Аннотация: " - Ця iсторiя виникла у свiтi де немає кордонiв, а вирiшувати яким буде завтрашнiй день, тiльки вам... Вона виникла у свiтi свiтла i темряви, що завжди ходять поруч... Свiтi добра i зла. Свiтi ново§ iсторi§ Хронiк, - Акашiйських Хронiк..."
Лялiн Михайло
Зоря Сандiр
Присвячується:
Якiмцевiй Надi§ Микола§внi.
Пiдперезаний посрiбленим ременем з цiлим клунком харчiв та солодощiв у однiй руцi, а у iншiй бiля цiпка зi сво§м старим блокнотом, якого вiн завжди з собою носив, леприкон швидко чимчикував вздовж слiпо§ вiд хуртовини вулицi. А з пiд його дiрявих викривлених черевик те й чулося, що: хрип-рип, рип-хрип, хрип-хрип...
При виходi з мiста, спинившись трохи перепочити, леприкон став постояти пiд дзвiницею аби ще щiльнiше закутатися у комiр свого плаща. Та ще раз поглянути на тi прекраснi феєрверки, що били у небо зараз на честь Рiздвяно§ ночi - величезними квiтучими хризантемами, та розсипалися над мiстом на тисячi i тисячi мiленьких вогникiв. Втiм коли запали феєрверкiв часом стухали. А тi барвистi хризантеми у небi згасали аж до чергового пострiлу гармати. Леприкон раптом вiдчув на собi чийсь спостережливий погляд, i тодi оглянувшись очима назад аж десь далеко за столичнi частоколи уверх бiлого царського мiста, що вiдтодi взяло носити назву Лорейн. То ще добрим - пильним оком примiтив високо-високо угорi однiє§ з тих товстезних мармурових башт над якою майорiло сила-силенна рiзнобарвних навiть посеред ночi, прапорiв, темний силует царя. Що настiж там прочинивши високе вiкно, самотнiм образом стояв зараз, та мовчки глядiв чорне небо.
Клубок, чомусь перелякано§ слини надiйшов леприконовi пiд саме горло. I коли вiн вже сам на сам тепер зустрiвся поглядом з самим государем. То навiть пiд снiгом переступивши острах, й поважно знявши з голови, свiй зелений капелюх з пряжкою - повiльно вклонився йому сво§м особливим реверансом. А ще постоявши так хвильку, замислений i далекий погляд царя, нарештi вiдповiв леприконовi майже таким самим кивком голови. I тодi вже задоволене лице леприкон, вiдхлипнувши той дивний переляк, та знову натягнувши на вуха свiй зелений капелюх - втягнуло у себе шию. А вiн нишком подався собi виходити високими дубовими ворiтьми геть за браму мiста у вiдкрите поле де i досi рiс той самий високий, старий, розлогий клен з дрiмаючим мiж свого сонного гiлля, сiрим щуром...
Покинувши навалу цегляного полону, радий-радiсiнький, леприкон брiв собi зараз самотужки вздовж поля, як i погляд за ним, самотнього царя. Та леприкон на це вже не зважав.
Його серце тепер щасливо трiпотiло, а в його головi те i крутилося, що закiнчення його нового рукопису, повiданого нам Майроном Уоттоном на честь дружини Едiт Уоттон та сина Майрона.
Разом з тихим проте веселим-веселим мов саме лiто, голосом зрiлого леприкона. Вслiд за стежкою у заснiженому нiчному полi, зменшувалася при мiсячному свiтлi i його тiнь, що неголосно навпiл з парою, з вуст, нашiптувала йому кiнець його ще однiє§ iсторi§, - З тих пiр про вiдьму з дому над водою бiльше нiхто не чув. А §§ будиночок з нетесаних дерев"яних колод, насправдi нiяке з людського ока вже не бачило. Довгi роки мiж людьми ще ширилась легенда, так наче вона на старостi рокiв не померла а зi своєю названою донькою на iм"я Сандiр, - самою першою зiркою, що упала з неба до озера i стала русалкою, - подалася у гори аби зоставатися там ближчою до хмар. Та вже нiхто того певно не скаже, - правда то була чи нi... Зосталися лишень самi чутки. А чутки, як ми знаємо, рiч хитка, а справа тонка, - я скажу, що мiсяць зимово§ ночi свiтить свiтлом на ще зелену землю. А той хто почує, перекаже, що мiсячне свiтло на землi пiдноситься угору аж до самого мiсяця, котрий давно вже хоче упасти униз, та на травицю, аби розтопити той снiг, що й досi рипотить у мене пiд ногами, - рип-хрип, хрип-рип, хрип-хрип та рип за рипом...
Кiнець.
***
Коли почало свiтати, пересохлий голос прочитано§ ведмедем iсторi§, закiнчився.
На ранок усе тануло, крига за вiкнами скресла i звiдусiль було чути пташиний щебет шпакiв та журкiт калюж...
- Зорi часто падають... - з сонним виразом обличчя допиваючи чай, мов справжнiй знавець неба, сам собi зморено зауважив леприкон, а тодi голосно позiхнув не прикриваючи рота.
- Так. - за леприконом й собi так наче вiд сну, прокинувшись вiд iсторi§, ведмiдь повiдав i свою думку. - Але зазвичай усi зорi насправдi падають тiльки зранку, опiсля дощу коли у лiсi ще сто§ть туман, а сонце ще сяє над морем, свiтлом утопленого у водi пiвкола.
Не перепитуючи ведмедя звiдкiля той усе це знає, леприкон з серйозним виглядом лиця, почав знову позiхати.
На столi, пiдклавши собi руки пiд голову, дiвчинка теж до цього часу, собi вже тихенько дрiмала, так наче у снi §й снилися сни, без шуму але наче живi, i щасливi-щасливi...
- Згадав. Та у мене ж золотий ще один залишився! - радiючи, раптом на при-великий подив ведмедя, залепетав леприкон. - Може це щось зарадить?
- Хтозна. - ведмiдь з вигляду безпорадно перевiв подих i до дна допив остиглий чай зi своє§ чашки з думками, як би це вже треба було б праведно зробити.
***
- Треба поспiшати, вже майже ранок... - згорблено виходячи з тепло§ хати, ведмiдь нарештi за порогом низенького дому, розрiвняв свою буру спину, пiдняв плечi, i довгенько глянув лiворуч лiсу де з галявини над бiло-зеленими ялинами пiдносилися вершечки сiро-синiх гiр. - До свiтанку вона має бути дома аби батьки не помiтили!
Тим часом поки ведмiдь ще стояв у порозi хатини, дiвчинка швиденько, як вiн §й i пiдморгнув - взулася у старi леприконовi черевики, прихопила з собою у дорогу трохи вiвсяних хлiбцiв зi столу, i собi швидко вибiгла на двiр.
- Чекайте я хоч вдягнуся... - поспiхом, бадьоро крикнув леприкон а його руки поманили до нього капелюха з пряжкою, та тепле хоча i усе полатане мiллю з нiг до голови, зимове сiре пальто.
Покинувши затишний леприконiв дiм на оброслому мохом, даху, якого росло декiлька маленьких ялин, вони втрьох довго йшли вздовж стежки на одного, та край бурштинового перевалу, що кам"яними осколками виднiвся з пiд снiгу.
Йшли глибоким лiсом, спускалися широкою дорогою мiж сосен, що вела аж ген десь далеко-далеко на думку леприкона до мiсцевих переправ а звiдти й до найближчих селищ.
