Свiтло... Бiле заслiплююче свiтло... Всюди. "Звiдки воно ллється?" Оленка пiдняла очi. "Сонце... Нi, не сонце. Воно жовте. Може Мiсяць?... Хоча... Яка рiзниця?" Оленка не могла думати нi про що. Не хотiла... "Свiтло... Як туман. Нiчого бiльше не видно. I нiкого..." А Мiсяць зверху манив до себе, притягував, нiби магнiтом. "Як до нього добратись?" Оленка зробила крок. Ще один... Тут очi вловили майже невидимi сходинки. I ноги нiби самi понесли її... до Мiсяця. Раптом дiвчина почула голос. Жiночий.
- Оленко!
I вдалинi iз туману показалось обличчя... Обличчя матерi.
- Доню!
Оленка повернула до неї, протягуючи руки. Але видiння зникло... Ноги понесли далi. Свiтло ставало дедалi яскравiшим. "Ще трiшки..."
- Оленочко! - тепер дiвчина впiзнала батька. Але й це видiння тривало всього секунду.
Сходинки нiяк не закiнчувались. Оленка пiшла швидше. Голос позаду змусив її завмерти на мiсцi:
- Кохана!
Повiльно обернувшись, дiвчина побачила Ангела, який протягував до неї руки. Серце Оленки розривалось. З однiєї сторони - Мiсяць. Бiле свiтло стало настiльки яскравим, що дiвчина замружила очi. З iншого боку - ВIН!... Протягував руку i дивився благаючим поглядом. "Що робити?" Ноги знову понесли в напрямку Мiсяця.
- Нi! Благаю, вернись! - голос Ангела вiдлунням звучав звiдусiль. I, здавалось, заповнив її душу.
Оленка зробила крок назад. Ще один... Свiтло значно померкло. Ангел потягнув ще одну руку:
- Моя красуня!
Обличчя дiвчини осяяла посмiшка. "Ось вiн, мiй милий, коханий. Моя доля." Тепер вона не звертала увагу на Мiсяць. Оленка радiсно засмiялася i протягнула свою руку до Ангела. Їх пальцi сплелися...
- Дорога моя! - з цими словами коханий з силою рвонув до себе... i витяг її з полону свiтла.
Оленка спробувала вiдкрити очi. Знову бiль... Але дiвчина себе пересилила. Все те ж бiле свiтло... Але тепер воно лилось iз люстри пiд стелею i було не таким сильним. Дiвчина повiльно оглянула незнайому кiмнату... Погляд зупинився на заплаканому обличчi матерi.
- Д-де...? - тiльки i змогла вимовити Оленка.
- Дочко! - Галина кинулась їй на груди i заридала.
- Оленко! - Ангел знову з силою стиснув її руку.
Дiвчина перевела погляд на нього. Обличчя хлопця осунулось i здавалося похмурiшим, нiж небо в бурю.
- Щ-що...? - здається, язик її не слухався. Iз вуст вирвався лише стогiн.
Оленка знову замружилась.
- Нi, люба! Не смiй закривати очi! Чуєш? - ледве не кричав Ангел, смикаючи її за руку.
- Боляче... - змогла видавити з себе.
- Лiкаря! Швидше! - здалеку почувся голос батька.
Через хвилину в кiмнату увiрвався лiкар.
- Що сталося?
- Оленка отямилась! - почав пояснювати Дмитро.
- Отямилась?! - здивовано повторив лiкар.
Оленка вiдчула, як вiн пiдiйшов до її лiжка i взяв за руку, перевiряючи пульс.
- Дiвчино! Ви мене чуєте? Погляньте на мене! - вимогливий голос лiкаря почувся бiля самого вуха.
Вона змусила себе вiдкрити очi. Обличчя лiкаря спочатку вiдобразило здивування, але воно швидко змiнилося на радiсну посмiшку.
- Вiтаю, панi! Ви повернулися до нас, можна сказати, з того свiту!
"Це вiн до мене? - подумала Оленка - Що це значить? З якого свiту я повернулась? Iз свiту свiтла?"
- Що... сталось? - змогла видавити з себе.
- Що? - лiкар вiдпустив її руку i вiдiйшов на крок - Сталось диво! - потiм вiн звернувся до Дмитра - Якби менi хтось сказав - не повiрив би! Вийти з коми менше, нiж за мiсяць! А я вже не покладав нiякої надiї на те, що стан вашої дочки покращиться. Отримати такий удар!... - лiкар мотнув головою - Це диво! Справжнє диво!
- Доню! - Галина намагалася взяти себе в руки, але її переживання видавало тремтiння в голосi - Ти в лiкарнi. Тебе збив автомобiль. Удар був дуже сильним. Ти впала в кому. Нiхто i не надiявся на те, що твiй стан покращиться... - мати схлипнула - Дякувати Боговi, ти прийшла до тями!
