Левченко Татьяна: другие произведения.

Невмирущий

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Загадка Лукоморья
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Опубліковано в збірці "Найкраща українська фантастика - 2018"

  Козак зняв шапку й низько вклонився побратимам:
  - Най вам сонечко у віченьки не загляда, а тільки в потилицю. Щастя всім аж до вечора!
  Кошовий отаман заступив шлях Мамаю, який уже розбирав поводи, щоб сідати на коня:
  - Може, залишишся на Січі?
  Козак похитав головою:
  - Нащо? Болячки однаково не дадуть воювати.
  - Вчитимеш новаків. Залишайся, брате.
  - Ні. Не хочу, щоби бачили, як я конаю.
  - Ти не помреш, - із надією відповів отаман. - Люди кажуть, що ти невмирущий.
  Козак тільки всміхнувся у довгі сиві вуса:
  - Був колись. Але віддав усі сили, зовсім мало залишилося.
  Він скочив на свого вороного коня. Золота сережка виблискувала на сонці, десь у зморшках заховалась непрохана сльоза. Мамай ще раз оглянувся на побратимів... та закурів шляхом.
  Зникли вдалині рублені стіни, дозорні башти Січі. Попереду розгорнулося Поле.
  
  Дорога підковою огинала березовий гайок. Далі вона спадала з пагорба й полем ішла до крислатого дуба. Перш ніж виїхати на відкрите місце, Мамай спішився на узліссі та оглядівся. Біля дуба був прив'язаний кінь під сідлом. Його господаря Мамай звідси не бачив. Зате трава навколо вискубана вщент, наче кінь довго ходив самопасом. Кому спало на думку влаштувати перепочинок серед поля? Може, це пастка?
  Високо в небі висів жайворонок. Мамай пильно придивився до нього, притулився до міцного шовковистого стовбура берези та заплющив очі. І ніби побачив поле очима птаха, немов сам маяв у зеніті. Спочатку він помітив самого себе, потім звернув увагу на те, що діється біля дуба. Там навзнак лежав хлопець у козацькому вбранні. Обличчя бліде, схоже, що козак знепритомнів. Судячи з того, що недалеко від дуба трава прим'ята, столочена копитами й полита кров'ю, нещодавно сталася сутичка. А більше поблизу не було людей. Мамай труснув головою, наче проганяючи мару. Сів на коня, ще раз озирнувся - переконатися, що ніде нікого, і тоді вже підострожив вороного.
  
  Біля дуба Мамай устромив спис у землю, прив'язав до ратища свого коника і схилився над пораненим. Одяг його виглядав бідним - козак, як то кажуть, вітром підбитий. Обличчя незнайоме. На шиї невелика рана.
  Мамай підвівся, оглядаючи місце. Під ногами щось хруснуло. Стріла. Мамай остерігся брати її в руки, нахилився й довго розглядав. На сталевому жалі закипіла кров. Але стріла тільки зачепила шию козака. Може, отруєна? Він перепросив дуба і вдарив по кряжу келепом. Підставив кухлик, зібрав сік.
  Скривився, черконув долоню ганджаром, змішав дубовий сік із оковитою та власною кров'ю. Лезом розціпив зуби козака, влив йому питво й сам лигнув краплинку зілля. Козак ворухнувся, застогнав. Лік майже привів його до тями, але гарячка не минала і з рани цебеніла кров. Мамай змішав землю з павутиною, поклав на рану і зав'язав ганчіркою.
  Перетягнувши на себе чужу гнітуху, Мамай відчував, як холонуть ноги та якась мряка постає перед очима. Молодого козака, навпаки, відпускало, він перестав стогнати й заснув, дихаючи на повні груди.
  Мамай усе ж встиг розкласти багаттячка. "Хоча б ніч, одну лише ніч та останній день погуляти білим світом. Як же кортить жити..." Тільки-но вогонь розгорівся, Мамай поринув у забуття.
  
