Лялин Михаил Метьюс В : другие произведения.

Звезда Сандир

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    " - Ця iсторiя виникла у свiтi де немає кордонiв, а вирiшувати яким буде завтрашнiй день, тiльки вам... Вона виникла у свiтi свiтла i темряви, що завжди ходять поруч... Свiтi добра i зла. Свiтi ново§ iсторi§ Хронiк, - Акашiйських Хронiк..."
   Лялiн Михайло
   Зоря Сандiр
   Присвячується:
   Якiмцевiй Надi§ Микола§внi.
  
  
   Пiдперезаний посрiбленим ременем з цiлим клунком харчiв та солодощiв у однiй руцi, а у iншiй бiля цiпка зi сво§м старим блокнотом, якого вiн завжди з собою носив, леприкон швидко чимчикував вздовж слiпо§ вiд хуртовини вулицi. А з пiд його дiрявих викривлених черевик те й чулося, що: хрип-рип, рип-хрип, хрип-хрип...
   При виходi з мiста, спинившись трохи перепочити, леприкон став постояти пiд дзвiницею аби ще щiльнiше закутатися у комiр свого плаща. Та ще раз поглянути на тi прекраснi феєрверки, що били у небо зараз на честь Рiздвяно§ ночi - величезними квiтучими хризантемами, та розсипалися над мiстом на тисячi i тисячi мiленьких вогникiв. Втiм коли запали феєрверкiв часом стухали. А тi барвистi хризантеми у небi згасали аж до чергового пострiлу гармати. Леприкон раптом вiдчув на собi чийсь спостережливий погляд, i тодi оглянувшись очима назад аж десь далеко за столичнi частоколи уверх бiлого царського мiста, що вiдтодi взяло носити назву Лорейн. То ще добрим - пильним оком примiтив високо-високо угорi однiє§ з тих товстезних мармурових башт над якою майорiло сила-силенна рiзнобарвних навiть посеред ночi, прапорiв, темний силует царя. Що настiж там прочинивши високе вiкно, самотнiм образом стояв зараз, та мовчки глядiв чорне небо.
   Клубок, чомусь перелякано§ слини надiйшов леприконовi пiд саме горло. I коли вiн вже сам на сам тепер зустрiвся поглядом з самим государем. То навiть пiд снiгом переступивши острах, й поважно знявши з голови, свiй зелений капелюх з пряжкою - повiльно вклонився йому сво§м особливим реверансом. А ще постоявши так хвильку, замислений i далекий погляд царя, нарештi вiдповiв леприконовi майже таким самим кивком голови. I тодi вже задоволене лице леприкон, вiдхлипнувши той дивний переляк, та знову натягнувши на вуха свiй зелений капелюх - втягнуло у себе шию. А вiн нишком подався собi виходити високими дубовими ворiтьми геть за браму мiста у вiдкрите поле де i досi рiс той самий високий, старий, розлогий клен з дрiмаючим мiж свого сонного гiлля, сiрим щуром...
   Покинувши навалу цегляного полону, радий-радiсiнький, леприкон брiв собi зараз самотужки вздовж поля, як i погляд за ним, самотнього царя. Та леприкон на це вже не зважав.
   Його серце тепер щасливо трiпотiло, а в його головi те i крутилося, що закiнчення його нового рукопису, повiданого нам Майроном Уоттоном на честь дружини Едiт Уоттон та сина Майрона.
   Разом з тихим проте веселим-веселим мов саме лiто, голосом зрiлого леприкона. Вслiд за стежкою у заснiженому нiчному полi, зменшувалася при мiсячному свiтлi i його тiнь, що неголосно навпiл з парою, з вуст, нашiптувала йому кiнець його ще однiє§ iсторi§, - З тих пiр про вiдьму з дому над водою бiльше нiхто не чув. А §§ будиночок з нетесаних дерев"яних колод, насправдi нiяке з людського ока вже не бачило. Довгi роки мiж людьми ще ширилась легенда, так наче вона на старостi рокiв не померла а зi своєю названою донькою на iм"я Сандiр, - самою першою зiркою, що упала з неба до озера i стала русалкою, - подалася у гори аби зоставатися там ближчою до хмар. Та вже нiхто того певно не скаже, - правда то була чи нi... Зосталися лишень самi чутки. А чутки, як ми знаємо, рiч хитка, а справа тонка, - я скажу, що мiсяць зимово§ ночi свiтить свiтлом на ще зелену землю. А той хто почує, перекаже, що мiсячне свiтло на землi пiдноситься угору аж до самого мiсяця, котрий давно вже хоче упасти униз, та на травицю, аби розтопити той снiг, що й досi рипотить у мене пiд ногами, - рип-хрип, хрип-рип, хрип-хрип та рип за рипом...
   Кiнець.
  
  
  
  ***
  
   Коли почало свiтати, пересохлий голос прочитано§ ведмедем iсторi§, закiнчився.
   На ранок усе тануло, крига за вiкнами скресла i звiдусiль було чути пташиний щебет шпакiв та журкiт калюж...
  - Зорi часто падають... - з сонним виразом обличчя допиваючи чай, мов справжнiй знавець неба, сам собi зморено зауважив леприкон, а тодi голосно позiхнув не прикриваючи рота.
  - Так. - за леприконом й собi так наче вiд сну, прокинувшись вiд iсторi§, ведмiдь повiдав i свою думку. - Але зазвичай усi зорi насправдi падають тiльки зранку, опiсля дощу коли у лiсi ще сто§ть туман, а сонце ще сяє над морем, свiтлом утопленого у водi пiвкола.
   Не перепитуючи ведмедя звiдкiля той усе це знає, леприкон з серйозним виглядом лиця, почав знову позiхати.
   На столi, пiдклавши собi руки пiд голову, дiвчинка теж до цього часу, собi вже тихенько дрiмала, так наче у снi §й снилися сни, без шуму але наче живi, i щасливi-щасливi...
  - Згадав. Та у мене ж золотий ще один залишився! - радiючи, раптом на при-великий подив ведмедя, залепетав леприкон. - Може це щось зарадить?
  - Хтозна. - ведмiдь з вигляду безпорадно перевiв подих i до дна допив остиглий чай зi своє§ чашки з думками, як би це вже треба було б праведно зробити.
  
  
  
  ***
  
  - Треба поспiшати, вже майже ранок... - згорблено виходячи з тепло§ хати, ведмiдь нарештi за порогом низенького дому, розрiвняв свою буру спину, пiдняв плечi, i довгенько глянув лiворуч лiсу де з галявини над бiло-зеленими ялинами пiдносилися вершечки сiро-синiх гiр. - До свiтанку вона має бути дома аби батьки не помiтили!
   Тим часом поки ведмiдь ще стояв у порозi хатини, дiвчинка швиденько, як вiн §й i пiдморгнув - взулася у старi леприконовi черевики, прихопила з собою у дорогу трохи вiвсяних хлiбцiв зi столу, i собi швидко вибiгла на двiр.
  - Чекайте я хоч вдягнуся... - поспiхом, бадьоро крикнув леприкон а його руки поманили до нього капелюха з пряжкою, та тепле хоча i усе полатане мiллю з нiг до голови, зимове сiре пальто.
   Покинувши затишний леприконiв дiм на оброслому мохом, даху, якого росло декiлька маленьких ялин, вони втрьох довго йшли вздовж стежки на одного, та край бурштинового перевалу, що кам"яними осколками виднiвся з пiд снiгу.
   Йшли глибоким лiсом, спускалися широкою дорогою мiж сосен, що вела аж ген десь далеко-далеко на думку леприкона до мiсцевих переправ а звiдти й до найближчих селищ.
   Йшли вслiд за ведмедем, та так довго, що не важко було й заблукати навiть самiй стежцi, коли вони постiйно звертали то лiворуч - лiворуч. А то знову сходили з дорiжки та пробиралися глибоким снiгом, де ноги дiвчинки провалювалися бувало вище колiн. А бувало й таке, що i леприкон самотужки заледве тиснувся i накульгував мiж снiгом ледь не до самого пояса.
   Втiм сам снiг на подив ведмедя у дорозi доволi швидко танув. А коли §хнi ноги знов вийшли на широку стежину, то вже далеко у лiсi, крiзь дерева стало видно i добре чути старi водоспади, що високими шлейфами, стрiмко стiкали аж ген десь низько-низько та за скелi край ялинових залiсся.
   Через який час усi втрьох: ведмiдь, дiвчинка i леприкон, вийшли на вiдкрите узлiсся зi скреслою галявиною, та величезним, замерзлим круглим озером.
   Стали мовчки в рядок по одному край криги.
   Поставали мовчки, i ще довго дивилися собi пiд ноги.
   Ведмiдь чекав на леприкона, леприкон чекав на ведмедя, а дiвчинка дивилася з боку на них обох i чекала рiвно того на що очiкували вони...
  - Останнiй золотий тунус. - виймаючи з кишенi золоту монету, леприкон жалiбно глянув собi на долоню. - Дарма я §х збувався мiняючи на мед i таке iнше. Думав, що вони вже втратили ту свою силу. Дарма уважав, що нiчого не вартi, ох дарма...
  - Та не дарма! - ведмiдь поклав свою важку волохату лапу леприконовi на плече. - Гадаю вони теж зробили або ж зроблять багато добрих справ тим у кого я на них мiняв той мед.
  - Та мабуть. - вiдхлипнувся старий леприкон. А ще трохи потримавши у руцi монету, кинув §§ собi пiд ноги на кригу озера, i щосили вдарив по нiй сво§м позолоченим цiпком.
   Цим часом, лiд пiд ногами почав трiщати, танути. Ведмежi лапи намокли, а черевики леприкона промочили йому ноги заледве не до нитки.
   За лiченi хвилини усе озеро на очах у дiвчинки миттєво розмерзлося а вода почала весело буяти мiлкими хвилями вiд берега до берега попiд задрiмалi сосни, нагрiваючись та стаючи лiтньою - теплою-теплою... А з того мiсця де леприкон кинув золоту монету, почала пiдноситися i рости велика - ширша за усякий ведмежий слiд, прозора i надто вже барвиста весела. Що вiдразу злетiла з мiсця пiд §хнiми ногами, та пiднялася високо у небо, врiзаючись сво§м хвостом у найвищi сосновi верхiвки з цього краю хвойного лiсу за круглим озером. Та повернулася сво§м iншим кiнцем десь далеко в найдальшу далечiнь, туди де було лiто, i звiдки прийшла теплота.
   Двоє: леприкон та ведмiдь, обережно вiдступили з того мiсця де брала виток райдуга, i тодi зоставшись там самою, русява дiвчинка обернулася до них лицем, та нiби знаючи, що зараз §х покине - привiтно всмiхнулася. Вона махнула §м обом рукою до побачення, хай навiть i леприкон добре знав, що вони вже нiколи не побачаться бо дороги назад уже не буде. Проте вони усi вдали наче це не на зовсiм. Так наче це не зовсiм.
   А ще за мить, коли перший сонячний промiнь майнув сво§м бiлим свiтлом на хвилi русявого волосся дiвчинки, що спадало §й плечима аж до лiктiв, веселка тодi знов зблиснула сво§ми прозорими кольорами. А разом з нею, прозорим стало мов у туманi i тiло дiвчинки. Вона, просвiтчастим образом мов розтанула у iмлi, i тонким силуетом поширилася десь далеко-далеко угору, там де вже давно попрокидавшись, лiтали першi птахи.
   Вона зникла а вслiд за нею зникла i веселка.
   Сонце за лiсом над горами вже встало на небi та почало рiвно свiтитися над стомленою ведмежою головою.
   Нинi прийшло лiто. Та не тому, що бажання вiдьми було насправдi задоволене, а тому, що добро виявилося набагато сильнiшим усяких забаганок...
  - А я думав зорi таки старше виглядають. - досi мрiйливим голосом, задумався леприкон, а його рука зараз невiльно зачухала пiд його зеленим конусним капелюхом, його сивий затилок.
  - Та воно так i є! - легковажно погодився ведмiдь. - Це просто мала зiронька заблукала, спала i заблукала у вiснi... Гарне дiло ми сьогоднi зробили, що повернули §§ у сiм"ю! Хай радiє. Завтра ж Рiздво!
   Ще трохи так постоявши, ведмiдь не стерпiв та пiднявши лапу над головою - голосно крикнув у слiд веселки, - ШАНУЙСЯ!!!...
   Шануйся-ш-а-н-у-й-с-я-шануйся!!! - полетiло ведмеже вiдлуння слiдком за веселкою, що сво§м блискучим барвистим хвостом вже майже повнiстю знялася за дiвчам у небо i майнувши хмарами, почала зникати з його очей.
  - Шануйся. - i собi гукнув леприкон. Та пiдтвердив вiн ведмежий голос так тихо, аби того нiхто не почув.
   Веселка зникла i тодi ведмiдь та леприкон поопускали голови на землю... А в §хнiх очах ще довго пiсля того бiлiло вiд гарячого сонячного свiтла.
  - А що воно таке, те Рiздво?! - раптом леприкон отямився i запитав ведмедя.
  - Та то свято...!
  - Та яке ж??? Хай би тобi i грець, Бурий!!! - знову забiдкався леприкон.
  - Та свято... - ведмiдь першим пiшов уперед мiж соснами та углиб лiсу.
  - Та красненько дякую! - леприкон i собi пiшов за ведмедем. - А пояснення де?
  - Та пояснень у снах шукай...
  - Ой либонь... А Санта тодi хто?! - йдучи слiдом за ведмедем, леприкон почав зашпортуватися у розмерзлому пiсля зими корiннi. - Що десь тут ще хтось оселився?
  - То, то добрий Рiздвяний дiд...
  - О небеса високi, що ж бо воно все це значить, що я через них ноги так мусiв намочити?!
  - Майроне-Майроне... - почав смiятися ведмiдь, а його спина невiльно зникла разом з силуетом згорбленого леприкона, що теж пiшов за ним у лiсове сутiння на звуки дуд та трембiт...
  - Знайшов?! - ведмiдь питальним поглядом обернувся собi за спину.
  - Та знайшов. - понуро буркнув голос з коридору, а тодi до темно§ свiтлицi де й горiла пiч, так наче крадькома але дуже бережливо увiйшов леприкон з пригорнутою до грудей старенькою книжкою у витертiй та пошарпанiй синьо-зеленiй облямiвцi.
   Його тiнь повiльно збiльшувалася вздовж пiдлоги аж поки вiн не пiдiйшов до столу, а коли i пiдiйшов то став собi мовчки стояти, милуючись своєю знахiдкою.
  - Лишенько-лишенько, §§ писав ще мiй батько! - леприкон бережливо сiв за стiл, та книжку i далi мiцно тримав у себе бiля грудей так наче найдорожчий з усiх, що має скарбiв. - Писав усе що бачив...! Я дитиною ще тодi був зовсiм малою, та пам"ятаю те...
  - Дитинство, Майроне - це тодi коли кiшка старша тебе! - посмiхнувся ведмiдь, та про усяк випадок ще раз глянув у своє спорожнiле горня а може там зосталася ще крапля меду аби змочити пересохле горло.
  - Ох славнi часи тодi були! - не зводячи очей з синьо-зелено§ палiтурки, леприкон знову сильно пригорнув до себе книжку, а тодi змiвши рукавом зi столу крихти хлiбцiв, обережно поклав §§ перед собою, та набравши повнi легенi повiтря - роздмухав з не§ цiлу кiптюгу пилу.
  - I не кажи! - ведмiдь вiдвiсився на розкаряченому стiльцi i склав собi на животi лапи, чекаючи поки черга поглянути на той леприконiв скарб, дiйде й до нього.
  - От нiколи б не дiстав я §§, якби не ти! - почувся вже набагато бадьорiший тон леприконового голосу, а вiн з набагато лiпшим настроєм розглянувши палiтурку, обережно вивернув §§ на стiл.
  - Нiколи не кажи нiколи! - ведмiдь засмiявся i ще вище заклав у себе на волохатому животi сво§ коричневi лапи. - Та втiм, нiколи це твоє було б якби не наша гостя.
  - Ох либонь, краще й того не кажи. Бо не кожен з нас вже може похвастатися ще тiєю пам"яттю, як у тебе. Запам"яталась же тобi ця книжка...?!
  - Ну красненько дякую. - знов засмiявся басистий ведмежий голос.
   Дiвчинка ж сидiла за столом тепер геть мовчки те i роблячи, що як можна уважнiше, нехай i сонними очима спостерiгаючи то за ведмедем, а то за хазя§ном будиночку, леприконом. Що тепер вже у захватi далi собi спостерiгав за розгорненою книжкою.
   За вiкнами знову завiяла сильна завiрюха...
   Зашумiли дерева. Вiтер над будиночком почав дути сильнiше i полум"я у печi ще голоснiше застугонiвши, миттю згасло.
  - От стара вiдьма бавиться... - вiд того, свисту, що пiшов по хатi знадвору через пiч у леприкона по спинi аж морозець пiшов, а у вухах на довго ще зашумiв дзвiн мов з дзвiницi. - Це ж тре було так настрiй менi зiпсувати!
  - Та дай-но сюди, - заперечив ведмiдь, - мiй настрiй завжди пiдiйде до читання.
  - Та давай же. А я послухаю краще. - так нiби забувши про дiвча, леприкон спокiйнiсiнько встав з за столу та подався до печi аби розбурхати вогонь.
   Пiдсунувшись до столу трохи ближче вiд стiни, крючкуватий стiлець пiд старим ведмедем зарипiв проте не зламався. А сам ведмiдь помалу спокiйнiсiнько взяв собi до рук леприконову книжку та всiявся потихеньку упiзнавати, що там було у нiй написане.
   На печi вже скоро знов скипiв чайник, пара з нього повалила попiд замерзлi вiкна i аж до стелi.
   Гордий, що вiн хазя§н такого гарного й затишного дому, леприкон усiм налив чаю. I сам гордо сiв за стiл, у своє єдине, що було у хатi, плетене крiсло-качалку зi словами, - прочитай-но Жабокрила, або нi, нi-нi-нi, там на сiмнадцятiй сторiнцi є ще гарнiша iсторiя.
   Пiдперши щоки, сонними кулачками, дiвчинка теж уважно вмостилася на стiльцi, як до цього ще не було. А §§ очi спинилися поглядом на столi, на тривкому вогню свiчки. Де вона поступово аж нiби почала бачити у тому тремтливому вогнику, крiзь гарячу пару, що злегка здiймалася з §§ чашки, i саму тиху iсторiю.
  - Ну що ж бо любонько, - знизивши плечима, ведмiдь глянув на дiвча з попiд сво§х при-пiднятих сивих брiв, - слухаймо! Так от, - вiн обернув пожовклу сторiнку та почав читати, - "Збiрка Майрона". Сторiнка сiмнадцята. Iсторiя повiдана з перших вуст, Майроном Уоттоном, на честь його дружини Едiт Уоттон та сина Майрона. - у той час коли леприкон закачався у плетеному з хмизу крiслi та запишався спогадом книжки про самого нього, ведмiдь ковтнув ще трохи чаю пересохлим горлом, поставив чашку на стiл, та ледь-ледь змочивши слиною лапу, перегорнув стару титульну сторiнку далi.
   Над мокрою зеленою землею, понад усякою рiчкою... За стiнами ялинових лiсiв. У далеких горах де найбiлiше небо здається найближчим до землi а на його клубатих хмарах шириться вiтер з птахами. Де залiзши на дерево до сонця здається можна дотягнутися самою лиш рукою. А кожно§ ночi пiд мiсяцем чути ухкання сов та лунку музику дуд з трембiтами, - кажуть у тих краях у старому гiрському будиночку над озером, живе саме лiто, - а разом з ним духи лiсiв, що втiлюються собою до самих найдивнiших iстот...
   Кажуть там вовки дружать з ведмедями, а геть усi звiрi умiють розмовляти на рiвнi з людьми... Та це лише розповiдi старцiв.
   Розповiдi бо був там i я. I якщо я, i бачив там забагато чого зайвого то це було лиш тому, що сидiв я тодi верхи на спинах самих кентаврiв, високих, гордих, мудрих, - та то було давно вже... Багато минуло вже часу, - багато часу...
  
