Молодецкий Александр Юрьевич: другие произведения.

Одеські оповідання - 2: Справа старого грека

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Загадка Лукоморья
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Слідчому Котову дісталася простенька справа - викрадена дешева дрібничка у старого алкаша. Але, Котов був би не Котов, якби ця справа не виявилася зовсім не такою звичайною та простою. Спершу оповідання було написане російською, це переклад.

  - Так, давайте ще раз уточнимо усі деталі. - зітхнув я та взяв до рук ручку. - Значить, вас звуть Іванопуло Аристарх Семьонович.
  Я ще раз придивився до написаного у старому затертому паспорті. Ні, все вірно - чомусь не Семенович, а Семьонович - певне, якась невдала транслітерація ще з радянського паспорта, де все було написано на російській.
  - Шимеонович - прошамкав старий.
  - Що? - не зрозумів я.
  - Ніякий я не Шемьонович, а Шимеонович.
  Старий беззубий грек промовив ці два слова настільки схоже, що я не відразу зрозумів різницю.
  - У паспорті написано Семьонович.
  - Однаково, що там у твоєму пашпорті напишано. Батька мого, царштвіє Небешноє, жвали Шимеоном, а не якимось там Шеменом чи Шемьоном. - прояснив мені громадянин Іванопуло.
  Паспорт був не мій, а його, але сперечатися зі сварливим старим, який до того ж, схоже, ще й впав у старечий маразм, було безглуздою та марною справою.
  Разом з тим, його заява була зареєстрована і я був зобов'язаний опитати потерпілого Іванопуло та заповнити протокол.
  - Так, продовжимо. Отож, десь о сьомій вечора ви повернулися з крамниці додому за адресою Маразліївська 52, квартира 13 та побачили, що ваші двері відчинені.
  - Жламані, двері були жламані. - виправив мене старий.
  Ну це має визначити експерт, а не якась людина похилого віку без необхідної освіти та фаху, але запишемо, що з його слів двері були зламані.
  - Добре, у квартирі був безлад, наче щось шукали, ви перевірили, що зникло й виявили ... - та що взагалі можна вкрасти у цього діда? На мільйонера він жодного разу не схожий, навіть на підпільного, на кшталт Корейко з історії Ільфа та Петрова. Скоріше, громадянин Іванопуло був схожий на старого алкаша без певного місця проживання. Брудна стара одежина, штинить від нього ще й як - суміш запаху поту, багатоденного перегару та ще й якогось специфічного старечого запаху. Додати до цього відсутність більшості зубів, мішки під очима, в яких легко можна унести тижневий запас продуктів з Привозу, чорні від бруду нестрижені нігті, й образ виходить ще той. Однак, з усім тим, місце проживання у громадянина Іванопуло було і знаходилось на території мого Приморського району. Тож, маю займатися цією справою.
  - Й виявили відсутність медальйону - продовжив я.
  - Медальйону Першея. - уточнив старий.
  - Ну, припустимо, Персея. Опишіть його, будь ласка.
  - Він дешь з половину моєї долоні, квадратний такий. Жроблений, жначить, ж міді. Пошередині така от кругла дірка. Навколо дірки, жначить, такий напиш давньогрецький.
  - Ага, зроблений з міді. А яка вартість цієї прикраси? Де ви її купили? Чи є чек або квитанція з крамниці, що підтверджує покупку?
  - Який щек?! Це - РЕЛІКВІЯ! Він діштався мені від батька, а батькові від діда, дідові від прадіда і так шкільки наш рід шебе пам'ятає. Кожен в моєму роду беріг його як жіницю ока. А я ошь не жберіг - голос старого раптом затремтів і він трохи не розплакався.
  Мені стало його шкода. Нехай це старий алкаш, що втратив дешеве мідне брязкальце, але не повинні старі плакати через те, що в них вкрали сімейну реліквію. Не на моєму районі, точно.
  - Заспокойтеся, Арістарх Симеонович. Знайдемо ми вашу реліквію. Ви казали напис давньогрецький. Що за напис? Можете відтворити?
  - Не можу. Я хоч і штарий грек, але не древній - давньогрецькою не володію. Так-то у шім'ї казали, що начебто шхоже на таке: 'Де камінь був жива є плоть, де шмерті лік там жнов життя'. Щось таке.
  - Добре, а, все ж таки, яку вартість має цей медальйон? Колекціонери ладні дати за нього великі гроші? Чи це антикваріат? Може якась історична цінність?
  - Не жнаю які гроші. Ніхто ж родини ніколи не пробував його продати, навіть якщо було дуже тяжко і гроші були дуже потрібні. Але, думаю, антикваріят. Я нещодавно його покажував Феді - він великий вчений, жаймається Древньою Грецією. Він шказав, що дуже древня річ.
  - Отак значить. Що за Федя? Це ваш друг? Як його прізвище? Де живе? Де працює?
  - Де живе не знаю. Хвамілія його - Вареник. Хоча, ні. Щось схоже. М-м-м. Пельмінь! Ні, там на ко закінчується. - Іванопуло глибоко замислився і, нарешті, видав - Пельменко, точно - Пельменко!
  - Ага, Пельменко Федір. Вчений по Древній Греції. А де працює, знаєте?
  - В Археологічному мужее, звичайно. А ось де живе - не знаю. Деш на районі - до мене пішки жаходить.
  - А як давно ви його знаєте? Раніше до вас він заходив?
  - Жнаю, ждається, пару мішяців. Жаходив пару раж, та не один, а ж підношенієм.
  - З яким 'підношенієм'? - не зрозумів я.
  - Ну яким-яким. Ж булькаючим. Ж пляшкою оковитої приходив. Так шлабенький виявився, шалабон, - першим же вирубавшя.
  - Ясно, тобто, вживали алкогольні напої. Більше ніхто медальйон не бачив? Не цікавився ним?
  - Ні, е-е-е, напевне. - невпевнено відповів Іванопуло.
