Там, у свiтi, який я залишила, все було кольору неба. А небо бувало рiзним: блакитним, синiм, чорним, рожевим... Воно тримало мої думки просто за руки, до зойку стискало пальцi, i я знала, що обов"язково буду щасливою. Я дивилася в небо по-дитячому щиро та вiдверто, посмiхалася вiдчуттю, що сьогоднi - це прекрасно. Сьогоднi - абсолютно...
Ця абсолютнiсть була в усьому. Абсолютна реальнiсть, абсолютнi мрiї та абсолютнi сни - блакитнi, синi, чорнi, рожевi... Абсолютний бiль i абсолютне щастя. Без фiльтрiв недомовленостi, перешкод невиразностi та кордонiв огидної брехнi. Було радiсно, коли все так, як хочу, i боляче, коли - нi.
Там, у свiтi, який я залишила, було тепло. Тепло - на пiдлозi, в обiймах, у рукавичках, у думках.
А потiм я сховала до кишенi трохи тепла, поглинула любовi того свiту настiльки багато, що лiкар-час був упевнений, що не витримаю - захлинуся. Витримала. Бо любовi багато не буває. А вона менi тут ой як потрiбна. Тут холодно. I дiйснiсть смердить. Дiйснiсть - пихата. Вона окреслила себе власноруч колом i впевнена у своїй недосяжностi. За колом - ти. Щастя - за колом. I я, напевно, змогла б звикнути до смердiння, якщо б написала за межею цього кола: "Не повернусь!". Позбутися минулого заради покращення теперiшнього?! Нi! Тут я би нiколи не написала це до того свiту. Адже все, що написано там, - це оголенiсть почуттiв. Там нiколи не буде "Не повернусь!".
Там, у свiтi, який я залишила, все було кольору неба. А в неба переважно - нiжнi кольори... Пам"ятаєш: "для нiжних - смуток"?..
Коло, у якому я зараз, - бiле. Яскраво-бiле. Пекучо-бiле. Скажено-бiле. I надпис - уздовж дiаметру - наче крик "SOS" до того мого свiту: "Повертайся скорiше!".