Меньшов Олександр: другие произведения.

21 - 25

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Новинки на КНИГОМАН!


Peклaмa:


 Ваша оценка:

 []
  "НЕМА НАДІЇ НА ПОЛІПШЕННЯ ХАРЧОВОЇ СПРАВИ В СРСР.
  ХАРЧОВІ КАРТКИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ НАДАЛІ. БРАКУЄ ГОЛОВНИХ ПРОДУКТІВ СПОЖИВАННЯ РАЗОМ З ХЛІБОМ І КАРТОПЛЕЮ. ЗНОВУ БУДУТЬ ВИСМОКТУВАТИ ВСІ СОКИ З КУБАНІ ТА ПОВОЛЖЯ.
  МОСКВА (СРСР), 19 червня. - Рада комісарів СРСР видала нове розпорядження комісаріату торгівлі, щоби картки на хліб та на інші головні харчові продукти були збережені надалі. По цим карткам робітництво одержує дуже обмежену кількість головних продуктів споживання, а інше населення мусить купувати їх в кілька разів дорожче від цін по картках.
  Офіційний радянський урядовий орган "Ізвєстія" пише, що це робиться для того, щоб забезпечити населенню постачання харчами до кінця цього року по теперішнім цінам. Крім хліба спостерігається велика недостача м"яса та яєць. Постачання населенню картоплі знаходиться в дуже незадовільному стані, так само як ситуація з поставками молока. Ліпше справи лише з рибою та овочами.
  У ВАРШАВІ ВІДБУЛАСЯ МІЖНАРОДНА СОЦІАЛІСТИЧНА ДЕМОНСТРАЦІЯ ПРОТИ ДИКТАТУРИ.
  ВАРШАВА (Польща), 19 червня. - Відбувся з"їзд протесту європейських соціалістів як проти диктатури - комуністичної, фашистської або будь якої взагалі. На з"їзд прибули визначні європейські соціалісти й державні мужі. В своїх промовах вони різко виступали проти різних форм диктатури, якій протиставили демократично-парламентарний устрій держав, де всі права забезпечені населенню та в яких уряд відповідає перед парламентом.
  НЕБУВАЛА СПЕКА.
  НЬЮ-ЙОРК, (США) 19 червня. - Вже шостий день потерпає населення Нью-Йорку від страшної спеки, якої не знають аннали міста.
  МОСКВА ЗБИРАЄ ВІЙСЬКА НА КИТАЙСЬКОМУ КОРДОНІ.
  СТАНОВИЩЕ ЯПОНІЇ НЕ ЗРОЗУМІЛЕ. ГЕНЕРАЛ ФЕНГ КОНЦЕНТРУЄ СВОЇ ВІЙСЬКА НА ПІВНОЧІ КИТАЮ, СПОДІВАЮЧИСЬ НА ПІДТРИМКУ МОСКВИ.
  ШАНХАЙ (Китай), 19 червня. - Хоч не підтвердилися відомості про перехід радянських військ на китайську територію Монголії, все ж є певним те, що більшовики концентрують свої війська на китайському кордоні. Особливо багато загонів скупчено у Владивостоці. По деяким даним більшовики скористуються правом Портсмутського російсько-японського мирного договору, за яким Росія може тримати в Маньчжурії 25,000 свого війська для охорони російсько-китайської залізниці.
  Поки ще не зрозуміло, яке становище займе Японія в разі виникнення китайсько-радянської сутички в північній Маньчжурії, бо головне завдання Японії піддержувати всіма силами спокій у південній Маньчжурії, де вона має поле для своєї торгівельно-фінансової діяльності.
  Генерал Фенг, який виступив проти кантонського уряду, раніше заявляв, що лишає свою боротьбу й виїздить за межі Китаю. Але відтепер вияснилося, що він подався ближче до російського кордону, де збирає для себе армію, очевидно сподіваючись на допомогу більшовиків
  ПОВІДОМЛЕННЯ: Компанія "Dirvos" закінчила роботу з перекладу литовською однієї з останніх робіт відомого психолога Зиґмунда Фрейда "Die Zukunft einer Illusion" ("Майбутнє однієї ілюзії"). Шукайте її вже в продажу в книжкових магазинах вашого міста".
  "LIETUVA", ?141, Каунас (Литовська республіка), 20 червня, 1929 року
  
  
  ...Десь тихо-тихо задзвонив мелодійний дзвіночок. Фалкону здалося, ніби він спав, і тепер прокинувся, ледь почувши цю дивну музику. Звук доносився зі стильного айфону, що лежав на столі, поряд з Борисом Фрідом, старим приятелем зі Страсбурга.
  -Що у тебе сталося? - з незмінною посмішкою на обличчі вдруге запитав той.
  Він переїхав до Штатів ще в кінці дев'яностих. Сам з родини колишніх емігрантів з Радянського Союзу... друге покоління... На вигляд і не скажеш, що росіянин. Стовідсотково схожий на француза. Можливо країна наклала свій відбиток. Тим більше, що він виріс у Франції, так що нема чому дивуватися.
  Віктор витягнув сигарети і запалив. В цьому ресторані це дозволялося. Мабуть це останній острівок свободи серед суцільних застережень та штрафів.
  -Нічого, що я димок попускаю? - тихо запитав Віктор.
  -Балуйся скільки хочеш, - знову широко посміхнувся Борис.
  Акцент у нього був типово французький. Іноді пробігали іншомовні слівця, але швидше за все Фрід це знав, мало того - робив навмисно, створюючи особливу родзинку в спілкуванні.
  Фалкон пам'ятав, як Борис виступав на конференції і говорив бездоганно, без всяких "о-ля-ля" та інших "жюр-пюр-мюр".
  -Так що там у тебе? - квапив перейти до справи Фрід.
  Він акуратно тримав двома пальчиками чашечку кави і робив мініатюрні ковточки. Смугастий шарф навколо його шиї постійно притягував погляд Віктора. Чомусь в голові крутилося порівняння з кораловим аспідом - змією, про яку Віктор не так давно дивився на "Animal Planet".
  -Ти ж спеціалізуєшся на множинності особистості? - запитав Фалкон.
  -Майже... У тебе є пацієнт?
  -Так... дуже дивний пацієнт... Зізнаюся, не стикався з подібним. Колись читав, що були випадки фіксації у хворих розщеплення навіть до декількох десятків осіб. Мені здається, мій пацієнт з їх розряду. У нього, при появі нового персонажа, відразу відрізнялася як міміка, так і рухи... Навіть розмовляє кожного разу по-іншому. На таке не усілякий артист здатний! Все відбувається в одну мить... Зараз я розмовляв з одною людиною, а за хвилину - зовсім з іншою. І саме дивне - що той анічого не помічає. Як тільки я на це натякаю.... Мало того - говорю прямо - він дивується і каже, що я щось плутаю.
  -Так... цікаво... Продовжуй.
  -Кожного разу в наших розмовах я граю роль якоїсь людини...
  -Не зрозумів. Це як?
  -То він мене приймає за перехожого, то за якогось бармена... то за шофера... Було - назвав мене старою... яка кормила собак на вулиці... І при цьому натякав, що йому не подобається мій погляд.
  -Я так зрозумів, що твій підопічний має купу особистостей... Ти ж, здається, навіть прямо про те сказав. А відтепер - все навпаки? Ти граєш роль цих особистостей? Чи як?
  -Тут все заплутано... Вщент заплутано! Тому я і зв"язався з тобою. Шукав допомоги...
  -Добре. Розкажи мені про твого пацієнта. Хто він? Які його риси, відмінності? Психологічний портрет?
  -Молодий хлопець... адвокат-початківець... Після різкого нападу потьмарення розуму, вважає, що живе в іншій епосі... мало того - в іншій країні. Але деякі нюанси дають мені поштовх вважати, що він взагалі-то ще й страждає розладом множинності особистості. Я їздив до нього додому, розмовляв з шкільними друзями... сусідами... шерифом... але не знайшов жодної зачіпки на причини появи хвороби. Якось все відбулося раптово... Немов за помахом чарівної палички.
  -Цікаво... Як ти його лікуєш?
  -Розмовою з пустим стільцем, - іронічно посміхнувся Фалкон. - Пропоную йому подивитися на малюнки, та розповісти історію, яку він бачить на них.
  -І як?
  -Я вважав, що це будуть якісь різноманітні історії... майже не пов"язані одна з одною... А у нього завжди виходить таке собі оповідання... з початком... серединою... кінцем... У всіх цих історіях фігурують персонажі...
  -Ну ти, друже, і скачеш, немов шалена білка. Не хвилюйся, спробуй ще раз, а то я не встигаю за твоїми думками.
  -Добре почну по порядку. По-перше, - Фалкон витягнув з кишені якийсь зім'ятий аркуш паперу, розгорнув його, та почав креслити кілечка, які, нібито, повинні були символізувати ці самі особистості, - точне число персонажів, яких зображує Брюс Пауелл...
  -Це твій підопічний?
  -Так, так... Його звуть Брюсом... Отже, точну кількість особистостей, які переховуються в його свідомості я поки не назву. Десяток, це точно... Основна особистість - Айван. Це така собі об'єднавча персона, яка ніби налагоджує зв'язок між іншими особистостями...
  -Айван? Він що - афроамериканець?
  -Ні... ти що! Білий. Стовідсотковий!
  -Дивне ім"я... Хоча, в слов"янських країнах - поширене... Означає - "милостивій Бог".... Ну, ми відволіклись. А Брюс? Що з ним?
  -Відчуття таке, буцімто Брюса взагалі немає. Була людина - і раптом зникла... Залишилось лише тіло... оболонка...
  -Зрозуміло. Опиши, будь ласка, Айвана, - попросив Борис.
  -Молодий хлопець... з хорошим інтелектом... чемний, серйозний... має життєві принципи... Чимось нагадує самого Брюса, якщо взяти за основу опис психічного образу, який я склав виходячи з розповідей знайомих і друзів Пауелла. Треба відзначити, що всі особистості міцно пов'язані з Айваном... в основному... З одним вони безумовно знайомі, але, так би мовити, "поверхово". Щось на кшталт - чули, десь бачили... ніби вони зовсім і не знаходяться в одному тілі... Хоча, якщо чесно, тут стільки нюансів виникає, що відразу не розберешся. Принаймні, Айван серед цих всіх особистостей самий нормальний...
  -Хто "допускається" до тіла Пауелла? Всі особистості, чи є винятки?
  -Допускається - це в значені керує? Тоді - не всі. Ну... кілька з них - свого роду завсідники, а ось інші - лише до якоїсь міри... Мені продовжити описувати їх?
  -Звичайно.
  -Друга людина, до якої прислуховується навіть Айван - якийсь Сокіл...
  -Хто? - з посмішкою перепитав Борис.
  -До речі, його теж звати Віктором... Сокіл-Фалкон, насправді його прізвисько... Йому близько шістдесяти років, - подовжував лікар. - Цинік... полюбляє комфорт... Скоріш за все - італієць. З Корсики, або Сицилії... У нього хороша дедукція... логіка на висоті... Прекрасно розбирається в зброї. Каже, що бував на війні, але не хвалиться цим. Швидше шкодує. У небезпечних ситуаціях - холоднокровний, зібраний. Що ще?.. Скритний... на відкриту розмову не йде...
  -Ну і опис, - Борис допив каву, поставив чашку на стіл і відкинувся назад. - З одного боку бачу цікаву особистість, схожу чомусь на Марлона Брандо... тобто - на дона Віто Корлеоне, якого він зіграв в "Хрещеному батько"... Це, мабуть, після слів - "італієць", "Сицилія" та "зброя"... З іншого боку - чи не намагається твій Брюс-Айван втулити твою персону в свій викривлений світ?Адже італійця кличуть Фалконом! - Фрід чомусь загадково посміхнувся.
  -Наступний персонаж, - продовжив Віктор, - це Лара... Молода дівчина, яка сама себе чомусь називає Елоїзою... А інші персонажі знають її, як Ларису...
  -О! Грецьке ім'я, - зауважив Борис. - Лариса, здається, означає "чайка", якщо я не помиляюся. Це одна з німф... онука Посейдона - бога моря... У неї, між іншим, трагічна доля.
  -Та ти що! Розкажи.
  -Одного разу, грала вона в м'яч і впала в річку, де і потонула. Ось така банальщина.
  -Знаєш, Борисе, ця Лариса теж свого роду загинула.
  -Тобто? Поясні, будь ласка.
  -Айван повідомив, що її вбив інший персонаж... до речі теж Айван, тільки значно старший... Він має виражену асоціальну поведінку. Дрібний крадій, який патологічно схильний до обману... Розмовляє грубуватим басом з типовим техаським діалектом... Між іншим, що стосується мови - тут цікавий нюанс. Ми якось з Айваном-першим... тобто - молодим... торкнулися цієї теми, і я запитав, а якою мовою ми з тобою розмовляємо? Англійською?
  -І що той відповів?
  -Здивувався і сказав, що українською... А сам, між іншим, має типову говірку жителя Нової Англії.
  Борис зіщулився і задумливо агакнув.
  -Доля Айвана старшого, - продовжував розповідати Фалкон, - не менш драматична... Він був отруєний.
  -Ким отруєний? - Фрід аж рота відкрив.
  -Не знаю. Брюс, вірніше Айван-перший, повідомив що цієї особистості теж вже немає...
  -Ти не розповів про Лару. Жіночий персонаж в чоловічій свідомості - це забавно.
  -Молода дівчина. Витончена, хоча намагається здаватися зовсім іншою... Має яркий південний акцент... Стверджує, що знає французьку... Любить вірші, начебто навіть пише їх... Танцює, веде розкутий спосіб життя... Сама навчилася моделювати жіночій одяг. Прагне до незалежності... при цьому палить, випиває...
  -Прагнула, - поправив Борис. - Здається твій Пауелл тягнеться до негативних персонажів, але ніби соромиться цього і тому "знищує" їх. Продовжуй, хто там ще залишився?
  І Фалкон розповів про старого вченого, буркотливого інженера, про водія вантажівки, про ветерана, який скоїв якийсь злочин і переховувався від правосуддя...
  -До речі, зі слів Айвана, цей вояка непогано грає в карти. У нього відмінна інтуїція, математичний склад розуму... Любить подорожувати... Між іншим, людина неабиякої сили... Але Айван теж його ізолював...
  -Цікаво... дуже цікаво...
  Борис склав долоні в замок, витягнув вказівні пальці і приставив їх до підборіддя.
  -Я хотів би ознайомиться з твоїми записами, - трохи згодом повідомив він.
  -О, ти готовий мені допомогти?
  -Звичайно, - загадково посміхнувся Фрід. Він подивився на кілечка з літерами "L", "I", "F" та іншими, які були накреслені Фалконом, і раптом тицьнув пальцем в той, що був всередині аркуша. - Хто цей "S"? Ти про нього нічого не розповів...
  -Поки не знаю. Айван кілька разів говорив про нього. Звуть Стівеном... Судячи з усього - дуже небезпечний тип... Можливо - ірландець... Має характерні кримінальні нахили. Виходячи з розповідей Айвана - цей персонаж міг брати участь в якихось злочинах... Мені здається, Пауелл усіляко намагається намацати дорогу до цього Стівена...
  -Тобто, ти не бачив його проявів у свідомості Брюса?
  -Про "S" я знаю тільки зі слів Айвана. Крім того, позаочі Стівена прозивають Бузою, саме за різкий непередбачуваний норов. Всі інші побоюються цю особистість... говорять про неї неохоче... або взагалі не говорять... Виняток становить тільки Сокіл - цей нікого не боїться. Готовий на зіткнення... і навіть застосування зброї...
  -А ти, мій друже, проводив ЕЕГ? Тестував ці особистості? Наприклад тестом Роршаха? Або перевіряв на IQ...
  -Ні, не проводив... А треба?
  -Спробуй... Мені здається, ти прийдеш до дивного висновку.
  -І якого?
  -Що твій Пауелл не грає ніякі ролі.
  -Ти хочеш сказати, ніби він живе тими образами? Або що вони реальні особистості, котрі якимось чином потрапили в тіло Пауелла?- в голові Фалкона раптом згадалися рядки з "Євангелія від Луки": "...Марія, Магдалиною звана, що з неї сім демонів вийшло...". - Він що - одержимий? - прямо спитав Віктор.
  -Які дурниці! Я поки нічого не хочу сказати. Потрібні більш глибокі аналізи. Крім того, слід було б вивчити дані по батькам Пауелла...
  -Вони обидва померли. Батько - першим... по дурній справі... Мати - недавно.
  -А ти цікавився, як взагалі вони характеризуються?
  -Зі слів сусідів і знайомих, мати - владна жінка. Прагнула до управління всім і вся, аж навіть до життя сина. Де тому вчитися, куди йти працювати... Про батька мало говорили. Відомо, що воював на Близькому Сході під час війни в заливі дев"яносто першого. Любив випити, від чого, до речі, і помер - задихнувся блювотними масами...
  Фалкон розвів руками, ніби вибачався за останні слова.
  -Наступна особистість... такий собі збірний образ... ніякої конкретики... ні імені, ні прозвища... Це якийсь волоцюга, якій вічно вештається за Айваном... жебракує, просячи у хлопця монетку на випивку... та інше... Айван, звичайно, сердиться, але дає... чомусь... Чи то через жалість, чи то через почуття сорому, що Айван залишився в нормальному суспільстві, а цей персонаж викинутий суспільством на смітник...
  -Що кажуть сусіди і друзі про взаємини в родині Пауеллів? Чи часто сварилися?
  -Як мені сказали...майже дослівно: "Жили, як всі". І розумій, як хочеш...
  -Ну добре... добре... А щодо інших родичів? Братів, сестер? Бабусь і дідусів?
  -Взагалі темна історія. Таке відчуття, що родина Пауеллів з"явилася нізвідки.
  -Нізвідки? - перепитав Фрід. - Цікаво...
  -Так що скажеш?
  -І знову відповім - треба провести ретельні досліди, протестувати усі особистості Пауелла. Мало того - спробуй поговорити з Брюсом-Айваном з приводу його дитинства... Чи, може, поспілкуйся з іншими особистостями. Нехай розкажуть про спогади свого дитинства. Твоє оце - "нізвідки", "раптом", "немає зав"язків" - каже лише про одне - ти засліплений своїми розмірковуваннями. Вони не дають тобі глянути дальше... Брюс, за допомогою Айвана намагається "скласти себе до купи". Викреслює деяких негативних персонажів... Ось ти тільки про це розповідав... Ти читав про Біллі Мілліґана? Про його двадцять чотири особистості?
  -Звичайно... але, на відміну від Біллі - мій Пауелл нічого не коїть. Всі події відбуваються в його голові! - для достовірності своїх слів, Фалкон чомусь стукнув пальцем собі в скроню.
  Борис подивився на годинник та досить швидко промовив:
  -Отже, мені все зрозуміло.... Домовимось так: за пару днів, коли закінчу тут зі своїми справами, я приїду до тебе в лікарню. Добре?
  -Домовились... А я поки що проведу досліди, як ти і казав.
  Чоловіки потисли один одному руки і жестом підізвали офіціанта...
  
