Високий злет культури Київської Русi був зумовлений суттєвими зрушеннями в рiзних сферах суспiльного життя - розвитком феодальних вiдносин; становленням давньоруської державностi; вiдокремленням ремесла вiд сiльського господарства; виникненням мiст; пожвавленням торгiвлi; активiзацiєю та розширенням мiжнародних контактiв; запровадженням християнства та iн. Новi явища та процеси в давньоруськiй культурi - це не тiльки сумарний наслiдок дiї суспiльних сил та чинникiв, а й активний самостiйний фактор впливу на рiзнi сфери життя, тобто культура водночас виступає i як об'єкт, i як суб'єкт iсторичного розвитку.
Феномен культури Русi мав такi характернi риси та особливостi:
1. Домiнуючий вплив християнської релiгiї на розвиток матерiальної та духовної культури. Церква стала своєрiдним центром, у якому органiчно синтезувалися витвори майстрiв рiзних культурних сфер - архiтектури, живопису, музики, скульптури, лiтератури. Так само як православна релiгiя була поставлена на службу державi, культура мала служити церквi, свiдченням чого є абсолютне домiнування в мистецтвi бiблiйних сюжетiв, у лiтературi - релiгiйної проблематики, в архiтектурi - культових споруд. У княжу добу саме церква стає одним з найдоступнiших мiсць задоволення естетичних потреб народу.
2. Запозичення та творче переосмислення вiзантiйських традицiй, знань та канонiв. Християнство, надавши iмпульсу державотворчим та культурним процесам на Русi, сприяло поширенню вiзантiйського впливу в рiзних сферах суспiльного життя i в культурi, зокрема, що було особливо вiдчутно на початку християнiзацiї. У цей перiод давньоруська лiтература розвивається в межах вiзантiйських канонiв, якi визначали жанри (житiя, проповiдi, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Iконопис, наслiдуючи вiзантiйськi зразки, вiдрiзняється абстрактнiстю i статичнiстю. В архiтектурi набуває поширення вiзантiйський стиль зодчества, запозичується технiка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвiд створення фресок та мозаїк.
З часом почали виявлятися глибиннi давньоруськi основи. У лiтературi з'являється емоцiйне i пристрасне "Слово про Iгорiв похiд" (1187) що не мало аналогiв нi у вiзантiйськiй, нi у європейськiй лiтературi. З XI ст. у церковному живописi започатковується процес розмивання вiзантiйських канонiв: все частiше зустрiчаються свiтськi сюжети, релiгiйнi композицiї наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають нацiональних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Coфiї Київської. Саме Софiйський собор є матерiальним уособленням поєднання вiзантiйського стилю i мiсцевих традицiй. Значна кiлькiсть овальних куполiв (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицiй спорудження капищ (язичницьких культових споруд).
3. Iснування на Русi дохристиянського культурного середовища - пiдґрунтя для створення мiсцевої самобутньої культури. Роль вiзантiйського впливу на розвиток культури Русi була значною, але не вирiшальною, оскiльки все вiзантiйське в процесi "ослов'янення" творчо переосмислювалося, якiсно видозмiнювалося пiд впливом мiсцевих традицiй. Феномен давньоруської культури вирiс не з пересаджених варязького або вiзантiйського саджанця. Вiн є своєрiдним синтезом мiсцевих традицiй i досягнень сусiднiх народiв Заходу та Сходу. Так, вiдомий скiфський "звiриний стиль" прикладного мистецтва, що сформувався пiд впливом культур Грецiї i Переднього Сходу, досить помiтно виражений у галицьких керамiчних плитках, чернiгiвському рiзьбленнi по дереву, київських фiбулах та змiйовиках. Деякi елементи (висока культура плужного землеробства, керамiчне та емалеве виробництво, певнi будiвельнi навички) черняхiвської та зарубинецької слов'янських культур (перша половина I тис. н.е.), на яких помiтно позначився вплив римської цивiлiзацiї, вiдродилися i розвинулися за часiв Давньоруської держави. Ще у дохристиянський перiод схiднi слов'яни мали свою писемнiсть. Мiсцеве населення користувалося абеткою iз 27 лiтер, з яких 23 вiдповiдали грецькому алфавiту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Лiтописна iнформацiя про будову палацiв княгинi Ольги, а також вiдкриття монументальної ротондоподiбної архiтектурної споруди, зведеної майже на 50 рокiв ранiше славнозвiсної Десятинної церкви, у самому центрi київського дитинця переконливо свiдчать про те, що ще в дохристиянський перiод слов'яни мали високий рiвень ремесла, певну його спецiалiзацiю, якi давали змогу створювати монументальнi споруди на основi синтезу власного досвiду та архiтектурних впливiв сусiднiх народiв.
