Licej Radyvyliv : другие произведения.

Здрастуй, юносте!

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 6.00*3  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Дебютують юнi лiтератори Тетяна Блищик, Юлiя Малишкiна, Iрина Вальчук, Оксана Чичина, Марина Лемещук та iншi з маленького українського мiста Радивилiв

  Радивилiвський
  загальноосвiтнiй лiцей
  (Рiвненська область)
  
  
  
  Свiт поетичних почуттiв
  
  У 2004\05 н.р. у Радивилiвському загальноосвiтньому лiцеї вже шостий рiк дiє лiтературна студiя "Провесiнь" для всiх, хто пробують сили в художнiй творчостi, а таких, як засвiдчує практика попереднiх лiт, зголошується до двадцяти чоловiк. Для невеликого навчального закладу це кожний п"ятий-шостий старшокласник.
  З року в рiк учнi набувають навичок роботи над словом, збагачують свiй лексичний запас, виробляють умiння продумувати композицiю твору, добирати художнi виражальнi засоби, "одягати" їх у певну форму вiрша, етюда, оповiдання... Критичнi оцiнки керiвника студiї чи товаришiв привчають об"єктивно ставитися до написаного, наполегливо вдосконалювати його.
  I ось той, хто ще недавно, так би мовити, плутався в ямбах i хореях, не мiг до ладу знайти риму i ледве осилював традицiйний катрен, береться - i не без успiху! - за написання сонетiв, пробує перекладати поетiв не тiльки росiйських, а й англiйських, нiмецьких, польських (вiдповiднi мови вивчаються в лiцеї).
  Навчальними прикладами служать не лише твори шкiльної програми, а й поетичнi та прозовi доробки рiвненських лiтераторiв (Степан Бабiй, Микола Пшеничний, Лiдiя Рибенко, Борис Боровець, Микола Береза, Анна Войнарович та iн.).
  Хорошою школою майстерностi стали зустрiчi з письменниками, що їх органiзовують дирекцiя навчального закладу (Ю.В.Адамський), вчителi української мови й лiтератури М.А.Паничевна, Я.М.Ратинський, лiтстудiйцi. Наприклад, уже в перший рiк роботи студiї (1999\2000 н.р.) гостем лiцеїстiв став лауреат Державної премiї iменi Лесi Українки, вiдомий дитячий письменник Євген Шморгун.
  Вiдчутне враження справила "Поетична свiтлиця" за участю лiтераторiв Бродiвського району Львiвської областi. Зустрiч була показана по Бродiвському телебаченню (приймалось i в Радивиловi). Знайомили зi своїм доробком i нашi старшокласники. Згодом один з учасникiв цiєї щирої розмови - Володимир Гудима ще раз завiтав у лiцей i подарував свою нову поетичну збiрку "Таїна свiтанкової скрипки". Iншого разу з iнтересом слухали учнi виступ вiдомого церковного письменника, журналiста й видавця Степана Ярмуся, який живе в Канадi (у лiцеї вчителює дружина його племiнника - Г.I.Нагорна). Ще одна "Поетична свiтлиця" була присвячена спiлкуванню за чашкою чаю з рiвненськими письменниками Марiєю Яковчук та Василем Краснопольським, чиє дитинство минуло на територiї нинiшнього Радивилiвського району - вiдповiдно в селах Пасiки i Башарiвка.
  Лiтстудiйцi випускають свою стiнгазету "Провесiнь" (таку, як цей номер). Вона iнформує про найбiльш важливi заходи, проведенi за участю юних лiтераторiв, публiкує їх твори. Кращi вiршi, етюди та оповiдання вмiщуються в лiтературному альманасi - уже вiдтиражовано в комп"ютерному центрi навчального закладу (вчитель Ю.В.Iваськевич) три таких збiрники: "Провесiнь" (2002), "На свiтанку" (2003) i "Здрастуй, юносте!" (2004), iз якими можна ознайомитися як у лiцейнiй, так i в районнiй бiблiотецi. Про рiвень роботи лiтстудiї свiдчить i той факт, що майже всi її учасники друкуються з творами в районнiй газетi "Прапор перемоги", де заступником редактора працює керiвник студiйцiв В.I.Ящук. Загалом тут дебютували близько двох десяткiв юних обдарувань.
  Художня творчiсть допомагає учням в опануваннi надбань української i зарубiжної лiтератури, у виконаннi умов рiзних конкурсiв, захистi наукових робiт iз фiлологiї у Малiй Академiї наук. Тетяна Блищик у 2003 роцi стала призером всеукраїнського конкурсу знавцiв української мови iменi Петра Яцика. Ольга Козачук у тому ж роцi ввiйшла в число призерiв всеукраїнського конкурсу "Пошта - очима дiтей". Призерами обласних лiтературних конкурсiв були Ольга Максимчук, Тетяна Блищик, Олена Дудко, їх твори друкувалися в колективних збiрниках. Двiчi команда здiбних лiцеїстiв (керiвник - учитель О.О.Трофимюк) успiшно представляла район на всеукраїнських конкурсах багатотиражної учнiвської преси (Володимирець, Луцьк).
  Першi лiтстудiйцi вже закiнчили лiцей. Деякi з них стали студентами гуманiтарних факультетiв престижних унiверситетiв, лiтературна творчiсть i сьогоднi допомагає їм утверджувати себе. Наприклад, Олександр Курсик здобуває професiю журналiста, Ольга Максимчук i Тетяна Блищик вивчають англiйську фiлологiю, Мар"яна Маркович буде перекладачем, стали студентами випускники 2004 року Юлiя Малишкiна, Олена Дудко та iншi. А нинiшнi лiтстудiйцi продовжують освоювати секрети поетичної майстерностi, що називається, б"ються над пошуком вдалих метафор, порiвнянь, колоритних епiтетiв, аби якомога точнiше передати свої почуття й переживання, - i знаходять у тому справжню душевну насолоду.
  Серед теперiшнiх лiцеїстiв друкували свої твори в районнiй газетi та альманахах одинадцятикласники Iрина Вальчук, Марина Лемещук, Наталiя Бiгун, Тетяна Воронко, десятикласники Оксана Чичина, Олеся Скальська, Ольга Галанзовська, Мар"яна Федун, Юлiя Шпортилюк, Вiкторiя Краєвська, Мар"яна Загурська, Юлiя Вертко, Наталiя Романюк... Пробують сили в поезiї й дев"ятикласники, i, напевно, восьмикласники. З їх творами познайомимо в наступних випусках стiнгазети "Провесiнь" i на сторiнках наступного лiтературного альманаху.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Здрастуй, юносте!
  
  Лiтературний альманах Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею (Рiвненська обл.)
  
