Licej Radyvyliv : другие произведения.

Твори у ваш альбом

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


Оценка: 3.35*12  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    "ТВОРИ У ВАШ АЛЬБОМ" - сьомий збірник художніх творів ліцеїстів. Шість попередніх - "Провесінь" (2002 р.), "На світанку" (2003), 'Здрастуй, юносте!' (2004), 'Відкриття почуттів' (2005), 'Прорiст' (2006), 'Проба голосу' (2007) представили різнопланові поетичні та прозові твори, багато з яких друкувалося (районна газета "Прапор перемоги", колективні збірки). Ліцеїсти неодноразово ставали переможцями та призерами обласного конкурсу учнівської творчості. Автори перших альманахів уже закінчили університети, окремі підготували для видавництв свої поетичні збірники. Твори ліцеїстів представлені в Інтернеті, на сайтах Радивилівського загальноосвітнього ліцею (http://yashchuk1.narod.ru/licej.htm) та 'Літературний альманах 'Радивилів').

  
  ТВОРИ У ВАШ АЛЬБОМ
  
   Літературний альманах
  
   Радивилівського загальноосвітнього ліцею
  
   Рівненської області
  
   2008
  
   Упорядник та редактор Володимир ЯЩУК
  
  
  
  "ТВОРИ У ВАШ АЛЬБОМ" - сьомий збірник художніх творів ліцеїстів.
  
  
  
  Іванна Добровольська
  (11 клас)
  
  ***
  Я дуже часто мріяла про тебе -
  І йшла назустріч крізь бентежні дні.
  Та виявляється, ти тінню був всього лиш.
  Лиш тінь твоя лишилася мені.
  
  
  Альона Романюк
  (11 клас)
  
  
  ***
  Я втратила крила, я більше не ангел,
  І зірка погасла моя...
  Тебе я кохала, тебе я чекала,
  Як сонце чекає земля.
  Сиджу на вікні і дивлюся удаль
  О Боже, жорстокий цей світ.
  В очах мої сльози застигли, як лід,
  На них ніби чорна вуаль...
  Нещастя свого наперед не вгадаєш,
  Ми надто нікчемні й малі.
  Ти там, в небесах, вже напевно літаєш.
  А я ось тужу на землі.
  
  Прощай
  Етюд
  
  Хотіла кричати, зупинити його. Погляд благав не покидати її. Він мовчки встав з-за столу. Можливо, хотів, щоб затримала його. Та ні, вона мовчала...
  І він пішов, і кроки відлунювали в її серці. Ще довго сиділа в тій кав'ярні, не відчуваючи аромату кави, не помічаючи лагідного проміння, не сприймаючи нічого.
  Не ладна була нічого збагнути. Думки плуталися, навперебій змінюючи одна одну. Переборюючи себе, встала, вийшла на вулицю. Природа ніби пройнялася її настроєм: в обличчя ударив рвучкий вітер, небо заволоклося хмарами. Відразу й не зрозуміла, що то не краплини дощу скотилися по щоці, хоча тут же й важкі краплі з неба вдарили об землю, омиваючи її так само, як сльози омивали її душу.
  Вона не спала, не їла... Дзвонила, та він, очевидно, поміняв номер телефону. Виїхав з міста. Пережила все завдяки рідним, друзям. Через кілька місяців уже звикла до болючої думки, що його немає поруч.
  А через рік дізналася, що він... помер. Земля попливла під ногами. Виявилося, був смертельно хворий, мабуть, саме тому, знаючи це і усвідомлюючи свою приреченість, вирішив покинути її, причому без видимих підстав. Покинути заради неї ж самої.
  
  
  Богдана Литвинчук
  (11 клас)
  
  ***
  'Прощай!' - шепоче вітер непогожий.
  І більш нема кому промовити 'прощай'.
  Лиш скоса оглядають перехожі.
  А ти надовго залишаєш ріднокрай.
  
  Здавалось, зміниться геть-чисто все без тебе -
  І ранки, й сонце... Й навіть дні прийдуть не ті...
  Ти помиляєшся. Так думати не треба.
  Ти ще щось значиш у моїм житті.
  
  А час біжить, нанизуючи роки,
  Сезон журби замінює сезон,
  Коли відлунням оживають кроки -
  І ти, нарешті, сходиш на перон...
  
  Знов ранок і пробудження природи,
  А ти кудись у далечінь спішиш.
  День щастя непомітно так проходить -
  Від дня вчорашнього уже не відрізниш.
  
  'Прощай!' - шепоче вітер непогожий.
  І більш нема кому промовити 'прощай'.
  Лиш скоса оглядають перехожі.
  А ти надовго залишаєш рідно край.
  
  
  Ольга Кукушкіна
  (11 клас)
  
  Сказка
  
  Ты красивый и добрый,
  Ты хороший и славный,
  Только резкий немного
  И немного упрямый.
  У тебя в сердце льдинка,
  Как в сказке у Кая,
  Только знай: я не Герда,
  Я немного другая.
  