  
  
  ***
  
   Збiрка Майрона.
   У пору великих чудес. Здалеку бiлого неба, - кажуть на самому краю свiту за усяким селищем, на старiй землi, коли ми й нашi батьки ще навiть не були народженими. Тодi земля наче була живою. А люди уклонялися §й, шанували, цiнили, як нiхто зараз...
   Той край лежав на чистiй твердинi.
   Вiд мiсцево§ рiчки з найменуванням Сiрiлайс, рукою можна було подати до соснового Старолiсся де жила бiльшiсть тих фантастичних iстот про частину з яких, ми з вами тепер можемо лише почути з книжок.
   А за тим Старолiссям стояли великi гори. Там була незвiдана земля, куди нiхто i нiколи не ходив та не §здив верхи.
   Кажуть у тих краях куди не було людських стежок, та на тiй землi де не стояла ще жодна людська нога за сосновим бором попiд Синi Скелi, текло велике озеро Сивiтур. А вздовж того озера стояло величне мiсто Iзул.
   Мiсто колишнiх царiв а тепер лиш накритi водою ру§ни вiд зруйновано§ рибацько§ пригородi.
  - Велика сила там була на тi часи, - спускаючись пагорбом до найближчо§ дороги, додав вершник у темному плащевi, - велика сила... - раптом вершник спинився i розвернувся конем бо йому здалося, що сидячи на далекому деревi хтось за ними стежить. - Аго-о-Ов! - знову гукнув вiн розглядаючи з пiд капюшона усе довкола. - А чи є хто-о-о-о ту-У-ут-тут-тут?!
   Та вiдповiдi нiхто не почув.
  - Немає тут нiкого. - стиха пiд"§хав iнший кiнник з не досить довгим, по плечi свiтлим волоссям та вiдкритим молодим бiлим лицем, чистим - чистим так наче дiвочим. - Дарма кличете. Та за кого я вам розповiдав, то остання бо не багато §х вже залишилося живими. А хто ще i живуть то не на землi а на озерах, поближче до водоспадiв де бавляться Ситхи. Тож скорiш за все вона справдi може днювати на ру§нах Iзулу! - молодий кiнник з тонкими рисами лиця, ви§хав ще трохи уперед вiд вершника у капюшонi, а тодi дивлячись у небо приклався потроху вирiвнювати виступ свого коня бо той заходився метушитися. - У моєму народi кажуть, що остання з них на iм"я Грачиха, живе у хиткому дерев"яному будиночку на водi посеред дiброви. I понад водою з ведунами сво§ справи вже маючи, нiкому не вiдчиняє дверi свого дому. - розвернувся молодий кiнник, а його пiдборiддя махнуло за розповiддю аж десь далеко-далеко уперед аби хватало те вгледiти тiльки оку, та почути вуху. - Мабуть, як людина вона ще й досi тримає ту худобу та свiйських тварин. Як дехто з очевидцiв, котрi ще пам"ятають §§ гостиннiсть, кажуть, що бачили, як багато тих звiрiв, якi колись на не§ давно працювали, наче умiли з нею говорити. А вона, як господарка §х не била i не §ла. Натомiсть мала своє маленьке угiддя, та споживала лише самi вершки й огородину... За старих часiв ще казали, що якось одного разу мiсцевий люд навiть нiбито був бачив, як зимою, коли у Старолiссях ночiло, вона начебто у подобi величезно§ сови, лiтала у далекi гори. I тiльки там у повiтрi на вершинах крутих скель, скидала з себе ту полуду сво§х чар. Та не раз на вовчiй мовi гарчала у небо, що за нашi грiхи, наш край поплатиться великими бiдами у обличчi буревi§в. Що вже начебто давно стоять пiд нашими стiнами, та вона §х лише вiдганяє. А тодi у подобi чорно§ вовчицi поверталася назад, спускаючись горами, i ще довго бродила околицями Кадору, аж поки не наступала весна. - змигнувши поглядом з гiр, та вдруге пустивши свого коня виступцем, бiловолосий хлопець стенув плечима, й досi розчаровано махаючи головою. - Не доброю вона вже стала... Не доброю.
  - Та грець з тим, Велiарте! - вершник у капюшонi теж помалу пустив свого коня виступцем уперед.
  - Воно то так государю! Але ми до не§ §демо, тож це i нас стосується.
   На якийсь час мiж ними обома майнула тиша взаємо-порозумiння у якiй стало добре чути щебет дроздiв, горобцi, та стукiт дятлiв.
  - А вона хоч справдi мудра, як ти кажеш? - раптом обернувся вершник у капюшонi, а його карi очi пронизливо майнули на хлопчину, що §хав поруч.
  - Мудрiших немає. - вiдповiв той.
  - Хотiлось би у це вiрити, - кiнник у темному капюшонi знов опустив голову а його очi вiд того наче посеред дня, миттєво проковтнула чорна нiч, що покривала його тiло з нiг до голови довгим темно-синiм плащем, - хотiлось би вiрити...
   Перевалило за полудень. I сонце дедалi дужче почало припiкати голови спраглих подорожнiх.
   Удень птахи спiвали лише у затiнку поближче до дерев, тож у дорозi полем, лежала тиша. I ширилась вона собою аж до тих пiр поки дорога не перейшла на стежку. А стежка не стала брукiвкою, що пiдходила аж до високих i широких дерев"яних ворiт. За якими куди не глянь, то те й бачилося, як шумiли розлогим садком, плодоноснi дерева. А пiд тими деревами линули i линули грядки аж до самого кiнця берега. До води, де за кладкою просто над озером стояв невеличкий дерев"яний будиночок.
   Складений з соснових колод, той будинок був перекритий замiсть черепицi - сухим очеретом, а вiкна у ньому були заштореними.
   Звiдси по ту сторону ворiт i аж до тiє§ хатини вела широка стежка обабiч обросла живоплотом та обкладена купами хмизу. А кiнчалася вона попiд стару прогнилу вiд води, призьбу кружганку.
   За живоплотом, понад берегом стояла пасiка щiльно складена до купи з декiлька вуликiв з похилими солом"яними шапками. I повiтря там понад озером те i робило, що повнилося гудiнням невеличкого рою сердитих бджiл...
   За§жджали на подвiр"я усi три вершники мовчки по одному, попiд солом"яний тин через вузеньку рипучу хвiртку де мiсця тiльки i хватало, що на одного коня.
   Минаючи живоплiт, §м було видно, як у затiнку старезних яблунь, край подвiр"я стояла низька засохла криниця. А поруч з нею не менш стара, поламана, порожня пiдвода без одного колеса. Та лежало декiлька звалених дерев, й перекинутий кругляк з обрубаним вiтами. Було видно, що господар тут селився не досить дужий аби те усе прибрати.
   Усю свою дорогу думний кiнник у капюшонi тихо наспiвував собi лiричнi пiснi на давньоземнiй мовi, котру люди колись начебто перейняли ще вiд кентаврiв. I такими вже сумними були тi його пiснi, що аж мороз по шкiрi йшов. А мiсцевi птахи почерпнувши тут той §хнiй протяжний натяг, i собi втихали аби послухати його спiву ще хоч хвильку.
  - Тихо,
  Тихо поле трави похилило...
  Тихо,
  Тихо, падає зоря...
  Тихо, ми шукаєм свою долю...
  Тихо-тихо,
  Та тiє§ долi серед нас уже нема...
  Тихо,
  Тихо-тихо,
  Тиха доля заблукала...
  Тихо, блудить за деревами вона...
  Хмари тихi,
  Вiтри тихi,
  Дiти тихi,
  Як вона сама одна...
   Коли недоспiваний голос iнколи втихав вiд спраги, а втомлена дорогою, трiйця кiнникiв без поспiху вже пiд"§жджала - рiвним виступом сво§х коней не вiдстаючи одне вiд одного, аж поки тi не вийшли понад слизький берег до само§ прогнило§ кладки. То просто перед ними зi старо§ стежки, та на дах того старого дерев"яного будиночка на водi - порозлiталася цiла зграя сiрих сов та вороння.
   Згорбившись спиною у три погибелi на прогнилiй кладцi прала й стара жiнка.
  - Та не край менi вже того серця сво§ми спiвом, хлопче! - нiтрохи не дивуючись не прошеним гостям, зрiла жiнка з круглим, безкровним так нiби порцеляновим лицем, раптом звично глянула собi за плечi на того кiнника у капюшонi, що сумно спiвав, та далi продовжила собi прати. - Сiдай краще там на лаву де i вiн сiв, та зачекай поки я не закiнчу! А тим часом можеш розказати, i яка бiда тебе сюди привела. - знов гукнула вона, махнувши головою пiд дерево де вже прив"язавши коня зiстрибнув наймолодший кiнник з бiлим-бiлiсiньким мов дiвочим обличчям.
   Той кiнник всiвся собi на довгу, не застелену високу лаву i почав махати ногами, що заледве дiставали до землi. Та й думати, як це б втамувати спраги. Якi то назви у тих птах i комах, половину, котрих вiн у дорозi бачив уперше. Та зрiдка глядiти на з добру дюжину величезних бiлих гусей, яких стара жiнка тримала прив"язаними на мотузi у водi бiля сво§ кладки...
   Аж раптом жiнка знов обернулася, а §§ синi очi спинилися на третьому, високому кiннику у царських латах. Котрий зараз рiвно з горизонтом тримаючи своє землисте пiдборiддя, й досi не зiстрибнув з коня, як i кiнник у капюшонi.
  - А ти чого дивишся добродiю, може схотiв допомогти? - гукнула жiнка.
  - Я можу усе вiдьмо, тож припни свого язика за зубами. - грубим, навiть принизливим тоном врiзав мову, ранiше пихатий а нiж гордий вершник у царських латах. На ньому навiть улiтку тiсно сидiла коричнева соболина шуба, розстiбнута до самого пояса де висiли ножна та сагайдак. У нього на рукавах були одiтi довгi хутрянi муфти, а його плечi поверхи кольчужних обладункiв, накривало синьо-червоне царське пальто. Його зрiле, землистого кольору, чоло поверхи волосся з прорiзями сивини, увiнчувала царська тiара, а з пiд тiє§ тiари по лицi на повiтрi постiйно те й робили, що розвiвалися темi хвилястi пасма.
  - О! Зухвалiсть... - всмiхнулася стара, викручуючи латане простирадло. - Бачу вона повнить твоє серце мов вода у мене пiд ногами цю землю. - вирiвнюючи стерплу спину, старенька пiднялася у повний зрiст. - А чи ж не ти часом той самий хоробрий людський цар, що товаришує з родом ельфiв, а то тво§ сагайдачний Сiрiф син Евела та Евредiки. - вона махнула головою на кiнника у темному капюшонi, а слiдком за ним на бiловолосого хлопчину, що сидiв у затiнку §§ садка. - А то твiй поплiчник з ельфiйського роду, син енрiйського простолюдина - старого коваля з Нарендiлу? Iм"я у нього ще таке давнє, чи то Велiарт, чи Велларт...
  - Чи я! - кивнув головою зрiлий вершник з царською тiарою на землистому чолi. - Чи я...!
  - Чула я про вас, хм-м-м-м... - жiнка скривилася своє блiде обличчя, i змiряла синiми очима усього вершника з голови до нiг. - Хоча...? Ну здоровий ти бачу нiвроку. - ще раз майнувши очима на образ вершника, пирхнула жiнка. - Та й так на бiдолаху не виглядаєш, то чом же твоя доля пустила тебе на мою стежку? Га? - трiпнувши полатаним простирадлом, вона пiдняла його на сонце та ще й на тлi царя, аби роздивитися де зосталися дiрки. - Що ж бо тобi вiд мене стало треба?! - заглянувши крiзь широку дiрку на вершника у тiарi, а за тим знову труснувши тим простирадлом i скрутивши його у мокрий рулон, вона в третє подивилася йому у вiчi. - Чого схотiв?!
  - Потрiбно менi, Грачихо, - терпляче витираючи з лиця мряку, що пiшла на нього за вiтром вiд старчих рук та мокрого ганчiр"я, вершник сердито глянув на жiнку, - потрiбно, та не на вулицi я стану про це балакати! Надто багато вух зiбралося.
  - То прожени §х! - не забарившись вiдповiсти, стара дивно знизила плечима, а тодi кинула те простирадло у вицвiле дерев"яне корито де було ще кiлька ряднин. - Нащо ж бо тодi твоя влада...?
   Пильно спостерiгаючи за жiнкою, покритий з головою у темний плащ, кiнник у капюшонi мовчав.
  - Не чуди словами, бо я можу §х у тебе вiдiбрати. - знов пригрозив вершник.
  - Нехай... - погодилася стара. - Та я можу бачити у цих словах навiть бiльше нiж ти за усе своє життя бачив довкола! - вона знов зiгнулася, спокiйно опустила голову над озером i почала набирати до цеберок води. А тодi раптом наново, та вже набагато тихiше й повiльнiше зашепотiла до себе:
  Кожен день, я бачу цей свiт мов воду,
  Що тече вздовж броду.
  Бачу край лихий,
  Що у ньому є.
  Людськi мрi§ - зорями там щоночi
  Вiдлiтають у озеро те моє.
  Бачу свiт мов воду,
  Що тече на берег.
  I збираю зорi там,
  Я тi яснi.
  Захищаючи землю цю
  I лiс -
  Природу, я,
  Щоб не було зла вiд тих душ, менi. - знову з кладки нахилившись над озером, жiнка витягнула з води ще одне повнiсiньке цеберко. А тодi встала на колiна, умилася з нього, i пiднявши своє лице на того вершника у царськiй тiарi - вигадливо засмiялася, находу перед його очима стаючи молодою з вроди.
   Осiдланий темно-коричневий кiнь, i його кiнник у капюшонi тепер помiтно занервував. Його тiло заметушилося у сiдлi, а тодi трохи втихомиривши коня, вiн гострим поглядом переглянувся з молодим бiлолицим хлопчиною, що й далi собi тихо сидiв на лавi пiд деревом, осторонь спостерiгав за ними усiма.
   - поки жiнка говорила, вона повiльно i спокiйно собi ще раз
   - Ти
  -
  - Ахахах, може ти кажеш i мудрi речi, - розсмiявся король, - та у мене немає зараз випробувань!
  - А ти поглянь. - жiнка кивнула головою йому за спину де над ним ще вiдколи вiн спинився конем, почав витися великий старий, чорний мов сама смола, ворон.
   Коли король й собi обернувся, вiн раптом нiби окам"янiв з переляку. У нього за плечима, мов кажан, що лопочучи крилами повис у повiтрi пiд лiсовим склепiнням, махав величезними, рипучими крилищами, здоровенний буро-зелений дракон з косими червоними очима. За його лускатою спиною, гнувся кривий шиповий хвiст, що досягав аж до землi. А з його зацiплено§ пащi, випиралася на волю з добра дюжина шпилястих кликiв.
   Зi зморщених нiздрiв дракона парилося гулке стугонiння i струменi диму. Проте вогонь у ньому заледве ще тiльки жеврiв, так нiби ще спав.
   Проте i той вогонь, i ту пащу зi шпилястими зубами, i тi його мов у кажана, проте величезнi, горбистi крила завбiльшки зо двох - трьох дорослих людей, нiхто з iнших навiть не бачив, i не здогадувався про них. Бо для усiх, дракон, насправдi здавався просто старим вороном, що й досi парив над спиною короля. Вiд чого, бiлолиций хлопчина, котрий сидiв на лавi аж взявся за живота, та почав вже аж невiльно собi смiятися, та хитати ногами. Вигадуючи собi у головi усiляку рiзнiсть химерних почвар, якi могли б зараз тiльки здаватися тому вершнику з землистим кольором шкiри.
  - От бачиш царю?
  - i собi засмiялася жiнка на кладцi, куди кiнник у тiарi заздалегiдь побоявся пiд"§жджати конем ближче. -
