Масляк Петро : другие произведения.

Три сни українця

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 2.00*4  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Цей роман написаний у 2000 роцi i вперше виданий у 2003 роцi тиражем одна тисяча екземплярiв. Вiн дуже швидко розiйшовся i осiв на полицях поцiновувачiв подiбного типу лiтературної продукцiї. Наскiльки в ньому збулися "нострадамiчнi" передбачення автора будь-який читач може пересвiдчитися сам, прочитавши даний твiр. Нинi автор пiдготував до друку ще два романи. Один з них можна охарактеризувати як реалiстичну фантастику, а другий розповiдає про життя в Радянському Союзi такої "неописаної" в українськiй художнiй лiтературi категорiї "трудящих", якою є аспiранти.

   автор Масляк Петро Олексiйович

Три сни українця

Фантастичний роман

Вiд автора

   Цей роман написаний у 2000 роцi i вперше виданий у 2003 роцi тиражем одна тисяча екземплярiв. Вiн дуже швидко розiйшовся i осiв на полицях поцiновувачiв подiбного типу лiтературної продукцiї. Наскiльки в ньому збулися "нострадамiчнi" передбачення автора будь-який читач може пересвiдчитися сам, прочитавши даний твiр. Нинi автор пiдготував до друку ще два романи. Один з них можна охарактеризувати як реалiстичну фантастику, а другий розповiдає про життя в Радянському Союзi такої "неописаної" в українськiй художнiй лiтературi категорiї "трудящих", якою є аспiранти.

Роздiл I

Перший сон (минуле)

   ... Вставайте, кайдани порвiте
   I вражою злою кров'ю
   Волю окропiте...
   Тарас Шевченко

Нове життя

   Назар Погрiбняк, студент iсторичного факультету Київського державного унiверситету iменi Тараса Шевченка був високий, фiзично розвинений i iнтелектуально обдарований хлопець. Свою "природну" ледач вiн з надлишком компенсував високим зростом, мужнiм i гарним обличчям та природною чарiвнiстю. Все це як магнiт притягувало до нього романтично налаштоване жiноцтво.
   Навчання в унiверситетi давалося Назару легко. Вiн все схоплював на льоту, в усьому розбирався, або ж умiв зробити вигляд, що розумiється геть на всьому. Його дiйсно все цiкавило, але близько до серця не сприймав нiчого. Україну любив, але був, як сам себе називав, "прихованим i переляканим патрiотом". Доля дала хлопцевi гарнi анкетнi данi. Так сталося, що батько, мати, всi дядьки воювали в Другiй свiтовiй вiйнi на боцi СРСР.
   Як i в багатьох родинах Схiдної України оточення Назара було iдеологiчно нестiйке. Найближчi родичi у своїх оцiнках минулого, сучасного i майбутнього України розходилися дiаметрально. Батько був щирим патрiотом своєї Батькiвщини. Його рiдний брат вiдзначався непримиреннiстю до незалежностi України. Мати Назара була полiтично iндиферентна. Тiтка ненавидiла комунiстiв i москалiв навiть бiльше за свого чоловiка. Зустрiчаючись, рiднi брати постiйно сперечалися i сварилися "за полiтику".
   Поступивши на iсторичний факультет, молодший Погрiбняк з цiкавiстю i радiстю вiдкривав зовсiм новий для себе свiт. Це був свiт лекцiй, семiнарських занять, колоквiумiв, наукових експедицiй, лабораторiй. Його нове життя здавалося хлопцевi надзвичайно цiкавим i загадковим. Студенти були зовсiм iншими людьми, нiж його однокласники. Вони приїхали вчитися до столичного вузу з усiх куточкiв України. Скiльки цiкавого, небаченого i нечуваного Назаром ранiше привезли цi хлопцi i дiвчата з собою.
   "Жовтий" корпус унiверситету, названий так за колiр стiн, знаходився у самому центрi столицi. До квартири Погрiбнякiв на Тарасiвськiй звiдси було йти пiшки не бiльше 15 хвилин. Йдучи Володимирською вулицею, Назар уявляв собi, як цими вулицями за тисячу рокiв до нього проїжджали князi Володимир i Ярослав. Перед очима хлопця ставали Шевченко, Петлюра, Грушевський. - Скiльки видатних людей, елiта нацiї, проходили цими ж маршрутами, що нинi йду я, - думав Назар.- Хiба є ще десь бодай одне мiсто у свiтi з такою давньою i славною iсторiєю як Київ? Хiба що Рим? А може я думаю так лише тому, що майже не знаю iсторiї Києва, iсторiї України? Ну, нiчого, - заспокоїв себе Назар, - для того, щоб дослiджувати iсторiю я i поступив до унiверситету.
   Погрiбняк потрапив до унiверситету в перiод, коли так звана "Хрущовська вiдлига" ще не закiнчилася. В Українi в той час першим секретарем компартiї був Петро Шелест. Вiн намагався, не декларуючи цього, створити елiту української нацiї. Без навчання за кордоном хоча б мiнiмальної кiлькостi студентiв цього не можна було зробити.
   На факультетi в той час працювало багато цiкавих i вiдомих викладачiв. Це були справжнi "кити" iсторичної науки. Дехто з них "вiдсидiв" не один рiк у сталiнських таборах за "український буржуазний нацiоналiзм". Такi люди i вченi могли б стати окрасою будь-якого унiверситету свiту. Але в СРСР їх талант так i залишився нереалiзованим. Iсторики, в той час, не могли писати правди, публiкувати сенсацiйнi результати свої дослiджень, особливо з археологiї i iсторiї України за кордоном. За будь-яке необачне слово, "неузгоджене" з лiнiєю комунiстичної партiї, їх могли звiльнити з роботи, а то й запроторити до в'язницi.
   Маючи талант i совiсть, але не знаходячи можливостi реалiзувати себе, дехто з цих учених заливав своє сумлiння горiлкою. Назар, поки не розiбрався в цьому, доки не став старшим i досвiдченiшим, зi значною долею скептицизма i навiть презирства ставився до таких викладачiв. Пiзнiше цi почуття змiнилися жалiстю i повагою. Запої не заважали "китам" проводити блискучi лекцiї i по-батькiвському ставитися до студентiв.
   Першу зимову сесiю Назар склав на вiдмiнно. Всi шiсть iспитiв далися йому "за виграшку". Молодший Погрiбняк вiдповiдав на запитання коротко, але змiстовно i повно. Був веселим i дотепним. Не боявся вступати в дискусiю з викладачами, але проводив її пiдкреслено коректно i з повагою до авторитета професора. Вiльно називав чисельнi дати, джерела, авторiв. Один з викладачiв навiть не повiрив, що Назар не користувався шпаргалками.
   - Давайте, якщо ви не проти, - запропонував вiн, - я попорпаюся, понишпорю у вашiй партi. Коли знайду хоча б одну шпаргалку, поставлю вам двiйку. Якщо ж нi, одержите вiдмiнно не лише у цьому семестрi, але i на моїх iспитах у наступному. Ну що, згоднi?
  -- Шукайте, будь ласка, я не заперечую, - погодився Назар.
   Не знайшовши нiчого в партi викладач втупив очi у студента. Той з посмiшкою вивернув кишенi.
  -- Давайте, краще перелiчу вашi статтi, якi я прочитав протягом семестру,- запропонував Назар.
  -- Ви читали мої статтi?
  -- I розповiм все про що в них iдеться. До речi, на шостiй сторiнцi вашої останньої статтi у науковому вiснику унiверситету, який вийшов минулого мiсяця у десятому знизу словi пропущена одна лiтера.
  -- Я про це знаю, - вiдповiв вражений професор, ставлячи в залiкову книжку Назара "вiдмiнно".
  -- Можете взагалi не ходити на мої лекцiї в наступному семестрi. Раз я пообiцяв, п'ятiрка вам забезпечена за будь-яких умов, - переконував студента викладач.
  -- Менi подобаються вашi лекцiї, - вiдказував хлопець. - Тому все одно я буду їх вiдвiдувати. Дякую.
  -- Немає за що, - мовив професор. - Оцiнку ви заробили без моєї допомоги.
   Закiнчення зимової сесiї i початок канiкул студенти-iсторики святкували в гуртожитку на вулицi Ломоносова. Поїхали 38 автобусом веселою i галасливою компанiєю. У цьому гуртожитку мешкало багато iноземних студентiв. Бiля других дверей, якi вели у вестибюль, як завжди стояв добре пiдпилий пiгмей Макi з Конго. Перед кожним, хто заходив до гуртожитка, вiн з низьким поклоном вiдчиняв дверi i смачно по-росiйському лаявся. На цей раз вiн лише мовчки з поклоном вiдчинив дверi.
  -- Чуєш, мовчить, - звернувся до Назара його одногрупник Валерiй. - Наших дiвчат боїться. - Вони його вiддухопелили, щоб не матюкався.- Лариса сказала Макi, - продовжував Валерiй, - щоб вiн навчився лаятися по-українському, якщо вже без цього не може.
   Вибрик Макi ще бiльше звеселив однокурсникiв. Вирiшили святкувати у кiмнатi Валерiя. Стягли до купи з рiзних примiщень столи i стiльцi. Пiдсунули лiжка. На "вогник" зайшов студент-африканець Мозес Хуаярра.
   - Знаєш, як iнтерпретують його прiзвище нашi хлопцi, - запитав Валерiй, - Та ти й сам здогадуєшся. Весь час "пасе" наших дiвчат. Проходу їм не дає А такий страшний, ти ж сам бачиш. Хоч на городi виставляй, горобцiв i ворон лякати. Але свою справу чiтко знає...
  -- У тебе яка проблема, оригiнальна, чи та ж, що i завжди? - запитав Валерiй у Мозеса. Африканець приклав руку до грудей i почав канючити одночасно i хрипким i тонким голосом:
  -- О, дайтє мнє Ларiса.
  -- Чуєш, Назаре, - засмiявся Валерiй. - Отак уже два мiсяцi триває. Кожний вечiр вiн у нас i завжди заводить одну i ту ж пiсню. Уже й магнiтофон гарний нам принiс. Щоб ми розважалися. Хлопцi з нашої кiмнати його весь час за пивом у ресторан "Прага" посилають. Iде i приносить. Абсолютно безвiдмовно. Через нього ми ледве сесiю не завалили. А сьогоднi своїм скигленням i посидiти нормально не дасть.
  -- А яку Ларису вiн хоче? - запитав Назар. - I чому приходить до вас, а не до неї?
  -- Ну ти мене здивував, iсторик, - засмiявся Валерiй.- Та вiн же з Африки. Десь там у лiсi жив. Вiн, напевно, думає, що без нашого дозволу, тобто чоловiкiв, нiхто не може отримати дозвiл "на власнiсть" жiнки. Такi у них звичаї. Це тобi не Україна
  -- Що ти при ньому говориш, вiн же все чує, - сказав Назар. - Давай вiдiйдемо вбiк.
  -- Не турбуйся. Вiн нi слова не розумiє українською. Спочатку навiть було якось дивно, - продовжував Валерiй. - А потiм я второпав, що так воно i має бути. Росiяни теж нашу мову зовсiм не розумiють. Це нас змалечку привчають до росiйської. А так на однiй лекцiї професор-фiлолог нам сказав, що українська мова має лише 62 % близьких до росiйської слiв. Точно такий же вiдсоток близьких слiв i в української мови з сербсько-хорватською. Ти щось з останньої розумiєш? Практично нiчого. Але ж лiтературна українська мова сформувалася на основi на той час уже значно зросiйщеного полтавсько-київського дiалекту. Як говорять у нашому селi на Хмельниччинi москалям i не снилося, - засмiявся Валерiй.
  -- Яку студентку цей хлоп собi уподобав?
  -- Бог його знає. Хто йому припав до душi, я й сам не знаю. У нас у гуртожитку їх аж чотири.
  -- То в чому ж тодi справа, - вiдказав Назар. - Зараз я цю проблему вирiшу.
  -- Яким це чином? - здивувався Валерiй.
   Назар пiдiйшов до Мозеса, який знову завiв своєї: - О, дайтє мнє Ларiса!
  -- Бєрi єйо, я позволяю, - з серйозною мiною звернувся вiн до африканця.
  -- Мозьна, мозьна, мозьна, - радiсно зачастив Мозес i через мить вискочив з кiмнати.
  -- Ну, зараз буде цирк, - зареготав Валерiй. - Ти навiть не здогадуєшся якого джина випустив з пляшки.
  -- От йолоп, - смiялися хлопцi. - Але ж як швидко здихалися. Треба було попередньо його хоча б за пивом послати. Це iсторична помилка, яку не знаю чи вдасця виправити.
  -- Та сама дурниця, що її зробив Богдан, - сказав Валерiй.
  -- Ти що Савчука маєш на увазi, - спитав Микола.
  -- Та якого там Савчука, Хмельницького, звичайно.
  -- А взагалi то не треба було поспiшати, - продовжував Валерiй. - Я й сам забув про пиво.
  -- Вам не вгодиш, - почав виправдовуватися Назар. - То вiн заважає, а як я його спровадив, то вам його вже i не вистачає.
   Пiдготовка до вiдзначення закiнчення сесiї тривала. Варили картоплю, зносили з iнших кiмнат рiзнi припаси. Про африканця всi забули. Але, як виявилося, ненадовго.
   Через декiлька хвилин прибiгли однокурсницi з вимогою забрати з їхньої кiмнати Хуаярру.
   Вiн на вас посилається, - обурювалися вони. - Каже, що отримав вiд вас якийсь дозвiл. То ви його й заберiть.
   Хлопцi були вимушенi перервати пiдготовку i пiшли за дiвчатами на поверх нижче. У кiмнатi 75 пiд столом сидiв Мозес i тримався за його нiжку.
  -- Я нiкуда отсюда нє пойду, - озвався з пiд столу Хуаярра. - Ви мнє разрєшiлi. Я буду здєсь жить с Ларiсой.
   Посеред кiмнати, блискаючи величезними свiтло-сiрими очима стояла статна красуня Лариса. Вища за Мозеса на цiлу голову вона й не думала кудись ховатися вiд африканського кавалера.
  -- Якщо ви його зараз же не заберете, я його приб'ю, - пообiцяла дiвчина.- А вiдповiдати будете ви. Це справа рук або Валерiя, або швидше за все Назара. Бiльше на таке нiхто не здатен, - гарячкувала Лариса.
  -- А в Мозеса непоганий смак, - пожартував Назар. У хлопця нiби полуда з очей спала. На Ларису вiн поглядав з перших днiв навчання в унiверситетi. Вiдзначаючи її рiдкiсну красу, вважав, що дуже гарнi жiнки розумними не бувають. Однак першу сесiю дiвчина склала на вiдмiнно. - Мабуть зубрить день i нiч, - думав Назар. - Як би там не було, а вона схильна до аналiзу, - вимушений був врештi-решт констатувати хлопець. А це i в чоловiкiв не дуже часте явище. Як вона вирахувала мене. Але ж яка неймовiрно гарна Лариса коли сердиться. Ранiше бачив дiвчину завжди спокiйною i врiвноваженою. - На нiй же i косметики нiякої немає, а здається свiтиться уся, - дивувався Назар про себе.
   Вiдiрвати Мозеса вiд стола було дуже важко. Вiн вчепився в його нiжку i руками i ногами.
  -- Тут треба дiяти iнакше, - шепнув Назар хлопцям. - А ти пиво за Ларису сьогоднi приносив? - пiдступив вiн до африканця. - Нi!? Ану швидко до "Праги". I щоб пляшок 20, не менше принiс. Тодi i будемо говорити. Як можна приходити без калима. Я тут не живу, людина нова, тому i дозволив, не знаючи ситуацiї. Лариса правильна на мене показала. Бiгом до ресторану, може ще й встигнеш сьогоднi.
   Мозес миттєво пiдхопився i зник за дверима. Назар пiдморгнув Ларисi. - От бачиш, я породив цю проблему, я її i вбив.
  -- О дайтє мнє Ларiса, - завiв хлопець дурним голосом. - Бєрi єйо, - вiдказав вiн сам собi i кинувся до Лариси обнiматися.
   Та зi смiхом ляснула його по лобi.
  -- Ти ще пиво не принiс дiвчатам за мене. То i руки не розпускай.
   Однак за веселою суворiстю Назар побачив в очах Лариси не насмiшку, а якусь зачудовану i замрiяну радiсть.Завжди розважлива, спокiйна i весела, дiвчина мала в собi щось таке... Не потикайся, а то висмiю. Це мабуть було найточнiше визначення. Хлопцi остерiгалися її гострого язичка. I тут вона нiби проявила себе, нагадавши Назаровi про пиво. Але це було сказано таким тоном, навiть не тоном, а майже невловимим його вiдтiнком, що хлопцевi аж млосно стало.
   - Цiлий семестр я боявся її, - думав Назар. - Не хотiв виглядати смiшним. Як деякi iншi хлопцi. Треба запросити її в кiно. "Полтавська троянда", називав хлопець Ларису про себе. Уже мiсяцiв два тому Назар знайшов на картi Ларисине село. Навiщо? Батько вчитель iсторiї, директор сiльської школи. Мати викладає нiмецьку мову. Є молодший брат. Дома цiле господарство: корова, свинi, iндики, гуси, качки, кури. Його, корiнного киянина, вражало, що така гарна i нiжна дiвчина вмiла доїти корову, косити траву, поратися бiля худоби. Скiльки вже я про неї знаю i звiдки, дивувався Назар.
   Iз задумливого замилування його вивiв голос Валерiя. - Досить тут стовбичити. Нехай дiвчата одягаються i фарбуються, а ми пiдемо зустрiчати додому пиво. Не думаю, що Мозес забариться.
   Святковий стiл був доволi спартанський. Варена картопля в "мундирах", сало i самогонка. Приспiв з пивом i Мозес. Дiвчата приготували традицiйний салат олiв'є. Самогонка була не з кращих. У чарцi Назара плавали сивушнi плями. - Щось не схоже на українську самогонку. Звiдки її привезли, - дивувався вiн. Пили самогонку, запивали її пивом. Дiвчата в основному лише пригублювали. Завжди помiрним був у пиятицi i Назар. Невдовзi почали спiвати українських i туристичних пiсень. Включили Мозесiв магнiтофон i почалися танцi. Лариса, нiкому не вiддаючи перевагу, танцювала з хлопцями. Нiчого особливого стосовно себе в її поведiнцi i поглядi Назар бiльше не помiчав. - Невже я помилився, - думав хлопець.
   Пiд кiнець вечiрки декому виявилося мало випивки i вони розбрелися по рiзних кiмнатах гуртожитка шукати собi ще. Десь зник i Валерiй. Назар стояв з Ларисою бiля вiкна в коридорi. Хлопець розповiдав про себе, свою родину. Розпитував дiвчину про її село, рiдну школу, батькiв-вчителiв. - Яка вона менi рiдна, - дивувався про себе Назар. - Невже таке може бути? Я ж її майже зовсiм не знаю. Було вже пiзно. Лариса попрощалася i пiшла до своєї кiмнати. Пора вже було їхати додому i Назару.
   Однак у коридорi вiн зустрiв Валерiя, який буквально випав з однiєї кiмнати.
  -- Ого, - вигукнув Назар. - Ти хоч знаєш куди йдеш?
   Але Валерiй вже не мiг не лише йти, а й вiдповiдати. Затягнувши його до кiмнати, що далося Назару нелегко, Валерiй був з ним одного зросту, але кремезнiший, хлопець посадив друга на найближче вiд дверей лiжко. Вiн почав знiмати з Валерiя краватку, що туго обхопила могутню шию юнака. В ту ж саму мить у хлопця почалася блювота. Блювотнi маси забили його горло i Валерiй почав задихатися. Схопивши друга за вуха Назар декiлька разiв стукнув його головою об стiну. Горло i рот хлопця вiдразу очистилися. Але тепер уже дiсталося костюмовi Назара.
   Довго возився Назар з Валерiєм, аж поки не вклав його до свого лiжка. - До ранку проспиться, а увечерi в нього поїзд до Хмельницького, - думав Назар. У цей час до кiмнати зайшов Микола. Вiн поглянув на своє лiжко i почав лаятися.
  -- Яке це падло нарегало менi на лiжко?, - закричав вiн.- Це що, Валера?
  -- Вибачай, це я посадив його на твоє лiжко, - пояснив Назар. - Не змiг дотягти до його. Тут все i сталося. Так раптово, що вже нiчого не мiг вдiяти. Зараз я приберу.
  -- Не треба. Я сам, - вiдповiв Микола.
   Вiн зняв з лiжка ковдру i пiдiйшов до вiкна. Вiдчинивши його хлопець виглянув надвiр. За вiкном шугав сильний поривчастий вiтер, кидав снiгом у кiмнату. З огидою виставивши руки за вiкно, Микола з силою труснув ковдру на i мить застиг. Потiм повiльно повернув голову до Назара. Хлопець побачив перекошене люттю обличчя однокурсника, густо вкрите непрожованою ковбасою з олiв'є. Рвучкий сильний вiтер нiби прилiпив до обличчя Миколи всi залишки святкової вечерi Валерiя, струшенi у зимову нiч. Зареготавши, Назар вискочив з кiмнати.
   Почалися студентськi канiкули. Лариса поїхала додому. Назар же не знаходив собi мiсця. Врештi-решт наважився написати дiвчинi листа. Нiяких нiжних слiв у ньому не було. Лист швидше за все нагадував доволi детальний звiт про те, що вiн робить, як живе, якi книжки читає, як катається на ковзанах на озерi Днiпровської заплави. Невдовзi отримав вiдповiдь. Вона теж вийшла досить стриманою. Але радостi Назара не було меж. Вiн не один раз перечитував листа, знаходячи в ньому все новi i новi невидимi знаки щирої приязнi дiвчини до себе. Шукав граматичнi помилки i не знаходив. Справжня золота медалiстка, переконував вiн себе, а не тому медаль дали, що батько директор школи. В усьому справжня. Перед сном нерiдко витягував фотокартку їхньої групи, знятої на роботi в колгоспi. В безрукавцi i спортивних штанiх, з картоплею в руках Лариса виглядала так же чарiвно, як i при всьому парадi на студентських вечiрках.
  -- Справжня українська краса, - думав Назар. - Нiколи не зустрiчав гарнiшої, милiшої i чарiвнiшої дiвчини. Нiяка з вiдомих менi кiноакторок не є за неї кращою.
   Канiкули закiнчилися швидко. Почався другий семестр. Через тиждень Назара, Валерiя i ще чотирьох студентiв викликав до себе декан.
  -- Сiдайте хлопцi, - запросив їх Iван Петрович. - Є серйозна розмова, про змiст якої я просив би вас нiкому не розголошувати. Прийнято рiшення направити всiх вас на навчання до Великобританiї. Протягом цього семестру питання має вирiшитися. Повiдомте своїх батькiв, але нiкому iншому, нi слова. Ще раз вас попереджаю, про нашу розмову нiхто крiм ваших батькiв не повинен знати. Пiзнiше вас викличуть знову i ви одержите бiльш детальнi iнструкцiї. Будете навчатися у двох найкращих унiверситетах країни.
   Назар оглянув претендентiв на поїздку. Всi склали сесiю (шiсть iспитiв) на вiдмiнно. Здоровi, високi, гарнi хлопцi. В кожного на обличчi проступала давня, ще з незапам'ятних Трипiльських часiв українська порода. Їх не сплутаєш з кирпатими i вилицюватими пiвнiчними сусiдами. Чиста Європа, навiть євроатлантика. У Великобританiї будуть своїми. Але хто ж пiдбирав кандидатури до цiєї групи? Хто нас так прискiпливо вивчав, що ми й зовнi схожi один на одного, як рiднi брати, хоча й походимо з рiзних областей України? Це ж є ще такi люди, якi розумiють єднiсть української нацiї i її характернi зовнiшнi ознаки. Напевно, не КДБ. Хтось системнiший, комплекснiший, вищий i глибший. Але хто? Вiдповiдi не знаходив.
   Другий семестр пройшов розслаблено .Посвячена у таємницю шiстка лише якось особливо поглядала один на одного i на своїх товаришiв, однак тему поїздки на навчання до Великобританiї нiхто не наважувався пiднiмати. Майже всi "англiйцi" не вчилися. А навiщо? Скоро поїдемо до Кембрiджу i Оксфорду. Лише за мiсяць до другої сесiї хлопцi опам'яталися. Але для бiльшостi було вже пiзно. Трiйок на iспитах нiхто з них не заробив, але з'явилися четвiрки. Одна, двi. А в одного, навiть три.
   Нiхто i нiкуди бiльше студентiв не викликав, нiчого не вiдмiняв i не пояснював. Петра Шелеста зняли з найвищої посади в Українi i вiдправили в "почесне" вигнання до Москви. Остання вирiшила, що їй не потрiбнi люди, якi б на достойному професiйному рiвнi могли представляти Україну на мiжнароднiй аренi. Ревниво порiвнявши київську групу "англiйцiв" з московською, росiяни помiтили, що перша переважає другу за всiма параметрами. Поїздка була вiдмiнена. Але про це студенти довiдалися набагато пiзнiше.
   Археологiчна практика розвела Назара i Ларису до рiзних куточкiв України. Лариса поїхала до Канева, Назар - на острiв Березань у Чорному морi. Восени у Лариси важко захворiв батько. Вона перевелася на заочне вiддiлення i виїхала до рiдного села. Назар продовжував навчатися на стацiонарi. Нiщо вже не вiдволiкало його вiд науки. Лариса писала дуже рiдко. Листи дiвчини були сумними, як сумним стало все її життя.
   Назаровi нудьгувати не було коли. Як губка всотував вiн знання на лекцiях, семiнарах, практичних роботах. До закриття сидiв в унiверситетськiй бiблiотецi. З третього курсу записався до найбiльшої в Українi бiблiотеки Академiї наук. Вiдвiдував заочно-стацiонарнi курси iноземних мов, де вивчав англiйську i францукзьку. Займався баскетболом i волейболом. Намагався не пропускати цiкавi вистави i спортивнi змагання.
   Наприкiнцi 60-х рокiв ХХ ст. Київ перетворився на одну з футбольних столиць свiту. В київському "Динамо" тодi грали всi зiрки. Воно вперше стало володарем європейського суперкубку. На все життя запам'яталася Назару своїм трагiзмом гра киян з шотландським "Селтiком". Майже всi хлопцi їхнього курсу сидiли на останньому ряду другого яруса величезного стотисячного Республiканського стадiону. Всi дико кричали i били кулаками в металеву гофровану загорожу за своєю спиною. Вона гуркотiла так, що здавалося зараз завалиться весь стадiон. Коли ж кияни забили гол всi глядачi в єдиному нестримному поривi пiдхопилися на ноги. З нижнього ярусу хтось запустив ракети. Одна з них змiнила свою траєкторiю i за два метра вiд Назара влучила його однокурснику просто в груди. Той помер на мiсцi. Це була перша втрата товариша на курсi.
   В унiверситетi на очах Назара вiдбувалася змiна поколiнь. "Кити" вiдходили у небуття. На їх мiсце приходили люди молодi. Їхнiй рiвень освiченостi вже був нижчий. Не було серед них i яскравих особистостей. Однак, все ще залишалися дуже цiкавi викладачi, про яких студенти постiйно говорили. Назаровi особливо подобалися лекцiї одного професора, який за час "Хрущовської вiдлиги" встиг побувати в 102 країнах свiту. Його лекцiї з всесвiтньої iсторiї були справжнiм явищем буденного життя. Вчений вiльно оперував такою кiлькiстю цiкавих фактiв i гiпотез, про якi не можна було прочитати в книжках, що у Назара аж дух захоплювало.
   В Латинськiй Америцi шановному професору нiяк не вдавалося вiдвiдати лише одну країну.
   - Ну це просто неможливi речi кояться, - жалiвся вiн студентам. - Тiльки но оформлю документи на поїздку, а там новий вiйськовий переворот. Новий уряд, нове мiнiстерство закордонних справ. Не встигну подати на затвердження i вiзу новi документи, а там знову вiйськовий переворот. Просто бiда якась.
   В унiверситетi цей професор прославився тим, що привiз з Австралiї шкуру великого рудого кенгуру. Вiн хотiв собi пошити з неї хутрового киптаря i шапку. Однак жодна майстерня мiста не бралася вичинити цю шкуру.
  -- Ми нiколи не мали справи з таким звiром, виправдовувався вiдомий у Києвi майстер. - А раптом це хутро полiзе. Ми ж навiть не знаємо скiльки треба за нього заплатити. Так професор залишився без кенгурової шапки. А студенти не один рiк згадували той випадок.
   Перед однiєю лекцiєю, повернувшись з чергової поїздки до Бразилiї, професор Дем'янчук звернувся до Назара i Валерiя.
  -- Хлопцi. В мене буде наступна послiдовнiсть лекцiї. Вона зображена графiчно на данiй схемi. В цiй коробцi знаходиться безлiч слайдiв тiльки но привезених з Латинської Америки. Я хотiв би, щоб ви вiдiбрали двадцять з них за запропонованою мною тематикою. Пiдберiть їх i поставте в необхiдному порядку до слайдоскопу. Я буду читати лекцiю i виводити слайди на екран.
  -- Добре, Степане Васильовичу, можете на нас покластися, зробимо як треба, - вiдповiв Валерiй. Проглядаючи слайди, хлопцi знайшли один з них, де Степан Васильович на знаменитому пляжi Копакабана в Рiо-де-Жанейро, стоячи у плавках мiж двома стрункими пiвденними красунями обнiмав їх обох за талiї. При цьому вiн мружився, озираючи дiвчат як кiт на салi.
  -- Давай ще бiльше пожвавимо лекцiю шановному професору, - запропонував Валерiй. - Та не бiйся ти. Вiн не мстливий, на iспитах не буде на нас вiдiгруватися.
   Валерiй вставив саме посерединi серед вiдiбраних слайдiв "родзинку" i передав слайдоскоп викладачевi.
  -- Дякую, - сказав Степан Васильович. - Починаємо наше заняття.
   Майстерно володiючи матерiалом i словом лектор широкими мазками змальовував iсторiю Бразилiї, iлюструючи її кольоровими слайдами мiст, де вiдбувалися тi чи iншi важливi для країни подiї.
   Однак у найдраматичнiшому кульмiнацiйному мiсцi його розповiдi на великому екранi аудиторiї, де зiбралося не менше пiвтори сотнi студентiв раптом постала кремезна, майже гола постать їхнього викладача. Аудиторiя вибухнула смiхом.
  -- Як це сюди потрапило, - закричав Степан Васильович. - Це не по темi.
   Пiсля лекцiї в деканатi "розбирали польоти", але для хлопцiв нiяких реальних негативних наслiдкiв вiд цього так i не було.
  