  
  ***
  Я люблю тебя - и очень!
  Но меня не любишь ты.
  И в потемках долгой ночи
  Разрываются мечты.
  Разрываются на части,
  Не собрать уже мне их...
  Я люблю тебя - и очень!
  Ведь ты лучше всех других.
  
  
  
  
  Маріанна Герзун
  (10 клас)
  
  Мама
  
  Найперше слово 'мама'
  Бринить крізь плин віків,
  Воно нас порятує
  Від лиха й ворогів.
  Нас мама у стражданнях
  Довіку не лиша,
  Лиш мама приголубить,
  Коли болить душа.
  Коли ми важко хворі,
  Вона ночей не спить,
  Готова на підмогу
  Прийти у кожну мить.
  А ми ж часом, невдячні,
  Спричинюємо біль.
  За все, за все я вдячна,
  Матусенько, тобі.
  
  
  
  ***
  Ми зустрілись з тобою,
  Як буяла весна.
  Я розсталась з журбою -
  В серце радість прийшла.
  Перше чисте кохання
  Мою душу зігріло.
  Як зоря на світанні,
  Загадково горіло.
  І була я щаслива,
  Щасливіша за всіх.
  Бо кохання - мов злива,
  Мов на голову сніг.
  Та недовго кохання
  Зігрівало мене -
  Бо захмарилось зрання
  Наше небо ясне.
  Ти сказав, що для тебе
  Я лиш другом була
  Й зустрічатись не треба...
  Враз весна відцвіла...
  Осінь чорним крилом
  Мою душу накрила,
  В ній відбувся надлом -
  Мовби вся спопеліла,
  І болить, і пече...
  Як же хочеться спертись
  На твоє на плече...
  Десь затято і вперто
  Ще жаринка горить -
  То кохання ясне
  Ти не зміг загасить -
  І зневірить мене...
  Тож я вірю: повернеться в долю весна.
  І завруниться проріст на ниві.
  Оживуть почуття, бо любов не мина, -
  Ми з тобою ще будем щасливі.
  
  
  Ірина Масюк
  (10 клас)
  
  
  ***
  Плаче небо, плачу й я,
  Бо болить душа моя.
  Може, десь і сонце сяє,
  Може, хтось тебе кохає,
  Любим словом догоджає.
  Ну, а я ось тут страждаю,
  Бо нестямно я кохаю...
  Й душа кричить, кричить: 'Доволі,
  Я не бажає жити в волі'.
  А розум радить: 'Зупинись.
  Та озирнись, та охолонь.
  Напевно й він тебе кохає -
  І серце сповнює вогонь'.
  То що ж тоді нам заважає?
  
  
  
  
  Тетяна Лемещук
  (10 клас)
  
  ***
  Де проміннями сонечко грається
  І туман синьоокий в гаю,
  Там весна з кришталевим ліхтариком
  Нам надію приносить свою.
  
  Ось вона, з чарівними дзвіночками,
  Сипле буйний розмай по землі
  Та співає пісні ніжно-трепетні
  Там, де в ліжечку вечір приліг.
  
  З кришталевим ліхтариком веснонька
  Сподіванням освітлює путь.
  Навіть вечір, осяяний місяцем,
  Вже, напевно, не зможе заснуть...
  
  Зима
  
  Зима-зимонька прийшла,
  Дітям втіху принесла.
  Ліплять сніжки, веселяться -
  Сміх і гам - на півсела.
  
  Що там діти бешкетують, -
  Мами й тати раді теж.
  Значить, гарно їм сьогодні,
  Значить, радісно - без меж.
  
  Із заметами й снігами
  Новорічна лине мить...
  Нумо іграшки шукати -
  І ялинки чепурить!
  
  Дід Мороз мішок гостинців
  Малюкам усім припас.
  Діти раді і веселі,
  Бо зима - прекрасний час.
  
  ***
  Пробач за все - й за те пробач,
  Що на твоїй я стежці стала.
  Не все тоді ще розуміла,
  Не все я знала.
  Цей юний вік такий хисткий,
  А я тебе кохать хотіла.
  І все було - немов у сні,
  Весь світ примарився мені,
  Пробач, що боляче зробила.
  
  Білий дід
  Скачуть діти. Гомін. Сміх.
  На пеньочку ліплять сніг.
  Небагато й наліпили,
  А й дідок вже виріс білий.
  Голова - немов подушка,
  Шапка з'їхала на вушка,
  Очі в діда - дві вуглинки.
  Ніс - із жовтої морквинки.
  В нього ремінь - мотузок,
  Є ще й віник із гілок.
  От такий у нас дідок.
  