  Ти ж не знаєш, що може зараз бути,
  А я знаю. Ти не знаєш чим це скiнчиться? Я знаю. Ти не хочеш вiрити мо§м словам. Але я §х кажу. Тож який з тебе король, якщо ти бо§шся поглянути правдi у вiчi, а менi у руки?! Скажи менi це!
   Жiнка перехилила цеберко з водою на кладку, з нього почала виливатися вода. I сонячне свiтло, що на не§ потрапило, взялося не те щоб просто слiпити, а вже аж абсолютно не давати вершниковi у царськiй тiарi навiть розплющити очi.
  Скажи. - знов повторила жiнка, а коли уся вода вилилася з §§ цеберка на кладку, вона поставила цебро у себе бiля нiг, а король у цей час наче прозрiв вiд страхiття. Що й досi наче махало у нього перед очима, величезними зеленими крилами мов у кажана, та шкiрила обслиненi шпилястi зуби.
  - СТАРА ВIДЬМО, ЩО ТИ КОЇШ?!?!?! - закричав вершник у тiарi, а його руки вмить вихопили з за пояса важкого посрiбленого меча. Його кiнь став на диби, i ви§хавши попереду вершника у капюшонi, вiн почав його заступати сво§м тiлом, та й досi шукати очима то крилате чудовисько з криком, що, - тут був дракон!!!
  - О, ахахахах, - ще бiльше розсмiялася жiнка, яка тепер здалася справжньою вiдьмою навiть у очах вершника у капюшонi. - От пiзнав?! Ти навiть не бачиш те, що я роблю, а кажеш, що усе можеш... Лихвар ти сiльський а не цар, от, що...
  - Це правда. - не стерпiвши, кiнник у капюшонi раптом ви§хав уперед, штовхнув вершника у тiарi, та заступив сво§м конем дорогу до кладки. - ТАК I Є. Бо цар я! - вiн скинув капюшон на плечi i на сонячному свiтлi стало добре видно його пооране зрiлими зморшками, сiре, лице, що усю дорогу так надiйно ховалося вiд свiтла. - А вiн мiй пiдданий, якого я покликав аби розкусити тво§ хитрощi, що зводять людей до божевiлля. - вiн знову оглянувся собi за спину. - Та заспокойся, ти Сiрiфе!
  - О-о-о-о... - з посинiлих вуст жiнки потягнулося довге вiдлуння. - Ну тодi це вже мудре рiшення. - вона знову повернулася до сво§х спокiйних справ, та почала жартувати. - Бо ж не кожен цар так вiддано кидається захищати лихваря на вiдмiну вiд нього. - ще бiльше насмiхаючись, жiнка знов пiдняла очi, киваючи лицем на вершника у тiарi. Що й далi без-вiрно тому, продовжував скрiзь шукати крилатого монстра, який для нього вже начебто чи то зник, а чи то просто вiдлетiв за синi гори.
  - Мудрiсть нiчого не варта, якщо вона не може допомогти. - справжнiй король стомлено витер обличчя i пiдняв на жiнку безпорадний погляд шукаючи у §§ очах бодай яко§сь допомоги.
  - Правду кажеш, царю! - теж глянувши на нього, жiнка кинула своє ганчiр"я у корито, та перестала прати. - Мудрiсть не варта а нi золота, а нi чого, якщо вона у руках безумця. Але ти мудрий, - на якусь мить, вона знову зустрiлася з ним поглядом, - i тобi я допомогла би... Якби! Втiм, - голос жiнки потягнувся, а тодi вона вже набагато жвавiше розвернулася на мiсцi i плескаючи у долонi, гукнула по сторонам, - що ж дiтоньки мо§, сьогоднi був гарний день, багато справ зроблено, належить i вiдпочити... Iдiть додому, та по§жте собi. I ти Корнелiусе iди! - жiнка наголосила до великого сiрого щура, який за кружганком чистив яблука та постiйно щось собi порпаючись пiд вiкнами до оселi, зрiдка лякався старих павукiв, що теж там селилися. - Йди-йди! - зажмуривши очi, жiнка закивала головою. - А я ще тут трохи побуду.
   Цим часом з усього подвiр"я, з садка, з дерев, з за дерев"яного будиночку на водi... До порогу у дiм почали сходитися рiзнi щонайдивнiшi звiрi, яких подорожнi кiнники перед цим навiть i не помiчали у очi. А вже не те, щоб просто здогадувалися, що §х тут було аж настiльки багато.
   Коли ж череда звiрiв закiнчилася, а порiг зачинився не високими дверима, справжнiй король нарештi знов заговорив.
  - Я прийшов до тебе з миром, - король вдруге мляво витер стомленi очi i глянув на жiнку, - i миру прошу у тебе! Аби ти лиш допомогла менi. В займи ж я можу дати тобi свою допомогу, дам §§, i усе що проситимеш! Вислухай тiльки мене.
  - Усе що проситиму? - дивно перепитала жiнка.
  - Так! - пiдтвердив цар.
  - Нi-i-i-i... А от слова, ти таки не цiнуєш!... Нi. - жiнка розчаровано похитала головою. - Не знаєш, що кажеш, коли обiцянкою платиш...
  - Але ти ж знаєш чого я прийшов сюди? - цар заледве не слiзно виправив своє слово. - Я ладен усе за це вiддати!
  - Зна-аю, знаю. - вiдьма опустила голову а тодi з пiд лоба пiдняла якийсь аж занадто пронизливий погляд, так наче дивилася наскрiзь нього. - А ти сам те хоч знаєш?
  - Менi казали, що ти багато чого можеш?! - шатнувшись у сiдлi, цар зiстрибнув на ноги i з довiрою спробував трохи пiдiйти до жiнки, та вона жестом дала йому знати аби вiн спинився, i вiн спинився.
   Небо почало смеркатися...
  - Тебе ошукали хлопче! - жiнка ще трохи розрiвняла спину у свiй повний зрiст, а тодi нахиливши голову, хворобливо потерла собi шию де з приходом ночi, знову почали з"являтися старчi зморшки. - Я не сивiла, - вона знов пiдняла очi, - i не вiдьма вже тим-паче, моя дужiсть вже полишає це тiло! Видiння не при менi. А я не пам"ятаю вже сво§х рiдних, тож немає вже давно того вiдьомства, що було ранiше...
  - Але ж ти маєш силу, яко§ немає у мене! - без вiри у §§ слово, заперечив государ. - Чого ж тобi ще бракує?!
  - Ми з тобою, царю, наче мiсяць, що у небi. - жiнка трохи задумалася, втерла собi посинiлi губи, всмiхнулася, а тодi трохи пiдiйшла до царя та проказала: - Кожно§ ночi ми свiтимо нашим рiдним, i кожного дня шукаємо порозумiння того свiтла у iнших. I так чи iнакше у нас завше є та одна єдина сторона, яку ми нiкому не показуємо. Завжди є. - вона пiдбадьорливо похлопала царя по плечi, та ще хвильку постоявши поруч, знову не кваплячись повернулася назад до справ аби до ночi закiнчити свою роботу.
  - Тобто?
  - Свiтло твоє у тебе є. Але не звик ти його цiнувати! А от моє свiтло, згасає вже давно, i це не цiную я. - повчальними виразом очей обернулася жiнка, а тодi не спiшно подалася вздовж кладки до призьби, вслiд за собою залишаючи слова, так наче розсипаючи пiд босi ноги царя, мокре просо, аби кололо воно його та глибше. - I якби ж ти колись цiнував те моє згасаюче свiтло, може тепер воно i дало би тобi помiч. А якби не прогнав i не перебив, не украв би колись мо§х рiдних у мене! - вже вiдв"язуючи старе обшарпане мотуззя вiд кладки, жiнка не кваплячись пустила гусей на воду i махнула на них рукою, так аби вони по швидше вiдплили, i бiльше не поверталися до §§ пасток. А тодi знову обернулася i продовжила свою мову. - Якби... От може i мав би свiй спокiй, тепер.
  - Але то я робив за молоду, - схилив голову цар, - я як i мо§ батьки не знав, що кою. I це все було лиш на благо мого народу!
  - Хтозна, може?! - стенула плечима вiдьма. - Та кажеш, ти це зараз тiльки так... Але знаєш, що робив це не лиш тому. А тому, що боявся мене i нас, i благо наше. Бо знав, що насправдi на нього слово твоє нiколи не буде ширитись! А тепер, от рiвно зараз ти бо§шся старостi. Та не менi ж однiй старiти у самотi...!
  - Це не так! - заперечив цар.
  - Не так?! - знов перепитала вiдьма. - Звiсно не так! Не так якби тобi зараз хотiлось би щоб було. Але що вдiєш. Ти це ти, а я це я! I хоча ми з тобою чимось таки схожi. Але ми зовсiм рiзнi!
   Опiсля сказаного, жiнка почала збирати з кладки сво§ речi, зiгнулася - корито вiдсунула на край кружганку, усi випранi речi поскидала у старе цеберко, i вже зiбралася йти.
   Цар же обернувся спиною до не§, аби вона того не бачила. I шукаючи тих потрiбних слiв, яких так важко пiдiбрати навiть тодi коли розповiдати справдi є що. Вiн ковтнув повний клубок назрiло§ слини, що болiсно зiбрався йому у грудях, та почав гладити шию свого коня. Гладити, дивитися у землю, i говорити правду за вiдповiддю на котру, вiн сюди, i прийшов.
  - Колись давно, товаришуючи з моєю дружиною, одна вiдьма твого роду через заздрiсть, сердито сказала §й, що ми з не§ мов двi половини одного яблука але на це не заслуговуємо. Та провiстила нам, що у не§ нiколи не буде дiтей, поки вона не приведе до §§ дому першу зорю, яка упаде з неба. - зiтхнув цар. - Та моя дружина народила! А коли мо§й доньцi виповнилося дванадцять рокiв, рiвно, так мов би число мiсяцiв у порi року, вона зникла. Мудрецi потiм казали, що того дня, як i переддень народження Лорiен, над землею пролiтало якесь небесне свiтло. I тому знову прийшовши до дому тiє§ сивiли, моя дружина, сказала §й, що та пророкує не правду! Проте твоя рiдня... Та вiщунка, вiдповiла, - а чом бо нi? - Адже маля було народжене, i зоря падала. I якщо ми з дружиною ще захочемо коли-небудь бачити свою доньку, й аби наша доля не постигла потiм §§ долi. То нехай ми приведемо до не§ ту першу зорю, що упала з неба, i тодi вона спробує усе повернути, як було. - слiзно повторив цар. - Вiдтодi минуло вже багато рокiв. Але ти i сама знаєш, що зорi не люди. Вони падають. А §х неможливо угледiти заздалегiдь. Твiй рiд Грачихо, не мене заподiяв зла, єдинiй найдорожчiй менi людинi, i ти кажеш, що винен я...? За, що б тодi?
  - Не правду ти кажеш, царю! Ох не правду! Не все чого ми не бачили насправдi немає. - змушена спинитися, жiнка не сво§м голосом, крiзь зуби вiд злостi розвернулася на мiсцi i проказала. - У свiтi нiколи не було винуватцiв, але завжди оставались виннi бо ж має бути вiдповiдальнiсть! Злi це колишнi добрi, тож якщо i моя рiдня задала тобi колись болю, то затям, що це було не без причини. А та, хто це сказала - сказала тво§й дружинi лише тому i те, що сама побачила, i не бiльше. А от ти... Ти завше думаєш, що власний над життями! Ти звик забирати усякий вибiр у сво§ кишенi, мов монети. Купуєш: золото, сiно, коней, увагу, i людей... Та я тобi кажу, що навiть сiно ти не можеш насправдi купити чи продати, бо воно теж має свободу, воно у полi росло а хтось скосив. Той хто зробив це забрав у нього цю свободу, та не волю царю, не волю! Бо дiти його, пустять завтра новi пагони травицi до §§ рук, i ти нiчого не вдiєш. - жiнка пiдняла на царя сво§ сердитi очi. - Так завше було.
   Небо вже геть смеркалося...
   Аж раптом з вiдьмино§ оселi на водi, вибiгла мала дiвчинка рокiв дванадцяти - тринадцяти. З рум"янцем на щоках, та до пояса розпущеними по плечах хвилями свiтлого волосся. I така вже вродлива, як ще навiть ельфи таких не бачили.
  - Матiнко. - крикнуло дiвча. - Страви готовi, ваше свято ж сьогоднi, а пiвнiч вже близько! Ви не забули?!
  - Нi! - стоячи на кладцi, i досi не зводячи очей з царя, жiнка почала витирати мокрi руки у фартуха на поясi. - Нi дитино! Йди собi. Я зараз теж повернуся.
  - А хто ж тодi вона? - вже зiбравшись йти проте таки розвернувшись назад, раптом запитав цар. - Ти ж сама наче живеш?
  - А ти за не§ не побивайся, тобi до не§ дiла немає. - вже прикрикнула жiнка. - Їдь краще своєю дорогою, до себе додому та ляж виспись. I посiпак сво§х забирай, - вiдьмин голос почав насмiхатися, - хоча той свiтловолосий хлопчина, коли схоче того, то може i зостатися тут.
  - Дiвчинко! - вже не зважаючи на вiдьму, раптом бiлолиций хлопчина хвацько зiрвався з лави на ноги та крикнув до будинку.
   Але помiтивши його, досi остовпенiле з подиву вiд гостей, дiвча, тепер наче злякалося. Та мовчки розвернувшись на мiсцi - швидко побiгло назад до оселi, захлопнувши за собою темнi дверi.
   Коли надворi вже повнiстю поночiло а над водою усюди бiля вiдьминого дому загорiлися маленькi химернi вогники. Що мов живi iстоти, ширяли собi над озером, та бавилися наче малi чортенята. А нiч бiля берега i будиночка над водою, вiд них ставала дедалi свiтлiшою, i яснiшою...
   Король i досi не мiг звести очей вiд зачинених дверей де зникла та дiвчинка.
  - Ну чого чекаєте? Кому кажу, завтра день буде, будеш бачити, чим йому зарадити! Мрi§ не втiлюються за одну нiч. - з тихого голосу жiнка ще спокiйно, а потiм вже швидко перейшла на крик. - I забирайтесь звiдси поки я не передумала, та не обернула вас у плазунiв!!! - пригрозила вона.
  - Їдьмо! - спересердя глянувши на вiдьму, та й собi вже вистрибуючи у сiдло, гукнув i Сiрiф, чоловiк у царськiй тiарi. - БАЧТЕ?! Моя правда була, нам мало з не§ користi, а помочi взагалi нема, дарма вашi батьки, §§ колись не прогнали з цiє§ землi! - вдаваний цар почав колами гнати по угiддю, сонного коня. - Ох дарма не перебили...
   Ще раз глянувши вiдьмi у очi. А тодi вернувшись поглядом на §§ домiвку, справжнiй же цар, мовчки зробив, як вона йому i звелiла.
   Ви§жджала трiйця кiнникiв з вiдьминого двору, точнiсiнько так само, як i при§хали, по одному через рипучу хвiртку за високi i широкi дерев"янi ворота. Та й одразу на брукiвку, що велася собi аж до широко§ дороги.
  - Ти диви, що захотiв, - дивлячись §м у слiд, сама собi дивувалася знову постарiла жiнка, - нiчого тобi не вийде, хлопче. Я можу дати вибiр, та чи захочеш ти його, коли платню менi усяку пропонуєш в займи. - шепнула вона, з чемностi махнувши вслiд царя, рукою. Проте знову поширений сумний голос його старо§ пiснi вже був занадто далеким аби вiн почув ще тi §§ останнi слова, котрi пiдхопленi осiннiм вiтром, швидко полетiли вслiд за зiрваним з яблунь пожовклим листям. - Ти спочатку хоч би свiтло нiс, а тодi може вже i пiтьма вiдступить...
   Вечiр був коротким а дорога не близькою. Кiнники усю нiч звiльна §хали за сумним спiвом царя. А коли над-ранок до§хали до ворiт мiста, то побачив цар, як у небi та над самою його столицею утретє за його життя падає комета.
   Ї§ хвiст нiби горiв ядучим жовтим полум"ям, а тодi ще хвильку побувши на оцi, вогняний слiд вiд не§ - вихорем полетiв десь далеко-далеко униз, спалахнув, та мов би у самi його палати опустилася зоря.
  