  Радивилiв, 2004
  
  Упорядник та редактор Володимир ЯЩУК
  
  "Здрастуй, юносте!" - третiй збiрник художнiх творiв лiцеїстiв. Два попереднiх - "Провесiнь" (2002 р.) i "На свiтанку" (2003 р.) представили твори, чимало з яких друкувалося на сторiнках районної газети "Прапор перемоги", у колективних збiрках за пiдсумками обласних конкурсiв. Деякi автори цих книжок, закiнчивши лiцей, стали студентами гуманiтарних факультетiв унiверситетiв. Серед нинiшнiх юних поетiв i прозаїкiв, а їх представлено в книжцi пiвтора десятка, теж є учасники творчих конкурсiв, активнi автори районки. Нехай почуття прекрасного, яке вони намагаються виразити через образне слово, допоможе лiтстудiйцям у їх творчому становленнi й зростаннi, у виборi життєвого шляху.
  
  Юлiя Малишкiна
  (11 клас)
  ***
  Давайте будем цiнувати
  Життя, що Богом нам дано,
  I тiльки правду визнавати.
  Щоб не було: "нам все одно"...
  
  Бо правда - то могутня сила,
  Немов незламний Прометей.
  Не раз брехня її косила, -
  Та все ж жива серед людей.
  
  Її не треба забувати,
  Вона - мов свiтла промiнець.
  Неправду ж мусим подолати
  I не пускати до сердець.
  
  * * *
  На землi панує осiнь-чарiвниця,
  Залетiла в мою душу, наче птиця,
  Золотава, i п'янка, й чудесна...
  Та в менi живуть бентежнi весни.
  Осiнь настрiй свiй вихлюпує дощами
  Й срiбними химерними струмками.
  Тiльки ж нетривалi будуть грози -
  Їм услiд уже спiшать морози.
  Ну, а там - спроквола, мов пiр"їнки,
  З сiрих хмар посиплються снiжинки.
  Й буде танцювати снiг лапатий,
  Нiби землю в вельон зодягати.
  
  * * *
  Весняна тиха нiч...
  Ось зiрка iз неба упала...
  З думками я вiч-на-вiч,
  Бажання своє загадала.
  Цей мiсяць, що, мов медальйон,
  Я з неба забрала б собi,
  Сьогоднi вiн мiй компаньйон
  У цiй мимовiльнiй журбi.
  I зорi, що золотом сяють,
  Мов бiсер в намистi небес.
  Чому люди часто вважають,
  Що в свiтi немає чудес?
  Повiрити треба у диво,
  У здiйснення мрiй i бажань -
  I день кожен жити щасливо,
  Без сумнiвiв i без вагань.
  У казку повiрити треба,
  Забути турботи i бiль,
  Свiй погляд звернути до неба -
  Й здiйснити поставлену цiль.
  А чудо прийде неодмiнно -
  I зникне назавжди зло,
  Лиш жити потрiбно сумлiнно...
  Таке ось бажання було...
  
  Листопад
  Осiнь пише нам листи,
  Вiтер їх розносить.
  У моїх думках - лиш ти,
  Але все, вже досить...
  
  Листя сиплеться до нiг,
  Падає, кружляє,
  Ти мене любити мiг,
  Та тебе немає...
  
  Дощ пройде - i змиє все,
  Мрiї i бажання, -
  Вiтром в далi понесе -
  I мине кохання.
  
  А конвертики-листи
  Полетять у скринi...
  Не про тебе вже думки,
  Ми чужi вiднинi.
  
  Марiї Башкирцевiй
  
  Ти дарував їй так багато,
  Та дуже мало дав життя.
  Вiдомою судилось стати.
  Не вiдiйшла у забуття.
  Знайома з нею особисто,
  На жаль, звичайно, не була,
  З прекрасних перл своє намисто
  Художнiм пензлем здобула.
  Талант такий лише вiд Бога
  У подарунок прийняла.
  Короткий шлях, важка дорога
  Її у вiчнiсть повела.
  I як нiщо у цьому свiтi
  Не пропадає без слiду,
  Марiє, варто було жити
  I переносити бiду.
  Дочка вкраїнського народу,
  Зоря далеких берегiв,
  Ти заслужила в нагороду
  Любов i вiдданiсть вiкiв.
  
  
  Олена Дудко
  (11 клас)
  
  Листочок
  Вiн може бiльше за нас пiзнати,
  З-за вiття мовчки спостерiгати,
  А потiм в осiнню мiнорну пору
  Злетiти в небо, на сповiдь Богу.
  
  ...Та чи вiдкрив таємницi свiту?
  Чи знає, як менi важко жити?
  Якби ж то знав, що в цiй круговертi
  Всякчас ховаю думки вiдвертi.
  
  Що я хотiла б iз ним злетiти
  Й, ангелом ставши, на небi жити -
  Щоб на душi не було погано
  Й залiкувались колишнi рани.
  
  
  Марина Лемещук
  (10 клас)
  
  ***
  Стояли троянди у вазi,
  Закуто їх стан у кришталь, -
  Як холод зимовий у фразi
  Й в очах невимовна печаль.
  
  ***
  I пульсувало у кровi кохання,
  Й кричало серце про жагу мою.
  Я з болем витерплю усi страждання
  I слiз отруту стомлено доп"ю.
  
  Нiколи не скажу про почуття,
  Бо у пустелi легко розминутись.
  Тут всi стежки не знають вороття,
  Нi сумнiву, нi розпачу спокути.
  
  Нiколи бiльше
  
  Нiколи бiльше не згадаю
  Я нiжним словом iменi твого,
  Тебе я бiльше не кохаю,
  Та й ти не любиш вже давно.
  Ми розiйшлися, як шляхи,
  Вiтрами в полi розлетiлись;
  Не зазирнемо вже в думки,
  Як iнодi того б хотiлось.
  Хоч ще недавно ми губились
  В ненавистi гарячiй, як в огнi,
  Та все ж ми друзями лишились,
  Ну, а любов - зосталась в сторонi.
  
  ***
  Ну, от i все - ти з iншою пiшов...
  Ти з iншою? Аби лиш не зi мною?
  Чому так лунко в скронях б"ється кров?
  Чому мiй погляд сковано журбою?
  Не будемо стрiчатись навiть в снi...
  I, мабуть, зради я вже не пробачу.
  Чому ж бо днi мої такi сумнi,
  Адже тебе забула i - не плачу?..
  Ну, що? Давай вiдмовимось вiд зла -
  Вiд карбу в серцi, що i час не гоїть...
  Що вдiєш, хоч любов давно пiшла,
  Але - як спомин - буде дорогою.
  
  
  
  ***
  Осiннiй дощ розмиє все, що є,
  Розмиє шлях, яким я йшла до тебе,
  Зiтре зi стiн iм"я моє,
  Зiтре вiдбиток снiв моїх на небi.
  
  Густе повiтря здавить подих,
  Скує думки оковами загадок -
  I вуст моїх вiдчутний порух
  Не лишить "вам" моїх загадок.
  
  
  
  ***
  Ковзнуло тiнню по стiнi,
  Сипнуло iскор у думках,
  Ураз розтануло в пiтьмi,
  Котом понiжившись в руках.
  
  Для загадки розгадкою було
  I зливами з небес упало,
  Човном по течiї пливло,
  Ну, а куди - й саме не знало.
  
  Воно було. I серце грiло,
  Жило iстотою в душi,
  Яку квiтками устелило
  У сяйвi золотих дощiв.
  