Поїздка до Чехословаччини

  
   По закiнченнi другого курсу, наприкiнцi червня мiсяця Назар зi своєю групою поїхав на практику до Чехословаччини. Її програма була складена так, щоб студенти ознайомилися з кращими iсторичними i археологiчними музеями країни. Була запланована i короткотермiнова участь у роботi археологiчної експедицiї у Моравiї. Студенти також повиннi були ознайомитися з роботою iсторичного факультету Празького унiверситету.
   До Львова доїхали потягом. Протягом дня оглянули мiсто, де за словами Назара "пахло Європою". Увечерi сiли в туристичний автобус "ЛАЗ". Стомленi студенти майже вiдразу поснули. На кордонi їх зустрiли радянськi прикордонники. Вони розбудили практикантiв i почали по черзi пiдходити до кожного з них. Отримавши паспорти по-тричi дивилися на фотографiї i в обличчя .
  -- Навiщо вся ця процедура, - дивувалися хлопцi i дiвчата. Вiдповiдi не знаходили.
   Зовсiм iнакше їх зустрiли чехословацькi прикордонники. Зазирнувши до автобуса один з них тихенько, щоб не розбудити поснулих сказав з усмiшкою: - О, так це українцi.
  -- А чому ви так вирiшили, - звернувся до нього Назар.
   - Дуже багато гарних дiвчат, - зi смiхом вiдповiдав молоденький офiцер.
   Проїхавши вiдрогами Захiдних Карпат i всю Словаччину автобус доставив студентiв до Праги. На його моторi було встановлено ревун. Варто було водiям перевищити швидкiсть 90 кiлометрiв на годину, як лунала гучна сирена. Це примушувало вiдразу скидати швидкiсть до рiвня дозволеної. Однак сон студентiв майже постiйно переривався.
   У Празi київських студентiв поселили в шикарному готелi в самому центрi мiста. Його величезна старовинна споруда була аж занадто оздоблена рiзними прикрасами. Однак виявилося, що вона має номери на будь-який смак i гаманець. Студентам, звiсно, дiсталися найдешевшi, якi мало чим вiдрiзнялися за зручностями вiд звичних їм кiмнат у гуртожитку на вулицi Ломоносова. Однак, це нiкого з хлопцiв не засмутило.
  -- А ви що, сподiвалися поселитися в люксах? - смiявся Назар над дiвчатами, якi обурювалися вiдсутнiстю елементарних зручностей. - Ми сюди будемо приходити лише переночувати.
  -- Та й то не всi, - продовжував Валерiй, натякаючи на Миколу, який у будь-якiй експедицiї i на практицi вiдразу знаходив собi пасiю.
   У Празi навколо Назара, Валерiя i Миколи, якi як друзi весь час трималися разом, постiйно терлися водiї їхнього автобуса. Вони пригощали хлопцiв пивом, заходили в гостi до кiмнати, де вони жили, розповiдали про те, де i що можна купити дешевше. Обiцяли звозити до нiчного ресторану.
  -- Щось їм вiд нас треба, - переконував хлопцiв практичний Микола. - Ось побачите, - говорив вiн, скоро все випливе. Дуже вже настирливо вони до нас "залицяються".
   Врештi-решт водiї попередили хлопцiв, щоб вони були обережнi у висловлюваннях i оцiнках ситуацiї з одним iз супроводжуючих.
  -- Вiн iз КДБ i тут на роботi, - попередили вони студентiв. - На кожного iз вас по поверненнi до Києва буде подано рапорт. У ньому мiститиметься докладна характеристика кожної особи. Щось бовкнете не те, а потiм виявиться, що поламана доля на все життя. Ви б без нас тут пропали.
  -- Я знаю, - говорив один з водiїв. - Хоча Чехословаччина i соцiалiстична країна, але, як ви вже помiтили, i не СРСР. I дороги не тi, i люди живуть набагато заможнiше i веселiше, i в магазинах товарiв незрiвнянно бiльше. Тому в багатьох не витримують нерви, починають нарiкати. Чому у нас такi злиднi. Думаю ви будете обачнiшими.
   На другий вечiр водiї запропонували звозити нерозлучну трiйцю до знаменитого ресторана "У Флєка".
  -- Не хвилюйтеся, - переконували вони хлопцiв. - У Празi, на вiдмiну вiд Києва i СРСР у цiлому, iснує нiчне життя. Мiський транспорт працює цiлу добу. Лише квитки в нiчний час коштують втричi дорожче. Погуляйте нiчною Прагою, вона вас зачарує бiльше, нiж денна.
   Злата Прага дiйсно з самих перших хвилин зачарувала студентiв. У них з'явилося вiдчуття, що вони нiби потрапили на iншу планету. Довiряючи один одному, друзi вiдверто обговорювали чому Україна, маючи найбагатшу в свiтi землю, кращий, нiж у Чехословаччинi клiмат, володiючи майже усiма вiдомими людству корисними копалинами i виходом до морiв живе набато гiрше вiд свого захiдного сусiда.
  -- Вони ж такi слов'яни, як i ми, - сказав Назар. - Однак їм повезло. Їх захопили цивiлiзованi нiмцi-європейцi, а ми потрапили у полон до азiйцiв-росiян. Настiльки б iнакше склалася наша доля, якби нiмцi не пiшли з України у 18 роцi. Хiба я не правий? Ви ж iсторики, знаєте про той час.
  -- Ми колонiя Росiї. Це головна бiда України, очевидне нещастя, - як завжди гарячкував Валерiй. - Вона випиває з нас усю кров. Я не бачу нiяких перспектив звiльнення. Росiя вкрала нашу iсторiю, присвоїла собi наших князiв. А вони ж були в Росiї просто завойовниками. Ви уявляєте, якби румуни чи молдовани раптом почали претендувати на римських iмператорiв. Та їх би увесь свiт засмiяв. Їм у iталiйцiв удалося вкрасти лише назву. Хiба не так? Румунiя, значить римська. Але ж генетичною основою румун i молдаван є даки. Ми з росiянами в iсторичному планi зв'язанi точно так, як румуни з iталiйцями. Росiяни повиннi розглядати українських князiв як своїх завойовникiв i поневолювачiв власних предкiв угро-фiнiв (меря, мурома, мещора, весь, iжора), а вони вважають їх своїми провiдниками. Просто маразм якийсь, не iнакше.
  -- Я служив у армiї в Росiї, - продовжував Микола. - В районному центрi. Вони там працювати не хочуть i не вмiють. Скрiзь упадок i запустiння. Колгоспнi поля заростають лiсом. Вiн був викорчуваний ще тисячу рокiв тому дружинами наших князiв, якi завоювали цю угро-фiнську землю Мiй батько, який приїздив до моєї вiйськової частини у гостi охактеризував стан справ у Росiї трьома словами: "мрак, бардак i перетак". Та там нiколи порядку не буде. Ментальнiсть не та.
  -- Ти про "перетак" згадав, - засмiявся Назар. - Пам'ятаєте, як ми пiсля першого курсу поїхали копати в Ярославську область. Дорогу не знали i зупинили в якомусь районному центрi чоловiка, який йшов разом з дружиною i двома доньками-пiдлiтками. Як ми тодi реготали. Вiн показував нам дорогу i практично нормальних людських слiв не вживав взагалi. Суцiльно матюкався i показував рукою напрямок. А поряд абсолютно спокiйно, буденно, нiби так i треба стояли його дiвчата i дружина. Та вони всi там так розмовляють. Вiд малого до старого. Просто жах якийсь. Та ти ж сам, Миколо казав, що у вас на Чернiгiвщинi матюки називають "московками".
  -- Ти, вiдмiнник-iсторик, - звернувся до Назара Валерiй. - Чим ти поясниш той незаперечний iсторичний факт, що пiд час нiмецько-фашистської окупацiї України в 1941-1944 роках не було нi голоду, нi голодомору, а пiд час росiйсько-комунiстичної окупацiї нашої Батькiвщини було аж три штучних голодомори 1921-1923, 1932-1933 i 1946-1947 рр. Поясни менi, чому так трапилося.
  -- Це не iсторичний, а геополiтичний феномен, точнiше геополiтична закономiрнiсть, - вiдповiв йому Назар. - Найбiльшими ворогами будь-якої нацiї є не вiддаленi вiд неї просторово, мовно, менталiтетно народи, а в усьому їй найближчi. Тому росiяни i знищили українцiв бiльше, нiж нiмцi, поляки, турки, татари, угорцi, словаки i румуни разом узятi. I в наш час українцiв найбiльш ненавидять не французи чи нiмцi, а росiяни i поляки. Чи може я не правий?
  -- Хлопцi, - звернувся до друзiв Микола. - Ви мабуть уже забули, про що вам говорили нашi водiї. Давайте краще пiдемо до люлi.
   Хлопцi лягли спати вiдразу пiсля одинадцятої. О пiв на третю ночi їх розбудили водiї.
  -- Досить спати, їдемо до ресторану. О третiй годинi багато хто вже розiйдеться по домiвках. Можна буде без великих труднощiв знайти вiльнi мiсця. Там не дорого, не турбуйтеся. Але обiцяйте нас слухатися i робити так, як ми скажемо.
  -- Згода, - запевнили водiїв студенти.
   Ресторан "У Флєка" виявився дивом рук людських. Ця величезна споруда мала ще й засаджений каштанами i вкритий брукiвкою внутрiшнiй двiр. Ресторан чимось нагадував Назару червоний корпус рiдного унiверситету.
   Один бiк ресторану був броварнею, справжнiм пивоварним заводом. Тут виготовляли унiкальне, темно червоне, майже чорне пиво. Його зовсiм не розливали до пляшок i бочок. Тому, щоб скуштувати таке диво до Праги з усього свiту приїжджали люди.
   Три боки ресторану складалися з декiлькох поверхiв суцiльних вiдкритих галярей. У них стояли широкi дубовi столи, покритi бiлими скатертинами, що звисали до самої пiдлоги. Водiї провели хлопцiв до внутрiшнього двору i знайшли декiлька вiльних мiсць напроти один одного.
   Обстановка в ресторанi була святковою. Тисячi людей всiх рас i народiв, обнявшись i розхитуючись з боку на бiк спiвали свої народнi пiснi. Прийшов офiцiант i поставив на повстяний кружок перед кожним пiвлiтрову склянку пива. - Розраховуватиметеся за цими повстяними кружками. Скiльки кружкiв, стiльки i склянок пива ви випили, - попередили їх водiї.
  -- А якщо я цi кружечки до кишенi заховаю, або взагалi викину до урни, - запитав Микола.
  -- То й платити не будеш, - вiдповiли водiї.
  -- Ага, - не повiрив Микола. - Знайшли дурня. На виходi мене обшукають i в полiцiю заберуть.
  -- Та нiхто тебе обшукувати не буде. Просто тут нiяка людина, крiм нечисленних туристiв з СРСР, такого нiколи не зробить. Вони навiть уявити собi не можуть, що можна так вчиняти - сказав старший з водiїв. Присоромленi хлопцi замовкли.
  -- I бiльше однiєї склянки не пити, - попередили водiї. - Ви ж обiцяли нас слухатися.
   Назар трохи вiдпив зi своєї склянки. Пиво було майже солодке i дуже приємне на смак.
  -- Чому ж я такого пива не можу випити лiтр чи два? - звернувся вiн до водiїв
   Нiчого не кажучи, один з них пiдняв довгу скатертину. Пiд широким столом мирно схиливши обважнiлi голови один на одного спали десятки людей.
  -- Це пиво дуже оманливе. Воно має аж 18 градусiв. Однак цi градуси майже не вiдчуваються. Людина п'є i залишається тверезою. Коли ж вiдчуває, що їй досить, як правило буває вже пiзно, - пояснив один з водiїв.
  -- Оце то так, - здивувався Валерiй. - I нiхто не бешкетує, не кричить, не лається.
  -- Європа ж, - посмiхнувся Назар.
   Обiдала їхня група в ресторанi готелю Неподалiк вiд столика, де сидiли хлопцi, розмiстилася група iноземцiв, якi розмовляли англiйською мовою. Серед людей середнього i лiтнього вiку знаходилася дiвчина чи молода жiнка. Трохи старша за київських студентiв. Назар обiдаючи, постiйно слiдкував за нею. Iноземка вражала його якоюсь дивною неукраїнською вродою
   Все обличчя дiвчини i груди, аж поки було видно, прикрашало майже суцiльне ластовиння. На iдеально правильному обличчi крiзь рудi плями свiтилися неземнi сiро-блакитнi очi. Волосся було рудим i такого вiдтiнку, який Назаровi не мiг i приснитися.
  -- У нас таке руде створiння вважалося б страшенно негарним. А ця дiвчина просто диво якесь, не давала Назаровi спокою iноземка.
   Дiвчина теж кидала на Назара спокiйнi i абсолютно нейтральнi погляди. Серед старших чоловiкiв i жiнок, якi оточували "золотоволоску," як охрестив дiвчину про себе Назар, вона явно користувалася авторитетом i повагою. Звернув киянин увагу i на мiцнi, надзвичайно бiлi ноги "золотоволоски", якi ледве прикривала мiнiспiдниця. На них не було жодного ластовиння. Хлопця розбирала цiкавiсть.
  -- Хто цi люди i звiдки вони? - думав вiн. - Не схожi вони на англiйцiв. Це кельти якiсь. Рудi гали. Їх пiвнями називали римляни за рудий колiр волосся. I не американцi. Надто вже спокiйнi i тихi. I на шотландцiв не схожi. Є серед них темноволосi люди. Швидше за все це iрландцi. Мову в них англiйцi вiдiбрали, але вони не забули, що їхнi предки не германцi, а кельти, - мiркував про себе Назар.
   На третiй день мовчазного переглядування "золотоволоска", чекаючи поки пiднесуть наступну страву, раптом пiдвелася зi свого мiсця. Вона пiдiйшла до столика, де сидiв Назар i почала уважно розглядати велику картину, що висiла у хлопця за спиною.
  -- Якщо панi цiкавить живопис, - звернувся англiйською до неї Назар, - я з радiстю став би вашим гiдом.
   "Золотоволоска" мовчала, але й не вiдходила вiд столу.
  -- Я знаю, де знаходиться краща картинна галярея Праги. Якщо ви назвете менi час, коли вам зручно, я зможу показати усi мистецькi скарби столицi цiєї країни.
   Так же стиха, майже не розтуляючи вуста "золотоволоска" вiдповiла, що вона буде вiльною сьогоднi пiсля обiду.
  -- Чекаю на вас о четвертiй годинi у вестибюлi готелю, - сказав Назар.
   У горлi хлопця раптом пересохло i вiн спрагло ковтнув слину. Незнайомка злегка кивнула головою i по дорозi оглянувши ще одну картину, повернулася до свого столика. Вона щось почала розповiдати своїм супутникам, показуючи на картини у залi ресторану.
  -- Прикрийте мене, хлопцi, будь-ласка. Я не поїду з усiма сьогоднi до археологiчного музею, - сказав Назар. - Захворiв я, отруївся чимось.
  -- Та чим тут можна отруїтися, - засмiявся Микола. - Це ж не наша студентська їдальня, яку не даремно прозвали Бухенвальдом. Придумай щось вiрогiднiше.
  -- Ну, добре,- погодився Назар. - Температура в мене пiдскочила, холодного пива випив. У мене горло дiйсно слабке.
  -- Не хвилюйся, прикриємо, - якость дивно радiсно почав Валерiй. - Не переживай так, виручимо.
   За десять хвилин четверта Назар уже був у вестибюлi готелю. Рiвно о четвертiй з'явилася i "золотоволоска".
  -- Я, Назар,- вiдрекомендувався вiн. - Студент-iсторик з Радянського Союзу.
  -- Я, Мегган, - у свою чергу сказала дiвчина. З Лондондеррi у Пiвнiчнiй Iрландiї. Це Великобританiя.
  -- Менi дуже приємно, - продовжував Назар.
  -- I менi теж, - вiдповiла Мегган.
   Назар дiйсно знав картинну галярею неподалiк вiд готелю. Їх туди два днi тому водили на екскурсiю. Потiм виявилося, що i Мегган тут уже побувала. Про це вона майже зразу ж з милою посмiшкою призналася Назаровi. Однак, вони продовжували ходити напiвпорожнiми залами, iнколи перекидаючись нiчим не значущими фразами. Назар все частiше ковтав слину. Шалена хiть почала переповнювати все його єство. Здається, тi ж почуття заполонили i Мегган.
  -- Ще трохи i мiж нами iскри почнуть проскакувати, - пожартував про себе Назар. Одразу стало легше. - Гумор лише i дозволив нашiй нацiї вижити, - подумав вiн.- Пiдсмiюватися один над одним i над собою в кровi української нацiї.
   Настав вечiр. Назар запропонував Мегган пiдти до вiдкритого кафе, де грала музика i танцювали пари. Потрапивши у танцi в обiйми хлопця, iрландка вся затрiпотiла як риба у сiтцi. Назар ще ближче притягнув її до себе. Коли дiвчина тернулася об Назара животом, тому скрiзь почало пекти i болiти. Його пенiс став таким твердим, що здавалося вiд перенапруги зараз репне.
   Бiль ще посилився. Однак, вiн ставав все солодшим. Опам'яталися коханцi вiд тишi. Музика вже давно не грала, нiхто не танцював. Лише вони стояли в центрi танцмайданчика, притиснувшись один до одного. Вiдчуваючи на собi погляди вiдвiдувачiв кафе Назар i Мегган пiшли до готелю
   Нiби їх грiм побив, стояли вони бiля дверей готельного номера iрландки.
  -- Ключ, - ледве витиснув з себе захриплим голосом Назар.
   Мегган як сновида передала його хлопцевi. Здавалося вона вже не могла рухатися. Ледь не на руках занiс Назар дiвчину до номера. Поклав на лiжко. Не тямлячи себе зiрвав спiдницю. I в цей час згадав, що не зачинив дверi. Повернувся до дверей i замкнув їх.
   Мегган стояла бiля лiжка i пробувала застiбнути вже одягнену спiдницю. Однак, Назар не дав. Як яструб налетiв вiн на дiвчину i повалив її на пiдлогу. Грубо здер, порвавши ще не застебнену спiдницю, труси i божеволiючи вiд бажання до останку увiйшов у Мегган. Закiнчив раз, другий, третiй. Потiм уже не рахував... Дiвчина зовсiм не пручалася, але й iнiцiативи нiякої не проявляла.
   Потiм лежав бiля неї, пестячи долонею ластовиння на грудях, шиї, обличчi. Не мiг надивитися на її чудову жiночу вроду. I вона не ховалася вiд Назара.
  -- Так ось якi ви, росiяни, - сказала Мегган, коли хлопець, нарештi наситився. - Скiльки у вас дикої сили. Яка глибока генетика.
  -- А я не росiянин, - вiдповiв їй Назар.
  -- Хiба? - здивувалася Мегган. - Ти ж казав, що приїхав з СРСР.
  -- Так, я приїхав з Радянського Союзу, але не з Росiї ж.
  -- А хiба це не одне i те ж? - запитала Мегган.
  -- Ось ти iрландка, а приїхала з Великобританiї. Я ж не кажу, що ти англiйка.
  -- Звичайно, що нi. Ми, iрландцi, не любимо англiйцiв. Вони загарбали мою Батькiвщину, столiттями визискували iрланцiв. Прийде час i Пiвнiчна Iрландiя увiйде до складу Iрландської Республiки. Ти чув про IРА? Це Iрландська Республiканська Армiя. Вона веде збройну боротьбу проти англiйських окупантiв. До речi, в менi є кров iрландських королiв. Маю прiзвище О'Коннор. Мої предки лежать у родовому склепi замку неподалiк вiд Коллунi в Iрландiї. Там колись поховають i мене.
  -- Iсторiя Iрландiї дуже близька до iсторiї України, - вiдказав Назар. - Як ви не любите англiйцiв, точно так i ми українцi не любимо росiян. Вони загарбали обманом i пiдступом мою Україну, поневолили мiй народ. Ми, як i iрланцi, не раз повставали i билися з росiянами. Але у вас були однi англiйцi i ви столiттями не могли вiд них звiльнитися, а в українцiв, крiм росiян були ще поляки, турки, татари, угорцi, румуни, навiть чехи. Ми столiттями тримали фронт з усiх бокiв.
  -- А в якому мiстi ти живеш? - запитала Мегган.
  -- У Києвi, - вiдповiв Назар. - Це столиця України, як Дублiн, столиця Iрландiї Наше мiсто належить до найдавнiших столиць свiту. Росiйська Москва виникла ледь не на тисячу рокiв пiзнiше. У нас археологи знайшли багато скарбiв римських i вiзантiйських монет. Ми торгували з Римом. Частину сучасної України займала Римська iмперiя. У Києвi є храми 11-12 столiть. Українцi пiвтори тисячi рокiв тому вже мали державу, коли вашi загарбники англи i сакси лише тiльки переселялися на Британськi острови.
  -- У нас про це нiхто нiчого не знає, - вiдказала Меггi.
  -- Ми були дуже войовничою нацiєю, як, до речi, i твої предки кельти, - Назар подивився в яснi очi дiвчини. - Нашi князi, зокрема Святослав, iдучи на ворога посилали перед собою гiнцiв з попередженням: "iду на ви".
  -- Я навiть не чула про такого короля.
  -- Українцям мало було своєї землi i вони пiшли на пiвнiч у лiси i болота, - продовжував Назар. - Там жили угро-фiнськi i прибалтiйськi племена. Це були грубi i дикi люди. Вони iснували як дiти природи i майже не обробляли землю. Ловили рибу, били звiра i птахiв. З того i жили. Цивiлiзованi землероби-українцi завоювали їх i вогнем i мечем насадили слов'янську мову. Так утворилися росiяни i бiлоруси Першi мали угро-фiнське походження, другi були близькi до литовцiв i прусiв.
  -- I про це у Великобританiї знають хiба що унiверситетськi професори, та й то не всi, - споквола мовила Мегган.
  -- Татаро-монгольськi завойовники створили росiянам державу, - сказав Назар, пiдводячись на лiктi. Поступово вона змiцнiла i почала нападати на своїх сусiдiв. Найбiльше дiсталося українцям. Так, багато вчених говорять про iснування iсторичної справедливостi. Колись українцi завоювали Росiю. Тепер вона вiддячила тим же Українi. В кожнiй перемозi є поразка, i навпаки. При цьому росiяни дiяли не вiдкрито, як, наприклад Святослав, а пiдступом, пiдкупом i обманом. Переяслiвський договiр мiж Україною i Росiєю, якщо вiн дiйсно був, заховали так далеко, що його жоден iсторик донинi не може знайти.
  -- А якого походження ти i твої батьки, - знову звернулася до хлопця Мегган.
  -- Такого ж як i ти та твої батьки, - вiдповiдав їй Назар. - У нас є родова земля, яка називається за моїм прiзвищем. По українському це звучить Погрiбнякiвщина, а моє прiзвище Погрiбняк. Але ця земля нинi нам не належить. Тепер там органiзований росiянами колгосп. Це таке колективне нерентабельне сiльськогосподарське пiдприємство. Українцi не хотiли вiддавати свою землю i тодi росiйськi комунiсти органiзували в Українi страшний голодомор. Померли мiльйони моїх спiввiтчизникiв. До такого вашi англiйцi нiколи не могли б додуматися.
  -- А хiба таке можливе навiть у принципi? - здивувалася Меггi.
  -- Я козак за походженням, - розповiдав далi Назар. - Козак, це людина на конi, шевальє по французькому. Лицар-баронет по вашому. У мене навiть донинi зберiгається старовинний папiр, де написано, що мiй далекий пращур є козаком одного з полкiв України. Так що ви ледi iрландська королева полюбили українського козака-лицаря. Можеш вважати мене мандрiвним лордом у якого загарбники силою вiдiбрали землю. Але вiн не здався i все одно поверне її собi назад. А поки що я вкрав в iрландського народу їх майбутню королеву, - засмiявся Назар
  -- Я нiчого не знаю про козакiв, - пожалiлася Меган. - Розкажи менi хоча б щось.
  -- Козацтво, типово українське явище, - пояснював їй Назар. - Всi козаки, чи то запорозькi, чи дунайськi, чи донськi, чи кубанськi є генетичними українцями. Тобто мають українське походження. Столиця донських козакiв, яких тепер вважають за росiйських, називається Новочеркаськ. Черкасами в Росiї в давнину називали українцiв. Є в Українi i мiсто Черкаси. Звiдти i походять засновники донських Черкас.
  -- До речi, - продовжував розповiдати дiвчинi Назар, - в Українi iснувала найбiльша у свiтi питома вага лицарiв-козакiв вiд загальної чисельностi населення. Вона була навiть вищою, нiж у Японiї мандрiвних лицарiв-самураїв. Це говорить тобi iсторик. А хто ти за фахом?
  -- Я маю диплом з юриспруденцiї. Тепер вивчаю мистецтвознавство. До речi, воно i звело нас, - засмiялася Мегган.
   Назар знову захотiв Мегган. Його фаллос грiзно пiдвiвся у бойову стiйку.
  -- Можна я вiзьму в руки твiй меч, лицарю, - сказала Мегган.
   Пiд її нiжними пальцями пенiс Назара затрiпотiв як лицарський вимпел на вiтровi.
  -- Ти зможеш по-хорошому з будь-якою жiнкою, повернула до хлопця обличчя Мегган. - Тiльки будь до них трiшечки нiжнiшим. Не всi жiнки люблять таку страшну силу, якою володiєш ти. Не лякай їх з самого початку. Таких чоловiкiв, як ти нашi давнi жерцi-друїди називали... I вона зронила слово, якого Назар не знав.
  -- Це не англiйська мова? - спитав дiвчину студент. - Звучить якось дивно. Незвичною є його мелодика.
  -- Ти правий, -пiдтвердила здогадку Назара Мегган. - Це давнє гельське слово.
   Аж до ранку кохалися молодята в номерi Мегган. Вранцi знесилена дiвчина запропонувала Назаровi їхати з нею до Пiвнiчної Iрландiї.
  -- Ти ж живеш у страшнiй країнi, - переконувала вона Назара.- Можеш одружитися зi мною, можеш жити окремо. Iнколи, коли ти захочеш, будемо зустрiчатися. Ти не будеш у мене на утриманнi. Я просто позичу тобi грошi. Потiм менi їх повернеш. Ти швидко адаптуєшся i досягнеш успiху. Якщо не сподобається у Пiвнiчнiй Iрландiї, можемо поїхати до США, Австралiї, Нової Зеландiї. Скрiзь там у мене є родичi. Iрландськi клани дуже дружнi. Люди звикли допомагати один одному. Ти будеш кращим серед них. Поїхали зi мною. Завтра пiдемо до посольства Великобританiї. Там ти попросиш полiтичного притулку. Мої родичi сприятимуть прискоренню всiх формальностей. Ми будемо з тобою дуже щасливою парою. Я тобi це гарантую. Навiть на краю свiту в Новiй Зеландiї.
  -- Я б теж хотiв цього, Меггi, - з сумом сказав Назар. - Але, на жаль, не можу. У мене в Українi залишилися батьки, сестри. Їх почнуть переслiдувати. Я не хотiв би думати лише про себе. Якби я був один, нi секунди б не сумнiвався.
   На другий день сусiдський стiл, який займала Мегган зi своїми супутниками виявився порожнiм. "Золотоволоска" здавалося назавжди зникла з життя Назара.
   Поверталися додому через Прешiв. Перед "стрибком" до України у студентiв залишився ще майже цiлий день. Назар бродив старовинним мiстом, шукаючи слiди українства. Вiн знав з iсторiї, що Прешiв є давнiм українським мiстом у Словаччинi. Але лише в одному мiсцi знайшов вивiску українською мовою: Греко-католицька єпархiя.- I тут українство занепадає, - з сумом подумав вiн. - Коли ж ми дочекаємося своїх Вашигтонiв i Наполеонiв? Хiба ж у словакiв така багата i славна iсторiя як у нас? Та вони i сотої долi не мають того, що маємо ми. Але якi ж вони гордi? Нам є чим пишатися, але ми про те навiть не знаємо. А деякi народи взагалi нiчого не мають, а гнуть кирпу аж до неба. Чому так, - не переставав дивуватися хлопець.
   Увечорi перед вiд'їздом до України Микола, який уже не боявся водiїв, раптом признався, що дома викрутив об'єктив фотоапарата i сховав туди 25 карбованцiв.
  -- Чому ж ти мовчав ранiше? Зараз мабуть запiзно помiняти грошi. Водiї схопили купюру i гайнули в мiсто. Однак уже не змогли нiчого зробити.
  -- I це ж треба бути таким iдiотом, - картав один з них Миколу. - Ти що в Празi чи в Братиславi не мiг звернутися до нас.
  -- Та я й сам не знав, - виправдовувався Микола. - Це мабуть батьки засунули туди грошi.
  -- Ну хоч не бреши нам "на коня". Ти ж фотографував цим фотоапаратом два тижнi. Що, тепер грошi вийдуть на проявленiй плiвцi?
   Тут водiї розповiли друзям про те, як "трусили" на кордонi їхнього керiвника. Хтось йому порадив заховати до шкарпетки 100 карбованцiв. Вiн так i зробив. Але на кордонi так розхвилювався, що це помiтили прикордонники. Поки в автобусi по-тричi звiряли паспорти в студентiв, їхнього доцента в спецiальнiй кiмнатi примусили роздягатися до гола. Доцент страшенно перелякався. Якщо знайдуть незадекларованi грошi, прощавай робота i партквиток. Життєвий досвiд i знання психологiї врятували їхнього викладача. Роздягаючись, вiн постiйно тиснув на прикордонникiв заявляючи, що є поважною людиною в Києвi, педагогом-вихователем студентiв. З ним так нiхто i нiколи не обходився. Це ганьба. Врештi-решт, знiмаючи одну шкарпетку вiн заявив, що буде в Києвi розбиратися з цим неподобством. Ну, добре, сказав старший серед прикордонникiв. Одягайтеся.
   - А вас студентiв нiхто "трусити" не буде, тому нiчого не бiйтеся. Ми кожному з вас дамо по маленькiй сумочцi. Запевняємо, нiяких проблем у вас не буде, - сказав хлопцям один з водiїв.
  -- Пиво пили, по ресторанах вас возили, iнструктували як треба правильно себе поводити за кордоном? Було ж дiло? - смiявся Назар. - А тепер настав час вiдробляти. Так що без вибрикiв. Водiї знають, що роблять. Постiйно шастають сюди-туди.
   Далi подiї розвивалися точно так, як i обiцяли водiї їхнього автобуса. Студентiв запросили до митницi, де вони заповнили вiдповiднi декларацiї. Нiхто бiльше їх не турбував. Не зазирали до сумок, не вивертали кишень, не роздягали. Зовсiм iнакше поводилися прикордонники з водiями їхнього автобусу. Їх запросили до спецiальної кiмнати, а автобус поставили на яму. Хлопцi бачили, як вiд останнього навiть вiдкручували окремi деталi, щось там шукали заховане. Але нiчого не знайшли. Так закiнчилася перша поїздка нашого героя за кордон.
  
  

Академiк Снiцарук

  
   На третьому курсi Назар обрав собi тему курсової роботи з iсторiї України. На той час це була суцiльна "бiла пляма", навiть для фахiвцiв-iсторикiв. Рiдна земля постала для хлопця як далека "терра iнкогнiта". Назар нацiлився до аспiрантури i тому вже нинi, за порадою батька, шукав собi найкращого майбутнього наукового керiвника. Було очевидно, що найавторитетнiшим i найкомпетентнiшим з iсторiї України на факультетi i в усiй республiцi є академiк Снiцарук.
   Своїх пiдопiчних вiн не лише нещадно примушував працювати над дисертацiєю, але й усiляко пiдтримував. Аспiранти i студенти Снiцарука, якi писали пiд його керiвництвом дисертацiї, курсовi i дипломнi роботи фактично ставали членами його родини. Вiн запрошував їх додому, на дачу, возив з собою на конференцiї i симпозiуми. За вiдсутнiстю власних дiтей, вони з дружиною постiйно влаштовували, пiдтримували, а iнодi i просто пiдгодовували аспiрантiв з провiнцiї. Але щоб завоювати довiру академiка необхiдно було самовiддано працювати, стати справжнiм фанатом iсторiї України.
   Назара по-справжньому зачарували предки українцiв, таємничi анти. Вони жили в минулому в Українi i були пращурами лише українцiв. На них нi в якому разi не могли претендувати нi росiяни, нi поляки, нi бiлоруси. Не кажучи вже про нiмцiв чи французiв.
   Уже через рiк Назар став своїм у родинi Снiцарукiв. Академiк почав довiряти хлопцевi. Студент нарештi зрозумiв, чому його науковий керiвник настiльки небайдужий до горiлки. Снiцарук не мiг сказати чи опублiкувати те, що було для нього вiдомим i очевидним, що стало результатом копiтких дослiджень усього його життя. Нiякої "спiльної колиски" братнiх народiв нiколи не було. Київська Русь була українською iмперiєю, в якiй українцi вогнем i мечем завоювали балтiйськi племена бiлорусiв i угро-фiнськi племена росiян. Вони ж i насадили там мертву давньослов'янську мову, латинь слов'янського свiту. Цiєю мовою писали науковцi i лiтописцi, але простий народ в Українi її нiколи не знав i не розумiв. Опублiкувати ж такi речi Снiцарук не мiг. Вiн не смiв про них навiть нiкому сказати. Особливо тим, кого вiн не знав. Тому заливав своє наукове сумлiння горiлкою.
   Найнейтральнiшi науковi працi академiка Снiцарука про Трипiльську цивiлiзацiю, антiв, скiфiв i сарматiв, готiв через два мiсяцi пiсля виходу в Києвi перекладалися англiйською, нiмецькою i французькою мовами i публiкуавлися "за горбом". А славетний у свiтi академiк у той час лежав п'яний пiд лавою у скверi бiля червоного i жовтого корпусiв унiверситету.
   В цьому немилосердному до нього свiтi Снiцарука рятувала не лише горiлка, але i вроджений український гумор. Одного разу, лежачи п'яним на клумбi у скверi, Снiцарук почув, як перехожi, що його знали, вголос висловлюють своє обурення.
  -- Дивiться, яка ганьба, - показувала на нього одна викладачка. - Член-кореспондент Академiї наук, а валяється п'яний як свиня.
  -- Брешете люди, - пiдвiв голову Снiцарук. - Учора вже академiком обрали.
   Улюбленими лiками "вiд життя" у Снiцарука була горiлка, яка в той час коштувала 3 карбованцi i 62 копiйки. Одного разу академiк, вийшовши з Назаром з квартири на вулицю, де вiн мешкав на 5 поверсi, пiдняв голову i закричав до дружини.
  -- Ганнусю, моя люба, викинь менi, будь ласочка, моя ласочка, 62 копiйки.- Я забув грошi вдома.
   Здивована дружини вийшла на балкон.
  -- Iване, - звернулася вона до Снiцарука. - Як же я їх тобi викину? Вони ж розсиплються по землi i ти не знайдеш у травi нiчого.
  -- А ти загорни цi копiйки в троячку, - вiдповiв їй академiк.
   Потiм дружина померла i Снiцарук залишився зовсiм один у великiй квартирi на Хрещатику. На очах вiн почав пiдупадати фiзично, але його велетенський iнтелект залишався чiпким i свiтлим.
   Будучи завiдуючим кафедрою, Снiцарук повинен був пiдписувати до захисту всi дипломнi роботи. При цьому вiн зазвичай їх переглядав i розмовляв з дипломниками. Назар отримав благословення на захист першим. Однак цiла група студентiв, чоловiк 10, ще не мала готових робiт на день засiдання кафедри, де це питання розглядалося.
   Не бажаючи, а може вже й не маючи сил їхати на кафедру на наступний день, Снiцарук призначив студентам зустрiч у себе вдома на 12 годину.
  -- Щоб на цей час усi боржники були у мене пiд дверима квартири на Хрещатику, - сказав академiк. - Я подивлюся роботи i пiдпишу їх до захисту. I не треба запiзнюватися, - попередив вiн студентiв.
   Як над будь-ким покепкувати, то тут не на останньому мiсцi був Валерiй. Вiн i взяв справу до своїх рук. Наступного дня за 15 хвилин 12 година всi 10 студентiв вишикувалися на сходах на поверх нижче вiд квартири академiка.
  -- Заходити будемо по-одному, - ще раз попередив усiх Валерiй. - Керую операцiєю я. Скучати не будете.
   За 5 хвилин 12 година перший студент натиснув кнопку дзвiнка квартири Снiцарука. Десь у глибинах помешкання академiка посунувся стiлець i почулося старече чапання. Почергово вiдчинилися чотири замки.
  -- Добрий день, Iване Григоровичу, - звернувся до Снiцарука перший студент. - як ми i домовлялися я прийшов на 12 годину до вас з дипломною роботою Ще свiженька. Тiльки но забрав з палiтурної майстернi.
  -- Добрий день, - вiдповiв завiдувач кафедрою. - Заходьте, будь ласка, до хати.
   Вiн зачинив дверi почергово на всi чотири замки i повiльно почвалав углиб величезної квартири. Загуркотiли стiльцi. Сiли. Вiдразу ж до дверей пiдiйшов наступний студент iз вишикуваної Валерiєм черги. Вiн не роздумуючи натиснув на кнопку дзвiнка. В квартирi почувся гуркiт вiдсунутого стiльця i стареча човгаюча хода. Вiдчинивши всi замки Снiцарук штовхнув дверi.
  -- Добрий день, Iване Григоровичу. Як ми i домовлялися я прийшов до вас з дипломною роботою на 12 годину, - сказав черговий студент.
  -- Добрий день, заходьте. Тут один студент уже є.
   Снiцарук знову зачинив дверi на всi замки i повiв студента до столу. Але не встигли вони добре вмоститися на стiльцях, як пролунав наступний дзвiнок.
   Пiсля четвертого дзвiнка розлючений академiк вiдправив усiх додому, сказавши, щоб приходили завтра на кафедру, де вiн прийме їх усiх разом.
  

Лариса

  
   Коли Назар перейшов на 5 курс, вiдновилася на стацiонарному вiддiленнi Лариса. Дiвчина помiтно змiнилася. Зовнi стала ще кращою. Її врода стала пишнiшою i повнiшою. Назар про себе казав, що "полтавська троянда" повнiстю розквiтла. А ось у характерi не стало тiєї гостроти i бажання висмiяти. Стала м'ягшою, розважливiшою, добрiшою. Однак, десь подiлася невгамовна веселiсть i природна полтавська жартiвливiсть. Напевно, важка хвороба батька i постiйнi тривоги за його здоров'я, хазяйство, роботу, матiр пiдiрвали її здавалося б невичерпний життєвий оптимiзм. Глибинний, ранiше мало помiтний лiризм i романтизм Лариси огортали Назара як вранiшнiй туман i дiвчина подобалася йому все бiльше i бiльше.
   Написання дипломної роботи i пiдготовка до вступу до аспiрантури, Назар одержав для цього рекомендацiю кафедри, спортивна секцiя i особливо вечiрнi курси iноземних мов, майже не залишали часу на побачення закоханим. Крiм того, Лариса часто їздила на вихiднi до батькiв. А навколо буяла чарiвна київська весна. Хлопець i дiвчина зустрiчаючись, просто бродили, майже не розмовляючи, вулицями Києва, вiдкриваючи в ньому все новi чудовi куточки.
   Одного разу, проводжаючи Ларису на вокзалi, Назар вiдiйшов од дiвчини щось купити їй на дорогу. Повернувшись невдовзi, вiн застав бiля неї двох хлопцiв, якi намагалися залицятися до Лариси.
  -- Звiльнiть мiсця, будь ласка, прийшов хазяїн. У мене на них купленi бiлети, - пожартував Назар.
   Але пiдпилi хлопцi жартiв не розумiли.
  -- Здоровий жлоб, - буркнув один з них, пiдводячись. - Думаю, ще побачимося.
  -- А чому б i нi, - вiдповiв Назар. - Через пiвгодини я звiльнюся. Чекайте на мене на трамвайнiй зупинцi.
   Лариса вiдразу занепокоїлася.
  -- Ти що, серйозно? - спитала вона хлопця. - Не чiпай їх. Ти ж бачиш, що то шпана. У них i ножi, напевно є. Не зв'язуйся з дурними людьми, будь ласка. Краще з розумним загубити, нiж з дурним знайти.
  -- Добре, не буду, - обiцяв Назар. - Ти тiльки не хвилюйся. Та вони давно вже пiшли додому.
   Сiдаючи у вагон Лариса ще раз звернулася до Назара,
  -- Ти ж менi обiцяв.
   Її обличчя видавалося счевидно стривоженим.
   Бiля виходу з вокзалу Назара вже чекали.
  -- Ну що, не передумав, - звернувся до Назара вищий хлопець.
  -- До ваших послуг, пiжони , - в тон йому вiдповiдав Назар.
  -- Бачу тобi зуби тиснуть. Зараз допоможемо. Пiшли до Либедi, там нам нiхто не заважатиме, - продовжував вищий хулiган.
   Але Назар не став йти в хащi, де з його зростом мав би менше шансiв. Вiн згадав слова свого тренера: якщо впевнений у своїй правотi, бий першим. I вiн не вагаючись ударив. Раптовiсть удару, який прийшовся вищому хлопцевi у щелепу вiдкинула того назад i вiн сильно вдарився головою об дерево. З затуманеним поглядом хлопець повiльно зсунувся на землю Другий витягнув ножа i кинувся на Назара. Зхрестивши руки студент пiймав руку нападника з ножем i вивернув її йому за спину. Не тямлячи себе вiд лютi Назар проорав обличчям хулiгана по асфальту. Той дико закричав.
  -- Зараз тут буде мiлiцiя, - подумав Назар i копнув ногою ножа. Той вiдлетiв i легенько встромився в руку свого хазяїна. Хулiган знову закричав.
   Вищий хлопець почав приходити до тями. Вiн хотiв пiдвестися, але не змiг. Нестримний напад блювоти вказував на сильний струс мозку. Назар розвернувся i побiг по колiях до мосту. По ньому перебрався на Солом'янку. Вже сидячи в трамваї вiн подумав, як iнколи небезпечно буває нападати навiть декiльком людям на одинокого чоловiка. Нiколи не знаєш на що напорешся.
   Стосунки з Ларисою не були повнiстю безхмарними. Приходячи до дiвчини в гуртожиток Назар не раз помiчав особливе до неї ставлення Валерiя. То вiн пательню їй нiс на кухню, то брав для дiвчини книжки в бiблiотецi, а то i дiставав через знайомих квитки на поїзд. Валерiй весь час крутився поруч. Це викликало ревнощi в Назара, хоча вiн собi у цьому i не признавався.
  -- Якого бiса йому потрiбно,- сердився Назар. - Чи вiн не бачить, що Лариса любить мене?. Чи може вона лише притворяється? Але навiщо? Вона ж не така. А яка? - брав сумнiв хлопця. - Чи знаю я жiнок? Чи знаю людей взагалi? Хiба один раз я помилявся у власних їх оцiнках ?
   Наближалося закiнчення унiверситету. Почалося лiто, а з ним i захист дипломної роботи та державнi iспити. Спека все збiльшувалася i студенти знемагали вiд напруги. Назар нарештi зважився на розмову з Ларисою про спiльнi плани на майбутнє i їхнє одруження цiєї осенi. Купивши букет квiтiв, вiн вирушив до гуртожитку. В портфелi нiс пляшку шампанського i плитку шоколаду. Останню вiдразу вручив черговiй у гуртожитку замiсть студентського квитка.
  -- Що, Назаре, - запитала чергова. - Може свататися йдеш? Давно пора. А то такiй дiвчинi довго у дiвках сидiти не дадуть. Тут i нiмецькi студенти у мене про неї розпитували i угорцi. Поспiшай, хлопче, а то ще вкрадуть з пiд носа.
  -- Ви як завжди права, Олено Вiкторiвно, - вiдповiв Назар. - Працюючи на вашому мiсцi розумнi люди стають добрими психологами. Крiм того, ви ж жiнка, а отже людина зацiкавлена долею iнших вже за власною природою. Тому, напевно, в цьому гуртожитку все про всiх знаєте.
  -- А тобi що, про когось треба щось дiзнатися, - вiдразу стала серйозною чергова. Якщо про Ларису, то я вважаю, що вона може стати сенсом життя i щастям для будь-якого чоловiка. Тому вiдкинь усякi сумнiви, якщо вони у тебе є.
  -- Уже вiдкинув, - засмiявся Назар.
   Як на крилах злетiв хлопець на п'ятий поверх гуртожитку i пiдiйшов до кiмнати Лариси. Дверi були прочиненi. Валерiй i Лариса стояли обнявшись i друг гладив його дiвчину по головi. Назара вони не бачили. Серце важко гупнуло i зупинилося. Здавалося блискавка потрапила у Назара. Нiби крiзь сон вiн чув слова Валерiя.
  -- Нiчого, люба, все буде добре.
   Все буде добре. Цi слова як цвях засiли в головi i не давали зосередитися. Цiлий день вони не полишали хлопця. Все буде добре? Та нiчого вже i нiколи не буде добре. Якщо вже Лариса така, то що вже говорити про iнших. Чи зможе вiн пiсля цього щиро вiдноситися до жiнок? Чи буде колись одружуватися, мати дiтей?
   Не пом'ятаючи себе Назар зiйшов сходами у вестибюль гуртожитка. Його вид був такий дивний, що Олена Вiкторiвна аж пiдвелася з мiсця. Вона хотiла щось спитата, та так i застигла з роззявленим ротом.
   Пiд вечiр Назар трохи заспокоївся.
  -- У мене є улюблена наука, - думав вiн. - Попереду аспiрантура. Захищу кандидатську, потiм докторську. Буду багато працювати, мандрувати, займатися спортом, вивчати iноземнi мови. Скiльки цiкавого в життi. А якби я одружився? Пiшли б дiти, пелюшки, хвороби. Може воно i на краще, - заспокоював себе хлопець. Але душевна рана була дуже глибока i болюча. .
  