  
   "...Зобов'язати ВККІ (Виконавчий комітет Комуністичного інтернаціоналу), ОДПУ (Об'єднане державне політичне управління) і Розвідупр з метою конспірації вжити заходів до того, щоб товариші, що посилаються цими організаціями за кордон по лінії НКЗС і НКТорга, в своїй офіційній роботі не виділялися із загальної маси співробітників полпредств і торгпредств. Разом з тим зобов'язати НКЗС забезпечити відповідні умови для виконання покладених на цих товаришів спеціальних доручень від вищевказаних організацій..."
  "З секретної постанови Політбюро, Москва (СРСР), 5 травня 1927 року".
  
  "Довідка ГВПУ про укладення договорів іноземної технічної допомоги
  
  18 травня 1929 р
  Цілком таємно
  Москва
  
  Гарматно-арсенальний трест
  Фольмер - відомий німецький військовий конструктор. Проект танка на двох ходах і швидкостях: на гусениці (25 км) і колесах (50 км).
  Отто Шмітц - відомий німецький військовий конструктор. Проект батальйонної гармати.
  
  Збройно-кулеметний трест
  "Вальтер" (Німеччина). Нарізка стволів. Вороніння зброї.
  
  Патронно-трубковий трест
  "Гірш Кунферверке". Завод плакіровочних металів - замість вживання латуні в виробництві набоїв.
  
  Військово-хімічний трест
  "Марю" (Франція). Уловлювання спиртоефірних парів в пороховому виробництві.
  "Паулинг" (Німеччина). Проект і будівництво азотного заводу (замість імпорту селітри).
  "Шюмьер" (Франція). Виробництво кінофотоплівки на порохових заводах.
  "Петроліфер" (Франція). Активоване вугілля для протигазів і для мирних цілей (цукрове і спиртове виробництво).
  "Стік Обур" (Франція-Бельгія). Штучний шовк на порохових заводах.
  
  Авіаційний трест
  "БМВ" ( "Байріше Моторен Верке", Німеччина). Мотор "БМВ-VI".
  "Гном і Рон" (Франція). Мотор "Юпітер" з повітряним охолодженням.
  "Сентілла" (Італія). Магнето для авіа, авто".
  