  
  
  
   Приміське село
   Етюд-легенда
  
  
   Цьому чепурному селу, що розташоване біля Радивилова і вже сприймається як передмістя, понад 450 років. Легенда розповідає, що тутешні поля купив землевласник Олександр з Коритного, якого шанобливо іменували паном Коритенським.
  Причому на торги поїхав не з грішми, мав при собі пару гарних псів, що йому подарував родич, привізши їх з-під самого столичного Вільна. Подейкували, що породи собаки рідкісної - і в мисливстві придадуться, і при дворі втіха...
  Не дивно, що й на земельних торгах продавець пан Батковський накинув оком на гарних псів. Недовго й торгувалися - вдарили по руках. А Батковському земля не для ріллі потрібна - аби ще дати раду тій, що біля Коритного, Хотина, Гоноратки. Ось поряд містечко з високим земляним валом та захисним дерев'яним частоколом, усе більше охочих тут оселитися, міський управитель навіть привілей оголосив, що новоприбульці на десяток літ будуть звільнені від усіляких податків, аби лиш врешті-решт припиняли галайдати по світу.
  А вільної землі в містечку нема, треба за валами закладати халупи, на слободі. Ось вам у пригоді й земля пана Коритенського - не за спасибі, ясна річ. Через трохи часу відкупили частину її пани Андрій Русинович з братом Семеном, теж пропонують новоприбульцям: селіться, платити будете збіжжям, та молоком, та м'ясом, як надбаєте господарку.
  Хата до хати - почало рости поселення. А міщани, знаючи, за якими умовами було куплено поля, говорили: 'Приходили люди з Опаріпес', себто з села, закладеного 'о парі псів' - 'при парі псів'. Дійшло до судових позовів за межу - вже і в документи Луцького замку, де розглядали такі сутяжницькі справи, зважили за прийнятне записати: 'городня (маєток) Олександра з Опаріпес Коритенського', 'городня Андрія Русиновича і його брата з Опаріпес і Немирова'. Немирів - можливо, то нинішня Немирівка, а може - й колишня назва Радивилова, бо Ради виловом містечко почало називатися тільки після 1564 року.
  У середині дев'ятнадцятого століття в Опарипсах уже понад було півтори сотні дворів і близько 1100 чоловік. Ще з початку вісімнадцятого віку тут мали свою церкву Собору Пресвятої Богородиці, при ній сформувалося кладовище.
  Опарипси зберегли свою назву дотепер, для місцевого населення вона вже не звучить незвично, хіба заїжджі артисти іноді пожартують, обігравши семантичне значення слова, що саме проситься у відповідний контекст.
  
  
  
  
  Галина Гуменюк
  (10 клас)
  
  
  Іду по життю, по стернистому полю,
  Іду - не живу, мов не чуючи болю.
  Доріжка без крові, ненависті й драм.
  І ночі - не ночі, - данина думкам.
  
  Іду. Божевілля. Й мене мов нема.
  Лечу я у безвість, жорстока, сама.
  Здається, ненавиджу всіх і усе.
  Безглуздя. Я все ж бо кохаю тебе.
  
  Казати не можу, не хочу, не буду,
  Кохаю, та вірю, що, може, забуду.
  А безвість незнана мов пеклом стає...
  Пробач мені, серце,
   кохання моє
  
  ***
  Убив у мені віру...
  Віру в наше кохання.
  Тож чую лиш сіру
  Мелодію твого мовчання.
  Убив у мені надію...
  Назавжди, на цілу вічність.
  Живу не живу - не мрію,
  І спопеліла вірність.
  Убив у мені кохання,
  Бентежне, терпке і полинне,
  І наші розмови й звіряння,
  Які так просто знецінив.
  
  
  ***
  Сумна усмішка на обличчі.
  В очах - зажура. І - сльоза...
  Вона розповідала ночі
  Свої щемливі почуття.
  Здавалось, вже таки доросла,
  Відкрита серцем і проста.
  Однак кохати... не спроможна,
  І їй за друга - самота.
  Вслухаючись до свого серця,
  Жадала щастя віднайти.
  Однак із острахом спинилась
  На півдорозі до мети.
  Й життя поблякло, спохмурніло, -
  Хоч помирай в нестямну мить.
  Крізь сльози й відчай прокричала:
  'Як важко в світі з болем жить'.
  
  
  
  
  Тетяна Довбета
  (9 клас)
  
  Переспів з англійського мотиву
  
  Для інших ти любов свою віддай -
  І більше не тримай її в собі.
  Та й серце - добрий скарб свій - не ховай,
  В полицях не сховаєш назавжди.
  Ти щирим словом тихим поділись
  І руку допомоги простягни
  Для тих, кому потрібно, - не скупись.
  За доброту добро заслужиш ти.
  І все найкраще, що в тобі цвіте,
  В сумлінну працю ти свою вклади.
  І пам'ятай: благословлять тебе,
  Коли благословення подаруєш ти.
  Не бійся ти життя віддать за те,
  Що часу варте, й завжди пам'ятай:
  Усмішка - краще, що в людини є,
  Її ти дарувать не забувай.
  