  Це називається - кохати,
  Коли в душi цвiте весна.
  Комусь любов подарувати -
  Тодi повернеться вона.
  
  Сповiдь
  Пробач менi за те, що я iсную,
  Що б"ється серце i червона кров,
  Пробач за те, що не дарую
  Тобi одному ласку i любов.
  Пробач менi за те, що не сказала
  I, мабуть, не скажу: "Люблю"...
  Пробач за те, що я не знала
  Й не бачила печаль твою...
  Пробач i вiдпусти менi иiй грiх,
  Забудь усе, у чому не зiзналась,
  Пробач тi сльози i той смiх,
  Пробач i те, про що я не дiзналась...
  
  
  
  
  
  
  
  Iрина Вальчук
  (10 клас)
  
  Вiтер
  Заплутались думки в моїм промiннi,
  Проникли змiни в засклянiлий рай.
  Ти витер ноги об хмаринок iнiй,
  Розсипав синьку неба. Ну й нехай.
  Почулось в тишi вiтрянiй, що десь
  Нап"явся бiлий парус, наче птах.
  Ти розчинився в кислотi небес,
  Я розчинилась у твоїх очах.
  Не йди. Я так не хочу. Зупинися!
  Забуть я твiй не в змозi свiтлий лик.
  ...Розтанули двi хмарки i злилися
  У небi незворушному. Навiк.
  
  
  
  Потвора
  Я iще поживу, та зламаюсь невдовзi,
  Бо у всiх колючки, а у мене - найдовшi.
  Мене можна, мабуть, розпинати без краю,
  Вам здається, що болю я не вiдчуваю.
  А об голку вколовшись, гукнете юрбою:
  "Ти жорстока? Чому? Ти була не такою!"
  Не такою була... Цi образи правдивi
  Навалились на мене й висять, наче гирi.
  I вiдлунням блукають у серцi пустому:
  "Не такою була... не була ти... такою..."
  Моє серце кололи - воно задубiло,
  Тож тепер в нього стукати марно щосили.
  Не шукайте тут сховок, не треба проситься -
  Де рубець на рубцi, усi дверi зрослися.
  "Не такою була... ти була не такою..."
  А вiдмерла душа переповнена гноєм.
  Де причина, де корiнь? Вiдмерло корiння.
  Я потвора? Можливо. Я - ваше творiння!
  
  Психоделiя
  В"язь думок стiкає по стiнi,
  Я читаю просто з обкладинки
  Рук твоїх холоднi половинки.
  Я не хочу розчинитись. Нi!
  Але щось пульсує у менi,
  Й, наче в кислотi шматок зефiру,
  Я влилась в потiк повiтря сiрий.
  Втрата сенсу. Здобуття тривог.
  У кiмнатi-колбi жовтий осад.
  Не повернусь. Хоч нiхто й не просить.
  Ген червона жилка - то мiй бог
  Б"ється, лiчить час для нас обох.
  Тане ртуть у полум"ї емоцiй,
  Я - тайфун в пластмасовiй коробцi.
  Роз"їдаю стiни. Я живу!
  Свiт заборгував менi чимало,
  Скоро я пожну врожай кривавий.
  
  Весiльний марш над свiжою могилою
  1.
  Вона невпинно за тобою стежить,
  Колючки виставляє звiдусiль.
  Вона вiзьме лиш те, що їй належить,
  Лишивши решту - забуття i гниль.
  З твого лиця зiтре дбайливо цвiль,
  Адже вона закохана без межi.
  Та нiжнiсть перетвориться на бiль -
  I корчi мертве тiло помережать.
  Несе бiду одним лиш iснуванням,
  Немов слiпа стихiя. А проте
  Ти так чекав, коли вона прийде
  I зрозумiв на сороковий день:
  Ще не було вiрнiшого кохання.
  Це - смерть! Воно завжди стає останнiм.
  2.
  Ти вперше помираєш. Як не стерпимо бiло!
  Їдуче-синiй дим пiд стелею розлився.
  Остання тiнь життя торкнулась перенiсся.
  Ти навiть i не думав, що смерть тебе ловила.
  Вже не стримiє бiль, немов iржава спиця.
  Як затишна утроба - розверзнута могила.
  I розповзлось по швах всiма забуте тiло,
  З гранiтом i землею наполовину злипся.
  Та ось прийшла вона у саванi прозорiм,
  Прекрасна й неминуча, як полум"я зiрниць.
  Ти так давно чекав, що стерся у покорi.
  Ти молишся, упавши перед нею ниць...
  I дзвоном упокiйним тебе розплющить горе,
  I ти летиш в безодню її пустих зiниць.
  
  
  
  
  Наталiя Бiгун
  (10 клас)
  
  ** *
  Не буду! Забуду! Вiдплачу! Пробачу!
  Iз пам'ятi вирву, мости попалю...
  На вулицi стрiну - пройду, мов незряча,
  I тiльки ввi снi заридаю: "Люблю!"
  
  ** *
  Так хочеться забути твої очi,
  Твою усмiшку, голос, твої руки,
  Так хочеться забути шелест ночi
  I музику - провiсницю розлуки.
  Так хочеться забути хоч на хвилину,
  Що погляд не обiйме образ твiй.
  Та все ж думки мої до тебе линуть.
  I спогади - у пам"ятi моїй.
  
  
  
  
  
  
  Оксана Чичина
  (9 клас)
  
  Дорога до щастя
  
  Вiдшумiли дощi, знову спека прийшла.
  Вiдпустила його - i тебе я знайшла.
  Душу спраглу мою ти нектаром поїв
  I коханням своїм мене з розуму звiв
  Мiрiади зiрок ти менi дарував,
  Ти казав: серед них i мене вiдшукав.
  I всi квiти, здавалось, для мене цвiли,
  Адже стежкою щастя з тобою ми йшли.
  Тодi рай на землi я для себе знайшла,
  Та, здавалося, вiчнiсть до нього я йшла,
  Мої сльози зливались iз лiтнiм дощем -
  I лежало десь серце, розбите ущент.
  Ця дорога до щастя важкою була.
  Та забула про все, лиш тебе я знайшла.
  
  
  
  ***
  Заплющую очi - i бачу тебе,
  Ти наче повсюди й водночас нiде.
  Лиш ти в моїх снах, у мрiйливих думках
  Над свiтом витаєш i на небесах.
  
  Тебе я не бачу, та знаю: ти є.
  Бо ти - i життя, i страждання моє.
  З тобою радiю, i плачу, й смiюсь,
  Тебе лиш жадаю, тебе лиш боюсь...
  
  Тебе проклинаю, тобою живу,
  З тобою - не можу, без тебе - помру,
  За тебе Всевишнього Бога молю
  I тихо ввi снi шепочу: "Я люблю".
  
  ***
  Заплющую очi - i бачу тебе,
  Ти наче повсюди й водночас нiде.
  Лиш ти в моїх снах, у мрiйливих думках
  Над свiтом витаєш i на небесах.
  
  Тебе я не бачу, та знаю: ти є.
  Бо ти - i життя, i страждання моє.
  З тобою радiю, i плачу, й смiюсь,
  Тебе лиш жадаю, тебе лиш боюсь...
  
