Лiцеїсти неодноразово ставали переможцями i призерами обласного конкурсу учнiвської творчостi. Твори лiцеїстiв публiкуються у мiсцевiй пресi, на Iнтернет-сайтi лiтературної студiї "Провесiнь", у колективних збiрниках.
Юлiя Ползiкова
(11 клас)
Осiннiй етюд
Осiнь, на золотих крилах прилетiвши в наше мiсто, подарувала листочкам дерев i кущiв жовтий i багряний кольори. I могутнi дуби в парку стали ще величнiшими й урочистiшими, а клени поза ними гордовито здiйняли вгору вiти.
Дивно: синє, насичено-синє небо зовсiм чисте, анi хмаринки. По-лiтньому яскраво виграє промiнням сонце, але де подiлася його дошкульна спекотнiсть. То тут то там витає бабине лiто, плутається у розлогих, гiллястих деревах.
Уже вряди-годи почуєш прощальне курликання журавлiв. I, збентежено звiвши вгору погляд, побачиш цих дивовижних птахiв, спрямованих за видноколо. Химерними журливими ключами летять вони невiдь-куди, за незнанi далi, шукаючи тепла i їжi. Але з весною незбагненний поклик рiдної землi поверне їх у нашi мiсця, до насиджених гнiзд для народження малечi.
А ось за розлогими кущами причаївся їжачок, завжди такий зворушливо-дивакуватий. Напевно, боїться, щоб не помiтили його. I що з того, що я помiтила? Я ж тебе не скривджу... А ген бiлка вправно перестрибує з гiлки на гiлку, посилюючи осипання листу, - у неї свої клопоти, i теж накликанi передчуттям наближення холодiв. Ах, бiлочко, усi ми в цiй природi такi малозахищенi перед зав'югами...
Iрина Мартинюк
(11 клас)
Кольори життя
Гострий бiль чорний, вiд нього навертається на очi пелена слiз, а на душу - страждання.
Кожен iз з нас знає, що вiн iнколи лiнивий i що лiнощi - погана риса характеру. Тому й лiнь темного кольору. Коричневого.
В учня є обов'язок вчитися (вчитися i ще раз вчитися!), але раз у раз огортають лiнощi, почуття необов'язковостi, збайдужiння. Отож школу я поєдную з зеленою барвою. Зелений колiр - це уособлення надiї. Думка про школу допомагає зосередитися, зiбратися з силами. Думаю, зелений пiдходить.
А сiрий - аж нiяк не вiдображення нудьги та безнадiї, по-моєму, вiн зрiднi логiчному мисленню, вмiнню розв'язувати найскладнiшi проблеми. Вважаю, що вiн iдеально пiдходить до працi, адже саме в роботi нам необхiднi цi якостi.
Коли зробиш добрий вчинок, хочеться розповiсти про нього всiм, тому вiднесу його до рожевого, адже це - колiр яскравий, обнадiйливий.
Смiх та посмiшку варто позначити одним кольором, наприклад бiлим. Вiн символiзує й чесноту, незаплямованiсть, радiсть.
А щастя розфарбую жовтим - як-не-як, то колiр сонця, щасливий i бентежний.
Ось такi мої головнi кольори життя.
Надiя Ковальчук
(11 клас)
Почуття, що окрилює...
Кохання знову й знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Воно надихає людину на прекрасне, робить її доброю, лагiдною, незрiвнянною. Кохання змiнює людину. У душi немовби розквiтає чарiвна квiтка, яка своїм тонким ароматом наповнює кожну її клiтину, робить її легенькою, крилатою. I тодi людина вiдривається вiд землi i летить, летить у блакитi неба, помiж хмар, до далекого таємничого сяйва зiрок, назустрiч великому почуттю.
Кохання наповнює нас новими силами, думками, стає сенсом життя i ще бiльше пiдсилює прагнення жити, але жити не тiльки заради себе, жити для когось. Життя прекрасне, коли кохаєш i коли кохають тебе. Та свiт, на жаль, не iдеальний. Неможливо керувати почуттями. Не завжди на кохання вiдповiдають взаємнiстю... Так буває, що тi, кого ми любимо, не розумiють нас, завдають багато страждань.
Бiль пронизує нас наскрiзь, а iнодi i вбиває бажання жити. Але згодом, як правило, все минає, як мовиться, час лiкує. I ми знову пристрасно й безрозсудно закохуємося, знову поринаємо в гущину життя, наповненого дивовижними злетами душi поза вимiрами реальностi.
Як чудово було б, якби всi, до кого виявляємо непiдробний iнтерес, змогли вiдчути найделiкатнiшi порухи нашої душi, перейнятися нашими почуттями.
День за днем непомiтно для себе людина змiнюється. А вiдтак змiнюється й душа. I ще недавно таке вразливе й беззахисне, трепетне серце стає просто серцем для пiдтримання життєдiяльностi органiзму. Утiм, навiть пiд тягарем дорослої розсудливостi воно вряди-годи срепенеться вiд несподiваного почуття, перейметься якимось неясним передчуттям, наче охоплене потойбiчною силою, що не обманює. Неспроста кажуть, що серце здатне бачити те, чого неспроможнi угледiти очi.
