Мучник Анатолий Моисеевич: другие произведения.

Єврейський кредитно-кооперативний рух в Україні (1862-1930 р.р.)

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс 'Мир боевых искусств.Wuxia' Переводы на Amazon
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-20
Peклaмa
 Ваша оценка:


ЗМІСТ

   ВСТУП
  
   РОЗДІЛ 1. Єврейська кредитна кооперація - як соціальне явище
   1.1. Теоретичні основи та методологічні підходи дослідження єврейської кредитної кооперації
   1.1.1. Роль і місце грошової кооперації у політичному, професійному та соціально-культурному житті євреїв
   1.1.2. Кредитна спілка як фінансовий кооператив і громадська організація
   1.1.3. Життєвий уклад єврейської громади та соціальна функція релігії
   1.2. Кооперативна політика та ідеологія і практика іудаїзму
   1.2.1. Іудаїзм. Заповіді. Кооперативні цінності
   1.2.2. Талмуд. Єврейське право. Господарче право
   1.2.3. Община. Солідарність. Кооперативні принципи
   1.2.4. Сім'я. Шлюбний контракт. Господарче товариство
   1.2.5. "Настанови Батьків". Загальнолюдські цінності. Кооперативна етика
  
   РОЗДІЛ 2. Соціально-політичні аспекти кредитно-кооперативного руху серед єврейського населення України
   2.1. Єврейська кредитна кооперація в дорадянські часи (1862-1914 рр.)
   2.1.1. Передумови виникнення єврейської кредитної кооперації
   2.1.2. Зародження установ кооперативного кредиту
   2.1.3. Розвиток установ кооперативного кредиту серед єврейського населення
   2.2. Відродження та ліквідація єврейського кредитно-кооперативного руху у роки НЕПу (1922-1930 рр.)
   2.2.1. Економічне становище єврейського населення України
   2.2.2. Політика радянської влади щодо єврейського кооперативного руху
   2.2.3. Роль закордонної допомоги у діяльності єврейських кредитних товариств
  
   РОЗДІЛ 3. Концепція державної політики щодо соціальної самодопомоги в єврейських громадах України
   3.1. Сучасний стан кооперативної самодопомоги населення України
   3.2. Сучасний стан соціального захисту в єврейській громаді України та питання самофінансування (фандрейзінг)
   3.3. Обґрунтування необхідності відродження в Україні кредитно-кооперативної самодопомоги єврейського населення
  
   ВИСНОВКИ
  
   СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
   3
  
   9
   9
  
   9
  
   21
   36
   50
   50
   70
   86
   93
   105
  
   141
  
   141
   141
   147
   158
   177
  
   177
   180
   195
  
  
   202
  
   202
   207
  
   221
  
  
   226
  
   228

ВСТУП

   Актуальність теми дослідження. Основною проблемою у повноцінній життєдіяльності і вирішенні питань соціального і культурного напрямку єврейської громади України є створення фінансової бази на принципах самофінансування, оскільки на це буде ще довго впливати як низка об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, головний із яких - стан і перспективи економічного розвитку держави та прийнятий за роки радянської влади казенний спосіб життя радянських євреїв, які ввібрали в себе філософію минулого містечкового професійного старцювання з його орієнтацією на повну опіку багатого благодійника і повністю забуті елементи єврейської самодопомоги.
   Це не нове, та поки що незвичне, але підсвідомо близьке багатьом українським євреям слово ось уже протягом десятка років звучить як із вуст "професійних" євреїв, так і зі сторінок популярної преси як "фандрейзінг", і його звикли перекладати як "самофінансування".
   Впродовж цього періоду пропонувалось багато варіантів створення так званого "общинного бізнесу", але так нічного і не було втілено в життя. Справа ще в тому, що кооперативна ідея в Україні двічі дискредитувалася. Перший раз - після встановлення радянської влади, коли більшовики ліквідували широке розмаїття форм кооперативів, замінивши їх єдиною у сільському господарстві псевдокооперативною формою - колгоспом, а державними нормативними актами деформували та спотворили кооперативну природу споживчої і житлової кооперації. Друга велика дискредитація кооперативної ідеї відбулася у 80-ті роки, коли "творці перебудови" під виглядом "відродження масового кооперативного руху" почали відроджувати вільне підприємництво, "не помітивши", що в усіх країнах діяльність кооперативів спрямована не на отримання прибутку, а на надання послуг своїм членам, які одночасно є власниками та клієнтами кооперативу (діяльність із самозабезпечення послугами). У період "перебудови" кооперативна ідея була принесена в жертву вільному підприємництву. Кооператив став основною формою ведення підприємницької діяльності - діяльності з метою отримання прибутку однією групою людей (власниками) за рахунок іншої групи людей (клієнтів). Викликавши негативну реакцію населення на свою діяльність, псевдокооперативи періоду "перебудови" надовго дискредитували кооперативну ідею.
   Відсутність в економічній системі країни протягом вісімдесяти років радянської влади істинних кооперативних організацій та законодавчого підґрунтя для їхнього створення, дискредитація кооперативної ідеї в очах широких верств населення призвели до втрати законодавцями, державними службовцями та народом України розуміння природи кооперативних організацій як форми економічного самозахисту людей. У зв'язку з цим розуміння кооперативної природи кредитних спілок набуває надзвичайно важливого значення для відродження віри людей у можливість покращення життя шляхом взаємодопомоги через кооперативи.
   Ситуація, що склалась в Україні, не є унікальною. Через подібні негаразди пройшло більшість народів світу. І вихід із такої ситуації був знайдений багато років тому. Вихід цей - самодопомога населення шляхом взаємодопомоги на кооперативних засадах. Але, на жаль, більшість українських людей мало знайомі із кооперативною ідеєю економічної та соціальної самодопомоги.
   Проголошення Україною незалежності дозволило представникам української діаспори США та Канади організувати місію по відродженню в Україні кооперативних організацій взаємодопомоги громадян у фінансовій сфері - кредитних спілок. Однак, широко розповсюджена на цей час у більшості країн світу ідея взаємодопомоги та самозахисту населення в умовах ринку в Україні була повністю забутою широкими верствами населення та маловідомою науковцям, політикам та державним службовцям. Низький рівень кооперативних знань суспільства, дискредитація кооперативної ідеї псевдокооперативами в період "перебудови", недосконалість господарського законодавства України ускладнювали процес відродження істинних кооперативних організацій [1, c.8-9].
   Тепер, коли прийнятий закон України про кредитні спілки (2001 р.) і затверджений типовий Статут кредитної спілки, а також створений орган із регулювання цієї діяльності в Україні створені всі умови для успішної діяльності організацій економічної самодопомоги населення. Успішно функціонують Національна Асоціація кредитних спілок України (НАКСУ) з навчально-методичним центром і кредитними спілками у міський та сільській місцевості; накопичився певний (десятирічний) досвід діяльності, а також достатня наявність людей, професійно готових розвивати цей напрямок для вирішення соціальних проблем населення. Це створює можливість відтворити ту ідею економічного самозахисту, яка так успішно була розвинена в Україні.
   Оцінюючи належним чином внесок своїх попередників у вивчення історії і теорії єврейського кредитно-кооперативного руху, слід, одначе, зазначити, що значна частина аспектів цієї теми вивчена недостатньо. Тому досі немає жодної узагальнюючої праці, яка б висвітлювала діяльність згаданих товариств у цілому, як єдину самостійну проблему і соціальне явище в історії євреїв України. Отже, очевидна актуальність цієї теми, її наукове і практичне значення та слабка розробленість обумовили вибір теми дисертації, структуру, мету та завдання дослідження.
   Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Напрямок досліджень дисертаційної роботи обраний відповідно до завдань підготовки проекту Закону України "Про Концепцію державної етнонаціональної політики України", що фінансується Канадською агенцією міжнародного розвитку (Canadian Development Agency), керується Канадським бюро міжнародної освіти (Canadian Bureau for International Education) та здійснюється Комітетом Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин спільно з Українським незалежним центром політичних досліджень (Ukrainian centre for independent political research).
   Також враховані програми Асоціації національно-культурних об'єднань України, плани Центру єврейських досліджень Єврейського фонду України та Американського єврейського об'єднаного розподільчого комітету "Джойнт" (The American Jewish Joint Distribution Committee).
   Дисертація є складовою науково-дослідної роботи відділу єврейської історії і культури Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України.
   Мета та завдання дослідження. Метою даної роботи є історико-соціальне дослідження передумов виникнення, особливостей, динаміки розвитку, форм і значення діяльності кредитних товариств другої половини ХІХ - початку ХХ ст. У зв'язку із цим у дисертації поставлені такі основні завдання:
  -- на основі вивчення документальних матеріалів дати загальну характеристику соціокультурного зрізу досліджуваного історичного минулого і факторів виникнення кредитного кооперативного руху серед єврейського населення другої половини ХІХ - початку ХХ ст.;
  -- показати вплив теоретичних економічних, правових та етичних понять, а також знань, викладених у Талмуді та іншій єврейській релігійній літературі на практичне висвітлення ідеології кооперативно-кредитного руху, його моральних принципів і цінностей;
  -- показати соціально-психологічну складову єврея як "людини економічної" і його готовність до такої форми грошової кооперації як кредитні та ощадно-позичкові товариства;
  -- показати динаміку розвитку кредитних товариств, їхній соціальний склад, вплив на економічну, політичну та культурну поведінку членів єврейських кредитних товариств у дорадянські часи;
  -- висвітлити політику радянської влади щодо відновлення єврейської кредитної кооперації у роки НЕПу;
  -- з'ясувати місце і роль закордонних спонсуючих єврейських організацій (Джойнт, ЄКТ) у становленні і функціонуванні єврейських кредитних товариств радянського періоду;
  -- довести важливість відновлення єврейської кредитної кооперації для задоволення соціальних і культурних потреб серед єврейського общинного руху в сучасній Україні;
  -- шляхом аналізу чинного Закону України "Про кредитні спілки" запропонувати рекомендації для узгодження існуючих протиріч, створення правових механізмів для реалізації громадянами України єврейської національності своїх невід'ємних прав і свобод у розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності.
   Об'єкт дослідження. Об'єктом цього дослідження є єврейський кредитно-кооперативний рух України як соціальний та етнокультурний феномен єврейського населення. Це викликано низкою обставин. По-перше, Україна у згаданий період була основою межі єврейської осілості і провідним центром кредитної кооперації Російської імперії, формування якого залежало від конкретних історичних та національних умов кожної країни. По-друге, зараз в Україні активно проходить процес відродження кредитної кооперації у формі кредитних спілок, який потребує фундаментальної теоретичної бази для концептуального розвитку, розробки моделі етнічної системи фінансової кооперації як форми самодопомоги та соціального явища. По-третє, із цієї проблематики автором уже були зроблені певні наукові дослідження та практичні розробки, які знайшли своє відображення у практичному посібнику "Самофинансирование... Прошлое - ! Будущее - ?" (2004р.), методологічному посібнику "Кредитна кооперація як соціальне явище" (2004р.), а також виконана випускна робота в Інституті общинних та соціальних працівників ім. Розенвельда на тему "Касса взаимопомощи при еврейской общине" (2000р.) та зроблений індивідуальний теоретичний проект "Организация фонда самофинансирования общины" (Єрусалим, 1998р.).
   Предметом дослідження є кредитний кооператив як громадська організація (а не тільки як фінансова установа), формування мислення єврея не тільки як людини "економічної", а і як людини "соціальної", що базується на кооперативних моральних принципах (самодопомога, демократія, рівність, справедливість, солідарність) та цінностях (добровільне і відкрите членство, демократичний контроль, економічна участь членів, самоуправління, співробітництво між кооперативами, суспільна турбота), місце і роль грошової кооперації в політичному, культурному та професійному житті євреїв.
   Наукова новизна виконаної дисертаційної роботи полягає у тому, що вона є першим в історико-економічній і політичній науці системним дослідженням єврейського кредитно-кооперативного руху, в якому розглянуті питання, пов'язані не з економічною і господарською діяльністю кооперативів, а з їхньою соціальною складовою (як громадської організації), кооперативною ідеологією, принципами і цінностями.
   Наукове і практичне значення дослідження. Результати, одержані в ході розробки даної проблеми, дають можливість: по-перше, заповнити прогалину в історико-економічній та політичній науці щодо характеристики і оцінки рівня розвитку єврейського кредитно-кооперативного руху України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. і в радянську епоху; по-друге, відкривають перспективу подальшого, більш глибокого вивчення цієї і суміжних з нею проблем для накопичення знань про досвід грошової кооперації як в минулому, так і на сучасному етапі; по-третє, на основі даного дослідження дисертантом розроблені практичні і методичні рекомендації як для втілення цієї ідеї у сучасне життя єврейської громади України, так і для популяризації серед широкого єврейського загалу такої колись розвинутої (і такої забутої зараз) ідеї самодопомоги через кредитні товариства для пожвавлення єврейського общинного руху в Україні.
   Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були викладені і обговорювались:
   1998 р.
   Єрусалим, Міжнародний семінар ім. Банчера.
   2000 р.
   Санкт-Петербург, Інститут общинних та соціальних працівників ім. Розенвальда спільно з Університетом ім. Бар-Ілана (Ізраїль).
   2002 р.
   Київ, Х Міжнародна наукова конференція "Єврейська історія та культура кінця ХІХ - початку ХХ століття".
   2003 р.
   Москва, Х Міжнародна міждисциплінарна конференція по юдаїці.
   2003 р.
   Київ, ХІ Міжнародна наукова конференція "Доля єврейських громад Центральної та Східної Європи в першій половині ХХ століття".
   2003 р.
   Одеса, ІІ Міжнародна наукова конференція "Одеса і єврейська цивілізація".
   2004 р.
   Київ, ХІІ Міжнародна наукова конференція
   2005 р.
   Москва, ХІІ Міжнародна міждисциплінарна конференція по юдаїці
   Публікації. По темі дисертації опубліковано 13 статей, із них: 5 - у наукових фахових виданнях, 4 - у збірниках наукових праць і тезах Міжнародних наукових конференцій, 3 - у науково-популярних збірниках, 1 брошуру на замовлення Центру єврейських досліджень Єврейського Фонду України.
  

РОЗДІЛ 1

Єврейська кредитна кооперація - як соціальне явище

   1.1. Теоретичні основи та методологічні підходи дослідження єврейської кредитної кооперації
  
  
  
   1.1.1. Роль і місце грошової кооперації у політичному, професійному та соціально-культурному житті євреїв. Як було встановлено сучасними дослідниками, у ставленні до євреїв досить значну роль відіграють фактори, не пов'язані із негативним сприйняттям реальних контактів чи негативною установкою стосовно реальних обставин життя і культури євреїв. Даний вид расово-етнічного негативізму не потребує реальності. Він спирається на існування давньої, стійкої і не раціоналізованої міфології "єврейства". у суспільстві, що вивчаються, цей традиційний комплекс поглядів виявився основою, на яку накладались у кожний період свої міркування та змістові інтерпретації.
   У своєму сучасному вигляді (побутуванні) негативізм щодо євреїв оформляє перш за все уявлення про носіїв буржуазного, меркантильного духу. Для культури слов'янських народів СРСР (вони склали значну частину опитаних), яка включає антимодернізаційний консервативний синдром, названі уявлення є його складовою частиною. Таке ставлення виникло ще в епоху початкової модернізації, особливо у другій половині ХІХ ст., далі воно поновлювалось із відомими історичними модифікаціями.
   Найбільше розповсюдження має традиціоналістська рутинна неприязнь до євреїв, коріння якої сягають епохи інтенсивної модернізації Російської імперії (60-і роки ХІХ століття), коли почало формуватися власне масове суспільство із притаманними йому національними формами самосвідомості. У цей період у консервативно-парламентський, ще не зовсім вільній від патріархалізма свідомості, виник і утвердився образ єврея-торговця, підприємця, вільного від общинних норм і зв'язків, енергійного, далекоглядного, розумного, позбавленого родослівних обмежень.
   Сліди цього стереотипу і фіксуються сьогодні в основі рутинних упереджень стосовно євреїв. Так, найбільша група респондентів (41%) у відповідях на запитання "Де, у якій галузі або сфері діяльності євреї проявляють себе найбільш активно?" вказали - "у торгівлі, фінансах", що в умовах СРСР, де поняття "торгові працівники" однозначно виступає як синонім пройдисвітів і спекулянтів, має яскраво виражений і негативний зміст. Стільки ж відповіли, що для євреїв "гроші, зиск важливіше людських стосунків" (47%). Перехресний аналіз свідчить про те, що респонденти, які відповідають подібним чином, - практично одні й ті самі люди. Зв'язок євреїв із грошима означає наявність особистої ініціативи, підприємливості, незалежності, автономії, таких чужих общинно-колективістській свідомості "радянської людини", - іншими словами, всього комплексу цінних знань, систематично пов'язаних із західною культурою, модернізованих суспільством [2 с. 30-31].
   На доказ традиційності такого підходу наведемо висловлювання А. Ельце у його брошурі "Еврейский вопрос и национализация кредита" (Киев, 1914): "...євреї своїх грошей не мають, оскільки не займаються тією працею, котра у результаті дає гроші, як еквівалент роботи" [3. с. 20]. Або: "Держава зуміла легко і вільно обплутати всю країну ощадними касами. Так нехай же вона обплутає її такою ж мережею національних ощадно-позичкових кас. І в той день країну впізнати не можна буде... боротьба із паразитами набуде зовсім іншої форми, де голод, слабість, невігластво, нікчемність, там і паразити. Заберіть це все - і паразитів як рукою зніме: самі підуть" [3, с. 21].
   Як зазначають автори сучасного підручника "Історія кооперативного руху", посилаючись на дослідження С. Бородаєвського, що єврейські кредитні кооперативи насправді становили об'єднання кількох осіб, які мали капітали для вигідного їх розміщення серед членів організованого ними кредитного кооперативу. Причому таке розміщення до початку ХХ століття мало відверту форму лихварства. В 1901 році у Львові розгорнув свою діяльність Головний Союз промислових та господарських товариств, який об'єднав єврейські кредитні кооперативи й ревізував їхню діяльність. Крім того, судові органи почали суворо карати лихварів, які ховалися за ширмою кооперативів, і це певною мірою ліквідувало негативну сторону єврейської кооперації [4, с.215].
   Розглянемо такі, за наявними у нас даними, аспекти у діяльності єврейської грошової кооперації на той момент: політичні, професійні і культурні (кооперація капіталу та банківська діяльність достатньо вивчена в наш час, і ми її не торкаємось).
   У 1888 році виникла перша серед єврейських робітників "каса" (професійна спілка), організована панчішницями у Вільно. До того часу у середовищі єврейських робітників існували лише "хеври" - товариства взаємодопомоги, які у більшості випадків об'єднували господарів і робітників даного цеху в одну загальну організацію. Проте ще у 1864 р. із загальної хеври виділилась у дамських кравців у Могильові спеціально підмайстрова "хевра", що поставила собі за мету боротьбу за заміну господарського утримання грошовою платою, введення поштучної плати, обмеження кількості учнів та краще ставлення. На чолі цієї хеври стояли 4 "габоїми", у кожній майстерні був збирач внесків, він також спостерігав за умовами праці. Про невдоволення та образу повідомлялось габоїмам, які і вживали заходи щодо залагодження конфлікту. Хеври були просякнуті вузь корпоративним духом і намагалися не допустити сторонніх до роботи. Хеври до 90-х років і там, де вони ще збереглися, починають зникати, звільняючи місце для кас, побудованих на зовсім інших принципах. У касах уже немає місця релігійному забарвленню, яке було притаманне хеврам, із яких кожна прагнула мати своїм центром якусь синагогу. Каси - продукт загострення відносин між господарями і робітниками. Вони ставлять своєю головною метою організацію економічної боротьби і пропаганду класових ідей. Організація кас стала швидко розвиватися із 1883 р., коли почалася посилена страйкова боротьба.
   Професійна організація єврейських робітників - "каси" - були пов'язані із громадською організацією - Бундом, але на початку ХХ ст. професійно-економічна їхня діяльність була майже повністю поглинута політичною. Після 1906 р. професійний рух серед єврейських робітників набуває нової форми. Починається легалізація професійних спілок на основі виданих 4 березня 1906 р. правил про товариства і спілки. За офіційними даними, до 1907 р. у північно-західних районах було зареєстровано 80 професійних товариств (43 фабрично-заводських робітників, 11 ремісничих, 23 службовців в торгово-промислових підприємствах, 3 - інших). Із них уже до того періоду було закрито 19; у південно-західних районах було зареєстровано 29 спілок. Характерним для єврейських професійних спілок було їхнє дробіння, в залежності від партійного складу членів, що спостерігалось ще тільки серед польських та латиських робітників [5, с. 672].
   Єврейський робітничий рух - умовне поняття, оскільки ніде євреї не жили ізольовано від іншого неєврейського населення. Євреї не мали і не могли мати, за всієї своєрідності їхнього економічного становища, економіки, незалежної від економіки тих народів, серед яких єврейство жило століттями. На грунті загальної економіки (капіталізму) виник і розвивався єврейський пролетаріат і його класова боротьба, що перепліталася із класовою боротьбою всього російського пролетаріату. Тому правильніше було б говорити про революційний рух у середовищі єврейських робітників, які мали свою особливу мову та низку історичних і побутових особливостей.
   Спільною економічною обстановкою, у якій розвивався єврейський робітничий рух, була обстановка початкового розвитку капіталізму і загостреної класової боротьби, але оскільки різні райони єврейської межі осілості були неоднаково економічно розвинені (Білорусія і Литва - менше, Польща і Україна - більше, бо вони мали більш крупну промисловість), то і розвиток революційного руху серед єврейських робітників також протікав неоднаково у різних районах. Безправ'я єврейських трудящих мас сприяло ранньому проникненню у ці маси революційних ідей.
   Початок соціалістичного руху серед євреїв у Росії визначаться 70-ми роками, а більш або менш великі розміри робітничого руху серед євреїв - 90-ми роками.
   Спочатку нелегальні робітничі гуртки ставили перед собою тільки професійну мету (професійні робітничі спілки на той час ще не дозволялися законом): вони мали свої "страйкові каси" і часто шляхом страйків домагалися збільшення заробітної платні або скорочення робочого дня у майстернях і торгових закладах. Але результати цієї економічної боротьби були загалом незначними, оскільки у "межі осілості" переважали дрібні ремісничі і торгові заклади, де і господарі, і робітники (підмайстри, прикажчики) були пролетарями за своїм соціальним становищем. І тих і інших пригноблював політичний режим: громадянське безправ'я, обмеження у виборі місця проживання і занять. Незабаром стало зрозуміло, що не можна відмежувати економічну боротьбу від політичної, від боротьби проти самодержавного режиму, і із середини 90-х років робітничі гуртки набувають все більш революційного забарвлення [6, с. 274].
   До цього періоду належить виникнення організації кас взаємодопомоги робітників, які потім перетворились на бойові страйкові каси. Вони існували спочатку у набирачів, панчішників, кравців, слюсарів, цигарочниць і охоплювали сотні членів. Ці каси наклали особливий відбиток на подальший розвиток т.зв. єврейського робітничого руху, у якому найбільшу участь брали ремісничі робітники. У перший період вони розглядались, головним чином, як середовище, що поставляло членів для гуртків грамоти, із яких потім відбирались окремі особи для залучення до гуртків соціалістичної пропаганди. Перші страйки були порівняно дрібні, і допомога кас була для них основною і вирішальною підтримкою. Страйки, звичайно ж, виховували і організовували робітників, але вони мало залучали їх до політики. Це призвело до того, що цей ремісничий пролетаріат організувався за професіями, на принципі економічної боротьби, чим на багато років визначилось переважання економічної боротьби над політичною. Коли у 1892 р. у Вільно вперше святкувалось 1 травня, то у першій промові робітниці була висловлена думка, що "кожна людина повинна вимірювати свої сили, вона не повинна братися за те, чого вона не в змозі зробити ... тому ми повинні боротися поки що з нашими найближчими ворогами - з нашими господарями... Всі повинні заснувати каси і турбуватися про їхнє розширення. Ми повинні влаштовувати страйки, для страйків же нам необхідні каси, які у цей час є єдиною підтримкою" [7, с. 7]. Є вказівки, що стосовно цього на єврейських робітників справляв вплив "Дзвін робітничий", який поставив усю боротьбу на економічний і професійний грунт. Економічній боротьбі керівники прагнули надати тільки легальний характер, взявши, наприклад, за основу боротьбу за проведення закону, виданого Катериною ІІ, що встановлював для ремесел "робочий час у добі суть: від 6 годин ранку до 6 годин вечора із двома годинами перерви на обід", а звичайний робочий день тривав тоді 13-14 год., а часто 16 год. і більше. Практикувалися колективні прохання губернатору, фабричному інспектору та іншим; революційною боротьбою займалися мало.
   Відбулося зростання робітничого руху, який виразився у численних страйках, охоплював усе нові й нові професії; гуртки пропаганди стали посилено рости, і соціал-демократична робота вже не вміщувалася у старі рамки; потрібно було знайти нові шляхи і форми роботи. Тому було поставлено питання про перехід від гурткової пропаганди до масової агітації. Мартов вказує, що гурткова робота того періоду прилучала пролетаріїв до соціалістичних ідей, але при цьому відволікала кращих наших учнів від їхнього класу матеріально, сприяючи їхньому переходу у самостійні майстри [8, с. 226]. За нових методів роботи каси були перетворені на бойові органи, і було поставлено завдання виховати робітників - керівників масового руху. Масова робота вимагала переходу з російської на єврейську мову, а це створило необхідність залучення робітників, котрі знають цю мову, що було дуже складно.
   Основними представниками професій. які стали організовуватися у більш широких масштабах, були торгово-промислові службовці, панчішники, щетинники, кожум'яки, тютюнники та ін. Це все були союзи з переважанням єврейських робітників, і вони задовольнялись об'єднаннями за національною лінією. Це все було плодами панування ідей економізму, реформізму і націоналізму.
   Перший з'їзд Бунду відбувся у Вільно у вересні 1897 р., уже тоді, коли існували "союзи боротьби за звільнення робітничого класу", коли вже були великі страйки у Петербурзі та інших містах і російський робітничий рух став перейматися с.-д. марксистськими ідеями. До цього часу вже було немало єврейських робітників, підготовлених до громадської роботи. Вони направлялись із Мінська, Вільно, Гомеля у російські міста, де передавали російським робітникам свій революційний досвід з агітації, конспірації, керівництва страйками. Бунд вирішив поквапитися зі своїм першим з'їздом, оскільки він передбачав швидке об'єднання розрізнених соціал-демократичних організацій у партію, і оскільки він також не хотів бути представлений у партії окремими організаціями, а оформленим союзом, який об'єднує всі ті комітети, де основна робота велась серед єврейських робітників. Націоналістичне обличчя Бунду до того часу ще не так явно вимальовувалось; в організаціях єврейських робітників було немало переконаних інтернаціоналістів, але вже на цьому першому з'їзді вожді Бунду проявили свій націоналізм і опортунізм. З`їзд висловився проти включення до своєї назви слів "соціал-демократичний", оскільки, мовляв, не всі єврейські робітники, організовані навколо соціал-демократичних комітетів, вважають себе соціал-демократами, і оскільки вони з ними пов'язані швидше через каси взаємодопомоги, ніж ідейно. З'їзд постановив не зливатися із "Союзом російських соціал-демократів", а лише вступити з ними у тісні стосунки і покласти на нього представництво Бунду за кордоном.
   За 1898-1900 роки у районі єврейської роботи було зареєстровано 312 економічних страйків єврейських робітників із 27 тис. учасниками; із них 169 страйків серед ремісників і 140 страйків із 14 тис. учасниками серед фабричних робітників. Страйки, якими керували "каси боротьби", на 90% закінчувались перемогою робітників. Це надто підняло весь рух, зате ще більш посилило тенденції економізму і послабило революційну агітацію і пропаганду [9, с. 54].
   Розглянемо національний та професійний склад товариств станом на 1 січня 1911 року.
   У 417 товариствах налічувалося 227,108 членів, або у середньому по 545 членів на товариство. Припускаючи, що та третина товариств, про яку ми не маємо відомостей, не відрізняється за своєю чисельністю від цих 417, можна допустити, що кредитні кооперативи поєднують понад 300,000 сімейств, або 11/2 млн. чоловік [10, с.10]. Отже, значна частина єврейської бідноти залучена до сфери впливу кредитної кооперації.
   Цілком природно, що у межі осілості, де євреї складають значну частину міського і містечкового населення, до товариств примикають переважно представники цієї національності.

Таблиця 1.1.

Національний склад товариств на 1 січня 1911 року

Рік відкриття

Група

Товариства, про які є відомості

%

Загальне число членів

Євреїв

% відношення євреїв до загального числа

1910

І

37

10,2

9.705

9.025

93,0

1909

ІІ

59

16,3

21.217

17.629

83,1

91,0

1908

ІІІ

88

24,2

43.674

41.409

94,8

1907

ІV

118

32,5

70.778

56.422

79,7

81,6

1906

V

35

9,6

24.550

22.329

91,0

до 1906

26

7,2

25.239

21.389

84,7

-

І-VІ

363

100,0

195.163

168.203

86,2

  
   У загальному євреї складають 86,2% всього числа членів. Відношення це коливається по групах між 79,9% (ІV гр.) і 93,0% (І гр.). Хоча коливання ці не виявляють дуже помітної тенденції, однак не можна не визнати характерним, що у найстарішій групі (VІ-ій) християни складають значно більший відсоток, ніж у наймолодшій (І гр.); те ж саме варто сказати про ІV і V групи (в обох євреїв 81,6%), порівнявши їх із ІІ і ІІІ (в обох 91,0%). Очевидно, у межі осілості євреї є ініціаторами товариств і виносять на своїх плечах перший, найважчий час їхнього існування, а християнське населення починає до них приєднуватися згодом.
   Як розподіляються члени товариств за професіями? На це дає відповідь наведена нижче таблиця.

Таблиця 1.2.

Професійний склад товариств на 1 січня 1911 року [10, с. 12]

Група

Товариства

%

Членів

У тому числі

Те ж саме у %%-х

Рем. і пром.

Торг.

Сіл госп.

Інші

Рем. і пром.

Торг.

Сіл. госп.

Інші

І

35

10,2

9334

4699

2792

547

1296

50,3

29,9

5,9

13,9

ІІ

49

14,3

16497

7978

5878

735

1906

48,4

35,6

4,5

11,5

ІІІ

90

26,4

45762

21393

15604

1722

7043

46,7

34,1

3,8

15,4

ІV

106

31,0

57163

24874

21208

2498

8583

43,5

37,1

4,4

15,0

V

35

10,2

24550

10457

7949

1736

4408

42,6

32,4

7,0

18,0

27

7,9

27829

12317

8199

2357

4956

44,2

29,5

8,5

17,8

342

100,0

181135

81718

61630

9595

28192

45,1

34,0

5,3

15,6

   Трудові елементи (ремісники, дрібнопромисловці і сільські господарі) складають у загальному більше половини всього числа членів (50,4%), торговці 1/3 (34,0%) та особи інших професій - 15,6%. Не зайве відзначити, що чим молодше товариство, тим більше в ньому ремісників і промисловців: починаючи із 50,2% в І групі, участь членів цієї категорії поступово знижується до 43,5%, 42,6% і 44,2% в ІV, V і VІ групах відповідно.
   Очевидно, спочатку, коли засоби товариств ще невеликі, діяльність їхня охоплює переважно ті класи населення, що мають потребу в дрібних позичках; торговці, потреби яких значно вищі потреб ремісників, приєднуються до товариства трохи пізніше, коли воно одержує можливість збільшити розмір призначуваних кредитів.
   Більш детальний аналіз відрахувань, здійснених товариствами із прибутків звітного (1910) року, дає можливість до деякої міри з'ясувати питання про культурну роль ощадно-позичкових товариств. Чи замикаються вони у вузьку сферу кредитних операцій, закриваючи очі перед іншими потребами населення, або ж навпаки прислухаються до інших запитів місцевого життя і, в міру можливості, вносять свій вклад у спільну культурну справу?

Таблиця 1.3.

Відрахування товариств із прибутків 1910 року

Кількість товариств, що ввійшли у підрахунок

Всього за звітній період

325

Предмет відрахування

Товариств

Всього за звітній період

   Допомога бідним

69

10385,3

   Лікарська допомога

17

4526,71

   Благоустрій міста

6

761,10

   Релігійні потреби

5

684,61

   Пожежна справа

16

1170,00

   Каса взаємодопомоги

13

4221,64

   Навчальні заклади

16

4589,75

   Бібліотеки

5

1434,46

   Безпроцентні позики

1

650

   Культурні потреби

7

1454,45

  
   Розглядаючи наведену таблицю [10, с. 44], ми бачимо, що немає тієї суспільної справи, котрій товариства не допомагали. Попереду йде допомога бідним, далі - навчальні заклади, пожежна справа, взаємодопомога на випадок смерті, лікарська допомога, не залишені без уваги і такі культурні потреби, як лазні, мостові ("благоустрій міста") і т.ін. Із 325 товариств, які ввійшли до підрахунку, 155 або 47,6% зробили ті чи інші відрахування на загальнокультурні цілі. Само собою зрозуміло, що чим товариство молодше, тим менше воно може давати на сторонні потреби.
   Аналогічну картину являє собою розгляд спеціальних капіталів, що утворилися із прибутків минулих років [10, с. 46].

Таблиця 1.4.

Спеціальні капітали, утворені із прибутків минулих років

Кількість товариств, що ввійшли до підрахунку

Всього за завітній період,

388

Призначення капіталу

Товариств

Сума

   Видача допомоги

56

40460,63

   Каса взаємодопомоги

29

733515,72

   Лікарська допомога

2

1018,58

   Місцеві суспільні потреби

1

784,97

   Навчальні заклади

4

4172,91

   Безпроцентні позики

6

5356,39

   Бібліотеки

2

216,57

   Всього

100

125525,77

  
   Загалом більше 1/4 всієї кількості товариств має спеціальні капітали, призначені для задоволення різноманітних культурних потреб.
   Потрібно розмірковувати, що ці товариства відігравали серйозну роль у справі підняття культурного рівня єврейського населення у містах і містечках межі осілості.
   Так, у 1914 році кількість єврейських кредитних і ощадно-позичкових товариств у Російській імперії складала 678, а кількість членів - 400 тис., що разом із членами їхніх сімей складало 1,5 млн. чоловік, тобто третину всього єврейського населення імперії [11, с. 484].
   "... Російський царський уряд ревниво оберігав кишені споживача від видатків на культурно-просвітницькі цілі і забороняв всілякі відрахування, які могли б дати в руки кооперації великі засоби для культурно-просвітницької роботи", - відзначає Ф.З. Чембулов у книзі "Культурно-просветительская деятельность кооперации" (Уфа, 1913, с .16) - [16, с. 374].
   Зрозуміло, що успіхи єврейських кредитних кооперативів обумовлюються, як ми побачимо далі, значною мірою також і підготовленістю єврейського населення до грошових і кредитних операцій. Весь уклад єврейського життя, що спирався на грошове господарство, зробив їх зразковими позичальниками, уже заздалегідь знайомими із категоріями прибутку, процента, позики і т.д. Цей же уклад підготував і достатній контингент суспільних діячів, які пройшли школу благодійних кас, котрі взяли на себе ініціативу і, до певного часу, навіть керівництво цими кооперативними організаціями.
  