  Тебе проклинаю, тобою живу,
  З тобою - не можу, без тебе - помру,
  За тебе Всевишнього Бога молю
  I тихо ввi снi шепочу: "Я люблю".
  
  
  
  
  ***
  
  Згадуй мене, коли очi вiдкриєш,
  Ранок вдихнувши, немов перший раз.
  Саме в ту мить, на зорi, зрозумiєш,
  Що найдорожче - це пам"ять про нас.
  
  
  Пiсня лiта
  Лине пiсня над хмари. Пiсню востаннє
  Лiто спiває менi на прощання.
  Скоро полине на крилах лелеки -
  Спочити у край загадково-далекий.
  А поки що - пiсня. Про сонце i хмари,
  Про долi дарунки, i болi, i кари,
  Про стрiчку блакитну в знайомих полях -
  В тiй рiчцi купались колись ти i я.
  Урештi та пiсня стихає, стихає...
  То лiто наш край - аж на рiк - полишає.
  
  Лагiдне море, блакиттю налите,
  Смуглi тiла, щедрим сонцем зiгрiтi,
  Жовтий пiсок - мов вiдлiчує час.
  Все це десь там, де, на жаль, нема нас.
  Чайка над хвилею наче ридає -
  Спiв цей для кого? Нiхто не вгадає.
  Скеля вiдлунює стиха: "Для кого?",
  Нiби збагнула пташину тривогу.
  I проти хвилi постане стiною.
  Чайка все плаче й лiта над водою.
  Вiтер гарячий обпалює щоки.
  Буде так завжди. Нiхто не зна доки.
  
  Лiто пiшло i, прощаючись, плаче -
  Плаче дощами за нашим вiкном.
  Зникло тепло. Не стало - i наче
  Ще щось зникає iз лiтнiм теплом.
  Мабуть, зникає надiя i вiра
  В добрi слова i святi почуття,
  Випустив з клiтки ти дикого звiра,
  Що тихо зруйнує наше життя.
  
  Зима
  Неждано й незвано, як перша любов,
  Пухнастий снiжок враз на землю прийшов,
  Принiсши у сiрi, безколiрнi днi
  Зiрок мiрiади, бенгальськi вогнi.
  I все вмить змiнилось. Земля вже не та -
  На нiй таємнича весiльна фата.
  Снiжинки танцюють, немов балерини,
  На шибках окреслились дивнi картини,
  В домiвках запахло ялинкою й святом -
  I квапляться всi iз зимою вiтати.
  В такiй загадковiй густiй заметiлi
  Авжеж i дорослi у диво повiрять.
  
  
  
  Юлiя Шпортилюк
  (9 клас)
  ***
  Любов - як цвiтiння квiтки,
  Любов - як розбита ваза.
  Приходить вона нiзвiдки
  Й, мов сон, зникає вiдразу...
  Любов - це зоря у небi,
  Любов - це журба незнана.
  Променем гляне на тебе -
  Й снiжинкою вмить розтане...
  
  
  ***
  Хвилина гiрка... Вона дуже помiтна.
  Здалося: кохання на свiтi нема...
  Природа зав"яла... I небо блакитне
  Ураз огорнула понура пiтьма.
  
  Чудовий нарцис, тiльки очi вiдкривши,
  Побачив болюче - мов смуток землi:
  Йому й не гадалось, що роси, упавши,
  Бувають гiркими, як повенi слiз.
  
  Та зрине любов - i хвилину невтiшну
  Заглушить, затопить в промiннi яснiм.
  I нiжно розпустить бутон первоцвiту,
  Щоб я почуттями розквiтла у нiм.
  
  
  Весна
  Весна... Пробудження природи.
  Вiтрець тендiтний i ясна блакить
  Несе нас у незвiданi простори,
  Подарувавши неповторну мить.
  
  Весна... Листочки зеленiють,
  I все якесь iнакше стало враз.
  Вона дарує сподiвання й мрiї,
  Спiшить, спiшить, спiшить до нас...
  
  Весна... Кохання зацвiтає
  Й душа щасливо й радiсно спiва.
  Вона прекрасна. Нас вона вiтає.
  Це тiльки їй усi мої слова.
  
  
  
  
  Олеся Скальська
  (9 клас)
  ***
  Я хочу бути бiля тебе,
  З тобою разом, назавжди.
  Побудь ще трiшки бiля мене,
  Не йди, молю тебе, не йди!
  
  Вiд щастя хочу я кричати -
  В менi кохання пробудив.
  Побудь ще трiшки бiля мене,
  Не йди, молю тебе, не йди!
  
  Зима надворi, та завiї
  Не заметуть твої слiди...
  Побудь ще трiшки бiля мене,
  Не йди, молю тебе, не йди!
  
  ***
  Минуло лiто -
  Наче в вирiй вiдлетiло...
  Минуло лiто -
  Та ще повернеться колись.
  Лише кохання нiжне й миле
  Не повернути i не вiдродить.
  Бо тим, що я накоїла сама,
  Тебе, коханий, нi, не повернути.
  Якi тут здатнi врятувать слова?
  Чи є десь порятунок вiд засмути?
  Ну, як не марити тобою увi снi,
  Ну, як себе нещадно не картати?
  Як своє серце визволить менi
  I всього, що було, не пам"ятати?
  
  
  ***
  Тебе старалась я забути,
  Та не тьмянiє образ твiй,
  Такий знайомий, милий, рiдний,
  Хоч як не жаль, уже не мiй.
  
  А твої очi - двi перлини,
  Про це у вiршi напишу,
  Думками у минуле лину.
  I все у серцi залишу.
  
  Довiку буду я питати
  У сонця, вiтру i рiки,
  Чому тебе так покохала -
  Жагуче, щиро й навiки.
  
  
  
  
  
  Наталiя Романюк
  (9 клас)
  
  Стукiт в серце
  
  У серце знову хтось постукав,
  Та вiдчинить я не змогла.
  Луною стукiт проривався,
  А я стояла, мов нiма.
  Цей стукiт рвався в серце й душу,
  Немов благав мене: "Впусти".
  Я не впущу нiкого в серце,
  Бо є у мене лишень ти.
  Лишень для тебе в серцi мiсце -
  I почуттiв вже не змiнить.
  Воно палає i горить -
  Й тебе жадає кожну мить.
  Воно стомилось вiд чекання,
  Воно палає вiд кохання,
  Яке колись врятуєш ти.
  
  Я все чекаю
  Минають днi, минають ночi,
  Вiд слiз стомились мої очi,
  Я кожен день тебе чекаю,
  Про тебе мрiю i гадаю.
  Без тебе днi iдуть, мов вiчнiсть,
  Хвилини тягнуться, мов день.
  Ти скоро вернешся, я знаю,
  Й душа полине знов до раю,
  Ми зустрiчатимемось знову,
  Ти посмiхатимешся вслiд,
  Ми заведемо знов розмову,
  I не вернуся я додому,
  А залишуся iз тобою.
  Ми будем довго ще стояти,
  У небi зорi виглядати
  I почуття свої звiряти.
  
