Ой, далебi менi не добре є, - мовив студент Озипринш до мене й фiкусу. Братця, мовив, достоту навпаки.
Та як впаде повз лiжко! Фiкусовi усе одно, бо вiн дерево. А я ж таки людина. Тож коли сусiда о п'ять хвилин на першу ранку з'являється, лякаючи ручних мишенят та давлячи ретельно зiбраний за пiв-семестру кiстяк мiєлозаврус рекс - мало й придушити такого сусiду! Бач, не є йому добре! Пити треба бiльше... самої води... та поменше на власнiй особi експериментувати. Як от, три днi тому спало йому на думку нюхати клей - мультикiв забажалося, тож роздобув десь клей шпалеровий, порох, мало нiздрi не посклеював, ледве вiдкараскали дурня....
Тож пiднявся я, бурмочучи мантру безкрайнього спокою, пiдтягнув нiчну сорочку, аби цей дурник не замастив чимось, склав пальцi у знак пiдсилення фiзичних дiй...
А воно ж не працює!
Та до дiдька, я ж не малюк-першокласник... не злiчу, скiльки разiв уже його пiдiймати доводилося, з дерев стягував, якось навiть дiстав з димаря. Пальцi ж самi мусять знати справу, нумо - ще раз!
Та нiчогiсiнько! Нуллiус фiгiус.
Свiтло запалити... та що ж воно коїться, справдi! Свiтла нема... Абендабот його забери! Але ж у Самадхi Бра, що його вiкно навпроти - є. У Мiшеля Папагаструса є, у Н?янкi... Хiба що хтось дрота вiдкусив... знайдуться в нас такi, з шляхетних, у кого кров блакитна - їм мiдi не вистачає... А, все?дно, прощавай, мана!
Отут лише я почав розумiти щось - як замiсть яскравої вогняної сфери запалив саме блiде зелене сяйвочко - це не свiтла немає, це не вистачає енергiї. Хтось усю витягнув на себе - та невже ж Озi, вiн же п'яний, а сп'янiлих сила лишає умить...
Ближче схилився - ой, лишенько! Не те, щоб алкоголем - взагалi нiчим вiд мого приятеля не тхнуло, вiн наче й не дихав - обличчя мав зеленкувате, а з урiзаного вказiвного пальця на лiвицi чорна у пiтьмi кров так i капотить...
Вiдверто кажучи, мусив я негайно викликати чергового мiстика. Але це ще як подивитись: коли мiстик буде дядько що треба, то ректоровi не доповiсть, тож Озi самою єпитимiєю вiдбудеться. А як з тих... що ото надто же праведнi - тодi не лишень Озi потурять геть, але й мене, та ще й сусiдiв з обох бокiв - за мовчазне пособництво. Траплялися вже такi iсторiї.
Тому я лишив Озi самого - нiчого йому за кiлька хвилин не вдiється, - прослизнув у коридор та проказав слово-запит. Вiдгук був: "Лузiяда", i то найгiрше - за чергового був нинi отець Карраско, а той вже праведник з праведникiв. Тож повернувся до келiї - а там Озипринш на пiдлозi простягнутий, непритомний та безпам'ятний. Оце вже втрапило! Та що ж робити - гаразд, скиглити буду потiм... а зараз нiчого не лишалося менi, як викликати людину надiйну, зi своїх, та ще й родича - Пепе Гаруту.
Не надто вже охоче я його викликав, нiяковiв добряче - бо Пепе був на шiсть рокiв старший за мене, досяг другого кола пiзнання, самих офiцiйних сiльф мав три, а скiлькох ще привабив та звабив! Натуру мав не легку, язика - гострого та ядучого, тож не дивно, що я його побоювався. Коли ще сам таким буду!
Стиха стукнуло у вiкно. Я рвучко пiдняв шибку. Крилатою тiнню висiв назовнi Пепе. Вiд нього пахло стрiмкою водою та альбанською табакою.
- Ну, малий, що таке в тебе? - пошепки нетерпляче запитав Гарута. - Там Сiльфа Лiда, ти дуже недоречний.
- Пепе, вибач... Свiтлом присягаюся, це не я, але Озько щось вчудив, я сам не упораюся.
Пепе скривився, плюнув у Мiсяць и змахнув шовковистою перетинкою крила, показавши гладенькi п'яти. Мовляв, дурник ти, Гай Ворон! Аж кортить менi твоїми приятелями опiкуватись...