Йшли вслiд за ведмедем, та так довго, що не важко було й заблукати навiть самiй стежцi, коли вони постiйно звертали то лiворуч - лiворуч. А то знову сходили з дорiжки та пробиралися глибоким снiгом, де ноги дiвчинки провалювалися бувало вище колiн. А бувало й таке, що i леприкон самотужки заледве тиснувся i накульгував мiж снiгом ледь не до самого пояса.
Втiм сам снiг на подив ведмедя у дорозi доволi швидко танув. А коли §хнi ноги знов вийшли на широку стежину, то вже далеко у лiсi, крiзь дерева стало видно i добре чути старi водоспади, що високими шлейфами, стрiмко стiкали аж ген десь низько-низько та за скелi край ялинових залiсся.
Через який час усi втрьох: ведмiдь, дiвчинка i леприкон, вийшли на вiдкрите узлiсся зi скреслою галявиною, та величезним, замерзлим круглим озером.
Стали мовчки в рядок по одному край криги.
Поставали мовчки, i ще довго дивилися собi пiд ноги.
Ведмiдь чекав на леприкона, леприкон чекав на ведмедя, а дiвчинка дивилася з боку на них обох i чекала рiвно того на що очiкували вони...
- Останнiй золотий тунус. - виймаючи з кишенi золоту монету, леприкон жалiбно глянув собi на долоню. - Дарма я §х збувався мiняючи на мед i таке iнше. Думав, що вони вже втратили ту свою силу. Дарма уважав, що нiчого не вартi, ох дарма...
- Та не дарма! - ведмiдь поклав свою важку волохату лапу леприконовi на плече. - Гадаю вони теж зробили або ж зроблять багато добрих справ тим у кого я на них мiняв той мед.
- Та мабуть. - вiдхлипнувся старий леприкон. А ще трохи потримавши у руцi монету, кинув §§ собi пiд ноги на кригу озера, i щосили вдарив по нiй сво§м позолоченим цiпком.
Цим часом, лiд пiд ногами почав трiщати, танути. Ведмежi лапи намокли, а черевики леприкона промочили йому ноги заледве не до нитки.
За лiченi хвилини усе озеро на очах у дiвчинки миттєво розмерзлося а вода почала весело буяти мiлкими хвилями вiд берега до берега попiд задрiмалi сосни, нагрiваючись та стаючи лiтньою - теплою-теплою... А з того мiсця де леприкон кинув золоту монету, почала пiдноситися i рости велика - ширша за усякий ведмежий слiд, прозора i надто вже барвиста весела. Що вiдразу злетiла з мiсця пiд §хнiми ногами, та пiднялася високо у небо, врiзаючись сво§м хвостом у найвищi сосновi верхiвки з цього краю хвойного лiсу за круглим озером. Та повернулася сво§м iншим кiнцем десь далеко в найдальшу далечiнь, туди де було лiто, i звiдки прийшла теплота.
Двоє: леприкон та ведмiдь, обережно вiдступили з того мiсця де брала виток райдуга, i тодi зоставшись там самою, русява дiвчинка обернулася до них лицем, та нiби знаючи, що зараз §х покине - привiтно всмiхнулася. Вона махнула §м обом рукою до побачення, хай навiть i леприкон добре знав, що вони вже нiколи не побачаться бо дороги назад уже не буде. Проте вони усi вдали наче це не на зовсiм. Так наче це не зовсiм.
А ще за мить, коли перший сонячний промiнь майнув сво§м бiлим свiтлом на хвилi русявого волосся дiвчинки, що спадало §й плечима аж до лiктiв, веселка тодi знов зблиснула сво§ми прозорими кольорами. А разом з нею, прозорим стало мов у туманi i тiло дiвчинки. Вона, просвiтчастим образом мов розтанула у iмлi, i тонким силуетом поширилася десь далеко-далеко угору, там де вже давно попрокидавшись, лiтали першi птахи.
Вона зникла а вслiд за нею зникла i веселка.
Сонце за лiсом над горами вже встало на небi та почало рiвно свiтитися над стомленою ведмежою головою.
Нинi прийшло лiто. Та не тому, що бажання вiдьми було насправдi задоволене, а тому, що добро виявилося набагато сильнiшим усяких забаганок...
- А я думав зорi таки старше виглядають. - досi мрiйливим голосом, задумався леприкон, а його рука зараз невiльно зачухала пiд його зеленим конусним капелюхом, його сивий затилок.
- Та воно так i є! - легковажно погодився ведмiдь. - Це просто мала зiронька заблукала, спала i заблукала у вiснi... Гарне дiло ми сьогоднi зробили, що повернули §§ у сiм"ю! Хай радiє. Завтра ж Рiздво!
Ще трохи так постоявши, ведмiдь не стерпiв та пiднявши лапу над головою - голосно крикнув у слiд веселки, - ШАНУЙСЯ!!!...
Шануйся-ш-а-н-у-й-с-я-шануйся!!! - полетiло ведмеже вiдлуння слiдком за веселкою, що сво§м блискучим барвистим хвостом вже майже повнiстю знялася за дiвчам у небо i майнувши хмарами, почала зникати з його очей.
- Шануйся. - i собi гукнув леприкон. Та пiдтвердив вiн ведмежий голос так тихо, аби того нiхто не почув.
Веселка зникла i тодi ведмiдь та леприкон поопускали голови на землю... А в §хнiх очах ще довго пiсля того бiлiло вiд гарячого сонячного свiтла.
- А що воно таке, те Рiздво?! - раптом леприкон отямився i запитав ведмедя.
- Та то свято...!
- Та яке ж??? Хай би тобi i грець, Бурий!!! - знову забiдкався леприкон.
- Та свято... - ведмiдь першим пiшов уперед мiж соснами та углиб лiсу.
- Та красненько дякую! - леприкон i собi пiшов за ведмедем. - А пояснення де?
- Та пояснень у снах шукай...
- Ой либонь... А Санта тодi хто?! - йдучи слiдом за ведмедем, леприкон почав зашпортуватися у розмерзлому пiсля зими корiннi. - Що десь тут ще хтось оселився?
- То, то добрий Рiздвяний дiд...
- О небеса високi, що ж бо воно все це значить, що я через них ноги так мусiв намочити?!
- Майроне-Майроне... - почав смiятися ведмiдь, а його спина невiльно зникла разом з силуетом згорбленого леприкона, що теж пiшов за ним у лiсове сутiння на звуки дуд та трембiт...
- Знайшов?! - ведмiдь питальним поглядом обернувся собi за спину.
- Та знайшов. - понуро буркнув голос з коридору, а тодi до темно§ свiтлицi де й горiла пiч, так наче крадькома але дуже бережливо увiйшов леприкон з пригорнутою до грудей старенькою книжкою у витертiй та пошарпанiй синьо-зеленiй облямiвцi.
Його тiнь повiльно збiльшувалася вздовж пiдлоги аж поки вiн не пiдiйшов до столу, а коли i пiдiйшов то став собi мовчки стояти, милуючись своєю знахiдкою.
- Лишенько-лишенько, §§ писав ще мiй батько! - леприкон бережливо сiв за стiл, та книжку i далi мiцно тримав у себе бiля грудей так наче найдорожчий з усiх, що має скарбiв. - Писав усе що бачив...! Я дитиною ще тодi був зовсiм малою, та пам"ятаю те...