  
  Без надій
  Я ангелом ніколи не була,
  Та й ти не вірив у мої зізнання,
  Коли летіли з уст оті слова,
  Слова печалі, гіркоти й страждання.
  Вони летіли в простір, в далечінь,
  Губились в неозорім небокраї,
  Ти їх не чув, не слухав, не лічив,
  Ти відкидав їх якомога далі.
  Крихка сльоза летіла через біль,
  Ховала смуток, всі переживання -
  І кришталем котилась по щоці,
  Мов крихточка розбитого кохання.
  Вона на тілі прокладала шлях,
  Болючий шлях прожитої любові
  І залишала відчай ув очах,
  Що мріяли про барви веселкові.
  Тяжка сльоза скотилася униз -
  І каменем упала прямо в серце,
  Розбивши всі надії, що колись
  Цвіли, раділи, відкривали дверці
  У світ далекий, світ ілюзій, мрій,
  В якому не бува розчарування,
  Немає болю втрачених надій,
  А є лише сліпе палке кохання.
  Нехай цей світ здається тільки сном,
  Жаданим, неозорим, тихим, дивним,
  Та я була б там дійсно ангелом,
  Хорошим, щирим, трепетним і сильним.
  Можливо, це слова, лише слова,
  Та я не знаю більше, що робити.
  Нема надій і сподівань нема...
  Чи можна так на світі далі жити?
  
  ***
  ...Минув, не помітив... І в очі не глянув...
  Пішов, наче ми не знайомі були...
  Ти лиш озирнись - і я миттю розтану.
  Й повернеться все, як бувало колись.
  Мовчиш і пригнічено очі ховаєш,
  А в мене бринить непідвладна сльоза.
  Її не вгамуєш і не приховаєш.
  Це просто краплина, це просто вода...
  Краплина гіркої, холодної туги
  За тим, що, на жаль, зберегти не змогла.
  Вона - лиш частинка нестямної муки,
  Що в мене на серці недавно була.
  Ти знаєш, пройшло все, минуло, розтало...
  Немовби туман на гірській висоті.
  І квітка кохання у серці зав'яла
  Лишились натомість лиш думи сумні.
  Про що? Вже не знаю, та й знати не хочу.
  Минуло, забулось... Забулось - і край.
  І знаєш: не треба мені твої очі,
  У них лиш безодня - загублений рай.
  
  
  
  
  
  Оксана Бормова
  (9 клас)
  
  Весна
  Небо голубить сонце ласкаве,
  Птахи співають в гаю без угаву,
  Подихом теплим наповнився світ.
  Привіт тобі, весно, мій щирий привіт!
  
  ***
  Очі твої - зелен-розмай на коричневому тлі,
  Вуста - мов оксамитові пустельні піски,
  Волосся - буревійна стихія землі,
  Руки твої - палкі і могутні вогні,
  Тіло твоє - від прадавніх богів,
  Характер вовка ти маєш,
  Душа, ніби в сокола, вільно ширяє,
  Силу, хоробрість і ніжність ти маєш.
  У серце своє мене не пускаєш.
  А моє у вогні на семи вітрах -
  Відчуваю, ще мить - спопеліє у прах...
  
  
  Лілія Трашкова
  (9 клас)
  
  ***
  Така чутлива вранішня зоря,
  Ще небо ледве-ледве сиве.
  Та сонце, граючись в хмаринках, як маля,
  Вже кидає землі прекрасне диво...
  
  Це диво трепетно бринить-блищить,
  Неначе пролісок зворушливий весняний,
  І срібний сніг розтане вже за мить -
  Та й перед нами квітами постане.
  
  Це живо ти побачиш наяву,
  Як тільки-но устанеш на світанку,
  Ввійде це диво в пагінці, в листву
  І в небо, повне свіжого рум'янку.
  
  
  Мотив
  Тішить втома, гріє хуга,
  А навкруг - пітьма.
  Як же житиму без друга...
  Тільки я - й зима...
  
  Розчаклую я охоче, -
  Знищимо злобу...
  Вибирай, кого ти хочеш,
  Тільки не журбу.
  
  
  ***
  Там небо не увидиш,
  Там только дождь и боль.
  Тихонько сердце скажет:
  'Пора уйти, родной'.
  
  
  ***
  Там, где солнце не садится
  И где властвует всегда,
  Острова любви сойдутся
  И забьет ручьем вода,
  Там, где вольный ветер веет,
  Нежно травы теребя,
  Там, на берегу песчаном,
  Повстречаю я тебя.
  
  
  ***
  Где-то тополи у поля
  Грусть свою таят,
  Нежно вечер опустился -
  И огни горят.
  Засветились две березы,
  Словно огоньки,
  И шумить трава густая
  У разлив-реки.
  
  
  Богдана Резнік
  (9 клас)
  
  Зимовий етюд
  
   Нині саме такий неповторний вечір, коли відчуваєш на дотик, як спливає час між пальців. Іду зимовою пронизаною вітрами вулицею. Обминаю зустрічних... Усі поспішають до теплих домівок, а я кваплюся туди, звідки вони хочуть якомога швидше піти. Вітер доносить глуху, ледве вловну музику сфер із позимнілого, закутаного у важкі білі хмари низького неба. Сніг неодмінно випаде. Треба тільки встигнути... Наловити крихітних сніжинок і зігріти їх. Між долонями.
  