  Коли прочнувся, сонце вже було навзаході. Морозило, тіпала лихоманка. Біля багаття мріло щось невиразне й велике. Від нього віяло теплом, мов од самого вогнища. Мамай мимоволі присунувся до тієї теплої здоровеги - і раптом спинився, придивляючись до чудернацької істоти.
  Тінь залякано метнулася вбік і завмерла за колом світла. Не може такого бути... Напевно, дим щипає очі. Або вітер закручує іскри, а тінь - то просто перекотиполе. Проте вона не зникала, а ще дужче наливалася темрявою. Зрістом трохи нижча за людину, і начеб у вовчій шубі, хутром назовні. Очі - дві сяючі жарини, а на них скельця, мов у кошового писаря окуляри. Обличчя вкрите густою та кудлатою шерстю.
  - Ану геть від багаття, бісова сило! Гадаєш, якщо козак - химородник, то товаришує з самим дідьком? Дзусь, поки шаблюку не дістав.
  Тінь затріпотіла, зблідла, але не зникла цілком. Натомість зітхнула так, що звичне до всього серце Мамая не витримало, тьохнуло. І рука, що спочатку потягнулася до шаблі, спантеличено почухала потилицю.
  - Ти що за бісова марюка? - здивовано спитав Мамай.
  Тінь мовчала, а тим часом на сході проступали з темряви дивні шпилясті гори, схожі на шатра в степу. Навколо них світилось повітря. Здавалося, круті схили й навіть сама земля куряться, мов непогашене багаття. Понад горами крізь імлу вилися легенькі білі димки - мовби хтось смалив там файку. Але на мирне таборище це аж ніяк не скидалося. Навпаки, за тими горами коїлося щось моторошне, жахливе. Червоногаряче громове небо осявали часті блискавки, а може, заграви пожеж. І відлуння гуркотало таке, мов десь б'ють на сполох.
  - Як же тебе не вистачає, Мамаю, - чи то сказав, чи то прошелестів дивний гість.
  - Та хто ти є? - знову звернувся до нього Мамай.
  - Шубін, - блиснув скельцями гість. - Мешкаю в шахтах.
  - Де? - не зрозумів Мамай.
  - У копальнях. Де видобувають горюче каміння. Ото залишився просто неба, бо... - очі-вугілля яскравіше розжарювалися, - бо без тебе нам не впоратися ніяк.
  - Ось що... Не поталанило тобі, Шубіне. Бо навіть справжньому волоцюзі теж колись приходить кінець. Але, раз така справа, чекай сокола в зеніті. Услід йому прискаче й козак. Так було й так завжди буде.
  Шубін раптом перенісся до Мамая і поклав у руку щось невелике й тепле. Чорний лискучий камінець - вуглину.
  - Якщо не знатимеш, де здобути снаги, це допоможе. Як остання надія, - і непомітно зник.
  Розтанула й вогниста мара на сході.
  Мамай ніяк не міг збагнути, насправді це сталося чи якась маячня. Проте рука його продовжувала стискати теплий камінь. Він сховав подарунок Шубіна в торбину й пробурчав, улаштовуючи сідло під головою:
  - Приверзеться казна-що. Та й не дивно - стомився за день, як той чорт із казаном, повним козаків... Не проти ночі згадуючи, - про всяк випадок додав, дивлячись у темряву за багаттям.
  