- Дитинство, Майроне - це тодi коли кiшка старша тебе! - посмiхнувся ведмiдь, та про усяк випадок ще раз глянув у своє спорожнiле горня а може там зосталася ще крапля меду аби змочити пересохле горло.
- Ох славнi часи тодi були! - не зводячи очей з синьо-зелено§ палiтурки, леприкон знову сильно пригорнув до себе книжку, а тодi змiвши рукавом зi столу крихти хлiбцiв, обережно поклав §§ перед собою, та набравши повнi легенi повiтря - роздмухав з не§ цiлу кiптюгу пилу.
- I не кажи! - ведмiдь вiдвiсився на розкаряченому стiльцi i склав собi на животi лапи, чекаючи поки черга поглянути на той леприконiв скарб, дiйде й до нього.
- От нiколи б не дiстав я §§, якби не ти! - почувся вже набагато бадьорiший тон леприконового голосу, а вiн з набагато лiпшим настроєм розглянувши палiтурку, обережно вивернув §§ на стiл.
- Нiколи не кажи нiколи! - ведмiдь засмiявся i ще вище заклав у себе на волохатому животi сво§ коричневi лапи. - Та втiм, нiколи це твоє було б якби не наша гостя.
- Ох либонь, краще й того не кажи. Бо не кожен з нас вже може похвастатися ще тiєю пам"яттю, як у тебе. Запам"яталась же тобi ця книжка...?!
- Ну красненько дякую. - знов засмiявся басистий ведмежий голос.
Дiвчинка ж сидiла за столом тепер геть мовчки те i роблячи, що як можна уважнiше, нехай i сонними очима спостерiгаючи то за ведмедем, а то за хазя§ном будиночку, леприконом. Що тепер вже у захватi далi собi спостерiгав за розгорненою книжкою.
За вiкнами знову завiяла сильна завiрюха...
Зашумiли дерева. Вiтер над будиночком почав дути сильнiше i полум"я у печi ще голоснiше застугонiвши, миттю згасло.
- От стара вiдьма бавиться... - вiд того, свисту, що пiшов по хатi знадвору через пiч у леприкона по спинi аж морозець пiшов, а у вухах на довго ще зашумiв дзвiн мов з дзвiницi. - Це ж тре було так настрiй менi зiпсувати!
- Та дай-но сюди, - заперечив ведмiдь, - мiй настрiй завжди пiдiйде до читання.
- Та давай же. А я послухаю краще. - так нiби забувши про дiвча, леприкон спокiйнiсiнько встав з за столу та подався до печi аби розбурхати вогонь.
Пiдсунувшись до столу трохи ближче вiд стiни, крючкуватий стiлець пiд старим ведмедем зарипiв проте не зламався. А сам ведмiдь помалу спокiйнiсiнько взяв собi до рук леприконову книжку та всiявся потихеньку упiзнавати, що там було у нiй написане.
На печi вже скоро знов скипiв чайник, пара з нього повалила попiд замерзлi вiкна i аж до стелi.
Гордий, що вiн хазя§н такого гарного й затишного дому, леприкон усiм налив чаю. I сам гордо сiв за стiл, у своє єдине, що було у хатi, плетене крiсло-качалку зi словами, - прочитай-но Жабокрила, або нi, нi-нi-нi, там на сiмнадцятiй сторiнцi є ще гарнiша iсторiя.
Пiдперши щоки, сонними кулачками, дiвчинка теж уважно вмостилася на стiльцi, як до цього ще не було. А §§ очi спинилися поглядом на столi, на тривкому вогню свiчки. Де вона поступово аж нiби почала бачити у тому тремтливому вогнику, крiзь гарячу пару, що злегка здiймалася з §§ чашки, i саму тиху iсторiю.
- Ну що ж бо любонько, - знизивши плечима, ведмiдь глянув на дiвча з попiд сво§х при-пiднятих сивих брiв, - слухаймо! Так от, - вiн обернув пожовклу сторiнку та почав читати, - "Збiрка Майрона". Сторiнка сiмнадцята. Iсторiя повiдана з перших вуст, Майроном Уоттоном, на честь його дружини Едiт Уоттон та сина Майрона. - у той час коли леприкон закачався у плетеному з хмизу крiслi та запишався спогадом книжки про самого нього, ведмiдь ковтнув ще трохи чаю пересохлим горлом, поставив чашку на стiл, та ледь-ледь змочивши слиною лапу, перегорнув стару титульну сторiнку далi.
Над мокрою зеленою землею, понад усякою рiчкою... За стiнами ялинових лiсiв. У далеких горах де найбiлiше небо здається найближчим до землi а на його клубатих хмарах шириться вiтер з птахами. Де залiзши на дерево до сонця здається можна дотягнутися самою лиш рукою. А кожно§ ночi пiд мiсяцем чути ухкання сов та лунку музику дуд з трембiтами, - кажуть у тих краях у старому гiрському будиночку над озером, живе саме лiто, - а разом з ним духи лiсiв, що втiлюються собою до самих найдивнiших iстот...
Кажуть там вовки дружать з ведмедями, а геть усi звiрi умiють розмовляти на рiвнi з людьми... Та це лише розповiдi старцiв.
Розповiдi бо був там i я. I якщо я, i бачив там забагато чого зайвого то це було лиш тому, що сидiв я тодi верхи на спинах самих кентаврiв, високих, гордих, мудрих, - та то було давно вже... Багато минуло вже часу, - багато часу...
***
Збiрка Майрона.
У пору великих чудес. Здалеку бiлого неба, - кажуть на самому краю свiту за усяким селищем, на старiй землi, коли ми й нашi батьки ще навiть не були народженими. Тодi земля наче була живою. А люди уклонялися §й, шанували, цiнили, як нiхто зараз...
Той край лежав на чистiй твердинi.
Вiд мiсцево§ рiчки з найменуванням Сiрiлайс, рукою можна було подати до соснового Старолiсся де жила бiльшiсть тих фантастичних iстот про частину з яких, ми з вами тепер можемо лише почути з книжок.
А за тим Старолiссям стояли великi гори. Там була незвiдана земля, куди нiхто i нiколи не ходив та не §здив верхи.
Кажуть у тих краях куди не було людських стежок, та на тiй землi де не стояла ще жодна людська нога за сосновим бором попiд Синi Скелi, текло велике озеро Сивiтур. А вздовж того озера стояло величне мiсто Iзул.
Мiсто колишнiх царiв а тепер лиш накритi водою ру§ни вiд зруйновано§ рибацько§ пригородi.
- Велика сила там була на тi часи, - спускаючись пагорбом до найближчо§ дороги, додав вершник у темному плащевi, - велика сила... - раптом вершник спинився i розвернувся конем бо йому здалося, що сидячи на далекому деревi хтось за ними стежить. - Аго-о-Ов! - знову гукнув вiн розглядаючи з пiд капюшона усе довкола. - А чи є хто-о-о-о ту-У-ут-тут-тут?!
Та вiдповiдi нiхто не почув.
