Научная философия (укр.)
"Самиздат":
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
|
|
|
Аннотация: первый в мире учебник с научной философии (украинский язык).
|
НАУКОВА ФІЛОСОФІЯ З КУРСОМ КОСМІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.
SCIENTIFIC PHILOSOPHY WITH COURSE SPACE PHILOSOPHY.
Д-р МИКОЛА МАРК (МИХАЙЛОВСЬКИЙ).
ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ НОВОЇ НАУКИ, ВИКЛАДЕНІ НА СТОРІНКАХ ПЕРШОГО В СВІТІ НАВЧАЛЬНОГО ПОСІБНИКА З НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ.
Видавничі права: No видавництво д-ра Миколи Марка (Михайловського) "МАРКО".
13983911.
Міжнародний науковий і мистецький Центр інтелектуального
розвитку при Центрах ООН. UN 2159024737.
Авторські права: No д-р Михайловський Микола Михайлович.
ISBN 966-624-047-5 2159024737.
"МАРКО". м.КИЇВ - 2002.
Друге видання (перше опубліковане 10.12.2000 р.), доповнене (нові розділи 13 - 16) внаслідок написання автором праць " Плагіат з чужо§ істини" (2001 р.), "Критика філософі§" (2002 р.) та "Курс космічно§ філософі§" (2002 р.).
Увага!
Специфіка запропонованих книг д-ра Миколи Марка (Михайловського) в тім, що він, відповідно до особистого заповіту від 22.06.2001 року, заборонив друкувати всі сво§ праці (а також §хні переклади) після своє§ фізично§ смерті. Заборона поширюється і на все інше пов"язане з іменем та авторством. Заборона не підлягає якому б то не було скасуванню.
Індивідуальні авторські права поширюються на всю запропоновану наукову філософію та на оприлюднену тут і в підручнику "Курс космічно§ філософі§" (2002рік) інтерпретацію космічно§ філософі§.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Авторські права застережено міжнародним законодавством та чинним законодавством Укра§ни ("Закон про авторське право та суміжні права"), а тому кожне видання, переклад або фрагментарне посилання (цитування), здійснене без письмово§ згоди автора - д-ра Михайловського М.М., тягне за собою відповідальність. Окрім того, друкарські та комп'ютерні відтворення і переклади, на які не дано письмово§ згоди автора, є недостовірними, тобто видуманими, безпідставними ... тощо, а ті особи, які ними користуються - порушниками чинного законодавства.
Автор ще раніше задекларував права на наукову філософію як науку і на саму назву "наукова філософія".
Автор також диспонує правами на інтелектуалізм як основну ідеологію класу інтелігенці§ і на науковий підхід у висвітлені класових проблем інтелектуально§ еліти.
Письмове використання без посилання на автора назв, законів і формул, логічно доведених у даній праці, також не допускається і тягне за собою відповідальність перед Законом.
Зміст:
1.Аргументація.
2.Суб"єктивні похідні поняття "істина".
3.Теорія субстанці§ (сутності):
а) проблема субстанці§ в філософі§;
б) інтерпретація субстанці§ теологами;
в) місце субстанці§ в формулі істини.
4.Теорія істини.
5.Парадигми осягнення Абсолютного Розуму.
6.Матеріальна конгломерація Всесвіту.
7.Закон гармоні§.
8.Аспект "інобуття" в бутті.
9.Фактор руйнаці§.
10. Дефініція колишнього по відношенню до прийдешнього.
11.Замкнутий цикл мислення конкретно§ свідомості.
12.Історичний прогрес.
13.Космічна ідея космічно§ філософі§.
14.Наукова база науково§ філософі§.
15.Критика класично§ філософі§ і самокритика науково§ філософі§.
16.Релігійний зміст істотного.
17.Суспільна концепція науково§ філософі§.
18.Наукові гіпотези філософі§.
"ЗАРАДИ ІСТИНИ ТРЕБА МУЖНЬО ПЕРЕСТУПИТИ МЕЖУ, ЯКУ МИ САМІ СОБІ СТВОРИЛИ, ЩОБ ЗАХОВАТИСЯ ВІД ПРОБЛЕМ, І ВСТУПИТИ В НОВУ ДЛЯ НАС ДІЙСНІСТЬ".
(М. ХАЙДЕГГЕР).
1.АРГУМЕНТАЦІЯ.
Філософія - це мислення, і ось сьогодні людина домислилась до того, що пора вже даній премудрості стати наукою. Чим вона гірша від інших?
Мислення заради мислення, як такого, є процес в одному керунку - для часткового самоствердження і розвитку мислення (але не більше). Конкретизоване мислення має вирішувати якусь певну задачу і породжується конкретним інтелектом задля ціє§ задачі. Конкретика післі конкретики інколи втрачає сенс - конкретне "вирішення-невирішення" не завжди конкретизується в нове (буває, що нагальність цього не вимагає). Наявне мислення без мети (без "конкретики") застопорюється і безрезультатно функціонує на місці - філософствує, насолоджується "собою-в-собі" та "собою-для-себе".
Інша справа мислення заради істини і мислення з позиці§ істини.
Наукова філософія дає такий шанс.
Людське буття ставить задачі й очікує на відповіді.
Істина класично§ філософі§, з конкретно§, об"єктивно§, відносно§ ... та ін., постала для науково§ філософі§ в усій сво§й величі, повною силою об"єктивно узагальнилась та беззаперечно абсолютизувалась. Метафізика? Догматизм? Ні! Адже навіть дискусі§ можливі, проте більшою мірою не посередництвом чисто суб"єктивного дискурсу, а в рамках узгоджено§ логіки науково§ філософі§.
Наука регламентована по факту. Вона є системою понять про явища і закони дійсності. Це особлива сфера цілеспрямовано§ людсько§ діяльності.
Як філософія дана наука слугує для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, але як наука, філософія має не лише пізнавати закони дійсності в інтересах практики (відображати дійсність в суспільній свідомості), але й більше - по-науковому виважено, уяснивши істину, скеровувати людство в гармонію Всесвіту.
Дана філософія є наукою наук, адже, окрім того, що вона дає можливість уяснити Істину, вона ще й наділена першою якістю всесвітньо§ свідомості - всеохватним творчим (і логічним) пізнанням.
Знаючи, що наукове пізнання світу суттєво відрізняється від інших форм відображення дійсності, наукова філософія, базуючись на діалектиці, також використовує особливі методи - спостереження, індукцію та дедукцію, аналогію, формалізацію, математизацію ... тощо. Над усім цим постає логічне мислення і окрему нішу займає творча інту§ція. Часто використовуються часткові методи, пов"язані з конкретними узагальненнями науково§ філософі§ - теорі§ субстанці§, теорі§ істини, закону гармоні§ ... і т.д., і що не менш важливо, а швидше навпаки - теологічного підходу в осягненні Абсолютного Розуму.
Сучасна наукова філософія виступає важливим компонентом науково-технологічного прогресу, деякою мірою його рушійною силою, адже саме для ціє§ науки характерні випереджаючі темпи розвитку порівняно з розвитком техніки і виробництва. У зв"язку з цим важливого значення набувають проблеми §§ організаці§ й управління розвитком. Поза суспільством наукова філософія не може існувати. Пов'язуючи дійсність з аспектом гармоні§, виводячи абсолют Істини саме з "абсолюту гармоні§" та з само§ себе, ставлячи Істину над суєтою, не слід забувати найголовніше - достовірність науки постає з §§ наближення до істини. Взаємодія "суб"єкт-об"єкт" для науково§ філософі§ апостеріорно якоюсь мірою в полеміці, а якоюсь - в уяснені. Це вимога не об"єкту пізнання, це стабільна позиція абсолютного, вічного, всюдисущого і всеохватного. По-іншому не можливо. Інше існує для філософі§ як простого розумовиведення мислення, інше породжене людською суєтою, інше ставить сво§ хапливі вимоги й вимагає тако§ ж відповіді, натомість уяснена в абсолюті Істина зміцнює позицію людського інтелекту.
Віковічна взаємодія науки й релігі§ визначається науковою філософією за факт. Трансцендентне розширює можливості суб'єкта. Ціле уяснюється цілком та аргументовано і істина ставить саме такі вимоги. В пізнанні по деталях, конкретно й частково, губиться суть одкровення, більше того, адже змізернюється значущість великого й досконалого.
