілом. Я не міг залишити його в кімнаті справжньої Мередіт. Переконавшись, що коридор
  
  
  
  
  
  був порожній, я навмання вибрав двері і відчинив замок. Очевидно, у кімнаті нікого не було. Я підняв Кугана, відніс його через хол і поклав на ліжко.
  
  
  "Жодна торгова палата не буде зацікавлена в тому, щоб мене найняти", - подумав я. Я був у місті менше двох годин, а вже померла людина.
  
  
  Я спустився вниз і зав'язав дружню розмову з портьє, який привітав можливість залишити свій кросворд. Я сказав йому, що зустрів у коридорі людину, круглолицю веселого хлопця.
  
  
  «Це містер Хоббс. Продавець. Заселився сьогодні. Кімната 206.
  
  
  "Що продає містер Хоббс?"
  
  
  "Я не вірю тому, що він сказав".
  
  
  Через п'ять хвилин я вийшов із розмови, знову піднявся сходами і зламав інший замок. Кімната 206 була порожня, крім ящика для зразків. Містер Хоббс ледве приземлився, як почав мене чекати. Я шльонув валізу на ліжко і відкрив її. Єдиний зразок, який він містив, був урізаною гвинтівкою з глушником та прицілом. Містер Хоббс, також відомий як містер Куган та Мередіт, продавав смерть. Добре змащена гвинтівка була чимось подібним до спорядження професійного вбивці.
  
  
  Я міг здогадатися про його план на гру. Він повинен був перехопити мене і вбити, як тільки я приїду, забрати дівчину з вікна готелю, коли вона прийде на роботу, а потім поспіхом покинути Бонем. Брехня про те, що він Мередіт, була швидкою хитрощами, щоб застати мене зненацька і, можливо, дізнатися, чи розмовляв я з дівчиною. Містер Хоббс, або містер Куган, був розумним професіоналом, холоднокровним і добре знався на своїй справі. Але навіть у найкращих бувають погані дні.
  
  
  Я тихенько вийшов з кімнати і спустився сходами. Оскільки телефонні дзвінки з номерів проходили через комутатор готелю, я скористався телефоном-автоматом у холі, щоб зателефонувати Мередіту на заправку. «Не ходи темними провулками. Опозиція завдала удару по місту», - сказав я йому, коли він підійшов до лінії.
  
  
  «Чорт. Ти маєш поправки на них? Я маю на увазі, хто вони?
  
  
  "Просто вони не любителі".
  
  
  "Що ж, немає причин для здивування", - сказав він. "Якби ми могли знайти дівчину, вони могли б також".
  
  
  "Боюсь, ми привели їх до неї", - сказав я.
  
  
  Я міг уявити реакцію Хоука, коли я сказав йому, що хтось, мабуть, проник у мої апартаменти на базі AX, переглянув досьє Шейли Брант і використав нашу інформацію, щоб встановити зв'язок з дівчиною. Він вибухне, як підірвана ракета.
  
  
  Події дня докорінно змінили ситуацію. Я не міг грати карти повільно і терпляче, як рекомендував Хоук. Життя Шейли опинилося під загрозою. Мені довелося швидко встановити контакт та завоювати її довіру.
  
  
  Я стояв біля готелю, коли вона прийшла до ресторану. Я дивився, як вона відчиняє двері червоного «Вольво», і мигцем побачив гладке стегно, коли вона вислизнула з машини. Ноги були такими хорошими, як я запам'ятав, сексуальна хода ще краща.
  
  
  Вона звернула на мене увагу, коли рухалася довкола машини довгими граціозними кроками. Очевидно, вигляд незнайомця її напружив. Вона зупинилася, глянула на мене, і я відповів на її погляд найчарівнішою усмішкою.
  
  
  Після того, як вона зникла у ресторані, я викурив цигарку. Я хотів дати їй час скинути пальто та почати чекати біля столиків. Коли я зупинився, до міста з ревом увірвалися три мотоцикли. Рокери були такими ж недоречними в Бонемі, як і я. Вони проїхали повз готель, дивлячись на мене через окуляри, прикриті бородатими обличчями. На них були куртки зі злісно намальованими дияволами на спині. Їхньою метою був бар. Гучно розмовляючи, вони поспішали і ввійшли всередину. Я знав, що вони не живуть у Бонемі. У місті не було достатньо ажіотажу для їхнього виду.
  
  
  «Злочинці та бомжі», - з огидою сказав клерк. Він притулився до мене в дверях. «Вони – частина банди, яка з'являється тут кілька разів на рік. Називають себе виводком Сатани. Вони розтрощили табір на старих ярмаркових площах. Мешканці міста хотіли б вигнати їх із території, але поліція цього не робить. хочу розпалити бунт”.
  
  
  Я викинув цигарку. Якщо байкери були постійними відвідувачами, це означало, що вони не торкалися мене. Я перейшов вулицю і попрямував до ресторану, де справи тільки розпочиналися. Усього я нарахував чотирьох клієнтів. Всі були чоловіками, і троє з них не могли відвести очей від Шейли. Четвертий, подумав я, мабуть, був напівсліпим.
  
  
  Я взяв кутовий стіл подалі від інших відвідувачів. Ще до того, як Шейла рушила до мене, я спіймав її погляд, що ковзає в мій бік і оцінює мене.
  
  
  «Ласкаво просимо до Бонема. Чи плануєте залишитися надовго?» - Сказала вона, коли підійшла до мого столика.
  
  
  "Це залежить від тебе, Шейло".
  
  
  Вираз її тендітного обличчя застиг. "Мене звуть Сьюзен".
  
  
  «Це Шейла Брант, і поки Френк Абруз не був убитий, ти була його коханкою». Моя рука майнула по столу, і я притис її зап'ястя. «Не вставай, прямо. Зобрази посмішку на цьому прекрасному обличчі і вдай, що ми говоримо про те, що в меню»,
  
  
  «Усміхатися буде нелегко. Ти збираєшся зламати мені кістки у зап'ясті».
  
  
  Я послабив хватку, але не відпустив її. «Люди, від яких ви тікаєте, знають, де ви знаходитесь. Я не можу уявити, чому вони хотіли усунути вас, але, схоже, вони мають на увазі саме це. Вам потрібна допомога".
  
  
  
  
  
  
  "І ти збираєшся дати її мені?" Її гарний рот скривився. Це історія мого життя. Чоловіки завжди мені допоможуть. І що більше я отримую допомоги, то більше в мене проблем».
  
  
  «Я та людина, яка все це змінить».
  
  
  Мені було цікаво, хто ти. Тепер я знаю. Ти, мабуть, Мандрагора Чарівник».
  
  
  "Ім'я - Нед".
  
  
  «Що ж, Нед Маг, мені знадобиться кілька чудес, щоб прояснити труднощі в моєму житті». Незважаючи на те, що вона сказала, у темних очах прокинувся інтерес. "Ви, звичайно, хочете щось натомість".
  
  
  «Ми обговоримо умови пізніше».
  
  
  "О, я впевнена, що будемо", - сказала вона сардонічним голосом.
  
  
  Бізнес чи не бізнес, я був голодний. Я сказав їй принести мені товстий стейк та чорну каву.
  
  
  "Ви вірите, що я не втечу за це?"
  
  
  "Попелюшка не втекла від своєї хресної феї, чи не так?"
  
  
  Вона сміялася. "Я не Попелюшка".
  
  
  Я подумав, що вона могла відіграти свою роль. Вона була схожа на дівчину, якій принц принесе тапочки і віднесе, навіть якщо тапочки не підходять. Тільки її Прекрасний Принц виявився Френком Абруз, капо мафії.
  
  
  Коли вона повернулася з моєю кавою, вона зачепила мене, поставивши чашку поруч із моєю рукою. Я інтерпретував це як знак того, що ми збираємось порозумітися.
  
  
  «Здається, ти не пух. І ти не один із друзів Абруза. То хто ти? — спитала вона.
  
  
  "Я теж поясню це пізніше".
  
  
  Двері грюкнули, і увійшли троє байкерів, приносячи з собою сморід. Жоден із них тижнями не торкався шматка мила. Людина за касою, ймовірно власник ресторану, невдоволено подивилася на трійцю. Він міг би прожити без їхнього бізнесу принаймні наступні дев'яносто років.
  
  
  Вони вирішили сісти за стіл поруч з моїм. Вони голосно розмовляли, регочучи над жартами один одного. Щоб розважитись, я спробував визначити, хто з них найпотворніший. Змагання закінчилося нічиєю між тим, у кого шрам від ножа вився по щоці, і тим, хто сидів ближче до мене, кремезним чоловіком у бусинці, жирній пов'язці на голові та шкіряними браслетами. Той, що посередині, з довгим волоссям та бородою кольору міді, виглядав найбільш презентабельно.
  
  
  Поки Шейла виконувала їхні накази, обличчя зі шрамом провів рукою по її нозі. Вона образилася з дивовижною холоднокровністю. Мідна Борода відшльопав свого товариша по руці. «Поводься пристойно», - сказав він рівним голосом.
  
  
  Той, хто сидів поруч зі мною, впіймав мій погляд і показав свої зуби, деякі з яких були відсутні. "На що ти дивишся, бастер?"
  
  
  "На тебе", - сказав я. "Я захоплювався твоєю стоматологічною роботою". «Одного разу поліцейський настав мені на обличчя. Хочете того ж?»
  
  
  "Не особливо", - сказала я, опираючись спокусі засунути свою чашку кави йому в горлянку.
  
  
  Мідна Борода схопила друга за плече. Він стиснув так сильно, що чоловік із відсутніми зубами скривився. «Не жартуй з джентльменом, Джорджі. Він може думати, що ти серйозно. Найменше нам потрібне непорозуміння. Правильно?»
  
  
  "Правильно", - повторив Джорджі. Він не здавався щирим. Він виглядав зляканою людиною, що тримала руку на плечі.
  
  
  Я спокійно допив стейк і сказав Шейлі, що чекатиму, коли вона вийде з роботи опівночі. Повернувшись у свій номер у готелі, я влаштувався у кріслі біля вікна, щоб стежити за рестораном. Наскільки я знав, у мертвого вбивці були спільники, які б спробували допомогти дівчині.
  
  
  У м'яких сутінках вийшли байкери і блукали вулицею, продовжуючи хвалитися і сміятися. Тільки той, з бородою кольору міді, мовчав, крокуючи між рештою, на голову вище за них, плавно рухаючись, як ватажок. Вони поверталися до бару. Я спостерігав за ними, поки вони не зникли з очей.
  
  
  Задовго до появи Шейли я почав турбуватися про Мередіт, який не прийшов і не подзвонив. Не відриваючи очей від дверей ресторану, я поклав телефон на коліна і попросив нічного клерка дати мені зовнішню лінію. Я набрав номер заправки та не отримав відповіді. Я сидів у темряві, прислухаючись до гудіння, і я відчував, що події знову різко змінилися.
  
  
  Шейла вийшла з ресторану швидким кроком, озираючись на всі боки, прямуючи до вольво біля узбіччя. Пройшов легкий дощ. Я бачив, як на шибці утворюються краплі. На Шейлі було довге пальто, яке вона носила у фільмі Мередіта. Я міг здогадатися, що в неї в кишені був пістолет.
  
  
  "Дітко, ти хитра", - м'яко сказала я.
  
  
  Була не опівночі; було лише о 22:00. Вона йшла рано - мене вистачало.
  
  
  Я відкинув стілець і за три швидкі кроки дістався дверей. Я швидко спустився сходами, минув переляканого службовця і вилетів на вулицю, коли Шейла виїжджала.
  
  
  Звук моторів мотоциклів, що запускаються, злився з пульсом мотора Volvo. Байкери проїхали повз, не помітивши мене. Вони йшли за машиною. Я бачив, як у дальньому кутку проносилося червоне свічення задніх ліхтарів, коли я мчав до свого пошарпаного «форду».
  
  
  
  
  
  Я наздогнав їх, коли вони мчали з міста у гонитві за Volvo, котрий рухався дуже близько до граничної швидкості. Коли місто залишилося позаду, я вилаявся. Шейла налаштовувалась на те, що байкери мали на увазі.
  
  
  Я дав "Форду" ще бензину і наблизився до них, і побачив, що ватажок став поруч з "Вольво" і махнув дівчині, щоб вона зупинилася. Вона проігнорувала його та спробувала прискоритися зі своєї машини.
  
  
  Коли промінь моїх фар упав на них, вони дізналися, що хтось спалахнув на вечірці. Один з байкерів повернув назад, врізавшись мені в дорогу так раптово, що я натиснув на гальма, щоб уникнути зіткнення. Я побачив потворне обличчя людини на ім'я Джорджі, коли котився мокрим від дощу тротуаром. Я стиснув зуби і виїхав на штопор, знову заводячи «Форд». Я відновив погоню.
  
  
  Спочатку мої фари спіймали Джорджі. Він мотався між мною та іншими, підтримуючи повільніший темп, щоб подивитися, чи я залишуся з ними. Озирнувшись, він оголив зуби в грубій пародійній усмішці. Він здавався майже задоволеним, що я не розбив форд. Тепер він мав ще один шанс на мене.
  
  
  Він повернув мотоцикл і звідкись із-за сидіння витягнув короткий ланцюг. З ланцюгом, що бовтався в руці, він вчепився в мотоцикл і кинувся на мене.
  
  
  Я не натиснув на гальмо і не зменшив швидкість. Я неухильно мчав уперед, промінь моїх ліхтарів лизав ніч. Джорджі підійшов ближче. Коли він побачив, що я збираюся дотримуватись свого курсу, хоча він був на моєму шляху, він повернув мотоцикл на іншу смугу шосе.
  
  
  Я міг би повернути машину та вдарити її, але боявся зробити це на слизькому асфальті. Я не хотів знову потрапляти в замет. Давши Форду більше бензину, я натомість додав швидкість. Джорджі промайнула повз моє вікно, і я побачив, як ворухнулася його рука. Він клацнув ланцюгом, як батогом.
  
  
  Несподіваний стрибок швидкості, який я змусив вийти з машини, змусив Джорджі збитися зі шляху. Ланцюг із зусиллям урізався у вікно позаду мене, а не в те, що було біля мого обличчя. Я мимоволі здригнувся, коли почув тріск скла. Потім я збільшував відстань між нами, тому що доводилося знижувати швидкість, щоб мотоцикл знову розвернувся. Я бачив, як його ліхтар висів позаду мене, коли я мчав поворотом і піднімався пагорбом.
  
  
  Піднявшись на пагорб, я помітив Шейлу та її переслідувачів. Людина на провідному байку бігла поруч із «Вольво». Він наздогнав машину і почав згортати на шляху водія, змушуючи її звернути на узбіччя дороги, щоб уникнути зіткнення.
  
  
  Вона була так захоплена двобою з велосипедистом, що не змогла зробити наступного повороту. З'їжджаючи з дороги, Volvo підстрибувала і ухилялася, як паперовий кораблик у стрімкій течії. Я боявся, що він перевернеться, коли він удариться об канаву, але поштовх лише сповільнив його. У Шейли вистачило розуму уникнути раптового натискання на гальма. Судячи з вібрації машини, я здогадався, що вона переключила її на повільнішу передачу. Потім пилила на гальмо. Вольво здригнувся і послизнувся, але не перекинувся.
  
  
  Коли вона, нарешті, зупинила машину у відкритому полі, байкери розгорнулися. Один із них перестрибнув через канаву, гарне заняття для верхової їзди, і помчав через поле до машини, яку переслідував. Його колеса збивали бруд.
  
  
  У другого байкера не вистачило сміливості стрибнути у канаву. Він зупинився на узбіччі дороги і побачив, як я виходжу з ночі. Він заглушив мотор і зійшов із мотоцикла.
  
  
  Пригальмувавши, я глянув у дзеркало заднього виду, щоб перевірити Джорджію. Він усе ще був у мене на хвості і набирав обертів. Скоро він мене наздожене.
  
  
  Я перекинувся на узбіччя біля поля і заглушив машину. Коли я вийшов, я залишив горіти фари. Байкер, що чекав, був тим, у кого шрам котився по щоці. Він заліз усередину куртки і витяг ножа. Коли він підійшов до мене, на лезі блиснуло світло.
  
  
  «Містер, вам краще повернутися в машину і забиратися звідси до біса».
  
  
  "Якщо я цього не зроблю?"
  
  
  "Я наріжу тебе, як бекон, готовий до сковороди".
  
  
  Зігнувши одне коліно, я напівобернувся. Моя ліва нога вилетіла. Я відчув різкий контакт із його колінною чашкою. Японський майстер карате навчив мене цьому руху, і це була гарна вправа. Обличчя зі шрамом упало, наче землю вирвали з-під ніг.
  
  
  Підвівшись навпочіпки, він зробив пас ножем. Я перемістився, і лезо хльоснуло переді мною, за дюйм від мого живота. Я схопив його обома руками за руку, опустив її на коліно і зламав. Обличчя зі шрамом завив.
  
  
  Я підібрав його ніж і жбурнув у темряву з іншого боку шосе.
  
  
  Потім прибула Джорджі. Він поїхав просто на мене, розмахуючи ланцюгом. Я знав, що якщо він ударить мене по обличчю, я засліплю чи пораню на все життя. Я почув ланцюгове виття, коли пригнулося. Потім Джорджі обігнала мене. Перш ніж він встиг обернутися, я розстебнув блискавку
  
  
  
  
  
  і витяг Luger.
  
  
  Я вистрілив у нього з сідла, і байк продовжив рух, вилетівши на середину шосе, перш ніж упав на бік і зісковзнув.
  
  
  Не кинувши на Джорджі жодного погляду, я повернувся до машини, увімкнув її заднім ходом і висвітлив поле фарами.
  
  
  Мідна Борода спішився і стукав кулаком по склу машини Шейли. Він зупинився, коли жовті промені моїх фар висвітлили його.
  
  
  Я поставив Ford на низьку швидкість і поїхав через канаву. Відскок відірвав мене від дупи. Мідна Борода побіг назад до свого байка. Я прийшов першим. Я вивернув колесо в останню хвилину, тому тільки мій бампер вдарився об байк, але від удару машина закружляла. Мідна Борода тепер мчала до своїх друзів, мабуть, сподіваючись дістатися одного з їхніх мотоциклів. Я повернув «форд» так, щоб виразно його бачити у світлі фар. Я виліз з машини, прицілився з люгера і вистрілив ті, хто тікає в ногу.
  
  
  Шейла Брант штовхнула двері своєї машини. У руці вона тримала револьвер 38 калібру. Мідна Борода цього не знав, але я міг би врятувати йому життя.
  
  
  "Містер, - побожно сказала Шейла, - ви щось інше".
  
  
  Я направив Люгер на ліве заднє колесо Volvo і пробив у ньому дірку. Я пройшов повз Шейли, що дивилася на неї, і вистрілив у ліве переднє колесо. Потім я підняв капот і висмикнув проводку.
  
  
  "Ви з глузду з'їхали?" вона вимагала.
  
  
  «Одного разу ти втік від мене. Я переконуюсь, що ти більше не робитимеш цього».
  
  
  «Я не знала, чи можу тобі довіряти. Я навіть не знаю, хто ти.
  
  
  «Я ж сказав тобі. Ім'я – Нед».
  
  
  «Я звикла бігати. Я думала, що це те, що треба зробити.
  
  
  «Мабуть, ти зможеш використати цей пістолет, - сказав я, - але чи не міг би ти впоратися з усіма трьома бойскаутами? Використовуйте свою голову, Шейла. Тобі потрібний захист».
  
  
  Витягнувши ключі з власної машини і поклавши їх у кишеню, я повернувся до Мідної Бороди, що лежав на землі, хапаючись за ногу.
  
  
  «Ти житимеш», - сказав я йому. "Якщо я вирішу дозволити тобі".
  
  
  Він облизав губу. "Що це означає?"
  
  
  Я нахилився і засунув вістря люгера між його густими бровами. "Скажи мені причину нічної активності".
  
  
  «Ми хотіли білявку. Що ще?"
  
  
  Я тицьнув його стволом пістолета. «Я подумав, що ти можеш сказати мені ще дещо. Щось цікавіше».
  
  
  "Чувак, я скажу тобі все, що ти хочеш почути. Але правда в тому, що ми хотіли бабу. Вона нас обворожила в обідньому залі, тому ми вирішили потусуватись і повеселитися з нею, коли вона закінчила роботу."
  
  
  "Ніхто не найняв тебе, щоб подбати про неї?"
  
  
  "Як хто?" Він видавив тремтячу усмішку. "Чувак, у що ми таки влізли?"
  
  
  Я не був певен, що повірив йому. Я сказав: «Мене не потурбує зібрати вас, виродків, і відвести до в'язниці. Але тримайтеся подалі від моїх поглядів. Якщо я знову потраплю до них, я уб'ю вас».
  
  
  «Чувак, я уникатиму тебе, як протяг».
  
  
  Шейла стояла біля відчинених дверей моєї машини. "Про що ви двоє говорили?" - Запитала вона, коли я повернувся.
  
  
  "Я назвав йому ім'я свого лікаря", - сказав я. «Сідай у машину. Ми повертаємося до Бонема».
  
  
  Вона завагалася, потім послухалася мене. Вона прослизнула під кермо та підійшла до пасажирського сидіння, її спідниця піднялася по ногах. Я посміхнувся їй, сховав «люгер» у кобуру і сів усередину. Потім вона вдарила своїм кулаком 38 калібру мені по ребрах.
  
  
  "Я знаю, що це поганий спосіб висловити свою подяку, - сказала вона, - але дівчина повинна дбати про себе".
  
  
  Три
  
  
  Я порушив одне із найдавніших правил моєї власної книги. Розумний агент ніколи не клав пістолет у кобуру, поки хтось інший тримав своє. Тепер я опинився в найкращому разі незручному становищі. У гіршому випадку це могло закінчитися смертю.
  
  
  «Я заслуговую на це за свою необережність, - зізнався я дівчині, яка штовхала револьвер мені під ребра, - але я хотів би, щоб мені це пояснили».
  
  
  «Ключі, Нед. Мені потрібні ключі від твоєї машини. Тоді я хочу, щоб ти пішов. Я не повернуся до Бонема. Хтось може чекати на мене там».
  
  
  "Ви збираєтеся кинути мене і знову відлетіти поодинці?"
  
  
  «Я ризикну. Я вижила й досі».
  
  
  «Ви б дуже здорово вижили сьогодні ввечері, якби я не з'явився».
  
  
  Поки я сперечався з нею, я оцінював свою ситуацію. Моя права рука, найближча до неї, трохи спочивала на кермі. Я знав, як швидко я зможу розгорнути цю руку в ударі карате, який вразить чудове біле горло Шейли Брант, як сокира ката. Але я не міг ризикувати серйозно поранити дівчину, до того ж удар міг змусити її спустити курок револьвера і встромити в мене кулю зблизька. Мені не сподобалася жодна з цих можливостей.
  
  
  Голос Шейли збільшився. «Я хотів би не стріляти в тебе. Але я зроблю це, якщо доведеться.
  
  
  "Стріляй, дитинко", - сказав я. "Я не даю тобі ключів".
  
  
  Ми сиділи там, ніхто з нас не рухався, поки вона вирішувала, чи натискатиме вона на курок. Я відчув, як крихітна крапля поту виступила у мене вздовж лінії волосся.
  
  
  Я недостатньо добре знав Шейлу Брант, щоб віддати своє життя до її рук. Вона могла бути причетною до смерті агента AX Девіда Кірбі; вона могла бути досить панічною, щоб убити мене зі страху;
  
  
  
  
  
  
  чорт забирай, наскільки я знаю, вона ненавиділа всіх чоловіків і з задоволенням послала б кулю в одного. Але я не міг дозволити їй знову піти. У її голові було дещо, що я мав мати секрет настільки важливий, що хтось вирішив переконатися, що Шейла ніколи не ділиться ним з AX.
  
  
  "У тебе багато нервів", - нарешті сказала вона.
  
  
  Нерівно зітхнувши, вона витягла пістолет із мого боку і відкинулася на сидіння. «Думаю, мені доведеться пов'язати тебе мотузкою. Здається, я не маю того, що потрібно, щоб убити тебе».
  
  
  "Я радий це чути." Я вийняв ключі та розгорнув машину.
  
  
  "Куди ти збираєшся мене відвезти?"
  
  
  «Прямо зараз, назад у Бонем. Як тільки я зможу все організувати, туди, де твоє життя не буде у небезпеці».
  
  
  Перестрибуючи через поле, я проїхав повз Мідну Бороду, який почав повзти до своїх друзів, тягнучи поранену ногу. Обличчя зі шрамом сиділо на узбіччі дороги, притискаючи до себе зламану руку, а людина на ім'я Джорджі лежала, згорнувшись нерухомим клубком. "Чудова група всеамериканських хлопців", - подумав я. Коли машина покотилася через канаву на шосе, Шейла сказала: «Хіба ти не збираєшся подивитися на людину, яку застрелили, щоб дізнатися, чи він мертвий?»
  
  
  "Ні", - сказав я їй. "Я знаю, що він мертвий"
  
  
  Я штовхнув акселератор, і моя пошарпана машина злетіла як смуга. Я подумав, що маленький механік AX пишався б тим, як його дитина поводилася сьогодні ввечері. Фактично, машина була єдиною річчю, яка працювала відповідно до добре продуманих планів Хока.
  
  
  Я хотів відвезти Шейлу в якесь безпечне місце під юрисдикцією AX, але спочатку мені довелося зателефонувати до Хоука і налаштувати його. Мені також треба було з'ясувати, що сталося з Мередітом, чому він не з'явився в готелі.
  
  
  "Я ніколи не користувалася цим пістолетом", - сказала Шейла. «Я ніколи нікого не стріляв. Може тому я не міг стріляти в тебе».
  
  
  «Я сподівався, що ти маєш іншу причину. Може, ти мене покохала».
  
  
  "Ще ні", - сказала вона. "Але я вважаю, це могло статися".
  
  
  Моя рука торкнулася її теплого стегна. Схоже, вона заперечувала. "Дайте мені пістолет", - сказав я.
  
  
  Після хвилинного вагання вона кинула зброю мені в долоню. На знак довіри я думав, що досяг деякого прогресу.
  
  
  "Навіщо тобі це потрібно?" вона спитала мене.
  
  
  «Просто запобіжний захід. На випадок, якщо ти запанікуєш достатньо, щоб знову націлити мене».
  
  
  Я засунув 38-й калібр у ліву кишеню. Стрілка спідометра тремтіла на позначці 70, коли ми мчали назад у місто.
  
  
  «Ці троє чоловіків. Їх послали убити мене, Нед?
  
  
  «Їх лідер сказав ні». Я не міг розібрати її обличчя в темній машині. "Він сказав, що все, що вони мали на увазі, це невелике дружнє зґвалтування".
  
  
  "А що ти задумав для мене?"
  
  
  "Декілька речей." Я пройшов довгий поворот, не зменшуючи швидкості. «Згвалтування не входить до їх числа».
  
  
  «За певних обставин у цьому не було б потреби».
  
  
  Я посміхнувся у темряві. "Як вам довелося зустрітися з Френком Абруз?"
  
  
  «Я провалилася у Лас-Вегасі після того, як не зміг стати танцівницею. Він прийшов разом із ним. Він був достатньо дорослим, щоб бути моїм батьком, але мав гроші».
  
  
  "Ви знали, чим він займався?"
  
  
  "Я не вчора народилася". Вона довго мовчала. «У Лас-Вегасі дуже багато гарних дівчат, які прагнуть прориву. Я був лише одним із багатьох. Коли я виявила, що моя особа – мій стан, я почав використовувати своє тіло».
  
  
  Я приглушив світло, коли повз нас проїхав автобус «Грейхаунд».
  
  
  «Я хотіла б поїхати в цьому автобусі», - сказала Шейла. «Добре, Нед, я розповів тобі частину своєї історії. Ти не думаєш, що тобі слід розповісти мені свою?
  
  
  "Яку частину ви хочете насамперед?"
  
  
  «Хто ви такі, чому ви з'явилися з нізвідки в моє життя, і звідки ви дізналися про мої стосунки з Френком Абруз».
  
  
  «Скажімо так, я працюю в організації, яка зацікавлена у пошуку вбивць Френка Абруза».
  
  
  "Але ти не в мафії". То була половина питання.
  
  
  Ні. Може ти пам'ятаєш людину на ім'я Девід Кірбі. Він був моїм другом».
  
  
  “Я пам'ятаю ім'я. Він прийшов побачити Абруза. Це все, що я знаю про вашого містера Кірбі. Я не ставила Абрузу питань щодо його бізнесу».
  
  
  «Чотири людини загинули в тому котеджі, але ти пішла живою, Шейло. Як тобі це вдалося?
  
  
  Вона мені не відповіла. Натомість вона сказала: «Ви хочете, щоб я вказала на вбивць. Натомість ваша організація пообіцяє захистити мене. Це угода?
  
  
  "Це угода". Я помітив попереду вогні Бонема і пригальмував. "Що ти говориш?"
  
  
  "Я подумаю".
  
  
  "Як я бачу, дитинко, у тебе немає вибору".
  
  
  Містечко рано лягло спати. Тільки ресторан, бар та готель залишалися відкритими. Я зупинився на затемненій заправці. "У який час ці люди зазвичай закриваються?"
  
  
  «Близько восьмої години. Чому ви питаєте?"
  
  
  Це означало, що Мередіт спізнився щонайменше на півтори години, перш ніж я покинув готель, щоб поганятися за байкерами. З ліхтариком в одній руці та «Люгером» в іншій я вийшов з машини і поблукав станцією. Нарешті я знайшов Мередита лежачим у заростях бур'янів, приблизно за п'ятнадцять кроків від купи занедбаних бочок з олією.
  
  
  Він сказав, що буде обережний,
  
  
  
  
  
  але він був досить обережний. Його горло було перерізано.
  
  
  Шейла підійшла до мене ззаду. Вона ахнула, коли побачила скручене тіло, притиснуте до променя мого світла. «Я знаю цю людину. Він працював на станції».
  
  
  Я вимкнув світло. "Що ж."
  
  
  «Але він працював тут недовго. Хто він був насправді, Нед?
  
  
  «Інший мій друг. Він спостерігав за тобою.
  
  
  «А тепер він мертвий». Її голос був високим, у ньому була паніка. "Як ти збираєшся захистити мене, коли твої люди в небезпеці?"
  
  
  Я подумав, що це справедливе питання.
  
  
  Шейла відвернулася від мене і побігла через пустир, по коліна бур'янів. Скоріше за все, вона не знала, куди йде. Вона знала лише, що хоче піти.
  
  
  Я кинувся за нею. Коли я бігла, мокрі бур'яни ляскали по моїх штанинах. Я чув, як голосно стукає дівчина, перш ніж наздогнав її. Зробивши випад, я схопив її за руку і притяг до себе.
  
  
  "Відпусти мене", - важко дихала вона. «Мені не потрібний твій захист. Мені краще без неї».
  
  
  Її нігті вп'ялися мені в обличчя, але я спіймав її інше зап'ястя. Її груди притискалися до моїх грудей, і її подих було гарячим на моєму горлі, коли вона намагалася вирватися. Я обійняв її і змусив стояти нерухомо.
  
  
  «Мередіт зробив помилку. Я не зроблю її». Я говорив тихо, сподіваючись її заспокоїти. «Я витягну тебе із цього міста сьогодні ввечері. Ми поїдемо до тебе, я все влаштую, а потім ми залишимо Бонема позаду».
  
  
  "Нед". Вона вимовила моє ім'я таким же низьким і м'яким голосом, як і мій. "Я знаю, що подобається чоловікові". Більше не пручаючи, вона стояла грудьми до мене, стегнами до моїх. «Я буду до тебе мила. Так добре. Але, будь ласка, відпусти мене».
  
  
  Її пропозиція мене не образила. Вона була в розпачі і вдалася до своєї кращої подачі, і я не міг звинувачувати її за це.
  
  
  «Через тебе це звучить привабливо. Але моя робота – дізнатися, що ти знаєш. Я все одно не можу дозволити тобі втекти одному. Це кине тебе на волю. Хтось дуже серйозно налаштований прибрати тебе з дороги. Досить серйозний, щоб збити Мередіт і спробувати зробити те саме зі мною. Досить серйозний, щоб послати вбивцю по тебе, Шейло. Я зіткнувся з ним сьогодні у готелі. Він пакував гвинтівку і мав намір збити тебе з вікна готелю, коли ви приїхали на роботу”.
  
  
  Вона завмерла у мене на руках. "Ви думаєте, що все це зробили вбивці Абруза?"
  
  
  "Це факт. Ви єдина, хто міг би їх ідентифікувати.
  
  
  З неї вирвався гіркий сміх. «Я не маю жодного уявлення про те, хто послав убивць, але я можу сказати вам одну річ напевно. Це не ті люди стріляли у Френка Абруза та Кірбі. Ні, справді. Вони хочуть, щоб я була жива».
  
  
  «Дітко, ти сповнений маленького сюрпризу». Щільно обвів пальцями її зап'ястя, я потягнув її до машини і заштовхав у неї.
  
  
  Мені дуже не хотілося залишати тіло Мередіта там, де воно було, але його вбивця все ще міг бути поблизу, розшукуючи нас. Мені потрібно було якнайшвидше доставити дівчину в безпечне місце.
  
  
  "Розкажи мені про це, Шейло", - сказав я, заводячи машину.
  
  
  "Ви не будете задоволені".
  
  
  «Я, мабуть, не буду. Все одно скажи мені».
  
  
  «Френк Абруз не забрав мене у Лас-Вегасі випадково. Я була представлена йому. Цей чоловік, якого я знав, прийшов відвідати мене і сказав, що Абруз був у місті і йому сподобався мій типаж. Він сказав, що може організувати для нас зустріч. Що він і зробив. Тільки пізніше, після того, як Френк вирішив, що він хотів би мене залишити, ця людина знову зв'язалася зі мною. Він сказав, що я йому винна, і він був готовий забрати гроші".
  
  
  «Ви думаєте, він підкинув вас до Абруза, щоб ви могли шпигувати за нього?»
  
  
  «Щось у цьому роді. Він знав, що мафія збиралася доставити Абрузу до котеджу 200 000 доларів. Він зажадав, щоб я сказав йому, коли прийдуть гроші. Він сказав, що це буде пограбування, і я повірила йому. Я боялося, що він уб'є мене, якщо не зроблю так, як він сказав. Тому я зателефонувала йому, коли прийшли гроші”.
  
  
  Я перетравлював її історію, коли їхав до неї додому.
  
  
  "Ви знаєте, про що я говорю, чи не так?" - спитала вона диким голосом. "Ви знаєте, що це означало, коли я зателефонувала".
  
  
  Я відімкнув двері її будинку і запалив світло у вітальні. Я озирнулася навколо з Люгером в руці і підійшов до телефону.
  
  
  "Я підставила Абруза", - сказала Шейла. «Вони прийшли і вбили його, його охоронців та людину на ім'я Кірбі. Вони застрелили їх усіх. Це була бійня».
  
  
  "Ви не знали, що вони збиралися робити", - сказав я їй.
  
  
  Я дав оператору телекомунікації номер служби екстреної допомоги. Незалежно від того, куди вирушив Хоук, а це охоплювало велику територію, дівчина, яка відповіла на дзвінок за номером екстреної допомоги, знала, як швидко з ним зв'язатися.
  
  
  Шейла відчинила шафу і витягла пляшку бурбона. «Я сказав собі це. Але це страшенно не допомагає. Френк Абруз був мафіозі, але він ставився до мене пристойно. Я вбила його». Вона підняла пляшку. "Ви хочете зняти це?"
  
  
  Я похитав головою. У мене на лінії була дівчина Хока. Я промовив кодові слова, які переконали її, що я не самозванець: "Абердінський синій". Я сказав дівчині, що хочу поговорити із цим чоловіком.
  
  
  "Я передам повідомлення, N3", - сказала вона
  
  
  
  
  
  
  чітким, ефективним голосом. «Дай мені свій номер і поклади слухавку. Він передзвонить упродовж п'ятнадцяти хвилин».
  
  
  «Поспішай. Час палить мені фалди».
  
  
  Я повісив слухавку. Шейла віднесла пляшку на кухню. Я пішов за нею і виявив, що вона стоїть біля мушлі і плаче.
  
  
  Вона потерла очі. Вона дістала склянку, налила два пальці бурбона і випила її, як ковток чаю. «Цей Кірбі. Наскільки добре ти його знав?
  
  
  "Ми були друзями."
  
  
  «Він вибрав невідповідний день, щоб відвідати Френка Абруза». Вона впустила склянку, і він розбився об підлогу. Вона уткнулася обличчям у мою сорочку. Хто міг послати вбивцю, Нед? Мафія?
  
  
  "Може бути. Можливо, вони дізналися, що ви підставили їхнього шановного старшого діяча».
  
  
  Я боялася, що вони це зроблять. Я тікала від них та від убивць Абруза». Її пальці вп'ялися мені в рукави. "Ви звинувачуєте мене в цих чотирьох смертях, чи не так?"
  
  
  «Не так сильно, як ти звинувачуєш себе».
  
  
  Вона потягла мене, притулилася губами до мого. Її губи були теплими. «Нед, відведи мене до спальні».
  
  
  «Я чекаю на телефонний дзвінок».
  
  
  «Ти думала зайнятися зі мною коханням. Зроби це зараз. Мені це потрібно зараз».
  
  
  Це правда, що ця думка спадала мені на думку кілька разів. Приблизно з десяток. Вперше я побачив її у фільмі, знятому Мередітом. Але між нами залишилися без відповіді запитання.
  
  
  Я погладив м'яке світле волосся Шейли. "Пізніше."
  
  
  «Від цього мені стане легше. Будь ласка".
  
  
  "Пізніше", - знову пообіцяв я. Щоб довести, що я мав на увазі це, я нахилився до її губ. Я відчув, як відкрилися її вологі губи, відчув її стрімкий язик. Моя рука підібралася до її круглих грудей. На ній не було бюстгальтера.
  
  
  Коли я почув шум, відвернувся від неї. Я натиснув на вимикач на стіні і запалив світло у задніх дверях. На подвір'ї було тихо. Я вийшов на вулицю з «люгером» напоготові і прислухався, перевіряючи повітря, як гончачи на полюванні. Щось пішло не так. Я відчув це. Шейла зняла будинок у глухому куті. Найближчі сусіди були надто далеко, щоб почути щось, крім вибуху. Їхні освітлені вікна утворювали маленькі помаранчеві квадратики у густих тінях далеко внизу. Шейла хотіла усамітнення, але усамітнення могло бути пасткою. Я подумав, як легко було б когось загнати нас у куток.
  
  
  Усередині задзвонив телефон. Я позадкував до дверей і замкнув її на засув, потім швидко пройшов через кухню до вітальні. Я зняв слухавку з підставки.
  
  
  Чіткий та ефективний жіночий голос сказав: «Тримайте лінію, N3. Містер Хок іде».
  
  
  "Що трапилося, Нік?" він запитав.
  
  
  «У мене є та посилка, яку ви відправили мені забрати. Я готовий її доставити.
  
  
  «Ви швидко досягли результатів».
  
  
  «Мені допомогли. Денвер добре?
  
  
  «Відвези її туди. Я зателефоную заздалегідь і все влаштую тобі. Який характер твого опору, Нік?
  
  
  «Я поки що не можу дати вам чіткого викладу з цього приводу. Але спека дуже сильна. Я вважаю, що ми можемо мати справу із двома різними групами», - сказав я. "Мередіт кинув навчання".
  
  
  «Тоді нам не слід витрачати час на розмови. Забирайтеся звідти». Він кинув слухавку.
  
  
  "Якщо хочеш взяти з собою якісь речі, запакуй їх", - сказав я Шейлі. "Ми йдемо. Все буде в порядку".
  
  
  "Ти справді в це віриш, Нед?"
  
  
  "Звичайно знаю. І я страшенно гарний пророк». Я намагався заспокоїти її нерви. Насправді, я не став би платити! у безпеці, доки нас не оточили люди, яким я довіряв.
  
  
  «Ви мали поставити мені ще одне питання. Коли ви збираєтесь його задати?
  
  
  "Я думав, що дозволю тобі сказати мені свій власний шлях", - сказав я.
  
  
  "Добре. Може вам цікаво, чому вбивці Абруза хочуть мене живим? Відповідь – вони думають, що маю 200 000 доларів».
  
  
  Поки вона пакувала речі, я стояв біля вікна і дивився на темну вулицю через щілину в жалюзі. Я не бачив ні машин, ні вогнів, ні руху. Звук, який я чув раніше, міг бути звуком бродячого собаки чи кішки, моторним кашлем вдалині, дюжиною речей. Але мій неспокій зберігався.
  
  
  Шейла надто довго залишалася у спальні. Я зачинив штори і підійшов до дверей спальні. Я повернув ручку і відчинив двері в темряві.
  
  
  Цікаво, чому вона вимкнула світло, я ногою штовхнув двері ширше. "Шейла?"
  
  
  "Я чекаю тебе, Нед".
  
  
  Світло з кімнати позаду мене падало на ліжко, де воно лежало. Її оголене тіло було білою плямою на синьому покривалі ліжка.
  
  
  «Є ще одна річ, яку потрібно потурбуватися», - сказала вона. «Іди сюди і займися зі мною любов'ю, люба».
  
  
  Вона була прекрасна, витвір мистецтва.
  
  
  "Це не займе багато часу, дорогий", - сказала вона низьким і хрипким голосом. «Мені так жарко, що я горю на короткому запобіжнику».
  
  
  Вона була повністю блондинка, справжня річ. Одна гладка нога підігнулася, вона обернулася на бік і простягла руки. Світло, що проникало через відчинені двері, пестило її повні груди.
  
  
  «Заради бога, Нед, опусти пістолет і йди сюди».
  
  
  Я зробив два кроки до неї, крокуючи смугою світла, як вуличний кіт, що йде через паркан. Я міг розрізнити лише невиразні обриси меблів у затемнених кутах кімнати. Двері у ванну ліворуч від мене були зачинені, вікна задерті. Деяким жінкам подобалося це робити
  
  
  
  
  
  
  у темряві, але я не думав, що Шейла буде однією з них. Коли я підійшов до ліжка, у глибині душі постійно цокало попередження.
  
  
  "Я сказав вам, що це може почекати", - сказав я.
  
  
  «Пізніше може бути запізно».
  
  
  Її голос міг трохи змінитись, але, може, я помилявся. Може, я тільки подумав, що в її словах було послання.
  
  
  Я стояв над нею. Я чув її подих. Суворий, збуджений. Я провів рукою по її грудях, і на них був піт. Я торкнувся її худого живота кінчиками пальців і відчув, як вона тремтить. Я зрозумів, як вона міцно трималася.
  
  
  "Так", - сказав я, все ще торкаючись її. «Думаю, ми маємо зробити це зараз».
  
  
  Я відчув, як м'язи її живота підстрибнули від напруги, коли вона зробила глибокий переляканий вдих. Це теж було попередженням, як вона могла мені сказати.
  
  
  Я подумав, що швидше, ніж треба було розвернутися і зробити крок назад до дверей. Шейла грала роль, і вона грала її добре, тому що від цього залежало її життя. У темній спальні був зловмисник.
  
  
  Цікаво, де він, я озирнулася. У той же час, для моєї прихованої аудиторії, я сказав: Ти дуже переконливий, дитинко. Скажи мені ще раз, як ти хочеш, щоб я лягла з тобою в ліжко».
  
  
  Ти знаєш скільки, Нед. Вона спробувала зробити свій голос грайливим.
  
  
  Поруч зі мною на тумбочці стояла лампа, але якщо я смикну за шнур, раптовий спалах світла може засліпити мене на досить довгий час, щоб убити. Я виключив це.
  
  
  «Скинь одяг, дорогий», - промуркотіла Шейла. "Тоді я розповім тобі все, що тобі сподобається".
  
  
  «Готовий посперечатися, – сказав я.
  
  
  Їй сказали роздягнути мене, і це було непогано з боку мого прихованого супротивника. Чоловік рідко тримається за вогнепальну зброю, знімаючи із себе ящики.
  
  
  Простягнувши руку до Шейли, я просунув руку під її поперек і підняв її з ліжка, зануривши свій рот у ямку її горла. Мої губи торкнулися її вуха, і я прошепотіла: Де він?
  
  
  Він був такий близький, що чув навіть шепіт. Він підвівся з іншого боку ліжка.
  
  
  Я відкинув оголену дівчину і витяг «люгер» із кобури, але вистрілити не встиг. Другий чоловік накинувся на мене ззаду, притиснувши мої руки до боків.
  
  
  Я не розраховував боротися з командою.
  
  
  "Тримай його", - хмикнув здоровань з іншого боку ліжка своєму другові.
  
  
  Відвівши п'яту тому, я спіймав людину позаду себе за гомілки, і вона вилаялася, але мені не вдалося вирвати її хватку. Він знав, що робить.
  
  
  Здоров'як переліз через ліжко і вдарив мене по обличчю з пістолета «Магнум» 357 калібру. Він був сильний. Удар роздер мені губу, розхитав зуби, порізав щоку.
  
  
  Я підняв ногу, хльоснув здоров'яка в пах, але він передбачив цей крок і помчав. Він був на ногах так само швидкий, як боксер.
  
  
  На мій подив, він засміявся. "Схоже, у нас є жменька, Джейк".
  
  
  Джейк кректав, намагаючись утримати мене. Я розвернувся і шпурнув його на тумбочку. Лампа впала на підлогу, але Джейк тримався.
  
  
  Здоров'як підійшов і знову вдарив мене. Мені здавалося, що я зіштовхнувся зі стіною.
  
  
  "Не вбивай його", - почув я плач Шейли. «Будь ласка, не вбивайте його».
  
  
  Двері у ванну відчинилися, і в спальню увійшов ще один чоловік. Мої коліна провисли піді мною, коли здоровань ударив мене вдруге. У голові дзвеніло. Я вдихнула повітря і кинулася назад, вбивши Джейка у спинку ліжка. Він крекнув від болю, і я клацнув його хваткою і підняв свій люгер.
  
  
  Третій чоловік накинувся на мене збоку і вдарив дулом пістолета по голові. Я хитнувся боком, упустив «люгер» і впав би, якби мої руки не натрапили на пальто здорованя. Я відчув розрив тканини, коли спіймав її.
  
  
  «Чорт забирай, це межа», - сказав він. Він так сильно вдарив мене кулаком, що я відірвався від ніг, приземлився на підлогу на плечі і ковзав по стіні.
  
  
  Я спробував підвестися, але не зміг. Я непритомнів.
  
  
  Вибираючись із чорної ями, я примружив очі. Я не міг здогадатися, як довго я був без сну, але я все ще був у спальні, лежачи на підлозі.
  
  
  Зловмисники стягнули мою куртку з моїх плечей і спустили по руках, щоб зв'язати їх, а потім зв'язали мої зап'ястя позаду мене смугами простирадла. Мої ноги були пов'язані так само. Я зсунув руки достатньо, щоб зрозуміти, що вони виконали ретельну роботу. Я б не вислизнув зі своїх зв'язків.
  
  
  "У тебе тут круте печиво, лялечка", - сказав здоров'я. Я впізнав його грубий голос. Він підійшов до мене і тицьнув ногою мені в бік, щоб перевірити, чи я непритомний. Я дозволив йому думати, що я був непритомний.
  
  
  «Дайте йому спокій», - сказала Шейла. "Це не його вина, що він опинився тут, коли ви прийшли".
  
  
  Здоров'як засміявся. Він мав дивне почуття гумору. Знову клацнувши очима, я дивився, як він одвернувся від мене. Не рухаючи головою і не видаючи себе, я міг бачити лише його ступні та ноги. Ноги у темних бавовняних штанах були розміром із шпали. На ногах були кросівки.
  
  
  "Нам було важко знайти тебе, лялька, але тепер, коли ми повернулися
  
  
  
  
  
  знову разом, це буде весело. Ти все ще любиш мене? По шороху ніг і звуку Шейли, що плюється, як кішка, я здогадався, що цей чоловік доторкнувся до неї. Сміючись, він сказав: Ти станеш дружелюбнішим. Ще до того, як ніч закінчиться, ви станете набагато дружелюбнішими. "
  
  
  Це було схоже на загрозу.
  
  
  «Я допоміг тобі здивувати його. Хіба це нічого не означає? - Запитала Шейла.
  
  
  «Не обманюй мене, лялечка. Ти відіграла цю маленьку сексуальну сцену до досконалості, бо знала, що будь-який промах залишить твоєму хлопцю велику дірку в животі». Його голос став серйознішим. Ти повісила трубку? Ти обманюєш громадянина, лялька?
  
  
  Ні. Я просто не хочу, щоб його вбили марно».
  
  
  Вона досі грала роль, грала заради мого життя.
  
  
  Я обережно перемістив погляд, що звужувався, намагаючись знайти товаришів здоров'яка. Я помітив одного з них праворуч, що сидів на підлозі навпочіпки. Як і великий чоловік, він носив темний одяг та кросівки. На його голову натягли панчіх, спотворюючи риси обличчя. Я згадав, що Хоук сказав, що вбивці, яких я шукав, були холодними та ефективними професіоналами. Ця людина і велетень з гравійним голосом, безумовно, заслуговують на опис.
  
  
  Вони підійшли до будинку, приготувавшись увійти до нього, не злякавши мешканців. За винятком одного слабкого звуку, який я почув, звуку, який я не зміг вловити, це їм вдалося. Я припустив, що вони увійшли через вікно ванної, мабуть, через перегородку витягли. Вони схопили Шейлу, коли вона увійшла до спальні, а потім змусили її зняти одяг і наказали заманити мене в ліжко і зненацька застати.
  
  
  Чоловік, що сидів поруч, обшукав мої кишені і вивалив їх вміст на підлогу. Він прочухав їх рукою, відсуваючи те, що його не цікавило. Він подивився на мою запальничку AX і засунув її до кишені штанів. Відкривши мій гаманець, він перевірив мої документи. Він привласнив гроші і закинув гаманець через плече. "Гей, Лось, спіймай".
  
  
  «Нед Харпер», - сказав здоров'я, читаючи мої права водія. Він посміхнувся. «Згідно з цим, він водій вантажівки. Скільки водіїв вантажівок пакують люгери в наплічні кобури?»
  
  
  Я проаналізував розмову. Ці люди не знали, що я агент AX, тому вони не були пов'язані з убивцею в готелі. З тієї ж причини вони, мабуть, не несуть відповідальності за вбивство Мередіт. Це підтвердило мою теорію, що я мав справу з двома різними групами ворогів.
  
  
  Шейла сказала: «Я не можу сказати вам, чому він мав зброю. Я зустріла його лише сьогодні. Він розмовляв зі мною у ресторані. Мені сподобався його стиль, тому дозволила йому привести мене додому».
  
  
  "Тобі потрібно було трохи сексу, чи не так?"
  
  
  «Я не їла останнім часом», - зухвало сказала вона Мусу. «Я був надто зайнятий втечею від тебе, щоб жити нормальним життям».
  
  
  Я крадькома поворухнув рукою, намагаючись вивільнити шпильку в рукаві. Без шансів. Вони не стягнули мою куртку досить далеко, щоб показати схованку ножа, але їм випадково вдалося заблокувати його використання.
  
  
  «Цей птах не водій вантажівки», - сказав чоловік, який сидів навпочіпки поруч зі мною. «Все це говорить про те, що воно є, але я впевнений, що це не так. Ви бачили, як він поводився».
  
  
  «Можливо, його надіслала мафія. Це буде сміх». Великий чоловік підійшов до мене і нахилився. Він перевернув мене і вдарив мене по обличчю.
  
  
  Задихаючись, ніби я щойно приходив до тями, я широко розплющив очі. Я побачив обличчя, замасковане панчохою, широкі плечі, бичачу шию. Рука, що схопила мою сорочку за перед, була як дві мої, а моя не була маленькою.
  
  
  Спочатку битий з панчохою спантеличив мене. Чому вони приховували свої риси обличчя, коли Шейла їх добре знала? Тоді я зрозумів, що вони не знали, з ким зустрінуться, коли увірвуться до будинку. Маски були ще одним запобіжним заходом, який зробив їх експертами у своїй справі.
  
  
  "Як ти почуваєшся, жеребець?" - Запитав мене здоровань.
  
  
  Моє волосся було вологим від крові, що сочився з порізу біля вуха, і моя голова пульсувала від болю. Коли я заговорив, мій голос звучав так, ніби носив боксерський мундштук. «Я чудово почуваюся».
  
  
  Здоров'як заліз усередину свого пальта, витяг пістолет з-за пояса і вдарив їм мій кадик, змусивши мене задихнутися. «У мене щільний графік, і я можу заощадити вам лише хвилину. Ви найманий вбивця? Мафія відправила вас сюди з контрактом на білявку?
  
  
  З усіх сил намагаючись перевести подих, я глянув на Шейлу, яка сиділа в кріслі, все ще оголена, але з притиснутими до неї залишками розірваного простирадла, що частково приховує її тіло. Її крихке обличчя було блідим, темні очі сповнились переляком. Вона турбувалася не лише про себе, а й про мене.
  
  
  "Говори, чи ти вже чув", - сказав мені Муз.
  
  
  "Так", - хрипко сказав я.
  
  
  Лось кивнув головою і відпустив мою сорочку, даючи мені впасти. «Чуєш, Шейло? У тебе проблеми з мафією».
  
  
  "Це ти вбив Абруза".
  
  
  Але вони цього не знають. Вони знають тільки, що ти була там, і тебе не вбили, тож ти, мабуть, видала його». Лось голосно засміявся.
  
  
  Третій чоловік
  
  
  
  
  
  з'явився у дверях спальні. Він був одягнений, як і решта. «Я засмикнув усі жалюзі та швидко оглянув будинок. Грошей, схоже, тут нема».
  
  
  «Якщо це так, вона добре сховала. Шейла розумна дівчинка. А ти, лялька?
  
  
  «Надто яскраво, щоб кинути тобі виклик. Я не крала гроші. Я тобі це сказала.
  
  
  Я залишив це вам. Ви були відповідальними за це».
  
  
  «Лось, якби вони були в мене, я б віддала їх тобі. Хіба ти не бачиш, що я налякана до смерті?
  
  
  «Ти боїшся, добре, але люди за 200 000 доларів пройдуть через багато чого. Хто знає це краще за мене?» Він вказав на чоловіка у дверях. «Ідіть дорогою, візьміть нашу машину і приженіть її до будинку. Ми можемо провести тут більшу частину ночі, але Шейла дасть нам те, що хочемо».
  
  
  "Що, якщо вона не розмовляє?"
  
  
  «Сіде, я ненавиджу, коли чоловік дивиться на темний бік речей. Ми витратили місяці, вистежуючи дівчину, і тепер її знайшли. Що потрібно зробити, щоб ти зрозумів, що справи пішли інакше? краще?"
  
  
  «Двісті тисяч доларів допоможуть, - сказав Сід.
  
  
  «Якщо вона нам не скаже, присягаюсь богом, ми простежимо її через п'ять штатів. Ми вбили чотирьох людей за двісті тисяч, і це наше».
  
  
  Лось схопив простирадло у дівчини, що зіщулилася. Потім він схопив її за волосся і висмикнув із крісла.
  
  
  Востаннє я бачив її, вони витягали з кімнати.
  
  
  Я почув крик Шейли, а потім її голос обірвався. Вона була у них на кухні. Я не знав, що вони з нею роблять, але міг уявити.
  
  
  Мені треба було знайти щось, щоб розірвати свої узи. Я згадав розбиту лампу, яка впала на підлогу, коли боровся одного з убивць з тумбочкою. Перевернувшись, я зміг заглянути під ліжко на інший бік. Розбита лампа ще лежала. Я перекотився на ліжко та під нього. Коли я викотився з іншого боку, я опинився в межах досяжності лампи.
  
  
  Один шматок основи лампи виглядав досить гострим, щоб розрізати листи, які зв'язують мої руки. Я встав на спину, подерся і намацав зазубрений шматок скла. Оскільки я не міг бачити, що роблю, я, мабуть, теж порізав би руки, але тут нічого не вдієш.
  
  
  Я сидів там і пиляв, коли повернувся один із чоловіків.
  
  
  "Подивися на себе", - сказав він. Це був Сід, якого Лось послав по машину. «Ти тупий придурок. Тобі знадобиться година, щоби звільнитися таким чином».
  
  
  Я знову почув крик Шейли, у її голосі лунали біль та жах. Я стиснув зуби і попрацював над ланцюгом, стискаючи шматок скла в моїх пальцях, що кровоточать. Поки чоловік у дверях не зупиняв мене, я продовжував намагатися звільнитися.
  
  
  «Дівчина каже тобі правду. Немає сенсу мучити її», - сказав я.
  
  
  Ти не розумієш Лося. Йому подобаються такі речі. Навіть якби він їй повірив, він, мабуть, зробив би те саме».
  
  
  «Він, мабуть, отримав багато ударів у Флориді, коли ви обстріляли котедж Абруза».
  
  
  Так, всі четверо лежали там мертві, і Лось вихопив у мене дробовик і дав їм ще один постріл. Весь час сміявся. Він же божевільний виродок, цей Лось». Сід сказав це тоном голосу, який би використав більшість людей, якби вони сказали, що друг - це життя компанії.
  
  
  Я порізав кісточку пальців і скривився. «Чому ви взагалі дали гроші дівчині?»
  
  
  «Ми мали сховати їх. Ми не могли з'явитися багатими відразу, чи не так? Протягом шести місяців після тих вбивств про будь-який дивний долар, який упав у злочинному світі, збиралися доповісти людям, які керують мафією. . "
  
  
  Я майже забув ту брехню, яку сказав Мусу, про те, що я професійний кілер, якого послали дбати про Шейла Бранта. Я сказав: «Я просто виконував контракт. Я не в мафії».
  
  
  «Ми порушили два закони мафії. Ми вкрали частину їхніх грошей та вбили заслуженого капо. Вони шукають нас сильніше за копи. І дівчину також. Ми думали, що у нас є дівчина і гроші заховані у надійному місці, але вона зникла”.
  
  
  Розмова давала мені дорогоцінний час, і я намагався її продовжити. «Я хотів би знати, як тобі вдалось знайти дівчину. Я думав, що маю там внутрішній слід».
  
  
  Сід підійшов до мене. Насправді він ударив мене ногою по ребрах. «Досить старатися. Тобі не втекти, друже». Він дістав револьвер і встановив на нього глушник. «Лось завжди дає мені роботу, яка йому не цікава. Він отримує дівчину, а я – тебе».
  
  
  Я зрозумів, що він прийшов до кімнати, щоб мене вбити. Вважаючи, що я працював на мафію, вони не збиралися залишати мене живими, щоб розповісти моїм босам те, що я дізнався. Я звивалася по підлозі до людини з пістолетом, вирішивши вийти, опираючись. Він тільки позадкував, зневажаючи мої марні спроби дістатися до нього. Я бачив, як дуло револьвера піднялося і націлилося на мене, як холодне і смертельне око. Падаючи на бік, я перекотився до того, хто стріляв, намагаючись вивести його з рівноваги. Він знову позадкував, револьвер не здригнувся. Потім він застрелив мене.
  
  
  Я почув бавовну зброї з глушником і відчув, як куля встромилась мені в груди, як розпечена заклепка. Він знову вистрілив у мене. Я впав
  
  
  
  
  
  Укол болю, коли друга куля потрапила мені в шию, але тепер мені здалося, що я був учасником сну. Постріл був схожий на укус бджоли, не більше.
  
  
  Лежачи на боці, моя сорочка була залита кров'ю, я дивилася, як Сід рухається в мій бік, майже беззвучно ступаючи на своїх ногах, що підкрадаються. Моє бачення було нечітким. На той час, коли він підійшов до мене, він виглядав не більш ніж нечіткою формою.
  
  
  Він уперся ногою в мене і штовхнув мене на спину. Я безпорадно дивився на нього. Він знову направив револьвер. Я думав, що він здійснить останній переворот, куля між очима, але він опустив зброю. Він вирішив дати мені потекти кров'ю до смерті.
  
  
  Мої очі дивилися в стелю. Мене паралізувала слабкість. Сід нахилився і розстебнув мою куртку, щоб подивитися на рану на грудях. Він здавався задоволеним. Він пішов.
  
  
  Тепер я майже не бачив стелі. Темрява повзла у куточках мого розуму. Я подумав про Хоука і про те, як він відреагує, коли дізнається, що втратив Killmasterа. Я припускав, що він поклав посмертний похвальний лист у мою справу, перш ніж закрив його назавжди - епітафія для агента, вбитого під час виконання службових обов'язків.
  
  
  Я подумав про Пета Стіла, рудого, який побажав мені успіху. Вона могла довго дізнаватися, що я пішов за N1 і N2 і Девідом Кірбі до тих, кому не пощастило. Я подумав про Кірбі та Шейла Брант і сказав собі, що підведу їх, вбивши себе.
  
  
  Але потім, як плавець, що підіймається за повітрям, я вирвався з чорноти, що огорнула мене. Я не міг цього пояснити, але я був ще живий. Мої очі зупинилися на стелі та сфокусувалися на ньому. Я не мав уявлення про час, не мав уявлення, як довго я був непритомний.
  
  
  У хаті панувала похмура тиша. Слабке світло увійшло до кімнати, ніби за вікном настав світанок. Вбивці пішли, я гадав, що я один.
  
  
  Я чув машину. По звуку двигуна я зрозумів, що він зупинився біля будинку. Двері машини зачинилися. Я лежав і прислухався, сподіваючись. Відчинилися вхідні двері. Я почув кроки у вітальні. Вони рушили до кухні.
  
  
  Я попрацював ротом, але не видав жодного звуку. Я був надто слабкий. Коли я спробував поворухнутися, стеля, здавалося, провалилася, і я мало не знепритомнів.
  
  
  Знов кроки, тверді та важкі. У дверях з'явився чоловік і зазирнув до мене. На ньому були смугастий костюм та капелюх. Я видав звук, напружене бурчання.
  
  
  Він чув мене. Він увійшов до кімнати і глянув на мене згори донизу. Я побачив холодні сірі очі на невиразному рябому обличчі. Нарешті він став поруч зі мною навколішки. Він вийняв ножа, розрізав мені сорочку спереду і оглянув рану. Я не міг сказати, чи він був зацікавлений у допомозі мені, чи просто цікавився тим, скільки мені залишилося жити.
  
  
  "Хто ти?" - сказав він нарешті. Він мав слабкий сицилійський акцент.
  
  
  Мій рот сформував слово. "Харпер".
  
  
  Він підвівся, пішов у ванну і повернувся з домашньою аптечкою. Він дещо знав про вогнепальні поранення. Він швидко зупинив мою кровотечу, потім розрізав простирадло і почав намотувати смужки навколо моїх грудей, як пов'язку. Він не звернув уваги на мою рану на шиї, тому я вирішив, що це всього лише садна і не настільки серйозна, щоб викликати занепокоєння.
  
  
  "Хто стріляв у тебе, Харпер?"
  
  
  Я похитав головою, показуючи, що я не знаю. Я не міг говорити про те, що сталося.
  
  
  Він вивчав мене хвилину, ніби вирішуючи, що зі мною робити, потім розрізав смужки тканини, що зв'язують мої зап'ястя та кісточки. Це його рябе обличчя було невиразно знайоме, але я не міг визначити його.
  
  
  Підвівшись, він ще раз оглянув кімнату, потім вийшов із дому, більше не розмовляючи зі мною. Я чув, як його машина завелася та поїхала.
  
  
  Це ім'я раптово спало мені на думку. Валанте. Марко Валанте. Я бачив його фотографію у газетах під час розслідування організованої злочинності Міністерством юстиції. За наявними даними, він був одним із людей нагорі.
  
  
  Коли я згадав, що він провів кілька хвилин на кухні, перш ніж знайшов мене, я піднявся на карачки. Повзання вимагало великих зусиль. Я повільно йшов до дверей, коли моя рука торкнулася адресної книги. Мої пальці зімкнулися навколо нього.
  
  
  Мені все одно довелося відпочивати. Я ліг на бік, борючись із запамороченням, і почав вивчати книгу. Мабуть, він випав із кишені одного зі зловмисників, коли ми боролися. Згадавши, як я порвав Лося пальто, я вирішив, що книга належить йому. Засунувши його в кишеню, я знову поповз. Мені довелося зробити паузу і відпочити тричі, перш ніж я нарешті дістався кухні.
  
  
  Розтягнувшись у дверях, я підняв голову і подивився на Шейлу, яка нерухомо лежала біля стільця, до якого вона була прив'язана. Смужки тканини, які зв'язували її, все ще бовталися на ручках стільця та на нижніх перекладинах.
  
  
  Я знайшов свій голос. "Шейла?"
  
  
  Те, що вона не рухалася і не відповіла, мене не здивувало. Але я знову прохрипів її ім'я голосом, сповненим болю та люті. Потім я підповз до неї. Крихке обличчя було в синцях та крові. Бандити жорстоко побили її.
  
  
  Я торкнувся протягнутого зап'ястя дівчини. Було холодно. Я заплющив очі на хвилину, приносячи
  
  
  
  
  
  
  тримаючи емоції під контролем. Потім я підтягнувся до тіла.
  
  
  Я бачив, що вона була вбита таким сильним ударом, що зламала їй шию. Єдиним, хто міг завдати такого удару, був Лось. "Сукін син", - подумав я.
  
  
  Я почував себе винним, бо повернув її і не зміг захистити. Я ще живий, а вона померла. Але найсильнішою емоцією, що охопила мене, сповнила мене рішучістю, була лють. Я вийду з цього і отримаю Муса та його друзів, я думав, що зроблю це не тільки для Дейва Кірбі, а й для Шейли.
  
  
  Десь я виявив більше сили, ніж я думав. Я простяг руку, схопився за край кухонного столу і піднявся на ноги. Похитуючись, я озирнулась і попленталася до вікна. Я зірвав штори та накрив ними оголене тіло дівчини. Я впав на стілець, поки не набрався достатньо сил, щоб пробратися у вітальню і здійснити неймовірно повільну подорож до телефону. Я зняв слухавку з гачка та набрав номер оператора.
  
  
  У моїх каркаючих словах не було особливого сенсу, але мені вдалося передати, що мені потрібна допомога. Коли один із двох поліцейських Бонема прибув до будинку, я був непритомний на підлозі, трубка була затиснута в моїй руці так міцно, що йому було важко її вивільнити.
  
  
  * * *
  
  
  Я був новинкою для персоналу лікарні в окрузі поблизу Бонема. Вони лікували кілька вогнепальних поранень, за винятком сезону полювання, коли перевтомленим спортсменам зазвичай вдавалося підстрелити одного чи двох інших мисливців, і мене додатково приваблювало те, що я був найщасливішою людиною, яку вони коли-небудь зустрічали.
  
  
  «Одна куля розірвала лише їжу на твоїй шиї. Тобі може стати гірше, граючи у сенсорний футбол», - сказав лікар. "Але тобі дуже пощастило з тим, що потрапило тобі в груди". Він підняв наплечну кобуру, яку я носив. "Це сповільнило рух кулі і відхилило її від ваших життєво важливих органів. Куля пройшла через шкіряне оснащення і відхилилася від траєкторії. Ви спливли кров'ю достатньо, щоб змусити стрілка повірити в те, що він убив вас.
  
  
  "Ага", - сказав я. Мені пощастило, але Шейла померла.
  
  
  «Твій добрий самаритянин також допоміг. Він чудово перев'язав тебе. Цікаво, чи він мав якусь медичну освіту».
  
  
  Я посміхнувся, коли почув, що мафіозі Марко Валанте називають Добрим самаритянином.
  
  
  Півтора дні, які я провів у лікарні, повернули мене до норми. Я все ще був слабкий, але відчував себе близько до номіналу. Лікар сказав, що я можу пересуватися своєю кімнатою, і якщо все піде добре, я можу виписатися з лікарні протягом тижня. Він цього не знав, але я планував неофіційно перевірити це за тридцять хвилин.
  
  
  Я підійшов до вікна і глянув на лікарняну стоянку. Там і чекав пошарпаний «Форд» із форсованим двигуном. Вранці я його привіз із Бонема. Лось та його товариші були від мене майже на два дні. Я не збирався дозволяти їхньому сліду ставати холоднішим.
  
  
  «Пройшло багато часу з того часу, як я бачив чоловіка у вашому фізичному стані», - сказав лікар. Побиття, яке ти отримав, змусило мене залишити вас на кілька днів. Але не тисніть на себе надто рано. Ви можете виявити, що ви не такі сильні, як думаєте».
  
  
  «Я обережний, Док». Я навіть не думав про те, що говорю. Я думав про Лосю.
  
  
  Після того, як лікар вийшов із палати, я зняв лікарняний халат і одягла вуличний одяг. Я пристебнув поранене від кулі наплічний пристрій, свій талісман на удачу, і перевірив «Люгер».
  
  
  Мої плани не були узгоджені з Хоуком. Поки ми не мали можливості докладно обговорити події в Бонемі. Якось ми розмовляли по телефону з того часу, як поліція доставила мене до лікарні, що було необхідно, тому що моя присутність у будинку з убитою дівчиною зажадала деяких пояснень.
  
  
  Насправді поліція Бонема загрожувала заарештувати мене. Вони дуже засмутилися через те, що в день мого приїзду в їхньому місті сталася хвиля смертельних випадків. Але Хоук смикнув за деякі ниточки, і раптом більше не було ні запитань, ні тиску. У газетах також не було статей.
  
  
  Я вийшов з лікарні чорними сходами. Я швидко йшов стоянкою, коли довга машина повернула з шосе і зупинилася поряд зі мною. Двері відчинилися, і Хоук сказав: «Нік, я радий, що ти встав».
  
  
  Сподіваючись, що я не схожий на школяра, спійманого на гачку, я послухався його сигналу і сів у лімузин.
  
  
  «Я вважаю, ви планували зателефонувати мені. Звичайно, ви б не покинули лікарню і знову не зайнялися б гонитвою, не повідомивши мені про це».
  
  
  "Звичайно, ні", - сказав я.
  
  
  «Ви не боялися, що я накладу вето на цю ідею і скажу, що ви не в змозі переслідувати зграю вбивць?»
  
  
  "Ні, сер", - відповів я з повагою в голосі. «Ви знаєте, я звільнився б з роботи, якби не відчував, що зможу з цим впоратися».
  
  
  "Коли ти станеш занадто старий для цієї роботи, Нік, я порекомендую тебе на дипломатичну службу", - зітхнув Хоук. "Я був у Денвері
  
  
  
  
  
  
  Так як я підозрював, що ти потягнеш щось подібне до цього, я підійшов. Чи хотіли б ви, щоб хтось був призначений вам як підкріплення? "
  
  
  «Ні, сер. Я краще займуся цим поодинці».
  
  
  Хоук засунув звуконепроникну скляну панель між нами та двома чоловіками на передньому сидінні.
  
  
  "Це вже не просто питання помсти за Кірбі, чи не так, Нік?"
  
  
  Я похитав головою. «Є і дівчина. Але тут є щось більше, ніж особиста помста. Людина, яка веде вбивць, - садист, який продовжить вбивати людей, якщо його не зупинити».
  
  
  Хоук перевернув панель перед собою і витяг магнітофон. Він натиснув кнопку. Офіційним голосом він сказав: "Дайте мені звіт, N3".
  
  
  Я розповів про події, які відбулися з моменту мого прибуття до Бонема, і тоді Хоук відключив диктофон. «Це подбає про офіційну частину. Решта, що сказано, суворо між нами двома. Я дозволю тобі продовжити це на твоїх умовах. Прибери цих виродків, Нік».
  
  
  «Ви розумієте, що наша безпека була зламана на базі на узбережжі Кароліни, чи не так?»
  
  
  "Я подбаю про це", - жорстко сказав Хоук.
  
  
  «Я думаю, що на базу проник агент мафії. Вони шукали інформацію, яку ми зібрали про дівчину, і шукали вбивць Френка Абруза. Вони не можуть допустити, щоб зграя інакодумців вбила людину, якій вони обіцяли безпеку та пенсію. Це прямий виклик та образа”.
  
  
  "Згоден", - сказав Хоук. «Я дійшов таких самих висновків».
  
  
  «У головоломці є деякі частини, що бракують. Наприклад, чому вбивця, який, очевидно, працює на мафію, спробував убити мене, але Марко Валанте допоміг мені. Розпитайте своїх експертів з мафії про це. Можливо, вони можуть вигадати теорію».
  
  
  "Вважай, що це зроблено".
  
  
  «Люди, які вбили Абруза та Кірбі, зараз шукають свої криваві гроші. Я переконаний, що Шейла сказала їм правду і що вона не знала, що сталося з грошима. Вони вбили її без поважної причини, за винятком того, що вбивство скоїв Лось. Їх, до речі, троє, а не четверо”.
  
  
  "Яке слідство має йти звідси?" - спитав Хоук.
  
  
  «Ця адресна книга, яку Лось упустив, коли ми боролися минулої ночі. У ньому сім імен. Я збираюся відвідати кожного з цих людей. Можливо, один із них приведе мене до Лося».
  
  
  «Якщо Лось та його спільники чи мафія не спіймають вас першими». Хоук перегорнув адресну книгу. "Це жіночі імена, всі вони".
  
  
  «І кожний у своєму місті. Лося має подруги по всій карті».
  
  
  «Я перевіримо файли ФБР. Може, вони розкажуть нам щось про Лося та його друзів. Судячи з вашого опису, він розміром із Веселого Зеленого Гіганта. Це початок".
  
  
  Я потягнувся за адресною книгою, але Хоук не поспішав повертати її: «Ніко, це більше, ніж список імен. Якщо це каталог сексуального характеру. Ви читали ті коментарі, які Мус написав про сімох дівчат?»
  
  
  "Так", - сказав я. «Досить пікантна штука».
  
  
  «Він описує, що кожен із них робить найкраще в сексуальній сфері. «Праці у Лос-Анджелесі» звучить сенсаційно».
  
  
  «Особисто мені сподобалися рекомендації, які він дав Корі у Вегасі. Ось що я вам скажу, я вам дам знати, наскільки точні записи Лося».
  
  
  «Ти – міцний фізичний зразок, мій хлопчику, але я не розумію, як ти міг би особисто дослідити предмет у глибині, не вимотуючи себе до кісток та кісток», – сказав Хоук веселим голосом. «Наприклад, принади Барбари такі, що навіть Муз не міг їх описати. Він просто підкреслив її ім'я і поставив за ним знаки оклику».
  
  
  "Може, він зробив це, тому що вона єдина незаймана в цій компанії".
  
  
  "Я скоріше сумніваюся, що Лось знає незайманих", - сказав Хоук. «Вважаю, мені не потрібно вказувати на те, що всі ці дівчата, ймовірно, залучені до злочинного світу і, швидше за все, будуть пов'язані з бандитами, які без вагань уб'ють вас, якщо вони запідозрять?»
  
  
  «Це буде весела подорож, добре».
  
  
  Хоук закрив книгу і передав мені. Що ще, Нік? Тебе щось стримує?
  
  
  «Ні», - збрехав я. "От і все. Я буду на зв'язку".
  
  
  Він знову вимовив моє ім'я, коли я виходив із машини. «Шейла справила на тебе сильне враження, чи не так? Якою вона була?
  
  
  «Я не міг сказати. Я не знав її так добре».
  
  
  Я не згадав, що одне з імен у книзі Муса могло належати дівчині, яку ми знали, як Шейлу Брант. Екс не зміг приписати їй минуле, але воно мало бути в неї до того, як вона зустріла Френка Абруза.
  
  
  Я переслідував примару Шейли, а також її вбивць.
  
  
  5
  
  
  Якщо в моїй роботі і був один великий недолік, окрім кількості годин і високої смертності, то це те, що мені доводилося проводити більше часу в чужих країнах, ніж у своїй власній.
  
  
  Я не бачив El Pueblo Nuestra Senora La Reinda de Los Angeles de Porciuncula, відомий більшості з нас як просто Лос-Анджелес протягом двох років. Місто змінилося не зовсім на краще. Клімат, настільки схожий на клімат середземноморських країн, був, як і раніше, прекрасний, і дівчатка теж. Але рух і зміг посилились.
  
  
  Коли я пробирався до телефонної будки аптеки, мені було цікаво, як Труді,
  
  
  
  
  
  яка оцінила першу сторінку сексуального Who's Who Лося, порівнюватиметься з деякими п'яними, які сидять біля фонтану содовою, очікуючи, щоб їх виявили. Велика американська мрія про славу ніколи не вмирає.
  
  
  Коли я спитав Труді, у слухавку відповів жіночий голос, що пролунав розчаровано. "Я подзвоню їй". Поки я чекав, я подивився на ноги дівчат біля фонтану з газованою водою і відчинив двері будки, щоб я міг користуватися кондиціонером. Дні ставали все жаркішими, і я носив багато пов'язки на грудях.
  
  
  Голос Труді здавався спекотним, але, можливо, на мою думку вплинув короткий опис Лося її талантів у спальні. Коли я сказав їй, що друг запропонував зв'язатися з нею, вона запросила мене зайти. Це було так просто, як падіння з барного стільця. «Я божеволіє від нових знайомств», - сказала вона.
  
  
  Невдовзі я виявив причину. Знайомство з новими людьми було справою Труді. Вона працювала у борделі. Вона повела мене вгору сходами, чіпляючись за руку і кажучи синьою смугою.
  
  
  “Тебе дуже рекомендують. Я отримав твій номер від Лося», – сказав я.
  
  
  «Лось? О Звичайно". Вона затягла мене в кімнату і спустила блискавку на моїх штанах, поки я все ще дивився на всі боки. «Я повинен тебе оглянути, люба, і добре прийняти ванну. Леді, на яку я працюю, каже, що чистота – це поряд із процвітанням».
  
  
  Я ухилився від її спритної хватки. «Вона, мабуть, справжній філософ. Я хотів би зустрітися з нею колись».
  
  
  «Ні, ти не став би. Вона холодна, як серце кредитного лихваря. Більшість мадам холодні. Ті фільми, де мають золоті серця, - це велика голлівудська нісенітниця. Що з тобою, люба? торкнувся? "
  
  
  "Принаймні, я знайшов співрозмовника", - подумав я. Якби я запитав її, як дістатися стадіону, вона, мабуть, додала б склад бейсбольного клубу та торішній рекорд.
  
  
  Труди пригорнулася до мене. Вона була великою дівчинкою, білявкою із салону краси, і її треба було багато штукатурити. Її соски кулями кололи мої груди.
  
  
  "Що сталося з твоїм обличчям, люба?" Вона торкнулася розрізу на краю моєї губи, швів, які лікар наклав мені на голову. «Ви виглядаєте так, ніби впали в бетонозмішувач».
  
  
  "Я попав в аварію*
  
  
  "Мені шкода." Її рука знову схопила мене. "Ой, ти справжній чоловік, чи не так?"
  
  
  Ймовірно, вона сказала це всім своїм клієнтам, але звучало так, наче вона мала це на увазі. Я поспішно відступив і почав розстібати блискавку, знаючи, що якби Хоук побачив мене зараз, він розсміявся б.
  
  
  «Я хочу запитати вас про Лосю. Коли ви бачили його востаннє?
  
  
  «Я справді не пам'ятаю. Ви для цього прийшли сюди, щоб дізнатися, де знаходиться Лось?
  
  
  Ти розумна дівчина. Ти відразу мене розкусила, чи не так? Я лестив щосили. «Я шукаю великого клоуна. Ми втратили зв'язок, розумієте, про що я?
  
  
  Вона присунулася до мене ближче і обняла мене лівою рукою за талію. Її права рука знову знайшла мою блискавку. Вона була швидше кишенькового злодія. «Якщо ви тут, ви можете отримати задоволення від відвідування. Що вас збуджує?
  
  
  Я схопив її за руку і повернув долонею вгору. Я вклав три двадцятих у її скручені пальці. «Розкажи мені про Лося».
  
  
  Її дружелюбність різко згасла. Вона акуратно склала банкноти і запхала їх мені на пояс: «Я продаю секс, а не інформацію».
  
  
  «Ми із Мусом старі друзі. Але ми втратили зв'язок, як я вже сказав. Слухай, він дав мені твій номер, чи не так?
  
  
  «Ти міг збрехати про це. У будь-якому разі я не пам'ятаю, коли бачила Лося востаннє, і я не знаю, де він. Навіть якщо він твій давно втрачений брат, я не хочу казати про нього».
  
  
  Я дістав ще дві двадцятки, склав усі п'ять і засунув у її блузку з глибоким вирізом. "Ви впевнені?"
  
  
  «Я абсолютно певен. Лось любить спантеличувати людей, і в нього це добре виходить. Ніхто не говорить про нього із незнайомцями».
  
  
  «Дайте мені стару адресу, навіть номер телефону. Я не скажу, де його взяв».
  
  
  Труди порилася між своїми великими грудьми і витягла купюри. Вона розгладила їхні зморшки. «Я не бачив його кілька місяців, можливо, навіть рік. Чесно. І я ніколи не знав адреси. Він час від часу приходив сюди, от і все».
  
  
  "У нього було ім'я, чи не так?"
  
  
  «Я думав, що ти його приятель. Друзі знають імена один одного». Вона жбурнула в мене купюри, і вони впали на підлогу. Ти навіть не схожий на його друга. Ти виглядаєш надто чесним. Візьми хабар і відбий його».
  
  
  Проваливши переговори, я спробував пряміший підхід. Я відкинув куртку, щоб вона могла бачити «Люгер» у шкіряних піхвах. «Мені потрібне ім'я, Праці».
  
  
  Вона облизала нижню губу. "Ви коп?"
  
  
  "Ні, просто чоловік шукає Лося".
  
  
  "Джонс - його ім'я". Вона нервово засміялася. Ви, напевно, не вірите мені, але це чиста правда. Його звуть Едвард Джонс. І це все, що я можу сказати вам».
  
  
  «Дякую», - сказав я, підходячи до дверей. "Ви можете залишити хабар".
  
  
  Я чекав біля будинку три години, звалилася на автокрісло і намагався виглядати непомітно. Я був біля дому
  
  
  
  
  
  Я був готовий завалити себе аналізом персонажів, коли, нарешті, з'явилася Труді і зупинила таксі.
  
  
  Картер, подумав я, добре, що ти не довірлива душа.
  
  
  Я поїхав за таксі, яке привело мене через місто до дешевого житлового будинку. Я пішов за Труди всередину якраз вчасно, щоб помітити, як вона підіймається вгору сходами. Наприкінці довгого коридору грудаста блондинка постукала у двері. Не отримавши відповіді, вона постукала сильніше. Потім вона обернулася і побачила мене, і її очі розширилися від подиву.
  
  
  «У твоїй історії не було правди, – сказав я їй, – але я отримав цінність своїх грошей. Ти привів мене сюди».
  
  
  "Розумно, як чорт, чи не так?" вона плюнула.
  
  
  Я скуштував двері. «Очевидно, Лося нема вдома. Що ви пропонуєте нам із цим робити?»
  
  
  Вона побігла до наступного сходового прольоту. Я переслідував її до даху і загнав у куток. Вона боролася і дряпала мені обличчя, намагалася вдарити мене коліном у пах і називала кілька лайок, яких я не чув роками. З огляду на мої найрізноманітніші подорожі, це багато говорило про її словниковий запас.
  
  
  Я потяг її за зап'ястя і притис до краю даху. "А тепер давайте послухаємо правду про Лося".
  
  
  Ти не відштовхнеш мене. Він би, але ти не будеш.
  
  
  «Не розраховуй на це, Труді. Лось убив мого друга і забив дівчину до смерті. Я знайду його, і мені однаково, що робити по дорозі».
  
  
  Вона тяжко дихала. «Це правда щодо дівчини? Ти на рівні?
  
  
  «Дівчину звали Шейла. Ви коли-небудь чули, щоб Лось згадував її?
  
  
  «Ніколи. І я не бачив його останнім часом. Він мешкав у тій квартирі, коли я його знала. Я думав, він хотів би знати, що ви шукаєте. Це єдина причина, через яку я прийшла. Присягаюся, це так».
  
  
  "Він називає себе Едвард Джонс, чи ви це вигадали?"
  
  
  Він використовував це ім'я, коли я його знав. Він, мабуть, використав ще десяток. Якщо ви мені не вірите, поверніться до будинку та розпитайте інших дівчат. Вони скажуть вам те саме. Він грабіжник. Він хвалився, що накоїв кілька великих справ”.
  
  
  Я відпустив її. "Відмінно."
  
  
  "Я можу йти?"
  
  
  "відлітай", - сказав я.
  
  
  Труди озирнулась, коли підійшла до сходів.
  
  
  "Він забив її до смерті?"
  
  
  "Ага", - сказав я. Мій голос був хрипким.
  
  
  Я виявив, що дешевий замок на дверях квартири легко розкривається. Кімнати були порожні, на меблях лежав пил. Останній мешканець пішов досить давно. Я озирнулася з огидою. Я сподівався більше.
  
  
  Компанія чекала на мене біля підніжжя сходів. Я постарався не показувати свого подиву, коли побачив її.
  
  
  «Те, що ви сказали, змусило мене замислитися, – сказала Труді.
  
  
  "Зробив це?"
  
  
  «Я маю на увазі дівчину. Вона була твоєю дівчиною?
  
  
  "Ні я сказала. «Але вона не заслуговувала на таку смерть».
  
  
  «Я не можу розповісти вам про Лося більше, ніж я вже розповів. Але я можу назвати вам інше ім'я. Ви знаєте, як діють грабіжники? домовленостей, вони йдуть до когось із мафії чи хлопця, який фінансує пограбування за частину видобутку. У Лос-Анджелесі є людина на ім'я Хаскелл. гроші за пограбування”.
  
  
  «Дякую, Праці».
  
  
  "Забудь про це. І я маю на увазі саме це. Забудь, що я тобі сказала».
  
  
  Табличка на дверях Хаскелла казала, що займається нерухомістю. Товстий килим у передпокої вказував, що він заробляв на цьому гроші чи на підробці. Його хтива секретарка обдарувала мене усмішкою, сповненою зубів і без щирості, і сказала, що містер Хаскелл нікого не приймає без попереднього запису.
  
  
  "Як потрапити на прийом?"
  
  
  Вона знов показала зуби. Вона мала рекламувати зубну пасту. «Якщо людина не знає містера Хаскелла, вона рідко знає».
  
  
  "Я знаю Едварда Джонса", - сказав я. "Чи буде це достатньо?"
  
  
  Вона зібрала кілька паперів і увійшла, щоб повідомити ім'я свого боса наодинці. Коли вона повернулася, вона сказала, що містер Хаскелл сьогодні дуже зайнятий і, як виявилося, ніколи не чув про Едварда Джонса.
  
  
  «Іншими словами, я мушу піти».
  
  
  Посмішка знову розцвіла, цього разу двадцять чотири карати. "Ти зрозумів, бастер".
  
  
  Чорний кадилак сидів біля узбіччя, коли я вийшов із будівлі на сонячне світло Каліфорнії. За кермом сидів водій в уніформі з обличчям, схожим на людину з другого поверху.
  
  
  Я нахилився, щоб поговорити з ним, коли проходив повз «Кедді». «Не слід носити пошите форму. Через це опуклість під рукою виділяється як нерівність на шині».
  
  
  Він посміхнувся і поплескав по опуклості. «Ось де я ношу свої рекомендації».
  
  
  Я припаркувався у півкварталі і почав чекати. Шофер явно приїхав за Хаскеллом. Через десять хвилин з'явився повний чоловік, який виглядав так, ніби він ніс кавун під пальто і сів у машину.
  
  
  Коли Кедді проїхав, я відстав від нього. Нашою метою виявився шикарний заміський клуб у передмісті. Товстун був гравцем у гольф. Я провів велику частину дня, спостерігаючи за ним у бінокль. Він мав драйв, як у старої. До того часу, як він, нарешті, поплентався назад до клубу, я став жертвою серйозної нудьги.
  
  
  Настав час зробити хід. Я підняв бінокль і пішов на стоянку
  
  
  
  
  
  . Рухаючись за рядом автомобілів, я підійшов ззаду до шофера, який, схрестивши руки, притулився до капота «Кедді».
  
  
  "Привіт", - м'яко сказав я.
  
  
  Він різко розвернувся, і я різко врізав прямо в його сонячне сплетіння. Я засмикнув його між двома машинами, щоб ми не привертали уваги, і знову вдарив його. Його очі закотилися, як мармур, і його незграбна рука безвільно зісковзнула з гудзиків піджака.
  
  
  "Давайте подивимося на ваші рекомендації", - сказав я і сильно потягнув за куртку. Кнопки посипалися дощем об борт «кадилаку». Я витяг з кобури у нього під пахвою пістолет 38 калібру.
  
  
  "Тепер ми чекатимемо твого боса", - сказав я йому.
  
  
  Коли Хаскелл вийшов із клубу, водій напружено сидів за кермом. Його постава була через пістолет, який я встромив йому в шию ззаду.
  
  
  "Макс, що з тобою?" - спитав Хаскелл, підходячи ближче.
  
  
  "У нього болить живіт", - сказав я. Я ногою штовхнув праві дверцята машини. «Сідайте, містере Хаскелл».
  
  
  Товстун подивився на мене з заднього сидіння. У нього була гладка засмага для гольфу, але зараз вона виглядала трохи блідою. "Це не говорить на користь вашого судження", - буркнув він. "Я людина з деяким впливом".
  
  
  Я чекав довго, і мене мучило нетерпіння. «Сідайте в машину, містере Хаскелл, або я проллю трохи крові вашого шофера на ці дорогі шкіряні сидіння».
  
  
  Він сів у машину і, бурчачи, відкинувся на спинку крісла. Склавши пухкі пальці разом, він сказав: "Тобі краще мати дуже хороший привід для цієї дії".
  
  
  «Успіх породжує самовпевненість, містере Хаскелл, - сказав я. «Я не дешевий бандит, і мені начхати, наскільки ти важливий для тебе».
  
  
  Його маленькі очі тривожно перемістилися, але він зберіг самовладання. «Я припускаю, що ви та людина, яка стверджує, що є другом Едварда Джонса».
  
  
  «Я не сказав, що я його друг. Я сказав, що його знаю. Я хочу від вас трохи інформації про те, де знайти містера Джонса».
  
  
  "Ми ніколи не обмінювалися адресами".
  
  
  Я не бачив причин поводитися з Хаскеллом у білих рукавичках. Незважаючи на «Кадилак» із шофером, його вистелений килимами офіс та членство у заміському клубі, він був не більш ніж витонченим бандитом. Я притис дуло револьвера до його колінної чашечки. Різкий удар викликав біль.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай?" він хотів знати.
  
  
  «Я та людина, яка запитала вас про Едварда Джонса».
  
  
  «Він не був у Лос-Анджелесі кілька місяців. Я не мав з ним справи довше за це».
  
  
  Хто працює з Джонсом? Він має пару друзів, яких він використовує на роботі. Я хочу знати їхні імена.
  
  
  Він скривився і потер коліно. «Якби ви були знайомі з цією людиною так само добре, як я, вам не було б цікаво її шукати. . Він любить убивати людей».
  
  
  "Ось чому я шукаю його".
  
  
  «Я не можу розповісти вам про його друзів, бо я мав справу з ним сам. Він дуже обережно ставився до таких деталей. Він перестав приходити до мене по фінансування, бо знайшов іншого покровителя. Думаю, когось у Організації».
  
  
  Я вийшов із машини. Ще один нуль. Витрачений даремно день, якщо не рахувати задоволення ближче познайомитися з містером Хаскеллом, без якого я міг би обійтися.
  
  
  "Хіба ти не збираєшся сказати мені, хто ти?" - спитав Хаскелл.
  
  
  "Чому я повинен? Ти мені нічого не сказав.
  
  
  Я кинув його шоферський пістолет у сміттєвий бак на вулиці.
  
  
  Тієї ночі я зателефонував Хоуку з номера в мотелі. «Давай порівняємо записи, – сказав я, коли він підійшов до лінії.
  
  
  «У мене є деяка інформація про людину, яка намагалася вбити вас у готелі в Бонемі. По-перше, його звали насправді Куган. Він мав поліцейське досьє. Він був найманцем, одним із найкращих. Здавалося, ФБР трохи здивований, що ви змогли здолати його». У голосі Хоука було помітне задоволення.
  
  
  "Хто віддав йому накази?"
  
  
  «Він був незалежним підрядником. Наймався будь-кому, хто міг заплатити йому високий гонорар. ФБР стверджує, що він не входив до регулярної зарплати мафії».
  
  
  "А що щодо Валанте?"
  
  
  "Він був найближчим другом Френка Абруза".
  
  
  «Боюсь, у мене мало. Лося немає у Лос-Анджелесі».
  
  
  Хоук прочистив горло міс «А як щодо Праці? Вона дожила до виставлення рахунків?
  
  
  У цьому не було жодних сумнівів. У моєму босі була риса брудного старого.
  
  
  Шість
  
  
  Я рано ліг спати і проспав до світанку. Мене розбудив шиплячий звук. Очі примружилися, я лежав і прислухався, вчепившись пальцями в ручку «люгера». Потім я відчув раптовий приплив тепла до мого обличчя.
  
  
  Відкинувши простирадло, я повернулася і впала на підлогу, присідаючи, з Вільгельмін в руці. Помаранчеві язики полум'я лизнули стіну мого номера в мотелі. Шипіння, яке я чув, було пов'язане з тим, що фіранки біля скляних дверей у внутрішній дворик спалахнули. Вони вже скручувалися в чорний трут, і вогонь спалахував на стіні.
  
  
  Я схопив вогнегасник на стіні в холі і, увійшовши до кімнати, здригнувся від спеки. Вогнегасник швидко загасив полум'я. Я виграв, але якби я проспав на п'ять хвилин довше, все було б інакше.
  
  
  Я впустив вогнегасник, знову підняв Люгер і зірвав
  
  
  
  
  
  обвуглені штори. Хтось зробив акуратну дірку в скляних дверях і простяг руку, щоб підпалити штори. Це була чудова професійна робота. Поки я стояв, милуючись діркою, куля пробила двері біля моєї голови. Я чув, як куля пройшла повз мене і вдарилася в далеку стіну. За мить я лежав на підлозі.
  
  
  Бандит сховався за невисокою цегляною стіною з іншого боку закритого патіо та басейну. У тьмяному світлі я міг бачити дуло його рушниці, коли він просовував його через стіну. Оскільки я не чув пострілу, гвинтівка має бути оснащена глушником. Цей чоловік був професіоналом у всьому, крім того, що він промазав по моїй голові на шість дюймів. Може, я трохи зрушив, коли він натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Я не відповів йому на вогонь, бо не міг його бачити. Він теж не міг дістати мене. Ми грали у вичікувальну гру, кожен з нас сподівався на відкриття. Його терпіння перевершило моє. Я вирішив переїхати. Обнявшись за підлогу, я почав відступати.
  
  
  Коли я був далеко від дверей, я встав. Я натягнув штани. Тихо ступаючи босоніж, я побіг по застеленому килимом коридору і піднявся сходами на другий поверх мотелю. "Якщо пощастить, я зможу вистрілити в нього зверху", - подумав я. Але коли я підійшов до поручнів балкона другого поверху, він зник зі свого укриття.
  
  
  Глиби чагарнику на території мотелю забезпечували гарне укриття, але стрілку доводилося метатися між ними. Рано чи пізно його побачу. Я чекав, трохи тремтячи на прохолодному повітрі. Крім штанів, на мені була лише пов'язка на грудях.
  
  
  Нарешті я помітив скручену постать, що тікає від мене. Перш ніж я встиг вистрілити в нього, він стрибнув за дальній кут будівлі.
  
  
  Я швидко спустився сходами, пробіг повз ряд автоматів з продажу напоїв з оплатою монетами і вилетів на паркування. Мій чоловік відступав. Він переліз через дротяну огорожу і стрибнув у машину, припарковану на узбіччі дороги за територією мотелю. Він завів мотор і помчав.
  
  
  Я міг би вистрілити, але це, мабуть, не зупинило б його, і я не хотів приваблювати натовп. Я пройшов назад у свою кімнату, поставивши собі очевидне запитання. Звідки потенційний убивця довідався, де мене знайти?
  
  
  Після сніданку я виїхав із мотелю і поїхав через місто до будинку, де зустрів Труді.
  
  
  Біля дверей мене зустрів міцний китаєць. Я не бачив його у свій перший візит і не пошкодував про це. Він був збудований як трактор і не виглядав доброзичливим.
  
  
  "Що ви хочете в цей час дня?" - сердито спитав він.
  
  
  "Занадто рано для бізнесу?"
  
  
  “Якщо у вас немає зустрічі. А у вас нема».
  
  
  Я притулилася плечем до дверей, коли він намагався зачинити її перед моїм обличчям. Я посміхнувся до нього. «Скажи Труді, що до неї прийшов друг».
  
  
  «Праці сьогодні нікого не бачить».
  
  
  "Ти помиляєшся в цьому", - сказав я йому. "Вона мене бачить".
  
  
  «Містере, не намагайтеся вчинити зі мною жорстко. Я можу кинути вас до наступного блоку».
  
  
  «Можливо, ти міг би. Але коли я повернуся, мені доведеться показати пекло».
  
  
  Він закинув голову і розреготався, схожий на рев підвісного мотора. «Раніше я був професійним борцем. Могутній Шан, Терор Сходу, хоча я народився прямо тут, у Лос-Анджелесі. Ви коли-небудь дивилися рестлінг по телевізору?
  
  
  "Я намагаюся не робити цього".
  
  
  «Послухай, крутий хлопче, я працюю лише тут. Але я доставлю повідомлення, якщо ти хочеш почекати».
  
  
  "Завдяки."
  
  
  "Все в порядку. Ви мене розважаєте».
  
  
  Він упустив мене всередину і відійшов, все ще сміяючись. Він увійшов у задню кімнату на першому поверсі, зачинивши за собою двері. Я чув голоси, один жіночий. Поки я чекав, я запитував, чому дівчину, яка вчора була така доступна, сьогодні так важко побачити.
  
  
  На сходах, якими мене напередодні вела Труді, з'явилася білявка. Вона була дуже схожа на Труді, за винятком того, що була молодша і важча в стегнах. На ній було негліже, яке мало мало значення.
  
  
  Позіхаючи й потягаючись, вона покликала мене: Що тобі потрібно, солодкий? Її тон голосу вказував на те, що хоч би що це було, вона знає, де я можу це дістати.
  
  
  Жах Сходу повернувся і перервався. «Заблукайся», - прогарчав він дівчині. Очевидно, його більше не тішило. Він тицьнув у мене великим пальцем. "Давай, крутий хлопець".
  
  
  Я ввійшов до кімнати, де жалюзі були щільно задерті від сонця. Дешеві пахощі забруднювали повітря, а меблі являли собою суміш тику та голлівудського гротеску. Великий китаєць зачинив за мною двері, і я почув клацання замку.
  
  
  Жінка, що чекала мене, була зовсім не схожа на Труді. Їй було за тридцять, і, мабуть, десь у її предках була східна людина. Її очі були трохи розкосими, а шкіра мала жовтуватий відтінок. Її чорне волосся було підстрижене близько до голови. Блискуча мандаринова мантії облягала її струнке тіло, а довгі нігті були пофарбовані у срібло. У темній кімнаті її очі сяяли, як очі сіамської кішки, що згорнулася на колінах.
  
  
  "Це він, Алідо?" - Запитав Шан.
  
  
  "Звичайно, це він".
  
  
  "Ти не
  
  
  
  
  
  
  друже Труди, містере. "Він схопив мене за рукав, збираючи жменю його товстими пальцями." Я можу зламати вам шию”.
  
  
  Кіт на колінах у жінки підняв голову, наче почув загрозу. Його крихітний язичок ковзав його відбивним.
  
  
  "Почекай хвилинку", - сказав я. "У чому причина ворожості?"
  
  
  Жінка погладила кішку і сердито подивилася на мене. «Я керую цим будинком. Ви прийшли сюди вчора під хибним приводом. Ви завдали нам неприємностей».
  
  
  "Що за біда?"
  
  
  «Гірший вигляд. Труди припустилася помилки, коли не розповіла мені про тебе з самого початку. Я не дозволю тобі побачити її знову. Це справа, в якій ти береш участь, не її справа».
  
  
  китаєць важко опустив мені руку на плече. "Він тепер мій?"
  
  
  "Ще ні", - сказала йому Аліда. Вона вказала на мене довгим нігтем. «Ви дісталися дівчини, сказавши, що Лось забив жінку до смерті. Може, ви збрехали. Може, ви маєте інші причини шукати його».
  
  
  "Що б вони були?"
  
  
  "Наприклад, двісті тисяч доларів".
  
  
  Це було лише питання часу, коли вона випустить Шанг проти мене, і я не збирався йти, не поговоривши з Працею. Отже, лютим рухом назад я вдарив ліктем по твердому животі Шана. Він хмикнув від болю та здивування.
  
  
  Повернувшись, я вдарив його коліном. Його обличчя було яким завгодно, тільки не загадковим. Лінії болю пробігли до його очей, і він зігнувся, як клишонога людина, що намагається затиснути волоський горіх між колінами.
  
  
  Коли він потягся до мене, я зробив хибний випад, а потім вдарив його правою рукою. Удар, що розрубав дошку, потрапив йому збоку в товсту шию. Його очі витріщені, а дихання свистить крізь зуби. Спіймавши його за пальто, я висмикнув його з рівноваги і жбурнув собі на стегно. Він упав на підлогу, як піаніно, що впало з двох поверхів.
  
  
  Я витяг Люгер. "А де Труди?"
  
  
  Аліда встала і кинула мені кота в обличчя. Я ухилився, і сіамець пролетів повз, вивергаючи лють. Він приземлився на спину Шана і почав пробиратися вгору. Китайці спробували його відштовхнути, і кіт встромив кігті в голову чоловікові.
  
  
  Бідолашний Шан кричав досить голосно, щоб розбити скло.
  
  
  Я легенько стукнув кота по спині Люгером. Він нявкнув і стрибнув до найближчого столу.
  
  
  "Ти в порядку?" Я спитав Шана, але він не слухав. Я повернувся до Аліди, і вона відчинила ящик столу. У мене була ідея, що дама не шукає для мене гостьової книги. Я схопив її за спину сукні, що обтягала, і воно порвалося, коли вона корчилася. Коли вона обернулася, у руці у неї була «Беретта» 38-го калібру.
  
  
  Вона назвала мене ім'ям, яке не впізнала від своїх китайських предків. Це був 100-відсотковий американський мат. Перш ніж вона встигла спустити курок, я вдарив її по зап'ясті важким "Люгером", і "Беретта" вискочила з її пальців і вдарилася об стіну.
  
  
  Я вставив наконечник люгера між її повними ненависті очима. "Питання було в тому, де Труді?"
  
  
  Аліда відвела мене нагору. Дівчина сиділа на ліжку та розкладала пасьянс. Вона похмуро глянула на мене. «Подивися, хто тут. Мій талісман».
  
  
  «Я намагалася тримати його подалі від тебе. Послухайся моєї поради і нічого йому не кажи», - сказала Аліда.
  
  
  У Труді був одноденний фінгал. Я підійшов до неї і підняв її підборіддя. "Хто на вас працював?"
  
  
  «Хлопець на ім'я Оскар. Оскар Снодграсс».
  
  
  "Я не думаю, що це було його ім'я".
  
  
  «Ходять чутки, що капо мафії було вбито, і частину грошей мафії було викрадено. Лось досить дикий, щоб влаштувати таку витівку. І ви прийшли шукати Лося. Алісія каже, що це дивний збіг».
  
  
  «Мене не цікавлять гроші. Я сказав вам, чому мені потрібний Лось».
  
  
  Дівчина подивилася на Аліду. "Що я буду робити? Я йому вірю.
  
  
  «Я ходив до Хаскела. Він не сказав мені нічого, що мені треба було знати. Але хтось намагався вбити мене, і тепер я знаходжу тут вас і цю добродушну мадам у напрузі. Що за історія, Труді?
  
  
  Вона склала картки в стопку на ліжку. "Алідо, я скажу йому".
  
  
  Тоді поспішай. Я хочу, щоб він пішов звідси. Я не хочу більше проблем із мафією”.
  
  
  «Вчора ввечері сюди приходили двоє чоловіків, – сказала Труді. "Я не можу назвати вам їхні імена, але можу сказати, на кого вони працюють".
  
  
  "Мафія".
  
  
  «От хто. Вони знали, що ти був, щоб побачити мене. Вони хотіли знати, що тобі потрібно. Короткий виродок ударив мене, і я злякалася. Я сказав йому, що ти шукаєш Лося».
  
  
  Я подумав, що вони переслідували мене. Я привів їх сюди, як привів до Айдахо. Вони були терплячі й наполегливі, і тепер вони знали те, чого не знали раніше, що Лось був їхнім грабіжником.
  
  
  "Вони спалять тебе", - сказала Аліда. «Я сподіваюся, вони тебе добре обпалять».
  
  
  Я спустився сходами. Могутній Шан тримався за підлокітники стільця і ​​гримасував, коли блондин у негліжі наносив йому йод на волосся. Сіамський кіт сидів, облизуючи лапу, і сердито дивився на мене, коли я проходив мимо. "Мила кішечка", - сказав я. Він був справжнім жахом Сходу.
  
  
  Сім
  
  
  Я виїхав з Лос-Анджелеса о десятій ранку на південь. Другим ім'ям у маленькій чорній книжці Лося було Тереза, і Тереза ​​була у Сан-Дієго. Я сподівався поговорити з нею до кінця дня.
  
  
  
  
  
  Перегони розпочалися. Мафія знала майже стільки ж, скільки я знав. Вони надішлють солдатів, щоб вистежити Лося. Єдиною моєю перевагою була маленька чорна книжка із сімома іменами.
  
  
  Я дивився в дзеркало заднього виду, намагаючись визначити машину, яка переслідуватиме мене. Я вирішив, що це коричневий седан Бьюїк. Водій спробував збити мене з пантелику: він дозволив іншій машині ненадовго встати між нами, а коли я сповільнив хід, він на кілька миль промчав уперед.
  
  
  Поки він був там, я звернув із головної дороги на першу доступну бічну дорогу. Я під'їхав до станції техобслуговування і сказав черговому, щоб він заправив форд і перевірив під капотом. Я ввійшов усередину та відкрив безалкогольний напій.
  
  
  Коричневий «б'юїк» з'явився ще до того, як черговий закінчив перевірку олії. На передньому сидінні сиділо двоє чоловіків. Один обернувся, щоб подивитися на «Форд», але вони йшли далі. Вони досі сподівалися, що їх не помітили.
  
  
  Досі тримаючи в руці пляшку з напоєм, я вийшов через бічні двері вокзалу і піднявся на пагорб за нею. Черговий гукнув мене, але я продовжував іти. Я зупинився в групі дерев і сів навпочіпки. Я добре бачив станцію, але мене ніхто не бачив.
  
  
  Водій коричневої машини байдикував, чекаючи, коли я знову з'явлюся. Коли я цього не робив, він повертався та повертався.
  
  
  Я допив і дивився, як обслуговуючий стягує капот форда. Моя поведінка його спантеличила, але моя машина була в нього. Він не турбувався про те, що мої рахунки закінчаться.
  
  
  «Б'юїк» повернувся. Двоє головорізів проконсультувалися із чоловіком на СТО. Він вказав у тому напрямку, в якому я пішов. Мафіозі це обговорювали. Потім вони побігли вгору. Вони боялися, що я кинув «форд» і намагався піти від них пішки.
  
  
  «Ходімо, хлопці, – подумав я.
  
  
  Коли вони підійшли ближче, важко дихаючи і проклинаючи, я прослизнув за дерево. Вищий чоловік був у найкращій формі. Він випереджав свого товариша на три кроки. Він пробіг повз моє укриття, бігаючи по узліссю. Низькорослий чоловік крикнув йому: «Привіт, Джо. Пригальмування. Думаєш, це Олімпійські ігри?
  
  
  Тримаючи пляшку з пляшкою за короткий кінець, я вийшла з-за дерева. «Привіт, коротун, - сказав я.
  
  
  Він зупинився, ніби натрапив на мотузку для білизни. "Джо!" він закричав.
  
  
  Я вдарив його по голові порожньою пляшкою з-під пива, і він упав купою.
  
  
  Джо помовчав. Він озирнувся і побачив, що я йду до нього. Його рука промайнула під пальто і знову з'явилася з пістолетом 45 калібру. Потім він завагався. Він не стріляв.
  
  
  Я не питав, чому він тримав вогонь. Я схопився за нього.
  
  
  Бандит обвив мене ногами і вдарив мене по голові з .45. Ми каталися дикою травою і кущами, поки боролися. Я схопив його за зап'ястя і смикнув. Я зламав його. Звук був схожий на тріск сухої палиці. Бандит застогнав. Я вдарив його двічі і відповз.
  
  
  Він підвівся і вибив «Люгер» у мене з руки. Я збив його. Він знову встав, звісивши зламане зап'ястя, і вдарив мене здоровою рукою. Він був крутим. Він продовжував приходити. Зрештою, я кинув його правим кросом.
  
  
  Його наполегливість була разючою. Він знову насилу підвівся на ноги.
  
  
  Я втомився. Це було найбільше, що я приклав до себе з того часу, як мене підстрелили, і я відчував, що моя енергія виснажується. В порівнянні з Джо Могутній Шан був легкою здобиччю.
  
  
  «Вечірка закінчена», - сказав я йому. Х'юго зісковзнув мені на долоню. «Я берег тебе для розмов, але я можу передумати».
  
  
  Сонячне світло блиснуло на лезі стилету, коли я рушив до нього. Джо підняв здорову руку. «Я не збираюся забирати у тебе цю штуку. Давай поговоримо".
  
  
  "Хто з вас працював над Працею?"
  
  
  «Хлопець, якого ти прибив. Але я зробив би це. Бізнес є бізнесом».
  
  
  Я підійшов ближче і приставив вістря ножа до його кадика. "Хто твій бос?"
  
  
  «Валанте. Марко Валанте».
  
  
  "І що ви повинні були сказати йому востаннє?"
  
  
  «Що ви шукаєте грабіжника на ім'я Лось? Ми отримали це від дівчини. Валанте сказав нам залишатися з вами.
  
  
  Я зібрав зброю, засунув її 45-й калібр собі за пояс, вклав у піхви стилет і повів його назад до Шорті з «люгером» на спині.
  
  
  Джо глянув на свого партнера. «Завтра у нього буде пекельний головний біль. Валанте попередив нас, що ти не дрібниця».
  
  
  "Як довго ви переслідуєте мене?"
  
  
  «Ми знайшли тебе в Лос-Анджелесі, але відколи ти виписався з лікарні, на тобі хтось був. Валанте продовжував міняти війська».
  
  
  Валанте був розумною людиною. Якби він дотримувався однієї групи солдатів, я їх помітив би.
  
  
  Я перевернув Коротуна і витяг пістолет з його наплічної кобури. Я випростався і подивився на Джо, гадаючи, скільки він знає. Це був молодий симпатичний італієць, одягнений акуратно та дорого. Я не міг повірити, що він був звичайним бандитом. Він був надто крутий, надто крутий, стояв зі зламаним зап'ястям, звисаючи, але стримував будь-які ознаки болю, крім зморшок навколо його темних очей.
  
  
  "Я задоволений, що Валанте поклав мені на хвіст твій талант. Ти, мабуть, його номер один.
  
  
  
  
  
  
  «Я був, поки це не сталося. Може мене більше не буде».
  
  
  "Хто вбив Мередіта?" Я запитав раптово, сподіваючись отримати реакцію, яка скаже мені, якщо він збрехав.
  
  
  Я здивовано насупився. Він притиснув зламане зап'ястя до живота, злегка здригаючись. "Хто такий Мередіт?"
  
  
  «Він працював на станції технічного обслуговування в Айдахо. Хтось перерізав йому горло».
  
  
  "Не я. Я нікого не знаю. Валанте був у Айдахо, але не бачив жодних дій. Коли він дістався місця, все було скінчено. від кровотечі до смерті”.
  
  
  Він був мені корисний. Він хотів знати, що я дізнався».
  
  
  Це також спрацювало. Йому довелося почекати, поки я вийду з лікарні, і дати мені розв'язати поводи, але його хлопчики залишалися зі мною досить довго, щоб отримати ім'я Лося. За нинішнього стану справ моя поїздка до Лос-Анджелеса виявилася більш вигідною для мафії, ніж для мене. Хоуку це не дуже потішить.
  
  
  "У Валанті могла бути своя причина допомогти тобі, щоб ти був живий", - сказав Джо. «Я не став би його вбивати».
  
  
  "Чи хотіли б ви користуватися таким же привілеєм?"
  
  
  "Живий, ти маєш на увазі?" Він нервово засміявся. «Я відповів на всі твої запитання, чуваку. Чого ще ти хочеш?
  
  
  «Поки що ви не розповіли мені про великі секрети. Ніщо Валанте не заперечував би, щоб я знав з огляду на обставини. Виникають складні питання». Я направив Люгер йому в серце. «А тепер подумай гарненько. Як Валанте взагалі дізнався про мене?
  
  
  «Він пішов на збори правління, найвище керівництво Організації. Вони говорили про вбивство Френка Абруза. Ваше ім'я викладено на стіл. Правління проголосувало за те, щоб передати справу Валанті. Він мав особливий інтерес. Він та Абруз були близькі».
  
  
  «Був ще один чоловік у Бонемі, штат Айдахо. Він пішов туди, щоб ударити дівчину. Він намагався мене вбити». Я тримав «люгер» нерухомо, все ще цілячись йому в серці. «Що ти знаєш про Кугана?»
  
  
  «Мафія його не надсилала. Вони надіслали Валанте».
  
  
  "Що тепер робитиме Валанте?"
  
  
  "Я не можу читати його думки, чувак". Джо почав говорити жорсткішим голосом. «Я можу здогадатися, частково. Він попросить збори правління. Він назве ім'я Лося. Це слово дістанеться кожній родині в країні, і вони почнуть прочісувати місця, де божевільні ублюдок міг ховатися”.
  
  
  "Я так розумію, ви чули про Лося до того, як Труді назвала вам його ім'я".
  
  
  «Просто плітки. Поговоримо про професію. Він психопат. У наші дні Організація намагається триматися подалі від його типу. Саме тому він діє самостійно. Але чутки про такого хлопця ходять навкруги».
  
  
  «Це добре, Джо. Ти мені дуже допоміг". Мої губи відірвалися від зубів у холодній усмішці. «Залишилося торкнутися ще одного моменту. Хто з вас намагався вбити мене сьогодні вранці?
  
  
  «Я чи Коротун, ти маєш на увазі? Валанте сказав нам залишатися з тобою, але ми не мали наказу вбивати. Ми цього не робили».
  
  
  «Не обманюй мене, Джо. Ця людина була професіоналом, як і ти».
  
  
  Джо спітнів. «Десь у цій колоді є джокер. Мередіт, Куган – це не ті люди, про яких я нічого не знаю. Рада директорів не хотіла, щоб подружка Абруза померла, перш ніж вона заспівала їм пісню. Я сказав вам свої накази від Валанте. Він сказав, залишайтеся з цим хлопцем, Картером, він розумний, він може допомогти нам знайти Лося. Він сказав, що я не підключатиму вас, якщо це не стане абсолютно необхідним. Хіба я не мала шансу зовсім недавно? "
  
  
  "Ага", - сказав я. «Звичайно, ви це зробили. І ви маєте рацію. У колоді є джокер».
  
  
  Він був там ще з часів Бонема. Людина, яка знала те, що знала мафія, багато знав про AX. Людина, яка найняла Кугана, перерізала Мередіт горло і влаштувала мені пастку в мотелі. Я опустив «люгер» і залишив Джо та його супутника непритомний на схилі пагорба. Я заплатив персоналу з широко відкритими очима за бензин, який він залив у «форд». Потім я підняв капот "Бьюїка" і вирвав проводку.
  
  
  "Вони будуть поруч", - сказав я. Але вони не встигли піти зі станції вчасно, щоб наздогнати мене.
  
  
  Я проїхав 110 миль, що залишилися, до Сан-Дієго, коли стрілка спідометра була на межі. До полудня я був у межах видимості бухти. Чайки, що кружляють, стильно і граціозно пливуть за вітром.
  
  
  Поки я поспішав пообідати, будував свої плани. Довелося зателефонувати до Хоука. Було щось, що я хотів, щоб він перевірив джерела AX.
  
  
  Але спочатку була Тереза, яка надихнула другий світлий уривок із чорної книги Муса. На цей час я знав напам'ять усі телефонні номери з книги, яку набирав. Терези і розмовляв з жінкою голосом віскі.
  
  
  "Ти хочеш побачення з Терезою?"
  
  
  "Що ж." Питання мене не здивувало. Була велика ймовірність, що кожна дівчина в книзі була повією або дівчиною на виклик.
  
  
  "У тебе є особливі смаки, люба?"
  
  
  «Я хотів би не обговорювати їх по телефону».
  
  
  Вона засміялася і надала мені адресу. Він перебував у схудлому районі неподалік набережної, посеред вулиці, яка виглядала привабливою, як тюремний корпус.
  
  
  Я замкнув двері «форда», коли виліз із машини, гадаючи, чи забезпечить навіть цей запобіжний захід машина, коли я повернуся. Цей квартал
  
  
  
  
  
  не був частиною міста, де чоловіки ходять до церкви.
  
  
  Будинок, до якого я підійшов, був більмом на оці, який мав бути знесений багато років тому, але зумер, встановлений у зношеній дверній коробці, працював. Жінка з жовтим волоссям визирнула назовні, потім оглянула вулицю, ніби бажаючи переконатися, що я не взяв із собою автозак.
  
  
  "Я дзвонив", - сказав я. «Я прийшов до Терези».
  
  
  Вона була підозрілою. Може, я не був схожим на її звичайного покупця. «Ти не один із постійних друзів Терези».
  
  
  «Я хотів би бути одним із них. Я багато чув про неї».
  
  
  Жінка вирішила посміхнутися. Зуби були не найкращі. Її жовте волосся було пофарбоване давно, і не дуже добре, а нафарбовані брови нагадували крила кажана. Вона відчинила двері ширше, щоб я міг протиснутися повз, потім зсунула засув.
  
  
  "Ви чекаєте на рейд?"
  
  
  «У наші дні ніколи не знаєш. Нелегко більше заробляти життя чесно».
  
  
  Я був упевнений, що вона взагалі нічого не знала про те, щоб чесно заробляти на життя, або навіть про тих, хто це знав. На ній були білі черевики, обтягуючі штани і блузка-пуловер із зебровими смужками, туго натягнутими на її пишні груди. Блузку прикрашали великі соски, як каміння.
  
  
  "Ти хороший хлопчик", - сказала вона, пробігаючи на мене поглядом. «Тримаю в заклад, ти справді милий».
  
  
  Мене називали як завгодно, але ніколи не солодко. Я видавив усмішку, граючи роль, продиктовану обставинами. Ця жінка виразно не була з тих, хто був би зацікавлений у тому, щоб роздавати інформацію незнайомцю.
  
  
  "А ось і Рондо", - сказала вона, кладучи руку мені на плече. Її пальці були розміром із сосиску.
  
  
  Чоловік вийшов із дверей біля підніжжя сходів, що ведуть на другий поверх будинку. Рукави його сорочки були обрізані і оголювали широкі плечі. На його широкому поясі блищали металеві заклепки. Його штани сиділи так само щільно, як і у жінки, оголюючи опуклості на його сильних ногах. Він мав обличчя місяця, у куточках маленьких очей виступив жир.
  
  
  «Скажи нам, що ти хочеш, щоб Тереза ​​зробила для тебе, люба», - запропонував він, оголюючи зуби, які були ще в гіршій формі, ніж у жінки.
  
  
  Я відчув поколювання в потилиці. Я був не у звичайному борделі. Здавалося, що в будинку нікого немає, окрім нас трьох та дівчини, яку я не бачив.
  
  
  "Я хотів би спочатку побачити її".
  
  
  «Вона прекрасна навшпиньки. Ви не будете розчаровані».
  
  
  "Нехай підніметься, Рондо", - сказала жінка. «Це розумне прохання».
  
  
  Рондо похитав головою. «У мене таке відчуття, що він дзвонар. Він не давав вам жодних рекомендацій, чи не так?»
  
  
  "Лось", - сказав я. "Лось дав мені номер Терези".
  
  
  "Гарне ім'я". Він простяг руку. «Поклади п'ятдесят прямо сюди. Це як плата за прикриття. Робота за п'ятдесят доларів - найдешевший трюк, який може використовувати ця навшпиньки».
  
  
  Я схрестила його долоню, і він піднявся скрипучими сходами, щоб поговорити з Терезою, а потім помахав мені рукою з майданчика. «Вона каже, піднімайся».
  
  
  Перше, що я побачив, відчинивши двері спальні, було безліч батогів і ременів, розкладених на дерев'яному столі. Друга річ була дівчиною. Вона справді була прекрасна.
  
  
  "Як тебе звуть, любий?" сказала вона хрипким голосом.
  
  
  Тонка комбінація була її єдиним предметом одягу. Вона спиралася на стопку подушок на неприбраному ліжку. Меблі в напівтемній кімнаті були старими і старими. У комоді були тільки гребінець і умивальник, що тріснув, а вицвілі фіранки пахли пилом. Єдиним цінним предметом тут була Тереза. У неї було чорне волосся, оливковий колір обличчя та високі вилиці, які підтягували шкіру її худорлявого обличчя. Її тіло було молодим і гнучким, і вона виглядала так, ніби вона була всім тим, що сказав Муз у своїй маленькій чорній книжці.
  
  
  Але він не згадав батога.
  
  
  "Нед", - сказав я їй. "Мене звуть Нед".
  
  
  "А в чому твоя гра?"
  
  
  Я знову глянув на стіл. Тепер я знав, у якому будинку перебуваю, і ігри, в які тут грали, були справді дуже жорсткими. Я подумав. Зважаючи на схильність Муса, було вирішено, що він носитиме номер такого місця. Лише дівчина не зрозуміла. Вона була надто гарна, щоб бути тут.
  
  
  "Ви будете здивовані, коли я розповім вам про свою гру", - сказав я.
  
  
  "Я люблю сюрпризи". У її посмішці була збоченість. Вона була з тих жінок, котрим Фауст мав душу.
  
  
  "Я хочу знати, де знаходиться Лось".
  
  
  «Я здивований, добре. І трохи розчарований».
  
  
  «Я маю знайти його, Тереза».
  
  
  Ти не сказав про це Рондо. Якби ти сказав, він не дозволив би тобі побачити мене».
  
  
  "Ось чому я не згадав про це".
  
  
  Тереза ​​сунула в рот скручену сигарету і чиркнула сірником об дерев'яну підлогу. Комбінезон зісковзнув з її плеча, оголивши невеликі круглі груди. Вона знову дратівливо посміхнулася мені. "Лось виїхав із міста".
  
  
  Запах, що поширився по кімнаті, сказав мені, що її цигарка була не з тих, які вона могла б запропонувати начальнику поліції. Я підійшов до ліжка. "Якби ви хотіли знайти Лося, куди ви пішли?"
  
  
  "В пекло. Ось де він має бути». Вона засміялася, показавши зуби. Вони були чистими, рівними та білими. Все в ній було ідеальне, все, крім того, ким вона була.
  
  
  "Чи були у нього друзі в Сан-Дієго, яких я міг знайти?"
  
  
  «Я дивлюся на людей і відразу ж, цього разу, я знаю, сподобаються вони мені чи ні. Ти мені подобаєшся". Вона притулилася головою до моєї ноги. Її голос був м'яким. «Якщо це важливо, то я допоможу тобі. Чому ти намагаєшся знайти Лося? "Він убив кілька людей".
  
  
  
  
  
  
  Вона підвела голову. «Ви не поліцейський. Я можу дізнатися поліцейських їхньою ходою». Вона погладила мою ногу. «Ти теж не почуваєшся поліцейським».
  
  
  "Він убив мого друга".
  
  
  Двері в спальню відчинилися. Увійшли Рондо і жовта жінка.
  
  
  Тереза ​​випросталася, її прекрасний рот скривився. "Тобі слід було зачекати, Рондо!" вона закричала: "Я могла б змусити його розповісти мені більше".
  
  
  "Ми чули достатньо". Він узяв зі столу найбільший батіг. «Містере, якщо Лось колись дізнається, що хтось із нас посадив вас на хвіст, ми всі жалкуватимемо».
  
  
  "Не хвилюйся. Я йому не скажу.
  
  
  «Нема чого розповідати». Він клацнув батогом і рушив до мене. «Я бачив твій товстий гаманець, коли виклав п'ятдесят. У тебе непоганий шматок грошей».
  
  
  "Візьми його, Рондо!" - сказала жовтолоса жінка.
  
  
  Я зрозумів, що вони були абсолютно готові вбити мене за готівку, яку я ніс, або навіть просто як ласку Лосю.
  
  
  Рондо відсмикнув батіг, і я підняв стілець з прямою спинкою біля ліжка. Хлист пронизав повітря і обвився навколо ніжки стільця, коли я підняв його, щоб захистити своє обличчя. Рондо вилаявся і спробував витягти батіг.
  
  
  Я зробив два кроки до нього і розбив стілець об його голову. Він розколовся, і він упав навколішки. Я вдарив його кулаком по обличчю, і кров хлюпала.
  
  
  З вереском Тереза ​​застрибнула на ліжко, сунула руку під подушку і витягла автоматичний «Бауер» 25 калібру. Вони були готові до всього, ця банда.
  
  
  Тереза ​​не наказала мені зупинятися на місці або піднімати руки. Вона направила пістолет і натиснула курок. Куля влучила у стіну. Вона була надто схвильована, щоб стріляти прямо.
  
  
  Я швидко переглянув свою думку про дівчину. Вона була прекрасна, але мені не хотілося б натрапити на неї в темному провулку.
  
  
  «Пристрели його, Тереза», - закликала Жовте Волосся. Вона була чудовим чирлідером. Я дав їй удар у відповідь і пірнув за дівчиною.
  
  
  Я вдарився об ліжко животом, і вона впала під моєю вагою. Тереза ​​впала з одного боку, тупаючи ногами. Під комбінезоном на ній нічого не було. Сила мого стрибка перенесла мене через ліжко, як хокейну шайбу, що ковзала по льоду, і я приземлився на неї. Падіння мене пом'якшило, але дівчинка видала звук, як хворий птах.
  
  
  Пістолет у кишені жилета вилетів із її руки і полетів по підлозі. Рондо витер закривавлений ніс, підвівся на ноги і захитався.
  
  
  Я потягнувся за Люгером, але Жовте Волосся стрибнуло мені на спину. Вона, мабуть, важила 160. Я розвернувся і перекинув її через плече, і вона звалилася на ліжко.
  
  
  Рондо намагався підібрати маленький автомат. Схоже, йому важко було це бачити. Я схопив його за шию однією рукою і штовхнув уперед, тож його голова вдарилася об стіну. Він пролився на обличчя і лежав непорушно.
  
  
  Жовте Волосся стала дибки на зламаному ліжку і закричала. Рондо. Він завдав тобі біль, Рондо?
  
  
  «Ні, люба, - сказав я. "Йому подобається битися головою об стіну".
  
  
  «Ублюдок. Якщо ти завдав біль Рондо...»
  
  
  Я витяг «люгер», і її голос зірвався на середині речення. "Що ти сказала, люба?" - Запитав я саркастичним голосом.
  
  
  Вона присіла на ліжку і мовчки глянула на мене.
  
  
  Я схопив приголомшеного Рондо за пояс, потягнув його до центру кімнати і перевернув обличчям угору.
  
  
  "Не стріляйте у Рондо!" жінка закричала.
  
  
  Я направив "Люгер" прямо на потворне обличчя Рондо. Я сказав: Чому б мені не застрелити його, лялька?
  
  
  «Я розповім тобі про Лосю. Це те, що ти хочеш, чи не так? Він виїхав із міста кілька місяців тому. Вони сховали видобуток з пограбування з якоюсь дівкою, і вона втекла з нею. Вони полювали її».
  
  
  "Ти ж сказав, що вони, чи не так, люба?"
  
  
  «Лось, Джек Хойл та третій чоловік. Хойл - невисокий хлопець, на зріст Рондо. У нього прямо тут татуювання». Вона торкнулася свого лівого передпліччя. «Ми ніколи не бачили третю людину».
  
  
  Я покопався в кишені Рондо і одержав свої п'ятдесят доларів перед від'їздом.
  
  
  8
  
  
  Я тільки-но прибув до Сан-Франциско, і Хок розмовляв телефоном.
  
  
  «Ви були у Сан-Дієго? Яке із жарких чисел у маленькій чорній книжці там?» - спитав він сардонічним голосом.
  
  
  «Тереза. Мила дівчина», - сказав я. "І солодка, як коралова змія".
  
  
  «Я мушу колись почути про неї. Але поки що у справі. Ви досягли якихось успіхів?»
  
  
  «У мене є ім'я та опис члена банди Лося. Його звуть Джейк Хойл».
  
  
  «Ми можемо перевірити його у файлах правоохоронних органів, але цей маршрут не дав нам багато чого про Лося. Дослідники перевірили ФБР та провели комп'ютерний пошук на ім'я Едвард Джонс. Нічого. Короткий виклад на основі уривчастого опису, який ви нам дали, дав ті ж результати”.
  
  
  "Я не здивований. Ця людина, мабуть, дуже хороша у своїй справі. Настільки хороша, що вона, ймовірно, ніколи не була затримана законом.
  
  
  
  
  
  не можу сказати, скільки невирішених пограбувань по всій країні було його роботою».
  
  
  "Ну, N3, що далі?"
  
  
  Я розповів йому про напад на мене в мотелі та інформацію, яку я видавив із лейтенанта Марко Валанте. «Є дещо, що може зробити для мене дослідницький відділ. Дізнайся імена найлютіших ворогів Френка Абруза, особливо його колишніх ворогів, які тепер можуть сидіти у раді директорів мафії».
  
  
  "Я можу сказати вам це прямо з голови. Це була частина файлу Абруза, накопиченого до того, як ви увійшли в кадр. Є людина на ім'я Лоджія, який був суперником Абруза, коли вони були молодими головорізами на шляху догори. І Россі. Вони обидва входять до правлячої ради мафії
  
  
  Одне ім'я було знайоме. "Лью Россі?"
  
  
  «Доктор Лью. Азартні ігри, проституція та наркотики. У нього та Абруза були різні погляди на азіатську угоду, і вони раніше конфліктували щодо проблеми наркотиків», - сказав Хоук. "Нік, скажи мені, про що ти думаєш".
  
  
  "Цей туз у колоді, людина, яка вбила Мередіта, послала вбивцю до Бонема, щоб він убив дівчину, і вистрілив у мене в мотелі. Я думаю, що він у вищому ешелоні Організації. Він, мабуть, був на зустрічі, де Валанте чув про мене, це найкраще пояснення його знань про мафію та нашу організацію».
  
  
  "Якщо ти маєш рацію, в чому його мета?"
  
  
  «Я думаю, він налаштував Лося на вбивство Френка Абруза. 200 тисяч доларів були розплатою. Він сказав Лосю: "Я знаю, де ви можете отримати двісті тисяч, якщо ви зробите для мене роботу". Тепер він у безвихідному становищі. Він не може дозволити Братству знайти його. Він не хотів, щоб Шейла Брант ні з ким розмовляла, і не хоче, щоби ми спіймали Лося».
  
  
  "Це пояснило б деякі події, які відбулися", - погодився Хоук. "Але поки що найкращим варіантом для нас залишається маленька чорна книга".
  
  
  "Я працюю над цим", - сказав я.
  
  
  * * *
  
  
  Телефон біля ліжка різко задзвонив. Я сів. У готельному номері було темно. Я підніс слухавку до вуха. Це був оператор, який нагадав мені, що я залишив дзвінок на 20:00.
  
  
  "Дякую", - сказав я. Сидячи на краю ліжка, я ввімкнув лампу і заглянув під пов'язку на грудях. Шкіра добре гоїлася на поверхні, але в мене були непомітні рани.
  
  
  Мені снилася Шейла Брант. Я знову пережив момент, коли знайшов її тіло на кухні будинку в Бонемі. Після її смерті я думав про неї частіше, ніж хотів би, щоб хтось знав. Хоча я знав її зовсім недовго, щось пробігло між нами, електрика, яка була переважно сексуальною, але обіцяла щось більше.
  
  
  З вікна готельного номера я побачив вогні мосту Золоті Ворота. Тепер я прийшов шукати дівчину на ім'я Пенні, сподіваючись, що вона дасть мені ключ до місцезнаходження тих, хто вбив Шейлу та Девіда Кірбі.
  
  
  Ім'я Пенні було третім, яке Лось написав у маленькій чорній книжці, яка привела мене до Праці та Терез. «Пенні. Відмінні цицьки», - написав Лось у верхній частині сторінки, яку він присвятив дівчині. Я не міг собі уявити, що вона краща за Працю. Під цим коментарем Лось перерахував статеві акти, які Пенні зробила з особливою майстерністю. Якщо Лось був кваліфікованим суддею, а, очевидно, таким, Пенні був майже такою ж рідкістю, як Страдіварі.
  
  
  Я підняв книгу і вдягся. Я проспав п'ять годин і почував себе бадьорим, бадьорим. Це буде незабутня ніч. Сьогодні ввечері я збирався до кафетерій Ліз Бердік.
  
  
  Особняк, збудований після землетрусу та пожежі, що розорила Сан-Франциско у 1906 році, знаходився на вершині пагорба. Це був найвідоміший бордель міста, і жінка, яка ним управляла, була легендою свого часу. Одного разу драматург захотів зробити історію її життя основою бродвейського мюзиклу. Повідомляється, що Ліз Бердік подякувала йому, але вона не потребувала розголосу. Двері відчинили покоївки і провели мене до старомодної вітальні, де висіли пишні червоні драпірування. Меблі були антикварні, килим товщиною в дюйм. Я сумнівався, що особняк губернатора в Сакраменто також був мебльований.
  
  
  Ліз Бердік увійшла до кімнати, покоївка зачинила за собою подвійні двері і залишила нас самих. Я намагався не виглядати засліпленим. Я очікував побачити старшу жінку. Ліз Бердік було лише за тридцять.
  
  
  Її довга сукня ковзала по килиму, коли вона рушила до мене, простягла мені прохолодну тонку руку і подивилася мені прямо в очі. «Ви трохи раніше, але я покличу деяких дівчат. Я впевнена, що я маю ті, які вам сподобаються», - сказала вона.
  
  
  «Було домовлено, що побачу Пенні».
  
  
  «Так, ми говорили про неї, коли ви дзвонили, але сьогодні її не буде. Я сподівалася, що ви спробуєте когось ще», - посміхнулася вона.
  
  
  Її очі були холодного нефритового кольору та оцінювали, незважаючи на усмішку, яку вона носила. Я подумав, чи варто мені запропонувати Ліжко. Я сказав, що я бізнесмен, який приїхав на конгрес, і друг порадив мені відвідати її будинок.
  
  
  «Пенні – одна з наших найпопулярніших дівчат, але у нас є й інші, такі ж привабливі. Я могла б зробити вибір за вас, якщо ви довіряєте на мою думку», - запропонувала вона.
  
  
  "Я впевнений, що у вас чудовий смак, міс Бердік".
  
  
  
  
  
  
  "Місіс Бердік", - поправила вона мене. "Я вдова." Її довге попелясте світле волосся переливалося на світлі, і вона рухалася з чуттєвою грацією, коли вона підійшла до стільця і сіла.
  
  
  «Але мене цікавить лише Пенні». Я обдарував її, як мені здавалося, простодушною усмішкою. "Мій друг проробив з нею велику роботу".
  
  
  «У такому разі вам просто потрібно почекати, поки ви наступного разу не приїдете до Сан-Франциско».
  
  
  "Що трапилося із завтрашньої ночі?"
  
  
  "Боюсь, Пенні тут не буде".
  
  
  «Місіс Бердік, зробіть ласку приїжджому пожежникові. Скажіть, як я можу зв'язатися з Пенні. Якщо вона не мешкає тут, дайте мені її адресу. Я міг би подзвонити їй і, можливо, щось влаштувати».
  
  
  «Знаєте, у нас тут є правила. Ми не розголошуємо таку інформацію про наших дівчат. Вони мають право на власне життя, коли вони не працюють».
  
  
  У міру того, як я ставав наполегливішим, вона ставала все крутішою.
  
  
  Вражений раптовою підозрою, я сказав: "Ви намагаєтеся перешкодити мені побачити її?"
  
  
  Вона посміхнулася і не відповіла, але її поведінка була досить у відповідь.
  
  
  Покоївка увійшла до кімнати, обережно постукавши. Вона принесла тацю з парою напоїв. Я сидів зі склянкою в руці і запитував, чому мадам надавала мені VIP-обслуговування, коли вона явно не збиралася дозволяти мені бачитися з Пенні.
  
  
  «Коли я зателефонував, я попросив поговорити з Пенні, але я спіймав вас. Чому це було, місіс Бердік?
  
  
  «Оскільки, очевидно, її тут не було. Тоді я думав, що вона повернеться того ж дня. Я помилявся".
  
  
  Я труснув льодом у склянці, але не став пити. "Де вона?"
  
  
  «Я не думаю, що це твоя справа». Вона не підвищила голосу, але тепер її очі стали сталевими.
  
  
  (Нахмурившись, я поставив свою склянку. Я не довіряв їй. "Наші дівчатка беруть відпустку, чи знаєте. Вони відвідують родичів. Вони хворіють. Вони такі самі, як усі, незважаючи на те, що ви можете почути".
  
  
  Я ненавидів витягувати рушницю в елегантній обстановці самої класної кафешки Сан-Франциско, але міра здавалася необхідною.
  
  
  Ліз Бердік підняла брови, коли "Люгер" ковзнув мені в руку. Однак вона виглядала менш ніж здивованою.
  
  
  "Тепер ми переходимо до справжньої справи, чи не так, містере Харпер?"
  
  
  «Пістолет повинен дати вам зрозуміти, що я серйозно налаштований. Дуже серйозно".
  
  
  «Пенні залишила нас на якийсь час. Я не можу сказати більш точно».
  
  
  Спілкуватися з нею було байдуже, що мати справу з жінкою, прикритою крижаною стіною.
  
  
  Вона поставила склянку. Кожен її рух був схожий на вірші. "Ви хочете розповісти мені, чому ви носите пістолет, містере Харпер?"
  
  
  "Люди продовжують намагатися всадити в мене кулі".
  
  
  "Мені шкода це чути. Але ми живемо у жорстокі часи. Тепер, коли ви направили на мене зброю, що мені робити?
  
  
  «Я сподівався, що це трохи струсить тебе. Я недооцінив тебе. Я встав і прибрав Люгер у кобуру. «Я шукаю людину, яка в адресній книзі мала ім'я Пенні. Велику людину на ім'я Лось, а іноді й Едвард Джонс. Він крутий персонаж».
  
  
  «Такої людини ніколи не було в цьому домі».
  
  
  "Я хочу запитати про нього Пенні".
  
  
  «Вибачте. Це може бути організовано. Вам краще піти, містере Харпер».
  
  
  Я не рушив. Я стояв, дивлячись на неї, і сказав: "Назвіть ціну".
  
  
  "Я не продаю інформацію".
  
  
  Я посміхнувся їй. «Я не говорю про інформацію».
  
  
  На цей раз вона була здивована. "Ви маєте на увазі, для однієї з моїх дівчаток?"
  
  
  «Ні, місіс Бердік. Жодна з ваших дівчаток».
  
  
  Вона зрозуміла. І, чорт забирай, вона посміхнулася і зустрілася зі мною очима. “Це було б дуже дорого. Найкраще завжди дорого».
  
  
  "Я хочу найкращого", - сказав я.
  
  
  Я розтягнувся на ліжку і дивився, як Ліз роздягається. Її кінцівки блищали золотисто-коричневим світлом у світлі старовинної лампи. Її талія була тонкою, а плечі маленькими, але груди були великі та повні. Вони хиталися, коли вона рухалася до мене. Як і її обличчя, її тіло було у відмінному стані.
  
  
  «Як ти думаєш, що тобі дасть? Я маю на увазі, окрім очевидного».
  
  
  «Ви мене цікавите. Я хочу дізнатися, що вас рухає», – сказав я.
  
  
  Вона хрипко засміялася. «Ви не дізнаєтеся про повію, якщо покладете її в ліжко. Повія - це актриса, а ліжко - це сцена». Вона нахилилася до мене і притулилася губами до мого. Її язик ковзнув між моїми губами, а її рука ковзнула на моє стегно. «Але я не повія. Ви це розумієте?
  
  
  "Не зовсім", - сказав я.
  
  
  «Я не обслуговую своїх клієнтів. Це роблять мої дівчата. Я не продаюсь".
  
  
  "Тоді чому ви прийняли мою пропозицію?"
  
  
  "Це не було пропозицією", - сказала вона. "Це був виклик".
  
  
  Я повалив її на ліжко. Мої руки ковзнули її тілом. Я відчував, як її пальці натискають на ґудзики моєї сорочки. Я допоміг їй зняти його. Коли вона побачила мою перев'язану рану, вона не запитала. Коли я кохався з нею, її стримані риси почервоніли. Її язик висунувся для мого, руки, що гладили мою спину, раптово напружилися, а потім вона з диким криком кинулась піді мною.
  
  
  "Ну як це було?" — спитала вона.
  
  
  «Як ти й сказав, ти найкращий».
  
  
  - Так ти, Нед Харпер. Окрім того, хто ти? Бандит, поліцейський, що?
  
  
  "Ближче до копа".
  
  
  Вона торкнулася пов'язки. "Це ж кульове поранення, чи не так?"
  
  
  «Компліменти другові людини, яку ви, як ви стверджуєте, ніколи не бачили». "Як ти думаєш, я збираюся допомогти тобі тільки тому, що ти ліг зі мною в ліжко?" «Я знайду його за твоєю допомогою чи без неї. Він убив щонайменше п'ять людей. Один виявився моїм близьким другом. Одна була гарною жінкою. Він зламав їй шию».
  
  
  
  
  
  "Припини", - сказала вона різким голосом. «Лось приїжджав сюди двічі. Він не був моїм типовим клієнтом. Він був грубий і жорстокий, і я міг сказати, що він був злочинцем. Але він знав Пенні, перш ніж вона почала тут. Вона сказала, що він друг. Я сказала їй, що в неї нічого хорошого. Я був радий, коли він не з'явився знову після другого візиту.
  
  
  Я поцілував її у шию. "Де вона, Ліз?"
  
  
  «Я не захищала Лося. Я допомагала Пенні. Вона сказала, що не хоче бачити тебе, що це поставить під загрозу її життя».
  
  
  "Звідки вона це дізналася?"
  
  
  «Вона не стала вдаватися до подробиць. Вона пішла поспіхом, як тільки я пообіцяла, що не здам її». Ліз скривилася у моїх руках. «Може, Лось контактував із нею. Ти про це думаєш?
  
  
  "Можливо."
  
  
  “Я знаю, де вона зупинилася. Не знаю, чи я хочу тобі сказати. Інформація може вбити тебе, якщо з нею буде Лось».
  
  
  «Скажи мені, – сказав я.
  
  
  Вона зітхнула: Це старий літній котедж за містом. Я опишу вам дорогу». Вона встала і підійшла до старовинного письмового столу. Вона чудово рухалася. У неї була маленька, жорстка дупа, як у молодих дівчат.
  
  
  Я дивився, як вона стояла біля столу і писала на витонченому клаптику синього паперу. Її повні груди колихалися, коли вона рухалася. Світло грало на її гладких плечах. То була справжня блондинка, золотиста між стегон.
  
  
  Беззвучно я підвівся з ліжка. Я обійняв її і погладив її груди. Я взяв їх у долоні та пограв її соски, відчуваючи, як вони знову стають твердими.
  
  
  Нахиливши голову, вона стояла нерухомо, насолоджуючись моїми ласками. Я відчував запах її волосся, запах парфумів на її тілі.
  
  
  "Я радий, що приїхав до Сан-Франциско", - сказав я.
  
  
  Повільно вона притулилася до мене, потім обернулася і впустила голову мені на плече. "Як багато часу в тебе є, Нед?"
  
  
  "Досить багато", - сказав я.
  
  
  Її рука ніжно торкнулася мого обличчя. Я підняв її і відніс назад у ліжко.
  
  
  Будинок, у якому зупинилася Пенні, був високо на скелі неподалік Сан-Франциско. Вказівкам Ліз було легко слідувати. Я припаркувався за п'ятдесят ярдів від будинку на узбіччі безлюдної дороги, вийшов з машини і тихо зачинив двері. Нічне повітря було прохолодним та вологим, земля була вологою від літнього дощу. По обидва боки від мене ліс став густим, зарослим чагарником по краях дороги.
  
  
  Я бачив машину біля вхідних дверей будинку. Підійшовши обережно, я обігнав машину і сів під одним із освітлених вікон будинку. Усередині розмовляли двоє людей. Я чув їхні голоси, хоч не міг розібрати їхніх слів. Один із голосів належав чоловікові.
  
  
  Мій "Люгер" у руці, я звернув за кут будинку. Я раптово відчув хвилювання. Мої пошуки добігають кінця.
  
  
  Я йшов навшпиньки, швидко рухаючись у тіні. Коли я підійшов до вхідних дверей, я почув, як голоси стають голоснішими. Люди виходили. Обернувшись, я почав шукати укриття. Кроки чоловіка, гучні та різкі, розійшлися біля дверей. Я кинувся до припаркованої машини і пірнув за неї.
  
  
  Світло залило ніч, намалювавши жовту смугу по землі. Фігура чоловіка прорвалася у дверний отвір. То був не Лось. Він не був розміром із гіганта з громовим голосом. Я відчув різке розчарування.
  
  
  «Закри двері», - сказав чоловік своїй супутниці, дівчині, яку я бачив тільки миттю. Він спустився сходами. Його кремезна форма здавалася знайомою. Те саме і з його нерівними кроками, коли він наближався до машини.
  
  
  Він навіть не глянув у бік мого форда, припаркованого на дорозі. Він відчинив двері своєї машини і сів у неї. Вхідні двері будинку зачинилися, і дівчина зникла.
  
  
  Чоловік повернув ключ запалення. Я почув, як двигун заворушився, і відчув, як машина почала млявий рух, коли чоловік переключив передачу на задній хід. Я схопився за ручку дверей на своєму боці і стрибнув у машину, коли чоловік позадкував від будинку.
  
  
  Він натиснув на гальма. "Якого біса?"
  
  
  «У мене є пістолет, тож розслабся. Увімкни верхнє світло. Я хочу подивитись, як ти виглядаєш».
  
  
  У нього було темне волосся і суворе обличчя. На ньому була сорочка з короткими рукавами, і я бачив татуювання якоря на його передпліччі.
  
  
  "Ім'я Джейк Хойл, чи не так?"
  
  
  «Ти маєш бути мертвим», - сказав він. «Сід всадив у тебе кулю».
  
  
  "Я пам'ятаю випадок". Я вдарив його Люгером по обличчю. Досить сильно переконатися, що я повністю його увагу. "Де Лось?"
  
  
  Ти не хочеш його бачити. Ти не у своїй лізі. Лось їсть таких як ти на десерт».
  
  
  «Я думав, що він вважає за краще бити жінок».
  
  
  «Послухайте, наймудрішим кроком, який ви могли б зробити, було б просто зараз вийти з цієї машини і поїхати кудись за тисячу миль звідси».
  
  
  Та ніч у Айдахо горіла у моїй голові, знову яскрава, наповнюючи мене люттю. Я згадував, як Сід спокійно всадив у мене кулю, поки я лежав пов'язаний і безпорадний.
  
  
  
  
  
  
  Я згадую Шейлу Брант та Девіда Кірбі.
  
  
  Я так сильно притис «люгер» до його горла, що він ахнув. «Я поставив вам запитання. Якщо ви не відповісте на нього, я підірву вам мізки по всьому сидінню цієї машини».
  
  
  Він хрипко сказав: «Зараз я зустрічаюся з Лосем».
  
  
  "Добре. Я піду з тобою".
  
  
  «Це твої похорони». Принаймні він на це сподівався.
  
  
  Він час від часу поглядав у мій бік, коли вів машину. «Лось знає про вас. Він знає, що ви якийсь федеральний агент.
  
  
  "Як він це дізнався?"
  
  
  «У нього є зв'язки. Він має аж до верхівки Організації. Ви отримаєте своє, містере. Ви живете у позичений час».
  
  
  Я засунув цигарку до рота. «У тебе є моя запальничка. Ти зняв її у мене в Бонемі».
  
  
  «Ви ж нічого не забуваєте? Я подарував дівчині запальничку».
  
  
  Я врізав у панель приладів. «Їдь швидше. Я дуже хочу знову побачити Лося».
  
  
  Вилаявшись, Хойл сильніше натиснув на педаль газу. «Рондо мав рацію. Ти божевільний".
  
  
  "Рондо сказав мені, що не знає, де ти був".
  
  
  «Він цього не зробив, але ми маємо спільний друг. Він подзвонив. Я подумав, що ви приїдете до Сан-Франциско, щоб побачити Пенні. Ви знайшли цю адресну книгу, втрачену Музом. "
  
  
  "Тільки мені не потрібно більше дивитися, чи не так?"
  
  
  Ні. Це кінець твого шляху, містере».
  
  
  Не змінюючи тону голосу, Хойл повернув кермо. Коли машина згорнула, мене кинуло в панель приладів.
  
  
  Я не бачив, як він сунув руку в пальто, але бачив спалах пострілу і чув звук, коли він натискав на курок. Він був швидким. Він був дуже швидким. Але куля не потрапила в ціль. Я вже впав на підлогу. Я не мав часу все обмірковувати. Я вистрілив у відповідь. Люгер голосно вибухнув усередині закритої машини. Хойл видав булькаючий звук із горла і впав на кермо.
  
  
  Автомобіль їхав відкритим тротуаром без вигинів. Хойл ретельно вибрав місце. Якби все склалося так, як він планував, він убив мене одним швидким пострілом і зміг би втримати машину від з'їзду з дороги. Але його план не спрацював.
  
  
  Безпілотний автомобіль повернув ліворуч і промчав через дорогу. Він врізався в канаву, коли я намагався дотягнутися до керма, і мене відкинуло на тіло Хойла. Вискочивши з канави, машина пробилася крізь підлісок і нарешті зупинилася. Я був здивований, що він не перекинувся.
  
  
  Я випростався, притис Хойла до сидіння і помацав його пульс. Його не було. Він був мертвий. У мене не було вибору, як застрелити його. Проте я був засмучений розвитком. Я не хотів його смерті. Я хотів дістатися Лося.
  
  
  Я відклав «люгер» і витягнув тіло Хойла з машини. Я знову завів мотор. Машина вилетіла з канави і знову потрапила на тротуар. Я поїхав назад у будинок.
  
  
  Мені треба було змусити Пенні повідомити мене про місцезнаходження Муса, інакше я повернувся з того місця, звідки почав.
  
  
  У будинку все ще горіло світло. Я обійшла його і знайшла відчинене вікно спальні. Я не бачив Пенні, але чув її. Вона приймала душ. Я чув, як тече вода.
  
  
  Я сів на задню сходинку і зняв взуття, а потім зламав замок на дверях. Я тихенько пройшов через кухню та вітальню до спальні.
  
  
  Пенні співала у душі. Я не впізнав мелодії. Пенні була Барброю Стрейзанд. Моя запальничка була на грудях. Я кинув його в кишеню і сів чекати, доки вона закінчить.
  
  
  Коли вона вийшла з ванної, на ній були шапочка для душу, пара капців і нічого більше. Ми подивилися один на одного. Сюрприз був обопільним. Вона не очікувала побачити у своїй спальні незнайомця, а я не очікував побачити її у костюмі для дня народження.
  
  
  Записка, яку Лось зробив про її груди, була точною. Вони були винятковими. Все у її тілі було винятковим. Вона зробила Ракель Уелч схожою на хлопчика-підлітка.
  
  
  "Гей, як ти потрапив?" вона сказала.
  
  
  «У задніх дверей. Я зламав замок».
  
  
  "Ви не грабіжник, чи не так?"
  
  
  «Я Нед Харпер. Людина, яку ти не хотів бачити».
  
  
  "Той, хто розмовляв з Ліз телефоном?" Вона зняла шапочку для душу і струсила волосся. «Ви, мабуть, якийсь оператор, якщо змусили її розповісти, як мене знайти».
  
  
  «Ми порозумілися».
  
  
  «Ти знаєш причину, через яку я не хотів тебе бачити. Хойл сказав мені, що ти втручаєшся в речі, які не твоя справа. Він сказав, що якщо ти з'явиться, я маю уникати тебе і повідомити його про це».
  
  
  "І ти впоралася з цим досить акуратно".
  
  
  «Не досить акуратно. Це очевидно". Вона відчинила шафу і дістала халат. «Добре, якщо я вдягну це? Ненавиджу говорити про справи, доки я гола. Пізніше, якщо хочеш, я його знову зніму».
  
  
  «Я сумніваюся, що ми така доброзичлива».
  
  
  «Ніколи не знаєш. Ти випадково не натрапив на Хойла?
  
  
  "Ага", - сказав я.
  
  
  «Я боявся цього. Що з ним трапилося? Нічого хорошого, тримаю парі».
  
  
  "Він не повернеться".
  
  
  Вона прийняла новини не здригнувшись
  
  
  
  
  
  
  . «Він сказав, що може подбати про тебе сам. Я йому не повірила. Якось вони намагалися вбити тебе, і ти пережив це. Ти впорався з Рондо. Я сказав би, що ти досить крутий».
  
  
  Я подумав, чи маю я бути задоволений. Я сказав: Ти досить багато про мене знаєш.
  
  
  “Все, що знав Хойл. Він був великим базіканом». Вона застебнула халат і стояла перед моїм кріслом. «Ти й сама досить балакуча».
  
  
  «Я завжди багато говорю, коли мені страшно, - зізналася вона. - Боюся, ти мене теж вб'єш».
  
  
  Я сказав: "Я рідко вбиваю жінок".
  
  
  Ви хочете випити? Я маю трохи спиртного в іншій кімнаті».
  
  
  "Ні дякую."
  
  
  Вона підійшла до мого стільця і розстебнула халат. Коли я не рушив з місця, вона схопила мене за руку і поклала на своє тіло. Очевидно, вона вважала, що найкращий захист – це добрий напад.
  
  
  "Давай торгуватися", - м'яко сказала вона.
  
  
  "Про що ми торгуємо?"
  
  
  "Моє життя і все, що я можу отримати".
  
  
  "Я хочу знати, де знаходиться Лось".
  
  
  Злегка обдувшись, вона знову стягнула халат. «Хойл приїхав до Сан-Франциско одного. Лось десь у дорозі».
  
  
  “Це не те, що сказав Хойл. Він сказав, що Лось був тут.
  
  
  «Він збрехав тобі. Лось не прийшов. Він дозволив Хойлові прийти одному. Це була помилка. Вони недооцінили тебе».
  
  
  Хойл, очевидно, вигадав історію про те, коли віз мене на зустріч із Музом. Він тягнув час, чекаючи на можливість схопити пістолет.
  
  
  "Хто пов'язаний з Лосем у мафії?" - Запитав я Пенні.
  
  
  Він ніколи нікому про це не говорив. Є людина, звичайно, з великою вагою, з якою вона мала справу. Організація загалом не схвалює Лося, бо вони думають, що він божевільний та неконтрольований. Але була одна людина нагорі, яка фінансувала деякі пограбування для Лося, як приватна угода між ними двома. Лося сказав, що вони надали один одному деякі послуги”.
  
  
  Ти щось знаєш, Пенні? Ти багато говориш, але дуже мало кажеш мені».
  
  
  Вона закусила губу. «Я роблю все можливе, щоби допомогти тобі. Я хочу врятувати свою шкуру. Вона розлютила волосся. "Дай мені подумати. Вони відступили, намагаючись піти слідом Шейли Брант. Вони намагаються знайти гроші, які вона вкрала. Але присягаюсь тобі, Хойл не сказав мені, де зараз Лось і Креддок».
  
  
  "Креддок", - повторив я. «Розкажи мені про Креддока».
  
  
  «Сід Креддок – третя людина, яка брала участь у деяких пограбуваннях Лося. Він брав участь у вбивстві Абруза. Це стрункий чоловік з кучерявим волоссям і дитячим обличчям. Це все, що я можу згадати про нього”.
  
  
  Вона надала одну корисну інформацію. Я підбадьорив її. «Хойл, мабуть, багато тобі довіряв».
  
  
  «Він хвалився – намагався справити на мене враження. Він був прив'язаний до мене, навіть коли я була улюбленою справою Лося», - сказала вона. «Він показав добрий смак, Харпер. Я популярна у цій зграї».
  
  
  "Я вірю цьому."
  
  
  "Можу я зробити вам пропозицію?"
  
  
  Я посміхнувся їй. "Я думав, ти вже це зробила".
  
  
  «Десь є велика пачка грошей. Двісті тисяч доларів. Ось скільки вони одержали, коли вбили Абруза». Вона підібгала губи. "Це викликає в мене бажання думати про це. Я б хотіла, щоб все це перетворилося на гроші і валятися в них голою. Двісті тисяч доларових купюр. Не могли б ви покласти на мене двохсоттисячну купюру? -доларовий матрац, коханець?"
  
  
  «У мене немає твоєї уяви».
  
  
  «Вони залишили це Шейлі. Вони розлучилися після роботи у Флориді та довірили її їй. Хойл сказав це мені».
  
  
  «Лось та його друзі помилялися щодо Шейли. Вона не втекла з грошима».
  
  
  "Тоді що з цим сталося?"
  
  
  «В неї ніколи не було можливості сказати мені. Я припускаю, що це було відібрано в неї. Вона боялася зіткнутися з Лосем, тому втекла».
  
  
  Очевидно, я дізнався від Пенні все, що збирався. Я підвівся з стільця. Вона пішла за мною до чорних сходів, де я одягнув черевики.
  
  
  Більше вона не запитувала мене про Хойла. Я подумав, що вона точно не журиться по ньому.
  
  
  «Гей, послухай, Харпере. Припустимо, тобі вдасться знайти гроші, поки ти намагаєшся загнати Лося. Що ти з ними робиш?
  
  
  "Я не думав про це".
  
  
  "Двісті тисяч. Це вражає уяву».
  
  
  Я зашнурував туфлі. "Ви збираєтеся запропонувати, щоб я віддав його вам?"
  
  
  «Ну ми все одно могли б поділитися цим. Це гроші мафії. Слухай, я знаю про ту книжку Лося, що маєш. Ти шукав дівчат, чиї імена були у ній. Я могла б допомогти тобі. Я знаю свій шлях. навколо громадських будинків дуже добре”.
  
  
  Ти сказала, що боїшся мене.
  
  
  «За двісті тисяч. Я пройду вугільною клумбою, що горить, танцюватиму голою на галявині Білого дому і обслужу першу кавалерійську дивізію. Візьми мене з собою. Харпере, і давай пошукаємо гроші. Ми могли б багато з цим зробити. , і я міг би дати тобі секс, якого ти ніколи раніше не робив».
  
  
  "Ні, дякую", - сказав я їй. «Ти дуже легко забула Хойла».
  
  
  Дев'ять
  
  
  Я повернувся до маленької чорної книжки та до списку імен, що тепер звузився до чотирьох. Це були Дженіс, Єва, Барбара та Кора. Я вирішив поїхати до Портленду і спочатку знайти Дженіс. Якби я намалював там прогалину, я повернувся б у Ріно, в Денвер і в Лас-Вегас, де мали бути інші дівчата.
  
  
  Лось знав, що маю його адресну книгу. Він знав, що я йшов
  
  
  
  
  
  за списком дівчат, сподіваючись дізнатися про його місцезнаходження. Коли він дізнається, що я вбив його приятеля Хойла, він не сидітиме на місці, подумав я. Десь по дорозі, в одному з цих чотирьох міст, я знайду Лося або він знайде мене.
  
  
  Бордель у Портленді був старий будинок, розташований у вицвілому житловому кварталі неподалік району м'ясопереробки. Я постукав у двері рано-вранці і запитав Дженіс. Дівчина, яка позіхає, з скуйовдженим волоссям помахала мені рукою.
  
  
  Кафе рано-вранці не так ароматно, як розарій. Пахне минулої ночі, тілами і сексом, а іноді й випивкою, а якщо покоївки вже забираються, запах подібний до армійського відхожого місця.
  
  
  Дівчина з скуйовдженим волоссям впліталася в покоївки, її коротка нічна сорочка розгойдувалася в русі стегон. Покоївки оглянули мене, очевидно, дивуючись, чому я не можу відкласти свою хіть до ночі.
  
  
  Постукавши у двері, дівчина сказала: Дженіс. Це та людина, яка дзвонила».
  
  
  Дженіс відповіла сонно. "Відмінно." Дівчина, яка привела мене до дверей, посміхнулася, поплескала мене по щоці і рушила далі коридором.
  
  
  Довгонога брюнетка в жовтій піжамі відчинила двері і потерла скручений кулак у око. Вона не потрудилася застебнути верх піжами. "Ви кажете, що шукаєте Лося?"
  
  
  "Це правильно."
  
  
  Вона відчинила двері ширше. "Увійдіть."
  
  
  Моє відображення рухалося в дзеркалах на повний зріст, коли я зайшов до кімнати. Ще одне дзеркало було встановлене у стелі над круглим двоспальним ліжком. У ліжку лежала оголена блондинка, яка повернулася на бік, щоб подивитися на мене, шовкове простирадло ковзало по її білому тілу.
  
  
  "Моя подруга Делія".
  
  
  Я кивнув, і блондинка кивнула у відповідь.
  
  
  «Лось найняв нас, щоб ми влаштували пару шоу для нього та його друзів. Він був не зовсім на мій смак», - сказала Дженіс.
  
  
  "Як давно ти отримав звістку від нього?"
  
  
  "Січень", - сказала блондинка. «Це було ще у січні».
  
  
  «Він привів із собою людину, на яку хотів справити враження». Дженіс посміхнулася. "Я думаю, ми вразили його, чи не так, Делія?"
  
  
  "Ви робите ставку".
  
  
  "Хто був цей чоловік?" Я запитав.
  
  
  «Містер Сміт, – сказала Дженіс. «Знаменитий містер Сміт. Ми влаштували шоу для багатьох його родичів».
  
  
  Делія хихикнула. "Він не хотів, щоб використовувалося його справжнє ім'я".
  
  
  "Як він виглядав?"
  
  
  «Високий і худий. Він носив окуляри. Якби він не був із Лосем, я б подумав, що він бухгалтер».
  
  
  "Оскільки він був із Лосем, що ви думаєте?"
  
  
  Блондинка підперла підборіддя рукою. «Давай, зараз. Якщо ти шукаєш Лося, знаєш, які у нього ділові партнери».
  
  
  «Містер Сміт був людиною організації. Важливим, – сказала Дженіс. Вона сіла на ліжко поруч із білявкою. З них вийшли б чудові підставки для книг.
  
  
  На відміну від деяких людей, яких я розпитував про Лосю, вони були готові допомогти мені, але я виявив, що у них не було жодної додаткової інформації. Я подякував їм, і вони запросили мене якось повернутися.
  
  
  «Запитай мене чи Делію», - сказала Дженіс. "Нам подобається працювати в команді".
  
  
  Через тридцять хвилин після того, як я виїхав з Портленда, Лінкольн з ревом пронісся за мною відкритою дорогою. Водій виїхав на смугу для обгону та прискорився поряд із моїм фордом.
  
  
  Я побачив обличчя, а потім дуло рушниці. Я крутнув кермо, врізався «фордом» у більш важку машину і одночасно пригнувся.
  
  
  Постріл із дробовика пробив вікно, але схибив.
  
  
  Лінкольн був надто громіздким, щоб моя легкова машина кинула його на замет. Водій притис його до дороги і смикнув власні колеса. Крило доторкнулося до крила, а потім «Форд» виїхав з тротуару, його занесло на узбіччя і він в'їхав у зону для пікніка недалеко від шосе.
  
  
  Я натиснув на гальмо, скільки наважився, і різко ввімкнув передачу, коли задня частина машини різко розвернулася і вдарилася об бочку зі сміттям. Я стиснув зуби, намагаючись контролювати замет. Автомобіль знову розвернувся та вдарився об дерев'яний стіл для пікніка, а потім перекинувся на бік.
  
  
  Я, мабуть, жив правильно. Я штовхнув двері і вибрався неушкодженим.
  
  
  Лінкольн продовжував їхати. Я бачив, як він зник над горбом. На передньому сидінні сиділо двоє людей, водій та озброєна людина. Обличчя, яке я побачив перед тим, як вистрілив дробовик, я ніколи не бачив чітко до сьогодні, але я знав, що воно належить Лосі. Він усміхався, коли натискав на курок.
  
  
  "Форд" постраждав. Довелося залишити у гаражі. Я орендував іншу машину і поїхав до Ріно, зупиняючись дорогою тільки щоб поїсти і подзвонити Хоку.
  
  
  «Я підходжу до Лося. Він відчуває, як я дихаю на його шиї, і йому це не подобається. Він намагався вбити мене сьогодні».
  
  
  "Нік, будь обережний".
  
  
  «З цього моменту я не зв'язуватимуся з вами так часто. У мене таке почуття, що я буду дуже зайнятий».
  
  
  "Вам потрібна інформація, яку ми зібрали про Джейка Хойла?"
  
  
  "Ні сказав я. "Він помер."
  
  
  Я легко знайшов Єву в Ріно. Темний трейлерний табір був на околиці міста. Було три дівчини та мадам, у кожної був свій трейлер. Єва розважала клієнта, і мені довелося чекати на мадам, ведучи світські розмови про взаємну незацікавленість. В офісі було жарко та душно, а мадам була стара жінка.
  
  
  
  
  
  намагалася вдати, що інакше. Її світла перука не підходила, а червоні нігті були рваними.
  
  
  Коли я перейшов до розмови про Лосю, її зауваження стали більш жвавими. Вона згадала великого головоріза; вона не могла рекомендувати його як клієнта чи як порядну людину. Він побив одну з її дівчаток, бо йому подобалося трохи насильства, змішане з його статтю. Мадам мав широкі погляди, але вона не могла миритися з такою поведінкою.
  
  
  Я розв'язав краватку. Мадам продовжувала говорити, повторюючи те саме знову і знову. Нарешті клієнт Єви вийшов із трейлера і попрямував до своєї машини. Я залишив мадам досі говорити про дивний секс.
  
  
  Єва була рудоволосою дівчиною, яка погладшала і загрузла в розчаруванні. Вона сказала, що в Ріно і в будь-якому іншому місці, про яке я хотів би згадати, надто багато конкуренції. Занадто багато розлучених роздають його. Занадто багато любителів по всій країні, надто багато цієї нової сексуальної свободи. «Хіпі робитимуть це з будь-якої причини чи взагалі без причини. Я ненавиджу хіпі», - сказала вона.
  
  
  Розмова та атмосфера мене пригнічували. Я вже заплатив мадам, але дістав ще двадцять і поклав на ліжко. Єва зібрала їх, як пилосос. Вона сказала, що, звичайно, пам'ятала Лося. Вони познайомилися, коли вона була в Денвері, у найкращі часи.
  
  
  "Я часто думаю про те, щоб повернутися", - сказала вона. «Тоді все було краще, включаючи мене». Вона винувато посміхнулася. Вона зрозуміла, що не дбає про себе. Їй подобалося дуже добре поїсти, і єдина вправа, яку вона робила, була на спині.
  
  
  Розмова була схожа на річку, що тече не в тому напрямку. Я нагадав їй, що мене цікавить Лось. "Мені дуже шкода", - знову вибачилася вона. Вона встала, відчинила дві банки пива і передала мені одну. "Лося останнім часом не було".
  
  
  Був час, коли вона була одержима ним, і коли він вважав її чимось особливим. Але стосунки тривали недовго, і він підтримував зв'язок переважно заради старих мелодій. Востаннє він заглядав раніше цього року.
  
  
  «Я поїхала з Денвера одразу після того, як він познайомився з тією іншою дівчиною і перестав приходити. Вона була офіціанткою. З невеликого містечка неподалік Денвера. Вона була типу Лосю, що подобається. Я пам'ятаю, що вона хотіла мати великі гроші. Єва цинічно засміялася. «Я думаю, він не сказав їй, як він збирався це зробити. Пізніше я чув, що він поселив її в будинку».
  
  
  Її монолог перестав мене втомлювати. Я сказав: «Ця дівчина була білявкою? Ти пам'ятаєш її ім'я?
  
  
  «Ім'я, ні. Вона була, що я називаю, аристократичною зовнішністю. Високі вилиці, великі темні очі. Можна було подумати, що вона є модель».
  
  
  Вона говорила про Шейла Бранта.
  
  
  "Що трапилося?" - спитала Єва, вловивши на моєму обличчі якийсь вираз, про який я не знала.
  
  
  Я встав і притулився до дверей трейлера спиною до неї. "Не думаю, що ти знаєш, що з нею трапилося".
  
  
  "Я ніколи не чула. Може, Лось залишив її і пішов так само, як він зробив зі мною».
  
  
  "Пізніше Лось встановив великий зв'язок", - сказав я. «Він має бути поруч із людиною, наділеною владою. В організації".
  
  
  «Це новина для мене, – сказала Єва. "Тут не так багато виноградної лози".
  
  
  Ковбой йшов серед трейлерів, його капелюх був спущений, щоб приховати очі. Він ніс зелену сумку на покупки. Я дивився, як він наближається до мене.
  
  
  «Ви не сказали, навіщо шукаєте Лося, – сказала Єва. Вона стояла біля мене, відчиняючи ще одну банку пива.
  
  
  Ковбой зупинився. Його капелюх був новий і незграбно гофрований. Він поліз у сумку для покупок і витяг обріз.
  
  
  Я зробив випад убік, коли він підняв зброю і направив її на мене. Я вдарив Єву плечем і вигнав її з лінії вогню, коли вистрілив дробовик. Свинець струмив через дверний проріз трейлера і вдарився об стіну, як град.
  
  
  Підійшовши до вікна, я відсмикнув фіранку. Ковбой перезаряджав. Я вибив скло стволом Люгера і вистрілив у нього. Він втратив капелюх, коли біг у притулок.
  
  
  "Боже мій! Що відбувається?" - сказала Єва.
  
  
  Я побіг до дверей, поки ковбой ховався за трейлером мадам. Я спустився до землі, як плавець, що пірнає на мілководді. В останню хвилину я обернувся, вдарив себе по плечу і перекинувся. Я постріл, коли сів, і куля вилетіла з трейлера в дюймі від обличчя ковбоя, коли він визирнув з-за рогу. Він зник з поля зору.
  
  
  Я схопилася на ноги і зигзагами попрямувала до його укриття. Я вистрілив на бігу, намагаючись відмовити його від того, щоб він випустив заряд із обрізу. Згорнувши, я притулився спиною до стіни трейлера.
  
  
  З хвилину він не видавав жодного звуку. Потім я почув гавкання мадам. З трейлерів виглядали дівчата. Один закричав на весь голос. Мадам вийшла з-за рогу трейлера, її перука зісковзнула їй на голову.
  
  
  Ковбой йшов за нею, використовуючи її як щит.
  
  
  Він обійняв її з дробовиком в одній руці, готовий вистрілити в мене. Я спрямував «люгер» униз і вистрілив між ніг мадам, відірвавши частину ковбойського чобота. Деякі пальці залишились із ним. Його крик затьмарив жіночий
  
  
  
  
  Мадам вискочила з його рук, коли він упав. Вона поспішила під причіп, що відірвався від землі.
  
  
  Розтягнувшись на спині, ковбой повернувся, намагаючись навести на мене дробовик. Моя наступна куля влучила йому в голову.
  
  
  Дівчата вискочили з трейлерів, оточивши мене, коли я опустився навколішки поряд із мертвим бойовиком. Я нічого не міг сказати про те, що залишилося від його обличчя. Я порився в його кишенях і знайшов гаманець з правами водія, виданими Сідні Л. Крендаллу в Каліфорнії. Я подумав, що його струнка статура була правильною. Він міг бути іншим партнером Муса, тим, хто пустив у мене кулю в Айдахо.
  
  
  Я повернув гаманець йому в кишеню. Його штани, сорочка та черевики теж були новими. Він купив одяг для цієї роботи, щоб відвернути підозри.
  
  
  «Я бачила цього хлопця раніше. Він стирчав тут останній день або близько того», - сказала дівчина у чорній комбінезоні. "Він водив там пікап".
  
  
  Я подумав, що вони з Мусом розлучилися. Лось поїхав до Портленда, а Сід приїхав сюди. Вони прийшли, щоб швидко прикінчити мене.
  
  
  Я поспішив до пікапа і швидко обшукав його, сподіваючись знайти якусь підказку, яка приведе мене до Лося. Невдало. Документи в бардачку показали, що вантажівка була орендована двома днями раніше в Ріно.
  
  
  Мадам підійшла до мене, коли я сів у машину. Я почув удалині поліцейську сирену. Мадам сказала: "Вам краще залишитися і пояснити це поліції".
  
  
  "Ви подбайте про це для мене", - сказав я їй.
  
  
  * * *
  
  
  Я прибув до Денвера о 20:30. і з'їв товстий біфштекс, запивши дві чашки чорної кави. З того часу, як я виписався з лікарні в Айдахо, я виспався лише одну ніч, і лікар, який порадив мені розслабитися, був би вражений, дізнавшись, чим я займався.
  
  
  Наскільки я знав, Лось також був у місті. Я скоротив ряди його банди на два, але він підібрав ще одного спільника після Бонема, людини, яка водила Лінкольн, коли Мус намагався застрелити мене за межами Портленда.
  
  
  У вільний час я думав про цю людину. Слідчі AX після перевірки місця вбивства в Кі-Уест висунули припущення, що чотири вбивці напали на будинок, де Девід Кірбі зустрічався з Френком Абрузом. Тільки двоє чоловіків прийшли з Лосем до Бонема, але, можливо, там увесь час був ще один член банди.
  
  
  У мене були й інші фактори, які потрібно було враховувати, доки я намагався оцінити можливі шанси проти мене. У колоді був таємничий туз, людина, яку я ще не впізнав. Я переконав себе, що він був вертелом мафії, що вказав на Френка Абруза, і що це була людина, яку мені описали чарівна пара Дженіс і Делія, важлива постать Організації, на яку хотів справити враження Лось. Дівчатка сказали, що він високий, носить окуляри та схожий на бухгалтера.
  
  
  Нарешті був Марко Валанте, старий друг Френка Абруза. Якось Валанте простяг мені руку допомоги, але я побив двох його хлопчиків і збив їх зі свого сліду. Валанте, можливо, не буде так прихильний до мене, якщо ми знову зустрінемося.
  
  
  "Ну, ніхто не сказав мені, що це буде легка робота", - подумав я.
  
  
  Я оплатив свою вечерю і зупинився біля телефонної будки у вестибюлі ресторану, щоб зателефонувати Барбарі, дівчині, за якою я приїхав до Денвера.
  
  
  Барбара була єдиною із семи дівчаток, перерахованих у маленькій чорній книжці, яку Лось не описав досить докладно. Її ім'я було підкреслено, а Мус поставив після нього рядок знаків оклику, ніби вона не піддалася словесному опису. Я подумав, що якщо вона була настільки особливою у спальні, що Мус не міг оцінити її виступ, то вона має бути високо оцінена серед природних чудес Північної Америки.
  
  
  Я повинен був визнати, що цікавість гризла мене, коли я набирав номер із книги. Після одного дзвінка під час розмови перервався запис, щоб повідомити, що набраний мною номер більше не використовується. Це було великим розчаруванням, хоча я майже очікував, що у мене виникнуть труднощі з контактом із деякими дівчатами з книги. Всі вони були дівчатами на виклик або повіями, і їхня професія була мобільною.
  
  
  Я стояв біля телефонної будки і питав себе, що робити далі. Я не мав можливості дізнатися, коли Лось записав номер Барбари. Може, дівчина поїхала із міста. Навіть якби вона тільки змінила адреси, я був явно в безвиході. Я не знав ні її прізвища, ні того, як воно виглядало. У мене була можливість поїхати до Лас-Вегаса і спробувати зв'язатися з Корою, останньою дівчиною в списку, але мені не хотілося здаватися так швидко.
  
  
  Вирішив порадитись із фахівцем. Я впіймав таксі. «Я шукаю людину, яка знає місцеві борделі», - сказав я довготелесому водієві.
  
  
  «Подивимось. Бордель - це розкішний будинок, вірно? »
  
  
  "Технічно це не повинно бути фантастичним", - сказав я.
  
  
  «У вас є своя людина. Еммет Ріплі, як написано в ліцензії. Можете називати мене Ред».
  
  
  "Добре, Ред. Ти знаєш повію?"
  
  
  
  
  
  
  Барбара Амед? "
  
  
  Він подумав про це. «Не навскідку. Але я знаю пару, яка б хотіла, щоб ти називав їх Барбарою, якщо тобі так подобається».
  
  
  "Я шукаю конкретну дівчину". Я сів у кабіну. "Відведіть мене до того, хто знає предмет краще, ніж ви".
  
  
  Він думав про це. "Ну, є одна можливість". Він відвіз мене до бару Millie's. «Зайдіть туди і поговоріть з барменом, який виглядає як слон, що настав йому на обличчя. Я буду чекати вас".
  
  
  Не було жодної помилки, що мав на увазі бармен Ред. Він був схожий на колишнього боксера. Я сказав йому, що його порадила Ріплі.
  
  
  Він дав мені бурбон та воду. «Кого ви віддаєте перевагу: блондинок, брюнеток чи рудих?»
  
  
  «Я віддаю перевагу Барбарі».
  
  
  «Якщо ви маєте на увазі Барбару, Дівчину-Базум, вона виїхала з міста. Знаєте, вона була стриптизеркою. Хастлінг просто працював із нею на півставки».
  
  
  Я зізнався, що не знаю, як виглядала Барбара.
  
  
  «Ну, крім База, я можу згадати ще одну Барбару, яка могла б бути твоєю дівчиною». Він підійшов до телефону і поговорив, повернувся і написав адресу в сірниковій коробці. "Вона каже прийти".
  
  
  "Яка вона?" - Запитав я, встаючи з барного стільця.
  
  
  "Венера Мілоська в теплі", - сказав він.
  
  
  Рудий Ріплі відвіз мене за адресою, яка виявилася старою будівлею в районі з безліччю кафе, барів та кафе. Я вийшов і заплатив за проїзд. «Злітай, Ред. Я можу залишитись ненадовго».
  
  
  Я йшов коридором, що потребував фарбування, і постукав у двері наприкінці. Барбарі було трохи більше двадцяти. На ній була куртка з оленячої шкіри, штани кольору хакі та сандалії. Стіни маленької квартирки прикрашали плакати рок-гуртів.
  
  
  "Яке полегшення", - сказала вона. «Останній хлопець, якого послав сюди Чарлі, був старший за Генрі Кісінджера».
  
  
  "Скільки ви отримаєте за фокус?" Я спитав її.
  
  
  «Сотня доларів. Дехто думає, що це занадто багато, але я працюю в університеті». Вона посміхнулася. "Зроби два, і ти зможеш залишитися на всю ніч".
  
  
  "Яка твоя спеціальність?"
  
  
  "Міжнародні відносини", - сказала вона з незворушним виглядом.
  
  
  «Я дам вам сотню для інформації, гра не потрібна. Я шукаю Лося».
  
  
  «І я подумав, що це буде веселе побачення. Ну що ж. Сотні це сотня. Дай мені гроші, і я дам тобі адресу Лося».
  
  
  Це було дуже просто. Я сказав: "Він у місті?"
  
  
  «Він зайшов учора. Давайте подивимося на готівку», - наполягала вона.
  
  
  Я витяг гроші, радіючи, що мені не довелося подавати офіційний рахунок. У канцелярському відділі AX були люди, котрі просто не розуміли.
  
  
  Барбара обережно склала купюру і засунула її в кишеню штанів. Потім вона кинула мені телефонну книгу. «Муз зателефонував та попросив мене приїхати. Я ще не була, але я написала адресу на обкладинці».
  
  
  Я вирвав адресу з книги. «Я здивований, що ти не спитав, навіщо я його шукаю».
  
  
  "Мені все одно. Я не уявляю, що ти член його загону Дитинчат Скаутів, але це не моя справа. Тільки не кажи йому, що я послав тебе».
  
  
  Я подумав, що вона може бути схожа на Венеру Мілоську, але вона має серце, як у Chase Manhattan Bank.
  
  
  Коли я повернувся, щоб піти, вона взяла з торця важку скляну попільничку і вдарила мене нею по голові. Удар був добрий. Я опинився на колінах і хитав головою, намагаючись прояснити її.
  
  
  Ще вона знала карате. Вона стрибнула мені на спину і вдарила мене по потилиці краєм руки. Я вимкнувся.
  
  
  Я прокинувся лежачи на спині на підлозі. Моє пальто було знято, і Вільгельміна вийнята з кобури в мене під пахвою. Коли я перестав говорити собі, наскільки я був дурний, дозволивши їй застати мене зненацька, я перекотився на бік.
  
  
  Барбара розмовляла з кимось телефоном. "Він тут", - говорила вона. "Все під контролем".
  
  
  Я зрозумів, що рукави у мене закатані. Ще вона вийняла стилет із піхов. Може, я не був дурнем, просто вона була розумною. Багато професійних шпигунів обшукували мене і не помітили цей маленький ніж. Барбара цього зробила.
  
  
  Вона глянула на мене, коли я сів. Вона підняла Люгер, який тримала в руці, і направила його мені в голову. Її очі попередили мене, що я не проігнорував. Я сидів непорушно.
  
  
  "Добре", - сказала вона людині на іншому кінці лінії і повісила трубку.
  
  
  "Лось?" Я спитав її.
  
  
  «Ви знаєте про місцезнаходження Лося не менше за мене, - сказала вона. "Я написав адресу в тій телефонній книзі шість місяців тому".
  
  
  У мене запаморочилося в голові. Я сказав: «Отже, я ваш бранець. Чи не могли б ви мені сказати, чому?
  
  
  "Я колекціоную шпигунів".
  
  
  Мої очі почали затьмарюватися. Я провів по них рукою. Несподівано з підозрою я перевірив обидві руки. Мітка голки була справа. Я озирнувся і помітив голку для підшкірних ін'єкцій на підлокітнику стільця.
  
  
  "У цьому немає нічого фатального", - сказала Барбара. «Я знав, що роблю. Насправді, я не вивчаю міжнародні відносини. Я студентка медсестри».
  
  
  "Що ще ти?"
  
  
  "Ви будете здивовані", - сказала вона з посмішкою. «Я чекав на вас кілька днів, містере Картер. Я почав думати, що ви не маєте наміру з'являтися». Кімната то нахилялася, то повільно повертаючись то в один бік, то в інший. Я зісковзнув на бік. "Ти гинеш", - сказала Барбара. «Просто розслабся і дозволь наркотику працювати. Ти бігаєш країною, стріляючи в людей і побиваючи їх, тобі все одно потрібно трохи відпочити». «Як…» Мені було важко говорити. Мої слова були невиразними. "Як ти знаєш?" "Я дочка Марко Валанте", - сказала вона
  
  
  10
  
  
  Це зайняло в мене багато часу, але я нарешті вибрався з глибокої криниці темряви і розплющив очі. Ранкове сонячне світло струменіло у вікна квартири дівчини. Я примружився і відвернувся від нього. У мене був слабкий головний біль, який міг бути похміллям через ліки, які Барбара Валанте ввела мені в руку, або через удар, завданий мені важким попільничкою.
  
  
  Я подумав, що все має свою компенсацію. Принаймні, тепер я знав, чому Муз поставив знаки оклику після її імені у своїй книзі. Не щодня такий дешевий бандит, як Лось, забиває з дочкою вождя мафії.
  
  
  Я чув, як у іншій кімнаті по радіо грає рок. Гучність була високою. Це зовсім не допомогло моєму головному болю. Мої руки були прив'язані до спинки дерев'яного стільця, на якому я сидів. Мої кісточки були туго прив'язані до поперечин внизу. Я намагався рухатись, але безуспішно. Експерт посадив мене у крісло, щоб я залишився.
  
  
  Я заплющив очі і спробував упорядкувати думки. Наркотик мене вирубав усю ніч. Дзвінок Барбари мав бути міжміським. Цим пояснюється, що вона поклала мене спати більше восьми годин.
  
  
  Відкриття того, що Барбара була дочкою Валанте, шокувало. Мені було цікаво, як дівчинка опинилася у Денвері, коли її батько, як повідомляється, оперував на Східному узбережжі. Мої спогади про те, що я читав про підрозділи мафії, були нечіткими, але я знав, що Лью (Доктор) Россі відповідав за територію Денвера мафії.
  
  
  Я розплющив очі і покликав дівчину. "Барбара!"
  
  
  Трохи зменшилася гучність радіо. Барбара увійшла у двері з чашкою кави у руці. Цього ранку вона була набагато менш схожа на продукт контркультури Америки. Вона була елегантно одягнена в зелену сукню, а її чорне волосся було зібрано в акуратний пучок на потилиці.
  
  
  «Сьогодні ти зовсім інша. Тобі слід стати актрисою», - сказав я.
  
  
  «Якби я стала актрисою, люди почали б западати на мене, даючи мені соковиті ролі, як тільки довідалися, хто я». Вона зробила ковток кави і глянула на мене ясними блакитними очима. «Я пройшов через період, коли насолоджувався такою увагою, а потім я виросла. Я приїхав сюди, щоб уникнути впливу мого батька і людей, які чули про нього. Я змінила прізвище та почала вчитися на медсестру. "
  
  
  "Отже, вчора ввечері ти дала мені частину правди".
  
  
  Вона подарувала мені тверду відкриту посмішку. Коли вона це зробила, вона мала майже сусідську дівчинку. Єдина різниця в тому, що більшість дівчат по сусідству не підходили для розвороту журналу Playboy.
  
  
  «Мені шкода, що мені довелося вдарити тебе попільничкою, але я боявся, що не зможу впоратися з тобою, якщо ти не приголомшений. Мені сказали, що тебе важко придушити та піти. Мій інструктор з карате каже, що я одна з його найкращих учнів, але я не особливо сильна і відчувала, що мені потрібна ця невелика перевага».
  
  
  «Ти звертався зі мною, як зі старою вчителькою у школі, – сказав я.
  
  
  Вона підійшла ближче і трохи доторкнулася пальцями до шишки на моїй потилиці. «Цей вузол розвалиться. І схоже, у тебе немає струсу мозку».
  
  
  «Просте струс мозку - найменший з моїх занепокоєнь».
  
  
  "Ви думаєте, що хтось планує вбити вас, містере Картер?"
  
  
  "Багато людей намагалися".
  
  
  "Не хвилюйся через це. Ви в надійних руках із Валанте». Вона піднесла чашку кави до моїх губ. «От. Зроби ковток. Зараз це найкраще, що я можу тобі зробити. Мені потрібно на заняття».
  
  
  Я проковтнула гарячу каву: «Ти та Лось. Це поєднання не здається природним».
  
  
  «Я тоді не знав, хто такий Лось. Я маю на увазі, який він був усередині. Той факт, що він був грабіжником, не мав для мене жодного значення. Яке це могло мати значення для дочки Марко Валанте? "
  
  
  Вона знову піднесла чашку до моїх губ.
  
  
  Диктор радіо втрутився у музику та оголосив годину. Було 8:30 ранку. Він почав повідомляти новини, у тому числі стрілянину в трейлері в Ріно. Він не описав, який це був кемпінг.
  
  
  «Лось здавався мені одним із тих рідкісних людей, які живуть своїм життям, не покладаючись ні на кого», - сказала Барбара Валанте. Він був сильним і самовпевненим, він не боявся нікого і нічого на зеленій землі Бога. Пізніше, коли я впізнала його досить добре, зрозумів, що його сила може стати жорстокістю. результат фантастичного его. Він такий сміливий, ну, ну, божевільний”.
  
  
  "Здається, всі згодні з цим".
  
  
  Барбара Валанте була розумною та промовистою дівчиною. Теж сексуально. Але я не забув, що вона влаштувала мені пастку. Якби я міг звільнити руки, я не був би таким доброзичливим. Вона повернула чашку кави на кухню.
  
  
  
  
  
  . Радіо вимкнулося. Я почув, як відчинилися ще одні двері, які, очевидно, вели на чорні сходи багатоквартирного будинку. Шепчуть голоси. Барбара налила трохи води в кухонну раковину, мабуть, сполоснувши свою чашку, потім повернулася.
  
  
  «Я мушу піти, містере Картер. Мій батько незабаром буде тут поговорити з вами. А поки що на кухні є хтось, хто складе вам компанію».
  
  
  Вона зателефонувала йому. Він увійшов до кімнати і посміхнувся мені. Він зняв пальто, і я побачив, що він має на плечі револьвер «Сміт і Вессон» 38 калібру. Він також мав гіпсову пов'язку на зап'ястя. Я згадав, що його звати Джо. Він працював на Валанті.
  
  
  “Я знаю, що ти відчуваєш, Картер. Збентежений. Ви, агенти AX, повинні бути найкращими, але одна маленька дівчинка взяла вас одна».
  
  
  "Вона не маленька", - сказав я. Є місця, де вона зовсім не маленька”.
  
  
  Барбара Валанте засміялася. Потім вона взяла сумочку і вийшла за двері квартири, залишивши мене наодинці з лейтенантом свого батька.
  
  
  «Я і сам був трохи збентежений тим, як ти привів мене до Каліфорнії. Таким чином можна було зруйнувати майбутнє амбітного хлопця», - сказав Джо.
  
  
  «Вибач. Тоді це здавалося правильним».
  
  
  Джо сів і подивився на годинник. Очевидно, Валанте мав прибути будь-коли.
  
  
  "Як ти сюди потрапив?" Я спитав його. "Я думав, що втратив тебе".
  
  
  «Валанте зрозумів це. Він сказав, що ти, мабуть, маєш список подружок Лося, старих і нових. Можливо, у списку була Барбара. Так що після того, як ти потряс мене в Каліфорнії, він послав мене сюди, щоб спробувати тебе перехопити. Він порився в кишені і витяг маленьку чорну книжку Лося. «Тепер я знаю, звідки у вас імена. Я обшукував вас учора ввечері».
  
  
  "Ви були тут, у квартирі, коли я розмовляв із дівчиною.
  
  
  "По сусідству. Барбара зателефонувала мені після того, як поклала тебе спати». Він знову посміхнувся. «Досконала дівчина. Мені потрібна така, як вона».
  
  
  «Ми обидва винні».
  
  
  «Коли в неї щось було з Лосом, і Валанте дізнався про це, стався вибух, який можна було почути по всьому шляху до Покіпсі. Валанте справді підірвав свій стек. Я думав, він когось уб'є. було б краще, якби він мав. "
  
  
  "Я знаю, що Ви маєте на увазі." Я знову крадькома перевіряв свої узи. Це було марно. Якщо я вийду на волю, хтось мусить мене звільнити.
  
  
  "Коли Валанте встановив для неї порядки, вона змусила його з'їсти його слова", - продовжив Джо. - «Вона сказала йому, що він більше не керує її життям. Але це спрацювало. Барбара покинула Лося. сама, і Валанте вибачив її. Тепер він навіть гордий, що вона залишилася з ним».
  
  
  Молодий лейтенант Валанте, мабуть, багато думав про свого боса. І набагато більше він думав про дочку боса.
  
  
  Він знову глянув на годинник, підвівся і глянув у вікно на вулицю внизу. "Там вони."
  
  
  У коридорі почулися кроки. Джо кинувся відчиняти двері. Він так прагнув догодити своєму босу, що це впадало в око. Валанте зайшов до кімнати і зупинився, сердито дивлячись на мене. Двоє чоловіків з ним розлучилися. Один притулився до дверей і схрестив руки на своїх товстих грудях. Інший підійшов і сів біля кухонних дверей.
  
  
  Картер, ти був для мене випробуванням. Тієї ночі в Айдахо ти спливав кров'ю, як свиня, що застрягла, і я заткнув дірку від кулі. Я дозволив тобі жити. Ти відплатив мені, побивши моїх людей і заважаючи мені», - сказав Валанте.
  
  
  «У вас були свої причини грати в «Доброго самаритянина». Ви думали, що я можу привести вас до вбивць Абруза. Тоді ви не знали, що Лось був замішаний».
  
  
  Людина, що сиділа, запалила сигару срібною запальничкою. "Розумний хлопчик, чи не так, Марку?"
  
  
  "Дуже розумний. Думаю, час дізнатися, чого ще він навчився».
  
  
  "Ваша дочка пообіцяла, що я не постраждаю", - сказав я Валанте.
  
  
  «Отже, я казав щось про насильство? Ми лише хочемо поставити кілька питань». Валанте підійшов і клацнув жалюзі на вікнах. Це було поганою ознакою.
  
  
  «У мене немає часу на ігри, Марку. Давай прикінчимо його зараз», - прогарчав чоловік у кріслі.
  
  
  Я крадькома спостерігав за людиною в кріслі з того моменту, як він увійшов до квартири. Я дуже хотів дізнатися, хто він такий. Хлопець, що притулився до дверей, був звичайним бандитом з мафії, з флегматичним обличчям і тупими очима. Але чоловік у кріслі був одягнений дорого, зі срібними запонками та туфлями зі шкіри алігатора. Він здавався босом рівного рангу Валанте. Він мене особливо цікавив, бо був високий, худий і носив окуляри. За винятком охайного одягу він виглядав як бухгалтер, а не як гангстер. Він був схожий на людину, яку дві дівчини з Портленда назвали другом Муса.
  