- Немає тут нiкого. - стиха пiд"§хав iнший кiнник з не досить довгим, по плечi свiтлим волоссям та вiдкритим молодим бiлим лицем, чистим - чистим так наче дiвочим. - Дарма кличете. Та за кого я вам розповiдав, то остання бо не багато §х вже залишилося живими. А хто ще i живуть то не на землi а на озерах, поближче до водоспадiв де бавляться Ситхи. Тож скорiш за все вона справдi може днювати на ру§нах Iзулу! - молодий кiнник з тонкими рисами лиця, ви§хав ще трохи уперед вiд вершника у капюшонi, а тодi дивлячись у небо приклався потроху вирiвнювати виступ свого коня бо той заходився метушитися. - У моєму народi кажуть, що остання з них на iм"я Грачиха, живе у хиткому дерев"яному будиночку на водi посеред дiброви. I понад водою з ведунами сво§ справи вже маючи, нiкому не вiдчиняє дверi свого дому. - розвернувся молодий кiнник, а його пiдборiддя махнуло за розповiддю аж десь далеко-далеко уперед аби хватало те вгледiти тiльки оку, та почути вуху. - Мабуть, як людина вона ще й досi тримає ту худобу та свiйських тварин. Як дехто з очевидцiв, котрi ще пам"ятають §§ гостиннiсть, кажуть, що бачили, як багато тих звiрiв, якi колись на не§ давно працювали, наче умiли з нею говорити. А вона, як господарка §х не била i не §ла. Натомiсть мала своє маленьке угiддя, та споживала лише самi вершки й огородину... За старих часiв ще казали, що якось одного разу мiсцевий люд навiть нiбито був бачив, як зимою, коли у Старолiссях ночiло, вона начебто у подобi величезно§ сови, лiтала у далекi гори. I тiльки там у повiтрi на вершинах крутих скель, скидала з себе ту полуду сво§х чар. Та не раз на вовчiй мовi гарчала у небо, що за нашi грiхи, наш край поплатиться великими бiдами у обличчi буревi§в. Що вже начебто давно стоять пiд нашими стiнами, та вона §х лише вiдганяє. А тодi у подобi чорно§ вовчицi поверталася назад, спускаючись горами, i ще довго бродила околицями Кадору, аж поки не наступала весна. - змигнувши поглядом з гiр, та вдруге пустивши свого коня виступцем, бiловолосий хлопець стенув плечима, й досi розчаровано махаючи головою. - Не доброю вона вже стала... Не доброю.
- Та грець з тим, Велiарте! - вершник у капюшонi теж помалу пустив свого коня виступцем уперед.
- Воно то так государю! Але ми до не§ §демо, тож це i нас стосується.
На якийсь час мiж ними обома майнула тиша взаємо-порозумiння у якiй стало добре чути щебет дроздiв, горобцi, та стукiт дятлiв.
- А вона хоч справдi мудра, як ти кажеш? - раптом обернувся вершник у капюшонi, а його карi очi пронизливо майнули на хлопчину, що §хав поруч.
- Мудрiших немає. - вiдповiв той.
- Хотiлось би у це вiрити, - кiнник у темному капюшонi знов опустив голову а його очi вiд того наче посеред дня, миттєво проковтнула чорна нiч, що покривала його тiло з нiг до голови довгим темно-синiм плащем, - хотiлось би вiрити...
Перевалило за полудень. I сонце дедалi дужче почало припiкати голови спраглих подорожнiх.
Удень птахи спiвали лише у затiнку поближче до дерев, тож у дорозi полем, лежала тиша. I ширилась вона собою аж до тих пiр поки дорога не перейшла на стежку. А стежка не стала брукiвкою, що пiдходила аж до високих i широких дерев"яних ворiт. За якими куди не глянь, то те й бачилося, як шумiли розлогим садком, плодоноснi дерева. А пiд тими деревами линули i линули грядки аж до самого кiнця берега. До води, де за кладкою просто над озером стояв невеличкий дерев"яний будиночок.
Складений з соснових колод, той будинок був перекритий замiсть черепицi - сухим очеретом, а вiкна у ньому були заштореними.
Звiдси по ту сторону ворiт i аж до тiє§ хатини вела широка стежка обабiч обросла живоплотом та обкладена купами хмизу. А кiнчалася вона попiд стару прогнилу вiд води, призьбу кружганку.
За живоплотом, понад берегом стояла пасiка щiльно складена до купи з декiлька вуликiв з похилими солом"яними шапками. I повiтря там понад озером те i робило, що повнилося гудiнням невеличкого рою сердитих бджiл...
За§жджали на подвiр"я усi три вершники мовчки по одному, попiд солом"яний тин через вузеньку рипучу хвiртку де мiсця тiльки i хватало, що на одного коня.
Минаючи живоплiт, §м було видно, як у затiнку старезних яблунь, край подвiр"я стояла низька засохла криниця. А поруч з нею не менш стара, поламана, порожня пiдвода без одного колеса. Та лежало декiлька звалених дерев, й перекинутий кругляк з обрубаним вiтами. Було видно, що господар тут селився не досить дужий аби те усе прибрати.
Усю свою дорогу думний кiнник у капюшонi тихо наспiвував собi лiричнi пiснi на давньоземнiй мовi, котру люди колись начебто перейняли ще вiд кентаврiв. I такими вже сумними були тi його пiснi, що аж мороз по шкiрi йшов. А мiсцевi птахи почерпнувши тут той §хнiй протяжний натяг, i собi втихали аби послухати його спiву ще хоч хвильку.
- Тихо,
Тихо поле трави похилило...
Тихо,
Тихо, падає зоря...
Тихо, ми шукаєм свою долю...
Тихо-тихо,
Та тiє§ долi серед нас уже нема...
Тихо,
Тихо-тихо,
Тиха доля заблукала...
Тихо, блудить за деревами вона...
Хмари тихi,
Вiтри тихi,
Дiти тихi,
Як вона сама одна...
Коли недоспiваний голос iнколи втихав вiд спраги, а втомлена дорогою, трiйця кiнникiв без поспiху вже пiд"§жджала - рiвним виступом сво§х коней не вiдстаючи одне вiд одного, аж поки тi не вийшли понад слизький берег до само§ прогнило§ кладки. То просто перед ними зi старо§ стежки, та на дах того старого дерев"яного будиночка на водi - порозлiталася цiла зграя сiрих сов та вороння.
Згорбившись спиною у три погибелi на прогнилiй кладцi прала й стара жiнка.
- Та не край менi вже того серця сво§ми спiвом, хлопче! - нiтрохи не дивуючись не прошеним гостям, зрiла жiнка з круглим, безкровним так нiби порцеляновим лицем, раптом звично глянула собi за плечi на того кiнника у капюшонi, що сумно спiвав, та далi продовжила собi прати. - Сiдай краще там на лаву де i вiн сiв, та зачекай поки я не закiнчу! А тим часом можеш розказати, i яка бiда тебе сюди привела. - знов гукнула вона, махнувши головою пiд дерево де вже прив"язавши коня зiстрибнув наймолодший кiнник з бiлим-бiлiсiньким мов дiвочим обличчям.
Той кiнник всiвся собi на довгу, не застелену високу лаву i почав махати ногами, що заледве дiставали до землi. Та й думати, як це б втамувати спраги. Якi то назви у тих птах i комах, половину, котрих вiн у дорозi бачив уперше. Та зрiдка глядiти на з добру дюжину величезних бiлих гусей, яких стара жiнка тримала прив"язаними на мотузi у водi бiля сво§ кладки...
Аж раптом жiнка знов обернулася, а §§ синi очi спинилися на третьому, високому кiннику у царських латах. Котрий зараз рiвно з горизонтом тримаючи своє землисте пiдборiддя, й досi не зiстрибнув з коня, як i кiнник у капюшонi.