  
  
  ***
  
   Цього ранку король лiг спати. I спав вiн, цiлий день, цiлий вечiр, усю нiч. А коли на свiтанку наступного дня прокинувся, то по усьому мiстi вже давно дзвонарi били у дзвони, а вулицями ширилася метушня.
   Люди славили його, i одночасно приносили повнi кошики молодих зрiзаних квiтiв попiд стiни й ворота його дому. А у його передпоко§ ще зранку стояла служниця, що сповiстила йому радiсну звiстку, - дружина його у ночi, коли повернувшись з дороги вiн ще спав, подарувала йому доньку. Проте коли цар запитав чому ж сторожа б"є у дзвiницi а дружини немає у його кiмнатi. Вiн одразу почув другу, та вже тихiшу, страшнiшу йому вiстку, - що його дружина нажаль опiсля пологiв вiдiйшла у iнший свiт.
   Нестями вiд смутку, що жахливою хвилею накрив його розум, король вiдразу зiрвався з лiжка. Вiн не повiрив а нi одному слову сказаному служницею, та штовхнувши §§ геть з дороги, стрiмголов не перевдягаючись помчав зi сво§х лож.
   Через усi стiни й далi лунко ширився передзвiн i шум, мов з вулика, з мiсько§ площi.
   А цар все бiг свiтлицями: гнався вздовж сутiнь соборних зал, зашпортувався за гаптованi килими застеленi на мармуровiй пiдлозi, точився, шкутильгав... У вiдча§ заледве не падав на стiни, i знов пiдносився та мчав вздовж порожнiх широчезних коридорiв. Аж поки не вибiг на розмашистi гранiтнi сходи з вулицi, збивши при цьому з нiг не одного придворного. Та безтями у собi заледве зупинившись вже на подвiр"§ пiд вiдкритим куполом осiннього неба.
   Усюди вулицi з усiх сторiн на сходах i на землi вздовж мурованих частоколiв попiд високi стовбури кипарисiв, й справдi лежали свiжi польовi квiти. А увесь народ розходився перед його очима з наляканим виглядом облич, так наче й не знав чи радiти вже чи сумувати. I коли, цар нарештi розгублено перепитуючи стражу, звертаючись до всiх кого лиш бачив, зрозумiв усю гiркоту сказано§ служницею правди. Його серце до нестями охопила несамовита злiсть. А його ноги не тримаючи ту злiсть у собi, заходилися безжалiсно товкти i топтати усi тi квiти, що тiльки лежали бiля нього, аж до тих пiр поки вiн обезсилено не сiв на землю. А його лункий на холоднiй вулицi, голос - тривким криком у небо не прокляв ту вiдьму у скоєному бо знав вiн, що вина §§ у тому є.
   Взявшись за голову зi скинутою додолу короною, вiн ще довго сидiв на сходах, посеред вже опустiло§ столично§ площi, звiдки наче i позникав увесь люд. I мовби увесь свiт спинився, i застиг. А вiн у ньому так i залишився лиш один на самотi.
   Аж раптом з гори хмар. Тодi коли його тихе дихання ще свiжим смутком трiпотiло у його серцi, йому на плечi почав падати, i находу танути, якийсь м"який бiлий порох.
   Летiти, крутитися, витанцьовувати над його опущеними очима, вертiтися заплутуючись у повiтрi i спокiйно собi падати униз - розсипаючись мов з сита...
   Пiдняте угору лице короля швидко намокло вiд першого снiгу, а його почервонiлi очi розплилися у пекучiй гiркотi, що так i рвалася з його грудей наче той птах, котрий схотiв покинути це тiло.
   I коли у його головi знов сильно зашумiло, а його очi заплющились. Тiєю ж хвилиною з неба за тим снiгом, зненацька вже знову почувся спочатку далекий - надто тихий. А пiзнiше аж настiльки сильний гул, так наче з за гiр, з пiвдня просто на мiсто взявся мчати величезний буревiй.
   Нiзвiдки почав зноситися ураганний вiтер, мов рев дикого звiра. Сонце заступили потемнiлi хмари, i далеко за частоколами мiста, почали скрипiти сосновi створи.
   Вже за мить з гори мурiв столицi, чатовi почали кричати сторожi, що бачать, як кiлька величезних драконiв з вiдносно малими мордами у порiвняннi з довжелезними тiлами, приземлилися край Старолiсся на зеленому узвишшi.
   Але цар не хотiв вже нiчому перечити чи вiрити, - у журбi йому не ставало сили аби навiть оглянутися i поглянути за вiтражi пристiнкiв на усе те жахiття. Яке багато хто з селян за сво§ми справами у полi, теж бачив. Як тi крилатi тварюки повсiдавшись на землю, почали: в усю свою силу бити хвостами дерева, тупотiти лапами, i трясти цим сво§м скаженим бешкетом, здавалось би заледве не саме небо.
   У цей час iще декiлька драконiв, вивергаючи зi сво§х пащ крiзь шпилястi зуби, цiлi хмари димчатого вогню та кiптяви, взялися спускатися униз вздовж ще не зiбраних на зиму, полiв, аж до широко§ дороги. I коли вздовж тiє§ дороги, вони встигли досягнути обсипаного снiгом степу, вiн спалахнув. А вслiд того моторошного гуготiння вогню, що й далi линув з §хнiх морд, дракони знов пiднеслися мов би у самi хмари.
   На якийсь час позникали з очей. А потiм вдруге повернулися, та приклалися знижуватися вже над мiськими спорудами - швидко розлiтаючись понад похилими черепичними дахами мiста.
   Крутитися мiж цегляними баштами.
   Пролiтали вздовж над самою столичною брукiвкою, помiж старих будинкiв i довгих дворикiв. Згодом вже з несамовитим шипiнням вилiтаючи крiзь височезнi брами та повертаючись у небо за мурованi арки... Чим раз здiймаючись все вище i вище угору. Аж поки не повсiдалися на кiлькох граничних вежах з конусними дахами. Та не обдули тiєю свою ядучою кiптявою пари, усе мiсто. А усi мiщани не позасинали...
   Зi страшенним шумом у вухах увесь люд попадав хто де: на мiських майданчиках, бiля прочинених вiкон, на стадiонах та навiть по зачинених дверима, домiвках...
   На обсипанi першим снiгом сходи, безтямно упав i король.
   Усi мiщани поснули хто-де, кожен за сво§ми справами. I снилися у кожного з них, якiсь сво§ у когось химернi, а у когось щасливi, наведенi чаклунським словом, сни. Втiм царевi снився найдовший i найжахливiший з усiх.
   Йому снилося наче минали роки.
   Цiле життя вiн прожив, як правила ним його гiднiсть.
   Вiн мав вибiр та завжди робив його на користь свого народу.
   Мав славу та завжди клав §§ на честь сво§х людей.
   Мав багатство та рахувався з бiдними. А коли одного разу повернувшись увечерi з прогулянки садом, його вже майже доросла донька запитала його, - чи правда те, що вiн пожертвував життям §§ матерi заради того аби народилася вона. Тодi, вiн уперше не знав, що вiдповiсти, а у його давнiшнiх думках закрутилися жахливi роки i ще той час коли, вiн вiд"§жджав з вiдьминого подвiр"я.
  - Чому ти мовчиш, батьку? - твердо перепитала донька. А пiдiйшовши до не§ за спиною, §§ тихо спробував заспоко§ти той самий бiлявий юнак з тонкими рисами обличчя.
  - Тому, що я не знаю, що вiдповiсти, Лiроен! - хворобливо лежачи у лiжку, розгубився цар, а у його горлi пересохло i наче вiдняло мову.
  - То скажи правду, - повторила дiвчина, вiдмахуючись вiд нав"язано§ §й поради мовчання, - скажи як є!
  - Я не знаю, яку правду ти хочеш почути...
  - Справжню, батьку, справжню! - вдруге проказала дiвчина, та плачучу розвернувшись на порозi, аби вiн не помiтив слiз на рум"янцю §§ лиця, швидко вийшла з його поко§в. Залишивши вже старого i слабкого батька у лiжку на перинах та подушках, що нинi тiльки й тримали навсидячки його немiчне тiло.
   Вона пiшла, а вслiд за нею вийшов з передпокою i бiлявий хлопчина, та смуток все-одно залишився.
   А на свiтанку того ж дня, поки усi ще спали, донька царя без слуг аби нiхто не знав, самотужки осiдлала собi лише одного, старого, бiлого коня. Та нiчого нiкому не пояснюючи, i навiть не зiбравши провiанту у дорогу, подалася геть з мiста. Самостiйно зрiкшись корони та пустившись галопом коня у незвiданий далекий шлях, аби куди очi дивились лише вiд брехнi подалi.
  - Давай Пеленоре! Хутчiш... ДАВАЙ ЖЕ!!! - з шепоту у крик ще вiд конюшень i вздовж сирого безлюдного двору, вмить знiсся голос дiвчини. I тодi §§ згорблений силует вихорем знявся з мiсця. А бiлий кiнь пiд нею стрiмголов помчав вузькою вуличкою аж до височезно§ мiсько§ брами за ще з ночi вiдчиненi нею ворота у вiдкрите поле.
   Уперше самотужки покинувши зараз столицю. Свiй дiм, як ще нiколи не робила у життi, §§ тiло зараз аж наче на крилах, вiльно летiло наскрiзь самих найвищих хмар. Вище усяко§ землi де зараз i собi розлiталися вiльнi птахи... А бiла пляма §§ сукнi, i образ §§ свiтлого коня, нинi, те тiльки, що блискавично мчали на синьо-рожевому тлi горизонту, зникаючи геть з усякого ока, наче та лiсова примара.
   У вухах вдавлено шумiли глухi протяги вiдкритих перелогiв. Свистiв прохолодний зустрiчний вiтер.
   Свистiв i розносив §й по усьому §§ обличчю - розпущене русяве волосся. Розпорошував §й у засльозенi зеленi очi, мокрий туман. I рвав на нiй сво§ми прогонами, §§ легку дворянську сукню. Але вiд цього вона лише все швидше i швидше гнала бiлого коня навипередки з §хньою тiнню, упродовж широкого краю мокро§ долини. А §хнi тiла все глибше i глибше тонули у тiй прозорiй мрячнiй сивинi, що висiла понад полем.
   Увесь час з пiд копит коня те i чулося, як хрустiли останнi заморозки iнею та iнколи ляпало болото. Пiд копитами, постiйно - гнулась, трiщала й рипiла суха земля, i розсипались брили дерну, якi вкривали собою простори усенько§ долини.
   Усюди куди тепер тiльки не глянь за столичними частоколами вже буяла весна i зеленiв ще мокрий вiд скреслого снiгу, степ. Та такий широкий сво§м горизонтом здавався той степ без цегляних парканiв, якого вона ще навiть нiколи у життi нiби й не бачила на власнi очi.
   Дорогою, на пагорбах мов давно ще у дитинствi, сiльський люд зараз з самого ранку, з останньою зорею, виганяв пастися овець, яких вона колись єдиний раз у життi запам"ятала з мисливських прогулянках.
   I чим раз далi минаючи пухнасту зелень, розчесаних травами степiв. Коли дорогою ще не раз виднiлися мiж тими вiвцями, i мiлкi струмки звiдки випаровувалася до самого дна, тала вода. А жовтогаряче сонячне пiвколо над нею все вище й вище пiдносилося догори, та починало вже по лiтньому припiкати спину. Вслiд за цим, високо у небi разом iз бiлими клубатими хмар, невдовзi почав палити й сам полудень.
   I вже чи то §хала вона верхи, чи спала. Чи чудилося - це все §й, чи нi, цього вона вже навiть, i не розумiла...
   Вона ще довго так мчала у нiкуди, без стежки i дороги. А коли втомившись, трохи спiшила галоп бiлогрива у полi пiд великим розлогим кленом, що рiс на самотi вiд усiх дерев, як i вона тепер зосталася. То оглянувшись назад, вона вже добре бачила, як вiд бiлоснiжного царського двору, нинi те й залишилося виднiтися, що тремтлива на горизонтi смуга лежачо§ тiнi за спиною.
   Стомлена усiм, вона лягла вiдпочити просто на сиру землю пiд стовбуром, мiж вологою травою та крючкуватим корiнням того клена.
   Якесь незрозумiле почуття морило §§ розум i вона навiть не учулася коли, й сама обезсилено заснула.
   До самого вечора вона спала глибоким сном.
   Їй снилося §§ дитинство. А коли надвечiрнє сонце останнiй раз торкнулося §§ лиця та найвищих соснових верхiв"§в далекого Старолiсся на горизонтi. Все небо тодi нарештi роз"яснилося i перестало бути синьо-рожевим... А вона сама ж зненацька здригнувшись, нарештi заледве й прокинулася вiд почутого, приємного, басистого. Але такого м"якого, що аж навiть наче бархатного чоловiчого голосу.
  - Приємно? - тепло запитав §§ голос нiзвiдки а §§ плечi ще зручнiше з"§хали помiж корiння на м"який ворсистий мох.
  - Так, дуже... - посмiхнулася дiвчина, ледь-ледь вiдмахуючись вiд комариних укусiв. - Дякую.
  - А так? - знову перепитав §§ голос.
  - О дякую... - аж раптом вiдкривши одне око, а з iншим й досi ще прижмуреним, дiвчина отямилася, що це §й не сниться а справдi хтось говорить до не§, та гладить §§ спину.
   Вона втихла, зача§лася i почала боятися поворухнутись аби вслухатися хто ж це може знову подасть слово.
  - Гарно, що добре, - повторився голос, - i я люблю сховати лице трохи у затiнку...
   Вже перелякано зiрвавшись з землi навсидячки, та вiдсахнувшись подалi з мiсця де лежала. Дiвчина зараз невiльно налякала цим i сам голос, що линув з дерева, котре тепер вже нахмуривши свою кору - скривило косу гiлкою замiсть носа. А тодi ще трохи так посопiвши у землю, знову терпеливо вiдкрило угорi крона, спочатку своє одне а згодом й iнше коричневе око, де мала б рости пара пташиних дупел. Подивилося трохи, помовчало. Повiльно зажмурилося. Та знову почало улесливо говорити.
   Говорити тiльки на цей раз уже саме до себе i набагато тихiше, - щось своє та геть не зрозумiле...
   Надворi почало сутенiти але було ще трохи видно...
   Посходили зорi але вони тiльки ледь-ледь ярiли. А дiвчина ще й досi незворушно сидiла на землi чекаючи знов на той голос аби дiзнатися хто то був.
   Коли аж раптом листя на кленовi взялося знову дивно шелестiти так наче там хтось сидiв угорi схований. То трохи вище по стовбурi з найтовстiшо§ гiлки, почала швидко злазити якась величенька сiра пляма з розкуйовдженим на спинi попелястим волоссям.
   Одночасно чим раз нижче й обережнiше спускаючись додолу крони, великий сiрий щур, схриплим вiд спраги нiби людським голосом, бадьоро дякував кленовi за те, що той дав йому зранку прилисток вiд сонця аби переднювати на ньому до вечора.
  - О це так! - вже майже при-землi помiтивши, що бiля клена хтось є. Щур зiстрибнув з дерева на траву, i перекотившись через голову, вирiвнявся на заднi лапи та уважно прищурив погляд. - А вона хто? - гризун оглянувся на дерево, що знову лиш розгублено зашелестiло. - Ти §§ знаєш?
   У вiдповiдь, клен лише ще сильнiше заплющився, i змовчав аби бiльше не лякати гостю його поля.
  - А-а-а-а... - дiвчина не змогла промовити i слова.
  - Що "ААА"?! - хрипливим людським голосом, сердито буркнув щур i знов оглянувся на дерево. - Ти глянь бо тiльки?! Дикунка якась...
  - Я-а-а-а?! - не встаючи з землi на ноги, дiвчина знову заледве видавила з себе лише один єдиний звук, та з подиву - широко вiдкрила рота.
  - Нi. Вiн! - щур хвацько тицьнув малою лапою у небо де мiж зiрками вже майже зникав за ще далеким лiсом, силует ворона.
   За чим знов обурено повернувши довгоносу морду до дерева, гризун взявся щось тому висказувати та невдоволено тицяти лапою то у корiння, а то на гiлки i листя...
  - Як-це-ж-ви-що-ж-ви-таке-кажете...? - знов але вже набагато швидше, по складах мляво проказала дiвчина, а тодi на всяк випадок протерла очi бо це §й могло i наснитися.
  - Хто я?! - щур скривив свого вусатого носа i навiть висунув морду трохи уперед аби ближче вслухатися i зрозумiти хоч слово з усього нею сказаного. - Я? - взявся вiн перепитувати. - Що я кажу?! Це ж ти нiчого не кажеш!!!
   Раптом у полi завiяв вiтер, i тодi цявкнувши корою, дерево наважився подати й собi голос:
  - Що-що вона казала? - терпеливо розплющуючи високо угорi аж пiд самою шапкою листя, одне око, обiзвався клен.
   Вiд чого стоячи ледве не накарачках, дiвчина знову пiдскочила, а клен наново зажмурився аби того не бачити.
  - Та думаєш я знаю, - пирхнув до клена, щур, - мабуть §сти хоче. Хоча хто §х знає цих двоногих, вони ж нi "Бе" нi "Ме" по нашому... - щур ще трохи закопошився не знаючи, що втнути далi, а тодi раптово згадав. - О! Менi ж мiсiс Дунгсон з села пирiжкiв передавала з собою, - гризун знову закопошився - заходився попорпатися у травi, а ще мiж корiнням бiля дерева.
   Вiд чого клен, здивовано аж настiльки не втерпiв того лоскоту, що на§живши кору - ошалiло викотив на гiлля обидва сво§х величезних коричневих ока.
   А ще хвильку так вовтузячись у землi та знов попiд корiнням клена, щур насилу дiстав з пiд мiсця де спала дiвчина - шматок надкушеного пирога зi словами до дерева:
  - От ти глянь тiльки, i те зiм"яла марнотратка, яка... - гризун нахмурився, думно втер собi пiдборiддя де росло кiлька задовгих нiж зазвичай волосин, заглянув усередину випiчки чи там ще зосталося трохи начинки вiд яко§ те лишень й лишилося, що мокре мiсце, а тодi знов мовив: - А ну зачекай-но, я зараз спробую §§ нагодувати! Хтозна може з"§сть та й пiде собi? - й досi стоячи на заднiх лапах, вiн обернувся собi за плечi, i на вiдстанi витягнуто§ лапи, обережно просунув дiвчинi той зачерствiлий шматок надкушено пирога. - А ну ж бо! Як тебе там? Бери, вiн смачний, - щур пiдмахнув в лапi випiчкою, - смачний-смачний, i не верти носом! Скуштуй.
  - ДАРУЙТЕ! АЛЕ, ЩО ВИ ВЖЕ ТАКЕ РОБИТЕ?!?!?! - геть несподiвано i не по роках серйозно, раптом вигукнув високий голос дiвчина, а вона накарачках позадкувала вiд по своєму переляканого цим щура. - Я ЛЮДИНА! ЦЕ НЕ ПРАВЕЛЬНО!
  - Ти ба?! - гризун i собi вiдсахнувся назад. - Говоре!!! Дивна ти якась людина... - почухався вiн. - I на чотирьох. - щур тицьнув шматком пирога на не§, а вона отямилася i швидко пiднялася на колiна струшуючи з прим"ято§ сукнi, бур"ян. - I так якась... - щур знов обернувся до дерева, надкусив шмат тiє§ випiчки, i задався мислити. - От правду менi матiнка каже, що зрозумiти усяку людину не важко, важко §§ правильно зрозумiти! - ще раз глянувши на ранiше занадто здивовану а нiж розгублену дiвчину, щур добавив слово й до не§: - Чому ти хоч сама, може скажеш?!
  - Я одиначка! - вiдвернула голову, донька царя.
   Листя на кленовi знов зашелестiло а щур замовчав.
  - Он як?!... - задумався гризун, а його морда шатнувшись назад - вирiвнялася в єдине з його товстою попелястою шиєю. - I те правильно, хто не любить самотностi, уважай не любить свободи! Хоча, чому ти це кажеш вiдвертаючись? Бачу, тво§ очi бiльше за тебе говорять правди, нiж твiй рот. Бо моя матiнка, казала менi, що ви двоногi на самотi подовгу нiколи не ходите! - якось збоку заглянувши на русяве дiвча, щур знов надгриз випiчки з лапи, i глянув на дерево а чи ж бо варто ще перепитувати у не§, що воно насправдi трапилося?! I як §§ звати?
  - Моє iм"я Лорiен. - раптом заледве чутно проказала дiвчина, а навсидячки вiдвернувшись вiд них обох: сiрошерстого гризуна та височезного клена, вона сумно, обома руками обiйняла собi колiна аби було затишнiше.