  
  «Я взяв тебе з собою, бо це твоя територія, Лью. Але я веду це шоу. І я хочу знати, що Картер дізнався під час своїх мандрівок», - відрізав Валанте.
  
  
  Я вловив ім'я. Я вловив ім'я. Чоловік у кріслі був Лью Россі.
  
  
  
  
  
  Лью Доктор. Старий ворог Френка Абруза.
  
  
  Витягнувши чорну книгу, Джо передав її Валанті. «Я знайшла це у Картера. Це належало Мусу. Саме тут Картер одержав імена дівчаток».
  
  
  "Як ти це отримав, Картер?"
  
  
  "Лось втратив його під час брухту".
  
  
  Валанте перегорнув сторінки. Россі нахилився вперед. Його очі за окулярами блищали, як яскравий чорний метал. Якщо його ім'я або один із його псевдонімів буде знайдено в книзі, гра для нього буде закінчена. Валанте запідозрив би те, що я щойно зрозумів – Россі найняв Лося, щоб той убив Абруза.
  
  
  "Просто дівочі імена", - сказав Валанте, і Россі, здавалося, розслабився. Валанте підійшов до сторінки, на якій було ім'я Барбари. Він у гніві вирвав її і скомкав. «Ублюдок». Потім він знову глянув на мене. залишилося перевірити, Картер? "
  
  
  Я тримав рота на замку.
  
  
  «Останнім часом ви були дуже зайняті – зносили публічні будинки, збивали з пантелику людей і вбивали кількох… Але у вас ще немає Лося чи грошей, я думаю».
  
  
  "Грошей немає. У Лося їх немає. Двоє з убитих мною чоловіків були причетні до вбивства Абруза. Вони були в Бонемі з Мусом, коли він убив дівчину Бранта», - сказав Валанте.
  
  
  "Я зрозумів це. Але я не можу дозволити тобі отримати Лося. Я маю намір отримати задоволення від стягнення боргу крові, який мені належить. Френк Абруз був моїм найстарішим другом. Ми повернулися назад. провести тут деякий час з Лью, поки я поїду до Вегаса після Муса».
  
  
  Россі встав, затиснувши сигару в куточку рота. "І я збираюся подбати про тебе", - посміхнувся він.
  
  
  Валанте, можливо, не хотів моєї смерті, але Россі був певен. Я був упевнений, що він збирався пустити мені кулю в очі, як Валанте піде. Жодних образ. Просто річ, яку потрібно подбати.
  
  
  "Ви зрозуміли дещо, але не всі", - сказав я Валанте. "Ви пропустили найважливіше".
  
  
  "Що це таке?"
  
  
  «Він гальмує, Марку. Тобі краще йти, якщо хочеш упіймати Лося», - сказав Россі.
  
  
  «Що сталося, Россі, боїшся почути те, що я говорю? Я маю твій номер».
  
  
  "Про що ти говориш?" - Запитав Валанте.
  
  
  «Про те, що Френка Абруза замовили. Це було не просто пограбування, яке Лось влаштував у Флориді. Це було ударом по твого друга. Россі нацькував Лося на Абруза, і з того часу він працює проти вас, люди, намагаючись перешкодити вам дізнатися. "
  
  
  Лью Россі відступив на крок і став поруч із Валанте позаду Джо. Він раптом ударив Джо кулаком у спину. Молодий хлопець відкрив рота і ахнув. Він зробив крок до мого стільця і простяг руку з гіпсовою пов'язкою. Потім він упав обличчям униз, і я побачив ножа між його лопатками.
  
  
  Марко Валанте різко обернувся. Я кричав на нього. "Ні, Валанте. Інший хлопець!"
  
  
  Він зрозумів, що зробив помилку, але було вже пізно. Чоловік біля дверей, хлопчик Россі, вистрілив у нього, і його тіло смикнулося від влучення кулі. Valante наполегливо відмовлявся падати. Він зробив повний поворот, витягнувши пістолет, і зіткнувся з людиною, яка встромила йому кулю в спину.
  
  
  Чоловік біля дверей знову натиснув на курок. Його рушниця, оснащена глушником, видала звук слини. Куля потрапила у Валанті, як кулак у плоть. Валанте нарешті почав падати, але вистрілив сам. Потім він упав на підлогу біля мого стільця.
  
  
  Бандит Россі притулився до дверей, його ноги були розставлені, наче він сподівався взяти себе в руки і не впасти. Він зробив свою роботу. Він урятував свого боса. Але він помирав. Постріл Валанте влучив йому в живіт. Він повільно вислизнув за двері, як п'яний, що вирішив сісти на підлогу. Його коліна звисали. Його ноги раптово зісковзнули вперед, і він звалився згорнутою купою.
  
  
  Лью Россі плавно витяг ножа зі спини Джо і витер його об пальто молодого мафіозі. Він закотив повіки Джо, щоб переконатися, що той мертвий. Потім він переступив через Джо і штовхнув Марко Валанте ногою. Він знову підштовхнув його, потім глянув на мене. "Розчарований, Картер?"
  
  
  "Ага", - сказав я.
  
  
  Нарешті Россі перевірив свою людину. Він не виглядав із розбитим серцем, коли підтвердив, що той, хто стріляв, мертвий. Навколо було безліч замін. "Як ти дізнався?" він спитав мене.
  
  
  «Багато уламків склалося разом. Хтось із мафії послав Кугана вбити мене та дівчину в Бонемі. То був не Валанте - він хотів змусити дівчину поговорити, а я - привести його до вбивць Абруза. Коли я виявив, що у Лося був друг у мафії. Я склав два та два разом. Абруз зіпсував угоду з продажу наркотиків із китайськими комуністами. Я вважаю, це була ваша угода. Але ви хотіли смерті Абруза з більш важливих причин, ніж просто злість. Тепер я здогадувалася. «Він дізнався про ваші таємні відносини з комуністами і збирався поговорити. Ви боялися, що ми дізнаємося, про що йдеться, і тому ви позбулися Абруза і Кірбі. ми щось виявимо… Ви, мабуть, убили Мередіта самі – його вбивця використав ніж».
  
  
  
  
  
  .
  
  
  «Вони не називають мене Лікарем, бо я вивчав медицину. У минулі часи я робив багато миттєвих операцій». Він клацнув ножем і засунув його в кишеню: «Я мало не застав тебе в мотелі. Ти щасливий виродок, Картер».
  
  
  "Це тому, що я чистий серцем".
  
  
  Тобі теж дуже цікаво. Оскільки ти не збираєшся залишати цю квартиру живою, я міг би також розповісти тобі про все інше». Він знову сів у крісло і знову запалив сигару. «У мене добрі стосунки з цими китайськими. Угода з наркотиками була лише прикриттям - приводом для мене зустрітися з ними. Я використав своїх людей, щоб проникнути в AX та передати інформацію комуністам. Один з моїх людей на вашій базі в Кароліні дізнався про місцезнаходження Шейли Брант з ваших файлів. Комуністи платять за мою допомогу високоякісними ліками. У мене найкращий запас у країні. Звичайно, мафія не зрадіє дізнався про мої особисті справи. Абруз став підозрілим, тож йому довелося піти”.
  
  
  Як ви плануєте пояснити цю сцену Організації? Робота, яку ви зробили з Джо, практично носить ваші ініціали».
  
  
  Ти зробив це, Картер. Ти гарний у поводженні з ножем. Ти також вбив Валанте та мого хлопчика там. Це моя історія, і Барбара Валанте має намір її підтримати».
  
  
  Він зателефонував Барбарі до лікарні і сказав їй, що її батько поранений, і їй краще якнайшвидше повернутися до квартири. Він повісив трубку і сів, дивлячись на мене з крем'яною усмішкою на тонких губах.
  
  
  «Ти дав мені пекельний час, людина AX. Але тепер ти в мене.
  
  
  Я спітнів і відчайдушно смикав мотузки. Якось мені довелося повідомити Хоку те, що я щойно дізнався. Але мені не хотілося перебувати в межах ста миль від старого, коли він дізнався, що в AX проникли мафіозі, які працювали на червоних китайців.
  
  
  Россі встав. Він витяг з кишені хустку і засунув мені до рота. «Барбара має бути тут хвилин за десять. Я не хочу, щоб ти кричав чи брав участь у розмові».
  
  
  Через дванадцять хвилин вона побігла коридором і пірнула в квартиру. Вона зблідла, коли побачила жахливу сцену: три тіла, одне з яких належало її батькові. Багато жінок втратили б свідомість. Вона лише видавала здавлений звук агонії.
  
  
  Россі зачинив двері і затиснув їй рота рукою. Вони боролися, поки він не приставив ножа до її горла.
  
  
  «Я знаю, що тобі важко, Барбаро, - сказав він своїм м'яким голосом, - але ти маєш зберігати спокій і поводитися. Від цього залежить твоє життя та життя Картера».
  
  
  Вона кивнула, і Россі відпустив її. Вона видала ридання з горла, її очі попросили мене пояснити, що я не міг їй дати.
  
  
  "Я хочу, щоб ти підійшла до телефону", - сказав їй Россі.
  
  
  "Кому я маю подзвонити?" - хрипко спитала вона.
  
  
  «Хто завгодно, якщо він є членом ради директорів. Я пропоную Села Терліцці або Дона Корвоне. Давайте зробимо це Терліцці. Він завжди багато думав про вас. Він повірить усьому, що ви кажете».
  
  
  Барбара пирхнула і різко зітхнула. Її очі метнулися до мене, і я спробував заговорити, незважаючи на кляп, але виявив, що тільки задихаюсь.
  
  
  "Що я збираюся сказати, Россі?" - спитала вона голосом, який раптом став жорсткішим.
  
  
  «Той Нік Картер убив твого батька та Джо, і що я намагаюся його вбити. Все буде гаразд, якщо у тебе виникнуть проблеми з розмовою. Це зробить його переконливим. Тоді ти кладеш трубку, не повідомляючи жодних подробиць. "
  
  
  Россі зібрав усю зброю в кімнаті і розклав її на столі. Він узяв Браунінг Валанте, який ніс. «А тепер, Барбаро, якщо ти не передаєш повідомлення точно так, як я передаю його тобі, я вистрілю Картеру в обличчя».
  
  
  Його план набував форми. Бос мафії, якого мала подзвонити Барбара, проковтне її історію. Після того, як вона повісить люльку, Россі вб'є нас обох. Потім він скаже мафії, що я вбив дівчину, перш ніж уб'є мене. Він, мабуть, продумав ще кілька деталей, щоб остання частина була переконливою, але суть була очевидною.
  
  
  Я впіймав погляд Барбари і похитав головою. Я сподівався, що вона зрозуміла. Коли вона завершить дзвінок, ми обидва були мертві.
  
  
  Вона підійшла до телефону. Россі йшов за нею. Я перекинувся через стілець і впав на підлогу, намагаючись зламати його, щоб звільнити руки. Мені це не вдалося, але через удар об підлогу Россі сіпнувся головою. Коли його погляд відірвався від Барбари, вона схопила голку для підшкірних ін'єкцій, яку використовувала напередодні ввечері, і встромила її йому в плече з усією силою.
  
  
  Раптовий біль змусив Россі крикнути. Навіть я здригнувся, побачивши пристрій, що стоїть у його руці, як голка дикобраза. Россі вилаявся і висмикнув його. Поки він це робив, дівчина вдарила його телефоном. Він упав на стіну, а вона побігла на кухню і зачинила двері. Незважаючи на своє горе, дівчинка думала швидко. Втеча була для неї краща, ніж намагатися залишитися і битися з Россі.
  
  
  Россі невпевнено похитав головою. Він був такий злий, що я подумала, що він збирається вистрілити в мене, просто щоб випустити повітря із селезінки
  
  
  
  
  
  Потім ми почули, як грюкнули двері на чорні сходи. Він зрозумів, що йому потрібно зупинити Барбару, інакше весь його план розвалиться. Він кинувся до дверей, які вона зачинила, відчинив її плечем і побіг через кухню. Я чув, як він спускався сходами.
  
  
  На кухні відкрився ящик. Барбара вдерлася до кімнати з м'ясним ножем. Вона тяжко дихала. «Я зачинила задні двері і пірнула в комору з мітлами. Він пробіг повз мене», - сказала вона, звільняючи мене.
  
  
  Я вихопив у неї ножа і перерізав мотузки, що зв'язують мої кісточки. Я підняв другий пістолет із глушником і помчав через кухню до сходів.
  
  
  Россі вийшов на вулицю і пірнув назад усередину, коли не побачив дівчину. Він звів очі, коли я з'явився на майданчику другого поверху.
  
  
  Його куля збила уламки з боку відкритих дверей позаду мене. Моя порвала рукав на його пальті.
  
  
  Він відчинив двері, які вели на вулицю, і стрибнули в них. На той час, як я спустився на рівень вулиці, він зник за рогом будинку.
  
  
  11
  
  
  Коли я повернувся до квартири, Барбара стояла навколішки поруч із батьком. Біль відбився на її блідому обличчі.
  
  
  «Я знаю, що це вимагатиме від вас багато чого, але мені потрібна ваша допомога. Я мушу швидко знайти Россі», - сказав я.
  
  
  "Що ти думаєш, чорт забирай?"
  
  
  «Він не збирається відмовлятися від своєї посади та тікати. Він вигадає ще одну історію, щоб розповісти Організації. Наприклад, що ви зрадили свого батька і об'єдналися зі мною».
  
  
  Вона встала. "Тоді ми повинні зупинити його, перш ніж він зможе зв'язатися з ними".
  
  
  "Точно."
  
  
  Вона їхала маленьким фіатом. Коли ми виїжджали від житлового будинку, вона сказала: «Россі має маєток у передмісті. Думаю, він поїде туди».
  
  
  Я направив її надвір, де вчора ввечері залишив орендовану машину. Машина все ще була там, з квитком за незаконне паркування на лобовому склі.
  
  
  "Ви ведете машину", - наказав я. Я сів поруч із нею, збираючи гвинтівку, яку перевірив на базі AX у Південній Кароліні.
  
  
  Дім Россі стояв на пагорбі. Залізна брама охороняла вхід, а територію оточував високий паркан.
  
  
  "Якщо зламати ворота, спрацює сигналізація", - сказала Барбара. "Ви повинні зателефонувати до будинку і попросити, щоб вас прийняли".
  
  
  Я прослизнув під кермо і зайняв її місце. Потім я проїхав через ворота, відчинив замок і вибив їх. Автомобіль проїхав брукованою дорогою, одна частина воріт все ще висіла на капоті. Погнуте крило дряпало шину, звучало як різьблена пилка.
  
  
  Коли ми проїжджали повз, на нас кричав чоловік у одязі садівника. Другий чоловік пробіг через кущі з пістолетом у руці. Я підняв гвинтівку однією рукою, схрестив руку на грудях і висунув стовбур у вікно. Я натиснув на спусковий гачок, і людина, що біжить, звернула в бік ставка.
  
  
  "Це машина Россі", - крикнула Барбара, вказуючи на "кадилак" на під'їзній доріжці. "Він тут, добре".
  
  
  Я вискочив з машини і вистрілив у бензобак "кадилака". Я накачав ще дві кулі, потім витяг запальничку AX і кинув її в газ, який почав сочитися з бака.
  
  
  "Що робиш?" - здивовано спитала дівчина.
  
  
  "Переконатися, що він не зможе піти", - сказав я.
  
  
  Полум'я підірвало кузов кадилаку, а потім вибухнув бак. Чоловік у формі водія з'явився на сходах, що спускалися з квартири над гаражем.
  
  
  "Нік!" - Вигукнула дівчина, вказуючи на нього.
  
  
  Я притулився до капота своєї машини, поставив гвинтівку на місце і всадив кулю в груди водія, поки він все ще намагався дістати револьвер з-під куртки.
  
  
  Поруч зі мною в крилі заскулила куля. Хтось у хаті стріляв у мене. Я сів і побіг до іншого боку машини, де Барбара вже сиділа навпочіпки. Ще один пістолет завівся. У будинку було щонайменше двоє чоловіків.
  
  
  Тримаючи гвинтівку біля коліна, я глянув на дівчину. Вона важко дихала, і рум'янець повернувся до її обличчя.
  
  
  "Барбара, - сказав я, - з тобою все гаразд".
  
  
  "Так ти, Нік".
  
  
  "Я хочу, щоб ти відкотилася від машини і сховалася серед кущів троянд", - сказав я їй. "Ви можете стріляти з пістолета?"
  
  
  "Звичайно я можу."
  
  
  Я вклав їй у руку свій «люгер». «Стріляй по дому. Тобі не обов'язково мати мету. Просто стріляй. Я хочу прикриття».
  
  
  Потім я проліз через відчинені двері машини і повернув ключ. Я завів мотор, лежачи на боці на сидінні, натискаючи рукою на педаль акселератора. Я простяг руку і натиснув на передачу, і машина покотилася доріжкою до передньої частини будинку.
  
  
  Я викотився на лужок і, пробираючись крізь кущі, опинився біля стіни. Я проповз під вікнами в куток будинку. Позаду був внутрішній дворик та засклена веранда. Лью Россі жив стильно.
  
  
  Взявши невелику кам'яну лаву, я жбурнув її в скло. Вибіг чоловік, шукаючи мене. Я чекав, стоячи спиною до стіни. Нарешті він ризикнув вийти надвір. Коли він проходив повз мене,
  
  
  
  
  
  Я вийшов і вдарив його гвинтівкою.
  
  
  Я ввійшов до будинку через розбиті скляні двері і виявив жінку в червоній сукні, яка сиділа в кутку. Їй було за тридцять, і вона була така налякана, що тремтіла всім тілом.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай?" - сказала вона тремтячим голосом.
  
  
  Я Нік Картер. Ви дружина Россі чи його коханка?»
  
  
  "Жоден. Я приїжджаю з Вегаса. І якщо я колись виберуся звідси, я не повернуся».
  
  
  Я ввійшов у кімнату більше, з коридору вискочив чоловік і вистрілив у мене. Я вистрілив із рушниці зі стегна, і моя куля потрапила у вазу на довгому столі праворуч від людини. Він стрибнув. Перевернувши довгий стіл, я штовхнув його, щоб заблокувати вхід у коридор. Потім я використав його як щит.
  
  
  Чоловік пустив дві кулі мені в плече. Я лежав на боці і застогнав. Я дорахував до десятої, перш ніж він клюнув. Потім я почув, як він наближається до мене. Я почекав, поки він підійшов до столу, і нахилився над ним, щоб знайти моє тіло. Потім я змахнув рушницею і вибив револьвер у нього з руки.
  
  
  Він схопив мене за волосся, що було якнайкраще. Моє виття було не таким фальшивим, як стогін. Я думала, що він збирається вирвати мені волосся з коренем. Піднявшись, я вдарив його прикладом по підборідді. Потім я переступив через нього і пішов коридором, заставленим дверима.
  
  
  "Россі", - крикнув я. "Ти занадто боягузливий, щоб вийти?"
  
  
  Нема відповіді.
  
  
  Я відчинив двері порожньої спальні і рушив далі.
  
  
  "Россі", - крикнув я. "Ви повинні вбити людину ззаду, як Джо?"
  
  
  Тиша.
  
  
  Я спробував інші двері. Ванна. Жінка в уніформі покоївки зіщулилася у ванній.
  
  
  "У тебе тут чудове місце, Россі", - крикнув я. “Скажу тобі, що я збираюся з нею зробити. Я підпалю її, якщо не вийдеш».
  
  
  Він вийшов. Він вискочив з туалету, вдарив мене дверима і збив мене з ніг, а потім накинувся на мене.
  
  
  Ніж блиснув, коли він застромив його мені в горло. Я сіпнувся, схопив його за зап'ястя двома руками і почав згинати його руку назад. Він упав і вирвався, встромивши мені кулак у ребра. Потім він знову вдарив ножем, порізавши довгу дірку в нозі моїх штанів, коли я відкотився.
  
  
  Ми зустрілися в коридорі, важко дихаючи. Він стояв навколішки, а я на своєму, і рушниця, яку я впустив, лежала на підлозі між нами.
  
  
  "Підніми це, Картер", - сказав він. "Спробуй підняти, і я відріжу тобі руку".
  
  
  Я забрав Х'юго перед тим, як залишити квартиру Барбари. Я вклав ножа у долоню, і коли Россі побачив це, він підняв руку, щоб кинути свій ніж.
  
  
  Барбара застрелила його. Вона увійшла до будинку і стояла наприкінці коридору. Вона підняла «люгер», міцно взяла його обома руками і прострілила йому потилицю. Вона повільно підійшла до нас і зупинилася, дивлячись на мерця. Нарешті вона повернулася до мене з розсіяним виразом обличчя і сказала: «Код… він порушив код Братства… ублюдок».
  
  
  Наступного ранку ми попрощалися у чорному. Її довге волосся було зібране в цнотливий пучок на шиї, а на її блідому обличчі не було макіяжу.
  
  
  "Я думаю, ви зараз збираєтеся в Лас-Вегас, щоб спробувати знайти слід Лося", - сказала вона.
  
  
  «У мене таке почуття, що він чекатиме на мене».
  
  
  Ви читали газети? Поліція не може зрозуміти, що сталося. Вони думають, що триває якась війна між бандами».
  
  
  "Ми вийшли якраз вчасно", - сказав я.
  
  
  «Нік, я маю дещо сказати».
  
  
  «Ти маєш на увазі щось на зразок, може, ми зустрінемося знову, коли обставини покращаться?
  
  
  "Думаю, мені взагалі не потрібно це говорити".
  
  
  Номер, який Лось записав для Кори в Лас-Вегасі, був номером ранчо, законного борделя, яким керує жінка на ім'я Арлін Бредлі. Коли вона дізналася, що я не хочу пробувати таланти її дівчаток, жінка Бредлі провела мене в малообставлений кабінет і сіла на крісло, що обертається.
  
  
  «Кора пішла звідси якийсь час тому. Вона не призначена для цього і знайшла собі інше життя».
  
  
  "Ви пам'ятаєте людину на ім'я Лось?"
  
  
  «Він та ще троє прийшли сюди, щоб побачити Кору. Звичайно, я не стала їх розпитувати. Але я подумав, що це були люди, з якими їй не слід було зв'язуватися. Як я вже сказав, вона мені подобалася. її елемента у такому місці”.
  
  
  Вона вийняла знімок із ящика столу і передала мені. «Я взяв це. Це дівчина, про яку ви кажете?»
  
  
  То була Шейла Брант.
  
  
  Що вам потрібно, містере Харпер? Що є предметом цих питань? - Запитала жінка.
  
  
  «Кора мертва. Як ви сказали, вона не зв'язалася з тими людьми. Тільки я знала її, як Шейлу Брант».
  
  
  Вона моргнула. Новини, здавалося, сильно вдарили по ній. Коли вона знову заговорила, її голос був хрипким. «Тобі слід сказати мені раніше. Я сказав, що вона мені подобається і я серйозно. Чи була людина, відома як Лось, відповідальна за її смерть?»
  
  
  "Так."
  
  
  «Він у Лас-Вегасі. Вчора ввечері я бачила його у казино».
  
  
  «Якщо Мус з'явиться тут, ти подзвониш мені до мого готелю?»
  
  
  "Звісно."
  
  
  Я полював на Лося тієї ночі в казино, клубах та готелях
  
  
  
  
  
  але його не знайшов.
  
  
  Арлін Бредлі зателефонувала мені, коли я снідав. «Він зв'язався зі мною. Ви можете вийти?
  
  
  Я їхав під палючим сонцем на ранчо. Пульс у мене частішав, адреналін зашкалював. Мої пошуки добігли кінця.
  
  
  «Вони питали вас, як і ви про них. Я сказала, що ви були тут і збираєтесь повертатися. Вони хочуть, щоб я влаштувала вам пастку», - сказала Арлін Бредлі.
  
  
  "Ви прийняли пропозицію?"
  
  
  Вона вперше посміхнулася. Посмішка була тонка, жорстка і стримана. «Думаю, вони думають, що хтось із мого бізнесу не може заперечувати проти них. Вони запропонували мені 10 000 доларів, щоб я залишив тебе одного, щоб вони могли тебе вбити».
  
  
  «Вони, мабуть, знайшли гроші».
  
  
  "Гроші?" - сказала вона, насупившись.
  
  
  "Неважливо. Скажіть їм, що ви це зробите. Скажіть їм, що ви поставите їхню пастку».
  
  
  «І натомість ви їх зловите».
  
  
  "Я спробую", - сказав я.
  
  
  Дорогою на ранчо я проїхав повз старе місто-примару. Ми поїхали до нього, і я пробирався крізь пилюку, поки не знайшов будинок, який виглядав придатним для того, що я хотів. Я вийняв з машини гвинтівку і сховав її на кроквах біля дверей.
  
  
  "Чи можу я запитати, чому ви це робите?" – сказала Арлін.
  
  
  «У мене є пістолет, якого достатньо для захисту зблизька. Але вони можуть спробувати вбити мене з відстані».
  
  
  Вона дивилася на безлюдну вулицю. Хоча повітря мерехтіло від жару, вона тремтіла. «Ідеальне місце для стрілянини. Як у кіно. Тільки це не вигадка».
  
  
  «У тебе на ранчо кілька коней. Скажи Лосю, що збираєшся взяти мене на прогулянку сьогодні вдень. Ти приведеш мене сюди, потім втечеш з кіньми і залишиш мене пішки».
  
  
  «Звучить ідеально. Для них".
  
  
  «Я хочу, щоб вони цьому повірили. Коли вони знову зв'яжуться з вами?
  
  
  «Лось сказав, що приїде опівдні. Розклад йому підійде. Те саме з тим, що я кинув тебе тут без коня».
  
  
  Повернувшись на ранчо, вона налила мені випити і піднесла свою склянку до мого. "До успіху."
  
  
  "До злочину", - сказав я.
  
  
  Вона всміхнулася вдруге із нашої зустрічі. «Я зберігаю видимість твердості, бо це найкраще для бізнесу. Але я можу дуже співчувати людям. Як Кора. Як ти".
  
  
  Я налив нам ще одну. "Тоді до дружби".
  
  
  Ми їхали в місто-привид під таким спекотним сонцем, що моя сорочка прилипла до спини. Я квапився.
  
  
  "Ти бачиш їх, Нед?"
  
  
  «Я побачив відблиск сонячного світла. Вони, мабуть, дивляться через бінокль. Давай, злітай. Вони будуть поряд. Вони не схочуть пропустити зустріч».
  
  
  Вона рвонулася, залишивши мого коня. Це не входило до плану. Але це мало значення. Лось все одно прийде. Я знав, що можу на це розраховувати.
  
  
  Я сів на веранду одного з давно занедбаних магазинів і викурив сигарету. Потім я побачив машину – знайомий Лінкольн. Він зупинився наприкінці вулиці, і з нього вийшов чоловік. Великий чоловік. Він стояв і дивився на мене, і я відчув, як моє серце стислося.
  
  
  Мій кінь видав шум. Я глянув на тварину і побачив іншого бандита, який наближався з протилежного боку. Він ішов, ведучи коня. Його ноги піднімали пилюку крихітними спіралями.
  
  
  Вони планували впіймати мене під перехресний вогонь.
  
  
  Я кинув недопалок цигарки. Я встав і перемістився між двома будинками. Стоячи біля стіни однієї з хатин, я чекав, поки мої сталкери зроблять крок. Це не зайняло багато часу. Лось вийшов з-за рогу.
  
  
  "Як тобі сподобалися мої дівчатка, Харпер?"
  
  
  "З парою все було добре/*
  
  
  «Але не така гарна, як Шейла? Вона була милашка. Мені дуже шкода, що я зламав їй шию. Ми кілька разів були разом. Але великі гроші зроблять голову жінки, спотворять її мислення».
  
  
  «Вона не грабувала тебе».
  
  
  Лось підійшов ближче. “Тоді хто це зробив? Я отримав їй роботу в будинку Арлін, але я нікому більше не розповідав про гроші. То як же вони могли зникнути, як вона сказала?
  
  
  Моя рука звисала збоку, і я обернувся так, що Лось не міг бачити мою руку. Я рушив, розгорнув Люгер, і Лось від подиву відвисла.
  
  
  «Думаю, вона припустилася помилки, сказавши Арлін», - сказав я.
  
  
  "Кинь, Харпер!"
  
  
  Інший чоловік обійшов будинок і підійшов до мене ззаду. Він стояв навпочіпки, його пістолет був спрямований на мене. «Я сказав, кинь, сисунок».
  
  
  "Не стріляйте в нього", - крикнув Лось. "Я хочу почути, що він скаже про гроші".
  
  
  Я покинув «Люгер» і позадкував до хатини. «Арлін підкорила Шейлу і заслужила на її довіру. Вона сказала мені, що ви запропонували їй 10 000 доларів за цю установку. Це правильно, Лось, чи вона сказала вам, що це була послуга для старого друга?
  
  
  "Вона сказала, що це послуга".
  
  
  Я повернувся і пірнув у відчинене вікно хатини. Я вдарився плечем об гнилі дошки, і вони подалися, випльовуючи пилюку. Я чув, як Лось та інший чоловік кричали один на одного. Я встав, підбіг до крокв і потягся за пійманою там гвинтівкою. Я мусив знати, що його більше не буде. Арлін повернулася та перемістила його. Вона підставила мене по-справжньому.
  
  
  Проблема в тому, що я не усвідомлював, що вона замішана, поки Лось знову не приніс грошей. Лось сказав, що отримав Шейле роботу в будинку,
  
  
  
  
  
  Одного разу вони зробили Арлін брехнею, принаймні через недогляд. Лось сказав, що він ще не знайшов грошей, а це означало, що він не міг запропонувати Арліну 10 тисяч доларів. Це двічі зробило її брехнею. І вона дала мені цю репліку про те, як сильно вона ставилася до Шейла і до мене. Вона сказала мені, що чекатиме, коли я вийду з цієї пастки живою. Мабуть, із пістолетом.
  
  
  Лось побіг ганком вдома. Він був схожий на буйвола. Він кинувся через двері, не зупиняючись і провалився через підлогу. Його вага була більшою, ніж могли витримати гнилі дошки. Його прикололи у ямі. Він вилаявся і корчився, шукаючи мене.
  
  
  Я ступив до нього і вдарив його по обличчю підібраною дошкою. Удар був такий сильний, що дошка розкололася.
  
  
  Інший чоловік заліз у вікно. Я кинув у нього стилет, але пішов поспіхом і схибив. Я вивернувся у двері. Якби друг Муса не підняв його, мій Люгер все ще лежав би зовні.
  
  
  Я риссю звернув за ріг. Пістолет усе ще був на місці, але я не нахилився заради нього. Арлін стояла між будинками, тримаючи в одній руці поводи нервового коня, а в другій - маузер середньої ваги.
  
  
  «Іди та забери його. Я повернулася, щоб допомогти тобі», - сказала вона.
  
  
  «Ні, ти повернулася, щоб перевірити з хлопчиками та подивитися, чи все йде за планом. Це не так. Я все ще живий і вони знають правду. Ти вкрала гроші у Шейли. Вона втекла, коли виявила, що вони зникли. ніколи не здогадувалася, що це в тебе є. Вона тобі довіряла. "
  
  
  Вона вистрілила з автомата.
  
  
  Я кинув фіат у пилюку. Я підняв голову якраз вчасно, щоб побачити, як супутник Муса висунувся з вікна і вистрілив у Арлін. Куля була 45 калібру і розірвала їй обличчя.
  
  
  Я скрикнув і кинувся на чоловіка, витягаючи його з вікна. Я вдарив його по обличчю і схопив його за руку з пістолетом, поки ми котилися по курній вулиці. З-за рогу виліз Лось. Він підняв валун, підняв його над головою і ступив до мене.
  
  
  Людина піді мною намагалася направити пістолет у потрібному напрямку, але я тримав його за зап'ястя. Я вдарив його знову. Я знав, що прийде Лось. В останній момент я відкотився. Лось випустив валун. Інший чоловік сидів, і валун ударив його з жахливим звуком, ніби ніж бив м'ясо. Я не сумнівався, що ця людина мертва. Без сумніву.
  
  
  Лось виглядав спантеличеним таким поворотом подій. Він недовірливо похитав своєю величезною головою. Потім він підійшов до свого друга. Він вирвав 45-й калібр із пальців чоловіка.
  
  
  Я доповз до Люгера. Обернувшись, я вистрілив Лося в груди. Двічі. Я вистрілив у нього втретє, коли він підвівся з дикими очима і ротом, що ворушився, ніби хотів щось сказати.
  
  
  Нарешті він упав і завмер у пилюці. Я повільно підвівся на ноги. Місто-примара здавалося майже беззвучним, як цвинтар. Я був єдиною людиною в ньому, хто залишився живим. Довге полювання закінчилося, і моя робота була зроблена, за винятком того, що я розповів Хоуку про прониклих на бази AX. Але завтра буде іншим.
  
  
  Епілог
  
  
  Я знайшов Хоука біля басейну його клубу у зеленій сільській місцевості Вірджинії неподалік Вашингтона. Він приймав такі необхідні сонячні ванни. Його кістляві лікті та коліна були схожі на дверні ручки кольору слонової кістки.
  
  
  "Як пройшло прибирання?" Я запитав.
  
  
  «Про все подбали. Нам довелося закрити бази у Кароліні та Денвері, але ми отримали контроль над усіма шпигунами мафії. На щастя, операція була на ранній стадії, і вони не передали жодної важливої інформації. "
  
  
  «Загалом мафія нічого не знала про угоду Росії з комуністами або про те, що він був причетний до шпигунства за AX. Абруз, мабуть, теж мало що знав. Він був просто підозрілим. Але підозри можуть бути смертельними, коли ви сплуталися з такими людьми, як Лью Россі”.
  
  
  Хоук розплющив одне око.
  
  
  «Це була дорога і кривава справа, Нік, але це наша робота, твоя та моя. Брудна справа, за яку не дають медалей».
  
  
  "Я знаю", - сказав я.
  
  
  "Ви готові завтра поїхати до Лондона?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Нік", - покликав він, коли я відійшов. Він сів у шезлонгу. "Хто та баба, що чекає на тебе в машині?"
  
  
  "Надійний інформатор".
  
  
  "Ви маєте на увазі дочку Валанта?" сказав він .
  
  
  * * *
  
  
  Барбара з нетерпінням чекала. «Підемо кудись і лягаємо спати, Нік. Завтра настане дуже швидко». Вона присунулася до мене ближче, коли я виїжджав із клубу. "Ваш бос був здивований?" "О, звичайно", - сказав я. "Він майже втратив дар мови".
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Агент - Контрагент
  
  
  
  Нік Картер.
  
  
  Агент - Контрагент
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  Перша глава.
  
  
  Переслідуючи небезпечну дичину, мисливець іноді виявляє, що він мимоволі змінив роль зі своєю здобиччю і став жертвою. Багато диких тварин мають хитрість, необхідну для засідок, наприклад, ягуар-вбивця з Мату-Гросу, який ховався за власним слідом, щоб заплутати і вбити мисливських собак одним ударом пазурів, завжди вбиваючи останнього собаку в зграї першої. І слон-розбійник дабі, який розвинув огидну звичку відривати кінцівки у переслідувачів-людей.
  
  
  Людина, звичайно, найхитріша з усіх організаторів засідок, і я уважно обміркував цей факт, коли йшов темною лісовою стежкою. Це було ідеальне місце для засідки; і я знав, що це було заплановано саме так.
  
  
  Я йшов обережно, повільно, спостерігаючи за кожним деревом і кущем на предмет руху, прислухаючись до найменшого звуку. Мій "Люгер", Вільгельміна, лежав напоготові в кобурі, але без спорядження. Стилет «Хьюго» лежав у замшевих піхвах, прив'язаних до мого правого передпліччя, під курткою, яку я носив. Я щойно пройшов повз нависаючу гілку, коли почув звук позаду себе. Ще до того, як я повернувся, я зрозумів, що це означає - чоловік упав з дерева на землю за мною.
  
  
  Я повернувся якраз вчасно, щоб побачити руку, що опускалася з ножем у ній. Тонке гостре лезо було спрямоване прямо в мої груди.
  
  
  Піднявши ліве передпліччя, щоб заблокувати його, я схопив чоловіка за зап'ястя. У той же час я тицьнув вказівним і середнім пальцями правої руки в очі чоловікові. Але він притис вільну руку до перенісся якраз вчасно, щоб урятувати очі.
  
  
  Я схопив його інше зап'ястя обома руками, повертаючись і відвертаючись від нього, і потягнув, нахиляючись уперед. Чоловік пролетів через моє плече і вдарився об землю спиною. Ніж вилетів із його руки. Я напружив м'яз на правому передпліччі, і стилет зісковзнув мені на долоню. Перш ніж чоловік встиг зрушити з місця, я засунув тонкий кінець стилету йому під підборіддя і тримала його там.
  
  
  "Удачі наступного разу", - сказав я тихо.
  
  
  Я не встромив ніж чоловікові під підборіддя, як завжди. Я тримав його там, поки його очі звузилися на мене.
  
  
  Раптом він усміхнувся. "Дуже добре, N3", - сказав він.
  
  
  "Які пропозиції?" - Запитала я, прибираючи стилет з його горла.
  
  
  Він сів і обтрусився. "Що ж, я міг би згадати, що вам слід використовувати більше стегна в кидку. І що ваш стилет не є проблемою і вважається гіршим, ніж German Trapper's Companion, який ви тільки-но забрали у мене. Але я думаю, ви все це знаєте , у будь-якому випадку. І ви, здається, справляєтеся зі своєю роботою, незважаючи ні на що”.
  
  
  Я поклав Х'юго назад у піхви. "Дякую", - сказав я.
  
  
  Я пройшов перший тест на курсах з підвищення кваліфікації. Моїм противником був помічник інструктора з айкідо в академії AX, і я повинен був визнати, що він зробив страшенно гарну роботу, переконавшись, що я пам'ятаю основи самозахисту. Ми були на території суперсекретної школи для агентів AX.
  
  
  «Тепер продовжуйте йти цим шляхом, поки не дійдете до перетину зі стежкою, що веде назад у тренувальний центр», - сказав він мені. «Чекайте будь-чого».
  
  
  "Я завжди це люблю", - відповів я, посміхаючись.
  
  
  Я залишив його там і пішов звивистою доріжкою. Місяць вислизнув з-за хмар, осяявши слід страшним сріблястим світлом. Я рухався обережно, готовий до всього. Доїхавши до перехрестя, я зупинився на мить. Я знав про відсутність звуків комах, а це означало, що є велика ймовірність, що поблизу є ще хтось. Я тільки почав свій шлях до тренувального центру, коли чоловік вискочив з темряви на стежку прямо переді мною. Я витягнув свій «люгер» і добив людину до її зброї. Я націлив "люгер" йому в груди і натиснув на курок. Пролунало клацання по порожній камері.
  
  
  "Ти мертвий", - сказав я. «Куля 9 мм у серці».
  
  
  Фігура в темному костюмі засміялася, і я побачив, що на його обличчі був одягнений панчоха. Сміх і ця панчоха змусили мене крутитися в голові. Поки я все ще намагався зрозуміти це, я почув позаду легкий шум. Ця людина була лише принадою. Але в цьому не було сенсу. Інструктори ніколи не працювали у командах проти вас, ні на нічних вправах.
  
  
  Перш ніж я зміг повернутись обличчям до другого чоловіка, я відчув раптовий різкий біль, що вибухнув біля основи черепа. Яскраві вогні спалахнули на мені в темряві. Мої коліна підігнулися, земля вдарилася мені об потилицю. Я десь почув низький стогін, хрипкий звук, і він виходив із мого власного горла.
  
  
  Я почув голос. - "Це він?"
  
  
  «Так, це він», - відповів інший чоловік із якимось акцентом.
  
  
  Я з болем розплющив очі і побачив дві темні постаті, що пливли в темряві. Вони обоє
  
  
  носили панчішні маски. Я встиг спитати. - "Що це?"
  
  
  "Реальне життя, містере Картер", - сказав той з акцентом. "Не шкільні ігри, як ви думали".
  
  
  Я примружився крізь затуманені болем очі, щоб побачити обриси обличчя за панчохами, але було надто темно, щоб щось розгледіти. У всякому разі, не потрібно було жодних блискучих висновків, щоб з'ясувати, що це не інструктори навчальної академії. Я просто намагався вгадати, як вони потрапили на територію, коли один із них сильно вдарив мене ногою в бік.
  
  
  Я хмикнув і вилаявся собі під ніс. Біль був болісним. Людина з акцентом націлила мені в обличчя «кольт кобра» 38 Special.
  
  
  "Це було просто, щоб переконати вас, що це не гра, містере Картер", - сказав мені той, у кого був Кольт. Інший чоловік дихав неглибоко і виглядав так, ніби хотів би повторити урок.
  
  
  Він сунув маленький пістолет назад у кишеню і витягнув з піджака чорний конверт. Видавши горловий звук, він кинув конверт поряд зі мною на землю.
  
  
  Той, хто мав акцент, знову заговорив. «Це повідомлення для вашого начальства, містере Картер. Це стосується майбутньої конференції у Каракасі. Я пропоную вашим людям прочитати його уважно та серйозно».
  
  
  Мій розум кружляв у повній болі темряви. Конференція являла собою зустріч між американським віце-президентом і президентом Венесуели, яка мала пройти в Паласіо-де-Мірафлорес, Білому палаці, протягом наступних двох тижнів. Це була важлива політична подія, яка мала зміцнити економічні та політичні зв'язки між США та Венесуелою.
  
  
  Я хотів запитати, щоб вони заговорили ще трохи. Але вони закінчили розмову. Той, хто штовхнув мене раніше, збирався дати мені останній удар, перш ніж вони пішли. Його біда була в тому, що він дуже любив свою роботу. Цього разу він спрямував свій важкий черевик мені на думку. Я схопив його за ногу і злісно повернув. Я почув тріск кісток, і він закричав, втративши рівновагу і важко впавши на свого товариша. Інший чоловік відсахнувся, і вони обоє впали.
  
  
  "Дурень!" - Закричав чоловік з кольтом, намагаючись стати на ноги, намагаючись прицілитися.
  
  
  На той час я був на ногах, і якимось чином він опинився між мною та пістолетом, що мене влаштовувало. Він ударив мене великим кулаком у обличчя, але я пригнувся, і він відлетів від моєї щелепи. Чоловік із пістолетом скочив і втік у тінь. Я вдарив іншого чоловіка, розбивши кулаком його скроню. Він упав на спину, і я кинувся на нього зверху, але він уперся ногою мені в живіт і штовхнув. Я полетів, і на той час, коли я знову став на ноги, він вислизнув у кущі.
  
  
  Але я не збирався забути, як йому подобалося штовхати мене, і це дало мені енергію, яку я навіть не підозрював. Я дозволив стилету впасти мені в руку і шпурнув його вслід. Він потрапив йому в спину, коли він входив до густого чагарника. Він закричав, схопився за спину і кинувся вперед, зникнувши з поля зору в кущах.
  
  
  Коли я підійшов до чоловіка, що впав, інструктор вийшов з тіні позаду мене. "Гей, - крикнув він, - що тут відбувається?"
  
  
  Він підійшов до того місця, де я стояв, і побачив стилет, що стирчав зі спини бандита. Він сказав. - "Ісусе!" "Що, чорт забирай, трапилося?"
  
  
  Я зняв маску панчохи з чоловіка і побачив, що він мертвий. Обличчя було незнайоме. "У нас були відвідувачі", - сказав я. "Один пішов".
  
  
  "Ти вбив цього?" Він виглядав трохи хворим.
  
  
  Інструктори AX - фахівці із самооборони, але більшість із них не проводять багато часу у польових умовах. Вони привчають нас байдикувати, але ніколи не роблять брудну роботу.
  
  
  «Схоже, що я це зробив», - сказав я, проходячи повз фахівця з карате з відвислою щелепою, щоб підняти конверт, який мої нападники залишили зі мною. Я відкрив його і ледве міг прочитати повідомлення у тьмяному місячному світлі.
  
  
  На майбутній конференції в Каракасі уряд США і особливо розвідувальна мережа AX будуть жорстко принижені і утруднені. Це відкритий виклик для AX: визначити, яку форму прийме приниження і як воно буде реалізовано, а також запобігти йому, якщо зможете. Коли ви програєте, світ побачить неефективність AX та неефективність уряду Сполучених Штатів у світових справах.
  
  
  Підписано просто "Спойлери". Все повідомлення, включаючи підпис, було склеєне з вирізок із журналів.
  
  
  Блідолиця інструктор з карате підійшов до мене косячись на мерця. Коли він заговорив, його голос був холодним. "Це залишили ці люди?"
  
  
  «Вірно, – сказав я.
  
  
  "Можу я побачити це, будь ласка?" - Запитав він голосом інструктора.
  
  
  "Боюсь, що ні", - відповів я.
  
  
  Його обличчя сповнилося гнівом. «А тепер послухай, Картер. Цей прикрий інцидент стався на теренах школи, що ти хочеш робити. "
  
  
  Я засунув папір у кишеню піджака. "Девід Хок отримає повний звіт".
  
  
  Усі в AX підкорялися Хоуку, навіть бос цієї людини у навчальному центрі. Я підозрював, що інструктора обурював той факт, що я звітувала безпосередньо перед Хоуком. Коли я пройшов повз нього, щоб забрати свій стилет, мені здалося, що він збирався мене зупинити.
  
  
  "Як ти думаєш, чи зможеш ти взяти у мене цей папір?" - спитав я з саркастичною усмішкою.
  
  
  Він вагався хвилину. Я знав, що він дуже хотів прийняти виклик, але знав про моє звання. Цей єдиний факт налякав його, незважаючи на його чорний пояс з карате.
  
  
  Він відійшов убік, і я дістав стилет. Я очистив лезо на спині мерця і повернув його в піхви. «Ви можете віднести тіло до тренувального центру, - сказав я, - але залиште його там, доки не почуєте розпоряджень від Хоука. І нічого не виймайте з його кишень».
  
  
  Інструктор просто пильно дивився на мене, на його обличчі було обурення.
  
  
  «А поки що вправи закінчені», - сказав я. "Сьогодні більше не треба ховатися в тіні".
  
  
  Я відвернувся й подався до будинків. Мені потрібно було одразу зателефонувати до Хоука.
  
  
  * * *
  
  
  Декілька днів потому Хоук і я сиділи за довгим столом для переговорів з червоного дерева в штаб-квартирі AX з головою ЦРУ, начальником Агентства національної безпеки, начальником секретної служби і директором поліції безпеки Венесуели. Хоук попросив цих людей зустрітися з нами, тому що їхні агенції збиралися забезпечити безпеку Каракаської конференції.
  
  
  Хоук був на чолі столу і говорив крізь величезну смердючу сигару. "У всіх вас є копії послання, джентльмени", - сказав він. «Якщо хтось із вас захоче ще раз вивчити оригінал, він у мене тут». Його худорляве тіло здавалося наелектризованим від енергії, а його тверді крижані очі дивилися недоречно на веселому обличчі фермера з Коннектикуту. Я помітив, як і багато разів раніше, що коли Яструб говорив, люди уважно слухали - навіть ці відомі люди.
  
  
  "Немає жодних відомостей про те, хто це написав?" - Запитав шеф ЦРУ. Це був високий рудоволосий чоловік із пронизливими блакитними очима та манерами п'ятизіркового генерала.
  
  
  "Я дозволю N3 відповісти на це питання", - сказав Хоук, засовуючи сигару в роті.
  
  
  Я склав руки перед собою на столі. Я терпіти не можу ці бюрократичні збори, особливо коли мені доводиться відповідати на багато запитань із розвідки.
  
  
  «Неможливо відстежити матеріали, які вони використали для самого повідомлення, – сказав я. «Ми перевірили папір, конверт, вирізки та клей, і це все звичайні речі, які вони могли б купити в будь-якій тисячі магазинів у цьому районі».
  
  
  "А як щодо самих чоловіків?" – нетерпляче запитав голова секретної служби. Він був кремезним і світловолосим, з сірими смугами на скронях. Він виглядав дуже нервовим.
  
  
  «Людина, яку я вбив, виявилася продавцем взуття у великому універмазі тут, у Вашингтоні. Жодних зачіпок. Він не має записів в жодному з наших відділів або в поліції. І все, що я можу розповісти вам про його друга в тому, що він високий хлопець із європейським акцентом”.
  
  
  "Російська?" - Запитав агент АНБ. Це був літній чоловік з білим волоссям і довгим підборіддям. Він малював у блокноті перед собою, але пильно дивився на моє обличчя.
  
  
  "Я не можу сказати напевно", - сказав я. «Можливо це був балканський акцент. І, звісно, це могло бути фальшивим».
  
  
  Венесуелец постукав пальцями по столу. Це був великий чоловік із оливковим обличчям та темними густими бровами. Він був людиною, яка успішно захистила уряд Венесуели під час серії спроб перевороту деякий час тому, і тепер він, очевидно, хвилювався. «Тоді ми гадки не маємо, хто стоїть за цим повідомленням», - повільно сказав він із сильним акцентом.
  
  
  «Боюсь, що такою є нинішня ситуація», - визнав Хоук. «Навіть підпис для нас нічого не означає».
  
  
  «Якби це залежало від мене, я не став би турбуватися про це», - сказав глава АНБ. «Все це, мабуть, свого роду розіграш».
  
  
  "Або просто деякі люди, що затаїли злобу на AX", - прокоментував глава секретної служби. «Коханці, з якими легко впоратися, якщо вони з'являться у Каракасі».
  
  
  «Я не думаю, щоб російські чи червоні китайці виконували завдання таким чином», - повільно промовив чоловік із ЦРУ. «Але тоді майже неможливо вгадати, як КДБ та L5 поведуться у тій чи іншій ситуації».
  
  
  «Твердий та холодний факт залишається фактом», - сказав Хоук, - «що є загроза конференції. У записці йдеться про приниження та збентеження, а не лише про зриви. І вона безпосередньо адресована AX. панове? "
  
  
  Настала коротка мовчанка. Зрештою, голова ЦРУ знову заговорив. "Ваші люди часто потрапляють туди, де очікується замах, - сказав він, - щоб заблокувати їх катів вашими". Він глянув на мене
  
  
  "Вірно", - сказав Хоук, відкинувшись на спинку стільця і оглядаючи стіл. «Тож якщо AX має бути на цій конференції, цілком можливо, що хтось планує вбити нашого віце-президента або президента Венесуели, або обох».
  
  
  За столом кипіла розмова. Глава секретної служби похмуро глянув на Хоука. «Я не розумію, як ми можемо зробити такий висновок із записки, Девіде», - сказав він. "Я думаю, ви перебільшуєте її важливість".
  
  
  Співробітник АНБ підвівся зі стільця і почав ходити туди-сюди біля довгого столу, зчепивши руки за спиною. Він був схожий на британського полковника у відставці, що йшов по кімнаті. "Я думаю, ми всі ставимося до цього занадто серйозно", - стверджував він. "Проклята записка могла бути розіграшем".
  
  
  Досі я навмисне мовчав. Хок хотів почути думку кожного, перш ніж ми висловимо свою. Але тепер я подумав, що настав час мені висловитися.
  
  
  "Це дуже добре сплановано для жарту", - сказав я тихо. «Пам'ятайте, цим людям вдалося отримати доступ на територію тренувального центру AX. І вони знали моє ім'я та спромоглися знайти мене там. Той із акцентом, який дав мені записку, сказав саме це: Я пропоную вашим людям прочитати це уважно та серйозно. "Я озирнувся навколо столу. "Він не виглядав так, ніби жартував".
  
  
  «Якби я не вбив людину в такій ситуації, я теж хотів би інтерпретувати все це досить серйозно», - їдко сказав співробітник Секретної служби.
  
  
  Я не міг дозволити собі виходити з себе. "Один із чоловіків тримав спрямований на мене револьвер, а інший бився зі мною", - холодно сказав я. «Якби ти був там, ти напевно поставився б до цього серйозно. Я використав свій ніж, тому що мені потрібно було зупинити людину, а не тому, що люблю вбивати».
  
  
  Шеф секретної служби тільки підняв брови і поблажливо посміхнувся до мене. «Жодна критика вашого судження не призначалася вам, містере Картер. Я просто намагаюся вказати, що спецслужби регулярно одержують такі записи. Ми просто не можемо дозволити собі сприймати їх серйозно».
  
  
  Венесуелец прочистив горло. "Це правда. Але це здається мені іншим. І там, де є якась можливість замаху на життя мого президента, я не можу ризикувати. Я маю намір подвоїти охорону у Палаці Мірафлорес під час конференції. А оскільки вашому віце-президентові також може загрожувати небезпека, я настійно рекомендую вам вжити додаткових запобіжних заходів».
  
  
  «Я щойно розмовляв із віце-президентом», - сказав голова ЦРУ. «Його це зовсім не турбує. Я сказав йому, що всі чотири агенції все одно матимуть там людей, і він вважає, що цього достатньо».
  
  
  Хоук знову глянув на співробітника секретної служби, який притис зчеплені руки до рота. Незважаючи на свої цинічні зауваження, він, очевидно, усвідомлював, що несе головну відповідальність за життя та особисте благополуччя віце-президента.
  
  
  "Що ви думаєте?" - спитав його Хоук.
  
  
  Він серйозно глянув на Хоука. «Що ж, я мушу визнати, що ми говоримо тут про життя керівників конференції, принаймні потенційно. Я знайду додаткових людей у поїздку до Каракасу, щоб відповідати безпеці у Венесуелі».
  
  
  "Добре", - сказав Хоук, жуючи сигару. Він провів рукою по сивому волоссю, потім вийняв сигару з рота. «Щодо AX, у нас зазвичай не було б агента в цій країні на зустрічі. Але оскільки AX був спеціально згаданий у записці, я відправляю свою головну людину - Ніка Картера - на конференцію». Він махнув мені рукою. «Віце-президент вважає, що було б непогано, якби я супроводжував його, тож я теж поїду».
  
  
  Шеф ЦРУ перевів погляд із мене на Хоука. «Ми подбаємо про допуск обох».
  
  
  Людина з АНБ повільно похитала головою. "Я все ще думаю, що ви вирушаєте в погоню за дикими гусаками", - уїдливо сказав він.
  
  
  "Можливо, і так", - визнав Хоук. "І, звичайно, є і третя можливість". Він зробив паузу, насолоджуючись очікуванням. "Пастка", - продовжив він, сунувши холодну сигару назад у рот. «У записці йдеться, що принижуватиме саме AX. І все це – відкритий виклик AX. Можливо, хтось хоче, щоб N3 чи я був там із якихось прихованих мотивів».
  
  
  "Тоді навіщо йти?" - Заперечив агент АНБ. «Я думаю, це те, що ти будеш щасливий пересидіти в іншому місці».
  
  
  Хоук жував сигару. «За винятком того, що я дію не так, – сказав він. «Мені не подобається ідея ховати голову в пісок і сподіватися, що загроза зникне або хтось інший подбає про все за нас».
  
  
  «Ми вітаємо вашу присутність, сеньйоре Хоуку», - сказав венесуельський чиновник.
  
  
  Чоловік із ЦРУ звернув на мене свій розумний і серйозний погляд. "Я сподіваюся, що ваша поїздка пройде без пригод", - сказав він.
  
  
  Я посміхнувся йому. "Хочете вірте, хочете ні, я теж на це сподіваюся".
  
  
  Другий розділ.
  
  
  У Каракасі був Страсний тиждень, і все місто зібралося на фестиваль. Були бої бугаїв, паради з барвистими поплавцями та все в яскравих регіональних костюмах, концерти та виставки
  
  
  , та танці на площах. Каракас розважався з розпущеним волоссям. І все-таки це був не той яскравий, божевільний карнавальний настрій, який залишався зі мною, коли я оселився у своїй кімнаті в готелі El Conde всього за шість днів до конференції. Це було холодне, лякаюче відчуття сильного вітру, що свистить по вузьких брукованих вуличках старої частини міста. Я не міг позбутися жахливого відчуття, що місто намагається сказати мені щось, що торжество приховує від випадкового спостерігача. Щось зле.
  
  
  Хоук вилетів раніше і вже був у місті. Він вважав, що нам краще поїхати окремо та зупинитися у різних готелях.
  
  
  Я повинен був зв'язатися з Хоуком у невеликому ресторанчику біля офісу American Express о дев'ятій вечора. Це дало мені кілька годин наодинці з собою, тому я пішов у кіоск на розі і купив газету та листок кориди. Я взяв папери з собою в найближче кафе на тротуарі, але через вітер я вирішив сісти всередині. Я замовив Кампарі і випив його, поки читав усі розповіді про конференцію, гадаючи, чи буде цей форум робити справжні заголовки, перш ніж усе це закінчиться.
  
  
  Закінчивши з газетою, я вивчив новини кориди. Мені завжди подобалася гарна корида. Коли ви займаєтеся вбивством і намагаєтеся не бути вбитим, а ви граєте зі смертю – насильницькою смертю – бій биків викликає у вас особливу чарівність. Ви йдете, платите гроші і сідайте в барер - у передній ряд. І ви знаєте, що на арені буде смерть, може, навіть смерть людини. Але незалежно від того, чи вразить смерть бика чи людини, ви знаєте, що принаймні цього разу ви вийдете живим. Незалежно від того, хто вмирає, там уб'ють не вас чи ворога. Отже, ви сидите на своєму оплачуваному місці і сприймаєте все з почуттям відстороненості, від якого, як ви знаєте, доведеться відмовитися, як тільки ви повернетесь у світ за межами арени. Але під час вистави ви дійсно можете насолоджуватися смертю, задоволено і відчужено від смерті, яка переслідує вас на вулицях.
  
  
  Поки я читав газету про кориду, я глянув і помітив чоловіка, який спостерігає за мною.
  
  
  Я швидко глянув на газету. Я не хотів, щоб чоловік знав, що його бачив. Я затримав погляд на сторінці і відпив Кампарі, спостерігаючи за чоловіком краєм ока. Він сидів за столиком зовні, дивлячись на мене через вікно. Я ніколи раніше не бачив його обличчя, але мені спало на думку, що його загальна статура була схожа на людину з пістолетом, яка напала на мене в тренувальному центрі. Це може бути той самий чоловік.
  
  
  Але в Каракасі, ймовірно, є тисяча людей, подібних до цього. Я вловив рух і знову підвів очі. Чоловік кидав кілька монет на стіл, збираючись піти. Вставши, він знову дуже швидко глянув на мене.
  
  
  Після того, як чоловік пішов, я кинув кілька монет на стіл, засунув папір під пахву і пішов за ним. На той час, як я дістався до вулиці, інтенсивний рух закрив йому поле зору. Коли рух припинився, його ніде не було видно.
  
  
  Пізніше в ресторані біля офісу American Express я розповів Хоуку про інцидент. Як завжди, він жував довгу сигару. Яструб - справжній патріот, але коли він має законний шанс роздобути хорошу кубинську сигару, він справді не може відмовитися від неї.
  
  
  "Дуже цікаво", - сказав він задумливо, випустивши в мій бік кільце диму. "Звичайно, це може нічого не означати, але я думаю, що нам краще діяти з особливою обережністю".
  
  
  "Ви були в Білому палаці, сер?" Я запитав.
  
  
  «Я заходив сьогодні раніше. Там багато людей Нік, але там дуже мало організації. Люди зі служби безпеки, здається, більше схвильовані фестивалем, аніж конференцією. У мене погане передчуття».
  
  
  "У мене таке почуття, що я навіть не пішов туди", - зізнався я.
  
  
  «Я хочу, щоб ти завтра пішов у палац і довго ненав'язливо озирнувся. У тебе гострий нюх на неприємності. Використовуй його і доповісти мені сюди завтра вдень».
  
  
  Я запитав. - «Коли приїде наш віце-президент зі своїм почетом?»
  
  
  «Завтра пізно увечері. Наші хлопці із секретної служби будуть із ним. Шеф збирався приїхати сам, але він мав поїхати на Гаваї з президентом».
  
  
  "Що запланував віце-президент?"
  
  
  «Буде кілька днів огляду визначних пам'яток Каракаса та його околиць із президентом та іншими офіційними особами. Також будуть організовані банкети, прийоми та приватні переговори з президентом Венесуели. Потім на конференції відбудуться відкриті переговори з адміністрацією президента Венесуели. Преса, звісно, буде. Конференція матиме ранкову та денну сесію. Я б хотів, щоб вона була коротшою».
  
  
  Хоук провів рукою по своєму сивому волоссю і витріщився на чашку густої кави, яку замовив раніше. Ми сиділи у маленькій будці біля вікна. У маленькому ресторанчику було багато людей, і навколо нас панували розмови іспанською.
  
  
  “Коли віце-президент уперше з'явиться тут на публіці?» -
  
  
  спитав я.
  
  
  Хоук струсив попіл з сигари і подивився на темну вузьку вулицю. «Завтра ввечері у нього запланована гала-вечеря на його честь на Паласіо-де-Мірафлорес. Після вечері будуть танці.
  
  
  «Я хотів би бути присутнім на прийомі, сер», - сказав я.
  
  
  "У мене вже є запрошення для нас", - сказав Хоук, жуючи сигару. "Фактично, ми маємо дозвіл на відвідування всіх заходів, які заплановані для віце-президента. Я не думаю, що нам потрібно відвідувати всі з них, оскільки загроза була для самої конференції і оскільки хлопці із Секретної служби будуть на них цілодобово, прив'язані до особі віце-президента, але ми маємо бути там на першому заході, якщо тільки потрібно буде особисто зустрітися зі співробітниками Секретної служби».
  
  
  "Ми підемо окремо?"
  
  
  «Так. Усі, окрім співробітників служби безпеки, подумають, що ми – члени посольства тут, у Каракасі. Віце-президент знає наше прикриття і підіграватиме йому».
  
  
  Я бачив тривожні зморшки навколо пронизливих очей Хоука. «Ви знаєте, - сказав я, - цілком можливо, що автори цього попередження не планують нічого жорстокішого, ніж демонстрація перед Білим палацом».
  
  
  «Або, можливо, це просто великий жарт, коли хтось сидить і сміється з нас у рукав».
  
  
  Я знизав плечима. - "Може бути." Але я не повірив би цьому ні на мить.
  
  
  Ти намагаєшся мене втішити, Нік. Я, мабуть, старію».
  
  
  Я посміхнувся. "Я просто хочу, щоб ви розслабилися, сер".
  
  
  Хоук знову вийняв з рота сигару і викинув її в маленьку попільничку. «Я просто хотів би позбутися жахливого передчуття, що станеться щось смертельне і застало б нас зненацька».
  
  
  Він знову дивився на стіл. Я хотів щось сказати, щоб підняти настрій, але нічого не міг вигадати. Це почуття торкнулося і мене.
  
  
  Наступного дня рано-вранці я взяв таксі до Паласіо-де-Мірафлорес. Це був величезний будинок приблизно на тисячу кімнат. Конференція мала відбуватися у Великій приймальні. Прийом, вечеря та вечірка відбуватимуться у банкетному залі та великій бальній залі.
  
  
  Я показав свої вірчі грамоти біля головного входу і легко зміг увійти. Насправді це було надто просто. Чергова венесуельська поліція, здавалося, надто намагалася догодити. Палац був закритий для публіки через конференції, але всередині він був переповнений людьми, які мали спеціальні перепустки або якимось чином були пов'язані з конференцією.
  
  
  Усередині був справжній порядок. Я був вражений. Вони навіть залишили чергових гідів, щоб допомогти офіційним відвідувачам зорієнтуватися. Коли я стояв і дивився на велике масляне полотно невідомого латиноамериканського художника, до мене підійшов гід.
  
  
  "Perdóneme, сеньйоре. Siento molstarle.
  
  
  "Все в порядку", - відповів я іспанською. "Ви мені не заважаєте".
  
  
  «Я просто хочу вказати, що далі коридором знаходиться Пікассо», - посміхнувся чоловік. На ньому була сіра форма та кепка, що нагадало мені латинську версію Яструба.
  
  
  "Грасіас", - сказав я. «Я обов'язково побачу його перед від'їздом. Хіба поліція влаштувала штаб у палаці?
  
  
  "Так", - сказав він. «У державних квартирах. Ідіть прямо цим коридором, і ти увійдеш до нього».
  
  
  Я подякував йому і пройшов у велику кімнату, яка використовувалася як штаб безпеки. Атмосфера була неспокійною, але, якщо можливо, невимушеною. Телефонували, офіційні особи вели серйозні розмови, але інші чоловіки жартували, сміялися та говорили про фестиваль чи кориду в неділю. Здавалося, виникла велика плутанина. Невдовзі чекали на віце-президента, і охоронці намагалися зібрати групу, щоб поїхати в аеропорт.
  
  
  Я поговорив із парою знайомих співробітників ЦРУ, але, схоже, вони не виявили особливого інтересу до конференції. Один із них п'ять хвилин розповідав мені про танцюриста, якого він зустрів напередодні увечері. Ніхто не вірив у загрозу. Я вийшов з кімнати і пройшов палацом, дивлячись на обличчя. Я не знаю, чого я очікував, так що подивіться - можливо, людина, яка спостерігала за мною в ресторані, я не знаю. Але я також намагався оцінити ситуацію, щоб отримати уявлення про палац та його безпеку, як це робив Хоук. На жаль, мої враження не були кращими за нього. Мені здавалося, що я сиджу на бомбі сповільненої дії, яка повинна вибухнути, коли все менше цього очікували. То було неприємне відчуття.
  
  
  Коли я йшов, один із агентів ЦРУ схопив мене.
  
  
  "Поліція безпеки Венесуели заарештувала групу радикалів, і вони триматимуть їх у камерах, поки це не закінчиться", - сказав він мені. «Немає нічого з Вашингтона, жодних зачіпок на ваших нападників. На всіх фронтах виглядає тихо. Проблема полягає в тому, що віце-президент не сприймає записку серйозно.
  
  
  Я глянув на нього. "Ну, що я можу продумати, на це одна причина."
  
  
  "Що ж?"
  
  
  "Ми професіонали", - багатозначно сказав я. Я повернувся і пішов геть від нього, перш ніж він встиг сказати ще одне слово. Нові розумні хлопчики з нечіткими особами, яких наймало ЦРУ, мене не дуже вражали.
  
  
  Віце-президент прибув пізніше без подій. Вулиці на шляху до готелю, де зупинився він і його оточення, кишели американськими та венесуельськими прапорами, що зустрічали, розмахували. Я був у готелі, щоб спостерігати за прибуттям, і це було галасливо. Глава секретної служби дотримався своєї обіцянки щодо додаткових людей. Його агенти були всюди. Принаймні здавалося, що вони серйозно ставилися до своєї роботи.
  
  
  Увечері я одягнув смокінг і поїхав на таксі назад у Паласіо-де-Мірафлорес. Це було схоже на ніч вручення премії Оскар у Голлівуді. Вулиці були забиті людьми, рух був неможливий. Я пройшов останній довгий квартал до палацу. На цей раз парадний вхід блокували співробітники служби безпеки. Всередині, у залі для прийомів із високими стелями, віце-президент стояв серед кількох обраних представників преси.
  
  
  Віце-президент - висока людина, і він височів над більшістю оточуючих його людей. Це був сивий благородний чоловік, тихий і стриманий. Його голос чули лише найближчі люди, коли він відповідав на запитання журналістів. Поруч з ним стояла його гарненька темноволоса дружина в довгій синій сукні. Я знову виявив, що вивчаю обличчя, але нічого підозрілого не побачив. Я почав запитувати, чи не мав рацію керівник АНБ. Можливо, ми з Хоуком надто серйозно ставилися до цього. Можливо, людина в ресторані була просто венесуельцем, який просто любив вирячитися на іноземців. А може, ті люди у тренувальному центрі просто намагалися налякати мене цим пістолетом. Може бути.
  
  
  Банкет пройшов чудово, але без подій. Президент Венесуели з'явився у повному військовому костюмі з скринькою, набитою медалями. Віце-президент сидів праворуч, на чолі довгого бенкетного столу. Їжа була чудовим поєднанням континентальних та венесуельських страв, а вино було ще краще.
  
  
  За вечерею майже навпроти мене сиділа вродлива молода дівчина. Вона була найкрасивішою жінкою за столом: пишна, струнка, з довгим темним волоссям і разюче темно-синіми очима. На ній була чорна сукня з глибоким вирізом, що відкриває початок захоплюючої дух фігури. Вона кілька разів ловила мій погляд під час їжі та одного разу мені посміхнулася. Пізніше в бальному залі вона підійшла до мене і представилася.
  
  
  "Я Ільза Хоффманн", - сказала вона англійською з легким акцентом.
  
  
  Вона широко посміхнулася мені, і я мимоволі подумав, що чим більше ви її бачили, тим краще вона виглядала. Облягаюча чорна сукня підкреслювала опуклість її повних грудей і ефектний вигин стегон. Вона не могла носити щось під сукнею, і її стоячі соски ясно проглядалися крізь прилеглу тканину. Вона була вищою, ніж я уявляв, а ноги у неї були довгі й тонкі.
  
  
  «Я радий познайомитися з тобою, Ільза, – сказав я. "Я Скотт Метьюз".
  
  
  «Я не хотіла вирячитися на вас під час обіду, але ваше обличчя здається таким знайомим. Я працюю тут у посольстві Німеччини. Чи могла я вас там побачити?
  
  
  "Це можливо", - сказав я. «Я працюю в американському посольстві, який нещодавно переведений з Парижа».
  
  
  "О, я люблю Париж!" Вона знову посміхнулася. Її очі були широко розплющені й безневинні, а посмішка притягувала будь-якого чоловіка з живою кров'ю у венах. Вона була неймовірно красивою дівчиною. «Набагато більше, ніж у моєму рідному місті Гамбурзі».
  
  
  «Я теж добре провів час у Гамбурзі», - сказав я, дивуючись з приводу її акценту. Це була здебільшого німецька, але, схоже, було щось ще. Однак грала музика, і я не почав витрачати час на роздуми про це. Я спитав її. - "Хочете потанцювати?"
  
  
  "Дуже," сказала вона.
  
  
  Ми вийшли на переповнену танцпол. В одному кінці великої зали грала невелика група. Люди стояли і розмовляли невеликими групами і тинялися танцполом. Я тримав Ільзу дуже близько, і вона, мабуть, не заперечувала. Вона притулилася своїм теплим тілом до мого і посміхалася мені у вічі. Ефект був сенсаційним.
  
  
  У середині пісні віце-президент та президент Венесуели залишили бальну залу для приватної бесіди. З ними пішла група чоловіків у цивільному. Я спостерігав за ними хвилину, і Ільза помітила.
  
  
  «Я зустрічалася з вашим віце-президентом, – сказала вона, – і він мені дуже подобається. Він справжній дипломат, настільки несхожий образ «карикатурного американця»».
  
  
  «Тримаю в заклад, ти йому теж сподобалася», - посміхнувся я.
  
  
  "Він здається дуже джентльменом, чутливою людиною", - серйозно відповіла вона.
  
  
  Музика зупинилася. Ми стояли обличчям один до одного. Я починав бажати, щоб у мене було більше часу для себе в Каракасі. Ільзе могла б бути дуже приємною розвагою. "Ну, - сказав я, - мені це сподобалося".
  
  
  «Ти дуже добре танцюєш, Скотт, – сказала вона. "У тебе багато почуття тореро.
  
  
  Тобі подобаються кориди? "
  
  
  "Я дивлюся їх, коли можу", - сказав я.
  
  
  Вона посміхнулася. - "Ах, ще один шанувальник корид!" «Я збираюся на кориду завтра вдень. Карлос Нуньєс – мій улюблений тореро».
  
  
  "Мені подобається Ель Кордобес", - сказав я. Я знав, що її зауваження було запрошенням, але в мене були справи важливіші, ніж дивитися бій биків. Крім того, у мене була вроджена підозра до жінок, які так швидко виявляли ініціативу під час перших зустрічей.
  
  
  "Ель Кордобес - мій другий фаворит", - з ентузіазмом сказала вона. Її блакитні очі розплющили те, про що я підозрював весь цей час - я їй подобався не менше, ніж я. "Тобі треба йти. Це буде чудова корида».
  
  
  Мої очі зустрілися з нею. "Де ти сидітимеш?"
  
  
  "У першому ряду на тінистому боці", - сказала вона. "Я буду сама".
  
  
  «Я піду, якщо маю можливість», - сказав я. «Я хотів би побачити тебе там».
  
  
  "Я теж хотіла б тебе бачити, Скотт".
  
  
  Я збирався запросити її на ще один танець, коли побачив, як чоловік виходить із бальної зали. У мене була лише чверть огляду його обличчя, але я був майже певен, що це була людина, яка спостерігала за мною у кафе.
  
  
  «Вибачте мені, Ільза», - різко сказав я і рушив слідом за чоловіком.
  
  
  Він уже пройшов через широкий дверний отвір. Деякі люди встали на шляху і зупинили мене. До того часу, як я зайшов у коридор, я міг бачити тільки потилицю людини, яка швидко йшла до головного входу до палацу.
  
  
  Коли я дістався туди, він уже був зовні. Я швидко пройшов повз групу гостей біля входу, спустився повз охоронців на сходах. Я ніде не бачив цієї людини. Він зник. Я спустився сходами на рівень землі і подивився повз дві гуляючі пари наприкінці будівлі. Темна постать якраз повертала за ріг у бік палацу та садів.
  
  
  Я поспішив униз по доріжці, а потім кинувся тікати, коли зник з поля зору. Я ненадовго зупинився на тому місці, де чоловік повернув за ріг. Ще одна доріжка проходила стіною будівлі, але на ній нікого не було.
  
  
  Лаючись собі під ніс, я побігла по доріжці, не зводячи очей з саду. Я пройшов близько двадцяти ярдів, коли двоє чоловіків вийшли з тіні переді мною. Один у руці мав пістолет.
  
  
  "Немає тан де приса!" сказав той, хто мав пістолет. "Espere un minuto, popshot". Він казав мені тримати його прямо тут.
  
  
  Очевидно, це була пара працівників венесуельської поліції безпеки. Вони не знали мене в обличчя. Той, у кого був пістолет, був надто зарозумілий.
  
  
  "Я працюю в американській розвідці", - сказав я іспанською. "Ви бачили, як сюди йде чоловік?"
  
  
  "Американська розвідка?" - повторив той, хто мав пістолет. "Можливо. Підніміть руки над головою, будь ласка».
  
  
  "Дивись, чорт забирай!" Я сказав. «Я намагаюся зловити людину, яка йшла цією доріжкою. Він вислизає, доки ви мене тримаєте».
  
  
  «Проте, - сказав той, у кого був пістолет, - я мушу тебе перевірити».
  
  
  "Добре, послухайте, я покажу вам свої папери", - сердито сказав я.
  
  
  Інший мовчки підійшов до мене з похмурим виразом обличчя. Я потягнувся за своїм посвідченням особи. щойно він прибув. Він одразу ж ударив мене кулаком в обличчя, збивши мене з ніг. Я недовірливо подивився на них двох. Я чув, що венесуельська таємна поліція є досить жорсткою, але це було безглуздо.
  
  
  "Тобі сказали тримати руки вгору!" сказав чоловік, який мене вдарив. «Ми шукатимемо вас для ідентифікації».
  
  
  Той, хто мав пістолет, тримав револьвер біля мого обличчя. «Тепер ти сидітимеш ось так, спираючись руками на тротуар, поки ми тебе обшукуватимемо».
  
  
  З мене було достатньо. Я втомився працювати з армією грубих співробітників служби безпеки, і мені особливо набридла дурість цих двох поліцейських у цивільному.
  
  
  Я вдарив стрілка ногою по щиколотці, і кістка голосно тріснула. У той же час я схопив його за руку з пістолетом і потяг. Мене не хвилювало, чи вистрілить проклятий пістолет і у всіх станеться серцевий напад. Але не спрацювало. Поліцейський пролетів наді мною і сильно вдарився обличчям. Я схопив пістолет, коли він пролітав повз, і вирвав його з рук. Інший чоловік кинувся на мене. Я відкотився від нього, і він ударився об тротуар. Я приклав рукоятку пістолета до його потилиці, і він звалився поряд зі мною. Я став навколішки в той момент, коли перший чоловік намагався стати на ноги. Я встромив йому в обличчя револьвер, і він завмер.
  
  
  Іншою рукою я витягнув свій ID з кишені і приклав до обличчя, щоб він міг прочитати. Другий поліцейський намагався сісти, намагаючись зосередитись на мені.
  
  
  Я спитав першого. - "Ви читаєте англійською?"
  
  
  Він дивився на мене хвилину, важко дихаючи, потім глянув на свого зім'ятого товариша. Коли він знову глянув на мене, на його обличчі з'явилося нове смирення. "Так", - сказав він. Він швидко вивчив мою картку. "Ви з AX?"
  
  
  Це те, що я намагався тобі сказати, - нетерпляче сказав я відразу.
  
  
  Він підняв темні брови. «Схоже, було зроблено помилку».
  
  
  Я встав, і він ледве підвівся на ноги. "А тепер давайте подивимося на вашу картку", - тихо сказав я. Він дістав його і простягнув мені. Поки я перевіряв, він допоміг своєму товаришеві підвестися. Чоловік не міг поставити на праву ногу жодної тяжкості. Коли він зрозумів, що в нього зламана кісточка, на його обличчі повернулася певна ворожість.
  
  
  ID перевірено. Так, то була таємна поліція. Я повернув картку разом із пістолетом другої людини. Він мовчки прийняв це.
  
  
  "Добре", - сказав я. "Тепер ми обидва задоволені". Я почав йти.
  
  
  "Ви повідомите про це?" - спитав чоловік із пістолетом.
  
  
  Я зітхнув. "Ні, якщо ти перестанеш цілити з цієї штуки в мене", - сказав я, вказуючи на револьвер. Я повернувся і подався до передньої частини палацу. Таємнича людина знову зникла. І участь у цій системі безпеки справді починала діяти мені на нерви.
  
  
  Третій розділ.
  
  
  Наступного ранку я попросив Коллінза, агента, відповідального за операцію ЦРУ, зв'язатися з посольством Західної Німеччини, щоб дізнатися, чи там працює дівчина на ім'я Ільзе Хоффманн. Була неділя і офіс був закритий, але Коллінз особисто знав німецького посла і міг зателефонувати йому додому.
  
  
  Посол сказав, що там працює дівчина на ім'я Ільзе Хоффманн, і дав опис, який переконав мене, що це та дівчина, яку я зустрів напередодні увечері. Посол послав свого заступника на прийом та сказав йому, що може взяти із собою ще одного співробітника. Ймовірно, Ільза виявила бажання поїхати, і він узяв її.
  
  
  Я намагався згадати, хто сидів поруч із Ільзою за вечерею. Мені здалося, що я згадав, що її оточували чоловіки середнього віку. Кожен із них міг бути з посольства. Той факт, що пізніше вона підійшла до мене, сама по собі не примітний. Було природно, що їй захочеться знайти цікавішу компанію.
  
  
  Коллінз спробував зв'язатися з цим співробітником у нього вдома, але відповіді не було. Цей хлопець, мабуть, розважався у свій вихідний.
  
  
  Дівчина, схоже, була справжньою, але це не зробило мене менш підозрілим. У мене все ще було погане передчуття щодо цього завдання. Хоук дав кілька рекомендацій ЦРУ та венесуельській поліції безпеки. Тепер охорона здавалася міцнішою, але почуття не зникло. Воно теж було у Хоука. Передчуття – це не дуже науково, але у моїй справі ви вчитеся звертати увагу на інтуїцію. Вони можуть розвинутись із серії невеликих фактів, яких недостатньо, щоб потрясти вас на свідомому рівні, але є передчуття, які запалять червоне світло десь глибоко всередині вас. Я не знаю що це. Я просто знаю, що багато разів рятував собі життя, дотримуючись своїх здогадів.
  
  
  Може, це не мало нічого спільного з дівчиною чи навіть із чоловіком, якого я бачив у кафе, а можливо, й у палаці. Це могло бути щось не пов'язане з ними, що ховається глибоко в тіні моєї підсвідомості. Але дівчина та таємничий чоловік були достатньою причиною для моєї настороженості, передчуття чи відсутності передчуттів.
  
  
  Я пообідав у кафе поруч із площею Ібарра і недалеко від Авеніда Баральта. Поки я їв, пройшов парад, і я добре його бачив. Там були танцюристи в костюмах, поплавцях, головах з пап'є-маше на жердині та у пов'язках. Люди веселилися, і я почав трохи розслаблятись.
  
  
  Вдень я зустрів Хока у ресторані, як і було сказано. Він сидів на вулиці на сонечку, одягнений у яскраво-синю спортивну сорочку з розстебнутим коміром і синій шарф із вільним вузлом. На голові у нього був темно-синій берет, весело схилений набік. Він виглядав як старіючий персонаж Хеммінгуея. Я придушив усмішку і сів напроти нього за маленький столик.
  
  
  «Влаштовуйся зручніше, Нік, і не роби жодних зауважень щодо вбрання. Я намагаюся розчинитись у святковому натовпі».
  
  
  Під беретом той самий старий Яструб. Він витяг одну зі своїх довгих кубинських сигар, відкусив шматок з одного кінця і виплюнув. Потім він засунув сигару в рот і поволі повернув, змочуючи. Сигара здавалася несумісною з беретом та сорочкою. Нарешті він запалив його і почав втягуватися в сяюче життя. Для нього це був своєрідний ритуал, і він ніколи не переставав дивувати мене.
  
  
  "Ви прекрасні, сер", - сказав я, незважаючи на його умовляння.
  
  
  Він пильно подивився на мене. «Не такий гарний, як та чорнява красуня, з якою ти танцювала вчора ввечері. Як ти думаєш, що це - оплачувана відпустка?»
  
  
  "Вона наполягла", - сказав я. "Вона здавалася мені дуже зацікавленою".
  
  
  "Так, я знаю", - сказав він. "У тебе або є це, або ні". Він криво посміхнувся.
  
  
  "Насправді, вона мене насторожила", - сказав я, згадавши. "Я перевірив її сьогодні вранці, але, схоже, вона в порядку".
  
  
  "Що ще цікаве на стійці реєстрації?" - сказав він, старанно ковтаючи сигару. "Я маю на увазі, крім дівчини?"
  
  
  Я розповів йому про цю людину та про свою зустріч із поліцією безпеки Венесуели. "Звичайно, я не впевнений, що це була та сама людина, - сказав я.
  
  
  - Або якщо це було так, він має якесь відношення до загрози. Немає нічого поганого в тому, що чоловік ходить у те саме кафе і на прийом, що і я того ж дня. Може, я просто нервуюсь”.
  
  
  Прийшов офіціант, і ми обидва замовили Перно. Ми не відновили нашу розмову, поки вона не принесла напоїв і не пішла.
  
  
  «Дівчина практично попросила мене зустрітися з нею сьогодні вдень на кориді», - сказав я, коли він пішов.
  
  
  Брови Хоука підвелися. "Справді?"
  
  
  "Вона сказала, що вона фанатка".
  
  
  Хоук почав жувати сигару, його худорляве обличчя було похмурим, кістляве тіло схилилося над столом. "Що ти їй сказав?"
  
  
  «Я сказав їй, що дістануся туди, якщо зможу. Але маю інші думки. Я хочу повернутися в палац сьогодні вдень, щоб подивитися, що я можу дізнатися про мою загадкову людину».
  
  
  "Це освіжаюче ставлення", - сказав він, намагаючись не посміхатися. «У мене іноді складається враження, що тобі важко втиснути роботу у своє бурхливе статеве життя».
  
  
  «Це просто брехливі історії, які поширювали підлі співробітники КДБ із метою дискредитувати мене», - посміхнувся я.
  
  
  Він хмикнув. «Насправді, коли ви беретеся за справу, ви дуже наполегливі. Але я хочу, щоб ви були особливо обережні у цій справі. Це може бути дуже небезпечним для вас».
  
  
  "Якісь теорії?"
  
  
  Він сидів у задумі хвилину, перш ніж заговорити. Тепле полуденне сонце блищало на його сивому волоссі і фарбувало обличчя в сонячний колір. "Нічого особливого. Але якщо та людина, яка напала на вас у навчальному центрі, була з КДБ, і якщо вона виявилася тією людиною, яку ви бачили тут двічі, це може означати, що вони налаштовують вас на щось».
  
  
  «Якби пощастило, вони могли вбити мене в школі».
  
  
  "Можливо, це не підійшло б для їхньої мети", - повільно сказав він. Він глянув на мене. "У скільки починається корида?"
  
  
  «У чотири. Це має бути єдиний захід у Венесуелі, який розпочинається вчасно».
  
  
  Він глянув на свій наручний годинник. "У вас багато часу, щоб зробити це".
  
  
  "Ви хочете, щоб я познайомився з дівчиною на кориді?"
  
  
  "Так знаю. Я думаю, нам краще з'ясувати, у чому її інтерес до тебе. Якщо це чисто любовний – ну, насолоджуйся, але будь обережний. Якщо це не так, ми хочемо знати це».
  
  
  «Добре, – сказав я. "Це корида".
  
  
  "Повернися до мене завтра вранці. Я дивитися Пікассо в Museo de Bellas Artes о десятій ранку завтра.
  
  
  "Я буду там", - сказав я.
  
  
  Якщо ви ніколи не були в Nuevo Circo о 15:30. у неділю під час фестивалю ви ніколи не дізнаєтесь, як виглядає повний хаос. Навколо тиняється так багато шанувальників, що практично неможливо пройти з однієї точки в іншу, не пробиваючись крізь них. Усюди є спекулянти, які продають квитки в два-три рази дорожче за звичайну. Різні торговці забивають відкритий майданчик перед ареною, а сотні кишенькових злодіїв старанно працюють. Мені було нелегко знайти спекулянта з квитком у темну секцію баррера, де, за словами Ільзи, вона сидітиме. Квитки до перших лав не так просто дістати під час фестивалю. Але врешті-решт я отримав квиток і увійшов.
  
  
  Усередині атмосфера була зовсім іншою. Було, як і раніше, галасливо, але в натовпі панувала атмосфера безмовного очікування, зовсім не схожа на передігровий час на матчах з американського футболу. Я знайшов своє місце, яке було прямо біля арени, де все було видно зблизька. У цей момент пролунав горн, і людина на коні перетнула арену і зняла капелюха у бік президентської ложі. Він був відповідальною посадовцем і отримував дозвіл від президента арени на продовження кориди.
  
  
  Я озирнувся в пошуках Ільзи і за кілька хвилин помітив її, яка сиділа всього через дві секції. Вона мене не бачила. Чоловік, який орендував подушки, йшов проходом поруч зі мною, і я взяв одну. Без подушки ці кам'яні трибуни можуть бути незручними. Декілька хвилин два сидіння поряд зі мною були порожніми, але потім підійшла пара англійців і зайняла їх. Парад тореро закінчився, і оркестр перестав грати. На арені запанувала тиша. Я знову глянув на Ільзу, і вона, здавалося, шукала мене.
  
  
  Потім ворота відчинилися, і звідти з гуркотом вилетів великий чорний бик. Тореадори стояли за перепоною і похмуро дивилися, як бик атакував щит бурладеро прямо перед ними, врізався в дерево і голосно розколов його. Улюбленець Ільзи, Нуньєс, був одним із чоловіків, які спостерігали за тим, що відбувається. Він був першим торером на рахунку.
  
  
  У англійки поряд зі мною, здавалося, все було гаразд, дивлячись на початкові вероніки і родильясо з великою червоною накидкою, бо все було так барвисто і гарно. І їй справді подобалися витончені бандерільєро. Але вона почала бліднути, коли бик збив коня пікадора і мало не забодав пікадора. Нуньєс бився з биком, і його накидка була приємною.
  
  
  але трохи кричить. Нарешті він пішов на вбивство і кров потекла. З першої спроби меч потрапив у кістку, і йому довелося витягнути її. Але друга спроба виявилася вдалішою - лезо увійшло чисто. Куадрілля Нуньєса гналася за биком по колу, поки він не впав на коліна, і матадор закінчив його кинджалом біля основи черепа. Потім вийшла упряжка мулів і протягла заляпану малиновими бризками тушу повз нас, йдучи з рингу. На той час англійської леді вже набридло. Вона була справді зеленою, коли її забрав чоловік.
  
  
  Нунес поклонявся рингом. Він був удостоєний нагороди скоріше з поваги до своєї репутації, аніж за його роботу. Він не заслужив цього за цей бій. Його накидка була досить гарною, але він погано вбив бика. Замість того, щоб зайти через роги, що необхідно для гарного вбивства, але вимагає певної мужності з боку тореадора, Нуньєс завдав удару тварині, як учень м'ясника.
  
  
  Коли крики трохи вщухли, я покликав Ільзі. Вона обернулася на звук мого голосу, і я помахав їй.
  
  
  "Тут є вільні місця, якщо ви хочете приєднатися до мене", - крикнув я.
  
  
  Вона не стала чекати другого запрошення, а одразу попрямувала до мене. На Ільзі була коротка спідниця замшева і такий же жилет поверх прозорої білої блузки. Коли вона рухалася, спідниця відкривала її довгі засмаглі стегна.
  
  
  «Боюсь, у мого коханого тореро був поганий день», - сказала вона, сідаючи поряд зі мною. Я дав їй свою подушку.
  
  
  Я криво усміхнувся. - "Хіба ми не помиляємося час від часу?"
  
  
  Вона усміхнулася у відповідь і засліпила мене. Можливо, він досягне більшого успіху на своєму другому бику».
  
  
  "Я впевнений у цьому", - сказав я. Мені шкода, що я пішов так швидко вчора ввечері. Але я побачив людину, яку я знав, і вона йшла».
  
  
  Я дивився на її обличчя, чекаючи на реакцію, але її не було. Я був певен, що вона теж бачила цю людину, і мені було цікаво, чи знає вона її. Але якщо вона це зробила, то цього не показувала.
  
  
  «Я знаю, що бізнес важливіший за спілкування», - сказала вона. "Якщо тільки спілкування не є бізнесом".
  
  
  Я посміхнувся. "Добре сказано."
  
  
  Ви можете визначити коли жінка хоче лягти з вами в ліжко, навіть якщо вона намагається приховати це від вас. В основному це те, як вона дивиться на вас, і жести, які вона робить руками та тілом. Іноді вона виходить із себе, коли її розмова зовсім не спокуслива. Вона може порадити вам заблукати або пояснити останню теорію термодинаміки. Але її тіло, її хімія завжди видає її. Ільза продовжувала говорити про тонкощі кориди, але я міг сказати, що вона хотіла мене так само сильно, як і я. Навіть якщо вона мала приховані мотиви для бажання побачити мене, я виявив, що з нетерпінням чекаю цього вечора.
  
  
  Другий тореадор якраз виходив, щоб доторкнутися до свого бика, великого гарного бика з одного з кращих ранчо. Тореро був нікому не відомим, але він ризикував, щоб сподобатися натовпу.
  
  
  "Оле! Оле!" – кричали вони.
  
  
  «Він гарний, – сказала Ільзі.
  
  
  "Так." Я бачив, як він виконував маріпосу, змушуючи плащ майоріти, як метелик. "Ви знаєте когось із тореро?"
  
  
  "Не особисто", - сказала вона. «Хоч мені подобається дивитися, як вони виступають, вони не на мій смак, чи знаєте. У будь-якому випадку латиноамериканські чоловіки зазвичай мені не подобаються».
  
  
  «Як довго ви у посольстві?» - Запитав я, змінюючи тему.
  
  
  «З моменту мого приїзду до Каракасу, майже рік тому. Я думала, що хочу побачити світ».
  
  
  "А тепер ні?"
  
  
  Вона подивилася на мене своїми блакитними очима, а потім знову подивилася на обручку. "Це може бути ... самотньо для дівчини в чужому місті такого розміру".
  
  
  Якби це не було зелене світло, я ніколи б його не бачив. "Ви ходили на прийом учора ввечері з холостяком", - сказав я.
  
  
  "Ах, Людвіг". Вона сміялася. «Він хороша людина, але любить колекціонувати метеликів та читати довгі книги з давньої історії. Я навіть не впевнена, що йому подобаються дівчата.
  
  
  Ми обмінялися усмішками. Я запитав. - "Ви працюєте на нього?" Я знав, що Ілзе Хоффман не працює на нього.
  
  
  Вона не дивилася на мене, але продовжувала дивитись на тореро. «Ні, не на Людвіга. На людину на ім'я Штайнер».
  
  
  Відповідь була правильною, але я все ще не був задоволений. Я добре знаю Гамбург. Де ви там жили?
  
  
  «На півночі міста. На Фрідріхштрассі. Поруч із парком».
  
  
  "О так. Я знаю місцевість. Ви жили там зі своїми батьками?
  
  
  «Мої батьки загинули в автомобільній катастрофі, коли я була дуже маленькою, – сказала вона.
  
  
  Це також було правдою. Посол згадав Коллінзу, що Ільзе Хоффман залишилася сиротою.
  
  
  Мені шкода.
  
  
  Дивились кориду. Я купив у продавця два напої, і Ільзі, мабуть, дуже сподобалося. Нуньєс знову з'явився і виступив краще, ніж із першої спроби. Залишалося лише двоє бугаїв, і, за чутками, це були незрілі телята з другорядного ранчо.
  
  
  «Чому б нам не піти зараз і не випити десь разом?» – запропонувала вона.
  
  
  Я глянув у її блакитні очі і знову побачив запрошення. «Звучить чудово, – сказав я.
  
  
  Ми випили в сусідньому кафе, а потім я запросив Ільзе повечеряти в Ель Хардін, на Авеніда Альмеда. Після того, як ми закінчили вечерю, вона запросила мене повернутись у свою квартиру, щоб випити. Оскільки я все ще не зрозумів її і оскільки «спокуслива обіцянка в її очах справді зворушила мене, я пішов.
  
  
  Вона мала велику квартиру недалеко від площі Міранда. Він був обставлений у старовинному іспанському стилі та прикрашений чудовими предметами антикваріату. Був невеликий балкончик із видом на вузьку вуличку.
  
  
  Коли ми ввійшли всередину, Ілза повернулася до мене і, стоячи дуже близько, сказала: «Ось і ми, Скотт».
  
  
  Її губи були м'якими та повними, і їх було легко дістати. Я скоротив невелику відстань і поцілував її. Вона відповіла тепло, наче чекала весь день. Вона неохоче відсторонилася.
  
  
  "Зроби нам випити, поки я переодягаюся", - сказала вона.
  
  
  Вона зникла у спальні. Я налив нам пару коньяків із кришталевого графину, і на той час, як я закінчив, повернулася Ільза. На ній був довгий халат, що облягав, який нічого не залишав для уяви. Вона прикрила штори, потім підійшла до мене та випила коньяку.
  
  
  Я зняв куртку, коли вона була в спальні, і не спромігся сховати люгер та стилет. Я спостерігав за її обличчям, коли вона їх бачила. Я сподівався, що це буде сюрприз, і так воно й було. Але я не міг бути певний, що це було справді.
  
  
  "Що все це таке, Скотт?" вона сказала.
  
  
  "О, тільки зброя", - недбало сказав я. «Ми повинні вжити додаткових запобіжних заходів у посольстві, коли відбувається щось на кшталт цієї конференції».
  
  
  «Так. Звісно», - сказала вона.
  
  
  Я розглядав кожну деталь її тіла крізь цупку тканину її халата. Я поставив свою склянку. Я навіть не пробувала його, але зараз це чомусь не здавалося важливим. Ільза зробила ковток і також поставила. Я обійняв її за тонку талію і притяг до себе. Якось халат посилював ефект. Від мого дотику не було приховано жодного вигину чи вигину плоті. Я поцілував її знову, і вона наполегливо притулилася до мене, поки мої руки рухалися її тілом.
  
  
  «О, Скотт, – сказала вона.
  
  
  Я нахилився і повільно розстебнув халат, дозволяючи йому впасти на підлогу. Вона стояла нерухомо, дивлячись мені в очі. Її тіло було навіть ефектнішим, ніж я міг собі уявити. Її дихання стало поверховим, її повні круглі груди ворухнулися. Я зняв кобуру та піхви на шпильці і кинув їх на столик біля широкої кушетки позаду нас. Вона допомогла мені роздягнутися, потім підійшла до дивана і лягла на нього.
  
  
  "Іди сюди, Скотт", - прошепотіла вона.
  
  
  Я пішов до неї. Ми лежали разом на дивані, і хвилюючий аромат її духів наповнив мої ніздрі. Її тепле тіло було в моїх руках, а її солодкий смак відчувався на моїх губах. Вона наполегливо рухалася до мене, коли мої руки та губи покривали опуклість її грудей, пестячи збуджені соски. Її рука була на мені, і вона вела мене до неї, а потім мене охопила гаряча насолода. Її стегна хитнулися до мене, а ноги зімкнулися навколо моєї спини. Вона видала низькі чуттєві звуки у горлі, поки наша пристрасть наростала. Потім вона видала різкий крик, і її м'яка плоть сильно затремтіла, коли я вибухнув усередині неї.
  
  
  Трохи згодом Ілза стала за коньяками. Я лежав розслабленим і ситим на кушетці, розтягнувшись на весь зріст. Якщо це було те, що Ільзі пропонувала у відповідь на мої сумніви, то безглуздо було продовжувати турбуватися про неї.
  
  
  Тим не менш, я уважно стежив за нею і водночас не зводив очей зі своєї зброї на найближчому столі. Я дозволив Іллі випити її коньяку перед тим, як випити свій.
  
  
  "Вам сподобалось?" - Запитала вона мене після того, як я зробив ковток.
  
  
  "Випивка чи розвага?" Я запитав. Саме тоді я відчув легке запаморочення.
  
  
  «Розвага», - посміхнулася вона у відповідь.
  
  
  "Це був перший клас". Коли я сів на край дивана поруч із нею, я відчув, що мої руки стали важкими.
  
  
  "Мені це теж сподобалося".
  
  
  Я справді почав напружуватись. Я відчував запаморочення та слабкість, і для цього не було жодних причин. Якщо Ільза не накачала мене наркотиками.
  
  
  "Якого біса..." - сказав я. Слова просто не пасували.
  
  
  Ільза нічого не сказала. Вона трохи відійшла від мене.
  
  
  Я глянув на неї. Я раптово дуже розгнівався - на неї і на себе. Я послабив пильність, незважаючи на попередження Хоука та мої власні сумніви.
  
  
  "Сука!" - сказав я голосно, і слова дивною луною відгукнулися у мене у вухах. Я сильно вдарив її по обличчю, і вона з приглушеним зітханням упала на диван.
  
  
  Я встав і п'яно похитнувся. Я схопив свій одяг і почав його натягувати. "Яке твоє справжнє ім'я?" - Запитав я, намагаючись застебнути блискавку на штанах.
  
  
  Вона подивилася на мою зброю, але в мене не вистачило сміливості спробувати заволодіти одним із них. Вона витерла цівку крові з рота. "Мене звуть Таня Савич", - сказала вона.
  
  
  Тепер на мені були черевики. Я зробив крок до столу Люгер і стилет лежали там і мало не впали мені в обличчя.
  
  
  Я схопився за стіл, але перекинув його, і він звалився на підлогу. Я сперся на підлокітник дивана, стоячи над дівчиною на ім'я Таня Савич.
  
  
  "А ви працюєте на КДБ", - сказав я.
  
  
  «Так. Мені щиро шкода, містере Картер», - тихо сказала вона. "Ти мені подобаєшся."
  
  
  Я глянув на неї і побачив двох Тань. «Це був коньяк, чи не так? Але ти сама пила його. І я спостерігав за тобою, коли ти ходив за склянками. Що ти зробила, накололася протиотрутою раніше?
  
  
  "Це був не коньяк", - сказала вона майже нещасно. «Це була помада. І в мене гіпнотичний імунітет до її токсичних ефектів».
  
  
  "Гіпнотичний…?" Я не зміг закінчити питання. Я відчув, як темрява, що насувається, захлеснула мене, а потім я впав на підлогу.
  
  
  Мене більше не хвилювала зброя. Я просто хотів подолати чорноту та вибратися з квартири. Якби я зміг дійти до коридору, хтось міг би допомогти мені. Якось я знайшов у собі достатньо сил, щоб стати на ноги і, спотикаючись, рушити до дверей.
  
  
  Як тільки я підійшов до нього, він відчинився, і там стояли двоє чоловіків. В одного невисокого, лисого бандита була безглузда усмішка. Іншим був чоловік, якого я бачив у кафе та у палаці, ймовірно, той, хто тримав при мені пістолет у тренувальній школі у Вашингтоні. Їхні обличчя розпливлися, коли наркотик почав діяти. Вищий з двох, той, хто мучив мене з часів Вашингтона, ступив до мене.
  
  
  "Схоже, ви трохи не в собі, містере Картер".
  
  
  Я незграбно замахнувся на нього. Він легко ухилився, і я впав на його кремезного товариша, який схопив мене і на мить підтримав, а потім сильно вдарив мене по голові.
  
  
  Я впав у квартиру і знову приземлився на підлогу. Коли невисокий кремезний чоловік підвівся наді мною, я схопив його за ноги і витяг їх з-під нього. Він упав на підлогу поряд зі мною. Я майже не чув російських лайок. Високий чоловік підійшов і вдарив мене ногою в бік.
  
  
  "Не роби йому боляче", - почула я слова дівчини. «Немає необхідності завдавати йому болю». Голос, здавалося, виходив з іншого кінця довгого тунелю чи, можливо, з іншого кінця світу.
  
  
  Високий чоловік голосно вилаявся на дівчину. Кремкий чоловік скочив на ноги. Запаморочення ставало все гіршим і гіршим. Я спробував стати на коліна, але тяжко впав на бік. Я постійно думав, що вони прийшли вбити мене. Це була змова з метою вбивства головного агента AXE, і він увінчався успіхом. Але в жодного з чоловіків не було зброї.
  
  
  "Ви думаєте, що те, що ми збираємося з ним зробити, не зашкодить йому?" Присмаковий російський негарно розсміявся. Він сильно вдарив мене ногою по ребрах. Я застогнав і впав на спину. Я чув, як дівчина на ім'я Ільза Хоффманн або Таня Савич промовили вдало підібрані слова кремезному чоловікові. Потім голоси затихли і почали глухо гудіти у вухах.
  
  
  Через хвилину пітьма повернулася, і цього разу вже не вдалося відштовхнути її. Я раптово падав, провалювався через бездонний чорний простір, моє тіло повільно оберталося, коли я падав.
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  Коли я прийшов до тями, я лежав на підлозі в яскраво освітленій антисептичній кімнаті площею близько десяти квадратних футів. У кімнаті було порожньо, якщо не рахувати білого ліжка. Коли я дивився на них, світильники стелі сильно світили в мою голову. Я щосили намагався сісти і одразу відчув біль у боці в тому місці, де мене били ногами. Я оглянув свої ребра. Були жахливі синці, але нічого не зламалося.
  
  
  Я гадки не мав, як вони мене сюди помістили. Спочатку я навіть не міг згадати події, що призвели до відключення свідомості, але потім поступово повернулася сцена з дівчиною. Страшенно розумно з їхнього боку підмішати їй у помаду наркотик. Але що вона сказала про свій імунітет? І чому я зараз згадав, як її заспокійливий голос говорив зі мною в непереборній чорноті, її чуттєвий, чарівний голос велів мені спати спокійно? Справа в тому, що я повністю відключився, настільки повністю, що відчував би себе відпочившим, якби не пульсуючий біль у боці.
  
  
  З деяким трудом я встав, підійшов до ліжка і сів на її край, потер обличчя руками, намагаючись прочистити голову. Хоч би які ліки вони використовували проти мене, його дія була тимчасовою і явно нешкідливою. З якоїсь причини я не міг зрозуміти, вони хотіли отримати мене живим і неушкодженим. Може, ще до того, як усе закінчилося, я пошкодував би, що вони не пустили мені кулю в лоб у квартирі дівчини.
  
  
  Я згадав теплу плоть Тані піді мною на дивані. У КДБ завжди були популярні секс як зброя. Але цього було б недостатньо, щоби отримати мене без нового косметичного препарату. Ходили чутки, що росіяни працюють над сотнями ліків і що вони на багато років випередили Захід у цій галузі. Можливо, я був першим ворожим агентом проти якого вони застосували цей наркотик. Я не хотів відчувати цієї першості.
  
  
  Озираючись назад, я не зрозумів нетипової поведінки Тані для звичайного агента КДБ.
  
  
  Була ця спроба вберегти мене від побиття чоловіками і згадка про якийсь гіпноз. Гіпнотичний імунітет, от і все. Я ніколи раніше не чув цього терміну. Мій розум проносився через усілякі можливості та ймовірності і ні до чого не прийшов, і моя голова сильно пульсувала. Мені вдалося повністю заплутатися, коли я почув звук біля дверей.
  
  
  Я автоматично напружився. Двері відчинилися, і увійшли двоє чоловіків, які з'явилися в квартирі Тані. У товстого, лисого хлопця була така ж потворна усмішка. Високий безпристрасно глянув на мене.
  
  
  "Що ж, - сказав високий, - сподіваюся, ти добре відпочив". Це безперечно був голос людини, яка напала на мене у Вашингтоні.
  
  
  Я сказав. - "Це був ти в панчосі на обличчі у Вашингтоні".
  
  
  "Так, це був я", - поблажливо сказав він. «Людина, яку ви вбили, була просто американцем, який працював на нас. Він був витратним матеріалом».
  
  
  "І ви стежили за мною в Каракасі".
  
  
  "Звісно. Ми не хотіли втрачати контакт, перш ніж у доктора Савича з'явиться шанс заманити тебе в пастку».
  
  
  "Доктор Савич?"
  
  
  "Ви скоро побачите її", - сказав він. «Тепер вставайте, містере Картер. У вас призначено зустріч у нашій лабораторії».
  
  
  "Лабораторія?" Я встав і оцінив відстань і становище кожної людини, гадаючи, чи зможу я пройти повз них до дверей. "Де я?"
  
  
  Високий чоловік посміхнувся. «Ви все ще у Каракасі. Ми щойно привезли вас до нової установи КДБ, Картер, створеної спеціально для вас».
  
  
  Кремкий чоловік загарчав. - "Ви кажете занадто багато!"
  
  
  Високий чоловік навіть не глянув на нього. «Це не має значення, – холодно сказав він.
  
  
  Цікаво, що це означає. Якщо вони мали намір вбити мене, то чому вони цього ще не зробили? Поки що для мене все це не мало сенсу.
  
  
  Я запитав. - "Що ти збираєшся зі мною робити?"
  
  
  «Ви скоро дізнаєтесь. Пішли. І не доставляйте нам жодних проблем».
  
  
  Я пройшов повз них до дверей, і вони пішли за мною. Я озирнувся білим коридором, сподіваючись знайти двері, схожі на вихід. Це був короткий коридор з дверима у кожному кінці та парою інших у середині. Я вирішив, що кінцеві двері мають бути виходами. Вони були закриті, але щось підказувало, що їх не відкриють. По-перше, у росіян не було при собі ключів.
  
  
  Можливо, це єдиний мій шанс втекти. Не було гарантії, що я буду в будь-якій формі, щоб спробувати це через п'ять хвилин. Ми повернулися та пішли до дверей у дальньому кінці коридору. Саме тоді я зробив спробу.
  
  
  Раптом я зупинився і знову напав на кремезного чоловіка, який насолоджувався фізичною частиною мого захоплення. Я тяжко наступив на його ліву ногу і почув хрускіт і голосний крик болю. Я вдарив його ліктем по широкому обличчю і відчув, як його ніс розплющився. Він ударився об стіну поряд із собою.
  
  
  Високий чоловік вилаявся і схопив пістолет у куртці. Він дістав пістолет, і він був схожим на той, який він прицілив мені в голову у Вашингтоні. Знайомство не дало мені почуття комфорту. Я схопився за руку з пістолетом, іншою рукою я вдарив його по очах. Він заблокував удар і швидко вдарив коліном мені в пах. Коли він ударив, я відчув жахливий біль і сильний напад нудоти. Я хмикнув і втратив руку з пістолетом. Мої реакції були повільнішими через побічну дію препарату, і це дало йому істотну перевагу.
  
  
  Я замахнувся рукою на його горло, і він частково відбив його. Але я дістав його ковзним ударом по адамовому яблуку. Він ахнув і впав на стіну. Я повернувся і попрямував до дверей наприкінці коридору. Мені довелося перестрибнути через сутулу постать кремезної людини, яка просто намагалася стати на ноги. Я сподівався, що цьому високому чоловікові знадобиться хвилина, щоб прийти до тями, але мої очікування були недовговічними. Я був на півдорозі до дверей, коли вистрілив револьвер.
  
  
  «Стій, Картер. Або наступна куля пронизає твій мозок».
  
  
  То була переконлива загроза. Я зупинився і притулився до стіни, не зважаючи на нього. Мій шанс на втечу впав. Через хвилину високий чоловік підійшов до мене і встромив револьвер мені в ребра.
  
  
  "Ти дуже неприємний хлопець, Картер", - сказав він, затамувавши подих, притискаючи руку до горла.
  
  
  Інший агент КДБ підійшов до нас. «Якби не вони, – швидко сказав він російською, вказуючи великим пальцем на іншу частину будівлі, – я б убив його прямо тут і зараз. Повільно та болісно».
  
  
  Кремкий чоловік витягнув свій револьвер і підняв його, щоб ударити мене по голові і обличчю.
  
  
  "Ні!" – сказав високий чоловік. “Подумайте про місію”.
  
  
  Присмаковий завагався з диким поглядом в очах. Кров текла з його носа губами до підборіддя. Ніс вже опух на його обличчі. Я глянув на нього і пошкодував, що зміг його вбити. Це зайняло б всього хвилину більше, і це дало б мені величезне задоволення.
  
  
  Але чоловік опустив пістолет.
  
  
  «Давай, – сказав високий. «Вони все ще чекають на нас у лабораторії».
  
  
  * * *
  
  
  Вони прив'язали мене до великого дерев'яного стільця. Я був у лабораторії. Це була велика кімната, яка нагадала мені операційну у великому американському шпиталі, за винятком того, що в полі зору не було операційного столу. Можливо, стілець, до якого я був прив'язаний, служив тій самій меті. У кімнаті було кілька одиниць електронного обладнання, на пультах керування блимали кольорові вогні. На машинах працювали дві техніки, а в іншому я був один. Агенти вийшли з кімнати, прив'язавши мене до стільця.
  
  
  Цей стілець сам собою був машиною. Це було схоже на електричний стілець, але з проводкою було набагато складніше. Був навіть головний убір з електродами, що стирчали з нього. Спочатку я подумав, що це якась система знарядь тортур, але це не мало сенсу. Навіть росіяни не пішли на таке, щоби просто замучити людину, навіть щоб отримати вищі секрети. Існували і більш примітивні способи, які могли виконувати цю роботу не гірше за будь-яку машину. У жодному разі агенти не зберігають глибоку державну таємницю ні в Росії, ні на Заході. Я не був винятком. Фактично, у агентів AX було менше причин, ніж у більшості, для зберігання секретної інформації, оскільки завдання AX були пов'язані з конкретними фізичними діями проти іншої сторони, ніж з розслідуванням і збором даних.
  
  
  Поки я все ще намагався у всьому розібратися, я почув, як за моєю спиною відчинилися двері, і в кімнату увійшли троє людей. Таня була однією з них. На ній був білий халат та окуляри у роговій оправі. Її волосся було зібране в пучок, і вона виглядала дуже похмурою і рішучою. Вона зустрілася з моїми очима і довго дивилася в них, перш ніж заговорити. Думаю, вона намагалася сказати мені, що шкодує про все це, але борг на першому місці.
  
  
  "Як ви почуваєтеся, містере Картер?" - безособово спитала вона.
  
  
  «Непогано з огляду на обставини», - відповів я.
  
  
  Двоє чоловіків оточили її. Один був мені знайомий, бо я щойно прочитав його справу перед від'їздом із Вашингтона. Це був Олег Димитров, резидент КДБ у Каракасі та людина, відповідальна за все, що тут відбувалося. Він був середнього зросту, з сивим волоссям і великою родимкою на правій щоці. Його очі були жорсткими та холодними.
  
  
  «Отже, ви - сумнозвісний Нік Картер», - сказав Димитров.
  
  
  «Думаю, заперечувати це марно, – відповів я.
  
  
  «Так, марно. Я Олег Димитров, як ви, мабуть, уже знаєте. Ця мила дівчина, яка допомогла нам зловити вас, - доктор Таня Савич, найблискучіший біхевіорист Росії. А цей джентльмен – її колега, доктор Антон Калінін».
  
  
  Сивий чоловік у білому халаті по інший бік від Тані подивився на мене поверх окулярів і кивнув. Його погляд змусив мене відчути себе амебою під мікроскопом. Я перевів погляд із нього на Таню.
  
  
  Я запитав. - "Біхевіорист?"
  
  
  «Вірно, Нік. Сподіваюся, ти не проти, якщо я назву тебе Ніком».
  
  
  Я прислухався до її голосу і тепер зрозумів, чому він звучав не зовсім німецькою. Це був російський голос, який намагався імітувати англійську з німецьким акцентом. Це було не ідеально, але було достатньо, щоб змусити мене гадати.
  
  
  "Можеш кликати мене як хочеш", - сказав я. «Я не думаю, що це має велике значення. Хоча було б непогано дізнатися, що ви збираєтесь робити. Моя цікавість взяла гору наді мною. Ви троє створили шабаш відьом КДБ чи щось таке?»
  
  
  Таня посміхнулася, але обличчя чоловіків лишилися кам'яними. Димитров заговорив першим напруженим високим голосом. «Класичний американський герой, а містер Картер? Зухвалий жарт перед обличчям небезпеки».
  
  
  Я подивився на Димитрова. "Це краще, ніж плакати", - сердито відповів я.
  
  
  «Ми зараз займемося цим, Олеже, - сказав йому доктор Калінін.
  
  
  Димитрів хмикнув і пішов. Я почув, як двері лабораторії відчинилися і знову зачинилися, коли він йшов. Два техніка біля верстатів не звертали на нас жодної уваги. Калінін підійшов і встромив мені в очі ліхтарик. Працюючи, він говорив зі мною тихим голосом.
  
  
  "Доктор Савич спеціалізується на контролі над поведінкою", - повільно сказав він, дивлячись мені в очі. «Вона є одним із провідних російських фахівців у галузі наркотичного контролю над свідомістю, гіпнотерапії та загальних методів контролю поведінки».
  
  
  Він вимкнув світло, і я подивився на Таню.
  
  
  «Це правда, Нік, – сказала вона. «Ми роками експериментували із контролем людської поведінки. Я провів багато досліджень у цій галузі. Доктор Калінін тісно співпрацював із нашою групою, записуючи та аналізуючи фізичний вплив лікування на наших пацієнтів, він видатний лікар нашої країни».
  
  
  Я запитав. - «Ви плануєте провести наді мною поведінкові експерименти?»
  
  
  "Ти будеш першим чоловіком, якого контролюватимуть наші вдосконалені методи", - відповіла вона, і її голос показав її невпевненість. Тепер я був упевнений, що Таня не знала, що їй доведеться застосувати свої знання та навички у таких жахливих справах. Її блакитні очі зникли за окулярами в роговій оправі.
  
  
  "Ти збираєшся ... використовувати мене як-небудь?"
  
  
  Таня швидко подивилася мені у вічі і знову відвернулася.
  
  
  Калінін прийшов їй на допомогу. "Ми збираємося знищити Ніка Картера", - сказав він. «Принаймні, на якийсь час. Ви більше не існуватимете як Нік Картер».
  
  
  Я просто дивився на нього. Можливо, я мав рацію - остання куля в квартирі Тані могла бути кращою для мене в довгостроковій перспективі.
  
  
  "Більше не існувати?"
  
  
  "Ми збираємося провести трансплантацію особистості", - продовжив Калінін. «Ви станете зовсім іншою людиною. І ця людина буде запрограмована нами, містере Картер. Вас як комп'ютер програмуватиме технік. Ви починаєте розуміти?
  
  
  Я перевів погляд із нього на Таню. «Боже мій, Таня», – прошепотів я.
  
  
  Блакитні очі зустрілись із моїми. Вона притулилася до мене своїм красивим обличчям і взяла з найближчого столика пляшечку.
  
  
  «Це намбулін, - сказала вона по-діловому, - ліки, зовсім недавно розроблені нашими лабораторіями. Це те, що ви назвали б наркотиком, що змінює свідомість. Він має властивості, аналогічні ЛСД, але дія наших ліків вже більш обмежена”.
  
  
  «Мені не терпиться почути», - саркастично сказав я.
  
  
  Вона проігнорувала зауваження та продовжила. «Коли вводять намбулін, розумові процеси перериваються на базовому рівні, і особистість змінюється. наркотик, Що Приймає, стає дуже покірним і відчуває підвищену навіюваність».
  
  
  "Пропозиція", - подумав я. "Отже, це все."
  
  
  "Частково", - сказала Таня. «Знаходячись під впливом препарату, ви будете надзвичайно сприйнятливі до навіювання кваліфікованого гіпнотерапевта. І до методів контролю поведінки, розроблених за роки наших досліджень».
  
  
  Я запитав. - "З якою метою?"
  
  
  Таня відвернулася.
  
  
  "Немає сенсу вдаватися в подробиці", - сказав Калінін, взявши у Тані флакон і наповнивши шприц рідиною. "У будь-якому випадку, ви не згадаєте нічого з того, що ми говорили в цій розмові".
  
  
  Щось у його самовдоволеному обличчі мене дуже розлютило. «Чорт тебе забирай!» – крикнув я йому.
  
  
  Його очі спалахнули, щоб зустрітися з моїм поглядом, і мені здалося, що я помітив у них слабкий спалах страху, коли він глянув на мене. «Будь ласка, без драматизму, містере Картер. Ви лише ускладните собі завдання».
  
  
  Таня підвелася зі стільця і підійшла поговорити з одним із техніків. Калінін тримав шприц перед обличчям, штовхаючи поршень, щоб очистити апарат від бульбашок повітря.
  
  
  Запеклий розпач охопив мої груди. Це було найближче до паніки, що я колись відчував. Я ніколи не боявся фізичного болю чи смерті, але все було інакше. Фактично вони збиралися вбити мене, знищити мою особистість, а потім використати моє тіло у своїх безбожних цілях. Від однієї думки про це у мене по спині пробігали мурашки. І тепер я знав, що загроза принизити AX не була марною. На підготовку цього плану - хоч би яким він був - у них пішли місяці або навіть роки. І з провідним агентом AX, який виконував це, вони були майже вдома.
  
  
  На допомогу Калініну підійшов технік. Таня обернулася і подивилася на нас через кімнату. Технік прив'язав гумову трубку до мого плеча і закотив рукав моєї сорочки. Я побачив вени на передпліччі. Намбулін входив просто у вену.
  
  
  Моє серце шалено билося. Коли Калінін підійшов до мене з голкою, я почав відчайдушно боротися зі шкіряними ременями, намагаючись їх порвати. Якби я міг підвестися з цього стільця, я міг би легко подбати про цих чоловіків. Але пута були надто міцними.
  
  
  Немає потреби боротися, містере Картер, - м'яко сказав Калінін, схопивши мене за передпліччя. – Бігти у цей момент зовсім неможливо».
  
  
  Голка опустилася, і технік тримав мене за плечі, щоб не міг рухатися. На обличчі Калініна був легкий натяк насолоди, коли він встромив голку в розширену вену, а потім натиснув на поршень шприца.
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  Мене охопило почуття ейфорії. Потім моє тіло почало німіти. Моє дихання помітно сповільнилося, і я відчув, як з лоба та верхньої губи капає піт. Мене не хвилювало, що мене накачали наркотиками, і жахливе почуття паніки зникло. Я все ще міг пригадати все, що вони сказали мені, і я знав, що вони збираються використовувати мене в якомусь жахливому експерименті з терору, але мене це більше не турбувало. Я знав, що маю бути, але мене це просто не хвилювало. Кілька хвилин я боровся з цим почуттям, намагаючись розпалити гнів, який я відчував у собі, але нічого не залишилося. Що б вони не робили, що б вони не говорили, це мене влаштовувало. Було безглуздо боротися з цим, турбуватися про це. Я був у їхній владі, і їхня сила була величезною. Я підкорюся цьому і, можливо, якимось чином виживу. Зрештою, це було те, що справді важливо у довгостроковій перспективі.
  
  
  Їхні обличчя скривилися переді мною - Тані та Калініна - і вони дивилися
  
  
  на мене, як на морську свинку в клітці, але я не заперечував. Вони мали свою роботу, і я дозволив їм це зробити.
  
  
  Калінін потягнувся до мого обличчя і підняв мої повіки. Він кивнув Тані та й пішов. Таня підійшла до мене обличчям. Вона сіла дуже близько. Я глянув у її блискучі блакитні очі і виявив вимір, яким раніше нудьгував.
  
  
  "Тепер ти почуваєшся дуже розслабленим, дуже невимушеним", - сказала вона мені м'яким чуттєвим голосом. Голос, інтонація посилили моє благополуччя.
  
  
  "Так", - сказав я, дивлячись у темно-сині басейни її очей.
  
  
  «Коли ти дивишся мені у вічі, твої очі втомлюються. Твої повіки стають дуже тяжкими, і ти хочеш їх закрити».
  
  
  Мої повіки затремтіли.
  
  
  «Наразі важко тримати очі відкритими. Коли я дорахую до п'яти, ви заплющу очі, бо захочете. Ви відчуєте величезне полегшення, коли заплющите очі. Після того, як ви їх закриєте, ви повільно поринете в глибокий транс. Один. Ви дуже сонний. Два. У вас дуже тяжкі повіки. Три. Ви глибоко розслаблені та покірні. Чотири. Коли ваші очі закриються, ви дозволите моєму голосу спрямовувати вас у ваших відповідях та діях. П'ять».
  
  
  Здавалося, мої очі заплющилися з власної волі. Я знав, що не зможу їх утримати від закриття, але навіть не хотів намагатися.
  
  
  "Ви зараз знаходитесь в гіпнотичному трансі і відгукнетесь на мій голос".
  
  
  Вона говорила м'яким, тихим монотонним голосом, який був чомусь надзвичайно переконливий. Я виявив, що відчуваю величезну прихильність до прекрасного звучання її голосу - цього чуттєвого, спокусливого голосу - і мені хотілося робити все, що він мене просив.
  
  
  "Ви розумієте?" - Запитала вона.
  
  
  "Так, я розумію."
  
  
  "Добре. Тепер ми збираємося одягнути цей кільцевий пристрій на вашу голову та прикріпити електроди». Я відчув, як хтось переміщає мені обладнання на голову. Він був схожий на пов'язку на голову, і я згадав лабіринт проводів, що виходили з нього.
  
  
  «Поки я говорю з тобою, Нік, ти отримуватимеш аудіовізуальні дані з машини. Те, що ти бачиш і чуєш, буде приємним і допоможе тобі досягти найглибшого стану трансу». Десь я почув клацання кнопки, і потім вир красивих квітів атакував чорноту, створену Танею. Разом із квітами прийшла м'яка музика, чудова музика, яку я ніколи раніше не чув. І голос Тані супроводжував чудові видовища та звуки.
  
  
  «Всі м'язи вашого тіла м'яко розслаблюються, легко розслабляються, і вас охоплює величезне почуття ейфорії. Ви знаходитесь на ескалаторі, що рухається вниз. З кожною ногою ви повільно опускаєтеся вниз, і ви стаєте ще більш розслабленими. "
  
  
  Машина створила для мене ескалатор, і в плавному ковзанні мене понесло через лабіринт фарб у м'яку темряву.
  
  
  «Ви наближаєтеся до нижньої частини ескалатора і входите в дуже глибокий транс. Ви повністю сприймаєте мій голос». Я досяг дна і опинився в чудовій, вільно ширяючій темряві, від якої ніколи не хотів іти.
  
  
  «Я попрошу вас порахувати до п'яти, але ви пропустите цифру зо три. Ви не зможете вимовити цифру три. Тепер порахуйте до п'яти».
  
  
  Мої губи ворушились. "Один, два, чотири, п'ять". Мій рот та мозок не мають нічого спільного з номером три.
  
  
  "Дуже добре", - сказала Таня. "А тепер скажи мені своє ім'я і хто ти".
  
  
  Щось глибоко всередині мене чинило опір, але цей всемогутній голос питав мене, тому я відповів: «Я Нік Картер. Я працюю в AX, де я маю кодове ім'я N…» Я не міг згадати номер, і рейтинг Кіллмайстра». Далі я дав докладнішу інформацію про ідентифікацію.
  
  
  "Добре. Тепер слухайте мене уважно. Ви забудете все, що тільки-но сказали мені, і все інше, що пов'язане з вашим минулим. У цей момент у вас розвивається повна і тотальна амнезія».
  
  
  Сталася дивна річ. Мене охопило екзотичне тремтіння, і коли вона пройшла, я відчув запаморочення. Коли фізичні ефекти минули, я відчув себе інакше. Це була тонка різниця, але здавалося, ніби весь світ довкола мене зник. У всесвіті нічого не залишилося, крім мого ширяючого тіла та голосу Тані.
  
  
  "Хто ти?"
  
  
  Я подумав хвилину. Нічого не вийшло. Я намагався щосили, але все ще не міг відповісти. Я не мав особистості. Я був істотою, що плавала в безмежній темряві, чекаючи, щоб мене назвали, класифікували і класифікували.
  
  
  "Не знаю", - сказав я.
  
  
  "Де ти живеш?"
  
  
  "У цій чорноті", - відповів я.
  
  
  "Звідки ви прийшли?"
  
  
  "Я не знаю."
  
  
  "Добре. Я освіжу твою пам'ять. Тепер ти побачиш собі образ людини». Машина задзижчала, і я побачив людину. Він був високим, з темним волоссям і сірими очима. «Цей чоловік – це ти», – продовжила вона. «Ви – Рафаель Чавес».
  
  
  "Рафаель Чавес", - сказав я.
  
  
  "Ви венесуелец, який провів кілька років у Сполучених Штатах. Ви народилися
  
  
  у Маргариті та здобув освіту в Каракасі. Ви працювали за декількома напрямками, але тепер ви активний революціонер».
  
  
  "Так", - сказав я.
  
  
  «Ви живете у квартирі на Авеніда Болівар, 36, тут, у Каракасі».
  
  
  "Авеніда Болівар, 36".
  
  
  Вона продовжила розповідати мені, що в мене немає сім'ї чи друзів, і що люди, з якими я спілкувалася, були небагато в цьому будинку, які були товаришами з революції.
  
  
  "Пізніше ти дізнаєшся про себе більше", - нарешті сказала вона. «А поки що ви повинні відпочити. Я відраховуватиму від п'яти тому. Під час рахунку ви повільно вийдете з трансу і знову повернетеся до тями. П'ять. Ви знову піднімаєтеся вгору ескалатором. Чотири. Ви повністю у стані спокою. відпочили, але ви стаєте усвідомленішими. Три. Коли ваші очі відкриваються на рахунок до одного, ви нічого не згадаєте до того, як заплющите очі, зовсім нічого. Два. Коли ваші очі відкриються, ви згадаєте лише те, що я сказав про те, що ви – Рафаель Чавес. Ви нічого не згадаєте до настання повної амнезії. Один ".
  
  
  Я розплющив очі. Там сиділа дівчина, і я знав, що бачив це обличчя раніше, але гадки не мав, за яких обставин. Мабуть, це було незадовго до того, як я заплющив очі. Я відразу помітив, що вона не з Венесуели, і це зменшило мій інтерес до гарного обличчя. Я говорив з нею побіжною іспанською.
  
  
  Я запитав. - "Qué pasó?"
  
  
  «Ви були під легким заспокійливим, сеньйоре Чавесе. Ви потрапили в аварію та отримали удар по голові, і ми подбаємо про вас протягом кількох днів. Ви справді дізнаєтесь про своїх революційних соратників, дон? "
  
  
  Я оглянув кімнату. Технік розстебнув узи, які тримали мене на стільці, і зняв щось із моєї голови. "Чому... так", - сказав я. Справа в тому, що я майже нічого не згадав.
  
  
  «Це лікар Калінін, а я Таня Савич, ваші російські друзі у революційному русі. Ці інші товариші – Менендес та Сальгадо. Вони були з вами у русі протягом деякого часу. Ми привезли вас сюди, до цієї приватної клініки, лікувати вас. Зрештою, конференція не за горами”.
  
  
  Я запитав. - "Конференція?"
  
  
  Таня посміхнулася. «Не намагайся згадати все одразу. Тобі треба піти до своєї кімнати та відпочити».
  
  
  "Так", - тупо сказав я. «Відпочивати. Я дуже втомився".
  
  
  * * *
  
  
  У кімнаті, в яку мене відвели, було приємно тихо. Було просто ліжко, на якому можна було лягти, але за цих обставин я не міг очікувати лікарняного ліжка. Зрештою, я був людиною, яка розшукується законом, чи не так? Щиро кажучи, я мало що міг пригадати. Мені шкода, що я не спитав дівчину, як сталося нещастя, бо я не пам'ятав про це. Одне було ясно - мені потрібні були товариші, які мене вилікували. Мені вони дуже потрібні. Вони гадки не мали, наскільки серйозна моя амнезія. Ну, це проясниться за кілька годин. Гарний сон мене виправить. Але мене непокоїло те, що я не міг пригадати важливу конференцію, про яку говорила дівчина. Мій мозок закружляв від спроб згадати, але зрештою я заснув.
  
  
  Я прокинувся раптово посеред ночі. У мене були галюцинації, чи це був просто дивний сон? Мабуть, то був сон. Я був у якійсь чужій країні, у безлюдній країні. Я біг темною брукованою вулицею і гнався за чоловіком. Я тримав у руці довгий чорний пістолет німецького виробництва, мабуть, Люгер. Я стріляв у цю людину і намагався її вбити. Він повернувся і вистрілив у мене, і я відчув палкий біль у боці. Пістолет у моїй руці раптово перетворився на сокиру з короткою рукояттю. Потім я прокинувся.
  
  
  То був дивний сон. Я не пам'ятав, щоб був у якійсь країні, окрім Венесуели та Америки. І я жодного разу в житті не стріляв у чоловіка. Або я? Для мене все це не мало сенсу.
  
  
  Коли настав ранок, мені принесли тацю з їжею, і я жадібно поїв. Закінчивши, я розглянув своє обличчя у дзеркалі. Принаймні це було знайоме. Але, схоже, ця особа не належала Рафаелю Чавесу. Я глянув на одяг, який мені принесли, але не впізнав його. Кишені були порожні, пізнання не було. Приблизно за годину прийшов Менендес і відвів мене назад у кімнату зі стільцем із дротом та іншим обладнанням.
  
  
  «Доброго ранку, сеньйоре Чавес», - привітала мене дівчина, яка назвалася Танею. "Ви готові до нового лікування?"
  
  
  "Так, я так вважаю", - сказав я, дивлячись на машини. «Але все це потрібно? Я хотів би знати, яке лікування я отримую».
  
  
  «Будь ласка, – сказала Таня, показуючи мені великий стілець. «Ви повинні нам довіряти, сеньйоре Чавесе. Ми ваші друзі.
  
  
  Я сів у крісло, але мені стало ніяково. Я хотів вибратися з цієї будівлі, поблукати вулицями Каракаса, повернутися до своєї квартири на Авеніда Болівар. Я був упевнений, що ці знайомі види повернуть мені пам'ять і зроблять здоровим. Я пообіцяв собі, що якщо це заняття не принесе результатів, я відразу піду додому.
  
  
  «А тепер розслабся», - сказав мені чоловік на ім'я Калінін.
  
  
  "Я дам вам легке заспокійливе". Він встромив мені в передпліччя шприц і зробив підшкірну ін'єкцію.
  
  
  У моїй голові промайнула назва. Намбулін. Де я чув це раніше? Перш ніж я зміг більше думати про це, я почав відчувати, що мене охоплює глибока ейфорія, і я втратив інтерес до слів і всього.
  
  
  Хтось поправив мені головний убір. Я не заперечував. За хвилину я почув голос Тані.
  
  
  «Ви хочете заплющити очі. Ви закриєте їх на рахунок до п'яти. Вона порахувала, і мої очі заплющились. В темряві раптом спалахнув колір, і я почув якусь дивну музику, яка чомусь здалася мені знайомою. Голос замовк, але кольори та музика продовжували тягнути мене вниз і вниз. Мені здавалося, що я на ескалаторі. Потім з моєї голови пролунав інший голос. Голос розповідав мені про мене все. Кожна дрібниця від дати мого народження до моєї недавньої діяльності в лівому русі за звільнення Венесуели від тиранічного імперіалізму Сполучених Штатів. Були зображення конкретних сцен. Коли все закінчилося, я отримав докладну картину свого минулого. Моя амнезія вилікувалась.
  
  
  Я був членом політичної групи під назвою «Віджіланте», метою якої було повалення уряду Венесуели та встановлення лівого режиму за допомогою росіян. Мене завербували кілька місяців тому, і кілька днів тому я був поранений під час демонстрації біля американського посольства.
  
  
  Таня знову заговорила. "Ваш лідер попросив нас повідомити вам, що ряди дружинників стоншуються через боягузливе дезертирство перед жорстокою поліцейською тактикою. Тому діяти необхідно зараз. Ви були обрані, щоб провести цю дію.
  
  
  "Венесуела стала занадто залежною від Сполучених Штатів", - продовжила вона. «Сполучені Штати купують близько 40 відсотків експорту нафти Венесуели, що надає американцям смертельну економічну хватку для Венесуели. Президент Венесуели та його капіталістичний уряд мають бути знищені, перш ніж вони передадуть усю країну американцям. Було розроблено план. розроблено з урахуванням майбутньої Каракаської конференції.
  
  
  «Конференція буде зустріччю між президентом Венесуели та віце-президентом Сполучених Штатів. Вона надасть унікальну можливість завдати удару обом цим ворогам народу. Пізніше вам повідомлять про характер план та деталі того, як це має бути виконано. Ви розумієте? "
  
  
  "Так, я розумію."
  
  
  "Добре. Коли ви прокинетеся, ви згадаєте в деталях все, що я вам сказав, і все, що ви чули та бачили, перебуваючи у глибокому трансі. Якщо у вашому розумі виникнуть питання про деталі, ваша підсвідомість дасть відповіді та заповнить будь-які прогалини, це може вас турбувати. Ви не будете ставити під сумнів свою ідентичність як Рафаеля Чавеса і не сумніватиметеся в обґрунтованості його політичної філософії».
  
  
  Через кілька хвилин мої очі природно розплющилися, і я згадав, як Таня вважала у зворотному порядку від п'яти до одного. Я також згадав усе про своє минуле життя. Хоч би що вони зробили зі мною, це спрацювало. Я повністю оговтався від амнезії.
  
  
  Таня посміхнулася. - "Як ви почуваєтеся, товаришу?"
  
  
  "Дуже добре", - відповів я. «Наркотик змусив мене згадати. Я маю взяти участь у місії проти Каракаської конференції, тепер я згадав про це. Я буду готовий?"
  
  
  "Ви будете готові", - сказала вона.
  
  
  Калінін відвернувся і підійшов до техніки в далекому кінці кімнати, залишивши нас з Танею наодинці. "Ми з тобою... ми знаємо один одного краще, ніж я пам'ятаю?" Я запитав. У мене був швидкоплинний образ Тані, що лежала оголеною на дивані.
  
  
  Щось було в її очах, потім її обличчя розпливлось у легкій усмішці. «Я сподівався, що ти згадаєш. Ми мали вечір разом. Хіба ти не пам'ятаєш?
  
  
  "Не зовсім", - сказав я. "Але миттєво, якийсь спогад я отримав, мені хотілося б згадати більше".
  
  
  Вона тихенько засміялася. "Можливо, ми знову проведемо кілька хвилин разом, перш ніж ти залишиш клініку".
  
  
  "Це те, чого варто чекати", - сказав я.
  
  
  Хоча я почував себе добре, вони наполягали, щоб я залишився у своїй кімнаті і відпочив. Я трохи подумав про Таню. Дивно. Моя місія була найважливішою в моєму житті, але я не міг перестати думати про цю незвичайну дівчину.
  
  
  Коли я не думав про Таню, я намагався відновити минуле, яке майже забув через аварію. І як я спробував згадати, мені згадався невеликий інцидент. Я босоніж забіг у глиняний будинок на околиці Маргарити. Потім я згадав, що цей будинок був моїм будинком, а гарненька чорнява жінка на ім'я Марія була моєю мамою. Вона та мій батько померли, коли мені було дев'ять років. Невдовзі після цього я приїхав до Каракасу, де жив у родичів і навчався на державного службовця.
  
  
  У цьому все ще було щось дивне. Я міг згадати дещо зі свого минулого, але ці речі здавались нереальними, уявні образи бляклі та туманні. І коли я перестав думати про них свідомо, вони просто зникали в забутті і не здавався справжньою частиною мене.
  
  
  Дивно, але найяскравішими моїми спогадами залишилися ті кілька років, які я провів в Америці, працюючи на платформі.
  
  
  Я провів увесь день у своїй кімнаті. Тієї ночі до мене прийшла Таня. Вона зайшла тихо і зачинила за собою двері. Я підвівся з краю ліжка, де читав газету про Каракаську конференцію. Вона мала стетоскоп, а в руці вона тримала планшет.
  
  
  "Можу я помацати твій пульс?" — спитала вона.
  
  
  "Звісно."
  
  
  Вона тримала моє зап'ястя своєю маленькою м'якою рукою. Наші погляди зустрілися, і вона швидко відвернулася. Вона відмітила свою діаграму, потім приставила стетоскоп мені до грудей і з хвилину прислухалася.
  
  
  "Ви відчуваєте нудоту?"
  
  
  "Ні."
  
  
  "Чи є потовиділення уві сні?"
  
  
  "Не те, щоб я пам'ятав".
  
  
  Мій погляд перемістився з її повних губ на чуттєві вигини її тіла. І знову в моїй голові промайнув дражливий образ - Таня оголеною на дивані. Її наступне питання видавалося екстрасенсорним.
  
  
  «Ти сказав, що згадав… близькість між нами, Рафаелю».
  
  
  "Так, я згадав це."
  
  
  "Не могли б ви розповісти мені, що ви згадали?"
  
  
  Я посміхнувся. "Ні. Це була ти. На дивані".
  
  
  Її прекрасні блакитні очі уникали мого погляду. Я взяв у неї планшет та стетоскоп і кинув їх на підлогу. Потім я ніжно притяг її до себе. Я поцілував її, і вона відповіла.
  
  
  "Ти справді спала зі мною, чи не так?" – тихо спитав я.
  
  
  Вона спробувала відсунутись, але я втримав її. "Рафаель, ти не коханець", - заперечила вона. Ти революціонер. Ти не мав часу на жінок».
  
  
  «Я, мабуть, знайшов час хоча б раз, – нагадав я їй.
  
  
  Її очі знайшли мої. "Так, один раз". Здавалося, вона згадує. «Незадовго до демонстрації біля американського посольства. Я принесла записку до вашої квартири, і ви просили мене залишитися».
  
  
  "І ми поцілувалися, і я притиснув тебе так близько", - сказав я, повільно проводячи руками по всій довжині її тіла.
  
  
  "Рафаель, будь ласка..." - слабо запротестувала вона.
  
  
  Я розстебнув її форму до талії і просунув руку всередину, притискаючи її до себе. Я пестив її грудях і відчував, як від мого дотику її соски твердніють.
  
  
  "Рафаель..."
  
  
  Ми знову цілувалися. Вона перестала чинити опір і з раптовою величезною пристрастю відповіла на мою ласку, її тіло відчайдушно напружилося, коли я досліджував її рот. Коли поцілунок закінчився, ми обидва затамували подих і прагнули більшого.
  
  
  "О, Боже, Рафаель", - видихнула вона.
  
  
  Вона скинула форму і впустила її на підлогу. Я спостерігав, як вона стягувала трусики зі своїх довгих гладких стегон. Вона підійшла до ліжка і потяглася, її тіло тремтіло від збудження. Я швидко роздягнувся і ліг поруч із нею. Мої пальці та губи перебирали кожен дюйм її гарячої тремтячої плоті.
  
  
  Раптом вона спробувала відсунутись, але я міцно притис її. "Що я роблю з тобою?" вигукнула вона. Я придушив її слова, глибоко занурившись у її рот язиком. Вона знову почала відповідати.
  
  
  Я не знав, що вона мала на увазі, і мені було байдуже. Я міг думати тільки про її спіле, тепле тіло. Вона застогнала від бажання, коли я перекинувся на неї. Її стегна відкрилися для мене, і я відчував, як її нігті впиваються у мою спину. Я різко увійшов до неї, і вона скрикнула від насолоди. Тоді все було темрявою, невідкладністю і наростаючою неприборканою пристрастю.
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  Мене знову прив'язали до стільця, і в кімнаті було зовсім темно. Вони зробили мені ще одну ін'єкцію, але цього разу не було жодних благаючих голосів. В мені діяв лише наркотик. Тані та Калініна навіть у кімнаті не було.
  
  
  Вони щось згадали про «останню фазу». Я чув, як вони говорили це російською мовою, і чомусь усе зрозумів, хоча я не пам'ятав, щоб колись навчав російську.
  
  
  Коли я сів у крісло, у темряві переді мною з'явився образ. То був президент, і він вимовляв політичну промову. Він був всього за двадцять футів від мене і жестикулював під час розмови. Він казав речі, які мене дуже засмучували. Я вкрився холодним потом. Ейфорія змінилася сильним гнівом, оскільки слова президента ставали дедалі більш образливими, дедалі голоснішими. Його обличчя повільно спотворилося і стало страшенно спотвореним. За хвилину обличчя було всім, що лишилося від зображення. Він почав розширюватися, стаючи все більш і потворнішим, у міру того, як отрута хльостала з його скрючених губ. Обличчя було так близько, що я подумав, що можу простягнути руку і атакувати його.
  
  
  Я почув крик у кімнаті і зрозумів, що він виходив із мого власного горла. Я люто дотягся до цього жахливого обличчя, намагаючись розірвати тіло голими руками, дряпаючи її пальцями.
  
  
  Але я не міг цього досягти. Крик був криком повного розчарування та жалюгідного розпачу через неможливість дотягнутися до жахливого обличчя та знищити його. Через хвилину голос затих, і запанувала тиша, спотворене обличчя продовжувало рухатися переді мною.
  
  
  Раптом
  
  
  Голос Тані пролунав із темряви. Це ваш ворог. Це людина, яка стоїть між вашим народом та свободою. Він мерзенний, потворний тварина, і він харчується трупами свого народу. Ви завжди його не любили і боялися, але тепер ви захоплені відчайдушною, жорстокою огидою. Ви ненавидите його більше, ніж будь-коли ненавиділи когось або що-небудь у своєму житті».
  
  
  Я думав, що мої груди ось-ось вибухнуть від огид і ненависті, які я відчував до спотвореного обличчя. Я весь час згадував мерзенні слова президента і стискав кулаки доти, доки нігті не розірвали долоні.
  
  
  Нарешті зображення зникло у темряві та змінилося іншим. Спочатку це було мені не знайоме, потім я згадав про це з газети. То був американський віце-президент. Він говорив англійською, але я його чудово розумів. Він пояснив, що тісно співпрацюватиме з урядом Венесуели, що Сполучені Штати пропонуватимуть більше економічної та військової допомоги, щоб президент Венесуели залишався при владі. Поки він говорив, його обличчя змінилося. Його очі ставали все злішими, а з вуст викидалися огидні, огидні слова.
  
  
  Коли нарешті спалахнуло світло, я був весь у поті. Технік зняв мене зі стільця і відвів у мою кімнату. Наркотик та непереборні емоції повністю виснажили мою енергію. Мої ноги були настільки слабкі, що я ледве могла ходити.
  
  
  Повернувшись до моєї кімнати, технік допоміг мені сісти на ліжко і подивився на мене зверху вниз.
  
  
  Він запитав. - "З тобою все гаразд?"
  
  
  "Я думаю так."
  
  
  Він сказав люб'язно. - Це все необхідно для вашої місії.
  
  
  Я глибоко зітхнув. - "Де Таня Савич?"
  
  
  "Вона зайнята проектом".
  
  
  «Я маю її побачити».
  
  
  "Боюсь це не можливо".
  
  
  Я глянув на нього. То був молодий венесуелец на ім'я Сальгадо. Його обличчя виглядало чесним. Можливо, через відвертість, яку я там побачив, я випалив те, про що навіть не здогадувався, що думав.
  
  
  «Невже я той, ким мене називають? Невже все це необхідно для народної революції?
  
  
  Його очі звузилися на мене. "Ти сумніваєшся у цьому?" - з тривогою спитав він.
  
  
  «Я… я не знаю. Думаю що ні. Іноді мені здається, що я божеволію».
  
  
  «Ви не збожеволіли. Насправді ви зараз цілком здорові». Його голос був заспокійливим.
  
  
  Я запитав. - «Як довго я був тут у клініці?»
  
  
  Він завагався, ніби запитуючи, чи відповідати мені. "Позавчора ввечері вас привів товариш".
  
  
  "А коли я готовий виїхати?"
  
  
  "Сьогодні."
  
  
  Я слабо підвівся на лікті. - "Справді?"
  
  
  Останній етап завершиться сьогодні пізніше. Ви матимете ще кілька ознайомлювальних занять. Наступний буде не дуже приємним для вас, але він закінчиться раніше, ніж ви дізнаєтесь про це. Це абсолютно необхідна частина вашої підготовки до роботи на конференції”.
  
  
  "Що це за робота?"
  
  
  "Вони скажуть вам пізніше сьогодні".
  
  
  Раптом двері відчинилися, і ввійшов лікар Калінін. Він сердито глянув на техніку. "Що це? Чому ви все ще з сеньйором Чавесом?
  
  
  Технік виглядав зляканим. - «Він хотів трохи поговорити».
  
  
  "Повертайся до роботи", - коротко сказав Калінін.
  
  
  "Так звичайно." Сальгадо повернувся і вийшов із кімнати.
  
  
  Я дивився, як Калінін підходить до мене. Мені не подобалася думка, що тут правлять росіяни і що моїм співвітчизникам не дозволяється говорити зі мною. Венесуелец повинен контролювати свою революцію, але Калінін ставився до Сальгадо як до нижчого.
  
  
  Калінін натягнуто посміхнувся до мене. «Мені дуже шкода, що так різко відібрав у вас Сальгадо, сеньйор Чавес, але має обов'язки в іншому місці. Ви добре почуваєтеся?»
  
  
  "Чудово", - відповів я.
  
  
  Він помацав мій пульс і якийсь час нічого не говорив.
  
  
  "Дуже добре. Тобі слід відпочити, а ми прийдемо за тобою по обіді. У тебе попереду серйозне заняття.
  
  
  "Невже я дійсно можу залишити це місце сьогодні пізно ввечері?"
  
  
  Моє запитання застало його зненацька. Але після короткої паузи він відповів: Так. Сьогодні ввечері ви будете готові».
  
  
  "Добре", - сказав я. "Ненавиджу висновок".
  
  
  "Ми всі теж", - свідомо сказав він. «Але ми маємо приносити жертви на благо революції. Хіба це не так?
  
  
  Я кивнув головою. Калінін натягнуто посміхнувся і пішов.
  
  
  Я заснув ненадовго. Раптом я почув свій крик. Я сів на ліжко прямо, весь у поті і тремтячи. Я провів тремтячою рукою по роті, дивлячись на протилежну стіну. На мене було не схоже боятися – стільки я знав про себе. Мабуть, вони давали мені ліки. Мені наснився ще один кошмар.
  
  
  Я бачив потворні обличчя з темної кімнати і чув різкі злі голоси. Все це було змішане з моїми образами. Я йшов темним провулком з «люгером» у руці. Я повернув за ріг, і раптом переді мною з'явилося величезне викривлене обличчя. Він виглядав як президент, але це була деформована особа висить у темряві.
  
  
  Я стріляв з люгера знову і знову, але це огидне обличчя тільки сміялося з мене. Рот відкрився, погрожуючи поглинути мене. На мене наближалися довгі гострі зуби. Тоді я закричав.
  
  
  Після легкого обіду мене відвели назад до кімнати з машинами – вони називали це кімнатою орієнтації. Технік попередив мене, що цей сеанс буде іншим і він не перебільшував. Таня зустріла мене в кімнаті, коли техніки прив'язували до крісла.
  
  
  "Це буде неприємно", - сказала вона. Але все закінчиться раніше, ніж ви це дізнаєтеся.
  
  
  "Я думав про тебе раніше", - сказав я. «Я просив тебе, але вони сказали, що ти надто зайнята, щоб мене бачити».
  
  
  Чоловіки перестали зв'язувати мене ременями і підійшли до однієї з машин. Раніше вони не використовували його. Він мав невелику панель управління, але на його прилавку були десятки миготливих кольорових вогнів.
  
  
  «Те, що вони сказали тобі було правдою», - відповіла Таня.
  
  
  "Чи я побачу тебе знову після того, як піду звідси?"
  
  
  Вона відвернулася. "Можливо. Все залежить від результату місії».
  
  
  "Я нічого не знаю про місію", - нагадав я їй.
  
  
  "Скоро ти знатимеш".
  
  
  Цього разу вони використовували інші пристрої - дротяну металеву стрічку на грудях та новий головний убір. Таня простежила, щоб усе було добре, і вийшла з кімнати.
  
  
  Вони вимкнули світло, і я побачив ще кілька фотографій у темряві. Зображення були навіть більш реальними, ніж ті, що я бачив того ранку. На цей раз мені не зробили укол, але я знав, що дія ранкової дози ще не повністю зникла.
  
  
  Президент з'явився у кімнаті. Він ішов крізь натовп, зло махаючи руками і посміхаючись. Як тільки з'явилося зображення, пов'язка почала щось робити зі мною. У голові виник жахливий тиск, біль став майже нестерпним. Поки я дивився, як рухаються зображення, агонія посилювалася. Я щосили намагався звільнитися, відкриваючи і закриваючи рота і примружившись від болю. Стало тільки гірше, поки я не подумав, що моя голова ось-ось вибухне. Крик вирвався у мене з горла. Чоловік відокремився від натовпу і побіг до президента, розмахуючи величезним мачете. Лезо поєдналося, обезголовивши президента, і його голова полетіла в натовп, проливаючи кров усюди. Люди сміялися та сміялися.
  
  
  Біль зник, і я відчув лише солодку порожнечу фізичного комфорту. Президент був мертвий, і світ був урятований від його тиранії.
  
  
  Я сподівався, що сеанс закінчився, але цього не сталося. Ще одна сцена заповнила кімнату, коли президент вимовляв публічну промову. Біль прийшов знову, і я вперся в неї, згорнувшись усередині, щоб опиратися їй. Але мене це вразило. Цього разу жахливий тиск у голові супроводжувався гострим болем у грудях, ніби у мене стався серцевий напад. Я чув свій крик, але біль не минав. Чоловік наставив пістолет на президента і відірвав пострілом потилицю. Біль одразу вщух.
  
  
  Але знову кімната наповнилася зображеннями цього разу американського віце-президента. Він їхав на чорному «Кадилаку» на офіційному параді, і я знав, що президент Венесуели їхав попереду в машині. Віце-президент був у дорогому костюмі в тонку смужку, імперіалістично жестикулюючи натовпу. Тиск знову прийшов, але цього разу не було стиску в грудях, тільки жахливий головний біль. Внаслідок раптового вибуху диму та уламків машина віце-президента була знищена невидимою бомбою, і всі, хто знаходився в машині, загинули. У кімнаті пролунав другий сильний вибух, і машина президента Венесуели зруйнувалась. Біль пройшов назавжди.
  
  
  Я впав у крісло, коли мене відстебнули та відключили прилад. Поруч зі мною був доктор Калінін, але я не бачив Тані.
  
  
  «Гірше вже позаду, – сказав він мені.
  
  
  Коли він перестав слухати мене своїм стетоскопом, він допоміг мені встати зі стільця і провів коридором у звичайну проекційну кімнату. На дальній стіні був вбудований екран, а задній частині кімнати була будка для проектора.
  
  
  Калінін вклав мені в руку заряджений "Люгер". Я тупо дивився на нього, все ще онімівши від жорстокого сеансу. Це був пістолет, з якого я стріляв у кошмарі.
  
  
  «Наркотик вже закінчився, – казав мені Калінін, – і ваша реакція на різні подразники під час цієї частини підготовки буде цілком природною. Ви триматимете пістолет і робити все, що захочете. . "
  
  
  Я дивився на великий пістолет. Я знав, що це німецький пістолет, але чомусь асоціював його зі Сполученими Штатами. Поки я намагався це зрозуміти, у кімнаті потемніло, і фільм розпочався. Це були справжні фотографії, ймовірно, зроблені останніми днями на передконференційних зустрічах. У фільмі був показаний президент, що йде по доріжці перед
  
  
  Паласіо де Мірафлорес, поряд із ним американський віце-президент. Навколо були оператори, і президент недбало розмовляв зі своїм американським гостем.
  
  
  Коли постаті на екрані, здавалося, наближалися до мене, у моїх грудях піднялося непереборне почуття ненависті, і я відчув тривожне почуття в голові, почуття сильного дискомфорту. Біль посилився з почуттям повної огиди. Я більше не бачив екрану. Чоловіки, які йдуть до мене, стали дуже реальними. Я підняв пістолет у правій руці і направив його на дві постаті. Я спершу націлився на президента. Я тремтів від ненависті і болю, і піт тік по моєму лобі. Я натиснув на курок. Фігури спокійно йшли до мене. Я був лютий. Я стріляв із пістолета знову і знову, і на грудях президента щільним візерунком утворювалися чорні дірки. За хвилину я спустив курок на порожній патронник. Проте дві постаті продовжували наближатися до мене. Я метнув у них пістолет, а потім у люті кинувся до них. Я сильно вдарився і тяжко впав на підлогу.
  
  
  Загорілося світло, Калінін допоміг мені підвестися. Я задихався і був виснажений. Тепер, коли фільм закінчився, біль та гнів пішли з мене.
  
  
  «Дуже добре», - солодко говорив Калінін. "Чудово, взагалі-то".
  
  
  "Я хочу... забратися звідси", - сказав я йому.
  
  
  «Добре, – сказав він. «Ми не потребуватимемо вас до сьогоднішнього дня, коли у вас буде остання сесія. Можете повернутися до своєї кімнати».
  
  
  Мене відвели назад у білу кімнату з ліжком, і я важко ліг. Здавалося, що минуло кілька болісних безсонних днів з того часу, як я прокинулася того ранку. Я заснув ненадовго. Але цього разу кошмару не було. Натомість мені наснився дуже докладний сон про Таню. Вона була оголеною в моїх руках. Тепла м'якість її тіла поглинула мене, поглинула мене бажанням. Всі почуття були збуджені - я чув її прекрасний голос і відчував п'янкий аромат її парфумів. І протягом усього сну, в запалі пристрасті, вона весь час говорила мені: «Пробач, Нік. Вибач, Нік».
  
  
  Я не міг зрозуміти, чому вона використовує це іноземне ім'я, але не став виправляти її. Мене не хвилювало, як вона мене називала. Ніщо не мало значення, крім гарячої, вимогливої плоті, що звивається піді мною.
  
  
  Я раптом сів. Я подумав про Таню та її використання іноземного імені. Нік. Що це означає? Я мріяв про Люгера, який Калінін встромив мені в кулак. Поки я лежав там, чекаючи, що вони приведуть мене на заключну сесію, я подумав, чи не було за останні кілька днів чогось більшого, ніж я знав, більшого, ніж казали ці люди. Але вони мали бути законними. Вони знали все про мене, все про мою філософію та мою роботу з рухом. Ми всі працювали заради однієї справи, і я мав їм довіряти.
  
  
  Коли вони прийшли за мною, вони сказали, що зараз ранній вечір, і мене відпустять за кілька годин після гарної їжі. Мене відвели до орієнтаційної, але не пристібали до великого стільця. Натомість вони попросили мене сісти на звичайний стілець поруч із Сальгадо. Через деякий час він пішов, і увійшли Таня та Калінін з третьою людиною, російською на ім'я Олег Димитров.
  
  
  "Сеньйор Димитров тісно співпрацює з лідером руху", - пояснив мені Калінін.
  
  
  Я перевів погляд із чоловіків на Таню. Під пахвою вона несла пачку паперів. Вона невпевнено посміхнулася мені.
  
  
  "Ми почнемо?" - безособово спитала вона.
  
  
  «Добре, – сказав я. "Давайте почнемо."
  
  
  Вони присунули три стільці і сіли до мене обличчя, чоловіки по обидва боки від Тані. Вона поклала папери собі навколішки. Димитров уважно дивився на мене, ніби намагаючись оцінити мої потаємні думки та почуття.
  
  
  "Ми просимо вас ще раз пройти курс терапії", - сказала Таня. "Тоді ти будеш готовий".
  
  
  Калінін готував шприц. Він нахилився вперед із стільця і зробив мені укол. "Цього разу ви отримаєте лише невелику кількість заспокійливого засобу, - сказав він, - тому що ми випустимо вас відразу ж після закінчення сеансу". Рідина потрапила до моєї вени, він витяг голку і притиснув ватяний диск до крихітної рани.
  
  
  "Тепер, - сказала Таня своїм рівним, тихим голосом, - ви почуваєтеся дуже розслабленим і спокійним". Її голос гудів, пестячи мій мозок, і незабаром я опинився у його владі. Я був покірним.
  
  
  «На цей раз я попрошу вас розплющити очі, але ви не повинні виходити з глибокого трансу. На рахунок п'ять ви розплющите очі, але залишитеся в гіпнотичному стані».
  
  
  Вона повільно рахувала. Коли вона сказала п'ять, мої очі розплющились. Я переводив погляд з одного обличчя на інше. Я чудово усвідомлював усе, що оточувало мене, але все ще перебував у стані вищої ейфорії. Я був повністю розслаблений і знав, що перебуваю у повній владі цього голосу.
  
  
  "Ви були обрані для виконання найважливішої місії"
  
  
  Ця місія, яку все ж таки зробила революція, - серйозно сказала Таня. – Післязавтра відбудеться Каракаська конференція. Буде ранкова та денна сесія. Будуть присутні президент Венесуели, віце-президент Сполучених Штатів та інші високопосадовці. Конференція відбудеться у Паласіо де Мірафлорес.
  
  
  «Ви підете на денне засідання безпосередньо перед тим, як конференція збирається знову. Вам дадуть графин із водою, який ви можете перенести до кімнати. Коли конференція відновиться, пристрій, захований у графині, уб'є всіх у цій кімнаті».
  
  
  Мене охопило тремтіння задоволення.
  
  
  «Ви не використовуватимете зброю, щоб убити наших ворогів, як ви намагалися зробити раніше. Але ви вб'єте їх. Ви розумієте?"
  
  
  "Так, я розумію."
  
  
  «Ваше обличчя виглядатиме інакше, коли ви прокинетеся від цього трансу. Ми зробимо вас схожим на американського шпигуна на ім'я Нік Картер».
  
  
  "Нік Картер", - повторив я. Нік! Так називала мене уві сні Таня. Це було передчуття, як у сновидінні про «Люгера».
  
  
  "Ви увійдете в будівлю під ім'ям Ніка Картера. Член нашої групи дасть вам графін із прихованим пристроєм. Ви віднесете графін до конференц-зали і поставите його на стіл. Ви зможете це зробити, тому що це Нік Картер, якого ми позбулися, має найвищий рівень допуску на конференцію”.
  
  
  "Я розумію", - сказав я.
  
  
  «Протягом наступних двох днів ви зображатимете із себе Ніка Картера. Зараз я почну читати з файлу про цього агента, і ви повинні пам'ятати кожну деталь, щоб ви могли успішно видавати себе за Картера. Крім того, у вас є певні знання про цю людину глибоко всередині вас. Ви можете використовувати лише достатньо цього знання, щоб виконати своє уособлення, і не більше».
  
  
  Вона читала папери на колінах. Інформацію запам'ятати було неважко. Якось мені це здалося дуже знайомим.
  
  
  «Це я видала себе за Ільзу Хоффман», - сказала Таня. «Після того, як ми звільнимо вас, ви негайно повідомте про це боса Картерса, Девіда Хоука. Він поцікавиться, чому ви були поза зв'язком протягом двох днів, і він спитає про мене, яку він знає як Ілзе Хоффманн. Ви скажете, що ви з'їздили зі мною на заміську віллу на кілька днів, тому що ви хотіли перевірити мене, але тепер ви переконані, що я поза підозрою”.
  
  
  "Так", - сказав я. «Вище підозр». Інформація незабутньо записувалася в моєму мозку.
  
  
  "Ви видаватимете себе за Ніка Картера так само вправно, як і вмієте, роблячи все, що від вас очікують до полудня в день конференції. Потім ви проігноруєте будь-які накази, які вони можуть вам дати, і вирушите до палацу. Ви повинні бути в коридорі прямо біля входу в конференц-зал рівно о першій годині дня.У цей час до вас підійде наша людина.На ньому буде темно-синій костюм і червона краватка з білою гвоздикою на лацкані.Він простягне вам цей графин, який з тих, що буде використовуватися на столі для переговорів”. Вона взяла у Димитрова великий багато прикрашений графин. "Всередині нього, під хибним дном, буде цей пристрій".
  
  
  Вона обережно вилучила електронний гаджет. Це було схоже на химерне транзисторне радіо.
  
  
  «Пристрій керується за допомогою пульта дистанційного керування. Воно випромінює звук у широкому діапазоні частот, ширше, ніж усе, що було розроблено раніше. На певних частотах та рівнях гучності звук руйнує центральну нервову тканину. Дуже короткий вплив призводить до болісної смерті».
  
  
  Вона замінила гаджет у графині. "Пристрій буде налаштовано на потрібну частоту за допомогою пульта дистанційного керування після початку денного сеансу. Протягом декількох хвилин він уб'є всіх у межах чутності, але не торкнеться нікого за межами кімнати. Після того, як він виконає свою роботу, він видаватиме набагато нижчий. звук, який, як і раніше, звучатиме дуже високим для ваших вух, і ви зможете почути цей звук за межами конференц-залу, де ви знаходитесь».
  
  
  "Я почую звук за межами конференц-залу", - повторив я.
  
  
  "Після того, як наша людина дасть вам графин для води, ви підійдете до охоронців біля дверей кімнати і скажете їм, що персонал палацу попросив вас доставити графин, щоб була свіжа вода для членів конференції. Оскільки Нік Картер має дозвіл на вхід у конференц - зал, вони дозволять вам віднести графин всередину і поставити його на стіл, залиште його біля стіни, а інший графин віднесіть у найближчу службову кімнату в коридорі, триматися подалі від безпосередньої близькості, поки не побачите, що всі увійшли до конференц-залу денної сесії.
  
  
  «Коли ви почуєте пронизливий звук із кімнати, ви дізнаєтеся, що пристрій виконав свою роботу. Тепер уважно слухайте». Димитров підвівся і повернув циферблат на маленькій машинці на сусідньому столі. Я почув пронизливий крик, що нагадав мені шум деяких літаків.
  
  
  "Це звук, який ви почуєте".
  
  
  Голос його зупинився на мить. «Коли ви це почуєте, – повільно сказала вона, – ви згадаєте все, що було поховано у вашій підсвідомості. Ви згадаєте все, що я вам казав раніше не пам'ятати. Ви згадаєте все, що сталося до вашого звернення до цієї клініки. Але ви не запам'ятаєте нічого, що тут сталося. Це відкриє вам правду, але призведе до серйозного замішання. Ви зізнаєтеся першій людині, яка заговорить з вами, що ви підклали пристрій смерті до конференц-зали. Чи це все ясно? "
  
  
  «Все ясно, – сказав я.
  
  
  Крім того, коли наша людина вручає вам графин, він скаже: Viva la revolución! Ці слова зміцнять вашу рішучість убити президента Венесуели та американця, і ви відчуєте непереборне бажання віднести графин до кімнати, як я. проінструктував вас”.
  
  
  "Viva la revolutión", - сказав я.
  
  
  Калінін підвівся, підійшов до столика і дістав подарований мені «люгер» і стилет у піхвах. Він вручив мені зброю.
  
  
  «Постав пістолет», - сказала Таня. «Ніжні на стидеті мають бути прикріплені до вашого правого передпліччя».
  
  
  Я наслідував її інструкції. Зброя здавалася мені незручною і громіздкою. Калінін приніс мені темний піджак і краватку, і Таня наказала надіти їх поверх зброї.
  
  
  «Зброя належала Ніку Картеру, – сказала Таня. «Ви знатимете, як ними користуватися. Одяг теж був його».
  
  
  Димитров нахилився і щось прошепотів Тані на вухо. Вона кивнула головою.
  
  
  «Ви не намагатиметеся повернутися у свою квартиру на Авеніда Болівар. Ви також не зв'язуватиметеся з Лінчевими або будь-ким, хто пов'язаний з цією місією, навіть з персоналом цієї клініки».
  
  
  "Дуже добре", - сказав я.
  
  
  «Тепер, Рафаелю Чавесе, ви вийдете з гіпнозу, коли я відрахую від п'яти до одного. Ви будете швидко говорити англійською, і це мова, яку ви будете використовувати, поки не виконаєте свою місію. Ви будете готові завершити місію, і ви будете дотримуватися всіх моїх інструкцій точно.
  
  
  «Я почну рахунок зараз. П'ять. Ви – Рафаель Чавес, і ви зміните хід сучасної історії Венесуели. Чотири. Ваш президент та віце-президент Сполучених Штатів – ваші смертельні вороги. Три. Ви не замислювалися. , без мети, але вбити цих двох чоловіків так, як ми запланували. Два. Коли ви прокинетеся, ви не дізнаєтесь, що знаходилися під гіпнозом. Ви не згадаєте імена тих, хто тут з вами, але ви дізнаєтеся, що ми друзі революції, які підготували вас до вашої місії.
  
  
  Коли вона досягла номера один, трійка переді мною на хвилину, здавалося, розпливлася, а потім знову стала сфокусованою. Я переводив погляд з одного обличчя на інше.
  
  
  "Ти добре почуваєшся, Рафаель?" - Запитала мила молода жінка.
  
  
  "Я почуваюся чудово", - відповів я їй англійською. Дивно, але я сказав це легко.
  
  
  "Ким ти будеш у наступні два дні?"
  
  
  "Нік Картер, американський шпигун".
  
  
  "Що ви робитимете після того, як поїдете звідси?"
  
  
  «Доповідайте людині на ім'я Девід Хок. Я скажу йому, що був з вами – з Ілзе Хоффманн – за відсутності Картера».
  
  
  "Добре. Іди подивися на себе».
  
  
  Я підійшов до дзеркала. Коли я побачив своє обличчя, воно виглядало інакше. Вони змінили мою зовнішність, так що я виглядав точно як Нік Картер. Я заліз у піджак і витяг «люгер». Ім'я Вільгельміна промайнуло в моїй голові. Я гадки не мав, чому. Принаймні це не здавалося важливим. Я витяг затвор і вставив патрон у патронник пістолета. Я був здивований своєю здатністю поводитися зі зброєю.
  
  
  Я знову повернувся до трьох із них. "Я не знаю ваших імен", - сказав я.
  
  
  Чоловіки задоволено посміхалися. Проте заговорила дівчина. Ви знаєте, що ми ваші друзі. І друзі революції».
  
  
  Я вагався. "Так", - сказав я. Я націлив пістолет на світло через кімнату і примружився вздовж стовбура. Це був чудовий інструмент. Я засунув його назад у кобуру.
  
  
  "Здається, ти готовий", - сказала дівчина.
  
  
  Я затримав її погляд на мить. Я знав, що між нами щось було, але не міг пригадати її імені. "Так я готовий." Я відчув раптове бажання піти звідти, зайнятися найважливішою справою у моєму житті – місією, до якої мене підготували ці люди.
  
  
  Чоловік у діловому костюмі заговорив. Його голос здавався досить авторитарним. «Тоді йди, Рафаелю. Вирушай на конференцію до Каракасу і убий своїх ворогів».
  
  
  "Вважай, що це зроблено", - сказав я.
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  "Де, чорт забирай, ти був?"
  
  
  Девід Хоук у чорній люті тупав за номером готелю. Його сиве волосся було скуйовджене, а навколо холодних блакитних очей утворювались глибокі зморшки. Я не знав, що американці здатні на такі напади гніву.
  
  
  "Я був з дівчиною", - сказав я.
  
  
  «Дівчино! На два дні? Під час вашої передчасної відпустки відбулися важливі події. Було б непогано, якби ви прийшли сюди на інструктаж».
  
  
  "Вона здавалася дуже зацікавленою дуже швидко, - сказав я. - Мені потрібно було з'ясувати, чи використовувалася вона якось проти нас. Вона запросила мене на пару днів на заміську віллу, і я не міг зв'язатися з вами до того, як ми поїхали. . Після того, як ми дісталися до вілли, у мене не було жодної можливості з вами зв'язатися”.
  
  
  Хоук примружився, дивлячись на мене, і я боявся, що він бачить мене крізь моє маскування. Я був впевнений, що він знав, що я не Нік Картер, і він просто грав зі мною в ігри.
  
  
  "Це вся історія?" - їдко спитав він.
  
  
  Він не вірив у це. Мені доводилося імпровізувати. «Ну, якщо ти мусиш знати, я захворів. Спочатку я подумав, що дівчина мене отруїла, але це був просто тяжкий випадок хвороби туриста. Я б не приніс тобі нічого хорошого, навіть якби міг встановити контакт”.
  
  
  Коли я говорив, його очі були прикуті до мого обличчя. Нарешті вони трохи пом'якшали. «Господи. Ми перебуваємо на порозі кульмінації нашої найбільшої місії за багато років, і ви вирішуєте захворіти. Може, це моя провина. Може, я дуже вас підштовхував».
  
  
  "Мені дуже шкода, сер", - сказав я. Але мені потрібно було перевірити дівчину. Тепер я переконаний, що вона поза підозрою».
  
  
  "Ну, я думаю, це щось, навіть якщо це щось негативне".
  
  
  "Може, це було полювання на диких гусей", - сказав я. «У будь-якому разі я повернувся до роботи. Що нового?"
  
  
  Хоук витяг довгу кубинську сигару. Він відкусив кінець і закотив його в рота, але не запалив. У мене було сильне відчуття дежа вю - Яструб в іншому місці, що робить те саме. Всі передчуття та спалахи неможливих напів-спогадів змушували мене нервувати.
  
  
  «Віце-президент збожеволів. Він каже, що ми перестаралися з питаннями безпеки. Він схопив кількох співробітників ЦРУ та відправив додаткових хлопців із Секретної служби додому. Сказав, що для преси неприємно мати армію охоронців довкола, ніби ми не довіряємо венесуельській поліції”.
  
  
  "Це дуже погано", - сказав я. Насправді, все було нормально. Чим менше довкола буде американців, для яких я діятиму, тим легше буде моя робота, коли я приїду на конференцію.
  
  
  «Ну, у палаці все ще багато людей із пістолетами у кишенях. Я викликав N7, коли подумав, що ти міг бути десь на дні шестифутової дірки».
  
  
  Вперше я зрозумів, що одна з причин, через яку Хоук був такий злий, полягала в тому, що він справді турбувався про мене. Точніше, про Ніка Картера. Якось це усвідомлення зворушило мене, і я спіймав себе на думці, що доля Картера спіткала від рук лінчувальників.
  
  
  Я запитав. - «N7 – це Клей Вінсент?»
  
  
  «Так. Він оселився у третьому готелі Лас Амерікас. Я наказав йому перевіряти ваше зникнення». – саркастично сказав він. «Тепер він може перейти до найважливіших питань. Сьогодні ввечері віце-президент присутній на позаплановій вечірці, яка проводиться у садах американського посольства. Президент Венесуели обов'язково з'явиться. Оскільки конференція відбудеться завтра, я хочу почати вжити особливих запобіжних заходів, особливо щодо будь-яких подій, не включених до початкового графіка». Він жував сигару.
  
  
  Згадка про цих ворогів народу змусила мене спалахнути. Мене охопила гаряча хвиля ненависті, і мені довелося щосили стримувати це. Один неправильний рух з Хоуком міг зруйнувати місію.
  
  
  "Добре, я буду там", - сказав я.
  
  
  "Ти справді в порядку, Нік?" - раптом спитав Хоук.
  
  
  "Звичайно, а чому б і ні?"
  
  
  "Я не знаю. Просто на мить ти виглядав інакше. Твоє обличчя змінилося. Ти впевнений, що все ще не хворий?
  
  
  Я швидко прийняв виправдання. "Це могло бути", - сказав я. "Я сьогодні не зовсім сам". Я думав, що будь-якої миті він розкриє моє маскування, і мені доведеться вбити його з люгера в кишені. Я не хотів його вбивати. Він здавався гарною людиною, навіть якщо був одним із ворогів. Але будь-кого, хто стане на шляху моєї місії, потрібно буде усунути - альтернативи не було.
  
  
  "Ну, ти справді не сам", - повільно сказав Хоук. "Я збирався відправити вас до посольства, щоб перевірити, чи є пара помічників, які будуть у палаці завтра, але я не думаю, що ви готові до цього. Вам краще відпочити до цього вечора."
  
  
  "У цьому немає необхідності, сер", - сказав я. «Я буду щасливий піти до посольства і…»
  
  
  «Чорт забирай, N3! Ти краще знаєш, ніж сперечатися зі мною. Просто повертайся до своєї кімнати і залишайся там, доки ти не знадобишся. Я подзвоню тобі, коли настане час їхати до посольства».
  
  
  "Так, сер", - лагідно сказав я, вдячний за можливість уникнути більшої кількості контактів з американцями, ніж це було абсолютно необхідно.
  
  
  "І не зв'язуйся з цією проклятою дівчиною", - крикнув мені Хоук.
  
  
  * * *
  
  
  Сади посольства прекрасні в будь-який час, але того вечора вони були особливо чудові. Всюди були ліхтарі. Для гостей було встановлено палаючі мангали та столи з їжею. В одному кінці саду був майданчик, де весь вечір грав оркестр.
  
  
  Яструб та Вінсент були зі мною, але ми не розмовляли один з одним.
  
  
  Я раніше зустрів Вінсента у туалеті. Ми обмінялися привітаннями, і мені було досить ніяково. Я знав, що я повинен був знати його, але я не був готовий до зустрічі з іншими агентами AX. Мені довелося блефувати під час нашої розмови, і я боявся, що мене не переконали. Вінсент коротко розповів про штаб-квартиру AX та про попереднє завдання, над яким ми працювали разом. Я дозволяв йому говорити і просто погоджувався з усім, що він казав.
  
  
  Віце-президент з'явився доволі рано ввечері. Я намагався його повністю уникати. Його обличчя і голос викликали в мене такі сильні емоції, що я був упевнений, що розкрию своє прикриття, якщо зустрінуся з ним віч-на-віч. Я підійшов до гурту та просто послухав, як вони грають. Музика була прекрасною, і я з нетерпінням чекав того дня, коли моя батьківщина звільниться від тиранії. Вперше за кілька годин я почав розслаблятись.
  
  
  Але успіх не втримався. Я почув позаду голос, і це був жахливий голос американського віце-президента.
  
  
  "Містер Картер".
  
  
  Я повернувся, подивився йому в обличчя і відчув жахливий тиск у голові, але боровся з огидою. Між віце-президентом стояло двоє співробітників секретної служби, які кивнули мені.
  
  
  "Містер віце-президент", - сказав я жорстко.
  
  
  "Я думаю, ви не зустрічалися з президентом", - казав монстр. Він вказав на фігуру, що наближається, і я побачив людину, яку ненавидів найбільше на світі. Це був прямолінійний і солідний чоловік, на вигляд безневинний старий з широкою посмішкою та грудьми, набитими стрічками та медалями. Але я знав, що він уособлює, і це змусило мій шлунок стиснутися. Він підійшов і став поруч із нами. Двоє поліцейських у цивільному та медперсонал були позаду.
  
  
  «Пан президент, це один із найкращих молодих людей у наших спецслужбах», - сказав віце-президент. "Містер Картер".
  
  
  «Мені приємно познайомитися з вами, містере Картер».
  
  
  Близькість цієї особи робила мій гнів майже неконтрольованим. Я боровся з непереборним поривом кинутися на нього та розірвати на шматки голими руками. Пот виступив у мене на лобі, і я відчув сильний стиск у грудях, які продовжували рости і рости. У мене так сильно боліла голова, що я думав, що вона ось-ось вибухне.
  
  
  "Я ... я ..." - Видихнув я і відвернувся від двох цих чоловіків. Мені треба було взяти себе до рук, але я не знав, як це зробити. Я озирнувся з похмурим обличчям. «Із задоволенням, пане президент, – сказав я.
  
  
  Всі дивилися на мене, ніби я збожеволів. Співробітники служби безпеки уважно вивчали мене.
  
  
  "З вами все гаразд, юначе?" - Запитав президент.
  
  
  Мої очі щосили намагалися зустрітися з його поглядом. «О, так, - швидко сказав я. "Я буду в порядку. У мене щойно була сутичка з туристами».
  
  
  Віце-президент уважно стежив за моїм обличчям. "Вам краще відпочити, містере Картер", - тихо сказав він. За хвилину вони перейшли до розмови із американським послом.
  
  
  У раптовому розпачі я обернувся, щоб піти за ними. Моя рука увійшла до куртки. Я збирався витягнути "люгери" і прострелити їм голови. Але коли я відчув холодний метал пістолета навпроти своєї руки, я прийшов до тями. Це не було планом, і я мав підкорятися наказам. Я витяг руку і витер піт об куртку. Я весь тремтів. Я озирнувся, щоб побачити, чи хтось помітив мої дії, і коли я повернувся до будівлі, я побачив, що мій колега по AX Клей Вінсент дивиться на мене. Він увесь час дивився.
  
  
  Борючись з панікою, я поспішив до задньої частини будівлі посольства до чоловічого туалету. Мені стало погано, і я боявся, що вирве мене. Я все ще тремтів, і здавалося, що голова ось-ось розколеться.
  
  
  У туалеті я полив голову холодною водою і важко притулився до умивальника. Я викинув з голови обличчя, і біль і нудота почали вщухати. Коли я повернувся, щоб знайти рушник, Вінсент був там.
  
  
  "Що з тобою, Нік?" він запитав.
  
  
  Я відвернувся від нього і витерся. «Мабуть, я щось не те з'їв», - відповів я. "Я думаю, я все ще трохи не в собі".
  
  
  "Ти виглядаєш жахливо", - наполягав він.
  
  
  «Зараз я почуваюся добре».
  
  
  "Вам не здається, що вам слід звернутися до лікаря посольства".
  
  
  «Чорт, ні. Я справді гаразд».
  
  
  Настала довга мовчанка, поки я грубо розчісував волосся.
  
  
  «Я щось випив у тому кафе у Бейруті, коли ми працювали разом, – сказав він. «Пам'ятаєш? Ти допоміг мені вибратись із цього. Я просто намагався відплатити послугу».
  
  
  Щось глибоко всередині мого мозку відреагувало, коли він згадав інцидент у Бейруті. У мене було дуже коротке бачення, як Клей Вінсент падає на стару цегляну стіну, і я збираюся допомогти йому стати на ноги. Через секунду сцена зникла, і я подумав, чи представляв я її взагалі.
  
  
  Це мене вразило. Я ніколи в житті не зустрічав Клея Вінсента. Як я міг згадати, що був із ним у Бейруті? Я ніколи не був за межами Венесуели, крім того часу, коли я був у США. Я нічого не знав про Ліван. Чи я все-таки був там?
  
  
  У мене знову з'явилося відчуття, що у моєму минулому щось приховували від мене у клініці. Щось дуже важливе. Але, мабуть, я помилявся. Можливо, наркотики стимулювали мою уяву, щоб я міг вигадувати сцени, які б допомогли мені зіграти роль Ніка Картера.
  
  
  «Вибач», - сказав я. "Я ціную ваш інтерес, Клей".
  
  
  Він коротко посміхнувся, але потім до нього повернулася стурбованість. «Нік, якого біса ти робив там після того, як з тобою заговорили?»
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" - Захищаючись, запитав я.
  
  
  «Ну, на хвилину це виглядало так, ніби ти збирався за своїм Люгером. Що відбувалося?
  
  
  Я подумки пробіг через кілька можливих відповідей. "О, це. Думаю, я досить нервуюсь. Я бачив, як хлопець сунув руку в свою куртку, і на мить мені здалося, що він тягнеться за пістолетом. Я відчув себе ідіотом, коли він витягнув хустку».
  
  
  Наші очі зустрілися і зустрілися, коли Вінсент оцінив мою відповідь. Якби він кинув мені виклик, мені довелося б убити його тут, а це означало б великі проблеми.
  
  
  «Добре, друже, - сказав він. Його голос пом'якшав. Тобі краще відпочити, так що завтра тобі стане краще.
  
  
  Я глянув на нього. Це був кремезний чоловік із рудуватим волоссям, напевно, років тридцяти двох. Він мав відкрите, чесне обличчя, але я знав, що він може бути крутим.
  
  
  "Дякую, Клей", - сказав я.
  
  
  "Забудь про це."
  
  
  Залишок вечора я намагався триматися подалі від основної діяльності. Яструб з'явився колись, коли всі дивилися на групу танцюристів, і став поруч зі мною.
  
  
  "Все здається нормальним?" - спитав він, не дивлячись на мене.
  
  
  "Так, сер", - відповів я. Цікаво, чи казав він Вінсент про мене.
  
  
  «Здається, тобі не треба залишатися тут надовго, Нік, – сказав він. «Я теж відправляю Вінсента назад до його готелю. Але я побачу вас завтра рано-вранці у палаці. Незважаючи на те, що все здається прекрасним, у мене все ще таке почуття щодо попередження. Ви помітили ту людину, яка переслідувала тебе? "
  
  
  Ще одна незнайома сцена промайнула у мене в голові – чоловік, що стоїть у білій кімнаті, тримає мене з пістолетом. Ні, то був коридор, а не кімната. Я торкнувся свого чола рукою, а Хоук дивився на мене.
  
  
  Ні. Ні, я його не бачив. Як я взагалі дізнався, про яку людину вона говорить? У файлі, який читали мої товариші, нічого не було згадано. Якщо я не забув.
  
  
  "Нік, ти впевнений, що з тобою все гаразд?" - спитав Хоук. "Коли тут Вінсент, я, напевно, зміг би обійтися без тебе на конференції".
  
  
  "Я в порядку!" - Сказав я трохи різко. Я глянув на Хоука, і він похмуро глянув на мене, жуючи незапалену сигару. «Вибач. Але я відчуваю, що потрібний на конференції, і я хочу бути там».
  
  
  Я намагався не чути в голосі брутальну паніку. Якщо Хоук витягне мене зі служби безпеки, я не зможу виконати свою місію.
  
  
  "Добре", - нарешті сказав він. «Побачимося завтра, синку».
  
  
  Я не міг дивитись на нього. - "Правильно."
  
  
  Хоук пройшов садом, а я пішов. Мені не хотілося повертатися до готелю. Мені треба було випити. Я взяв таксі до Ель-Хардін, бо почував себе самотнім і чомусь асоціював це місце з дівчиною у клініці. Коли я увійшов усередину, я був здивований, побачивши її, що сидить за кутовим столиком. Вона була одна, потягуючи келих вина. Вона одразу мене побачила.
  
  
  Ви також не будете зв'язуватися з Лінчевими або будь-ким, хто пов'язаний з цією місією, навіть з персоналом цієї клініки.
  
  
  Я одвернувся від неї і підійшов до столу в іншому кінці кімнати. Я відчув жахливе бажання піти до неї, розповісти про свої проблеми, взяти її зі мною в ліжко. Але вона сама заборонила мені вступати в контакт. Прийшов офіціант, я замовив коньяк. Коли він пішов, я підвів очі і побачив, що вона стояла біля мого столу.
  
  
  "Добрий вечір, Рафаель". Вона сіла поряд зі мною. Вона була навіть красивіша, ніж я пам'ятав.
  
  
  Її ім'я раптово спало мені на думку з глибини моєї підсвідомості. «Тебе звуть… Таня». Я глянув їй у вічі. "Я не повинен цього знати, чи не так?"
  
  
  Ні, але я думаю, що знаю, чому ти це робиш. Все в порядку".
  
  
  "Я не повинен бути з тобою, чи не так?"
  
  
  «Мене попросили зв'язатися із вами. Щоб дізнатися, як ви почуваєтеся, і переконатися, що вас прийняли як Ніка Картера».
  
  
  "Мене прийняли за нього", - сказав я. «Але той, кого звуть Яструб, надто переймається моїм благополуччям. Сьогодні ввечері мене представили президенту, і це було досить брутально на хвилину. Але я думаю, що переконав Хоука, що зі мною все гаразд. "
  
  
  Гарне обличчя Тані похмуріло. «Яструб – єдина людина, яка може перервати всю цю місію. Ви повинні переконати його всіма можливими способами, що ви - Нік Картер і ви можете виконати своє завдання на конференції». Її голос був напруженим та наполегливим. «Дуже важливо, щоб у вас був доступ до конференц-зали під час обідньої перерви».
  
  
  «Я розумію, Таня, – сказав я. Я хотів
  
  
  обійняти її та поцілувати. «Підійди до моєї кімнати», - сказав я. "На певний час. Це важливо для мене".
  
  
  "Яструб, можливо, спостерігає за тобою", - м'яко сказала вона.
  
  
  "Ні це не так. Будь ласка, підійди ненадовго».
  
  
  Вона вагалася хвилину, потім простягла руку і ніжно торкнулася мого обличчя. Я знав, що вона хотіла. «Я буду там за півгодини».
  
  
  "Я чекатиму."
  
  
  Через сорок п'ять хвилин ми стояли в напівтемряві мого готельного номера, і я грубо обійняв Таню. Я поцілував її, і її язик ковзнув мені до рота. Вона притулилася до мене стегнами.
  
  
  "О, Рафаель", - видихнула вона.
  
  
  "Знімай одяг", - сказав я.
  
  
  "Так."
  
  
  Роздягалися у темряві. Через кілька секунд ми обидва стояли оголені і жадібно дивилися один на одного. Таня була однією з найкрасивіших жінок, яких я коли-небудь бачив. Мої очі поглинали повні круглі груди, тонку талію, вигнуті стегна і довгі гладкі стегна. І мене зачарував її м'який чуттєвий голос. Голос, який так м'яко та переконливо говорив зі мною у клініці. Між нами був додатковий магнетизм через ці особливі стосунки. Я жадав тіла, яке належало цьому заколисуючому, манливому голосу, голосу, який мав таку владу наді мною.
  
  
  Ми разом підійшли до ліжка, і я поцілував її там, притяг до себе і відчув, як її навчені груди притиснулися до мене, рухаючи руками по набряклих вигинів її стегон.
  
  
  Ми обидва важко дихали. Я відпустив її, і вона лягла на ліжко, її повні кремові форми виглядали як кремові на тлі білизни простирадлом. Я згадав пристрасні моменти у своїй палаті у клініці. Раптом у мене виник інший спогад, зі сну, який наснився мені в клініці. Я бачив, як Таня розтяглася на дивані замість ліжка, всім її тілом запрошувала мене приєднатися до неї. То був просто сон? Чи це справді сталося? Я був страшенно спантеличений.
  
  
  Я ліг у ліжко і ліг поруч із нею обличчям до неї. Я торкнувся її палаючих губ своїми, потім провів губами по її шиї і плечу.
  
  
  "У вас є квартира в Каракасі?" - Запитав я між поцілунками.
  
  
  "Чому ти так думаєш", - відповіла вона вражено.
  
  
  "У вас у квартирі є широкий диван?"
  
  
  Вона подивилася на мене, і мені здалося, що я побачив страх у її очах. "Чому ти питаєш?"
  
  
  Я сказав. - «Там ми вперше зайнялися коханням, чи не так?» «До клініки. Як ви мені сказали, цього не було у моїй квартирі. У моїй квартирі немає такого дивана». Вони показали мені пару фотографій моєї квартири на Авенідо Болівар.
  
  
  Таня виглядала засмученою. "Це важливо?" — спитала вона.
  
  
  "Не зовсім", - сказав я, цілуючи її. «Це щойно спало мені на думку, коли я побачив тебе тут».
  
  
  Її обличчя знову розслабилося. «Ти маєш рацію, Рафаель. То була моя квартира. Я просто перевіряла тебе в клініці, щоб дізнатися, чи ти пам'ятаєш».
  
  
  "Через місію?"
  
  
  «Через мою жіночу марнославство». Вона посміхнулася і наполегливо притулилася до мене.
  
  
  Я перестав про це турбуватися і забув про все, крім терміновості свого бажання та оксамитової м'якості її тіла.
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  Наступного ранку Хоук, Вінсент і я вирушили до Білого палацу. Більшість регулярних сил безпеки була там всю ніч. До шостої ранку це вже був дурдом. Хоук сказав Вінсенту і мені перевірити конференц-зал та прилеглі кімнати до дев'ятої тридцяти, коли конференція мала розпочатися. Я був дуже нервовий. У мене виникло дивне почуття, коли я проводив усі ці перевірки безпеки, так легко переміщаючись серед людей, які були там із єдиною метою – зупинити мене. Якби я не так нервувався, я насолоджувався б іронією всього цього. Співробітники служби безпеки кивнули і посміхнулися мені, навіть не підозрюючи, що це я подбав про те, щоб ніхто не залишив конференц-залу живою.
  
  
  Протягом усього ранку обличчя з орієнтаційної кімнати поверталися до мене знову і знову, і щоразу, коли це відбувалося, я покривалася холодним потом. Сила моєї ненависті роздирала мене на частини. Я хотів продовжити, виконати свою роботу і позбавити світ цих двох злих людей.
  
  
  «Ну, тут година до початку конференції, – сказав мені Хоук, – і нам більше нічого робити, ніж у нас було, коли ми покинули Вашингтон. За винятком того, що ми не можемо знайти високої людини, яку ніхто, крім тебе, не бачив. . "
  
  
  "Це не моя вина", - різко сказав я.
  
  
  Хоук уважно вивчив моє обличчя, і я зрозумів, що зробив це знову. Я уникав його проникливих очей.
  
  
  "Хто, чорт забирай, це сказав?" - відрізав він у відповідь.
  
  
  «Я… вибачте, сер. Думаю, я трохи нервуюся через конференцію».
  
  
  "Це зовсім не схоже на тебе, Нік", - серйозно сказав він. «Ти завжди зберігаєш холоднокровність. Ось чому я вважаю тебе найкращим. Що з тобою взагалі? Ти знаєш, що можеш зрівнятися зі мною».
  
  
  Я глянув на нього. Він справив на мене дивну дію, і я не міг зрозуміти чому. Мені подобалася ця людина, і я чомусь почував себе дуже близько до неї, хоча ніколи не бачив її до вчорашнього ранку. Це було дивно.
  
  
  Зі мною все гаразд, сер, - сказав я. – Ви можете на мене розраховувати.
  
  
  "Ви впевнені?"
  
  
  "Так я впевнений."
  
  
  "Добре. Якщо ти щось виявиш, ти зможеш знайти мене в штабі безпеки».
  
  
  Коли він пішов, мені захотілося вдарити кулаком по стіні. Я міг би виглядати як Нік Картер, але я не поводився як він. І Хоук помітив. Якби я не був більш обережним, я провалив би всю місію.
  
  
  На час конференції палац був неймовірно неспокійним. Зали були забиті людьми. Були сотні репортерів із усього світу. Фотоспалахи спрацьовували щохвилини, і було багато криків та жестів. Коли керівники прибули до конференц-зали, натовп навколо них був такий густий, що їх ледве можна було побачити.
  
  
  Побачивши їх знову зблизька, я відчув до них таку ворожість, таку відкриту ненависть, що мені довелося відвернутися. Я навіть не міг дивитись, як вони входять до кімнати. За кілька хвилин усі були всередині, а за ними зачинилися великі подвійні двері. Конференція розпочалася.
  
  
  Коли я дістався до палацу та перевірив конференц-зал, я звернув увагу на графин із водою на довгому столі з червоного дерева. Він був ідентичний тому, що мені дали пізніше, на перерві. Він лежав на підносі разом із дюжиною блискучих кришталевих келихів. До полудня вода, що залишилася у графині, стане несвіжою, і персонал палацу природно принесе свіжу воду для денної сесії.
  
  
  Ранок тривав рік. Я неспокійно ходив туди-сюди довгим коридором. Інші охоронці подивилися на мене. Зали були сповнені ними. Два венесуельські охоронці, один співробітник ЦРУ та один агент секретної служби стояли на варті біля входу до конференц-зали. Кожен із них знав Ніка Картера, і ніхто навіть не глянув на мене, коли я раніше оглядав кімнату.
  
  
  Близько одинадцятої тридцяти, за півгодини до перерви, коридор поза конференц-залом знову почав заповнюватися. Я відчував жахливу напругу в грудях, і в мене починала боліти голова. Але цього разу біль був майже приємним. Я знав, що він зникне одразу після того, як я виконаю свою місію.
  
  
  Незадовго до зміни підійшов агент ЦРУ. Він, очевидно, знав мене, і я мала знати його. Я сконцентрувався, і його обличчя стало мені знайоме, хоч, звичайно, це не так. Це все було зумовлено, і я не мав часу турбуватися про те, як це працює. Проте ці зіткнення змушували мене нервувати. Один промах міг зруйнувати всю місію.
  
  
  "Де ти був, Картер?" - Запитав чоловік. "Ми не бачили вас тут пару днів".
  
  
  «О. Я перевіряв кілька підозрілих осіб», - сказав я напружено, щосили намагаючись звучати природно.
  
  
  "Кого?"
  
  
  «Напередодні ввечері я бачив на стійці реєстрації чоловіка підозрілого вигляду, але це виявилося безвихідним».
  