   1.1.2. Кредитна спілка як фінансовий кооператив і громадська організація. Історія людства - це історія взаємодопомоги. Ідея об'єднання з метою взаємодопомоги та самозахисту простежується на протязі всього існування людства. Залежно від стадії розвитку суспільства ця ідея знаходила своє втілення у відповідних формах. В прадавні часи люди, допомагаючи один одному, вступали в боротьбу із силами природи, чим забезпечували собі виживання у важких умовах. Об'єднуючись та допомагаючи один одному в середні віки, люди захищали себе від фізичного гноблення та експлуатації. В період класичного капіталізму люди, використовуючи силу об'єднання та взаємодопомоги, створювали політичні партії для захисту певних політичних інтересів, засновували профспілкові об'єднання з метою соціального самозахисту від експлуатації працедавців, об'єднувались у кооперативні організації для економічного самозахисту від експлуатації з боку різноманітних посередників - торговців, банкірів та ін.
   Кредитні спілки як кооперативні форми фінансової взаємодопомоги та економічного самозахисту населення в умовах капіталізму почали виникати в 50-х роках XIX сторіччя в Німеччині, звідки поширились по всьому світу. В Україні перші організації фінансової взаємодопомоги з'явились у 60-х роках XIX сторіччя у формі ощадно-позичкових і кредитних товариств, які розвивались надзвичайно швидкими темпами, полегшуючи життя широких верств населення. Цей процес тривав до моменту встановлення на українських землях радянської влади, лідери якої вирішили, що самодіяльні форми взаємодопомоги та економічного самозахисту населення в умовах соціалізму не потрібні, бо про все мала подбати держава. Тому кооперативні форми самозабезпечення населення товарами та послугами поступово були ліквідовані, а ідея демократичних організацій взаємодопомоги - забута більш, ніж на півстоліття.
   В основу дослідження покладено сучасне розуміння наукового історизму як методологічного принципу наукового пізнання та економічно-психологічного аналізу відповідних суспільних явищ. Враховано і досвід останніх років, набутий вітчизняною історико-економічною наукою у реалізації цього принципу, досягнуто єдності емпіричного та критичного у ході аналізу економічних процесів на тлі соціальної та етнополітичної діяльності соціума.
   Інформаційна база дослідження складається із кількох груп:
  -- перша - різного роду довідкові і статистичні видання минулих років;
  -- друга - матеріали періодичних та історичних видань;
  -- третя - загальна наукова література із теорії, практики та історії кооперативного руху;
  -- четверта - релігійна єврейська література (Танах, Талмуд, Книги Заповідей та Законів єврейського способу життя, Коментарі та інша традиційна іудейська література).
   Останнім часом почали з'являтися серйозні наукові дослідження українських учених із кооперативної проблематики.
   У цих роботах висвітлені результати наукових досліджень історико-економічних аспектів, міжнародного досвіду, питання кооперативного права, діяльність української кредитної кооперації у період НЕПу. Але соціально-економічна сутність кооперативної ідеї та природа кооперативних форм господарювання залишились мало дослідженими українськими науковцями. Це стосується і наукових розробок сучасних зарубіжних дослідників, які акцентують увагу на економічній стороні кооперативних організацій (надання послуг) і часто не враховують їхньої соціальної сторони (самодопомога, соціальний та економічний самозахист).
   Наскільки єврейська кредитна кооперація була масовим явищем можна судити за тим, що у 1914 році в Києві таким собі А. Ельце була випущена брошура під назвою "Еврейский вопрос и национализация кредита".
   Перша половина цієї праці присвячена остогидним стандартним антисемітським звинуваченням, друга половина - звинуваченням держави і в його особі Державного банку за те, що вся країна "обплутана" єврейськими ощадно-позичковими касами, які обкрадають російську людину і російську народну казну, котра спокійно "споглядає це обкрадання, не намагаючись захищатися".
   Щодо єврейського кооперативного руху, то слід відзначити монографії В.С. Орлянского "Євреї України в 20-30-ті роки ХХ століття: соціально-політичний аспект" (Запоріжжя, 2000), О. Козерода "Евреи Украины в период новой экономической политики: 1921-1929 гг." (Киев, 2002). Але у першій праці єврейський кооперативний рух розглянутий у системі розвитку єврейських кустарно-промислових господарств, а у другій - загальні питання розвитку єврейської кооперації в Україні у 20-х рр. ХХ століття. У праці О.Я. Наймана "Історія євреїв України" (Київ, 2003) лише згадується про єврейські кредитно-кооперативні товариства Південно-Західного краю у 1904 році.
   У книзі Я. Хонігсмана "Благотворительность евреев Восточной Галиции" (Киев, 2002) висвітлюється зародження і розвиток позичкових кас, а у дослідженні Я.М. Копанского "Джойнт в Бессарабии. Страницы истории" (Кишинев, 1994) досить послідовно висвітлений розвиток єврейського кредитно-кооперативного руху в Бессарабії.
   І тільки у монографії М. Поліщука "Евреи Одессы и Новороссии" (Иерусалим - Москва, 2002) досить детально висвітлена діяльність перших кредитних кооперативів (товариств взаємодопомоги прикажчиків, учителів та ін.), історія їхнього виникнення, професійний склад, внутрішні протиріччя, соціальна діяльність, місце в общинному житті та взаємовідносини із владою. Але автор, як історик, вважає їх швидше професійними спілками, ніж кредитними кооперативами, і тому негативно ставиться до їхньої комерціоналізації. Проте ці комерційні начала і були корінною відмінністю між товариством взаємодопомоги і товариствами взаємного кредиту, а значна соціальна спрямованість в їхній діяльності дозволяє зарахувати ці одеські професійні спілки до перших товариств взаємного кредиту не тільки серед єврейського населення, але й в усій Російській імперії.
   Власне кажучи, цим і обмежується вивчення згаданої проблеми у публікаціях, які з'явилися протягом останніх більш як сімдесяти років. Отже, діяльність кредитних товариств серед євреїв України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. залишилася поза увагою сучасних дослідників.
   Значно глибший аналіз діяльності згаданих товариств було здійснено у роботах дослідників так званого дорадянського періоду, особливо на початку ХХ ст., коли єврейський кредитно-кооперативний рух став реальною силою, яка була здатною допомогти дрібним товаровиробникам успішно протидіяти могутнім конкурентам із числа приватних фірм чи посередницьких організацій.
   Особливо відомими були праці Л.С. Зака "Основные начала теории кредита и кредитной кооперации" (Пгд, 1919), "Кредитная кооперация в черте еврейской оседлости" (СПб, 1911), "Ссудо-сберегательные товарищества в черте еврейской оседлости" (СПб, 1910), "Кооперация среди евреев" (Л., 1925), а також звіти-огляди Єврейського колонізаційного товариств (ЄКТ): "Кредитна кооперація" (М., 1924) та "Промыслово-кредитная кооперация среди евреев за 1923-1927 годы" (М., 1928), у складанні яких брали участь співробітники ЄКТ: Л.С. Зак, П.М. Клінчин, В.І. Лінов, С.П. Сєгал, Б.Ю. Фрідман та М.А. Хургін.
   Та в цих працях головна увага була звернена на організаційну, економічну та господарську сторони діяльності товариств, і лише у першій зроблена спроба вивчити кредитну кооперацію як соціальне явище, із позицій кооперативних принципів , цінностей та ідеології.
   Але кредитна спілка - це фінансовий кооператив, який одночасно виконує функції громадської організації та являє собою специфічну форму господарювання, відмінну від інших. Із соціальної точки зору кредитна спілка - це форма суспільної взаємодопомоги та економічного самозахисту людей; із організаційної - громадське об'єднання.
   Як визначають Буздалов І.М та Шмельов Г.І.: "... У радянській економічній науці довгі роки проблеми кооперативного руху досліджувались тільки у зв'язку зі споживчою кооперацією і колгоспами, із так званою колгоспно-кооперативною власністю" [12, c. 79]. Саме такий підхід відображається на сучасному науковому розумінні суті проблеми. Внаслідок цього, а також некритичного сприйняття теоретичних постулатів класиків сьогодні у нас немає чіткої концепції кооперації, котра могла б стати основою для розробки державного кооперативного законодавства. У різних наукових закладах ведуться фрагментарні дослідження окремих сторін даної проблеми, але на занадто суперечливій, часом неприпустимо слабій теоретичній базі, нерідко вони вивчаються у рамках іншої проблематики.
   Бернвальд А.Р. і Цихотський А.В. пишуть: "Як і будь-яка наука, кооперативна теорія плюралістична за самою своєю природою, вона включає різні погляди, вона може наблизитися до істини шляхом співставлення різних точок зору, їхнього взаємного збагачення, але не шляхом заздалегідь даного пріоритету одних позицій перед іншими"[13, c. 11].
   Що ж є істиною у кооперативній теорії? Наука про кооперацію позбавлена такого однозначного критерію, яким володіє, наприклад, природознавство, - досліду, експерименту. Але все одно критерій істини для теорії кооперації полягає у практиці. Тільки практика ця не сьогоднішнього дня, не нинішнього року і, можливо, навіть не нинішнього десятиліття. Тривалі історичні періоди досвід різних країн і народів складають практичну лабораторію теорії кооперації.
   "Отже, соціальне життя характеризується двома основними ознаками: 1) воно являє собою спільну діяльність людей, що має на меті задоволення людських потреб; 2) діяльність ця відбувається у певних рамках, які диктуються зовнішніми нормами, правилами поведінки" [14, c. 33]. Якими б не були ці норми, юридичними чи побутовими, спрямованими на подолання перешкод до вільної діяльності людини (як, наприклад, карні закони), чи на створення позитивних умов, які сприяють досягненню найкращих результатів (наприклад, правила, якими визначається державна соціальна допомога населенню), - у будь-якому випадку норми ці не зачіпають сутності людської діяльності, не стосуються її внутрішнього змісту.
   Одним словом, зовнішні норми визначають формальні умови соціального життя, а конкретна спільна діяльність людей складає матеріальне її наповнення. Для будь-якої речі форма невіддільна від матерії і одна без іншої не може існувати. Так само і в суспільстві зовнішні норми та людська діяльність тісно пов'язані між собою. І подібно до того, як не можна отримати повного уявлення про предмет, не знаючи яка його форма та з чого він зроблений, так і для пізнання явищ соціального життя немає можливості обійтись без вивчення його форми і матерії - зовнішніх форм і змісту людської діяльності.
   Ми говорили вище, що зовнішні норми можуть бути двоякого роду: правові (юридичні) і побутові (умовні). У сучасному житті головну роль відіграють норми першої категорії. Вимоги пристойності, етика і т. ін., як позбавлені примусових сил, мають другорядне значення і не дуже впливають на діяльність людей, спрямовану на задоволення їхніх потреб.
   Тому і по цей час діяльність кооперативів вивчалася винятково з економічної точки зору і зовсім не враховувалась друга, може найважливіша сторона кооперативної ідеології - це, насамперед, кооперативні принципи та цінності діяльності членів кооперативів.
   Кооперативні принципи є основою становлення моральної свідомості кооператорів і моральним виправданням їхньої діяльності. Сучасні кооператори розрізняють тісно пов'язані між собою кооперативні моральні цінності (самодопомога, демократія, рівність, справедливість, солідарність) і кооперативні принципи (добровільне і відкрите членство, демократичний контроль, економічна участь членів, самоуправління, співробітництво між кооперативами, суспільна турбота).
   Як співвідносяться перераховані цінності і принципи? Кооперативні цінності - це той першопочаток, що завжди був і буде основою кооперативного руху. Кооперативні принципи - керівні ідеї, за допомогою яких люди втілюють кооперативні цінності у життя. У філософії кооперації її найбільш стійкою складовою є кооперативні цінності, що надаються мотивам діяльності кооператорів гуманний толерантний характер. А кооперативні принципи відносно рухливі, вони не можуть бути "закам'янілими", одвічними.
   Адже історія кооперації розгортається як частина загальної історії людства. У своїх надрах кооперація поступово накопичує кількісні і якісні зміни. Без сумніву, вона благотворно впливає на оточуючу дійсність і сама відчуває на собі зворотний вплив зовнішнього світу і різноманітних перетворень, які в ньому відбуваються. Цим пояснюється необхідність періодичного переосмислення, перегляду, реконструкції та удосконалення кооперативних принципів. Їхня еволюція означає спосіб виживання і самооновлення кооперативної моделі шляхом її пристосування до умов суспільного середовища.
   Спільність мети членів кооперативів перетворює кооперативні принципи на цілісну систему. Разом з тим кооперативні принципи слугують умовою гармонізації інтересів учасників кооперації і визначають залежний напрям розвитку кооперативного руху. Цим забезпечується згуртованість лав кооператорів, виконання місії кооперації та її успішне майбуття.
   Як відзначає Темирбулатов А.О.: "Кооперативні принци являють собою систему ідей, узагальнених кооператорами на основі власного практичного досвіду, які довели у минулому свою найкращу відповідність як основоположних напрямків для тих, хто прагне створити ефективні і довгострокові кооперативні товариства" [15, c. 37-38]. Однак рядові громадяни визнають важким, якщо взагалі можливим, використання цих абстрактних ідей як орієнтирів у своїй діяльності кооперативів. На практиці для кооператорів набагато важливіше знати, яким чином діяти, які правила, процедури застосовувати і які практичні кроки (із досвіду) найбільш підходять для організації ефективних кооперативних товариств та вирішення їхніх економічних проблем. Іншими словами, їм потрібно знати, яка політика і практика відповідає кооперативним принципам.
   Кооперація являє собою особливу привабливість для тих, у чиєму характері суспільний елемент сильніший і хто бажає не відділяти себе від своїх товаришів, а працювати серед них як лідер. Її декларовані цілі можуть у деяких відношеннях бути благороднішими, ніж її практична діяльність, але вона, безперечно, великою мірою базується на моральних мотивах.
   Зв'язок кооперації з етикою стає цілком зрозумілим, якщо ми уявимо собі, що кооперація власне не що інше як втілення принципу солідарності, того основного положення, що всі люди брати і що у них власне й ті ж самі інтереси.
   Як стверджує Г. Мюллер: "За відсутності моральних начал кооперація не може рости і процвітати, не може розгорнути свої цілющі сили серед людей, котрі норовлять дістати вигоду за рахунок своїх ближніх, які тільки беруть і не хочуть нічого давати, залюбки збирати плоди спільної праці своїх товаришів, самі ж ухиляються від роботи і від виконання своїх обов'язків. Де відсутнє усвідомлення солідарності і воля до чесності і справедливості, там не може бути міцним ніякий кооператив, навіть якщо держава чи доброзичливі особи асигнували великі суми, щоб підтримати його існування" [16, c. 55].
   Можливо, що на деяких стадіях свого розвитку кооперація зарекомендувала себе з гіршого боку, справляючи таке враження, ніби вона прагне до розвитку нових форм людського егоїзму і самолюбства. Але це трапилося лише з вини тих її адептів, котрі не зрозуміли її істинних принципів або зрадили їх: вони дивляться на кооперацію лише як на новий засіб дістати деякі вигоди, не розуміючи її великого значення для всього людства.
   Туган-Барановський доводить, що: "Кооперація виросла на капіталістичному ґрунті і має капіталістичну форму; але у цій капіталістичній формі живе зовсім інший, некапіталістичний дух, що кличе людство на нові шляхи, створює нові суспільні форми, настільки протилежні формам життя капіталістичного суспільства, наскільки солідарність і взаємодопомога протилежні експлуатації і насильству"
[17, c. 87].
   Міжнародний кооперативний альянс давно вже ухвалив правильне рішення не вважати надалі політичний і релігійний нейтралітет одним із принципів кооперації, а визнати доцільним використання економічної і політичної влади кооперації, якщо це необхідно, для надання допомоги членам кооперативу і сприянню розвитку кооперативного руху в цілому.
   Отже, дух егоїзму поступається духу єднання.
   У соціальному плані кооперативний рух являє собою цілу купу соціоекономічних підсистем "соціалізації" (самовираження) особистості та групи. Тут виникають прямі і зворотні зв'язки підсистеми соціальних відносин та її суб'єктів (особистості, суспільства, держави, закону, класів, способів життя і т.ін.), господарської підсистеми (методу отримання благ, форм власності, праці, обміну і т.ін.), ідеологічної підсистеми (поглядів, культур, стереотипів, поведінки, прагматизму - міфологізму, розподілу прав і обов'язків і т.ін.).
   Всі ці ідеї "прямої демократії" вбудовуються перш за все в господарський механізм к альтернативні системи управління і "олігархам", і "бюрократії"
[16, с. 51].
   Кооперація являє собою більш високий соціальний тип, ніж колективізм, бо колективізм є організацією, заснованою на принциповій владі більшості над меншістю, а кооперація є типом цілком вільної господарської і суспільної спілки. Сам акт кооперації буде покращувати людську особистість.
   Тому в основі нашого дослідження кооперативного руху - високі моральні принципи співіснування кооператорів. Було б корисно замислитися, чи завжди проголошені кооперативні цінності, які одночасно є загальнолюдськими, відповідають внутрішнім установкам кожного із нас. На жаль, деякі наші справи свідчать про зворотнє.
   Як звужена теорія кооперації, її окремі види, так і загальна теорія кооперації та всіх її видів були підготовлені не відразу. У процесі пошуку єдино правильного наукового осмислення кооперативу в різні історичні часи були висловлені оригінальні судження. Кооператив як первинна складова кооперації об'єднує необмежену кількість людей, які, ставши пайщиками і товаришами, беруть у своїй добровільній спілці особисту та економічну участь. Будучи суспільною організацією, що займається господарською діяльністю, кооперативи турбуються про матеріальний і духовний благоустрій своїх членів. Благородна не тільки головна мета кооперативів, але благородні і засоби, способи її досягнення. Кооперативи діють не заради наживи окремих осіб. Моральна перевага на боці кооперації.
   Та природа кооперації двояка. У кооперативі суперечливо поєднуються груповий егоїзм у вигляді особистих інтересів членів, з одного боку, і альтруїзм, як постановка суспільного значимих завдань, - з іншого. Кожний кооператив повинен реалізовувати себе одночасно у якості підприємства і соціальної складової. У результаті кооперація розвивається як форма економічної демократії, соціальний сектор ринкової економіки. Особливо виразно це проявляється на місцевому рівні, де кооперативи приносять реальну користь і своїм членам, і іншим громадянам, і навіть органам місцевого самоврядування. Кооператив укорінюється тут як організаційна форма прояву самодіяльності на мікрорівні. Саме місцеві кооперативні товариства - першоджерело кооперативно життя на національному рівні і у світовому масштабі. Девіз сучасних кооперативів - "Діючи на місцях, працювати глобально".
   Кооперативна теорія ніколи не була вузько економічною, вона являла собою синтетичне, багатопланове явище, включала у свій контекст, духовно-моральні цінності, потужний соціокультурний пласт. Тому у сучасних умовах знання теорії і практики кооперативного руху стає життєво необхідним для всякої культурної і освіченої людини. Тому фоном нашого дослідження повинно стати сприйняття стихійної взаємодії економічних і психологічних процесів, реакції поведінки суб'єктів. Психологічні шукання стимулювали свого часу розвиток маржиналізму, а сьогодні стали живильним середовищем для формування теорії раціонального вибору.
   Існують природні, хоча інколи і непомітні, зв'язки між економічною поведінкою суб'єктів (людини, фірми, соціальної групи, суспільства) та їхніми психологічними установками. Зв'язок цей двосторонній, швидше за все його можна назвати взаємодією. Забуттям людських душевних переживань грішила не тільки радянська наука. Погляд на економічну людину як на "коліщатко" у державному механізмі, що діє автоматично, спричинив серйозну шкоду соціально-економічному і політичному передбаченню. Ще більш тісно переплетені економіка і психологія у соціальних відносинах або у сфері великої політики.
   Сфери наукових інтересів економіки та психології досить близькі: і та й інша досліджують поведінку суб'єктів. Економіста цікавлять ринкові дії, психолога-індивідуальні реакції і переживання. Як економічні дії, так і психологічні установки формуються, як правило, на рівні свідомості. Передбачувані дії і результати "програються" у свідомості індивіда, але вони забарвлені кольорами його "несвідомого", "внутрішнього" "я", соціальної залежності та національного прапора. І у цьому розумінні поєднання економічних та психологічних підходів піднімає економічні дослідження на новий щабель, надає їм нової якості.
   Економічна наука покликана визначати, як максимально ефективно використовувати обмежені ресурси: природні запаси, капітали, трудові резерви, що і для кого виробляти. Подібно до всіх інших галузей знання, економіка включає набір аксіом і доказів у будь-яких конкретних умовах. У цьому вузькому розумінні вона не може бути національною, так само як не може існувати американської фізики чи німецької математики. Ціни на товари скрізь визначаються співвідношенням попиту і пропозиції, зі зростанням доходів відбувається зменшення споживчої його частини і зростання накопичувальної. Але в економіці є принципова відмінність від точних і природничих наук: вона має справу не з окремою людиною на безлюдному острові, а з членом суспільства, який зазнає впливу традицій, національного менталітету, політичних інститутів, та пристрастей. Інструментарій економіста має тому національні особливості.
   Економічну теорію, створену у ХVІІ - ХІХ ст., називають класичною, вона відповідала потребам розвитку індустріального суспільства, заснованого на приватній власності і свободі економічного вибору. Творчість Адама Сміта для економіки прирівнюється, як кажуть, із винайденням колеса. Але засновник класичної економії відомий і як філософ-мораліст, його першою працею стала "Теорія моральних почуттів" (1759), аналіз мотивів поведінки людини, її чеснот і вад. Відомий англійський економіст Альфред Маршал (1842-1924) визначав економіку як "вчення про нормальну життєдіяльність людства" [18, c. 8].
   ХХ століття стало в історії економічної думки етапом макроекономіки. Її визначають як науку про сукупну економічну поведінку людей, про цілісну економічну систему. Велика система - це не тільки безліч малих підсистем - фірм і галузей, - але й нова якість. Її діями керують інші механізми. Макросистема не може бути описана категоріями мікроекономіки. Тут необхідні нові макропоказники, нові методики та інструменти. Макроекономічні дослідження, поєднані із положеннями аналітичної психології, стають основою державної політики, знаходять у ній свій початок і свої завершення. Економічна політика - система дій державних та громадських (суспільних) інститутів, спрямованих на виправлення ситуації, корекцію економічних процесів.
   Мрію про кооперативне співтовариство в макромасштабі, можливо ніколи не вдасться здійснити принаймні до закінчення нинішнього (двадцятого) століття. Однак у багатьох суспільствах це може бути здійснено на мікрорівні шляхом створення розмаїтості кооперативів, які охоплюють значні маси людей, що насправді відбувається в багатьох точках земного шару [16, с. 43].
   Однак економічна наука містить позитивний і нормативний компоненти. Перший відповідає на питання "Що відбувається" і пояснює стан речей, слугує базою для прогнозування; другий - зайнятий проблемою "Як повинно бути?" і, відповідно, сприяє виправленню ситуації шляхом розробки рецептів, переважно правового характеру. Поєднання цих двох начал є у кожній з вищезазначених гілок макроекономічного аналізу; відмінності визначаються перш за все питомою вагою позитивного і нормативного компонентів.
   Загальновідомий сковуючий вплив ідеологічних пристрастей, що вкладають думку у прокрустову ложе абстрактних догм. Для емпіричної науки, покликаної завбачати пронози розвитку, умоглядні знання, що виходять за межі досвіду, протиприродні. Тому корисно визначити місце національної економіки у системі аналізу. Зв'язок між макроекономікою і економічною політикою має достатньо чіткий вигляд: перша є теоретичною основою під час підготовки політичних дій. Яку ж роль у цьому блоці відіграє національна економіка? Утворюючи наукову базу політики, макроекономіка, або політична економія у широкому розумінні, пропонує загальнозначимі шляхи, придатні для подолання інфляції і безробіття, стимулювання економічного зростання, пом'якшення фінансової кризи.
   Але які з цих рішень вибрати, як використовувати у даній конкретній ситуації, на які клавіші натискати і від яких заходів утриматися? Ці питання важко вирішити без поглибленого вивчення теперішнього і минулого країни, її потенціалу, її соціальних стереотипів, без найбільш вдумливого ставлення до національної економічної психології. Предметом аналізу національної економіки виступають особливості національної економічної поведінки, специфічні форми універсальних причинно-наслідкових зв'язків, таких як, наприклад, інвестиції, особливості національної психології та економічні традиції, ступінь державного втручання в економіку, що виражається у своєрідності економічного порядку.
   Тому вивчення національної економіки як основи внутрішньої політики передбачає найбільш уважне ставлення до національного менталітету, традицій, почуттів, релігій, національних символів. Така природна тісна взаємодія економіки та психології призвела до появи нового напрямку у сучасній науці - економічній психології, а у нашому випадку етнічної економічної психології, яка у політичному контексті намагається виробити методику соціально-психологічного впливу на сучасний етнос України із корекцією та врахуванням можливостей і обставин оточуючої дійсності. Але якщо психологічний метод передбачає аналітичні підходи до дослідження, то економічна психологія, яка знаходиться у процесі становлення, включає активне практичне начало.
   Економічна психологія, батьками якої є теоретична і прикладна економіка та психологія, включає наступні взаємопов'язані аспекти вивчення:
  -- спонуки чи мотиви діяльності економічної людини;
  -- економічна свідомість особистості, що формується на основі життєвих переживань, накопиченого досвіду, подолання труднощів;
  -- несвідоме начало у психіці індивіда і мас (ілюзії, ажіотаж, страхи і психози), що виникають через закріплені у пам'яті події, взаємозв'язки, емоції;
  -- економічна поведінка, активні дії, що цілеспрямовано змінюють оточуюче середовище.
   Економічна психологія розкриває процес пізнання економічної реальності, яка складається зі сприйняття, уявлення, мислення, передбачає відповідні методики дій. Накопичення знань у сфері економічної психології дозволяє подолати труднощі спілкування, вирішувати завдання підвищення життєвого рівня, зайнятості, трудової дисципліни, удосконалювати економічну політику, а також знайти пояснення фактам і мотивам, які не можуть осягнути економіка та психологія, взяті окремо, наприклад, неприйняття з боку населення тих чи інших, здавалося б сприятливих, політичних рішень.
   У політичному контексті психологія служить для досягнення мети, що визначається зовсім не нею. Разом зі зміною обстановки завдання змінюються або стають предметом політичних суперечок. Як правило, макроекономічна мета є немовби загальновизнаною (наприклад, боротьба із безробіттям, інфляцією, депресією), тим часом як пропоновані засоби їхнього досягнення помітно відрізняються, так само як і різними виявляються методи соціально-психологічного впливу. Конкретна допомога, що полягає у формуванні психологічних установок, одночасно служить внесенню ясності чи виправлень у реалізацію поставленого завдання. Знання психологічних процесів дозволяє завбачити, що, за даної ситуації та установках, є практично досяжним.
   Економічна свобода є необхідною, але не достатньою умовою для політичної свободи. Остання, у свою чергу, потрібна для забезпечення свободи економічного вибору у довгостроковому плані. ХХ століття було ознаменоване майже повсюдним зміцненням економічної присутності держави. Особливо державне регулювання стало необхідним для здійснення соціальної політики, взагалі стратегії соціалізації у широкому розумінні. Колективне споживання або задоволення суспільних потреб (охорона здоров'я, освіта, підтримка бідних і т.ін.) неможливі без використання державних важелів та організацій. І, нарешті, хотілося б особливо підкреслити, маючи на увазі день сьогоднішній, потребу у державній підтримці, а інколи й в організації фундаментальних наукових досліджень у цьому питанні, що обумовлюється появою нових економічних потреб, з якими ринок за своєю природою не може впоратися.
   Сучасна наука не задовольняється однією констатацією фактів та їхнім описом у тому чи іншому зв'язку - історичним, догматичним, критичним та соціологічним. Тільки наука, яка досягла високого ступеня досконалості, може дати матеріал для вивчення за допомогою всіх перерахованих прийомів.
   Наукові дослідження повинні включать, як правило, декілька етапів. Стосовно науки, яка поєднує психологію і економіку, то у ній можна виділити наступні щаблі:
      -- Конкретизована постановка завдання та його формулювання.
      -- Розробка гіпотез, можливо виведених інтуїтивно, котрі б пояснювали логічний зв'язок між групами явищ.
      -- Використання історичних традицій, пошуку фактологічного матеріалу, підтвердження або заперечення гіпотези.
      -- Інтерпретація одержаних результатів та їхнє теоретичне узагальнення.
   Звичайно, ця класифікація умовна, окремі фази дослідження можуть випадати або зливатися в єдиний розумовий процес. Тому в процесі свого дослідження автор використовував слідуючі методи дослідження:
   а) формаційний підхід. Цей підхід пов'язаний із встановленням головного господарського укладу в економічній діяльності єврейського населення України того періоду. Таким укладом був дрібнотоварний - кустарництво і торгівля. Така специфіка господарських занять більшості українського єврейства наклала певний відбиток як на спосіб його життя, так і на спосіб його мислення.
   б) цивілізаційний підхід. Існуючі специфічні риси, особливості єврейського народу, позначалися на їхній багатовіковій історії, спроможності зберегти свою культуру практично у будь-якому інокультурному середовищі.
   в) соціокультурний, що передбачає усвідомлення культурної спадщини того або іншого народу, специфіку прояву цієї спадщини у конкретно розглянутий період, а також етики праці, і місця релігії у житті цього народу. Щодо цього не можна не погодитися з О.С. Переломовим, який стверджує, що "міцно сидячи в людях моральні якості ніяк не менше значимі при поясненні економічної діяльності" [19, с.6 ].
   Такий підхід особливо продуктивний стосовно євреїв, тому що небагато можна зустріти етносів, які визначали б напрямок свого соціально-економічного життя не зовнішніми чинниками, а духовно-релігійними. "Іудаїзм - пише Г. Фішман, - прагне до підвищення духовної якості (святості) через дотримання особливих зобов'язань, що встановлюють сувору щоденну схему поводження, засновану на розпорядженнях і заборонах" [20, с. 16];
   г) соціально-психологічний підхід, що випливає із вищезазначених особливостей єврейського етносу. Цей підхід пов'язаний із необхідністю обов'язкового обліку особливостей укладу єврейського життя, його традицій і звичаїв [21, с. 26].
   Безумовно єврей являв собою "економічну людину", весь уклад життя якої будувався на грошових відносинах, який з дитинства був знайомий із поняттями "гроші", "позичка", "проценти", "прибуток".
   Тому особливу увагу автор приділяє морально-етичній стороні господарської діяльності єврея.
   Автор вважає, що у єврейському середовищі на першому місці міжособистісних зв'язків знаходяться шлюбні взаємини та інтереси. Ці інтереси, які пройшли через свідомість і закріплені релігією, звичаями і правовими нормами, виробляли певні нахили, які, у свою чергу, визначали соціальний статус та інстинкт практичності, ощадливості, і, як наслідок, переважання раціонального над містичним, соборності - над індивідуалізмом.
   Названі підходи наклали свій відбиток на структуру нашого дослідження: по-перше, висвітлення кредитної кооперації трактується як соціальне явище; по-друге, аналізуються історичні, правові, етнічні і психологічні фактори, які визначають поведінку людини; по-третє, розкривається зміст економічних процесів таких соціальних інститутів як сім'я, община, суспільство, історія виникнення кредитних та ощадно-позичкових товариств, їхній склад за групами і класами, соціально-культурну і політичну діяльність; по-четверте, висновується і обґрунтовується необхідність відродження кредитної кооперації як важливої форми взаємо- і самодопомоги під час вирішення соціальних і культурних питань єврейської громади України.
  
   1.1.3. Життєвий уклад єврейської громади та соціальна функція релігії. Щодо своєрідного укладу російського єврейства, то він не був, зрозуміло, притаманним винятково цій гілці єврейства. Цей побутовий уклад був однією з основ існування єврейства протягом століть. Уже в давнину була характерна своєрідність єврейства, що проявлялася і в особистому, і в суспільному житті. З давніх-давен одним з основних прагнень єврейства було створення владної і авторитарної форми з метою збереження цього своєрідного побуту, побудованого на покорі перед законом, на богослужінні і взаємодопомозі.
   За останні 150 років, протягом яких існувало російське єврейство з його специфічним обличчям, відбулися вирішальні зміни у єврейських центрах Центральної і Західної Європи. Епоха просвітництва (Гаскала) й емансипації, що викликала спілкування євреїв з неєвреями в економічній і культурній сферах, посилення впливу суспільства і держави зачепила основи основ єврейського побуту. Навіть у тих країнах, де знання Тори було ще широко поширеним, і "Галаха" і "звичай" знаходили широке застосування (наприклад, у країнах Сходу), все це розглядалось швидше як пережиток, який там зберігся, поки туди не проникли світло просвіти і віяння сучасності з їхнім духом свободи та ініціативи. Інакше складалися справи у російському єврействі.
   Російське єврейство брало активну участь у процесі економічного розвитку Росії. Воно брало участь у заселенні півдня, у великому будівництві на північному заході, у розвитку залізничної мережі, у заснуванні банків, у розширенні експорту, у розвитку промисловості, в експлуатації природних багатств і т.ін.
   З цього погляду російське єврейство було типовим для епохи емансипації. Воно значною мірою сприяло підвищенню рівня життя деяких суспільних прошарків єврейства, засвоєнню ними російської мови і залученню до російської культури, виникненню нових, передових поглядів на життя. Не дивлячись на всі ці зміни, життєвий устрій російського єврейства залишився в основному колишнім і зберіг свої типові риси.
   Ці риси своєрідності проявлялись у багатьох відношеннях. По-перше, протягом всього ХІХ ст. єврейський побут в основному зберігся непорушним. Він зберігся завдяки "вченню і закону" - "покірності", яка продовжувала жити і розвиватися. Про це, між іншим, свідчить величезна теоретична рабинська писемність та популярна література з питань єврейського права і звичаю. Бібліографи відзначають 570 томів з Галахи, складених у Росії, а також 130 популярних книг про закони і звичаї, пов'язані з укладом домашнього і сімейного життя у будні і свята.
   По-друге, пристосування народу до нових умов було значною мірою колективним пристосуванням. Особистість не виключалася із групи, не ставала зайвою, а вносила корективи, тільки виправляючи форми колективного існування і певною мірою також ставала фактором внутрішньої консолідації. Ця здатність до колективної стійкості значною мірою витікала ще з одного елементу - із глибокої вкоріненості російського єврейства у традиції власної культури. Ця вікова культурна традиція призвела до прагнення російського єврейства будувати своє життя, як колективно, так й індивідуально, на основі низки єврейських суспільних і духовних цінностей, які продовжували діяти як фактори, що формують індивідуальне і колективне буття.
   Наведемо декілька конкретних ілюстрацій. Політична система, встановлена російським урядом, намагалася побороти єврейський "сепаратизм", єврейську "відокремленість" за межами релігії і культу. Наприкінці 1844 р. російський уряд відмінив кагал і передав функції общинним установам. Одночасно із відміною кагалу був введений збір (податок на кошерне м'ясо) - дохід із цього збору призначався на покриття податкових недоїмок, а також на утримання синагог, лазень, будинків для пристарілих і рабинів. Фактично "коробка" була вилучена із підпорядкування євреїв, і завідування нею передано міській владі і державним органам, котрих зобов'язували тільки "радитися з осілими і заможними євреями". Євреям заборонили збирати гроші на "єврейські потреби" без особливого на те письмового дозволу влади. Влада ввела також інститут "казенних рабинів", котрі повинні були, за задумом влади, боротися з єврейським "сепаратизмом" і наглядати за євреями та їхніми релігійними і виховними закладами.
   Однак євреям фактично вдалося зберегти свою самостійну організацію навіть у межах, встановлених владою. Ця організація набула форми товариств, закладів, спілок, що діяли згідно зі встановленими загальними законами і правилами. Цим шляхом євреї, спираючись на багатовікову традицію, у кінцевому підсумку звели нанівець усі урядові плани. У підпорядкування своїх товариств і організацій євреї перевели всі свої заклади - благодійні, виховні, соціального забезпечення, товариства допомоги бідним євреям ("Цедака гедола"), похоронні братства (хевра кадіше) і т.ін. А казенні рабини перетворились фактично на представників общин перед владою, подекуди навіть на уповноважених общини або керівників громадських організацій. До того ж все було побудовано на принципі добровільності, значення якого проявилося повною мірою у трагічному становищі, в якому російське єврейство опинилося у роки першої світової війни.
   У діяльності уряду помітна система, яка зводилася до нагляду за єврейським вихованням для того, обмежити його обсяг, послабити "відокремленість" і перетворити хедер та єшибот - ці основи єврейського виховання - на казенні школи з метою "виправлення" євреїв. Уряд при цьому уявляв собі реформування єврейського життя інакше, ніж єврейські просвітителі. За його планом, на чолі єврейських шкіл (навіть рабинських шкіл) повинні були бути християни. Проте євреям вдалося зберегти хедер і єшибот як організовану і міцну систему просвітницьких закладів для різних вікових груп, систему, завдяки якій національна традиція глибоко укорінилася у народних масах.
   Засідання рабинської комісії, яке періодично скликалося урядом підтвердили пропозиції влади, але комісії вдалося домогтися згоди на подальше існування єврейських виховних закладів. Врешті-решт влада була змушена визнати хедер, через який пройшла більшість молодого покоління всього народу. У заснованих хедерах наприкінці ХІХ ст. навчалось понад 200 тис. учнів, а було багато і незатверджених хедерів. Єшиботи, які ще 1844 року були визначені як вищі навчальні заклади для молоді, котра бажає глибше пізнати Талмуд за першоджерелами єврейської віри і підготуватися до звання рабина, також продовжували існувати і навіть розвиватися, всупереч офіційним перешкодам.
   Поряд із цим Бет-мідраш і клойз (синагоги і молильні) також відігравали значну роль і підтримували традиції єврейської культури, особливо у діяльності численних товариств із вивчення Тори, Мідраша, Мішни, Галахи, Талмуду і творів, присвячених релігійній моралі та етиці. Ці заклади продовжували існувати, і спроби влади встановити за цими релігійними закладами нагляд зазнали невдачі.
   На початку царювання Миколи ІІ жило у межі осілості близько мільйона євреїв, і ще півмільйона - у Царстві Польському. У селах залишалась мала частина єврейського населення: це були орендарі, шинкарі, скупники сільськогосподарських продуктів. Насильницькі виселення із сіл загнали більшість євреїв у тисняву і скупченість міст і містечок, де вони перебивались випадковими заробітками.
   Але не випадково казали тоді: людина подібна до мотузки, один кінець якої у руці Всевишнього, а за другий кінець тягне Сатана. Серед євреїв траплялись, звичайно ж, ледарі і обманщики, криводушні і черстві серцем, егоїсти і себелюбці: нестерпні умови життя тому сприяли. Але не ці люди визначали моральну і духовну атмосферу єврейського суспільства.
   Міста і містечка були переповнені ремісниками і дрібними торговцями, які жорстко конкурували один з одним. "Крамниць - що зірок на небі. - писав Л.Леванда". - Ви не повірите, що крамниця, весь товар, який можна купити за якісь двадцять чи тридцять рублів, повинна нерідко служити єдиним засобом існування для цілого сімейства, часто численного. Для дрібної торгівлі потрібен був хоч якийсь оборотний капітал, проте його ні в кого не було.
   Коли підходив час закуповувати товар, єврей біг до сусідніх крамарів і брав у них безпроцентну позику - три-п'ять рубів у кожного. Ці гроші він поступово повертав, виторговуючи у своїй крамниці, і, у свою чергу, давав позику іншим крамарям для закупівлі товару. Виходило так, що всі євреї міста торгували на один і той самий оборотний капітал у декілька сотень рублів.
   Ринок (ринкова площа) у містечку був не тільки джерелом заробітку торговців, ремісників і посередників, але й місцем, де відбувалася зустріч із неєвреєм-селянином - чужим і часто ворожим містечковим світом. Євреї, з їхнім культом ученості та всезагальною грамотністю зустрічалися з темною і майже всуціль неграмотною масою. Село і містечко мали різні, часом важкосумісні етнографічні особливості. Євреї містечка із внутрішньою гідністю терпіли образи і презирства неєврейського оточення, віддячуючи тим самим презирством. Навіть коли взаємостосунки із сусідами були дружними, у євреїв містечка були постійно присутні побоювання (підкріплені пам'яттю про колишні лихі часи) несподіваного погрому. Зазвичай погром починався на ринковій площі, а потім перекидався на будинки і синагоги.
   Правління Миколи ІІ виділялось і не менш впертим опором сотень тисяч євреїв, які у злиднях і приниженні, здавалося б, наперекір здоровому глузду відстоювали свою віру і свої традиції, - а хоча б вигідно було б хреститися - як зманливо розчинитися в оточуючих народах. У відокремленому і замкнутому світі єврейської общини найголовнішим було служіння Всевишньому, вивчення Тори і дотримання її приписів. Закони Тори поширювалися на повсякденний побут, на сімейні стосунки і виховання дітей, на всі бажання, потреби і мрії євреїв. Без всякого приниження, точно і добросовісно виконували вони приписи релігії і вірили, що слова, думки і вчинки будь-якої людини впливають на долю всього світу. Добро не прийде само собою, для цього потрібно багато зусиль, і життя людини не призначене для того, щоб провести його легко і безтурботно. Без допомоги людини світ не позбудеться недосконалості, і не тільки людині потрібно заступництво Неба, а і Небо потребує її допомоги. Виконуючи заповіді Тори, кожний єврей відновлює те, що пошкоджено у цьому світі, на макове зерня відводить Всесвіт від хаосу і наближує до гармонії, а тому світ без Тори не може існувати.
   Життєвий устрій єврейських общин межі осілості мало змінювався з часом. Стосунки між членами сім'ї у повсякденному житті, відносини між людиною й общиною регулювались законами Талмуду, постановами рабинів і столітніми звичаями. У цьому закритому світі панували злидні, згромадеженість, занепокоєння про завтрашній день і турбота про харчі для сім'ї, але цей світ існував за власними законами і звичаями, які не тільки накладали відбиток на зовнішність єврея, але й дозволяли йому жити повноцінним духовним життям, пізнавати глибину і сенс існування.
   Єврейське населення в переважній більшості дотримувалось релігійних заповідей - на подив сторонніх спостерігачів.
   Всі грошові, подружні та інші суперечки у євреїв вирішувалися судом рабина, до якого з повною довірою звертались і місцеві християни у своїх змаганнях з євреями. Суд цей був - треба віддавати йому належне - швидким, справедливим і до того ж дуже дешевим. Постраждалий звертався до рабина, рабин посилав служницю за звинувачуваним, і той негайно з'являвся - випадків неявки не було. Потім обидві сторони клали на стіл плату за судовий розгляд - все одно скільки, але тільки порівну, - і розгляд починався. Нарешті оголошувався вирок в останній формі, який беззаперечно виконувався без допомоги судових виконавців, завдяки авторитету рабина.
   Столітня відчуженість від оточуючого неєврейського середовища, економічний і побутовий устрій містечка з його обмеженими можливостями для торгової і ремісничої діяльності, з його стійкою прихильністю до традицій і місцевих общинних авторитетів багато в чім формували своєрідний образ східноєвропейського єврейства, притаманний йому психологічний склад і особливості його духовного самовираження. Життя єврея у містечку обмежувалось домом, синагогою і ринком.
   Дім (тобто сім'я з її патріархально-традиційними устоями) був основною соціальною одиницею містечка. У ньому з найбільшою повнотою проявлялась єврейська любов до дітей і гордість за їхні успіхи, спаяність сім'ї, насолода від виконання релігійних обрядів. Сімейні події (народження, обрізання, барміцтва, весілля, смерть) ставали надбанням усієї общини, яка схвалювала або осуджувала будь-який вчинок своїх членів. Цей общинний контроль став одним із головних регулюючих факторів самоврядування, котре протягом століть підтримувало виконання приписів Галахи і слідкувало за громадським порядком, обходячись без власних органів примусу і не користуючись послугами поліції. Але цей же самий контроль став сприйматися як пригноблення і придушення особистості зі зміною суспільних відносин, із проникненням нових віянь зовнішнього світу ХІХ-ХХ ст.ст.
   Синагога, що відігравала центральну роль у житті єврея містечка, була не тільки будинком молитви та вивчення законів віри, але й місцем зібрання общини. Розподіл місць у синагозі відображав соціальну ієрархію. Понад східною стіною сиділи найбільш поважні люди - рабин, знавці Талмуду, багачі, які жертвували великі суми на благодійність. В міру віддалення від східної стіни цінність місць зменшувався, і біля західної стіни розташовувалися зазвичай жебраки. Благодійність була основою життя містечка, різні общинні організації турбувались про злидарів, рятуючи часом від голоду цілі сім'ї. У бет-мідрашах і більшості синагог містечка молоді люди самостійно вивчали Тору і Талмуд. У синагогах часто виступали мандрівні магіди-проповідники, і всі сходились послухати заїжджого гостя.
   У своїх промовах вони плямували ухилення від віри і традицій, пригноблення бідняків, негідне ставлення один до одного у торгівлі. Бувало так, що після його проповіді торгівці бігли до своїх крамниць і знищували фальшиві гирі.
   Увечері, після роботи, чоловіки йшли у бет-мідраш і слухали там знавців, суперечилася, наводили витончені докази і цитати із багатьох книг, змагаючись між собою у тлумаченні складних талмудичних питань. Ці жебраки, напівголодні люди на чужій землі, у неприязному оточені, без відчуття спокою і безпеки забували під час навчання хвилювання і турботи дня і почували себе гордими, могутніми, неймовірно багатими, тому що володіли духовним багатством колишніх поколінь. Важко було знайти дім, навіть в якомусь покинутому селі, де не було б шафи з книгами, в якій знаходився Талмуд, Мідрашим і т.ін. Про Тору вже нічого й казати. Такого будинку, де немає Тори з різними коментарями, не існувало.
   Тому наше дослідження відкривається аналізом релігійних, психологічних, етичних і правових факторів, що визначають поведінку людей, потім описується розвиток економіки, розкривається зміст таких суцільних інститутів, як община, сім'я і взаємодія між ними. На цій основі пояснюються категорії власності, праці, підприємницької діяльності, а також державне втручання у різних, переважно нормативних формах, як головної умови ефективного функціонування економічної системи.
   Особлива увага приділяється морально-етичній стороні господарського життя.
   На передньому плані міжособистісних зв'язків знаходяться шлюбні зв'язки та суспільні інтереси. Відразу за аналізом інтересів, що пройшли через свідомість і закріплені релігію, звичаями, моральними і правовими нормами, переходимо до розгляду схильностей, що визначають соціальний статус та стимулюють "інстинкт кооперації", прагнення до збагачення та його певне обмеження. За умови розумного виховання ці схильності можна перетворити, скажімо, на підприємливість, обережність, а також на такі кооперативні моральні цінності як самодопомога, демократія, рівність, справедливість і солідарність.
   Соціальна функція релігії. Десь у глибині душі кожної людини жевріє надія на життя після смерті. Так влаштована наша свідомість. Існує безліч видів релігійної свідомості. Як правило, релігії містять у собі дві частини: розповідну, або легендарну, і догматично-обрядову. Перша припускає обмежене накопичення свідчень, друга - обмежена своєю сферою, нові догмати і обряди не можуть введені без колізій.
   Разом з тим у міру накопичення історичного досвіду і перегляду життєвих цінностей релігійні погляди змінюються, залишаючись водночас немов би противагою повсякденній свідомості і своєрідною з'єднуючою ланкою між індивідом і суспільством.
   Будучи залежною від Творця, людина змушена іти на жертви і самозречення. Релігія дозволяє зберігати внутрішній спокій, дає втіху, приборкує страхи і афекти.
   Релігія зберігається протягом багатьох тисячоліть, вона корисна і виправдана, хоча ступінь її придатності залежить від сьогодення, від минулої спадщини народу, умов життя та психологічних установок.
   В ортодоксальному юдаїзмі помітне явне поєднання містичного начала з раціональним і соборності над індивідуалізмом.
   Деякі психологи вважають, що містичні стани, які належать швидше до сфери емоцій, відрізняють єврейських філософів. Подібні стани можуть стимулювати роботу думки, часто дуже далеку від реальності.
   Єврейські релігійні філософи приділяли увагу "великим містикам" минулого - пророкам, котрі володіли даром прозріння, ставили його вище багатьох наукових відкриттів та явне їх схиляння до колективіських начал, в основі яких: надання переваги соборності, спільності перед особистою свободою; відмова від користолюбства і торжество справедливості.
   Релігія і поведінка людей. Замислімося над впливом юдаїзму на господарську діяльність. Він суперечливий, різноплановий. Подібно до всіх вчень юдаїзм повчає, що праця є земним призначенням людини, що тільки працею вона може здобути собі хліб насущний та власність. Проповідуючи рівність людей перед Богом, юдаїзм закликає до справедливого розподілу земних благ, до необхідності розділити надлишок, який дістався тобі, з бідними.
   На жаль, під час відповіді на питання "жити за потребами народу чи влади" юдаїзм схилявся, як показують його дії, до останнього. Юдаїзм ніс у собі глибоке моральне почуття, але мало сприяв вихованню характеру, активного політичного ставлення до життя.
   Повна гармонія суспільних та особистих устремлінь уявляється в реальному житті ілюзорною. Мова може йти у кращому випадку про спроби наблизити шляхом політичних дій загальні, групові і приватні інтереси. До того ж свобода економічного вибору, без якої немає прогресу, виключала економічну рівність. Але євреї співробітничали на правах "народу - гостя", на правах колективного пристосування.
   Відкриття у науці, так само як і вдосконалення у виробництві, не є результатом спільної діяльності думки. Привиди кожний бачить поодинці.
   Спогади реконструюють минуле, надаючи йому привабливих рис. Народ воліє наділяти навіть деспотів хоча б якимись чеснотами. У мистецтві це називають "шекспірізацією образу". Євреї люблять ідеали, які порівняно легко піддаються спокусі. До того ж дивитися в очі правді часом нелегко. Віра в утопії - це своєрідна реакція пристосування у дусі Овідія: "Важко повірити в те, у що не віриться". А все ж таки для кожного, народженого в єврейському середовищі, міститься дещо особливе хоча б у тому, що в Гетсиманському саду до цього зберігалося вісім олив, що росли там ще за прадавніх часів. Символи, що ожили, існують і в християнстві, і в ісламі, і в буддійській релігії.
   Колишній координатор кооперативного руху агентства США з міжнародного розвитку Джек Шиффер (1925-2001) вказував на спільне між релігійними і кооперативними принципами: "Починаючи з християнських соціалістів Європи та Північної Америки, а також індуського філософа Робіндраната Тагора в його "Кооперативних принципах", від японця Тойохіто Кагави в його "Братських господарствах" і до енциклік Папи Римського чулися найрізноманітніші голоси, які кожен по-своєму проголошували, що Бог - на боці кооперації, та уточнювали релігійні принципи, на яких базується кооперація" [16, с. 62].
   Християнські соціалісти проголошувати необхідність втілення в життя заповідей християнства на засадах соціалізму. Вони розглядали християнство як духовну основу соціалізму і пропонували будувати економічне життя майбутнього суспільства на справжніх кооперативних принципах. Вони вважали, що кооперація є новою маніфестацію покути роду людського перед Богом.
   Так, британський теоретик кооперації Вільям Кінг (1786-1865) писав: "Моя мрійливість виражається в упевненості, що настане день, коли моральні принципи Христа, втілені у справжній кооперації, здійсняться у практичному житті"
[16, с. 221].
   Через кооперацію сподівався запровадити християнську етику в суспільне життя засновник сільських кредитних кооперативів у Німеччині Ф.Р. Райфайзен (1818-1888), який розглядав євангельські заповіді, як єдину можливу основу діяльності кредитних товариств. За його словами "без моральних сил, тобто без пізнання наших обов'язків стосовно Бога і стосовно наших ближніх, як цього вчить християнство, і без щирого прагнення виконувати ці зобов'язання зовсім неможливий розвиток кредитних товариств" [16, с. 223].
   Як відзначав К.І. Храневич (співробітник Московського народного банку, автор праць про кредитну кооперацію, доктор наук, професор, у 1922 р. висланий із Радянської Росії), "... найбільш помітною фігурою у складі адміністрації товариства є ксьондз. Це явище прямо й очевидно пов'язано з енциклікою папи Лева ХІІІ, який благословив католицьке духівництво на діяльну участь у всіх видах кооперації. Само собою напрошується співставлення папської енцикліки зі знаменитим циркуляром Св. Синоду (нині, на щастя, відміненого), що не дозволяв православному духівництву брати керівну участь у закладах дрібного кредиту на тій підставі, що карфагенський помісний збір забороняє "клірикам добувати собі на прожиття зайнятими безчесними і огидними" [16, с. 224].
   В. Кінг стверджував: "Де б не були засновані товариства, вони зроблять свою справу. Вони будуть розвиватися паралельно з християнським принципом і, можливо, з часом полегшать йому можливість практичного здійснення більшою мірою, ніж це мало місце досі. На початку християнства дух любові створював деякі форми кооперації, проте вони залишалися недосконалими внаслідок нестачі ділової обізнаності та трудових навичок. Тепер, коли ми зміцніли, нам потрібно лише
одне - саме дух християнства, щоб забезпечити товариствам тривалу життєздатність" [16, с. 221].
   Господарська етика. Що ми розуміємо тут під "господарською етикою" релігії, стане очевидним у ході подальшого викладу. Автора цікавлять не етичні теорії теологічних компендіумів, які слугують лише засобом пізнання (за деяких обставин, щоправда, важливим), а практичні імпульси до дії, що кореняться у психологічних і прагматичних релігійних зв'язках. Хоча наступний виклад і являє собою до певної міри зібрання окремих нарисів, із нього все ж таки повинно стати зрозуміло, яким складним утворенням є конкретна господарська етика та наскільки багатосторонньо вона обумовлена.
   Господарська етика не є простою "функцією" форм господарської організації, так само, як вона не може сама однозначно їх створювати. Але в юдаїзмі господарська етика була релігійно детермінована. Абсолютно очевидно, що вона значною мірою володіла суто автономною закономірністю, заснованою на релігійному ставленні людини до світу. Немає сумніву, що важливим детермінантом господарської етики була релігійна обумовленість життєвої поведінки. Вона, у свою чергу, також відчувала в даних географічних, політичних, соціальних, національних умовах великий вплив економічних і політичних моментів. Спроба показати цю залежність в усіх її деталях завела б нескінченно далеко від визначеної теми. Тому у даній праці мова може йти лише про спробу виокремити спрямовуючи елементи життєвої поведінки таких соціальних верств, які справили найбільший вплив на практичну етику відповідної релігії і специфіки, тобто рис, що відрізняють її від інших релігій і разом з тим суттєвих для господарської етики. Такий вплив повинен справляти не обов'язково один прошарок. До того ж у процесі історичного розвитку визначальні у цьому розумінні прошарки можуть змінювати один одного. І ніколи подібний вплив не являє собою виняткову прерогативу окремого прошарку. Проте для кожної даної релігії можна у більшості виділити прошарки, життєва поведінка яких була, в усякому разі за перевагами, визначальною.
   Юдаїзм став після вавілонської неволі релігією "народу парія". На чолі його в середині століття виявилися інтелектуали, котрі отримали своєрідну літературно-ритуалістичну підготовку, представники пролетароїдної, раціоналістичної бюргерської інтелігенції.
   Думка автора аж ніяк не зводиться до того, що своєрідність релігії є простою функцією соціального становища того прошарку, який виступає в якості її характерного носія, немовби його "ідеологією" чи "відображення" його матеріальних і духовних інтересів. Навпаки, навряд чи можливе більше нерозуміння точки зору, що проводиться у даному дослідженні, ніж подібне тлумачення. Як не глибоко в окремих випадках економічно і політично обумовлений вплив на релігійну етику, її основні риси мають перш за все релігійні витоки. Навіть якщо вони нерідко у наступному поколінні радикально перетворюються, оскільки виявляється необхідність привести їх у відповідність до потреб общини, то приводяться вони, як правило, у відповідність перш за все з її релігійними потребами.
   Лише вторинне значення, що правда дуже часто суттєве, а часом і вирішальне, можуть мати інтереси, пов'язані з іншими сферами. Хоча для кожної релігії зміна соціально визначальних прошарків зазвичай дуже важлива, разом з тим немає сумніву, що тип релігії, котрій колись склався, дуже впливає на життєву поведінку різнорідних прошарків.
   Зв'язки між релігійною етикою та інтересами окремих прошарків інколи інтерпретувалися таким чином, немовби перша є тільки "функцією" останніх, причому не тільки у розумінні історичного матеріалізму - цього ми тут торкатися не будемо, - але й суто психологічної точки зору.
   Продовжимо розмову про національну економічну психологію. У попередньому викладі ми звертали увагу на її формування, маючи на увазі фактори загального погляду, що викликає, однак, найрізноманітніші соціально-психологічні наслідки. Зупинимося тепер на специфічних обставинах розвитку єврейської економічної людини, психології єврейського народу.
   Народ - це потужна гранітна основа, скріплена цементом столітніх традицій. Роль традицій багатогранна. Вони можуть сприяти економічному зростанню або, діючи вибірково, стимулювати розподіл праці і спеціалізацію; сила традицій здатна провокувати експерименти і дуже несподівані та зовсім неочікувані політичні рішення.
   Сучасне тісно пов'язане з минулим, хоча, як кажуть, не все, що "після цього" означає "внаслідок цього". Чіткої детермінованості тут немає, але ми щоденно відчуваємо національну ментальність, що історично склалася.
   Мірилом еволюційної зрілості і цінності було моральне і інтелектуальне пристосування.
   Сучасні антропологи і психологи схильні розподіляти людей за їхньою приналежністю до тієї чи іншої культури, часом цей фактор подається всеохоплюючим. Культурна специфічність і відповідні їй шаблони поведінки пояснюють приязність чи терпимість по відношенню до одних націй або підозріливість, ворожість до інших. Культурна спільність, близькість системи переваги і мотивації призводить до виникнення певних політичних інститутів, якими в нашому випадку є єврейський кооперативний рух.
  