  
  -Ще раз повторіть. Від початку і до кінця! - попросив я. Думки в голові плуталися, видно позначалася втома.
  Чесно кажучи, вже тягнуло додому, в Київ. Здавалося, ніби в цій Хортиці я вже варюся місяць... Взагалі, мабуть, треба хоча б на пошту сходити, та надіслати рідним листа...
  Господи, як вже все набридло! Таке відчуття, ніби копирсаюсь у якихось відходах... в смітті...
  Побажання повторити свою розповідь адресувалися поліціанту, років десь до сорока. Саме він чергував у палати Шаповалова, і він же приносив воду. Величезна подряпина на його щоці, судячи з усього, результат душевної розмови з сотником. Той також, мабуть, хотів знати усі нюанси справи.
  -Ви визирнули і попросили принести попити, - глухим голосом говорив поліціант. - Я пішов по коридору... Але сам же не знаю, де в цій лікарні щось можна знайти... Дивлюся, поруч стоїть лікар...
  -Чому ви вирішили, що він лікар?
  -Тому що той був в халаті... Ну не медсестра ж він, врешті решт! Не двірник, чи якийсь ще...
  -Ваш гумор прибережіть для інших моментів, - сердито сказав я. І тут же подумав, як легко увійшов в образ слідчого зі столиці. Точно кажуть, що влада псує людину. Де той молодик, що тільки закінчив вчитися? - Ви навіть не допустили думки, що він взагалі-то не лікар, так?
  -А що б ви подумали? У лікарні ходить людина в білому халаті... Хто він?
  -Далі що? - перейшов я до наступного етапу розповіді.
  -Підходжу до нього - так і так, де знайти води. Він запитує, мовляв, кому і навіщо...
  -Ви і розповіли, - кинув Сокіл.
  -А що тут такого!.. Розповів... Лікар сказав, що я не знайду, куди йти, тому сам зараз принесе... попросив почекати... Чемна людина... Ну, десь за хвилину - приніс. Все!
  -Опишіть лікаря, - сказав я, заглядаючи в свої записи.
  -Я ж вже це робив!
  -Ще раз, будь ласка, - зітхнув я. Сперечатися вже не було сил.
  -Худорлявий... середнього зросту... волосся темне, стрижка коротка... обличчя овальне... витягнуте... ніс такий...
  -Який ніс? - до цього поліціант про ніс нічого не говорив.
  -Гострий... довгенький... кінчик загострений...
  Сокіл зробив жест, щоб я відзначив ці дані.
  -Щось ще згадаєте? Підборіддя, форма брів? - питав Віктор Львович. - Ну ж бо!
  -Та що тут згадаєш? Я поспішав виконати ваше прохання... Та і що він - гарна дівчина, щоб його розглядати?
  Я зітхнув. Ми до цього показали поліціанту всіх докторів цієї лікарні. І навіть сторожа з двірником. Ясна річ - ніхто з цих людей не був тим чоловіком, який передав воду... з розчиненим у ній стрихніном... Так нам потім повідомили в лікарні.
  Шаповалов помер в судомах десь за двадцять хвилин, після першого нападу. І от знову чергова безсонна ніч в розглядах паперів, допитах, роздумах.
  Якщо вірити описам зовнішності Бузи, які нам надали люди, які особисто його знали - Русаков, Ткач, Щербатий - то лже-лікар зовсім не підходив під цей опис. Клюйко був блондином, віком - близько тридцяти п'яти років. Досить високий. Риси обличчя - правильні, навіть "інтелігентні", як сказав Гришка Ткач. Очі карі, глибоко посаджені... Голос м"який, говірка чиста...
  Ні, отруйник - зовсім інша людина. Я припускав, що він був товаришем Бузи. Або його поплічником... Воно і зрозуміло - адже Степана добре знали, могли впізнати, і поява на людях для нього була небезпечна. Це по-перше. (Боже, я вже розмовляю, як Сокіл... по-перше, по-друге... всьоме... Зливаюся з ним, чорт тебе дери!) Крім того, якщо вірити словам Шаповалова - Степана в місті не було.
  Навіщо ж отруїли виконроба? Я запитав про те у Сокола, але він дивно на мене подивився і нічогісінько не відповів. Віктор Львович, як і раніше не бажав ділитися своїми припущеннями. І це мене дратувало... Я відчував себе винуватим: і в смерті Сисоєвої, і в загибелі Шаповалова... Виходило, я кожного разу доходив до якогось ключового моменту, а нитка різко обривалася. І Віктор Львович, хай йому грець, який рухався слідом за мною, аж ніяк не допомагав. Лише угукав, та відмахувався.
  -Ви вільні! - сказав я поліціанту. - Якщо щось згадаєте, негайно повідомте.
  Той кивнув і вийшов з кабінету.
  -Я нічого не розумію в цій справі! - стомлено промовив вголос.
  -Не ти один, - раптом погодився зі мною Ястржембський.
  -У вас не було подібних справ?
  -Ох, юначе! Ти вважаєш ніби все навколо однотипне? Чи, мабуть, думаєш, ніби існує якась все пояснююча формула, скориставшись якою, ти легко розгадаєш цю справу? А дзуськи!
  "Все! - промчалося в моїй голові. - Зараз, напевно, Віктор Львович кинеться у спогади".
  Але інспектор цього не робив. Він дивився у стелю, склавши руку в замок, та періодично зітхав.
  -Одна з великих загадок Всесвіту, - раптом промовив він, - це людина. Нам іноді вважається, ніби ми знаємо і своїх знайомих, і рідних... Та що там їх! Вважаємо, ніби пізнали самі себе! Але це лише зовнішній фасад. Що насправді коїться в будівлі... тобто всередині людини - не зрозуміло навіть їй самій!
  -Ви кажете банальні речі, - посміхнувся я.
  Сокіл зараз виглядав дійсно смішним. Хоча, мабуть, така доля усіх підстаркуватих людей: їм здається, що проживши життя, вони набули якихось потаємних знань, набралися досвіду, чомусь навчилися... А виходить, що не зовсім. Їх розповіді банальні до не схочу!
  -Мабуть, ти правий, - погодився інспектор. - Але я не перестаю дивуватися людині! Отак рухаєшся в її свідомості, відкриваєш одні двері за іншими, і кожного разу знаходиш зовсім іншу особистість. Саме дивне - що ми ховаємо від себе самих ці наші грані... Адже погодься - люди багатогранні та сповнені протиріч!
  Я неохоче кивнув. Взагалі розмовляти на подібні піднесені теми, особливо в цей пізній час, мені не хотілося.
  -Скажіть ліпше, що нам з вами робити? - спитав я. - Щось ніяк не виходить розгадати цю справу...
  -Не виходить... бо ми з тобою влізли всередину... а треба підвестися над усім...
  -Це як?
  -Ти ж в школі проходив арифметику? Пам"ятаєш, що для розв"язання рівняння треба слідувати правилам, тобто щось робити першим, щось другим, щось третім - і тільки в тій послідовності, які прописані в правилах! А не навпаки, інакше відповідь буде помилкова... Отак і ми з тобою - залізли десь посередині, а не бачимо, що треба було розв"язувати першим...
  Віктор Львович закрив очі і знову зітхнув. Я відклав у бік олівець, свій нотатник та промовив:
  -Між іншим, ви звичайно не ображайтеся... але, якщо ми з вами як і раніше граємо в парі слідчий-помічник, то вам би треба було хоча б за друкарською машинкою посидіти... для пристойності... А то, мабуть, декому вже здається дивним, що ми якось не так співпрацюємо...
  Сокіл раптово розсміявся. І зробив це так не вимушено, так чисто, що я і сам почав посміхатися.
  -Слушне зауваження, - трохи згодом промовив він. - Мабуть все ж треба так зробити... у всіх на очах... Одне "але" - я з цими приладами не надто дружу.
  -Та і з мене столичний слідчий, як з півня орел! Федорішин... Яків Володимирович - вже, напевно, щось підозрює... Міркує, мабуть, що це за дурень з Києву приперся?
  -А! - відмахнувся Сокіл. - Нехай! Його думки нас не обходять.
  -Знаєте, - почав я ділитися своїми розмірковуваннями, - оце слухав Шаповалова, і така думка раптом промайнула: цей Клюйко безпардонний тип. Однак треба віддати йому належне - він вміло оперує слабкостями людей. Русаков пристрасно грає в карти, крім того приховує свою участь в "білому русі". Степан тут же схопив його за зябра, загнуздав, мов коняку, і, м"яко кажучи - використовував за своїм бажанням... Потім Сисоєва... Ця гналася за модними течіями в суспільстві, прагнула до самостійності, розкутості та інших дурниць... Клюйко закинув гачка в вигляді цього образу - і ось Лариса, як той метелик, опиняється в тенетах павука. Хто там наступний? Шаповалов... Цьому очі застилала пристрасть до наживи... до легкого збагачення...
  -Вже якийсь у тебе Клюйко виходить усюдисущий і всемогутній. Підступний Клюйко! - і Сокіл знову розсміявся.
  -Ви вважаєте це смішним?
  -Ні... просто описаний тобою образ "страшного лиходія" виходить дещо забавним... І крім того, я вже втомився від Бузи. Куди ми не заглянемо - він там вже побував. Чи не дивно це?
  -Ви самі казали - ми влізли в рівняння, і тепер, ніби його частинки, а не ті, хто повинен його розгадувати. А рівняння це, судячи з усього - написав Клюйко...
  -Ох, юначе, юначе! Скажу тобі відверто: не треба шукати змову там, де її може не опинитися зовсім...
  Годинник на стіні раптом відбив чотири рази. Сокіл витягнув з кишені свій брегет, звірився та жваво піднявся.
  -Треба буде намітити план наших подальших дій, - промовив він.
  -В мене є одна пропозиція... Добре б було з'ясувати, де жив Шаповалов, - втомлено сказав я, потираючи перенісся. - Можливо, він там зберігав знайдені коштовності з Вознесенівки.
  -Слушне зауваження... Проблема в тому, що ми з тобою навіть не знаємо, де цей виконроб міг переховуватися.
  -Не знаємо... в тому і заковика... Ми нічого не знаємо.
  -У нас є козир - вороги, скоріш за все, не здогадуються, що ми анічого не розуміємо.
  -Тобто? Як це вороги? Їх кілька?
  -По-перше, невже ти вважаєш, ніби Клюйко працює один?
  -Ні, звичайно...
  -А по-друге, ми стали все частіше наступати на п"ятки. Тому вони почали відрубати кінці... Я маю на увазі отруєння Шаповалова.
  -Так з цими обрубками ми опиняємось далеко позаду...
  -А хто про те знає? - Сокіл тицьнув вказівним пальцем в мене, немов хоті з нього вистрелити.
  -Ну... ну...
  -Отож!
  -Але ж ми не розуміємо, що копаємо! Невже Клюйко не бачить, що ми тупцюємо на місці?
  Сокіл знизав плечима. Мені взагалі чомусь здалося, що йому все одно.
  -Дещо ще не дає мені спокою? - вирішив я поділитися своїми думками з інспектором. - Пригадуєте слова Шаповалова про вибухові роботи?
  -І що? - не розумів Віктор Львович.
  -Пам'ятаєте, нам, здається, той водій, котрий віз сюди з Січеслава, розповідав про чутки, що ширились на будівництві? Серед них теж була фраза про закладену вибухівку...
  -Та при чому тут це?
  -Просто я не бачу іншого зв'язку між Бузою і Пауеллом... На чорта йому той американець? Контрабанда - відпадає. Золото? Коштовності? Здається і цим Пауелл не займався... Залишається тільки сама справа, яку він виконував на греблі.
  -Тобто? - втомлено позіхнув Сокіл.
  -Ось чим він там займався?
  Сокіл зіщулився, та кинув у відповідь:
  -Вибухівка - це цікаво... У стилі - шпигунських оповідань...
  -Ви знову іронізуєте. А між іншим я часто був правий, хіба ви це не помітили?
  -Я помітив свою вдачу, але що до "правоти" - тут дозволь засумніватися. Ти просто опинявся поряд... так би мовити... Хоча б з тим траншейним годинником. Хіба Русаков виявився крадієм?
  -Те ж мені знайшли приклад!
  -Добре... Тоді дай мені відповідь на головне питання, щодо Пауелла і вибухівки.
  -Якого питання?
  -Вигода! Яка вигода!
  -Ну... вибухівка необхідна, щоб щось підірвати.
  -Вигода! - наполягав Сокіл. - Не бачу вигоди.
  -Дідько з вами! Добре, ось моя історія, - майже прикрикнув я, та почав вибудовувати наступне: - А якщо Клюйко хоче... хоче... підірвати греблю? Тому, наприклад, і зв"язався з американцем. По-перше, той у минулому військовий... знається на зброї... По-друге, в його розпорядженні є вибухівка... тобто - доступ до вибухівки! І ось Клюйко, бачачи, що Білл не йде на співробітництво, розігрує наступну схему: втягує американця в аферу з грою в карти, змушує програти, позичає йому грошей... і багато грошей... А потім шантажує... Пам"ятаєте, вони зустрічались ввечері у Щербатого? Буза міг шантажувати американця, вимагати повернення боргу! Але Пауелл напився та загинув... по дурості...
  -Цікава доповідь. І знову спитаю, яка вигода? Навіщо Степану підрив греблі?
  -А про це треба питати у його минулого? Що ми про нього взагалі знаємо?
  -Овва! Молодець... це вже крок в потрібному напрямку. Зізнаюсь, я направив запит у столицю... Нажаль, поки ще відповіді немає. А коли буде - дещо з рівняння стане зрозумілим... До речі, у твоїй версії про підрив та вибухівку, є чимало "галявин". Наприклад: навіщо Буза ще займався скупкою старовинних речей? Пристрасть до цього?
  -Не виключено, що йому потрібні гроші для...
  -Добре... все-все-все... закінчуємо, - розмахував руками Віктор Львович. - Так ми з тобою дійдемо до того, що у всьому винні масони...
  Віктор Львович потягнувся, аж до хрускоту кісток.
  -Зараз би випити... та коньячку.., - з легкої посмішкою промовив він. - Ось що, юначе, нумо підемо перепочинено! Як там стара Яга говорила? "Ранок за вечір мудріший".
  -Все-таки вважаю, що необхідно провести перевірку складів вибухівки.
  -Вранці про те і поговоримо. Звернемося до Федорішина... Нехай його хлопці покопаються.
  -А ми?
  -Ваня, це політика... Не можна загрібати жар тільки собі... Це по-перше. У разі позитивного результату справи - ми будемо мати союзника в місцевій комендатурі... Наш Федорішин - любить медальки, - Сокіл хмикнув. - А по-друге, в разі скандалу - з нас нічого не візьмеш. Бо не ми цим займалися.
  І Сокіл рушив з кабінету.
  
  
  "БУДЕМО ВЧИТИСЯ У ВОРОГІВ
  Вже неодноразово на сторінках "CQSKW" вказувалося, що короткохвильові організації в капіталістичних країнах в тій чи іншій мірі використовуються буржуазією в своїх класових цілях, прикриваються фіговим листком "загальнонаціональних, загальнодержавних", а то й "загальнолюдських" інтересів.
  І якщо подекуди це робиться не зовсім відкрито (наприклад, в Німеччині), то в передовій капіталістичній країні - САСШ абсолютно офіційно і досить організовано провели в життя ідею співпраці буржуазної короткохвильової організації з армією і поліцією, використовуючи короткохвильовиків в якості допоміжної мережі зв'язку для так званого "сигнального корпусу" (війська зв'язку).
  Розміщена в цьому номері стаття висловлює принципи нової військової організації американських короткохвильовиків, та є вельми повчальною...
  Нам слід уважно вивчити багатий досвід американців для того, щоб і у нас найбільш повно використовувати короткохвильовиків для НАШИХ класових інтересів, для допомоги НАШІЙ Червоній армії, для захисту НАШОЇ країни, яка дійсно є батьківщиною трудящих усього світу.
  Поки що з нашими більш скромними засобами, ми не можемо надати цій роботі настільки світовий розмах, як в Америці, нам потрібно ще багато чому повчитися у наших досвідченіших ворогів, але ми зобов'язані прикласти всі зусилля до того, щоб "не тільки наздогнати, але і перегнати" радіотехніку передових капіталістичних країн і озброїти пролетаріат могутньою зброєю радіо для майбутніх класових колотнеч.
  Це наш борг, і це ми зробимо.
  КОРОТКІ ХВИЛІ
  Великий новий короткохвильовий японський радіопередавач Нагойя, найбільший, побудований товариством Телефункен, починаючи з 1 квітня підтримує зв'язок із закордоном на хвилях 38, 24 і 16 метрів".
  "CQ-SKW", ?14, Ленінград (СРСР), 1929 рік. (Додаток до "Радіо Всім", ?14, 1929)
  
  "...Абсолютно виділити зі складу полпредств і торгпредств представництва Іноземного відділу ДПУ, Розвідупра, Комінтерну, Профінтерна, МОПРа (Міжнародної організації допомоги борцям революції)... Привести в порядок фінансові операції Держбанку з обслуговування революційного руху в інших країнах з точки зору максимальної конспірації..."
  "З секретної постанови Політбюро, Москва (СРСР), 28 травня 1927 року".
  