  Ага, до Пельменко Федіра ми, звичайно, сходимо. Але крім нього Іванопуло міг хвалитися медальйоном перед десятком, а то й більше інших алкашів. При чому, судячи з усього, далеко не всіх з них він знає та пам'ятає.
  
  Одеський Археологічний музей розташований зовсім поруч з Приморським відділенням поліції. Відділення - на вулиці Грецькій, а Археологічний музей - на Ланжеронівський. Це хвилин десять пішки.
  Ось я вже стою поруч з відомою скульптурою, де Лаокоон з синами бореться зі зміями. Оригінал цієї скульптури знаходиться у Ватикані, а у нас в Одесі, копію, колись замовив та встановив у себе на дачі відомий грек-меценат Маразлі, на вулиці імені якого, до речі, проживає наш потерпілий. Після революції 1917-го року, статую експропріювали та, в підсумку, вона опинилася навпроти Археологічного музею. Наразі це один з символів Одеси, який можна побачити на багатьох світлинах та листівках. Чому я це все знаю? Бо люблю своє місто. Вийду на пенсію - стану гідом, буду проводити багато часу на свіжому повітрі, з приємними людьми - не злочинцями якими-небудь.
  Але зараз мені ніколи милуватися скульптурою і я рушив далі до Археологічного музею. По одних зі сходів піднявся до колонади, потягнув на себе бронзову ручку великих різних дубових дверей та опинився у вестибюлі музею. За столом справа сиділа сухенька сіда бабулька-вахтер.
  - Доброго дня. Поліція, капітан Котов. - я звичним жестом продемонстрував своє посвідчення. Бабулька неспішно витягла зі столу старий незрозумілого кольору та матеріалу чохол для окулярів, дістала окуляри у роговій оправі, знову ж не поспішаючи, одягнула їх та дуже ретельно вивчила посвідчення, поглядаючи на моє обличчя, щоб звірити його з фото. Стара школа!
  - Чим можу бути корисною органам правопорядку? - нарешті спитала вона.
  - Я шукаю Пельменко Федіра, чи працює у вас такий? Має бути вченим, що спеціалізується з Древньої Греції.
  - Може Пельмешко? Федір Миколайович. Це наш директор. Великий вчений. А от у чому він спеціалізується - мені невідомо.
  - Так, думаю, це - він. Де я можу його знайти?
  - Він у реставраційній лабораторії. Треба піднятися цими сходами, потім направо по коридору до сходів, що ведуть вниз. Спускайтеся цими сходами і там буде лабораторія. Будете його арештовувати?
  - А є за що? - жваво поцікавився я.
  - Завжди є за що. Була б людина, а карна справа на нього знайдеться.
  Точно - стара школа, прямо повіяло тридцятими роками минулого сторіччя. Хоча, бабулька, звичайно, не могла бути такою старезною.
  Я пройшов по маршруту, що мені надали та опинився у великій залі. Він був мало схожий на лабораторію, в моєму розумінні цього слова. Я б скоріше назвав це складом антикваріату. Всюди стояли, лежали, нагромаджувалися якась старовина: скульптури, старі розтрощені вази, якийсь незрозумілий металобрухт, в якому з великим труднощами можна було впізнати частини якихось обладунків, механізмів тощо. Втім, було тут і дещо від лабораторії - біля стін стояли столи, на яких були мікроскопи, поруч лежали якісь пензлі, щіточки, пінцети, лупи. Згори над деякими зі столів нависали якісь пластикові труби з гнучкими зчленуваннями, схожі на пилососи. Не знаю їх призначення - може такі собі й пилососи і є, а може спеціальні лампи. Тут легко можна було заблукати в цьому безладі.
  На щастя, Пельмешко можна було легко знайти, тому, що він знаходився поруч з найбільшою та найпомітнішою, метрів три, статуї, що була по самому центру лабораторії.
  Статуя зображала давньогрецьку дівчину, чи то войовницю, чи мисливицю. Вона була у русі, як раз робила крок вперед лівою ногою і правою рукою тягнулася за стріли, що лежали у колчані за її спиною. В лівій руці, щоправда, замість лука був якийсь дивний уламок, схожий більше на ріг оленя чи кози.
  Директор музею з якимось особливим благоговінням проходив рукою по складках тоги статуї. Такий собі засіб реставрації, але не мені судити.
  - Федір Миколайович?
  Пельмешко здригнувся й повернувся до мене. Він був високим, може й під два метри. Дуже худий та сутулий, фігура в цілому нагадувала якогось богомола. Схожості додавали ще великі круглі окуляри з величезними діоптріями. Це ж який у нього зір? Мінус сто? Одягнений він був у старі, затерті й перештопані на колінах штани, клітчасту сорочку з брудним засаленим коміром, діряві розтоптані капці невизначеного сіро-буро-малинового кольору. Зверху був накинутий халат, який умовно можна було назвати білим. Неохайності додавала ще й скуйовджена сіда шевелюра, яку не була причесана та стрижена вже, наче, декілька років.
  - Красива скульптура. Це якась войовниця Древньої Греції? - вирішив я розпочати розмову здалека.
  - Це - богиня, молодий чоловіче, БОГИНЯ! Скульптура богині Діани-мисливиці. Шедевр світової культури! Така є тільки у нас - в Одеському Археологічному музеї та в Луврі. Невідомий геній, можливо сам Леохар, зробив дві ідентичні скульптури, скоріш за все, для храму Діани в Ефесі. І ось, це божественне творіння мистецтва ми маємо за щастя бачити у нашому музеї. Тільки подивіться на цю досконалість! - Довгі худі пальці директора знову погладили складки одягу Діани.
  - Так, ця тога виглядає як справжнісінька.
  - Це - хітон, молодий чоловіче, хітон! Тогу, для вашого відома, носили тільки чоловіки. - зневажливо піджав губи Пельмешко, мабуть, до глибини душі ображений моїм невіглаством. - А хто ви, власне, такий? Що робите у службових приміщеннях музею? Стороннім вхід сюди строго заборонений!