  - Лорiен?... - знов перепитав щур, вiдмiняючи §§ iм"я заледве не усiма вiдмiнками. - Лорiен, Лiрне, Лорейн, Липа, Лапа... ХМ-м-м-м, гарне мабуть iм"я... - вiн знову укусив шмат випiчки.
   А коли гризуну з трудом але все таки вдалося, сво§ми смiшками насилу розговорити дiвчину. I вона його перестала боятися через те, що вiн умiв балакати. Та розповiвши довгу але змiстовну iсторiю, наприкiнцi завершила §§ сво§м першим звуком, яким вона i зустрiла щура, - ось так я опинилася тут, i тому тепер менi нiкуди йти, така вже я-а... - дiвчина негативно всмiхнулася. А за нею скривлено всмiхнувся i щур. Смiшками i собi зашелестiв клен, дiвчина вiдсахнулася, той знову зажмурився. Але цього разу прямо перепросивши дерево, словами, - що вона до такого просто не звикла, - дiвчинi таки вдалося заспоко§ти цим зеленого здорованя. I вiн невдовзi й собi швидко пожвавiшав мiж §хньою розмовою. А тодi ще вислухавши i оповiдь щура за минулий тиждень - дав §м обом, мудру пораду, - що на кривому корiннi, навiть дерева ростуть мiцнiше, тож помилок насправдi немає, а похибка - це усяка лише поправима погрiшнiсть.
  - Тож не варто жалiти зараз за тим, що ти повiдала нам цю сумну iсторiю, яку береже твоє серце. - зiтхнув клен. - Ми i так часто жалкуємо за усiм, навiть за тим, що промовчали коли було справдi, що сказати. Тому добра мова з добрими слухачами - рiдкiсна рiч! Ї§ берегти варто. - нiби всмiхаючись аби §х обох розраяти, запевнив зелений здоровань. - Випадкова зустрiч - найкраща зустрiч у свiтi!
  - Так-так! I не кажи здорованю! Життя таке важке... Воно наче та подорож пiд гору. Якщо тобi стає важко йти, значить ти вже на пiдйомi! Справдi, мов дорога у мене додому... - пiдтверджуючи слова клена, сiрий щур вже до§в свого пирога, якого вiдмовилась куштувати дiвчина. А тодi обтрусивши з лап крихти, трохи повернувся собi мордою й до дiвчини, та на хвильку задумавшись у голос, взявся далi розпитувати незвичну йому, двоногу дивачку. - I, що ж бо ти так, i вирiшила, що пiдеш, i так буде усiм краще?!
  - Так. - коротко сказала дiвчина.
   Ще довго думаючи над §§ словами, гризун замовчав i сидячи на землi, почав, як i клен думати щось своє. А тодi раптом вигадливо гукнув чи то до себе, чи до клена, а може i у малий полотняний клунок де був ранiше замотаний зачерствiлий пирiг, - то може хай зi мною йде?!
  - То, що ж бо якщо тобi й справдi нема де спати, i куди йти, то може зi мною пiдеш?!?!?! - гризун знову, голоснiше повторив сказане i оклично зиркнув круглими очима на дiвчину. - Моя матiнка гарна душа, вона добре кормить i дозволяє спати дома на сiнi! - вiн махнув хвостом у сторону лiсу на узвишшi, а тодi примiтно глянувши на дiвчину, знову наполiг. - То, що?!
   На, що саме, донька царя навiть не знаючи, що вiдповiсти, знову негативно всмiхнулася з розгубленим виразом лиця. А клен §й на зустрiч тiльки i позитивно моргнув у горi своє§ пишно§ крони лише одним коричневим оком, та вже бодай веселiше закивав гiллям, та зашумiв на собi мокрим листям.
  - Йдемо?!?!?! - щур моментально пiдтвердив своє питання, своєю ж вiдповiддю, i зiрвався на лапи. - Йдемо, нюхом чую!!! Давай вiдв"язуй того свого копитненогого велетня, i йдемо, а то до ночi не встигнути!
   Так Лорiен разом зi щуром i пiшли полем додому, сiрого хвостаня. А щур вздовж степу все обертався i обертався дякуючи самотньому кленовi за мiсце, що той дав йому переднювати...
  - Та нема за, що Корнелiусе! - на усе поле по своєму хихотiв зелений здоровань, а листя на ньому так i шелестiло на лiтньому вiтрогоновi, наче щирим дiдiвським смiхом. - Гляди ж тiльки знов не думай щось чудити! Та до мисливських капканiв бiльше не попадайся, як минуло§ осенi, - ще довго §м в слiд шумiв клен, - а то останнього разу, менi прийшлося добряче прорости i не одну гiлку зламати аби тебе розкрiпачити.
  - Та не попадуся! - вiддаляючись до лiсу, махнув хвостом щур.
   А ще за хвилину, вони разом вже перейшовши усе поле, побачили, як дорога, що пролягала через степ, i собi закiнчився.
   На небi вiд цього аж нiби перехмарило нiччю, i трохи позникали зiрки. А щур з дiвчам, тим часом встигли вже забралися на височезне узвишшя, звiдки наче й було видно усю землю, мов на долонi. Увесь свiт...
   Взагалi майже усе, що тiльки можна було б нам з вами уявити...
   I вже тiльки пiзнiше пiдiйшовши до лiсового затiнку. Оминаючи, якого крайньою дорогою вiд ще видно поораного поля, щур вже був взявся замiсть здорованя клена, i собi розповiдати, - усе те куди йде зима за весною, та куди зараз йдуть вони за протоптаною у травi стежкою.
  - Матiнка добра. - все не вгавав лепетати, сiрий щур находу по дорозi уявляючи кожне сказане собою слово. - Таких, як вона немає нiде. Вона дає життя у лiсi прив"ялим квiтам, а ще завжди тримає лiто трохи довше нiж зазвичай, нехай i не за принципiв природи. Усi з наших мiсцевих, навiть сiльський люд знає, що хай це i проти правил але це §§ робота, i вона iнодi дуже корисна для усiх. Iнодi коли лiто посушливе, вона завдає дощу. А iнодi коли навпаки довго ллють дощi, вона йде у гори на таємничi звуки дуд та трембiт, викликанi духами, що чує лише вона. I там на якийсь час iз ними залишається на самотi, та на нiкому невiдомiй мовi домовляється з ними аби вони схаменулися. I коли небо гримить - це значить, що вона сердиться, а якщо вже i блискати починає, то певна рiч, що вона свариться з ними вiд непорозумiння... Деякi звiрi навiть мiф мають мiж собою, наче вона родом з неба. Так нiби колись була зiркою та упала на землю. I вiд цього стала злою, що не може повернутися назад! Але то не певно бо таке лучається дуже, дуже-дуже рiдко, i такого я ще не пам"ятаю на своєму вiцi. А ще ходять чутки, нiби вона колись бачила самих нiмф, нiби балакала з фавнами i пам"ятає кентаврiв. Матiнка проста має багато таємниць... Набагато бiльше таємниць за нас от i мовчазлива вiд цього! I вiд цього самотня... Або ж навпаки самотня вiд своє§ мовчазливостi. Одного разу вона менi навiть життя порятувала з ним! - щур махнув хвостом у сторону вже занадто далекого сонного клена, який робив такий вигляд на самотi. - А ще вона береже наш край вiд гремлiнiв. Це тiльки говорять про не§, що вона лиха. А насправдi вона i комара не скривдить! Просто вона по своєму бачить i розумiє добро, та сво§ жарти. Вона хороша, §§ злити лише не варто! А то зима одразу приходить, i коли вона недужає, то з неба починає падати оте холодне бiле мокротиння. Хоча це часто буває, бо часто-густо вона сумує i вiд самотностi. А коли це трапляється, то завше береться лити дощ. Вона нерiдко плаче у себе на ганку, i це значить, що §§ хтось образив. I тодi листя у §§ садку обсипається, у лiсi все починає жовтiти, а вона старiє. Втiм доки навкруги ще сто§ть лiто або усе береться квiтнути - це значить, що вона знов у доброму гуморi. I вiд цього стає добрим та гарним §§ образ, а серце теплiшим наче ото палаюче коло у небi...! - щур тицьнув гладкошерстою лапою угору потемнiлого неба, де вiд сонця донинi не залишилося навiть й слiду. - Добре ж у не§ серце, добре мов лiто, а от рiдних немає. Ти могла би бути §й за доньку! Справдi!!!
   На цi слова, великого попелястого щура, дiвчина лише привiтно i щиро всмiхнулася глянувши йому у очi. Проте не сказала у вiдповiдь а нi слова.
  - Ти тiльки зуби часто не показуй просто так! - попросив гризун. - Це §й може здатися не увiчливим!
   Поки пiд ногами миналася видна дорога, якраз повнiстю звечорiло. А з вечором i його прозорим сутiням у лiсi i на березi озера за ним, швидко поночiло.
   З похмурих небес на траву почало осiдати прохолодне надвечiрнє повiтря.
   Усюди взяла сiрiтися чорна нiч, посеред, яко§ над землею свiтився через гiлля - круглий бiлий мiсяць. I звiдусiль почало доноситися глухi звуки ухкотiння сов та трiскiт цвiркунiв.
   Невдовзi, вони обоє вже пiдiйшли на самий вершечок ще одного крутого пагорбу, що спускався собою униз з узвишшя аж до велико§ дороги. Котра велась собi у самий свiй кiнець, та врiзалася у брукiвку до садиби з високими дубовими воротами. Де спершись на хвiртку, щура вже давненько виглядав зустрiти, терпеливий жiночий образ, пiдперезаний старим, поляпаний плямами фартухом, та з круглим лицем на якому неупереджено ярiла зваблива посмiшка.
   Зустрiла жiнка §х обох: щура i дiвчину - привiтним словом i частуванням свiжого винограду, що рiс у не§ у садку круглий рiк. А коли вже геть стемнiло, вона запаливши товсту свiчку - люб"язно провела §х обох до сво§ оселi - будиночка над озером, ситно накормила запашними фруктовими млинцями, та напо§ла чаєм з м"ятою, й поклала спати,
   Вона прихистила дiвчину. Як це колись у свiй час дала дах над головою §й одна старенька. А вона потiм давала його i бiльшостi звiрiв, що приходили до не§ у безвиходi. Як i сiрий щур Корнелiус, котрий якось був прибився до §§ господи взимку, увесь змоклий до нитки та голодний до кiстки.
   Тепер же ця жiнка прихистила i Лорiен, i глядiла вона за нею, мов за своєю рiдною дитиною - дозволяючи по своєму бавитися зi звiрами, жити скiльки треба, i пообiцяла, що усе, що має колись стане §§.
   Дiвчина ж в займи почала допомагати жiнцi по господарству.
   Минав час... Змiнювалися пори року... З тих пiр роки летiли одне за одним але врода Лорiен нiтрохи не згасала. Що i радувало стару Грачиху тим, що вона за своє§ молодостi мала з нею цим свою єдину схожiсть.
   Було ще якось одного разу, рано-уранцi. Тодi коли Грачиха ще спала, а зорi ще зовсiм не посходили з пiвнiчного небосхилу. Лорiен вийшла на призьбу кружганку, та пiшла вздовж кладки до озера аби наносити у дiжу води...
   Над горами, якраз ще тiльки сходило сонце.
   Повiтря тут над водою було чистим-чистим, навiть улiтку дещо крижаним. Погода стояла тихою а вода штильною, навiть очерет не шелестiв.
   По-одному прокидаючись з ранньою зiркою у лiсi починали щебетати птахи.
   Зiгнувшись з кладки над водою, Лорiен повiльно собi набрала спочатку одне цеберко води, поставила його бiля себе, за ним опустила iнше. Аж ось звiдки не вiзьмись друге цебро у водi раптом наче хтось вхопив за дно i потяг униз. Лорiен спочатку трохи злякалася, була вже ледве не упустила вiдро у воду. Проте так нiби дражнячись, цебро хтось точнiсiнько так само несподiвано вiдпустив, як i потяг до себе... А якраз i собi потягши його сильнiше наверх, дiвчина трохи шатнулася назад, i упала, обiллявшись з нiг до голови тiєю холодною навiть улiтку водою ,та обляпалась обiрваними водоростями. Вона кiлька хвилин ще так ошелешено посидiла, витерла лице. А тодi знов обережно наблизившись з кладки до води - гукнула униз до свого вiдображення у озерi. Що з вигляду зараз точнiсiнько так само торкалося сво§м волоссям до §§ власного, котре почало мочитися у водi:
  - Хто тут? - дiвчина схилилася над озером.
  - Тут вода. - раптом таким же самим але пискливiшим дiвочим голосом не забарилася вiдповiдь.
  - А ще хто?
  - А ще я? - засмiявся голос.
  - Хто ж ти?
  - Я вода! - хлюпнулася хвиля i з пiд води де лежало вiдображення дiвчини, виринуло на верх гарне й теж рудоволосе дiвоче обличчя. - Чого так дивишся? - хлюпнулася дiвчина у водi з русалчиним хвостом. - Це я мала б на тебе дивитися!
   Стояла вiтряна погода, i Лорiен тiльки й всмiхнулася §й у вiдповiдь. А по усенькому §§ лицi почало розвiватися та лоскотати §й щоки, §§ хвилясте руде мов i русалчине, волосся...
   Сама ж русалка зараз завертiлася на водi, ще раз обплила кругом себе коло, та трiснула хвостом по озерi. I так сильно, що аж мрячнi бризи пiднявшись уверх, ще на довго повисли над кладкою - сiрою стiною...
  - Це ж ти неосяжна?! Ти ж не оковирна. Ти не спiзнена, ахахахахахах... - засмiялася юна русалка i знову хлюпнула по водi риб"ячим хвостом. Бризки з озера ще раз вилетiли Лорiен просто у лице, i знову облили §§ з нiг до голови скаламученою пiнявою. - Мов мала дитина. - русалка ще бiльше почала смiятися, заприскалася водою, а тодi навсидячки за-стрибнула на кладку, звiсивши у воду довгий лускатий риб"ячий хвiст. Та почала уважно розглядати Лорiен, мов своє вiдображення у дзеркалi.
  - Ти смiшна. - поправляючи волосся за вухо, Лорiен i собi на§вно сiла поруч на кладку, нарiвно зi схожим на своє, русалчиним лицем у рядок, та й собi звiсила ноги у воду. - Я Лорейн. - всмiхаючись, представилася дiвчина i перехиливши голову вiд сонця аби знайти собi затiнок у тому русалчиному лицi, почала з нею розмовляти.
   За розмовою, вони швидко порозумiлися. Жартували та балакали. I велася §м так §хня дружба не один день.
   Лорiен почала кожного ранку виходила до озера аби знову гукнути з нього русалку та поговорити з нею про якiсь сво§ таємницi, мов зi справжньою подругою, мов рiдною сестрою. I кожен раз §хня мова малася все бiльшим i довшим часом. Аж доки одного дня вона за жартами не спинилася мiж ними, через те, що дверi до будиночку на водi несподiвано рипнули вiд вiтру, i русалка злякавшись вiдьми - моментально шугнула у озеро.
  - Ти §§ не слухай! - вже бовтаючись у водi та випереджаючи усяку думку Лорейн - сво§м словом, поспiшила сказати русалка, а §§ очi метушливо зиркнули на при-вiдчиненi дверi. - Грачисi у вiчi не дивися часто. Бо ти не з §§ роду, i тобi не сховати вiд не§ те, що у твоєму серцi. Вона ж тебе за це погубить, якщо ти не займеш §§ мiсця! Тож краще утiкай звiдси туди де давно спить твоя родина, жива i здорова... Утiкай рано-уранцi, коли ще свiтитиме мiсяць, i вiн тобi допоможе, бо вiн теж рiдний тобi. Утiкай бо серце твоє повнить любов але ти §§ погубиш, якщо не пiдеш!
  - Я не розумiю? - Лорейн нахмурила брови i навiть почала вже слiзно водити лицем з кожним разом все бiльше перестаючи вiрити кожному русалчиному словi. - Я не вiрю. Нi! Що ти таке кажеш? Це не правда... Чому? Я не хочу! Будь ласка... Скажи, що це не правда i менi цього непотрiбно робити?!
  - Потрiбно. - повторила русалка а §§ бiлi плечi невiльно захиталися у водi. - Надiятися потрiбно! Майбутнє ж i належить тим хто надiються! Вiр. - русалка знову хаотично забiгала очима з будинку на дiвчину, а тодi ще раз на дверi у дiм, якi знову почали рипати вiд вiтру. - Вiр i надiйся. - вона знов, якось надто божевiльно засмiялася, як ще нiколи не смiялася при Лорiен.
   А тодi востаннє глянувши на вiкна будиночку, i ще раз вже бадьорiше захлюпавшись у водi, русалка пiрнула униз i безслiдно розчинилася пiд мiлкими хвилями озера. Що так i розiйшлися по §§ зникненню вiд берега до берега, каламутною пiнявою.
   Небо пiсля цього раптом аж наче розгнiвалося.
   Сонце зайшло за хмари, i тодi у кутку призьби на кладку вийшла вже геть немiчна стара вiдьма з розтрiпаним на головi сивим волоссям, та побiлiлими вiд старчо§ слiпоти очима.
   Грачиха, вийшла з дверей, i спираючись на стiну - тихо собi стала аби прислухатися з ким говоре дiвчина.
  - Та нi з ким матiнко! Нi з ким. - заметушилася Лорiен. - Це-е-е-е... Це. - вона глянула на щура, який раптом з копицею сiна, вивалився зараз з пiддашшя та упав у воду з жалюгiдним виразом морди карабкаючись тепер уверх аби вилiзти на кладку. - Це я з Корнелiусом балакала! - вона швидко глянула мокрому i сердитому щуровi у вiчi. - Правда Корнелiусе?!!!
  - Еге ж! - не довго думаючи, буркнув щур. - От навiть зараз ще набридаєш менi.
   Дiвчина знову лагiдно засмiялася...
  - То й добре... Лорiен. То й добре. - кашлянула вiдьма вже геть слiпа вiд старостi. - А я вже стара, думала, що хтось прийшов, та грозиться менi чимось.
  - Нi, нi, НI, Нi, Нi! Матiнко. - поспiшила дiвчина. - Не хвилюйтеся! Це все вiтер. Бачте, як рветься... Уночi мабуть буря буде. Облиште це. Давайте, iдiмо краще до додому. Я допоможу вам. - глянувши у потемнiле пливучими хмарами при бiлому днi, небо, Лорiен обiйняла стару. Вiд чого у то§ аж наче полiпшився настрiй, а §§ обличчя побiлiло i стало молодшим. У той час коли лице дiвчини накрила тiнь очеретяного пiддашшя будиночку, а воно саме стало зараз якимось навiть трохи хмурним коли ще раз оглянулося на озерну воду. - Давайте помаленьку!...
   Цим часом, щур §х обох провiв надто сердитим поглядом. А тодi ще хвильку так постоявши на кладцi, струшуючи з мокро§ спини - воду, знову терпеливо полiз мiлкими щаблями по дерев"янiй драбинi на гору пiддашшя. Звiдки знов разом з тонколапими павуками, полетiли копицi старого запрiлого сiна, яке вiн прибирав. А через деякий час, вдруге звалився у воду й сам щур...
   З того ж дня, який запам"ятався Лорiен ще на довго, русалка бiльше не з"являлася.
   Знову полетiли днi: нiч за нiччю, та свiтанок за свiтанком...
   Вечора стали надто короткими.
   Давно вже передчуваючи лихо, Грачисi останнiм часом ставало дедалi злiше. А вона сама, стала часто себе погано почувати. Майже не спати, i кожен раз заспокоювати Лорiен, - що те все мабуть через хмари, дощi, зима видно вже має скоро бути...
   Визираючи якось з заснованого павутинням, вiкна, й тримаючи вже геть холодними побiлiлими мов мокрий снiг, довгими пальцями, чашку, вiдьма заледве пила свiй чай. Але ще привiтно i щиро всмiхалася, спостерiгаючи, як дiвчина поралася собi бiля печi. I як же гарно, добре та чудово, виходило це у не§ пекти те печиво за людськими рецептами з мiста. Звикши до котрого, Корнелiус згодом просто обожнював ласувати, сидячи на пiдвiконнi бiля згасло§ свiчки у пiдсвiчнику, та притулившись до рукава вже геть старо§ вiдьми. Споглядаючи разом з нею - холодну пору осенi, що все частiше оминаючи лiто в одному мiсяцi, ставала зимовою...