  
  
  Сокіл якось напружено вдивлявся в шпальти, вкотре перечитуючи замітку сьогоднішньої суботньої вечорниці: "Працівники Хортицької комендатури поліції звертаються до свідомих громадян з проханням допомогти встановити особу людини, яка вчора померла в міській лікарні. Імовірно, цей чоловік раніше працював на археологічних розкопках". Нижче було розміщено фото та вказані номери телефону для зв"язку.
  Звернутися в газету - була моя ідея. Зранку кинувся до редакції, домовився, передав інформацію, і ось в вечірньому номері з"явилася стаття.
  -І що це таке? - нарешті вичавив з себе Віктор Львович.
  -Ну ми ж хочемо знайти місце, де переховувався Шаповалов?
  -Тобто виходить ніби нам невідомо, хто ця людина? Що за дурня?
  -Ви самі казали - що противник не знає, що ми знаємо, або не знаємо...
  -О-о-о! Оце ти накрутив, як кіт на глині! Ти хоча б порадився...
  -Вважаєте, ніби це не спрацює?
  -А чи багато місцевих читають газети? Ти хоч про це подумав?
  -Звичайно, - знизав я плечима. - Я вже внизу, так би мовити в "передпокої" - повідомив чергових, щоб записували бажаючих розповісти...
  -Ой, друже, розсмішив! Мені вже черга уявилась... аж до Дніпра!
  Я знову знизав плечима та присів на стілець.
  -В понеділок я поїду до Січеслава... на день-два, - раптом повідомив Сокіл, відкладаючи газету.
  -Навіщо?
  -Визивають... Треба відчитатися... особисто... Туди приїжджає начальство! - і Віктор Львович скорчив кисле обличчя. - Поїду сам... та послухаю про те, що ми не вміємо працювати.
  -А що мені робити?
  -Не знаю... але якщо розшукаєш Клюйко.., - тут Сокіл голосно розсміявся. - Ну добре, жарти жартами... а все ж продовжуй копати. І ось що: хоча за тобою і будуть наглядати... але сам ніде не лазь!
  -Тобто "наглядати"? - напружився я. - Хто це?
  Віктор Львович відмахнувся, але все ж вирішив пояснити (хоча і досить плутано), що він має на увазі хлопців Федорішина. Такий, мовляв, у того наказ зі столиці - оберігати київських гостей.
  -В понеділок заглянь до канцелярії, - повідомив мені Сокіл.
  -А це навіщо?
  -За премією, - розсміявся інспектор. - Отримаєш гроші...
  -За що?
  -За твою вдачу... та добру роботу! - Сокіл відмахнувся, типу - не мороч собі голову. Йди получай та і все!
  Отже, вранці понеділка я залишився наодинці. Оскільки в голові не було ніяких думок стосовно просування справи, вирішив сходити на пошту та відіслати листа рідним. Врешті решт, я все одно це збирався зробити. Чому б не сьогодні?
  Але спершу забіг до канцелярії, до Василини Романівни. Та відкрила сейф, відрахувала банкноти та протягнула їх мені.
  -І ось тут розпишіться! - суворим тоном промовила жінка. - Тут... тут... Ось і добре! Гарного вам дня! - з цими словами вона гучно захлопнула свій канцелярський талмуд.
  Я пробурмотів щось на кшталт "дякую" та пішов геть.
  Неприємна жінка. Мені здається, її навіть Федорішин боїться.
  Треба відверто сказати, що жити та працювати в комендатурі вже набридало. Одні і ті ж обличчя, одні і ті ж стіни - таке відчуття, ніби я тут перебуваю в ув'язненні. Усі працівники, мабуть, мене вже вважають за місцевого привида чи домового.
  Скоріше звідси! Скоріше на волю! - промчалося в голові я вискочив на вулицю, ледь не збивши з ніг поліціантів, які йшли на службу.
  Погода була гарною: приємна прохолода після нічного дощику, свіже повітря, в кронах дерев весело щебечуть пташки. Настрій підстрибнув до неба... Яка робота? Які справи? Зараз би десь завіятися... погуляти... Тим паче, що і гроші дали.
  Господи, чому я весь такий правильний? Чому такий відповідальний? Невже так боюся впасти в очах інших, що майже рвуся до справи? Взяв би та плюнув і пішов відпочивати... Я в цій Хортиці вже десь два тижні і жодного вихідного! Хоч би раз на Дніпро сходив покупатися!
  Що скажеш, Ванятко? Може, дійсно зробити собі вихідний? Сокола немає... просування у справі Пауелла також гальмується... зараз залишається лише чекати...
  З такими саботажними думками дотупав до поштового відділення - невисокої одноповерхової будівлі. В приміщені було пусто, лише працівники. Поросив папір, присів біля вікна та накидав невеличкого листа. Розповів про місто, пожалівся про свою постійну зайнятість... написав, що сумую... Тут же купив невеличку світлину з видом на міську управу, вклав її в конверта та віддав усе поштареві. Той почаклував над рахівницею, переміщаючи кісточки зліва направо та навпаки, та сухим тоном промовив:
  -З вас п"ятдесят сім копійок.
  Поштар спідлоба глянув на мою форму, яку, до речі, треба б було вже випрати та і взагалі привести до ладу, та чомусь зітхнув.
  В приміщення увійшов якийсь чоловік. Я, все ще копирсаючись по своїх кишенях, поглянув на гостя, відмічаючи його манірність. На відміну від мого (вже затасканого мундира) його костюм виглядав елегантним та модним.
   -Доброго ранку! - щиро посміхнувся напарник мого поштаря. Судячи з його поведінки, він знав цього франта. Напарник нахилився і вже за мить звідкись витяг величезного конверта. - З вашого списку вдалося вибити зі столиці "Зє Банкєр"...
   -Дякую, шановний! - кивнув гість. Сказано це було досить гордовито.
  Чоловік неквапливо зняв шляпу, та поважною ходою наблизився до поштаря, а сам, між тим, якось невдоволено подивився на мене. Скоріш за все його дратувала моя форма... Давно помітив, що не всім подобаються поліціанти. Навіть дехто з моїх друзів чи знайомих з певною часткою такого собі негативу дивляться на працівників правоохоронних органів. А скільки жартів та анекдотів ходить про тупість чи жадібність поліціантів!
  -Я вже і не чекав... Зайшов, що кажуть, навмання, - промовив гість, приймаючи з рук поштаря конверта.
  Всередині нього лежав якийсь журнал.
  -Майже свіжий... з останніми новинами зі світових бірж, - щебетав поштар солодким голоском.
  -Останніми! - іронічно посміхнувся незнайомець. Він одягнув окуляри, при цьому знову кинувши на мене такий собі гордовитий погляд (а я в цей момент, як навмисно, не міг перерахувати копійки, що ледь не почали розсипатися з долоні), та діловито промовив: - В світі фінансів навіть півгодинна новина - вже неактуальна.
  В моїй голові промайнуло: "Яку тільки маячню люди не читають"!
  -Скільки я винен? - трохи відкашлявшись, запитав я у свого поштаря.
  -П"ятдесят сім копійок, - відчеканив той кожне слово. І тут же раптом запитав: - Подобається?
  -Хто? - розгубився я. - Ви про що?
  -Наше місто?
  -А... непогано... тут...
  Сказав, а сам раптом задумався, а чи справді мені тут подобається? Як не крути, а все одно кожного разу подумки порівнюю його з Києвом.
  Хортиця (тут не додати, не відняти) будується... при чому досить рішучими кроками... Тут-там вимальовуються майбутні риси великого міста. Ще важко сказати, на що буде схожий старий провінційний Олександрівськ, який вже зараз почав жадібно поглинати розкинуті навкруги землі та села, але байдужим він нікого не залишить...
  -Як ви дізналися, що я не місцевий? - спитав у поштаря, викладаючи на стіл монети.
  Той кивнув на мій же мундир, і мені не залишалося нічого, як подумки стукнути себе по маківці. Що за дурне питання?
  -Та ще купили фото з місцевим краєвидом, - продовжував поштар, ставлячи штемпелі на моєму листі.
  -Скажіть, шановний, а багато приїжджих заходять на пошту? - запитав я, кидаючи косий погляд на того чоловіка, що зараз перегортав сторінки іноземного журналу.
  -Буває...
  -А випадково, ось цього чоловіка ви не бачили? - я витягнув з кишені зім"яту світлину Пауелла.
  Поштар нахилився вперед, зіщулився та почав вдивлятися в чорно-біле обличчя американця.
  -Ні... ні.., - захитав чоловік головою. - Не пригадую...
  -Ви кожного дня тут працюєте? - питав я.
  -Майже... крім вихідних... Роботи багато... то приймаю ділові листи, то поштові відправлення, переводи... Людей за день може бути сила силенна. Хіба тут всіх запам"ятаєш.
  -А іноземні громадяни приходять?
  -Іноземні? Ну... буває...
  Здається поштар вже почав нервувати. Я бачив по його очам, що він вже жалкував, що поцікавився у мене, чи подобається місто.
  -Американці? Німці? - продовжував питати я.
  -Так... так...
  Наша розмова, судячи з усього, зацікавила і напарника також. Той зробив крок в наш бік, та витягнув шию, вглядаючись в світлину.
  -Чого вони приходять? - питав я, повертаючи фото до напарника. - Шлють листи?
  -По-різному... і листи також, - мій поштар розвів руками.
  -Ні, я його також не пам"ятаю, - сказав другий працівник.
  -А ви? - звернувся я до франтуватого чолов"яги.
  Той неквапливо склав журнал в конверт, повернувся до мене, при цьому дивлячись так, ніби побачив щось мерзенне, і промовив (але звертаючись до поштарів):
  -Скільки вам винен за журнал?
  Отже, я виглядав якимось дурнем, що стояв з витягнутою в руці світлиною. Мене жорстко ігнорували, і це було (м"яко кажучи) не дуже приємно.
  Я сховав фото Пауелла в кишеню, та поліз в іншу, в якій лежали звернуті в газетку гроші - та сама премія, отримана годину тому.
  -Мене ще цікавить оця людина! - сказав я, розвертаючи газету і демонструючи поштареві фото Шаповалова.
  Чоловік знову нахилився вперед, вчитуючись в статтю:
  -Також не бачив, - розвів він руками. - Нажаль...
  -Чи не пам"ятаєте?
  -Так-так... не пам"ятаю... Кажу ж - людей багато.
  Покупець журналу хмикнув та витягнув гаманець, в якому лежало чимало крупних купюр. Це тобі, Ваня, не жалюгідні вісімнадцять гривень премії загорнуті в нещасну газетку.
  -Що ж то за поліція така у нас, - промовив покупець, - яка не може вияснити, що то за людина? Якось не професійно, пане слідчий... ви так не вважаєте?
  -До чого тут професійність? - розсердився я.
  Чоловік розрахувався та в'їдливо сказав:
  -Ви хоча б знаєте, що у вас написано на нагрудному знаку? "Тверезість, вірність, старанність"... Може будете тому слідувати? - і вийшов геть.
  Я, чесно кажучи, розгубився. Стояв зі своєю газеткою, ніби той жебрак.
  -У вас все? - запитав поштар, ніби підводячи риску під нашою розмовою. - Може бажаєте купити альбом зі світлинами будівництва греблі? Чи Дніпра та його порогів? Зараз таке в ціні... Приде час і не можна буде побачити їх на власні очі, бо все скриється під водою.
  -Та ні... дякую...
  -А може хочете придбати газету, чи журнал?
  Здається, поштар перейшов в атаку. Бачу, тепер його черга "приставати". Я відмахнувся та поспішив на вулицю.
  Все, - промчалося в мізках, - треба відпочити! Нехай голова розвіється!
  Перша думка була - піти в міський парк.
  -Копієчку... гик... не дасте? - почулося позаду. Я аж здригнувся від несподіванки.
  Озирнувся - стоїть ледь живе чудо, яке вперлося руками в стіну, ніби боїться що та впаде.
  -Гик! Пане начальнику... гик... копієчку... Га?
  -Знову ти? - розсердився я.
  Це був той самий волоцюга, який приставав до мене біля лікарні. Він нього йшов такий сморід, що хоч протигаз надягай. Це ж треба було стільки горілки випити!
  -Пане начаи-ик... ку... Не відмо-а-ак... відмовте... гик... у люб"язності...
  -А зараз тобі нащо?
  -Похмелитися... гик... чесне слов-ик... во... гик... Друга прово-о-ок... проводжав...
  Я витягнув отриману тільки що від поштаря здачу, швидко висипав її в брудну долоню та дременув по вулиці.
  Відпочивав до самого вечора. То гуляв у парку, то ходив до Дніпра, то заглядав на будівництво (а там аж кипіло). Плавав навіть на острів... Кажуть, в північній його частині планують побудувати сорока-поверхові будинки. Якщо це дійсно так - то вид звідти буде незвичайний!
  Потім поїхав дивитися як будують міст через Старий Дніпро. В голові спливли слова поштаря про альбом з красотами Дніпра... Треба було б купити, та показати дома. Батькам, вважаю, сподобалося би.
  Повертався в комендатуру трохи втомленим, але в гарному настрої. Забулися всі неприємності, і сьогоднішній випадок на пошті.
  -Хтось забігав з приводу Шаповалова? - спитав я у чергового, натякаючи на вчорашню статтю.
  -Ні, пане слідчий... ні однієї души! І ось що: вас шукав пан сотник, - повідомив чоловік.
  -Навіщо? Коли? - не зупиняючись, спитав я.
  -Та ще вранці... І він же нам не говорить, що хоче, - розвів руками поліціант.
   Я рушив по коридору і за хвилину опинився біля кабінету Федорішина.
  -Шукали? - заглянув всередину.
  -Заходьте... заходьте... сідайте.., - сотник сидів за своїм столом, та щось писав. - А де це ваш помічник подівався?
  -Відправив з донесеннями в Січеслав.
  -Щось трапилося? - насторожився Федорішин, відразу випроставшись та подивившись на мене здивованими очима.
  -Рутина... звіти, доповіді, - якомога спокійніше промовив я. - А чого ви мене шукали?
  -Ми отримали дозвіл на огляд складів, - повідомив сотник. - Завтра рейд і перевірка вибухівки... Ви ж з нами? Чи як?.. Приїдуть також з військової комендатури... бо їхнє відомство з цим пов"язано... Та ще буде представник директорату внутрішньої безпеки...
  -Хто? Контррозвідка, чи що? А ці що тут забули?
  Федорішин лише знизав плечима.
  -Ось ще, - витягнув він з папки якийсь папірець. - З Києва прийшов наказ віддати речі Шаповалова вченим. Вони проведуть дослідження, з"ясують вартість знахідок та таке інше... Будемо здавати на відповідальне зберігання. Складемо опис...
  Я угукнув. Цього треба було очікувати, тому нічому дивуватись.
  -Щось, Іване Антоновичу, у нас з вами ніяк не налагодяться відносини, - Яків Володимирович нервово відбив пальцями дріб.
  -Хіба? Мені здавалося, ніби ми з вами ладнаємо...
  -Ну так, ну так... Знаєте, мені б хотілося запросити вас у гості.
  Ось тут я розгубився. Готувався до прихованих підступів, завуальованої підкилимної боротьби, а тут тобі в лоб - а ось вам.
  -Хм... в гості?
  -Так, чому б і ні? Мені слід було б вже давно це зробити, але ваша постійна зайнятість... Отже, приїжджайте в цю середу о першій годині дня. Домовилися?
  Мені не залишалося нічого, як захитати головою.
  На щастя, в кабінет заглянув один з поліціантів, який повідомив про приїзд вчених.
  -Піду подивлюсь, що до чого... проконтролюю, - жваво підвівся я і рушив з кабінету. А у самого в голові вертиться: "І чого цей чолов"яга не заглянув до начальства на хвилинку раніше? Тоді може б було уникнути запрошення".
  Від вчених, як і очікувалось, був Кулистий і ще троє чоловіків. Ми привітались один з одним, пройшли до кабінету, та почали нудну роботу. Почали з монет, потім збиралися перейти до прикрас. Секретар ледь встигав записувати прикмети старовинних речей.
  -Серед тижня приїжджає професор Яворницький, - тихо промовив Кость Михайлович, звертаючись до мене. - Хоче з вами побачитися... А ви взагалі не хотіли б проїхатися повз пороги?
  -Дякую, - посміхнувся я, - але ж який з мене моряк?
  Один з поліціантів розгорнув якийсь папірець, витягаючи з нього щось на кшталт намиста.
  -Вам вдалося з"ясувати, де були знайдені ці речі? - спитав Кулистий.
  -Так... якщо це не обман, то біля Вознесенівки.
  Я нахилився та підняв той папірець, в який були загорнуті прикраси. Судячи з фактури - це аркуш з журналу. Літери - латинські... Напружив очі, вдивляючись в них... Німецька, чи що? Або англійська...
  "Тхе... тхе ба-а-ан.., - спробував я розібрати назву журналу, яка була відбита внизу аркуша. - Якась китайська грамота"!
  Мови - це не моє. Вони мені (а саме французька - єдину, яку я вивчав... тобто намагався) давалися ох як не легко!
  І тут ніби бабахнуло блискавкою - "Зє Банкєр". Не "тхе" та інша нісенітниця... Тут саме написано "The Banker"!
  -Мати моя жінка! - вирвалося само собою. - "Зє Банкєр"! Хай йому грець!
  -Що трапилося? Ви куди? - здивувався Кулистий, побачивши як я дременув геть з кабінету.
  -Закінчуйте без мене! - кинув у відповідь. Здається, подібні журнали в Хортиці велика рідкість! Оце мені щастить!..
  