4. Форсоване пiднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення i становлення Давньоруської держави сприяло помiтному культурному поступу схiдних слов'ян, збагаченню новими здобутками. Iснування власної писемностi та освiти є основною ознакою цивiлiзованостi народу. Засвiдчене археологами значне поширення грамотностi на Русi є безпосереднiм наслiдком розвитку давньоруської освiти. Вже за часи Володимира та Ярослава Мудрого шкiльна освiта була важливою сферою загальнодержавної та церковної полiтики. Про високий рiвень розвитку освiти свiдчить iснуюча в той перiод диференцiацiя навчальних закладiв: палацова школа пiдвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа "книжного вчення" (для пiдготовки священикiв); свiтська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремiсничого мiського населення). Накопиченню знань, обмiну iнформацiєю, розвитку шкiльництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князiвських дворах бiблiотек. Найвiдомiшими були книгозбiрнi Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святошi, волинського князя Володимира Васильк-вича, ченця Григорiя. Книги активно переписувалися i поширювалися на Русi (за пiдрахунками вчених, її книжковий фонд налiчував щонайменше 130-140 тис. томiв), незважаючи на їх надзвичайно високу цiну. Так, за молитовник для церкви в Любомлi волинський князь Володимир Василькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цiлком достатньо для купiвлi отари овець з 40 голiв. Книгописнi майстернi та бiблiотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вiтчизняна оригiнальна лiтература. Самобутнiм лiтературним жанром з моменту виникнення було лiтописання. Воно з'явилося на Русi наприкiнцi X - на початку XI ст. У 1037-1039 pp. порiчнi статтi були об'єднанi в перший давньоруський лiтописний звiд. Вершиною iсторичної думки в межах лiтописної традицiї вважається "Повiсть минулих лiт", створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебнiковському списку "Повiстi минулих лiт" Нестора названо автором цього твору. Як лiтописець вiн згадується i в "Києво-Печерському патерику".
До нас дiйшло майже 1500 лiтописних спискiв, що є невичерпним джерелом iсторичних знань. До визначних оригiнальних пам'яток давньоруської лiтератури належить "Слово про закон i благодать" митрополита Iларiона, "Повчання дiтям" Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедiя "Iзборник" (1073), "Слово про Iгорiв похiд" та iн. Цi твори були не тiльки апробацiєю рiзних лiтературних жанрiв, а й поступальними кроками в розвитку полiтичної культури, суспiльної думки, оскiльки майже всi вони торкалися важливої проблеми державотворення - вiдносин свiтської та церковної влад. Давньоруська лiтература запропонувала два альтернативнi варiанти вирiшення цього питання: концепцiю "богоугодного володаря", в основу якої покладено iдею зверхностi церковної влади (Нестор) та концепцiю монархiчної однодержавностi, що стоїть над церквою, яка вiддзеркалювала iдею верховностi свiтської влади.
Друковане слово вiдкрило новi горизонти й у сферi правової культури. У стародавнiх слов'ян спочатку було звичаєве усне право, що фiксувало норми поведiнки, якi передавалися з поколiння в поколiння i увiйшли в побут та свiдомiсть у формi звичаїв i традицiй. У роки князювання Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення законiв Київської Русi - "Руська правда". Цей правовий документ дiйшов до нашого часу в 106 списках, якi прийнято подiляти на три редакцiї - Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнiшою є Коротка редакцiя, що мiстить Правду Ярослава (правовi норми, якi стосуються вбивств, тiлесних ушкоджень, образ, порушення права власностi), Правду Ярославичiв (поява нових акцентiв - чiтка спрямованiсть законодавчих норм на захист феодального землеволодiння, скасування кровної помсти; штраф за порушення юридичних норм сплачувався не потерпiлому, а до державної скарбницi), Покон вiрний та Урок мостникам (органiзацiя мостiння i розбудови головних торгових магiстралей i дорiг). Розширена правда, крiм названих правових документiв, мiстить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференцiює давньоруське законодавство: з'являються норми, що регулюють питання боргових зобов'язань i кабальних вiдносин; регламентують соцiальнi вiдносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають дiяльнiсть судово-адмiнiстративного апарату тощо. Вважається, що Скорочена правда створена на основi Розширеної у пiзнiшi часи, у XV або навiть у XVII ст.