"Автомобiль?... Удар?..." - Оленка щосили напружила пам"ять. Тут вона згадала про Ангела, який все ще не вiдпускав її другу руку. Кинувши на нього погляд, дiвчина помiтила сльози в його очах. Раптом перед її очима постала картинка. Нiби слайд... iз минулого. Ресторан... Нiка... У весiльнiй сукнi?... Значить, весiлля. Новина про спорiдненiсть Ангела i Костi... Далi розмова на вулицi... Сварка... Вона вибiгла на дорогу... Заслiплююче свiтло фар... Спогади вiдiзвались новою хвилею болю. Оленка повернула голову на бiк i закрила очi. Почулися важкi кроки лiкаря. Вiн пiдiйшов до її лiжка i почав возитися з обладнанням.
- Що з нею, лiкарю? - знервовано запитала Галина - Їй гiрше?
- Нi, що Ви. - запевнив жiнку лiкар - Їй потрiбно вiдпочити. Занадто багато переживань. - вiн звернувся до всiх присутнiх - Прошу мене вибачити, але я змушений вас випровадити з палати. Я вколю Оленцi снодiйне. Так що вона все одно засне. Рекомендую вам йти по домiвках.
- А коли можна буде знову її вiдвiдати? - тихо запитав Ангел.
- Завтра... У будь-який час. - заспокоїв його лiкар - А зараз прошу всiх на вихiд. - вiн зробив галантний жест рукою у напрямку дверей.
Оленка вiдчула, як мати пiдiйшла до неї i поцiлувала у чоло:
- Спи, доню! Ми завтра ще до тебе прийдемо!
З цими словами вся команда поспiшила покинути палату. Тiльки лiкар, дочекавшись, доки всi вийдуть, пiдiйшов до лiжка i дiстав шприца.
- Не хвилюйся, Оленко! Тобi зараз стане легше. - i забурмотiв собi пiд нiс - Це чудо! Це просто чудо!
Наступного ранку Оленку розбудило яскраве сонячне свiтло, яке лилось iз вiкна. Дiвчина намагалася встати. Бiль... Вже легший, але все ж змусив її опуститися назад на лiжко.
У ту ж мить до палати увiйшла медсестра:
- Привiт, Оленко! Який чудовий ранок, чи не так?
- Доброго ранку!... Так, чудовий. - прохрипiла дiвчина.
- Як ти себе почуваєш? - турботливо запитала медсестра - Не сильно болить? До речi, мене звати Лiдiя Миколаївна.
- Дуже... приємно. - з цими словами Оленка оглянула кiмнату - А чому мене перевезли до iншої палати?
- Сьогоднi вночi один наш пацiєнт впав в кому. - обличчя Лiдiї Миколаївни похмурнiшало - Обладнання не вистачало. Тут лiкар згадав, що тобi воно вже не потрiбне. I запропонував перевезти тебе сюди, а на звiльнене мiсце покласти того хворого.
Оленка знову спробувала встати. Лiдiя Миколаївна в ту ж мить кинулася до неї:
- Нi! Нi! Оленко, тобi не можна вставати! Ти ще занадто слабка!
Дiвчина лягла. I задумалась...
- Лiдiє Миколаївно, лiкар сказав, що я пробула в комi... майже мiсяць. - Оленка вiдчувала, що починає втомлюватись вiд розмови, але все ж продовжила - Скажiть, який сьогоднi день?
- Сьогоднi? П"яте березня! Четвер.
"П"яте березня? - подумала про себе дiвчина - Вже п"яте березня! Весна!" - вона поглянула у вiкно на блакитне небо. Раптом у голову прийшла одна здогадка: "Якщо сьогоднi п"яте березня, то вже зовсiм скоро i восьме!" Оленка напружено посмiхнулася. Тут погляд її упав на годинник навпроти. Одинадцята година! "Де мама? Тато? Вони обiцяли сьогоднi знову прийти!"
Медсестра закiнчила свої справи i пiдiйшла до лiжка:
- Оленко, менi треба йти. Не сумуй тут. - з цими словами вона вийшла.
Дiвчина вiдчула, що знову починає вглиблюватись у дрiмоту. Але тут дверi вiдчинились i до палати увiйшли батьки.
- Привiт, доню! - мати одразу всiлася бiля лiжка i почала викладати продукти - Як ти сьогоднi? Ми тобi принесли фруктiв i твiй улюблений гранатовий сiк.
- Привiт, Оленко! - тато пiдiйшов з iншого боку i поцiлував дiвчину у чоло.
- Ще б пак! - вигукнула Галина - Ти слабка пiсля всього, що тобi довелося пережити. Вiдпочивай. Спи побiльше. I зовсiм скоро остаточно видужаєш.
- Мамо! - звернулася до неї дiвчина - Я хочу подивитися... у вiкно... на вулицю...
Галина кинула стурбований погляд на Дмитра:
- Нi, Оленко! Це неможливо... поки. Зачекай кiлька днiв.