   1.2. Кооперативна політика та ідеологія і практика іудаїзму
  
  
  
   1.2.1. Іудаїзм. Заповіді. Кооперативні цінності. Іудаїзм - це не тільки релігія, не тільки вчення про філософію, моральність, етику. Перш за все - це закон, що регламентує всі без винятку сторони життя як індивіда, так і суспільства. Окрім порядку молитви, вивчення Тори, дотримання суботи і свят, виховання дітей, майнових і трудових відносин, закон цей визначає спосіб поведінки єврея у таких сферах як харчування, гігієна, одяг, подружні стосунки та інше.
   Основа закону - 613 заповідей, які Всевишній дав Мойсею на горі Сінай і які записані у П'ятикнижжі Мойсеєвому (Хумаші). Заповіді ці поділяються на дві категорії: 248 заповідей, що приписують, і 365, що забороняють. Однак у П'ятикнижжі про заповіді говориться лише у загальному вигляді, і цих знань у більшості випадків недостатньо для виконання заповідей у різних складних мінливих життєвих ситуаціях. Тому на горі Сінай Всевишній дав Мойсею не тільки Письмову Тору (Тора шебіхтав), тобто ту частину Вчення, яку було наказано записати або самому Мойсею, або пророкам наступних поколінь, але й Усну Тору (Тора шебеальпе). В Усній Торі, до якої належать Мішна, Талмуд, а також безліч коментарів і тлумачень, заповіді описані детально, з усіма вказівками, необхідними для їхнього практичного виконання. У наш час й Усна Тора записана. Однак у далекому минулому, починаючи з покоління Мойсея (покоління виходу з Єгипту) і до завершення ІІ ст. н.е., тобто близько 15 ст. тому, Усна Тора дійсно передавалася із покоління у покоління тільки усно. Мішну, що складає законодавчу основу Усної Тори і складається із 63 трактатів, записав рабі Йегуда Ганасі, якого часто називають Рабейну Гакадош ("наш святий учитель") або просто Рабі ("учитель"). Це відбувалося вже після захоплення Країни Ізраїлю римлянами і зруйнування Другого Храму.
   Мішна дає закони, заповіді у контексті конкретних життєвих ситуацій, розповідей про вчинки і судження мудреців і законовчителів. Вона наводить також численні випадки розходжень у думках між законовчителями, дискусії, а у низці випадків також вирішення суперечки. Ще більш докладні епізоди і розгорнуті дискусії містяться у Талмуді (який в основі своїй є широким коментарем і ґрунтовним тлумаченням Мішни). Опис деталей суперечок, мистецтва і логіки ведення дискусії, аргументації і шляхів вдосконалення кінцевих висновків дозволяє використовувати величезний за обсягом, глибиною і різнобічністю матеріал Талмуду для прийняття за аналогією законодавчих постанов у будь-якій конкретній ситуації, навіть якщо у результаті зміни історичних епох зовнішні умови радикально змінились. Слід відзначити, що Талмуд є не тільки фундаментом єврейського законодавства, але й джерелом світогляду, віри, моралі. Недарма протягом багатьох століть вивчення Тори в йешивах практично ототожнювалося з вивченням Талмуду. Хоча формально Талмуд є лише частиною Тори, в ньому так органічно переплетені всі інші компоненти як Письмової, так і Усної Тори, що людина, яка вивчає Талмуд, по суті, оволодіває всією Торою. Тому і побутує у народі висловлювання "Море Талмуду", хоча ця метафора відображає, звичайно, той факт, що обсяг Талмуду величезний.
   Зі сказаного вище ми можемо, ймовірно, зробити висновок про те, що для вирішення того чи іншого конкретного законодавчого питання потрібні глибокі знання Талмуду, як, звичайно, й інших частин Тори. Протягом багатьох століть цей факт слугував одним зі стимулів до постійного і поглибленого вивчення Тори і Талмуду. Ідея створення законодавчого довідника зі зручною систематичною структурою, такого собі кодексу, можливо, була причиною того, що протягом низки століть такий кодекс не був написаний. Дуже ймовірно, одначе, що ще більш важливими причинами були побоювання, що наявність доступного і зручного кодексу послабить інтерес до вивчення Талмуду. Адже історичний досвід навчає, що ті єврейські общини, у яких послаблювалася інтенсивність вивчення Талмуду або вивчення припинялося зовсім, розпадалися, асимілювалися і зникали.
   Розглянемо детальніше по Талмуду деякі моральні та економіко-правові питання, які були основою формування мислення єврея як людини економічної і являлися базовими в будь-яких ділових стосунках, в тому числі і в кредитній кооперації.
   Наведемо як приклад відомий талмудичний уривок, що описує спробу виділити із 613 заповідей найбільш важливі.
   Раббі Сімлай навчав: 613 заповідей були відкриті Мойсею: 365, котрі забороняють, і 248 - котрі наказують... Коли Давид (котрому, вірогідно, належить авторство Псалмів) прийшов, він узагальнив 613 заповідей до 11 етичних принципів:
   "Господи, кому дано пробувати у шатрі Твоєму? Проживати на святій горі Твоїй"?
      -- Тому, чиї шляхи непорочні
      -- хто чинить справедливо
      -- і не бреше самому собі
      -- у кого на устах немає обмови
      -- хто другові не чинить зла, не образить ближнього
      -- хто зневажає негідників
      -- а богобоязливих поважає
      -- якщо присягнувся - нехай навіть на шкоду собі - клятви не порушить
      -- не дає грошей під відсотки
      -- не бере хабара
      -- хто не підкупний - ніколи не засудить невинного.

[22, c.18-19]

  
   Що означає третій принцип "Той, хто каже правду у серці своєму"? Це людина, яка йде за правдою, навіть якщо вона відома лише їй і навіть якщо це невигідно з практичної точки зору. Коментарі у Талмуді розповідають про випадок з Рабі Сафрою: "Одного разу, коли Раббі читав "Шма"..., до його кімнати ввійшла людина і запропонувала купити якийсь товар у крамниці. Не бажаючи переривати молитву, Раббі не відповів. Покупець сприйняв тишу як відмову і декілька разів перепитав, пропонуючи за товар все більшу суму. Коли Раббі Сафра закінчив молитву, він пояснив, чому він зберігав мовчання і сказав, що продасть товар за початковою ціною, адже почувши її, він був готовий укласти угоду..."
   Але ми вважаємо за необхідне навести більш широкий спектр Заповідей, які мають відношення до нашої теми, тобто до економіки і моральних цінностей. Перелічимо їх.

Заповіді, що наказують

Повинен:

   38. Давати цдаку (милостиню) бідним.
   39. Виконувати обітницю і дотримуватися клятви.
   60 Любити ближнього як самого себе.
   62. Давати гроші у борг бідним.
   63. Повертати речі, взяті під заставу, за першою вимогою власника.
   67. Вершити правосуддя у справах торгівлі згідно із законами Тори.
   68. Повертати награбоване.
   69. Повертати загублене.
   70. Розвантажити тварину, яка лежить під ношею.
   71. Допомогти ближньому навантажувати поклажу на тварину чи людину.
   72. Вибачати грішнику.
  

Заповіді, що забороняють

   29. Присягатися даремно.
   30. Давати брехливі клятви у грошових справах.
   31. Давати брехливу клятву.
   34. Викрадати майно.
   35. Грабувати свого ближнього.
   36. Брехати у грошових спорах.
   37. Ошукувати ближнього.
   39. Брехливо свідчити.
   40. Домагатися чужого майна.
   41. Розпалювати у серці бажання до чужого майна.
   47. Обдурювати один одного у торгових справах.
   48. Ображати ближнього словами.
   51. Утискувати вдову або сироту.
   52. Вимагати повернення боргу, якщо відомо, що боржникові нічим розрахуватися.
   53. Брати участь у передачі позики під відсотки.
   54. Давати єврею під відсотки гроші, їжу та інші речі.
   55. Брати у борг у єврея під відсотки.
   58. Брати під заставу предмети, що використовуються для приготування їжі.
   59. Забирати заставу у боржника силоміць.
   60. Брати під заставу одяг вдови.
   61. Утримувати заставу, якщо вона потрібна власникові.
   62. Робити жорстоким своє серце, відмовляючись допомогти біднякові.
   76. Сприяти тому, щоб ближній погрішив.
   77. Поширювати плітки.
   78. Ненавидіти один одного.
   79. Паплюжити один одного.
   80. Мститися один одному.
   81. Зберігати будь-яку образу.
   82. Ухилятися від врятування єврея.
   83. Обдурювати у разі торгових змін під час зважування.
   84. Тримати у своєму володінні неточну міру чи гирю.

[23]

  
   А тепер розглянемо заповідь про "Цдаку" і як вона трактується в головних єврейських Книгах.
   195-а заповідь - веління давати пожертвування бідним (Цдака), підтримуючи нужденних і полегшуючи їхню долю. Веління виконувати цю заповідь повторено у різних висловлюваннях. Сказав Він: "Якщо ж буде хтось жебраком із твоїх братів..., то відкрий йому свою руку" (Дварим 15:7-8). І сказав: "І якщо збідніє брат твій, то підтримай його, хоч він прибулець, хоч поселенець ..., нехай живе брат твій із тобою" (Ваікра 25:35-36). І в усіх цих віршах мається на увазі одне: щоб ми забезпечували наших бідняків усім необхідним і підтримували їх.
   Закони, пов'язані з виконанням цієї заповіді, роз'яснюються у різних місцях Талмуду, переважно у трактатах Ктубот (48-50-а, 66-б-68-а) і Бава батра (8-11-а, 43-а). Згідно з нашою традицією (Гітін 4-б), навіть бідняк, котрий сам живе на пожертвування, зобов'язаний виконувати цю заповідь, підтримуючи, бодай навіть найменшим, того, хто бідніший або подібний до нього [24, с. 150].
   Що говорить Талмуд про цю заповідь, що наказує?
   Сказано у Торі: "Відкрий для нього свою руку" (Дварим 15:8). Мудреці пояснюють, що заповідь "відкрити руку" говорить про пожертвування, цдаку. Ми зобов'язані давати цдаку незаможним стільки разів, скільки вони про це нас попросять" (Сифри). Ще сказано у Торі: "Підтримай його, хоч він прибулець, хоч він поселенець ..., і він буде жити з тобою (Ваікра 25:35). Під "прибульцем" розуміють людину, яка перейшла у єврейство, під поселенцем - того, хто прийняв на себе дотримання усіх семи заповідей, які заповідалися усіх нащадками Ноаха; ми повинні допомагати і такій людині.
   І ще сказано: "... щоб жив твій брат з тобою" (Ваікра 25:36).
   Потрібно давати те, що необхідно біднякові, те, чого у нього немає і без чого він не може обійтись. Якщо у бідного немає одягу, потрібно дати йому одяг; і так само з усіма іншими необхідними йому речами. Допомогу надають, зважаючи на свої можливості; до того ж ця заповідь покладена навіть на бідну людину, навіть на того, хто сам живе на подаяння, - він теж зобов'язаний давати цдаку іншим бідним.
   Перевага у порядку надання допомоги встановлюється таким чином: спочатку будь-який бідний родич, потім бідний сусід, потім бідняк твого міста. На це вказує сама Тора, коли говорить: "Ти повинен розкрити свою руку для твого брата, твого бідного і твого злиденного у твоїй землі" (Дварим 15:11).
   Той, хто побачивши прохача милостині, ховає від нього свої очі (роблячи вигляд, що немовби не бачить його) і не подає йому, - тим самим порушує не тільки вказану заповідь, але і заборону, про яку говорилося вище (див. 62-у заповідь, що забороняє). Людина, що відмовляється давати цдаку, коли її просять у неї і коли вона може її дати, здійснює дуже тяжкий вчинок; така людина називається грішником і злодієм.
   Ми зобов'язані дотримуватися заповіді про цдаку ретельніше, ніж усіх інших заповідей, оскільки милосердя - розпізнавальна риса єврейського народу, нащадків Авраама. Влада єврейського царя в Ерец Ісраель може бути відновлена, й істинна віра може вистояти тільки через милосердя, як сказано: "Ціон спокутується правосуддям, а його покаяні - праведністю" (Ісая 1:27). Єврейське походження немилосердної людини повинно бути поставлено під сумнів, оскільки жорстокість не властива євреям, як сказано: "Ось іде народ з півночі, великий народ..., жорстокі вони і нещадні". (Єремія 50:41-42). Всі євреї - брати, як сказано у Торі: "Ви - сини Всевишнього, Всевишньому Богу" (Дварим 14:1). Якщо навіть у братів немає жалю один до одного, то хто тоді пожаліє бідняка? До кого нужденний може звернутися, благаючи про допомогу? Невже до язичників, які ненавидять і переслідують євреїв? Його погляд звернений тільки до своїх побратимів!
   Необхідно давати цдаку із приємним виразом обличчя, з радістю, а не з виглядом людини, яка важко розтається зі своїм майном. Милосердя ніколи не призводило ні до чого поганого, ніхто не став біднішим, подавши бідному, бо сказано: "І милосердним стане світ (Ісая 32:17)". Необхідно заспокоїти і втішити бідну людину, не можна дорікати їй, кричати на неї, оскільки її серце і без того розбито. Горе тому, хто ганьбить бідняка!
   Які ми можемо зробити висновки?
   Іудаїзм твердить, що прагнення до справедливості, милосердя і співпереживання - основні риси характеру синів Ізраїлю. Більше того, якщо єврей недостатньо милосердний і недостатньо співпереживає та проявляє жорстокість стосовно ближнього свого, Талмуд вимагає перевірити його родовід, оскільки є сумніви, що він дійсно єврей.
   Якщо в інших народів акт милосердя називається милістю серця, а акт благодіяння вважається виявом милості і вчинком добровільним, то в іудаїзмі це трохи не так. По-перше, благодіяння, милостиня, івритом "Цдака", що означає "справедливість" і розуміється як здійснення благодіяння не тільки через доброту душевну, але і як встановлення у світі вищої, Божественної Справедливості. А по-друге, цей акт є справою не добровільною, а обов'язковою.
   Згідно із законом Тори, кожний, навіть той, хто сам живе на подаяння, зобов'язаний давати "Цдаку" - не милостиню подавати тому, хто її просить, а творити справедливість.
   Ось чому в іудаїзмі "Цдака" вважається не як милостиня, а як справедливий розподіл доходів.
   Тому іудаїзм вважає "Цдаку" не добровільною і добросердною справою, а обов'язковою, і ця обов'язковість перетворює "Цдаку" на форму податку. Кожний зобов'язаний дати на "Цдаку" не менше 10% річного доходу.
  -- Якщо людина дає милостиню із невдоволенням, вона йому не зараховується.
  -- У першу чергу "Цдака" дається дійсно тим, хто її потребує: прибульцям, сиротам, вдовам і жебракам. Дуже похвальна справа підтримувати матеріально тих, хто вивчає Тору вдень і вночі, а також витратити гроші на облаштування весілля для бідної нареченої.
  -- У першу чергу "Цдаку" дають рідним, сусідам і біднякам свого міста, а потім усім іншим. Якщо той, хто дає "Цдаку", сам не дуже багатий, він має право витратити гроші, виділені на "Цдаку", на навчання своїх дітей Торі і на купівлю священних книг. (При цьому на книгах робиться відповідний запис про те, що вони не передаються у спадок).
  -- Наскільки це можливо, потрібно намагатися давати "Цдаку" таємно. Вищим ступенем милосердя вважається такий, коли той, хто дає, не знає, кому він дає, а той, хто бере, не знає, від кого він приймає.
  -- Але найвищим ступенем милосердя є підтримка ближнього свого ще до того, як він почав біднішати.
  -- Дуже похвальна справа - підтримка мудреця, того, хто вдень і вночі вивчає Тору. Якщо він не хоче приймати "Цдаку", йому допомагають іншими способами: продають дешево, а купують дорого, беруть на себе управління його майном, беруть його компаньйоном, видають за нього свою дочку і т.ін.
  -- В той же час кожен повинен прагнути до того, щоб не потрапляти у залежність до інших. Але якщо людина дійсно не може прожити без подаяння через хворобу або похилий вік, йому заборонено відмовлятися від "Цдаки".
  -- Дуже великою заповіддю вважається "Цдака" на будівництво синагоги і викуп полонених. Коли викрадають декілька чоловік, Закон вимагає у першу чергу викупляти жінок [25, с. 194-200].
   Але Талмуд на цьому не зупиняється, а розвиває цю заповідь глибше, підкреслюючи, що виконання закону про "Цдаку" (яким би сумлінним воно не було), впливає на наслідки, а не на причину цього явища. Тому розглянемо і таке питання: коли не подати милостиню - найбільша милостиня.
   "Є вісім ступенів милосердя, кожен з яких вище попереднього. Найвище милосердя - допомогти бідному єврею подарунком, позикою або наданням роботи, або дати йому частку у справі, словом, зробити так, щоб він більше не потребував допомоги інших людей" (Мішне Тора "Закони про дари бідним", 10:7).
   Маймонід ясно відчув те, що зараз усім відомо - тривале одержання милостині призводить до деградації особистості. Тому найкраще відкривати бідним кредит і знаходити для них роботу. Тому він і сформулював 197-у заповідь.
   197-а заповідь - веління давати у борг бідному, щоб полегшити його долю і покращити хід його справ. І це більш суворий наказ і зобов'язання, ніж заповідь про цдаку. Адже не так страждає і бідує той, хто, принижуючись, відкрито випрошує у людей те, що йому необхідне, як той, хто ще не відкриває свого становища. І він потребує допомоги, щоб його жалюгідне становище не виявлялось і він не став би залежати від подаяння.
   Наказ виконувати цю заповідь міститься у Його вимовленому: "Якщо ти наділяєш грошима Мій народ, бідняка, котрий з тобою..." (Шмот 22:24). І сказано у Мехільті (Мішпатим): "Всі "якщо" у Торі - це дозволи, крім тих випадків...", і один з них - "Якщо ти наділяєш грошима Мій народ...". Сказали мудреці: "Якщо ти наділяєш грошима" - обов'язкова вимога. І щоб ти не засумнівався: "Можливо, це не зобов'язання, а просто дозвіл?", Тора говорить: "Дай йому у борг в міру потреб його" (Дварим 15:8), що є обов'язковою вимогою, а не дозволом".
   Закони, пов'язані з виконанням цієї заповіді, так само пояснюються у декількох місцях трактату "Ктубот" (48-а, 67-б), і у трактаті "Бава батра" (8-а) [24, с. 150-151].
   Багато хто думає, що знамените вчення Маймоніда про вищий ступінь милосердя є цілком і повністю його нововведенням. Насправді Талмуд вчить, що, за законом про цдаку, необхідно створити такі умови, за яких людина не буде більше терпіти нужду зовсім або, принаймні, протягом, достатньо довгого часу. Раббі Абба сказав від імені Раббі Шимоне Бен Лакіша: "Той, хто позичає бідному краще того, хто дає милостиню; а той, хто кидає гроші у спільний карман (щоб дати частку бідному у справі), краще їх обох" (Шаббат, 63-а).
   Єврейське розуміння вищого ступеня милосердя як допомоги бідному стати на ноги, щоб він міг сам забезпечувати себе, бере початок у рядках Тори та їхніх коментарях Раввінами: "І якщо збідніє брат твій і знесиліє у тебе, то підтримай його, хоч він прибулець, хоч поселенець, і буде жити він з тобою" (Ваікра, 25:35-36).
   Можна пояснити слова "підтримай його" за допомогою аналогії. Доки важко навантажений віслюк стоїть, одна людина може схопити його (утримати від падіння), і той залишиться стояти. Якщо ж він упав, п'ять чоловік не примусять його знову встати (Сифра, Ваікра).
   Кращий вид допомоги - підтримати іншого єврея, не дозволивши йому збідніти. Це можна зробити або у виглядів подарунка, або позички, або взяти до себе компаньйоном, знайти йому підходящу роботу. Так наказує Тора, кажучи: "Підтримай його (Ваікра, 25:35). Підтримай його до того, як він упаде."
   Наші мудреці кажуть, що той, хто насправді не потребує цдаки, але однаково просить її, врешті-решт обов'язково опиниться у становищі, коли без цдаки не зможе прожити. А той, хто надає перевагу злидням, щоб не бути тягарем для інших, врешті-решт неодмінно розбагатіє і буде матеріально підтримувати інших. Саме таку людину має на увазі пророк Ірмеягу, вигукуючи: "Щаслива людина, яка покладається на Господа!" (Ірмеягу, 17:7).
   Подивимось тепер, як це питання було сформульоване в концентрованій формі по Кіцур Шулхан Арух.

Закони позичок

   1. Заповідь із Тори вимагає давати у борг бідним євреям, як сказано: "Якщо гроші будеш ти позичати народові Моєму бідному, котрий із тобою...". І хоч у вірші вжито слово "якщо", знають мудреці наші благословенної пам'яті від своїх учителів, що це "якщо" говорить не про право, а про обов'язок. Так говориться у збірці Мідрашей "Мехільта": "Якщо гроші будеш ти позичати..." - мова йде про обов'язок. Про обов'язок чи лише про право (адже сказано "якщо")?. Про це говорить інший вірш: "І візьми у нього заставу..." - тобто говориться саме про наказ".
   Чому же сказано "якщо". Ось що саме мається на увазі: якщо ти вже позичаєш гроші, то позичай Моєму народові, а не неєвреям. Кому ж із "Мого народу"? Тим, які "з тобою". Звідси зробили висновок мудреці наші благословенної пам'яті: бідняк, який є твоїм родичем, має переважне право на позичку, а бідняк твого міста - переважне право у порівнянні з іншими бідняками.
   І заповідь дати бідному у борг - більш важлива заповідь, ніж заповідь дати милостиню біднякові, який просить її, оскільки останній уже вимушений жебракувати, а той, хто просить у борг, ще не дійшов до цього щабля.
   І Тора гнівається на того, хто відмовляється позичати гроші бідному, кажучи: "І жадібним ти будеш для брата твого злидаря..." Якщо людина позичає бідному, про неї говорить вірш: "Тоді поклич, і Бог відповість".
   2. Якщо навіть багата людина потребує позички - заповідь вимагає дати йому у борг та допомогти також словами, давши пораду, яка буде їй корисною.
   3. Заборонено давати у борг без свідків, навіть знатоку Тори, крім як у випадках, коли позичка відбувається під заставу. Краще ж давати у борг під розписку.
   4. Заборонено наполягати на виплаті боржником боргу, якщо кредитор знає, що у того зараз немає грошей. Навіть проходити перед ним заборонено, оскільки тому буде соромно у присутності свого кредитора, знаючи, що він неспроможний виплатити борг, і про це сказано: "... і не будь йому утискувачем".
   5. Так само, як кредитору заборонено утискувати боржника, заборонено боржникові навмисно утримувати у себе гроші товариша, які у нього лежать, і казати: "йди і приходь завтра" у тому випадку, якщо у нього зараз дійсно є чим віддати, як сказано: "Не кажи ближньому своєму: йди і прийди".
   6. Заборонено боржнику, взявши гроші у борг, розтратити їх без користі, так, що вони можуть бути витрачені і нічим буде виплатити борг, навіть у тому випадку, якщо кредитор дуже багата людина. І той, хто так робить, називається злодієм, як сказано: "Позичає злодій і не платить". І заповідали мудреці наші: "Хай будуть гроші товариша твого важливі для тебе, як твої". І якщо кредитор знає про боржника, що він зазвичай так чинить, тобто не турбується про чужі гроші, краще зовсім не давати йому у борг, ніж дати і бути вимушеним потім примушувати його виплатити борг, порушуючи кожного разу заборону "... і не будь йому утискувачем".
   7. Той, хто дає у борг під заставу, повинен остерігатися користуватися цією заставою, оскільки це використання застави нагадує взяття відсотків. Якщо ж людина дала у борг біднякові під заставу мотики, сокири і т.ін., які можна здавати в оренду за велику платню, а амортизація їхня дуже мала - кредитор може здавати ці речі в оренду, не питаючи дозволу боржника, і вираховувати орендну платню із суми боргу, оскільки ми можемо покладатися на те, що боржника це влаштовує. А деякі кажуть, що кредитор має право здавати ці речі в оренду тільки іншим, але не собі, щоб не подумали, що він користується цими речами безкоштовно тільки за те, що дав власнику цих речей у борг.
   8. Якщо кредитор хоче взяти у боржника заставу не під час самої позички, а після цього, він може зробити це тільки під наглядом рабинського суду.
   9. Завжди потрібно людині уникати ролі поручителя під час позички і ролі зберігача застав, наскільки це можливо.
   10. Якщо у людини є боргова розписка її товариша і та розписка зношена і скоро стане нерозбірливою, нехай ця людина прийде у рабинський суд, де їй підтвердять цю розписку.
   11. Заборонено тримати у будинку погашену боргову розписку, як сказано: "Не населяй шатро своє обманом".
   12. Як потрібно дуже дбайливо зберігати дану тобі товаришем на зберігання річ, так дуже дбайливо потрібно зберігати річ, дану під заставу, оскільки той, хто зберігає заставу, вважається таким, що робить це не як послугу, а за платню. Так само, як той, хто взяв річ просто на зберігання, не має права передати її на зберігання ще комусь, як буде пояснено у главі 189, так само і кредитор не має права передати заставу комусь іншому на зберігання або дати її під заставу ще комусь без згоди господаря.
   13. Якщо людина дає товаришу у борг під заставу, маючи на увазі, що якщо товариш не віддасть йому гроші до такого-то терміну, застава стане повністю належати кредитору, то хай вона неодмінно скаже йому у момент позички: "Якщо ти не викупиш цю річ до такого-то терміну, вона стане вважатися такою, що належить мені із сьогоднішнього дня".
   14. Якщо людина знає, що винна своєму товаришу гроші, а товариш каже йому: "Я точно знаю, що ти мені нічого не винен", - він не зобов'язаний сплачувати йому борг, оскільки (навіть якщо борг і був), товариш його вибачив йому ці гроші.
   15. Якщо боржник збирається виплатити борг кредитору через посланця, то негайно відразу після того, коли він передасть гроші посланцеві, ці гроші стають належними через того посланця безпосередньо кредитору. І якщо тепер боржник передумав і хоче забрати гроші назад, а борг сплатити потім, - йому заборонено це робити, оскільки довелося б брати гроші у кредитора без його дозволу; і посланцеві також заборонено давати їх боржнику [26, с. 399-400].
   Тора забороняє євреям брати відсотки за позику євреєві (Дварим, 23:20). У біблейську епоху життя євреїв переважно зводилось до сільського господарства, і потреба у грошах виникала дуже рідко. З розвитком економіки гроші стали розглядатися як будь-яке інше майно - і люди не хотіли більше давати у борг, якщо не очікували за це платні. У результаті була створена правова фікція, яка все ще використовується ортодоксами. Кредитор стає партнером у справі позичальника і отримує платню за кредит (яка перевищує початкову суму) як свою частку у бізнесі. Але на відміну від справжнього партнера йому потрібно заплатити, навіть якщо справа неприбуткова.
   Ця правова фікція, відома у єврейському праві як "гетер інка" - "дозвіл на бізнес", дозволяється тільки у разі надання кредиту спроможним людям. У разі дачі грошей бідним єврейське право забороняє відсотки у будь-якій формі. В єврейських общинах були товариства "гмілут хесед" (безвідсоткова позика), де бідні можуть одержати безвідсотковий кредит.
   Як розглядається цей дозвіл "давати в оборот" в єврейській традиції [27, с. 63-76]. Опишемо коротко, у яких випадках можна давати гроші для одержання прибутку з них (тобто ніби "дати під відсотки") без порушення заборони. У цій главі ми не будемо торкатися ситуацій, на які Галаха не дає однозначних відповідей, або складних і заплутаних випадків. Перш за все скажемо, що, оскільки заборона на "рібіт" така ж сувора, як заборона споживати скоромне, можливо, варто уникати згадки у розписуванні всіх слів на зразок "рібіт", "відсоток" і подібних їм - як заради максимальної кашерності розписування, так і тому, що не слід згадувати заборонену дію, оскільки тоді може здатися, що вона дозволена.
  

Договір про "давання в оборот" за всіма правилами

   Ось умови, необхідні для того, щоб договір про "давання в оборот" відповідав усім вимогам закону. (Якщо людина складає договір про "давання в оборот", в якому не виконана одна із нижченаведених умов, він повинен порадитися з рабином). Необхідно:
   а) розуміти договір; б) скласти його у письмовому вигляді; в) щоб виплата прибутку була одноразовою; г) щоб гроші були призначені для обороту, а не для виплати боргів; д) щоб той, хто взяв гроші в оборот, отримав платню за свою працю; е) щоб сума грошей, даних кредитором боржникові, була вказана окремо; ж) щоб була ймовірність, що той, хто взяв гроші в оборот, отримає прибуток від своїх угод.
   1. Розуміти договір. Ми вже роз'яснювали необхідність того, щоб ті, хто бере участь в угоді, розуміли суть дозволу "давання в оборот". Якщо договір вже підписаний, а вони не розуміють, у чому вона полягає, то, за низкою думок, договір дійсний, хоча є думки, що він недійсний. Якщо людина підписує договір про "давання в оборот" з банками, хоча і не розуміє його суті, то він недійсний за більшістю думок.
   2. Скласти договір у письмовому вигляді. Ми вже пояснювали, що варто записати договір про "давання в оборот", хоча б коротко. У разі необхідності можна дати гроші і домовитися про умови договору давання в оборот на словах, а потім записати їх.
   3. Щоб виплата прибутку була одноразовою. Було б краще, щоб той, хто взяв гроші в оборот, зобов'язався або принести клятву, або звільнитися від клятви за допомогою однієї виплати, а не за допомогою суми, яка збільшується кожного місяця. Але є також і дозволи на виплату, що збільшується кожного місяця, і, якщо людина користується типовим договором, наведеним у "Хохмат Адам", вона, очевидно, може вказати, що сума виплати збільшується кожного місяця.
   4. Щоб гроші були призначені для обороту, а не для виплати боргів.
   Питання: - Чи зобов'язаний той, хто взяв гроші в оборот, використовувати їх саме для бізнесу, чи він має право взяти їх для виплати боргів?
   Відповідь: - Пише "Шулхан Арух а-рав": "Усі варіанти дозволів давати гроші в оборот вимагають, щоб відбувався оборот грошей, тобто той, хто взяв гроші, не може витратити їх на свої потреби, а тільки пускає їх в оборот і одержує прибуток". Отже, використати дозвіл про "давання в оборот", щоб узяти гроші для вплати колишніх боргів, заборонено.
   Зробимо висновки, виходячи із Талмуду як кодексу законів ділових стосунків.
   Трактат Бава Меція ("Середній розділ") є частиною одного із шести розділів Талмуду Нєзикін ("Види збитків"), який переважно займається законами майнових відносин і перш за все класифікацією видів матеріальних збитків та визначенням розміру компенсації. Крім того, у цьому розділі розглядаються принципи побудови суду і закони судочинства. Як доповнення до нього ввійшов трактат Авода Зара ("Ідолопоклон"), який займається заборонами, пов'язаними з ідолопоклонством. Окрему частину розділу складає Піркей Авот ("Повчання батьків").
   Прийнято вважати, що спочатку (у період формування Талмуду, ІІІ ст. н.е. - VI ст. н.е.). Бава Меція поряд з Бава Кама ("Перший розділ") і Бава Батра ("Останній розділ") були частинами одного великого трактату, який називався Нєзикін. Сьогодні кожний з них являє собою окремий трактат і є складовою частиною четвертого розділу Талмуду Нєзикін. Трактат Бава Кама переважно займається законами про спричинення матеріального збитку як самою людиною, так і його майном. У Бава Батра розглядаються закони, що регулюють відносини між співвласниками, порушують питання, пов'язані з охороною майнових прав, а також роз'яснюють закони про спадок і правила складання векселів. У трактаті Бава Меція розглядаються закони, що стосуються майнових спорів, які виникають у таких типових життєвих ситуаціях, як знахідка, передавання та заставу або на зберігання, позичання грошей, найом робітників, підрядників, орендарів, а також закони, які забороняють здобуття процентів під час повернення боргу.
   Слід звернути увагу на те, що методикою, спільною для всіх трактатів Мішни, зокрема і Талмуду в цілому є розгляд ситуацій, у яких виявляються несподівані деталі загальних законів і правил. При цьому передбачається, що основи закону вже добре відомі тому, хто поступає до вивчення Талмуду. Бава Батра не є винятком: закони придбання майна, укладення торгових угод і трудових відносин завжди розглядаються на прикладі несподіваних, екстремальних ситуацій. Іншою рисою, спільною для всіх трактатів Талмуду, що найбільш яскраво проявилася у Бава Кама, Бава Меція і Бава Батра, є органічне переплетення двох сфер: законів, що визначають обов'язки людини стосовно Бога, і законів, що визначають обов'язки однієї людини стосовно іншої.
   Як правило, закони, що належать до першої сфери, ґрунтуються на принципі, міра за міру і виявляються цілком зрозумілими, на той час, коли закони, що належать до другої сфери, оперують поняттями духовних структур, котрі не всім добре відомі і часто виходять за межі раціонального. Інколи основою для висновку законів, що визначають майнові відносини між людьми, є закони, які належать до Храму: правила визначення стану ритуальної чистоти і нечистоти, закони жертвопринесення і посвячень у Храм і т. ін. Це говорить про те, що Талмуд, розкриваючи положення, спочатку закладені у тексті Тори (Шмот, 21-23, глава Мішпатім, Ваікра, 19, глава Кдошим, т.ін.), розглядає закони, покликані регулювати відносини між людьми у повсякденному житті не як правила, вироблені людством на основі загальноприйнятої логіки й аналізу життєвих ситуацій, а як особливі, дані всевишнім закони: з одного боку, вони не суперечать висновкам, до яких веде раціональне мислення, що спирається на загальні міркування, а з іншого боку, містять у собі ірраціональний елемент як вказівку на те, що злочин проти людини є також злочином проти Всевишнього і виплати компенсацій у розмірі завданої шкоди не завжди буває достатньо, щоб зняти з людини відповідальність за вчинене перед Творцем. Саме тому суперечки про конкретне розуміння якоїсь деталі закону зі сфери майнових відносин рясніють посиланнями на закони ритуальної чистоти і нечистоти та інші закони, що визначають обов'язки людини стосовно Всевишнього.
   Розпізнавальною рисою законів Тори, що регулюють майнові стосунки між людьми, є те, що допомога ближньому розглядається не як щось індивідуальне, залежне тільки від доброї волі людини, а як інтегральна частина системи законів. Найяскравіший приклад - закони про повернення пропажі (котрим присвячена друга глава трактату Бава Меція та про обов'язки допомогти подорожньому, нав'ючена худобина якого впала на дорозі. Закон зобов'язує людину привносити елемент милості в усі стосунки між людьми). Тому часто під час опису того чи іншого закону Тора користується словами "брат твій", "ближній твій". Поняття "брат" включає всіх тих, хто належить до єврейського народу і виконує закон, тоді як "ближній" належить до всіх євреїв. Проте, за законом Тори, єврей зобов'язаний дотримуватися елементарних правил (перш за все заборона крадіжки) і тоді, коли мова йде про представників інших народів.
   Природно, що далеко не в усіх ситуаціях закон вимагає від людини виявляти тільки милість стосовно ближнього. Багато законів дають можливість вимагати повернення боргу, виплати за зроблену роботу, компенсацій за завдані збитки або образу відповідно до суворо визначених правил. Але навіть ці закони передбачають вияв милості: залежно від обставин, а також морального стану та матеріального становища відповідача не потрібно наполягати на дотриманні букви закону і рекомендується частково поступитися. Мудреці Талмуду у трактаті Бава Меція розповідають, що правило Тори, яке зобов'язує людину не наполягати на своїх правах і в міру можливостей поступатися, може бути розглянуто як загальна характеристика більшості наказуючих й обмежуючих заповідей. Як це не парадоксально, за законом Тори, людина часто зобов'язана робити більше того, що вимагає від неї формальний закон. Вводиться навіть спеціальний термін, що описує вчинок або поведінку людини, які виходять за рамки формального закону - "дії поза межами закону". Звичайно, що виконати цю вимогу може тільки той, хто прагне до праведності та добра, володіючи при цьому достатньою грамотністю (щоб його дії не спричинили жодним наказам й обмеженням Тори). Це стосується однаково і законів, що визначають обов'язки людини стосовно Всевишнього, і законів, що регулюють стосунки між людьми. В останньому випадку часто краще поступитися у змаганні, відмовитися від клятви або вирішити спір шляхом примирення (і це само собою стає окремою заповіддю), ніж поновити або продовжити судовий процес.
   Галахот (закони), які розглядаються у трактаті Бава Меція, можна класифікувати і розподілити за чотирма рівнями:
      -- Обов'язки щодо всіх людей, незалежно від їхньої приналежності до єврейського народу. До цього рівня належить переважна більшість законів про права на майно і передавання цих прав іншій особі. (У цих законах потрібно розрізняти дві групи: правила, встановлена безпосередньо Торою, і постанови мудреців).
      -- Закони, що визначають обов'язки тільки стосовно євреїв. Для цього рівня законів характерна вимога вирішувати питання, поєднуючи принцип суду із принципом милості.
      -- Закони, що визначають правильну поведінку людини. Відступ від них не передбачає втручання суду (наприклад, обов'язок дотримуватися даного слова, навіть якщо воно не було нічим підкріплено). Про того, хто не тримає слова, кажуть: "Сам дух вчення Мудреців не сприймає цього".
      -- Закони, що повністю належать до сфери етики і моралі. Ці закони обов'язкові переважно для тих людей, котрі обрали шлях праведності, вибравши духовний розвиток основною метою свого життя, щоб ти міг іти шляхом гарних людей і триматися стежки праведних (Притчі, 2:20).
   У трактаті Бава Меція присутня тема, яка є інтегральною частиною будь-якої дискусії. Ця тема - киньян ("придбання", "право володіння"). Дія, за допомогою якої набувається те чи інше майно. Киньян, як право на майно, припиняє свою дію зі смертю людини або у тому випадку, коли господар добровільно передає свої права іншій особі. Інколи господар буває позбавлений можливості розпоряджатися належним йому майном: або ж проти своєї волі (коли майно вкрадено чи загублено), або ж у результаті того, що воно позичено чи дано під заставу. Для всіх подібних випадків існують правила, відповідно до яких визначається ступінь приналежності цього майна господареві. Права можуть зберігатися навіть у тому випадку, якщо майном користується інша людина. Однак у деяких випадках людина, як привласнила собі майно, "набуває" його незалежно від того, сплатив він за нього чи ні. Той, хто придбав майно незаконним шляхом, у будь-якому випадку зобов'язаний компенсувати його вартість. Ступінь приналежності майна господареві, або тому, хто тимчасово розпоряджається майном чи незаконно присвоїв майно, визначає міру відповідальності кожного з них у випадку пропажі чи пошкодження майна.
   У Мудреців Талмуду і його коментаторів цей клас законів рідко викликають суто теоретичний інтерес. Набагато частіше він має практичне безпосереднє значення як у законах майнових відносин, так і у законах, що визначають обов'язки людини стосовно Всевишнього, коли для виконання заповіді необхідно придбати той чи інший об'єкт.
   Через велику кількість тем, питанням, пов'язаним із правилами придбання, не виділено окремо місце у Талмуді. При цьому кожен аспект висвітлюється окремо, інколи у різних місцях тексту.
   Зведемо тепер основні закони ділових стосунків у конкретизовану форму.
  -- Заборонено обдурювати під час купівлі, продажу, оренди, підряду і обміну грошей
  -- Заборонено перед продажем прикрашати предмети (наприклад, фарбувати стару річ з метою надати їй вигляду нової).
  -- Заборонено людині орендувати або купувати для себе те, що йому доручили орендувати або купити для іншої людини.
  -- Заборонено давати гроші ближньому своєму у борг під відсотки.
   Тому, хто дав гроші у борг заборонено отримувати від боржника будь-який подарунок або послугу - це теж вважається злочином.
  -- Заборонено заздалегідь сплачувати за товар, який може подорожчати, оскільки у цьому випадку подавець зазнає збитку.
  -- Якщо людина взяла у тимчасове користування чи в оренду якесь майно або худобу, йому заборонено позичати їх або здавати в оренду будь-кому без відома господаря.
  -- Взяту на збереження річ заборонено передавати на збереження іншим людям, навіть якщо ці люди більш достойні, ніж сам охоронець цієї речі.
  -- Повернути господареві втрачену річ - заповідь. Рятування майна ближнього свого також є виконанням цієї заповіді.
  -- Речі, щодо якої є сумніви - загублена вона чи просто покладена у дане місце на деякий час - заборонено торкатися.
  -- Заборонено недоливати і недоважувати покупцю, і цей злочин дуже важкий, оскільки винний не може повністю компенсувати всім обдуреним спричинений збиток.
  -- Міру зі зменшеним об'ємом чи вагою заборонено мати навіть у себе у магазині і вдома, навіть якщо вона використовується замість нічного горщика.
  -- Заборонено шкодити майну ближнього свого або робити щось, що може бути йому збитком.
  -- Заборонено навіть у своєму володінні робити щось, що може зашкодити сусіду (наприклад, виливати воду на землю, якщо поруч стіна сусідського будинку).
   Якщо людина подає милостиню бідняку чи позичає йому гроші у скруті, якщо він утримується від цього, щоб обдурити свого ближнього або вкрасти те, що належить його ближньому, - це, безумовно, шляхетна справа, яка сприяє вдосконаленню людського суспільства. Якщо все це робиться тільки тому, що так наказує... закон, прийнятий людьми, - користь від цього отримує лише община. Якщо ж все це робиться лише тому, що так написано в Торі і так нам велів Творець, а людина свідомо скоряється волі Його, - із цього народжується нова, більш висока досконалість, а саме: досконалість душі того, хто це робить [59, с. 39]
   "Заповіді - вираження вищої волі Творця. Виконання наказу заповіді - здійснення його волі. Порушення заборони заповіді - зазіхання на Його волю. І ці крайнощі неможливо збалансувати" [59, с. 94].
  