Поява писаного кодифiкованого права сприяла розбудовi та змiцненню Давньоруської держави, вводила її суспiльне життя в межi правових норм, що зумовило зростання правової культури населення та його цивiлiзованостi.
Пiд впливом християнства новi тенденцiї з'явилися у сферi матерiальної культури. Зокрема, у княжу добу значного поширення набуває на Русi монументальна культова архiтектура, яка у своєму розвитку пройшла кiлька етапiв. У раннiй перiод храмобудiвництва домiнує вiзантiйська традицiя. Типовi риси вiзантiйського стилю чiтко простежуються в перших монументальних спорудах: Десятиннiй церквi в Києвi (X ст.), Спасо-Преображенському соборi в Чернiговi (1031-1036). Своєрiдним перехiдним рубежем є зведення у 1037 р. Софiйського собору, в якому яскраво проступають слов'янськi традицiї. Починаючи з XII ст. в архiтектурi Русi вiзантiйський вплив слабне, з'являються риси захiдноєвропейського романського стилю, дедалi чiткiше й рельєфнiше виявляються мiсцевi особливостi. Поступово формуються вiтчизнянi архiтектурнi школи - київська, галицька, переяславська. У перебудованому виглядi iз пам'яток цього перiоду до нас дiйшли церкви Кирилiвська (1146), Василiвська (1183) у Києвi; Борисоглiбський собор (1128) у Чернiговi, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичi. У церковному будiвництвi широко використовувалися фрески та мозаїка. Про високу майстернiсть руських ремiсникiв свiдчить той факт, що мозаїчнi композицiї Софiйського собору виконанi iз смальти, спектр якої налiчує 177 кольорових вiдтiнкiв на золотистому тлi. Християнство дало поштовх розвитковi давньоруського iконопису. Спочатку iкони завозилися iз Вiзантiї та Болгарiї, але невдовзi формуються мiсцевi традицiї iконописання. Першими вiтчизняними живописцями були ченцi Києво-Печерського монастиря Григорiй i Алiпiй (Алiмпiй), останнiй, за свiдченням Печерського Патерика, "iкони писати хитр був зєло".
Поступово вiдриваючись вiд вiзантiйського корiння, формуються самобутнi iконописнi школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська та iн.Переконливим свiдченням форсованого розвитку культури є динамiчне зростання кiлькостi давньоруських мiст, якi, будучи центрами концентрацiї суспiльного життя, виконували роль не тiльки полiтичних та економiчних осередкiв, а й стали своєрiдними лабораторiями, де з мiсцевих традицiй та досягнень свiтового досвiду синтезувалася самобутня давньоруська культура.
Отже, феномен культури Київської Русi сформувався на основi мiсцевих традицiй пiд впливом умов соцiально-iсторичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень свiтової культури, що дало змогу розширити культурнi обрiї, змiстовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутнiсть i не вiдiрватися вiд живильних коренiв рiдної землi. Характерними рисами та особливостями розвитку культури Київської Русi були: домiнуючий вплив християнської релiгiї; запозичення та творче переосмислення вiзантiйських традицiй, знань та канонiв; iснування на Русi дохристиянського культурного середовища - пiдґрунтя для створення мiсцевої культури; пiднесення культури, поява нових культурних явищ.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛIТЕРАТУРИ:
1. Бокань В.А., Польовий Л.П. Iсторiя культури України: Навч. посiбник. - К.: МАУП, 1998. - С. 232.
2. Теорiя та iсторiя свiтової i вiтчизняної культури: Пiдручник / Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Росiнська З.П. та iн. - Львiв: Каменяр. 1992 - С. 166.
Луценко Р., 2017