Завдяки своєму бутті Всесвіт і Бог пізнаваємі. Істину не можливо пізнати повністю, вона не об'єкт (як, наприклад, Всесвіт у сво§й абсолютній цілісності), вона - поєднання, вона - істина де-факто, й умови поставила вона. Через певну спорідненість з об"єктом пізнання, посередництвом достовірного, вірогідного та ймовірного, Істина дозволяє наблизитись до себе, але межа між "суб"єкт-об"єкт" не зітреться ніколи. Шлях пізнання нескінченний і зовсім не парадокс, а дійсність, що самозаспокоєна суспільна свідомість починає старіти належно не задіюючи суттєвого з ціє§ аксіоми.
Наукова філософія постала на здобутках усіх без винятку суспільних наук. Вона поєднала досягнення людсько§ думки. Історія становлення науково§ філософі§ є ходом боротьби ідей за утвердження найголовнішого - остаточно§ перемоги розуму над спричиненою вадами людського співіснування побічною недосконалістю.
Мораль визначається генетично закріпленим категоричним імперативом. Без не§ неможливе вкорінення віри, без яко§, в свою чергу, не постало б повноцінне людське суспільство.
Коли призначення класично§ філософі§ - "бути в "опозиці§" до емпірично§ соціально§ дійсності, бачити недосконалість світу повсякденно§ реальності, суспільних відносин, руйнувати усталені стереотипи, шукати шляхи гармонізаці§ людини і навколишнього світу" ( Надольний І.Ф., Андрушенко В.П., Бойченко І.В., Розумний В.П. та ін., "Філософія", К.,- 1999, "Вікар"), то суттєвіша позиція науково§ філософі§, яка базується виключно не на цьому, ні в кого не викликала і, мабуть, не викличе заперечень. Інша справа альтернативні точки зору - в рамках науки вони допустимі. Вони просто необхідні. В своєму поступі наукова філософія від цього тільки виграє. Наприклад, роль провіденціалізму може суб'єктивно збільшуватись або зменшуватись, але наукова філософія зробила б помилку, якби допустила його повне нівелювання та забуття. Це ж стосовно чистого матеріалізму. Такий підхід має бути і в майбутньому до всього нового, необхідного та породженого бурхливим людським співіснуванням. Наукова філософія - це немов інтелектуальна губка, яка вбирає в себе все породжене розумом, фільтрує, розставляє на відповідні ніші та визначає внесок того чи іншого у наближені до істини. Догматики помиляться - ця філософія не є тією інстанцією, до яко§ слід звертатися за ярликом на достовірність (інтелектуальну індульгенцію вона також не має права давати), проте безпідставність в мисленні від наукового підходу вона здатна відрізнити. Нове від старого тим більше (про необхідне й мови немає).
Толерантність не виключає правду. Ця ж таки терпимість не підмінює мужність. Окультизм, демагогія, брехня, антинаука та антирелігія повинні викриватись. Як, ким і коли - це вимоги часу.
Наука для науки не існує. Жодна з наук не постає лише для примітивного "обслуговування" істини. Наука є для задоволення свідомості і коли істина в тому, що істина є, то суть будь-яко§ науки в свідомому розумінні об"єктивного.
Філософі§, як сфері духовно§ свободи, притаманне розма§ття підходів, методологій, теоретичних побудов, але плюралізм не може знищити основу науково§ філософі§ - Абсолютну Істину.
"... всяка система філософі§ є філософією своє§ епохи, вона може задовольнити ті інтереси, які відповідають цій епосі" ( Г.Гегель), тому в даній праці чиста філософія є індивідуальною надбудовою до бази у вигляді науки - науково§ філософі§. Що означає - за незмінності основи може бути дещо відмінне наповнення. Наразі отримали авторську інтерпретацію філософських інтелектуалізмів та концепцій.
За суб'єктивізму "хибне" й "істинне" виключається, адже існує й інше - ймовірне, вірогідне, достовірне ..., навіть допустиме. Окрім того - парадигми, маргінес, ремарки, альтернативне "від і до" ... (все тяжко пригадати). Раз мислення, то в повному обсязі, і той (та), хто стверджує: "Не вірно!", сміється з себе, адже абсурд також аргументується свідомістю.
Наукова філософія не може базуватись на якійсь конкретній ідеологі§. Вона не служить для задоволення амбіцій того чи іншого класу і не придатна для використання однією нацією.
Принцип демократичного централізму є саме тим принципом, який поклався в основу побудови дано§ науки.
Справжня систематизована наука повинна мати сво§ витоки, історію, сво§х вчених і винятків з цього правила немає. Частково предтечею для виокремлення науково§ філософі§ стали праці "Теорія істини" та "Головоломка мислення", а частково праці та висловлювання провідних філософів світу. Аргументація досить поважна і перед тим як сказати: "Ні!" слід не тільки добре подумати, а й справедливо оцінити свій авторитет та особистий внесок.
Наукова філософія - це осягнене людським інтелектом істинне Всезагальне Буття всього сущого.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"А йдемо куди - знаємо: по землі на гори і в луку моря ... Правда така, що ми Дожбожі внуки по уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино...
Маємо істинну віру, що не потребує людсько§ жертви" ("Велесова книга", 4 - 9 ст.,К.,- 1994, стор. 26, 14, 39).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
МММ Мораль Знаючи
2. СУБ"ЄКТИВНІ ПОХІДНІ ПОНЯТТЯ ІСТИНИ.
Для класично§ філософі§ критерієм істини є мірило достовірності людських знань, §хньо§ відповідності об'єктивній дійсності. Тому в наукову філософію введені оперативні поняття "ймовірність, вірогідність, достовірність". Перші два відносяться до припущень і не вимагають всебічного наукового обґрунтування, тоді як достовірність має обов'язково виходити з глибокого логічного мислення та пройти апробацію відповідними науковими методами й ствердитись у часі.
Після того, як людина набула відповідних знань у певній науці, вона може творчо розробляти дану тематику й володіє правом висунути припущення. Ймовірність переходить у вірогідність після повного опрацювання (альтернативні варіанти, алогізми, патологія, ненормативність, дисфункція, випадковість ... і т.д.).
Альтернатива постає з антитези або з рецензій фахівців. Завжди викликає сумнів компетентність за упередженого чи догідливо-схвального підходу. Вірогідність набуває характерних рис при синтезі посталого з ймовірного припущення.
Вірогідним є навіть те, яке не піддається експериментуванню і не має підтвердження на практиці. Інша справа достовірне. Для науково§ філософі§ таким є, наприклад, суспільний лад соціалізму. Він відбувся, не витримав життєвого відбору, і те, що ми називаємо соціалізмом (за фактично§ диктатури "псевдопролетарів" (бюрократично§ номенклатури), достатньо§ соціально§ захищеності громадян держави, специфічних законів, командного врегулювання економіки, відсутності свободи слова, творчо§ безініціативності в суспільних науках ... тощо) повинне називатись достовірним. Тобто - соціалізм у теорі§ Маркса-Енгельса є припущенням, а пережитий нами на практиці став достовірністю, що означає - назване теоретиками не співпало з практикою (однак воно категорично не є хибним) і тому теоретичний соціалізм залишився вірогідністю, а практичний - достовірністю.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Що ясне і виразне, те істинне. (Р.Декарт).
Практичний розум більш успішно вирішує проблеми, ніж теоретичний.
(Й.Г.Фіхте).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Істина тут відсутня, так як справа лише в назві, в суб"єктивному
трактуванні, а істина є іншою і вона володіє сво§м критерієм. Чи може в даному випадку вірогідне стати достовірним? Може! Але, якщо не за умови зміни назви та викриття привласненого, то вже точно пройшовши випробування часом і ствердження на практиці. Це, звичайно, словоблудство, а суть все-таки в тому, що назві має відповідати практичне досягнення і коли практик В.Ульянов-Ленін, розвиваючи по-своєму марксизм, створив свій соціалізм, Й.Сталін його "доопрацював", а Л.Брежнєв "збагатив", то чому нащадки постсоціалістичного ладу мають називати такий соціалізм саме соціалізмом, а не чимось іншим? Існує авторське право і воно наполягає, що соціалізм у розумінні Маркса-Енгельса має бути "таким-то й таким", а все споріднено-відмінне є збоченням, дрібнономенклатурним пристосуванням, отже, соціалізм "від решти" не є ним у трактуванні засновників теорі§ (аналогія - дана наукова філософія може саме такою для когось нею не бути), проте втрутилось інше і завдяки практиці одне стало достовірним, друге - вірогідним. Час може зробити друге також достовірним, але сьогодні наукова філософія аналізує вірогідний соціалізм Маркса-Енгельса та достовірний Леніна-Сталіна-Брежнєва. Перебудова М.Горбачова, як і "культурна революція" прихильників Мао Цзедуна, суспільний "кубізм" Фіделя Кастро та привнесене в Північній Коре§, також є достовірним суспільним експериментаторством.