  
  «О, так, я чув про це. Я також чув, що ви якийсь час спали з якоюсь німецькою дівчиною. Чи є в цьому правда? - посміхнувся він.
  
  
  Посмішка раптово нагадала мені ту, що була на обличчі американського віце-президента, коли він представив мене президентові. "Чому б тобі не заблукати, некомпетентний ублюдок!" - прогарчав я.
  
  
  Раптом я помітив Хоука і Вінсента, які стояли всього за кілька футів від мене і дивилися на мене. Я не бачив, щоб вони підходили.
  
  
  «Тобі слід тримати цього на повідку», - сердито сказав чоловік із ЦРУ, коли він швидко пройшов повз Гока та Вінсента і пішов далі коридором.
  
  
  Яструб стояв там, вивчаючи мене з хвилину. Коли він заговорив, його голос був спокійний і тихий. «Підемо з нами, Нік, – сказав він.
  
  
  "Я хотів би бути тут, коли вони вийдуть", - сказав я. "Можуть бути проблеми".
  
  
  «Чорт забирай, я сказав піти з нами!»
  
  
  Я потер рота рукою. У мене були проблеми, залишалося трохи більше години до зустрічі з людиною, яка подасть мені графин. Але я ніяк не міг відмовитись від Хоука. Він не давав мені вибору.
  
  
  «Добре, – тихо сказав я.
  
  
  Хоук провів нас у порожню особисту кімнату біля штабу служби безпеки. Коли ми опинилися всередині, Хоук зачинив і замкнув двері, потім повернувся до мене. Вінсент стояв осторонь, виглядаючи дуже збентеженим.
  
  
  "А тепер", - сказав Хоук різким низьким голосом. «Що, чорт забирай, тут діється? Я взяв у тебе все, що міг, Ніку. Ти поводиться як маніяк».
  
  
  Я сердито глянув на Вінсента. "Ви розповіли йому про інцидент на вечірці".
  
  
  "Ні, не сказав", - захищаючись, сказав Вінсент. "Але я повинен був це зробити".
  
  
  "Який інцидент?" - спитав Хоук.
  
  
  "Просто невеликий емоційний сплеск", - сказав Вінсент.
  
  
  Я облизав пересохлі губи. Я був радий, що він не згадав про мою спробу витягти Люгер. Яструб був різким. Я був певен, що він уже сумнівався у моїй особистості. Може, він помітив якусь ваду в моєму маскуванні. Може, вони залишили родимку, шрам чи ще щось, що видало мене. Ні, це має бути моя вина. Я просто не поводився як Нік Картер.
  
  
  "Добре, що це?"
  
  
  - нетерпляче спитав Хоук. - Чому ти весь час страшенно нервуєш? Ти не був тією самою людиною відтоді, як повернувся з тієї вілли”.
  
  
  Відповідь була проста. Я був іншою людиною. Рафаель Чавес. Але я не міг йому сказати. Він був одним із ворогів. Обидва агенти АХ були моїми ворогами.
  
  
  «Я просто не знаю, сер. Можливо, це тому, що все це страшенно засмучує, з натовпами людей, що юрмляться навколо, шумом і плутаниною. І найгірше - знати, що щось може статися будь-якої хвилини, а ми не можемо щось з цим зробити. Ця робота із забезпечення безпеки не в моєму стилі”.
  
  
  Обидва чоловіки мовчали хвилину. Хоук відвернувся і підійшов до вікна. "Боюсь, цього недостатньо, Нік". Він повернувся до мене. Його худорляве тіло, здавалося, ще більше стиснулося в жакеті твіда, а його холодні очі, здавалося, дивилися прямо на мене. "Що ж сталося в ті два дні, коли тебе не було?"
  
  
  "Саме те, що я тобі сказав", - сказав я.
  
  
  «Мені не подобається це говорити, Нік, але я думаю, що ти щось ховаєш від мене. Це також не схоже на тебе. Ми завжди були дуже відверті один з одним, чи не так?
  
  
  Тиск у голові та грудях зростав. До того, як мені довелося опинитись у цьому коридорі, залишалося менше години. А Девід Хок хотів поговорити та поговорити.
  
  
  «Так, ми завжди були відвертими».
  
  
  "Тоді давайте будемо відвертими", - сказав Хоук. "Я думаю, що щось трапилося, коли ти зник, і я не розумію, чому ти мені про це не розповідаєш. Я знаю, що в тебе мають бути причини стримуватися, але для нас обох було б набагато краще, якби Ви викладаєте це. Це стосується дівчини Гофмана?
  
  
  Я глянув на нього. Ні, це не має нічого спільного з дівчиною. Якого біса це має бути? Я сказав вам, що вона була ясна. Ви дійсно вірите, що я вам брешу? Я зрозумів, що кричу, але вже було пізно.
  
  
  «Заспокойся, Нік, – тихо сказав Вінсент.
  
  
  Мить Хоук нічого не говорив. Він знову дивився на мене, пронизуючи мене своїми суворими холодними очима. Тиск у моїй голові та грудях небезпечно зростав, і я відчував себе як бомба, що готується вибухнути.
  
  
  "Нік, - повільно сказав Хоук, - я знімаю тебе з цієї справи". Його обличчя раптом стало старим і втомленим.
  
  
  Мене пробив холодок. Я обернувся, щоб зустрітися з ним поглядом. "Ти не можеш цього зробити", - глухо сказав я. "Я тобі потрібен тут".
  
  
  «Будь ласка, повірте мені, коли я кажу, що не хочу. Ви номер один у моєму списку, і ви знаєте. Ваш послужний список каже сам за себе. Але тут щось не так. Почуття, яке я відчув, коли прибув до Каракаса - жахливе відчуття, що щось пішло не так, - все ще зі мною. Насправді, за останні пару днів воно стало набагато сильнішим». Він глянув на Вінсента. "Ти теж це відчуваєш, чи не так, Клей?"
  
  
  "Так, сер", - сказав Вінсент. "Я відчуваю це."
  
  
  Ти завжди дуже цінував інтуїцію, Нік. Ти сам багато разів казав мені про це. Що ж, я також. І зараз у мене дуже сильне почуття, що тобі не варто брати участь у цьому. призначення більше. Для вашого ж блага, а також для блага конференції”.
  
  
  "Сер, дозвольте мені показати вам, що я в порядку", - сказав я. "Просто дозволь мені залишитися на перерву".
  
  
  Його брова спохмурніла: «Чому опівдні?»
  
  
  Я не міг дивитися йому у вічі. «Це просто видається особливо небезпечним часом. Коли вони благополучно повернуться до конференц-зали, малоймовірно, що щось піде не так. Я піду, якщо хочете, щоб я пішов».
  
  
  "Я хочу, щоб ти пішов зараз", - холодно сказав Хоук. «Вінсенте, піди поклич одного з венесуельських охоронців. Я відправляю одного назад до готелю з Ніком, просто щоб переконатися, що він дістанеться туди гаразд».
  
  
  "Це не обов'язково!" – сердито сказав я.
  
  
  «Пробач мені, Ніку, але я думаю, що це так», - сказав Хоук. Його голос був різким, як очі.
  
  
  Вінсент попрямував до дверей, і я раптово запанікував. Я не міг дозволити цим людям завадити мені виконати моє завдання. Щось клацнуло всередині, і моя голова прояснилася. Я знав, що треба робити. Довелося їх вбити. Мене охопила жорстка холодна рішучість.
  
  
  Я швидко заліз у піджак і витяг «люгер». Я націлив його на Хоука, але поговорив із Вінсентом. "Стійте прямо тут", - різко сказав я.
  
  
  Вони обоє дивилися на мене в повному шоці.
  
  
  "Ти збожеволів?" - недовірливо спитав Хоук.
  
  
  Вінсент відвернувся від дверей. Підійди сюди, щоб я міг тебе бачити, - сказав я. Як тільки він це зробить, я вб'ю їх обох. Але я маю діяти швидко.
  
  
  "Що це, Нік?" - спитав Вінсент низьким напруженим голосом.
  
  
  Я сказав. - «Мене звуть Рафаель Чавес». «Я месник. Тепер це не має значення, чи ви знаєте. Нік Картер мертвий, і я видаю себе за нього. Протягом години я завершу свою місію і всі учасники конференції будуть мертві. Ніщо мене не зупинить, тож рухайся переді мною, як я сказав».
  
  
  Яструб та Вінсент обмінялися поглядами.
  
  
  «Я бачив секретне татуювання на твоїй правій руці, коли ти мив посуд цього ранку», - повільно сказав Хоук. Ні, ти не самозванець. На бога, Нік, відклади цю штуку і поговори з нами».
  
  
  Його слова розлютили мене. Я націлив пістолет йому в груди. Але потім я побачив, як Вінсент кинувся до мене.
  
  
  Я повернувся, щоб зустріти його, але запізнився на секунду. Наступне, що я пам'ятаю, він був зверху, і ми впали на підлогу.
  
  
  Коли ми потрапили, м'ясистий кулак Вінсента врізався мені в обличчя. То був важкий удар, і він приголомшив мене. Потім я відчув, як Люгер викручується з моєї руки. Я тримався щосили, але Вінсент мав перевагу. Пістолет упав на підлогу. Але я відновлював сили. Я застряг на Вінсента ногою і сильно вдарив його ногою в пах.
  
  
  Він закричав і впав зі мною на спину. Я помітив "Люгер", потім взявся за нього.
  
  
  «Не роби цього, Нік. Мені доведеться стріляти. Яструб стояв над нами, тримаючи на мені свою беретту. Я глянув крізь довгий глушник йому в очі і зрозумів, що він був дуже серйозним. Я повільно підвівся.
  
  
  "Ти думаєш, ти зможеш зупинити мене цим?" — спитав я погрозливим голосом, який не визнав своїм.
  
  
  "Я абсолютно впевнений, що зможу", - спокійно сказав він. "Але не змушуй мене робити це".
  
  
  "Я заберу в тебе цю іграшку і вб'ю нею", - прогарчав я. Я зробив крок до нього.
  
  
  «Я пристрелю, Нік, – сказав Хоук. Але я міг бачити натяк на страх у його очах – він боявся, що не зможе мене вбити.
  
  
  Я саме збирався назвати його блеф, коли побачив, що Вінсент, хитаючись, знову підвівся на ноги. Коли Хоук обережно націлив мені в груди пістолет, Вінсент підійшов до мене. Я схопив його і потяг перед собою, щоб захистити себе від «Беретти Яструба». Потім я сильно штовхнув Вінсента, і він тяжко впав на Хоука. Обидва чоловіки відсахнулися, і пістолет вистрілив, видавши тихий стукіт. Куля врізалася в стелю.
  
  
  Я рушив швидко, вдаривши праву руку об шию Вінсента, і він відлетів від Яструба, розчищаючи мені шлях. Коли Хоук знову опускав пістолет, щоб знову прицілитися, я схопив його руку з пістолетом і потягнув, повертаючись, коли потяг його до себе. Він перелетів через моє стегно і впав на підлогу, «Беретта» вдарилася об стіну за ним. Він був приголомшений.
  
  
  Я потягся за Люгером, але Вінсент знову мене схопив. Я впав, але відразу прийшов до тями і наніс лівий хук у широке обличчя Вінсента. Його вилиця тріснула, і він похитнувся від удару. Йому було боляче, але не закінчив. Я бачив, як його рука зайшла під куртку. Одним рухом я засунув стилет собі в долоню і відправив його в політ, коли Вінсент прицілився. Ніж встромився йому під ребра, він ахнув, його очі розширилися, і він упав на бік.
  
  
  "Господи, Нік!" - крикнув Хоук, недовірливо дивлячись на тіло Вінсента. Хоук прийшов до тями, але все ще був надто слабкий, щоб рухатися. Я схопив люгер і обережно націлив йому в голову. Він має померти. Іншого шляху не було. Я стиснув палець на спусковому гачку, але щось зупинило мене. Хоук дивився на мене зухвало і сердито - і скривджено.
  
  
  Ненависть і лють переповнили мої груди. Ця людина стояла у мене на шляху. Я мав його усунути. Мій палець знову стиснув твердий метал спускового гачка. Я глянув на це зморшкувате обличчя і завмер, приголомшений несподіваним сплеском емоцій. Не знаю чому, але я надто любив і шанував цю людину, щоб стріляти. І все ж таки мені довелося натиснути на курок. Я вкрився холодним потом, коли суперечливі емоції охопили мій запалений мозок. Я облизнув пересохлі губи і знову прицілився. Мій обов'язок був зрозумілий. Девід Хок мав померти.
  
  
  Але я не міг цього вдіяти. Я просто не міг натиснути на курок. Може, мені таки не довелося його вбивати. Я міг би зв'язати його і тримати осторонь, доки не завершу свою місію.
  
  
  Хоук дивився на моє обличчя. Він не був дуже здивований, коли я опустив пістолет.
  
  
  "Я знав, що ти мене не вб'єш", - тихо сказав він.
  
  
  Я закричав. - "Заткнися!" Я був дуже засмучений і спантеличений, щоб ясно мислити.
  
  
  Я зв'язав Хоуку руки і ноги його краваткою та ременем. У мене забігали думки, я воював як агент AX, а не революціонер-аматор. І я зв'язав Хока як професіонал, хоч знав, що ніколи раніше не робив нічого подібного. І було те дивне почуття, яке я відчував до старого. У цьому не було більше сенсу, ніж спалахи невідомих спогадів та божевільні сни, які мені снилися останні кілька днів.
  
  
  У мене знову з'явилося відчуття, що з усім цим щось не так – з людьми у клініці, місією, в якій я був, та зі мною. Але не було часу розбиратися.
  
  
  Я затяг Хоука в комірчину. Я не заткнув йому рота, бо знав, що кімнати повністю звуконепроникні. Він просто дивився на мене.
  
  
  «Ти під наркотиками або щось таке», - сказав він.
  
  
  "Мовчи, і я не вб'ю тебе", - різко сказав я.
  
  
  "Ти не хочеш мене вбивати. Ти правда віриш, що ви людина на ім'я Чавес?"
  
  
  "Я Чавес".
  
  
  "Це неправда", - рішуче сказав він. Ти Нік Картер. Чорт забирай, ти Нік Картер!
  
  
  Від нього в мене паморочилося в голові. Головний біль повертався - головний біль, який пройде лише після того, як я вб'ю своїх ворогів. Я глянув на годинник і побачив, що в мене залишилося з півгодини. Я запхнув Хоука в шафу, зачинив і замкнув двері. Я глянув на Вінсента, коли підійшов до дверей. Він виглядав мертвим, і з якоїсь шаленої причини мені було дуже шкода.
  
  
  Я вийшов у коридор і здивовано виявив, що він майже порожній. Венесуельський поліцейський входив до кімнати охорони в іншому кінці зали. Він мене не бачив. Очевидно, що нас ніхто не чув. Але я не хотів ні з ким стикатися. Співробітники служби безпеки можуть поставити питання, звідки я, або хтось, хто бачив, як я йду коридором з Хоуком і Вінсентом, може почати складати два і два. Я вирішив вийти із палацу через бічний вхід. Я міг пройти через сад та повернутися через головний вхід. Хотілося б сподіватися, що натовп розійшовся б під час полуденної перерви. І будь-хто, хто бачив, як я увійшов, просто припустив, що я пішов на ранній обід. Я швидко озирнувся, спокійно пройшов коридором і вийшов через бічні двері.
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  Я викинув з голови Хоука та Вінсента. Мій годинник показував дванадцять тридцять п'ять - всього двадцять п'ять хвилин до зустрічі зі своїм контактом за межами конференц-залу.
  
  
  Я швидко пройшов через сад до передньої частини палацу. Навіть у цей відносно спокійний час скрізь були люди. Автомобілі заповнили вулиці, що підходять до території палацу. Під'їзні шляхи було перекрито, але охоронці пропускали машини підвищеної безпеки.
  
  
  Обминаючи будівлю, я побачив сотні людей, що тинялися територією в очікуванні появи сановників.
  
  
  Я тільки-но почав спускатися до натовпу, коли з боку дороги до мене підійшов чоловік, перегороджуючи мені шлях. Я глянув на нього і зрозумів, що це був чоловік із ЦРУ, з яким я зіткнувся раніше. Я не міг його ігнорувати. Це ще більше викликало б його підозри.
  
  
  "Скажи, Картер, я можу поговорити з тобою?"
  
  
  Я недбало повернувся до нього, намагаючись не звертати уваги на зростаючий тиск у грудях. Моя голова пульсувала від болю. "Так?"
  
  
  «Я просто хотів сказати, що перепрошую за зроблене мною зауваження. Я не звинувачую тебе в тому, що ти розсердився».
  
  
  "О, все гаразд", - сказав я. «Я надто гостро відреагував. Я просто трохи нервуюсь. Моя провина". Я почав йти від нього.
  
  
  "Тоді ніяких образ?" він запитав.
  
  
  Я повернувся назад. «Ні, без образ. Не хвилюйся через це".
  
  
  "Добре." Він простяг руку. Я взяв його та тримав за хвилину.
  
  
  Він із полегшенням широко посміхався. «Знаєш, я розумію, як цей вид обов'язків може справді тебе дістати. Думаю, це очікування та спостереження. Я не знаю, як співробітники Секретної служби роблять це день за днем, місяць за місяцем».
  
  
  Я глянув на годинник. Було двадцять до одного. Я намагався не демонструвати свої емоції. Так, у них важка робота. Я точно цього не хочу. Що ж, мені треба зустрітись із колегою. Побачимося пізніше".
  
  
  «Звичайно, добре, – сказав він. "Заспокойся, Картер".
  
  
  Я повернувся і пішов далі довгою стежкою. Відчуття місії було настільки сильним усередині мене, що я не міг думати ні про що інше. Я не відчував нічого навколо себе, крім свого шляху крізь натовп, що згущується. Коли підійшов до входу, група помічників заблокувала тротуар. Я пробився крізь них, і вони глянули на мене, як на божевільного. Але зараз не було часу на зручність. Я обігнув купку репортерів біля головних щаблів і пройшов повз них. Натовп ставав дедалі густішим.
  
  
  Коли я дістався сходів і почав підніматися нею, мене заблокував натовп. Я протискалася крізь них ліктями. Я штовхнув одного чоловіка проти іншого, і він крикнув мені щось непристойне. Я врізався в жінку, мало не збивши її з ніг. Але я навіть не став озиратися.
  
  
  Мені треба було вчасно дістатися коридору.
  
  
  "Гей, подивися, хлопче!" хтось крикнув мені слідом.
  
  
  Я повільно піднімався сходами. "Дайте мені пройти", - зажадав я. «Дай мені пройти, чорт забирай». У такому разі я ніколи не встигну туди вчасно.
  
  
  Я рухав терміновістю моєї місії, не звертаючи уваги ні на що, крім примусу дістатися туди, куди я йшов. Нагорі сходи натовп був ще щільніший, і охоронці затримували всіх.
  
  
  Я спіткнувся і штовхнувся до них. Співробітник служби безпеки Венесуели пильно подивився на мене, коли я пройшов повз нього. Але мені треба було потрапити до палацу. Мій зв'язковий чекатиме мене там рівно о першій годині дня. І він не міг чекати. Час мав бути ідеальним.
  
  
  «Вибачте мені», - сказав я, підходячи до них. "Будь ласка, дайте мені пройти!" Але ніхто не рушив. Всі були надто зайняті розмовами про конференцію та світові справи, щоб навіть помітити мою присутність. Я в них пройшов, пробираючись через масу тіл.
  
  
  "Гей, розслабся!" – крикнув один чоловік.
  
  
  Я пройшов повз нього, не відповідаючи. Я майже пройшов через людну зону прямо перед дверима. Я подивився на годинник і побачив, що в мене залишилося лише сімнадцять хвилин. Я пробився до дверей, де охороняли кілька поліцейських.
  
  
  "Так?" - сказав венесуелец у військовій формі. Ні він, ні чоловік, що сидів з ним у цивільному, не впізнали мене.
  
  
  «Я з AX, – сказав я. "Картер".
  
  
  "Ваше посвідчення особи, будь ласка".
  
  
  Я хотів збити людину з ніг і пробігти повз неї. Пульсація в голові була майже нестерпною. Я пошарив у кишені і знайшов гаманець Ніка Картера. Я відкрив його та знайшов посвідчення особи. та спеціальний перепустку до палацу. Я показав черговому.
  
  
  "Хм", - сказав він. Він глянув на фотографію на картках, а потім уважно вивчив моє обличчя. Якби Хоук і Вінсент не могли сказати, що я не Нік Картер, ця людина не змогла б побачити крізь моє маскування.
  
  
  "Не могли б ви поспішити, будь ласка?" – нетерпляче сказав я.
  
  
  Принаймні прохання, схоже, його сповільнило. Він вивчив карту, ніби в ній була якась вада, яка тільки й чекала, щоб він її виявив. Очевидно, я образив його своїм нетерпінням, і він збирався дати мені урок.
  
  
  "Де ви розміщені, містере Картер?"
  
  
  У мене виник майже неконтрольований імпульс ударити кулаком по його самовдоволеному обличчю. Але я знав, що це покладе край місії.
  
  
  "Це має значення?" - Сказав я, стискаючи кулаки, намагаючись стримати себе.
  
  
  - Не дуже, - кисло сказав він.
  
  
  "Готель Ель Конде", - сказав я.
  
  
  "Gracias, muchas gracias", - саркастично сказав він.
  
  
  Я хотів поговорити з ним моєю рідною мовою, сказати йому, що він ідіот, мимовільний інструмент злобного тирана. Але я промовчав.
  
  
  "Ваші карти, містере Картер". Він повернув їх мені. "Ви можете увійти до палацу".
  
  
  "Велике спасибі", - сказав я сердито. Я взяв гаманець і поспішив повз охоронців усередину.
  
  
  Усередині було набагато тихіше. У вестибюлі було кілька людей, але вони були розкидані, і я не мав проблем пройти. Я попрямував до Великої приймальні, яка використовувалася для конференції.
  
  
  Коли я увійшов до цієї частини палацу, була ще одна перевірка безпеки, але один з охоронців знав мене, тому це було швидко. Я пройшов коридором до конференц-зали. Я був майже біля мети.
  
  
  У цей момент начальник поліції безпеки Венесуели вийшов із дверного отвору лише за кілька ярдів від конференц-залу. Я відчув, як у животі вирує огида, а тиск у голові та грудях зростав. Як голова жорстокої таємної поліції він був майже так само огидний, як і сам президент.
  
  
  "Ах, містере Картер!" - сказав він, коли побачив мене.
  
  
  «Сеньйор Сантьяго», - відповів я, намагаючись зберегти холоднокровність.
  
  
  «Все йде добре, чи не так? Схоже, що в наших запобіжних заходах зрештою не було необхідності».
  
  
  "Так здається, сер", - твердо сказав я. У моїй голові цокав годинник. Мабуть, без восьми хвилин на годину. Мені довелося втекти від нього.
  
  
  "Я впевнений, що все буде добре", - сказав він. «У мене гарне передчуття. Ви бачили сеньйора Хоука?
  
  
  "Не з раннього ранку", - збрехав я, гадаючи, чи видало мене моє обличчя.
  
  
  «Ну, я певен, що знайду його. Побачимося пізніше, щоб привітати вас із таким вдалим днем». Він усміхнувся і поплескав мене по плечу.
  
  
  "Дуже добре, сер", - сказав я.
  
  
  Він повернувся до кабінету, який, здавалося, був чимось на зразок прибудови до штабу служби безпеки. Я зітхнув з полегшенням і пішов коридором до конференц-зали. Я подивився на годинник, і вони сказали п'ять до одного.
  
  
  Я став навпроти відчинених дверей, як мене вели. На іншому кінці коридору чергували чотири охоронці, ті самі, що були там вранці. Вони знали мене, так що мені не важко було пройти повз них. Залишилось ще дві хвилини. Коридором пройшов помічник і показав свої вірчі грамоти. Охоронці впустили його до кімнати. Всюди були люди зі служби безпеки, які ходили коридором і стояли всередині конференц-залу.
  
  
  Я подивився вгору і вниз коридором. Мені було дуже боляче. Напруга і тиск у моїй голові швидко наростали протягом хвилин. Я знав, що біль не пройде, доки я не знищу своїх ворогів. Але я мав жахливе почуття, що все якось не так. Це було внутрішнє відчуття, невиразне відчуття, яке, здавалося, виходило з прихованого куточка мого мозку. Це не мало сенсу – як і решта, що сталося за останні кілька днів. Але яким би не було почуття, воно почало мучити мою совість, навіть коли мене пригнічувала терміновість моєї місії. Я відчував, що в моїй голові відбувається жахлива боротьба, і вона могла б звести мене з розуму, якби не припинилася найближчим часом.
  
  
  Я почав запитувати, що мого контакту було затримано.
  
  
  Але потім я побачив його - темноволосого венесуельця в консервативному темно-синьому костюмі та червоній краватці, що прямував до мене коридором. Він був схожий на звичайного члена палацового персоналу, але з білою гвоздикою на лацкані та графином у руці.
  
  
  Моє серце шалено билося об ребра. Через хвилину він був поруч зі мною, простягаючи мені графин. «Сеньйор Картер, директор конференції, попросив мене принести свіжу питну воду до конференц-зали під час полуденної перерви». Він говорив дуже голосно, щоб усі навколо нас чули. «Оскільки у вас є особливий допуск, чи не могли б ви прийняти його для мене?»
  
  
  "О, добре. Я візьму це», - поблажливо сказав я.
  
  
  "Грасіас", - сказав він. Потім різким пошепком: Viva la revolución!
  
  
  Чоловік швидко пішов назад коридором. Я стояв з графином у руках, охоплений жахливими сумнівами та збентеженням. Довелося віднести пристрій до кімнати. Було надто пізно думати про інші почуття. Найважливішою справою в моєму житті було віднести цей графін до конференц-зали і поставити його на стіл.
  
  
  Я підійшов до дверей.
  
  
  "Привіт, Картер", - сказав там співробітник ЦРУ. "Що ж у вас там?"
  
  
  "Схоже, директор конференції хоче свіжої води на столі для переговорів", - сказав я недбало. «А я хлопчик на побігеньках».
  
  
  Агент ЦРУ глянув на графин. Співробітник секретної служби посміхнувся мені, потім теж глянув на графин. Вони здавалися задоволеними. Венесуельські поліцейські кивнули мені, щоб я відніс графин до кімнати.
  
  
  Я відніс графин усередину. Інший співробітник секретної служби подивився на мене, коли я взяв зі столу майже порожній графин і замінив його тим, що приніс із собою.
  
  
  Він запитав. - "Що все це означає?"
  
  
  Я посміхнувся йому. «Ви не хотіли б, щоб учасники конференції пили несвіжу воду, чи не так?»
  
  
  Він глянув на графин і на мене, потім усміхнувся у відповідь. «Радий бачити, що вони конструктивно використовують вас, людей AX».
  
  
  "Дуже смішно", - сказав я.
  
  
  Я взяв старий графин і засунув його під пахву, а потім озирнувся на той, який тільки-но поставив у центрі столу для нарад. І я почув, як у голові луною віддавалися слова:
  
  
  Після початку денного сеансу пристрій буде налаштовано на потрібну частоту за допомогою дистанційного керування. За кілька хвилин він уб'є всіх у межах чутності.
  
  
  Я повернувся і вийшов із кімнати.
  
  
  Зовні я зупинився біля охоронців. "Цікаво, що мені з цим робити?" - сказав я їм, зображуючи нетерпіння.
  
  
  «Внизу коридором є комора», - сказав один з венесуельців.
  
  
  «Можливо, ти міг би підмістити підлогу, Картер, - розсміявся чоловік із ЦРУ, що стояв біля дверей. "Напевно, в коморі є мітла", - широко посміхнувся він.
  
  
  "Що це. Година комедії ЦРУ?» - кисло запитала я, ніби їхні жарти мене набридли. Мені було б начхати на те, що вони говорили або робили, поки вони не підозрювали, що найбільша за останні роки пролом у системі безпеки була скоєна прямо у них під носом.
  
  
  Я відніс старий графин коридором у комірчину. Помічники та офіційні особи почали повертатися до конференц-зали. Я глянув на годинник і виявив, що вже була чверть на другу. Зірки шоу, президент Венесуели та віце-президент США прибудуть за кілька хвилин. І незабаром розпочнеться денне засідання. І ніхто в конференц-залі не запідозрить, що решту його життя можна виміряти хвилинами.
  
  
  Все йшло за планом.
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  Викинувши графин, я подався назад до конференц-зали. Я якраз встиг побачити, як президент Венесуели та віце-президент США разом йдуть коридором, поклавши руку американців на плече венесуельця. Їх оточували агенти таємної служби. Коли я побачив, як вони зникають у конференц-залі, мене охопили ненависть та огида.
  
  
  Усередині фотографи робили кілька знімків в останню хвилину перед поновленням конференції. Ходили чутки, що під час ранкової сесії було досягнуто важливих економічних домовленостей. Безперечно, вони були пов'язані з фінансовою допомогою венесуельському режиму замість дозволу на розміщення американських військових баз. Без мого втручання ця жахлива тиранія тривала б вічно.
  
  
  Я якраз зайняв своє місце навпроти все ще відчинених дверей, як раптом поряд зі мною з'явився начальник поліції безпеки Венесуели. На цей раз його обличчя було похмурим.
  
  
  «Містер Картер, один із ваших агентів АНБ, щойно повідомив мені, що ви провели кілька хвилин у конференц-залі».
  
  
  Я відчув поколювання в задній частині шиї. Тиск у голові знову зріс, у скронях страшенно запульсував.
  
  
  "Так, сер", - сказав я. Мій розум кинувся вперед. Може, вони перевірили і знайшли це директор конференції, який не замовляв свіжу воду.
  
  
  Або ж обережний агент міг знайти пристрій, просто оглянув графин. Можливо, вони вже видалили пристрій із кімнати.
  
  
  Він запитав. - "Вам все здавалося нормальним?"
  
  
  Стиснення в грудях трохи ослабло. «Так. Здавалося, все гаразд».
  
  
  "Добре. Чи могли б ви піти зі мною на хвилинку? Я хотів би, щоб ви подивилися на цей оновлений список людей з допуском до секретної інформації. Це не займе багато часу".
  
  
  Я відчував, що так можна відхилитися від моїх інструкцій. Двері конференц-залу ще навіть не були зачинені. Принаймні я не розумів, як можу відмовитися. Коли начальник поліції безпеки Венесуели попросив щось зробити, ви це зробили. Я пішов за ним у прибудову служби безпеки поблизу конференц-залу. Коли ми ввійшли, там був венесуельський поліцейський, але він одразу ж вийшов, залишивши мене наодинці з людиною, яку я ненавидів майже так само сильно, як тих, кого я збирався знищити.
  
  
  "Це список". Достатньо побіжного прочитання, щоб..."
  
  
  Телефон на його столі задзвонив. Він підійшов до нього, щоб відповісти, поки я вивчав список, щосили намагаючись контролювати свої емоції.
  
  
  Його обличчя просвітліло. "Ах, сеньйоре Хоук!"
  
  
  Я відчув, як сталеві лещата зімкнулися на моїх грудях.
  
  
  Обличчя венесуельця змінилося. "Яка!"
  
  
  У цьому не було сумніву. Яструб якимось чином вибрався на волю і тепер дзвонив з іншої частини палацу, не вірячи собі, що встигну сюди вчасно. Він здогадався, що я збираюся щось витягти під час перерви, яка щойно закінчувалася.
  
  
  "Я не можу в це повірити!" – говорив венесуельський. Я потягнувся до Люгера і підійшов до нього ззаду. "Але сеньйор Картер тут з ..."
  
  
  Він повернувся до мене в той момент, коли я вдарив рукояткою люгера об його голову збоку. Він важко впав на підлогу і лежав непритомний. Поруч зі столом бовталася слухавка. Я чув голос Хоука з іншого кінця.
  
  
  "Вітання? Що трапилося? Ти тут?"
  
  
  Я переступив інертне тіло і поставив трубку на місце. Я підійшов до дверей і подивився вгору і вниз коридором. Навколо нікого не було. Я вийшла в коридор, швидко зачинивши за собою двері. Сподіватимемося, що якийсь час ніхто не заходитиме в прибудову безпеки.
  
  
  Я повернувся до конференц-зали, коли вони зачиняли двері. Через кілька хвилин конференція відновиться, і смертоносний пристрій буде активовано. Я стояв у коридорі, напружений і гостро відчуваючи жахливий тиск. Він скоро зникне – після того, як пристрій зробить свою роботу. Агент секретної служби вийшов із конференц-залу та кивнув охоронцям. Він підійшов до мене.
  
  
  "Привіт, Картер", - сказав він дружелюбним голосом.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «Ну, вони там у дорозі. Я радий, коли все це закінчиться».
  
  
  "Я теж", - сказав я.
  
  
  Я хотів, щоб він пішов, дозволив мені просто стояти і чекати на самоті. Скоро буде сигнал, і я знатиму, що все скінчено. Хтось може вибратися з кімнати за допомогою, можливо, охоронець стоїть прямо біля дверей. Але ні президент Венесуели, ні віце-президент США не вижили – ніхто за столом не вижив.
  
  
  "Все здається тихим", - сказав чоловік. «Занадто тихо на мій смак. У мене таке дивне почуття. У тебе воно є?
  
  
  "Не сьогодні", - сказав я. "Але я дійсно хвилювався, коли вперше сюди потрапив".
  
  
  “Ну, воно в мене. Прямо на потилиці. Але все гаразд».
  
  
  «Так, я впевнений, що ми матимемо день без пригод», - сказав я.
  
  
  «Ну, гадаю, мені краще піти перевірити в поліції безпеки. Побачимося пізніше, Картер».
  
  
  «Вірно, – сказав я.
  
  
  Він пішов коридором до прибудови служби безпеки. На моїй верхній губі виступили крихітні краплинки поту. Якби він виявив, що начальник служби безпеки Венесуели лежить там непритомний, він, ймовірно, спробує зупинити конференцію, і це все зіпсує. Я подумав, чи варто піти за ним. Але в мене було сильне почуття, що я маю залишатися там, де я був. Замовлення були замовлення. Співробітник АНБ вийшов коридором з протилежного боку і зупинився, щоб поговорити з агентом Секретної служби. Я отримав коротку відстрочку. Я переривчасто зітхнув і подивився на двері конференц-зали. Усередині розпочиналося денне засідання. Будь-якої хвилини пристрій буде активовано.
  
  
  Раптом над будинком пролунав гучний пронизливий звук. То справді був пронизливий крик літаків, що пролітали над палацом на знак вітання Каракаської конференції. Звук пронизав мої барабанні перетинки, і щось дивне почало відбуватися у мені.
  
  
  Моя свідомість врізалася в безлад сцен, слів і уявних картинок. Я бачив себе з пістолетом Люгер. Я бачив чужі міста та квартиру, яка мала бути в Америці. Все навалювалося на мене, крутилося в моєму мозку, викликаючи нудоту та запаморочення.
  
  
  Щось глибоко всередині
  
  
  мене показало, що я змусив підійти до вікна, щоб я знову міг чути звук. Але мене стримувало сильне почуття обов'язку. Вони наказали мені залишатися поза конференц-залом. Незважаючи на ці накази, мені довелося підійти до вікна і повільно, незручно я пішов коридором до алькова, де знав, що знайду його. Я вагався один раз і майже повернувся до своєї посади біля конференц-зали, але потім підійшов до вікна. Я штовхнув його якраз у той момент, коли літаки летіли назад, щоб вдруге облетіти палац.
  
  
  Спочатку, коли вони наближалися до палацу, я нічого не чув. Але потім, коли вони були майже над головою, я почув гучний пронизливий звук їхніх двигунів. Він перетворився на рев, коли вони пролетіли над будинком, блиснувши на сонці.
  
  
  Цього разу звук літаків мене дуже вразив. Це було схоже на величезну ударну хвилю, що пройшла через моє тіло. Раптом я почув гарний голос Тані:
  
  
  Після того, як він виконає свою роботу, пристрій видаватиме набагато нижчий звук, який, як і раніше, звучатиме дуже високим для ваших вух.
  
  
  Звук літаків все ще вібрував у моїй голові. І я почув у голові ще один пронизливий звук, майже такий самий, як щойно видали реактивні літаки.
  
  
  Це звук, який ви почуєте. Коли ви почуєте це, ви згадаєте все, що приховано у вашій підсвідомості.
  
  
  Раптом правда обрушилася на мене з усіх боків. Я озирнувся, приголомшений і страшенно спантеличений. Що, чорт забирай, відбувалося? Чому я видавав себе за революціонера на ім'я Чавес? Я знав, що я Нік Картер, що я працював на AX, і я був тут, щоб… Раптом я згадав свою битву з Вінсентом та Хоуком, та… Господи!
  
  
  Літаки зникли. Я слабо притулився до підвіконня. Що, чорт забирай, все це було? Чому я прийняв особу венесуельця, про якого раніше навіть не чув? Що змусило мене битися з Хоуком та Вінсентом, коли вони просто намагалися… усунути мене від завдання. Графін! Я приніс графин у конференц-зал лише кілька хвилин тому і знав, що в ньому є пристрій, який уб'є всіх у кімнаті.
  
  
  Все швидко поверталося. Я не просто позував - я справді вірив, що я людина на ім'я Чавес. Все, що я робив протягом останніх двох днів, було спрямоване на вбивство президента Венесуели та віце-президента Сполучених Штатів – двох людей, яких мене послали до Каракасу, щоб захищати! Раніше я нічого не міг згадати, але вчора ввечері я знову зустрів Ілзе Хоффманн і назвав її Танею – російське ім'я. І вона знала про мою смертельну місію.
  
  
  Так, ось і все! Я не міг пригадати нічого, що трапилося зі мною, тим часом, як я пішов до її квартири кілька днів тому, і тим часом, коли я повернувся, вважаючи, що я Рафаель Чавес. Але щось згадалося про той вечір у її квартирі. Згадав почуття запаморочення та нудоти. Я намагався втекти, але мене зупинили двоє чоловіків. Я, мабуть, був під наркотиками. І вони щось зробили зі мною, щоб змусити мене поводитися так, як я з того часу. Це було приниження, про яке вони говорили у посланні. Якось вони використовували мене для вбивства високопосадовців конференції. І "вони" були КДБ. Таня визнала це. Я згадав, як пояснював своє зникнення Хоуку, але саме цю історію вони сказали мені розповісти йому. Я зовсім не пам'ятав тих двох днів, коли мене не було, і, безперечно, вони цього хотіли. Мабуть, це було тоді, коли мене змусили взяти на себе роль Рафаеля Чавеса.
  
  
  Я побіг із алькова, за ріг, у головний коридор. Мені потрібно було потрапити до конференц-зали. Пристрій, який я там встановив, міг уже працювати і вбити всіх у межах чутності.
  
  
  Коли я підійшов до великих дверей, їх охороняли троє чоловіків, двоє венесуельських поліцейських та агент секретної служби. Агент ЦРУ, який був там раніше, поїхав, мабуть, на коротку перерву. Агента секретної служби та співробітника АНБ, які розмовляли один з одним за зачиненими дверима прибудови безпеки, зараз не було, а двері все ще були зачинені. Людина секретної служби, очевидно, була відвернена до того, як знайшла начальника поліції безпеки.
  
  
  Я налякав охоронців біля дверей конференц-залу.
  
  
  «Я мушу потрапити всередину», - сказав я. «Там є зброя, і якщо я не витягну її швидко, вона вб'є всіх у кімнаті».
  
  
  Я почав протискатися повз них, але один із венесуельців перегородив мені шлях. «Перепрошую, сеньйоре Картер, але у нас є суворий наказ не переривати конференцію».
  
  
  Я закричав. - "Іди з дороги, ідіот!"
  
  
  Я відштовхнув охоронця, але його товариш витяг пістолет і зупинив мене. "Будь ласка, сеньйоре Картер", - тихо сказав він.
  
  
  "Що сталося, Картер?" – стурбовано запитав агент Секретної служби.
  
  
  Я нетерпляче обернувся до нього. "Пам'ятаєш графин для води, який я взяв раніше?"
  
  
  Він замислився на мить. "О так." Його очі звузилися. "Що за чорт забирай, це бомба?"
  
  
  "Ні, але щось таке ж погане, може навіть гірше", - сказав я. «Я маю отримати цю чортову штуку зараз».
  
  
  Я почав утретє, і венесуельець сильно притиснув револьвер до моєї спини. "Навіщо ви взагалі принесли графин у кімнату, містере Картер?"
  
  
  Було очевидно, що вони збираються змусити мене пояснити, перш ніж мене впустять. А на це не було часу. До теперішнього часу проклятий механізм міг бути активований.
  
  
  Я розвернувся, відкинувши назад ліву руку. Моя рука потрапила в руку венесуельця зі зброєю, і пістолет випав із його руки і з гуркотом упав на підлогу. Я вперся ліктем у його м'ясисте обличчя і міцно з'єднався. Пролунав глухий тріск кісток, він голосно хмикнув, потім упав на стіну і зісковзнув на підлогу, де сидів приголомшений і стогнав.
  
  
  "Нік, заради Бога!" Я чув крик співробітника секретної служби.
  
  
  Він кинувся на мене, і я повернувся йому назустріч, сильно вдаривши йому в ліве обличчя, і він упав.
  
  
  Інший венесуельець витяг свій пістолет і, очевидно, збирався використати його проти мене. Він цілився мені в груди, а я страшенно хапався за руку з пістолетом. Я штовхнув пістолет вгору і вправо, коли він натиснув на курок. Звіт пролунав у коридорі, і куля врізалася в стелю. Я чув крики з далекого кінця коридору. За хвилину всі охоронці будуть наді мною.
  
  
  Я сильно повернув руку венесуельця з пістолетом і зрештою зумів відібрати у нього револьвер. Я дозволив йому впасти і встромив йому коліно в пах. Чоловік зігнувся навпіл, кричачи від болю. Поки він все ще стискав свою промежину, я вдарила його рукою по голові і з'єднала, відправивши його в політ до дверей конференц-залу.
  
  
  Перший венесуельець почав вставати, але я вдарив його ногою в бік, і він тяжко впав на спину. Я почав відчиняти двері, але вони були замкнені. Я відступив, щоб штовхнути їх.
  
  
  "Почекай, Картер".
  
  
  То справді був співробітник Секретної служби. Я повернувся до нього лише на хвилину. Він націлив свій «Сміт і Вессон» 38 калібру мені в груди. Я глянув на пістолет, а потім знову на нього.
  
  
  "Я піду в ту кімнату", - спокійно сказав я. «Якщо я цього не зроблю, усі там помруть. Тобі доведеться вистрілити з цієї клятої штуки, щоб зупинити мене».
  
  
  Я відвернувся від нього, підняв ногу і сильно вдарив ногою у двері. Вони з гучним гуркотом відчинилися, і я увірвався до конференц-зали.
  
  
  Двері вдарили співробітника секретної служби і повалили його на підлогу. Решта охоронців рушила до мене, і учасники конференції з тривогою подивилися на мене.
  
  
  "Що за чортівня?" – крикнув чоловік на підлозі. Він бачив охоронця на підлозі у коридорі.
  
  
  Президент Венесуели благородного вигляду глянув на мене зі стриманим інтересом. Американський віце-президент дивився на мене у відкритому шоці та страху.
  
  
  "Що все це означає?" Це був американський помічник, який встав із-за столу. Після першого шоку усі на конференції обурилися.
  
  
  "Будь ласка, зберігайте спокій", - сказав я твердим голосом. «Цей графін на столі містить смертоносну зброю. Його функція – вбити всіх у цій кімнаті».
  
  
  Одинадцятий розділ.
  
  
  Все було галасливо і безладно. Декілька чоловіків поспішно піднялися і схопилися зі своїх місць. Я пройшов повз них і перегнувся через стіл.
  
  
  "Приберіть його", - крикнув венесуелец з коридору.
  
  
  Я вже майже дістався графина, як венесуельський чоловік у цивільному схопив мене ззаду. Я не міг дістатися графина. Я обернувся і відчайдушно боровся, щоб звільнитися.
  
  
  Саме тоді пристрій було активовано. Усі в кімнаті відчували це – я міг сказати по їхніх обличчях. Звуку не було чути. Пристрій видав звуки з частотою, на якій ви не могли зрозуміти, чуєте ви або просто відчуваєте. Але одне було зрозуміло – він впливав на кожне нервове волокно у нашому тілі. Звук проникнув у саму серцевину мого мозку, розриваючи і дряпаючи мої нерви, нещадно стрясаючи їх, викликаючи болісний біль і нудоту. Біль почався в голові і грудях, так само, як і ті жахливі відчуття, які у мене були протягом останніх двох днів, але за лічені секунди це стало страшенно гірше. Пара чоловіків за столом невпевнено кладуть руки на голови і один уже впав на стіл.
  
  
  "Відпусти мене, чорт забирай!" Я кричав на венесуельця.
  
  
  Він випустив мене зі своєї хватки настільки, щоб ударити мене кулаком в обличчя. Це сильно вдарило мене, і я впав на стіл. Але на цей момент охоронець відчув вплив машини смерті. Він схопився за голову. Я сильно вдарив його по обличчю, і він упав.
  
  
  Я намагався ігнорувати наростаючий болісний біль у голові і грудях, борючись із нудотою, яка мене долала. Я невпевнено заліз на стіл, схопив графин із водою,
  
  
  і спіткнувся з ним з іншого боку столу.
  
  
  Я впав, коли впав на підлогу, і випустив графин. З великим трудом я підповз до нього і знову підняв його, потім, хитаючись, знову піднявся на ноги.
  
  
  На такій близькій дистанції дія пристрою була ще сильнішою. Я хитався. Я глянув на президента Венесуели і побачив, що він відкинувся на спинку стільця з заскленілими очима. Американський віце-президент відчайдушно намагався встати зі стільця. Всі інші в кімнаті дуже швидко занедужали.
  
  
  Я спіткнувся об вікно і розбив свинцеве скло графином. Я збирався кинути його через розбите скло, коли в кімнату увірвався Хоук.
  
  
  «Припини, що ти робиш, або я продю тобі дірку прямо в твоїй голові. Я серйозно".
  
  
  Я подивився, а він націлив на мене свою "Беретту". Я бачив, як змінилося вираз його обличчя, коли він відчув вібрацію від машини.
  
  
  "Це ультразвукова зброя", - слабко сказав я. «Я позбавляюся цього».
  
  
  Не чекаючи, коли він натисне на курок, я обернувся до нього спиною і кинув графин через розбите скло. Він розбив ще більше скла, потім упав на тротуар унизу, розбившись на шматки.
  
  
  Змучений, я повернувся до Хоука. Я був такий слабкий, що довелося притулитися до підвіконня. Раптом я відчув, що біль затих, і мій живіт почав заспокоюватися. Я оглянув кімнату і побачив, що інші відчували полегшення. Вони почали подавати ознаки життя. Президент Венесуели посунувся у кріслі, а віце-президент США приклав руку до чола. Я був певен, що з ними все буде гаразд. Вони не зазнавали впливу досить довго для отримання справді серйозної травми. Але я підозрював, що у нас буде похмілля до кінця дня.
  
  
  У кімнаті поступово поверталася певна подоба нормального життя. Учасники конференції досить швидко одужували, озираючись один на одного з болючим, розгубленим виразом облич.
  
  
  До мене йшов Хоук, направивши свою "беретту" мені в груди. Пара охоронців підійшли до нього з флангів. Він стояв переді мною, все ще тримаючи на мені пістолет. Люди з ним виглядали так, ніби стріляли б за найменшої провокації.
  
  
  "Спочатку ти кидаєш ножем в одного зі своїх колег, до того ж старого друга, і загрожуєш моєму життю", - сердито крикнув Хоук. «Тоді ви приголомшуєте голову венесуельської поліції безпеки. А тепер це!
  
  
  Людина, яку я збив дорогою, підійшла до групи, її обличчя все ще спотворилося від болю, який він переніс. "Він стверджував, що у графині для води була зброя", - сказав чоловік. Потім тут почалося щось жахливе. Коли він позбавився графіна, все це було зупинено».
  
  
  «Вірно», - сказав американець, що сидить за столом. "Це припинилося в ту хвилину, коли він викинув графин у вікно".
  
  
  "Так що було у графині, Нік?" - спитав Хоук. Чи ви все ще вважаєте себе революціонером на ім'я Рафаель Чавес?
  
  
  "Як Вінсент, сер?" - Запитав я, ігноруючи його питання. "Я…?"
  
  
  "Убив його?" Хоук закінчив за мене. Ні. З ним усе буде гаразд. Тобі не вистачило до його печінки приблизно на півдюйму».
  
  
  "Слава богу", - тупо сказав я. Тепер, коли конференція була врятована разом із життями її керівників, я відчув, що мене охоплює повну знемогу. Мені треба було поспати близько тижня. І я виявив, що мені байдуже, що вони думають про мої пояснення. Ні, сер, тепер я розумію, що я не Чавес. Я думаю, що моя пам'ять повернулася передчасно, коли пролетіли літаки. Вони хотіли, щоб я запам'ятав, але не раніше, ніж почую низькочастотний сигнал від пристрою. Потім я повинен був знати, хто я, і розуміти, що я зробив *.
  
  
  "Вони?" - сказав Хоук, вивчаючи моє обличчя.
  
  
  "Люди, які затримали мене на два дні", - сказав я.
  
  
  Хоук вивчав мої очі і, мабуть, вирішив, що я знову поводжуся як Нік Картер. Він забрав пістолет у кобуру і відмахнувся від інших агентів. До нас підійшов віце-президент.
  
  
  "Що, чорт забирай, тут сталося?" він спитав нас.
  
  
  Президент Венесуели підвівся зі стільця. Він відповів віце-президентові крізь гомін у кімнаті. «Схоже, цей юнак щойно врятував нам життя. Ось що трапилося, сеньйор віце-президент».
  
  
  Віце-президент перевів погляд із президента Венесуели на мене. "Так", - повільно сказав він. «Я вважаю, що це дуже добре підсумовує. Але що то була за диявольська штука, яку ти викинув у вікно, Нік?
  
  
  "Я не впевнений, сер", - сказав я. "Але якщо ми зможемо усамітнитися на хвилинку, я буду щасливий поділитися з вами своїми теоріями".
  
  
  "Хороша ідея", - сказав президент Венесуели. "Джентльмени, ця конференція буде перерва на одну годину, а потім ми знову зберемося тут, щоб завершити наші справи".
  
  
  Ми мали дуже особисту зустріч. Президент Венесуели, віце-президент США Хоук і я підійшли до прибудови служби безпеки, а решту попросили піти. Начальника поліції безпеки Венесуели вже наперед доставили на лікування.
  
  
  За кілька хвилин я залишився наодинці з двома сановниками та Яструбом.
  
  
  «Ви діяли дуже швидко, юначе», - сказав президент Венесуели, зчепивши руки за спиною.
  
  
  "Дякую, сер", - сказав я.
  
  
  «Проте, Картер, - сказав віце-президент, - тобі потрібно багато чого пояснити. Хтось сказав мені, що це ти приніс графин у кімнату».
  
  
  "Боюсь, що це правильно, сер", - відповів я.
  
  
  Хоук скривився. "Схоже, що Картера викрали і переконали повірити в те, що він був венесуельським революціонером, який мав намір вбити вас", - сказав він. Він закурив довгу сигару і почав ходити по кімнаті, згорбившись у своєму піджаку твіда.
  
  
  "Дуже цікаво", - сказав президент Венесуели. "А тепер ваші нормальні здібності повернулися, сеньйоре Картер?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  Американський віце-президент сів на край столу. «Все це дуже приємно для нас тут, у цій залі. Але коли преса дізнається про це, вони кричать, що американський агент саботував конференцію і намагався вбити президента і мене».
  
  
  «Я згоден, – сказав Хоук. "Це непросто пояснити".
  
  
  «Це теж спало мені на думку, сер, - сказав я віце-президенту. «Але ми маємо пару потенційних клієнтів, які дійсно відповідальні за це».
  
  
  "І хто вони?" - Запитав президент.
  
  
  Я згадав, що сказала Таня тієї ночі у своїй квартирі, якраз перед тим, як наркотик вирубав мене. Я глянув на Хоука, шукаючи дозволу сказати їм, і він кивнув головою. "КДБ", - сказав я.
  
  
  "Qué demonio!" пробурмотів президент.
  
  
  «Затримайте пресу на двадцять чотири години, – сказав я, – я спробую їх знайти. Після цього ми побачимо, що вся світова преса дізнається про історію. Справжню історію».
  
  
  Хоук з хвилину вивчав моє обличчя, потім подивився на віце-президента. "Чи можемо ми мати стільки часу?"
  
  
  Віце-президент підняв брови. "За допомогою уряду Венесуели", - сказав він, звертаючись до президента.
  
  
  Президент глянув на мене тверезо. «Я довіряю цій молодій людині. Я повністю співпрацюватиму з вами. Будь ласка тримайте мене в курсі. А тепер, сеньйор віце-президент, я маю побачитися зі своїми співробітниками до поновлення конференції. Побачимося у конференц-залі. Містер Картер, якщо ви зможете виправдати себе, ви отримаєте найвищі нагороди моєї країни».
  
  
  Перш ніж я встиг заперечити, він пішов. Віце-президент підвівся з-за столу і підійшов до мене. «Тепер, коли це все в сім'ї, Нік, я відчуваю, що маю висловити одну останню думку».
  
  
  "Думаю, я знаю, що це", - сказав я. «Я маю двадцять чотири години на довірі. Тому що я справді міг бути перебіжчиком. Або, можливо, просто божевільним. Коли мій час минув, я сам по собі».
  
  
  «Щось у цьому роді, Нік. Тепер ти мені видається нормальним. Але безпека – це безпека. У моїй голові має бути певний сумнів. Сподіваюся, ти не проти, що я говорю так відверто».
  
  
  "Я розумію. Я відчуватиму те саме, сер», - сказав я.
  
  
  "Я поставлю свою роботу на Картера", - раптово сказав Хоук, не дивлячись на мене. "Я беззастережно йому довіряю".
  
  
  "Звичайно", - сказав віце-президент. «Але давай уперед, Девіде. Преса не чекатиме вічно».
  
  
  Віце-президент вийшов із кімнати. Я і Хоук були самі. Після довгої мовчанки я нарешті заговорив.
  
  
  «Послухайте, мені дуже шкода, – сказав я. «Якби я був з дівчиною обережнішим…»
  
  
  «Припини, Нік. Ти знаєш, що ми не можемо захиститись від усіх непередбачених обставин. У будь-якому разі я просив тебе перевірити її. Вона сподівалася на це. Ніхто не міг уникнути пастки, в яку ти потрапив. Це було дуже добре сплановано, і це задумали експерти. Тепер давайте реконструюємо те, що сталося».
  
  
  «Що ж, я можу припустити, що мене накачали наркотиками, а потім… можливо, гіпноз, я не знаю. Я дійсно нічого не можу згадати з того вечора у квартирі дівчини. Наркотик був у її… помаді».
  
  
  Хоуку вдалося посміхнутися. «Ось чому ти звинувачуєш себе. Не будь дурним, мій хлопчику. Але якщо припустити, що ця дівчина була агентом КДБ, і вони відвезли тебе до якогось затишного місця, щоб загіпнотизувати тебе - чому вони протримали тебе два дні. Гіпноз зажадав би лише кілька годин, якнайбільше. І як вони можуть змусити вас зробити щось, що суперечить вашому моральному кодексу? Гіпноз так не працює».
  
  
  "Ну, я просто здогадуюсь, але якби їм вдалося змінити всю мою особистість, всю мою особистість, то мій моральний кодекс змінився б разом із цим. Якби я дійсно прийняв той факт, що я був революціонером, який вірив у насильницьке повалення його Уряд ця ідея спрацює. І ми знаємо, що росіяни використовують методи контролю поведінки, які можуть повністю зламати мораль і цілісність людини і зробити її рабом умовної реакції. Поєднання гіпнозу та контролю поведінки міг переконати мене, що я був Чавесом».
  
  
  "Так", - задумливо сказав Хоук. "І це була страшенно розумна ідея. Візьміть кращого американського агента, перетворите його на вбивцю і відпустіть його, щоб він зробив якусь брудну роботу для вас".
  
  
  А потім дозволити йому та його країні взяти на себе провину. Тепер я починаю розуміти загрозу у цьому попередженні”.
  
  
  «Яка була написана, щоб доставити нас сюди», - сказав я.
  
  
  "Абсолютно вірно. І я попався на це - гачок, волосінь і грузило. Якщо хтось винен, Ніке, то це я».
  
  
  "Я теж прочитав записку", - сказав я. «Можливо, нам краще перестати звинувачувати та почати думати про завершення цього завдання. Ми зруйнували їхній грандіозний план, але тепер ми повинні їх зловити». Я глянув у підлогу. «У мене є ідея, що вони поплескують себе по спині, сміючись над цим і, можливо, отримують від цього задоволення. Що ж, веселощі за мій рахунок закінчилися. Коли я знайду їх, вони не сміятимуться».
  
  
  «Я підозрюю, що ви їх уже протверезили», - сказав Хоук, - «після того, як ви перервали їхній замах. Звідки ви знаєте, що ця дівчина з КДБ?
  
  
  "Бо вона сказала мені", - сказав я. «Або принаймні вона зізналася, коли я запитав її. Це було саме перед тим прийомом препарату, коли наркотик мене вирубав. У будь-якому випадку її справжнє ім'я - Таня Савич, і в її німецькому акценті є натяк на російську мову. "
  
  
  "Це все, що ви можете згадати про неї?"
  
  
  "На даний момент. Я маю квартиру, яку потрібно перевірити, і посольство Німеччини, і ресторан, де я її бачив. Крім того, я пам'ятаю клініку, чоловіків у білих халатах та Таню, яка давала мені інструкції про все це». Я не пам'ятаю їхніх імен або те, що вони зробили зі мною там. Коли я залишав клініку, мені зав'язали очі, тож я гадки не маю, де це».
  
  
  Хоук скривився. «Ну принаймні ти уникнув трагедії, яку вони запланували, Нік. Ти кажеш, що вийшов із трансу передчасно?»
  
  
  "Пролітаючи літаки здалеку звук, схожий на той, який я мав почути від машини. Цей звук разом із попереджувальними повідомленнями, які моя підсвідомість відправляла останні два дні, змусили мене підійти до вікна, щоб почути звук. КДБ, мабуть, хотів, щоб я повернувся до своєї справжньої особи після того, як вбивство було закінчено.Якби я заперечував, що я Нік Картер, це могло б збити з пантелику репортерів.Вони б не дізналися, хто насправді винен.Або вони могли б тільки що зрозумів, що збожеволів.КДБ цього не хотів. Вони хотіли нас принизити, і їм це майже вдалося».
  
  
  "З тобою все гаразд, Нік?" - спитав Хоук, уважно спостерігаючи за мною.
  
  
  "Я в порядку", - запевнив я його. «Але тоді я маю діяти».
  
  
  Він хмикнув. "Добре. Дівчина наша єдина головна героїня?"
  
  
  «Єдина. Але я дещо пам'ятаю про цю загадкову людину. Щось нове. Думаю, він був у клініці».
  
  
  Хоук затягнувся своєю смердючою сигарою і випустив кільце диму. «Це цифри. Що ж, вам, мабуть, спочатку слід провести кілька тестів, але зараз у нас немає на це часу. Продовжуйте, якщо ви відчуваєте, що ви готові».
  
  
  "Я готовий до цього", - сказав я. «Але тримайте поліцію та інших агентів подалі, поки не закінчиться моя доба. Це все, що я прошу. Я не хочу спотикатися про помічників».
  
  
  «Добре, Нік, – сказав Хоук.
  
  
  "Тоді побачимося у вашому готелі".
  
  
  * * *
  
  
  За великим столом із червоного дерева мене посадив пан Людвіг Шмідт, заступник посла Західної Німеччини, який мав відвезти Таню на прийом тієї ночі, коли я її зустрів. Шмідт напівлежав у своєму кріслі з високою спинкою, тримаючи у правій руці довгу сигарету.
  
  
  "О так. Я відвів фрейлейн Хоффман на прийом. Вона хотіла бути присутньою на дипломатичному заході. Вона розумна дівчина, чи знаєте. Вона зателефонувала хворому відразу після прийому. Очевидно, вона з'їла щось на кориді, що засмутило її шлунок. жахливо. Вона досі не повернулася до роботи».
  
  
  "Як довго вона була з тобою тут?" Я запитав.
  
  
  "Недовго. Гамбурзька дівчина, якщо я не помиляюся. Її батько був російським біженцем».
  
  
  "Це те, що вона тобі сказала?"
  
  
  «Так. Вона розмовляє німецькою мовою з легким акцентом через її сімейне становище. У її сім'ї говорили вдома російською».
  
  
  "Так, - сказав я, - розумію".
  
  
  Герр Шмідт був дуже худим, безстатевим чоловіком років сорока, очевидно, дуже задоволеним своєю роллю в житті. Він запитав. - "Мила дівчино, ти не згоден?"
  
  
  Я згадав ті часи, коли ми сиділи з нею на дивані, ліжку та ліжку. "Дуже мила дівчина. Чи можу я зв'язатися з нею за адресою, вказаною у ваших файлах?» Це було те саме місце, куди вона привела мене тієї ночі, коли накачала мене наркотиками.
  
  
  «Я впевнений, що зможеш. Зрештою, вона хвора».
  
  
  «Так. Якщо я не знайду її вдома, ви знаєте, де ще я міг би пошукати? Ресторани, кафе чи спеціальні місця для відпочинку?
  
  
  «Але ж я сказав тобі, що дівчинка хвора».
  
  
  "Будь ласка", - нетерпляче сказав я.
  
  
  Він здавався роздратованим моєю наполегливістю. «Ну, я сам іноді водив її пообідати до маленького кафе неподалік звідси. Я не пам'ятаю назви, але їй подобається венесуельська халака, і її подають. Це страва з кукурудзяного борошна».
  
  
  "Я знаю", - сказав я. Я згадав, що Таня замовляла це в Ель-Хардін після кориди.
  
  
  Шмідт самовдоволено дивився на Сейлін.
  
  
  «Насправді, я думаю, що я залучаю дівчину, – конфіденційно сказав він. - Бути холостяком у цьому місті – чудове заняття».
  
  
  "Я вважаю," сказав я. «Що ж, я намагатимуся знайти її вдома, гер Шмідт. Добрий день".
  
  
  Він не підвівся. "Із задоволенням", - сказав він. Він знову дивився на стелю, мабуть, мріючи про свій сексуальний потенціал як неодруженого чоловіка з Каракаса.
  
  
  Я дійсно не очікував знайти Таню у її квартирі. Мабуть, вона домовилася залишити його в ту хвилину, коли почалася остання фаза операції – моє захоплення. Але я сподівався знайти там якийсь ключ до розгадки. На першому поверсі будівлі мене зустріла товста венесуелка, яка не розмовляла англійською.
  
  
  "Buenos tardes, сеньйоре", - голосно сказала вона, широко посміхаючись.
  
  
  Buenos tardes, - відповів я. "Я шукаю молоду жінку на ім'я Ілзе Хоффманн".
  
  
  "Ах да. Але вона тут не живе. Вона переїхала дуже раптово, кілька днів тому. Незвичайна іноземка, якщо ви вибачте мене за те, що говорю це».
  
  
  Я посміхнувся. "Вона все взяла із собою?"
  
  
  «Я не уважно перевірила квартиру. Тут так багато квартир, а я зайнята жінка».
  
  
  "Ви не заперечуєте, якщо я подивлюся нагорі?"
  
  
  Вона пильно подивилася на мене. «Це проти правил. Хто ви, скажіть, будь ласка?»
  
  
  "Просто друг міс Хоффманн", - сказав я. Я поліз у кишеню і запропонував жінці жменю боліварів.
  
  
  Вона подивилася на них, а потім знову на мене. Вона простягла руку і взяла гроші, дивлячись через плече до холу. "Це номер вісім", - сказала вона. «Двері не зачинені».
  
  
  "Дякую", - сказав я.
  
  
  Я піднявся сходами до її квартири. Якщо пощастить, я зможу зупинити Таню та її товаришів до того, як вони сядуть на літак до Москви. Але я хвилювався - вони вже напевно знали, що їхня змова провалилася.
  
  
  Нагорі я зайшов у квартиру. Спогади знову нахлинули на мене, одна за одною. Широкий диван стояв посеред кімнати, як і тієї ночі, коли Таня проміняла своє тіло на затримання американського агента. Я зачинив за собою двері й озирнувся. Тепер усе було інакше. У ньому не вистачало життя, жвавості, яке дала йому Таня. Я порилася в ящиках невеликого письмового столу і не знайшов нічого, окрім кількох квитків до театру. В наступні двадцять чотири години вони не принесуть мені багато користі. Я пройшов через решту квартири. Я пішов у спальню і знайшов там у сміттєвому кошику зім'яту програму кориди. Я дізнався про почерк Тані, тому що вона робила записи в програмі, коли я був з нею на кориді. Просто нагадування про те, що потрібно забрати продукти. Для мене це було марно. Я просто кинув його назад у кошик для сміття, коли почув звук у вітальні. Двері в коридор відчинялися і зачинялися дуже тихо.
  
  
  Я потягнувся до Вільгельміни і притиснувся до стіни біля дверей. В іншій кімнаті була тиша. Хтось переслідував мене. Хтось, хто спостерігав за багатоквартирним будинком і боявся, що я підійду надто близько, щоб заспокоїтися. Може це сама Таня. Я почув майже нечутний скрип дошки під килимом. Я знав точне місцезнаходження цієї дошки, бо сам наступив на неї раніше. Здавалося, не було причин відкладати конфронтацію. Я вийшов у дверний отвір.
  
  
  У центрі кімнати стояв чоловік із пістолетом. Він був моїм загадковим чоловіком, і пістолет був той самий, з якого він направив мені на думку у Вашингтоні, і той, який, як я пам'ятаю, бачив у білому коридорі в лабораторії КДБ. Він обернувся, коли почув мене.
  
  
  «Кинь це», - сказав я.
  
  
  Але він мав інші ідеї. Він вистрілив. Я зрозумів, що він збирається вистрілити за секунду до пострілу, і пірнув на підлогу. Пістолет голосно пролунав у кімнаті, і куля врізалася в стіну позаду мене, коли я вдарився об підлогу. Пістолет знову заревів і розколов дерево поруч зі мною, коли я перекинувся і почав стріляти. Я вистрілив тричі. Перша куля розбила ліхтар за стрілкою. Другий увійшов до його грудей і відкинув його назад до стіни. Третя куля потрапила йому в обличчя, прямо під вилицею, і пролетів убік голови, забризкавши стіну малиновим місивом. Він сильно вдарився об підлогу, але навіть цього не відчув. Людина, яка переслідувала мене протягом усієї цієї місії, померла раніше, ніж її тіло дізналося про це.
  
  
  "Чорт!" Пробурмотів я. У мене був живий свідок, людина, яка могла б мені все розповісти. Але мені довелося вбити його.
  
  
  Я швидко підвівся на ноги. Люди в будівлі чули постріли. Я підійшов до розпростертої фігури і зазирнув у його кишені. Нічого. Немає посвідчень особи, хибних чи інших. Але на клаптику паперу було маленьке подряпане повідомлення.
  
  
  "Т. Ла Масія. 1930 р."
  
  
  Я засунув папір у кишеню і підійшов до вікна. Я чув кроки та голоси в коридорі.
  
  
  Я відчинив вікно і вийшов на пожежну драбину. За кілька хвилин я опинився на землі, залишивши будівлю далеко позаду себе.
  
  
  Коли я вийшла надвір, темніло. Повідомлення в записці крутилося в моїй голові знову і знову. На Авеніда Казанова був ресторан La Masia. Я раптово зупинився, згадавши. Я чув про це місце, тому що він був відомий своєю халакою, улюбленою венесуельською стравою Тані, якби вона сказала мені і своєму другові Людвігу правду. Може бути, подумав я, що буква «Т» позначає Таню, і що таємнича людина, мабуть, російський агент, мав намір зустрітися з Танею там о 19:30 чи 19:30? Це була єдина зачіпка, яка в мене була, тож я міг піти за нею.
  
  
  Я прийшов у ресторан рано. Тані ніде не було видно. Я сів за стіл у задній частині будинку, де я міг бачити все непомітно, і почав чекати. О 7:32 увійшла Таня.
  
  
  Вона була такою ж гарною, як я її запам'ятав. Це не було ілюзією. Офіціант підвів її до столика перед входом. Потім вона встала і пішла маленьким коридором у бік дамської кімнати. Я підвівся і пішов за нею.
  
  
  Вона вже зникла в кімнаті з позначкою "Дами", коли я підійшов до маленької ніші. Я чекав її там, радіючи, що ми будемо одні й далеко від людей у їдальні, коли вона вийде. Через хвилину двері відчинилися, і ми зустрілися віч-на-віч.
  
  
  Перш ніж вона встигла зреагувати, я схопив її і притиснув до стіни. Вона голосно ахнула.
  
  
  Вона сказала. "Ви!" "Що ти робиш? Відпусти мене, чи я закричу».
  
  
  Я ляснув її по обличчю тильною стороною долоні.
  
  
  Я загарчав на неї. - "Як ви думаєте, це якась гра в експериментальній психології?" "Нам з тобою потрібно звести рахунки".
  
  
  «Якщо ти так кажеш, Нік, – сказала вона. Вона тримала обличчя рукою. Її голос пом'якшав.
  
  
  «Я так говорю, люба, - сказав я. Я дозволив стилету впасти на долоню моєї правої руки.
  
  
  Ти збираєшся ... убити мене?
  
  
  "Ні, якщо ви не зробите це абсолютно необхідним", - сказав я. «Ми з тобою виходимо із цього місця разом. І ти поводитимешся так, ніби чудово проводиш час. Або ти отримаєш це під ребра. Повір мені, коли я скажу, що уб'ю тебе, якщо ти спробуєш щось."
  
  
  "Чи можете ви забути час, коли ми були разом?" - спитала вона тим чуттєвим голосом.
  
  
  «Не обманюй мене, дитинко. Все, що ти зробила, було лише бізнесом. А тепер рухайся. І поводься щасливою».
  
  
  Вона зітхнула. "Добре, Нік".
  
  
  Ми без проблем вийшли із ресторану. Вона приїхала машиною, тому я змусив її відвезти мене туди. Ми сіли до нього, і я сів за кермо. Машина стояла одна на темному провулку.
  
  
  "Тепер. З ким ви зустрічалися у ресторані?"
  
  
  "Я не можу вам цього сказати".
  
  
  Я приставив до неї ножа. «Чорт забирай, ти не можеш».
  
  
  Вона виглядала наляканою. - "Він агент".
  
  
  "КДБ?"
  
  
  "Так."
  
  
  "І ти теж?"
  
  
  «Так. Але тільки завдяки моїм спеціальним знанням – бо я вчений. Я відповідала їхнім цілям».
  
  
  Я завів машину та виїхав на Авеніда Казанова. Я запитав. - "Куди їхати до клініки?" "І не грай зі мною в ігри".
  
  
  «Якщо я відведу тебе туди, вони вб'ють нас обох!» - сказала вона майже зі сльозами на очах.
  
  
  "Який шлях?" – повторив я.
  
  
  Вона була дуже засмучена. «Поверніть праворуч і слідуйте бульваром, поки я не скажу вам, куди повернути знову».
  
  
  Я зробив поворот.
  
  
  "Де Юрій?" — спитала вона. «Той, хто мав мене зустріти».
  
  
  "Він мертвий", - сказав я, не дивлячись на неї.
  
  
  Вона обернулася і з хвилину дивилася на мене. Коли вона знову глянула вперед, її очі заскленіли. "Я сказала їм, що ви надто небезпечні", - майже нечутно сказала вона. «Тепер ви зіпсували їхній грандіозний план».
  
  
  "Ну, може, це було не так вже й здорово", - їдко сказав я. «Це Димитров керував цією головною схемою?»
  
  
  Вона була вражена, дізнавшись, що я знаю ім'я Димитрова. Вона була справжнім новачком у своєму бізнесі, незважаючи на свої фантастичні здібності. "Ти дуже багато знаєш", - сказала вона.
  
  
  «Я знайду його у цій так званій клініці?»
  
  
  "Я не знаю", - сказала вона. «Можливо він уже пішов. На наступній вулиці поверніть ліворуч».
  
  
  Вона дала мені подальші вказівки, і я пішов за ними. Коли я різко повернув праворуч, вона повернулася до мене. "Я хочу знати. Що пішло негаразд? Коли ви вийшли з гіпнозу і як?
  
  
  Я глянув на неї і посміхнувся. «Я божеволію, намагаючись вгадати правду останні пару днів. Тепер я дозволю тобі на якийсь час погадати».
  
  
  На наступному перехресті ми зробили останній поворот наліво, і Таня сказала мені зупинитися перед старим будинком. Перший поверх виглядав як магазин, що не використовується, а верхні поверхи здавалися безлюдними.
  
  
  «Ось воно, – тихо сказала вона.
  
  
  Я заглушив двигун. Подивившись у дзеркало заднього виду, я побачив, що за нами під'їхала ще одна машина. На мить я подумав, що це можуть бути друзі Тані, але потім впізнав квадратне обличчя за кермом. Хоук запозичив людину ЦРУ, щоб вона стежила за мною.
  
  
  Мій раптовий гнів затих. Я не міг його звинувачувати, враховуючи те, як я поводився останнім часом. Я вирішив проігнорувати свого сторожового пса.
  
  
  "Виходь", - сказав я Тані, махнувши їй пістолетом.
  
  
  Ми вилізли. Таня була напружена і дуже налякана.
  
  
  «Нік, не змушуй мене йти з тобою. Я показала тобі штаб. Будь ласка, врятуй мене. Згадай ті моменти, які ми провели разом. Ти не можеш забути про це зараз».
  
  
  "О так, можу", - холодно сказав я. Я підштовхнув її "Люгером", і вона пройшла навколо будівлі до бічних дверей.
  
  
  Нічого з того не було знайоме. Коли мене привели, мене сильно накачали, і коли я вийшов, мені заплющили очі. Але я згадав приблизну відстань від вулиці до бічних дверей, і вона була такою самою. Усередині, коли ми спускалися крутими сходами на цокольний поверх, я нарахував стільки ж кроків, скільки перерахував, коли вийшов з клініки. У цьому не було сумнівів - Таня вела мене до левового лігва.
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  Коли ми увійшли до білого коридору, я почав згадувати все більше і більше окремих інцидентів. Я раніше стояв у цьому коридорі, і людина, яку я щойно вбив у квартирі Тані, тримала мене тут.
  
  
  "Ви згадуєте", - сказала Таня.
  
  
  «Так. Була кімната, кімната орієнтації. Я був прив'язаний до стільця.
  
  
  "Це тільки попереду".
  
  
  Я рушив далі коридором. "Був ще один чоловік", - сказав я. «Ви з ним працювали разом. Я пам'ятаю ім'я Калінін».
  
  
  "Так", - важко сказала Таня.
  
  
  Я відчинив двері, на які вказала Таня, тримаючи мій «Люгер» напоготові. Я увійшов усередину з Танею прямо переді мною. На мене наринули спогади. Підшкірна ін'єкція. Гіпноз. Аудіовізуальні сеанси. Так, вони страшенно добре попрацювали з мене.
  
  
  Стілець з ременями та проводами все ще стояв у центрі кімнати. На стіні висіла техніка, але одну частину вже частково розібрали. Поруч стояв технік. Я впізнав його. Мені надійшло ім'я Менендес. Він повернувся і з хвилину дивився на мене незрозуміло.
  
  
  "Міле райос!" - сказав він, похмуро вилаявшись, коли зрозумів, що в його підземну фортецю проникли.
  
  
  "Стій прямо тут", - сказав я, роблячи кілька кроків до нього.
  
  
  Але він запанікував. Він почав нишпорити в ящику шафи поруч із собою і дістав пістолет. Він був схожий на стандартний автомат Beretta. Коли він повернувся до мене, я вистрілив із люгера і влучив йому в серце. Він звалився назад у частково розібрану машину, розтягнувшись на купі рук та ніг, його очі дивилися в стелю. Одного разу сіпнулася нога, і він був мертвий.
  
  
  За хвилину я почув позаду голос Тані. "А тепер твоя черга, Нік".
  
  
  Я обернувся і побачив, що вона схопила пістолет і цілиться в мене. Я не спостерігав за нею уважно, бо просто не уявляв її як стрільця. Це був другий раз, коли я помилявся щодо неї. На її обличчі був сумний, але твердий вираз. Коли я підняв «люгер», її невеликий пістолет вистрілив у кімнаті, і куля потрапила до мене. Я крутнувся, врізався у великий стілець і впав на підлогу. На щастя, її постріл був поганий, і вона потрапила мені в ліве плече, а не в груди. У мене все ще був Люгер.
  
  
  Таня знову прицілилася, і я знав, що цього разу її приціл буде кращим. Я не міг грати з нею у ці ігри. Вона вирішила влаштувати розбирання. Я вистрілив із люгера і випередив її до другого пострілу. Таня схопилася за живіт і, відхитнувшись, звалилася на підлогу.
  
  
  Я встав і підійшов до неї. Вона лежала на спині, тримаючись руками за закривавлене місце на животі. Я вилаявся собі під ніс. В її очах уже світився блиск глибокого шоку. Вона безуспішно намагалася дихати рівно.
  
  
  "Якого біса тобі довелося це робити?" - смутно спитав я.
  
  
  «Я… була надто налякана, Нік. Я не могла повернутися до Москви, повний провал. Мені справді… мені дуже шкода. Ти мені так подобався». Її голова обернулася набік, і вона вже була мертва.
  
  
  Я схилився над нею на мить, згадуючи. Навіть після смерті її обличчя було гарне. Яка біса втрата! Я засунув «люгер» у кобуру, підвівся і підійшов до шафи, звідки технік дістав пістолет. Я відкрив кілька ящиків і знайшов запис про мій фізичний стан. Ті, разом із цими машинами, мають розповісти історію. Я просив би, щоб сюди прислали фоторепортерів. Саме собою устаткування було б заголовком. Тепер я був практично виправданий. І був би принижений Кремль, а не Вашингтон.
  
  
  Але де був Димитров? Якби він втік зараз, все це залишило б неприємний смак у роті. Моя робота була набагато більшою, ніж просто ставити Кремль у незручне становище. Я мав показати КДБ, що вони зайшли надто далеко. Це було питання професійного принципу.
  
  
  Я почув кроки у коридорі.
  
  
  Я зачинив ящик шафи і знову схопив пістолет. Я чув звук у коридорі.
  
  
  Я підійшов до дверей, коли в холі пробіг чоловік. Це був Калінін, колега Тані, який незграбно біг з важкою валізою в руці. Він був майже наприкінці коридору.
  
  
  Я гукнув. - "Стій!"
  
  
  Але він продовжував тікати. Щури швидко покидали корабель, що тонув. Я вистрілив із люгера і влучив йому в праву ногу. Він розтягнувся на підлозі, не доходячи до виходу, що веде до сходів.
  
  
  Я почув позаду звук. Обернувшись, я побачив іншого чоловіка, невисокого, кремезного з хрущовським обличчям - іншу людину з відділу КДБ Мокрі справи. Він цілився у мене з револьвера.
  
  
  Я притиснувся до стіни, коли він вистрілив, і постріл потрапив у стіну всього за кілька дюймів від моєї голови. Потім я побачив іншого чоловіка в коридорі за стрільцем, вищого чоловіка з сивим волоссям та портфелем під пахвою. То був Олег Димитров, оператор-резидент, який відповідав за замах. Він був тим, кого я справді хотів, з яким мені довелося домовитися, перш ніж КДБ справді зрозуміє, що вони не можуть грати в ігри з AX. Він дуже швидко біг коридором до далекого кінця, мабуть, до другого виходу.
  
  
  Чоловік із КДБ знову вистрілив, і я пригнувся, коли куля просвистіла над моєю головою. Я вистрілив у відповідь, але схибив. Він прицілився втретє, але я вистрілив першим і влучив йому в пах. Він закричав від болю та впав. Але на той час Димитров зник у іншому кінці коридору.
  
  
  Я побіг до агента, що впав. Він корчився на підлозі, по його обличчю струменів піт, з горла долинали хрипкі звуки. Він зовсім забув про пістолет у правій руці. Я вибив його з його руки і побіг коридором. Він, мабуть, доживе до суду. Але я не думав, що він зрадіє цьому.
  
  
  Я пішов за Димитровим у кімнату наприкінці коридору, але всередині побачив відчинене вікно, що виходило в провулок. Димитрова не було.
  
  
  Я важко проліз через вікно в темний провулок якраз вчасно, щоб побачити, як з далекого кінця вилітає чорний седан. Я вибіг надвір і зустрів там людину з ЦРУ.
  
  
  Він сказав. - "Що, чорт забирай, відбувається, Картер?"
  
  
  Я подивився в тому напрямку, де чорний седан їхав бульваром. Я був упевнений, що він прямував до аеропорту. За годину був рейс до Риму. Мабуть, Димитров збирався їм відлетіти.
  
  
  "Там є кілька вбитих і поранених росіян", - сказав я. «Сходи і простеж, щоб живі залишилися на місці. Я збираюся в аеропорт за їхнім босом».
  
  
  Він глянув на кров, що тече в мою руку з рукава куртки. «Боже мій, чому ти не взяв мене туди із собою?»
  
  
  «Твоя робота полягала в тому, щоби просто спостерігати за мною, а не штурмувати фортецю. У будь-якому разі, пояснення зайняли б надто багато часу. Побачимося на допиті».
  
  
  Я сів у машину Тані та поїхав. Якби я помилявся і Димитрова не було б в аеропорту, я нічого не втратив би. Я міг би оголосити йому загальну тривогу та залучити до справи венесуельську поліцію. Але я був майже певен, що мій здогад вірний.
  
  
  За двадцять хвилин я був в аеропорту. Коли я увійшов до будівлі аеровокзалу, я згадав, наскільки вона велика. Воно було збудовано на кількох рівнях. Навіть якби Димитров був там, мені дуже легко його втратити. Якби я не здогадався про рейс до Риму. Це був рейс TWA, який мав вилетіти за півгодини. Я підійшов до квиткової каси. Димитрова ніде не було видно, тож я спитав про нього агента, докладно описавши його.
  
  
  "Так Так. Людина, яка відповідає такому опису, була тут, за винятком людини, яку я бачила з вусами. Він був тут лише кілька хвилин тому».
  
  
  "У нього був багаж?"
  
  
  "Він не перевіряв, сер".
  
  
  Це прикинув. Та й вуса Димитрову далися б легко.
  
  
  "Я думаю, він назвав ім'я... Джорджіо Карлотті", - сказав клерк. "У нього був італійський паспорт".
  
  
  "І він щойно пішов?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  Я подякував йому. Димитрів був тут, тепер я був у цьому певен. Я міг просто підійти до воріт і почекати, поки він здасться, але це ще трохи пощастило. Крім того, біля воріт буде юрба мандрівників. Якби Димитров зважився на бійку, там могло б вийти дуже заплутатися.
  
  
  Я оглянув найближчу крамничку з журналами, але Димитрова там не було. Потім підійшов до вікна обміну валюти. Я навіть спустився в камеру схову багажу і запитав. Димитрів начебто зник.
  
  
  Я тільки-но повернув за кут, коли помітив його.
  
  
  Він прямував до чоловічого туалету з портфелем під пахвою. Він мене не бачив. Сиві вусики змінили його загальний вигляд. Це було невелике маскування, але в нього не було часу на краще.
  
  
  Димитрів увійшов до туалету, і двері за ним зачинилися. Залишається сподіватися, що туалет не був переповнений.
  
  
  Я витяг «люгер», коли відчинив двері.
  
  
  Усередині Димитрів саме збирався вимити руки в раковині навпроти маленької кімнати. Я озирнувся і був радий побачити, що в кімнаті нікого більше немає.
  
  
  . Димитров глянув у дзеркало і побачив у ньому моє віддзеркалення. Його обличчя посіріло від страху.
  
  
  Він повернувся до мене обличчям, засунув руку в піджак і обернувся. Він відчайдушно намагався дістати пістолет. Я натиснув на курок люгера і почув глухе клацання.
  
  
  Я глянув на пістолет. Я знав, що камера завантажена. Він щойно дав осічку - несправний патрон, таке траплялося лише один раз із мільйона. Я схопився за ежектор закривавленою лівою рукою.
  
  
  Але не було часу. Димитров витягнув великий маузер парабелум і ретельно прицілився мені в груди. Він низько сів.
  
  
  Я пірнув на кахельну підлогу. Куля вдарилася об плитку біля моєї голови і зрикошетила по кімнаті, коли я дозволив Хьюго ковзнути мені в руку. Я різко обернувся до Димитрова і запустив стилет. Він врізався у його верхню частину стегна.
  
  
  Я сподівався на тулуб, але, мабуть, мені пощастило, що я щось зачепив за цих обставин. Димитров закричав, коли стилет ударив його, і його маузер упав на підлогу. Він витяг довгий ніж і поліз за втраченим пістолетом.
  
  
  Тим часом я викинув поганий патрон з Люгера, і він з гуркотом упав на підлогу. Я націлився на Димитрова так само, як і він на маузер. Коли він потягся до нього, він підвів очі і побачив, що він не має шансів.
  
  
  Він підняв руки і позадкував від пістолета. Побачивши вираз мого обличчя, він раптом заговорив. «Добре, містере Картер. Ви виграли. Я здаюся вам.
  
  
  Я підвівся на ноги, і він також підвівся. Ми стояли через кімнату один від одного, наші очі дивилися впритул. Моя ліва рука почала страшенно хворіти.
  
  
  «Ви зробили велику помилку, Димитров, – сказав я. "Ви вибрали AX, щоб нас принизити".
  
  
  "Я вимагаю передати мене поліції", - сказав він. «Я здався…» Він повільно опустив руки, потім раптом поліз у кишеню, і в руці з'явився крихітний Деррінджер.
  
  
  Я натиснув на спусковий гачок Люгера, і цього разу пістолет вистрілив. Куля зачепила Димитрова трохи вище за серце і відкинула його назад. Його очі на мить дивилися на мене широко розплющеними очима, а потім він судорожно схопився за рейку для рушників поряд з ним. Коли він упав, тканинний рушник вилетів із роздавального пристрою довгим простирадлом, що наполовину прикривав його нерухоме тіло.
  
  
  «Ваші кремлівські боси можуть подумати про це наступного разу, коли вони вигадають грандіозний план», - сказав я трупу.
  
  
  Я засунув люгер назад у кобуру. Я якраз закидав Х'юго назад у піхви, коли двоє поліцейських увірвалися в двері з оголеними пістолетами. Вони подивилися на Димитрова, а потім на мене з похмурим виглядом.
  
  
  "Qué pasa aquí?" крикнув один.
  
  
  Я показав йому своє посвідчення особи. "Зателефонуйте начальнику поліції безпеки", - сказав я. "Скажіть йому, що всі російські змовники затримані".
  
  
  "Сі, сеньйоре Картер", - сказав чоловік.
  
  
  Я вийшов із кімнати і пробився через натовп цікавих мандрівників до найближчої стійки, де я міг подзвонити. Я подумки запам'ятав місцезнаходження підземного штабу КДБ, химерної лабораторії, де було проведено фантастичний експеримент на людській морській свинці – на мені. Хоук захоче перебратися туди, щоб змінити людину із ЦРУ та розповісти поліції про те, що сталося. Він був би певний, що преса передала історію правильно.
  
  
  Я отримав телефон від квиткового агента, але на мить помовчав, перш ніж набрати номер. Не подобалися місії, які закінчувалися виступами на сцені. Буде більше зустрічей з безпеки, і мені доведеться розповісти свою історію безлічі людей. Мені це зараз не потрібне. Мені потрібен був вечір із такою дівчиною, як Таня Савич. Мене переслідував вигляд її неживого тіла, все ще прекрасного у смерті. КДБ чи ні, але вона була особливою.
  
  
  Я зробив глибокий вдих і повільно видихнув. Що ж, може, якщо мені пощастить, з'явиться ще одна брюнетка з глибокими блакитними очима і чуттєвим муркотливим голосом. І, можливо, вона не була б ворожим агентом, і мені не довелося б її вбивати. Це було чимось, що підтримувало мене протягом наступних кількох тижнів бюрократичного клопоту.
  
  
  Я зняв слухавку і набрав номер Хоука.
  
  
  Анотація
  
  
  "МИ ПОХОВАНО ВАС!"
  
  
  Комуністична загроза ніколи не здавалася такою реальною! Щойно AX доручив Кіллмайстеру свою нову місію, як надійшло повідомлення від них - вони погрожували завдати смертельного удару міжнародному впливу Америки.
  
  
  Очевидно, це була робота для Ніка Картера - смертоносна в його кар'єрі. Кіллмайстру судилося зіграти головну роль у диявольському сюжеті, керівнику AX. Що вони з ним зробили? Невже вони справді налаштували найціннішого агента AX проти тих самих сил, які він поклявся захищати? Тільки коли Нік потрапив під чари чуттєвого російського оперативника, почав розуміти, як його використовують. Але було вже надто пізно? Його розум уже належав КДБ?
  
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Кремлівська справа
  
  
  
  НІК КАРТЕР
  
  
  
  
  
  
  Кремлівська справа
  
  
  переклад Льва Шкловського
  
  
  пам'яті сина Антона
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  
  Викрасти американський літак зараз неможливо. Ви знаєте це, я знаю це, і кожен придурок, який колись читає газету, знає це.
  
  
  Але чому бортпровідниця рейсу 709 на острів Гранд-Лаклер був такий близький з темношкірим чорнявим пасажиром, що сидить на одному з передніх сидінь? Вона що, з ним загравала?
  
  
  Короткоствольна штучка, яку вона весь час зберігала під уніформою, підігріваючи між грудями, за якими я із задоволенням спостерігав із самого початку польоту. Здавалося, всі сплять, і спочатку мені здалося, що цей чоловік трохи її чіпає і дозволяє робити те, що йому потрібно. У хороших авіакомпаніях клієнт, як і раніше, залишається королем. І коли вона трохи відкрила блискавку своєї туніки, що обтягує, я вже з нетерпінням чекав гри в підглядання. Поки вона не витягла блискучого шматка металу, який на мить засяяв у промені світла.
  
  
  Вона вклала його в його долоню, обернулася і пройшла через двері до передньої каюти. Чоловік підвівся і знову глянув у прохід, зброю було ясно видно в його правій руці. У мене був Люгер у наплечній кобурі під курткою, але я знав, що негайно приверну його увагу, якщо зроблю крок до нього. Стилет був у замшевій шкіряній оболонці біля правого передпліччя. Я міг використовувати безшумний пружинний механізм, щоб непомітно випустити його мені в руку, але кинути його зовсім інша справа. Чоловік побачить. Він мав шанс вистрілити до того, як я б його вдарив.
  
  
  Поки я все ще роздумував, яка дія має найбільші шанси на успіх у цих обставинах, рішення було ухвалено не мною. Усі прокинулися від гуркоту пострілу у кабіні. Я чув довкола себе здивовані звуки від пасажирів, які підстрибують на своїх місцях. Потім голосний голос заглушив все. «Всі зберігайте спокій. Напрямок польоту було змінено. У Гавані ви можете залишитися цілими та неушкодженими. Немає причин для паніки».
  
  
  У нього був акцент: іспанська. Поруч зі мною Тара Сойєр глибоко зітхнула, а у Рендольфа Флемінга за її спиною перехопило подих.
  
  
  'Заспокойся..- Я прошепотів слова, не ворушачи губами,. -Спробуйте змусити жінку замовкнути.
  
  
  'Куба? Але як щодо договору про боротьбу з викраденням літаків?
  
  
  Було не час пояснювати. Єдиними, кому це могло зійти з рук Кубі, були агенти Кастро чи його великого друга за океаном. Але якщо вона подумає та заткнеться, вона зможе з'ясувати це сама. Вона не була такою дурною.
  
  
  Чоловік пробіг темним поглядом пасажирів. Його очі на мить зупинилися на нас, потім він підняв їх, щоб оцінити реакцію за нами.
  
  
  Я повільно повернувся убік, ніби хотів поговорити з дівчиною поряд зі мною. Прикрита викривленим плечем, моя рука ковзнула під лацкан у бік Люгера. Чоловік не звернув на мене уваги.
  
  
  Вважалося, що пасажирів не було озброєно. Я вклав зброю у ліву руку. Я сидів у проході праворуч по ходу літака і міг легко укласти його, не встаючи. Я натиснув на курок.
  
  
  Пістолет вилетів із його руки, і я знову вистрілив. Перед його білої сорочки почервонів. Він упав навзнак на двері і повис там, ніби прибитий до них. Його рота відкрився від крику, який так і не пролунав. Його коліна затремтіли, і він упав. Хтось штовхнув двері з іншого боку, але його тіло заблокувало прохід. після моїх двох Першим пострілом я стрибнув уперед.
  
  
  Позаду я почув істеричний крик жінки. Моральний дух почав виходити з-під контролю. Я відтягнув труп за одну ногу, і двері відчинилися. Револьвер бортпровідниці у дверях вистрілив. Куля зі свистом пройшла через мою пахву, проткнула моє пальто і продовжувала рухатися своєю траєкторією, поки крик у задній частині літака не повідомив мені, що хтось був поранений. Я пірнув, схопив дівчину за зап'ястя і зробив обертальний рух, поки вона не впустила револьвер. Вона щосили намагалася захиститися, пробуючи свої довгі гострі нігті на моєму обличчі, і мені довелося впустити свій люгер, щоб вирубати її ударом карате по шиї. Вона безвольно впала в мої обійми, і я кинув її на мертве тіло її приятеля. Я взяв три револьвери, два поклав у кишеню і тримав «Люгер» напоготові.
  
  
  Я не знав, що у кабіні. Літак затремтів, раптово змінив напрямок і різко почав падати в океан. Я втратив рівновагу, вилетів через двері кабіни, і мені довелося вхопитись за дверну раму.
  
  
  Пілот лежав ниць у кріслі, провисаючи за ручкою управління. З кульового поранення у спині текла кров. Над ним стояв штурман. Другий пілот докладав шалені зусилля, щоб повернути літак на пряму трасу. Штурман відірвав пілота від штурвала і спробував зупинити кровотечу хусткою. Він міг би з таким самим успіхом спробувати зупинити Ніагарський водоспад. Другий пілот узяв під керування літак і перейшов на автопілот. Він повернувся, мабуть, щоб допомогти штурману, побачив мене і завмер. Звісно, він прийняв мене за капера номер три.
  
  
  Я засунув «люгер» у кобуру і підморгнув йому. «Ми можемо летіти до Гранд-Лаклера. Вони програли війну».
  
  
  Другий пілот дивився повз мене на безлад у проході. Штурман раптово повернувся, утримуючи пілота однією рукою, і дивився на мене. Він був смертельно блідий. "Хто ти, чорт забирай?"
  
  
  "Янтье Параат". Я кивнув пілотові. - "Вона померла?"
  
  
  Він похитав головою. Другий пілот подивився на мене.
  
  
  "Вона застрелила Хауї... бортпровідниця!" Потім його мозок переключився на другу передачу. 'Ти. .. Вітання . .. що ти робиш із пістолетом?
  
  
  Я посміхнувся йому. «Хіба ти не радий, що він був зі мною? Вам краще зв'язатися з аеропортом Кеннеді та доповісти. Тоді ви можете відразу ж запитати, чи має Нік Картер дозвіл на носіння зброї на борту. Скажіть їм, щоб вони порадилися з Тімоті Уайтсайдом. На випадок, якщо ви забули, він є президентом цієї авіакомпанії.
  
  
  Вони глянули один на одного. Другий пілот упав на своє місце, не зводячи з мене очей, і встановив радіозв'язок. Відповідь надійшла через деякий час. Мабуть, їм довелося витягати Уайтсайда з ліжка. Його голос звучав схвильовано та люто. Я знав, що він думає про порушення порядку. Він уже був здатний на вбивство, якщо один із його літаків прилітав із запізненням на хвилину.
  
  
  Тим часом дві інші бортпровідниці в кабіні прийшли подивитися. Вони швидко відчули, що ситуація знову під контролем і відтворили через звукову систему заспокійливі повідомлення.
  
  
  Я помацав пульс пілота. Він був нерегулярний. Я повідомив про це штурману і запропонував посадити його на вільні місця ззаду.
  
  
  Я все ще не дуже подобався, але розумів, що йому потрібна моя допомога. Ми відчепили пілота і понесли його через трупи в проході. Блондинці в уніформі пощастило скласти підлокітники між трьома порожніми сидіннями, щоб ми могли його вкласти. Він був не зовсім у зручному положенні, але я відчував, що його це не турбуватиме набагато довше.
  
  
  Одна з бортпровідниць почала надавати першу допомогу, і Тара Сойєр стала поруч із нею. Вона подивилася на мить, а потім сказала: «Залиш мене. Я можу впоратися із цим. У тебе ще багато справ».
  
  
  Ми зі штурманом залишили пілота дівчатам. Ми перемістили бортпровідницю, що все ще знаходилася непритомна, на вільне місце позаду пілота.
  
  
  Я ретельно обшукав її, але не знайшов більше зброї. Я міцно зв'язав їй кісточки і зап'ястя на той випадок, якщо вона захоче спробувати щось зі своїми отруйними нігтями, коли прокинеться. Ми поклали мертвого викрадача в шафу, щоб пасажири не бачили його, і попрямували назад у кабіну. Другий пілот все ще виглядав блідим і стурбованим. Він запитав про стан пілота, і моя відповідь його не втішила. Він прокляв. – Келері… Як вони могли потрапити на борт із цими гарматами? А ви?'
  
  
  «У мене є на це дозвіл, як я вам сказав. Два револьвери ховали під бюстгальтером. Елегантно, тобі не здається? Як мені відомо, екіпаж не перевіряється на наявність зброї.
  
  
  Двоє чоловіків видавали звуки, що пирхають, визнаючи пролом у безпеці. Мені було цікаво, як було другому пілоту. Ми мали пройти ще довгий шлях.
  
  
  «Як ти думаєш, ти все ще зможеш доставити літак до Порт-оф-Спейну, чи ти хочеш, щоб я взяв керування на себе?»
  
  
  Його брови зігнулися. Він думав, що я жартую над ним. "Ви кажете, що можете керувати цим літаком?"
  
  
  Я витяг гаманець і показав ліцензію. Він похитав головою. «Дякую за пропозицію, але я її зроблю сам».
  
  
  "Якщо ви передумаєте, я готовий вас підмінити", - відповів я. "Я буду поруч".
  
  
  Він посміхнувся, і я сподівалася, що він розслабився. Я вийшов із кабіни. Бортпровідник розносив напої та намагався заспокоїти пасажирів. Інший давав кисень старому. Мабуть, він мав серцевий напад. Тара Сойєр все ще була зайнята пілотом. Тихо та ефективно. Я їй подобався дедалі більше. Не багато жінок спокійно ставилися до такої ситуації. Вона підвела очі, коли я стояв поруч із нею. "Він не витримає, Нік".
  
  
  "Ні, зрозуміло".
  
  
  Сидячи за пілотом, пов'язана бортпровідниця почав приходити до тями. Її очі розплющувалися один за одним, і їй хотілося підняти руку, щоб погладити шию, що ниє. Коли вона помітила, що її руки пов'язані, вона спробувала озирнутися. Укол болю, викликаний цим рухом, розбудив його. 'Ой. .. ", - поскаржилася вона. 'Моя шия.'
  
  
  Вона звела на мене очі.
  
  
  "Не зламана", - лаконічно оголосив я. "І тобі треба брати уроки стрілянини".
  
  
  Вона заплющила очі і надула губи. Я не хотів, щоб вона знову знепритомніла, і зателефонував одній з інших бортпровідників. Я попросив її принести склянку віскі з водою і попросив переконатись, що її колега випила. Вона старанно виконала мої накази, перегнувшись через дівчину в кріслі, піднявши її голову за підборіддя і налив напій їй у горло. Дівчина проковтнула, заткнула рота і ахнула, а бортпровідниця вилила віскі в атмосферне повітря. Частина цього віскі потрапила на її уніформу.
  
  
  Я спитав: «Ви коли-небудь бачили її раніше, до цього польоту?»
  
  
  Висока стюардеса з сіро-димчастими очима, випростала спину і глянула на мене. Тепер, коли вона перестала допомагати пасажирам, у її голосі пролунав стриманий гнів. «Ні, Едіт, дівчина, яка зазвичай літає з нами, зателефонувала незадовго до вильоту, щоб сказати, що вона хвора, і надіслала подругу. Ось цю подругу!
  
  
  "Це часто трапляється?"
  
  
  “Наскільки я знаю, це було вперше. Зазвичай в аеропорту є резервні стюардеси, але сьогодні жодна із цих дівчат не приїхала».
  
  
  Я засумнівався. «Невже ніхто не подумав, що це було більш ніж збіг?»
  
  
  Вона глузливо подивилася на мене. «Сер, в авіаційному бізнесі ви завжди можете очікувати будь-чого в останню хвилину. Ми поставили дівчині кілька запитань і коли з'ясувалося, що вона розуміє професію, ми взяли її з собою. І взагалі, що ти за поліцейський?
  
  
  «Той, кому сьогодні пощастило. Чи не могли б ви накинути на пілота ковдру? Усі ці люди подумають, ніби бачать труп».
  
  
  Вона гірко подивилася на рудоволосу бортпровідницю, яка оговталася в кріслі, і відсахнулася.
  
  
  Вона подивилася на мене, як поранений птах, що стрибає лісовою стежкою до голодного кота. Я сів поруч із нею. Жінкам легше розмовляти зі мною, якщо я їх не лякаю. Я намагався виглядати якомога співчутливішим.
  
  
  «Коли ти вийдеш із в'язниці, ти вже не виглядатимеш так апетитно, як зараз, сестро. Звинувачення у вбивстві капітана плюс все, що вони готові дати вам за викрадення літака. Але, з іншого боку, якщо ви трохи попрацюєте зі мною, дасте мені гідну відповідь, можливо, я зможу щось зробити для вас. Як твоє ім'я?'
  
  
  Вона відповіла, і мені здалося, що я вловив щось від надії та передчуття в її тонкому напруженому голосі. - «Мері Остін».
  
  
  "І твій хлопець?"
  
  
  "Хуан... Кардоза... Де він?"
  
  
  Я сказав їй без зайвих слів. 'Пізно про нього думати.'
  
  
  Мені потрібно було дізнатися про її реакцію. Вона могла сказати мені, чи справді вона мала до цього якесь відношення. Її обличчя виглядало так, наче я вирвав її серце з тіла. У неї потекли сльози.
  
  
  Я продовжив доброзичливим тоном. «Розкажіть мені більше про Хуана, Мері. Хто він був?
  
  
  Її голос здавався глухим, вона розповідала між риданнями. «Кубинський біженець. Він був розорений, і йому довелося повернутись. Він сказав, що був у спорідненості з Кастро, і що вони не завдадуть йому шкоди за це».
  
  
  Я думав, що він більше схожий на співробітника таємної поліції. У цьому полягала складність прийому біженців; ніколи не знаєш, хто насправді втік і хто працює на ворога».
  
  
  "Як довго ви знали його?"
  
  
  'Шість місяців.' Він виглядав як дитина, що плаче над зламаною іграшкою. «Я познайомилася з ним, коли працювала в «Істерн Ейрлайнз» під час польоту до Майамі. Два тижні тому він попросив мене звільнитися з роботи. Йому потрібна була моя допомога. Він успадкує багато грошей на Кубі, і якщо він їх отримає, ми зможемо одружитися. Тепер. .. ти вбив його».
  
  
  "Ні, Мері, це ти вбила його, коли передала йому револьвер і застрелила пілота".
  
  
  Вона голосно заплакала. Пасажири здивовано озирнулися, дехто все ще був наляканий.
  
  
  «Я вистрілила… це був нещасний випадок… штурман накинувся на мене… він ударив мене… я… я не хотів натискати на курок… я… я просто хотіла, щоб вони змінили курс ... '
  
  
  Я підвівся, склав підлокітники і поклав її на трьох сидіннях. Я б попросив Хока зробити щось для неї. Принаймні вона не знала першого правила використання зброї: ніколи не братися за револьвер, якщо ви не плануєте його використовувати. Друге правило: діти не повинні грати з револьверами.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  
  Коли мій бос, Девід Хок, називає мене N3, що є моїм офіційним кодом як першого Killmaster, я знаю, що він збирається дати мені нездійсненну місію.
  
  
  Зазвичай, коли поряд немає нікого, він називає мене Ніком. Але коли він кашляє і каже N3, я спочатку думаю, що мені потрібно подвоїти свій поліс страхування життя. На жаль, жодна компанія не була настільки божевільною, щоб страхувати мене, так що це не має значення.
  
  
  Я прийшов доповісти. У AX найбідніша штаб-квартира з усіх розвідувальних служб. Хлопці з ЦРУ та ФБР відвертаються від цього, а членам секретної служби догодити ще важче. Вони думають, що вони найкращий вибір, тому що вони мають охороняти президента.
  
  
  Я був стомлений. Я виконав стомливе завдання і з нетерпінням чекав на кілька тижнів риболовлі в північному Мічигані. Хоук підсунув до мене газету через стіл, закашлявся і сказав: N3, ви не розумієте, що це означає?
  
  
  Я міг би дати відповідь до того, як прочитав заголовок: «Труднощі».
  
  
  
  
  Генерал Хаммонд
  
  
  Вбито у флайрі
  
  
  
  
  Я не думаю, що багато американців знають Хаммонда. Для цього їм потрібно знати про острів Гранд-Лаклер. Генерал був там диктатором. Острів мав непросту історію. Після того, як він був завойований іспанцями, він потрапив до рук французів, а потім був захоплений англійцями. Населення було на 90 відсотків чорним, нащадками рабів, які привезли з Африки для роботи на цукрових плантаціях і в густих лісах. Десять років тому остров'яни вирішили на референдумі порвати з англійцями та проголосити незалежну республіку. Там став правити Рендольф Флемінг
  
  
  Флемінг був найобдарованішою і найпопулярнішою людиною на острові. Він зробив важливі зміни і став для свого народу справжнім батьком. Потім його скинули. Він не надто багато дав військовим і вони обурилися. Флемінг втік до Сполучених Штатів, де йому надали політичний притулок. Хаммонд прийшов до влади і поневолив людей, як і належить військовому диктатору. Тепер Хаммонд був мертвий. Випадковість? Можливо ні. Це мало значення. Він залишив вакуум влади. Будь-хто, хто за диктатора виявляв ознаки лідерства, був ув'язнений або іншим чином виведений з ладу під час правління Хаммонда, і я побоювався, що вже знав, на кого дипломати дивляться, щоб допомогти відновити порядок на острові.
  
  
  Хоук пробурчав: «У нас є розвідувальні дані, що вказують на те, що росіяни створюють на острові ракетні бази. Звісно, дуже тихо, як завжди. Тому нам також доведеться працювати тихо та під прикриттям. Щоб нас відволікти, Куба галасує про Гранд Лаклера. Вони хочуть допомогти своїм сусідам. Але ми знаємо, що все в руках росіян і що мета «допомоги» – встановити ракети на острові. Отже, ця операція потрапляє до кремлівського досьє».
  
  
  Девід Хоук постукав пальцями по краю столу і серйозно глянув на мене. Це операція для однієї людини, N3. Наш уряд не хоче другої кубинської ракетної кризи. Ви зобов'язані якнайшвидше доставити Рендольфа Флемінга в Гранд-Лаклер».
  
  
  Я сумнівався, що військові сидітимуть на місці або щось про це говоритимуть.
  
  
  «Ваша робота – переконатися, що вони не завдадуть шкоди. Ви повинні відвезти Флемінга до президентського палацу. І вам доведеться діяти так, щоби ніхто не дізнався, що наша країна має до цього якесь відношення».
  
  
  Я виразно висловив свій сарказм. - «Я звик, що в мене стріляють, мене отруюють, всіляко загрожують, у цьому немає нічого особливого, але я ще не знайшов способу зробити себе невидимим. Як ти хочеш, щоб я став невидимим? '
  
  
  Я гарний у багатьох речах, але розсмішити Яструба – не одне з них. Він абсолютно нечутливий. Він навіть не посміхнувся.
  
  
  «Про це вже подбали. Лакі Флемінг та Том Сойєр – хороші друзі».
  
  
  "Мені більше подобається Гек Фінн, але чим книга Марка Твена може мені допомогти?"
  
  
  Хоуку не подобається така дотепність, тому він кинув на мене кислий погляд. Томас Сойєр. Можливо ви чули про нього. Він президент Sawyer Hotel Group, найбільший у світі. Три роки тому генерал Хаммонд дав йому ділянку землі на пляжі, щоб побудувати готель та казино, де багаті туристи могли б розважитись і отримати те, на що вони витратить свої гроші. Вони обидва це заслужили. Ви, звичайно, розумієте, що Сойєру не вигідне поглинання, яке негайно націоналізує його прибуткову компанію. Сподіваюся, тепер ви розумієте, що Сойєр обіцяв всю нашу допомогу в обмін на обіцянку Флемінга, що його бізнес у майбутньому не ризикуватиме. І Флемінг дав своє слово».
  
  
  Я кивнув головою. Політика робить дивних товаришів по ліжку. Патріот Флемінг і затятий ділок Сойєр. І мені доведеться поєднати цих двох разом. Я залишив надмірно суворий офіс Хоука з банальною думкою, що світ – бардак.
  
  
  Готель Sawyer у Нью-Йорку виглядав, як і всі інші готелі того ж цінового діапазону: маленьке лобі, оточене дорогими магазинами. Але одне було інше. Був приватний ліфт, який провадив прямо на верхній поверх. Піднявшись нагору, я ступив на м'який килим просторого холу, де на мене чекала елегантно одягнена блондинка. Дорогі картини висіли на всіх стінах, але жодна з них не могла зрівнятися з двома ногами, що підморгують мені з-під вузької спідниці. Мені махнула маленька струнка рука. "Містер Картер?" Я кивнув головою.
  
  
  «Я Тара Сойєр, – сказала вона. "Батько, як завжди, розмовляє по телефону і попросив мене побачитися з вами".
  
  
  Вона подала мені руку і повела коридором до дверей на іншому боці. Кімната, в яку ми увійшли, була однією з найбільших, які я коли-небудь бачив. Скляні двері відкривали доступ до тераси, заповненої рослинами та невеликими деревами. Не було ні столу, ні шаф, ні папок, тільки острівці зручних крісел та кушеток. І бар. Містер Сойєр знав, як приймати гостей. Дівчина відпустила мене і попрямувала до бару.
  
  
  "Що я можу вам запропонувати, містере Картер?"
  
  
  "Бренді, будь ласка".
  
  
  Вона налила мені склянку бренді та взяла собі содову віскі. Ми підійшли до скляних дверей патіо та подивилися на сніг у парку внизу.
  
  
  «Яка ганьба, – сказала вона. Так багато красивих речей, і ніхто не сміє ходити туди вночі.
  
  
  Я подумав про себе, що можу вигадати безліч місць, які були б небезпечні для деяких людей навіть вдень. Наприклад, ця кімната не була б такою безпечною для Тари Сойєр, якби я не усвідомлював присутність її батька на тому самому поверсі. Вона була дуже спокусливою, багато жіночності під тонкою тканиною, яка вільно звисала з її грудей і міцно обіймала її стегна. Я вимовив за неї мовчазний тост, щоб переконатися, що моє захоплення не вислизне від неї. Потім двері за нами відчинилися і все скінчилося.
  
  
  Томас Сойєр виявився не тим, кого я очікував побачити. Я уявив собі високу енергійну людину, що випромінює успіх і силу. Натомість я побачив людину не шести футів на зріст, а на півголови нижче правда, зі швидкими рухами. Єдиною сильною стороною був його несподівано низький голос. Він зупинився за кілька футів від мене і оглянув мене з ніг до голови, ніби хтось дивиться на машину, яку думає купити. "Містер Картер?" Він не був певен.
  
  
  Я скромно кивнув головою.
  
  
  "Ти не такий, як я собі уявляв".
  
  
  Він не скаржився, і я це знав. Більшість людей думають, що суперагент схожий на щось середнє між Богартом і сером Огілві Ренні, нещасним хлопцем, якого британський департамент MI6 назвав «C», людиною, прикриття якої було зіпсоване статтею в німецькому журналі Der Stern. І я зовсім не так виглядаю.
  
  
  «Я хотів би поговорити з вами докладніше, – продовжив готельний магнат. Але це зачекає. Вам із Тарою потрібно встигнути на літак, а часу мало. Ви їдете з аеропорту Кеннеді за п'ять хвилин третього.
  
  
  Тож блондинка пішла далі. Справа ставала цікавішою. Я торкнувся її ліктя. «Якщо ти вже зібрав свої речі, нам краще йти. Мої валізи вже внизу, але перш ніж ми зможемо піти, мені треба з деким поговорити».
  
  
  Вона увійшла до іншої кімнати, коли Сойєр провів мене до дверей у хол. Через хвилину вона повернулася в норковому капелюсі і відповідній норковій шубі поверх ніжно-блакитної сукні. З нею була валізка, яку вона демонстративно жбурнула в мене з відстані п'яти футів. Значить, вона знала, як обмежувати себе. Щось, що можу цінувати. Я впіймав валізу і дивився, як вона прощається з батьком.
  
  
  У лімузині, який був досить великим, щоб машина якогось мафіозі була схожа на бідну Тойоту, вона закрила люк, що відділяв нас від водія, і несподівано зайнялася справами. «Тепер я можу просвітити вас у кількох речах. доктор Флемінг повинен абсолютно не знати, хто ви насправді і яка ваша справжня робота. Він, мабуть, думає, що тебе найняв мій батько охоронцем у готелі. Він має цю дивну гордість, назвіть це невинністю, якщо хочете, і якби він знав, що інші, крім його власного народу, допоможуть йому зійти на трон, він міг би відмовитися від президентства.
  
  
  'О?' – Я спостерігав за її реакцією. "Хіба він не знає, що твій батько щойно купив армію?"
  
  
  Вона на мить смикнула куточками рота, і її губи, здавалося, склали потворне слово, але вона вирішила не уникати цієї теми. Він поняття не має, і краще він ніколи не дізнається. Він думає, що військові думають, що він єдиний, хто може впоратися із нинішньою ситуацією. Але мій батько не впевнений, що армійське командування дотримається свого слова і вам доведеться бути готовим до неприємних сюрпризів із цього боку.
  
  
  Лише тоді я зрозумів. Тато послав свою милу маленьку доньку, щоб переконатися, що я виконую свою роботу. Він не довіряв не лише армії Гранд Лаклера. Він не довіряв ні Ейксу, ні мені, і він був готовий кинути свою соковиту дочку як приманку, щоб переконатися, що все йде своєю чергою. Що ж, то була приманка, на яку я з радістю клюнув.
  
  
  «У такому разі не повинно бути схоже, що ми належимо один до одного. Звичайно, дочка Томаса Сойєра не поїхала б із дрібним слугою. Те саме і з Флемінгом. Але тобі доведеться це виправити».
  
  
  Я запропонував кожному взяти таксі окремо, щоб приїхати до аеропорту Кеннеді окремо. Крім того, їй не потрібно було знати, що мені треба щось робити. Мене висадили в офісі авіакомпанії на Манхеттені, я показав мої документи президентові авіакомпанії та почекав, поки він перевірить записи телефоном у штаб-квартирі AX у Вашингтоні. Я хотів піднятися на борт озброєним і не міг дозволити собі привертати до себе увагу під час перевірки пасажирів.
  
  
  Реакція Хоука була вражаючою, президент негайно зателефонував головному виконавчому директору в аеропорту, і коли я приїхав туди, мене особисто супроводжували до літака.
  
  
  Тара Сойєр уже була в літаку, розмовляючи з гарним, освіченим обличчям, темношкірим чоловіком, що сидів біля вікна в ряді трьох місць. Я підозрював, що це був Рендольф Флемінг, новий дорогоцінний президент Томаса Сойєра на острові Гранд-Лаклер. Я глянув на нього, коли сів поруч із дівчиною, і помітив, що він випромінював лідерство та чесність. Він глянув на мене на мить, а потім більше не звертав на мене уваги.
  
  
  Ймовірно, він вважав мене за необхідну дорожню необхідність. Я міг читати його думки. Діставшись острова, він відчує себе у безпеці; але доки він у президентських апартаментах, він був легкої мішенню.
  
  
  Я на мить задумався, чому Сойєр не задіяв один зі своїх особистих літаків, щоб перевезти нас, а потім одразу подумав про гордість, про яку говорила Тара: Флемінг, без сумніву, відмовився б від такої речі, бо це могло здатися поверненням боягуза. Голос Флемінга був м'яким, його слова розмірені, і він говорив з Тарою діловим тоном. Пасажирам здавалося, що вони розмовляють про дрібниці. Коли ми були у повітрі, бортпровідник принесла подушки та ковдри. Невдовзі більшість пасажирів вимкнули світло, і розмови стихли. Про сон для мене не могло бути й мови. Насамперед, звичайно, я мав стежити за Флемінгом, але, крім того, спокуслива присутність Тари поряд зі мною не полегшила мені життя. І я відчував, що напруга була взаємною. Все, що ми могли зробити, це спробувати думати про інше. Принаймні це допомогло мені не заснути.
  
  
  Мене познайомили з Флемінгом лише після того, як я взяв під контроль інцидент із викраденням літака. Потім він неохоче визнав, що це був щасливий збіг, що новий офіцер служби безпеки в готелі Sawyer на Гранд-Лаклер летів тим самим рейсом. Він сподівався, що його острів та його мешканці сподобаються мені.
  
  
  Потім, як приклад для ще неспокійних пасажирів, він опустив спинку свого сидіння і дозволив собі поринути в мирний сон.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  Аеропорт Гранд-Лаклер був не таким великим, як аеропорт О'Хара в Чикаго, але виглядав так, ніби останній літак вивалив усіх пасажирів у Гранд-Ла-Клер. Аеропорт був настільки сучасним, що я подумав, чи Сойєр не заплатив за нього з доходів свого готелю і казино. Одягнених у яскраві кольори островитян стримувала зграя солдатів у шортах та сорочках з короткими рукавами. Крім зброї вони нагадували великих бойскаутів. Деякі з них утворили кордон навколо літака і чорних лімузинів, що їх чекають.
  
  
  Стюардеса оголосила, що ми всі маємо залишатися на своїх місцях, поки доктор Флемінг не виїде з аеропорту. Сходи наблизилися, і двері відчинилися. Я вже бачив величезний натовп, тепер я чув приголомшливі вигуки, коли новий президент острова ступив на свою землю.
  
  
  Поруч зі мною Тара Сойєр прошепотіла: Подивіться, яке до нього ставлення. Я б хотіла, щоби ми були внизу і могли дивитися, як він спускається».
  
  
  - Тебе відштовхнула б охорона. Радуйся, що ти тут, - відповів я.
  
  
  З вікна ми побачили, що Флемінг, який зараз знаходився біля підніжжя літака, підняв руку, вітаючи остров'ян. Товстий чоловік у легкій формі відсалютував, потім підійшов до Флемінга і потис йому руку. Флемінг усміхнувся.
  
  
  "Полковник Каріб Джером", - заявила Тара. «Начальник штабу армії. Людина, яка організувала повернення Флемінга.
  
  
  То був мій контакт. Я уважно глянув на нього. Його чорне обличчя не було чорним. У нього були східні очі, високі вилиці та оливкова шкіра, що вказувало на те, що він був нащадком бразильських індіанців, що завоювали острів у доісторичні часи. Він міг піти за великого в'єтнамця. Джером підніс губи до вуха Флемінга, щоб його почули у масовій істерії.
  
  
  За виразом його обличчя я зрозумів, що він попереджав Флемінга про можливі небезпеки. Він узяв Флемінга за руку і повів його прямо до лімузинів.
  
  
  Флемінг усміхнувся, струсив руку Джерома і попрямував до натовпу за поліцейським кордоном, щоб потиснути руки народу – дії які я, як будь-який розсудливий поліцейський та охоронець, ненавиджу. Оплески не припинилися, коли він сів у велику машину з офіційними прапорами на крилах; деяким глядачам вдалося прорватися через кордон міліції і спробувати машину, що рухається. Нам довелося чекати в літаку, поки на борт не приїде військова поліція, щоб заарештувати бортпровідницю, яка намагалася викрасти літак. Вона дивилася на мене, коли її відводили, тривожно і запитливо. Я посміхнувся й кивнув головою. Можливо, я міг би забезпечити їй легший вирок; зрештою, вона стала жертвою старого трюка. Коли вона спускалася сходами в оточенні солдатів, публіка вважала її VIP-персоною і голосно вітала. Громадськість, ймовірно, не була поінформована про спробу викрадення літака. Нарешті, ми отримали дозвіл вийти. Натовп все ще тріумфував. У нас був із знаменитим Dr. Флемінг полетів. Тара засміялася і помахала рукою, привертаючи до себе увагу публіки. На мене ніхто не звертав уваги. Я був радий цьому. Одна з найгірших подій, яка може статися з таємним агентом, - це бути оприлюдненим. Нас відвезли до відносно тихої митниці, де ми чекали, поки наш багаж прибуде на конвеєр. Я вказав на багаж Тари та свій. Валізи зняли з воза митники та поставили перед нами; щоб ми могли їх відкрити.
  
  
  Обстеження було надзвичайно ретельним. На Карибах такі звичаї зазвичай є надзвичайно поширеними. Зазвичай вони мають справу із заможними туристами, яких не хочуть образити чи налякати. І що мене ще більше здивувало, то це те, як мене обшукували. Вони знайшли мою наплечну кобуру, розстебнули куртку і насупилися, дивлячись на Люгер.
  
  
  "Пояснення, будь ласка". Ця людина не виглядала так, ніби хотіла ставитися до мене як до багатого туриста, якого не слід ображати.
  
  
  Я сказав їм, що я новий офіцер служби безпеки у готелі «Сойєр». На чоловіка це не справило враження. Він клацнув пальцями, після чого двоє поліцейських, які ненав'язливо стояли на видному місці, вийшли вперед у кутку зали. Він наказав відвезти мене до відділення поліції для допиту. Один із офіцерів забрав мій «Люгер». Тара виглядала так, ніби хотіла розпочати бій прямо на місці. Я настав їй навшпиньки, щоб вона не наробила дурниць. Тут не було сенсу сперечатися із владою. Я сказав, що побачу її згодом у готелі, і пішов з офіцерами до поліцейського фургона за аеропортом. Мені дозволили взяти з собою валізу. Якби Девід Хок почув це, то помер би з обурення. Він мав зневагу до звичайних поліцейських. До столиці було десять кілометрів їзди, і дорога була довгою. Натовп, як і раніше, вишикувався вздовж дороги, і перед нами процесія Флемінга рухалася зі швидкістю три милі на годину. Ми рухалися за останнім конвоєм мотоциклістів. Люди, які відвезли мене в дільницю, були, як і всі інші поліцейські в усьому світі, педантичні та нудні. Джером оголосив вихідний день і організував вечірку, яка має розпочатися увечері. Для цих хлопців, звісно, це означало більше роботи. Коли ми проїжджали повз готель «Сойєр», люди все ще стояли у третьому та четвертому рядах. Великий лужок перед готелем був заповнений фотографуючими туристами. Архітектура готелю була стерильною, щоб викликати трепет і не дати туристам забути, для чого вони тут: втратити свої долари за гральними столами з ілюзією, що їх приємно розважають. Величезна будівля витяглася на бульварі вздовж гавані і була на околиці ділового району. У гавані я побачив три величезні прогулянкові яхти і подумав, що казино добре працюватиме з людьми, які можуть собі дозволити такі іграшки.
  
  
  Поліцейську ділянку розмістили в непомітному місці, де вона не потрапляла б у пильні очі туристів. І він був майже таким самим новим, як аеропорт. Сойєр добре заплатив за свою землю та свої права. У залі очікування висіла вивіска, яка вихваляла його щедрість. Мене привели через чорний хід. Стюардеса, що застрелила пілота, сиділа на дерев'яній лаві. На неї були надіті наручники, і вона тихо плакала із заплющеними очима. Ймовірно, вона уявляла жахливі речі, які можуть з нею трапитися. Я сів поруч із нею і почав масажувати їй шию. Я дав їй кілька порад, порадив їй просто говорити правду і не намагатися брехати і знову пообіцяв, що я намагатимусь щось зробити для неї. Зрештою, вона була надто привабливою, щоб проводити життя в камері. Вона спробувала посміхнутися мені, поклала мені голову на плече і схлипнула. У кімнату зайшов охоронець і повів її. Вони не хотіли, щоб вона почувала себе комфортно.
  
  
  Я залишився сам на годину. Виверт, який змусить вас стривожитися. Я хвилювався. Я не міг розкрити своєї справжньої особи, і мені не дуже хотілося отримувати допомогу Сойєра на цьому етапі. Я вирішив зіграти недоумкуватого і подивитися, що з цього вийде.
  
  
  Нарешті двоє поліцейських добігли кінця очікування. Вона пройшла через двері із написом «адміністрація». Один був водієм машини, де мене привезли, інший був у цивільному.
  
  
  «Мені шкода, що я змусив на тебе чекати», сказав останній. Він говорив надто схвильовано. «Чому ти ховав пістолет у наплічній кобурі?»
  
  
  Мені не треба було йому щось говорити. Я сказав: «Думаю, це найзручніше місце для його носіння».
  
  
  Йому це не сподобалося. «Тільки місцева влада має право носити зброю, містере Картер, ви порушили закон і. .. '
  
  
  «Як начальник служби безпеки готелю «Сойєр», хіба я не маю права носити зброю?
  
  
  'Тільки на вашому робочому місці. Як я збирався сказати, ви порушили наші закони, що є підставою для відправки за кордон як небажаного іноземця.
  
  
  Я посміхнувся від думки про реакцію Хоука, якщо я подзвоню йому і скажу, що мене вигнали з острова. Я вирішив застосувати акупунктуру до нервової системи втіленого авторитету. Я задумливо сказав: «Тоді мені краще зателефонувати Тому Сойєр. Йому це не сподобається.
  
  
  Це спрацювало. Він почухав під сорочкою одним пальцем, ніби його раптово вкусили паразити. 'Ем-м-м... у нас це іноді буває... Ем-м-м. ... особисті стосунки з містером Сойєром?
  
  
  «Ми зведені брати. Він найстарший.
  
  
  «Гм… я з'ясую це з моїм… начальством. Він повернувся до іншого агента. «Ховарде, відведи його до камери. А поки подивлюся, що…» Він не закінчив фразу і поспішно втік за дверима з позначкою «адміністрація».
  
  
  Жоден із них ніколи не буде прийнятий на роботу до моєї поліції. «Люгер» їх уже так збентежив, що вони навіть не спромоглися дивитися далі. Стилет, який я ношу на моєму передпліччі, ніхто не знайшов. Але мені не хотілося викликати більше хвилювань, поки це стало абсолютно необхідним. Новини про мою роль в історії викрадень літаків ще не дійшли до цих офіційних осіб, але на вищому рівні це було б відомо. Я пішов за Говардом у велику камеру у підвалі будівлі.
  
  
  Камера була овальної форми з лавами навпроти один одного на двох стінах. На одній із лав сидів товстий чоловік, ймовірно, американський бізнесмен. Він втомився, і в нього був один синець під оком, який ставав дедалі синішим. Він намагався зберігати дистанцію між ним та іншим ув'язненим, спритним негром, наскільки це можливо. Коли Ховард пішов, негр підвівся, хмикнув і почав намагатися мене оминути. Я повернувся до нього.
  
  
  «Стій спокійно, – сказав він.
  
  
  Він намагався обійти мене, але я продовжував стежити, щоб він був попереду мене. Без попередження його кулак потрапив мені до талії.
  
  
  Я схопив його за зап'ястя і перевернув через себе, поваливши його спиною на землю. Він виглядав задоволеним, наче це було те, чого він хотів. Він схопився на ноги і хотів знову атакувати, але коли побачив стилет, який я простягнув до нього, він відмовився від своїх планів, знизав плечима і сів. У мене склалося враження, що він не був звичайним скандалістом, але йому заплатили, щоб він налякав співкамерників і змусив їх зізнатися у всьому, що хотіла поліція під час допиту. Я збирався подрімати в камері, але тепер вирішив, що краще не спати і наглядати за негром. Однак, наступні півгодини він більше нічого не робив.
  
  
  Потім знову з'явився Ховард, відчинив двері та жестом запросив мене вийти. П'яний американець спробував вибігти, але великий чорний схопив його та збив з ніг. Я втомився від нього і ляснув своєю рукою по його шиї. Він звалився на землю, і я підозрював, що він трохи спить.
  
  
  "Помісти його в інше місце", - сказав я Хауї. "Або я поговорю з нашим консулом". У будь-якому випадку, я збирався попередити Флемінга, що цей свинарник треба упорядкувати. Ховард здалося це розумним, що він без вагань виконав мій наказ, витягнувши людину непритомну в коридор і залишивши її там.
  
  
  Тара Сойєр стояла біля стійки. Вона тримала мій Люгер, і на мить я подумав, що вона досить божевільна, щоб допомогти мені вирватися. Вона була досить заповзятливою. Але потім я побачив нервовий вираз на обличчях трьох поліцейських позаду неї. Хлопець, який мене розпитував, спітнів.
  
  
  «Ваш арешт був помилкою, містере Картер. Перепрошую за непорозуміння». Він віддав мені мою валізу.
  
  
  Тара віддала мені мій Люгер. Я засунув його в кобуру, і ми разом вийшли через двері, які відчинили двоє офіцерів. Зараз я помітив, що камера мала одну перевагу: там було не так тепло, як на вулиці. Навіть у лютому тепло піднімалося від бруківки та відбивалося від стін будинків. Я запитливо глянув на Тару. Вона все ще здавалася обуреною.
  
  
  «Що за безглузде видовище? Я пішла прямо до Флемінг; його першою офіційною дією був наказ про ваше звільнення і дозвіл носити зброю будь-де і будь-коли. І сьогодні увечері він звертається до парламенту на позачерговому засіданні. Він дав нам квитки до публічної галереї, він хоче, щоб ви чули його виступ. О 2.30. Тож у нас ще є час пообідати та випити».
  
  
  'І це все?' - глузливо спитав я.
  
  
  Вона схопила мене за руку. «До виступу, так. Я не хочу поспішати з тобою, Нік. До того ж я надто голодна.
  
  
  Таксі знайти не вдалося. Вулиці були заповнені людьми, що танцюють, співають і тріумфують. Їм не хотілося чекати вечора, щоби відсвяткувати. Намагаючись прорватися крізь натовп, ми пройшли повз «доморощені ринкові прилавки», що постачали туристів сувенірами, привезеними з Сінгапуру.
  
  
  Між ринком та готелем тягнувся ряд ділових будівель, а також широка дорога, яка вела до головного входу до готелю. Вестибюль був надзвичайно великий, оточував великі вікна магазинів, а праворуч був вхід до казино. Я попрямував до стійки реєстрації, але Тара вивудила ключ зі своєї сумки. Вона вже забронювала номер для мене. Ми пробилися крізь юрби туристів до ліфта і потрапили на верхній поверх.
  
  
  Тара показала мені мій номер, величезну квартиру з видом на затоку. Я подивився на галявину пальм, білий пляж і вітрильні яхти, що покривають синьо-зелену воду. Гроші. Всюди відчувалося багато грошей. Після нічного перельоту та перебування в камері я навіть відчув себе занадто брудним, щоб сидіти на дорогих меблях. Я пройшов через спальню у ванну кімнату. Душ був чималим для двох. Я подзвонив Тарі. «Принесіть чистий одяг, щоб ми могли помити одне одного».
  
  
  «О ні, – зі сміхом відповіла вона. «Не натще. Мій номер по сусідству, і я збираюся митися там».
  
  
  Ну, хоч спробував. Я почув, як відчинилися і зачинилися двері, замовив по телефону два напої, струсив одяг і ввімкнув душ. Я дозволив заспокійливій гарячій воді текти по мені, поки все моє тіло не почервоніло, потім перейшов на холодну воду. Таким чином, навіть без сну, я завжди почуваюся новою людиною.
  
  
  На той час, як з'явилася Тара, одягнена в сукню з глибоким вирізом, яка відповідала її чудовим блакитним очам, я знову був у своєму одязі. Коли я привітав її, принесли напої.
  
  
  Пунш Мартініки принесли у високій охолодженій склянці, але коли вона закінчила, вона все ще не передумала, тому ми спустилися на ліфті. Із чотирьох ресторанів готелю Тара обрала один на другому поверсі. Ми сіли за столик під легкою парасолькою, і вона сказала мені, що тут знаменитий лобстер, що подається з олією та лимонним соком.
  
  
  Мені було цікаво, що чекає попереду, коли росіяни зроблять свій наступний крок. Я зірвав їхню спробу вбити Флемінга, залишивши його гнити у кубинській в'язниці, тож тепер їм довелося б розробити зовсім нову програму.
  
  
  Але не було сенсу голодувати, поки я чекав їх ходу у відповідь. Ми смакували їжу, а потім, взявшись за руки, попрямували до будівлі уряду для виступу Флемінга.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  -
  
  
  Нам не слід було приходити набагато пізніше. Усі місця вже були зайняті, окрім наших зарезервованих місць, і загальна галерея дихала жаром переповненої зали. Рендольф Флемінг сидів на платформі, з одного боку між главою Законодавчих зборів та порожнім кріслом Каріба Джерома з іншого. Полковник підвівся за мікрофон і промовив вступну промову.
  
  
  Коли він закінчив і Флемінг підвівся, стіни мало не впали від громових оплесків. Я теж ляснув, і Тара помахала рукою, її очі зволожилися від хвилювання.
  
  
  Флемінг зачекав п'ятнадцять хвилин, поки оплески достатньо не вщухли, щоб повністю вщухнути, піднявши обидві руки. Коли стало досить тихо, з динаміків пролунав його теплий голос. Він був радий і щасливий бути вдома та вдячний за те, що народ знову закликав його очолити країну. Він представив програму, яка здавалася змістовною, і пообіцяв публічні вибори протягом року, щоб він керував військовим декретом лише один рік. Він говорив годину, і це була одна з найкращих політичних промов, які я коли-небудь чув.
  
  
  Настала ще одна хвилинна овація, і оточення солдатів не дозволило Флемінгу потрапити в обійми натовпу. Потім троє чоловіків, що супроводжувалися охороною, покинули будівлю через бічні двері. Поки що військові дотримувалися домовленостей із Сойєром. І мені здавалося, що інакше вони не могли б вчинити з огляду на переважну популярність нового президента. Ми з Тарою почекали, поки паніка на виході трохи вщухне. В очах Тари блищали бенгальські вогні. Що ти про це думаєш, Нік? Ви знаєте, що зробив Флемінг? Сім'я генерала Хаммонда все ще живе у палаці, і Флемінг сказав їм не поспішати і шукати щось ще. Він надовго залишається в готелі і має цілий поверх нижче нашого».
  
  
  Хтось мав на увазі полегшити роботу. Було б майже неможливо стежити за Флемінгом у президентському палаці, де мені зрештою не було чого робити. І ця подія привела його прямо до моєї офіційної сфери діяльності. Потім мене осяяло. "Ви не змусили його зробити це випадково, чи не так?"
  
  
  Її посмішка підтвердила мої підозри. - Яка маленька змовниця!
  
  
  "Добре", - подякував я їй. «Завдяки твоїй допомозі я тепер можу уважно його доглядати».
  
  
  Більшість людей вийшло через вихід, і ми теж йшли. Тара звисала з моєї руки. «І тепер борг виконано…»
  
  
  «Ви прогаяли свої шанси, юна леді. Борг далеко не виконаний. Мій день повністю зайнятий. Я відвезу вас до готелю, от і все. Найкращий спосіб відповісти хулігану – дати відсіч, щоб тепер Тара могла хоч раз вирушити на Місяць. І мені справді довелося багато зробити: поговорити з менеджером готелю, відвідати Флемінга і трохи поспати. Я не міг заснути останні тридцять шість годин, і, можливо, попереду мав нудну ніч.
  
  
  Вона підозріло подивилася на мене і трохи надула губи, коли я прощався з нею біля ліфта. «Добре, – подумав я. Я пошукав менеджера і помітив, що його вже помістили у крилі. Він був незадоволений моєю присутністю у його штаті. Може, він думав, що це через зроблені їм помилки. Він познайомив мене зі своїм начальником служби безпеки Льюїсом, а потім вивів нас з його офісу якнайшвидше.
  
  
  Льюїс був високим негром, який раніше професійно грав у команді регбі у Сполучених Штатах. Він був грубий зі мною, поки я не назвав його "експресом" (прізвисько, яке преса вигадала для нього в той час) і не нагадав йому про деякі з його найкращих матчів. Це змусило його підбадьоритися і поводитися більш дружелюбно. Він розповів мені про особливі заходи, які він вжив для захисту президента, і провів мене до кабінету Флемінга, щоб познайомити мене зі своєю командою.
  
  
  Їх було четверо, всі міцні американські негри, заховані у кутку холу. Льюїс вилаявся собі під ніс і бурчав на зарозумілість армійських офіцерів. Проте, прогарчав він, завжди думаючи, що вони можуть відставити всіх убік. Його дратувало, що лейтенант і двоє солдатів вишикувалися у варту біля дверей Флемінга після того, як відіслали його людей. Крім того, вони також надіслали двох інших чоловіків, які перешіптувалися один з одним на іншому кінці зали: товсті, невисокі, товсті американці італійського походження. Таким чином, мафія також захищала Флемінга, а разом із ним і свої інтереси у казино.
  
  
  Мені були представлені люди з готелю, потім три солдати, що стояли перед квартирою Флемінга. Я запитав у лейтенанта, чи повернувся президент. Він глянув на мене так, ніби я робив йому непристойну пропозицію. Льюїс гаркнув, що я служив особистим охоронцем Сойєра і що вони могли б зі мною краще працювати. Лейтенант, як і раніше, не помічав мене; він просто повернувся і вибив код у двері. Його відкрив охоронець з іншого боку. Флемінг побачив мене поверх голів інших у кімнаті і покликав мене до себе.
  
  
  Кімната була заповнена всілякими урядовцями, які бажають бути якомога ближче до великої людини. Полковник Джером досяг найліпших. Я залишився ненадовго, достатньо, щоб подякувати Флемінгу і привітати його з промовою. Він був по вуха закоханий в організацію свого уряду, але цікавився моїм благополуччям. Він сподівався, що я більше не зазнаю неприємностей на острові. Я подякував йому і пішов.
  
  
  У холі Льюїс запитав мене, чи можу я дотримуватися заходів безпеки на іншому поверсі. Ми спустилися поверхом нижче, і всюди я бачив солдатів, приватних охоронців та мафію. Президент Рендольф Флемінг був добре захищений.
  
  
  Я подякував Льюїсу, вибачився і пішов до своєї кімнати. Маленькі пастки, які я залишив, не торкнулися. Ніхто не спромігся обшукати мою кімнату. Я запитував, чи не виходили відомості AX про ненадійність армії Гранд Лаклер через недовірливість якогось перевтомленого дипломата. Я зателефонував до штаб-квартири і зачекав, поки голос Хоука пролунає у пристрої.
  
  
  Він спитав високим тоном, чому я не зареєструвався раніше, одразу після приземлення. Коли я розповів йому про інцидент з Люгером, він виплеснув жовч через надмірну старанність в обслуговуванні клієнтів, а коли він досить виплеснув свій гнів, я дав йому короткий звіт про події.
  
  
  «Я впевнений, що викрадення літака було влаштовано російськими», - сказав я. «Але це зроблено у темну. Стюардеса не знала, що її використали. Мені вона здалася не дуже розумною, принаймні вона запанікувала. Зроби щось для неї». Настала пауза, коли він зробив позначку, а потім запитав: «Флемінг, хіба він не підозрював це, коли був на борту? Він же не дурень.
  
  
  “Не думаю, що він розуміє, навіщо я тут. У будь-якому випадку на острові все гаразд. Люди діють так, ніби новий президент – Бог».
  
  
  'Чудово. Цікаво, як наші друзі відреагують на це. У будь-якому разі тримайте очі відкритими».
  
  
  Я поцілував люльку на прощання, поклав її і підійшов до склянки віскі, яку мені принесли в номер. Я сказав тост за свого боса, подзвонив на стійку реєстрації і сказав, що хочу, щоб мене розбудили о п'ятій, і плюхнувся на ліжко.
  
  
  Коли о п'ятій годині мене розбудив телефон, на моєму обличчі з'явилася посмішка. Я широко позіхнув і подзвонив Тарі. Ми зустрілися в барі о 5:30, а до того часу я освіжився в душі. Це було страшенно схоже на відпустку. Коли я добрався до бару, вона вже була там, перед нею два мартіні в охолоджених склянках. Усі чоловіки в барі діловито роздягали її очима. Фантастика! Вона була в настрої для спокусливого туру, а я був у гарному настрої. Вона знала гарний ресторан з іншого боку Бей-стріт з терасою з видом на гавань. Ми почали з супу з акулячих плавників, але я був надто зайнятий Тарою, щоб пригадати, що ще їв.
  
  
  Вогні, що спалахнули з настанням темряви, утворили блискуче срібне намисто навколо пляжу. Пролунали звуки святкування з вулиць. "Давай приєднаємося", - запропонував я.
  
  
  На ринку свято збільшило оркестр. Островітяни були п'яні, туристи насолоджувалися місцевим клопотом і теж втомилися. Ми постійно танцювали назад у готель. Охоронців на верхньому поверсі змінили, але моє спеціальне посвідчення особи дозволило швидко пройти. Не кажучи жодного слова, Тара зупинилася біля дверей мого номера. Я відкрив його, утримав її, тому що зазвичай пошукав якісь ознаки злому, але нічого не виявив. Тара скинула туфлі і пограла пальцями ніг у глибоку купу від стіни до стіни, доки я наливав нам теплого віскі. Вона спробувала, відкинула голову назад і повільно вилила склянку собі в горло.
  
  
  "А тепер, - сказала вона хрипким голосом, - я прийму твою пропозицію разом прийняти душ".
  
  
  Ви не отримуєте багато таких пропозицій на Grand LaClare, тому завжди розумно скористатися ними. Ми пішли до спальні, щоб роздягнутися, і Тара виграла конкурс, бо виявилося, що під сукнею у неї нічого не було. У неї було довге, стрункий, повне, гладке тіло.
  
  
  Вона йшла попереду мене до душової, відкрила кран на повну, трохи теплішу, і ступила під душ. Приміщення було приблизно два на два метри. Ми могли б там вальсувати. Їй було все одно, якби її волосся намокло, вона встала переді мною, потім відступила, щоб я теж міг намочити своє тіло. Я почав намилювати її. Її обличчя, горло, тулуб та ступні.
  
  
  Коли вона стала слизькою, я схопив її і притиснув до мене. Ми розвернулися, щоб змити мило, і я притулився губами до її губ. Ми цілувалися довго і пристрасно, і я відчував, як вона тремтить від бажання.
  
  
  Я взяв її на руки, по дорозі в спальню схопив рушник, обгорнув їм Тару і поклав на ліжко. Я витер її, потім зірвав рушник. Коли я швидко витерся, все було готове. Я увійшов до неї одним швидким рухом, коли вона вигнула спину, щоб прийняти мене. Вона була фантастичною, точно розуміла, чого я хочу, і плавно рухалася зі мною. Не пам'ятаю, скільки часу це зайняло, але я заснув майже одразу, коли ми закінчили. Вона мене повністю виснажила.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  Ми снідали у ліжку. Тара взяла тропічних фруктів, я два десятки устриць. До того, як я їх приніс, Тара схопилася з ліжка, щоб прийняти душ і одягнутися у власній квартирі. В мене був цілий день на відпочинок. Поки я був у душі, я почув телефонний дзвінок поверх дзюрчання води. Я намагався не звертати на це уваги, але людина на іншому кінці дроту була наполеглива. Нагадав мені Хока. Я дозволив воді текти і побіг за телефоном, залишаючи за собою слід із крапель.
  
  
  Шепіт на іншому кінці дроту здавався змовницьким. «Доброго ранку, містере Картер. Це Каріб Джером. Чи можу я поговорити з вами кілька хвилин?
  
  
  Мене попередили про Джерома. Чиновники AX подумали, що міг бути російським агентом на острові. Але, можливо, це просто дзвінок ввічливості. У будь-якому разі я був би максимально нейтральним. "Дайте мені десять хвилин, щоб одягтися", - відповів я.
  
  
  Я зателефонував до обслуговування номерів, замовив гарячу каву і додаткову чашку, витерся, одягнув туфлі, переодягся в чистий одяг і куртку, щоб сховати кобуру, коли прийшли кава і полковник. Тим часом я пройшов через те, що Хоук розповів мені про Джером.
  
  
  Джером був тридцятишестирічним членом відомої родини, хоч і не з острова. Він здобув освіту в Оксфорді та пройшов спеціальний курс у військовій академії в Сандхерсті. Після цього він зробив собі ім'я як юрист. Коли Рендольфа Флемінга було вперше обрано президентом і британські війська залишили острів, парламент відчув, що острову потрібна власна армія. Флемінг призначив начальника поліції генералом нової армії. Джером дістався посади начальника штабу. Хоук сказав: «Полковник нас здивував. За даними ЦРУ він був політично амбітним і хотів захопити владу після смерті Хаммонда. Натомість він негайно повертає Флемінга».
  
  
  Думка Хоука значною мірою зайнялася його можливими мотивами. Чому амбітна людина, яка мала шанс захопити владу, звернулася до політичного опонента, якого він раніше допоміг скинути? Наші експерти вважали, що Джером був досить розумний, щоб усвідомлювати свою непопулярність. Він знав, що парламент ніколи його не підтримає. Але якщо він призначить Флемінга президентом, він зможе стати сильною особою, яка стоїть за троном.
  
  
  Я запитав Хоука, чи мав Джером хоч якесь уявлення про мою справжню особистість. Але наскільки він міг знати, я був не більше ніж представником Томаса Сойєра.
  
  
  Полковник вийшов з кімнати перед офіціантом і стояв прямо, навіть не посміхаючись, поки ми не залишились самі. Рухалися лише його темні очі. Вони шукали. Вони оглянули велике ліжко, ковдри на підлозі, віскі та склянки на столі. Він довго вивчав мене, поки я наливав йому кави. Чорний без цукру. Як і раніше, без посмішки. Я вирішив грати обережно. Двері зачинилися за офіціантом. Джером опустився в глибокий стілець і відпив кави.
  
  
  "Ти гарно влаштувався", - хрипкий голос пролунав без жодних емоцій. За питанням стояло питання. Я мав подумати про це набагато раніше. То був люкс VIP. Що тут мав робити охоронець? Я дивився на дорогі меблі з надмірним захопленням і ревнощами і коротко засміявся.
  
  
  «Тут ви можете побачити, наскільки складно бути на найкращих позиціях. Я відчуваю цей запах, бо готель сповнений. Мене незабаром у підвал переселять. Цього сезону готель має бути заповнений, і полковник це знає. У таких країнах, як Grand LaClare, готелі мають передавати свої гостьові книги до поліції.
  
  
  'Дуже погано для тебе.' Він раз у раз дивився на мене запитливо. Потім він підняв брови та кинув тему. «Я хотів скористатися цією можливістю, щоб подякувати вам за вашу роботу в літаку. Дуже пощастило президенту Флемінгу – і мені – що ви були на борту літака. І озброєні». Зроблений похмурий погляд. «Чи було насправді відомо, що ви маєте приховану зброю?»
  
  
  Я не моргнув. Я посміхнувся йому, як людині, яка видає чергову таємницю. «Мій роботодавець знає, що мені подобається працювати зі своєю зброєю. Як ви знаєте, він має якийсь вплив».
  
  
  Ну добре.' Тепер він уперше посміхнувся при думці про мій особливий привілей. І знову дуже щасливий. Якби ви не відповіли так належним чином, президент Флемінг був би вже мертвим чи в чужих руках. Щоб зреагувати так швидко, треба бути дуже досвідченим співробітником служби безпеки». Ще одне питання про подвійний день. Чим я був більшим, ніж просто охоронцем готелю? Я лишався обережним.
  
  
  «Я супроводжував міс Сойєр. Вона могла бути поранена чи вбита, і мої рефлекси спрацьовують, коли хтось спрямовує на мене пістолет.
  
  
  'О? То це справді було сюрпризом? Ви не знали, що президент став мішенню? Але тоді, звісно, на вашому місці ви не могли знати, що його хочуть викрасти та відвезти на Кубу».
  
  
  Я недовірливо запитав. - "Це реально?" "Ця бортпровідниця зізналася?"
  
  
  Його очі, його хрипкий голос нічого не висловлювали. «Ми отримали інформацію з іншого джерела. Дівчина втекла до того, як я встиг її допитати.
  
  
  Втекла з в'язниці, де я був? Я знову подумав про її переляканий вигляд. Невже вона може бути агентом, досить хорошим, щоб обдурити мене? Джером вгадав мої думки. «Її уявна невинність ввела в оману жінку-охоронця. Вона використала прийом карате, вкрала свій одяг та просто пішла».
  
  
  "Але куди вона могла піти?"
  
  
  Неспокійне знизування плечима. «Ці розкішні круїзні лайнери приходять та йдуть сюди. Я так розумію, що вона досить розумна, щоб потрапити на борт одного з цих човнів.
  
  
  Мені було важко повірити в це. Але я також ніколи не вірив, що бортпровідниця може пронести два револьвери на борт літака. Полковник відмахнувся від обговорення цього предмета і відкинувся на спинку стільця. - 'Неважливо. Завдяки вам президент благополучно прибув. Військові переконані, що їм буде краще, якщо вони нададуть йому повну підтримку, тож наші проблеми було вирішено до загального задоволення». Він допив кави і підвівся. «Якщо я зможу тобі чимось допомогти, ти знайдеш мене в палаці».
  
  
  Я потис руку, яку він простяг, і випустив його. Він знав про мене більше, ніж визнавав. З його заяви було ясно, що армія зберігатиме мовчання. Проста подяка за інцидент із викраденням літака не змусила Джерома робити політичні заяви простому охоронцю готелю. Я підозрював, що він хотів дати мені зрозуміти, що мені більше не потрібно відігравати з ним свою подвійну роль.
  
  
  Я почекав мить, поки не зрозумів, що він покинув готель, а потім вийшов із кімнати. На верхньому поверсі більше не було солдатів. Чоловіки Льюїса також зникли. Тільки там ще було повно мафії.
  
  
  Я спустився поверхом нижче в апартаменти Флемінга. Були тільки люди синдикату. Мені сказали, що Флемінг ще спить. Поверхом нижче я знайшов ту саму картину. Дивно! Я вирішив, що мені варто подивитись у Казино. Я шукав відповіді і, можливо, зможу їх там знайти.
  
  
  Столи для гри в рулетку, азартні ігри та покер утворювали прямокутник навколо дивана, облямований обгорнутими оксамитом ланцюгами. Сюди нікого не пускали, окрім круп'є та касирів. Столи кишали туристами. Не було вікон, щоб дивитися, не було годинника, щоб показувати час. Тільки дзвін монет, хрускіт чіпсів, збуджені крики та прокляття. Це не моя гра. Свою ставку я роблю з собою щоранку: що вночі я повернуся в ліжко цілим і неушкодженим. Коли я намагався протиснутися крізь натовп, мене наполовину заштовхав схвильований натовп, що прямував, як череда слонів, до переможця джекпоту. Окрім дзвінка машини, я раптово почув дзвінок у моїй кімнаті нагорі. Причина була за десять футів від мене, губи невдоволено скривилися, брови піднялися побачивши все хвилювання.
  
  
  Вона мерехтіла, як маяк. Довге руде волосся та брючний костюм з опуклостями у всіх потрібних місцях.
  
  
  Поки я чекав, коли пройде череда слонів, я побачив, як вона повернулася і зникла через приховані металеві розсувні двері десь поруч із касовими апаратами. Я попрямував у те саме місце. Вона зробила мій візит ще терміновішим.
  
  
  Удачливий хлопець дійшов до каси раніше за мене. Я чекав, поки клерк візьме фішки та заплатить чоловікові. Коли щасливий переможець зник, слуга глянув на мої порожні руки і сказав нудним тоном: «Чим можу допомогти, друже?».
  
  
  Я ненавиджу, коли мене хтось називає другом і цю людину я ніколи раніше в житті не бачив. Мені потрібний Чіп Каппола. Я хочу поговорити з ним».
  
  
  Неприємне обличчя стало ще неприємніше. 'Ніколи про це не чув.'
  
  
  Я кладу своє нове посвідчення особи на стійку. У ньому йшлося про те, що я новий начальник служби безпеки в готелі «Сойєр». Чоловік глузливо глянув на мене. "Чому ти не сказав мені цього раніше?"
  
  
  «Ви не просили про це. Пан Сойєр очікує, що його гості будуть ввічливі для його персоналу. Як твоє ім'я?'
  
  
  Він на це не очікував, і йому це не сподобалося. Він був із тих, хто миттєво зіщулюється, коли більше не може гавкати. "Тоні Рікко". Це було не більше, ніж бурмотіння.
  
  
  «Ви отримали одне попередження. Не треба розраховувати на секунду! Не дозволяй мені чути скарги на тебе. А тепер де Каппола.
  
  
  «Через ці двері». Він вказав у тому напрямі, де зникла руда. Він натиснув кнопку під стійкою, і товсті металеві двері відчинилися. Я йшов через сліпий прохід. Будинок тут нагадував сейф, а також служив сейфом. За столом, наполовину заповненим панеллю управління, сидів високий негр. Він був одягнений у форму кольору хакі без ознак і міг зійти за співробітника поліції готелю. Він був таким же доброзичливим, як касир. Коли я підійшов, його холодні очі недобре дивилися на мене.
  
  
  "Мені потрібний Каппола", - сказав я, показуючи своє посвідчення особи.
  
  
  Він нахилився до вбудованого мікрофона і сказав глибоким гарчанням: «До вас Картер. Новий охоронець.
  
  
  Відповідь пролунала у домофоні. «Надайте його».
  
  
  Він натиснув кнопку і знову безшумно відкрилася важка металева панель. За ним була велика кімната з голими жовтими стінами, порожній стіл, кілька порожніх стільців і глибока кушетка, на якій влаштувалася руда. Сигарета між її губами випустила тонкий синій дим цівкою між її напівзаплющеними очима. Вона глянула на мене, як на старого знайомого.
  
  
  Чіп Каппола був втіленням людини, яка хоче виглядати на тридцять років молодшою за себе. Піджак його білого шовкового костюма висів на вішалці на стіні. Його світло-фіолетова сорочка з темно-червоною монограмою на рукаві була єдиною яскравою плямою в сірій кімнаті. Його голос був таким же безбарвним. «Цього року гуси відлетіли на південь».
  
  
  "Вони не зупинялися в Майамі", - відповів я.
  
  
  Я не знаю, хто вигадав ці ідіотські кодові слова. Начебто вони повинні здаватися непримітними, але водночас не повинні бути чимось, що можна сказати випадково. Каппола зневажливо глянув на мене.
  
  
  Нік Картер, га? Кілмайстер? Ви не схожі на вбивць, яких я знаю. Але не дозволяйте мені ображати вас перед жінками». Він вказав на руду. Мітзі Гарднер. Може, ви чули про неї.
  
  
  Я чув. Але вона не здалася мені типовою для Мітзі. Мало дурна. За моїми відомостями, вона була коханкою великої кількості ватажків мафії, четверо з яких були вже мертві. Вона, мабуть, дбала б про контрабанду грошей для них. Ляльки мафії під замком до швейцарських банків. Тепер вона належала Чіпу Капполі, високопоставленому гангстеру, що розшукується у Сполучених Штатах. І такий хлопець тепер працював на AX.
  
  
  Каппола не цікавився національною безпекою. Його відданість була виключно нацією злочинного світу. Але одне він напевно знав: він не хотів, щоб комуністи захопили казино, тому йому було вигідно підтримати Рендольфа Флемінга. З Флемінгом у сідлі справи Капполи у Гранд-Лакларі тривали безперешкодно, як і за часів генерала Хаммонда.
  
  
  Каппола показав на стілець, і я прийняв пропозицію. «Я страшенно радий, що ти був у тому літаку, в якому прилетів Флемінг. Якщо ми втратимо його, ми ризикуємо всією своєю шкірою. Тоді ми забудемо про наше казино, та Сойєр втратить готель».
  
  
  "Ми ще не втратили його", - нагадав я мафіозі. «Він президент, і полковник Джером каже, що все гаразд».
  
  
  Він одразу сів. Ти розмовляв з Джеромом? Сказав йому хто ти? Він люто виплюнув ці слова.
  
  
  "Чому ти так злишся?"
  
  
  "Ти розповів йому?"
  
  
  'Звичайно, ні. Що ви взагалі маєте проти нього?
  
  
  Він поклав руки на стіл та нахилився вперед. "Каріб Джером наказав викрасти Флемінга".
  
  
  Я залишався нейтральним. "Звідки до тебе прийшла ця ідея, Каполло?"
  
  
  «Ідея? Ми знаємо. Ви вважаєте, що тільки AX знає, що відбувається? Ми маємо чоловіка на Кубі. Він так із Кастро». Він стиснув два пальці разом. Джером хоче назавжди прибрати Флемінга.
  
  
  Мене це не вразило. Якою б інформацією не мала Коза Ностра, вона ніколи не могла переважити нашу. Крім того, це не відповідало поведінці полковника. Флемінг був у Сполучених Штатах. Джером передзвонив йому.
  
  
  Каппола посміхнувся. 'Слухай. Поки Флемінг перебував на материку, Джером було здійснити свій переворот навіть з допомогою росіян. Американці в потрібний момент надішлють Флемінга, щоб все заплутати. І це був би кінець Джерома. Але коли Флемінг перебуває в кубинській в'язниці, Джером може обдурити громадськість, що він звільнить Флемінга, коли прийде до влади. Він досягне успіху, і це буде останнє, що ми колись почуємо від Флемінга».
  
  
  Я завжди слухаю все, що не відразу здається нісенітницею. Але я не хотів би, щоб мене приголомшували крики мафіозі. Навіть якби все це було правдою, руки Джерома були пов'язані прямо зараз. Почулося гудіння, три короткі гудки. Каппола схопився, прочитав сумніви на моєму обличчі і сказала рудоволосою: «Давай, розслабся. Він поспішав вийти з офісу.
  
  
  Мітзі Гарднер підвелася і перекинула сумку через плече. Вона нікуди не поспішала і подивилася на мене оцінювально і трохи дратівливо. "У когось трапився серцевий напад у казино", - категорично заявила вона. «Іноді трапляється великий переможець або великий, хто програв». У неї був трохи хрипкий голос. «Давай покатаємось, дорогий».
  
  
  «Начальник служби безпеки втік із дамою? Якщо ви вважаєте, що Джером хоче викрасти Флемінга, мені краще переконатися, що він цього не робить.
  
  
  Вона знизала плечима. «У казино, як і раніше, є люди. Сьогодні Флемінг абсолютно у безпеці. Він спить, і сьогодні йому не треба залишати готель. Крім того, я маю тобі дещо сказати і дещо показати». Вона фамільярно сказала чорному лакею: "Ми йдемо вниз, герцог".
  
  
  Він широко посміхнувся їй. Любив її в тисячу разів більше за мене. Кнопка, яку він тепер натиснув, відчиняла ліфт навпроти входу в казино, який доставив нас до підвального гаража, в якому можна було розмістити чотири машини. Там були фургон «Фольксваген» та світло-фіолетовий «кадилак». Зручно для відвідувачів, котрі не хочуть, щоб їх бачили. Я щось сказав про це.
  
  
  Вона криво усміхнулася. «Ліфт також іде у квартиру Чіпа на даху. Ось де зараз Флемінг.
  
  
  Вона сіла за кермо "кадилака". Я сів поруч із нею. Сховатись на підлозі, поки ми не виїдемо з готелю, - сказала вона мені. Джером попросив би вас простежити за вами, якби ви здалися перед готелем».
  
  
  Я підіграв їй, дозволивши їй налякати мене, і ліг на дно, поки Мітзі натискала кнопку. Піднявся сталевий люк. Вона завела двигун, і ми поїхали. Глуха луна зовні підказала мені, що ми проїжджаємо через великий гараж. Шини рипіли, коли ми завернули за ріг у гору. Вона завернула на бульвар і за кілометр звільнила мене з мого укриття. Безладдя від вечірки минулої ночі було підмітене, і на вулиці знову стало тихо. Натовпу більше не було.
  
  
  "Джером", - сказав я. «Якщо Каппола мав рацію, чому він не вбив Флемінга? Чому він хотів відправити його на Кубу? »
  
  
  Вона не дивилася на мене. «Труп нікому не потрібний. А живого Флемінгу ще можна було використати як об'єкт переговорів із Росією».
  
  
  'Можливо. Я також дивуюся, чому Джером хотів, щоб я йшов за ним».
  
  
  Вона здивовано глянула на мене. «Він уже одного разу спіткнувся про вас. Вся ця метушня навколо пістолета була, звичайно, не випадковістю. Він хоче, щоб ти пішов звідси. Скільки разів вам дійсно потрібно постукати по голові, щоб увімкнути свій розум? '
  
  
  Я відклав це на задній план. Флемінг був у безпеці в пентхаузі Капполи, і тепер я мав час все обміркувати. Я роблю це найкраще, коли розслабляюсь. Тому я вирішив розслабитись.
  
  
  Ми проїхали повз ринок та палац. Далі, на вершині пагорба, я побачив напівзруйновану фортецю, яка, мабуть, служила в'язницею в минулі дні. У підвалі повно політв'язнів. Брудне місце. Старе місто було збудовано біля підніжжя пагорба. Дорога там звузилася. Мітзі було важко маневрувати в машині повз візки, що грають дітей і жінок, які несуть продукти. Тут ви знайшли справжній колорит та чарівність острова. Ми не бачили туристів.
  
  
  Ми проїжджали старий готель, який був у занедбаному стані. Схоже на імбирний пряник. Газони заросли травою, а вікна та двері забиті фанерою. Сто років тому це був розкішний готель.
  
  
  - Стара Пуанчіана, - сказав Мітзі. «Коли він був збудований, це був найкращий готель на Карибах. Тепер рай для термітів. Іноді його досі використовують мешканці гір, які розбивають там табір, коли їм треба бути недалеко від міста».
  
  
  Деякі речі у дівчині були неправильними. Вона не говорила як повія. У її голосі була освіта та розум. А для простого грошового кур'єра її думка мала велику вагу у мафії. Вони навіть сказали їй мою справжню особу. Це викликало в мене цікавість. Я спитав її про це. Вона відповіла з усмішкою Мони Лізи.
  
  
  Коли Чіп занепокоївся, що він може втратити казино, я зателефонувала Дейві і попросив його надіслати вас сюди, щоб урятувати становище».
  
  
  Дейві? Дейві Хок? Яструб виконував накази цієї навшпиньки? Було таке відчуття, що мене вдарили кулаком нижче за пояс. Чи була Мітзі Гарднер агентом AX? Невже Хоук знову грав у свою гру і дозволяв мені знову розібратися в усьому? «Мила, - сказав я, - я дуже люблю жарти, але ти хто, чорт забирай?»
  
  
  Вона відповіла на моє запитання у відповідь. "Який капелюх мені надіти тобі?"
  
  
  Я вилаявся собі під ніс. «Я хотів би, щоб ти їх усіх скинув».
  
  
  Вона не втратила певності. 'Тобі щастить. Час майже настав».
  
  
  Тепер ми їхали відкритою місцевістю з густою рослинністю джунглів. Потім з'явилися рівнини цукрової тростини та невеликі бананові плантації. Вона розповіла мені про зміну економіки цього району. Банани приносили більше прибутку, ніж цукрова тростина. Вони назвали це зеленим золотом. М'ясо, гвоздика, кориця та ароматні боби тонка також ставали все більш привабливими для вирощування. Вона сказала, що має власну невелику плантацію з іншого боку острова.
  
  
  Дорога була зовсім не пряма. Деякий час вона йшла вздовж узбережжя, потім наблизилася до гір, що тяглися, як хребет, через центр острова. Коли ми покинули плантації, з боку моря місцевість стала заболоченою, а з іншого боку я побачив глибокі каньйони, що заросли деревами та рослинами. Ми були приблизно за десять миль від міста, коли Мітзі повернула важку машину з шосе на путівець, проїхала за нею півмилі, а потім зупинилася біля лагуни.
  
  
  Вона заглушила двигун, скинула сандалі та відчинила двері. Я посидів на мить, щоб побачити вигляд. За темно-синьою водою, приблизно за милю звідси, виднілася земля. Місцевість там круто піднімалася, і все ще було видно сліди старої фортеці.
  
  
  А вигляд переді мною був навіть кращий. Мітзі зняла весь одяг і побігла до води. Вона обернулася і призовно помахала мені рукою. Другий натяк мені не знадобився. Я швидко роздягнувся і пішов за нею.
  
  
  Була лише легка хвиля, а вода була майже теплою. Дівчина пливла швидким плавним рухом, і я наздогнав її лише далеко від берега. Я терпіти не міг, але ми були у воді. Її шкіра здавалася м'якою. Я хотів притягнути її до себе за стегна, але вона кинулася назад і пірнула довкола мене. Жоден з нас не був повністю готовий, коли вона випливла, зітхнула і пірнула назад у мене. У глибокій воді нема за що триматися, але нам це виявилося не потрібно. Вона була чудова.
  
  
  Коли все закінчилося, вона випливла на поверхню. Я підплив до неї, і ми відпочили. Я заснув у спокійній теплій воді. Я не помічав, доки моя голова не опустилася і не поринула в теплу солону воду.
  
  
  Дівчина зникла. Я озирнувся і побачив, що вона була на пляжі. На її животі, коричневий на тлі білого піску. Я помітив, що ви не бачите поділу на її купальнику. Я доплив до пляжу, плюхнувся поруч із нею і знову заснув. Поки що мене не розбудив її хрипкий голос. «Доброго ранку, Картер. Ви збираєтесь зустріти союзника.
  
  
  Я розплющив очі і побачив, що сонце вже сідає на заході. На пляжі нікого не було видно. Усього кілька крабів та багато піску. Потім вона вказала на мис через воду. Щось наблизилося до нас над водою, але це був не човен.
  
  
  Це було схоже на людську постать. Я моргнув, похитав головою і знову глянув. Він досі був там. За триста метрів і на тому місці, де я помітив, що тут стояти категорично не можна, йшов чоловік. Висока, худорлява, одягнена в довгу білу сукню, що майорить віялом. Він підійшов до нас з великим, але рішучим підходом. Це було неймовірно.
  
  
  Дівчина поряд зі мною встала та помахала. Вона спокійно одяглася. Я знав, що це галюцинація. За загальним визнанням, вода була солоною, на дотик вона була схожа на сироп, але я мало не потонув, коли заснув у ній.
  
  
  Чоловік усе наближався. Приблизно за десять футів від берега він підняв халат, поринув у воду по стегна і знову піднявся, наближаючись до берега. Він здавався мені на зріст близько шести футів. Він був старий, з довгою бородою та білим волоссям. Він був худорлявим, але жилавим.
  
  
  Я сидів оголений на піску, дивлячись у похмурі очі і широко розкривши рота, посміхаючись Мітзі Гарднер. Вона стояла поряд зі мною, і він узяв її руку пальцями, які могли б тягнутися до баскетбольного м'яча, ніжно, якби це було яйце. Вона сказала йому кілька слів незнайомою мені мовою, і вони засміялися. Вона подивилася на мене і сказала: Це Ной, Нік. Він прожив тут довше, ніж будь-хто може згадати. А ще він противник комуністичних ракет на острові».
  
  
  Я встав. Що я ще міг зробити?
  
  
  Ной уважно глянув на мене, потім потис мені руку. Моя повністю зникла в його долоні, але він стиснув мою руку рівно настільки, щоб навіяти чесність та довіру. Я торкнувся плоті, теплої, з кров'ю всередині, живої.
  
  
  «Я дуже захоплююся вами, містере Картер. Він мав виразний британський акцент і голос, яким він міг би гарчати, якби захотів. «Мітзі розповіла мені про ваші справи, які зміцнили мою віру у вас».
  
  
  Я проковтнув. - "Твоя віра в мене?" «Принаймні я все ще роблю те, що можливо. Боюся, ти неймовірно перебільшуєш.
  
  
  Він глянув на Мітзі. Між ними мав бути тісний зв'язок. Очевидно з поваги, дружби та розуміння. Потім знову звернув увагу на мене.
  
  
  «Я повинен вибачитись, містере Картер. Я попросив Мітзі привезти вас сюди, поки ви не надто захопилися своєю роботою. На жаль, тут виникла проблема». Він вказав на гору. «Я маю вигнати серйозну хворобу. Я не можу зараз залишатися, але я подумав, що маю хоча б зустрітися з вами і пообіцяти вам свою допомогу, якщо вона вам знадобиться. Сподіваюся, ви знову відвідаєте мене».
  
  
  Він нахилився, поцілував дівчину в лоба, кивнув мені, повернувся до води, підняв халат і зник, як і прийшов.
  
  
  Я спостерігав його. Мітзі хихикнула. «Що залишилося від твого самовладання? Здається, ви бачили привид.
  
  
  Я вказав на привид. 'Як...?'
  
  
  Вона стала серйозною, на мить глянула на мене і сказала: «Не питай занадто багато, Ніку. Я бачила справді неймовірні речі з того часу, як зустріла цю людину. Ви теж це зазнаєте. А тепер нам краще повернутися до Флемінгу, перш ніж він прокинеться та не захоче прогулятися».
  
  
  Я одягаючись, озирнувся на високу темну постать, що зникла серед скель біля підніжжя пагорба на мисі. "Розкажи мені більше про свого друга", - попросив я.
  
  
  Вона знизала коричневим плечем.
  
  
  «Подумайте, що я вам сказала. Будьте готові до сюрпризів. Ной може надати вам багато з них, і я впевнена, що я ще не чула і не бачила їх усі».
  
  
  Вона побігла попереду до машини. Коли я увійшов до машини, двигун ревів. Перш ніж я зачинив двері, вона натиснула на педаль акселератора, і ми на повній швидкості поїхали колією назад до дороги.
  
  
  Я ні на хвилину не повірив, що цей Ной має особливу магію. Мені він просто здався дуже розумним та хитрим. "Він самітник?" - Запитав я Мітзі. Що завгодно, тільки не це. Він – лідер племені, що налічує понад сто осіб. Вони живуть у тій старій фортеці. Він каже, що його люди оселилися тут кількасот років тому після повстання рабів. Водночас це жахлива група. Вони можуть бути всюди у джунглях, і ви не зможете їх побачити, якщо вони цього не захочуть».
  
  
  "Як ви впізнали його?"
  
  
  Вона підібгала губи і подивилася на мене.
  
  
  «Це також було дуже дивно. Я плавала в лагуні, коли він зненацька спустився, щоб передати мені повідомлення. Помічника Чіпа в казино було вбито, і Чіп хотів, щоб я передала це в Майамі. Цей хлопець був убитий о десятій хвилині четвертої. Ной сказав мені о четвертій четвертій.
  
  
  Так було легше. Принаймні тепер у мене під ногами був твердий ґрунт. - Барабан джунглів, - засміявся я. "Телефон у джунглях".
  
  
  'Напевно. Але згодом я одного разу побачив, як він зцілив дуже хвору жінку за допомогою вуду. Він сказав, що він її голуб. Вона стала на місці, і їй стало краще».
  
  
  У голові поколювало. Дівчина поряд зі мною була досить сильною, щоб вистояти у суворому світі мафії. Для цього потрібно мати практичне ставлення до всього. А тепер вона говорила про вуду та чорну магію, ніби сама вірила в них. Більше я їй запитань не ставив.
  
  
  Ми їхали мовчки п'ять хвилин. Раптом посеред дороги виявився негр. Він показав нам жестом, щоб ми зупинилися. Мітзі пригальмувала і відчинила вікно. Він здавався схвильованим; вона спитала його щось на місцевому діалекті, і він похитав головою. Не кажучи ні слова, Мітзі увімкнула задній хід, розвернулась і дала газ.
  
  
  "Ной запитав про нас", - сказала вона. «Був поспіх. Щось мало статися, але він не сказав що.
  
  
  Я подивився на Мітзі, а потім знову на посланця. Дорога була безлюдною. Коли ми повернули на наступний поворот, дорога виявилася дуже поганою. Нам знадобиться б джип, щоб легко подолати всі перешкоди. Половина колії закінчилася перед великою вибоїною на дорозі.
  
  
  "Ми повинні йти далі", - сказав Мітзі.
  
  
  Ви не могли назвати це ходьбою. Ми дерлися по деревах, як гірські козли, поки нарешті не досягли високої стіни, збудованої із сланцю. Фортеця займала весь мис і виглядала неприступною. Коли ми проходили через ворота, стіни двору теж були із шиферу. На його фоні були збудовані кам'яні будівлі, деякі старі, а інші у відмінному стані. Їхні дахи служили платформою для стіни. Люди зібралися навколо великої фігури Ноя. Вони мали темні обличчя корінних американців. На чоловіках була тільки пов'язка на стегнах, на жінках - короткі різнокольорові спідниці. Усі мовчали, настрій був пригнічений.
  
  
  Коли ми ввійшли, Ной підійшов до нас. Його обличчя було похмурим, але його поведінка залишалася гордою і великою.
  
  
  Він повідомив нам цю новину, не моргнувши оком. Лікаря Флемінга викрали. Чіп Каппола загинув, намагаючись запобігти цьому. Джером зайняв готель. На круїзних лайнерах евакуювали всіх американців та європейців».
  
  
  Я спитав - "Де Тара Сойєр?".
  
  
  Тільки пізніше мене осяяло, звідки я отримував інформацію. Але під час нашої безшумної поїздки на Кадилак я взагалі не чув барабанного дробу в джунглях.
  
  
  У повідомленні про неї нічого не говорилося», – сказав мені Ной. У будь-якому випадку, повідомлення було. Тому він не покладався виключно на бачення. - "Як ти все це дізнався?"
  
  
  Він глянув на людей навколо, і я побачив, що його рот нетерпляче сіпається. «Будь ласка, не сумнівайтесь у мені, містере Картер. Не вистачає часу. Доктор Флемінга тримають у підземеллях під старою фортецею, і його треба врятувати. Ймовірно, вашу міс Сойєр відправили додому на одному з кораблів.
  
  
  «Мені це видається малоймовірним. Не думаю, що Джером відпустив би її, якби міг утримати її за викуп».
  
  
  «Це є аргумент. Але це ще не все. Були поширені описи вас обох, і за вашу затримку було запропоновано десять тисяч доларів.
  
  
  Я вилаявся вголос. «Щойно я збираюся зробити невеликий гак, і тут же небо опускається».
  
  
  «Радій, що ви зробили цей гак», - прокоментував Ной. - Інакше ви вже були б мертві. Принаймні тепер ви можете дати відсіч».
  
  
  "Я краще зроблю щось", - погодився я. Я глянув на дівчину. 'Залишайся тут. Тут ти у безпеці. Я беру в тебе машину».
  
  
  'Нізащо. Ви не знаєте місцевості. Я знаю, та, крім того, у мене ще є робота». У її голосі була металева нотка, що натякала на риси характеру, які принесли їй місце у братстві мафії.
  
  
  "Вона права", - зауважив Ной. «Ви не можете повернутися до Порт-оф-Спейну прибережною дорогою. Безперечно, Джером наказав заблокувати її. Вам доведеться пройти через гори, і тоді ви зможете скористатися за будь-яку допомогу». Він вказав довгим пальцем на одного товстого смаглявого чоловіка, потім на іншого. «Штани, сорочка. Поспішайте. Ти підеш зі мною ".
  
  
  Мені це не сподобалось. Як я міг бути впевнений у правдивості оповідання Ноя? І кому може знадобитися цей ескорт у подорожі, яка бог знає, чим закінчиться? Але я не мав вибору. Ной та його люди становили більшість, і навіть Мітзі стала на бік Ноя. Так що я погодився принаймні на даний момент. До того часу, як ми дісталися «Кадилака», пара теж була там, посміхаючись. Наші гіди тепер були у бавовняних штанах до колін та білих сорочках із засученими рукавами. У них за поясами ховалися мачете.
  
  
  Вони сіли ззаду.
  
  
  Розвернутися було ніде, і Мітзі довелося п'ять хвилин штовхати машину туди-сюди, поки ми, нарешті, не змогли спуститися з пагорба. Головна дорога вже була поганою, а ця жахлива. Ми їхали на низькій передачі тим, що найбільше нагадувало швейцарський сир з дірками, і, що ще гірше, ми опинилися на скелі з іншого боку гребеня. Ми повернули і поїхали вузькою стежкою, яка вела вниз. Машина з одного боку зачіпала схил гори, а з іншого я дивився в безодню незбагненної глибини. Я нічого не сказав, щоб не відволікати Мітзі. Він міг краще зосередитися на водінні.
  
  
  Після кілометра цих негараздів ми знову проїхали через кущі, і я знову зміг зітхнути вільно. "Так ти знаєш дорогу", - сказав я Мітзі. "Як ми потрапимо до в'язниці Джерома?"
  
  
  Вона похитала головою. «Ми повинні спершу дізнатися щось про це. Спочатку нам треба вирушити до того старого готелю, який я показала вам по дорозі на вашу першу зустріч з Ноєм. Там ми зможемо розробити наші плани».
  
  
  Вже темніло, коли ми нарешті вийшли на дорогу, досить широку для Кадилака. Ми могли бачити унизу крізь рослинність вогні. Отже, ми були недалеко від міста. Мітзі увімкнула фари, щоб виїхати на дорогу.
  
  
  Промінь світла висвітлила людину у формі. Він націлив на нас пістолет. Дівчина відразу пригальмувала, ввімкнула задній хід і знову прискорилася. Я інстинктивно озирнувся. Ліхтарі заднього ходу зловили іншого солдата, який щойно спрямував гвинтівку вгору. Перш ніж його рушниця піднялася досить високо, щоб вразити будь-кого з нас, мій "Люгер" вистрілив. При цьому розбилося лобове скло. На Мітзі було багато уламків, але вона продовжувала вести машину. Я вистрілив у щілину, де раніше було лобове скло, і солдат перед машиною впав.
  
  
  Мітзі зупинила машину, і я мав час глянути на наших гідів. Жоден із них не постраждав. Вони згорнулися на задніх сидіннях і тепер знову обережно встали. Я вийшов, щоб подивитися на подарунки, які дав нам полковник Джером. Двоє солдатів загинули. Я взяв їхню форму та зброю та кинув на заднє сидіння. Люди Ноя схопили пістолети. Я сказав. - "Ви справитеся з цим?"
  
  
  Вони могли. Вони служили палацовою вартою, коли Флемінг був президентом. Можливо, колись ми зможемо використати це знання. На даний момент я тримав зброю при собі і наказав їм двом затягнути трупи в кущі, де вони лежатимуть тихо, доки не з'явиться якийсь голодний звір.
  
  
  У будь-якому випадку блокада дороги довела, що інформація Ноя є вірною. У старого в рукаві було більше, ніж я хотів би визнати. Джером був головним, сказав Ной. Настав час подумати, як звільнити Флемінга. Авторитет Ноя також надав мені більше впевненості у його друзях. Зрештою, вони представилися, і тепер, коли вони довели, що можуть поводитися зі зброєю, вони все ще можуть бути корисними.
  
  
  Ми легко дісталися до готелю, і Мітзі припаркувала машину в покинутому сараї за будівлею. Звідти ми пішли до напівзруйнованого вестибюлю. Запах плісняви та гниючого дерева боролися за перевагу. Наші гіди провели нас по скрипучих сходах на кухню. Це була велика кухня з полицями вздовж однієї зі стін та робочим столом посередині. Ми були там не самі. На столі горіла свічка, і троє чоловіків їли ігуану, місцевий делікатес, від чого в мене забурчало в животі.
  
  
  Після вітання чоловіків і двох наших провідників, які збуджено розмовляли з трьома тубільцями, ми нарешті змогли поїсти. Коли мій звірячий голод був задоволений, я відчув себе менш схожим на йо-йо на мотузці сюрпризів і труднощів. Моя тарілка була ще наполовину заповнена, коли троє тубільців пішли. Я був щасливий бачити, як вони йдуть. Нам потрібно було виробити свою тактику, і я не почував себе непроханою компанією.
  
  
  Ной назвав мені імена наших гідів, але оскільки я не знав мови, я забув їх. Я запам'ятав тільки те, що вони були довгі, з безліччю приголосних. Однак я не хотів образити їх, просто назвавши їх Томом або Гаррі, тому я пояснив свою проблему і запитав їхню думку.
  
  
  Вищий із двох засміявся і сказав: «Можете називати мене Лембі». Він вимовляв це на жорстку «четвірку».
  
  
  Мітзі сказала мені на вухо: Лембі. це великий молюск. Вони їдять його м'ясо, щоби підвищити свою потенцію».
  
  
  У ньому є стиль, – посміхнувся я. «Набагато краще, ніж, наприклад, моє ім'я – N3. А ви?' Я подивився на два номери.
  
  
  Вона широко посміхнулася. 'Яко.'
  
  
  "Досить коротко", - погодився я. 'Що це означає?'
  
  
  Він знову засміявся. "Хижий птах. Дуже небезпечна.
  
  
  'Відмінно.' Я полюбив їх. Вони могли пожартувати з перспективи битися з усією армією Гранд-Лаклера. Може, ми ще мали невеликий шанс.
  
  
  «Ви розумієте, що нам потрібний доктор Флемінг. Потрібно витягти Флемінга з в'язниці. Але спершу нам треба туди потрапити. Хтось із вас знає щось про шляхи втечі, на кшталт підкопів, які ув'язнені, можливо, викопали в минулому?
  
  
  Відповідь була негативною. Був один. Занадто вузький, щоб розвернутися, і надто крутий, щоб заповзти назад у камеру. Там, де виходила дірка, тепер була залізна брама. Навпроти них усе ще лежав вицвілий череп нещасного, який зробив останню спробу втечі. Це було давно. Тому ми повинні працювати над своїм внутрішнім чуттям, і воно часто виявляється кривавим. Я сказав те, що думав про це. "Як ви думаєте, з чого ви хочете почати?"
  
  
  Вони байдуже знизали плечима. Яко сказав це за них обох. «Якщо Флемінг помре, помремо і ми. Джером хоче побудувати ракетну станцію на нашій горі. Ми боротимемося, але у нас недостатньо людей та зброї, щоб зупинити її».
  
  
  Пара почала мені подобатися все більше і більше. Їх вік було важко вгадати, але їхня шкіра була гладкою, і в їхній координації все було гаразд. Вони рухалися із грацією тигрів. Я вказав на уніформу. 'Вдягніть це. Ви зіграєте роль солдатів. Ви захопили нас з Мітзі і збираєтеся доставити нас у фортецю. Ви скажете, що Джером наказав замкнути нас у камері Флемінга.
  
  
  Очі дівчини на мить звузилися. Я не любив ризикувати її життям, але наш «виверт» був би переконливішим, якби він теж був там.
  
  
  Како і Ламбі зняли сорочки і штани, трохи повагалися з пов'язками на стегнах, потім сором'язливо повернулися і зняли їх теж. Обидва вони носили оуанг, бойові амулети на поясі на шиї. Звісно, зброя була під рукою, але, можливо, вони думали, що не завадить мати трохи додаткового захисту. Вони одягли армійські куртки поверх амулетів, одягли штани і дали зрозуміти, що ми готові до роботи.
  
  
  За кермом була Мітзі. Я сів поруч із нею, а два наших помічники сиділи ззаду, приставивши пістолети до наших шій. На шляху до фортеці дівчина максимально використала короткий шлях. Вулиці були напрочуд порожні. Усі залишилися всередині та тримали штори закритими. У магазинах було темно і вони були забиті від мародерів. Порт-оф-Спейн раптово перетворився на похмуре місто, що сильно відрізняється від веселощів минулої ночі.
  
  
  Фортеця стояла на невисокому пагорбі. Зелений лужок перед ним робив усе можливе, щоб він виглядав дружелюбно, але цей ефект був зіпсований залізним парканом навколо нього і гарматою, встановленою в центрі лужка. Стоянка перед воротами не робила цього місця затишніше.
  
  
  Капрал і двоє солдатів побачили наші вогні і заблокували дорогу зі зброєю напоготові. Мітзі пригальмувала і зупинилася за кілька футів перед ними. Позаду Лембі вигукнув: «Капрал, ходімо, подивимося, що в нас є. Жирний улов! Він штовхнув мене дулом свого пістолета вперед і щедро засміявся.
  
  
  Капрал обережно підійшов. Хотів спочатку глянути на це. Хлопці розповіли історію успіху про те, як вони нас придбали, та про непереборні труднощі, які їм довелося подолати. Капрал був вражений. Коли вони закінчили свою розповідь, він повільно підняв рушницю і націлив її на мене.
  
  
  Мій живіт стиснувся. Він не став би стріляти у Мітзі. Я був впевнений у цьому. За неї вони могли взяти заставу чи викуп. Але те, що Джером планував для мене, було зовсім інше. Капрал на мить залишив мене в невіданні, дивлячись на мене через козирок. Потім він гаркнув команду. Солдати розчистили шлях. Капрал заліз у машину і наказав Мітзі їхати у фортецю. Це була сіра будівля. Без вікон і лише одні двері посередині, як відкритий рот. З нього навіть стирчав дерев'яний язичок. Мітзі зупинилася і поставила машину на викладеній стоянці плиткою, і тепер я побачив, що дерев'яний язичок був підйомним мостом над глибоким ровом. Зараз у ньому росли бур'яни, але давним-давно тут стояла черга рабів. що заливала його водою з моря. Кожному нападнику доводилося розраховувати на гідрокостюм. Посеред мосту стояв солдат, і вся територія освітлювалася яскравими прожекторами. Капрал вийшов. "Приведи їх, поки я тримаю того хлопця під прицілом".
  
  
  Мене виштовхнули з машини. Мітзі вибралася з іншого боку. Яко та Ламбі тримали пістолети притиснутими до наших спин. Капрал ще трохи зловтішався і ввійшов усередину. За кілька хвилин він знову прибув у супроводі лейтенанта. Солдат на мосту суворо відсалютував, і поведінка новачка підказала мені, що він командує тут.
  
  
  Капрал говорив із зайнятими жестами, поки офіцер жестом не змусив його замовкнути. За зірками в його очах я міг здогадатися, хто б отримав нагороду, якби це було справжнє захоплення.
  
  
  Лембі зауважив: «Наказ від полковника. Ці двоє мають бути замкнені у тій самій камері, що й Флемінг. Розумієте, всі спіймані птахи разом.
  
  
  "Зрозуміло", - коротко відповів лейтенант. «Відведи їх у вартову».
  
  
  Він повернувся, і ми були змушені йти за ним по кам'яному коридору, який видавав моторошну луну. Справжній кошмар для хворих на клаустрофобію. У вартовому приміщенні лейтенант махнув рукою, що нас слід обшукати.
  
  
  Яко швидко сказав: «Ми вже обшукали їх, лейтенанте. Вони чисті на сто відсотків».
  
  
  Лейтенант посміхнувся: 'Дуже добре.' «Нік Картер, чи не так? - Дуже небезпечний, - сказав полковник. Але я думаю, тобі сьогодні увечері вирвуть зуби».
  
  
  Я знизав плечима і спробував виглядати побитим собакою. Тепер він звернув увагу на Мітзі. Навіть зі сльозами на очах і скуйовдженої, як зляканий кіт, вона все одно коштувала того, щоб її побачити. Може, йому подобалося, коли вона була трохи покірною. На мить його стегна гойдалися вперед і назад, і він одним пальцем підняв її підборіддя.
  
  
  Полковник каже, що ви багато чого варті для синдикату. Що вони хочуть заплатити, щоби повернути тебе. Ми це знаємо». Мітзі виглядала ще більш наляканою, затиснула рота рукою і заридала. «Будь ласка, сер, не надсилайте мене до них. Вони вб'ють мене».
  
  
  Він підняв брови. "Якщо ви так цінуєте їх, навіщо їм це робити?"
  
  
  Вона на мить прикусила губу, потім, ніби розуміючи, що лейтенант зможе змусити її говорити, прошепотіла: «Мені треба було кудись принести трохи грошей. Але я не привезла його. Тепер у його темних очах з'явилися знаки долара. Боже, він мав уяву! Він звучав нетерпляче. "Де ці долари зараз?" Вона раптово виглядала обнадійливою. «Я можу показати тобі, де… Якщо ти відпустиш нас, я…»
  
  
  Його сміх був неприємним.
  
  
  «Ти хочеш багато, люба. Щодо Картера, якби я його втратив, натомість полковник одягнув би на мене наручники. Він підняв плечі. «З якоїсь причини він справді думає про цього джентльмена тут».
  
  
  Дівчина потерла руки, простягла їх йому і підійшла ближче до нього, з покірністю та збудженням на кожному кроці.
  
  
  - Тоді лише я? Тільки ти і я?'
  
  
  Бажання було видно на його обличчі. Не зводячи з неї очей, він заговорив із двома нашими чоловіками. "Один із вас залишиться тут, інший відведе Картера в камеру".
  
  
  У мене був страшний момент, коли я подумав, що лейтенант хоче залишитися з дівчиною наодинці. Потім я зрозумів, що він хотів відправити мене з одним із хлопців. Я трохи пограв м'язами, ніби мені сподобалася ця ідея, і я планував атакувати людину на шляху. Мітзі могла впоратися з лейтенантом, але могла виникнути бійка, і мені не потрібен був інцидент, який мобілізував більше солдатів. Лейтенант побачив мої рухи, посміхнувся і все одно вирішив піти зі мною. Він вийшов за двері попереду мене та Лембі. Мітзі крикнула йому слідом солодким тоном: «Лейтенант ... побачимось пізніше, так ...»
  
  
  Він пройшов коридором, і я помітив, що його хода була більш збудженою, ніж військова. Думки лейтенанта були не про його обов'язок. Наприкінці коридору він відчинив товсті кам'яні двері, жестом запросив нас і зачинив їх за собою. Я підозрював, що з цим гранітним блоком позаду нас ніякі звуки не можуть проникнути з підземель на перший поверх. Кам'яними гвинтовими сходами ми ввійшли в нижній коридор. Капала вода, пахло пліснявою. Не було світла, крім лейтенантського ліхтаря Він знову пішов поперед нас, пройшовши двадцять загратованих дверей по обидва боки смердючого коридору. Наприкінці коридору він вийняв мідний ключ довжиною близько чотирьох дюймів, відімкнув двері і став біля камери.
  
  
  Лікар Флемінг сидів біля стіни, підібгавши одне коліно. Він витягнув перед собою другу ногу. Він виглядав потворно опухлим. Він сидів на зеленому моху, що покривав кам'яну підлогу, і одна з його рук висіла над головою на залізному ланцюзі, прикріпленому до стіни.
  
  
  Він підняв голову, моргнув на світ, побачив мене і сів. Потім він побачив мого охоронця і нарешті лейтенанта. Він знову опустив плечі, і його голова в смутку впала вперед. Офіцер стояв над ним, посміхаючись. Він відстебнув кобуру, витяг револьвер і зробив крок так, щоб добре бачити Флемінга і мене, повільно націлюючи зброю мені на талію.
  
  
  "Пан президент." - Голос здавався слизьким. «Ви сподівалися знайти на острові гарного союзника? Чоловік, який вже врятував вас якось і, можливо, зможе зробити це знову? Уявляю його вам. Він може залишатися із тобою».
  
  
  Позаду мене Ламбі явно затамував подих. У мене було кілька варіантів. Я міг би відійти вбік і дозволити моїй людині застрелити лейтенанта. Але, можливо, офіцер був швидше, і я почав розуміти Лембі дедалі більше. Або я міг би відволіктися і витягти свій Люгер.
  
  
  Поки я думав про це, щур розміром із кішку промчав через камеру через чоботи лейтенанта. Світло його ліхтаря, мабуть, налякало тварину. Лейтенант відскочив убік і застрелив її. Це дало мені достатньо часу, щоб вихопити свій Люгер. Я вистрілив лейтенанту просто в голову. Ліхтар полетів у повітрі. Я зміг зловити його вільною рукою, обпік пальці об гарячу лампу, але зміг швидко поставити, не зламавши. Лейтенант упав обличчям униз. Зелений мох на підлозі поволі став червоним. Лембі задоволено пирхнув. Я був радий, що мій крок не застав його зненацька. Зрештою, рефлекторно, він міг спустити курок і вистрілити в мене. Я подякував йому, поплескавши по плечу.
  
  
  Флемінг моргнув. Він все ще не звик до світла. Він зніяковів.
  
  
  "Я нічого більше не розумію", - пробурмотів він. «Полковник Джером просить мене повернутися та керувати країною. Тоді чому мене заарештовують зараз? Навіщо вас привели сюди? Чому ти такий добрий до цього солдата?
  
  
  "Пізніше", - змусив його замовкнути я. "Зараз немає часу". Ні Девід Хок, ні Тара Сойєр не хотіли б, щоб Флемінг знав про втручання AX. Після зради Джерома була велика спокуса розповісти йому все. Але якщо Хок і Тара мали рацію, якщо Флемінг почав поводитися вперто і більше не хотів грати, хто б захистив острів? Тож мені доведеться збрехати. Я вказав на його ногу. "Наскільки серйозно ви поранені?"
  
  
  Він все ще виглядав спантеличеним, але я намагався відвернути його увагу від політичних тем.
  
  
  Він зітхнув. "Моя нога зламана".
  