На вiйськових зборах

  
   Хлопець почав усiляко уникати Лариси. Чув, що її батьковi знову стало гiрше i вона їздила додому. Пiсля випускного вечора сидiв у ресторанi "Жокей" з однокурсниками. Святкували закiнчення унiверситету. Лариси не було. Назар багато танцював, жартував i смiявся, але на душi було так гидко, що до кiнця вечiрки не добув. Вийшов з ресторану один i поїхав додому. Прощавайте студентськi роки, прощавай Ларисо. Через декiлька днiв починалися двомiсячнi збори вiд вiйськової кафедри.
   Знайомий майор повiдав Назаровi, що офiцерськi звання їм давно присвоєнi.
  -- Уже є наказ мiнiстра оборони, - переконував вiн хлопця. - Вам на вiйськовiй кафедрi просто вiшають локшину на вуха. Кажуть, що лейтенантськi звання будуть присвоєнi лише пiсля табiрних зборiв. Все це брехня. Тому там дуже не напружуйся. Але про нашу розмову нiкому нi слова.
  -- Добре, не пiдведу, - обiцяв Назар.
   У внутрiшньому дворi червоного корпусу унiверситету iменi Тараса Шевченка зiбралися сотнi студентiв-випускникiв усiх його факультетiв. Постриженi, вони змiнилися невпiзнанно. Мiж ними походжали майори i полковники, викладачi вiйськової кафедри. Сiли на машини i поїхали на Чернiгiвщину. Там знаходилася вiйськова частина з величезним полiгоном i зовсiм незначною кiлькiстю кадрових офiцерiв i солдатiв строкової служби. Призначили взводних, ротних i батальйонних командирiв. Кожен взвод поселили в окремому великому наметi. В ньому стояли двояруснi лiжка. Органiзацiйну роботу, як завжди, взяв на себе Валерiй.
  -- Нас будуть ламати, повiдомив вiн випускникiв. - Щоб i з трави не було видно. Але не треба здаватися. Якщо дамо слабину, будуть знущатися цiлих два мiсяцi. Це ж нашi останнi два мiсяцi разом. Пам'ятаєте, що ми з вами витворяли пiд час практик i експедицiй? Хiба ми дозволимо, щоб нами крутив якийсь придуркуватий старлей. Та вiн двох слiв до купи зв'язати не може. А ми столичний унiверситет закiнчили. В будь-якiй цивiлiзованiй i особливо не дуже країнi це елiта нацiї. Хiба я не правий?
  -- А тепер, - продовжував Валерiй, якщо iнших, як казав один наш доцент "предложень" немає, вношу пропозицiю обрати мене отаманом-командиром нашої iсторичної роти. Таким собi тiньовим сiреньким кардиналом. Пiдкреслюю, - засмiявся Валерiй, - що рота у нас iсторична, а не iстерична. Тому нiякої iстерики я не потерплю. З усiма проблемами i пропозицiями йти до мене. Зрозумiло? А тепер: струнко, салаги, - заволав вiн. - Я три роки вiдмарширував у армiї, до старшого сержанта дослужився. Це вам не садки обтрушувати пiд час розкопок у Молдавiї. Це серйозно.
  -- По-перше, - вiв далi своєї Валерiй, - пiсля оголошення вiдбою я подам голосну команду: першому дню табiрних зборiв наш загальний iсторичний... Тут я зроблю паузу i ви всi щодуху зарепетуєте - к- i - н - е - ц - ь!!! Звичайно, замiсть слова кiнець, будемо кричати по-росiйському, тобто матом. Зрозумiли мене, чи може комусь щось не ясно?
  -- Зрозумiли, товаришу кардинал - вiдповiдали йому новозпеченi солдати.
  -- А що буде далi, - поцiкавився хтось. - Ну, коли ми прокричимо?
  -- Тодi побачите, почуєте i вiдчуєте, - знову засмiявся Валерiй.
   Увечерi, пiсля вiдбою всi залiзли до лiжок. Назар обрав собi верхнiй ярус. У крайньому разi, нiхто не стрибатиме менi на голову пiд час тривоги, розмiрковував вiн. На нижньому ярусi оселився товстелезний однокурсник на прiзвисько Кнур.
  -- Цьому нiчого не завадить, якщо ми навiть втрьох на нього стрибнемо з верхнього яруса, - смiявся Назар разом з Валерiєм i Миколою.
   Настала тиша. Однак через секунду її прорiзав "командирський" голос Валерiя. Вiн, чiтко i голосно вимовляючи слова, швидко прокричав: - Першому дню табiрних зборiв наш загальний iсторичний... Цiла сотня здоровенних горлянок одностайно викинула з себе коротку лайку. Кiнець!!!
   Запала дзвiнка тиша. Аж через двi хвилини загупали важкi чоботи i хтось захлинаючись i затинаючись тонким голосом заволав: - Перша рота, тривога!
   Увiмкнулося свiтло. Студенти злетiли з лiжок i почали гарячково натягувати на себе форму. Вискакували з наметiв i шикувалися. Старлей провiв перекличку з лiхтариком у руках. Йому вiдповiдали цапиним меканням i баранячим беканням.
  -- Ну, начувайтеся, салаги, - сказав Валерiй.
   Роту розвернули в бiк лiсу i погнали просiкою. Пiвночi їх ганяли лiсом декiлька молодших офiцерiв. Старшi, якi теж збiглися подивитися на таких унiкумiв одразу розiйшлися спати. Пiсля пробiжки роту знову вишикували бiля намету i черговий раз провели перекличку.
  -- Навряд, щоб нас стало бiльше. - сказав Валерiй. - Не думаю, що знайдуться пiсля сьогоднiшньої ночi люди, якi б захотiли нами командувати i переводитися до нашої роти. А це вже добре.
   Знову було оголошено вiдбiй i хлопцi ледве залiзли до своїх лiжок. Однак, наступного дня все повторилося спочатку. З кожною наступною нiччю їх ганяли все менше, аж поки взагалi не махнули рукою. Й iсторична рота всi два мiсяцi без винятку салютувала минулим дням табiрних зборiв.
   Валерiй i далi залишався тiньовим командиром роти. Стосунки його з Назаром були доволi натягнутi i лише зрiдка не суто офiцiйнi.
   Скучати в таборах не було коли.
  -- Це ж кого вони хочуть з нас зробити за два мiсяцi, - обурювався Валерiй. - Та менi в армiї служилося легше. Постiйнi нiчнi караули, нiчнi стрiльби трасерами, водiння бронетранспортерiв. Кидання бойових гранат на точнiсть i дальнiсть. Стрiльба з гранатометiв по мiшенях. Хлопцi фарбували, чистили танки, розставляли мiшенi на полiгонi для бомбардувальникiв, якi налiтали i вдень i вночi. Особливо дошкуляли нiчнi караули по охоронi складiв зi зброєю.
   Саме нiчнi караули i стали причиною того, що терпець у курсантiв урвався. I знову органiзатором акцiї став Валерiй.
   У караулi було три змiни. Перша з них безпосередньо охороняла величезнi склади зi зброєю. Друга була "бодрствуюшей". Третя - спала. Через кожну годину "разводящий" здiйснював змiну караульних за певним ритуалом. Всi почувалися невиспаними i злими, але терпiти було можна. Однак, якийсь розумник вирiшив не дати спати студентам взагалi. Тiльки но третя змiна лягала спати, а перша виходила на охорону об'єкта, звучала команда: - Нападенiє на караульноє помєщєнiє! Ледве заснувши, потомленi хлопцi хапали автомати i кидалися до вiкон, вискакували у дверi, цiлилися у темряву. Одним словом всiляко "вiдбивали" несправжє "нападєнiє". Нерви в усiх i так були напруженi до краю. А тут ще й це.
   Справа в тому, що iсторикiв щодня iнструктували про втечу з найближчої колонiї карних злочинцiв. Вони напали в однiй iз сусiднiх вiйськових частин на караульного. Вбивши солдата, заволодiли його зброєю. Їх все ще шукає мiлiцiя, але без успiху. Не сьогодня - завтра злочинцi можуть здiйснити напад i на когось з вас, переконували їх офiцери. Або взагалi вирiжуть весь караул i захоплять склади. А там гранатомети, гранати, кулемети. Не дай бог.
   Кожен студент, заступаючи в караул одержував по 60 бойових патронiв ( два автоматнi магазини). Цiлу годину ходив вiн по своїй дiлянцi мiж двома рядами колючого дроту. Навколо стояв стiною могутнiй пралiс. З одного боку пiдступало велике болото. Мiсце моторошне саме по собi. Навiть без озброєних автоматами знавiснiлих злочинцiв.
   Як заведенi ходили караульнi сюди-туди за одним маршрутом. В непроникнiй темрявi очi слiпили потужнi прожектори. А лiс i болото жили своїм лiтнiм життям. Всi живi iстоти плодилися, росли i при цьому iнодi подавали такi звуковi сигнали, що кров нутрувала жилами студентiв, як Нiагарський водоспад. У багатьох не витримували нерви i вони заганяли патрон до патронника. Це суворо заборонялося iнструкцiєю. Але яка там до бiса iнструкцiя, коли в нiчному лiсi причаїлися озброєнi злочинцi, найзаповiтнiшою мрiєю яких є вбити вартового i заволодiти ще одним автоматом. З загнатим у патронник патроном для ведення бою треба було лише легенько натиснути на спусковий гачок. Або ж просто оступитися. Чи зашпортатися неоковирними "кирзовими" чоботами у травi. Причин для вiдкриття вогню з кожним днем ставало все бiльше. Вбитi i пораненi були не за горами.
   Знаючи це, змiна, яка пiдходила до заслiпленого прожекторами караульного на порушення всiх iнструкцiй здалеку починала кричати: - Назаре, не стрiляй, це свої !
   Повертаючись з караулу хлопцi ставили автомати у спецiальний дерев'яний верстак. Розряджали їх i робили контрольний спуск гачка. Хтось забув про загнаний у патронник патрон i автомат вистрiлив. На щастя нiхто не постраждав. Однак до бiди було вже недалеко. Страшна нервова напруга врештi-решт мала знайти свою розрядку.
   Назар заступив у караул з другої до третьої години ночi. Рiвно о другiй тридцять перевiряти його прийшов старший серед студентiв Валерiй. Побачивши його Назар клацнув запобiжником, з якого нiколи не знiмав свiй автомат.
  -- Не треба мене лякати, - звернувся до нього Валерiй. - Я побалакати до тебе прийшов. Так i розiйдемося, може назавжди. Вдень же нi часу нi мiсця немає.
  -- Та йди ти, - визвiрився на нього Назар. - Я мав тебе за друга, а ти сама справжня сволота.
  -- Чому це сволота? - здивувався Валерiй. - Що люблю Ларису? Що заради неї на все готовий? Так, кохаю. I не витрiщайся на мене так. Ти ж не дурний i сам давно здогадався. Хiба не так? Сволота ти, а не я. Ти чому її кинув? Чому тiкав вiд неї останнi тижнi навчання? Хiба я не бачив, як їй було важко? Чи я не вiдчував, як вона страждала? Що вже набридла? Чи може знайшов собi iншу? Чи тобi соромно одружуватися з селючкою? Ти, киянин засраний! Що ти мене очима їси? Вдавишся. Стрiляти будеш? Стрiляй! Ти ж безжальний. Нiкому нiчого не прощаєш. I як тiльки такого можна так беззастережно любити? Напевно, тому, що ти i собi нiчого не прощаєш.
  -- Не бреши, зараза ти подiльська, - скипiв Назар. - Я все бачив. Як ви притулялися один до одного, обнiмалися, як ти гладив Ларису по головi. Я все знаю i не вiрю жодному твоєму слову. Падло ти таке. Iди геть, я в спину не стрiляю. А ось у лоб - можу.
  -- Дурень ти, Назар. Лариса одержала телеграму з дому, що батьковi погано. Ти, напевно, саме i застав нас у ту мить, коли я її утiшав. Та якби вона могла мене полюбити... Я не знаю, що б я для Лариси зробив, ким би для неї став. Я такої людини ще не зустрiчав. А тобi так повезло, як нiкому у свiтi. I за це ти її ще й мучиш?!
   Вся злiсть i обурення вилилися у Валерiя в могутнiй ляпас. Назар вiдлетiв од нього i впав на землю. Автомат злетiв з його плеча i посунувся травою. Назар пiдхопився на ноги i почав шукати автомат. Коли знайшов i випростався, Валерiя вже не було.
   Стояла глуха нiч. Щось моторошно кричало в лiсi. Слiпили очi прожектори. Десь у хащi причаїлися "зеки". Але всього цього Назар уже не помiчав. Душа спiвала i рвалася до Лариси.
   Вдень "сiрий кардинал" Валерiй скликав нараду iсторичної роти.
  -- Є iнформацiя, - без вступних слiв почав вiн. - Минулої ночi у сусiднiй частинi, яка безпосередньо прилягає до нашого лiсу з пiвденного боку, вбито караульного. Це студент-фiзик нашого унiверситету. Вбито ножем, а не з автомата. Поки вiн iшов до кiнця свого маршруту, з iншого його боку був прорiзаний "кусачками" колючий дрiт. Коли хлопець повернув назад i дiйшов до дiрки в дротах на нього напали. Зброя, як ви уже здогадуєтеся, пропала. Автомат i 60 патронiв. Вистачить щоб перестрiляти всю нашу роту. Начальство не хоче розголосу. Нiхто нiчого не робить. У вбитого фiзика батьки колгоспники. Полковник так i сказав. Мабуть будуть чекати, поки пристрелять синка якоїсь шишки.
   Валерiй виразно поглянув на Назара.
  -- Є якiсь пропозицiї, - спитав Валерiй. Однак пропозицiй не було. - I в мене немає, - продовжував "сiрий кардинал".
  -- У мене є "предложення", - черговий раз перекривив Назар одного доцента з iсторичного факультету. - Давайте влаштуємо в караулi таку стрiлянину, щоб усi "зеки" i не лише вони обходили його десятою дорогою. Всiм стане вiдомо завтра ж уранцi, що цi склади стережуть рiдкiснi придурки i психи, якi вiдкривають вогонь на ураження по всьому що ворушиться, кричить чи просто мовчки сидить у кущах. "Зеки" люди досвiдченi i нiколи не будуть зв'язуватися з непередбачуваними людьми. А нам такими людьми i треба засвiтитися.
  -- Та ми ж перестрiляємо один одного, - сказав хтось. - "Зеки" зарiжуть когось одного, та й то невiдомо чи нападуть вони на наш караул, чи нi. А ось ми один одного порiшимо точно. Може вони вже десь далеко звiдси.
  -- Треба зробити так, щоб i вовки були ситi, i вiвцi цiлi, - продовжував далi Назар. -Одним словом, якщо будемо дiяти рiшуче, спокiйно i продумано, все у нас вийде. Тiльки но оголосять "нападєнiє на караульноє помєщєнiє" ми всi вискакуєм через вiкна i дверi, лягаємо на землю i вiдкриваємо вогонь з усiх автоматiв по покрiвлi караулки. Ще раз повторюю: стрiляємо лише по даху, а не в лiс чи по вiкнах. Є бажаючi взяти на себе iнiцiативу i почати стрiлянину бiля складiв? Нiч обiцяє бути дощовою. Може в когось окуляри запотiють?...
  -- Я розумiю куди ти ведеш, - засмiявся вiдомий своїми авантюрними уподобаннями Микола. - А я, до речi, готовий. Мене першого в караулi застрелять або зарiжуть. У дощ я дiйсно нiчого i нiкого не бачу. Скажу, що на мене з кущiв хтось полiз. От я i почав вiдстрiлюватися.
  -- Так як iнiцiатива у нас, як вiдомо, безжально карається, по караульному примiщенню першим стрiлятиму я, - сказав Назар. - Прошу iсторикiв у цей iсторичний для всього прогресивного людства момент пiдтримати свого товариша i проявити з ним солiдарнiсть.
   На тому i порiшили.
   Наступна нiч у караулi дiйсно була дощова i вiтряна. Як на замовлення вiтер нагнав низькi дощовi хмари. Темiнь була така, що i за метр нiчого не видно. Перiодично вiтер посилювався. Вiн зривав листя , ламав гiлки дерев i кидав їх в обличчя караульним.
   Повернувшись о другiй годинi вiд складiв зi зброєю, Назар сидiв у караулцi у "бодрствующєй" змiнi. Тiльки но пролунала чергова команда "нападєнiє на караульноє помєщєнiє", як усi схопили автомати i вискочили в нiч i дощ. Назар не чекаючи пострiлiв Миколи вiд складiв вiдкрив шалену стрiлянину по шифернiй покрiвлi караулки. З усiх бокiв до нього долинали довгi i короткi черги. Хтось методично стрiляв одиничними. Зчинилася така канонада, якої Назар ще нiколи до того не чув. Лише вистрiлявши всi патрони хлопцi повернулися до караульного примiщення.
   На наступний день студенти-випускники чекали бурi. Але її не було. Полковник викликав Валерiя, страшенно лаявся, ляскав себе по погонах, ледь не плакав.
  -- Та ви, сучi дiти, - кричав вiн, - не дасте менi до пенсiї дослужити. Та в мене i зiрки через вас познiмають. Таких бовдурiв я ще не зустрiчав. Ви хоч усвiдомлюєте, що лише випадково нiкого не вбили? Але, слава богу, що все так закiнчилося. Вас будуть розпитувати з iнших рот, щоб нiкому нiчого не розповiдали. Зрозумiло?
  -- Товаришу полковник, - звернувся до командира Валерiй. - У мене є цiлком правдоподiбна версiя того, що i як сталося. Це навiть не версiя, а чиста правда. Нехай викличуть до медсанбата Миколу i перевiрять у нього зiр. У хлопця запотiли окуляри вiд дощу. Нiчого не бачив. От i привидiлося. А може i справдi хтось до Миколи пiдбирався. Тепер хiба розберешся? От вiн i почав стрiляти. А ми теж розгубилися. Думали на караульне примiщення "зеки" напали. Хтось "побачив" якусь тiнь на даху. Тому йому i дiсталося найбiльше.
   Пiсля цiєї подiї нiяких "нападiв" на караульне примiщення уже не влаштовувалося. У нарядi хлопцi спали просто на сторожових вежах. Нiхто не осмiлювався їх перевiряти, нi вдень, нi вночi. Всi офiцери боялися i носа сунути до караулу, коли туди заступали iсторики. Вони заслужили собi слави смертельно небезпечних i непрогнозованих людей.
  -- Ти розумiєш, - жалiвся один офiцер другому. - Там така кiлькiсть "очкарикiв". Вони дiйсно погано бачать i за хорошої погоди. А коли дощ, одразу вiдкривають вогонь, якщо щось не так. Не хотiв би я пiдставити свiй органiзм пiд кулi.
   "Зекiв" пiймали аж у Росiї Слiдство встановило, про це Валерiя проiнформував полковник, що вони дiйсно замишляли вбити караульного i в їхнiй частинi, Щоб кожен з них мав автомата. Але їх вiдлякала страшна стрiлянина. Тому вони вирiшили тiкати подалi вiд "поганого мiсця".
   У вихiднi днi в iсторикiв з'явився вiльний особистий час. Хоча нiяких звiльнень так i не було до кiнця табiрних зборiв, виникла можливiсть пограти в футбол. У старому гетьманському парку на територiї наметового мiстечка, знаходився невеликий стадiон. Там i влаштовувалися змагання з футболу. Однак це швидше був не футбол, а цирк. Справа в тому, що в Конотопi, перед вiдправкою до таборiв, хлопцiв повели у мiсцевiй вiйськовiй частинi до лазнi. Поки вони милися, в них вкрали всi привезенi з собою речi. Таким чином бiльша частина студентiв залишилася не лише без спортивного одягу, а й без трусiв i плавок. У частинi їм видали вiйськову форму, бiлу сорочку замiсть майки i бiлi кальсони замiсть трусiв. У височенних Назара i Валерiя останнi ледве опускалися нижче колiн. Хлопцi застебнули нижнi гудзики кальсон i в них вийшли майже бiлi рейтузи наполеонiвських офiцерiв.
   Грати в футбол у кирзових чоботях i жаркiй формi було справжнiм знущанням над собою. Тому, щоб вирiзнити своїх вiд чужих у двох футбольних командах, Валерiй увiв двi рiзнi спортивнi форми. Одна команда була зовсiм гола, друга - у кальсонах. Завжди з великою перевагою перемагали голi. Коли ватага футболiстiв "у чому мати народила", ляскаючи з одного стегна на iнше своїми членами рушала в атаку, захист противникiв i особливо їхнiй воротар виявлялися повнiстю деморалiзованими. Вони хапалися за животи i падали на поле. На другий матч уже зiбралися глядачi i з iнших рот. Громоподiбний регiт долетiв до вух i полковника Стасюка. "Голi" футбольнi матчi було вiдмiнено.
   Iсторiя з пiдштаниками мала своє продовження. Кожну суботу студентiв маршем ганяли за вiсiм кiлометрiв у лазню, яка стояла неподалiк вiд чудової рiчки Сейм. Пройшовши у пилюцi з лазнi до вiйськових таборiв, хлопцi ставали ще бруднiшими, нiж були до того. Тому при першiй можливостi у вихiднi днi випускники намагалися втекти на мiсцевий пляж. Там був чудовий пiсок i багато гарних дiвчат. Однак нормальному вiдпочинку i залицянню заважала повна вiдсутнiсть плавок. Їх, як вiдомо, вкрали. Який би ти бравий не був, але коли на тобi на пляжi замiсть плавок, вибачайте, кальсони, важко уявити собi дiвчину, яка б захотiла спiлкуватися з таким iндивiдом. Але якщо ти випив у спеку певну кiлькiсть самогонки, пiдштаники вже не здаються тобi перепоною для спiлкування з особами прекрасної статi.
   Однiєї суботи до частини зателефонували, щоб вислали патрульну машину на мiський пляж. Там до дiвчат чiпляються якiсь божевiльнi у кальсонах, що прийшли у вiйськовiй формi. Полковник Стасюк викликав Валерiя i Назара.
  -- Берiть кiлька бойових машин пiхоти i жмiть на пляж. Вашi поганцi iсторики таки не дадуть менi дослужитися до пенсiї, - бiдкався їхнiй командир.- Везiть їх сюди, я вiдправлю всю цю шпану на "губу". Але щоб без скандалу. Не треба ганятися за ними на бронетранспортерах по пляжу. Переконайте цих паразитiв, що вони ганьблять Київський унiверситет. Не дай бог у штабi округа дiзнаються. I смiх, i грiх. Я на вас сподiваюся, ви хлопцi серйознi, - закiнчив свiй виступ Стасюк.
  -- Знав би вiн як цей "серйозний" органiзував стрiлянину в караулi, - засмiявся Валерiй.
   Через декiлька хвилин три бронетранспортери покинули вiйськову частину i повернули з траси на заплаву Сейма. В переднiй машинi сидiв череватий пiдполковник, якого студенти поважали, а також Валерiй з Назаром. На пляжi "сiрий кардинал" вишикував "пiдштаники", як вони уже встигли мiж собою охрестити "самовольщикiв" бiля бойових машин пiхоти. Перед ними походжав дебелий пiдполковник.
  -- Та ви вже зовсiм з глузду з'їхали, - кричав вiн на iсторикiв.- Самогонки дiстали в селi, бiсовi дiти? Та ви ганьба унiверситету.i всiєї iсторичної науки, - продовжував волати пiдполковник.. Купалися б собi десь збоку. Чому вас потягло на мiський пляж до дiвчат? Та у вас же з тих пiдштаникiв все проситься на волю, випадає назовнi. Однi неприємностi вiд вас.
  -- Товаришу пiдполковник, - звернувся до командира Валерiй. - Можна ми поговорими з цими iдiотами тет-а-тет?
  -- Добре, балакайте з ними по-своєму, аби такого бiльше не було. - Пiдполковник вiдiйшов до берега рiчки
  -- Менi плювати на вас, дурнiв, - почав Валерiй. - Жалко полковника. Хороший же чоловiк. До речi, нагадаю вам, що вiн теж iсторик за освiтою. Невже у вас вiдсутня професiйна солiдарнiсть? Давайте домовимося, що нiчого бiльше без мого дозволу ви робити не будете. А я вас врятую вiд "губи". Згода?
   У вiдповiдь донеслося безсистемне схвальне мурмотiння "пiдштаникiв".
   З кожним днем курсанти почували себе все вiльнiше. Вони почали ретельнiше придивлятися до своїх командирiв. Багато хто з них були справжнiми солдафонами. Здавалося, що крiм служби, горiлки i гральних карт їх нiчого бiльше не цiкавило. Назар казав, що вони лише обжираються i обсираються. Останнє в найбiльшiй мiрi стосувалося їхнього ротного командира, старшого лейтенанта Чурiкова. Ще зовсiм молодий, майже їхнiй ровесник, вiн уже встиг стати опецькуватим i постiйно отирався бiля кухнi. Чи то ротний їв занадто багато, чи їжа була дуже вже груба, чи може мав якiсь вади травлення, але його постiйно тягло до туалету.
   У клубi гарнiзону майже постiйно точилася гра в карти. Це була одна з небагатьох розваг офiцерiв: вiд молоденьких лейтенантiв до пiдстаркуватих полковникiв. Але найбiльше часу за картами проводили ротнi командири. Спостережливий i схильний до аналiзу Назар уже давно помiтив, що пiд час гри, Чурiков нерiдко пiд регiт офiцерiв вискакує з клубу i бiжить до кущiв. I не дивно, кущi були поряд з клубом, а туалет ледь не за кiлометр вiд нього.
   Та там уже пройти не можна, - жалiвся хлопцям близорукий Микола. - Завжди вступиш у "партiю".
  -- Друзi! У мене є грандiозна iдея, - сказав Назар. - Цей старлей нас уже всiх дiстав своєю простотою. В якiйсь книжцi я читав про один розiграш. Давайте спробуємо i ми. Якщо вийде, животи порвемо зi смiху. Та й старлея гарантовано здихаємося. Тiльки тут без ефрейтора Iванова не обiйтися. Думаю, що Валерiй зможе з ним домовитися.
   Єфрейтора Iванова знали в частинi всi. Вiн був одним з небагатьох солдатiв, якi проходили тут строкову вiйськову службу. Вона полягала в завiдуваннi невеликою свинофермою, яку тримала частина. Величезна кiлькiсть вiдходiв вiд кухнi йшла на годiвлю свиней. Ферма ж постiйно поставляла на цю ж кухню сало i м'ясо. В основному, звичайно, сало, бо м'ясо десь пропадало. Iванов безбожно напивався i свинi розходилися по всьому лiсовi. Без допомоги хлопцiв єфрейтор збирав би їх цiлий день. Так вони i подружилися. Iсторики ловили у лiсi свиней i заганяли їх до ферми, а Iванов за це дiставав їм самогон i закуску.
   До кола службових обов'язкiв єфрейтора входило не лише утримання свиней. Вiн мав їх також рiзати, розчленовувати тушi i транспортувати шматки до кухнi. На основi цього i визрiла в Назара iдея.
  -- Скажете менi, коли Iванов рiзатиме свиню, - попросив вiн хлопцiв. - Ферма розташована зовсiм недалеко вiд клубу, все у нас повинно вийти якнайкраще. Бiжи до єфрейтора i принеси не дуже довгий шматок свинячої товстої кишки, - попросив Назар Валерiя. - Але з середини бери, щоб ще парувала. Хай два чоловiка чергує за кущами. Тiльки но Чурiков вискочить до кущiв i скине штани, найближчий до нього студент повинен на паличцi тихенько пiдсунути старлею пiд зад свинячу кишку. Тiльки тихо, щоб вiн нiчого не запiдозрив. А сам хай тiкає куди подалi. Зрозумiло, що треба робити?
  -- Та не треба тихо, - засмiявся Валерiй. - Чурiков так крекче i надимає щоки, що ти хоч з автомата стрiляй нiчого не почує.
   Все вийшло дуже швидко i так ефективно, на що нiхто i не сподiвався. Черговий регiт офiцерiв сповiстив, що старший лейтенант пiдвiвся бiгти до кущiв. - Без мене не грати, - закричав вiн. - Я швидко. Чурiков пiдбiг до кущiв i миттєво скинув штани. Затиснувши щоки в руках вiн дiйсно почав страшенно кректати. Кректання переривалося лише брутальною лайкою. Студент з кишкою на палицi не схибив нi на сантиметр.
   Навряд чи знайдеться людина, яка сходивши до туалету десь у лiсi чи полi не поцiкавилася б, що ж воно там народилося. Не був винятком i Чурiков. Мимохiдь вiн кинув погляд на наслiдки своєї дiяльностi i зблiд. З губ зiрвався жалiбний стогiн. Не пiдтягнувши штанiв вiн упав на колiна i закричав сильнiше.
  -- Що там трапилося? Побiжи, Гончаров, подивися, його що, змiя вжалила? - сказав майор. Старший лейтенант Гончаров не примусив себе довго чекати. Але через хвилину i вiн блiдий забiг до клубу.
  -- Товариш майор, Чурiкову хана, - переконливо заявив вiн. - Кишки повилазили. Одна взагалi вiдпала.
  -- Та не може такого бути, - вiдповiв майор. - Я служив вiд Камчатки до Угорщини, а про таке перший раз чую.
  -- Можете самi перевiрити. - присягався Гончаров, - хiба таким жартують?
   Офiцери вискочили з клубу, пiдняли на руки майже непритомного Чурiкова i занесли його до клубу.
   Швидше в медсанбат за лiкарем, - скомандував майор. Лiкар в той час був у однiй iз рот i прибiгла молоденька медсестра. Вона була перелякана не менше за Чурiкова. - Ми про таке в медучилищi не вчили, - ледве не плакала вона. - Бiжiть шукайте лiкаря, - знову скомандував майор. - Через десять хвилин вiн може померти. А ви тут стоїте i дивитися, як барани на новi ворота, - заволав старший офiцер. - А ми дурнi смiялися, що вiн так сильно тужиться. От у нього вiд натуги все i виїхало назовнi.
   Все закiнчилося лише з приходом лiкаря-хiрурга. Вiн не дуже поспiшав i посмiювався про себе. - Ти молодець, - похвалив вiн медсестру. - Такого дiйсно не могло бути. Над старшим лейтенантом хтось жорстоко насмiявся. Я, звичайно, про всяк випадок перевiрю. Лiкар пiшов на мiсце пригоди i пiдтвердив, що кишка не людська i якщо Чурiков, звичайно, людина, то з нього таке вилiзти аж нiяк не могло. - Треба вiдразу i сьогоднi ж подавати рапорт на переведення його до iншої вiддаленої частини, - сказав майор. - Чурiкову тут життя вже не буде, засмiють.
   Старший лейтенант, довiдавшись про жарт одразу одужав. Вiн серйозно пообiцяв пристрелити свинопаса Iванова. Тому першим до iншої частини вiдправили єфрейтора. Вiдбуваючи до Полтави вiн начепив на груди значок парашутиста. До нього знизу була прикрiплена невелика бляха з вибитою цифрою кiлькостi стрибкiв з парашутом.
  -- Пiдвели ви мене, хлопцi, - жалiвся iсторикам Iванов. - Не дали нормально дослужити.
  -- Не переживай, парашутист, смiялися тi. - Свинi є i в iнших частинах. Не пропадеш. Скажеш одразу своєму новому начальству, що вмiєш рiзати свиней i тобi цiни не буде. Такi люди для будь-якого командира рангом вiд полковника i вище є справжньою знахiдкою.
   Хлопцi знову реготали i жартували ледь не до сказу.
  -- Ви уявляєте собi, друзi, смiявся Назар. - Отакий собi хлоп, ефрейтор Iванов, приїде пiсля демобiлiзацiї до себе в дєрєвню i буде дурити дiвчатам голови як вiн героїчно служив у повiтряно-десантних вiйськах. Розповiдатиме як стрибав з парашутом затяжними i з наднизьких висот. А вiн насправдi в Українi свиней пас. От чудасiя.
   У другiй половинi серпня вiйськовi збори пiдходили до кiнця. Залишилося лише декiлька днiв на проведення маневрiв. Вони почалися з нiчних стрiльб на полiгонi. Потiм стрiляли з автоматiв удень. Завершувалося все ранковою стрiляниною з важких кулеметiв. Хлопцiв вивели на лiнiю вогню i вони залягли бiля кулеметiв, кожен проти своєї мiшенi. Останнi знаходилися дуже далеко в глибинi полiгону. Пролунала команда i прогуркотiли першi черги. Але майже вiдразу над вежею коменданта полiгону пiднявся червоний прапор i труба проспiвала вiдбiй. Зовсiм недалеко вiд мiшеней на дрижачих ногах з пiднятими руками пiдвелися якiсь люди у льотних комбiнезонах.
   Виявилося, що ще звечора з льотної частини приїхали "спецiалiсти" розставляти мiшенi для бомбування з лiтакiв. "Лiтуни" попередньо заїхали в найближче село за самогоном. Невiдомо чи встигли вона розставити мiшенi, але самогон випили ввесь до останку. Там, на полiгонi i поснули. Прокинулися вiд кулеметних черг i свисту куль. Однак льотчикам сильно повезло. Оглядаючи полiгон у бiнокль, ретельний комендант вчасно помiтив людей бiля мiшеней. В iншому б випадку не обiйшлося без жертв.
   До Києва верталися електричкою. Їхали у вагонах разом зi своїми офiцерами. Фiлологи "настругали" на кожного з колишнiх командирiв вiршi, якi хором скандував увесь вагон. Почали з гаркавого старшого лейтенанта, свого ротного:
  

Это что за дуралей

По погонам он старлей

Сапоги большие носит

Букву "р" не произносит

Шизонутый и дурной

Догадайся кто такой

  
   Старший лейтенант, командир фiлологiчної роти миттю вискочив з вагону. I так на всiх. Залишися "не охарактеризованими" лише декiлька офiцерiв, яких студенти-випускники поважали. Але один з них, пiдполковник, зробив тактичну помилку. Вiн звернувся до студентiв, щоб тi продиктували йому цi вiршi. Вiн їх запише, так би мовити для смiху. Але це не сподобалося хлопцям. Пiдполковник порушив святу професiйну солiдарнiсть, зрадив своїх. Оглянувши презирливим поглядом дебелу постать командира один з них одразу ж почав декламувати на весь вагон:

Это что за кашалот

Пузо выставил вперед...

   Пiдполковник теж вискочив у тамбур вагона.
   Регочучи на всю електричку пiдпила студентська братiя прибула на примiський вокзал Києва.
   - А тепер прощатися, обнiматися, обiцяти зустрiчатися, переписуватися, обмiнюватися адресами, - скомандував Валерiй.
  -- Та ти менi за п'ять рокiв так набрид, щоб я тобi ще й писав, - засмiявся Микола. - Також i ви всi за останнi два мiсяцi показали свою приховану сутнiсть. Донинi дивуюся як це не потрапив через вас у кращому випадку до шпиталю. А то можна було взагалi на той свiт загуркотiти, - пiдтримав Миколу Назар.
   Але якби там не було, а розлучатися майже нiкому не хотiлося. Хлопцi гуртувалися навколо Валерiя i Назара, тиснули один одному руки, обнiмалися, браталися i обiцяли не забувати студентську дружбу. Врештi-решт вирiшили, що тi випускники, адреси яких через розподiл все ще невiдомi, будуть писати Назаровi до Києва, а вiн служитиме своєрiдним поштовим диспетчером. Хлопець з радiстю погодився.
  

На землi прадiдiв

  
   Приїхавши додому Назар засумував. Закiнчився , напевно, найцiкавiший, найвеселiший, найромантичнiший перiод його життя. Душа рвалася до Лариси. - Вона мене кохає, - мiцно засiла думка в головi i не давала нiчого робити. Солодкi мрiї переповнювали все його єство. Перед очима стояв романтичний i прекрасний образ "Полтавської троянди". Назар пригадував їх зустрiчi, всi слова дiвчини, якi нинi здавалися йому невимовно нiжними i сповненими глибого внутрiшнього змiсту. - Невже я стаю таким сентиментальним. Це ж на мене не схоже, - переконував сам себе Назар.
   Дiєвий i рiшучий характер хлопця не дозволяв йому довго залишатися iнертним. - Треба щось робити, - наказав вiн сам собi. - Часу на прийняття рiшення залишилося зовсiм небагато. Бог з нею, з тiєю аспiрантурою. Пiду до Мiнiстерства освiти i попрошуся вчителем iсторiї до того району, де працюватиме Лариса. Поїду на Полтавщину, землю прадiдiв. Полтавцi, як i сумчани чи харкiвцi нинi вже i забули, що їхнi предки ще зовсiм недавно прийшли на цю благословенну землю з Закарпаття, Карпат i Галичини. "Тiнi забути предкiв", назва цього твору про Карпати i гуцулiв Коцюбинського аж тепер стала зрозумiлою Назаровi.
   В Мiнiстерствi освiти здивовано подивилися на хлопця. - Це перший випадок у моїй практицi, - заявив заступник начальника вiддiлу, - коли киянин проситься на роботу до провiнцiї, - чесно признався вiн. - За покликом душi, за велiнням серця, - переконував його Назар. Хочу сiяти серед полтавцiв розумне, добре i вiчне. Заступник завiдувача пiдозрiло подивився на Назара. - Ну в село ми вас не пошлемо,- сказав вiн, - рука не пiднiметься. Є вакантне мiсце вчителя iсторiї в районному центрi. Так, саме того району, який вам так припав до душi. Мiсто курортне, але десята школа знаходиться на околицi. Це село лише нещодавно увiйшло до складу районного центра. Я бував у цiй школi, коли ще працював заступником начальника облоно на Полтавщинi. Вибачайте, але нiчого кращого запропонувати вам не можу, - завершив розмову заступник начальника вiддiлу мiнiстерства.
   Тепер залишилося повiдомити про своє рiшення батькiв. Розмова з матiр'ю не лякала Назара. Вона завжди розумiла i благословляла хлопця. А ось батька Назар побоювався. Вiн був гнiвливий i не терпiв "сентиментiв".
  -- Ну як можна бути таким безвiдповiдальним, - гримiв батько на всю квартиру, - та при твоїх можливостях i розумовому потенцiалi ти мiг уже через три роки стати кандидатом наук. А там не за горами i докторська. Ми ж з мамою створили тобi всi можливостi для роботи. А ти їдеш у провiнцiю.
   Однак Назар твердо стояв на своєму i батько вимушений був здатися.
  -- Може воно i на краще, - врештi-решт сказав вiн. - Життєвий досвiд, це те чого з книжок не вiзьмеш. А кращої школи життя, даруй за тавтологiю, як провiнцiйна середня школа не знайдеш. Якщо витримаєш екзамен у школярiв, нiякi життєвi бурi тобi не страшнi.
   Приїхавши до Райгороду, Назар влаштувався за рекомендацiєю працiвника райвно на квартиру до вчительки-пенсiонерки. За дуже помiрну плату. Стара вчителька була рада не грошам, хоча i вони їй не були лишнiми, а можливостi людського спiлкування. Все життя пропрацювавши з молоддю, нинi вона була вiдiрвана вiд цього, як сама казала "прогресивного середовища".
   На наступний день Назар пiшов до школи. Спершу познайомився з директором i двома завучами. Вони представили нового iсторика майбутнiм колегам. Його здивувало i розчарувало, що молодих учителiв у школi майже не було. I чоловiкiв теж. Лише завуч, два вчителi фiзкультури i вiдставний вiйськовий, який викладав воєнну пiдготовку.
  -- А ви звiдки родом ? - запитала його немолода вчителька хiмiї.
  -- Народився у Києвi, - вiдповiдав їй Назар.
  -- Мабуть батьки вiйськовi, перевели до мiсцевої льотної частини, - висловила припущення хiмiчка.
   Назар не став її переконувати в iншому.
  -- Ви, напевно, в нас не затримаєтеся, запитала вчителька бiологiї?
  -- Поживемо, побачимо, - вiдказував їй Назар.
   Влаштувавшись на роботу i знайшовши квартиру, молодий учитель вирiшив оглянути мiсто. Воно було доволi невеликим. Все життя зосереджувалося на центральнiй вулицi бiля унiвермагу. Саме тут Назара чекала перша радiсть. На другому поверсi магазину вiн зустрiв знайомого студента-радiофiзика. Добре у незнайомому мiстi мати хоча б одну людину, яка зв'язувала Назара з його минулим життям. Ярослав, так звали його унiверситетського знайомого, влаштувався на роботу на мiсцевому радiозаводi. Вiн знаходився у пiднесеному настрої.
  -- Уявляєш, - хвалився вiн. - Поселився на квартирi у приватному секторi. А у хазяїв донька на виданнi. То ми з нею вирiшили довго не залицятися Я майже вiдразу запропонував їй виходити за мене замiж. I вона погодилася.
  -- Везунчик ти, - похвалив знайомого Назар.
  -- У недiлю женюся. Запрошую на весiлля. Щоб обов'язково був. У тещi свiй будинок, два поверхи. Великий сад, город. У лiтнiй кухнi цiлий рiк курортникiв тримає. От заживу, - дiлився радiстю Ярослав.
  -- Як звати майбутню дружину? - запитав Погрiбняк.
  -- Ярослава, уявляєш як буде звучати, Ярослав i Ярослава. У недiлю о другiй годинi чекаю тебе на Личанцi. Це район такий у мiстi. Там нова iндивiдуальна забудова. Заблукати важко. Всi вулицi перетинаються пiд прямим кутом. Вiд автобусної зупинки "Личанка" вiдрахуєш четверту вулицю i пiдiйдеш до шостої садиби. Та ти сам усе побачиш. Там будуть юрмитися люди, гратиме музика, у дворi уже напнута халабуда на випадок дощу. Весiлля буде по першому розряду. Тiльки ти ж не пiдведи, приходь обов'язково.
   У недiлю з квiтами i подарунком у руках Назар вийшов а автобуса на Личанцi. Вiдрахувавши лiворуч четверту вулицю вiд автобусної зупинки, вiн пiдiйшов до шостої хати. Тут дiйсно грала музика i юрмилися люди. На подвiр'ї виднiлася напнута халабуда в якiй за столом сидiли гостi.
  -- О!..., - пролунав сильний голос томади. - Ще один гiсть. З боку нареченого чи нареченої?
  -- Нареченого, - вiдповiдав Назар.
  -- Штрафну йому за запiзнення. Нi, нi! Повну i до дна. Щоб щастя нашим молодятам було повним.
   До Назара вiдразу кинулося декiлька чоловiк, як йому здалося налаштованих доволi агресивно.
  -- Пiсля першої не закусують, - волав немолодий уже чоловiк з вусами.
  -- А де ж молодi? - спробував перехопити iнiцiативу Назар. - У мене тут для них квiти i подарунок.
  -- Все, що принiс давай сюди, - не вгавав дебелий вусань. - Прошу всiх наповнити склянки, - звернувся вiн до гостей. - Вип'ємо за заможне i щасливе сiмейне життя Iвана i Галi! До дна.
   Назар отетерiв. Iвана й Галi? Оце так влип. Хлопець звернувся пошепки до свого сусiда-ровесника. - Виручай, друже, я здається не туди потрапив. - У курсi, зараз все влаштую, - вiдповiдав той також пошепки. - Тiльки тихо, а то ще поб'ють. Перед твоїм приходом зчинився скандал. Наречена плаче в хатi, а наречений психанув i утiк. Послали друзiв його розшукувати. От батьки Галi за тебе й схопилися, щоб пiдтримати тонус весiлля. А то вже дехто почав збиратися додому. Ти хоч з'їж що небудь. Бо пiсля двох склянок горiлки далеко не зайдеш.
   Обнявши Назара за шию, його рятiвник пiдвiвся i оголосив гостям. - Зустрiв кореша, разом служили. Пiдемо покуримо.
   Довiвши Назара до хвiртки вiн порекомендував.
  -- Давай чеши на наступну вулицю. Зараз кiнець лiта. На Личанцi сьогоднi не одне весiлля.
   Через кiлька хвилин Назар стояв на iншiй вулицi i пiдозрiло зазирав на подвiр'я, де теж вирувало весiлля.
  -- Хто тут жениться? - запитав вiн у бабусь, якi стовбичили перед ворiтьми.
  -- Не жениться, а виходить замiж, - поправила одна зi стареньких.
  -- А як вона зветься? - продовжував Назар.
  -- Ярослава, - вiдповiла та ж бабуся.
   Вiдчуваючи, що п'янiє на очах, хлопець ступив на подвiр'я двоповерхової хати.
  -- Я з боку нареченого, - звернувся вiн до людей, що вийшли йому назустрiч. - Вибачте, що без квiтiв i подарунка. Поясню потiм. А зараз дайте, будь ласка, води.
   Але врятуватися не вдалося.
  -- Води!? Ну i жартiвник. Подивiться, дiвчата, який молодець. Штрафну йому, - заволав якийсь чоловiк. Нехай не запiзнюється. До дна, тiльки до дна!
  -- А де молодята? - спробував ще раз щастя Назар?
   Однак його нiхто вже не слухав. Вся увага не менш як двох сотень людей зосередилися на ньому.
  -- Пiсля першої не закусують, - продовжував волати все той же чоловiк.
  -- От бiда, - промелькнуло в головi Назара. - I Ярослава не видно. Де ж вiн пропав? Невже i тут молодi посварилися? А їхнi родичi доконають мене. Що ж робити? I раптом вхопився за рятiвну думку.
  -- Що це, - закричав Назар. - Хiба це горiлка? Це ж самогонка! А ви знаєте, що за новим указом по боротьбi з самогоноварiнням за таке п'ять рокiв дають. А мене, до речi, в прокуратуру прислали працювати. Як молодого спецiалiста.
   Схопивши пляшку i повну склянку самогонки рiдня молодих миттєво зникла. Врятований Назар вийшов на вулицю i поплентався до автобусної зупинки.
   Оклигавши вiд горiлки вiн увечерi зi смiхом розповiдав своїй хазяйцi Оленi Олександрiвнi про власнi пригоди на весiллях. Вони разом добре посмiялися над трагiкомiчнiстю ситуацiї, в яку потрапив молодий учитель. Хлопець почав розпитувати у старої вчительки про школи мiста i району, намагаючись довiдатися хоча б щось про Ларису.
  -- За своє довге життя менi довелося попрацювати в багатьох школах району, - сказала Олена Олександрiвна. - Це вже вийшовши на пенсiю, ми з чоловiком купили невелику хату в передмiстi. А так я викладала англiйську мову i в Зрайкiвцi, i в Матяшiвцях, i в Густивицi.
   У Назара серце прискорило свою роботу. Матяшiвцi були рiдним селом Лариси.
  -- Знаєте, як мене тодi називали дiти, - засмiялася вона. - Кiча. Це вiд англiйського слова "тiчер", тобто вчитель.
   Назар звернувся до Олени Олександрiвни англiйською мовою. Це здивувало її.
  -- Звiдки ви так добре знаєте англiйську? - здивувалася вона.
  -- Я закiнчив заочно-стацiонарнi курси англiйської мови у Києвi, - вiдповiв хлопець. - Прийшлося не один рiк увечерi ходити на заняття. Розкажiть менi, як вам працювалося i з ким у сiльських школах, - з неудаваною цiкавiстю попрохав Назар.
  -- До речi, - продовжувала вчителька-пенсiонерка, - ви розповiли менi про те, як сьогоднi люди на весiллi злякалися звинувачення в самогоноварiннi. Коли я працювала в Матяшiвцях, дiйсно iснував закон, за яким осiб, якi виготовляли самогон для себе чи на продаж запроторювали до в'язницi на п'ять рокiв. Стiльки тодi людей пройшли через тюремнi унiверситети. У той час у мiлiцiї Райгорода працював один старший лейтенант на прiзвище Глушпека. Такий був лютий i безжалiсний. Пам'ятаю, у нашiй школi вчителi ним неслухняних дiтей лякали. I, знаєте, доволi безвiдмовно допомагало.
  -- В Матяшiвцях у той час жила одна бабуся. Не маючи засобiв до iснування, пенсiя в неї була 12 карбованцiв, гнала на продаж самогон. I такий вiн у неї виходив якiсний та смачний, що хтось позаздрив i вiдправив "сигнал" до мiлiцiї. " Жене бабця Оришка самогон i продає його в Матяшiвцях. Прошу прийняти мiри." Без пiдпису, звичайно. Це щоб лiквiдувати конкурента.
  -- I ось одного дня баба Оришка вигнала вiдро самогону i з метою конспiрацiї поставила його поряд з вiдром води бiля дверей. У нас на Полтавщинi у сiльських хатах завжди ставили вiдро води бiля входу до свiтлицi i тут же великого кухля. Хто виходить чи заходить мiг зачерпнути смачної i холодної води з криницi, - продовжувала Олена Олександрiвна.
  -- Не встигла вона навести повний лад у хатi i помити свiй самогонний аппарат, як у дверi до неї постукали. - Заходьте, люди добрi, - запросила Оришка. До хати повагом посунули три чоловiка. Попереду йшов Глушпека, за ним голова сiльради i мiлiцiонер-сержант. У той час машин було мало i Глушпеку возили на мотоциклi з коляскою.
  -- Бабо, - вiдразу почав Глушпека. - На тебе є сигнал. Пишуть, що женеш самогон. Скiльки тобi рокiв?
  -- Та вже до 75 добирається, - вiдповiдала Оришка.
  -- Немає значення, - продовжував Глушпека. - Вийшов указ про те, що всiх тих, хто варить самогон судити i давати їм по п'ять рокiв . Я тебе попереджую при головi сiльради. Одержимо ще один сигнал, приїдемо i перекинеми все догори дригом у хатi i перекопаємо подвiр'я. Самогон все одно знайдемо. Тобi зрозумiло?
  -- Та що ж це таке робиться? - забiдкалася баба Оришка. - Я ж нiколи самогона не гнала i гнати не буду. От люди. Це ж треба було так оббрехати мене. Як за Оришку заступитися нiкому, як чоловiк i сини на фронтi загинули, так можна i мене зi свiту зживати.
  -- Добре, не скигли, бабо, - грiзно вишкiрився Глушпека. - Але не забувай моїх слiв. Будь здорова.
   Сержант уже був за дверима. Вiн пiдiйшов до мотоцикла i почав його заводити. Попрощавшись, вийшов надвiр i голова сiльради. Затримався бiля виходу з хати лише старший лейтенант. Пiсля вчорашньої пиятики його "сушило". Дуже захотiлося випити води. Пiдiйшовши до столика з водою Глушпека взяв кухля i зачерпнув повен. Однак не у цеберку з водою, а у вiдрi з самогонкою. Пiднiс до рота i добре приклався. Зиркнув дикими очима на Оришку. Напiвмертва вiд страху та зсунулася на лавки, розставленi пiд стiнами свiтлицi. Глушпека допив кухля до кiнця i не звертаючи бiльше уваги на хазяйку на мить спинився. Подумавши, зачерпнув ще однн кухоль самогону. Допивши до дна i цей, повернувся i вийшов з хати.
   Сержант уже розмiстився на передньому сидiннi мотоцикла i робив "прогазовку". За ним сидiв голова сiльради. Мiсце Глушпеки в колясцi було вiльним. Однак влiзти туди йому нiяк не вдавалося. Враженi його супутники вимушенi були пiдвестися зi своїх сидiнь i допомогти старшому лейтенантовi потрапити на своє мiсце. Вони нiчого не розумiли. Глушпека разом з ними зайшов до баби Оришки тверезий, але вийшов вiд неї разом з ними ж п'яний як чiп.
  -- З того часу Глушпека брав самогон лише в баби Оришки, - закiнчила, смiючись, свою розповiдь Олена Олександрiвна.
  -- А хто директор школи в тому селi, про яке ви тiльки що говорили? - нiби ненароком спитав Назар.
  -- Уже декiлька останнiх рокiв там новий директор. Старий, при якому я працювала, довго хворiв i десь близько мiсяця тому помер, - розповiдала Олена Олександрiвна. - У нього двоє дiтей. Молодший син не дуже старанний у навчаннi. А ось старша Лариса була моєю найкращою ученицею Розумна, працьовита i дуже гарна. Двiчi перемагала на Республiканськiй олiмпiадi юних iсторикiв. Виборола перше мiсце i на обласнiй хiмiчнiй олiмпiадi. Їй би в аспiрантурi вчитися, а вона в сiльськiй школi буде викладати з першого вересня. Боюсь не покине вона матiр одну, пожертвує собою.
  -- Зачекай, - Олена Олександрiвна прискiпливо подивилася на Назара. - А чи не разом ви вчилися з Ларисою у Києвi? Я не помилилася?
   Назар вiдчув як червонiє до корiння волосся. Ох уже цi старi вчительки. Нiчого вiд них не приховаєш.
  -- Боже ж ти мiй, Назарчику, - сплеснула руками Олена Олександрiвна. - Та кидай ти все, хлопче, i завтра ж їдь до Матяшiвцiв. До початку навчального року ще два днi. Перший автобус iде до цього села о восьмiй ранку. Ним i поїдеш.
  -- То це ти її приворожив? - запитала стара вчителька. - А менi її мати жалiлася, що хтось у Лариси в Києвi є, але вона мовчить як партизан. Так нiчого вiд неї i не добилася. Плаче по ночах у подушку.
  -- Але i вона тебе причарувала. Така може. Скiльки чистоти в її поглядi.. Що ж мiж вами сталося? Ой, вибач менi, Назарчику, мою жiночу цiкавiсть. Не могла втриматися. То не моє дiло. Як це добре, що мiж чоловiком i жiнкою таке високе ще трапляється. А то стiльки тих стиляг розвелося. Я вже думала, що справжнє кохання вмерло.
  -- Лягай сьогодня спати поранiше. Я тебе розбужу вранцi, поснiдаєш i поїдеш до Лариси, - запропонувала Олена Олександрiвна.
   Назар довго не мiг заснути. Щастя переповнювало його душу. Завтра вiн зустрiнеться з Ларисою i вони вже нiколи не розлучатимуться. Заберу її з собою, як би вона не пручалася. Як треба буде, вкраду, - думав вiн засинаючи.

***

   Прокинувся Назар серед ночi. За вiкном лив дощ, гуркотiв грiм. От би вiн перестав до ранку, щоб не заважав менi добратися до автовокзала, подумав хлопець i увiмкнув свiтло. Сон розвiявся як дим. Поряд, на широкому лiжку спала дружина. Глянув на годинник. Друга година ночi. Завтра, нi вже сьогоднi, професор Назар Погрiбняк мав летiти у США на презентацiю свого пiдручника з iсторiї України. Її видали в Нью-Йорку для української дiаспори. Сон як рукою зняло. Назар Петрович лежав з розплющеними очима i думав про те, чому вiн так i не поїхав тридцять рокiв тому вчителювати у Райгород, а залишився у Києвi i поступив до аспiрантури.
   За вiкном блиснуло i сильно грякнуло. Заворушилася дружина.
   - Чому ти не спиш? - запитала вона. - I свiтло увiмкнуте. Тобi що, погано?
   - Та нi , Ларисо, все нормально, - вiдповiв їй чоловiк.
   - Я Алла, а не Лариса! Прошу цього не забувати, - розсердилася дружина. - Ти що роман закрутив з якоюсь аспiранткою, - запитала вона. Ти дивись менi. Я тебе нiкому не вiддам.
   Дощ закiнчився. - Де ти, Ларисо?! - Невимовний бiль здавив груди Назару Петровичу. То була туга за юнiстю, що пролетiла як мить, зрадженим коханням i недосяжною мрiєю чоловiка, життя якого проходило.
  