   1.2.2. Талмуд. Єврейське право. Господарче право. Цивільне право, яке називають "діней мемонот" (грошовий закон), - одна із найбільш творчих сфер талмудичної думки. В той час, коли інші зводи законів визначаються жорсткою системою настанов і правил, цивільне право рухливе і безперервно змінювалось.
   В основі "діней мемонот" лежить припущення, що гроші можуть бути передані в дар. На цьому незначному, здавалося пункті заснований весь звід законів, що базується на суспільній угоді встановлювані різні види грошових відносин. В інших розділах Галахи закони розглядаються як природні факти буття; вони виходять не від суспільства і тому не підлягають суспільному контролю. Навпаки, грошима розпоряджається їхній власник, і тому він має право укладати угоду з іншою стороною, змінювати і навіть відміняти деякі вимоги закону. "Земний звичай", невиголошена угода людей жити згідно з певними нормами, має у цивільному праві більше значення, ніж у будь-якій іншій сфері.
   Є ще одна причина, яка робить грошове право більш гнучким, ніж інші частини законодавства: це визнання тієї обставини, що "гроші можуть бути повернуті".
   Деякі помилки часто незворотні, щодо грошей, та завжди можна переглянути неправильне рішення, відшкодувати вкрадене і таке інше. Тому (на додаток до численних закликів до праведного і чесного життя і найстрогішої заборони крадіжок і грабежів) законодавцям вдалося виробити юридичні норми для найрізноманітніших випадків. Суд у цивільних справах також був наділений більш широкими повноваженнями. Теоретично він міг видавати розпорядження і оголошувати вироки, які не випливали прямо із закону Тори, хоча робити так дозволялось, згідно із вказівками Тори, лише в інтересах загального блага. Гранично широке правило такого роду говорило: "гефкер бет дін гефрек", тобто постанова суду може перетворити власність на нічию, і на основі цього правила єврейський суд був наділений повноваженнями видавати нові закони і укази, одержувати гроші від однієї особи та передавати їх інший, навіть якщо таке право не було записане в законі.
   Завдяки цій свободі дій грошові закони, згадані у Торі, були детально розроблені і пристосовані до численних потреб та умов, що змінюються. Трактат "Незікін" був розподілений на троє "врат" - за основними типами проблем, які виникають у грошових відносинах. Перші "врата" ("Бава Кама") розглядають, головним чином, випадки спричинення шкоди; другі ("Бава Меція") обговорюють умови позик, грошові і робітничі суперечки; треті ("Бава Батра") присвячені питанням партнерства, продажу і ведення різних документів.
   У давній Мішні були згадані чотири принципи шкоди, згодом їхнє число було доведено до двадцяти чотирьох. Було вирішено також, що "чотири принципи не мають на увазі безпосередню шкоду, а лише пошкодження, завдані власністю, за яку несе відповідальність її власник. Початкові визначення Мішни: "бик і водойма, пасовище і пожежа" потрібно розглядати, зрозуміло, як узагальнені поняття. Один із мудреців сказав: "Хто думає, що бик у Талмуді - це тварина з рогами, той ще й не почав розуміти Галаху". У більш пізній класифікації шкоду ділили на завдану "рогом, зубом, ногою, ямою і вогнем". При цьому "ріг" сягає біблейської згадки про "бика", який коле рогами. Іншими словами, шкода від рогу - це всі види пошкоджень, завданих тваринами, що вийшли з-під послуху. Собака, який вкусив людину, і півень, який заклював чужого птаха, однаково підпадають під цю категорію. "Зуб" - це шкода, завдана твариною у нормальному стані. Наприклад, коровою, яка з'їла чужу капусту, або козою, яка зламала тин, чухаючись об нього. "Нога" - це шкода, завдана витоптуванням посівів і всяким іншим мимовільним переміщенням скотини. "Яма" - поняття, запозичене із біблейської притчі про людину, яка вирила яму і тим спричинила нещастя. Мається на увазі всяке мимовільне порушення звичного порядку, яке веде до ускладнень у місцях загального користування. Це зовсім необов'язково повинна бути яма, тому в Талмуді згадується навіть "рухлива яма", тобто перешкода, не пов'язана з певним місцем. "Вогонь" - категорія шкоди, що включає не тільки прямий підпал, але й необережне розведення вогню. Вдумливе вивчення цієї категорії веде до дослідження природи відповідальності. Вогонь розглядається як продовження і породження людини, яка розпалила вогонь, і дана людина визнається, таким чином, відповідального за пошкодження, завдане цим вогнем [28, с. 132, 279; 29, с. 736-738].
   Різноманітність видів шкоди і відповідальності була пов'язана для мудреців із більш загальним питанням про завдання зла. Розрізнялись два типи таких дій: дія, що завдає безпосередньої шкоди (наприклад, послати своїх овець пастися на поле сусіда), і дія, що завдає шкоди непрямо. Приклад другого випадку - знищення векселя сторонньою людиною. З одного боку, ця дія може спричинити серйозну втрату для того, хто тримає вексель. А з іншого боку, ця втрата буде завдана не тим, хто порвав чи викинув вексель, а тим, хто скористався відсутністю векселя, щоб ухилитися від сплати боргу. Декілька поколінь змінилось перш ніж суперечки з цього питання призвели до відносного узгодження точок зору. Деякі мудреці вважали, що це один із багатьох випадків, коли особа, яка спричинила втрату, повинна бути звільнена від суду людей, але передана "закону неба", іншими словами, не будучи зобов'язана юридично, вона повинна відшкодувати втрату, якщо хоче бути морально виправданою. У Талмуді існує цілий розділ права, що стосується людей, які не задовольняються своєю юридичною правотою і готові до більш суворої моральної відповідальності за свої вчинки [28, с. 178-179].
   Інша юридична проблема принципового значення, розглянута у Талмуді, належить до випадку так званого "сумнівного володіння", коли дві людини претендують на один і той самий предмет і жоден не може надати переконливих доказів. Той факт, що у юридичній практиці такі справи часто вирішувались компромісом, тобто розподілом відповідної суми, викликав запеклі заперечення мудреців, які бачили, що компроміс встановив "мир, але не правду". Він не передбачає покарання для несправжнього претендента, зрівнюючи праведного з нечестивим, і позбавляє законного володаря його істинних прав, тобто веде до несправедливості. Загальне правило Галахи, "тягар доказів лягав на позивача" дещо пом'якшило гостроту проблеми, оскільки поки позивач не довів справедливості свою позову, спірний об'єкт залишався за тим, хто володів ним у вихідний момент [28, с. 171-172; 30, с. 637-660; 31, с. 425-430].
   Особливого роду проблема виникає у випадку, коли людина завдала шкоди самому собі. Загальне правило ґрунтується на презумпції, що "людина зажди упереджена", тобто незнання не є виправданням, і ніхто не може уникнути відповідальності за свої вчинки, нехай викликані вони злими намірами, необережністю чи нехтуванням правами та інтересами інших людей.
   Лише в одному випадку людина може бути звільнена від відповідальності: якщо буде встановлено примус (онес) [32, с. 921-924].
   Компенсації за шкоду, спричинену іншому, Галаха поділяє на п'ять категорій: втрата часу, витрати на лікування, приниження, біль і збитки. Лише у рідкісних випадках винний зобов'язаний виплатити компенсацію за всіма п'ятьма пунктами, частіше за все справа обмежується одним-двома пунктами. У разі тілесних ушкоджень сплачується компенсація за падіння робочої вартості на ринку праці. Схожим чином, якщо хтось понівечив жінку, він зобов'язаний заплатити їй за втрату привабливості, навіть якщо її працездатність не постраждала. В інших випадках єдиним видом платежу є компенсація за біль, якщо він був єдиним наслідком завданої втрати. Існували платежі за вимушений простій і витрати на лікування та медикаменти. Якщо потерпілий відчуває себе ще й і ображеним, він може вимагати окремої компенсації (незалежно від часу і місця) за приниження.
   Оскільки у Торі міститься вказівка, що зобов'язує кривдника не лише відшкодувати збиток, але й сплатити штраф, то Талмуд встановлює покарання також за допомогою штрафу; розміри штрафу визначаються згідно з Торою, за якою злодій зобов'язаний сплатити жертві подвійну вартість украденого; якщо ж були вкрадені бик чи вівця, то навіть чотирьох або п'ятикратну їхню вартість. Оскільки далі всі грошові позови становлять суть прохання про справедливість і суттєві для впорядкування відносин між людьми, їх може розглядати будь-який компетентний суд. Однак справи про штрафи були вповноважені розглядати тільки спеціальні судді. Між іншим, на початку середніх віків таку спеціалізацію відмінили, і з того часу закон про штрафи застосовувався тільки у рідкісних випадках [28, с. 18-19; 33, с. 594-597].
   Друга група законів про відповідальність, об'єднаних у талмудичній термінології під назвою "закони про охоронців" (шомрім), розглядає відповідальність за майно, віддане на зберігання. За Торою шомрім поділяється на чотири типи: шомер хінам (безкоштовний зберігач) - він несе невелику відповідальність; сакар (платний охоронець); сохер - оренда і поель (позичальник) [28, с. 158, 214-215].
   Із законами шомрім тісно пов'язані закони про клятви. Якщо охоронець втратив доручений йому предмет або заперечує, що одержував його на зберігання, або наполягає на іншому визначенні свого статусу в якості охоронця, або стверджує, що предмет у нього забрали таким чином, що це знімає з нього відповідальність (наприклад, у випадку збройного пограбування), а також якщо сторони, що сперечаються, розходяться в оцінці вартості втраченої речі - в усіх цих випадках вдаються до клятви. У цьому випадку закон вимагає від відповідача клятву про те, що він "не простягав рук до плодів трудів свого сусіда", після чого звинувачення знімається. Той, проти кого немає свідчення хоча б одного свідка (а за Торою - двох), взагалі не зобов'язаний клястися; не вимагають клятву і від того, хто "признається частково", тобто сприймає звинувачення принципіально, але не згоден у деталях. Принесення клятви - її пізніше назвали "присягою Торі", щоб відрізнити від інших клятв, введених мудрецями, - розглядалось як урочистий акт: той, хто дає клятву повинен був, присягаючи, тримати у руках якийсь священний предмет. Однак євреї прагнули уникнути будь-яких клятв, завжди надаючи перевагу заяві без клятви [28, с. 55, 114, 159-160, 180; 34, с. 560-561].
   Із законами шомрім пов'язані також галахот, що стосуються втрат. Тора зобов'язує того, хто знайде предмет, віддати його власнику; неприпустимо не тільки присвоїти, але навіть викинути знахідку. Це правило легко виконати, якщо той, хто знайшов, знайомий із предметом і його власником; у практичному житті, зрозуміло, ситуація складніша, і Галаха намагається прояснити, у яких випадках можна встановити власника речі і повернути її йому, а в яких це неможливо. Гроші, наприклад, не повернеш, оскільки вони весь час переходять із рук в руки, і навіть якщо буде встановлено, що певний банкнот або монети були у чиїйсь власності, все одно неможливо довести, що саме ця людина була їхнім останнім власником. Вирішення багатьох таких проблем спирається на принцип йеуш ("відчай" власника), за яким втрачена річ стає гефкер (незатребуване, безгосподарне), коли власник немовби впадає у розпач від того, що не знайде її, і передбачувано відмовляється від своїх прав на неї [35, с. 78-82].
   Принцип йеуш пов'язаний також із законами про крадіжку і пограбування. Іудаїзм суворо забороняє крадіжку. Одночасно закон розглядає крадіжку швидше як громадський вчинок, ніж як кримінальний злочин, який вимагає фізичного покарання. За Талмудом злодій зобов'язаний повернути вкрадене і (у низці випадків) сплатити власнику штраф, але він не зазнає ніякого іншого покарання. У зв'язку із крадіжкою виникає низка запитань: до яких пір крадене може вважатися власністю колишнього власника, коли вона стає власністю злодія і чи потрібно у цьому випадку відшкодувати вартість та повертати вкрадене? Талмуд вказує, що згідно із принципом йеуш вкрадене стає власністю крадія через певний період часу або після заяви власника (не обов'язково формальної), що він більше не вірить у повернення втраченого. Якщо злодій безповоротно змінив форму краденого (наприклад, виготовив із краденого дерева меблі), то власник втрачає права на саме дерево, хоча зберігає право на відшкодування збитків. Ці, здавалося б, схоластичні деталі мають, однак, цілком практичне значення. Наприклад, яку ціну повинен відшкодувати крадій власнику, якщо вартість украденого зросла, з кого потрібно вимагати компенсації, якщо злодій передав украдене іншій людині і т. ін.? [28, с. 171; 36, с. 803-807]
   Цікаво, що Галаха дуже незвичайним чином розрізняє крадіжку і пограбування. Крадія засуджують до штрафу, тоді коли грабіжник, який забрав чуже відкрито і силою, зобов'язаний всього лише повернути награбоване або його вартість. Цікаве таке талмудичне пояснення цієї різниці: грабіжнику перевага, адже він діє відкрито, тобто поводить себе зухвало і стосовно людей, і стосовно Бога. Крадій же краде таємно, показуючи тим самим, що боїться людину більше, ніж Бога. Тому крадій заслуговує більшого покарання і повинен бути оштрафований
[37, с. 749-752].
   Питання про власність і методи її набуття та втрати, що порушується у законах про крадіжки, - взагалі ключове питання для багатьох сфер цивільного права, оскільки воно виникає у кожному випадку передачі права власності. Дійсно, у який момент річ слід вважати такою, що змінила власника і перейшла у власність іншої людини? До якого моменту ще можливо відмовитися від домовленості, і коли вона вважається остаточною? Якщо предмет, що змінив власника, поламаний, загублений або виріс за ціною, хто бере на себе відповідальність за наслідки?
   Щоб забезпечити чесне виконання зобов'язань, у Галасі розроблена спільна концепція "кіньян агав судар": сторона, яка бере на себе певне зобов'язання, здійснює символічний акт "хватання" спеціального предмету (для цього потрібен судар - головна хустина), витягуючи його з рук іншої сторони. Цей акт символізує укладення законної домовленості, яка вже не може бути анульована.
   Цим способом введення у власність встановлюється правомочність багатьох законних дій: так підтверджуються гарантії, що містяться у шлюбному контракті, так фіксується передача власності в дар, так позначається угода сторін, що сперечаються, звернутися до третейського суду [28, с. 286; 38, с. 478-479].
   Закони продажу і товарообміну розглядають також питання про чесну торгівлю, і про допустимі помилки в ній. Хоча повна угода з цього приводу ніколи не була досягнута, зазвичай приймалось, що помилка не повинна перевищувати однієї шостої частини товару. Якщо виявлялось, що одна зі сторін помилилась на меншу величину, претензії не розглядались; якщо ж помилка була більшою, угода розривалась. Та сама одна шоста вважалась допустимою і під час визначення розмірів чесного доходу від продажу продуктів харчування. Більш високий дохід розглядався як спекуляція, вважався аморальним і навіть карним за законом. В цілому закони про торгівлю відрізняються специфічною подвійністю. Деякі дії вважалися цілком законними із формальної точки зору, але розглядалися як ганебні з точки зору моральної. Наприклад, людина, що зобов'язалася сплатити після отримання певного товару, мала формальне право у будь-який час передумати і розірвати угоду, але такий вчинок вважався непорядним, і про таку людину казали: "Той, хто покарав жителів Содома, покарає і того, хто не тримає слова" [28, с. 182, 203; 39, с. 911-916; 40, с. 424-425].
   Трудове законодавство в Талмуді не враховує місце і особливості; тому воно обмежується лише кількома загальними принципами. Найбільш важливий із них встановлює право працівника зупинити роботу. Оскільки Тора стверджує "Сини Ізраїлеві - Мої раби" (Левіт 25:55), то звідси випливає, що ізраїльтяни не можуть бути "рабами рабів", і тому працівник вільний залишити роботу у будь-який час, а господар не має право примушувати завершити почату справу. Одночасно у Талмуді можна побачити цікаву рівновагу між цим принципом і загальною вимогою справедливості: хоча працівник має право кинути роботу, проте роботодавець має право притягти його до суду за шкоду. Це правило взаємне: той, хто найняв працівника, але не використовує його, зобов'язаний сплачувати за шкоду працівникові. Така комбінація прав робить страйк працівника загалом можливим, але одночасно ефективно попереджує його і змушує працівника і роботодавця вдаватись до переговорів, щоб переглянути умови праці і заробітну плату, тому несправедливий "дикий" страйк навряд чи зможе виникнути.
   Другий виведений із Тори трудовий закон забороняє відкладати виплату заробленого. Господар зобов'язаний розрахуватися із працівником протягом декількох годин по закінченні роботи. Більше того, було встановлено, що це один із небагатьох випадків, коли позивач (працівник), у випадку якихось сумнівів щодо одержанння зарплати, може дати клятву, і гроші йому негайно будуть виплачені [41, с. 486-492].
   Контракти на короткий час чи угоди з ремісниками зазвичай укладались усно, без детального перерахунку умов, завбачаючи, що все зроблено згідно із місцевим звичаєм і законом. У разі довгострокових трудових угод, що включають наймання землі, договір завжди був письмовим. Закони про контракти були пов'язані з великою кількістю проблем, зокрема, із вимогою сплачувати штраф за невиконання контракту. Мудреці по-різному ставились до зобов'язань і боргів, про які була лише усна домовленість, і до зобов'язань і боргів, які були оформленні письмово у присутності свідків. Останній вид оформлення боргу створює публічні докази, і в більшості документів такого роду міститься ахрают нехазим (відповідальність майном). Позичальник мав право у разі несплати взяти з майна боржника потрібну частину, що дорівнює сумі боргу.
   Заставна вважалась дійсною з моменту складення документу, і якщо боржник продавав свою власність до сплати боргу, то позичальник мав право літроф ("взяти здобич"), тобто вилучити суму боргу у покупця, котрий, у свою чергу, міг вимагати компенсації від продавця.
   Всі ці умови вносили у контракт і завіряли підписами свідків. Усні угоди і незасвідчені записи (навіть написані рукою боржника), хоча й накладали зобов'язання, але не розглядалися як суспільно значимий документ. Оскільки майже кожній людині доводиться протягом життя брати на себе якість зобов'язання (шлюбний контракт, наприклад), то дуже часто виникало запитання, як розділити спадщину. Бувало, що виявляли два різних за змістом зобов'язання, написаних однією і тією самою людиною в один і той самий день. Щоб уникнути цього, в Єрусалимі, наприклад, існував звичай зазначати час складання ділового паперу. Але так робили не скрізь, і через це виникали різні складнощі. Мудреці обговорювали також проблему записів, позначених "заднім числом", коли було очевидно, що документ складений пізніше дати, на ньому вказаної. Такий документ зазвичай оголошували недійсним, щоб зробити неможливим змову сторін проти майбутніх покупців. Записи, зроблені раніше дати, якою позначений документ, приймались. Взагалі, питанню про правильне складання документів присвячено мудрецями декілька спеціальних книг [42, с. 276-278].
   Цивільний кодекс включає закони про спадщину. І тут основа законодавства закладена в Торі, а розроблена в Талмуді. Загалом талмудичні мудреці вважали, що людині не повинно бути дозволено вирішувати, як розподілити своє майно після смерті, і що закон завжди вище волі померлого. Закон про спадщину можна було обійти, якщо ще за життя передати власність в інші руки, і були навіть спеціальні установки, що полегшували це. Однак і в цьому випадку мудреці дотримувалися думки про те, що неправильно наділяти одного сина за рахунок іншого, навіть якщо один гарний, а інший поганий. Закони успадкування, як правило, надають переважне право прямим нащадкам покійного, причому сини і їхні діти мають перевагу перед доньками (дочка сина перша дочки). Якщо померлий не мав дітей, його майно відходило до батька чи діда. Правило говорить: "Батько перший від усіх його нащадків". У практичному застосуванні все це не так просто, оскільки шлюбний контракт передбачав також певні зобов'язання стосовно жінки і її дітей [43, с. 552-560].
   Єврейський цивільний кодекс нескінченно детальніше і ширше, ніж це можна викласти у короткому огляді, і його обговорення в Талмуді являє собою поєднання тлумачень і передбачень із практичними рекомендаціями для різноманітних конкретних випадків.
   По суті Галаха - це звід законів, але завдяки особливостям Талмуда звід цей містить також елементи етичного і філософського світогляду. Ці елементи не сформульовані у вигляді абстрактних принципів, а виражені через конкретні приклади і життєві випадки. Послідовність і визначеність Галахи, подібно до будь-якої законодавчої системи не відповідають хистким і розпливчастим обставинам реального життя. Тому вже у талмудичний період жорсткість закону повинна була пом'якшуватися мудрістю суддів. Обговорюючи питання про те, чому був зруйнований Другий Храм, незважаючи на те, що люди виконували вимоги Закону і поважали Тору, Талмуд рішуче стверджує: "Язичникам вдалося зруйнувати Єрусалим тільки тому, що фортеця Тори була здана раніше". Ця витончена думка пояснюється наступним чином: хоча мешканці Єрусалиму жили і судили за буквою закону, вони фактично скомпрометували дух Тори, забуваючи про милосердя і прощення. Іншими словами, незаперечна обов'язковість закону повинна бути компенсована співчутливим розумінням з боку суду. Суддя, який не виявляє міри у переслідуванні букви, несе в собі джерело руйнування духу закону. Звідси закони, і перш за все ті з них, що стосуються взаємовідносин людей, - це тільки зовнішні формальні рамки, в середині яких можливий більш глибокий підхід [28, с. 176].
   Складність цього питання підкреслено наступною заповіддю Тори: "Не схиляйся на бік бідняка". Отже, Тора забороняє відхилятися від справедливості навіть на користь біднякові, але одночасно вимагає милосердя [28, с. 177].
   У Талмуді пояснюється, як повинен вчинити справедливий суд під час розгляду позову між багатим і бідним. Він зобов'язаний особливо прискіпливо наслідувати закон і навіть примусити бідного сплатити борг, якщо це справедливо. Проте потім він повинен відшкодувати біднякові ці гроші зі своєї кишені заради милосердя. Правило милосердя "всередині лінії закону" не є загальнообов'язковим, але слугує таким собі етичним компасом для тих, хто прагне залишатися на певній духовній висоті. Це правило не повинно розмивати межу, між добром і злом, а лише підкреслювати необхідність співчуття і самопожертви.
   Проблема компромісу обговорюється багатократно у Талмуді, часто у вигляді проблеми вибору між "правдою" і "миром". Чи завжди слід що б там не було прагнути справедливості (яка передбачає знання правди), відкидаючи компроміс (який може привести до миру), або слід визнати, що, оскільки абсолютну правду пізнати неможливо, також і абсолютна справедливість нездійсненна у людському житті. Деякі мудреці стверджують, що саме поняття компромісу суперечить ідеї справедливості, і жоден суддя не повинен навіть намагатися примирити сторони у цивільному процесі, оскільки це поставить під сумнів можливість з'ясувати істину в ході суді. Інші, навпаки вважали, що будь-який компроміс, що веде до примирення, краще найсправедливішого вирішення, котре обов'язково обмежує одну зі сторін.
   Галахічне вирішення цієї суперечки само являє собою зразок компромісу: суддя повинен запропонувати сторонам примирення до того, як він вислухає їхні претензій, але він не повинен пропонувати компроміс, якщо йому заздалегідь зрозуміло, що одна зі сторін неправа.
   Питання про "правду" і "мир" виникає у зв'язку з тим, що Тора, з одного боку, засуджує брехню, а з іншого боку, наказує не спричиняти людям страждань. Талмуд говорить, що "правда - це печать Святого, хай благословиться ім'я Його", але там же стверджує, що "ім'я Боже є мир". На практиці мудреці недвозначно дозволяли "міняти заради миру", тобто спотворювати правду, щоб привести до примирення або уникнути зайвих страждань [44, с. 99-100].
   Найбільш загальне вирішення проблеми протиріччя між юридичними і моральними вимогами, яке пропонується Талмудом, зводиться до наступного: від інших не можна вимагати більшого, ніж вимагає від них закон; від себе ж завжди потрібно вимагати більшого, причому чим більше вимагає від себе людина, тим вона досконаліша. Про людину, яка діє за цим правилом, говориться, що всі гріхи простяться йому за поведінку. Такі люди характеризуються у Талмуді наступними словами: "Ті, хто ображені, але не ображають, чують ганебне для себе, але не відповідають, діють по любові і радіють у стражданнях, про таких написано: "Ті, хто любить його, будуть як сонце у своєму блиску".
  

Висновки

   Як було відзначено вище, внутрішній фактор - основа характеру єврейського права, яке є релігійним і національним. Релігійним, оскільки відповідно до основ єврейської віри джерело єврейського права, як і всієї Галахи, - Боже Откровення. Життєва сила і непорушність релігійних установлень, що визначають ставлення людини до Творця, таких як молитви, дотримання Суботи і празників, закони скоромності, не постраждали від того, що народ опинився у вигнанні; життєздатність законів, які визначають стосунки між людьми, між особистістю і колективом і зачіпають торгівлю, працю, матеріальні збитки і т.ін., повністю збереглася і продовжувала розвиватися у діаспорі у рамках єврейської автономної общини. І у тих, і в інших - суто релігійних установленнях і власне юридичних - єврейська думка знаходить вирішення всіх проблем у єдиному джерелі - Торі і Галахі. І та сама судова колегія, той самий хахам (мудрець) або рабин, які вирішували питання, пов'язані з релігійними заборонами і дозволами - ті самі інстанції і ті самі люди вирішували питання, пов'язані з майновими суперечками, трудовими відносинами, купівлею і продажем і т.ін.
   Маючи яскраво виражений релігійний характер, єврейське право було одночасно суто національним, і його розвиток пов'язаний з творчістю синів єврейського народу. Чим єврейське право відрізняється від інших релігійно-правових систем, наприклад, католицької та мусульманської, які створювалися і розвивалися не представниками одного народу, а католиками і мусульманами різних націй?
   Єврейський народ в усіх діаспорах розглядав єврейське право, як своє національне надбання і як головну і суттєву частку своєї культури. І оскільки єврейський народ, перебуваючи на чужині, у вигнанні, продовжував існувати як нація, а не як релігійна секта, він потребував постійного і безперервного розвитку свого права - важливої національної цінності, в якій яскраво проявилася його сутність. І це право безперервного збагачувалося та удосконалювалося зусиллями синів єврейського народу, геніями Галахи і єврейської юридичної думки.
   За самою своєю суттю закони стверджують принципи, корисні і потрібні для загального блага. Але трапляється, що в окремих випадках гарний і справедливий закон може завдати певної шкоди приватній особі, будучи явно несправедливим щодо неї. Подібні явища, на жаль, мають місце. Кожна юридична норма, намагаючись бути справедливою у більшості життєвих випадків, не може осягнути неосяжне та гарантувати 100-відсоткову справедливість без винятку.
   Виникає запитання: чи можна і яким чином уникнути несправедливості по відношенню до приватних інтересів у рамках однієї юридичної норми. Ця проблема особливо актуальна для суддів, які вершать правосуддя. Саме вони практично стикаються із випадками, коли неухильне виконання закону означає явну несправедливість по відношенню до даної приватної особи.
   Які ж повноваження суду в таких випадках, та якою повинна бути роль судді?
   Із цих питань немає єдиної думки серед правознавців, і дискусії на цю тему ведуться ще з давніх часів. Одні вважають, що можливість захисту ущемлених прав та зневажених інтересів приватної особи знаходяться тільки в руках законодавства, а суддя немає права ухилятися від вирішення спірних питань у повній відповідності до букви закону. Водночас інші переконані, що суддя має право попередити несправедливість по відношенню до даної приватної особи. Ці два різних підходи народили багату літературу багатьма мовами.
   Необхідно визнати, що обидві точки зору абсолютно законні. Перша базується на єдності і непорушності закону, і навіть на можливості заздалегідь передбачити результати судового розгляду. Друга виходить з того, що у кожному окремому випадку судове рішення повинно бути достатньою мірою справедливим і цілком достойним. У цьому основне покликання і призначення суду під час розгляду всіх без винятку справ.
   Протилежність цих двох тенденцій очевидна, вся складність питання полягає в тому, який із них віддати перевагу, і чи можливо взагалі їх примирити? Проілюструємо це на одному прикладі, а точніше на прикладі взаємовідносин між більшістю і меншістю та роздумів релігійних авторитетів із цього питання.
   "Про все подібне сказав свого часу Всевишньому наш прабатько Авраам: "Неблагопристойно Тобі робити подібне, щоб занапастити праведного з нечестивим, і щоб праведний був як нечестивий; неблагопристойно Тобі це! Невже Суддя всієї землі не здійснить правосуддя?" (Буття, 18, 25).
   Покарання одного за гріхи іншого, навіть якщо це прийнято у чужоземному законі, суперечить поняттю правосуддя в єврейському праві, в основі якого - справедливість, і тому єврейська судова система не визнає його.
   На основі подібного підходу релігійні автори визначали ступінь компетентності кагалу. Кагал мав право включати до своїх постанов (у питаннях про грошові суперечки, про кримінальні справи і т.ін.) вказівки, що суперечили єврейському праву, але заборонялося у цих постановах відступати від принципів справедливості. Тому мудреці визнавали недійсними такі постанови, які, наприклад, позбавляли основних прав меншість общини, мали ретроспективну силу і т.ін.
   Повчальним прикладом щодо цього можуть бути відповіді одного з видатних знавців Галахи. Коротко запинимося на них.
   Починаючи з десятого століття, коли почала помітно зростати сила внутрішньобщинних властей і відчутно збільшилися їхні повноваження, виникла проблема відносин більшості і меншості: чи має право більшість нав'язувати свою волю меншості, яка не згодна з нею, та примушувати її підкорятися.
   Із плином часу виникло ще одне принципове питання: чи потрібно враховувати якісний фактор під час підрахунку голосів. Інакше кажучи, чи всі голоси мають однакову вагу. Чи можна порівняти голос бідняка до голосу багача?..
   У Талмуді це питання взагалі не піддавалося обговоренню, а серед знавців Галахи спостерігалися різні підходи до вирішення цієї проблеми.
   У середині ХVІІ століття таке питання було поставлене перед Менахемом-Мендлом Крохмалем - одним із видатних представників акшеназійських єврейських общин. Група знатних громадян стверджувала, що не всім платникам податків слід надавати право голосу, а лише тим із них, "які вносять значні суми, оскільки саме вони фінансують видатки на основні потреби общини. І як можна погодитися з тим, щоб думка бідняка була прирівняна до думки багача?"
   Їм були протиставлена друга точка зору людей також поважних і шанованих: "Маси бідняків зчинять ґвалт.... Як можна позбавити їх прав, коли вони справну сплачують податки і вносять свою частку? І хоча багаті вносять значно більше, їм, біднякам, набагато важче внести свою частку, ніж багатим свою".
   Менахем-Мендлі Крохмаль прийняв рішення про те, що було б несправедливо позбавити права голосу бідняків лише тому, що вони вносять мало грошей на суспільні потреби. При цьому він послався на Біблію і Талмуд. У першій главі книги Левіт говориться про жертву всеспалення з великої рогатої худоби, а також про жертву із птахів. І в тому, і у другому випадку сказано наприкінці: "Всеспалення - це вогнепалима жертва пахощі - задоволення для Господа" (вірші 9, 17). Першу жертву приніс багач, другу - бідняк. У зв'язку з цим Мішна Менахот (13, 17) пояснює, що хоча один пожертвував багато, а інший мало, однак обидва діяли в ім'я Небес (від усього серця, із чистими намірами), а це головне, і тому обидві жертви були задоволенням для Господа.
   Крохмаль схильний навіть вважати, посилаючись на Біблію, Талмуд і Раші, що скромний внесок бідняка не тільки дорівнює солідному внескові багача, але часом навіть перевищує його. У першому вірші другої глави книги Левіт читаємо: "Коли душа (будь-хто) забажає принести жертву хлібного приношення Господу..." Раші коментує цей вірш так: "Стосовно всіх добровільних жертв не сказано "душа", але тільки щодо хлібного приношення. Хто зазвичай приносить у жертву хлібне приношення? Бідняк. Сказав Святий, благословенний Він: "Я зарахую це йому, немовби він приніс у жертву свою. душу" (Менахот, 104-б).
   Біднякові доводиться, за образним висловлюванням Крохмаля, завантажувати свою душу, тобто докладати чималих зусиль, щоб роздобути те, що входить до хлібного приношення, тому у біблейському тексті згадано слово "нефеш" - "душа". Це саме слово згадується, коли мова йде про найманого робітника. У книзі "Второзаконие" (24, 15) читаємо: "У той самий день віддай плату його..., бо він бідний, і до цього прагне його душа...". В іншому становищі знаходиться багатий: він вносить із того, що в нього є, без усяких турбот.
   Джерела, на які посилається раби Менахем-Мендлі Крохмаль, обґрунтовуючи рівність голосів бідняка і багача, повністю належить до сфери жертвоприношення. Немає потреби на тому, що гарні слова про величезні зусилля, котрих докладає бідняк для того, щоб роздобути хоч якісь засоби, прирівнюються до вагомого грошового вкладу багача, висловлені ніяк не у зв'язку з тією конкретною проблемою, яку вирішував Крохмаль. Він повинен був дати відповідь на запитання про те, чи можна прирівняти голоси багатих і бідних членів общини під час вирішення проблем її життя і побуту.
   У талмудичній літературі законодавчі міркування ніколи не є домінуючими. Не тільки агада засобами морального повчання доповнює і пом'якшує автономію Галахи, і не тільки трактат Авот являє собою антологію моральної думки, але й (більш явно) у кожному конфлікті між суворістю закону і критеріями єврейського права - останнє бере гору. Страх Божий вище мудрості; дії важливіші ідей; людина покликана займати позицію, керуючись не стільки розумом, скільки добром. Єврейське право виступає не як система абстрактних принципів, а як живий людський досвід; талмудичні мудреці показані як моральний взірець, а ідеал святості ототожнюється із бездоганно чесним і чистим життям.
   1.2.3. Община. Солідарність. Кооперативні принципи. Діаспора - явище, яке не має паралелей в історії людства. Народ, розкиданий по всій землі, зберіг свою релігію, свою самобутність, але перш за все своє общинне братство, завдяки якому єврея, котрий потрапив до іншої країни за дві тисячі миль від свого дому, приймуть як рідного.
   Почнемо з того, що єврейська община у Діаспорі встановила свої правила членства. Як і личить народові надзвичайно мобільному, членство у громаді надавалось кожному, хто прожив у ній більше тридцяти днів. Тимчасовими членами (у них були особливі права) вважались євреї, які пробули в общині двадцять днів або менше.
   Керівництво общиною здійснювалося - за погодженням з її членами - радою, що складалася із семи-двадцяти чоловік. Рада вирішувала всі проблеми, що стосувалися життя общини в цілому. Вона контролювала збір і розподілення благодійних фондів (що вважалось найбільш важливою функцією європейських общин), обкладала, згідно з єврейськими звичаями, податком, здійснювала продаж або купівлю общинної власності. Вона видавала укази, пов'язані із дотриманням порядку, і слідкувала за їхнім виконанням. Вона здійснювала фінансовий і соціальний нагляд за всією діяльністю, призначала розміри оплати, встановлювала ціни, перевіряла вагу і розміри і призначала шойхетів - людей, спеціально навчених виконувати ритуальне вбивство тварин, м'ясо яких ішло на їжу членів общини.
   Якщо община знаходилась у районі чи країні, де євреї визнавали владу "насі" (що на івриті буквально означає "князь", а за теперішніх часів так іменують мудрого і шанованого рабина), остання призначала даяна (суддю), котрий міг єдиновладно ухвалювати остаточне рішення ради. Всі карні справи, політичні і релігійні спори, а також договірні позови розглядались судом трьох рабинів, що зазвичай призначались довічно. Посада судді була настільки почесна, що рабин не отримував ніякої плати. Якщо суддя не мав засобів до існування, йому надавали мінімум необхідного.
   Крім них, виборною особою в общині був ще хабар, котрий у разі необхідності виступав у ролі третейського судді.
   Міньян - буквально "рахунок", "підрахунок" - означає і число 10. У Діаспорі євреї не могли створити общину, якщо серед них не було десяти чоловіків старших 13 років, котрі, згідно з єврейськими законами, отримували статус общини і були зобов'язані побудувати синагогу, справи якої доручали вести людині, котра називалась рош ха-кнесету, що на івриті означає "глава конгрегації".
   Повсюди у Діаспорі синагога була центром суспільного життя. Великі і багаті общини інколи зводили грандіозну синагогу, що не поступалася своєю величчю християнським церквам, але таке траплялось рідко. Частіше синагога являла собою скромну непомітну будівлю, не відрізняючись від оточення.
   Роль синагоги, як навчального закладу, була настільки великою, що в Європі, де євреї розмовляли на ідиш, її зазвичай називали "шуле" - школа. Саме ставлення євреїв до Бога залежало від уміння читати. У Діаспорі більше дев'яноста відсотків євреїв володіли грамотою, чого не можна було сказати про жоден інший народ чи країну. Відвідування школи в єврейській общині вважалось обов'язковим. Як правило, школа знаходилась прямо у синагозі, хоча інколи для неї будували спеціальну споруду. Учителю - людині достойній і шанованій - належало мати дружину і бути не молодшим сорока років. Число учнів в одного вчителя не повинно було перевищувати сорока. В тому випадку, коли дітей було більше, запрошували другого вчителя, а коли їхнє число досягало п'ятдесяти - третього.
   Першочерговою функцією общини була благодійність. У кожній общині існувало два фонди: перший призначався для членів общини, які бідують, вони отримували житло і їжу, другий - для тимчасових членів. Євреї вважали своїм релігійним обов'язком годувати і надавати дах кожному єврею, котрий вступав в общину або зупинявся у ній на шляху до інших країв. У період Середньовіччя тисячі християн-бідняків, кріпаків або розорених селян, котрим загрожували голод і смерть під відкритим небом, приходили в гетто (закриті єврейські общини) у пошуках їжі і даху. Ідея милосердя, якій віддано служили євреї, не ґрунтувалась на расових чи релігійних принципах.
   Общини розпоряджались й іншими фондами, кошти з яких ішли на допомогу сиротам, проведення свят, похорони.
   Зміцнившись, община обзаводилась всім необхідним для життя: сувоями Тори і книгами Біблії, бібліотеками, цвинтарями, скотобійнями, мандрівно-приймальними будинками, приміщеннями для суду, укладення шлюбів і виконання бар-міцва - ритуалу вступу в общину хлопчика, який досяг тринадцятирічного віку.
   Теократичний устрій єврейського життя вимагав, щоб влада базувалась на релігійній основі. Плутократія потребувала морально-духовного авторитету, і поруч з аристократією грошовою, а, можливо, вище неї зайняла місце інша сила - аристократія духовна. На відміну від окраїн, життя у центральних общинах на кожному кроці висувало на передній план ті чи інші суспільно-культурні інтереси, задоволення яких було немислимим без представників класу інтелігенції.
   Перетворення фактичних поселень на юридичні спричиняло лише виникнення нових адміністративних ланок. Перехід на становище юридичної особи неминуче призводив до об'єднання місцевого населення навколо цілої низки релігійних і суспільних інтересів. Уже сам факт отримання дозволу на синагогу викликав не тільки молитовне спілкування всіх прихожан, але й добровільне об'єднання окремих груп у релігійно-вчені братства: синагога, окрім свого прямого призначення, відігравала роль народного дому, де ті, хто цікавився тим чи іншим розділом релігійної літератури, о певній годині збиралися навколо відповідного лектора. Так само і отримання дозволу на цвинтар неминуче призводило до заснування поховального братства, яке, окрім віддання останньої шани мерцям, групувало широкі кола населення навколо турбот про місцеву медичну допомогу, про догляд за старими та вбогими, про надання притулку престарілим. Разом з тим факт утворення общини накладав на населення ще один обов'язок - турботу про організацію шкільної справи. Отже, нескладне життя у маленьких общинах висувало немало суспільних завдань, реалізація яких викликала появу відповідних закладів. В усіх цих закладах були керівники і підлеглі, опікуни і опікувані [45, с. 280-300].
   Чим більше місто, тим більше існувало у ньому благодійних закладів. Єврейська община Одеси, наприклад, утримувала безкоштовну лікарню для бідняків, куди приймали і християн, сирітський будинок на двісті дітей із початковою школою і музичними класами, пологовий притулок для бідних жінок, денний притулок з їдальнею для убогих дітей, дешеву кухню з видачею безкоштовних обідів, будинок престарілих на двісті п'ятдесят стареньких, літні заміські оздоровчі колонії для слабких, малокровних, схильних до туберкульозу дітей. У Києві благодійні єврейські організації утримували на пожертвування безкоштовні лікарні, амбулаторії, хірургічну лікарню, санаторій для хворих сухотами і санаторій для хворих дітей; вони допомагали бідним породіллям і хворим на дому, роздавали паливо на зиму і безкоштовні обіди, допомагали тим, хто втратив працездатність, утримували школу для безпритульних дітей і т.ін [46,
с. 604-606].
   Розглянувши таку общинно-кооперативну діяльність євреїв як благодійність, ми хочемо висвітлити ще один не менш важливий фактор колективного мислення, який полягає в суспільній молитві євреїв.
   Всяка людина у важкий час мимоволі звертається до Вищої Сили із проханням про допомогу і захист. Іудаїзм, будучи суворим монотеїзмом, вимагає від людини, щоб вона у важкі хвилини звертала свої прохання безпосередньо до Всевишнього, виключаючи звернення, до всіляких посередників, котрі прохали б перед Богом про людину. Стоячи перед Богом і прохаючи Його про підтримку, людина усвідомлює ту відповідальність, яка лежить на ній самій [47, с. 237-238].
   Молитва за себе необхідна. Той, хто не просить у Бога здоров'я, миру і благополуччя для себе і для своєї сім'ї, проявляє цим, по суті, нестачу віри, адже всі ці речі необхідні людині; і якщо людина насправді вважає, що вони повністю залежать від волі Всевишнього, то вона не може не молитися за них.
   З іншого боку, зовсім неправильно молитися тільки за себе, не включаючи до молитви потреби інших людей. Більшість єврейських молитв складені так, щоб мова у них велася від імені общини, у формі множини. Вимовляючи їх, людина молилася і за себе, і за своє оточення, і за весь єврейський народ, і - у подальшій перспективі - за благо і спасіння всього людства [48, с. 99].
   Правильний загальний настрій нашого прохання до Бога такий: ми просимо Всевишнього за єврейський народ і за себе самих як за частку цього народу; ми молимося про те, щоб спасіння єврейського народу призвело до блага і спасіння всього людства. При цьому ми надіємося не на свої заслуги, а на Божу милість (ласку), яку Всевишній, за ради спасіння світу, являв нашому народові протягом усієї його історії [49, с. 429-431].
   Окрім цього, Талмуд підкреслює особливу важливість конкретної молитви за ближнього: "Той, хто просить у Бога ласки для ближнього свого, потребуючи її сам, - буде почутий Небесами [і Божу допомогу отримає як його ближній, так і він сам]"(Бава Кама 92а).
   "Всякий, хто міг молитися за ближнього, але не зробив цього, гідний називатися грішником"(Брахот 12б).
   Сьогодні молитви на всі випадки життя, чи то вдома, чи то у синагозі, входять до основної книги молитв "Сідур" ("Порядок"). Цей порядок молитв той же самий, що й у "Шма", "Аміді" і "Алейну", переслідує одну мету. Він утверджує іудейську віру та історичний досвід; перешкоджає егоїстичний молитві, у якій, молячись серед інших людей, визнають лише власні інтереси. У ньому є фрази, які прийшли до нас із сивої давнини і які через це створюють відчуття наступності і безпеки. Він подає приклад і вселяє почуття єдності у всіх євреїв світу, незалежно від того, у який час і в якому місці конкретний індивідуум буде вимовляти ті чи інші молитви і чи буде молитися взагалі, якщо говорити про особистий настрій і звички. Всі віруючі іудеї сприймають "Сідур" як найважливіше вираження їхніх надій і переконань. Так, наприклад, "Аміда" із самого початку була обрана як суспільна молитва. В усіх її благословеннях мова ведеться у формі множини, від імені всієї общини.
   Оскільки "Аміда" - це, по суті, суспільна молитва, дуже важливо читати її у міньяні. Для цього є дві причини: по-перше, прохання, що складають серцевину "Аміди", "приймаються Небом поблажливіше", коли вони йдуть від общини, а не тільки від окремого індивіда; по-друге, "Аміда" замінює сьогодні жертвопринесення, а служіння у Храмі було общинним дійством [50, с 216].
   Колективна молитва - "Міньян".
   Єврейське право надає перевагу спільній молитві перед індивідуальною. По-перше, вчителі закону вважають, що разом євреї будуть молитися за благо всієї общини, а індивідуально - лише за особисте благо, часто навіть за рахунок іншого. Наприклад, молячись про роботу, просять Бога, щоб вона дісталась саме їм. Оскільки спільна молитва зазвичай підноситься від імені всієї общини, вона більш звернена на всезагальне благо [51, с. 364].
   Але чому не слід молитися у себе вдома? Чому необхідно йти для цього у синагогу? В принципі, правильно, що суть молитви-служіння Всевишньому серцем і служіння це не залежить ні від місця, ні від оточення. А все ж таки Галаха наказує молитися у визначеному, спеціально призначеному для цього місці - у синагозі, і у товаристві не менше десяти дорослих євреїв - у "міньяні". Тут варто підкреслити, що навіть у випадку відсутності "міньяна молитва у синагозі краще молитви у будь-якому іншому місці".
   Навіть у тому випадку, коли окремі євреї зовсім не заслуговують на те, щоб на Небесах прислуховувались до його молитви, - якщо він молиться у "міньяні", його молитва стає бажаною Всевишньому у будь-який час. Сила "міньяна" наскільки велика, що навіть якщо до його складу входять люди негідні, небесні ворота ніколи не закриваються для молитви, виголошеної у "міньяні". Сказано, що самі букви, які складають слово "цибур" ("суспільство") вказують на це: приголосні букви цього слова - абревіатура слів "цадикім" ("праведники") "бейноніїм" ("середні"), "рєшаїм" ("нечестивці"), тобто, ті люди, із яких складається громада у синагозі. І ось ця громада називається почесним титулом "ейда" ("община"). "Тільки у "міньяні" можливі найголовніші, вузлові моменти молитви - "Кадиш", "Барху", "Кдуша"; тільки у "міньяні" можна повторити молитви "Шмоне-есре" хазаном, читання Тори та глав із пророків.
   Надзвичайна важливість колективної молитви полягає і в тому, що вона завжди приймається Всевишнім, і в тому, що вона надає можливість вимовити і почути те, що не має права вимовляти той, хто молиться наодинці.
  