Слід зауважити, що практика не є єдиносправедливим критерієм у суб"єктивному формуванні достовірного і там, де цього не потрібно, достовірне стверджується у свідомості хоча й своєрідно, але керуючись характерними принципами.
Достовірність є конкретною.
Проблема достовірного - це проблема відповідності змісту людських знань змістові об"єкта пізнання. Якщо зміст об"єкта пізнання адекватно відображається суб"єктом пізнання, то ми маємо ситуацію пізнання достовірного. Якщо такого відображення немає, то ми маємо ситуацію омани. У філософі§ такий підхід характерний для класично§ концепці§ істини, основні положення яко§ були сформовані ще Платоном та Арістотелем. Важливим поняттям ціє§ концепці§ є поняття дійсності або реальності.
В сучасній теорі§ пізнання є ще когерентна (можливість адекватного відображення в знаннях зовнішнього світу) та практична (істина - це тільки те, що корисно для дій людей) концепці§.
Для науково§ філософі§ сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв"язок понять: "абсолютна достовірність", "об"єктивна достовірність", "конкретна достовірність", "вірогідність", "ймовірність", "заблудження".
Об"єктивна достовірність визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб"єкта, ні від людини, ні від людства.
Достовірність - це теоретична форма розв"язання суперечності між суб"єктом та об"єктом у процесі пізнання. Будучи результатом суб"єктивно§ діяльності людини, достовірність у той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб"єкта.
Відносна достовірність у філософі§ - це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає §й всебічно вичерпного образу, а тому для науково§ філософі§ доцільніше застосовувати термін "вірогідність". Вірогідність включає такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. У тій мірі, в якій картина світу визначається не волею і бажанням суб"єкта, а реальним становищем речей, вона переходить в об"єктивну достовірність.
В контексті науково§ філософі§, для діалектико-матеріалістично§ гносеологі§ не існує неперехідно§ межі між вірогідністю та абсолютною достовірністю.
Абсолютна достовірність - це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики.
Об"єктивна достовірність неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавально§ та практично§ діяльності суб"єкта.
Для класично§ філософі§ абсолютне та відносне - це два необхідних моменти об"єктивно§ достовірності і абсолютна достовірність дається людині лише через відносні достовірності, які перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку, натомість наукова філософія має сенс наполягати, що так звані "відносні достовірності" формуються з вірогідностей та ймовірностей, тобто, перш за все, з припущень.
На кожному етапі пізнання ми маємо справу спочатку з вірогідним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати досконаліші знання, свідчить про принципову можливість, рухаючись до об"єктивно§ достовірності, досягати одночасно і абсолютно§ достовірності, а відтак - свідомо наближатись до уяснено§ істини.
Людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно-адекватну характеристику сутності безкінечного за своєю природою матеріального і духовного світу, тому наукова філософія, щоб стовідсотково презентувати закони науки, активно використовує суб"єктивні похідні істини.
Кожна об"єктивна достовірність є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до конкретних умов, перехід яких часто перетворює достовірність в §§ протилежність - у оману (заблудження). Об"єктивна достовірність, таким чином, є діалектичною єдністю абсолютного і відносно вірогідного, а абсолютизація одного з цих моментів перетворює достовірність в заблудження. Тому необхідною, суттєвою ознакою об"єктивно§ достовірності є §§ конкретність.
Одним із основних принципів гносеологі§ є принцип конкретності достовірного, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об"єктивною достовірністю. Вимога конкретності достовірного означає, що об"єкт слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв"язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання цих меж або ігнорування §х перетворює наші знання з достовірного в заблудження, яке, слід підкреслити, є таким лише в певних межах.
Заблудження - це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб"єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження - це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб"єкта. Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.
У реальному процесі пізнання заблудження, як і достовірність, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних протилежностей - достовірність та заблудження. Звідси стає зрозумілим чому наукова філософія різко відмежувала уяснену істину від ходу пізнання. Абсолютну Істину не можливо пізнавати (вивчати, порівнювати ... абощо), в Абсолютній Істині не можливо блудити, §§, як таку, можна лише уяснити в цілості. Це положення категорично суперечить положенню матеріалістично§ гносеологі§ про практику як критерій істини, навіть в тій його частині, де в сво§й критеріальній функці§ вона є діалектичною єдністю абсолютного та відносного. Заразом з тим дане положення наближає наукову філософію до теологі§, тому що на думку релігійних філософів відмінність філософі§ від теологі§ полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму.
Наукова філософія взяла за основу єдину істину і критерієм §§ пізнання є сама істина. І якщо: "Істина - це Всесвіт, - це Бог", то лише Всесвіт і Бог у своєму бутті є пізнаваємі, проте пізнаваємі не через "істина - заблудження", а суто посередництвом "достовірність (вірогідність - ймовірність) - заблудження".
Коли достовірність є абсолютною, об"єктивною, відносною і конкретною, то вірогідність не може бути абсолютною та об"єктивною, так точнісінько як ймовірність, яка є завжди конкретною та відносною (тому вони і належать до припущень).
Суб"єктивне мислення об"єкту Всесвіту (людини) не може пізнавати істину з критерія само§ істини. В своєму "інобутті" воно не володіє повною об"єктивністю. Навіть як достовірне воно не втискується в поняття сталого, всюдисущого, всесвітнього. Гіпотетично узагальнене до величі свідомості з формули істини (компонент субстанці§) воно немає тако§ можливості. Являти собою істину в останній інстанці§ жодна людина немає права. Це прерогатива Бога (як Абсолютного Розуму, як Абсолютно§ Істини) та Всесвіту (як Абсолютно§ Істини).
Поставити себе на місце Бога (або на місце абсолютизованого в гармоні§ Всесвіту) людина навіть під час найсміливіших фантазій не здатна (хіба що психічнохвора), але оцінювати суть за критеріями "істинне - хибне" для не§ підвладно. Доказом цього (і не лише) є наукова філософія.
Те, що для людини в дану миттєвість є достовірним, може в дійсності таким не бути, а тому категорично наполягати на істинності того чи іншого (в суб"єктивному підході), було б для науково§ філософі§ не те що помилковим, а просто згубним і привело б науку до філософствуючо§ містики.
Абсолютна Істина немов надала людині для користування суб"єктивні похідні - достовірність, вірогідність, ймовірність; а право на істинність залишила за собою навічно.
Якими б факторами та засобами інтелектуально§ пізнавально§ діяльності не володіла людина, вона ніколи не явить повну істину з притаманними §й характеристиками.
3. ТЕОРІЯ СУБСТАНЦІЇ (СУТНОСТІ).
а) проблема субстанці§ в філософі§.
Буття піддається до осмислення в загальнофілософських (метафізичних) засадах і доказом цього є поняття субстанці§ як сутності буття.
"Субстанція - це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К.,- 1999, "Вікар", стор.75). "Субстанція (лат. substantia - сутність) - філософська категорія, для позначення кінцево§ основи всіє§ різноманітності явищ природи та історі§ ... В історі§ філософі§ категорія субстанці§ посіла одне з центральних місць, набуваючи ідеалістичного або метафізичного тлумачення." ("Філософський словник", К.,- 1986, стор. 672).
З певною часткою ймовірного можна вважати, що перехід від міфологічного мислення до філософського здійснили Анахарсіс (638-559 р.р. до н.е.) та Фалес (624-547 р.р. до н.е.). За першооснову всього живого вони ставили воду. Без води організми висихають і гинуть і тільки вода має всі умови для розвитку природніх складників, а тому ці основоположники філософі§ відводять хімічній сполуці водню й кисню главенствуючу роль. Все походить із води, наголошує Фалес, все і складається з не§. Анаксімандр (610-546 р.р. до н.е.) з ними не погоджується і вводить поняття апейрона - невидимого, невизначеного, але реально існуючого явища. Від нього, мовляв, походять всі форми матері§. Природа, пише він ("Про природу"), виникає в процесі безконечного руху, зіткнення суперечностей. Анаксімен (585-525 р.р. до н.е.) трактує філософські узагальнення свого вчителя Анаксімандра дещо по-своєму і вбачає першоречовину всього сущого в чомусь вагомому, відчутному, конкретному. Таким виявилось повітря, яке, то згущаючись, то розріджуючись, породжує зміни у всьому.