Та й зависнув догори ногами, зачепившись за камiння стiни. Втягнув повiтря, майнув - i ось уже склав крила, схилився над Озькою.
- Лiда зачекає, - мовив суворо, - де ж ти, малюк, отак ся утрапив?
- Та я хотiв як найкраще, - скиглив спроквола бiдолашний Озипринш. - Чи я винен, що воно завжди навпаки...
Вiн лежав у лiжку, випивши добряче п'ятничної роси з чистотiлом, пальця йому було перев'язано, пошептано на руду i зовнi все наче було гаразд, але Пепе не квапився пiти. Пiдiбгавши ногу, всiвся на пiдвiконнi, грався кiнчиком крила, розпитував - що й до чого.
- Ну, то й що? Як нiчого нiколи не виходить добре, - бурмотiв Озi. - Але ректору я нiзащо не зiзнаюся. Скажу, жабу рiзав у лабораторiумi, от i пальця вразив.
- Вiд жаб самi бородавки, - безжалiсно зазначив Пепе. - А в тебе, мiж iншим, ще двi плями з'явилося.
- Де? - скрикнув Озi. - Гаю, де тi плями, де?
- На руки подивися, - вiдповiв я тремтячим голосом. Бо, навiть опритомнiвши, Озi був все ще кволий, наче амеба. А, по-друге, у нього на вогкому вiд пота лобi та на руках усе чiткiше проступали дрiбнi коричнюватi плямки. Та й шкiра блiдла i робилася тонкою, нiби прозорiшала просто на очах.
- Купив у фармацiї... сказав, що нежить хронiчний маю...
- Замкнений простiр...
- Та в коморi я...
- Авжеж... От що, дитино Божа, у твоєму вiцi за звичай у коморi iнше роблять. Якнайстрашнiше - то намагаються привид Нефертiтi накликати. А ти кого спромiгся, га?
Озi тихенько стогнав з переляку.
- Запам'ятай, Гаю, й нiколи так не вчиняй, - Пепе шпурнув книжку геть у куток, там вона розтанула на пару. - Цей телепень десь поцупив пiдручник магiстерських практикумiв. Та й викликав - ти уяви лишень! - Темпорофагiю!
Я знiтився, знизав плечима. Iм'я духа було геть незнайоме. От тобi й Озько, а здається ж - звичайнiсiнький двiєчник.
- Було б тобi ще Вiрго Горгонiя прикликати. Аби вже кiнець кiнцем... пневматичним молотком би тебе вiд пiдлоги вiдколупували...
- Та дiйде й до Вiрго, - вiдчайдушно прошепотiв Озько , - якщо я так... i надалi...
- Якщо ти так i надалi, то краще вже починай просто зараз. Бо, гадаю, надвечiр буде тобi рокiв добряче за шiстдесят. Горян або довгожителiв маєш серед рiдних?
Озi пометляв головою на знак заперечення. Повiтря вже по-вранiшньому свiтлiшало, й те, що задавалося менi лише тiнню на приятелевiй скорботнiй фiзiономiї, виявилося насправдi новоз'явленою борiдкою. У борiдцi швидко пробивалася сивина.
Гарута подивився на мене та на Озьку, й разом рiшуче зiскочив з пiдвiконня. Пiдiйшов до хворого, похитав головою, - я й блимнути не встиг, як Пепе узяв з полицi кухарського ножа й урiзав собi зап'ясток.
- Гей, малеча, - мовив майже з вiдразою, - а ну, пий.
Озi наче затявся з несподiванки та переляку. Кров Пепе, трошки блакитнувата у свiтанковому примарному серпанку, капала на ковдру й всмоктувалася у вовну з тихим шипiнням.
- Та не мекай, а пий. Скiльки зможеш. Не переливання ж тобi робити отут!
Озипринш зойкнув, як Пепе притиснул руку до його бородатого обличчя, - страшно, та що поробиш! Я захоплено спостерiгав за родичем - отакої! Вiддати власну кров тому дурниковi! Озi, нарештi, вiдпав вiд життєдайної руки старшого, облизнув вуста й затих. Гарута посмоктав урiзану жилу, сплюнув за вiкно; недбало ворухнувши бровою, затягнув рану.