  

Розлiл II

Другий сон (сучаснiсть)

Професор Погрiбняк

   Професор одного з найпрестижнiших унiверситетiв України Назар Петрович Погрiбняк був життєрадiсним сорокасемирiчним чоловiком мiцної статури. При зростi 195 сантиметрiв вiн зберiг юнацьку стрункiсть i рухливiсть. У спорткомплексi унiверситету постiйно плавав i "тягав залiзо". На роботу i з роботи за будь-якої погоди ходив пiшки.
  -- Їхати до факультету з усiма пересадками i чеканнями транспорту на зупинках менi 50 хвилин, - розповiдав вiн колегам, - а йти пiшки у рваному темпi близько однiєї години. Втрата десяти хвилин з лихвою компенсується витривалiстю i пiдвищеною працездатнiстю, якi менi дають щоденнi походи з реальним обмеженням часу. Власним авто професор користувався лише на далекi вiдстанi, переважно для поїздок на дачу.
   Його однолiтки-вченi все ще радiли своїм 50-100 науковими роботами, а у Назара Петровича їх кiлькiсть уже давно перевищила "академiчну" вiдмiтку 500. Нiчого кращого в життi вiн не знав за обладнаний комп'ютером, модемом, принтером, сканером i факсом свiй робочий стiл у власному помешканнi на 12 поверсi будинку в центрi Києва.
  -- Я як Нестор-лiтописець у незалежнiй Українi, - говорив вiн друзям. - Сиджу собi у своїй "келiї" i пишу про те, що вже через мить стає iсторiєю. Правда вже не пишу, як колись Нестор, а друкую на клавiатурi комп'ютера. Але, за великим рахунком, лише в цьому i полягає вiдмiна сучасного iсторика вiд iсторика минулих столiть.
   Уже декiлька рокiв, як працi Погрiбняка почали перекладати i друкувати за кордоном. Спочатку вони вийшли в Польщi i Росiї, а потiм з'явилися i в Нiмеччинi, США та Бразилiї. Видавши книгу про раннє християнство в Українi, професор Погрiбняк отримав офiцiйне благословення Святiшого отця Iвана Павла другого. Рiзними грамотами, нагородами i вiдзнаками в його домашньому кабiнетi буза завiшана вся стiна. Врештi-решт йому присвоїли звання академiка однiєї з найпотужнiших академiй країни.
   Погрiбняк мав божий дар переконувати опонентiв не нiчого не значущими словами, а незаперечними фактами. Так, пишучи про раннє зристиянство в Українi, вiн просто помiстив у текст своєї монографiї кольоровий вiдбиток готської бiблiї Y столiття, яку переклав Ульфiлла. При першому ж поглядi на цей текст, кожному здавалося, що вiн написаний сучасною українською мовою. То чиїми предками були готи, запитував професор, нiмцiв чи українцiв? Абсолютна бiльшiсть iсторикiв усього свiту була зовсiм не готова бачити нове у тому, що вони вивчали ще з студентської лави. Тому кожна нова книжка Погрiбняка ставала своєрiдним вiдкриттям захованих у землю фундаментiв iсторiї Європи. Так сказав про українського професора видатний американський археолог сучасностi.
   Як i будь-який iнший справжнiй учений, академiк Погрiбняк був людиною незалежною. Мiг виступити на нарадi в мiнiстерствi освiти i сказати, що обговорюються нiкому не потрiбнi i маразматично надуманi проблеми, в той час як актуальнi напрямки розвитку науки i освiти чомусь замовчуються. Знаючи про це його намагалися не залучати до рiзних нарад i комiсiй. Однак таке вiдлучення лише радувало вченого, так як давало лишнiй час для продуктивних дослiджень. Адмiнiстраторiв вiд науки Погрiбняк не любив. Вважав, що вчений, який замiсть того, щоб займатися наукою починає нею "керувати" вже повнiстю себе вичерпав.
   Авторитет ученого серед iсторикiв країни i зарубiжжя особливо вирiс пiсля того, як Назар Петрович через суд добився скасування угоди мiж урядами України i Росiї про "узгодження" шкiльної i вузiвської iсторiї двох країн.
  -- Чому дурнi, якi нiчого в iсторiї не розумiють i нiчого не знають, примушують мене, професiйного iсторика свiтової квалiфiкацiї, писати про те, чого насправдi не було? Чому мене присилують спотворювативати iсторiю України на догоду полiтичним авантюристам? - обурювався професор. - Iсторiю не можна "узгодити", її можна лише фальсифiкувати. Цим i займалися царськi i радянськi iсторики.
  -- Iсторiя України на декiлька тисяч рокiв глибша за iсторiю Росiї, - говорив на лекцiях студентам Погрiбняк. - I нинi ми маємо iсторiю українцiв в Українi i iсторiю росiян, татар, башкирiв, марiйцiв, чувашiв, якутiв, бурятiв тощо в Росiї. Одне це порiвняння дає поживу для мислячих людей. Як може iснувати в Українi церква Московського патрiархату? - звертався вiн до студентiв. - Прошу протягом двох хвилин науково сформулювати повну абсурднiсть цього iсторичного факту. Через хвилину в аудиторiї пiднялося декiлька рук.
  -- Патрiарх - це представник найдавнiшої, найстарiшої церкви на певнiй територiї, у певнiй країнi, - почав один студент. - Правильно, пiдтримав його Погрiбняк. - Продовжуйте. - Але ж киян хрестили ще за 300 рокiв до того, як серед лiсiв i болiт пiвночi виникли першi iзби майбутньої Москви. Першi ж християни з'явилися в Українi за сотнi рокiв до дати офiцiйного хрещення киян. Тому Київський патрiархат в Москвi можливий i логiчно обумовлеий, а Московський в Києвi - повний нонсенс.
  -- Молодець, вас чекає велике майбутнє, якщо i далi розвиватимете в собi природну схильнiсть українцiв до аналiзу, - продовжував академiк Погрiбняк. - Учiться думати, аналiзувати, - постiйно переконував вiн студентiв i аспiрантiв. - Ви ж iсторики. Лише розмiрковуючи, порiвнюючи, глибоко аналiзучи ви зможете вiдрiзнити чисельнi свiдомi i несвiдомi фальсифiкацiї iсторiї вiд того, що вiдбувалося насправдi. У вас не повинно бути абсолютно нiяких комплексiв. Багатшої i глибшої iсторiї за Україну не має жодна iнша держава свiту.
   Лекцiї професора Погрiбняка були дуже цiкавими i нестандартними. Вiн знав, що деякi студенти приводили до великої аудиторiї, яка вмiщувала 400 чоловiк на його знаменитi iсторичнi читання своїх знайомих, родичiв i навiть батькiв. Назар Петрович поступово заглиблюючись у матерiал лекцiї ставав все розкутiшим i артистичнiшим. Вiн вiльно цитував вiдповiднi темi вислови всiх знаменитостей - вiд Будди до Омара Хаяма, вiд Джорджа Вашингтона до Карла Каутського. Лекцiї були густо присмаченi iсторичними анекдотами, спонтанними жартами i афоризмами. Останнi нещодавно вийшли окремою книгою.
   Так, читаючи лекцiю про тридцятi роки в СРСР Погрiбняк почав з анекдоту.
  -- Приїхали в гостi до соцiалiзму капiталiзм i комунiзм, - започаткував вiн заняття. - Йдуть собi вулицею, розмовляють. Бачать, стоїть величезна черга. Соцiалiзм i звертається до своїх гостей з пропозицiєю: давайте займемо чергу i через декiлька годин купимо собi м'яса. Побалакаємо i мене виручите. Бiльше кiлограма в однi руки не дають. - А що таке черга, - запитує капiталiзм? - А що таке м'ясо? - i собi питає комунiзм. Таким чином було задано певний тон лекцiї. Вона, як завжди, пройшла блискуче.
   В минулому Погрiбняку не раз дiставалося за такий стиль ведення лекцiй. Його викликали до парткому унiверситету i виховували. - Ми будемо вимушенi звiльнити вас з роботи, - погрожували Погрiбняку. - Що це ви на лекцiях анекдоти "травите". Припинiть негайно. Шукаєте дешевого авторитету у студентiв?
  -- Шановнi колеги, - звертався вчений до своїх партiйних босiв вiд освiти. - Дешевого авторитету не буває. Вiн або є, або його немає. I все. Iнших варiантiв в принципi бути не може. А з методичної точки зору, рiзнi "лiричнi вiдступи" в лекцiї цiлком виправдвнi. Студенти не машини. Їх не можна увiмкнути кнопкою на всi пiвтори години занять. Проходить 15-20 хвилин i вони вже не здатнi сприймати матерiал лекцiї так же ефективно, як на її початку. Тому потрiбен короткотермiновий вiдпочинок. Але ж я не можу просто так простояти мовчки за кафедрою двi хвилини. Я в цей час розважаю студентiв, тобто не просто вимикаю їхню увагу, а перемикаю її на щось iнше
   Але найбiльше професор Погрiбняк полюбляв усiляки розiграшi. Його безмежна цiкавiсть до всього та легендарна працездатнiсть i дiєвiсть знаходили вихiд не лише на науковiй i освiтнiй нивi. Вiн посилав у рiзнi журнали i газети повiдомлення пiд вигаданими прiзвищами про зустрiчi з космiчними прибульцями, бiолокацiю i мiкролептони, життя пiсля смертi, ворожiння i всiлякi iншi дурницi, якими заряснiли сторiнки видань з кiнця 80 - х рокiв ХХ ст. у колишньому СРСР. Один з найшанованiших московських наукових журналiв навiть надрукував фотографiю лiтаючої тарiлки, яку Погрiбняк послав до редакцiї. Цю "тарiлку" вiн власноручно змайстрував з двох прозорих блюдець для морозива. Прикрiпивши тонкою волосiнню до балконної рами своєї кiмнати цей витвiр власних рук професор декiлька разiв його сфотографував. Кращий знiмок i потрапив до редакцiї журналу. На його щире здивування "спецiалiсти" визнали знiмок справжнiм i занесли його до реєстру точно встановлених космiчних апаратiв прибульцiв.
   До свiтових аналiв вдалих розiграшiв можна вiднести i поїздку професора Погрiбняка з доцентом Бариновим до Днiпровська.
   Доцент Баринов усе своє освiтянське життя викладав iсторiю КПРС. Робота не була важкою Змiни в лекцiйних курсах вiдбувалися один раз на п'ять рокiв i полягали у внесеннi до пожовклих вiд часу конспектiв матерiалiв наступного з'їзду партiї. Серпневий путч у Москвi i наступна заборона КПРС владно внесли кардинальнi змiни в розмiрене i безтурботне життя доцента. Полiтологiя, в яку перейменували iстоiю КПРС, вже не була обов'язковою дисциплiною для всiх верств населення. Тому вiдпав значний додатковий приробiток за рахунок читання лекцiй на курсах пiдвищення квалiфiкацiї працiвникiв рiзних галузей народного господарства. Щось написати нове Баринов не був здатний. Хоча йому вже перевалило за 60 рокiв, науковий доробок доцента не перевищував 30 статтей.
   I тут доля в особi професора Погрiбняка, нарештi вирiшила посмiхнутися Баринову. - Послухайте, колего, - звернувся той до доцента в коридорi червоного корпусу унiверситету. - Пiдготував я тут декiлька цiкавих лекцiй з iсторiї України. Хочу поїхати почитати їх у провiнцiйних вузах. Але для одного мене цих лекцiй явно забагато. Тому пропоную одну з них для вас. Наприклад, про часи правлiння Брежнєва в Українi. Лекцiя дуже цiкава. Мiстить багато нових невiдомих ранiше фактiв. Деякi з них ще навiть не опублiкованi. Я вже зателефонував до периферiйних iнститутiв i там радо згодилися нас прийняти. Пропоную спочатку поїхати до Днiпровська. Там аж вiсiм унiверситетiв, академiй i iнститутiв. Трохи розважимося, наберемося нових вражень. Це завжди допомагає в наступнiй роботi. Разом буде веселiше. Баринов погодився
   Днiпровськ зустрiв колег справжньою весною. Влаштувалися в готелi. Погрiбняк одразу ж зателефонував до педагогiчного i сiльськогосподарського iнститутiв..
  -- На завтра нашi лекцiї запланованi на один i той же час у двох iнститутах, - повiдомив вiн Баринову. - Однак нiяких проблем не виникне. Обидва iнститути розмiщенi в центрi мiста на однiй площi. Я читаю першу лекцiю в педагогiчному iнститутi, а ви в сiльськогосподарському. Пiд час перерви мiж лекцiями ми мiняємося мiсцями. От i вся проста процедура. Зрозумiло? - Та що тут може бути незрозумiлим, - вiдповiдав Баринов.
   На наступний день, закiнчивши лекцiю в сiльськогосподарському iнститутi Баринов поспiшив до педагогiчного. Назустрiч йому енергiйно крокував Погрiбняк. Вiн побiжно похвалив майбутнiх педагогiв.
  -- Дуже сейознi i вдумливi студенти, - запевнив вiн Баринова. - Отримаєте справжню насолоду вiд лекцiї.
   Зайшовши до аудиторiї доцент застав двi сотнi студентiв педагогiчного iнституту, якi прийшли послухати столичних вчених-iсторикiв.
  -- Добрий день, юнi друзi. - привiтався вiн до студентiв. Тi голосно i чiтко вiдповiли.
  -- Я доцент iсторичного факультету столичного унiверситету. Моє прiзвище Баринов Петро Васильович. Сьогодня ви прослухаєте лекцiю на тему "Доба Брежнєва в новiтнiй українськiй iсторiї".
   У величезнiй аудиторiї запала мертва тиша. В заднiх рядах хтось раптом iстерично зареготав. Однак одразу ж замовк.
  -- Оце так серйознi i вдумливi, - подумав Баринов. - Але нiчого, цiкавий матерiал, новi сенсацiйнi факти швидко "розiгрiють" аудиторiю i лекцiя закiнчить успiшно. А то i трiумфально. Врештi-решт менi завжди вдавалося встановити належний контакт зi студентами.
  -- Доба Брежнева, це особливий i майже не дослiджений перiод української iсторiї, - почав столичний доцент.
   Аудиторiя миттєво вiдреагувала на його слова веселим пожвавленням.
  -- Сьогоднi я розповiм вам про те, якi iсторичнi передумови визначили її появу, становлення i закономiрний занепад.
   Пожвавлення наростало. Баринов читав з аркушiв паперу не вiдриваючись. Змiст лекцiї очевидно був дуже цiкавим, але чим довше вiн говорив, тим веселiшими ставали студенти. Раптом з верхнiх рядiв хвилею накотився гомеричний регiт. Щось голосно гупнуло, потiм ще раз. З верхнiх рядiв лекцiйної зали кiлька студентiв почали зносити на руках двох своїх товаришiв, якi посинiли вiд смiху i вже не могли самостiйно вдихнути повiтря.
   Врятував ситуацiю досвiдчений староста 4 курсу.
  -- Зупинiть, будь ласка, лекцiю, треба надати допомогу потерпiлим, - звернувся вiн до Баринова. - Розумiєте, - сказав староста, пiдходячи до кафедри за якою стояв викладач.- Перед вами таку ж лекцiю прочитав нам професор Погрiбняк. Ви слово в слово повторюєте сказане вашим попередником. Бачачи, що Баринов нiяк не може второпати сутi справи вiн продовжував.- Напевно, всiх нас розiграли, сьогоднi ж 1 квiтня, день дурня.
   В унiверситетi ця iсторiя не одержала такого розголосу, як iншi розiграшi Погрiбняка. Баринов, з вiдомих причин мовчав, а Погрiбняк не хотiв "добивати" свого колегу.
  

"Руль"

  
   Другий розiграш професора Погрiбняка набув набагато бiльшого розголосу. I не дивно. Його жертвою став перший проректор унiверситету Стеблiєнко. Це був доволi лайливий i вредний чоловiк. Вiн ходив по всiх факультетах з двома асистентками. Ставши в довгому коридорi, вони з хронометрами в руках перевiряли, на скiльки секунд чи хвилин запiзнюються викладачi на лекцiю.
   Через декiлька днiв ректорат збирав загальнi збори викладачiв з розглядом персональних справ.
  -- Доцент Баринов запiзнився 10 грудня на лекцiю на пiвтори хвилини. - починав Стеблiєнко. - Професор Маланчук 12 грудня почав лекцiю на 2 хвилини 10 секунд пiзнiше вiд дванадцятої години, - продовжував перший проректор. I так далi. Все це тягнулося дуже довго i нудно. Врештi-решт Погрiбняк не витримав. Коли в нього вiдбирали дурницями дорогоцiнний час, призначений для наукових дослiджень, вiн робився нестерпним. Погрiбняк пiдняв руку i коли Стеблiєнко надав йому слово , сказав:
  -- Шановний пане перший проректор, мене в цьому чорному списку немає, тому я можу говорити як абсолютно незацiкавлена особа. - Скажiть менi, будь ласка, як професор професору, чи можу я, академiк Погрiбняк, запiзнитися на власну лекцiю? Чи таке можливе взагалi, так би мовити в приципi? Це ж моя лекцiя. I вона починається не за вашим хронометром, а тодi, коли я заходжу до аудиторiї. На свою лекцiю я не можу запiзнитися навiть коли б i хотiв. Це ж очевидний нонсенс. Але чомусь нiхто на це не звертає уваги.
   Пiсля такої публiчної заяви Погрiбняка "хронометраж" викладачiв припинився.
   Однак це ще був не розiграш, а лише прилюд до нього. Перший проректор Стеблiєнко мав одну характерну особливiсть зовнiшностi - дуже великий нiс. В українцiв, як i в iншого пiвденного народу - французiв, великi носи не є рiдкiстю. Але нiс Стеблiєнка був усiм носам нiс. Тому шановний професор мав прiзвисько Руль. Вiн знав про нього i дуже комплексував з цього приводу.
   Стеблiєнко мав у селi пiд Києвом великий будинок, який використовував як дачу. Постiйно ж вiн мешкав недалеко вiд Погрiбняка i майже бiля самого унiверситету на вулицi Микiльсько-Ботанiчнiй. Нинi у цьому будинку знаходиться посольство Палестинської автономiї.
   Навеснi, влiтку i восени перший проректор з дружиною полюбляв запрошувати до себе на дачу своїх колег по роботi. Переважно це були деякi декани факультетiв. Бували там i вiдомi науковцi Нацiональної академiї наук.
   Одного погожого вихiдного дня на початку вересня Погрiбняк заїхав до ринку "Юнiсть". Вiн шукав металевий бак для пiдiгрiва води на дачi. Проходячи рядами продавцiв, якi пропонували найрiзноманiтнiшi запаснi частини до автомобiлiв i мотоциклiв, вiн почув, як два молодих хлопцi безуспiшно шукають руля до мотоцикла "Ява".
  -- Та зараз ви їх уже нi в кого на базарi не знайдете, - переконував їх один з продавцiв. - Даремно не ходiть i не бийте ноги. Хiба що в когось завалявся десь вдома.
  -- Ви шукаєте руля до "Яви"? - звернувся професор до хлопцiв. - Я можу вам допомогти. У мене самого немає, але знаю де є. Правда, це кiлометрiв 20 вiд Києва. Проїдете через Вишневе i звернете на Яблунiвку. Вулиця Довга, 25. Зайдете у двiр i спитаєте, хто тут продає руля. Бачите, як воно виходить, - продовжував Погрiбняк - ви не можете купити, а вiн не знає кому продати. До речi, - повеселiшав професор, - я теж їду на свою дачу, можу показати дорогу. Ви на чому приїхали?
  -- На мотоциклi, - вiдповiдали хлопцi.
  -- То їдьте за мною. Я вас почекаю в центрi Яблунiвки, то може пiсля вдалої покупки ви менi i могорича поставите, - пiдморгнув вiн хлопцям.
   Тi дуже дякували i обiцяли пляшку горiлки за послуги
   Хлопцi осiдлали свого мотоцикла, Погрiбняк сiв до свого не першої свiжостi фольксвагена-пассата. До Яблунiвки дiсталися швидко. Професор залишився бiля сiльського клуба, а хлопцi поїхали далi по вулицi Довгiй.
   Бiля великого будинку пiд номером 25 стояв у тiнi бiлої акацiї перший проректор. Поряд з ним юрмилося декiлька колег. Вони чекали, поки їхнi дружини накриють стiл у чудовiй альтанцi.
  -- I ось цей вепр вийшов просто на мене, - розповiдав Стеблiєнко. - Я мало не вмер з переляку. Але ж ви знаєте мене, я так просто не здаюся. Уявляєте, пре на мене така гора м'яса iз величезними iклами. То я не спасував, як деякi, - натяк на одного ректора, який наклав у штани вiд одного страшного виду кабана. - Я йому як прилiпив жаканом, тiльки шерсть полетiла, - хвалився вiн колегам.
  -- Вибачайте, у кого ми б могли купити тут руля, - почав один iз хлопцiв.
  -- Якого такого руля, - скипiв Стеблiєнко. - Я вам зараз такого руля покажу, що i у вас будуть повнi штани. Хто вас послав, поганцi проклятi.?
  -- Проректор побiг до хати i винiс рушницю. Гостi давилися реготом i витирали сльози.
  -- Якщо через секунду ви не поїдете звiдси, я вас пiдстрелю як курiпок, - пообiцяв осатанiлий Стеблiєнко.
   Переляканi хлопцi сiли на мотоцикла i гайнули назад до клубу. Гостi затуляли роти, щоб не розреготатися на весь голос Такого вони ще не чули i не бачили.
   Бiля клубу хлопцi-мотоциклiсти пiд'їхали до Погрiбнякового фольксвагена.
  -- Що ж ви нас послали до того чоловiка. Вiн же божевiльний якийсь. Навiть рушницею нам погрожував, - почали вони картати Погрiбняка.
  -- А ви як питали, хлопцi? - запитав їх професор. - Хазяїн сам був чи може хтось iз ним стояв? Чи може сусiди чули, як ви у нього запитували?
  -- Та стояло бiля нього декiлька чоловiкiв бiля хвiртки, - сказав один з хлопцiв. - Вiн їм щось розповiдав серйозне. А коли ми спитали про руля вiн неначе сказився. А тi дядьки стали реготати як жеребцi. В одного аж сльози текли по обличчю.
  -- От бiда, - задумливо сказав Погрiбняк. - Вибачайте, не попередив вас. Цей дiд у селi приторговує то тим, то сим. Купить дешевше, продасть дорожче. Бачили який будинок вiдбебехкав? Тому вiн i боїться, щоб нiхто про його справи не знав. А то ще рекетирiв з Києва нашлють. Тепер такi часи, що не дай бог. Вiн дуже обережний.
  -- Треба було вiдкликати хазяїна вбiк i тихенько, щоб нiхто не чув, сказати: ми знаємо, що у вас є руль. Саме такий, який нам треба, до мотоцикла "Ява". Продайте нам. Вiн у вас валяється, а нам дуже потрiбний. Ми не будемо торгуватися.
  -- Хлопцi, я серйозно вам раджу, - продовжував Погрiбняк, не зважайте на ту рушницю Вона не справжня. То спектакль для можливих рекетирiв. Щоб люди бачили, який вiн лютий i боялися навiть пiдходити до двору. Але все це може обдурити хiба що людей чужих, таких як ви.
  -- Другий раз не пiд'їжджайте мотоциклом до самого двору. Залиште його бiля сусiдньої садиби, його тут нiхто не вкраде. I шоломи свої знiмiть, i рукавицi, а то ви дiйсно на рекетирiв схожi. Пiдходьте до хазяїна нiжками i всмiхайтеся привiтно i лагiдно. Хай до нього тепер звертається той, хто перший раз ним не говорив. Ну, хай щастить , хлопцi. - попрощався з ними Погрiбняк. - Менi вже немає часу далi чекати. Сьогоднi будете з рулем.
   Погрiбняк сiв у машину, хвацько розвернувся перед клубом i помахавши хлопцям рукою зник за поворотом на Київ.
   Що було далi йому пiд великим секретом розповiв завiдувач кафедри юридичного факультету.
  -- Ми саме сiли обiдати в альтанцi, - почав юрист. - Вiдкоркували пляшки, жiнки подали смажене м'ясо, яке дуже смачно готує дружина Стеблiєнка. Аж тут знову з'явилися тi мотоциклiсти. Не iнакше студентiв хтось пiдiслав, - реготав завiдувач кафедрою.
  -- Якого дiдька вам знову тут треба, звернувся до них дещо обважнiлий i роздобрiлий проректор.
  -- Чи не могли б ми з вами поговорити тет-а-тет, сказав один з хлопцiв. Ми не затримаємо вас бiльше однiєї хвилини.
   Стеблiєнко знехотя пiдвiвся i пiшов до хлопцiв. Але першi ж їх слова викликали бурхливу реакцiю першого проректора. Вiн знову кинувся по рушницю, стрiляв угору декiлька разiв. Хлопцi тiкали так, нiби сама смерть за ними гналася.
  -- Чому вони повернулися? - знову почав дiлитися з Погрiбняком своїми мiркуваннями юрист. - Їх неодмiнно хтось послав. Напевно той, хто мiтить на мiсце першого проректора. Ти не знаєш, хто б то мав бути? - запитав вiн Погрiбняка.
  -- Та звiдки менi знати, - вiдповiв йому професор. - Ти ж знаєш, я нi на якi адмiнiстративнi посади не претендував i претендувати не буду.
  -- Та тебе нiхто й не звинувачує, - запевнив його завiдувач кафедрою. - Ти любиш пожартувати, але тут справа я думаю серйознiша, хтось копає пiд Стеблiєнка.
  

Грошова реформа

  
   Йшов червень 1996 року i професора Погрiбняка запросили до мiста Мирополя прочитати цикл лекцiй з iсторiї України в обласному iнститутi пiдвищення квалiфiкацiї вчителiв. Це був час, коли введенi декiлька рокiв тому купони внаслiдок постiйної iнфляцiї перетворилися на справжнi папiрцi. Люди отримувала заробiтну плату у мiльйонах, а простий шампунь для волосся коштував сотнi тисяч купонiв. Уже всi знали, що з першого вересня буде проведена грошова реформа i замiсть купонiв буде введено гривню. Банки i iншi установи намагалися скинути клiєнтам якомога бiльше дрiбних купюр купонiв, яких накопичилося цiлi гори.
   В Мирополi професора поселили до профiлакторiю у чудовому мiсцi на околицi мiста. Протягом трьох днiв вiн читав лекцiї вчителям. Таких лекторiв у них, напевно, нiколи не було, бо вчителi проводжали Погрiбняка стоячи i оплесками. Останнiй автобус вiдбував до Києва аж о сьомiй годинi вечора. Перед тим у Погрiбняка було ще декiлька годин, щоб отримати грошi в касi iнституту i побродити гарним центром мiста, яке хвилями збiгало до великої рiчки.
   О третiй годинi, коли вiдчинилася каса Погрiбняк уже стояв бiля вiконечка з паспортом.
   - Вибачайте менi, будь ласка, сказала касирка. - Вам нарахували 6,5 мiльйона купонiв, але банк видав нам грошi лише в купюрах по одному, три i п'ять купонiв. В кожнiй пачцi "однокупонникiв" знаходиться сто купонiв. Всi пачки звязанi по десять у блоки. Кожен блок це лише 1000 купонiв. Однокупонних пачок, на жаль, найбiльше. А вам же треба 6,5 мiльйона купонiв. Це й у великий чемодан не влiзе.
   Виходу не було. Погрiбняк сходив до мiсцевого унiвермагу i купив два великих чорних кульки-пакети. П'ятикупоннi пачки вiн розсовав у своєму портфелi, а три i однокупоннi блоки склав до величезних пакетiв. - Що ж менi з ними робити? - думав вiн. - Може до смiттєвої урни вкинути? Мiлiонер чортiв. Погрiбняк брiв центральною вулицею у напрямку до рiчки. Раптом його осяяла весела iдея i вiн знову вiдчув звичний приплив творчих сил.
   Погрiбняк пiдiйшов до великого дванадцятиповерхового будинку i запам'ятав його номер i назву вулицi. Потiм упевнено рушив до центрального поштамту обласного центру. Там вiн купив великий посилочний ящик i склав до нього з кулькiв увесь свiй гонорар у одно- i трикупонному вимiрi. На ящику написав службову адресу ректора i його прiзвище. Зворотню адресу нашкрябав того будинку, який запримiтив на центральнiй вулицi. Квартира десять, вивiв вiн i написав перше прiзвище, яке прийшло в голову. Дiвчина, яка перевiряла вмiст посилки була шокована.
   - Та не переживайте ви так, - порадив їй Погрiбняк. - Ви краще подивiться, яка там мiзерна сума. На цю суму я i напишу вартiсть посилки. Думаю нiяких проблем не буде. А пересилати це через банк? Та вони будуть цi грошi рахувати цiлий день i не порахують. Останнiй аргумент виявився найвагомiшим i посилку прийняли до вiдправлення.
   Далi подiї розвивалися за звичним для Погрiбняка сценарiєм. Посилку доставили у приймальну ректора. Так як на нiй було вказано прiзвище ректора, секретарка не осмiлилась її вiдкрити i занесла до кабiнету свого шефа. В той час там сидiв перший проректор Стеблiєнко. - Вiдкрийте її, сподiваюсь там немає бомби, - пожартував ректор. Вiн саме обговорював з першим проректором як розвивається вступна кампанiя на деяких факультетах. Секретарка вiдкрила посилку. Всi присутнi отетерiли. - Ви бачили, - закричав ректор, - посилка набита пачками грошей. Це провокацiя. Будете у мене свiдками.
   - Треба негайно звернутися до мiлiцiї, - порекомендував Стеблiєнко. - Не треба розголосу перед вступними iспитами. А то ще подумають, що у нас тут казна що твориться, - заперечив ректор. - Може написати, що адресат вибув чи ще щось. - Ну ви, слава богу, ще на пенсiю не збираєтеся, - засмiявся Стеблiєнко. - Та з такими дiлами можуть довести i до гiршого, - ректор уже не сприймав гумору. - Що ж дiйсно робити, порадьте, будь ласка.
   Стеблiєнко вмiв тримати язика за зубами, а от секретарка не була настiльки делiкатною Вона розповiдала пiд великим секретом подругам як вигребла тi грошi з посилки i викинула їх у смiттєву урну бiля свого будинку. Бомжi, якi жили в кварталi на горищах потiм розповiдали, що знайшли цiлий кульок грошей. Але хто ж їм повiрить.
  
  

Артист

  
   Професор Погрiбняк захистив докторську дисертацiю у 38 рокiв. Це був останнiй рiк iснування СРСР. Бiльше трьох рокiв його вже готове i належним чином оформлене дослiдження не приймалося до захисту. I не дивно. Назар Петрович мiг заявити на вченiй радi академiчного iнституту, де працював у той час, що вся iсторiя України сфальсифiкована, що українцi - велика i богом обрана нацiя. Такого тодi не прощали. Однак часи змiнювалися i врештi-решт Погрiбняку дозволили захист. Вiн пройшов блискуче.
   Майже чотирирiчна боротьба за дозвiл захистити результати власних дослiджень добре пошарпала Назару Петровичу нерви. Необхiдний був вiдпочинок. Це розумiв i прихильний до Погрiбняка новий директор iнституту. Вiн викликав новоспеченого доктора наук до себе i запропонував тому поїхати на два тижнi для перевiрки стану науково-дослiдної i навчальної роботи до провiнцiйного вузу Приморська.
  -- Там чудово приймають, - переконував вiн Погрiбняка. - Два роки тому я сам бував у цьому мiстi. Поселять вас у найкращому помешканнi. До речi, там вiдкрили єдиний в Українi п'ятизiрковий готель. Всi необхiднi документи вам нададуть без будь-яких зволiкань. Зараз вересень мiсяць, оксамитовий сезон. В iнститутi є чудовий профiлакторiй на морi. До вас прикрiплять проректорiв з навчальної i наукової роботи. Будуть з вами носитися, як з писаною торбою. Їдьте, не пожалкуєте. Повезуть вас на Дунай, рибу половите. Студентки i майбутнi аспiрантки проходу не даватимуть, - лукаво пiдморгнув вiн Назару Петровичу. - Хоч трохи розслабитеся
  -- Та я не знаю, що його й робити, - вiдповiв директору Погрiбняк. - Розумiю, що треба вiдпочити, але i монографiю необхiдно здавати до друку.
  -- Ви можете не думати про роботу хоча б два тижнi на рiк? - запитав директор iнституту. - Я вас вмовляю як малу дитину. Ви вiдомий трудоголiк. Але ж так i сконати можна. Давайте домовимося так: ви два тижнi вiдпочиваєте. Потiм повертаєтеся i здаєте чергову монографiю до друку. А попередню ми до Нового року висуваємо на державну премiю. Згода?
  -- Ви будь-кого вмовите, Станiславе Федоровичу, - засмiявся Погрiбняк.
  -- Ще одне важливе ледь не забув сказати, - зупинив жестом Назара Петровича директор. - Знайдiть собi толкового молодого кандидата наук у помiчники. З колишнiх ваших аспiрантiв. Нехай вiн вiзьме на себе всю роботу з перегляду i аналiзу документiв. I звiт також пiдготує. А ви в основному вiдпочивайте. Хай щастить. Ще раз бажаю приємно провести час.
   Назар Петрович пiшов до свого вiддiлу. - Треба дiйсно взяти з собою тямущого i працьовитого хлопця, - думав вiн. - Однак, i щоб не дуже був занудним. Погрiбняк задумався i вирiшив, що кращої кандидатури за молодшого наукового спiвробiтника Сволока, йому не знайти.
   Дiйсно, колишнiй аспiрант Погрiбняка Андрiй Сволок був вiдомою в iнститутi людиною. Вiн ще аспiрантом зажив собi слави доволi екстравагантного чоловiка. Мiг, як треба було, тижнями не виходити з лабораторiї, обробляючи результати лiтнiх екпедицiйних дослiджень. Завжди був чiткий i системний у оформленнi наукових документiв. Нiчого не пускав на самоплив. Однак, приходив час i Сволок не на жарт розслаблявся. Нiколи не пив багато, але жiнки на нього дiяли як наркотик. Iз вуст в уста передавалася iсторiя про те, як Сволок зiрвав вкрай важливу для своєї кар'єри зустрiч з президентом Академiї наук, бо в цей час йому з прохiдної iнституту зателефонувала чергова пасiя. Всi пiдсмiювалися з дружини Сволока. Вона одна нiчого не знала про походеньки свого чоловiка i свято вiрила в його науковий генiй. Хоча в останньому вона можливо була i права. Дружина Сволока розповiдала подругам, що її чоловiк настiльки зайнятий на роботi, що нерiдко i ночує в лабораторiї.
   - Працюю з Лабораторiєю, - передразнювали Сволока колеги, - в неї i заночую.
   Сволок мав ще одну характерну рису характеру - любив дуже елегантно вдягатися. Навiть у будень на роботу вiн мiг начепити метелика. В метелику, з люлькою в зубах i в бiлому халатi вiн виглядав доволi романтично, чим викликав кепкування i заздрощi колег.
  -- У вас у лабораторiї, як у закордонному фiльмi, - млiла одна романтичнва особа, стажист-археолог з провiнцiї, виразно дивлячись на Сволока.
   В особливо урочистi днi Сволок одягався в елегантний, з отороченим чорним шовком комiром пiджак . Останнiй сидiв на ньому як влитий. При цьому Погрiбняк жодного разу не бачив, щоб метелик хоча б на мiлiметр з'їхав убiк .
  -- Це вроджений талант якийсь, вiльно почувати себе в такому вбраннi у будень, - завжди говорив Погрiбняк, захищаючи вiд глузування свого аспiранта. - Не треба смiятися над ним. Спробуйте i ви стати такими елегантними, - звертався вiн до своїх молодих колег. - А то крiм брудних джинсiв ви нiчого бiльше не знаєте.
   Сволок одразу пристав на пропозицiю свого колишнього наукового керiвника.
  -- Я зараз побiжу до президiї i замовлю два квитки, - пообiцяв вiн.
  -- Андрiю, тiльки не забудь свого метелика i пiджака, - попередив Сволока Назар Петрович. - Ми ж презентуємо Академiю наук. Нехай знають у провiнцiї, що ми європейцi. а не якась там Азiопа.
   У Приморську їх чекали. Ректорат iнституту грунтовно пiдготувався до зустрiчi перевiряючих. Найкращий готель мiста з номером люкс на двох уже чекав столичних учених. Минуло три днi. Елегантнi, показнi приїжджi зi столицi ловили на собi зацiкавленi погляди обслуговуючого персоналу. - Хто вони - артисти, письменники, свiточi науки?
   Погрiбняк нiби ненароком розповiв прибиральницi, що вони приїхали зi столицi шукати новi свiжi обличчя для великого проекту вiдомого польського кiнорежисера. - У фiльмi будуть зайнятi зiрки України, Польщi, США i Росiї, - по секрету повiдав вiн жiнцi. - Тiльки нiкому нi слова. Я дуже на вас сподiваюся.
  -- Ви бачили мого молодого колегу з метеликом? - запитав вiн прибиральницю. - Це майбутнiй продюсер з українського боку. Вiд нього i залежать всi рiшення по конкретних кандидатурах. Я ж просто сценарист. У столицi ви вже нiчого цiкавого не знайдете. Все таке банальне, немає свiжостi. А ось у провiнцiї, десь навiть у якомусь маленькому селi, такi красунi трапляються. Вони там на буряках спину гнуть, навiть не пiдозрюючи, що могли б стати кiнозiрками свiтової величини, - продовжував дiлитися своїми мiркуваннями з прибиральницею Назар Петрович. - Ви знаєте бiографiї найвiдомiших американських зiрок кiноекрану? - запитав вiн жiнку. - Та майже всi вони родом з провiнцiї, американської глибинки. Деякi взагалi приїхали до Америки з сiл i маленьких мiстечок Європи. Всiх їх вiднайшли для слави ось такi кiнопродюсери, як мiй колега. I у нас в Українi скоро так буде, - сказав Погрiбняк i вийшов з номера.
  -- Ти знаєш, Андрiю, - звернувся увечерi Погрiбняк до свого колишнього аспiранта. - Менi сказав адмiнiстратор готелю, що нас у мiстi вважають за кiнобосiв, якi приїхали шукати сюди юнi таланти. Це мабуть через твого метелика i модного костюма, - продовжував вiн. - Не здивуюся, якщо вже завтра наш номер почнуть штурмувати майбутнi зiрки з усiєї областi. Залишаю тебе з ними наодинцi. А мене завтра вранцi повезуть до профiлакторiя. Аж на цiлий тиждень. Так що готельний номер у твоєму повному розпорядженнi.
   Наступного вечора Сволок уже "прослуховував" перших майбутнiх претенденток на Оскара. Через два днi в iнститутi йому передали запечатаного конверта. В ньому знаходилася коротенька записочка в якiй така собi Анжела благала про зустрiч о 19 годинi бiля фонтану в мiському парку. - Я сама пiдiйду до вас, - писала дiвчина. Коротко про себе: перемогла на мiському конкурсi краси "Мiсс Приморськ - 91". З дитинства займалася художньою гiмнастикою. Хотiла б, щоб ви оглянули мене поза всяким конкурсом . Останнi чотири слова були пiдкресленi.
   О 19 годинi Сволок стояв бiля фонтану. Розбурхана уява малювала прекрасну незнайомку, яка за омрiяну участь у фiльмi готова на все. - Не даремно ж вона пiдкреслила останнi слова у своїй записцi, - переконував себе молодий науковець. Нехай "старий" нiжиться на морi, а мене чекають чудовi пригоди. Життя прекрасне.
   I раптом. Що це!? До враженого Сволока пiдбiгла схвильована дружина.
  -- Милий, що трапилося? Я одержала якусь незрозумiлу телеграму, в якiй ти призначаєш менi термiнове побачення в центральному парку Приморська. Це на тебе так не схоже. Я дуже злякалася. Сьогоднi ж прилетiла лiтаком. Поясни менi ситуацiю. У тебе такий дивний викляд, - не вгавала дружина.
  -- Не хвилюйся, кохана, все гаразд, - заспокоїв її Сволок. - Просто не мiг уже без тебе. Спасибi, що приїхала.
   Сволок поцiлував дружину i проклинаючи про себе свого наукового керiвника поплентався до виходу з парку.
  -- Знову взявся за своє, - думав вiн. - Як було добре, коли його "тримали" iз захистом докторської дисертацiї. Хоч трохи перепочили люди вiд цих "приколiв". Однак ось тепер вiн знову покаже себе в усiй красi. Менi ще й повезло, це лише розминка.
   Хоча Погрiбняк нiчого i нiкому не говорив у iнститутi про цей випадок, Сволок сам по секрету повiдомив у вiддiлi, що Погрiбняк знову "заводиться" i треба всiм бути насторожi. Це була його помилка, так як колеги вiдразу прилiпили Сволоку на все життя прiзвисько "Артист".
  

