Lzhezek : другие произведения.

Довелося менi якось...

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


Оценка: 3.81*4  Ваша оценка:

per.gif []
   Довелося якось братiя менi направитись до мiжрiччя Днiпра з Десною. Не важливо нащо та потреба була, казати не буду, бо вже й не згадаю, але потрапив таки я до вiйськового мiстечка Десна. Часу мав досить а так як лiс полюбляю дуже, то й вирiшив пройтися по нетрям лiсовим.
  Довго бродив серед дерев , а ж от почало сонечко прощатися й вирiшив я знайти собi мiсце для спочинку й сну. Десь спати треба, а на землi не хотiлось, бо людинi звиклоi до стелi над головою, пiд небом вiдкритим спати якось незатишно. Через деякий час на мiй великий подив я натрапив на рештки якоiсь кам"яницi , що стояла пiд дивним величезним дубом, ну звiсно стелi в неi не було й годi, а от стiни, та дещо вiд грубки ще залишилось. Пiдiйшовши ближче я почав роздивлятися споруду, але прикинути хоч приблизно коли ii тут спорудили, а тим бiльш для кого, або для чого менi нiяк не вдавалося. Махнувши рукою на ту даремнiсть, я почав влаштовувати свiй iмпровiзований табiр. Hа долiвцi з"явився полiуретановий коврик, за ним iншi чудеса цивiлiзацii, i от не пройшло п"яти хвилин, як грубка весело затрiскотила вiд вогню.
   На час моei вечерi навкруги володарювала тьма. До того ж я вiдчув, що такий лагiдний й свiтлий удень лiс, вночi наповнюeться страшними образами, що почали мене вiдвiдувати одразу ж пiсля моei вечерi. Ночувати самому в лiсi то менi не дивина, тому й я здивувався тим вiдчуттям, якi мене охопили. Ще трохи i до серця мого зазирнув страх. В ту нiч вiн мав вигляд якоiсь недомовленостi iз цим дивним лiсовим будинком. Я вiдчув потребу ознайомитись з ним ближче. Але як? eдина кiмната нiякоi таeмницi не уявляла. Й тодi я зрозумiв, що тут маe бути копанка, бо як без неi у цьому лiсi можна?
  Далi я дiяв так наче у той лiс затим й прийшов. Отож копанку я знайшов вiдразу пiсля того, як вiдчув, що вона e. Протиснувшись у ту дiру, яка залишилась вiд входу, я потрапив в справжню грибницю, так там було сиро й моторошно, але страху вже не було. Навпаки менi там подобалось все бiльше. Перетягнувши свiй мiкро табiр униз я вирiшив спати, менi було дуже цiкаво думати про те, що я лежачи пiд дубом, корiння якого пронизувало усе примiщення, посеред лiсу, мiж двух великих рiчок, залишаюсь ще живою сучасною людиною. Менi так закортiло скинути геть оту сучаснiсть, i швидко повикидав уci речi, що тримали мене у 21 столiттi. З речами було просто, а от з тим, що було в головi, як з тим бути?
  Загорнувшись у плед, що тiльки й пiдходив под рiч внечасову, я лiг пiд корiнням i закривши очи намагався замовкнути, але мiй балакучий мозок нiяк не хотiв цього зробити. Чого тiльки я не почув вiд нього в наступнi двi години моiх намагань: i про розклад поeздiв через Фастiв, i про об"eкт 364Б, i про команду Кусто, i про гарненькi банкiвськi сайти, що зробленi цього року - цiлий мотлох. Аж раптом усе щезло, як i не бувало, а потiм дубове корiння почало оплiтати мене з усiх бокiв. Й не було воно холодне й бридке, але тепле та таке рiдне, що навiть здригнувся увесь. Були в ньому квiти, а в квiтах барви, такi знайомi, i я зрозумiв, що маю йому довiряти тому корiнню.
  Моя довiра ставала все бiльшою по мiрi того, як розкривав вiн менi своi таeмницi. Завмерли передi мною лiси, сталили рiки й в повiтрi не було жодного поруху. Свiт зупинився. А коли моя довiра стала нескiнченою, вiн почав свою повiсть, капнула кров на моe розгублене обличчя, стиснуло корiння моi слабкi руки - я зрозумiв, що вороття не маe. Чому? Тому що вже:
  
  Тодi вступив Iгор князь в золоте стремено
  I поiхав по чистому полю.
  Сонце йому тьмою путь заступало.
  Нiч, стогнучи йому грозою, птахiв убудила,
  збила звiрину в стада.
  
  Див кличе на верху дерева,
  велить прислухатись землi незнанiй у Лузi,
  I Помор'ю, i Посуллю, i Сурожу, i Корсуню,
  I тобi, тмутороканський бовван!
  
  I вiдгукнулись лiси на клик Лiшого, й пiйшло корiння з землi рватися, скрегiт на всю краiну був тодi. Стаe степ проти лiсу, стаe життя проти смертi. По яругах чути, як плем"я прадiдичне воiв збираe, й гiлля стружить, йде бо Кобяк поганий землю нашу займати, мати нашу своeю ногою поганою потоптати. Стануть Лiшi в оборонi, не пройдуть жовтобрюховi дiти за "вали змieвi".
  