- Отож, малеча. До вечора самi вже якось мудруйте, я ж шукатиму рiшення. Темпорофагiя на нашу ласку не здаватиметься, зрозумiло, але гадаю, що десь зо два днi ми в неї виграли. Та й мусить бути зворотнiй хiд. Ну, то я пiду - он як уже видко, Карраско зараз змiну здаватиме. Аби ще не подумав, старий бовдур, що я по хлопчакам малим вночi ширяю. Бувайте!
Вислизнув у амбразуру - тiльки й бачили його.
Я заздрiсно послiдкував за його летом - талант, що й казати! - й озирнувся до Озипринша. Приятель мiй, блiдий, волохатий, у старечiй гречцi, тоскно споглядав мене.
- Я ж нiчого поганого, - промовив вiн. - Я тiльки не змiг опанувати... Дорослим хотiв бути, розумiєш, дорослим, не старим...
У тi пiвгодини, що лишилися до пiдйому, я вирiшив за нас обох, що Озi доведеться пiти до занять, хоч би й у такому недолугому виглядi. Хворим прикидатися було надто небезпечно - у лiкарнi одразу б розпiзнали, що то за хвороба така - навiть без глибокого огляду. Отож, треба було вигадати щось свiтське, для прикриття, i я згадав, на щастя, про Театр Весняний. Там збиралися зусиллями вихованцiв зiграти "Нотатки Божевiльного". Через те Озi мав усiм настирливим, починаючи з першокласникiв, закiнчуючи самим паном ректором, казати одне - хочу зiграти Дiдугана Поштмейстера, шукаю образ та машкару. Вигадка спрацювала якнайкраще: пiд час великої перерви сам магiстр вiльних мистецтв пан Титан Оглоблiшвiлi зайшов глянути на зiгнутого у попереку, оброслого бородою, перестаркуватого Озька. Щось схвально промугикав, кивнув римським носом та пiшов, на ходу роблячи якiсь нотатки у записнику.
На жаль, кров Пепе Гарути виявилася не настiльки мiцною, як я уявляв, i як вважав сам Пепе. Надвечiр Озi дуже ослаб. У нього тремтiли колiна, голова йшла обертом, очi заливало сльозою. Серце то бухало ковальським молотом, то завмирало. Вiн геть занепав тiлом й духом, коли я привiв його до келiї та поклав у лiжко. Я сам не мав снаги навiть подумки звернутися до Пепе. У Озьчиному тiлi молодiсть вiдчайдушно змагалася зi старiстю, i я з острахом спостерiгав, як шкiра на руках, зiбгавшись зморшками, раптом розправляється, а по тому знов стає сухою та жмаканою, наче папiр. Хвилi сивини котилися по недолугих вусах та бородi, що довшала просто на очах. Край строкатого волосся посувався по чолу дедалi ближче до потилицi - приблизно, як велика годинникова стрiлка, повiльно, але невпинно. Озi не стогнав i не каявся, лежав собi мовчки горiлиць у тихому вiдчаї. Я теж втратив досить надiї, коли Гарута раптом з'явився просто з темного кутка. Вiн цього разу полишив десь крила, на лобi мав пляму кiптяви, а пiд пахвою тримав тоненьку iнкунабулу з чавунними застiбками. Пепе швидко поглянув на Озi та покивав пальцем. Обличчя родича було похмуре.
--
Отож... кепськi справи. Та дарма. Надiя вмирає хiба що у Мартиролозi. А ти дивися сюди, хлопче. Є засiб, та вiн не надто простий. Був би простий - я б так довго не забарився...
Зi стурбованим виглядом Пепе вмостився на пiдлозi, я - поруч. Наскiльки мiг розiбрати примхливий вiзерунок iєроглiфiв, то книжка мала назву "О-томорi-дзен", але закляття усерединi було написано ромною.
- То тiльки обкладинка вiд iншої книжки, задля таємницi. А ось те, що потрiбно, дивися...
Пепе засвiтив сферу, i я прочитав отаке:
Ман?яна свiтло зiйде там,
Де несть планетiв по кутам,
Щоб скинути рокiв тягар
Та вiдновити кровi жар.
Го райв сiяючих очей
Та шкiри, наче у дiтей,
Три сиклi кiндзадзи вiзьми
Та борзоподiв iз пiтьми:
Без уно двадцять, бо ж вони
Тебе позбавлять сивини.