   Одного такого вечора вже геть постарiла Грачиха, раптом чомусь почала вiдверто говорити з Лорiен, i якось попросила §й, - Пообiцяти нiколи не здаватися, i тодi Лорейн, ти зможе побачити, як здаються iншi! Триматися, рiвно стояти на ногах коли бодай i ноги не захтять на собi стояти, а коли мине мiй час, то щоб ти будь-що повернулася додому, - та куди саме i як... Якою дорогою, i по яких стежках, вiдьма все-одно змовчала. Бо ясне дiло, що саме: гарнi, милi - рiднi серцю речi, веселi днi та щасливi кiнцiвки усяко§ iсторi§ неодмiнно мали б розповiдатися похапцем, так мов там й слухати нема, що. Тимчасом, як з чогось надто бентежного, чималого, навiть жахливого i трохи моторошного на думку вiдьми i §§ щура, завжди можна було винайти добру притчу.
   Втiм усе каламутне швидкоплинне. I воно мигцем закiнчується, а враження зостаються, - тож цi враження завжди мають бути добрими, - повторяла Грачиха, - усе має бути добрим, мрi§ мають бути добрими...
  - Усе живе, усе, що тiльки зародилося... Ба навiть звiрi мають сво§ добрi людськi душi... Навiть звiрi... А це вже люди не дають §м по людське жити, - постiйно наголошував вiдьмин голос, - а вона потiм засинала.
   I кожного наступного ранку, просинаючись бiля вiкна, вела себе так мов би нiчого такого й не казала. I все було як завжди. Все було спочатку...
  - Бiжи до лiсу, - сказала якось уранцi, Грачиха до дiвчини, - та вiднеси гостинцiв звiрам, нехай осiнь вже прийде.
  - А кому, кому однести? - спитала Лорiен.
  - Просто вiднеси i зостав. - хворобливо вiдповiла вiдьма. - Та назбирай трохи хмизу будь ласка. Сьогоднi розведемо у дворi вогнище. Нехай останнє лiтнє тепло згорить. - вiдьма вже схилила голову, §§ очi покраснiли а вона важко зiтхнула. - Однеси це все нехай духи пригостяться бо я вже не можу сама пiти.
   Цього ранку надворi було ще похмуро.
   Зночi накрапав дощ. З даху теж текло, ґанок був мокрим, а Грачиха й досi хворiла.
   Втiм коли Лорiен почала збиратися до лiсу, спакувала на столi не малого кошика: фруктами i свiжою випiчкою. Та одягла на себе, свою стару але й досi ще чисту-чисту святкову бiлу сукню. До яко§ вона вже давненько не дивилася. Та яка водночас завжди §й нагадувала сво§м ясним кольором, щось надзвичайно рiдне.
   Надворi у цей час раптом посвiтлiли хмари, несподiвано розвиднилося небо. I те сонце, що пiдносилося високо за горами, через увесь лiс, стало гаряче свiтити униз берега аж до самого озера. Залiтаючи тепер сво§м жовтогарячим промiнням й до темно§ вiдьмино§ оселi. Нагрiваючи собою, §§ свiтлицю, та так i стаючи для не§ тепер, що не єдиною радiстю.
   I хоча цього дня, Лорiен зi щуром нiяк не могли зрозумiти, що то зараз за пора року наступила. Та все-одно вийшовши тепер на теплу вулицю, §хнi серця так i почали по своєму сильно радiти тому, що усе довкола знов взялося розквiтати. I з новою теплотою, забуяло над землею знов живою зеленю. Яку нинi з вiкна, те й мiг, що споглядати вже аж нiби прозорий жiночий образ.
   Спостерiгати, глядiти аж доки хватало старчого ока дивитись на те усе квiтуче подвiр"я. I одночасно доки стежкою вздовж садка не зменшилася та не щезла сво§ми спинами за дерев"яними ворiтьми, пара силуетiв, Лорiен та Корнелiуса. А разом з ними та згасаючою свiчка на вiкнi, не згасли i вiдьминi очi.
   Над деревами i будиночком над озером, ще довго i голосно пiсля того, щебетали птахи...
   Дорогою ж що пролягала до лiсу, Лорiен зi щуром йшли не досить далеко але увесь час, тихо мiж собою щось: жартували, шепотiлися а потiм ще чимало смiялися заледве не надриваючи собi вiд того смiху, животи. Проте всякчас, вони затято оминали протоптанi стежки, котрi велися собою до найближчих сiл звiдки з приходом свiтанку завжди чувся перший голос пiвнiв.
   Бо вiдомою, що там завжди було людно. I Корнелiус, як i усi iншi звiрi, по своєму сильно боявся аби нiхто не помiтив того, що вiн балакає на рiвнi iз людьми. Адже можна навiть й нам з вами хоч би частково собi але уявити, якби галасливо на це вiдреагували селяни, та яку велику панiку зчинили б мiж собою.
  - Не драконь мене! - спересердя постiйно гаркав щур, коли Лорiен починала його iнколи дiймати рiзними питаннями та приказками Грачихи.
  - От бiжи-бiжи, людям диво покажи, скажи бачать то чи нi, а ти лiтаєш у вiснi!!!... - ще голоснiше смiялася Лорiен.
   А щур вiд цього ще переляканiше розглядався на увсебiч чи нiхто §х не бачить i не чує. Та починав заледве не стрибати угору аби затулити §й сво§ми клишавими лапами того балакучого рота.
  - Не драконь! - знову чулося сопiння гризуна.
  - Бiжи-бiжи, диво покажи! Ахахахахах... - смiялася дiвчина, а щур все вiдмахувався вiд не§ хвостом i лапами, мов вiд комара.
   Усюди стояла жарка лiтня година.
   У небi тьохкали горобцi та лящали дрозди, а кругом куди тiльки не глянь гудiли оси та джмелi.
   Спекотно було i на узлiссi. Тому Лорiен зi щуром, як завше спокiйно зайшовши на край лiсового бору, одразу подалися вздовж та упоперек усiє§ його кущаво§ глибини.
   Скрiзь духмяно розносився пашистий запах квiток.
   Дiвчина зробила усе як §й попросила Грачиха, а щур усе це пильно прислiдкував, так наче i сам гарно знався на чародiйствi. Пiсля чого, вони обоє розiйшлися лiсом, та взялися збирати ягоди й одбирати та носити на одну кучу, сухе ломаччя.
   Було ще спозаранку. Проте мiж деревами вже починали виднiтися тiла i тiнi ще сонних звiрiв, - усюди паслися оленi, щось винюхували лисицi. I навiть зайцi §х не боялися, та й собi показуючи з пiд опалого листя, сво§ довгi сiрi вуха. Те зараз i ро§лися бiля сво§х нiр, та прибирали з ночi у кожного по своєму затишнi оселi.
   Ще трохи далi мiж соснами можна було помiтити, виднi балачки сiроманцiв, котрi те й будувалися собою, що лише на довгих байках про §хнi бувалi вовчi походеньки у села. Та як же лякався мiсцевий люд коли чув усю ту §хню мову, й плани на зиму.
   Розiйшовшись по лiсi, Лорiен зi щуром й собi ще на довго приклалися заповзято робити свою задуману роботу.
   Корнелiус iнколи заледве не надриваючись, навипередки з дiвчиною, таскав на вже i так чималу купу зiбраного ними гiлля - утричi бiльшi вiд нього самого, обламки суковатих ломак. Та приказував собi, - що це ще мало буде аби лiто запалити... А тодi знову поглиблювався своєю сивою спиною у лiсову гущавiнь, стрибаючи крiзь папороть i кропиву, та безслiдно зникаючи за полосатим вiд сосен, горизонтом.
   Часом Лорiен з ним знову зустрiчалася. Бувало лякалася, несподiвано чи умисно натикаючись з ним, одне на одного. А тодi знову навпiл зi сво§ми смiшками, кожен з них йшов по рiзних стежках, знаючи тут на пам"ять ледь-ледь не кожен фут землi. Та привiтно вiтаючись заледве не з кожним деревом, котре допiру вже теж встигло прокинутися...
   У лiсi ще довго панувала мирна лiсова тиша у якiй здавалось аж мов би було чути: кожен подих, кожен шелест, кожен лопiт, аж нiби й навiть те, як повiльно ростуть з землi дерева...
   I хоча iнколи заганяючи з узлiсся вiд гiр, лiсом ширився прохолодний вiтер. А разом з тим вiтром до лiсу постiйно залiтали й звуки журкоту, далеко звiдси падаючих униз шарфiв високих водоспадiв.
   Проте це анiтрохи не можна було порiвняти з тим, що трапилося незабаром. Тодi коли раптом нiзвiдки i водночас звiдусiль, слiдком за журкотом тiє§ води у падаючих додолу водоспадах. Несподiвано вздовж дерев залунав, якийсь дивний: дзвiн, гуд, шум, шипiння. А вслiд за тим шипiнням полинула ще й заливиста музика з лунким натиском на високi ноти. Що так i тягнулися на увсебiч землi - вiдлiтаючи у склепiння порожньо§ тишi, а та вiд того одразу переставала бути порожньою.
   До цих пiр у лiсi нiзвiдки зiрвався дужий вiтер.
   З усiх сторiн завiялося листя, що находу взялося: жовтiти, всихати i крутитися.
   А той вiтер все нiс його уздовж соснових лабiринтiв: нiс, нiс, нiс... Вiн злегка вiяв листям звiдусiль.
   Небо над високим деревами, тодi неначе змiнилося з одного на iнше...
   А у лiсi стало помiтно холоднiше. Так нiби це вiд притиску тiє§ дивно§ музики. Котра зараз й далi продовжувала все тiльки збiльшуватися, линути, i налiтати на узлiсся: все ближче та ближче, глибше та глибше, далi та далi... Аж доки не проникла у найменшi шпарини на землi та мiж гiлками. А переляканий вiд цього, щур раптом не схопив Лорiен за полу §§ плаття, та не потяг за найближче дерево, аби там i собi сховатися ще за §§ ногу.
   I коли Лорiен нарештi вiдмахуючись вiд на§вного §й надокучання Корнелiуса, та навiть не зважаючи усе те дивне видиво, трохи згодом виглянула з за сосни. То досi там було вже аж таке, що навiть нам у найдивнiшому снi не приснилось би, та у найсмiливiшiй уява не уявити...
   Там просто посеред лiсу i усiх стежок, вже надто близько мiж дерев: дудiли трембiт, сопiли сопiлки, лунав стукiт бубнiв та гуд дуд, яких несли танцюючi нiмфи. А разом з §хньою свитою, куляючи на високих цапиних ратицях, йшов i молодий сатир увiнчаний на головi вiнком з виноградного листя.
   Далi, слiдком за тим сатиром §хали на невидимих каретах i санчатах, невловимi при-чуднi створiння. Котрi зупиняючи виступ сво§х запряжених у повiдця: плямистих оленiв, бурих ведмедiв та бiлих вовкiв - ставали поруч одне одного, посеред узлiсся. Та по черзi злазячи по обшитих перлами, щаблях зi сво§х фаетонiв бiля звалених дерев - приймали на себе, що-самi найдивнiшi образи схожих на людей, iстот, а §х карети позолоченi форми: фiакр, та ридван...
   Цим часом, високi на зрiст, нiмфи з розпущеним по плечах волоссям, одiтi у тонкi, ажурнi та барвистi сукнi з мiлким ластовинням на обличчях й далi голосно спiвали. Спiвали, танцювали, а ще збираючи собi суницi й усiлякi ягоди, кидали §х до невидимих кошiв. Де тi безслiдно зникали, а обiрванi кущi опiсля того, так наче з приходом осенi, одразу починали жовтiти та всихати.
   Поступово роблячись холодно, усюди лiсу згодом стало навiть зимно... А на тлi тiє§ зими i того снiгу, що взявся налiтати мiж ялинами на високi кучугури. Тут звiдки не вiзьмись угорi найвищих сосен, повилiтало безлiч сов.
   Вони усi позлiталися до купи над узлiском. Та кружляючи мiж деревами, вертячись над землею, та находу спускаючись до долу тих карет, почали скидати у маревi, якихось дивних чар, полуду сво§х тiл, немов старий вже непотрiбний одяг. За чим, твердо ступаючи босонiж на голу траву вже сповна людськими ногами...
   I тодi за той якийсь короткий час, здавалось би увесь лiс вже вкрай переповнися усiлякими щонайдивнiшими звiрами, та щонайрiзноманiтнiшими iстотами, котрi посходилися сюди на дивну музику, буквально звiдусiль.
   Сама ж Лорiен тепер те тiльки й робила, що принаймнi ховаючись за деревом, але мабуть забувши про усе на свiтi - крутила головою по усiх сторонах. Слiдкувала очима за химерними совами. Та бодай здалека але досить примiтно встигала спостерiгати ще за цiлою чередою усiх цих чудасiй. Де у центрi узлiсся i усiх примар, присiв на сво§ козячi ноги, i сам молодий сатир, що прийшов сюди увiнчаний виноградним вiнком, першим.
   Присiвши на землю, фавн швидко розвiв вогнище й роздмухав його у велике багаття. I тодi усi нiмфи на один лиш жест його довгих вигнутих рук, стишили сво§ спiвучi голоси, а вiн декiлька раз ще застукавши у лункi круглi бубни, що принiс з собою - уклонився багаттю, потiм землi. I мовчки осунувся до вогнища.
   Спостерiгаючи за вогниськом, та чомусь згадуючи собi: усi злi й лихi, та водночас добрi i гарнi справи, якi за життя робила Грачиха - вiдьма з будиночка над озером. Той сатир ще довго так сидiв, оберiгаючи сво§м мовчання й мовчання усiх iнших хто там був. А згодом вже самотужки тихо заспiвав, якусь дуже знайому Лорiен пiсню. Так наче, якусь таку, яку §§ здавалося, що вона чула ще у дитинствi.
   I таким вже сумним, проникливим, тонким був голосистий натяг його спiву, що аж мороз по шкiрi йшов. А вiн здавалося аж мов би спiвав зараз самим серцем. Вiд чого на його очах у тому вогнищi бiля, якого вiн сидiв, та понасходилося i повсiдалося ще багато звiрiв, i щонайдивнiших лiсових iстот з нiмфами.
   Просто на безлiчi усiх §хнiх поглядiв, пiднявшись уверх i полинувши крiзь вогонь, навколо багаття, почало умножатися, i стрибати палаюче гiлля. Котре здавалось би побравшись нинi мiж собою за крючкуватi руки, немов живими людськими образами, полинуло тепер у свiй довгий танець. А пiсня сатира все линула та й линула, як тихо...
  - Тихо,
  Тихо, поле трави похилило...
  Тихо,
  Тихо, падає зоря...
  Тихо, ми шукаєм свою долю...
  Тихо-тихо,
  Та тiє§ долi серед нас уже нема...
  Тихо,
  Тихо-тихо,
  Тиха доля заблукала...
  Тихо, блудить за деревами вона...
  Хмари тихi,
  Вiтри тихi,
  Дiти тихi,
  Як вона сама одна...
  Га§ вербовi
  Нагинають свiточi вiтрiв.
  Га§ сiдають разом з сонцем за полям.
  Гаями довго через свiтязi степiв,
  Iде життя
  Когось бере, когось кидає...
  I тихо-тихо все на бiлiм свiтi через час минає...
   Коли лунка музика бубна у людських руках сатира, закiнчила його спiв, а лiсовий вечiр став глибокою нiччю. Раптом звiдки не вiзьмись за спиною Лорiен щось голосно луснуло, а листя угорi лiсу, незвично зашелестiло. I дiвчина почула, як по §§ плечах звiдки не вiзьмись пробiг, якийсь чудернацький теплий вiтерець.
   А коли Лорiен вже була заледве не втерпiла, i ще б трохи й першою вибiгла на видне мiсце до того багаття аби спитати звiдки той сатир знає цю пiсню. Проте спочатку таки послухавшись та глянувши на Корнелiуса. Котрий зараз аж нiби з вiднятим на мову язиком, сильно шарпав §§ за полу плаття, та з окам"янiлим виразом своє§ морди - тицяв §й за спину, свою куцою лапою аби вона тiльки обернулася та глянула на те, що бачить зараз вiн. Та одночасно те, що дуло §й на плечi, теплим вiтерцем, навiть узимку.
   То i справдi заздалегiдь нехотя обернувшись, Лорiен i сама, сказати те, що перелякалася, - мабуть буде значити, що взагалi нiчого не сказати.
   Адже стоячи зараз супроти не§, згори лiсового склепiння, просто над усеньким §§ тiлом схилилася величезна схожа на людське обличчя допитлива одноока морда велетня, завбiльшки з увесь §§ зрiст. Котрий зараз аж навiть дихав обережно аби §§ не сполохати. Та пильно-пильно собi розглядав усю §§ з нiг до голови, - що ж бо то за така дрiбна дивовижа перед ним сто§ть.
   Здоровеннi синi губи одноокого гiганта, постiйно те i промовляли по складах, що, - Луп-луп, - а з цих складiв, що линули iз його вуст, продовжував те i дмухати на дiвчину теплий вiтерець, i знову повторялося, - Луп-луп. Як вiдомо було Корнелiусу, що зазвичай усякi велетнi а чи то навiть циклопи, i люблять всякчас замiсть усього, що бачать, вимовляти лишень сво§ iмена...
   I знов, - Луп-луп, - i теплий вiтерець у обличчя... Який Лорейн вже був навiть не давав встигнути навiть й писнути чи вимовити бодай якесь одне-однiсiньке слово, - Луп-луп, - все не вгавав, велетень. Аж поки Корнелiус сам, несподiвано перший не зняв жахливий вереск, чим став на себе зовсiм не схожим.
  - ...ЗДОРОВИЛО!!!... - ще бiльше затицяв лапами щур, i взявся сам не свiй, кидатись по носi велетня, гниляччям з опалого листя та жбурляти гiлками.
  - ЛУП-ЛУП!!!... - за щуром i собi загорлав велетень.
   Та вже таким басистим голосищем загорлав, що вiд того його реву, дiвчину заледве не здуло з нiг, а далеко у лiсi вже мабуть звалилася не одна ялина та може ще й трiснув не один камiнь. Вслiд чого, вихорем, швидко зiрвавшись у повний зрiст - ламаючи при цьому, своєю спиною верхiв"я не однiє§ сосни, одноокий велет з негожим лементом так i заметушився, закрутився, завертiвся на мiсцi... А тодi, ще розгинаючи i вiдпускаючи перед собою усi сосновi створи, мов очерет на озерi - стрiмголов накивав з переляку п"ятами.
   Мiж усiма хто був на заснiженому узлiссi, грiючи у кожного сво§ спогади бiля високого багаття, i собi раптом осiялась величезна панiка.
   Зчинився гамiр, переполох.
   Дехто одразу дав драпака. На утоки порозбiгалися усi звiрi. Ба навiть птахи розлетiлись... А Лорiен навiть i сама не вчулася, коли самотужки без Корнелiусе, моментально мов вiднесена вiтром, опинилася край самого лiсу, бiля старого озера на березi до будиночку на водi.
   Надворi стояла вже зима.
   Лiто минуло.
   Вода на прибережжi застигла на кригу. I куди не глянь усе було обсипане бiлим-бiлiсiньким снiгом.
   Стомлено повернувшись сама не знати звiдки на заметену бiлиною, кладку, Лорiен тихо прочинила обвiянi i затягненi iнеєм, старi дверi. I зайшла до темно§ оселi з дерев"яними стiнами хиткого заштореного дому.
   Грачихи дома не було, але дiвчину це вже чомусь анiтрохи не турбувало. Так наче вона §§ вже геть забула, а то може й зовсiм не знала за життя.
   Так мов би, вона нею була сама, а тiє§ дiвчини на iм"я Лорейн нiби й не було з самого початку. Цього iм"я нiби не iснувало взагалi.
   Лягала спати, вона нi на кого вже не чекаючи з порожнiми думками, мов там i думати не було про, що... А засинаючи у не§ складалося таке вiдчуття, що буцiмто так було завжди... Так нiби вона тут була завжди...
   I коли з того хмурого дня, минуло вже багато рокiв, як i протекло незмiрна кiлькiсть води у тому заклятому озерi з пiд крiвель дерев"яного будинку. Донька царя з часом хоча й трохи постарiвши тiлом та ставши мудрiшою у душi, i собi продовжила вiдьмину справу. Все лiкувати рослини, годувати звiрiв, тримати думками лiто трохи довше, i завжди слiдкувати за дощами аби тi не надто змочували людськi врожа§.
   Роблячи майже усе як колись велiла §й вiдьма, хай навiть i з набагато меншим терпiнням. Лорейн з кожним роком також стала, i все частiше помiчати те, що духи, як називала Грачиха - лiсових пожильцiв. З останнiм часом потрохи переставали §§ слухатися. Та вже давно взялися самi за себе усе вирiшувати й по своєму керувати порами року.
   Вiдтодi дiвчина геть постарiла...
   Постарiла тiлом але не душею. Котра з приход кожно§ наступно§ зими, десь глибоко-глибоко у §§ не такому вже i зачерствiлому за цей час, серцi. Постiйно починала нити дивними думками, та тихими тужливими спогадами про те своє минуле життя... Життя, якого у не§ насправдi наче i не було.
  