- А ти чого дивишся добродiю, може схотiв допомогти? - гукнула жiнка.
- Я можу усе вiдьмо, тож припни свого язика за зубами. - грубим, навiть принизливим тоном врiзав мову, ранiше пихатий а нiж гордий вершник у царських латах. На ньому навiть улiтку тiсно сидiла коричнева соболина шуба, розстiбнута до самого пояса де висiли ножна та сагайдак. У нього на рукавах були одiтi довгi хутрянi муфти, а його плечi поверхи кольчужних обладункiв, накривало синьо-червоне царське пальто. Його зрiле, землистого кольору, чоло поверхи волосся з прорiзями сивини, увiнчувала царська тiара, а з пiд тiє§ тiари по лицi на повiтрi постiйно те й робили, що розвiвалися темi хвилястi пасма.
- О! Зухвалiсть... - всмiхнулася стара, викручуючи латане простирадло. - Бачу вона повнить твоє серце мов вода у мене пiд ногами цю землю. - вирiвнюючи стерплу спину, старенька пiднялася у повний зрiст. - А чи ж не ти часом той самий хоробрий людський цар, що товаришує з родом ельфiв, а то тво§ сагайдачний Сiрiф син Евела та Евредiки. - вона махнула головою на кiнника у темному капюшонi, а слiдком за ним на бiловолосого хлопчину, що сидiв у затiнку §§ садка. - А то твiй поплiчник з ельфiйського роду, син енрiйського простолюдина - старого коваля з Нарендiлу? Iм"я у нього ще таке давнє, чи то Велiарт, чи Велларт...
- Чи я! - кивнув головою зрiлий вершник з царською тiарою на землистому чолi. - Чи я...!
- Чула я про вас, хм-м-м-м... - жiнка скривилася своє блiде обличчя, i змiряла синiми очима усього вершника з голови до нiг. - Хоча...? Ну здоровий ти бачу нiвроку. - ще раз майнувши очима на образ вершника, пирхнула жiнка. - Та й так на бiдолаху не виглядаєш, то чом же твоя доля пустила тебе на мою стежку? Га? - трiпнувши полатаним простирадлом, вона пiдняла його на сонце та ще й на тлi царя, аби роздивитися де зосталися дiрки. - Що ж бо тобi вiд мене стало треба?! - заглянувши крiзь широку дiрку на вершника у тiарi, а за тим знову труснувши тим простирадлом i скрутивши його у мокрий рулон, вона в третє подивилася йому у вiчi. - Чого схотiв?!
- Потрiбно менi, Грачихо, - терпляче витираючи з лиця мряку, що пiшла на нього за вiтром вiд старчих рук та мокрого ганчiр"я, вершник сердито глянув на жiнку, - потрiбно, та не на вулицi я стану про це балакати! Надто багато вух зiбралося.
- То прожени §х! - не забарившись вiдповiсти, стара дивно знизила плечима, а тодi кинула те простирадло у вицвiле дерев"яне корито де було ще кiлька ряднин. - Нащо ж бо тодi твоя влада...?
Пильно спостерiгаючи за жiнкою, покритий з головою у темний плащ, кiнник у капюшонi мовчав.
- Не чуди словами, бо я можу §х у тебе вiдiбрати. - знов пригрозив вершник.
- Нехай... - погодилася стара. - Та я можу бачити у цих словах навiть бiльше нiж ти за усе своє життя бачив довкола! - вона знов зiгнулася, спокiйно опустила голову над озером i почала набирати до цеберок води. А тодi раптом наново, та вже набагато тихiше й повiльнiше зашепотiла до себе:
Кожен день, я бачу цей свiт мов воду,
Що тече вздовж броду.
Бачу край лихий,
Що у ньому є.
Людськi мрi§ - зорями там щоночi
Вiдлiтають у озеро те моє.
Бачу свiт мов воду,
Що тече на берег.
I збираю зорi там,
Я тi яснi.
Захищаючи землю цю
I лiс -
Природу, я,
Щоб не було зла вiд тих душ, менi. - знову з кладки нахилившись над озером, жiнка витягнула з води ще одне повнiсiньке цеберко. А тодi встала на колiна, умилася з нього, i пiднявши своє лице на того вершника у царськiй тiарi - вигадливо засмiялася, находу перед його очима стаючи молодою з вроди.
Осiдланий темно-коричневий кiнь, i його кiнник у капюшонi тепер помiтно занервував. Його тiло заметушилося у сiдлi, а тодi трохи втихомиривши коня, вiн гострим поглядом переглянувся з молодим бiлолицим хлопчиною, що й далi собi тихо сидiв на лавi пiд деревом, осторонь спостерiгав за ними усiма.
- поки жiнка говорила, вона повiльно i спокiйно собi ще раз
- Ти
-
- Ахахах, може ти кажеш i мудрi речi, - розсмiявся король, - та у мене немає зараз випробувань!
- А ти поглянь. - жiнка кивнула головою йому за спину де над ним ще вiдколи вiн спинився конем, почав витися великий старий, чорний мов сама смола, ворон.
Коли король й собi обернувся, вiн раптом нiби окам"янiв з переляку. У нього за плечима, мов кажан, що лопочучи крилами повис у повiтрi пiд лiсовим склепiнням, махав величезними, рипучими крилищами, здоровенний буро-зелений дракон з косими червоними очима. За його лускатою спиною, гнувся кривий шиповий хвiст, що досягав аж до землi. А з його зацiплено§ пащi, випиралася на волю з добра дюжина шпилястих кликiв.
Зi зморщених нiздрiв дракона парилося гулке стугонiння i струменi диму. Проте вогонь у ньому заледве ще тiльки жеврiв, так нiби ще спав.
Проте i той вогонь, i ту пащу зi шпилястими зубами, i тi його мов у кажана, проте величезнi, горбистi крила завбiльшки зо двох - трьох дорослих людей, нiхто з iнших навiть не бачив, i не здогадувався про них. Бо для усiх, дракон, насправдi здавався просто старим вороном, що й досi парив над спиною короля. Вiд чого, бiлолиций хлопчина, котрий сидiв на лавi аж взявся за живота, та почав вже аж невiльно собi смiятися, та хитати ногами. Вигадуючи собi у головi усiляку рiзнiсть химерних почвар, якi могли б зараз тiльки здаватися тому вершнику з землистим кольором шкiри.
- От бачиш царю?
- i собi засмiялася жiнка на кладцi, куди кiнник у тiарi заздалегiдь побоявся пiд"§жджати конем ближче. -
Ти ж не знаєш, що може зараз бути,
А я знаю. Ти не знаєш чим це скiнчиться? Я знаю. Ти не хочеш вiрити мо§м словам. Але я §х кажу. Тож який з тебе король, якщо ти бо§шся поглянути правдi у вiчi, а менi у руки?! Скажи менi це!
Жiнка перехилила цеберко з водою на кладку, з нього почала виливатися вода. I сонячне свiтло, що на не§ потрапило, взялося не те щоб просто слiпити, а вже аж абсолютно не давати вершниковi у царськiй тiарi навiть розплющити очi.
Скажи. - знов повторила жiнка, а коли уся вода вилилася з §§ цеберка на кладку, вона поставила цебро у себе бiля нiг, а король у цей час наче прозрiв вiд страхiття. Що й досi наче махало у нього перед очима, величезними зеленими крилами мов у кажана, та шкiрила обслиненi шпилястi зуби.