Калюжний

  
   Захистивши докторську дисертацiю, Погрiбняк почав реалiзовувати свiй iнтелектуальний потенцiал по наростаючiй. Перейшовши на роботу до унiверситету вiн негадано вiдкрив у собi талант до написання пiдручникiв i навчальних посiбникiв. Їх видавали рiзнi видавництва сотнями тисяч, але гонорари виплачувати не поспiшали. На величезному книжному ринку "Петрiвка" перед вступними iспитами до вузiв цiни за його пiдручники пiдскакували до 150 i бiльше гривень. - Що це за влада у нас!? - обурювався Назар Петрович. - Люди платять за мої книжки по 30 доларiв, а я залишаюся фактично злиднем. Та десь у США чи Нiмеччинi така людина давно б уже стала мiльйонером. А у нас додатковi тиражi без вiдома автора друкують i видавництва i типографiї. I все йде як у пiсок. - Яка тяга в української нацiї до знань, - говорив вiн. - Батьки працюють по всьому свiтовi, щоб заробити дiтям на навчання. Комерцiйнi вузи вiдкривають уже навiть у дитячих садках. Та через 20 рокiв у нас створиться критична маса людей з вищою освiтою. Цих людей буде вже набагато важче обдурити.
   Погрiбняк навiть не пiдозрював, що його вже знає вся Україна. Заходячи до книжкового ринку чи магазину люди просто запитували продавцiв: а Погрiбняк у вас є? Поїхавши членом журi на Всеукраїнську олiмпiаду з iсторiї до Львова Погрiбняк був вражений, коли пiсля закриття урочистої частини на нього ринула пiдписувати пiдручники i посiбники вся величезна маса майбутньої елiти нацiї. Бiльше двох годин вiн розписувався на книжках, у зошитах i просто на листiвках, якi совали йому до рук майбутнi iсторики з усiх куточкiв України. Вони дивилися на столичного професора як на бога, який ненадовго спустився до простих грiшних на землю. - Ваша фотографiя з журналу постiйно висить у мене над столом, признався йому один з "олiмпiйцiв". - Скажiть, як можна у життi стати таким як ви? - звернувся до Погрiбняка iнтелiгентного виду школяр в окулярах.
   Врештi-решт Назар Петрович вимушений був очолити науково-методичну комiсiю з iсторiї Мiнiстерства освiти, журi з iсторiї Малої Академiї Наук (МАН), редакцiйну колегiю багатотомної Енциклопедiї студента i школяра тощо. Його почали запрошувати до президiй рiзних конференцiй, симпозiумiв, конгресiв i з'їздiв. Вiн зустрiчався з мiнiстрами, головами фондiв, видатними науковцями всього свiту. - За такого режиму роботи скоро крiм нiчного перiоду в мене вже зовсiм не залишиться часу для творчої роботи, - думав вiн.
   Одного разу його запросили виступити на мiжнароднiй конференцiї з регiональних проблем України, яку проводило в Києвi товариство "Знання". Зiбралося близько двохсот педагогiв, учених, регiональних керiвникiв, якi так чи iнакше мали вiдношення до поширення всiх видiв знань серед населення. Були цiкавi доповiдi. Люди спiлкувалися, дiлилися власним досвiдом, пропонували свої навчальнi програми i новiтнi технологiї в галузi просвiтництва. Все було нормально i коректно аж до тiєї митi, коли слово для виступу не надали представнику Закарпатської областi Калюжному.
   Цього чоловiка Погрiбняк бачив уперше, але вже чув про нього вiд знайомого ужгородського професора. Той за одним фуршетом, смiючись повiдав Назару Петровичу, що Калюжного наприкiнцi 80-х рокiв ХХ ст. прислали до Ужгорода з Москви спецслужби колишнього СРСР. Офiцiйною легендою цього чоловiка була та, що його батькiв, як злiсних українських буржуазних нацiоналiстiв i бандерiвцiв вислали пiсля вiйни iз Закарпаття до Сибiру. Там у них нiби i народився син. Батьки невдовзi померли, а хлопця вiддали до дитячого будинку. Тому української мови вiн не знав, але дуже хотiв повернутися на землю предкiв. Цьому агентовi КДБ у Москвi присвоїли українське прiзвище i вiдправили з такою легендою до Ужгорода, де вiн мав всiляко протидiяти уже означеному розпаду СРСР. Калюжного влаштували викладачем до ужгородського унiверситету. Колега Погрiбняка iз Закарпаття навiть пiдозрював, що у того не було нiякого кандидатського ступеня, а вiдповiдний диплом йому виписали в КДБ.
   - Вiн такий неймовiрно тупий i недалекий, - смiявся ужгородський професор, - що просто фiзично не може бути науковцем i педагогом. Та ви самi зараз почуєте. Цей чоловiк завжди рветься виступати. Ото буде цирк.
   Освоївшись в Ужгородi, так званий Калюжний почав органiзовувати "русинський" рух. Його завданням було розчленити українську нацiю i перешкодити її консолiдацiї перед лицем росiян, словакiв, угорцiв i румун, якi протягом вiкiв визискували українцiв якраз через їхню роздрiбленiсть. Через Калюжного з боку спецслужб сусiднiх країн на пiдкуп "бажаючих" спочатку стати "русинами", а потiм уже i росiянами, словаками i угорцями, передавалися величезнi кошти. На них розгорнулася i таємно очолювана "Калюжним" бурхлива пропагандиська кампанiя.
   "Калюжний" вийшов на трибуну i вiдразу пiшов у наступ.
  -- Хiба можна звертатися до бога у церквi чи будь-де українською мовою? - заявив вiн враженiй аудиторiї. - Хiба бог полiглот? - продовжував вiн.
   Хтось зареготав.
  -- От дурень, рiдкiсний, до речi, - сказав сусiд Погрiбняка. - Це ж треба таке плести.
  -- I взагалi, - продовжував "Калюжний", - українською мовою не все можна перекласти. I з української теж. Вона ще не доросла. Це вам не угорська чи словацька мови. I тим бiльше не росiйська. Ось, наприклад, - просторiкував далi "закарпатець". - Не будемо далеко ходити. Я буду намагатися пояснювати на простих, всiм зрозумiлих прикладах. Скажiть менi, будь ласка, а тут є спецiалiсти-фiлологи, як можна перекласти з української на росiйську i навпаки моє українське прiзвище "Калюжний"?
   В такому ж дусi доповiдь тривала i далi, викликаючи в одних людей обурення, а в iнших нестримний смiх. Сусiд Погрiбняка реготав до слiз.
  -- От дебiл, - стогнав вiн. - Ще трохи i помру вiд смiху. Хiба може така людина працювати в обласнiй органiзацiї "Знання"? - запитував вiн професора. - Та це ж клоунада якась, гумористичний номер Жванецького.
   Наступним був виступ професора Погрiбняка. Вiн зробив коротку змiстовну доповiдьi i вже на її закiнчення звернувся до зали.
  -- Вельмишановнi колеги, панi i панове, я хотiв би завершити свiй виступ вiдповiддю на запитання пана Калюжного, чи можна перекласти його нiбито українське прiзвище росiйською мовою i навпаки. На жаль, вимушений засмутита шановного науковця. Знаючи його бiографiю я вважаю, що прiзвище колеги чисто росiйське i з українським прiзвищем Калюжний має лише цiлком випадково однакове звучання. Я беруся це довести як двiчi по два.
   В залi запала мертва тиша.
  -- Слово Калюжний, якщо воно є росiйським, - продовжував Погрiбняк, - може бути лише словосполученням. Таким чином, воно складається з двох слiв. Його треба читати i вимовляти як "кал южний". Українською ж мовою таке словосполучення перекладається як "гiмно пiвденне".
   Ще цiлу секунду аудиторiя не могла усвiдомити сказаного Погрiбняком. Але через мить грякнув такий грiм реготу, що до зали почали заскакувати тi, хто вийшов освiжитися i щось поїсти у буфетi.
  -- Що трапилося, - звертався до переднiх рядiв представник товариства "Знання" з Харкова. - Щось видно сказав академiк Погрiбняк? Але вiдповiсти йому нiхто не мiг. Нестримнi напади смiху корчили людей у залi.
  -- Як я мiг пропустити виступ Погрiбняка, - жалiвся потiм лектор зi Слобожанщини. I диктофон спецiально налаштував. А тепер нiхто не повiрить вдома, що таке взагалi можливе.
   Через рiк Погрiбняк зустрiв на конференцiї у Чехiї знайомого професора ужгородського унiверситету.
  -- Ну як там поживає пан Калюжний? - поцiкавився вiн
  -- Немає вже такого у нас, - вiдповiв колега з Закарпаття. - Звiльнився з роботи i виїхав з мiста. Кажуть, поїхав до Росiї. Клiмат йому не пiдiйшов Це офiцiйна версiя. А насправдi засмiяли його так, що цього нiхто б не витримав.
  

Верблюд

   1999 рiк у фiнансовому вiдношеннi для Назара Петровича видався доволi успiшним. Вiн надрукував одразу двi книжки в США i Бразилiї, а також два пiдручника масовим тиражем в Українi. Його колишнiй студент-iсторик, а потiм аспiрант Остап Марцун уже кiлька рокiв очолював адвокатську фiрму. Вiн i запропонував своєму колишньому науковому керiвнику юридичну допомогу у "вибиваннi" гонорарiв з вiтчизняних i зарубiжних видавництв.
   Керiвники цих приватних видавничих пiдприємств явно недооцiнили академiка Погрiбняка. Звикши мати справу з заглибленими у науку, абсолютно непрактичними людьми, якi не могли i не вмiли вiдстоювати свої законнi iнтереси, видавцi як вiтчизнянi, так i зарубiжнi пропустили доволi iєзуїтсько сформульований текст авторських угод, якi склав для Погрiбняка його колишнiй аспiрант. Ще студентом Назар Петрович постiйно пiдтримував, а нерiдко i пiдгодовував вiчно голодного Марцуна, який мешкав у гуртожитку на вулицi Ломоносова, де колись жили i студентськi друзi академiка. Не маючи матерiальної пiдтримки з дому Марцун перебивався випадковими пiдробiтками. Однак вже тодi стало очевидним, що винахiдливiшої i хитрiшої людини за цього свого студента, а потiм i аспiранти Назар Петрович у своєму життi не зустрiчав.
   В той час дозволялося вчитися одразу на кiлькох факультетах унiверситету iменi Тараса Шевченка. Цiєю можливiстю i скористався Марцун, поступивши ще й на юридичний факультет. Як йому вдавалося викручуватися, не лише навчаючись на двох факультетах, але ще й працюючи для Назара Петровича так i залишилося загадкою. Марцун виявився вдячною лдюдиною i довiдавшись при випадковiй тзустрiчi, що його колишнiй науковий керiвник, видаючи свої книжки багатосоттисячними тиражами, нiяк не може отримати зароблене, вирiшив проявити iнiцiативу i допомогти йому. Як би там не було, але сума гонорарiв, отриманих ученим за рiк дозволила йому у 2000 роцi купити в чудовому зеленому мiсцi Києва на вулицi полковника Волошина трикiмнатну квартиру.
   В той час на Київ не було такого тиску переселенцiв з усiєї України. Саме тодi столиця стала поступово перетворюватися на своєрiдну оазу серед пустелi. Iнтенсивно розбудовуючись i оновлюючись, вона на вiдмiну вiд депресивних iнших регiонiв країни, набула європейського комфорту i бренду. На той час ще не почалося масового рейдерського захоплення столицi "донецькими" i цiни на житло все ще були вiдносно прийнятними для багатьох киян.
   Мiсце, де оселився Назар Петрович з дружиною, залишивши свою квартиру в центрi батька i синовi, дiйсно було ледь не найкращим у Києвi. Тиха, тiниста вулиця, на якi вiддалiк вiд проїжджої частини стояв будинок чеського проекту в якому мешкали переважно викладачi аграрного унiверситету, закiнчувалася безпосередньо в Голосiївському лiсi. Навколо знаходилися чистi озера, Нацiональний виставковий центр, Льодовий стадiон, iподром, крита арена. За десять хвилин пiшохiдного маршруту вiд будинку Назара Петровича розмiщувалася i новозбудована археологiчна лабораторiя, де працював вчений. Крiм того, пiд самим будинком стояв i гараж академiка, який вiн придбав у тих же людей, що i квартиру.
   Обладнана новiтнiми приладами лабораторiя, не мала аналогiв у Європi. Вона була дiтищем академiка Погрiбняка, яким вiн страшенно пишався. На її дообладнання, тихцем, щоб нiхто й не знав, учений витратив значну частину свого власного гонорару за виданi пiдручники. Назар Петрович знав, що з такою апаратурою, яка є в його лабораторiї, вiн не лише зробить новi сенсацiйнi вiдкриття свiтового значення, але й зможе цiлком аргументовано, на рiвнi лабораторних iнструментальних дослiджень пiдтвердити їхню достовiрнiсть.
   Так склалася наша iсторiя, що саме Погрiбняку випала мiсiя вiдновити бiльш як сто рокiв тому дослiдженi, але так i не опублiкованi матерiали археологiчних розкопок учених Росiйської iмперiї на територiї України. Коли вони доповiли про свої сенсацiйнi вiдкриття тодiшньому росiйському царевi вiн заборонив їх оприлюднення на пiдставi того, що "малороссы могут возомнить себя пупом Земли". Через цiле столiття академiк Погрiбняк почав вiдновлювати науково вмотивовану iсторичну справедливiсть стосовно своєї Батькiвщини, описуючи "пуп Землi" i друкуючи матерiали власних дослiджень як в Українi, так i за її межами.
   Працюючи в Академiї наук вищої освiти, Назар Петрович через декiлька рокiв став її вiце-президентом i через це познайомився в президiї з багатьма дуже цiкавими людьми всiх можливих спецiалiзацiй i напрямкiв наукових дослiджень. Дома вiн називав дружинi членiв президiї Академiї наук "вiд трьохсот i вище". Справа в тому, що вивчаючи довiдник "Академiки Академiї наук вищої освiти України", виданий у 2000 роцi, Назар Петрович звернув увагу, що кiлькiсть наукових публiкацiй в усiх без винятку членiв президiї перевищувала триста.
   Донедавна, спiлкуючись лише з iсториками i археологами, Погрiбняк вiдкрив для себе зовсiм новий i надзвичайно цiкавий свiт математикiв, хiмiкiв, медикiв, металургiв, бiологiв, вiйськових науковцiв, юристiв, конструкторiв ракет i танкiв. Україна володiла величезним iнтелектуальним потенцiалом, який майже не використовувався. Це були скромнi генiї, як називав їх докторант Назара Петровича, який нерiдко замiняв ученого на засiданнях президiї, коли той виїжджав на черговий науковий конгрес за кордон. Особливо iмпонували Погрiбняковi директор Iнституту трансплантологiї, вiдомий хiрург Платон Михальчук i новий сусiд по будинку ветеринарний лiкар Опаленко. Обидва були великими дiтьми i крiм науки нiчого бiльше не бачили. Опаленко взагалi зовнi дуже нагадував Айнштейна в похилому вiцi. Вiн не звертав уваги на свiй одяг i взагалi зовнiшнiй вигляд i виглядав як якийсь бомж. З подивом Назар Петрович довiдався, що цей анатом вiдомий в усьому свiтi вчений у своїй галузi. Вiльно володiє декiлькома мовами, i не лише європейськими. Був засновником кафедри ветеринарної медицини Анкарiйського i Алжирського унiверситетiв. Ученому вдалося винайти i запатентувати понад сорок лiкарських засобiв, якi на початку ХНI столiття використовувалися у 70 країнах свiту.
   Опаленко мав всi можливi вiтчизнянi науковi нагороди i звання, а також вiдзнаки рiзних близьких i далеких країн: вiд Росiї до США, i вiд Куби до Iндонезiї. Не раз рятував не одну країну вiв рiзних пошестей i пандемiй, якi не лише у країнах третього свiту косили свiйських тварин, викликаючи економiчнi негаразди i голод. Вiн знав безлiч цiкавих i дивовижних iсторiй. Спiлкування з ним надихало Назара Петровича та вселяло оптимiзм i звеселяло у важкi перiоди життя.
   Вiдомий у свiтi ветеринарний лiкар i анатом мав одну негативну рису характеру - був надто вже марнославним. Постiйно обвiшаний рiзними лауреатськими значкам, вiдзнаками i орденами, вiн нерiдко у самому непiдходящому мiсцi i в найневiдповiднiший час починав розповiдати про те, чому в нього досi немає французького ордена, хоча цi "клятi французи" в минулому роцi вилiкували його препаратом усiх своїх коней, якi коштують сотнi мiльйонiв доларiв.
  -- А ось турки, хоча i не такi цивiлiзованi як нiмцi, але засновану мною кафедру в столичному унiверситетi обiцяли назвати моїм iмям, - хвалився Опаленко друзям. "Чортовi ж нiмцi" навiть не обiцять назвати на мою честь лiки опалiном, чого я вимагав вiд них письмово. Та що там говорити про нiмцiв i французiв, - бiдкався Опаленко. - У нашому аграрному унiверситетi я просив ректора увiчнити якимось чином мою багаторiчну дiяльнiсть. А вiн тiльки смiється. Вискочка. Має лише 50 робiт. А в мене їх уже близько тисячi. Двадцятьма мовами виданi.
  -- Хiба я не заслуговую хоча б погруддя бiля факультету? I чому менi повиннi встановлювати пам'ятну дошку, як обiцяв ректор, лише пiсля моєї смертi. Чи буду я її бачити з того свiту? Цiлком ймовiрно, що взагалi забудуть встановити, - говорив Опаленко своїм друзям-академiкам. - Я вже й i мiсце гарне на стiнi перед входом на факультет пiдiбрав, - продовжував хвалитися Опаленко Погрiбняку. - Мої спiвробiтники навiть обвели цей чотирикутник бiлою фарбою. А то я знаю їх: причеплять ту дошку десь оддалiк, щоб нiхто i не бачив. I металiчний кошик для квiтiв треба передбачити. А то он академiку Сопiльняку меморiальну табличку присобачили, а квiти хоч на землю клади. Нiчого не можна кидати на самоплив. А то зроблять аби як.
   Опаленко очолював велику, озброєну надсучасним iмпортним обладнанням лабораторiю ветеринарного факультету. В нiй вiн днював i ночував. Спiвробiтники розходилися пiсля шостої години, а їхнiй керiвник майже завжди залишався пiсля роботи. Це були його найпродуктивнiшi протягом доби години. Нiхто не заважав i можна було повнiстю вiддаватися улюбленiй справi.
   Одного разу навеснi 2001 року в цирку, який готувався до виїзду на гастролi, важко захворiв верблюд. Це була велична, двогорба, дуже гарна i випестувана тварина. Справжнiй красень серед шанованого племенi кораблiв пустелi. Спочатку "провiдного артиста" пробував лiкувати цирковий ветеринар, але нiчого путнього з цього не вийшло. Не справилася i ветеринарна лiкарня. Тодi згадали про Опаленка i напiвмертвого верблюда привезли на ветеринарний факультет аграрного унiверситету. Вчений на той час працював над новими, дуже ефективними лiками. Вони ще не були випробуванi належним чином, тобто за всiма канонами ветеринарної науки. Але власники верблюда дали Опаленку карт-бланш. Роби що хочеш i можеш.
  -- Все одно вiн здохне, - сказав дресирувальник з цирку. - А так може дякуючи вам i оклигає. Ми до вас як до останньої iнстанцiї, як до бога. Чули, що ви допомагали навiть у здавалося б безвихiдних ситуацiях.
  -- Я начого не обiцяю, - вiдповiдав Опаленко, але зроблю все, що вiд мене залежить. Їдьте на гастролi i через тиждень зателефонуйте менi. Якщо вилiкую вашого народного артиста, не забудьте видати менi якусь нагороду. Нехай навiть Почесну грамоту Мiнiстерства культури.
  -- Та щось придумаємо, - обiцяли артисти цирку. - Ви тiльки постарайтеся. Це дуже талановита тварина. Не знаємо, чи вдасця знайти їй достойну замiну.
   "Циркачi" поїхали а академiк взявся за роботу. Вона не була марною i вже пiд час сесiї красень верблюд пасся на засiяному гарною спецiальною травою великому подвiр'ї факультету. Воно було з усiх бокiв обгороджене високим металiчним парканом. Все було б добре, якби не було студентiв. Як казав, жартуючи, Назар Петрович, - в унiверситетi можна було б непогано працювати, якби не було студентiв. Саме цi студенти i стали призвiдниками чергового розiграшу академiка Погрiбняка. На цей раз це був один iз повнiстю спонтанних їх видiв.
   Студенти вже давно познайомилися з верблюдом i зрозумiли, що це не проста тварина. Вони i вирiшили поставити експеримент: що ж буде, якщо верблюда витурити за огорожу факультету? Куди вiн пiде? Однi казали, що до Голосiївського лiсу. Iншi запевняли, що такiй артистичнiй натурi пряма дорога до студентської кав'ярнi. Були i такi, якi стверджували, що верблюд нiкуди не пiде i проситиметься назад на подвiр'я факультету. Вирiшили не сперечатися далi i перевiрити рiзнi припущення, так би мовити в експериментальному порядку. Верблюда виманили за ворота. Пiсля цього їх зачинили i стали чекати подальшого розвитку подiй. Артист цирку аж нiяк не виглядав збентеженим i спокiйно вирушив у бiк великого гастроному на проспектi, який перетинала вулиця полковника Волошина. Декiлька студентiв пiшли за твариною за декiлька крокiв позаду.
   Поява верблюда бiля гастроному, де завжди було багато людей, викликала справжнє отетерiння перехожих. Верблюда оточив цiлий натовп людей, якi висловлювали найнеймовiрнiшi припущення стосовно причини його появи на гамiрном у проспектi. Шукали хазяїна тварини, але нiхто не вiдгукувався. Раптом верблюд опустився на на переднi колiна i став дуже майстерно бити поклони на рiзнi боки, випрошуючи подачки. Декiлька перехожих полiзли до своїх сумок, витягуючи булочки i солодощi. Хтось кинувся до гастроному купувати "щось для верблюда".
   В цей час на обiдню перерву додому проїжджав академiк Погрiбняк. Вiн спинив машину i вийшов з неї до натовну.
   - Та не совайте ви йому до рота все пiдряд, - звернувся вiн до людей, якi оточили верблюда. - Його i так ледве виходили. Видно щось i тодi з'їв не те. Знову ж захворiє. Вiн тут неподалiк на ветеринарному факультетi Аграрного унiверситету живе. Думаю, що це його студенти випустили на вулицю. Бiльше нiкому.
   Верблюд нiби зрозумiв Назара Петровича i почав зводитися на переднi ноги. Саме в цю мить до нього пiдскочив з цукеркою в руках хлопчик. З наплiчником вiн виглядав як першокласник. Дитя ткнуло до рота тварини цукерку i захоплене в полон переднiми зубами верблюда, який саме спинався на ноги, повисло зi страшним криком у повiтрi. Натовп остовпiв, не знаючи що робити.
  -- Та вiн же йому руку вiдкусить, - iстерично заволала якась жiнка. - Чоловiки, та зробiть нарештi що небудь.
   Хтось кинувся до хлопчика, намагаючись висмикнути його руку з рота тварини. Але верблюд не вiдпускав свою жертву.
   - Вiдпусти цукерку, - закричав до хлопчика Назар Петрович.
   Однак це не допомогло. Верблюд не розтуляв щелепу. Нiхто не знав, що робити. Хтось порекомендував викликати мiлiцiю, щоб вона застрелила верблюда, так як вiн може з'їсти дитину.
  -- Не говорiть дурниць, - звернувся до людей Погрiбняк. - Верблюди належать до травоїдних тварин i тому м'яса не їдять. Вiдiйдiть подалi, я здається знаю, що треба робити. Давайте дражнити його. Хто як може i вмiє. Вiн плюне i випустить руку дитини з рота.
   Поки натовп намагався роздратувати верблюда, Назар Петрович витягнув мобiльний телефон i зробив два дзвiнки. Спочатку вiн зателефонував до лабораторiї Опаленка i попросив того негайно прибути до гастронома. Потiм зателефонував до травмопункта десятої лiкарнi i повiдомив, що зараз до них приїде божевiльний, який стверджує, що дитину покусав верблюд. Щоб були готовi.
   Верблюда не треба було довго дражнити. Вiн дiйсно плюнув, та так влучно, що залiпив усi очi, обличчя i груди саме тому типовi, який запропонував його застрелити. Дiсталося i iншим зiвакам. Хлопчик упав на землю. Три пальцi його правої руки були скривавленi. Погрiбняк подивився на них i попросив заплакану дитину поворушити пальцями.
  -- Напевно, перелому немає, - констатував вiн. - Але все одно необхiдно зробити рентгенiвський знiмок i щеплення вiд сказу, - звернувся вiн до Опаленка, який саме в цей час вискочив зi своєї машини i пiдбiг до натовпу, який зростав на очах.
  -- Ти правий, Назаре Петровичу, - вiдказав Опаленко. - Зараз верблюда заберуть мої спiвробiтники, а дитину я доставлю до травмпункту. Добре, що ти тут нагодився. А то й не знаю, що могло тут трапитися. Треба буде якось переконати батькiв цього хлопчика, щоб не подавали до суду на наш факультет. А то не бачити менi пам'ятної дошки на фасадi нашого унiверситету.
  -- Забирай хлопця до своєї машини, а я поїду слiдом за вами. Може треба буде свiдчити? Я не думаю, що в цьому сенсi можуть виникнути якiсь ускладнення. Я зачекаю вас бiля травмпункту. А потiм разом вiдвеземо дитину додому i побалакаємо з батьками цього хлопчика.
   Проїхавши Голосiївським проспектом Опаленко звернув на Демiївську вулицю i зупинився перед дверима травмопункту. За ним хвацько скермував свого автомобiля i Погрiбняк. Зачинивши машини вони вдвох повели травмованого хлопчика до дверей лiкарнi.
  -- Я тут все знаю, - запевнив Назар Петрович Опаленка, - наприкiнцi лютого я впав на вулицi i зламав собi ногу. Тодi така слизота була, що менi довелося тут просидiти доволi довго, спочатку в черзi до лiкаря, а потiм i на рентген. Нарештi, я ще й висидiв чергу, щоб менi наклали гiпс.
  -- Влiтку, сподiваюся, таких проблем у нас не буде, - вiдгукнувся Опаленко, пропускаючи хлопчину вперед. - Менi тут i сидiти довго не можна. В лабораторiї я започаткував дуже важливий дослiд.
  -- Та в тебе ж не один асистент, - здивувався Погрiбняк. - Я думаю, що у них достатньо квалiфiкацiї, щоб обiйтися без тебе.
  -- Ти ж знаєш, що свої найважливiшi дослiди я нiкому iншому не довiрю, - посмiхнувся ветеринар. - Завжди зроблять щось не так. Нi розумiння належного у нинiшнiх молодих науковцiв немає, нi вiдповiдальностi.
  -- Ну, це ти вже говориш як типовий старий шкарбун, - похитав головою Назар Петрович. - Так не можна. Треба готувати собi змiну. Ми ж не вiчнi.
   Дверi до кабiнету лiкаря травмпункту, з огляду на спеку надворi, були вiдчиненi. За столом сидiв дебелий молодик у халатi. За iншим столом бовванiла лiтня медсестра. Назар Петрович сiв на розставленi вздовж стiни стiльцi для вiдвiдувачiв, а Опаленко з дитиною зайшов до кабiнету i хотiв зачинити за собою дверi.
  -- Не треба їх зачиняти, - попрохала його медсестра. - Сонце свiтить прямо нам у вiкно i без протягу ми тут просто не зможемо знаходитися.
  -- Що тут у вас? - пiдняв лiкар очi на Опаленка.
  -- Травмована дитина, - показав той на хлопчика.
  -- Зараз ми подивимося, - дружньо звернувся лiкар до переляканого хлопця. - Та не переживай ти так сильно. Будь героєм.
  -- В нього ось тут пальцi пошкоджено, - почав Опаленко.
  -- Ви мабуть дiдусь потерпiлого? Чи може вчитель фiзкультури? Розповiдайте, як все трапилося. Мабуть у школi побилися або у футбол грали. У мене вчора вже був подiбний випадок. Привезли одного хлопця з 269 школи. Так добре грали в футбол на уроцi фiзкультури, що довелося накладати гiпс.
  -- Та я нiхто для цього хлопця, - вiдказав Опаленко. - Просто схопив його на вулицi, посадив до своєї машини i привiз сюди.
   Лiкар пiдозрiло поглянув на Опаленка.
  -- А як була травмована дитина? - ще раз запитав вiн у академiка. - Ви були присутнi при цьому?
  -- Не був, але достеменно знаю, що дитину покусав верблюд. На Голосiївському проспектi бiля гастрономиа.
  -- Ага, нам про цей випадок уже телефонували. Я думав, що хтось пожартував, - промимрив лiкар, оглядаючи пальцi хлопчика. - Ви тут записуйте до iсторiї хвороби, - звернувся вiн до медсестри, а я зараз повернуся.
   Лiкар швидко вийшов до коридору i побiг до iншого кабiнету.
  -- Зараз зателефонує до Павлiвської лiкарнi для душевнохворих, - подумав Погрiбняк.
   Через декiлька хвилин лiкар вийшов з сусiднього примiщення i проходячи повз Назара Петровича i вважаючи його за чергового пацiєнта попросив почекати, поки вiн закiнчить з травмованим хлопчиком.
   Час йшов, але лiкар всiляко "тягнув гуму", не вiдпускаючи Опаленка. Врештi-решт до травмопункту поспiхом зайшли два дебелих санiтари, несучи в руках гамiвну сорочку.
  -- Де тут наш пацiєнт? - звернувся один з них до лiкаря.
  -- Та ось вiн, - показав травматолог на Опаленка, стверджує, що дитину, якiй зараз у iншому кабiнетi накладають на руку гiпс, покусав бiля гастроному на проспектi верблюд. Я не психiатр, але випадок, на мою думку, цiлком очевидний.
  -- Ви справдi таке говорили? - запитав Опаленка санiтар.
  -- Так, дитину схопив за руку переднiми зубами верблюд i пiдняв хлопця в повiтря, - переконано вiдповiв Опаленко.
  -- Який верблюд? - все ще допитувався санiтар.
  -- Великий двогорбий верблюд. Вiн стояв на переднiх колiнах перед гастрономом i кланявся на всi боки.
  -- А ви сам хто такий? - звернувся до Опаленка другий санiтар, який до того мовчав.- У вас є якiсь документи, якi засвiдчували б вашу особу?
  -- Я академiк Опаленко, - вiдказав ветеринар. Заслужений дiяч науки i технiки України, лауреат державної премiї i вiдзнаки Ярослава Мудрого. Ось у мене на лацканi пiджака лауреатськi вiдзнаки. Але, на жаль, документiв при менi немає.
  -- Академiк, - зареготав травматолог. - Якщо ви академiк i лауреат, то я Наполеон, а ось вiн, - лiкар показав на вищого санiтара - Папа Римський. Та хiба буде психiчно нормальна людина в будень носити всi цi брязкальця. - Лiкар показав на чисельнi значки на пiджаку Опаленка.
  -- Та на Петрiвцi я можу купити будь-яку вiдзнаку. До них необхiдно мати вiдповiднi документи. Вони у вас є?
  -- Та немає у мене нiяких документiв, - спробував боронитися Опаленко, зiщулившись пiд важкими поглядами санiтарiв.
  -- Я думаю, справа абсолютно зрозумiла, - продовжував лiкар. - Цей тип сам травмував дитину, залякав хлопця, щоб вiн не пожалiвся нам. Вiн викрав хлопця i будучи божевiльним придумав цю iсторiю з двогорбим верблюдом. А те, що цей хлоп хворий на всю голову. написано в нього на обличчi. Берiть його. Вiн явно втiк з якоїсь провiнцiйної психушки. I подався до столицi. Зараз до Києва пхаються всi хто хоче i може. I серед них повно рiзних психiв.
   Опаленко спробував кинутися до вiдчиненого вiкна травмпункту, який був традицiйно розмiщений на першому поверсi, але його випередили санiтари . Вони натягли на академiка гамiвну сорочку.
  -- Зараз ми тебе вiдвеземо до "академiї наук", - засмiявся один з санiтарiв. У нас там є не лише академiки, але й президенти, прем'єр-мiнiстри, митрополити i народнi депутати. Iнодi здається, що деяким нашим державним дiячам, якi витворяють казна що зi своєю країною i народом мiсце в божевiльнi, а вони розгулюють на волi. Та ще й з державними вiзитами роз'їжджають. По всьому свiтовi. А у нас є цiлком нормальнi люди, продовжив iнший санiтар. - Ми тебе, голубчику, якщо будеш себе погано поводити, так вiддухопелимо, що не зможеш нi дихнути, нi перхнути. Ну пiшли, академiку, до машини. Будеш у нас мати прiзвисько "верблюд".
   Назар Петрович вирiшив, що пора втручатися в ситуацiю i йому. Вiн рiшуче пiдвiвся i зайшов до кабiнету лiкаря, по дорозi наступивши на на ногу вищому санiтаровi так, що в того злiзла шкiра з кiсточки. Санiтар скорчився на стiльцi, нiчого не розумiючи, а Погрiбняк витягнувши посвiдчення професора Київського унiверситету iменi Тараса Шевченка, звернувся до травматолога.
  -- Я стверджую, що в гамiвнiй сорочцi знаходиться академiк Опаленко, вiдомий не лише в Українi, але й за її межами ветеринарний лiкар, лауреат всiх найвищих наукових нагород i звань у цiй країнi. Вiн не входить до жодної з партiй i взагалi людина пiдкреслено аполiтична. Зате я є членом полiтради однiєї з найвiдомiших партiй держави. У нас є свої газети. Зараз тут привселюдно стверджувалося, що вся наша влада психiчно хвора. Може воно i дiйсно так, я не знаю, але вам такi твердження просто так не минуться. Якщо ви зараз же на колiнах не вибачитеся перед академiком Опаленком, до божевiльнi доведуть вас.
  -- Але ж верблюд..., - спробував боронитися лiкар-травматолог.
  -- Верблюд дiйсно травмував хлопчика. Вiн потрапив на проспект з ветеринарного факультету, де його лiкував академiк Опаленко. А вигнали верблюда за територiю ветеринарного факультету аграрного унiверситету босяки-студенти. Ви ж теж колись були студентом? - звернувся Погрiбняк до лiкаря. - I, напевно, теж витворяли всiлякi штучки? А таким санiтарам як ви взагалi треба лiкуватися лише у ветеринарних лiкарiв, - засмiявся Назар Петрович. - Он той, що сидить на стiльцi зовнi схожий на барана, а другий сильно нагадує тхора. Тiльки ви, шановнi, увiйшли до коридору я вiдразу вловив цей характерний запах.
  -- Спочатку вибачтеся ви, - заскиглив один з санiтарiв, знiмаючи закривавлену шкарпетку з ноги. - Ви що, у спецпiдроздiлах служили? - звернувся вiн до Погрiбняка. - В мене зчесало не лише шкiру, але й зачепила артерiю. Кров так i хлище.
  -- Нехай вами займеться цей травматолог. А то й дiйсно стечете кров'ю. Це буде немала втрата для психлiкарнi. А ваш колега нехай звiльнить академiка Опаленка. Пiсля перевязки я чекаю вас у кабiнетi з вибаченнями. Продумайте його текст заздалегiдь, щоб у мене сльози на очах стояли. Бо якщо я не повiрю у ваше щире каяття, будете жалкувати все життя.
   Вислухавши вибачення лiкаря i санiтарiв Погрiбняк вийшов з Опаленком на вулицю.
  -- I що ж це таке коїться, - не мiг той заспокоїться. - Виходить, що у нас будь-кого серед бiлого дня можна схопити, зв'язати i запроторити до психушки, - продовжував обурюватися Опаленко. - Якщо таке можна зробити з заслуженим академiком, то що вже говорити про робiтника-будiвельника, селянина чи вчителя. Та ж за них i заступитися нiкому. В якiй країнi ми живемо? Хто в нiй завiв такi порядки, що на розумну i iнтелiгентну людину дивляться як на психiчно хворого iндивiда? Я то працював за кордоном, то просиджував роками у своїй лабораторiї i зовсiм не знаю життя. Як менi жити далi? - розпачливо розвiв руками Опаленко.
  -- Чому так складається у нашiй державi i хто завiв у нiй такi порядки я знаю. Iсторик же, археолог. Я теж маю ледь не всi науковi нагороди, хоча й не ношу їх щоденно.
  -- Та нiколи я бiльше не чiплятиму на себе тi вiдзнаки, - розпалився ще бiльше Опаленко. - Чуєш? - нiколи бiльше. Скажи менi, друже, може я й справдi виглядаю як божевiльний?
  -- Нi, ти просто виглядаєш як дуже розумна i iнтелiгентна людина, а таких нашi держиморди та їхнi посiпаки просто не переносять, бо ж самi дебiли. Таку багатющу державу як Україна довести до її нинiшнього стану могли тiльки дiйсно хворi на всю голову люди. Аби вони взагалi нiчого не робили i нiкуди не втручалися, Україна сама б давно стала найбагатшою країною Європи. Для цього присутнi всi об'єктивнi умови. Причина наших бiд в суб'єктивному, тобто, як колись казали, в людському факторi. Замiни цих людей на порядних i розумних i ми житимемо краще за всiх.
  -- Ну чому розумнi люди в нас не в пошанi? - знову запитав вже трохи оговталий Опаленко.
  -- Бо у нас донинi немає логiчної в Українi української влади, тому i не панує в усiх сферах життя український менталiтет. У нас правлять росiйськi агенти, п'ята колона росiйського iмперiалiзму, а значить i росiйський дух. Хiба я не правий? Давай зараз же пiдiйдемо до будь-якої книгарнi, газетного кiоска, включимо радiо, телевiзор чи комп'ютер. Хiба там панує українське? Аж нiяк. Скрiзь переважає все росiйське. А один росiянин i росiйський поет так сказав про росiйський менталiтет, не ручаюся за дослiвний виклад, але основний сенс збережено:

К глупым полный благодати,

К умным безпощадно строг,

Бог всего, что есть некстати,

Вот он, вот он, русский бог

   - Звiдси, при пануваннi росiйського, а не українського в Українi, тут обов'язково переслiдуватимуть розумних людей. Як їх нинi переслiдують в Росiї.
   - То що ж тодi менi, що ж нам-українцям треба робити, - розпачливо запитав Опаленко.
   Об'єднуватися з собi подiбними у полiтичнi органiзацiї i виборювати свої нацiональнi права. Ось ти, - Назар Петрович подивився академiку просто в очi, - чому такий аполiтичний? Чому ти й досi не в нашiiй Українськiй партiї? Я входжу до її президiї i з радiстю рекомендуватиму туди i тебе. Ти знає декiлька мов, i не лише європейських. Ти свiтовий авторитет у своїй галузi. Тебе пiдтримають веринарнi лiкарi всiєї нашої планети. Зможеш через них звертатися з вiдозвами до свiтової громадськостi.
  -- Добре, я згоден, - твердо сказав Опаленко. Сьогоднiшнiй випадок вiдкрив менi очi. Поїхали до мене додому, - запросив вiн Погрiбняка. - В мене є чудова пляшка вина, багато рокiв тому привезена з Алжиру. Вiдмiтимо народження нового українського полiтика.
   Погрiбняк i Опаленко сiли кожен до своєї машини i виїхавши на Голосiївський проспект попрямували на пiвдень.

  

Кравец

   Україна вже декiлька рокiв була незалежною державою, але ректор унiверситету, де працював Погрiбняк, Кравець, продовжував пiдписувати офiцiйнi документи на росiйський лад Кравец.
  -- У цьому пiдписi вiдсутня формальна логiка, - обурювався Назар Петрович своїм колегам. - У росiйськiв мовi немає нi слова "кравець", нi слова "кравец". Все ж що не має формальної логiки є маразмом. Так ще давньогрецькi фiлософи казали. То хiба може столичним унiверситетом керувати маразматик, який не розумiється на елементарних речах? Це ж повна дискредитацiя не лише самого унiверситету, але й студентiв i особливо викладачiв. Нашi професори викладають у найкращих унiверситетах свiту, - вiд Калiфонiйського до Сорбонни. А ректор хоче виставити нас на посмiховисько, - не вгавав Погрiбняк.
   Колеги посмiювалися про себе. Вони знали, якщо Назар Петрович вiзьметься за цю справу, ректору буде непереливки. Засмiють i колеги i студенти. Хоч з Києва тiкай.
   Наближалася загальноунiверситетська конференцiя. На неї до колонної зали головного корпусу збиралися послухати доповiдi вiдомих учених всi професори i доценти, доктори i кандидати наук не лише цього вузу, але й багатьох iнших унiверситетiв мiста. На пленарному засiданнi була запланована i доповiдь академiка Погрiбняка. В нiй шанований i знаний у свiтi професор використовував комп'ютер, з якого проектував на великий екран знiмки унiкальних i сенсацiйних знахiдок, зроблених ним пiд час лiтнiх археологiчних експедицiй.
   Завершуючи доповiдь, Погрiбняк звернувся до присутнiх
  -- Вельмишановнi колеги, панi i панове! Я знаю, що нинi точиться багато гарячих дискусiй щодо нового правопису української мови. З цього приводу виступають всi, кому не заманеться. Я не розумiю, як таке терплять фахiвцi-фiлологи. Якби в мою археологiю почали пхати свого носа рiзнi невiгласи, якi в нiй нiчого не тямлять, хай би то навiть були академiки вiд фiзики, фiлологiї чи бiологiї, я б їх послав куди подалi... Однак, раз фахiвцi-фiлологи не заперечують, я теж хотiв би висловитися з цього приводу. Не затримаю вашої уваги надовго. Я лише щодо правила написання таких українських слiв, як швець, молодець, кiбець, горобець i т. п.
   Погрiбняк вивiв на величезний екран останнiй наказ з власноручним пiдписом ректора: Кравец.
  -- Шановнi колеги! Я особисто вважаю, що з цього правила в українськiй мовi є два винятки. Це: кравец i поц.
   Запала мертва тиша, а потiм зала одночасно вибухнула як бомба. Реготав навiть запрошений до президiї вiце-прем'єр. Вiд страшного реготу замигав i "завис" комп'ютер. Ректор пiдвiвся зi свого мiсця i вибiг у коридор.
   Наступного дня Погребняка викликали до ректора.
  -- Ви що собi дозволяєте, - ревiв ректор. - Це неподобство. Ви хоч розумiєте, що ви накоїли? Та я не знаю, що з вами зроблю.
   Великий кулак ректора з силою опустився на стiл з таким гуркотом, що Погрiбняк прокинувся.