  
  Я почав обшукувати кишені лейтенанта, шукаючи ключа від наручників. Його не було із собою. Я міг вистрілити в ланцюг, але мав мало боєприпасів. Мені можуть знадобитися кулі вгорі. Я поставив одну ногу на мур і потяг. Розчин між камінням був багатовіковим і ослаблений дією вологи. Я відчув, як ланцюг трохи прогнувся, але не зіскочив. Я сіпнувся ще кілька разів, але все було марно. Ми маємо викопати цю річ. Я зробив швидкий рух рукою, і стилет випав із замшевих піхов у мої вигнуті пальці. Гострий як бритва метал встромився в розчин, збиваючи цеглу за цеглиною. Ламбі почав допомагати. На це пішло більше часу, ніж я гадав. Незважаючи на холод, я спітнів. Якщо лейтенант не скоро приїде, комусь може спати на думку піти подивитися, що з ним трапилося.
  
  
  Я зробив глибоку канавку на одному боці скоби. Потім я щосили потягнув ланцюг разом з Лембі. Коли вона вирвалася, ми впали на мох. Флемінга потягнуло вперед. Ми з Ламбі підняли його. Він міг стояти на своїй здоровій нозі, хоча був дуже слабкий, і в нього паморочилося в голові від шуму, який нам доводилося видавати. Я залишив Ламбі підтримувати його, доки знімав лейтенантську куртку. Я також взяв його ремінь та револьвер та віддав усі Ламбі.
  
  
  «Зніміть цю куртку та надягніть цю. Ви отримали підвищення».
  
  
  Лембі підкорився. З Флемінгом між нами ми повернулися до вартового приміщення.
  
  
  Витончені груди Мітзі Гарднер вигнулися від рельєфу. Вона схопила стілець для Флемінга, і коли він опустився на нього, вона запитала: Де ти був так довго? Ми просто хотіли піти та подивитися. Боже, що вони з ним зробили?
  
  
  «Ключі. Заглянь у ящики.
  
  
  Яко відкрив верхній ящик і кинув мені жменю. Я пробував декілька, перш ніж нарешті знайшов потрібний. Більше того, замок виявився настільки іржавим, що мені довелося бити його прес-пап'є, перш ніж він відкрився. Тільки коли наручники були зняті, я побачив цвяхи всередині та кров із ран на зап'ясті Флемінга. Іржа від старого ланцюга була в ранах, але змити її було неможливо. У приймальні не було ліків. Слід зачекати.
  
  
  Я розповів, як збирався покинути фортецю. Ламбі стояв спиною до дверей у своїй новій формі. Яко довелося сказати солдатові на містку, що лейтенант хоче його бачити. Якщо він приходив, ми його зв'язали і вставили йому в рот кляп. Потім Мітзі підбігла до машини та довела її до підйомного мосту. Ми вивели Флемінга на місток, і я витяг його до машини. Ламбі у своїй лейтенантській куртці сидів попереду, між Мітзі та Како.
  
  
  На посаді охорони Ламбі наставляв револьвер лейтенанта на Мітзі, повертався до неї, щоб охоронець не бачив його обличчя. Яко скаже капралу, що Джером наказав відвести дівчину. Якби це спрацювало, ми проїжджали. Якщо це не спрацює, у мене залишиться Люгер. Ламбі та Како теж були озброєні. А три до трьох – дуже вигідне співвідношення.
  
  
  Доїхали Кадилак без проблем. Мітзі ввімкнула фари і поїхала вниз із пагорба. Вартові побачили, що ми їдемо, і пішли дорогою, нітрохи не загороджуючи її. Вони не чекали на спробу втечі.
  
  
  Капрал підняв руку, щоб провести перевірку, і Мітзі опустила вікно. Яко нахилився вперед, щоб закрити обличчя Лембі, і спробував зобразити нетерпіння. «Полковник передумав. Він хоче, щоби до нього привели дівчину. Зараз.'
  
  
  Капрал виглядав стурбованим. "Лейтенанте, якщо ви самі приведете її, хто тут командує?"
  
  
  «Ти», - гаркнув Лембі. «Не дозволяйте нікому пройти, доки я не повернуся.....'
  
  
  Капрал відскочив. Голос Лембі не був схожим на голос лейтенанта. "Гей... почекай... ти не... гей... що це означає?"
  
  
  Я почув постріл і став на коліна. Яко застрелив капрала. Солдати не були насторожі, але коли Мітзі швидко повела машину, одному вдалося покласти руку на дверну ручку. Я розбив руку прикладом свого люгера, а потім вистрілив у солдата. Інший націлив гвинтівку, але не встиг спустити курок. Я вчасно закачав йому в шлунок свинець.
  
  
  Це було чудово. Тепер ми на повній швидкості мчали дорогою. Ми були біля підніжжя пагорба, коли я почув шум машини. Я надто добре знав цей звук. У нас закінчився бензин. Мітзі зупинила машину, подивилася на мене і знизала плечима. Оскільки на всьому острові діяли закони про надзвичайний стан, шансів заправитися не було. Усі заправки були закриті. А Флемінг був не в змозі йти двадцять миль горами.
  
  
  Можливо, ми зможемо зарахувати його до готелю Ноя, але що далі? Якби Джером дізнався, що доктор Флемінг втік, він не був би в безпеці десь поряд із Порт-оф-Спейном. Довелося шукати іншу машину. Там, де ми були зараз, я міг побачити прибережну дорогу внизу. Біля старого міста було припарковано джип. Навколо нього стояли темні постаті, а на дорозі горіли ліхтарі. То справді був блокпост. Я наважився.
  
  
  «Це наш новий вид транспорту. Я не знаю, скільки солдатів доведеться вивести з ладу, але ми не можемо ризикувати пострілами.
  
  
  Можливо, є інші люди, які можуть втрутитися. Ви двоє підходите до них та відволікаєте цих хлопців. Я подбаю про них. Спробуйте зібрати їх разом. Мітзі, ти маєш револьвер? Вона образилася на мене. - "Я хіба виглядаю голою?"
  
  
  «Залишися тут із Флемінгом. Якщо хтось прийде, стріляйте, якщо іншого виходу немає, але спочатку постарайтеся побачити, чи не хитрість це».
  
  
  Лембі та Како зникли. Я обійшов будинки, що стояли на пагорбі. Коли я проходив повз будинки, я вивчив обстановку. Тепер я ясно бачив ліхтарі блокпоста. Мої кроки заглушали папороті та інші рослини. Я підійшов до джипа і уважно озирнувся, доки не побачив патруль. Я їх не розумів, але що б не казали Лембі та Како, це, мабуть, було дуже весело. Четверо солдатів, що стояли групою навколо двох моїх хлопців, зігнулися від сміху. Вони повернулися до мене спиною. Я діяв швидко, боячись, що вони повернуться. - Я стояв прямо за ними з готовим "люгером", - різко сказав я. «Ви все перебуваєте під прицілом. Жодного руху! '
  
  
  Сміх раптово припинився. Вони стояли, як заморожені. Ламбі відступив на кілька кроків і прицілився. Золота тасьма еполетів його куртки блищала в темряві. Яко підбіг до джипа, поліз у задній відсік і повернувся з мотузкою. Решту було зроблено швидко. Коли Како зв'язав останнього з чотирьох і заткнув рота, я перевірив подачу газу в джипі. На мою полегшення, бак виявився повним. «Покладіть їх у кущі та заберіть ці вогні з дороги», - сказав я. "Я збираюся забрати Флемінга".
  
  
  Я поїхав на джипі туди, де ми залишили Каділлак. Тільки зараз я помітив, що фари позашляховика не працюють. Прокляття!
  
  
  Мітзі допомогла мені пересадити Флемінга у меншу машину. Вона сіла поряд зі мною, коли я сів за кермо і поїхав униз. «Ламбі та Како повинні самі дістатися готелю. Звідти вони можуть благополучно повернутись додому».
  
  
  Мабуть, джип був гарний, але це було ідеальним рішенням. Без фар і без гіда мені не доводилося думати про подорож горами. Думка про те, щоб їхати таким чином по звивистих дорогах повз всілякі прірви, викликала в мене мурашки по шкірі. Я повинен ризикнути проїхати прибережною дорогою.
  
  
  Ламбі та Како не любили відставати, але вони бачили, що це єдине рішення.
  
  
  Коли вони пішли, я знову завів джип. Тепер я, нарешті, зміг поставити Флемінгу питання, яке мав мене якийсь час. Я вигукнув через плече: «Ви знаєте, що сталося з Тарою Сойєр? Вони її відпустили?
  
  
  'Ні. Солдати, які схопили мене, сказали, що вимагатимуть за неї викуп у розмірі мільйона доларів. Куди ти мене взагалі щастиш?
  
  
  «До Ною».
  
  
  У його голосі луною відгукнулися біль і страх. Так, це перше. Потім мені доведеться їхати до міста. Люди мене послухають».
  
  
  Я дозволив йому обдурити себе. У мене самого було достатньо проблем, щоби не сперечатися з ним. Мене непокоїла Тара Сойєр. Я не міг допустити, щоб з нею щось трапилося. Я натиснув на газ. Чим раніше я доставлю Флемінга та Мітзі, тим швидше зможу повернутися до міста. Я повернув за ріг і побачив попереду вогні на дорозі. Ще одна перешкода.
  
  
  «Пірнай вниз», - прошипів я Мітзі. «І приготуйся».
  
  
  Я пригальмував. Я хотів, щоб вони подумали, що я збираюся зупинитися, щоб прорватися через бар'єр в останню хвилину. Я побачив тільки за десять метрів: величезну вантажівку з маленькою швидкою гаубицею в багажнику. Він заблокував весь шлях. Проходу не було.
  
  
  З одного боку від нас масляниста вода з болота відбивала світло від ліхтарів. Тож я б там далеко не пішов. З іншого боку, були пальми. Вони не ростуть у воді, тому там був би твердий ґрунт, але дерева були ближчі один до одного, ніж мені хотілося б. Я подумав, чи можу я проїхати на джипі. Але це був найменш поганий варіант. Я повернув кермо і з'їхав з дороги з дросельною заслінкою на дошці. Я почув, як вони крикнули: "Стій", потім постріл. Куля просвистела високо крізь пальмове листя.
  
  
  Попереджувальний постріл.
  
  
  Приємні люди! Мітзі повернулася на своєму стільці і відкрила вогонь у відповідь, але не так акуратно, не в повітря. Я не озирався. Мені здавалося, що я вперше в житті їжджу на дикому коні. Я врізався в дерево, стрибнув на другий бік на двох колесах і мало не перекинувся. Вони стріляли в нас, але нас не зачепили. Я спробував повернутись на дорогу, але коли мені це вдалося, я виявив там ще один сюрприз.
  
  
  На дорозі був джип, і до нього побігли четверо солдатів. Флемінг видав позаду мене крики болю. Для нього це не було весело. Мітзі вистрілила через голову Флемінга в джип, що переслідував нас, коли я вичавив з маленької машини стільки швидкості, скільки зміг. Це було не досить швидко. Одна з наших шин була порожня.
  
  
  "Нік, вони нас наздоганяють". - Закричала Мітзі.
  
  
  Їй мені не треба було говорити. Їх куля врізалася в метал позашляховика майже в той же момент, коли я почув постріли. Я дав їй Люгер.
  
  
  «Спробуйте потрапити до групи. Цілюйся і стріляй далі». Вона використовувала обидві руки, але дуже складно цілитися в рухому мету, коли тебе трясе з боку в бік. Це був один із тих випадків, коли я ставив питання, чи буде моє ім'я додано до списку, який Хоук зберігає у своєму сейфі, і у кожного імені є зірочка, яка вказує на те, що людина, про яку йдеться, мертва.
  
  
  Мітзі закричала. Я думав, що її поранили, але вона сиділа прямо. Я бачив аварію у дзеркалі заднього виду. Джип позаду нас вирвався з-під контролю і на повній швидкості рвонувся в болото, де повільно й велично поринув у дно. Я бачив, як на мить спалахнули фари перед тим, як згаснути.
  
  
  Мітзі сунула "люгер" мені між ніг і обернулася. Ми їхали однією спущеною шині. Це був не єдиний шум уночі. У джунглях лунав звук ударів бамбукових паличок об порожні дерев'яні барабани. То був приглушений зловісний звук. Я подумав, чи можуть Яко та Ламбі передавати в плем'я бездротове сполучення. Можливо, це було повідомлення про наші втечі, надіслане невидимими постатями в тропічних лісах.
  
  
  Ритм прискорився. Це було схоже на катастрофу. Позаду мене почув слабкий голос доктора Х. Флемінг. "За нами стежать, і вони швидко нас наздоганяють".
  
  
  Я вичавив із позашляховика останню швидкість.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  -
  
  
  Просто перед нами на дорозі хтось із ліхтарем жестом велів нам звернути на путівець. Я не став ставити запитання і звернув. Я проїхав машиною піском до іншого факелу біля води, ввімкнув запалювання і вийшов.
  
  
  Там був Ной, тепер без білої сукні та в пов'язці на стегнах. Дорогою, якою ми щойно їхали, я почув звук машини, що наближається. У нас забракло часу. Ми стояли спиною до моря. А мій Люгер був порожній.
  
  
  Мітзі також вийшла. Ной витяг Флемінга з машини сильними руками.
  
  
  «Ходімо зі мною, Картер. Візьми Мітзі за руку і не відпускай. Залишайся позаду мене».
  
  
  Я заправив «люгер» за пояс, взяв дівчину за руку і пішов за Ноєм. Що я ще міг зробити. Скоро ми все одно помремо. І, можливо, ми могли б навіть спливти так далеко, що переслідувачі нас не знайдуть, якби просто тримали голову досить низько в темних хвилях.
  
  
  Ной спокійно ступив у море. Він легко ніс Флемінга. Море піднялося навколо його ніг, до середини його стегон, потім раптом він почав знову підніматися, крок за кроком.
  
  
  На наступному кроці я вдарився носком про щось тверде. Я мало не спіткнувся, потім підняв ногу. Я подряпнув ногою камінь і трохи вище відчув тверду землю. Я поклав на це свою вагу. простяг коліно і відчув себе на сходинку вище за першу. Ми піднялися на чотири сходинки і пішли прямо по нерівній кам'яній поверхні приблизно за шість дюймів під водою.
  
  
  Я тихенько посміхнувся. Я чудово знався на цій магії. Я вперше побачив Ноя, що йшов цією кам'яною стежкою. Я зрозумів, що це була стара кам'яна споруда, ймовірно, бар'єр від повені, який давно опустився нижче рівня моря внаслідок землетрусу. Я не думав, що Ной колись бачив його над водою. Він, ймовірно, виявив його випадково під час плавання, і, незважаючи на те, що він не був шоуменом, він використав його, щоб налякати своїх забобонних послідовників.
  
  
  Позаду мене я почув хіхікання Мітзі. «Велика честь для тебе, Нік. Тепер ви знаєте те, що є загадкою майже всім. Стережіться слизьких ділянок і залишайтеся посередині. Ширина стіни лише півметра».
  
  
  Я стиснув її руку. Досить сильно. «Ти знала і намагалася розповідати мені казки про Санта-Клауса, брудна повія. Як ти дізналася?'
  
  
  «Під час купання. Я вдарилася об нього головою і знепритомніла. Ной урятував мене. Він не казав мені, на що я натрапила, поки я не погрожувала йому, що сама розберуся з цим. Він поклявся зберігати це у секреті».
  
  
  Ми були майже на іншому боці, коли над водою засяяла пара прожекторів. Були крики здивування та гніву. Вони знайшли позашляховик, але людей не було. Ми вже були поза досяжністю світла, тому вони не могли нас бачити. Ми підійшли до крутого урвища, в якому були висічені вузькі сходи. Це був довгий і важкий підйом, але Ной, що ніс Флемінга, не показував жодних ознак втоми, коли він досяг верхньої сходинки і зістрибнув на п'ять футів униз на платформу, яка одночасно служила валом та дахом для будинків унизу. Я подумав, що він досягне успіху в якості фітнес-тренера в програмі AX. Він передав Флемінга у простягнуті руки, і президента швидко провели до кімнати.
  
  
  Коли ми прийшли, я помітив, що кімната вже була обладнана для лікування. Палаючи смолоскипи звисали з кам'яних стін. У центрі підлоги була розкладачка, вкрита ароматним листям. Ми минули свого роду почесну варту, що складається з одноплемінників, кожен з яких злегка доторкнувся до Флемінга, ніби бажаючи віддати йому частину своєї сили.
  
  
  Коли Флемінга поклали на ліжко, я сказав: «У нього зламана нога, і на його зап'ясті є іржа. У нього має бути зараження крові, а я не мав часу поїхати в аптеку за антибіотиками. Йому це потрібно негайно. Чи є спосіб отримати це тут? '
  
  
  Високий темношкірий чоловік безпристрасно глянув на мене. Голос Флемінга здавався слабким, але він усміхнувся. «Дякую за занепокоєння, містере Картер, але я в надійних руках. Я ставлю медичні знання Ноя вище, ніж у найдорожчого фахівця на Парк-авеню».
  
  
  Патріарх тихо сказав: "Нам повідомили про характер ваших травм, і ми можемо негайно розпочати лікування".
  
  
  Дві жінки поділ Флемінга. Ной опустився поруч із ним навколішки і вмочив губку в рідину, що стояла поруч із ліжком. З цими словами він промив рану на зап'ясті Флемінга. Потім намазав на неї густе зелене желе.
  
  
  «Це тепла комбінація листя коки та зеленого мила», - сказав Ной. «Ми наклали на нього пов'язку. Цей матеріал витягне бруд із рани, і тоді рука швидко заживе».
  
  
  Лікування ноги було трохи складнішим. Ной поправив ногу. Потім він занурив палець у миску з темно-червоною густою субстанцією. З цими словами він намалював коло навколо рани, а всередині кола він намалював "Х".
  
  
  Він усміхнувся мені. "Півня кров", - пояснив він. "Щоб вигнати диявола з кістки". Тепер кілька шарів приправленого прянощами листя були прив'язані до ноги, поверх якої була паста з теплого борошна. Щільна пов'язка по всій нозі.
  
  
  Мені було цікаво, наскільки цей прояв був примітивною медициною, яка довела свою ефективність протягом століть, та психологічним впливом.
  
  
  Я не знав. Але Флемінг вірив у це, і, можливо, ця віра могла його зцілити. Як і багато провідних політиків, потай він може бути глибоко релігійною людиною.
  
  
  А якщо він не зізнавався в цьому публічно, то, можливо, в глибині душі він прийняв заборонену містику вуду. Але в мене не було часу чекати і дивитися, чим це для нього обернеться.
  
  
  Я відвів Ноя убік і запитав: «Барабани теж казали вам, що Флемінг хоче повернутися до міста і виступити перед людьми?»
  
  
  'Так.' - Старий криво посміхнувся. Флемінг - ідеаліст і дуже впертий у своїх переконаннях. Але коли він одужає від шоку, я скажу йому правду. Ви, мабуть, хочете повернутись і звільнити міс Сойєр?
  
  
  Я не сказав йому жодного слова про дочку готельного магната. Він дуже багато знав для людини, яка жила так далеко на вершині пагорба. Можливо, це були барабани, які тримали його в курсі, у поєднанні, звісно, ​​зі здатністю правильно пояснювати ці рідкісні ознаки джунглів.
  
  
  Моє обличчя стало трохи жорстким, коли я сказав: «Якщо я не поверну її цілою, я не думаю, що виживу поодинці».
  
  
  Мітзі підслухувала. Ти божевільний, якщо спробуєш це. Але якщо ти це зробиш, то я піду з тобою».
  
  
  "Неправильне припущення", - сказав я. «Я не можу тебе використати. Ной, переконайся, що вона залишиться тут.
  
  
  На мій подив, він кивнув. «Я дам вам провідника…»
  
  
  "Ні", - перебив я його. «Я просто повернуся тим самим шляхом, яким ми прийшли».
  
  
  Він підняв брови. Знав, що зрештою він не зможе змусити мене передумати. Він знизав плечима, взяв Мітзі за руку і повернувся до Флемінг.
  
  
  Я підійшов до сходів, висічених у скелі. Позаду я почув запальний спів одноплемінників, мабуть, призначений для того, щоб допомогти Флемінгу одужати. Я переступив через стіну у воду назад на інший бік. Я невиразно бачив джип. Він здавався покинутим. Солдат не мав і слідів.
  
  
  На півдорозі моя нога потрапила на слизьку грудку водоростей, що росте між камінням, і я послизнувся. Я встав, плюючись брудом. випростався і пішов обережніше.
  
  
  Коли я дістався до пляжу, я промок.
  
  
  Я зняв одяг і спробував віджати його як міг. Я висушив люгер як міг і кинув пістолет на переднє сидіння позашляховика. Я накинув одяг на капот, щоб він міг висохнути на теплі від двигуна.
  
  
  Я не знімав чобіт. Вони промокли, але мені потрібні для їзди.
  
  
  Я розраховував на вдалу поїздку з спущеною шиною і не був розчарований. Підійшовши до місця, де інший джип в'їхав у болото, я зупинився, щоб зарядити «Люгер». Я бачив активність на місці, троє чи четверо чоловіків на узбіччі дороги. Можливо люди, які були в машині, не потонули, але я не бачив, що вони робили.
  
  
  Один із них раптово вийшов на середину дороги і жестом показав мені під'їхати ближче. Я мало не збив його з ніг, але вчасно побачив пов'язку на стегнах. Я все ще тримав свій Люгер напоготові і під'їхав ближче. Я почув сміх, щось на зразок переможного звуку, і раптом ніс джипа вилетів із болота. Вони витягали його. Він був порожній. Жодних трупів.
  
  
  Помічники Ноя по джунглях витягли запасне колесо і відкотили мені. Я вийшов і побачив, як двоє з них підняли передню частину мого джипа, поміняли колесо і поставили машину назад із широкою усмішкою, що означало, що тепер усе гаразд. Потім вони швидко зникли серед пальм. Так швидко, я не побачив би цього, якби просто моргнув.
  
  
  Я їхав швидко, гадаючи, що я знайду попереду, де велика вантажівка заблокувала дорогу. Люди Ноя там теж були зайняті, але машина була надто важка, і вони не могли її зрушити. Я вийшов, сів за кермо вантажівки і жестом наказав їм піти з дороги. Я ввімкнув задній хід і вистрибнув. Це було чудове видовище - побачити, як вантажівка зісковзнула в болото. Лише стовбур гармати все ще був трохи вищим за воду.
  
  
  Під час моєї подальшої подорожі до віддаленого готелю я нікого не зустрів. На кухні грала пара чоловіків. Гра була для мене новою. Кожен чоловік мав відполіровану фішку, дивно схожу на людський палець. Вони по черзі катали їх столом. Хто підійшов ближче до розколу в середині столу, переміг, судячи з порушення, яке це викликало. Коко покотив останньою. Він голосно скрикнув, коли його палець упав у тріщину. Ті, хто програв, заплатили йому вдвічі. Коли він та Ламбі побачили мене, вони перестали грати. Коли я сказав їм, що хочу, щоб вони відвезли мене до готелю Sawyer, вони не були дуже схвильованими.
  
  
  Лембі багатозначно закашлявся. "Було досить ризиковано обдурити лейтенанта у фортеці", - сказав він. «Але обдурити полковника? - Я не знаю.'
  
  
  Мені потрібна була пара помічників. Було важливо, щоб вони повірили у успіх операції. Нервові й сумнівні були мені ні до чого. "Ной знає, куди ми йдемо", - оголосив я. "І він нам допоможе".
  
  
  То були чарівні слова. Якби Ной думав, що це може спрацювати, то воно й було. Ми піднялися на джип у гарному настрої.
  
  
  Вулиці міста все ще були порожні. Усього ми бачили не більше шести людей. Почувши джип, вони в страху, як миші. Рух транспорту був відсутній, усі громадські будинки були зачинені, вікна були темними, крім першого поверху готелю «Сойєр».
  
  
  Яко приставив рушницю мені в спину, поки ми їхали до головного входу. Вартовий у тіні дверей стежив за нами.
  
  
  Яко вискочив і жестом показав мені йти за ним. Я підійшов до дверей у супроводі Како та «лейтенанта» Ламбі. Охоронець зупинив нас. 'Вибачте. Полковник сказав, що сьогодні ввечері ніхто не приїде.
  
  
  Лембі потягнувся і вп'явся поглядом у солдата. «Ми йдемо всередину. Якщо ви хочете нас зупинити, ви можете зрештою постраждати. Цей в'язень – Нік Картер, людина, за яку Джером запропонував тисячу доларів. Рушайся.
  
  
  "О." Охоронець направив на мене гвинтівку та облизнув губи. "У такому разі я приведу його туди".
  
  
  Лембі загарчав. - «О ні, ти його не поведеш. Сам доставлю. Ти думаєш, що зможеш забрати цю нагороду. Відійди, блюдце! '
  
  
  Вартовий виглядав винним і рухався недостатньо швидко. Яко пройшов повз мене і вдарив його прикладом гвинтівки по вуху. При цьому він випадково зачепив курок. Куля просвистіла у мене між ніг, вище, ніж я хотів би. Це почало ставати надто реалістичним. Лембі знову показав зуби. «Полковник. Де він?'
  
  
  Тепер уже досить вражений охоронець майже нерозбірливо промимрив: «У казино, лейтенанте. Провести тебе?
  
  
  "Я думаю, ми зможемо знайти це самі". У голосі Лембі пролунало попередження. - «Залишайся на своїй посаді».
  
  
  Яко вштовхнув мене у вестибюль. Томас Сойєр був би вражений, якби побачив ушкодження. Було розбито великі лави. Стелажі з газетами та журналами були перекинуті, жодна з вітрин не залишилася недоторканою. Полиці магазинів були порожні. Який бардак!
  
  
  Полковник Каріб Джером міг бути класним змовником, але нікчемним командиром. Якби він не дозволив своїм людям займатися пограбуванням, він би виграв більше, якби його плани, звичайно, увінчалися успіхом.
  
  
  Казино було навіть гірше за вестибюль. Ігрові столи вартістю тисячі були зруйновані і не підлягали ремонту. Картини оголеної натури над подовженою планкою були подряпані, фігури вирізані. Како і Ламбі свиснули. "Хороша вечірка пропущена".
  
  
  Скляний посуд був розбитий об підлогу навколо бару. Пляшок не було. Яко і Ламбі ніяково оглянули порожні кімнати. «Куди всі поділися? Де полковник?
  
  
  «Він спить від заціпеніння. Як щодо того, що тут триста кімнат із зручними ліжками. Щодо Джерома, я думаю, він в офісі Чіпа Капполі рахує гроші казино. Ходімо до нього.
  
  
  Ми пройшли повз касові апарати. Вони залишилися недоторканими. Тільки не було стосів монет за скляною перегородкою, жодних купюр у відкритих ящиках. Солдат тримали звідси подалі. Я натиснув кнопку, яка приводила в дію розсувні металеві двері.
  
  
  Я пройшов між хлопцями. Недружній чорний охоронець за столом пульта керування був застигнутий зненацька. Він потягся за револьвером, але потім побачив дуло пістолета Лембі біля моєї спини, впізнав мене і засміявся.
  
  
  «Ні, проте, містере Картер. Де ви його знайшли, лейтенанте?
  
  
  Можливо, він перейшов на інший бік, але мені здавалося ймовірнішим, що він весь цей час був шпигуном Джерома.
  
  
  'Затриманий на блокпосту. Скажіть полковнику, що ми тут.
  
  
  Однак негр ще не збирався нас впускати. «Мітзі пішла звідси із Картером. Де вона?'
  
  
  Лембі байдуже знизав плечима. «Її не було з ним. Може, вона пішла».
  
  
  "Ну, вона не важлива". Він натиснув на домофон. "Полковнику, у вас гості".
  
  
  Це звучало схвильовано. - "Я ж сказав тобі, що я..."
  
  
  «Двоє солдатів прийшли доставити містер Картера».
  
  
  Тепер голос раптом став радіснішим. - "Це відмінно. Впустіть їх.
  
  
  Двері відчинилися. Каріб Джером сидів за столом Капполи. Перед ним лежали купи банкнот і монет. Недавні доходи від казино та від готелів та магазинів у вестибюлі: величезні гроші синдикату та Сойєра.
  
  
  Я дружелюбно посміхнувся. "Ви знайшли спосіб розбагатіти, Джером?"
  
  
  Він усміхнувся у відповідь. Тільки його посмішка була трохи холоднішою за мою. "Ви повинні визнати, що це хороший спосіб". Він глянув на Лембі. «Лейтенанте, де дівчина, яка була з цим чоловіком?»
  
  
  Я випалив. 'Мертва. Потонула.
  
  
  Чорні очі звузилися. «Вона плаває як дельфін, містере Картер. Не намагайся мене обдурити. Вона багато чого стоїть у Майамі».
  
  
  Я глянув через плече на двері, які все ще були відчинені. Негр стежив за нашою розмовою. Коли він стояв за моїми людьми, я не міг використати свій люгер. Це означало б смерть Како та Ламбі. Я хотів, щоб двері зачинилися, і вибрав найшвидший спосіб повідомити полковника про увагу його охорони.
  
  
  Я зухвало сказав Джерому: "Ви можете отримати хороший викуп за Мітзі, але тримаю парі, цей лейтенант ніколи не побачить свою тисячу доларів". Цього було достатньо. Двері зачинилися. Джером нахилився до стосу грошей на столі. Коли він знову підвів очі, він дивився прямо в дуло мого люгера.
  
  
  «Беріть те, що вам потрібно», - сказав я Ламбі і Како, коли їхні пістолети відсунулися від мене, на подив Джерома. Його обличчя напружилося. «Зрада, містере Картер? Купуйте солдатів! Вони будуть віддані військовому трибуналу, як тільки я. .. '
  
  
  Він був швидким. Я підозрював це. Але все ще недостатньо швидкий. Він був за столом і його рука швидко пересунулася до кобури. Я був трохи швидший, перекинув люгер з правої руки в ліву, викинув стилет в руку і кинув. Стилет прибив його руку до кобури і його спроба провалилася.
  
  
  Я визнаю, що він не був боягузливий. Для нього це був великий ризик. Але якби він міг змусити мене вистрілити або якби він міг вистрілити сам, це стривожило б негра зовні, і мої шанси були б упущені. Він тихо сів. Я з Люгером і наказав йому стати біля стіни. Маленькі чорні очі викидали ненависть, але він зробив те, що йому сказали.
  
  
  Ламбі поклав зброю на стопку банкнот і ретельно обшукав полковника. Він витяг мій стилет, револьвер, і знайшов в одній з кишень ще одну запасну.
  
  
  «А тепер сядьте на диван, щоб ми могли поговорити. Де Тара Сойєр? Я сказав.
  
  
  Джером навіть не моргнув. Він зручно сів на диван і схрестив ноги. Він саркастично скривив верхню губу і поставив зустрічне одне запитання. - "Де Мітзі Гарднер?"
  
  
  У мене не було часу та бажання грати у запитання та відповіді. Звісно, він тримав Тару у готелі. Але я не міг розраховувати на те, що вся армія Джерома спить і не хотів ризикувати, що доведеться обшукувати весь готель. Я став перед полковником і вдарив дулом люгера по його обличчю. Вийшла потворна подряпина. Я не хотів його вбивати; він був єдиною людиною, яка могла контролювати армію в той час, і я все ще потребував її. Але спочатку я турбувався про безпеку Тари. Я сказав про це Джерому і додав: «Я не пошкодую, що спотворю твоє обличчя, якщо знадобиться».
  
  
  Він був гарним чоловіком. Він це знав, і він був пихатим. «Добре, – сказав він. - Все одно її не звільниш. Міс Сойєр знаходиться у своєму номері на верхньому поверсі. Між нижнім та верхнім поверхами шістсот моїх солдатів».
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  Поки Лембі тримав полковника під прицілом, ми з Како зняли куртку та сорочку Джерома і розірвали сорочку на смужки, щоб зв'язати його. Даємо йому сісти на диван.
  
  
  «Залишайся тут, щоб доглядати його», - наказав я Како. Я показав йому, як працює керування дверима. «Почекайте, поки ми з Лембі підійдемо до дверей. Ви відкриваєте її настільки, щоб дозволити нам пройти, а потім знову закриваєте.
  
  
  Ламбі знову приставив пістолет до моєї спини, і ми пішли. Негр був захоплений детективним романом і не зводив очей, поки я не підсунув дуло свого люгера йому під ніс. Коли я побачив, що він читав, мені довелося посміхнутися. «Не читай, а роби; Я додав мить, перш ніж Ламбі вдарив його прикладом своєї гвинтівки по черепу. Він скотився зі стільця на підлогу. Був він мертвий чи ні, переважно залежало від товщини його черепа. Ми відтягли його до одного з касових апаратів казино і прив'язали до стільця. Ми швидко пішли до ліфтів. На півдорозі у вестибюлі раптово відчинилися двері ліфта. Солдат вийшов, побачив нас і спробував пірнути назад. Я кинув стилет і на мить знайшов його під кадиком. Лембі потяг його за стійку адміністратора. Ключів від номера Тари на місці не виявилося, тому нам потрібно проникнути туди якомога тихіше.
  
  
  Ми пішли назад до ліфта, і я підняв два мачеті, які зісковзнули з пояса солдата після того, як ударили його. Тепер у нас було лише 599 супротивників.
  
  
  Нагорі ми побігли до дверей квартири Тари. Я зламав замок стилетом, і ми опинилися всередині, перш ніж хтось з'явився в холі.
  
  
  У кімнаті панувала задушлива атмосфера. Кондиціонер був вимкнений. Тара Сойєр лежала на ліжку, розкинувши руки та ноги. На ній були трусики та бюстгальтер. Її зап'ястя і кісточки були прив'язані до ліжка завісою, тому вона ледве могла рухатися. У роті в неї не було кляпа, але в цьому, мабуть, не було б потреби. Звукоізоляція в готелі Sawyer Grand LaClare була чудовою. Найбільше, що її можна було почути у сусідній кімнаті.
  
  
  Вона побачила мене та Лембі. Її обличчя було перекручене розпачом, і я подумав, що вона ось-ось закричить. Я затиснув їй рота долонею. «Люди Джерома тут. Будь спокійною.
  
  
  Її очі метнулися до Лембі. Вона думала, що мене теж зловили. Я пояснив, що він на нашому боці. Її красиві блакитні очі тепер стали великими та темними. Страх у її очах тепер змінився гнівом. Я прибрав руку з її рота та поцілував. Потім я відпустив її, щоб розв'язати шнур. - "Вони вбили його?"
  
  
  Я знав, що вона мала на увазі Флемінга. Я сказав. – «Ні. Ми змогли приховати його. Він поранений, але в горах із Ноєм у безпеці».
  
  
  'Хто це?'
  
  
  Звичайно, вона ніколи не чула про цього старого чорного чарівника та його племені. - Ти б назвала б мене брехуном, якби я розповів тобі більше про Ноя, але якщо ми виберемося з міста живими, я познайомлю тебе з ним. І навіть тоді ви не повірите».
  
  
  Я швидко послабив шнур, щоб зменшити біль. Її руки та ноги були побілілими та опухлими через порушення кровообігу. Їй було боляче, і я побачив, що мине деякий час, перш ніж вона знову зможе ходити. Проте я не міг ризикувати, несучи її. Якби хтось спробував зупинити нас на шляху, мені відчайдушно знадобилися б мої руки, і, мабуть, Ламбі теж.
  
  
  Я промокнув зап'ястя та кісточки Тари холодною водою з ванної. Потім дістала з туалету тонку бавовняну сукню. У тому вигляді, в якому вона була, вона виглядала краще, але трусики та напівпрозорий бюстгальтер просто не ідеальні для мандрівок під час війни.
  
  
  Тарі були потрібні дорогоцінні хвилини, щоб триматися на ногах. Ми перевірили це по кімнаті. Я послав Лембі в хол перевірити, чи вільний вихід.
  
  
  За мить він просунув голову в край дверей і поманив нас. Ми бігли до ліфта настільки швидко, наскільки дозволяв стан Тари. Як тільки я натиснув кнопку, я побачив, як у коридорі відчинилися двері.
  
  
  Ми дісталися першого поверху, і двері ліфта повільно відчинилися. Крізь щілину побачив солдатів. Найгірше, там був полковник Каріб Джером з пістолетом, спрямованим у нас.
  
  
  Я пірнув за металеві двері і водночас натиснув кнопку підвалу. Куля відскочила від металевих стін ліфта. Це було диво, що ніхто з нас не постраждав. Двері зачинилися, і ми ввійшли всередину. Здавалося, що минув годинник. Якби в гаражі не було машини або вихід був заблокований, Девід Хок міг би списати одного зі своїх агентів. Том Сойєр втратив би свою дочку, а Ной втратив страшенно гарного помічника.
  
  
  Мені було цікаво де був інший помічник Ноя. Напевно, мертвий. Якби Джером переконав його відпустити його за неабияку суму, він міг би очікувати кулі. Полковник не матиме причин стримати своє слово. Було очевидно, що було помилкою залишати бідного простака Како наодинці з таким типом.
  
  
  Ліфт ударився об повітряний буфер на цокольному поверсі. Ми були у гаражі. Було багато машин, що належали гостям, і більш високооплачуваному персоналу, але я не очікував знайти в них ключі, і мені ледве вистачило б часу перевірити їх усі. На виїзді стояла військова вантажівка. Ймовірно, він був готовий на випадок надзвичайних ситуацій та швидко заробив. За винятком того, що він здавався в милі звідси.
  
  
  Я вказав на це. "Біжи до тієї машини", - сказав я. "Заведи його, поки я прикриваю відступ".
  
  
  Вони побігли. Принаймні, Лембі біг так швидко, як тільки міг, як тягнув за руку Тару, що спотикається. Двері ліфта відчинилися. Коли вони відкрилися до двох дюймів, я вистрілив у щілину, наслідуючи приклад Джерома. Я почув крик і сподівався, що то полковник. Я продовжував стріляти, коли двері відчинялися ще більше, і пролунали нові крики. Нарешті комусь спала на думку блискуча ідея відправити ліфт назад нагору. Я продовжував стріляти, поки двері не зачинилися повністю. Тепер ми мали невелику перевагу. Я кинувся до вантажівки і стрибнув поряд з Тарою, яка запустила двигун, а потім вмостилася на сидінні поряд із водієм. Щасливі. Якби це була Мітзі Гарднер, ми б сперечалися про те, хто керуватиме машиною, а на це зараз не було часу.
  
  
  Я поїхав на другу передачу і звернув на з'їзд. Його не забарикадували. Коли я проїжджав повз головний вход у готель і глянув на двері, я побачив, як Джером з кількома своїми людьми вибіг назовні. Вони зупинилися на сходах, щоб стріляти в нас, але поспішили. Постріли пройшли низько.
  
  
  Я зробив зигзаг, щоб звести до мінімуму їхні подальші шанси на влучення, і почув, як Ламбі стріляє ззаду. Я крикнув йому, щоб він підтягнувся. Він мене не чув. Або, можливо, він був надто схвильований, щоб відреагувати.
  
  
  Тоді було вже запізно. Я почув короткий крик і в дзеркало заднього виду побачив, як Лембі випав із машини. він синій лежав нерухомо посеред дороги. Передня частина його сорочки була просякнута кров'ю. Його тіло тряслося від куль, що потрапили в нього. Джером помстився йому тепер, коли ми були надто далеко, щоб нас упіймати.
  
  
  Я зосередився на водінні, намагаючись не зважати на втому. За нами більше не свистіли кулі. Джером зі своїми солдатами побіг до машин, припаркованих біля входу до готелю. Ми були далеко від дому та у безпеці.
  
  
  На бульварі я звернув і натиснув на педаль газу. Вантажівка більше підходила для перевезення важких вантажів, ніж збільшення швидкості. Ми мали деякий час, але цього було недостатньо, щоб уникнути переслідування полковника.
  
  
  Ми були за містом і попрямували до готелю Ноя. Щось треба було вирішити швидко. Я не міг уникнути Джером на прибережній дорозі. У мене було два варіанти. Перший - сховати вантажівку у сараї за старим готелем. Іншою була погана дорога, що петляла через гори.
  
  
  Мені спало на думку, що полковник, мабуть, знав про існування готелю і що Ной ним користувався. Йому навіть не довелося б битися. Вся будівля була дерев'яною. Він міг спалити.
  
  
  Тому я обрав гірський маршрут. Наша важка вантажівка могла долати вибоїни та вибоїни, ймовірно, краще, ніж легші машини позаду нас, і вони не могли рухатися швидше за нас по цій дорозі.
  
  
  На той час, як ми досягли повороту, вони нас не помітили. Я вимкнув світло і повернув кермо. Тепер ми були невидимі серед джунглів для двох джипів, які проїжджають повз нас головною дорогою. Чудово. Я зупинився, вийняв прожектор із утримувача і підійшов до вантажної платформи, щоб подивитися, що в нас із собою. А може, Ламбі впустив пістолет. Мої запаси боєприпасів закінчувалися.
  
  
  Я не зміг знайти пістолет між мотузками мотузки, лопатою та трьома ящиками. Я вже збирався бігти, коли світло прожектора впало на текст на одній із скриньок: «Динаміт». Я витягнув коробку вперед. Декілька стрижнів випали, але більшість із них все ще була акуратно обгорнута тирсою.
  
  
  Якщо полковник Джером дізнається, що ми з'їхали з дороги, він, безперечно, розгорнеться. Але ми були готові прийняти його. Ми проїхали близько ста метрів у джунглі. Я вискочив з вантажного відсіку і побіг назад до перехрестя, готуючись по дорозі. Я зробив це до того моменту, коли джипи Джерома здалися мені у полі зору. Вони їхали швидко, вискочили за ріг, а я ухилився від їхніх ліхтарів. Вдалині вони помітили вантажівку і, переможно кричачи, поїхали до неї. Коли до мене наблизився перший джип, я запалив ґнот. Я кинув динамітну шашку на заднє сидіння і пірнув якнайдалі в листя.
  
  
  Вибух стався відразу і відкинув мене назад на дорогу. Але мій фізичний стан був набагато кращим, ніж у пасажирів позашляховика. Я все ще затамував подих, коли почув голос Тари, що кличе мене. Я встав раніше, ніж хотілося б, і жестом наказав їй триматися подалі, дивлячись на глибоку вирву, що утворилася в дорозі. Позаду мене до повороту під'їхав другий позашляховик. Ми з дівчиною побігли назад до вантажівки. Ми вже їхали на повній швидкості, коли джип із вереском гальм зупинився біля кратера вирви. У дзеркало заднього виду я побачив високу постать Джерома, що схилився над величезною вибоїною на дорозі. Кулі свистіли за нами, але ми були вже надто далеко, і вони навряд чи могли нам зашкодити.
  
  
  Тара не розуміла, що сталося. Я пояснив їй, що знайшов у кузові вантажівки, нахилився, щоб швидко поцілувати її, а потім знову зосередився на дорозі.
  
  
  "На даний момент ми в безпеці", - сказав я їй. «Вони не можуть проїхати через цю яму, інакше їм доведеться рубати дерева. А на це потрібен час. Приготуйтеся до прогулянки бурхливим морем».
  
  
  У темряві я мало не врізався в дерево, коли повернув за ріг, і це нагадало мені, що мені потрібне світло. Ризик бути виявленим зараз мало менше значення, ніж ризик зіткнутися з деревом. Погляд на годинник сказав мені, що ніч уже кінчалася. До того часу, як ми дійдемо до найважчих місць, буде майже світло. Це зробило це набагато простіше.
  
  
  Але поки було все ще темно, і світло фар пробивалося крізь густе листя. Тарі довелося триматися за одвірок дверей, щоб не вдаритися головою об дах. Вона простягла кілька миль, потім гірко засміялася.
  
  
  "Нік", - сказала вона. «Не думаю, що я підходжу для цього. Я був у захваті від того, щоб приїхати сюди і зустріти Флемінга. Це було так романтично». Її сміх пролунав розчаровано. "Тепер я розумію, що це насправді".
  
  
  Я посміхнувся. - «Казковий світ розчаровує?»
  
  
  Тож вона була налякана, казала, щоб стримати себе. Ми забиралися все вище та вище, і далі буде ще жорсткішим. Я подумав, що це гарна нагода відпустити поводи. Нарешті, тривога – це стимулятор, а секс – чудовий транквілізатор. Я зупинився і повернув ключ запалення. Було дуже тихо. Я вийшов, обійшов машину, відчинив двері з боку Тари і витяг її. Я підтягнув її до машини, щоб можна було перевірити місцевість при світлі фар, чи немає змій чи дикобразів, які можуть зіпсувати веселощі. Її рот був такий же голодний, як і мій. Їй було так важко, як і мені. Пройшло багато часу, перш ніж ми, нарешті, сіли у вантажівку повністю виснаженими та задоволеними. Я посміхнулась. 'Ти почуваєшся краще?' Вона кивнула, відкинулася на спинку стільця і заплющила очі.
  
  
  На той час, як ми досягли стрімкої скелі, було вже ясно. Я сказав Тарі тримати очі закритими на деякий час, і, звичайно ж, вона відразу ж розплющила їх, щоб з цікавістю визирнути назовні. Коли вона визирнула у вікно і побачила тільки безодню, вона зблідла. Вона сіла прямо, піднявши підборіддя.
  
  
  Коли ми минули небезпечну частину прірви, я подумав про Флемінга. Там, де дорога зайшла в глухий кут, ми вийшли і продовжили шлях пішки. Тепер я знайшов те, чого раніше не помічав. Стежка йшла в круту ущелину; за краєм, з іншого боку, були печери, де жило раніше надмірне населення племені. На даний момент начебто там ніхто не жив. Товста дерев'яна брама фортеці була зачинена. Я постукав по ньому ручкою пістолета. За кілька хвилин я почув гуркіт ланцюгів і перекладання дерев'яних болтів. Потім ворота відчинилися всередину, і чоловік у білій мантії поманив нас усередину. Тара виглядала так, ніби побачила привид.
  
  
  Ной ласкаво привітав дівчину, сказав, що Флемінг почувається краще, потім перейшов у відділ поганих новин.
  
  
  «Нашу лінію перерізали минулої ночі. Ми нічого не чули зсередини відколи ви поїхали. Ви можете сказати мені, яка ситуація у Порт-оф-Спейн?
  
  
  Я підозрював, що старий готель на околиці міста був чимось більшим, ніж просто місцем проживання для одноплемінників, які бажають відвідати місто. Це мав бути центр новин для повідомлень, які надходили з міста і передавалися за допомогою барабана джунглів. Якщо повідомлень більше не було, це означало, що Джером здійснив набіг на неї.
  
  
  Я був сильно втомлений. Почав накопичуватися годинник довгої напруги. Ця стара фортеця була неприступною. Королі, пірати та повстанці завжди марно намагалися кинути виклик високим стінам у давнину. Але цього разу єдиним захистом були мій «Люгер» і жменька куль, витончений маленький ларьок Мітзі Гарднер і кілька ящиків динаміту. Дещо проти сучасної оснащеної армії. Я притулився до товстої кам'яної стіни та поінформував Ноя. Я сказав йому, що маю намір зробити з динамітом.
  
  
  «Я мав одразу підірвати цей урвище», - зізнався я.
  
  
  «Але тоді я про це не подумав, а зараз це надто далеко. Але я перетворюю цей маршрут на мінне поле. Я чекаю, що Джером приїде сюди вдень на джипах. На нього чекає сюрприз. Мені потрібні носії.
  
  
  Ной зібрав команду, а я представив дівчат.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  Люди витягли динаміт із вантажівки. Вони віднесли відкритий ящик у форт, залишивши повний ящик для влаштування мін дорогою. Перед тим, як залишити вантажівку, я вийняв ротор із розподільника, щоб ніхто інший не міг завести вантажівку. Я перетворив шлях у мінне поле, переконавшись, що детонатори встановлені таким чином, щоб одна людина могла підірвати кожен заряд незалежно від інших. Поки я працював, я чув барабани у фортеці; це були повідомлення, а церемоніальні звуки. Я припустив, що Ной намагався трохи підняти бойовий дух.
  
  
  На той час, як я закінчив, я почував себе зовсім виснаженим і голодним. Я ледве дістався фортеці. Справді, був ритуал. Священних птахів убивали та варили у киплячій воді. Голі одноплемінники з списами танцювали навколо казана. Вони мали чудову зброю для боротьби з базуками та автоматами.
  
  
  Ной подбав про це, перш ніж я встиг щось поїсти. Я не встиг навіть наполовину заснути. Коли Ной розбудив мене, я лежав у прохолодній темній кімнаті; По тіньовій лінії біля дверей я міг бачити, що сонце вже досягло полуденної позиції. Я поставив людину на варту біля стежки. З цього місця має бути чути наближення транспортних засобів здалеку. Тепер він стояв перед Ноєм, і він був схвильований.
  
  
  
  
  "Військові підійшли до вантажівки", - сказав Ной.
  
  
  Я одразу прокинувся. - 'Скільки їх?'
  
  
  "Він не вміє рахувати". - Ной заговорив із спостерігачем.
  
  
  «Він каже: «багато, багато».
  
  
  Я встав і побіг до воріт. На цей час вони повинні були йти стежкою, і я хотів переконатися, що вони не виявили динаміт. Танець війни був закінчений, і люди, які пішли у свої печери, бігли назад у фортецю.
  
  
  Я минув двері кімнати Флемінга і на мить завмер. Він стояв біля дверей між двома дівчатами. На його забинтованій руці не було ні потворних червоних смуг, ні сірого кольору на шоколадно-коричневому обличчі. У мене не було часу зупинятися на цьому, але швидке одужання Флемінга мене здивувало. Я викинув це з голови, продовжуючи йти. Я пробіг через ворота і побіг стежкою. Якби вони були швидкими, я міг би зіткнутися з ними, але я мав би бути певним.
  
  
  Коли дійшов до перевалу, я ще нічого не бачив. Тепер я був на галявині і через вершини дерев я міг бачити вантажівку на дні яру приблизно за півмилі нижче. Група приблизно з тридцяти людей, що стояли поруч, не збиралася підніматися нагору. Цікаво чому? Потім я почув позаду шум. То був Мітзі. Вона мала відповідь.
  
  
  «Є ще одна атака з іншого боку, Нік. Човни в бухті. Багато човнів.
  
  
  Це пояснювало, чому гурт досі чекав унизу. Це була спільна дія, рух клешні, який розпочнеться одночасно на двох фронтах. Я обійняв її за плече. "Ви можете підірвати міни?"
  
  
  «Це завжди було моєю метою у житті. Що я повинен робити?'
  
  
  Я показав їй запалення, вручив їй запальничку та сказав, що робити. «Шлях між цими двома точками замінували». Я вказав їй на два моменти. «Запалювання праворуч запалює найнижчий заряд через три хвилини після запалення запобіжника. Коли перша група досягне повороту, її потрібно запалити. Сподіваюся, цього буде достатньо, хоча деякі солдати часом бувають дурні. Не поспішайте. Але зупиніть їх».
  
  
  'Із задоволенням.' Вона поцілувала мене, і в мене склалося враження, що вона цілує мене на прощання. "Удачі з флотом".
  
  
  Я посміхнувся. 'Це буде працювати. Довірся Ною».
  
  
  Я запевняв краще, ніж відчував. У нас не було спорядження, щоб довго витримувати облогу з обох боків. У рамках наявних можливостей я мав робити те, що було в моїх силах, але щось підказувало мені, що для того, щоб пережити цей день, знадобиться диво.
  
  
  За час моєї відсутності у фортеці відбулися серйозні зміни. Плем'я було зайняте. Сходи стояли біля суцільного даху, який також служив захисною стіною, і камені розміром з череп приносили у відрах, які передавалися з рук до рук, як конвеєрна стрічка.
  
  
  Як не дивно, це було надихаюче видовище. Ритмічне похитування всіх цих чорних рук, що передають матеріал, як жива змія, вселяло впевненість у цих людей, які, мабуть, ніколи у своєму житті не вели справжніх воєн.
  
  
  Ной зберігав вигляд, але здавався менш упевненим, ніж його люди. Він розмовляв з Флемінгом у тихому куточку біля воріт. Флемінг сперся на табурет і, здавалося, намагався в чомусь переконати Ноя. Я підійшов ближче, щоб стежити за розмовою.
  
  
  «Добре, Ной, я хочу вірити, що Джером веде подвійну гру. Але я не можу дозволити вам і вашим людям ризикувати своїм життям заради моєї справи. Якщо Джером настільки сильний, то я маю підкоритися, як я підкорився генералу Хаммонд. Я здамся і буду засланий до Сполучених Штатів. Джером - здібна людина, і цей острів зрештою пережив військову диктатуру раніше. Може, я навіть можу дати йому пораду. Я хочу, щоб ви передали йому повідомлення.
  
  
  Надіслати Джерому послання світу було однаково що підписати свій смертний вирок. Навіть якби полковник залишив Ноя і його плем'я у спокої, я б ні на мить не належав до країни живих. Я думав, що це досить погано, щоб зустріти поразку. Я ненавидів це. Але було ще гірше це, щоб уявити, що трапилося б зі мною, якби Джером був такий скривджений, як я думав. Я чекав на відповідь Патріарха. Це вибухнуло стомлюючою тирадою.
  
  
  Флемінг, я поважаю ваш ідеалізм, але він засліплює вас. Коли генерал Хаммонд позбувся вас, люди все ще вірили, що він залишить острів остров'янам. Він міг дозволити собі вигнати вас. Каріб Джером не може бути таким щедрим. Він настільки ж непопулярний, наскільки амбітний. Поки ти живий, ти йому загроза. І на карту поставлено не лише ваше життя. Якщо Джером вдасться здійснити задумане, він перетворить цю гору на ракетну базу. Він прожене нас і приведе сюди наших ворогів. Він не може залишатися при владі без підтримки Росії. Ця гора була нашим священним будинком упродовж століть. Наші люди скоріше помруть, ніж покинуть цю гору».
  
  
  Старий говорив добре. Він переконав Флемінга, який показав, що не чутливий до розумних аргументів. «Зізнаюся, ти маєш рацію, Ной. Я надто довго жив у світі мрій. Надія іноді набуває спокусливого вигляду. Якщо я тобі знадоблюсь, я можу однією рукою кидати каміння».
  
  
  Він торкнувся Ноя руки на знак поваги, потім зашкутильгав здоровою ногою до парапету.
  
  
  Ной поманив мене. Я заліз на дах і подивився через зубчасту стіну на вхід у лагуну. Флот, що наближається, нагадав мені про те, як англійці евакуювалися з Дюнкерка під час Другої світової війни. Кожен рибальський човен, кожне прогулянкове судно, коротше кажучи, все, що можна було знайти в Порт-оф-Спейні, наближалося до гори.
  
  
  Я мріяв про американські торпедні катери і про прикриття з повітря швидкими винищувачами. Але це був чудовий сон наяву.
  
  
  Перші човни пливли один за одним на максимальній швидкості по воді у нашому напрямку. Човни, що пливуть за ним, уціліють. Перші зіткнуться із сюрпризом. Вони наблизилися швидко, мабуть, не звертаючи уваги на підводну греблю, яка зупинить їхній рух. Репутація Ноя відлякала б людей від цієї маленької гавані, тому вони нічого не знали про затоплену греблю.
  
  
  Я спостерігав, як перші дві яхти мчали поруч. Навіть без бінокля я міг бачити базуки та кулемети, які люди тримали на палубі. Вони вдарилися об греблю одночасно зі звуком тріску металу. Носові частини піднялися дибки, корпус затрясся, і струс шпурнув людей з палуби в море. І, щоб відсвяткувати аварію корабля, в той же час пролунала бавовна першого заряду, який підірвала Мітзі.
  
  
  За першими двома нещасними яхтами стояли два буксири, які вже не могли загальмувати. Вони врізалися в кам'яний мур і повисли під кутом. З чоловіків, що впали за борт, дехто втопився під вагою черевиків та іншого спорядження, іншим вдалося зачепитися за греблю. Наступним човнам вдалося зупинитися посеред лагуни. Але три катери, навантажені солдатами, озброєними до зубів, вдарилися об греблю, не отримавши помітних ушкоджень. Вони намацали несподівану перешкоду палицями. Вони лежали на висоті бар'єру від повені на сходах, що ведуть до фортеці.
  
  
  Люди з першого катера почали переходити через греблю до сходів. Третій катер трохи відступив і дав залп прикриття у бік парапету.
  
  
  Я не помітив, що Ной піднявся сходами, але помітив, що він стоїть поряд зі мною. Він мав бамбуковий перископ з додатковим дзеркалом, яке дозволяло йому дивитися прямо через парапет. Він підняв руку, готовий подати сигнал. Уздовж парапету стояли коричневі постаті, кожна з каменем у руках.
  
  
  З-за стрілянини човнів дедалі виразніше лунав звук солдатських чобіт. Потім я почув гарчання по той бік стіни і зрозумів, що солдати зараз просто під нами. Ной опустив руку. Раптом біля стіни виник рух.
  
  
  Чоловіки забули про кулі, що свистели над головами, нахилилися над стіною завтовшки у вісім футів, кинули каміння і знову сховалися. Троє з них звалилися від ран. Інші забрали їх і зайняли їхні місця.
  
  
  Вогонь прикриття раптово припинився. Я подивився вздовж зубчастих стін до підніжжя сходів. Я побачив солдатів, що падали: ланцюгова реакція тіл, що котилися до моря.
  
  
  Люди Ноя знову принесли каміння та приготувалися до повторення успіху.
  
  
  Обстріл прикриття відновився, і смертоносний свинець знову свистів над зубчастими стінами, пробиваючи дірки в обвітреній стіні.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  Другий вибух сколихнув джунглі. Отже, Мітзі довелося запалити другий заряд. Зараз я не потрібний Ною. Я все одно не зміг потрапити в човни з «Люгера», і кулі з їхньої артилерії поки що не надто сильно ушкоджували стіну. Старий велетень добре контролював сходи. Я побіг до стежки. Мітзі сиділа на землі з третім підривником у руці і виглядала стривоженою. "Вони порозумнішали", - сказала вона мені. «Вперше у мене було сім, а вдруге чотири, всі разом. Але тепер вони йдуть один за одним. З дистанцією вісім метрів. Прикро, ціла міна для однієї людини.
  
  
  "Ні, вони того не варті", - погодився я. 'Неважливо. Я знищуватиму їх індивідуально».
  
  
  Пішли вперед солдати. Вони не рвалися в бій, але пішли, підганяючи лайкою офіцерів позаду них. Вони дивилися не вперед, а убік і на землю в пошуках мін-пасток.
  
  
  Я побіг через підлісок до відповідного для мене місця. Виступаючий шматок каменю, що закриває стежку знизу. Якби я зміг потрапити туди раніше за солдатів, то зміг би попрацювати конструктивно зі своїм «Люгером». Я щойно дістався туди, коли перша людина опинилась у межах досяжності. Він був невисоким, кремезним і дуже смаглявим. Його обличчя було залите згодом. Він зупинився, щоб перевести подих, потім повільно пішов назад, не зводячи очей зі стежки. Я прицілився з люгера, потім передумав і знову прибрав його в кобуру. Був кращий спосіб. Зрештою, він не знав, що я був там.
  
  
  Мої запаси боєприпасів у будь-якому випадку залишали бажати кращого, і я поки що не міг розраховувати на них. Я вийняв стилет із піхов на правому передпліччі. Коли солдат пройшов піді мною, я стрибнув на нього ззаду. Я збив його з ніг. Здавалося, що трохи повітря, яке в нього залишилося в легенях, видувається з нього. У мене не прийнято вбивати несвідомих супротивників. Але цього разу я не мав вибору. Тепер я не міг дозволити собі розкіш брати полонених. Неохоче закінчивши роботу, я затяг його під кущ, взяв його гвинтівку і патронташ і помчав назад у своє укриття. Якби я продовжував так само, я міг би таким чином знищити чимало, а також накопичити запас зброї. Зручно та розумно!
  
  
  Наступний висунув ніс із-за рогу. Він здивувався в очах, коли побачив перед собою плями крові на землі. Він підняв голову ще більше, повернувся і побачив мене. Він ніс на ремені перед животом автомат, і цей автомат багатообіцяюче хитнувся в мій бік. Я швидко висмикнув пістолет з кобури і випустив кулю йому в голову, перш ніж він встиг спустити курок. Я мовчки подякував Хоку за тренування у швидкості та спритності, які всі найкращі агенти AX повинні робити на регулярній основі і які я зазвичай зневажаю, тому що вони мають звичку завжди скорочувати мої відпустки. Але іноді частку секунди більше швидкості означає різницю між життям і смертю. «Залишайся скромним, Нік, – подумав я.
  
  
  Але все одно зроблено гарно.
  
  
  На жаль, чоловік відкотився від стежки так далеко, щоби більше не перебувати в сліпій зоні. Але я не міг відмовитись від цього автомата.
  
  
  З люгером у правій руці я зістрибнув, кинувся до трупа і почав швидко працювати, не відриваючи очей від сліду. Він був заряджений боєприпасами, як в'ючний мул. Золота жила!
  
  
  Я скотив його краєм доріжки в кущі, зібрав зброю і побіг назад на своє місце. Ще ніхто не вийшов із-за рогу. Дивно. Деякий час я був зайнятий. Мабуть, вони чули Люгер.
  
  
  Я почекав ще десять хвилин, але ніхто не з'явився, і я почав відчувати, що даремно витрачаю час. Я повернувся до Мітзі зі своєю здобиччю. Звідси я міг побачити внизу вантажівки та позашляховики. Солдати зібралися навколо людини з рацією. Ймовірно, вони чекали на нові накази від когось вищого за посадою. Мітзі оцінювально подивилася на нашу нову зброю. Я посміхнувся.
  
  
  «Вони не зупинять усе, що Джером може кинути в нас, але принаймні ми маємо маленький козир. Ця маленька армія внизу знатиме, що ми озброєні
  
  
  Я вказав на групу внизу. «Вони змінюють свої плани. Шлях надто небезпечний, і я не думаю, що вони підуть у ще одну лобову атаку. Але тримайте їх під прицілом та попереджайте мене, якщо я помиляюся».
  
  
  Вона облизала губи. - Залиш тут гвинтівку, гаразд? Можливо, я зможу зробити з ним щось корисне».
  
  
  Я залишив гвинтівку та трохи боєприпасів. Щойно я пішов, я почув новий звук – гуркіт міни на прибережній дорозі. Видно, настав час знову підірвати динаміт.
  
  
  Я покінчив із заряджанням, коли нові машини зупинилися наприкінці дороги. Солдати вийшли, і я побачив людину з рацією. Я гадки не мав, що ці солдати підходитимуть групами. Я не став чекати, доки вони розійдуться, а підірвав перший заряд.
  
  
  Він вибухнув під джипом, а також знищив дві вантажівки. Коли шум вибухів стих, я випустив чергу з автомата по машинах позаду. Машини, які все ще були цілі, перейшли на задній хід і обережно рушили назад. Схоже, там якийсь час буде тихо, і я вирішив повернутись у фортецю. На даху було галасливо. Усі були в укриттях, бо базуки та далекобійні гвинтівки продовжували обстрілювати парапет. Ной поманив мене глянути в його перископ. Я бачив великі групи солдатів, що прямували через бар'єр від повені до сходів. Деякі вже досягли сходів і почали підніматися нею. Ной виглядав похмурим.
  
  
  Весь рух йшов швидше, ніж мені хотілося б. Якби прикриття тривало довше, вони б вразили своїх людей, але ми не могли їх дістати, поки вогонь не припиниться. Я постукав автоматом і звелів Ною попередити мене, коли вони будуть нагорі.
  
  
  Однак у цьому не було потреби. За кілька секунд вогонь прикриття раптово припинився. Це був знак для мене. Я почув, як підошви підійшли ближче, коли я зробив крок між двома зубцями. Я мало не потрапив у обличчя солдатові автоматично, але він відхилився, коли солдат зробив останній крок. Постріл з автомата кинув його на чоловіка за ним. Вони обидва впали через край. Я продовжував стріляти, поки сходи і більшість греблі не були розчищені. Останні чоловіки кинулися назад до своїх човнів і сховалися, пірнувши у воду.
  
  
  Стрілянини більше не було. Флот відійшов до далекого кінця греблі і став на якір там, де ми з Мітзі обіймали один одного в солоній воді. Здавалося, століття тому.
  
  
  Я повернувся до Ноя. Я влаштувався зручніше і закурив одну з довгих, тонких і дуже смачних сигарет, зроблених спеціально для мене у Стамбулі. "Це був перший акт", - сказав я. "Ми, напевно, можемо трохи відпочити".
  
  
  Це може бути правдою для тебе, Нік. Я дуже вдячний за все, що ви зробили. Але облогу ще не прорвано, тільки затримано і ненадовго. Армія Джерома повернеться. Я знаю, що мої люди думають, що вони виграли, і тому чекають на вечірки. Якщо я не влаштую їм бенкету, вони подумають, що я забуваю дякувати богам за перемогу, і побоюються, що боги більше не будуть благоволити нам. Тоді вони втратять бажання боротися».
  
  
  Ной залишив мене організувати свято зі священним вогнем, барабанами та церемоніальними танцями. Я поділив свій час між спостереженням за святом та спостереженням за ворожим флотом. Деякі кораблі пришвартувалися на березі. Я був справді здивований, що солдати залишилися поряд з човнами і не намагалися дістатися фортеці через пляж. Рації будуть розжарені від наказів та зустрічних донесень.
  
  
  Я стояв і дивився на воду, як раптом відчув свою руку. Це була тепла рука, що чіплялася за мої пальці. Я озирнулася. Наді мною схилилася дівчина. Вона була оголена нижче за пояс, і її шкіра світилася від церемоніального танцю. Її груди здулися. моє лице. Моє дихання стало частішати. І це ще не все.
  
  
  Я мав стежити зараз, коли всі були зайняті вечірками. Але й на мене ці прокляті барабани не вплинули. Крім того, на човнах не було помітних дій. Я спустився сходами слідом за нею. Ми знайшли один одного на м'якій клумбі з листя у тихому куточку біля воріт.
  
  
  Потім усе було скінчено. Звук барабанів став приглушеним. Це було схоже на молитву, і я відчув дивний спокій. Я допоміг дівчині підвестися, і ми пішли назад, тримаючись за руки. Я залишив її, щоб вона повернулася до парапету і подивилася на стіни.
  
  
  Флот пішов у відкрите море! Один катер усе ще був у лагуні і готувався останнім залишити природну гавань. Що, чорт забирай, трапилося? Я спустився вниз, щоб поінформувати Ноя, який щойно розмовляв із Флемінгом та Тарою. Я розповів їм новини.
  
  
  «Тепер ми можемо забрати звідси Флемінга та дівчаток», - сказав я. «Можливо, ми зможемо перебратися на інший острів і надіслати повідомлення Сполученим Штатам. Потім вони можуть забрати нас літаком. Таким чином, принаймні, Флемінг залишиться живим, щоб спробувати знову. А я можу повернутися пізніше, щоби ліквідувати полковника».
  
  
  Але Флемінг не хотів про це чути. Жодних літаків. Жодної ліквідації Джерома. Я здався і кисло сказав йому, що це його особиста справа. Він просто повинен був залагодити це з Ноєм, поки я оглядав розбиті човни.
  
  
  Ной вибрав мені на допомогу кількох людей. "Кращі плавці", - сказав він. Плавці мені не знадобилися, тільки носії. Я скористався нагодою, щоб дізнатися, як справи у Мітзі.
  
  
  Вона все ще була там, де я залишив її, але джипів під нею не було. Тільки вантажівка досі була там. Вона сказала мені, що вони поїхали відразу; мабуть, у той час коли відпливли кораблі. Я сказав їй про це, і вона скептично глянула на мене.
  
  
  «Ви ж не думаєте, що Джером здасться, чи не так? Що він робитиме?
  
  
  Я не сказав Ною та Флемінгу те, що думав насправді. Але я міг поговорити з Мітзі. «Зауважу, що він благав Кастро про допомогу. Я передбачаю, що ми можемо чекати на бомбардувальників, канонерських човнів і всього іншого, що Росія може відправити на нашу голову через Кубу. Сподіваюся, нас тут більше не буде». Я розповів їй про човни, які зазнали краху на греблі, і що я мав намір порадити Ною відправити його плем'я на деякий час подалі в джунглі, коли ми підемо. Земля під ногами може сильно розжаритися.
  
  
  Вона глянула на мене з жалем. «Безнадійна місія. Успіхів із цим».
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  
  Зустрічний вітер був досить сильний, щоб похитнути поверхню води, але майже не сповільнив нашу швидкість. Буксир був розрахований не на швидкість, а на буксирування барж, що перевозять продукцію з внутрішніх районів у Порт-оф-Спейн, і хоча ми пливли на максимальній швидкості, я відчував, що ми повземо.
  
  
  За допомогою людей Ноя я звільнив цей човен, який сів на мілину під час атаки противника, і після невеликого ремонту він нам знадобився.
  
  
  Ной послав своїх людей у район з іншого боку гір, де вони розосередилися, ніж потрапити до рук солдатів Джерома. Я міг змусити Ноя усвідомити, що фортеця більше не надійна, і важко переконав його піти з нами. Він хотів би залишитися зі своїм племенем, але я вказав йому, що він краще служив своєму племені, йдучи з нами і допомагаючи нам. Крім того, тепер, коли стало відомо, що він узяв Флемінга під своє крило, йому, безперечно, довелося заплатити цю ціну. Флемінг теж рішуче наполягав, щоб він супроводжував нас, і зрештою той неохоче поступився.
  
  
  Тепер виходимо із лагуни на захопленому буксирному катері. На тій швидкості, яка у нас була, навіть до найближчого острова подорож перетворилася частково на нічну подорож. Однак при яскравому сонячному світлі ми тепер стали легкою здобиччю, якщо ворожі літаки з'являлися до того, як ми покинули лагуну. Потім я хотів спробувати плисти під прикриттям узбережжя і втекти непоміченим, а потім перетнути відкрите море в тому місці, де нас не чекали.
  
  
  Повсюди, де ми пливли, піщані мілини були неглибокими, але, принаймні, я не бачив жодних засобів захисту від повеней нижче за рівень моря. Якби нас виявили? . Тоді ми мали б мало надії.
  
  
  Я пішов по вигину лагуни. Беріг аж до води заріс джунглями. Сланець вирушав під воду у підводний каньйон. Я тримався якомога ближче до берега. Я сподівався, що буксир біля темного листя не буде видно на відстані. Але це виявилося марною надією.
  
  
  Ми мали майже мету, коли почули наближення літака. Він летів повільно й низько, здавалося, не помічав нас, доки не опинився прямо над нами, і полетів, щоб швидко повернути. Літак не нестиме бомбове навантаження, але якимось чином він був би озброєний, інакше він не попрацював би летіти назад.
  
  
  Маленька робоча конячка, яку ми викрали, мала хорошу маневреність, і я швидко повертав. Ной вштовхнув Флемінга в кабіну за мною, виштовхнув туди Тару, що розтяглася на палубі.
  
  
  Швидкий град куль залишив нам слід через воду. Я змінив курс, і кулі не потрапили в ціль. Коли літак прилетів удруге, я почув гуркіт нашого кулемета. Побіжний погляд на корму показав мені, що Мітзі, як і раніше, хороша дівчинка. Зброя була в неї в руках, і вона теж потрапила в ціль. Бензобак в одному з крил вибухнув, і літак звалився в море. Мітзі опустила автомат і подала мені знак перемоги.
  
  
  Я ще не наважувався радіти. Літак безперечно мав радіозв'язок з базою. Тепер, коли цього не стало, інші льотчики, схоже, підбили підсумки. Але це міг зайняти деякий час, і ми не збиралися на них чекати.
  
  
  У гирлі лагуни глибина була настільки дрібною, що піщані мілини були добре видно неозброєним оком. Але у буксира була невелика осадка, і ми пройшли легко. Я звернув з мису у відкрите море. І я одразу їх побачив: два гострі, як бритва, носи швидкохідних патрульних катерів розтинали воду. Стрункі хорти мчали до нас на повному ходу, як тільки побачили нас. І вони одразу нас побачили. Наш чотирициліндровий Dodge не зміг би протистояти потужним двигунам у їхніх машинних відділеннях.
  
  
  Все, що ми могли зробити, це виграти час. Можливо, повернемось до сумнівного захисту фортеці? Я подумав, чи впораємося ми. Я маневрував буксиром і спитав. "Хтось тут знає, як керувати човном?"
  
  
  Дівчата могли це робити. Звичайно, вони плавали лише на яхтах, але робота буксира не дуже відрізнялася.
  
  
  «Підмініть мене. Повертаємось у фортецю. Доведеться почекати до темряви, перш ніж пробувати знову.
  
  
  Тара прослизнула повз Флемінга і взяла штурвал. Вона сказала напруженим тоном. «Вони надто швидкі, Нік. Ми від них не втечемо.
  
  
  'Моя засідка спрацює. Довірся дядькові Ніку.
  
  
  Я не мав часу пояснювати. Я побіг на квартердек, схопив автомат та боєприпаси та стрибнув за борт. Я пробрався вбрід до берега і пірнув у джунглі. Буксир незграбно гуркотів по прямій убік форту. Патрульні катери розгорнулися та навели свої кулемети. Одразу за буксиром із води били фонтани.
  
  
  Але вони надто поспішали. Вони продовжували плисти пліч-о-пліч. Таким чином вони ніколи не могли пройти вузьким проходом.
  
  
  Це також не працює. Перший сів на мілину на мілині. Швидкохідний корабель став дибки, викинувши за борт майже весь екіпаж. З укриття в джунглях я обстріляв людей, які все ще були на кораблі.
  
  
  Другий сторожовий катер теж спіткала та сама доля. Але це було поза досяжністю мого автомата. На жаль, це не спрацювало, і я змінив свою позицію. Вони не могли мене бачити і не знали точно, де я перебуваю, але два кулемети стріляли довгими чергами у бік дерев, що знаходився між ними. Я чекав за товстою колодою, поки вони не втомляться або в них не закінчаться боєприпаси. У будь-якому випадку, це не змусило довго чекати. Вони мали більшу проблему, ніж автомат на березі, який все одно не міг вразити їх. Гуркіт їхнього двигуна переріс у пронизливий вереск, коли вони намагалися відірватися від піщаної мілини. Корма широко затремтіла. Всі, окрім стернового, стрибнули за борт, щоб не натрапити на гострий ніс. Човен рухався дюйм за дюймом, але рухався. І за півхвилини роботи відірвалася. Екіпаж скочив на борт і повернувся у напрямку Порт-оф-Спейн. Я підійшов до води і глянув через воду від лагуни до скелі. Наш буксир прибув благополучно, і всі тільки піднімалися сходами. Я подумав, що приготував їм сюрприз. Якщо один патруль так легко витяг човен із піщаної мілини, ми зможемо вивести й іншу. Ми б на ньому швидко відпливли з Гранд ЛаКлер. Дехто з нас міг би одягнути форму екіпажу. Якби хтось на узбережжі побачив нас, нас би прийняли за людей Джерома. І зняття катера з мілини не мало викликати жодних проблем. Я планую повернутися до фортеці, забрати своїх людей і направити сюди буксир. Якби в нього було достатньо сил для буксирування баржі, він міг би легко витягти патрульний катер.
  
  
  Мені раптом стало дуже добре. Поки що я не почув голосу. І скрип чобіт, що підіймаються на пагорб позаду мене. Принаймні було чотири особи. Вони раз у раз говорили один з одним. Звідки, чорт забирай, вони раптом взялися? Може, їх сюди заманила стрілянина. Мені час було знайти безпечніше місце.
  
  
  Я на мить подумав про човен, який бачив на кормовій палубі патрульного катера. Але це не видавалося найкращим рішенням для виходу на відкриту воду. Якби вони побачили мене, я був би мертвий. Я міг би спробувати доплисти до фортеці під прикриттям листя, що нависає.
  
  
  Але з усією кров'ю у воді я міг бути впевнений у компанії. Баракуди чи акули. Найкраще, що я міг зробити, це спробувати відстати від солдатів у районі, який вони вже обшукали.
  
  
  Я підійшов до землі і обережно висунув голову над кущами. Третій патрульний катер стояв на якорі на березі, і його шлюпка лежала на смузі піску біля підніжжя пагорба. Цей човен міг перевезти жменьку людей. Їх було небагато, інакше мені довелося б чути більше голосів.
  
  
  Що тепер? Мені не хотілося чекати, поки солдати з'являться в моєму полі зору. Я за вдачею мисливець. Не люблю чекати, коли до мене прийдуть труднощі. Я шукаю їх. Людина в атаці завжди має перевагу. До того ж у мене був додатковий аргумент. Будь-хто, кого я зустріну тут, може бути лише ворогом. І кожен звук, що вони чули, міг бути звуком одного з них. Їм доведеться чекати, щоб вистрілити, доки вони не будуть впевнені, що не вб'ють жодного зі своїх людей, а я можу атакувати, як тільки я щось побачу чи почую.
  
  
  Тримаючи автомат, щоб він не зачепився за велике листя та ліани, я почав повільно просуватися вперед по землі. За тридцять метрів я побачив, як рухається щось коричневе. Чоловік нахилився, щоб проповзти під виноградною лозою, його увага була зосереджена на чомусь попереду, він був спиною до мене. Одним швидким рухом він раптово зник у листі, і я втратив його з поля зору.
  
  
  Я пішов по нього. Якби я міг убити його, це залишило б дірку в їхній лінії. І ця дірка буде досить великою, щоб пропустити Ніка Картера.
  
  
  Якби я вистрілив, я б приманив інших до себе, але він міг у будь-який момент розвернутися, побачити мене та дати мені повний постріл. Він був не на відстані кидка для стилету.
  
  
  Я взяв автомат у ліву руку, струсонув своїм стилетом у правій руці і почав підкрадатися до нього. Я був за три метри позаду нього. Потім він обернувся. Він здивовано глянув на мене і підняв пістолет-кулемет. Я кинув ножа. Він устромився йому в горло, перш ніж він встиг спустити курок. Він звалився без особливого галасу. Я підійшов до нього за стилетом.
  
  
  Тут моя голова вибухнула.
  
  
  Коли я прийшов до тями, у моїй голові звучало двадцять біт-груп, кожна з яких грала різні пісні. Я глянув на верхівки дерев і побачив над армійською формою три потворні щасливі обличчя. Мої руки були пов'язані піді мною. Один із трьох був сержантом, двоє інших – рядовими. Сержант заправив мій стилет за пояс, солдати несли мій автомат та мій «Люгер». Сержант побачив, як я розплющив очі, підійшов ближче і штовхнув черевиком мені між ребер.
  
  
  "За Бельмонта", - пробурчав він і знову вдарив мене ногою. Виходить, я прооперував горло Бельмонта. Наступним буде моє горло. З руками за спиною я нічого не міг вдіяти проти цього форс-мажору. Він потер руки, задоволений своєю здобиччю. «Вставайте, містере тисяча доларів», - сказав він. "І ти теж отримаєш підвищення по службі".
  
  
  Я не рушив з місця. Так що я був для них ціннішим живим, ніж мертвим. Якщо вони так хотіли здати мене в цілості та безпеці, мені здавалося розумним, що вони теж повинні робити всю роботу. Сержант клацнув пальцями. Солдати підняли мене на ноги. Один із них притиснув «люгер» до моєї лопатки і почав штовхати. Було дві можливості. Або я продовжував іти, інакше зламав би собі лопатку. Я пішов далі.
  
  
  Вони зіштовхнули мене з того місця, де був човен на березі. Сержант гаркнув на решту своїх людей, щоб вони перестали шукати. Вони зловили мене.
  
  
  Відповіли два голоси, і через деякий час з джунглів з'явилися солдати, що їх супроводжували. Усі вони були дуже задоволені собою.
  
  
  У Сержант наказав новоприбулим нести мертвого товариша по службі, і ми вже в дорозі. Несучі труп попереду мене, двоє інших поряд зі мною та сержант у тилу. Я не особливо дбав про своє майбутнє. Мабуть, у мене була зустріч із сирим підвалом та садистом, що веде допит, і потім зустріч із зашморгом.
  
  
  Навіть якщо Хоук дізнається про мою долю, він нічого не зможе вдіяти. На посаді йому було важко визнати, що у внутрішні справи Гранд Лаклер був замішаний американський агент.
  
  
  Коли ми були на півдорозі до пляжу, з джунглів пролунав постріл. Крик позаду нас змусив усіх обернутися. Сержант зупинився. Він збирався впасти. Передня частина його форменої куртки стала червоною. Солдати накинулися на нього, наче хотіли його зловити. Вилізши від нього, вони направили свої гвинтівки на густий підлісок навколо нас. Знову рушничний постріл. Солдат ліворуч від мене, підставивши мені потилицю, отримавши удар головою, впав на землю. Той, хто праворуч від мене, запанікував, нахилився та побіг.
  
  
  Я штовхнув ногою лежачого. Він лежав нерухомо. Інші двоє солдатів високо підняли руки. Мітзі вибрався з підліску, наставивши на них револьвер. Вона застрелила одного, перш ніж я підійшов досить близько, щоб стиснути її зап'ястя. Солдат, що залишився, підняв руки ще вище.
  
  
  Вона сердито глянула на мене. Ти ж не стаєш сентиментальним, правда, Картер? У нас немає часу на ув'язнених». Вона вивільнила зап'ястя і повернула стрілецьку зброю назад у солдата, який на той час зблід.
  
  
  «Стій, – сказав я. «Я хочу взяти їх живими. Тримайте його під дулом пістолета і подивіться, чи зможете розв'язати мені зап'ястя однією рукою.
  
  
  Я повернувся, і вона почала розв'язувати мотузку на моїх зап'ястях. Масажуючи спазми з пальців, я підійшов до солдатів із мотузкою і жестом показав, що не збираюся задушити їх нею. Вони зрозуміли, що я мав на увазі.
  
  
  Солдат, якого я збив з ніг, скочив на ноги, наче ніс на плечах тонну свинцю, і двоє солдатів пішли за мною до берега, а Мітзі за укриттям. Тонне судно все ще застрягло на мілині. Ми ввійшли у воду, і я повів двох солдатів на ніс. Я розповів їм, як штовхати човен, відвів Мітзі на корму і допоміг йому піднятися на палубу.
  
  
  Вона підійшла до кабіни та запустила двигун. Я почув, як завівся двигун, і підійшов до носа. Почулося хрипке бурмотіння. Потім це припинилося. Ще один хрип, а потім зовсім нічого. Мій діагноз був: несправність. І я міг подякувати собі за це.
  
  
  "Припини", - крикнув я Мітзі.
  
  
  Я стрибнув на борт, щоб переконатися, що я мав рацію, і відстежив дірки, залишені моїми пострілами. Я був правий. Я потрапив у паливопровід під час пострілу по команді. І що гірше, бак був порожній до дна. Жодної краплі бензину.
  
  
  Я відчував себе безсилим. Ні палива, ні енергії. Ні енергії, ні патрульного катера, ні можливості залишити острів. Абсолютно ніяк.
  
  
  Мітзі закричав із кабіни. «Нік, солдати. Вони тікають! '
  
  
  Я вистрілив у повітря, і вони зупинилися. З опущеними плечима. Ймовірно, вони тепер чекали на кулю в спину. Я стрибнув на борт і підійшов до них вбрід. Більше не було сенсу їх тримати, але я хотів мати при собі боєприпаси. Я жестом запросив їх на берег і покликав Мітзі.
  
  
  Коли вона наздогнала нас, я дозволив їй тримати одного під дулом пістолета, а іншого звільнив з його черевиків та штанів. Я зв'язав штанини разом, набив штани патронами, затягнув ременем пояс, закинув ноги собі на шию.
  
  
  "А тепер відпусти їх", - наказав я дівчині. «Вони нам більше не потрібні, і вони більше не можуть завдати нам шкоди. Два більше чи менше особливої різниці не має».
  
  
  Я жестом наказав їм йти. Вони не потребували підтримки. Коли вони пішли, ми з Мітзі якнайшвидше попрямували до фортеці. Ной смажив рибу, і небо змусило мене зрозуміти, як довго я не їв. І мої кістки сказали мені, що мені треба спати. Хоча в мене була робота до настання темряви, мине деякий час, перш ніж зійде темрява, і я подумав, що час зробити перепочинок з ромом, гарячою рибою та фруктами.
  
  
  Я знайшов порожню кімнату, впав на кам'яну підлогу та розслабився. Мітзі доповість. Я гадки не мав, наскільки високо вона була в списку Хоука, але якщо ми колись виберемося з нього живими за якоюсь шаленою іронією долі, я піду за нею. Вона заслужила на особливу медаль.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  
  
  Настав час зруйнувати сходи. Тепер, коли втеча по морю стала неможливою, вона більше не могла нам служити.
  
  
  Знищення такого археологічного скарбу було кроком, на який я не хотів іти, але це був надто небезпечний доступ до фортеці. Ми могли чути, як по прибережній дорозі і по стежці наближаються машини, але Джером може прийти в голову ідея відправити ночами гребні човни і відправити своїх людей вгору сходами непомітно для нас. А нас було замало, щоб стежити за всіма фронтами. Очі Ноя потемніли, коли я сказав йому, що робити.
  
  
  Я відкрив останню динаміту, вийняв дві шашки і подивився на старого патріарха. «Мені теж боляче, Ною. Якщо ми виберемося звідси живими, я обіцяю, що AX збудує нові сходи».
  
  
  Я підняв кулемет на третю сходинку знизу, прострілив кілька отворів у твердому сланці, помістив динамітні шашки в м'якшу, не окислену частину, і запалив запал. Я знову біг і був уже всередині стін, коли стався вибух. Лавина натурального каменю з гуркотом обрушилася на воду, і коли звук стих, скеля знову перетворилася на крутий, неприступний схил.
  
  
  Тож тепер залишилося лише дві під'їзні дороги, якими треба було чергувати ночами. доктор Флемінг виглядав непогано, і я не сумнівався, що нам вдасться перевезти його на інший острів із Ноєм. Решта групи змогла приєднатися до людей Ноя у джунглях. Я піду в місто, знайду Джерома та прикінчу. Якби військових обезголовили, все, мабуть, заспокоїлося б, і Флемінга можна було б поновити на посаді президента.
  
  
  Я представив план Ною, і він не заперечував. Ми домовилися, що тієї ночі він охоронятиме прибережну дорогу, а я стежитиму за стежкою. Я навчив його, показав як підривати міни та розповів усе про терміни. Потім я зник у іншому напрямку. Поки в нас був динаміт, уночі ніхто не міг напасти.
  
  
  Тара хотіла допомогти. “Мій батько послав мене допомогти вам. Ви не забули про це? І тобі потрібний відпочинок. Думаєш, я не можу підривати, як Мітзі, коли треба?
  
  
  Освітлювальні сірники є, так. Але як вона впорається із хвилюванням? Але, принаймні, її компанія зробила б мій годинник приємнішим. Крім того, я не очікував нападу вночі. Війська полковника зазнали значних втрат, і я підозрював, що після втрати його патрульного катера Джерому буде потрібно деякий час, щоб зализати свої рани.
  
  
  Я сказав дівчині, що почекаю перший годинник, але вона не хотіла чути про це. Вона подумала, що мені треба розслабитись. Не маючи на увазі нічого особливого. Так що я потягнувся і дозволив сну здолати мене.
  
  
  Було вже серед білого дня, коли сонце в моїх очах розбудило мене. Я знову відчув себе людиною, крім гулі на голові, де мене вдарив солдат. Тара сиділа спиною до стовбура дерева, яка не спить, але сонна. У неї були темні кола під очима. Я перекинувся до неї.
  
  
  Її голос звучав глухо. «Нік, я захворіла, у мене болить живіт. За останні кілька годин стало ще гірше».
  
  
  Ми були під високою аркою з дерев, і крізь листя просочувались смуги жовтого сонячного світла. Шкіра Тари була зеленувато-жовта і блищала крихітними крапельками поту. Перед її очима була сіра серпанка. Я взяв її на руки і побіг на пагорб до воріт. Я ввійшов і покликав Ноя. Я боявся, що він все ще буде настороженим. Зрештою, він був єдиним знахарем, хоч би чого це коштувало.
  
  
  Він увійшов у фортецю за кілька секунд після мене. Я обережно поклав Тару на підлогу, і Ной негайно почав працювати. Він помацав залози на її шиї, схопив її за зап'ястя, відкрив їй рота і оглянув її долоні. До того, як він їх упустив, я побачив пухирі на кінчиках пальців.
  
  
  Ніколи ще старий так не поспішав. Він прилетів до однієї з кімнат. Я побіг за ним, але, не дійшовши до дверей, він знову вийшов із плетеною циновкою та гарбузами. Він упустив циновку, ударив її ногою і жестом попросив мене покласти на нього дівчинку. Я зрозумів, що воно потрібне світло і колись запалити смолоскипи в одній із темних кімнат.
  
  
  Я поклав Тару на циновку і зняв з неї сукню. Раптом у дворі опинилася і Мітзі, спочатку зацікавлена, але потім стурбована, коли вона побачила безкровні губи дівчини.
  
  
  Ной тримав половину гарбуза в одній із своїх великих рук. Він струсив вміст, який нагадував суміш води та зеленого мила.
  
  
  "Назад". Його слова були різкими. Коли ми корилися, він підняв голову Тари, відкрив їй рота і вилив рідину їй у горло. "Манчин", - сказав він розмірено. «Дуже отруйне дерево. Один укус його плоду може спричинити раптову хворобливу смерть. Навіть дотик до ствола може бути дуже небезпечним. Ви лише подивіться на бідну дитину». Раптом Тара потяглася. Ной знову підняв її і вилив трохи рідини їй у горло. Поки вона лежала, задихаючись, я згадав, що вже знав про манцинелу. Це було досить серйозно, як тільки-но згадав Ной.
  
  
  Старому потрібна була допомога. Він сказав: Налийте трохи рідини їй на пальці. Не тріть!
  
  
  Я це зробив. Він повернув її, щоб ми могли бачити її спину. Вона теж була вкрита листям. Я вилив рідину їй на спину, коли її тіло стиснулося у хворобливих спазмах.
  
  
  Я чув, як старий з полегшенням зітхнув. «Я думаю, що ми зробили це якраз вчасно», - сказав він. "Вона одужає".
  
  
  Через деякий час судоми припинилися і дівчинка лежала нерухомо. Тепер Ной поставив гарбуз із мильною сумішшю і взяв інші гарбузи. Він почав робити густу емульсію із білого порошку та чогось схожого на мед. Він перевернув дівчину та налив їй. Потім він поклав її на бік.
  
  
  'Тепер ваша черга.' Він підвівся, розстебнув мою сорочку і вивернув її навиворіт. Тканина була теж отруйна. Він протер мої руки дезінфікуючим засобом, зробив те саме своїми руками і посміхнувся. «Я мав вас попередити. Джунглі – зазвичай друг, іноді – ворог. Візьміть інший бік циновки; ми зараз понесемо її у тіні».
  
  
  Тара розплющила очі, коли ми відвели її в одну з темних кімнат і поклали на ліжко. Вона була притомна, але все ще була дуже хвора.
  
  
  Це означало, що результату з фортеці нічого очікувати. Ми мали нести Флемінга та Тару, але це було неможливо. Не по крутих горах. Не з усіма небезпеками, які нам загрожували. Треба почекати. Я сів поруч із білявкою і раптом зрозумів, що турбувався про неї більше, ніж хотів зізнатися. Вона мені сподобалася, і тепер це стало для мене ясніше, ніж будь-коли. Якби Ной не впізнав отруту одразу, вона була б уже мертва. Старий врятував її в останній момент, і за це він знову піднявся в моїй повазі. Я відчув запах сніданку. Я не звертав уваги, доки Ной не покликав. Потім я підійшов до решти, які вже обідали.
  
  
  На мене чекав сюрприз. У нас були гості. Темношкірий молодий чоловік у пов'язці стегна. Він приніс новини, і, судячи з виразу обличчя Ноя, це були не дуже добрі новини. - сказав мені Ной голосом, який озвався луною втоми, коли Мітзі і Флемінг пригнічено стояли поруч. Тієї ночі плем'я не діяло. Вони надіслали своїх розвідників.
  
  
  Солдати Каріба Джерома теж не сиділи склавши руки. Вони проклали кордон від берега вздовж лагуни до пляжу, де стояв біля причалу третій патрульний катер. Нас оточили. З двома хворими мені навіть не довелося думати про пройти кордон. Я запитав хлопця, чи зможе він мене вивести, і відповідь була короткою: ні. Він прибув сюди до того, як оточення було завершено. Тепер він теж не міг повернутись.
  
  
  Отже, Тара не помітила пересування військ. Якби я не спав, я міг би щось почути. Або, можливо, вони таки були надто далеко. Я глянув на безмовні постаті навколо мене, зрозумів, наскільки ми слабкі, і раптом я більше не голодував.
  
  
  Я поїв. Принаймні це займало мене. Після обіду ми сиділи мовчки. Ми чекали.
  
  
  Я почув перший звук, за секунду до того, як Ной повернувся до мене обличчям. Це був темний лінивий гомін літаків. Старий неквапом підвівся і сказав, ніби запрошуючи нас до чаю: «Пропоную сховатися в катакомбах. Містере Картере, чи не візьмете ви з собою міс Сойєр?
  
  
  Як одного разу сказав мені Мітзі, старий був сповнений сюрпризів. Отже, під фортецею у нього був підвал. Мені було цікаво, як глибоко, і якби він міг витримати бомби, і якби ми не були поховані там живцем. Мітзі зблідла, і я знав, що вона зараз думає так само. Але знову ми не мали вибору.
  
  
  Я пішов за Тарою. Я полегшено помітив, що вона вже могла обійняти мене за шию. Коли я вивів її на вулицю, Ной прочинив двері з товстого шиферу, яких я раніше не бачив.
  
  
  Мітзі і хлопець вже зникли з поля зору. Флемінг просто пройшов через отвір на милицях. Я пішов за ним. Ной зачинив за собою товсті двері, залишивши нас у темряві.
  
  
  Через секунду він запалив іскру шматком кременю і запалив свічку. У нас було світло. Ной простяг свічку хлопцю, взяв Флемінга на руки і пішов до темного входу в тунель, спустившись на кілька сходинок, маленьке полум'я над головою хлопця манило нас.
  
  
  Тунель був досить широкий, щоб пропустити нас, але висота залишала бажати кращого. Високому чоловікові довелося б нахилитися. Мені довелося зігнути коліна, і Мітзі схилила голову, щоб не вдаритися.
  
  
  То була довга прогулянка. У будь-якому разі над нами було достатньо скель, щоб витримати сильний удар. Коли ми досягли дна, ми опинилися після крутого повороту у досить великій кімнаті.
  
  
  Ми сіли на підлогу, і Ной погасив свічку. - Щоб зберегти повітря, - сказав він. Минуло кілька хвилин. Літаки могли б вже давно над нами, але не було вибуху, який би порушив тишу. Ні звуку. Мені це не сподобалось. Чого вони чекали?
  
  
  Потім я подумав про інше. Поспіхом рятуючись від бомб, ми зовсім забули, що нам може знадобитися додатковий вихід. Зрештою, цілком можливо, що повітряний наліт заблокує двері катакомби. Був лише один засіб, який завжди гарантував нам вихід: динаміт. Та ми лишили це на вершині.
  
  
  Мітзі принесла автомат, і я намацав його у темряві. Я піднявся сходами, повернувся нагору і штовхнув важкі шиферні двері приблизно на три дюйми. Яскраве денне світло засліпило мене, але я вловив якийсь рух. Я залишався на місці, поки мої очі не звикли до світла. З'явилися четверо чоловіків у російській формі. Звісно. Полковник хотів, щоб Флемінг узяли живим, а не вбитим бомбою. Тоді він міг бути впевненим, що його не виключили назавжди.
  
  
  Вони мали автомати. Спустившись із парашутів, вони розійшлися. Двоє разом пішли в один бік, двоє – в інший. Вони ходили по кімнатах і, мабуть, були здивовані, нікого не виявивши. Поступово вони почали працювати швидше. Ніхто з них не дивився у мій бік. Я штовхнув двері трохи ширше і притиснувся до стіни, що була в тіні. Я зробив дурну помилку. Якби я почекав нагорі, я легко перестріляв би. Тепер мені довелося почекати тут і спробувати отримати максимум користі.
  
  
  Одному з них знадобилося багато часу, щоб просунути голову у двері, за якими я стояв. Всі ці порожні кімнати зробили його недбалим, його пістолет був спрямований униз. Я відступив на кілька кроків. Коли він був усередині, я вдарив прикладом автомата по його скроні. Він упав і не рушив з місця. Я повернувся до дверей.
  
  
  Номер два вийшов із кімнати до мене спиною. Він був досить близьким для стилету. Я майже ніколи не промахуюсь, але він обернувся. Гостра, як бритва, сталь пройшла повз нього, врізавшись у стіну і з гуркотом впавши на землю перед його ногами. Він здивовано озирнувся і обернувся до мене. Я вже зник за дверима. Він щось крикнув іншим уривчастою російською мовою. Тут же надійшла відповідь. Вони планували увійти із вогнем. Це мене влаштовувало. Я спустився сходами в катакомби. Як я і очікував, вони стріляли не низько, а прямо вперед, кинувшись один за одним. Я розрізав їх навпіл чергою, перш ніж їхній власний залп був заглушений, щоб звук моєї власної зброї не стривожив четвертого десантника.
  
  
  Я не чув, як Мітзі піднімається сходами позаду мене через шум. Тепер її голос пролунав позаду мене. 'Що коїться?'
  
  
  “У нас є відвідувачі. Чотири. У мене тут лежать уже троє, один десь зовні.
  
  
  Я підвівся до дверей, але четвертого чоловіка не побачив. Я голосно скрикнув, але він залишився в укритті. На подвір'ї була мертва тиша. Занадто тихо. Я гадки не мав, де він був, і він напевно в мене вистрілив би, якби я висунув голову надто далеко з дверного отвору, Я ризикував швидко його втратити. Я не вірив, що він дозволить знову заманити себе сюди. Може, він був найрозумнішим серед них.
  
  
  Я кинув у Мітзі російський автомат. "Погляньте на боєприпаси".
  
  
  'Досить.'
  
  
  «Тримайте прохід під контролем. Я повернусь і спитаю, чи є інший вихід, це єдиний вихід».
  
  
  Після того, як я описав ситуацію, Ной запалив свічку. У тьмяному світлі полум'я я побачив Флемінга, що притулився до стіни. Тара сиділа поряд з ним за кілька футів від нього. Вона вже виглядала краще, хоча все ще здавалася приголомшеною. Ця темна дірка в глибині гори, що пропахла брудом і пліснявою, теж не була ідеальним будинком для одужаючих. Але я не міг змінити її ситуацію, доки не нокаутував четвертого хлопця. Ной щось сказав хлопчику, який прорвався через лінію армії Ієроніма. Хлопчик кивнув, взяв свічку і поманив мене йти за ним. Тьмяне світло падало на розписане полотно, що висів за свого роду примітивним вівтарем. Він підняв бік полотна. За ним з'явився коридор.
  
  
  Я сподівався, що хлопчик знає дорогу, бо цей обрубок свічки довго не горітиме. Ми спустилися сходами і ввійшли до тунелю з нішами у стінах. Подекуди свічки кріпилися на стіні в власниках, зазвичай це були недогарки завдовжки кілька сантиметрів. Був огидний, гнильний запах. Невдовзі я побачив причину. У більшості ніш лежали людські скелети, за ними на кам'яних полицях лежали порожнисті черепи. Передбачалося, що це могила племені.
  
  
  Моє почуття напряму підказало мені, що ми йдемо на інший бік фортеці. Через деякий час я побачив на кам'яній підлозі коло світла. Над ним була кругла дірка в стіні, завширшки ледве ширша за мої плечі. Я не міг дістатися до неї. Хлопчик це теж бачив. Він узяв у мене автомат, поставив його на підлогу поряд зі свічкою і допоміг мені залізти. Я поклав руки на верхню частину та виліз через неї.
  
  
  Я озирнулася. Я стояв біля зовнішньої стіни. Ніде не було руху. Я просунув руку в дірку і взяв автомат.
  
  
  Я видерся край даху і побачила свого четвертого чоловіка. Він лежав на животі за парашутами, його зброя була спрямована на двері, за якими стояв Мітзі. За самостійної роботи вони зазвичай не дуже вражають. Він був молодий і стрункий, але смертельно небезпечний через смертоносну зброю в його немовлят. Я гукнув його російською: «Ти вже тут заглядав?»
  
  
  Він обернувся. Я натиснув на курок. Прощавай, невідомий солдат. У дверях з'явилася Мітзі, побачила тіло та підійшла до нього. Я стрибнув з даху. Миттю з-за прочинених дверей вилетів п'ятий десантник. Він гримнув важким револьвером Мітзі в шию. Якби я хотів убити його, мені довелося б прострелити Мітзі. Прокляття!
  
  
  Він подивився на мене і крикнув хорошою англійською: «Викинь свою зброю».
  
  
  Він щось сказав дівчині. Я впустив автомат.
  
  
  «Підійди сюди, не надто близько. Встань проти цієї стіни».
  
  
  Його форма була з кращого матеріалу, ніж його колеги. На ньому були погони офіцера, а на поясі бовталася рація. Навіть здалеку я чув важке дихання Мітзі. Він обійняв її сильніше, і вона замовкла.
  
  
  Він засміявся. – «Я даю тобі шанс. Скажіть мені, де професор Флемінг. Якщо ви цього не зробите, я спочатку пристрелю її. У потім і ти помреш».
  
  
  Мій стилет був поза досяжністю у дворі. Пролунав голос Мітзі крізь зуби. - «Нехай піде до біса».
  
  
  Я повільно обернувся, щоб він не натиснув на курок. Він став загрожувати. - "Я сказав тобі не рухатися".
  
  
  Я вдав, що злякався. - 'Не стріляйте. Я вам скажу. Він ховається. Я піду за ним.
  
  
  Мітзі прокляла мене. Вона також могла діяти. Що за дівчина-вбивця. Якщо він пропустить мене через двері, то я зможу вихопити зброю в одного з росіян. Але прийом не спрацював. Російський теж знав, де його товариші. Я бачив, як він думає.
  
  
  Він міг використовувати нас з Мітзі як щити і разом з нами спуститися в катакомби. З нами як заручники він може наказати Флемінгу здатися. Але що, якщо Флемінг наплювати на наше життя? Що, якщо він прострелить нас, щоб вразити ворога? Це була можливість, враховуючи яку він не міг ризикувати. Тому він пішов іншим шляхом. Він, мабуть, зрозумів, наскільки важливою була для мене Мітзі, за тією швидкістю, з якою я впустив пістолет, як тільки він схопив її.
  
  
  
  'Так. Зроби це. Іди за ним. Але якщо ви щось спробуєте, цей шмат повії помре».
  
  
  Довелося розіграти це. Він був на голову вище дівчини, і я знав, що можу поводитися з Люгером досить добре, щоб прострелити йому голову, поки він дивився на мене через дверний отвір, в який я увійшов.
  
  
  "Йди повільно", - наказав він. «Тримай руки в повітрі. Чи не нахиляйся. Я стежу за тобою.'
  
  
  Ми пішли у катакомби. Незадовго до того, як я дістався сходів, він зупинив мене. Напевно, щоб очі звикли до світла. Значить, він не був таким безглуздим.
  
  
  Мені дозволили продовжити. Він більше не переслідував мене. Коли я спустився вниз, я відчув чиюсь руку на своїй руці. «Я бачив і це чув. Іди зі мною.' - прошепотів Ной мені на вухо.
  
  
  Він продовжував тримати мене і штовхав уперед. Я прошепотів йому, що я задумав, і його пальці стиснули моє зап'ястя.
  
  
  «Це ніколи не спрацює. Ви не можете бачити за собою. Ризик побачити тінь і спустити курок занадто великий. Ми спробуємо інакше. Слово "тінь" дало Ною ідею. Принаймні так він мені потім сказав. Він запалив свічку, яка тьмяно освітлювала коробку, наповнену маленькими дерев'яними ляльками. Ной узяв одну з них, застромив у неї довгу голку, яку він також вийняв із коробки, потім підняв ляльку перед собою.
  
  
  Його губи почали рухатися в безмовній молитві. Боже мій, Мітзі стояла зовні з револьвером, приставленим до її шиї, і Ной не знав, що робити, окрім як покликати якогось бога грому.
  
  
  Флемінг і Тара теж широко розплющеними очима дивилися на старого. Ной попрямував до сходів, все ще бурмотячи собі під ніс. Я пішов за ним.
  
  
  Я мусив це побачити. Крім того, я повинен був звільнити Мітзі, якби хитрість не вдалася.
  
  
  Мітзі і солдат стояли в темряві за дверима, обидва в тіні. Ми з Ноєм зупинилися на сходах досить далеко, щоб сховатися від них. Російський нервово подивився зі сходів на відчинені двері. Мітзі була напружена і готова за необхідності кинутися до кожного з них. Я беззвучно загарчав про себе. Неможливо! Ви ніколи не зможете добитися цього за допомогою якогось божевільного трюку.
  
  
  Старий кинув ляльку. З різким клацанням вона впала на кам'яну підлогу прямо в сонячний промінь. Голова російської різко рушила до землі. Я чекав постріл, який покладе край Мітзі. Нічого такого. Я прокляв Ноя. «Жодних хитрощів», - сказав російський. Ця лялька, з устромленою голкою в її спині, була найбільшим супер-трюком, який я коли-небудь бачив.
  
  
  У тіні виник раптовий дикий рух. Чоловік засмикав обома руками. Його пальці розсунулися, ніби він був уражений електричним розрядом. Пістолет із гуркотом упав на землю. Він похитнувся, схопившись обома руками за груди, обертаючись навколо своєї осі, а потім упав на землю, як нежива маса.
  
  
  Мітзі мав його пістолет у руках ще до того, як я до них дістався. Вона дозволила зброї повиснути безвільно, коли вона переводила приголомшений погляд із солдата на ляльку. Я розгорнув чоловіка так, щоб він лежав на спині. Він помер. Його обличчя спотворила гримаса болю. Його очі витріщились. Класичний образ великого інфаркту.
  
  
  То була людина, вбита страхом. Я знав це. Тому що це був єдиний варіант. Солдат, який бачив чотирьох своїх друзів, убитих у старій піратській фортеці, про яку ходили легенди. Чоловік в оточенні ворогів. Напружений до максимуму. З нізвідки до його ніг падає символ смерті. Його серце зупинилося. Неможливо?
  
  
  Я подивився на Ноя. Старий порався з трупами. Він затяг п'ятьох убитих солдатів з парашутами. Він посадив двох проти стійки, схрестивши ноги. Немов у розслабленому положенні. Третього він притис до стіни, зігнувши коліна і схрестивши руки. Четвертий він посадив так само. Він посадив офіцера в плетене крісло, де сидів Флемінг. Створив вигляд групи чоловіків, які виконали завдання і тепер чекають.
  
  
  На що? Звісно! Як я міг бути таким безглуздим. Якби Флемінга схопили, його відвезли б. Чоловіків довелося забрати разом із бранцем. Незабаром з'явиться гелікоптер. Пілот буде один, тому що весь доступний простір має бути зайнятий пасажирами. Я міг би вимкнути його! Все, що мені було потрібне, це офіцерська рація.
  
  
  Я пішов по річ. Ной завершив натюрморт та вивчив небо. . Він усміхнувся. – «Ми отримуємо вертоліт. Колись це може стати в нагоді.
  
  
  Він подивився на мене, ніби хотів кинути мені виклик атакувати його мистецтво вуду. Потім він пішов у катакомби. Ми з Мітзі чекали на вертоліт.
  
  
  За півгодини ми почули звук лопатей гвинта. Він низько пролетів, обігнув фортецю, і по рації пролунав голос. Він хотів знати, чи маємо Флемінг. Це було легко, мені навіть не довелося брехати. Я відповів, що у нас є Флемінг і що він живий. Пілот засміявся, перервав контакт і почав приземлятися.
  
  
  Потім сталося те, чого ми не передбачали. Парашути були витягнуті раптовим поривом вітру. Трупи російських солдатів перекидалися, як воскові постаті.
  
  
  Звук двигуна відразу перетворився на пронизливий вереск, і вертоліт рвонув угору. Коли я вийшов з дверного отвору з автоматом, літак був просто з мене. Я не бачив пілота. Не можна було змусити його приземлитися. Я вистрілив, вертоліт захитався. Він зник за парапетом і згорів у водах лагуни. Зник наш транспорт. Я міг ударити себе по голові.
  
  
  Позаду мене я почув, як Мітзі сказала кілька прокльонів, які були нові навіть для мене.
  
  
  Ми спустилися. Горіла свічка, що відображалось у цікавих очах. Я похитав головою. 'Невезіння. Ми мали убезпечити пастку. Ной мовчав. Він виглядав серйозним і підняв брови, тож на його високому лобі з'явилися зморшки. Він глибоко зітхнув.
  
  
  «Взимку тут майже ніколи не буває штормів. Зазвичай лише у червні, липні, особливо у серпні. Але спробувати не завадить. Ти даси мені спокій? Я готуватимуся до церемонії». Чому ні? Гарне шоу вб'є час до наступної атаки Джерома.
  
  
  Я допоміг Флемінг піднятися сходами позаду дівчаток і молодого тубільця. Ной гукнув нас. - «Прибери ті трупи. Це образа богів». Раптова злість у його голосі здивувала мене.
  
  
  Я витяг труп офіцера зі стільця і дозволив Флемінгу сісти на нього. Потім я приніс тіло до отвору в парапеті. Я щосили намагався перетягнути і нарешті мені вдалося зіштовхнути їх у море. Потім я сів поруч із Флемінгом. Раптом з'явився Ной. Він здавався зовсім іншою людиною. Він був у тюрбані, обвішаний амулетами та ланцюгами, а гарбузи, що звисали з його пояса, видавали глуху музику, поки він йшов. Його очі були широко розплющені, але він, здавалося, нічого не бачив. Він, здавалося, повністю проігнорував нас і піднявся сходами на дах.
  
  
  Там він почав танцювати та співати. Предмети, на яких він висів, видавали звуки відповідно до ритму його рухів. Він розсунув свої довгі ноги, відкинув голову і підняв руки до неба. Вітер, сильніший, ніж раніше, дико тріпав його волосся та бороду. Голос, який, як я раніше припускав, міг гриміти, тепер справді загримів.
  
  
  Тепер він стояв і мовчки слухав. Щось йому відповіло. Спочатку я подумав, що це наближається здалеку гроза. Мене пробігло тремтіння. Потім я зрозумів, що то інший звук. Тепер мене охопило ще більше тремтіння. Відповіла не гроза, відповідь надійшла з літаків. бомбардувальників. Очевидно, Джером та його іноземні помічники відмовилися від спроб схопити Флемінга живим. Тепер Флемінг був лише перешкодою, яка заважала їм увійти на острів.
  
  
  Я бачив літаки над парапетом, можливо, за дві милі від мене. Я побіг до дверей, які давали доступ. у катакомби і поманив інших. Дівчатка та хлопчик віднесли Флемінга разом зі стільцем та всім іншим у тунель. Ной пішов за ними. Я взяв свічку з вівтаря, запалив її і спустився вниз.
  
  
  Коли ми увійшли до підземної камери, пролунав глухий вибух. Відразу пішов ще один. І ще один. Пил і їдкі пари проникали до кімнати через щілини. Було п'ять ударів поспіль.
  
  
  У Тари стався напад клаустрофобії. Вона побігла вгору сходами. Я пішов за нею, схопив її і міцно притис. Потім було тихо. Вибухів більше не було. Перша хвиля літаків зникла. Тепер можна було очікувати прибуття гелікоптерів та десантників та розвідки результатів бомбардування. Я хотів вчасно розплатитися з ними.
  
  
  Я почав підводитись і з'ясував, що я не єдиний. Всім набрид цей цвинтар унизу. Тара, Мітзі та хлопчик пішли за ними. Флемінг і Ной, підтримуючи один одного, пішли за ним.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  
  
  Жертовник був засипаний щебенем, і над ним була пробита дірка. Можливо, Ной підвів одного зі своїх богів у своєму танці погоди. Кімната нагорі була ціла. Вихід був вільний, тільки товсті гранітні двері були повністю знесені.
  
  
  Двір був усипаний кратерами, а щебінь лежав від стіни до стіни. Башта на парапеті отримала пряме влучення. Її просто більше не було. Декілька кімнат було знесено, а за однією з них знесено стіну.
  
  
  Старий патріарх поклав руку на плече Флемінга, оглядаючи ушкодження. Гнів був очевидний на його обличчі. Він повернувся і подивився на гірські вершини, здавалося, на мить задумався, потім сказав щось на рідному діалекті Флемінг. Президент Grand LaClare видав дивний, задумливий сміх.
  
  
  Чорно-синє небо пливло до нас над вершинами дерев. Стовбури дерев розгойдувалися туди-сюди, і сильний вітер свистів крізь листя. Через отвір у зовнішній стіні я міг бачити величезні хвилі у лагуні.
  
  
  Біля входу в лагуну з'явилася висока сіра постать: корвет. Цікаво, що вони хотіли від цього легкого корабля. Невеликі гармати на борту цього корабля було неможливо перевершити результат бомбардування.
  
  
  Поруч зі мною посміхнулася Мітзі Гарднер. "Як ви думаєте, що військово-морські сили Джерома збираються спробувати в черговий раз?"
  
  
  «Цей корабель не належить Джерому. Вони пливуть під кубинським прапором, але ім'я капітана може бути більше схоже на Івана, ніж на Хуана. Це мисливець за підводними човнами, тому вони несуть глибинні бомби та міни. Може, вони гадають, що можуть підірвати нас, підірвавши скелю під водою».
  
  
  Якщо так, їм доведеться підійти ближче або задіяти водолазів, і я зможу впоратися з ними. Інші приєдналися до нас, уважно спостерігаючи за наближенням корабля. Він майже не мав швидкості і рухався з найбільшою обережністю між мілинами, прямо до захисту від повені. Я не думав, що вони зайдуть так далеко, щоб напасти, але я сподівався до останнього моменту.
  
  
  Але цього не сталося. Відразу за межами досяжності нашої зброї вони кинули якір і скинули у воду чотирьох плавців. Вони втекли з глибинними бомбами. Я дав їм час підібратися ближче до мого кулемету, а потім випустив у воду чергу, слідуючи маршруту, який вони, ймовірно, обрали. Перша черга виявилася невдалою. Але наступна вразила їх усіх.
  
  
  Фонтан води вибухнув, коли чотири заряди вибухнули одночасно. Тони води та шматочки чорної гуми злетіли у повітря. Це викликало хвилю, яка сильно вдарила по корветі. Корабель почав виходити з лагуни, але в мене було відчуття, що він зазнав значних ушкоджень. І, дивлячись на бурхливе море за межами лагуни, я подумав, що він може не дістатися до Порт-оф-Спейна. Темні хмари швидко наближались. Рев вітер, розкидаючи по воді великі пінні голови.
  
  
  Спершу я взагалі не чув іншого звуку. Але раптом я побачив ескадрилью вертольотів, що наближається. У таку погоду гелікоптерам літати було неможливо, але в деяких країнах людське життя не береться до уваги.
  
  
  "Укривайтеся", - крикнув я якомога голосніше, перекрикуючи вітер. «Вони спробують атакувати нас тут, а потім приземлитися тут із одним вертольотом. - Поспішайте! '
  
  
  Ной і хлопчик віднесли Флемінга до тунелю. Тара пішла за ними, а ми з Мітзі замкнули чергу. Коли Тара підійшла до сходів, вона раптово обернулася. «Чорт, з мене вистачить. Покажи мені, як поводитися з таким автоматом. Я хочу допомогти вам! '
  
  
  Вона мала мужність, і я чомусь нею пишався. Я дав їй короткі інструкції, наголосивши, що вона не повинна стріляти, доки не переконається, що ворог знаходиться поруч.
  
  
  "Залишайся тут, Таро", - сказав я їй. «Мітзі, закрий ще один отвір. Я піду на інший бік. Після посадки не стріляйте екіпажем, поки вони не вийдуть. Може, ми таки зможемо звідси вибратися. Я почекав, поки Мітзі зникне в одній із будівель. Потім я побіг на другий бік двору. Я ледве сховався під дахом, як гелікоптери пролетіли низько, посилаючи град куль калібру 50 мм у стіни. Коли черги закінчилися, я вийшов надвір і вистрілив у найближчий. Він полетів, як п'янка, що напідпитку, у бік джунглів. Я почув тріск автомата Мітзі. Вона потрапила до одного з гелікоптерів, але це не було ефективним попаданням. Тара провела кілька довгих черг, але нікуди не потрапила.
  
  
  Через шум своїх гармат вони, мабуть, навіть не чули, як по них стріляють. Вони повернулися, щоб знову пролетіти над нами, і прикрили приземлення одного з гелікоптерів, у якого, мабуть, виникли проблеми. Пішов сильний дощ.
  
  
  Гелікоптер впав на землю, як втомлений птах. Двері відчинилися з іншого боку, і з кулемета обстріляли стіни, за якими сиділи дівчата. Потім пілот вибрався з вертольота і обійшов його. Заріміли кулемети дівчаток. Він упав, стікаючи кров'ю. Друга людина у гелікоптері все ще стріляла в наш бік. Я не міг бачити його з того місця, де стояв, тож вискочив із кімнати і кинувся до гелікоптера. Мені довелося змусити його замовкнути. Я вистрілив через скло і побачив, як голова стрільця перетворилася на червону кашку.
  
  
  Тепер дощ пішов сильними поривами. Небо набуло брудно-зеленого кольору. Була блискавка, і пролунав оглушливий гуркіт грому. Інші вертольоти більше не витримували шторму. Вони намагалися приземлитися на пляжі.
  
  
  Я вже збирався взяти мотузку, щоб прив'язати вертоліт, що приземляється, коли крик Мітзі змусив мене зупинитися. Вона вказала на кімнату, де мала бути Тара.
  
  
  Я знав це ще до того, як дістався туди: Тара Сойєр лежала на підлозі. Її гарне тіло перетворилося на криваву масу, розірвану важкими кулями з вертольота. Кинувши побіжний погляд, я швидко зник з кімнати. Я не міг дозволити собі зациклюватися ні на чому. Мені довелося прив'язати цей вертоліт. Але мені це далося нелегко, я дуже переживав. Бідолашна Тара! Їй не слід було битися.
  
  
  Мітзі мені допомогла. Коли ми закінчили, нам довелося повзти низько землею, щоб не бути віднесеним вітром, який досягав швидкості близько 150 миль на годину. Ми не пішли до тунелю. Я не хотів одразу бачити Тару знову.
  
  
  Я хотів спокійно думати. І я теж не хотів бачити Ноя. Він просив про ураган і отримав його. В лютому! Я задумався про кілька речей.
  
  
  Ми сиділи пліч-о-пліч, не кажучи ні слова, обидва повні своїх похмурих думок. Шторм продовжував вирувати ще годину, перш ніж вщух. Раптом настала гнітюча тиша. На півдні урагани обертаються за годинниковою стрілкою, на півночі – проти. Швидкість збільшується від центру до зовнішнього кільця. Якщо Ной може викликати не тільки ураган, але й змінити його курс, ми скоро отримаємо повний удар з іншого напрямку.
  
  
  Я подивився через дірку, яку пробили бомби у зовнішній стіні. Я бачив корвет. Корабель сів на мілину і розгойдувався вгору й униз. Хвилі заввишки кілька метрів били по ньому зі страшною силою. Більшість вертольотів зачепилися за дерева і розбилися, а патрульний катер, що сів на мілину, зник. Пошкоджені яхти, що плавали в лагуні, були викинуті на берег і знищені.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  
  
  
  Ной з цікавістю обійшов гелікоптер і кивнув собі. Але коли він підійшов до нас, його обличчя було темне, а очі похмурі.
  
  
  Я сказав якомога м'якшим тоном: «Я недооцінив вас і визнаю, що не розумію цього, але ви навіть найняли нам таксі, щоб вивести нас звідси».
  
  
  Він продовжував виглядати похмуро. «Міс Сойєр – велика втрата для всіх нас. Мистецтво, яким я не володію, – це мистецтво воскресіння. Але ми можемо бодай дати їй місце серед наших героїв».
  
  
  Похорон Тари за обрядом вуду? Я так не думав. Я навіть уявити не міг, що її батько оцінить це. Я збирався забрати її тіло з собою, але вирішив поки що не говорити про це.
  
  
  Ной ще не перестав говорити. - "Вітер скоро повернеться". Він вказав довкола. «Форт сильно ослаблений бомбардуванням. Коли знову вибухне буря, стіни зваляться. Нам краще спуститись.
  
  
  Він не дочекався нашої відповіді, а пішов тунелем. Ми з Мітзі пішли за ним. Я раптом подумав про Тару. Від думки про її смерть мене нудило. Мені було б приємно використати всі відомі мені техніки нашої організації АХ проти полковника Каріба Джерома.
  
  
  Перед вівтарем горіли дві свічки. Напевно, одна щоб подякувати богам і одна благати їх про благо на майбутнє. І ми могли б скористатися будь-якою допомогою. Ной знову був поглинений бурмотом, можливо, маючи намір згладити шлях Тари в потойбічне життя.
  
  
  Я почував себе непотрібним. Я відчував себе неспокійним і в пастці. Я навіть не усвідомлював, що ходжу, поки Ной не сказав мені тихим голосом: «Вам не обов'язково залишатися тут, містере Картер. Це – лабіринт; є й інші кімнати, які ти теж можеш захотіти подивитись». Він торкнувся каменю, який, здавалося, був частиною муру. В результаті частина стіни відчинилася всередину. За ним був коридор.
  
  
  Я чув легку нотку закиду в його голосі. Він, мабуть, подумав, що я втручаюся в церемонію, і був радий, що пішов. У кишені було кілька свічок, і я запалив одну. Потім я разом із Мітзі пройшов через відчинені двері, після чого Ной знову зачинив її за нами.
  
  
  Ми опинилися у кімнаті з криницею посередині. Отже, це було місце, де зберігалася вода під час тривалої облоги. Інші приміщення служили льохами для їжі. Вони були досить прохолодними, щоби надовго зберегти в них їжу. А далі ми натрапили на цілу м'ясну лавку; кімната, до країв, заповнена тушами. Мені було цікаво, як старий годував своє плем'я, якщо вони не могли безпечно полювати за стінами.
  
  
  Годину ми гуляли підземними покоями, але скрізь було багато свіжого повітря. Я хотів знайти джерело цього. Ми йшли звивистим коридором, який виходив на поверхню. У тому місці, де я підозрював, що ми знаходимося на рівні двору, ми натрапили на ґратчасті ворота, що перегороджують прохід. Я зламував замок своїм стилетом, доки він не відкрився. Ми пішли далі і знайшли сходи, що вели до кутової вежі. Через амбразури надходило повітря.
  
  
  Ми натрапили на замкнені двері. Я відсунув засув, і ми пішли сходами з червоного дерева, що вела до кімнати зверху вежі.
  
  
  Мітзі вже сказала це раніше. Ніхто не знав усіх хитрощів цього старого афериста! То була радіорубка! Наповнена передавальною та приймальною апаратурою: кращою.
  
  
  Я сів перед консоллю і засміявся. Мітзі відреагував зовсім інакше. Вона була в люті.
  
  
  «А тепер поговоримо, з цим старим лицеміром-аферистом!» - Закричала вона. «Він поставив усіх ідіотами. Він відсилає всіх, щоб нібито міг спокійно закликати богів, а насправді він іде у свою радіорубку, щоби послухати зведення погоди. Не дивно, що він знав, що насувається буревій».
  
  
  "Чорт візьми, так", - додав я. «Він змусив мене чути звуки, яких взагалі не було. Барабани джунглів! Я думаю, що десь у кущах неподалік Порт-оф-Спейн захована ще одна установка, щоб можна було тут сигналізувати про останні новини. Подивимося, що відбувається у світі».
  
  
  Я клацнув кількома перемикачами, і спалахнуло світло. Пристрій почав гудіти. Але єдиний звук, який ми отримали - це потріскування статичної електрики. Буря була надто сильною, щоб щось прийняти. Я вимкнув рацію. Амбразури у радіорубці були закриті. Нам не було куди дивитися назовні, але принаймні за звуками, які ми чули, ми могли сказати, що шторм повернувся на повну силу.
  
  
  Ми вийшли з радіорубки, намагаючись стерти всі сліди нашої присутності. Я не збирався повідомляти Ноя, що відкрив його гру. І через годину, коли я проходив повз старого, щоб подивитися, як вертоліт переніс шторм, я спробував зробити невинне обличчя. Але це було непросто.
  
  
  Буря скінчилася. Але гелікоптер теж. Все, що від нього залишилося, - це купа металобрухту біля однієї зі стін. Лопаті гребного гвинта стирчали зігнуті, як щупальця.
  
  
  Радіо стало нашим останнім контактом із зовнішнім світом. І ми не зможемо використати його протягом найближчих кількох годин. Навіть якби я зміг зв'язатися з Яструбом, він ніколи не зміг би послати гелікоптер у такий шторм, який продовжував вирувати. Залишалося лише почекати до наступного ранку.
  
  
  Я мав уявлення про те, який вигляд буде на острові в цей момент. У будь-якому випадку було очевидно, що всі дороги заблоковані деревами, що впали. Дорогу не змогли б подолати найважчі танки. Тож ми не чекали нічного нападу. Я спустився вниз, щоб повідомити новини про гелікоптер.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  
  
  
  Ми їли їжу, з невичерпних запасів Ноя, коли старий велетень раптом підняв голову. Я теж чув це: звук збуджених голосів за брамою. Ной був на сходах у два стрибки. Я побіг за ним до воріт.
  
  
  Плем'я повернулося. Ной відчинив ворота, і чоловіки увірвалися всередину. Ной переклав мені їхні слова. Коли вибухнув ураган, вони ховалися в печерах, розкиданих по всьому острову. Потім вони почули барабани з боку Порт-оф-Спейна: столицю було зруйновано, армію розпущено. І Джером був мертвий!
  
  
  Вони були шоковані станом форту, але тепер, коли вони були в безпеці, вони сподівалися виправити пошкодження. Коли вони почали готуватися до святкової ночі, ми з Мітзі зробили те саме, хоч і в дещо меншому масштабі.
  
  
  Мені доведеться почекати наступного ранку, щоб переконатися, що моє завдання виконане. Довелося побачити труп полковника на власні очі та зробити відбитки пальців для AX. За словами представників племені Ноя, його тіло все ще знаходилося в готелі «Сойєр», тому мені потрібно дістатися туди якнайшвидше. Якби вантажівка не була знищена, я могла б використовувати її, щоб швидко дістатися до столиці. Я б взяв із собою, чоловіків з мачете щоб розчистити шлях там, де це потрібно. Сподіватимемося, що вантажівка не спіткала доля вертольотів і човнів у лагуні.
  
  
  Нарешті, опівночі ми заснули. Наступного ранку я вирішив поки не кликати на допомогу Хоука. Мені це не подобається, до того ж, Хоук сказав, що важливо, щоб я зробив все це сам, без іноземної допомоги. Я ще мав шанс допомогти Флемінгу зайняти президентське крісло самостійно.
  
  
  Флемінг виступав за те, щоб якнайшвидше увійти в Порт-оф-Спейн. Але Ной здавався менш впевненим у собі. Барабани в джунглях були кумедними, але, звичайно, він ще нічого не чув по радіо. Те, що він, звісно, не хотів говорити вголос. Він послав зі мною кількох молодих людей з мачете розчистити дорогу, і я пішов з ними до вантажівки. На щастя, на нього не впало жодне дерево. Вставив ротор, просушив карбюратор та закрив капот. Мітзі Гарднер сиділа на передньому сидінні, кладучи листя на мокру оббивку. Її автомат лежав на панелі приладів.
  
  
  Я не протестував. Вона мала право бути присутньою на заключній частині. Тепер ми знову залишилися самі, і тільки люди Ноя розчищали нам шлях. Це могло бути й гірше. Дерева вздовж дороги були переважно невеликими, і їх було легко пересунути. Там, де дорога йшла близько до моря, іноді змітало цілі ділянки. При необхідності люди клали колоди в глибокі місця, щоб ми могли без особливих проблем проїхати ними.
  
  
  День був ясний. Небо було безневинно-синім, а море спокійним. Але пляжі були схожі на цвинтарі човнів, а будинки на узбережжі здебільшого були повністю зруйновані. Від першої великої будівлі, яку ми минули, старого готелю Poinciana залишилося лише багато уламків. Там хлопчики Ноя вистрибнули з машини, щоб подивитись на катастрофу та пошукати цінні останки під завалами. Старе село попереду являло собою сумне видовище. Люди безцільно ходили по завалах, іноді щось піднімали, потім кидали і йшли далі.
  
  
  Стара фортеця на пагорбі, що витримала стільки штормів, витримала цей удар.
  
  
  Урядова площа, як і раніше, виглядала непогано, за винятком того, що жодне вікно не було цілим, а дорога була завалена сміттям. Солдати в цьому районі були беззбройні і ходили, як приголомшені роботи. У діловому районі кілька солдатів забирали завали під керівництвом молодших офіцерів. Вони спостерігали за нами, поки ми проїжджали повз, але не намагалися нас зупинити. Тепер, коли полковник був мертвий, вони, мабуть, опинилися у вакуумі влади. У готелі Sawyer Grand LaClare витончені високі дерева, що прикрашали галявини, були зламані, як гілки. Вони були розкидані тут і там. У гавані кілька човнів плавали наповнені водою. Вода була брудного кольору. Білий пляж перетворився на руїни із зруйнованих шезлонгів та парасольок. Поруч із готелем не було солдатів.
  
  
  Я під'їхав до головного входу. Ми ввійшли зі зброєю напоготові. Я взяв до уваги, що Джерома, могли охороняти кілька солдатів як почесний караул. Я маю це врахувати. Але це було негаразд. Зал був порожній, як і казино.
  
  
  "Може бути, в лігві Чіпа?" - вголос подумала Мітзі. Ми рушили туди. За касою, звісно, не було чорного охоронця. На мій подив, електричний замок досі працював. Ми пішли далі. Як і раніше, нікого не видно. Ми відчинили двері в офіс Каполли кнопкою на панелі керування. Джерома не було, але гроші лежали. Поруч зі мною я почув глибокий подих полегшення. Мітзі провела мовою по губах, побачивши стопки банкнот.
  
  
  "Хлопчики в Майамі будуть раді це почути", - сказала вона. "Я думаю, що готель Sawyer скоро відкриється".
  
  
  "Але де тіло Джерома?" - нетерпляче спитав я. Мені були потрібні відбитки пальців. Мітзі запропонувала мені подивитись у квартиру на даху.
  
  
  «Іди, Нік. Я лишу гроші тут. Все ще може статися, і я б не хотіла, щоб ці гроші зникли в останній момент».
  
  
  "Мені не хочеться залишати тебе тут одну", - сказав я їй. «У таких ситуаціях це місто, мабуть, кишить мародерами».
  
  
  Вона скривила губи. «Двері можна замкнути зсередини, а відчинити можна тільки з холу. Тут майже так само безпечно, як у сховищі. Ви знаєте, як працює пульт керування ліфтом?
  
  
  Я знав це. Я уважно подивився, як вона це зробила, коли ми вперше використали його разом. Я майже не відчув, як зупинився ліфт, але коли двері відчинилися, я ступив на товстий килим верхнього поверху.
  
  
  Рух був надто швидким. Рука з револьвером ударила мені в голову. Я рефлекторно нахилився, але мене вдарили. Моя рука на мить була паралізована. Мій пістолет упав на землю, і я не міг зігнути лікоть, щоб схопити Люгер.
  
  
  Я відскочив і схопився лівою рукою за зап'ястя людини, яка тримала револьвер: це був Джером.
  
  
  Виходить, він не помер. У нього була рана на лобі. Він, певно, якийсь час був відсутній, але тепер його м'язи були цілими. І він міг битися майже так само добре, як і я. Він знав усі ці хитрощі.
  
  
  Коли моя права рука була все ще безсила, а я стискав його зап'ястя лівою, він ударив мене кулаком по підборідді, а потім відразу ж ударив мене коліном у пах. Я зіщулився від болю. Але мені треба було тримати цей револьвер подалі від себе. Я спочатку напружив м'язи, а потім раптово впав на підлогу. У відповідь він послабив хватку. Я став навколішки. Він вирвав зап'ястя і спробував прицілитися з револьвера. Я уткнувся зубами в його ногу і продовжував кусати. Він закричав від болю і зігнувся навпіл над моєю спиною. Револьвер упав на землю. Я знову вкусив. Він закричав, і я відчув, як по його штанах тече тепла кров. Потім мої пальці знайшли револьвер. Я схопився на ноги, скинув його, впав на одне коліно і вистрілив у Джерома.
  
  
  Я масажував праву руку, доки не відчув, що сила повертається. Потім я затягнув труп у ліфт. Я не мав часу знімати відбитки пальців. Відрізати пальці за допомогою Х'юго, мого стилету було швидше. Я зв'язав їх носовою хусткою і поклав у кишеню.
  
  
  Коли я увійшов на перший поверх, я з подивом виявив, що Мітзі досі там. Коли я подзвонив їй через домофон, вона відчинила двері зсередини. "Ви знайшли його?"
  
  
  'Так я знайшов його.'
  
  
  «Нік, я подумала. Давай візьмемо вантажівку та доставимо гроші Ною, там буде безпечно».
  
  
  'Гарний. Почекай тут, доки я відведу вантажівку до гаража».
  
  
  Я взяв вантажівку, ми поклали гроші під брезент та поїхали назад у бік пагорбів.
  
  
  Ми були майже біля фортеці неподалік столиці, коли з протилежного боку під'їхав джип і заблокував дорогу прямо перед нами. Полковник у російській формі виліз із машини і витяг револьвер. Він щось кричав нам. «Було наказано, щоби на вулицю не допускалися жодні транспортні засоби. Хіба ти не знаєш…» Потім він побачив руде волосся Мітзі, і щось почав підозрювати. 'Хто ти? Що ти робиш у цій вантажівці?
  
  
  Я дістав автомат і вистрілив у нього. Після того, як я позбувся офіцера та водія джипа, я поїхав на газу дорогою. Ось чому ми ніде на острові не бачили старших офіцерів. Прямо зараз вони сиділи у форті та слухали нові накази. Порт-оф-Спейн перебував під законами війни іноземної держави!
  
  
  Коли ми були на деякій відстані від міста, ми зіткнулися з Ноєм та його людьми. З Ноєм попереду та Флемінгом у дерев'яному паланкіні вони рухалися в наш бік.
  
  
  Я загарчав і натиснув на педаль гальма. Як міг Флемінг переконати старого зробити таке? Бог знає скільки іноземних військ на острові. Я вискочив із машини і підійшов до Ноя. Я виявив, що більше не можу контролювати голос за допомогою гніву. Я навіть почав кричати на нього, але він не думав про повернення. Я описав ситуацію у місті, захоплення влади. Жодної реакції!
  
  
  "Тепер, коли Джером мертвий, люди повстануть", - сказав він. "Вони підтримають президента Флемінга".
  
  
  Яким чином? З мачеті? Мачете проти кулеметів? Ной обійшов мене і велично пішов далі. Плем'я пішло за ним, пропливши повз вантажівку. Вони співали та грали музику на своїх дерев'яних барабанах. Я стрибнув у машину і почав повертати вантажівку. Але Мітзі схопилася за кермо.
  
  
  «Ми не повернемося з цим вантажем, дорогий. Це треба везти угору, навіть якщо мені доведеться робити це однією».
  
  
  Жінка. Що ж, її найняв Хоук лише у випадку з Флемінгом. Якщо вона наполягає на тому, щоб її вбили, і вирішила, що відвідає своїх друзів із мафії, щоб хоча б отримати гроші, я навряд чи міг би її звинувачувати. Принаймні її життя буде збережено. Я вискочив із вантажівки і побіг до Флемінга на чолі ходи.
  
  
  У міру того, як ми продовжували йти, я помітив, що улюлюкання позаду нас стало голосніше. Озирнувшись, я зрозумів чому. Дедалі більше людей, які, здавалося, з'являлися з нізвідки, приєднувалися до нас із джунглів.
  
  
  Мешканці старого села виходили з лісів, як зуби дракона. Людські річки текли з пагорбів. Нас зустріли мешканці столиці.
  
  
  Потім сталося щось шалене. Місцева армія вийшла з форту не для того, щоби атакувати нас, а щоб приєднатися до нас. Почали стріляти у бік фортеці.
  
  
  Тоді я зрозумів. Солдати Джерома стояли за ним, поки не дізналися, що він насправді задумав, доки росіяни не сказали їм це. Тепер вони здійснили революцію. Солдати з народом виступили за Флемінга. І до солдатів приєдналися офіцери, які були в душі за Флемінга. Люди, які були за кубинців, і жменька російських радників тепер були замкнені у фортеці та оточені масою народу та солдатів. І багато людей тепер не знають страху.
  
  
  Кричачи, розмахуючи ножами, тубільці пішли за атакуючими озброєними солдатами. Багато хто постраждав. Але ще багато хто почав штурмувати стіни фортеці. Вони билися доти, доки не припинилася стрілянина з фортеці. На це пішло не більше півгодини. Люди, що увійшли через вікна та через стіни, ринули через ворота. Серед них не було ні кубинців, ні російських радників.
  
  
  Військові сформували лад і рушили туди, де Флемінг спостерігав за битвою. Вони відсалютували та вручили гвинтівку на знак вірності. Я знав, що Флемінга доставив туди, де його хотіли бачити мій уряд.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  
  
  
  Жоден літак в аеропорту не зміг злетіти. У гавані було лише одне судно, готове до відплиття. Усіх іноземних пілотів, офіцерів і «радників» доставили на борт і залишили країну як небажані іноземці.
  
  
  Флемінг розпочав ефективне прибирання. Плем'я Ноя знову пішло у фортецю. Сім'я Хаммондов запросила Флемінга приїхати та жити у палаці. Вони поїдуть, тільки-но аеропорт знову відкриється для нормального руху.
  
  
  Мітзі відправила кур'єра із запискою. Якби я хотів попросити Дейві розповісти хлопчикам у Майамі, де вона була, і що вона залишиться там, доки не отримає подальших наказів.
  
  
  «Тара Сойєр була похована на прекрасному церемоніальному похороні»; вона написала. «Вона спочиває в мармурі десь у катакомбах».
  
  
  Я залишився ще на тиждень, щоб допомогти Флемінгу, якщо знадобиться. Але більше проблем не було, і моя допомога йому не знадобилася. Це була своєрідна відпустка.
  
  
  Коли я повернувся до Вашингтона, Сойєр розмовляв перед Хоуком про смерть своєї дочки. Він зажадав, щоб її поховали вдома. Я ще не сказав йому про долю Тари. Хоук дозволив мені розібратися у проблемі.
  
  
  Я намагався заспокоїти Сойєра і розповів про подвиги Тари. Я вказав йому на велику подяку тубільців і побачив, що частина гніву та смутку Сойєра перетворилася на гордість.
  
  
  Я не розповів йому про Мітзі. Немає сенсу розпочинати війну між ним та мафією. Якщо дівчина хотіла зняти верхній шар крему, я думала, вона це заслужила. Томас Сойєр міг легко сплатити реконструкцію за рахунок прибутку своєї компанії, і, можливо, тепер Мітзі могла б піти з бізнесу та жити спокійним життям.
  
  
  Я розповів їм обом про Ноя. Хоук подивився на мене, ніби ніколи раніше не чув цього імені, але Сойєр, здавалося, був дуже вражений історіями, які я розповідав про нього.
  
  
  Коли ми з Хоуком залишилися самі, я поставив банку з пальцями Джерома стіл. Хоук глянув на неї, як на банку з арахісовим маслом. Потім широким жестом я поклав поруч із нею записку Мітзі Гарднер. Він глянув на неї, а потім глянув на мене. Я не бачив, щоб під пергаментною шкірою ворухнувся жоден м'яз. Він навіть не моргнув.
  
  
  'Мені подобається твоя робота.'- Це був його звичайний діловий тон. «Я чекаю на ваш звіт».
  
  
  Я почав із дрібниць. Стюардеса; - Я був певен, що Джером убив її, але ми все ще могли це перевірити. В'язниця, яку Флемінг мав проінспектувати. Підземелля, які він хотів перетворити на лабораторії для університету. Потім я дав байдужим обличчям хронологічний огляд діяльності Ноя.
  
  
  "Він знав про ураган все за дві години до цього", - сказав я Хоуку. «Досить часу, щоб показати, що він не боїться, і дати повну виставу. Цікаво, чому решта острова була зненацька застигнута, так що вони не змогли вчасно доставити свої кораблі та літаки в безпечне місце. Чи можу я зателефонувати? '
  
  
  Це було можливе. Я зателефонував до бюро погоди, і мене пов'язали з одним із моїх друзів, який там працює. «Джим, коли ти отримав попередження про ураган минулого тижня?»
  
  
  На іншому кінці було щось схоже на прокляття. «Чорт забирай, Нік, занадто пізно, щоб щось врятувати. Супутник не бачив його, доки він не пролетів над Гранд-Лаклер. На той час, як ми отримали попередження, все було скінчено. Ми ніколи не бачили так швидко наступаючого урагану. І це у лютому! Навіть Ной не попередив нас заздалегідь».
  
  
  Я думав, що божеволію. "Що ви знаєте про Ноя?"
  
  
  «Він наш спостерігач у цьому районі. NOAH (Ной) – це його кодові літери. Він страшенно гарний. Зазвичай він прогнозує погоду так само швидко, як і ми. Як так? Звучить трохи дивно.
  
  
  'Ной .. . нічого такого. Дякую.'
  
  
  Я повісив слухавку. Хоук поклав іншу. Його голос здавався похмурим. «Якби він повідомив про це вчасно, він міг би запобігти великій шкоді. Було б врятовано багато життів».
  
  
  «І острів потрапив до рук нашого старшого брата з іншого боку океану», - додав я.
  
  
  Я мовчки вийшов з офісу і тихенько зачинив двері. Метеорологічний супутник постійно фотографує величезні ділянки океану. І цей божевільний ураган не сфотографували, доки він не обрушився на узбережжя острова. Раніше супутник не бачив шторму?
  
  
  Я закурив сигарету і намагався більше не думати про це. Я викинув цигарку. Ця робота починала робити мене старим?
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  
  
  
  Є багато способів вбити людину... Китайські асасини віддають перевагу ніжу, інші вбивають голими руками.
  
  
  Американські мафіозі люблять револьвери великого калібру, російські вбивці використовують динаміт.
  
  
  Однак є лише одна людина, яка може практикувати усі способи вбивства. Його звуть Кіллмайстер !!!
  
  
  Цього разу Ніку Картеру доведеться використати всі свої вміння, щоб розправитися з м'ясниками, яких він зустрічає на шляху до «Кремлівського досьє».
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Іспанський зв'язок
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Іспанський зв'язок
  
  
  Присвячується співробітникам секретної служби Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  Це був Хоук, і він був спритним. У нього не було великої практики в цьому, і він би не досяг успіху в цьому, навіть якби був у чудовій формі.
  
  
  "Ти катаєшся на лижах, N3?" він спитав мене по телефону.
  
  
  «Звичайно, я катаюсь на лижах. І дуже добре, якщо можна так сказати»
  
  
  «Збирайте лижі. Ви збираєтесь до Іспанії».
  
  
  «В Іспанії складно кататися на лижах, – сказав я. "Немає снігу"
  
  
  «Виправлення. Сьєрра-Невада. Переклад. Засніжені гори».
  
  
  "Ну, можливо, час від часу йде сніг..."
  
  
  "У тебе буде компаньйон".
  
  
  "Також лижник?"
  
  
  "Абсолютно вірно. Також експерт із наркобізнесу. Взято в оренду в Управлінні боротьби з наркотиками Казначейства».
  
  
  "Сніговий птах?"
  
  
  "Дуже кумедно. Ви обоє зустрічатимете вечірку на гірськолижному курорті в Сьєрра-Неваді».
  
  
  "Називається…?"
  
  
  "Sol y Nieve".
  
  
  «Переклад: «Сонце і сніг / Ні, сер. Я маю на увазі хто вечірка? »
  
  
  «Повідомлю вам пізніше. А поки що вилітайте з Сан-Дієго в Енсенаду».
  
  
  "Енсенада?"
  
  
  "Маленьке рибальське містечко в Нижній Каліфорнії".
  
  
  «Я знаю, що це таке, і я знаю де це. Я навіть знаю його особливий запах. Яке відношення має місто в пустелі до лижних перегонів?
  
  
  "Ви зустрінете там агента Казначейства".
  
  
  "Ах."
  
  
  «Будьте з нею ввічливі. Нам потрібний її досвід».
  
  
  "Її?" У моїх нервових центрах задзвеніли дзвіночки.
  
  
  "Її."
  
  
  "Що це? Я маю бути нянею для наркоманів?»
  
  
  «Ви маєте побачити, що зустріч відбудеться».
  
  
  "Зустріч?"
  
  
  «Між нею і однією з ланок ланцюга Туреччина-Корсіка-Каліфорнія. Він хоче співати. Я хочу почути музику перед тим, як йому переріжуть горло».
  
  
  "Сер, іноді ви..."
  
  
  «Не кажи цього! Адреса – Ла Каса Верде. Запитай Хуану Ріверу».
  
  
  "А потім?"
  
  
  «Привези її із собою до Вашингтона».
  
  
  "Коли?"
  
  
  "На наступному літаку з Енсенади".
  
  
  "Правильно." Він не бачив мого стисненого кулака.
  
  
  "Микола!" зітхнув Хоук. Він підозрює мене у легковажності.
  
  
  Я повісив слухавку. Після закриття справи на Філіппінах, від якої пахло перезрілими кокосами, я вилетів у Сан-Дієго з Гаваїв лише два дні тому. Я тільки починав позбавлятися перегинів у м'язах і від напруги в психіці. Вбивати ніколи не буває приємно, я перевищив свою квоту у П.І.
  
  
  Найкраще викинути все це з поля зору, з голови – за допомогою зграйки гарних зірочок у Сан-Дієго для зйомок телесеріалу. Але зараз…
  
  
  Я подзвонив клерку, повідомивши йому про мою найсумнішу зміну в планах, і попросив, щоб він підготував мій рахунок. Потім я зателефонував до аеропорту і дізнався, що наступний літак до Енсенади вилетить за півтори години.
  
  
  Якщо я перерву свій гострий душ, я просто зможу це зробити.
  
  
  * * *
  
  
  Нижня Каліфорнія - це хвіст, що звисає з власне Каліфорнії. Здається, ніхто не знав, що з цим робити. Протягом багатьох років це було предметом суперечок між США та Мексикою. Після багатьох місяців торгів через володіння пустельною смугою мексиканці нарешті поступилися і погодилися її забрати.
  
  
  Я відкинувся на спинку сидіння і проспав всю дорогу до маленького аеропорту на брудній смузі біля крихітного рибальського села під назвою Енсенада. Слово насправді означає "затоку" або "невеликий струмок", якщо ви захоплюєтеся цікавими дрібницями.
  
  
  Коли я вийшов з літака на яскраве сонячне світло, яскравість була настільки сильною, що я вдягнув сонцезахисні окуляри.
  
  
  Нове таксі Мустанг стояло біля дверей операційної вежі, і я покликав водія, щоб він відвіз його до міста. Пройшовши через покриті коліями дороги, савани, що заросли полином та жирним лісом, ми нарешті виїхали на головну вулицю міста.
  
  
  La Casa Verde - який повинен був бути зеленого кольору, якщо мій іспанський все ще підходить, але насправді був свого роду зникаючим пастельним лаймом - знаходився в кінці блоку, що провис, де він лежав, засмагаючи, як ящірка на камені.
  
  
  Я виліз із таксі, взяв сумку та пройшов у вестибюль. Після яскравого сонячного світла в мотелі було непроглядної темряви, але я бачив, як вусатий юнак вдавав, ніби цікавиться моїм прибуттям. Я махнув йому рукою і зняв слухавку домашнього телефону.
  
  
  "Діга". То була дівчина у якогось мініатюрного комутатора.
  
  
  "Не могли б ви зв'язати мене з сеньйорітою Хуаною Ріверою?"
  
  
  "О так." Пролунало клацання і довге кільце.
  
  
  "Діга". То була інша дівчина.
  
  
  "Хуана Рівера?"
  
  
  "Сі".
  
  
  "Ви говорите англійською?"
  
  
  Були вагання. "Джесс?"
  
  
  Я заплющив очі. Це мала бути одна з таких місій. Я похитав головою і промовив кодову фразу, намагаючись не відчувати абсурд:
  
  
  «Жовтень – восьмий місяць на рік».
  
  
  "Прошу вибачення? Ах да! Тоді яблука стиглі».
  
  
  «Гарна дівчинка! Це Джордж Пібоді». Це було моє поточне ім'я прикриття, та Хоук не просив мене змінити його. Так що я все ще був Джорджем Пібоді.
  
  
  «О, сеньйоре Пібоді». Я радий був почути, що акцент зник. "Де ти?"
  
  
  "Я у вестибюлі", - сказав я. "Чи я повинен підійти?"
  
  
  "Ні ні!" - Швидко сказала вона. "Я буду внизу".
  
  
  "У барі", - зітхнув я, дивлячись у дуже темний кінець вестибюля, де чоловік за стійкою витирав окуляри.
  
  
  Я повернувся і попрямував до темного бару. Бармен глянув на мене. "Сеньйор?"
  
  
  "Піско сауер", - сказав я.
  
  
  Він кивнув
  
  
  
  і повернувся, щоб це зробити.
  
  
  Я відчував, як важке повітря м'яко рухається за мною, доносячи до мене аромат свіжих лимонів. Я обернувся і побачив струнку, темнооку, темноволосу дівчину років двадцяти п'яти, з майже люмінесцентною блідо-білою шкірою, яка властива лататтям.
  
  
  "Джордж", - сказала вона іспанською. Це було схоже на "Хор-хей".
  
  
  "Хуана?" - сказав я, правильно вимовивши його на півдорозі між "h" і "w".
  
  
  Вона простягла руку. Я візьму це. Потім я вказав на стіл біля стіни.
  
  
  Ми підійшли. Вона була витонченою, чистою та дуже жіночною. Її тіло було гнучким і красивою формою. Її ноги також. "Старий добрий Яструб!" Я подумав. Як нехарактерно для нього!
  
  
  Ми сіли.
  
  
  Вона замовила чай з льодом, вмостилася в кріслі та нахилилася вперед, її очі сяяли. "Тепер. Що все це означає?"
  
  
  Я похитав головою. "Гадки не маю. Мій начальник у Вашингтоні проінструктує нас».
  
  
  "Коли?"
  
  
  "Сьогодні вночі."
  
  
  Її обличчя було порожнім. "Але це означає, що нас сьогодні тут не буде"
  
  
  "Es verity".
  
  
  Її рот відкрився. "Тоді не буде часу для ..." Вона різко закрила рота.
  
  
  "Що, Хуана?"
  
  
  Її обличчя було рожеве. "Мені він olvidado".
  
  
  "У тебе коротка пам'ять", - сказав я і допив свій писко сауер. "Чудовий aguardiente", - подумав я. Колись мені доведеться відвідати Піско, Перу.
  
  
  Я встав. «Збирай валізи, Хуано. Ми вилітаємо наступним рейсом звідси».
  
  
  «Але ти маєш дещо знати про місію…»
  
  
  "Наркотики", - сказав я.
  
  
  «Звичайно, я про наркотики»
  
  
  «І Середземне море. Ми їдемо до Іспанії».
  
  
  Її рота утворив букву «о».
  
  
  "Кататися на лижах."
  
  
  Вона пила чай із льодом. "Не могли б ви повторити це?"
  
  
  Я так і зробив.
  
  
  Потім вона обдурила мене. Її очі спалахнули. «Ах! Звісно, Сьєрра-Невада! Там, неподалік Гранади, є першокласний гірськолижний курорт».
  
  
  Я дивився.
  
  
  "Чи можеш ти кататися на лижах?" вона спитала мене.
  
  
  То був день для цього питання. "Та ти?"
  
  
  "Дуже добре", - безтурботно відповіла вона.
  
  
  "І скромно", - подумав я. Я тихо сказав: «Ми балуватимемося».
  
  
  Бармен спостерігав за мною. Я підморгнув Хуані, і вона підморгнула у відповідь. Вона була гарною, вишуканою, досяжною.
  
  
  * * *
  
  
  Коли ми вийшли назовні, спалах світла, що відбивався від стовбура гвинтівки, привернув мій погляд до чорної діри на його кінці. Цей чоловік лежав плашмом на даху з гарячого толю через дорогу, і я знав, що він зосередив мене в центрі прицілу його прицілу.
  
  
  На мить я завмер. Потім я відкинув Хуану вбік і пірнув у протилежному напрямку, до укриття дверного отвору. Постріл прокотився вулицею.
  
  
  "Тримайся!" Я крикнув їй.
  
  
  «Але Нік…»
  
  
  "Тихий!" - прошипів я.
  
  
  Я швидко підвівся і побіг до вікна вестибюля. Прикрившись, я визирнув у вікно. Я знову впіймав блиск стовбура гвинтівки. Чоловік все ще був на даху галантерейної крамниці.
  
  
  Коли я підійшов до рушниці, він підняв гвинтівку і знову вистрілив. Куля встромилася в дерев'яну конструкцію прямо над головою Хуани. Тепер вона повзла назад у дверний отвір. "Розумниця!" Я думав.
  
  
  Коли я знову підвів очі, чоловік зник.
  
  
  Я чув ноги, що бігали. Я зазирнув у запорошене вікно і побачив людину в чорному костюмі, що виходив з магазину на вулиці і дивився на те місце, де нас чекав снайпер.
  
  
  Я вибіг з готелю, махнувши Хуані, щоб вона залишалася всередині, і піднявся сходами галантерейного магазину по два на верхній поверх.
  
  
  Я запізнився. Він пішов.
  
  
  На даху нічого не залишилося, окрім безлічі мексиканських недопалків і сомбреро, купленого на два дні раніше в магазині внизу.
  
  
  «Іноземець», - сказав власник магазину, чоловік з товстим животом та усміхненим обличчям. Гонсалес.
  
  
  "Турист?"
  
  
  "Так".
  
  
  "Ви можете описати його?"
  
  
  Гонсалес знизав плечима. «Приблизно твого зростання. Каштанове волосся. Карі очі. Худий чоловік. Нервовий».
  
  
  Це все.
  
  
  Я відвів Хуану убік у вестибюлі готелю, поки ми чекали, коли таксі забере нас і відвезе до аеропорту.
  
  
  "Він був тут два дні тому", - сказав я їй.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Як давно ти тут?"
  
  
  Тур.
  
  
  "Думаєш, він зрозумів, хто ти?"
  
  
  Її очі звузилися. Вона сприйняла це як образу. Вона була латинкою, гарна і сповнена вогню. "Я так не думаю!" - обурено сказала вона.
  
  
  Я не вважав це образою.
  
  
  "Над чим ви працювали до того, як з вами зв'язалися з приводу цього завдання?"
  
  
  "Крапля наркотику".
  
  
  "Розбити це?"
  
  
  Вона кивнула, опустивши очі.
  
  
  "Все це?"
  
  
  "Так." Її підборіддя зухвало підвівся.
  
  
  "Один пішов?"
  
  
  "Можливо, і так", - ухильно сказала вона.
  
  
  Я повернувся і виглянув у дверний отвір нагорі галантерейного магазину.
  
  
  "Так", - погодився я. "Я думаю, може бути так".
  
  
  Її обличчя скривилося від люті.
  
  
  Я схопив її за лікоть. Таксі приїхало. Щасливчик Нік. Врятовано компанією Ensenada Taxicab.
  
  
  «Ходімо, Хуано. Наступна зупинка, Вашингтон, округ Колумбія».
  
  
  Дуже авторитарний. Дуже владно.
  
  
  Вона лагідно залізла в таксі, сяючи гарним шматочком стегна. Але цього майже не помітив.
  
  
  Два
  
  
  Хоук сидів за консоллю панелі керування кінозалом AXE, натискаючи кнопки та настроюючи диски. Одна кнопка звуку. Один гудзик для стрічок. Одна клавіша для плівки 16 мм. Одна кнопка для прямої трансляції. Одна кнопка для старого чорно-білого фільму.
  
  
  
  
  
  
  Одна кнопка для слайдів. Або якщо ви хочете дати відпочинок очам, одну кнопку для м'якого жіночого голосу, що озвучує оцінки інтелекту.
  
  
  Розмова до цього моменту була звичайною балаканею. Я стер все це з голови. Я тільки пам'ятаю, що міг сприймати і справді сприймав Хуану Рівер візуально. Однак щось у її думках здавалося заздалегідь обумовленим, попередньо протестованим та безплідним.
  
  
  Але вона була вродлива, і мені подобаються вродливі жінки. Я подумав: «Якби я міг стерти її голос, як Хоук може стерти запис, який він не хотів чути».
  
  
  Світло повністю згасло, і перед нами була картинка на екрані, яка чарівним чином з'явилася на стіні.
  
  
  "Енріко Кореллі", - сказав м'який жіночий голос поверх картинки, що промайнула на екрані. Це була нерухома фотографія, зроблена років п'ятнадцять тому і підірвана з найдрібнішої частини якоїсь більшої фотографії. Фоновою сценою була ротонда Ватикану.
  
  
  «Сфотографовано приблизно 1954 року», - продовжив голос. «Це остання фотографія Кореллі, що збереглася. Інші його фотографії були куплені за великі гроші. Розслідування не може довести, що гроші надходять із скарбниці мафії. Але це те, у що вірять».
  
  
  Я довго й уважно глянув на фотографію. Обличчя майже нічим не відрізняло від іншого. Риси обличчя були цілком звичайними: темне волосся, тверде підборіддя, форма обличчя без різниці. Я запам'ятав його якнайкраще, але оскільки він був підірваний так багато разів із такого маленького шматочка зернистої плівки, там не було майже ні на чому, на чому я міг би зосередитися.
  
  
  На екрані промайнула карта. То була карта Корсики. Місто Басрія було окреслене довкола.
  
  
  «Встановлено, що Енріко Кореллі живе тут, у передмісті Басрії, на Корсиці, на віллі, збудованій у наполеонівську добу. Він має штат із десятка слуг і двох охоронців. Він живе з жінкою на ім'я Тіна Бергсон.
  
  
  «Кореллі зараз сорок п'ять років. Він працював на італійський уряд у Римі, але був звільнений за кілька місяців. Він був недовго одружений, але його дружина померла від пневмонії, коли Кореллі не працював. З огидою він почав працювати на членів зграї фальсифікаторів та злодіїв - вигнанців зі Сполучених Штатів, які народилися на Сицилії та були членами мафії у Нью-Йорку та Чикаго. Він став хорошим силовиком і дуже добрим бізнесменом для них. Коли була створена мережа аптек, він був одним із перших людей, які відкрили точку потоку недалеко від Неаполя.
  
  
  «Мережа наркотиків процвітала у 1960-х, і до кінця цього часу Кореллі став ключовою фігурою у всьому ланцюжку мафії.
  
  
  «З того часу в нього були різні коханки. Одна намагалася вбити його, коли він покинув її заради іншої жінки. Пізніше її знайшли в неаполітанській затоці, що потонула».
  
  
  Карта зникла, і розкішна яхта завдовжки близько 180 футів наповнила екран красивим кольоровим слайдом.
  
  
  «Це прогулянкова яхта Кореллі, Lysistrata. Вона плаває під прапором Франції. Кореллі вважає себе громадянином Корсики, хоч він народився в Мілані».
  
  
  Тепер на екрані з'явилася картинка великої вілли.
  
  
  «Будинок Кореллі. Хоча в нього всього два охоронці, які охороняють його, його маєток постійно патрулює півдюжини бойовиків».
  
  
  Спалахнула нова картинка. У траві лежало тіло. У нього стріляли кілька разів. Труп був невпізнанний, але на вигляд останків я вирішив, що кулі, які потрапили в нього, були пустушками - звичайними кулями, розрізаними на вістря літери X. Кулі думдум перетворюють гриби в розріз, руйнуючи форму, коли потрапляють в ціль.
  
  
  «Це був агент Франції на ім'я Еміль Ференк. Він намагався проникнути на віллу Кореллі, як називається маєток. Очевидно, його знайшли патрулями і вбито».
  
  
  Потім на екрані з'явилася картина безлюдної схожої на пустелю сільської місцевості. Об'єктив наблизився до фігури, що стоїть біля величної тополі Ломбардії, єдиного дерева будь-якого розміру в полі зору. У міру того, як фігура росла, можна було побачити, що людина невизначеного віку, але досить висока і міцно складена. Обличчя було в тіні.
  
  
  Енріко Кореллі. Це найближче зображення, яке комусь вдавалося сфотографувати за останні десять років. вага становила близько 182, зріст - 6 футів, стояла пряма, а здоров'я - відмінне”.
  
  
  Екран потемнів. Потім запустили фільм. Це була сцена на пляжі, можливо, на Французькій Рів'єрі. Приголомшлива блондинка в мініатюрному бікіні йшла по піску, розгойдуючи стегнами, і довге світле волосся майоріло по плечах. На мить вона зупинилася і повернулася, наче хтось із нею заговорив. Вона подивилась у камеру і посміхнулася.
  
  
  "Тіна Бергсон. Їй двадцять три роки. Народилася у Швеції, вона переїхала до Риму, де мала коротку, але невдалу кінокар'єру.
  
  
  
  
  
  Потім, два роки тому, вона переїхала до Швейцарії, де брала участь у маніпуляціях з грошима, мабуть, на користь мафії чи якоїсь організації на кшталт мафії. Її упіймали, але до суду так і не привели. Кажуть, що більша частина грошей перейшла з рук до рук, щоб допомогти їй втекти від швейцарської влади.
  
  
  Незабаром після цього вона опинилась у будинку Енріко Кореллі. Кореллі не одружився з нею, але вона його постійна супутниця. Вона розмовляє шведською, французькою, італійською та іспанською мовами, а також англійською мовою. Її IQ, як то кажуть, становить 145 за результатами фактичного тесту, зробленого, коли вона заповнила заяву про прийом на роботу до швейцарського банку. Вона чудова лижниця».
  
  
  У кінокартині вона тепер мелькає на лижах схилом. Я повинен був визнати, що вона була дуже гарна. Не дивно, що їй хотілося провести зимові місяці біля гірськолижного схилу; здавалося, вона любила спорт.
  
  
  На екрані з'явилася інша мапа. Він показав світ на проекції Меркатора з лінією, що від Близького Сходу до Туреччини, від Туреччини до Сицилії, від Сицилії до Корсики, до Рів'єри, назад на Корсику, та був до Португалії, звідти на Кубу. , потім у Центральну Мексику і потім у Сан-Дієго у Каліфорнії.
  
  
  Ланцюжок ліків.
  
  
  "За останні кілька років в основному ланцюжку постачання наркотиків відбулося багато змін. Як правило, важкі наркотики починаються зі Сходу і потрапляють на захід через Середземне море, де вони обробляються. Контроль над цим ланцюжком закріплений на Корсиці, зупинка просто перед найважливішою обробкою на Рів'єрі. Потім наркотики повертаються на Корсику і далі на Кубу через одну із трьох зупинок: Португалія, Марокко чи Алжир».
  
  
  Нова карта. Він знову показав Корсикові.
  
  
  «З цієї галузі лінії розподілу простягаються назад на Близький Схід і далі до кінцевого пункту призначення на Заході. Гроші із Заходу надходять сюди, де вони потім розподіляються між ланками в ланцюзі».
  
  
  Об'єктив націлився на карту, показуючи маєток Кореллі в передмісті Басрії, обведений гуртком.
  
  
  "Ріко Кореллі - людина, яка контролює ланцюг. Він отримує накази з Сицилії, де заступник мафіозі контролює східну половину ланцюга. Дон на заході контролює решту ланцюга плюс поширення."
  
  
  Зображення згасло, і спалахнуло світло.
  
  
  Якийсь час ми сиділи мовчки.
  
  
  Хоук прочистив горло "Ну?"
  
  
  "Цікаво", - сказав я.
  
  
  "Академічний", - сказала Хуана.
  
  
  "Я згоден з нею", - продовжив я.
  
  
  Хоук насупився. "Це просто брифінг".
  
  
  "А що щодо Кореллі?" - Запитала Хуана.
  
  
  Хоук заплющив очі і похитнувся в зручному кріслі, що обертається.
  
  
  "Мафіозі стали незадоволені прибутком від програми з наркотиків", - нарешті сказав Хоук. «Шість місяців тому вони почали надсилати людей зсередини, щоб перевірити систему мережі. Кореллі взяв значну суму - надто багато, за словами Дону США. Але сицилійський секундант не міг вигадати способу виправити ситуацію. На зборах було вирішено, що Кореллі має піти. Один чоловік був відправлений, щоб ударити його, але він зник з поля зору. Ви бачили, що трапилося з так званим окопним агентом, який намагався поринути у маєток.
  
  
  «Тоді мафіозі капо вирішили напасти на Кореллі через Тіну Бергсон. Детектив, який стверджує, що він зі Швейцарії, намагався заарештувати її одного разу в Басрії за старим швейцарським обвинуваченням. Але один із охоронців Кореллі втрутився і врятував Тіну. Потім він доставив детектив до найближчого пляжу, зв'язали його і дозволили дочекатися припливу, щоб потонути. Людина втекла і залишила Корсику, щоб ніколи не повернутися».
  
  
  Я підняв руку.
  
  
  "Нік?"
  
  
  "Звідки ми це знаємо?"
  
  
  "Кореллі сказав нам".
  
  
  "Напряму?"
  
  
  Хоук зітхнув. «У нас є людина, близька до Кореллі, хоча він ніколи її не бачив. Кореллі видав інформацію з власної ініціативи».
  
  
  "Чому?" - Запитала Хуана.
  
  
  "Він сказав, що хоче піти назавжди".
  
  
  "Щоб врятувати себе та дівчину?" Я запитав.
  
  
  "Цілком вірно. І отримати притулок у Штатах".
  
  
  "В свою чергу для…?"
  
  
  «Вся командна лінія, правильний ланцюжок і те, як він працює».
  
  
  "Звідки ми знаємо, що це не прийом?" Я запитав.
  
  
  "Ми не робимо". Хоук ліниво розплющив очі. «Ось де ви входите». Він обернувся до Хуані.
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  «Маючи свій досвід, ви повинні з'ясувати, чи говорить Кореллі нам правду - чи веде нас садовою доріжкою».
  
  
  Я зітхнув. Іноді дикція Хока безнадійно вікторіанська.
  
  
  Хуана не звертала уваги на слова. "Я дізнаюся."
  
  
  "Щось було налаштовано?" Я запитав.
  
  
  «Має бути зустріч у Sol y Nieve. На гірськолижному курорті Іспанії. Я вам про це казав?
  
  
  "Коротко"
  
  
  Хоук відкинувся назад. «Щороку Тіна Бергсон ходить на цей гірськолижний курорт, а Кореллі ходить з нею. Вони проводять там близько місяця».
  
  
  "Він іде туди як Ріко Кореллі?"
  
  
  Ні. Ми не знаємо, яке ім'я він використовує. Але ми знаємо, що вони ходять. І Кореллі хоче зустрітися там».
  
  
  "Це може бути підстава", - пробурмотіла я.
  
  
  «Звичайно, – сказав Хоук. «Ось чому ти тут, Нік. Саме тому на фото AX».
  
  
  «Чекаючи на удар».
  
  
  Він кивнув головою. «Припустимо, мафіозі знали про плани Кореллі. Хіба вони не хотіли б отримати нашого силовика номер один
  
  
  
  
  
  
  та нашого експерта з наркотиків номер один? "
  
  
  Я потер підборіддя. "Як ми встановимо контакт?"
  
  
  Хок сказав: «У нас є чоловік у Малазі. У нього є хлопчик у Sol y Nieve. До нього підійдуть охоронці Кореллі. Ви зустрінете нашу людину в Малазі, і він призначить зустріч із хлопчиком на курорті. Потім ви зустрінетесь з Кореллі віч-на-віч ".
  
  
  Я кивнув головою. "А потім?"
  
  
  "Тоді міс Рівера вступить у володіння *
  
  
  "Ви підготували наші паспорти?"
  
  
  «AX Identification має документи. Ви все ще будете Джорджем Пібоді, але тепер ви є професійним фотографом».
  
  
  "Сер, я не можу керувати навіть Брауні, тим більше Hasselblad!"
  
  
  «Ці камери сьогодні надійні! Крім того, вони добре навчать вас основ. А ви, міс Рівера, є взірцем фотографа. Всі ваші папери зроблено. Спалить їх після того, як запам'ятайте своє минуле».
  
  
  "Я позирую оголеною?" - Запитала Хуана.
  
  
  Хоук був шокований. Його блакитні очі розширились. Він був останнім із старих пуритан, повністю пригніченою людиною в суспільстві, де сексуальна свобода є правилом. "Моя люба дівчинка!"
  
  
  "Ви б позували в оголеному вигляді?" – швидко спитав я.
  
  
  "Звичайно", - відповіла вона. «У професійному значенні. Коли граю роль, граю її до упора».
  
  
  Обличчя Хоука змінило колір. Він був дуже червоний. Він дивився на свої руки в агонії збентеження. "Якщо ти вже закінчив", - втрутився він.
  
  
  Я посміхнувся. "Продовжувати."
  
  
  «Я знаю, що ви не заперечуватимете, що ми створили ваше прикриття як команда чоловіка та дружини», - швидко сказав він, його очі сяяли.
  
  
  "Сер!" - Вигукнув я.
  
  
  "Містер і місіс Джордж Пібоді з Міллерс-Фоллс, Міннесота".
  
  
  "Я люблю це!" – м'яко сказала Хуана.
  
  
  "Я ненавиджу це!" - прогарчав я. «Це надто надумано! І це викликає ускладнення!
  
  
  «Але це дозволяє міс Рівері діяти легше – якщо вона винна». Обличчя Хоука знову почервоніло.
  
  
  "Я не слідую логіці!" - Огризнувся я.
  
  
  «Незаміжня жінка, дівчина на кшталт міс Рівера…»
  
  
  "Я обурена цим!" – перебила Хуана.
  
  
  «… Було б набагато важче бути, ох, переслідуваним, скажімо так, ніж заміжньою жінкою. Бачите?
  
  
  Я лежав обличчям у піску. Я дійсно бачив збочену логіку.
  
  
  Хоук повернувся до Хуани. "Ви схвалюєте?"
  
  
  "Повністю." Вона чарівно посміхнулася.
  
  
  Хоук задоволено кивнув головою. Потім він глянув на мене. "Є недоліки?"
  
  
  Будь він проклятий! "Це виглядає надійним", - визнав я. «Ми маємо встановити якийсь аварійний сигнал», - продовжив я. «Я маю на увазі, на випадок, коли все розвалиться. Я хочу мати можливість врятувати Хуану та мою шкіру, незважаючи ні на що».
  
  
  «У нас є людина в Гранаді, всього за півгодини їзди від курорту. Малага проінформує вас».
  
  
  «Вірно. Це має накрити це».
  
  
  "Ви можете надіслати будь-яке закодоване повідомлення, яке хочете, через гранаду".
  
  
  "Добре", - сказав я. Я повернувся до Хуани. "У вас є що обговорити?"
  
  
  Вона подивилася на мене, а потім на Хока.
  
  
  "Я думаю що ні. Я у ваших руках, поки не зустрінуся з містером Кореллі. Тоді я займуся цим».
  
  
  * * *
  
  
  Я тільки-но задрімав, коли пролунав різкий стукіт у замкнені двері, що відділяє мою кімнату від кімнати Хуани.
  
  
  Я встав. "Так?"
  
  
  "Нік!" прошепотіла вона.
  
  
  "Яка?"
  
  
  "Вікно."
  
  
  Я повернувся. "Що щодо цього?"
  
  
  "Подивися на вулицю".
  
  
  Я потягнувся за плечовою кобурою, що звисала зі стійки ліжка. Я підійшов до вікна, тримаючись у тіні і притискаючись до стіни. Відкинувши фіранки стволом свого люгера, я придивився до темної вулиці внизу.
  
  
  Через дорогу стояв "кадилак", єдина машина у всьому кварталі.
  
  
  У ньому сидів чоловік із боку водія, яка була до мене. Потім, поки я дивився, інший чоловік поспішив через вулицю до "кадилака", коротко поговорив з водієм і заліз на заднє сидіння.
  
  
  "Кедді" завелася і швидко поїхала вулицею, повернувши праворуч на розі.
  
  
  Я повернувся до дверей, що розділяли наші кімнати.
  
  
  "Ви впізнали його?" Я спитав її.
  
  
  «Так. Я бачила, як він виходив з машини мить назад. Він глянув на мою кімнату – чи на вашу. Я побачив його обличчя. А потім він поспішив у вестибюль готелю.
  
  
  "Хто був він?"
  
  
  «Я бачив його в аеропорту Даллес сьогодні вдень. Коли ми прилетіли. У нього була невелика шкіряна валізка. Із тих, у які можна покласти зброю з оптичним прицілом».
  
  
  "Хороша дівчинка", - сказав я розсіяно.
  
  
  Настала пауза. "Що ж нам тепер робити?"
  
  
  "Йди спати", - сказав я. "Принаймні ми знаємо, що вони знають".
  
  
  "Ви не збираєтеся його шукати?"
  
  
  «У Вашингтоні? Це велике місто".
  
  
  "Нік!"
  
  
  "Йди спати, Хуана". Я відійшов від дверей. "Солодкі мрії."
  
  
  Я чув, як вона бурчить собі під ніс, а потім відійшла від дверей. Миттю або через дві я почув скрип ліжка, коли вона залізла всередину і сіла.
  
  
  Потім настала тиша.
  
  
  Я сидів біля вікна, дивився, чекав. Але ніхто не прийшов.
  
  
  Три
  
  
  Ми пройшли низькі передгір'я і приземлилися на злітно-посадковій смузі поблизу Малаги. Таксист відвіз нас до міста через вир мініатюрних європейських автомобілів усіх марок та форм.
  
  
  Ми зупинилися в одному з головних готелів міста, що виходить на гавань Малаги. Було кілька торгових суден і прогулянкових катерів, які пришвартували або стояли на якорі біля доглянутих гаваней.
  
  
  Хуана втомилася. Вона замкнулася у своїй половині номера, подрімала і прийняла душ. Я негайно вирушив до конспіративного будинку AXE.
  
  
  Це був невеликий офіс у будинку в одному кварталі
  
  
  
  
  
  
  вулиці та за рогом.
  
  
  «БУДІВНИЦТВО», - говорила табличка на дверях. "СРС. РАМІРЕС І КЕЛЛІ"
  
  
  Я постукав.
  
  
  "Quién es?"
  
  
  «Сеньйор Пібоді».
  
  
  "Сі".
  
  
  Двері відкрилися. То був Мітч Келлі.
  
  
  "Привіт, Келлі, - сказав я.
  
  
  "Привіт, сеньйоре". Він посміхнувся і впустив мене. Потім, кинувши погляд угору й униз темним старовинним коридором, він обережно замкнув двері.
  
  
  Я глянув на офіс. Він був маленьким, з одним пошарпаним столом, купою старих картотечних шаф та дверима, що вели до туалету. За столом вікно виходило на гавань і Малага.
  
  
  Келлі грюкнула мене по спині. «Не бачив тебе з того часу, як дізнався про справу "червоних апельсинів", Нік».
  
  
  Це сталося у Греції. "П'ять років тому, вірно?"
  
  
  «Вірно. Яструб сказав, що ти прийдеш».
  
  
  Він відкрив шухляду і вийняв чудовий бінокль Bausch & Lomb 30x, який задумливо зважив у руці.
  
  
  "У мене можуть бути новини для вас".
  
  
  "Ой?"
  
  
  Він одягнув окуляри на очі і повернувся, щоб оглянути гавань. Я зрозумів, що він спостерігав за човнами, коли я постукав.
  
  
  Келлі керував AXE у Малазі не менше трьох років. Його робота полягала в тому, щоб знати, що і хто приїжджає та їде з Малаги.
  
  
  Я дивився через його плече. Він вивчав прогулянкову пристань у центрі гавані. Він здавався особливо зацікавленим у великій яхті, яка стояла на якорі десь посередині.
  
  
  «От і все, – сказав він. «Це «Лісістрата». Яхта Кореллі».
  
  
  Я згадав фотографію, яку бачив у штаб-квартирі AXE.
  
  
  Він простяг мені бінокль. Я сфокусував його. Він був чудовий; Я добре бачив яхту. Декілька членів екіпажу метушилися на палубі. На борту все було тихо та спокійно. Я міг бачити ряд кают на головній палубі з двома рядами ілюмінаторів, що означало, що каюти були розташовані на двох палубах нижче.
  
  
  Це була велика, гарна прогулянка яхта. На кормі майорів прапор Франції.
  
  
  Мітч Келлі сів за свій стіл і зашурхотів папером. Я знав, що він хотів, щоб я звернув увагу на те, що він говорив. Збираючись віддати окуляри, я побачив, як хтось у светрі та штанах вийшов із головної каюти на палубу. Це була жінка з довгим світлим волоссям. Вона була дуже грудаста і з тонкою талією, а щільно прилеглі штани, що окреслювали її стегна і стегна, не залишали нічого для уяви. Під цими блакитними брюками у неї були добрі ноги. Її шкіра була світлою та гладкою, а очі блакитними. Вийшовши на сонячне світло, вона надягла темні окуляри і розсіяно поставила їх на місце.
  
  
  "Тіна Бергсон", - сказав я вголос.
  
  
  Келлі витягнув шию і виглянув у вікно, мружачи від сонячного світла на воді. "Що ж."
  
  
  «Досконала дівчинка», - зауважив я.
  
  
  "Ще одна особливість Ніка Картера", - пирхнула Келлі. "Як ви справляєтеся?"
  
  
  «Я просто роблю те, що каже людина у Вашингтоні», - промимрив я.
  
  
  "Це прийшло вчора", - сказала Келлі, знову трясучись папером.
  
  
  Я відірвав погляд від струнких плечей і грудей Тіни Бергсон, прихованих светром, і неохоче опустив бінокль. Келлі підняв його, повернув стілець і сфокусувала їх на Тіні Бергсоні, поки я читав надруковану інформацію.
  
  
  Келлі. РАМІРЕС І КЕЛЛІ. 3 ПАРЄО ЗАФІО. ПРИБУТТЯ У вівторок на борту LYSISTRATA. ВІДВІДЯЧ ГОТІВ. ТІНА БЕРГСОН ПРИВЕЗИТЬ ЙОГО НА ЯХТУ. ПІЗНІШЕ ВСТАНОВЛЮЄ ЛИЖНЕ РАНДЕВУ З ЕКСПЕРТОМ З НАРКОТИКАМИ.
  
  
  "Римський ніс!" – повторив я з усмішкою.
  
  
  "Це кличка Кореллі", - сказала Келлі. "Досить банально, чи не так?"
  
  
  "Досить банально, так". Роман Ніс був вождем індіанців.
  
  
  «Кореллі сам вважає себе ізгоєм. Ви знаєте – від мафіозі».
  
  
  Я знову глянув на повідомлення. «Судячи з формулювання, я думаю, вона мене зустрічає, а?»
  
  
  «Вірно. Вона знає ваш готель. Я вже надіслав записку».
  
  
  "Коли вона буде там?"
  
  
  «Вона має забрати тебе у вестибюлі опівдні». Келлі глянув на годинник. "Це дає вам півгодини".
  
  
  "А що щодо Хуани?"
  
  
  «Вона може зачекати. Це попереднє розслідування».
  
  
  Я знизав плечима. "До чого вся ця нісенітниця?"
  
  
  «Роман Ніс злякався. Я думаю, він хоче дізнатися, чи не стежать за ним».
  
  
  «Або, якщо так, – подумав я.
  
  
  * * *
  
  
  Я чекав у холі опівдні.
  
  
  Коли вона увійшла, всі очі у вестибюлі були звернені на неї, жінки дивилися з обуренням, чоловіки дивилися з цікавістю. Місцеві жителі за столом раптово перетворилися на привітного Лотаріоса.
  
  
  Я встав і підійшов до неї. "Міс Бергсон", - сказав я англійською.
  
  
  "Так", - відповіла вона лише з легким акцентом. "Я запізнилася. Мені дуже шкода".
  
  
  "Тебе варто чекати", - сказав я.
  
  
  Вона холодно подивилась на мене. Я подумав про айсберги у фіордах. "Підемо, тоді?"
  
  
  "Так", - сказав я.
  
  
  Вона повернулася і вивела мене з вестибюля на яскраве іспанське сонячне світло.
  
  
  "Це тільки навпроти площі", - сказала вона. "Ми можемо ходити"
  
  
  Я кивнув головою і галантно взяв її за руку. Зрештою, я був у Європі. Вона дала мені його без коментарів. Кожне іспанське око звернулося, щоб привітати нас двох - її захоплення, мене із заздрістю.
  
  
  "Це прекрасний день", - сказала вона, глибоко вдихнувши.
  
  
  "Тобі подобається Малага?" Я прикував погляд до її обличчя.
  
  
  «О, так, - сказала вона. «Тут ліниво та легко. Я люблю сонячне світло. Я люблю тепло".
  
  
  Вона сказала це
  
  
  
  
  
  але я не згадав про це. "Як пройшла твоя прогулянка човном?"
  
  
  Вона зітхнула. «Ми потрапили до шквалу біля узбережжя Коста Брава. Інакше…»
  
  
  "А ваш - ваш товариш?"
  
  
  Вона задумливо глянула на мене. "Містер Роман?"
  
  
  "Містер Роман". Шарада тривала.
  
  
  "Ви побачите його найближчим часом".
  
  
  "Я так розумію, ти катаєшся на лижах", - сказав я, коли ми підійшли до пристані для яхт.
  
  
  "Я люблю це." Вона посміхнулася. "А ви?"
  
  
  "Помірно", - сказав я. «Здебільшого у Сполучених Штатах. Аспен. Стоу. *
  
  
  «Я хочу якось поїхати в Америку», - сказала Тіна Бергсон, її блакитні очі були теплими і пильно дивилися на мене.
  
  
  "Можливо, містеру ... еэе, Роману - буде що сказати з цього приводу".
  
  
  Вона сміялася. Зуби були ідеальними. "Можливо, дійсно". Вона пильно подивилася на мене. «Я думаю, що ви і він чудово порозумієтеся».
  
  
  Потім ми були на набережній, і хлопець наприкінці стояв по стійці струнко, спрямовуючи своє ставлення до Тіни Бергсон. Він був досить худим, але виглядав жилавим і сильним. У нього було кучеряве чорне волосся і тонкі, як олівець, вуса.
  
  
  «Сеньйорита», - сказав він. Він простяг руку, щоб допомогти їй спуститися в невеликий гладкий моторний човен, прив'язаний до причалу.
  
  
  «Дякую, Бертільо», - ласкаво сказала вона. "Це містер Пібоді", - сказала вона йому, вказуючи на мене.
  
  
  «Сеньйор, - сказав Бертільо. Його очі були темні та розумні.
  
  
  Я зістрибнув після того, як Тіна Бергсон, а потім Бертілло відійшли, завів мотор, і ми зробили дугу до яхти за триста ярдів від нас.
  
  
  Затока виблискувала на сонці, чайки збирали відходи з моря, і коли ми розтинали воду, вони сердито злітали в небо, забризкуючи нас морською водою.
  
  
  За кілька хвилин ми були прив'язані до яхти. Тепер я міг бачити ім'я Лісистрата. Над нами два матроси глянули вниз і скинули сходи. Ми вилізли на борт.
  
  
  У каюті на головній палубі, яка виявилася салоном, я побачив м'язистого чоловіка, який сидів у зручному кріслі для відпочинку. Він курив сигару, від якої над головою утворювалися ореоли блакитного диму.
  
  
  Ми ввійшли. Він підвівся, його велика голова піднялася в хмару диму. Тіна! »- привітав він її, і вона посміхнулася у відповідь.
  
  
  «Це містер Пібоді з Америки, – сказала вона. «Містер Пібоді, це містер… е… Роман».
  
  
  Я озирнулася. Оточення було шикарним.
  
  
  Він засміявся, знизав руку. Його хватка була твердою. "Містер Пібоді, я вважаю, ви катаєтесь на лижах?"
  
  
  Я кивнув головою. "Я роблю слалом."
  
  
  «Тіна теж. Я також, але ненадовго. Ми проводимо деякий час у Sol y Nieve. Я так розумію, чи ви збираєтеся там бути?»
  
  
  "Я."
  
  
  "З вашим супутником?"
  
  
  "Так."
  
  
  «Цей товариш. Він розуміє суть зустрічі?
  
  
  "Він вона".
  
  
  "Вибачте?"
  
  
  «Моя супутниця – жінка. Вона розуміє".
  
  
  Я вивчав "Римський ніс". По картинці, яку я бачив, я зрозумів, що він міг бути Ріко Кореллі. Насправді я був упевнений, що це Ріко Кореллі. Він був відповідного віку, хоча не так сильно показував свій вік, як більшість чоловіків у своєму бізнесі.
  
  
  "У мене завжди були хороші відносини з американцями", - сказав Кореллі.
  
  
  Тіна посміхнулася. "Завжди."
  
  
  «Ми з нетерпінням чекаємо на вашу присутність у нашій країні», - сказав я. "Принаймні, я розумію, що ти..."
  
  
  Кореллі підняв руку. «Я сподіваюся здійснити поїздку. Якщо ми зможемо укласти угоду».
  
  
  «Це займе лише одну зустріч», - сказав я. "На гірськолижному курорті".
  
  
  Він кивнув головою.
  
  
  "У чому причина цієї попередньої зустрічі?" - різко спитав я.
  
  
  «Охорона», - гаркнув він, пихкаючи сигарою. Густий дим почав блукати салоном.
  
  
  «Ви здається достатньо в безпеці». Я нахилився вперед і говорив рівно і багатозначно. «Запевняю вас, доки я буду поряд, з безпекою не буде проблем».
  
  
  На його губах майнула слабка посмішка. "Можливо ні."
  
  
  Стюард приніс напої. Я відкинувся назад. Зустріч була обговорена та узгоджена. Було б просто зв'язатися з ним у курортному готелі та взяти з собою Хуану.
  
  
  Ми пили.
  
  
  Ми говорили про інше. Минуло п'ятнадцять хвилин. Нарешті Тіна підвелася.
  
  
  «Я гадаю, містер Пібоді дуже хоче повернутися до свого готелю».
  
  
  Я кивнув головою. «Дякую за ваш час, містере Романе. Я з нетерпінням чекаю більш повного обговорення у сніговій країні».
  
  
  Ми подивилися один на одного, і я повернувся, щоб піти. Тіна підійшла до мене і взяла мене за руку.
  
  
  Мені дуже шкода, що я не можу повернутися з тобою на берег. Але Бертільйо забере тебе назад».
  
  
  Я повільно знизав руку. «Дякую вам обом за вашу чарівну гостинність».
  
  
  Ми були на палубі, і я спустився в катер. Вона помахала мені рукою з палуби, коли човен почав розкручуватися і попрямував до пристані.
  
  
  Ми пройшли лише п'ятдесят ярдів, коли з яхти пролунав раптовий крик. Вражаючий звук швидко і безперервно поширювався поверхнею води.
  
  
  Я швидко обернувся. "Стій, Бертільо!"
  
  
  Я бачив, як Тіна вийшла з салону, куди вона щойно пішла. Вона спотикалася.
  
  
  У салоні спалахнула серія помаранчевих спалахів, потім по воді пролунав гуркіт автоматів.
  
  
  Я почув крик.
  
  
  Пролунав ще один постріл, і я побачив, як Тіна Бергсон упала на палубу, її голос обірвався на середині крику.
  
  
  Фігура в темному гідрокостюмі швидко рухалася палубою, як
  
  
  
  
  
  пантера, і стрибнула через поруччя на дальній стороні у воду. Я витяг пістолет, але не міг влучно в нього вистрілити.
  
  
  "Обійдіть яхту!" - гаркнув я Бертілло.
  
  
  Здивований, наляканий, але здатний, він вистрілив у моторний човен, і ми промчали з правого боку повз носову частину яхти.
  
  
  Тільки бульбашки показували, куди зникла людина у гідрокостюмі. Він залишив там акваланг, це було очевидно. Він пішов назавжди.
  
  
  Ми кружляли цілу хвилину, але він так і не з'явився.
  
  
  Я піднявся сходами на палубу, де четверо членів екіпажу оточили Тіну, яка дихала, але тихо стогнала. Плечо її светра було залито кров'ю, що швидко висихала.
  
  
  Я забіг у салон.
  
  
  Здоров'як лежав на підлозі. Його голова була майже повністю розбита пострілами. Він помер до того, як упав на підлогу.
  
  
  Зовні я дивився на берег, але людини у гідрокостюмі не було.
  
  
  Я схопив корабель, що прямував до берега, і зателефонував Мітчу Келлі. Він був шокований, але він був профі. Він одразу зателефонував до малагської гвардії.
  
  
  Тіна розплющила очі.
  
  
  "Це боляче!" вона простогнала.
  
  
  Потім вона побачила кров і зомліла.
  
  
  Чотири
  
  
  Мітч Келлі висунув нижню скриньку картотеки. Він бачив, що я переживаю. Я спостерігав, як він розстібає шкіряний чохол, у якому зберігався радіотелефонний передавач.
  
  
  Це був гарний маленький набір: японського виробництва, з твердотілими транзисторами. Ви могли б майже вирушити на Місяць і повернутися з ним.
  
  
  Він загудів пару мить після того, як він увімкнув його, поки не нагрівся. Він взагалі не дивився на мене, але приступив до роботи, зв'язався з AX після кількох попередніх дзвінків і коротко поговорив з оператором у AX Monitor, використовуючи звичайну тарабарщину R/T. Нарешті він повернувся до мене.
  
  
  "У мене є Хоук".
  
  
  Я взяв слухавку "Сер?" Я ледве стримував гнів.
  
  
  «Ніко, це не авторизований дзвінок! Я хочу щоб ти знав…"
  
  
  "Ми в чистоті?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Перестрілка".
  
  
  "Правильно." Голос Хоука став обережним. Що сталося, Нік? У мене завжди з'являються метелики, коли ти дотримуєшся заходів безпеки».
  
  
  Хто організував цю місію? Казначейство?
  
  
  "Ви знаєте, що я не уповноважений говорити".
  
  
  «У нього кумедний запах».
  
  
  "Скажи ще раз?"
  
  
  «Смердить! Кореллі мертвий».
  
  
  "Мертвий?" Пауза. "О, дорогий я".
  
  
  "Хто це влаштував?" – знову спитав я.
  
  
  "Я не можу…"
  
  
  «Це була підстава. І той, хто її влаштовував, використав мене, щоб убити Кореллі».
  
  
  «Ні! О, я розумію, що ви маєте на увазі».
  
  
  «Перевірте це, сер, будь ласка! Якщо мафія чиста, то щось пішло не так з нашого боку. Якщо Кореллі грав у якусь гру, то Казначейство було обманом».
  
  
  "Ви впевнені, що він мертвий?" - різко спитав Хоук. Його тон голосу означав, що він оговтався від свого початкового шоку.
  
  
  «Півголови знесли? О так. Він мертвий, сер»
  
  
  "А його товариш?"
  
  
  "Вона жива, але поранена".
  
  
  "Я думаю, що це було правильно", - сказав Хоук. "Римський контроль перевірив Кореллі".
  
  
  "Римський контроль може бути оплачений мафією!"
  
  
  "Ніколас ..." - дорікнув він мені.
  
  
  "Вважайте, сер, що місія на цьому закінчена".
  
  
  «Заспокойся, Нік. Я зв'яжуся з тобою, щойно зроблю кілька дзвінків».
  
  
  "Міс Рівера і я не будемо доступні для подальших інструкцій".
  
  
  «Залишайся там! Я хочу це прояснити».
  
  
  «Це вже з'ясовано, Хоуку. Або, можливо, точніший термін нанесений на карту. До побачення".
  
  
  "Нік!"
  
  
  Я передплатив.
  
  
  Келлі була приголомшена розмовою між Хоуком та мною. Він брав участь у навмисному непокорі. Ось чому він говорив про несуттєві речі. Він підійшов до свого столу і сів. Він уважно вивчав мене і чекав, коли на мене обрушиться дах.
  
  
  "Ви думаєте, що використовувався AX?" - нарешті спитав він.
  
  
  "Я так думаю, але не знаю".
  
  
  "Виток?"
  
  
  Я глянув на свої руки. "Може бути."
  
  
  "А що щодо дівчини?"
  
  
  «Хуана? Я справді не знаю про неї. Якщо вона була в цьому причетна, її вже давно не буде».
  
  
  "Куди ти прямуєш?"
  
  
  Я повернувся до дверей. «Повертаємось до готелю. Цікаво, чи вона там буде».
  
  
  Вона була. Я міг чути, як вона риється у своїй кімнаті, як тільки я увійшов до своєї половини номера. Принаймні це було схоже на неї. Просто щоб переконатися, що я дістав свій Люгер і рушив до суміжних дверей.
  
  
  "Хуана?" – тихо сказав я.
  
  
  "О. Нік?"
  
  
  "Містер Пібоді".
  
  
  "Як пройшло?"
  
  
  То була Хуана, добре. Я міг сказати по голосу. Я підтримав Люгера, вирішивши, що, якби вона була з кілером, вона вже покинула Малагу, оскільки її участь у шараді було б завершено.
  
  
  Я відчинив двері і ввійшов. Вона була одягнена в дуже строгий, але крутий костюм, який натякнув на смак і гроші, але не був дорогим. Вона посміхалася, а це означало, що вона нічого не знала про Кореллі.
  