  
  
  
  Ольга Галанзовська
  (9 клас)
  
  Зустрiч
  
  Як лебiдь розтинає щемку гладiнь води,
  Так ти ураз порушив мої солодкi сни.
  З"явився принцом дивним на бiлому конi
  В бентежнiм зiр сiяннi, при голубiм вогнi.
  
  А свiдком тої казки був мiсяць-чародiй.
  I промiнцем лишився ти у душi моїй.
  На жаль, недовго сяяв - зачахнув i погас,
  Адже прийшов неждано до нас розлуки час.
  
  Чомусь немає вiстки, нема твого листа -
  В схвильованому серцi тривога вироста...
  Невже забув в турботах тi незвичайнi днi,
  Якi запам"ятались на все життя менi.
  
  
  
  ***
  Розлуки мить. Лишатися не можна.
  Чому ж тодi на серцi так тривожно?
  Бо тi слова, що довго берегла
  I вклала в них i трепету, й тепла,
  Обдумавши i виваживши кожне,
  У мить останню мовить не змогла.
  
  
  
  
  
  Мар"яна Загурська
  (9 клас)
  ***
  Ти розбудив в менi кохання
  Рядками зi своїх вiршiв.
  Та зберегти його палання
  Ти, милий, не зумiв.
  I ми - мов в птаха два крила,
  Мов перехрестя у дорiг.
  З тобою врiзнобiч була
  В країнi наших протирiч.
  Шляхи уже не перетнуться,
  Було таке один лиш раз.
  I почуття не повернуться,
  Зiгрiтi милозвуччям фраз.
  Я бiльше, мабуть, не сумую -
  Чи то на щастя, чи на жаль.
  I потаємну притамую
  Печаль.
  
  Юлiя Вертко
  (9 клас)
  ***
  Життя - як степ, котрий проходим ми,
  Iз року в рiк, невтомно, з краю в край.
  Лiта прудкi - немов робiтники,
  Якi спiшать зiбрати урожай.
  
  Даруючи усю красу - землi,
  Iскриться сонце в небi голубiм,
  Та це, на жаль, не кожний помiча,
  Знетямлено замкнувшись у собi.
  
  
  
  
  Мар"яна Федун
  (9 клас)
  
  ДОБРИЙ ДЕНЬ
  Етюд
  "Добрий день" - цi слова є формою ввiчливостi. Їх ми говоримо при зустрiчi iз знайомою людиною, цим самим роблячи їй приємне. Завдяки цим словам ми можемо пiднести настрiй, можемо передати свої почуття iншим. Багато що залежить вiд того, як саме ти казатимеш цi слова. Обов"язковим компонентом повинна бути усмiшка. Адже як би неприємно у тебе не склався сьогоднiшнiй день, весела усмiшка й простi слова - "доброго дня"- неодмiнно допоможуть зрозумiти, що життя не стоїть на мiсцi, воно продовжується.
  Потрiбно радiти кожному дню разом з iншими, потрiбно брати вiд життя все те, що воно нам дає! Частими у життi є ситуацiї, коли все, що тебе оточує, все, чому радiють iншi, - для тебе просто безглузде й пусте. Ти не бачиш сенсу в жоднiй годинi прожитого тобою дня, тобi хочеться лише одного: закрити очi на сiрi буднi i стати зовсiм непримiтним. А ти - усмiхнись, усмiхнись щиро та вiдверто й обов"язково при зустрiчi з людиною, знайомою чи нi, бажай їй доброго дня. Коли побачиш, що люди усмiхаються, коли зрозумiєш, що зумiв зробити їх частково щасливими, настрiй у тебе неодмiнно пiднiметься, всi проблеми зникнуть на деякий час i ти зрозумiєш, що робити приємне людям дуже легко i навiть дуже корисно!
  А чи вмiєш ти правильно вiдповiдати людинi, яка привiталася з тобою? Адже своєю вiдповiддю ти впливаєш на ставлення оточуючих до тебе. Нi в якому разi не можна ховати обличчя i показувати, що зустрiч iз цiєю людиною не досить приємна для тебе, навiть якщо це дiйсно так.
  Отже, вiд звичайнiсiньких слiв може дiйсно залежати те, як пройде твiй день, буде вiн добрим чи поганим. Не бiйся показувати свою ввiчливiсть, не приховуй свої почуття, завжди будь щирим - i тодi кожний твiй день буде приємним i добрим.
  
  
  Надiя Сгiбнєва
  (9 клас)
  
  Промiнчик вiри
  Етюд
  Така маленька, а освiтлює цiле примiщення! Хоча коли в душi темрява, то жодна лампочка цю чорну порожнечу не осяє. Iнколи так потребуєм хоча б промiнця свiтла, але... Ця рiч не вмикається вимикачем, навiть не запалюється сiрником. Вона - усерединi.
  Коли з"являється свiтло в кiнцi тунелю, то з"являється неначе другий шанс життя. А коли втрачаєш вiру в щастя, то навiть найяскравiше багаття не розпалить iскорки впевненостi.
  Промiнець удачi освiтлює життя яскравiше, нiж цiла сотня лампочок. Єдина спiльна риса - це те, що обидва джерела свiтла можуть зовсiм несподiвано й раптово перегорiти... Отак: раз - i не стало. I вже не повернеш утрачене сяйво, а в душi залишаться розчарування та пригнiчення. I ще. Вогник свiтла, вогник надiї можна вимкнути. Так, лише вимкнути, а не ввiмкнути. Бо ж так просто розбити крихке й тендiтне щастя, Ту рiч, заради якої люди готовi на все. Але, мабуть, досi нiхто достеменно не знає, що таке щастя. Кажуть, пiзнають, що воно було, коли його втратиш. А як на мене, вогник надiї - основна з ознак щастя. Це означає, що знаєш i маєш для чого жити, що вважаєш себе потрiбним iншим.
  Промiнець вiри розсiє безпросвiтний (здавалося б) морок, розжене чорнi хмари смутку. Але iнколи люди, самi того не усвiдомлюючи, можуть загасити чийсь вогник надiї. Як i хтось може необачно розбити лампочку. В i цей момент свiтло знову раптово згасне. Знов пiтьма, знов темрява, знов морок. I як же розiбратися в цьому хаосi? Адже у цiлковитiй темрявi дати раду речам та думкам зовсiм не легко. I зовсiм не кожен здатний розiбратися у цьому мороцi. Дехто просто опускає руки, бо не в силi iснувати потемки. Перестає жити...
  Для того, щоб запобiгти цьому, потрiбно не руйнувати крихкий промiнчик вiри. Але... Скажiть, хто вимкнув свiтло?!
  