Тоскних думок аби не мати,
Катр гранум оселедця взяти,
Але найвищий там є чин -
До всього прикладай один
Не Сонця ясного вогонь,
I децу пива оболонь.
- Нiчого собi рецептурка... Якою ж це мовою?
- Усiлякими, далебi: щось сп?янишем, щось гельгою... Ромниньськi слова трапляються теж... Та це пусте, я вже й сполучники зiбрав, наче до ладу, ось...
Пепе вийняв з пазухи мiшечка.
--
Ось три сиклi кiндзадзи, - вiн поклав осторонь паперовий пакуночок з дрiбним чорним насiнням. - Ото борзоподи з пiтьми, у їдальнi наловив, рiвно дев'ятнадцять, - ще один пакуночок, цупкий, у якому щось ворушилося. - Оселедець, чотири грани, тьху, смердить! Не сонця ясного вогонь - означає, що мусимо все скласти разом та вплинути будь-яким штучним свiтлом, це найпростiше. А от останнє... то вже зовсiм незрозумiло.
--
Чому так?
--
По-перше, через пиво.
--
Себто?
Замiсть вiдповiдi я отримав вiд Пепе по лобi. Тодi вже второпав: адже, як кому з наших заманеться, то вдаються до звичайного спирту. Хто ж такий дурний, що не може його створити, то поцуплює з лабораторiуму, дарма, що то небезпечно... А це ж через те, що навчальний заклад iз духовидчим нахилом. Який у горiлки дух - так, саме лиш блакитне полум?ячко! Щодо ж пива, то усiм вiдомо, що в ньому живе Барлiкорн Велемоцний: пика як цеберко, очi шаленi та веселi, вуса рудi запiненi... Кажуть, здавна був вiн у нас у шанi, та з часом, як став проректором один з Трьох Королiв, то вже пригадав достоту давню ворожнечу з Барлiкорном. Мовляв, щоб цього гайдамаки тут й на понюх не знати!
Ото спиртом й задовольняємось.
Бо пива ж пальцем не зробиш. Воно потребує живого духу.
--
Оце тобi перша загадка, - мовив Гарута, пiдводячись та розкладаючи сполучники рецепта на столi, - тож думай, де б його дiстати пива...
--
Пепе, ти мене не лякай, я сам боюся.
--
Але, - вiв Гарута далi, - як навiть ми вiзьмемо десь пива - щодо цього я дуже не певний, - то що ж з ним робитимемо?
--
Та це ж ясно: усе змiшати, присвiтити штучним свiтлом...
--
А потiм?
--
Ну... пити оте... З пивом...
--
От дитина ти, Вороне! Аби усе було так просто, як гадаєш, кожен... дурник мiг би стати молодим. Чи ти добре розiбрав?
--
Та що ж саме?
--
Останнiй рядок: "I децу пива оболонь"!
Я знову зазирнув у книжку. Дiйсно: оболонь. Дивно... невже справдi таке дiєслово?
- Може помилка, як друкували?
- То рукопис.
- Тим бiльше...
- Дитино Божа, це ж кастамирське закляття! Вони майстри були на подiбне... загадки, примовки...
- Так це ж скiльки часу ми витратимо!
- Багато, - похмуро визнав Пепе. - Можливо, все життя. Його, - кивнув у бiк Озипринша, - то вже напевно. То ж думай, головонька. Пригадуй.
- Що ж тут пригадаєш, тут треба знати. А ти ж хiба... Ти старший. Розумнiший...
- Я вже усiх розпитував. Усi факультети. Нiхто не знає, та й поготiв. Зрозумiло...
- Можливо, таки помилка? Забалонь, наприклад?
- Це що за диво?
- Ну, буцiмто у балона поклади... у скляну банку таку...
- То вже занадто. Балонiв багато може трапитись. Тут щось простiше, я вiдчуваю. Як ота примовка, що її заборонено вагiтним - три слова, але ж нiхто не пам'ятає, якi саме...
- Або ж, - я напружив усi розумовi здiбностi, але ж нiколи не був аж надто знавцем мов, - або, скажiмо - обо лонь... Себто, об лоно - ну, на живiт виливати, втирати...
- Ще скажи - клiстир!
Тут озвався Озипринш тоненьким старечим голосом:
- Хлопцi... А я какати хочу... Допоможiть...