  Удосвіта молодий козак отямився й, побачивши чужинця, відразу схопився за шаблю. Але старий тільки блиснув очима - й рука хлопця раптом упала, впустивши зброю. Козак розізлився:
  - Що за жарти! Ти хто?
  - Та хтозна, - наче й не було нічого, відповів Мамай. - Сидить собі козак, у кобзу грає, а що замислить, то все має.
  - Де ж кобза?
  - А що, треба? - і підморгнув.
  Молодий придивився:
  - Впізнав тебе, побратиме. Кілька разів бачив на Січі. Ти Бурлака, так?
  - Може й так. Може - Михайло Незгадайло. В мене багато прізвиськ. Але ніхто не знає, яке з них справжнє. Навіть я... Краще розкажи, що сталося вчора.
  - Та що розповідати. Їх п'ятеро було. Як вихопились раптово ген із-за того пагорка. Першого з горлача поклав. Другий наштрикнувся на шаблю. Решта підхопили мерців та повтікали.
  - Чому? - Мамай уважно глянув козакові у вічі. - Чому ти живим зостався, коли поранений лежав?
  Козак знизав плечима:
  - Мабуть, гадали, що вбитий.
  - Тоді чому не забрали коня, а самі накивали п'ятами? - не відступався старий.
  - Та налякалися чогось. Хтозна... Може, вовка. Ти що, мені не віриш?
  - Хто ти, з якого куреня? - у відповідь спитав Мамай.
  - Степан Чапля. З другої сотні Полтавського куреня.
  - Ану, назви, хто у вашій сотні, - Мамай не одводив погляду.
  - Гаврило Стукало. Василь Сметана. Петро Маджар.
  - Так. Ще...
  - Ісай Карлич. Леско Усатий.
  Мамай кивнув:
  - Гаразд. А сотник - як його на ім'я?
  - Хто ж сотника не знає! Яків Дрозд - він хитрий, як то кажуть, лисом підшитий та псом підбитий. Відомий чоловік.
  Мамай знову задоволено кивнув.
  - Бачу, не брешеш. Сідай-но до багаття. Поснідаємо та поміркуємо вдвох, як далі бути. Далеко зібрався?
  Степан підсів до вогню, і шаблю примостив обіч. Мамай це помітив та посміхнувся.
  - Старшого брата взимку вбили татари. Залишився єдиним у батьків. Ото зараз вертаю додому, женитися хочу. Ще до Січі освідчився дівчині.
  - А наречена чекає тебе?
  - Авжеж. Підеш у свати?
  Мамай подумав...
  - А що ж, і піду! - вдарили по руках. - Тільки ти якийсь сумний. Чому?
  Козак нічого не сказав, а Мамай вирішив не втручатися в чужі справи, не дарма ж кажуть - не пхай носа до чужого проса.
  
  Поснідали. Степан випорпав із вогнища жарину та голіруч підніс до люльки. Мамай не подав виду, що здивувався. Дістав із саков чистий рушник і простягнув Степанові.
  - Нащо?
  - Це іспит для тебе. Знайдеш дуба із зав'язаними очима? Звісно, якщо довіряєш мені.
  Степан подумав, кивнув:
  - Що ж, можна!
  Вони стали в полі поруч. Мамай змусив Степана обкрутитися на місці та легенько підштовхнув:
  - Йди!
  Той спочатку попростував убік од дуба. Аж раптом спіткнувся на рівному місці... Спинився, покрутив головою. І впевнено рушив назад. Повільно, ніби з сипкого піску витягаючи ноги, але підійшов упритул до дуба. Обхопив його обіруч і радісно розсміявся:
  - Це ж просто. Дуб яскравий мов вогонь, його видно крізь рушник. Чи гадаєш, що знаюся на чаклунстві?
  - А хіба ні? - запитав Мамай, пихкаючи люлькою з гірким полином.
  - Овва! Я тих галдовників і сам побоююсь. Хто їх зна... - він зняв пов'язку. - Так, навчився дечого у старого Богдана Забуги.
  - Хіба не ти на ворога навів оману? Зізнайся, що показав замість коня.
  - Кажу ж - вовкуна.
  - Тоді чому не ухилився від отруєної стріли?
  - Ну... Я ж не Мамай чи Батько Сірко. Стільки снаги не маю. Стривай, либонь ти сам... Ти ж Мамай! Так?
  - Еге ж. А може Мамай - це ти. Однак досить зволікати! - він ляснув по колінах: - Ходімо!
  