  
  Вiкторiя Краєвська
  (9 клас)
  
  Дитинство
  Етюд
  Коли на душi сумно, згадай щасливi митi дитинства - i настрiй полiпшиться. У дорослому життi стiльки переживань, стресiв, навiть втрат... Нереально мрiяти про буднi без труднощiв, гiрких моментiв...
  Але, як би не складалася доля, завжди залишається з нами свiт щасливий i безтурботний - свiт дитинства...
  Дитинство... Яке воно неповторне. Радiсно бiгаєш, граєшся цiлiсiнький день. Коли сонце сховається за обрiй, лагiдний голос неньки нагадає, що пора йти додому. Але так не хочеться... Вулиця тьмянiє, огортається таємничими сутiнками, на небi прокльовуються зiрки... Що це за такi загадковi свiтила? От би вмiти лiчити до мiльйонiв та мiльярдiв i усi-усi зiрки порахувати!
  Зоряне небо - наче казка без слiв. Зачудовано дивишся довго-довго, пробуєш зрозумiти, чому воно так далеко i що означають отi небеснi свiтлячки...
  Аж враз - знову голос мами, нiбито гнiвний, та вчувається у тiй напускнiй суворостi теплота У дитячi роки по-особливому вiдчуваєш батькiвську любов, може, батьки й справдi лагiднiше ставляться до своїх малюкiв, бо пiзнiше, коли вони пiдростуть i завдаватимуть бiльше клопотiв, "сюсюкати" недоречно. Утiм, ми завжди залишаємося для своїх батькiв дiтьми, якi потребують мудрої поради, пiдтримки. На жаль, нерiдко матерiальнi можливостi батька й мами не вiдповiдають бажанням пiдростаючих дiтей. Та й смаки i вподобання iнодi не збiгаються. Але цю споконвiчну проблему слiд вирiшувати без гострих суперечок.
  Що не день, що не рiк ми стаємо дорослiшими. Недалеко той час, коли житимемо своїм життям. Але, звичайно, раз у раз приходитимемо до рiдного дому. Бо тут усе нагадує про дитинство, те найбiльш свiтле, зворушливе й незабутнє, що буває в людському життi.
  Коли на душi сумно, згадай щасливi митi дитинства - i настрiй полiпшиться.
  
  
  
  
  Тетяна Блищик
  (У 2003 роцi закiнчила Радивилiвський загальноосвiтнiй лiцей, нинi студентка Нацiонального унiверситету "Острозька академiя"; цикл написаний, коли Тетяна ще була ученицею лiцею)
  
  Цикл "Стежкою до вiчностi"
  1.
  Срiбним полиском дихала тиша,
  Нiч здригалась вiд порухiв вiтру.
  Наче знов ненаписанi вiршi -
  Звук без рими, а думка без лiтер.
  Все було: i химера, i казка,
  I розпачливо вiчне безсоння,
  I самотностi вицвiла маска,
  Й пустота на якiмсь пiдвiконнi,
  I здавалось, що це вже навiки:
  Штрихо-крок, смислове перехрестя...
  Марно час опускає повiки.
  В цiй епосi уже не до честi.
  Нiч невпинно гукає совою.
  Може, й краще, що в присмерку темно,
  Все ж початок столiття без бою,
  Хоч i морок, та вже недаремний.
  I нiчого не вдiяти: Доля.
  Чи палац, а чи просто руїни...
  Лиш одна непiдвладнiсть - це Воля,
  Це закон для дiтей України.
  
  2.
  Iсторiя дiлилась по екватору,
  По краю шикувалися подiї,
  Вже й скiпетр дiставсь до рук диктатору,
  А тут ще в когось (диво-дивне!) - мрiї!..
  Таке уткнути! Просто збожеволiли!
  Сорочка - в клоччя, зчухранi колiна,
  Унiверсалам вiрять, бач, iз волями;
  В них дух козацький, звуться - Україна!
  Вже мало того (важко i повiрити),
  В них Незалежнiсть - цiль з найвищих цiлей.
  Це ж фарисейство, зрада - їхня вiра та
  Вони ж i вголос це сказать посмiли!..
  ...Час скапував. Роки губились тижнями,
  Гранiт мовчання розбивавсь об брили
  Нескореностi, сили дивовижної
  I вiри в те, що врештi-решт створили.
  Здавалось, помилилась математика:
  Вся вiчнiсть позбиралась у хвилину
  В ту мить, коли пiд зорями Галактики
  З"явилася держава Україна.
  Несолодко скривились горе-скептики,
  Нерадiсно всмiхались опоненти:
  "Цi українцi... навiть без рецептикiв?
  Кайдани рабства знищили дощенту..."
  
  3.
  Несхитнiстю вiри здiймався над простором герб,
  Куплетами гiмну звучало "Осанна!" державi,
  Стояли вкраїнцi (живi! Ще нiхто з них не вмер!) -
  Одвiчний народ, нi схитнутись, нi впасти
   не в правi.
  Блакить перемоги ряснiла в глибинах небес,
  У золотi правди яснiли Софiївськi банi,
  Всмiхався Тарас. Вiн з тобою, Вкраїно, воскрес!
  Здавалося, гори схилялись в любовi й пошанi.
  I так все прекрасно: ця воля, ця пiсня, цей час,
  Могутнiсть i нiжнiсть сплелися навiк воєдино.
  Iз закликом вiри звертається ангел до нас,
  Архангел любовi, святий херувим - Україна.
  Ще поки в судинах пульсує прабатькiвська кров,
  Козацька звитяга i велич ставного русина,
  Шумiтиме жито, цвiстиме калина i знов
  Нестиме лелека до когось до хати дитину,
  Промiнчиком долi простелить матуся рушник,
  Червоне i чорне порадою стануть в дорозi...
  А шлях - полотном. В сiрих сутiнках слiд
   зовсiм зник.
  Вже син - у майбутнє, а мати, як мати, -
   в тривозi.
  Навiки по кому вервечки чиїхось життiв,
  Неначе мозаїка: так скрупульозно й невпинно,
  Складатимуть долю. Вiдречено, у забуттi,
  В шаленствi й екстазi творитимуть свiт - Україну!
  
  4.
  Тисячолiття стало на кордонi.
  Майбутнє i минуле - водночас,
  Зорiє свiт, як крапля на долонi,
  У вiдлиску нещиростi й гримас.
  Незримо сновигає неминуче,
  Усе, здається, просто, наче сон.
  Мовчить годинник. Стомлено, болюче...
  Спiвайте пiсню, стрiлки, в унiсон!
  Час захлинувся. Спокiй, морок, тиша.
  Усе так просто. Як же це дарма!
  Мовчить поет. Не пише бiльше вiршiв.
  Нема думок i рими вже нема.
  Самотньо, сумно, срiбно плаче скрипка,
  На луни крокiв - вiдгук пустоти,
  Десь в пiднебессi розiрвалась нитка,
  Розсипалось намисто... Не знайти.
  Так непомiтно розпадались скелi,
  У порох митi. Дивнi, невеселi.
  Життя тремтiло в Долi на руцi.
  Мабуть, так схоже гинули народи,
  По одному зникаючи в свiтах...
  Не залишилось пам"ятi в природи,
  За обрiєм зникає синiй птах...
  Мабуть, дерева сохнули з корiння,
  Їх вiдцурались рiднi солов"ї...
  А як важливо хоч би трiшки вмiння
  Знайти помилку спершу у собi!
  ...Народи нишкли. Нацiї. Країни.
  Губились мови, плакали пiснi.
  Будь вiчною, одвiчна Україно,
  Не загубись, мов пташка навеснi!
  Єдина! Певно, в цьому твоя сила.
  Ти неповторна на усi свiти.
  I свiй народ, який в собi зростила.
  Не вiдпусти, благаю, не пусти!
  Дозволь навiки бути у полонi
  Твоєї незбагненної краси.
  Своє життя кладу в твої долонi,
  Молюсь до тебе, матiнко, спаси!
  Врятуй, богине, вiд грiха й облуди.
  Даруй нам вiру i прости провини,
  Даруй нам єднiсть. Присягаю: будем
  Один - за всiх i всi - за Україну!
  