- СТАРА ВIДЬМО, ЩО ТИ КОЇШ?!?!?! - закричав вершник у тiарi, а його руки вмить вихопили з за пояса важкого посрiбленого меча. Його кiнь став на диби, i ви§хавши попереду вершника у капюшонi, вiн почав його заступати сво§м тiлом, та й досi шукати очима то крилате чудовисько з криком, що, - тут був дракон!!!
- О, ахахахах, - ще бiльше розсмiялася жiнка, яка тепер здалася справжньою вiдьмою навiть у очах вершника у капюшонi. - От пiзнав?! Ти навiть не бачиш те, що я роблю, а кажеш, що усе можеш... Лихвар ти сiльський а не цар, от, що...
- Це правда. - не стерпiвши, кiнник у капюшонi раптом ви§хав уперед, штовхнув вершника у тiарi, та заступив сво§м конем дорогу до кладки. - ТАК I Є. Бо цар я! - вiн скинув капюшон на плечi i на сонячному свiтлi стало добре видно його пооране зрiлими зморшками, сiре, лице, що усю дорогу так надiйно ховалося вiд свiтла. - А вiн мiй пiдданий, якого я покликав аби розкусити тво§ хитрощi, що зводять людей до божевiлля. - вiн знову оглянувся собi за спину. - Та заспокойся, ти Сiрiфе!
- О-о-о-о... - з посинiлих вуст жiнки потягнулося довге вiдлуння. - Ну тодi це вже мудре рiшення. - вона знову повернулася до сво§х спокiйних справ, та почала жартувати. - Бо ж не кожен цар так вiддано кидається захищати лихваря на вiдмiну вiд нього. - ще бiльше насмiхаючись, жiнка знов пiдняла очi, киваючи лицем на вершника у тiарi. Що й далi без-вiрно тому, продовжував скрiзь шукати крилатого монстра, який для нього вже начебто чи то зник, а чи то просто вiдлетiв за синi гори.
- Мудрiсть нiчого не варта, якщо вона не може допомогти. - справжнiй король стомлено витер обличчя i пiдняв на жiнку безпорадний погляд шукаючи у §§ очах бодай яко§сь допомоги.
- Правду кажеш, царю! - теж глянувши на нього, жiнка кинула своє ганчiр"я у корито, та перестала прати. - Мудрiсть не варта а нi золота, а нi чого, якщо вона у руках безумця. Але ти мудрий, - на якусь мить, вона знову зустрiлася з ним поглядом, - i тобi я допомогла би... Якби! Втiм, - голос жiнки потягнувся, а тодi вона вже набагато жвавiше розвернулася на мiсцi i плескаючи у долонi, гукнула по сторонам, - що ж дiтоньки мо§, сьогоднi був гарний день, багато справ зроблено, належить i вiдпочити... Iдiть додому, та по§жте собi. I ти Корнелiусе iди! - жiнка наголосила до великого сiрого щура, який за кружганком чистив яблука та постiйно щось собi порпаючись пiд вiкнами до оселi, зрiдка лякався старих павукiв, що теж там селилися. - Йди-йди! - зажмуривши очi, жiнка закивала головою. - А я ще тут трохи побуду.
Цим часом з усього подвiр"я, з садка, з дерев, з за дерев"яного будиночку на водi... До порогу у дiм почали сходитися рiзнi щонайдивнiшi звiрi, яких подорожнi кiнники перед цим навiть i не помiчали у очi. А вже не те, щоб просто здогадувалися, що §х тут було аж настiльки багато.
Коли ж череда звiрiв закiнчилася, а порiг зачинився не високими дверима, справжнiй король нарештi знов заговорив.
- Я прийшов до тебе з миром, - король вдруге мляво витер стомленi очi i глянув на жiнку, - i миру прошу у тебе! Аби ти лиш допомогла менi. В займи ж я можу дати тобi свою допомогу, дам §§, i усе що проситимеш! Вислухай тiльки мене.
- Усе що проситиму? - дивно перепитала жiнка.
- Так! - пiдтвердив цар.
- Нi-i-i-i... А от слова, ти таки не цiнуєш!... Нi. - жiнка розчаровано похитала головою. - Не знаєш, що кажеш, коли обiцянкою платиш...
- Але ти ж знаєш чого я прийшов сюди? - цар заледве не слiзно виправив своє слово. - Я ладен усе за це вiддати!
- Зна-аю, знаю. - вiдьма опустила голову а тодi з пiд лоба пiдняла якийсь аж занадто пронизливий погляд, так наче дивилася наскрiзь нього. - А ти сам те хоч знаєш?
- Менi казали, що ти багато чого можеш?! - шатнувшись у сiдлi, цар зiстрибнув на ноги i з довiрою спробував трохи пiдiйти до жiнки, та вона жестом дала йому знати аби вiн спинився, i вiн спинився.
Небо почало смеркатися...
- Тебе ошукали хлопче! - жiнка ще трохи розрiвняла спину у свiй повний зрiст, а тодi нахиливши голову, хворобливо потерла собi шию де з приходом ночi, знову почали з"являтися старчi зморшки. - Я не сивiла, - вона знов пiдняла очi, - i не вiдьма вже тим-паче, моя дужiсть вже полишає це тiло! Видiння не при менi. А я не пам"ятаю вже сво§х рiдних, тож немає вже давно того вiдьомства, що було ранiше...
- Але ж ти маєш силу, яко§ немає у мене! - без вiри у §§ слово, заперечив государ. - Чого ж тобi ще бракує?!
- Ми з тобою, царю, наче мiсяць, що у небi. - жiнка трохи задумалася, втерла собi посинiлi губи, всмiхнулася, а тодi трохи пiдiйшла до царя та проказала: - Кожно§ ночi ми свiтимо нашим рiдним, i кожного дня шукаємо порозумiння того свiтла у iнших. I так чи iнакше у нас завше є та одна єдина сторона, яку ми нiкому не показуємо. Завжди є. - вона пiдбадьорливо похлопала царя по плечi, та ще хвильку постоявши поруч, знову не кваплячись повернулася назад до справ аби до ночi закiнчити свою роботу.
- Тобто?
- Свiтло твоє у тебе є. Але не звик ти його цiнувати! А от моє свiтло, згасає вже давно, i це не цiную я. - повчальними виразом очей обернулася жiнка, а тодi не спiшно подалася вздовж кладки до призьби, вслiд за собою залишаючи слова, так наче розсипаючи пiд босi ноги царя, мокре просо, аби кололо воно його та глибше. - I якби ж ти колись цiнував те моє згасаюче свiтло, може тепер воно i дало би тобi помiч. А якби не прогнав i не перебив, не украв би колись мо§х рiдних у мене! - вже вiдв"язуючи старе обшарпане мотуззя вiд кладки, жiнка не кваплячись пустила гусей на воду i махнула на них рукою, так аби вони по швидше вiдплили, i бiльше не поверталися до §§ пасток. А тодi знову обернулася i продовжила свою мову. - Якби... От може i мав би свiй спокiй, тепер.
- Але то я робив за молоду, - схилив голову цар, - я як i мо§ батьки не знав, що кою. I це все було лиш на благо мого народу!