  
  ***
  Так просто - забути, не чути, не знати,
  Звільнитись від спогадів, може, й від снів -
  І більше не мріяти і не кохати
  І вже не чекати знетямлених днів.
  Як жаль, все минає, минає без сліду -
  Лишаються спогади, смуток і біль.
  А щастя ж, здавалось, таке неокрає...
  Звідкіль же прийшла ти, розлуко, звідкіль?
  Так складно - забути, не чути, не знати,
  Віддати минулому чар моїх снів
  І кроків твоїх більше вже не чекати,
  Змиритись, що ти не повернешся, ні.
  
  
  ***
  За все скажу спасибі тільки Богу:
  За сонце, місяць і блакитне небо,
  За успіхи, за кожну перемогу
  І за любов, а головне - за тебе.
  
  
  
  ***
  Я втомилась бути сильною.
  Знемагаю від розчарувань.
  Сховай мене в ніжних обіймах,
  Скажи, що все прекрасно.
  Злукав - і сховай від правди,
  Я не хочу її розпачу,
  Я не хочу надсадно ридати...
  Можна, я задрімаю
  У твоїх надійних обіймах?
  Можна, не відпускатиму
  Твою турботливу руку?
  Якщо ти зникнеш,
  Можна, я залишу тебе
  У своєму бентежному серці?
  
  
  Тетяна Будняк
  (9 клас)
  
  ***
  Вона носила квіти у волоссі
  І усміхалась перехожим просто так.
  Вона була щаслива в цій дорозі,
  Їй раєм був квітчастий тихий парк.
  
  Однак в природі повелося -
  На зміну літу лине осінь.
  Коли його зустріла, то здалося,
  Що все, чого хотілося, - збулося...
  
  Тримаючи за руку, він вів її
  Стежками, укритими осінніми листками,
  Співаючи її улюблені пісні,
  Чаруючи віршовими рядками.
  
  Вона була готова думати: сам Бог
  Створив його, бентежного, для неї.
  Вже вірилось, що завжди будуть вдвох.
  Та раз приніс він жовті орхідеї.
  
  Здавалося, то лиш нічний кошмар.
  Та не змогла вона його позбутись.
  І руйнувала все, немов привиддя хмар,
  Не здатна почуттів його збагнути.
  
  Невже, невже він врешті-решт пішов?
  Вона ж його напевно надихала?
  Невже б він кращу в світі цім знайшов?
  Адже й вона вже серцем покохала...
  
  Він повернувся, тихий, мовчазний,
  До слів не прагнучи домішувати болю.
  І був ще більше дивний, не такий,
  Якому довіряла душу й долю.
  
  
  
  
  Марія Єрмійчук
  (11 клас)
  
  Зазираючи в день прийдешній
  
  Дитинство непомітно спливає - і залишає за собою лише слід у пам'яті. Одинадцятий клас - рубіж дорослості. Саме період дитинства можна вважати найцікавішим та найкращим, адже, скільки себе пам'ятаємо, наші батьки оточували нас увагою, думали про нас. Саме їх ласка й турбота допомогли нам, що називається, стати на ноги...
  Здається, прекрасне, безтурботне життя ніколи не скінчиться, але... то лише мрії. Адже кожного з нас чекають особисте життя, власні проблеми, клопоти, котрі змушені будемо вирішувати самотужки. Можливо, зараз несповна усвідомлюємо, як нам і надалі будуть потрібні мамині поради - наприклад, щодо навчання, та й врешті-решт - відносно юнаків. Але цей час неодмінно настане, і тоді ми зрозуміємо, які були іноді неправі у ставленні до, на перший погляд, 'безглуздих' батьківських порад...
  Помилки дитинства пізно виправляти, тим паче, що навіть наші голівоньки 'забиті' зовсім не минулим, навпаки - майбутнім. Потрібно навчатися, всерйоз думати про майбутню кар'єру та починати якось влаштовуватися у теперішнє життя. Ще місяць-другий - і ми, власне, збагнемо, що дитинство - в минулому і йому хіба що залишається зворушено сказати: 'Прощавай!'.
  Що вдієш, так воно складається: сьогоднішнє швидко стає минулим, а минуле можна лише згадувати; живемо ж усякчас теперішнім і неодмінно зазираємо в майбутнє, проймаючись новими бентежними ідеями, будуючи плани... Мені шістнадцять - і я вже задумуюсь над тим, яким має бути моє майбутнє, роблю, так би мовити, певні внески, котрі авжеж допоможуть... Зробила для себе висновок: життям потрібно насолоджуватися та максимум брати від нього всього того, чого дійсно хочеш. Але жити не одним днем, а раз у раз зазирати в прийдешнє, прораховувати раціональність подальших своїх кроків. І тоді прикрих несподіванок стане менше.
  