  
  
  ***
  
   Рано-уранцi, коли на небi ще бiлiв повний мiсяць, спускаючись гаєм, слизькою вiд роси стежкою. На спинi старого зрослого кентавра, §хав невеличкий чоловiчок з вигляду геть низенький на зрiст, та одiтий у стару лляну свиту з солом"яним капелюхом на головi.
   З кривого зеленого узвишшя де зрiдка росли молодi деревця, вони помалу знижувалися оминаючи жалючий бур"ян з будяками та гостре камiння. А коли спинившись, кентавр не сердитим але схожим на сердитий погляд, через його надто важливе з вигляду обличчя, обернувся собi за плечi i сказав, - от i все.
   То й сам не досить молодий, як i кентавр, проте й не зовсiм старий, як i тi деревця, що тут довкола зростали, чоловiчок з солом"яним капелюхом на головi. Сидячи верхи кентавра, злегка поплескав того по плечi. I щиро дякуючи - обережно зiскочив на траву.
  - Ой, як добре, що пiдвiз, Анноре! - вже впевнено тримаючись на ногах, зрадувався чоловiчок у капелюсi. - А то б я i до ночi не дiйшов. - чоловiчок вклонився i махнув вслiд мовчазного кентавра сво§м капелюхом, у вiдповiдь не чуючи анiчогiсiнько. - Спасибi... - стаючи навшпиньки, вдруге гукнув вiн, а тодi знову накинув собi на макiтру, свого солом"яного капелюха та й розiйшовся з кентавром у протилежнi сторони.
   Вiн, довго ще помаленьку брiв собi пагорбом низько-низько униз аж доки хватало йому очей те глядiти аби примiтити широку дорогу, що лежала край поля.
  - Ще трохи дорОги, ще трохи часУ... Ще трохи сОнця, i гляди тiльки, а я вже рАдiсть у кишенi несУ... - тихо собi пiд у мiру згорбленого носа, бурмотiв чоловiчок, постiйно наголошуючи на лiтерах: то "а", а то "о", чи "у". А його рука з куцими пальцями на яких росли маленькi жовтi нiгтi, думно теребили йому пiдборiддя. - Ще трохи дороги, ще трохи часу, - все повторяв i повторяв чоловiк, аж поки образ кентавра на узвишшi за його плечима не зник, а вiн вже не оглядаючись на нього - вийшов на стару широчезну дорогу, якою часто до мiсцевого селища з мiста §здили вози з сiном. А про не§ казали, що вона була начебто витоптаною одним велетнем, що колись зачастив гостювати на господi самiтно§ хати край озера. - Ще трохи дороги, ще трохи часу...
   Стежкою - стежкою, гривастою травицею та попiд саму дорогу в якiй не довго було б аби дорахуватися до не спiзненого числа крокiв, чоловiк вже сам того не помiчаючи пiдiйшов й до високих дерев"яних ворiт. Обережно торкнув §х рукою з куцими пальцями, як i жовтими нiгтями на тих пальцях. Ворота були прочиненi i вiн стиха прослизнув на подвiр"я.
   Усюди було видно, що угiддя давно не було доглянуте. Травиця у садку вигорiла - усе пожовкло. Грядки ще з весни не були посадженими. А на яблунях покрутився заледве не кожен листок.
   Лише однi зелепухи зеленiли вздовж садка, i тiльки одне велике яблуко ще дещо червонiло мiж ними аж край самого живоплоту. Що вiвся собi ой низько-низько, та ще далеко-далеко до берега де стояло декiлька старих i вже порожнiх дiрявих пасiки, та ще зi стежки хилилася прогнила кладка до озера...
  - Панно. - спустившись старою тропою через усе угiддя, та вже бiльш боязко пiдступивши ще трохи ближче до кладки, гукнув леприкон, проте стояти залишився рiвно на березi. - Я не знаю, як ви себе почуваєте чи слiдкуєте останнiм часом за небом, зорями, що падають i все таке iнше... Та я по лiто прийшов, як i було домовлено вами з селянами! - стаючи навшпиньки, вiн спробував заглянути у зашторене темне вiкно, та це не допомогло йому щось побачити i тодi безпорадно почухавши кучерявий затилок, вiн приспустив свiй солом"яний капелюх аж очi. - Три днi назад у Iалдорi пiшов снiг! - знов гукнув вiн у зашторенi вiкна а його голос повертаючись з за озера - тричi повторився сказаним. - А у мене грядки ще не зiбранi. - знову лунко повторив леприкон. - Менi б погадати на одне дiльце, якщо можна, та лiта трохи... Ще б сонця на день другий, а то я зовсiм не встигну зiбрати врожай, та не буде на що мо§й родинi зимувати.
   Коли раптом дверi до дерев"яного будиночку на водi рипнули а порiг прочинився, леприкон сам не знати чого злякався, та вже бува навiть трохи позадкував вiд берега. Проте ще за мить коли нiхто звiдти не вийшов, вiн спинився i знов гукнув:
  - Панно! Агов, ви там?
  - Та-ак. - ще заледве молодий, проте якийсь надто слабкий голос вiдповiв з дверей.
   I коли леприкон знов став навшпиньки та перехилився убiк аби заглянути у темний будинок, звiдти на порiг дому повiльно вийшла квола жiнка з хворобливим виглядом лиця. Ї§ очi були, якимись надто сонними. А то щире сонячне свiтло, яким вони колись ясно горiло у теплу пору року, здалося леприкону, що
  зараз просто тухне нiчним затiнком.
  - Що-о. Що ви казали? - змучено повторила квола жiнка у дверях. - Я, я допоможу вам, зачекайте тiльки трохи, - поточившись у дверях, вона ослабло сiла на порiг. - Зле менi щось...
  - Ой лишенько. Щось ви не добре виглядаєте! - забiдкався леприкон, та нiби й забувши свiй страх перед цiєю хатиною, що боявся змалку ще вiд небилиць сво§х батькiв. Тепер вже не роздумуючи, швиденько побiг кладкою до жiнки аби чимось зарадити. Втiм коли вiн з кожним кроком пiдходив до не§ ще й ще ближче, та ближче. То йому чим раз тим-бiльше ставало дедалi яснiше видно, що це сидiла вже на призьбi не та стара Грачиха, яку вiн здавна добре знав у очi.
   Небо помалу свiтало. Сонце ще не зiйшло проте мiсяць вже потрохи почав танути мiж прозорими хмарами звiдки i лилося прохолодне ранiшнє свiтло.
   Пiдбiгши до порогу, леприкон вiдразу скинув на кладку свiй капелюх та взяв стиха жiнку за ослаблi плечi, так наче спробував цим §§ привести до пам"ятi... Вiн довго §§ розпитував та заглядав у вiчi. Та вона все вiдвертала вiд нього це своє вже без людяного рум"янцю лице, так наче щось старанно приховувала, чи то у сво§х очах, чи у серцi. А потiм коли вона нарештi трохи розговорилася, i таки розповiла йому свою iсторiю, яку i сама тiльки змогла зараз пригадати. Леприкон вiд цього тiльки те i робив, що хитав головою. А його думки потрохи починали розумiти, що прийшовши сам сюди за помiччю, вже вiн §§ повинен §й надавати.
   Навсидячки скуцьорбившись на кладцi, вони обоє ще довго так сидiли, спинами - один до одного, та з пiдпертими пiдборiддями на сво§ колiна. Мовчали... Леприкон дуже довго i серйозно щось думав, вибiрково трохи розповiдав якiсь сво§ iсторi§, котрих у нього був величезний запас. Потiм вiн знов мовчав, мовчав, мовчав...
   Мовчав аж поки не здогадався спробувати один старий дiєвий спосiб, яким колись користувалися ще його прадiди.
   Спосiб, як вiн казав ще, - старий-старий, як цей свiт i його рiд... Бо здавну усiм лiсовим жильцем було добре вiдомо за, що от справдi шанують сам рiд леприконiв, так це за те, що золото добуте ними завше має неймовiрну силу чарiвного везiння. Вiдпускаючи, яку на воду та пiд хмарами, можна було багато чого отримати у займи. I коли усi цi думи прийняли у головi леприкона належний стан, а вiн вже сформував §х до купи. Вiн сам раптом усе зрозумiв та зiрвавшись на ноги - голосно крикнув, що знає, що робити. А пiсля цього, дiставши з кишенi цiлу жменю жовтих монет, кинув одного золотого на кладку у калюжу озерно§ води.
   Хмари цим часом у небi несподiвано почали плити швидше...
   А тодi пiдкинувши сво§м викривленим черевиком, ту монету у озеро, леприкон на очах трохи постарiв, а з води бiля кладки здiйнялася у небо прозора веселка...
   Чи то жiнка чи дiвчина вже повiльно звелася на ноги i пiдiйшла до райдуги. У тому §§ свiтлi i сама стаючи на вигляд аж нiби прозорою та малою-малою, мов дванадцятирiчне дiвчинка. Якою ж майже, вона й сама колись сюди i потрапила...
   А тодi вода у озерi захлюпотiла. I на находу змiнюючись у вже дитячому лицi, те мале дiвча тепер вже спокiйно, мов розчинилося у повiтрi. Та пiднiмаючись разом з тiєю веселкою угору, i собi полетiло вслiд за нею, назад за лiс.
   Крiзь бiле небо до свого батька. У тi давнi днi, коли це з нею тiльки трапилося...
   Ще якийсь час спостерiгаючи за вiдльотом дiвчинки, леприкон гордо стояв, аж поки не сполохався чогось дивного, що разом з вiтром зiрвавшись за веселкою, але вже з садка - вихорем полетiло йому пiд самi ноги.
   То було те єдине червонiюче яблуко, що скотилося тепер на берег...
   Пiднявши та отерши його в свою лляну свиту, леприкон надкусив яблуко, й досi зостаючись так незворушно собi стояти. I довго-довго ще дивитися у небо на тi швидкi хмари, що нiяк не могли схаменутися. А все котилися й котились, мов те єдине яблуко.
   Втiм котилися вони не з садка а з за гiр, над лiсовим краєм, i кудись вже надто далеко на пiвдень, куди нинi не хватало ока аби поглянути на те ще далi...
   Аж раптом дверi до будиночку несподiвано прочинилися настiж а на порозi - жадiбно хапаючи ротом повiтря, знову з"явилася стара вiдьма.
  - Ану, що тут забув?!!! Гайда...! - вiдразу над озером почувся живий-здоровий Грачихи голос вiд чого у леприкона аж п"ятки похололи з переляку а у вухах нiби лиховiсно забили мiськi дзвони. - Кш-ш-ш-ш з вiдси, Керею! - знов хрипнув голос старо§ вiдьми, а на сонячному свiтлi §§ лице почало щомитi поступово нiби дедалi бiльше молодшати, губи синiшати, а щоки безкровно бiлiшати а аж поки не зовсiм стали схожим на порцеляну, i всi зморшки, що на них були донинi, находу не розтали в росу, та не стекли §§ шиєю. - Бiди ще накличеш, кгш-ш-ш-ш...
   Грачиха з порогу ще раз ослабло махнула рукою, i таки нагнала з тину, старого чорного мов смола ворона. А коли §§ синi наче небо, очi раптом завертiлися вже пильнiшим поглядом на леприкона, що стояв неподалiк не§ на кладцi. То вiн сам тодi вiд цього заледве не вдавившись тим яблуком, що надкусив - швидко кинув собi пiд ноги ще одну монету.
   Небо над будиночком на водi, тодi швидко нахмурилося, почав накрапати дощ. З озера вмить пiднялася друга прозора веселка, а леприкон не гаючи часу, наступив на те мiсце §§ витоку, сво§м старим покрученим черевиком. Та моментально щез з проникливо§ до самих кiсток, синяви вiдьминих очей, вiдлiтаючи собi хмарами, десь далеко-далеко за лiс i криву стежку. Залишивши опiсля себе у вигадливому поглядi Грачихи, чи то примарний вiтерець, а чи то сон, що §й здалося й досi снився на яву...
  
  
  
  ***
  
   Донька царя повернулася назад додому на веселцi, що старий леприкон викликав кинутою у землю, золотою монетою.
   Вона повернулася i прокинулася.
   Усi мiщани одужали, бо усе, що трапилося, виявилося лише §§ сном.
   Вона прикинулася у сутiннi кiмнати на теплому лiжку, посеред ночi. А §§ зморений батько, сидячи зараз бiля само§ не§ на м"якiй перинi, стиха заспокоював §§ добрими словами.
  - Усе добре Лорiен, усе добре! Це була лише казка... А для мене сон. - вiн мляво вiдклав книжку у бiк, накривав дiвчинку ковдрою аби затишнiше спалося, та приголубив §§ батькiвським поцiлунком у чоло зi словами, - Добранiч сонечко, на добранiч!
  - А Велiарт вже спить? - вмощуючись на бiк аби було зручнiше, досi вже сонним голосом, перепитала дiвчинка а §§ рученята мрiйливо посунулися ще далi §й пiд щоку.
  - Спить. Завтра побачитесь. - знову поправивши на доньцi ковдру, тихо собi вставши з лiжка та щiльно причиняючи за собою дверi у спальню доньки, король сонними ногами вийшов у коридор. Звiдки мовчки заклавши собi руки на грудях, геть змерзлий пiшов трохи униз по гвинтових сходами до найвищого вiкна у цiй вежi.
   На вулицi ж свистiла завiрюха...
   " - Ця iсторiя виникла у свiтi де немає кордонiв, а вирiшувати яким буде завтрашнiй день, тiльки вам... Вона виникла у свiтi свiтла i темряви, що завжди ходять поруч...
   Свiтi добра i зла. Свiтi ново§ iсторi§ Хронiк, - Акашiйських Хронiк..."
  