  Ось уже з"явився за скрутом дороги й хутір. Тільки ані цівочки диму не пливло над дахами, не рикала худоба в стайнях, і ніхто не поспішав стрічати двох лицарів.
  - Не встигли... - прошепотів Степан.
  Мамай пильно глянув на нього. На обличчі юнака було горе, проте зовсім не страх і не подив.
  - Ти знав, що тут сталося?
  - Ні. Але відчував.
  Повільно, ступою, вони їхали вулицею заможного колись хутора. За винятком двох крайніх хат, решту домівок було спалено. Але воно й на краще. Застоялий гар не давав поширюватися іншому, набагато страшнішому за нього, солодкуватому запахові смерті. Кінь Мамая обережно вибирав шлях крізь спустошене село, повз порубані, замордовані тіла. Мерців, проте, як на такий великий хутір було замало. Напевно, решту селян забрали в ясир.
  - Це не татари, - похмуро сказав Мамай. - Посланець хана зараз на Січі. Вони не полізуть на рожен, поки в нас такий важливий заручник.
  - То хто ж тоді?
  - Дивись!
  Попід тином однієї з хат долілиць застиг мрець зі стрілою між лопаток. Зодягнений у кольчугу поверх сорочки з грубої полотнини та широкі портяниці, заправлені у брудні чоботи. Гостроверха шапка з облізлим лисячим хвостом валялась поблизу.
  - Схожий на тих, що на мене напали. Загиблого товариша лишили гайворонню. Не по-людськи.
  - Хіба вони люди? Чорна східна орда. Злодії та харцизяки. Свого не мають, то хапають усе, що легко лежить. Грабують і вбивають. Коли припече, укладають мир, а згодом знову б'ють у спину. Зате завжди отримують навзаєм своє, - Мамай кивнув на стрілу, що стриміла з кольчуги. - Але й бояться вони - гострої козацької шаблі та вільної козацької душі.
  Спинилися біля дальньої хати. Її також було спалено, глиняні стіни порепались, завалилися всередину.
  - Це твоя домівка? - пошепки спитав Мамай.
  - Так... Нікого нема. Може, живі?
  - Може. Одначе краще загинути, ніж опинитися в полоні чорноординців. Найгірше, що ті бранці забудуть волю, що діти їхні від народження стануть - рабами. Нумо, пошукаємо ще - може, хтось і врятувався.
  - Треба знайти Богдана Забугу. Хоча, старий козак навряд чи дався їм живим.
  