  - Слідчий Котов - продемонстрував я своє посвідчення. - Мені треба поговорити з вами щодо крадіжки у квартирі громадянина Іванопуло.
  - Що? Кого, вибачте? - розгублено спитав Пельмешко й втупився у мене величезними очима, збільшеними діоптріями його окулярів.
  - Іванопуло Аристарха Симеоновича.
  - Ах, Аристарха Симеоновича! Так-так, знаю його. Це що, виходить, його пограбували?
  - Пограбували. А давно ви знайомі з Іванопуло?
  - Зовсім недавно. Ну, може, з місяць.
  - За яких обставин познайомилися?
  - На Соборці, знаєте, люблю грати у шахи щонеділі. І ось якось підсів цей Аристарх Симеонович. У шахи він, щоправда, грає так собі, а от людина дуже цікава виявилась. Про Грецію дуже багато розповідав, про своїх пращурів, що переїхали до Одеси у 1823-му році, під час Грецької Революції, рятуючись від переслідувань османів. Загалом, ось так розговорилися, потім він запропонував піти до нього і там, е-е-е, ну розумієте, по грамульці. Ну так і познайомилися.
  - Ясно, а медальйон Персея він вам показував?
  - Цю фігню? Так, розповідав про неї всякі казки.
  - А Іванопуло стверджує, що ви сказали йому, що це цінна річ. Антикваріат.
  - Ой, який там антикваріат? Це - новороб. У кращому випадку початку минулого сторіччя. Скоріше за все, у нас тут на Малій Арнаутській і зробили. А Іванопуло ваш - людина похилого віку, до того ж полюбляє залити за комір, - щось наплутав, а то й придумав - з нього станеться.
  - Зрозуміло. А де ви були вчора між п'ятою та сьомою годиною вечора?
  - Тут в музеї і був. Я тут і вдень і вночі.
  - Хто може це підтвердити?
  - Ну, не знаю. Напевне, Варвара Іванівна може. Це наш консьєрж. У неї спеціальний журнал - всі співробітники там розписуються, коли приходять та уходять.
  Ага, виходить, бабульку з тридцятих років минулого сторіччя звуть Варвара Іванівна. Треба буде у неї уточнити алібі Пельмешко.
  - Дякую, Федір Миколайович. Ось, якщо щось згадаєте важливе, що може торкатися цієї справи, подзвоніть мені. Ось моя візитівка. - простягнув я візитівку директору музею.
  Я повернувся до виходу і якось так невдало зачепив рукою пачку якихось табличок на столі. Вони з гучним звуком впали на підлогу.
  - Ой, вибачте, заради Бога. - я кинувся підіймати таблички.
  Це виявилися якісь уривки старого паперу жовто-коричневого кольору з незрозумілими каракулями, які були чи то заламіновані, чи упаковані у щільну пластикову оболонку.
  - Не чіпайте ці папіруси третього віку до нашої ери! Йдіть вже, я сам все приберу - вирвав у мене з рук таблички Пельмешко.
  
  Наступного дня я сидів у своєму кабінеті та крутив у голові факти у справі Іванопуло.
  Єдиний підозрюваний у мене був Пельмешко. Але його алібі має підтвердження - в журналі пильної Варвари Івановні стоїть його підпис, що він прийшов о восьмій ранку і пішов додому о дев'ятій вечора. Та й не виглядає він корисною людиною, що готова на злочин заради грошей - занадто захоплений наукою та історією. Взагалі, хто завгодно міг залізти до квартири Іванопуло. Не обов'язково за медальйоном. Може, зламали двері, покопалися у нехитрих пожитках старого грека і все що знайшов цінного - цей медальйон. Тому і взяв його.
  Що ще можна зробити? Зайти з іншого боку - хтось буде намагатися продати медальйон. Треба попитати колекціонерів, нумізматів, ломбарди, скупників речей невідомого походження.
  Мої роздуми перервав капітан Синельніков, голово якого з'явилася у дверях мого кабінету, що щойно відчинилися.
  - Котов, кидай своє 'пограбування сторіччя' і поїхали на місце нового злочину. У нас тут надзвичайна подія міського масштабу. Всіх оперів та слідчих терміново викликають туди.
  Коли ми під'їхали на місце злочину там уже було все поліцейське керівництво міста, купа оперів та слідчих та натовп зацікавлених містян. Проходячи повз них я почув відразу декілька версій того, що сталося: 'Мер Друганов собі на дачу вкрав. Там й нього давно вже й бруківка італійська з Французького бульвару й гармата з Карантинної фортеці', 'Туристи зі Львова вкрали як сувенір. Треба перевірити усі потяги Одеса-Львів!', 'Це забудівник Ківар спеціально так зробив, щоб можна було знести будинок і побудувати на його місці одну зі своїх новобудов'.
  Синельніков мені так і не сказав, що ж сталося, тому я вкрай заінтригований пройшов за поліцейський бар'єр та очманів.
  Я стояв перед всесвітньовідомий будинок Фальц-Фейна, який в народі називали будинком з атлантами. Називали так через скульптуру, що зображала двох атлантів, які тримали небо у вигляді зіркового глобуса. Ось тільки зараз атлантів було вже не два, а один! На місці одного з велетнів була порожнеча, а другий якимось дивом продовжував, вже самостійно, тримати величезну кулю й балкон разом з нею на додачу.
  - Невідомо, як довго ця конструкція ще може витримати. - наче прочитавши мої думки, сказав Синельніков - Вже виїхала бригада реставраторів, будуть робити якісь тимчасові опорні конструкції. А поки тут можуть попрацювати експерти-криміналісти.
  - Кому взагалі могло таке спасти на думку?! Та й навіщо? - не зміг ще відійти від шоку я.
  - Аха-ха-ха, Костя, ти піди, он народ попитай - вони тобі відразу кілька версій накидають - кивнув Синельніков на натовп, що гомонів та фотках все на смартфони.