   Вiдбулося це одного зимового вечора
   напередоднi Рiздва.
   Коли метушня днiв згасає...
   Коли усi хто наземнi засинають. На горизонт небосхилу сходять зорi. I життя своє кожна iз них має та втiм розповiдь ця трохи згодом - iсторiю свою, уявi вашiй розiллє. А тепер, - тепер ж трохи iнше слухать доведеться.
  
  
  
  ***
  
  - Бернарде, а пiдлий-но менi ще того хмiльного меду, що ти принiс! - голосно пiдкинувши у пiч, хмизу, а на стiл вiвсяних хлiбцiв, що дiстав з льоху, буркнув собi пiд носа старий леприкон.
   Цим часом у стiннi мало§ кiмнатки у кутку бiля печi на стiнi i попiд сволоками низько§ стелi, жарко загорiлося вiдображення хиткого вогню, а по пiдлозi посипалася тисяча трiскучих iскор.
  - О! - з теплого затiнку кiмнати де стояв круглий стiл, потягнувся задоволений мов людський, ведмежий голос. - Вiн збираний ще минуло-рiч з Гайовроново§ пасiки. - загордився старий бурий ведмiдь а у його лапах пiднялося над не застеленим скатертиною - голим столом, здоровецьке цеберко меду. - Добрий же у нього мед!
  - Добрий-добрий. Та дорогий! - знов буркнув леприкон i швидко кинув руки до кишень, спостерiгаючи як витанцьовує i гуготить у його печi полум"я. - Я за нього три золотих тунуса вiддав.
   У кiмнатi на мить запала тиша.
  - Та все-одно мед добрий. - коричнева мов какао, ведмежа морда знов задоволено всмiхнулася, а його лапи пiдняли йому до рота його майже спорожнiле горня липового меду.
   Не сiдаючи за стiл та вдаючи, що не чує, леприкон пiдiйшов й собi надпив зi свого кухля меду, та знову повернувся до печi, що горiла край схожого на черевик камiну.
  - Холодно вже, - потираючи посинiлi схожi на людськi але з набагато коротшими пальцями, руки на яких росли куцi жовтi нiгтi, леприкон ще ближче пiдiйшов до печi. - До кiсток бере! Ти додому мабуть сьогоднi не йди! Там заметiль буде, менi ще зранку Керей повiдав.
  - Та мабуть вже не пiду... - ведмiдь шанобливо втер лапою морду i розвалився на низенькому стiльцi схожому на розкарячений корiнь з дерева, а його голова так i впершись у стелю леприконового дому, знову дала йому зрозумiти, що зiгнутися потрiбно було ще трохи нижче. - Вони там й без мене шануються!
  - Та-а-ак, - повертаючись до столу, леприкон кашлянув у кулака, висякав носа, а тодi знову потер малими руками об засмальцьовану жилетку на собi, i помалу пiшов до вiкна, - вони у тебе добрi дiти, матiнка твоя §х гарно ростить! - леприкон швидко причинив вiдвисле протягом округле вiкно, i на глухо затягнув його - однiєю фiранкою та вилинялими клiтчатими портьєрами. - Угр-бр-р-р-р... - окам"янiле вiд криги, не близьке кругле озеро за вiкном зникло за плямистими портьєрами, а в очах леприкона знову з"явилася кiмнатка та кипучий чайник на печi. - Холодрига, яка, - коли в очах знов мигнуло вiдчужене закам"янiле озеро, вiн не втримався i вдруге подумав уголос, хапаючись за голову, - лячно там ще i якось. Ох дерева та коренi, клювач знов клює.
  - Майроне я тобi казав не спати увечерi бо голова буде болiти. - спокiйно вiдреагував старий клишавий. - Увечерi треба за лiсом слiдкувати!
  - За усiма не вслiдкуєш.
  - Ти це про що? - здивувався ведмiдь.
  - Зима щось затягнулася... - безпорадно вже сiв за стiл бiдкатися леприкон.
  - Та то мабуть знову стара Грачиха скiмлить! Певне знов чекає вражено§ душi, аби та впала та до §§ лап. - допиваючи з горняти мед, ведмiдь опiсля сказаного собою слова "лап", сам глянув собi на лапи, довго дивився, думав, а тодi знову перехилив собi горня з липучим медом над мордою. Та на розчарованих леприконових очах, просто собi допив вже усi останнi крихти, заледве не вижавши саме горня.
  - I не кажи. - леприкон аж вiдвернувся вiд старого ведмедя, втiм мову таки втримав. - От, що-що а те вона наче нюхом чує, - задумався вiн, - мабуть вже давно не живилася ними, бо ж зима вже сто§ть четвертий рiк.
  - Та правду кажеш! - коли по столi гецнуло спорожнiле глиняне горня а ведмiдь ще кiлька раз обiтер собi рота, у його голову полiзли спогади. - Лiта справдi щось вже давненько не було, бачу Грачиха слова не тримає.
   Мовчки кивнувши головою на ведмежi слова, леприкон якось аж наче жадiбно глянув на спорожнiле горня на столi. Разом з вiтрогонами за його плечима на печi почав закипати, булькотiти i голосно квилити, повний чайник води, а з його вушка в усю свою силу повалила цiла кiптява душно§ пари. Мов того сажного диму, що iнодi заганяв з печi, а тодi упершись угору стелi, шукав собi виходу на вулицю.
   Десь туди на двiр, де заморозки хоча стояли i ранiше, проте зима здавалося, що розгулялась лютувати тiльки зараз.
   Туди, де за вiкнами зараз ще за дня кружляла заметiль. А за вечiр, бiла хурделиця, швидко обвiяла усi дерева i ще до ранньо§ ночi увесь лiс став бiлим-бiлiсiньким од не§, так нiби облитим сметаною, як це здавалося леприкону та марно тратило його безцiнний спокiй, - яке ж це треба марнотрацтво мати матiнцi природi аби аж настiльки щедро замести все отою бiлиною. А це ж тiльки був мiсцевий лiс, - а що ж бо воно вже по свiтi робиться, ой лишенько...
   Коли завiрюха з вулицi завила ще сильнiше а вогонь у печi засвистiв голоснiше, леприкон опам"ятався i глянув на кволого ведмедя, що куняв одним оком просто сидячи за його столом.
  - Бернарде. - шепнув леприкон та ведмiдь не почув, а коли леприкон тихенько нахилився через стiл аби його розбудити, то той допiру стямившись вiд сну, почав хвалити вечерю хазя§на дому.
  - Ох! Х-файно то все у тебе таки було, Майроне! - потираючи собi живота, ведмiдь ще бiльше розвiшався на схожому на розкарячений корiнь, стiльцi, i вже ширше вiдкрив очi. - Х-файно було! - та коли вiн вже спробував вставати аби знову пiти шукати марний сон, його голова голосно гецнула об стелю, та так сильно, що у домiвцi аж шибки затремтiли а свiчка на столi заледве не згасла.
  - На Бога! Бернарде! - забiдкався леприкон а у нього на головi так i похилився його старий, полатаний зелений капелюх з пiд якого просiклося декiлька пучкiв сивого волосся та кучерявi бiлi бакенбарди, вiд вух i до рота.
   Свiчка на столi вже майже догорiла, а з печi, край кiмнати все голоснiше i голоснiше свистiла заметiль, трiщав вогонь, шипiв чайник на чай на нiч, та пiдскакували до стелi сотнi жалючих iскор.
  - Майроне... А хто ж бо то у вiкно до Тебе глядить?! - вже протираючи закислi очi, раптом втомлено задивувався ведмiдь, гадаючи, що то i далi йому сновиди мерещаться.
  - Де? - обернувся леприкон.
  - ОН?! - гаркнув ведмiдь.
  - ТА ДЕ?! - леприкон закрутив головою.
  - Он же!... - ведмiдь тикнув лапою леприконовi за спину.
  - Бернарде йди вже спати! - старий леприкон зморено витер собi лице, почухав пiд носом. - А то на тебе вже мара находить.
  - Та ти глянь краще, - вже при тямi, ведмiдь знов-таки тикнув лапою, - он знов хтось заглядає!
  - Ну гляди менi, немає там тiльки нiкого...! Я такi жарти не люблю!!! - розсердившись, леприкон вiд злостi недбало зiрвався з за столу, спересердя схопив з пiдлоги свiй позолочений цiпок, та швидко почимчикував до дверей накульгуючи на праву ногу. - Ой не люблю! I мед твiй можу перестати купувати аби дурману того до рота не тягнути, як i ти. Я старий, менi того не потрiбно, ми давно дружимо але це занадто, хочеш мене навкруг пальця обвести - не вийде! Я ще не таке бачив i чув. Забув я вже давно те чого з iншими ще не було, тож не таке зi мною ще лучалося...!
   Вже впершись веснянкуватим носом майже не у самi дверi, леприкон натиснув на дивакуватий рiзьблений замок, вiдсунув старi засув та тiльки вiдкривати дверi аж раптом...
  - АААААААААААААААА! - несамовито навiть для себе а вже не те щоб i для ведмедя, закричав леприкон.
  - ААААААААААААААААААААА! - басистим тоном ведмiдь i собi несподiвано пiдняв вереск з бiльшого переляку за леприкона а нiж за те, що там могло бути за дверима.
  - ААААААААААААААААААААААА!!! - за дверима ще голоснiше заверещало семирiчне дiвча.
  - Воно говоре?! - вже тихiше шепнув леприкон i знову з криком голосно гримнув у дiвча просто перед носом, сво§ми округлими, як i вiконця, дверима, засунув старi засуви, та зачинив свiй рiзьблений замок. А тодi ще хвильку так постоявши - почекавши, повiльно почав усе це наново вiдчиняти бо таки не сповiрилось йому, що це могло бути.
   Знадвору на порозi, пiд оброслим брунькатими крижинами, козирком, що висiв над сходинкою до хати, босонiж стояло мале геть промокле i замерзле дiвча, рокiв семи не бiльше. З якимось навiть на думку ведмедя, що заглядав через плечi леприкона, миловидним личком та довгим до пояса, хвилястим русявим волоссям. Воно було одiте нижче колiн у самiй бiлiй сорочцi, а поверхи тiє§ сорочки куталося лише в одному чоловiчому пальтi, дорослого розмiру з великим лисячим комiрцем, обсипаним снiгом. Як цокотять у не§ зуби, леприконовi здавалося, що було чути аж до його свiтлицi, проте спiвчуття у нього це мало викликало.
  - I що менi на Бога з ним робити?! - розгублено обернувся до ведмедя, леприкон, та вже такий сердитий, що аж нiби плакати схотiв з того.
  - Впустиш може? - не подаючи вигляду, що когось чи чогось злякався аби не лякати пiзнього гостя, ведмiдь помалу встав зi стiльця аби привiтатися з дiвчинкою.
  - Ой бо нi! - завжди лячно при виглядi утричi бiльшого за нього ведмедя, заметушився леприкон. - Красненько дякую!
  - Значить впущу я. - всмiхнувся ведмiдь, i дочекавшись митi коли леприкон вiдiйде вiд порогу, тихо прочинив дверi настiж.
   Там в усю силу шумiла хурделиця, а вiд тiє§ §§ вiтряно§ сили, заметiль почала завiвати й до хати. Снiг, що лежав на вулицi пiднявся i крутими вiтрогонами почав метушитися у ведмедя просто перед очима, сипатися порошею на нiс, проте йому у лице вiн особливо не дув, так наче його боявся. А те дiвча й далi залишалося стояти мiж ними обома: снiгопадом i ведмедем, мов укопане, - аж нiби навiть пискнути боялося.
  
  
  
  ***
  
  - Заходь вже! Чом сто§ш, як не рiдна?! - пiд стелею ще бiльше нахилилася ведмежа голова, а сам ведмiдь ще трохи вiдiйшов з порога аби упустити до хати дiвча.
   На подив леприкона, струшуючи снiг, i обтупуючи ноги до темного коридору, якось занадто лячно, чи хворобливо а може просто повiльно, зайшла мала згорблена вiд холоду, дiвчинка. А §§ зеленi очi мов два ельфiйських лiхтарики, почали тихенько крутитися по сторонам, боязко обдивляючись усю домiвку.
  - I як тебе звати, дитино? - зачиняючи дверi, ведмiдь повернувся до коридору аби провести гостю до свiтлицi.
  - Сандiр. - дiвча перелякано втерло запорошено снiгом, мокре лице та струсило копу снiгу з плечей.
  - Гарне iм"я, - сказав ведмiдь.
  - Гарне-гарне. Дарма, що надто хвацька, - у вiтальнi закопошився злий леприкон, а тодi наче схаменувся i якось жадiбно глянув ведмедевi у очi, - чаю певне ставити вже БIЛЬШЕ треба?!
  - Звичайно. - бархатним басом погодився ведмiдь, а тодi здивовано обернувся сво§м волохатим обличчям на дiвча. - А що ж ти тако§ холодно§ зимово§ ночi тут так пiзно робиш?
  - Я заснула просто. - тупцюючи з ноги на ногу, дiвча винувато глянуло на ведмедя.
  - Бхе! - роздратовано пирхнув леприкон, вiд чого дiвча аж пiдстрибнуло з переляку.
  - А ще я бачила багато снiв! Менi снилося, що усе навкруги було засипане снiгом, i здавалося так холодно, i стiльки криги, i так багато бiло§ води пiд нею я ще нiколи у життi не бачила, - ще раз обережно глянувши на сердитого леприкона, злякана дiвчинка вiдразу обернулася до ведмедя i продовжила розповiдь, - а тодi менi стало трохи лячно, мене нiби хтось сильно штурхнув пiд бiк, а я прокинулася. Завтра ж має бути Рiздво, а сьогоднi ще ж нiч. Усi досi ще спали. I менi стало так цiкаво побачити Санту. - очi дiвчинки ласо глянули на теплий пiд клiтчатою ковдрою стiлець.
   Помiтивши, що саме, ведмiдь навiть аж засоромився, що вiдразу цього не запропонував, - тепер вже попросив §§ сiсти.
  - Ми живемо тут неподалiк лiсу, - веселiше сказала дiвчинка, - i я пiшла шукати Санту з ельфами.
  - МИ?! - сумнiвно перепитав леприкон, його руки з переляку ошалiло затремтiли i ледве не обшпарили його кип"ятком з чайника, а його почервонiлi очi жалiбно глянули на стiлець, що мiг змокнути вiд мокрого на дiвчинцi пальта. - I багато ще вас там є?
  - Нi. - ще навiть не сiвши, заперечила дiвчинка. - Я i брат, вiн спить, а ще мама з татом, дома.
  - О грiхи мо§ важкi за, що ж менi мо§ клопоти...?! - забiдкався леприкон. - Коли ж був той час, що я устиг прогледiти цих гномiв?!...
  - Майроне... В iм"я усiх чудес, вона не гном. - швидше нiж зазвичай залепетавши язиком, дивно всмiхнувся ведмiдь а тодi повернувся до дiвча та знову порадив сiсти. - А нуж бо то розкажи, що було далi?...
  - Я вийшла на ґанок. У лiсi було чути, якусь дивну музику i я на не§ пiшла. А тодi, - дiвчинка завертiлося на стiльцi, так наче вона захотiла аби §й дiйсно повiрили у щось справдi надзвичайне, що казала перед цим, - тодi менi знову стало страшно i я вже не могла повернутися, я бiгла, бiгла слизькою дорогою. Менi було холодно а тодi я побачила великi слiди, пiшла стежкою за ними i побачила вашу хатину.
  - То це i добре! - всмiхнувся ведмiдь.
  - Добре-добре. - подав i собi голос розгнiваний леприкон. - Красненько дякую тобi Бернарде за твою доброту! Казав же я тобi замiтати за собою тi вм"ятини, що ти умiєш ставити.
   Не знаючи, як себе краще повести, дiвчинка почала мовчати, тiльки те й роблячи зараз, що зголоднiвши, ковтаючи великi клубки слини. Та вертячи очима, то на ведмедя а то на сердитого хазя§на, що тепер вже нi перед ким не церемонячись, дратiвливо кинув свого капелюха на табуретку, та став собi стояти бiля печi з закладеними нижче живота руками.
   Втiм ведмiдь тепер лиш тiльки привiтно посмiхався. Вiн знав, що коли його старий добрий знайомий дратується, то, то буває, що часто лише вiд своє§ доброти, яку дуже - дуже-дуже сильно бо§ться показувати на людях...
  
  
  
  ***
  
  - А покажи-но менi, - ведмiдь так аби упевнитися в iменi дiвча ще раз питально глянув §й в очi, - з Сандiр...?! Оте, що ти показував менi, минуло§ зими. - ведмiдь тицьнув великою волохатою лапою собi над головою та вище не§ аж до стелi. - Та сховав у себе на пiддашшi. Думаю воно має сподобатися нашiй гостi, а ми ляжемо собi спати, i вона не вередуватиме. А вранцi подумаємо, як бути далi?!
   Ще якийсь час тихо постоявши бiля печi, грiючи там собi у кишенях сво§ руки з куцими нiгтями, леприкон знов пiдозрiло глянув сердитими очима на ведмедя. А тодi мовчки розвернувся, пiдтягнув на поясi пiдперезану жилетку, та подався у коридор до дверей, накульгуючи на свiй позолочений цiпок.
   Ще за хвилину, коли його спину ковтнула темрява, сходами пiд стелею. Згори пiддашшя над головами ведмедя та дiвчинки, почувся його розсерджений голос, що путаючись у павутиннi - поширився вiд чорного коридору i вздовж вiтальнi аж до само§ печi.
   Йди звiдси химеро! - чулось лаяння леприкона до павукiв та рiзних комах, яким вiн дозволяв зимувати на його горищi та половину чи§х iмен тримав у себе в записнику аби не позабувати. - О дiдiв мо§х бороди, де ж це ти? - опiсля довгих шкряботiнь та перевернутих скринь, що голосно гупали по стелi, перекинувши ледь не усе з нiг на голову, та переривши заледве не усе сiно, яким було встелене пiддашшя, леприкон нарештi ще за хвилин десять свого мовчання та глухого гуркоту, спустився у коридор. А його обтягнена сiро-червоною жилеткою, спина, знов почала майорiти у темрявi, мов зiтлiлий смолоскип.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"