  Забугу зарубали на порозі власної хати. Він упустив з рук шаблю, але й досі мовби тягнувся за нею.
  - Треба поховати... всіх поховати, - сумно сказав Мамай.
  Раптом Степан зіскочив із коня й підняв заклякле тіло Забуги:
  - Мамаю, йди-но мерщій сюди!
  Старий козак прикрив собою хлопчика років десяти. Сховав од ворога, хоч і придавив добряче. На скроні розплився синець від удару, в білявому волоссі закипіла кров, але хлопчик дихав.
  - Це Андрій Подоляка, - сказав Степан. - Він джурою був у Забуги. Надто слабкий - не врятувати.
  - Завжди є така можливість, - заперечив Мамай. - Одначе коли хочеш когось вирятувати, мусиш віддати частину себе.
  Поки Степан сповняв гірку роботу, Мамай виніс хлопчика з мертвого хутора. Уклав його на сонячному згірку, зарослому м'ятою, полином і любистком. Міцно стиснув малому руку й уявив, як у вирі кружляє вода, як блискотить вона на дніпрових порогах. Сила води, сила світла, сила життя нуртувала перед очима. Остання, якої більше не буде. І Мамай, не шкодуючи, віддавав її хлопчакові. Проте сам відчував, як слабнуть ноги. А, розплющивши очі, бачив темні кола замість ясного неба.
  - Тримайся, не вір смерті, не йди за нею, - благав він хлопчика, і той начебто оживав, але відтак знову хутко слабшав. Ще трошечки - й зовсім здасться...
  І тут Мамай згадав Шубіна та його подарунок. Дістав теплу вуглину -чи то вона нагрілась у торбині, чи насправді була такою. Чорний лискучий камінець, навіть од погляду на який легше дихалось. Може, стиснути його дужче, випити силу сонця, сховану в ньому, не ділитися ні з ким. Так-бо кортить жити... Подивився Мамай на камінець, подумав - та й уклав у долоню Андрію. Не відразу, поволі, повернувся на обличчя хлопчика рум'янець, стало глибоким та рівним дихання. Ось тільки сам Мамай насилу підвівся, підійшов до коня і погладив вороного, ніби прощався.
  - Діду, ти? - почув Мамай позад себе.
  - Ні, хлопче, старий Забуга вже далеко. Пішов туди, де ми замолоду козакували у степу.
  - Це ж неправда! Його вбили, - і голос затремтів.
  - Ще бракувало рюмсати такому козакові, як ти. Слізьми тут землю кропити... - навмисно сердито пробуркотів Мамай. - Ось, дивись краще, який у мене кінь.
  - Добрий, - згодився Андрій.
  - Тільки дуже норовливий чортяка. Нікого, крім мене, не підпускає. Справжній козацький коняка-розбишака.
  - Такий, як у Козака Мамая? - запитав хлопчик. - Забуга казав, що колись він обов'язково прийде.
  - Краще, якби не приходив. Позаяк Мамай завжди там, де війна. А ти, Андрію, верхи вмієш скакати?
  - Аякже. Забуга навчив.
  - Бачу, що не лише цього. Очі нападникам відвернути теж умієш. Із часом будеш характерником, та ще ліпшим за Мамая.
  
  Увечері на старому місці біля дуба знову розпалили багаття. Наварили густого пшоняного кулішу, повечеряли. Коли хлопчик закуняв, Мамай сказав Степанові:
  - Вип'ємо трохи, пом'янемо полеглих козаків, та ще чарчину - стременну, бо чекає мене далека дорога. А ти ще не сказав, хто твоя наречена й де вона є.
  - Тут і є, на цьому спаленому хуторі. Або на іншому, де теж прогулявся ворог. Уся Вкраїна - наречена моя, її я мушу оберігати та захищати. Так що весілля в мене зовсім не те.
  - Значить, і кумом твоїм бути - зовсім інша річ, - кивнув Мамай. - Маю, Степане, до тебе прохання. Прийшла моя остання ніч. Коли це станеться, прибери по-людськи, не обличчям долілиць, як чаклунів ховають.
  - Та ж ти повернешся!
  - А що, треба? - знову, як тоді про кобзу, спитав Мамай, і ледь усміхнувся.
  - Треба, - відповів Степан.
  Мамай сягнув рукою за пазуху й дістав вуглину Шубіна, що врятувала хлопчика:
  - Тримай.
  Степан діткнувся, та одразу ж відсмикнув руку:
  - Пече!
  Камінець - майже не мазкий, лискучий - відблискував червонуватим світлом. У глибині його танцювало полум"я багаття, а може, догорала вечірня зоря. Або ж то було інше, лихе світло.
  - Здається, той чортяка Шубін, хазяїн його, все ж добрий. Ось погань, що засіла в його хаті, проженемо, тоді й вугілля перестане кривавити... Принеси води зі струмка, - попросив Мамай. - Щось ноги не йдуть.
  Степан пішов. Мамай сидів, прихилившись спиною до дерева.
  Андрій розплющив очі й запитав:
  - Не спиш?
  - Ні. Ось, хлопче, про що я погадав. Кажуть, що з часом усе минає - слід лише зачекати. Що час не гоїть, однак на все дивишся інакше. Це так. Але й забувати ніяк не можна. Пам'ятай і добре, і погане. Довіку не забувай того, що бачив. І бий ворога. Затямив, Андрію?
  - Так.
  - А тепер спи.
  