Пізніші мислителі (Ксенофан, Перменід, Зенон) або розглядають єдність буття як щось таке, що не може бути змінним ні в реальному чуттєвому світі, ні в мисленні, або, проголосивши першоречовину основою всього сущого (представники іонійського осередку філософі§), зводять єдність буття до води, апейрону, повітря, вогню і наполягають на русі як атрибуті буття. Незначно пізніше Емпедокл (490-430 р.р. до н.е.) прийшов до висновку, що якщо брати за першоречовину якийсь один елемент (воду, вогонь і т.д.), то дійсно буття є чимось одним сталим з певними модифікаціями і відійшовши від абсолютизаці§ монічного тлумачення світу через призму одніє§ першоречовини, пропонує виходити з сукупності чотирьох елементів: води, повітря, вогню і землі. Емпедокл вважає, що органічний світ, від самозародження найпростіших форм і до людини, пройшов шлях еволюці§ і що після цього процесу збереглися найбільш витривалі види. Доказом цього, на думку мислителя, є доцільність будови §хнього тіла.
Філософи Левкіпп, Демокріт, Епікур по праву вважаються зачинателями атомістичного вчення і §хній внесок у зародження матеріалізму беззаперечний. Основними положеннями §хнього вчення є слідуюче:
--
вся природа складається з атомів;
--
атоми мають кількісні властивості за відсутності якісних;
--
атоми відрізняються один від одного формою, порядком, розташуванням;
--
рух є необхідною властивістю атомів;
--
і атоми, і порожнеча в якій вони рухаються, є матеріальною.
Епікур проголошував людину вільною і відводив місце богам в належних §м позасвітах, з яких неможливо втручатись в життя людей.
Протагора (481-411 р.р. до н.е.) та його учнів Ксенядеса й Евтидема ще за іхнього життя відносили до софістів, а §хні погляди називали софістикою, що ототожнювалось з свідомим перекрученням істини.
Софісти справді ставлять проблему істини на чільне місце, намагаються §§ віднайти, і істиними знаннями для них є постале шляхом відчуттів та отримане шляхом узгодження. Вони наполягають на твердженні, що немає одніє§ загально§ істини (кожен має щось своє) і що істина одніє§ людини суттєвіша істини іншо§ людини, але при умові §§ вагоміших результатів у пізнавальному процесі та практичній діяльності.
Проти тако§ явно релятивістсько§ позиці§ в царині пізнавальних можливостей людини і навіть фактичного заперечення софістами цих можливостей, виступав один із найвидатніших мислителів Стародавньо§ Греці§ Сократ (469-399 р.р. до н.е.), який був переконаний, що кожна людина може мати свою думку, але це не означає відсутність загально§ істини, яка виражає зміст думок широкого загалу. Сократизм у ті часи розглядався як крайній моралізм, поєднаний з крайнім інтелектуалізмом, тоді як вчення послідовників Сократа Платона (427-347 р.р. до н.е.) та Арістотеля (384-322 р.р. до н.е.) вишуканіше задовільняли вимоги мешканців Стародавньо§ Греці§ і вражали §х своєю пізнавальною всеохопленістю. В діалозі "Держава" Платон доводить, що наше життя - це відображення іде§ і виходячи з цього існує два буття: буття, пізнаване відчуттями, і буття, пізнаване через поняття, - змінне і незмінне, реальне і ідеальне, речі і іде§; існуюче ідеальне буття є первинним по відношенню до матеріального буття, а існуюча душа незалежна від тіла (тіло від душі залежить повністю). Арістотель першим визначив суспільну сутність людини, зазначивши, що §§ творить не природа, а суспільство, хоч останнє - це і є люди.
Уже за нашо§ ери християнства Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-450 р.р. н.е.), в руслі неоплатонізму наполягає на необхідності самозаглиблення і як аргумент висуває доказ, що воно приводить до тіє§ істини, яка є в душі, а вже душа безпосередньо приводить людину до Бога. Абсолютно досконалим, на його думку, є Бог і він не тільки створив світ, але творить його безперервно (згідно з пізнішим християнським вченням Бог є буття абсолютне і аж ніяк не відносне).
Якщо спочатку субстанцію розуміли як речовину, з яко§ складаються всі предмети, то пізніше - як особливе найменування Бога, що призводило до дуалізму душі й тіла.
Яскравий представник філософі§ раціоналізму Нового часу Р. Декарт (1596-1650), виходячи з традиційного розуміння субстанці§, визначає §§ як "річ, яка існує так, що не потребує для свого існування нічого, крім само§ себе" і переконує у наявності двох незалежних субстанцій - духовно§ і тілесно§. Тим самим він роз"єднує єдину субстанцію на складники: природу (матерію), способом буття яко§ є механічний рух, а атрибутом - протяжність та мислення, і особливу (духовну) - мислення (в цьому суть дуалізму Р. Декарта). Матерія мислити не може, проте мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже,- вважає Р.Декарт - є необхідні підстави для існування відповідно§ субстанці§. Тварину він різко відмежовує від людини і надає §й лише одну субстанцію - тілесну. Це пояснювалось Волею Божою, але як в одній людині можуть існувати дві незалежні субстанці§ Р.Декарт не обгрунтовує. Він сумнівається в істинності буття зовнішнього світу і не має ніякого сумніву в тому, що мислить про нього. Цим самим доводить ніби основу знання слід шукати не в зовнішньому світі, а в людині, не в об"єкті, а в суб"єкті, не в матері§, а в свідомості.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"В підході до проблеми субстанці§ філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістично§ фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістично§ психологі§ як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв"язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх §§ законів" (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К.,- 1999, "Вікар").
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Виходячи з тогочасно§ схильності вчених до математики і механіки,
Р.Декарт був переконаний, що в основі пізнання має бути математика (саме вона розкриває кількісну характеристику речей і явищ, тому стає зрозумілим рух, а також простір, форма і т.д.), а довколишня природа є гармонійним механізмом, вся якісна багатоманітність якого зводиться до кількісно визначених механічних відношень; звідси всі закономірності - до законів механіки.
Погляди Р. Декарта відносяться до раціоналізму тому, що він розум (лат. - ratio) ставить на перше місце і вважає його основою пізнання й діяльності людини. Виключно завдяки розумові людина здатна з"ясовувати сутність речей і феноменів оточуючого світу, тільки через нього вона може аналізувати й робити узагальнення. Натомість відчуття мають значення в безпосередньому, буденному житті людини і мало придатні в теоретичному пізнанні. Їх роль обмежується функцією сигналізатора, придатного або шкідливого для життя. В розумі, вважає Р. Декарт, не може бути нічого темного і неясного, воно може бути тільки у відчуттях.
Як раціоналістичну тенденцію, так і дослідження субстанці§ у філософі§ після Р. Декарта продовжив нідерландський мислитель Барух Спіноза (1632-1677). Завдяки розуму, пише він, ми осягаємо дійсність, вдосконалюємо себе, визначаємо рівень сво§х можливостей, встановлюємо межі людсько§ свободи. Інтелектуальне знання, очищене від емоцій, сто§ть незрівнянно вище чуттєвого, яке взагалі недосконале, про що свідчить його аморфна фіксація в результатах пізнавального процесу.
Б.Спіноза подолав дуалістичні уявлення про протяжну й мислячу субстанцію і оголосив протяжність і мислення атрибутами єдино§ субстанці§, яку він розглядає як причину само§ себе. В своєму визначені природи як єдино§ основи або субстанці§, вічне буття яко§ витікає з §§ сутності, Б.Спіноза повністю відкидає питання про виникнення природи і тим самим питання про Бога як §§ творця. Природу він називає Богом, а Бога - природою. Розуміти річ, відповідно до поглядів Б.Спінози, - значить бачити за §§ індивідуальністю універсальний елемент, йти від модуса до субстанці§. Розум намагається осягнути в природі внутрішню гармонію причин і наслідків. Ця гармонія осягаєма коли розум, не заспоко§вшись на безпосередньому спогляданні, виходить з усіє§ сукупності вражень. Необхідність причин і наслідків - ось єдиний принцип світового порядку. "Істинна ідея має бути погоджена з сво§м об"єктом" (Б.Спіноза).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Субстанція, на думку Б.Спінози, єдина, вона є Богом, що співпадає
з Природою,а атрибутами §§ є протяжність та мислення. Субстанція - це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створено§. Бог - це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною само§ себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанці§-природи самопричинність (causa sui), Б.Спіноза на цій основі виводить усі інші §§ властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких безкінечна кількість, але ми самоочевидно знаємо два - протяжність і мислення. Крім атрибутів субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування ... Основними модусами субстанці§ є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу". (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К.,- 1999, "Вікар").