Передi мною ще такак далечiнь незвiданих дорiг i життєвих обставин, а серце вже таке знеможене вiд переживань, розбите вiд нероздiленого кохання. А може, на кохання не варто зважати? Може, то все пiд впливом лiтератури, поезiї, пiсень? Вiдомо, що люди навiть одружуються без цього почуття. Але я не в силi уявити, як можна цiле життя дiлити з некоханою людиною. I хiба трапляється щось гiрше? По моєму, це мерехтливе, незбагненне почуття - почуття кохання надає життю нового змiсту, пiдносить закоханих над прiсними буднями, окрилює. Пригадується приклад iз 'Наталки Полтавки' Iвана Котляревського. Адже головна героїня, попри все, дочекалася свого коханого Петра. Це для неї важливiше за житейськi блага. Або ще приклад - з 'Гранатового браслета' О.Купрiна, де письменник через мiркування i вчинки свого героя доводить, що благородство почуттiв не дається людинi вiд народження, а самовiданнiсть серед людей - таке ж рiдке явище, яук у природi зелений гранат серед червоних.
На вiдстанi
Кохання на вiдстаннi. Це мiф чи реальнiсть? Протягом багатьох поколiнь це питання ставало ребром, i навiть деякою мiрою руйнувало мрiї про щасливе освоєння неба. Бо коли люди кохають, то наче пiдносяться в небо, це по-iншому описати не можна. Проте лише в одному разi: якщо це почуття дiйсно справжнє. Тобто потрiбно кохати не її фiгуру, очi, носик, усмiшку, одяг, манери чи навiть характер, потрiбно любити не за щось, а просто так, всупереч усьому, просто тому, що та людина iснує.
Вернiмося до теми - i подивiмося на речi реально. Мова йде не про 20 км чи навiть 100, а про всю тисячу. Доволi серйозна розмова. Чи готовi ви заради коханої людини покинути все i зробити її щасливою - далеко вiд свого дому, в її свiтi?
Можливо, ви скажете,що це несерйозно - так кардинально мiняти своє життя? Ми не можемо в цьому життi мати все, що забажаємо, чи йти одночасно в рiзних напрямках. Потрiбно пам'ятати: "або - або". Тобто треба вмiти вирiшувати.
Нам всiм дано шанс самим керувати своїм життям, а Бог лише застерiгає вiд помилок. Адже iснують ситуацiї, в яких людина
бiльш правоздатна. Просто Вiн далеко, там, на небесах, у своєму свiтi, який приготував для нас. Утiм, церква твердить: Господь тут, з нами, кожної хвилини, мабуть, вiн просто хоче залишатися непомiченим.
Кожен день вводить новизну в наше життя, завдяки цьому ми живемо, нацiленi на день прийдешнiй. Живемо через кiлометри вiд коханої людини, хоч так хочеться її бачити, вiдчувати тепло її рук на своєму тiлi. Iнодi хочеться просто впiймати погляд коханого на собi, i свiт розквiтне, запалає новими барвами, й навiть веселка одягнеться в новi кольори. Кольори, якi так наповнюють життя, - так хочеться, щоб вони влилися i в життя коханого, якого немає поруч.
Iнодi вiд одного пропущеного дзвiнка виростають крила, i свiт вже не здається таким сiрим.
Так хочеться сказати: 'Менi надто добре з тобою. Тепло, затишно, i ти був би для мене цiкавiший за всi фiльми i книги, важливiший за всiх людей i всi справи. Менi б волю - i я ходила б за тобою всюди, щоб завжи бути поруч. Стала б твоїми руками, очима, ногами - тiльки щоб усе-усе роздiлити з тобою, до останьої краплi. Мрiю розчинитися в тобi вся цiлком. На уроках я пишу тобi довгi-довгi листи. Я можу заплакати, коли чую вiд когось твою улюблену фразу, я завмираю, коли бачу в натовпi постать, схожу на твою'.
Знаєте, найгiрша мука, найболючiший рiзновид самотностi - бути поруч iз коханою людиною, не смiючи її торкнутися. Спiльнi вподобання, ставлення до життя, спiльнi мрiї про мабутнє. Хотiлося б вiрити, що саме це є фундаментом наших стосункiв. У такому випадку ми зможемо пережити розлуку, i коли будемо разом, почнемо заново пiзнавати одне одного i вiдбудовувати близькi стосунки. Тодi почуття, випробуванi розлукою, будуть мiцними i тривалими, а ми обоє їх цiнуватимемо - адже так довго чекали, так довго мрiяли i прагнули бути разом. Цi розлуки, окрiм того, додають гостроти у нашi почуття - рiдкi зустрiчi дарують незабутнi моменти щастя. До речi, все це, у разi, коли ми щоденно будемо поруч, можливо, зникне, почуття притупляться. стануть буденими,
втратять свою запаморочливiсть.
Наше життя - гра випадку, з несподiваним кiнцем. Тому кохайте i будьте коханими, незважаючи на вiдстань, розлуку чи рiдкi зустрiчi.