  
  Ти виглядаєш втомленим, Нік.
  
  
  "Я. Свіжий з енергії".
  
  
  "Чому?"
  
  
  Я сів на край ліжка і глянув на нього. Я хотів отримати повну віддачу від світла, коли читав її обличчя. Вона повернулася до мене, сильне сонячне світло Малаги вливалося в неї, висвітлюючи кожну деталь її обличчя.
  
  
  "Ріко Кореллі мертвий".
  
  
  Її обличчя зблідло. Якщо вона діяла, вона мала чудовий контроль над своєю артеріальною системою. Будь-який фізіолог
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Він скаже вам, що артеріальна система є мимовільною.
  
  
  "Убитий? На яхті?"
  
  
  Я кивнув головою. «Персонаж у гідрокостюмі».
  
  
  "А як щодо жінки, яка була з ним?"
  
  
  «Тіна Бергсон була поранена, але вона все ще жива. Це виглядало як підстава, Хуана».
  
  
  "Що ж нам тепер робити?"
  
  
  "Ми чекаємо", - сказав я. «На словах від Хока. Я вже повідомив».
  
  
  Вона дивилася на мене. "Ви могли бачити людину, яка вбила Кореллі?"
  
  
  «Лише його силует».
  
  
  «Він був схожий на того, хто стріляв у нас в Енсенаді?»
  
  
  Я знизав плечима. "Я його теж ніколи не бачив".
  
  
  "Можливо, це була людина в машині у Вашингтоні".
  
  
  «На цей раз він був у гідрокостюмі. Він міг бути тим самим. Крім того, він міг бути сенатором Баррі Голдуотером».
  
  
  Хуана проігнорувала це. «Він забрав нас в Енсенаді і пішов за нами до Малаги через Вашингтон». Тепер вона була позитивно налаштована і дивилася прямо на мене.
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Це повинно бути!"
  
  
  "Якщо ти так кажеш."
  
  
  Вона рушила до мене, поки не зупинилася за шість дюймів від мене. «Вони сказали, що ти один із найкращих. Як ти дозволив цьому статися?
  
  
  Я уважно дивився на неї, не дозволяючи жодному виразу позначитися на моєму обличчі. Але в мені було стільки гніву, що хвилі емоцій, мабуть, потяглися, щоб торкнутися її, бо вона відсахнулася, ніби чекала, що я її вдарю.
  
  
  "Я забуду, що ти коли-небудь говорив це".
  
  
  Вона взяла себе в руки і похитала головою. "Я не буду"
  
  
  Телефон задзвонив.
  
  
  "Келлі тут", - сказав голос. "Я підтримую контакт з Тіною Бергсон".
  
  
  "Ой?"
  
  
  «Громадянська гвардія відвезла її до приватної клініки недалеко від нас, недалеко від Алькасаби. Її лікар отримує нашу зарплатню».
  
  
  "Як зручно".
  
  
  «Вона у свідомості. Вона хоче тебе бачити.
  
  
  Я швидко подумав. "Добре. Дай мені адресу».
  
  
  «Я мушу відвести тебе туди».
  
  
  "Добре. Я зв'яжуся з тобою за п'ятнадцять хвилин. Келлі, як Громадянська Гвардія дізналася, куди її відвести?
  
  
  Келлі посміхнулася. "У нас теж є пара з них".
  
  
  Усміхаючись, я повісив слухавку.
  
  
  "Про що все це було?" - Запитала мене Хуана. Вона все ще була вражена звісткою про смерть Кореллі. Тоді я вирішив, що вона невинна.
  
  
  «Тіна Бергсон. Вона одужує. Я піду поговорити з нею».
  
  
  "І я?"
  
  
  Я хотів, щоб Хуана була завжди на увазі. "Ви йдете".
  
  
  Вона розслабилася. "О, добре." Посмішка. "Мені було цікаво, що ти збирався зі мною робити".
  
  
  «Як завжди, я беру тебе із собою. Ти дуже гарна дівчина, а мені подобаються вродливі дівчата». Я посміхнувся.
  
  
  Вона справді почервоніла. "Будь ти проклятий." Думаю, вона знову турбувалася про свій розум.
  
  
  * * *
  
  
  Мітч Келлі провів більшу частину шляху до офісу та клініки, хваляючись перед Хуаною Рівера. Він грав роль дуже крутого, витонченого спецагенту. Насправді він міг зачаровувати жінок, навіть коли не грав ролі. Хуана, здавалося, була налаштована прийняти його вчинок, очевидно, використовуючи свій інтерес до Келлі, щоб підштовхнути мене.
  
  
  Але я не звертав особливої уваги, був надто зайнятий роздумами.
  
  
  По-перше, я лютував на себе за те, що не передбачав постановку. З цим снайпером, що діє в Енсенаді, і дивною командою, яка спостерігає за нами у Вашингтоні, я мав бути готовим до неприємностей у Малазі. Однак раніше я думав, що кілери переслідували мене і Хуану, а не Кореллі. Як нерозумно!
  
  
  Це було те, що я зрозумів у своїх думках. Гудки зовні машини нарешті вивели мене з заціпеніння, і я почав дивитися, як повз мене проходять вузькі вулички Малаги.
  
  
  Машина під'їхала до узбіччя, і ми вилізли з неї. Клініка розташовувалась на вузькій вуличці, затіненій від прямих сонячних променів будинками навколо неї. Будинки були чистими та доглянутими. Це безперечно не було частиною нетрів Малаги.
  
  
  Келлі увійшла через головний вхід. Ми піднялися вигнутими мармуровими сходами слідом за жінкою в білій уніформі з досить грізним задом, яка коротко поговорила з Мітчем Келлі, коли ми ввійшли. Поки ми йшли коридором другого поверху, худий чоловік у діловому костюмі та чорній краватці вітав Келлі широкою посмішкою.
  
  
  За словами Келлі, це був доктор Ернандес, лікар Тіни Бергсон. За сяючою посмішкою Ернандеса я міг сказати, що гроші AX оплачують його рахунки і доводять його до кипіння, коли він вітає рабів своїх роботодавців.
  
  
  "Як вона?" - Запитала Келлі.
  
  
  Ернандес склав руки перед собою, глибоко зітхнув і довго хвилювався.
  
  
  «Це кульове поранення, ви розумієте. Така рана іноді справді викликає сепсис у кровотоку. Сепсис - це отрута», - сказав він мені, ніби я виявився головним бовдуром у групі. «Я справді думаю, що вона вийде з цього нормально. З Божою допомогою - вона вийде!»
  
  
  "Як скоро?" Я запитав.
  
  
  "Кілька днів", - сказав Ернандес, подумавши хвилину.
  
  
  "Ах," сказав я. "Тоді це зовсім не так серйозно".
  
  
  Його чорні очі на мить спалахнули. Потім він усміхнувся стурбованою, стурбованою посмішкою. «Досить серйозно, сеньйоре Пібоді», - сказав він наспів. Це означало, що він не відпустить її одразу. Мені довелося прийняти той факт, що його опір міг бути обґрунтованим із медичної точки зору. Кульове поранення може виявитися неприємною дрібницею. "Але добре, що вона
  
  
  
  
  
  - негайно прибула сюди, - вів далі Ернандес. - Вона була майже шокована. Коли йдеться про кульові поранення, потрібно турбуватися про шок».
  
  
  Я кивнув головою. "Ми можемо увійти, щоб побачити її?"
  
  
  "Звичайно звичайно!" - просяяв Ернандес, повернувшись до Келлі і махнувши їм у бік дверей у коридорі. "Будь ласка, війдіть".
  
  
  Келлі відчинила двері і увійшла до великої просторої кімнати з лікарняним ліжком посередині. Жалюзі були задернуті, і на тумбочці біля ліжка горіла лампа.
  
  
  Тіна Бергсон була прекрасна, навіть якщо вона була закутана в дуже складну білу лляну тканину і по груди вкрита лікарняними ковдрами. Її волосся було розпушене над подушкою - ореол із пряденного золота.
  
  
  Коли ми ввійшли, у неї були заплющені очі, але вона розплющила їх, коли ми дивилися на неї зверху вниз.
  
  
  Її погляд шукав мене. "Містер Пібоді", - сказала вона.
  
  
  Я кивнув головою. "Я радий бачити, що ти так добре виглядаєш".
  
  
  Вона спробувала посміхнутися. "Це було ... це було ..." І на очі навернулися сльози.
  
  
  Я підійшов до неї. «Тіна, це було жахливо. Ти хотіла мені щось сказати?
  
  
  Її голос був пошепки. "Мені так соромно. Я…» Вона благаюче подивилася на нас.
  
  
  Я повернувся. "Добре. Очисти кімнату. Вона хоче поговорити зі мною наодинці».
  
  
  Хуана випросталася. "І я."
  
  
  Наші погляди зустрілися. «Залишайся, Хуано. Решта – геть!»
  
  
  Ернандес та Келлі слухняно вийшли з кімнати з жінкою у білій формі.
  
  
  Я взяв Тіну за руку. «Що таке, Тіна? Чого тобі соромно?
  
  
  Вона відвернулася від мене. «Виверт», - сказала вона. "Гра, в яку ми грали".
  
  
  "Гра?" Я почув різкий і рівний голос Хуани.
  
  
  "Так", - нервово відповіла Тіна.
  
  
  "Розкажи нам про гру", - наказав я їй.
  
  
  «Це була ідея Ріко. Я маю на увазі, він був наляканий і знав, що хтось намагається його вбити.
  
  
  "Як він дізнався?"
  
  
  "Це вже пробували".
  
  
  "Добре. Він підозрював, що хтось намагався його вбити. Через його домовленість із нами?»
  
  
  "Так", - прошепотіла вона.
  
  
  "Якщо він знав, що хтось збирається його вдарити, чому він потрапив прямо в пастку?"
  
  
  "Він цього не зробив", - сказала Тіна. «Він не влучив у пастку. В тому то й справа".
  
  
  Я повернувся і дивився на Хуану. У моїй голові зародилася дивна думка. Я міцно стиснув руку Тіни.
  
  
  "Продовжуй", - переконував я її.
  
  
  «Це був не Ріко на яхті», - нарешті сказала Тіна, благаючи закочуючи очі.
  
  
  Так! Не дивно, що все сталося так швидко!
  
  
  "Ні?"
  
  
  Людина, з якою ви говорили, не була Ріко Кореллі. То була людина, яку Ріко знав багато років. Його звали Базілліо ді Ванессі. Сицилієць.
  
  
  «А що щодо Ріко? Він був на яхті?
  
  
  "Ні. Ріко знаходиться в Сьєрра-Неваді. Як тільки зустріч на яхті закінчилася, ми повинні були повідомити його - і тоді ви і він зустрілися б на гірськолижному курорті. Це попереднє рандеву було випробуванням. У тесті Ріко використав Герніні".
  
  
  "Герніні?"
  
  
  «Так. А як це? - Близнюк!»
  
  
  "Двійник", - сказала Хуана.
  
  
  «Так! Ви знаєте, щоб дізнатися, чи хтось намагався вбити Ріко. Бачите?
  
  
  "Або убити мене", - подумав я.
  
  
  "Це вірно."
  
  
  - Значить, мертва Ванессі, а не Кореллі?
  
  
  Вона сказала: Так. Це правда".
  
  
  Хуана відштовхнула мене і підвелася біля ліжка. "Ти брешеш", - огризнулася вона. "Я можу сказати."
  
  
  Тіна наполовину підвелася в ліжку з дикими очима. "Чому ти так зі мною говориш?"
  
  
  «Ви не кажіть правди! Кореллі мертвий! І ви намагаєтеся підставити нас за допомогою фальшивки!
  
  
  "Це неправда! Клянуся!" Обличчя Тіни було вкрите згодом.
  
  
  "Я не вірю!" Хуана тяжко тиснула.
  
  
  «Ріко зараз у Сьєрра-Неваді. Ми випустили його з яхти у Валенсії. Я можу довести це»
  
  
  "Як?"
  
  
  «Я… я…» Тіна не витримала. Вона почала схлипувати.
  
  
  "Як?" - вигукнула Хуана, нахиляючись і сильно трясучи її.
  
  
  Тіна здригнулася і застогнала від болю. Її сльози текли. "Це правда!" вона схлипнула. "Кореллі живий!" Тепер вона відверто плакала. «У Валенсії є записи про його звільнення з яхти!»
  
  
  Хуана випросталася, її очі звузилися, але залишилися задоволені. "Ми можемо це перевірити".
  
  
  Я обережно відштовхнув Хуану вбік, кинувши на неї багатозначний погляд. Хуана була смілива, і мені це подобалося. Тепер ми знали, що Кореллі живий.
  
  
  "Де він?" Я спитав Тіну.
  
  
  "Я сказав вам. У Сьєрра-Неваді». Її очі закотилися від страху.
  
  
  "Але..."
  
  
  Він скаже мені, де він зустріне вас.
  
  
  "Він інкогніто на курорті?"
  
  
  Тіна відчайдушно кивнула. "Так Так! О, містере Пібоді, мені дуже шкода, що все пішло не так».
  
  
  "Ти повинен бути!" - Огризнувся я.
  
  
  "Ви підете туди, щоб зустріти його?"
  
  
  "Нізащо!"
  
  
  "Ні?" Її обличчя розсипалося.
  
  
  "Ні!" Я був категоричним.
  
  
  "Чому, чому ні?" Вона знову розплакалася. «Він… він… уб'є мене!»
  
  
  "Так", - тихо сказав я. "Я вірю, що він буде".
  
  
  Розділ п'ять
  
  
  Непросто проектувати уявні хвилі зі свого мозку на чужий. Я пробував це роками, але безуспішно. Але в цей момент я знав, що маю спілкуватися з Хуаною Ріверою лише за допомогою мозкових хвиль – справжнього екстрасенсорного сприйняття.
  
  
  Я поглянув на її обличчя і дуже замислився. Я подумав: "Прийди до неї на допомогу, Хуана". Ти хороший хлопець;
  
  
  Хуана подивилася на мене, розчервонівшись, ніби їй було ніяково, що чоловік так уважно її розглядає.
  
  
  Я знав, що моя первісна думка не проникла. Напевно, ти мій заблудлий
  
  
  
  
  
  хлопець, однак.
  
  
  "До чорта все це", - подумав я нарешті. У мене таке почуття, що вона зловила це.
  
  
  Я повернувся до Тіни і огризнувся: «Ні за що!» Я знову сказав. "Все скінчено. Ви збрехали нам востаннє. Жодної зустрічі».
  
  
  Очі Хуани звузилися, і я майже міг стежити за її розумовими процесами, поки вона перетинала звивини гри та зустрічної гри.
  
  
  «Почекай хвилинку», - швидко сказала вона. "Ми не можемо просто покинути Іспанію, не побачивши містера Кореллі!"
  
  
  Тіна перестала плакати і з надією подивилася на мене.
  
  
  Я дивився на Хуану, як на садового черв'яка на свіжому салаті. "О, так, ми можемо!" – сердито сказав я. "Вони збрехали нам, і це кінець".
  
  
  «Але як щодо інформації, яку має дати нам Кореллі?»
  
  
  "Нам це не потрібно".
  
  
  «Тобі це не потрібно, – благала Хуана, – але мені це потрібно! Я той, кого послали за ним. Ти лише охоронець!»
  
  
  Я глянув на Тіну, щоб побачити, як вона сприйняла нашу маленьку драматичну імпровізацію. Вона перетворилася на глядача на швидкому тенісному матчі.
  
  
  "Я зв'яжуся з AX", - прогарчав я, роблячи щось на зразок пізнього вінтажного "Богарта". "Місія очищена!"
  
  
  "Дозвольте мені поговорити з ними!" - сказала Хуана, вже схвильована. "Я дуже багато поставив на карту!"
  
  
  "Ми не повинні розмовляти при ній", - неохоче сказала я, махаючи Тіні.
  
  
  «Мені байдуже, хто чує! Це моє завдання!
  
  
  Я подумав, вдаючи, що зважую наслідки. Нарешті я сказав: Ти дійсно хочеш піти і зустрітися з Кореллі?
  
  
  Хуана кивнула головою. "Звісно! Просто тому, що ти зіпсував першу зустріч…»
  
  
  "А ти?" - Перебила я, звертаючись до Тіні. «Яку гарантію ви можете дати нам, що зустрінетеся зі справжнім Кореллі в Сьєрра-Неваді?»
  
  
  “Я вже сказав вам! Ви дізнаєтесь, коли отримаєте правильну інформацію».
  
  
  Я знизав плечима.
  
  
  – втрутилася Хуана. - Нам треба зустрітися з Кореллі, - сказала вона. "Для мене це дуже важливо!"
  
  
  «Гарна дівчинка», - подумав я. Зберігаючи безпристрасне обличчя, я нахилився над Тіною. "Ми зробимо ще одну спробу".
  
  
  Вона з полегшенням заплющила очі і посміхнулася.
  
  
  «Тобі доведеться тісно співпрацювати з нами, Тіна, – сказав я їй. «Немає причин припускати, що вбивця зараз піде додому. Він теж захоче тебе убити».
  
  
  Хуана насупилась. «Чому? Якщо йому заплатили за вбивство Ріко Кореллі, він відпрацював контракт».
  
  
  «Але він обов'язково дізнається про свою помилку. Мафія знає, що Кореллі живий чи скоро помре. Тоді кілер переслідуватиме Тіну - щоб привести його до Кореллі!
  
  
  Тіна пирхнула.
  
  
  "Ми поставимо охорону в цій кімнаті", - оголосив я. "Я скажу Мітчу Келлі".
  
  
  «Але навчений вбивця може проникнути будь-куди. Як охоронець дізнається, за ким стежити? - Запитала Хуана.
  
  
  Я насупився. «Ми гадки не маємо, хто вбивця. Йому просто доведеться нікого не підпускати.
  
  
  "Але ми знаємо", - раптом сказала Тіна, сідаючи і морщачись від болю при раптовому русі.
  
  
  Ми з Хуаною повернулися до неї з розплющеними ротами. "Знаєш що?"
  
  
  Хто вбивця. Це людина на ім'я Комар. Повинно бути. Він професійний убивця. Його справжнє ім'я – Альфреддо Москато».
  
  
  "Звідки Ви знаєте?"
  
  
  «Бо найманий убивця намагався проникнути на віллу Ріко на Корсиці шість місяців тому. Уздовж стін було багато пасток та пристроїв, тому він не міг потрапити усередину. Але коли він спробував, він зачепив дроти, які робили інфрачервоні знімки. фотографії проявилися, і він дізнався, що це Москато».
  
  
  "Ріко Кореллі знає Москато?"
  
  
  Ні. Вони ніколи не бачились. Один із людей Ріко впізнав Москато».
  
  
  "Отже, ви кажете, що Москато не знає Кореллі в обличчя і думає, що вбив його".
  
  
  Тіна кивнула. "Я не думав про це, але так, я б так сказав".
  
  
  «Що ще ви знаєте про Москато? Що-небудь, що може допомогти нам ідентифікувати його?
  
  
  Обличчя Тіни стало рожевим. "Йому дуже подобаються дівчата", - зізналася вона.
  
  
  "Щось більше, ніж це?"
  
  
  "Йому подобаються пари", - зніяковіло випалила Тіна.
  
  
  "У парах?" – весело спитав я.
  
  
  "Це не смішно!" – різко сказала Хуана.
  
  
  Я знову повернувся до Тіни. "У нього звичка до триповерхового сексу?"
  
  
  "Так", - сказала Тіна. «Це пов'язано з ним. Він робить це кожного разу, перш ніж піти на роботу. Це його розслаблює».
  
  
  «Можливо, ми зможемо використати це знання, щоб знайти його, перш ніж він знайде нас».
  
  
  "Знаходить нас?" – тупо повторила Хуана.
  
  
  «Він, звичайно, знову спробує знайти шлях до Кореллі. Тому що він не знає його з першого погляду. Я дивився на вікно з віконницями. «І найпростіший спосіб зловити Кореллі – це спостерігати за нами».
  
  
  Очі Хуани спалахнули. «Потім ми бачимо себе в Малазі, і він іде за нами».
  
  
  Ні. Спершу ми його знайдемо». Але мені треба було щось виправити. «Тіно, як мені зв'язатися зі справжнім Кореллі?»
  
  
  Вона відвернулася. "Вам доведеться почекати, поки він не зателефонує мені".
  
  
  «Але як він дізнається, де ти – я маю на увазі, захований у цій спеціальній клініці?»
  
  
  Вона знизала плечима. "Він буде. Я можу це гарантувати"
  
  
  "Я не хочу підніматися на гірськолижний курорт і чекати його там", - сказав я.
  
  
  «Лікар каже, що за кілька днів зі мною все буде гаразд».
  
  
  Я кивнув головою. «Тоді ми зачекаємо. А поки що ми спробуємо прихлопнути Москіта. Я хотів би, щоб він зник, поки ми працюємо над цим мітингом».
  
  
  * * *
  
  
  Я швидко поінформував Мітча Келлі
  
  
  
  
  
  
  І через хвилину він уже розмовляв по телефону, обманюючи коменданта Малаги, щоб той доручив члену Громадянської гвардії доглядати Тіну Бергсон. Дорогою до готелю я розповів Келлі про направлення операції.
  
  
  Він сказав, що не чув, що The Mosquito був у Малазі, але, звичайно, він не виявив жодних почуттів у цьому районі. Здавалося, він думав, що я його критикую. Я запевнив його, що ні.
  
  
  «Пекла», - сказав він. "Чому б тобі не глянути?"
  
  
  "Який злочинний світ?"
  
  
  "Рагу з Малаги", - сказав він. «Ось звідки вони й дізнаються про Комара. Чорт, ви з Хуаною виглядаєте цілком законно. Ви могли б бути парочкою розпусних емігрантів, які намагаються найняти охоронця. У мене є контракт, який знає тушковане м'ясо навиворіт. Його звуть Дієго Перес. Послухай, я надішлю його до тебе сьогодні ввечері. Він тебе оточить».
  
  
  Я глянув на Хуану, вся манірна і напружена через мій чоловічий шовінізм.
  
  
  "Добре. Давайте спробуєм".
  
  
  Ми мовчки закінчили подорож.
  
  
  Як тільки ми повернулися до готелю, я почув дзвінок телефону.
  
  
  То була Келлі.
  
  
  "Один. Я уклав угоду з Дієго».
  
  
  "Добре."
  
  
  «Він зріст п'ять футів сім дюймів, гладкий на вигляд, з крихітними вусиками і дуже розумний. Не дозволяйте краваткам вводити вас в оману».
  
  
  "Правильно"
  
  
  "Два. Я щойно розшифрував сигнал Інтерполу».
  
  
  "Інтерпол?"
  
  
  «Я надіслав їм опис мерця разом із відбитками. Це не Кореллі. Це Ванессі, добре»
  
  
  Я кивнув головою. «Отже, Тіна каже правду».
  
  
  «Так. Удачі тобі сьогодні ввечері, Нік».
  
  
  * * *
  
  
  Дієго Перес виявився саме тим, кого описав Мітч Келлі - типом ескорту, що виглядав гладко, який носив яскравий, але правильний одяг і підтримував постійний потік несуттєвих бесід, щоб розважити дам, в даному випадку Хуану Ріверу.
  
  
  "Я Дієго Перес", - сказав він мені, коли я впустив його.
  
  
  "Як справи?" Я сказав. "Це моя дружина Хуана".
  
  
  «Прекрасна леді», - сказав він із поклоном. Я крадькома глянув на Хуану. Вона намагалася зберегти обличчя нерухомим, але я бачив, як усередині спалахує гнів. Вона підозрювала, що я сміюся з неї.
  
  
  «Містер Келлі повідомив мені мету нашого вечора, - коротко сказав Дієго, багатозначно глянувши на мене.
  
  
  "З чого почати?" Я запитав.
  
  
  Він назвав місце, і ми викликали таксі і сіли до нього. Дієго сидів з Хуаною, сяяв і балакав іспанською, а потім англійською. Я дивився у вікно.
  
  
  У Малазі ви справді не знаєте, де тушковані страви починалися і де закінчувалися клуби. Ми почали з ресторану з видом на Середземне море, поряд із гаванню, в районі міста під назвою Ла Малагета. Сонце зайшло над поверхнею Середземного моря, і ми їли морепродукти та пили вино та коньяк. Офіціанти запалили свічки у кольорових окулярах, і настала ніч.
  
  
  «У мене є ідея, Дієго, – сказав я.
  
  
  "Ідея?" Дієго почав усміхатися. Йому подобалися інтриги.
  
  
  «Я заможний американський турист. Це видно з того, як я розкидаюся грошима. Я гуляю з дружиною. Але мені нудно із дружиною. Я хочу, щоб уклала спати не лише просту селянську дівчину. Я хочу два!
  
  
  Дієго був у захваті. "Але як ви пояснюєте присутність вашої дружини, сеньйоре?"
  
  
  "Вона з тобою, Дієго".
  
  
  Його обличчя розпливлося у сяючій посмішці. "Ах!"
  
  
  «І коли ми знаходимо двох дівчат, які працюють у парах, ми з'ясовуємо, чи просили їх виступати протягом останніх кількох днів, особливо минулої ночі».
  
  
  "Я бачу!" Обличчя Дієго виражало захоплення: «Тоді поїхали».
  
  
  «Вірно. Подивимося що буде далі".
  
  
  Ми почали відвідувати дискотеки у Малазі. Європейська дискотека – це по суті темне місце з низькою стелею та дуже невеликою кількістю вікон. Маленькі столики розташовані навколо платформи посередині. Зі стелі звисають різні прикраси - сушений мох, ремені, мотузки, підв'язки, стрінги, бюстгальтери, батоги, майже все, що тільки можна уявити.
  
  
  Завжди десь голосно звучить музика зі стереофонічної касети. Гучномовці випромінюють шум у всіх напрямках із прихованих ніш. Стробоскопи блимають різнобарвним підсвічуванням на всі боки. На стіни проектуються кольорові слайди з оголеними тілами та парами у різних позах статевого акту. Шум фантастичний.
  
  
  Потім усі стробоскопи вимикаються і на сцену виходить група гітаристів. З'являється танцюрист фламенко – чоловік чи жінка.
  
  
  До півночі ми пройшли півдюжини місць із негативними результатами.
  
  
  "Добре?" Через деякий час я запитав Дієго.
  
  
  "Нічого, сеньйоре", - сказав він. "Доступно безліч жінок - одиночні, парні, навіть потрійні, але останнім часом ніхто не виступав трійки".
  
  
  "Отже, ми спробуємо ще раз".
  
  
  "У нас закінчилися місця". Очі Дієго примружилися. "Я думаю, ми повинні спробувати Торремолінос".
  
  
  "Де це?"
  
  
  «Трохи на південь. На узбережжі Коста дель Сіль.
  
  
  "Ще дискотеки?"
  
  
  «Найкраще. Живе. Тварина. Розпусне».
  
  
  Я кивнув головою. "Звучить добре. Поїхали».
  
  
  Приблизно о годині тридцять ми увійшли в місце на півдорозі головною вулицею Торремоліноса. Це було похмуре місце. Тварини в клітинах ходили туди-сюди в клітинах, що звисали зі стелі біля бару біля входу.
  
  
  Люмінесцентні розфарбовані стільці та столи блищали у темряві. Танцівниця фламенко випарувалася у звичайному кроці
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  s на невеликій сцені в центрі кімнати. На стіну проектували слайд двох лесбійок в екстазі. Посилена гітарна музика змагалася з шаленим плачем співачки у явній спробі оглушити всіх покровителів.
  
  
  Ми опустилися, замовили сангрію і почали дивитись.
  
  
  Дієго зник.
  
  
  Ми з Хуаною дивилися один на одного.
  
  
  Моя рука схопила мене за плече. Я різко обернувся, вражений несподіваним контактом.
  
  
  "Вони у мене є", - сказав Дієго мені на вухо.
  
  
  Я торкнувся руки Хуани, попередив її, щоб вона залишалася там, і пішов за Дієго в темряву. Збоку від дискотеки був невеликий дверний отвір. Дієго провів мене через нього, і ми пройшли темним коридором до кімнати в кінці. За столом сиділа жінка невизначеного віку у брудному, рваному костюмі фламенко. У стіні над її головою світилося слабке електричне світло. У неї було чорне волосся, чорні очі та чорні мішки під ними.
  
  
  "Б'янка", - сказав Дієго. "Це чоловік".
  
  
  Б'янка стомлено посміхнулася. "Ти мені подобаєшся", - сказала вона.
  
  
  Я посміхнувся. "Ваш товариш?"
  
  
  «Вона не така гарна, як я, але вона буде там».
  
  
  "Її ім'я?"
  
  
  "Карла". Вона знизала плечима.
  
  
  "Б'янка", - сказав я. «Ти маєш бути добрим. Я не хочу витрачати гроші даремно».
  
  
  "Не витрачайте гроші даремно на Б'янку та Карлу!" жінка пирхнула. «Ми гарні. Дуже добре".
  
  
  "Я не хочу любителів!" Я сказав. "Я хочу знати, чи працювали ви разом раніше".
  
  
  "Звичайно, ми працюємо разом", - сказала Б'янка, заспокійливо махнувши мені рукою. "Не турбуйтесь про це. Ми поділимо гроші».
  
  
  "Скільки?"
  
  
  "По сім тисяч песет за штуку".
  
  
  "Це багато! Я повинен знати, чи ти гарний!"
  
  
  «Слухай, ти когось запитай…»
  
  
  Дієго сказав: Хто, Б'янка? У тебе є рекомендації?
  
  
  «Звичайно, маю рекомендації! Цей француз живе у Марбельї».
  
  
  Я похитав головою. "Я не вірю жодному французу!"
  
  
  Вона сміялася. "Це добре. Я теж!"
  
  
  Ми з Дієго знизали плечима.
  
  
  «Гей, – сказала вона. «Був один, який ми зробили лише вчора! Карла та я. Справжній виродок, він був! Він хотів усе! І відразу! О, говорю тобі…»
  
  
  "Хто був він?"
  
  
  Вона насупилась. "Я не знаю. Він не називає нам свого імені. Він темний хлопець. Знаєш. Виглядає італійцем або щось таке. Не говорив іспанською».
  
  
  Я глянув на Дієго, і він опустив повіку на одне око.
  
  
  "Де він живе?" Я запитав.
  
  
  «Ми пішли на віллу прямо тут, у Торремоліносі».
  
  
  Я порився в гаманці і витяг десять тисяч песет. «Дайте мені адресу, – сказав я, – і залиште собі десять тисяч».
  
  
  Її очі розширилися, і я побачив, як на її лобі виступив піт. Її губи були вологими від слини. Вона розривалася між жадібністю та обережністю. Тепер вона підозрювала, що я міг бути більшим, ніж просто покупниця з дивними сексуальними бажаннями. Але її більше цікавили гроші, аніж сумніви.
  
  
  Вона потяглася за грішми.
  
  
  "Адреса?"
  
  
  “Я не знаю адреси. Я… я відвезу тебе туди.
  
  
  Я повернув гроші та зняв п'ять тисяч. «Решта, коли ми дістанемося туди, Б'янка».
  
  
  Дієго виглядав спантеличеним. «Сеньйор. А що щодо іншої сеньйори? Твоєю ...?»
  
  
  «Повернися туди, Дієго, і забери її додому за півгодини».
  
  
  Я подумав, що якщо хтось спостерігає за Дієго, він піде за ним і Хуаною назад до готелю.
  
  
  Я схопив Бьянку за руку, і ми вийшли через задні двері дискотеки.
  
  
  Надворі було дуже темно. Неонові вогні освітлювали фасад будівлі, але ззаду вона була майже чорною як смоль.
  
  
  Б'янка сказала: «Почекай тут».
  
  
  Вона пішла, і за півхвилини до будинку під'їхало таксі, і вона помахала мені рукою.
  
  
  Я сів поруч із нею, відчуваючи затхлий запах її макіяжу, її поту та її одягу.
  
  
  Вона поговорила з таксистом, в'єхо з сумними очима в береті, і він рушив з місця, петляючи вузькими вуличками, що вели до передгір'я на околиці міста. Ми вийшли з ділової частини Торремоліноса і ввійшли до заміської житлової частини.
  
  
  Через десять хвилин Б'янка нахилилася вперед і ляснула таксиста по плечу.
  
  
  «Акві! Ось».
  
  
  Він зупинив таксі.
  
  
  "Ось той?" - Запитав я Б'янку, впізнавши віллу, на яку вона вказувала.
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  "Чоловік - він там один живе?" Я запитав.
  
  
  "Це вірно. Більше нікого нема».
  
  
  Я вручив їй п'ять тисяч песет, вийшов із таксі, заплатив водієві і помахав їм обом, поки вони їдуть.
  
  
  Таксі зникло.
  
  
  Я перевірив наплічну кобуру. «Люгер» чекав.
  
  
  Вілла, яку визначила Б'янка, була невеликою ліпною домівкою, оточеною доглянутим садом. Перед будинком була відчинена брама.
  
  
  Я ввійшов.
  
  
  У хаті було темно.
  
  
  Я обійшов. Було очевидно, що мешканець будинку або на вулиці, або спить у ліжку.
  
  
  Я виглянув у вікно і побачив кухню та їдальню.
  
  
  Друге вікно виходило до спальні, і хтось спав в одному ліжку.
  
  
  Я озирнулася, щоб переконатися, що за мною ніхто не спостерігає. Потім, зробивши якнайменше шуму, я підійшов до кухонного вікна і спробував його відкрити.
  
  
  На мій подив, він був відпущений і вилетів назовні.
  
  
  Я пролізла.
  
  
  Підлога на віллі була викладена плиткою, і я беззвучно на неї опустився. Я звернув
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  витягнув свій «Люгер» і попрямував до дверей у коридор у задній частині кухні.
  
  
  Двері спальні були прочинені. Я швидко пройшов через неї до спальні і помітив вимикач біля дверей. Я поставив свій шматок на ліжко і ввімкнув світло.
  
  
  "Замрі", - сказав я, думаючи, що у нього під рукою може бути зброя.
  
  
  Жодного руху. Нічого. Я дивився. Світло, що заливало кімнату, показало мені, що сталося, і мені стало погано. Людини, яка лежала в ліжку, більше не було. Подушка і постільна білизна були зрушені вгору, щоб бути схожим на сплячого.
  
  
  Відчуваючи момент абсолютної паніки, я потягнувся до світла, щоб його погасити.
  
  
  Звук позаду мене пролунав надто швидко. Хоча я обертався так швидко, як міг, повертаючи «Люгер», щоб упіймати будь-кого, я так і не завершив рух. Я поринув у темряву в той момент, коли тверда металева річ потрапила мені в череп.
  
  
  Перше, що я зрозумів, прийшовши до тями, було те, що я не міг дихати. А потім виявила, що мені теж болить голова. Третє, що я відчув, - це становище, в якому моє тіло скручене. Я знаходився в дуже тісному просторі, в якому ледь вистачало місця для моїх ниючих кісток.
  
  
  Я задихався, намагаючись дихати чистим повітрям через туман отруйної пари, що оточувала мене.
  
  
  Я розплющив очі і спочатку нічого не побачив. Мої очі защипало, затуманилися і переорієнтувалися. Раптом я зрозумів, що не можу поворухнути руками та ногами.
  
  
  Намагаючись сісти прямо, я побачив у тьмяному світлі, що я застряг на передньому сидінні дуже маленького Volkswagen. Двигун працював, але машина не рухалася.
  
  
  Я закашлявся і спробував прочистити горло, але не зміг.
  
  
  Вихлопні гази! Ця думка майнула у мене в голові, і я сіла, різко випроставшись, дивлячись довкола, вперше помітивши, як шланг встромляється у майже закрите вікно.
  
  
  Вихлоп лився через шланг у фолькс. Я досить знав про ці автомобілі, щоб зрозуміти, що вони практично повітро- та водонепроникні всередині. А з приходом чадного газу в мене мало часу.
  
  
  Мої зап'ястя і кісточки були пов'язані тугими мотузками, пов'язаними разом, так що я нагадував бика, який переслідує бичачого собаку. Я простягнув руку, намагаючись схопити ключ у замку запалювання, щоб вивернути його, але я не міг маневрувати кісточками досить високо в межах машини, щоб дістатися ключа.
  
  
  Я лежав і важко дихав від розпачу. Я знав, що я не можу вдихнути свіже повітря в легені.
  
  
  Я знав, що на вулиці Москіт чекав, і через п'ять чи десять хвилин він зайшов у гараж, відчинив дверцята машини, вимкнув двигун і відвіз мене кудись на доставку. Він мене повністю перехитрив!
  
  
  Я міг дотягнутися до кісточок правою рукою, але не міг підняти їх досить високо, щоб торкнутися сталевого леза, прикріпленого до тильного боку моєї кісточки. Я зісковзнув із сидіння і вдарився об важіль перемикання передач, майже втративши його форму.
  
  
  А потім я торкнувся сталевого леза.
  
  
  Я на мить знепритомнів, все моє тіло мучив болісний кашель. В мене зовсім не було часу.
  
  
  Лезо вийшло назовні, і я спробував розрізати мотузки, що тримають мої кісточки. За хвилину мотузка розірвалася. Я більше не міг дихати і затамував подих. На мене з усіх боків почала приходити темрява. Тепер я ледве міг поворухнути пальцями.
  
  
  Окис вуглецю продовжував надходити в машину.
  
  
  Тоді мої ноги чудово звільнилися. Я відштовхнув їх від зап'ясть і натиснув однією ногою на педаль газу. Фольксваген стрибнув, але гальмо трималося.
  
  
  Я повернув важіль перемикання передач убік і вниз, на задній хід, і знову натиснув ногою на педалі газу.
  
  
  Фольксваген вистрілив у зачинені двері гаража і врізався в них.
  
  
  Але двері не відчинилися, хоча я чув тріск дерева.
  
  
  Я гнав фольксваген уперед.
  
  
  Мій зір знову померк, і я майже нічого не бачив. Мої легені здригалися від отруйного повітря.
  
  
  Знову назад, розбий.
  
  
  Двері розсунулися.
  
  
  Я бачив ніч зовні. Уперед.
  
  
  Я знову ввімкнув «фольксваген» заднім ходом і через відчинені двері вилетів на під'їзну доріжку. Я загальмував на відкритій місцевості та зупинився. Через вікно вливалося свіже повітря.
  
  
  Праворуч я побачив раптовий сплеск помаранчевого полум'я, що передував звуку пострілу.
  
  
  Я розрізав мотузки на зап'ястях і звільнив зап'ястя. Я вирвав двері та опустив вікно, кашляючи на свіжому повітрі. За хвилину кермо опинилося у мене в руках. Я повернув "фольксваген", запалив світло і націлив його в точку, звідки стався постріл.
  
  
  Хтось закричав. Пролунав ще один постріл. Я проїхав через під'їзну доріжку до лужка і попрямував до чагарника, що ріс біля гаража. Я побачив, як з кущів вискочив людський силует і побіг по лужку. Я тримав фольксваген націленим на нього.
  
  
  Він повернувся один раз, його злякане обличчя висвітлилося яскравими фарами машини. Це був невисокий темноволосий кругловидий чоловік із густими бровами, довгими бакенбардами та синьою бородою щелепою – Комар.
  
  
  Він вистрілив ще раз, але схибив, і я сильно натиснув на газ. Фольксваген стрибнув уперед.
  
  
  Москато зигза
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  gged зараз, намагаючись знайти укриття у маленькому дворику. Я натиснув на педаль газу і змусив Volks їхати щосили. Я бачив, як він заскочив на цегляну стіну і перестрибнув через неї.
  
  
  Я зняв ногу з педалі газу і різко натиснув на гальма. Фольксваген повернувся боком, розкопав траву і врізався в цегляну стіну, світло одразу ж згасло.
  
  
  Колесо в животі, але я їхав недостатньо швидко, щоб серйозно поранитися.
  
  
  Я виліз із машини і застрибнув на стіну, дивлячись у клубок рослинності та кущів у сусідньому дворі.
  
  
  Нікого не було видно.
  
  
  Я повернувся до будинку і ввійшов усередину. У спальні я міг бачити, де стояв і де ховався Комар до того, як ударив мене. Я знайшов свій Люгер на підлозі, там, де його впустив.
  
  
  Я підняв його і почав виходити зі спальні, плануючи влаштувати пастку для Москато. Рано чи пізно йому доведеться повернутись.
  
  
  Раптом я зрозумів, що я не один.
  
  
  У коридорі стояв чоловік, посміхаючись до мене.
  
  
  Перше, що я побачив, був Webley Mark VI, дуже смертоносна зброя. Майже одразу я зосередився на чоловікові, що тримає пістолет.
  
  
  Це був великий, вражаючий чоловік у плащі з поясом. Він стискав «Уеблі» майже недбало, ніби це було не що інше, як візитна картка, націливши його прямо мені в живіт.
  
  
  Шість
  
  
  У нього було довге, майже худе обличчя з темними очима і хвилястим волоссям, що недбало спадало пасмом на лоб. І в той же час, хоча риси його обличчя були нерухомі в невиразній масці неупередженості, його губи були скошені в плоскій посмішці.
  
  
  «Він літав», - сумно сказав він дуже британською англійською. "Тепер це було найдурнішим з вашого боку, щоб дозволити йому втекти".
  
  
  Я помахав йому рукою, намагаючись не цілити його. "Не могли б ви прибрати цю морду з мого живота?"
  
  
  "Що? О!" Він усміхнувся. Уеблі ковзнув у бокову кишеню плаща з поясом і зник. "Ви американець, чи не так?" Він здавався засмученим цією ідеєю.
  
  
  «Так. І немає сенсу звинувачувати мене у втечі. Якби ти не вдерся до цього коридору, як QE II, я б його вбив!»
  
  
  Він знизав плечима. «Ну що ж, іноді так буває, чи не так?» Він широко посміхнувся. "Що ти думаєш? Ходімо за ним? Є шанс?"
  
  
  "Він уже далеко звідси", - сказав я. "Боюсь, ми можемо забути його".
  
  
  Він уважно вивчав мене. «Я не впізнаю вас, друже. ЦРУ? Військова розвідка?"
  
  
  Я спокійно сказав: Я американський турист. Про що ти говориш?"
  
  
  Він посміявся. Яблуко його адама підстрибнуло вгору й униз, коли його голова закинулася. Це був великий, красивий чоловік у типово британському стилі з твідовим твідом. "Ви не маєте ні найменшого уявлення, чи не так?"
  
  
  Він зітхнув. "Чорт забирай. Я Парсон. Баррі Парсон. Британський підданий. Відпочинок в Іспанії. А ти?"
  
  
  «Джордж Пібоді. Так само, я впевнений».
  
  
  Він роздратовано посміхнувся. "Фігня."
  
  
  "Справді, так", - відповів я, теж посміюючись. "Тут темно. Ви хочете його застовпити?»
  
  
  "Вибачте мене будь ласка?"
  
  
  «Викладіть його. Ви знаєте. Чекайте на нього тут».
  
  
  «О. Підтримувати спостереження? Ствердно. Я повністю з тобою згоден, старий».
  
  
  «Клич мене Джордж».
  
  
  Він пирхнув. "Тоді Джордж".
  
  
  Я знизав плечима. "Ми почекаємо". Я підійшов до ліжка і сів на край.
  
  
  Він пройшов повз мене і впав на подушку, притулившись спиною до узголів'я. Я чув, як він нишпорить у кишені. Він витяг пачку іспанських цигарок, засунув одну в рот і швидко запалив довгим восковим сірником. "О. Вибач. Дим?"
  
  
  Я похитав головою. "Кинув".
  
  
  "Як ви взагалі потрапили на нього?" - раптом спитав він.
  
  
  "ВООЗ?" Я скривився, бо знав, як усе це безглуздо звучить. Але завжди була охорона.
  
  
  "Комар", - сказав Парсон, ніби я був зовсім некомпетентний.
  
  
  "Ну що ж." Я намагався побачити свій шлях до правильної обкладинки. «У Малазі живе ця жінка, – сказав я. "Вона одружена з моїм знайомим бізнесменом. Однак, коли її чоловік почав грати у Швейцарії зі своєю коханкою, жінка вирішила влаштувати інтрижку з чоловіком, якого ви називаєте Комаром. Тепер він шантажує її, погрожуючи розповісти про їхній роман із чоловіком. Я дію від імені сеньйори, щоб змусити Москіта припинити та відмовитися від його схеми шантажу”.
  
  
  Сигаретний дим піднявся у повітря. Було темно, але я бачив, що Парсон розгублено посміхався. Він знову посміхнувся, дуже тихо, дуже зневажливо.
  
  
  "Ви вмієте використовувати кліше", - сказав він у розмові. "Джордж? Джордже, це необхідно?"
  
  
  «Ви просили правдиву історію. Це правдива історія». Я повернувся до нього. "А ти?"
  
  
  "Ах. Я." Він глибоко зітхнув. «Що ж, Комар відомий мені багато в чому, але не як великий коханець».
  
  
  "Ну", - несміливо почав я.
  
  
  "В основному він відомий мені як пістолет prezzolata. Це ламане латинське слово для Tut man / Його справжнє ім'я - Альфреддо Москато, звідси Москіт. Його послали з Риму, щоб він працював тут, в Іспанії, але я не знаю яка робота. Москіт неаполітанського походження "
  
  
  "Але чому ти полюєш за ним?"
  
  
  "Це
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Спочатку це було невійськовою справою, але тепер вона перетворилася на воєнізовану справу. Комар налетів на одного з наших людей у Римі шість місяців тому та вбив його».
  
  
  "Один із ваших людей?"
  
  
  - Військова розвідка, - сухо сказав Парсон. «Нас непокоїть незаконний обіг наркотиків у Середземному морі. Збройні сили сповнені цим. Ми намагаємось зупинити його з кінця Другої світової війни. І ми були на справжньому трубопроводі, коли Джастін був убитий Москато". Парсон задумливо зупинився.
  
  
  Я кивнув головою. «Зрозуміло. Вибач».
  
  
  "Я був в Іспанії минулого тижня, коли ми отримали звістку, що Москіт був тут. Я спробував знайти його, але зазнав невдачі. Потім, саме цього вечора, у мене закінчилася зачіпка і я виявив, що ви розмовляєте з повією, яку я мав я просто допитав її після того, як вона повернулася на дискотеку і приїхала сюди на дублі.
  
  
  "Військова розвідка?" Я звик. "МІ-6?"
  
  
  "Фактично, п'ять". Він усміхнувся. «Ви дуже проникливі, коли думаєте про МІ-6. Шоста – це, звичайно, шпигунство. І п'ятірка – це контррозвідка. Правильно? Тепер я не турбуватиму вас з приводу вашої конкретної ідентифікаційної мітки, тому що я знаю, що ви, янкі, страшенно акуратні в питаннях безпеки і всього такого. Однак це не повинно ускладнювати наші стосунки. Я пропоную працювати у тандемі та спробувати отримати нашу людину Москато».
  
  
  "Які ваші накази щодо Москато?" Я запитав.
  
  
  "Прошу вибачення? О. Насправді, Москіто – дуже набридливий гравець. Мені сказали підрахувати його».
  
  
  "Усього його?"
  
  
  «Так. Усуньте його».
  
  
  "Як ви думаєте, хто стоїть за ним?" Я запитав.
  
  
  «Мафіозі, безперечно. Він багато разів раніше виконував роботу для батьків».
  
  
  «Я жалкую про Джастіна».
  
  
  "Джастін?" Він уявив мені порожнє обличчя.
  
  
  «Людина, яка була вбита. Твоя ... »
  
  
  «О, Джастін Делані. Так. Бідолашний Джастін». Парсон зітхнув. «Ну що ж, він знав, у що вплутується, коли приєднався, чи не так?»
  
  
  Я дивився на нього в темряві. Я подумав, що це було схоже на британців. Жорстка верхня губа і таке інше.
  
  
  "Що ви отримуєте від свого покровителя?" - Сардонічно запитав він мене.
  
  
  "Покровитель?"
  
  
  "Заблука дружина?" Він зробив паузу. "Ви посіли місце Москіта в її ... коханні?"
  
  
  Ой. Моя історія з обкладинки. "Це суто лицарське питання", - сказав я з усмішкою.
  
  
  «Ви, янкі, справді маєте зайву старомодну галантність. Молодець!»
  
  
  Ми замовкли.
  
  
  За годину ми вирішили, що Москато не повернеться.
  
  
  Через дві години ми пили в моєму готельному номері. Тоді це були «Баррі» та «Джордж». Я все ще був підозрілим, але вирішив, що він може спричинити інформацію.
  
  
  * * *
  
  
  Хуана стояла в дверях у своїй мантії, волосся спадало їй на плечі, очі були сповнені сну, а красиве обличчя хмурилося.
  
  
  "Що це за бачення пульхритюду?" - вигукнув Парсон, розмахуючи келихом коньяку.
  
  
  "Це Хуана", - сказав я. "Привіт, Хуана".
  
  
  Це та сеньйора, про яку ви мені говорили? - спитав Парсон складними жестами. Він був майже так само п'яний, як і я.
  
  
  "Ні, звичайно", - сказав я. "Це моя дружина!" Парсон повернувся до мене, щоб подивитись. Потім він озирнувся і дивився на Хуану.
  
  
  «Я говорю, тепер! У тебе чудовий смак, старий! Відмінний смак!"
  
  
  Я встав і вклонився. «Дякую, Баррі. Ох, Хуана. Заходь, будь ласка. Мені шкода, що я запізнився. Я зустрів свого старого приятеля».
  
  
  Парсон посміхнувся. «Так, справді, моя дорога. Це ім'я Баррі Парсон.
  
  
  "Це Хуана Пібоді", - сказав я.
  
  
  Хуана вже не спала. Вона зайшла до кімнати, сердито дивлячись на мене. "Що трапилося?"
  
  
  "Я розповім тобі пізніше, дружина", - сказав я, нагадуючи їй про її статус перед Парсоном. "Достатньо сказати, що я зіткнувся зі своїм старим приятелем Баррі Парсоном з Six".
  
  
  «П'ять, – сказав Парсон.
  
  
  «П'ять і один – шість, як я вже сказав». Я посміхнувся. "Приєднуйтесь до нас, Хуана?"
  
  
  "Вже пізно, і я втомився".
  
  
  "Ти не виглядаєш стомленим", - сказав Парсон, підходячи до неї і пильно дивлячись на неї. Ти виглядаєш дуже бадьорим. Він нахилився, підняв її підборіддя і швидко поцілував у губи. "Бачиш?"
  
  
  Я заплющив очі, чекаючи вибуху. Так і не сталося. Коли я знову розплющив очі, я побачив, як вона посміхається Парсонові і курить цигарку, яка чарівним чином потрапила їй у рот. Іспанський дим піднімався з його верхівки, що світилася.
  
  
  Я приголомшено відкинувся на кушетці. Що сталося зі Звільненою Хуаною?
  
  
  Хуана тепер дивилася Парсонсу в очі, її тіло вільне і вигинається до нього. "Ви британець, чи не так?"
  
  
  "Кульбатий Старий Лев у Парсоні!" - Сказав він зі сміхом. Він обійняв її. «Ви, янкі, створюєте суперпорід самок».
  
  
  Вона не струсила його. "5?" – повторила Хуана. "Що означає п'ять?"
  
  
  "Військова розвідка", - сказав я. "Контррозвідка, а Баррі?"
  
  
  Парсон кивнув головою. «Зовсім вірно, старий. Я говорю, хіба ви двоє не хочете зайти до мене на розкопки і випити?
  
  
  Хуана яскраво посміхнулася. "Кохати."
  
  
  Я слабо підняв очі. "Добре."
  
  
  "Ти теж можеш прийти, Джордже".
  
  
  «Я говорю», - сказав я так щиро, як тільки міг. Я почав бути схожим на Девіда Нівена.
  
  
  * * *
  
  
  Мені довелося передати його Хуані. Вона грала його так само майстерно, як він грав її.
  
  
  У вітальні на віллі Баррі Парсона горіло світло. Це була красиво обставлена квартира.
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  ce, оформлений у звичайному для іспанського узбережжя стилі - килимки, гобелени, товсті дерев'яні стільці, дивани, столи.
  
  
  Я все ще грав у п'яному вигляді, коли ми ввійшли до кімнати. Оскільки це було найближче, я підійшов до кушетки і опустився на її край, закинувши голову і страшенно позіхаючи.
  
  
  Хуана подивилася на мене, а потім повернулась і посміхнулася до Парсона. Він глянув у мій бік, посміхнувся і взяв Хуану на руки. Вони цілувалися довго та глибоко. Я спостерігав за ними крізь щілинки очей і знову подумав, що таке неперевершений художник Хуана Рівера.
  
  
  "Que bruto! En nuestra casa! Mil rayos te patten!"
  
  
  Я підняв голову. У дверях стояла жінка, схрестивши руки на грудях, і дивилася на Парсона та Хуану. Це була красива молода жінка з каштановим волоссям, темно-карими очима та кремовою шкірою.
  
  
  Парсон утримав Хуану від себе і повернувся до жінки у дверях. "Олена", - сказав він. "Це Джордж, а це Хуана".
  
  
  "Хм!" пирхнула Олена.
  
  
  Хуана глянула на Парсона, а потім знову на жінку. "Хто ти?" – тихо спитала вона.
  
  
  "Це моя ..." - повернувся до мене Парсон і, здавалося, підморгнув "... дружина".
  
  
  Я кивнув головою. "Як маєте, Олено?"
  
  
  "Олена Моралес", - сказала вона і посміхнулася. Вона повернулася до Парсона, підняла підборіддя, подивилася на нього зверху вниз і підійшла до ліжка поруч зі мною, щоб пухкнути.
  
  
  Обличчя Хуани на мить затьмарилося, але потім чарівним чином прояснилося, коли Парсон стиснув її і вивів із кімнати через двері, через які ввійшла Олена. За мить я почув, як він гримить склянками та пляшками. Ще напої!
  
  
  Халат Олени впав із її плечей. Під халатом на ній була тонка нічна сорочка, і я виразно бачив контур її грудей. Вона мала повну статуру і вишукану форму від голови до щиколоток.
  
  
  "Ви справді одружена з Парсоном?" Я запитав.
  
  
  Вона пустотливо посміхнулася. "Чому ти хочеш знати?"
  
  
  «Бо мені цікаво».
  
  
  "Я буду тримати вас у курсі".
  
  
  "Ти не скажеш?"
  
  
  "Я не думаю, що це має велике значення". Вона потяглася і щипнула мені ніс. "Я підозрюю, що ви це знаєте".
  
  
  Я простяг руку і схопив її за плечі.
  
  
  "Гей, твоя дружина", - сказала вона. "Вона гарна. Думаю, вона подобається Баррі».
  
  
  «Та гаразд, леді, - сказав я, коли вона притулилася до мене, і халат зручно розстебнувся.
  
  
  «Я не розумію, що ви кажете», - засміялася вона.
  
  
  «У будь-якому разі завжди дуже багато розмов», - розважливо зауважила вона. "Ти так не думаєш, Джордже?" Вона сказала це "Хор-хей".
  
  
  "Що ж."
  
  
  Ми зібралися разом, як у якійсь країні грому, і я згадав, як чув брязкіт пляшок і склянок у сусідній кімнаті. Але це все було. Що б там не змішував Парсон, це не потрапило ні в які склянки для мене та Олени. Після цього я не бачив Парсона та Хуану.
  
  
  Олена також не коментувала відсутність спиртного. Вона була надто зайнята, показуючи мені, як багато я сумував за все своє життя без неї.
  
  
  Вона отримала велике задоволення від моєї наплічної кобури та мого 38-го Люгера. Вона спробувала відстебнути його, і все переплуталося. Це було останнє, що на мені було і навіть більше, ніж на ній. Якось вона зняла з мене кобуру і кинула її на кахельну підлогу.
  
  
  Я почував себе – беззахисним – без нього я мало не сказав «голий».
  
  
  Вона потяглася до вимикача лампи і вимкнула світло.
  
  
  Я помітив, що в сусідній кімнаті припинився гуркіт пляшок.
  
  
  Сім
  
  
  Щоб дістатися гірськолижного курорту Соль-і-Н'єве, потрібно вирушити з Малаги звивистою дорогою вгору південними схилами Сьєрра-Невади. Готель Sierra Nevada, в якому ми були зареєстровані, знаходився внизу Прадо Льяно, і наш із Хуаною костюм виходив на лижну трасу.
  
  
  Білий схил Borreguilas поділяє лижну трасу приблизно на півдорозі між Picacho de Veleta та Prado Llano. Нижня канатна дорога від Прадо Льяно закінчується, а верхня канатна дорога починається від Боррегіласу. Машинне відділення поряд.
  
  
  Дві паралельні барранкас містять нижні лижні траси від Боррегілас до Прадо Льяно. Вони розділені гострим гребенем із граніту та слюди, на якому навіть після найсильнішого снігопаду видно лише невеликі ділянки снігу.
  
  
  Канатна дорога, що йде від Prado Llano до Borreguilas, підвішена над головною баранкою, де розташовані легкі траси. Складніші траси знаходяться на сході в сусідньому яру.
  
  
  Я сидів на балконі, який біг навколо готелю, і дивився на лижників, але незабаром вирішив, що краще кататимуся на лижах, ніж дивитись. Але щоб забезпечити своє прикриття, я зробив півдюжини знімків за допомогою Rolleiflex 1, який безкоштовно надав відділ реквізиту AXE, щоб переконатися, що відвідувачі внизу мене бачили.
  
  
  Це була виснажлива подорож, і незабаром я зайшов усередину, скинув черевики і зі стомленим зітханням ліг на ліжко. Але я не міг заснути. Я думав про події останніх двох днів.
  
  
  Минуло два дні після вбивства комаром близнюків Ріко Кореллі – його заступника. Абсолютно нічого не сталося за два дні після моєї зустрічі з Баррі Парсоном та Оленою Моралес. Але я підтримував зв'язок з Мітчем Келлі, і від Хока надійшло кілька повідомлень:
  
  
  РЕЧ
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  : За жодних обставин не намагайтеся безпосередньо спілкуватися з Ріко Кореллі Угода AXE із нею залишається незмінним. Жодних слідів двозначності з його боку. Зачекайте, поки ви не отримаєте повідомлення від нього через Тіну Бергсон.
  
  
  ПУНКТ: Наша інформація показує, що Москато зараз немає у Малазі чи Торремоліносі. Не повторюйте, не намагайтеся йти за ним. Уважно стежте за ним.
  
  
  ПУНКТ: Зустріч у Sol y Nieve досі у стадії розробки.
  
  
  ПУНКТ: Запитана інформація про Баррі Парсона відсутня. МІ-5 не розголошує, чи є така людина. Очевидно, ім'я – псевдонім; МІ-6, ймовірно, не розкриє його особистість до завершення його поточної місії. Вибачте, але немає ні підтвердження, ні спростування чи його ролі в цій схемі.
  
  
  ПУНКТ: Москато - найманець, який багато років працював на мафію. Він також завдає ударів на волі.
  
  
  ПУНКТ: Олена Моралес – про неї мало що відомо. Вона не має записів про попередню участь у шпигунстві, контррозвідці або таємній роботі на території Іспанії для уряду. Однак вона могла бути зовсім не іспанкою, а французькою чи італійкою. Жодних зачіпок.
  
  
  ПУНКТ: Підтвердження присутності Москато в Мексиці, коли снайпер атакував вас в Енсенаді. Крім того, є запис про те, що він здійснив рейс до Європи одночасно з вами, хоч і не через Іберію.
  
  
  Це було від Хоука.
  
  
  Другого ранку після вбивства дублера Ріко Кореллі мені зателефонували під час сніданку з Хуаною.
  
  
  "Келлі", - сказав голос. «Тіна отримала звістку від Римського Носу. Тобі сьогодні треба піти у Sol y Nieve».
  
  
  "Правильно."
  
  
  «Не шукай його. Почекай до першої ночі. Опівночі вирушай у машинне відділення канатної дороги і зустрінься там із його контактом. Ім'я контакту – Артуро. Він призначить зустріч між тобою і Романом Носом, в який час ви повинні домовитися про зустріч з Хуаною. Але на перші дві зустрічі ви маєте піти один».
  
  
  "Зрозумів."
  
  
  «От і все, – сказала Келлі. "Хай щастить."
  
  
  "Почекай. Як Тіна?"
  
  
  "Приєднуватися."
  
  
  "Коли стіна вона поїде на курорт?"
  
  
  «Нічого не сказано. Ернандес ще не звільнив її і не сказав, коли відпустить».
  
  
  "Що-небудь про Парсона?"
  
  
  «Негативний».
  
  
  "Олена Моралес?"
  
  
  "Так само".
  
  
  "Ви, хлопці, справді багато працюєте, чи не так?"
  
  
  "Ой, Нік!"
  
  
  * * *
  
  
  Близько четвертої години дня я скотився з ліжка і одягнув лижні штани, сорочку та светр.
  
  
  Лижники все ще були на схилах. Я міг бачити чоловіків у червоних куртках, дівчат у зелених куртках, фігури обох статей у куртках, що спускалися по провулках нижнього поверху. Пройшовши повз машинне відділення на нижній схил канатної дороги, я побачив другий схил, що піднімається за Боррегілас великим розворотом аж до вершини найвищого спуску - Велета.
  
  
  Канатні дороги все ще працювали, піднімаючись і опускаючись одночасно, проїжджаючи один одного, піднімаючись заповненими, порожніми. Я глянув на машинне відділення.
  
  
  Ріко Кореллі. Якби я знала, як він насправді виглядає. Готель був маленьким - я міг зайняти своє місце у вестибюлі і зустрітися з ним без усієї цієї безглуздої накидки та кинджалів, які так любив Яструб та його поплічники.
  
  
  Все ще. Одна людина вже була вбита. Ріко Кореллі був великою людиною, яка виконувала небезпечну місію. Безпека була важливою.
  
  
  Я постукав у двері кімнати Хуани.
  
  
  "Так?"
  
  
  «Ходімо вниз, Хуана».
  
  
  Ми вийшли разом, як чоловік і дружина – стара подружня пара, в якій давно згасли вогні сексу та кохання. Неодружений чоловік і незаймана дружина.
  
  
  * * *
  
  
  Повітря було холодним, але бадьорим. Сніг виявився ідеальним для катання на лижах лише легкий шар порошку в потрібних місцях. Жодного шторму не було передбачено. Але я відчував, що цієї ночі може бути сніг.
  
  
  Ми сіли за один із останніх столиків у Прадо та попили гарячого шоколаду з коньяком. Група з чотирьох людей спустилася зі схилів, припаркувала лижі та палиці біля стіни закусочної та почала шукати стіл та стільці.
  
  
  Вони говорили німецькою. Я трохи знаю німецьку, тому запропонував їм половину нашого столу. Вони глянули на Хуану і квапливо погодилися. Партія складалася із чотирьох осіб. Одному було за сорок, і він, мабуть, був лідером групи; решті трьох, мабуть, було під тридцять. Лідер говорив німецькою, але насправді був швейцарцем. Інші троє були змішані - данець і два німці.
  
  
  Вони не могли відірвати очей від Хуани, навіть після того, як мучачо приніс їм чотири кухлі шоколаду, що димляться.
  
  
  «Гер Бруно Хауптлі, - сказав здоровань, простягаючи руку, щоб потиснути мені руку.
  
  
  «Джордж Пібоді. Зі Штатів».
  
  
  "Ах да! Звісно. Я дізнався щось від американського акценту у вашій німецькій».
  
  
  "Прошу вибачення", - посміхнувся я. "Це Хуана, моя дружина".
  
  
  "Такий везунчик!" - вигукнув Бруно Хауптлі, звертаючись до своїх супутників і пояснюючи німецькою, що вона заміжня за мною.
  
  
  "Так, так", - сказали двоє німців, дивлячись на Хуану. Данець поринув у шоколад.
  
  
  "Ви, народ, завтра катаєтесь на лижах?" - спитав гер Хауптлі.
  
  
  Хуана кивнула головою. "Ми маємо намір".
  
  
  "Ах! Завтра я буду не на схилах, але, можливо, наступного дня - чи найближчим часом
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  t! "Герр Хауптлі схвильовано ляснув себе по стегну. "Чому б нам не зробити з цього дует - я маю на увазі тріо", - сказав він, згадуючи мене.
  
  
  Хуана блиснула. "Мені б це сподобалося!"
  
  
  "Герр Пібоді?"
  
  
  "О, люблю це, люблю це!"
  
  
  Всі сміялися, бо було очевидно, що це мені не сподобається.
  
  
  Розмова продовжилася. Хауптлі раптово схопив Хуану за руку, відводив її від столу і нахилявся разом з нею над своїми лижами та палицями. Вони були заглиблені в деякі технічні дискусії про замок, який мав на лижах. Хуана кипіла і шипіла.
  
  
  «Герр Хауптлі, - сказав я німецькою мовою одному з молодих людей. "Він бізнесмен, трепло?"
  
  
  Німець поряд зі мною був класично блакитнооким і світловолосим. «Так! Герр Хауптлі - один із найуспішніших бізнесменів на Загальному ринку», - сказав він. "На ньому велика відповідальність".
  
  
  "Він у відпустці?" Я запитав.
  
  
  «За тиждень у Парижі відбудуться великі збори. Тепер гер Гауптлі розслаблюється, насолоджуючись сонячним світлом, снігом і ... »
  
  
  Пауза.
  
  
  Німці засміялися, і не зовсім меланхолійний данець ляснув долонею по столу.
  
  
  "Дівчатка!"
  
  
  Сміх.
  
  
  Це нагадало мені одну з тих старих комічних опер, які я бачив у пізньому спектаклі – старі фільми 1930-х років. Щось у цьому мені здалося не зовсім правильним. Але я не міг це зрозуміти.
  
  
  * * *
  
  
  Ресторан був влаштований як типова трапезна на гірськолижному курорті, з одним довгим столом у центрі кімнати в стилі естакади і невеликими столиками вздовж стін кімнати.
  
  
  Наш гурт - Хуана і я приєдналися до герра Хауптлі та його друзів - знаходилися прямо в центрі всіх зборів. Пан Хауптлі продовжував безперервно балакати тевтонську балаканину, яка одночасно приголомшувала і приголомшувала всіх. Навіть ті, хто не розумів німецької чи англійської, здавалися повністю загіпнотизованими його харизмою.
  
  
  Я не поспішав під час довгої трапези і уважно оглянув решту відвідувачів готелю.
  
  
  Я шукав Римського Носа, намагався розглянути справжнього Ріко Кореллі в морі обличчя навколо мене. Здавалося, можливостей немає.
  
  
  Було одинадцять тридцять, перш ніж я навіть дізнався про час. Прийшов бренді, і я сіла, потягуючи його. Коли гер Хауптлі зробив паузу, щоб перевести дух, я повернувся до Хуани і сказав: «Я виходжу подихати свіжим повітрям перед сном. Ти йдеш, люба?»
  
  
  Вона спокійно посміхнулася мені. "Ні, дорога. Вибач. Надто холодно. НЕ спізнюйся".
  
  
  Я посміхнувся і допив бренді.
  
  
  «Герре Хауптлі, це було справжнє задоволення. Побачимося завтра чи колись – вірно?»
  
  
  "Так", - сказав гер Хауптлі, його обличчя почервоніло від вина, бренді та збудження від їжі. "Auf weidersehen".
  
  
  Я відсунув стілець, вклонився двом німцям і данцю і пішов через переповнений ресторан.
  
  
  Надворі було дуже холодно. Повітря було прохолодним. Я висунув голову, а потім повернувся нагору в наш номер і купив собі навушники та панчохи. Я також одягнув вітровку, перевіривши вантажі в наплічній кобурі і переконавшись, що ніж прив'язаний до моєї кісточки.
  
  
  Я дістався вершини звивистої стежки без пригод. Вдалині від захисту будинків мені стало холодніше, ніж я відчував з того часу, як приїхав до Сьєрра-Невада. Вітер прорізав мій одяг, доки я не відчула себе напівголою.
  
  
  У машинному відділенні не було світла. На схилі гори теж не було жодного звуку. Я озирнувся через плече. Жовті промені світла з готельних номерів та вікон, що виходять на Прадо, створювали золоті візерунки на білому снігу.
  
  
  Будинок, де розташовувалася машина підйомника крісла, була оточена снігом. Я міг бачити головний вхід, що виходить у долину. Двері в машинне відділення були зачинені, але не зачинені. Я повернув ручку і штовхнув її. Усередині будівлі було дуже темно, хоча віддзеркалення зірок на снігу приносило трохи світла. Дивно, наскільки яскравим було небо навіть уночі.
  
  
  Я міг бачити за колесом до розвороту, де канатні дороги півколом розверталися назад. У середині півкола стояла канатна дорога, що протрималася доти, доки вранці не запустилася техніка.
  
  
  Я вже збирався йти вперед, коли побачив, що хтось проходить повз канатну дорогу. Хто б це не був, коли я увійшов, або він був усередині будівлі, або увійшов через якийсь інший вхід. Я думав, що він, мабуть, чекав на мене. Тоді він, звичайно, буде моєю контактною особою.
  
  
  Артуро.
  
  
  Я схопив свій шматок, витяг його і, напружившись, рушив уперед, відкривши рота, щоб прошепотіти «Артуро».
  
  
  Я так і не сказав про це.
  
  
  Хтось інший зробив!
  
  
  "Артуро!"
  
  
  Звук, здавалося, долинав через канатну дорогу. Я підняв шматок і спрямував його на силует там. Якщо він кликав Артуро, то не був Артуро. І оскільки я мав викликати Артуро, я знав, що ця людина буде ще кимось, хто спробує знайти Артуро раніше за мене, хтось не на моїй стороні.
  
  
  "Так?" - Запитав голос в іншій половині великого машинного відділення.
  
  
  Миттєво пролунав гучний
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  , луна пострілу - звіт, який розгойдувався туди-сюди в цій маленькій кімнаті, як стукіт сотень барабанів. Спалах помаранчевого полум'я з'явився і миттєво зник. Я почув крик зліва від себе.
  
  
  Я одразу ж сів і вистрілив у постать за канатною дорогою.
  
  
  Хтось лаявся іспанською. Зліва від мене почувся звук падаючого тіла і стогін. Я вистрілив ще раз, намагаючись побачити людину за канатною дорогою. Я не міг розібрати жодної його частини.
  
  
  Двері знову відчинилися, і я впізнав фігуру; здійснив втечу. Я ще раз вистрілив у бік звуку дверей, а потім побіг крізь темряву до місця.
  
  
  Там нікого не було.
  
  
  Були двері – другий вхід до машинного відділення. Я відкрив і визирнув. Нікого не було видно. Я швидко вийшов надвір і подивився вгору і вниз сніговим схилом. Жоден. Ніхто.
  
  
  Повернувшись до будівлі, я почув, як хтось задихається і хрипить, я знайшов хлопчика і став навколішки над ним на бетонній підлозі. Я взагалі не міг його бачити.
  
  
  "Артуро?" Я запитав.
  
  
  "Так". Він здригнувся.
  
  
  "Де мені зустрітися з людиною, яку я прийшов побачити?"
  
  
  «Вершина Велети – Пікачо де Велета. 12:00. Завтра ввечері".
  
  
  "Добре", - прошепотіла я. Я нахилився. Я чув його утруднене, уривчасте дихання. Потім, перш ніж я встиг сказати щось ще, я почув знайомий булькаючий скрегіт, який дуже схожий на брязкальце, але насправді це зовсім не брязкальце.
  
  
  Щось інше.
  
  
  Життя залишає тіло.
  
  
  Артуро був мертвий.
  
  
  Я швидко підвівся і вийшов з машинного відділення, об'їжджаючи оголені породи з витягнутою і готовою фігурою, доки я не дістався Прадо Льано і не побіг у готель.
  
  
  Я озирнувся лише один раз і побачив, що в машинному відділенні спалахнуло світло, а всередині бродили темні постаті.
  
  
  Постріли були досить гучними, щоб запобігти всій поліції Сол-і-Н'єв. Громадянська гвардія була там.
  
  
  Вражений, я піднявся сходами і пройшов через вестибюль, звернув ліворуч до бару, намагаючись віддихатися міцним ковтком коньяку.
  
  
  Це допомогло.
  
  
  Декілька.
  
  
  Але небагато.
  
  
  8
  
  
  Приглушене збудження, яке посилилося до піку одразу після стрілянини в Артуро та подальшого розслідування вбивства, повністю вщухло протягом півгодини. Громадянська гвардія, дислокована на гірськолижному курорті, подбала про труп і розпочала довгий стомлюючий процес допиту відвідувачів та обслуговуючого персоналу на курорті.
  
  
  Я не заздрив поліції. Це була виснажлива, невдячна і особливо незручна робота на таких висотах цієї пори року. Вони були добрими людьми.
  
  
  Мені пощастило. Ніщо не привело їх до мене.
  
  
  Коньяк мене дещо заспокоїв. Я не зводив очей із вестибюля готелю, спостерігаючи за всіма, хто входив та виходив. Я шукав когось, хто був би схожий на людину, яку я знайшов у ліжку на віллі в Торремоліносі, людини, якої, як я дійшов висновку, був Комар.
  
  
  Нарешті я підвівся, пройшов у хол і подивився на Прадо Льяно. Здавалося тепер за кордоном нікого немає.
  
  
  Я перетнув вестибюль і піднявся сходами на другий поверх, де знаходився наш номер. Вставивши ключ у двері, я почув сміх у сусідній кімнаті. Сміх Хуани.
  
  
  Усміхаючись, я штовхнув двері й увімкнув світло. Отже, вона привела гера Гауптлі до своєї кімнати. Принаймні він здавався кумедним, навіть у своїй хамській тевтонській манері. Втішало одне - у такого екстраверта людини було кілька прихованих зморшок.
  
  
  Я підійшов до дверей і приклав до неї вухо.
  
  
  Хихикати. Веселощі вилетіли з неї, як бульбашки з келиха з шампанським. Пану Хауптлі має бути краще в ліжку, ніж у вітальні, подумав я ліниво. Я не довіряв цій людині.
  
  
  «Будь ласка, – сказала Хуана. "І поклади туди кригу, будь ласка, Баррі?"
  
  
  Баррі!
  
  
  Я відійшла від дверей, насупившись.
  
  
  Баррі Парсон?
  
  
  Тоді я міг чути його голос, приглушений, але цілком впізнаваний - безпомилково впізнаваний британський акцент, приглушені веселощі і приглушене збудження.
  
  
  "Вірно, Мила. Одна склянка віскі, йде!"
  
  
  Востаннє ми бачили Парсона в Малазі. Наступного дня після вбивства двійника Ріко Кореллі він та Олена приєдналися до мене та Хуани, щоб прогулятися магазинами та пообідати. Ми пішли з ними вечеряти напередодні від'їзду до Сол-і-Н'єва. Але ми не сказали нікому з них, куди ми йдемо, бо не знали раніше раннього ранку. Як дізнався Парсон, де ми? І чому він пішов по нас? Чи виявив він, що Москіт теж переслідує нас? Цілком можливо. Комар був тут – я підозрював, що він убив Артуро. Принаймні це була найбільш очевидна можливість.
  
  
  Але чому Парсон не був там, щоб зупинити Москіто, якщо він пішов за ним? І чому…?
  
  
  Думка про Комара зупинила мене. Я швидко подумки переосмислив і перетасував карти в зовсім нову роздачу. Тоді я зрозумів, що можливо, що Баррі Парсон міг бути не тим невинним британським офіцером МІ-5, як він стверджував.
  
  
  Таким чином:
  
  
  На віллу, де ховався Москіт у Торремоліносі, мене привела повія.
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  який допоміг йому обслужити його напередодні увечері.
  
  
  Я знайшов чоловіка у спальні, спробував схопити його, але мене перервали. Чоловік втік. Інша людина, яка назвала себе Баррі Парсон, увійшла до спальні, заявивши, що він секретний британський агент після комара.
  
  
  Припустимо, Парсон взагалі був агентом. Припустимо, що людина в ліжку була просто Джоном Доу. Припустимо, Комар помістив туди Джона Доу і потім перервав мене, щоб дозволити хибному Москіту зникнути. А потім припустимо, що йому вдалося переконати мене, що Комар зник.
  
  
  Тоді він був Комаром! Баррі Парсон! І він просто пішов за мною в Сол-і-Н'єв, пішов за мною в машинне відділення, вбив Артуро, мабуть, припускаючи, що Артуро був мною, і втік. Тепер він був у ліжку з Хуаною, сподіваючись, що його приведуть до справжнього Ріко Кореллі!
  
  
  Я вкрився холодним потом.
  
  
  Я квапливо підійшов до телефону. По одному в кожній кімнаті оточення. Я підняв слухавку, і стіл негайно відповів - не так багато дзвінків глибокої ночі.
  
  
  "Місіс Пібоді, будь ласка".
  
  
  За мить я почув телефонний дзвінок у сусідній кімнаті.
  
  
  "Доброго дня?" То була Хуана.
  
  
  «Не кажи ні слова. Це Нік. Я чую там Парсона. Уявіть собі, що це неправильний номер».
  
  
  "Мені дуже шкода. Я вважаю, що в тебе…»
  
  
  «Тримай його там. Я зустрінуся з Кореллі завтра вночі, опівночі. Велета. Контакт мертвий. Тримай Парсона там усю ніч, якщо зможеш. Він може бути тією людиною, яка вбила двійника Кореллі».
  
  
  "Ви мені заважаєте, будь ласка, і мені не потрібно з цим миритися".
  
  
  «Не кажи йому нічого. Тримай його на зв'язку. Якщо ти все це розумієш і можеш підкоритися, скажи: Я не хочу здатися грубим, але я не можу тобі допомогти. Тоді повісь трубку».
  
  
  "Я не хочу здатися грубим, але я не можу тобі допомогти".
  
  
  Я повісив слухавку. Я чув голос Парсон з іншого кінця кімнати.
  
  
  "Хто це був, Хуана?"
  
  
  «Не той номер. Якийсь п'яний англієць».
  
  
  Парсон засміявся. "Впевнений, що він не американець?"
  
  
  "У нього був такий же акцент, як і у тебе", - парирувала Хуана.
  
  
  Гарна дівчинка! Вона була прохолодна, як пудра.
  
  
  Я перевірив свою шпильку, свій люгер, переодягнувся у светр із високим коміром і куртку. Я знову збирався до бару. Я хотів подумати. І я не хотів залишатись у цій кімнаті до кінця ночі. Можливо, я міг би заплатити бармену, щоб він дозволив мені піти в хол поруч із баром.
  
  
  Я вимкнув світло і тихо вийшов.
  
  
  Бар був таким самим, яким я його залишив. Я озирнулася. Навряд чи всі спали.
  
  
  Я скуштував стіл. "Де всі?"
  
  
  "Дискотека", - здивувався клерк. "У підвалі."
  
  
  "Я не чую шуму".
  
  
  "Він звуконепроникний, Сектор".
  
  
  Я знизав плечима і спустився сходами, які, як я думав, вели на нижній рівень готелю, де розміщувалися приміщення для постачання.
  
  
  Три двері вели зі сходового майданчика внизу, і одна казала: DISCOTHÈQUE.
  
  
  Я підійшов до бару праворуч та замовив випити. Бармен, одягнений як танцюрист фламенко, з довгими бакенбардами, що прилягають до черепа, швидко приготував напій.
  
  
  Тепер я дозволяю своїм очам уважно блукати відвідувачами дискотеки. Я не помітив цього місця: можливо, це було те місце, де Москіт ховався після вбивства, якщо справді Москіт не був Баррі Парсоном.
  
  
  Але я не бачив людини, яку вперше побачив у спальні вілли в Торремоліносі.
  
  
  Я збирався сісти, коли побачив знайомого.
  
  
  Вона сиділа в дальньому кутку, зовсім одна, під нависаючою частиною конструкції, що імітує великий плоский камінь. В один із цих яскравих моментів світло вдарило її прямо в обличчя, вона моргнула і відвернулася.
  
  
  Очевидно, то була Олена Моралес.
  
  
  Яка була її роль у цій шараді? Чи знала вона, навіщо Баррі Парсон приїхав до Sol y Nieve? Чи була вона частиною цього? Чи вона була просто безневинним свідком, частиною вітрини, яку Парсон влаштував, щоб захистити свою власну частину?
  
  
  Чи я помилявся щодо Парсона?
  
  
  Я підійшов до неї, раптом з'явившись із мороку над нею і широко посміхаючись.
  
  
  "Привіт Олена".
  
  
  "Джордж! Який приємний сюрприз!"
  
  
  "Коли ти прийшов?"
  
  
  «О, Баррі та я приїхали сюди близько одинадцятої. Ми обидва прийняли душ, переодяглися і пішли прямо в їдальню, але, звісно, був час поїсти. І ми бачили вашу дружину. Вона сказала, що ви їли пішов ". Її очі сяють. «У справі».
  
  
  "Але ось ти - одна!"
  
  
  «Ну ми спустилися сюди, ми втрьох. Тут була ще одна чарівна людина. Німець. Баррі довелося піднятися нагору, щоб дещо розібрати з багажем. Він повернувся приблизно за півгодини. піти. Потім ми танцювали і..."
  
  
  "Як довго німець залишався?"
  
  
  Олена посміхнулася. "Це те, що ви називаєте перехресним допитом, Джордже?"
  
  
  Я сміявся. "Звичайно, ні. Що сталося після того, як Баррі повернувся з багажу?"
  
  
  «Німець пішов, як я вже сказав, а потім близько дванадцятої тридцяти Баррі сказав, що відведе Хуану до її кімнати. Хуана втомилася. Він сказав мені почекати тут. Вона сердито насупилась. "Я все ще тут."
  
  
  Я замовив напої.
  
  
  "Що станеться, якщо Баррі не подзвонить вам?" Я спитав, г
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  згадавши те, що я проінструктував Хуану.
  
  
  Вона посміхнулася. "Я лягаю спати одна".
  
  
  "Можливо, ні."
  
  
  Її очі зосередилися на моєму обличчі. "Ви мені щось кажете?"
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Добре", - сказала вона, повертаючись до мене і кладучи руку мені на стегно. «Ось що я тобі скажу. Чому б тобі не взяти пляшку і не піднятися до моєї кімнати? Ми почекаємо, доки Баррі не повернеться туди».
  
  
  Я взяв пляшку коньяку, і ми разом піднялися сходами. Олена трохи ткала, але добре тримала спиртне.
  
  
  Їхня кімната була на третьому поверсі. Олена дістала з торби ключ і віддала мені. Я відчинив двері і впустив її. Вона ввімкнула світло, і я зачинив за нами двері.
  
  
  Вона дістала кілька паперових стаканчиків, я відкрив пляшку, налив коньяку і почав пити, сидячи на краю ліжка.
  
  
  «Ваша дружина дуже гарненька, – сказала Олена.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "У вас є сімейні проблеми?"
  
  
  «Не більше, ніж будь-хто інший».
  
  
  "Але схоже, твоїй дружині подобаються інші чоловіки".
  
  
  "Як Баррі?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Баррі - твій чоловік?" Я запитав.
  
  
  Вона похитала головою. "Ми прикидаємося". Вона посміхнулася.
  
  
  "Як довго ти знаєш його?"
  
  
  "О. Можливо, місяць".
  
  
  "Де ти зустрів його?"
  
  
  Вона підняла брову. "У Малазі".
  
  
  "Чим Баррі заробляє життя?"
  
  
  Вона сміялася. «Він кохається».
  
  
  "Ні. Я маю на увазі, що його справа?"
  
  
  «Я не лізу до справ чоловіків».
  
  
  Я кивнув головою. Звісно. Вона б не стала. Вона була іспанкою. Іспанка не лізе в «інше» життя свого чоловіка – ніколи.
  
  
  "І ти", - сказала вона з усмішкою. "Чим ти займаєшся?"
  
  
  "Я фотограф", - сказав я, намагаючись згадати, що було у мене на обкладинці після миттєвої повної амнезії. "Я продаю картини".
  
  
  "Ах." Олена уважно подивилася на мене. "Знаєш, я ніколи не бачив тебе з фотоапаратом".
  
  
  "Ми у відпустці", - непереконливо сказав я.
  
  
  "Ну, це вірно і для британців", - тихо пробурмотіла вона.
  
  
  "Баррі теж ніколи не працює?"
  
  
  Вона похитала головою. «Він каже, що є представником компанії у Великій Британії. Торговим представником».
  
  
  Це було нове. Очевидно, це була легенда Парсон. Я вирішив дізнатися про нього більше.
  
  
  "Що він продає?"
  
  
  «Я справді не знаю. Я не питаю».
  
  
  "Він колись переписується з Великобританією?"
  
  
  "Я так не думаю. Я ніколи не бачив, щоб він писав листи. Але він багато дзвонить по телефону».
  
  
  "Ах."
  
  
  «Думаю, він має секретаря. Він завжди з нею розмовляє».
  
  
  "Я бачу." Я насупився. "Де вона?"
  
  
  "Я не знаю. Він дзвонить по телефону, і я не знаю, куди він дзвонить, тому що мене немає в кімнаті, коли він починає. Або коли вона дзвонить йому, я повинен дати йому телефон, і він чекає щоб я залишив кімнату" .
  
  
  Я кивнув головою. "Ви, іспанки, чудові", - сказав я. «Американка підслухувала біля дверей. Або прослуховувала його». "Але щоб не підслуховувати, потрібна особлива дисципліна".
  
  
  Вона кивнула головою. Потім вона посміхнулася. "Занадто багато для мене."
  
  
  "Ви слухаєте?"
  
  
  "Я роблю."
  
  
  Я посміхнувся. "Гарна дівчинка".
  
  
  «Проте він ніколи не говорить про бізнес. Він завжди говорить про людей. Людях, яких я не розумію. Він називає їх «той, чи він сам, чи чоловік, чи жінка».
  
  
  Для агента це звучало як хороша балаканина.
  
  
  "Ви коли-небудь говорили з його секретарем?"
  
  
  «Так. Я зробив для неї невеликий наголос, щоб вона думала, що я дурний». Вона посміхнулася мені з раптовим спалахом гумору, схожим на піксі.
  
  
  Я стиснув її стегно. "Ти зовсім не дурна, Олено".
  
  
  "Але вона вважає мене дурним".
  
  
  "ВООЗ?"
  
  
  «Крис. Жінка, з якою розмовляє Баррі».
  
  
  "Ви знаєте її інше ім'я?"
  
  
  Олена похитала головою.
  
  
  "Він говорив із нею стільки, скільки ви його знали?" - спитав я, правда, не розуміючи, куди ми йдемо, просто продовжуючи звичайний шлях збирання інформації.
  
  
  "О так. Він завжди був із нею на зв'язку. Він телефонував за міжміськими номерами, щоб залагодити деякі зі своїх ділових справ».
  
  
  "В Англії?"
  
  
  «О, ні, не завжди. Іноді у Франції».
  
  
  "Ви впевнені, що то була Франція?"
  
  
  Вона насупилась. "Думаю так. Я не завжди так уважно слухаю, Джордже. У мене не завжди є слушний шанс. Чому ти такий зацікавлений?»
  
  
  "Мені подобається Баррі". Я посміхнувся. "Мені просто цікаво, в якій країні бізнесу він знаходиться".
  
  
  "Мені теж подобається Баррі".
  
  
  Ти знаєш ніч, коли ми з Баррі повернулися додому на віллу з Хуаною?
  
  
  "Так."
  
  
  "Де він був того дня?"
  
  
  «Він був удома весь день. Я думаю".
  
  
  Значить, він не стріляв у Кореллі – це був Москіт чи якась невідома компанія. Баррі не був Москітом – жодних шансів.
  
  
  "І він розмовляв з Крісом того дня?"
  
  
  "Кріс?"
  
  
  «Дівчина. Секретар».
  
  
  «О. Ні. Я так не думаю. Він залишився на віллі. Ми пішли на пляж».
  
  
  "Пляж? Взимку?"
  
  
  "Ми сиділи на піску на сонечку". Вона хихикнула. "Це було весело."
  
  
  «Як щодо наступного дня? Дзвінки в Англію?
  
  
  "Ні. Нічого того дня".
  
  
  "Пізніше?"
  
  
  «Ну, я думаю, вона дзвонить сьогодні вранці. Знаєш, сьогодні зарано».
  
  
  "Дівчина Кріс?"
  
  
  «Св. Вона мила дівчина. Дуже ефективна. У мене в голові є її фотографія. Знаєш? Сидить за столом у цьому офісі. Дуже офіційно».
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «Я бачу її телефоном. Я бачу, як вона розмовляє з Баррі. Вона думає про мене, і я їй не подобаюсь». Олена показала зуби.
  
  
  "Вона знає про вас і Баррі?"
  
  
  "О Звичайно. Ми з Христиною...»
  
  
  я досяг
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  І схопив її за руку. Я мало не пролив їй напій. "Що таке?" Вона перейшла акцент.
  
  
  «Христина? Ви сказали – Кріс».
  
  
  "Це те саме ім'я. Щось не так?"
  
  
  Щось не так. Щось було дуже правильно. Тепер усе стало на свої місця. Кріс була Христиною. Христина була Христиною. Христина, відрізана посередині з відсутньою передньою частиною, була Тіна.
  
  
  Олена зітхнула. "Ви їдете?"
  
  
  Я похитав головою. "Що взагалі дало вам таку ідею?"
  
  
  "Ваш розум вже пішов в інше місце".
  
  
  Я простягнув руку і взяв її на руки. "Більше немає. Дивись. Коньяку більше немає. Є ідеї?"
  
  
  "Я думаю про це", - сказала Олена, вивільняючись з моїх рук. «Я одягла щось зручніше».
  
  
  Вона підвелася і пішла у ванну.
  
  
  Коли вона вийшла, вона майже ні в чому не почувала себе комфортніше.
  
  
  І мені було цілком зручно.
  
  
  Дев'ять
  
  
  Вранці я майже поснідав, коли Хуана увійшла до їдальні і підійшла до мене. Вона щойно прийняла душ і посміхалася.
  
  
  «Доброго ранку, місіс Пібоді», - сказав я, підвівшись і прикинувшись поклоном у талії.
  
  
  «Доброго ранку, містере Пібоді», - сухо сказала вона.
  
  
  Вона сіла.
  
  
  "Ти виглядаєш роздратованим", - зауважив я, намазуючи маслом круасан. "Камінці у твоїй постелі?"
  
  
  Вона озирнулася, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує. На даний момент у їдальні перебували лише шість інших відвідувачів.
  
  
  "Я протримав його там всю ніч, тільки тобі!" вона накинулася на мене собі під ніс.
  
  
  "Дякую", - сказав я. "Я впевнений, що вам сподобалося".
  
  
  Вона люто почервоніла. "Тепер про що все це?"
  
  
  "Я сказав тобі. Я навіть ще не впевнений, що Баррі Парсон – це все, за кого він себе називає».
  
  
  Вона озирнулася. Офіціант навис над нами. З усмішкою вона замовила, і офіціант поспішив геть. Вона повернулась до мене. "Я теж", - зізналася вона.
  
  
  Я глянув угору. "Ой?"
  
  
  «Ви сказали, що він міг бути тією людиною, яка вбила двійника Кореллі».
  
  
  “Я беру це назад. Він не міг цього вдіяти. Він має алібі».
  
  
  «Але він, здається, багато знає про мафію».
  
  
  Я знизав плечима. Він стверджує, що він агент. І що британська військова розвідка працює, щоби спробувати ліквідувати наркомережу мафії».
  
  
  Я все це знаю. Але він, здається, неправдоподібний».
  
  
  "Цікаво", - подумав я. У мене завжди була та сама думка.
  
  
  "Де ти був усю ніч?" - Раптом запитала вона.
  
  
  Офіціант приніс їй тацю з континентальним сніданком і димний кавник.
  
  
  "Я зупинявся в друга".
  
  
  Одна брова підвелася, коли вона відкрила рулон і намазала його олією. "Ой?"
  
  
  "Місіс Парсон".
  
  
  «Якщо є місіс Парсон», – посміхнулася вона. "Я думав, ти можеш натрапити на неї на дискотеці".
  
  
  "Так я й зробив."
  
  
  "Що насправді трапилося з людиною, яка була вбита?"
  
  
  Я озирнулася. «Москіт пішов за мною в машинне відділення та вбив його. Однак я дізнався про місце зустрічі. Сьогодні опівночі я зустрічаюся з Кореллі».
  
  
  "Невже тобі краще тут так вільно поговорити?"
  
  
  "Жук у кавнику?" Я посміхнувся. "Я сумніваюся в цьому. Але не кажіть у своїй кімнаті нічого такого, що ви хочете зберегти в таємниці. Я впевнений, що ця проклята річ прослуховується. Думаю, саме так на мене напав потенційний вбивця Кореллі. Хуана, Парсон сказав щось про Кореллі? "
  
  
  "Кореллі?" Вона похитала головою. "Немає чому?"
  
  
  "Я думаю, він знає Тіну Бергсон".
  
  
  Хуана завмерла. "Ви можете бути впевнені у цьому?"
  
  
  "Насправді ні." Я відкинувся назад. "Чому?"
  
  
  «Він, чи знаєте, говорить італійською. Дуже добре".
  
  
  "До чого тут Тіна Бергсон?"
  
  
  "Зовсім нічого. Я думав про Кореллі».
  
  
  "Ви думаєте, що Парсон італієць і знає Кореллі?"
  
  
  Хуана похитала головою. «Я ні про що не думаю. Я просто сказав, що він здивував мене, коли виступив із італійською фразою».
  
  
  "Яка фраза?"
  
  
  Вона почервоніла. "Я не пам'ятаю".
  
  
  "Але ви знаєте, що це було італійське?"
  
  
  «Він визнав це. Він теж був дуже крутий».
  
  
  "І це було випадково?"
  
  
  "Навіть дуже." Хуана подивилася на свою тарілку. Вона раптом стала примою та точною. Я не посміхався, хоч внутрішньо сміявся. Щось ненавмисне серед заняття любов'ю, я це знала. І він виступив із гарною багатою італійською фразою. Цікаво. Дуже цікаво.
  
  
  "Він катається на лижах?" Я запитав.
  
  
  "Я не знаю. Я маю на увазі, я повинен знати?"
  
  
  «Я просто подумав. Ми йдемо сьогодні схилами, Хуана. Я маю з'явитися на обкладинці. І мені краще зробити кілька знімків. "Добре. Я втомився від усієї цієї будуарної роботи».
  
  
  "Здається, ти дуже добре переносиш це", - недбало сказав я, оглядаючи її. "Насправді, я ніколи не бачив, щоб ти виглядав так ... о, задоволений, якщо ти вловив, що я маю на увазі".
  
  
  Вона злилася. "Я візьму твою..."
  
  
  "Тепер, зараз", - попередила я, ковтаючи залишок свого кафе con leche.
  
  
  "Коли ти катаєшся на лижах?"
  
  
  «Я повинен піднятися до своєї кімнати і спочатку забратися».
  
  
  Вона кивнула головою. «Я готовий о дев'ятій тридцять».
  
  
  “Тоді дев'ять тридцять. Ходімо на вершину. Велета. Ти граєш?"
  
  
  "Звісно!" Її підборіддя злетіло вгору. Вона кидала мені виклик. Я відчував краще. Вона все ще боролася за свій розум та свою рівність. Гарна дівчинка.
  
  
  * * *
  
  
  Ми витягли наше обладнання Prado Llano і сіли на одну з канатних доріг, щоб зробити перший рейс до Borreguilas.
  
  
  То був бадьорий день, сонце стояло високо в небі, а вітер приносив трохи вологи.
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  ре. «Тієї ночі піде сніг», - подумав я. Я згадав, що напередодні ввечері відчув запах снігу в повітрі. Тепер це станеться, я був впевнений у цьому.
  
  
  Канатна дорога підстрибувала і смикалася, і ми сиділи, підіймаючись вгору і вгору на вершини Сьєрра-Невади. Звідти видно було все. Ставало все холодніше і холодніше – швидко. Я обернувся і глянув униз, і це було те саме, що глянути на край світу. На великій відстані переді мною розкинулася вся рівнина Гранади, хоча там унизу був деякий серпанок, достатній, щоб заглушити повний панорамний вид на все.
  
  
  Ми зістрибнули з канатної дороги, поки черговий тримав її, і пішли квартирами на вулиці. Тут було дуже високо, повітря було розріджене, холод огортав нас з усіх боків і проникав у шкіру крізь одяг.
  
  
  Ми мовчки підійшли до початку лижної траси. Це була пустельна країна - покрита слюдяним сланцем і снігом - ніде не було ні дерев, ні заростей. Тільки сніг, скеля та небо. Я мовчки пристебнувся до своїх австрійців і спостерігав, як Хуана бореться зі своїми канадцями.
  
  
  Ми постояли там кілька хвилин, дивлячись на схил, а потім зняв окуляри з кепки, натягнув кепку на вуха і помахав їй.
  
  
  "Спочатку ти!"
  
  
  Вона кивнула, підштовхнула себе вперед, зігнувши коліна, і почала рухатися крутою ділянкою першого падіння.
  
  
  Я пішов за нею, розслабляючись і насолоджуючись хрумким снігом на краях лиж. Ми були у найкращих погодних умовах.
  
  
  Якось ми відпочили, і вона принесла пару бутербродів, які принесла за їхню дивовижну цінність. Ми їх з'їли і не промовили одне одному ні слова. Ми просто ніжилися на сонечку та в захваті від самотності та краси гірського схилу.
  
  
  Ми закінчили бутерброди і рушили далі.
  
  
  Це був чудовий забіг.
  
  
  Чудовий.
  
  
  Здійснивши невеликий спуск із Боррегіласа, ми весь день просиділи в холі готелю, обмінюючись історіями з Баррі Парсоном та Оленою Моралес, поки потріскував вогонь, і туристи приходили та йшли. Ми могли бачити нижню трасу – від Боррегіласа до Прадо Льяно – за вікном і проводили час, коментуючи форми різних лижників.
  
  
  Нарешті я пішов відпочити та прийняти душ. Вечеря була скромною, зі звичайною великою кількістю страв, і об одинадцятій тридцять я почав трохи нервувати. Тоді ми все ще сиділи і пили.
  
  
  Я вибачився, піднявся нагору до своєї кімнати і перевірив свій люгер та шпильку. Потім я дістав карту місцевості і перевірив маршрут до пам'ятника Велета, який я бачив того ранку з вершини лижної траси. Як я тоді сказав, урядова дорога з Гранади до Мотріла на узбережжі Коста-дель-Соль пролягала прямо біля бетонної конструкції.
  
  
  Дорога від Прадо Льяно сполучалася зі звичайним шосе приблизно за три милі від Прадо. Я позначив свій маршрут на північ до роздоріжжя, а потім на південний схід до Велети на шосе. Я поклав карту в кишеню, взяв ключі від орендованого "Рено" і спустився до холу.
  
  
  У їдальні я побачив, що Хуана все ще сидить з Оленою. Цікаво, куди подівся Парсон. Стоячи там, я дивився у вікно на фасад готелю, де був припаркований Рено. Декілька фігур рухалися з Прадо, ймовірно, з бару Ескі. Одним із них був гер Гауптлі.
  
  
  Я ступив через парадні двері готелю в темряву зовні, і він побачив мене, махаю рукою:
  
  
  "Не забувай, ми колись займемося цим забігом!"
  
  
  «Я б віддав перевагу цьому при денному світлі», - сказав я німецькою.
  
  
  Він голосно засміявся і увійшов до вестибюлю.
  
  
  Я заліз у рено. Зі схилів віяв холодний вітер. У машині було холодно, але затишно. Тепло двигуна швидко нагріє його.
  
  
  Пройшов легкий сніг. Прилипати було рано, але він падав на зледенілі снігові плями, які вже були на проїжджій частині. По краю тротуару почали накопичуватися кучугури.
  
  
  «Рено» гудів, як задоволений птах. Я їхав повільно та уважно стежив за яскравою білою лінією у центрі дороги. Подвійна смуга дороги була вузькою смугою для двох машин, що проїжджали. Я спостерігав, як автобус і машина важко проїжджають повз один одного під час поїздки з Гранади, нагадавши мені про спарювання слона з антилопою, що відмовляється співпрацювати.
  
  
  Я зустрів дві машини, що їдуть у бік Prado Llano, а потім виїхав на головну дорогу, де повернув, щоб проїхати по поворотах і повернути назад у бік Велети. Сніг посилювався. Він перетнув промені світла і утворив переді мною завісу. Я ледве міг бачити шосе, і хоча воно було ширше, ніж під'їзна дорога, воно не було призначене для обгону чи трюкового руху будь-якою землею.
  
  
  Renault легко їхав звивистою дорогою, але я бачив, що сніг почав трохи чіплятися за тротуар. Іноді я взагалі не міг розгледіти край шосе.
  
  
  Схилом піднявся сталевий
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  тепер я мусив дати Renault весь свій бензин. Я переключився на нижчу передачу і повільно і обережно рушив через поверхню снігу.
  
  
  Нарешті я побачив табличку: Велет. А за знаком ґрунтова дорога згортала з головної дороги до знайомого бетонного пам'ятника на вершині скелі.
  
  
  Я підштовхнув Renault на ґрунтову дорогу і розвернувся по каменях і льоду, поки не дістався рівної стоянки, очевидно, підірваної з твердого каміння. Машини не було видно.
  
  
  Мій годинник показував п'ять хвилин першого. Цікаво, що сталося з Ріко Кореллі. Потім мені спало на думку ще одна думка: чи не вирішив Кореллі не проводити рандеву, коли дізнався, що Артуро мертвий? Невже Кореллі зараз ховається десь за скелею, чекаючи, коли я вийду на відкрите місце, щоб застрелити мене?
  
  
  Я вимкнув запалювання, та Renault помер. У замерзлій сльоті всюди були сліди шин, але вони нічого не означали. Я здригнувся. Тут було самотньо, в самому відокремленому місці в горах. Були тільки Кореллі і я – і він так улаштував. Вбити мене за смерть Артуро? За смерть Базільйо ді Ванессі?
  
  
  Я обережно вимкнув фари. Якийсь час я сидів, зважуючи можливості. Потім я заліз у ветровку і витягнув «люгер». У відсіку на панелі приладів був кишеньковий ліхтарик, який я зазвичай ношу з собою, я вийняв його і ввімкнув.
  
  
  Потім я відчинив двері «Рено». Вітер врізався в мене з лякаючим ефектом. Я присунув вітровку ближче до себе і підвівся біля «рено», зачиняючи двері з глухим стукотом. Я направив промінь ліхтарика в ніч і міг бачити тільки сніг, що кружляв до мене, хльостав у всіх напрямках на вершині піку, куди віяв вітер з усіх точок компасу.
  
  
  Пам'ятник нагромаджувався там, темний і тихий, і я обійшов його, доки не знайшов синю Сімку, витягнуту з виду ззаду. Я гадки не мав, як його водій умовив його пробитися крізь лід і крижану сльоту, але він стояв там. Я торкнувся капота. Було ще тепло.
  
  
  У задній частині пам'ятника була купа будівельних матеріалів, залишена першими майстрами, які завершили пам'ятник. Я постояв там біля «Сімки», намагаючись сховатись від вітру, і саме там я почув раптовий шум недалеко від себе.
  
  
  Я міцно тримав "Люгер" у руці і повернувся обличчям до того напрямку, звідки виходив звук. Коли вітер гасав, розриваючи звук і розкидаючи його в усіх напрямках, я не був певен, чи дивлюся я віч-на-віч з рухом чи ні.
  
  
  Потім я почув кроки.
  
  
  Я тримав люгер у руці, прицілившись і готовий вичавити.
  
  
  "А, Пібоді", - промовив голос, ніби через шарф.
  
  
  Я не дізнався про це.
  
  
  Але коли він увійшов у пляму світла ліхтарика, я одразу його впізнав.
  
  
  То був Баррі Парсон.
  
  
  Але тепер він зовсім не мав британського акценту. Він говорив невизначеним типом промови, що змусило мене повірити в те, що до цього моменту він грав лише роль британського секретного агента.
  
  
  Хто він був?
  
  
  Він ступив уперед з-за купи будівельних матеріалів і простяг руку, щоб потиснути мою.
  
  
  Я замерз.
  
  
  «Розслабтеся, - сказав Баррі Парсон. "Все в порядку. Я Кореллі. Ріко Кореллі».
  
  
  10
  
  
  Сніг довго кружляв довкола нас, і ніхто з нас не ворухнувся. Ставало все холодніше і холодніше.
  
  
  "Добре?" - Сказав він, нахиляючись ближче, намагаючись побачити моє обличчя.
  
  
  Я про всяк випадок затиснув «люгер» під ветровкой. "Як я можу бути певний?" Я спитав його. "Спочатку ти кажеш мені, що ти Баррі Парсон, а тепер ти кажеш, що ти Ріко Кореллі".
  
  
  Він посміявся. «Давай. Це має бути очевидним! Я тут, і хто міг би бути тут, крім Ріко Кореллі?
  
  
  «Хто завгодно міг бути тут, щоб відповісти на ваше запитання. Будь-хто, хто знав про зустріч».
  
  
  «Хто, крім Ріко Кореллі та вбитої дитини?» він запитав.
  
  
  «Комар. Він може знати.
  
  
  "Ви думаєте, що я Комар?" - сміючись, спитав Парсон.
  
  
  "Він був би єдиним, хто міг знати, що Кореллі зустрічав мене тут".
  
  
  «Будьте розумні! Я не Комар!
  
  
  "Ви так кажете, але я не знаю".
  
  
  «Якби я був Комаром, що б я тут робив?»
  
  
  «Намагаюся знайти Кореллі і вбити його».
  
  
  "Але я Кореллі".
  
  
  Це перетворювалося на звичайну комедію. Я покірно похитав головою. «Допустимо, ти Кореллі. Мені страшенно холодно. Давай сядемо до моєї машини і поговоримо».
  
  
  Він усміхнувся. "Добре." Я провів його попереду до Рено.
  
  
  "Хороша маленька робота", - сказав він.
  
  
  «Відмінно, – сказав я. "Коли ви орендуєте, ви можете отримати найкраще".
  
  
  Я відчинив двері своїм ключем і увійшов, потім простяг руку і відчинив йому пасажирські двері. Він заліз усередину і зачинив двері. Машину хитнуло. Усередині все ще було тепло.
  
  
  «Дозвольте мені розповісти вам про Базільйо ді Ванессі», - сказав він після хвилини мовчання. «Заміна. Вони намагалися зловити мене протягом кількох місяців».
  
  
  "Вони?"
  
  
  "Хтось із вищої ланки мафіозі", - сказав Парсон. Я нічого не міг з собою вдіяти; Я все ще думав про нього як Баррі Парсона,
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  а не як Ріко Кореллі.
  
  
  "Але звідки ви це знаєте?"
  
  
  «У мене там також є друзі. На вершині. Капо Капо хотів, щоб я був виключений із ланцюжка. Він хотів, щоб я був повністю.
  
  
  "Як його звати?"
  
  
  Він усміхнувся. "Забудь про це. Просто повір мені".
  
  
  "Добре. Значить, Капо Капо хотів, щоби ти пішов».
  
  
  «Хотів мене вбити. Намагався сказати мені вже двічі. Один раз на Корсіці. Один раз у Неаполі. Я був там на доставці.
  
  
  «Неаполь? Ось звідки взявся Москіт».
  
  
  Він пильно подивився на мене. "Ви обійдетесь".
  
  
  "Мені сказали."
  
  
  "Ким?"
  
  
  "Нічого."
  
  
  «Коли другий удар не вдався…»
  
  
  "Той, що на вашій віллі на Корсиці?"
  
  
  Він насупився. "Так." Він чекав. Потім: «Коли той зазнав невдачі, я вирішив піти з бізнесу. Саме тоді я прийшов до вас, люди».
  
  
  Я кивнув головою. "Я все про це знаю". Я не. Але слухати його розповідь було марно. У мене не було можливості дізнатися, правда це чи брехня.
  
  
  "Добре. Коли ми вирушили з Корсики на яхті, я взяв із собою Ванессі».
  
  
  "Щоб зайняти ваше місце?"
  
  
  «Так. Коли ми дісталися Валенсії, ми простояли в порту на день, а я залишився на березі, коли вони пішли».
  
  
  "Лісистрата пливла без вас?"
  
  
  "Абсолютно вірно. Ванессі зіграла Ріко Кореллі».
  
  
  "І коли вони приземлилися в Малазі, Ванессі все ще грала Кореллі?"
  
  
  "Так." Він зробив паузу. "За допомогою Тіни Бергсон".
  
  
  "Ванессі була в Малазі?"
  
  
  Ні. Він залишився на яхті. Ми думали, що так буде краще. Тоді не буде помилок. Я маю на увазі на випадок, якщо хтось дізнається його».
  
  
  "Чи може хтось у Малазі ідентифікувати вас?"
  
  
  «Жодного шансу», - засміявся Парсон.
  
  
  "Потім?"
  
  
  Потім ви зв'язалися з Тіною, і вона прийшла зустрітися з вами.
  
  
  "Правильно."
  
  
  «Я вважаю, хтось вибрав ваш слід, пройшов за вами до яхти, одягнув акваланг і потрапив».
  
  
  "ВООЗ?"
  
  
  «Москато, звісно. Хто ще? Він знає про мене все. І він, мабуть, не зводив очей з яхти, коли вона увійшла. Він просто розрахував час, поки ви були поруч із кораблем, щоб залучити вас».
  
  
  "Чому Москато не впізнав тебе?"
  
  
  «Він знає про яхту, про Тіну, про зустріч із вами, люди…»
  
  
  «Зрозуміло. Але він справді не впізнав тебе».
  
  
  "Правильно."
  
  
  «І він завдав удару і поранив Тіну».
  
  
  "Слава богу, її не вбили!"
  
  
  Я спостерігав його. Він поліз у кишеню і дістав пачку американських цигарок. Він запалив одну і помахав сірником. Минулого разу він дістав іспанську цигарку. Але тоді, звісно, він грав британського секретного агента Баррі Парсона. Він був неперевершеним актором і знав, наскільки ефективним є правильний реквізит.
  
  
  "Як вона тепер?" Я запитав.
  
  
  "Ви маєте на увазі, що говорять із клініки?"
  
  
  "Так." Він знав.
  
  
  "Вона йде".
  
  
  "Коли вона зможе приєднатися до вас?"
  
  
  Він вагався. "Скоро."
  
  
  "Після зустрічі з моїм партнером?"
  
  
  "Правильно." Він усміхнувся. «Слухай, Тіна – частина угоди. Ти ж знаєш це, чи не так?
  
  
  «Так, – сказав я. Але спочатку ми хочемо зустрітися, а потім обговоримо деталі.
  
  
  Він кивнув головою. "Це все, що зараз має значення".
  
  
  «Одне мене спантеличує».
  
  
  "Яка?" Дим підвівся перед його обличчям. У лобовому склі "Рено" я міг бачити відображення його обличчя, коли він затягував цигарку.
  
  
  "Як ви взагалі потрапили на слід Москіта у Торремоліносі?"
  
  
  Він посміявся. "Акуратно, так?"
  
  
  "Дуже акуратний." Я зробив паузу. "Занадто акуратно."
  
  
  Його очі ковзнули по моїх. "Що ти говориш?"
  
  
  «Я говорю, що не можу повністю погодитися з твоєю історією, Кореллі. Ти вступаєш в угоду, коли в мене охолоне Комар, а потім ти граєш Баррі Парсон, секретного агента. Що дає?
  
  
  "Давайте повернемося", - серйозно сказав Парсон. «Слухай. Я знав, що ти полював за Москітом. Згоден?»
  
  
  Я кивнув головою. «Ви могли здогадатися про це, звісно. Але чому ви взагалі були у Малазі? Я маю на увазі, Ріко Кореллі. Ви ховалися у Валенсії. Навіщо їхати до Малаги, щоб виставляти себе марно?»
  
  
  "Страхування", - повільно сказав він.
  
  
  "Страхування?"
  
  
  «Я був у безпеці з того моменту, як залишив яхту у Валенсії. Ви розумієте?"
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Добре. Спека була на яхті до тієї хвилини, коли було завдано удару «Москітом». Знову правильно?
  
  
  Я рахував. "Добре. Припустимо, що в цей момент ви мали бути в Sol y Nieve».
  
  
  Це те, що я сказав Тіні.
  
  
  «Я так і припускав. Я маю на увазі, чому прибуття до Малаги допомогло? Це було моє запитання».
  
  
  "Я хотів дізнатися про тебе більше". Він знизав плечима. «Я маю на увазі, що моє життя упаковане в гарний маленький пакунок. Я збираюся до Штатів. А ти та та дівчина, що в тебе там, мої охоронці. Так?
  
  
  "Правильно."
  
  
  "Так що я хотів подивитися, як ти видужаєш.
  
  
  Настала довга мовчанка. Я дивився на нього холодно. Він дивився на мене так само холодно.
  
  
  "Де ти мене забрав?" Я запитав.
  
  
  Він зітхнув. "Добре. Дивись. Ти був на полюванні. Я знав, що ти збираєшся спробувати знайти Москато. Правильно?»
  
  
  "Я так гадаю".
  
  
  "Я просто чекав, поки не знайду тебе".
  
  
  "Ви впізнали мене раніше?"
  
  
  "О Звичайно. Я дивився, куди пішла Тіна».
  
  
  «А потім ви пішли за мною та Хуаною тієї ночі?»
  
  
  "Звичайно звичайно."
  
  
  "На віллу".
  
  
  «Вірно. На той час, як ти вдарив ту повію - ту, яка займалася сексом утрьох із Москато, а інша широка - я знав, що ми справі. Я просто стежив за тобою.
  
  
  "Але чому
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  ти прориваєшся через той шлях назад, коли в мене Москато був мертвий? "
  
  
  Його очі зустрілися з моїми. "Ми все робимо помилки, чи не так?"
  
  
  Я знизав плечима. "Добре. Але чому тоді історія з обкладинки?
  
  
  «Джаз Баррі Парсон? Я просто струсив пилюку з полиці», - сказав він, впадаючи в британський акцент Баррі Парсона. «І здавалося, що це те, що потрібно зробити зараз. Що я збираюся зробити, наважитися і сказати: «Ну от і я, старий добрий Ріко Кореллі! Тепер це не має особливого сенсу, чи не так? »
  
  
  Я сміявся. «Мені досі не подобається все це роздвоєння та потроєння. Ви могли б відразу встановити контакт з Хуаною. Ви переспали там і ще раз тут. Чому ви просто не дали їй інформацію і попросити її перевірити це? "
  
  
  Він прикусив цигарку і визирнув через лобове скло. Сніг падав, але тепер слабший. Я підняв очі і побачив відображення наших двох осіб у похмурій ночі.
  
  
  Його очі дивилися на мене.
  
  
  "Я ніколи не довіряю спальні", - сказав він, насупившись. «Я маю на увазі навіть не моє власне. Це місце, яке я орендував у Торремоліносі. Звідки я знаю, що Москато не записав мене на плівку ще до того, як я пішов за тобою до нього? Врешті-решт він думав, що вбив мене на яхті. Але, можливо, це був прийом. Правильно? Можливо, там не Москато, можливо Москато весь час думав про мене і чекав на мене. Звідки я міг знати? "
  
  
  Я сидів там.
  
  
  І цей готель. Я нічого не довіряю. Нічого подібного. Я думаю, що у кожній кімнаті є помилки. Мені довелося пройти через майбутню зустріч, бо це було частиною початкового плану. Я не люблю відхилятися від початкових планів, тому що це залишає надто багато на випадок. Оскільки ми вже знали один одного, я просто грав круто і продовжував із цього моменту. Мені дуже шкода, якщо це образило ваше почуття порядку”.
  
  
  Це мало сенс.
  
  
  "Що тепер?" Я запитав.
  
  
  «Ми домовилися про зустріч між мною та дівчиною», - сказав Парсон знову по-діловому. "Доставити мікрофільм".
  
  
  "Де?"
  
  
  «Ну, ви знаєте, що я думаю про готель. Це надає право на будь-який номер. І я не люблю тусуватися з людьми у Прадо Льяно. Послухайте, а як щодо лижної траси?
  
  
  Я рахував. «Там багато пустельно, гаразд – часом. На снігу також немає комах». Я засміявся, дивуючись, наскільки це правда.
  
  
  «До біса сніг. Ви можете вистрілити в людину за милю за допомогою телескопічного об'єктива». Він здригнувся. "Мені це зовсім не подобається".
  
  
  "Але якщо ніхто не знає, що ти Кореллі ..."
  
  
  "Хто сказав? Крім того, є ще один поганий момент. Якщо Москато все ще існує - а я впевнений, що він після того, як Артуро купив його - він стежитиме за вами і за вашим широким, вірно?»
  
  
  "Про Хуана?"
  
  
  "Звісно! Тож я маю побачити її десь, що впадає у вічі і водночас захищено».
  
  
  Я знизав плечима. "Це непростий рахунок для заповнення".
  
  
  «Ні? А що щодо однієї з цих канатних доріг? Коли ви перебуваєте в одній із них, ви ізольовані, самотні й у безпеці!»
  
  
  Я думав про це. «Гондола? Я розумію, що ви маєте на увазі. Сідайте на неї з нею та піднімайтеся разом. Поки ви там, замкнені в канатній дорозі, ви можете доставити вас у контрольованому середовищі, і ніхто не стане мудрішим. все на плівці? "
  
  
  "Правильно."
  
  
  Я сидів і думав. "Але хтось все ще може вистрілити у вас зі схилу".
  
  
  «Ось де ти входиш, старий, – сказав Парсон, повертаючись до британського університету. - Ти сідаєш на лижі, стоїш на станції Боррегілас і прикриваєш нас, коли ми під'їжджаємо».
  
  
  Я думав про це. Мені подобається. Що більше я думав про це, то більше мені це подобалося.
  
  
  "Я куплю це", - сказав я.
  
  
  "Скільки часу?"
  
  
  Я сказав: "Завтра о десятій ранку?"
  
  
  "Вірно", сказав Парсон. «Я триматимусь подалі від Хуани. Я не хочу жодних ускладнень, коли ми такі близькі до укладання угоди».
  
  
  "Удачі", - сказав я.
  
  
  Він стояв у снігу, поправляючи ветровку. Я відчував, як холод хльостає через відчинені двері, хоча сніг майже повністю зійшов.
  
  
  "Почни", - сказав Парсон. "Я піду за тобою вниз".
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  Він зачинив переді мною двері і поспішив навколо пам'ятника, де й зник з поля зору.
  
  
  * * *
  
  
  Renault завелася без проблем. Я дав йому трохи зігрітися, потім почекав, доки не побачив Сімку, що з'явилася з-за рогу пам'ятника, її фари косо спускалися на імпровізовану дорогу. Потім я поїхав, поповз короткою під'їзною дорогою до шосе. Я помахав Парсонові в дзеркало заднього виду.
  
  
  Я побачив «Сімку», яка йшла за мною, її фари мерехтіли в снігу.
  
  
  Повороти та повороти були досить різкими, вимагали постійного гальмування та перемикання на знижену передачу. Я почав отримувати задоволення від проїжджої частини, коли відчув першу промоклу гальмівну систему.
  
  
  Я спускався долиною з чорної слюди, здибленої вгору, де дорога була підірвана у вигляді V-подібної канавки. В кінці я побачив, як тротуар робить швидкий різкий поворот праворуч.
  
  
  Всередині ділянки я почав гальмувати і відчув пробуксовку. Я подумав, що ненароком натрапив на заморожене місце на дорозі, і спробував знову. Але це було зовсім не замерзле місце.
  
  
  Я знову натиснув на гальмо, щоб отримати деяку потяг при перемиканні на знижену передачу, але
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Гальмо, здавалося, не передавало жодної потужності на колеса.
  
  
  Я відчайдушно натискав на важіль перемикання передач, але тепер я їхав надто швидко, щоб увімкнутися, і не міг переключитися на нижчу передачу.
  
  
  Я пригальмував до підлоги, коли виїхав на ухил, але швидкість була надто високою. На щастя, крива вийшла дуже гарною. Я зробив поворот. Але я зіткнувся з швидким поворотом ліворуч, у протилежному напрямку, і знову натиснув на гальма, сподіваючись, що проїжджа частина дасть мені зчеплення тут. Але я не відчував нічого, окрім мокрої неефективності.
  
  
  Нічого.
  
  
  Я сильно повернув колесо та повернув. Дорога випросталась, але пішла вниз, коли шосе перейшло в довгий рівний траверс, що перетинає високий скелястий схил. Наприкінці траверсу я побачив крутий поворот назад із великим попереджувальним знаком на шосе попереду.
  
  
  Я знову натиснув на гальма, але не отримав жодної відповіді. Я натиснув на важіль перемикання передач, але не зміг знизити його до мінімуму. Я почав крутити колесо туди-сюди, намагаючись отримати тертя типу снігоочисника, щоб зменшити швидкість Renault, щоб я міг знизити цю чортову штуку на зниженій передачі.
  
  
  Невдало.
  
  
  Я побачив позаду себе вогні Парсона, і мені стало цікаво, чи спостерігає він за мною в S і ламає голову над моїм незрозуміло поганим водінням.
  
  
  Я двічі блимнув світлом, як сигнал про допомогу.
  
  
  Крива все наближалася та наближалася, і я зовсім не міг контролювати швидкість Renault. Я думав про те, щоб перебратися через внутрішню дренажну канаву, але вирішив, що шанс розбити осі і відірвати колеса дуже великий, щоб ризикувати. Крім того, я міг би розбитись плазом об сланцеву мілину, яка піднімалася з канави, коли кермо виростало з моєї спини.
  
  
  Шини завищали, я повернув колесо вліво, щоб надто швидко повернути. Я врізався в берег, що підноситься праворуч від мене. «Рено» з'їхав з узбіччя і попрямував до зовнішнього краю дороги, на якому було біля фута скелі, насипаної під пофарбованим у білий колір дерев'яною огорожею, що тягнеться приблизно на двадцять футів.
  
  
  Я врізався боком у огорожу, відірвав щось від борту Рено, а потім поскакав назад до насипу. Але я сильно потяг і знову вирівняв машину.
  
  
  Поперед мене дорога продовжувала швидко спускатися. За сто ярдів від мене я побачив проїжджу частину, що різко повертала праворуч, з ще однією дерев'яною огорожею, що захищала поворот, і дуже великим покажчиком перед поворотом.
  
  
  Я ніколи не можу зробити цей поворот.
  
  
  Я почув біля свого вуха гуркіт двигуна і швидко повернувся.
  
  
  То був Парсон.
  
  
  Він стріляв із «Сімки» повз мене і стріляв по проїжджій частині попереду.
  
  
  Мені було цікаво, що, чорт забирай, він намагається зробити. Я хотів крикнути йому, але не став.
  
  
  Він розрізав мене прямо переді мною, і я мало не закричала, щоб він пішов з дороги чи мене вдарили.
  
  
  Я знову натискав на важіль перемикання передач, намагаючись перейти на сходинку нижче, але це було марно.
  
  
  Парсон був переді мною. Я майже заплющив очі, чекаючи аварії.
  
  
  Так і не сталося.
  
  
  Раптом мій передній бампер стукав по задньому бампері Парсон. Я бачив, як червоні стоп-сигнали Simca Парсона блимали, то гасли, то гасли, то гасли знову.
  
  
  Я сповільнювався.
  
  
  Це був старий трюк - зупинити машину, що втекла, пригальмувавши машину перед нею, щоб уповільнити машину позаду.
  
  
  Я міцно тримав кермо, тому що знав, що один камінь у неправильному місці на проїжджій частині скидає Renault з бампера Simca, і мене кидає вліво або вправо, після чого я зісковзую з машини, що сповільнюється і йдіть або на обрив, або через край обриву в повітря .
  
  
  Гальма Парсона продовжували блимати і блимати, і на той час, коли ми підійшли до повороту, він зупинив мене. Я ввімкнув задній хід і сів у машину, тремтячи.
  
  
  Двері відчинилися, і Парсон вийшов із сімки. Він повернувся до моєї сторони машини, і навколо нього валив сніг.
  
  
  Мої вогні горіли зовні, освітлюючи задню частину Simca та показуючи Парсона, що стоїть там у ночі.
  
  
  «Я не питатиму, що трапилося», - повільно сказав Парсон. "Хтось потрапив у твій Рено".
  
  
  Я кивнув головою. "Спасибі за допомогу. Це був добрий трюк».
  
  
  Ми заїхали в бар Esqui на Прадо, перш ніж я відвіз машину в гараж. У мене було три люмумби та чашка кави, і я все ще почував себе не зовсім добре.
  
  
  11
  
  
  Я повернувся до своєї кімнати після недовгого перебування в барі Esquí з Парсоном. Ром і шоколад у лумумбі трохи допомогли мені заспокоїтися, але я все ще тремтів, коли вставив ключ у двері і ввійшов усередину.
  
  
  Увімкнувши світло, я почув шарудіння на іншому кінці номера, потім двері, що з'єднують двері, відчинилися, і Хуана стояла там, широко розплющивши очі. Здавалося, вона тільки-но прокинулася від глибокого сну.
  
  
  "Ви зустрічалися з ним?"
  
  
  "Так", - сказав я. Я швидко підійшов до бюро і взяв там записник. Я швидко подряпав на ньому «жучок» і показав їй.
  
  
  Вона кивнула, що зрозуміла.
  
  
  "Як це вийшло
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  піти? »- Запитала вона мене.
  
  
  «Нема про що повідомляти. Мені доведеться побачити його знову». Я був зайнятий написанням у блокноті. «Ви зустрінетесь з ним завтра о десятій годині в гондолі. Подробиці пізніше».
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  "Тепер я йду спати і трохи відпочину".
  
  
  "Добре", - сказала вона.
  
  
  Я вказав на двері в хол, даючи зрозуміти, що незабаром зустрінуся з нею зовні.
  
  
  "На добраніч, Джордже", - сказала вона і повернулася до своєї кімнати.
  
  
  Я зняв одяг, перевдягся в чистий і вийшов у коридор. Хуана стояла і курила цигарку.
  
  
  "Ви впевнені, що в кімнатах прослуховують?" — спитала вона.
  
  
  "Позитивно".
  
  
  "Ви зустрічалися з Кореллі?"
  
  
  «Так. Ми знаємо його як Баррі Парсон.
  
  
  Вона вивчала мене. "Я майже здогадався про це".
  
  
  "Я зробив також."
  
  
  "Ви можете бути впевнені?"
  
  
  Як я можу бути повністю впевненим? Але він зустрічає вас у канатній дорозі, де, чорт забирай, ви отримаєте матеріали»
  
  
  "Що це таке?"
  
  
  "Я з цим впораюся", - впевнено сказала вона.
  
  
  "Добре. Я прикрию тебе з лижних спусків. Кореллі так хоче».
  
  
  «Але як Комар міг дізнатися про зустріч між ним та вами?»
  
  
  "Він весь час стежив за нами".
  
  
  «Я намагатимусь доглянути його».
  
  
  "Не турбуйтесь. Я подбаю про це. Просто познайомтеся з Кореллі і дізнайтеся, жартує він з нас чи ні».
  
  
  Вона подивилась на мене. "Чому він не дав мені інформацію раніше?"
  
  
  "Він сказав, що хоче бути впевненим".
  
  
  Вона знизала плечима. «Я вважаю, це має сенс».
  
  
  «Сідай з ним канатною дорогою і спускайся на лижах від Боррегілас. Я зустріну тебе в барі внизу, коли все закінчиться. Потім ми поспішимо вниз і перевіримо справжність речей».
  
  
  "Малага?"
  
  
  Гранада. AX має там передавач».
  
  
  "Добре."
  
  
  Я повернувся до кімнати і ліг спати.
  
  
  * * *
  
  
  Тепер я міг бачити все вздовж кам'янистого хребта. Сонячне світло було чисто-білим. Снігове світло зліпило очі, але я використовував фільтр на окулярах Zeiss 60x.
  
  
  Канатна дорога рухалася вгору, і я виразно роздивився жовтий светр Хуани. Усередині були тільки вона та Парсон. Гондола зазвичай везла чотирьох, і я знав, що Парсон довелося дати чайові обслуговуючому персоналу за приватну поїздку, але я не хвилювався. Він мав на це гроші.
  
  
  Я знову прокотився по полю в окулярах, і тут я побачив його.
  
  
  * * *
  
  
  Він лежав на животі на гранітному виступі приблизно на півдорозі між Боррегіласом і Прадо Льяно. Він був одягнений у сірий одяг, так що він точно зливався зі слюдою та гранітним сланцем. Але я міг бачити, що він таки чоловік, і бачив, що він тримав у руках довгу гвинтівку вздовж скелі. До гвинтівки було прикріплено приціл.
  
  
  Я не міг визначити тип гвинтівки за окулярами.
  
  
  Він лежав дуже тихо і чекав. І він дивився на гондолу з Хуаною та Парсоном. Як він дізнався, що вони його забирають? Як він міг дізнатися?
  
  
  Парсон? Чи був Парсон заміною? Хтось налаштовував Хуану? Як інформація знову просочилася? У наших кімнатах ніхто не сказав жодного слова. Ніхто, окрім мене та Парсона, не знав час і місце.
  
  
  І все ж таки вбивця лежав в очікуванні.
  
  
  Москато? Цілком можливо.
  
  
  Я розстебнув ветровку і дістав «люгер». Я перевірив його і засунув у кишеню вітровки. Мені довелося б перетнути схил і закріпитися на скелі, щоб дістатися до нього. Тоді мені доведеться переповзти по каменях і вбити його, перш ніж він зможе завдати удару.
  
  
  Іншого шляху не було. Якщо я залишу Москато живим, він знову спробує отримати Ріко Кореллі - намагайтеся, поки йому це не вдасться!
  
  
  Судячи зі швидкості канатної дороги та місцезнаходження людини на скелях, у мене було близько півтори хвилини, щоб зробити хід.
  
  
  Я трохи перевірив спуск, щоб уникнути небезпечного магната, і проїхав трохи нижче за нього. Коли я вдарився об нижню частину гірки, щось сталося з рештою снігу нагорі, і я раптово виявив, що потопав у гірці по коліна. Я штовхався і бився, і сніг злетів із мене. Мені пощастило. Велика куля снігу, що котилася, продовжувала йти від мене і вдарилася об каміння поблизу.
  
  
  Я втратив дорогоцінні секунди.
  
  
  Скелі були попереду мене, але я не бачив людини, що лежить піді мною. Довелося дістати окуляри та повільно панорамувати по гребеню.
  
  
  Потім я побачив його.
  
  
  Мене збило з курсу приблизно на сотню футів! Я був надто високий.
  
  
  Я швидко почав знову спускатися з пагорба, повертаючись в інший бік, хрещаючись з цього курсу і повертаючись до точки, яка знаходиться в межах досяжності людини на скелях.
  
  
  Я відпустив затискачі і поклав лижі в каміння, щоб вони не сковзнули. Потім я витяг окуляри і подивився через край скель.
  
  
  Я бачив, як канатна дорога повільно піднімається між другим та третім сталевими опорами. І я міг бачити людину з гвинтівкою, яка міцно стискала його і обережно вів гондолу, поки вона рухалася вгору павуковими сталевими тросами.
  
  
  Я націлив "люгер" у голову чоловікові і вистрілив.
  
  
  Куля вдарилася об камінь і кудись відлетіла. Я чув спів рикошету.
  
  
  Чоловік швидко обернувся. Я бачив розмиту пляму на його білому обличчі. Він швидко вигнув спину, повернувся і націлив на мене гвинтівку - приціл і таке інше.
  
  
  Куля потрапила в сніг позаду мене - надто близько для
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  комфорт.
  
  
  Я знову вистрілив. Але він зник з очей відразу після пострілу. Я не міг його бачити.
  
  
  Присівши там, я марно намагався його знайти.
  
  
  Ще один постріл зламав камінь моєю рукою.
  
  
  Я пригнувся.
  
  
  Гондола повільно рухалася тросом, і я міг бачити жовтий светр Хуани, і це все, на що я звертав увагу.
  
  
  Стрілець встав і відвернувся від мене, цілячись у гондолу. Я знову вистрілив.
  
  
  Він упав, пригнувшись за скелю, зовсім не влучив. Я бачив, як він уперся в скелю і цілився в гондолу.
  
  
  Я почав через скелі, але знав, що не зможу дістатись до нього вчасно.
  
  
  Клацнувши затискачами для троса, я сів на лижі і почав спуск, тримаючи в одній руці дві палиці, а в другій - люгер. Це була не найзручніша лижна позиція, яку я міг собі уявити.
  
  
  У міру просування я зрозумів, що не можу стріляти на лижах, і таким чином витрачаю більше дорогоцінного часу.
  
  
  Я спустився на рівень, на якому він сів, вирвався з кріплень і, присівши, перетнув каміння.
  
  
  Ось він!
  
  
  Я вистрілив.
  
  
  Він цілився в гондолу і вистрілив так само, як я вистрілив - або, можливо, через секунду пізніше за мене. Що б не трапилося, мій власний постріл, очевидно, призвів до того, що він дав осічку, і його заряд нешкідливо потрапив у основу гондоли, а не через вікно у серці Парсона.
  
  
  Я влучив у стрільця.
  
  
  Він упав обличчям у каміння, а потім рефлекторним рухом розвернувся і розгорнув гвинтівку, доки вона не була спрямована прямо на мене.
  
  
  Я стрибнув назад та на сніг, сповзаючи з гори. Кулі розлетілися навколо мене, але жоден не влучив. Я знову заліз на скелю, чіпляючись за неї для покупки.
  
  
  Камінь був слизьким, але я переповз по ньому, і коли поряд із моїм вухом розірвалася ще одна куля, я підняв голову, ясно побачив його і вистрілив йому в шию.
  
  
  Він одразу впав. Кров вибухнула навколо нього червоною хмарою.
  
  
  Потім він лежав у калюжі крижаної почервоніння, коли я підійшов до нього.
  
  
  То був Альфреддо Москато.
  
  
  Комар.
  
  
  Сват!
  
  
  * * *
  
  
  Гвинтівка, яка стріляла в мене і яка мала вбити Ріко Кореллі в гондолі, була гвинтівкою Winchester Model 70 Super Grade, відкаліброваної під патрони 30-06 Springfield і оснащеної оптичним прицілом змінної потужності Bausch & Lomb Balvar Lee dot. Це була красива бурова установка.
  
  
  Патрон 30-06 Springfield Hi-Speed ​​з бронзовим вістрям може забезпечувати початкову швидкість 2960 футів в секунду і швидкість 2260 футів в секунду на відстані 300 ярдів, з вражаючою силою 2920 фут-фунтів дульною енергією і 170. фунтів на 300 ярдів. Приціл з регульованою потужністю Bausch & Lomb регулюється від 2 1/2 до 4 кратів, при цьому висота і вітер регулюються тільки двома частинами, що рухаються.
  
  
  Якщо щось могло допомогти вбити людину з віддаленого місця стрілянини, то ця комбінація могла б.
  
  
  Я нахилився над мертвою людиною. Він мав гаманець і папери, але вони були явно підроблені. Ім'я було сказано Наталіо Ді Цезура, а в газетах говорилося, що він приїхав із Барі, Італія.
  
  
  У нього була смаглява шкіра, темне волосся, голене блакитне підборіддя та щоки. Його бакенбарди були нижчими за звичайні, але не здавалися надто довгими.
  
  
  Він був одягнений у гарну ветровку і обтягуючі лижні штани.
  
  
  Я обернувся на звук раптових кроків по камінню. Один із Громадянської гвардії спустився до місця, зняв лижі і пішов до мене із записником у руці. Я помітив, що кобура його ременя безпеки була розстебнута.
  
  
  Поглянувши на мене, він нічого не сказав, а потім підійшов до скелі, де лежав мрець. Він нахилився, глянув на тіло, потім уважно вивчив його та зробив кілька нотаток.
  
  
  Він торкнувся шиї трупа і помацав пульс. Я міг би йому сказати, що його там не буде. Він дістав папери, вивчив їх, а потім оглянув Вінчестер і приціл.
  
  
  Він підвівся і повернувся до мене.
  
  
  «Вибачте за вторгнення, сеньйоре», - сказав він англійською.
  
  
  Я посміхнувся. "Як ви дізналися, що я англієць?"
  
  
  "Я знаю, що ти американець", - поправив він мене з усмішкою. "Своїми лижами".
  
  
  Це були австрійці, але я купив їх у Сан-Веллі. І це було на них надруковано.
  
  
  "Ви були свідком цього - лиха?" - спитав він делікатно, але явно.
  
  
  Я знизав плечима.
  
  
  «Можливо ви більше, ніж свідок. Можливо, ви були причетні до смерті цієї людини?
  
  
  Я нічого не сказав. Коли він збирався оголосити мені мої права? Але, звісно, в Іспанії вам взагалі не зачитували ваших прав.
  
  
  Я почав розстібати ветровку, щоб дістати гаманець.
  
  
  Зброя «Гардіа», «Кольт американець» 45-го калібру миттєво опинилась у його руці і прикрила мій живіт.
  
  
  «Перепрошую, сеньйоре, але, будь ласка, нічого не виймайте з кишень».
  
  
  «Я просто хочу передати своє посвідчення особи», – посміхнувся я. "Я прийшов за рекомендацією сеньйора Мітча Келлі з Малаги".
  
  
  На його обличчі промайнуло впізнання. «О. Зрозуміло. У тебе тут його картка. Також одна із твоїх». Він глянув на неї і повільно прибрав назад у пластикову папку. Він повернув гаманець і з розумним ляпасом зачинив його.
  
  
  Я взяв та прибрав.
  
  
  "Прошу вибачення, сеньйоре. Я не н
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Чекаю на вас для будь-якого допиту. Якщо ви хочете піти? "
  
  
  Ах, ця чудова маленька емблема Топор у кутку картки Мітча Келлі, яку, здавалося, всі знали та любили.
  
  
  Я повернувся і вказав на мертву людину. "Він відомий вам?"
  
  
  Guardia похитав головою. "Я так не думаю. Але скоро дізнаюся».
  
  
  «Ввічлива порада», - сказав я. «Ця людина може бути оголошена у розшук у Малазі за злочин. Вбивство».
  
  
  "Ах."
  
  
  "І за вбивство хлопчика минулої ночі прямо тут, на Прадо Льяно".
  
  
  Очі Guardia звузилися. "Ви знаєте дуже багато речей, сеньйоре".
  
  
  "Це моя справа. Знати багато речей. І фотографувати їх», - додав я з посмішкою.
  
  
  Він відсалютував. «Візьміть мої вибачення за затримання вас. Думаю, було б добре, якби вас тут не було, коли приїде мій колега. Він трохи молодий та імпульсивний».
  
  
  Я подивився вгору схилом. Ще одна Guardia була на лижах та бігла вниз.
  
  
  "Дякую."
  
  
  Він уклонився в пояс і відсалютував. "Я скажу сеньйору Келлі, що ми зустрілися".
  
  
  Я прослизнув у затискачі, підняв свої жердини і швидко спустився до Прадо Льяно.
  
  
  * * *
  
  
  За півгодини я повернувся до готелю. Хуана чекала на мене у вітальні біля великого каміна.
  
  
  Ми були самі.
  
  
  Її обличчя світилося збудженням. "У мене є це", - прошепотіла вона мені.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Що це був за хвилювання?" - подумала вона.
  
  
  "Я злякав Москато і вбив його".
  
  
  Її обличчя зблідло. "Як він дізнався, що ми зустрічаємось у канатній дорозі?" — спитала вона. «Ніхто не знав, крім тебе і мене – і Парсона».
  
  
  "Ви думаєте, що Парсон справді Кореллі?" Я запитав.
  
  
  Вона знизала плечима. «Він, безперечно, багато знає про мережу наркотиків. І він готовий дати нам це на блюдечку з блакитною облямівкою. Я дуже натхненний».
  
  
  "Чи були ви коли-небудь розчаровані?" – весело спитав я.
  
  
  «Дуже солідно. Як тільки ми почали грати з тим першим заміненим Кореллі».
  
  
  «Сьогодні вдень ми доставимо все до Гранади».
  
  
  "Я не можу бути впевнена, що інформація достовірна, Нік", - сказала вона, якби вона думала про це протягом деякого часу і, нарешті, прийняла рішення. "Здається сумним, що я зайшов так далеко і не можу сказати, що Кореллі справжній чи ні".
  
  
  "Не хвилюйтеся. Банк пам'яті AXE знатиме».
  
  
  "Але мені цікаво, чому мене послали сюди насправді". Тепер вона надулася.
  
  
  "Забудьте про це. Це частина роботи».
  
  
  Механік у гаражі Прадо Ллано вибачився. «Я отримаю його до другої години дня. Це досить скоро для вас, сеньйоре?
  
  
  Я знизав плечима. "Це має бути. Що трапилося?"
  
  
  "Рідина в гальмі злита, сеньйор".
  
  
  "З якої причини?"
  
  
  "Обрив трубопроводу". Він не хотів багато говорити.
  
  
  "Перерва?"
  
  
  "Дуже дивно, сеньйоре", - визнав він. «Не часто лінія для рідини зношується таким чином. Фактично це неможливо».
  
  
  "Тоді що сталося?"
  
  
  "Лінія розірвана".
  
  
  "Поріз?"
  
  
  "Схоже, сеньйоре". Тепер йому було не по собі. Такі речі йому були незрозумілі.
  
  
  "Хтось спеціально вирізав це?" Я запитав.
  
  
  "Я не знаю. Я не хотів би говорити про це. Це серйозне звинувачення».
  
  
  «Але заряджати нема кому, то чому б не сказати це?»
  
  
  Він бачив, як я посміхаюсь. "Добре. Я говорю, що хтось перерізав цю лінію, сеньйоре. Сніп! В цьому є сенс?"
  
  
  «О, так, - сказав я. "Це має сенс".
  
  
  Хлопчик виглядав серйозним. - Значить, у вас є ворог, сеньйоре. Може, чоловік якоїсь жінки?
  
  
  Іспанці такі невиліковні романтики!
  
  
  "Так", - сказав я. “Я відчуваю, що це може бути. Але вона того варта, розумієте?
  
  
  Він засяяв. "Тоді добре. Добре!"
  
  
  "Я буду в два".
  
  
  «О, є ще одна дрібниця, – сказав він.
  
  
  "Яка?"
  
  
  Він знову завагався, озираючись, щоб подивитися, чи хтось не слухає.
  
  
  "Ти знаєш що це?" він вийняв щось із кишені і тримав у руці.
  
  
  Я взяв його з долоні. Це була чудова помилка. Магнітний передавач у поєднанні з пеленгатором. Чудова модель! Ретельно професійно. Напевно, японець чи німець.
  
  
  Я дивився на це. «Я гадки не маю, що це таке».
  
  
  "Я теж, сеньйоре".
  
  
  "Де ти знайшов це - цей гаджет?"
  
  
  "Він був прикріплений до нижньої частини Renault, сеньйор".
  
  
  "Як цікаво. Гадаю, це просто злетіло з шосе, коли я їхав».
  
  
  «Це магнетизм, ви знаєте, сеньйоре? Я думав, вам буде цікаво побачити це»
  
  
  «Я дуже зацікавлений».
  
  
  Я поклав пеленгатор у кишеню і витяг кілька сотень песет. Я передав їх хлопчикові. "Це для тебе", - сказав я. "За ваш інтерес і за ваше мовчання".
  
  
  "Я розумію, сеньйоре".
  
  
  Я був певен, що це так.
  
  
  Тепер я знав, як Москато дізнався про зустріч канатною дорогою.
  
  
  Я сам сказав йому 1
  
  
  Дванадцять
  
  
  Коли ми з Хуаною сиділи в саду Альгамбри, до нас підійшов невисокий темноволосий, чорноокий, кучерявий циган на ім'я Гервасіо Альбанес. Він вів нашу подорож, яка йшла попереду. За задумом Хуана і я залишилися позаду.
  
  
  "Це тепло для Андалусії", - сказав він з дуже хорошим англійським акцентом.
  
  
  "Але не для Марокко", - сказав я у відповідь, знову соромлячись за Хоука і зовсім дитячу Систему розпізнавання, створену AX.
  
  
  Він кивнув
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Я озирнувся. Під перцевим деревом стояла бетонна лава, і він нас туди повів. Ми сиділи разом, дивлячись на відбиваючий басейн та велику мавританську арку навпроти.
  
  
  "У мене для вас новини", - сказав він пошепки. «Ми маємо зустрітися одразу після закінчення туру».
  
  
  "Новини?" Я запитав.
  
  
  Він приклав палець до губ. Потім. На пагорбі навпроти». Він показав пальцем повз Альгамбру на схил пагорба на північний схід. Нам сказали раніше, що на схилі пагорба було кілька печер, печер, у яких все ще мешкала велика кількість циган. Фактично це сказав нам сам Жервазіо.
  
  
  Я кивнув головою. «Після екскурсії. Біля входу в Альгамбру».
  
  
  Натовп біля входу в Альгамбру почав рідшати, коли ми вийшли, Гервасіо провів нас до паркування.
  
  
  "У тебе є машина?"
  
  
  "На жаль, ні", - посміхнувся Жервазіо. Він лив чари у напрямку Хуани. "У мене тільки дуже маленька Ламбретта..."
  
  
  «Не проливайте кров на всю доріжку, – сказав я. "Ходімо з нами. Ми відвеземо тебе сюди пізніше і ти зможеш забрати Ламбретту».
  
  
  Ти така земля.
  
  
  «Негативно. Ми просто практичні. Ми не можемо витрачати час на поїздку туди-сюди, чекаючи, поки ви подолаєте великі пагорби. Куди ми йдемо?"
  
  
  "Я живу в печері, сеньйоре", - трагічно сказав він, даючи Хуані більше соку очима.
  
  
  Вона дивилася на нього. Він добирався до неї.
  
  
  «Забудь про це, Джервазіо. Готовий посперечатися, що в тебе на дні печери є чотирнадцятилітровий глечик, сповнений твердих золотих монет.
  
  
  Його очі заблищали. «Ви гумористична людина, сеньйоре».
  
  
  Гервасіо та Хуана залізли на заднє сидіння. Він спостерігав за нею насторожено, але я бачив, як його очі іноді дивляться на мене у дзеркало.
  
  
  "Спустіться сюди, сеньйоре, а потім праворуч", - сказав він мені і продовжував бігати, поки, через короткий час, ми не зупинилися перед діркою в горі. Навколо були припарковані інші машини, а також купа мотоциклів. В основному були сидіння та пежо. Це було одне велике паркування у бруді.
  
  
  "Ми сидимо тут".
  
  
  Я кивнув головою. Я дивився на нього в дзеркало заднього виду. "А тепер новини, Жервазіо".
  
  
  "Сеньйор Мітч Келлі хоче, щоб ви негайно зателефонували йому в Малагу".
  
  
  "Він пояснив чому?"
  
  
  «Звичайно, ні, сеньйоре. Але він був наполегливим».
  
  
  "Де я можу його назвати?"
  
  
  "У мене є лінія всередині будинку".
  
  
  Він вказав на вхід до печери.
  
  
  Я глянув на Хуану. "Ну, підемо".
  
  
  Ми вийшли і пішли за Жервазіо в печеру. Усередині він був обставлений, як будь-який будинок, з важкими іспанськими меблями та килимами на утрамбованій земляній підлозі. Були лампочки та лампи, включені в електричні розетки. У головній кімнаті був дуже сильний запах готування.
  
  
  Гервасіо підійшов до книжкової шафи наприкінці кімнати і витягнув шкіряний футляр, який нагадав мені R/T Мітча Келлі у конспіративній квартирі в Малазі.
  
  
  Він підключив його та дав прогрітися. Я сидів і дивився на нього. Хуана встала і обійшла навколо, з трепетом дивлячись на драпірування на стінах, майстерно зіткані гобелени, мереживо, що покривало столи, картини.
  
  
  Гервасіо дав кодові літери та відповів на запит Келлі про ідентифікацію.
  
  
  "Келлі?" - сказав я за мить. "Чому гаряча лінія?"
  
  
  "Це дівчина. Вона прямує до Sol y Nieve».
  
  
  "Вірно. Отже?"
  
  
  "У вас були проблеми?"
  
  
  Я зупинився, дивлячись на Жервазіо. "Біда?"
  
  
  Ну, ти ще не підняв римський ніс. Правильно?»
  
  
  "Насправді, у нас є".
  
  
  Настала тиша. «Слухай, – сказала Келлі. «Вчора дівчині зателефонував Римський Ніс і повідомив їй про смерть молодого чоловіка, а сьогодні вранці – про смерть іншого чоловіка!»
  
  
  "Це правда."
  
  
  "Роман Ніс відмовився зустрітися з вами або NX, вірно?" NX Експерт з наркотиків. Дуже добре. Хуана Рівера.
  
  
  Я чекав. "Негативно. Яка в нього причина?"
  
  
  «Роман Ніс каже, що хоче скасувати все це. Він упевнений, що це підлаштовано. Він упевнений, що його організація намагається вбити його. Ви мене читаєте?
  
  
  "Гучно і ясно."
  
  
  «Дівчина зараз під'їжджає на червоному «Ягуарі». На червоному «Ягуарі». Зрозуміло?
  
  
  "Зрозуміло. Питання. Чому вона йде?"
  
  
  "Вона каже, що хоче умовити Римського Носа зустрітися з тобою".
  
  
  "Почекай хвилинку. Ми обидва зустрічалися з Римським Носом. Повторюю. Ми обидва зустрічалися з Римським Носом. Ви мене читаєте?
  
  
  Пауза. "Я читаю тебе".
  
  
  «Я не розумію, чому вона думає, що ми не зустрічали Римського Носа?»
  
  
  "Можливо, ви не зробили".
  
  
  «Є така можливість. Римський Ніс не був насправді однозначно ідентифікований. Але він дав нам матеріал.
  
  
  «Дівчина наполягає, що ви не зустрічалися з Римським Носом. Римський Ніс хоче повернутися на Корсику, не ризикуючи бути впізнаним його ворогами. Тож не зустрічатися з вами».
  
  
  "Отже, ви думаєте, що наш римський ніс - це не римський ніс".
  
  
  «Повторний виступ шоу у бухті Малаги. Так. Цілком можливо".
  
  
  "Для мене це досить ясно", - визнав я. «Дві можливості: римський ніс – це римський ніс, або римський ніс – ні. Келлі. Сідай у свою машину і приєднуйся до нас у Sol y Nieve».
  
  
  Пауза. "Чому?"
  
  
  "Мені потрібна твоя допомога. Ми маємо переконатися, що Роман Ніс такий, яким він себе називає».
  
  
  "Чим я можу допомогти?"
  
  
  «Це складна історія. Але я знаю, що робити».
  
  
  "Я хотів би сказати те саме!"
  
  
  "S
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  ol y Nieve. Готель Сьєрра Невада. Сьогодні вночі. Правильно?
  
  
  "Правильно."
  
  
  "Кінець зв'язку."
  
  
  Я довго сидів і дивився на знімальний майданчик. Потім я обернувся і побачив, що Хуана спостерігає за мною.
  
  
  "Добре?"
  
  
  Я озирнулася. Жервазіо теж дивився на нас широко розплющеними очима. Я поговорив із Хуаною. "У тебе є цей мікрофільм?"
  
  
  "Так", - сказала вона, залазячи в сумку.
  
  
  "Добре. Віддай Жервазіо».
  
  
  Вона так і зробила. Він глянув на маленьку пачку плівки в руці. Потім запитливо глянув на мене.
  
  
  «Подаруйте цей кидок і надішліть його символ за символом в AX».
  
  
  Циганка кивнула.
  
  
  «Хуана, повертайся на «Рено» у Соль-і-Н'єві».
  
  
  "Без тебе?" Її очі звузилися.
  
  
  «Так. Я збираюся перехопити Тіну Бергсон».
  
  
  "Але чому?"
  
  
  «Тої хвилини, коли вона з'являється на курорті і розмовляє зі справжнім Кореллі, її відразу ж упізнають».
  
  
  "Але…?"
  
  
  «Я маю на увазі, що хтось намагається його вбити».
  
  
  "ВООЗ?"
  
  
  «Людина, яка називає себе Баррі Парсон».
  
  
  Очі Хуани розширились. "Але чому це має бути Парсон?"
  
  
  "Це повинно бути".
  
  
  «Отже, було дві людини, щоб убити Кореллі?» - спитала Хуана, насупившись.
  
  
  «Можливо, що мафіозі уклали з ним два контракти на випадок, якщо один не спрацює».
  
  
  "Це важко."
  
  
  «Ви тримаєте заклад, що це ваше життя. Слухайте. Давайте проаналізуємо це. Припустимо, Парсон хоче вбити Кореллі. Правильно? І Парсон, як і ми, не знає Кореллі в обличчя. Але він знає, що я намагаюся призначити зустріч із Кореллі. Не тільки я – а й ти, і я. Тож він стає ближче до нас. Якомога ближче».
  
  
  Я мав на увазі у ліжку. Натяк не вислизнув від Хуани. Вона почервоніла.
  
  
  «Тепер. Припустимо, що Парсон був присутній разом із Москато, коли Артура був убитий. Парсон, звісно, стежив за мною. Тоді він, мабуть, чув інструкції, які я отримав від Артуро, коли він помирав. Так далеко?"
  
  
  "Відмінно."
  
  
  «Парсон іде на збори, щоб сховатися і дочекатися появи Кореллі. Але хто з'явиться? Я. Не Кореллі. Там стоїть Парсон, і я підходжу, і все обличчя покрите яйцем».
  
  
  "Але чому Кореллі не пішов на зустріч?"
  
  
  «Ви чули, що щойно сказала Келлі. Він сказав, що Кореллі злякався, коли Артура був застрелений. Я маю припустити, що він просто впорався з усім цим і дозволив цьому статися без нього».
  
  
  «Чому Москіт не пішов туди, щоб убити Кореллі?» – невинно запитала Хуана.
  
  
  «Я про це думав, – зізнався я. "Припустимо, він так поспішав втекти після вбивства Артуро, що не чув, що Артуро сказав мені".
  
  
  Вона насупилась.
  
  
  «Добре», – сказав я, швидко продовжуючи, – «Там Парсон, а я там. Що говорить Парсон? Єдине, що може сказати, правда. Він знає, що я не Кореллі. І він знає, що зустріч відбудеться. Він каже: «Я Кореллі! І він усе розігрує, влаштовуючи зустріч із вами».
  
  
  «А як щодо мікрофільму? Він дав мені фільм.
  
  
  Ми це перевіряємо. Але замінити інформацію такого типу дуже просто: імена, місця та дати».
  
  
  "Добре…"
  
  
  «Він підробляє фільм, домовляється про зустріч із вами. Він влаштовує зустріч, граючи Кореллі. Він передає вам підроблений фільм, а тим часом Москато намагається вбити його, а я вбиваю Москато».
  
  
  "Але як Москато дізнався про зустріч?"
  
  
  «Помилка в «Рено», – сказав я їй.
  
  
  "Чого Парсон чекає зараз?" - подумала вона.
  
  
  «Він чекає, коли з'явиться Тіна. Він знає про неї, навіть якщо може не знати її особисто. Я думаю, він, мабуть, підробляв ті «телефонні дзвінки» Тині, щоб заплутати Олену. Але він знає, що Тіна врешті-решт з'явиться у Sol y Nieve. Він чекатиме на неї і дозволить їй вести його на Кореллі, і на бінго! Бачите? "
  
  
  "І що хорошого у перехопленні Тіни?"
  
  
  "Я хочу попередити її, що її поява в Sol y Nieve вплине на Кореллі".
  
  
  Вона кивнула головою. "А потім?"
  
  
  "Дай мені розібратися", - м'яко запропонував я. "У мене ще немає родзинки".
  
  
  * * *
  
  
  Хуана Рівера відвезла нас із Жервазіо в пункт прокату автомобілів у Гранаді, де я вибрав Seat mini із ручним перемиканням передач. Потім Хуана відвіз Джервазіо назад до Альгамбри, де було припарковано його мінібайк.
  
  
  Я злетів у Seat на шосе Малага-Гранада і вирушив до Малаги. Було вже досить пізно, але сонце ще світило. Я не зводив очей з червоного «Ягуара» - машину легко відрізнити.
  
  
  Мабуть, минуло не більше двадцяти хвилин, коли я побачив його, коли він гальмував на швидкому спуску через долину від мене. Я швидко повернув назад, виїхав на випалене пшеничне поле і зробив швидкий поворот на три кути. Я був попереду «Ягуара» і подався до Малаги, коли побачив, що він підійшов до мене в дзеркало заднього виду.
  
  
  Я простягнув руку і кілька разів помахав їй, показуючи зупинитися.
  
  
  Вона побачила руку, потім побачила машину і нарешті побачила мене. Вона була здивована, але не пригнічена. Я вказав на узбіччя шосе, і ми разом з'їхали.
  
  
  Я виліз із сідла і підійшов до «Ягуара». Вона сиділа там, виглядаючи круто і шикарно в тому самому скандинавському стилі, що був у неї, у яскраво-зеленому светрі та сірій спідниці.
  
  
  "Я розмовляв з Келлі", - сказав я, коли зміг отримати голос.
  
  
  "Так. Ви знаєте, чому я тут?"
  
  
  "Звісно. Але плани змінились».
  
  
  Її обличчя
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  впав. "Ріко вже пішов додому?"
  
  
  "Можливо да. Можливо, ні. Але є проблема. Інший чоловік видає себе за Ріко».
  
  
  "Як ти…?" Вона моргнула. «Зрозуміло. Так. Хтось прикидається Ріко».
  
  
  "Якщо тільки Ріко не передумав після розмови з тобою".
  
  
  "Ні. Він був певен". Її очі трохи змістилися. «Слухай. Ти мені не віриш? Чесне слово…?"
  
  
  "Я вірю тобі", - сказав я. "Проблема в тому, що у нас є ще один Близнюк, інший замінник, ще один Ріко Кореллі".
  
  
  «Тоді я маю попередити справжнього Ріко…»
  
  
  Я похитав головою. «Хтось намагається вбити його. Як тільки ви підійдете до нього і зустрінете його, убивця дізнається, хто такий Ріко. Бачите?
  
  
  Її обличчя змінилося. "Так, так, я розумію!" Вона серйозно подивилася на мене. "Що ти хочеш щоб я зробив?"
  
  
  "Я хочу, щоб ти залишився в Гранаді".
  
  
  Вона закусила губу. "Це так самотньо".
  
  
  "Але ви були в клініці одна".
  
  
  "Це зводило з розуму!"
  
  
  "Як твоє плече?"
  
  
  "Дуже добре", - посміхнулася вона. "Бачиш?" Очевидно, була лише крихітна пов'язка. Цього не було навіть на ефектних вигинах її светра.
  
  
  "Добре, ти зробиш це, Тіно?"
  
  
  "Що робити?"
  
  
  "Залишитися в Гранаді?"
  
  
  Вона зітхнула. "Добре…"
  
  
  «Я відведу вас на обід», - по-змовницькому сказав я.
  
  
  Її очі спалахнули. "Ви будете, Джордже?"
  
  
  Я сміявся. "Із задоволенням."
  
  
  "Тоді я зроблю це".
  
  
  «Іди за мною в «Ягуар». Ми сходимо до готелю та зареєструємо тебе».
  
  
  Вона кивнула, її очі заблищали від хвилювання.
  
  
  Ти думаєш, Ріко розсердиться, коли почує?
  
  
  "Що - що я вечеряв з тобою?"
  
  
  "Так." Вона знизала плечима. "У будь-якому разі, кого це хвилює?"
  
  
  Досі вона жила небезпечно та з великим успіхом. Я вважаю, вона вважала, що може жити небезпечно вічно з таким самим ступенем безпеки.
  
  
  * * *
  
  
  Ми повечеряли в чудовому маленькому ресторанчику неподалік торгового району Гранади. Музиканти грали іспанську музику в одному кутку, а офіціанти нависали над нами і щосили намагалися нас зіпсувати.
  
  
  Було близько десяти, коли ми вийшли з ресторану і попрямували до готелю. Гранада - прекрасне місто вночі. У магазинах горить світло, і люди ходять вулицями цілодобово. Десять було пізно, але дехто ще не вийшов. Здавалося, що Громадянська гвардія захищає вулиці від злочинності.
  
  
  Ми ввійшли до готелю, і Тіна підійшла до неї за ключем. Всі очі у вестибюлі звернулися і пішли за її прогулянкою. Я почув кілька подихів. Це було повторення її виступу у Малазі.
  
  
  Вона тримала свій ключ і обернулася до мене зі злим поглядом.
  
  
  «Я так незграбно з ключами».
  
  
  Я кивнув головою. "Добре. Я так розуміюся на них».
  
  
  Ага. Тоді підійди та встав ключ у замок, будь ласка». Її очі світилися їжею, вином та очікуванням.
  
  
  «Я лише людина», - сказав я і пішов за нею в ліфт. Коли двері зачинилися для нас, я побачив, що кожен чоловік у вестибюлі дивиться на мене заздрісними очима.
  
  
  Ми піднялися в ліфті, і мене торкнулися шовкові завитки її волосся, поки вона тихенько рухалася поряд зі мною. Я повернувся і подивився їй у вічі. Вона посміхнулася.
  
  
  Двері ліфта відчинилися, і ми вийшли в коридор. На підлозі лежав довгий червоний килимок. Біля стіни стояв великий старовинний диван. Зі стін звисали квіти у вазах.
  
  
  Знайшла номер кімнати і спробувала вставити ключ у замок.
  
  
  Тіна хихикнула.
  
  
  Я не усвідомлював, що був такий п'яний. Я спробував ще раз.
  
  
  Двері відчинилися чарівним чином.
  
  
  Вона увійшла в кімнату переді мною, злегка повернувшись при цьому, і пройшла повз мене всім своїм тілом. Я міг відчувати контакт з голови до ніг у вигляді трясіння змінного та постійного струму.
  
  
  Я зайшов, і двері за мною зачинилися. Я впевнений, що його ніхто не чіпав. Деякі двері готелів зачаровані.
  
  
  Я стояв там і дивився на неї з дурною усмішкою на обличчі. Я знаю, що це була дурна усмішка, бо я випадково побачив своє обличчя в маленькому дзеркалі з позолоченою кромкою, що висіла на одній із стін. І вона дивилася на мене з виразом обличчя, яке можна було описати інакше, як обтяженим примітивною пожадливістю.
  
  
  Вона була у мене на руках. Я міцно притис її до мене. Вона зітхнула. Вона розповіла мені, що пролежала в клініці так довго і зазнавала такого жахливого болю.
  
  
  Сумно, сумно.
  
  
  Так-так, вона мені сказала.
  
  
  Коли вона побачила, що я співчуваю її болю, вона показала мені рану на своєму плечі. Не було іншого способу показати мені це, крім зняти светр, і коли вона це зробила, я побачив, що під светром у неї взагалі нічого не було, тобто нічого, крім цієї красивої золотої шкіри. Вона була такою, якою її створила природа.
  
  
  Я навіть подивився на невелику пов'язку на її плечі і захопився роботою доктора Ернандеса.
  
  
  – Це не було жахливо? вона спитала мене.
  
  
  Я поспівчував.
  
  
  - Якось у мене був шрам на стегні, - розповіла вона мені. Насправді це сталося тому, що мені не подобалася відмітка про вакцинацію на руці, продовжила вона, і тому відмітка про вакцинацію була зроблена на нозі. Він страшенно опух.
  
  
  Я поспівчував.
  
  
  Вона мені повірила. Через мить вона зняла спідницю і трусики і показала мені шрам на стегні. На ній це виглядало дуже добре. Я це їй сказав.
  
  
  - Звичайно, - сказала вона, - у тебе теж, напевно, є рани.
  
  
  - Я ветеран багатьох бойових мистецтв.
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  ars, запевнив я її, та почав показувати докази.
  
  
  Ми якимось чином опинилися в спальні в цей момент, і Тіна обережно відкинула постільну білизну і трохи поплескала по простирадлі, переміщаючи подушки в дивне становище.
  
  
  Коли я запитав її, чому вона так поділяє подушки, вона відповіла мені, що у шведських жінок дуже передові уявлення про кохання. Щоб довести, що шведські жінки добре ставляться до своїх чоловіків і коханців, вона навела поточні графіки тривалості життя, складені Організацією Об'єднаних Націй, які довели, що очікувана тривалість життя шведських чоловіків становить 71,85 року в порівнянні з очікуваною тривалістю життя американських чоловіків. 66,6 років.
  
  
  - Я покажу вам чому, - сказала вона мені. Ми маємо певні методи підтримки потоку життєвих соків.
  
  
  Тринадцять
  
  
  Сніданок у Гранаді.
  
  
  «Ви повинні пообіцяти мені зупинитися тут», - сказав я Тіні, оглядаючись на чудовий інтер'єр їдальні.
  
  
  Тіна виглядала сумною. «Але я сумуватиму за лижами!»
  
  
  «Якщо ви поїдете в Sol y Nieve, ви будете відповідальні за смерть Ріко».
  
  
  "Я це розумію." Вона надула губи.
  
  
  "І ви можете поставити себе на місце".
  
  
  "Добре. Куди ти йдеш?"
  
  
  «Я повертаюся на курорт. У мене є робота".
  
  
  * * *
  
  
  Це була приємна 40-хвилинна подорож по схилу гори до Сол-і-Н'єва. Коли я приїхав, лижники вже були на трасі. Був ясний день із гарною легкою пудрою після короткого падіння напередодні увечері.
  
  
  Я пройшов у вестибюль і побачив Мітча Келлі, який сидів у барі поруч із холом.
  
  
  Я поставив стілець поруч із ним. "Схоже, ви відкрили бар сьогодні вранці".
  
  
  «Вірно. Щойно увійшов».
  
  
  "Ти рано, чи не так?"
  
  
  «Подумав, що приїду сюди, як тільки зможу. Який сюжет?
  
  
  “Ви знаєте, що це таке. Наша людина тут, але вона боїться показати свою руку. І у нас є двійник, який хоче, щоб я привів його до Римського Носу».
  
  
  "Так?"
  
  
  «Ось що ми робимо».
  
  
  Ми схилили голови разом, і я дав йому схему – гайки, болти, молоток, пила та пиломатеріали.
  
  
  * * *
  
  
  Я увійшла до своєї кімнати і переодягалася. Я одягнув лижні речі і почав чекати, поки Хуана мене гукне.
  
  
  Вона зробила це з порога.
  
  
  "Я бачу, ти повернувся", - сказала вона своїм високим серйозним голосом - поранений пуританін.
  
  
  "Так", - сказав я музично. "Це була довга поїздка".
  
  
  Вона пирхнула. "Що у програмі на сьогодні?"
  
  
  "Ми катаємося на лижах".
  
  
  "Добре!"
  
  
  "Тоді сьогодні ввечері ми приступимо до дій".
  
  
  "Дія?" Її настрій покращав.
  
  
  «Ти дбатимеш про Олену».
  
  
  "Як?"
  
  
  «Залишайся з нею весь час. Я дещо працюю з Парсоном. Келлі та я».
  
  
  Вона кивнула головою. Вона здавалася розчарованою. «Але Олена здається абсолютно безневинною».
  
  
  «Невинність чи вина – це не питання. Ми маємо ізолювати Парсона. Я це влаштую. Але я не хочу, щоб Олена відволікала мене».
  
  
  "Добре. Тепер. А що тепер?
  
  
  "Схоже, чудовий день для схилів".
  
  
  Вона засяяла. "Право на!"
  
  
  * * *
  
  
  Залишок світлового дня ми провели у снігу. Це було строго розслаблення та відпочинок. На кілька годин я зовсім забув про Кореллі, Тіну, Олену, Хауптлі - забув про всіх цих проблемних людей і про місію, про цей іспанський Зв'язок, який виявилося так складно встановити. У мене були усі плани. Просто треба було чекати, щоб Парсон опинився в потрібному місці. Ближче до вечора ми зіткнулися з Парсоном та Оленою біля Боррегіласу. Олена здавалася замкненою і пригніченою, але Парсон був його колишнім кипучим я.
  
  
  «Сьогодні вранці у нас була приголомшлива пробіжка, чи не так, Олено?» Він справді був таким британцем, що в нього майже згорнулася кров.
  
  
  "Ой?"
  
  
  «Я думав, що це було чудово! Чудові умови! Справді чудовий пробіг!» Він усміхнувся Хуані. "А як ти, люба леді?" У його голосі лунали великі літери.
  
  
  "Чудово", - сказала Хуана.
  
  
  «Я думаю, ми, мабуть, нудьгували за тобою вчора ввечері. Де ти був?"
  
  
  "Навколо", - сказала Хуана.
  
  
  "Я був у Гранаді", - сказав я.
  
  
  Парсон знизав плечима. Я відвів його убік.
  
  
  "Є дехто, з ким ти повинен зустрітися", - сказав я йому тихим голосом.
  
  
  "Ой?"
  
  
  "Про поїздку".
  
  
  «Поїздка? Яка поїздка, старовина?»
  
  
  "У Штати".
  
  
  «Вже? Ви маєте на увазі, що переглянули матеріал, який я вам дав…?»
  
  
  "Ще немає. Але здається розумним скласти маршрут. Я впевнений, що виникнуть проблеми із логістикою».
  
  
  Парсон прочистив горло. "Добре. Де ми це зробимо?"
  
  
  "Не наші кімнати", - сказав я. "Я переконаний, що вони прослуховуються".
  
  
  Його очі розширились. "Ви справді так не думаєте?"
  
  
  Проклятий лицемір! Він був тим, хто кинув помилки!
  
  
  «Я справді так думаю, – сказав я.
  
  
  "Тоді де? У снігу?" Він посміхався.
  
  
  "Дискотека".
  
  
  "У підвалі готелю?"
  
  
  "Правильно."
  
  
  Він кивнув головою. "Ви на."
  
  
  "Десять годин?"
  
  
  "Гарне шоу."
  
  
  «Я сказав Хуані зустрітися з Оленою. Ми просто не хочемо жодного втручання. Це важливо".
  
  
  "Звичайно, старовина".
  
  
  «Ми вчотирьох повечеряємо разом, а потім Хуана сяде з Оленою у вітальні».
  
  
  "Я визнаю, що Олена - досить неприємна проблема", - насупився Парсон. "Вибач за це"
  
  
  "Нічого, з чим не можна було б впоратися".
  
  
  Ми разом повечеряли, і все пройшло за планом. Хуана та Олена вирушили до вітальні, а Парсон і я спустилися на дискотеку «поговорити про справи».
  
  
  Чт
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Підлогове шоу ще не розпочалося. Стереосистема забезпечувала гучну музику, і танцюристи тинялися по підлозі, роблячи мавпу, ганчірку і все інше, що було «в» у їхній конкретній сцені.
  
  
  У нас із Парсоном столик у кутку. Я сидів у V, дві стіни йшли від мене. Парсон сидів ліворуч від мене. Я розмістив його туди спеціально. Праворуч від мене був порожній стілець.
  
  
  Ми замовили для початку трохи м'якого вина. Насправді не знадобилося багато часу, щоб музика стала гучнішою, а дія на танцполі прискорилася. Декілька п'яних уже вивозили на плечах своїх товаришів.
  
  
  Потім з'явився Мітч Келлі, помітив нас у кутку і, звернувши між щільно розставленими столиками, попрямував до нас.
  
  
  Він усміхнувся мені. "Джордж", - сказав він.
  
  
  "Келлі", - сказав я. Я повернувся до Парсон. Баррі Парсон, це Мітч Келлі. Він та людина, про яку я вам розповідала».
  
  
  Келлі посміхнулася і сіла. Він замовив у офіціанта, і дитина зникла в натовпі. Було темно, і в центрі танцполу горіли стробоскопи.
  
  
  «Ти справді не виглядаєш італійцем», - сказала Келлі з його широкою посмішкою, що обеззброює.
  
  
  Обличчя Парсона застигло. "Ну, ти теж".
  
  
  "Я не претендую на це", - відповіла Келлі.
  
  
  Очі Парсонса звузилися. Він глянув на мене, а потім, не бачачи виразу на моєму обличчі, знову повернувся до Келлі. "Що це має означати?"
  
  
  Це повинно означати: як ви можете довести, що ви той, ким себе вважаєте?
  
  
  Парсон розслабився. “Ну, а тепер. Думаю, я довів це твоєму колегі. Хіба цього мало?»
  
  
  «Я та людина, яка повинна організувати ваш транспорт до Штатів». Обличчя Келлі напружилося. "Я не хочу намагатися переправити не ту людину!"
  
  
  "Я правильна людина", - сказав Парсон, його акцент помітно зменшився. Він став більше схожим на роль "Кореллі", яку він зіграв зі мною у "Велеті". Я сів, насолоджуючись компромісом.
  
  
  «Я відчуваю, що ми говоримо про дві різні речі, містере Парсон, - чемно сказала Келлі. «Я маю дозвіл організувати транспортування до Сполучених Штатів людини, яка є ключовою фігурою в ланцюзі середземноморських наркотиків».
  
  
  "Я чоловік", - відрізав Парсон.
  
  
  «Цю людину звуть Ріко Кореллі. Ви Ріко Кореллі? Келлі мала невизначену посмішку, яка не торкалася його очей.
  
  
  «Так. Я Ріко Кореллі». Губи Парсон були білими, і він дуже сильно стиснув їх. Напруга, напруга.
  
  
  «Боюсь, вам доведеться довести це до мого задоволення, синьйоре Кореллі».
  
  
  Парсон приклав руку до рота. «Не так голосно! Це ім'я відоме скрізь!
  
  
  «Через цей шум ніхто не чує», - посміхнулася Келлі. "Я повторюю, тобі доведеться мені довести свою особистість".
  
  
  "Але я вже дав Джорджу Пібоді матеріал, який може довести це".
  
  
  Я знизав плечима.
  
  
  Келлі поліз у кишеню сорочки і витяг конверт. Він був розміром із букву. Він відкрив її та витягнув крихітний рулон плівки. Він поклав пакунок у середину столу.
  
  
  Офіціант приніс Келлі напій.
  
  
  Парсон дивився на пакунок.
  
  
  "Мій мікрофільм?" - спитав він приглушеним голосом.
  
  
  "Ні, Ріко Кореллі", - сказала Келлі.
  
  
  «Але я віддав фільм містеру Пібоді! Справжній фільм Ріко Кореллі!
  
  
  «Негативно, Парсоне. Це неможливо".
  
  
  "Як, неможливо?" Парсон непогано блефував, але я міг бачити напругу навколо його очей - крихітні гусячі лапки нервів вростають у його тіло.
  
  
  «Я Ріко Кореллі, Парсон. І я смію вас оскаржити цей факт».
  
  
  Обличчя Парсона було як граніт. Мені згадався сланець уздовж лижної траси. Він дивився на рулон мікрофільму. Він підняв її, щоб ще раз розглянути, навіть намагався розгорнути її.
  
  
  "Не потрібно намагатися це прочитати", - сказала Келлі. «Це дуже мало, щоб розглянути. І у будь-якому разі це дублікат».
  
  
  На лобі Парсона виступила тонка крапля поту. "Дублікат?"
  
  
  "О, так, дійсно", - сказала Келлі з посмішкою, якою позаздрила б кобра.
  
  
  "А оригінал?"
  
  
  «Містер Пібоді відправив його до Вашингтона для перевірки до Бюро боротьби з наркотиками своєї великої країни».
  
  
  Парсон довго дивився на Келлі. Нарешті він глибоко зітхнув.
  
  
  «Добре, – сказав він. "Так Так Так."
  
  
  "Справді, так, Баррі", - сказав я з усмішкою. "Добре?"
  
  
  Він повернувся до мене, скрививши губи. «Що змусило вас влаштувати таку шараду? Я вас не розумію".
  
  
  Він збирався боронитися. Мітч Келлі і я досягли нашого основного задуму. Ми визначили, що Парсон був Кореллі. Якби він був Кореллі, він посміхнувся б і привітав мене з моєю маленькою грою. Але він би не піддався. Проблема з погляду Парсона полягала в тому, що він взагалі не знав, хто такий Кореллі; він підозрював, що Мітч Келлі справді міг бути ним. І мікрофільм його нервував. Його було підробкою. Це могло бути правдою. Він просто не знав, що робити далі.
  
  
  "Насправді, - сказав я з усмішкою, - ця зустріч була організована за навчанням містера Кореллі". Я кивнув у бік Келлі.
  
  
  Келлі посміхнулася. «Так. Я хотів подивитися, як виглядала людина, яку найняли, щоб убити мене».
  
  
  Обличчя Парсона було маскою старих шкіряних виробів.
  
  
  "Ви дуже гумористичні, містере До.
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Еллі "
  
  
  Ви можете називати мене Кореллі. Ви чуєте схожість, містере Парсон?
  
  
  Який біса збіг! Я думав. У тому, що натякав Келлі, не було ні краплі правди – що він взяв ім'я Келлі, щоб звучати як Кореллі. Але зіграло гарно.
  
  
  "Добре. Кореллі. Це гра в кішки-мишки». Лоб Парсона тепер блищав від поту. "Я не люблю гри в кішки-мишки".
  
  
  "Ніхто не знає", - сказала Келлі. «Особливо миша. Хвилину тому ти був котом. Тепер у тебе червоні очі.
  
  
  Парсон зітхнув. "Давай. Що ти хочеш?"
  
  
  "Я хочу знати, чому ти намагався виставити мене за лоха!" - Огризнувся я.
  
  
  Парсон тонко посміхнувся. "Я зображаю тебе як лоха з першої хвилини, як зустрів тебе, Джордже - як би тебе не звати, містер Секретний агент з Америки - і я не розумію, який саме момент ти мав на увазі".
  
  
  "Це було недобре", - м'яко сказав я. "Дуже недобрий з вашого боку, Баррі-бебі". Я нахилився до нього. «Я маю на увазі, коли ти взяв на себе роль Кореллі у Велете».
  
  
  Він знизав плечима, його обличчя застигло в застиглій усмішці. "Дуже просто. Я прослуховував твою машину. І я був там, коли Артура був убитий. Я вирушив у Велету, щоб знайти Кореллі та вбити його».
  
  
  Я глянув на Мітча Келлі, він нахилив голову і випив лікер.
  
  
  - Значить, першої ночі ви були в машинному відділенні канатної дороги?
  
  
  "Звісно. Я пішов за тобою в Сол-і-Н'єв, щоб знайти Кореллі. Я просто хотів переконатись, що зустрів усіх, кого ти зустрів».
  
  
  "Отже, ти знав, що я зустрічаюся з Кореллі ..." Я повернувся, щоб подивитися на Мітча Келлі, "... опівночі у Велеті".
  
  
  "Правильно."
  
  
  "І ви чекали на мене, коли я приїхав?"
  
  
  "Точно." Парсон посміхнувся. «Я навряд чи міг пояснити цей збіг, чи не так? Я повинен був сказати, що я був Кореллі, коли ви знайшли мене. І, крім того, я знав, що зрештою знайду Ріко Кореллі через вас». Він повернувся до Келлі. "Як і я".
  
  
  "Це було свого роду раптове натхнення, чи не так?" Я запропонував.
  
  
  "Це правильно." Парсон набував упевненості.
  
  
  "І ви думали, що Кореллі вийде на поверхню, щоб дізнатися, чому ви видавали себе за нього?"
  
  
  "Щось таке"
  
  
  "І ви сподівалися, що на той час фальшивий мікрофільм не перевірить?"
  
  
  «Я мав ризикнути».
  
  
  Я відкинувся назад, дивлячись на нього. «Не зовсім, Баррі. Гарна спроба. Але недостатньо хороша».
  
  
  Парсон насупився. "Я не розумію".
  
  
  «Справа в тому, що ти перерізав гальмівну магістраль до «Рено» перед тим, як я поїхав у Велету. Ти хотів, щоб я був повністю виключений із поля зору. Ти хотів, щоб Кореллі був наодинці з собою біля пам'ятника, щоб ти міг убити його і виїхати на волю. Правильно?
  
  
  Парсон глибоко зітхнув. «Я заперечую це. Навіщо мені було йти на всі ці проблеми, щоб врятувати тебе після того, як твоя машина вийшла з-під контролю?»
  
  
  Келлі подивилася на мене. То справді був переконливий аргумент.
  
  
  Але я знав відповідь на це запитання: «Ти потребував мене після того, як Кореллі не з'явився на зборах. Я був єдиним, хто міг привести тебе до нього. Окрім Хуани. Але Хуане не дозволили зустрітися з Кореллі, поки я не ти повинен був отримати мене, Баррі. Живий. Чому б не вдавати, що ти Кореллі, поки Кореллі, нарешті, не оголосив себе мені. Правильно?
  
  
  Він сидів непорушно.
  
  
  На дискотеці раптово згасло світло, а потім знову спалахнуло світло. Стереосистема була вимкнена, і танцюристи залишили підлогу з поштовими марками. На малій сцені збиралися професійні іспанські танцюристи, одягнені у костюми фламенко. Шість гітаристів сиділи на стільцях у задній частині сцени.
  
  
  У наступні моменти співак - чоловік - вийшов уперед, бриняв на гітарі і почав розповідати історію танцю.
  
  
  "Чого ти хочеш зі мною?" - спитав Парсон, дивлячись на Келлі.
  
  
  «Хтось найняв тебе, щоб убити мене», - сказала Келлі, відкривши губи.
  
  
  «Я це заперечую, – сказав Парсон.
  
  
  "Не треба мені такого лайна", - сказала Келлі низьким загрозливим голосом. «Хтось найняв вас. Ви професійний вбивця. Баррі Парсон – це прикриття. З часів Другої світової війни ви працювали у десятках країн. Та гаразд. Інтерпол знає про вас усі».
  
  
  Це ми витягли з капелюха.
  
  
  Обличчя Парсона перетворилося на кригу. «Я працюю за наймом, це правда. Я працюю на всіх, хто мені платить.
  
  
  Я глянув на Келлі. Він продовжував тиск. Парсон зламався. Він визнав це. Він був у люті. Тепер він працюватиме на Келлі, якщо Келлі поставить лід досить високо.
  
  
  Але ми цього зовсім не хотіли.
  
  
  "Хто найняв тебе убити мене?" - знову запитала Келлі.
  
  
  "Якщо я скажу тобі, я стану мішенню для сьогоднішнього вечора", - сказав Парсон із глухим сміхом.
  
  
  "Якщо ви цього не зробите, ви зараз є мішенню, яка сидить на цій дискотеці", - сказала Келлі, вкладаючи багато сили в слова.
  
  
  «Я у будь-якому разі мертвий», - міркував Парсон.
  
  
  «Ми витягнемо вас звідси. Скажіть, хто вас найняв, і ми одразу вирушимо до дверей. Ми витягнемо вас із курорту. Я маю помічників».
  
  
  Келлі обернулася і глянула на бар. Один з офіціантів, що стояли там, глянув на Келлі і кивнув головою. Потім Келлі глянула на стіл у дальньому кутку кімнати. Там сидів чоловік у чорному. Він нахилив свій берет пальцем, коли Келлі подивилася на нього.
  
  
  Невелика декорація, щоби все виглядало правильно.
  
  
  Парсон був блідий, ні
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  ш.
  
  
  Заграла музика фламенко, і солістка вийшла танцювати. Він був швидким і стійким. Його п'яти пішли, як кулеметний вогонь. Танець збільшився в темпі та обсязі.
  
  
  "Скажи мені, хто тебе найняв!" - прохрипіла Келлі.
  
  
  "Не те", - відрізав Парсон. «Щось ще, але не те».
  
  
  "Мафіозі?" Я запитав.
  
  
  Він зневажливо глянув на мене. «Це були боси Москато! Не я". Його очі розширились. Він зрозумів, що практично сказав мені, хто його найняв.
  
  
  Залишився лише один чоловік!
  
  
  "Це була вона!" - Прошепотіла я, нахиляючись до Парсон. "Тіна!"
  
  
  Він здавався застиглим у часі та просторі.
  
  
  Він відкрив рота і знову закрив його. Його голова трохи кивнула. Це все.
  
  
  Потім він переїхав.
  
  
  Він рухався блискавично. Я бачив, як його рука на колінах тягнеться до ременя, де він сховав свій великий Уеблі. Я бачив грудку на його сорочці. Він сподівався вразити Келлі першим пострілом, але я зрізав його руку з пістолетом, як тільки він витяг. З цієї причини я помістив його ліворуч від себе, щоб я міг контролювати його руку з пістолетом. Постріл пролунав голосно і ясно, але, на щастя, впав у підлогу.
  
  
  Миттєво пролунав другий постріл.
  
  
  Парсон напружився в спинці сидіння, потім різко впав, як маріонетка, коли її мотузки кидають, і дозволив своїй голові нахилитися вперед на стільницю.
  
  
  Я поставив ногу на револьвер Уеблі, і Келлі швидко піднялася і підійшла до Парсонового тіла. Було так багато галасу від музики, танців і розваг, що, на наш подив, ніхто не помітив другорядної гри в темряві дискотеки.
  
  
  Келлі схопила Парсона за плече і випрямила його на сидіння. Я простяг руку і підняв «Уеблі», засунувши його між ременем та животом. Потім я повернувся, схопив Парсона за праве плече і допоміг Келлі підняти його на ноги. Підтримуючи його, ми пробиралися крізь забиті столи до виходу на дискотеку.
  
  
  "Муй боррачо". Келлі кивнула одному з офіціантів.
  
  
  Офіціант співчутливо посміхнувся.
  
  
  Другий танець фламенко тривав, кулеметні постріли п'ят танцюристів унеможливлювали відрізнити звуки справжнього пістолета-кулемета від танцюючих підборів місцевого Хосе Греко.
  
  
  "Іноді я ненавиджу цю роботу", - сказала мені Келлі, коли ми вийшли у вестибюль сходами.
  
  
  Ми потягли неживе тіло Баррі Парсона через вестибюль - на щастя, зараз пустельний - до сходів, а потім почали повільний підйом.
  
  
  Він був дуже мертвий, коли ми нарешті поклали його на його власне ліжко у його власній кімнаті.
  
  
  14
  
  
  Мітч Келлі кілька років пропрацював детективом у поліції Сан-Франциско, перш ніж пішов у відставку, щоб приєднатися до стайні AXE. Тільки-но я зачинив двері до кімнати Баррі Парсона, як він швидко почав ритися в кишенях одягу Парсонса.
  
  
  Він розклав вміст на комод і пішов у ванну за рушником. На тілі та на руках Келлі було багато крові. Келлі вистрілила йому в серце, і сила удару миттєво вбила Парсона. Келлі використовував свій власний Colt.38 Detective Special, споряджений цими спеціальними патронами з високою початковою швидкістю та великою здатністю, що проникає.
  
  
  Коли Келлі вийшов з ванної, він ретельно витер себе і глянув на свій наручний годинник.
  
  
  "Гаманець", - сказав я. Я переглядав папери. "Баррі Парсон, там написано".
  
  
  "Строго прикривайся", - пробурмотіла Келлі, підходячи до мене і стоячи поряд, спостерігаючи. "Хтось добре попрацював".
  
  
  «Документи? Ви думаєте, це був МІ-5?
  
  
  Келлі похитав головою. «Сказав вам, що ми зв'язалися із британцями. Вони не підтвердили його особистість».
  
  
  "Так, але…"
  
  
  "Коли британці не підтверджують, британці заперечують. Бачите?"
  
  
  Я продовжив через кредитні картки та паспорт. Я глянув на паспорт, але Келлі похитав головою. "Забудь про це. Це також прикриття».
  
  
  "Схоже на справжню"
  
  
  «Ви можете отримати хороший набір документів, зроблених у Португалії, якщо ви маєте гроші, щоб заплатити за них. У тому числі найкращі підроблені паспорти на континенті. Європою блукають сотні підроблених посвідчень особи - все зроблено в Лісабоні».
  
  
  Я задумливо переглянув папери. "Пахне урядовою?"
  
  
  Він похитав головою. «Я сказав би, що він був фрілансером. Найманець за наймом. Щось у цьому роді. Я сказав вам, що Інтерпол оголосив йому заборону продажу». Але я все одно збираюся перевірити його відбитки пальців».
  
  
  Я продовжив читати газети, а потім зайнявся його багажем. Там не було нічого, що могло б натякнути ні на що, крім багатого британця, який проводив більшу частину свого часу, мандруючи континентом.
  
  
  Келлі дістала невеликий набір і почала розгортати відбитки Парсона. Закінчивши всі десять, він обережно стер чорнило і поклав відбитки у пергамін. Потім він дістав невелику міні-камеру японського виробництва з проставленим ім'ям і зробив кілька знімків Парсона. У стані спокою Баррі Парсон виглядав абсолютно невинним, позбавленим життєвої сили, яка робила його тим, чим він був у житті.
  
  
  У його речах не було абсолютно нічого, що могло б прив'язати Парсон до синдикату якоїсь землі. Ми подумали, що Парсон не має бджоли.
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Працюючи з будь-яким гуртом, Тіна виступала фронтменом, але особливо з нею.
  
  
  І це зробило Тіну знаком питанням номер один. На кого вона працювала – якщо вона справді працювала на когось?
  
  
  Келлі продовжував дивитися на годинник.
  
  
  "Турбуєтеся про час?" Я запитав.
  
  
  «Мені цікаво, що ми робитимемо з цим тілом».
  
  
  Я зробив глибокий вдих. Ми мало що можемо зробити. Ми просто виходимо та залишаємо це тут».
  
  
  "Але Олена Моралес?"
  
  
  «Вона входить та знаходить його. І вона дає свисток. Нічого, що б пов'язувало з нами Парсона, нічого конкретного».
  
  
  "Нас бачили з ним на дискотеці".
  
  
  "Ви можете виправити?"
  
  
  Келлі замислилась. «Вже запізно. Ось чому я перевіряв час. Одинадцять тридцять. Не думаю, що мій контакт зараз чергує».
  
  
  «Високий чоловік із вусами фу-маньчжурської породи?»
  
  
  Келлі посміхнулася. "Так. Ти його знаєш?"
  
  
  Я сів і дивився на килим. «Ми маємо ще одну проблему, про яку потрібно турбуватися. Тіна не знає, що її найманий убивця мертвий. Вона думає, що він чекатиме, коли вона прибуде до Соль-і-Н'єва, щоб торкнутися Кореллі. А це означає, що вона прийде. тут. Ми повинні зупинити її”.
  
  
  Келлі насупилась. "Як?"
  
  
  Я довго думав. «Дивися. Як на рахунок цього? Ми дзвонимо Тіні в готель у Гранаді. Ми залишаємо повідомлення від Людини. У ньому йдеться, що він їде з Sol y Nieve і хоче знати, де з нею зустрітися. Потім ми просто чекаємо тут, доки вона не зателефонує до готелю. Ми з'ясовуємо, з ким вона хоче поговорити. І цей чоловік – Ріко Кореллі”.
  
  
  Я дивився у вікно, чекаючи на відповідь Келлі. "Звучить добре. Що нам втрачати?
  
  
  "Припустимо, вона негайно зателефонує Парсону, щоб сказати йому, в кого стріляти?"
  
  
  Келлі знизала плечима. «Вона дізнається, що Парсон мертвий, а потім пов'язується з Кореллі. У будь-якому разі ми попереду».
  
  
  "Я йду в зал очікування, щоб перехопити Олену Моралес", - сказав я. «Я не хочу, щоб вона зайшла сюди і знайшла тіло. Вона могла б попередити весь готель.
  
  
  «Я приєднаюся до вас, як тільки подбаю про жінку Бергсон».
  
  
  Ми залишили двері незачиненими і вийшли в коридор. Ніхто нас не бачив.
  
  
  * * *
  
  
  І Хуана Рівера, і Олена Моралес подивилися на мене, коли я зайшов у хол через кілька хвилин. Я чув гучний сміх і крики веселощів на всьому протязі вестибюлю. Хуана та Олена були в центрі галасливої вечірки з герром Хауптлі, двома його німцями, його данцем і групою приблизно з двадцяти інших лижних пар.
  
  
  Я підійшов і кивнув Хуані та Олені. Поміж собою вони зробили для мене місце. Герр Хауптлі побачив мене, привітав мене та представив групі.
  
  
  Я посміхнувся, махнув рукою і відкинувся на дивані між дівчатами, дивлячись у палаючий вогонь. Тут було безпечно і надійно, далеко від звуку пострілів та виду крові.
  
  
  Пан Хауптлі пригощав групу своїми більш захоплюючими спортивними подвигами - він був любителем полювання, експертом з риболовлі, яхтсменом з великим успіхом і великим альпіністом - і я накидав кілька рядків на чеку за вечерею і здав його. Хуане з попередженням тримати його подалі від очей.
  
  
  Вона навіть не визнала цього, але я знав, що вона читає це поза увагою всіх. Гострий удар ліктем у ребро сказав мені, що вона зрозуміла.
  
  
  ПАРСОН МЕРТВИЙ. ЧОЛОВІК ТІНИ. ХВІСТ ОЛЕНА.
  
  
  Я вставив цю останню частину, бо не знав, що робити з Оленою Моралес. Якби вона була серйозно пов'язана з Баррі Парсоном, вона могла б знати – чи здогадуватись – що він задумав. Інакше не було потреби везти її для розслідування. Заради неї я поки не хотів, щоб вона дізналася про смерть Парсона. Я відчував, що якщо Хуана не впорається з нею, то зможу.
  
  
  У дверях вітальні з'явився Мітч Келлі, широко посміхаючись і махаючи знайомим парам. Потім він помітив мене, швидко підійшов, нахилився і сказав тихим голосом: Вестибюль. Швидко». Більше ніхто не чув. Він стиснув моє плече, щедро поцілував Хуану в щоку і залишив вітальню, кивнувши герру Гауптлі з вибаченнями.
  
  
  Я торкнувся стегна Хуани і підвівся, щоб піти. Келлі стояла біля скляного вікна від підлоги до стелі у задній частині вестибюля, що виходив на підніжжя лижної траси. Він дивився на моє відображення у склі. Вестибюль був порожній.
  