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
В підході Б.Спінози і субстанція, і §§ атрибути є природою творчою, продуктивною, а модуси - природою створеною. Перша є причиною окремих речей, джерелом безкінечно§ ді§ і творчості, виражає єдність речей; друга - джерелом багатоманітності. Що характерно - єдність і багатоманітність постають постійними характеристиками єдино§ природи - субстанці§, тотожно§ Богові. Людина - це частина творчо§ природи. У природі все розставлено по відповідних місцях, все взаємозалежно та підпорядковано необхідності внаслідок того, що єдина природа є причиною само§ себе. Б.Спіноза переконаний у повній відсутності випадковостей, свідомо схиляється до фаталізму і намагається хоча б трішки пом"якшити свій фаталізм об"ємним вченням про свободу.
Свобода - це пізнана необхідність. Пізніше це положення нідерландського мислителя було розвинене і конкретизоване Г.Гегелем, далі - у марксизмі, і по-своєму доповнене в наші дні екзистенціалізмом. Свободу Б.Спіноза розуміє як дію лише за необхідністю власно§ природи, без будь-якого зовнішнього примусу. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною.
Доволі таки суттєво, що у Б.Спінози відмічається своєрідна взаємозалежність між природою (Богом) і людиною на підставі свободи. Це проявляється в тому, що природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина само§ себе (causa sui) є свободою, а людина лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своє§ власно§ природи, без примусу, коли навчається підкоряти сво§ пристрасті розуму, і якщо свобода збігається з пізнанням необхідного в сво§й природі, то для цього необхідно пізнати свою природу, в наслідку - тільки вільна природа (Бог) може зробити вільною ту людину, яка усвідомлює свою свободу і свободу природи (Бога) і це ще не все, так як по-іншому це означає, що тільки через пізнання само§ себе і природи людина по-справжньому стає вільною.
Якщо за об"єкт істинно§ іде§ вважати природу (Бога), то згідно з вченням Б.Спінози, істиною є саме природа (Бог) і задача людини, посередництвом пізнання необхідності, найближче наблизитись до об"єкта пізнання. Розуміючи субстанцію як єдність, Б.Спіноза фактично вийшов на абсолют гармонійного Всесвіту і, поєднавши цей абсолют з абсолютом Бога, був близький до поняття істини всього сущого. Далась взнаки відсутність вчення про діалектику, невизначенність тодішніх матеріалістичних уявлень, теологічна творча малокомпетентність ... тощо. При наявності цього всього і за умови вірного теоретичного підходу, ще тоді - у 17 столітті, Б.Спіноза зміг би вивести основи теорі§ істини і впритул підійти до побудови науково§ філософі§. Шкода, що в питанні дослідження субстанці§ послідовники Б.Спінози пішли дещо іншим шляхом.
Наукова філософія запізнилась у прогресивному аспекті своє§ появи десь так років на триста, адже передбачаючи закон єдності та боротьби протилежностей, Б.Спіноза гіпотетично володів можливістю (поєднавши в бутті матерію і свідомість) вивести формулу істини і плюралістична концепція субстанці§, розкрита в працях "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1710), "Монадологія" (1714), відомим німецьким вченим-енциклопедистом Готфрідом Лейбніцем, ніколи б суттєво до уваги не взялась.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Лейбніціанство, заперечуючи картезіанське (Р. Декарта. Авт.) та спінозистське розуміння субстанці§, намагалося максимально поєднати поняття субстанціональності з світом одиничного і конкретного. Це поняття включає в себе нескінченне багатство відношень до інших речей, що тлумачилися в лейбніціанстві як індивідуальні субстанці§ і дістали назву монад. Число монад нескінченне, всі вони активні. В цьому виявилась діалектика Л., яку В.І.Ленін характеризував як дуже глибоку, "незважаючи на ідеалізм і попівщину" (Повне зібр. тв., т.29, с.66). Ідеалістичним є положення про те, що монади, хоч і не взаємодіють фізично, все ж утворюють єдиний світ, розвиток і рух якого регулюються верховною монадою (богом)." ("Філософський словник", К., - 1986, стор. 325).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Продовжуючи раціоналістичну лінію, Г. Лейбніц заперечує значення
чуттєвого пізнання і дійшов до висновку, що людина є поєднанням монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, аперцепціям, рефлексі§. Поєднання монад з матерією не є випадковим, це результат передбачено§ Богом гармоні§. "Нищим" монадам притаманні лише смутні уявлення (в такому стані знаходиться неорганічний світ і рослинне царство); у тварин уявлення досягають ступення відчутів, а в людини - ясного усвідомлення, тобто розуму. Г. Лейбніц, виходячи з слів В.І.Леніна, "через теологію підходив до принципа нерозривного (і універсального, абсолютного) зв"язку матері§ і руху" (Соч., т. 38, стор. 377), тобто не відхиляв, а навпаки, - обгрунтовував зв"язок духу, матері§ і руху. Він першим у філософі§ спробував подолати механіцизм, застосовував принцип універсальності розвитку та саморозвитку, діяльності й внутрішньо§ активності, універсального взаємозв"язку, поєднав живу та неживу природу, тілесне й духовне, минуле й майбутнє. Через розрізнення істин факту (результат чуттєвого досвіду) та істин розуму (справедливі до всіх без виключення монад, незалежні від обставин чуттєвого життя та, маючи інту§тивно-дедуктивний характер, розкривають необхідне й суттєве), Г. Лейбніц вийшов на обгрунтування наперед задано§ Богом гармоні§, яка з"явилась з поєднано§, завдяки істинам факту та істинам розуму (посередництвом раціонально-інту§тивного й емпірічно-чуттєвого пізнання), органічно§ цілосності. На відміну від Р. Декарта і Б.Спінози, які взагалі мало уваги звертали на чуттєве пізнання, Г. Лейбніц прийшов до висновку, що воно малопридатне у пізнанні в автономному його значені, але саме відчуття є стимулятором розвитку здібностей.
Роздрібнивши спінозову субстанцію на ефемерний монадизм, Г. Лейбніц відійшов від Істини в §§ абсолюті й заглибився у конкретне, яке все-таки спробував об"єднати у суцільне завдяки гармоні§, що фактично унеможливилось розумінням матері§ як "всередині себе діючо§ сили" та виключним концептуалізмом монадологі§. Імману§л Кант (1724-1804) пішов ще далі сво§м відокремленим шляхом і почав вважати субстанцію найважливішою логічною категорією, апріорною формою мислення, яка здійснює синтез явищ, даних у досвіді.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"І. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до
суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі запитання: "Що я можу знати?", "Що я маю зробити?", "Чого я можу сподіватись?" ... Таку місію може виконати лише трансцендентна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К., - 1999, "Вікар", стор. 93).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Під час найбільш продуктивного "критичного періоду" своє§ творчості
І.Кант пише філософські праці, які стали подією в історі§ людсько§ культури: "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму" (1788), "Критика здатності суджень" (1790). У цих працях доводиться, що в науках, які мають достовірні знання (математика і природознавство), джерелом §х всезагальності не може бути досвід чи розум, а виключно незалежні від досвіду апріорні чуттєві і розсудкові форми мислення. І.Кант критично розглядає межі раціонального пізнання, його можливості і заключає, що ці можливості обмежені. Підстави заключень суттєві - існують "речі в собі", тобто те, що нам належить пізнати, і "речі для нас" - те, що ми вже пізнали. Ми пізнаємо світ не так, як він є в дійсності, а тільки так, як він нам здається. Те, що ми вважаємо законами природи, в дійсності лише зв"язок, привнесений розумом у світ явищ, тобто наш розум приписує закони природі. Пізнання "речей в собі" для нас недосяжно - ми наближаємось до суті в той час, коли вона віддаляється від нас. Скільки б ми не пізнавали об"єкт, в ньому завжди залишається щось непізнаним, що не може бути визначене ні досвідно-чуттєво, ні раціонально. Таким чином, у І.Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людсько§ свідомості. Цей останній І.Кант визначає як трансцендентний світ, а простору і часу, зрозуміло, відводить місце в ідеальному, а не реальному. Безпосередні враження зв"язуються між собою шляхом суджень, в основі яких знаходяться категорі§, поняття. Категорі§ дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі. В цьому основа апріоризма І.Канта.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Скільки ми б не пізнавали об"єкт, вважав І.Кант, завжди залишається щось непізнаним, що не може бути визначене ні досвідно-чуттєво, ні раціонально ... Щоб отримати автентичні знання, необхідно синтезувати чуттєве споглядання з категоріями розсудку, тому що чуттєве споглядання, взяте окремо від поняття, - сліпе, а поняття без відчуттів - пусті." (А.Герасимчук, З.Тимошенко, "Курс лекцій з філософі§", К., - 1998, стор. 81).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Особливо§ уваги заслуговує внесок І.Канта в природознавство, адже саме він розробив основи природного походження сонячно§ системи з гігантсько§ газово§ туманості та висунув сміливу ідею розпреділення тварин згідно з порядком §х можливого походження, а також започаткував думку про природне походження людських рас.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Основна риса філософі§ І.Канта - компроміс, примирення матеріалізма з ідеалізмом, намагання об"єднати в одній системі різнорідні, протилежні напрямки. Ця двоякість виразилась у всій світобудові Канта. Так він прагнув примирити науку і релігію і в кінцевому результаті опустився до суб"єктивного ідеалізму." (Спіркін А., "Курс марксистсько§ філософі§", М., - 1963, стор. 46).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
І.Кант проводив аналіз метафізики (онтологі§) в усіх §§ розділах і вважає, що таких розділів, відповідно до трьох основних ідей - душі, Всесвіту, Бога, є три: раціональна психологія, раціональна космологія, раціональна теологія. Душа, на його думку, є мислячою субстанцією, вона проста і незнищенна, не підлягає розкладові, як це має місце в тілесному. Піддаючи все критиці, І.Кант засумнівався в існувані Бога і зауважує, що кожен з доказів буття Господа має сво§ вразливі місця, тому не можна довести, що Бог існує, але в однаковій мірі не можна довести і протилежного.