***

   За вiкном його дачi могутнiми поривами налiтав шквальний вiтер. Дощ лив як з вiдра. Блискавки краяли чорне небо. Слiпучий спалах заполонив усю кiмнату. Грякнуло так, що професор злякався за поставлений на "сон" комп'ютер. - Справжнiй кiнець свiту, - подумав Назар Петрович.
   Вiн лежав поряд з дружиною у лiжку i не мiг заснути. Господи! I насниться ж таке. Але сон не приходив i перед очима почали з'являтися картини його нинiшнього життя.
  -- Боже, чому я не змiг стати таким безстрашним, таким веселим i дотепним, яким я сам себе бачив увiснi? - подумав нарештi Погрiбняк. - Чому я така зануда i сiрiсть? Чому все своє життя боявся висловити свою думку, будучи абсолютно впевнений у своїй правотi? Чому завжди вiдступав перед агресивними невiгласами i дурнями? Навiщо тiкав i ховався, коли виникала можливiсть стати неординарним, навiть великим. Господи, в мене ж були всi шанси стати великим в усьому: вiд кохання до науки.
  -- Все моє життя останнiх 30 рокiв, це перiод втрачених можливостей, - пригадував i далi своє минуле життя Назар Петрович. - Я ж навiть вiдмовився вiд роботи в Калiфорнiйському унiверситетi на неймовiрно вигiдних умовах. Побоявся, що в мене там нiчого не вийде. Все життя бовся великих поразок. А вийшло, що не було i великих перемог. Справжнiх, беззастережних, п'янких. I не тому, що я не мiг чи не хотiв, я просто не смiв. Мене затюкали зi студентської лави суцiльними заборонами, переслiдуваннями за правдиве слово, постiйною регламентацiєю всього життя. Якби я народився десь у США чи Нiмеччинi, я мiг би стати таким як Рiчард Фейнман, учений-фiзик, лауреат Нобелiвської премiї, чудернацькi витiвки i розiграшi якого нинi вiдомi всьому свiтовi.
   Гроза стихла i повернувшись на бiк Погрiбняк знову заснув
  
  

Роздiл III

Сон третiй (майбутнє)

   Таємниця роду Погрiбнякiв
  

   Назар Погрiбняк, студент третього курсу iсторичного факультету Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка прокинувся доволi рано. Глянув на годинник: 6 година. Перевiв погляд на строкатий стiнний календар. Великi чорнi цифри показували 5 червня 2012 року.
  -- Сьогодi ж останнiй iспит, - згадав Назар. Хоча б уже спека спала. А то дошкуляє бiльше за екзаменацiйну сесiю, подумав хлопець.
   Його дiд Петро, якого Назар ще з дитинства називав Петрусем, вчора сказав, що якщо спека не закiнчиться i не пiдуть дощi, все згорить.
  -- А в мене може згорiти сесiя, якщо я не почитаю сьогоднi ще хоча б трохи, - констатував Назар. Вiн пiдняв товстелезного пiдручника з iсторiї України, який випав йому з рук нинiшньої ночi.
   Правду кажучи, у Назара в останнiй час серйозно займатися наукою часу майже не було. Його виручав лише природний розум, кмiтливiсть i якась надприродна здатнiсть як губка всотувати i зберiгати в собi величезну кiлькiсть найрiзноманiтнiшої iнформацiї. Тому на iспитi вiн мiг вразити будь-якого екзаменатора вiльним i незвично точним володiнням даними про те, де i коли вiдбувалася та чи iнша iсторична подiя. Однак, як i чому вона вiдбувалася, знав не завжди.
   Цiєю весною часу на навчання майже не залишилося. На завадi стояли мiжнароднi змагання з бойового гопака i знайомство з красунею Мар'яною.
   Бойовим гопаком Назар почав займатися ще з 9 класу. На той час вiн уже вимахав за 195 сантиметрiв i продовжував рости далi. Почав палити цигарки i зустрiчатися з дiвчатами. Батько, професор iсторичного факультету, лише трохи нижчий за сина, ледь не за вухо привiв Назара до спорткомплексу унiверситету, попередньо домовивших з тренером Вакуленком.
  -- Врятуйте менi, будь ласка, сина, - просив вiн тренера. - Почав смалити цигарки, потiм почне щось нюхати i колотися. Час тепер такий. Наркодiлки спецiально розповсюджують наркотики серед учнiв середнiх шкiл. Спочатку безкоштовно, а як людина "сiдає на голку", тут вони вже свого доходу не прогавлять. Допоможiть менi. Буде хлопець зайнятий i фiзично виснажений, не потягне його до сумнiвних зв'язкiв з жiнками i наркотикiв. Я хотiв би одним махом його врятувати через бойовий гопак i вiд СНIДу, i вiд наркоманiї. Як iсторик я краще за iнших знаю нинiшню катастрофiчну ситуацiю з цими проблемами в Українi.
  -- Не хвилюйтеся, Назаре Петровичу, - заспокоював його Вакуленко. - Я вам допоможу. Як ваш колишнiй студент, просто не можу вiдмовити. А якщо син вдався у вас зростом i статурою, виховаю з нього чемпiона. На дурницi у вашого Назара просто не буде часу. Це я вам точно обiцяю.
   Дома перед наступним походом до Вакуленка з сином професор Погрiбняк провiв виховну роботу з ним.
  -- Я домовився з тренером з бойового гопака в нашому спортивному комплексi, -сповiстив батько Назара. - Це в районi виставки. Добиратися з центру туди далеченько, але це й добре. Будеш привчатися долати труднощi. Як це роблять японцi. Ходитимеш на тренування разом зi студентами. Бойовий гопак це саме наше, українське. Нiяка iнша нацiя такого бiльше не має. Нi поляки, нi росiяни, нi словаки, нi турки. Так що до бойового гопака у тебе повинна бути просто генетична схильнiсть. Внаслiдок цього будеш мати перевагу перед людьми iнших нацiй. I щоб був менi героєм, - сказав, як вiдрiзав батько.
   Назар не перечив. З раннього дитинства вiн знав, що характер у батька залiзний. Якщо щось вирiшить, так i буде.
   Назар цiлком органiчно вписався у спортивну секцiю. Його зрiст досяг двох метрiв i двох сантиметрiв i хлопець перестав рости далi. Мав могутню i одночас неймовiрно грацiйну, навiть кошачу статуру. Свiтле волосся вилося на видовженiй головi пологими хвилями. Незвичного бузкового кольору великi очi були обрамленi густими i довгими чорними вiями. Дивився на все i всiх прямо, не вiдвертаючи очей. Здавалося вони зазирали в саму душу.
   Батькiв батько дiд Петро називав онука антом. - Це краща європейська порода, - казав вiн. - Наш Назарчик європеєць, але вiн i українець. Нiяка iнша європейська нацiя не може претендувати на антiв. Це тiльки наше, українське. А мiй онук є справжнiм антським вождем. З нього, як виросте, я замовлю художнику портрет козака-анта.
   Спортивна майстернiсть у бойовому гопаку в Назара зростала незвично швидко Вiн страшенно втомлювався на тренуваннях, але знав, що батьковi жалiтися, - марна справа. Добра ж i гарна матiр Назара при зростi 165 сантиментрiв не могла навiть дотягнутися до його голови, щоб погладити сина. А вiн не терпiв "сентиментiв". Мати зачудовано дивилася на сина, дивуючись, як їй маленькiй i тендiтнiй удалося народити такого гiганта.
   Хлопець дуже швидко почав їздити на змагання з бойових мистецтв. Спочатку перемагав у Києвi, а потiм i в Українi. Вiд початкiвця "жовтяка" за декiлька рокiв вiн вирiс до грiзного "яструба". Чим вище Назар пiднiмався щаблями майстерностi у бойовому гопаку, тим менше волосся залишалося у нього на головi. Ставши яструбом постiйно голив голову, залишаючи лише довгого оселедця, якого закручував собi за вухо.
   По унiверситету серед дiвчат ходила фотографiя Назара з шаблею в руках i з розпушеним на вiтрi оселедцем, який як вимпел вився у нього над головою. Голий до пояса, у зелених шароварах, хлопець мав фантастично привабливий вигляд. Щось справжнє, глибинно українське, проглядало в усiй його поставi, великих бузкових очах. Якийсь надприродний магнетизм знiмка призвiв до того, що його опублiкував навiть знаменитий "Плейбой". На Назара посипалися пропозицiї знiматися вiд кращих фотографiв свiту. Однак, вiн ставився до цього абсолютно байдуже.
   Батько, роздивляючись фотографiю сина на обкладинцi "Плейбоя" сказав батьковi i дружинi, що тепер розумiє, чому так боялися українських козакiв усi вороги України: вiд москалiв i ляхiв, до туркiв i швабiв. У багатьох козакiв оселедець досягав довжини пiвтора метра. В гарячцi боя, дивлячись у вiчi смертi, волосся на головi козака настовбурчувалося вгору i стояло жахливою свiчкою. В руках довга шабля, а на головi меч. Це дiйсно було страшно.
   Родина Погрiбнякiв мала давнє походження. Вона вийшла з Полтавщини. Батько Назара дуже пишався тим, що його предками були славнi лицарi-козаки. На стiнi батькового кабiнету на чiльному мiсцi висiло свiдотство, в якому вiдмiчалося, що прапрадiд Назара Порфирiй Погрiбняк є сином козака Миргородського полку.
  -- Ми шевальє, лицарi за походженням, сотнями рокiв нашi предки були професiйними воїнами, - казав Назаровi лiкар за фахом дiд Петрусь.
   Назар назавжди запам'ятав, як його ще пiдлiтка батько i дiд повезли з Києва у родове гнiздо Погрiбнякiв село Пiдгiрцi. Воно вимирало. То тут, то там стояли древнi хатки, в яких доживали вiку згорбленi до землi немiчнi бабусi. Дiд подвiв хлопця до однiєї занедбаної садиби, де давно вже нiхто не жив.
  -- Придивися уважнiше, що тобi тут видається дивним, - звернувся дiд до онука.
  -- А навiщо тут двоє ворiт? - запитав Назар. - Я не бачу нiякої практичної потреби у двох воротах. Лише лишня робота i матерiал. Та й постiйно вiдчиняти двоє ворiт важче i довше, нiж однi.
  -- Молодець, справжнiй козак, - похвалив онука дiд Петрусь. - Наше село козацьке. Подивися на розташування будiвель, непрактично високий тин. Все тут знаходиться у виглядi замкненого кола, як фортеця. А щоб у цю фортецю нiхто з вулицi не заскочив на конi, ставили на вiддалi пiвтора-два метра вiд перших ще й другi ворота. Кожна козацька садиба була справжньою фортецею. Її обороняла козацька родина, якщо село було захоплене зненацька або хтось прорвався до нього вночi. Жiнки билися нарiвнi з чоловiками.
  -- Ти знаєш, Назаре, - продовжував розповiдь дiда батько. - До 1933 року в наших Пiдгiрцях мешкало понад 12 тисяч осiб. Кожна родина мала по 10-12 дiтей. Але у 1932 роцi село оточили вiйська проклятих москалiв. У людей забрали все, що можна було їсти. Навiть гарбузове i соняшникове насiння вiднiмали у малих дiтей. На весну 1933 року бiльша частина села вимерла з голоду. У дiда Петруся було 11 братiв i сестер. Дев'ятеро з них i твiй прадiд померли. Вiн мав 2 метри 15 сантиметрiв зросту i загинув за два тижнi. Для такого гiганта треба було дуже багато їжi. А її не було зовсiм. Лише пiсля того, як всi велетнi-козаки вимерли, вiйськова блокада села була знята. Вiдбулася фiзична деградацiя нацiї. У Схiднiй i Центральнiй Українi вимерли практично всi двометровi чоловiки. Росiйський етнограф Анучин писав, що українцi набагато вищi за росiян i близькi в цьому вiдношеннi до литовцiв i пiвденних слов'ян, особливо сербiв i хорватiв. Недаремно у цих нацiй такi сильнi баскетбольнi команди.
  -- Такого геноциду нiколи не знав свiт, - розповiдав далi дiд Петрусь. - Нас знищували лише за те, що ми українцi, велика, славна i богом обрана нацiя. Єврейський голокост не йде у нiяке порiвняння з українським. Нас не просто розстрiлювали, вiшали, рубали, нас спецiально мучили голодом багато мiсяцiв. Нiчого страшнiшого людство не знало. I донинi вiд нього приховують правду. А колись ми пiднiмемося i спитаємо з усiх, чому так зробили з українською нацiєю? Чому всi мовчали, в той час як нас знищували мiльйонами? I свiт здригнеться, коли ми нагадаємо йому про себе.
  -- У 1931 роцi в СРСР було 77 млн. росiян i понад 81 млн. українцiв. Якщо додати до них ще 7 млн. українцiв, якi тодi жилили за межами СРСР в Галичинi, Буковинi, на Волинi i Закарпаттi, то чисельнiсть українцiв перевищувала 88 млн. чол. З того часу кiлькiсть представникiв нашої нацiї зменшилася бiльш як на 50 млн. чол. Їх знищили єврейсько-росiйський комунiзм i нiмецький фашизм. Ось цi народи i створенi ними країни i завинили Українi i українцям найбiльше. Пам'ятай про це завжди, - закiнчив розмову дiд Назара.
  -- Цi слова глибоко запали в душу Назаровi. В її глибинах поселилася прихована, притумлена обставинами люта ненависть до ворогiв української нацiї.
   Дiд Петрусь, вийшовши на пенсiю, ледь не кожний день розповiдав Назаровi про козакiв, битви українцiв з ворогами, намагаючись виховати у хлопця високий рiвень нацiональної свiдомостi.
  -- Ти не просто козацького роду. - переконував вiн онука. - Ти походиш з роду давньої української шляхти. Твiй пращур був довiреною особою i писарем гетьмана Данила Апостола. У нас iснує родова таємниця, яку я повiдаю тобi, коли матимеш 16 рокiв. Ця таємниця передається з поколiння в поколiння. А ти передаси її свої дiтям. I щоб у тебе обов'язково був син. Та мабуть iнакше i не буде. Наше прiзвище дуже давнє. А це означає, що роду Погрiбнякiв сотнi рокiв. I завжди були козаки-лицарi, якi i передавали наше родове прiзвище вiд батька до сина.
  -- I що ж робити з тiєю таємницею, так i передавати з роду в рiд, - спитав дiда прагматичний Назар. - А навiщо це потрiбно? Яка практична в цьому необхiднiсть?
  -- Таємниця це не наша, а нашої нацiї, козакiв українських, - продовжував дiд Петрусь. - Тому i передати її необхiдно гетьману України тодi, коли Україна реально звiльниться з московських кайдан. Коли при владi в України стануть не агенти Москви, Вашингтона чи Тель-Авiва, як це є нинi, а щирi патрiоти України.
   Мов зачарованимй слухав Назар цi слова свого дiдуся. Вiн свято вiрив кожному його слову. Батько ж, навпаки, доволi скептично ставився до розмов про родову таємницю i мiсiю роду Погрiбнякiв по її збереженню. Однак авторитет дiда в родинi Погрiбнякiв був дуже високий. Лiкар вiд бога, вiн мiг пiдняти на ноги безнадiйно хворих. Тому до Назарового дiда, як до останньої надiї, з'їжджалися люди вiд Прибалтики до Сибiру. Виписанi з лiкарень помирати додому, пiсля вiдвiдин доктора Погрiбняка раптом оживали i приводили вже до постарiлого лiкаря ще й своїх онукiв. Тому в родинi Погрiбнякiв дiд Петрусь був непохитним авторитетом до кiнця свого життя.
   В день iменин, коли Назаровi виповнилося 16 рокiв, дiд Петрусь нарядився у вишиту чорним i червоним українську сорочку i сiв на чолi стола, де зiбралася вся родина. Пiднявши келих за здоров'я онука i його щасливе i переможне подальше життя, вiн заявив, що сьогоднi за цим столом посвятить його у родинну таємницю.
  -- Я вже не раз розповiдав тобi, Назаре, що ти з роду української козацької шляхти. Твої предки однаково добре володiли як шаблею i пiстолем, так i пером. Твiй прадiд мав понад 2 метри зросту, батько лише трохи не дотягнув до нього, а ти, я бачу, можеш перерости i його. Ми добре воювали, але i розум мали i характер. Це i тобi передала природа. З тебе i обценьками не витягнеш, якщо не хочеш сказати. Погрiбнякiвський характер. У день твого шiснадцятирiччя я вже добре тебе знаю i довiряю тобi. Тому з сьогоднiшнього дня останнiм у часi носiєм родової таєницi стаєш ти.
   Дiд Петрусь пригладив свого сивого чуба i продовжував далi.
  -- Твiй пращур був писарем канцелярiї миргородського полковника Данила Апостола. Знав декiлька європейських мов. Шаблею i шпагою володiв вiртуозно. У Францiї, пiд час навчання в Сорбоннi, вбив на дуелях не одного французького дворянина. Перемагав i в поєдинка з польськими шляхтичами iз оточення польського короля. Його дуже любив гетьман Мазепа, який теж славився своєю освiченiстю i свiтськими манерами. Миргородський полковник Данило Апостол мав зрiст 2 метри 10 сантиментрiв. Вiн симпатизував трохи вищому за нього Погрiбняку i взяв його до себе начальником канцелярiї.
  -- Бачачи неминучiсть поразки через внутрiшнiй розбрат вiйськ гетьмана Мазепи i шведського короля Карла ХII, - розповiдав далi дiд, - Апостол, за порадою твого предка, перейшов на бiк росiйського царя Петра I. Апостол i Погрiбняк сподобалися своїм зростом двометровому царю i вiн їм повiрив. Таким чином Данилу Апостолу вдалося врятувати вiд знищення Миргород i ще багато мiст i сiл Полтавщини. Вiдступництво твого пращура не можна порiвняти зi зрадою проклятого полковника Носа, який провiв кацапiв до української столицi Батурина. Через його пiдлу зраду москалi вирiзали все населення. Цi варвари навiть повiдрубували голови немовлятам. Апостол i Погрiбняк врятували Полтавщину вiд такої ж участi.
   Всi мовчки слухали, сидячи за столом старiйшину рода. А вiн наближався у своїй розповiдi до найголовнiшого.
  -- В той час Україна належала до найбагатших i найквiтучiших країн свiту. Гетьман Мазепа дарував росiйському царевi золото бочками. Захопивши Україну Петро I дуже сподiвався заполучити i українську казну. Однак незлiченнi скарби гетьмана Мазепи безслiдно зникли. Москалi перекопали всi можливi мiсця, де могло бути заховане золото, але нiчого так i не знайшли.
   Назар весь напружився. Зараз йому довiрять таємницю, про яку вже не один раз згадував його дiд.
  -- Мазепа i Карл ХII тiкали з пiд Полтави так стрiмко, що не могли захопити з собою золотий запас нашої держави. Це очевидно, - переконливо говорив далi дiд Петрусь. - Його заховали там, де не могли знайти москалi. Але де? Де б ти заховав скарби за таких умов? - звернувся старий лiкар до онука.
  -- Я б передав його Апостолу, iншого виходу просто не було, - вiдповiв Назар.
  -- Ох i розумного внука виростила ти менi, Алло, - похвалив невiстку Петрусь. - Саме так Мазепа i вчинив. А "вiрний" кату українського народу Петру I Данило Апостол зi своїм писарем Погрiбняком i загоном козакiв закопав золото на нашiй родовiй землi Погрiбнякiвщинi у Пiдгiрцях.
   Розповiдь дiда Петруся досягла кульмiнацiї i Назар заворожено його слухав. Вiн навiть i уявити собi не мiг, що родова таємниця виявиться такою захоплюючою.
   - А тепер слухай найголовнiше, Назаре, - зробивши паузу, дiд пильно подивився на онука. - Бiля села Пiдгiрцi, де ми з тобою були не один раз, знаходяться два орiєнтири. Над кутком Погрiбнякiвщина на високому плато здiймається Червона могила. На нiй стоїть триангуляцiйна вежа. З могили видно мiсцевiсть на всi боки на десятки кiлометрiв. На Червонiй могилi ми з тобою сидiли багато разiв. Вона насипана з яскраво рудої глини, завезеної на наш чорнозем невiдомо звiдки. З одного боку високий корiнний берег рiчки, а з iншого, пiвколом плато оперiзує глибока Сомкова долина. Рiчка тут тече нiби лiнiйкою проведена. Якщо ти станеш на Червонiй могилi спиною паралельно до її течiї перед тобою, на вiддалi десять метрiв один вiд одного у два ряди закопанi бочки з золотом. Цi ряди йдуть вiд самої могили аж до давньої балки. Ти бачив, яка там вiддаль i можеш собi уявити, скiльки золота може бути закопано. I дуже глибоко. Не менше як на два метри.
  -- Але ж я не можу все поле перекопати, тим бiльше на таку глибину, - звернувся Назар до дiда.
  -- Ти не зрозумiв мене, хлопче, - сказав Петрусь. - Тобi нiчого не треба копати. Це золото не твоє. I не твого батьки, моє чи навiть гетьмана Мазепи. Воно належить Українi, українськiй нацiї. Коли наша держава реально звiльниться з московської неволi i нею почнуть правити патрiоти України, тодi ти передаси цю таємницю гетьману, а вiн уже знайде технiчнi можливостi вiдкопати нацiональнi скарби.
  

Народження Назара

  
   Поява на свiт Назара супроводжувалася драматичними подiями. Його мама Алла потрапила до пологового будинку у недiлю, тобто у вихiдний день. Чергова медсестра явно зазiвалася i викликала лiкаря лише тодi, коли становище стало загрозливим. Коротка пуповина тримала плiд i не давала хлопцевi з'явитися на свiт божий. Термiново викликаний лiкар застосував вакуумний апарат i врятував дитину. Але якийсь час хлопчик знаходився у станi асфiксiї. Доступ кисню до мозку був обмежений. Тому лiкарi спочатку вважали, що дитина взагалi не виживе. Однак на зло всiм передбаченням, синiй вiд насмоктаної вукуумом кровi Назар жив, жадiбно смокчучи материнське молоко.
   Коли Назара виписали з пологового будинку, його страшне синє обличчя уже нiкого не могло злякати з його родичiв. Батько з його характером, дiд лiкар, бабуся теж. Подивившись на онука дiд Петрусь сказав, що вижити в таких умовах могла лише дитина з надзвичайно сильними клiтинами органiзму. - Козацькому роду - нема переводу, - засмiявся вiн, легенько проводячи пальцем по бубурцi онука. В того вiдразу сторчма пiднялася цюцюрка. - Це буде погибель для дiвчат. Ви подивiться на його очi i вiї. Нiчого подiбного ранiще не бачив, - весело сказав вiн.
   Зi своїм сином старий лiкар був вiдвертiший.
  -- Так просто, без будь-яких наслiдкiв, це навряд чи минеться, - сказав вiн батьковi Назара. - Ми повиннi бути готовi до всiляких несподiванок. Про гiршi наслiдки говорити не буду, але можливi сильнi головнi болi, втрата свiдомостi тощо. Будемо здiйснювати монiторинг. Не переживай, синку, я й не таке вилiковував, - заспокоїв батько сина.
   Постiйне тривожне очiкування батьками бiди на щастя не справдилося. Назар рiс здоровим, розумним i надзвичайно допитливим хлопчиком. Вiн переважав однолiткiв в усьому. Швидше бiгав, далi стрибав, був вищим за iнших i фiзично витривалiшим. Дуже рано виявилися в нього здiбностi i до iноземних мов та наукових дослiджень.
   Наслiдки асфiксiї вирнули лише пiсля 12 рокiв у перiод iнтенсивного статевого дозрiвання. Назару почали снитися неймовiрно виразнi, кольоровi сни. В них не було нiчого повсякденного i банального. У цих вiщих снах-видiннях чiтко, до найменших деталей, змальовувалися картини минулого i майбутнього.
  
  

"Квiтка з полонини"

  
   Назар прокинувся доволi пiзно. Яскравий настiнний календар показував 20 червня 2012 року. Радiсне пiднесення нагадало Назаровi, що пройшло лише декiлька днiв, як у нього почалися студентськi канiкули. Але ж нi, така подiя вже давно не викликала в хлопця подiбних асоцiацiй. Дiйсно, нинi п'янку бадьорiсть Назару давали лише доленоснi рiшення, початок чогось великого, невiдомого, небезпечного. Студент згадав, що вчора ним прийняте остаточне i безповоротне рiшення. Вiн вступає до молодiжної органiзацiї, яка бореться всiма доступними способами i методами за визволення України з московських кайдан. Сувора iєрархiя i правило, що в органiзацiю можна вступити добровiльно, але вийти з неї можна лише "вперед ногами" витворила не дуже чисельну, але самовiддану i боєздатну молодiжну бригаду однодумцiв. Вона складалася з бойових п'ятiрок, якi займалися лiквiдацiєю вiдвертих ворогiв народу, колаборацiонiстiв i росiйських бiзнесменiв, що захопили українськi заводи i фабрики, за безцiнь скупили нашу землю. Збройна боротьба почалася, постiйно розширюючись, ще в 2008 роцi, коли росiяни, звiльнивши "дорогих" українських робiтникiв, завезли в Україну на свої пiдприємства дешеву робочу силу з Африки i Пiвденної Азiї. В нещаднiй експлуатацiї українських робiтникiв, селян i iнтелiгенцiї росiйський монополiстичний капiтал все активнiше використовував українських колаборацiонiстiв., тобто зрадникiв нацiї i Батькiвщини. З ними переважно i "працювала" молодiжна органiзацiя СВУ (смерть ворогам України).
   Поклавши руку на серце, Назар повинен був би визнати, що до бойової п'ятiрки його привело не лише почуття любовi до Батькiвщини, але i велике кохання до жiнки. Рекомендували його для вступу до органiзацiї двоє. Такий же як i вiн двометровий велетень Роман з псевдо "Тополя" i студентка-геолог Мар'яна з псевдо "Квiтка". Мар'яну про себе Назар називав "Квiткою з полонини". Вона поступила до київського вузу з Iвано-Франкiвщини i приїхала з невеликого села в гiрськiй частинi областi. Висока, свiтло-русява вiд природи, вона вражала людей дивними темними очима невизначеного кольору. Назару чомусь здавалося, що коли дiвчина посмiхається, в її очах з'являються яскравi зеленi iскорки. - Та вона й сама, мабуть не може сказати, якого кольору в неї очi. Це не контактнi лiнзи, якi деякi дiвчата мiняють по кiлька разiв на день, - думав Назар. - Уранцi в неї синi очi, вдень карi, а увечерi зеленi. А врештi решт, їх уже нiхто серйозно i не сприймає.
   Вперше Назар зустрiв Мар'яну на квартирi її дядька, викладача унiверситету. Тут вона мешкала, так як унiверситетськi гуртожитки були вiдданi пiд житло iноземним робiтникам. Вона безперервно снувала по квартирi, прибираючи її. Назара вразила краса дiвчини. Вiн не вiдводив вiд неї погляду i вiдразу зрозумiв, що закохався назавжди. Мар'яна ж потiм призналася, що зовсiм не розгледiла його, так як соромилася пiдняти на нього очi. Вiдмiтила про себе лише дуже високий зрiст Назара i його величезнi кросiвки. Назар помiтив, що пiсля першої зустрiчi з дiвчиною вже нi про що iнше, крiм неї думати не може. Вiн намагався боротися зi своїм почуттям, штучно вiдволiкати свою увагу вiд неї. Однак дiвчина не йшла йому з голови.
   Друга зустрiч з Мар'яною вiдбулася на весiллi її двоюрiдної сестри. Дядько дiвчини, науковий керiвник його курсової роботи, запросив Назара на скромне весiлля, яке вiдбувалося на його квартирi. Назар i Мар'яна сидiли за столом напроти один одного. Хлопець зловив на собi лише один погляд дiвчини, але то був погляд здивування i зачарування. Вiн нiби говорив: хiба можуть бути такими чоловiки в наш час?
   Коли почалися танцi на просторому майданчику бiля лiфтiв, Назар пересiв до дiвчини. Завжди впевнений у собi в усьому, не виключаючи i жiнок, хлопець чомусь став боязким i не знав з чого почати розмову. Напевно, кинув не дуже скромний погляд на стрункi ноги дiвчини в короткiй спiдницi i Мар'яна моментально прикрила їх довгою скатертиною весiльного стола. - Що за диво, ця дiвчина, - подумав Назар зачаровано.- Нiколи такої не зустрiчав. Розмова не клеїлася. Грала музика, люди спiвали i танцювали. Хтось явно перепивши дебiльним голосом заводив московське "Горька" i починав рахувати, хоча молодих за столом уже не було. Закоханi ж нiчого не чули i нiкого не бачили.
   Прийшовши додому Назар довго лежав у лiжку з розплющеними очима. Романтичний образ Мар'яни з її опушеним довжелезними вiями великими очима не давав спати. Хiба таке може бути насправдi у наш жорстокий i бездуховний час так званого громадянського суспiльства? - думав хлопець.- Може я просто обманюю сам себе? Може видаю бажане за дiйсне? Але видiння не покидало його. Захотiлося написати якусь присвяту дiвчинi у вiршах. Однак, римувати нiколи не мiг. Не вийшло i цього разу. Натомiсть з пам'ятi виринули рядки Павла Грабовського, якi вiн завчив ще у середнiй школi:
  

Такої певної, святої

Такої рiдної, як ти,

Такої щирої, простої

Вже бiльше, мабуть , не знайти.

Таку не часто скинеш оком

Такою тiльки що марить...

А раз зустрiнеш ненароком

Навiки долю озарить!

   Навiки! Навiки? Нi, не потрiбно так розпускатися. Вiзьми себе в руки, Назаре, - скомандував сам собi хлопець. - Життя тiльки починається. Не можна, щоб жiнка в чоловiка виходила на перше мiсце. Нiчого iншого, в тому числi i її, ти в життi за таких умов не досягнеш. Чоловiк для жiнки цiкавий лише тодi, коли вiн цiкавий i для iнших. А ти вiдразу захотiв у ярмо. Та про що ти думаєш, хлопче? Яке ярмо? Та будь-який чоловiк мрiяв би в таке ярмо впрягтися. Але ж ти не будь-який? Нiчого, скоро пройде, - переконував себе Назар. Але не проходило.
   Оте, як вони сидiли один бiля одного на весiллi помiтили й iншi. Iнтелiгентна родина дядька Мар'яни нiчого в неї не розпитувала i нi над чим не кепкувала. Вони просто запросили хлопця i дiвчину вiдвiдати разом зi своєю донькою i її чоловiком виставку нових марок автомобiлiв, яка проводилася у Нацiональному виставочному комплексi.
   I знову Назар i Мар'яна майже не говорили один з одним. Але вони жадiбно, всiєю душею прислухалися до своїх почуттiв. Чи не проявиться мiж ними хоча б однiєї фальшивої ноти, чи не вловлять вони якусь ранiше невиразну дизгармонiю? Однак, все було надзвичайно просто i щасливо. Не розумна i дотепна розмова притягувала їх одне до одного, а лише проста просторова близькiсть дарувала неземну благодать. Якийсь внутрiшнiй магнетизм i зовнiшня сила творця об'єднувала хлопця i дiвчину i робила їх безмежно щасливими.
   Уже коли стемнiло, Назар проводив Мар'яну додому. Бiля Голосiївського парку вiн вперше поцiлував дiвчину. З висоти свого зросту обняв її. Хотiв за талiю, але дiстав трохи нижче плеча. При цьому, мабуть ненароком торкнувся грудей, бо дiвчина мовчки перенесла його руку на свою талiю. Назар ще раз подивувався її внутрiшнiй чистотi.
   Пiсля цього жити один без одного вони вже не могли. У той же вечiр, уперше поцiлувавши дiвчину, Назар запропонував їй одружитисяч. Вона не була проти, але вiдповiла, що пiзнiше.
   - Чому пiзнiше, - допитувався у неї Назар. - Ти вже повнолiтня, я старший за тебе. Я здатен утримувати нашу родину, не сумнiвайся. З житлом батьки допоможуть. У нашiй квартирi є вiльна велика кiмната, там i будемо жити. А потiм щось придумаємо i будемо мати власне житло. Батьки в мене хорошi, не будуть тебе ображати.
   Однак Назар вiдчував, що щось стоїть на шляху до їх одруження. I Мар'яна знає про цю перешкоду, але не може йому сказати. Хлопець страшенно ревнував. Уява малювала йому якогось прихованого суперника, невилiковнi наслiдковi хвороби тощо.
   Однак справа була в iншому. Мар'яна на той час уже увiйшла до бойової української органiзацiї i поклялася вiддати життя за визволення України з чужоземної кабали. Її романтична натура болiсно розривалася мiж любов'ю до Батькiвщини i коханням до Назара. Лише через рiк, переконавшись, що коханому можна повнiстю довiряти, вона вiдкрилася хлопцевi.
  -- I ти не могла сказати менi ранiше? - картав Мар'яну вiн. - Зiронька, я ж так люблю тебе. Хiба я мiг зрадити?
   Так Назар став членом бойової п'ятiрки. Спочатку членом, а потiм, показавши себе надзвичайно винахiдливим, хитрим i обережним i її командиром
  
  

Полiтiнформацiя Назара

   Будучи командиром п'ятiрки i iсториком за фахом Назар один раз на два мiсяцi проводив у своїй дружинi полiтiнформацiї. Перша з них була теоретико-методологiчна i пiзнiше стала обов'язковою для ознайомлення всiма вступаючими до їхньої органiзацiї.
  -- Одна з найбiльших загадок європейської iсторiї, - почав свiй виступ Назар, - як поталанило українцям вижити в умовах найнестабiльнiшої у свiтi "коридорної" територiї? По нiй за декiлька тисячолiть пройшли з заходу на схiд i у зворотному напрямку майже всi народи Євразiї. При цьому сотнi з них зникли, не залишивши по собi навiть слiду на землi. Вiд iнших ми-археологи лише цi слiди i вiдкопуємо. Українцi ж не лише вижили, але й зберегли незалежним свiй давнiй генетичний i антропологiчний тип.
  -- Де ж знаходили порятунок українцi, коли вижити на чудових, родючих i квiтучих землях Подiлля i Приднiпров'я було практично неможливо? - продовжував Назар. - Де розмiщується та досить значна за площею територiя, на якiй сама природа створила унiкальну за своїми природними характеристиками "схрону"? Вважаю, що нею є Українськi або Схiднi Карпати.
   Назар тепло подивився на Мар'яну i продовжував.
  -- Висунувши iдею ландшафтно-етнiчного притулку нацiї в Карпатах, я базувався на тому, що ця гiрська система в ландшафтному вiдношеннi значно вiдрiзняється вiд iнших гiр Європи, у тому числi вiд Захiдних i Пiвденних Карпат. Українськi Карпати є горами середньої висоти з розлогими схилами i вiдсутнiми скелястими масивами. У минулому тут панували суцiльнi непрохiднi для чужинцiв нетрi. Немає в цих горах i льодовикiв та постiйної снiгової лiнiї. Українськi Карпати в давнину були надзвичайно багатi на звiрину i птаство, цiнну деревину, живицю, гриби, ягоди, а рiчки - на рибу.
  -- Напевне, наявнiсть такого тилу у нацiї й пояснює незрозумiлу її пасивнiсть до геополiтичної експансiї на схiд. На користь цiєї теорiї говорить i те, що навiть нинi густота сiльського населення поступово зменшується вiд Карпат у схiдному напрямку, хоча родючiсть землi у цьому напрямку не спадає, а навпаки зростає.
   Четвiрка у повному складi уважно слухала свого командира. Назар продовжував далi
  -- Перiодично зростаючий тиск кочових народiв призводив до неодноразової втечi українцiв до Карпат. Тому тут i утворилося кiлька етнографiчних груп української нацiї - бойкiв, лемкiв i гуцулiв. Можливо, найбiльша загроза для нацiї виникла саме тодi, коли в Карпатах з'явилися гуцули. Незрозумiло чому вони поселилися в таких лiсових нетрях i так високо в горах, де й жити надзвичайно важко. Є гiпотеза, що гуцули - ремiсники зруйнованого монголо-татарами київського Подолу. Вони вiдступили з незахищеної частини мiста на захiд, сховалися в Карпатах. При цьому гуцули пронесли через вiки i зберегли ремiсничi навички. Iнакше важко пояснити їх загальну в минулому майстернiсть в обробцi деревини, металу, шкiри тощо.
  -- Ви повиннi бути надвичайно гордими, що доля дала вам щастя належати до найдавнiшої нацiї свiту - українцiв, - звернувся до своїх бойових побратимiв Назар. - Винятковi природнi явища української землi, про якi я вам говорив минулий раз, породили феноменальнi особливостi українського народу. На жаль, про них українцi мало що знають. Звернемося лише до фактiв. Упродовж столiть наш народ витворив найкращу у свiтi народну пiсню. Жодна iнша нацiя свiту не може похвалитися своїм мiльйоном мелодiйних, задушевних, лiричних i героїчних пiсень.
  -- Українцi також нагодували свiт, освоївши чорноземи по всiй планетi. Звернiть увагу на те, - продовжував Назар, - що скрiзь на землi, де є хоча б гектар чорнозему, живуть i обробляють землю українцi, найдавнiша хлiборобськак нацiя свiту (Україна, Молдова, Казахстан, Киргизiя, Канада, США, Аргентина, Росiя, Бразилiя). Нинi генетично українською, трипiльською пшеницею, завезеною переселенцями з України в Росiю, Казахстан, Канаду, США i Аргентину у вузликах на грудях, i годується увесь свiт.
  -- Особливостi природного довкiлля української нацiї, а вона єдина з iнших нацiй сформувалася не в основнiй природнiй зонi, а в перехiднiй (лiсостеп), витворили в українцiв не лише прагматизм i лiризм одночасно, але й нездоланний потяг до зiрок. Звернiть, будь ласка, увагу на факти, - ще раз звернувся Назар до побратимiв. - Генетичнi українцi зробили для реалiзацiї мрiї людства про зорянi польоти бiльше, нiж усi iншi нацiї разом узятi. Теорiю космiчних польотiв розробили i втiлили в життя Засядько, Кибальчич, Цiолковський, Кондратюк, Корольов, Глушко, Челомей, Яремович, Янгель, Лозино-Лозинський, Сiкорський.
  -- На завершення свого виступу, - сказав Назар, - я з радiстю повiдомляю вам, що наша боротьба набирає все бiльших масштабiв. В Українi на очах зростає кiлькiсть пасiонарiїв. Це тi люди, якi поповнять нашi лави i ряди iнших органiзацiй, що борються за визволення України. Напевно, черговий раз з надр Українського кристалiчного щита посилюється цивiлiзацiйний природний поштовх. Українцям залишився останнiй крок до заможного i духовно багатого життя - усвiдомити себе великою, славною, богом обраною нацiєю. Народ, який дав свiтовi Пiсню, Хлiб i Крила ще не сказав свого останнього слова.
  -- Слава Українi! - проголосив традицiйний заклик Назар насамкiнець. - Героям слава, - вiдгукнулися його побратими.
  -- А тепер одне запитання вiд вас, - звернувся Погрiбняк до аудиторiї.
  -- А якi пiдстави у нас вважати українцiв найдавнiшою нацiєю свiту? - запитав Тополя.
  -- Все дуже просто, у свiтi лише в українськiй мовi людська iстота позначається словом жiночого роду. В усiх iнших це чоловiчий рiд. Скажiмо в нас це людина, тобто вона, а в росiян чєловєк, тобто вiн. Так само чловєк у полякiв, ман i мен у нiмцiв i британцiв, гомо у римлян. Людство тисячi рокiв тому починало свiй розвиток з матрiархату. I лише потiм перейшло до патрiархату. Тому українська нацiя закорiнена у величезнi глибини саме матрiархату, коли людською iстотою був не чоловiк, а жiнка. Ми - iсторики стiльки тисяч ритуальних жiночих статуеток викопали в Українi. а скажiмо в Росiї їх взагалi немає.
  --

Шамiль

   Кожна нацiонально-визвольна боротьба, кожна революцiя вимагають на своє здiйснення. багато грошей. Ранiше про це Назаровi було вiдомо теоретично як iсторику. Тепер вiн цю iстину осягнув на практицi. Замисленi i прорахованi до дрiбниць операцiї ставали нереальними, так як не було достатньої кiлькостi грошей. Їхня органiзацiя пiшла декiлькома шляхами в отриманнi необхiдних коштiв. Одним iз цих шляхiв була допомога мусульманського свiту.
   Коли Назар став командиром бойової сотнi i одним з теоретикiв визвольного руху, його познайомили зi зв'язковим з мусульманськими органiзацiями Шамiлем. Це була легендарна людина, яка воювала з росiянами ще з початку 90-х рокiв ХХ ст i мала незрiвняний нi з чим досвiд i нi з ким - авторитет.
   Пiсля того, як мусульманськi органiзацiї пiд проводом Бен Ладена пiдiрвали в 2006 роцi атомнi бомби в Нью-Йорку i Тель-Авiвi, США розпалися , а Iзраїль зник з полiтичної карти свiту. Євреї, якi вцiлiли пiсля цих акцiй, а з ними i свiтовi сiонiстськi органiзацiї, перебралися до Росiї й України. Як колись в СРСР, в Росiї органiчно поєдналися сiонiстська iдеологiя з росiйською iдеологiєю третього Риму. Росiя стала замiсть США свiтовим виконкомом сiонiстського руху. Україну всiляко намагалися перетворити в його регiональний допомiжний центр. На базi Одеської областi, з допомогою мiсцевих колаборацiонiстiв, сiонiсти вирiшили вiдродити державу Iзраїль.
   - Ми не справимося з одночасним наступом росiйських шовiнiстiв i єврейських сiонiстiв. Пропоную активiзувати нашi контакти з мусульманами i влаштовувати спiльнi операцiї, - запропонував на зiбраннi командирiв бойових сотень Назар. - Наша мета на даному етапi повнiстю спiвпадає з метою мусульманського свiту. Ми боремося за визволення вiд шовiнiстично-сiонiстського ярма, мусульмани ж не хочуть допустити вiдродження держави Iзраїль i зроблять все для знищення свiтового сiонiстського центру, тобто Росiї.
   Зустрiч командирiв бойових сотень з Шамiлем вiдбулася у межах Києва в одному з лiсництв за декiлька кiлометрiв вiд масиву Теремки. Лiсник був членом бойової п'ятiрки, яка спецiалiзувалася з органiзацiйної i збройної пiдтримки рiзних зустрiчей i нарад. Шамiль прибув джипом з мiлiцейськими номерами i потужною охороною. Вiн виявився русявим вилицювати i кирпатим чоловiком середнього вiку, який виглядав як корiнний житель Костромської чи Вологодської губернiї Росiї. Нiяких характерних зовнiшнiх рис кавказця в нього не було. Коли вiн заговорив, всiх вразило те, що вiн i "окав" так, нiби народився i все життя прожив у якомусь Харовську, а не вирiс у гiрському аулi.
  -- Оце так конспiрацiя, - вирвалося у Назара. - Нам ще у них учитися й учитися.
   Шамiль показав себе стриманим, небагатослiвним чоловiком. Вiн нiчого не обiцяв, а здавалося приїхав просто проiнструктувати недосвiдчених i неповоротких українцiв, що i як їм треба робити.
  -- Ви просите у нас грошей, - почав вiн свiй виступ. - Весь Пiвнiчний Кавказ пiсля переможного для нас завершення третьої кавказької вiйни з Росiєю лежить у руїнах. Потрiбнi мiльярди доларiв на вiдбудову житла, промислових пiдприємств, транспортних комунiкацiй. Ми i так вам видiляємо те, що буквально вiдриваємо вiд наших людей. Однак вони не ремствують, знають, що грошi йдуть на святу боротьбу. Будуть вiльнi українцi, будуть вiльнi i народи Кавказу. За вашу i наша свободу! За нашу єднiсть! - проголосив вiн гасло українською мовою, чiтко i повiльно вимовляючи слова.
  -- Дайте нам ще трохи грошей, - промовив один iз командирiв. Ми задумали масштабнi операцiї.
  -- Вибачайте, але розумна людина дає iншiй не рибу, якщо тiй нема чого їсти, а вудочку i вчить її як цю рибу можна ловити, - вiдповiв йому Шамiль. - Ми бiльше не будемо давати вам грошi, але навчимо, де i як їх можна дiстати. Пiсля цього ви вже не будете просити у нас фiнансування, а почнете самi спонсорувати нас.
  -- Але ж де ми тi грошi вiзьмемо? - знову запитав все той же командир.
  -- Штучна соцiально-економiчна, духовна i демографiчна криза, яка свiдомо пiдтримується у вас уже 20 рокiв росiйським iмперiалiзмом i його агентами в Українi примусила мiльйони українцiв виїхати на заробiтки за кордон. Ви - українцi надзвичайно працьовита нацiя, - продовжував Шамiль. - Вiднинi кожен ваш спiввiтчизник, який працює за кордоном i має засоби до iснування повинен сплачувати на справу визволення України i українцiв з московського i сiонiстського ярма по 10 доларiв щомiсячно. Зрозумiло? Ви це здатнi органiзувати i без нас. Однак, якщо потрiбно буде пiдсобити, ми вам з радiстю допоможемо, але лише органiзацiйно i порадою.
  -- А якщо хтось не захоче платити? - запитав Шамiля Назар. Той насмiшкувато подивився на хлопця-велетня.
  -- Пояснiть йому, що це не для вас особисто, а для української справи, - серйозно вiдповiв кавказець.
  -- А якщо хтось не зрозумiє? - знову подав голос хтось з соцьких.
  -- Ох, як же з вами важко працювати, - посмiхнувся Шамiль. - Пояснiть так, щоб не лише сам зрозумiв, але i сотому заказав. Невже я повинен розкривати вам елементарнi речi. Та через рiк у вас будуть десятки мiльйонiв доларiв. Хiба не так?
  -- Тепер стосовно нашої другої проблеми, - Шамiль вiдкинувся у крiслi i потер скронi. Було видно, що вiн смертельно втомився. - Я знаю, що за минулий мiсяць ви втратили вже третю п'ятiрку. Вони загинули не пiд час бойових операцiй, а через зраду. Вiдомо менi i те, що нiхто не здався живим. Ви показуєте чудеса героїзму i разом з тим майже не працюєте зi зрадниками. Вiдомо нам i про те, що цi покидьки втекли до Росiї. Ми допоможемо їх там вiднайти i стратити. Але навiть за цих умов ви не зможете загасити вогонь зради, який розпалюють вашi вороги. Я вiдмовляюся з вами бiльше спiвпрацювати, якщо сьогоднi ж не буде прийнято рiшення знищувати не лише зрадникiв нацiї, але i всiх їх найближчих родичiв. Таким чином, будь який чоловiк чи жiнка, хто замишляє зраду за грошi, нагороди, квартири, жiнок чи то з "iдейних" мiркувань повинен знати, що неодмiнно загине не лише вiн, але i вся його родина. Коли у вас з'являться грошi, я органiзую вам зустрiч з керiвниками баської органiзацiї ЕТА i дiячами Iрландської Республiканської Армiї (IРА). Вони допоможуть вашiй органiзацiї вiдшуковувати i лiквiдовувати зрадникiв, де б вони не сховалися на планетi Земля.
   Пiсля наради i доволi бурхливих дебатiв обидвi пропозицiї Шамiля були прийтятi i стали обов'язковими до виконання. Пiсля цього слово знову попросив Шамiль.
  -- А з вас ще люди будуть, - посмiхнувся вiн. - Менi вiдомо, що вже нинi в Українi визрiває цiлий "iнститут" мученикiв за iдею визволення держави i нацiї з рабства. Почали свою дiяльнiсть поки що неорганiзованi одинаки вбивцi-камiкадзе. У вашiй державi дуже поступово, повiльно, а отже i дуже глибоко закладається страшна сила нацiонально-визвольної боротьби українського народу за цiлком логiчне i притаманне всiм iншим вiльним нацiям панування на свої рiднiй землi. I щоб нi євреї, нi росiяни, нi хто б там не був iнший не вказували вам що робити, яку музику слухати, якою мовою говорити, яку iсторiю писати i з ким дружити.
  -- Повинен визнати, - продовжував Шамiль, - що i в нас на Кавказi дехто вже починає боятися вас. Я ж переконую людей там, а авторитет у мене все ще є, - вiн хитро посмiхнувся, - що тi нацiї, якi зараз будуть допомагати українцям, зроблять правильний вибiр i навiки стануть їх друзями. Хто ж уперто ворогує з вами... Шамiль пригладив свiтлого чуба, - можуть дiйсно втратити все.
  -- Однак я приїхав до вас не лише з щирими порадами i побажаннями як органiзувати вашу подальшу боротьбу i її фiнансове забезпечення, - сказав Шамiль, задумливо дивлячись у вiкно. - Ми виявили в Росiї мiсцезнаходження полковникiв Єфiмова i Калiнiна. Перший пiд час авiашоу у Лавиловi понад 10 рокiв тому спрямував свiй лiтак на глядачiв, а сам катапультувався. Тодi у вас загинуло понад 250 чоловiк, бiльшiсть з яких були дiти. Були знищенi цiлi родини. Кiлькiсть i iмена загиблих не встановленi i донинi. Цим актом напередоднi Дня незалежностi було пiдiрвано довiру населення до своїх збройних сил, як захисникiв Батькiвщини. Полковник Калiнiн ще ранiше спрямував українську ракету, пiд час спiльних вiйськових навчань України i Росiї в Чорному морi на турецький пасажирський лiтак. I там загинуоли не лише люди, але i мiжнародний престиж українського вiйськово-морського флоту. Україна була вимушена виплатити родинам загиблих бiльше 100 мiльйонiв доларiв. Їх їй "по-братськи" пiд величезнi проценти позичила Росiя.
  -- Ми вiдразу ж почнемо "працювати" з цими людьми, якщо їх так можна назвати, - запевнив Шамiля командир СВУ. - Колаборацiонiсти тодi вiдразу ж вiдмiнили вiйськову пiдготовку армiї i цим фактично повнiстю зруйнували її боєздатнiсть. Чого i добивалася Росiя.
  -- Пiд час наступної зустрiчi буду готовий надати вам координати тих колишнiх вiйськових, якi пiд час навчань зруйнували ракетою житловий будинок у Києвi i затопили флагманський корабель ВМС України "Гетьман Дорошенко", - запевнив присутнiх Шамiль. - Всi цi люди пiсля того, як скандали затихли, перебралися до Росiї. Тому хто є органiзатором цих терактiв, хiба що їжаку не зрозумiло. Але ми вже пiдiйшли впритул i до виявлення i фiксацiї не лише безпосереднiх виконавцiв, але й органiзаторiв тодiшнiх диверсiй. Ось iз ними ми хотiли б "працювати" на паритетних началах з українською стороною. Як виявилося, вони засвiтилися i на Пiвнiчному Кавказi. Це все дiяли однi i тi ж особи.
  -- Будемо працювати разом, - дивлячись у вiчi Шамiлю промовив командир СВУ.
  -- Бiльше 10 рокiв тому у вас до кожного Дня незалежностi органiзовувалися катастрофи на шахтах, падiння лiтакiв, вибухи ракет i диверсiї на залiзницях. Це щоб всенародне свято у свiдомостi людей все бiльше перетворювалося на траур i жалобу, - продовжував Шамiль. - Назар тодi був маленьким хлопчиком i не пам'ятає вже цього, - Шамiль з теплотою подивився на хлопця.
  -- Не ображайте мене, брате, - звернувся до кавказця Назар. - Я ж iсторик. Всi цi подiї давно вже увiйшли до новiтньої iсторiї України.
  -- Ну добре, я був не правий, - посмiхнувся Шамiль. - Дiйсно. Всi цi подiї вже належать iсторiї, але вони i визначили сучаснi геополiтичнi змiни у вас. Влаштовували диверсiї на вашiй землi агенти росiйського iмперiалiзму, а ось судили i запроторювали до в'язниць за це щирих патрiотiв України. Це й стало тим останнiм грамом, яких довiв до критичної маси нацiональну-визвольну боротьбу українцiв, що i вибухнула СВУ, - звернувся Шамiль до присутнiх.
   - А звiдки ви так багато знаєте про нас? - запитав Шамiля Назар.
  -- Не даремно ж мене посилають до вас, а не когось iншого. Я вивчав вашу iсторiю i знаю, що українцi завжди були дуже жорстокi до своїх ворогiв. Дехто абсолютно помилково вважає, що для вас притаманна якась особлива, навiть придуркувата доброта. Нiбито з вами можна робити будь-що, а ви лише клiпатимете очима. На це може серйозно сподiвати лише великi дурнi, яких, слава аллаху, серед ваших найближчих сусiдiв вистачає.
  -- Пригадайте, - продовжував Шамiль. - Хiба не вашим Дорошенком, оспiваним у народних пiснях, у Росiї лякали неслухняних дiтей? Як торнадо пронiсся вiн центральною Московiєю, спалюючи все i знищуючи всiх. А хiба не українськi козаки наводили жах на все пiвнiчне узбережжя Туреччини? А до яких вершин жорстокостi пiднiмалися гайдамаки пiд час Колiївщини. Прикладiв тому я можу навести безлiч i в пiзнiшi часи.
  -- Я знаю про вас бiльше, нiж ви самi знаєте про себе, - якось сумно посмiхнувся Шамiль. - Менi вiдомо, що початок вашої нацiонально-визвольної боротьби було закладено ще на початку цього ХХI ст. Саме тодi у вас з'явилося надто багато людей, якi вже не бачили можливостей i шляхiв змiнити щось на краще у своїй країнi нормальним демократичним шляхом. Абсолютна бiльшiсть українцiв була повнiстю впевнена у нацiональнiй зрадi, бандитизмi, корупцiї i повнiй безкарностi вашої тодiшньої влади. Цi люди i стали своєрiдною закваскою для тих процесiiв, якi вiдбуваються у вас нинi.
  -- Потiм у вас пройшли вибори до Верховної ради i це стало наступним етапом до розгортання нацiонально-визвольної боротьби, - говорив Шамiль як професор з кафедри. - Українцi тодi проголосували за iдеї i концепцiї розвитку України одних партiй i виборчих блокiв, а при владi залишилися зовсiм iншi. Тодi вперше природно i виникли сили, якi почали "iмплементувати" волю народу недемократичними методами.
  -- Менi вiдомо i про вашi релiгiйнi проблеми, - запевнив командирiв Шамiль. - Ваша тодiшня влада передала Росiї найбiльшi релiгiйнi святинi України, в тому числi Києво-Печерську i Почаївську лаври, Святу Софiю Київську, якi були збудованi українцями ще тодi, коли Московщини i в "проектi" не було. I нинi у вас бiльшiсть православних храмiв належить Московському патрiархату. А Москва ж виникла лише через 300 рокiв пiсля того, як хрестили киян. Таке могли зробити тiльки вiдвертi вороги української нацiї. Це i призвело до того, що все бiльше українцiв переходить нинi в iслам. Однак, не ми пiдтримуємо цей рух, - щиро вiдкинув вiн можливi звинувачення з боку своїх укранських побратимiв. То як я знаю вашу iсторiю i вашi проблеми? - запитав Шамiль присутнiх. - А тепер бойовi побратими я вимушений вас покинути, - сказав вiн i в супроводi охоронникiв залишив територiю лiсництва.
  