  
  
  
  Пісня
  
  Ти ніжний, як білий сніг, що падає морозного ранку, дбайливо вкутуючи все довкола. Як тепло й хороше деревам, які він обіймає, так затишно і мені з тобою.
  Ти лагідний, як літній дощ, під яким так добре бігти; хочеться сховатися і водночас кортить побути під рядними краплями. Вони падають на губи, очі, руки... Можливо, вони так схожі на твої поцілунки.
  Ти жартівливий, як осінній вітер. Ти пам'ятаєш, який танок водить він із пожухлим, пожовклим листям?
  Ти буваєш трепетно-несміливий, наче перший підсніжник, що визирнув із підталини. Навкруги - сніг, і він мовби ніяково озирається, шукаючи тепла і захисту.
  Ти загадковий, ніби зорепад, що змушує споглядати його з подивом.
  Твої губи оксамитові, немовби пелюстки яблуневого цвіту.
  Твоя усмішка - як місяць у вечоровому темно-синьому небі.
  Твої очі - дзеркало зірок, у яке вони дивляться, - і стають ще кращими, чепурнішими.
  Тепло твоїх обіймів схоже на бентежне тепло сонячних промінів, що зігрівають мене вдосвіта, купають цілісінький день і прощально пестять надвечір.
  Твій голос - начебто шум стиглих колосків у неозорому полі під білими хмаринами, здається, м'якими, як шовковисте волосся.
  Твій сміх ллється струмком по чистій, тремкій гальці...
  Я кохаю тебе, але... під снігом люди не раз замерзають, Перший підсніжник зривають з такою легкістю, і не зірки згоряють на льоту, а метеори, яблуневий цвіт рано чи пізно облітає, гарний місяць - холодний і недосяжний, сонце гріє лише влітку, струмок може пересохнути...
  Можливо, тому ми не разом?..
  
  
  
  
  Ніна Музика
  (10 клас)
  
  Живу в країні Україні
  
  Наразі Україна, в якій живу, ще не така, якою хотіла б бачити свою державу. Постійні політичні чвари заважають їй розвиватися відповідно до свого історичного і географічного потенціалу. Ця нестабільність породжує почуття незахищеності у її громадян. Вони не впевнені, яким шляхом повинна йти країна далі. Багатьом здається, що вступ до НАТО не потрібен, хоча тут, безумовно, дається взнаки вплив Росії, - як і раніше, вона намагається нав'язувати свої інтереси - і, на жаль, знаходить в Україні дуже впливових політиків, готових їй підтакувати не задумуючись.
  Як би хотілося, щоб влада України насамперед думала про інтереси народу, захищала право громадян на достойне життя, збереження національних звичаїв і традицій, розвиток культури, рідної мови. Нашу націю творили великі письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та багато інших - навіть у похмурі часи наступу російського великодержавного шовінізму вони зуміли захистити українську мову, надати їй у своїх творах нового неповторного звучання, вони зуміли відстояти національну гідність нашого народу, не дозволили перетворити його на меншовартісних 'малоросів'.
  Чому ж Україна стала незалежною державою лише в 1991 році? Напевно, інші держави боялися українського волелюбного духу, тому робили вигляд, що не помічають, як сусідні країни раз у раз ділять нашу споконвічну землю, топчуться по наших предковічних святинях, оббирають наші природні багатства.
  Знаючи, що пережила в минулому Україна, я вірю в її майбутнє. Сьогодні вона визнана світовим співтовариством, виходить на нові рівні політичної та економічної співпраці з далекими і близькими країнами. І це найкраща запорука того, що ніякі недоброзичливці в сусідніх державах, та й у нашому власному домі, не звернуть українців з обраного шляху незалежності, утвердження демократії, піднесення рівня життя людей, повнішого задоволення їх духовних потреб.
  Невже держава, збудована на крові, поті та сльозах попередніх поколінь, не усвідомить своєї нової ролі в світі?
  Ми живемо в країні Україні
  Й надіємось: настане щастя мить,
  Коли все те, чого чекаєм нині,
  Таки ми зможемо здійснить.
  
  
  
  
  Наталія Коваль
  (10 клас)
  