- Тодi опиши... що ти там бачиш... - Оленка замрiяно посмiхнулася.
Галина пiдiйшла до вiкна.
- Я бачу дерева. Вид з твого вiкна виходить на парк. - пояснила вона - Вони ще голi, але бруньки вже почали набухати. Снiг тане. - продовжувала Галина - Швидкi струмочки дзвiнко бiжать по вибоїнах мiж деревами. Шпаки весело виспiвують, вiтаючи весну. Люди повiльно прогулюються по алейкам, пiдставляючи обличчя теплим промiнчикам сонця.
- Мамо! - ледве чутно промовила Оленка - Менi так подобається як ти щось описуєш. Перед очима вiдразу постає картинка. Тобi б бути письменницею.
Галина засмiялася, тут заговорив Дмитро:
- Я завжди їй про це нагадував. Якби би знала, якi вона вiршi менi присвячувала. Цiлi поеми!
Тепер засмiялися вже втрьох.
- Нiчого собi! - Оленка справдi здивувалася - Чому ви нiколи i словом не обмовились про це?
- Можна подумати ти не знаєш свою матiр! - розвiв руками Дмитро - Вона все завжди приховує за сiмома замками. Якби не один випадок, я б досi не здогадувався, що став героєм її поем.
- Що ти вигадуєш? - смiючись вставила Галина - Якi там поеми? Так... Кiлька стрiчок...
- Вiршi на двi сторiнки ти називаєш "кiлька стрiчок"? - награно здивувався Дмитро. Вiн звернувся до Оленки - Як тiльки ти видужаєш, я знайду той записничок... - Галина легко штовхнула чоловiка у бiк, продовжуючи смiятись - Так-так!... - промовив вiн до дружини - I не старайся його заховати. Все-одно знайду!
Смiх завмер на вустах у Оленки, коли дверi рiзко вiдчинились i до палати влетiв Ангел iз букетом в руках. Вигляд у нього був занепокоєний i знервований. Але щойно вiн побачив дiвчину, напружене обличчя розслабилось i вiн тихенько прикрив дверi, намагаючись взяти себе в руки. Галина з Дмитром переглянулись i Оленка могла поклястись, що тато поглядом вказав на дверi, мовляв: "Давай вийдемо на кiлька хвилин". Мати пiднялася:
- Оленко, ми сходимо з батьком у столову, перекусимо. А ви - вона зиркнула на Ангела - поки побалакайте. - з цими словами батьки зникли за дверима.
Хлопець ще кiлька секунд стояв на мiсцi, а потiм схаменувся i пiдiйшов ближче.
- Привiт, Оленко! - вiн протягнув їй квiти - Це тобi.
- Привiт! - дiвчина посмiхнулася i прийняла букет. "Ромашки! Де вiн їх роздобув ранньою весною?" - Дякую! Мої улюбленi!
- Я знав. - Ангел присiв на край лiжка - Як ти?
- Сьогоднi вже краще... - Оленка не могла голосно розмовляти, тому слова виходили напiвшепотом - Хотiла поглянути у вiкно... Але не змогла пiднятись.
- Ти ще занадто слабка! - пiдтвердив хлопець.
- Ти говориш як моя мама! - Оленка закотила очi.
Ангел взяв дiвчину за руку:
- Ти не уявляєш, що я вiдчув, коли сьогоднi зайшов до твоєї попередньої палати i побачив, що тебе там немає. - хлопець на мить замовк, легенько потираючи її долонi - Я злякався, що тобi погiршало...
- Нi... - Оленка вiдчула як радiсть почала наповнювати її зсередини. "Вiн злякався за мене! Як приємно, коли за тебе хтось турбується!" - Медсестра розказала, що вночi один пацiєнт... впав в кому... I вони перевезли мене сюди.
Хлопець кивнув.
- Оленко... я хотiв поговорити... про те, що сталось. - Ангел на секунду замовк, обдумуючи свої слова - Я вiдчуваю себе винним. Адже це пiд час нашої сварки ти вибiгла на дорогу. - хлопець поцiлував Оленчинi пальцi - Коли я побачив, що тебе збив автомобiль, то в мене всерединi нiби щось обiрвалось. Не дивлячись на недавнiй розрив наших стосункiв, я дуже боюсь тебе втратити, Оленко. - Ангел опустив очi - Коли ти знаходилася в комi, я приходив до тебе щодня. Звав, благав, щоб ти отямилась.
- Я бачила... тебе... - прошепотiла дiвчина - Чула твiй голос... i батькiв... Але ноги... самi несли мене... вiд вас. Я була оточена свiтлом... Бiлим свiтлом... Нiби в туманi... - Оленка вiдчула, що втомилася, але продовжувала говорити - Я не змогла встояти проти твоїх благань. Ти взяв мене за руки... i вирвав... з того полону...
- Оленко... - Ангел бiльше не мiг себе стримувати. Нагнувшись, вiн припав до її вуст у солодкому поцiлунку.