Пепе не зважив на те. Похмуро сiпав себе за вуса, вибивав пальцями по столу якийсь дрiб - мабуть, розмiрковував, де б його дiстати пива. Я допомiг Озиприншу звестися на ноги та вивiв його, легкого та тремтливого, як пiр'їна, до коридору.
Бiля сортиру м'явся з ноги на ногу хирлявий юнак, на їм я Ельдар, прiзвисько його було Сирота. Його нещодавно прийняли до коледжу, казали, наче вiн не тутешнiй. Чутки ходили, нiби увесь його свiт загинув, тiльки над Сиротою доля зглянулася. Тож хтось iз магiстрiв його притулив. Особисто я нiяких iншосвiтнiх прикмет у хлопцевi не вбачав - таке ж хлоп?я, як усi ми тут. Хiба що... та нi, бодай здалося, голова затуркана...
- Здоров був, Гаю. Привiт, Озi... що це з тобою?
- До театру прагне, - вiдповiв я, долаючи у серцi млiсть. - Мусить бути достовiрним.
- То й справдi...
- Ойнеможу, - пошепки простогнав Озипринш.
- Терпи.
- Там Мондо сидить, - зiтхнув Сирота, - я вже п'ять хвилин тут джигую.
- Озька, мусиш потерпiти. Ще ж Сирота попереду.
Озi тихенько заридав, уткнувшись у моє плече. Болiсний вираз у нiжно-карих очах Сироти поступився мiсцем дивному сумному захопленню:
--
Який ти дивовижний хлопець, Озi! Я б так не зумiв...
Тут Мондо Кукiн, дiдька б йому в печiнку, нарештi полишив шурхотiти та вовтузитись у сортирi й викотився геть. На нас вiн не зауважив. Сирота прожогом кинувся до вiчка. Я ж притримував бiдолаху Озi, вiдчуваючи плечем крiзь грубу сорочку гострi хребцi. От же дурник... дорослим бути закортiло... таки помре, як не дiстанемо пива... I так раптом захотiлося - ну, хоч би ковточок, навiть не зважаючи на Озьчину бiду, та ще як навмисне - пахне ячмiнною горбушкою та хмелевою гiркотою...
Та це ж Сирота пташечкою випурхує з сортиру: сам як ячмiнний колосок, дрiбнi кучерики свiтлi, наче пiна, пичка сяє - бо вiдлив добряче, тож ладен весь свiт покохати.
Отут я його й схопив за душу.
--
Що таке, Сирота, наче вiд тебе пивом тхне, га?
Вiн одразу зiв'яв.
--
I ти до того ж! Вiдпусти!
--
Не вiдпущу!
--
Та облиш, Вороне, ну що тобi...
--
Менi? Та пива ж, причому негайно. А ти тут розточив пахощi! Давай, кажи, де воно в тебе?
--
Ябеда клятий! - Сирота пручався, та я тримав його мiцно. - Паскуда! Усiм пива треба! А де, в дiдька, я його вiзьму? Розпрямили до бiса наш Роздол, отакi ж чаклуни собачi, як ти, й розпрямили! А пивом вiд мене завжди тхне, бо я з усiєї родини сам тiльки й залишився!
Тут вiн, як пристало Сиротi, розридався гiрко й прошепотiв крiзь сльози:
--
Бодай би ти Озипринша пильнував... Йому вже нiкуди не треба.
Обох я притягнув до келiї. Озi лише трохи пофiлькав, аби лиш не смердiло, а сам усе прислухався, як Пепе допитує Сироту. "Бо я один з усiєї родини лишився..." - "Що за родина?" - "Та Сервесери ж ми, Сервесери з Роздолу, а я Ельдар Другий... i... i останнiй." - "Що з того?" - "Та пиво ж наша царина... з дiдiв-прадiдiв... а тодi вбито було Пiльзнера, й Лагера, й Портера, дядько Стаут скiнчив смертю хоробрих... тiтонька Брага, племiнник малий, Квасик, теж загинув, живий тiльки я..."
- Вороне! Чи тебе там присушило?
- Зараз! Озi, ти б хоч ворушився трохи, чи що...
Озi у вiдповiдь лише кректав. Зiйшла людина нанiвець - зробилася як вiсiмдесятирiчний дiдуган, холоднi руки тремтять, ноги заплiтаються, вуста синi, очi - як у риби. Внiс я його, поклав у лiжко, прикрив ковдрою. Чи є Озипринш, чи нема його - тiльки дихає важко.