  
  Я - українка
  
  Я українка, тому завжди розмовляю рідною мовою, не використовуючи таку модну нині мішанину слів із різних мов - російської, англійської, цікавлюся старовинними традиціями, багато чого вже знаю про них, не раз брала участь в обрядових дійствах, обожнюю народні пісні і танці, проявляю інтерес до легенд свого краю.
  Я пишаюся, що наша українська мова така мелодійна, в ній відбився цвіт народної поезії. Тому тема мови й сприймається так загострено, що будь-які спроби применшити її значення продиктовані прагненням принизити український народ, поставити під сумнів його самобутність, необхідність його збереження. Доки живе наша мова, доти живе народ, доти живуть і передаються з покоління в покоління наш дух, наша пісня, історія, звичаї, релігія.
  Як хороше, що народилася я українкою, що живу в центрі Європи, в такій багатій природою країні. Зневажаю людей, які нешанобливо висловлюються про Україну, адже Україна - це ми. Своєю працею, навчанням, поведінкою, своїми здібностями, громадянською позицією визначаємо її суть. Наприклад, як можна зберегти народні традиції, якщо не брати участь в обрядах, не дотримуватись ритуалів, давніх звичаїв? Мені подобається брати участь в андріївських вечорницях, з великим задоволенням допомагаю мамі готувати дванадцять страв на свят-вечір, випікати паски до Великодня, а на Івана Купала з подругами пускаю віночки на воду, вкладаючи у це дійство своє, сьогочасне розуміння.
  Я вважаю, що кожен українець повинен бути патріотом своєї Батьківщини, досконало вивчати мову, берегти її від непотрібних запозичень з інших мов і від лайливих слів, віддавати перевагу україномовним пісням та книгам. Тоді не поставатиме питання про необхідність захисту української мови в Україні.
  
  
  Олена Гладун
  (8 клас)
  
  З нагоди коронування
  
  Радивилів пов'язаний з легендами роду Радзівіллів, перших власників містечка в шістнадцятому столітті.
  У великого гетьмана Юрія Радзівіла була дуже вродлива дочка Барбара. Овдовіла вона ще дуже молодою, а невдовзі з допомогою родини ніби випадково дістала змогу познайомитися з самим молодим королем Зиґмундом Августом.
  Швидко легенда мовиться, та не так швидко обставини життя змінюються. Через чотири роки Зиґмунд таємно одружився з Барбарою. І хоч як батьки молодого противилися визнанню незнатної Радзивилівни, після багатьох перепон вона таки була коронована в Польщі. З цієї нагоди, розповідають, були пишні учти в усіх маєтках Радзівілів, у тому числі і в нашому Радивилові. З оказії свята в містечку звели новий тесовий міст через Слонівку, на її березі й масові гуляння влаштували. Роздавали безплатно наїдки та напої, чим принадили й багатьох убогих городян, які про Радзівілів ледве щось знали...
  Але щастя Барбари виявилося недовговічним. Її свекруха - королева Бона, з якою пов'язані недобрі пересуди і чиїм ім'ям називають одну з гір у Кременці (з руїнами середньовічного замку), якось запропонувала Барбарі з'їсти яблуко 'перемир'я'. Привселюдно ножем розрізала яблуко навпіл, одну половину простягнула невістці, другу з'їла сама. Але народний поговір поніс через роки: на ніж з одного боку було насесено отруту, і саме отруєну частину яблука запропоновано Барбарі. Невдовзі молода королева тяжко занедужала, її тіло стало вкриватися пухирями, які, лопаючись, розпросторювали такий сморід, що навіть прислузі несила було терпіти.
  Барбара померла, коли мала трохи більше тридцяти літ. Кажуть, привид Барбари досі ходить по замку, в якому її отруїли. Донині нащадки роду Радзівілів по жіночій лінії не мають щастя в особистому житті. А в Радивилові Барбара так і не побувала, переказ стверджує, що тут випало побувати одному з нащадків роду - Янушу Радзівілу, який у сімнадцятому столітті воював проти українських козаків під Берестечком.
  
  
  
  Ангеліна Ткачук
  (8 клас)
  
  У лісах, у хащах
  
  Після татарських набігів пустіли села, надовго завмирав сміх. Тому й намагалися українські поселенці перебратися з небезпечних сіл якомога далі, в малозвідані, недоступні місця. Кидали нажите, брали в дорогу найбільш необхідне.
  Кажуть, так колись зібралися і з містечка Хотин, аби вирушити на Волинь і закласти в глушині нове поселення. А назву йому дали звичну - Хотин.
  Загоготіли поза містом високі чуги -попереджувальні стовпи, обмотані соломою й облиті смолою. Значить, знову наближалися грабіжники-бусурмани. Люди вигортали зі скринь хто що мав. Скидали на вози, брали зерно... Ледве встигли вихопитися з-під нищівного нападу.
  Їхали вдень і вночі, побоюючись погоні. Комусь уже випадало супроводжувати сюди чумацькі валки підвід із сіллю, так що дорога була не те щоб незвідана. А все ж невідомість пригнічує...
  Раз у раз розпитували дорогу, облюбовували проїжджі місця, мовби приміряючи свої потреби до особливостей природи.
  І ось, нарешті, Волинь. Поменшало полів, побільшало лісів і хащ. За такі навряд чи який лиходій унадиться... Казали зустрічні люди, напади з півдня бували, але рідко, врешті, від неприятеля можна і в чагарях перечекати. Знову ж, спалене обійстя легше відбудувати - лісу онде скільки, а очеретів на покрівлю - хоч вибирай на колір.
  Місце під поселення вибрали на галяві. Облюбували узлісся вдалині від доріг. Так воно надійніше. Неподалік було тихе озерце, що аж сплюскувало карасями та верховодками. Була й невелика річечка - така собі, для краси більше, та ще хіба худобу напоїти.
  Старший громади не запитав навіть, а ствердив: 'Хотин'. Що мало означати: хотима, бажана місцина...
  І всі ствердно закивали головами.
  Назвали поселення - Хотин, нехай буде пам'ять про те, чим жили. І поклали тут початок новим поколінням фахівці різних ремесел -ковалі, шевці, колодії, мельники, кравці, шаповали... А що ліс не бідний був на бджіл та на ягоди, та й багато чого можна було змайструвати з деревини, то започаткувалися родини бортників, теслярів, стельмахів, бондарів А року 1570 село Хотин недалеко від Радивилова записали в письмовому документі.
  