  
  

Назар

   Ще зовсiм молодий чоловiк, Назар не лише цiлковито виправдовував роль одного з командирiв своєї органiзацiї. Хлопець все частiше почав виконувати функцiї координатора i аналiтика. Вiн вирiзнявся з помiж iнших нестандартним мисленням. Бiльшiсть людей мислить по дотичнiй. Тому їм завжди все зрозумiло. Назар мислив вглиб i тому майже завжди докопувався до сутностi проблеми. Його псевдо "Велет" вказувало не лише на високий зрiст, але i на визначну силу розуму i духу.
   Назаровi вдалося вперше скоординувати дiї їхньої органiзацiї з операцiями, якi здiснювали проти росiйського iмперiалiзму "Новi лiвi України" i братства "Українська iдея" i "Мiсiя України". Особливо сподобався Назаровi керiвник "Нових лiвих" Андрiй Хоменко. Це був молодий хлопець, колишнiй член Комунiстичної партiї України. Назар знав, що вiн мав понад 60 публiкацiй i уявляв його вже немолодим чоловiком. Однак виявилося, що Андрiєвi лише 29 рокiв.
   - Ми виокремилися з КПУ тодi, - сказав вiн Назаровi, - коли зрозумiли, що це просто колаборацiонiсти, якi за трiскучою лiвою фразою приховують своє пряме спiвробiтництво з росiйським монополiстичним капiталом. Молодi комунiсти дуже швидко звернули увагу на те, що Комунiстична партiя України завжди бурхливо реагує на дiяння американського iмперiалiзму i НАТО, але всiляко пiдтримує союз України з iмперiалiстичною Росiєю i входження нашої держави до Ташкентського пакту. Нiби росiйський iмперiалiзм чимось кращий за iмперiалiзм американський. Для справжнiх лiвих, тобто для нас, абсолютно однаково, чи то американський, чи росiйський, чи китайський, чи будь-який iнший iмперiалiзм, - переконував Назара Андрiй. - Кожен з них є ворогом трудового народу i нещадно його експлуатує. Тому ми повнiстю порвали з комунiстами. Тим бiльше, що американський iмперiалiзм бiльш страшний десь у Латинськiй Америцi, а не в Українi. Для нас же, внаслiдок просторової близькостi, страшнiшого ворога за росiйський iмпералiзм цiлком об'єктино не iснує. Це ж очевидно. Як можна бути такими iдiотами, - гарячкував Хоменко, - щоб донинi вiрити комунiстам! Та вони просто вiдвертi агенти росiйського iмперiалiзму в Українi! Встановлення контактiв з "Новими лiвими" ще бiльше змiцнило авторитет студента серед товаришiв. В очах же Мар'яни Назар читав справжнє обожнювання. Однак далi цього справа не посувалася.
   Зустрiчаюсь, хлопець i дiвчина палко обнiмалися i цiлувалися, але не бiльш того. Всi друзi Назара зустрiчалися з дiвчатами "по-справжньому". Деякi з них не соромилися розповiдати, як воно у них буває з подругами з усiма подробицями. Назар же вiдразу вiдкидав будь-якi спроби обговорення його стосункiв з Мар'яною. Хлопцi почали здогадуватися про велику глибину їх взаємних почуттiв i залишили хлопця у спокої.
   Назар перечитав значну кiлькiсть лiтератури i не мiг зрозумiти, що це з дiвчиною, чому вона така не сучасна. - Це що фригiднiсть чи таке виховання?, - запитував вiн сам себе. - Може її хтось налякав колись чи це природна цнотливiсть, яка збереглася в нiй вiд пращурiв? - продовжував хлопець запитувати себе. Йшов до дiвчини на зустрiч, як на велике свято. Однак, пiсля обiймiв i поцiлункiв, коли хлопець хотiв бiльшого дiвчина стискалася як пружина i Назар неодмiнно вiдступав. Вiдступав, бо розумiв, Мар'яна ще не готова, щоб повнiстю стати його.
   Пiсля любування з дiвчиною вже вдома ставав на руки ногами вгору i так тримав тiло до тих пiр, аж поки кров не вiдливала вiд статевих органiв i йому не легшало. На другий день Назар убивав свою плоть безжалiсними тренуваннями зi злiстю змагаючись з уявним супротивником або молотячи боксерського лантуха. Потiм стрибав зi скакалкою. Попускало, але не надовго. На iнших дiвчат дивитися не мiг. Хотiв, але не мiг. Нiби пороблено йому було. На батькiвськiй дачi бiгав полями десятками кiлометрiв. Далася йому та Мар'яна взнаки. I, напевно, назавжди.
   На другому курсi тiло Мар'яни розцвiло, як бутон пишної троянди. Дiвчина iнодi сама соромилася свого тiла, яке абсолютно не гармонiювало з її цнотливою душею. Одного разу на вулицi до неї пiдiйшов якийсь дуже респектабельний чоловiк середнього вiку.
   - Чи не хотiли б ви поїхати попрацювати за кордон, - запропонував вiн дiвчинi. - Умови найкращi. Я беру на себе всi турботи з оформлення документiв. I не думайте нiчого поганого. Ми зробимо з вас найкращу в свiтi фотомодель. Я нiколи не бачив у життi подiбної краси, - зробив .чоловiк комплiмент студентцi. Мар'яна вiдразу повiдомила про це свого командира Назара. Або це спецслужби до нас принюхуються, або ж до тебе пiдходив просто сутенер, - сказав Роман на зборах їхньої п'ятiрки.- Завтра я про це буду знати, - запевнив вiн своїх побратимiв. - Тодi i приймемо рiшення, що нам робити. Якщо це сутенер, ти викличеш п'ятiрку з Бiлої Церкви i вона примусить цього хлопа обходити дiвчину десятою дорогою. - А якщо не зрозумiє, - засмiявся Назар. - Тодi прийдеться пояснити так, щоб зрозумiв, - у тон йому вiдповiв Роман.
   Через два днi Роман сповiстив Назара, що до Мар'яни пiдходив найвiдомiший i найбагатший сутенер мiста, на прiзвисько Карат.
  -- Нiхто до нього пiдходити не буде, нiчого пояснювати такiй людинi теж не треба, не зрозумiє, - запропонував Назар. - Треба зробити так, щоб Мар'яна стала належати до нечисельної в Києвi касти "недоторканих". Якщо ми розберемося з Каратом, бiльше нiхто на неї не смiтиме навiть подивитися. Я вважаю за слушну пропозицiю викликати п'ятiрку, але не з Бiлої Церкви, а з Полтави. Її командир дуже досвiдчена в цьому розумiннi людина. Вони навели такий порядок у мiстi, який мiлiцiя не могла зробити впродовж десяти рокiв. На тому i порiшили.
   Через декiлька днiв Карат потрапив до реанiмацiї однiєї з найпрестижнiших приватних клiнiк Києва. Вiн з жахом пригадував, як пiсля того, як йому зламали обидвi ноги, чоловiк у масцi розстебнув йому штани i витягнув назовнi члена, яким Карат у свiй час заробляв у Києвi грошi. Навiть страшний бiль вiдступив, коли хлопцi у масках принесли частину спиляного у парку стовбура дерева. Старший поклав на нього пенiс Карата i замахнувся своїм довгим складним ножем, який у Латинськiй Америцi називають наваха. Кишковик Карата так розслабився з переляку, що сутенер напустив повнi штани. Однак замiсть удару пролунав голос чоловiка з навахою. - Забудь про Мар'яну сам i своїм колегам закажи.
   Трохи оклигавши, Карат звернувся за допомогою до мiсцевого авторитета, у якого знаходився "пiд дахом". Той не вiдмовився, але сказав, що його допомога полягатиме у порадi, яка дуже дорого коштує, так як небезпечна i для нього.
  -- В мене немає повної iнформацiї, хто за тебе взявся, але це страшнi люди. Вони не з наших. Схоже, полiтичнi. Такi працюють не за грошi, а за iдею, а це говорить про те, що заради неї вони пiдуть на все. I я й копiйки не дам за твоє i моє життя, якщо спробую щось зробити проти них. Їх же i за грошi неможливо купити, тобто порятунку не буде i в принципi. Взагалi, не показуйся цiй дiвчинi на очi. А то вони ще щось запiдозрять i можуть дiяти, як тепер кажуть "неадекватно". Менi вiдомо, що нещодавно їхня органiзацiя прийняли, так би мовити, непопулярнi рiшення. Якщо ти станеш на їхнiй дорозi, знищать не лише тебе, але i всiх твоїх близьких. Зрозумiв мене? Це все, що я можу зробити для тебе. Карат подякував, пiдвiвся i зашкутильгав з кiмнати.
   Грошових надходжень, якi б могли активiзувати акцiї СВУ все ще не надходило, але Назар вирiшив не сидiти склавши руки. Треба починати хоча б з однiєї, але гучної справи, яка б закрiпила за нашою бойовою п'ятiркою прiоритет i славу не лише розумового центру, але й бойового авангарду органiзацiї. Назар уже давно запропонував створити побiчнi гiлки органiзацiї з iншими назвами, якi б брали на себе вiдповiдальнiсть за всi проведенi акцiї, але завжди мали на той час очевидне алiбi. Це ще бiльше пiднесло його i так високий авторитет.
   Назар запропонував, а керiвництво затвердило план фiзичної лiквiдацiї колишнього полiтичного дiяча України, який десять рокiв тому всiляко сприяв її поневоленню росiйським iмперiалiзмом. Нинi вiн був на пенсiї i продовжував спiвпрацювати з росiйським монополiстичним капiталом, нещадно визискуючи свiй народ.
  -- Росiя його продовжує пiдгодовувати, - сказав Назар на iнструктажi своєї п'ятiрки.- Це їм вигiдно, як було вигiдно i в минулому. На його швейцарськi рахунки росiяни перераховували мiльйони доларiв, а вiн їм передавав українськi заводи i фабрики, транспортнi комунiкацiї, якi коштували десятки мiльярдiв доларiв. Ми повиннi показати всiм колаборацiонiстам, що продавати Україну невигiдно i смертельно небезпечно. На той свiт награбованого не забереш.
  -- Операцiя складатиметься з двох етапiв, - продовжував Назар. - Першим з них буде вiдслiдковування всiх маршрутiв, звичок, розпорядку дня колаборацiонiста. В нього є в центрi мiста банк "Слов'янське братерство", куди вiн приїжджає з донькою кожен день о 10 годинi ранку. Цей гад має броньованого "Мерседеса" i трьох охоронцiв. Один державний i двоє приватних. Приватнi озброєнi iзраїльськими автоматами "Узi", шофер, вiн же охоронець, має довгоствольний пiстолет нiмецького виробництва. Останнiй охоронець є найпрофесiональнiшим i дiє миттєво. Всi пасажири "Мерседеса" мають пiд одягом найновiшi бронежилети однiєї австрiйської фiрми. Це поки що все, що нам доповiла зовнiшня розвiдка. Iншi данi будемо добувати самостiйно. Якi є мiркування з цього приводу? - закiнчив свiй виступ Назар.
  -- Дозволь менi, - попросив слова Роман. - Я добре знаю це мiсце. Банк, що нас цiкавить, знаходиться на тихiй вулицi. Напроти розмiщується кафе. Частина столикiв у нього винесена просто на тротуар. Але кафе дуже популярне i там важко знайти вiльне мiсце. Необхiдно прийти до вiдкриття i зайняти одного столика. Десь тижня через два матимемо чiткий план дiй.
   Нiхто не був проти i на наступний день четверо з п'ятiрки, два хлопця i двi дiвчини, о дев'ятiй годинi ранку вже сидiли в кафе. День видався спекотним з самого ранку. Хлопцi замовили собi холодного пива i снiданок, а дiвчатам снiданок i десерт.
  -- Ну i цiни тут, - здивувався Роман. - Не помилюся, якщо i це кафе, i всi прилеглi будинки вже належать об'єкту нашого сьогоднiшнього спостереження, - засмiявся вiн.
   О пiв на десяту до банку пiдлетiв чорний "Мерседес". Вiн вирулив до самого входу, де бовванiв охоронець. Однак не встигли вiдчинитися дверцята авто, як вiд сусiднього столика пiдвiвся високий хлопець з гранатометом на плечi. Вiд його пострiлу у вiдвiдувачiв кафе все вивернуло назовнi. Хлопцi i дiвчати опам'яталися лише лежачи пiд своїм столиком. "Мерседес" миттєво вибухнув. Його охопило полум'я i окремi деталi, пролетiвши над столиками кавярнi, за якими вже нiхто не сидiв, врiзалися у вiкна будiвель. Всi кинулися тiкати в рiзнi боки. Кудись зник i хлопець-гранометник. Останнiм кафе покинув обслуговуючий персонал.
   Четвiрка прийшла в себе лише на Майданi Незалежностi.
  -- Оце так дiла, - дивувався Назар. - Я донинi не можу зрозумiти, що ж сталося. Одне знаю точно, це був не наш хлопець.
  -- Напевне, конкуруюча органiзацiя, - засмiявся Роман. - Ще минулого року я чув, що в Українi виникла органiзацiя без органiзацiї. Це абсолютно розрiзненi люди, якi звуть себе "Мученики за волю України". Вони просто одержимi iдеєю знищення ворогiв нацiї i держави. Абсолютно автономно складають їх списки, а потiм без проробленого i продуманого плану йдуть на лiквiдацiю за будь-яких умов.. Фактично це вбивцi-камiкадзе. Неорганiзованi одинаки, яких i в принципi не можна вислiдити i пiймати, так як про них нiхто нiчого не знає i знати не може.
  -- Але ж хтось виконав роботу за нас, та ще й втiк при цьому. Тепер його вистачить у крайньому разi ще на один раз, - сказала подруга Романа Оксана.
  -- Якщо не зумiємо дiстати грошей, - сказав Назар, - нас чекає вiдрядження до Росiї У Владивостоцi виявлено колаборацiонiста, який ще 12 рокiв тому передав росiянам Лiвадiйський палац у Криму. Уявляєте, вiн коштує 50 млн. євро, а його вiддали Росiї зо 100 тисяч росiйських рублiв. Навiть не за 100 тисяч гривень, а дерев'яних їхнiх рублiв. Цi грошi надiйшли до державної скарбницi України. А собi до кишенi цей тип поклав 1 млн. євро. Таким чином росiяни провели оборудку з чистим доходом 49 млн. євро. - Непоганий гешефт, - пiдтвердив Роман. - Однак, завжди приходить час вiдповiдати за зраду. Ангели справедливої помсти все рiвно прийдуть.
  -- Але ви не зациклюйтесь на Владивостоцi, - продовжував Назар. - Мене туди чомусь не тягне. Хай посилають у це азiйське мiсто когось iншого. А я б волiв, щоб ми поїхали до Європи. Прийнято рiшення про налагодження контактiв з нашими зарубiжними однодумцями. Ми всi разом вiльно володiємо шiстьома європейськими мовами. Я знаю англiйську i французьку, Роман - англiйську i нiмецьку, Мар'яна - англiйську i iспанську, а Оксана володiє крiм англiйської ще й польською i шведською Про це вiдомо керiвництву. Крiм того, вони вважать, що i за своїми фiзичними даними ми зможемо на достойному рiвнi презентувати Україну i українську нацiю в будь-якiй частинi свiту. Але є одна умова, необхiдно їхати в Європу не з пустими руками. Знайдемо грошi i матимемо казкову мандрiвку по європейських країнах.
  
  

Золото Мазепи

   Спливав день за днем, але iдеї, де дiстати грошi не з'являлися. Промайнув один лiтнiй тиждень, потiм iнший. На початку третього тижня Назара осяйнула думка про те, що необхiдно перевiрити родинну таємницю. В iснування золотого запасу України, закопаного в його родовiй землi, Назар не дуже вiрив, але так як нiяких iнших iдей не було, вирiшив без будь-якого шуму перевiрити i цей варiант. Тому пiсля короткої наради, на якiй Назар повiдомив про своє рiшення i обставини, якi до нього призвели, неповна п'ятiрка у складi чотирьох чоловiк вирушила на Полтавщину. Їхали двома машинами. Попереду Назар вiв старенький батькiвський SEAT-Toledo, за ними слiдував дещо молодший "Славута" Романа. Величезний хлопець викинув у цьому короткому автомобiлi переднє сидiння i керував нею з заднього.
   В машинах знаходилися намети, примуси для приготування їжi, посуд, китайська локшина швидкого приготування i суха ковбаса. Лежали також, про людське око, вудочки, надувний човен, двi гарпуннi рушницi для пiдводного полювання, маски i ласти. Була також сокира i двi титановi лопати, купленi хлопцями на ринку "Юнiсть" у Києвi. У машинi Назара сидiв розумний i веселий пес Бест. На батькiвськiй дачi, жартуючи, на хвiртцi хлопець написав: "На подвiр'ї злий пес (як собака)."
   Через кожнi 50 кiлометрiв машини спиняли патрулi, але нiчого пiдозрiлого виявити не могли. Двi молодi пари, хлопцi i дiвчата, їдуть вiдпочивати на чудовий Псьол чи Ворсклу, ловити рибу, купатися, смажитися на сонцi i звичайно, кохатися. Зброї в них немає та й навiщо вона їм? Вiрний мiттельшнауцер не допустить злодiїв до машин. Сокира для рубання дров на багаття, двi лопати, копати черв'якiв i готувати мiсце для приготування шашликiв. Об'їхавши Лубни заїхали до Нгарського монастиря. Збудований матiр'ю Iвана Мазепи, вiн на глум українцям спецiально був переданий Московському патрiархату. Тут росiяни ховали зброю, а ченцями, як i в iнших московських монастирях в Українi, служили працiвники росiйських спецслужб. У монастирi пiд "кацапа" "косив" член однiєї з п'ятiрок СВУ Iван. Вiн їздив машиною з надписом на капотi "Русский путь". Другий з бойовикiв служив продавцем у кiоску з надписом "Иконная лавка". Хлопцi домовилися з Iваном про те, куди i коли вiн повинен прибути на своїй машинi, яку мiлiцiя нiколи не зупиняла.
   З Нгарського монастиря хлопцi повернули на Миргород. Зупинившись у мiстi, вони погуляли курортом, покупалися в Хоролi, посидiли в чудовiй, але дуже дорогiй пiццерiї, де iталiйський кухар готував надзвичайно смачнi страви своєї нацiональної кухнi На пляжi хлопцi своєю статурою зробили справжнiй переполох серед сексуально стурбованих курортниць. Пiд вечiр, коли спека дещо спала, вирушили далi на схiд. Пiд'їхавши до Пiдгiрець, зупинилися в густiй лiсосмузi. Внизу блищала рiчка з унiкальними пiщаними берегами. Метрiв за 200 височiла Червона могила. З усiх бокiв родову землю Назара оперiзувала Сомкова долина. Це i була мета їхньої подорожi.
   Хлопцi швидко нарубали альпенштокiв i напнули два намети. Машини сховали в гущавину так, що їх не було i видно. Та й самi намети помiстили серед чагарникiв широкої лiсосмуги. Почали проводити рекогносцировку дiлянки. В цьому спецiалiстом був Роман. Хлопцi сподiвалися застати необроблену землю, якою та стояла вже декiлька рокiв. Але тепер вона була ретельно розорана i засаджена часником i цибулею.
  -- Чому на такiй землi ростуть часник i цибуля? - запитала Назара Мар'яна.
  -- Ранiше на цьому чудовому чорноземi вирощували озиму пшеницю, цукровi буряки i соняшник, - пояснював їй хлопець. - Але пiсля приватизацiї землi, її у вимираючих бабусь через пiдставних осiб за безцiнь скупили росiяни. Однак, ради їй дати не змогли. Так i стояла вона необроблена. Я думав, що i зараз стоїть, але росiяни вiддали її в оренду китайцям. Я про це довiдався в Миргородi, коли розмовляв на курортi з мiсцевим членом нашої органiзацiї. Кажуть тих китайцiв у Пiдгiрцях нинi вже ледь не третина вiд усiх жителiв. Цибуля i часник, iнша городина, це їхня вiзитна картка.
  -- Мене турбує нинi лише одне, - задумливо сказав Роман. - Як ми будемо копати на цiй землi? Нас одразу помiтять i завтра тут буде море китайцiв з мiлiцiєю на додаток. Це нам зовсiм не потрiбно. Треба шукати якийсь вихiд.
  -- Так, це нинi чиясь приватна земля i нас можуть звiдси попросити з найнятою приватною охороною i мiлiцiєю, - згодився з Романом Назар. - Тому треба сьогоднi ж знайти вихiд. Прошу, панi i панове ворушити звивинами головного мозку, - запропонував своїм побратимам Назар.
  -- Я вважаю, що вихiд є, - першою озвалася Оксана. - Цю цибулю i часник уже пора збирати. Давайте завтра пiдемо у Пiдгiрцi до китайцiв i за безцiнь наймемось до них збирати городину на цiй землi. Вони люди практичнi i повиннi згодитися. Багато китайцiв зараз торгує, робочих рук у них не вистачає. Я думаю наша пропозицiя буде для них як знахiдка. На тому i порiшили.
   Надходив чудовий полтавський вечiр. Назар з Мар'яною i Роман з Оксаною пiсля купання в рiчцi вирiшили посидiти бiля наметiв на крутому схилi долини, звiдки вiдкривався дуже гарний краєвид. Але нiчого з того не вийшло. До їхнього табору пiдрулив джип, з якого вийшло кiлька кремезних чоловiкiв.
  -- Вы знаете, что это земля господина Шилина? - спитав один з них. - Это частная собственность и находиться здесь запрещено, - вiдразу почав заводитися iнший.
  -- А я думав, що це земля українська, - вiдповiв їм Назар.
  -- Только не надо демагогии, - скривився один з росiян. - Здесь вашего, проклятые хахлы, давно уже ничего нету. Убирайтесь отсюда подобру-поздорову.
   Росiяни почали брутально лаятися по-московському не зважаючи на присутнiсть дiвчат. Хлопцi миттю пiдвелися на весь зрiст. Це вiдразу остудило росiйських охоронцiв. Оселедець Назара почав вiд обурення ставати сторчма, що не вiщувало чужинцям нiчого доброго.
   Гей ви, кацапи, - почав заводити росiян Назар, щоб вони втратили пильнiсть. - Ви знаєте що означає слово "кацап". Хахол - це мiй чуб на головi, а чи знаєте ви, що таке кацап. Це слово є словосполученням i росiйською перекладається " как козел". Козли ви проклятi.
   Цього вже росiяни стерпiти не змогли i не тямлячи себе вiд лютi накинулися на хлопцiв. Однак, не зважаючи на вишкiл, силу i перевагу в чисельностi вони вже через кiлька хвилин лежали в пилюцi польової дороги. Два з них пiдводячись, вихопили пiстолети.
  -- А как насчет такого аргумента, - вищирився один з них.
   Однак хлопцi не встигли нiчого нi вiдповiсти, нi зробити. За спинами обох росiян вже стояли Оксана i Мар'яна з зарядженими рушницями для пiдводного полювання. Цей аргумент i виявився вирiшальним. Охоронцi пострибали у джип i витираючи з обличчя кров поїхали геть.
   Назар одразу ж узяв до рук мобiльного телефона i зателефонував до Миргорода, керiвнику мiсцевої п'ятiрки.
   - У вас там живе такий собi Шилiн, який володiє землею в районi Пiдгiрцiв? Ми тут вiдпочиваємо, а його горили нам заважають. Домовся з ним, що ми на цьому мiсцi затримаємося ще на тиждень. Хай нас оминають десятою дорогою. Якщо буде "виникати", виклич п'ятiрку з Києва. Бо якщо нас потурбуюить ще раз, я викличу всю свою сотню i цю землю Шилiн продасть менi за одну копiйку. Ще й буде валятися у ногах, щоб я її в нього купив.
   - А, до речi, це ж генiальна iдея. Я можу стати власником своєї родової землi, - сказав Назар. - Як це менi ранiше не спадало на думку? По поверненню до Києва я вiдразу цим i займуся.
   - Думаю Шилiн тебе може не зрозумiти, - засмiялася Оксана,
   - А ми переконаємо його так, щоб вiн зрозумiв, - згадав слова Шамiля Назар, теж смiючись.
   Ще довго сидiли Назар з Мар'яною на високому корiнному березi рiчки, милуючись зорями.
   З китайцями вдалося домовитися на диво швидко. Євреї Сходу, як їх називав Роман, виявилися надзвичайно дiловими людьми. Термiн роботи, її обсяг i платня були ледь не миттєво узгодженi. Китайцi пообiцяли наприкiнцi робочого дня приїжджати автомобiлем з причепом i забирати зiбраний урожай. Вони також сказали, що будуть одразу i платити.
  -- Працюємо наступним чином, - повiдомив Назар. - Дiвчата вибирають часник i цибулю, а ми з Романом ходимо по дiлянцi з лозою i металiчною рамкою за попередньо розробленим маршрутом. Нiякi мiно- i бомбошукачi золота на такiй глибинi не вiзьмуть. Сам консультувався у мiнерiв.
   Назар витягнув з багажника своєї машини лозу, вирiзану з винограду i лiщини. Подумавши, вiддав перевагу останнiй.
  -- Цьому я навчився у київських пластунiв, - сказав вiн бойовим побратимам. - Потiм удосконалювався i пiд час оволодiння бойовим гопаком. Щоб стати в цьому нашому нацiональному лицарському мистецтвi "волхвом", треба мати не лише силу i вмiти наносити удари противнику. Потрiбно буквально вiдчувати рiдну землю. Ось я зараз i перевiрю, чи вiдчуваю я її так, як це могли робити мої далекi предки. З лозою я повинен знаходити воду, руду, пiдземнi ходи i схованки.
  -- Цей метод називають бiолокацiєю, - продовжив розповiдь Назара Роман. - Ученi донинi сперечаються, що це таке - наука, чи суцiльний мiстицизм? Але як би там не було, а у нас iншого виходу просто немає.
  -- Що ж, рушаємо, - запропонував Романовi Назар. - Вiдхилення лози вниз чи металiчної рамки вбiк вказує на те, що в даному мiсцi хтось колись порушив землю на велику глибину. Будуть i iншi причини вiдхилення. Там, де помiтимо "показання" наших бiоприладiв, будемо забивати в землю кiлочки. Я їх настругав зранку декiлька десяткiв. Якщо цi кiлочки вишикуються в два ряди, золото Мазепи очевидно знайдене i пiде у фонд нацiонально-визвольної боротьби українського народу. Якщо ж нi... Про останнiй варiант я навiть не хочу говорити, - махнув рукою Назар. - У нас все вийде, - подивився вiн на Мар'яну.
   Палаючi очi коханої сказали хлопцевi про те, що дiвчина вiрить йому i впевнена в перемозi.
   Поле було не дуже рiвне i хлопцi нерiдко плуталися серед часнику i цибулi та оступалися. Мало було нарiзано i дерев'яних паличок Бойовики вимушенi були збiгати в лiсосмугу i нарiзати їх ще. Врештi-решт вся територiя можливого знаходження золотих скарбiв гетьмана Мазепи була ретельно дослiджена..Вона стала нагадувати невеликий лiсок пiсля урагану. Скрiзь стирчали то вищi, то нижчi палички, якi позначали вiдхилення лози i рамки. Дiвчата в цей час не розгинаючись працювали кожна за двох. Нiхто не повинен був помiтити нiчого пiдозрiлого.
   Нарештi хлопцi пiднялися на Червону могилу i окинули оком усю дiлянку. Вiдразу стало зрозумiлим, що серед випадково чи помилково встромлених у землю цiпочкiв чiтко проглядаються два ряди. Витягнувши з землi палички, якi випадали з системи, хлопцi залишили лише чотири з них, якi вказували не лише на ряд, але i знаходилися в ньому майже на однаковiй вiддалi один вiд одного. На цi мiсця були складенi купами часник i цибуля. Назар i Роман одразу кинулися допомагати дiвчатам збирати врожай.
   Увечерi приїхали машиною китайцi i забрали часник з цибулею. До того часу хлопцi вже iншим способом помiтили ряди i точки можливого знаходження скарбiв, пояснюючи китайцям, що вони розбили поле на декiлька частин, щоб встигнути зiбрати врожай за короткий термiн своїх канiкул. Китайцi тут же заплатили грошi за виконану роботу, побажали так же успiшно працювати i завтра i повернулися до Пiдгiрцiв.
   В цю нiч хлопцi i дiвчата спали як убитi. Цiлий день роботи на свiжому повiтрi дався взнаки. Табiр друзiв охороняв мiттельшнауцер Бест. Цей середнiй за величиною пес був надзвичайно розумний i жвавий. Мав винятковi здiбностi до дресирування. Вiн вирiс у родинi Назара i дивував гостей тим, що приносив батьковi хлопця, якого одного вважав за свого хазяїна, домашнi капцi, коли той повертався з роботи додому. Вiн мiг принести в зубах трубку телефону Panasonic, на дзвiнки якого нiхто з родини не реагував i покласти її до нiг Назара.
  -- Чому саме менi? - дивувався Назар. - Може це телефонують мамi або татовi чи дiдусю i бабусi.
  -- Та Бест же добре знає, що 70 вiдсоткiв усiх дзвiнкiв надходить саме тобi. Вiн звернув на це увагу можливо ранiше за будь-кого з нашої родини, - смiявся батько Назара.
   Бест був чудовим психологом i майже безпомилково розбирався в людях. Вiн знав при кому i як себе поводити, де можна, а де не бажано лежати i сидiти i що робити. Завжди усмiхненого командира бойової п'ятiрки з Бiлої Церкви пес Назара так боявся, що ховався пiд лiжко, коли той лише пiдходив до дверей Назарової квартири.
  -- Звiдки вiн знає про неймовiрну жорстокiсть i незламнiсть цього чоловiка, - дивувався Назар.
   Пiд охороною Беста нiч пройшла спокiйно. Нiхто чужий i на кiлометр не пiдходив до наметiв.
   Вранцi в хiд пiшли титановi лопати. Дiвчата контролювали край поля, збираючи там цибулю i часник. Серпнева спека заважала працювати. Однак, необтяженi одягом хлопцi швидко копали кожен свою яму. Щоб було зручно працювати i точнiше вийти на скарб, Назар i Роман вимушенi були копати круглi ями великого дiаметру.
   Першим досяг мети Назар. На глибинi понад пiвтора метри вiн наткнувся на залишки дубової бочки. Пiд ними знаходилася цiла гора старовинних золотих монет. - Та по них можна вивчати iсторiю i географiю, - подумав про себе Назар. Бiльшiсть монет належала європейським середземноморським країнам. Здавалося їм не буде кiнця. Назар набив пiд саму зав'язку старий рюкзак, який належав ще його батьковi.
   Роман вийшов на золото десь на пiвметра глибше за Назара. Вiн майже весь сховався у ямi, аж поки Назар почув його приглушений радiсний вигук. - Є! Так було наповнено i iнший рюкзак.
   Протягом другої половини дня хлопцi закопували ями i робили декiлька безсистемних неглибоких ямок, якi теж засипали. Це робилося з метою збити зi слiду цiкавих китайцiв. Залишки дерева i дощок, якi були покладенi козаками Апостола над бочками хлопцi закопали на мiсцi. Наступна нiч теж пройшла спокiйно.
   На другий день хлопцям повезло наполовину менше. Назар даремно заглибився аж на два з половиною метри, але нiяких слiдiв золота не знайшов. Однак, на глибинi бiля двох метрiв на залишки ще однiєї бочки вийшов Роман.
   Час на подальшi розкопки вже повнiстю вичерпався. Це розумiла вся четвiрка. Не можна було i непомiтно перевезти таку величезну кiлькiсть золота, якби хлопцi вiдкопали ще декiлька бочок. Було зроблене головне. В органiзацiї з'явилися дуже великi грошi для розгортання нацiонально-визвольної боротьби. Стало також вiдомо, що є майже невичерпне джерело фiнансування, яке в буквальному розумiннi слова закопане у землю.
   Пiд вечiр хлопцi швидко згорнули табiр i приготувалися до вiд'їзду. В них з'явилося декiлька днiв для вiдпочинку в Миргородi. По мобiльному телефону їм повiдомили, що четвiрку чекають два номери люкс в санаторiї "Полтава". Керiвництво їхньої органiзацiї оцiнило вирiшальний внесок п'ятiрки Назара у лiквiдацiю фiнансової проблеми визвольного руху i вирiшило дати їй трохи перепочити i розважитися.
   Спочатку приїхали китайцi i забрали цибулю i часник. Вони привезли грошi за роботу. Ошелешеним китайцям Назар i Роман пояснили, що хотiли ще й на зиму за так перекопати своїми диво-лопатами з титану все поле, але не вистачило часу. Треба їхати додому. Щось там трапилося. То нехай брати-китайцi вибачають. Може ще приїдуть iншим разом. Потрiбнi грошi на навчання. Трохи пiзнiше iз Нгарського монастиря приїхав Iван i забрав золото. Його сховали у тайнику, який росiяни використовували для перевезення зброї.
  -- Ви ж хлопцi не помилiться, - жартувала Оксана. - А то ще золото вiддасте китайцям, а Iвану цибулю i часник, щоб годувати так званих "ченцiв" їхнього монастиря.
  