В полеміці з І.Кантом народились філософські концепці§ Й.-Г. Фіхте, Ф.В.Шеллінга, Г.Гегеля.
Трактування основних принципів теорі§ субстанці§, як і логічний аналіз таких проблем, як душа, дух, Бог, у Г. Гегеля (1771-1831) і більш об"єктивне, і більш логічне ніж у І.Канта. Для цього існували відповідні об"єктивні та суб"єктивні причини, основною з яких була історично-наукова специфіка суспільного прогресу.
Георг Гегель тлумачить категорію субстанці§ як істотний ступінь у розвитку іде§, як основу всякого справжнього розвитку, як начало наукового мислення, що повинне виявляти дифференціацію єдиного у багатоманітне. Він розкриває внутрішню суперечливість субстанці§ як причину необхідного саморуху. Якби не те, що гегелівська субстанція категорично відрізняється від спінозино§, фактично виходить за §§ понятійні рамки, то б значення діалектики Г. Гегеля і його підхід до абсолютного Духу, ще більше б виросло. Проте вийти за межу об"єктивних причин суб"єктивного підходу нікому з людей, навіть найгеніальнішим, не дано і перманентно виходячи з цього - цілком справедливо Г. Гегель вважає, що предмети та явища навколишнього середовища незалежні від нас і що поняття є складником буття і складником мислення. Буття він розглядає як цілісне, перервно-безперервне. Тільки в цілісності буття є абсолютним і тільки розглядаючи його в цілісності можна сказати, що воно є раціональне, логічне. Окремі факти, процеси, явища Г. Гегель не вважає буттям. Поза системою, особливо зазначає Г. Гегель, окремий елемент втрачає ознаку раціонального.
З даними основами науково§ філософі§ особливо зближує всі теорі§ Георга Гегеля той факт, що повна філософська система цього німецького мислителя побудована на твердженні, відповідно до якого все дійсне (для науково§ філософі§ - достовірне) є результатом розвитку абсолютного начала (для науково§ філософі§ - абсолютного Всесвіту як Істини), яке набирає різних форм свого існування шляхом послідовно прогресуючих рівнів.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Як відбувається перехід від чисто§ логічно§ іде§ до природи, Г. Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із само§ себе в якості природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває під владою розсудку і є найбільш зрозумілою йому, вона є царством розсудку." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К.,- 1999, "Вікар").
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Г. Гегель всебічно сформував основні закони діалектики. Він показав,
що розвиток ідей відбувається не по замкнутому колу, а поступально, від нищих форм до вищих, що в цьому процесі здійснюється перехід кількісних змін в якісні, що джерелом розвитку є протиріччя. Заакцентувавши увагу на протиріччях, які рухають світом, Г. Гегель узагальнює дійсність під виглядом своєрідного ланцюга діалектичних переходів, а самого себе починає вважати за біографа світового Духу. Всю свою філософію він направив у минуле, бо на його думку, вона не претендувала на передбачення того, що розпочне в майбутньому абсолютний Дух (про ді§ Духу можна взнати лише по факту); і логічно далі - світ є мислячим розумом, розум - душа світу; він розвиває з себе поняття. Свідомість поставлена Г. Гегелем в ряд індивідуального, природного утворення і виведена до масштабів Абсолютного Розуму, до Бога. Предметна реальність розвивається ним лише постільки, поскільки вона стає зовнішньою оболонкою розвитку Духа.
Г. Гегель вважає мислення первинним стосовно предметів, явищ, процесів і думає, що первинну природу буття слід шукати саме в мисленні. Мислення в його філософській системі постає над буденною суб"єктивною людською діяльністю і стає незалежною від людини об"єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Змістовний підхід до логіки дав йому змогу розглянути логічні форми в процесі §хнього розвитку від абстрактного до конкретного. Якщо логіка у Г. Гегеля - це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею в §§ "інобутті", в §§ відчуженому стані.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Класики марксизму-ленінізму піддали гострій та всебічній критиці ідеалізм
і реакційні моменти в політичних поглядах Гегеля, але разом з тим вони дали виключно високу оцінку багатьом його працям ... Гегель - це вершина буржуазно§ ідеалістично§ думки в області розуміння всезагальних законів дійсності і людського мислення. Після Гегеля буржуазна ідеалістична думка вступила в фазу дегредаці§."(Спіркін А.,"Курс марксистсько§ філософі§",М.,-1963."Соцекгіз", стор. 48).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
В рамках класично§ філософі§ наукова філософія розвивалась найперш в
узагальненому підході до субстанці§ і якщо основа суб"єктивного трактування субстанці§ була встановлена Б.Спінозою, то заключний момент "субстанційно§ прив"язки" - Істина як Абсолютний Розум і як Всесвіт, був масштабно оприлюднений саме Г. Гегелем. В подальшому поступі суспільства діалектико-матеріалістична філософія відкинула незрозуміле нею і тому так зване "метафізичне тлумачення" субстанці§ як чогось незмінного, абсолютного і перетворила субстанцію суто на матерію, яка постала суб"єктом усіх сво§х змін. Невигідний для К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна один абсолют (позапросторове та позачасове Всезагальне Буття, як сутність Істини, з взаємодією матері§ та свідомості) догідливо метаморфозував в уяві на інший абсолют (матерію) і на сто п"ятдесят років підпорядкував своєму молоху майже всю суспільну свідомість людства.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Взірець діалектико-матеріалістичного вживання категорі§ субстанці§ дав К. Маркс у "Капіталі". Аналізуючи поняття вартості, він показав, що субстанція вартості, яка не залежить від усіх форм §§ вияву, є людська праця. Матеріалістична діалектика не визнає незмінно§ єдино§ першооснови всіх явищ світу. В кожному конкретному випадку теоретичне мислення повинно виявити загальну для досліджуваного кола явищ основу, внутрішня суперечливість яко§ є джерелом розвитку в цій галузі." ("Філософський словник", К., - 1986, стор. 673).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
До появи науково§ філософі§, теорі§ істини, актуалізму та ідеологі§
"інтелігентного інтелектуалізму", марксизм фактично був єдиною спробою в історі§ людства дати цілісне розуміння об"єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв"язок матеріального і духовного світів, об"єктивного і суб"єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Причому, - це була спроба пояснити і змінити світ на практиці, відповідно до сформованих цілей та ідеалів водночас.
Ідеологія "інтелігентного інтелектуалізму" разом з науковою філософією зробили необхідні висновки з уроків минулого і під оновленим кутом зору, в §хньому ракурсі, марксизм окреслився своєрідним збоченням з шляху традиційного просвітництва (мається на увазі повний марксизм з його доважком у вигляді ленінізму та іншими доповненнями). Якщо він і був необхідний для розвитку людства, то не в такій мірі і не з такими кривавими наслідками. З цього всього колишнього для практичного застосування науково§ філософі§ все-таки беззаперечно виграшна позиція в одному - людство на досвіді переконалось в тому, що суспільна теорія при §§ базуванні на знаннях (достовірних-недостовірних - це визначальна, але дещо інша справа) може підпорядкувати своєму впливові значну частину соціуму. З часів філософа Платона людство відновило кредит довіри теоретичним суспільним суб"єктивізмам, а наукова філософія, в свою чергу, зробила необхідні висновки і не претендує на форму насильного (позагармонійного) впровадження. Підстави об"єктивізуватись на достовірність у науково§ філософі§ доволі таки аргументовані.