  Ми підійшли ближче - на місці злочину працювали кращі експерти головного слідчого управління. Багатьох я знав особисто, зустрічав на загальних нарадах, хоча близько ми не були знайомі. Один з них фотографував якийсь слід на землі поруч з будинком. Я підійшов ще ближче і побачив, що це був слід босої ноги велетенського розміру.
  - Якийсь пранк прямо-таки! - ввернув модне слово у розмову Синельніков - Знущаються, хочуть показати, ніби скульптура сама на своїх двох пішла.
  - Та таке - я хотів рушити далі до керівництва, але раптом помітив, майже під своєю ногою якийсь попіл та шматок тканини чи паперу. Нахилився - так і є попіл і зовсім маленький шматочок обгорілого старого паперу, схожого на пергаментний папір для випічки.
  - Колеги, не знаю, чи це важно або ні. Але тут якийсь попіл й папір, можливо треба додати до доказів. - звернувся я до експертів.
  Папір здався мені дивно знайомим, я почав перебирати в голові, де я міг його бачити, але мої роздуми перервали.
  - Капітан Котов, капітан Синельніков - звернувся до нас керівник Приморського відділення майор Ковальчук, що щойно підійшов до нас. Він вказав на нас підполковнику, який підійшов разом з ним. Це був заступник керівника поліції Одеси Савін.
  - Це мої кращі слідчі, пан підполковник. - представив нас Ковальчук.
  - Добре-добре. Справою займається головне слідче управління. Слідчий з особливо важливих справ Кожедуб - керівник слідчої групи. Нехай ваші слідчі займаються своїми справами. Не можна зупиняти всі інші розслідування через цю справу. Але я хочу, щоб усі слідчі та всі опера були у курсі і якщо буде якась оперативна інформація чи в них з'являться якісь докази, версії, підозри - нехай неодмінно й відразу звертаються до Кожедуба.
  - Так точно. - браво відрапортували ми.
  
  Ближче до обіду я, нарешті, зміг повернутися до відділку. Нічого не скажеш - справа зі зникнення атланта - це точно надзвичайна подія міського масштабу. Добре, що хоч не я нею займаюсь. Але повернемося до моєї справи. Я взяв телефон та набрав оперуповноваженого Петю Ківерта - він спеціалізувався на колекціонерах та мав там свої джерела інформацією.
  - Привіт, Петю. Як справи?
  - Привіт. Справи ідуть, контора пише. У тебе як?
  - Ну таке. Про атланта чув?
  - А хто ж не чув! Не кажи тільки, що цю справу на тебе повісили!
  - Слава Богу, ні - важняки займаються. Кожедуб. У мене інша справа, викрадений медальйон у громадянина Іванопуло. Я знаю, що ти можеш допомогти з цією справою. До кого краще звернутися та попитати?
  - Для початку йди до музею Нумізматики. Там директор - Розенфельд Альфред Емануїлович. Він серед колекціонерів перший авторитет.
  - Добре, дякую. Почну з нього.
  
  Музей Нумізматики розташовувався на той же вулиці Грецької, що й ми, практично, навпроти нашого відділення. Потрібно було лише перейти дорогу.
  На відміну від Археологічного, Нумізматичний музей виглядав цілком непримітно - багато туристів проходять повз, навіть не помітивши, що то музей. Вхід тут через звичайні двері у звичайному будинку - жодних тобі колон, різних дубових дверей тощо. Охорона теж відрізнялася - замість бабулі-вахтера, тут, як у якомусь банку, сиділи бійці поліції охорони, у бронежилетах та зі зброєю. Я показав їм своє посвідчення й пройшов по сходах нагору до залу головної експозиції музею, де, як мені сказали, мав знаходитись Розенфельд.
  Він зустрів мене вже при вході, певне, щодо мого інтересу до його персони доповіла охорона. Директор музею Нумізматики разюче відрізнявся від Пельмешко. Низенький, з помітним пузом, він був одягнений у дорогу одежу, скоріш за все, пошиту на замовлення. Штани, шовкова сорочка, жилетка та туфлі зі страусової шкіри складали єдину композицію і, очевидно, були ретельно підібрані один до одного. На шиї - шовкова модна хустка, пов'язана хитрим вузлом. На кожному пальці на обох руках - персні з дорогоцінних металів, прикрашених недешевими каменями. Дорогі духи відчувалися від нього вже за півтори метра. Кругле обличчя прикрашали тонкі вусики та іспанська борідка. Рідке волосся на голові було ретельно зализане і, можливо, підфарбовані у радикальний чорний колір. Менш за все Розенфельд був схожий на музейного робітника чи вченого. Скоріше він нагадував солідного бізнесмена. Не олігарха, але, скажімо, господаря мережі ресторанів або казино.
  - Чим можу допомогти нашим правоохоронним органам? - солодко посміхаючись спитав Розенфельд, після того, як представився.
  - Охорона у вас як у банку, Альфред Емануїлович.
  - Що поробиш, цінності у нас у музеї на мільйони доларів. Не у кожному банку таке є. А що - у вас є інформація про якесь пограбування музею, що готується? Ви через це прийшли? - насторожився директор.
  - Ні, нічого такого - заспокоїв я Розенфельда. - Я зовсім з іншого приводу. Чи не звертався до вас хтось з пропозицією купити одну річ для музею чи для особистої колекції
  - Так-так-так, що за річ?
  - Це металічний медальйон, імовірно, з меді, квадратної форми, розміром десь п'ять на п'ять сантиметрів, посередині отвір круглої форми діаметром близько сантиметру і напис давньогрецькою навкруги отвору. Називають медальйоном Персея.
  - Ха-ха-ха - раптом розсміявся Альфред Емануїлович - Вас, певне, хтось розіграв, пане слідчий. Медальйон Персея - це легенда. Казка. Це все одно, наче ви б питали мене щодо персня Всевладдя з 'Володаря перснів'.
  - Але, разом з тим, власник вважає саме так. А що такого легендарного у медальйоні Персея?