  
  "НАПАД НА ПОТЯГ
  В корінній Польщі на шляху Стшемянище - Демблін, до переділу III кляси особового потягу вдерся бандит. Револьвером залякав 4 подорожних та зажадав від них грошей. Коли оден з нападених зачав боронитися, бандит віддав до нього три стріли. На гук стрілів потяг затримано. Бандит втік у темряві, тяжко раненого подорожного віддано до шпиталя.
  ЧИ ТРАМВАЇ БУДУТЬ СКАСОВАНІ?
  По великих містах зачинають нарікати на трамваї. Кажуть, що вони їдуть за поводи, що не вигідні і т.д., та що ліпше замісць них, позаводити великі міські автобуси. Місто Вісбаден вже навіть так зробило та скасувало трамваї і перейшло на автобуси. Думали про це й в Києві. Але зависокі ціни автобусів, порохи й дим від них, часті заправки та потреба просторійших вулиць і гаражів, перехиляють рішення на користь трамваїв. Тільки на будуче трамваї мають бути дещо змінені, аби їздили скорше та були вигідніші як дотепер.
  ФАЛОВТ засуджений на 19 літ тюрми
  Чеський військовий суд засудив капітана генерального штабу Фаловта на 19 літ тюрми за шпигунство.
  ПО ВСІЙ РОСІЇ
  На Радянщині голод. Більшовики повідбирали селянам збіже та вивезли в Москву, а селяне богатої Кубані, Поволжя, Дону примирають без хліба. В погоні за працею і кусником хліба цілі маси голодних людей мандрують з міста до міста, навіть проникають до нашої Слобожанщини. Багато народу з прикордонної смуги радянський уряд переселює в глубину Росії, а відтам спроваджує московських комуністів. Господарка московських наїздників прибирає що раз більше шкідливі для народа форми.
  Очевидно, що населення Кубані й Дону та інших хлібних районів не годиться з більшовицьким грабіжницьким правлінням, і раз у раз підносить оружні повстання, кріваво здушувані червоно-ґвардійцями. Мимо так невідрадного положення нарід не тратить надії на визволення з московської кормиги, покладаючи усі свої надії на Україну та Польщу.
  Невже ми й надалі будемо очікувати на загибель наших братів?
  ПОЖЕЖІ
  В Дорофіївці пов. Скалат вибухла грізна пожежа, жертвою якої впало 8 господарських забудовань, мертвий інвентар, збіжей кілька штук худоби. Шкода виносить біля 11.000 грн. Причина пожежі не відома. В Бариші в загороді господаря Івана Колка пов. Бучач вибухла пожежа, яка цілковито знищила його господарство. Як виказало слідство, Колок підпалив своє майно, щоби взяти обезпеченеву премію. Внаслідок підпалу згорів дім Осипи Проданик в Блищанцях пов. Заліщики. Арештовано Анну Керевигу, котра з помсти підпалила Проданикову.
  Земельний БАНК Гіпотечний
  Акційна спілка
  Львів, вул. Словацького, 14 (власний дім)
  Телефон ч.75-32, 73-82 і 52-92 (Дирекція)
  Полагоджуе всі банкові чинности. Приймає вклади на біжучий рахунок, в гривнях, долярах і злотих, і виплачує їх в гривнях, долярах, або злотих по курсі дня. Переводить перекази заграниць до всіх країв, з осібна в Україну й до Америки. Переводить інкасо в усіх місцевостях краю. Уділяє гарантій, вкредитив і т. п. Купує і продає цінні папери. У всіх краях Європи й Америки власні кореспонденти.
  При письменних запитах долучувати почтовий значок за 50.коп. на відповідь.
  
  Від Адміністрації
  Просимо всіх Товаришів дяків щоби висилаючи гроші, назначували на відтинку переказовім, на що гроші призначують, а як на передплату то чи нова передплата, чи дальша передплата. Товариші Дяки, котрі мають які свої документи, т.є. свідоцтва або метрику або інші папери в Митрополичій Консисторії, надішлють 1грн. до Адміністрації на порто, а Адміністрація вишле сейчас дані папери інтересованому.
  * Одинока найліпша і своєрідна паста до взуття "ЕЛЄҐАНТ" консервує ШКІРУ.
  Адрес: Львів, Кордецького, 51.
  УВАГА! В слідуючім числі випишемо на адресу кождого ВП. переплатника чорнилом його довг за часопись, котрий просимо негайно по одержаню часопису вирівнати. Присилайте передплату".
  "ДЯКІВСЬКІ ВІДОМОСТИ", Липень, Львів (УНР), 1929 рік
  