Висновки

   Таким чином, після введення урядом особливого збору з єврейського населення, була почасти визначена та упорядкована і фінансова сторона єврейської благодійної діяльності. Це відіграло важливу роль у подальшому формуванні системи общинних і міжобщинних єврейських соціальних закладів.
   Наприкінці XIX - на початку XX ст., коли єврейська благодійність в організаційному і якісному відношенні досягли у Російській імперії найбільшого розвитку, у країні існували наступні основні форми благодійної діяльності євреїв:
  -- внутрішньообщинні благодійні товариства при релігійних закладах (в основному, при синагогах, а також при молитовних будинках і школах);
  -- внутрішньообщинні (у великих населених пунктах) і міжобщинні професійні товариства (взаємної допомоги прикажчиків, взаємодопомоги та видачі безпроцентних позик ремісникам певної спеціалізації і т.ін.), які виділяли кошти на благодійну діяльність;
  -- благодійні товариства при різних навчальних закладах (Талмуд-Торах, училищах, гімназіях);
  -- товариства опіки учнів, допомоги убогим учням, допомоги вчителям-євреям і т.ін.;
  -- суто жіночі внутрішньообщинні благодійні товариства (допомоги бідним породіллям, догляду бідних вдов, піклування про дівчат і т.ін.);
  -- заклади соціальної допомоги дітям (піклування про бідних дітей євреїв, про дітей-сиріт, утримання дитячих притулків і т.ін.);
  -- внутрішньообщинні соціальні організації (товариства допомоги бідним євреям, товариства взаємодопомоги, безпроцентні благодійні ощадно-позичкові товариства, товариства трудової допомоги, товариства опіки хворих і одужуючих і т.ін.);
  -- внутрішньообщинні будинки престарілих, притулки і нічліжні будинки;
  -- внутрішньообщинні лікарні (у великих населених пунктах), лікареньки і амбулаторії;
  -- внутрішньообщинні заклади громадського харчування (дешеві їдальні);
  -- поховальні братства (до благодійності у чистому вигляді їх можна було віднести далеко не завжди, оскільки часто вони перетворювалися на засіб особистого збагачення їхнього керівництва).
   У якості особливого виду благодійності могла розглядатися також допомога євреям Палестини, яка організовувалася як спеціально присланими емісарами, так і за допомогою особливих кухликів для збору пожертвувань (відомих під назвою "пушке"), що встановлювалися в синагогах і житлових будинках.
   Також "Рабини чудово розуміли величезне значення молитви в усьому, що стосується зв'язків із общиною. А тому у Талмуді говориться про те, що коли єврей молиться наодинці (адже багато хто молиться у себе вдома), то час своєї молитви він повинен звіряти із часом молитви общинного "міньяну" [57, с. 125].
   Дар не повинен підноситися безпосередньо Богові; ні, дар кожної окремої людини повинен робитися общині задля Божої мети. Це передбачає, що не окрема людина, а община створює інститути, призначені задля Божої мети [59, с. 95].
  
   1.2.4. Сім'я. Шлюбний контракт. Господарче товариство. Л.Чернова стверджує: "Община - основна інституціональна форма соціального життя єврейського народу протягом декількох тисячоліть, але існує соціальний інститут не менш важливий і більш давній - єврейська сім'я (Мішпаха). Основою функцією сім'ї є соціалізація індивіда, формування і розвиток особистісної самосвідомості, у томі числі національної. Саме сім'я прилучає до віри "Батьків", навчає мові, передає у спадок, разом із сімейною власністю, сімейні реліквії, національні традиції, звичаї, цінності і норми національної культури, сімейні перекази, у яких історій переплітається з біографією і географією (сімейне дерево, походження прізвища)" [52, с.101].
   Сім'я - основа людського щастя.
   І тільки від самих людей залежить, чи буде їхнє сімейне життя Божим благословінням або ж прокляттям.
   Усім відома міцність єврейських шлюбів і добра атмосфера, що панує у єврейських сім'ях. Але так буває тільки тоді, коли, починаючи з виховання дітей і закінчуючи інтимними стосунками, сімейне життя будується на міцному фундаменті законів сімейного життя, даних нам Торою.
   "Іудаїзм вимагає від подружжя уникати всього, що може порушити сімейну гармонію: суперечок, дратівливості, взаємних образ, підозріливості, кривд і т.ін." [53, с.131].
  -- Чоловікові суворо заборонено ображати дружину як наодинці, так і у присутності сторонніх.
  -- "Чоловік зобов'язаний любити свою дружину, принаймні, як самого себе, а поважати більше, ніж самого себе".
  -- "Чоловік повинен їсти і пити менше, ніж йому дозволяють засоби, і одягатися так, як йому дозволять засоби; поважати дружину і дітей більше, ніж дозволять засоби".
  -- Чоловік зобов'язаний бути добрим і непримхливим зі своєю дружиною.
  -- Чоловік зобов'язаний радитися з дружиною своєю в усіх домашніх справах.
   Оскільки шлюб є взаємною угодою між двома людьми, Талмуд надає шлюбному контракту (ктубі) величезного значення. Сама ідея писаної угоди між чоловіком і дружиною виникла у глибоку давнину, однак форма і зміст угоди змінювалися залежно від часу і характеру культури. Талмудичні мудреці завжди наполягали на необхідності письмового контракту, гадаючи, що без нього шлюб перетворюється на дозволений різновид проституції. Головним у шлюбному контракті вважається перелік умов, які чоловік зобов'язується дружні забезпечити, а також гарантії на випадок порушення цих умов.
   Одним із основних у ктубі є обов'язок чоловіка залишити дружині певну суму на випадок розлучення або своєї передчасної смерті. У давнину цю суму прийнято було відкладати, і чоловік не мав права нею користуватися. Пізніше виправили закон так, щоб обумовлена сума обчислювалася в частинах від майна чоловіка. Це означало, що чоловік, перш ніж дати своїй дружині розлучення, повинен приготувати потрібну суму грошей, що примушувало його серйозно поміркувати про свій намір.
   Ктуба включає також багато інших умов, серед яких знаходяться такі основні елементи шлюбу, як "ше'ер, кесут ве-она" (їжа, одяг і подружні обов'язки), котрі передбачають, що чоловік зобов'язаний турбуватися про основні потреби своєї дружини і не має права нехтувати нею.
   Одне з давніх правил говорить, що "дружина "повинна підніматися разом із чоловіком, але не повинна опускатися разом із ним". Це означає, що якщо дружина належала до шлюбу до більш низького соціального кола, то чоловік зобов'язаний підняти її до свого кола, тобто надати їй можливість відчути себе своєю у цьому колі. Але якщо вона походить із більш високого кола, то він не має права вимагати від неї звикати до більш низького життєвого рівня, якщо вона не заявить недвозначно про свою згоду на це.
   Єврейські шлюбні звичаї поєднують фінансові і соціальні угоди з приписами, що проголошують святість сімейних уз, і природно, що в них міститься величезна кількість деталей, які вимагають безперервною уточнення.
   "Основний текст кетуби, додатки до нього і навіть її стиль дуже давні. Суть її підтримки спрямована на те, щоб забезпечити зміцнення становища дружини у будинку її чоловіка, ї особливі права, що переважають права чоловіка, для того, щоб можливість розлучення не була надто легкою в його очах.
   У ті часи, коли у євреїв була запроваджена кетуба, весь світ був оповитий мороком: в очах усіх народів жінка була власністю чоловіка, єдине призначення якої - прислужувати йому" [54, с.28].
   Ктубот у Седері Нашим (розділ Талмуду, що висвітлює сімейні відносини) займає друге місце і поділяється на тринадцять глав. Ось по порядку короткий зміст тринадцяти глав даного трактату: Гл.1. Встановлений посаг для дівчат - 200 зуз, для вдов і розлучених - 100 зуз (її2-4). Для дівчини - дочки когена (священика), яка виходить заміж, сума ктуби встановлена на рівні 400 зуз (ї5). Гл. ІІ. Якою мірою церемонії, дотримані під час весілля дівчини, можуть бути доказом у тих випадках, коли вона вимагає "ктубу" на 200 зуз, а чоловік (у разі розлучення) чи його спадкоємці цього не визнають (ї1)? В якій мірі взагалі можна вірити тим, котрі оголошують якийсь факт недійсним або відміненим, якщо даний акт відомий лише з їхніх слів (її2-5)? В якій мірі можна вірити тим, котрі свідчать на свою або чужу користь (її6, 7, 9)? В якій можна вірити показанням свідків стосовно походження незнайомої нам людини від священицького роду (ї8)? Випадки, коли можна покладатися на показання свідків-дорослих щодо речей, виданих їм у дитячому віці (ї10). Гл.ІІІ Штраф, який накладається за зваблювання дівчини (Исх., 22, 15-16) і покарання за насильство (Втор., 22, 25 і далі). Категорії жінок, на яких розповсюджуються закони, викладені у Втор., 22, 28-29 (її1-3). Метод визначення штрафу (ї7), відомі цивільні закони, що змінюються відповідно до віку жертви (ї8). Наскільки можна зменшити покарання у разі добровільного зізнання (ї9)? Гл.VI. Хто отримує штраф (її1-2)?. Про тих, хто перейшов у єврейство (ї3). Права батька, права і обов'язки чоловіка (ї4). Коли починаються обов'язки чоловіка (ї5). Обов'язки чоловіка стосовно своєї дружини чи її спадкоємців; визначення вдовиної частини і частини дочки після смерті чоловіка і батька, у разі відсутності зрозумілої постанови (Т.І. її6-12). Різниця у формі, прийнятій для ктуби у Галілеї та Іудеї (ї12). Гл.V. Додаток, зроблений чоловіком до мінімальної суми ктуби (ї1). Час, визначений для підготовки жінки до шлюбу (її2-3). Розмір контролю чоловіка за заробітками своєї дружини, про його право присвятити їх храму (ї4). Визначення обов'язкової роботи жінки, оскільки вважається розсудливим коли, у неї буде певне заняття, бо неробство веде до безумства (ї5). Взаємні обов'язки чоловіка і жінки у їхніх сімейних та інших стосунках (її6-9). Гл.VІ. Права чоловіка на користування капіталами дружини, заробленими нею чи набутими шляхом успадкування (ї1). Посаг, принесений дружиною, відповідальність чоловіка за посаг, принесений дружиною, визначається звичаєм країни (її2-4). Посаг дочки (її5-7). Гл.VІІ. Причини, що можуть призвести до розлучення: обітниці чоловіка, певні хвороби, порушення вірності; обітниці з боку дружини (її1-8). Порушуючи відомі приписи законодавства Мойсея або єврейські звичаї, дружина втрачає право на ктубу (ї6). Випадки, коли шлюб може бути розірваним, внаслідок хвороби чи негідної слави чоловіка (її9-10). Гл.VІІІ. Власність дружини до виходу заміж і під час заміжжя і його права чоловіка на неї (її1-5). Про права чоловіка на власність вдови померлого брата, з якою він бере левіратський шлюб (її6-7). Гл.ІХ. Як може чоловік відмовитися від своїх прав на власність дружини (ї1). Права жінки на власність, залишену її чоловіком, і випадки, коли вона повинна присягтися у тому, що вона не отримала ктубу (її2-8). Випадки, коли дружина може отримати свою ктубу, не надаючи свого документу про розлучення (ї9). Гл.Х. Закони, які застосовуються у тому випадку, коли чоловік залишає двох або більше дружин. Гл.ХІ. Права вдови на власність спадкоємців (ї1). Право вдови продавати, заставляти або дарувати свою ктубу (її2-4). Випадки, коли продажі з аукціону недійсні (ї5). Яка жінка не має права на ктубу (ї6)? Гл.ХІІ. Права нерідної дочки (її1-2). Право вдови залишатися у будинку свого чоловіка або утримуватися спадкоємцями у своєму батьківському домі (ї3). Випадки, коли минає термін для вимоги ктуби Гл.ХІІІ. Думки і максими єрусалимських суддів Адмону і Ханану (її1-9). Випадки, коли дружина зобов'язана їхати слідом за чоловіком у чужі країни: перевага Палестини перед іншими країнами та Єрусалима перед іншими містами країни (її10-11) [55, с.453-455].
   Наречений, коли брав шлюб, фактично не видавав "ктуби" ні грошима, ні майном, ніякої частини свого майна не виділяв для стягнення з неї у разі необхідності ктуби, а лише призначав дружині певну суму на випадок смерті чи розлучення та встановлював загальну іпотеку на все своє майно. Все майно чоловіка є для дружини забезпеченням можливості отримання "ктуби". Через це чоловік не може самовільно і легковажно розлучатися з дружиною, оскільки таке розлучення примушує його затратити частину свого майна, на що не так легко наважитися.
   Отже, ктуба, як юридичний інститут, мала двояку мету: з одного боку, усувала можливість легковажних розлучень, з іншого боку, забезпечувала економічне становище жінки після припинення шлюбу. Розмір ктуби був раз і назавжди фіксованим у розумінні мінімуму: 200 зуз для дівчини і 100 зуз для вдови чи розлученої, котра бере новий шлюб. Ктуба меншого розміру не допускалась. Закон цей отримав подвійну санкцію: по-перше, порушення закону якимось шляхом (ненаписання ктуби, призначення меншого розміру, одержання зворотної розписки і т.ін.) не досягає мети, бо суд, всупереч приватній угоді сторін, вважає "ктубу" у вказаному розмірі необхідною приналежністю кожного шлюбу; з іншого боку, порушення законів про ктубу вважається релігійним гріхом, і співжиття без належної "ктуби" морально визнається позашлюбним.
   Якщо наречена, коли виходила заміж, вносила придане (що становило загальне правило), то придане також заносилось у ктубу, і це мало те значення, що придане надходило у повну власність чоловіка, але у випадку припинення шлюбу внаслідок його смерті чи розлучення без провини дружини придане поверталось останній цілком. Крім того, дружина завдяки цьому записові у "ктубу" отримувала законну іпотеку на все майно чоловіка для стягнення не тільки ктуби, але й приданого. Частина приданого, що стосується вбрання та предметів домашнього вжитку, у ктубу не вносилася, а вносилося лише придане у грошах, коштовностях, нерухомості і т.ін. Це майно одержало у Талмуді спеціальну технічну назву - "майно залізної худоби". Зміст цього терміну той, що нехай би майно являло собою худобу, тобто майно, що легко піддається загибелі (епідемічні захворювання, напади хижих звірів та ін.), для дружини це майно (точніше його вартість) залишається недоторканим, як залізо, яке за своєю природою не піддається знищенню. В епоху Мішни панував звичай, що придане, отримане у вигляді готівки, заносилося у ктубу у розмірі, що перевищував придане у півтора рази. Це тому, що гроші, перебуваючи у розпорядженні чоловіка під час шлюбу, принесуть дохід і значно збільшаться, і після припинення шлюбу він повинен через це дати дружині більше, ніж він одержав.
   Майнові відносини під час шлюбу
   Спершу дружина не являла собою самостійної господарської одиниці, а її майнові права входили до складу загальносімейного майна. Так, на користь чоловіка надходили: винагорода, яку дружна отримувала за особисту працю, її придбання шляхом знахідки, частина винагороди, яку вона отримувала за спричинені їй тілесні ушкодження. Відшкодування витрат на лікування дружини і збитків від прогулу, без сумніву, належало чоловікові, оскільки ці витрати і збитки ніс він; доволення за спричинені фізичні страждання, належало виключно дружині через суб'єктивний характер цієї шкоди; суперечливим виявилося питання про те, кому належить винагорода за постійний дефект в організмі постраждалої і сатисфакція за ганьбу. Деякі законовчителі вважали, що вказані статті враховують виключно інтереси дружини, але на думку р. Іуди б. Батіра, яка була взята як керівництво, ці статті слід розподілити між подружжям у нерівних частках: якщо ушкоджено відкриту частину тіла, чоловік отримує дві третини винагороди, а дружина одну третину; у разі ушкодження закритих частин тіла чоловік отримує одну третину, а дружина дві третини (Ктубот, 65-б). Щоправда, майно, яке вона отримує у вигляді дару або спадщини, а також частина винагороди, яка надходить на її користь за спричиненій їй ушкодження, вважалася її власністю, але доходи від цього майна надходили чоловікові; управління також належало повністю йому. У випадку припинення шлюбу, майно це віддавалось дружині у тому вигляді, в якому воно виявлялося на той момент. У такому становищі опинялося і всяке майно, яким дружина володіла, коли виходила заміж, якщо вона не записувала це майно в "ктубу" як придане. Це майно отримало у Талмуді технічну назву "обскубуване майно", тобто таке, з якого чоловік отримує доходи, хоча воно вважається власністю дружини. Майно це протиставлялось майнові, внесеному до шлюбного договору (ктуби) як придане, або "майно залізної худоби". Так, дружина могла зберігати за собою самостійне, незалежне від чоловіка право на майно, придбане нею до шлюбу. Допущення такого пояснюється саме бажанням розширити майнові права жінки, не піддаючи, одначе, докорінній ломці традиційні норми. Цим покладено початок новому інституту - окремому майнові дружини, до якого чоловік не має ніякого стосунку. Таке окреме майно могло виникнути ще й іншими способами: 1) шляхом дарування дружині із вказівкою спеціальної мети або прямою умовою, що доходи від майна не повинні надходити на користь чоловіка; 2) шляхом дарувань чоловіка дружині під час шлюбного життя, при цьому дружина користувалася доходами, але не могла відчужувати майно; 3) нарешті, дружина могла продати своє право отримати у майбутньому після припинення шлюбу, ктубу, придане та ін.; виручена від продажу, цього права сума ставала її самостійним майном. Сутність майнових відносин могла, крім того, значно змінитися шляхом приватних договорів та угод.
   Так, між нареченим і нареченою могли укладатися особливі угоди, які так або інакше змінювали дію шлюбно-майнових законів. Мішна згадує наступні угоди: 1) про надання дружині права відчужувати своє майно, не внесене у придане; 2) про надання дружині доходів від цього майна; 3) про відмову чоловіка від права успадкування цього майна. Про допустимість угоди останнього зразка багато хто сперечається. Деякі вважають, що закон про успадкування чоловіка дружині, в силу його біблейське походження або ж внаслідок постанови рабинів, має публічний характер і не підлягає зміні шляхом приватної угоди. Як керівну прийнято думку, що така угода припустима, але лише на відрізку між заручинами і вінчанням.
   За наявності вказаних трьох угод дружина стає цілком самостійною володаркою власного майна. Таким чином багаті жінки могли зберігати за собою у шлюбі те саме юридичне відношення до майна, що й до шлюбу. Далі лише у Гемарі згадується надзвичайно важлива можливість угоди між чоловіком і дружиною, згідно з якою чоловік звільняється від зобов'язання утримувати дружину, натомість чого дружина зберігає за собою винагороду за свою особисту працю. Цим шляхом жінки, які мали достатній самостійний заробіток, звільнялися від опіки чоловіка [56, с.138-140].
   У часи Мішни і Талмуду (3-6 ст. н.е.) традиція перетворилася на складну, однак цілком послідовну систему шлюбного законодавства. Шлюб в іудаїзмі розглядається у двох аспектах: як стосунки між чоловіком і жінкою та як ставлення інших людей до подружньої пари. Процедура єврейського одруження майже повністю позбавлена піднесеності і, по суті, є взаємною згодою між двома людьми про спільне життя в одній сім'ї на умовах, зазначених у шлюбному контракті.
   Здавалося б, що все це повинно було б призвести до виділення жінок у нижчу касту, за якою залишені тільки сімейні функції. Проте насправді жінки проявили себе у багатьох сферах єврейського життя і зробили помітною свою присутність не тільки як матері і дружини, але й у таких сферах, які зазвичай розглядають як виключно чоловічі. Причина цього криється у самій природі талмудичного ставлення до життя і Тори. Для єврейської свідомості Галаха є не просто якась філософська інтелектуальна структура, а звід практичних законів - об'єктивних, у певному розумінні, законів природи, до яких ставляться цілком прагматично і, висновується, не догматично.
   Однаковий із чоловіками статус у карному і цивільному праві зумовлював помітну участь жінок у суспільному житті. Навіть найсуворіші шлюбні контракти залишали жінці значну частку економічної незалежності; і тому після заміжжя жінки зберігали певний контроль над своєю власністю. Багато з них були зайняті у комерції та брали участь у справах.
   "Сім'я завжди відігравала особливу роль у єврейській історії, у традиції і у системі цінностей. Інтереси сім'ї - "найближчих родичів" - непорушні і святі. Вище за них - тільки віра. Біогеопсихологія стверджує наявність "культурного гена", що містить пам'ять пращурів, який передається за допомогою механізму спадковості, подібно до психосоматичних і фенотипних ознак" [52, с.102].
   "Одна з таких рис - нерозривний зв'язок зі своєю общиною. І ще одна неодмінна риса традиційного єврейського будинку - це міцна згуртованість усіх членів сім'ї. Значна частина сімейного проводження часу пов'язана із виконанням визначених традицією ритуалів. Типова ортодоксальна сім'я спільно відправляє всі домашні обряди і разом відзначає всі події у житті синагоги та общини.
   ...І само собою зрозуміло, що при цьому особисті справи відсуваються на другий план і повністю підпорядковуються вимогам сім'ї і традицій. Я вважаю, що така вимога непрямо сприяє вихованню у дітей поважного ставлення не тільки до батьків, але й до суспільних інститутів влади" [57, с. 9-10].
   Іудаїзм зрівняв чоловіка і жінку у правах задовго до того, як про це тільки задумалися західні мислителі. У той час, коли інші релігії оголошували жінку чимось гріховним, джерелом чогось нечистого, і навіть диявольського, іудаїзм проголосив жінку не просто рівною чоловікові, але й проголосив її більш досконалою, ніж чоловік, більш духовно високою, більш милосердною і доброю. У Торі Письмовій і Торі Усній наводиться величезна кількість оповідань про жінок, у яких говориться про те, що все краще, добре і піднесене, що тільки є у єврейського народу, у своїй більшості походить від жінки.
   Так, закони сімейного життя повинні базуватися на наступних моральних принципах:
  -- повага до індивідуальності і почуттів кожного члена сім'ї;
  -- мирні і гармонійні стосунки;
  -- збереження духовної чистоти і цільності почуттів в інтимній сфері.
   Але не меншого значення має і попереднє визначення певних майнових, господарчих прав за кожним членом сім'ї та їхнє юридичне закріплення.
   Продовжимо тепер наші міркування, які стосуються сім'ї як господарського товариства, щоб побачити, як сімейні майнові стосунки позитивно сприяють правовідносинам у господарському товаристві і виступають продовженням майнових стосунків єврейської сім'ї.
   Товариство - договір, згідно з яким декілька осіб взаємно зобов'язуються брати участь своїми особистими або майновими коштами у спільному веденні справи, і спрямований на одержання прибутку.
   Типи товариств. У Талмуді розглядаються три типи товариств. Перший, так званий "iskа", являє собою більш або менш замасковану форму лихварства або оборутку, що дає, хоча і в меншій мірі, той самий економічний ефект, що і віддання грошей під відсотки. У прибутковому підприємстві, де одна особа бере участь капіталом, а інша - особистою працею, прибутки і збитки розподіляються у тих чи інших пропорціях між товаришами. Під час визначення цих пропорцій необхідно дотримуватися певних правил, щоб не порушити релігійного наказу про не стягнення надлишку (Б. Мец., 68б-70а). Другий тип товариства - це звичайний, коли всі контрагенти беруть участь як майновими, так і особистими засобами. Його Талмуд зазвичай описував виразом : "двоє, які складають в один гаманець".
   Ширше за змістом третій тип товариства - товариство спадкоємців ("брати - товариші"). Цей тип товариства являє собою продовження сімейних зв'язків на основі майнових відносин після смерті глави сім'ї. Як за життя батька всі члени сім'ї вносили свої доходи до складу загальносімейного майна і з нього задовольняли свої потреби, так і діти могли продовжувати подібну господарську спільність після смерті батька (патріархальна сім'я). До складу загальносімейного майна надходили лише ті доходи, які отримувались від цього майна, і такі заробітки, які окремі члени сім'ї отримували саме у якості таких, завдяки їхньому зв'язку із сім'єю. Так само і витрати на утримання членів сім'ї товариство робило лише у звичайних нормальних розмірах. Так, лікування від хвороби, що виникала випадково, відносилося на рахунок товариства; якщо ж хтось захворів через власну провину (Талмуд вбачав необережність лише у випадку застуди), то він повинен був лікувати себе за власний рахунок. Їжу й утримання кожний одержував лише разом з іншими. Якщо хтось із учасників товариства від'їжджав, то йому видавалась на утримання не така сума, яка в дійсності потрібна для цієї мети, а лише стільки, скільки сім'я зберігає у витратах на випадок від'їзду одного члена. Цей тип товариства можливий лише за патріархального устрою життя. Талмудичні норми вже мають на увазі послаблення сімейних устоїв і перехід до індивідуальних начал. Пізніші юристи вважають навіть можливим визнати можливим товариство, яке складається із членів сім'ї, за своє суттю цілком схожим з іншими типами товариств. Пізніше цей тип товариства зник. Найважливішу роль весь час відігравав другий тип товариства.
   Укладання угоди. Питання про формальні способи, за допомогою яких угода товариства може отримати юридичну силу, залишене Талмудом без особливого розгляду. Але для середньовічної практики вирішення цього питання складало великі труднощі. Виходячи із загальних принципів про укладання юридичних угод, дійшли висновку, що для здійснення угоди товариству необхідно, щоб в основу угоди були покладені майнові права і щоб ці права були набуті товаришами у якості спільної власності одним зі встановлених для того способів. Отже, якщо товариші дають для загальної справи готівку, необхідно гроші всіх товаришів скласти в один гаманець, і потім кожен товариш повинен шляхом підняття набути право на весь гаманець (право, звичайно, лише на частку, як члена товариства). В інших випадках, згідно з характеру майна, достатньо "киньяна". Отже, набувається право на майно; право ж на особисту працю товаришів, яка у нашій угоді відіграє неабияку роль, на думку Маймоніда, не може набуватись особливим юридичним актом, тому що неможливо ні відчужувати, ні купувати річ, що ще не існує; право на те, щоб товариш виконував ті чи інші дії у майбутньому, визнається саме річчю, що ще не існує. Але якщо угода товариства включає в себе, поряд з правами на особисту працю, і права на майно, то після законного набуття останніх угода вважається здійсненою, і особисті обов'язки визначаються як щось побічне, додаткове до майнової угоди. Для заснування ж такого товариства, в якому немає ніяких майнових прав, а члени зобов'язуються лише працювати разом, надавати свої заробітки у розпорядження товариства як цілого, не існує ніяких юридичних способів. Так вирішує це питання Майномід; інші середньовічні юристи поступаються і визнають можливим товариство безмайнове (суто трудове), задовольняючись для його заснування лише словесною домовленістю.
   Розподіл прибутків і збитків встановлюється, перш за все добровільною угодою товаришів. Якщо з цього питання угода не відбулася і якщо при цьому товариші вклали у справу нерівні частки спільного капіталу, то можливий розподіл прибутків пропорційно до вкладів, або ж розподіл між усіма товаришами, незалежно від величини вкладу. Це спірне у сучасній науці питання було контроверзним й у Талмуді.
   Перевагу одержало, одначе, вирішення питання у другому розумінні; одні гадають, що в успіху справи дрібна частка така ж важлива, як і велика, інші вважають, що товариш, котрий має менший капітал, може часом устигнути більше, оскільки він може робити великі обороти, або ж внаслідок зайвої затрати праці отримати більш високий відсоток прибутку. Звідси видно, що Талмуд надавав праці більш важливу роль у торгівлі, ніж капіталу.
   Обов'язки товаришів. Товариші повинні виконувати ті дії, котрі потрібні для успіху спільної справи. Збитки, спричинені порушенням угоди чи звичаю, повинні бути відшкодовані; але якщо порушення дало прибуток, то він розподіляється між товаришами на загальних підставах. Щодо відповідальності за збитки, спричинені недбалістю, застосовуються загальні талмудичні принципи: 1) хто отримує за свою працю плату, відповідає навіть за легку недбалість; 2) якщо дві особи взаємно зобов'язані одна одній, то відповідальність відпадає.
   Припинення угоди. Товариство припиняється: 1) після закінчення терміну; 2) після втрати майна 3) після смерті бодай одного з товаришів; 4) після досягнення мети справи. Безстрокове товариство припиняється на вимогу одного з товаришів. Якщо певний товар продається лише у певний сезон, то товариство, хоча і безстрокове, припиняється не раніше настання цього сезону. В інших випадках для припинення товариства потрібна згода всіх товаришів. Якщо існує законна підстава для припинення товариства, то розподіл майна проводиться всупереч волі товариства, і навіть за їхньої відсутності, але для підтвердження правильності розподілу запрошуються три сторонні особи, які мають відомості про ціни на майно, що підлягає розподілу.
   Присяга товаришів. Якщо один із товаришів заявляє перед судом, що він не впевнений у повній чесності і сумлінності когось із товаришів і у правильності наданого ним звіту, то на підставі такої передбачуваної вимоги суд наказує підозрюваному підтвердити присягою правильність своїх ділових розрахунків. Така своєрідна присяга без будь-якого позову пояснюється тим, що в товаристві зазвичай неможливо встановити наявність несумлінності, а тим більше розмір неправильно присвоєного товаришем. (Шульганъ га-Арухъ, Хошенъ га Мишпатъ).
  
   1.2.5. "Настанови Батьків". Загальнолюдські цінності. Кооперативна етика. Вище були розглянуті правові, економічні, фінансові, організаційні питання, що становлять для нас інтерес практичного втілення кооперативної ідеології у повсякденну господарську діяльність. Тобто ми розглянули економічну діяльність, враховуючи, що кооператив - це "фінансова установа".
   Розглянемо тепер теоретичний зміст єврейських джерел із точки зору кооперації як "громадської організації", тобто з точки зору кооперативних принципів, як-от:
   1) добровільне і відкрите членство;
   2) демократичний контроль, що здійснюється членами кооперативу;
   3) участь членів в економіці кооперативу;
   4) автономія і незалежність;
   5) освіта, підвищення кваліфікації, інформація;
   6) співробітництво між кооперативами;
   7) турбота про місцеву общину,
   а також кооперативних цінностей:
   1) самодопомога;
   2) демократія;
   3) рівність;
   4) справедливість;
   5) солідарність.
   Розглянемо зміст Трактату Талмуду "Піркей Авот" і з яких позицій він розглядає наведені Заповіді.
   Трактат Талмуду "Піркей Авот" (часто скорочено називають "Авот") означає у перекладі з івриту "Повчання батьків" (Настанови батьків) його нерідко називають також "Етика батьків", що краще відображає зміст цього одного з найбільш відомих фрагментів давньоєврейської писемності, де зібрані найважливіші морально-етичні принципи іудаїзму. Авот (івр. батьки) - автори цього найпопулярнішого тексту давньоєврейської літератури - жили і проповідували свої моральні максими близько двох тисячоліть тому на землі Країни Ізраїлю і у країнах єврейської діаспори тієї епохи. У своїй сукупності думки, викладені у "Піркей Авот", являють собою доповнення до найглибших думок про людське буття, викладених у священній Книзі книг - Біблії (івр. Танах), наріжному камені іудаїзму, основі інших монотеїстичних релігій світу. Визначаючи провідну ідею традиційного єврейського способу життя, трактат Авот охоплює як аспекти особистої поведінки людини, так і його суспільних відносин, а його моральні сентенції вказують шлях , яким повинна йти людина, котра прагне будувати своє життя відповідно до Божого промислу.
   Перші п'ять глав трактату "Піркей Авот" являють собою тексти із Мішни - основного і найбільш давнього розділу Талмуду (перший письмовий текст Мішни датується 220 р.). Кожна така глава ділиться на низку дуже коротких параграфів, також названих мішнами, в яких містяться закінченні, афористично короткі висловлювання. Деякі мішни містять лише одну основну думку, деякі - дві і більше.
   Будучи однією із провідних настанов з єврейської моралі і способу життя, "Піркей Авот" не є якимось абстрактним текстом і займає у єврейському будинку особливе місце. Навіть ті, хто ніколи не читав талмудичних текстів, нерідко мають певне уявлення про "Піркей Авот". Цей трактат є одним із розділів молитовника на суботу, і його читають під час суботнього богослужіння у період між Песах і Рош Хашана. Багато людей у групах і самостійно розмірковують над афоризмами "Піркей Авот" - день у день, з місяця у місяць, рік у рік, намагаються глибше зрозуміти їхній зміст і значення. Думки кожного покоління, застосовуючи найновіші методичні підходи, постійно намагаються поглибити розуміння вічних думок пращурів.
   Трактат "Піркей Авот" поділений на шість глав. До кожної такої глави, які стосуються тієї чи іншої сфери індивідуального і суспільного буття людини, є свої назви.
   У першій главі "Основні принципи: досвід традиції" встановлюється історія передавання єврейських цінностей від Синаю і, через великих мудреців, до рабина Шимона, сина Гамлієля. Ця глава висвітлює погляди мудреців на багато які фундаментальні речі, пов'язані із життям єврея, такі як Тора, молитва, благодійність, відповідальність перед собою і відповідальність перед громадою.
   Друга глава, назва "Шлях життя", стосується власного шляху, котрого повинен триматися кожний індивід. Вона містить звід суспільних і релігійних настанов, а також різні тлумачення, що стосується відносин окремої особистості з общинною і матеріальним світом. Висловлювання різних мудреців представляють їхні погляди на найважливіші складові життєвого шляху людини.
   Третя глава, названа "Освячення життя", розглядає різноманітні способи, які дозволяють людині уникнути помилок і освятити своє перебування на землі. Обговорюються різні сторони людського буття: те, як людина їсть, як вона розмовляє, як вона ставиться до життя, чи зуміла вона реалізувати свої можливості саме так, як вони повинні бути реалізовані.
   Четверта глава, названа "Скарбниця моралі", розглядає цінності, котрі утворюють гідність людської особливості. Необхідний для цього комплекс настанов і поведінки стосується таких сфер як влада, багатство, мудрість, гідність, святість, необхідність гарної репутації і постійного вдосконалення особистості, а також необхідність бачити у поцейбічному бутті підготування до буття у світі майбутньому.
   П'ята глава, "Тора, Історія і Природа", підсумовуючи те, що було до неї, являє собою немовби кульмінацію попередніх глав. Фундаментальна роль і значення Тори підкреслюється самим фактом творення та участю Бога в історії людства. Відхилення від Тори призводить до порушень природного ходу процесів у природі, що є демонстрацією того, що задум світу був орієнтований на розвиток згідно з Торою. Розглядаються також різні типи особистості і поведінки і наводяться рекомендації про те, як сприяти прогресу особистості, яка відповідає вимогам Тори, шляхом освітнього процесу, побудованого так, щоб найкращим чином відповідати цій меті у кожний період життя людини.
   Шоста глава, яка, на відміну від перших п'яти, не є Мішною, але представляє інший розділ Талмуду - Барайту, називається "Віднайдення Тори". У главі більш детально обговорюються ідеї, які були накреслені у попередніх главах і фокусується увага на тому, що творить досконалу (в аспекті цінностей Тори) особистість. Цей спосіб життя - вищий ступінь розвитку людини - досягається нелегко, але досягнутий одного разу він містить у собі все найкраще у житті.
   Розглянемо детальніше деякі постулати цього Трактату (гл. "Шлях життя").
   Мішна 5. "Хілель говорить: "Не відділяйся від общини, не покладайся на себе до самого дня своєї смерті; не суди ближнього, доки не побував на його місці; не вважай, що є щось, що неможливо зрозуміти, бо врешті-решт це буде зрозуміло; і не кажи "Я буду навчатися, коли в мене з'явиться вільний час", тому що може так трапитися, що він ніколи не з'явиться"".
   Тут недвозначно вказується на те, що ніхто не може бути наскільки егоцентричним і впевненим у собі, щоб можна було жити окремо від общини. Не відділяйся від общини з надією, що ти вище невартого тебе натовпу.
   Протиставляючи себе суспільству, така людина вважає, що має імунітет проти всього, що може завадити її моральному та етичному вдосконаленню. Перебуваючи у полоні свого високого становища, вона впевнена, що це не її стосується попередження: не покладайся на себе до самого дня своєї смерті. Іншими словами, не вважай, що можеш сам реалізувати свої плани, що ти не потребуєш допомоги і підтримки тих, хто мудріший від тебе і володіє великим досвідом. Не вважай, що досяг межі своїх можливостей, адже тільки після смерті можна оцінити той вклад, який зробила людина протягом її життя.
   Однак є ситуації, коли людина має моральне право відділятися від общини. Маймонід попереджує: "Якщо ти живеш у країні з поганими звичаями, а люди поводять себе нечесно - ти повинен поїхати туди, де люди праведні і поводять себе добре". (Мішне Тора, 6:1).
   Однак рабини завжди зневажали тих, хто кинув общину під час кризи: "Коли в общині біда, не можна казати "я піду додому, буду їсти, пити і жити добре".