  - За легендою його та ще дев'ять його 'братів' зробили з щита Персея. Того самого, що він використовував для захисту проти Медузи Горгони. Щит ввібрав частину магії Горгони та медальйони набули магічних властивостей. Щоправда, зворотних до того, що робив погляд Медузи Горгони. Вона перетворювала людей на кам'яні статуї, а медальйон Персея - навпаки, камінь на живих істот. Така ось цікава легенда. Давньогрецька казка, можна сказати. Якби до мене хтось прийшов з таким медальйоном - я б тільки посміявся. Та й будь-який солідний колекціонер так само.
  - Добре, а скільки такий медальйон міг би коштувати?
  - Пане слідчий, та нічого не може він коштувати. Скільки може коштувати вигадана легендарна річ? Ніхто не купить таке, даруйте, фуфло.
  - Зрозуміло, дякую. Якщо, все ж таки, до вас хтось звернеться з приводу цього медальйону, чи буде якась інша інформація - зверніться, будь ласка, до мене. Ось моя візитівка - я простягнув йому візитівку.
  Я вийшов з музею та знову набрав Ківерта.
  - Петя, я знову з приводу мого питання. Не допоміг мені Розенфельд. Може в тебе є ще хтось? Хто тусить на чорному ринку нумізматики.
  - Зрозумів. Приходь на Грецьку площу на куті з Буніна о сьомій вечора. Організую зустріч з моїм інформатором.
  - Дякую! Буду.
  
  В потрібний час я очікував на розі Буніна та Грецької площі. В цьому кутку Грецької площі, ще при СРСР, розташовувався загальновідомий магазин 'Колекціонер', біля якого постійно тусив натовп колекціонерів, що обмінювалися марками, монетами, значками та всім, що завгодно. Магазина давно вже нема, але, традиційно, саме тут і досі збираються справжні, так би мовити, 'трушні' колекціонери.
  В очікуванні на Ківерта я роздумував про розмову з Розенфельдом. Щось непокоїло мене у неї. Якась деталь. Казкові властивості медальйона - оживляє камінь. Це що, наприклад? Перше, що приходить до голови - статуї там різні. І що ми маємо? Зник медальйон, а за ним і зникла статуя атланта в будинку Фальц-Фейна. Здається - жодного зв'язку. Але, якщо, ну на хвилиночку, сприйняти ці магічні властивості медальйону серйозно? Чисто заради експерименту. При цьому згадати слід гігантської босої ноги на місці зникнення атланта. Пранк, як це назвав Синельніков. То, виходить, зв'язок самий прямий - хтось вкрав медальйон та оживив атланта! Хто і навіщо? Маячня, звичайно. Колегам таку версію не розповіси.
  - Давно чекаєш? - з'явився нарешті Петя.
  - Та ні - пару хвилин всього.
  Ківерт підвів мене до чолов'яги в довгому плащі, що стояв у темному кутку. В таку теплу погоду плащ виглядав недоречно і викликав думки щодо ексгібіціоністах.
  - Привіт, Талер - сказав Ківерт чолов'язі у плащі.
  - Начальнік, ми ж домовлялися, що ви не будете підходити до мене на людях. Це ж палево! Зашквар! Зі мною кореша не будуть за руку здоровкатися - зашипів у відповідь чолов'яга.
  - Та не очкуй ти. Удавай, що щось мені пропонуєш.
  Талер розіпхнув плаща і, слава Богу, під ним була одежа. На внутрішньому боці плаща були розвішані у пластикових пакетах різні монети, якими він, очевидно, барижничав тут.
  - Значить, дивись, це - слідчий Котов. Він тобі задасть пару питань. - представив мене Ківерт.
  - Така справа - викрадений медальйон Персея. Виглядає як мідна пластина квадратної форми, десь п'ять на п'ять сантиметрів, з отвором посередині і написом давньогрецькою. Якщо раптом десь спливе інформація щодо нього чи будуть пропонувати купити ...
  - Дивна справа, начальнік. Минулого тижня мене якраз питали щодо цієї фігні. - перервав мене Талер.
  - Ось як! Коли? Хто? - накинувся я на нього.
  - Минулої суботи, здається. Чувак один. Хто не знаю - він не представився. - відповів Талер.
  - А як виглядав? Невисокий, опасистий, тонкі вусики та борідка, одягнений по-богатому? - описав я йому Розенфельда.
  - Хе-хе, начальнік, це ти мені директора музею Аліка намалював. Цього баригу кожна собака тут знає. Хіба я його не впізнав би? Ні, той зовсім інший був - худий, високий такий, окуляри з величезними лінзами, одягнений як з секонд-хенду, та й взагалі на безхатька схожий. Я б з ним і не заговорив би, але він відразу запропонував мені за інформацію афінську тетрадрахму. Справжню. Це така монета давньогрецька. Дуже недешева. - уточнив Талер у відповідь на мій запитальний погляд.
  Так-так-так, це ж судячи з усього - Пельмешко! Опис збігається та й доступ до давньогрецьких монет у нього є.
  - І чим же він цікавився?
  - Сказав, що пише книгу про медальйон Персея і ніде не може знайти, як його активувати, щоб використовувати.
  - І як?
  - Взагалі-то, за цю інформацію мені цілу тетрадрахму сплатили. - з натяком сказав Талер та з очікуванням подивився на Ківерта.
  - В боргу не залишусь, не хіпішуй. - сказав йому Ківерт.
  - Ну, коротше, там треба прочитати той напис, що на медальйоні і спалити шматок папірусу.
  - Якогось певного папірусу?
  - Та наче ні, будь-якого, головне щоб давньогрецький.
  В цей момент мене наче блискавка вдарила. Ось! Ось на що був схожий клаптик обгорілого паперу на місці зникнення атланта. Звичайно ж! На папіруси, які я бачив в лабораторії Пельмешко. Ай да, Федір Миколайович! Все на ньому сходиться.