  
  Колективна творчість
  (на засіданнях літстудії)
  
  Мотив Ахматової
  
  1
  Вибрала сама я долю
  Найсередечнішого друга,
  Відпустила я на волю,
  Хай мина біда-наруга...
  Та вернувся голуб сизий,
  Б'ється крилами у вікна -
  Мов од блиску диво-ризи,
  У світлиці більше світла.
  
  2
  Вибрала сама я долю
  Другу свому навдогад -
  Відпустила я на волю, -
  Благовісті буде рад.
  Ти прилинув, птаху сизий,
  Крила в небо підійняв,
  Наче блискотіння ризи,
  У світлиці світло дня.
  
  
  ***
  Вечірня і незнана
  Переді мною путь.
  Учора ще - коханий -
  Молився: 'Не забудь'.
  А нині тільки вітер
  Та крики пастухів,
  Напівзів'ялі квіти
  Біля дзвінких ставків.
  А нині вітрюгани
  І стомлений орел,
  І сосни-безприданниці
  Біля дзвінких джерел.
  
  
  Наша подруга
  
  Весела, добра, щира й жартівлива,
  Душа компанії, як мовиться у нас.
  Адже Мар'яна - подруга на диво,
  У неї друзів - весь десятий клас.
  Вона і чемна, й скромна, і привітна,
  Від педагогів - жодних нарікань,
  В ліцейних заходах потрібна і помітна
  Як дівчина високих поривань.
  Багато знань виносить з Інтернету
  І в академії учнівській залюбки
  Продовжує освітню естафету -
  Досіджує прадавнішні віки.
  До танцю й співу вправні і охоча,
  Чудово гладдю вишива убір,
  А ще усім краса її дівоча
  Впадає в вічі і милує зір.
  
  
  З привітань учителям
  
  Любов до України - над усе,
  Любов до мови - мов святе причастя.
  Нехай і день прийдешній вам несе
  Лиш творчу невгамованість і щастя.
  
  Від українських класиків - місток
  У сьогодення мудро прокладає,
  Хай світ нових ідей, нових думок
  В дятячих душах, як веселка, грає...
  
  З англійською мовою твердо на 'ти',
  Із долею завжди у згоді.
  І кожний урок досягає мети,
  Щоб інші повчились МЕТОДІ.
  
  При надсерйозності всіх цифрових наук
  До українства горнеться душею.
  Працює з покликом, не покладавши рук,
  І зачаровує нас вдачею своєю.
  
  Уміє вислухать і вміє дать пораду,
  В усіх ліцейних справах на виду.
  І трудиться не з боязні педради,
  А так, неначе бджілка у меду.
  
  
  ***
  На життєвих стежках їй всміхаються зорі із неба
  І щоразу досяжні стають на усіх перехрестях років,
  Тільки щастя й удачу принаджує завжди до себе,
  Тож визнанням людей ювілей її нині розцвів.
  Зі шкільного дитинства спізнавши в навчанні розраду,
  Закріпивши у вузі потребу черпати знання,
  Педагогіку вчила - й сім'я їй була не завада,
  Для дітей працювала і задля прийдешнього дня.
  Ну, а діти росли, набирались у матері хисту
  До науки, а ще - до звичайних родинних турбот.
  І збігали літа, мов яскраве святкове намисто,
  Наповняючи душі запасом житейських чеснот.
  Вже й зяті оцінили розважливу тещину вдачу,
  Вже і внуки, хоч віком малі, полюбили за щирий порив.
  Має серце чутливе і добре, палке і терпляче.
  Кожен з нас, із родини, із учнів, давно оцінив.
  
  
  ***
  Все чорне блякне від сміху цього світу,
  Коли конає день у пригорщах пустелі.
  Й безкрилий журавель сумує за ключем,
  Неначе нота не в своїй октаві.
  На вулиці красунь - очей не зупинити,
  По всіх провулках шерхіт почуттів.
  Стоїш, мов ідол, згублений на подив,
  І вже вікно не тенькає об серце -
  Воно розбилось об підбори вулиць.
  Сміються вулиці усмішками дівчат,
  Аж серце защемить, коли почути.
  І ти вже й сам смієшся невпопад,
  Немов іспивши чарів квітки рути.
Оценка: 3.35*12  Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"