  
  Володимир ЯЩУК
  (вчитель)
  
  
  Попiл
  (За Едуардасом Межелайтiсом)
  
  Ця руда пилюга пiд ногами, i глина,
  I камiння з кiсток - мов осколки в iржi.
  Це, можливо, прудкi ноженята дитини,
  Що ловила метеликiв десь при межi.
  Може, то - рученята, що ними до мами
  Пригорталося з трепетом немовля.
  Чи, ймовiрно, було це камiння - руками
  Матерiв, якi нiжно плекали малят.
  Попiл цей, що розноситься з вихором-вiтром,
  Був очима, смiявся i часом ридав,
  Був губами й усмiшкою, сонцем i свiтлом,
  Був промiнням яскравим посеред заграв...
  Був серцями, тривогою, радiстю, болем,
  Мозком був, мудрим плетивом звивин живих.
  Слово "жити", либонь, не зiтреться нiколи,
  Бо навiки було закарбовано в них.
  Це волосся - i пасма, i локони, й коси,
  Що зiстриг лиховiсний ворожий гендляр, -
  Їх колись хтось сплiтав, а чи дзвiнкоголосо
  Вихваляв їх красу i прихований чар.
  Чистий трепет сердець i промови мрiйливi,
  Золотавi надiї та сяйво в очах...
  Крематорiїв печi мiстично-жахливi...
  Попiл, попiл... Лишився вiд вас тiльки прах.
  Над колючi дроти птах злетить величаво -
  I крилом доторкається знову i знов
  Тих троянд, що жагуче й криваво палають
  На землi, що її переситила кров.
  Бiль, якого нiколи ще серце не знало,
  Стало в горлi клубком, крижаним, наче снiг,
  Щоб душа моя з розпачу й страху стогнала,
  Щоб дихнути не мiг i забути не мiг...
  Я затьмарений погляд до неба здiймаю:
  Де той шлях iз стражданнями наприкiнцi?
  Всiм єством до людського в людинi волаю,
  Затискаючи попiл людський у руцi.
  
  
  Посвята до 8 Березня
  
  Весна, весна - i в серцi хвилювання,
  Жiноче свято провiщає мить,
  Коли - з новою силою! - кохання
  У серцi кожного заб"ється й защемить.
  
  Краса жiнок - мов сонце над землею,
  З жiнками кожний чоловiк - поет...
  Жiнки - окраса нашого лiцею,
  Його високий i натхненний злет.
  
  Нехай же вас, шанованi колеги,
  Цiнують учнi - завжди, крiзь роки.
  А ще - хай щастя, щедре й безбереге,
  Дарують вам всякчас чоловiки.
  
  Ви чарiвнi, привабливi i милi,
  У вашiм поглядi - i мудрiсть, i снага,
  Нехай гордиться вами Радивилiв,
  Хай в творчостi лiцей допомага.
  