Засльозеного Сироту Пепе поїв водою та стукав по спинi.
--
От бачиш, брате Вороне, пиво є, навiть воно поруч. Слухай, спадкоємче, а якби нам трохи? Нам деци вистачить... Заради доброго дiла?
Спадкоємець похитав головою.
--
Мене газом затруєно... Самий запах лишився, а духу немає. Iнакше б магiстровi Калiбану не дозволили б навiть клопотатися. Але я вивчуся! - знову у очах Сироти скипiли сльози. - Я оте їхнє випрямлення розправлю так, що... Помщуся за всю рiдню! Але пиво... хлопцi, якщо вам справдi треба... навiть не знаю... От якби шановний Пепе допомiг...
--
Розправити вигин можна, звiсно, - розважливо вiдповiв Гарута. - На деякий час... якщо взагалi сили вистачить. Але чи певний ти, дитино, що пиво там ще залишилося?
--
Чи певен! Та ж вони без пива не можуть жити... тобто вiн не може, вже вiн сам залишився, ворог клятий...
--
Хто такий?
Сирота глибоко зiтхнув.
--
Iсторiя ця сумна та довга....
I бути б тут Iсторiї другiй, або Повiстi про Бану Удам, синiв Нуйхарiї.
Але нiчого такого не буде.
Бо Пепе, прислухавшись до тяжких зiтхань Озипринша, спохмурнiв ще бiльше i урвав спапдкоємця Сервесерiв Роздолянських:
--
Коротше. Тiльки до сутi кажи, бо часу немає на балачки.
Я теж показав Сиротi кулака й прошепотiв: "коротше!"
- Отож, ну... Отож, коротше, - Сиротка був поцiлений на злетi, тож мучився й не знаходив потрiбних слiв. - Ну, ото... був собi цар Упик Удам, мав царицю Нуйхарiю, усе як слiд, та не зрiв у неї плiд... Та ось прийшов дiдуган, з ним див повний казан... Ой. До бiса оте... Коротше, диво таке вiн дав скуштувати царицi, казав - то питво зi святої криницi, котра жiнка вип'є, то стане при плодi, як при добрiй нагодi. От вона й стала -ще й кружку всю не перехилила, як синiв трьох народила. Зростали сини не днями - годинами, пiзнавали iх за могутнiми спинами, за розкiшними шатами та за царськими печатями, i все таке iнше, а за вухом кожен мав золоте перо...
Я штиркнув Сироту кулаком попiд ребра. Вiн зойкнув i повiв далi:
- Iмена ж їхнi Комсорг, Профорг та Фiзорг... I були вони схильнi до лихого дiла, через те, що суть їхня була бродило, та отримали вони вiд чаклуна пророцтво, що мусять пiти у мандри, аби не стекти оцтом. От вони й подалися за тридев'ять земель, де вода, й солод, й карамель... А тридев'ятим на схiд вiд їхньої поганої Удамiї якраз i був наш Роздол...
- Але ж я одного Фiзорга знаю, - стиха мовив Гарута. - От уявiть собi, хлоп'ята, здоровенний такий бугай, й за вухом золоте перо стирчить, файний "Паркер". Фiзорг, меж iншим, бен Удам...
- То вiн, вiн! - скрикнув Сирота.
- Облиш, не дiстанеш... Вiн у п'ятому колi щось таке викладає, технологiї коловерту, чи що...
- А ти ж казав...
- Та! Вiн упадав за однiєю сiльфою моєю, теоретик!
- Ти з ним побився, - жахнувся Сирота.
- З якого то доброго дива? - фиркнув Гарута. - Я маю ще диплома отримати, чи ж дарма штани просиджую? Ошуку на нього напустив, велике дiло, подумаєш!
- А яке ж ми пиво мали! - гiрко, хоч i пошепки, скрикнув Сирота. - Цей Фiзорг, дарма що був молодший - просто сатана! Профорга ми швиденько подолали, зробили так, аби м'якої води упився, вiн i зомлiв... З Комсоргом довелося пововтузитись, спецiального пивного каменю винайшли для нього, такого, що швидко застигає - тож цього теж знешкодили, кiнець кiнцем. Але Фiзорга не подужали. Хитрющий, злiсний, наодинцi бився, усiх поклав. I ось я тут, а пива нашого... немає й слiду, все ворог привласнив, до краплиночки!