  
  Дочекатися, коли вранці відкриють відділення пошти було важко. Мене все ще тіпало! Я сто разів передивився той рваний аркуш, навіть спробував прочитати, що там за стаття (на жаль не вдалося, бо як казав раніше - мови це не моє). Але вкотре прийшов до висновку, що це "Зє Банкєр" - номер за двадцять восьмий рік (точну дату встановити не вдалося).
  Вчора ввечері відразу ж кинувся до запечатаної квартири Сисоєвої. В голові, ніби з тією скалкою, що застрягла в пальці та нестерпно ниє, крутилася думка про іноземну періодику. Це була ниточка, потягнувши за яку можна було вибратися з глухого кута розслідування.
  Після вбивства Лариси, її квартиру, звичайно, обшукали. Але, як і мені гадалося - анічого вартого уваги не знайшли. І ось знову знаходячись в її кімнатах, я зрозумів - ми не там і не те шукали.
  Першим ділом зібрав до купи усі журнали та газети, які були розкидані в квартирі Лариси. Потім відфільтрував усі іноземні, та розклав їх по назвам: "Harper's Bazaar", "Vogue"... Попався ще заяложений номер американського журналу "The New Yorker", і британської газети "The Times", з помітками на полях. Останні дві речі явно не належали до інтересів Лариси. На жаль, тепер вона не розповість чиї вони. І мені прийдеться покопатися самому.
  Я уважно розглянув усі знайдені матеріали, переписав номери і дати видань, проглянув поштові штемпелі... Навіть спробував зрозуміти, що було в тих статтях, напроти яких були помітки олівцем. Спробував і... нічого не зрозумів... Треба буде пошукати якогось перекладача...
  Вранці ж кинувся до пошти, де тепер очікував її працівників.
  -Доброго ранку! Пам"ятаєте мене? - звернувся я до поштаря, який нарешті прийшов відкривати двері. То був вчорашній напарник. - Саме ви мені і потрібні.
  -А що трапилося? - злякався чоловік. Він ледве не впустив ключі.
  -Пройдемо всередину. Добре? Навіщо нам на вулиці лишні вуха!
  Тремтячими пальцями поштар нарешті відчинив двері і ми увійшли в напівтемряву прохолодного приміщення.
  -Отже, ви мене пам"ятаєте? - знову запитав я. Наполегливість в моєму голосі, здається, неабияк нервувала поштаря.
  -Так... звичайно...
  -В той час, коли я був у вас, заходив чоловік... Він купив журнал... "Зє Банкєр"...
  -Так...
  -Хто він такий? Де живе?
  -Ну я... я... я...
  Поштар майже задихнувся та розгублено почав поправляти фалди свого піджака.
  -Він приїжджий... Іноді заходить сюди, - хитав головою чоловік. Його очі розширилися до розмірів мідного п"ятака.
  -Та ви не лякайтеся, - щиро посміхнувся я, та пояснив, що прийшов лише дізнатися про того покупця.
  Поштар трохи заспокоївся та розповів, що франтуватого пошанувача зарозумілих журналів особисто не знає.
  -Він називався Яном Болеславовичем... Здається, якось казав про те, що відкрив в місті свою справу... Ні де він працює, ні де живе - я не знаю, - розвів руками поштар. - З"явився у нас десь рік тому. Прийшов та запитав свіжих іноземних газет, або журналів, бо йому на той час, поки він працює в Хортиці, хотілось би залишатися в курсі міжнародних справ...
  -Тобто, судячи з ваших слів, він не жив тут постійно? Приїжджав?
  -Можливо... я теж так зрозумів... Отже, ми пообіцяли допомогти, бо не тримали в відділені подібних речей. Спочатку він залишав гроші, а потім ми почали вірити йому на слово... як постійному клієнту...
  -Що ж він заказував? "Зє Банкєр"?
  -Його також. А взагалі - були різні видання: і британські, і американські...
  -Можете подивитися що він конкретно купував, і коли то було?
  В цю мить всередину приміщення ввійшов галасливий натовп людей, серед яких був і той чоловік, який приймав у мене лист.
  -А-а-а... ну.., - поштар-напарник розгубився, перелякано подивися на людей, та театрально розвів руками: - Розумієте, це ж незаконно...
  -Чого б це? - здивувався я.
  -Таємниця листування... та таке інше...
  -Якого, до біса, листування! Я кажу про продаж періодики... Хто ваше начальство? - суровим тоном звернувся до натовпу, одночасно демонструючи посвідчення слідчого з особливих справ. (До речі, воно було не моє, а Сокола, але ніхто з поштарів цього не знав. Я вирішив козирнути їм для блага розслідування. Чекати дозволів та інших папірців - це втратити купу часу і сил. Якщо вже грати - так по-крупному.)
  Вперед вийшов підстаркуватий чоловік. Я в двох словах пояснив, навіщо сюди прийшов, та кого і що шукаю. А потім прямо заявив:
  -Мені потрібні наступні дані: хто, де і коли заказував чи виписував газети та журнали іноземного походження... Будь які! По-друге, стосовно кореспонденції іноземців: переводи, посилки, листи... кому, куди... скільки... хто робив, коли робив... Усе-усе-усе!
  -Мій підлеглий правий - ця інформація належить до...
  -Здається, ви не прочитали, що сказано в моєму посвідчені... Ось тут є наступна фраза: "наділений широкими повноваженнями"... В інтересах слідства, я маю право використовувати будь-які засоби пошуку... істини.
  Чесно кажучи, я знову лукавив. Трохи нижче цієї надписи, було сказано про винятки, "коли законом передбачено одержання санкції"... Але я розраховував на свій шалений натиск, та на те, що поштарі не почнуть вчитуватися в рядки цього папірця, і вимагати офіційних дозволів на видачу інформації.
  -Гаразд... гаразд... Але це великий шмат роботи! - здивованим голосом промовив начальник відділення. Його обличчя вкрилося червоними плямами. (Здається, він дуже розхвилювався. Мені, мабуть, не треба настільки шалено кидатися на нього. Лише додати серйозності та твердості у голосі.) - І за який період вам це треба знати?
  -За останні півроку, - більш спокійним тоном промовив я. - Шмат великий, але він конче мені потрібний. Мало того, все це являється таємною операцією. Якщо ви, чи ваші співробітники проговоряться.., - і я зробив багато значущу паузу. - І ще: коли в відділення знову прийде той покупець, негайно подзвоніть в комендатуру, та спробуйте притримати відвідувача до приїзду поліції. Це зрозуміло?
  -Так, - погодився чоловік.
  -Скільки треба часу, щоб все підготувати? До вечора впораєтеся? - і не даючи змоги відмовитися, кинув: - От і добре!
  Тут же козирнув, та пішов до дверей.
  Чесно кажучи, я вже запізнювався на перевірку складів з вибухівкою. Федорішин чекати на мене не буде.
  З цими думками вийшов на вулицю та жваво рушив до комендатури. Не зважаючи на чисте небо, десь гримнув грім. Мабуть, після полудня слід чекати дощу.
  Сьогодні, скоріш за все, повинен повернутися Сокіл. Оце я його здивую... Головне, щоб на пошті не підвели. А там...
  Що там - додумати не встиг. В цей раз гримнуло так, що аж скло у вікнах тонко задзвеніло. І слідом бахнуло вдруге.
  Люди навколо завмерли, дивлячись один на одного. Чомусь і мені подумалось, що це на грім не схоже... Вибухи, чи що?
  Я швидко побіг до комендатури, підспудно розуміючи, що справа кепська. Ще з вулиці побачив, як метушливо на дворі носяться фігури поліціантів.
  -Що відбувається? - схопив одного з них за руку.
  -Нам повідомили, про вибухи на складах...
  І мені вже стало зрозуміло, на яких саме складах, особливо, коли побачив, як в небо рветься густий чорний дим.
  Федорішина ніде не було. Хтось сказав, що він ще півгодини тому рушив з невеличкою групою убік промислових споруд.
  Чесно кажучи, я розгубився. Першим ділом поспішив до складів. Примчав за півгодини. А тут вже людей, більше ніж народу: і пожежники, і робітники, і поліція, і військові... та якісь волоцюги... Галасують, кричать, бігають, метушаться... хтось навіть плаче... Здається, я побачив і поранених...
  Все навколо закрутилося в якомусь калейдоскопі. Мої думки розгублено поховалися по своїх норах. Я хапався то за одне - типу, допомагав щось віднести, то за інше, наприклад підносив воду... Все було в якомусь тумані. Пам"ятаю лише, що будівлю (тобто її руїни), де зберігалася вибухівка, досить швидко загасили. Ще пам"ятаю, як жадібно пив воду з відра...
  Лише пізно-пізно ввечері знайшов себе біля комендатури. А як добрався, хоч вбийте - на пам"ятаю.
  Від мене дуже тхнуло димом. Форма була забруднена... аж занадто... Хтось з хлопців сказав, щоб я її віддав йому.
  -Дружина випере - буде краще нової! - посміхнувся поліціант. - Знімайте, пане слідчий!
  Я угукнув, присів на стілець і... відключився.
  Прокинувся десь о восьмій ранку... у своєму ліжку... Як, коли - суцільний туман...
  Було чутно, як хтось ходив за дверима. Як голосно тупотять чиїсь черевики. І тільки все стихло, тільки я знову почав провалюватися в сон, як стулки різко розкрилися і в кімнату увірвався Сокіл. Він кинув на мене похмурий погляд, та поставив на стілець невеличкий саквояж.
  -Вже не спиш? - сердито спитав він. - От і добре... Бачу, взагалі не можна тебе тут самого залишити... навіть на пару днів... Якісь пригоди відразу трапляються.
  Здається, то був жарт.
  -Вчора був вибух.., - почав я розповідати.
  -Та ти що! - уїдливо кинув Віктор Львович. - Я вже чув... І не тільки я! Сюди їде комісія... Усім по потилиці надають! І Федорішину... і нам з тобою... і військовим, які курирували склади... Всім!
  -А хіба ми з вами винні?
  -А хто про те буде питати? Будуть шукати винних... і добре, якщо знайдуть якихось лопухів... не нас з тобою...
  -Це ж була наша ініціатива, перевірити склади, - промовив я, відкидаючи ковдру та присаджуючись. - Невже, - питаю у Сокола, - нам за те перепаде?
  -Ох! Ти ще молодий в цих іграх... Може! І добре, що ми з тобою "повісили" цю справу на Федорішина... Це дуже добре!.. Але гаразд! Переодягайся та нумо снідати. Бо на пустий живіт, щось не дуже думається... Зараз підемо з тобою добре поїмо, і ретельно обговоримо усі справи... Сподіваюсь, у тебе є що розповісти?
  І от за якихось півгодини ми з Віктором Львовичем сиділи в невеличкій ресторації. Я був одягнений просто, бо форма нестерпно смерділа. Тому віддав її тому поліціанту, який обіцяв допомогти з пранням.
  -Скільки з мене? - спитав я у нього.
  -Ой! Та ні скільки! - ображено відмахнувся той. - Я ж все розумію... та і взагалі...
  Він забрав мою форму та пішов геть.
  Як і очікувалось, Віктор Львович заказав доволі ситний сніданок.
  -І пива! Холодного! - кинув він на останок. - Віденського!
  Потім поглянув на мене, та почав:
  -Я доповів начальству про хід справи Пауелла. Добився більших повноважень та дозволу продовжувати розслідування... Знав би ти, Іване Антоновичу, чого це коштувало! Як на мене визвірялися...
  -Судячи з вашого обличчя, ви задоволені.
  -Скоріше можна сказати, що я добре відстояв раунд: не впав, не втомився... Але до фінішу ще довго. Отже, почнемо з вибуху на складі. Поки ще інформації замало. Я розмовляв з Федорішиним... і він зараз розглядає дві версії: недбалість та диверсія.
  -Недбалість? Як раз в той час, як ми йшли на перевірку? Це смішно!
  -Згодний. Але не треба відкидати усіх варіантів... Якщо нам не вдасться знайти диверсантів, це буде та соломинка, що допоможе витягнути себе з цієї каші...
  -Ви кажете про обман?
  Віктор Львович відмахнувся. Тут нам принесли пива і інспектор жадібно схопив кухоль. Здається мені, він вчора добре "відпочив", та пивом намагався вгамувати похмілля.
  -Це диво, - продовжив Сокіл, - що тим вибухом не рознесло все навкруги вщент, та ніхто не загинув... Маємо лише сімох поранених... А що до диверсії, то вважаю, подібне міг зробити колишній військовий. Мало того - він мав знатися на вибухівці... Треба скласти загальний список людей, які мали доступ до складів - зберігання, перевантаження, відвантаження - будь що вони там робили... Список повинен бути на всіх. Навіть охоронців, чи двірників... Чого не п"єш? Добре пиво!
  Я кивнув та потягнувся до свого кухля. Пиво дійсно було духмяним та освіжаючим.
  Нарешті нам принесли сніданок і ми якийсь час просто поглинали їжу. Лише коли трохи наситилися, продовжили бесіду.
  -Що ти розкажеш? Як справи з об"явою? Знайшовся хтось, котрий знав Шаповалова? - питав Сокіл. Його обличчя вже не було таким суворим, і зараз нагадувало морду кота.
  -Поки ніяк... Але дещо вам розповім... Мені треба було б збігати вчора на пошту, але обставини... Зараз поснідаємо та я відправлюсь туди...
  -Ти про що?
  -Про що? - хитрувато посміхнувся я, і почав розповідати.
  Сокіл слухав уважно. Не перебивав, іноді пив пиво... А коли я закінчив, сухо промовив:
  -Це дуже цікаво... дуже... Знову впевнююсь, що в тебе не аби яка вдача.
  -Тоді доїдаємо та мерщі до пошти!
  -Так... так... звичайно підемо... Але скажи мені, друже, що ти будеш робити, коли дізнаєшся хто той чолов"яга, який купив англійський журнал?
  -Заарештуємо його! Проведемо обшук!
  -За що арештуємо? За читання іноземної преси?
  -А... а... що ж ви пропонуєте?
  -Обшук може нічого не дати. Якщо він людина розумна, то ховати в себе вдома нічого не стане... Це по-перше, - почав загибати пальці Віктор Львович. Оце його "перелічування" вже починало дратувати. - Журнальний аркуш - це непрямий доказ. Затримувати людину та сподіватися, що вона розколеться - суцільна дурня. Ми лише сполохаємо її...
  -І що ж робити? Відмовитися?
  -Я такого не казав... Це зачіпка!.. Треба буде вести приховане спостереження... а далі вже діяти по обставинам... А взагалі - ми занадто квапимося. Ще нічого не дізналися. А вже ділимо шкіру ведмедя...
  Сокіл зробив величезний ковток, спорожнюючи свій кухоль. Потім задоволено крекнув, витер пінні вуса та додав:
  -До речі, якщо на пошті дійсно тобі дадуть всю інформацію про кореспонденцію іноземців, і про це стане відоме наверху - нам відрублять голову. В прямому значенні! Ти зараз не розумієш, що накоїв! Зовсім не розумієш... Ці папірці ми до справи пришити не зможемо.
  -Тобто, ви зі мною на пошту не зайдете, щоб не підставлятися? - розсерджено кинув я.
  Здається, Сокіл образився.
  -Іване Антоновичу, це вже занадто! - досить голосно сказав він. - Допивай своє пиво та пішли вже! - Сокіл піднявся та сердито кинув через плече: - Дідько! Що то за хрінь! - він стиснув кулаки. - Уляпалися в таке болото... Погане те, Іване, що ми з тобою постійно відстаємо на крок-два від противника. Вбивства, вибухи складів... Коли вже нам посміхнеться справжня вдача? Га?
  -Мені здається, що не все так погано! Ми ж не стоїмо на місці... рухаємось...
  -Ось тільки куди?..
  
  
  "Короткохвильовики на маневрах
  Надаючи великого значення коротким хвилям для зв'язку у військовій та розвідувальній справі, в маневрах Ярославського округу радіоаматорство було представлено 6 короткохвильовими станціями, з них 4 виставив Ярославль і 2 - Володимир.
  У число ярославських офіцерів діючого резерву (ОДР) увійшли також RA-22 і 25RA.
  RA22 спеціально монтував всю апаратуру для маневрів. Приймач 0-V-1 Виганда. Передавач 2-тактний (3-точковий). Працюють на хвилі 42 м. Мають регулярні QSO з Володимиром, а також регулярний прийом інформацій ТАРС, через спеціально поставлену короткохвильовку (40 метр.)...
  Є, правда, цілий ряд недоліків, які пояснюється частковою непристосованістю, новизною і т.п., але нинішні маневри дали величезний досвід.
  Настрій у любителів піднесений, бадьорий. Злилися цілковито з червоноармійською масою, яку не розгледиш навіть по одягу.
  Всі переходи, які бували досить великими, здійснюють нога в ногу з кадровими, вже тренованими табірної обстановкою, червоноармійцями.
  НОВІ ПОЗИВНІ
  Існуючі позивні короткохвильових передавальних радіостанцій, як показав досвід, виявилися дуже незручними. Слухаючи сигнал тієї чи іншої станції, по позивним важко визначити місцезнаходження цієї станції хоча б приблизно, орієнтовно.
  ЦСКВ був розроблений і погоджений з НКПіТ проект позивних, який вводиться в дію з 1 листопада.
  Нові позивні, головним чином, передбачають, щоб по них можна було визначити (не користуючись довідником) місцезнаходження станції.
  Весь СРСР розділений на 7 районів. Кожному району присвоєна одна з цифр, по якій і визначається місце розташування станції...
  СПИСОК індивідуальних короткохвильових передавачів по районам.
  Старий позивний / Новий позивний / Прізвище власника / Місце установки
  1-й район
  11ra 1aa Купревіч Омськ
   1ab вільне
  35ra 1ac Гумеников Омськ...
  2-й район...
  5ra 2ac Востряков Москва
  9ra 2ae Юрков Москва
  10ra 2af Аболін Н.- Новгород
  15ra 2ai Палкін Москва...
  21ra 2an Хапунов Москва...
  26ra 2aq Потоловській Москва
  27ra 2ar Соболєв Москва...
  41ra 2av Хонявко Москва...
  3-й район...
  8ra 3ab Гіляров Ленінград...
  22ra 3ad Романов Новгород...
  65ra 3aj Доброжанській Ленінград...
  88ra 3ao Гук Ленінград...
  Наші RA чутні в OZ
  Журнал французьких короткохвильовиків "Journal des 8" повідомляє, що новозеландським радіоаматором OZ-2CO (Harold C. Founes, 110 Raddiford st., Wellington, New-Zeland) прийняті наступні радянські аматорські радіостанції:
  EU: 05RA, 08RA, 09RA, 10RA, 15RA, 21RA, 27RA, 41RA, 65RA, 88RA.
  АС: 11RA, 35RA і 26RA (?).
  На жаль, ані довжина хвиль, ані дані прийому не повідомляються.
  ОБ"ЯВА: QST- СКВ ОДР - QST
  ЦСКВ ПРОСИТЬ ВСІ СКВ ОДР ПОВІДОМИТИ СВОЇ ТОЧНІ АДРЕСИ
   ЗА АДРЕСОЮ: МОСКВА, вул. Разіна, 7".
  "RA-QSO-RK", ?11, Москва (СРСР), 1928 рік. (Додаток до журналу "Радіо Всім", ?21)
  