- Хтозна, може?! - стенула плечима вiдьма. - Та кажеш, ти це зараз тiльки так... Але знаєш, що робив це не лиш тому. А тому, що боявся мене i нас, i благо наше. Бо знав, що насправдi на нього слово твоє нiколи не буде ширитись! А тепер, от рiвно зараз ти бо§шся старостi. Та не менi ж однiй старiти у самотi...!
- Це не так! - заперечив цар.
- Не так?! - знов перепитала вiдьма. - Звiсно не так! Не так якби тобi зараз хотiлось би щоб було. Але що вдiєш. Ти це ти, а я це я! I хоча ми з тобою чимось таки схожi. Але ми зовсiм рiзнi!
Опiсля сказаного, жiнка почала збирати з кладки сво§ речi, зiгнулася - корито вiдсунула на край кружганку, усi випранi речi поскидала у старе цеберко, i вже зiбралася йти.
Цар же обернувся спиною до не§, аби вона того не бачила. I шукаючи тих потрiбних слiв, яких так важко пiдiбрати навiть тодi коли розповiдати справдi є що. Вiн ковтнув повний клубок назрiло§ слини, що болiсно зiбрався йому у грудях, та почав гладити шию свого коня. Гладити, дивитися у землю, i говорити правду за вiдповiддю на котру, вiн сюди, i прийшов.
- Колись давно, товаришуючи з моєю дружиною, одна вiдьма твого роду через заздрiсть, сердито сказала §й, що ми з не§ мов двi половини одного яблука але на це не заслуговуємо. Та провiстила нам, що у не§ нiколи не буде дiтей, поки вона не приведе до §§ дому першу зорю, яка упаде з неба. - зiтхнув цар. - Та моя дружина народила! А коли мо§й доньцi виповнилося дванадцять рокiв, рiвно, так мов би число мiсяцiв у порi року, вона зникла. Мудрецi потiм казали, що того дня, як i переддень народження Лорiен, над землею пролiтало якесь небесне свiтло. I тому знову прийшовши до дому тiє§ сивiли, моя дружина, сказала §й, що та пророкує не правду! Проте твоя рiдня... Та вiщунка, вiдповiла, - а чом бо нi? - Адже маля було народжене, i зоря падала. I якщо ми з дружиною ще захочемо коли-небудь бачити свою доньку, й аби наша доля не постигла потiм §§ долi. То нехай ми приведемо до не§ ту першу зорю, що упала з неба, i тодi вона спробує усе повернути, як було. - слiзно повторив цар. - Вiдтодi минуло вже багато рокiв. Але ти i сама знаєш, що зорi не люди. Вони падають. А §х неможливо угледiти заздалегiдь. Твiй рiд Грачихо, не мене заподiяв зла, єдинiй найдорожчiй менi людинi, i ти кажеш, що винен я...? За, що б тодi?
- Не правду ти кажеш, царю! Ох не правду! Не все чого ми не бачили насправдi немає. - змушена спинитися, жiнка не сво§м голосом, крiзь зуби вiд злостi розвернулася на мiсцi i проказала. - У свiтi нiколи не було винуватцiв, але завжди оставались виннi бо ж має бути вiдповiдальнiсть! Злi це колишнi добрi, тож якщо i моя рiдня задала тобi колись болю, то затям, що це було не без причини. А та, хто це сказала - сказала тво§й дружинi лише тому i те, що сама побачила, i не бiльше. А от ти... Ти завше думаєш, що власний над життями! Ти звик забирати усякий вибiр у сво§ кишенi, мов монети. Купуєш: золото, сiно, коней, увагу, i людей... Та я тобi кажу, що навiть сiно ти не можеш насправдi купити чи продати, бо воно теж має свободу, воно у полi росло а хтось скосив. Той хто зробив це забрав у нього цю свободу, та не волю царю, не волю! Бо дiти його, пустять завтра новi пагони травицi до §§ рук, i ти нiчого не вдiєш. - жiнка пiдняла на царя сво§ сердитi очi. - Так завше було.
Небо вже геть смеркалося...
Аж раптом з вiдьмино§ оселi на водi, вибiгла мала дiвчинка рокiв дванадцяти - тринадцяти. З рум"янцем на щоках, та до пояса розпущеними по плечах хвилями свiтлого волосся. I така вже вродлива, як ще навiть ельфи таких не бачили.
- Матiнко. - крикнуло дiвча. - Страви готовi, ваше свято ж сьогоднi, а пiвнiч вже близько! Ви не забули?!
- Нi! - стоячи на кладцi, i досi не зводячи очей з царя, жiнка почала витирати мокрi руки у фартуха на поясi. - Нi дитино! Йди собi. Я зараз теж повернуся.
- А хто ж тодi вона? - вже зiбравшись йти проте таки розвернувшись назад, раптом запитав цар. - Ти ж сама наче живеш?
- А ти за не§ не побивайся, тобi до не§ дiла немає. - вже прикрикнула жiнка. - Їдь краще своєю дорогою, до себе додому та ляж виспись. I посiпак сво§х забирай, - вiдьмин голос почав насмiхатися, - хоча той свiтловолосий хлопчина, коли схоче того, то може i зостатися тут.
- Дiвчинко! - вже не зважаючи на вiдьму, раптом бiлолиций хлопчина хвацько зiрвався з лави на ноги та крикнув до будинку.
Але помiтивши його, досi остовпенiле з подиву вiд гостей, дiвча, тепер наче злякалося. Та мовчки розвернувшись на мiсцi - швидко побiгло назад до оселi, захлопнувши за собою темнi дверi.
Коли надворi вже повнiстю поночiло а над водою усюди бiля вiдьминого дому загорiлися маленькi химернi вогники. Що мов живi iстоти, ширяли собi над озером, та бавилися наче малi чортенята. А нiч бiля берега i будиночка над водою, вiд них ставала дедалi свiтлiшою, i яснiшою...
Король i досi не мiг звести очей вiд зачинених дверей де зникла та дiвчинка.
- Ну чого чекаєте? Кому кажу, завтра день буде, будеш бачити, чим йому зарадити! Мрi§ не втiлюються за одну нiч. - з тихого голосу жiнка ще спокiйно, а потiм вже швидко перейшла на крик. - I забирайтесь звiдси поки я не передумала, та не обернула вас у плазунiв!!! - пригрозила вона.
- Їдьмо! - спересердя глянувши на вiдьму, та й собi вже вистрибуючи у сiдло, гукнув i Сiрiф, чоловiк у царськiй тiарi. - БАЧТЕ?! Моя правда була, нам мало з не§ користi, а помочi взагалi нема, дарма вашi батьки, §§ колись не прогнали з цiє§ землi! - вдаваний цар почав колами гнати по угiддю, сонного коня. - Ох дарма не перебили...
Ще раз глянувши вiдьмi у очi. А тодi вернувшись поглядом на §§ домiвку, справжнiй же цар, мовчки зробив, як вона йому i звелiла.
Ви§жджала трiйця кiнникiв з вiдьминого двору, точнiсiнько так само, як i при§хали, по одному через рипучу хвiртку за високi i широкi дерев"янi ворота. Та й одразу на брукiвку, що велася собi аж до широко§ дороги.