  
  Осягнення найвищого смислу
  Рецензiя
  
  
  Двох-трьох вихоплених iз вiрша строф буває достатньо, аби скласти поверхове уявлення про рiвень майстерностi автора, його стиль - i пiдсвiдомо визначитися: варте уваги чи нi. Звичайно, книжка "Сенс нестерпного польоту", яка щойно випущена рiвненським видавництвом "Азалiя", вiдразу ж була сприйнята мною дещо по-iншому, адже автор - Петро Велесик i, безумовно, його твори менi давно знайомi. Однак попервах усе-таки звично прогорнув кiлька сторiнок. Чи не повторює себе поет, чи зумiв поглибити таку притаманну йому фiлософiчнiсть в осмисленнi життя?
  На платiвку згуби намотанi вiчностi звуки.
  I це протирiччя, мов камiнь, на шиї звиса.
  I так безпорадно блукають блукальницi-руки.
  Й безвихiдь так жалить безжально, неначе оса.
  Усе новi й новi рядки зацiкавлювали несподiваною образнiстю, заворожували соковитою мовою, мелодикою звучання. Схотiлося прочитати книжку. I, мушу зiзнатися, найбiльше сподобалося, що не зустрiв у нiй таких модних нинi присвят знайомим чи колегам по перу, звернень до класикiв, використання мiсцевих топонiмiчних прив"язок (за винятком однiєї - цiлком простимої - йдеться про вiрш "Недобудований собор у Костополi"), вiдгукiв на полiтичнi подiї. Поет, який не раз засвiдчував своє вмiння розпоряджатися словом, навiть небезуспiшно спробував сили в такому архiскладному жанрi, як вiнок сонетiв, залишається вiрний традицiйним формам: точнi рими, бездоганна евфонiя тiльки емоцiйно пiдсилюють медитативну спрямованiсть лiрики.
  Наскрiзними в книжцi стали кiлька тем: швидкоплиннiсть життя, його тривоги й сумнiви, неприйняття покiрностi й пристосуванства, уболiвання за майбутнє України, за долю української мови, викриття наших ворогiв. Неспроста тему України я поставив не на перше мiсце, - хоч вона й дуже важлива i в iнтерпретацiї автора має особливе, бентежне звучання, та все ж визначальна тональнiсть збiрки - загальнолюдськi цiнностi, адже, за баченням Григорiя Сковороди, смисл людського iснування - в подвиговi самопiзнання. Цього самопiзання й прагне Петро Велесик. Така лiрика, глибока й хвилююча, по-моєму, здатна знайти свого поцiновувача не лише в Українi.
  Якою людинi бути, щоб не втратити себе, залишити добрий слiд? Як протистояти пiдступам i злу? I взагалi чи можливо знаходити той вихiд iз конкретної ситуацiї, який би припиняв терзання й сумнiви? Характерний у цьому вiдношеннi вiрш, який подаю повнiстю:
  Б"ється лобом луна об дерева,
  Як у дверi вiтри глухi.
  На хрещатих дорогах - недремнi
  Недолугi людськi страхи.
  I так нагло жбурляє фатум
  У незграбну стихiю життя.
  А у нiй - анi крапельки свята -
  Лише гребля хитка каяття.
  Так, каяття необхiдне, бо люди часто не розумiють одне одного - з огляду на посадове становище, чи прiрву мiж духовнiстю й бездуховнiстю, чи внаслiдок душевної черствостi, байдужостi, невмiння спiвпереживати. Поет розмiрковує про це багатопланово, - i через колоритнi епiтети, метафори, порiвняння перед читачем постає увесь огром свiту з його незбагненними суперечностями. Запам"ятовуються, западають у душу, спонукають до роздумiв вiршi "А буття, неначе камiнь з узбiччя...", "Перехресний вогонь", "Травнева паморозь спалила цвiт вишневий...", "В амбразурi касирка громадиться, мов кулемет..."... Цiкаво, що автор прекрасно усвiдомлює: у кожнiй людськiй натурi простежується певна двоїстiсть. Ось, скажiмо, був собi покiрний "хлоп", йому допомогли позбутися покiрностi:
  Та завтра... в знахабнiлому гуртi
  Вiн враз надривно гавкне на слабкого.
  ...Якiсь ми дивнi i якiсь не тi,
  Мов блекоти об"їлися, їй-Богу.
  ("З натури").
  Але й пихатi можновладцi не позбавленi вагнань, почуття болю, то просто вони тiльки хитро вдають, буцiмто стоять вище цього. Коли одному з таких трапився на шляху ожинник, вiн зупинився, бо, згадавши дитячi подряпини, злякався ("Ти що, для себе вже одмiряв вiчнiсть?"). Може, стежка через терни не для нього, хоч i хизується своєю значущiстю, а може, то прокинулося в людинi щось справжнє, непоказне? Сам поет у "Двiйнику" зiзнається, що поруч iз собою почуває нiби себе iншого, з такими вадами, яких начебто давно уникнув. А в iншому вiршi навiть стверджує: "З нас кожен був хоч трохи двiйником, З подвiйним дном хоч трохи був з нас кожен".
  Виняткова щирiсть, аж нiби оголенiсть почуттiв простежується i в вiршах про смисл життя у нашому лукавому свiтi, про закономiрнiсть старiння, про визначену для кожного неминучiсть недалекого небуття. "Ми поспiшаєм кожен день в життя. I вiд життя все бiльше вiдступаєм. I робим вигляд, що не помiчаєм, як пiдкрадається квапливо небуття". Цей мотив тiєю чи iншою мiрою озивається в багатьох творах - десь причаєним смутком, десь вiчним сплеском хвиль Чорного моря, бентежним змахом крил голубiв, бажанням вiдтiснити вiдчуття безвиходi спiлкуванням iз природою... Навiть у назвi збiрки - "Сенс нестерпного польоту" - i в вiршi, що дав цю назву, бринить усе та ж невимовна, жагуча журба:
  Снiгопад такий раннiй, такий раннiй осiннiй:
  Iще ж листя зелене, куди не поглянь,
  Вчора ж небо було таке синє-пресинє,
  А сьогоднi сивини наполохали рань.
  До речi, суто пейзажних замальовок у книжцi небагато, вони майже завжди мають образне, переносне значення.
  Скажiть, хто не говорить сам на сам,
  Кого не розтривожить схлип зозулi?
  Яка холодна вранiшня роса -
  Аж хочеться зiп"ятись на ходулi, -
  це початок вiрша далеко не iдилiчного, адже подальшi гiперболи малюють картину гнiтючу, понуру. Виявляється, мова не про природу, а про суспiльну атмосферу: "Скiнчився український ренесанс?".
  Власне, тут приходимо до розумiння, що смисл життя, повноту самопiзнання поет оцiнює через призму спiвучастi в долi України, свого багатостраждального народу.
  Патрiотична тематика у Петра Велесика - аж нiяк не данина часовi, я не натрапив у нього на якiсь "правильнi" загальники чи "охудожненi" банальностi. Йому чужа запрограмованiсть, тим паче творча манiрнiсть, претензiйнiсть, поза. Цi вiршi витриманi все в тому ж ключi потаємної, совiсливої сповiдi - як результату внутрiшнього осяяння. Варто перечитати вiршi "Посхилялись над водою верби...", "Сумнiви", "Усе не так...", "Сполох", щоб зрозумiти: то не "звернення до важливої теми", то - крик душi.
  По сутi, новий iсторичний зрiз вiдкриває "Куликове поле" - епiграфом до твору взято повiдомлення про те, що московський академiк А.Фоменко, використовуючи методи математики й астрономiї, дiйшов висновку: татаро-монгольськi завойовники були регулярною росiйською армiєю середнiх вiкiв. Говорячи про уроки нападiв орди на наш край, поет зауважує:
  Вона й тепер наш човгає порiг,
  Прикинувшись найстаршою сестрою.
  Народе мiй! Розпачливiсть гiрка
  Iз тих столiть струмує i понинi,
  I той ординець - не новiтнiй кат -
  Солодким словом присипля Вкраїну.
  Звертаючись до полiтичної пильностi спiввiтчизникiв, Петро Велесик раз у раз викриває притаманну українцям покiрнiсть, бо саме вона, як вiн вважає, часто-густо заважає їм гiдно обстоювати свої права. Тема ницої покiрностi й гордої непокори знайшла вiдображення й у поемi "На причалi печалi" - про воєннi й пiслявоєннi злигоднi Гриця Скуби, в якого "усе життя - сокира, iз назвою короткою: вина". Точнiше кажучи - мова не про одного сiльського хлопця, який пройшов фронтовi дороги, i нiмецький полон, i сталiнськi концтабори, адже його поневiряння типовi для цiлого поколiння: "Це ж треба так: увесь народ з виною!". Серед художньо-виражальних засобiв чи не найбiльший вплив тут справляють метафоричнi повтори: "Душа голосить в три струни. Душа голосить i рида, Мов удовиця молода", "На глум, на глум i кобзарi, i душi... I слава наша - як нiма струна"...
  До найкращих у збiрцi належить i вiрш "Сполох" - проти мiсцевих пiгмеїв, якi зневажають українську мову:
  Як не буде в нас мови-розмови,
  Упаде, наче грiм, Божий гнiв:
  Захмелiлi новiтнi монголи
  З наших питимуть шоломiв.
  Так, усi ми родом зi свого славного й водночас безрадiсного минулого, в якому були безстрашнi лицарi, але траплялися й боягузи та зрадники. Чиїх рис увiбрали ми бiльше, якими людьми зумiємо, нi, схочемо (!) стати - ось над чим спонукає задуматися поезiя Петра Велесика.
  Збiрка "Сенс нестерпного польоту" засвiдчила новi гранi поетичного таланту автора, мало того, гадаю, вона стане помiтним явищем на небозводi всiєї української поезiї. А втiм, у мене, як читача, є й певний закид щодо мови творiв: автор iнодi використовує слова з дiалектним наголошуванням, тобто таким, яке не вiдповiдає унормованому лiтературному, а оскiльки над рядками наголоси не проставленi, при читаннi твору вряди-годи збиваєшся з ритму, губиш мелодику ("вухналi" з наголосом на передостанньому складi замiсть останнього, "буськи", "стьоба" (стьобає) з наголосом на останньому замiсть передостаннього, "на день" з не характерним для нашої мови наголошуванням "на" i т.д.). Проте все те не вважаю суттєвим. Бiльш iстотний "огрiх" книжки - її невеликий тираж. Але i його можна виправити. I читачi це, я впевнений, оцiнять.
  
  Дивись також http://radyvyliv.narod.ru/index.html
  
  
Оценка: 6.00*3  Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"