  Сонце вже схилилося до заходу. На яскравому тлі вечірньої заграви виникла темна цятка. Вона наближалася, збільшувалася на очах, і стало зрозуміло, що це сокіл. І знову Мамай дивився землю з пташиного польоту. Безмежний степ, струмок біля яру, березовий гайок, багаття край дуба. Тільки самого Мамая біля вогню чомусь не було. "Ну що ж..." - він глибоко зітхнув і "відпустив" хижого птаха на волю.
  Сокіл шугонув над головою, крила зі свистом розтяли повітря. Птах піднявся так високо, що знову перетворився на цятку. Одначе небо згасало, а сокіл більшав та світлішав. Зрештою, небосхил геть потьмянів. Зате сокіл тепер начеб світився, і крім нього Мамай нічого не бачив - ні в небі, ні на землі. А потім і це світло погасло...
  
  Степан повертався від струмка. В сутінках похолодало, з низин наплинув туман. Мамай усе так само сидів під деревом, дивлячись у небо. А довкола, в туманному серпанку, колихались напівпрозорі постаті. Зодягнені в якісь дивовижні строї. Зі зброєю, якої Степан також досі не бачив. Від Забуги він знав, що трапляються ночі, коли повстають зі своїх могил та з курганів козаки - характерники стародавніх часів. Що йдуть вони світом, допомагаючи тим, кому це потрібно. Але постаті, що обступили Мамая, не подобали на старовинних козаків. Скидалось на те, що вони завітали до Мамая не з минувшини, а з майбутнього. І були частиною всесвітнього козацького воїнства, яке повсякчас захищає свою країну.
  Степан застиг на місці, мов заворожений. Раптом десь у низині закричала птаха. Він озирнувся, а коли знову подивився на багаття, Мамай уже був сам. Степан підійшов ближче. Хлопчик спав. І Мамай теж спав міцним непробудним сном. Козак мовчки посидів поруч, потім піднявся й закрив йому очі...
  Вранці він викопав могилу й поховав Мамая за людським звичаєм, як той велів.
  - Хай тобі легко лежиться, пером земля держиться, Мамаю.
  Мамаїв спис устромив у землю. Поряд поставив баклагу з чаркою, повісив на дерево шаблю.
  Тим часом над ними ширяв сокіл. Робив сягнисті кола, забирався угору й падав із височини каменем, щоби знову злинути від самісінької землі. Потім сів на дуб і зиркав із нього пильними, мовби зачудованими очима.
  Козак помотав головою - здалося, що то не сокіл, а сам він гайсає над степом.
  - А де ж Мамай? - прокинувся й запитав Андрій. - Кінь тут, а його нема. Він живий?
  - Звісно, живий, - упевнено сказав Степан. - Але він завжди там, де його чекають. А нас із тобою чекає дорога. Підеш джурою на Січ?
  - Авжеж!
  - Тоді, Андрію, сідай на мого коня.
  - Разом поїдемо?
  - Ні. Доведеться самому скакати. В мене на сході інша справа. Слухай уважно, розкажу, як дістатися до Січі. Скачи на всі заставки. Скажеш, що Мамай відрядив до січової школи. Не сумуй, Андрію, ще побачимось. Нехай тобі, хлопче, доля сприяє...
  Але Андрієві не хотілося розлучатися:
  - Як же ти? Воронько чужого не підпустить, то ж кінь Мамая.
  - Спробую, може, прийме, - Степан лукаво прискалив око. - Поспішай, не марнуй часу.
  Він провів Андрія поглядом і підійшов до Мамаєвого коня. Той спокійно стояв, ніби чекав господаря, дозволив себе загнуздати та засідлати. Тільки-но Степан поставив ногу в стремено, сокіл стрімко піднявся з гілки й почав кружляти над головою, поступово повертаючи на схід - немов кликав за собою. Козак скочив на вороного й поскакав за соколом, назустріч сонцю.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"