  
  Треба собі нарешті зізнатися - списки нам анічого не дали. Як би ми з Соколом не мучалися над ними, щоб не відшукували - але все було марно. Чи то може чорти нам очі муляли, чи то був хибний крок... Отже декілька годин праці були коту під хвіст.
  Як же мені було прикро! Відчуття, ніби біг-біг, а потім з усього розгону - бах, і в стіну. І соплі по всьому обличчю!
  -Ані Пауелла, ані даних, хто купував той чортів "Таймз"... чи що там.., - Віктор Львович відкинувся на спинку стільця і відштовхнув папери. - Навіть цей клятий "Зє Банкєр" - усього п"ять номерів за рік... і всі продані в відділені невідомій людині! От що ти скажеш?
  -Дідько! - хоча, мені хотілося додати щось лайливе. - Як навмисно!.. Невже перед нами доволі хитра людина, яка вміє приховувати усі кінці?
  Сокіл підвівся та втомлено потягнувся уверх.
  -Хитра людина! - хмикнув він. - Ну ти і сказав!
  -А що тут такого? - образився я.
  -Все так і повинно було бути! - різко промовив Віктор Львович. Не відразу стало зрозуміло, про що він каже. Сокіл нахилився вперед, та почав пояснювати: - Я кажу про цю інформацію... з пошти... Наївні! Ми з тобою наївні дурні! Вважали, ніби американці, чи ті ж німці, англійці, підуть у місцеве поштове відділення, щоб надіслати гроші... або отримати їх? Та для того існують банки! Чуєш? Банки! І звідти аніякої інформації не витягнеш... хоч що ти роби! Це не поштарів лякати пустими папірцями!.. І до речі, для кореспонденції можна використовувати людей зі своїх посольств. Навіщо іноземцям ризикувати та нариватися на перевірку збоку нашої цензури... нехай усюди і пишуть, ніби її немає... Ось чому ми з тобою бачимо лише купівлю та пересилання іноземцями місцевих краєвидів!
  -Якщо ви знали про те, чому відразу не сказали? - образився я. - Ми б не гаяли стільки часу...
  -Тому що повірив в твою вдачу! Ось чому! - Сокіл хлопнув долонею по столу. - Окрім Сисоєвої, що заказувала модні журнали, ми нікого толком не виявили!
  -Не змогли виявити, - обережно поправив я.
  -Все! - підвів риску Сокіл. - Поки припиняємо тут копати... Вже полудень, тому підемо краще до Федорішина. Може він нас чимось порадує.
  Я сховав папери в шухлядку та рушив за Віктором Львовичем.
  Яків Володимирович виглядав втомленим. На нас він глянув з часткою роздратування. Мабуть думав так: "Якого біса цим столичним франтам потрібно"?
  Але вголос Федорішин сказав трохи інше:
  -Ви вибачте, Іване Антоновичу... Я вас запрошував сьогодні на обід, але... ці дурні справи... ці вибухи... Пропоную, перенести нашу зустріч на пізніший час... на інший день... Ви згодні?
  Я кивнув головою. При цьому зробив зарозуміле обличчя, хоча сам радів, що вдалося уникнути (хоча б і на короткий час) цих посиденьок. Не дуже хотілося зустрічатися та говорити казна що: усілякі люб"язності, чи розповідати про своє життя, політичні погляди та таке інше.
  Сокіл подивився на мене з невеликим дивуванням. Типу хотів сказати: "А ти, Іване Антоновичу, часу тут не гаєш. Заводиш потрібні знайомства, чи що"?
  -Є якісь результати? - спитав я, присаджуючись на стілець. Віктор Львович відразу ж зайняв свій улюблений куточок. - Диверсія? Так? Ні?
  -Диверсія, чи щось інше - скаже більш детальна експертиза. Але вже зараз є над чим задуматися... Згідно документів - на складі повинно було зберігатися близько п"ятдесяти тонн вибухівки. Такої її кількості поки ще не знайдено... Поки ще, - повторив Федорішин, дивлячись прямо перед собою. - Отже, навіть якщо припустити, ніби вона була знищена під час вибуху... тобто трьох послідовних вибухів.., - Яків Володимирович не закінчив та раптом витягнув цигарку. - Дозволите? - запитав він, розшукуючи по кишенях сірники. - Звичайно, ми з вами не на французькому "Монблані", але і такої кількості вибухівки було б достатньо, щоб зруйнувати...
  -Це ви натякаєте про вибух у канадському Галіфаксі? - перебив Сокіл. - Той, що був, здається, в сімнадцятому?.. Якщо я вірно пам"ятаю, на тому судні... на "Монблані" перевозили біля двохсот тонн тротилу та більше ніж дві тисячі тонн мелініту.
  -Так... про Галіфакс, - погодився Федорішин. Він нарешті знайшов сірники та підпалив один з них. - Вибух був потужний... Тоді знесло півміста... А що у нас? Всі, всі, всі без виключення... Чуєте? Ще повторюю - всі дякують долі, що обійшлося без жахливих жертв... Але ж і вибуху... навіть з тими ж п'ятдесятьма тоннами - можна сказати і не було! А чому?
  -Ви натякаєте, ніби на складах не було такої кількості вибухівки? - прямо спитав я.
  -Натякаю? - перепитав Яків Володимирович. - Чесно кажучи, мені здається, що ми маємо справу з недбальством помноженим на фальсифікацію... Так-так... Ось звіти...
  Сотник витягнув з кипи декілька паперів.
  -Де тут пишуть? Ага, ось: "...тара пошкоджена... різні сорти вибухівки перемішалися... незадовільні умови зберігання..." І подібних фраз - більше ніж багато! Все це, хоча і непрямо, але вказує ніби на недбалість... халатність... Питається, а куди дивились військові перевіряючи? Чи вони не ходили на перевірку взагалі? Ох, бачу, скільки зараз голів у них полетіть! Збитків нанесено приблизно на двісті тисяч.
  -Так що це? - не зрозумів я. - Халатність?
  -Халатність - це те, що відразу кидається в очі... якщо, звичайно, не брати до уваги потужність вибуху... тобто її відсутність... Ось тут тоді напрошується інший висновок.
  -Виходить, - вирішив підвести риску Сокіл, - вибухівку все ж викрали. Потім, дізнавшись про перевірку, зімітували самопідпал... Так? І як думаєте - навіщо її викрали?
  -Мені зараз гадати не хочеться, - відмахнувся Федорішин, пускаючи уверх клуби диму.
  -А що до перевірки працівників? - запитав я. - Тут є якісь просування?
  -Зараз ними займаються інші служби.
  Здається, Яків Володимирович натякав на директорат внутрішньої безпеки - контррозвідку.
  -А яке сьогодні число? - раптом спитав Сокіл. Він різко підвівся, витягнув з кишені брегет та подивився на нього. - Дідько! Забув... Це ж треба! Забув!
  Віктор Львович якось розсерджено тупнув ногою та все також раптово рушив геть. Вже біля дверей він, не обертаючись, кинув:
  -Я по своїх справах... Не чекайте!
  Ми з Яковом Володимировичем переглянулися, так нічого і не зрозумівши.
  -А підкажіть, будь ласка, - звернувся я до сотника, - де найближча школа?
  -Навіщо це вам?
  -Та хочу трохи англійську підтягнути, - спробував я пожартувати. - Куди мені йти?
  Федорішин на якусь мить задумався, та потім розповів де знаходиться школа. Я подякував та вийшов геть.
  Треба було зайнятися перекладом статті з "Таймса". (Мої думки все ще періодично відкочувались до іноземних журналів та газет. Не хотілося здаватися. Врешті решт, я все ще вірив, що ми з Соколом дещо не помітили.)
  Оскільки Віктор Львович від мене чомусь втік (і куди саме - навіть гадки не маю), тому до школи я рушив сам, та десь за півгодини був біля неї. Це була розтягнута уздовж вулиці невисока будівля, що розташовувалась на розі Тургенєва та Гоголя. Федорішин мені казав, що тут раніше була чи то жіноча гімназія, чи то якесь училище (я, чесно кажучи, цей момент пропустив повз вуха).
  Отже, розшукавши директора - доволі приємну жінку, я попросив допомоги, і навіть пообіцяв заплатити (зі своєї премії, звичайно).
  -Нажаль, у нас не викладають англійську, лише французьку, - знизала плечима директор. - Але... але ось вам адреса, - тут жінка вирвала невеликий клаптик паперу та щось написала. - Знайдете Оксану Борисівну... Вона вчитель англійської, але зараз ніде не викладає... Її прізвище - Твердохліб. Покажіть їй мою записку... і сподіваюсь, вона вам допоможе.
  Треба було добиратися аж до Дніпра, там плутатись серед вуличок, щоб знайти будиночок цієї Твердохліб. Я спершу хотів перенести цю прогулянку на інший час, можливо і день, але зупинився та змусив себе відправитися на пошуки.
  Не можна просто так розкидатися ані часом, ані чим іншим. Якщо вже взявся, то доводити до кінця... нехай він і виявиться хибним кроком... Все ж таки крок! Все ж таки інформація! Чи я неправий? - спитав, але відповіді і не шукав. Просто рушив по вулиці.
  Отже, похід зайняв в мне пару годин. Я ледь не заблукав, та декілька раз ходив одними ж тими стежками, поки нарешті знайшов хатинку вчительки. Постукав в хфіртку, тут звідкись вискочив маленький гавкучий собака, який сердито стрибав за парканом. За пару хвилин з дому вийшла невисока молода жінка. Відразу і не скажеш, що вчителька - одягнута просто, в руках рушник... мабуть, тільки що готувала чи прибирала...
  Привіталися, я протягнув записку, та поки жінка читала, крадькома став її розглядати. Що не кажи, а від цієї Оксани Борисівни віяло "позитивними флюїдами". Назвати цю вчительку красунею - так ні... скоріш - симпатична... Молода, худорлява... зелені очі, щоки з ямочками, гостреньке підборіддя, густі брови... пальчики маленькі, тендітні, немов пелюстки квітів... Вся така ніжна...
  Лише секундою пізніше я зрозумів, що вона до мене звертається, тому так і дивиться в очі. Здається, моє обличчя відразу ж розчервонілося. Не очікував, що так легко видам свої почуття. (І чого це втупився в неї очима, яке той голодний вовк на козу?)
  -Ой! Прошу вибачення, - трохи відкашлявшись та спробувавши взяти себе в руки, промовив я. - Що ви сказали?
  -Питаю, чим же можу вам допомогти?
  -Ось тут... тут.., - я поліз в кишеню за газетою, та від хвилювання, яке несподівано охопило моє єство, впустив її на землю. - Ой! Вибачте... Отже, в мене тут стаття... тобто, не в мене, а в газеті... ось тут... Треба її перекласти. Не газету звичайно... а статтю... всього лише статтю... це не багато...
  Тараторю, як баба на базарі! Тьху ти, чорт забирай! Іване, зберися думками! Закінчуй оце дитяче бурмотіння.
  Жінка посміхнулась, взяла газету, з якої тепер випали гроші - моя вчорашня премія. (І коли я встиг ті туди завернути?)
  -Ой! - знову пискнув, як розгублена миша. Нахилився та підняв купюри, а Оксана Борисівна між тим пробіглася по рядках "Таймса".
  -І це все? - тихо спитала вона.
  -Я можу заплатити... Ось! - і тут же показав зібрані купюри. - Скільки треба?
  -Та ви заспокойтеся... Я і так допоможу. Підемо в хату.
  Вчителька відігнала собаку та рушила до дверей будівлі.
  Всередині було затишно та прохолодно. Жінка провела мене в кімнату, сама сіла до столу, витягла чистий аркуш паперу, олівець.
  -Отже, - неголосно промовила вона, - оцю статтю, що з помітками на полях? Так?
  Я кивнув головою, та пробубонів щось про те, ніби вчив французьку.
  -Зрозуміло... Дозволите спитати? - Оксана Борисівна мило посміхнулася. - Що ви шукаєте в цих рядках?.. Я чому це кажу, бо, можливо, знайду якийсь нюанс в тексті...
  -Невже, перекласти можна по-різному?.. А взагалі, я не знаю, що хочу тут знайти...
  Жінка знизала плечима та прийнялась за роботу. Хвилин двадцять і вона протягнула мені аркуш.
  Дивно, але стаття взагалі виявилася "ні про що"... Тобто, в ній говорилося про претензії паризького "Банк де Франс" до таємно вивезеного в американські "Чейз-банк" та "Еквітейбл" радянського золота. І відразу пов"язати цю історію з справою Пауелла, вибухами та іншим - я ніяк не міг.
  Декілька разів прочитав переклад, намагаючись зрозуміти суть справи. Виходило так, що Держбанк СРСР опинився в незручному становищі, пов"язаному з припиненням дії торгового договору між Англією та Совєтами. Посварившись з фінансовими установами Британії, Москва спочатку кричала на всіх кутах, ніби відтепер із-за розриву цього договору постраждає саме Лондон, але в реальності виходило трохи інакше... І "трохи" - це ще м"яко кажучи. Держбанку приходилось прикладати чимало зусиль, щоб відшукати вигідні кредити та схеми платежів із іноземними контрагентами, особливо з тими, хто постачав імпортне обладнання і вимагав розрахунків в валюті. Не зважаючи на всі старання, ситуація з цими платіжками знаходилася в "жахливому стані". Це могло закінчитися тим, що потік імпортного обладнання в СРСР міг зупинитися, і країна отримала б клеймо неплатоспроможного агенту.