- Та-ак, - промимрив Пепе, утупивши погляд у щось вiддалене, - гадаю... цей один з доброї волi пива нам не наточить.
- Ще б пак! - зголосився Сирота. - Тi б власної кровi вiддав кому?
- А я й вiддав, - спокiйно сказав Пепе. - Оцьому дурниковi.
Озипринш хрипло застогнав та зацмокав у подушку.
--
Пепе, - то я втрутився, - може, удруге спробуємо?
Гарута похитав головою.
--
Гадаю, нi. То зайве. Та ще й приятель твiй до вампiризму схильний, чи що... Кровi випив з добру кварту, зiстарив мене на пiвроку... нi, бiльше не дам. Тут iнше рiшення можливе, без зайвих втрат.
--
Яке? - водночас запитали ми з Сиротою.
--
Вочевидь, це Сильфа Брю.
--
А не пошкодуєш?
--
Я вже й так з вами устряг по горло, тiльки через тебе, Вороне, зауваж! Але потiм якось розрахуємось по-свiйському... Та й Брю у перснi зараз замкнена, тож нудиться...
З цим вiн пiшов з келiї. У сiнях негучно щось трiснуло, приємний акорд наче кришталем продзвенiв, долинули притишенi голоси й якесь вовтузiння. "Та Брю, Брю, я у справi..." - "Завше ти у справi, бридкий!" - "Та свiтом присягаюся, опiсля..." - "Таки бридкий, поганий хлопчисько!" - "Тихше, Брю, благаю...".
Хвилин за п'ять Пепе повернувся, дещо скуйовджений. Знову сiв на пiдвiконня.
--
Чекати треба.
--
А вона...
--
Якщо Фiзорг має пиво, вона його дiстане. Аби сама не надто спокусилася. Та не було б запiзно.
Запала тиша. Аби розсiятися, я рахував власне серцебиття, наводив самому собi дурнi малi галюцинацiї: як-от, екзамен з профiлiстики, портрет магiстра Якенса у мережаних штанцях, навчальний бiй падре Карраско з отцем Антонiєм Хризокомовим... Але серце билося навмання, iспит складався на двiйку з плюсом, отець Антонiй здавався на ласку єзуїта та все таке iнше... Вiд Сиротке пахло вже не хлiбом, а дрiжджами - вiн теж нервувався. Я чув, як вiн раз у раз бурмоче: "От вивчуся... буду великий та сильний... тодi за Портера, за Лагера... за усiх..." Пепе з пiдвiконня перебрався до лiжка Озипринша - кров'ю не напував, але просто узяв постраждалого вiд Темпорофагiї за висохлу руку i так сидiв мовчки. Час вiд часу неуважно робив собi тоненьку самокрутку, тодi запах чорносливу плив по кiмнатi, перебиваючи дрiжджову хвилю.
Я й сам не розумiв, чого ми сподiваємося. Якби навiть сильфа Брю дiстала пива - що по тому? Кепськi справи - Озi, мабуть, таки помре, почнуть розслiдування, а чи багато втiхи у тому, що разом зi мною постраждає родич, та ще цей бiдолаха спадкоємець, ох, Озька, Озька...
Тонкий дзвiн змусив мене отямитися. Наче хтось смiявся по усiх кутках келiї водночас. Веселi блискiтки сновигали по столу, по залишках мiєлозавруса, спалахнули склянистим блиском у оцi Озипринша.
--
Брю?
Сiльфа знов захихотiла.
--
Пиво є?
Щось зашипiло, зажурчало. Сирота тицьнув мене пiд ребра, звiвшись у стiйку, достоту по-собачому. Звiдкiлясь з пiд темного невидимого склепiння пролився i вдарив у пiдлогу такий самий майже невидимий у темрявi струмiнь.
- Келиха! - страшним голосом скрикнув Гарута. - Вона в бiса п'яна, зараз все розiллє!
Я кинувся до столу, схопив перше, що втрапило пiд руку, i то вчасно. Струмiнь скiнчився за кiлька секунд, але я мав повну вмивальну миску чудової рiдини. Сирота Ельдар ахнув i повалився обличчям у те, що було розлите на пiдлозi. Сiльфа ще раз пирснула, тренькнуло скло, щось iз брязкотом покотилося. Пепе вилаявся i засвiтив сферу малої потужностi.
