Розчарування у життi
Колись приходить за тобою.
Кохання - це прекрасна сила, -
Та в ньому теж своя могила.
Людинi згодом набридає,
В душi вона це все тримає
Та це гнiтить i роз"§дає §§ зсередини,
Як жах.
Душа, як замкнений у клiтцi птах.
Бажання мати щось нове, приходить деколи в життi.
Воно мов сонечко мале, що лiзе по вiкнi
Чекає поки хтось вiдкриє перед ним усе.
Безпомiчне, маленьке, немов як я.
Поштовх.
Що стало ним для мене? Мабуть його слова.
Нейтралiзацiя, вагання, неврiвноваженiсть.
Як можна...зрозумiти що це?
Та час спливав i рiшення прийшло.
Моє §ство - це темне зло.
Кохання й вiршi - не терпить воно.
Отож пишу останнього вiрша.
Чому все так, не знаю я.
Просто зробила крок такий.
Безглуздий, темний, марудний.
Весь у печалi й павутиннi за 
Ворiтьми минулого життя.
Воно ще тлiє, але не довго...
Скоро згасне, як свiча.
Скажу йому що вiн не винен
Вважаю власним вчинком при розумiннi.
Та вiн картатиме себе
Саме його буде гризти сумлiння за поштовх,
А не мене за вiдкриття йому цього.
Нiяк не можу дописати рядки останнього вiрша
Мистецтво треба лиш кохати,
А не кидати так як я.
За це менi життєва кара,
Яку спокутую я зараз.
Й не розумiю як важливо це все для мого свiту.
Вiн почорнiв вiд зла й зневаги, брехнi i зради.
Ради чого? Сама не знаю.
Така душа творити вже не може.
Велика подорож §§ чекає.
На острiв Думи прямо - в пекло.
Отам вона вiдчує все зроблене для когось.
Утратить все, тодi аж зрозумiє що 
Вплуталася не в своє.
Читаючи це зараз вона тiкає у свiт мрiй.
На Думi ж смерть §§ чекає,
А жити хочеться усiм i навiть §й.