  
  Він говорив мені на вухо, не ворухнувши губами - старий поліцейський трюк, запозичений у співкамерників.
  
  
  «Вона вийшла з готелю у Гранаді. Схоже, вона прямує до Соль-і-Н'єва».
  
  
  "Коли вона пішла?"
  
  
  "Сьогодні ввечері. Невідомо коли».
  
  
  "Це погані новини".
  
  
  Келлі кивнула головою.
  
  
  У відображенні скляного вікна я побачив, як один із службовців поклав телефон і пройшов через вестибюль до холу. За хвилину він знову вийшов. За ним швидко та граціозно йшла Олена Моралес.
  
  
  Я підштовхнув Келлі. Олена цілеспрямовано попрямувала до сходів. Це означало, що вона йшла до своєї кімнати - кімнати, яку вона ділила з Баррі Парсоном!
  
  
  Келлі і я обмінялися здивованими поглядами. Я бачив, як Хуана виходить із вітальні із стривоженим поглядом. Я вдарив Келлі.
  
  
  «Тримай Хуану у вітальні. Приєднуйся до неї. Я піду за Оленою».
  
  
  "Правильно."
  
  
  Я почекав, поки Олена піднялася на півдорозі сходами, перш ніж почати
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  d після неї. Щось трапилося. Хтось попередив її. Я не міг зрозуміти, хто чи чому. І все ж таки було очевидно, що вона йде до своєї кімнати.
  
  
  Третій поверх. Коридором, за поворотом. Вона полізла до сумки за ключами. Але коли вона дістала їх і торкнулася ручки, двері відчинилися. Вона повернулася, щоб оглянути коридор. Я чекав такого руху і пірнув назад за кут, зник з поля зору.
  
  
  Вона мене не бачила.
  
  
  Я чув, як за ними зачинилися двері.
  
  
  Я швидко рушив коридором і зупинився біля її дверей. Спочатку я нічого не чув через товщину обшивки. Килим не дозволяв звукам долинати крізь щілину між дверима та рамою.
  
  
  Але потім мені здалося, що я чую всередині голос голосу. Я чув один легкий, високий голос – жіночий. Звісно, голос Олени Моралес. Але з ким вона розмовляла?
  
  
  Жоден. Ніхто. Звичайно, вона скористалася телефоном!
  
  
  Потім ремствування припинилося, і я більше нічого не чув. Дочекався звуку заміни ресивера на базі, але пропустив. Потім двері відчинилися і зі скрипом зачинилися. Шафа? Вона вдягалася, щоб вийти надвір?
  
  
  Я швидко пройшов у дальній кінець коридору і вийшов на балкон, що оточував будинок з трьох боків. Я втік і присів біля зовнішньої стіни, чекаючи, поки Олена вийде в коридор.
  
  
  Але вона з'явилася.
  
  
  Я глянув на годинник.
  
  
  П'ятнадцять хвилин.
  
  
  Я рушив назад коридором і зупинився перед її дверима, витягнувши шию і приклавши вухо до обшивки.
  
  
  Нічого.
  
  
  Я витяг "Люгер" і притиснув його до грудей, коли ступив уперед і повернув ручку. Клямка все ще була відкрита, як і ми з Келлі.
  
  
  Я швидко увійшов усередину, притулившись спиною до дверей і виставивши "Люгер" перед собою.
  
  
  Там нікого не було – живого.
  
  
  Тіло Парсонса лежало саме там, де його залишили.
  
  
  Але у кімнаті більше нікого не було.
  
  
  Де була Олена Моралес?
  
  
  Я глянув на дверцята туалету, але шафа була занадто мала, щоб хтось міг там сховатися. І все ще…
  
  
  То був слабкий звук, і спочатку я навіть не був певен, що чув його. Але коли я стояв там, ледве наважуючись дихати, я почув його знову. Це був безпомилковий звук людини, яка намагалася залишатися нерухомою, але трохи ворушилася. Я знову глянув на шафу, але звук виходив не з того боку.
  
  
  Ні. Він прийшов із ванної.
  
  
  Я міцно схопив "люгер" і підійшов до дверей ванної. Було закрито.
  
  
  "Олена", - сказав я тихо.
  
  
  Відповіді не було.
  
  
  Хтось був там, і то була не Олена. Куди вона поділася? Чи вона була там із кимось ще?
  
  
  "Олена", - сказав я, цього разу голосніше.
  
  
  Нічого.
  
  
  «Я збираюся відчинити ці двері. Я маю пістолет. Виходь, руки над головою», - гаркнув я, стоячи з одного боку від дверей.
  
  
  Нічого.
  
  
  Я схопився за ручку дверей, усе ще стоячи притиснутою до обшивки дверей, і повернув її. Двері відчинилися і відчинилися всередину. Я напружився. Ні звуку.
  
  
  Крізь відкриту щілину я міг бачити ванну кімнату. Світло горіло. І там, бліда і напружена, стояла Тіна Бергсон, до глибини душі злякана.
  
  
  Я рушив, прикриваючи її люгером. Потім я побачив на тазі розкладені для приналежності. Підшкірний, флакон із рідиною, ватяні тампони.
  
  
  Вона дивилася на мене широко розплющеними очима.
  
  
  "Де Олена?" Я спитав її, хоча натомість я міг поставити ще сотню запитань.
  
  
  Вона похитала головою. «Я не бачив Олени. Я бачив лише Баррі. І він… він був мертвий». Її голос упав до шепоту. Вона була на межі непритомності.
  
  
  Я пройшов у ванну і грубо схопив її за лікоть. Вона притулилася до мене, важко дихаючи.
  
  
  "Вона вбила його?" її голос прошепотів мені на вухо.
  
  
  Я нічого не сказав. Як я міг сказати їй, що це були Келлі та я?
  
  
  "Чому ти повернувся до Сол-і-Н'єва?" – тихо спитав я її.
  
  
  Її очі повернулися до мене. Я штовхнув її і посадив на край ванни. Я сів поруч із нею. Я тримав Люгер у неї на грудях. Вона була хитра жінка, і я їй зовсім не довіряв.
  
  
  «Щоб побачити… побачити…»
  
  
  "Баррі Парсон", - додав я. "Щоб показати йому Кореллі, щоб він міг убити його".
  
  
  Ні звуку.
  
  
  Її губи затремтіли, а очі відірвалися від мене. "Так", - прошепотіла вона.
  
  
  "Ви найняли Баррі Парсона, щоб убити Кореллі", - категорично сказав я. «Ви не можете цього заперечувати. Він сказав нам раніше...»
  
  
  "Я не заперечую цього", - твердо сказала вона. Її обличчя знову набуло кольору. Мій погляд ковзнув голкою для підшкірних ін'єкцій.
  
  
  "Мотив?" Я запитав. "Ти наркоман? Це все?"
  
  
  Вона знизала плечима. «Я все заплутався. Я не знаю, чому я хочу вбити його, за винятком того, що я ненавиджу його більше, ніж будь-кого іншого у світі».
  
  
  "Але він відмовляється від цього, здаючи всіх, хто залучений до наркомережі", - сказав я.
  
  
  Вона почепила голову.
  
  
  "Чому ти повернувся?" – знову спитав я.
  
  
  "Щоб знайти Баррі", - м'яко сказала Тіна. «Я піднявся балконом, зазирнув усередину і побачив його. Мертвий. Я ввійшов…"
  
  
  Я дивився через її плече. Звісно! Балкон! Це ва
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  як Олена вийшла з кімнати, не побачивши її. Коли Олена знайшла Баррі мертвим, вона була на смерть налякана і втекла. Вона просто відчинила французькі двері, вийшла на балкон і поспішила геть. Потім, відразу після цього, Тіна піднялася задньою дорогою, щоб зустрітися з Баррі в його кімнаті - можливо, вони обоє планували зустрітися - і вона знайшла Баррі мертвим. Її потреба в наркотиках взяла гору, і вона пішла у ванну, щоб видужати, як і я.
  
  
  «Я увійшов і виявив, що в нього стріляли. Спершу я подумав, що Олена могла вбити його. Але, можливо, Кореллі виявив, що Баррі переслідує його. Можливо, Кореллі знав, що я…» Її очі наповнились сльозами. "Я наляканий, Нік!"
  
  
  Я вразив її. Ти повинна відвести мене до Кореллі, Тіна. Це єдина відповідь. Занадто багато людей намагалися завадити нам отримати цей список імен. Занадто багато. Тепер справа за тобою, Тіна».
  
  
  Вона зблідла. «Він дізнається, Нік! Він подумає, що я найняв когось, щоб убити його! Ти не можеш змусити мене це зробити. Ти мусиш мене відпустити!»
  
  
  "Ні за що, Тіна!" - Огризнувся я. «Ти єдина відповідь. Ти ведеш мене до нього просто зараз. Просто покажи мені його, і…»
  
  
  "Він не визнає цього!" вигукнула вона. «Він заперечуватиме свою особистість».
  
  
  "Тіна…"
  
  
  Вона потяглася за голкою для підшкірних ін'єкцій. Я здогадався, що вона збиралася зробити, як тільки повернулася до плеча. Я притис дуло люгера до м'якої частини її шиї. «Ні-ні, Тіна! Чи не голка. Звісно, на кілька хвилин усе буде добре, але тобі завжди доведеться повертатись до реальності».
  
  
  "Нік!" - Схлипнула вона, все ще тримаючи голку.
  
  
  Я засунув Люгер у кишеню і потягся за голкою. Її обличчя змінилося майже миттєво. З цієї безтурботної вродливої маски вона перетворилася на морду пекельного кота - очі виблискували, зуби вишкірилися, губи розсунулися в звірячому гарчанні.
  
  
  Голка увійшла мені в передпліччя перш, ніж я зміг захистити себе від божевільного удару, що рубає.
  
  
  Вона засміялася тихим невеселим криком.
  
  
  Я відчував, як усе йде з мене. Я почував себе грудкою замазки.
  
  
  Вона вела мене до наступної кімнати, а потім штовхнула в крісло.
  
  
  "Маленька суміш наших власних, Нік", - говорила вона зі своєю сатанинською посмішкою. Ти залишишся там, як хороший маленький хлопчик. Я збираюся піти звідси».
  
  
  Ні, Тіна! Я намагався сказати, але нічого не вийшло.
  
  
  Здавалося, вона рухалася в прискореному темпі - сотня кадрів на секунду, пробігаючи через французькі двері балконом. Потім настала тиша.
  
  
  За кілька століть я почув, як хтось стукав у двері. То була Келлі.
  
  
  «Нік! Ти там? Нік?
  
  
  Я відкрив рота. Принаймні він зрушив. Але в мене не було голосу. Параліч пройшов?
  
  
  Двері відчинилися, і Келлі влетіла в кімнату з пістолетом напоготові. Він просто стояв і дивився на мене здивовано.
  
  
  "Гей, Нік!"
  
  
  Я знову поворухнув губами. Параліч проходив. Я пробурчав.
  
  
  Келлі озирнулася, перевірила ванну та відчула запах голки для підшкірних ін'єкцій. Миттю він повернувся до мене, вдарив мене по обличчю, підняв зі стільця і потяг у ванну. Він сунув мою голову під душ, і холодна вода вдарила мені по шиї.
  
  
  Келлі розмовляв зі мною, поки працював.
  
  
  "Це щось новеньке. Ми маємо запаси цього. Вирубує вас, тому ви не можете рухатись, але ви можете бачити все, що відбувається. Тимчасовий параліч. Походить від курарі, також відомого як урарі, урарі, уралі, уралі. і woorara. Але це було скорочено з чимось іншим. Не питайте мене, що. Формули завжди зникають, як тільки ми їх одержуємо”.
  
  
  Невдовзі я ожив.
  
  
  "Швидкий!" Я сказав. «Це Тіна. Вона приїхала з Гранади, щоб зустрітися з Баррі Парсоном і знайшла його тіло тут. Вона зараз на шляху виходу. Вона вважає, що Кореллі вбив його. Якщо вона втече зараз, вона може вбити його пізніше».
  
  
  "Стривай!" - Огризнулася Келлі. Я прийшов сюди, щоб знайти тебе. Тіна була внизу, у вестибюлі, створювала сцену!
  
  
  "ВООЗ?" - нетерпляче спитав я.
  
  
  "Тіна Бергсон".
  
  
  "Тіна!"
  
  
  "Абсолютно вірно. Але тепер вона пішла.
  
  
  «Пішла? Але...?»
  
  
  "Вона була у вестибюлі, але пішла", - сказала мені Келлі, коли ми вибігли з кімнати і пішли коридором. Ми почали спускатися сходами, і я побачив натовп людей у вестибюлі. Усі дивилися на паркування.
  
  
  Я побачив Хуану, яка повернулася і почала чекати нас.
  
  
  "Що все це означає?" - Огризнувся я.
  
  
  «Вона у червоному «Ягуарі», – сказала Хуана, вказуючи на припарковані машини. Я бачив, як в одному з них спалахнули фари. Світло прорізало темряву і висвітлило засніжений схил гори, де дорога повертала від Прадо Льяно і вела до головного шосе.
  
  
  "Вона влаштувала велику сцену", - швидко сказала Хуана. "Це було дуже драматично".
  
  
  "Занадто драматично!" - сухо сказала Келлі.
  
  
  "Ви збираєтеся розповісти мені, що вона зробила?" - нетерпляче спитав я.
  
  
  "Вона прийшла сюди не більше десяти хвилин тому, підняла пекло і запитала Маріо Сперанцу!"
  
  
  "Хто такий Маріо Сперанца?" Я запитав.
  
  
  Келлі похитав головою. "Коли їй сказали, що сеньйора Сперанса тут немає, вона не витримала і мало не впала в істерику прямо тут, у вестибюлі".
  
  
  Я міг бачити
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Ягуар почав рухатись. Світле волосся Тіни майоріло позаду неї.
  
  
  "Це змусило всіх нас покинути хол у бігах", - пояснила Хуана.
  
  
  "А потім вона відразу впала, і портьє довелося її оживити", - підсумувала Келлі. "Я пішов за тобою".
  
  
  Я насупився, швидко подумавши. «Це вистава – сцена тут унизу. Навіщо це, я не знаю. Але я маю її зупинити».
  
  
  «Вірно, – сказала Келлі. "Що ми робимо?"
  
  
  "Подивися на цього Маріо Сперанца", - сказав я Келлі. «Його, мабуть, не існує. Я піду за Тіною!
  
  
  Я йшов крізь натовп до дверей, що оберталися, і помітив там пана Гауптлі з його командою підлабузників. Він помахав рукою і одвернувся.
  
  
  У Рено було холодно. Завелася непогано. Я виїхав на дорогу і двічі послизнувся перед тим, як узяв це під контроль. На проїжджій частині були крижані плями, такі ж, як дві ночі тому.
  
  
  Дорога спустилася і повернула праворуч. Я взагалі не міг бачити червоний «Ягуар», але згадав, що дорога повернула праворуч, а потім почала повертати ліворуч у довгий, широкий підковоподібний поворот, що чіплявся за край барранки.
  
  
  Я ввімкнув двигун, тому що не хотів не брати до уваги Jag.
  
  
  У моїх фарах виднілася край дороги, і я мимоволі натиснув на гальмо, щоб перевірити опір. Я з полегшенням відчув напругу у пов'язках.
  
  
  Я повернув на Renault на повороті і побачив червоний «Ягуар» Тіни Бергсон на півдорозі до широкого вигину підкова. Вона їхала повільно, але потім додала швидкість, коли я помітив її.
  
  
  Автомобіль, здавалося, стрибнув уперед у темряві, вогні відбивалися вгору на дорозі, начебто вони лізли по небу. А потім - як я не міг повірити своїм очам - "Ягуар" врізався в берег, мало не врізавшись у скельну стіну.
  
  
  Повернися, Тіна! – мимоволі закричав я. "Зміна!"
  
  
  Зробила вона це чи ні, я не знаю, але наступне, що я побачив, був «ягуар», що прямував не до мілини, а до зовнішнього краю дороги. "Тіна!"
  
  
  То був втрачений крик.
  
  
  «Ягуар» набрав швидкість і перевалив через край, ніби його навчили робити дуже дрібне лебедине пірнання в калюжу.
  
  
  Фари спіймали зазубрений слюдяний сланець унизу, плями снігу притиснулися до сланцю і висвітлили клубок вогнів і відбитків у снігу, потім машина закопалась у каміння, відскочила, перекинулася знову і знову, фари описали вертушкою вночі і з гуркотом урізався в кучері. підніжжя барранки.
  
  
  На мить настала тиша.
  
  
  Потім у небо вистрілив сильний спалах полум'я, і ​​в повітрі пролунав гучний вибух. Дим клубочився повз помаранчеве полум'я, різкий, задушливий чорний дим.
  
  
  Вогонь злетів, а потім знову впав на уламки понівеченого «Ягуара» і почав повільно поїдати метал. Потім повільно піднявся дим, вогонь танцював по краях червоної сталі, прозорого скла та кольорового пластику.
  
  
  Приголомшений, я обережно їхав шосе і дістався місця, де червоний «Ягуар» перевалив через край. Я подивився вниз. Все, що я міг бачити, це тріщина в камінні, врізана на узбіччя на краю проїжджої частини.
  
  
  Я припаркував Рено, витяг ключ і виліз з машини. На трасі було холодно. Я підійшов до краю дороги, де Ягуар пройшов крізь скелі. Я стояв там, дивлячись на зміщене каміння, і пройшов по обвугленої чорної лінії на сланці внизу до місця, де яскраво-червоний вогонь потріскував над останками Тіни Бергсон і червоного Ягуара.
  
  
  За лічені секунди перший із гостей готелю під'їхав автомобілем «Фіат», припаркувався і приєднався до мене на краю проїжджої частини. Оглінг.
  
  
  А потім прийшли інші.
  
  
  І більше.
  
  
  Шукачі гострих відчуттів.
  
  
  Мене нудило.
  
  
  Я спустився кам'янистим схилом, використовуючи кишеньковий спалах, і минув обвуглену частину скелі, де вперше вдарився червоний «Зубець», і нарешті дістався до ділянки поряд із самою машиною.
  
  
  Але полум'я пожирало уламки, і неможливо було підійти ближче, щоб не обпектися.
  
  
  Поклавши руку на маківку, я стояв і чекав.
  
  
  На проїжджій частині заверещала пожежна машина, і незабаром великий пожежник у лижній куртці і з переносним вогнегасником звалився зі схилу і почав оббризкувати уламки.
  
  
  Я здригнувся.
  
  
  Там стояв пожежник, дивлячись на обвуглені уламки. Громадянська гвардія приєдналася до нього і направила ліхтарик на машину, що згоріла. Промінь світла був потужніший за мій.
  
  
  Я підійшов ближче.
  
  
  Тоді я бачив це.
  
  
  На передньому сидінні було обвуглене тіло. Те, що від нього залишилося, було чорним і тліло.
  
  
  Тіна.
  
  
  Все, що залишилося від золотої дівчини із золотою шкірою.
  
  
  Я відвернувся, хворий.
  
  
  Мабуть, я впав на камінь поруч із уламками і поринув у країну душевного фанку. Хтось тряс мене по руці та плечі. Я зрозумів, що якийсь час зі мною розмовляв голос.
  
  
  Я поворухнувся.
  
  
  "Нік."
  
  
  То була Келлі.
  
  
  «Вона мертва, – сказала Келлі. "Клята річ".
  
  
  «Я думаю, вона просто відчула, що все скінчено, і їй краще тікати». Я зітхнув. "Вона знала, що Ріко Кореллі буде
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  її на все життя».
  
  
  "Але Кореллі навіть не знав!"
  
  
  "Він дізнається. Ось чому він пішов», – сказав я. Ось як це я зрозумів.
  
  
  "Я перевірив це ім'я, Нік".
  
  
  Я підняв очі і насупився. Я не розумів, що він мав на увазі.
  
  
  "У готелі не зареєстрований Маріо Сперанца".
  
  
  Я сидів і думав про це. "Але це ім'я вона дала клерку".
  
  
  Він кивнув головою. “Клерк каже, що він сказав їй це. Клерк каже, що саме тоді вона вийшла із черепа».
  
  
  Я дивився на уламки під нами. «Ви хочете сказати, що Ріко Кореллі взагалі ніколи не був у Sol y Nieve?»
  
  
  «Я кажу, що він безперечно не був тут - чи в якомусь іншому готелі в Sol y Nieve - протягом останнього місяця або близько того. Якщо його ім'я на обкладинці – Маріо Сперанца».
  
  
  "Але потім…"
  
  
  «Хіба ви цього не бачите? Може, він знав про Тіну. Може, він знав, що вона найняла кілера, щоб убити його».
  
  
  Я похитав головою, щоб прояснити це. «І всі ці балачки про зустріч були просто інсценуванням смерті Тіни Бергсон?»
  
  
  "Зовсім ні. Я говорю, що Ріко Кореллі, мабуть, знав про Тіну Бергсон і Баррі Парсона. І він просто не приїжджав на курорт загалом. Всі думали, що він тут - кілер, якого найняли мафіозі, Найманого вбивці найняла Тіна - і нас, бо ми хотіли зустрітися з Кореллі. Усі були тут, крім Кореллі! "
  
  
  "Тоді де сучий син?"
  
  
  Келлі знизала плечима. "Я думаю, нам краще дати сигнал Хоуку і почати все спочатку".
  
  
  Ми встали, щоб підвестися на пагорб, але я не міг дати йому спокій.
  
  
  Я повернувся і знову глянув на уламки.
  
  
  "Чому вона пішла туди?"
  
  
  Келлі похитав головою. «Вона була гарною жінкою, Нік. Красиві жінки роблять дурниці. Мабуть, вона кохала Кореллі. І ненавиділа його теж».
  
  
  "Або любив ці гроші", - сказав я.
  
  
  "Ти не так багато думаєш про людей, Нік?" Келлі зітхнула.
  
  
  "Чи повинен я? Чи повинен я, правда?" Я заспокоївся. «Думаю, вона вирішила, що це кращий спосіб, ніж бігати по всьому світу, намагаючись уникнути оплачуваної зброї Ріко Кореллі».
  
  
  "Вона ніколи не дізнається, коли він збирається її вдарити", - безпристрасно зауважила Келлі.
  
  
  "Цікаво, де зараз цей виродок?" Я замислився наполовину вголос.
  
  
  П'ятнадцять
  
  
  Наступного ранку ми були першими на сніданок. Незважаючи на сяючий вигляд Хуани, вона перебувала у духовній депресії. Я це пояснив тим, що ми провалили завдання.
  
  
  Ми з'їїли континентальний ленч та сиділи у яскравому sunshine. Я запропонував зранку покататися на лижах перед від'їздом з Іспанії, але вона заперечила.
  
  
  "Я просто хочу зібрати речі".
  
  
  Я кивнув головою. «Я піду у Велету та зроблю пару пробіжок».
  
  
  Вона кивнула, її думки були далеко.
  
  
  "Пенні?"
  
  
  Вона не відповіла.
  
  
  "Два пенні?"
  
  
  "Яка?"
  
  
  "Для ваших думок. Що трапилося?"
  
  
  «Думаю, я думав про розтрату людського життя. Тіна Бергсон. Баррі Парсон. Москіто. Перший дубль Ріко Кореллі. І навіть Олена Моралес – де б вона не була».
  
  
  Я простяг руку і взяв її за руку. "Так влаштований світ".
  
  
  "Це не дуже хороший світ".
  
  
  "Хтось обіцяв вам, що це було?"
  
  
  Вона сумно похитала головою.
  
  
  Я сплатив рахунок і вийшов.
  
  
  Було круто, але на Велете все ще дуже спокійно. Сонце яскраво світило. Поверхня траси була добре покрита порошком. Я дістав бінокль і оглянув схил. Як я вже пояснював раніше, з вершини Велети було два спуски.
  
  
  Цього разу я вирішив зробити більш тривалий пробіг, який розгалужувався ліворуч, коли ви спускалися вниз. Я клав окуляри назад у шкіряний футляр, коли хтось переліз через скелі з розвороту канатної дороги і підійшов до мене.
  
  
  То був гер Гауптлі, і цього разу він був один.
  
  
  Я махнув. «Доброго ранку, гер Хауптлі».
  
  
  Він усміхнувся. «Доброго ранку, гер Пібоді».
  
  
  "Я сумував за тобою вчора, або коли ми збиралися разом кататися на лижах".
  
  
  "Безперечно, тиск з боку бізнесу", - сказав він приємно.
  
  
  "Так", - сказав я, швидко глянувши на нього. Але він відвернувся, щоб подивитись на схил.
  
  
  "А де твоя кохана дружина?"
  
  
  "Упаковка".
  
  
  "Тоді ви їдете?"
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «Шкода. Погода була така гарна».
  
  
  "Справді, є".
  
  
  Він усміхнувся і сів на виступ скелі у верхній частині траси. Я приєднався до нього, поки він туго зашнурував черевики і почав натирати лижі синім воском.
  
  
  "Де твої друзі?" - спитав я його, сідаючи поряд з ним. Якого біса, мені зараз більше не було чого робити.
  
  
  "Вони в готелі", - посміхнувся він. «Схоже, вони не надто горіли бажанням приєднатися до мене сьогодні. Пізня ніч у барі Esqui, у них із вух вилітали люмумби».
  
  
  "Зазвичай ви нерозлучні".
  
  
  «Так і із грошима. Вони притягують як магніт». Він знову посміхнувся, гусячі лапки в куточках його очей були глибокими та затемненими.
  
  
  "Ви цинік, гер Хауптлі".
  
  
  "Я реаліст, гер Пібоді".
  
  
  Він узяв першу лижу та почав обережно наносити віск на низ. Він був скрупульозним і методичним працівником, чого слід було очікувати від хорошого німця.
  
  
  «Фройлен Пібоді нагадує мені когось із моїх близьких, - сказав він за мить.
  
  
  "Звісно?"
  
  
  "Знаєш, у мене була дочка". Він глянув угору. «Звичайно, ти не знав. Вибач». Він продовжив свій віск
  
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  ing. "Вона була найкрасивішою дівчиною".
  
  
  "Був, гер Гауптлі?"
  
  
  Він проігнорував моє втручання. "Їй було дев'ятнадцять, і вона навчалася в університеті", - продовжив він. «Моя дружина – її мати – померла, коли вона була маленькою п'ятирічною дівчинкою. Боюся, я ніколи не зміг дати їй належного керівництва у дорослішанні. Ви розумієте?" Його очі здійнялися і зустрілися з моїми.
  
  
  "Я ніколи не був батьком, тому я не можу цього знати, гер Гауптлі".
  
  
  "Чесна відповідь". Він зітхнув. «Хоч би що це було – батьківська зневага або необґрунтоване марнотратство матеріальних цінностей стосовно неї – коли вона пішла до університету, ми втратили зв'язок».
  
  
  "Це відбувається в наші дні".
  
  
  «У її випадку сталося найгірше. Її товариші були дуже захоплені наркотиками». Він знову глянув на мене. «І вона виявилася залученою до цієї групи настільки, що я не міг впоратися». Він продовжив епіляцію воском. «Вона звикла до героїну».
  
  
  Я дивився на Хауптлі.
  
  
  "Через рік після звикання вона померла від передозування". Він дивився в далечінь на Вегу Гранади. "Самостійне управління".
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав я.
  
  
  "Немає сенсу витрачати своє горе в такий пізній термін", - сказав Хауптлі різким звуком у порівнянні зі звичайно приємним голосом.
  
  
  "Я жалкую про цю витрату людського життя", - сказав я, думаючи про те, що Хуана сказала за сніданком.
  
  
  Він знизав плечима. «У якомусь сенсі я звинувачую себе. Я ухилився від батьківської відповідальності. Я зблизився з іншими жінками - не з однією, а з багатьма - і нехтував своєю дочкою». Він замислився на мить. «І вона терпіла мою зневагу, реагуючи так, як могла. Відкинувши себе так само, як я відкинув її».
  
  
  "Психолог може сказати вам інше", - запобігливо сказав я. «Самоаналіз – небезпечна гра».
  
  
  «Я познайомився не лише з жінками. Я займався цим бізнесом.
  
  
  «У кожного чоловіка має бути професія», - сказав я.
  
  
  "Але не той, який у мене був".
  
  
  Я спостерігав за ним, знаючи, що він збирався сказати.
  
  
  «Наркобізнес», - сказав він із гіркою усмішкою. «Так. Я цілком імовірно забезпечив себе героїном, яким наклав на себе руки єдина дитина. Як це співвідноситься з вашою мораллю, гер Пібоді?
  
  
  Я похитав головою.
  
  
  «Це погано поєднується із моїм. Я почав аналізувати бізнес, яким завжди був. Я почав думати про його вплив на людство. Мені не подобалося те, що бачив».
  
  
  Він вибрав іншу лижі і почав змащувати її воском.
  
  
  «Я вирішив, що настав час піти з бізнесу і почати виправляти свої злочини за роки».
  
  
  Я нічого не міг сказати. Я чекав.
  
  
  «Вони сказали мені, що станеться, якщо я піду з організації. Мене шукатимуть до кінця світу. І вбивати». Він безрадісно посміхнувся. "Ви розумієте це?"
  
  
  "Так, синьйор Кореллі".
  
  
  "Енріко Кореллі", - сказав він із напівусмішкою. Ріко Кореллі, а ти Картер. Мені кажуть, що Нік Картер найкращий».
  
  
  Я кивнув головою. «Зазвичай. Не завжди. Але зазвичай».
  
  
  «Я кажу вам, це була адміністративна проблема із самого початку. Проста зустріч, чи не так? Зустріч у снігу – розібратися зі снігом!» Він засміявся, показавши міцні зуби. «Жарт, містере Картер! Жарт».
  
  
  "Так", - визнав я.
  
  
  «Це здавалося досить простим. Я залишаю Корсику на Лісістраті і зустрічаюся з вами у Сьєрра-Неваді».
  
  
  "Звісно."
  
  
  «Із самого початку були проблеми. Капо довідалися про мій задум. Хтось із моїх близьких здогадався. Або підслухав. Мафіозі уклали зі мною контракт».
  
  
  "Комар".
  
  
  «Так. Щоб запобігти такому удару, я переконав свого старого колегу Базілліо Ді Ванессі зобразити мене на моїй яхті. І дуже мила дівчина, з якою я спав, пішла з ним, щоб зробити справжню характеристику».
  
  
  "Ви підставили свою власну людину?" – м'яко сказав я.
  
  
  «Не знаючи, що хіт буде успішним, – сказав Кореллі. «По суті, я зробив те, що ви кажете. Але я справді не думав, що Москіт загоїться. Я сподівався, що зустріч між Базиліо і вами пройде без сучка і задирки і справжня зустріч між вами та мною може бути організована. "
  
  
  Я зітхнув.
  
  
  "Але це ще не все. Незадовго до того, як я залишив яхту у Валенсії, я виявив, що мій прекрасний шведський соловей замишляє позбутися мене!»
  
  
  "Тіна Бергсон?"
  
  
  «Так. Вона хотіла, щоб я помер. Вона сама уклала зі мною контракт». Кореллі сардонічно посміхнувся.
  
  
  "Чи була причина?"
  
  
  «Мені було так само цікаво, як і вам, містере Картер. Ви повинні зрозуміти Тіну трохи ясніше».
  
  
  Я чудово зрозумів її, але нічого не сказав.
  
  
  «Вона німфоманка, містере Картер. Думаю, вам це не дивно. Але, можливо, причина, через яку вона перетворилася на такий фрейдистський символ, так само цікава, як і факт її нав'язливої ідеї».
  
  
  Я з цікавістю глянув на нього.
  
  
  "У п'ятнадцять років її зґвалтував шведський батрак. Вона завагітніла. Аборт пройшов успішно, але розвинувся сепсис. У п'ятнадцять років їй зробили гістеректомію. Ця безплідна, красива, розумна істота стала одержима її знищенням. жіночності, з її нездатністю бути матір'ю. Оскільки вона не була ні жінкою, ні чоловіком, вона стала тим, чим має стати надлюдиною!З цією красою і цим розумом запевняю вас, її інтелект обмежений
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Ессе, містере Картер! – вона вирішила, що візьме на себе маленьку імперію, господарем якої я був».
  
  
  "Мережа наркотиків", - сказав я.
  
  
  "Абсолютно вірно. Тепер я говорю про її амбіції після того, як я вирішив зруйнувати цей ланцюжок і розкрити його найпотаємніші секрети Департаменту боротьби з наркотиками Сполучених Штатів».
  
  
  Я кивнув головою. «І це була причина, через яку вона найняла Парсона, щоб убити тебе!»
  
  
  "Це вірно. На щастя, я інтерпретував її першу шоковану реакцію на моє рішення розібрати ланцюг як підозрілий і тримав очі відкритими. Хоча вона пообіцяла мені, що залишиться вірною мені і супроводжуватиме мене в Америку, я припустив, що вона Я лежав. Я увімкнув її телефон - наша вілла на Корсиці велика, і кожен з нас має велику свободу - і нарешті почув, як вона укладає угоду з Баррі Парсоном у Малазі.
  
  
  "Найцікавіше."
  
  
  «Наступним моїм кроком було направити мого власного шпигуна на Парсон. Я думаю, до речі, що ви знайдете Парсон у файлах Інтерполу як Даніель Тюссо, покійний французького підпілля. Він був десятирічною дитиною під час світової війни. Двоє, і виросли до шпигунства та вбивств».
  
  
  "Він мертвий зараз".
  
  
  "Я так і підозрював". Кореллі знизав плечима. «Я чув про ваш відхід з дискотеки з вашим знайомим із Малаги».
  
  
  Я посміхнувся. "Від вас мало що вислизне".
  
  
  "Досить", - зітхнув Кореллі. - Що ж, Олена Моралес уважно стежила за Парсоном, дозволивши йому забрати її у барі в Торремоліносі. І саме вона попередила мене, що він прийшов до Сол-і-Н'єва, щоб знайти мене і вбити. З цієї причини я не зустрів вас у Велеті».
  
  
  "Я це міркував".
  
  
  Кореллі кивнув головою. Він закінчив зі своїми лижами. "Я сподівався, що, можливо, Тіна може бути вбита на яхті Лісістрата, якщо там щось трапиться, але, як ви знаєте, вона уникла серйозних травм. Хоча Капо добре спланували страту. Це означало, що я повинен стежити за погодою, щоб нічого не трапилося.тільки вбивця Капо, але і для найманого вбивці Тіни!Комар.І пастор.Так що я просто став герром Хауптлі, найнявши кількох безробітних акторів у Валенсії, щоб вони зіграли роль моїх гаданих підлабузників».
  
  
  Я сміявся. «Ви дуже спритна людина, містере Кореллі».
  
  
  «Я прожив довге життя через мою винахідливість у дуже небезпечній професії». Він насупився. «Не професія. Це осквернює сам зміст професії. У дуже небезпечному рекеті. Добре слово. Суворий. Плоский. Неромантичний. Ракетний».
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Я із захопленням спостерігав за вами досить довго". Кореллі посміхнувся. «Я одразу зрозумів, що ти вбив Москіта. І я передбачив, що ти вб'єш і Парсона. Смерть Тіни стала для мене несподіванкою. Я не думаю, що вона покінчила життя самогубством, як кажуть у Прадо Льяно. Але Я думаю, вона, мабуть, втратила контроль над цією машиною після того, як цілком можливо виявила, що Парсон мертвий, і вирішила, що я знаю про неї все і вб'ю її».
  
  
  Я сказав: “У цьому випадку вона вирішила втекти, перш ніж ви дізналися, що вона тут”.
  
  
  "Точно."
  
  
  "Вона мертва. Ось і все, що із цим пов'язано».
  
  
  Кореллі кивнув головою. Він затягнув хомути на лижах, підігнав до них черевики і надів затискачі. Він підвівся і зігнув коліна.
  
  
  Я почав одягатися.
  
  
  "Не хочеш покататися зі мною?"
  
  
  "Гарний."
  
  
  Він посміхнувся. «Перед цим, Нік, я хотів би, щоб ти заволодів цим».
  
  
  Я подивився вниз. Він простягав конверт. На ньому була опуклість. Відкрив конверт і побачив знайомий на вигляд рулон – мікрофільм.
  
  
  Це просто те, що ви думаєте. Імена. Місця. Дата. Всі. На всьому шляху від Туреччини через Сицилію та Рів'єру до Мексики. Ви не можете пропустити ні речі, ні людину, якщо слідуватимете фактам. Я хочу цей ланцюг зруйнований, тому його вже не можна буде зібрати знову. Заради Беатріс”.
  
  
  Беатріс. Його дочка. І хіба це не образ жіночності Данте?
  
  
  "Добре, Кореллі", - сказав я.
  
  
  Він ляснув мене по спині. "Поїхали!"
  
  
  * * *
  
  
  Він почав повільний траверс проти лінії падіння, а потім перетнув схил і кинувся вниз до повороту на бігу. Потім він повернув назад у красиво оформленій кристі і обійшов купу каміння.
  
  
  Я засунув мікрофільм у внутрішню кишеню лижної куртки і побіг за ним. Сніг був укладений якраз. Я відчував, як мої лижі вгризаються в порошок із гарним пружним відскоком.
  
  
  Піді мною був Кореллі, коли я рухався вигином скель. Він виконав кілька поворотів, увійшов у ведельн, а потім повернув на дуже широкий траверс по пологому кутку траси.
  
  
  Я спустився за ним, зробивши кілька поворотів і струсивши вигини свого тіла. Наприкінці забігу, просто на траверсі, я побачив третього лижника на альтернативному маршруті.
  
  
  Схили були такими, що ділянки, що чергувалися через певні проміжки часу, перетиналися, щось нагадувало два дроти, які в певних місцях були нещільно скручені.
  
  
  То був молодик у коричневій куртці. Він здавався підлітком; принаймні, у нього була та жилиста, струнка статура. Незалежно від віку він був відмінним лижником. Його лижі впивались у сніг, і він був майстром поворотів та дріфту.
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  володіти пробігом.
  
  
  На ділянці схилу, де сходилося дві траси, молодий лижник врізався в бік і повільно спустився вниз серією плоских траверс. Коли я підійшов до Кореллі, він зник з поля зору скелястим хребтом, що поділяв дві траси.
  
  
  "Прекрасна зграя", - сказав я.
  
  
  Він кивнув головою.
  
  
  «Коли ти приїдеш до Штатів, я відвезу тебе до Альти та Аспен. Тобі вони сподобаються!
  
  
  Він посміявся. "Я можу прийняти вас із цього приводу!"
  
  
  "Хороша угода", - сказав я. «Продовжуй. Я піду за тобою до наступної зупинки.
  
  
  Він усміхнувся і рушив у дорогу.
  
  
  Я прийшов за кілька хвилин після нього. Моя права лижа трохи відставала, і я спробував скоригувати стійку для кращого клювання.
  
  
  Я рушив по крутішому урвищу, сповільнюючись за допомогою снігоочисника, тому що перемичка між двома виходами скель була надто вузькою для витонченого маневрування, а потім вийшла на широку галявину зі снігу та льоду, яка виглядала як майданчик для пікніка для будь-якого лижника. Я побачив Кореллі в далекому кінці.
  
  
  Я рушив униз, ідучи за Кореллі ліворуч, і саме в цей момент я знову побачив хлопчика.
  
  
  Він спустився швидше за нас двох в альтернативному забігу і тепер наближався до смуг перетину двох трас у нижній частині широкого похилого поля.
  
  
  На мить я зупинився, врізавшись у сніг на хокейній зупинці, просто стояв там. Порошок був добрий. Сніг унизу здавався твердим. Але мені не сподобався кут зору. Я маю на увазі, що він був крутий і майже плоский, але нагорі був увігнутий ухил, який мені не зовсім сподобався.
  
  
  І все ж Кореллі без проблем йшов ним на півдорозі. Він їхав ліворуч праворуч від мене, і поки я дивився, він увійшов в ухил і повернувся праворуч ліворуч. Позаду нього я побачив молодика на іншому забігу, що наближався до хребта скелі, що відокремлював наш біг від нього.
  
  
  Я якраз збирався виїхати, коли краєм ока вловив запобіжний спалах. Я знову підняв голову, примружившись від яскравого сонця. Мої очі зіграли зі мною злий жарт? Ні!
  
  
  Хлопець щось тримав у правій руці, а лівою стискав обидві лижні палиці. Він тримав якусь зброю – Так! То був ручний пістолет!
  
  
  Тепер дитина зупинилася і присіла на снігу. Тепер він був за скелями, і я не міг бачити, що він робив, але я інстинктивно знав, що він цілиться в Кореллі, який летів від нього на лижах, не підозрюючи, що він був націлений на приціл.
  
  
  "Хауптлі!" Я закричала, використовуючи його прикриття, на випадок, коли мене обдурили якоюсь оптичною ілюзією.
  
  
  Він швидко повернув голову, дивлячись на мене вгору схилом. Я махнув рукою в бік парубка. Кореллі повернувся і нічого не побачив зі свого кутка. Я відчайдушно замахав застережливо. Кореллі зрозумів, що щось не так, і відреагував. Він спробував змінити лінію бігу, але втратив рівновагу і впав через невдале лобове падіння. Але він узяв себе в руки і вдарив себе по стегні, а потім почав ковзати.
  
  
  Я застрибнув на лижі і вдарив по ціпках, прагнучи вниз до скель, за якими сидів юнак. Я засунув обидві палиці під ліву руку і дістав люгер.
  
  
  Магнат з'явився звідки. Я дивився на каміння, шукаючи голови хлопця, але нічого не бачив. Магнат узяв мене на півдорозі між коліном і затиском для лиж і шпурнув мене обличчям у сніг, повністю відірвавши одну лижу, коли запобіжні ручки ослабли, і відправив її по пухкому полю. Я послизнувся і, нарешті, різко зупинився. Інша лижа лежала поряд зі мною. Навіть не пригадую, як він відривався.
  
  
  Кореллі вибрався зі снігу і тепер повернувся, щоб подивитись на каміння.
  
  
  Пролунав перший постріл. Він схибив. Тепер я міг бачити, як хлопець виходить зі скель і рухається вперед. Я націлив "люгер" йому в голову і натиснув на спусковий гачок. Занадто далеко вправо.
  
  
  Він швидко обернувся і побачив мене. Його кепка впала. Золоте волосся струменіло навколо його горла.
  
  
  То була Тіна Бергсон!
  
  
  Я був такий приголомшений, що не міг думати.
  
  
  Але потім мій мозок без підказки повторив усю історію.
  
  
  Тіна!
  
  
  Це було не її тіло у червоному «Ягуарі».
  
  
  Це має бути Олени Моралес. Я бачив це зараз. Я бачив, як Олена увійшла до кімнати Парсона і знайшла труп Парсона там, де ми його залишили. І я побачив її в кімнаті – там уже була Тіна Бергсон! Тіна прийшла до Сол-і-Н'єва, щоб знайти Парсона і направити його до Кореллі, щоб той його вбив. І вона знайшла Парсона мертвим – до того, як Олена увійшла до кімнати. Тому вона зателефонувала до вітальні, щоб привести Олену. І прийшла Олена, надіслана повідомленням.
  
  
  Тіна змусила Олену вийти на балкон і спуститися до червоного Ягуару, тому що тепер вона знала, що Олена - це очі і вуха Кореллі. Вона посадила її в Ягуар і вбила. У повороті підкови, ховаючись з очей, вона посадила Олену за кермо, завела «Ягуар» у лижних черевиках чи щось важке, утримуючи педаль газу, і сама відстрибнула.
  
  
  І втік у темряві, хоч я йшов одразу за нею.
  
  
  І зараз…
  
  
  Тепер вона прийшла вбити Кореллі і сама захопити наркомережу, як завжди.
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  айс хотів зробити!
  
  
  Я побачив, як Кореллі знову підвівся і дивився на Тіну. Тіна знову вистрілила в мене. Я відповів їй вогнем. Я був надто далеко, щоб зробити щось хороше.
  
  
  Вона подивилася на мене, потім на Кореллі і пішла пішки снігом до Кореллі. Він відчайдушно намагався вибратися зі снігу та спуститися схилом. Як і багато чоловіків, які займаються надзвичайно небезпечними професіями, він явно не любив носити зброю при собі.
  
  
  Вона цілеспрямовано кинулася до нього у своїх лижних черевиках, високо тримаючи зброю.
  
  
  Сніг навколо магната сильно змерз. Я міг бачити, як він потріскує від напруги нагорі схилу, що утворював округлий контур, що нахиляється до низу поля.
  
  
  Я відсунувся, направив Люгер у сніг і вистрілив один, два, три рази. У повітрі луною рознеслися постріли. Сніг розлетівся на всі боки. Відбулася тріщина, що розколюється, і вся плита снігу і льоду почала танути - розділившись з верхньою половиною магната, який мене посадив на землю.
  
  
  Із самого початку він рухався швидко. Гірка!
  
  
  Вона передбачала його наближення, але не могла уникнути цього. Вона вистрілила в Кореллі двічі, а потім побігла до нього, ухиляючись від снігової гірки, але вона спіймала її і понесла вниз. Я бачив, як її жовте волосся зникло в цьому матеріалі.
  
  
  Потім сніг скупчився і почав розсипатися об каміння хребта, зупинившись із гуркотом та гуркотом.
  
  
  Я зібрав лижі і повільно спустився до Кореллі.
  
  
  Він лежав на боці, стікаючи кров'ю в снігу.
  
  
  Я підійшов до нього. Його обличчя побіліло від болю, а очі були розфокусовані. Він був у шоці.
  
  
  "Зруйнуйте ланцюг!" - прошепотів він мені.
  
  
  Я підняв його голову зі снігу. "Я зроблю це, Ріко".
  
  
  Я вперше назвав його на ім'я.
  
  
  Він відкинувся назад із легкою усмішкою на губах.
  
  
  Шістнадцять
  
  
  Я закрив його повіки.
  
  
  Я допоміг Громадянській гвардії подбати про тіло Кореллі, а потім поїхав на лижах, коли кілька людей із лопатами почали копати для Тіни Бергсон. Я відвів у бік людини з фу-маньчжурськими вусами і повідомив йому про сумний кінець Баррі Парсон.
  
  
  Під душем було приємно зняти напругу та напругу, пов'язану з цією справою зі Spanish Connection. Я витерлася рушником у своїй кімнаті перед тим, як одягнутися та постукати для Хуани Рівери. Настав час розповісти їй останній розділ історії та почати з нею дорогу до Малаги.
  
  
  Я перевірив свій «люгер» у наплічній кобурі, що висіла над спинкою ліжка, і потягнувся за халатом. Оскільки ноги були сухі, я приклеїв стилет і накинув плечима на прохолодну махрову тканину. Дзеркало у ванній кімнаті було затемнено, але мені вдалося зачесатися. Я перевірив ще раз і виявив, що сірі пасма більше не з'являлися після того, як я витяг їх за тиждень до цього.
  
  
  Я знав, що в майбутньому їх побачу більше, а не менше.
  
  
  Мої валізи були запаковані - я зробив це перед тим, як залізти в душ, - і я подумав, чи одягнути одяг, перш ніж зателефонувати Хуані, а потім подумав, якого біса підійшов до дверей і постукав голими кісточками пальців.
  
  
  "Увійдіть", - почув я її приглушений голос.
  
  
  "Ви готові?"
  
  
  Відповіді не було.
  
  
  Я відчинив двері і ввійшов.
  
  
  Двері за мною зачинилися, і я з подивом обернувся і виявив Хуану в кріслі навпроти мене. Вона була повністю оголена, її рота було обв'язано хусткою, а руки були з'єднані за спиною і прив'язані до стільця. Її ноги були прив'язані до ніжок стільця. Вона дивилася на мене німими благаючими очима.
  
  
  Я потягнувся до ручки дверей.
  
  
  "Ні, ні, Нік!" – м'яко промовив голос.
  
  
  Штори біля вікна замерехтіли, і з-за них вийшла Тіна Бергсон, тримаючи в руці пістолет. Це здавалося величезним – для неї. Це був Parsons Webley Mark IV. Вона була одягнена в лижний одяг - таку вже, в якій вона була на схилі. Вона була мокра та холодна, але в іншому цілком собі. Її очі горіли пристрастю божевілля.
  
  
  "Привіт, Нік", - сказала вона з веселим сміхом.
  
  
  "Тіна", - сказав я.
  
  
  «Так. Я не загинув у тій лавині, яку ти влаштував».
  
  
  "Зрозуміло".
  
  
  Я повернувся і ще раз глянув на оголене тіло Хуани. Саме тоді я побачив опіки від цигарок на її оголених грудях. Я здригнувся. У Тіні Бергсон були садомазохістські нахили, можливо, лесбійські нахили, які призвели до німфоманії.
  
  
  «Ти хвора, Тіна, – м'яко сказав я. "Що гарного в тому, щоб завдавати болю таким людям, як Хуана?"
  
  
  Тіна вибухнула. «Ріко був дурнем, намагаючись розірвати ланцюжок наркотиків! У нього була найкраща у світі схема заробітку - і він хотів її позбутися!»
  
  
  «Але це вбило його дочку».
  
  
  Тіна посміхнулася. «Ця дочка стала повією, як і всі жінки – кожен чоловік навчався в тому дурному коледжі, в який вона ходила».
  
  
  "Тільки в твоїй уяві, Тіна", - сказав я. "Тобі потрібен психіатр".
  
  
  Вона відкинула голову і засміялася. Ти пуританин, Нік! Ти це знаєш? Пурітанін!»
  
  
  Я подумав про наплічну кобуру, що висить на спинці ліжка в моїй кімнаті, і проклинав себе за те, що був дурним дурнем. Я без нього нікуди не піду. Все через дурну сентиментальну
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  5000 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Інтерес до Хуані Рівері я зазнав смерті.
  
  
  "Дай мені мікрофільм, Нік", - сказала Тіна, відходячи від фіранок, де вона чекала мене. «Я бачив тебе з Ріко. Ти маєш отримати його. Віддай його мені, чи я тебе вб'ю».
  
  
  «Немає справи, Тіно, - сказав я. «Якщо я віддам плівку, ти вб'єш нас двох і підеш».
  
  
  "Ні", - сказала Тіна, її очі сяяли. «Мене не хвилює, що ви з цією сукою робите. Ви можете поїхати і полетіти назад до Штатів, мені байдуже. Мені просто потрібний мікрофільм, і я вас відпущу».
  
  
  Я похитав головою. «Ні за що, дитинко».
  
  
  Її очі були яскравими та блакитними, як крижаний лід. Я подумав про скандинавські фіорди і про крижану кірку. І я подумав про це чудове тіло під лижним одягом.
  
  
  Тіна вказала на Хуану важким британським "Веблі". Я дивився на неї з майже нудотною чарівністю. Очі Хуани злякано закотилися. Я бачив, як вона тремтить. По її щоках потекли сльози.
  
  
  "Ти чудовисько", - спокійно сказав я. Ти мене чуєш, Тіна? Ти могла б взяти мене на себе, а не мучити Хуану. Що ти за нелюдську істоту?
  
  
  Тіна знизала плечима. "Я вб'ю її на рахунок до трьох, якщо ти не принесеш мені ці фільми, Нік".
  
  
  "У мене немає фільму", - швидко сказав я. Несподівано з'явився план. Я хотів, щоб вона подумала, що я надто багато протестую.
  
  
  Її очі звузилися. «Я бачив тебе з Ріко. Ти, мабуть, отримав від нього фільм. Йому потрібна була одна зустріч з тобою наодинці. От і все. І він його одержав. Він, мабуть, дав його тобі. Один, Нік».
  
  
  Я спітнів. «Тіно, послухай мене! Він надіслав мікрофільм поштою. Він відправив його до Вашингтона».
  
  
  "Ріко не став би довіряти поштою!" пирхнула Тіна. «Я знаю його краще за це. Придумай краще, Нік. Два".
  
  
  "Тіна, це правда!" Я імпульсивно рушив до неї. «А тепер поклади пістолет і витягни Хуану зі стільця!»
  
  
  Тіна повернулася до мене. Дуло важкого пістолета було спрямоване мені в груди. "Це Webley.455 Нік", - різко сказала вона, скривившись. «Він такий самий потужний, як Frontier Colt. Не примушуй мене розривати тебе на шматки. На такій короткій відстані від твоїх грудей та серця не залишиться нічого. Мені довелося б копатися у твоїх речах, щоб знайти фільм. І мені надто подобається твоє велике тверде тіло, щоб його знищити. Віддай його мені, Нік. Фільм! "
  
  
  Хуана плакала.
  
  
  Я трохи ворухнувся.
  
  
  "Ні!" - крикнула Тіна, потім направила пістолет до голови Хуани, дуло всього за кілька дюймів від її волосся. «Дай мені цей фільм, Нік. Або вона помре!
  
  
  Я дивився на неї в розпачі.
  
  
  «Я сказала один і два, Нік! Тепер – ось останній момент…» Вона зітхнула.
  
  
  "Стривай!" Я плакав. "Це в іншій кімнаті!"
  
  
  "Я не вірю в це", - сказала Тіна з легкою усмішкою. Ні. Ти несеш це на собі. Така цінна річ».
  
  
  Моє обличчя впало. "Як ти можеш бути так упевнений?"
  
  
  Вона посміхнулася. "Я знаю! Ось і все. Я знаю!" Вона рушила до мене. "Дай це мені!"
  
  
  Я поліз у кишеню свого махрового халата. "Тіна…"
  
  
  "Повільний!"
  
  
  Вона підняла важку морду і націлила мені на шию.
  
  
  Я відійшла. «Це – у моїй кишені».
  
  
  Вона дивилася на мене, її очі були затиснуті, її розум працював швидко.
  
  
  «Тоді зніми свій халат і передай мені. Повільно».
  
  
  Я розв'язав пояс, люто думаючи. Плівки в кишені, звісно, не було. Ще ...
  
  
  "Вимк!" - Огризнулася вона.
  
  
  Вона була надто далеко, щоб схопити її за мантію, як я спочатку сподівався. Я скинув його з плеча і зняв із тіла. Я стояв там голий та незахищений. Якби тільки вона була ближче, я струсив би халат, вирвав Уеблі з її руки і ...
  
  
  "Кинь це на ліжко!"
  
  
  Я зітхнув.
  
  
  Вона рушила до нього, приставивши пістолет до моїх грудей та серця. Лівою рукою вона порилася в одній кишені. Порожньо. А потім інший. Порожньо.
  
  
  "Брех!" вона закричала. "Де це? Де це?"
  
  
  Я бачив, як її очі горіли синім полум'ям, коли вона дивилася на мене, бігаючи поглядом вгору і вниз моїм тілом і моїми ногами. Я трохи ворухнув ногою, здригаючись і намагаючись не дати їй побачити липку стрічку в тому місці, де вона проходила з тильного боку моєї кісточки.
  
  
  Я мимоволі перевів погляд на праву ногу. Вона помітила, як зник мій погляд, і її очі звузилися в задумі. Вона подивилася більш уважно на мою ступню, потім на мою ногу, і вона побачила крихітний шматочок липкої стрічки, що проходить з тильного боку моєї кісточки.
  
  
  "Ось воно!" - Огризнулася вона. «Прикріпіть до кісточки! Принеси, Нік. Принеси і…»
  
  
  "Тіна, клянуся тобі!"
  
  
  "Ви хочете, щоб я вбив вас і зняв цю плівку з себе?"
  
  
  Я знав, що вона це зробить.
  
  
  Почуваючись оголеним і вразливим, я нахилився і потягся за праву кісточку. Коли я одягав його, ізолента була ослаблена через воду під душем, і я відразу зняла шпильку.
  
  
  "Швидкий!" Вона покликала мене, нахилившись наді мною і простягнувши ліву руку, щоб узяти її в мене.
  
  
  Я витяг стилет і підійшов до неї, простягаючи ліву руку, ніби вона тримала мікрофільм. Її очі метнулися на мій стиснутий кулак, і вона потяглася рефлекторно.
  
  
  Я штовхнув її кулаком. Вона дозволила пальцям торкнутися його. Я схопив її за зап'ястя. У с
  
  
  
  
  
  
  Види перекладу
  
  
  Переклад текстів
  
  
  Початковий текст
  
  
  1507 / 5000
  
  
  Результати перекладу
  
  
  Якось я направив праву руку до її тіла і встромив стилет їй у шию просто під вухом.
  
  
  Вона з булькаючим криком вистрілила з «Уеблі».
  
  
  Куля пробила стіну готелю, пробившись на інший бік.
  
  
  Мої груди горіли від вогню пороху, що вибухав.
  
  
  Я відступив.
  
  
  Вона впала, і артеріальна кров ринула з її тіла на золотисту шкіру.
  
  
  Яка витрата.
  
  
  Яка пекельна витрата.
  
  
  Здригнувшись, я підвівся, підняв її тіло і відніс до ліжка.
  
  
  Якось вона розплющила очі.
  
  
  "Нік", - прошепотіла вона і смішно посміхнулася. "Я ніколи не доживу до сімдесяти семи, чи не так?"
  
  
  "Ви обрали не ту професію", - сказав я.
  
  
  Вона обм'якла.
  
  
  Я звернувся до Хуани, намагаючись її втішити, відв'язавши її від стільця, а потім потяг до шафи, де вона переодяглася. Потім я пішов до своєї кімнати і забрався до своєї кімнати.
  
  
  Я рушив назад. Я тримав свій Rolleiflex зараз, виглядаючи саме так, як я мав виглядати у моїй обкладинці. Дорогий старий Яструб.
  
  
  Насправді я був щасливий одягнутися. Коли ти одягнений, завжди легше говорити про повсякденні речі.
  
  
  "Де цей мікрофільм?" - Запитала мене Хуана.
  
  
  Я підняв Rolleiflex. "Тут", - сказав я. "Хороший оператор завжди носить свій фільм у фотоапараті".
  
  
  Вона показала мені мову.
  
  
  Я зняв це на плівку. Зрештою, я був одним із найкращих фотографів Середнього Заходу, чи не так? І Хуані не треба було знати, що в мене в кишені штанів лежить мікрофільм, як пачка цигарок чи брелок, чи не так?
  
  
  
  
  
  
  Змова Голови Смерті
  
  
  
  
  Змова Голови Смерті
  
  
  Пролог
  
  
  Острів Мумура був схожий на крихітний зелений дорогоцінний камінь у темно-синьому оксамиті південної частини Тихого океану. Захований у кутку архіпелагу Туамоту, Мумура був одним із небагатьох полінезійських островів, які не зазнали впливу місіонерів та цивілізації. Народ Мумуран, як і раніше, залишався вільним у повному розумінні цього слова. Ніхто не одягав їм на ноги тісне взуття і не прикривав прекрасних коричневих грудей своїх жінок. Усього їх близько п'ятисот чоловік, вони не підозрювали про рай, яким був їхній острів, бо вони не знали нічого іншого.
  
  
  Майже все населення тепер чекало на золотому пляжі, коли моторний катер прорізав пологи буруни до їхнього берега. У носовій частині цього іноземного корабля стояв Ату, високий і прямий, не боявся швидкості корабля чи реву двигуна, як і належить вождю.
  
  
  Коли катер зупинився за кілька ярдів від берега, чоловіки побігли до свого начальника, а жінки залишилися на березі, збуджено сміючись між собою і попереджаючи дітей, щоб вони не заважали.
  
  
  Вийшовши з човна, Ату взяв у члена екіпажу велику валізу і увійшов у воду, високо піднявши його, щоб він залишався сухим. Човен з ревом ожив і помчав назад до білої яхти, яка легко мчала за півмилі.
  
  
  Ату попрямував пляжем, гордо несучи перед собою валізу. Він поклав його на камінь, який його предки використовували як жертовний вівтар, але тепер він став трибуною.
  
  
  Навколо стовпились мумуранці. Музичний ритм їхньої мови зростав від хвилювання.
  
  
  Ату підняв руку, закликаючи до тиші, і одразу єдиним звуком, який можна було почути, було зітхання вечірнього бризу в долонях. Сивий вождь ніжно посміхнувся своїм людям і нахилився, щоб розстебнути замки валізи, як йому показали білі люди на великому човні.
  
  
  Він провів рукою по глянцевому коричневому матеріалу валізи. Він ніколи не торкався нічого подібного, і Ату з подивом пестив це. Потім, бачачи нетерпіння своїх людей, він схопився за кришку з двох боків і підняв її.
  
  
  Він виносив скарби по одному, дозволяючи людям насолоджуватися кожним із них. Шматок тканини, неймовірно гнучкою та усіяною кольоровими спіралями, не схожими на жодну квітку в Полінезії. Намиста, нанизані дивовижним камінням, відбивали сонячне світло і перетворювали його на веселку. Маленькі довгасті пакети з обгорнутими папером смужками, які були на смак солодкими. Ату засунув одну до рота і почав жувати, щоб продемонструвати те, що йому показали білі люди. Він роздав інші смужки, бачачи, що їх дістало якнайбільше дітей. Чудеса продовжували виходити з валізи. Були речі, які підстрибували, речі, що блищали, речі, які видавали звуки. Кожен новий скарб викликав у натовпі радісне ремствування.
  
  
  Цей день, напевно, запам'ятається на Мумурі.
  
  
  На борту яхти, що тепер уже відходить від Мумури, двоє чоловіків стояли біля перил, спостерігаючи в бінокль за островом, що віддалявся. Один був важким, схожим на ведмедя, з клубком чорного волосся, яке треба було мити. Інший був вищий і худий, як батіг, із сріблястим волоссям, зачесаним назад із високого гладкого чола. Хоча чоловіки були у цивільному, у їхній манері триматися було щось військове. За вищою людиною сиділи величезна німецька вівчарка і м'язистий чорний доберман, дивлячись на світ з ненавистю.
  
  
  Федір Городін, важчий сказав. «Чому б нам не покінчити з цим, Антоне? До теперішнього часу ми повинні бути досить далекі від острова. Його голос був різким гарчанням, яке збільшувало його схожість із ведмедем.
  
  
  Сивий Антон Жизов опустив окуляри і повільно кивнув. Його крихітні темні очі були приховані глибокими очницями під прямими чорними бровами. «Так, я думаю, час настав».
  
  
  Жизов повернувся до третього чоловіка, який неспокійно ходив по палубі за ними. Що скажеш, Варнов? Ви готові?"
  
  
  Варнов був худорлявим чоловіком із сутулими вузькими плечима, через які він здавався навіть меншим, ніж він був насправді. У нього була бліда нездорова шкіра людини, яка рідко виходить на вулицю.
  
  
  "Так, так, я готовий", - відрізав Варнов. "Я був готовий за останні двадцять хвилин".
  
  
  «Надмірна поспішність може коштувати дуже дорого, – м'яко сказав Жизов. Тепер у променях заходу сонця він має виглядати досить красиво». Він повернувся до молодого чоловіка у формі моряка. «Борисе, скажи капітанові, щоб він тримав нас, я хочу сфотографуватися».
  
  
  Молодий чоловік насторожився. "Так сер." Він почав рухатися до містка, але завагався. "Сер?"
  
  
  Що таке, Борисе? – нетерпляче спитав Жизов.
  
  
  Люди на острові. Чи встигнуть вони евакуюватися? »
  
  
  "Люди? Ви маєте на увазі цих коричневошкірих дикунів?"
  
  
  «Так, сер. Вони здавались цілком невинними.
  
  
  Городин різко вискочив з-під поручнів, м'язи його величезних плечей стиснулися. «Про що ти хникаєш, хлопче? Вам було віддано наказ! »
  
  
  Жизов підняв наманікюрену руку. «Борис молодий, Федір. Він зберігає нотку гуманізму,
  
  
  
  
  що не завжди погано».
  
  
  Він повернувся до молодого моряка. «Якщо ми хочемо досягти наших цілей, Борисе, необхідно пожертвувати деякими життями. Як ви знаєте, завдяки змінам, які ми внесемо, умови для всіх народів світу будуть значно покращені, тому ці прості тубільці віддали своє життя на благо людства. Ти розумієш, мій хлопчику?
  
  
  "Так, сер", - відповів Борис, хоча в його очах ще ховався сумнів. Він рушив уперед до містка.
  
  
  «Не знаю, навіщо ви цьому намагаєтеся щось пояснювати, – прогарчав Городін. «Наказ потрібно виконувати негайно. Так нас з тобою вчили»
  
  
  «Ми маємо визнати, що часи змінюються», - сказав Жизов. «Коли ми будемо при владі, нам знадобляться такі яскраві молоді люди, як Борис. Було б нерозумно відштовхувати його зараз».
  
  
  Крок двигунів змінився, і яхта пригальмувала. При невеликому зрушенні в рівновазі два собаки загарчали, збиті з ніг через нестійку опору. Жизов вихопив кінець їхнього подвійного повідця, перев'язаний петлею через поручень, і хльоснув обох собак по морді. Вони притиснулися до переборки каюти, чорні губи відірвалися від сильних білих зубів у беззвучному гарчанні.
  
  
  «Я не знаю, чому ці собаки не розривають вас, як ви з ними поводитеся», - сказав Городін.
  
  
  Жизів коротко гавкотливо засміявся. «Страх – єдине, що розуміють ці звірі. Вони вбили б за мене за командою, бо знали, що маю силу вбити їх. Тобі варто більше дізнатися про психологію, Федоре. З таким молодим чоловіком, як Борис, треба набратися терпіння. З цими милими дияволами працює лише жорстокість». Він знову простягнув шкіряний шнур по мордах собак. Вони не видавали жодного звуку.
  
  
  "Якщо ви закінчите грати зі своїми домашніми тваринами, - сказав Варнов із сильним сарказмом, - я продовжу демонстрацію".
  
  
  “У всіх сенсах. Подивимося, чи весь час та гроші, які ми вклали у вас, принесуть дивіденди».
  
  
  Варнов сунув руку в кишеню і витяг чорний шкіряний футляр. З нього він узяв тонкий металевий циліндр довжиною шість дюймів, загострений на одному кінці. «Це електронний стілус, – пояснив він. «Цим я керую спусковим механізмом, заплутаним набором налаштувань, які знаю тільки я»
  
  
  «Чи потрібні нам усі ці розмови?» – поскаржився Городін. "Давай подивимося, що відбувається".
  
  
  «Потерпи, Федоре, – сказав Жизов. “Це важливий момент містера Варнова. Ми повинні дозволити йому насолодитися ним у повній мірі. Зрештою, якщо його проект зазнає невдачі, те, що залишиться від його життя, буде найнеприємнішим». «Він не зазнає невдачі, – швидко сказав Варнов. «Ви повинні пам'ятати, що це один із моїх менш руйнівних пристроїв. Тим не менш, цього буде більш ніж достатньо для острова розміром із Мумура». Тримаючи в руці електронний стілус, він почав розстібати сорочку. «Краса в тому, що навіть компетентні митні інспектори ніколи б не знайшли бомбу в цій валізі, бо там бомби немає».
  
  
  – Ми все це знаємо, – нетерпляче втрутився Городін. Варнов продовжував, ніби його ніхто не відволікав. «Серед дрібничок немає бомби, бо сама валіза – це бомба. М'який, податливий, що піддається обробці будь-якої форми, остаточне продовження принципу пластичної вибухівки - ядерний пластик, що розщеплюється. Детонуючий пристрій мініатюрно виконано в металевій клямці. А ось і спусковий механізм». Тепер, коли його груди були оголені, Варнов встромився кінчиками пальців у те, що, здавалося, було загоєним вертикальним шрамом на лівій стороні грудей.
  
  
  Великий Федір Городін здригнувся і відвернувся. "Ух, мені не терпиться дивитися, як він це робить", - коротко засміявся Варнов. Ви без жалю спостерігаєте, як кілька сотень людей помирають на відстані. І все ж ви терпіти не можете дивитися на чоловіка, що відкриває клапоть власної шкіри”. Взявшись за край шраму кінчиками пальців, він обережно потягнув назовні. долар Сотня крихітних контактних точок розміром не більше шпилькової головки покривала його.
  
  
  Варнов трохи доторкнувся стілусом до краю диска. "Ключ доступу, я називаю його Для мене ключем до багатства і помсти, для вас ключем до влади".
  
  
  «А для тих, хто стоїть на нашому шляху, – додав Жизов, – ключ до забуття». «Цілком вірно, – сказав Варнов. Він почав торкатися кінчиком голки кількох крапок на спусковому диску. "Не потрібно запам'ятовувати порядок контактів", - сказав він Жизову. Він автоматично змінюється після кожного завершеного сигналу. Чоловікові треба прикритись».
  
  
  Жизов тонко йому посміхнувся. «Я захоплююсь ретельністю вашого самозахисту. Було приємно підключити пароль до кардіостимулятора».
  
  
  "Так, я так і думав", - погодився Варнов. «Якщо через якусь причину моє серце перестане битися, ключ доступу запрограмований так, щоб сигналізувати про вибух усіх існуючих ядерних пластикових бомб. Як тільки ми почнемо бізнес та всі умови нашої угоди будуть виконані, я, звичайно ж, відключу пароль від свого серцебиття».
  
  
  "Звісно"
  
  
  
  
  
  – сказав Жизов.
  
  
  Варнов завершив маніпуляції зі стилусом і розгладив шкіряний клапоть. "Там. Це зроблено."
  
  
  Троє чоловіків дивилися на острів на горизонті. Городин поволі повернув масивну голову.
  
  
  "Нічого не сталося, Варноу, - сказав він, - твоя бомба не працює".
  
  
  "Просто продовжуй дивитися", - сказав йому Варнов. «Між введенням ключа доступу та виведенням детонатора на бомбі існує автоматична затримка у тридцять секунд. Це дасть мені час, якщо колись знадобиться, подати сигнал зняття.
  
  
  «Мудра обережність». Жизів затвердив. "Але цього разу така відстрочка не знадобиться".
  
  
  Варнов спостерігав, як секундна стрілка завершила півколо на циферблаті його наручного годинника. Він вголос відрахував останню мить. "П'ять, чотири, три, два, один".
  
  
  Спочатку це було друге сонце, що сходить, як і інше, що заходило. Його жовто-оранжева вогненна куля росла, як величезний миттєвий рак, поки чорний дим і біла пара приховували острів Мумура. Ударна хвиля промайнула по воді до яхти, яку можна було побачити як десятифутовий бурун, що несся геть від місця катастрофи. Хвиля вдарила в корму, захлеснувши судно та його пасажирів. Водночас звук вдарив їх. Тривале гуркітливе ревіння, подібне до грому, посилилося в тисячу разів.
  
  
  Антон Жизов повернувся до товаришів з тонкогубою усмішкою, що тріумфує. «Думаю, ми бачили достатньо. Ходімо всередину і витеремося, поки я наказую капітанові рушити.
  
  
  Двоє собак зіщулилися, впавши животом на палубу, їхні очі розширилися від жаху, коли вогняна куля, тепер тьмяно-червона, піднялася в небо на чорній димарі. Жизов смикнув повідець, міцно застебнувши задушливі нашийники, і наполовину потяг тварин за собою, прямуючи до каюти.
  
  
  Здалеку яхта клубний стовп диму здавався шаленою красою. На острові Мумура, що тепер почорнів і засох, не було більше краси. Тільки порив вітру втягнув, щоб заповнити порожнечу, де кипляче полум'я поглинуло кисень. В іншому була тиша. І смерть.
  
  
  Один
  
  
  Ядерний вибух почав позначатися на моєму житті через два тижні після вогненної смерті Мумури та її людей. Це трапилося в найінтимніший момент.
  
  
  Її звали Іоланда. У неї було пряме синювато-чорне волосся і кремова шкіра. Я зустрів її раніше ввечері у невеликому клубі фламенко недалеко від Бродвею. Вона танцювала там, у обтягуючій червоній оксамитовій сукні, яка підкреслювала її красиві груди і тонку талію і розширювалася навколо довгих ніг танцівниці. Вона кинула на мене довгий, зухвалий погляд, коли зупинилася у своєму танці перед моїм столом. Це було запрошення та виклик. Це був погляд, який ставив питання, яке я не міг ігнорувати.
  
  
  Тепер, коли вона розтяглася на моєму ліжку, вона мала лише горду усмішку. Вона хотіла, щоб я захоплювався її оголеним тілом, і її не розчарував.
  
  
  «Ходімо, Нік, - сказала вона, - позбався одягу зараз і піди зі мною».
  
  
  Я зняв сорочку, посміхнувся і зробив ще один ковток свого Ремі-Мартіна.
  
  
  Іоланда пробігла очима по моїх оголених грудях і по моєму тілу. "Ходімо, - владно сказала вона, - я хочу тебе зараз".
  
  
  Я трохи розширив усмішку. «Кумедна річ про мене. Я погано реагую на замовлення у власній спальні. Нам доведеться домовитись про те, хто тут головний».
  
  
  Вона сіла в ліжку, іспанські очі виблискували, кармінні губи розплющилися, щоб щось сказати. Я швидко підійшов до ліжка і заглушив її протест своїм ротом. Спочатку вона напружилася і схопила мої голі плечі, ніби хотіла відштовхнути мене. Я ковзнув руками з її оксамитових боків, розім'явши податливе тіло там, де починалася опуклість її грудей.
  
  
  Вона ахнула під моїм ротом, і її язик метнувся вперед, спочатку невпевнено, потім з великим нетерпінням. Її руки перемістилися до моєї спини, і я відчув укус її нігтів, коли її пальці ковзали по моєму тілу. Її допитливі руки ковзнули за пояс моїх штанів, шукаючи, шукаючи.
  
  
  Зненацька вона відірвала свій рот від мого. Вона важко дихала, і її шкіра світилася рум'янцем бажання. Вона знайшла пряжку мого ременя і розстебнула її злегка тремтячими руками. Я встав і закінчив роботу за неї, повернувшись лежати голий поруч із нею. Я поцілував її відкритий рот, просунувши язик крізь її гострі зуби. Вона схопила його губами і смоктала, рухаючи своїм ротом назад і вперед по моїй мові в чуттєвому обіцянні майбутніх насолод.
  
  
  Я обережно відсторонилася, поцілувавши її округле підборіддя, а потім рушила до западини її горла. Іоланда різко затримала подих, коли мій язик ковзнув по щілині між її грудьми.
  
  
  Я підняв своє обличчя над нею, і вона обхопила свої груди своїми довгими пальцями, пропонуючи їх мені. Соски стояли вертикальними вологими трояндами на тлі темно-коричневих ореолів. Коли я нахилився, щоб узяти підношення, з маленької кімнати поруч із моєю вітальнею, яку я використовую як кабінет, пролунав наполегливий писк.
  
  
  "О, Нік, будь ласка, не зупиняйся", - видихнула Іоланда, коли я завагалася.
  
  
  «Дорога, – сказав я, – є лише одна річ у світі, яка може змусити мене покинути тебе за один раз.
  
  
  
  
  
  Кляни це, і той звук, що ти чуєш, і є він.
  
  
  Я спустив ноги з ліжка і пішов зі спальні до свого кабінету. На столі червоний телефон продовжував свій пронизливий виклик. Крім мене, тільки одна людина мала номер цього телефону - Девід Хок, директор і начальник оперативного відділу AX, Спеціальне розвідувальне управління США. Електронний скремблюючий сигнал не дозволяв нікому підключитися до лінії. Я взяв слухавку і заговорив до мундштуку, внаслідок чого мій голос у кімнаті був нечутний.
  
  
  "У вас талант вибирати найбільш незручний час для дзвінка", - сказав я.
  
  
  Голос Хоука відповів знайомим сухим звучанням Нової Англії. «Леді доведеться почекати, Нік, ким би вона не була. Це терміново ".
  
  
  "Я так і думав", - сказав я, ігноруючи його точне припущення про те, чим я був зайнятий.
  
  
  «У Тихому океані стався ядерний вибух. Невеликий острів під назвою Мумура у групі Туамоту».
  
  
  "Ви маєте на увазі, що хтось знову почав тестування?" Я запитав.
  
  
  “Це не було випробуванням. Острів було зруйновано разом із кількома сотнями полінезійців, які там жили».
  
  
  "Як давно це сталося?"
  
  
  "Два тижня."
  
  
  "Я нічого про це не чув"
  
  
  "Я знаю. Діє повне відключення новин. Про це, звичайно, знають усі великі країни. У всіх нас є системи виявлення радіації, які дозволять визначити місцезнаходження ядерного вибуху в будь-якій точці світу. Але жодна з країн, які мають ядерний потенціал, не визнається. , що нічого про це знає».
  
  
  "Хтось бреше?"
  
  
  «Важко сказати, напевно, але я так не думаю. Сьогодні вранці наш уряд отримав вимогу викупу від людей, які стверджували, що підірвали Мумуру».
  
  
  "Ви маєте на увазі, що вони просять грошей?"
  
  
  "Набагато більше. Те, що вони просять, рівносильне беззастережній капітуляції всіх збройних сил США та передачі нашого уряду до їхніх рук».
  
  
  "Чи може повідомлення виходити від дивака?"
  
  
  «Ми були впевнені, що це справжнє. У них є факти про вибух Мумури, які могли знати лише винні».
  
  
  «Вони обов'язково просять високу ціну. Що якщо ми їм відмовимося? »
  
  
  «Згідно з повідомленням, наші найбільші міста будуть підірвані, як Мумура. Нью-Йорк буде першим, а після цього одне з наших міст руйнуватиметься кожні два тижні, доки ми не здамося перед їхніми вимогами чи нічого не залишиться». "А де я вписуюсь?"
  
  
  «Президент хоче докласти всіх зусиль для цього, але ми не можемо дозволити собі добре помітну операцію. Ми маємо повну підтримку Об'єднаного розвідувального комітету, але сама робота лягає на AX. А ти чоловік, Нік.
  
  
  "Коли ви хочете, щоб я був у Вашингтоні?"
  
  
  "Як скоро ти зможеш це зробити?"
  
  
  Вперше я побачив, що Йоланда стоїть у дверях і дивиться на мене. Вона все ще була оголена. Одна рука упиралася в одвірок, а її довгі ноги були злегка розставлені. В її іспанських очах спалахнуло бажання.
  
  
  Я сказав у телефон: "Я можу відразу піти, якщо я тобі знадоблюся, але хіба що завтра вранці?"
  
  
  Зітхання Хоука чітко пролунало дротом. - У будь-якому разі, я вважаю, ми нічого не зможемо зробити сьогодні ввечері. Продовжуйте розважати вашу даму, але постарайтеся заощадити небагато сил. Я хочу, щоб ти був тут і вранці насторожився. Тут є фактор часу і ранковий брифінг буде вирішальним.
  
  
  "Я буду там", - сказав я і повісив слухавку.
  
  
  Очі Іоланда ковзали по моєму тілу, затримуючись, коли вони натрапили на центр її інтересу.
  
  
  «Слава богу, – сказала вона. «На мить мені здалося, що я втратила вашу увагу».
  
  
  «Жодного шансу», - запевнила я її. Я швидко рушив уперед і взяв її на руки. Це була велика дівчинка - широкоплеча і висока, з широкими, твердими стегнами, і вона не звикла, щоб чоловік піднімав її у повітря. Я відніс її до спальні і поклав на простирадла.
  
  
  "О, Нік, - видихнула вона, - будь ласка, не залишай мене знову в такому стані".
  
  
  «Не сьогодні ввечері, – пообіцяв я їй. Потім я нахилився вперед і продовжив дію з місця, де ми зупинилися.
  
  
  Другий розділ
  
  
  Коли я вийшов з 747-го в міжнародному аеропорту Даллеса, мене зустрів мовчазний хлопець, який затягнув мене в лімузин, що чекав мене. Він акуратно маневрував у ранковій пробці і нарешті зупинився перед нічим не примітним будинком на Du Pont Circle.
  
  
  Я впізнав чоловіка, який вийшов із дверей, коли увійшов. Він був головним радником президента з національної безпеки. Він не посміхався. Люди у вестибюлі - продавець журналів, які переглядають відвідувачів, охоронець біля ліфта - здавались цілком звичайними, якщо не дивитися їм у вічі. Потім ви побачили жорсткий, серйозний аналіз, який проявляється у власних очах чергових урядових агентів. У штаб-квартирі AX діяла цілковита безпека.
  
  
  Я представив свої облікові дані три рази, моя особа була відсканована телекомп'ютером, а відбиток долоні підтверджений електронним датчиком. Нарешті, електронні та людські сторожові пси переконалися, що я дійсно був Ніком Картером, агентом AX N3, рейтингом Кіллмайстра, і мені дозволили побачитися з Девідом Хоуком. Він сидів у своєму пошарпаному шкіряному кріслі і жував одну з довгих сигар, які майже ніколи не запалював.
  
  
  Його сталево-блакитні очі не видавали жодних емоцій, коли він кивнув мені в крісло навпроти себе.
  
  
  
  
  
  «Я не можу зрозуміти, - сказав він, - як ти продовжуєш виглядати таким жахливо здоровим, враховуючи розпусне життя, яке ти ведеш між завданнями».
  
  
  Я посміхнувся старому, який сидів прямо, як шомпол, що більше був схожий на чоловіка років п'ятдесяти, ніж сімдесят. "Секрет у тому, щоб завжди мислити чисто", - сказав я йому.
  
  
  «Звичайно, – сказав він. Одна сторона його рота злегка зігнулася, що було найближчим до усмішки, яка колись з'являлася на його шкіряному обличчі з Нової Англії. Потім він став серйозно. "Нік, у нас великі проблеми".
  
  
  „Ну, це схоже. Ви сказали, що вчора ми отримали повідомлення».
  
  
  “Це правильно. Ця людина стверджує, що він та його люди несуть відповідальність за вибух у Мумурі, і вони готові знищити наші міста одне за одним».
  
  
  "Хто людина?" Я запитав.
  
  
  «Антон Жизів. Вважаю, ви знаєте це ім'я».
  
  
  "Звичайно. Людина номер два у російському військовому командуванні. Я думав, ви сказали, що жодна з великих держав не причетна.
  
  
  «Поради заперечують будь-яку відповідальність за Жизова. Як ви знаєте, він був лідером войовничих прихильників жорсткої лінії у Кремлі. Він все більше невдоволений зростаючою розрядкою між нашими країнами. Схоже, він вибрався сам. Він узяв із собою полковника Червоної Армії Городина та деяких з військово-морських сил, які не вірили у мирне співіснування. Їм також, здається, зійшло з рук викрасти великий запас російського золота».
  
  
  "І Жизов думає, що за допомогою невеликої кількості ядерної зброї вони можуть перемогти США?"
  
  
  «На думку наших експертів, він розраховує, що як тільки він підштовхне нас до переговорів або підірве кілька наших міст, радянський уряд змінить свою політику і підтримає його».
  
  
  «Як ви думаєте, росіяни так зроблять?»
  
  
  «Я навіть не хочу здогадуватися, - сказав Хоук. «Наша єдина турбота зараз – зупинити Жизова. Президент дав зрозуміти, що про здачу не буде. Якщо Жизов каже правду – а ми маємо припустити, що це так, – його бомби вже закладені у низці американських міст».
  
  
  «Ви сказали, що Нью-Йорк – перша мета. Жизів дав нам термін? »
  
  
  "Десять днів." Очі Хоука метнулися до відкритої сторінки настільного календаря. "У нас залишилося дев'ять днів".
  
  
  «Тоді що раніше я почну, то краще. У нас є якісь зачіпки? »
  
  
  "Тільки одна. Агент у Лос-Анджелесі, який працює з Комісією з атомної енергії, побачив секретні дані про вибух Мумури та повідомлення Жизова і зв'язався з нами всього кілька годин тому. Агент каже, що має цінну інформацію, і просить надіслати чоловіка, щоб вона могла доставити її особисто».
  
  
  "Вибачте, - перебив я, - ви сказали, що вона?"
  
  
  Хоук міцно прикусив сигару і насупився, але я помітив іскорку в його очах. «Я не знаю, як ти потрапляєш у такі справи, Нік, але так, агент – жінка. Дуже приваблива, якщо вірити зображенню у її досьє».
  
  
  Він простягнув через стіл чорно-білу фотографію розміром вісім на десять.
  
  
  Обличчя, яке дивилося на мене, було з високими вилицями, великими широко розставленими світлими очима і ротом з легким гумором, обрамленим густим світлим волоссям, яке вільно спадало їй на плечі. Я перекинув фотографію, щоб перевірити статистику природного руху населення. Рона Фольстедт, 26 років, зріст 5 футів 7 дюймів, вага 115 фунтів.
  
  
  Я повернув фотографію Хоук.
  
  
  Він сказав: «Якби мені пощастило, як вам, я заробив би стан на іподромі і пішов на пенсію через два тижні».
  
  
  Я посміхнувся. «Як я вже говорив, я всім завдячую чистим думкам. Ви хочете, щоб я одразу почав? "
  
  
  «Вам заброньовано на годину дня. політ на узбережжі. Перш ніж піти, загляньте у спецефекти. Стюарт хоче показати тобі кілька нових іграшок.
  
  
  Як завжди, Стюарт вибагливий і скрупульозно демонстрував мені свої останні розробки, але оскільки його «іграшки» не раз рятували мені життя, я дозволив йому уявити їх по-своєму».
  
  
  "Ви побачите невеликий вогонь, що горить за скляною перегородкою", - сказав Стюарт замість вітання.
  
  
  «Цього разу ти зробив це, Стюарте, - сказав я. "Ви винайшли вогонь!"
  
  
  Він проігнорував моє зауваження та продовжив. «Ці круглі білі пігулки, які я тримаю в руці, є удосконаленням наших звичних димових гранул. Я продемонструю». Він просунув одну руку через гумовий ущільнювач у перегородці, схожий на рот, і кинув одну з гранул у вогонь, швидко прибравши руку.
  
  
  Пролунала м'яка бавовна, і невелику замкнену кімнату наповнила блакитна серпанок.
  
  
  "Це воно?" - спитав я трохи розчаровано.
  
  
  «Як бачите, - сказав Стюарт, ніби я нічого не сказав, - дим здається дуже тонким, ледве забарвлює повітря і, очевидно, не заважає баченню чи діям. Однак я хотів би, щоб ви понюхали небагато.
  
  
  Відвернувши обличчя, Стюарт великими пальцями розтис гумову кромку друку. Дим, що виходить, був занадто розрідженим, щоб його можна було побачити, але я пішов далі і зробив мінімальний вдих. Миттю я закашлявся і чхав. Сльози застилали мені очі, а слизова оболонка носа та трахеї, здавалося, горіла. Приблизно за п'ятнадцять секунд після того, як Стюарт закрив кришку, симптоми зникли, і я
  
  
  
  
  
  зміг дихати і знову бачити.
  
  
  "Сильний матеріал", - сказав я, помітивши, що Стюарт, схоже, трохи самовдоволено через мій дискомфорт.
  
  
  «Ефект, як ви розумієте, має тимчасовий характер, - сказав він, - але дим від однієї гранули може знерухомити кожного в кімнаті середнього розміру протягом трьох секунд. А тепер я хочу, щоб ви спробували це». Він вручив мені щось на зразок звичайної лляної носової хустки.
  
  
  «Ви хочете, щоб я висморкався?» Я запитав.
  
  
  "У тканину вплетена надтонка сітка", - сказав він. Кути прикріпляться за вашою головою, щоб забезпечити маску від дії диму».
  
  
  Я натягнув хустку на ніс і рот і притиснула два куточки до потилиці. Вони прилипли один до одного і тримали маску на місці. Я відкрив гумову прокладку на скляній перегородці, вдихнув невеликий експериментальний вдих і глибоко вдихнув. Їдкий запах все ще був присутній, але цього разу я не мав ніяких неприємних ефектів. Я закрив пломбу і зняв хустку-маску.
  
  
  "Гарна робота, Стюарт", - сказав я серйозно.
  
  
  Він намагався не виглядати надто задоволеним. «У мене є ще один маленький предмет, який може стати вам у пригоді». З ящика він дістав коричневий шкіряний ремінь і простягнув його переді мною, як гордий батько показує свою новонароджену дитину.
  
  
  Взявши ремінь з його рук, я сказав: «Стюарте, ти, мабуть, послизнувся. Це одна з найочевидніших фальшивих пряжок, які я бачив за останні роки. Це не обдурить професійного агента на десять секунд. Що всередині, декодер Captain Midnight?
  
  
  «Чому б тобі не відкрити його і не впізнати?»
  
  
  Щось у тоні Стюарта підказало мені, що він випереджає мене, але все ж таки я оглянув спеціальну пряжку і швидко знайшов крихітну пружинну клямку, яка відкривала потайний відсік. Я відкрила його, і було різке повідомлення, як паперова кришка відірвалася від пряжки.
  
  
  Стюарт сказав: «У реальній моделі всередині замість ковпачка знаходиться невеликий заряд вибухової речовини. Недостатньо потужний, щоб зруйнувати, але цілком здатний вбити або скалічити пильного ворожого агента, який забрав його у вас.
  
  
  Я взяв із півдюжини димових кульок і носову маску-маску і обміняв свій власний пояс на трюкову модель Стюарта. Я вийняв із невеликої сумки, яку привіз із собою, інструменти своєї справи – Вільгельміну, мій дев'ятиміліметровий. Люгер і Хьюго, мій гострий, як бритва стилет. Я помістив «Люгер» у поясну кобуру типу ФБР, а стилет – у спеціально виготовлені піхви із замшевої шкіри, які я прив'язав до свого правого передпліччя. При правильному згинанні м'язів мого передпліччя Х'юго падав рукояткою вперед у мою руку. Я знову одягнув куртку, взяв сумку і подався на вулицю, щоб узяти таксі до Даллеса. Кіллмайстер повернувся у справу.
  
  
  Третій розділ
  
  
  Це був один з тих рідкісних днів у Лос-Анджелесі, коли вітер забрав від басейну Місто розкинулося під струменем, як живий організм з бетону та асфальту, з величезними магістралями, відкритими, наче величезним ножем, що розсікає.
  
  
  Поїздка на таксі з Лос-Анджелеса на адресу Рони Фольштедт біля підніжжя одного з каньйонів у горах Санта-Моніки була довгою. Я закурив сигарету, поки водій докладно розповідав мені, як би він вчинив, якби керував "Доджерс".
  
  
  Він висадив мене перед затишним котеджем, захованим осторонь дороги серед сосен. Тишу каньйону порушив шум приблизно дюжини мотоциклів, що проїхали дорогою. Це здавалося дивним місцем для зустрічей у байк-клубі, але не можна не враховувати переваги мотоциклістів.
  
  
  Я піднявся короткими кам'яними сходами і поплентався по килиму з соснових голок до вхідних дверей. Дзвона не було, тож я постукав.
  
  
  Дівчина, що відчинила двері, була принаймні кращою за фотографію, яку я бачив в офісі Хока. Її шкіра була чистою та білою, з легким рум'янцем на вилицях. Тепер я міг бачити її очі темно-синього кольору північних морів, а м'яке світле волосся, здавалося, було освітлене місячним світлом.
  
  
  "Я Нік Картер, - сказав я, - з AX".
  
  
  Її очі на мить дивилися на моє обличчя, потім взяли мої плечі і пробігли по всьому тілу. "Увійдіть", - сказала вона. "Я Рона Фольстедт".
  
  
  Її вітальня виглядала як вибух у музичному магазині. Шматочки та шматочки гітар були розкидані без жодного видимого методу, пляшки з клеєм та шелаком стояли на килимі, а кілька вцілілих інструментів були притулені до стін.
  
  
  Рона бачила, як я це все приймаю. Вона сказала: «Моє хобі – конструювати та ремонтувати гітари. Я знаходжу це дуже розслаблюючим».
  
  
  "Ви повинні проводити багато часу на самоті, працюючи над ними", - сказав я.
  
  
  «Я не розумів, скільки й досі».
  
  
  "Можливо, ми зможемо внести деякі зміни в те, як ви проводите дозвілля", - сказав я. "Але спочатку ви збиралися дати нам деяку інформацію про вибух Мумури".
  
  
  "Я не впевнена, що розумію, що ти маєш на увазі", - із сумнівом сказала вона.
  
  
  Це була правильна відповідь. Я свідомо не подав їй розпізнавальний знак. Я знав, що Хок проінструктує її, і я хотів бути впевнений, що говорю з правильною жінкою.
  
  
  "Ви можете заощадити відповідність?"
  
  
  
  
  
  Я сказав.
  
  
  «Вибачте, я не зберігаю їх, бо кинув палити».
  
  
  «Я сам намагався кинути курити торік, але протримався лише два тижні». Я завжди відчував себе трохи безглуздо, проходячи одну з цих процедур, але такі маленькі запобіжні заходи можуть мати значення, щоб відрізнити живого шпигунства від мертвого шпигуна.
  
  
  Рона Фольштедт розслабилася і сіла на кушетку. На ній були сині штани, які тримали її ноги в секреті, але її вільна блузка зяяла настільки, що оголювала пружні, підняті груди, що не потребують підтримки індустрії нижньої білизни. Вона була худорлявою, але аж ніяк не схудла. Я сів біля неї, вдихаючи легкий квітковий аромат, і вона заговорила.
  
  
  «Як вам, мабуть, сказали, я з AEC. Більшість нашої секретної роботи та розслідувань проводиться ФБР, але частину роботи ми робимо самі. Це було на одному з тих, з якими я познайомився з Ноксом Варновим.
  
  
  «П'ять років тому він обіймав дуже незначну посаду на одному із наших енергетичних проектів. Він почав говорити на коктейльних вечірках і, мабуть, висловлював якісь дивні політичні погляди. Мені було доручено підібратися до нього якомога ближче, щоб вислухати його. Це було просто. Він дуже хотів, щоб хтось вислухав його ідеї. Він мав на увазі процес виготовлення ядерного вибухового пристрою із пластику, якому можна було надати практично будь-якої форми. Я спитав його, що це буде за мету, і його очі справді спалахнули. За його словами, з цього матеріалу можна зробити предмети, які невинно виглядають, які можна легко переправити контрабандою в будь-яку країну світу і помістити в їхніх містах. Можна вимагати, щоб країна здалася чи міста були б зруйновані один за одним».
  
  
  "Звичайно, схоже на Мумура".
  
  
  Це те, що я думав, що йому потрібні гроші, щоб удосконалити свій процес, багато грошей. Він розповів про свою схему чиновникам AEC і вони практично вигнали його з офісу. Ми наголошуємо в основному на мирному використанні атомної енергії, і ніхто навіть не хоче говорити про зброю.
  
  
  «Звичайно, Варнова було звільнено з роботи з дорученням. Він дуже образився. Поклявся, що розквитається з усією гнилою країною за те, що не підтримує його. Незабаром після цього він зник з уваги, і ми не надто намагалися знайти його, оскільки, чесно кажучи, вважали його ненормальним».
  
  
  "Ви добре попрацювали над Варновом", - сказав я. Потім, щоб трохи подразнити її, я додав: "Наскільки близько вам вдалося підібратися до нього?"
  
  
  Вона опустила повіки і глянула на мене своїм темно-синім поглядом. «Насправді я ніколи не підходив так близько. Варноу був настільки захоплений своїм пластичним процесом, що не міг цікавитись… іншими речами. Я відчув невелике полегшення. Він мав електронний кардіостимулятор, який регулював його серцебиття, і було б досить ніяково, якби він замкнувся в інтимний момент. Скажи мені, Ніку, ти не користуєшся такими штучними засобами, чи не так?
  
  
  «Ні, – посміхнувся я. «Я досі використовую усі оригінальні запчастини».
  
  
  "Я рада це чути. Хочеш коктейль?"
  
  
  «Відмінна ідея, – сказав я. «Тоді я зателефоную до Хоука до Вашингтона і передам те, що ви мені сказали. Якщо нам пощастить, ми зможемо провести вечір на самоті.
  
  
  Ми разом пройшли у світлу компактну кухню у задній частині котеджу. Я сказав: "У вас тут досить ізольоване місце".
  
  
  "Так, я знаю. Мені це подобається. Натовп мене ніколи особливо не приваблював. Ця дорога за межами глухого кута закінчується в парі миль вгору по пагорбі біля приватного маєтку, тому тут не так багато машин.
  
  
  «Якби на вулиці не гарчали мотоцикли, ви могли б опинитися далеко за містом. Вони часто ходять тут? Ні, я вперше їх бачу. Здається, вони чекають, щоби щось трапилося. Трохи моторошно, але вони не підійшли до хати».
  
  
  Тривожні дзвінки задзвонили в моїй голові голосно і виразно.
  
  
  "Рона, той дзвінок, який ти зробила Хоуку сьогодні вранці - ти користувалася тут телефоном?"
  
  
  "Так, я так зробила. Чому-?" Вона ахнула, коли прийшло розуміння. "Як ви думаєте, моя лінія прослуховується?"
  
  
  «Найбезпечніше припустити, що всі лінії прослуховуються, поки ви не доведете протилежне. Я не люблю цієї байкерської банди. У тебе є машина? "
  
  
  «Так, він припаркований на вулиці, що веде вгору пагорбом».
  
  
  «Склади пару речей разом і поїхали звідси».
  
  
  "Але куди ми підемо?"
  
  
  «AX має пляжний будиночок в Малібу, щоб агенти могли використовувати його при необхідності. Там тобі буде набагато безпечніше. Я не став додавати: «Якщо ми проїдемо повз натовп мотоциклістів», але я думав саме про це.
  
  
  Четвертий розділ
  
  
  Ми вийшли через чорний хід і через кущі вислизнули на крутий схил, де стояла машина Рони.
  
  
  "Краще дозволь мені водити машину", - сказав я їй. Це може вимагати деяких складних маневрів».
  
  
  Вона простягла мені ключі та швидко підійшла до пасажирської сторони. Я сів за кермо, помітивши, що заднє сидіння було забите великою кількістю її гітарного обладнання – панелі з рожевого дерева, котушки зі сталевими та нейлоновими струнами та накладки на гриф із чорного дерева.
  
  
  Група мотоциклістів нас ще не помітила, але вони неспокійно тинялися біля підніжжя дороги. Я завів двигун і почув за нами крики. Я ляснув важелем перемикання передач
  
  
  
  
  
  
  в низький, і машина стрибнула в гору. Ми заверещали по S-подібній кривій, на мить ховаючись з поля зору, але я чув, як їхні машини з ревом піднімаються пагорбом слідом за нами.
  
  
  Ми відразу набрали швидкість на короткому підйомі, і я мовчки подякував за те, що Рона має машину з деякими м'язами під капотом. Мотоцикли з'явилися в дзеркалі заднього виду, і я почув бавовну, яка не була частиною їхніх вихлопних газів. Куля відлетіла від задньої частини машини, а за нею була інша, низько прицілена.
  
  
  Я повернув машину по іншому повороті і витяг Вільгельміну з кобури. Я зняв запобіжник і передав «люгер» Роні. Я сказав: "Я не можу сповільнитися, щоб дати вам гарний постріл, але продовжуйте стріляти, і це дасть їм привід подумати"
  
  
  Рона висунулася з вікна і стріляла лівою по байкерах. Мені було приємно бачити, що вона вміє поводитися зі зброєю. Утримуючи машину на дорозі, я був надто зайнятий, щоб озирнутися, щоб побачити, чи не врізалася вона у що-небудь, але зміна висоти звуку двигуна позаду нас підказала мені, що вона принаймні уповільнює їх.
  
  
  Коли я трохи віддихався між нами та байкерами, різкий запах бензину підказав мені, що вони проробили дірку в нашому баку. Стрілка покажчика рівня палива вже похитувалась у точці Е, тож я знав, що ми не підемо набагато далі. Я натиснув педаль акселератора на підлогу, і ми небезпечно повернули ще на два повороти.
  
  
  Мотоцикли все ще гуркотіли по дорозі за нами, але у мене була пара поворотів між нами, коли двигун закашляв, і я зрозумів, що справа погана. Протягом останніх тридцяти секунд я вигадав відчайдушний план, як витягти нас звідти живими. Рона спустошила Люгер, і часу на перезарядку не було. Кущ по обидва боки дороги був надто густим, щоб ми могли бігти далеко. До переслідувачів залишалося лише кілька секунд діяти, тому моя перша спроба була б єдиною, яку ми могли б отримати.
  
  
  Я різко зупинився посеред дороги, схопив котушку зі сталевою струною для гітари із заднього сидіння і помчав до стовпа на узбіччі дороги. Я обмотав дріт петлею навколо жердини, двічі скручуючи кінець, щоб закріпити його. Підбігши до машини, я жбурнув котушку через заднє скло, застрибнув на переднє сидіння і вичавив з машини останню унцію потужності, щоб підняти нас на невеликий ухил і зникнути з-за купи чаппараля на дорозі. інший бік дороги.
  
  
  Гуркіт мотоциклів був лише в одному повороті вниз від нас, коли я перегнувся через сидіння і в той же час сказав Роні: «Виходь і присядь за машиною».
  
  
  "Але, Нік, вони побачать нас, як тільки пройдуть тут через кущі".
  
  
  "Думаю, їм буде про що подумати", - сказав я. «А тепер роби, що я тобі говорю».
  
  
  Дотримуючись інструкцій Рони, я схопив котушку з гітарним дротом і натягнув її. Я відчинив двері, намотав дріт на віконну раму і закотив вікно, щоб утримувати його на місці. Потім я зачинив двері. Мотоцикли заревіли прямо по дорозі, коли я впав поряд з Роною, залишивши сталеву гітарну струну натягнутої поперек дороги на висоті приблизно чотирьох футів.
  
  
  Два лідери мотоциклетної зграї майже одночасно вдарилися об дріт. Виглядало так, ніби вони кивнули один одному в чомусь, але наступної миті обидві голови застигли в повітрі, а байки вирвалися з-під них. Голови в шоломах ударялися об асфальт і шалено стрибали дорогою, як моторошні футбольні м'ячі. Мотоцикли, керма яких все ще тримали в руках безголові вершники, з ревом злетіли вгору по пагорбі кілька ярдів, перш ніж один хитнувся, щоб ударити іншого, відправивши їх обох у клубок із плоті та механізмів.
  
  
  Інші байкери намагалися погойдуватися, ковзати по слизькому асфальту. В результаті утворилася купа, клубок вигнутих машин і тіл, що розвалилися. Я схопив Рону за руку, і ми помчали. Ми лежали ниць за кущами, коли можна було чути, як мотоциклістів, які вижили з банди, заводили свої байки і зникали вдалині.
  
  
  По худому тілу Рона здригнулася. "Як ти думаєш, ким вони були, Нік?"
  
  
  «Вони мають бути пов'язані з людьми, які підірвали Мумуру та загрожують Нью-Йорку. Напевно, до твоєї телефон давно прослуховували. Цього ранку, коли ви подзвонили Хоку, вони знали, що ви щось зачепили. Вони чекали, кого надішле AX, а потім планували позбутися нас.
  
  
  «Так, але це лише війська. Хто дає накази? »
  
  
  «Лідером виявився Антон Жизов, справжній бойовий яструб із Червоної Армії. Схоже, що одним із чоловіків з ним був Федір Городін. Не такий розумний, як Жизов, але ж небезпечний. І якщо твій здогад вірний, є Нокс Ворнов.
  
  
  "Так що все, що вам потрібно зробити, це знайти їх і не дати їм підірвати більшу частину Сполучених Штатів".
  
  
  "Це все. Але, чорт забирай, у мене цілих вісім днів.
  
  
  Після безпечної перерви ми повернулися на дорогу і пішли до магазину з обшитою вагонкою фасадом, яким керує жінка з яблучними щоками, яка виглядала як загальна мама. Я купив Роне
  
  
  
  
  
  
  пива та отримав жменю здачі для телефону.
  
  
  Спочатку я зателефонував до контактної особи Об'єднаного розвідувального комітету в Лос-Анджелесі. Я розповів йому про трупи на дорозі і про машину Рони в кущах. Я подзвонив, щоб викликати таксі, і ми з Роною влаштувалися чекати
  
  
  П'ятий розділ
  
  
  Малібу. Майданчик для кінозірок, будинки вихідного дня для багатих та розташування аварійного кварталу №12 AX. Деякі з них помітили по всій країні для використання агентів AX в особливих обставинах. Я відчував, що ми з Роною відповідаємо вимогам.
  
  
  Один і той самий ключ, який був у кожного агента AX, відчиняв двері будь-якому з них. Вони розташовувалися у різних кварталах і будинках. Те, що в Малібу, неадекватно описувалося терміном «Emergency Quarters». Сучасна будівля зі скла та червоного дерева була захищена від під'їзної дороги до шосе Тихоокеанського узбережжя семифутовим парканом. Внизу була величезна вітальня з високою стелею та зручними меблями, розставленими навколо висячого каміна. Десятифутова барна стійка із чорного дерева відокремлювала вітальню від маленької функціональної кухні. Гвинтові сходи з кованого заліза вели на тристоронній майданчик, де знаходилися спальні.
  
  
  Рона помітила ванну кімнату з римською ванною, що затонула. "Я б точно хотіла прийняти ванну", - сказала вона. - Як ти думаєш, тут є щось, у що я міг би сховатися потім?
  
  
  "Поглянь через спальні", - сказав я. "Ці місця досить добре забезпечені".
  
  
  Вона піднялася нагору і копалась у шафах і ящиках, поки я перевіряв бар. Незабаром вона спіткнулася і знову спіткнулася в велюровому халаті, перекинутому через руку, а її руки були сповнені пляшок і банок.
  
  
  "AX напевно облаштовує свої укриття на всі випадки життя, чи не так?"
  
  
  «Вони не такі вже шикарні, – сказав я їй. "Я був у парі, де мені доводилося боротися з пацюками за місце для сну".
  
  
  Рона довго дивилася на мене з сходів. "Це єдина проблема, якої у нас тут не буде".
  
  
  "Принаймні одна", - погодився я. Що ви любите пити? Привіт, у мене буде пара напоготові, коли ти вийдеш.
  
  
  «Хоч би що у тебе було», - сказала вона, входячи у ванну.
  
  
  Секція стіни біля ванни була з галькового скла і звернена до зовні бару. Коли світло у ванній кімнаті було увімкнене, скло було досить напівпрозорим, і все, що відбувалося всередині, було добре видно, принаймні, на вигляд, для всіх, хто спостерігав із бару. Я не міг бути впевнений, чи знала Рона про цей вуайєристський ефект чи ні, але за вивченою грацією її рухів я підозрював, що так.
  
  
  Вона поставила пляшки та банки на полицю, потім зняла блузку. Навіть крізь спотворене скло з гальки рожевий колір її сосків був відмінний від білішої плоті її грудей. Вона вийшла зі своїх вільних синіх штанів і спустила смужку чорних трусиків бікіні по своїх довгих струнких ніг. Вона перевірила воду однією ногою, востаннє подивилася на дзеркало на повний зріст і спустилася у ванну.
  
  
  Я підійшов до телефону в дальньому кінці бару, щоб зателефонувати до Хоука. За особистим номером я одразу передзвонив. Звичайно, була ймовірність того, що телефон Малібу прослуховувався, але з огляду на швидкість руху я не міг перестати турбуватися про це.
  
  
  Перш ніж я встиг повідомити, що дізнався від Рони, розмову відкрив Хоук.
  
  
  «Я щойно був на зв'язку з дуже схвильованим представником JIC, який сказав, що ви залишили йому досить брудну роботу з прибирання, яку він повинен утилізувати та пояснити місцевій поліції».
  
  
  Я визнав точність звіту
  
  
  «Нік, я розумію, – продовжив Хоук, – що в ході нашої роботи деякі тіла обов'язково залишаться позаду. Чи не буде надто багато, якщо в майбутньому ви зробите необхідні викидання акуратнішим чином… скажімо, простреливши їм серце? »
  
  
  «Я намагатимусь бути обережнішими, - пообіцяв я, - якщо дозволять обставини».
  
  
  А тепер скажи мені, чи є у міс Фольштедт щось цінне для нас?
  
  
  Я придушив усмішку, побачивши, як Рона встала у ванні і простягла голу руку за рушником. "Так, - сказав я, - я думаю, що так".
  
  
  Я розповів Хоуку про розслідування Рони Нокса Варнова п'ять років тому та його схему шантажу нації, погрожуючи підірвати її міста один за одним. Хока особливо зацікавив, коли я розповів йому про ідею Варнова зробити пластикову ядерну вибухівку.
  
  
  Він сказав: «Це дуже добре поєднується з новою розробкою в цій галузі. Я не хочу обговорювати це телефоном, але я б хотів, щоб ви вранці вилетіли назад до Вашингтона».
  
  
  „Правильно. Я буду там завтра».
  
  
  Рона вже вийшла з ванни, витираючи себе рушником. З недбалою чуттєвістю вона рухала пухнастим рушником вгору і вниз по гладкій внутрішній стороні стегна. Коли я відповів Хоуку, у моєму голосі, мабуть, відобразилося невелике розчарування від того, що так скоро закінчилося таке багатообіцяюче знайомство. Хоук відкашлявся у своїй несхвальній манері. - Ви можете взяти із собою міс Фольштедт. У моєму проекті буде робота для вас двох».
  
  
  "Ми будемо там", - сказав я з великим ентузіазмом.
  
  
  Я повісив трубку і приготував пару мартіні з
  
  
  
  
  
  холодильник алкогольних напоїв під баром. Коли я кинув по шматочку лимона в кожну склянку, з ванної вийшла Рона. На ній був короткий велюровий халат, перев'язаний поясом. Цього було достатньо, щоб дотягнутися до складки, де стегно з'єднується з сідницею.
  
  
  "Боюсь, цей халат не для високої дівчини", - сказала вона.
  
  
  "Я б так не сказав", - сказав я їй. Ноги Рони, як вони були зараз, не виглядали навіть трохи худими. Натомість вони виглядали округлими, гладкими та податливими. Я вручив їй мартіні.
  
  
  "Дякую", - сказала вона. "Ви дзвонили до Вашингтона?"
  
  
  "Так. Хоук хоче, щоб ми прилетіли туди завтра. Сказав, що має роботу для нас обох. З тобою все гаразд?"
  
  
  "Чому б і ні? Це має бути краще, ніж тинятися тут із мотоциклістами і чорт знає, хто ще стріляє в мене.
  
  
  Рона зробила ковток зі свого напою, потім поставила склянку на стійку і почала сильно здригатися, ніби її роздув порив холодного повітря.
  
  
  Я зробив крок до неї. «Роно, що трапилося?»
  
  
  Вона глибоко зітхнула. - Думаю, це пізня реакція на всі хвилювання сьогодні вдень. Здається, я не така крута та зібрана, як думала».
  
  
  Я ввійшов і обійняв її. Її тіло, яке виглядало таким струнким і здатним в одязі, тануло на мене з теплою гнучкістю, що було дивно. Її груди, притискаючись до моїх грудей, м'яко рухалися разом із її диханням.
  
  
  «Я так страшенно налякана, Нік, - сказала вона, - за тебе, за мене і за всіх у світі. Як це скінчиться? »
  
  
  "Погано", - сказав я. «Але не для нас. А тепер розслабся і дозволь мені хвилюватися».
  
  
  Я масажував гладкі м'язи її спини через велюровий халат.
  
  
  Вона нахилила голову, щоб подивитись мені в очі. «Сподіваюся, ти маєш рацію, Нік, - сказала вона.
  
  
  Я нахилився і поцілував її у губи. Від неї пахло милом із ванни, з легким квітковим ароматом у волоссі. Губи у неї були прохолодними та податливими, а смак нагадував м'ятний.
  
  
  Мої руки ковзнули вгору і намацали відкритий край халата, потім опустилися до теплих пагорбів її грудей. З легким криком бажання вона усунулася від мене. Достатньо часу, щоб послабити пояс і насунути халат назад на плечі, дозволяючи йому впасти на підлогу.
  
  
  Повільно, навмисно вона провела мої руки по своїй наготі, на мить притиснулася до своїх грудей, потім дозволила соскам знову піднятися, коли вона провела руками по своєму тілу і плоскому животі з його м'якшою, ніж замша, шкірою.
  
  
  Її очі були зачаровані, коли вона нахилила голову, щоб подивитися, вона направила мої пальці своєю шовковистою подушкою до свого теплого центру, і її голодні очі піднялися, щоб зустрітися з моїми.
  
  
  Коли я відступив і поспішно зняв одяг, вона вивчала мене з щирим інтересом і замилуванням, ніколи не відверталася, навіть коли я був повністю оголений. Потім вона просто відчинила руки, щоб привітати мене.
  
  
  Я глянув на сходовий майданчик спальні, але вона похитала головою - як би кажучи, що її потреба була надто терміновою, щоб відкладати її, - що місце тут, час настав. Ми розтяглися на товстому синьому килимі, і я гладив її тіло. Спочатку її стогін був тихий, як зітхання вітру, але незабаром переросли в гарячкові вигуки вимоги, коли вона перекотилася і затягла мене на себе.
  
  
  Коли я увійшов до неї, вона вигнула своє струнке світле тіло, щоб зустріти мене. Потім був звивистий, звивистий ритм її болісного бажання, що разом наростали на гребневій хвилі кульмінації, за якою пішов довгий, стрімкий спуск до порожнього берега солодкого виснаження.
  
  
  Розділ Шоста
  
  
  Наступного ранку Рона пішла на роботу і приготувала рясний сніданок. Нічна зарядка викликала у нас обох великий апетит, і ми з ентузіазмом відклали їжу. У міру того, як кава в наших чашках остигала, все інше почало нагріватися. Однак це був робочий день, і з того, що я дізнався про Рона напередодні увечері, місце для відпочинку після сніданку могло зайняти нас до пізнього вечора.
  
  
  Натомість я став у ванну і прийняв холодний душ.
  
  
  Ми поїхали з Лос-Анджелеса. Інтернаціонал у дев'ятигодинному рейсі, а в Даллесі нас зустрів на лімузині AX ще один мовчазний та ефективний водій Хока.
  
  
  Ми пройшли ритуал безпеки і незабаром сіли за стіл навпроти Девіда Хока. Головна людина AX пробіглася очима по Роні Фольстедт і повернулася до мене з невимовним питанням у погляді. Я знизав плечима і посміхнувся йому настільки безневинно, наскільки міг.
  
  
  Хоук різко прочистив горло та перейшов до справи. «У той час, коли ви вчора телефонували мені, Нік, ми тримали моряка на ім'я Хуан Ескобар у карибського круїзного лайнера Gaviota. Його затримали у Форт-Лодердейлі, коли він підозріло поводився при проходженні митниці. Жодної контрабанди не було виявлено ні при ньому, ні в його валізі, але, оскільки в наші дні всі наші люди були в подвійній тривозі, влада Флориди зателефонувала до нашого офісу. До нас привезли Ескобара на допит, але ми нічого від нього не домоглися. Потім, коли ви передали інформацію міс Фольстедт про Нокса Варнова та його ядерно-пластичну вибухівку, ми уважно розглянули принесену валізу. Зрозуміло, наші лабораторії показали, що це матеріал, що розщеплюється.
  
  
  
  
  
  
  На клямці виявили мікроелектронний детонатор, який міг активуватися за допомогою далекого радіосигналу. І, що кумедно, на ручці було вигравіровано маленький череп – крихітна голова смерті.
  
  
  «Ви дізналися щось від моряка?» Я запитав.
  
  
  "Трохи. Я дозволю цій людині сказати тобі сам.
  
  
  Хоук натиснув кнопку на своєму домофоні і сказав: Надішліть Ескобара. Хвилиною пізніше увійшла пара похмурих урядовців, а між ними стояла похмура ряба людина. Урядовці пішли, і Хоук жестом посадив Ескобара на стілець.
  
  
  Я підійшов і став перед чоловіком. "Давайте послухаємо вашу історію", - сказав я.
  
  
  Ескобар ніяково подерся. "Я вже сказав це двадцять разів".
  
  
  "Скажи це ще раз", - сказав я. "Мені."
  
  
  Він глянув на моє обличчя і почав говорити без вагань. «Здоров'як, він дав мені валізу і п'ятсот доларів. Він сказав взяти перерву на кілька тижнів. Потім, коли я наздоганяю корабель, він дає мені ще п'ять. Все, що я роблю, це кладу валізу в шафку в Клівленді і залишаю її там. Це все, що я знаю. Я присягаюсь."
  
  
  Хто така велика людина? Я запитав.
  
  
  «Я не знаю його імені. Іноді він заходить на борт в одному порту, іноді в іншому. Все, що я знаю, у нього нові власники, і коли він наказує, всі слухаються».
  
  
  "Нові власники, ви сказали?"
  
  
  «Так. П'ять-шість місяців тому вони купили Гавіоту. Більшість старої команди вони звільняють, деяких з нас залишають. Я працюю на будь-кого. Розумієте, це робота. Нові хлопці, яких вони найняли до команди, не з Південної Америки, як усі ми. Вони смішно розмовляють та тримаються від нас подалі».
  
  
  «Розкажи мені більше про велику людину».
  
  
  Він бос, це все, що я знаю. Він виглядає грубим і каже низьким голосом. Плечі великі, як у бика».
  
  
  Я глянув на Хоука.
  
  
  "Цей опис підходить Федору Городіну", - сказав він.
  
  
  Я сказав Ескобару: «Хтось ще наказує?»
  
  
  «Одну людину я бачу лише двічі. Худий, зловісний, сиве волосся. Він єдиний, кого я коли-небудь бачив, віддаючи накази здорованю.
  
  
  Я знову повернувся до Хоука. "Жизів?"
  
  
  Він кивнув головою.
  
  
  Я засунув руки до кишень і повільно підійшов до дальньої стіни. Потім я повернувся і знову став перед моряком. Я дивилася йому у вічі, поки він не відвів погляд.
  
  
  «Хуан, - сказав я йому, - ти, мабуть, чув, що Сполучені Штати справедливо поводяться зі злочинцями і що тобі не треба боятися поганого поводження. Але тут зовсім інша ситуація, Хуан. Нема часу на терпіння. Якщо ви брешете нам, я особисто подбаю про те, щоб, навіть якщо ви живі, ви були марні для сеньйоріт. Ти мене розумієш, Хуане?
  
  
  "Так, сеньйоре!" – відрізав він. Випуклі очі підказали мені, що він знав, що я не жартую. «Від імені моєї матері я говорю правду! Було ще шестеро людей, яким вони також віддали валізи. Куди вони беруть їх, я не чув. Моя справа була за Клівленд. Це все, що я знаю, сеньйоре, повірте мені.
  
  
  Я зробив. Я кивнув Хоуку, і він забрав Ескобар.
  
  
  "Я вважаю, ви перевірили корабель і цих нових власників", - сказав я, коли ми втрьох знову залишилися одні.
  
  
  "Так. Гавіота - це венесуельський регістр. Колишнім власникам було виплачено величезну суму готівкою від людини, яка сказала, що представляє компанію Halcyon Cruises. Це, звичайно, фальшивка.
  
  
  Заговорила Рона. «Не могли б ви захопити корабель та допитати команду? Дізнайся, звідки взялися бомби? »
  
  
  "Ми могли б", - визнав Хоук. «Але ми не могли бути впевнені, що Городін буде на борту і, здається, Жизів майже не з'являється. Навіть якби ми дізналися, де робляться бомби і де зберігається спусковий пристрій, чутки про захоплення корабля досягли б їх раніше, ніж ми. А потім вони можуть підірвати бомби, вже закладені в бозна-яких містах. Ні, ця вправа має бути стриманою, ось чому я хотів, щоб ти та Нік були тут.
  
  
  "Мені було цікаво, коли ви дійдете до цього", - сказав я. "Без образ, Рона, але я звик працювати одна".
  
  
  "Не цього разу", - сказав Хоук. «Наш перший крок – посадити когось на борт круїзного лайнера. А самотній чоловік приверне надто багато уваги».
  
  
  "Чому?" Я запитав.
  
  
  «Так вийшло, що «Гавіота» спеціалізується на…» – тут старий вважав за необхідне знову прочистити горло, – «… круїзам для молодят».
  
  
  Рона Фольстедт почала посміхатися, але швидко протверезіла, коли Хоук кинув на неї один із тих суворих поглядів Нової Англії.
  
  
  Він сказав: «Я домовився з Комісією з атомної енергії, щоб міс Фольстедт була призначена в AX на час цієї надзвичайної ситуації. Я не думаю, що якби я попросив вас зіграти роль молодят, ви надто сильно розширили б ваші акторські таланти.
  
  
  "Думаю, ми впораємося", - сказав я з незворушним виглядом.
  
  
  «Поки він виконує службові обов'язки», - додала Рона, підморгнувши мені, коли Хоук не дивився.
  
  
  «Я знав, що можу розраховувати на вашу співпрацю, – сухо сказав Хоук. «Ви приєднаєтесь до круїзу завтра на Антігуа. Судно Gaviota заходитиме в кілька портів Карибського моря, пропливе через Панамський канал і підніметься вгору західним узбережжям Мексики із зупинкою в Лос-Анджелесі. Але якщо ви не виявили оперативну базу і не відключили її на той час, коли корабель прибуде до Панами, то
  
  
  
  
  
  
  буде надто пізно. Тому що за вісім днів планується підірвати бомбу в Нью-Йорку».
  
  
  "Короткий медовий місяць", - прокоментував я.
  
  
  Хоук продовжував, ніби я нічого не говорив. Екскурсійна місія – з'ясувати, де кладуть валізи-бомби на корабель, та повернутися до джерела. Там ви маєте знайти Антона Жизова і, швидше за все, Нокса Варнова. Тоді ви самі собою. Я надаватиму вам всю можливу підтримку з цією метою, але будь-яка великомасштабна операція неможлива».
  
  
  Ми з Роною вийшли з кабінету старого і одним рейсом спустилися до Центру управління документами. Там нам надали всі документи та фотографії, які нам знадобляться, щоб видати себе за містера та місіс Ніколас Хантер.
  
  
  Коли ми покидали штаб-квартиру AX, Рона грала, діючи для всього світу як майбутня наречена.
  
  
  «Чи не думаєте ви, – сором'язливо сказала вона, – що, оскільки наш «брак» офіційно не починається до завтра, ми маємо залишитися сьогодні у двох різних кімнатах?»
  
  
  "Хороша ідея", - сказав я, спіймавши таксі. «Я маю вийти сьогодні досить пізно, і я не хотів би розбудити тебе, коли ти увійдеш».
  
  
  "Та невже?" - Запитала вона з важким сарказмом. "Як її звати?"
  
  
  «Давай, люба, ти б не пошкодувала, що я насолоджуюся минулої ночі холостяка».
  
  
  Ми сіли в таксі, і Рона відсунулася від мене так далеко, як дозволяло сидіння. Склавши руки і стиснувши коліна, вона сиділа, хмурачись, у вікно.
  
  
  Я дозволив їй дутися півдюжини кварталів, потім поступився. «Якщо тобі стане легше, я буду сьогодні ввечері в штаб-квартирі AX і робитиму уроки».
  
  
  Вона повернулась і подивилася на мене своїми блакитними нордичними очима. "Справді?" - Запитала вона голосом маленької дівчинки.
  
  
  "Право", - сказав я. «Я не проти змішувати бізнес та розваги, коли одне не заважає іншому. Але сьогодні все має бути у справах. Я хочу розповісти про все, що у нас є про Антона Жизова, Федора Городина та Нокса Варнову».
  
  
  Рона простягла руку і легенько поклала мені руку на коліно. «Мені дуже шкода, Нік. Я не хотів здатися дитячою.
  
  
  Я посміхнувся їй. "Не було б іншого шляху".
  
  
  Потім вона ковзнула поряд зі мною, і я нахилився, щоб ніжно поцілувати її.
  
  
  Сьомий розділ
  
  
  Наступного ранку за пару годин до прибуття «Гавіоти» нас доставив на Антигуа зафрахтований літак. Сент-Джонс, столиця маленького острова, як і раніше, дуже британський у центральних частинах міста. Але як тільки ви потрапляєте в рідні квартали, ви починаєте чути м'яку музичну мову каліпсо і бачити барвисті костюми, які люди носять не для того, щоб справити враження на туристів, а тому, що їм подобаються кольори.
  
  
  Турагент у готелі Queen's не поспішав продавати нам квитки на круїз Гавіотом.
  
  
  "Ви вже пропустили першу частину круїзу, - сказав він, - і мені все одно доведеться стягувати з вас повну вартість".
  
  
  «Що ти думаєш, любий?» - Запитала я, як наречений.
  
  
  Рона чуттєво провела мовою по губах. Я впевнений, що ми зможемо обійтися всім, що залишиться від круїзу.
  
  
  Я підморгнув туристичному агенту. "Ви бачите, як це буває".
  
  
  З деяким небажанням він виписав пару квитків для містера та місіс Хантер. З дещо меншим небажанням він узяв мої гроші.
  
  
  Ми з Роною трохи погуляли навколо, оглядаючи вітрини і тримаючись за руки, граючи молодят на випадок, якщо хтось нас огляне. Насправді це було зовсім не складно.
  
  
  Через деякий час ми спустилися до доків, щоб подивитися, як входить Гавіота. Вона була гладка і біла, з швидким на вигляд силуетом, може бути, довжиною менше п'ятисот футів. Коли вона рухалася до глибоководного причалу, щасливих пасажирів медового місяця помітно не було.
  
  
  Ізольована пара тут і там з усмішкою дивилася через поручні, але корабель, здавалося, плив із значно меншою кількістю пасажирів, ніж його місткість. Очевидно, нові власники не дуже сильно просували свій продукт, що було зрозуміло з огляду на інші підприємства, які вони мали.
  
  
  Я спостерігав за кількома пасажирами та членами екіпажу, які залишили корабель, і за мінімальним періодичним навантаженням, але не побачив нічого підозрілого та знайомих осіб. За словами Хуана Ескобара, більша частина команди виглядала швидше на слов'янську, ніж на латинську.
  
  
  Ми з Роною сіли і знайшли скарбника. Зовсім без ентузіазму він показав нам нашу каюту, зовнішню кімнату на одну палубу нижче за Променад. Він був мізерно обставлений: стілець, диван, невеликий стіл, комод і два односпальні ліжка. Останнє здавалося незвичайним для круїзу для молодят, але невдовзі ми з Роною виявили, що вони легко пересуваються разом на роликах. Досить холодне світло давала люмінесцентна лампа над дзеркалом комода. Я розсунула штори і впустила в ілюмінатор тепле сонячне світло.
  
  
  Рона підійшла і стала поруч зі мною. Вона сказала,
  
  
  «Ну, що б ти хотів тепер зробити, дорогий муженеку?»
  
  
  «Мені не треба казати вам, що я хочу робити. Однак спочатку ми зробимо прогулянку кораблем. Пам'ятаєш, робиш із задоволенням?
  
  
  «О, добре, – сказала вона. Але якщо цей медовий місяць не оживить дуже скоро, я можу піти додому до мами.
  
  
  Я вдарив її красиво округлу дупу і виштовхнув її
  
  
  
  
  
  
  на палубі. Кілька годин ми гуляли палубами, оглядаючи бари, спортзал, їдальню, театр, карткову кімнату та сувенірний магазин. Нестача інших пасажирів була моторошною. Пари медового місяця, з якими ми зустрілися, здавались надто захопленими один одним, щоб помітити, плив із ними хтось ще чи ні. Нечисленні члени екіпажу, яких ми зустріли, були дуже зайняті своїми завданнями і, здавалося, вважали нас невидимими.
  
  
  Залишок дня ми просиділи у оглядовому залі, потягуючи пару фруктових напоїв з ромом, потай спостерігаючи за тим, хто піднявся на борт, і оцінюючи їхній багаж.
  
  
  З настанням сутінків на борт не заходив ніхто, віддалено схожий на Федора Городіна чи Антона Жизова, і жодних дивних валіз у руках пасажирів чи членів екіпажу, що повертаються, не з'являлося. Тим часом солодкий ромовий напій неприємно хлюпався в моєму шлунку.
  
  
  Коли з Атлантичного океану нависла темрява, Гавіота дала пару гудків, щоб викликати на борт бродячих пасажирів, і ми приготувалися до відплиття. Барабанний оркестр із місцевої сталі співав нам серенаду, коли корабель відходив від причалу.
  
  
  Ми повечеряли в майже покинутій їдальні, потім обійшли палубу і повернулися до нашої каюти. За дверима Рона повернулася, щоб подивитися на мене, я обійняв її і поцілував. Все почалося із простого дружнього поцілунку після вечері. Але потім я відчув, як кінчик її мови злегка, майже сором'язливо торкнувся моїх губ, і в мене виникло передчуття, що медовий місяць не буде шарадою. У мене було більше, ніж передчуття, коли її мила ручка прослизнула під гумку моїх штанів і грайливо потяглася вниз, чекаючи ніжної ласки, що обіцяла довгу ніч еротичної акробатики.
  
  
  Вона відступила назад і, рухаючись із чуттєвістю, властивою всім жінкам, але ефективно використовуваною лише деякими, зняла з себе одяг. Вона робила це повільно - від першого гудзика блузки до останнього потиску стегон, від якого трусики зісковзнули на підлогу, оголивши засмаглу, бархатисту шкіру. Дві вузькі білі смужки окреслювали контур бікіні, яке вона носила під час прийняття сонячних ванн. Білі кордони обрамляли пухнасто-м'який трикутник, який був лише на відтінок темніший за її світлу голову.
  
  
  Під час наших шалених занять любов'ю в будинку в Малібу я не мав реального шансу оцінити неймовірне тіло Ронаса. Худорлявий хорт, який вона, здавалося, мала в одязі, обманювала. Хоча ніде на ній не було ні зайвої грами, але й гострих кутів теж не було.
  
  
  Вона позувала переді мною, насолоджуючись моїм захопленням. "Ти не думаєш, що я надто худа?" - сказала вона, на її обличчі не було жодного сумніву.
  
  
  Я погладив підборіддя і спробував критично подивитись: «Ну, тепер, коли ви згадали про це…»
  
  
  Вона легенько торкнулася моїх губ пальцями. «Я розумію повідомлення. Пора мені кинути рибалку за компліментами”.
  
  
  Я обійняв її за талію і притяг до себе, поцілував м'який горбок її живота.
  
  
  Рона притиснулася до мене, видала хныкучі звуки задоволення, поки я дослідив її живіт своєю мовою по повільному колі, що постійно опускається.
  
  
  Я відпустив її, і вона впала на мене, дико шукав у роті. Я підняв її на руки і відніс до ліжка. Там я лагідно опустив її на атласне покривало.
  
  
  Рона схопила нижню губу зубами і жадібними очима спостерігала, як я вислизнув з одягу.
  
  
  Це правда, що ми не були тими безтурботними нареченими, якими вдавалися. Але я сумніваюся, що у будь-якої законної пари молодят колись була більш повноцінна шлюбна ніч, ніж у нас. Перш ніж ми нарешті заснули, перші сірі промені світанку висвітлили східний обрій.
  
  
  8
  
  
  На той час, як «Гавіота» увійшла до Мартініки, ми були вже встали, одягнулися і добре поснідали. Рона хотіла відвідати барвисті бутіки на набережній Форт де Франс, але я сказав їй, що повинен залишатися там, де я можу спостерігати, хто і що піднімається на борт. Я відіслав її одну, але вона повернулася менш ніж за годину, сказавши, що їй не весело.
  
  
  Як з'ясувалося, я міг би піти з нею, незважаючи на те, що вона любила дивитися на сходи. Ми провели чотири години на Мартініці, протягом яких кілька молодят вийшли на берег і повернулися з волохатими солом'яними капелюшками та іншим мотлохом з сувенірних магазинів. Екіпаж здебільшого залишався на борту. Жодних підозрілих валіз не було. Жодних важких, ведмежих росіян. Жодних худих росіян з сивим волоссям.
  
  
  Тієї ночі ми з Роною знову обійшли прогулянковий майданчик. Активність на борту «Гавіоти», як завжди, була мінімальною. Ми рано пішли у власну каюту, де дія значно прискорилася.
  
  
  Наступною нашою зупинкою була Ла-Гуайра, морський порт Каракаса. Оскільки Гавіота була зареєстрована у Венесуелі, я сподівався, що щось може статися у блискучій столиці цієї країни.
  
  
  Я знову розчарувався.
  
  
  Тієї ночі я почав турбуватися про нашу місію, хоч і не зізнавався у своїх сумнівах Роні. Зрештою, у нас не було вагомих підстав вважати, що Жизов та його команда раніше не заклали всі валізи-бомби за фатальну годину.
  
  
  
  
  
  
  Або міста Америки можуть бути заміновані і готові вибухнути в ядерній хмарі, як тільки буде натиснута кнопка в якомусь невідомому місці. Якщо Хуан Ескобар сказав правду, принаймні шість бомб було відправлено з членами екіпажу Гавіоти. Наскільки ми знали, можуть бути й інші способи їхнього поширення.
  
  
  І ще за п'ять днів мала вибухнути перша бомба в Нью-Йорку. Зважаючи на невпевнений настрій американської громадськості в наші дні, руйнація нашого найбільшого міста може бути всім, що потрібно, щоб розпочати гучні переговори. Звичайно, з такими людьми як Антон Жизов переговори не ведуться.
  
  
  У нас було лише два вибори – капітуляція чи бійка. Швидше за все, після невеликих демократичних дебатів уряд вирішив боротися. Але це було б безглуздо, адже видимого ворога не було. Приховані бомби, що спрацьовують радіосигналами з невідомого місця, не представляють видимої мети. Коли друге та третє міста вибухнуть, воля людей до боротьби може зникнути. Навіть якби цього не сталося, руйнація великих міст країни позбавила б людей сил чинити опір.
  
  
  Тож Гавіота була єдиною нашою грою. Пильний митник, який затримав Хуана Ескобара, надав нам крихітний пролом у броні ворога. Моя робота полягала в тому, щоб пройти через цю щілину і завдати смертельного удару, перш ніж він встигне завдати удару.
  
  
  Ще п'ять днів.
  
  
  Тієї ночі нашим заняттям любов'ю не вистачало колишньої спонтанності, принаймні, з мого боку. Звичайно, Рона відчувала, що щось не таке.
  
  
  Що сталося, Нік? Ви турбуєтеся про місію? »
  
  
  «Ми вже повинні були вжити якихось дій», - сказав я. "Завтра ми виїжджаємо на Кюрасао, і якщо там нічого не розвивається, у нас проблеми".
  
  
  «Ви б віддали перевагу, щоб я перебрався на свою половину ліжка і дозволив вам поспати?» – серйозно спитала вона.
  
  
  Я схопив її і притиснув її оголене тіло. «Мила, якщо у нас буде всього п'ять днів до того, як світ почне вибухати, я маю намір провести якнайменше з них уві сні».
  
  
  З легким муркотінням задоволення Рона обхопила мої ноги своїми ногами. І якийсь час я не думав про ядерні бомби у вигляді чемоданів, я не думав про мертву голову.
  
  
  У Кюрасао на борту Гавіоти з'явився Федір Городін. Я був такий радий бачити похмурого, широкоплечого російського, що міг поцілувати його. Кюрасао – це міжнародний вільний порт з одними з найкращих магазинів на Карибах. Більшість пасажирів залишили корабель вранці у пошуках вигідних покупок, і, коли вони повернулися додому вдень, серед них виявився огрядний Городін, який марно намагається в костюмі Палм-Біч виглядати типовим круїзним пасажиром, хоч би що це було. . Я відразу помітив його і тримав його в полі зору, поки він вдав, ніби блукає палубою, перш ніж проникнути в каюту офіцерів.
  
  
  Я був трохи розчарований тим, що він не взяв із собою на борт одну з валіз із бомбою. Але оскільки Кюрасао є історичною штаб-квартирою контрабандистів, у мене виникла підозра, що настав час. Якби одна з бомб з'явилася, я міг би спробувати її відстежити, це б значно спростило мою роботу. Але якщо ні, то завжди зможу притиснути Городина.
  
  
  Дізнавшись, у якій каюті оселився здоровань, я приєднався до Роні в барі в оглядовій кімнаті.
  
  
  "Місто на борту", - сказав я їй.
  
  
  Її блакитні очі розширились від хвилювання. "О, Нік, це означає, що ти зможеш відстежити бомби через нього".
  
  
  «Це чи удар мені в череп. Тому що досі це був провал”.
  
  
  Я побачив короткий ображений погляд і взяв її за руку. «Не зрозумійте неправильно. У якомусь сенсі це були три найкращі дні в моєму житті. Але робота насамперед і можна без особливого перебільшення сказати, що весь проклятий світ на моїх плечах».
  
  
  "Я знаю, дорогий", - сказала вона. «Я не хотів бути егоїстом».
  
  
  "Коли це закінчиться, ми зможемо взяти невелику відпустку", - сказав я. «Було б непогано забратися в ліжко, якби до нас не приєдналися Жизів, Городін та Нокс Вамів».
  
  
  Рона здивовано глянула на неї. "Я маю на це сподіватися!" Потім вона посміхнулася до мене, і все знову стало добре.
  
  
  "Чим ти плануєш зайнятися?" — спитала вона.
  
  
  «Моліться, щоб одного з валіз з бомбами було доставлено на борт, щоб я міг в'їхати. В іншому випадку мені доведеться їхати за Городіним. Швидко та акуратно. Тому що десь на Жизів і Варнов чекають з кнопкою, яка може підірвати більшу частину США. Якщо я виявлю недбалість, хтось може надіслати їм повідомлення, щоб не чекати крайнього терміну».
  
  
  "Що я можу зробити, Нік?"
  
  
  "Тримайся подалі від дороги", - відрізав я, потім пом'якшав. «Рона, з цього моменту все може стати божевільним та смертельним. Я навчений таким діям, а ви ні. Я хочу, щоб ви повернулися до нашої каюти і замкнулися там. Не відчиняйте двері, доки я не дам вам сигнал.
  
  
  "Добре", - надула вона.
  
  
  Я відправив Рону в дорогу. Вона була гарною компанією. І корисно. Але не на цьому етапі операції.
  
  
  Я повернувся на палубу, щоб краще бачити схожі. З настанням темряви ми приготувалися до відплиття, і жодної валізи на борт не підняли. Ми виїхали з гавані Вільемстаду
  
  
  
  
  
  
  проплив хитаючий понтонний міст назвали Королевою Еммою, і я вирішив, що мені доведеться протистояти пану Городіну. Потім я почув запуск.
  
  
  Це був швидкий катер із здвоєним підвісним двигуном без вогнів. Коли він підтягнувся, хтось скинув на нього канат. Присадкуватий лисий чоловік на катері, здавалося, віддавав накази. Його люди підняли темну прямокутну річ на палубу. Це була валіза; і я розраховував, що це було так само, як у Хуана Ескобара.
  
  
  Коли строп почав підніматися, я рушив на корму вздовж поручня, щоб побачити, хто піднімає. Це був мій друг Федір Городін, все ще одягнений у костюм-морозиво, і він керував парочкою нелатинських членів їхньої групи. Засунувши руку під хвіст сорочки, я витяг Вільгельміну з кобури на поясі. Стисаючи в руці знайомий «Люгер», я зробив крок до Городіна та його друзів.
  
  
  Один крок – все, що мені вдалося. Щось вдарилося мені в потилицю, палуба хитнулася і вдарила мене гігантським кулаком. У моїй голові відразу виник приплив звуку, який, здавалося, розсмоктався назад через мій череп, коли все стало тихим і чорним.
  
  
  Розділ Дев'ять
  
  
  Як не дивно, спочатку я тільки усвідомлював, що чухався ніс. Я спробував потягтися і почухати його, але руки не рухалися. Я розплющив очі. Тоді я зрозумів свою голову. Було боляче, як від одного великого зуба, коли нерв потрапив під подих холодного повітря. Я знову заплющив очі і повільно розплющив їх. Біль не минув, але моє оточення стало у фокусі.
  
  
  Я лежав на спині на вузькому ліжку у маленькій внутрішній каюті. Я бачив, що мої ноги були пов'язані кількома витками липкої стрічки. Мої руки були схрещені на зап'ястях за спиною; вони також були склеєні разом. На ліжку навпроти мене сиділа Рона Фольстедт у яскравій смугастій блузці та широких штанах. Її руки та ноги також були заклеєні скотчем.
  
  
  "Радий бачити, що ви знову з нами, містере Картер", - прогарчав важкий голос звідкись із передньої частини хатини. Я зусиллям повернув голову у бік голосу. Федір Городин розвалився у вініловому кріслі, висунутому обличчям до двох ліжок. "Я не думаю, що є сенс називати вас містером Хантером", - продовжив він. "Цей маскарад закінчився майже відразу ж, як тільки почався".
  
  
  Перед дверима каюти на складному металевому стільці поряд з картковим столиком сидів молодик з акуратно зачесаним каштановим волоссям. Я впізнав Люгер, який він тримав, спрямований на мене – Вільгельміну. Я зрушив руки на частку дюйма і був незадоволений відсутністю тиску там, де мав бути тиск. Стілета не було. Я бачив, як він лежав за поясом Городіна.
  
  
  - Так, Картер, - прогарчав Городін, - твоя зброя у нас. І ваша... "дружина". Можливо, ви поговорите з нами зараз.
  
  
  «Я не стежу за тобою», - сказав я, як у старому коледжі. "Мене звати Ніколас Хантер".
  
  
  Городин повернувся до хлопця і гаркнув: «Борис, дай мені карту». Він вихопив із руки Бориса картку розміром п'ять на сім і почав читати вголос. Нік Картер, агент AX N3. Рейтинг: Killmaster. Звітує перед Девідом Хоуком, Вашингтон, округ Колумбія, директором AX. «Чи не думаєте ви, що наші люди знають вас за репутацією? Картер? Коли ваша подруга міс Фольстедт зателефонувала до AX, ми знали, що вони надіслали агента. Можливо, якби наші товариші в Лос-Анджелесі знали вас, вони були б обережнішими у своєму переслідуванні.
  
  
  «Не тільки твоя репутація, а й твоя особа відома деяким із нас, кому дали копії твоєї фотографії, Картере. Капітан дізнався про вас, коли ви піднялися на борт з жінкою на Антігуа. Він сказав мені про це по радіо, і з того часу за вами спостерігають. Коли я піднявся на борт, ми знали, що ви скоро зробите свій хід і були готові до вас».
  
  
  "Добре, Городіне, - сказав я, виходячи з гри, - що тобі потрібно?"
  
  
  Ти теж знаєш моє ім'я, я бачу. Що ж, цього слід було чекати. Я дуже просто хочу. По-перше, я хочу, щоб ви розповіли мені все, що ви знаєте та підозрюєте про наші операції. Гадаю, ви отримали ім'я Гавіота від Хуана Ескобара. Ми бачили, як його забрали у Форт-Лодердейлі.
  
  
  Я швидко підрахував, що ніщо з того, що ми знали, не могло стати несподіванкою для Городина, тому я виклав йому це, використовуючи іншу частину свого розуму, щоб шукати вихід.
  
  
  «Ми знаємо, що Антон Жизов очолює ваше шоу, – сказав я. «Це було очевидним, оскільки він підписав телеграму про викуп. Ми знаємо, які бомби ви використовуєте, як ви доставляєте їх до наших міст. Ми підозрюємо, що їх для вас робить учений на ім'я Нокс Варнов. Це воно."
  
  
  "Дуже добре", - сказав Городін. «Це відповідь на просту частину. Тепер я хочу, щоб ви розповіли мені про AX. Звичайно, після того, як ми візьмемо на себе управління, організація не матиме жодного значення, але все ж таки це спростить ситуацію, якщо ми будемо знайомі з її операціями. Ви можете почати із того, що назвіть мені активних агентів».
  
  
  Я нічого не сказав. Моя голова пульсувала. Я намагався думати.
  
  
  "Картер, у мене немає терпіння до ігор", - гаркнув Городін, і вся видимість люб'язності зникла. «Я можу змусити вас говорити – я можу змусити говорити будь-якого чоловіка – але, можливо, було б швидше отримати
  
  
  
  
  
  
  їх від жінки».
  
  
  "Вона нічого не знає про AX", - швидко сказав я. "Це разове завдання для неї".
  
  
  Городин скочив зі стільця і ступив уперед із дивовижною для великої людини швидкістю. Тильною стороною волохатої руки він хльоснув мене по роті. Я відчув смак крові.
  
  
  "Тиша", - наказав він, "Коли я закінчу з жінкою, у тебе буде ще один шанс поговорити".
  
  
  Коли неповороткий росіянин відвернувся від мене і став над Роною, мій затуманений болем мозок згадав пояс трюків, яким Стюарт так пишався у «Спецефектах». Той, хто вибухнув у руках поганого хлопця, коли він забрав його у вас, щоб вивчити явно фальшиву пряжку. Чому не знайшов Городіна? Я глянув униз і побачив відповідь. Моя спортивна сорочка затуляла його.
  
  
  Я спробував повернутись на ліжку, щоб оголити пояс. Молодий Борис, що сидів біля дверей, показав мені жестом дулом люгера, щоб я лежав спокійно. Навіть якби я зміг оголити пояс, а Городін на нього попався, ми з Роною все одно були б надійно пов'язані з рушницею, що прикриває нас, і кораблем з ворожими членами екіпажу. Я лежав нерухомо, намагаючись знайти альтернативу.
  
  
  Городин глянув прямо в обличчя Ронасу. Зі свого місця я міг бачити, що її блакитні очі були широко розплющені та злякані, але вона не втратила контроль.
  
  
  "Тепер ваша черга, міс Фольстедт, - сказав він, - розповісти мені про AX".
  
  
  «Те, що сказав Нік, правда, – спокійно сказала Рона. "Я нічого не знаю про AX".
  
  
  "Рано чи пізно ти скажеш мені те, що я хочу знати", - сказав Городін. «Чим ти розумніший, тим швидше заговориш». Сказавши це, російська простягла руку і схопила блузку Рони, просунувши свої товсті пальці між ґудзиків. Він сердито смикнув, і блузка зірвалася, залишивши йому жменю тендітного матеріалу.
  
  
  Перед очима постали груди Рони: верхня частина трохи засмагла, а округла нижня частина - біла, тому що вона не була прихована ліфом від бікіні.
  
  
  Городин обернувся до Бориса у дверях. Що ти про це думаєш, мій хлопчику? Не така велика, як деякі, але тверда та повна.
  
  
  Борис коротко кивнув, але в його очах було видно несхвалення дій Городіна.
  
  
  - І на дотик приємна, - сказав Городін, проводячи великими руками по грудях Рони. «Як шкода, що ми не маємо часу на якесь задоволення до початку допиту. Можливо, потім буде час для цього, а, якщо жінка відповість правильно.
  
  
  Я міг бачити, як м'язи рухалися в руках великої людини, коли він почав стискати груди дівчини.
  
  
  "Ми почнемо знову", - сказав він. "Ви назвете мені імена всіх, кого ви знаєте, пов'язаних з AX".
  
  
  Рона ахнула, коли Городін стиснув її груди, як стиглі фрукти, своїми масивними руками. "Я не знаю інших людей AX!" вигукнула вона.
  
  
  Городін випростався, залишивши червоні сліди від пальців там, де він тримав Рону. Він сумно похитав головою і обернувся до мене. «Ваша подруга теж буде впертою. Схоже, мені доведеться завдати біль одній із вас, і я думаю, що мені найбільше сподобалося б завдати їй болю». Він провів руками по оголеному животу Рони і почав розстібати ґудзики на її штанах.
  
  
  Саме тут герой фільму сказав би: «Чекай, не чіпай даму! Я скажу, що хочете знати. Це не так. Звичайно, я любив Рону, і те, що Городина збирався зробити з нею, залишило б шрами і на мені, але вона була професіоналом, і в шпигунський бізнес не потрапиш, чи то Killmaster для AX, чи ще два… трохи шпигуна на користь Комісії з атомної енергії, якщо ви не готові ризикнути. І з практичної точки зору, хвилини, які знадобляться Городину, щоб знищити Рону Фольштедт тільки для того, щоб дізнатися, що їй нема про що йому сказати, дадуть мені набагато більше часу, щоб знайти вихід, щоб я міг виконати завдання. Зрештою, найважливішою міркуванням має бути місія. Тому я стиснув зуби і спробував сконцентруватися на плані втечі.
  
  
  Кісточки пальців постукали у двері кабіни.
  
  
  Городин вилаявся російською, коли двері відчинилися, і блідий матрос стояв, пильно дивлячись на нього, намагаючись не дивитися на напівголену білявку на ліжку.
  
  
  «Радіосполучення для вас, сер», - пробурмотів матрос.
  
  
  - Не зараз, ідіот, - прогарчав Городін. "Забирайся звідси!"
  
  
  «Ну, сер, це генерал Жизов. Терміново».
  
  
  З досадою крякнувши, Городін відвернувся від Рони.
  
  
  "Чудово. Скажи генералу, що я буду там.
  
  
  Член екіпажу спритно відсалютував і зник.
  
  
  Городин зупинився біля столу, за яким сидів молодий помічник. «Борис, завжди тримай на прицілі цих людей. Бережись Картера.
  
  
  - Так, сер, - відповів Борис, не вагаючись вказуючи на мене Вільнельмін.
  
  
  Городин вийшов і зачинив за собою двері. Працюючи за спиною, я намагалася підтягнути сорочку, щоби Борис побачив пояс для фокусів. Під час руху я побачив, як палець Бориса стискає спусковий гачок.
  
  
  «Тобі краще полежати, – сказав він. "Не сумнівайтеся, що я пристрелю вас, якщо доведеться".
  
  
  Він мав на увазі це. Я перестав рухатись.
  
  
  Рона стримала ридання. Я швидко глянув на неї. Вона не була схожа на крикуню. Борис теж глянув. Коли його погляд упав на її голі груди, він виглядав жахливо.
  
  
  
  
  
  
  Рона знову схлипнула, видала серію жалюгідних звуків, що плакали, судомно зітхнула. "Борис, - сказала вона зі сльозами на очах, - ти дозволиш йому зробити це зі мною?"
  
  
  Тоді я зрозумів. Рона була більшим професіоналом, ніж я припускав. Вона вловила колишній спалах співчуття в очах молодого чоловіка, і тепер вона грала з ним із цим.
  
  
  «Я не можу вам допомогти, – сказав Борис. "Ви повинні сказати полковнику те, що він хоче знати".
  
  
  "Я не можу", - сказала Рона. "Я нічого не знаю. Пекло творить зі мною жахливі речі. Ви на нього не схожі, Борисе. Я бачу в тобі людяність. Будь ласка допоможіть мені."
  
  
  Вона була гарна, справді переконлива, і діяла лише наполовину.
  
  
  Борис закусив губу, але похитав головою. "Я нічим не можу вам допомогти".
  
  
  Минули дорогоцінні секунди. У мене була певна фізична свобода, достатня для відчайдушної гри - якщо Рона зможе відволікти мене. Я привернув її увагу, потім багатозначно подивився на пачку цигарок, що лежала на картковому столі перед Борисом.
  
  
  Вона посміхнулася йому й важко зітхнула. «Я розумію, Борисе, - сказала вона. «Ви працюєте для того, у що вірите, як і ми. Що б вони не зробили зі мною, я знаю, що все було б інакше, якби ти був головним».
  
  
  Хлопчик глянув на неї з чимось дуже близьким до подяки.
  
  
  "Я не прошу вас зраджувати свої переконання", - продовжила Рона. «Але не могли б ви зробити одну маленьку послугу?»
  
  
  "Якщо зможу", - ледь чутно відповів Борис.
  
  
  «Перед тим, як цей звір Городин приступить до тортур, я закурюю». Їй вдалося ще раз посміхнутися.
  
  
  «Це невелике задоволення, але можливо останнє. Ви дасте мені одну? "
  
  
  Борис завагався, потім кивнув головою. "Звісно." Він підняв рюкзак перед собою. «Це росіяни. Ви не проти? "
  
  
  Вона похитала головою. «Цигарка – це сигарета, коли твої нерви вимагають полегшення».
  
  
  "Буде незручно", - сказав він. "Я не можу відпустити твої руки".
  
  
  "Будь ласка, запаліть його і покладіть мені в рот", - відповіла вона.
  
  
  То був дуже довгий постріл. У мене була б лише кілька секунд. Я напружився, згорнувся.
  
  
  Борис закурив, підвівся і сунув пістолет за пояс. Він перетнув каюту і засунув сигарету в губи Рони. Поки він рухався, я спустив ноги з ліжка на палубу і повільно сів.
  
  
  Я готувався кинутися на нього, коли він повернувся. Я сподівався, що він буде над Роною, іноді відриваючи сигарету від її губ. Але, мабуть, він збирався повернутися на своє місце.
  
  
  А тепер він побачив мене краєм ока. Він різко повернувся до мене обличчям і схопився за люгер. Але тут у мене несподівана перерва. Коли Борис повернувся до мене обличчям і одвернувся. Рона, вона підняла коліна майже під підборіддям, націлила ступні на ціль і потужним поштовхом вдарила ними вперед. Це було зроблено з дивовижною спритністю та блискавичною швидкістю.
  
  
  У Бориса був пістолет у руці, але він не встиг підняти його, як він був катапультований до мене, втративши рівновагу з такою силою, що впав головою вперед біля моїх ніг, і Люгер з гуркотом звалився на палубу. Потрібна була всього частка секунди, щоб підняти мої обмотані стрічкою ступні, які тепер стали дубиною з подвійною шкіряною підошвою, і розбити ними його череп. Перший удар був, принаймні, приголомшливим, але наступні три в швидкій послідовності, виконані шляхом підстрибування і ударів вниз з повною мірою моєї ваги, забули його.
  
  
  "Бідний Борис, - сказала Рона після того, як вона перестрибнула і дивилася на нього зверху вниз з нудотним виразом обличчя, - він мені майже почав подобатися".
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  У мене не було часу висловити вдячність і захоплення дивовижною спритністю та швидкістю Рони в момент істини. Я надто зайнятий оглядом салону, щоб гострий край чогось нас відважив. Але на перший погляд не було нічого гострішого за тупий кут бездзеркального бюро.
  
  
  Потім помітив люмінесцентний світильник над бюро. Звичайно, це було поза досяжністю, але слухавка могла б легко зламатися, якби я міг ударити її чимось. Я міг забути свій "Люгер", який зараз відпочивав на палубі поблизу. З руками, закладеними за спину, я не дуже добрий стрілець; крім того, постріл зробив би надто багато галасу. З тієї ж причини я не міг кинути пістолет у світ.
  
  
  Я перекинув скріплені кісточки через край ліжка і сів. Працюючи п'ятами один проти одного, мені вдалося послабити одну з моїх туфель так, що вона звисала з пальців моєї правої ноги. У мене вистачило часу лише на одну спробу. Я кілька разів обережно скинув ноги з колін, а потім підвівся і випростався щосили.
  
  
  Вільний черевик покинув мою ногу і по спіралі злетів угору. Здавалося, він повільно рухається, доки я дивився, як він рухається до мети. П'ята черевика вдарилася об мертву точку люмінесцентної лампи, що призвело до одного з найкрасивіших маленьких ударів, які я коли-небудь чув.
  
  
  Каюта поринула у темряву, і я стрибнув по підлозі туди, де почув, як падають уламки скла. Присівши навпочіпки і навпомацки за спиною, я знайшов тонкі осколки скла. Вони були досить гострими,
  
  
  
  
  
  
  але більшість була надто маленькою. Пробираючись крізь уламки, я нарешті знайшов один досить великий, щоб тримати його між великим і вказівним пальцями, і побачив стрічку на моїх зап'ястях. Коли я працював із вигнутим склом, моя рука раптово стала вологою. Я знав, що порізався, але мої руки були надто занімілі, щоб відчувати біль.
  
  
  Коли на стрічці кожної товщини утворилося хоча б виїмка, я розвів зап'ястя, і вони вирвалися назовні. Продовжуючи працювати в темряві, я зірвав клей із кісточок.
  
  
  "Готово", - сказав я Роні. «Скажи щось, щоб я знайшов тебе».
  
  
  "Я тут", - пролунав голос Рони з темряви.
  
  
  Я підвівся і рушив на звук її голосу, коли почув, як за дверима каюти хтось дряпає палубу. Потім відкрилася клямка.
  
  
  Стрибнувши до перебирання, я притулився до дверей. Двері відчинилися, світло залило за Городіним, який на секунду повагався. Це було на секунду довше. Я вдарив його прямо вправо в щелепу, через що ударні хвилі досягли мого плеча.
  
  
  Я схопив його за талію, коли він провисав, і витяг за двері. Я зірвав стилет з пояса Городина і сунув Гюго назад у піхви на передпліччя. На палубі було достатньо світла, щоб знайти Вільгельміну, і я також забрав Люгер.
  
  
  Тепер я підійшов до ліжка, де терпляче чекала Рона, і зірвав стрічку з її зап'ястей і кісточок.
  
  
  "Ходімо", - прошипіла я, підкидаючи їй те, що залишилося від її блузки. «Тримайся за мною, я постараюся перекинути нас через край. Це єдиний наш шанс.
  
  
  Ми ввійшли до коридора. Я спробував зорієнтуватися. У кожному кінці коридору я бачив проліт вузьких металевих сходів. Мав п'ятдесят на п'ятдесят шансів вгадати, який напрямок буде безпечним. Я зробив свій вибір і побіг до сходів, Рона йшла за мною.
  
  
  Але я зробив неправильний вибір.
  
  
  Коли ми досягли підніжжя сходів, я почув наближення звуку важких ніг. Я витяг «люгер» і вистрілив у чоловіків, що спускалися.
  
  
  Вільною рукою я відштовхнув Рону убік, коли повз нас пролетіло якесь тіло і вдарило по палубі. Це був один із слов'янських моряків. Ми почули тупіт ніг коридором на верхній палубі.
  
  
  Я розвернувся і, слідуючи за Роною, помчав до сходів в іншому кінці коридору. Я міг бачити, що ми знаходимося на нижній палубі, і знав, що нам потрібно піднятися на два рівні вище, перш ніж ми зможемо дістатися до перил.
  
  
  Ми з гуркотом піднялися металевими сходами і досягли наступної палуби саме в той момент, коли з-за рогу кинулась група людей Городина. Я вистрілив у їхній бік, що сповільнило їх настільки, щоб ми змогли бігти вгору наступним сходовим прольотом. Внизу хтось про зробив два гримлячі постріли. Кулі відлетіли від сталевої перебирання, коли ми стрибнули на наступну палубу поза їхньою досяжністю.
  
  
  У цьому коридорі були двері, що ведуть до зони рятувальних шлюпок. Я не думав про звільнення одного з човнів, але там уздовж перебірок зберігалися рятувальні жилети, і якби ми могли схопити пару з них, ми могли б вижити у воді.
  
  
  Коли ми прорвалися через двері на вулицю, між нами та поруччям стояли троє членів екіпажу. Один з них мав рушницю. Він підняв зброю, щоб вистрілити, але Вільгельмін уже був у мене в руці. Я послав кулю в його чоло, і він упав на гвинтівку. Один з інших членів команди смикнув гвинтівку, щоб звільнити її від мерця, а третій витяг зі свого одягу ручний пістолет і зробив постріл у наш бік. Відповіла Вільгельміна. Бандит схопився за груди і, похитуючись, позадкував до поруччя, перевернувшись через борт, щоб хлюпатися внизу в чорному Карибському басейні. Той, хто вижив, залишив спроби звільнити гвинтівку і рвонувся до корми.
  
  
  Я зірвав кришку з дерев'яного контейнера з написом «Рятувальні жилети», але виявив лише один. Я кинув його Роні, і вона знизала плечима, намагаючись зібрати залишки блузки.
  
  
  Тепер почулися різкі крики, і люди з обох боків бігли до нас палубою. Час рятуватися. Я кивнув Роні рукою, піднявся на поручень, спустився на вузький зовнішній виступ і пірнув.
  
  
  У лютій перестрілці з метою втечі я забув про сиру рану на моєму розбитому черепі. Я добре це згадав, коли сильно вдарився об солону воду.
  
  
  Потім згасло світло. Але незабаром я прийшов до тями, закашлявся і виплюнув воду, як розбитий радіатор.
  
  
  "Гавіота" пропливла пару сотень ярдів, але тепер вона наближалася, її прожектори грали над водою.
  
  
  Дув різкий вітер, і море було неспокійне. Їм буде важко виявити нас у цій вируючій океанській пустелі. Вода була тепла, але сповнена недружніх тварин з гострими зубами - і було самотньо.
  
  
  Самотньо! Мені спало на думку, що я не бачив Рону з того часу, як ми стрибнули за борт. Вона справді пірнала зі мною? Я не міг бути певний. Я пливла по широкому колу, занурюючись у воду, коли на мене промайнули прожектори, але я не міг бачити Рону.
  
  
  
  
  
  
  "Гавіота" тепер повільно наближалася до мене. На мій погляд на рівні води вона виглядала величезною і загрозливою. Приблизно за п'ятдесят ярдів від мене корабель зупинився, і вогні почали методично метатися туди-сюди по воді.
  
  
  Щось біле погойдувалося на хвилях між мною та кораблем. Я не міг ризикнути гукнути. Мій голос легко лунав над водою, і двигуни корабля тепер мовчали. Я повзком рушив до об'єкта у воді, але різко зупинився, коли моя рука торкнулася тканини та плоті.
  
  
  То була не Рона. Зі сумішшю полегшення та розчарування я виявив, що це тіло члена екіпажу, яке впало на борт після того, як я вистрілив у нього.
  
  
  У сліпучому полум'ї нас знайшов довгий палець прожектора. Я миттєво пірнув, залишивши мертвого моряка на плаву наді мною. Під водою я глянув у напрямку корабля. Я чув приглушений гуркіт пострілів і стукіт куль, що встромлялися у воду.
  
  
  Коли я виплив, корпус корабля вимальовувався переді мною білою сталевою стіною. Вони все ще стріляли на палубі, і я почув звук човна, що спускався. Я повернувся корпусом до корми, де як міг сховався під звисом. Тут я був поза зоною досяжності прожектора, і мене було б важко побачити з човна, якби він не наїхав мене. На жаль, зачепитися за поручень було ніде, тож доводилося плисти водою, щоб триматися ближче до корпусу.
  
  
  Човен шльопнувся на мідель, і веслярі попрямували до срібної плями води, на яку впало світло прожектора. Вони досягли місця кількома потужними ударами і затягли промокше тіло в човен. Хтось вилаявся, потім підвівся і гукнув Гавіоту через рупор.
  
  
  «Це не Картер чи жінка! Він один із наших! »
  
  
  Після хвилини тиші, що ширяє, голос Городина прогримів: «Повертайся на борт. Ми шукатимемо знову, коли стане світло».
  
  
  Човен слухняно повернувся до Гавіоти і був піднятий на борт. До денного світла залишалося ще добрих сім годин, і я не сподівався, що опинюся поблизу, коли він прийде. За дуже приблизною оцінкою я вирішив, що ми десь у Гондурасській затоці. Я взяв курс по зірках і, як тільки звуки на палубі стихли, я пішов без сплесків на схід, який, як я розрахував, був напрямком до найближчої суші. Вода все ще була теплою, а море досить заспокоїлося, щоб полегшити плавання. Якщо пощастить, я можу дістатися до якоїсь землі або бути поміченим дружнім човном.
  
  
  Тихо пливучи, рухаючись повільно, щоб зберегти свою енергію, я знову запитував, що могло статися з Роною. Я відчув глибокий смуток.
  
  
  Розділ одиннадцять
  
  
  Відбулося денне світло, все рожеве і золоте десь попереду, поки я гладив, плавав, гладив Карибським морем. Тепло мого тіла розвіялося кілька годин тому, і колись тепла вода тепер здавалася крижаною. Коли стало досить ясно, я зупинився, щоб оглянути обрій. Спочатку я не побачив землі у полі зору, і мої м'язи закричали, протестуючи, що я продовжую пливти без видимої нагороди. Потім я помітив коричневу пляму там, де на сході перетиналися блакити моря та неба. Земля. Я вирішив, що це або Гондурас, або якщо течії забрали мене на північ, Юкатан. Це мало великого значення. Вітається будь-який шматок сухої твердої землі.
  
  
  Я дав собі кілька хвилин, щоб попливти, потім перекинувся і почав довге легке повзання до далекого берега. За деякий час у мене з'явилася компанія.
  
  
  Спочатку це була просто бриж на гладкій поверхні праворуч від мене. Ступаючи по воді, я спостерігав і побачив нову брижі. Потім ще один. І інший. Я знав, що це таке ще до того, як на поверхні з'явився перший серповидний спинний плавець.
  
  
  Акули.
  
  
  Коли я перестав рухатися, вони змінили напрямок, перетнули переді мною, а потім повернули назад, тепер ближче. Я зміг розрізнити трьох із них, хоч не сумнівався, що поблизу є друзі. Коли я поринув у воду, я міг ясно бачити їх, що кружляють наді мною на відстані близько п'ятдесяти футів. Вони мали сланцеву спину і білий низ живота синьої акули. Хоча біла акула живуча людожер, синя не мій улюблений супутник у плаванні на довгі дистанції.
  
  
  Три екземпляри, що оточували мене, були від восьми до десяти футів завдовжки. Я був дивним, що вторгся в їхні води - незграбним, повільним, можливо, небезпечним, але потенційним обідом. Час від часу один із трьох кидався до мене, а потім відхилявся, наче перевіряючи мою реакцію. Я знав, що рано чи пізно хтось із них підійде і вдарить мене своїми гострими зубами.
  
  
  Я продовжив плавання до гребеня суші. З зусиллям я тримав своє гребок повільним і розслабленим, ніби мене анітрохи не турбували троє хижаків. Це було більше для мого зиску, ніж для них; ви не бразніть акулу.
  
  
  Мої супроводжуючі неухильно наближалися, поки я продовжував болісно просуватися до берега. На щастя кров давно змилася з рани на голові і порізі на великому пальці руки.
  
  
  
  
  
  
  
  там, де я нарізав його склом люмінесцентного світильника. Якби я пролив свіжу кров у воду навколо себе, акули без вагань розірвали б мене на частини.
  
  
  Коли моя увага була прикута до акул, я не помітив коричневого вітрила між мною та сушею, трохи північніше. Оскільки я не знав розмірів човна, я не міг визначити відстань до нього. Але це наближалося до мене, і я подумки намагався простягнути руку і прискорити його. З вітрилом це навряд чи було б від «Гавіоти», і навіть якби це було так, я вважав би за краще ризикнути з командою Городина, ніж зі смертоносними торпедами, які продовжували наближатися до мене.
  
  
  Поки я думав про ці думки, щось промчало просто піді мною. Мене це не торкнулося, але турбулентність закружляла мене у воді, як корок. Мої товариші з ігор готувалися до атаки.
  
  
  Я кинув плавати і замахав руками на човен. Я не міг сказати, чи мене бачили, але човен продовжував пливти в моєму напрямку, що обнадіювало. Коли інша акула пройшла всього за шість футів від мене, я витяг Х'юго з піхов і напоготові схопився за рукоять під водою. Стилет не дуже змінив шанси проти трьох убивць вагою від трьохсот до чотирьохсот фунтів кожен, але він дав мені шанс.
  
  
  Я кілька разів пірнав, щоб спостерігати за акулами, не відриваючи очей від човна, що наближається. Тепер інша акула відірвалася від своїх товаришів та напала на мене. Існує популярна теорія, згідно з якою, оскільки паща акули розташована на нижній стороні голови, вона повинна перевернутися на спину, щоб вкусити. Чи не вірте. Коли нижня щелепа опускається на шарнір, зловісний півмісяць відкривається у смертоносну печеру із зубами. Акула може прогризти вас практично з будь-якої позиції.
  
  
  Цей вирішив напасти на мене в лоба. Я спустився під поверхню, щоб зустріти його таким же чином, представляючи якнайменшу мету. Він був на мені, як синьо-чорна підводна ракета, перш ніж я зміг вивести Х'юго в оборонну позицію. Маневреність людини під водою у разі обмежена. І був лише час, щоб кинутися вгору і дозволити величезній чорній формі пройти піді мною. Це було так близько, що зерниста шкіра акули подряпала мені плече.
  
  
  Знайшовши мене беззахисним, акула миттєво змінила напрямок і приєдналася до двох інших. Їхні збуджені рухи наводили на думку, що вони готуються до узгодженої атаки. Поглянувши на човен, я зрозумів, що це був простий дерев'яний човен з одним вітрилом. У носовій частині стояли маленькі смагляві люди, вказуючи на мене. Здавалося, вони кричать, але я не чув слів.
  
  
  Спинний плавець розсік воду поблизу. Цього разу я пірнув глибше, акула теж. Вона зробив гак піді мною і попрямував вгору, широко розкривши щелепи, його злі очі, здавалося, кидали мені виклик. Я зробив сальто і кілька дюймів ухилився від смертельних зубів, але цього разу Хьюго був готовий. Я встромив лезо у верхню частину живота акули. Моя рука сіпнулася, ніби я вдарив товарний потяг, що мчить, але я тримався, оскільки інерція акули забрала нас обох вгору, і лезо стилету розсікло жорстку білу шкіру живота.
  
  
  Перш ніж ми досягли поверхні, я відштовхнувся від пораненої акули, яка залишила за собою темно-червону кров, як дим, петля кишки випирала з щілини вздовж живота.
  
  
  Я підвівся і відійшов від убитого вбивці, озирнувшись лише раз, щоб побачити, як один із його недавніх приятелів ударив його по животу і лютим ривком відірвав великий шматок плоті та нутрощів. Третя акула не відставала.
  
  
  Я вибрався на поверхню і вдихнув солодке свіже повітря у легені. За хвилину у вухах перестали дзвеніти, і я почув голоси. За десять футів позаду мене човен гойдався на невеликій брилі, вітрило підняло рифи. У човні було четверо чоловіків. Вони були невисокі й темні, з тонкими рисами обличчя, симетрично розміщеними на маленьких круглих головах. Слова, які вони говорили, були мені незрозумілі, але я дізнався, що це мова майя, стародавня мова нижньої Мексики, якою зараз говорять у південно-східній частині Юкатана, Кінтан-а-Ру.
  
  
  Коричневі руки на м'язових руках потяглися до мене і витягли мене з води в дерев'яний човен. Почувши звук позаду мене, я обернувся і подивився на закривавлену піну на воді, де дві акули розірвали пораненого на шматки. За кілька хвилин я був би наступним.
  
  
  Я простягнув руки на знак подяки своїм рятівникам, але їхні заплющені очі й безпристрасні обличчя не відповіли. Один із них жестом запросив мене сісти в носовій частині. Я так і зробив, і вони скинули вітрило. Вітер підхопив парусину, і легкий човен, здавалося, піднявся над водою і помчав до берега.
  
  
  Розділ Дванадцять
  
  
  Коли човен плавно і беззвучно рухався до берега, мої зусилля останніх шістнадцяти годин почали мене наздоганяти. Бій і втеча з Гавіоти, довге плавання та битва з акулами втомили мене. Я кивнув і заплющив очі, щоб дати їм відпочинок, а за секунду - так
  
  
  
  
  
  Здавалося, дно човна шкрябало гравій, і люди збігали з групи хатин, щоб витягти судно на берег.
  
  
  Будь-яка діяльність припинилася, коли я вийшов і зупинився на пляжі. Жоден з майя не стояв вище за мою пахву. І, як і мої товариші по човну, вони не виявляли ні привітання, ні ворожості на обличчях, хоч дивилися на мене з деякою цікавістю.
  
  
  Це були нащадки жорстких і непокірних індіанців майя, які ніколи не підкорялися іспанському правлінню у дні колонізації. Після того, як повстання 1847 року на заході Юкатана було придушене іспанцями, ті, хто міг, бігли до джунглів Кінтана-Роо, де збройний опір продовжувався до двадцятого століття. Навіть зараз віддалені села, подібні до того, куди мене привезли, були надані федеральним урядом повністю самим собі, щоб керувати собою відповідно до старих племінних традицій.
  
  
  Двоє чоловіків з рибальського човна підійшли до мене з обох боків. Кожен поклав мені на лікоть маленьку коричневу руку і підштовхнув мене вперед. Я не знав, чи супроводжують мене, чи беруть у полон.
  
  
  Вони провели мене через село, що складалося приблизно з двадцяти будинків між рядами мовчазних, пильних людей майя. Ми зупинилися перед хатиною меншого розміру, ніж решта за зовнішнім периметром села. Дах був солом'яний, а в сирцевих стінах не було вікон.
  
  
  Коли один із моїх супроводжуючих почав проводити мене через двері, він штовхнув металеву брилу Вільгельміни, все ще притиснуту до мого стегна. Він підняв мою вологу сорочку і витягнув «люгер».
  
  
  "Пістола!" - відрізав він першим словом іспанською, яке я почув від когось із них.
  
  
  "No se funciona", - сказав я йому. То була правда. Пістолет не працював після нічного занурення у солону воду. "No tiene balas", - додав я. Теж правда. Я витратив усі свої набої, відстрілюючись від Гавіоти.
  
  
  Жодної відповіді від майя. Очевидно, вони знали лише кілька слів іспанською. Конфіскувавши Вільгельміну, індіанець заштовхав мене в хатину і зачинив за мною дерев'яні двері. Він розмовляв зі своїм товаришем мовою майя. За тоном я зрозумів, що один з них мав залишатися там і охороняти двері, а інший пішов у якісь справи. Я сів на утрамбовану земляну підлогу і притулився до стіни.
  
  
  Вперше за багато годин я подумав про місію, яка привела мене на Кариби. Невже я тільки вчора був на межі розгрому змови з валізою та бомбою, коли рушив до Федора Городіна з «Люгером» у руці? Тим не менш, як я далекий від того, щоб зробити щось, щоб запобігти ядерному руйнуванню Нью-Йорка ще через три дні.
  
  
  Я спробував повернути свої думки до нинішнього скрутного становища, але в моєму мозку промайнуло бачення Рони Фольштедт, струнким хортом і світловолосої нординської блондинки. Де вона зараз була? Мертвий? Краще втопитися, ніж бути вирваним із моря Городиним.
  
  
  Двері моєї хатини відчинилися, і ввійшли двоє моїх охоронців. Жестами і бурчанням вони дали зрозуміти, що я маю супроводжувати їх. Я встав і пішов із ними назад у село.
  
  
  Ми підійшли до хатини більше за інших. Колись пофарбований у білий колір, він поступово ставав сірим. Двоє майя провели мене через двері, потім зупинилися перед старим, що сидить на платформі. У нього було кудлате сиве волосся і обличчя, жорстке і зморшкувате, як шкаралупа волоського горіха.
  
  
  Він підняв викривлену руку, і двоє моїх охоронців відступили, залишивши мене наодинці.
  
  
  "Я Чолті", - сказав він сильним низьким голосом, який здавався невідповідним його віку та крихітних грудях. "Ось я ель Джефе, вождь".
  
  
  "Для мене велика честь, - сказав я, - і приємно знайти людину, яка розмовляє англійською".
  
  
  «У селі тільки я говорю англійською», - гордо сказав він. «Я навчався у школі у Меріді. Я б навчав своїх синів, але вони не хочуть знати мову янкі». Потім він замовк, склавши руки на колінах, чекаючи, що скажу.
  
  
  «Мене звуть Нік Картер, – сказав я. Я агент Сполучених Штатів. Якби ви відвезли мене з телефоном до найближчого міста, буду вдячний. Я добре тобі заплачу.
  
  
  "Мені сказали, що у вас був пістолет", - сказав Чолті.
  
  
  “Так. У своїй роботі я маю іноді захищатися, іноді вбивати».
  
  
  «Білих людей не дуже люблять у Кінтана-Роо, Картер. Цілком не подобаються білі люди з пістолетами. З моїми людьми дуже погано поводилися білі люди із пістолетами».
  
  
  «Я не хочу завдавати шкоди ні тобі, ні твоїм людям, Джефе. Люди, з якими я борюся, – злі люди, які хочуть зруйнувати великі міста моєї країни та вбити дуже багато мого народу».
  
  
  «Що це має означати для нас тут, у Кінтана Бур?
  
  
  «Якщо цим злим людям дозволять перемогти, жодне місце у світі не буде захищене від них, навіть ваше село. Вони тільки-но зруйнували острів у Тихому океані, де люди були дуже схожі на ваш власний.
  
  
  "Розкажи мені, як ти опинився в морі, Нік Картер".
  
  
  Я розповів йому історію з того часу, коли ми з Роною піднялися на борт круїзного лайнера в Антігуа. Чолті слухав, примруживши очі, майже заплющивши очі, руки нерухомо лежали на колінах. Коли я закінчив, він просидів цілу хвилину.
  
  
  
  
  
  
  в тиші. Потім його очі розплющились, і він вивчив моє обличчя.
  
  
  "Я вірю тобі, Нік Картер", - сказав він. «Ваш голос не бреше, і ваші очі кажуть правду. Телефон, який ви шукаєте, можна знайти на півночі у Вігфа-Чіко. Я б узяв тебе туди, але...
  
  
  "Але що?" Я підказав.
  
  
  «Ви біла людина. Ви принесли в наше село пістолет. З цих причин мої люди хочуть, щоб ви померли. Вони будуть слухати мене як el jefe, і, можливо, я зможу змусити їх повірити, як і я, що ви не хочете завдати нам шкоди. Але є той, кого не можна похитнути».
  
  
  "Це хто?" Я запитав.
  
  
  «Його звуть Тихий. Він мій син. Коли я помру, він буде головним. Боюся, що це станеться незабаром. Тихий ніколи не погодиться відпустити тебе, доки ти не зустрінешся з ним».
  
  
  «Зіткнулися з ним? Я думав, ти сказав, що тут ніхто не розмовляє англійською.
  
  
  "Є й інші мови", - сказав старий. «Мій син чекає на тебе зараз біля мого будинку. Те, як ви з ним поводитесь, визначить вашу долю. Так має бути ".
  
  
  «Я розумію, - сказав я старому. Чолті кивнув у бік дверей своєї хатини. Я обернувся і вийшов.
  
  
  Перш ніж я зробив два кроки на галявину перед хатиною вождів, щось з гуркотом пролетіло в повітрі і вдарилося в землю біля моїх ніг. Це був шестифутовий спис, його вузьке гостре вістря заривалося в землю.
  
  
  На протилежному боці галявини стояв молодий майя, оголений до пояса, його коричнева шкіра підтяглася і блищала над напруженими м'язами. Він притис близнюка до списа біля моїх ніг, тримаючи його під кутом, у традиційній позі виклику. Навколо нас були мешканці села, їхні обличчя були безпристрасні, але очі насторожені.
  
  
  Значить, це Тихий, син вождя. Це була людина, з якою мені довелося б зіткнутися в бою, якби я залишив село живим. Але якщо я вб'ю його, чи зможе його батько пропустити мене до Вігії Чико? Навіть якщо старий погодиться, чи залишать мене його люди живими? Якось мені довелося перемогти Тихока, але не позбавити його честі.
  
  
  Перш ніж доторкнутися до списа, я навмисно вийняв Х'юго з піхв передпліччя. Я підняв стилет, щоб жителі побачили його, потім послав його спіраллю до дверей хатини вождів, де він застряг, ручка тремтіла. Хоча від спостерігачів не було чутної відповіді, я відчував приховане схвалення.
  
  
  Тоді я витяг списа з землі і, утримуючи його в тому ж положенні, що й Тихок, просунувся до центру галявини. Там ми торкнулися наконечників копій у привітанні, що дивно нагадує те, що використовується в бойовому палиці. Смертельна різниця полягала в тому, що наші списи пронизували дванадцять дюймів сталевого леза, лезо, здатне пронизати людину або відрізати кінцівку від її тіла.
  
  
  Я відступив на крок у стійці готовності, і Тихо відразу ж атакував, змахнувши рукояттю списа вгору. Я впустив списа, щоб заблокувати удар, потім швидко підняв його, щоб відбити удар леза, який розітнув би мені череп.
  
  
  Моя відповідь була моєю власною відповіддю, яку майя передбачав і блокував. Потім він рушив, щоб протистояти очікуваному удару, але я просто зробив хибний випад з мечем і вбік повернув прикладом до його грудної клітки. Тихий застогнав від болю, але спритно схрестив спис, готовий заблокувати смертельний удар.
  
  
  Ми відступили, повернулися у вихідне становище, і бій знову розпочався.
  
  
  Мистецтво бойового палиці багато в чому так само формалізоване, як фехтування чи навіть танці. Кожен удар має блок, кожен блок переміщається на лічильник. Єдиними звуками на галявині Юкатана були брязкіт держаків і брязкіт клинків, що перемежувався важким диханням Тихока і мене. Не раз я бачив отвір, щоб загнати вістря списа, але сповільнював свій випад настільки, щоб дозволити юному майя зробити блок. Мені поки що вдавалося тримати його власний меч подалі від мене, за винятком складки на боці, що залишила малинову пляму на моїй сорочці.
  
  
  Прорив настав, коли я вибив спис з однієї з його рук подвійним ударом вгору, тоді як він чекав звичайної атаки ударом вгору і ударом, що рубає. З його списом, що марно бовтався в одній руці, горло Тихока було оголене для мого клинка. Я відсунув поштовх на частку дюйма убік, ледь порізавши шкіру. У майяних очах я побачив, що він знає, що я зробив.
  
  
  Відновивши контроль над своїм списом, Тихок кинувся в атаку зі смертельною лютістю. Я поступився місцем його атаці і почав побоюватися, що поєдинок може закінчитися тільки смертю Тихока чи моєю.
  
  
  Кінець настав з разючою раптовістю. Тихо зробив мені випад високо, потім присів і замахнувся прикладом, як бейсбольною битою, спіймавши мене трохи вище щиколоток і вибивши мені ноги з-під мене. Я звалився на землю і перекотився на спину якраз вчасно, щоб побачити, як лезо списа Тихока встромилося мені в обличчя. В останню мить він устромився в землю так близько від мого вуха, що я відчув його жар.
  
  
  Я схопився на ноги, знову напоготові спис, і зіткнувся з супротивником. В його очах було нове послання – бойове товариство. Ми були навіть зараз. Я пощадив його життя, чого він не міг вибачити, поки не
  
  
  
  
  
  пощадив мою.
  
  
  Я грав у азартні ігри. Зробивши крок уперед, я схилив клинок у бік Тихока на знак вітання. Він опустив власний спис назустріч моєму, і битва була закінчена. Ми кинули зброю та взялися за зап'ястя у стилі майя. Жителі села схвально балакали, і я вперше побачив усмішки на темних обличчях індіанців.
  
  
  Старий вождь підійшов до нас і заговорив з Тихоком мовою майя. Потім він повернувся до мене і сказав: «Я сказав своєму синові, що він боровся хоробро та з честю. Я говорю те саме і тобі, Нік Картер. До міста Вігія-Чіко можна дістатися за годину. Двоє моїх найсильніших чоловіків доставлять вас туди на каное.
  
  
  Він простяг мені пакет, загорнутий у водонепроникну тканину. "Ви повинні очистити і змастити свій пістолет до того, як висохне солона вода, інакше він буде безкорисним проти злих людей, яких ви шукаєте".
  
  
  Я подякував йому і витяг Х'юго з дверей хатини. Потім я пішов за двома мускулистими чоловіками, які вже чекали, щоб відвезти мене на каное.
  
  
  Тринадцять
  
  
  Подорож на каное узбережжям була швидкою і тихою. Двоє майя зустріли нас прямо біля краю прибою. Жоден із них не говорив.
  
  
  Ми зійшли на берег у Вігла-Чіко, поселенні втричі більше села, яке ми покинули. Житла здавалися постійнішими, а залізничні колії зі сходу закінчувалися на зовнішньому кордоні міста. Мої веслярі відвели мене до того місця, де мені здалося, що це будинок місцевого старости, коротко поговорили з ним мовою майя і раптово залишили мене, не дивлячись.
  
  
  Я попросив телефон, і мене відвели в універсальну будівлю, яка, мабуть, служила школою, універсальним магазином, залом для зборів, складом та іншим. Телефон був ранньою моделлю у порізаному дерев'яному корпусі з ручкою збоку.
  
  
  Наступні дві години були витрачені на те, щоб дістатися Меріди, столиці Юкатана, а звідти через лабіринт ретрансляторів і проміжних операторів, поки знайомий голос Девіда Хока Аналі не пролунав по лінії.
  
  
  Я сказав йому, де я був, і дав йому стислу версію того, як я потрапив туди, швидко говорив, побоюючись, що ми можемо втратити зв'язок у будь-який момент.
  
  
  "Мені потрібний швидкий вихід звідси", - сказав я йому. «Є залізниця, але, зважаючи на все, поїзд має йти один раз при кожному повному сонячному затемненні».
  
  
  «Я підведу до вас гелікоптер. Який статус місії? "
  
  
  «Валі прибувають на борт «Гавіоти» з Кюрасао. Федір Городин, мабуть, є керівником операції з Жизовим, мабуть, перебуваючи в їхньому штабі і лише зрідка з'являючись на вулиці. Немає підтвердження того, що Нокс Ворнов є ключовою людиною, але докази досить вагомі, щоб ми могли вважати це безперечним». Я завагався, потім додав: "Ми втратили Рону Фольштедт".
  
  
  «Мені шкода це чути, Нік, – сказав Девід Хок. Я знав, що він мав на увазі саме це. Як директор AX, він був знайомий зі смертю, але втрата агента завдала йому глибшого болю, ніж багато хто думає. "Ти можеш працювати тут один?" додав він.
  
  
  «Я можу, але було б непогано, якби був хтось знайомий із цією територією. Тут уже темніє, і мені не потрібно нагадувати вам, що ми дотримуємося дедлайну».
  
  
  - Звісно, ні, - сухо сказав Хоук. "Почекай хвилинку."
  
  
  Протягом кількох секунд телефон беззвучно потріскував у мене в юшці, і я знав, що Хоук вводить інформацію у свій настільний комп'ютер. Потім він повернувся з відповіддю:
  
  
  «ЦРУ має агент на ім'я Пілар, у Веракрусі. Вона зв'яжеться з вами там, у готелі Bahia Bonito».
  
  
  "Вона?"
  
  
  «Так, Нік, здається, тобі пощастило. Мені сказали, що це руда, добре оснащена… еэ… усім додатковим обладнанням». Хоук прочистив горло, потім продовжив іншим тоном. «Чи можете ви організувати посадку вертольота у Вігія Чіу?»
  
  
  «Одразу за цією будівлею є галявина. Коли ти зможеш відправити гелікоптер? »
  
  
  «Мені доведеться працювати через Державний департамент. Якщо вони будуть на висоті, у тебе буде птах за три-чотири години».
  
  
  "Добре. Я подбаю про те, щоб висвітлити зону приземлення освітлювальними ракетами чи багаттями. Коли ми обговорювали ці деталі, мені спало на думку, що в нормальних умовах така інформація ніколи не передаватиметься в незашифрованому вигляді по телефонних лініях загального користування. Обставини, проте, були не звичайними, умови були примітивними.
  
  
  «Вам знадобляться гроші, – сказав Хоук. «Я чекатиму у вашому готелі у різних валютах Центральної Америки. Що небудь ще?"
  
  
  "Так. Мій Люгер прийняв ванну із солоною водою, так що я хочу мати під рукою набір для чищення зброї. Також 9мм. боєприпаси».
  
  
  «Це вас чекатиме». На лінії була пауза, ніби Хоук хотів додати ще щось. Але потім він просто сказав: "Тобі більше, ніж удачі, Нік".
  
  
  У мене була робота, коли я вмовляв місцевого старосту направити сигнальні вогні для вертольота. Він не хотів мені допомагати. Уродженці Вігіа-Чіко були трохи менш ворожими до зовнішнього світу, ніж майя у селі на узбережжі, але їх зв'язки зі старими традиціями залишалися сильними. Білі люди рідко приїжджали на Юкатан із мирними місіями, і люди не горіли бажанням зустрічати
  
  
  
  
  
  
  одну з їх літаючих машин.
  
  
  Я, нарешті, домігся їхньої неохочої співпраці старовинним методом. Пообіцявши їм гроші. Приватно я сподівався, що пілот ЦРУ Держдепартаменту принесе трохи грошей. Було б трохи неприємно вибратися з Вігії Чіко, якби мешканці подумали, що їх обдурили.
  
  
  Протягом наступних кількох годин подібні турботи були приховані у глибині душі, коли я керував розміщенням сигнальних вогнів. Навколо було багато сухого хмизу, і я поставив шість багать по колу, щоб окреслити зону приземлення.
  
  
  Як тільки вогнища розгорілися і галявина освітлилася, я сів і почав чекати. І чекати. І чекати.
  
  
  Я мав знати, що за участю Державного департаменту все піде не так гладко. До того часу, як я почув звук ротора вертольота, світав, і моя бригада пожежників була незадоволена затримкою. Пілот помітив нашу невелику групу і ввів свій корабель, піднявши величезну хмару густого червоно-коричневого пилу.
  
  
  Пілота звали Мартін. То був худорлявий юнак із гострим носом. Ми обмінялися посвідченнями, поки сільські жителі стовпилися довкола, з великою підозрою дивлячись на вертоліт.
  
  
  "Сподіваюся, вони надіслали з вами трохи грошей", - сказав я.
  
  
  "Гроші? Навіщо?"
  
  
  «Щоб допомогти із сигнальними пожежами, мені довелося пообіцяти цим людям певну плату».
  
  
  Мартін примружився, дивлячись на небо, що світліло. «Я не знаю, навіщо вам знадобилися сигнальні вогні; майже повний день.
  
  
  «Коли я попросив вертоліт, – холодно сказав я, – було темно. Я сподівався, що Держдепартамент відповість досить швидко і витягне мене звідси до світанку. Я досить щільний графік, старий приятель.
  
  
  "Ніхто нічого не говорив про те, щоб приносити гроші", - пробурчав він.
  
  
  Люди, що стояли навколо нас, щось бурмотали, і я боявся, що вони вловили суть нашої розмови.
  
  
  "Ви принесли свої гроші?" Я запитав.
  
  
  "Ну... деякі", - обережно сказав він.
  
  
  Я втрачав самовладання. «Тож забирайся, чорт забирай! Я обіцяв цим людям гроші та підозрюю, що вони зламають вам кістки, якщо не отримають їх».
  
  
  Зі скривдженим виглядом Мартін витяг з задньої кишені пошарпаний гаманець і почав гортати рахунки. У роздратуванні я відібрав у нього гаманець і витяг гаманець. Сума векселів склала трохи більше ніж п'ятдесят доларів. Я передав його старшому, котрий урочисто перерахував його, а потім кивнув, не посміхаючись. Він поговорив із сільськими жителями, які відійшли, розчищаючи нам дорогу.
  
  
  Коли ми сіли у вертоліт, Мартін сказав: «Ви мали віддати їм усе? Ті індіанці, мабуть, задовольнились половиною.
  
  
  "Можливо", - сказав я. «І, можливо, вони були б незадоволені - поки вони не проткнули тобі горло списом. Вам це коштуватиме двадцять п'ять доларів?
  
  
  Він без коментарів запустив двигун до життя
  
  
  «Не хвилюйся, – сказав я йому. «Я зроблю повний звіт про ваш внесок, і вам буде відшкодовано витрати звичайними каналами державного департаменту. Якщо вам пощастить, ви повернете гроші до Різдва. Може, не в це Різдво…»
  
  
  Вперше Мартін трохи розслабився і навіть зумів посміхнутися. «Добре, – сказав він. «Маю визнати, це дешевше, ніж спис у горлянці. Куди?
  
  
  "Веракрус", - сказав я йому, і ми підстрибнули.
  
  
  Розділ чотирнадцять.
  
  
  Ернандо Кортес зійшов на берег у Веракрусі в 1519, ставши першим іспанцем, що ступив на мексиканську землю. З того часу місто було захоплено у різних війнах американцями та двічі французами.
  
  
  Коли ми ковзали по затоці Кампече, і я, примружившись, дивився на залите сонцем місто, було ясно, що тепер Веракрус став принаймні призом, гідним усієї цієї крові та грому.
  
  
  Ми розташувалися на майданчику за американським консульством, де відхилив запрошення залишитися на обід. Я відчував себе задубілим і липким від напружень, змученим безсонням, і мені не хотілося вести світську бесіду за мартіні з деякими з наших співробітників дипломатичної служби. Я потис Мартінові руку, знову запевнив його, що він поверне свої гроші, і по зовнішньому телефону викликав таксі.
  
  
  Поїздка на таксі до готелю Bahia Bonito пролягала деякими зі старовинних мощених вулиць міста з химерними старими будинками, а також широкими сучасними вулицями поряд зі сталевими і скляними хмарочосами.
  
  
  Мій готель був застарілим, але зручним, з великим внутрішнім двором, відкритим у небо, і трьома рядами кімнат навколо нього. Я сказав водієві зачекати і ввійшов усередину. Коли я назвав своє ім'я, людина за столом вручила мені ключ від номера, товстий запечатаний конверт і пакунок розміром з футляр для кларнету. Я розрізав конверт і знайшов у різних розмірах та кольорах: долари, песо, кетсалі, кордоби, колони, лемпіри, бальбоа, болівари, гурди, фунти, франки та гульдени. Я витяг песо, заплатив водієві і з пакетом під пахвою піднявся до своєї кімнати на третьому поверсі. Ні від Пілара, ні від когось ще не було повідомлень.
  
  
  Я прийняв довгу парну ванну, а потім прохолодний душ, потім розгорнув упаковку пристрою для чищення ясен.
  
  
  
  
  
  
  і почав працювати над Люгером. Я міг би попросити Хока принести мені новий пістолет, але Вільгельмін був старим і надійним другом.
  
  
  Я розібрав Люгер і оглянув усі деталі. Оскільки він був добре змащений та захищений водонепроникним покриттям, солона вода ще не зашкодила металу. Я використовував розчинник на кожній деталі, навіть на крихітних гвинтах, і зробив плями через отвір, поки вони не стали чисто білими. Я висушив розібраний пістолет безворсовою ватною серветкою, доторкнувся до критичних частин мастилом з низькою в'язкістю і знову зібрав Люгер. Я заправив обойму з вісьмома патронами з коробки снарядів, яку надав Хоук, і засунув Вільгельміну в кобуру на поясі.
  