(Вавилонський Талмуд, Таанід, 11а)

   Не суди ближнього свого, доки не побував на його місці. Оскільки в дійсності ти не можеш поставити себе на місце іншого ні в біологічному, ні в психологічному плані, ти просто не здатний судити чи осуджувати інших людей. Твоє завдання не судити, а доброзичливо сприймати інших і з готовністю спілкуватися з ними. Не забувай, що якби ти був не їхньому місці, можливо, ти і не досягнув би більшого. Не вважай, що є щось, що не можливо зрозуміти, бо врешті-решт це буде зрозуміло. Не думай, що твоє розуміння і твої погляди вище тих, котрі є в інших, і хоч ти навіть будеш ухилятися від того, щоб запропонувати їх общині, то цим ти будеш прирікати її на застій. Той, хто підходить до інших із почуттям інтелектуальної зверхності, не тільки віддаляється від них, але й втрачає багато цінних можливостей. Набагато корисніше засвоїти позитивний погляд на людей і вважати, що вони здатні тебе зрозуміти і підтримати.
   І, нарешті, людина, одержима комплексом зверхності, буде неодмінно вважати, що їй уже нічого не потрібно вивчати. Ніколи не кажи "я буду навчатися, коли у мене з'явиться вільний час", тому що він може так і не з'явитися. Не думай, що ти все знаєш і що подальша освіта для тебе необов'язкова. Засвоївши таку позицію, ти будеш нескінчено відкладати навчання, але саме воно особливо потрібне тобі через те, що ти цього не розумієш.
   Даючи пораду ставитися до себе скромно, а до своїх обов'язків перед общиною - дуже скрупульозно, ця людина пропонує шлях великого взаєморозуміння між людиною та общиною, сприяє процесу суспільного й особистого вдосконалення.
   Мішна 6. "Він (Хілель) говорив: "Пуста людина не може бути богобоязливою, темна людина не може бути добропорядною, той, хто соромиться, не може навчатися, запальний не може навчати. Той, хто занадто зайнятий справами, не стане мудрим. І навіть там, де немає людей, ти намагайся залишатися людиною"".
   Моральний статус людини суттєвою мірою базується на її інтелігентності. Тільки той, хто по-справжньому добре освічений в усіх аспектах людського життя, зможе глибоко усвідомити свою відповідальність перед Богом і людьми.
   Пуста людина не може бути богобоязливою. Така людина просто не усвідомлює, що погано і чому це погано, і тому навряд чи від неї можна очікувати, що у повсякденному житті вона буде себе поводити достойним чином і не грішити.
   Темний не може бути добропорядним. Людину, позбавлену освіти, хоча і не можна назвати пустою, але вона, як правило, дуже далека від досконалості. Вона може знати норми поведінки, що можна і чого слід уникати, але такі поверхові знання без розуміння роблять порядність важким завданням.
   Істинна порядність досягається завдяки повному усвідомленню правильного шляху та розумінню, як відповідати на життєві запитання. Невігластво - відправна точка процесу освіти, лише після важкого і тривалого процесу навчання веде до знань та розуміння. Той, хто соромиться (свого невігластва), не може навчатися, він загрузне у своєму невігластві назавжди.
   Учитель також зобов'язаний сприйняти цю точку зору. Він завжди повинен пам'ятати, що учень тому і прийшов навчатися, що він чогось не знає. Неврівноважений викладач, як і нерішучий учень, не повністю розуміє, для чого потрібна освіта. Неврівноважений і запальний не може навчати, і тому не може брати участь у процесі освіти.
   Той, хто занадто зайнятий справами, не стане мудрим. Той факт, що є дуже ділові люди, здатні оволодіти премудрістю знань, ще не означає, що це може кожний. Тому освіта повинна займати найважливіше місце у числі людських прагнень. Кожен повинен розумно розпоряджатися своїм часом, вирішити, скільки йому потрібно його витрачати на справи, щоб не задавати школи своєму інтелектуальному і моральному розвиткові.
   Статус добропорядності - це також статус покірності. Навіть досягнувши високого рівня добропорядності як результату ґрунтовності освіти, не слід вважати себе вище своєї общини. Але при цьому і не потрібно доводити до крайності. Там, де є лідери, немає потреби прагнути бути першим, однак, де їх немає, не варто приховувати набуту мудрість. У тому місці, де немає людей (де немає підходящих людей, щоб займатися суспільною діяльністю), намагайся стати особистістю. Свої знання та вміння слід використовувати на користь суспільства, яке цього потребує.
   Мішна 7. "Він же (Хілель), помітивши череп, що плив рікою, сказав: "За те, що ти топив, втопили тебе, і, врешті-решт, ті, хто втопив тебе, самі будуть утоплені"".
   Черепу сказано: "За те, що ти топив інших, утопили тебе". Швидше за все це було все, що залишилося від людини, котра намагалася зайняти місце, яке вже було зайняте іншим. У прагненні потрапити нагору часто відштовхують тих, хто стоїть на цьому шляху. Це викликає ненависть і призводить до того, що люди стають жертвою помсти. Хілель настійно рекомендує не брати участь у боротьбі за владу.
   Але врешті-решт ті, хто тебе втопив, самі будуть утоплені. Вони, так само, як і ти раніше, утягнуті в боротьбу за владу. Вбивши тебе, вони, можливо, досягли вершини, однак інші напевне будуть заздрити їхньому становищу і, найшвидше, уб'ють їх так само, як ті вбили тебе.
   Мораль зрозуміла: не рвись до влади. Тільки коли явно не вистачає лідера, можна спробувати зайняти це місце, але не заради оволодіння владою, а заради того, щоб із готовністю і разом з тим покірно служити общині.
   Хілель у цій мішні (так само, як у гл.1, мішни 13) говорить арамейською мовою, що вказує на те, що він звертається до тих, хто зайнятий своїм "я" та відійшов від учення Тори. Застерігаючи від можливих небезпечних наслідків боротьби за владу, Хілель вболіває за долю тих, хто рветься до влади.
   Мішна 14 (гл. "Основи: досвід, традиції"). "Він (Хілель) зазвичай говорив: "Якщо не я за себе, то хто за мене? І якщо я тільки за себе, то що я таке? І якщо не тепер, то коли?""
   Необхідно виробити основні принципи для підтримки рівноваги між особистими інтересним, прагненням до самовдосконалення та обов'язками по відношенню до общини. Допомагаючи іншим, не слід забувати і про себе. Правильний шлях життя у дотриманні балансу між відповідальністю стосовно самого себе і проявом співчуття до інших.
   Якщо я не за себе, то хто за мене? Навряд чи можна розрахувати домогтися великих успіхів у суспільно-громадській діяльності, якщо мати надто низьку самооцінку. Якщо людина нехтує самим собою, то у неї мало шансів допомогти іншим.
   Так само як неосвічена людина не здатна навчати інших, а обмежений - повчати, так і той, хто сумнівається, не може бути лідером для інших. Той, хто не за себе, на запитання "Хто за мене?" отримає невтішну відповідь - "Ніхто"! Така людина - ні для кого, і ніхто - не для неї.
   В іншому випадку ми маємо справу із високою самооцінкою, заснованою на прагненні до самовдосконалення. В цьому випадку існує небезпека розвитку егоцентризму. Тому необхідно постійно запитувати себе: "Якщо я тільки за себе, то що я таке"? Відповідь може бути тільки одна: така людина занепала за своєю суттю. Вона також неповноцінна. Справжня людина тяжіє до інших, усвідомлюючи важливість взаємозв'язку. Перебування в ізоляції заважає процесу людського розвитку.
   Інтерес до оточуючих проявляється по-різному в різні періоди життя. Настає момент, коли людині раптом відкривається власна неповноцінність, породжена відходом від проблем реального життя чи надто обмежених прагнень. Виникає бажання перестати ухилятися від відповідальності, бути корисним людям, брати участь у процесі колективного творення.
   І тоді, рано чи пізно, виникає потреба остаточно відмовитися від свого егоцентризму. Немає сенсу оглядатися на колишні невдачі, потрібно діяти негайно. Можливі досягнення відновлять рівновагу між відповідальністю за самого себе та турботою про інших.
   Якщо не тепер, то коли? Можливо, ніколи. Тому - зараз!
   Мішна 13. (гл. "Тора, історія і природа") "Існують чотири типи людей. Той, хто говорить "Моє - це моє, а твоє - це твоє", становить середній тип (дехто вважає, що це характерно для мешканців Сдома). Той, хто говорить "Моє - це твоє, а твоє - це моє", належить до простолюдинів. Той, хто говорить "моє - це твоє, і твоє - також твоє", - добропорядний. А той хто говорить "Твоє - це моє, а моє - це також моє", - злодій"".
   До матеріальної власності, як указує мішна, можна ставитися по-різному. Той, хто говорить "Моє - це моє, а твоє - це твоє", становить найбільш поширений тип. Така людина і сама нічого не чекає від інших, і не хоче, щоб інші чекали чогось від неї. Через категоричність переконань таких людей щодо неможливості ділитися дехто вважає, що це люди Сдома. Такий підхід розвиває комплекс некомунікабельності, яка у кінцевому підсумку призводить до жорсткості, черствості, до повного збайдужіння стосовно оточуючих, коли людина просто нездатна надати допомогу іншому і, нарешті, у неї виникає бажання зашкодити йому. Цей принцип створює умови для деперсоналізації, з якої можуть витікати будь-які види людської жорстокості.
   Людина, котра сповідує принцип "Моє - це твоє, а твоє - це моє", - простолюдин і невіглас.
   Цей підхід веде до типу суспільства, в якому взагалі немає поняття власності. Але без цього суспільства він просто не зможе функціонувати: людина може почувати себе безпечно, не будучи впевненою у завтрашньому дні. Така філософія припускає будь-яке пограбування, у такому суспільстві кожний приступний для нападу.
   Той, хто говорить "Моє - це твоє, і твоє - також належить тобі" - добропорядний. Така людина визнає поняття власності, але визнає право на неї тільки за іншими, підкреслюючи, що інші можуть бути впевненими, що їхня власність недоторкана. Будучи небайдужою до потреб інших, вона надає її у розпорядження інших, і якщо хтось бідіє, вона готова з радістю поділитися нею. Це є ознакою істинної добропорядності, цій людині притаманне почуття міри, вона не зловживає своїми правами і розпоряджається тільки тим, що належить їй, і водночас підтверджує недоторканість того, що їй не належить.
   Зовсім інший тип репрезентується позицією "Моє - це моє, а твоє -це також моє". Це злодій. Така людина якщо і поважає поняття власності, то тільки для себе. Заперечуючи таке право за іншими, вона вважає, що все, чим суспільство володіє, доступне кожному і за найменшого бажання може бути привласнено. Це тип злодія. Така людина розпоряджається тим, що їй не належить, і не поступається тим, чим потрібно поділитися.
   Мішна 13 (гл. "Шлях життя"). "Він (рабан Йоханан) сказав їм (учням): "Ідіть і пізнайте, який шлях найбільш правильний для людини. Рабі Еліезер сказав: добре око; рабі Йехошуа сказав: гарний друг; рабі Йосе сказав: гарний сусуд; рабі Шимон сказав: той, хто вміє передбачати майбутнє; рабі Ельазар сказав: добре серце. Він (рабан Йоханан) сказав їм: "Я надаю перевагу словам Ельазара, сина Араха, тому що його слова включають усі ваші".
   Відповіді учнів відображають суттєві особливості характеру тих, хто вивчає Тору і те, як насправді вони втілюють ідеї.
   Рабі Еліезер, міцна посудина, який у кожному слові свого вчителя бачить особливу красу, віддає перевагу доброму оку, тобто здатності бачити щось гарне. Якщо практикувати таке ставлення до людей, то кожен буде поводити себе більш позитивно стосовно інших, розкриваючи свої кращі якості, що буде сприяти покращенню суспільства.
   Рабі Йехошуа, людина добра від природи, про яку казали, що щаслива жінка, котра виносила його, вважає, що найкраще бути гарним другом.
   Сприяти щастю інших, допомагати тим, хто потребує допомоги, розуміти людей, - все це основні якості справжнього друга і водночас кращий шлях життя.
   Рабі Йосе, добропорядна людина, радить бути гарним сусідом. Гарний сусід поважає суверенність, власність та гідність інших, не втручається у їхні справи, дає їм відчуття безпеки і таким чином створює атмосферу взаємної доброзичливості. Для добропорядності характерно шанобливе ставлення до того, що належить іншим. У житті суспільства це є основоположним фактором.
   Для рабі Шимона, богобоязливої людини найкращий той, хто вміє передбачити майбутнє. Людина, яка боїться згрішити, завжди міркує про можливі наслідки і перш ніж щось зробити, перевірить декілька разів, щоб бути впевненою остаточно. Така впевненість, заснована на здатності розуміти наслідки того чи іншого вчинку і означає передбачити. Будучи дуже обмеженим, важче оступитися і легше здійснювати добрі діяння.
   Рабі Ельазар, подібний до вичерпного джерела, виступає на захист доброго серця. Добре серце чутливе до проблем інших людей і готове відгукнутися на ці проблеми. Як джерело, яке, вбираючи в себе (в алегоричному розумінні) ідеї Тори, розносить їх у різних напрямках з метою вирішення безлічі суспільних та особистих проблем, так і добре серце відчуває потреби оточуючих і відгукується на них.
   Учні, про яких йде мова у мішні, проявляють кожен свій підхід до різноманітних проблем життя. Їхній учитель - рабан Йоханан, - поважаючи достоїнства позиції кожного з них, що обумовлено особливостями їхніх особистостей, віддає перевагу погляду рабі Ельазара на добре серце як на кращий шлях, бо це вміщує все інше.
   Людина з добрим серцем і має добрі очі, є гарним другом і гарним сусідом та, крім того, бачить наслідки тих чи інших чинників.
   Добре серце живить тіло; добре серце - надбання всього суспільства.
   Мішна 14. "Він (рабан Йоханан) сказав своїм учням: "Ідіть і пізнайте, який шлях неправий - той, якого слід уникати". Рабі Еліезер сказав: зле око; рабі Йехошуа сказав: поганий друг; рабі Йосе сказав: поганий сусуд; рабі Шимон сказав: той, хто позичає і не повертає. Той, хто позичає у людини все одно, що позичає у Всюдисущого, як сказано: "Бере у борг непорядний і не платить, а праведник милосердний і дає" (Тегілім 37:21); рабі Ельазар: сказав недобре серце. Він (рабан Йоханан) сказав їм: "Я надаю. перевагу словам Ельазара, сина Араха, тому що його слова включають і ваші".
   Чого потрібно уникати, обираючи життєвий шлях? Тут учні, вірні собі, дають відповіді, які паралельні їхнім відповідям на перше питання (у попередній мішні).
   Рабі Еліезер, якого порівнюють із міцною посудиною і який виступає на захист доброго ока, вважає, що уникати потрібно дурного ока. Дурне око, яке в усьому бачить погане, створює негативний фон і мобілізує все найгірше у людині.
   Рабі Йехошуа (щаслива та, котра виносила його), який вважає, що головне - це бути гарним другом передбачає, що поганий друг - це і є зло, якого потрібно уникати. Поганий друг відвертається від тих, кому потрібна допомога, обмовлює тих, хто опинився в біді і отруює атмосферу в суспільстві.
   Рабі Йосе, добропорядна людина, який вважав, що головне бути гарним сусідом, гадає, що поганий сусід - велике зло. Поганий сусід ні з ким не рахується. Зневажливо ставиться до чужої власності та гідності оточуючих, створюючи таким чином атмосферу ненависті.
   Рабі Шимон, богобоязлива людина, який звеличував того, хто володіє даром передбачення того, що відбувається, плямує тих, хто бере у борг і не віддає його. Він говорить, що позичити у людини - все одно, що позичити у Бога, тому що все, включаючи і гроші, насправді належить Богові, який довірив гроші людям, щоб вони допомагали один одному. Той, хто бере у борг і не повертає (буквально - не хоче повертати) тим самим припускає, що ці гроші не належать Богові, що він сам має право на них і тому може залишити їх у себе. Це те, що відрізняє погану людину від праведника, який милосердний і дає. Будь-яке багатство належить Богові, який просто довірив його людям, і волю Бога найкраще виконує людина милосердна і та, що дає. Той, хто не повертає борг, не тільки сліпий, відступаючи від волі Бога, але й неспроможний також передбачити наслідки свого вчинку. І справа навіть не в тому, що неповернені гроші можуть призвести до бідності того, хто позичив їх, і не в тому, що іншим разом він більше не позичить їх, прирікаючи тим самим дійсно нужденних на невиправдану нужду; злий намір не повертати борг може зруйнувати створений об'єднаними зусиллями фундамент суспільства.
   Рабі Ельазар, невичерпне джерело, який звеличував достоїнства доброго серця, вважає, що слід уникати недоброго серця, тобто того, яке характеризується байдужістю, черствістю, жорстокістю.
   Рабі Йоханан, знову вітаючи різні погляди своїх учнів, вважає думку рабі Ельазар найбільш всеохоплюючою. Людина, у якої недобре серце. має погані очі, вона поганий друг і сусід, ігнорує можливі наслідки своїх вчинків.
   Мішна 15. "Кожен з учнів рабана Йоханана пропонував три наставляння. Рабі Еліезер сказав: "Нехай честь твого друга буде так само дорога тобі, як твоя власна; не піддавайся гніву і покайся за день до смерті. Грійся біля вогнища мудреців, але остерігайся тліючих жарин, щоб не обпектися, бо їхній укус - це укус лисиці, їхнє жало - це жало скорпіона, і їхнє шипіння - це шипіння змії, а всі їхні слова - все одно, що розжарені вуглини"".
   Рабі Еліезер, про якого було сказано, що він як міцна посудина і що він вважає найбільш важливим мати добре око, закликає доброзичливо ставитися один до одного та поважати честь інших, як свою власну. Ті, хто сприймає цю точку зору, не поринає з легкістю у гнів. Такі люди, поважаючи належним чином гідність інших людей, будуть її випробовувати, піддаючись гніву, вимовляючи слова або здійснюючи вчинки, які можуть ображати інших. Людина водночас повинна бути несхибною стосовно самого себе.
   Покайся за день до смерті означає: кайся кожен день свого життя, запитуй себе, чи правильно ти прожив сьогоднішній день, для того, щоб завтрашній день став краще.
   Той, хто підходить із жорстокими мірками до інших, не здатний, як правило, об'єктивно оцінити себе. Тут пропонується зробити цей процес зворотнім; будь поблажливим до інших, але вимогливий до себе.
   Той, кого назвали міцною посудиною, сприймаючи повністю вчення свого вчителя, щиро радить людям грітися біля вогника мудреців, але попереджає, що якщо з цим вогнем неправильно поводитися,, то можна не тільки згоріти, скільки обпектися. Помилкові рішення у результаті поверхового ставлення до вчення може призвести до руйнівного результату, який подібний до болючого укусу лисиці. Легковажне напівсерйозне навчання може породити небезпечні ідеї з наслідками, що порівнюються з укусом отруйного жала скорпіона. Байдужість до навчання так само зловісна, як і шипіння змії.
   Слова мудреців, як жаринки вогнища, які можуть не тільки зігріти, але й обпалити. Так само, як жаринки, взяті окремо можуть згаснути, але зібрані докупи будуть продовжувати палахкотіти, так і слова мудреців, всі їхні слова разом, подібні до жару.
   До них потрібно обережно ставитися і сприймати як єдине ціле. Отож, міцна посудина, із якої не виллється й краплини, не просто тямущий учень, але й людина, яка добре розуміє цінність вчення Тори.
   Мішна 16. "Рабі Йехошуа говорить: "Погане око, дурні пристрасті і ненависть близьких ставлять людину поза світом".
   Рабі Йехошуа, який ощаслив ту, котра виносила його, який вважає, що найважливіше бути гарним другом, називає тут типи поведінки, що призводять до протиріччя з усім, що притаманно людському існуванню, ставить людину поза світом.
   Погане око, яке із недоброзичливістю дивитися на оточуючих, недоброзичливе до щастя й успіху інших, створює у суспільстві клімат заздрощів, нездорових ревнощів. Така людина відчужує і принижує інших, руйнує саму можливість дружніх стосунків.
   Заздрощі відображають те, чого жадає той, хто заздрить.
   Людина, котра заздрить і має погане око, охоплена дурними пристрастями. Вона розглядає життя як пошук задоволень та матеріальних придбань, а людей використовує як об'єкти, які можуть їй допомогти досягти цієї мети.
   У такої людини немає друзів - тільки інструменти, якими можна маніпулювати.
   Об'єкти такого ставлення повстають проти такої дегуманізації, воно може легко стати причиною ненависті до неї побратимів. Ненависть, що виникла - продукт способу життя того, хто позбавлений любові. Відсутність справжньої любові породжує ненависть, а це веде до всесвітнього зла і розгулу дурних пристрастей.
   І у кінцевому підсумку це ставить людину поза світом.
   Мішна 17. "Рабі Йосе говорить: "Дорожи майном іншого, як своїм власним, будь готовим до вивчення Тори, бо знання Тори не передається у спадок, і нехай усі твої діяння здійснюються безкорисливо (заради імені Господа)".
   Рабі Йосе, добропорядна людина і гарний сусід, переводить обидві ці позитивні якості (порядність і добросусідство) у тактичну сферу життя.
   Дорожи майном іншого, як своїм власним. Добропорядність означає здорове почуття поваги до інших людей і до того, що важливо для них. Гарний сусід поважає власність інших і у своїй добропорядності охороняє її так само скрупульозно, які свою особисту власність. Добропорядна людина ставиться до оточуючих доброзичливо і з довір'ям, вважаючи, що все, чим вони володіють, дійсно належить їм і заслуговує бережливого ставлення.
   Майно легко передати наступному поколінню як спадщину, але зовсім інша справа - Тора. Тора не передається у спадок, її знання не переходять автоматично від батька до дитини. Правильно, дитина, яку батьки навчають знанням Тори, від народження має велику перевагу.
   Але й у цьому випадку той, хто отримує таким чином благословення Небес, не повинен думати, що знання прийдуть до нього самі собою. Бережливо ставлячись до священного спадку народу, необхідно засвоїти, що автоматично ти нічого не отримаєш. Необхідно відповідним чином налаштувати себе, оцінити Тору і підготуватися до її серйозного сприйняття.
   В основі добропорядності лежить правильне ставлення до будь-якої діяльності незалежно від того, чи пов'язана вона з людьми, чи зі служінням Богові. Цей принцип найкраще виражений словами: "Нехай усі твої діяння здійснюються в ім'я Господа". Як до близьких, так і для Тори потрібно підходити з позиції служіння Богу, не використовуючи це для слави і популярності. Якщо це стане самоціллю, можна опинитися на хибному шляху, тоді коли всі вчинки здійснюються з безкорисливими намірами, ради ідеалу (в ім'я Господа), вони втілюють твою беззастережну вірність справі. Ця якість дуже ціниться і в особистому, і в суспільному житті. Тоді немає місця відчуттям образи, що тебе не цінують, немає місця розчаруванню від очікування нагороди чи похвали. І що найбільш важливо, не існує меж тому, що ти можеш зробити для людей. Це і є істинна добропорядність.
   Мішна 6 (гл. "Віднайдення Тори"). "Велич Тори вище священнослужіння і царювання. У той час як царювання забезпечується 30 достоїнствами, а священнослужіння - 24-ма, Тора доступна лише за наявності наступних 48-ми умов: 1) вивчення; 2) уважне слухання; 3) переказування вголос; 4) розуміння і сприйнятливість; 5) повага до вчителя; 6) благоговійний страх; 7) упокорення; 8) радість; 9) служіння мудрецям; 10) відданість товаришам; 11) участь у дискусіях; 12) спокій на розсудливість; 13) знання Танаху; 14) знання Мішни; 15) помірність у справах для заробітку; 16) помірність у світських справах; 17) помірність у задоволеннях; 18) помірність у сні; 19) обмеження в пустопорожніх балачках; 20) обмежувати сміх; 21) неквапливість у гніві; 22) добросердечність; 23) довіра до мудреців; 24) терпіння у стражданнях; 25) визнання свого місця; 26) бути задоволеним своєю долею; 27) обережність у словах; 28) не хизуватися своїми заслугами; 29) повага до людей; 30) любов до Бога; 31) любов до людей; 32) любов до милосердя; 33) любов до справедливості; 34) приймати докори і настанови; 35) не прагнути до пошани; 36) не гордитися; 37) не нав'язувати своїх рішень; 38) вміння ділити труднощі з ближніми; 39) вміння судити ближнього милосердно; 40) наставляння ближнього на шлях праведний; 41) наставляння ближнього на шлях миру; 42) наполегливість в одержанні знань; 43) уміння запитувати і відповідати, слухати і примножувати знання; 44) осягнення знань для того, щоб навчати інших; 45) осягнення знань для того, щоб втілювати їх у життя; 46) примноження мудрості свого наставника; 47) вміння засвоювати знання; 48) переказування чужих думок від імені тих, хто їх висловив, тому що відомо, що всякий, хто цитує з посиланням на автора, несе визволення світові, як сказано: "І повідомила Естер царя від імені Мордехая" (Естер, 2:22)".
   Що є вінцем слави? Дана барайта розглядає якості (достоїнства, привілеї), необхідні для пізнання Тори. У житті бувають різні вінці слави, перш за все священнослужіння і царювання, проте вони поступаються перед Торою. Царювання забезпечується тридцятьма привілеями, всященнослужіння - двадцятьма чотирма, і при цьому мова йде про досягнення людини, що відкривають доступ до того чи іншого, а швидше про атрибути всященнослужіння і царювання, яких набувають разом із відповідним рангом. А пізнання Тори вимагає сорока восьми людських якостей. Їхнє дотримання необхідне для того, щоб бути увінчаним короною Тори.
   Очевидно, що пройнятися Торою можна лише вивчаючи її. Уважно слухати - означає сприймати і намагатися зрозуміти. Розумінню сприяє правильний виклад, коли вимовляєш вголос те, що вивчив: сам себе чуєш і проказуєш матеріал, таким чином із більшою ймовірністю запам'ятовуючи те, що сприйняв через органи відчуттів. Розуміння і сприйнятливість дуже важливі для засвоєння Тори. Можна механічно виконувати будь-які інструкції, але щоб Тора дійсно стала часточкою людини, вона повинна прагнути до цього всією душею. Таке сприйняття найкращим чином досягається, якщо відчуваєш шану до наставника, який викладає Тору, і благовійний трепет перед самою Торою, визнаючи її велич і поважаючи тих, хто взяв на себе зобов'язання навчати їй інших. Подібна позиція спонукає більш серйозно ставитися до вивчення Тори.
   Усвідомлення величі Тори супроводжується природним упокоренням як результатом належної оцінки її значення. Звідси виникає радість з нагороди щасливої можливості відчувати велич життя за Торою. А здійснити прагнення жити за Торою можна через служіння мудрецям, намагаючись пізнати, як вони живуть відповідно до Тори, як поєднують її зі своїм способом життя. Окрім того, важливо проявляти відданість товаришам по навчанню і, пройнявшись духом Тори, брати участь у жвавих дискусіях між тими, хто вивчає Тору, постійно долучаючи до бесіди теми, пов'язані з нею. Бажаючи відточувати свої знання, належить завжди пам'ятати про необхідність спокійно розмірковувати, не поспішати з висновками, терпляче працювати над обставинами і чекати належного результату подій.
   Засвоївши в цілому такі погляди та пройнявшись цим духом, розвинувши у собі певну манеру вивчення Тори, важливо потім досконально осягнути основи всіх її премудростей. Знання Танаху (Письмової Тори) - необхідна умова для того, щоб розібратися у глибинах Тори. Надалі слід знати Мішну - Усний Закон (Усна Тора), що випливає із Закону писаного - Письмової Тори.
   Оволодіння мудрістю - процес нескінченний. Чим більше людина дізнається, чим більше осягає, тим більшому вона надає значення. Важливо дотримуватися помірності в діловій активності, аби мати більше часу для вивчення Тори. Не слід давати плотським інтересам забагато волі. Аналогічним чином витримується помірність участі у світських справах, які, можливо, дуже вадливі, однак не можуть зрівнятися із пізнанням Тори. Не варто також повністю ігнорувати їх, але заради належного сприйняття Тори в її духовному вимірі належить дотримуватися помірності у задоволеннях.
   Тривалий час для вивчення і зближення з Торою забезпечує помірність у сні. Той, кому не байдужа можливість спілкування з Торою, прагне "подовжити" свій день. Один зі способів - менше спати, інший - менше займатися пустопорожніми балачками, не гаяти час на дрібниці і марні розмови. У свою чергу помірність у жартах не означає надто серйозного ставлення до життя, а швидше усвідомлення необхідності постійно зосереджувати увагу на тому, що дійсно важливо.
   Припустимо, хтось не проти задовольнитися гарним жартом і це може розсердити його товариша, серйозно зайнятого навчанням. Проте один із шляхів до пізнання Тори - вміння не піддаватися гніву і бути терплячим щодо інших.
   Роздратування здатне не тільки відштовхнути оточуючих, але й завадити зосередитися самому. Тут доречна врівноваженість.
   Щодо ставлення до інших людей, то важливо також бути добросердечним, радіти помітним успіхам інших у вивченні Тори, їхньому прогресу в її осмисленні, бо такі досягнення на благо всіх.
   Можливо, хтось інший зумів відкрити для себе та витлумачити те, що тобі поки що не цілком зрозуміло. Поряд із радістю і проявами добросердечності у подібних випадках не менше значення має довіра до мудреців. Якщо запропоноване ними тлумачення поки що не піддається повному осмисленню, слід все-таки вірити у правильність їхніх висновків і в те, що згодом все стане на свої місця. Що не вдається до кінця зрозуміти розумом, належить сприйняти на віру.
   Подібним чином повинно бути смиренно сприйнято у житті і те, що буває важко осягнути розумом. Це стосується терпіння у стражданнях, сенс якого часом залишається незрозумілим. Приймаючи їх, не протиборствуючи їм, легше продовжувати життєвий шлях. А бідувати і страждати здатний лише той, хто знає своє місце. Зазнаючи нестатків, людина визнає, що шляхи Господні не розгадані, що їй дане Боже право наперед визначати мінливу долю.
   Будь-які життєві блага і добро повинні бути високо оцінені. На відміну від нестатків, до яких людина звикає, ігноруючи та піднімаючись над ними, то що дароване йому, що є благом, слід сприймати з радістю. Уміння радіти своїй долі - важливий бік належного ставлення до способу життя, що відповідає Торі. Сприйняття свого нинішнього становища у рамках загальної перспективи повинно проявлятися в тому, як людина виражає свої почуття і думки. Дотримуючись обережності у своїх справах, вона знаходить упевненість у тому, що говорить стримано, не припускається крайнощів, притримується "золотої" серединки.
   Така вимогливість щодо життєвої позиції повинна означати лише почуття відповідальності за свій спосіб життя; у ній немає нічого особливого. Не прагнучи зарахувати до своїх заслуг навіть те, що так все й повинно бути, що нічого незвичайного тут немає. людина, яка вирізняється подібною врівноваженістю і скромністю, буде улюбленцем інших, котрі на власні очі вбачають невибагливу велич цієї особливості. А здобувши любов оточуючих, така людина переповниться вдячністю Богові, який дав їй таку можливість заслужити таку любов.
   Той, кого люблять, полюбить Бога. Він усвідомлює те, що Його найперша турбота спрямована на благо людей. Звідси - любов до людей, прагнення допомогти їм знайти правильний шлях у житті. Однак любов до людей - поняття абстрактне. Воно конкретизується у тому, що людина проявляє любов до актів милосердя - матеріальних і моральних властивостей, які допомагають їй виконувати своє призначення.
   Навіть надаючи допомогу, слід пам'ятати про почуття оточуючих. Добре, якщо людина любить справедливість, але вона повинна бути впевненою, що жоден її вчинок, що здійснюється заради інших не зачепить їхніх достоїнств. А щодо своєї гідності, вона має не наскільки велике значення, щоб ставити себе вище критики. Той, хто полюбляє вислуховувати докори і повчання, демонструє цим свою правильну орієнтацію на самовдосконалення, несприйняття "статуса-кво" як остаточного стану речей. Повчання можуть вивести людину із застійного стану і примусити перейти до більш високих звершень. Така сама думка міститься у рекомендації уникати почестей: нинішні досягнення, незважаючи на їхню похвальність та бездоганність, не є причиною для того, щоб спочити на лаврах.
   Людина полюбляє вислуховувати повчання, щоб само-вдосконалюватися у майбутньому і цуратися почестей, щоб не опинитися у непривабливому становищі сьогодні. Така людина не бачить причин гордитися собою. Вона не буде вихвалятися своєю вченістю чи хизуватися власними досягненнями. Замість того, щоб витрачати час на вихваляння знаннями, вона використає його для розширення цих самих знань.
   Навіть не усвідомлюючи, настільки великі отримані нею знання, людина, котра уникає диктувати рішення, не буде нав'язувати оточуючим ні самого себе, ні осягнуту нею мудрість. Тора відкрита для осягнення всіма, та не шляхом примусу. Водночас відмова диктувати рішення зовсім не означає байдужість до проблем оточуючих. Навпаки, справжній послідовник Тори розділить із ближнім його труднощі.
   Коли вимагається висловити своє судження, потрібно судити про ближнього милосердно. Суд не повинен бути казенним. Бачачи людину недостатньо успішну, недостатньо вчену, потрібно поміркувати, що є обставини, що пояснюють ці очевидні недоліки. Якщо ти знаєш про подібні недоліки іншого і ставишся до нього доброзичливо, ти, швидше за все, будеш корисним щоб настановити ближнього на праведний шлях.
   Будучи небайдужим до долі іншого та усвідомлюючи, що той був нещасним у минулому, ти намагаєшся заповнити вакуум, який ти спостерігаєш, вказуючи цій людині на правильну орієнтацію у житті. Не виключено, що при цьому об'єкт твоєї турботи, котрий звик до іншого способу мислення, буде мучитися сумнівами. Тому, вказуючи комусь шлях істинний, потрібно потурбуватися про те, щоб вести ближнього до миру, та переконатися, що передані цінності засвоєні ним спокійно і не хворобливо, а не відкидаються ним як щось насильницьке.
   Співчуття до чужої долі не применшує необхідності приділяти зосереджену увагу Торі, проявляючи наполегливість у навчанні, усвідомлюючи, що хоч ти досяг рівня, що дозволяє навчати інших, важливо і надалі навчатися самому. Задаючи запитання та відповідаючи, слухаючи та примножуючи свої знання, людина продовжує з'ясовувати, продовжує вивчати, продовжує розширювати свої горизонти. Осягаючи сама, щоб навчати інших вона ще більше підвищує бажаний кінцевий результат навчання і піднімає її на більш високий рівень, при цьому набуття знань перетворюється на більш високу якість і приносить більш вагомі плоди. І крім того, навчаючись, щоб втілювати знання в життя, людина виробляє більш високу форму осягнення - осягнення в усіх деталях того, чого потрібно безпосередньо дотримуватися під час виконання Тори.
   Той, хто досяг високого рівня навчання, здатний у прагненні до поглиблення знань, не тільки піднятися сам, але навіть підняти вчителів, котрі познайомили його із Торою.
   М.П. Баллін (1829-1904), юрист, громадський діяч із Харкова, ентузіаст кооперативної справи в Росії, відзначав, що "основа кооперації - взаємне співчуття, взаємна приязнь та перемагаючи любов і дружба, тому що з усіх родів приязні - тільки любов і дружба можуть бути сповна взаємними. Ми можемо любити один одного, тим більше, чим більш різностороннє наше взаємне відчуття. Якщо ми співчуваємо один одному всією душею, то досягаємо ідеалу. Кооперація є справдженням любові" [16, с. 232].
   Видатний діяч швейцарського і міжнародного кооперативного руху Ганс (Август) Мюллер (1866-1950) стверджував: "Кооперація - новий шлях для здійснення божої заповіді "Люби ближнього свого як самого себе" [16,
с. 186].
   "Люби ближнього свого, як самого себе" (Ваікра, 19:18). Золоте правило іудаїзму. більшість людей не знає, або є не розуміє, що правило, яке виражає максимальну вимогу до морального рівня людини і котре закарбувалося у мізках правителів та їхніх підданців, поклавши край варварству і рабству, прийшло до народів світу з іудаїзму. Людина, яку прийнято вважати одним із найвеличніших мислителів, - Джон Стюарт Міль висловив подив, коли дізнався, що цей принцип записаний у Торі. Задовго до виникнення християнства єврейські мислителі і філософи розглядали це право як головну вимогу закону Тори, вказуючи, що воно лежить в основі всіх заповідей, що визначають обов'язки людини стосовно Всевишнього. Про цей вірш із книги Ваікра говорили як про основу моралі, безпосередньо цитуючи його, посилаючись на нього або перефразовуючи використовували для пояснення того, як повинні будуватися відносини між людьми у тій чи інший ситуації. Так, наприклад, Бен Сіра каже: "Поважай свого сусіда, як самого себе". У трактаті Авот говориться: "Не роби своєму товаришу те, що ненависно тобі". Схожі висловлювання можна зустріти у працях Філона Олександрійського та Йосифа Флавія. Мудреці Тори, які передавали традицію із покоління в покоління, також стверджували, що ставлення до Ближнього як до самого себе є квінтесенцією Вчення. Відомий випадок, коли неєврей прийшов до Гіллеля (главі Сангедрину в період, що безпосередньо передував зруйнуванню Другого Храму) з тим, щоб прийняти гіюр та приєднатися до єврейського народу. З одного боку він щиро бажав бути євреєм, а з іншого побоювався, що ніколи не зможе осягнути всі закони Тори, а отже - ніколи не зможе виконувати їх належним чином. Цей неєврей звернувся до Гіллеля з проханням, щоб великий Учитель виклав йому всі закони Тори за той час, протягом якого майбутній гер зможе стояти на одній нозі. Гіллель, відомий своєю терплячістю, не побачив у цьому проханні зухвалості та неповаги і дав вичерпну відповідь: "Не роби ближньому своєму того, що не бажаєш, щоб робили тобі. Це вся Тора, все інше є коментарем до неї". Таргум Йонатан (переклад Тори арамейською мовою виконаний Йонатаном Бен Узиелем) наводить розгорнуте пояснення до цього вірша із книги Ваікра, яке як за змістом, так і за формулюванням дуже схожі на висловлювання Гіллеля. Мудреці вважали, що основною причиною втрати єврейським народом незалежності, поразки у Великому повстанні проти Рима, зруйнування Храму та всіх страждань, що випали на долю народу, є безпідставна ненависть у середовищі синів Ізраїля. Рабі Аківа, найвідоміший мудрець, керівник покоління, яке виросло після зруйнування Храму, сказав: "Люби ближнього свого, як самого себе, - це найбільш загальне правило Тори".
   У трактаті Авот (3:14) рабі Аківа, розвиваючи цю думку як доказ того, що любов до людини - основоположний принцип, посилається на перший вірш десятої глави книги Брейшит : "За образом Бога створив Він людину" - "Любить (Всевишній) людину, тому що створена вона за образом [Бога]". Особлива любов виявлена до неї тим, що створена вона за образом [Бога]. Отже, рабі Аківа пояснює, що любов до людини - дійсно найбільш загальне правило Тори, оскільки вона не тільки лежить в основі всіх заповідей, що визначають взаємовідносини між людьми, але без її виконання неможливе виконання заповіді лобові до Всевишнього і всіх інших заповідей, що визначають обов'язки людини перед Творцем. Бен Азай, сучасник і послідовник рабі Аківи, говорить, що завжди слід пам'ятати слова великого вчителя всіх поколінь, який надав практичного змісту віршу Тори "За образом Бога створив Він людину", і не дозволяв собі принижувати та ображати свого ближнього: "Не ображай нікого з людей".
   Заповідь записана у вірші 19:18 книги Ваікра, стосується всіх синів Ізраїля і не припускає ніякої класової ворожості. Пророки дорікали багатим за визискування бідних. Езра закликав залишити всі борги і відпустити тих, хто продав себе в рабство через бідність. Вчення про те, що любов до ближнього є ключовою заповіддю, не забулося із припиненням пророкування. Мудреці Тори і праведники, які жили в середні віки, також становили цю заповідь на вершину трикутника. Рабі Йегуде гехасиду належить наступне висловлювання: "В день Останнього Суду (день закінчення історії в її звичному розумінні і виправлення недоліків усього світу) Всевишній - хай буде благословенне ім'я його - закличе до суду всіх неєвреїв і спита з них за порушення заповіді "Люби ближнього свого, як самого себе". Всі народи порушували цю заповідь і жорстко поводились один із одним".
  

Висновки

   Ідея кооперації не є якимось новим винайденим поняттям, яке потрібно захищати саме через його новизну. Вона - дуже давнього походження. Але в той же час, якщо існуючі у нас й існуючий у світі кооперативний рух - це реальність, то кооперативна ідеологія досі слабо розроблена і пропагується.
   Створити кооперативне товариство - це вже перемога. Але вона не несе із собою ніякої користі, якщо всі, хто вступив до організації, не прониклися справжнім кооперативним духом і якщо вони не мають чіткого уявлення про те, що таке кооперація і до чого вона прагне. Тому кооперативний рух не може розвиватися без ідейної основи. Відмінність кооперативу від інших видів економічних організацій і полягає в тому, що його господарська діяльність підпорядкована етичним ідеалам. Без цього немає сенсу шукати бодай якісь відмінні ознаки кооперативного руху. Ідеалом кооперації є не боротьба за існування і не боротьба класів, а єднання заради життя. Ідеальний світ, про який мріє кооперативний рух і за який борються на всіх континентах, є не що інше, як продукт філософських поглядів, виведених із загальних явищ та спостережень результатів постійної практики.
   "... Я бачу в кооперації матеріальну і духовну основу. По-моєму, вона покликана поєднувати в собі прагматизм та чималу долю ідеалізму" [16, с. 231].
   "Гроші можуть стати і нещастям, прокляттям. Не втілюючи матеріального, вони, як і багатство, за своєю природою непостійні, мінливі, можуть викликати лише клопіт. Скільки б у вас не було грошей, ви ніколи не впевнені в тому, що цього достатньо або що ви не втратите їх тим чи іншим способом.
   А от коли ви розпоряджаєтесь грошима правильно й усвідомлюєте, чому вони вам дісталися, ці гроші стають благословенням. Якщо ви використовуєте своє багатство з благодійною метою, що розрахована на майбутнє покоління, і не витрачаєте його на задоволення миттєвих забаганок, ваші гроші стають вічними" [58, с. 96].
   "Мудреці Талмуду визначили розмір обов'язкової Цдаки в одну десяту. Така сума повинна відділятися на благодійність від кожного вперше набутого капіталу і від основного доходу з основного капіталу. Таким способом кожного єврея спонукають розглядати себе як адміністратора благодійного фонду - великого або малого - відданого під його опіку і присвяченого Богу, тому він повинен радіти кожній можливості спрямовувати на добрі цілі ці засоби, які вже не належать йому, але довірені йому для достойного витрачання" [59. с. 14].
   У Біблії можна налічити понад 700 прямих згадок про гроші та сотні дотичних. Саме грошам присвячено приблизно дві третіх усіх притч, розказаних Ісусом. Він прирівнює вміння правильно управляти фінансовими благами до вміння керувати духовними.
   "Хто вірний в найменшому, - і в великому вірний; і хто несправедливий в найменшому, - і в великому несправедливий. Отож, коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, - хто вам правдиве довірить?" (Лк. 16:10-11).
   "... Занадто довго християни робили вигляд, що в них не існує проблем у фінансовій сфері. Насправді ж фінанси - це одне з найзапекліших "полів битви" віруючих людей та диявола. Ми завжди будемо об'єктом його нападів та спокус. А вистояти зможемо лише виявляючи покору Слову Божому, визначаючи Господню силу та прагнучи отримати благословення. Але як же отримати Боже благословення, не знаючи Його плану? Це неможливо. Тому давайте зосередимо свою увагу на тому, щоб спробувати зрозуміти Божі принципи ставлення до грошей.
   Пам'ятайте, що ми розглядатимемо Божі принципи, а не закони. Бог не намагається залякати чи покарати тих, хто їх порушує. Однак такі люди страждають від наслідків своїх учинків і не отримують Його благословень у сфері фінансів. Більшість нагород, обіцяних у писанні, належать тим, хто дотримується Божих принципів. Але щоб отримати їх, необхідно зрозуміти та наслідувати Божий план" [60, с. 3-4].
   Це християнський погляд на гроші. Підкреслимо, що ставлення до грошей розглядається як "Божі принципи", а не як "Закони" в іудаїзмі.
   У дусі ідеалів християнської солідарності, виражених в енцикліці "Редут новарут" (1881 р.) папи Лева ХІІІ, були створені численні кооперативні товариства. В цьому посланні, зокрема, обґрунтовувалася доцільність створювати католичні асоціації (кооперативи) для того, щоб робітники могли набути певної власності та утворити фонди взаємодопомоги для бідняків. На думку папи, це повинно було пом'якшити класову ворожнечу.
   Але енцикліка папи Лева ХІІІ народилася не на пустому місці. В цей самий час в Італії великим авторитетом і популярністю в різних верствах італійського суспільства користувався Луїджі Луццатті (1841-1927), організатор у країні перших ощадно-позичкових кооперативів, "народних банків". Цікаво те, що отримавши традиційну єврейську освіту, вивчивши економіку на інші соціальні науки в Падуанському університеті, він ще в 1863 р. створив у Венеції товариство взаємодопомоги гондольєрів, за що був вигнаний австрійською владою з міста через звинувачення у підбурюванні. З 1864 р. професор італійських університетів. Обстоюючи ідею кооперації, бачачи її у різних формах, а також у соціальному законодавстві, шлях до вирішення основних соціальних проблем епохи. Розвиваючи цю програму в численних книгах і статтях, Луццатті немало сприяв і її практичному здійсненню, тим більше, що з 1917 року і до кінця життя він був депутатом італійського парламенту, а з 1869 р. - генеральним директором Міністерства промисловості, сільського господарства і торгівлі. З 1891 по 1906 рр. тричі був на посту міністра фінансів Італії. Мабуть, можна сміливо стверджувати, що папа Лев ХІІІ і його кардинали була знайомі як з теоретичними працями Л.Луццатті, так і з результатами його практичної діяльності.
  