  Подякувавши Талеру та Ківерту, я швиденько покрокував в сторону відділку. Думки роїлися у моїй голові. Що ж це виходить? Пельмешко якось узнав про те, що Іванопуло має медальйон Персея та втерся йому у довіру. Спочатку намагався споїти Іванопуло та викрасти медальйон поки господарь у відключці. Але той виявився у цьому плані міцнішим за директора музею і Пельмешко раніше впадав в алкогольне забуття. Тому Федір Миколайович наважився на крадіжку зі зломом. Зробив собі алібі за допомогою записів у журналі, а сам встиг збігти через вікно чи запасний вихід (як у директора у нього мають бути ключі від усіх дверей), зробити крадіжку та повернутися тим самим же шляхом. Здобувши медальйон, громадянин Пельмешко виконав ритуал та оживив атланта з будинку Фальц-Фейна, за адресою Гоголя 5. Далі він разом з атлантом відбув у невизначеному напрямку. Мотив божевільного вченого поки що незрозумілий. Все це звучить як суцільна маячня? Ну, як казав Шерлок Голмс: 'Відкиньте усе неможливе, те, що залишиться і буде відповіддю, хоч би якою неймовірною вона не здавалася'. А всі наявні докази та свідки призводять нас до такого сценарію. Треба йти не у відділок! Треба йти відразу до Пельмешко поки він ще чогось не утворив.
  
  Вже було зовсім темно, коли я мчав по центру міста до Археологічного музею. Скоріш за все, Пельмешко має бути там. Він казав, що проводить там дні та ночі. Треба поспішати поки він не наробив ще більшої біди. Я з жахом уявив собі ожилих левів з міського саду, що розпочали полювання на туристів. Чи які ще скульптури він може оживити? Навіщо він взагалі оживив того атланта? Заради наукового експерименту? Чому саме його, а не будь-яку статую у музеї, де їх чималенько на будь-який смак?
  Ось, нарешті, музей. Захеканий, я увірвався у вестибюль.
  - Де Пельмешко? - видихнув я.
  - В лабораторії, там де і вчора. - швидко відповіла Варвара Іванівна.
  Я поспішив по вже знайомому шляху і швидко дістався лабораторії.
  Пельмешко сидів до мене боком за столом та пив горілку з граненого стакану. Одягнений він був у той же одяг, що і вчора, очевидно, не часто змінюючи свою одежу. Він сьорбнув, видохнув та забурмотів: 'Як вона могла?! Я дав їй життя! Життя!'
  Складності відносин директора музею з його дочкою мене зараз мало цікавили.
  - Громадянин Пельмешко, ви затримані! - вигукнув я.
  Пельмешко здригнувся і повернув до мене обличчя. На половині, яку я до цього не бачив, переливався червоно-синім кольором величезний синець.
  - Щ-щ-що? - Видавив з себе він.
  - Де медальйон Персея? Де атлант? Навіщо ви його оживили? Не відпирайтеся - слідству все відомо і ми маємо всі необхідні докази! Щиросердечне зізнання буде враховано судом та полегшить ваше покарання.
  - Я не оживляв жодного атланта. Навіщо мені це? Так, я викрав медальйон Персея - зізнаюсь. Старому він все одно був непотрібним. Але заради чого я його викрав? Заради кохання! Я пішов на все заради неї! Я дав їй найцінніше, що тільки можливе - життя! А вона, вона просто вдарила мене та втікла! - збуджено заговорив Пельмешко, наприкінці перейшовши на ридання.
  - Кого? Кого ви оживили? - спитав я та осікнувся. В лабораторії не було важливого елемента, що був учора. Велетенська статуя Діани-мисливиці щезла, залишився лише постамент. Я тут же згадав з якою любов'ю Пельмешко вчора пестив пальцями її тогу, тьфу ти, хітон.
  - Ви оживили Діану? Де вона? Де медальйон? - затряс я за плечі директора музею, який тільки переривав безладне бурмотіння риданнями.
  Я вліпив йому ляпас по тій щоці, де не відзначилася до мене скульптура.
  - Пельмешко, зберіться. Це важливо - де Діана та, головне, де медальйон?
  - Я, я не знаю. Вона вдарила мене, забрала медальйон, запальничку, якийсь папірус та втекла через вікно.
  - Давно це було?
  - Вчора опівночі. Як?! Як вона могла? Чому? - знову затремтів у риданнях Федір Миколайович.
  Так, картина прояснюється. Пельмешко оживив статую, сподіваючись знайти своє кохання. Не так, щоб я був дуже здивований, але факт у тому, що статуя чомусь віддала перевагу молодому одноплеміннику атлетичної статури перед двометровим старим неохайним богомолом. Де і як вона встигла познайомитися з атлантом - це загадка. Але, ставши живою, завдяки директору музею, вона 'віддячила' йому потужним ляпасом, забрала все необхідне для ритуалу оживлення та поспішила на вулицю Гоголя, де вже сама оживила атланта і зникла з ним та медальйоном у невизначеному напрямку. З того часу пройшло, як мінімум, двадцять годин. За цей час вони могли опинитися де завгодно.
  Мені довелося дати ще одного ляпаса Пельмешко, бо він знову впав у істерику.
  - Де? Де вона може бути? - чітко промовляючи кожне слово, спитав я у новоспеченого Пігмаліона.
  - Я н-не з-знаю. - від стресу та алкоголю Пельмешко раптом почав заїкатися.
  - Зосередьтесь. Діана щось говорила перед тим як втекти? Може згадувала якусь місцину? Куди вона могла б піти? Де ховатися?
  - Г-говорила, я-якась м-маячня щ-щодо д-д-дволикого Януса, грецькому духу, в-воротах пристрасті.
  - Може брами пристрасті?
  - М-може.
  Дволикий Янус, Брама Пристрасті - це вже має якийсь сенс. Та й грецький дух сюди можна приплести. Звичайно ж це - Грецький парк!