  
  
  
  А половцi неготовими шляхами побiгли
  к Дону великому.
  Кричать телiги опiвночi,
  мов лебедi розпущенi.
  Iгор к Дону воiв веде!
  Уже-бо бiда його пасе птахiв по дубах,
  вовки грозу викликають по яругах,
  орли клекотом на костi звiрiв звуть,
  лисицi брешуть на черленii щити.
  О Руська земле, уже за валом-обороною eси!
  
  Стала ж дружина Iгоря вблагати, комонiв до дому поворотити, бо не нам знак сьогоднi eси. Але хоробрий Святлiславич таку рiч iм мовив :
  
  "Браття i дружино!
  Лiпше ж би потятим бути
  анiж полоненим бути.
  А всядьмо, браття, на своi швидкi конi
  та поглянемо синього Дону".
  Спалахнула князевi думка про жону,
  Є жалiсть йому знамення заступила .
  "Спробувати Дону великого хочу-бо, - сказав, -
  копii приломити конець поля Половецького.
  З вами, русичi, хочу голову свою покласти
  або напитися шоломом Дону"
  
  Стала Русь на колiна i молитва полилась iз уст iхнiх :
  
  
  Вiрую!!!
  
  Вiрую во eдиного Бога отця Вседержителя,
  Творця неба i землi i всього видимого i невидимого.
  
  I во eдиного Господа Iсуса Христа Сина Божого,
  Eдинородного, вiд Отця рожденного перше всiх вiкiв,
  
  Свiтло вiд свiтла Бога Iстинного вiд Бога Iстинного,
  Рожденного несотворенного одно iстотного за все через котрого все сталося
  
  Що для нас людей i для нашого спасiння з неба зiйшов,
  
  I тiло прийняв вiд Духа святого i Дiви Марii i став чоловiком
  
  I розп"ятий був за нас при Понтiйському Пiлатi, страждав i був похований,
  I воскрес на третiй день, як було в писанii
  
  I вознiсся на небо i сидить праворуч Отця.
  
  I знову прийде у славi судити живих i мертвих, царству ж його не буде кiнця.
  
  I в Духа святого Господа животворного,
  Що вiд Отця походить,
  Що йому з Отцем i Сином однаковий поклiн i однакова слава,
  Що говорив через пророкiв.
  
  Во eдину Святу, Соборну i Апостольську церкву, визнаю однохрещення на вiдпущення грiхiв.
  
  Чекаю воскресiння мертвих i життя будущого вiку.
  
  Амiнь.
  
  
  Озирнулися навкруги воi, може в останнiй раз на землi рiднiй бачимось:
  
  Святий Боже, святий безсмертний, помилуй нас ...
  
  
  
  Потiм Iгор на коня вскочив, махнув палашом срiбним й грянули музики, розiрвали тишу степову тулумбаси. Радie Русь рвуть повiтря комонi - сiча велика попереду. Пил-курява на всi боки, волки по яругах - лiси по норах, не вам погани пирувати, не вам нехрещенi землю руську чоботом топтати. Й покотилась пiсня по степам, а потiм :
  
  
  Спозаранку в п'ятницю потоптали поганськi полки половецькi,
  I, розсипавшись стрiлами по полю,
  помчали красних дiвчат половецьких,
  а з ними золото, i паволоки, i дорогi оксамити.
  Ортомами, i япончицями, i кожухами почали мости мостити
  по болотах i грязьких мiсцях.
  А всякi узороччя половецькi -
  черлен стяг, бiла хоругва, черлена чiлка,
  срiберне стружie-
  хороброму Святославичу!
  
  
  Минаe день, нiч напливаe, вiдщебетав соловейко останню пiсню, сонце проводжаючи, заснув i степ списами iсколотий, кiньми потоптаний, брешуть лисицi, стогнуть вовчицi : недовго Русь тобi пирувати, недовго плкам твоiм залiзним бронями сяяти.
  
  
  Другого дня вельми рано кривавi зорi
  свiт повiдають,
  чорнi хмари з моря iдуть,
  хочуть прикрити чотири сонця,
  а в них трiпоч уть синie блискавки.
  Бути грому великому!
  Iти дощу стрiлами з Дону великого!
  Отут копiям приламатись,
  отут шаблям потручатись о шоломи половецькie
  на рiцi на Каялi бiля Дону великого .
  
  О Руська земле, уже за валом-обороною еси!
  
  I стала сiча велика, й зiшлись воi Iгоревi з поганами в ратi страшнiй, й не стало сили в русичiв зупинити поганiв числом несметним.
  
  
  Билися день, билися другий,
  третього дня близько полудня упали стяги Iгоревi.
  Тут брати i розлучились на березi бистроi Каяли;
  тут кривавого вина недостало,
  тут пир докiнчили хоробрi русичi:
  сватiв напоiли,
  а самi полягли за землю Руськую.
  Никне трава жалощами,
  а дерево з тугою до землi приклонилось.
  