   Розглянемо основні принципи першої кооперативної общини - колонії "Нова гармонія", організованої Р. Оуеном у штаті Індіана (США) у травні 1825 року.
   Наша мета, спільна з усіма розумними істотами, - щастя.
   Наші принципи:
   Рівність прав для всіх повнолітніх, незалежно від статі і становища.
   Рівність обов'язків, що видозмінюються залежно від фізичної та розумової придатності.
   Кооперативні об'єднання у роботі та розвагах.
   Спільність майна.
   Свобода слова і дій.
   Щирість в усіх наших заходах.
   Доброзичливість в усіх наших діях.
   Ввічливість у спілкуванні.
   Порядок в усіх наших справах.
   Збереження здоров'я.
   Набуття знань.
   Господарська практика або виробництво і споживання всього кращого найбільш благотворним способом.
   Дотримання законів країни, у якій ми живемо. <...>
   Ми спостерігали у справах людства, що люди продуктивні у своїй діяльності, у роботі і щасливі у суспільному житті тільки тоді, коли вони діють спільно, об'єднавшись.
   Кооперативне об'єднання ми розглядаємо тому як необхідне для досягнення нашої мети.

(Із Конституції Общини)

   Реалізація конкретних матеріальних інтересів шляхом колективного господарювання та управління і загальнолюдські морально-етичні норми виявлялися двома основними джерелами матеріального та духовного начал кооперативного руху, який у процесі свого розвитку відібрав з арсеналу гуманістичних ідей і норм наступні:
  -- самодопомога - тобто модель автономно активної поведінки особистості у взаємодії з іншими індивідами, мобілізація духовних і матеріальних ресурсів особистості "соціальний динамізм", оптимальне поєднання індивідуалізму та колективізму, такою, за якою колективні форми управління і господарювання (торгівля, збут, послуги) максимально заохочують індивідуальну виробничу чи іншу діяльність, вивільняють індивідуальну енергію та підприємливість;
  -- взаємодопомога - (один - для всіх, всі - для кожного) як частина солідарності - головної соціально-етичної ідеї кооперативного руху;
  -- свобода - як добровільність вступу, виходу із кооперативу та участі в його господарських операціях і громадських справах;
  -- демократія - рівноправна участь членів кооперативу у прийнятті основних життєво важливих рішень для кооперативу;
  -- справедливість - справедливий розподіл доходів, відкритість, гласність безкорисливість, відсутність дискримінації за будь-якою ознакою;
  -- чесність - як головна моральна основа кооперативного підприємництва (виробництво високоякісних продуктів, чиста вага, повна мірка і т.ін);
  -- соціальна відповідальність - підвищення рівня життя, покращення обслуговування своїх членів та всіх бажаючих користуватися послугами кооперативу без шкоди для інших членів кооперативу і суспільства;
  -- соціальна турбота - комерційна діяльність із переважаючою соціальною орієнтацією, із розподіленням частини благ від кооперативних доходів між тими, хто знаходиться "поза" кооперативом та гостро потребує соціального захисту і допомоги;
  -- універсальність - прагнення до задоволення різноманітних потреб людей та загальнолюдських запитів;
  -- інтернаціоналізм - участь у вирішенні загальнолюдських проблем.
   Певна річ крім перерахованих вище етичних норм, кооперативам, як специфічним господарським підприємствам, потрібні були і певні правила своєї організації, управління, розподілення у соціальній, інвестиційній і ціновій політиці.
   Всі ці питання знайшли відображення у кооперативних принципах.
   Кооперативні цінності є фундаментом кооперативного способу життя кооператорів. Там, де ці цінності визначають суспільно-господарську діяльність, поведінку керівників і членів, спостерігається стійке зростання кооперативних організацій та їхньої широкої популярності серед народу.
   Єврейське ж населення, всі умови життя якого будувались на принципах колективної відповідальності, вихованої на традиції благодійності та взаємодопомоги, а також Законів (в тому числі і моральних) сприяли тому, що в їхньому середовищі ідеологія кооперації знайшла найбільший відгук, якщо взагалі філософія іудаїзму не була першопричною появи кооперативної ідеології.
   Розглянемо відношення між особистим і суспільним з позиції іудаїзму.
   "Тому, хто прокладає шлях, - я покажу спасіння Боже" (Тегілім, 50:23). Тут мається на увазі той, хто запалює на вулиці світильники, щоб перехожим було світло, тому що сказав рабі Шимон Бен Лаків: "Шауль удостоївся царської влади тільки тому, що дід його запалював світильники на вулиці". Кажуть, що від його будинку до синагоги шлях вів через темні провулки, і він запалював там світильники, щоб перехожим було світло (Ваікра раба, 91).
   Думай не тільки про себе.
   Будинок людини і його подвір'я - це особисте володіння, що неподільно належить йому і вона може робити з ним, що їй заманеться. Однак вона не повинна спричинити ніяко шкоди своїм сусідам і тим, хто проходить повз її володіння. Про це мудреці наші говорили так: "Звідки ми знаємо, що не можна вдома тримати злого собаку і не можна ставити у будинку хисткі східці". Тому що сказала Тора: "Не будь причиною кровопролиття у будинку твоєму". (Бава Кама, 15-б).
   Зазвичай своїм гавканням і навіть самим своїм виглядом злий собака наганяє страх на сторонню людину, і у вагітної жінки, яка йде поблизу, може трапитися викидень... Тримати у себе злого собаку можна тільки у тому випадку, якщо людина потребує його як сторожа, і тоді вона зобов'язана вжити всі необхідні заходи, щоб він нікому не завдавав шкоди. І ще сказали мудреці: "Кожний, хто тримає у будинку злого собаку, подібний до того, хто тримає у своєму будинку свиню".
   "Не можна ставити хистку драбину у себе на подвір'ї: раптом хтось сторонній прийде і. не знаючи про небезпеку, почне підніматися цією драбиною і завдасть собі шкоди. Крім того, людина зобов'язана бути обережною і не допускати, щоб з її будинку на вулицю йшов дим або поганий запах, а також не повинні чутися голосні звуки. У тому числі співи і музика в той час, коли люди сплять".
   І так само не можна нічого такого робити у себе на подвір'ї, що може викликати відразу у тих, хто проходить поблизу.
   Не можна викидати відходи на вулицю, під ноги перехожих, тому що кожна людина зобов'язана слідкувати за чистотою у громадських місцях і знешкоджувати все, що може завадити іншим так само, як вона турбується про це у своєму власному володінні.
   Казали наші мудреці: "За колишніх часів люди заривали колючки та бите скло посеред своїх полів, роблячи яму глибиною у три долоні, щоб це не затримувало плуг (тому що самому собі людина також не має права шкодити), щоб плуг не виніс їх на поверхню землі і не поранилися об них люди, які проходили полем на той час, коли врожай зібраний" (Бава Кама, 30-а).
   І ще казали мудреці наші:
   "Коли людина прибирає каміння зі своєї ділянки, вона не повинна звалювати його у місцях громадського користування. Одного разу трапилось так, що якийсь чоловік скидав каміння зі своєї ділянки на місце громадського користування, і це побачив один добропорядний чоловік. Сказав він йому: "Ледарю, чому скидаєш ти каміння із чужої землі на твою землю?!" А той поглузував з нього. Через деякий час господар цієї ділянки змушений був продати її і йдучи спільною дорогою, спіткнувся об те каміння, що сам же туди накидав. Тоді сказав він: "Правильно сказав мені той добропорядний чоловік, чому скидаєш ти каміння із чужої землі на твою землю?!" (Бава Кама, 50-а).
   Той, хто на інших дивиться із заздрістю, навіть свого власного добра, не бачить. Він думає тільки про власний дім, звільняє його від того, що може завдати йому шкоди, і викидає це на вулицю - землю, яка, як він гадає, "не його", чужа. Однак людина добропорядна, котра турбується про інших, дивиться далі і пильніше. Турботливо ставлячись до інших, вона краще бачить і своє власне благо. Її володіння сьогодні належить їй, а завтра вона продасть його, і вона буде належати іншому; проте громадські володіння належать їй завжди, і всяка шкода, яка може бути завдана йому, негайно відобразиться як на кожній окремій людині, так і на всіх інших людях.
   Не можна накопичувати великі запаси продовольства, тому що це сприяє зникненню продуктів із ринку та підвищенню цін на них. А якщо хтось все таки так робить, то приносить зло всьому суспільству, і прокляття, послані на адресу винуватців дорожнечі, падають на його голову.
   Ця заборона діє завжди, та в роки засухи чи бідувань її суворість зростає у декілька разів, тому що кожен продукт, що внесений у дім людини понад міру її потреб все одно, що виривається із рота тих, хто скрізь шукає його і не може знайти, і цей скупий спричиняє їм голодні муки.
   Казали наші мудреці:
   "Накопичувачі продуктів і ті, хто дає у борг (позичає) під відсотки, хто виміряє зменшеною міркою, хто піднімає ціни, - про них говорить Писання:
"... Коли мине місяць - будемо зерно продавати, і рік суботній - відкриємо амбари; мірку зробити меншою, в шекель - більшим, викривляти ваги свої брехливі"
[Амос, 8:5]. І сказано: "Поклявся Бог гордістю Яакова: чи навіки забуду Я їхні діла" [Амос, 8:7] (Бава батра, 90-б).
   Не пошкоджують продукти та все те від чого залежить життя людини (наприклад, вино, масло, борошно), однак приправи та прянощі можна. Про кого тут іде мова? Про того, хто скупляє все це на ринку. Однак накопичувати продукти своєї землі можна... У посушливий рік не можна запасати навіть мірку ріжків, тому що це сприяє інфляції (Бава батра, 90-б).
   Не слід створювати ніяких перешкод і завад у місцях громадського користування, а навпаки берегти суспільство від будь-якої втрати чи збитку, всіляко сприяти суспільству та суспільним (громадським) володінням. Тому необхідно підтримувати своєю працю і капіталом будь-яку справу, якої потребує суспільство. Потреби всього суспільства - це потреби кожного окремого його члена. Тому що інші сьогодні потребують цього, а ти - ні, а завтра тобі це буде потрібно, а іншим - ні, і якщо ти не братимеш участі у задоволенні потреб інших людей сьогодні, то завтра вони не прийдуть тобі на допомогу.
   Навіть якщо ти твердо впевнений, що ніколи не звернешся до інших за допомогою, ти зобов'язаний брати участь у вирішенні потреб інших людей, тому що немає жодної людини, яка не отримувала від суспільства якоїсь користі. Навіть якщо твої друзі створюють тобі лише компанію, без якої було сумно й одиноко жит у цьому місці, - це вже велике благо, яке ти отримуєш від суспільства. Тому, користуючись цим добром, зобов'язаний нести на собі тягар суспільних потреб і отримаєш за це гарну спадщину в цьому світі, і гарну винагороду у світі прийдешньому, а також всі твої нащадки. Прикладом цього став цар Шауль, який удостоївся корони тільки за те, що дід його робив заради блага всього суспільства.
   Інколи необхідно дати можливість суспільству використати майно та приватні володіння однієї людини за принципом "цей отримує користь, а той - не зазнає збитків" або тому, що так постановили в даному випадку мудреці:
   "... Сказав рав Йосеф: у цьому випадку навчав Рабі; не має права людина виливати свої запас води, якщо інші її потребують. Хоча самому йому ця вода не потрібна, вона потрібна іншим людям" (Йєвамот, 11-б).
   Якщо вже зібраний урожай з його поля, а він не дозволяє нікому зайти на поле (щоб скоротити собі шлях чи просто отримати задоволення від запаху поля), що тоді про нього кажуть? "Яку радість це йому приносить, чим люди заважають йому?!" І про нього каже Писання: "Не позбавляй добра того, кому воно належить, якщо є в тебе можливість" (Мішлей, 3:27). Ще цар Шломо постановив, що подорожнім буде дозволено "йти стежками, що ведуть через поля" (Рамбам, Закони про грошові збитки, 5).
   А коли Йегошуа ділив Країну Ізраїля між синами Ізраїля, він так обумовив їхні права на спадщину: вони не будуть скупими один з одним, і кожен окремо з усім суспільством, але будуть великодушними один з одним, і кожен окремо буде турбуватися про суспільне надбання. І кожен, хто сприймає серцем потреби інших та бере участь у задоволенні всіх суспільних потреб, удостоїться узріти втіху і радість усього Ізраїля - незабаром, у наші дні.
   "Слід допомагати іншим що є сили, як тільки можливо. Слід однаково старатися для бідного і багатого та позичати всякому, хто потребує позики. давайте подарунки бідним в міру можливостей, а інколи насилайте подарунки і багатим. Ведучи із кимось справи, будьте гранично чесними. Не будьте суворими через дрібниці. Намагайтеся давати людям радість, а не вимагати її від них. Розмовляйте з усіма м'яко. Якщо хтось вас обдурив, - ви його не обдурюйте. Беріть на себе чуже ярмо, але не навалюйте на них свій тягар. Не сваріться. Зустрічайте кожного радістю та посмішкою, тому що це посилює любов. У стосунках із людьми думайте про їхнє благо. Коли вони сумні чи стурбовані, розрадьте їх, навіть якщо вас ця людина дратує. Не кажіть про інших погано і не слухайте про них погане. Завжди намагайтеся знайти в інших заслуги. Слід проявити до всіх повагу, словом і ділом. Не слід ні до кого ставитися зверхньо" (Охрот Цадікім).
  
   Точку зору даного дослідження можна вважати швидше історико-філософською, ніж історичною у пануючому позитивістському значенні цього слова.
   Якщо ми хочемо зрозуміти зміст історичного розвитку, ми повинні мати на увазі, що категорія "змісту" застосовується лише тоді, коли ми розглядаємо діючу в історії особистість як цілісне явище, що не зводиться до тих чи інших її окремих суспільних функцій (економічної, політичної, культурної) та пов'язаного із цими функціями суспільним процесом.
   Важливо, одначе, що сприйняття релігії і культури, як самоусвідомлення суб'єкта історії, неможливе, якщо ми не відмовимося від позиції "об'єктивного", байдужого (і невиразного спостерігача і самі не зайняті позицію суб'єкта). Мова йде не про театральне входження у чужу роль, не про марну спробу присвоїти те, що не належить нам та відображає давно минулий світ, а про роздуми над нашою власною суб'єктивністю, над нашими власними проблемами, що її фіксують. Такі роздуми породжують почуття історичного зв'язку, між особистісного діалогу (значимість якого не зменшується, а посилюється роздільністю епох і країн), які є, можливо, найбільш значимими з того, що історичне знання приносить у сучасний світ.
   Наша думка про самих себе, про своє становище поглиблюється і зростає у цьому діалозі, і історія, отже, виявляється, кажучи словами Бенедетто Кроче, "сучасною історією", а минуле - невід'ємною характеристикою теперішнього
[61, с. 3-4].
   Взаємодія двох підходів, двох точок зору на світ історії, про які йшлося вище, дає можливість зрозуміти міру історичного зв'язку, міру наступності та відповідальності, яка визначає врешті-решт ставлення до минулого.
   Ці два (в ідеальному випадку, швидше, взаємодоповнюючих, ніж протилежних) способи історичного бачення обумовлені самою структурою особистості.
   Вже відзначалось, що, говорячи про людську особистість, ми не можемо зводити її до однієї з її проекцій, до того чи іншого різновиду суспільних відносин (типів діяльності економічного, політичного чи культурного) або перетворювати її на просте вираження (епіфеномен) масової свідомості, як це часто відбувається в рамках популярної на заході психологічної історії, або ж історії ментальності. Обидва види редукціонізму - об'єктивний і суб'єктивний, соціально-економічний і психологічний - однаковою мірою позбавляють змісту поняття особистості, яке не вичерпується ні феноменом діяльності, ні феноменом сприйняття. Особистість можна швидше зрозуміти, якщо мати на увазі динамічну єдність двох сторін людської активності - діяльності (об'єктивної, аналітичної, експресивної та відчужуючої) і сприймаючої (суб'єктивної, синтетичної, що засвоює враження і самоототожнюється).
   Співвідношення цих двох аспектів визначає конкретно-історичний тип особистості. Щодо Ближнього Сходу, то тут спостерігається (або ж принаймні спостерігалось у давнину) певна рівновага обох сторін особистоі, зафіксована у біблейських нормах моралі, таких, як "Люби ближнього свого, як самого себе", що отримала подальший розвиток в ісламі та християнстві.
   Загалом можна сказати, що мораль визначає динамічну рівновагу діяльності (вираження) і сприйняття, яке являє собою основну умову нормальної соціокультурної комунікації.
   Чим динамічніша ця рівновага, тим незалежнішим від комунікації як такої виявляється суб'єкт і виступає як самостійна величина, як автономна особистість, яка відіграє активну роль у цивілізаційному процесі.
   Основою для біблейського поняття індивідуальної особистості була релігійна норма: людина усвідомлювалася як щось унікальне, особливе, оскільки стосунки між людьми були усвідомлені як щось загальне (за рахунок підведення їхнього під загальні, тобто прийняті суспільством вцілому релігійні заповіді).
   Обумовлений заповітом статус народу, як колективної особистості зробив можливим діалог (тобто особисте ставлення) між суспільством та особистістю як у певному розумінні рівним їй партнером, бо й індивід, і суспільство у рамках Заповіту ставали особистостями, вступаючи в діалогічні стосунки з Богом. Без цієї діалогічної рівноваги суспільства та особистості, що визначається Заповітом, незрозуміло значення біблейських пророків та Ісуса в історії єврейського народу і людської цивілізації.
   Завдяки біблейській перспективі обрання - вибору єврейська община здобула характер індивідуальності, а індивідуальна особистість утвердилася як щось спільне. Прийнявши християнство, Європа почасти засвоїла ці взаємні відносини між особистістю та суспільством. Разом з тим в Європі ці надзвичайно значимі відносини розуміли швидше як діалектичні (тобто взаємонеприйнятні), ніж діалогічні.
   Із цим пов'язані трагічні суперечки між рівністю людських прав та людської особистості (між абстрактним, загальним і конкретним, одиничним значенням особистості), які почалися у вісімнадцятому столітті та продовжуються у двадцятому.
   Влада у біблейській традиції не береться, а (якщо мова йде про політичну владу) дається і розподіляється, і тому володіння нею не звільняє від відповідальності, а навпаки, різко збільшує її.
   Будучи всеохоплюючою, влада Бога разом з тим виявляється не деспотичною, а обмеженою - обмеженою самою своєю абсолютністю, трансцендентністю (нескінченістю щодо скінченого світу), з одного боку, сферою діалогу - з іншого.
   Виявляючись одним з аспектів складних і тонких взаємовідносин скінченого та нескінченного (хоча цим його роль, звичайно, не вичерпується), діалог набуває онтологічної значимості: не визначаючи владу, він якоюсь мірою визначає ступінь прояву цієї влади. Усвідомлення цієї обставини пояснює пафос середньовічного єврейського світогляду - в єврейській агаді люди нерідко позиваються і сперечаються з Богом, не перестаючи вірити в Нього та виконувати Його заповіді.
   "Взагалі існує два типи реакції на екзистенціальну кризу.
   Один - це бути критично налаштованим щодо себе (водночас не впадаючи у розпач і не вдаючись до поверхових і формальних самообвинувачень), розвивати внутрішній та зовнішній діалог, не соромитися того, щоб засумніватися і, якщо необхідно, переглянути свою поведінку, змінити свій спосіб думок (мова йде, зрозуміло, не про зовнішню, а про внутрішню необхідність, за якої роль зовнішніх обставин виявляється допоміжною. Це, швидше, привід, ніж спонукальні причини).
   Другий - це замкнутися в собі, звинувачувати інших та бути неприступним для будь-якого діалогу (відкидаючи статус рівної сторони для будь-якого можливого учасника такого діалогу, заздалегідь передбачаючи у ньому нещирість та підступність або невігластво та залежність від зловмисності осіб, які стоять за його спиною), таким самим, неприступним і зосередженим на собі, як якийсь предмет зі світу природи" [61, c. 18-19].
   І євреї обрали перший тип.

РОЗДІЛ 2

Соціально-політичні аспекти кредитно-кооперативного руху серед єврейського населення України

   2.1. Єврейська кредитна кооперація в дорадянські часи (1862-1914 рр.)
  
  
  
   2.1.1. Передумови виникнення єврейської кредитної кооперації. У нас немає повних даних про лихварські умови користування позиками у єврейському середовищі, але тяжкий вплив лихварства на господарське життя достатньою мірою ілюструється окремими прикладами надто грубої і тяжкої експлуатації. Кореспонденти "Сборника материалов об экономическом положении евреев в России" констатують випадки, у яких річний відсоток, що стягується лихварями, перевищує 100%. Кореспондент Конського повіту Радомської губернії повідомляє, що кравці і чоботарі там "добре знають свою справу, збувають там навіть свої вироби у сусідні міста на десятки тисяч рублів, але дуже потерпають від неможливості користуватися доступним кредитом для закупівлі матеріалів. Їм доводиться сплачувати за гроші, позичені ними для закупівлі матеріалів, до 48% на рік". У Кремінці (Волинської губернії), - пише місцевий кореспондент, - знаходиться цілий клас осіб, які живуть тільки з того, що дають гроші у борг місцевим токарям. - На Волині куди не кинь ремісник, який взяв, наприклад, 5 рублів, повинен сплачувати щомісячно 50 коп. відсотків, тобто 10% на місць або 120% на рік [62,с. 214-215]. Зрозуміло, що ці випадки були не поодинокі, і лихварство ще панувало у сфері кредитних відносин, де позичальник не міг надати реального забезпечення необхідної йому позики.
   Важкі умови лихварського кредиту викликали з боку суспільства спроби організувати через позичкові каси (гмілас-хесед), які дуже були поширені у єврейському середовищі і число яких доходило, за даними "Сборника материалов об экономическом положении евреев в России" до 350 [63, с. 245]. Характер цих кас відповідав тому рівню організації кредиту, який породив лихварство і з якого виходив весь названий рух; на цьому рівні продуктивний кредит не мав масового характеру і не міг бути охопленим особливими тривкими нормами і включеним до спеціальних закладів; його ще не можна відділити від споживчого кредиту, і тому рух, спрямований йому назустріч, повинен мимоволі виходити не із інтересів продуктивності, а зі споживчих потреб населення. Споживчі потреби не можуть бути інакше задоволені, ніж шляхом благодійної допомоги, тому перші громадські позичкові каси, відкриті для задоволення потреб дрібного кредиту, мають благодійний характер. І тільки поступово продуктивний кредит, об'єднуючи все більш широкі верстви населення, починає відділятися від споживчого, вносить свій принцип у ці каси і перетворює їх відповідно до своїх власних потреб. Тоді позичкові каси перетворюються на кредитні товариства.
   Як і взагалі принцип благодійності заснований на однобічності послуги, не розрахованої на взаємність, на одноразовій допомозі, що не передбачає ніякого раціонального застосування, на добровільних позичках, що за своєю суттю заперечують всяку думку про відтворення, так і діяльність благодійних позичкових кас керується не інтересами найбільших кредитоспроможних, а навпаки, потребами найбільш незаможних, наймеш забезпечених позичальників. А найбільш незаможними (котрі найбільш потребують кредиту), є саме ті, у яких потреба у кредиті викликана не економічною діяльністю, а необхідністю задовольнити свої хвилинні нужди. Але, використовуючи позику на свої особисті потреби, позичальник не створює у своєму господарстві джерела, з якого він міг би черпати засоби для того, щоб до призначеного строку перекрити отриманий борг, і це призводить до того, що позики у більшості випадків не повертаються у таку касу назад. Для того, щоб за подібних умов каса все ж таки могла існувати, потрібно, щоб оборотні засоби каси, не зважаючи на цю безперервну втрату позик, постійно поповнювалися з якогось іншого джерела. Джерелом цим не можуть засоби несправних позичальників, оскільки позичальники ці не тільки не здатні постачати оборотні засоби касам, а ще й поглинають власний оборотний фонд. Не можуть бути цим джерелом і засоби третіх осіб, котрі вкладають у каси свої капітали з метою нарощування або заощадження, оскільки характер позик не забезпечує цілісності їхніх вкладів. Таким джерелом можуть бути тільки засоби таких осіб, які не потребують самі позик кас і не розміщують у ній свої капітали, а безвідплатно жертвують їй грошові суми для добровільної допомоги незаможним позичальникам.
   Отже, членами позичкової каси є не самі позичальники, як у кредитному товаристві, а сторонні особи; відмінний принцип організації кас змінює, відповідно, і склад її членів, однак і склад оборотних засобів різко відрізняє благодійні позичкові каси від кредитних товариств. Як бачимо, засоби ці черпаються у позичкових касах суто з добровільних внесків членів-пожертвувачів, тоді коли у кредитних товариствах вони поповнюються обов'язковими внесками членів-позичальників та приватними вкладами третіх осіб. Але ще однією суттєвою відмінністю відрізняються благодійні позичкові каси від кредитних товариств: у той час, коли останні відтворюють свій оборотний капітал, перші повинні працювати із постійними збитками і безперервно втрачати оборотні засоби.
   Втрати цих кас були у дійсності настільки великі, що переважна їхня більшість не мала оборотного капіталу у звичному розумінні цього слова; на видачу позик витрачались переважно засоби, що надійшли від членів-пожертвувачів, і ці позики швидше мали характер допомоги, ніж позики. Проте і щорічні доходи цих кас, що складають, через несправне повернення позик, основну частину їхніх оборотних засобів, були надзвичайно обмежені. В результаті оборотні засоби були досить скромні, як можна побачити на наступній таблиці, у якій зведені дані про оборотні засоби 253 кас, до того ж для тих кас, у яких оборотний капітал не був вказаний, за такий прийнята сума річного приходу від пожертвувань [62, с. 247].

Таблиця 2.1.

Оборотні засоби благодійних кас

Райони

Кількість усіх кас

Кількість кас з оборотним капіталом

Співвідношення кас із капіталом понад 100 р. до всіх кас у %

  
  

до

100 р.

100-500 р.

500-1000 р.

понад 1000 р.

  
   Північно-західний

158

57

70

22

9

5,7%

  

Продовж. табл. 2.1.

1

2

3

4

5

6

7

   Південно-західний

33

5

18

3

7

21,2%

   Південний

15

2

7

3

3

20,0%

   Царство Польське

47

13

17

10

7

14,9%

   Всього

253

77

112

38

26

10,3%

  
   Видача позик у цих касах регулювалася статутами надзвичайно різноманітними. Майже повсюди каси вимагали забезпечення позики заставою рухомого майна, але вони тільки зрідка вдавалися до продажу застав, і більшості випадків повертали їх назад навіть несправним позичальникам.
   Наведені нами дані явно підказують нам, як переважання у касах благодійних начал (незабезпеченість позик, повернення застав несправним позичальникам) неминуче штовхає касу на шлях дрібних позик споживчого кредиту і призводить, врешті-решт, до неминучого виснаження засобів каси. Благодійні моменти прямо протилежні комерційним інтересам каси, і тому, через необхідність, повинні позбавити її всякої економічної основи.
   В той час, коли економічний розрахунок вимагає видавати позики найбільш кредитоспроможним, благодійні наміри диктуються суто інтересами найбільш незаможних осіб. Отже, головний контингент позичальників неминуче повинен рекрутуватися не із засобів тих, економічна діяльність яких знаходиться у стані розвитку, а навпаки, із засобів тих, у яких настала перерва у господарській діяльності, які бідують, або господарська діяльність яких взагалі не здатна покрити їхніх звичних потреб. Благодійні каси повинні, за своєю суттю, надавати перевагу позикам на особисті потреби перед господарськими позиками. Переважання споживчих позик примушує касу скорочувати, в міру можливостей, розміри позик, що видаються, опускаючи їх до 3-х, навіть 1,5 руб. Зі свого боку низькі розміри позик зовсім виключають можливість господарської утилізації, оскільки для господарських потреб позика у 1,5 руб., очевидно, занадто недостатня, хоч яке б не скромне було господарство.
   Тому продуктивний кредит всюди, де він починає охоплювати інтереси більш широких мас, прагне заволодіти благодійними касами і модифікувати їх своїми власними інститутами. Так інститут поручительства, створюючи гарантію цілісності позики, відразу збільшує позики до таких розмірів, що вони можуть бути успішно використані на господарські потреби і прискорять їхнє повернення наскільки, що одна й та сама сума грошей може бути протягом року використана у декількох господарствах.
   Але і це виявляється недостатнім для господарської мети, аж поки вся організація кас продовжує мати благодійних характер. Для цієї мети благодійні моменти виявляються не тільки зайвими, але й гальмують подальший розвиток кредитних відносин. По-перше, вони призводять до непродуктивного і негосподарського поводження із засобами каси. Навіть у тих касах, де інститут поручительства створив уже можливість продуктивного кредиту, благодійний момент - момент безвідплатності позики, що зберігся, спричиняє зовсім протилежну дію. Отримуючи безвідсоткову позику, позичальник не має ніякого мотиву ні прискорювати оборот своєї позики, ні повертати її відразу, після відпадання необхідності, щоб звільнитися від непотрібної трати на виплату відсотків; він не поспішає тому надати свою позику у розпорядження каси, звідки вона могла б потрапити у користування іншого позичальника, який у даний час краще і доцільніше її використав би. Виплата відсотків є необхідною там, де мова йде не про благодійний, а про господарський кредит: спрямовуючи позики на найбільш доцільне застосування, вона, з іншого боку, не складає великих труднощів для кожного окремого позичальника, оскільки використовуючи позику на господарські потреби, він збільшує дохід свого господарства і легко може відрахувати частину відсотків. По-друге, (що ще важливіше), не стягуючи відсотків за позику та не надаючи повних гарантій цілісності позики, благодійні каси затримують приплив оборотних засобів третіх осіб і призупиняють широкий розвиток кредитних відносин.
   Благодійним касам, отже, визначені найбільш вузькі мережі діяльності. Видача позик на особисті потреби перетворюються, врешті-решт, на роздавання допомог, а незабезпеченість позики не дає можливості широко розгорнути позичкові операції на господарських началах. Діяльністю благодійних позичкових кас може через це скористатися тільки те середовище, у якому споживчий кредит переважає над господарським, а останній має лише випадковий характер (зрозуміло, цим не заперечується добродійний вплив благодійних кас та громадських ломбардів на організацію споживчого кредиту).
   Тому процес залучення широких мас у кредитні відносини не може задовольнятися навіть модифікацією благодійних кас, а вимагає іншої кредитної організації, яка замість принципу допомоги ставить принцип кооперації, самодопомоги та взаємодопомоги, а замість благодійних начал керується суто господарськими задумами. Членами цієї кредитної організації є самі позичальники: цілісність оборотних засобів, і взагалі матеріальне підгрунття каси, забезпечується справним поверненням позик, а принцип взаємодопомоги, що виражається у солідарній відповідальності всіх за зобов'язання кожного, спрямовує до кас товариства оборотні засоби третіх осіб. Втілюючи собою всі ті господарські принципи, які вже намітилися у деяких касах, ці нові організації остаточно відкидають останні залишки благодійності і перетворюються із позичкової каси, якою керують сторонні благодійники, на організацію самих позичальників.
   І дійсно, такі організації на принципах взаємодопомоги, цілком звільнені від благодійних моментів, стали поступово виникати у єврейському середовищі. Нам відомо про існування подібних організацій серед єврейського населення у місті Чернігів, у селищі Березнеговате Херсонської губернії та в інших місцях. Оборотні засоби цих товариств утворювалися із внесків самих членів та прибутків, позичкові операції були організовані солідно, і товариства навіть вміли залучати до своїх кас оборотні засоби третіх осіб. Проте їхнє існування було хистким, головно внаслідок того, що їхні статути не були санкціоновані державною владою. Це заважало їм залучати до себе заощадження населення у потрібній для них мірі і ускладнювало стягування за позиками. В той же час заправили, за недостатньої гласності і відсутності нагляду, нерідко припускалися ризикованих операцій і цим призводили часом товариства, що блискуче розвивалися, до банкрутства. Існування подібних закладів, які виникли цілком самостійно у середовищі єврейського населення, доводить, що у ньому назріла потреба у продуктивному кредиті, і що воно підготовлено до керування відповідними закладами.
  
   2.1.2. Зародження установ кооперативного кредиту. З другої половини XIX ст. на території сучасної України почали діяти кредитні кооперативи трьох видів - кредитні, ощадно-позичкові та товариства взаємного кредиту. Кожен з них мав свої особливості. Перш за все це стосується формування "основного" капіталу. У зв'язку з цим слід згадати, ст. 26 зразкового статуту ощадно-позичкового товариства (1905 р.), в якій зазначалося: "Товариство має основний капітал, який утворюється із всіх паїв і пайових внесків, із сум пожертвуваних чи наданих товариству з цією метою у борг, а також відрахованих ним із своїх прибутків" [65, c. 264].
   Щодо кредитних товариств, зауважимо, що через відсутність у них вищезгаданого пайового фонду, зовнішні кредити при формуванні основного капіталу відігравали "особливо важливу роль" [66, c. 3]. При цьому для більшості кредитних товариств вони становили не менше 25 відсотків, тоді як у ощадно-позичкових - близько 7 % [66, c.10].
   Стосовно товариств взаємного кредиту слід зауважити, що їх власний капітал утворювався із вступних внесків членів (у розмірі 1/10 суми дозволеного статутом товариства взаємного кредиту). Вступний внесок, як правило досягав кількох сотень рублів; таким чином вступити до такого товариства могли лише забезпечені верстви населення, або кредитні чи інші кооперативи [67, т.1, кн. 2, с. 161]. При цьому, слід зауважити, що діяльність товариств взаємного кредиту залишається зовсім не висвітленою у сучасній економічній літературі. Чи не єдиною є згадка про перше в Україні товариство, засноване у 1862 р. ремісниками Одеси [68, c. 12].
   Спробуємо з'ясувати обставини за яких було організоване назване товариство та проаналізуємо зміст основних етапів розвитку його діяльності. Як зазначалося вище, у 1862 г. почалася підготовча робота щодо його заснування. Проте ініціаторами створення товариства були не ремісники, а десять молодих підприємливих прикажчиків. Вони пришли до висновку, що благодійна каса, яка існувала при молитовному будинку "Поалєй Емуна" "Виконавці віри" стане більш ефективною при допомозі товариства взаємного кредиту. Важливу роль у прийнятті цього рішення відіграли поради рабина С. Швабахера. Саме він написав статут товариства німецькою мовою й кілька років консультував його керівників.
   У березні 1863 р. відбулися установчі збори Одеського товариства взаємного кредиту. На них були присутні 62 прикажчики. Першим головою правління став Соломон Берг (1863-1867). До кінця 1863 р. це товариство вже об'єднувало 113 осіб. Активність його керівників стала одним із факторів зростання ролі євреїв в економічному житті міста.
   Завдяки ефективній кредитній політиці правління за два десятиріччя діяльності товариства (1863-1883) його основний капітал зріс більш, ніж у 135 раз й склав 50386 руб., а загалом активи збільшилися до 70687 руб. В 1904 р. вони становили відповідно 109297 і 170508 руб. (зростання в 2,4 рази) [69, c. 170].
   Кредити, що надавалися товариством були ефективним інструментом підтримки підприємницьких ініціатив. Так один із членів правління Р. Штаркмет, обраний у 1880 р., зазначав, що "не можна завжди залишатися прикажчиком, і, товариство напроти, повинно протягувати руку допомоги тим із його членів, які мають можливість вирватися з цього непривабливого звання" [69, c. 172].
   За перші двадцять п'ять років обсяг кредитів виданих 467 членам, досяг 51193 руб. Таким чином, в середньому на один кредит припадало більше 109 руб. При цьому слід зазначити, що назване товариство взаємного кредиту до середини 80-х рр. XIX ст. набуло визнання серед жителів міста, а серед його членів значну частину складали "підприємці та особи вільних професій". У зв'язку з цим скарбник товариства Г. Бернштейн зазначав, що воно займає помітне місце в Одесі й "звернуло на себе увагу кращих органів російського друку", що визнали його зразковим й ставили товариство за приклад "навіть мільйонним акціонерним товариствам" [69, c. 173].
   Лідери товариства на чолі з Давидом Тарнополем (1894-1905) прийняли рішення про будівництво власної споруди, "проявивши готовність до значних витрат". У тому ж році було придбано велику ділянку землі на розі Троїцької та Олександрівської вулиць 8 вересня 1902 р. відбулося урочисте освячення нового будинку. Дім складався з аудиторій, бібліотеки, читальні, концертної зали, школи та Інших приміщень. Вартість будівництва становила величезну на той час суму - 222173 тис. 134 руб., а внутрішнє обладнання обійшлось товариству в 9267 тис. 97 руб. [69, с.176].
   У новому приміщенні товариства функціонувала потужна бібліотека. У 1882 р. вона регулярно отримувала 16 провідних російських та, російсько-єврейських періодичних видань, а пізніше й багато іноземних видань. Протягом всього періоду свого Існування Одеське товариство взаємного кредиту було осередком єврейської національної культури. Про це свідчить і той факт, що у 1988 р. на честь 25 річчя товариства було організовано відділ "Іудаїка". Значну частину його фондів складали 500 томів єврейських книг, подарованих у 1885 р. бібліофілом Беньямином Сегалом, серед яких було багато раритетних видань. До кінця XIX ст. ця бібліотека стала третьою за розмірами у місті й вважалася найкрупнішим єврейським просвітницьким центром в Російській імперії [69. c. 177].
   Велику увагу товариство приділяло благочинній діяльності. Так, з 1880 р. при товаристві функціонувала каса для розподілу разової допомоги й пенсійний фонд (з 1896 р.). Слід також зазначити, що товариство здійснювало оплату за навчання в школах, училищах і гімназіях 50 сиріт та дітей бідноти [69, c. 178].
   У 1900 р. було прийняте рішення про заснування власної комерційної школи. Та на жаль міністр фінансів не затвердив її статуту. Лише у 1904 р. в результаті реорганізації та злиття єврейського громадського училища з ремісничим відділенням було організовано громадську торгівельну школу.
   Ще у 1880 р. була зроблена спроба створення товариства прикажчиків, зайнятих у зерновій торгівлі, яка зазнала невдачі через вимоги прикажчиків-християн, котрі складали меншість, отримати у новому товаристві, незалежно від своєї чисельності у ньому, рівну кількість голосів з єврейськими прикажчиками. У середині 1890-х рр.. ініціатива купців-власників торгових фірм з утворення товариства взаємодопомоги прикажчиків-поденщиків також завершилася безрезультатно.
   Ті, хто не потрапив до товариства прикажчиків-євреїв у масі своїй влилися до неоднорідного за національним складом "Товариства торгово-промислових службовців". Конфлікт, що спалахнув приблизно на той самий час між членами правління товариства прикажчиків-євреїв, завершився у 1898 р. створенням "Товариства допомоги бідуючим із євреїв купецьким агентам і різним торговцям у м. Одесі". Але, за влучним зауваженням одного із його членів, логічніше було б замінити у назві слово "бідуючим" словом "розкошуючим".
   Модель товариства прикажчиків справила вирішальний вплив на нову професійну асоціацію, в якій переважали купці, промисловці, торговці, солідні агенти і службовці. Але прийняли і деяку кількість незаможних прикажчиків, після чого правління поспішило різко підняти величину вступного внеску і щорічного внеску.
   Поденні прикажчики і дрібні службовці різних національностей об'єдналися в артіль, у якій із самого початку виникло протиріччя між службовцями, котрі бажали призначити прикажчиків у магазини та експортні будинки на свій розсуд, і прикажчиками, котрі відстоювали принципи розподілення міст по черзі. Очевидно, артіль виникла за ініціативою соціалістів, оптимістично налаштованих щодо міжнаціональних проблем.
   У товариствах інших міст регіону професійні спілки формувалися за зразком одеського товариства прикажчиків. Зазвичай вони створювалися комерсантами, підприємцями та інтелігенцією, які офіційно висували на перший план прикажчиків (як представників однієї із найчисленніших сфер зайнятості) у своєму прагненні відтворити дві основні функції одеського товариства як повноважного общинного інституту і як професійної асоціації. Однак товариства інших міст звичайно не вводили занадто суворі обмеження для вступників, вважаючи саму кількість членів найвпливовіших соціальним капіталом. Проте з тієї ж причини значення цих товариств було дуже обмеженим.
   Товариство взаємодопомоги "Опора" в Єлизаветграді, засноване 1877 р.
Я. Коганом, не було однорідним ні за національним складом, ні за соціальним. Але в ньому безумовно домінували євреї. Через три роки приблизно тільки кожний п'ятий член "Опори" був прикажчиком. До 1894 р. у товаристві з капіталом 16 тис.руб. перебувало більше 400 дійсних членів та членів загальників, які складали аудиторію для молодої єврейської інтелігенції, котра організовувала для них культурні вечори. Потрібно вважати, що в наступні роки ця публіка також перетворювалася на об'єкт політичної пропаганди, що здійснювалася тими самими інтелектуальними силами. Зокрема, вплив сіоністів почався із розповсюдження видань івритом.
   Основним напрямком діяльності "Опори" стала видача кредитів. У результаті до 1902 р., коли чисельність прикажчиків у місті зросла до 2 тисяч, число тих, хто перебував у товаристві, знизилось до 282 дійсних членів і 26 членів-змагальників. У рік двадцятиріччя на чолі став лікар Рейсер. Товариству належала найбільша бібліотека у місті, заснована 1886 р. Воно почало активізувати свою діяльність після періоду стагнації, хоча важко було домогтися повернення багатьох виданих позик.
   Помітно було, як інтелігенція намагалася використати "Опору" для посилення свого пливу у єврейській общині, яка контролювалася переважно традиціоналістськими та ортодоксальними заможними колами, котрі спирались на систему традиційних общинних інститутів. Нехтуючи економічними інтересами прикажчиків, які через свій низький освітній і культурний рівень не зуміли поставити їх у центр дій "Опори", офіційно проголошеної їхньою професійною спілкою. У 1890-х рр. інтелігенція перетворила це товариство на інститут, що послабив вплив торгової і фінансової еліти в общині. У цей же період, у результаті обрання інженера В. Тьомкіна єлизаветградським казенним районом, роль інтелігенції в управлінні общиною зросла. На межі століть, водночас зі зростанням впливу соціалістичних ідей і організації, лідери товариства прикажчиків "Опора" змушені були включити до числа його пріоритетів професійні та соціально-культурні потреби прикажчиків.
   Модель одеського товариства прикажчиків-євреїв більш або менш повно відображувалася і у професійних об'єднаннях прикажчиків єврейських та представників інших професій, у непрофесійних товариства взаємодопомоги, у палестинофільських гуртках Бердичева, Ананьєво, Кишинева, Катеринослава, Вільно та інших міст і була першою організацією подібного типу не тільки серед єврейського населення, а й у Російській імперії [69, c. 179].
   Жорстка конкуренція та труднощі з отриманням кредиту загрожували самому існуванню єврейського ремесла в межі осілості. Становище єврейських ремісників дещо покращилось, коли були організовані товариства взаємного кредиту, які давали гроші на пільгових умовах на закупівлю сировини та заготівлю товарів на свята та ярмарки. Завдяки цьому ремісники не потребували послуг посередників. За роки з 1898 по 1902 було засновано 50 таких кредитних товариств, але через декілька років міністерство фінансів зажадало, щоб дві третини директорів цих товариств були росіянами, що призупинило їхній розвиток. Після революції 1905 року ця вимога не витримувалася. Тоді знову виникали єврейські товариства взаємного кредиту, і на початок 1913 року їх налічувалося вже 632 у межі осілості. Кількість їхніх членів виросла до сотень тисяч, а щорічний оборот до 30 млн. рублів [70, c. 238].
   І.М. Діжур в статті "Евреи в экономической жизни России" відзначив: "Не тільки таланти та успіхи одиничних євреїв фінансистів сприяли швидкому зростанню та розвитку кредитної справи в Росії. Єврейська середня і навіть дрібна буржуазія у масі своїй брали активну участь в організації і розвитку Товариств Взаємного Кредиту, Ощадно-позичкових Товариств та інших форм кооперативного кредиту в межі осілості. В 1970 році по всій Росії нараховувалося 472 Товариства Взаємного Кредиту; із них більше половини (264) припадало на межу єврейської осілості (204 - у 15-ти губерніях межі та 60 - у Царстві Польському). У тому ж році на Всеросійському Зборі Товариств Взаємного Кредиту Петербурзі брало участь 40 євреїв-делегатів.
   Ще більшу роль євреї відігравали у створенні Ощадно-позичкових Товариств. До 1-го січня 1911 року число таких товариств по всій Росії досягло 599, а число членів - 300 тисяч, серед яких євреї складали 86,2% Актив 417-ти із цих товариств досягав 15,2 млн. рублів.
   Серед єврейського населення особливою популярністю, окрім кредитних кооперативів, користувалися безпроцентні позичкові каси (так звані "Гмілас Хесед"). За даними ЄКТ на поч. ХХ ст. таких кас у Росії нараховувалося понад 350" [70, с. 180].
   1910 рік варто вважати не зовсім сприятливим для розвитку кооперації серед євреїв: нових ощадно-позичкових товариств виникло всього 66, тоді коли в 1909 році число кредитних кооперативів з переважним єврейським складом збільшилося на 89. Немає сумніву, що з часом ріст чисельності кооперативних установ повинен природним чином слабшати: кількість населених пунктів являє собою, певною мірою, величину постійну, де кожен новий кооператив наближає даний район до точки насичення, коли задоволення потреби населення у кредиті досягається не шляхом збільшення числа кооперативів, а за рахунок внутрішнього росту вже існуючих. Дійсно, разом з 533 ощадно-позичковими товариствами, що налічувалися до кінця 1909 року, на 1 січня 1911р. існувало 599 кооперативів, що на 1673 населені пункти з переважним єврейським населенням складає 36% проти 32% минулого року. Попри все це, необхідно підкреслити, що ослаблення екстенсивного росту єврейських кооперативів обумовлено не тільки природними причинами. Умови російського життя з кожним роком стають усе менш сприятливими для розвитку самодіяльності населення, і це неминуче повинно було б позначитися на числі ощадно-позичкових товариств, що виникають, тому що закон 1904р., зберігши концесійну систему для кредитних кооперативів, поставив їхнє виникнення у залежність від розсуду суто бюрократичних установ в особі губернських комітетів. У той же час особливе місце, яке займає у нас "єврейське питання", не могло не позначитися несприятливим чином на відношенні губернських комітетів до клопотань, що виходять від єврейського населення. Таким чином, поширення кооперації серед євреїв зустрічає перешкоди як у загальних рисах російського життя, так і в приватних умовах, що стосуються суто єврейського населення.
   Відкриті в 1910 році ощадно-позичкові товариства розподіляються вкрай нерівномірно по окремих губерніях.