  
  Історія будівництва Грецького парку досить цікава. Довгий час під Приморськими бульваром, де знаходяться всесвітньовідомі Потьомкінські Сходи та пам'ятник Дюку, була запущена ділянка землі - притулок наркоманів, безхатьків та стихійне звалище сміття. Неприємно мати таке у самому центрі міста, та ще й поруч з головними туристичними пам'ятками. У 2013-му році місто-побратим Стамбул виділив купу грошей на облаштування чудового парку з правого боку Потьомкінських Сходів на честь двадцятої річниці побратимства. Парк назвали Стамбульським. Будувався він довгих чотири роки. І ось, коли про це стало відомим грецькій громаді міста, по своїм каналам вони дісталися до самих верхів уряду Греції і домоглися того, щоб Міністерство Культури Греції виділило гроші, і, з лівого боку Потьомкінських Сходів розкинувся не менш гарний Грецький парк. Так вічне суперництво греків та турків дало Одесі два розкішні парки в найшикарнішому місці й не коштувало одеситам жодної копійки. Як то кажуть - це таки треба вміти!
  Грецький парк будувався у кілька черг. Першу чергу здали до дня міста - у 2018-му році. Вона містила у себе доброустрій першої частини ліворуч від Потьомкінських Сходів і головною фішкою був фонтан роботи одеського художника Михайла Реви 'Початок початків'. Він виконаний у вигляді голови з двома обличчями - з одного боку чоловіче обличчя, з іншого - жіноче. Саме його за дволикість одесити прозвали "Дволиким Янусом", хоча митець закладав у фонтан дещо іншу ідею.
  Друга частина парку була здана через рік і на ній була оформлена найбільший дитячий майданчик в місті - відтоді улюблене місце одеських дітлахів. Пограти сюди у вихідні приїжджають навіть із віддалених спальних районів міста.
  Третя частина парку підзатрималася, спочатку через пандемію коронавірусу, а потім і війну. Але її таки здали 2024-го року. Особливістю цієї частини стала скульптурна композиція "Брама Пристрасті" того ж таки Михайла Реви.
  Четверту частину відклали на три роки через брак коштів, але не забули про цю частину. Минулого року будівництво відновили та воно поки що не закінчено, там планують зробити розкішний рибний ресторан у вигляді давньогрецького храму.
  Грецький дух, дволикий Янус, Брама Пристрасті - все сходиться! І розташований парк зовсім неподалік вулиці Гоголя - вночі можна встигнути проскочити туди непомітно.
  Розмірковуючи таким чином, я йшов у бік Грецького парку - йти до нього було недалеку, а бігти не було сенсу - минуло вже занадто багато часу - або мені пощастить і втікачі будуть там або не пощастить і я знайду тільки їхні сліди.
  Я дійшов до Дюка і спустився Потьомкінськими Сходами до входу в парк. Куди вони могли піти у парку? Вдень їх помітили б. Я забув розпитати Пельмешко як виглядала Діана, коли стала живою, - чи залишилася вона такою як статуя і тільки здобула властивості живої істоти або перетворилася повністю на звичайну людину. Ясно тільки одне - судячи зі сліду атланта - після оживлення вони зберігають свій немаленький зріст. А отже, важко не помітити двох напівголих гігантів у парку, де повно народу. Ймовірно, вони пробралися в парк уночі та десь сховалися на весь день. Де можна сховатися у Грецькому парку? На місці будівництва ресторану! Сьогодні був вихідний і будівельників немає, а відвідувачі парку не заходять на місце будівництва, обгороджене ще й будівельним парканом.
  Я швидко проскочив через весь парк до будівельного паркану, увімкнув ліхтарик і почав послідовно обходити його. Навряд чи Діана та її наречений змогли проскочити на будівництво безслідно.
  Обходити довелося довго, але через деякий час я натрапив на виламану секцію огорожі. Сліди величезних босих ніг і, не набагато менших, у якомусь взутті, Діана була взута в сандалі, ясно говорили, хто саме позбувся цієї частини огорожі.
  Я пішов слідами. У місячному світлі недобудований ресторан скидався на руїни давньогрецького храму - колони без фронтонів і даху, наполовину готові стіни, подекуди один фундамент. Цей вигляд трохи псувала будівельна техніка та інструменти, але їх можна було б сприйняти за техніку археологів на розкопках храму. Там, де була цементна стяжка, сліди, звичайно, пропадали, але на голій землі відбитки важких тіл втікачів дуже чітко відображалися. Так я дібрався знову до паркану, вже з іншого боку, ніж звідки я прийшов. Тут була брама, куди заїжджала будівельна техніка. Одну зі стулок воріт потягли так сильно, що замок, що висить зовні, не витримав і луснув. Ворота були прочинені. Оце силища! У цей момент я вперше задумався: а що я, власне, робитиму, коли знайду Діану та атланта? Фізично я з ними не впораюся, навіть пістолета я не прихопив. А що ще робити? Викликати підкріплення? Та як тільки я розповім цю історію - мене самого запроторять на Слобідку в дурку, які б я там аргументи та докази не наводив. Залишається такий варіант - я знаходжу втікачів, стежу за ними здалеку і тоді вже викликаю підкріплення, можна не пояснюючи у подробицях, - просто скажу, що знайшов скульптури, що буде найчистіша правда. А вже коли їх схоплять, то в мене будуть достатні аргументи, щоб мені повірили. Якщо раптом, все ж таки буде небажаний контакт із ними - спробую вести переговори та переконати їх здатися та повернути небезпечний артефакт. Просто дозволити їм розгулювати на волі з медальйоном, який оживляє кам'яні статуї - це вершина безвідповідальності та нерозсудливості.
  Наважившись, я пішов далі по слідах на землі. Вони вели мене на вихід із парку. Куди вони могли піти? Навряд чи назад у місто - нехай уже й запізно, але людей у ​​місті ще багато, а поліція і так на вухах стоїть через зникнення атланта. Вирішили перейти до Стамбульського парку? А що - там є грот Діани. Прям ідеально підходить для однойменної богині та її обранця. Але довго там не сховаєшся. Нарешті я дістався до Потьомкінських сходів. Тут сліди йшли вздовж сходів у бік Приморського бульвару. Я рушив за ними та вперся у стіну. Поруч під сходами була велика ніша. У цій ніші в стіні знаходився вхід, який веде до катакомби. Він був замурований товстими ґратами, щоб туристи чи діти не полізли туди. Зараз грати були виламані та сліди моїх втікачів вели в катакомби.