"Золотi ключi"

   Потужнi фiнансовi вливання у нацiонально-визвольний рух дозволили рiзко активiзувати боротьбу. Акцiї проти зрадникiв нацiї так налякали ворогiв народу, що одна частина з них втекла за кордон, втративши свiй бiзнес. Вiн перейшов до рук патрiотiв України. Назар став власником своєї родової землi i тепер уже органiзацiя могла не турбуватися, що золото Мазепи потрапить до чужих рук.
  -- Ти знаєш, - смiявся Назар, розмовляючи з Романом. Командир Бiлоцеркiвської п'ятiрки Микола, так поговорив з Шилiним, що той одразу написав i оформив дарчу на моє iм'я на землю, де закопане золото. Вiн так вибачався, що його горили смiли нас тодi потурбувати, що аж жалко його стало. Уже передав майже все своє майно в Українi нашим довiреним особам i вiдбув на батькiвщину. Його вiдслiдковують у Санкт-Петербурзi, щоб щось там згарячу не органiзував антиукраїнське. Про це потурбується Шамiль.
   Друга частина зрадникiв нацiї вирiшила затаїтися i перечекати несприятливi часи в Українi. За величезнi грошi пiд самим Києвом, на пiвдень вiд мiста було збудовано справжнє мiсто-фортецю. Воно отримало офiцiйну назву "Золотi ключi". П'ятдесят садиб по гектару кожна були обгородженi єдиним парканом з цегли висотою три метри. По кутах були розмiщенi вежi з кулеметниками. Єдиний заїзд у виглядi величезних броньованих ворiт, якi вiдчинялися як автоматично, так i вручну, охороняли автоматники. Кожна садиба у свою чергу була обнесена парканом висотою 2,5 метри. Зверху був натягнутий колючий дрiт з пропущеним через нього струмом високої напруги, який автоматично вмикався з 11 години вечора.
   Вздовж усього зовнiшнього паркана були встановленi прожектори i телевiзiйнi камери. Крiм того, охоронники використовували ще й службових собак. Мiсто-фортеця було розташоване на дуже мальовничiй територiї. Над ним височiв укритий лiсом високий корiнний берег Днiпра. Далi протiкала сама рiчка. Мiж Днiпром i вiдрогами Приднiпровської височини синiло безлiч кришталево чистих заплавних озер. Мiсце казкове не лише за своїм облаштуванням, а перш за все за природним оточенням.
   Така назва - "Золотi ключi" мiцно прилипла до мiста-фортецi через те, що покупець вiлли, пiсля оформлення документiв на власнiсть, отримував невелику валiзку з червоного дерева, яка мiстила ключi вiд будiвлi, виготовленi з щирого золота. В кожен ключ, в тому мiсцi, де його повертають пальцями, було вмонтовано великий дiамант. Лише однi ключi за вартiстю перевищували суму всiх рiчних заробiткiв пересiчної української родини.
   Колаборацiонiсти почувалися в своїх садибах у повнiй безпецi. Бiльшiсть з них взагалi нiколи не виїжджала за межi мiста-фортецi, керуючи своїм бiзнесом через довiрених осiб. I не дивно. "Золотi ключi" мали власне озеро з чудовим пляжем, казино, ресторани, поштове вiддiлення, лiкарню з полiклiнiкою, найсучаснiшi магазини. Вони насмiхалися i хвастали, що їх нiхто i нiколи тут не дiстане.
   На черговому зiбраннi командирiв бойових сотень, де всi присутнi були в масках i говорили через спецiальнi мегафони, якi змiнювали до невпiзнання їхнi голоси було прийнято рiшення розробити i здiйснити чергову акцiю проти мешканцiв "Золотих ключiв". - Якщо їх злякати ще раз, то вони як щурi побiжать з України. Ми вже готовi заволодiти бiзнесом цих колаборацiонiстiв. За добутi нами грошi ми встигли навчити достатню кiлькiсть менеджерiв у США, Японiї i країнах Захiдної Європи, - сказав керiвник органiзацiї, який один мав не чорний, а червоний мегафон у руках. - Пропоную помiркувати i переказати менi свої пропозицiї на наступному зiбраннi через мiсяць.
   Назар дивився на своїх побратимiв i мiсце, де вони зiбралися з щирою радiстю. Пiсля того, як СВУ отримала доступ до золота Мазепи справи в органiзацiї пiшли на краще. Ранiше ми навiть не могли собi дозволити не те що найновiшi японськi мегафони, нi за що було навiть придбати маски. А тепер ми фiнансуємо дочiрнi органiзацiї за кордоном i посилаємо вчитися до найпрестижнiших унiверситетiв свiту молодих членiв своєї органiзацiї. - В цьому є i моя заслуга, - з гордiстю думав вiн.
   На наступному зiбраннi керiвного складу органiзацiї " Смерть ворогам України" (СВУ), єдиною конструктивною пропозицiєю була купити в мiстi-фортецi "Золотi ключi" вiллу i знищити це антиукраїнське кубло зсередини. Бiльшiсть командирiв бойових сотень вважали, що чогось iншого придумати не можна i треба братися за розробку i реалiзацiю цiєї iдеї. Однак знайшлися люди, якi не висуваючи власних iдей критикували вже висловлену.
  -- Ми втратимо дуже багато людей i через це вороги одержать моральну перемогу, - висловив свої мiркування один з командирiв.
  -- Грошi за вiллу, я вже перевiрив таку можливiсть, - сказав iнший, треба перераховувати лише через один банк. Одразу стане вiдомо, звiдки цi грошi надiйшли, тобто ми розкриємо джерело нашого фiнансування. Вважаю, що ми ще не готовi до операцiї i пропоную її заморозити на невизначений термiн, - продовжив вiн.
  -- Я вважаю, - взяв слово Назар, що не провiвши цю операцiю в найближчий час ми втрачаємо стратегiчну iнiцiативу, яка зараз у нас є. Цього нам робити не слiд. Необхiдно "дотиснути" колаборацiонiстiв i прибрати їх бiзнес до своїх рук. Поки вони ще не оговталися пiсля наших перших масштабних операцiй. Разом з тим, я абсолютно солiдарний з тими командирами сотень, якi проти купiвлi вiлли i проведення операцiї зсередини мiста-фортецi.
  -- То що ж ви пропонуєте? - заскрипiв неприродний голос його сусiда праворуч.
  -- У мене є пропозицiя використати для нападу на "Золотi ключi" дельтоплани, - сказав Назар.
   У примiщеннi запала напружена тиша. Командири переварювали пропозицiю Назара, яка спочатку всiм видалася фантастичною.
  -- Пояснiть нам, будь ласка, свою iдею, - першим подав голос керiвник органiзацiї, все ще невмiло користуючись мегафоном.
  -- Я готовий, - продовжував Назар. - Недалеко вiд "Золотих ключiв" на горi, позбавленiй лiсу вiдбуваються польоти на пара- i дельтопланах. Це всiм вiдомо i нi в кого не викликає нiякої пiдозри. Дельтопланеристи злiтали з цiєї гори ще за часiв Радянського Союзу. Там просто унiкальне мiсце для польотiв. Близько немає нi високовольтних лiнiй передач електроенергiї, нi високих споруд чи дерев. Грошi у нас тепер є i я пропоную купити найсучаснiшi дельтоплани i вишколити дельтопланеристiв, якщо у нас немає вже готових у якомусь мiстi. Через мiсяць у "Золотих ключах" фестиваль, де збереться весь колаборацiонiський бомонд. На водi озера вони ставлять сцену, на якiй буде сидiти все їхнє кодло. Вони вручатимуть самi собi всiлякi призи за рiзними номiнацiями i головний приз "Людина Золотих ключiв року". В цей час з гори повиннi злетiти озброєнi дельтопланеристи. Вони безшумно пiдлетять до "Золотих ключiв", а далi справа їх вишколу i нашого загального везiння. Вид зброї i кiлькiсний склад нападаючих, скiльки чоловiк буде на одному дельтопланi, один чи два, чи потрiбно використовувати мотори для зльоту i коли їх необхiдно вiдключити, погода i напрямок вiтру тощо нехай визначають вiдповiднi фахiвцi. - Я все сказав, - промовив Назар i сiв на своє мiсце, вiдключивши мегафон.
  -- Моя думка, - пiдвiвся керiвник органiзацiї з мегафоном у руках, який вiн черговий раз забув включити, - необхiдно детально опрацювати iдею з дельтопланеристами i здiйснювати її в запропонований день. Якщо iнших пропозицiй не надiйшло, я закриваю наше засiдання.
   Пiдготовка до операцiї виявилася не настiльки складною, як це собi уявляв Назар. В Чернiвцях i Ужгородi були вже фактично готовi бойовi п'ятiрки, якi займалися дельтопланеризмом. У передмiстi Чернiвцiв знайшли близьку до київської мiсцевiсть i спорудили на нiй з наметiв дуже приблизний макет "Золотих ключiв". Проведенi польоти показали високу ефективнiсть дельтопланiв у здiйсненнi такого роду операцiй. У ходi тренувань було передбачено i розмiщення спецiальних груп на джипах, якi заберуть пiсля приземлення дельтопланеристiв i знищать самi лiтальнi апарати.
   У бульварнiй українськiй пресi продовжувалася "розкрутка" фестивалю в "Золотих ключах". У той же час вiдбувалися й iнтенсивнi тренування дельтопланеристiв. Кожна сторона готувалася до свята по-своєму.
   Перед самою акцiєю Назар провiв традицiйну полiтiнформацiю з дельтопланеристами.
   - На проведення фестивалю, колаборацiонiсти, пограбувавши український народ, кидають на вiтер декiлька мiльйонiв доларiв. А в цей час сотнi тисяч людей не мають житла, мiсяцями не одержують зарплати. У держави немає грошей на освiту i охорону здоров'я . Нацiя вимирає, а магнати, буржуазiя в "Золотих ключах", використовують на себе по сто тисяч євро на мiсяць. Те що ви зробите, справедлива справа. Ви позбавите свiт нелюдiв, якi не дають нацiї жити. Вони як п'явки присмокталися до тiла України i п'ють її кров. Убивши їх, ви зробите не бiльший злочин, нiж би знищили малярiйного комара чи енцефалiтного клiща, якi нашi вороги зi спецслужб "братнiх" країн завозять i розповсюджують в Українi.
   В день проведення фестивалю в "Золотi ключi" з'їхалося дуже багато гостей, якi почувалися у повнiй безпецi. Бiля броньованих ворiт була встановлена "рамка", через яку проходили всi гостi. Таким чином унеможливлювалося проникнення небажаних людей зi зброєю, яким тим чи iншим чином удалося дiстати запрошення.
  -- Дорогi гостi, друзi, - звернувся опецькуватий чоловiк до присутнiх, вiдкриваючи фестиваль. Це була головна мiшень СВУ на цьому зiбраннi. - Хтось можливо i хотiв би нам зiпсувати свято, - продовжував вiн, - але я тут при всiх вам заявляю, не вийде, не вдасця. Ми наведемо нарештi належний порядок у цiй країнi. Веселiться i святкуйте, отримуйте заслуженi нагороди...
   Головний колаборацiонiст вiдкрив рота, щоб за своєю звичкою розповiсти смiшний анекдот про українцiв, але не встиг. З першого дельтоплана, який летiв зовсiм низько над землею полетiли вниз гранати. Наступнi два дельтоплани йшли крило до крила. З них ударили кулеметнi черги i весь збудований на водi помiст залив вогнем вогнемет. Останнiй дельтоплан завершив операцiю потужним вибухом бомби. Всi були настiльки розгубленi, що по дельтопланах не пролунало жодного пострiлу охорони.
  -- Попробував би хтось iз них вистрiлити, - подумав про себе Назар. - Або, не дай бог, поранити чи вбити когось iз наших. Пiсля того, як ми прийняли рiшення про лiквiдацiю не лише зрадникiв, але i їх родин уже нiхто не хоче з нами зв'язуватися. Охоронники знайдуть iншу роботу, але не знайдуть собi iншого життя. Тому вони i не стрiляли.
  
  

Керiвник IРА

   Одного дня Назара викликав командир СВУ i запропонував вiдбути з ним як помiчник i перекладач до Великої Британiї на зустрiч з керiвництвом IРА. - Дякуючи тобi ми маємо такi кошти, що можемо обiйтися без будь-чиєї фiнансової допомоги, - ще раз нагадав вiн хлопцевi про його заслуги перед органiзацiєю. - Однак координувати нашi дiї з зарубiжними побратимами безумовно необхiдно. Мене дещо турбує, що керiвництво IРА завжди якось зверхньо ставилося до нас i нашої боротьби. Ми в минулому не один раз хотiли з ними спiвпрацювати, але їхнiй керiвник Брайан О'Коннор поводився з нашими представниками без належної поваги. Я розумiю, - продовжував керiвник. СВУ, - що вони ведуть боротьбу за визволення своєї Батькiвщини вже безперевно майже сто рокiв, але i ми ж маємо iсторiю, яка набагато глибша за iрландську. I ось вiн сам почав просто добиватися зустрiчi з нами. У нас зараз i часу немає, але не вiдповiдати на запрошення такої вiдомої органiзацiї як IРА було б з нашого боку просто нерозумним.
  -- Ми поїдемо до Великої Британiї як туристи, - продовжував керiвник СВУ. - Всi необхiднi документи вже оформленi. Один з членiв нашої органiзацiї нинi керує провiдною туристичною фiрмою України. Будемо в туристичнiй групi. Житимемо у вiдомому готелi Лондона. Поїздка триватиме два тижнi. Путiвки дуже дорогi, тому випадкових людей там не буде. Заступник прем'єр мiнiстра зi своєю коханкою, дiти багатiїв, вiдомi артисти. Ми теж будемо з дружинами. Ти вiзьмеш Мар'яну, а я поїду з бойовим товаришем, - вiн пiдморгнув Назару. - Необхiдно показати цим зарозумiлим європейцям, що ми не якась там перехiдна раса мiж монголоїдною i європеїдною, до якої належать росiяни. Хай своїми очима побачать, що ми чистi європейцi, а не євразiйцi. Та їм досить буде одного погляду на тебе i Мар'яну i вся пиха з них злетить моментально.
  -- А де i коли ми зустрiнемося з керiвником IРА? - спитав Назар.
  -- IРА вийде на нас сама. Хто ми, коли i де будемо в Лондонi їм уже вiдомо.
  -- Отже, скажи Мар'янi про поїздку, а мiй бойовий товариш уже про це знає, - засмiявся керiвник СВУ.
   Вилiтали на Лондон з аеропорту "Бориспiль" чартерним рейсом лiтаком "Боїнг - 737". До аеропорту їх доставив особистий охоронець на старому, але iдеально вiдрегульованому "Мерседесi" з новим мотором. Охоронець одразу пiсля виїзду з Києва зайняв вiльну третю смугу i вже майже не збавляв швидкiсть.
  -- Куди ти так летиш? - спитав його керiвник СВУ: - 170-200 км на годину. А раптом поперек дороги нам хтось вирiшить вивести традицiйних КРАЗа чи КамАЗа? Я знаю, що ти колишнiй гонщик, але якщо не збавиш швидкiсть, то бiльше мене возити не будеш. Хоч ти i водiй, але в питаннях швидкостi буду в машинi командувати я. Слава богу, в мене є значний досвiд, у таких органах служив.
   Митний i паспортний контроль пройшли без будь-яких ускладнень. Бойовий товариш керiвника виявився милою молодою жiнкою, яка вiльно володiла англiйською мовою Це стало вiдомо тодi, коли до них звернулася бабуся з групи немолодих британцiв. Вона весело щебетала й тримала за руку, як юна дiвчина коханого, ще старшого за неї чоловiка.
  -- В мене найбiльше бажання, - звернувся Назар до коханої, - щоб i в 80 рокiв ми ходили з тобою як цi англiйцi i тримали один одного за руки.
  -- Як природно i розкуто вони поводяться, - дивувалася Мар'яна. - Нiякої фальшi i натягнутостi. Подивися, як нiжно той дiдусь, якому вже мабуть до 90 рокiв добирається, цiлує свою бабусю.
   Пройшовши всi контролi, двi пари сiли до автобуса, який i доставив їх до лiтака. Всi вийшли i прослiдувавши до "Боїнга-737", вишикувавшись у чергу бiля трапа. В кожного пасажира перевiряли квиток i пропускали на вказане на ньому мiсце в салонi лiтака. Раптом чергу попросили вiдiйти вбiк. До самого трапа пiдлетiв у супроводi мiлiцейської машини шикарний "Мерседес". З нього вийшли з сумками вiце-пром'єр зi свою коханкою. Вони швидко пiднялися трапом лiтака i пройшли до своїх мiсць.
  -- Зверни увагу, Назаре, - торкнув за плече хлопця його командир. - Нiякого митного чи паспортного контролю у вiце-прем'єра не було. Вiн мiг зi своєю дiвчиною пронести в лiтак що завгодно, вiд мiшка з євро чи доларами, аж до атомної бомби. А дурнi нещодавно пiдняли крик, коли одного нашого колишнього прем'єра звинуватили у тому, що вiн лiтаком переправив до Iзраїля мiльярд доларiв. Кричали, що таке, бачте, не можливе. Це все на йолопiв розраховане. У нас деякi люди можуть вивезти з країни все, що захочуть. I вивозять, - додав вiн.
   Лондон зустрiв їх жаркою, зовсiм не англiйською погодою. В аеропорту Хiтроу формальностi зайняли не багато часу. Бiля будiвлi аеровокзалу вже стояли декiлька автобусiв. Вони чекали на українських туристiв. Ще у величезному вестибюлi, бiля самого виходу вiд новоприбулих лiтакiв їх чекав представник київської туристичної фiрми. Всi зайняли мiсця в чудових автобусах з кондицiонерами i вирушили до свого готелю. У кожної групи туристiв був свiй готель. Однi виходили бiля тризiркових, iншi чотиризiркових. Вiце-прем'єр зi своєю коханкою вийшов бiля найкращого готелю мiста. Назар з командиром, зупинилися у чотиризiрковому готелi неподалiк вiд Темзи у центрi мiста. Цей готель поступався за комфортом п'ятизiрковому, але знаходився у кращому мiсцi столицi Великої Британiї. На другий день у вестибюлi сусiднього готелю зiбралася всi туристи, окрiм вiце-прем'єра. З ним гiд працював окремо. Щоб не привертати до себе уваги група СВУ замовила на 14 днiв 5 екскурсiй по столицi країни. Гiд тут же отримав вiд туристiв грошi за послуги, призначив час, коли їх буде чекати екскурсiйний автобус, вислухав запитання i дав на них вiдповiдi. Тепер туристи були вiльнi i могли витрачати час i грошi за власним розсудом.
   Зустрiч з керiвництвом IРА була призначена в одному з передмiських замкiв. Поки українських туристiв водили безкiнечними залами i показували чудовий парк, командир СВУ з Назаром i "бойовими подругами" непомiтно вiдокремилися вiд групи i потрапили до службової кiмнати замку. Їх сюди завiв, як було попередньо домовлено, один iз його працiвникiв, молодий чоловiк в унiформi. Потiм виявилося, що весь замок знаходився пiд контролем IРА i всi його службовцi були членами цiєї органiзацiї.
   Жiнки сiли до простих крiсел, якi стояли бiля вiкна, чоловiки ж стояли неподалiк вiд дверей. Рiвно об 11.30 дверi вiдчинилися i до кiмнати стрiмко увiйшов дуже високий чоловiк. Його супроводжували ще двоє чоловiкiв i молода жiнка. Кинувши погляд на українських гостей, О'Коннор на мить вражено закляк i не сказавши нi слова повернувся на мiсцi i зник за дверима. За ним так же швидко вийшли i супроводжуючi особи. Гостi з України нiчого не розумiли. Через декiлька хвилин зайшов чоловiк в унiформi i запропонував українцям залишити примiщення службової кiмнати. Їм не залишилося нiчого iншого, як приєднатися до своїх спiввiтчизникiв, якi слонялися мiсцевим парком i купували всiлякi сувенiрнi дрiбнички. Назар звернув увагу, що їхня цiна була втричi вища, нiж за такi ж товари у крамницях Лондона.
  -- Тут добре розумiють психологiю туристiв, - сказав вiн Мар'янi. - Всi сувенiри в крамничках бiля замку дуже вправно пiдiбранi тематично. Тому туристи купують втридорога те, що вони могли б набагато дешевше придбати бiля свого готеля. Вони привезуть додому сувенiри зi знаменитого замку, про який вони читали ще в дитинствi, - звернувся вiн до свого командира.
   Четвiрка СВУ продовжувала вести мiж собою нiчого не значущi розмови, а думка в усiх була лише одна: чому так дивно повiвся лiдер IРА? Пiсля чудового обiду, представники СВУ пiшли до Гайд-парку i як мiсцевi жителi розмiстилися просто на газонi в тiнi високих дерев. Тут їх нiхто не мiг почути i тому можна було обговорити подiї сьогоднiшнього ранку.
  -- В кого якi є мiркування стосовно дивної поведiнки командира наших вiрогiдних союзникiв, - почав обговорення цiєї проблеми командир.
  -- Дозвольте менi,- попросив слова Назар. - Я вважаю, що ми зараз не зможемо нiчого придумати. Треба йти на повторний контакт. Особисто для мене однозначним є лише одне, його щось налякало. Вiн тiльки зиркнув на нас i одразу вилетiв з кiмнати. Сподiваюсь, що це було не те, що ми з ним одного зросту i схожi один на одного, - засмiявся Назар.
  -- Дозвольте i я скажу декiлька слiв, - звернулася до командира Мар'яна. - Менi теж кинулася в очi дивна схожiсть О'Коннора з Назаром. У мене склалося таке враження, що це i був Назар, тiльки старший десь рокiв на 15. Iнакше одягнений, уже з сивиною, але просто двiйник якийсь. Хiба таке може бути?
  -- З iсторiї ми знаємо багато прикладiв того, як деякi iсторичнi особи мали навiть не одного, а декiлькох двiйникiв, яких не могли вiд них вiдрiзнити.
  -- Я теж на це звернув увагу з першої ж митi, як О'Коннор увiйшов до кiмнати, - знову взяв слово командир. - Когось вiн менi нагадував. Стрижка не та, одяг iнакший, а в усьому iншому справжнiй Назар. Твiй батько випадково не навчався у Великiй Британiї? Не їздив як турист до Пiвнiчної Iрландiї так рокiв з 40 тому? - смiючись запитав вiн у Назара.
   - Та хто це 40 рокiв тому мiг дозволити собi в СРСР туристичнi поїздки по Захiднiй Європi? Хiба що на танку, - засмiявся Назар. - Та й то НАТО не давало такої можливостi. Так що далi Угорщини, Чехословаччини i НДР нашi "туристи" не потрапляли. Однак батько ще студентом, здається був на практицi у Чехословаччинi. До речi, 42 роки тому. Може серед чехiв десь i ходить мiй двiйник, - знову пожартував Назар. - У нас, Погрiбнякiв, гени надзвичайно сильнi. Всi чоловiки нашого роду дiйсно дуже схожi один на одного.
  -- Сьогоднi ж вийду на нашого зв'язкового i буду просити про нову зустрiч, - сказав командир, пiдводячись з газону Гайд-парку.
   Через деякий час така домовленiсть була досягнута. Виявилося, що дуже обережний О'Коннор, побачивши надто вже схожого на нього Назара, миттєво вирiшив, що англiйськi спецслужби вирiшили лiквiдувати IРА, захопивши його в полон, а замiсть нього впровадивши двiйника. Однак, обговоривши це питання у спокiйнiй обстановцi, експертна група вирiшила, що цього зробити не можна через надто велику рiзницю у вiцi двох чоловiкiв. Тому О'Коннор готовий до нової зустрiчi. Уже завтра українцi повиннi були найняти прогулянковий катер пiд номером 23, який знаходитиметься на стоянцi бiля мосту Ватерлоо рiвно о 10 годинi 15 хвилин ранку. Вони мають замовити прогулянку до лондонської фортецi Тауер i назад. Напроти собору святого Павла на зворотному шляху необхiдно причалити до берега. Там до них i пiдсядуть керiвники IРА.
   На наступний день невелика група українцiв уже стояла на набережнiй Темзи. Внизу на рiчцi дiйсно знаходилася стоянка прогулянкових катерiв. До неї вели кам'янi сходи. Серед однакових невеликих суден виднiвся i катер пiд номером 23. Рiвно о 10 годинi 15 хвилин двi пари пiдiйшли до катера i звернулися до молодого капiтана. Вiн чемно їм вiдповiдав i згодився за зовсiм помiрну цiну вiдвести туристiв за вказаним ними маршрутом.
   На перший погляд, здавалося б невеликий, катер виявився доволi просторим. На вiдкритiй чистiй палубi стояли зручнi крiсла. Було навiть декiлька кают, туалет i невеличкий камбуз для приготування їжi. Тут же знаходився також вмонтований у стiну дуже гарний бар. У ньому стояли рiзноманiтнi напої в гарних пляшках. На зворотньому шляху вони причалили до берега i забрали ще чотирьох пасажирiв. На цей раз О'Коннор досить тепло привiтав українську делегацiю.
  -- Ми пiдтримуємо вашу боротьбу i сподiваємося на спiвпрацю, - сказав вiн. - Наша органiзацiя накопичила величезний досвiд пiдпiльної боротьби, який буде корисний i для вас. Але ми прийшли до вас не лише подiлитися своїм досвiдом. Вважаю, що ми повиннi розробляти i здiйснювати спiльнi операцiї. I не тiльки з пошуку i покарання ваших колаборацiонiстiв. Iснує ще багато точок дотику, якi повиннi в робочому порядку виявити призначенi нашими органiзацiями експертнi групи, - звернувся до присутнiх О'Коннор. - Ми готовi до великомасштабного спiвробiтництва, - закiнчив вiн свiй виступ.
   У такому ж руслi висловився i командир СВУ. Вiн також пiдкреслив перспективнiсть двостороннiх контактiв.
  -- Нам необхiдно переходити вiд спорадичних зустрiчей до постiйної спiвпрацi, - висловив свою думку командир СВУ. - Ми готовi вiдкрити постiйне представництво IРА в Українi, яке буде iснувати у виглядi спiльного пiдприємства. Все це буде оформлене на офiцiйному рiвнi через вiдповiднi органiзацiї Великої Британiї й України. Пропоную таке ж пiдприємство заснувати i в Белфастi або Лондондеррi, - завершив свiй короткий виступ український представник. - Ми готовi взяти на себе фiнансування обох спiльних пiдприємств як в Українi, так i у Великiй Британiї, - пiдкреслив вiн.
  -- Ого, - не стримався О'Коннор. - А мене попереджали, що українцi вiдразу почнуть клянчити грошi. Треба мiняти своїх радникiв, - засмiявся О'Коннор. - Вони вже вiдстали вiд життя.
   На катерi, крiм стернового був ще один молодий чоловiк. Вiн приготував напої i принiс їх на палубу. Командир у цей час розмовляв через свою перекладачку з органiзацiйним заступником О'Коннора. Сам же командир IРА пiдiйшов до Назара i ставши з ним поряд жартiвливо примiрився до нього.
  -- То ми з вами не лише схожi один на одного, але i одного зросту, - посмiхнувся вiн до Назара. - Хотiв би вам показати внутрiшню будову катера, якщо, звичайно, вам цiкаво, - запропонував вiн Назару. - Хоча це можливо за однiєї умови, якщо ми з вами туди пролiземо, - знову звернув увагу хлопця на їхнiй височенний зрiст i мiцну статуру О'Коннор. - Якщо ваша ледi не проти, - звернувся вiн до Мар'яни, - я заберу вашого лицаря на декiлька хвилин з собою. А вам пропоную звернути увагу на рiчку. Починається приплив i вам буде цiкаво спостерiгати за цим природним явищем.
   У доволi просторiй каютi на столi вже стояли готовi напої Смiючись, iрландець i українець ледве втиснулися в обмежений простiр найбiльшої каюти i сiли за стiл.
  -- Я хотiв би використати вас у якостi консультанта з української мови, - звернувся серйозним тоном до Назара О'Коннор. - Менi потрiбно, щоб ви подивилися на невеличкий текст, як менi сказали, написаний українською мовою.
  -- Немає проблем, - вiдповiв йому Назар. - Я з радiстю вам допоможу.
   О'Коннор полiз до кишенi i витягнув складений учетверо шматок паперу. Назару здалося, що вiн з якоюсь побожною обережнiстю розгорнув його i розрiвнявши на столi, передав хлопцевi. На аркушi паперу було написано лише декiлька слiв дiйсно українською мовою, однак у хлопця перехопило подих лише вiд двох iз них. На паперi писаними українськими i латинськими лiтерами було виведено iм'я i прiзвище його батька. Назар ше раз поглянув на папiр. У нього вже не залишалося сумнiву, це був почерк його батька.
  -- Як потрапив до вас цей папiр? - запитав схвильовано Назар.
   О'Коннор здивовано подивився на нього.
  -- На жаль, я не можу вам нiчого сказати, - вiдповiв вiн. - Це таємниця. I таємниця не моя, а дуже дорогої менi людини. А що вас так розхвилювало? - продовжував О'Коннор.
  -- Та тут же написано iм'я i прiзвище мого батька. Як мiг потрапити цей папiр до вас? - ще раз запитав Назар у iрландця.
  -- Але ж в Українi, напевно, багато чоловiкiв з таким iм'ям i прiзвищем, яке вказано на цьому аркушi, - вiдповiдав Назаровi його спiврозмовник. - У нас теж є не один Брайан О'Коннор.
  -- Це так, - ще бiльше розхвилювався Назар. - Але прiзвище Погрiбняк не є дуже поширеним в Українi. Однак, справа навiть не в тому. Текст написаний рукою мого батька. Це його почерк. Крiм того, тут вказано адресу нашої київської квартири, в якiй наша родина мешкає i нинi. То ви скажете, звiдки у вас цей папiр? - втупив Назар очi у О'Коннора.
  -- Боже ж ти мiй, - iрландець не зводив очей з Назара. - То виходить, що ми з тобою... Та не може цього бути!
  -- Чого не може бути? Кажiть же нарештi! - I собi пiдвищив голос Назар.
  -- Що ми з тобою рiднi брати по батьковi! Ось чому ми так схожi. Називай мене просто Брайан, - сказав iрландець.
   Вiн рвучко пiдвiвся i обняв Назара.
  -- Раз такi справи, я вимушений розповiсти тобi всю цю iсторiю, - сказав Брайан тремтячими руками запалюючи сигарету. - Моя мати Мегган О'Коннор недавно померла вiд невилiковної хвороби. Вона нiколи не була замiжня i коли я пiдрiс, розповiла менi, що мiй батько, iрландський патрiот загинув смертю героя у боротьбi з англiйськими окупантами. Всi цi роки я в це свято вiрив. I лише перед самою смертю мати передала менi цей аркуш паперу i повiдомила, що моїм батьком є український лицар, шевальє, яких у вас називають козаками. Це було для мене шоком. Вiдверто кажучи, я нi в що не ставив українцiв i їх недолуго органiзовану боротьбу зi своїми вiдвертими ворогами. I раптом виявилося, що i я сам є українцем Я прочитав все, що мiг дiстати з iсторiї України i почав щиро пишатися своїм походженням. Українцi - героїчна нацiя, яка пережила такi потрясiння, що було б не пiд силу жоднiй iншiй нацiї свiту. I тепер я бачу, що це ще й дуже фiзично сильна i гарна нацiя. Твоя супутниця є кращою представницею жiночої статi, яку менi доводилося колись зустрiчати.
  -- I що ж нам тепер робити? - вiдкрито дивлячись на свого брата, - спитав Назар.
  -- Я думаю, що про цю всю iсторiю не повинен знати нiхто. Тiльки ми двоє, - сказав Брайан. - Можливо колись я приїду до Києва i ти познайомиш мене з моїм батьком.
  -- Але ж як i де познайомився мiй батько з твоєю матiр'ю? - знову звернувся до брата Назар. - Вiн же нiколи не був у Пiвнiчнiй Iрландiї.
  -- Вони познайомилися в Празi у 1972 роцi. Твiй батько був там у той час?
  -- Так. Вiн був у Празi у 1972 роцi. В мене вiдпали останнi сумнiви, - щиро сказав Назар
   Брати пiдвелися i ще раз мiцно обнялися. Потiм вони пiднялися на палубу катера i приєдналися до товариства, яке все стало значно веселiшим вiд iрланського вiскi.
  
  

Кiнець i початок

   Минуло кiлька рокiв. На початку вересня до Києва знову прибув Шамiль. На цей раз вiн уже поводився зовсiм iнакше, нiж пiд час попереднiх вiзитiв.
  -- Чув, що ваша органiзацiя згортає свою роботу, звернувся вiн до командира СВУ.
  -- Не згортає, а цiлком природно змiнює свою дiяльнiсть, - вiдповiв йому той. - Пiсля приходу до влади нового президента, призначення нового кабiнету мiнiстрiв i виборiв до нового парламенту, де абсолюна бiльшiсть мiсць належать патрiотам нашої держави, потреба в дiяльностi нашої органiзацiї на теренах України об'єктивно зникла. Тепер мiлiцiя i служба безпеки безпосередньо займаються виконанням своїх статутних положень i всi вороги народу i злочинцi, якi ранiше були при владi сидять у тюрмi, де їм i мiсце. Верховна рада нового скликання вiдновила смертну кару i в нас у країнi одразу став майже iдеальний порядок. Навiть кудись подiлись маньяки i серiйнi вбивцi, - сказав командир, посмiхаючись..
  -- Мабуть до Росiї переселилися, - пожартував Шамiль. - Там нiяк не можуть пiймати одного психа, який убив уже бiльше 100 чоловiк.
  -- Були конфiскованi тисячi вiлл ворогiв народу, колаборацiонiстiв i злочинцiв, - продовжував командир. - У нашої органiзацiї акумульованi величезнi кошти. Тому зараз за згодою з урядом, починається реалiзацiя грандiозної програми вiдродження нацiї. Ми формуємо i утримуємо клуби "Український голокост". У них наша органiзацiя вiдбирає молодих, iнтелектуально розвинених i неуражених Чорнобильською катастрофою, наркоманiєю i СНIДом хлопцiв i дiвчат. У цих клубах вони зустрiчаються i формують українськi родини. Потiм пiдписують з нашою органiзацiєю, яка виступає спонсором проекту угоди на те, що будуть мати 5-10 дiтей. Ми ж беремо на себе зобов'язання забезпечити їх конфiскованими вiллами, роботою, навчити дiтей i батькiв рiдної української мови, дати їм освiту тощо. Iншого шляху припинити вимирання нацiї просто не iснує. I я дуже радий, що це розумiє новий президент країни. Бо ж до чого дiйшло, в центральних областях України в деяких районах на одного народженого вже припадало 15-20 померлих.
  -- А хтось iз вашої органiзацiї уже записався до таких клубiв? - знову запитав Шамiль.
  -- Дуже багато людей. До речi, - засмiявся командир - першими з наших туди потрапили Назар з Мар'яною. Хоча вони вже й одруженi, однак пiдписалися аж на 12 дiтей. Це стiльки було їх у родинi баби Назара. Майже всi вони загинули вiд голодомору в 1933 роцi. А тепер Назар вирiшив вiдновити багатодiтну традицiю роду Погрiбнякiв. Йому вже видiлена краща вiлла у мiстi-фортецi "Золотi ключi". Ти певно ще не забув органiзовану нами там акцiю у минулi роки. Тодi про неї писали газети всього свiту.
  -- Це у вас перша в iсторiї жiнка-керiвник, жiнка-президент, чи не так? - запитав командира СВУ Шамiль.
  -- Так, ти правий, - вiдповiв йому той. - Iноземнi мандрiвники одностайно вiдзначали дуже високий статус української жiнки у наших родинах. Пояснення знаходили в пережитках матрiархату, який упродовж тривалого часу панував на теренах нинiшнiх українських земель. Українськi жiнки поводили себе самостiйно, впевнено. Нерiдко давали вiдкоша чоловiкам, а то й били їх Як потрапить пiд гарячу руку, - засмiявся командир СВУ. - За вiдсутностi чоловiкiв, якi мiсяцями, а то й роками були поза родиною, вiдбиваючи фактично безперевнi наскоки чужинцiв на нашу землю, українськi жiнки звикли самостiйно керувати господарством, вишколювати, виховувати, загартовувати лицарський характер своїх синiв. Українська iсторiя знає немало випадкiв, коли жiнки з шаблями i пiстолями, а то й просто з вилами у руках обороняли свої села, хутори, садиби за вiдсутностi чоловiкiв. Бувало, що i примушували ворогiв вiдступати. А то i панiчно тiкати.
  -- У нас жiнки не командують чоловiками, - вiдказав Шамiль. - Це в принципi виключається.
  -- А ось у нас, не дивлячись на все сказане мною ранiше, - продовжував спiврозмовник Шамiля, - впродовж цiлого тисячолiття було повне вiдсторонення жiнок вiд великої полiтики. Значний менталiтетний багаж матрiархату в української нацiї виявився майже зовсiм нереалiзованим на найвищому державному рiвнi. Особливо яскраво це проявилося в останнi роки, коли злочиннi дурнi при владi призвели до виникнення повного хаосу в державi.
  -- Я з цим повнiстю згоден, - пiдкреслив Шамiль. - Таких дурниць, якi робили вашi керiвники-чоловiки протягом останнiх 20 рокiв, нiяка жiнка утнути не могла.
  -- Атож, - згодився з ним командир СВУ. - Через об'єктивнi iсторичнi обставини у нас на столiття затримався процес гармонiзацiї, урiвноваження двох людських начал суспiльства - чоловiчої i жiночої. Тому на тисячу рокiв, аж вiд княгинi Ольги, жiнки були викресленi зi спискiв претендентiв на найвищi державнi посади. Українка могла бути Настею Лiсовською (Роксоланою), але нi в якому разi не Жанною д'Арк, Маргарет Тетчер чи королевою Вiкторiєю. Щоб стати найкращим прем'єр-мiнiстром Iзраїлю, держави, яка тепер не iснує через твердолобiсть чоловiчого керiвництва, Голдi Меїр треба було покинути Україну. Лише в Iзраїлi оцiнили її розум, геополiтичне державницьке мислення i залiзний характер. Хiба не так?
  -- Тут я повнiстю згоден з тобою, - пiдтвердив думку друга кавказець.
  -- У наш час маємо безлiч прикладiв того, що представники прекрасної статi у суспiльствах, де жiнки нiколи не вiдiгравали такої ролi, як у нас, знаходяться або знаходилися бiля державного керма. Напевно, не випадково жiнки перевершили за компетентнiстю, мудрiстю i характером чоловiкiв, керуючи Iндiєю, Iзраїлем, Шрi-Ланкою, Нiкарагуа тощо.
  -- Навiть у мусульманському Пакистанi жiнка керувала державою, - пiдтвердив думку командира СВУ Шамiль.
  -- Напевно, Українi необхiдно було пройти етап нацiонально-визвольної боротьби, щоб породити жiнку-полiтика, яка в однiй особi поєднала в собi всi тi риси українки, не реалiзованi впродовж останнього тисячолiття, - знову продовжив цю тему спiврозмовник Шамiля. - В нiй зосередженi яскравi ознаки характеру британської королеви Вiкторiї, яка дала англiйцям нацiональну гордiсть, i якостi ватажка i органiзатора Жанни д'Арк, яка звiльнила Францiю вiд iноземного поневолення, i незламнiсть Маргарет Тетчер, i нещаднiсть до провiдникiв внутрiшнього розбрату княгинi Ольги. А головне, в нiй немає тiєї неєвропейської крикливостi, сварливостi, неiнтелiгентностi, якi демонструють деякi українськi "ледi" i "сери". Їх нiколи не будуть приймати за своїх i рiвних освiченi i висококультурнi лiдери всiх цивiлiзованих країн свiту. А ось вона як за манерами, так i за зовнiшнiм виглядом, за власною аурою, буде своєю серед усiх європейських президентiв i прем'єр-мiнiстрiв.
  -- Так, - ваш нинiшнiй президент Катерина Iванчук є лiдером країни i нацiї в усiх вiдношеннях, - згодився Шамiль.
  -- З часом iсторики будуть дослiджувати це феноменальне явище української полiтики початку ХХI ст., - сказав пiдводячись i пiдходячи до вiкна командир СВУ. - Як трапилося так, що пiсля Богдана Хмельницькогго, жодного значного українського полiтика наш народ не удостоїв найвищої нагороди - називатися за йменням. Але Хмельницький був Хмелем, а вже потiм Богданом - нерозумним сином. Iванчук же просто Катька, Катерина, Катруся. Є всi iншi чоловiки-полiтики, якi правили до неї. Їх народ називав лише за прiзвищами з усiма негативними i глузливими епiтетами. Якщо про когось з них ви скажете Сашко, Льоня, Вiтя, Стьопа, Петрусь, нiхто не зрозумiє про кого ви ведете мову. Хто ж така Катька, знають усi. I це не приниження. Що це дiйсно так, теж вiдомо всiм. Це нiби найвищий орден, найвища народна вiдзнака, яку не почепиш на груди. Це визнання нацiї. I його нi за якi грошi не купиш. Але що це я говорю лише про нашi справи. Напевно, ти приїхав не для того, щоб розпитувати про нашого нового президента? Кажи менi, якi проблеми турбують i як ми можемо допомогти в їх вирiшеннi, - закiнчив свою розповiдь український соратник Шамiля.
  -- Та є тут одна невелика проблема, - лукаво посмiхнувся Шамiль.
  -- Знаю я твої невеличкi проблеми, - в тон йому вiдповiв командир СВУ.
  -- У свiй час, пiд час усiх трьох воєн на Пiвнiчному Кавказi, я за грошi купував у росiян стрiлецьку зброю, боєприпаси.i навiть ракети i танки, - продовжував Шамiль. - За випивку вони i рiдну матiр продадуть, - додав вiн. - У мене нинi є на примiтi один тип, який за 10 млн. євро готовий продати менi атомну бомбу. За тридцять мiльйонiв у нього можна купити вiдразу двi. Може знайдете для мене хоча б десять мiльйонiв євро? - грайливо спитав вiн у командира.
  -- Нам треба порадитися, - вiдповiдав йому той. - Ми ще не забули, скiльки мiльйонiв доларiв потратили на нашу розкрутку мусульманськi органiзацiї. Тепер наша черга вiддавати борги. А стосовно атомної бомби, це ти серйозно, чи пожартував?
  -- Звичайно, пожартував, - засмiявся Шамiль. - Грошi нам потрiбнi для вiдновлення зруйнованого вiйною господарства. Ми б може обiйшлися i без них, але росiйськi спецслужби всiляко нам у цьому заважають. Диверсiйнi акти йдуть один за одним. Тиждень тому вони пiдiрвали наш найбiльший нафтопереробний завод. Цi грошi i пiдуть на його вiдновлення.
  -- На цю благородну справу ми грошi видiлемо, - вiдповiдав Шамiлевi командир СВУ. - Нинi в нас головний фiнансист Назар. Ми його послали вчитися до американського унiверситету. Зараз вiн вдома, тобто знаходиться в Карпатах. Поїхав до тещi. Пом'ятаєш Мар'яну? У них зараз росте чудовий син. Викапаний Назар. Все таки у Погрiбнякiв дiйсно надзвичайно сильнi гени.
  -- I характер теж не слабкий. Про його подвиги i у нас на Пiвнiчному Кавказi знають - ствердно похитав головою Шамiль.
  -- Ми маємо невеличкий парк реактивних пасажирських лiтакiв для оперативної роботи, - сказав командир СВУ. - Вони беруть на борт лише декiлькох чоловiк, але дуже швидкiснi i комфортабельнi. За годину польоту будеш у Карпатах. А я зателефоную Назаровi, щоб прийняв тебе на найвищому рiвнi. Ну, бувай, - простягнув командир руку Шамiлевi. - Ще побачимося.
   Передосiннi Карпати видалися Шамiлевi казково красивими.
  -- А якими вони стануть гарними пiсля того, коли вiдростуть лiси, вирубанi ворогами народу i проданi за безцiнь за кордон, - переконував Шамiля Назар, везучи того з аеропорту до села своєї дружини на новiй машинi "Аудi". Отодi ми вiзьмемо Романа i втрьох пройдемо їх вiд одного кордону з Європейським Союзом до iншого. А щодо грошей, то я вже отримав розпорядження мого командира. Засоби мобiльного зв'язку з пересилання грошей на будь-який вказаний рахунок знаходяться завжди при менi. Вони також є ще в iнших двох людей. Лише при узгодженiй дiї за певними вiдомими лише нашiй трiйцi правилами, грошi будуть переказанi. А тепер пропоную декiлька днiв вiдпочити у моїх тестя з тещею Це чудовi i дуже гостиннi люди. Трохи вiдiйдеш вiд своїх справ. I таким людям як ти потрiбний хоча б короткотермiновий перепочинок.
  -- Я б з радiстю погодився, але, на жаль, буду вимушений повернутися додому, - вiдповiв Назаровi Шамiль. - Тепер ми вирiшимо всi свої проблеми.
  -- За десять мiльйонiв євро? - здивувався Назар.
  -- Так, за десять мiльйонiв євро, - впевнено вiдповiв Шамiль.
  -- Ну що ж, бажаю тобi удачi, а твоєму народу перемоги над його ворогами, - простягнув Назар руку Шамiлевi.
  -- До речi, нiби щось згадавши, звернувся до свого українського побратима кавказець. Чи не мiг би ти дванадцятого жовтня, тобто через мiсяць, о дванадцятiй годинi дня зайти в iнтернет i знайти вебсторiнку : www. republika. ru., - попросив вiн Назара. Там буде текст латинськими лiтерами на однiй iз кавказьких мов. Вiзьми перше слово i передай його електронною поштою за наступною адресою: 00003 @ intercom. moscow. ru. Це дуже важливо, - пiдкреслив вiн.
  -- Немає проблем, - вiдповiдав йому Назар. - Якщо це тобi допоможе, зроблю як належить.
  -- Допоможе не лише менi, а й усьому свiтовi, - сказав серйозно Шамiль, обнiмаючи на прощання свого друга. - I слухай радiо, телевiзiйнi передачi новин, - повернув вiн ще раз голову до хлопця, сiдаючи в машину.

***

   Через мiсяць рiвно о дванадцятiй годинi дня за київським часом Назар передав вiдповiдне повiдомлення за вказаною Шамiлем адресою електронної пошти. В центрi Москви вибухнула атомна бомба. Громоподiбний звук вибуху миттєво досяг вух Назара. - Але ж вiд Москви до Києва 900 кiлометрiв. Я взагалi не повинно був нiчого почути, - подумав Назар i прокинувся. За вiкном гримiла, гуркотiла, лила зливою лiтня "горобина" нiч.
   - I присниться ж таке, - подумав Назар. - Але ж як усе було чiтко i яскраво. Невже це знову сон iз розряду вiщих?
   Назар пригадав чудовий образ Мар'яни, який привидiвся йому у снi i щасливо усмiхаючись задрiмав знову.
  
   I мертвим, i живим, i ненародженним
   землякам моїм в Українi i не в Українi ...
   Тарас Шевченко
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   1
  
  
   111
  
  
  
  
Оценка: 2.00*4  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"