  
  Моєму тілу потрібний сон, але мій розум не здавався. Були плани зробити, лазівки закрити. І щоразу, коли я давав своєму мозку відпочити, у полі зору з'являлася фотографія Рони. Блондинку, струнка гнучка тіло якої стільки ночей було в моїх обіймах, не можна було вважати просто втраченим ще одним партнером по роботі.
  
  
  "Вони не допускають ні часу, ні виснаження для смутку", - з гіркотою подумала я і вилетів із кімнати. За столом я запитав, чи поблизу магазин, де я можу купити одяг.
  
  
  «Так, сеньйоре. В Агіларсі, розташованому через дорогу, чудовий вибір», – сказав клерк.
  
  
  «Грасіас. Чекаю на відвідувача. Якщо вона приїде, скажи їй де мене знайти».
  
  
  Я перейшов вулицю і витратив жменю грошей Хоука на одяг. Одягнувшись у новий костюм з усіма відповідними аксесуарами, я ще раз порадився зі своїм портьє і неквапливо попрямував вулицею до вуличного кафе. Я сів за столик, з якого можна було спостерігати за входом, і замовив пляшку місцевого бренді, що горів, як вогонь, але не мав неприємного смаку. Потягуючи бренді, я запитував, скільки мені чекати, перш ніж я вирішу, що мій співрозмовник, Пілар, не з'явиться.
  
  
  У цей момент смаглява дівчина в блузці з глибоким вирізом, що ледве стримувала її чудові груди, хитнулася між столиками і зупинилася у мене. Її волосся було чорним і густим, злегка скуйовдженим, щойно з ліжка. У неї були очі кольору чорної кави, що обіцяли екзотичні насолоди.
  
  
  «Чи можете ви заощадити на сірнику?» - Запитала вона з легким акцентом.
  
  
  «Вибачте, я не зберігаю їх, бо кинув палити». Я підказав їй.
  
  
  «Минулого року я намагалася кинути палити сама, але протрималася лише два тижні», - правильно відповіла вона.
  
  
  «Ви, мабуть, Пілар».
  
  
  "Так. А ти Нік Картер… якого звуть Кіллмайстер. Твоя репутація випередила тебе». «Я не знаю, чи слід мені поводитися скромно чи вибачатися».
  
  
  Її повні губи зігнулися в посмішці. «Ніколи не слід вибачатися. Чи можу я сісти? »
  
  
  "Звичайно. Мої манери сьогодні трохи зношені, як і решта.
  
  
  Пілар опустилася на стілець навпроти мене. "Ти виглядаєш так, ніби тобі потрібно трохи поспати", - сказала вона.
  
  
  «Бізнес насамперед», - сказав я з вкрадливою усмішкою. "Ми можемо поговорити тут?"
  
  
  Її прекрасні очі ковзали по неробах у кафе і перехожим тротуаром. "Це таке ж гарне місце, як і будь-яке інше", - сказала вона мені, знизавши плечима.
  
  
  Я зробив знак офіціантові, щоб він попросив ще склянку, і налив Пілар бренді. Потім я різко запитав: «Що ти зробила зі своїм волоссям?»
  
  
  Інстинктивно її рука миттєво збентежено потяглася до голови, потім вона посміхнулася. «Вам, мабуть, сказали, що я руда. Як ви знаєте, у нашому бізнесі часто виникає потреба змінити зовнішній вигляд. Тобі подобається чорний? "
  
  
  "Любити це. Тримаю парі, ти теж був розлюченим як руда.
  
  
  "Чому, дякую", - сказала вона і пустотливо подивилася на мене з-під своїх довгих вій.
  
  
  На мить риси обличчя Піларс, здавалося, зникли і перейшли в тонке обличчя Рони Фольштедт. Я зробив ковток міцного бренді, і зображення зникло.
  
  
  «Єдине, що у нас є, – сказав я, – це катер, який доставив валізу на борт «Гавіоти». Я не міг розгледіти ні імені, ні розпізнавальних цифр у темряві. Він їхав надто низько у воді і рухався двома підвісними двигунами».
  
  
  Пілар прикусила губу і похитала головою.
  
  
  "Нічого подібного. Ви бачили когось із людей на катері?
  
  
  «Головна людина була невисокого зросту, щільної статури і зовсім лиса».
  
  
  Вона підвела руку, щоб зупинити мене. «Коренатий, лисий чоловік?»
  
  
  "Це правильно. Ти його знаєш?"
  
  
  "Я думаю так. Є така людина, яка очолює банду контрабандистів на Кюрасао. Його звати Торіо.
  
  
  Ви можете сказати мені, де його знайти?
  
  
  „Я можу відвезти тебе туди. Я знаю Кюрасао, і ми зможемо діяти швидко».
  
  
  На мить я збирався заперечити. Я не хотів, щоб вона стала такою, як Рона. Але Пілар мала рацію, я міг витрачати дорогоцінний час на Кюрасао без провідника, а час був вирішальним фактором.
  
  
  «Як скоро ми зможемо поїхати?» Я сказав.
  
  
  Ми можемо встигнути на ранній рейс завтра вранці. Я все влаштую.
  
  
  "Чи можемо ми почати раніше?"
  
  
  Ні. І важливо, щоб ви сьогодні ввечері відпочили. Завтра тобі треба буде бути сильним та пильним».
  
  
  Мої миючі м'язи погодилися. Ми випили ще склянку бренді, і вона провела мене до мого готелю.
  
  
  "Я прийду за тобою вранці, - сказала Пілар, - а ми поїдемо в аеропорт".
  
  
  Я залишив її на подвір'ї і втомлено підвівся
  
  
  
  
  
  
  у мою кімнату.
  
  
  Розділ П'ятнадцять
  
  
  Я прийняв другий душ за день і засминув жалюзі проти вечірнього сонця. Я зняв новий одяг і поклав його на стілець. Потім я розтягнувся голий на ліжку, накинув на себе простирадло і втупився в стелю.
  
  
  Просто змусити себе заснути, зазвичай, неможливо. Кожен нерв у моєму тілі вимагав відпочинку, і мої очі були схожі на мішки з піском, але я не могла спати.
  
  
  Десь колишній американський вчений та колишній російський генерал готувалися стерти мою країну, місто за містом. Післязавтра першим вирушить Нью-Йорк. Я мушу кудись помчати, щоб зупинити їх, а не злітати з ліжка на ліжку в готелі у Веракрусі.
  
  
  Але поспішати в бій без підготовки було б нерозумно і небезпечно. І якщо Пілар зможе знайти контрабандиста Торіо, він ще може мати достатньо часу для виконання місії. Я заплющив очі. Бачення Рони пропливло переді мною, зникло, потім повернулося.
  
  
  Сонячне світло, що проникало крізь помаранчеві жалюзі, поступово потьмяніло крізь усі відтінки сірого, і нарешті стало темно. Проте мій розум не міг заспокоїтись.
  
  
  Здавалося, кожен звук з вулиці внизу долинає до моїх вух. Змив унітазу в сусідній кімнаті, фонтан Ніагарський водоспад.
  
  
  Потім хтось трохи постукав у мої двері.
  
  
  "Так?"
  
  
  «Це Пілар», - була м'яка відповідь.
  
  
  Я виліз із ліжка, схопив рушник і відчинив двері. На Піларі була чорна сукня з крихітними квіточками, які, здавалося, щасливо росли в пагорбах і долинах її багатої місцевості.
  
  
  "Увійдіть", - сказав я.
  
  
  "Я дійсно не вірила, що ти зможеш заснути", - сказала вона і увійшла всередину.
  
  
  "Ваша краса перевершує тільки вашу мудрість", - відповів я.
  
  
  "Я приніс тобі щось, щоб допомогти". Вона легенько опустилася на край ліжка.
  
  
  "Таблетки?" Я запитав. "Я ніколи їх не приймаю".
  
  
  Вона ліниво посміхнулася до мене. «Ні, не пігулки. Мене.
  
  
  «Що ж, - відповів я, оговтуючись від свого подиву, - ви напевно чудова пігулка, і її зовсім не важко проковтнути».
  
  
  Її гарне обличчя посерйознішало, стало майже суворим. «Не жартуйте, – сказала вона. «Обидві наші життя можуть залежати від твого фізичного стану завтра, і…» Тут вона завагалася, її очі ковзнули по моїй одягненій у рушник фігурі. «І, можливо, я теж сьогодні неспокійно відпочиватиму на самоті».
  
  
  "Можливо", - сказав я.
  
  
  Ти залишиш все мені?
  
  
  "Піларе, я в твоїх руках".
  
  
  «Бієн. Спершу я хочу, щоб ти лежав тут, на ліжку».
  
  
  Я слухняно підійшов до ліжка і вже збирався опуститися, коли її сильні коричневі пальці прослизнули під рушник, який я носив, і змахнули його.
  
  
  "Для цього нам не знадобиться рушник", - рішуче сказала вона. «Лягай на живіт, будь ласка».
  
  
  Я розпласталася на ліжку, поклала руки в подушку. Щось прохолодне торкнулося моєї шиї біля основи черепа і повільно потекло по спині. Я відчув легкий запах кориці. Через плече я побачив, що Пілар вийняла крихітний флакон із сумки, яку несла, і вилила вміст мого хребта.
  
  
  "Олія кориці", - пояснила вона. "Тепер я хочу, щоб ти знову опустив голову і дозволив мені допомогти тобі розслабитися".
  
  
  "Так, мем", - посміхнувся я. Пролунав шепочливий шовковистий звук. Краєм ока я вловив спалах смаглявого стегна і зрозумів, що Пілар зняла з себе весь одяг.
  
  
  Немов відчуваючи мої думки, вона заплющила мої очі легким дотиком своїх прохолодних м'яких пальців. "Розслабся", - пробурмотіла вона. "Тепер тобі потрібно тільки розслабитися".
  
  
  Потім її руки лягли на мою спину плавними маленькими колами, її пальці натискали твердо та ніжно. Вона намазала маслом мої плечі та грудну клітку, видаючи собі схвальні звуки. Вона знайшла складку на моєму боці, де спис майя зачіпало мене, і її пальці погладили біль.
  
  
  Вона нанесла масло на мою талію, її руки чудово ковзали по моїй шкірі з ароматним мастилом. Вниз і вниз, по сідницях та задній поверхні стегон. Ще трохи торкніться западини на колінах, потім до литкових м'язів, вздовж ахіллового сухожилля, щоб мої п'яти лягли на її долоні.
  
  
  Пілар ніжно нанесла олію на підошви моїх ніг, ковзнувши пальцем між кожним із моїх пальців.
  
  
  Моя шкіра була живою та надчутливою до її дотиків. Здавалося, через свої пори я відчуваю близькість її оголеного тіла.
  
  
  Я сказав: «Піларе, я не знаю, схвильований я чи хочу спати. Будь ласка, ухвали рішення! »
  
  
  "Заспокойся", - м'яко лаяла вона. "Ми тільки почали".
  
  
  Потім вона взяла мої пальці ніг по одному, пестячи їх, перекочуючи між пальцями. Великим і вказівним пальцями вона зробила промаслені піхви, що ковзали вгору та вниз з кожного пальця ноги.
  
  
  Потім Пілар взяла кожну ступню в руки і почала місити її, поки я не відчув, як тріщать кістки. Потім вона знову підняла руки вгору по моїх ногах, її досвідчені пальці вп'ялися в напружені м'язи, стискаючи, маніпулюючи, витягуючи ниючий біль.
  
  
  Особлива увага приділялася моєму крупу. Тримаючи одну руку на кожній сідниці, вона нахилялася і стискала з дивовижною для жінки силою, її руки ритмічно перекочувалися від п'ят до кінчиків пальців.
  
  
  Ліжко злегка провисло, коли Пілар
  
  
  
  
  
  
  опинилася на моїх ногах. З цього положення вона нахилилася вперед і провела своїми гнучкими пальцями по моїй спині, чарівним чином розслаблюючи напружені м'язи.
  
  
  Коли вона потяглася вперед, щоб помасажувати мої плечі і шию, я відчув, як соски її грудей, що погойдуються, торкнулися мене. Тепер її руки ковзнули по моїй голій спині від плечей до ступнів.
  
  
  "Тепер перекинься, - сказала вона, - а я зроблю інший бік".
  
  
  «Я не знаю, чи я витримаю».
  
  
  "Не хвилюйся, я впевнений, ти стійко витримаєш".
  
  
  Я перекинувся на спину.
  
  
  Пілар зітхнула. "Чому, Нік, я думав, ти розслабився!"
  
  
  "Чорт забирай!" Я посміхнувся, скориставшись нагодою, щоб подивитися на мою оголену масажистку. Її шкіра була як полірована мідь – гладка та бездоганна. Її груди були повними та стиглими. Вони опустилися, потім різко піднялися. Її вузька талія та круглі тверді стегна блищали легким блиском поту.
  
  
  Вона витончено нахилилася, щоб взяти з тумбочки ліжко з маслом, і бризнула його на мене, розводячи руками.
  
  
  «Не хвилюйся, – сказала вона, ніби знову читаючи мої думки, – нічого не залишиться незавершеним!»
  
  
  Тепер я здався її рукам. Очі заплющились - у голові не виникало тривожних картинок. У мене було відчуття невагомості, ніби моє тіло, яке скеровували ці знаючі пальці, дрейфувало в просторі. Я здавався зробленим з іриски... натягнутою, розтягнутою, чудово натягнутою з точністю до частки межі міцності.
  
  
  Я різко розплющив очі і схопив Піларс за руку. «Цього достатньо, – сказав я. «Ми щойно досягли меж масажу. Ти маєш інші таланти? »
  
  
  Пілар ліниво дражливо усміхнулася мені. Мене охопив шок вишуканого задоволення, коли її рот зімкнувся з мене.
  
  
  І на якийсь час мені здалося, ніби мене тягнуть через маленьку оксамитову дірочку у світ неймовірних насолод. Потім мене охопило тремтіння визволення. І вперше за багато годин я був порожній ні від думок, ні від почуттів, плив у порожнечі, пливучи до глибокої криниці забуття.
  
  
  Я потяг тепле, палаюче тіло поряд зі мною і накрив нас обох простирадлом.
  
  
  Менш ніж за хвилину сон, який я так довго шукав, уклав мене в теплі обійми, що пахли корицею.
  
  
  Розділ Шістнадцять
  
  
  Я прокинувся на світанку з відчуттям, ніби всі старі деталі були замінені на нові, покриті тефлоном компоненти перманентного пресування. З ванної долинали плескіт води і жіночий голос, що співає іспанською. Я вискочив з ліжка, підійшов до дверей і штовхнув їх.
  
  
  До кімнати увірвалися потоки пари. За напівпрозорою завісою для душу я міг бачити силует прекрасного тіла Пілар, коли вона намилювалася і співала щось із часів Панчо Вілья. Іноді фіранка прилипала до її шкіри, оголюючи блискучу поверхню, як целофанове вікно в коробці з цукерками.
  
  
  Я постояв там хвилину, насолоджуючись видовищем, потім схопив фіранку і відсунув її убік.
  
  
  Пілар ахнула від подиву та інстинктивним жіночим жестом закрилася руками. Потім вона опустила руки і стояла, посміхаючись під струменями душу, тоді як вода, що стікала по пагорбах і западинах її тіла, змушувала її блищати, як тюлень.
  
  
  «Доброго ранку, керидо», - сказала вона. "Сподіваюся, я не розбудив тебе". Її очі ковзали по моєму тілу. «Ви завжди прокидаєтеся в такому стані?»
  
  
  «Все залежить від того, хто приймає душ у сусідній кімнаті».
  
  
  "Сподіваюся, ти добре спав".
  
  
  "Як колода. Якщо світ колись дізнається про ці твої ліки від снодійного, ми побачимо останній з барбітуратів.
  
  
  «Листець. Сідай, я намилю тобі спину.
  
  
  Я ввійшов у душ, і Пілар повернула мене. Вона намилила руки, але область моєї анатомії, яку вона намилила, напевно не була моєю спиною. Я повернувся і став обличчям до неї, на нас обох бризнула вода. Вперше я зрозуміла, яка вона найвища дівчина.
  
  
  «Мені спадає на думку, - сказав я, - що я отримую від вас дуже багато замовлень. Настав час мені взяти на себе.
  
  
  «Що ти мав на увазі, керидо?» - Видихнула вона, нахиляючись уперед, і ці чудові груди гойдалися до мене.
  
  
  Взявши її під руки, я підняв Пілар і підвів її до себе. Потім я опустив її за дюйма за раз.
  
  
  Вона видала легкий звук захоплення, коли її руки обійняли мої груди, і вона притягла нас разом, притулившись своїми грудьми до мене. Ми почали повільний, хвилеподібний, нерухомий танець там, у душі, поступово збільшуючи ритм, поки Пілар не крутилася і не тремтіла, як одержима жінка. Раптом вона скрикнула, її голос пронизав монотонний гул води.
  
  
  Після цього ми стояли разом, дозволяючи воді омивати наші тіла.
  
  
  Ми швидко одяглися, а потім пішли до сусіднього кафе, щоб поснідати чудовими хуево-ранчеро. Ми запили його мексиканським пивом, яке навіть під час сніданку краще, ніж гірка мексиканська кава-фі.
  
  
  Таксі відвезло нас до аеропорту Nacional, де ми сіли в невеликий літак. Ми вилетіли о шостій тридцять. З двогодинною різницею в часі ми б приземлилися на Кюрасао близько полудня.
  
  
  Коли ми летіли
  
  
  
  
  
  над мирною зеленню Юкатана і темно-синім Карибським морем я мимоволі згадав, що не так багато годин тому я боровся за своє життя там.
  
  
  Начебто за взаємною згодою ми з Піларом не розмовляли під час поїздки. Раніше цього ранку ми були просто чоловіком і жінкою, які насолоджувалися життям та один одним, начебто нашою найбільшою проблемою було вирішити, що є на сніданок. Але тепер ми були двома професіоналами, які йшли назустріч невідомим небезпекам, знаючи, що ми ніколи не повернемось. Був не час для світських розмов. Ми сиділи тихо, занурені у свої особисті думки.
  
  
  Голос пілота порушив тишу. «Ті з вас, хто знаходиться праворуч, тепер можуть бачити попереду острів Аруба. Аруба - найменший із трьох островів, що входять до складу Нідерландських Антильських островів. Кюрасао ще за п'ятдесят миль на схід. Ми починаємо спуск і приземлятимемося приблизно через п'ятнадцять хвилин».
  
  
  Коли пілот продовжував розповідати нам про погодні умови на Кюрасао (ідеальних, як завжди), я спостерігав, як Аруба ковзала повз нас. Протоки між Арубою та Кюрасао були поцятковані білими вітрильниками та безліччю крихітних коричневих острівців без постійного населення, хоча вони іноді використовувалися рибалками.
  
  
  Наш літак приземлився в аеропорту Плесман, і ми знайшли таксі для п'ятимільної подорожі до столиці Віллемстад. Кабіна була старою «Гудзон», зі знятим дахом, щоб вона могла використовуватися просто неба.
  
  
  Водій був балакучим чоловічком, який, здавалося, вирішив розповісти нам про всі місцеві плітки під час нашої короткої поїздки. Я не звертав особливої уваги на те, що говорив чоловік, поки одна фраза не пронизала мою свідомість, як льодоруб.
  
  
  «Почекай хвилинку», - гаркнув я водієві. «Що ви сказали про білявку, витягнуту з моря?»
  
  
  Він повернувся на своєму місці з широкою усмішкою, задоволений тим, що пробудив мій інтерес. «О, так, сеньйоре. Два дні тому у рибальських доках було багато хвилювань. Один із човнів повернувся з жовтолосою дамою. На ній був рятувальний жилет, який тримав її на плаву, хоча вона не була притомна, коли її привезли. Дуже дивно, бо жодний човен не потрапив в аварію».
  
  
  "Де вона зараз?" Я втрутився,
  
  
  «Коли стало відомо з рибальських доків, незабаром приїхав чоловік жінки та відвіз її із собою».
  
  
  "Її чоловік?" – повторив я.
  
  
  “О так. Це великий чоловік, схожий на ведмедя, який іноді плаває разом із Говіотою».
  
  
  Городин! Мабуть, він повернувся на Кюрасао, коли не зміг знайти мене чи Рону у воді. Безперечно, він чекав там, коли з доків прийшла звістка, що її привезли рибалки. Це було два дні тому. Я підрахував шанси, що Рона ще жива. То був довгий постріл: «Ви не знаєте, куди чоловік… її чоловік… забрав жінку?» Я запитав.
  
  
  - Ні, сеньйоре, але, може, мій друг, рибалка Саба, розповість вам. Це він витяг даму з моря».
  
  
  Ви можете відвезти мене на Сабу?
  
  
  "Тепер, сеньйоре?"
  
  
  "В даний час." Я витяг з набряклого гаманця купюру в десять гульденів і простяг її водієві. "І зроби це швидко".
  
  
  "П'ять хвилин", - сказав він, кладучи гроші в кишеню.
  
  
  За п'ять хвилин, майже з точністю до секунди, ми пройшли через лабіринт вузьких вуличок до рибальських доків поза Віллемстадом, розчищаючи шлях за допомогою гудка, на який водій постійно спирався. Ми різко зупинилися на набережній перед каркасним будинком з одним великим вікном у плямах диму та вивіскою з вивітреною фарбою, на якій написано «Притулок Ванвоорта».
  
  
  Вийшовши з машини, я відчув, як мене смикнули за рукав, і зрозумів, що майже забув про Пілара.
  
  
  "Нік, блондинка… це твоя Рона?"
  
  
  "Це повинно бути."
  
  
  "А що ти будеш робити?"
  
  
  "Знайди її, якщо зможу".
  
  
  «Але ми маємо місію».
  
  
  Якби не Рона, не було б жодної місії. Саме вона дала нам ключ до розгадки, і тепер вона може привести нас до Городіна. Крім того, вона не була навчена небезпечної роботи, як ми. Якщо вона зараз у руках Городина, їй доведеться заплатити жахливу ціну. Я мушу спробувати знайти її. Я їй багатьом завдячую».
  
  
  «Ви їй нічого не винні, - сказала Пілар. Ти не змушував її виконувати завдання. А час… знаєш, який сьогодні день?
  
  
  „Так, я знаю. Завтра крайній термін».
  
  
  «Забудь про неї, Нік. Ходімо зі мною, і я відведу тебе до Торіо. Ми знайдемо його на набережній недалеко звідси».
  
  
  Я зупинився перед дверима притулку Ванвоорта і глянув у обличчя Піларс. Коли я заговорив, мій голос був холодним. «Рішення моє, і я його прийняв. Ти підеш зі мною? »
  
  
  На мить вона зустрілася зі мною поглядом, потім відвернулася. Вона простягла руку і торкнулася моєї руки. «Мені дуже шкода, Нік. Ви повинні діяти відповідно до совісті. Я тобі допоможу, чим ти попросиш. "
  
  
  Я стиснув її руку і зайшов у двері.
  
  
  Розділ Сімнадцять
  
  
  Vanvoort's Hideaway не був туристичним баром. Світло було тьмяним, повітря було затхлим. Стіни були обвішані плакатами з рекламою пива та політиків. Лінолеум на підлозі протерся до голого дерева у смузі вздовж передньої частини нелакованої планки.
  
  
  Клієнтурою були рибалки та моряки.
  
  
  
  
  
  багатьох народів. І всі чоловіки. Гул розмов і дзвін склянок раптово припинилися, коли відвідувачі помітили Пілар, яка виглядала ефектно у короткій лимонно-жовтій сукні.
  
  
  За стійкою сидів клишоногий голландець з біцепсами, схожими на дині, що стирчали з-під коротких рукавів його сорочки.
  
  
  "Я шукаю рибалки на ім'я Саба", - сказав я.
  
  
  Крихітні очі голландця пробіглися по мені, як комахи. "Хто сказав, що він тут?"
  
  
  «Його друг таксист. Той, що у Гудзоні.
  
  
  Він похитав своєю масивною головою з боку на бік. "Не означає для мене нічого".
  
  
  Поклавши обидві руки на стрижень, я притулився до нього. «Містере, у мене немає часу грати в ігри, і у мене немає часу пояснювати. Але я хочу, щоб ви знали наступне: якщо ви не вкажете мені Сабу через п'ять секунд чи не скажеш, де я можу його знайти, я перейду через цей бар і зламаю вам кістки, доки не отримаю відповіді».
  
  
  Голландець знав, що я серйозно. Його рум'янець зблід. «Геть там», - прохрипів він. "Один у будці біля стіни".
  
  
  Коли я відвернувся від бару, тут знову почався белькіт, і всі стали зайняті, дивлячись на Пілар.
  
  
  Самотній чоловік у будці був чорношкірим мешканцем Віргінських островів.
  
  
  "Саба?" Я запитав.
  
  
  «Вірно, друже. Сідай. І леді також. У його промові музична частина була британською, а частина - каліпсо-мелодійною, яку ви чуєте в деяких частинах Вест-Індії. «Ти маєш вселити в Ганса страх перед Богом, змусити його відступити, як це».
  
  
  «Я хочу запитати про жінку, яку ви привели два дні тому. Той, що ти знайшов у морі».
  
  
  - Ах, леді з жовтим волоссям. Дуже гарненька. Вона не прокидається, щоби сказати ні слова. Дуже-дуже втомився. Море виснажує твої сили. Але я не думаю, що їй було боляче. Нічого не зламано».
  
  
  «І чоловік повів її? Хто сказав, що він її чоловік?
  
  
  «Ой-хо, може, він не її чоловік», га? Я не здивований. Він не схожий на ту жінку з жовтим волоссям, яку вважають за чоловіка. Занадто грубо, надто негарно. Ти мужик, друже?
  
  
  «Ні, але я її друг, а чоловік, який її відвіз, безперечно не був. Ви знаєте, куди він її забрав?
  
  
  "Так, я знаю. Я розповідаю йому дорогу до шпиталю Королеви. Він каже, що ніколи не мін ', він веде даму туди, де у нього є друзі. Він сказав, що вони піклуються про неї. Тому я дивлюся, куди він йде Він бере дівчину в моторний човен з двома іншими чоловіками, вони їдуть на Маленький Пес, маленький острів за дванадцять миль від берега, нічого, крім великих каменів на Little Dog. рушницями тепер усіх лякають.
  
  
  Ви можете показати мені, як дістатися до Маленького Собаки? Я запитав.
  
  
  "Звичайно. Спустіться до доків, ви можете побачити це місце. Давай, я тобі покажу.
  
  
  Чорний чоловік підвівся і вийшов з будки. Пілар пішла за нами на вулицю і спустилася через пару крутих кварталів до набережної, де Саба вказав через блискучу воду на те, що здавалося зазубреним виступом із коричневих скель.
  
  
  «Маленький песик», - сказав він. «Можливо, 500 метрів завдовжки, 200 завширшки. Єдине безпечне місце для посадки човна – з іншого боку. Звідси не видно.
  
  
  «Мені потрібний швидкісний човен, - сказав я. «Ви знаєте когось, хто здає мені один?»
  
  
  "Звичайно. У мене є один із найшвидшим човном у гавані, якщо не рахувати контрабандистів і поліції. Він бере з вас багато грошей, але ви отримуєте свої гроші».
  
  
  "Добре." Я повернувся до Пілара. "Тепер я попрошу тебе зробити те, що буде для тебе дуже важким".
  
  
  "Що трапилося, Нік?"
  
  
  "Почекай мене. Почекай, якщо я не повернуся до темряви, винищити Девіда Хока у Вашингтоні і розкажи йому все, що знаєш».
  
  
  «Можна я піду з тобою? Я можу керувати човном. Я можу допомогти у різний спосіб».
  
  
  "Ні", - твердо сказав я. "Це моя робота, і я хочу, щоб ви залишилися тут".
  
  
  "Так, Нік", - сказала вона з несхожою на неї покірністю.
  
  
  Я стиснув її руку і пішов за Сабою до доків, де знайдемо його друга на катері. Виявилося, що це старий швидкий човен, який його гордий власник дбайливо утримував у хорошому стані. Ця людина не надто переймалася тим, щоб дозволити незнайомцю злетіти у своїй гордості та радості, але досить гульденів перейшло з рук у руки, щоб зменшити його опір. Мотором був гігантський «Евінруд», який миттєво ожив, і незабаром я вже мчав легкою протокою до Маленького Собаки. Перш ніж я підійшов надто близько, я зробив широке коло навколо скелястого острова. Біля входу на далекому березі до нефарбованої пристані був прив'язаний катер із каютами. За пірсом стояла дерев'яна хатина. Блідо-сірий дим клубочився з труби.
  
  
  Я задушив «Евінруд», потім оглянув хатину та навколишні скелі на предмет якихось ознак життя. Не було. Так що я увімкнув мотор і повернувся навколо острова.
  
  
  Я блукав по кам'янистому березі на дальній стороні, шукаючи можливого місця для приземлення. Зазубрені вершини височіють на п'ятнадцять чи двадцять футів, начебто якесь величезне обурення в центрі землі викинуло їх із дна океану. Нарешті я наткнувся на вузький клин води між парою валунів, що виступали, і мені вдалося протиснути човен. Я убезпечив її, піднявся по скелях і попрямував до хатини на протилежному боці острова.
  
  
  
  
  
  
  
  Рух йшов у найкращому разі повільно, і я пересувався обережно, на випадок, коли Городін виставив спостереження. Через двадцять хвилин я досяг зручної точки, звідки міг лягти на живіт і дивитись на хатину. Тут він здавався більшим, ніж з боку океану, і здавалося, що він поділений на дві кімнати. Єдине вікно, яке я міг бачити, було забите дошками з одними щілинними отворами. Як і раніше, ніяких слідів людського життя, тільки дим, що клубиться, що розтікається в повітрі. Тепер, коли я був з підвітряного боку від диму, я помітив неприємний запах. Можливо, в глибині душі я знав, що це було, але я відкинув цю думку і поповз до халупи, намагаючись не попадатися на очі щілини у вікні на випадок, якщо хтось стежитиме за ним.
  
  
  Я без проблем дістався до хатини і сів під вікном, забитим дошками.
  
  
  Сморід тут був безпомилковим. Це був запах обпаленої плоті та людського волосся. Я стиснув зуби і спробував стерти уявну картину того, що могло статися з Роною Фольштедтом. Всередині хатини пролунав різкий, ледь стримуваний голос гніву. Це було важке гарчання Федора Городіна.
  
  
  "Ти завдав мені багато клопоту, ти і Картер", - говорив він. «Але ти все ще можеш заслужити на моє прощення. Ви маєте інформацію; Мені потрібна ця інформація. Простий обмін. І справді, як ти можеш відмовити такій людині, як я, яка така талановита до переконання? »
  
  
  Я повільно підняв голову, щоб примружитись через простір між дошками, і голос Городина продовжився.
  
  
  «Ми знаємо, що Картер не втопився. Є відомості, що його доставили на берег у рибальському селі майя на Юкатані. Більше того, нам не вдалося його відстежити. Там був би контактний пункт, яким ви могли б зв'язатися з ним у разі крайньої необхідності. Я хочу, щоб ти сказав мені де це».
  
  
  Тепер я міг побачити кімнату через підвіконня. У дерев'яному стільці, поруч із Городином, сиділа Рона Фольштедт. Єдиний мотузок був прив'язаний навколо її талії, зв'язуючи її руки з боків і утримуючи її на спинці стільця. На ній був лише уривок штанів, які вона носила, коли пірнала з круїзного лайнера. Вище за талію вона була оголена, оголюючи маленькі, добре сформовані груди. Її очі почервоніли, волосся сплутане. Коли вона заговорила, це було відчуженим, стомленим голосом.
  
  
  "Не було жодної контактної особи", - сказала вона.
  
  
  «Ти брехня та дурниця», - сказав Городін. «Ви маєте знати, що я можу змусити вас сказати. Мирно зараз чи пізніше у кричущій агонії. Так чи інакше, я знайду Картера. Він уже вбив деяких з моїх найкращих людей, і щохвилини, поки він залишається живим, він становить загрозу для нашого плану. Тепер – ще раз – де ми можемо знайти Ніка Картера?
  
  
  «Я гадки не маю, де він», - втомлено монотонно сказала Рона.
  
  
  «У мене немає більше терпіння», – прогарчав Городін. "А тепер я покажу вам, що відбувається з людьми, з якими я втратив терпіння".
  
  
  Великий російський відійшов убік, і джерело диму з труби було виявлено. У великій залізній жаровні тліла розпечена купа з вугілля. Покриті гумою рукоятки якогось довгого інструменту стирчали з вугілля. Городин обережно взявся за ручку і витягнув інструмент. Це були довгі гостроносі плоскогубці. Кліщі засвітилися тьмяно-жовтогарячим світлом, коли він показав їх Роні.
  
  
  "Можливо, ви чули про цю техніку", - сказав він.
  
  
  «Плоть відривається від тіла щіпкою за раз. Особлива увага приділяється ніжним грудям жінки. Ви житимете досить довго, але в кожний момент цього часу ви благатимете померти».
  
  
  Погляд Рони гіпнотично зупинився на блискучих кінчиках плоскогубців. "Але я нічого не знаю, - сказала вона зі сльозами на очах, - зовсім нічого".
  
  
  Городін проігнорував її. "Я дам вам ще один шанс відповісти на мої питання", - холодно сказав він. "Тоді ми почнемо".
  
  
  Я обдумав свій план дій. Я міг убити Городина, простріливши віконні планки, але по їхніх тінях у темній кімнаті я бачив, що ще двоє чоловіків стояли біля найближчої стіни. Вони, напевно, будуть озброєні і, цілком імовірно, вб'ють Рону, перш ніж я зможу пройти за кут хатини до зовнішніх дверей. Інші двері, прямо навпроти вікна, мабуть, вели до другої кімнати. Це не допомогло. Якби в кімнаті було вікно, його закололи б.
  
  
  Поки я намагався придумати здійснений план, Городін вставив кліщі у вугіллі і повернув у мій бік. Я втік, коли він сказав одному з невидимих людей: «Приведи його сюди. Покажи міс Вольстедт, на що вона може розраховувати, якщо не співпрацюватиме з нами.
  
  
  Перед моїм вікном перехрестився слов'янський хлопець із короткою стрижкою, і коли я знову підняв голову, він відчинив двері на протилежному боці. Запах горілої плоті розлився, як отруєний газ. Слов'янин повернувся за хвилину, тягнучи за собою щось на підлозі, що відклав за кілька футів від Рони.
  
  
  Істота на підлозі була у формі людини з головою, тулубом, двома руками та двома ногами. Мало що ще про це підказав чоловік. Плоть і м'язи були розірвані, обпалені, розірвані та відірвані від кожної частини голови та тіла. Здавалося, ніде не було органу, який
  
  
  
  
  
  
  не був понівечений. У багатьох місцях кістки просвічували крізь отвори в плоті, тоді як тварина стікала кров'ю та іншими біологічними рідинами.
  
  
  Губи були повністю відірвані, залишивши гримасу оголених зубів, що нагадує череп. Там, де було одне око, тепер була лише волога почорніла дірка.
  
  
  Найгірше те, що цей залишок людини був живий.
  
  
  Рона заткнула рот і відвернулася, коли цей привид жалібно шкрябся по половицях судорожною рукою.
  
  
  «Не можна так відвертатися від старого друга, – сказав Городін. "Або, можливо, ти не впізнаєш красивого молодого Бориса".
  
  
  Рона видала тремтячий ридання.
  
  
  «Ми знайшли його непритомним, але все ще живим», - продовжив Городін. «Ми пожвавили його. Ми доглядали його і годували його перед випробуваннями. Потім він поплатився, не дуже хоробро, я визнаю, за той недбалий момент, коли він ухилився від свого обов'язку і дозволив вам і Картеру тікати. Різко підвівшись, його голос став жорсткішим. «А тепер настав ваш час. Мені потрібний Нік Картер, і ти скажеш мені, де його знайти.
  
  
  «Я… я не знаю», - схлипнула Рона.
  
  
  Городин вилаявся російською і потягнувся до гумових рукояток плоскогубців.
  
  
  Водонепроникна трубка з шістьма димовими кульками, які дав мені Стюарт, була у мене в руці. Якось мені довелося кинути одну з гранул у вугілля, що світиться. Це була легка відстань - проблема полягала в тому, щоб відправити гранулу через вікно. Мені потрібний був духовий пістолет, і коли в голові виникло зображення, я швидко витягнув кулькову ручку з кишені сорочки і відкрутив ковпачок, викинувши його разом із картриджем усередині. В результаті у мене залишилася трубка діаметром три з половиною дюйми, вузька на одному кінці і досить широка на іншому, щоб прийняти одну з димових гранул. Я кинув кулю в стовбур ручки, застромив її між дошками вікна і почав обережно регулювати, щоб траєкторія польоту ракети була точною.
  
  
  Тепер Городін підійшов до Роні. Тримаючи плоскогубці в кожній руці, він притис розжарені кліщі до її лівого соска. Я направив дуло саморобного духового пістолета на вугілля, що світиться. Моя перша спроба має бути бездоганною, тому що в мене навряд чи вийде друга.
  
  
  Я зробив глибокий вдих, притулився губами до кінця трубки і видихнув із вибуховим пуфом.
  
  
  Кулька влетів у вугілля і осів на розпеченому вугіллі з чудовим шипінням і димом грибів, поширивши свій блідий, задушливий дим у всі куточки кімнати.
  
  
  Благословляючи винахідливість Стюарта, я витяг хустку-маску і накрив нею ніс і рота. Я повернув за кут хатини і відчинив двері плечем. Він здригнувся, а потім розколовся, коли я сильно штовхнув його.
  
  
  Коли я увірвався в хатину з Люгером у руці, я побачив, як Городін, спотикаючись, вилетів через двері до сусідньої кімнати, тоді як один із його людей наосліп шукав мету для свого пістолета-кулемета.
  
  
  Я вистрілив, і він упав. Він все ще намагався підняти з підлоги пістолет-кулемет, тож я вистрілив у нього ще раз, і він перестав рухатися.
  
  
  Друга людина в кімнаті атакувала мене розпеченими плоскогубцями після того, як підняла їх з підлоги, де їх упустив Городін. Я пустив кулю йому в голову, потім кинувся до Рони і швидко звільнив її. Між кашлем їй вдавалося видихати моє ім'я.
  
  
  "Нік?"
  
  
  «Вірно, – сказав я. «Заспокойся, я витягну тебе звідси за хвилину».
  
  
  Маска хустки зісковзнула з мого рота, коли я виніс Рону надвір і опустив її на землю. Я почекав, поки у мене проясніть очі, потім повернувся за Городиним.
  
  
  Я переступив через тремтливі останки Бориса до другої кімнати халупи. Порожньо. Було вікно, обшите дошкою, але воно було вибите. Я глянув на навколишні скелі, але Городина не побачив.
  
  
  Далекий крик Рони відкинув мене від вікна. Я кинувся назад через хатину і вискочив крізь парадні двері. Городин біг короткою доріжкою між валунами до причалу, де стояв катер. Коли я зайшов у двері, він розвернувся і вистрілив у мене з довгоствольного пістолета «Ерма». Його куля потрапила мені в рукав, рівно настільки, щоб зіпсувати мені ціль, коли я зробив два постріли у відповідь. Один із них потрапив у паливний бак крейсера, і човен із гучним вибухом злетів угору, коли Городін кинувся зі стежки за скелі.
  
  
  Я опустився навколішки поряд з Роною. "Ти можеш йти?"
  
  
  "Я ... я так думаю".
  
  
  - Тоді стій прямо за мною. У мене пришвартований човен з іншого боку острова. Іти буде нелегко, а Городін десь там із рушницею.
  
  
  «Ти ведеш, Нік, – сказала вона. "Я зроблю це"
  
  
  Я зняла сорочку і віддала її Роні не зі скромності, а тому, що вона була майже кольору скелі. Моя власна шкура була досить засмагла, щоб не бути такою очевидною метою. З Роною позаду мене я пробирався назад по зубчастих каменях у напрямку свого човна, болісно побоюючись найменшого звуку чи руху.
  
  
  Коли я побачив його, між нами та човном був лише один вузький гребінь скелі – відблиск металу на сонці.
  
  
  
  
  
  
  я важко шпурнув Рону на землю і звалився поруч із нею в той момент, коли плоский тріск пістолета «Ерма» зруйнував тишу, і гравій бризнув на два фути перед нами.
  
  
  "Залишайся на місці", - прошипів я Роне і прицілився з "Люгера" в те місце, де я бачив спалах дула пістолета. Я вистрілив один раз, двічі.
  
  
  Рука і плече Городина обвилися довкола валуна і він зробив дикий постріл, який відскочив від каміння над нашими головами. Я вистрілив у відповідь і почув, як російська крикнула від болю, коли моя куля розірвала йому передпліччя.
  
  
  Тепер необережно, Городін змінився, щоб оглянути свою рану, і відкинув ідеальну тінь на валун, що стояв перед ним. Очевидно, він не був серйозно поранений, бо я бачив, як тінь стискала і розтискала праву руку, потім знову взяла пістолет і підповзла вище по каменях для пострілу.
  
  
  Коли з'явилася голова Городина, я був готовий із наведеним люгером. Я натиснув на курок. Молоток ударив по порожній камері. Я використав дві обойми з боєприпасами, а іншої не було.
  
  
  Росіянин вистрілив, але через кульове поранення його влучність була поганою, і він пірнув назад з поля зору.
  
  
  Я оглянув нерівні скелі навколо нас у пошуках місця, яке могло б краще сховатися. За десять ярдів від того шляху, яким ми прийшли, була порожнина у формі труни.
  
  
  Я підійшов до вуха Рони, і я прошепотів: «Коли я тобі скажу, вставай і біжи до тієї дірки, що там. Рухайся швидко і тримайся.
  
  
  Вона відкрила рота, щоб щось сказати, але Городін знову підвівся і прицілився. "Іти!" – м'яко сказав я. Рона вискочила, пригнулась, спіткнулася і пірнула в нішу, коли куля відкусила шматок валуна в дюймах від отвору.
  
  
  Я схопився на ноги і пішов за нею. Коли я пірнув у неглибоку кишеню, куля обпекла мені плече і вдарилася об землю. Я вилетів у захищене місце і відчув липку вологість крові там.
  
  
  "У вас потрапили!" - сказала Рона.
  
  
  "Тільки."
  
  
  З-за меж доносився голос Городина, який міг тепер здогадатися, чому я не відповідав на його вогонь. Картер, ти мене чуєш? Ще одне подібне вас прикінчить! Виходь із піднятими руками! »
  
  
  Після кількох секунд тиші пролунало ще два постріли. Одна з куль потрапила в наш вузький отвір і, рикошетуючи туди-сюди, забризкала нас осколками каменю.
  
  
  Наблизившись до Рони, я прошепотів: «Наступного разу, коли він вистрілить, кричи».
  
  
  Вона розуміючи кивнула і при наступному пострілі видала болісний крик. Я подав їй знак «добре» і почав чекати.
  
  
  - Добре, Картер, - проревів Городін. «Виходь, чи жінка помре!»
  
  
  "Я не можу!" - крикнув я у відповідь, голос лунав напружено від болю. «Я поранений, а жінка тяжко поранена. Відпусти її, і я укладу з тобою угоду.
  
  
  - Думаю, у тебе теж немає набоїв, а. Викинь пістолет; тоді ми поговоримо».
  
  
  Я розмазав кров зі своєї рани по лінії волосся Рони і її обличчя, поклав її на спину і сказав їй, що робити. Потім покликав Городина та викинув пістолет.
  
  
  Коли я почув наближення Городина, я перекинувся на живіт і лежав згорбившись і нерухомо. Тяжкі кроки Городина затихли над нами. Після паузи Городін сказав: «Геть, Картер, геть!»
  
  
  Потім Рона слабо сказала: «Він… він непритомний».
  
  
  "Можливо, ні", - прогарчав Городін. «Дай мені подивитися, чи не вдає він».
  
  
  Його пістолет вибухнув прямо наді мною, і куля розлетіла землю і щебінь за дюйм від моєї голови. Його слова сигналізували про трюк, і я не ворухнувся.
  
  
  Тінь упала на скелі. Я бачив це краєм ока, коли він нахилився з мене. Я знав, що у нього в кулаку тримав пістолет, обережно приціливши його, і чекав у тривожному очікуванні. Рона, благала я, не підведи мене зараз же!
  
  
  Потім я почув поштовх її ноги, м'який удар її ступні, коли вона поєдналася з тілом Городина, і він спіткнувся.
  
  
  Стиснувши стилет у руці, я миттю повернувся і встромив лезо в його масивні груди. З довгим зітханням і булькаючим стогін він відмовився від пістолета - і від свого життя.
  
  
  Я вивів Рону на тьмяний полудень і сказав: «Човен щойно минув гребінь. Чекай мене там – мені треба зробити останнє».
  
  
  Вона запитливо подивилася на мене, але повернулась і пішла до човна. Я потягнувся за пістолетом Ерма, який упустив Городін, і вибив всі снаряди, крім одного. Потім я повернувся через каміння до рибальської хатини. Двері відчинилися, і дим розвіявся.
  
  
  Я пройшов через кімнату до розірваних останків Бориса. Зі зруйнованого горла долинали ледь чутні хникання, а рука, що працює, дряпала підлогу.
  
  
  Здавалося, мені треба сказати щось важливе, але я не міг знайти слів. Я просто поклав пістолет на підлогу за руку і вийшов за двері.
  
  
  Я пройшов зовсім трохи назад до Рони та човна, коли почув постріл
  
  
  Розділ вісімнадцять
  
  
  Коли я приєднався до Рона в човні, вона сиділа, згорбившись, на носі, обіймаючи себе, як маленька покинута дитина. По її щоках текли сльози, і вона шкодувала.
  
  
  «Тепер все гаразд, – сказав я. "Ніхто не піде за нами".
  
  
  Вона потяглася до мене і схрестила руки на грудях.
  
  
  
  
  
  
  до мене, чіпляючись за мене, наче я був плотом спасіння. Після того, як вона зберегла холоднокровність через жах насильства і тривале перебування в океані, вона була на межі витривалості - на межі краху. І я знав, що їй потрібен відпочинок та медична допомога.
  
  
  Однією рукою притримуючи Рону поруч зі мною, а другою керуючи човном, я перетнув воду і попрямував до доків Кюрасао. Коли ми наблизилися до естакади, де був пришвартований катер, я побачив постать, що стоїть там і чекає. То була Пілар. Очевидно, спостерігаючи за човном, вона помітила, як ми наближаємось.
  
  
  Я зменшив оберти, дрейфував до причалу і кинув канат Пілар. Вона закріпила його на шпильці, коли я вистрибнув і закріпив корму. Потім я взяв Рону на руки і підняв її на лаву підсудних, де в трансовій кататонії шоку вона сіла, як зомбі.
  
  
  «Це має бути Рона, – сказала Пілар.
  
  
  "Так. Вона в поганій формі. Візьмемо таксі та відвеземо її до лікарні.
  
  
  «Я можу зробити краще за це. Поки тебе не було, я орендувала позашляховик. Він припаркований прямо там. Ви берете Рону назад; Я поїду. Я знаю дорогу до лікарні. Потім вона додала безглуздо: "Твоя Рона дуже гарненька".
  
  
  «Пілар, – сказав я, – я радий тебе бачити. Ви – зручний напарник. Поїхали."
  
  
  Коли ми з Пілар їхали в джипі вулицями Віллемстада, вона сказала: Що сталося на острові.
  
  
  "Городін був там з парочкою своїх головорізів", - сказав я їй. «Він збирався катувати Рону, щоб змусити її говорити. Чого він не знав, то це того, що вона не могла йому відповісти. Вона була просто любителем гри для затятих професіоналів».
  
  
  «Але вона справді була волонтером, – зауважила Пілар.
  
  
  "Вірно, але ніхто з нас не знайшов часу, щоб розповісти їй про можливі ризики".
  
  
  Чорні очі Піларс зустрілися з моїми у дзеркалі заднього виду. - Тобі вона небайдужа, Нік?
  
  
  Я зупинився на мить, перш ніж відповісти. «Якщо ти маєш на увазі, що я люблю її скрипки та свічки, то відповідь – ні. Я так довго займаюся цією брудною справою, що не знаю, чи можу я дійсно любити когось у класичному сенсі цього слова. Але якщо ти маєш на увазі, мене хвилює, що з нею буде, звісно. Інакше я б не подався на острів Маленького Собаки, щоб допомогти йому. Я знаю, що це здається мені надто людяним, але я ще не перетворився на брилу льоду».
  
  
  Пілар говорила тихо, дивлячись прямо перед собою. "Нік, скажи мені що-небудь".
  
  
  "Звісно."
  
  
  Тобі не все одно, що зі мною буде?
  
  
  Я простяг руку і поклав руку на тепле тіло її плеча. "Дуже багато", - сказав я.
  
  
  Пілар зітхнула, потім цікавим тоном сказала: "Сподіваюся, ти ніколи не пошкодуєш".
  
  
  У цей момент ми повернули і виїхали на під'їзд до лікарні Королеви, що виблискує нову будівлю пастельно-синього кольору. Я залишив пачку рахунків касиру, і один із лікарів запевнив мене, що Рона надасть найкраще медичне обслуговування. Я сказав лікареві, що будь-які додаткові витрати будуть сплачені американським консулом, а потім зателефонував до консульства, щоб домовитися.
  
  
  Я повернувся до Пілара в джипі. Було темно, і небо виблискувало нескінченністю зірок. Я сказав: «Ходімо, пограбуємо контрабандистів».
  
  
  Я сів за кермо позашляховика; Пілар дала вказівки. Ми повернулися до набережної, а потім повернули на південь.
  
  
  «Мають бути інші новини, які ви мені не сказали», - сказала Пілар. "Як ви поїхали від Городина?"
  
  
  "Мертв."
  
  
  "А ті двоє, які були з ним?"
  
  
  «Тож мертвий. І хлопець на ім'я Борис, який помер, бо був надто добрий і надто забезпечений для гри».
  
  
  "Так ти залишив чотири тіла?"
  
  
  “Правильно. Але десь Антон Жизов та Нокс Варнов готуються завтра підірвати Нью-Йорк. Якщо ми спочатку не дістанемося до них, не біда, чи знайдуть на острові Маленького Собаки чотири тіла чи чотири тисячі».
  
  
  Пілар виглядала замисленою. І мовчав.
  
  
  Ми поїхали до найгіршої частини набережної, де найбідніші з місцевих рибалок пришвартували свої жалюгідні на вигляд човни у воді, густій нафті та сміття. Через пару миль Пілар вказала на шорстку сіру каркасну будівлю, освітлену попереду єдиною блідою лампочкою. Порівняно з цим Притулок Варнова був схожий на хатину Торговця Віка.
  
  
  "Це те, з чого ми повинні почати", - сказала Пілар. "Якщо тобі потрібен Торіо, йди до Маленької Лізи".
  
  
  Звукові хвилі вдарили в нас, коли ми були ще за п'ятдесят футів від дверей. Повномасштабний бунт було гучніше. Усередині ми приєдналися до сотні або близько того веселих людей, які хоч і не бунтували, але принаймні були в істериці. Здавалося, що всі були у постійному русі. Заглушити шум було неможливо, тож усі кричали. Іноді крізь какофонію прорізав різкий жіночий сміх. Десь грав музичний автомат, але було чути лише реверберації найглибших басових нот.
  
  
  Ми з Пілар пробилися серед божевільних тіл до простої дошки, встановленої в задній частині будівлі. Осторонь цього, розливаючи напої з немаркованих пляшок, стояла жінка розміром із Годзиллу. І майже так само привабливо.
  
  
  "Маленька Ліза?" – крикнув я Піларс на вухо. Навряд чи це був дикий здогад.
  
  
  "Маленька Ліза!" - Підтвердила вона з усмішкою.
  
  
  Ліза носила каскад тугих локонів у шортах.
  
  
  
  
  
  
  червоний колір, який не міг бути людським волоссям. Десь від шести до семи футів на зріст, Ліза була вся в мішечках, кишенях і шматках плоті дивної форми. Немов скульптор-аматор поспішно грюкнув глину по каркасу. Маючи намір закінчити роботу пізніше, він по праву втратив віру у свої творчі здібності та здався.
  
  
  Коли я нарешті привернув її увагу, Ліза незграбно рушила до мене з іншого боку планки, її плоть різних частин танцювала в різних ритмах.
  
  
  "Що це буде?" - прогуркотіла вона голосом, наче порожня бочка, що котилася по бруківці.
  
  
  "Я хочу Торіо", - крикнув я.
  
  
  "Ніколи про нього не чула", - прогуділа у відповідь Маленька Ліза.
  
  
  «Городін мене надіслав».
  
  
  "Ніколи про нього теж не чув".
  
  
  Я витяг свій гаманець. У мене закінчувався гульден, тому я розклав кілька американських банкнот на дошці перед величезною жінкою.
  
  
  «Я чула про Ендрю Джексона», - сказала вона. "Торіо спить у задній кімнаті". Вона показала пальцем розміром із маринований огірок.
  
  
  З Пілар на буксирі я попрямував до вузьких дверей у дальньому кінці бару. У маленькій кімнаті за нею стояли один стілець, один стіл та одне дитяче ліжечко. запуск.
  
  
  Я зачинив двері, і шум за нею затих. Я перевірив інші двері у протилежній стіні. Це вело на свіже повітря за будівлею. Я підійшов до контрабандиста, який нічого не підозрював, обшукав його і знайшов автоматичний кольт 38-го калібру. Передавши це Пілар, я засунув дуло свого люгера йому під ніс і вдарив по обличчю.
  
  
  Я крикнув "Торіо!" .
  
  
  Він повернув голову, жалібно хмикнув і повільно розплющив очі. Коли він побачив пістолет у себе під носом, очі його розширилися.
  
  
  "Гей, що це, пограбування?"
  
  
  - Вставай, Торіо, - прогарчав я. "Ми збираємося покататися".
  
  
  Це його вразило. Він сів. «Почекайте, - благав він. "Я навіть не знаю тебе".
  
  
  «Це не така вже гра», - сказав я йому. «Грай прямо зі мною, і на тебе чекає поїздка туди і назад. Тепер перемістіть його! »
  
  
  Я злегка тицьнув його стовбуром пістолета, щоб підкреслити, і Торіо схопився з ліжка з дивовижною спритністю для людини з важким похміллям. Я виштовхнув його через задні двері, і він слухняно попрямував до того місця, де ми припаркували позашляховик.
  
  
  Пілар вів машину, а я сидів ззаду з Торіо з націленим люгером.
  
  
  «Проїхати дорогою близько ста ярдів, а потім з'їхати, коли знайдеш темну пляму», - сказав я їй.
  
  
  «А тепер, Торіо, - сказав я, коли ми проїхали напівтемною дорогою і припаркувалися, - я хочу знати про валізи».
  
  
  «Чемодани?» – повторив він.
  
  
  «У мене мало часу, Торіо, – сказав я, – і мій характер теж. Усього за хвилину чи дві ви почуєте тріск кісток і побачите багато крові. Ці кістки та ця кров будуть твоїми, Торіо, тож, будь ласка, скористайтеся цією можливістю, щоб поділитися інформацією».
  
  
  У місячному світлі я міг бачити, як краплі поту піднімаються на його шкіру голови і стікають по гладких боках голови.
  
  
  Він швидко кивнув: «Добре, добре. Я не збираюся бути героєм для купки іноземців. Ви маєте на увазі валізи, які я вивозив до Гавіоти, вірно?
  
  
  - Розумний висновок, Торіо. Я хочу знати, хто їх вам дав та де ви їх забрали».
  
  
  «Це був хрипкий хлопець із іноземним звучанням, з яким я уклав угоду шість місяців тому. Велика волохата мавпа. Він ніколи не називав мені свого імені, і це був не той хлопець, якому можна було ставити запитання. Він завжди платив мені заздалегідь, потім казав мені, коли треба було забрати валізу. Я прямував на південь звідси, трохи вглиб пагорбів, і прилітав гелікоптер з валізою, і я відніс його на корабель. Повір мені, це все, що я знаю, друже. Я навіть заглянув до одного з валіз, і він був порожній. Страшенно дивний бізнес, але мені не платять за цікавість.
  
  
  «Скільки валіз ви поклали на корабель?» Я запитав.
  
  
  «Дай-но, востаннє ми забрали три ночі тому. Усього буде вісім.
  
  
  Ви можете відвезти нас туди, де приземляється вертоліт?
  
  
  «Звичайно, але там завжди є кілька охоронців зі зброєю. Вони і пілот, хлопець на ім'я Інграм, який стирчить там, коли його вертолітник перебуває усередині.
  
  
  «Це ваша справа, – сказав я, – простежити, щоб ми минули охорону. А тепер ми маємо вказівки.
  
  
  Пілар поїхала на південь і повернула на вузьку ґрунтову дорогу, позначену Торіо. А потім ми виїхали у відкриту місцевість. На щастя, Пілар орендувала повнопривідний позашляховик: їхати було важко: дорога перетворилася на стежку, земля кам'яниста, а місцевість переходила в пагорби.
  
  
  Тепер переді мною сидів контрабандист, щоб, коли на нас потрапив прожектор, він міг схопитися і махнути руками, щоб його впізнали, перш ніж хтось почне стріляти.
  
  
  "Це я, Торіо", - покликав він.
  
  
  Чоловік із рушницею повільно рушив уперед і зупинився за шість футів від нього. "Що ти тут робиш? Сьогодні не буде пікапа"
  
  
  «На Гавіоті є проблеми, – сказав Торіо. Здоров'як сказав, що я маю прийти та розповісти Інграму.
  
  
  Хто ці двоє інших?
  
  
  
  
  
  – підозріло запитав охоронець.
  
  
  - Вони… вони… – незграбно почав Торіо.
  
  
  «Ми з Городіним, – втрутився я. - У нас є інформація, яка має негайно надійти до Жизова».
  
  
  Імена були важливими для охорони. Стовбур його рушниці опустився, і він підійшов до джипа. "Покажіть мені посвідчення особи, будь ласка, сер", - сказав він шанобливо.
  
  
  "Звичайно", - сказав я і поліз у кишеню за клаптиком паперу. Я тримав його так, щоб охоронець дістав його. Коли він це зробив, я схопив його за зап'ястя і штовхнув уперед. Пілар швидко вдарила чоловіка за вухо, змусивши його завмерти, перш ніж він встиг скрикнути.
  
  
  Я вставив кляп у рота охоронцю і зв'язав його шматком нейлонової мотузки, яку я знайшов у човні і застосував для такої небезпеки. Повернувши його прожектор, я висвітлив невелику дерев'яну будівлю за п'ятдесят ярдів від мене. Одразу за ним стояв невеликий міцний гелікоптер. Я вимкнув світло і жестом попросив Пілар вимкнути двигун позашляховика. Токаючи Торіо поперед мене, з Люгером у руці, я пішки вибрався до будівлі з мотком мотузки і поспішив геть, Пілар пішла за мною. Коли ми підійшли до дверей, я відчинив їх і увірвався всередину, натискаючи кнопку на прожекторі. Двоє чоловіків, які спали на ліжках біля дальньої стіни, різко сіли. Один був важким слов'янським типом, який міг бути братом інваліду-охоронцю біля входу, інший – блідим худим чоловіком з великим носом та слабким підборіддям. Я вирішив, що він буде Інгремом, пілотом.
  
  
  Охоронець простягав руку до своєї гвинтівки, прихиленої до стіни біля узголів'я свого ліжка.
  
  
  "Ти помреш, намагаючись", - сказав я йому, і чоловік завмер. Інграм заціпенів, потер очі й моргаючи.
  
  
  Пілар знайшла вимикач світла, і його блискуче полум'я залило єдину кімнату будівлі. Ліворуч від нас була складна короткохвильова радіостанція.
  
  
  «Торіо! Ви нас продали», – звинуватив охоронець.
  
  
  "Звичайно, - сказав контрабандист, - з пістолетом у мене до голови я швидко розпродаюся - як і ти, приятель".
  
  
  «Інгрем, одягайся, - наказав я. «Гвинтокрил заправлений бензином?»
  
  
  "Так, на повну", - нервово відповів він.
  
  
  Чоловік тремтів від страху. Я не хотів, щоб він так боявся, що він не може літати, – сказав я. «Просто дотримуйся наказів, і ти не постраждаєш». Це його заспокоїло, і він почав одягати одяг.
  
  
  "Торіо, сядь у цей стілець", - сказав я, і контрабандист поспішив підкоритися. Я кинув моток мотузки охоронцеві і сказав: «Зв'яжіть його. Мені не треба попереджати тебе, щоб ти добре попрацював.
  
  
  Я цілив у вартового і Торіо своїм люгером, стежачи за тим, щоб Торіо був закріплений добрими тугими вузлами. Пілар тримала в руці пістолет 38 калібру контрабандиста і стежила за Інграм, але він не збирався завдавати нам ніяких неприємностей.
  
  
  Коли Торіо був міцно пов'язаний, я сказав охоронцеві: "А тепер сідай у крісло в іншому кінці кімнати". Коли він похмуро слухався, я сказав Пілар: «Візьми мотузку і зв'яжи її теж».
  
  
  Пілар передала мені кольт і підійшла до вартового. То була серйозна помилка. Вона встала між мною та нашим бранцем. Одним швидким рухом чоловік витяг ножа звідкись з-під одягу і схопив Пілар, повернувши його перед собою, схиливши голову назад і приставивши лезо ножа до горла.
  
  
  «Кинь пістолет, або жінка помре», - скреготів він.
  
  
  Присівши навпочіпки, коли він стояв за тілом Пілар, ця людина не пропонувала жодної мети, я не міг бути абсолютно впевнений, що промахнуся по ній і потраплю в смертельну точку. Якби я поверну пістолет, щоб краще прицілитися, він би перерізав їй горло. Тому я завагався.
  
  
  «Чорт забирай, я ж сказав, кинь пістолет». – відрізав він. Ти думаєш, я блефую?
  
  
  Коли я не рушив з місця, охоронець смикнув ножем, і по шиї Піларс поповз червоний хробак крові. Я все ще тримав «Люгер» напоготові.
  
  
  «Інгрем, забери у цього ідіота пістолет», - гаркнув охоронець.
  
  
  "Я ... я не можу цього зробити", - сказав пілот тремтячим голосом.
  
  
  Охоронець загарчав на нього: «Будь чоловіком хоч раз, ти, боягуз, чи я…»
  
  
  Ми так і не дізналися, що охоронець міг зробити з Інгремом, тому що у своєму гніві на пілота він повернув голову рівно настільки, щоб я зміг поставити «Люгер» на позицію і прострілити йому незахищену ліву скроню. Він відвернувся від Пілара, відскочив від стіни і впав на підлогу. Ніж нешкідливо вдарився геть.
  
  
  Пілар дивилася на мене з ображеним виразом обличчя. «Ти дозволив би йому перерізати мені горло, перш ніж віддав свій пістолет, чи не так?» вона сказала.
  
  
  "Звичайно", - визнав я. «Якби в нього був мій пістолет, ми з тобою були б мертві».
  
  
  Вона повільно кивнула головою. «Так, я вважаю, ти маєш рацію. Але все одно…» Вона похитала головою. "Ти класний. Від тебе у мене мурашки по шкірі».
  
  
  "Ми зігріємо тебе пізніше", - сказав я швидко і повернувся до пілоту. «Тепер, Інгреме, ти збираєшся відвезти мене туди, де ти забереш валізи, які доставиш до Торіо».
  
  
  - Ви маєте на увазі притулок Жизова?
  
  
  "Це правильно. Де це знаходиться?"
  
  
  «У горах на кордоні Венесуели та Британської Гвіани. Але я ніколи не міг би приземлитися там у темряві. Вдень це досить складно.
  
  
  Я глянув на годинник. «Якщо ми злетимо зараз, має бути світло
  
  
  
  
  
  коли ми туди дістанемося. І Інгреме, якщо ти випадково направиш мене в неправильному напрямку, тебе назавжди посадять на Шість футів під землю. ."
  
  
  "Я не хоробрий і не дурний", - відповів він. "Я зроблю саме те, що ти мені скажеш".
  
  
  «Це добре, Інгреме. Ти ще можеш дожити до того, щоби написати мамі всі неприємні подробиці».
  
  
  Пілар, яка доти тихо стояла осторонь, заговорила. «Ніко, ти кажеш так, ніби йдеш звідси один».
  
  
  "Я", - сказав я. «Це кінець черги, і, мабуть, буде феєрверк. Жінка може бути на заваді».
  
  
  "Ні", - сказала вона, рішуче розставивши ноги. «Ми зайшли так далеко разом, і тепер я не залишусь позаду. Я дуже допоміг тобі, чи не так? "
  
  
  "Це правда, але..."
  
  
  "Візьми мене з собою, Нік", - втрутилася вона. «Я вмію стріляти не гірше за тебе, а два пістолети подвоїть наші шанси на успіх. Це дуже багато важить для мене, querido »
  
  
  На мить я не міг визначитись.
  
  
  Але те, що сказала Пілар, мало сенс. Вона була досвідченим професіоналом, жорсткішим, ніж більшість чоловіків. І вона знала, що вона витратний матеріал, що в разі потреби заради місії я пожертвую нею.
  
  
  "Тоді ходімо", - сказав я. "Оскільки ви не збираєтеся використовувати Jeep, щоб повернутися в місто, підіть і потягніть кришку розподільника, щоб він не був марним для тих, хто вважатиме його корисним". Я не міг не додати: "Ви знаєте, що таке кришка дистриб'ютора?"
  
  
  Її повні губи зігнулися в трохи насмішкуватій посмішці. «Так, querido, я знаю про кришки дистриб'юторів та багато інших речей, у які ви не повірите».
  
  
  Я посміхнувся у відповідь. "Добре. І ти можеш дати нашому другу ще раз постукати, щоб він ненадовго заснув.
  
  
  "Я покваплюся", - сказала вона і, забравши у мене 38-й калібр, поспішила геть.
  
  
  Я підійшов до рації, розбив її об підлогу, поки корпус не відчинився, а потім зруйнував кишки прикладом гвинтівки охоронця. Під час цієї грубої розбірки я стежив за Інгремом, хоча він був дуже хорошим хлопчиком і представляв не більшу загрозу, ніж беззуба стара гонча на мотузці.
  
  
  Я сказав Торіо: Ти трохи попрацюєш, а потім зможеш повернутися до Віллемстад. Це довгий шлях, але ви матимете час подумати про те, як краще заробляти на життя. Бери водогін, – порадив я.
  
  
  Він майже не посміхнувся. Він не мав особливого почуття гумору.
  
  
  Пілар повернулася із кришкою розподільника, яку вона простягла мені, зробивши імітаційний реверанс. "Той, хто там, не повинен прокидатися раніше полудня", - сказала вона. «І тоді він матиме головний біль, який не вилікує ніякий аспірин».
  
  
  "Добре, Інгреме, - сказав я, - давай піднімемо твій вертоліт у повітря". Потім ми втрьох поплелися по порізаній колії та камінні до чекаючого вертольоту.
  
  
  Розділ дев'ятнадцять
  
  
  Інгрем, здавалося, взяв на себе відповідальність, коли він опинився за штурвалом гелікоптера, і ми злетіли в нічне небо. Ми попрямували на схід і трохи на південь, незабаром залишивши позаду вогні Кюрасао. Невеликий острів Бонейр теж вислизнув, і якийсь час під нами залишалося лише чорне Карибське море та зоряне небо вгорі.
  
  
  Невдовзі ми вловили вогні Каракаса і якийсь час йшли уздовж узбережжя Венесуели.
  
  
  «Ви кажете, що цей гірський притулок Жизова важко знайти», - сказав я.
  
  
  "Майже неможливо", - відповів Інгрем. «Жодні авіалінії не літають над цим місцем. Але якби вони були, вони б ніколи цього не побачили. Будівлі збудовані з тієї ж помаранчево-коричневої скелі гір. Його майже не видно з повітря. До нього немає доріг. Усі запаси мають бути доставлені літаком. Жизов уклав угоду з одним з американських урядів, я не знаю з яким, на перевезення вантажів. Моя робота полягала у перевезенні VIP-персон і цих валіз. І якби я не знав орієнтири, якими керувався, я б ніколи не знайшов цього місця сам».
  
  
  Ми проминули Тринідад ліворуч від нас і повернули на південь, щоб попрямувати вглиб суші болотистою місцевістю в дельті Оріноко. Небо на сході почало світлішати, і деталі землі стали видно, коли ми з гуркотом увірвалися в гористу місцевість, відому як Гвіанське нагір'я.
  
  
  Тоді нам довелося набирати висоту, і Інгрем відрегулював крок несучих гвинтів, щоб глибше ковтати більш розріджене повітря. День став яскравішим, але висока хмарність не показала ознак розсіювання.
  
  
  Думка, яку я свідомо уникав, увірвалася в мою голову. Це був день, коли Нью-Йорк помре, якщо я не зможу зупинити це.
  
  
  Інгр штовхнув мене в плече, перериваючи мої думки. Він вказав на скелясту освіту приблизно у формі піднятого кулака, віддаючи непристойний салют.
  
  
  "Бачиш це попереду?" - крикнув пілот, перекриваючи стукіт нашого двигуна. «Це орієнтир, який мають пройти пілоти. Ми називаємо це Finger Mountain. Відразу за ним є невелика кам'яниста долина, де Жизов розбив свій будинок.
  
  
  "Які шанси, що вони почнуть стріляти, як тільки побачать, що ми входимо".
  
  
  – Думаю, малоймовірно. Інгрем, здавалося, набрався хоробрості в повітрі, якого йому не вистачало на землі. «Вони досить впевнені у своїй безпеці тут, а гелікоптери приходять і йдуть досить часто. Якщо вони якимось чином не дізнаються про те, що сталося
  
  
  
  
  
  на Кюрасао у нас не повинно виникнути проблем із посадкою».
  
  
  "Добре", - сказав я.
  
  
  «Але це лише спочатку. Як тільки вони помітять тебе чи даму, почнеться пекло.
  
  
  "Чи можете ви дати мені уявлення про фізичний план цього місця?" Я запитав. Де штаб Жизова? Де вчений Варнов виконує свою роботу?
  
  
  "Ні", - сказав Інгрем, а потім швидко подивився на мене, ніби запевняючи у своїй щирості. «Повірте, зараз я сказав би вам, якби знав. Все, що я роблю, це залишаюся біля вертолітного майданчика, доки хтось виходить чи сідає, чи доки вони завантажують те, що хочуть, щоб я ніс».
  
  
  "Що, якщо ви бажаєте доставити повідомлення?"
  
  
  «Я віддаю його охоронцеві на майданчику для вертольота. Він вийде та зустріне нас. І він буде першим, з ким тобі доведеться мати справу».
  
  
  Ми обійшли виступаючий палець скелі і почали спускатися у вузький каньйон з вертикальними скелями з усіх боків. Навіть тоді, якби я не шукав їх, я не побачив би всі будівлі, грубо збудовані з каміння. Я нарахував чотири досить великі будівлі, одну маленьку біля ділянки рівної землі, до якої ми спускалися. Невисокі скелясті гряди та валуни захаращували всю місцевість, і були лише слабкі сліди стежок, що з'єднують будівлі.
  
  
  Поки я дивився, з невеликої будівлі біля вертолітного майданчика вийшов чоловік і подивився на нас. Через плече він ніс рушницю.
  
  
  «Це охоронець, – сказав Інгрем.
  
  
  "Він єдиний?"
  
  
  «Він єдиний, кого я коли-небудь бачила. Можуть бути й інші».
  
  
  Я сказав Пілар: "Пригнись, щоб тебе не було видно". Після того, як вона посіла позицію, я також став невидимим.
  
  
  «Коли ми приземлимось, - сказав я Інгрему, - дай охоронцеві підійти ближче до дверей».
  
  
  Що, якщо я не зможу доставити його сюди? - нервово запитав пілот, його хоробрість у повітрі почала випаровуватися.
  
  
  Дуже постарайся, - відповів я. «Ніби від цього залежало твоє життя. Тому що, Інгреме, старий приятель, це так.
  
  
  Ми обережно приземлилися на невеликій галявині, і Інграм заглушив двигун. Коли великий ротор зупинився, чоловік із гвинтівкою щось крикнув з того місця, де він стояв, за двадцять футів від нього.
  
  
  Інгр штовхнув двері і крикнув: «У мене є дещо для генерала».
  
  
  «Ти кульгавий?» – передзвонив охоронець. "Принеси це".
  
  
  "Мені... мені знадобиться допомога", - сказав Інгрем. "Це надто важко для мене".
  
  
  Запанувала тиша. Але потім по гравійній поверхні до нас почулися кроки. «Знаєш, я не маю бути носієм», - поскаржився охоронець. "Ви повинні-"
  
  
  Він різко зупинився, наче міг нас бачити. Я зрозумів, що ми маємо проблеми, коли почув безпомилковий звук охоронця, який знімає гвинтівку і включає затвор. Я тримав "Люгер" напоготові, але ризикнути вистрілити зараз і стривожити всю команду було б смертельним результатом. Натомість я натиснув на своє передпліччя, і Хьюго впав мені на долоню. Я перекинув стилет; затискаючи лезо великим і вказівним пальцями, він швидко піднявся у дверний отвір. Охоронець піднімав гвинтівку, а я спрямував лезо в його бік.
  
  
  Стилет перекинувся в повітрі, перш ніж лезо увійшло до шию людини. Він видав звук, схожий на хрипкий шепіт, відступив на два кроки і впав на землю, кров ринула з його горла.
  
  
  Пілар вистрибнула з коптеру. Інгрем дивився на мертву людину з крісла пілота.
  
  
  "Що тепер?" - Запитала Пілар.
  
  
  «Тепер я збираюся прокрастись і дослідити це кам'яне село. Ви залишитеся тут, щоб переглянути Інграма. Коли я повернуся, я можу бути в бігах, і мені знадобиться хтось, щоб мене прикрити.
  
  
  «Добре, Нік», - сказала вона з лагідною згодою, яка мене здивувала.
  
  
  Я трохи поцілував її, потім нахилився над мертвим стражником, висмикнув стилет з його горла і витер лезо начисто. Я повернув його в піхви передпліччя, потім поліз через скелі, уникаючи стежки, що веде від вартового посту.
  
  
  Згадавши, як я бачив це місце з висоти пташиного польоту, я рушив у бік найбільшої будівлі. Здавалося логічним припустити, що це буде штаб операції. Я лежу на невеликому гребені, що виходить на стежку, що веде до довгої невисокої будови – бараків. Поки я дивився, з виходу рушили люди в грубому синьому одязі та робочих кашкетах. Вони виявилися беззбройними. В інших був пістолети в кобурі та коричнева форма Радянської армії з червоною обробкою. За казармами я помітив велику квадратну будівлю, яку я зробив своєю першою метою.
  
  
  Я покинув свою точку огляду і, обійшовши бараки, обережно підійшов до точки над нею. Як і інші, він був всього близько шести футів у висоту, і я здогадувався, що внутрішній простір спускається нижче за рівень землі. Я почув голоси і став навколішки, щоб прислухатися до вузької вентиляційної щілини.
  
  
  Ви послали за мною, генерал Жизов? То був молодий голос – енергійний, військовий.
  
  
  Жизов відповів маслянисто-гладкою заступницькою інтонацією. «Я послав по вас, майоре Рашки, бо я не отримав повідомлення у призначений час від полковника Городина. Таким чином, ми маємо припустити, що він буде недоступним для нас на завершальних етапах операції. Мені потрібен другий у команді,
  
  
  
  
  
  і я вибрав тебе».
  
  
  «Для мене велика честь, генерале».
  
  
  Скажіть, майоре, чи ви повністю знайомі з планом?
  
  
  "Так сер. Ми заклали ядерні вибухові пристрої в семи американських містах, і останній пристрій був розміщений на Панамському каналі. Назви міст і точне місцезнаходження бомб відомі лише вам і американському вченому».
  
  
  «Дуже добре, Рашки. А ви знаєте, коли за розкладом вибухне перша бомба? »
  
  
  "Сьогодні, сер". Зніяковіло відкашлюється. "Чутки ходять по всьому табору, сер".
  
  
  «Так, це навряд чи секрет; приготування очевидні. Я скажу вам, що першим з американських міст буде зруйновано Нью-Йорк. Оскільки їхній уряд не прийняв наші умови, лікар Варнов підірве першу бомбу рівно через чотири години».
  
  
  З величезним полегшенням я глянув на годинник. Був крижаний страх, що, поки я кружляв венесуельським небом на світанку, Нью-Йорк, можливо, навіть тоді був зрівняний із землею пекельним полум'ям ядерного вибуху.
  
  
  Поки я вважав, що шанси проти мене, з апарату ШВЛ почулося луна льодового ричання.
  
  
  «А, я бачу, мої собачі друзі прокинулися», - промуркотів Жизов. «Не бійтеся, майоре, поки я все контролюю, вони не завдадуть вам шкоди. Але одне моє слово, і вони вб'ють тебе за лічені секунди». Захоплений сміх Жизова зображував непереконаному Рашку. «Цими звірами правлять дві наймогутніші сили у світі, майор», - продовжив Жизов. «Страх та ненависть. Пам'ятай це "
  
  
  "Так, сер", - невпевнено відповів майор крізь гарчання звірів.
  
  
  Я відсунувся від апарата ШВЛ і сів на живіт, дивлячись на доріжки між будинками. Насамперед мені потрібен був ключ до розгадки місцезнаходження Нокса Ворнова, який був ключем до всієї смертоносної справи.
  
  
  Робітники проходили поодинці та парами. Збройні солдати з їхньою зухвалою поставою здавалися задоволеними до байдужості. Можливо, як натякав Інгрем, вони стали недбало думати, що їхня безпека в такому місці невразлива.
  
  
  Було ясно, що в мене має бути свобода пересування. Тому я зачекав, доки наступний робітник не пройде під ним і не впаде за ним. Я вдарив його "Люгером", і він обм'як у моїх руках. Я швидко відтягнув його до скель і назавжди змусив його замовкнути.
  
  
  Я зняв синій комбінезон, який він носив і натягнув його поверх одягу. Штани були короткі, але в іншому підходили. Я вдягнув капелюха і притис козирок до чола. З розумної відстані міг пройти непоміченим. Сховавши тіло робітника між двома гігантськими валунами, я подався назад до стежки і пішов нею. Позаду мене почулися кроки. Я пірнув у низький дверний отвір, схоже на комору. Я став навколішки, спиною до стежки, і поркався з ручкою дверей, ніби перевіряв несправний замок.
  
  
  Теплий запах їжі досяг моїх ніздрів, коли два робітники зупинилися, щоб затриматися на стежці за мною.
  
  
  «Мені не потрібно гадати, кому дістанеться сніданок, який ви несете», - сказав один із них. «Американцю, так? Вченому."
  
  
  "Звичайно", - сказав інший. "Він наш почесний гість".
  
  
  «Що в нього сьогодні вранці, коли ми жеремо наше звичайне сміття?»
  
  
  «Свіжі яйця, шинка, тости та стиглі помідори».
  
  
  Перший робітник; виразно простогнав. «Я молюся, щоб не було зледеніння, поки ми всі не зможемо покинути це гірське чистилище і знову жити як люди. Як я заздрю гарній їжі та жінкам, якими насолоджуються американці».
  
  
  «Це час близько, товаришу. Сьогодні ми повинні завдати удару американцям».
  
  
  “Якщо так, то сьогодні ми святкуємо. Але тепер я маю йти».
  
  
  Поки я непомітно дивився, один із двох чоловіків пішов сусідньою стежкою, розгалужуючись вліво, а інший, несучи тацю з їжею, продовжив рух прямо. Я дозволив йому пройти стежкою, а потім пішов за ним, прикривши кепкою обличчя.
  
  
  Чоловік не обернувся, і я пішов за ним до однієї з великих будівель, що стояла окремо від групи будівель. Він спустився на кілька сходинок, відчинив двері і зник за ними, я дав йому кілька секунд, потім увійшов у ті самі двері.
  
  
  Я виявив, що ці будівлі були викопані набагато глибше і закінчені набагато ретельніше, ніж я припускав. Їхній продуманий дизайн вказує на тривалий період підготовки.
  
  
  Був один довгий коридор зі стінами з гладкого каменю, що плавно згинаються по дузі. Хоча я не міг бачити робітника, я чув його кроки попереду. Коридор через певні проміжки часу висвітлювався електричними лампочками, і, безперечно, там була електростанція.
  
  
  Тоді я згадав, що кілька років тому ходили чутки про те, що десь у Південній Америці готується російська база. Це було приблизно під час кубинської ракетної кризи, і в наступній розрядці такі чутки померли. Тепер з'ясувалося, що база – це факт. Він, ймовірно, був залишений офіційним російським режимом, але знову активований Жизовим та його фракцією як прихований центр їхніх операцій.
  
  
  По всьому коридору я
  
  
  
  
  
  
  пройшов лише одні двері. Очевидно, кімнат було небагато, оскільки вони мали бути вирізані з твердої породи. Почувши попереду голоси, я різко зупинився.
  
  
  "Я приніс королівський сніданок для його високості". То був голос рознощика їжі, повний сарказму.
  
  
  «Просто доставте їжу та залиште ідіотські зауваження». Голос у відповідь був грубим, діловим».
  
  
  Що там робить американець? - Запитав робітник. Чи готовий він до великого дня?
  
  
  Тепер я повільно рушив уздовж вигнутої стіни, щоб подивитися на динаміки, і дійшов до точки, де міг бачити кінець коридору. Там стояв солдат із значними чорними вусами, охороняючи масивні двері. Він узяв тацю з їжею у робітника і підібгав губи, перш ніж сказати: «Він не відрізняється від звичайного, за винятком того, що сьогодні вранці він став на світанку. Але я не можу знати, що коїться у нього в голові».
  
  
  «Ні, я вважаю, що ні. Що ж, найкраще для нього, найгірше для мене. Я йду на сніданок із набридлої кашки.
  
  
  Я поспішав назад коридором тим же шляхом, яким прийшов. Тепер, коли я знав, де знайти Варнва, мені треба було знайти спосіб дістатися до нього. Розмірковуючи над цією проблемою, я звернув за поворот і занадто пізно побачив фігуру, що наближається, вдалині. За формою я зрозумів, що це був один із солдатів.
  
  
  Ненароком, ніби я щось забув, я повернув назад. Він покликав мене, але я грав у глухонімих. За поворотом, поза полем зору солдатів, я помчав назад до святилища Варнова. Але «кроки наближалися з того боку. Я зробив паузу. Повернеться робітник, що розносить їжу, і ще один солдат за ним біля дверей Варнів.
  
  
  Я швидко прийняв рішення і кинувся до єдиних дверей, що вели з коридору.
  
  
  Двері були замкнені, так що я заліз під комбінезон робітника в свою кишеню і знайшов тонку пружну смужку сталі. Цей пристрій, міцніший і гнучкіший, ніж традиційний шматок пластику, швидко спрацьовує за допомогою простого замку.
  
  
  Оскільки робітник все ще наближався з одного боку, а солдат з іншого, я штовхнув двері й кинувся усередину.
  
  
  Розділ двадцять.
  
  
  За кілька секунд розкішний інтер'єр цієї кімнати поєднався. Не було ні грубих поверхонь, ні тьмяних кольорів. М'які текстури – подушки, дивани, ліжка, шезлонги – все в карнавалі райдужних відтінків.
  
  
  "Ти міг би хоча б постукати", - пролунав явно жіночий голос звідкись ліворуч від мене.
  
  
  «Великий учений має сьогодні встати рано», - сказав інший голос з іншого боку.
  
  
  Коли мої очі звикли до тьмяного світла, я виявив, що голоси виходять з області атласних ліжок та пухнастих подушок у заглиблених овалах з кожного боку кімнати. Поки я дивився, ліворуч і праворуч з'являлися скуйовджені світловолосі голови, а за ними слідували тіла, схожі на тіла чирлідерів з коледжу. На білявці номер один була досить коротка рожева нічна сорочка, щоб не залишати сумнівів, що вона народилася білявкою. Номер два була в гаремній піжамі, досить прозорій, щоб підтвердити, що вона також справжня білявка.
  
  
  "Сподіваюся, я не вторгаюся", - сказав я.
  
  
  "Я Террі", - сказала блондинка номер один у рожевій коротуні.
  
  
  «А я Джеррі», - сказав номер два у гаремній піжамі.
  
  
  "Обидва написані з "i"". Террі пояснила
  
  
  "Важлива інформація", - сказав я.
  
  
  "Ми близнюки", - запропонував Джеррі.
  
  
  "Ще одне разюче відкриття", - сказав я.
  
  
  Дівчата підвелися зі своїх ліжок і підійшли до мене подивитися.
  
  
  "Я ніколи не бачила тебе раніше", - сказала Террі.
  
  
  "Тобі тут не місце, чи не так?" – додав Джеррі.
  
  
  "Ти налетів, як шторм", - сказала Террі. «Я думаю, що за вами женуться, і ви хочете, щоб ми вас заховали. Як чудово!"
  
  
  «Ви ж не поліцейський?» - сказав Джеррі. "Ми не приховуємо поліцейських".
  
  
  "Я не поліцейський", - запевнила я їх. «Хто я і чим займаюся – це надто багато, щоб пояснити менш ніж за годину, а я не маю тридцяти секунд. Але ви можете сказати, що я один із хороших хлопців – і взагалі не жартую – мені потрібна ваша допомога».
  
  
  Ми почули голоси і пішли слухати у двері.
  
  
  "Чому ти повернувся і повернувся, коли я кликав тебе?" То був голос солдата, який кричав на мене в коридорі.
  
  
  «Я не розумію, про що ви кажете. Я щойно відвіз сніданок професора. Я тебе щойно не бачив, – відповів робітник.
  
  
  "Ви йшли сюди хвилину тому, потім розвернулися і пішли назад".
  
  
  "Не я."
  
  
  «З вами ніхто не заходив?»
  
  
  Ні. Запитайте Юрія у дверях професора. "Я буду. Я збираюся його змінити. А якщо брешеш - не біда. В дорогу, товаришу!»
  
  
  Звуки кроків робітника, що йде коридором. Дзвінок ключів за дверима.
  
  
  Я притулився до стіни з петлевого боку дверей, тримаючи «Люгер» у руці. Близнюки дивилися на пістолет широко розплющеними волошковими очима, потім подивилися один на одного, придушено хихикаючи. Те, що проходило через їх крихітні мізки в цей момент, могло означати життя або смерть для багатьох людей.
  
  
  Охоронець відімкнув двері і прочинив її.
  
  
  «Ну-ну, ви, дівчатка, рано встаєте, – сказав він.
  
  
  "Що з цього?" - сказала Террі.
  
  
  «Ми можемо стати будь-коли, коли захочемо», - додав Джеррі.
  
  
  «Вгору та вниз, вгору та вперед.
  
  
  
  
  
  
  Ну, це все твоє життя, – пирхнув охоронець.
  
  
  "Кого з нас хоче професор сьогодні вранці?" - спитала Террі.
  
  
  "Чи це знову ми обидва?" - вставив Джеррі.
  
  
  "Ні те ні інше. Він щойно поснідав, і для нього робота на першому місці. Потім їжа – і жінки на десерт».
  
  
  "Тоді що ти тут робиш, Маркус?" - сказала Террі. "Ви не повинні входити в нашу кімнату, якщо професор не надішле вас за нами".
  
  
  «Я шукаю чоловіка», - сказав він із вибаченням.
  
  
  Йому відповів хихикання дівчат.
  
  
  - Мені здалося, що я побачив у коридорі робітника, - суворо продовжив Маркус. «Той, хто не належав до команди. Я думав, що він міг зайти сюди».
  
  
  "Ми не бачили жодної людини", - невинно сказала Террі.
  
  
  "Це таке розчарування", - з огидою додав Джеррі.
  
  
  «Я не з тих, хто бачить фантомів, – сказав Маркус. Я чув, як він зробив невпевнений крок уперед. «Мине деякий час, перш ніж професор закінчить свій сніданок і надішле за однією з вас. Оскільки я вже тут, можливо, ми могли б трохи розважити одне одного.
  
  
  "Точно ні!" Террі втрутилася. “У нашому контракті сказано, що ми тут виключно для доктора Варнова. Нас попередили, щоби ми не грали в ігри з іншими”.
  
  
  "Але добре подумай", - бешкетно сказав Джеррі.
  
  
  "Тизери", - сказав охоронець. Він відступив, і дівчата зачинили двері. Замок зачинився.
  
  
  "Тепер у нас дійсно проблеми", - хихікнула Террі.
  
  
  "Але як весело", - сказала її сестра.
  
  
  "Велике спасибі", - сказав я і сунув "Люгер" назад у кобуру. Я посміхнувся. Може, я знайду час, щоб відплатити тобі. Це правда, що ви тут тільки для того, щоб… ееє… обслуговувати «Варноу»?
  
  
  «Ви чули, що ми сказали Маркусу, ми лише заводні іграшки для американського вченого», - відповіла Террі.
  
  
  "А враховуючи, яка вона людина, це не забирає у нас багато часу", - сказав Джеррі і підійшла до мене.
  
  
  "Як ви потрапили в це?" Я запитав.
  
  
  «Ти маєш на увазі, що гарні дівчата на зразок нас роблять у такому місці?»
  
  
  "Щось таке."
  
  
  «Ми відповіли на оголошення у підпільній газеті Сан-Франциско, – сказав Джеррі. «Рідвяні дівчата хочуть подорожей, азарту, пригод».
  
  
  "І, очевидно, ти отримав роботу".
  
  
  “Звичайно. Мабуть, було п'ятдесят інших дівчаток, але в нас була та перевага, що ми близнюки».
  
  
  "Це не все, що у вас було", - сказав я, відзначаючи їхні щедрі форми.
  
  
  - Ти мені подобаєшся, - сказала Террі.
  
  
  "Б'юся об заклад, ти теж набагато більше чоловік, ніж професор", - додав Джеррі.
  
  
  «Його сексуальні таланти або їхня відсутність мене не цікавлять, - сказав я серйозно. «Але він виявився найнебезпечнішою людиною на світі, загрозою для США та всього світу. Я позбавлю вас жахливих подробиць, але повірте мені, в даний момент немає нічого важливішого для майбутнього людства, ніж для мене потрапити до лабораторії Варнова. І я хочу, щоб ви, дівчатка, мені допомогли»,
  
  
  «Ви маєте на увазі, що ця дурна стара лабораторія для вас важливіша, ніж це?» - сказала Террі, піднімаючи свою коротку нічну сорочку ще вище.
  
  
  "І це?" - втрутився Джеррі, клацаючи поясом її піжамних штанів і сповзаючи їх до середини її стегон.
  
  
  «Я сказав, що важливіше, дівчатка, а не веселіше».
  
  
  «Чому ми маємо вам допомогти?» - спитав Джеррі. «Ти навіть не будеш люб'язний із нами».
  
  
  Було ясно, що патріотизм і гуманізм – слова, які не помітні в їхніх гарненьких світлих головах. Але без їхньої допомоги мої шанси дорівнювали нулю.
  
  
  "Як говорить стара приказка, - сказав я їм з покерним обличчям, - ви подряпаєте мою, я почухати вашу".
  
  
  Пара сяючих посмішок осяяла кімнату. "Ви маєте на увазі, що будете?" - хором хором заперечили близнюки.
  
  
  "Якщо ви допоможете мені потрапити до лабораторії Варнова".
  
  
  Радісно кивнувши, вони взяли мене за руку і повели до стоси різнокольорових подушок, де швидко зняли тонкі покривала. Миттєво вони оголилися, прийнявши різні спокусливі пози серед подушок. Я виявив, що Террі мала крихітну родимку трохи нижче лівих грудей, і тільки по ній я зміг відрізнити близнюків.
  
  
  Це був єдиний раз у моєму житті, коли я поспішав завершити те, що, можливо, є найбільш захоплюючим із усіх людських операцій. І тому я встановив новий світовий рекорд зі зняття якнайбільшої кількості одягу за мінімальний час.
  
  
  "Ммм, смачно", - прокоментувала Террі.
  
  
  «Я знав, що в нього буде більше, ніж у старого професора», - схвалив Джеррі.
  
  
  "Іди сюди, - наказала Террі, - просто між нами".
  
  
  Я швидко став на коліна і вмостився в класичному положенні над нетерплячим маленьким тілом Террі.
  
  
  «Я мала на увазі не між мною, а між нами», - сказала вона зітхаючи, тихим стогом, який виглядав зовсім не як скарга.
  
  
  "Ви заперечуєте?" - Запитав я її, увійшовши у ворота раю.
  
  
  "Ооооооооо", - простогнала вона.
  
  
  «Надалі я називатиму п'єси», - сказав я їй і поринув у тунель кохання.
  
  
  Так усе й почалося, хоча за дуже короткий час ми прийняли нескінченну кількість гімнастичних поз, більшість з яких не описана в посібниках шлюбу.
  
  
  Через деякий час ми так захопилися один одним, що Джеррі сказав тихим сумним голосом: "Я не дуже люблю грати сімдесят".
  
  
  Мене поставили в незручне становище для розмови, але повернувши голову з величезним зусиллям, я запитав
  
  
  
  
  
  
  невинно: «Що це означає, Джеррі? – грати сімдесят».
  
  
  "Господи, це всі знають", - сварливо відповіла вона. «Сімдесят шістдесят дев'ять із одним дивиться».
  
  
  Я звернувся до неї, і, трохи вмовляючи, вона стала третім партнером в одному з найскладніших, екзотичних та стомлюючих уявлень, які я можу згадати. І я пам'ятаю чимало.
  
  
  Після цього, коли я почав швидко одягатися, близнюки подивилися на мене зі щасливими обличчями, що перемежувалися невеликими усмішками та підморгуванням подяки. Це Джеррі сказав з довгим щасливим зітханням: "Знаєш, я думаю, що ми троє складемо фантастичну пару".
  
  
  Але мої думки вже були поглинені проблемою Варноу та компанії. «Добре, - сказав я, - веселощі та ігри закінчені. А тепер подивимося, чи не зможемо знайти шлях у святилище Нокса Варнов.
  
  
  Вони кивнули майже в унісон. Але на їхніх обличчях не було справжнього інтересу.
  
  
  "Ви пам'ятаєте нашу маленьку угоду?" Я спитав їх.
  
  
  "Так", - спохмурніла Террі. "Але допомагати тобі може бути небезпечно".
  
  
  «Крім того, – додав Джеррі. “Нам є що втрачати. Вони платять нам більше грошей, ніж ми бачили у своєму житті. Коли ми поїдемо звідси, ми збираємося використати його, щоб відкрити невеликий магазинчик одягу».
  
  
  У той момент у мене склалося рішуче враження, що близнюки зовсім не такі тупі, як прикидаються.
  
  
  "Отже, ти збираєшся відкрити магазин одягу, коли поїдеш звідси", - сказав я. «І що змушує вас думати, що ви колись поїдете звідси? Ви ув'язнені, хіба ви не знаєте? "
  
  
  Террі похитала головою: «Ми зовсім не ув'язнені. Ми приходимо і йдемо, як хочемо. Коли ми стомлюємося сидіти під замком, ми гуляємо по всьому будинку. місце. І нас ніхто не зупиняє».
  
  
  «Звичайно, – сказав я. «Ви можете йти куди хочете, тому що з цієї кам'яної фортеці немає виходу, крім повітря. Але скажіть цим людям, що хочете кинути палити, і попросіть їх вивезти вас звідси. Ось тоді ви дізнаєтеся те, про що давно вже мали здогадатися – що з таким самим успіхом ви могли б бути рабами у ланцюгах».
  
  
  Тепер я привернув їхню безроздільну увагу. Їхні милі обличчя, що світилися, стали серйозними, і вони обмінялися зляканими поглядами.
  
  
  "Я не ризикував життям, щоб приїхати сюди заради сміху", - поспішно продовжив я. Ці люди мають намір захопити Америку та весь світ за допомогою атомної сили. Їхні бомби вже розміщені у ключових містах США та готові вибухнути одна за одною, якщо наша країна не виконає їхні вимоги».
  
  
  Я глянув на годинник. «Якщо я не зможу дістатися Варнів, який єдиний може активувати пристрої, перша атомна бомба знищить Нью-Йорк і всіх його мешканців лише за дві години».
  
  
  Я кивнув, коли вони здивовано роззявили рота. «Так, це факти. І щоб ви, дівчата, перестали нав'язувати мені ту тупу блондинку, і продовжували. Тому що, крім Варнова, який засудив свою країну, ми - єдині троє американців у центрі ворожого табору.
  
  
  "І без мене ти ніколи не виберешся звідси живим".
  
  
  «О, Боже мій, – сказала Террі. "Чим ми можемо допомогти?"
  
  
  «Я хочу, щоб ця процедура використовувалася, щоб доставити вас двох до лабораторії, житлових приміщень та все інше Уорнов і назад. Я хочу, щоб ви розповіли мені все, що ви бачили там, що могло б дати мені ключ до розгадки його операції. І зроби це швидко; час рухатися зараз! »
  
  
  Вони обидва одразу заговорили. «Стривай, - сказав я, - Террі, починай».
  
  
  "Є охоронець", - сказала вона. «Але Маркус більшу частину часу на чергуванні. Він спить у маленькій кімнатці за дверима професора, яка, здається, зроблена з міцної сталі. І він один нас проводить туди і назад. Він натискає сигнальну кнопку, і Варнов підходить до іншої сторони дверей, відкриває стулку і каже через свого роду залізні ґрати. Від цих дверей немає ключа; він відкривається зсередини – і професор ніколи не йде ні з якої причини».
  
  
  "Добре. Щось ще?" - Огризнувся я. "Що всередині?"
  
  
  «Коли ви увійдете, - сказав Джеррі, - ви побачите кабінет зі столом та телефоном. Місце голе, інших меблів немає. Але є шафи для документів. І велика карта США в кадрі, що висить на стіні біля столу. Ще одні двері ведуть з офісу в ...
  
  
  "Почекай хвилину!" - перебила Террі. «За цією картою є настінний сейф. Ну не зовсім сейф. Але квадратний закуток.
  
  
  Звідки ви це знаєте? Я спитав її.
  
  
  «Бо одного разу, коли я входив, я побачив це. Карта була знята з гачка і лежала на підлозі під цією діркою у стіні приблизно на квадратний фут. У Варноу були розкладені папери на столі, які він, мабуть, читав, поки чекав на мене. Гадаю, він забув прибрати папери та накрити місце карткою.
  
  
  Вона посміхнулася. «Або він думає, що я надто тупий, щоб відрізнити дірку в стіні від самі-знаєте-чого. У всякому разі, я вдав, що нічого не помітив, і тоді мені не було особливо цікаво. Наступного разу, коли він послав за мною, карта була на місці, жодних паперів».
  
  
  "Як він вас відрізнить?" - спитав я, щоб підтвердити своє обґрунтоване припущення.
  
  
  "У мене родимка прямо тут", - сказала Террі з легким натяком на посмішку, вказуючи на область під лівими грудьми. "І, як ви бачите, ми носимо різні костюми, щоб відрізнити нас".
  
  
  «Добре, Джеррі, продовжуй. Що у кімнаті поряд з офісом? «Ну, це справді одна велика кімната, розділена фіранкою.
  
  
  
  
  
  З одного боку ліжко, пара предметів меблів та ванна, яка з'єднується з офісом. З іншого - не питайте мене. Ніколи не бачила, гадаю, там якесь обладнання. Ах так, а поруч із ліжком є ще один із цих внутрішніх телефонів.
  
  
  «Ви коли-небудь чули, як він розмовляє цими телефонами?»
  
  
  "Тільки один раз. Але це була свого роду двояка розмова, і я цього не розумів"
  
  
  "Двічі, коли я була там, йому дзвонили", - сказала її сестра. «Я також не зрозуміла, про що він говорив. Але я думаю, що тепер знаю».
  
  
  "Розкажи мені про це, Террі".
  
  
  «Ну, він виглядав дуже розгніваним. І він сказав щось на кшталт: слухай, не тисни на мене, генерале, І не погрожуйте. Пам'ятайте, якщо я піду, все піде зі мною. У тому числі й до Москви, генерале, я приїхав на конференцію з двома валізами. Але чомусь один заблукав». А потім він зробив паузу і сказав: Це вам щось говорить, генерал?
  
  
  "Я не знаю, що він говорить генералу", - прокоментував я. «Але це говорить мені багато про що. Варнова має таку систему, що, якщо він помре, всі міста, включаючи Москву, помруть разом з ним. Він не тільки злий ублюдок, він страшенно розумний.
  
  
  На мить мій розум закружляв, поки я розбирався в різних аспектах працездатного плану. Тоді я сказав: «З одного боку, час – найважливіший фактор. Але я не бачу можливості поспішати. Я можу змусити Маркуса відвести одного з вас до тих дверей. Але я не можу змусити Варноу відкрити її, якщо він не виявить ініціативи. Тобто якщо він ще не послав за тобою Маркуса.
  
  
  Крім того, я не можу прорватися за тобою, не вбивши Маркуса, який стоятиме прямо біля дверей, звідки Варнов може його бачити. І перш ніж я встиг подбати про Маркуса, він грюкнув дверима перед моїм носом. Отже, все залежить від вас, дівчатка. Той, хто сьогодні є до нього, повинен щось застромити в ці двері, щоб вони не зачинилися повністю, і зробити це так, щоб Варнов не помітив його. А для цього потрібне диво часу».
  
  
  «У мене є краща ідея, - сказала Террі. «Той, хто отримав схвалення професора, йде з ним у спальню, накачує його та кладе в ліжко. Потім вона благає її піти до туалету. Він не може з цим посперечатися, тому закривається у ванній, змиває воду, потім біжить до кабінету та відчиняє вам сталеві двері. Потім вона повертається через сполучні двері і забирається до ліжка з Варновою.
  
  
  "Чистий геній", - сказав я.
  
  
  "А поки тобі доведеться позбутися Маркуса, - кинулася Террі, - і чекати біля дверей".
  
  
  "Дайте мені хвилин п'ять", - сказав я. «І я хочу, щоб Маркуса заманила сюди дівчина, що залишилася, щоб я могла подбати про нього швидко і безшумно».
  
  
  «Зазвичай він не хоче, щоб ми були на ранковій вечірці», - сказав Джеррі. "Але припустимо, що він знає?"
  
  
  "Не хвилюйся, я буду готова майже до всього", - сказав я їй.
  
  
  Настала ще одна задумлива мовчанка, а потім я сказав: «Тепер все, що нам потрібно зробити, це почекати. Але як довго?
  
  
  "Він як годинник", - сказала Террі. «Це має бути будь-якої хвилини».
  
  
  "Звичайно", - сказав Джеррі. «Але якщо це його великий день, щоб стерти з лиця землі Нью-Йорк, можливо, він буде нервувати і, чорт забирай, не захоче спати».
  
  
  - Господи, - простогнала Террі.
  
  
  І я нічого не сказав, бо масштабність цього питання та потенційна катастрофа, пов'язана з відповіддю, приголомшили мій мозок.
  
  
  Двадцять один
  
  
  У темному кутку кімнати був щось подібне до туалетного столика, і я сів за ним, повністю відгороджений від дверей. Хвилини текли нескінченно, а мої спазми м'язові м'язи благали про полегшення. Нарешті я підвівся. Було безглуздо залишатися в такому незручному становищі, коли, напевно, чути попереджувальний звук ключа в дверях.
  
  
  Минуло півгодини, коли я вирішив, що відповідь на величезне питання отримано, Варнов збирався відмовитися від легковажних розваг і зосередитися на похмурих справах дня, його рука була готова послати сигнал, який підірве місто Нью-Йорк. в небо. І якщо в останню годину президент не вирішив ризикнути національною панікою і евакуювати Манхеттен, то доля всіх цих людей була в моїх руках.
  
  
  Чекаючи, я боровся з наростаючим почуттям страху, обчислюючи здійсненність півдюжини альтернативних планів. Всі вони були практичні та досить розумні. Але кожен заходив у глухий кут - біля неприступних сталевих дверей між мною і Варновом.
  
  
  Час від часу з коридору тунелю долинали нечіткі приглушені звуки. Невиразні голоси, глухий тупіт важких ніг, брязкіт металу. Дівчатка прислухалися до мене, притиснувши вуха до дверей, але повідомили, що не чули нічого важливого, просто марна балаканина, коли кілька чоловіків, які, очевидно, поспішали, пройшли повз.
  
  
  Потім, після довгого періоду мовчання, коли я збирався ризикнути на будь-який відчайдушний прийом, незалежно від того, наскільки божевільний ризик, пролунав нетерплячий стукіт у двері, за яким відразу ж пішов скрегіт ключа в замку.
  
  
  Я вже була добре захована, коли Маркус увірвався до кімнати наложниць професора і закричав: «Ви там – Маленька міс-Крот, – вимагає американець.
  
  
  
  
  
  
  Ваші послуги на двох! Професора затримали через візит вищого начальства, і він каже, що якщо ви не прийдете одразу, згодує вас на вечерю собакам генерала.
  
  
  «О, Господи, ці собаки зжеруть бідну маленьку мене за три укуси», - сказала Террі своїм ніжним голосом. "Давай поспішаємо, доки професор не втратив своєї гарячкості".
  
  
  "Я думаю, ти маєш на увазі його крутість, а не його гарячість, дорога Террі", - поправив Джеррі.
  
  
  «Я кличу їх так, як бачу їх, дорогий», - відповіла вона і побігла до дверей.
  
  
  "О, Маркус!" - вигукнув Джеррі.
  
  
  "Повернися?" - роздратовано відрізав Маркус. "Навіщо?"
  
  
  Мені самотньо і… і мені потрібний справжній чоловік, а не цей старий старий мішок з кістками.
  
  
  "Та вже? Чи так це зараз?" - сказав Маркус, його голос тремтів від збудження. "А що ти міг зробити зі справжнім чоловіком всього за крихітну хвилину?"
  
  
  «Не могли б ви приділити дві крихітні хвилини?»
  
  
  "Я міг би заощадити багато, але у мене могли б виникнути проблеми".
  
  
  "Я не скажу. І тобі не здається, що мені варто ризикнути?
  
  
  А потім після жахливої, невпевненої паузи: «Так, я повернуся. Менш ніж за хвилину. Будь готовий!"
  
  
  Ніби це був знак оклику згоди, двері грюкнули з глухим стуком. А потім виник величезний вакуум тиші.
  
  
  "Не втрачай ні секунди", - сказав я Джеррі низьким голосом, - "І нехай він буде зайнятий!"
  
  
  "Чорт, ніколи не дізнається, що його вразило", - пробурмотіла вона, і я знову пригнувся.
  
  
  За кілька секунд повернувся Маркус.
  
  
  "Як бачите, я готова, коханець", - сказав Джеррі.
  
  
  «Я готовий більше, ніж ти будь-коли», - сказав він їй з нервовим смішком. «Але я маю охороняти двері Варноу, і я не маю часу роздягатися».
  
  
  «Забудь про ці безглузді двері», - відповів Джеррі. "Дика зграя слонів двадцяти футів заввишки не змогла б зламати її, якби внутрішня кімната була від підлоги до стелі вкрита арахісом".
  
  
  Очевидно, Маркус був дуже далекий від бажання відповісти. Але через хвилину він випустив пару суто ділових бурчань, коли Джеррі сказав: "О, боже, ти занадто!" і я крався через туалетний столик.
  
  
  Я легко, але швидко ступив уперед зі стилетом. Я ширяв над ними на мить, коли підняв зброю над його широкою спиною. Відкриті очі Джеррі розширилися побачивши мене.
  
  
  Раптом Маркс підвів голову і повернувся до мене наполовину.
  
  
  Тому замість цього я встромив лезо йому в груди.
  
  
  Його рот був роззявлений, а очі дивилися прямо недовірливо. Але потім, тільки тихенько скрикнувши і страшенно скривившись, я швидко витяг ножа, він слухняно звалився на Джеррі і завмер.
  
  
  Я витер лезо про його формену куртку і відновив зброю, тоді як Джеррі з найляканішим виразом обличчя марно намагався відштовхнути тіло від неї. Я схопив його за плече і смикнув, і він скотився на підлогу. Він дивився у нескінченність космосу.
  
  
  Джеррі сіла і витерла пляму крові зі свого оголеного тіла куточком простирадла, поки вона дивилася на мене з виразом, який я не міг точно визначити. За винятком того, що, можливо, це була суміш захоплення, зневіри у близьку реальність дикої смерті та відтінку огиди. Ненавидів мене, кров чи труп, я не міг сказати.
  
  
  «Так, – сказав я, ніби відповідаючи на невисловлене запитання, – ось як це буває. І якщо я не поспішаю, загинуть мільйони інших, набагато невинніших».
  
  
  Потім я залишив її і, кинувши погляд угору й униз коридором, рвонув до тих величезних сталевих дверей, за якими Варнов і пристрій дистанційного керування чекали свого часу.
  
  
  Пройшла пара тривожних, спітнілих хвилин. А потім я почув клацання засувки, і двері трохи відчинилися. Він почав хитатися до мене, але я спіймав його і втиснувся всередину, якраз вчасно, щоб миттю побачити оголену спину Тері, яка ховалася з виду за дверима, що зачинялися.
  
  
  Я тихенько зачинив двері й залпом оглянув усю кімнату. За описом Джеррі, у ньому знаходився стіл із телефоном, картотеки, велика карта США у рамці та частина Центральної Америки, яку вона не згадала. Я пройшовся по ящиках столу, але вони були замкнені. Я зробив ще один прохід у картотеці, результат той самий.
  
  
  Я вивчив карту. Кільця, намальовані червоною ручкою з фломастером, обійшли сім міст США та Панамський канал. Мішені для руйнування. Одним із міст був Клівленд, але ми могли не звертати на нього уваги, оскільки бомба, призначена для його знищення, була перехоплена митницею. На карті міста були пронумеровані, і, за винятком Клівленда, вони були як виняток: Нью-Йорк, Чикаго, Х'юстон, Лос-Анджелес, Сан-Франциско і Вашингтон, округ Колумбія.
  
  
  Я помітив, що столиця була збережена до останньої, безперечно, щоб дати нашому уряду можливість вести переговори аж до останньої години.
  
  
  Карта була підвішена на дроті до міцного мідного гака. Я зняв його з гачка з упевненістю, що, як сказала Террі, я знайду зяючу дірку або схованку, в якій були заховані секретні документи. Але такої дірки не було
  
  
  
  
  
  стіна під картою була гладкою.
  
  
  Мені спало на думку, що проста дірка в стіні за картою не надто винахідлива для вченого рівня Варнів. І ось тепер я почав експериментувати з мідним гачком, крутячи його в різні боки, але виявляючи, що він міцно закріплений і нерухомий. Але не зовсім нерухомий. Тому що, коли я потягнув гачок на себе, він трохи клацнув. І тут же квадратна частина стіни беззвучно відсунулася, оголивши посудину, що містить невелику, обтягнуту шкірою записну книжку і серію пронумерованих креслень, на кожному з яких був зображений червоний обведений череп, який, принаймні, для мене, очевидно, вказував на розташування підкинув валізи. -Бомби.
  
  
  Вони вказали місця, тобто, якщо у вас було відповідне пояснення, який будинок у якому місті знаходиться. Без тексту чи іншого керівництва відбитки не мали сенсу.
  
  
  Хоча це здавалося віком у цих напружених, нервових обставинах, погляд на мій годинник сказав мені, що минуло лише дві хвилини. І оскільки я вважав, що Вамоу зможе прожити ще десять хвилин або більше, коли Террі буде попереджена про мою потребу в часі, я сів за стіл і почав швидке вивчення кишенькової книги у шкіряній палітурці.
  
  
  Спочатку літери і цифри, що містяться в ньому, були для більшості людей настільки ж зрозумілими, як китайський кросворд. Але я звик до всіляких головоломок, а у світі мало агентів, які так добре розуміються на мистецтві розгадування кодів. Незабаром я дізнався в ньому американський код, який використовується вченими епохи Варнів. І хоча код був переважно досить простим, якби комусь дали дивовижно хитру математичну формулу для його розшифровки, наскільки мені відомо, він ніколи не був зламаний ворогом усередині чи поза США.
  
  
  Я перегорнув свою пам'ять, і принцип коду сплив мені в голову майже відразу. Я знайшов ручку в тримачі на столі поруч із блокнотом і зробив швидкі стенографічні записи, розшифровуючи та скорочуючи лише основні основи тексту та цифр, виклад змови про смерть голови. Він включав секрети пристрою вибуху бомби Варнов, активованого стилусом з автономним харчуванням. Мікроелектроніка була сконструйована в диск розміром з долар розміром із шкірний клапоть, щоб зробити його здатним передавати потужний високочастотний сигнал на величезні відстані - пристосування, що чимось нагадує кардіостимулятор, але набагато складніше, підірвало всі бомби в унісон через секунди після останнього удару серця Варнів .
  
  
  Цей хитромудрий, неймовірно маленький пристрій дистанційного керування було позначено на першій сторінці як «Ключ доступу». А на заключній сторінці під заголовком: DISARM була серія із п'яти чисел, які, як пояснюється в тексті, були ключем до відключення бомб навіть після того, як вони отримали сигнал про вибух. Цей екстрений запобіжний захід дозволить уникнути прив'язки кардіостимулятора до серця Варноу.
  
  
  Але була проблема. Після того, як був відправлений сигнал уповільненої дії, що запускає бомби, залишалося лише тридцять секунд, щоб скасувати вибухи.
  
  
  Я швидко подумки сфотографував числа і спроектував їхнє зображення на передню стіну свого розуму. У мене майже безпомилкова пам'ять, і згадати дюжину чисел не склало б реальної проблеми. Тим не менш, я написав числа на клаптику паперу, який склав і поклав у кишеню.
  
  
  Ще хвилину я вивчав схеми стілусу та диска, а потім записав розташування валіз-бомб у різних містах.
  
  
  Зробивши це, я поклав книжку та нотатки з розшифровкою її суті до іншої кишені. Я витратив близько п'яти хвилин на те, щоб записати розшифровані факти, тому що мені потрібно було мати безпосереднє робоче знання, якщо я збирався перервати смертоносний план Варноу. І я виявив, що можу згадати майже все, якщо спочатку викладу деталі у письмовій формі. У будь-якому випадку, якщо ви розібралися з пристроєм, керувати ним було так само просто, як торкнутися олівцем різних точок компаса.
  
  
  Тепер я засунув креслення, надто громіздкі, щоб їх нести, у стінну ємність, клацнув мідним гачком, щоб затулити отвір, і повісив карту на місце.
  
  
  Я тихенько увійшов до ванної кімнати і підійшов до інших дверей. Притиснувшись до нього, я почув те, що, як я зрозумів, було голосом Варнова і голосом у відповідь Террі. Я не звернув уваги на розмову, коли витяг «люгер» із кобури та взяв дверну ручку. Але суть цього полягала в тому, що Варнов вибачився за поспішність через «термінові експерименти, які мають бути підготовлені негайно», а Террі благала дати їй ще кілька хвилин із чарівним професором, який був таким великим чоловіком, що змусив її задихатися. більше того самого.
  
  
  Коли я повільно відчинила двері і зазирнула в кімнату, Нокс Уорноу в білому лабораторному жакеті поверх штанів стояв у профіль до мене, поклавши руки на плече Терн, коли вона, одягнена в будуарне вбрання, дивилася йому в очі з удаваним виглядом. обожнювання.
  
  
  Волосся Варнів було чорним, сильно приправленим сивиною. Мав невеликий ніс
  
  
  
  
  
  стрункі риси обличчя та струнке тіло, яке здавалося майже тендітним. Доки я не глянув у його яскраві зелені очі, в яких не було ніяких емоцій, хоча вони були жорсткими і блискучими, як смарагди, він був малоймовірною загрозою виживанню наймогутнішої нації у світі. І навряд чи чоловік, який міг би пройти хоч один раунд із Террі чи її близнюком.
  
  
  "Сьогодні ввечері я пришлю за тобою і твоєю сестрою", - говорив він зараз. «Буде що відзначити марочною шампанською та особливою вечерею. А потім проведемо разом довгу екзотичну ніч задоволень».
  
  
  "Я дуже в цьому сумніваюся, Варнов", - сказав я йому, увійшовши в кімнату позаду "Люгера". «Я очікую, що сьогодні ввечері ви повертатиметеся до Сполучених Штатів як мій бранець».
  
  
  Його обличчя впало від подиву, коли він повернувся до мене. Поки він намацував слова, я сказав: «Террі, повертайся до своєї кімнати. Я хочу, щоб ви та ваша сестра були одягнені та чекали, коли я прийду за вами».
  
  
  Вона відкрила рота, щоб щось сказати, потім поспішила
  
  
  "Я знаю, хто ви", - спокійно сказав Варнов, його обличчя виражало самовладання. "Вас це дивує?"
  
  
  Було, але я нічого не сказав.
  
  
  Варнов опустився в масивне шкіряне крісло поруч із ліжком, схрестив ноги та схрестив руки на грудях. «Ти думаєш, Картер, - продовжив він з пошепки посмішки, - що я не готовий до такої можливості, як ця? Звичайно, ні. Я ніколи не вийду з цієї кімнати з тобою живим. І якщо я помру, майже в той самий момент півсвіту перетвориться на попіл».
  
  
  «Я все це знаю, – сказав я. «Я розшифрував ваші секретні документи, і ваші приготування марні. Цифри 5-21-80-54-7 щось значать для вас? »
  
  
  Його маніакальний вираз обличчя спалахнув, як свічка на вітрі, і згасло. Якийсь час я майже міг бачити, як шестерні його розуму перемикаються вниз, різко стикаються, а потім перебирають альтернативи.
  
  
  Він знизав плечима і зобразив бліду смиренну усмішку. «Ну, – сказав він, – зрештою, нічого не має значення. Всім людям, усім дурним створінням смертних має прийти кінець».
  
  
  "Благородна філософія", - відповів я.
  
  
  «Ми двоє, – продовжував він, – ми одні в цій в'язниці кімнати, контролюємо щільність світу. Подумай про це. Подумайте лише про це! Невимовна сила, яку ми тримаємо у руках». Він зробив паузу. «Ми можемо об'єднати сили та разом правити світом. Або ми можемо знищити один одного за кілька хвилин. Що це буде? "
  
  
  "Ні те, ні інше", - сказав я. «Навіть поганий, хто програв, знає, коли гра закінчена. І сприймає свої втрати. А тепер – даю вам тридцять секунд на те, щоби вирішити. Ходімо зі мною і постанемо перед судом, чи помрете в цьому кріслі. Особисто я сподіваюся, що ви оберете смерть. Тому що для того, щоб витягти тебе звідси, потрібно більше, ніж трохи, ризикуючи моєю шиєю.
  
  
  Спазмовані пальці однієї руки, які напружено місили товсту м'яку ручку крісла, Варнов повільно кивнув. "Добре, я піду з тобою", - сказав він. Він розтиснув ноги і, здавалося, збирався підвестися.
  
  
  Але раптом він штовхнув стілець підлокітник. Верхня м'яка частина руки миттєво складається на прихованих зашморгах, відкриваючи невелику освітлену консоль. На ньому була велика червона кнопка, тумблер та пронумерований циферблат.
  
  
  Коли він різко вдарив по кнопці долонею, я прострелив йому груди. Проте його інша рука вже тяглася до циферблату. Тому я знову вистрілив у нього. Рука здригнулася і знову повернулася до перемикача. Я не знаю, чи це був рефлексивний спазм смерті чи останнє надлюдське зусилля людини, яка була всього за секунду від вічності; але, на мій подив, рука продовжувала опускатися і при цьому смикнула тумблер.
  
  
  За тонким клацанням пролунали далекі приглушені звуки дзвіночків і завивання сирен. Якщо такі звуки могли проникати крізь величезні кам'яні стіни й близько півтонни сталевих дверей, я знав, що зовні, у цій комуні солдатів і робітників, це був крикливий, брязкаючий вух заклик про допомогу.
  
  
  Я мав намір змусити Варноу сказати мені, де він зберігав найважливіший стілус, без якого не можна було б скасувати сигнали, що детонують, кардіостимулятора. Але тепер він був мертвий, стілус у мене не було, і останні тридцять секунд тицяли вбік. найбільш руйнівні численні вибухи історія людства.
  
  
  Очі Вамова закотилися, сліпучи смерть, коли, кинувши погляд на стрілку мого годинника, я нахилився, розірвав його піджак і майже таким же рухом зірвав з нього сорочку. І ще був стілус; підвішений до його шиї на довгому срібному ланцюжку!
  
  
  Його груди були оголені, але залиті кров'ю. Я шалено стер кров з чотиридюймового квадрата шкіри, облямованого з трьох боків пластиковим швом. Я просунув пальці під край і відсунув клапоть шкіри, щоб відкрити ключ доступу з його спіраллю з малесеньких пронумерованих точок контакту.
  
  
  Тримаючи голку так обережно, як нейрохірург робить скальпель, я доторкнувся кінчиком до точок дотику, запускаючи електронну комбінацію для сигналу РОЗІГРІВУ: П'ять... двадцять один... вісімдесят... п'ятдесят чотири... сім!
  
  
  Тепер мій погляд упав на годинник. Чотири - три-два - один і - бух
  
  
  
  
  
  
  ! Час для вибуху та руйнування міст, який так і не настав, мав чотири секунди до запасу. І відбулося!
  
  
  Чи це було?
  
  
  Я глянув на підлокітник крісла. Над червоною кнопкою був напис: DESTRUCT. Над перемикачем напис: ALARM. Тепер я вивчив нумерований циферблат. Воно було позначене «ЗАТРИМКА РУШЕННЯ» та обведено градаціями від нуля до шістдесяти хвилин. Стрілка вказівника, яку Варнов, мабуть, намагався знизити до нуля, трималася на шістдесяти.
  
  
  Шістдесят хвилин до чого? Над червоною кнопкою DESTRUCT спалахнуло зелене світло. Іншої кнопки для скасування тимчасового блокування не було, тому я, сподіваюся, знову натиснув на ту ж кнопку. Нічого. Зелене світло продовжувало горіти.
  
  
  Я слухав. Вдалині тривожні дзвони та сирени продовжували голосно гудіти. Я накинув ланцюг і стілус на голову Варноу, засунув пристрій у кишеню і кинувся до дверей з пістолетом у руці. Я ривком відчинив двері, і мене вразив оглушливий звук дзвіночків та сирен. Я перевірив, чи зачинилися залізні двері, щоб ніхто не міг увійти і виявити тіло Варноу, і кинувся через кімнату охорони в тунель. Спочатку я нікого не побачила і поспішила до дверей спальні близнюків.
  
  
  Коли я добрався до нього, з-за повороту показалися двоє солдатів із гвинтівками і прицілилися. Я притиснувся до дверей камери, коли вони стріляли, але схибили. Я обережно вистрілив із прямої руки у ведучого. Коли він перекидався і падав, інший швидко відступив за поворот.
  
  
  Я стукав у двері і гукнув своє ім'я. Террі виглянула величезними очима, потім відчинилася, щоб впустити мене, і зачинила двері.
  
  
  Обидві дівчата були одягнені у непомітні, майже суворі сірі костюми. Біля дверей стояла пара маленьких однакових валіз.
  
  
  "Забудьте про це", - сказав я. «Ми у скрутному становищі, і ви рухатиметеся надто швидко, щоб нести їх. Ви готові?
  
  
  Обидва серйозно кивнули.
  
  
  «Хтось із вас коли-небудь стріляв із пістолета?»
  
  
  "Мій батько навчив мене стріляти по мішенях зі свого пістолета", - запропонувала Террі.
  
  
  "Джеррі?"
  
  
  Вона похитала головою. «Я завжди ненавидів зброю. Але якщо доведеться, я можу прицілитися та спустити курок».
  
  
  Я підійшов до розкинутого тіла Маркуса і вихопив його пістолет з кобури. Я віддав його Террі. "Стріляй на поразку", - сказав я їй. "Давай поїхали!"
  
  
  Я обережно повів їх у тунель. Сигналізація припинилася, тиша була порушена. Ми поповзли боком до першого повороту тунелю, притискаючись до стіни. Там я спустився вниз і поповз уперед, доки не зміг зазирнути за поворот.
  
  
  У трьох футах звідти солдат, що відступив, стояв біля найближчої стіни з гвинтівкою напоготові. Він побачив мене на секунду пізніше, і я вистрілив йому в груди. Моя мета була високо в цьому незручному положенні, і я різко спіймав його в рот, куля пробила кілька передніх зубів, перш ніж пройшла через його мозок.
  
  
  Коли ми проходили повз його тіло, дівчата зупинялися і дивилися вниз з виразом огиди. У солдата був при собі пістолет. Я нахилився, щоб забрати його, і передав зброю Джеррі. На мить вона подивилася на пістолет, ніби то була смертельна змія. Але потім, знизавши плечима, вона запитала мене, як ним користуватися, і я показав їй.
  
  
  Тепер ми попрямували до виходу з тунелю, де я перевіряв, чи немає солдатів, що ховаються. Не знайшовши нічого, ми вийшли на світло. Ми поспішили стежкою на кілька ярдів і зіткнулися з парою солдатів. до нас швидкими кроками йдуть чоловіки у робочому одязі. Вони були беззбройні, тож я не намагався їх застрелити. Вони навіть не глянули на мене. але з цікавістю подивився на дівчат мимохідь.
  
  
  А потім я згадав, що теж був у робочому одязі, чоловіки були так абстрактні побачивши дівчат, що не змогли подивитися на мене уважно. Можливо, робочих типів було так багато, що не всі вони були добре відомі один одному.
  
  
  Я звернув зі стежки і повів дівчат на пагорб, усипаний великими валунами, які служили укриттям та укриттям. Коли я зупинився біля великої скелі і знову подивився вниз, щоб переконатися, що за нами стежать, двоє чоловіків у формі, на одному з яких були офіцерські відзнаки, вийшли з-за скелі з гвинтівками, спрямованими прямо на нас з відстані шести футів.
  
  
  Я не чув жодного звуку, і мене спіймали з «люгером», не було часу піднімати його.
  
  
  "Устань прямо тут і скажи мені, хто ти?" - сказав мені офіцер російською мовою.
  
  
  На щастя, мене навчили говорити цією мовою з бездоганною промовою, і я швидко сказав російською: «Я Борис Іванов, і майор Рашки доручив мені проводити цих дівчаток на височину серед скель, де вони будуть у безпеці, доки небезпека не минула ».
  
  
  Офіцер посміхнувся, подивився мені просто у вічі і сказав: «Майор не став би посилати робітника на солдатську роботу. Принаймні призначення робітників - це моє особисте завдання, і такого імені, як Борис Іванов, у моєму списку не було. Я не пам'ятаю і твоєї особи з іноземним відтінком, без сумніву, американським. Отже, ви були б Ніком Картером, за яким ми полюють. З великими труднощами, якщо ти одягнений як один із нас». Коли офіцер оголосив цей досить довгий обвинувальний висновок, я крадькома глянув на дівчат.
  
  
  
  
  
  Коли офіцер оголосив довгий обвинувальний висновок, я крадькома глянув на дівчат. У них були спантеличені похмурі погляди людей, які не розуміють мови, якою вони говорять, але в той же час вони здавалися наляканими і дурними, оскільки Террі дивилася на безжальну позицію росіян із зведеною гвинтівкою з чимось близьким до паніки.
  
  
  «Ви відкриєте праву руку, - сказав товариш офіцера, - і просто впустіть пістолет на землю. І тоді ти поїдеш із нами».
  
  
  Після миттєвого вагання, коли обидва чоловіки не миготливо дивилися на пістолет, який я безвільно тримав поруч, я розслабив пальці, і люгер впав на землю. Тихий стукіт, який він зробив при приземленні, ніколи не було чути. Звук був перерваний двома гуркотами, зробленими близько один до одного, немов гігантські руки ляскали мені по вухах.
  
  
  Поки я з почуттям повної нереальності спостерігав, як офіцер, проткнувши голову одним оком, повільно відсахнувся, звалився на скелю, кинув гвинтівку і повалився боком на землю.
  
  
  Його товариш, який отримав вогнепальне поранення в шию, вилився червоним, коли він упав на коліна і впав уперед, все ще стискаючи гвинтівку в руках.
  
  
  А позаду мене, все ще вказуючи на важкий димний пістолет Маркуса, стояла Террі, її гарний рот утворював великий круглий, безмовний ооооо...
  
  
  Джері теж тримала пістолет, хоч і був. без ентузіазму підняв і безрезультатно прицілився.
  
  
  Раптом Террі опустила пістолет, впала на землю і закричала. "Ти - ти повинен був - стріляти одночасно", - схлипнула вона, звинувачуючи Джеррі, який, дивлячись на мертвих солдатів, теж заплакав.
  
  
  Поплескавши скуйовджену біляву голову Терна, я м'яко сказав: «Я в боргу перед тобою, дитино. Боже мій, як я тобі винен! »
  
  
  Я забрав свій заземлений Люгер, а потім узяв їх обох у свої обійми, обійняв і сказав: Давай, маленькі солдатики, пішли!
  
  
  Двадцять два
  
  
  Коли ми швидко піднялися на вершину пагорба, низько пригнувшись, перебігаючи з каменю на камінь, ми почали кружляти до вертолітного майданчика. Просто перед нами місцевість над будинками була заповнена солдатами, які шукають нас. Деяким робітникам передали рушниці, і вони теж полювали на нас. Пробратися було неможливо, тому ми сховалися в невеликій кишені між двома величезними валунами у формі доісторичних монстрів, що сидять навпочіпки.
  
  
  Дівчата сиділи з приголомшеними обличчями, поклавши зброю на коліна.
  
  
  «Я не розумію, як тобі це зійшло з рук, – сказав я. «Чому солдати не бачили твоєї зброї?»
  
  
  «Тому що, - сказала Террі, - коли ми спустилися внизу і побачили робітника, що наближається, я засунув пістолет під пояс спідниці і накинув на нього піджак. Я зробив знак Джері, і вона зробила те саме. Ці коми не могли зашкодити нам, але я подумав, що якщо вони побачать гармати, вони піднімуть тривогу. Тому, коли офіцер і його слуга вискочили зі своїми гвинтівками і почали говорити російською мовою, я шепнув Джеррі і сказав: «Витягни пістолет і стріляй, коли я тебе ткну»».
  
  
  Террі зітхнула: «Але вона цього не витримала. Вона злякала, чи не так, сестричка? "
  
  
  "Я, напевно, не зміг би вистрілити в змію, якби вона була згорнута, щоб ударити мене", - відповів Джеррі.
  
  
  «У будь-якому випадку, - сказав я, - це була смілива гра і страшенно розумна гра. Ви обидва дуже розумні коти. То чому ти вдаєш тупими блондинками? "
  
  
  Джеррі відповів із кривою усмішкою. «Що ж, – сказала вона, – ми давно дізналися, що чоловікам подобається відчувати свою перевагу. А якщо ви сексуальна маленька блондинка, ви можете отримати від хлопця набагато більше, якщо дасте йому милу, але дурну рутину».
  
  
  "Це ще не половина справи", - сказала Террі. «Якщо ви ховаєтеся за такою димовою завісою, ви можете дивитися, слухати, думати і щоразу виходити на перше місце. Тому що, коли ви здається пустоголовим, ви йдете на другий план. Ти виглядаєш небезпечним як меблі. І тому великі колеса, які спробують обдурити вас у різний спосіб, дозволять розкрити всі свої секрети »
  
  
  "Ви коли-небудь думали стати шпигунами?" - Запитав я з смішком.
  
  
  Їхні голови кивнули майже в унісон.
  
  
  «По-своєму, – сказав Джеррі, – ми трохи шпигуємо. Для керівників корпорацій. Ділові речі. Але це складна, безжальна гра, і ми хочемо її закінчити. Ми думали, що ця шарада буде звичайною відпусткою». Вона глянула на крутий виступ каменю. «Деяка відпустка. Ми могли б приєднатися до WACS, більше відпочивати та бути у більшій безпеці».
  
  
  Кивнувши, я завантажив нову обойму в Люгер. "Якщо ми колись виберемося звідси живими, я запам'ятаю вас, дівчата", - сказав я. "У вас багато талантів", - додав я з усмішкою.
  
  
  "Ти погано думаєш, вибратися живим?" - сказала Террі, закусивши губу.
  
  
  «Я буду з вами чесний. Зараз це виглядає не дуже добре. Я вивчив свій годинник. «У мене таке почуття, що якщо ми не дивитимемося вниз на цю фортецю кам'яної доби з цього вертольота рівно через двадцять п'ять хвилин, ми дивитимемося вниз з небес. Або вгору – з пекла».
  
  
  "Що це означає?" - сказав Джеррі, її брови злетіли вгору. «Послухайте, я далеко не щасливий у цьому світі. Але я не готовий померти».
  
  
  "Думаю, тобі краще не знати, що це означає", - відповів я. - У будь-якому випадку, це лише обґрунтоване припущення. І якщо я правий, то заздалегідь попередити тебе анітрохи не піде добре. ".
  
  
  
  
  
  
  Ти вмієш керувати вертольотом? - сказала Террі.
  
  
  “Так. Я можу літати практично на будь-чому. І моя пам'ять про топографію перенесла б нас у найближче місто. Але якщо все піде добре, у нас буде пілот, який знає кожен дюйм цієї країни».
  
  
  Я скоса глянув униз через простір між камінням. Ліворуч від мене вертоліт сидів подалі від центру свого майданчика. Його перенесли на невелику відстань, близько до резервуару. І я сподівався, що це означало, що Інгрем задушив птаха. Де він був? Де була Пілар? Майданчик та прилегла територія були пустельними. Тіло вбитого охоронця було вилучено.
  
  
  Пілар, мабуть, ховається. Чи її схопили? І, нарешті, я запитав себе, як солдати дізналися, що полюють на Ніка Картера? Коли Варнов мертвий, хто міг передати слово?
  
  
  Логічний вибір пояснень, здавалося, полягав у тому, що Пілар була схоплена, і з неї катували правду, або Інгрем втік і проговорився.
  
  
  "Я збираюся перевірити обстановку на майданчику для вертольота", - сказав я. «І я хочу, щоб ви, дівчатка, лишилися тут. У нас трьох може ніколи не вийти разом. З іншого боку, якщо тебе спіймали одного, ти можеш прикинутися дурним і сказати, що просто злякався та ховався, доки стрілянина не закінчиться».
  
  
  Я посміхнувся. «Тобі не важко прикинутися тупицею?»
  
  
  Вони посміхнулися і послали мені пару розбавлених посмішок.
  
  
  «Тепер, – продовжив я, – з цієї маленької шпигунської дірки між камінням ви можете ясно бачити подушечку. І я хочу, щоб один із вас постійно стежив за цим. Коли я спущусь туди, якщо все буде ясно, я зніму комбінезон і чекатиму в костюмі, який на мені. Це буде вашим сигналом до того, щоб здати дубль. І я маю на увазі дубль».
  
  
  Обидва серйозно кивнули.
  
  
  «Якщо ви бачите, що у мене там проблеми, залишайтеся на місці, доки я не дам сигнал, що все скінчено. Я також міг бути зовсім мертвим. Якщо вам це очевидно, вийдіть і почніть свій безневинний вчинок. І не потрапите зі зброєю. Позбався їх."
  
  
  Я рушив іти, зупинився. Я підморгнув і віддав невеликий салют.
  
  
  «До побачення, Нік, – сказав Джеррі.
  
  
  «До побачення, і удачі тобі, Нік, - сказала Террі.
  
  
  Я повернувся і пірнув
  
  
  Розділ Двадцять три
  
  
  Було багато солдатів і кілька робітників, які нишпорили по схилах над групою будівель позаду мене. Але коли я прокрався до набережної прямо через майданчик для вертольота, я нікого не зустрів.
  
  
  Околиці здавались тепер безлюдними та тихими. Відсутність військ не здалася мені особливо загрозливою. Цілком можливо, що, прочухавши околиці вертольота, солдати зосередили свої зусилля на височинах над центром комплексу, де було набагато більше укриттів.
  
  
  З іншого боку.
  
  
  Вискочивши з укриття, я помчав по насипу до вертолітного майданчика. Я глянув на вертоліт. Він сів навпочіпки порожній і незахищений, готовий злетіти в небо. Мій електричний годинник сказав мені, що залишилося чотирнадцять хвилин - все ще багато часу. За Вільгельміною я підійшов до точки біля дверей бетонного посту охорони. Двері були зачинені, і я підійшов до одного з вузьких вікон із металевими ґратами, щоб заглянути всередину.
  
  
  У цей момент двері відчинилися. Я впав ниць і підняв «люгер», щоб вистрілити впритул. Але моя мета мала довге чорне волосся і привітну зубасту посмішку.
  
  
  То була Пілар! Якби не пістолет, який я їй залишив, який був прив'язаний до її талії, вона виглядала б абсолютно жіночною і бажаною.
  
  
  Я розслабив палець на спусковому гачку і підвівся з усмішкою, потім поліз усередину комбінезону і підніс Люгер до кобури.
  
  
  Пілар підійшла до мене з розкритими обіймами. Вона обійняла і поцілувала мене. "Нік!" вона сказала. "Я не був впевнений, я чув постріли і думав, що ти, можливо, ..."
  
  
  Я сміявся. "Я тільки наполовину мертва", - сказав я їй. «Від виснаження. Де Інгрем?
  
  
  «Вони забрали його. Щоб покарати його за те, що він привів вас сюди».
  
  
  «Ви можете померти від їхньої «дисципліни», – сказав я.
  
  
  Вона відступила назад і знову захопилася мною. - Ти виглядаєш змученим, Нік. Вона зітхнула. «Ти великий чоловік, і я ненавидитиму тебе втрачати». Вона висмикнула з кобури пістолет і націлила його на мої груди рукою, такою стійкою, що це міг бути шматок сталі, укладений у лещата. "Але, - продовжила вона, - ось як, як кажуть, печиво кришиться, га?"
  
  
  "Отже, ви весь час були в іншій команді", - сказав я, по-справжньому запинаючись, бо підозрював, що будь-якої секунди вона збиралася вбити мене.
  
  
  «Ні, – відповіла вона, – не зовсім. Я подвійний агент, монета із двома особами. Я таємно служу Росії, а також прикидаюсь агентом вашої Америки. Обидва мені добре платять – ну, ну дуже добре. А моя любов до грошей більша, ніж любов до будь-якої країни, розумієте? Вона насмішкувато посміхнулася.
  
  
  Я похитав головою. Ні, не розумію. Не надто зрозуміло.
  
  
  «Росія, – пояснила вона, – справжній та офіційний уряд СРСР доручив мені розкрити цю базу операцій, щоб Варнова, генералу Жизова та його незалежну фракцію можна було стримати, перш ніж вони приведуть у дію ядерну бомбу.
  
  
  
  
  
  Це очевидна війна з Америкою. Отже, якийсь час я була вашим союзником. Але потім, коли я побачила, що добрий генерал не може програти за допомогою Варнова, щоб перемогти могутні США, мене переконали поєднати сили. Це велика стратегія для Росії, і уряд, що перебуває при владі, підкориться, як тільки переворот буде здійснений».
  
  
  Вона зупинилася, і тепер її палець міцніше стиснув спусковий гачок.
  
  
  «Крім того, – додала вона, – генерал заплатив мені фантастичну суму. Мій грошовий пояс перетворився на товстий пояс валюти. І справді, гроші – єдина сила, якою я поклоняюся».
  
  
  Я збирався сказати їй, що Варнов мертвий, але знав, що вона мені не повірить. І двері до цієї кімнати повинні бути підірвані потужною вибухівкою, перш ніж цей факт буде доведено. До того ж погляд на годинник сказав мені, що залишилося лише десять хвилин.
  
  
  Як би там не було, ці бурхливі думки були грубо перервані, коли Пілар вишкірилася в гримасі і видала гучний пронизливий свист.
  
  
  Миттю з-за заднього кута посту охорони кинулися троє солдатів з автоматами. За ними уважно стежив генерал Жизов, чудовий у своїй обшитій мундиром формі. Доберман та німецька вівчарка борються з ланцюгом; перед ним скакали повідки.
  
  
  Коли ця нечестива група оточила мене, Жизов наказав Пілару позбавити мене зброї. І рука, яка так ніжно пестила мене, проникла в мою одежу, знайшла і люгер, і стилет, і забрала їх.
  
  
  «Я захоплююся таким грізним ворогом, Картер, – сказав генерал. «Але моє захоплення не включає милосердя. Тому вважаю, що покарання має відповідати злочину. І що могло бути настільки доречним, щоб годувати одну тварину іншим собі подібним. Хоча, звісно, це вищий вигляд». Він багатозначно подивився на собак, які, дивлячись на мене злісними очима, загарчали і показали мені свої блискучі, змучені до м'яса зуби.
  
  
  Коли він це сказав, я почав грати з абсурдно непропорційно великою пряжкою для ременя, подарованої мені Стюартом у Вашингтоні. Думаючи на випадок непередбачених ситуацій у майбутньому, я застебнув пояс навколо комбінезону. Це надавало моєму одязі смішний вигляд, але також привернула особливу увагу до пряжки.
  
  
  Згадавши, що ремінь давно занурювали в солону воду, я похвалив Стюарта за те, що він зробив пряжку повністю водонепроникною.
  
  
  Коли я зробив явно хитрий крок, щоб розстебнути пряжку, генерал уловив цей жест.
  
  
  «Прибери руку з пряжки!» - проревів він. Я корився з таким виглядом, ніби мене застукали рукою у смертоносній банці з печивом.
  
  
  "Візьми в нього пояс і принеси мені!" – скомандував він Пілар.
  
  
  З зверхнім «спійманим» – «ви – не – ми»? Усміхаючись, Пілар розстебнула ремінь та передала його Жизову. Коли один із солдатів заволодів собаками, він почав досліджувати їх, час від часу підводячи погляд, щоб послати мені вузькоокий погляд самовдоволення.
  
  
  «Американський метод приховування мініатюрної зброї, – сказав він, – недостатньо розумний, щоб обдурити будь-якого п'ятирічного російського хлопчика. Що у вас тут усередині, га? Однозарядний пістолет? Перемикач ножа? Чи традиційні ціаністі пігулки? "
  
  
  Працюючи над пошуком погано захованої пружинної клямки, він сказав: «Як дуже ідіотськи просто. У цьому завитку захований улов і…
  
  
  Він примружився, дивлячись на пряжку-манекен, коли міна-пастка вибухнула з вражаючим звуком, звук відбився від пагорбів і коротко луною рознісся по каньйону внизу.
  
  
  Руки, що тримали пряжку, зникли, і генерал повільно рушив криваву куксу до обличчя, яке було відкрите, начебто це був гниючий кавун. Він упав на землю.
  
  
  Тоді я кинувся і порізав шию солдатові, який в одній руці тримав повідці, а в другій – пістолет-кулемет. Перш ніж він упав, я схопив пістолет і скосив його приятелів короткою чергою, яка звалила їх униз, як іграшкові качки в тирі. Пілар націлила пістолет мені в живіт, тому я поцілував її на прощання свинцевим поцілунком без жалю.
  
  
  Солдат, якого я порізав каратом, знову оживав, починав підніматися. Я відкинув його назад і притис до землі ще одним швидким ривком.
  
  
  Я сподівався, що собаки негайно кинуться на мене. Але, навпаки, вони звернулися проти свого безпорадного господаря, який так жорстоко образив їх і жорстоко жували цей закривавлений решту чоловіка.
  
  
  Тепер я зняв комбінезон і, переконавшись, що стілус і маленька шкіряна кодова книжка з розшифрувальними записами все ще перебувають у кишені мого піджака, повернувся до монстроподібних валунів. Щедро піднявши та розкинувши руки, я послав дівчатам широкий сигнал перемоги та вітання.
  
  
  На мить я спостерігав, як вони дерються зі скель і мчать до набережної, їхні світловолосі голови гойдаються на сонці. Потім я підняв Люгер та стилет із землі біля Пілара. Я стояв над нею і думав: як зло гарне. Яка втрата!
  
  
  Я повернувся, щоб піти, потім запізнілою думкою, метою якої була не жадібність, відкрив
  
  
  
  
  
  її блузку і зняв те, що вона описала як товстий пояс валюти, а саме пояс із грошима.
  
  
  Взявши його з собою, я побіг до гелікоптера. Я перевірив покажчик рівня палива, мало не заплакав від радості, коли виявив, що бак сповнений, і грів мотор, велика лопатка крутилася, коли дівчата пірнули і піднялися на борт.
  
  
  Я набрав обертів, відрегулював крок, і ми відлетіли від землі, як величезний безкрилий птах, зляканий пострілом мисливської рушниці. Під комплексом будівель, у яких відбулася фатальна змова Нокса Варнова та Антона Жизова, здавалося, розчинявся у землі, коли ми піднімалися та вислизали.
  
  
  Проїжджаючи через виїмку між горами, проїжджаючи повз гігантський витягнутий пальець скелі, ми майже втратили територію з поля зору.
  
  
  Але через хвилину це стало для нас надзвичайно визначеним, оскільки воно було підірване, спалене, подрібнене атомним вибухом, якого я очікував будь-якої миті, поки дивився на годинник. Коли звук досяг нас, ударні хвилі досягли нас. Гелікоптер піднімали, підстрибували і крутили, ніби його дражнила гігантська рука.
  
  
  Сліпуче біле світло було настільки яскравим, що ми були змушені відвести погляд. Але коли вертоліт припинився, ми знову подивилися на місце вибуху і побачили блідо-димчастий гриб хмари, що піднімається, розширюється.
  
  
  Я кивнув змученим обличчям близнюків і сказав: «Так, правда. Це був великий дідусь вибухів. І я знав, що це наближається. Вам цікаво, що я не бачив сенсу попереджати вас? Ви б впали в істерику у паніці».
  
  
  "А чому ви не злякалися?" - Розумно запитала Террі.
  
  
  «Тому що загроза смерті для мене є майже звичайною справою», - відповів я. "У кожному завданні він ходить у мене за ліктем".
  
  
  "Призначення?" - сказав Джеррі. «Яке завдання? Розкажи нам, що ти робиш. Розкажи нам, у чому весь цей жахливий бізнес».
  
  
  Хто були ці люди? - спитала Террі. «А що було в тих будинках?»
  
  
  "Які будівлі?" Я сказав. “Які люди? Людей не було. Будинків не було. Їх ніколи не існувало».
  
  
  «Новини про вибух потраплять до газет у заголовках, і тоді ми зможемо розповісти всім нашим друзям, що сталося», - сказав Джеррі.
  
  
  "Це ніколи не дійде до газет", - сказав я. «І якщо мене запитають, я відмовлюся від найменшого знання про вибух та події навколо нього. Тема закрита. Період! »
  
  
  "Як ти можеш бути таким загадковим перед лицем ..." - почала Террі.
  
  
  «Моя робота – загадка, – сказав я. Потім з усмішкою: «А я фантом, який не існує насправді – просто образ твоєї мрії».
  
  
  Я простяг Террі пояс з грошима і сказав: «Я повинен тобі, люба, і є невеликий початковий внесок. Я в боргу перед вами обома. І я підозрюю, що в цьому брудно-багатому поясі достатньо, щоби відкрити магазин одягу.
  
  
  Розділ Двадцять чотири
  
  
  Через два дні мене розтягли між атласними простирадлами ліжка розміром з тенісний корт у найдорожчому і розкішному номері готелю Royal Curasao на затоці Пескадера. В одній руці була склянка сухого апельсинового лікеру, названого на честь острова, а в іншій – ніжно-блакитний телефон. У моєму вусі пролунав голос Девіда Хока, який якраз у цей час надзвичайно весело подав мені знак зі свого трону у Вашингтоні, округ Колумбія.
  
  
  "І не забудьте відправити гроші!" Я сказав йому.
  
  
  "Сонячно?" крикнув він. “Ну, тут не сонячно. Увесь день йшов дощ! Потім він м'яко посміхнувся.
  
  
  «Надайте гроші по телеграфу!» - крикнув я йому у відповідь. «Я людина безмежного терпіння. Тому будь-якої години наступної години підійде. А якщо там справді йде дощ, обов'язково одягніть плащ! »
  
  
  Я кладу слухавку.
  
  
  Я перекинувся і підморгнув Роні Фольстедт, яка лежала поруч зі мною, спираючись на подушки і випиваючи склянку тієї ж місцевої суміші.
  
  
  "Хок хотіла знати, чи не хочемо ми отримати додаткову відпустку від уряду", - сказав я їй. «Він запропонував неспішний круїз Карибським морем».
  
  
  Рона скривила кисло-лимонне обличчя. Потім вона посміхнулася. «Я не знав, що цей старий має почуття гумору».
  
  
  «Він добре це приховує, – відповів я. «І затягує його лише тоді, коли є особливий випадок, гідний невеликої посмішки. Наприклад, коли весь народ було врятовано від атомної руйнації міста за містом».
  
  
  Рона відпила свій напій. "А що ще він сказав?"
  
  
  «Лише те, що, за моїми вказівками, його хлопці виявили всі валізи з бомбами. Він проінформував російський уряд про те, що змова з метою вбивства була розгромлена; файл закритий».
  
  
  «Боже мій», - простогнала вона. І це все, що стосується всього каперса? Невеликий круїз, кілька пострілів, купання в океані, камера тортур, ще постріли та невеликий вибух? »
  
  
  Вона посміхнулася. «То що ж нам робити, щоб розважитись?»
  
  
  Я не сказав жодного слова.
  
  
  Але все одно наступні два тижні я витратив, відповідаючи на це запитання.
  
  
  
  Кінець.
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Вбивця: Кодове ім'я Стерв'ятник
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Вбивця: Кодове ім'я Стерв'ятник
  
  
  Присвячується людям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  Перша глава.
  
  
  Я облизнув пересохлі губи товстим язиком і примружився, дивлячись на сонце над головою. У роті був присмак старого паперу, а у вухах тупе, але наполегливе дзижчання.
  
  
  Неможливо було точно дізнатися, скільки часу я пролежав непритомний на краю маленького худого куща терну. Коли я вперше прийшов до тями, я не міг згадати, де я був і як я туди потрапив. Потім я побачив викривлену, блискучу громаду уламків, маленький літак Муні, який упав, як поранений яструб, з безхмарного неба. Напівзламані смуги металу - залишки сильного удару - здіймалися всього за тридцять ярдів над коричневою травою вельду, і тонкі цівки диму все ще тяглися до неба. Тепер я згадав, як мене викинуло з літака, коли він ударився об землю, а потім я поповз подалі від вогню. За станом сонця я зрозумів, що з ранкового аварії минуло кілька годин.
  
  
  Насилу і з великим болем я сів у сидячу позу, відчуваючи гарячу білу глину на моїх стегнах крізь порвані штани кольору хакі. Сорочка з чагарника, яку я носила, прилипала до мене на спині, і запах мого власного тіла наповнював мої ніздрі. Піднявши руку, щоб прикрити очі від сонячного світла, я подивився на високу левову траву, яка, здавалося, нескінченно тяглася на всі боки, переривається лише рідкісною зеленню самотньої акації-парасольки. Не було жодних ознак цивілізації, тільки безмежне море трави та дерев.
  
  
  Над головою безшумно рухався стерв'ятник, кружляючи і роблячи пірует. Відкидаючи тінь на землю переді мною, птах нав'язливо висів, спостерігаючи. Гудіння у вухах стало тепер виразнішим, і мені спало на думку, що це було зовсім не в моїй голові. Звук походив від місця аварії. То був звук мух.
  
  
  Я зосередився на уламках. Потім стерв'ятник і рій мух нагадали мені, що Алексіс Саломос був зі мною у цьому літаку – він пілотував його, коли виникла проблема. Я примружився, але не побачив його поблизу місця краху.
  
  
  Слабо підводячись, я виявив, що мої ноги затекли. Все тіло боліло, але зламаних кісток начебто не було. Довгий поріз на лівому передпліччі вже загоювався, кров засохла. Я похмуро глянув на тліючі уламки. Мені потрібно було знайти Алексіса, щоб дізнатися, чи він вижив.
  
  
  Гудіння мух стало гучнішим, коли я наблизився до корпусу літака. Я нахилився й зазирнув у кабіну, але свого друга не помітив. У мене нудота у животі. Потім, коли я йшов навколо передньої частини уламка, повз обвуглений пропелер і зім'ятий шматок фюзеляжу, я раптово зупинився.
  
  
  Тіло Алексіс лежало гротескною кривавою купою ярдів за десять від них. Його також викинуло, але не раніше, ніж його розбив літак. Передня частина його голови та обличчя були видавлені від удару об лобове скло літака, і здавалося, що його шия була зламана. Його одяг був розірваний на шматки, і він був залитий засохлою кров'ю. Великі коричневі мухи покривали його тіло, заповзаючи на всі багряні щілини. Я почав відвертатися, мене трохи нудило, коли я побачив рух у високій траві за трупом. Плямиста гієна повільно наближалася, усвідомлюючи мою присутність, але надто голодна, щоб піклуватися про неї. Коли його поява все ще фіксувалося в моєму мозку, гієна подолала невелику відстань між собою і тілом і схопила оголену плоть на боці Алексіса Саломоса, відірвавши шматок.
  
  
  "Відійди, чорт тебе забирай!" – крикнув я звірові. Я підняв палицю обгорілого дерева і шпурнув її в гієну. Тварина поповзла по траві, несучи шматок закривавленої пащі. За мить його вже не було.
  
  
  Я знову глянув на понівечене тіло. У мене навіть не було лопати, щоби закопати його, тому мені довелося залишити його на знищення тваринами протягом доби.
  
  
  Що ж, я нічого не міг вдіяти. Алексіс Саломос був так само мертвий з похованням чи без нього. Зрештою, вони його наздогнали і вбили, і мене теж майже дістали. Принаймні до цього моменту я якось вижив. Але найбільше випробування мого успіху могло бути попереду, тому що я вважав, що знаходжусь приблизно на півдорозі між Солсбері і Булавайо, у найглибшій частині країни родезійських кущів.
  
  
  Я обійшов уламки, доки вони знову не приховали труп. Незадовго до того, як несправний літак почав чхати і кашляти на висоті п'яти тисяч футів, Саломос згадав, що скоро ми пролітатимемо повз крихітне село. З того, що він сказав, я підрахував, що село все ще знаходиться за п'ятдесят-сімдесят п'ять миль на південний захід. Без води та зброї мої шанси потрапити туди були дуже малі. Люгер і ніж у піхвах, які я зазвичай носив із собою, залишилися в моєму готелі в Солсбері. Жоден з них не міг бути захований під моєю майкою, і, в будь-якому випадку, я не передбачав необхідності в них під час цієї конкретної поїздки літаком до Булавайо. Я був у відпустці та відпочивав.
  
  
  Улар працював з AX - надсекретною розвідувальною агенцією Америки - і просто супроводжував старого друга з Афін, якого я випадково зустрів у Солсбері. Тепер цей друг був мертвий, і дика історія, яку він розповів мені, стала правдоподібною.
  
  
  Я підійшов до сусіднього кургану термітів, купі твердої білої глини висотою з мою голову з безліччю димоходів, що служили входами. Я важко притулився до нього, дивився на далеку лінію гарячкових дерев і спробував не звертати уваги на дзижчання мух з іншого боку уламків. Усього три дні тому я зустрів Алексіс Саломос у невеликому ресторані неподалік Меморіального парку піонерів у Солсбері. Я сидів на терасі і дивився на місто, коли Саломос зненацька опинився біля мого столу.
  
  
  «Нік? Нік Картер? - Сказав він, і на його красивому смаглявому обличчі з'явилася повільна посмішка. Це був кучерявий чоловік із квадратною щелепою та кучерявим волоссям років сорока, чиї очі пильно дивилися на вас із яскравою яскравістю, ніби він міг бачити секрети у вашій голові. Він був редактором газети в Афінах.
  
  
  "Алексіс", - сказав я, підводячись, щоб простягнути руку. Він узяв його обома руками і енергійно струснув, посмішка стала ще ширшою, ніж я. "Що, чорт забирай, ти робиш в Африці?"
  
  
  Посмішка зникла, і я вперше зрозумів, що він виглядав не так, як я його запам'ятала. Він допоміг мені розшукати людину з КДБ, яка кілька років тому в Афінах вкрала документи, важливі для Заходу. Схоже, з того часу він значно постарів. Його обличчя втратило здоровий вигляд, особливо довкола очей.
  
  
  Він запитав. - "Ви не заперечуєте, якщо я приєднаюся до вас?"
  
  
  «Я ображусь, якщо ти цього не зробиш», - відповів я. "Будь ласка, сідайте. Офіціанте!" До столу підійшов молодик у білому фартуху, і ми обидва замовили британський ель. Ми розмовляли, поки не подали напої і не пішов офіціант, а потім Саломос замислився.
  
  
  "З тобою все гаразд, Алексіс?" – нарешті спитав я.
  
  
  Він посміхнувся мені, але усмішка була тонка і натягнута. "У мене були проблеми, Нік".
  
  
  "Щось я можу зробити?"
  
  
  Він знизав квадратними плечима. «Я сумніваюся, що можна щось зробити». Він добре розмовляв англійською, але з помітним акцентом. Він зробив великий ковток елю.
  
  
  Я запитав. - Ви хочете розповісти мені про це? Чи це занадто особисте?
  
  
  Він гірко засміявся. - О, це особисте, друже мій. Можна сказати, це дуже особисте». Його очі зустрілися з моїми. «Хтось намагається мене вбити».
  
  
  Я дивився на його обличчя. "Ви впевнені?"
  
  
  Крива посмішка. «Наскільки я маю бути впевнений? В Афінах постріл з гвинтівки розбиває вікно і проходить повз мою голову на кілька дюймів. Тож я розумію натяк. Я беру відпустку, щоб відвідати свого двоюрідного брата тут, у Солсбері. Він продавець-імпортер, який емігрував сюди десять років тому. Я думав, що буду в безпеці якийсь час. Потім два дні тому чорний «мерседес» мало не збив мене на головному бульварі. Водій, який під'їхав до узбіччя, виглядав точно як людина, яку я бачив раніше в Афінах. "
  
  
  "Ви знаєте, хто цей чоловік?"
  
  
  "Ні", - сказав Саломос, повільно похитуючи головою. «Я нещодавно бачив, як він іде з Аполлон-білдінг, коли трохи шпигував там». Він зупинився і глянув на свій ялинку. "Ви коли-небудь чули про лінії Аполлона?"
  
  
  "Нафтова танкерна компанія, чи не так?"
  
  
  «Це правда, мій друже. Найбільша у світі лінія танкерів, що належить моєму співвітчизнику Ніккору Мінуркосу».
  
  
  "О так. Я знаю Мінуркос. Колишнього моряка-мільярдера. Самітника; у наші дні його ніхто не бачить».
  
  
  "Вірно знову", - сказав Саломос. "Мінуркос пішов із громадського життя майже десять років тому, будучи ще відносно молодим. Вважається, що він майже весь час проводить у своєму пентхаусі в будівлі Аполлона недалеко від площі Конституції, де він веде свій бізнес. Особисті контакти встановлюються переважно близькими партнерами Мінуркосу . Майже ніхто ніколи не отримує з ним особистої аудієнції”.
  
  
  "Дуже багаті люди, здається, дуже дорожать своєю конфіденційністю", - сказав я, потягуючи ель. "Але яке відношення Мінурк має до замахів на ваше життя?"
  
  
  Саломос глибоко зітхнув і повільно видихнув. «Близько шести місяців тому поведінка Монурка почала змінюватися. Це було особливо цікаво мені і, звичайно, іншим редакторам газет, бо будь-яка інформація про Мінуркос хвилює і важлива для читачів Афінської Олімпіади. зверніть увагу, коли Мінурк, який завжди залишався поза політикою, почав робити публічні заяви проти правлячої хунти в Афінах. Раптом він оголосив, що лідери серед полковників були слабкими та соціалістичними. Він заявив, що вони зрадили «революцію» 21 квітня 1967 року. і мав на увазі, що Греція буде краще з відновленням Костянтина II або будь-якої іншої монархії. Він послався на небезпеку лівих, таких як Папандреу, і припустив, що в грецькому уряді має відбутися ще одне «потрясіння».
  
  
  «Що ж, – сказав я, – ця людина має право раптово зацікавитися політикою після стількох років. Може, йому набридло витрачати свої гроші».
  
  
  "Схоже, справа йде ще далі. Така людина, як Мінуркос, може купити багато друзів. Генерали та полковники заходять
  
  
  у пентхаус і назад, але вони не будуть говорити про візити до преси. Ходять чутки, що Мінурк фінансує приватну армію у спеціально збудованому таборі на півночі Греції та в одному таборі на Міконосі, острові в Егейському морі.
  
  
  Зрештою, є недавнє зникнення полковника Деметріуса Расіона. Газета, в якій домінують Мінуркос, робить висновок, що він потонув під час плавання на човні в Піреї, але його тіло так і не було знайдено. Ніккор Мінуркос зараз розпочинає велику кампанію із заміни Расіона людиною свого на власний вибір, фашистом на ім'я Деспо Адельфія. Хунта не хоче Адельфію, але її нові та шляхетні лідери бояться Мінурка та його друзів у штабі генералів».
  
  
  "Цікава ситуація, - визнав я, - але ви думаєте, що Мінуркос розпочинає кампанію терору з ідеями кривавого перевороту?"
  
  
  "Можливо. Але є й інші можливості. Є нові особи, яких ніхто з журналістів не бачив перед тим, як приходити та йти з пентхауса на вершині Аполлона; сам Мінуркос усе ще ховається. Однак я помітив, що одна з нових осіб належить американцеві грецького походження на ім'я Адріан Ставрос”.
  
  
  Мої очі трохи примружилися, дивлячись на Саломоса. "Ставрос в Афінах?" - повільно промимрив я. "Складає компанію Мінуркос?"
  
  
  "Схоже так. Якщо тільки..."
  
  
  "Якщо щойно?"
  
  
  "Що ж. Оскільки недавні висловлювання Мінуркоса були настільки невластиві, можливо, він сам не був їхнім джерелом».
  
  
  "Захоплення Ставросом імперії Мінуркосу?"
  
  
  "Можливо, проти волі Мінуркосу", - припустив Саломос. "Можливо, вже стався невеликий переворот, прихований. Оскільки Мінуркос дуже потайливий і завжди веде справи через підлеглих, його можна було б убити або захопити і діяти під його ім'ям, і витратити його величезні суми грошей, щоб ніхто не помітив. Зауважте. Як я висловив таку теорію у своїй редакційній статті, перший замах було скоєно на моє життя в Афінах».
  
  
  В його очах повернувся тривожний вираз. Я згадав файл AX про Адріана Ставроса і зрозумів, що він здатний на такий маневр. Ставрос у студентські роки провів демонстрації із плакатами в Єльському університеті. Потім він став учасником радикального вибуху офісу ЦРУ, а пізніше вчинив замах на життя сенатора. Він уникнув лещат ФБР та ЦРУ і поховав себе десь у Бразилії, де дійшов до серйозного злочину, такого як контрабанда та вбивства. Оскільки доказів проти нього в Штатах було небагато, США не намагалися повернути його. Але у Бразилії за ним стежили.
  
  
  "А людина, яка намагалася збити вас тут, у Солсбері?" Я запитав. "Ви бачили, як він виходив із пентхауса в Аполлон-білдинг?"
  
  
  «Так, Нік, – сказав Саломос. Він сьорбнув залишок елю і подивився через повиту гібіскусом балюстраду вниз по пагорбі у бік міста. "Я в розпачі. Друг мого двоюрідного брата, який мешкає за містом за межами Булавайо, попросив мене ненадовго відвідати його, поки це не пройде. Я прийняв його запрошення. В аеропорту на мене чекає орендований літак. Я літатиму на ньому, тому що я ліцензований пілот, і насолоджуватимуся поїздкою. Тобто, якщо я зможу забути про…» Повисло коротке мовчання, потім він глянув на мене. "Нік, я був би дуже вдячний, якби ти супроводжував мене в Булавайо".
  
  
  Я знав, що Алексіс Саломос не запитає, чи не зневірився він від страху. І я все ще залишався кілька днів відпустки, перш ніж я отримав ще одне завдання від Девіда Хока, загадкового директора AX.
  
  
  «Я завжди хотів побачити Булавайо, – сказав я.
  
  
  На обличчі Алексіс з'явилося полегшення. "Дякую, Нік".
  
  
  Через два дні ми піднялися в повітря. Саломос був досвідченим пілотом, і здавалося, що політ над дикою Родезією пройде без пригод і буде приємним. Саломос летів низько, щоб ми могли помічати рідкісних диких тварин та цікаві топографічні особливості чагарників. Політ, здавалося, підняв настрій Саломос, і він був дуже схожий на себе колишнього. Але в середині ранку, приблизно на півдорозі до Булавайо, безтурботність ранку перетворилася на жах.
  
  
  Маленький двомісний літак Муні закашляв. Спочатку Соломос не хвилювало, але потім стало ще гірше. Він заглушив маленький мотор, але це лише ускладнило справу. Ми втратили висоту і розпочали широкий круговий поворот.
  
  
  Саломос вилаявся по-грецьки, потім його обличчя зблідло. Він вивчив панель і глянув на мене. «Покажчик рівня палива показує повний», - крикнув він, перекрикуючи двигун, що рветься. "Сьогодні вранці він не зрушив з вихідного становища". Він стукнув по склу, що прикривав датчик, але нічого не сталося. Голка залишилася на літері F.
  
  
  "У нас закінчився бензин", - недовірливо сказав я. Це погані новини для будь-якого літака, особливо маленького.
  
  
  "Не зовсім, але ми швидко падаємо", - сказав Саломос, переводячи "Муні" на тимчасове круте планування і борючись з управлінням. «Цей літак був зіпсований, Нік. Датчик завмер на місці, але баки були майже порожніми, коли ми злітали.
  
  
  Це мало бути зроблено спеціально”.
  
  
  «Господи, – промимрив я. "Чи зможете ви посадити його?"
  
  
  «Тут немає аеродрому», - сказав він, намагаючись не дати літаку врізатися у штопор. «Але нам доведеться спробувати приземлитися на відкритому вельді – якщо я зможу зберегти його відповідно до плану планування».
  
  
  "Щось я можу зробити?"
  
  
  «Так. Моліться». Алексіс подивилася на мене. "Мені дуже шкода, Нік".
  
  
  «Не має значення, - сказав я. "Просто посади цю штуку". Я навіть не питав про неполадки. Не було часу. Ми пливли крутим спуском до трав'янистого вельду.
  
  
  Двигун знову закашлявся і зашипів, а потім затих назавжди, коли ми побачили, як земля прямувала до нас. Я вирішив, що все скінчено. Здавалося, не було ніякого розумного очікування пережити це.
  
  
  П'ятсот футів Ми кинулися вниз, мов птах зі зламаним крилом. Три сотні. Дерева акації ковзнули під ними. Сто. Обличчя Саломоса завмерло від напруги, і його руки були скуті від спроб управління. Потім був рух трави і терну з запаморочливою швидкістю, крило було розірвано гілкою понівеченого дерева, і літак в останній момент злегка задер носа і ковзнув убік. Удар відкинув нас до передньої частини літака. Пролунало скрегіт і скрип металу і гучний тріск скла, і наші тіла бились у маленькій каюті. Потім настала фінальна аварійна зупинка: мої двері відчинилися, і моє тіло пролетіло з ніг до голови по траві до хрумкого удару об тверду землю.
  
  
  Більше нічого не пам'ятаю, окрім. болісно повзання по траві, інстинктивно віддаляючись від літака, а потім вибух зі звуком полум'я, що потріскує, десь позаду мене.
  
  
  Другий розділ.
  
  
  Я спробував викинути з голови спогади про катастрофу, важко спираючись на тверду глину високого термітника. Але було важче позбутися виразу обличчя Алексіса Саломоса, як воно виглядало в Солсбері, коли я сказав, що полетить з ним у Булавайо.
  
  
  За блискучим металевим корпусом розбитого літака все ще долинало наполегливе дзижчання мух, але я намагався не слухати. Я знову сфокусувався на далекій лінії гарячкових дерев на трав'янистому горизонті. Десь я дізнався, що дерева пропасниці іноді повідомляють про присутність води. Але ці дерева були не в тому напрямку, в якому я мав іти, щоб дістатися села.
  
  
  У певному розумінні я відчував відповідальність за трагічну смерть Саломоса. Він довірив мені свій захист, а я був нездатний зробити це, коли він потребував мене. Він чекав від мене поради, а я не передбачав небезпеки маленького літака. Крім того, я відчував себе винним, бо не повірив повністю його неймовірній історії. Однак його закривавлений труп був явним доказом того, що, принаймні, частина його теорії була вірною. Хтось хотів його смерті. Чи ця людина була кимось, хто жив у пентхаусі над офісами Apollo в Афінах, все ще залишалося під питанням.
  
  
  Краєм ока я вловив рух і повернувся до одного з виходів із термітника. Маленька яскраво-зелена змія вислизнула зі щілини неподалік моєї лівої руки і, здавалося, пильно подивилася на мене. Я стрибнув. Я не знав, що змії оселились у термітниках. Це була зелена мамба, одна з трьох найнебезпечніших змій у світі. У разі укусу жертва зможе пройти близько трьох кроків між собою та рептилією, перш ніж її отрута вб'є його. Мамба, яка зараз перебувала за межами досяжності, прослизнула в сусідню дірку.
  
  
  Я спіткнувся об уламки, коли мій пульс сповільнився. Я оглянувся на мить і виявив на землі гострий шматок металу завдовжки близько фута. Один кінець був дуже гострим. Віддерши шматок дерев'яного каркаса, частково обвуглений, від секції фюзеляжу, я розбив його на два шматки рівної довжини і розщепив широкий кінець уламка, прив'язавши палиці своєю хусткою, щоб вийшла ручка для мого саморобного ножа. . Я засунув грубу зброю за пояс і, не озираючись на уламки, попрямував до дерев.
  
  
  Було складно просто йти сільською місцевістю. Висока трава і колючі кущі тягли мій одяг і мучили мою плоть, хапаючи мене і стримуючи. Птах-носоріг заверещав на мене з найближчої акації. Я виявив, що підраховую шанси на виживання. Є сотня способів померти, і жоден із них не є приємним. У цій траві людина може натрапити на лева, перш ніж вона його побачить. Але зазвичай найбільше неприємностей викликають маленькі істоти: змії розміром не більше за людський пальець, скорпіони і кліщі, що зариваються глибоко під шкіру. Якщо ви знайдете воду і вип'єте її, ви можете заразитись печінковими двоустками та іншими паразитами, які поїдають людину зсередини. І якщо ви уникнете цього, ви все одно можете зазнати нападу комарів, переносників жовтої лихоманки та малярії.
  
  
  Коли я нарешті дістався дерев, я знайшов лише рештки водопою. Місце висохло. У центрі був густий чорний бруд і відбитки копит і лап багатьох тварин по периметру ділянки.
  
  
  Я притулився до зеленого стовбура найближчого дерева і відпочивав у тіні. Я даремно витратив свій час та сили, приїхавши сюди. Напрямок до найближчого села, яке Саломос згадав у літаку, був під дев'яносто градусів до курсу, який привів мене сюди. Прогулянка під палючим сонцем ще більше послабила мене. Мій рот був, як дублена шкіра. Я згадав термос із холодною водою, який Саломос приніс у літак. Я бачив його розчавлений циліндр серед уламків; його вміст висохло у вогні. Я постарався не думати про тропічне сонце над головою чи про спрагу у горлі і пішов.
  
  
  Мабуть, через кілька годин я зрозумів, що без відпочинку не зможу йти далі. Мої ноги тремтіли від слабкості, і я втягував повітря в легені довгими хрипкими вдихами. Я побачив мертвий пень, частину його в рідкій тіні сусіднього куща терну, всього в декількох ярдах попереду. Я важко звалився на землю і притулився до пня. Вже процес сидіння, полегшення від фізичних навантажень при ходьбі приносив задоволення.
  
  
  Мої повіки закрилися, і я проігнорував біль у тілі. Я намагався забути про дрібні м'язи стегон і про укуси комах на обличчі та руках. Мені потрібний був відпочинок, і я збирався його отримати. До біса все інше.
  
  
  З куща пролунав звук.
  
  
  Мої повіки відкрилися. Я помилився? Я придивився до високої трави, але нічого не побачив. Мабуть, це була моя уява. Я знову заплющив очі, але звук повторився.
  
  
  На цей раз мої очі відкрилися швидше. У цьому не було жодних сумнівів; це був звук людського голосу. Я напружив вуха і почув, як зламалася гілочка.
  
  
  "Це було щось!" – пробурмотів я.
  
  
  Потім звук став постійнішим і виразнішим. Двоє чоловіків розмовляли якимсь діалектом, якого я ніколи не чув.
  
  
  "Доброго дня!" Я кричав із останніх сил. "Тут!"
  
  
  Іншого моменту я побачив, як їхні голови рухалися до мене над травою. Чорні голови та сорочки кольору хакі. Коли вони побачили мене, їхні голоси стали голоснішими, і один із них вказав.
  
  
  Я трохи розслабився. Я був ближчим до цивілізації, ніж думав. Десь поблизу має бути село чи хоча б дорога. Чоловіки виходили з трави і дивилися на мене. Вони були високими, стрункими та похмурими.
  
  
  «Привіт, – сказав я. "У вас є вода?"
  
  
  Чоловіки подивилися один на одного, а потім знову на мене. Вони підійшли і встали з мене. Я не намагався підвестися. "Вода", - сказав я.
  
  
  Вони обоє були одягнені в дуже убогий західний одяг і носили саморобні сандалі. Вищий з двох вказав на мої ноги, і за мить він нахилився і розв'язав мій черевик. Перш ніж я встиг спитати, що він робить, він зняв це і показав своєму товаришеві. Той, хто тримав мій черевик для огляду, мав великий широкий шрам, що перетинав обличчя по діагоналі. Інший носив маленьке дзеркало у розтягнутій мочці правого вуха. В обох на поясах були ножі-мачете – панги.
  
  
  Високий заговорив з іншим, і я зрозумів, що він говорить суахілі. "Mzuri sana", - сказав він, посміхаючись, маючи на увазі мої туфлі. Він продовжив на суахілі. "Це мій щасливий день".
  
  
  "Послухай мене", - слабко почав я.
  
  
  Вони проігнорували мене. Високий чоловік зігнув і розв'язав мій другий черевик. Я спробував відсмикнути ногу, але він сердито глянув на мене і висмикнув з-під неї другу туфельку. Він скинув свої пошарпані сандалії і натягнув мої туфлі на ноги, не обтяжуючи себе зав'язати шнурки. "Савасава!" - Сказав він своєму товаришеві, повністю ігноруючи мене.
  
  
  Я раптово зрозумів, що ці люди не мали наміру бути моїми рятівниками. І мені спало на думку, що я міг би бути гіршим, ніж до їхнього прибуття, якби я розраховував на виживання.
  
  
  «Взуття підійшло добре». То був найвищий.
  
  
  Інший не насолоджувався ситуацією. «Як ви вважаєте, що це ваші туфлі? Хіба ми не прийшли до нього разом?
  
  
  "Це я перший побачив його", - сказав високий. Ви можете отримати його штани. Якщо він має сумку, ми поділимося її вмістом».
  
  
  "Неправильно, що ти забираєш туфлі собі", - промимрив прикрашений дзеркалом.
  
  
  Високий чоловік повернувся до мене. "Зніміть штани", - наказав він, все ще на суахілі. Його очі були жовті з червоними прожилками, і на кожній щоці були тонкі шрами, які спочатку не були помітні через великий шрам.
  
  
  Моя рука лежала на ручці імпровізованого ножа, приховуючи його від їхнього погляду. Здавалося, що доведеться використати. Той із розтягнутою мочкою вуха знімав із пояса пангу. У їхніх намірах не було сумнівів. Вони не могли позбавити білої людини всього, що в неї було, а потім залишити її живою.
  
  
  "Добре, я зніму штани", - сказав я. Я набрався сил, але не хотів цього показувати. «Але я маю стати на ноги». Я простягнув ліву руку до високого.
  
  
  Якийсь час він зневажливо дивився на неї, а потім схопив
  
  
  грубо підняв передпліччя і ривком підняв мене на ноги. У той момент, коли я відірвався від землі, я витягнув металевий ніж з пояса і з силою встромив його в середину африканця.
  
  
  В його очах з'явилося здивування, коли гострий, як бритва, метал ковзнув крізь плоть і м'язи. Його права рука автоматично взялася за ручку панги, але це була його остання добровільна дія. Він пробурчав потворний звук і ковзнув у пилюку біля моїх ніг.
  
  
  Інший на мить широко розплющеними очима дивився на свого товариша, що впав. Потім він видав дикий горловий звук і змахнув щойно вихопленою пангою.
  
  
  Я пірнув назад. Велике лезо з шипінням промайнуло повз моє обличчя, розсікло повітря і мало не потрапило в мою голову і плече. Якби я не рушив з місця, мене б обезголовили. Однак, коли я уникнув панги, я впав. Африканець підійшов до мене і знову змахнув ножем, і блискуче вигнуте лезо просвистіло в повітрі до моєї шиї. Я швидко перекотився праворуч, і лезо вдарило по твердій глині. Поки мій нападник відновлював рівновагу, я розвернувся і жорстоко вдарив його ногою. Я почув хрускіт його кісток. Він із гучним криком упав на землю поряд зі мною.
  
  
  Якби я був сильним як завжди, це був би його кінець. Але я не поспішав використати створені мною переваги. Коли я став на коліна, африканець уже стояв, і на його обличчі промайнув розпач. Він знову замахнувся на мене, і цього разу дуга була широкою. Лезо розсікло рукав моєї сорочки, розрізаючи її вниз. Я вдарив його своїм уламком і зробив неглибоку рану на його грудях. Він ще раз крякнув і вдарив мене по голові, коли я впав на пень. Сила гойдання змусила його втратити рівновагу та впасти на мою праву руку. Я схопився лівою рукою за його рваний комір, відкинув його голову назад і провів металевим уламком по горлу.
  
  
  Кров залила моє обличчя та груди, коли африканець голосно ахнув і судорожно потягнувся до перерізаного горла. Він упав обличчям униз, все ще чіпляючись за горло, а потім скотився на тверду землю, нерухомий.
  
  
  Тяжко дихаючи, я відкинулася на один лікоть. Я був злий на те, що витратив на цей бій важливу енергію, необхідну для виживання, але я був вдячний за те, що залишився живим. Коли я подумки наголосив на небезпеці куща на місці аварії, я забув про одне: людину. Здавалося, що чоловік завжди був першим у списку. Якщо ви проігноруєте цей фактор, ви можете померти раніше, ніж кущі вб'ють вас.
  
  
  Принаймні в цій ситуації я мав один факт. Ці люди прийшли із західного напрямку, а не з південно-західного, який я взяв. Можливо, вони проїхали через село чи десь залишили дорогу. Те саме можна сказати і про напрям, в якому вони прямували. Я слабо підвівся і вибрав західний напрямок.
  
  
  Гаряче африканське сонце нахилилося до неба, коли я знову здався. Я впав на високу траву, гадаючи, чи є ще хоч якийсь шанс вижити. Мені дуже потрібна була вода. На мові та в роті більше не було жодних почуттів. Я лежав і дивився, як скорпіон повільно повзе повз мене по траві. Я не знав, чи зможу я вирушити з місця, якщо він нападе, але, схоже, він мене не помітив. За мить він пішов. Я скривилася і заздрила йому, тому що у нього не було проблем із виживанням принаймні в даний момент. Здавалося трохи іронічним, що цей вид повзе поверхнею планети понад чотириста мільйонів років, задовго до появи динозаврів, і що він, мабуть, з'явиться Землі задовго до зникнення людини. Якось це здавалося несправедливим, але тоді я був упереджений.
  
  
  Поки я лежав там, ще один звук вдарив у мої вуха. Це було віддалене дзижчання, що мало чим відрізнялося від колишнього гудіння мух. Але цей звук швидко став гучнішим і став пізнаваним, як у автомобільного двигуна.
  
  
  Я підвівся і схилив голову, щоб почути. Так, то була якась машина. Я невпевнено підвівся і попрямував до звуку. Я не бачив нічого, крім трави та рідкісних дерев. Але шум наближався з кожною секундою.
  
  
  "Вітання!" Я крикнув через траву. "Гей, сюди!"
  
  
  Я спіткнувся і впав. Знову невпевнено підвівшись на ноги, я знову похитнувся вперед. За мить я побачив це - лендровер, курний і подряпаний, натикаючись на другорядну дорогу, яка була не чим іншим, як слідом у траві. Ровер, відкритий автомобіль, був зайнятий двома чоловіками, які мене не бачили, оскільки він підійшов до найближчої точки дороги і продовжив свій шлях.
  
  
  Я гукнув. - "Вітання!"
  
  
  Я незграбно пробирався травою і нарешті дістався дороги. Я знову закричав, коли дістався місця. Я гойдаючись, як п'яний побіг за машиною, але впав обличчям униз.
  
  
  Я лежав і лаявся вголос, відчуваючи, як у грудях здіймається розпач. Ця машина може бути моїм останнім шансом на виживання.
  
  
  Потім я почув, як "ровер" сповільнився і зупинився. Я спробував підвестися, щоб подивитися, що трапилося, але сил у мене не було. я
  
  
  почув, як двигун працює на холостому ходу, потім "ровер" знову ввімкнув першу передачу, розвернувся на дорозі і попрямував до мене. Вони або чули мене, або таки бачили.
  
  
  Через кілька секунд машина зупинилася біля мене, двигун заглух, і я почув, як двоє чоловіків розмовляють із британським акцентом.
  
  
  "Господи, це європеєць".
  
  
  "Що він робить тут, у кущах, один?"
  
  
  "Може, нам варто спитати його".
  
  
  Незабаром холодна вода потекла мені в рота, пролилася на мою брудну сорочку спереду, і я знову відчув свою мову.
  
  
  "Боже мій, мужику, що трапилося?"
  
  
  Я зосередився на двох м'ясистих обличчях, що схилилися наді мною. Це були білі родезійці середнього віку, мабуть, джентльмени-фермери, які провели день у пустелі.
  
  
  "Авіакатастрофа", - відповів я. "Я пішов від цього".
  
  
  Коли вони посадили мене у всюдихід, я знав, що дістався. Але я не міг забути, що тіло Алексіса Саломоса пожирають гієни через когось в Афінах. Я сподівався, що Девід Хок дозволить мені вникнути в те, що відбувалося в Аполлон-білдинг, щоб з'ясувати, чи дійсно Адріан Ставрос перебуває в Бразилії, як усі думали. давно не бачив.
  
  
  Третій розділ.
  
  
  Ти не дуже добре виглядаєш, Нік.
  
  
  Девід Хок, директор суперсекретної американської агенції AX, тримав у пальцях правої руки коротку сигару, нахилившись уперед на своєму широкому столі з червоного дерева. Ми сиділи в його офісі в штаб-квартирі AX, яка була майстерно схована в орендованому приміщенні Amalgamated Press & Wire Services на DuPont Circle у Вашингтоні.
  
  
  Я глянув на нього з кривою усмішкою. «Вони хотіли, щоб я ще ненадовго затримався у лікарні у Солсбері. Але ж ти знаєш, як швидко мені стає нудно. Якщо я блідий, це тому, що мені потрібне сонце та гарний стейк із вирізки. Що ти думаєш про історію Соломоса? "
  
  
  Хоук затягнувся сигарою і випустив у мій бік кільце диму. Сидячи за великим столом, він виглядав маленьким і худим, з його скуйовдженим сивим волоссям і обличчям фермера з Коннектикуту. Але я знав, що цей тендітний погляд оманливий. Він був справжньою динамо-машиною.
  
  
  "Це мене трохи лякає", - сказав він. «Ще мене лякає те, що ти мало не загинув між завданнями. Я ніколи не бачив людину, яка так легко знаходила проблеми».
  
  
  Я знизав плечима. «Саломос був другом. Моїм та AX. Він щосили намагався допомогти нам знайти Борисова, пам'ятаєш?»
  
  
  "Так, я пам'ятаю", - тверезо сказав Хоук. «Що ж ваша родезійська витівка закінчена, тому ми її відкинемо. Щодо можливості того, що Адріан Ставрос може планувати змову проти грецького уряду, я б не став упускати його».
  
  
  "Він все ще володіє плантацією у Бразилії?"
  
  
  «Згідно з нашими джерелами, це все ще його штаб. Ми не маємо недавнього звіту». Хоук відкинувся на спинку свого великого шкіряного крісла. «Якщо це справді був Ставрос, якого ваш друг бачив, що виходив із пентхауса Мінуркос, ми безперечно зіткнулися з цікавою ситуацією. Мрії про управління цілою країною дуже добре поєднуються з тим, що ми довідалися про нього».
  
  
  Хоук вивчав свої кістляві суглоби. Адріан Ставрос завжди був невротика, можливо, психопатом. Крім того, що він керував у Бразилії успішною групою контрабандистів, яку уряд не зміг ліквідувати, він також чинив політичні вбивства, останнім з яких, як вважають, було вбивство ізраїльського чиновника Моше Бен Ханаана”.
  
  
  "Тоді я так розумію, що AX цікавиться історією Алексіса Саломоса", - сказав я.
  
  
  «Боюсь, що так і має бути. І я вважаю, що оскільки ви вважали Саломоса своїм другом, ви хотіли б отримати це завдання».
  
  
  "Так, сер, я хотів би цього".
  
  
  Хоук погасив сигару у найближчій попільничці. «Мій перший імпульс – сказати «ні» і передати справу іншій людині. Ви знаєте, як я намагаюся уникати особистої участі агента у завданні».
  
  
  "Для мене важливо, щоб убивця Алексіса не вийшов на волю", - тихо сказав я.
  
  
  "Добре. З цим ти впораєшся. Але будь особливо обережний, Нік. Думаю, найкраще поїхати до Ріо та поговорити з тамтешнім співробітником ЦРУ. Дізнайтеся, чи Ставрос за межами країни і де він проводив свій час. Тоді, якщо ваші зачіпки приведуть вас до Афін, йди туди. Просто тримай мене в курсі”.
  
  
  Я посміхнувся. - "Хіба я не завжди це роблю?"
  
  
  «Що ж, іноді ви забуваєте, що тут є люди, які сидять на своїх сумних робочих місцях, і до їхніх обов'язків входить управління шоу». Його голос набув того різкого тону, який іноді траплявся, коли він говорив про протокол і порядок підпорядкування. «Якщо вам знадобиться допомога будь-якої миті, попросіть про це. Ми тут для цього».
  
  
  "Звісно."
  
  
  Він відчинив ящик столу і дістав конверт. Його очі уникали моїх. «Передбачивши ваше прохання і мою можливу поступку вам, я передбачливо, якщо не мудро, купив ваш квиток».
  
  
  Я посміхнувся. "Завдяки." Я потягнувся через стіл і взяв конверт.
  
  
  "Тобі краще почекати, щоб побачити, як усе це закінчиться, перш ніж ти вирішиш, чи надав я тобі якусь послугу", - відповів Хоук.
  
  
  Наступного вечора я сів на рейс Pan Am до Ріо-де-Жанейро. Я відпочивав весь
  
  
  день і знову почував себе як колись. Політ пройшов без пригод, але я весь час думав про те інше в маленькому літаку Муні, коли Саломос показав мені вельд, про неприємності та аварійну посадку, і про те, як труп Саломоса виглядав на спекотному сонці.
  
  
  Наступного ранку я прибув до Ріо і оселився в готелі «Флоріано» неподалік палацу Копакабана. Це було всього за квартал від пляжу, і в ньому панував аромат колоніальної Бразилії. У кімнаті був стельовий вентилятор і двері з жалюзі, а з вузького балкона відкривався невеликий краєвид на море.
  
  
  У Ріо було спекотно. Усі бразильці, які змогли туди дістатися, були на пляжі, і більшість із них, мабуть, були в районі Копакабана поряд з готелем. Передбачаючи спеку, я захопив із собою камвольний костюм із тропічної вовни. Опівдні я прийняв душ, одягнув легкий костюм поверх Вільгельміни, мого Люгера і Хьюго, стилет у піхвах на праву руку, і пішов пообідати в один із моїх улюблених маленьких ресторанчиків, Chale на Rua da Matriz 54. У цей ресторан раніше був колоніальним будинком і досі обставлений цінними предметами старовини та картинами. Слуги-негри обслуговували столики та доглядали бар. Я замовив міксто чураско, який складався зі шматків яловичини та свинини з овочами, і відмовився від звичайного відбивного, відмінного місцевого розливного пива, за їхнє дуже гарне вино Grande Uniao Cabernet. Але я тільки почав їсти, коли побачив, що дівчина увійшла та сіла за сусідній столик. Вона була високою і стрункою, а грива вогненно-рудого волосся робила її молочно-білу шкіру ще блідішою. Її сліпуча зелена міні-сукня різко контрастувала з її волоссям і відкривала більшу частину довгих ідеальних стегон і захоплюючу декольте вище за талію. На ній були зелені туфлі, що підходили до сукні, та зелені браслети на лівій руці.
  
  
  Руде волосся на мить збило мене з пантелику, але потім я зрозумів, що коли бачив її востаннє, волосся було коротким і коричневим. Це було в Ізраїлі понад рік тому. Дівчинку звали Еріка Ністром. Вона була членом ізраїльської розвідувальної мережі "Шин Бет". Її кодове ім'я було Полум'я, коли ми з нею працювали разом, щоб завадити російській змові проти ізраїльського уряду, але це ім'я змінювалося з кожним завданням.
  
  
  Я встав і підійшов до її столу. Коли вона підняла свої довгі вії, щоб зустрітись зі мною поглядом, на її обличчі розпливлася посмішка. "Ой!" вигукнула вона. "Це ти. Який приємний сюрприз». Вона говорила англійською мовою без жодного акценту.
  
  
  Батьки Еріки були скандинавськими євреями. Її сім'я спочатку жила в Осло, а потім у Копенгагені до того, як емігрувала до Ізраїлю, коли їй було лише вісім років.
  
  
  «Я збирався сказати те саме», - сказав я. Ми з Ерікою провели інтимний вечір у Тель-Авіві, чекаючи на прибуття кур'єра; це був вечір, який нам обом дуже сподобався. Тепер її очі казали мені, що вона згадала це з ніжністю. "Ви приєднаєтесь до мене за моїм столом?"
  
  
  «Ну хтось приєднається до мене пізніше, Нік. Не заперечуєш?"
  
  
  "Не те щоб не розмовляти з тобою", - сказав я.
  
  
  Вона приєдналася до мене за моїм столиком і замовила легкий ланч для себе, а третя людина, яка, як вона пояснила, була агентом: Ти виглядаєш дуже добре, Нік.
  
  
  «Ти мала побачити мене тиждень тому», - сказав я. «Мені подобається руде волосся, Еріка».
  
  
  Вона засліпила мене усмішкою. Довгий орлиний ніс підкреслював широкий чуттєвий рот. Очі в неї були темно-зелені, а сукня сяяла. "Дякую", - сказала вона. «Вони мої, крім кольору. Це було недовго, коли ми працювали разом в Ізраїлі».
  
  
  "Я пам'ятаю", - сказав я. "Ви тут у справі?"
  
  
  "Так", - відповіла вона. "А ви?"
  
  
  "Так", - посміхнувся я. "Це завжди бізнес, чи не так?"
  
  
  "Майже завжди."
  
  
  Я згадав, як нещодавно читав у газетах, що Ізраїль був обурений убивством Моше Бен Ханаана і що їхній президент поклявся докопатися до суті. Саме в цьому вбивстві американська розвідка вважала, що причетний до Адріана Ставроса. Я не міг не поставити питання, чи була Еріка в Ріо, щоб або викрасти Адріана Ставроса і відвезти до Ізраїлю, що було в ізраїльському стилі, або вбити його.
  
  
  Я запитав. - Ти збираєшся пробути в Ріо досить довго, щоб ми разом випили і поговорили?
  
  
  "Можливо", - сказала вона. Її руки зрушили декольте, коли вона поклала їх на стіл, і мій кров'яний тиск піднявся на десять пунктів. Її зелені очі подивилися мені в очі і сказали, що вона знає, що я говорю не про вино і розмову.
  
  
  Я взяв свою склянку. Вона замовила і їй подали те саме Grande Uniao Cabernet. "За цю можливість", - сказав я.
  
  
  Вона взяла свою склянку і цокнулася з моїм. "До цієї можливості".
  
  
  Ми якраз закінчили тост, коли з'явився хлопець. Я навіть не бачив його, доки він не встав поруч із нами. Він був масивним, мускулистим хлопцем з дуже коротким світлим волоссям і твердим квадратним обличчям. Частина його лівого вуха була відсутня, але цей дефект не пошкодив його чоловічої зовнішності. На ньому був бежевий літній костюм, який не приховував опуклість під лівою рукою.
  
  
  "Я спочатку не бачив тебе, Еріка", - сказав він досить жорстко.
  
  
  дивлячись на мене. «Я не очікував, що ти будеш із кимось».
  
  
  Ці слова були задумані як м'який закид. Вони говорили із явним акцентом. Я згадав фотографію цієї людини у досьє ізраїльської розвідки AXE. То був Захарія Гаріб, кат Шин Бет. Моя теорія щодо його та Еріки присутності в Ріо, здавалося, зміцнилася.
  
  
  «Це старий друг, Зак, – сказала Еріка. "Він працював зі мною в Ізраїлі".
  
  
  Гареб зайняв третє місце. «Я знаю, – сказав він. "Картер, я вважаю".
  
  
  "Це правильно."
  
  
  "Ваша репутація випереджає вас".
  
  
  Його манери були різкими, майже ворожими. Я відчув його ревнощі з приводу того, що я знаю Еріку. Перш ніж я встиг відповісти йому, він повернувся до неї. "Ви замовили вішісуаз, як я пропонував?"
  
  
  "Так, Зак", - сказала Еріка, трохи збентежена його недоліком дружелюбності. "Це буде тут найближчим часом".
  