- Сюди постав. Деца є, гадаю...
Я кивнув, бо вiд збудження не мiг навiть говорити. Гарута зняв усi перснi, браслета та золотий ланцюг Мерлiнiвського стипендiата, тричi плюнув на ангела-охоронця i розпочав лiкування. Щодо загадкової дiї - я вирiшив за краще навiть на заїкатися про це. Свiтанок от-от настане. Треба хоча б спробувати...
- Оселедець?
- Що?
- Кажу, оселедець де, бодай би ти розпух! Ага, ось є... Ну, так. Свiтло?
- Яке?
- От дав бiс помiчника... Несонячний вогонь? Лiхтарика маєш?
- А ти хiба нi?
Гарута вишкiрився так, що я сахнувся i почав навпомацки шукати лiхтарик у тумбочцi. Нiчого не траплялося пiд руку добрих двадцять секунд, тож я вiдчував, що мене зараз буде проклято навiки, аж ось...
- На... тримай...
- Та вже ж... Помiчник чародiя з тебе нiякий.
Пепе склав усе докупи, тепер поводив лiхтариком. Розтертi разом, оселедець, кiндзадза та борзоподи смердiли невимовно бридко, я навiть пожалiв Озипринша, абищо там мало бути у комбiнацiї з пивом... Пепе вимiряв у перший-лiпший стакан приблизно децу пива i... замислився. Я з острахом слiдкував за виразом його обличчя. Сумнiв - страшне дiло! Будь-якої митi Пепе мiг усе вiдкинути, адже шанси були вочевидь занизькi, а з кастамирським закляттям жартувати не варто. Я про такi випадки чув, а зараз мiг i побачити на власнi очi.
Але Пепе таки зважився на ризик. Я почув, як вiн стиха промовляє закляття. Бачив його похмурий профiль. Вiдчував у обрисi вуст та насуплених бровах недобрi передчуття, що гнiтили його душу, але... "I децу пива..."
--
Оболонь!
Пепе ледве не вронив сумiш.
--
Що таке?
Ми обоє втупилися у Сервесера-молодшого. У того на обличчi сльози змiшалися з пивом; абсолютно щасливий, вiн простягав до нас долоню, на якiй зблиснула зеленим якась маленька штучка. Очi спадкоємця сяяли дивним вогнем.
--
Тут знайшов, на пiдлозi! Наше пиво, - з невимовною нiжнiстю проказав вiн. - Наше пиво, "Оболонь", ось знак!
Я узяв шматочок металу - то була кришечка вiд пляшки. На нiй витонченими вiзерунками було намальовано складний герб з написом довкола: "Оболонь"
--
Пепе!- скрикнув я, почуваючись найрозумнiшим з людей, - Пепе, адже це не дiєслово! Це власне є пиво!
Але то було вже зайве - Пепе щосили змагався з Озиприншем. Клятий дiдуган, що лежав досi чи не замертво, мабуть, вирiшив, що його намагаються отруїти, не чекаючи, доки прийде остання година. Вiн пручався, як гадюка, пускав слину, кашляв, але ми таки запхнули лiки йому у пельку. Перший ковток пива влили з ложечки.
Що тут почалося!
Озi ламало в корчах, плющило, зав'язувало у неможливi вузли i знову вiдпускало, але зрештою все скiнчилося добре. Йому повернуто було юний вiк, а разом з тим - невиправну схильнiсть до дурних пригод, у чому усi мi невдовзi переконалися, i вiд чого Озi ще не раз страждав сам.
Я щасливо здихався небезпеки бути звiльненим за пособництво, до того ж магiстр Оглоблiшвiлi запросив мене у "Нотатки Божевiльного" - художником по машкарах.
Сирота Сервесер зробив у кришечцi дiрку i носив її на грудях, як оберiг.
А от про те, як Пепе Гарута владнав свої справи з легковажною сiльфою Брю, якi наслiдки мало перебування у нашому коледжi спадкоємця Сервесерiв Роздолянських, яка доля спiткала кiнець кiнцем Фiзорга бен Удама - про все це розповiдаю я не тут i не вам, оскiльки є ще Iсторiя Третя, Четверта, П'ята... й по тому далi буде.