- Ти диви, що захотiв, - дивлячись §м у слiд, сама собi дивувалася знову постарiла жiнка, - нiчого тобi не вийде, хлопче. Я можу дати вибiр, та чи захочеш ти його, коли платню менi усяку пропонуєш в займи. - шепнула вона, з чемностi махнувши вслiд царя, рукою. Проте знову поширений сумний голос його старо§ пiснi вже був занадто далеким аби вiн почув ще тi §§ останнi слова, котрi пiдхопленi осiннiм вiтром, швидко полетiли вслiд за зiрваним з яблунь пожовклим листям. - Ти спочатку хоч би свiтло нiс, а тодi може вже i пiтьма вiдступить...
Вечiр був коротким а дорога не близькою. Кiнники усю нiч звiльна §хали за сумним спiвом царя. А коли над-ранок до§хали до ворiт мiста, то побачив цар, як у небi та над самою його столицею утретє за його життя падає комета.
Ї§ хвiст нiби горiв ядучим жовтим полум"ям, а тодi ще хвильку побувши на оцi, вогняний слiд вiд не§ - вихорем полетiв десь далеко-далеко униз, спалахнув, та мов би у самi його палати опустилася зоря.
***
Цього ранку король лiг спати. I спав вiн, цiлий день, цiлий вечiр, усю нiч. А коли на свiтанку наступного дня прокинувся, то по усьому мiстi вже давно дзвонарi били у дзвони, а вулицями ширилася метушня.
Люди славили його, i одночасно приносили повнi кошики молодих зрiзаних квiтiв попiд стiни й ворота його дому. А у його передпоко§ ще зранку стояла служниця, що сповiстила йому радiсну звiстку, - дружина його у ночi, коли повернувшись з дороги вiн ще спав, подарувала йому доньку. Проте коли цар запитав чому ж сторожа б"є у дзвiницi а дружини немає у його кiмнатi. Вiн одразу почув другу, та вже тихiшу, страшнiшу йому вiстку, - що його дружина нажаль опiсля пологiв вiдiйшла у iнший свiт.
Нестями вiд смутку, що жахливою хвилею накрив його розум, король вiдразу зiрвався з лiжка. Вiн не повiрив а нi одному слову сказаному служницею, та штовхнувши §§ геть з дороги, стрiмголов не перевдягаючись помчав зi сво§х лож.
Через усi стiни й далi лунко ширився передзвiн i шум, мов з вулика, з мiсько§ площi.
А цар все бiг свiтлицями: гнався вздовж сутiнь соборних зал, зашпортувався за гаптованi килими застеленi на мармуровiй пiдлозi, точився, шкутильгав... У вiдча§ заледве не падав на стiни, i знов пiдносився та мчав вздовж порожнiх широчезних коридорiв. Аж поки не вибiг на розмашистi гранiтнi сходи з вулицi, збивши при цьому з нiг не одного придворного. Та безтями у собi заледве зупинившись вже на подвiр"§ пiд вiдкритим куполом осiннього неба.
Усюди вулицi з усiх сторiн на сходах i на землi вздовж мурованих частоколiв попiд високi стовбури кипарисiв, й справдi лежали свiжi польовi квiти. А увесь народ розходився перед його очима з наляканим виглядом облич, так наче й не знав чи радiти вже чи сумувати. I коли, цар нарештi розгублено перепитуючи стражу, звертаючись до всiх кого лиш бачив, зрозумiв усю гiркоту сказано§ служницею правди. Його серце до нестями охопила несамовита злiсть. А його ноги не тримаючи ту злiсть у собi, заходилися безжалiсно товкти i топтати усi тi квiти, що тiльки лежали бiля нього, аж до тих пiр поки вiн обезсилено не сiв на землю. А його лункий на холоднiй вулицi, голос - тривким криком у небо не прокляв ту вiдьму у скоєному бо знав вiн, що вина §§ у тому є.
Взявшись за голову зi скинутою додолу короною, вiн ще довго сидiв на сходах, посеред вже опустiло§ столично§ площi, звiдки наче i позникав увесь люд. I мовби увесь свiт спинився, i застиг. А вiн у ньому так i залишився лиш один на самотi.
Аж раптом з гори хмар. Тодi коли його тихе дихання ще свiжим смутком трiпотiло у його серцi, йому на плечi почав падати, i находу танути, якийсь м"який бiлий порох.
Летiти, крутитися, витанцьовувати над його опущеними очима, вертiтися заплутуючись у повiтрi i спокiйно собi падати униз - розсипаючись мов з сита...
Пiдняте угору лице короля швидко намокло вiд першого снiгу, а його почервонiлi очi розплилися у пекучiй гiркотi, що так i рвалася з його грудей наче той птах, котрий схотiв покинути це тiло.
I коли у його головi знов сильно зашумiло, а його очi заплющились. Тiєю ж хвилиною з неба за тим снiгом, зненацька вже знову почувся спочатку далекий - надто тихий. А пiзнiше аж настiльки сильний гул, так наче з за гiр, з пiвдня просто на мiсто взявся мчати величезний буревiй.
Нiзвiдки почав зноситися ураганний вiтер, мов рев дикого звiра. Сонце заступили потемнiлi хмари, i далеко за частоколами мiста, почали скрипiти сосновi створи.
Вже за мить з гори мурiв столицi, чатовi почали кричати сторожi, що бачать, як кiлька величезних драконiв з вiдносно малими мордами у порiвняннi з довжелезними тiлами, приземлилися край Старолiсся на зеленому узвишшi.
Але цар не хотiв вже нiчому перечити чи вiрити, - у журбi йому не ставало сили аби навiть оглянутися i поглянути за вiтражi пристiнкiв на усе те жахiття. Яке багато хто з селян за сво§ми справами у полi, теж бачив. Як тi крилатi тварюки повсiдавшись на землю, почали: в усю свою силу бити хвостами дерева, тупотiти лапами, i трясти цим сво§м скаженим бешкетом, здавалось би заледве не саме небо.
У цей час iще декiлька драконiв, вивергаючи зi сво§х пащ крiзь шпилястi зуби, цiлi хмари димчатого вогню та кiптяви, взялися спускатися униз вздовж ще не зiбраних на зиму, полiв, аж до широко§ дороги. I коли вздовж тiє§ дороги, вони встигли досягнути обсипаного снiгом степу, вiн спалахнув. А вслiд того моторошного гуготiння вогню, що й далi линув з §хнiх морд, дракони знов пiднеслися мов би у самi хмари.
На якийсь час позникали з очей. А потiм вдруге повернулися, та приклалися знижуватися вже над мiськими спорудами - швидко розлiтаючись понад похилими черепичними дахами мiста.
Крутитися мiж цегляними баштами.
Пролiтали вздовж над самою столичною брукiвкою, помiж старих будинкiв i довгих дворикiв. Згодом вже з несамовитим шипiнням вилiтаючи крiзь височезнi брами та повертаючись у небо за мурованi арки... Чим раз здiймаючись все вище i вище угору. Аж поки не повсiдалися на кiлькох граничних вежах з конусними дахами. Та не обдули тiєю свою ядучою кiптявою пари, усе мiсто. А усi мiщани не позасинали...
Зi страшенним шумом у вухах увесь люд попадав хто де: на мiських майданчиках, бiля прочинених вiкон, на стадiонах та навiть по зачинених дверима, домiвках...
На обсипанi першим снiгом сходи, безтямно упав i король.
Усi мiщани поснули хто-де, кожен за сво§ми справами. I снилися у кожного з них, якiсь сво§ у когось химернi, а у когось щасливi, наведенi чаклунським словом, сни. Втiм царевi снився найдовший i найжахливiший з усiх.