Матеріалізм та діалектика дозволили К.Марксу (1818-1883) і Ф.Енгельсу (1820-1895) відкрити феномен повторюваності у суспільних процесах і тим самим довести, що й суспільство, а не тільки природа, розвивається за певними законами, виділити окремі етапи в його розвитку, які були названі суспільно-економічними формаціями, по-новому оцінити роль народних мас та окремих особистостей в історі§, дати своє розуміння причин виникнення і функціонування держави, соціальних класів, §хньо§ боротьби між собою, показати еволюцію сім"§ та ін.
Ідея знищення приватно§ власності та подолання відчуження проходить
червоною ниткою через увесь марксизм. Суспільством вільно§ праці, соціально§ рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватно§ до суспільно§ власності. Такою силою у вченні марксизму виступає робітничий клас, пролетаріат.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
" Сьогодні можна сказати, що комуністичний суспільний ідеал так і не знайшов адекватно§ реакці§ на практиці ні за життя фундаторів марксизму, ні після §хньо§ смерті, хоча спроб було немало. Теорія виявилась безсилою матеріалізуватись у реальних суспільних відносинах, а ті форми, в яких вона втілювалась, наприклад у СРСР, Болгарі§, НДР, Угорщині та інших кра§нах, не відповідали §§ основним положенням. Причини цього потребують спеціального і неупередженого аналізу." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К., - 1999, "Вікар", стор. 144).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Виникнення марксизму є закономірним результатом всіє§ попередньо§ історі§. Війни, голодомори, геноциди, безправність, не могли аж ніяк сприяти поступу людства. Багаті не могли безкінця багатіти за рахунок підневільно§ праці бідних. Експлуатація одніє§ людини іншою дійшла апогею під час Першо§ світово§ війни. Майстерність, з якою В.І.Ленін (1870-1924) направив перебіг суспільних відносин у вигідне для себе і сво§х однодумців русло, варта особливо§ уваги. Практично інтерпретований В.І.Леніним марксизм заставив після своє§ нівеляці§ людське суспільство задуматись і позитив цього в тому, що вагомо утвердилась демократія й набирає чітких обрисів відкрите суспільство. Людина багата зауважила в інших також людей і забезпечила експлуатованим прийнятливіше існування. Ця багата людина не лише задумалась в наслідку небезпеки, - вона почала боятись, і якщо не §§ страх, то вже точно §§ розсудок уможливив нормальний хід історичного процесу.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"З самого початку свого існування марксизм змушений був захищатись від офіційно§ та неофіційно§ критики, перекручень та фальсифікацій, заборон та гоніння. Його постійна полемічна спрямованість зумовлювала, з одного боку, кристалізацію концептуальних засад, з іншого - рішучу боротьбу зі всіма, навіть з його прихильниками, але які трохи інакше, з урахуванням умов сучасності, підходили до вирішення проблем, порушених тим же марксизмом. Перша тенденція сприяла його тріумфу, друга - призводила до самоізоляці§ і, врешті-решт, до трагеді§ однозначності." (Андрушенко В.П., Михальченко М.І., "Сучасна соціальна філософія", К., - 1996, стор. 59).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
К.Маркс і Ф.Енгельс повною мірою не зуміли врахувати всіх реалій, однією з яких була психічна варіабельність детермінаці§ конкретно§ людсько§ свідомості, іншою - наявність об"єктивно§ істини з супутнім §й "провіденціоналізмом гармоні§", ще іншою - закони Всесвіту в абсолюті, а не в вузькокласовому підході ... тощо. Існування Абсолютного Розуму ними відкидається навіть з позицій визнаного існування позаземних цивілізацій, ате§зм оголошується панацеєю багатьох суспільних негараздів і релігія піддається нищівній критиці з використанням досягнень науки та надбань попередньо§ філософі§, насамперед французьких просвітителів 18 ст. та вчення Л.Фейєрбаха. Про якусь там узагальнену субстанцію, через яку могла постати Істина у всеохваті Бога, не може бути й мови. Людина має поєднуватись не з Господом, а з конкретними земними вождями. Ідеологія марксизму дотепер втілюється нищівно і вимагає від усіх і кожного непомірно§ віддачі, без врахування забаганок та творчого самопідходу. Комунізм, за марксистами, наближається не завдяки ініціативі, а виходячи з обов"язкового примусу. Людська тожсамість втоплюється в багно, про необхідність альтернативи позамарксистсько§ творчості ніхто з марксистів до нашого часу не згадував.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Маркс для своє§ теорі§ шукав прихильників серед мас і не шукав §х серед філософів. Тут він був самотній. Боровся не тільки з ідеалістичними системами, але також із тими, які наближались до його позицій, зневажливо ставився до позитивізму і зовсім не визнавав компромісів." (Dr.Tatarkewicz W., "Historia filozofii", Warszawa - 1981, t. 3 - s. 51).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
В.І.Ленін вважає за необхідне поглибити пізнання матері§ до пізнання (поняття) субстанці§, вказуючи, що дійсне пізнання причини є поглиблення пізнання від зовнішності явищ до субстанці§ (Повне зібр. тв., т. 29, стор.133) і тим самим за межі дозволеного марксизмом тут не виходить. Субстанція не узагальнювалася до буття, вона звужувалась до чогось конкретного. Зовнішні явища сприймались за саморух матері§. Єдність, а тим більше протистояння матері§ та свідомості виключалось. В.І.Ленін намагався максимально використати філософію марксизму для створення теорі§ боротьби робітничого класу. Про все людство і необхідність його гармонійного співіснування він фактично призабував.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Змістом діалектики для В.І.Леніна є розвиток, який виявляє себе через взаємозв"язки, взаємодію, взаємопереходи явищ і процесів дійсності. Згідно з його вченням, діалектика виявляється у двох формах: об"єктивній і суб"єктивній. Під об"єктивною діалектикою розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей, тобто об"єктивно. Суб"єктивна діалектика - це відображення, відтворення реального процесу розвитку (об"єктивно§ діалектики) і в свідомості людей, це, по суті, знання про цей розвиток. Фіксуються вони і функціонують у людському мисленні у вигляді системи принципів, законів і категорій. Розвиток виступає предметом суб"єктивно§ діалектики. В.І.Ленін називає діалектику теорією розвитку, найповнішим і всестороннім знанням про нього." (Надольний І.Ф. та співавт., "Філософія", К., - 1999, "Вікар").
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
У роботі "Великий почин" (1919) В.І.Ленін дає визначення класів, підкреслює, що відношення великих груп людей до засобів виробництва є визначальною ознакою класів. Шлях практичного подолання експлуатаці§ пролетаріату - соціалістична революція і диктатура пролетаріату. Здійснює §§ передусім робітничий клас при підтримці широких трудящих мас. Держава розглядається В.І.Леніним як спеціальний орган, машина, за допомогою яко§ здійснюється управління суспільством в інтересах пануючого класу ("Держава і революція", 1917 р.).
Вся пагубність ленінізму (похідне від марксизму) виявилась у позанауковому втручанні у закономірно простуючий суспільний прогрес і жодна аргументація не може бути цьому виправданням. Возвеличування пролетаріату в непритаманних йому якостях обернулось на практиці узурпуванням влади купкою партійних бюрократів-номенклатурщиків ("псевдопролетарів"). Є певні підстави вважати В.І.Леніна нездалим науковцем (теоретиком-філософом), а людству слід в черговий раз нагадати про необхідність дійсно наукового, а не ілюзорного підходу у виборі глобальних суспільних концепцій майбутнього.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Соціалізм і капіталізм по сво§й суті є модифікацією індустріального суспільства, в якому технічний прогрес сприяв утворенню тотально§ системи державного регулювання. Ця система породжує особливий тип людини, яка не здатна мислити і тому стає об"єктом маніпуляці§ влади. Пролетаріат зник з історично§ арени; є робітничий клас, але він порівняно малочисельний, до того ж цілком втратив свій революційний потенціал. Вже не він є головною прогресивною силою, а інтелігенція, студенти, представники національних меншин." (Г.Маркузе, "Одномірна людина").
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Ігнорування дійсності та гвалтування свого суб"єктивного "інобуття" фікцією бажаного, як і нехтування істини шляхом сили, обернулось для марксизму-ленінізму все-таки плачевними наслідками і це не дивлячись на те, що самі по собі іде§ ціє§ філософі§ справили надзвичайно глибокий вплив як на розвиток філософсько§ думки, так і на життя суспільства в цілому. З одного боку існує необхідність подібно§ ідеологі§ "в ролі" альтернативи, з другого - дана суспільна побудова з апостеріорною обструкцією є явним анахронізмом, не оглядаючись на всю пагубність якого, трансфертне у лозіці суспільство (історія, як фарс) пізніше все-таки може використати його видозмінену модифікацію.