  
  «Вішисуаз – єдине, що варто їсти в цьому ресторані», – надто голосно поскаржився Зак.
  
  
  "Мені шкода, що тобі не пощастило", - спокійно відповів я. «Я вважаю, що більшість страв тут добре приготовлена. Можливо, після вашого останнього візиту вони змінили кухарів».
  
  
  Зак обернувся і натягнуто посміхнувся до мене. "Можливо".
  
  
  Я вирішив, що з цього моменту розмова буде менш ніж приємною. Я закінчив із їжею, тож зателефонував офіціантові, щоб принести чек. Я запропонував сплатити всю вечірку, але Зак швидко відмовився.
  
  
  "Де ви зупинилися?" - Запитав я Еріку.
  
  
  "У Корумбі на Авеніда Ріо Бранко", - сказала вона.
  
  
  Зак дивився на неї.
  
  
  "Під яким ім'ям?"
  
  
  Вона завагалася. "Варгас".
  
  
  "Можу я подзвонити вам туди?"
  
  
  «У вас буде мало часу для спілкування»,
  
  
  – швидко сказав їй Зак.
  
  
  Вона проігнорувала його та мило посміхнулася мені.
  
  
  «Так, ти можеш зателефонувати мені. Сподіваюся, ми знову зустрінемося, Ніку».
  
  
  Я встав. "Почуття взаємне." Я торкнувся рукою її руки, і наші очі на мить зустрілися. Я знав, що Зак ревнує, і оскільки він мені не подобався, я розігрував це на його користь. Він сидів і дивився на мене. "Ви почуєте дзвінок від мене".
  
  
  "Добре", - сказала Еріка.
  
  
  Я відвернувся від них і вийшов із ресторану. Коли я виходив, я майже відчував жар від ворожості Зака ​​на своїй спині.
  
  
  Того ж дня я піднявся канатною дорогою на вражаючу гору Корковадо, на вершині якої стояла величезна статуя Христа-Спасителя. Діставшись до місця, я підійшов до оглядового бруствера, зупинився в призначеному місці і почав чекати. Хвилин за п'ятнадцять до мене біля поруччя приєднався чоловік. Він був приблизно мого зростання, але стрункіший. Хоча він був ще не середнього віку, його довге обличчя було вкрите глибокими зморшками. Це був Карл Томпсон і він працював на ЦРУ.
  
  
  "Чудовий вигляд, чи не так?" - сказав він як вступ, махнувши рукою в бік міста, внизу, який сяяв білим на сонці і був оточений зеленими пагорбами та кобальтовим морем.
  
  
  "Захоплюючий дух", - сказав я. "Як справи, Томпсоне?"
  
  
  «Приблизно те саме», - сказав він. «Тут було досить тихо з моменту останньої зміни адміністрації до Бразилії. Як справи у AX у ці дні? Якийсь час ви, хлопці, розстріляли більше боєприпасів, аніж армія в Азії».
  
  
  Я посміхнувся. «Іноді так здається. Я був зайнятий, певен, що й ти».
  
  
  "А тепер вони посадили вас на Адріана Ставроса".
  
  
  "Це правильно." Я спостерігав, як круїзний лайнер, що курсує блакитною водою своїм гладким носом, повільно входить у гавань. Там унизу вона була схожа на іграшковий човен. "Коли ви востаннє бачили його?"
  
  
  Він замислився на мить. «Ми маємо точкове спостереження за плантацією. П'ять чи шість тижнів тому бачили, як він залишав це місце. Ми думаємо, що він сів у літак, що прямує до Мадриду».
  
  
  «Цей політ можна було продовжити до Афін».
  
  
  "Напевно, так. Його там бачили?"
  
  
  Ми так думаємо. Що відбувається на плантації?
  
  
  «Плантація – його справжня штаб-квартира. Тут, у Ріо, він має підрозділ Apex Imports, і ми думаємо, що контрабанда здійснюється через цю компанію. Але він не часто відвідує її офіси, хоча його ім'я відкрито асоціюється з нею. Президент компанії здійснює регулярні поїздки до Паракату”.
  
  
  "А ось де знаходиться плантація?"
  
  
  Томпсон кивнув головою. «Він знаходиться поряд із селом, у глушині. Його охороняє невелика армія Ставроса, що складається з колишніх в'язнів, політичних фанатиків та колишніх нацистів. Але зараз там лише деяка сила».
  
  
  Я запитав. - "Ви не помітили там нічого незвичайного?"
  
  
  «Що ж, якщо ви маєте на увазі скупчення людей чи зброї, відповідь буде негативною. Але був відвідувач, котрого ніхто з нас раніше не бачив. З того часу, як він з'явився зі Ставросом дев'яносто днів тому, ми майже постійно спостерігали за ним. і ніхто не бачив, щоб він залишав це місце. У цьому немає нічого незвичайного, за винятком того, що один із двох моїх чоловіків наполягає на тому, що новий хлопець, чоловік середнього віку, знаходиться там ув'язнений. Його переводили з однієї будівлі до іншої із озброєною охороною”.
  
  
  "Як виглядала ця людина?"
  
  
  Томпсон знизав плечима. «У нас є його фотографія, але це здалеку. Йому близько п'ятдесяти, я б сказав, з коротким темним волоссям, яке стало трохи сивим на скронях. Він кремезний чоловік, який завжди носить шовкові сорочки”.
  
  
  Схоже, це міг бути Мінуркос, грецький судноплавний магнат, політичні заяви якого нещодавно вразили Афіни і в пентхаусі якого бачили Адріана Ставроса.
  
  
  "Я можу отримати копію фотографії?"
  
  
  "Це можна влаштувати", - сказав Томпсон. "Послухай, Картере, приблизно минулого тижня нам довелося тимчасово скоротити спостереження за плантацією до вибіркових перевірок, і мені, можливо, доведеться повністю вивести наших людей звідти в наступні пару днів, тому що є інша проблема, яка виникла для нас. Ви хочете, щоб я отримав дозвіл відправити людину назад з вами?"
  
  
  "Ні, я сказав. "Хоук пообіцяв мені допомогу, якщо вона мені знадобиться. Коли я зможу отримати фотографію?"
  
  
  "Як щодо сьогоднішньої ночі?"
  
  
  "Добре".
  
  
  «Ми використовуємо трохи інше місце для передачі, – сказав Томпсон. Це міський автобус. Ви їдете до свого готелю. Моя людина вже буде там. Ви пройдете в задній майданчик автобуса, де ніхто не буває, і займете останнє місце праворуч. Фотографію буде прикріплено під цим сидінням. . Автобус матиме маркування Estrada de Ferro і доставить вас до центру, якщо ви захочете поїхати так далеко».
  
  
  «Коли автобус проїжджає повз готель?»
  
  
  «У сім п'ятнадцять. Автобус матиме номер одинадцять».
  
  
  "Добре", - сказав я. "І спасибі."
  
  
  "У будь-який час", - сказав Томпсон. За мить він пішов.
  
  
  Ближче до вечора я ненадовго зайшов до офісу компанії Apex Import. Він розташовувався в одному із старих відреставрованих урядових будівель, які спорожніли, коли столиця переїхала до Бразилії. Офіси були на три прольоти нагору, і ліфт не працював.
  
  
  Я увійшов до досить маленької приймальні нагорі. Від підйому в мене на лобі виступив піт, бо кондиціонер у будівлі, здавалося, працював не краще, ніж ліфт, а Ріо був душний день. Темноволоса дівчина сіла за металевий стіл і підозріло подивилася на мене, коли я зайшов.
  
  
  "Я можу вам чим-небудь допомогти?" - Запитала вона по-португальськи.
  
  
  Я відповів англійською. «Я хотів би побачити пана Ставроса».
  
  
  Її темні очі звузилися ще більше. Коли вона знову заговорила, це було ламаною англійською. "Я вважаю, що ви прийшли не в те місце, сеньйоре".
  
  
  Я сказав. - "Ой?" "Але пан Ставрос сам сказав мені, що я можу зв'язатися з ним через компанію Apex Imports".
  
  
  «Сеньйоре, у пана Ставроса немає тут офісу…»
  
  
  Двері в особистий кабінет відчинилися, і з'явився здоровенний темноволосий чоловік. Він запитав. - "Є якісь труднощі?" Його тон не можна було назвати доброзичливим.
  
  
  "Я просто шукав пана Ставроса", - сказав я.
  
  
  "З якою метою?"
  
  
  Я проігнорував грубість. «Пан Ставрос порадив мені придбати у нього японські фотоапарати оптом, якщо я зв'яжуся з ним тут». Я діяв спантеличено. "Я не в тому офісі?"
  
  
  «Пан Ставрос є головою ради директорів, - сказала темна людина, - але в нього тут немає офісу, і він не займається бізнесом компанії. Я її президент; ви можете мати справу зі мною».
  
  
  - Це сеньйор Карлос Убеда, - трохи гордовито втрутилася дівчина.
  
  
  "Радий зустрічі, сер", - сказав я, простягаючи руку. Він прийняв це жорстко. «Мене звуть Джонсон. Кілька тижнів тому я випадково зустрів містера Ставроса у ресторані Chale. Він сказав, що повернеться з поїздки Європою приблизно в цей же час, і що я можу зв'язатися з ним тут».
  
  
  "Він все ще в Афінах", - сказала дівчина.
  
  
  Переконання кинула на неї пронизливий погляд. «Як я вже сказав, із паном Ставросом тут не можна зв'язатися. Але я радий переслати ваше замовлення».
  
  
  «Зрозуміло. Ну, я справді хотів мати з ним справу особисто. Ви можете мені сказати, коли він може повернутися з Афін?»
  
  
  На його обличчі перед його ротом сіпнувся м'яз. «Його не чекають із Європи протягом кількох тижнів, містере Джонсон. Якщо ви хочете займатися бізнесом, вам доведеться мати справу зі мною.
  
  
  Я посміхнувся. «Я подзвоню вам, містере Перекона. Спасибі за ваш час".
  
  
  Я залишив їх дивитися мені слідом. Знову вийшовши на вулицю, я впіймав таксі і повернувся до свого готелю. Зауваження дівчини дало мені необхідне підтвердження, що Адріан Ставрос справді був в Афінах, як сказав мені Саломос. І якщо ця фотографія виявилася знімком Ніккора Мінуркоса, то все ставало цікаво.
  
  
  Я прийняв душ і трохи відпочив, потім сів в автобус номер одинадцять, дотримуючись інструкцій Томпсона. Як він і припускав, фотографію було прикріплено до сидіння в невеликому коричневому конверті. Я забрав його, пішов у маленьке кафе у центрі міста та замовив гарне португальське вино. Тільки після цього я взяв фотографію з конверта та вивчив її.
  
  
  Як і сказав Томпсон, зображення було не дуже хорошим, хоча, безперечно, використовувався телеоб'єктив. Це був знімок трьох чоловіків, які щойно вийшли з дому на ранчо та йшли до камери. Чоловік посередині був тим, кого мені описав Томпсон, і, незважаючи на невеликий розмір особи, яку я мав ідентифікувати, у мене не було особливих сумнівів, оскільки я порівнював його з особою, яку мені показали в AX. За фотографіями, цією людиною насправді справі був Ніккор Мінуркос. Я ніколи раніше не бачив інших чоловіків.
  
  
  Мінуркос похмуро крокував між двома іншими.
  
  
  Ніхто з них не розмовляв, але чоловік ліворуч від Мінурка, високий, схожий на тевтонця, дивився на Мінурка, ніби щойно заговорив з ним і чекав на відповідь. Обличчя Мінуркоса було похмурим і серйозним.
  
  
  Я засунув фотографію назад у конверт і засунув у кишеню. Якщо спостереження агента ЦРУ було вірним, теорія мого друга Саломос дійсно була доведена. Якось Ставрос взяв він операції Мінуркоса в Афінах і задумував переворот від його імені.
  
  
  Після легкої їжі в кафе я зателефонував до кімнати Ерікі Ністром у готелі Corumba. Голос її був дружнім і теплим. Вона сказала, що проведе залишок вечора на самоті, одна, і що вона буде рада, якщо я навідаю її. Вони з Заком трохи посварилися, і він люто пішов у нічний клуб.
  
  
  Призначивши побачення на дев'ять, я повернувся до готелю і зателефонував Хоку. Він відповів стомленим голосом і активував скремблер на своєму кінці лінії, щоб ми могли говорити, не вводячи все в код.
  
  
  «Яка невідповідна година, Нік, - сказав він трохи дратівливо. "Здається, це єдиний раз, коли я чую тебе в цей час".
  
  
  Я посміхнувся. Я міг уявити собі, як він сидить за спеціальним телефоном у своїй суперсекретній квартирі, з скуйовдженим сивим волоссям, можливо, в шовковому смокінгу на тонкому тілі і з неминучою сигарою, затиснутою в зубах.
  
  
  "Принаймні, я не в спальні якоїсь дівчини", - сказав я із сумнівною чесністю.
  
  
  Хммм! Вечір ще не закінчився, чи не так? Не обманюй мене, мій хлопчику. Я сам через це пройшов».
  
  
  Іноді мені здавалося, що Хоук має екстрасенсорні здібності, які розкривають мої потаємні думки його аналітичному розуму.
  
  
  "Ні, сер", - визнав я. «Вечір ще не закінчено. Але я добре використав першу його частину, я думаю, що Мінуркос - ув'язнений на плантації Ставроса неподалік Паракату. Крім того, я дізнався, що Ставрос перебуває в Афінах».
  
  
  "Що ж, - задумливо сказав Хоук, - це цікаво".
  
  
  "Це узгоджується з теорією Саломоса".
  
  
  "Так ти збираєшся в Паракату?" - спитав Хоук.
  
  
  «Вірно. Може, я зможу розібратися у цьому. Томпсон із ЦРУ каже, що плантація нині слабко охороняється. Але є ускладнення.
  
  
  "Так?"
  
  
  «Тут, у Ріо, є старий друг. Дівчина, з якою я працював в Ізраїлі над операцією «Земля обітована».
  
  
  "О так. Ністром. Чому гарні жінки, здається, йдуть за тобою по всьому світу?
  
  
  Я посміхнувся. «Не заздріть, сер. Як ви зазначили, у вас теж були дні – і ночі».
  
  
  З іншого кінця почувся зітхання. "Давай, Нік".
  
  
  «Ну, сер, мені спадає на думку, що міс Ністром може бути тут, у Бразилії, з тієї ж причини, що і я. Або, швидше, через ту саму людину. Ми підозрюємо Ставроса у вбивстві Бен-Ханаана, чи не так?»
  
  
  Невелике мовчання. «Так, ми знаємо. І я сказав би, ви вгадали».
  
  
  "З нею кат", - додав я. «Я думаю, вони полюють Ставроса. Вони можуть не знати, що він в Афінах зараз. Але я не хочу, щоб ми всі одночасно з'являлися на плантації і зрештою стріляли один в одного помилково або в іншому випадку ви зіпсуєте роботу. Моя ідея полягає в тому, щоб ви підтвердили місію Ністрома за допомогою ізраїльської розвідки. Ви старий друг її боса, Жиру, і я думаю, що він погодиться з вами у цих обставинах.
  
  
  Яструб крякнув на знак згоди.
  
  
  «Якщо це так, я думаю, нам усім слід бути відвертими та сісти, щоб подивитися, чи зможемо ми допомогти один одному. Або принаймні триматися подалі один від одного».
  
  
  На цей раз тиша затяглася. «Добре, мій хлопчику. Я подзвоню Жиру і зв'яжусь з тобою».
  
  
  "Дякую", - сказав я. «Я не рушу з місця, поки не отримаю звістку».
  
  
  Довго чекати не довелося. За годину, незадовго до того, як я поїхав до готелю Еріки, мені зателефонував Хоук. Мабуть, він витяг Жиру з ліжка ще до світанку в Єрусалимі. Відповідь Жиру була позитивною, і мені було доручено відкрито обговорити питання Ставроса з Ністром, яка відповідала за завдання, навіть незважаючи на те, що з нею був Зак Гареб. Мені дали кодове слово, яке доводило, що Жиру наказав обговорити зі мною свою роботу.
  
  
  Я прибув до кімнати Еріки за кілька хвилин на десяту. Вона зустріла мене біля дверей у короткому розслаблюючому халаті, який оголював більшу частину її стегон. На ній був душний аромат та широка чуттєва посмішка.
  
  
  "Я думала, ти ніколи не дістанешся сюди", - сказала вона, зачиняючи за мною двері і замикаючи її.
  
  
  Я ввійшов до кімнати й оглянув її. Вона була більша за мою, і мені стало цікаво, чи ділить її з нею Зак.
  
  
  «Хочеш бренді? Я маю невідкриту пляшку, і це найкраще, що можна купити в Ріо».
  
  
  «Звучить добре, – сказав я.
  
  
  Вона налила два напої. Взявши склянку, я дозволив очам пестити її прекрасне обличчя. "Ви завжди були красивою дівчиною, щоб вимагати кращого".
  
  
  "І я зазвичай це розумію", - сказала вона. "Ви?"
  
  
  "Ти була у мене в Тель-Авіві", - сказав я тихо і з усмішкою.
  
  
  Довгі вії затремтіли, коли її очі на мить уникали моїх. Коли вона знову подивилася нагору, вона посміхалася. Я простяг руку і торкнувся її щоки. Вона зробила ковток бренді. Я поклав руку
  
  
  на її тонку талію і привернув її до мене. Від неї пахло солодко і було м'яко.
  
  
  "Пам'ятаєш ту ніч, Нік?" - Видихнула вона мені у вухо. "Ви дійсно пам'ятаєте це, як і я?"
  
  
  "Я пам'ятаю."
  
  
  "Це було дуже добре, чи не так?"
  
  
  "Дуже."
  
  
  Ставимо склянки на найближчий столик. Я притяг її до себе і торкнувся її губ своїми. Її язик проник у мій рот.
  
  
  "Боже, Нік", - пробурмотіла вона.
  
  
  Я провів руками по її сідницях, відчуваючи вигини, що спускаються до її стегон. Під моїм дотиком її стегна почали повільно хитатися.
  
  
  Вона обережно відштовхнула мене від себе і вимкнула світло. Потім вона почала повільно та граціозно роздягатися. Під халатом на ній були лише маленькі трусики бікіні. Її груди нетерпляче тяглися до мене, коли вона знімала халат із плечей. Її груди були повними, стиглими і молочно-білими. В інший момент невеликий шматок спідньої білизни зісковзнув з її стегон і стегон і тонкою купою впав на підлогу.
  
  
  Еріка відкрито подивилася на мене, дозволяючи погляду ковзати по моєму оголеному тілу в напівтемряві кімнати.
  
  
  «Гарно», - промуркотіла вона. Так багато твердих м'язів.
  
  
  Я привернув її до себе, відчуваючи її наготу проти моєї. Вона провела рукою по моїх грудях і плечах, рухаючись вниз по моєму тілу. Вона гладила мене, пестила мене, кохала своїми руками, поки мої пальці досліджували її. Її стегна розсунулися від мого дотику, і вона застогнала.
  
  
  Під нами був м'який товстий килим. Еріка опустилася на коліна на ньому, дозволяючи своїм рукам ковзати по моєму тілу, коли вона спускалася. Вона знала всі способи порушити чоловіка і не сумнівалася у їхньому використанні. За мить я зісковзнув поряд з нею і грубо штовхнув її спиною на товстий килим. Я став над нею навколішки, провівши руками по її грудях. Вона ахнула. Мої довгі стегна обіймали мене. Я провів рукою по шовковистій внутрішній стороні стегна.
  
  
  «О так, - промуркотіла вона. Її рот був розплющений, красиві зелені очі прикриті.
  
  
  Коли я увійшов до неї, повний рот на мить розширився, і легке тремтіння пройшло її тілом. Потім вона почала рухатися разом зі мною, її пальці схопили мої плечі, її стегна зімкнулися навколо моєї талії. Я не знаю, як довго ми залишалися замкненими разом, перш ніж це закінчилося для нас обох.
  
  
  Після цього я довго лежав із нею, не бажаючи рухатися. Тепле розслаблення поступово проникло в зовнішні волокна моєї плоті і в найпотаємніші глибини моєї душі.
  
  
  Потім ми одяглися, сіли на маленький диван і допили бренді. Еріка причесала своє довге руде волосся, і вона виглядала такою ж свіжою, як коли я увійшов до кімнати.
  
  
  "Я рада, що Зак не постукав у двері", - зауважила вона.
  
  
  «Він здається дуже ревнивим, Еріка. Ви були близькі?
  
  
  Вона подивилась на мене. «Одного разу. Його ідея, а чи не моя. І він був дуже невмілим. Я сказав йому, що між нами ніколи більше не буде нічого фізичного. Він ображений на це. Я не хотіла, щоб він брав участь у цій справі, але мене відкинули. Він дуже добре поводиться зі зброєю”.
  
  
  "Він має бути на цьому завданні, чи не так?"
  
  
  Вона задумливо глянула на мене. "Так."
  
  
  "Еріка, я здогадалася, чому ви в Бразилії. Здається, ми переслідуємо одну і ту ж людину. Мій начальник зв'язався з вашим, і він підтвердив мої думки. Ми обговоримо наші окремі завдання і співпрацюватимемо один з одним, якщо це здається здійснимо" .
  
  
  Зелені очі трохи звузилися. «Жиру не був на зв'язку зі мною та Заком».
  
  
  «Найближчі кілька годин ви отримаєте телеграму. А поки що мені дали кодове слово, яке має дозволити вам довіритися мені. Слово – Голіаф».
  
  
  Вона дивилася з подивом. "Це правильне слово!"
  
  
  «Жиру надіслав це».
  
  
  Вона налила собі ще бренді. «Добре, Нік. Але я зачекаю на телеграму, яка розповість мені, наскільки я вільна з тобою». Вона посміхнулася і поцілувала мене в щоку.
  
  
  Я сподівався, що вона буде обережна. Вона була добрим агентом. "Все в порядку. Я просто розповім вам кілька власних ідей. Тобі взагалі не треба говорити».
  
  
  "Це чесно."
  
  
  "Ми обоє шукаємо Адріана Ставроса, але з різних причин". Її обличчя було невиразним. Вона нічого не роздавала. «Ви хочете його через вбивство Бен Ханаана. Нам ще не зовсім ясно, навіщо він потрібен, але це може бути пов'язане з грецькою політикою та викраденням Ніккора Мінуркоса».
  
  
  "Грецький судноплавний магнат?"
  
  
  «Вірно. Він може бути в Паракату, і його утримують проти його волі. Ставрос знаходиться в Афінах, тому вам доведеться або дочекатися його повернення, або вирушити за ним до Європи. Але я думаю, що шлях до нього лежить через усе, що ми можемо вчитися на Паракату, мені треба поговорити з Мінуркосом.
  
  
  «Якщо тобі цікаво, я завезу вас двох зі мною на Паракату. Це може підвищити шанси потрапити туди. Обговори це із Заком і дай мені знати завтра, коли отримаєш телеграму».
  
  
  "Якби ми дійсно переслідували Ставроса, - сказала Еріка, - чи не краще було б нам вирушити прямо до Афін?"
  
  
  "Ставрос, як вважають, робить свою тимчасову штаб-квартиру там, у пентхаусі Мінуркоса, який є справжньою фортецею. Ви не можете просто штурмувати це місце, ви і Зак. І в тих рідкісних випадках, коли він залишає це місце може бути так ж складно,
  
  
  але Мінуркос може сказати нам, як дістатися Ставроса».
  
  
  Вона раптово замовкла, обмірковуючи мою пропозицію. Коли вона глянула на мене, на повних губах з'явилася легка посмішка. "Я зв'яжуся з тобою завтра вранці, Нік, дорогий".
  
  
  Я нахилився і торкнувся її губ своїми. "Ви зробите це." Я встав, потягнувся за зброєю і надів її. Потім накинув поверх них піджак. «І тримай Зака ​​на короткому ланцюжку, гаразд?»
  
  
  Їй це сподобалося. Вона все ще сміялася, коли я виходив із кімнати.
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  Я думав про Адріана Ставроса, коли залишав готель Еріки. Був уже пізній вечір, і таксі не було видно. Я обережно йшов проспектом Ріо-Бранко. Потрапити до штабу Ставроса на Паракату, навіть із його зменшеною охороною, могло бути досить складно. Маленька група Ставроса мала погану репутацію. Він зібрав покидьки суспільства навколо себе у Паракату. По суті вони були схожі на нього самого, але без його лідерських здібностей. Згадавши про це, я вирішив, що Адольф Гітлер, мабуть, починав приблизно так само. У Німеччині 1930-х років мало мало людей, які серйозно ставилися до екс-ефрейтора. Цей приклад був уроком, який треба засвоїти, але світ, здавалося, так і не засвоїв його.
  
  
  Я пройшов кілька кварталів, не помітивши таксі. Я входив до зони магазинів та офісів на вулиці. Коли я звернув у провулок, щоб попрямувати до свого готелю, на мить відмовившись від транспорту, мене приготував сюрприз. На третьому вітрині з тіні вийшла темна постать і махнула мені кулаком. У кулаку був ніж.
  
  
  Коли почалася атака, я майже пройшов вхід. Якби він зачекав ще секунду, я б його взагалі не побачив, атака була б успішною, і ніж устромився б мені в спину. Але у своєму прагненні виконати роботу він рухався надто швидко, і я вловив цей рух периферійним зором.
  
  
  Коли ніж потрапив мені в спину, я різко повернувся і викинув ліву руку, щоб заблокувати удар, який мені вдалося, але лезо прорізало тканину моєї куртки та сорочки і трохи розсікло моє передпліччя. Я дозволив ваги людини віднести його до мене. Потім я обернувся, тримаючи його в руках, і вдарив його об будинок поруч із нами.
  
  
  На мить я подумав, що це Зак, його ревнощі взяли гору, тому що чоловік був кремезним і сильним. Але коли я розглянув краще, я побачив, що він більший за Зака ​​і у нього темне волосся. Він виглядав бразильцем і був справжнім головорізом.
  
  
  Вільною рукою я потягнувся до Вільгельміни, але нападник не збирався дозволити мені отримати цю перевагу. Він знову різко вдарив ножем, цього разу цілившись мені в обличчя. Я ухилився і частково відхилив лезо, але воно нарізало мені вухо. Він підняв зброю втретє і вдарив мене своєю вагою.
  
  
  Його імпульс був надто сильним. Він збив мене з ніг, і ми разом упали на тротуар. Я коротко вдарив його по правій щелепі, але він, здається, навіть не помітив. Ми перекинулися один раз, коли я намагався вберегти себе від колючого ножа. Я хотів вийняти Х'юго, мій стилет, але я не міг звільнити руку і руку ні на мить, щоб дозволити ножу ковзнути в мою долоню.
  
  
  На короткий час великий чоловік опинився з мене. Він вилаявся по-португальськи і сердито вдарив мене в груди. Ніж був не довгим, лезо було досить широким, але лезо було заточене до гостроти бритв. Він тьмяно світився вночі, коли я схопив його руку з ножем в останній момент, перш ніж лезо досягло моїх грудей. Наші руки на мить затремтіли, поки він намагався встромити лезо до упору. Я звільнив праву руку і сліпо вхопився за його обличчя, я відчув його очі і вп'явся в них вказівним і середнім пальцями. Середнім пальцем я проткнув ліве очне яблуко, а вказівним пальцем проткнув праве. Очне яблуко лопнуло, і мій палець став мокрим.
  
  
  "Ааааа!" - крикнув нападник, хапаючись за очі вільною рукою і забувши про ножа в іншій. Він знову закричав і частково впав із мене.
  
  
  Під час цього короткого відпочинку Х'юго нарешті ковзнув у мою праву руку. Я тільки-но вловив це, коли здоровань дико закричав і знову підняв ніж, щоб наосліп ударити їм. Я вставив стилет під його підняту руку, і лезо увійшло в його бік трохи нижче його грудної клітки і опустилося до самого кінця.
  
  
  Потім я побачив, що око, що залишилося, нападника дивилося поверх моєї голови в темряву, і в цей момент я чітко побачив сіру вологість на його правій щоці під розчавленим оком. Я витягнув стилет із бока, і він важко впав на мене, його власний ніж із гуркотом ударився об тротуар.
  
  
  Я відштовхнув тіло і підвівся. Швидко озирнувшись довкола, я побачив, що поблизу немає пішоходів, щоб бачити, що сталося. Я пошарив по кишенях цієї людини і знайшов у гаманці якісь документи. На одній із карток було зазначено, що він є співробітником компанії Apex Imports.
  
  
  Схоже, я справив на людину на ім'я Переконання більше враження, ніж я думав. Або, можливо, він подзвонив Ставросу до Афін, і Ставрос заперечував, що колись чув про мене. Ймовірно, переконання вирішив, що я якийсь поліцейський, який лізе у бізнес Apex Imports. Або людина із ЦРУ, якій стало надто цікаво. Ким би мене не вважав Убеда, він, очевидно, вів за мною стеження і знав, де зупинився. У моїх інтересах було за першої ж нагоди вирушити до Паракату.
  
  
  Я залишив мертвого бразильця і швидко повернувся до свого готелю. Тієї ночі більше не було жодних подій, а ранок настав без пригод.
  
  
  Еріка Ністром, Зак і я зустрілися о дев'ятій ранку. у невеликому кафе на Авеніда Президента Варгас з видом на пагорби за центром Ріо і барвисті хатини фавел на схилі пагорба над містом. Зак здогадався про мою близькість з Ерікою і був невдоволений перспективою працювати зі мною хоча б короткий період. Він був ще ворожіший, ніж раніше. Еріка отримала закодовану телеграму з Єрусалиму, в якій їй та Заку було наказано співпрацювати зі мною будь-яким способом, необхідним для успіху нашої спільної мети, щоб зупинити Адріана Ставроса.
  
  
  «Якщо тобі потрібна інформація від Мінуркоса, вирушай на Паракату», - щільно сказав Зак, його блакитні очі спалахнули гнівом. Його кава на столі перед ним залишилася недоторканою. «Наша місія – знайти Ставроса та знищити його. Очевидно, ми не знайдемо його у Паракаті».
  
  
  Його суворі очі вп'ялися в мої. Я повернувся від нього до Еріки. Вона була явно засмучена його поведінкою. Я запитав. - "Що скажеш, Еріка?"
  
  
  «Я вже сказала Заку. Я думаю, що твій підхід підходить не лише тобі, а й нам».
  
  
  Зак зашипів на неї. - "Ваш мозок затуманений сексом!" «Цей чоловік, вочевидь, ваш коханець. Все, що він каже, видається вам розумним».
  
  
  "Будь ласка, Заку!" – різко сказала Еріка.
  
  
  "О, боже", - пробурмотів я, хитаючи головою. «Послухайте, мені не потрібні жодні витончені любовні витівки, які заважають. Може, я помилявся, що ми можемо працювати разом. Я можу отримати допомогу від Хоука просто попросивши. Або, можливо, від ЦРУ. Але я не піду на операцію, щоб заплутатися з якимсь безтурботним бойовиком, який не може тримати свої особисті почуття під контролем”.
  
  
  Обличчя Зака ​​раптово почервоніло, і він схопився з стільця. "Послухай, Картере..."
  
  
  "Сідай!" - наказала Еріка тихим, але владним тоном.
  
  
  Зак кинув на неї суворий погляд, а потім знову сів на своє місце. Він буркнув щось собі під ніс, але уникав моїх очей.
  
  
  "Якщо станеться ще одна така витівка, нам доведеться поговорити", - сказала Еріка. "Ти розумієш, Заку?"
  
  
  Він вагався. Коли він заговорив, він промовив слово. "Так."
  
  
  «Між нами нічого немає, Зак. Ти мене слухаєш?"
  
  
  Він пильно глянув на неї. "Звісно."
  
  
  «Між нами нічого немає і ніколи не буде. Так що все, що відбувається між мною та Ніком, не має відношення до вас. Якщо ми хочемо працювати разом, ви маєте це зрозуміти».
  
  
  Здавалося, він трохи розслабився. Він глянув на мене, а потім на Еріку. Його кулаки стиснулися на столі. "Якщо ти так кажеш."
  
  
  «Я справді так говорю. Тепер я збираюся на Паракату. Якщо ви вважаєте, що такий план нерозумний, я постараюся позбавити вас цього завдання».
  
  
  Він глянув на неї, і його обличчя змінилося і пом'якшилося. Ти знаєш, я б не відпустив тебе без мене. Його очі знову зустрілись із моїми. «Здається, ви з Картером керуєте шоу. Якщо ви підете, я піду».
  
  
  Я запитав. - «І чи можемо ми відкласти змагання з догляду, доки воно не закінчиться?»
  
  
  "Ти чув її", - похмуро сказав Зак. "Немає конкуренції". Він глянув на свою чашку з кавою.
  
  
  «Пробач, Заку», - сказала Еріка.
  
  
  Він згорбився. "Коли ми вирушимо до Паракату?"
  
  
  Я вивчав його на мить. Може, таки вийде. "Чим швидше тим краще."
  
  
  "Я знаю, де можна орендувати машину", - сказала Еріка. «Ми можемо їхати дорогою Бразиліа, яка більшу частину шляху проходить через ліс Тижука».
  
  
  «Вірно, – сказав я. «Якщо ми зможемо отримати машину сьогодні, я пропоную поїхати сьогодні ввечері. Було б краще їхати вночі через гарячі липкі джунглі».
  
  
  «Мене це влаштовує, – сказав Зак.
  
  
  "Тоді вирішено", - додала Еріка. "Зак, ти допоможеш мені вибрати надійний автомобіль?"
  
  
  Він глянув на неї. На його обличчі з'явилася легка усмішка. «Зважаючи на те, що я читав про Картера, він експерт з автомобілів. Чому б нам усім не поїхати? Він запитливо глянув на мене.
  
  
  Я затримав його погляд на мить. Так, у нього вийде. "Я покличу нам таксі", - сказав я.
  
  
  * * *
  
  
  Того вечора ми виїхали. За моєю рекомендацією, Зак вибрав для поїздки чорний седан BMW 3.0 CS. Його характеристики керованості були на висоті, і він мав коробку передач, з якою було приємно працювати. Зак їхав майже до півночі, а потім місце водія зайняв я. Дорога не могла вважатися гарною, навіть незважаючи на те, що це була шосе до Бразилії та внутрішніх районів. Технічне обслуговування загалом було поганим, і в деяких місцях джунглі, здавалося, були готові знову захопити вузьку смугу, прорізану в їхньому серці.
  
  
  Частину дня ми відпочили, готуючись до поїздки, але одноманітність поїздки не дозволяло
  
  
  розслабитися. Ми їхали всю ніч і спали двічі наступного дня у найспекотніший час: один раз у машині, сидячи, що було складно через комарів та спеку, і знову в брудному готелі в маленькому селі. Тієї ночі ми знову довго їхали та наступного ранку прибули у Паракату.
  
  
  Це було велике село з населенням у кілька тисяч людей, з міською площею та численними кантинами. Ми не зупинилися в ній, бо не хотіли привертати до себе увагу. Було б логічно, якби люди Ставроса розважалися відвідуванням села, і один із них міг би з підозрою ставитись до білих незнайомців.
  
  
  Дорога до плантації, якщо її можна було назвати дорогою, лежала за п'ять миль від Паракату. Це була ґрунтова дорога з глибокими коліями, які майже непомітно врізалися у джунглі під кутом дев'яноста градусів до шосе. Машина повільно рухалася із Заком за кермом. Гілки з підліску дряпали, тягли за машину і кололи нас через вікна. Оскільки нам доводилося їхати повільно, машину заполонили комарі та кусали нас у будь-яке відкрите місце. Томпсон із ЦРУ повідомив мені, що плантація знаходиться майже за десять миль від дороги. Ми збиралися проїхати приблизно півдорозі, і щоб дістатися так далеко, знадобилася майже година. На щастя, ми не зустріли машин, що виїжджають, тому що в той момент ми не хотіли жодних відкритих зіткнень.
  
  
  Приблизно за шість миль від шосе ми знайшли місце, де можна було звернути на BMW з вузької дороги в чагарнику, так що він був досить добре захований. Як тільки ми вийшли, на нас напали комахи. Розпорошили репелент і рушили в дорогу.
  
  
  Приблизно за півмилі від особняка Адріана Ставроса в стилі ранчо росло високе евкаліптове дерево. Дерево стояло по периметру розчищеної землі, поруч із високим дротяним парканом, на ділянці, яка, мабуть, колись була частиною території, але з того часу була освоєна джунглями. Деякий час дерево використовувалося ЦРУ як наглядовий пункт. Саме до цього дерева я вів Еріку та Зака, поки ми йшли крізь вологу липку спеку. Ми рухалися приблизно з такою самою швидкістю, як і машина, і прибули туди менше ніж за годину. Нагорі дерева, прихована від погляду плантації, була бамбукова платформа, прикріплена до гілок нитками пандану. До ствола та гілок у різних місцях були прикріплені бамбукові сходи, щоб полегшити підйом.
  
  
  "Ми піднімаємося туди?" - Запитала Еріка.
  
  
  Я вдарив комара. "Якщо це хоч якось втішає, то, ймовірно, не буде таких помилок".
  
  
  "Тоді давай піднімемося і залишимося на тиждень", - сказав Зак. Його світле волосся сплуталося на лобі, а сорочка кольору хакі, як і весь наш одяг, була в плямах поту.
  
  
  Я посміхнувся йому. Усе його ставлення змінилося з того часу, як Еріка обсмикнула його, і він, здавалося, прийняв той факт, що він не приваблював її фізично. Я подивився на револьвер «Сміт і Вессон» 38, що лежав у поясі на його поясі, і був радий, що взяв його з собою. Еріка була розумним агентом, але Зак був мускулистим. Він був експертом зі зброї і привіз із собою в машині ящик різної зброї.
  
  
  Ми залізли на дерево. Приблизно на півдорозі до вершини я почав відчувати нову повагу до агентів ЦРУ, яким доводилося робити це регулярно під час їхнього нещодавнього зосередженого спостереження. Коли ми підійшли до платформи, ми були виснажені. Еріка все ще нервувала від підйому і від тієї висоти, на якій вона зараз опинилася.
  
  
  Вона ахнула. - "Боже, воно того варте?"
  
  
  Я схопив потужний бінокль, що висів на шиї, і подивився на плантацію. Потім я вказав на це. Я запитав. - "Що ви думаєте?"
  
  
  Вона подивилася на те, що ми із Заком уже бачили – відкритий вигляд через листя на всю територію ферми. З цього місця спостерігач у бінокль міг бачити, що відбувалося десь на плантації. Крім головної будівлі, якою було ранчо, навколо неї була група інших будівель, здебільшого позаду, які виглядали як казарми та господарські споруди. Це була вражаюча установка. Огороджена територія була повністю засаджена деревами та чагарниками, були ґрунтові дороги та місця для паркування. За парканом знаходилася ділянка, яку раніше засаджували каучуковими деревами, коли тут мешкав попередній господар, але джунглі їх задушили.
  
  
  Еріка мала бінокль, і вона оглядала місце. Вона радісно зітхнула. - «Ти мав рацію, Нік. Комари не можуть літати так високо».
  
  
  "Може, ми всі помилилися", - сказав Зак через деякий час. "З цією гвинтівкою з оптичним прицілом, яка в мене є в машині, я міг би сидіти тут і цілий день вбивати людей Ставроса".
  
  
  Я запитав. - "Як ви збираєтеся вивести їх усіх на вулицю?" "І, витягнувши їх, як нам утримати їх там, поки ми їх прибираємо?"
  
  
  «Крім того, – додала Еріка, – якщо ми атакуємо ззовні, у них є всі шанси дістатися Мінуркосу, перш ніж ми це зробимо, і вбити його».
  
  
  «Це правда, – сказав я. "І якщо вони вб'ють його, ми можемо тут нічого не впізнати".
  
  
  "Це правда, що ми не можемо поставити під загрозу Мінуркосу", - погодився Зак. «Але тут я міг би добре використати гвинтівку. Дуже шкода".
  
  
  Я подумав, що Зак надто хотів убивати. Для нього це було надто схоже на полювання. Я мав намір позбутися будь-кого, хто дійсно встане в мене на шляху, але не бачив сенсу вбивати без потреби. Ви не могли судити, засуджувати і карати кожну людину тільки тому, що вона працювала на Ставроса.
  
  
  Наступні кілька годин, до полудня, ми спостерігали за плантацією по черзі в бінокль. За оцінкою ЦРУ, кількість бойовиків у цьому місці становила приблизно півдюжини і не більше восьми осіб. Провівши цей годинник на платформі, спостерігаючи за людьми, що приходять і йдуть, наші власні спостереження підтвердили цей висновок. Коли протистояння розвинеться, нас буде щонайменше два до одного.
  
  
  Ми не бачили Мінуркоса, доки покинули платформу. Потім його присутність дома було встановлено. Він вийшов із будівлі барака з іншим чоловіком, підійшов до головного входу в ранчо та увійшов. Я весь час бачив його в бінокль, і коли він зник усередині, я не сумнівався, що цей чоловік, якого я бачив, був Ніккор Мінуркос. Принаймні ми прийшли сюди не в гонитві за примарою.
  
  
  Незадовго до того, як ми знову спустилися з дерева, я повторив план входу.
  
  
  «Значить так, – сказав я, – ми повернемося до машини і поїдемо прямо до того місця, ніби ми найкращі друзі Ставроса. Дозвольте мені поговорити з людиною біля воріт. Ми скажемо ми з Бразильської ліги, і коли ми увійдемо всередину, ми наполягатимемо на зустрічі з Хайнцем Грубером, людиною, відповідальною за час відсутності Ставроса. Я просто сподіваюся, що вони ще не знають, як я виглядаю тут, на плантації».
  
  
  Еріка відкрила сумочку на плечі та витягла невеликий кирпатий бельгійський револьвер 25-го калібру. Це був гарний маленький пістолет із перлинною рукояттю та химерним гравіюванням. Я знав, що вона може стріляти з нього через мій минулий зв'язок з нею. Вона перевірила його і поклала назад у сумочку.
  
  
  "Все буде добре", - сказала вона.
  
  
  Зак теж дуже хотів іти. "Ми розберемося з ними", - сказав він.
  
  
  "Так", - погодився я. Хотів би бути повністю впевненим.
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  Ми повільно їхали останні п'ятдесят ярдів до воріт. Черговий там уже спостерігав за нашим наближенням. Він був одягнений у штани кольору хакі, як і ми, зі складною автоматичною гвинтівкою на плечі. Він зняв його і приготував до дії, спостерігаючи, як ми наближаємось.
  
  
  «Якщо ми не пройдемо повз цього хлопця, гра з м'ячем закінчена», - сказав я їм. "Так що грайте спокійно". Еріка кивнула.
  
  
  «Так», – додав Зак. На ньому, як і мені, знову була легка куртка, щоб ховати зброю. Моя зброя була звичайною, але у Зака ​​був неймовірний асортимент. Крім револьвера 38-го калібру, він носив у кишені невеликий автомат Sterling 380 PPL, а також сховав метальний ніж та зашморг при собі. Він був ходячим арсеналом. Я сподівався, що це допоможе йому вижити.
  
  
  Ми зупинилися всього за десять футів від охоронця. Я був за кермом, тому голосно і рішуче заговорив з ним англійською. "Вітання!"
  
  
  Охоронець підійшов до мого вікна. Це був злий юнак з важким шрамом на лівій щелепі. Він не відповів на мою посмішку.
  
  
  "Що тобі тут потрібне?" - Запитав він відповіді, підозріло заглядаючи в машину. «Ви вторгаєтесь у приватну власність».
  
  
  Я сказав. - "Гей, правда!" "Ми друзі Адріана Ставроса".
  
  
  Він уважно вивчив моє обличчя. «Я не бачив тебе раніше. Хто ти?"
  
  
  Я дав йому наші вигадані імена. "Ми з Ріо", - сказав я недбало. "Бразильська ліга". Ліга була угрупуванням злочинного світу в Ріо, яке конкурувало зі Ставросом у своїй контрабандній діяльності. У AX були причини вважати, що Ставрос нещодавно намагався об'єднати їх у свою групу і Ставрос керував усім цим.
  
  
  "Якщо ви з Ліги, що ви тут робите?" - Запитав охоронець.
  
  
  "Ставрос запросив нас", - сказав я. "І через тебе ми затримуємося, я скажу про це Ставросу".
  
  
  Він глянув на мене. Ставроса немає на плантації. Він у відрядженні".
  
  
  «Він сказав, що це може бути. Він сказав нам побачити Хайнца Грубера».
  
  
  Моє знання імені лейтенанта Ставроса справило на цю людину враження. Він задумливо потер рукою підборіддя. «Добре, зачекайте тут».
  
  
  Він повернувся до воріт, а ми спостерігали за кожним його кроком. Під невеличким навісом він узяв із дерев'яного столу щось схоже на армійську рацію. Він поговорив з ним кілька хвилин, послухав, а потім поклав його назад і повернувся до машини.
  
  
  «Ви можете увійти. Під'їжджайте до місця прямо перед будинком та припаркуйтеся. Вас зустрінуть ззовні».
  
  
  "Дуже добре", - сказав я.
  
  
  Охоронець відкрив дротяну хвіртку. Я довго дивився на пістолет у нього під пахвою. З цим, напевно, ще доведеться рахуватися. Він махнув мені через браму, і я завів машину.
  
  
  «Поїхали», - сказав я Еріке та Заку.
  
  
  Ми проїхали через ворота, а вони за нами зачинились. Зак посміхнувся, дивлячись, як ворота зачиняються.
  
  
  Я їхав ґрунтовою дорогою до комплексу. Це було гарне місце: арки, червоні плитки та бугенвіллії. Я зупинився перед величезним глинобитним будинком, і ми вийшли з машини, як тільки вийшли четверо чоловіків. Ставимо машину між нами та охоронцем біля воріт.
  
  
  Чоловіки, які протистояли нам, були грубими. Троє з них, ті, що вийшли першими, були одягнені в штани кольору хакі, і кожен мав пістолет на стегні. Один із них був кремезним смаглявим чоловіком, схожим на бразильця. Другий був високий худий хлопець із зовнішністю молодого Джона Керрадайна, а третій був схожий на американського хіпі з довгим волоссям та бородою. Мені не подобалося його обличчя. Четвертий чоловік був одягнений у розстебнуту білу сорочку та суворі штани. Це був високий, добре складений чоловік із сивим волоссям і квадратним жорстким обличчям. Він мав бути колишнім нацистом Грубером.
  
  
  Троє підлеглих розійшлися віялом, тож вони досить добре оточили нас. Я був радий, що ми поставили машину між собою та охоронцем біля воріт, який знаходився приблизно за тридцять ярдів від нас.
  
  
  "Герр Грубер?" Я кивнув у бік людини у білій сорочці.
  
  
  «Вірно», - гордо відповів він із сильним акцентом. Він носив такий самий пістолет Люгер, як і мій, у поясній кобурі. "І що це за зустріч із Адріаном Ставросом?"
  
  
  Зак і довговолосий оцінювали один одного. Присмаковий чоловік зі Ставроса, здавалося, жадав оголити пістолет на стегні, а високий, стрункий хлопець не міг відвести очей від Еріки.
  
  
  "Він запросив нас сюди", - недбало відповів я. «Ми запропонували йому партію нерозбавленого героїну. У пари наших дилерів проблеми і вони не можуть цього впоратися. Він, звичайно, сказав вам про це?
  
  
  Грубер якийсь час вивчав мене. «Ні, – сказав він. "Ви американець. Я не знав, що американці працюють на Лізі».
  
  
  «Живи та навчайся», - сказав я йому.
  
  
  "А ти хто?" - Запитав він Еріку.
  
  
  "Єврейка", - рішуче сказала вона.
  
  
  Його очі звузилися, і він різко посміхнувся. "Дуже цікаво", - зауважив він, переводячи погляд з Еріки на Зака. «Ну, можливо, ми зможемо домовитися. Ми виберемося з-під сонця, так?»
  
  
  "Звучить як хороша ідея", - сказав я. Я сподівався якось відокремити Грубера від інших, коли ми опинимося всередині.
  
  
  Але це було негаразд. Раптом із дому вийшов п'ятий чоловік; наші погляди зустрілися, і ми одразу впізнали одне одного. Це була переконання з офісу Apex Imports.
  
  
  "Що тут відбувається?" - Запитав він Грубера. «Це та людина, яка нишпорила містом. Я послав за ним людину, яка не повернулася».
  
  
  Очі Грубера звузилися, коли довговолосий хлопець обережно витяг револьвер. «Ах, так, – сказав собі Грубер. Його очі метнулися з мого обличчя на напружені Еріки та Зака, а потім знову на мене. "Хто ти насправді?"
  
  
  Я перевів погляд з Переконання на Грубера. Решта бойовиків ще не оголила зброю. “Я той, ким себе назвав. Як і усі ми. Тепер ви хочете мати справу чи ні?
  
  
  "Чому він приїхав до Apex, видаючи себе за законного імпортера?" - Запитала Перекона. "Він все ще каже, що хоче японські камери?"
  
  
  "Ні", - повільно сказав Грубер. "Не зовсім. Ви можете увійти всередину, містере…».
  
  
  "Джонсон", - сказав я.
  
  
  “Містер Джонсон. Але спочатку ми маємо перевірити, чи ви озброєні».
  
  
  Краєм ока я міг бачити суворий погляд Зака, який кинув на мене. Він не збирався дозволити цим людям роззброїти себе, і я був того ж налаштований. Якби їм це вдалося, ніхто з нас, мабуть, ніколи б не залишив це місце живим. Я кинув на Зака ​​погляд, який, як я сподівався, сказав йому, що я з ним.
  
  
  «Добре, гере Грубер, - сказав я. Я почав тягтися до Вільгельміна, мого 9-мм люгера.
  
  
  "Ааа!" - сказав Грубер, зупиняючи мене. “Я візьму це, містере Джонсон”.
  
  
  Саме так я сподівався, що він це зробить. Як тільки він поліз у мою куртку, я схопив його і міцно схопив за шию під його підборіддя. Довговолосий націлився мені в голову, Зак витяг свій пістолет 38 калібру. Довговолосий перевів приціл з мене на Зака ​​і вистрілив у той момент, коли Зак присів; куля відлетіла від BMW позаду нас. Пістолет Зака ​​відповів уривчастим ревом і вдарив Довговолосого прямо в груди, відкинувши його назад до ліпної колони, яка підтримувала арочний прохід біля входу до будівлі. Він на короткий час широко роззявив рота і помер перш, ніж упав на землю.
  
  
  Потім багато що сталося одночасно або у швидкій послідовності. Я крикнув Заку, щоб він не стріляв, але вже було пізно. Він усе привів у шалений рух. Присмаковий і високий чоловік схопилися за пістолети, як і Еріка. Переконавшись, повернувся і побіг до будинку, а Зак вистрілив і потрапив йому в хребет. Переконання закричав і впав обличчям у пилюку.
  
  
  «Стійте, чи я уб'ю Грубера», - пригрозив я решті бойовиків. Я дозволив Х'юго, стилету, прослизнути в мою руку, і тепер міцно притис його до горла Грубера. Я почув гучний схвильований крик охоронця біля воріт за мною.
  
  
  Високий худорлявий чоловік перестав тягтися, але кремезний уже вийняв револьвер і змусив Зака ​​стріляти. Опустившись навколішки біля седана, Еріка витягала з сумочки кирпатий револьвер. Присмаковий бойовик вистрілив і потрапив Заку в груди. Зак розвернувся і знову вдарився в заднє крило автомобіля.
  
  
  Еріка прицілилася і вистрілила з бельгійського пістолета, а кремезний бойовик схопився за живіт і закричав. Його револьвер двічі вдарився об землю, коли він упав боком на плече та впав на землю.
  
  
  Грубер отримав від цього впевненість і, поки мою увагу було відвернуто, схопив мою руку з ножем і зумів відірвати її від свого горла. Цим же рухом він ударив мене по лівій нозі і вдарив гомілку і гомілку. Я забурчав, і моя хватка ослабла. Потім він вислизнув із моєї хватки, повертаючи руку з ножем на ходу. Х'юго вислизнув від мене, коли ми обоє впали на землю поряд з машиною.
  
  
  Побачивши все це, високий чоловік ударився об землю і оголив свою зброю. Еріка вистрілила в нього, але постріл не влучив. Він відкрив вогонь у відповідь і подряпав метал на машині поруч з її плечем. Я бачив, що вона у біді. Я вдарив Грубера, і він упав далі від мене. Схопивши стилет з бруду за нами, я шпурнув його з-за руки у бік високої людини, коли він знову прицілився в Еріку. Стілет ударив його в груди, майже безшумно врізавшись у нього. Його очі розширилися, пістолет вистрілив і розбризкав бруд між нами. Він упав, схопившись за ручку ножа.
  
  
  Я чув, як позаду нас відчиняються ворота, коли руки Грубера дряпають моє обличчя. Я знову сильно вдарив його і почув хрускіт кісток у його щелепі. Інший мій кулак вдарив його по обличчю та зламав йому ніс. Він упав непритомний піді мною.
  
  
  До нас дійшов слабкий голос Зака. - "Бережіться!" Я обернувся і побачив, що постріл не вбив його. Він ледве підвівся на ноги і дивився на ворота.
  
  
  "Спускайся!" Я сказав це Еріке, яка стояла зовсім поряд зі мною поряд із чорним седаном.
  
  
  Охоронець націлив автомат у наш бік. Зак підвівся і направив свою зброю на чоловіка, але охоронець підстрелив її. З його автоматичної рушниці пролунала черга, розкопавши землю за Заком, а потім потрапивши йому в груди, перш ніж вони почали відлітати від металу машини. Ми з Ерікою не рухалися, коли Зак, мертвий, вдарився пилом об спину.
  
  
  Я двічі перекотився в кінець машини, щоб опинитись під переднім бампером, на ходу витягаючи свій Люгер. Коли я дістався туди, охоронець починав стріляти в інший бік з пістолета. Я зробив три швидкі постріли в нього, притримуючи іншу руку з пістолетом. Кулі з «Люгера» потрапили спершу в паркан позаду нього, а потім у пах охоронця та його груди – саме в такому порядку. Автоматична рушниця вистрілила в кобальтове небо, коли він впав у пилюку. Потім раптово на території запанувала тиша.
  
  
  Я лежав, переводячи подих. Десь у джунглях птах обурено верескнув від нашого галасу. Я був весь у пилюці та бруді. Я повільно підвівся і допоміг Еріці підвестися на ноги. Вона з подивом дивилася на Зака; її обличчя було біле.
  
  
  Я повернувся до Грубера і побачив, що він наближається. Я нахилився і кілька разів ударив його, і він п'яно глянув на мене. Він застогнав. Я встромив "Люгер" йому в обличчя. "Скільки чоловіків у будинку охороняють Мінуркосу?" - Запитав відповів я.
  
  
  Він спробував заговорити, але йому було важко через вивих щелепи. "Я не ..."
  
  
  Я засунув «люгер» йому під підборіддя. "Скільки?"
  
  
  Він слабо підняв два пальці. Я повернувся до Еріки. «Залишайся тут і спостерігай за ним».
  
  
  Вона заціпеніло кивнула.
  
  
  Я підійшов до будинку. Широкі арочні двері були відчинені. Я увійшов у великий вестибюль якраз вчасно, щоб врізатися в смаглявого чоловіка з автоматом у руці. Я вистрілив зі свого люгера, і він з ревом упав у холі. Чоловік ударився об стіну поряд із ним. Потім він громіздкою купою впав на невеликий стіл і зніс його, вдарившись об підлогу.
  
  
  Чоловік вийшов із довгого коридору ліворуч від мене. Я пішов коридором швидко, але обережно. Я не міг відкладати пошуки Мінуркосу, інакше він, напевно, був би мертвий, коли я нарешті це зробив. Можливо, вони вже його вбили.
  
  
  Всі двері коридору, які, як я припустив, були спальнями, були відчинені, крім однієї наприкінці. Я почув усередині тихий звук, коли зупинився перед ним. Глибоко зітхнувши, я відступив і жорстоко штовхнув двері. Вона врізалася всередину, і я пройшов усередину.
  
  
  Дуже худий і негарний чоловік стояв над Мінуркосом, прив'язаним до стільця із прямою спинкою, і цілив пістолет йому в голову. Натиснувши палець на спусковий гачок, він повернувся до мене обличчям, коли двері з тріском відчинилися. Він вистрілив першим, але люто, і куля прогризла дерево у дверній коробці поряд зі мною. Я вистрілив із люгера і потрапив йому в груди. Він сіпнувся і впав на підлогу. Але він не випустив пістолет. Він знову націлився на мене. На цей раз я випередив його і вистрілив йому в обличчя, куля пробила йому голову.
  
  
  Мінурк приголомшено дивився на свого мертвого викрадача, поки я прибирав свій «люгер» у кобуру. Він повільно глянув на мене.
  
  
  Я запитав. - "Ніккор Мінуркос?"
  
  
  "Так", - тихо відповів він. "Хто ви…"
  
  
  «Ми прийшли звільнити вас, містере Мінуркос, - сказав я.
  
  
  Він уривчасто зітхнув. "Слава Богу. Він збирався...»
  
  
  "Я знаю." Я розв'язав його, і він підвівся зі стільця, потираючи зап'ястя.
  
  
  "У тебе правильно все гаразд?" спитав я стурбовано.
  
  
  "Так, я буду в порядку". Він похитав головою і промимрив щось грецькою. «Я не можу повірити, що це справді кінець».
  
  
  «Ну, здебільшого».
  
  
  Я почав просити його розповісти свою історію, коли почув постріл із території. Я згадав Еріку з німцем. Я повернувся і кинувся до холу. "Еріка!"
  
  
  За мить вона мені відповіла. "Я в порядку". Перш ніж я встиг рушити в переднє фойє, вона раптово підійшла з-за рогу і підійшла до мене, сунувши бельгійський револьвер у сумочку.
  
  
  Я запитав. - "Що, чорт забирай, трапилося?"
  
  
  «Грубер зустрів тимчасову смерть». Її очі уникали моїх.
  
  
  "Ви стріляли в нього?" - Запитав я.
  
  
  «Він почав бурмотати вивихнутою щелепою. Коли я запитав його, що він каже, він назвав мене брудною єврейкою і сказав, що мені слід бути з іншими, яких він бачив, померлими в Дахау. Він не вважав, що євреям слід дозволяти жити у цьому світі з такими людьми, як він. Тому я відправила його до іншого світу. Я сподіваюся, що для нього там досить тепло”.
  
  
  Нарешті зелені очі зухвало глянули мені у вічі, змусивши мене подумати. Я згадав, що родичі її батьків були страчені нацистами в Бухенвальді. Чомусь я не зміг нічого придумати, що б сказати на захист Хайнца Грубера.
  
  
  «Заходьте та познайомтеся з містером Мінуркосом», - сказав я.
  
  
  Ми ввійшли до кімнати, і Еріка дивилася на труп на підлозі. Мінуркос стояв, притулившись до найближчої стіни. Він випростався, коли побачив Еріку.
  
  
  "Міс Еріка Ністром", - представив я їх. "Ізраїльська розвідка".
  
  
  Очі Мінуркос звузилися. Він глянув на мене. "А ти?"
  
  
  «Мене звуть Картер. Нік Картер. Я працюю в уряді США так само, як і міс Ністром. Ми прийшли сюди, щоб звільнити вас та схопити Адріана Ставроса».
  
  
  Мінуркос відійшов від стіни. «Зрозуміло. Що ж, містере Картере, перше, що я хочу, як вільна людина, - це контакт із владою». Його тон став схожим на тон ділового магната, який розмовляє зі своїми підлеглими. «Тоді я матиму справу з Адріаном Ставросом по-своєму».
  
  
  «Містер Мінуркос, - повільно сказав я, - у вас немає жодних причин що-небудь робити це на цьому етапі. Все, чим це може закінчитися, – це бюрократизм і затримка. Я хотів би, щоб ви дозволили нам розібратися з цим».
  
  
  Він здавався роздратованим. - "Як я дізнаюся, що ти той, ким ти себе називаєш?"
  
  
  Ви знаєте, що ми ризикували життям, щоб звільнити вас. На цій справі ми втратили людину», - уїдливо відповів я. «Я думаю, це дасть нам перевагу у сумнівах».
  
  
  Його обличчя змарніло від раптової втоми. «Ти напевно правий. Будь ласка, пробач мене. Я через багато чого пройшов».
  
  
  «Що стосується того, що ви справляєтеся зі Ставросом поодинці, містер Мінуркос, – продовжив я, – це досить непрактично. Ця людина має цілу армію».
  
  
  Мінуркос підняв брови і надув щоки: «Добре, добре, містере Картер. Я піду разом з вами та цією дівчиною. Але якщо я побачу в якийсь момент, що ваші методи не працюють, я маю взяти ситуацію в свої руки».
  
  
  Я коротко посміхнувся. "Звучить справедливо", - відповів я. - Вас викрав Ставрос із Афін?
  
  
  Мінуркос сів на стілець із прямою спинкою, на якому сидів, коли я вдерся до кімнати. Він сів на нього обличчям до нас.
  
  
  "Ви не повірите, що ця людина кмітлива", - повільно почав він. «Я не вважаю себе невинним, містере Картере, але я ніколи не зустрічав нікого, схожого на Адріана Ставроса. Я переслідував ідею побудувати флот із керованих комп'ютером підводних нафтових танкерів. Ставрос дізнався про це і захотів допомогти мені з цим – принаймні він так мені сказав.
  
  
  «Спочатку я навіть не хотів його бачити, але він надіслав мені листа, в якому виклав кілька дуже хороших ідей. Зрештою я запросив його до свого пентхауса в Афінах. Ми довго розмовляли.
  
  
  «Містер Мінуркос, я пам'ятаю, як він сказав мені: «У мене такий самий план, як і у вас. Якщо ви дозволите, я зроблю вас безсмертними в анналах історії судноплавства. Він був дуже переконливий.
  
  
  «Але, пане Ставросе, – сказав я, – існують складні інженерні проблеми, які необхідно вирішити.
  
  
  «У мене є два інженери, які можуть це зробити, – сказав він мені. Під враженням навіть тоді я побачив щось ще в особі цієї людини, щось, що мені не сподобалося, але я представив це як надмірне хвилювання з приводу проекту».
  
  
  Я запитав. - "Він привів до вас інженерів?"
  
  
  "О так. Вони теж мали творчі ідеї. Я був переконаний, що вони можуть мати навички, щоб усе це сталося. У цей момент, містере Картер, я послабив пильність. Він попросив про приватну зустріч у пентхаусі. і я погодився. Були тільки мій особистий секретар і ще один помічник. Він привів із собою двох людей, яких я раніше не бачив».
  
  
  "Це коли це сталося?" - Запитала Еріка.
  
  
  "Ну, спочатку я нічого не підозрював", - сказав Мінуркас, його обличчя стало блідим, як він це пам'ятав. Потім, майже без попередження, Ставрос попросив моїх помічників пройти в іншу кімнату. За ним пішов один із людей Ставроса. Було два постріли». Мінуркас замовк.
  
  
  "Він убив їх прямо тут?" Я запитав.
  
  
  «Прохолодно. Його поплічники збили мене з ніг і побили майже до непритомності. Вони відвели мене до іншої кімнати і змусили дивитися на закривавлені тіла. Я ніколи цього не забуду.
  
  
  «Салака, мій секретар, лежав у калюжі своєї крові. Іншому хлопцеві розірвало обличчя. Ставрос сказав, що я можу чекати того ж, якщо не співпрацюватиму».
  
  
  "Що сталося після цього?"
  
  
  «Наступного дня вони привели людину, яка виглядала точно як Салака Мадупас. Ця людина навіть говорила, як Салака, і повторювала на всі його манери. Це було неймовірно, справді неймовірно. Це було схоже на жахливий кошмар.
  
  
  "Чи була у них людина, яку вони видали б за вас?" - Запитала Еріка.
  
  
  "Ні, в цьому не було потреби. Мене рідко хто бачить, за винятком близьких ділових партнерів. Вони принесли диктофон і програли кілька записів мого голосу, які вони записали без мого відома на попередніх зустрічах. Ставрос направив пістолет мені на думку і сказав, що він може убити мене прямо тут, і ніхто не дізнається протягом дуже довгого часу, але, за його словами, я би жив, якби не завдав їм занадто багато клопоту, я їм потрібен, сказав він, для подальших записів і для написання листів моїми власними словами та думками, і вони посадили мене на борт приватного літака і доставили в це Богом забуте місце».
  
  
  Ставрос сказав тобі, що він збирався робити? - здивовано спитала Еріка.
  
  
  Мінуркос сухо засміявся. «Він був дуже відвертим. Він сказав, що вони мали намір скинути уряд Греції від мого імені, що вони будуть закликати моїх друзів в армії та інших областях, використовуючи людину, яка видавала себе за мого секретаря, для телефонних дзвінків та особистих контактів. . Оскільки я був приватною особою, ніхто не визнає незвичайним те, що я не зустрічався з ними особисто. І якщо хтось наполягатиме на зустрічі зі мною, вони можуть доставити мене до Афін і змусити мене зустрітися з ним і сказати йому те, що вони хочуть.
  
  
  «Вони показали мені іншу людину, яка могла точно підробити мій підпис. Ця людина виписувала чеки на мої різні рахунки і витрачала мої гроші на військовий переворот, який вони збиралися організувати».
  
  
  Я запитав. - "Він дав вам якісь подробиці?"
  
  
  "Пан Ставрос, який я соромлюся визнати, має грецьке походження, вільно говорив зі мною про це, як в Афінах, так і тут. Він сказав, що його план розділений на три частини. По-перше, він має намір позбутися правлячої. хунти і поставити тих людей при владі, які відчувають відданість мені, вони будуть відчувати цю відданість не тому, що вони друзі, оскільки більшість із них не буде ними, а тому, що Ставрос пообіцяв їм силу та славу від мого імені».
  
  
  "Дуже розумно", - зауважив я.
  
  
  «По-друге, його план включатиме примус цих нових генералів і полковників вимагати, щоб я, Ніккор Мінуркос, був призначений президентом з повною владою над хунтою. Ставрос зазначив, що я міг би бути використаний для цієї частини плану, оскільки моє особисте життя залежатиме від нього. Тобто мене використали б, якби було ясно, що Ставрос може довіряти мені мовчати про те, що насправді відбувається. Інакше він знайшов би іншого самозванця, цього разу замість мене».
  
  
  "Це теж спрацює", - прокоментувала Еріка. «Дуже небагато людей знають ваше обличчя досить добре, щоб помітити невелику різницю між вашими рисами обличчя та рисами самозванця».
  
  
  «Цілком вірно», - сказав Мінуркас. «Неймовірно, що моє прагнення до усамітнення сприяло цьому жаху. У будь-якому випадку, третя фаза плану передбачає використання мене або самозванця як президента Греції на короткий час, протягом якого я призначу віце-президентом Ставроса. на той час він, як громадянин та її ім'я поступово стали відомі народу Греції. Тоді він став би героєм перевороту. Потім, оголосивши про погане здоров'я, я пішов би у відставку на користь Ставроса з посади президента”.
  
  
  Мінуркос замовк. "Це дико", - сказав я. «Що змушує Ставроса думати, що греки стоятимуть осторонь і дивитися, як це станеться?»
  
  
  "Чому б і ні?" - сказав Мінуркас з виразом втоми на обличчі. «Пам'ятаєте, що сталося у квітні 1967 року, коли було сформовано хунту? То був не кривавий переворот, це був просто переворот. Уряд короля було повалено силою. Багато статей конституції було припинено указом хунти. Парадоксально, чи не так, що така людина з'являється саме тоді, коли конституція була відновлена ​​і коли хунта стала помірнішою і призначає загальні вибори на наступний рік. Якщо план Ставроса щодо захоплення влади вдасться, Греція може стати тиранією, більш досконалою, ніж у Гітлера чи Сталіна”.
  
  
  Еріка перевела погляд із Мінуркос на мене. "Тоді ми повинні зупинити його, чи не так?"
  
  
  Мінуркос уважно вивчив обличчя Еріки. "Так. Ми маємо це зробити!" Товстий грек підвівся і виставив уперед своє квадратне підборіддя. "Ця людина навіть використовує мою сім'ю проти моєї батьківщини. Він вихваляється, що мій зять, генерал Василіс Кріезоту, вважає, що я стою за цією змовою, і підтримав її, тому що думає, що я цього хочу. Так, я допомагатиму вам чим можу. Що нам робити насамперед?"
  
  
  "Ми їдемо до Афін", - сказав я. «Ось де ми зупинимо Ставроса».
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  Менш як за сорок вісім годин ми прибули до столиці Греції. Я забронював суміжні номери в невеликому готелі під назвою "Одеон" на 42 Піреос, недалеко від площі Омонія. Погода стояла приємна і приносила приємне полегшення від спеки.
  
  
  Афінські газети рясніли коментарями про політичну сцену, що швидко змінюється. З Родезії дійшли новини про те, що мого друга Алексіса Саломоса було вбито, і були поширені чутки. Було загальновідомо, що до від'їзду до Родезії на його життя було скоєно замах. Одна газета, зокрема, уникала згадки про смерть Саломоса. Вона також регулярно публікувала редакційні статті, які засуджують керівництво правлячої хунти, нападаючи на провідного генерала чи полковника майже з кожного питання. Саломос згадав мені, що цей видавець був несумлінним і першим підтримав жорстку хунту після перевороту 1967 року.
  
  
  «Цілком очевидно, що видавця було куплено на мої гроші», - зауважив Мінуркос, сидячи на кріслі з відкидною спинкою в моїй кімнаті сонячним днем ​​у день нашого приїзду. «І подивіться на цей заголовок в іншій газеті: МИНУРКОС РОЗВИТКУЄ КОМУНІСТИЧНІ ПЛАНИ ХУНТИ. Пан Ставрос був зайнятий пропагандистською роботою».
  
  
  Еріка взяла чашку густої грецької кави з принесеного нам таця і подала її Мінуркосу. Він прийняв це з похмурим обличчям. Еріка сама взяла чашку і сіла поряд зі мною на невеликий диван.
  
  
  «Я просто сподіваюся, що тебе ще ніхто не бачив», - сказав я Мінуркосу, - «особливо жоден із його людей. Твоє життя не коштувало б драхми, якби Ставрос дізнався, що ти був тут, в Афінах».
  
  
  «Він дізнається про це, як тільки зв'яжеться з Паракату», - нагадав мені Мінуркос.
  
  
  "Так, але це може бути не протягом кількох днів, якщо нам пощастить. І навіть тоді він не дізнається виразно, що щось не так, не відправивши туди когось із Ріо. Цей хтось має бути його підлеглим, бо Переконання мертве .
  
  
  "Що нам робити насамперед, Нік?" - Запитала Еріка. Ми не можемо просто штурмувати пентхаус, як ми зробили на плантації. Він буде надто добре захищений».
  
  
  «Я міг би зателефонувати до пентхауса, – запропонував Мінуркос, – щоб подивитися, як вони справляються контактами зі сторонніми. Але вони впізнають мій голос».
  
  
  Я простягнув йому серветку з таця. "Підвищіть тон свого голосу і говоріть через це. Скажіть їм, що ви хочете поговорити із самим собою. Коли вони відмовляться, запитайте вашого секретаря Салаку Мадупас. Скажіть їм, що ви редактор газети із Салонік, і ви хочете отримати заяву про політичні амбіції Ніккора Мінуркосу».
  
  
  Мінуркос посміхнувся моєму плану, потім передзвонив. Він накрив рота серветкою і спробував змінити голос. За мить він розмовляв з кимось у пентхаусі. Він попросив Ніккора Мінуркоса, а потім вислухав їхнє виправдання. Він попросив поговорити з Мадупасом. Було ще багато переговорів, і він наполяг. Потім він розмовляв з людиною, яка зображала з себе Мадупаса, афінським актором, справжнє ім'я якого, як сказав Ставрос Мінуркос, було Яніс Цанні. Мінуркос запитував себе і чекав простих відповідей, а потім запитав, чи може він призначити побачення для особистого інтерв'ю з містером Мінуркосом. Йому відмовили, і розмова була закінчена. Він повісив люльку і глянув на нас.
  
  
  "Це схоже на поганий сон", - сказав він. «Ніби я справді перебуваю в пентхаусі, а Мадупас відповідає на телефонні дзвінки замість мене, як завжди. Вони добре знають мої звички. І цей голос Цанні точно повторює голос мого мертвого друга Салакі».
  
  
  "Хто першим відповів на дзвінок?" Я запитав.
  
  
  «Якийсь молодик. Він не був грек. Ймовірно, один із бойовиків Ставроса».
  
  
  "Схоже, вони добре зміцнилися", - сказала Еріка.
  
  
  «Так, це так, – погодився я. «Оскільки всі Афіни думають, що це Ніккор Мінуркос там, у цьому пентхаусі, це серйозна ситуація. Ставрос може навіть мати охорону від поліції. Або із солдатів його зростаючої приватної армії».
  
  
  «Якщо я просто піду в поліцію чи до самої хунти і розповім їм, що сталося, – сказав Мінурк, – вони повинні мені повірити. Навіть якщо вони подумають, що я раптово збожеволів, вони будуть зобов'язані перевірити мою історію. Потім вони дізнаються, що сталося».
  
  
  "Це може бути небезпечно", - сказала Еріка.
  
  
  «Вона має рацію», - погодився я. «Наразі ми не знаємо, скільки друзів Ставрос придбав на своє власне ім'я. У будь-якому випадку, якщо ми просто викинемо це відкрито, ми змусимо Ставроса зробити крок - можливо, великий. Він міг би просто вирішити здійснити переворот без вашого імені. У нього напоготові військова група, а навколо нього багато амбітних воєначальників, яким байдуже, хто стоїть за захопленням влади. І навіть якщо він зробить кроки і зазнає невдачі, буде пролита кров. Багато її. Ні, містер Мінуркос. Ми збираємося підкрастись до Ставроса. У моїй країні це та частина, яку ми називаємо бойовими діями. Еріка отримала наказ стратити Ставроса, і тому я зроблю. Якщо наша місія вдасться, це саме те, що станеться з ним. Якщо вона не вдасться, влада буде набагато цивілізованішою з ним. І Бог допоможе вам, якщо вони не можуть зупинити його вчасно».
  
  
  "Добре, містере Картер", - сказав Мінуркос. «Я віддаю себе у ваші умілі руки. Як нам підкрастися до містера Ставроса?
  
  
  Я посміхнувся Еріке, і вона відповіла мені. "Я думаю, ви згадали, що Ставрос хвалився тим, що використав одного з ваших родичів, Амеда Кризоту, армійського генерала?"
  
  
  "Так", - сказав Мінуркос. "Повинен сказати, він не сильна людина. Він одружився з моєю молодшою сестрою до того, як я розбагатів, і у них прекрасний шлюб. Але Василіс залишився б в армії на нижчому званні, якби не мої зв'язки. Він почувається в боргу переді мною по праву за те, що він має в житті, тому для нього було б природно погодитися з будь-яким планом, який я пропонував.
  
  
  "Ставрос виявив це. Він ґрунтовна людина, містер Картер, людина, яку не можна сприймати легковажно. Він, мабуть, зробив якийсь запис, щоб програти Василісу по телефону, а потім послав людину, яка зображує Салаку Мадупаса, мого секретаря. Самозванець, мабуть, переконав Василина, що я на нього розраховую.
  
  
  "Ви знаєте, як Ставрос міг використати генерала?"
  
  
  «Він натякнув, що Василина попросять організувати та навчити секретний загін солдатів і переконати інших військових приєднатися до змови».
  
  
  "Так", - подумав я. «Дуже акуратно. Твій зять живе тут, в Афінах?
  
  
  "Він живе тут", - сказав Мінуркос. "На околиці міста на північ".
  
  
  Я попросив. - "Ви відведете нас до нього?"
  
  
  "Я буду радий", - відповів Мінуркос.
  
  
  Я викликав таксі, і рано ввечері ми поїхали до резиденції генерала Крієзоту. Я змусив Мінуркоса одягнути капелюха, який закривав частину його обличчя, поки ми не дісталися місця. Будинок генерала був невеликий особняк у багатому передмісті Афін із звивистою гравійною дорогою до будинку. Я був вражений тим, що Мінуркос міг зробити для звичайної людини.
  
  
  Коли генерал зустрів нас біля дверей, Мінуркос зняв капелюха. Кризоту просто дивився дуже довго. Потім він широко розкинув руки, щоб обійняти Мінуркос.
  
  
  "Ніккор!" - Вигукнув він, тепло обіймаючи Мінурка. Це був високий сивий чоловік із добрим обличчям, схожим на де Голля та м'якими очима. Він був одягнений у коричневу форму з тасьмою на плечах та стрічками, натягнутими спереду.
  
  
  "Kali mera sas, Василіс", - тепло сказав Мінурк, відповідаючи на обійми. «Сігха, сігха. Все в порядку".
  
  
  "Приємно, що приїхали", - сказав Василіс. «Заходь. Заходь». Його жест охопив усіх нас.
  
  
  Ми увійшли до великої зали з гвинтовими сходами за ним і урнами, що прикрашають стіни. Потім генерал провів нас у бібліотеку, оброблену дубовими панелями, з товстим килимовим покриттям та безліччю м'яких шкіряних крісел. Ми всі сіли, і генерал запитав, чи не хочете ми випити, але відмовилися. Мінуркос представив мене та Еріку тільки за нашими прізвищами.
  
  
  «Це великий шок, Ніккоре», - сказав Крієзоту. «Я хотів би, щоб Ганна була тут. Вона відвідує свою кузину в Піреї».
  
  
  "Можливо, так буде краще, Василіс", - сказав Мінуркос.
  
  
  "Dhen katalave no", - зауважив Крієзоту. "З тобою все гаразд? Ти виглядаєш блідим».
  
  
  "Я в порядку", - відповів Мінуркос. «Дякую цим людям».
  
  
  Генерал глянув на нас. «Ніккоре, все це було так дивно. Ти відмовився мене бачити, коли починав свій… Чи можу я говорити вільно?»
  
  
  "Так, вільно", - сказав Мінуркос.
  
  
  «Ну, я не зрозумів, що ти просиш про допомогу у такій важливій місії без особистої зустрічі. Чесно кажучи, я був дуже засмучений усім цим. Я не впевнений був у доцільності...»
  
  
  Мінуркос закінчив пропозицію. - "Перевороту?"
  
  
  Кризоту знову глянув на нас. "Ну так." Він розім'яв свої суглоби. «Я дав інструкції людям у спеціальних таборах у Дельфах та Міконосі, і я переконав Адельрію та інших, що ваша нова справа справедлива, але…»
  
  
  "Але ви самі не вірите?"
  
  
  – з надією запитала Мінуркос.
  
  
  Кризоту опустив голову. "Me sinhori te, Nikkor", - сказав він. «Мені дуже шкода, але я не думаю, що Греції потрібний ще один переворот. Я зробив те, про що ви просили, але я хотів поговорити з вами про все це, як людина з людиною з самого початку багато тижнів тому».
  
  
  «Не хвилюйся, Василісе», - заспокійливим голосом сказала Мінурк. "Я не бажаю перевороту".
  
  
  На обличчі Кризоту вдруге за короткий час відобразився шок. Він сказав. - "Ні?" "Ви передумали?"
  
  
  «Василісе, я маю дещо вам пояснити, і я хочу, щоб ви уважно слухали», - сказав Мінуркос.
  
  
  Кризоту відкинувся у великому кріслі та слухав, як Мінуркос розповідав йому всю історію. Кризоту жодного разу не перервав його, хоча кілька разів на його великому обличчі позначилася недовіра. Коли Мінуркос закінчив, Кризоту просто сидів і повільно хитав головою. Він поліз у кишеню, дістав чотки і почав перебирати їх пальцями, щоб заспокоїтись.
  
  
  "Неймовірно!" – нарешті сказав він.
  
  
  "Але це правда", - сказав Мінуркос.
  
  
  «Генерал, ми тут, щоб назавжди зупинити цю людину, і нам потрібна ваша допомога. Тільки ви можете повідомити нам в останню хвилину внутрішню інформацію про Ставрос», - сказав я.
  
  
  Кризоту нарешті взяв себе до рук. "Звичайно", - погодився він. «Я зроблю все, що в моїх силах. Я такий радий, що Ніккор не стоїть за цим!
  
  
  «Через одну газету йде наклепницька кампанія, більша частина якої спрямована проти полковника Анатолія Коцикаса. Висловлювалися навіть припущення, що Коцикас є зрадником і завдячує своїй відданості Москві. Це не правда. Коцикас ліберал, але не комуніст.
  
  
  Він є рушійною силою недавніх політичних реформ та спонсором майбутніх загальних виборів».
  
  
  "Хто-небудь ще?" Я запитав.
  
  
  Кризоту зітхнув. «Так. Напади були також спрямовані проти людей, які зазвичай голосують разом із Коцикасом – полковниками Плотарчу та Главані. Насправді, людина, яка видає себе за вашого секретаря, Ніккора, нещодавно прийшла до мене з інформацією про те, що всі троє з цих людей повинні бути вбитими».
  
  
  Ми з Ерікою обмінялися поглядами. Ставрос почав свої плани.
  
  
  "Ви знаєте щось конкретне?" - Запитав я Кризоту.
  
  
  "Ну трохи. Мене попросили організувати зустріч цих трьох чоловіків із вами, Ніккоре. Але потім зателефонував чоловік, якого я думав, був вашим секретарем. Він сказав, що вони влаштовують зустріч у пентхаусі. Я гадаю, що це так. на цій зустрічі буде скоєно замах на життя трьох полковників”.
  
  
  «Ми маємо з'ясувати, що саме запланував Ставрос і коли», - сказав я.
  
  
  "Так", - погодився Кризоту. «Я був у розпачі з цього приводу. Я не міг повірити, що ти хочеш цього».
  
  
  "Все буде добре", - запевнив його Мінуркос.
  
  
  Я хотів би погодитись з ним. Виявилося, що Ставрос був на межі кривавого перевороту, і ми мали зупинити його, перш ніж це сталося. «Зателефонуйте лідеру хунти Коцикасу і спробуйте з'ясувати, чи зв'язалися з ним люди Ставроса», – сказав я Крієзоту. «Не згадуйте поки що про можливість вбивства».
  
  
  "Дуже добре", - відповів Кризоту. Коцикас може поговорити зі мною. Я обов'язково постараюся».
  
  
  «І ви, пане Мінуркос, – сказав я, – теж зможете допомогти. Ви можете зв'язатись із керівниками двох баз, де знаходяться військові групи Ставроса. Я підозрюю, що якщо афіняни могли завдати Ставросу якихось проблем, коли передбачається це вбивство, Ставрос постарається дуже швидко перекинути цей спецназ до Афін, щоб придушити будь-яку реакцію. Я хотів би, щоб ви сказали командирам цих таборів залишатися там і не рухати їх війська, якщо вони не отримають звістку від вас особисто.
  
  
  "Дуже добре, містере Картер", - погодився Мінуркос.
  
  
  «Цілком очевидно, що Ставрос не може просто вбити цих людей без жодних хитрощів». Я глянув на Кризоту. «Як ви думаєте, він може спробувати уявити все це як випадковість чи роботу якоїсь радикальної політичної групи?»
  
  
  Кризоту підняв сиві брови. «Або так, містер Картер, або він спробує облити їх брудом у порядку пропаганди перед тим, як убити їх, щоб вони втратили симпатію народу».
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  Ми втрьох повернулися до готелю. Мінуркос хотів залишитися з Крієзоту, але я боявся, що це буде надто небезпечно. Якщо з якоїсь причини Ставрос не довіряє Крієзоту, він може увірватися до резиденції генерала без попередження. Я не хотів, щоб він знайшов там Мінуркоса, якщо він це зробить.
  
  
  Ми відправили їжу до кімнати Мінуркоса, а потім ми з Ерікою пішли до її кімнати. Незабаром ми почали обговорювати плани Ставроса.
  
  
  "Я просто не можу сидіти тут і чекати, щоб побачити, що Ставрос задумав для лідерів хунти", - сказав я, коли ми сиділи на маленькому дивані і потягували бренді, замовлений Ерікою.
  
  
  Еріка рушила навпроти мене. Вона ніжно поцілувала мене в щоку. "Ви не можете просто увірватися в пентхаус, як ви самі сказали", - прокоментувала вона. Її довге волосся блищало в тьмяному світлі.
  
  
  "Ні", - сказав я, кладучи руку їй на стегно. Я повернувся до неї, і ми поцілувалися. «Але я можу піти до пентхауса і спробувати потрапити всередину. Можливо, я зможу поглянути на їхню оборону».
  
  
  Вона поцілувала мене в щоку і шию, і легкий холодок, приємний, пробіг моєю шкірою.
  
  
  "Як би нам це вдалося?" - спитала вона хрипким голосом, поки її рука почала розстібати мою сорочку.
  
  
  «Ми не стали б це робити удвох», - поправив я її. Рука дуже відволікала. «Я піду туди один по якомусь хитрощі».
  
  
  Довге біле стегно ковзнуло по моїх колінах, а її сукня задерлася, оголюючи початок багатого вигину сідниць. Її стегна присунулися до мене. «Але я хотіла б - піти з тобою».
  
  
  Теплі губи знову торкнулися моїх. Її язик ніжно ковзнув по моєму роті, досліджуючи і шукаючи. Її права рука перемістилася набагато нижче і знайшла те, що було після, і я більше не міг думати про Адріана Ставроса.
  
  
  "Я йду один", - прошепотів я. "Завтра."
  
  
  Я заліз у її сукню і погладив її груди. Плавні вигини були м'якими, але твердими, жадібно притискаючись до моїх дотиків.
  
  
  "Добре, дорогий", - видихнула Еріка мені у вухо.
  
  
  "Добре", - сказав я м'яко. «Більше жодних аргументів».
  
  
  «Можу я посперечатися з тобою?» - сказала вона, притискаючись до моїх губ.
  
  
  Поцілунок був довгий, і Еріка була готова. Коли все закінчилося, вона почала мене роздягати. Я взяв на себе, і вона встала і підійшла до великого двоспального ліжка через кімнату. Вона зняла сукню, потім бюстгальтер та рожеві трусики бікіні. Вона була добре складена та гарна. Кожен вигин її тіла був бездоганним. Вона кинулась на м'яке ліжко і лежала там, чекаючи на мене. Я не відкладав це. Одного разу я був поруч із нею на ліжку, тягнувся, хапав і торкався її тіла, відчуваючи, як воно тане на мені.
  
  
  Це була пристрасть, закладена у нас обох.
  
  
  "О, Нік", - сказала вона, торкаючись мене, її дихання було нерівним.
  
  
  Мої руки грубо знайшли її, і я рушив нею. За кілька секунд з неї долинали чудові звуки. Вона стала пазуристою, розлюченою, примітивною жінкою, втрачаючи всякий контроль, коли вона намагалася прийняти задоволення глибоко в собі.
  
  
  Пізніше, коли Еріка заснула, я підвівся з її ліжка і тихо пішов до своєї кімнати. Вона не прокинулася.
  
  
  Наступного ранку я залишив Еріку та Мінуркоса в готелі і попрямував до будівлі Аполлона. Я отримав форму у місцевої бригади мийників вікон, які регулярно працювали в будівлі та яким дозволяли потрапити до пентхауса за пропуском. Мінуркос допоміг мені оформити перепустку, а ще я почорнив волосся в готелі і наклеїв темні вуса, щоб здаватися греком. Я збрехав охоронцю зовні, співробітнику будівлі у формі, сказавши, що Мадупас наказав мити вікна пентхауса.
  
  
  Я навіть не міг потрапити до спеціального ліфта, поки не представився. Ліфтер, очевидно, був одним із людей Ставроса. Під його блакитною формою стирчав пістолет. Він підозріло подивився на мене та моє відро, коли ми піднімалися до пентхауса. Ніякий інший ліфт туди не піднімався, і, за словами Мінуркоса, єдині сходи, що вели вниз з верхнього поверху, були заблоковані та охоронялися.
  
  
  Вийшовши з ліфта, я опинився в розкішному коридорі, що тягнувся від фасаду до тилу будівлі. У ньому були товсті килимові покриття, горщики для квітів і химерні люстри, що звисали з високої стелі. За столом біля входу до пентхауса сиділи двоє охоронців. Вони були найманими головорізами Ставроса, що входили до його особистої армії. Власних охоронців Мінуркосу, яких було небагато, довелося звільнити після таємного захоплення пентхауса.
  
  
  Один із двох чоловіків, вищий, зустрів мене посеред коридору. Він був зовсім не доброзичливим.
  
  
  Він вимагав пояснень. - "Що ти тут робиш?"
  
  
  Я відповів на моїй кращій грецькій. "Хіба мій бізнес не очевидний?" Я запитав. "Я приходжу мити вікна".
  
  
  "Хто вас послав?"
  
  
  Я вказав на тканинну нашивку на формі, на якій було написано назву невеликого підприємства з миття вікон”.
  
  
  "У вашого роботодавця були замовлення з пентхауса?"
  
  
  "Якби вони цього не зробили, мене б тут не було", - відповів я. Я ризикнув. "Я чув, як згадувалося ім'я Мадупа".
  
  
  Інший чоловік похмуро насупився з-за столу. У нього було світле волосся і дуже суворий вигляд, і я вирішив, що він був одним із чоловіків, яких Ставрос привіз із собою з Бразилії. Коли він вивчав моє обличчя, я відчував, що він бачить мене крізь моє маскування.
  
  
  "Хммм", - пробурчав чоловік поруч зі мною. "Повернись до стіни і поклади руки на неї".
  
  
  Мені було цікаво, наскільки вони обережні зі зброєю. Я залишив Вільгельміну в готелі, зняв стилет Хьюго з руки і прив'язав його до внутрішньої сторони правої кісточки. Я не хотів входити в лігво лева без жодного захисту. Я повернувся і затамував подих, коли головоріз обшукав мене зі знанням справи. Оглянувши мій тулуб і руки, він поволі опустив мою ліву ногу до коліна. Потім він рушив по моєму правому стегну до ножа. Він став на коліно і пройшов нижче за нього. Мій живіт стиснувся. Він зупинився приблизно за дюйм від ручки стилету.
  
  
  «Добре, – сказав він. "Повернися і дай мені побачити твої документи".
  
  
  Я витяг фальшиву картку, і він уважно її вивчив. Нічого не сказавши, він відніс картку іншій людині і показав їй. Чоловік нарешті кивнув, і високий смаглявий повернувся, повернув картку та заглянув у відро.
  
  
  "Добре. Він проведе тебе всередину».
  
  
  "Дякую", - смиренно сказав я.
  
  
  Другий чоловік підвівся з-за столу і уважно вивчив мене, доки я йшла йому назустріч. Я починав відчувати, що потрапити до Форт-Нокса буде простіше і з меншими труднощами. Він відчинив двері, і я увійшов у пентхаус попереду нього.
  
  
  Нарешті я опинився всередині фортеці. Це було жахливе почуття з огляду на мою вразливість, якщо вони виявлять мене. Швидше за все, якщо це станеться, я ніколи не вийду живим. А спосіб, яким Ставрос убив шпигуна, може бути не найприємнішим способом померти.
  
  
  Ми увійшли до просторої вітальні. Це було просто шикарно. Багате килимове покриття покрило два поверхи підлоги, а висока стеля була розписана фрескою, що зображує сцени з Стародавньої Греції. У дальньому кінці кімнати була скляна стіна з видом на місто, що виходила на невеликий балкон через скляні розсувні двері. Тут я розпочав свою роботу. Я обернувся і побачив по всій кімнаті дорогі меблі, переважно старовинні. Стародавні урни витончено лежали на полірованих столах.
  
  
  Праворуч від себе через прочинені двері я побачив ще одну кімнату зі столами та шафами, яку Ставрос, мабуть, переробив у кабінет. Ліворуч від мене був коридор з кімнатами, мабуть, спальнями та житловими приміщеннями.
  
  
  "Я почну з великих вікон тут", - сказав я.
  
  
  «Почекай тут», - наказав чоловік, який мене проводив.
  
  
  Я згорбився. "Звісно."
  
  
  Він зайшов до офісу і на мить зник. Я рушив праворуч, щоб краще бачити внутрішню частину кімнати. Декілька людей у темних костюмах пересувалися, і хтось розмовляв телефоном. То справді був вузол зв'язку. У цій кімнаті було, мабуть, півдюжини чоловіків. Поки я чекав, двоє інших чоловіків вийшли з коридору до великої кімнати, де я перебував, подивилися на мене і теж увійшли до офісу. Тут у Ставроса було багато людей - може, дюжина чи більше будь-якої миті часу. І майже не було сумнівів у тому, що більшість із них носить зброю і вміє ним користуватися.
  
  
  Через кілька хвилин чоловік, який мене провів, з'явився знову і мовчки повернувся в коридор. За ним з офісу пішов інший чоловік, який носив довге волосся і виглядав як студент-радикал, який переріс свій одяг та зачіску. Він був одягнений недбало і ніс великий револьвер відкрито на плечовій кобурі поверх шкіряного жилета з бахромою.
  
  
  "Як довго це займе?" - спитав він англійською.
  
  
  Я здогадався, що він, як і людина з Паракату, був американцем. Ставрос взяв із собою тверде ядро ​​політичних активістів.
  
  
  Я відповів ламаною англійською. "Як довго? Може, півгодини, може, година. Залежить від того, наскільки брудні вікна».
  
  
  "Мадупас не пам'ятає, як викликав вас". Він дивився на мене крізь великі окуляри із синіми лінзами. Його обличчя було трохи в горобинках, а губи були дуже тонкими, майже відсутніми. Із файлів AX я ідентифікував його як друга Ставроса; він був відомий як Хаммер, дуже добрий хлопець, який, як вважали, вбив двох жінок, прив'язавши до їхніх поясів динамітні шашки.
  
  
  "Ні, він не дзвонив?" Я вийняв з кишені клаптик паперу і почав вивчати їх. "Вони кажуть мені будинок містера Мінуркоса".
  
  
  У цей момент у кімнату увійшов інший чоловік і зупинився поряд із Хаммером. Він був невисокий на зріст, смаглявий і явно грек. Я бачив фотографію Салакі Мадупаса у файлах AX, і ця людина виглядала точно як вона.
  
  
  «Я не пригадую, щоб дзвонив у фірму з миття вікон», - сказав він англійською Хаммеру. "Коли ви приходили сюди востаннє?"
  
  
  "Я не пам'ятаю без записів", - нервово відповів я. "Ви розумієте, що потрібно мати записи".
  
  
  Хаммер зарозуміло підійшов до мене. "Але ви бували тут раніше?"
  
  
  Я вагався. "Так, я працював тут раніше".
  
  
  Він витяг револьвер і націлив мені на обличчя. Його ствол був неприємно близький. "Скажи мені, як виглядає кухня".
  
  
  Під моєю лівою рукою вирвався струмок поту. Я спробував згадати опис кухні, яку дав мені Мінуркос. «Вона велика, з раковиною та шафами! Що це взагалі таке?
  
  
  "О, нехай він почне", - сказав фальшивий Мадупа.
  
  
  Хаммер проігнорував його. "Скільки вікон на кухні?"
  
  
  Мені було цікаво, як швидко я зможу дістатися стилету, якщо впаду на підлогу до його ніг. Але потім я згадав, що кухня – це внутрішня кімната у коридорі будівлі, а не на зовнішній стіні. «Та там немає вікон», - невинно запитав я.
  
  
  Палець Хаммера притулився до спускового гачка. Поступово білизна суглобів зникла, і він опустив пістолет на бік. З офісу вийшов чоловік у сорочці з короткими рукавами.
  
  
  "Люди зі Служби Плаку кажуть, що прислали людину", - повідомив цей хлопець Хаммеру.
  
  
  Я намагався не показувати полегшення на обличчі. Я підкупив дівчину в офісі Плаки, щоб вона підтримала мою історію, якщо в цьому виникне потреба, але турбувався, чи справді вона доведе справу до кінця.
  
  
  Хаммер прибрав пістолет у кобуру. "Добре. Вимий прокляті вікна», - наказав він. "Але зроби це швидко".
  
  
  "Так, сер", - сказав я. «Містер Мінуркос іноді хоче поговорити про наші давні дні на вітрильних перегонах. Чи побачу я його перед відходом?
  
  
  Хаммер кинув на мене пронизливий погляд. "Ви не побачите його", - сказав він. "Продовжуй свою роботу".
  
  
  "Дякую", - сказав я.
  
  
  Вони дозволили мені пройти коридором, щоб наповнити відро водою, і я швидко оглянув фізичне планування номера. Коли я почав займатись великими вікнами, всі залишили мене одного. Я бачив, навіщо я приїхав, і намагався вигадати витончений спосіб перервати мій візит, коли група чоловіків вийшла з офісу і почала відкрито обговорювати справи Ставроса, не помічаючи мене. Я був на балконі з відчиненими дверима.
  
  
  «Обидва табори готові», - сказав один чоловік. "Я думаю, ми повинні порекомендувати Ставросу діяти, як тільки ..."
  
  
  Інший чоловік зупинив його та вказав на мене. Перший чоловік відвернувся і знову заговорив приглушеним тоном. Однак у цей момент із внутрішнього коридору до кімнати увійшли ще троє чоловіків, і я отримав великий бонус від мого візиту. Прямо як шомпол першому плані був Адріан Ставрос. Він був середнього зросту, з залисинами темного волосся. Він був дуже схожий на фотографії, які я бачив, досить некрасивий, суворий хлопець, який виглядав старше за свої тридцять з лишком років. Але він, як і раніше, виглядав динамічно. Він мав широкі плечі, і він тримався як випускник Вест-Пойнта. Він був у сорочці з рукавами та темною краваткою на шиї. Він тримав у руці пачку паперів і видно було, що дуже втомився.
  
  
  «Добре, давайте зробимо цю зустріч короткою», - сказав він іншим у великій кімнаті. Я помітив, що Цанні там не було. Він був досить важливим у цій організації. «Рівер, який останній звіт з Міконоса?»
  
  
  Стоячи там, дивлячись на цю невелику групу, згадуючи, як вони розумно діяли, я майже відчував повагу до Адріана Ставроса.
  
  
  «… І командир каже, що ґрунт закінчено і війська…»
  
  
  Ставрос раптово підвів очі і вперше побачив мене. Він кивнув на свого підлеглого, зробив кілька кроків у моєму напрямку, потім зупинився мертвим, на його обличчі був гнів.
  
  
  "Хто це, чорт забирай?" - проревів він.
  
  
  Один із людей Ставроса з побоюванням підійшов до нього. "Я думаю, хтось сказав, що був тут, щоб мити вікна".
  
  
  "Ти віриш!" Ставрос голосно крикнув. Він подивився і побачив моє відро на балконі поряд зі мною та інструмент із гумовими краями у моїй руці. Він наказав. "Ти! Іди сюди!"
  
  
  Якби Ставрос був досить розсерджений і вирішив, що хоче позбутися мене, ніхто не став би піддавати сумніву його судження. Я випадково зайшов до кімнати. "Так?"
  
  
  Він відвернувся від мене, не відповідаючи. "Хто впустив його сюди?"
  
  
  Хаммер стояв у кутку, як пантера пішов до центру кімнати. "З ним все гаразд. Ми його перевірили».
  
  
  Ставрос обернувся і довгий час пильно дивився на свого бандита, коли чорну тишу заповнювала кімната. Коли Ставрос заговорив, то було тихо. "Я оточений ідіотами?"
  
  
  Хаммер кисло глянув на нього. Потім він повернувся до мене. «Добре, миття вікон на сьогодні закінчено».
  
  
  «Але я тільки почав! Містер Мінуркос завжди хоче, щоб усі вікна були вимиті. Він каже…"
  
  
  "Чорт забирай, йди!" – закричав Хаммер.
  
  
  Я знизав плечима. "Моє відро ..."
  
  
  "Забудь про це."
  
  
  Я тихо пройшов повз Ставроса, а він увесь час стежив за мною. Спускаючись у ліфті на вулицю, я подумки відзначав звукоізоляцію, лінії зв'язку та замки, що замикали двері невеликого ліфта. Цікаво, чи я пробудив підозри Адріана Ставроса. Мій візит, безумовно, вартий того. Я не тільки добре роздивився людину, яку сподівався вбити, але й помітив фізичне розташування його фортеці. Ліфт був єдиним способом потрапити всередину, і я знав, чого чекати, коли ми увійдемо всередину.
  
  
  Коли я повернувся до готелю, Еріка та Мінуркос чекали мене в моїй кімнаті. Як тільки я зайшов у двері і Еріка побачила, що зі мною все гаразд, вона засунула мені газету. Я прочитав жирний заголовок.
  
  
  ОФІЦІЙНІ ПРЕДСТАВЛЕННЯ ЗАМОВИ КОЦІКАСУ.
  
  
  Мінуркос прицмокнув язиком.
  
  
  «Якийсь член кабінету міністрів, маловідома постать на ім'я Аліки Віанола, каже, що має докази того, що Коцикас планує продати свою партію комуністам і що життя інших лідерів хунти перебувають у небезпеці».
  
  
  Я переглянув першу колонку друку. «Виходить, що припущення генерала було вірним», - сказав я. "Ставрос кидає лопату бруду в Коцикаса, щоб заплутати ситуацію, якраз перед зустріччю, на якій він планує вбити його та його колег".
  
  
  "І зверніть увагу, як він намагається не згадувати моє ім'я", - важко сказав Мінурк.
  
  
  Еріка взяла мене за руку. «Поліція вивчає звинувачення, але до того часу, коли їх буде визнано безпідставними, три полковники будуть мертві».
  
  
  "Ні, якщо за нас піде генерал", - сказав я. "Він дзвонив?"
  
  
  "Ще ні", - сказав Мінуркос. "Ти потрапив до пентхауса?"
  
  
  "Так, я зробив це", - відповів я. Я розповів їм про розмови, які я чув, і про те, що бачив Ставроса.
  
  
  «Я хотіла б, щоб у тебе був пістолет», - гірко сказала Еріка.
  
  
  «Якби в мене він був, я не потрапив би туди», - нагадав я їй. «Вони мене добре обшукали. Ні, нам доведеться повернутись. Я хотів би, щоб у нас залишився Зак».
  
  
  Еріка подивилася на мене. "Він був дуже гарний у своїй роботі".
  
  
  "Так", - сказав я. Що ж, якщо знадобиться, я зможу отримати допомогу від своїх людей. Думаю, у цьому районі є агенти AX. Я дізнаюся напевно». Я повернувся до Мінуркоса. Чи вдалося вам додзвонитися до командирів таборів?
  
  
  "Я застав їх обох", - сказав він. “Я сказав їм саме те, що ви сказали. Обидва чоловіки заявили мені, що вони не зроблять жодних дій, доки не отримають звістку від мене особисто. Я також порадив їм не зв'язуватися з пентхаусом та ігнорувати будь-які протилежні накази мого так званого секретаря».
  
  
  "Ви дуже добре впоралися, містер Мінуркос", - сказав я. "А тепер, якщо ми дізнаємося ..."
  
  
  Мене перервав телефон.
  
  
  Еріка відповіла на нього, і той, що дзвонив, представився. Вона кивнула головою і передала телефон Мінуркосу. Він узяв люльку і підніс трубку до вуха. З його боку мало слів. «Так, Василіс. Так. Ах да. Так, продовжуйте. Зрозуміло. Так. Ах, добре». Коли він закінчив і поклав слухавку, він подивився на нас із хитрою усмішкою.
  
  
  "Добре?" – нетерпляче запитала Еріка.
  
  
  Василіс зателефонував до пентхауса, і Цанні відмовився бачити його ні сьогодні, ні завтра через те, що він надто зайнятий. Він запропонував Василеві зателефонувати наступного тижня. Відбувся суперечка та обмін гарячими словами, але Цанні залишався непохитним. Він також відмовився. обговорити візит полковників по телефону”.
  
  
  «То що він зробив, щоб ти посміхнувся?» Я запитав.
  
  
  «Пам'ятаєш Деспо Адельфію?
  
  
  Людина, яка змінила Расіона в комітеті полковників? Власна людина Ставроса? "
  
  
  "Так", - кивнула Еріка.
  
  
  «Василіс пішов до цієї людини. Він підозрював, що саме Адельфія влаштує зустріч, і він мав рацію. Адельфія знає весь план. Василіс сперечався про трьох полковників і завоював довіру Адельфії. Адельфія повідомила йому час та місце зустрічі. Коцикас, Плотарчу та Главані вже домовилися зустрітися зі мною у резиденції Коцикасу. Він має заміський маєток на північ від міста в досить віддаленому районі. Адельфія також буде там».
  
  
  "Коли?" Я запитав.
  
  
  "Сьогодні вдень", - відповів Мінуркос. "Усього за кілька годин".
  
  
  «Як вони вбиватимуть полковників?» – поцікавився я.
  
  
  Хвілин згорбився. «Адельфія не сказала б про це, коли виявила, що Василіс не знає. Схоже, нам доведеться почекати та подивитися».
  
  
  «Це може бути надзвичайно небезпечним», - сказав я. Я глянув на годинник на зап'ястя. «Еріко, викличте таксі. Ми їдемо до Коцикасу. Містере Мінуркос, залишайтеся тут, у готелі, і тримайтеся подалі від чужих очей. Якщо хтось дізнається вас, у нас проблеми».
  
  
  "Дуже добре, містере Картер".
  
  
  Поки Еріка викликала таксі, я зняв куртку і пристебнув кобуру люгера, а потім стилет на правому передпліччі. Мінуркос мовчки і похмуро дивився. Я вийняв Люгер із кобури і відсунув затвор назад, легким рухом ввів патрон у патронник, а потім знову прибрав пістолет.
  
  
  Еріка розмовляла телефоном. "Наше таксі буде на вулиці через п'ять хвилин".
  
  
  "Тоді поїхали", - сказав я. "У нас призначена зустріч".
  
  
  Восьмий розділ.
  
  
  "Не думаю, що розумію", - сказав полковник Анатолій Коцикас після того, як прийняв нас у вестибюлі свого великого будинку. "Адельфія сказав, що це буде приватна зустріч, генерал".
  
  
  Дорогою ми підібрали генерала Крієзоту, бо я знав, що Коцикас відкине нас, якщо ми з Ерікою підемо самі. Коцикас, худорлявий чоловік років п'ятдесяти, стояв в уніформі хакі і підозріло дивився на мене.
  
  
  "Хтось із інших буде тут, полковнику?" - Запитав Кризоту.
  
  
  "Вони очікуються найближчим часом".
  
  
  "Добре. Дайте нам трохи вашого часу», - сказав Кризоту.
  
  
  Коцикас мовчки дивився на нас, чекаючи на відповідь. Хоча його військове звання було нижчим, ніж у генерала, на той момент він був найвпливовішою людиною в Греції. Коли стався переворот 1967 року, люди, які його очолили, навмисно не підпускали до хунти вищих офіцерів, бо генерали пов'язані з привілейованим вищим класом.
  
  
  "Добре", - нарешті сказав він. "Заходьте до кабінету, будь ласка".
  
  
  За мить ми вчотирьох стояли навколо в центрі досить темного кабінету. Слуга розстебнув штору, і в кімнаті стало світліше. Коцикас запропонував нам випити, але ми відмовились.
  
  
  «Полковнику, я хотів би, щоб ви дозволили цим двом людям обшукати ваш будинок перед зустріччю і залишитися тут до зустрічі», - сказав Кризоту.
  
  
  "Чому?" - Запитав Коцикас. «Яке безглузде прохання».
  
  
  "Послухайте мене. Ця зустріч – пастка», - сказав генерал. «Нам доведеться багато пояснити пізніше, коли ми матимемо час, але Ніккор Мінуркос не є людиною, яка стоїть за недавніми нападами на вас. Є людина на ім'я Адріан Ставрос, який ховається за ім'ям Ніккора та планує кривавий переворот проти хунти. Ви, Плотарху та Главані повинні бути вбиті тут, у вашому домі, сьогодні вдень».
  
  
  Обличчя Коцикаса набуло жорстких, прямих ліній. "Я думаю." - сказав він.
  
  
  "Я підозрюю, що Адельфія повинна втекти неушкодженим", - додав генерал. "Ніккора, звичайно, тут не буде, тому що він не має до цього жодного відношення".
  
  
  Коцикас довго дивився у вікно. Коли він знову повернувся до нас, він спитав: «А ці чоловік і дівчина?»
  
  
  "Вони тут, щоб допомогти", - просто сказав Кризоту.
  
  
  "Звідки мені знати, що це не ви троє прийшли вбити мене?" - спокійно спитав Коцикас.
  
  
  Кризоту скривився.
  
  
  "Полковнику, - тихо сказав я, - якби я прийшов сюди вбити вас, ви були б мертві".
  
  
  Його очі глибоко дивилися в мої. "Добре. Ви можете перевірити будинок. Але я впевнений, що всередині не було нікого, хто хотів би завдати шкоди мені чи моїм друзям».
  
  
  "Є підвал, полковнику?" Я запитав.
  
  
  "Так."
  
  
  "Ми почнемо звідти", - сказав я Еріке. «Ви і генерал поки поговоріть, полковнику. Скільки в нас часу до їхнього прибуття?»
  
  
  «Я б сказав принаймні п'ятнадцять хвилин».
  
  
  «Цього має бути достатньо». Я повернувся до Еріки.
  
  
  "Давайте почнемо."
  
  
  Ми швидко обшукали великий підвал і не знайшли ні бомби, ні вибухівки. Ми оглянули решту будинку і наприкінці кабінету, де мала відбутися зустріч. Ми ретельно обшукали дослідження. Хоча ніяких бомб виявлено не було, ми знайшли два електронні жучки.
  
  
  "Неймовірно", - сказав полковник Коцикас, коли я вказав на пристрої. "Я не знаю, коли це можна було зробити".
  
  
  «Ці люди – професіонали», – сказав я. «Тепер ви маєте мені повірити».
  
  
  «Що ж, настав час», - зауважила Еріка. "Вони прибудуть окремо?"
  
  
  "Оскільки вони були у штаб-квартирі комітету сьогодні вранці, вони можуть прийти разом, - сказав Коцикас.
  
  
  - Навіть Адельфія міг би бути з рештою, незважаючи на те, що вони безмірно його не любили. Зрештою, це нібито спроба примирення”.
  
  
  Припущення полковника було вірним. Через десять хвилин під'їхав великий чорний лімузин, і всі три полковники були в ньому. Плотарчу і Главані були чоловіками похилого віку, Главані з сивим волоссям. Адельфії було близько сорока, жирний, товстий чоловік, форма якого здавалася йому на три розміри меншою. Він променисто посміхався на всі боки і голосно говорив про згоду і згоду і був дуже здивований, коли в вестибюлі я одягнув наручники на його праве зап'ястя.
  
  
  Його поведінка змінилася як блискавка. Посмішка зникла, і в темних очах з'явилася крижана твердість. "Що ти робиш?" вигукнув він.
  
  
  Коцикас і Крієзоту промовчали. Я грубо повернув Адельфію і скував йому руки за спиною. Його тверде обличчя швидко сповнилося люттю. "Що це означає?" - голосно спитав він, переводячи погляд з мене на Коцикаса та генерала.
  
  
  "Містер Картер каже, що ви прийшли сьогодні до мене додому, щоб убити нас", - холодно сказав Коцікас.
  
  
  Двоє інших полковників вражено переглянулись. "Це правда, Анатолю?" - Запитав Главані у Коцикаса.
  
  
  "Це абсурд!" - вигукнула Адельфія. "Хто ця людина?" Перш ніж Коцікас зміг відповісти, Адельфія переключився з формальної манери на ту, яка допускала шквал гарячої грецької мови, випльовуючи слова, як отруту, і регулярно кидаючись головою в мій бік. Я не міг вловити більшу частину цього.
  
  
  «Подивімося, полковнику», - нарешті відповів Коцикас.
  
  
  Я грубо схопив Адельфію за руку. "Ви можете провести наступний невеликий відрізок часу в кабінеті, - сказав я, - на випадок, якщо ми пропустимо якісь сюрпризи". Я глянув на Коцикаса. "Інші з вас, крім Еріки, залишайтеся в кімнаті через хол, поки я не почую більше".
  
  
  «Дуже добре, – сказав Коцикас.
  
  
  Полковники і генерал Кризоту увійшли до вітальні на протилежному боці зали від кабінету, а ми з Ерікою приклеїли скотчем м'ясистий рот Адельфії і прив'язали його до стільця. Я зняв з його стегна револьвер і застромив за пояс. Ми з Ерікою повернулися в хол, а Адельфія бурмотіла нам образи через плівку.
  
  
  "Тепер ми чекаємо?" - Запитала Еріка.
  
  
  Я глянув на неї. Її руде волосся було зачесане назад, і вона виглядала дуже діловою у своєму брючному костюмі. Вона вийняла з сумочки «бельгійський пістолет 25 калібру» та перевірила боєприпаси.
  
  
  "Так, ми чекаємо", - сказав я. Я підійшов до відчинених вхідних дверей і подивився на довгу дорогу, облямовану високими ломбардійськими тополями. До єдиної дороги, що проходить це місце, залишалася майже миля. Ідеальне місце для вбивства. Питання було в тому, що вигадав збочений розум Ставроса? Я думав допитати Адельфію, але часу було мало, і він дуже боявся Ставроса. Це відбилося на його обличчі.
  
  
  Еріка підійшла до мене ззаду і притулилася до мене всім тілом. "У нас так мало часу наодинці, Нік".
  
  
  "Я знаю", - сказав я.
  
  
  Її вільна рука, та без револьвера, погладила мене по плечу і руці. «Коли це закінчиться, ми сховаємося в Афінах, їстимемо, спатимемо і займатимемося любов'ю».
  
  
  "Я не думаю, що наші боси оцінили б це", - посміхнувся я.
  
  
  «Вони можуть вирушити до пекла. Вони можуть дати нам кілька днів», - роздратовано сказала вона.
  
  
  Я повернувся до неї. "Ми знайдемо час", - запевнила я її. "Я знаю хороший маленький готель, де ..."
  
  
  Я повернувся до дверей, почувши звук двигуна машини. У далекому кінці під'їзної дороги, перш ніж вона зникла з поля зору, наближався чорний седан. Зверху мав поліцейський ліхтар.
  
  
  "Це поліція!" – сказала Еріка.
  
  
  "Так", - погодився я. "Як ви вважаєте, Ставрос підкупив дільничного капітана?"
  
  
  «Для цього потрібно лише кілька людей», - припустила Еріка.
  
  
  «Особливо, якщо Ставрос візьме із собою пару своїх людей», – додав я. "Давай."
  
  
  Ми поспішили до кімнати, де чекали члени хунти та генерал.
  
  
  «Зовні під'їжджає поліцейська машина, – швидко сказав я їм. «Це схоже на гамбіт Ставроса. Ви всі озброєні?
  
  
  Усі вони були, окрім Кризоту. Я дав йому револьвер Адельфії. «А тепер просто сядьте тут якомога недбаліше, ніби ви залучені до серйозної дискусії. Тримайте свою зброю напоготові, заховану з боків. Еріка, йди в ту комірчину». Вона швидко пішла.
  
  
  "Я буду прямо за цими французькими дверима", - продовжив я. «Коли вони увійдуть у кімнату, ми постараємося їх взяти. Якщо хтось із вас захоче піти зараз, ви можете пройти через чорний хід».
  
  
  Я глянув на мовчазних офіцерів. Вони лишилися на своїх місцях.
  
  
  "Добре. Ми намагатимемося уникнути перестрілки. Повірте мені".
  
  
  Я пройшов через французькі двері, коли почув, як з тріском відчинилися вхідні двері. Слуга спробував зупинити поліцію, але його відштовхнули. Я почув, як вони грюкнули зачиненими дверима кабінету, де Адельфія була пов'язана з кляпом у роті, а потім я знову почув голос слуги. Це звучало так, начебто чоловіків було кілька. За мить я міг ясно їх бачити, вони вдерлися до вітальні. Їх було шестеро – п'ятеро у формі та один у цивільному. Усі чоловіки у формі на поясах мали револьвери.
  
  
  "Що це означає?" сказав полковник, встаючи, але ховаючи пістолет за спиною.
  
  
  Той у цивільному вийшов уперед, людина у формі з лейтенантськими нашивками. Людина в цивільному була охоронцем Ставроса, якого я бачив у пентхаусі. Лейтенант, мабуть, був поліцейським, якого підкупив Ставрос. Це має бути справжня поліція. Це мала бути вигадана, але достовірна історія для преси.
  
  
  «Ми не чекали на вас тут, генерале», - сказав лейтенант. Він оглянув кімнату, мабуть, у пошуках Адельфії. «Ви всі заарештовані за зраду. Ми маємо докази того, що ви приїхали сюди, щоб зустрітися з комуністичним агентом і домовитися про таємну угоду з міжнародними бандитами». Він виглядав дуже нервовим.
  
  
  "Це абсурд", - сказав Коцикас.
  
  
  "Ви всі зрадники", - голосно наполягав лейтенант. «І ви будете страчені як такі». Я дивився, як лейтенант витяг револьвер.
  
  
  Чоловік із Ставроса жорстко посміхнувся. "І тут буде страта", - сказав він англійською. «Коли ви чинили опір арешту».
  
  
  «Ми не чинили фізичного опору під час арешту», - нагадав Коцикас молодій людині.
  
  
  "Ні?" - Запитав найманець Ставроса. «Ну принаймні так це увійде до звіту поліції. Так люди почують це радіо».
  
  
  Лейтенант націлив револьвер на Коцикаса. Я припустив, що за мить усі поліцейські виймуть свої пістолети за сигналом лейтенанта. Чоловік зі Ставроса сунув руку в куртку і кивнув лейтенантові, який повернувся до своїх людей. Я швидко увійшов у широкий дверний отвір, націлив Вільгельміну в груди лейтенанта.
  
  
  «Добре, стій прямо тут».
  
  
  Лейтенант дивився на мене з подивом, що позначилося на його обличчі. Людина Ставроса ще не дотяглася до свого пістолета, і лише кілька поліцейських у формі почали тягнути руки до кобур. Всі завмерли, і погляди звернулися на мене.
  
  
  «Кинь пістолет», - наказав я лейтенантові. "А ти, обережно прибери цю руку від куртки".
  
  
  Ніхто не виконував моїх наказів. Вони прикидали, у що їм доведеться взяти мене. Ліворуч від них відчинилися двері туалету, і вийшла Еріка, націливши свій бельгійський револьвер на чоловіка Ставроса.
  
  
  "Я думаю, тобі краще зробити, як він каже", - холодно сказала вона.
  
  
  Розчарування та гнів наростали на обличчях головоріза Ставроса та лейтенанта поліції, коли вони дивилися на Еріку. Я довго пильно дивився на їхні обличчя, намагаючись вгадати їхні наміри. Потім почалося пекло.
  
  
  Замість того, щоб опустити пістолет, лейтенант націлив його мені в груди і його палець натиснув на гачок. Я побачив блискавичний рух і почав падати на підлогу. Його пістолет вистрілив, як гармата, і я відчув, як гарячий біль пронизав мою ліву руку. Куля пройшла повз мене і розбила скло французьких дверей. Я впав на підлогу і перекотився за стілець, коли лейтенант знову вистрілив, куля розколола дерев'яну підлогу поряд зі мною.
  
  
  Він кричав. - "Убийте їх!" "Вбити їх усіх!"
  
  
  У той момент, коли лейтенант націлив на мене свій револьвер, людина Ставроса пішла за ним і витягла свій пістолет. Це був блискучий чорний пістолет-автомат, і він націлив його Еріке на думку. Еріка вистрілила в нього, але схибилася, коли він упав на одне коліно. Постріл потрапив у стегно одному з поліцейських. Чоловік заволав від болю, коли впав на підлогу.
  
  
  Двоє інших поліцейських низько пригнулися. Поранений і ще один поліцейський пірнули в укриття за невеликі меблі.
  
  
  Кризоту і двоє полковників, що прийшли, все ще були нерухомі, але Коцикас витягнув свій револьвер і вистрілив з нього в лейтенанта. Чоловік упав і врізався в низький стіл, розколовши його, коли він упустив його на підлогу.
  
  
  Я піднімався на вогневу позицію. Людина Ставроса щойно вистрілила в Еріку. Він промахнувся, бо все ще втрачав рівновагу, уникаючи її пострілу, і тому що вона сама швидко присіла.
  
  
  Одночасно стріляли кілька пістолетів. Крієзоту закінчив одного з поліцейських, а я застрелив ще двох. Еріка влучно вистрілила найманцю Ставроса просто у серце.
  
  
  Лейтенант приготувався до другої спроби атакувати Коцикаса, але я помітив рух і швидко став на одне коліно. «Я не став би цього робити».
  
  
  Інші поліцейські відмовилися від сутички. Кинувши зброю, вони підняли руки над головами. Лейтенант глянув на них, опустив пістолет і кинув його на підлогу. Він глянув на нерухомі тіла, потім на мене.
  
  
  «Це неподобство», - хрипко вигукнув він. «Ви перешкоджали законній роботі поліції та вбили офіцерів у виконанні ними своїх обов'язків. Вам не зійде це з рук...»
  
  
  Я вдарив пістолетом по голові, збивши його з ніг. Він лежав на підлозі, важко дихаючи, тримаючись за голову. "Тобі треба заткнутися", - прогарчав я.
  
  
  Полковники та Крієзоту одягли на двох офіцерів наручники. Еріка важко притулилася до стіни. Я запитав. - "З тобою все гаразд?"
  
  
  "Так, Нік".
  
  
  «Я радий, що вам довірився, містере Картер, - сказав Коцікас. "Ми в боргу перед тобою"
  
  
  «І замах провалився», - додав Главані.
  
  
  "Я зв'яжуся з комісаром поліції і довго з ним розповім про те, що тут сталося", - сказав Коцикас, похмуро глянувши на пораненого лейтенанта.
  
  
  «Я хотів би, щоб ви дали мені двадцять чотири години, перш ніж ви це зробите, полковнику», - сказав я. «Голова восьминога все ще жива. Ми з міс Ністром ідемо за Ставросом».
  
  
  Він вагався мить. «Добре, містере Картер. Я мовчатиму двадцять чотири години. Але тоді я маю зробити свій хід».
  
  
  «Досить чесно, – сказав я. "Якщо ми не знайдемо Ставроса до завтрашнього дня в цей час, ти можеш впоратися з цим сам як хочеш".
  
  
  Коцикас простяг мені руку. "Хай щастить."
  
  
  Я взяв його за руку. "Нам це знадобиться!"
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  Коли ми повернулися, ми виявили, що Мінуркос ходить за готельним номером. Зрозуміло, що він не давав нам багато шансів повернутися.
  
  
  "Полковники гаразд?" - спитав він з полегшенням на обличчі.
  
  
  "Так", - сказав я.
  
  
  "А Василіс?"
  
  
  "Він неушкоджений", - сказала Еріка. «Нам дуже пощастило. Це могло бути кривавою лазнею».
  
  
  «Слава Богу, – сказав Мінуркос.
  
  
  "Ми не змогли б цього зробити без генерала", - сказав я.
  
  
  «Я радий, що Василіс добре себе показав. Чи були заарештовані вбивці, що вижили?»
  
  
  Ні. Я попросив Котікаса дати нам двадцять чотири години, поки ми не зможемо потрапити до Ставроса».
  
  
  Він помовчав якийсь час. «Я не впевнений, що згоден із цією секретністю. Але поки що я піду на це. Я теж буду мовчати двадцять чотири години, містере Картер».
  
  
  «Я ціную це, містере Мінуркос. Тепер ми маємо роботу. Ми маємо піти за Ставросом».
  
  
  "Здається, погано продовжувати вирішувати цю проблему самостійно", - сказав Мінуркос. «Це вимагає допомоги поліції, містере Картер. Я знаю деяких людей, яким можу довіряти”.
  
  
  Я запитав. - «Як ті, хто прийшов до полковника Коцикаса, маючи намір вчинити масове вбивство?» «Ні, маю шанс взяти його, містер Мінуркос. Я не можу повірити, що поліція зможе чи захоче притягти Ставроса до відповідальності. Мій уряд також не може. Ось чому я маю наказ убити Ставроса на місці Ці накази збігаються з тими, які міс Ністром отримала від свого уряду».
  
  
  "Але піднятися в пентхаус буде самогубством", - заявив Мінуркос.
  
  
  "Можливо", - сказав я. «Але, можливо, ні, враховуючи те, що я знаю про це місце. І те, що ви знаєте.
  
  
  Він запитав. - "Коли б ти пішов?"
  
  
  Я глянув на Еріку. - "Цим вечором." "З тобою все гаразд?"
  
  
  "Все, що скажеш, Нік".
  
  
  «Приблизно зараз Ставрос дивується, чому він не отримав звісток від своєї людини. Я думаю, що є ймовірність, що Ставрос чекатиме у пентхаусі, доки не переконається, що щось пішло не так. Тож він має бути там сьогодні ввечері».
  
  
  "Ви самі говорили про озброєну охорону", - сказав Мінуркос. "Ви не можете пройти через вхід до коридору".
  
  
  "Можливо. Але у нас із Ерікою буде третя людина, щоб допомогти. Я був у контакті зі своїм начальством, перш ніж ми вирушили до будинку Коцикаса. Інший агент знаходиться в Афінах за іншим завданням і він допоможе нам».
  
  
  "Вас всього троє?" - Запитав Мінуркос. "Шанси можуть бути два або три до одного проти вас, навіть якщо ви потрапите на місце".
  
  
  "Містер Картер любить довгі шанси", - сказала Еріка, посміхаючись.
  
  
  Я усміхнувся у відповідь. «Крім того, маю план, який включає чотирьох».
  
  
  "Четверо?" – зніяковіло запитав Мінуркос. «Якщо ви розраховуєте на мене, ваша довіра є недоречною. Я навіть не знаю, як стріляти із пістолета».
  
  
  "Не ти", - сказав я. «Тут у літаку ви згадали дещо, що запам'яталося мені. Ви сказали, що ваш убитий секретар Салакі Мадупас мав брат, дуже схожий на нього».
  
  
  "Так", - сказав Мінуркос. «Бідолашний навіть не знає, що його брат мертвий. Він і Салака бачилися не дуже часто, але між ними була велика прихильність».
  
  
  Я запитав. - "Наскільки він схожий на Салаку?"
  
  
  «Дуже багатьом. Між ними був лише рік різниці. Деякі кажуть, що виглядають як близнюки, за винятком того, що Салака був приблизно на дюйм вищий і дещо важчий за свого брата».
  
  
  «Ми можемо це виправити», - сказав я більше собі, ніж Еріке та Мінуркосу. "Цей хлопець живе в Афінах?"
  
  
  Мінурк запитливо глянув на мене. «Прямо за містом у маленькому селі».
  
  
  «Зателефонуй йому та розкажи про Салака», - сказав я. «Тоді спитай його, чи не хоче він допомогти помститися за смерть свого брата».
  
  
  Еріка подивилася на мене. "Нік, ти маєш на увазі..."
  
  
  «Якщо Ставрос може вигадати самозванця, то це можемо і ми», - сказав я. «Яніс Цанні – не єдиний, хто може говорити за мертву людину».
  
  
  "Третій Салака Мадупас?" - Запитала Еріка.
  
  
  «Вірно. Можливо, тільки він зможе провести нас до пентхауса». Я повернувся до Мінуркоса. "Ти подзвониш йому?"
  
  
  Мінурк вагався лише на короткий час: «Звичайно. І я привезу його сюди».
  
  
  Двома годинами пізніше, якраз у сутінках, Серджіу Мадупас прибув у готельний номер. Він здавався лагідною, боязкою людиною, але під поверхнею ховалася похмура рішучість допомогти помститися людині, відповідальній за смерть свого брата. Я дав йому туфлі з високим підбором і м'яку підкладку і швидко підфарбував. Коли все закінчилося, він виглядав майже так само, як самозванець, якого я бачив у пентхаусі. Зрештою, це був самозванець, якого Серджіу видавав за себе в нашій схемі насправді, а не його брат.
  
  
  Я хотів, щоб люди в пентхаусі взяли Серджіу за Цанні, фальшивого Мадупа.
  
  
  Коли я закінчив з ним, я відступив, і ми всі пильно подивилися. "Що ви думаєте?" - Запитав я Мінуркос.
  
  
  "Він дуже схожий на Салаку - і, отже, і на Цанні", - сказав Мінуркос.
  
  
  Наш власний самозванець невпевнено посміхнувся до мене. "Ви добре попрацювали, містере Картер", - сказав він. Його голос був дуже схожий на голос Цанні, і його англійська була приблизно такої ж якості.
  
  
  "Думаю, ми впораємося", - сказала Еріка.
  
  
  * * *
  
  
  За годину ми під'їхали до будівлі Аполлона. В Афінах була обідня година, і на вулицях міста майже не було машин. У самій будівлі було темно, якщо не брати до уваги вестибюля і далеких мерехтливих вогнів у пентхаусі. Ми просиділи в орендованому чорному седані хвилин десять, а потім із-за рогу будинку з'явився високий чоловік. Він підійшов просто до машини і сів поруч зі мною на переднє сидіння. Еріка та Серджіу сиділи ззаду. Мінуркос залишився у готелі.
  
  
  "Привіт, Картер", - сказав високий чоловік. Він глянув на двох інших і затримав погляд на Еріке.
  
  
  Я запитав. - "Щось відбувається?"
  
  
  "Нічого подібного. З того часу, як я приїхав, нікого не було». Це був Білл Спенсер, мій колега з AX. Він був новачком в агентстві, і раніше я зустрічався з ним лише ненадовго. Однак Хоук запевнив мене по телефону під час нашої короткої розмови раніше, що Спенсер був гарною людиною. Згідно з моїми інструкціями, він спостерігав за спеціальним ліфтом у пентхаус через скляний фасад майже три години.
  
  
  Я познайомив його з Ерікою та Сержіу. «Ми заходимо через службові двері до вестибюлю, – сказав я, – із цим ключем. Серджіу йде першим, і ми поводимося так, ніби це місце належить нам. Якщо ми піднімемося нагору, ми діятимемо так, як я змалював раніше. питань?"
  
  
  У темній машині настала задумлива тиша. «Добре, – сказав я. «Давай покінчимо з цим».
  
  
  Ми вчотирьох вилізли з чорного седана і разом попрямували до фасаду будівлі. Ліворуч від головного входу були замкнені скляні службові двері. Серджіу встромив ключ, який дав йому Мінуркос, у замок із нержавіючої сталі і повернув його. У вестибюлі охоронець біля ліфта з подивом повернувся до нас.
  
  
  Серджіу увійшов першим, ми пішли за ним. Я задумався, чи справді ми застанемо Ставроса зненацька. Він повинен ходити пентхаусом, очікуючи почути, що трапилося в будинку полковника Коцикаса. Я сподівався, що він не послав туди загін своїх людей на розслідування. Також була ймовірність, що він намагався зателефонувати до Паракату в останні день чи два і виявив, що не може там ні з ким зв'язатися. Нездатність зв'язатися з будь-ким на плантації в джунглях говорила Ставросу, що щось не так.
  
  
  Ми підійшли до охоронця біля ліфта. Він дивно дивився на Серджіу.
  
  
  "Де ти був?"
  
  
  "Це представники преси", - сказав Серджіу, розігруючи свою нову роль. «Вони чули про жахливу розправу над полковниками хунти, яка сталася лише кілька годин тому. Поліція повідомила їх про трагедію. Вони хочуть провести коротке інтерв'ю, щоб дізнатися думку пана Мінуркоса про цю жахливу подію, і я поговорю з їхньою нагорі”.
  
  
  Я відчув стилет Хьюго на своєму правому передпліччі і подумав, чи доведеться його використовувати. Якби охоронець якийсь час чергував, він би знав, що Цанні не виходив із будівлі.
  
  
  «Добре, – сказав він. "Я поїду з вами на ліфті".
  
  
  Ліфт був нагорі у пентхаусі. Він зателефонував, і він поволі почав спускатися. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він прибув на перший поверх, але двері нарешті відчинилися. Чергував той самий ліфтер, який раніше возив мене вгору і вниз. Ми піднялися на борт, поки ліфтер дивився на Сержі. Двері за нами зачинилися, але оператор не натиснув на кнопку, щоб підняти нас.
  
  
  "Я не знав, що ви вийшли з будівлі", - сказав він Серджіу, насторожено дивлячись на нас.
  
  
  "Ну, тепер ти знаєш", - дратівливо відповів Серджіу. «Я пішов, щоби зустрітися з цими газетчиками. Відведіть нас нагору. Я даю інтерв'ю.
  
  
  Чоловік уважно вивчив обличчя Серджіу. "Спочатку я зателефоную нагору", - сказав він.
  
  
  "Це не обов'язково!" – сказав Серджіу.
  
  
  Але оператор підійшов до пульта зв'язку збоку від машини. Я кивнув Спенсеру, і він наблизився. Він витяг свій «Сміт і Вессон» 38 і інший чоловік помітив рух. Він повернувся якраз вчасно, щоб побачити дуло пістолета біля скроні. Він ахнув і зісковзнув на підлогу.
  
  
  Еріка підійшла до пульта управління. "Візьми це на себе", - сказав я.
  
  
  По дорозі до пентхауса ми перемістили обм'яклу фігуру ліфтера в куток ліфта, звідки його було б не відразу видно, коли ми вчотирьох вийдемо. За мить у коридорі пентхауса відчинилися двері.
  
  
  Як я й підозрював, чергували ще двоє чоловіків. Одним із них був блондинистий бандит, якого я зустрічав раніше. То були бойовики, і я не хотів грати з ними в ігри. Блондин підвівся з-за столу біля входу в пентхаус, а інший залишився сидіти.
  
  
  Обидва подивилися на Сержіу, наче бачили привид.
  
  
  «Якого біса…» - вигукнув блондин. "Що тут відбувається?"
  
  
  Серджіу привернув увагу блондина, а Спенсер підійшов до темноволосого за столом. Чоловік повільно піднявся до Спенсера.
  
  
  "Я дав дозвіл на інтерв'ю з цими людьми", - сказав Серджіу.
  
  
  "Як ти вибрався з пентхауса?" - Запитав блондин.
  
  
  Я підійшов до нього, аж поки Серджіу відповів. Спенсер стояв поруч із темною людиною. Еріка прикрила нас обох маленьким бельгійським револьвером, захованим за сумочкою.
  
  
  "Хіба ти не пам'ятаєш, як я йшов?" - обурено спитав Серджіу. «Це було близько години тому. Я ж казав вам, що…»
  
  
  Жодних додаткових пояснень не потрібно. Х'юго беззвучно ковзнув мені в долоню. Я схопив білявку лівою рукою і притяг до себе, коли він втратив рівновагу. Я швидко провів по його горлі рукою з ножем. Кров бризнула на сорочку та куртку Сержіу.
  
  
  Темна людина взяв пістолет, але Спенсер був готовий до нього. Він витяг з кишені потворного зашморгу і швидко одягнув його на голову бандита, а потім сильно потягнув за перехрещений дріт двома дерев'яними ручками. Рука людини так і не дісталася пістолета. Його очі розширилися, а рот розплющився, коли дріт пронизав плоть і артерії до кісток. Ще більше крові бризнуло на товстий килим біля наших ніг, коли бандит підстрибнув і на мить скривився в хватці Спенсера, його ноги затремтіли в повітрі. Потім він приєднався до свого товариша на підлозі.
  
  
  Еріка послабила хватку на спусковому гачку револьвера. Серджіу з блідим обличчям дивився на трупи, поки я витирав лезо Гюго об куртку блондина. Спенсер кивнув мені, відмовившись від зашморгу, що глибоко врізався в шию людини, і попрямував до дверей пентхауса. Я тримав Хьюго в руці, а Спенсер витяг спеціальний пістолет, про який він згадав мені раніше. Його надала компанія Special Effects and Editing – пневматичний пістолет, що стріляє дротиками. Дротики були наповнені кураре, швидкодіючої отрутою, яку AX запозичив у індіанців Колумбії.
  
  
  Серджіу прийшов до тями. Він підійшов до дверей, вставив ще один ключ, який дав йому Мінуркос, і відімкнув їм важкі двері. Він глянув на мене, і я кивнув головою. Він безшумно штовхнув двері і відступив убік, бо не міг увійти до пентхауса. Він був готовий допомогти цьому етапі нападу.
  
  
  Ми всі троє швидко увійшли в дверний отвір, розходячись віялом, Еріка тримала револьвер перед собою, готова вистрілити, але вона була лише запасним пістолетом. Я не хотів більше попереджати людей Ставроса, аніж це було абсолютно необхідно, перш ніж ми знайшли самого Ставроса.
  
  
  Було б ідеально, якби Ставрос знаходився у великій вітальні біля входу. Це дуже швидко поклало б кінець всьому цьому. Але натомість ми виявили міцного Хаммера, що сидить на довгому дивані спиною до нас зі склянкою бренді в руці. Я бачив ремені кобури з місця, де стояв. Він все ще був озброєний – ця небезпечна людина.
  
  
  У внутрішньому коридорі, що веде у спальні, не було жодних ознак життя, але долинали голоси з добре освітленого офісу. Я якраз збирався попрямувати до Хаммера, як раптом двоє чоловіків вийшли з офісу до вітальні. Один з них був здоровенним бойовиком з автоматом у наплічній кобурі, а другим був інший фальшивий Мадупа, Яніс Цанні.
  
  
  Вони зупинилися, коли побачили нас, і обидва дивилися на Сержіу променистими очима. Двоє самозванців на мить зупинилися, дивлячись один на одного, а Хаммер повернувся до них і побачив вираз їхніх облич. Ще за долю секунди головоріз із Цанні потяглися за пістолетами.
  
  
  Спенсер націлив дротик і вистрілив. У кімнаті пролунала глуха бавовна, і за мить з шиї чоловіка, поряд з адамовим яблуком, вилетів чорний металевий дротик. Його щелепа почала беззвучно працювати, коли Цанні з жахом дивився на чорний об'єкт. Хаммер одним котячим рухом почав повертатися та витягувати пістолет.
  
  
  Його очі спершу зосередилися на мені, і я побачив у них загрозу, коли його рука знайшла пістолет у кобурі. Я впав на одне коліно і одночасно змахнув рукою, виконавши петлю знизу, звільняючи стилет. Він розсік повітря безшумно, як вражаюча змія, і вдарив Хаммера в груди поруч із його серцем. Лезо з гучним стукотом увійшло до його тіла і опустилося до ручки.
  
  
  Потворні очі Хаммера, які вперше відкрилися мені, оскільки на ньому не було сонцезахисних окулярів синього кольору, на мить пильно глянули на мене, недовірливо, що мені вдалося вбити його так швидко. Він подивився на стилет, з-під якого його сорочка сочилася малиновим. Він узяв ножа, ніби збираючись витягнути його, потім підняв пістолет у руці до мене. Але він уже був мертвий. Він упав обличчям вниз на диван, його довге волосся приховало замішання на його обличчі.
  
  
  Інший бойовик щойно перестав смикатися на підлозі. Цанні повернувся, щоб бігти назад в офіс, але ще один дротик із пневматичного пістолета зупинив його, потрапивши в спину.
  
  
  Він відчайдушно намагався схопитися за нього, не зміг до нього дотягнутися, а потім звалився головою у дверний отвор офісу, на мить трясся там, а потім обм'як.
  
  
  Я підійшов до дверей і побачив, що в офісі нікого більше немає. Я знову повернувся до решти. Я кивнув у коридор, що веде до спальні, і Спенсер випередила мене. Еріка пішла за мною.
  
  
  Ми дослідили решту місця. Ще одна вітальня, спальні та кухня. Ми виявили озброєного злочинця, який їв бутерброд на кухні. Тобто Спенсер знайшов його першим. Я увійшов саме в той момент, коли він знову вистрілив із пневматичного пістолета. Він страшенно рвався до вбивств, майже так само, як і Зак. Чоловік отримав удар у бік, коли витяг довгий револьвер Welby.32. З якоїсь причини отрута подіяла на нього не так швидко, і йому вдалося вистрілити. Пістолет з ревом вирвався в межі кімнати і влучив Спенсеру прямо під ребра, відкинувши його спиною до стіни. Я схопив стілець і вдарив їм по обличчю, коли він цілився в мене з револьвера. Стілець врізався в нього і розбився об обличчя. Пістолет вистрілив у стелю, і чоловік ударився об підлогу спиною, втративши зброю. Спенсер, бурчачи у стіну, знову прицілився з пневматичного пістолета.
  
  
  Я кричав на нього. - "Тримайся, чорт забирай!"
  
  
  "Навіщо?" - хрипко спитав він. «Ублюдок дістав мене».
  
  
  Він знову прицілився. Я вдарив його кулаком по обличчю, і він ударився головою об стіну. Потім я вирубав пістолет, тому він втратив його. Він загримів по кахлі кухні, і він приголомшено глянув на мене.
  
  
  "Я сказав, почекай", - прогарчав я.
  
  
  Наші очі на мить зустрілися, потім він опустив очі, хапаючись за рану під ребрами. Це було схоже на просту рану на тілі, але зараз мене це не дуже турбувало. Я підійшов і став навколішки перед стрільцем. Його очі були розплющені, а його тіло все ще боролося з отрутою. Він був одним з тих рідкісних людей, які мали природний імунітет до певних токсичних хімічних речовин, що, хоч і не повний, змушувало курарі вбивати його повільно, а не миттєво. Я був радий, що це так. Може, я зможу отримати відповіді.
  
  
  У цей момент на кухню увійшла Еріка, її револьвер ще не стріляв. "Його тут немає", - сказала вона.
  
  
  Я схопив невдаху за сорочку і струснув. "Де Ставрос?" - Запитав я.
  
  
  Чоловік глянув на мене. "Яка твоя справа?" Він був ще одним з американських фанатиків Ставроса, але його волосся було не таким довгим, як у Хаммера.
  
  
  Я витяг «люгер» з кобури і притис його до лівої вилиці бандита. "Якщо ти скажеш мені, де він, я простежу, щоб ти вчасно звернувся до лікаря, щоб врятувати тебе". Звісно, це була брехня. «Якщо ти відмовишся, я натисну на курок. Говори».
  
  
  Він подивився мені у вічі і оцінив побачене. «Чорт, добре, – хрипко сказав він. Отрута вже діяла на нього. «Якщо ти справді врятуєш мене».
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  "Він вирушив на Міконос".
  
  
  Я переглянувся з Ерікою. Острів Міконос був одним із двох місць, де Ставрос створював свій елітний корпус повстанців. "А тепер розкажи", - сказав я, притискаючи Люгер до його обличчя. "Він отримав звістку про полковників?"
  
  
  Бандит посміхнувся, потім його обличчя спотворило раптовий біль. «Цанні зателефонував додому Коцикасу. Відповів один із копів. Сказав, що лейтенант і наші люди гаразд, і що полковники мертві».
  
  
  "Якого біса?" - вигукнув Спенсер.
  
  
  Спенсер був здивований відповіддю, а я ні. Полковник Коцикас швидко подумав, коли пролунав дзвінок, і дав слухавку одному з поліцейських. Коцикас вважав, що, якщо він не передасть у пентхаус хибне повідомлення, Ставрос йтиме туди зі своїми людьми. Коцикас не мав часу погодити з нами дії, тому він пішов далі і зробив те, що здавалося кращим. Це було розумно, але полковник не міг знати, що відповідь, яку він змусив дати поліцейському, дозволить Ставросу покинути пентхаус до того, як ми туди дістанемося.
  
  
  "Навіщо Ставросу поїхати на Міконос?" - їдко запитав я вмираючого стрільця. "Для огляду військ?"
  
  
  Ще один напад болю охопив його. "Дайте мені лікаря", - видихнув він.
  
  
  «Спочатку поговоримо».
  
  
  Він прошепотів слова. «Він скликав обидва табори. Він хоче, щоб війська були доставлені до Афін. Командувач на Міконосі сказав щось про те, щоб не рухати свої війська, доки не отримає звістку від Мінуркосу. Ставрос був дуже злий на нього. Він прилетів туди, щоби особисто командувати».
  
  
  Я виріс. Чоловік напружився і здригнувся. Його обличчя вже посиніло.
  
  
  "Ходімо звідси", - наказав я. Я повернувся до Спенсера. "Залишайся тут."
  
  
  У його голосі звучало обурення. "Я поранений, Картер".
  
  
  Я оглянув його. Це була лише рана, в якій не було нічого життєво важливого. «З тобою все буде гаразд», - сказав я. «Перев'яжіть це пов'язкою і зателефонуйте Хоуку звідси. Розкажіть йому про останні події. Я попрошу Мінуркоса викликати лікаря, який подбає про вашу рану. Є питання?"
  
  
  "Так", - сказав він. «Чому ти не хочеш, щоб я був із тобою на Міконосі?»
  
  
  «Тобі треба трохи погладшати, Спенсер.
  
  
  Ставрос надто важливий для AX. "
  
  
  "Сказати це Хоуку?" – кисло запитав він. "Він рекомендував мене на тимчасову роботу за цим завданням".
  
  
  "Скажи йому все, що хочеш". Я повернувся до дверей, забираючи «люгер» у кобуру. "Давай, Еріка".
  
  
  «Що ви від мене очікуєте, просто зачекайте, поки я не отримаю від вас звістку? - спитав Спенсер.
  
  
  Я зупинився і подумав про це на мить: Завтра під час сніданку ви можете піти. Газетам буде запізно розповідати про цю історію. Нехай Мінуркос зателефонує до поліції та розповість їм усе. Зателефонуйте полковнику Коцикасу та попросіть його підтримати Мінуркоса. На той час я буду на Міконосі і знайду Ставроса, якщо він там. Для нього надто рано отримуватиме якісь новини про те, що сталося тут і в будинку Коцикасу».
  
  
  "А що щодо Серджіу?" - Запитала Еріка.
  
  
  "Ми відправимо його додому", - сказав я. "Він добре попрацював, і тепер він може повернутися до своєї родини".
  
  
  "Картер", - сказав Спенсер.
  
  
  "Так?"
  
  
  «Наступного разу я буду краще».
  
  
  Я глянув на нього. "Добре", - сказав я. «Ходімо, Еріко. Нам треба спіймати стерв'ятника».
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  Гавань Міконоса лежала як масивний огранований сапфір у променях ранкового сонця. Це була майже повністю закрита гавань з невеликими рибальськими човнами та катерами всередині та двома великими круїзними кораблями, які стояли на якорі біля морської стіни. Кораблі не заходили до Міконоса. Пасажирам доводилося спускатися невпевненими трапами з багажем у руках до катера, який невеликими групами доставляв їх на берег.
  
  
  Ми з Ерікою не пережили цієї короткої пригоди. Ми прибули у новий аеропорт на іншому кінці острова всього година тому назад та поїхали автобусом вибоїстою дорогою до села. Тепер я сидів у прибережному кафе під навісом з парусини, вмостившись на прямому жовтому стільці, і спостерігав, як півдюжини вусатих грецьких моряків ведуть нещодавно розфарбований рибальський човен у воду всього за п'ятнадцять ярдів від мене. Від мене в обох напрямках повертала набережна - ряд побілених будинків із кафе, магазинами та невеликими готелями. Я зробив ковток Nescafe, символічною данина поваги греків американській каві, і спостерігав, як повз проїжджає старий у солом'яному капелюсі, що торгує виноградом та квітами. В цій атмосфері було важко згадати, що я був тут, щоб убити людину.
  
  
  Еріки зі мною не було. Вона зникла в лабіринті білих вулиць неподалік від набережної, щоб знайти стару жінку, яку вона знала за перебування на Міконосі кілька років тому. Якщо вам потрібна була хоч якась інформація про Міконос, ви зверталися до темноволосих бабусь у чорних шалі, які здавали кімнати у своїх будинках відвідувачам. Вони всі знали. Еріка пішла дізнатися про військовий табір на острові і дізнатися, де може жити командир цього табору, бо ми, мабуть, знайдемо там Ставроса.
  
  
  Я якраз закінчував «Нескафе», коли Еріка, розгойдуючись по кам'яній доріжці перед кафе, була одягнена в жовті штани, її довге руде волосся було стягнуте жовтою стрічкою. Мені все ще було важко зрозуміти, чому така гарна дівчина, як Еріка, виявилася залученою до мого світу. Їй слід було вийти заміж за багату людину з віллою і довгою білою яхтою за межами Тель-Авіва. Все це вона могла мати своєю зовнішністю. Можливо, вона цього не знала. А може, яхти просто не смакують її.
  
  
  "Ти виглядаєш як турист, Нік", - посміхнулася вона, сідаючи поряд зі мною. «За винятком піджака та краватки».
  
  
  "Дайте мені ще годину", - сказав я. "Що ви дізналися?"
  
  
  Вона замовила офіціантові чашку гарячого чаю, і він пішов. «Добре, що я поїхала сама. Марія спочатку дуже не хотіла розмовляти. Ці остров'яни дуже далекі від незнайомців, і будь-яка людина, яка тут не живе, – чужа».
  
  
  "Що вона мала сказати?"
  
  
  Еріка почала говорити, але їй довелося почекати, доки офіціант залишить їй чай. Коли він пішов, вона насипала у чашку трохи цукру з відкритої миски. «Поруч із пляжем Орнос є табір, і лише пара остров'ян побувала всередині. Командир живе на орендованій віллі поряд із табором. Його звуть Галатіс. Один із двох місцевих таксистів відвіз двох американців до готелю «Ренія». на околиці села; Пізніше ця ж людина відвезла їх на віллу Галатиса».
  
  
  "Відмінна розвідувальна робота, міс Ністром", - сказав я. «Ходімо, поїхали в Ренію».
  
  
  "Я тільки села", - поскаржилася вона. "У мене ще є півчашки чаю".
  
  
  "Я принесу тобі ще чашку пізніше". Я кинув на стіл кілька драхм.
  
  
  "Добре", - сказала вона, поспішно відхлинувши ще чаю, а потім піднялася, щоб слідувати за мною.
  
  
  Ми пройшли по набережній повз кафе і невелику групу до відкритої площі, де зупинялися автобуси, що йдуть на околиці. Поштове відділення та штаб поліції порту виходили на площу, і там стояла потьмяніла бронзова статуя стародавнього героя. Ми проминули цю площу, повернули з набережної в невеликий квартал і незабаром прибули до Ренії. Це був багаторівневий готель, збудований на пагорбі з майже тропічним садом перед ним.
  
  
  Стрункий молодик за стійкою реєстрації був дуже привітний. «Так, учора приїхали двоє американців. Вони ваші друзі?
  
  
  Як їх звати? »- Запитав я.
  
  
  "Дайте подумати." Він дістав з-під прилавка журнал і відчинив його. Ааа. Містер Браун та містер Сміт».
  
  
  «Так. Вони будуть нашими друзями», - сказав я. «У якій вони кімнаті? Ми хочемо здивувати їх».
  
  
  «Вони 312. Але вони вже поїхали. Вони згадали, що повернуться на обід до полудня».
  
  
  Ми все одно перевірили кімнату. Я постукав у двері, а потім увійшов зі спецефектом, наданим хлопцями з відділу спецефектів. Ми зачинили двері й озирнулися. Обидві великі ліжка ще не заправлені, а на нічному столику стояла наполовину порожня пляшка віскі. Ставрос не надто пив, тому я подумав, що це був його найманець, якого він привів із собою, який випив спиртне.
  
  
  Окрім скотчу та кількох недопалків, вони більше нічого не залишили. Ставрос, мабуть, не взяв із собою багажу. Те, що він мав зробити, не триватиме багато часу. Йому довелося дізнатися про телефонний дзвінок людини, яка назвалася Мінуркосом, і перевірити лояльність Галатиса, командира табору. Життя Галатиса виявилося у безпосередній небезпеці, якби він корився наказам Мінуркоса не рухатися, доки не почує від нього подальші повідомлення. Оскільки Ставрос прибув учора, Галатіс міг бути вже мертвим.
  
  
  "Нам краще піти на віллу", - сказав я.
  
  
  "Я з тобою, Нік".
  
  
  Після півгодинного пошуку ми нарешті знайшли таксиста, що потягує узо у кафе. Він не мав жодного бажання відвезти нас на віллу, поки я не показав йому пачку драхм, після чого він згорбився і повів нас до таксі. Це був пошарпаний Chevrolet 1957 року, без більшої частини фарби і вати, що стирчить з оббивки. Таксист завів старий двигун, який видав гучну відрижку, коли ми поїхали.
  
  
  Більшість їзди проходила по погано вимощеній дорозі вздовж скелястого узбережжя острова, де стрімкі скелі обривалися в Егейське море. Коли ми були майже на пляжі Орнос, водій повернув на рвану гравійну дорогу у бік табору та вілли. Коли ми минули високий паркан із колючого дроту, нам вдалося лише миттю розглянути табір, зелені будинки, що причаїлися вдалині. Ми повернули від паркану на довгу дорогу, що вела до вілли. Коли ми підійшли до будинку з черепичним дахом, я попросив таксиста почекати, і він, мабуть, дуже охоче погодився.
  
  
  Ми були готові до всього, коли я постукав у багато прикрашені дерев'яні вхідні двері. Еріка знову мала бельгійський револьвер, захований за сумочкою, і цього разу вона сподівалася його використати. Вона холоднокровно стояла поряд зі мною біля дверей і чекала. Я поклав «люгер» у бокову кишеню піджака, і моя рука була з ним. Слуга, літній грек, відчинив двері.
  
  
  «Якщо міра», - привітав він нас. Він продовжив по-грецьки. "Ви хочете бачити командира?"
  
  
  «Вибачте мені», - сказав я, обережно відсуваючи його вбік. Ми з Ерікою переїхали до великої вітальні з однією скляною стіною, що виходить на схил пагорба з деревами.
  
  
  "Будь ласка!" - заперечив старий англійською.
  
  
  Ми обережно переходили з кімнати до кімнати і, нарешті, зустрілися у великій кімнаті. Там нікого не було.
  
  
  "Де командир?" - Запитала Еріка у старого.
  
  
  Він люто похитав головою з боку на бік. «Не на віллі. В гостях".
  
  
  Я запитав. - "Де?"
  
  
  «Пішов із американцями. У табір".
  
  
  "Ефарісто", - сказав я, подякувавши йому.
  
  
  Ми вийшли і знову сіли до кабіни. «Відвези нас до військового табору», - сказав я водію.
  
  
  "Що ми робитимемо, коли дістанемося туди?" - Запитала Еріка.
  
  
  Таксі від'їхало від будинку і рушило назад гравійною дорогою. "Я ще не впевнений", - визнав я. "Я просто відчуваю, що ми повинні хоча б поглянути з боку".
  
  
  Але ми так далеко не зайшли. Коли ми повернули назад на дорогу, яка проходила паралельно паркану, і проїхали по ній кілька сотень ярдів, я побачив місце, де сліди від шин виходили з проїжджої частини і зупинилися біля якихось заростей.
  
  
  Я сказав водієві. - "Стоп!"
  
  
  "Що трапилося, Нік?" - Запитала Еріка.
  
  
  "Я не знаю. Залишайся тут».
  
  
  Я виліз із кабіни і витяг «люгер». Я повільно рушив повз сліди шин до чагарників. Були свідчення бійки біля того місця, де було припарковано машину. Потрапивши у кущі, я виявив те, чого боявся. За густим кущем лежав високий худий чоловік з перерізаним горлом від вуха до вуха. Очевидно, я знайшов Галатіса.
  
  
  Я повернувся в машину і сказав Еріке, і ми просто посиділи там якийсь час, поки таксист дивився на нас у дзеркало заднього виду.
  
  
  "У Ставроса вже мав бути один із підлеглих Галатиса офіцерів на своєму боці", - важко сказав я. "Якщо ми не знайдемо Ставроса, завтра у нього будуть ці війська в Афінах".
  
  
  «Ми не можемо йти за ним у табір, Нік, – сказала Еріка. "У нього буде невелика армія, щоб захищати його там".
  
  
  «Ми повернемося в готель і сподіваємося, що те, що сказав їм Ставрос, правда, що він має намір бути там до полудня. Ми чекатимемо на нього там».
  
  
  У «Ренії» ми з Ерікою непоміченими дісталися кімнати Ставроса. Ми замкнулися і почали чекати. Була середина ранку. Ліжка були заправлені, так що нам не довелося турбуватися про покоївки. Я налив нам обом невелику порцію віскі, і ми сіли на край ліжка, випивши це.
  
  
  «Чому ми не можемо бути тут у відпустці, як туристи?» – поскаржилася Еріка. «Нема чого робити, крім як відвідувати вітряки, ходити на пляжі і сидіти в кафе, спостерігаючи, як живе світ?»
  
  
  "Можливо, ми колись будемо тут разом", - сказав я, не вірячи цьому ні на хвилину. «За інших обставин».
  
  
  Еріка зняла маленький жилет, що йшов із штанами. На ній була лише прозора блузка, заправлена за штани. Вона знову лягла на ліжко, її ноги все ще стояли на підлозі, а її руде волосся безладно розпливалося на простому зеленому покривалі.
  
  
  "У нас не так багато часу разом", - сказала вона, дивлячись у стелю. Легкий вітерець проникав у відчинене вікно, легкий морський бриз. "Незалежно від того, як все це працює".
  
  
  "Я знаю."
  
  
  «Я не хочу чекати на якийсь можливий момент у майбутньому разом. Можливо, він ніколи не настане». Вона почала розстібати блузку.
  
  
  Я глянув на неї. «Еріко, що ти, чорт забирай, робиш?»
  
  
  "Я роздягаюся", - сказала вона, не дивлячись на мене. Блузка була знята. Вона розстебнула маленький бюстгальтер і змахнула його. Я дивився на неї згори донизу.
  
  
  "Ви розумієте, що Ставрос може увійти сюди будь-якої миті?" Я запитав.
  
  
  "Це тільки середина ранку". Вона розстебнула клямку жовтих штанів на талії і стягувала їх через стегна. Під ним був лише клаптик трусиків, невеликий шматок тканини, який майже нічого не прикривав.
  
  
  Я згадав, і в мене пересохло у горлі. Я згадав чисте тваринне задоволення, яке відчував із нею.
  
  
  "Еріка, я не думаю ..." - Спробувала заперечити я.
  
  
  "Час є", - запевнила вона мене, млосно рухаючись по ліжку. Я дивився, як її тіло рухається та розтягується. "Ти сам сказав, що Ставрос, ймовірно, весь ранок буде перемовлятися з новим командиром у таборі".
  
  
  "Ми не можемо бути впевнені в цьому", - сказав я, коли вона розстібала мій ремінь. Мій пульс почастішав, і я відчув знайому внутрішню реакцію на її дотик.
  
  
  Вона притягла мене до себе і рушила до мене. Моя ліва рука за власним бажанням пересунулася до грудей.
  
  
  "Як ми повинні бути впевнені, Нік", - видихнула вона, засунувши руку в мій одяг.
  
  
  «Ну якого біса, - подумав я. Двері були зачинені. "Люгер" буде в межах легкої досяжності. Ми почуємо Ставроса до того, як він увійде до кімнати. І в мене було те саме почуття, що й у Еріки. Можливо, це востаннє.
  
  
  Я повернувся і дозволив очам ковзати по тілу Еріки і гриві палаючого волосся, що падає на її молочні плечі, і подумав, чи була колись жінка більш бажана, ніж Еріка Ністром. У будь-якому місці. Будь-який час.
  
  
  Я поцілував її, і її рот був гарячим і вологим, і в тому, як вона притулилася до моїх губами, була потреба. Коли ми цілувалися, вона мене роздягала, і я її не зупиняв. Потім ми разом лежали на ліжку, і я стягував прозорі трусики з її стегон та стегон. В кінці вона допомогла мені, збивши їх з пантелику.
  
  
  Вона лягла на спину з майже заплющеними очима і потяглася до мене. Я підійшов до неї, і вона притягла мене до себе. Ми знову пристрасно поцілувалися, і вона тримала мене і пестила. Коли вона втягнула мене в себе, був момент, коли її рота відкрився від задоволення, а потім з її горла вирвався низький стогін.
  
  
  Її стегна рухалися проти мене, виявляючи ініціативу та вимогливо. Я відповів, сильно штовхаючи її. Довгі стегна відірвалися від ліжка і замкнулися за моєю спиною, змушуючи мене глибше проникнути всередину.
  
  
  А потім нас прогримів вибух. Він прийшов раніше і з більшою силою, ніж я коли-небудь думав, змушуючи плоть тремтіти і тремтіти від своєї оголеної сили і проходячи тільки після того, як ми обоє були позбавлені всієї метушні, яка наростала всередині нас. Ми залишилися з м'якою брижами задоволення, яка проникла в найглибші і найпотаємніші частини нас.
  
  
  Одягалися неквапливо. Був ще не пізній ранок. Проте я почав побоюватися, що Ставрос може з'явитися. Він може бути в аеропорту в очікуванні літака до Афін. Він міг би сказати, що повертається опівдні тільки для того, щоб збити будь-якого переслідувача зі свого сліду.
  
  
  Було одинадцять тридцять. Еріка випила ще віскі, і всередині неї зростала напруга, яка явно відбивалася на її обличчі.
  
  
  "Я йду у вестибюль", - сказала вона в одинадцять тридцять п'ять.
  
  
  "Навіщо?"
  
  
  "Можливо, він зателефонував і змінив свої плани", - сказала вона, швидко затягнувши довгу сигарету. "Вони можуть щось знати".
  
  
  Я не намагався її зупинити. Вона була вся в хвилюванні, незважаючи на те, що ми раніше кохали.
  
  
  «Добре, – сказав я. «Але якщо ви зіткнетеся зі Ставросом, не беріть його на себе. Нехай він підійде сюди.
  
  
  «Добре, Нік. Обіцяю».
  
  
  Після виходу Еріки я почав ходити по кімнаті. Я сам нервувався. Було важливо, щоб ми привели Ставроса сюди. Ми переслідували його досить довго.
  
  
  Минуло лише п'ять хвилин після того, як Еріка спустилася до стійки реєстрації готелю, коли я почув звук у коридорі. Я витягнув 9-мм люгер і підійшов до дверей. Я дослухався. Пролунав ще один звук. Я чекав, але нічого не сталося. Я обережно і тихо відімкнув двері. Прочинивши її на дюйм, я визирнув у коридор. Нікого не було видно. Я стоячи глянув у хол і подивився туди-сюди.
  
  
  Нічого. Коридор мав відкриті арки, що вели до саду. Я пішов, визирнув і знову нічого не побачив. Приблизно за п'ятдесят футів коридором був вихід у сад. Я швидко спустився туди, озирнувся і нарешті здався. «Напевно, мої нерви були межі, - вирішив я. Я повернувся до прочинених дверей у кімнату і ввійшов.
  
  
  Як тільки я схопився за двері, щоб закрити її за собою, краєм ока помітив рух, але було занадто пізно, щоб відреагувати. Хрумкий удар по потилиці викликав у мене запаморочливий біль у голові та шиї. «Люгер» вислизнув із моєї руки. Я схопився за одвірок і втримався, коли я сперся на нього. Я побачив обличчя перед собою і впізнав у ньому те, що бачив у пентхаусі в Афінах. Це було суворе похмуре обличчя Адріана Ставроса. Я видав тваринний звук у горлі і потягся до цього потворного обличчя. Але потім ще щось ударило мене по голові, і всередині спалахнули яскраві вогні. Я поплив у море чорного кольору, і між чорним морем та чорним небом не було лінії горизонту. Все це зімкнулося на мені і злилося в темну масу, що клубилася.
  
  
  Одинадцятий розділ.
  
  
  «Він отямився».
  
  
  Я чув голос невиразно, наче він ішов до мене з іншої кімнати. Мої очі розплющились, але я не міг їх сфокусувати. Я побачив навколо себе три невиразні форми.
  
  
  «Вірно, розплющ очі».
  
  
  Голос був знайомий. Він належав Адріану Ставросу. Я спробував зосередитись на його джерелі. Його обличчя прояснилося у моєму баченні. Я дивився на жорстке, жорстке обличчя з залисинами, темним волоссям і холодними холодними очима, і ненавидів себе за те, що дозволив йому взяти мене. Я перевів погляд з нього на дві інші обличчя з боків. Один належав здоровому смаглявому хлопцеві з блакитним оком над лівим оком. Я прийняв його за бразильського охоронця Ставроса. Інший чоловік був досить молодим і носив форму кольору хакі. Я здогадувався, що це той офіцер, який замінив страченого Галатиса.
  
  
  - Отже, - сказав Ставрос отруйним голосом. "Мийник вікон". Він видав свого роду горловий сміх. "Хто ти насправді?"
  
  
  "Хто ти насправді?" Я відповів, намагаючись очистити голову, намагаючись думати. Я згадав Еріку і подумав, чи знайшли вони її.
  
  
  Ставрос витягнув мене і вдарив мене тильною стороною долоні, і тільки тоді я помітив, що сиджу на прямому стільці. Вони не пов'язували мене, але «Люгера» не було. Х'юго все ще сидів у мене на передпліччі під розстебнутою курткою. Я мало не впав зі стільця, коли прийшовся удар.
  
  
  Ставрос нахилився наді мною, і коли він заговорив, його голос був схожий на гарчання леопарда. "Я бачу, ти мене не впізнаєш", - прошипів він. Я бачив, як армійський офіцер глянув на нього. "Тепер ви знаєте, з яким чоловіком маєте справу".
  
  
  «Так, псих, – подумав я. Безжальна людина, що полює на інших. Тепер я зрозумів, чому вони назвали його Стерв'ятником. Цього разу я тримав рота на замку. Він випростався, схопив сорочку за перед та драматично розірвав її. Я дивився на масу шрамів на його торсі, мабуть, від вогню. Виявилося, що вони покривали більшу частину його тіла.
  
  
  "Ви бачите це?" - прогарчав він, його очі заблищали надто яскраво. «Я отримав це під час пожежі у квартирі, коли був хлопчиком. Мій батько взяв із собою в ліжко закурену сигарету, що стало останнім із серії безвідповідальних дій щодо його родини. Але я вижив, розумієте. Не думайте, що я потраплю до пекла, бо я вже був там”.
  
  
  Так що це була велика частина загадки Ставроса, яка не вистачала. Вогонь щось клацнув усередині нього. Він випалив усе, що залишилося від душі, залишилося лише обвуглене ядро. Коли він застебнув сорочку, я зрозумів, чому він так прямо стояв. Мабуть, весь його торс був жорстким через зарубцьовану тканину.
  
  
  "Тепер ти розумієш", - прошипів він мені. "Тепер ти скажеш мені, хто ти і що ти робиш тут, на Міконосі, шпигуна за мною".
  
  
  Хрипкий темнолицьий хлопець поруч із ним вийняв з кишені щось коротке, мабуть, палицю, про всяк випадок, якби я був би досить дурний, щоб кинути виклик Ставросу.
  
  
  "Це ЦРУ?" До мене дійшов потворний голос Ставроса. "Ви дзвонили Галатису, прикидаючись Мінуркасом?"
  
  
  Я повинен був пощадити себе, інакше все було б скінчено. Якби Еріка не постраждала за стійкою готелю, виявилося, що вона скоро повернулася б сюди. Якщо мені пощастить, і вона зверне увагу, вона не увійде до кімнати і не стане їхньою бранкою. Вона боротиметься з цим, і я маю бути свідомим, щоб надати їй допомогу.
  
  
  "Так", - сказав я. "Я з ЦРУ".
  
  
  "Ага, правда виходить назовні", - сказав Ставрос. "І ви тут, щоб влаштувати переворот проти мене?"
  
  
  Очі Ставроса блиснули на мене маніакальною ненавистю.
  
  
  "Щось у цьому роді."
  
  
  «Які подробиці цієї змови ЦРУ?» - Запитав відповіді Ставрос.
  
  
  Я вагався. Якби я сказав надто багато, це прозвучало б фальшиво. Хаскі знову підняв палицю.
  
  
  «Почекай», - сказав молодий офіцер із сильним акцентом. "Нещодавно в Греції ми вивчили певні методи, що дозволяють досягти від ув'язнених повної співпраці. Але буде надто галасливо, щоб розпочати такий допит тут.
  
  
  У будь-якому випадку ми маємо повернутися до табору. Ми візьмемо його із собою».
  
  
  Ставрос на мить замислився. «Добре, – похмуро сказав він.
  
  
  Вони підхопили мене зі стільця. Цікаво, де, чорт забирай, Еріка? Вона мала повернутися зі стійки реєстрації. Може, вони таки знайшли її. Але я не міг спитати.
  
  
  Коли вони загнали мене в машину, що чекала біля будинку, на віддаленій від входу стоянці, я подумав про те, щоб спробувати втекти за допомогою стилета. Якби вони доставили мене до того табору, я б ніколи не залишив його живим.
  
  
  Але не було гарної нагоди поворушитися з ножем. Хрипкий чоловік тримав пістолет у мене під ребрами, а з іншого боку мене сидів Ставрос. Офіцер вів машину.
  
  
  Дорогою з міста обривистою дорогою я весь час думав про Еріка. Було важко зрозуміти, що з нею сталося. Вона знала, що їй доведеться повернутися до кімнати одразу, як тільки з'явиться Ставрос.
  
  
  Ми були за містом приблизно в милі, коли повернули на крутий поворот і побачили машину, що зупинилася, всього в двадцяти ярдах попереду нас на вузькій дорозі. Я згадав, що бачив цю машину, припарковану біля готелю раніше, і дійшов висновку, що вона належить менеджменту. Офіцер натиснув на гальма, і військова машина зупинилася за кілька футів від іншої машини.
  
  
  "Що це таке?" – коротко запитав Ставрос.
  
  
  «Начебто зламана машина», - пробурчав офіцер.
  
  
  "Ну, йди прибери її з дороги", - скомандував Ставрос.
  
  
  Праворуч від нашої машини була скеля, а з іншого боку крутий урвище. Офіцер вийшов з лівого боку і обережно рушив до машини, що перегородила дорогу. Ставрос, що сидів праворуч від мене, відчинив двері з боку урвища і зупинився на тротуарі, спостерігаючи. Я був у машині наодинці з хрипким чоловіком, який тримав пістолет поруч зі мною.
  
  
  "Скинь її зі скелі!" - наказав Ставрос стоячи поряд з нашою машиною.
  
  
  "Я постараюся", - сказав офіцер.
  
  
  То були його останні слова. Коли він зупинився біля іншої машини, я побачив, як Ерікова голова злетіла над урвищем. Вона явно підслухувала поза готельним номером і чула, як вони вирішили відвезти мене до табору. Вона викрала машину готелю і зупинила нас на дорозі.
  
  
  "Бережись!" - крикнув Ставрос офіцеру, коли побачив, що Еріка направила револьвер у чоловіка.
  
  
  Грек обернувся, коли пістолет Еріки вистрілив. На лобі у офіцера з'явилася дірочка. Він відсахнувся і врізався в машину, коли Еріка направила пістолет на Ставроса. Він витягував свій пістолет, і я захоплювався Ерікою за те, що першим дістала офіцера, тому що я знав, як вона хотіла пристрелити Ставроса. Вона прицілилася в Ставроса, і її пістолет знову гаркнув і влучив у нього.
  
  
  Хрипкий чоловік поруч зі мною в машині цілився в мене, не розуміючи, що робити насамперед. Нарешті, коли Ставроса було поранено, він вирішив спочатку прикінчити мене, а потім піти за Ерікою. Я бачив, як побілів його палець на спусковому гачку револьвера. Я змахнув рукою і вдарив його по руці з пістолетом, і зброя вистрілила, розбивши шибку поруч зі мною. Стилет був у мене в долоні. Тримаючи пістолет на відстані, я штовхнув ножем і відчув, як він увійшов під його руку. Для нього все було скінчено.
  
  
  Ставроса поранили в плече, але це була лише рана. Він упав на землю і відповів на вогонь Еріки, коли я вистрибнув з далекого краю машини. Пригнувшись і використовуючи машину для укриття, я попрямував до іншої машини з пістолетом у руці. Ставрос знову змусив Еріку сховатися за урвище. Я хотів зробити в нього точний постріл з місця, де він найменше цього очікував, бо він думав, що я все ще в полоні.
  
  
  Але коли я підійшов до іншої машини, Ставрос побачив мене. Він зробив два постріли, і кулі підняли поруч зі мною шматки асфальту. Я пірнув за ріг машини і пішов з лінії вогню. Наступного моменту Ставрос знову опинився у військовій машині. Голова Еріки вискочила з кручі, і вона вистрілила в машину, але схибилася. За кермом був Ставрос. Двигун завівся.
  
  
  Я встав і вистрілив у нього. Раптом машина нахилилася і полетіла просто на мене. Він намагався притиснути мене до іншої машини. Я зробив один безцільний постріл і пірнув у бік від машини, що наближається. Він голосно врізався в іншу машину. Я лежав дуже близько до місця удару, закривши обличчя і сподіваючись, що метал, що роздирається, не вріжеться в мене. Ставрос розвернув машину заднім ходом і різко повернув убік від місця удару. Він повертався до міста. Ще за долю секунди він був на ходу. Я ретельно прицілився, потрапив у шину та розірвав її, але він продовжував їхати. Еріка зробила два постріли, кулі зі свистом відлетіли від машини і не потрапили до Ставроса.
  
  
  Я чув її крик. - "Чорт!"
  
  
  Я встав і відчинив двері розбитої машини. Двері впали мені в руки і вдарилися об тротуар. Я сів у машину і спробував завести машину. Із третьої спроби все запрацювало.
  
  
  Еріка зустріла мене біля машини, коли я увімкнув передачу.
  
  
  Ми з ревом мчали дорогою за Ставросом. Ми тримали його в полі зору, поки не дісталися міста, а потім знайшли кинуту машину біля набережної. Ми звалилися та подивилися мабуть бензин закінчився.
  
  
  "Він не може бути далеко звідси", - сказала Еріка. "Я загляну в кафе".
  
  
  «Добре, я подивлюся на човни. Будьте уважні".
  
  
  "Ти теж, Нік", - сказала вона.
  
  
  Вона пішла стежкою до кафе. Там було багато місць, де можна було сховатися. Я вийшов на невеликий пірс, де кілька туристів чекали на човен. Я саме збирався запитати Ставроса, коли почув рев моторного катера. Потім я побачив його на катері наприкінці причалу. Човен відходив.
  
  
  Я побіг до нього, але запізнився. Він був у дорозі. Я націлив на нього пістолет, але не вистрілив. Помітивши поряд зі мною невеликий човен, я скочив на борт з власником, який стояв з щелепою, що відвисла, спостерігаючи за всім цим. Я все ще мав пістолет.
  
  
  «Заводь», - наказав я.
  
  
  Він мовчки слухався. Мотор заревів.
  
  
  "А тепер йди за ним".
  
  
  "Але..."
  
  
  «Забирайся, чорт забирай!» – крикнув я.
  
  
  Він вийшов. Тієї миті я був за кермом і від'їжджав від пристані за Ставросом. Я озирнувся і побачив Еріку в дальньому кінці доку, що вигукує моє ім'я. Я не міг повернутись. Я відмахнувся від неї.
  
  
  Я чув її крик. - "Бути обережним!"
  
  
  Мені було шкода, що вона не могла бути зі мною, бо Ставрос був для неї важливий. Але обставини розпорядилися інакше. Я бачив, як Ставрос пройшов через вхід до внутрішньої гавані, залишаючи за собою чистий білий слід. За межами цієї території, що охоронялася, були невеликі, мінливі хвилі, і коли я дістався туди, мій невеликий човен почав розгойдуватися, і бризкав мені в обличчя солоною водою з темно-синього Егейського моря. Було ясно, що Ставрос прямував до безлюдного острова, який був поруч із Делосом.
  
  
  Мій човен був швидшим, ніж катер, який вкрав Ставрос, тому, відчайдушно чіпляючись за своє маленьке судно, я повільно наздогнав його. Тоді я думав про Еріка там, на Міконосі. До поліції треба буде дати пояснення. Але дзвінок полковнику Коцикасу розповість владі все, що вони хотіли б знати. На той час, коли я повернуся, вони напевно нагородять Еріку медалями. Якщо я повернусь.
  
  
  Несподівано я опинився в межах досяжності, але Ставрос мене випередив. Він двічі вистрілив у мене, і вони розтрощили лобове скло човна. Зважаючи на те, як мій човен стрибав, це було справжнім подвигом, що Ставрос кудись потрапив. Я витяг пістолет і старанно прицілився в силует Ставроса. Я вистрілив і схибив. У мене залишилося лише два постріли.
  
  
  Ми попрямували до невеликого занедбаного району острова, і вода заспокоїлася. Ставрос побіг до зруйнованих залишків розпеченого дока, що вигорів на сонці. Дорогою я бачив, як він перезаряджав пістолет, так що мав перевагу в боєприпасах. Під'їжджаючи до причалу, він двічі вистрілив у мене, щоб утримати мене подалі. Я розгорнув човен широким колом, намагаючись перехитрити його. Але я стримував вогонь. Я не міг витрачати даремно постріли.
  
  
  Ставрос нахилився на старті, над чимось працював. Катер уже був пристикований. Я подумав, що це може бути мій шанс і знову направив човен усередину. Як тільки я підійшов досить близько, щоб вистрілити, у поле зору з'явився Ставрос і жбурнув якийсь предмет у мій човен. Він приземлився прямо до моєї кабіни. Я бачив, як горить запал і знав, що Ставрос знайшов динаміт. На Міконос його використовували для прокладання нової дороги на дальньому кінці острова. Я не мав часу спробувати викинути його за борт. Запобіжник виявився коротким. Засунувши пістолет за пояс, я пірнув за борт і поплив.
  
  
  Вибух розірвав мені вуха і струсонув гаряче повітря, піднявши на воду великі хвилі. Навколо мене посипалося сміття, але я проплив геть. Я озирнувся і побачив палаючі уламки на поверхні води, чорний дим котився до неба.
  
  
  Мені пощастило. Я продовжував пливти до берега, що прилягав до пристані. Ставрос побачив мене і зробив два постріли. Кулі впали у воду за мною. Він вистрілив утретє і прорізав мені передпліччя. Я вилаявся собі під ніс. Навіть якщо я дістануся берега, я можу залишитися без зброї, бо патрони в пістолеті могли намокнути.
  
  
  Коли Ставрос побачив, що я продовжую йти до берега, він повернувся і побіг від зарослого водоростями причалу. Він ішов у плоску низьку частину острова прямо за нами, до руїн півдюжини рибальських халуп, які були давно занедбані. Він явно мав намір влаштувати мені засідку там.
  
  
  Я ледве заліз на стару морську стіну, яка входила в док під прямим кутом. Я подивився на відкритий простір, але Ставроса не побачив. Гаряче сонце почало сушити солону воду на мені, поки я вивчав місцевість прямо попереду. На відстані приблизно триста ярдів земля була відносно плоскою, за винятком розкиданих кам'яних виходів і валунів, які оточували і створювали фон для короткої лінії кам'яних халуп, що обсипалися. За ними скелястий пагорб досить круто піднімався до центру острова, а на пагорбі була ще одна будівля. Це був двоповерховий будинок без даху та однієї стіни, мабуть, якась громадська споруда.
  
  
  Я примружився в яскравому світлі, сподіваючись побачити Ставроса, але той ховався.
  
  
  Витягнувши револьвер з-за пояса, я вийняв патрони і протер їх. Я відчинив пістолет і заглянув у стовбур. Усередині металевої трубки виблискували краплі води, блискучі у відбитому сонячному світлі. Приставивши дуло до рота, я продув ствол, щоб очистити його. Два патрони, які я так старанно зберіг, могли дати збій, коли я залежав від них. Іншої зброї в мене не було, тому що «Люгер» залишився в готелі, а стилет стирчав з боку стрільця на дорозі, що вела до військового табору. Еріка забере їх, але зараз мені це не допоможе.
  
  
  Однак Ставрос не був упевнений, що я не стрілятиму, інакше він не втік би. Це була невелика перерва на мою користь. Прийнявши це як найкраще, що я мав, піднявся зі стіни і попрямував до котеджу з пістолетом у руці. Якби я показав пістолет, я міг би змусити Ставроса подумати, що готовий вистрілити з нього, мокрого чи ні, і змусити його оборонятися. Але я сподівався, що до цього не дійде.
  
  
  Я обережно підійшов до кам'яних будиночків. Скрізь росла висока трава, навіть усередині скелетів невеликих споруд без дверей та вікон. Трава трохи ворушилася під теплим вітерцем, де я був. Сонце тут здавалося якось яскравішим, ніж на сусідньому Міконосі. Він і теплий вітерець повільно сушили мою сорочку та штани, але мій одяг все ще прилипав до мого тіла.
  
  
  Я обережно йшов довгою коричневою травою. Дві ящірки, сірі, доісторичного вигляду, стрибнули на каміння, щоб піти з мого шляху. Тут не пахло вулицею. Гаряче повітря забило мені ніздрі і майже задушило мене своїм запахом гниття. Мухи дзижчали по зарослому бур'янами полі між котеджами та мною, і в глибині душі я побачив Алексіса Саломоса, що лежав на скручених уламках із мухами на ньому. Потім я помітив рух попереду біля найближчого котеджу.
  
  
  Я потер рукою очі і знову глянув. Тепер там нічого не було видно, ніяких подальших рухів, але я відчував, що Ставрос був там. Я відчував це, кожна кістка мого тіла посилала попереджувальні сигнали.
  
  
  Я побіг до валуна заввишки по груди біля першого котеджу, завмер там, дивився і слухав. У вухах постійно долинав шум комах. Я поклав руку на валун і поклав її ящірці на спину. Він відскочила, налякавши мене. У цей момент Адріан Ставрос висунув голову через другий котедж на лінії і вистрілив із пістолета.
  
  
  Постріл, здавалося, луною рознісся в липкому повітрі. Куля розколола камінь біля моєї правої руки. За мить другий постріл потрапив у камінь і розсипав піщинки мені в обличчя. Я сплюнув і зморгнув. Коли я знову почав бачити, Ставрос зник. Але ближче до мене, між першим та другим котеджами, я помітив рух трави.
  
  
  Ставрос, мабуть, вирішив, що я не стрілятиму з мокрого пістолета. Замість того, щоб я переслідував його, він переслідував мене.
  
  
  «Мисливець стає жертвою!» - пролунав голос, за яким послідував низький сміх.
  
  
  Цей глухий божевільний голос, здавалося, виходив скоріше з моєї голови, ніж з котеджів. Я не міг точно сказати, де був Ставрос за звуком.
  
  
  "Тоді йди і забери мене, Ставросе", - крикнув я.
  
  
  "Олександр", - звідкись поправив мене Ставрос. «Олександр – це ім'я». За цим був ще один вибух сміху, високий, психотичний, який коливався від гарячого бризу.
  
  
  Я почув шум у гущавині біля першого котеджу. Я дивився крізь порожні очі розбитих вікон і нічого не бачив. Потім я почув голос праворуч від мене і трохи позаду, у високій траві.
  
  
  "Пістолет марний, чи не так?"
  
  
  Я обернувся й побачив Ставроса, що стояв за мною, в зовсім іншій позиції, ніж я чув останній звук. Він міг бути божевільним, але все ж таки був хитрим. Він скерував на мене пістолет і вистрілив.
  
  
  Я впав плашмя на землю поруч із валуном, коли він натиснув на спусковий гачок. Каміння більше не було між нами. Куля розірвала рукав сорочки і подряпала ліву руку. Я перекинувся один раз, коли він знову вистрілив. Куля підняла пил поруч зі мною. Я в розпачі націлив на нього револьвер, коли він утретє натиснув на курок. Він потрапив до порожньої камери. Він дивився на мене, коли я натискав на курок свого пістолета. Він клацнув також без пострілу
  
  
  Обличчя Ставроса змінилося, і він засміявся високим диким сміхом, вставляючи патрони у свою зброю. Я відкинув пістолет, закопався ногами в землю і стрибнув на нього.
  
  
  Я потрапив до Ставроса, коли він підняв пістолет. Він не мав можливості натиснути на курок, поки я схопився з ним. Пістолет упав, коли ми обоє вдарилися об тверду землю, штурхаючи і дряпаючи високу траву.
  
  
  Я сильно вдарив Ставроса по щелепі, і він упав на спину. Але коли я знову кинувся на нього, у нього все ще залишалося багато шаленої сили. Він якось знайшов порожній пістолет, і коли я знову був на ньому, він люто вдарив стволом зброї по моїй голові. Він потрапив ковзним ударом, і я впав із нього.
  
  
  Коли я знову зміг зосередитися на ньому, він схопився і побіг до двоповерхових руїн на пагорбі за котеджами. Старі дерев'яні двері ніяково висіли на одній петлі, і коли я увійшов, вони все ще тихенько рипіли. Ставрос пройшов цим шляхом.
  
  
  Я повільно увійшов до напівзруйнованої будівлі. Усередині трави було майже стільки, скільки зовні в полі. У деяких місцях вона була прим'ята, де пройшов Ставрос. Але мені було приємно згадати, що цю людину так переслідували все своє свідоме життя, і вона зуміла вижити. Коли я обігнув кут обваленої стіни, я побачив погляд його божевільного обличчя, а потім іржавий залізний пруток хитнувся мені в голову. Я пригнувся, і штанга зачепила моє волосся і врізалася в кам'яну стіну поряд зі мною.
  
  
  "Чорт!" – пробурмотів я. Він знайшов шматок заліза, залишений останніми мешканцями острова. І знову він мав перевагу переді мною.
  
  
  Я схопився за штангу, але втратив рівновагу. Він збив мене з ніг і я втратив хватку. За мить він знову змахнув зброєю. Воно спустилося до мого обличчя і розбило б мою голову, якби потрапило. Я перекотився, і штанга зачепила моє праве вухо і сильно вдарилася об землю піді мною.
  
  
  Я знову схопив штангу, намагаючись вирвати її зі хватки Ставроса, і ми обоє втратили її. Ставрос повернувся і збіг сходами, що обсипалися, на верхній рівень будівлі, де знаходився край другого поверху. Він був прямо наді мною, коли я встав на ноги. Він схопив великий шматок каменю і жбурнув його в мене. Він зісковзнув з мого плеча, і біль пронизав його. Я почав підніматися кам'яними сходами. Я збирався впіймати Ставроса і вбити його голими руками.
  
  
  Коли я досяг вершини, на мене полетів інший шматок каменю. Я пригнувся, і він з гуркотом упав униз. Ставрос стояв на задньому краї вузької секції підлоги, відкритий бік конструкції позаду нього. Розпач з'явився в його квадратному обличчі, коли він стояв і похмуро дивився на мене. Він подивився на землю, що височіла позаду будівлі, посипану валунами і кам'янисту. Після невеликого вагання він стрибнув.
  
  
  Я бачив, як він ударився об каміння і покотився. Він схопився за кісточку, і його обличчя спотворилося від болю та люті. Він підповз до великого круглого валуна, що небезпечно сидить на кам'яному уступі. Валун був близько трьох футів у діаметрі, а під його переднім краєм на трохи похилому виступі зі скелі та трави був затиснутий камінь меншого розміру. Ставрос потягнувся до маленького каменю, щоб використати його проти мене.
  
  
  Я зістрибнув на землю поряд з ним, і удар ужалив мої ступні. Я впав уперед, але швидко підвівся, неушкоджений. Ставрос відчайдушно відштовхував камінь від валуну. Коли я рушив за ним, він надлюдським зусиллям висмикнув камінь і залишився там, важко дихаючи, і чекав на мене.
  
  
  «Давай, – прошипів він. «Я розіб'ю тобі череп. Я…»
  
  
  Ми обидва бачили рух одночасно. Валун поряд з ним, без підтримки віддаленого каменю, почав рухатися вниз по похилій поверхні скельного уступу нижче за ногу Ставроса. Здавалося, що на мить він зупинився, поки дивився на нього з жахом, потім рушив уперед з невеликого уступу до нього.
  
  
  Через важкий камінь, який він тримав у руці, і через зламану кісточку він не міг рухатися досить швидко. Я почав вигукувати попередження, але потім усвідомив безглуздість цього. Обличчя Ставроса спотворилося від жаху, коли валун досяг його.
  
  
  "Ні!" - закричав він, коли зрозумів, як людина, що впала з високої будівлі, що неминуча смерть була лише за кілька секунд.
  
  
  Коли валун досяг Ставроса, накривши його, він підняв руки, ніби хотів зупинити його просування, але набрав занадто велику швидкість. Він повільно прокотився його грудьми, трохи похитнувся і залишився там. Коли він уперше торкнувся його, з його горла вирвався різкий пронизливий крик. Потім він дуже раптово заглушився, наче хтось вимкнув радіо.
  
  
  Похмуро я підійшов до того місця, де міг бачити голову і плечі Ставроса, що стирчали з-під валуна. Його очі були розплющені, він дивився на біле, гаряче небо. Рука зупинилася і сіпнулася, коли помер м'яз, а потім він став неживим.
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  Ніккор Мінуркос і я сиділи під прохолодним навісом у прибережному кафе і дивилися повз яскраво розфарбовані рибальські човни на кобальтово-синє Егейське море. Це був приємний ранок, та ми отримали насолоду від них.
  
  
  «Полковник Коцикас і я все пояснили владі, і вони дуже вдячні вам та Еріці», - сказав Мінуркос.
  
  
  Еріка вийшла з кафе на кілька хвилин і знаходилася неподалік магазину, де купувала англійську газету.
  
  
  «Ми, мабуть, викликали тут деяке хвилювання на місцевому рівні, – посміхнувся я, – поки вони не отримали пояснення всієї стрілянини. Я жалкую про Галатіса. Він виступив проти Ставроса у невідповідний час».
  
  
  "У кожній війні, великій чи маленькій, є жертви", - сказав Мінуркос, допиваючи узо.
  
  
  "Один чоловік може завдати багато горя", - повторюю я.
  
  
  "Ставрос міг би викликати набагато більше, якби ви не зупинили його", - сказав Мінуркос. «Ось чому я прилетів сюди, на Міконос, щоб подякувати вам особисто. Коцикас теж хоче подякувати вам. Він хоче представити вас і міс Ністром із почестями на публічній церемонії в Афінах, як тільки ви повернетеся».
  
  
  Я похитав головою. "Подякуй йому за цю думку", - сказав я. «Але у моїй справі нам не дозволяють публічні почесті». Я міг уявити реакцію Хоука на публічну церемонію.
  
  
  "Але є ордени", - заперечив Мінуркос. "Ми можемо хоча б надіслати їх вам і міс Ністром?"
  
  
  Я посміхнувся. "Чому б ні? Ти знову в пентхаусі?"
  
  
  «Я їду з цього місця», - сказав Мінуркос. "Цей епізод змусив мене усвідомити, що чоловік не може і не повинен ховатися від зовнішнього світу. Я вважаю, що я ще маю, що зробити для моєї країни, і я можу досягти більшого завдяки особистим контактам. Це підводить мене до іншої причини того. , Що я прилетів сюди, щоб побачити тебе.
  
  
  Я відпив узо і подивився на Мінуркоса. Мені сподобалося його обличчя. Він був людиною, яку можна було поважати. Я запитав. - Що це, сер?
  
  
  Його темні очі дивились у мої. «Я завдячую тобі життям, Нік. Але більше, ти мені подобаєшся. Мені подобається, як ти дієш. Я хочу, щоб ти почав працювати на мене. Я хочу, щоб чоловік контролював мою систему безпеки і був поряд зі мною. Ти мені потрібний, Нік".
  
  
  Я почав говорити, але він узяв мене за руку.
  
  
  «У вас буде зарплата, яку, я впевнений, вам буде більш ніж достатньо. І я дав би вам частку доходу в судноплавних лініях. Я не збираюся жити вічно. Ви можете зрештою стати дуже багатим».
  
  
  Я взяла її за руку. "Мені дуже шкода, містер Мінуркос..."
  
  
  "Ніккор".
  
  
  «Добре, Ніккоре. Пробач але я не можу".
  
  
  "Чому б і ні?"
  
  
  Я зробив глибокий вдих і видихнув. Я дивився на синю гавань, туди, де вдалині прямував до нас блискучий білий круїзний лайнер. "Це складно пояснити", - сказав я. «Я кажу собі кілька разів на рік, що я божевільний, щоб продовжувати цю роботу, що це невдячна робота, на яку нікому начхати. Але людям байдуже. І, незважаючи на погану оплату, довгий годинник і небезпеку, це частина мене. Це те, що я вмію найкраще, Ніккоре. Це те, де я найбільше потрібний».
  
  
  Настала довга мовчанка. Чайка блиснула крилами на сонці. Нарешті, Мінуркос заговорив. "Я розумію."
  
  
  За мить Еріка стояла біля столу з лондонською газетою. "Я не знаю, як вони можуть прилітати сюди щодня і брати так мало драхм за штуку", - сказала вона.
  
  
  Я запитав. - "Є згадки про Ставроса?"
  
  
  Вона підняла газету так, щоб ми могли прочитати заголовок: грецький олігарх розібрався, там була фотографія Мінурка.
  
  
  "Можливо, це підніме вартість ваших акцій", - сказав я, посміхаючись.
  
  
  Я встав і обійняв Еріку. Я збирався провести з нею пару днів у «Ренії», хоч би як крутився Девід Хок. Я вважав, що ми маємо на це право.
  
  
  "Ми повертаємося в готель", - сказав я Мінуркосу. "Хочете поїхати з нами?"
  
  
  Він похитав головою. «Думаю, я знаю, коли дві людини хочуть побути наодинці. Я просто сидітиму тут до вильоту літака, і дивитися, як заходить круїзний лайнер. Мені завжди подобалося дивитися, як прекрасний корабель граційно входить у гавань».
  
  
  «Тоді до побачення, Ніккоре», - сказав я. «Можливо, наші шляхи знову перетнуться за кращих обставин».
  
  
  "Так", - сказав він.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"