  Бачило жах той поле половецьке, куди оком не кинь, тiла посiяно, трупом перекладено. Кличуть гальцi, братство погане на страшну трапезу кличучи, стогнуть пораненi, смерть степову вiдчуваючи. Кров воду в рiчках помутила, смерть усi яруги заповнила. Й каже повержений лицар брату свому стятому, що поряд лежить, "криву" з-за пагорбiв виглядаючи:
  
  - Ой брате, не винести менi голови звiдси, бо рани моi не тi, що рубцями стають, а тi, що китайкою накривають! Але година моя ще не прийшла й великий бiль тiло моe наскрiзь, як спис поганський пронизуe. Любо менi брате мiй рiдний останнього разу води прозороi напитись, й кров з чола змити, щоб перед Господом нашим стати не соромно було. Дай менi води тiei, бо сам вже не здужаю!
  - Не любо б було тобi брате смiятись над братом своiм, бо й без мене знаeш, що й менi на цьому свiтi весни вже не зустрiчати. А в мене брате чотири рани рубанi, й три рани стрiлянi, рад би але не дiстати менi вже води тоi прозороi, рани нашi за землю руську омити.
  
  Лежать воi один до одного з жалем промовляючи, смерть з яруг свою виглядаючи. Остання нiч очi iхнi приспить, не бачити бо iм сонця бiлого. Й плаче за воями уся земле руська !
  
  
  О, далеко зайшов сокiл, птиць б'ючи, - до моря!
  А Iгоревого хороброго полку не воскресити!
  
  
  Отак полегло плем"я Iгореве бiля берегiв каяльськiх , кров"ю християнською политих.
  
  Плаче земле рiдна, бо велике нещастя йде на мiста руськi, бо вже димить курява попiд копитами комонем поганого Кобяка, половчинина безбожного. Всталi зорЄ кривавi - горе наше освiтили. Наче сон страшний, наче марення стало тепер життя тим, кого не минув аркан половецький. Й нiкому шаблю половецьку мечем кремезним зупинити, клюють очi ворони синам Русi нашiй.
  
  От гукнули Лeшиi по лiсу, от стаe дiброва - степ заступаe, нема шляхiв проторених, нема путi до серця землi нашоi, нема вам поганцi степовi справи в Киeвi, в матерi землЄ нашоi. Тявкнул лис, заурчали волки по яругах, не сила вам здолати хащi, не сила вже на кiстях дiтей наших пiри справляти. Зупинилось плем"я поганське, комонем повертаe, а з Киiва, з Великого вже Святослав виступаe, дружину добру на половчинина навертае.
  
  
  Тодi великий Святослав iзронив Золоте Слово ,
  сльозами змiшане,
  Є сказав: "О моi синовцi Iгорю i Всеволоде!
  Рано eсте почали Половецьку землю мечами усмиряти,
  а собi слави шукати.
  Та немало ворогiв подолали,
  немало кров поганську проливали .
  Вашi хоробрi серця в жорстокiм харалузi скованi,
  а в буeстi гартованi.
  Чи це ви створили моiй срiбнiй сивинi?
  А вже не бачу волостi сильного i багатого
  i многовоi
  брата мойого Ярослава з чернiгiвськими билями -
  з могутами, i з татранами, i з шельбирами,
  i з топчаками, i з ревугами, i з ольбирами.
  Тie-бо без щитiв з ножами захалявними кликом
  полки перемагають,
  дзвонячи в прадiдiвську славу.
  Та вони сказали: "Мужаймося самi -
  минулу славу самi примножим,
  а прийдешньою самi подiлимося!"
  А чи диво, браття, старому омолодитися?
  Коли сокiл змужнiлий буваe,
  високо птахiв заганяe -
  не дасть гнiзда свойого на кривду.
  Та се зло: князi менi не в помiч -
  нинi години обернулись.
  Се у Римовi кричать пiд шаблями половецькими,
  а Володимир пiд ранами .
  Туга i журба сину Глiбовому!
  Великий княже Всеволоде!
  Не мислiю тобi прилетiти здалеку
  отчого золотого престолу поберегти.
  Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити,
  а Дiн шоломами вилляти.
  Якби ти був, то була б чага по ногатi,
  а кощiй по рiзанi.
  Ти-бо можеш по суходолу живими шереширами
  стрiляти -
  завзятими синами Глiбовими .
  Ти, буй Рюриче i Давиде!
  ХЄба не вашими золоченими шоломами по кровi
  плавали?
  Хiба не вашi хоробрi дружини рикають, нiби тури,
  раненi шаблями гартованими на полi незнаному?
  Вступiте, господини, в золотi стремена
  за обиду цього часу,
  за землю Руськую,
  за рани Iгоревi,
  смiлого Святославича!
  
  
  
  Не досказав вiн менi повiсть цю, настав ранок, сонечко прокинулось, привiталось, копанка повернулась в часи нашi, знов я вiдчув своe тiло, й зрозумiв, що то мабуть сон. Нехай буде так. Вийшов на свiт, наче до життя повернувся. Корiння втратило барви на його гiлля знов повертався бридкий мох. Я пiшов. Назавжди.
  
Оценка: 3.81*4  Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"