  Приїхали. Куди-куди, а в катакомби за ними я точно не полізу. Одеські катакомби - це величезний підземний лабіринт, розташований під містом і далеко за його межами. В основному це колишні каменоломні, в яких видобувся камінь-вапняк для будівництва Одеси. Важко уявити розміри цього лабіринту, вчені оцінюють його загальну довжину як мінімум у дві з половиною тисячі кілометрів, але, швидше за все, ця цифра значно менша за реальну. Лізти туди одному з жалюгідним ліхтариком - чистої води самогубство.
  Я наблизився до ґрат і похмуро освітив ліхтариком вхід у катакомби. Сліди точно йшли туди. Чи ожилі скульптури бачать у темряві? Раптом у світлі ліхтарика щось блиснуло. Я підійшов і придивився. Не може бути! На одному з кінців, вирваних ґрат висів медальйон! Я взяв його до долоні й уважно роздивився. Так - це він - медальйон Персея! Все як описував старий Іванопуло. Квадратний, з отвором, напис давньогрецькою. Невже вони втратили його на вході. А може... Може вони додумалися, що через медальйон від них не відстануть і точно почнуть шукати далі. Відпускати когось із таким артефактом вкрай небезпечно. А ось, якщо "втратити" артефакт - то, можливо, і плюнуть на втікачів - шукати їх у лабіринті катакомб - собі дорожче. Розумно, нічого не скажеш.
  Я поклав медальйон у кишеню. І рушив у бік відділку. Що ж мені робити? Тут треба добре подумати. Доповідати все як є, мабуть, не варто. Повертати медальйон Іванопуло - теж не найкраща ідея. Залишати у себе? Таке собі рішення. Загалом є над чим поміркувати. Головне, одразу як прийду - доповім черговому, що виламані грати входу в катакомби під Потьомкінськими Сходами. Не дай Боже, туди залізуть діти чи туристи.
  
  Я відчинив двері свого кабінету і завмер від несподіванки. За моїм столом, на моєму місці, вільно розсівся чоловік у суворому діловому костюмі чорного кольору.
  - Проходьте-проходьте, Костянтине Олександровичу. - приязно махнув мені рукою незнайомець, ніби це не він сидів у моєму кабінеті, а я був його гостем.
  Я зайшов і сів навпроти нього.
  - Ви, певне, хочете дізнатися хто я і що тут роблю? - випередив він усі мої запитання.
  - Ви прямо мої думки читаєте. - криво усміхнувся я.
  - Ні, це ми поки ще не вміємо, але неважко було здогадатися. Я зі Служби безпеки України, відділ "Омега". Підполковник Архангельський Серафим Михайлович. - Він показав мені посвідчення.
  - Незвичайне ім'я. А що за відділ "Омега"? Ніколи не чув.
  - Вибачте великодушно, але не уповноважений давати таку інформацію.
  - Ну добре, тоді повернемося до того, що ви робите тут, у моєму кабінеті та у моєму кріслі.
  - Це пов'язано з вашою останньою справою. Вона, погодьтеся, дещо виходить за рамки звичайної кримінальної. І справі фігурує могутній артефакт з незвичайними властивостями. А це вже стосується безпеки країни. Тож я тут.
  - Ага, люди у чорному.
  - Ах-ха-ха, ви передивилися забагато голлівудських фільмів. Хоча в цьому випадку колір мого костюма збігся, але це чистий збіг. Я уповноважений вилучити у вас матеріали справи та також, власне, артефакт.
  - Думаю, я не можу це зробити без санкції начальства. - спробував упертися рогом я.
  - Ось, будь ласка. - сбушник простягнув мені папір за підписом керівника Приморського відділення майора Ковальчука.
  Я ретельно прочитав наказ керівництва про передачу матеріалів справи, а також усіх знайдених або вилучених у ході розслідування речових доказів та інших матеріальних цінностей уповноваженому представнику СБУ підполковнику Архангельському С. М. Підпис точно Ковальчука, печатка наша, зовсім свіжа. Доведеться підкоритися - зітхнув я.
  Я пройшов повз непроханого гостя до сейфа і дістав із нього матеріали у справі старого грека.
  - Ось тут усе. - простяг теку Архангельському. Це взагалі справжнє прізвище чи їм на роботі видають?
  - Дякую, а артефакт?
  Звідки знає, що я знайшов його? Можна збрехати і сказати, що я його не маю. З іншого боку - я сам не знаю, що робити з медальйоном Персея. Так, чорт із ним! Я дістав із кишені медальйон. Підполковник одразу напружився, одягнув на праву руку одноразову рукавичку і дістав коробочку з невідомого мені металу. Він акуратно і повільно, як сапер снаряд, що не розірвався, взяв спадщину Іванопуло рукою в рукавичці і поклав у коробочку. Закрив її та з видимим полегшенням поклав у дипломат, куди раніше сховав матеріали справи.
  - Залишилася ще одна формальність. - він простягнув мені ще один папірець.
  Знайомий папірець - підписка про нерозголошення. Ну що робити - матеріали та медальйон я вже віддав, доведеться і це підписати. Назвався груздем - лізь у кузов.
  - А я вже боявся ви дістанете щось із кишені, клацніть - і я забуду про цю справу. - недоречно пожартував я.
  - Вважайте, що ця підписка діє так само. За Архангельським зачинилися двері. Я сів у своє крісло, яке ще зберігало тепло чужої людини, і замислився. Як багато загадок та могутніх артефактів зберігає наше минуле? Що з легенд, що дійшли до нас, - вигадки, а що має під собою реальну основу? Ну і, нарешті, що це за відділ "Омега" і як багато яких артефактів вони вже зібрали? Багато запитань без відповідей. І навряд чи мені їх хтось колись дасть.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"