Доказом на користь всіх описаних вище категоричностей науково§ філософі§ стосовно марксизму та марксизму-ленінізму є той факт, що в наші дні марксистська філософія звільнила місце для екзистенціалізму і поступово програє ще більш прогресивним теоріям людства, а відтак - "Ніхто сьогодні з робітників не піде на барикади" (д-р А.Шафф), і в безпричинність таких дій хочеться щиро вірити.
Суб"єктивно-ідеалістична течія під назвою екзистенціалізм робить спроби подолати традиційний поділ на суб"єкт і об"єкт посередництвом проголошення суб"єктивних переживань людини первинними щодо буття, що сприймається як зневажання буття суспільства і проявом себе по відношенню до нього як небуття. Людська екзистенція розглядається як абсолютна активність, яка постійно перебуває в процесі творення. Людина - це чудово. Людина - це все. Бог є придатком для людини, а Всезагальне Буття підпорядковується людському "его", або по-іншому - Бог, якщо і є (релігійний екзистенціалізм), то чисто як людська необхідність.
Як на фундаментальну науку, то занадто швидко філософська думка вирвалась з тенет приземленого до гегемоні§ пролетаріату марксизму і піднялась до его§стичних небес ате§стичного екзистенціалізму. Проте закономірно, що диктатура одного породила у постдиктатурній ейфорі§ хаотичну вседозволеність іншого, тим паче, що демократичне відкрите суспільство базується на вільному леті фантазі§.
Екзистенціальний світ набуває значущості і структурності лише завдяки екзистенці§. "Вкинута" в коловерть ірраціонального, чужого §й буття, людина нібито шукає в ньому свою "сутність". Відірвавшись від сво§х традиційних основ у часи Лейбніца-Гегеля, субстанція від чисто§ іде§ пройшла шлях до чисто§ матері§ і, користуючись з екзистенціалізму, зупинилась на людських відчуттях. Вона блукає, вона шукає сама себе і що характерно - знайти себе в хаосі людсько§ підсвідомості аж ніяк не може. Можливо, що не хоче. Адже вирваний з диктатури вільний політ завжди намагається насолоджуватись безроздільним пануванням відчуття необмеженості. Про суворі, але справедливі закони дійсності говорити небажано. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, що руйнує світ індивіда, його свободу.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
"Причиною популярності екзистенціалізму стало те, що ця течія звертається до тих питань, які хвилюють кожну людину, а саме: про сутність буття, його справжність і несправжність, сенсу життя, долі людини, свободи, вибору та особисто§ відповідальності." (Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О., "Вступ до філософі§", К., - 1999, "Вища школа", стор. 458).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Досі екзистенціалізм критикувався, в основному, з трьох боків: неопозитивізму, теологі§ та марксизму (Mackievicz W.,"Filozofia wspolczesna w zarysie", Warszawa - 1990, s. 276).
Неопозитивісти критикують його за те, що він відкидав можливість людини чітко окреслити своє майбутнє, сво§ ціннісні характеристики. Теологи не погоджуються із твердженням про те, що людина сама визначає свою діяльність на шляху до свободи. Діяльність тоді може мати сенс, стверджують теологи, коли вона запліднена релігійною вірою. Марксисти критикують екзистенціалізм в зв"язку з інтерпретацією людини як істоти, яка розвивається і діє поза рамками історі§, абстрактно.
Субстанцію, як таку, екзистенціалісти розглядають підпорядковано до екзистенці§, яка, як вважають М.Хайдеггер і Ж.-П.Сартр, є буттям, яке спрямоване до "ніщо" і яке усвідомлює свою кінцевість.
Екзистенціалізм немає фундаментально окреслено§ філософсько§ позиці§ і сприймати його за логічно впорядковане мислення, а тим більше в рамках чітко§ науки, було б недоречно. Вимагаючи невмотивовано§ волі, неспізнаного хаосу, ця течія, в свою чергу, надає кожному з §§ учасників безмежну свободу в трактуванні своє§ сутності, проте за одніє§ умови - камнем доткнення має бути людина. З цього й зринає заслуга екзистенціалізму.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Людство єднається на основі внутрішнього відчуття кожною людиною космічного прогресу. Віра в цей прогрес наповнює людину впевненістю. Вона розглядає його як невіддільне від себе. Віра тісно пов"язана з "джерелом буття" - космосом і тим, що визначає його, - Богом. Поширення віри в прогрес космічного масштабу є поширенням віри в людину, яка є творінням Божим. (К.Ясперс).
"Техніка постійно вдосконалюється, а людина - збіднює свій світ у фізичному, моральному, естетичному і т.д. аспектах." (Jaspers K., "Vom Ursprung und ziel der Geschichte", - s. 161).
На релігійних засадах слід сформувати нові етнічні ідеали, нові соціальні структури, підходи, які максимально були б узгоджені з науково-технічним прогресом. Якщо людство не зможе досягти цього, воно зійде до тваринного стану, до стадно§ історі§ людства. (К.Ясперс).
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Хоча екзистенціалізму і властиві деякі суперечності, труднощі в сприйманні його положень, проте він мав і має значний вплив як на європейську, так і на світову культуру, що надає йому перспективи розвитку і випливає з його входженності в русло розвитку світово§ думки. Сам комунікабельний, оригінально-мистецький характер ціє§ течі§ залучає до не§ все нові й нові самобутні таланти. Приклад - філософська система релігійного екзистенціаліста Н.Бердяєва (1874-1948), яка з часів німецького філософа Й.Г.Фіхте (1762-1814) була однією з нечисленних спроб у філософі§ розкрити сутність, діяльні сили людини. І не тільки в цьому заслуга Н.Бердяєва, бо хто як не він стверджує, що змістом духовного життя особи є його необмеженість, що створює умови для такого ж необмеженого §§ розвитку. Духовне життя вимагає постійного спрямування всіх практичних сил людини до творчості, а творчість, в свою чергу, меж не має. Людина, яка не прагне до творчого життя, перестає бути собою. Таким чином для Н.Бердяєва, як і для кожно§ статистично§ людини, важливим є не лише свобода творчого вибору між добром і злом, а ще й ціленаправлена боротьба за цей вибір.
Особа є субстанцією, "викинутою за межі штучно створеного буття" (Н.Бердяєв), тому що вона сама є акумульованим буттям у всьому його розма§тті. Нічого нового в цьому твердженні немає, адже філософія вже віддавна оперувала поняттями "буття - інобуття", проте якщо для основоположника екзистенціалізму С.К"єркегора та російського філософа Л.Шестова людина є істотою самотньою, нещасливою, загубленою, то з точки зору Н.Бердяєва завжди існує якийсь вихід для самотніх і розгублених. Він пропонує входження в колектив, ствердження себе в житті суспільства або участь в духовній єдності людини з людиною, пошуки добра в конкретно взятій людині і поширення всього доброго, яке є в кожному з нас. Перший шлях легкий, але пагубний для індивідуального "я", другий - менш маргінальний і пов"язаний лише з частковою втратою свободи задля іншого. Н.Бердяєв переконаний, що кожна людина ще за життя потенційно здатна досягти контакту з Богом і для цього слід відкинути різного роду меркантильні забаганки.
Інше бачення людини притаманне екзистенціалістові Г.Марселю (1889-1973) і його бачення співпадає з католицькою концепцією Бога з людиною. Знову ж таки - буття конкретно§ особи є низкою пристрастей і злочинів, які не є суттю людини і з яких вона не може вирватись через різні обставини. Особа прагне обійти ці перешкоди, мовляв, ще раз і буду доброчесною, проте в подальшому нові перепони і нові проблеми. Тож єдина дорога до доброчесності, запевняє Г.Марсель, - це беззастережна віра в Бога і його досконалість. Цей висновок відмежовує його від екзистенціальних заключень Ж.- П. Сартра, хоча хід досліджень і §х побічне осмислення приводять до тіє§ розгубленості, що постає з кредо: "Абсурдом є те, що ми народились, абсурдом є і те, що ми помремо" (Ж.-П. Сартр). Такому безкомпромісному підходу наукова філософія може надати своє: "Абсурд і той аргументується свідомістю", при цьому легенько підморгнути (зрозуміла іронія?) та сподіватись від сучасних прихильників екзистенціалізму нового підходу до буття, а звідси і до проблеми субстанці§.
б) інтерпретація субстанці§ теологами.