  З огляду на ці обставини, навесні 1928 року представники СРСР (які до цього виїжджали до США з метою зондування підґрунтя для фінансових операцій) відвезли золото до американських банків на суму приблизно п"яти мільйонів доларів. Це було зроблено навіть не зважаючи на прийняту ще в 1920 році казначейством США заборону на прийом цього золота.
  Якимось чином про цю операцію стало відомо французам, і вони почали домагатися арешту того золота, щоб в подальшому отримати його в якості такої собі компенсації за депоновані (це слово я прочитав разів сім, але сенсу так і не вловив) в Росії ще в 1916 році для підтримки курсу царського рубля більш ніж п"ятдесяти мільйонів франків. Отже французький посол в США передав до Державного департаменту ноту з повідомленням "про особливі права Франції на золото Держбанку".
  -Ох! - я аж спітнів.
  -Щось не так? - обережно запитала Оксана Борисівна. Ямочки на її щічках стали глибшими.
  -Плутанина якась... з цим золотом...
  -Та, здається, все зрозуміло... Склалась така ситуація, що це золото може бути анексоване Францією за царські борги. СРСР же відмовляється їх визнавати, а Париж це не влаштовує. Вони ж гроші давали? Отже вимагають і повернути... Все чесно! - посміхнулась Твердохліб. - Москва відтепер пожинає зовсім несолодкі плоди своїх заяв. Особистих ресурсів в неї обмаль, кредитів ніхто не дає... бо дурнів, вірити тим, хто відмовляється від оплати боргів - вже немає.
  А розумна вона жінка. Так все спритно та дохідливо розклала по поличках!
  -Газета, на жаль, стара, - промовив я, потираючи скроню. - Золото могли вже забрати... Або не змогли... В будь-якому випадку радянський уряд дійсно опинився в скрутному становищі. Нічим розраховуватись за обладнання, та інші речі...
  -Ось тепер і зрозуміло, чому пишуть про масове вивезення зерна з СРСР. Це також свого роду валюта...
  Я підвівся та подякував вчительці.
  -Звертайтесь ще, - посміхнулась та. Оченятка в неї блиснули.
  -А чого ж не працюєте в школах? Не беруть?
  -Англійська зараз не всім потрібна, - розвела руками жінка.
  Я знову подякував, забрав газету, переклад та рушив до комендатури. Поки йшов, все намагався зрозуміти, що ж може поєднувати цю статтю з іншими часточками моєї справи. Можливо я намагаюсь з"єднати нез"єднане.
  Добрався до поліції вже під вечір. По дорозі встиг нашвидкуруч поїсти, і мене від того почало хилити до сну. Я вирішив забігти до своєї кімнати, та трохи перепочити. І яке ж було здивування, коли всередині неї знайшов Віктора Львовича, який сидів за столом з пустою пляшкою з-під коньяку.
   Сокіл напився. Так, саме напився. Я бачив, як важко йому вставати, зберігати концентрацію, увагу. Помітив і розмазаність рухів. Але не міг зрозуміти, що сталося, з якого переляку Віктор Львович раптом так нализався.
  Інспектор подивився на мене, на порожню пляшку... Потім раптом сердито сказав... з такою ненавистю... а, може, навіть і болем... надто сердито, і недобре сказав... я навіть відчув легкий озноб. Здавалося б - всього лише слова... але їхній тон...
  -Помирати не страшно. Зовсім страшно! - заявляв Сокіл. Він підняв очі вгору, подивився крізь стелю. Мені чомусь здалося, що він взагалі дивиться в небо... туди, де живуть ангели, де мешкає Бог. (Ось так чомусь і подумалось.) - Помирати зовсім не страшно, - повторив він. - Це просто сон... довгий-довгий сон, від якого не прокинутися... І все! І кінець!
  Віктор Львович взяв стакан, заглянув у вже порожнє дно і додав:
  -У тебе немає випити? Чого-небудь?
  -Немає... ви ж знаєте...
  -Угу... знаю... ти у мене, Ванюша, правильний хлопчик... Такому, напевно, важко буде в житті... А знаєш що: я ж уже помирав. Пам'ятаю, як плакала дружина над моїм пораненим тілом... Але це не від любові... не від горя... швидше - від розгубленості... Ось що їй потім робити? Як існувати з двома дітьми... малими... на руках...
  -У вас є дружина? Діти? - обережно поцікавився я.
  -О-о-о! Були... давно...
  Голос Сокола був цілковито п'яним.
  -Ось яке сьогодні? - запитав він.
  -А що?
  -А я і забув! Ось тільки вранці згадав... в кабінеті у Федорішина... Колись здавалося, буду пам'ятати про те все своє життя... Але ні! Мабуть, і не любив нікого, якщо забув!
  -Ви про що?
  -Фух! Про сім'ю, синку! Про сім'ю...
  -А де вона?
  -Ну... скажімо так - загинула... в сьомому році...
  -А що сталося?
  -Покарали за мої гріхи, - якось невизначено відповів Сокіл. - А в мене їх було багато... дуже багато... Оскільки, своє життя я не беріг, то вищі сили вирішили відняти життя у тих, ким я дорожив...
  Віктор Львович криво посміхнувся. Його обличчя стало відразливим...
  А взагалі, я не дуже люблю тих, хто забагато п"є. Такі люди визивають огиду... Вони витягають зі своєї душі найчорніші її риси, та дозволяють тим керувати свідомістю.
  -Пожежа, - мовив Сокіл, дивлячись прямо мені в очі. Я не відвів погляду та прийняв виклик. - Страшна пожежа... Ніхто не врятувався... З тих пір один... я зовсім один... Постійно себе переконую, що смерть, це лише сон...
  -Боже, які ви страшні слова говорите! - я розсердився, та забрав порожню склянку. - Йдіть спати! Негайно! Чуєте?
  -Ти що так перелякався, юначе? Піду, звичайно... вже йду...
  Сокіл роблено посміхнувся і спробував піднятись. Це йому вдалося не з першого разу. Але треба віддати належне, Віктор Львович переборов земне тяжіння, і хитаючись побрів до ліжка.
  Я проводив його поглядом, сердито стискаючи кулаки. Жалю не було, лише досада і розчарування... Ось вже не думав, що Ястржембський може викинути такий фокус!
  -Знаєш, що було найжахливішим та огидним в моєму житті? Що я зробив такого, після чого на душі хріново? - раптом кинув Сокіл, важко сідаючи на ліжко. "Хріново", ясна річ, було замінено на щось більш міцніше. - Убити цуценят!
  -Що... вибачте?
  -Так... вбити цуценят... п'ятьох... Вони ластяться, руки лижуть... А ти стоїш з револьвером, як той ангел з мечем... який вирішує, жити комусь, чи ні... Гавриїл... Пам"ятаєш такого? Так ось, стискаєш однією долонею сталь рукояті свого пістолета, а іншою гладиш по головах... Потім натискаєш на курок... і ще... і ще... і слідом четвертому та п'ятому...
  -Навіщо вбивати собак? Цуценят?
  -Навіщо? - раптом на очах Сокола навернулися сльози. - Ну ти дурень! А що їм робити, якщо в окоп повзе газ?
  -Вас труїли газом? Це під час Великої війни?.. Ви ж казали, що займалися іншою справою... Невже, сиділи в окопах? - здивувався я.
  -Дурень! - повторив Сокіл. - І сидів... і не сидів... Нас труїли... та ми труїли... Всі один одного труїли... Ось тільки людина це робила свідомо, щоб здолати супротивника... А тварина... собака... цуценя... Вони взагалі не винні! Взагалі!.. А я стріляв... По кулі на брата! Ось так, друже!.. На війні світ інший... Там панує вседозволеність, безкарність, знеособленість... і залізна жорстока логіка! На "або-або" - ані часу, ані чого іншого - немає. Там люди лишаються у вигнанні! У вигнані з свого великого минулого... і опиняються в нестерпному маленькому сьогоденні.
  Віктор Львович рухнув на подушку, закинув ноги на ковдру та прикрив очі.
  Я забрав пляшку та пішов геть з кімнати.
  Як і казав - не люблю тих, хто забагато п"є. Не бачу в цьому ані спасіння, ані радощів. Мені здається, що після отверезіння повинно стати ще гірше.
  Я пішов до свого кабінету, там сів за стіл та роздратовано фиркнув.
  "Що це найшло на цього старого..., - ледь не сказав щось образливе. Навіть в думках встиг себе осадити. - А важкий сьогодні день".
  Тут не посперечаєшся. Щось забагато усього дурного відбулось. Пошта, списки, розмова з Федорішиним, переклад... і ось ще п"яний Сокіл... Сподіваюсь, він завтра буде вести себе більш адекватно.
  Ні, ну з одного боку я ніби розумію його стан - як-ніяк, а сьогодні роковини з дня загибелі його родини. Але з іншого боку... чомусь думалось, що Віктор Львович буде більш стриманий. Не дасть собі "розклеїться".
  Десь всередині я раптом зрозумів, що інспектор втратив в моїх очах часточку того впливу, який мав з дня нашого знайомства. Став декілька приземленим.
  В двері постукали, всередину заглянув один з поліціантів.
  -Що? - швидко спитав я, тут же займаючи гордівливу позу.
  -Прийшов якийсь чоловік... з приводу суботньої об"яви.
  -Якої об"яви? - не відразу зрозумів я. - Що? - і тут же підскочив, кидаючись до дверей.
  Біля приймальні мене чекав старуватий чолов"яга, з довгою тростинкою у руці. Я витягнув газету, протягнув її йому, та прямо спитав:
  -Ви про цю людину?
  -Так... так... Він назвався Аболіним... Федором Аболіним... Знімав в мене кімнатку.
  -Аболіним? - перепитав я. - Це точно?
  -Мене ще пам'ять не підводить, - махнув тростинкою старий. - Отже бачу, щось пропав мій квартирант. Думав спочатку, поїхав по справах... а тут ось ця стаття... Ну я і прийшов до вас... думаю, треба розповісти.
  -Знімав кімнату, - повторив я. - А він жив самотньо? До нього хтось приходив?
  -Так... ні жінки... ні друзів... Дивний чолов"яга. А що ж з ним трапилося? Захворів?
  -Та чекайте зі своїми питаннями! - сердито промовив я. - Скажіть краще в нього в кімнаті є якісь речі?
  -Повинні бути... Як це ж жити та не мати речей?
  -Чого це "повинні"? Ви що ж - не бачили?
  -Він зачиняв кімнату на ключа... Я ж не нишпорка, щоб там лазити...
  -Вона і зараз зачинена?
  -Звісно!
  Я повернувся до чергових та наказав найти мені двох вільних поліціантів, бо тут же згадав, що Сокіл лежить п"яний, і тому на нього розраховувати не варто.
  -Негайно йдемо до вас! - кинув я старому. - У вас запасний ключ є? А то прийдеться виламувати двері.
  Чоловік злякався та повідомив, що десь в хаті повинен бути ще один ключ.
  Отже десь хвилин за сорок ми доїхали на бричці до будинку. Вже добре стемніло. Людей на вулиці майже не було, як між іншим, і освітлення.
  Пройшли в хату, дід поліз в шафу та почав розшукувати запасного ключа.
  -Отже, він звався Аболіним, - повторив я прізвище, яке почув від хазяїна будинку. - А може розповідав чим займався? Чи звідки приїхав?
  -Ні-і-і, - відповів старий. - Він майже весь час десь пропадав... Мабуть працював на будівництві... Там, кажуть, роботи багато. О, знайшов!
  Чоловік витягнув іржавого ключа та протягнув його нам. Один з поліціантів спробував відчинити двері кімнати. Провозився хвилин п"ять і нарешті замок здався та дзвінко клацнув.
  Я схопив лампу і першим увірвався всередину.
  Ліжко, невеличка тумба, якийсь ящик... валіза... Це перше, що кинулось в очі.
  -Щось з цього ваше? - запитав я у діда.
  -Та ні-і-і... Кажу ж, всі речі Федора.
  Я подав знак одному з помічників почати обшук.
  В валізі був одяг: штани, пара сорочок, якісь хустинки... Отже, нічого цікавого...
  Взялися за ящик. Всередині лежало... лежало... лежало...
  -Що це за хрінь? - почувся за спиною вигук іншого поліціанта.
  Я нахилився ближче, роздивляючись якийсь... судячи з усього - прилад. Збоку виднілася металева табличка з написом "Telefunken".
  -Це що? Передатчик для радіосигналів? - знову промовив поліціант.
  А я і не знав що сказати, бо такої техніки ніколи не бачив...
 Ваша оценка:

РЕКЛАМА: популярное на Lit-Era.com  
  П.Коршунов "Жестокая игра (книга 3) Смерть" (ЛитРПГ) | | М.Рейки "Прозерпина в страсти" (Современный любовный роман) | | Р.Свижакова "Если нет выбора или Герцог требует сатисфакции" (Любовное фэнтези) | | Л.Каминская "Сердце дракона" (Приключенческое фэнтези) | | А.Енодина "Спасти Золотого Дракона" (Приключенческое фэнтези) | | М.Атаманов "Искажающие реальность-2" (ЛитРПГ) | | А.Медведева "Это всё - я!" (Юмористическое фэнтези) | | А.Субботина "Плохиш" (Романтическая проза) | | Д.Эйджи "Пятнадцать" (ЛитРПГ) | | К.Татьяна "Его собственность" (Современный любовный роман) | |
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Арьяр "Академия Тьмы и Теней.Советница Его Темнейшества" С.Бакшеев "На линии огня" Г.Гончарова "Тайяна.Влюбиться в небо" Р.Шторм "Академия магических близнецов" В.Кучеренко "Синергия" Н.Нэльте "Слепая совесть" Т.Сотер "Факультет боевой магии.Сложные отношения"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"