Таблиця 2.2.

Розподіл ощадно-позичкових товариств на 1910 рік

Район і губернія

Населені пункти з переважним єврейським населенням

Число т-в до кінця 1909 року

Відкрито в 1910р.

Число т-в до кінця 1910р.

% до числа населених пунктів

1. Південь

   Бесарабія

56

39

1

40

71

  
   Катеринославська

32

11

1

12

37

  
   Тавридська

19

8

-

8

42

  
   Херсонська

70

40

-

40

57

  
  
  
   Разом

117

98

2

100

56

  
  

2. Південний Захід

   Волинська

142

19

1

20

14

  
   Київська

116

64

12

76

65

  
   Подільська

135

11

4

15

11

  
   Полтавська

27

12

-

12

44

  
   Чернігівська

42

26

-

26

62

  
  
  
   Разом

462

132

17

149

32

  
  

3. Північний Захід

   Віленська

85

39

7

46

54

  
   Вітебська

39

21

1

22

56

  
   Гродненська

88

38

1

39

44

  
   Ковенська

119

25

2

27

22

  
   Мінська

107

62

9

71

66

  
   Могилевська

87

34

6

40

46

  
  
  
   Разом

525

219

26

245

46

Продовж. табл. 2.2

4. Польща

   Сувальська

1

5

  
   Полоцька

1

3

  
   Радомська

1

3

  
   Ломжинська

2

8

  
   Люблинська

-

10

  
   Калишська

2

12

  
   Сідлецька

8

4

  
   Варшавська

5

33

  
  

27

  
   Разом

509

21

105

20

  
   Усього

1673

66

599

36

  
   Більше всього товариств відкрилося в Київській (12), Мінській (9), Сідлецькій (8), Віленській (7) і Могилівській (6) губерніях; далі йдуть Варшавська (5) і Подільська (4). Три губернії (Ковенська, Ломжинська і Калишська) збагатилися усього 2-ма новими товариствами кожна, 9 губ. одержали по одному, і 5-жодного. Отже, більш-менш помітний ріст числа кредитних кооперативів спостерігається усього лише в 5 губерніях, в інших же 20 губерніях до межі єврейської осілості додалося досить незначне число товариств.
   По загальній кількості товариств перше місце займають губернії Київська (76) і Мінська (71); друге - Віленська(46), Бессарабська (40), Херсонська (40), Могилівська (40) і Гродненська (39), Ковенська (27), Варшавська (27), Чернігівська (26), Вітебська (22) і Волинська (20). Три губернії - Катеринославська, Полтавська і Люблінська - мають по 12, Ломжинська - 10, інші - від 8 (Тавридська і Петровська) до 3-х.
   Однак абсолютне число ощадно-позичкових товариств, що знаходяться в тій або іншій губернії, нічого ще не говорить про те, в якій мірі дана місцевість обслуговується кредитною кооперацією.
   Дві губернії можуть мати однакову кількість товариств, але якщо в одній удвічі більше населених пунктів, ніж в іншій, то перша бідніше іншої у кооперативному відношенні. Більш-менш правильне уявлення про екстенсивний розвиток кредитної кооперації серед євреїв даної місцевості може дати рівень кооперативного насичення, під яким ми розуміємо процентне відношення кількості товариств до числа населених пунктів з переважаючим єврейським населенням. Виявляється, що рівень цей узагалі невеликий: він дорівнює 36%, тобто майже 2/3 населених пунктів зовсім позбавлені кооперативного кредиту. Найгірше обслуговується кредитною кооперацією Царство Польське (20%), дещо краще Південно-Західний (46%) і Південний (56%). В окремих губерніях рівень насичення коливається в широких межах - від 11% до 71%. Найкраще забезпечені кредитною кооперацією губернії: Бессарабська (71%), Мінська (66%), Київська (65%) і, Чернігівська (62%); небагато гірше-Херсонська (67%), Вітебська (56%), Віленська (54%), Могилівська (46%), Полтавська (44,%) Гродненська (44%) і Катеринославська (37%); інші губернії мали показник нижче середнього рівня: Ковенська - 22%, Волинська - 14% і Подільська - 11%.
   Чи знаходиться відкриття нових товариств у якому-небудь внутрішньому зв'язку з рівнем насичення тієї або іншої губернії кредитною кооперацією? Здавалося б, що найбільше нових товариств повинно виникати там, де рівень насичення дуже низький, тобто де відчувається найбільша нестача у кооперативах. У дійсності спостерігається зворотне явище: у Волинській, Подільській, і Ровенській губерніях, що за рівнем насичення займають останнє місце, відкрилося в 1910р. всього 1-4 товариства, тоді як у Київській і Мінській губерніях, де відсоток пунктів з кооперативами досягає 65-66, число заново відкритих товариств найбільше. Очевидно, що ступінь нестачі не відіграє особливої ролі у справі розвитку кооперації, що набагато більше значення має суб'єктивне відношення особового складу губернських комітетів, що обумовлюється поняттями іншого ґатунку.
   ".... Уряд встановив жорстокий нагляд і контроль за діяльністю кооперативів. Указами від 22 липня 1866 року і 27 березня 1867 року губернаторам надавалося право закривати власною владою всі товариства й асоціації, в діяльності яких буде виявлено "щось противне державному порядку та суспільній безпеці й моралі" чи просто "відхилення від мети, проголошеної в статутах". Фактично це означало, що місцеві адміністрації надавалося право закриття і переслідування асоціацій на власний розсуд" [16, с. 373].
   Дійсно, відзначені 3 губернії до певного часу виділялись своїм майже суцільним відхиленням клопотань від населення єврейських міст або містечок, і тільки Подільська губернія змінила з кінця 1910р. свою політику. Надзвичайно характерним є те, що в дозволі товариству відмовляють і тоді, коли інспекція у справах дрібного кредиту дає безумовно сприятливий висновок. Так, наприклад, жителі Володимир-Волинська чотири рази клопоталися про дозвіл товариства, місцева інспекція незмінно заявляє про нагальну необхідність кооперативного кредиту для цього міста, але губернський комітет відхилив усі клопотання. І таких прикладів можна навести немало. Є губернії, де нові товариства в містах і місцевостях взагалі не дозволяються, за вкрай рідкісними винятками; як-от: Ковенська, Волинська, Катеринославська, Полтавська області. Вимоги, пропоновані губернськими комітетами, вражають своєю різноманітністю і продуктивністю, позбавленою всякої підстави. Одні відхиляють усі клопотання, що виходять винятково від євреїв, інші, навпаки, розширюють тільки такі товариства, засновниками яких є представники однієї тільки національності, хоча б і єврейської; одні відмовляють в дозволі на підставі голослівного твердження, що послугами товариства можуть скористатися торговці; інші дозволяють товариства за назвою ремісничих і дрібноторгових, санкціонуючи в такий спосіб участь торговців. Власне кажучи, у справу економічну привноситься політика, особиста симпатія й антипатія.
   І це тим більше прикро, що кооперація обслуговує, головним чином, малонаселені пункти, тобто її послугами користується найбідніша частина єврейського населення, що веде жорстоку боротьбу за існування. Це випливає з наступних даних:

Таблиця 2.3.

Кількість нових товариств залежно від чисельності населення

Населені пункти з чисельністю населення

Число відкритих у 1910 р. товариств

%

до 2.000

17

0x01 graphic

2.000-4.000

23

4.000-10.000

15

понад 10.000

12

17,9

67

100

  
   Тобто в пункті з населенням менше 10.000 відкрилося 82% усього числа товариств; аж 2/3 (59,7%) припадає на містечка, що нараховують до 4.000 душ. Отже, незважаючи не всі перешкоди, кредитна кооперація крок за кроком завойовує саме ті прошарки населення, що найбільше бідують.
  
   2.1.3. Розвиток установ кооперативного кредиту серед єврейського населення. Ми бачили, як поступово назріла потреба у продуктивному кредиті серед єврейського населення, як ця потреба видозмінила єврейські благодійні каси ("гмилас-хесед"), привносячи в них елементи кооперації. Але широке розповсюдження організації кооперативного кредиту могли одержати тільки після видання Положення 1-го червня 1895, коли був вироблений зразковий статут для установ дрібного кредиту і відкриття ощадно-позичкових і кредитних товариств було звільнено від багатьох існуючих раніше пригнічуючих формальностей.
   Після перших успіхів серед єврейського населення виявилося досить сильне прагнення до створення кооперативних установ дрібного кредиту, що виразилося в подачі значної кількості клопотань про затвердження статутів цих установ. Але в більшості губерній межі осілості місцева адміністрація поставилася неприхильно до цього руху, і статути єврейських товариств досить рідко затверджувалися. Таким чином, незважаючи на широку популярність ідеї кооперативного кредиту серед єврейського населення, до 1902 року існувало в межі осілості тільки 50 єврейських товариств.
   У 1902 році відкриття єврейських товариств остаточно призупинилося внаслідок розпорядження Міністерства фінансів, яке вимагало, щоб 2/3 членів ради товариств обиралися неодмінно із середовища членів-християн. Здійснення цієї вимоги виявилося неможливим. У багатьох містах і містечках узагалі не виявилося контингенту християнських позичальників. Але навіть і в тих місцевостях, де членами товариства могли стати також християни, вони, в більшості випадків, виявлялися незнайомими з умовами місцевих кредитних відносин, не могли внаслідок цього визначати кредитоспроможність членів, залучати до каси товариств місцеві оборотні кошти. Євреї, які повинні були складати переважну більшість у товариствах, що передбачалося відкрити, не могли доручати все управління справами нового товариства таким недосвідченим членам і надавати їм відповідальні і вирішальні посади у Правлінні і Раді. Усе це штучно затримувало подальше відкриття нових єврейських товариств, позбавляючи євреїв усякої можливості задовольняти назрілі потреби в кооперативному кредиті легальної форми. А тим часом ідея кооперативного кредиту пустила таке глибоке коріння, що в багатьох місцевостях, де неможливо було домогтися затвердження статуту, функціонували товариства без затверджених статутів. Тому, після скасування у 1905 р. цих правил, прагнення євреїв до організації кооперативного кредиту прорвалося з такою силою, що протягом одного тільки 1906 року було відкрито понад сто єврейських кредитних товариств. До 1-го січня 1910 року вже близько 550 товариств обслуговувало єврейське населення.
   Розвиток продуктивного кредиту серед єврейського населення відобразився не тільки на рості числа товариств. Кожне товариство розширювало з кожним роком свою діяльність, і це виявлялося як у рості числа членів товариства, так і в розвитку операцій кожного товариство. Установи дрібного кредиту можуть розвивати активну діяльність (позичкову операцію) тільки стосовно своїх членів. Тому майже вся діяльність товариства визначається складом його членів, який був нами розглянутий в пункті 1.1.1 нашого дослідження.
   Типи єврейських товариств. На відмінну від товариств Царства Польського, паї в товариствах межі осілості досягають високих розмірів, головним чином не тому, що вони діють у порівняно розвинених економічних місцевостях, де рівень заощаджень високий, а тому, що ці товариства являють собою, як було уже вище зазначено, іншу кредитну організацію.
   Кредитні відносини, що представляються деякими товариствами з цієї групи, різко відрізняються за своїм характером і за своїми розмірами від звичайного типу масових кредитних відносин, розповсюджених у тій місцевості, де діють дані товариства. Це кредитні відносини тих осіб (осіб комерційних професій), діяльність яких складається зі складних торгово-промислових операцій і замкнута в такі індивідуальні рамки, що не допускає масового збідніння даних осіб на ґрунті їхньої господарської діяльності. Щоб користуватися таким кредитом, не досить зібрати заощадження звичайних розмірів, а потрібно бути співвласником капіталу, тому що тут мова йде не тільки про те, щоб відмежувати товариство від економічно непродуктивних елементів, але також і про те, щоб надати хоч деяке майнове забезпечення під свої позички, зважаючи на ті індивідуальні умови, що не піддаються попередньому облікові і у які включена діяльність цих осіб. І тому пай цих товариств, складаючись не з заощаджень, а з частин капіталу, збільшує свої розміри.
   Це призводить не тільки до підвищення розміру паю, але й до зміни організації товариства, із кооперації рівних осіб товариство перетворюється на кооперацію капіталу, на місце об'єднання всієї господарської діяльності позичальників. Товариство поєднує тільки їхні певні відносини, що виражаються в утворенні позичкового капіталу товариства його членами.
   Кредитні відносини членів таких товариств регулюються через це не їхньою господарською діяльністю, а ґрунтуються на майновій забезпеченості позичальників. А тому ці товариства звертають головну увагу на майнове становище самого позичальника, менше уваги - на майнове становище поручителя, і зовсім не рахуються з предметом, на який видається позичка. Більше того, складаючись з частин капіталу, паї в цих товариствах починають виявляти властиве капіталові прагнення до самозростання, і в деяких з цих товариств спостерігаються тенденції до банкової організації своєї діяльності, тобто до організації, що прагне не тільки задовольнити потреби в кредиті своїх членів, але також і потреби знайти вигідне застосування капіталові. У цьому відношенні найбільш характерна діяльність Мозирського товариства. У цьому товаристві зниження відсотка на позички призвело б, за словами кореспондента, до вибуття багатьох членів з товариства. Очевидно, що багато членів приходять у це товариство не з метою користуватися позичками на пільгових умовах, а з метою знайти вигідне застосування своєму капіталові. Однак залишається незрозумілим, як за даного статуту ця мета досягається.
   Зрозуміло, та логічна грань, що так чітко відділяє кооперацію осіб від кооперації капіталу, у дійсності стушовується масою перехідних проміжних ступенів, змішаних форм, і жодне товариство не здійснює в чистому вигляді жодного з цих принципів, але загалом можна з повною впевненістю стверджувати, що чим більше пай даного товариства перевищує своїми розмірами рівень звичайних заощаджень у даній місцевості, чим вище в даному товаристві норма сплаченого паю, тим більше це товариство наближається за своїм характером до типу кооперації капіталу, і навпаки.
   Але існування таких товариств перехідного типу не заперечує того висновку, що, загалом, з перевищенням рівня паю над звичайними заощадженнями даної місцевості, товариство починає виявляти в собі ознаки кооперації капіталу.
   Зрозуміло, що, товариства, які наближаються за характером своєї діяльності до кооперації капіталу, відрізняються від інших товариств не тільки тим, що в них високий розмір паю і висока норма сплаченого пайового капіталу, але і складом членів цих товариств. У цьому відношенні найбільш яскравим показником характеру діяльності товариства є участь у них членів-ремісників. Можна передбачити, що чим більше товариство засвоює в собі тенденції кооперації капіталу, тим нижче відсоток ремісників у цьому товаристві, і навпаки - чим більше товариство втілює собою принцип кооперації осіб, тим більше зростає відсоток ремісників у даному товаристві.
   І ця різниця між товариствами обох типів не обмежується професійним складом їхніх членів, а поширюється також і на саму чисельність членів. Це показує нам наступна таблиця [72, c. 38]:

Таблиця 2.4.

Залежність кількості членів товариств від розміру паю

У межі осілості. У Царстві Польському

Розмір паю

Число товариств

У них членів

Припадає в середньо-му членів на т-во

Число товариств

У них членів

Припадає в середньо-му членів на т-во

10

17

19,377

1,140

-

-

-

15

4

3,180

795

-

-

-

20

3

1,086

362

1

166

166

25

4

1,146

286

3

3,352

1,117

35

1

159

156

-

-

-

50

6

2,270

378

7

8,421

1,203

60

1

111

111

1

111

111

100

3

894

296

5

3,394

679

  
   Ми бачимо, таким чином, що найбільша кількість членів помітна у товариствах з 10 карбованцевим паєм у межі і товариства з 50 карбованцевим паєм, потім - 25 карбованцевим паєм у Царстві Польському. Середня чисельність членів майже однакова в цих групах товариств (1,140 у товариствах межі і 1,203 та 1,117 у товариствах Цар. Польського). Обоє ці розміри паїв (10 карбованців для межі і 25-50 р. для Польщі) складають, напевно, найбільш розповсюджений звичайний рівень грошових заощаджень у цих районах. Крім того, через те, що розміри паю визначають собою і граничний розмір позички, відповідні розміри позички є найбільш підходящими для більшості членів у зазначених районах.
   Але в міру того, як пай починає відступати від розміру звичайного рівня заощаджень, зменшується число членів кожного товариства. Так, у Царстві Польському пай у 100 руб., як ми бачили у професійному складі членів цих товариств, ще відповідає почасти розмірові заощаджень, але заощадження таких розмірів зустрічаються вже значно рідше, і пай у 100 карбованців послаблює наполовину силу товариств з вербування.
   У межі осілості послаблення вербуючої сили починається в товариствах з паєм вище 10 карбованців. Дійсно, товариства показують зменшення чисельності членів у міру підвищення їхнього паю. Порівняно низька чисельність членів помічається й у тій групі товариств, що являють собою кредитні відносини комерційного капіталу, і де, отже, нечисленність членів не може бути пояснена тим, що заощадження таких розмірів порівняно рідко зустрічаються, а тільки тим, що товариства такого типу взагалі не в змозі залучати до себе велику кількість членів.
   Аналіз руху і розміру паїв у єврейських кредитних товариствах дозволив нам намітити два типи організацій, покладених в основу цих товариств.
   Ми бачили, що переважна більшість єврейських товариств являли собою кооперації осіб, тобто такі кооперації, у яких здійснюється об'єднання всієї повноти господарської діяльності членів. Але поряд з цими товариствами спостерігається нечисленна група і таких товариств, де об'єднання стосується тільки визначених майнових відносин членів. Співставляючи ці два типи товариств, ми бачили, що вони відрізняються один від одного не тільки своєї організацією, але також і професійним складом та чисельністю своїх членів.
   Далі ми бачили, що товариства першого типу поширені в найбільш розвинених в економічному відношенні районах, і в найбільш великих містах, тоді як товариства комерційного типу засновуються серед самих дрібних поселень інших місцевостей. Усе це змушує нас припускати, що розвиток економічного життя сприяє розвиткові товариств некомерційного типу, і що існування товариства комерційного типу викликано відсталістю економічних відносин місцевостей, де діють ці товариства, - відсталістю, що змушує представників комерційних професій шукати задоволення своєї потреби в кредиті у таких ганебних формах кредитних установ, за відсутністю нормальних банківських організацій.
   Справа в тому, що комерційні кредити за своєю суттю не можуть уміститися у вузьких межах, визначених їм кооперативною організацією товариства. Вони вимагають великої свободи для товариства і більшої незалежності членів один від одного, ніж це може допустити товариство, засноване на кооперативних началах. Всі умови кооперативного товариства, починаючи з порівняно високої кругової відповідальності всіх членів за цілість позичок кожного і вимог однакової участі всіх членів в утворенні основного капіталу товариства і закінчуючи обмеженням операцій товариства для його членів, засновані на тій позиції, що товариство являє собою дійсно кооперацію осіб, тобто вся повнота господарської діяльності кожного члена охоплюється даним об'єднанням. Але, мабуть, в таке об'єднання можуть вступати тільки ті особи, господарська діяльність яких піддається попередньому облікові і передбачає контроль і спостереження з боку товариства і його членів. Це особи, діяльність яких не потребує складних торгово-промислових операцій, економічне існування яких спирається, головним чином, на їхню трудовою діяльність. Справа не змінюється від того, що саме потреби в кредиті і, отже, у товарообігу призвели до об'єднання даних осіб. Ці кредитні відносини є тільки одним з додаткових моментів, щоправда усе більш і більш неминучим, у їхньому економічному житті, що спирається, головним чином, на їхню трудову діяльність. Тому й основою для їхнього об'єднання у товариство є не самі ці кредитні відносини, а вся сукупність їхньої господарської діяльності, що викликає і виправдує дані кредитні відносини.
   Зовсім інший бік представляють собою особи комерційних професій. Вся їхня діяльність заснована на товарообігові, складається із найскладніших торгово-промислових операцій, підтверджена найбільш сильними коливаннями і залежить від багатьох індивідуальних умов, що не піддаються облікові третіх осіб. Тому представники комерційних професій, не будучи в змозі враховувати всі наслідки господарської діяльності один у одного, можуть вступати тільки в такі кредитні об'єднання, де на підставі об'єктивного мірила строго встановлюються і розмежовуються права і відповідальність кожного окремого члена. Об'єднання рівних за своїми правами і обов'язками осіб замінюється об'єднанням об'єктивних однакових відносин, і з кооперації осіб товариство повинно перетворитися на кооперацію капіталу. Щоправда, і відповідальність кожного члена в кооперації останнього типу строго визначається і розподіляється, згідно з участю кожного члена своїм капіталом у кредитних відносинах товариства. Тому в товариствах взаємного кредиту, що являють собою кредитні об'єднання осіб комерційних професій, обмежений не пай кожного члена, а навпаки - відповідальність кожного по зобов'язаннях товариства, відповідно до розміру відкритого кожному членові кредиту. Зрозуміло, що товариства взаємного кредиту, які являють собою кооперацію капіталу, повинні поширювати свою діяльність і за межі членів, аби знайти вигідне розміщення капіталів їхніх членів. Комерційний кредит повинен, таким чином, неминуче у своєму розвитку розірвати всі пута, накладені на діяльність товариства його кооперативною організацією.

Висновки

   Ми підійшли тепер до завершення нашого дослідження і спробуємо звести воєдино відповіді, отримані нами на поставлені на початку дослідження питання.
   Аналіз організації і діяльності єврейських кредитних закладів показав, що кооперативний кредит знайшов у середовищі єврейського населення найсприятливіший грунт для свого розвитку. Ще до появи правильно організованих кооперативних товариств із середовища єврейських благодійних позичкових кас стали виділятися і такі, які намагалися покласти в основу масового кредиту більш або менш суворі кредитні начала.
   Якщо вже це явище свідчило про зростання потреби у виробничому кредиті серед єврейського населення, то розгляд діяльності кооперативних товариств показав, що у місцевостях, де вони діяли, накопичився певний запас місцевих заощаджень, щоб постачати товариствам оборотні засоби, достатні для задоволення потреби членів у виробничому кредиті. Ці обидва явища, які доповнювали одне одного, створили умови для розвитку кооперативного кредиту серед євреїв. Після того, як із виданням Положення про заклади дрібного кредиту від 1895 р. юридичні ускладнення із затвердження статутів товариств були дещо ослаблені, останні стали виникати у єврейському середовищі і приваблювати до себе все більше і більше членів.
   В міру розвитку своєї діяльності товариства безперервно розширювали сферу свого впливу, залучали до свого складу весь контингент осіб, які потребують дрібного кредиту з господарською метою, завоювали довір'я місцевого населення і стали все більше і більше залучати до своїх кас місцеві заощадження. Це призвело до безперервного зростання найманого капіталу у товариствах, збільшило розміри залученого капіталу за межами дійсно існуючих у товариств потреб в оборотних засобах третіх осіб, позбавило їх від необхідності користуватися засобами, одержаними на важких умовах і взагалі виробило у товариств здатність самостійного визначення економічного складу своїх оборотних засобів.
   Але слід зауважити, що невдала редакція нормального статуту Положення 1895 року утримувала позичкові операції на винятково низькому рівні.
   Дуже обмежений статутом розмір позик, вимога заліку у кредит поручителя суми його поручительства за неминучої на практиці поступової виплати позик, не дали товариствам розгорнути всі їхні економічні сили, що вимірюються складом їхніх оборотних засобів, не дали членам можливості отримати кредит у розмірі, що визначається їхньою господарською діяльністю. Це, у свою чергу, позначилося негативно на всіх інших сторонах діяльності товариств, скоротило кількість членів, призупинило притік вкладів, зберегло незмінним вкрай низьке співвідношення між власним і залученим капіталом товариств, зменшило доходи товариств і підняло розмір відсотка за позиками. Підвищення граничних розмірів позик та звільнення кредиту членів від суми, за які вони ручаються, стали необхідними умовами для подальшого розвитку всіх сторін діяльності товариств і, завдяки новому Положенню про заклади дрібного кредиту 1905 р., здійснення вказаних реформ цілком уможливило.
   Паралельно зі зростанням і розвитком у них кооперативних начал товариства поступово розривають усі ті благодійні рамки, з яких вони виросли, і все більше і більше звільняються від благодійних елементів, послугами яких вони користувалися під час свого зародження. Члени-благодійники замінюються все більше і більше членами-позичальниками, великі вклади від членів замінюються все більше і більше дрібними сторонніх осіб і, нарешті, ми помітили також безперервне зростання видатків товариств на управління. Гадаємо, що і ця остання обставина пояснюється значною мірою тим, що посади, які на перших порах діяльності товариств заміщуються безкоштовно членами-благодійниками, все більше і більше доводиться замінювати особами, котрі отримують винагороду. Нарешті, ми бачили, як у єврейських товариствах назріває потреба і окреслюються спроби реорганізації вищого роду кооперації, створення спілки товариств.
   Щоправда, не всі товариства виявляють рівною мірою ці характерні риси кооперації осіб, це зростання взаємодопомоги членів. Аналіз даних єврейських товариств вказав на існування групи і таких товариств, які відмежовуються від поширеного у місцевостях їхньої дії масового кредиту. Це ті товариства, які організовують кредитні відносини переважно комерційного типу і які наближаються за принципом своєї організації до кооперації капіталу.
   Але розгляд їхньої діяльності показав нам, власне, що у рамках кооперації осіб діяльність цих товариств не може розвиватися. Дійсно, ці товариства виявляються неспроможними залучати до себе місцеві заощадження у більш або менш широких розмірах. Закриваючи високими розмірами паю доступ у члени масовому позичальнику, ці товариства не набувають популярності у широких верств населення та ізолюють себе також і від заощаджень широких мас. Але не будучи в змозі залучати до себе місцеві заощадження, вони взагалі позбавляються можливості користуватися оборотними засобами третіх осіб. За своєю суттю заклади дрібного кредиту можуть для своїх кредитних операцій використовувати належним чином тільки дрібні засоби третіх осіб, оскільки дрібним сумам активу, тим дрібним позичкам, які товариства видають своїм членам, повинні неодмінно відповідати і подібні зобов'язання товариств, суми їхнього пасиву. Тому тільки за умови концентрації місцевих дрібних заощаджень дрібний кредит має міцну основу.
   Все це призводить до того, що товариства комерційного типу не можуть взагалі користуватися у більш або менш значних розмірах залученим капіталом та відчувати велику потребу в оборотних засобах. Це опускає їхні позичкові операції навіть нижче розмірів двократної суми пайового капіталу членів, до того ж, у товариств із паями у 100 рублів 7/8 їхніх кредитних операцій покриваються власними засобами самих членів. Але навіть і ті позики скромних розмірів, які ці товариства надають своїм членам, товариства можуть видавати тільки на короткий термін, оскільки за недостатності оборотних засобів члени можуть користуватися позиками тільки по черзі.
   Всі сторони діяльності цих товариств, отже, незадовільно розвинені з точки зору запитів, що ставляться до нормальної кредитної організації і не відповідають навіть потребам тієї обмеженої кількості членів, котрі входять до їхнього складу. Ці товариства ведуть примарне існування, і їхня подальша діяльність призводила або до переходу у справжні комерційні кредитні заклади, або ж до поступового виходу членів і розпаду всієї організації. І дійсно, і ті, й інші тенденції уже окреслюються у цій групі товариств.
   Ті товариства, діяльність яких розвивається, виявляють також і зростання кооперативних начал. Це все товариства, які організовують кредитні відносини трудового типу.
   Тільки кредитні відносини трудящих класів могли розвиватися у межах кооперативної організації. При цьому під трудящими класами ми розуміємо перш за все ремісників, але почасти також і групи дрібних торговців, у яких елемент особистої праці в їхній економічній діяльності є переважаючим і у яких остання не заснована на володінні капіталом.
   На запитання, хто є носієм ідеї кооперативного кредиту, необхідно відповісти, що носіями ідеї кооперативного кредиту у єврейських товариствах є трудящі класи.
   Фактично кредитом товариств користувалися й інші класи населення. Але саме трудящі класи надають товариствам життєздатності, незмінності і міцності. Вони утримують товариства від переходу у банківські організації, з одного боку, але й не дають їм опуститися до становища благодійних кас, з іншого. Їхня діяльність, заснована на праці, утримує їхні кредитні відносини у певних межах, а їхня кредитоспроможність позбавляє ці класи від послуг благодійності; навпаки, ті товариства, які усувають від участі у них трудящі маси, приречені животіти.
   Все це дозволяє вказати на ту зміну у співвідношенні суспільних сил єврейського населення, яка призвела до кооперативного руху. Гадаємо, що кооперативний рух серед євреїв викликаний саме зростанням єврейських трудящих мас, що кредитна кооперація завдячує своїм походженням тому фактові, що у єврейському дрібному виробництві назріла потреба у кредиті. Весь той складний і багатоманітний розвиток, через який проходило єврейське ремесло у той час, викликало у головного контингенту єврейських трудящих мас, у ремісників, зростаючу потребу у кредиті.
   Цей розвиток зруйнував рамки колишньої діяльності ремісника і залучив його у коло економічних відносин, які він може зберігати за собою тільки шляхом кредиту. Ми вже не говоримо про ті ремесла, які обрали фабрично-заводську організацію, оскільки потреба в оборотних засобах представників цих галузей дрібної єврейської промисловості для ведення справи не підлягає ніякому сумніву. Але навіть у представників тієї частини єврейської промисловості, яка за зовнішнім характером своєї організації зберігає ще форму ремесла, безперервно назріває потреба у виробничому кредиті.
   "Якщо багато хто з авторів монографій, що стосуються окремих місцевостей, і намагалися окреслити принаймні зовнішній бік господарської діяльності єврейського населення та його долі протягом останніх століть, то майже ніхто ще до цих пір не спробував замислитися над загальним питанням про те, чим пояснюється своєрідна доля євреїв або, висловлюючись точніше, завдяки яким особливостям змогли вони відіграти ту видатну роль у створенні сучасного господарського життя, яке їм випало в дійсності. Все, що досі наводилося для роз'яснення цієї проблеми, все це - не біліше ніж застарілі схеми, що вимагають значних виправлень, наприклад: "пригнічене зовнішніми обставинами становище", "хист до торгівлі і шахермахерства", "поступлива совість". І такі загальні фрази повинні були стати відповіддю на одне з найскладніших питань всесвітньої історії" [72, c. 414-415].
   Відомий політеконом Вернер Зомбарт (1863-1941) ввів поняття про дух у господарському житті. Адже господарська діяльність тільки тоді присутня, коли людський дух зближується з матеріальним світом і впливає на нього.
   За Зомбартом, господарський дух - це сукупність душевних властивостей та функцій, що супроводжують господарську діяльність. Все це - прояви інтелекту, всі риси характеру, які розкриваються в господарських прагненнях, але це також і всі завдання, всі судження про цінності, якими визначається поведінка господарюючої людини.
   Щодо єврейського господарського духу, то він окремо розглядає вплив іудаїзму і підкреслював, що єврейська релігія мала видатне значення для розвитку господарського життя.
   Релігія повинна була у євреїв уже тому мати такий великий вплив на весь життєвий устрій, що вона в них не була справною тільки недільних та святкових днів, а проникала в повсякденне життя аж до найдрібніших його проявів. Всі життєві стосунки отримували своє релігійне освячення. За всякої дії чи бездіяльності ставилося питання: чи визнається її звершенням велич Божа, чи заперечується? Не тільки стосунки між людиною і Богом нормує єврейський "закон", не тільки метафізичній потребі віддають положення релігії, але й для всіх інших мисливих стосунків між людиною і людиною, або між людиною і природою, релігійні книги містять об'єднуючу норму. Єврейське право такою самою мірою є складовою частиною релігійної системи, як і єврейське моральне вчення. Право встановлене богом, воно моральне і бажане богові; моральний закон і божі накази - зовсім нерозривні для єврейства поняття.
   Зате і ні в якого народу не проявлена турбота, як у євреїв, про те, щоб навіть нікчемна людина дійсно знала накази релігії. Причина криється, по-перше, в систематичній освіті, яке всяке єврейське дитя отримує як релігійне; по-друге, в такому облаштуванні богослужіння, за якого само воно значною мірою складається із читання вголос місць зі святого Письма та їхнього роз'яснення і до того ж із таким розрахунком, що протягом року буває один раз прочитана вся Тора; нарешті, в тому, що ніщо не прищеплюється такою мірою окремій людині, як обов'язок вивчення Тори та читання Шма.
   Зате й жоден народ, мабуть, не йшов так певно тими шляхами, якими вказав йому бог, не намагався так точно виконувати накази релігії, як єврейський.
   Кажуть, що єврейський народ - "найменш добропорядний" з усіх народів. Я не хочу тут вирішувати питання, наскільки справедливе це твердження. Але, без сумніву, вони водночас найбільш "богобоязливий" народ з усіх, котрі колись жили на землі. Зі страхом і трепетом жили вони завжди, зі страхом і трепетом від гніву Божого.
   Цій могутній силі - страху Божому (у вузькому значення слова) - прийшли на допомогу із ходою історії ще й інші сили, які так само, як і він, буквально змусили євреїв точно виконувати релігійні накази. Я маю на увазі перш за все їхню долю як народу або нації. Зруйнування єврейської держави стало причиною того, що фарисеї та знавці Письма, тобто ті самі елементи, які культивували традицію Езри і виконання закону, хотіли зробити їх центральною цінністю, що ці люди, яким досі належало найбільше моральне панування тепер були поставлені на чолі всього єврейства і, отже, отримало можливість спрямувати його цілком своїм шляхом. Євреї, які перестали складати державу, національні святині яких були зруйновані, збираються тепер під проводом фарисеїв навколо Тори (цієї "переносної вітчизни", які її назвав Гейне). На цьому, отож, було засноване панування рабинів, які потім завдяки долі євреїв протягом середніх віків змінювалося все більше і стало таким тяжким, що євреї самі часом скаржилися на тяжке ярмо, накладене на них їхніми рабинами. Чим більше євреї були замкнутішими народами-господарями (або ж замикалися від них), тим значнішим, зрозуміло, ставав вплив рабинів, тим легше, отже, могли вони примусити єврейство вірити в закон. Але життя у виконанні закону, якого навчали євреїв їхні рабини, повинна була уявлятися їм найціннішою і за внутрішніми засадами, за велінням серця, бо воно було єдиним, яке вони зберігали серед переслідувань та принижень, що їх зазнавали звідусіль, їхньою людською гідністю і тим самим, взагалі можливістю існування. Найбільш тривалий час релігійна система містилася у Талмуді і тому в ньому, для нього, ним тільки й жило єврейство протягом століть.
   Низка зовнішніх обставин діяли, отже, в одному й тому самому напрямку: підтримувати у євреїв загальне суворе виконання наказів релігії.
   Важливо встановити, що ця сувора релігійність була поширена не тільки в широких масах єврейського народу. Якраз і більш інтелігентні та багаті верстви залишалися ортодоксальними євреями: ті, отже, в середовищі яких фактично й повинен бути народжений капіталістичний дух.
   І рабини також, (можливо, більшою мірою, ніж католицьке та протестантське духовенство, оскільки вони повинні були діяти як судді й у світських справах) - висловлювали свої погляди про правильний спосіб життя у спеціальних працях чи збирали рішення, дані ними, у так званих збірках Respousa (відповідей), які потім ставали джерелом судових рішень для пізніших поколінь. Їхня велика кількість є новим доказом видатного значення, яке мала єврейська релігія для облаштування приватного життя євреїв і в його колі для постановки мети та визначення їхнього господарського способу думок [72, с. 230-233].
   Кооперація може виникнути тільки там, де бідують морально здорові люди, де у боротьбі з бідністю вступають відважні і сильні волею характери. Бідність дає лише поштовх до виникнення кооперативів, а сила, яка сама може створювати і підтримувати їх, корениться у душах людей, у моральних властивостях їхнього характеру. Це зовсім не випадково, що в усіх країнах ми бачимо коло колиски кооперації людей, котрі відрізняються величчю духу, сильною любов'ю до людства, несхибною вірою у силу правди і справедливості - якостями, що пробуджують у нас почуття поваги і подиву.
   Серед безлічі ж причин масової революційності євреїв - від злісної сутності єврея як такого до "жахливих утисків у в'язниці народів" - звернемо увагу на той факт, який взагалі-то, упадає в вічі: на масову, майже поголовну прихильність євреїв в усьому світі до ліберального та ліворадикального табору.
   Євреї, які належать до різних народів і живуть у різних умовах, проявляють цю рису з великою силою і в усьому світі. Автор вже приєднався до думки, що ця риса пов'язана із самою природою іудаїзму.
   Релігійний єврей живе не "тут і зараз". Він вирішує не питання "чи мені поталанило", "як ставиться до мене Господь Бог". В усьому побутовому, повсякденному бачить він Господню кару або ознаку Його милості. А матеріальний світ не має особливого значення і легко може перебудовуватися, перекроюватися, якщо це потрібно для Ідеї.
   Наприкінці ХІХ ст. не було в Європі народу, який би не створив свого варіанту соціалізму. Як правило, це національний соціалізм, що вимагає об'єднання народу в ім'я тієї чи іншої абстрактної ідеї соціалізму.
   Інтернаціональний соціалізм об'єднував, головним чином, євреїв, і тому, що вийшов з їхнього середовища, відповідав їхній ментальності, і тому, що тільки в цьому типі соціалізму єврей може почувати себе "своїм", а свою позицію - природною. Адже у євреїв не було своєї держави, своєї території, на якій вони могли б згуртуватися проти "чужих". Країна ашкеназі розірвана між кількома державами, країнами та народами. До того ж народ - це в Росії на 80%, у Німеччині на 60% - селянство. У євреїв селянства немає, а марксизм спирається на міських мешканців, оголошує вселенським месією інтернаціональний пролетаріат. Щось рідне...
   Але у євреїв були більш глибинні, якщо хочете, - ментальні, духовні причини для підтримки ідей демократії, секуляризму, прав людини.
   Перемога общинної демократії, зрівнювання всіх у правах, створення однорідного соціалістичного суспільства є релігійною цінністю іудаїзму. Навіть сплата податку на утримання Єрусалимського храму тут дуже характерна: незалежно від заможності єврея, він повинен давати одну суму - півшекеля. Більше давати і брати не можна! Так утверджується цінність економічної рівності, однаковості перед Богом.
   Щоб боротися за таке "суспільство рівних", християнину доведеться відмовитися від багатьох цінностей християнства, від установок суспільства, вихованого на цих цінностях, тобто здійснити свого роду "цивілізаційну зраду". Для єврея в цьому немає необхідності, він може бути соціалістом і комуністом, зовсім не пориваючи з національними традиціями євреїв акшеназі та з іудаїзмом. Більше того: стаючи лібералом, демократом, революціонером, він всього-навсього сповідує одну із цінностей своєї віри, і тільки.
   На етапі свого зародження кооперативних рух розвивався у рамках єдиного соціального руху робітничого класу. Це був ще стихійний рух робітників та ремісників проти варварської експлуатації 14-16-годинного робочого дня, оплати праці товарами, надмірних штрафів, побоїв, наглядачів, а також повного політичного безправ'я, заборони на створення асоціацій, позбавлення виборчого права та ін.
   Діяльність прибічників кооперативних товариств зосереджувалась головним чином у центрах активності робітничого населення, у місцях, де влаштовували регулярні зібрання робітники промислового селища чи району міста. Із часом такі товариські зібрання перетворювалися на професійні клуби, на базі яких створювалися постійні або тимчасові страйкові коаліції, професійні спілки та кооперативи.
   Досягнення певних масштабів і різноманітності в господарській діяльності, її ідеологічне оформлення у вигляді кооперативних принципів, закріплених у статутах, створення постійно діючих органів управління і контролю відділили форму кооперативної економічної боротьби пролетаріату від профспілкової. Профспілки зосередили свої зусилля на боротьбі за підвищення реальної заробітної плати, скороченні робочого дня і на інших соціальних вимогах, а кооперативи - на торговій, виробничій та просвітницькій діяльності.
   В той самий час тісні зв'язки, солідарність та взаємодопомога між кооперативами і профспілками зберігались. Адже як і раніше більшість робітників була одночасно членами профспілок і кооперативів. Як і раніше, багато робітників споживчих кооперативів допомагали своїм членам під час страйків, надавали в міру своїх можливостей роботу безробітними кооператорам на своїх підприємствах, видавали на виплату сім'ям страйкуючих продукти харчування.
   Звичайно, що такі масові організації не могли не привернути увагу політичних партій. У кооперації розгорнули свою роботу, найрізноманітніші політичні сили Росії - від чорносотенців на крайньому правому фланзі і до анархістів на крайньому лівому. Найбільш міцні позиції зайняли соціал-демократи, різнобічну діяльність проводили як більшовики, так і меншовики, а також Бунд та інші сіоністські організації.
   Гуртки повинні були стати школою соціалізму, що готує кадри професійних революціонерів. Єврейські робітники, учасники гуртків, як правило, не знали російської мови і повинні були починати з її вивчення, а потім вивчати економіку, художню літературу і навіть природничі науки, оскільки мета навчання, згідно з російською революційної традицією, полягала в тому, щоб зробити з них "класово свідомих" борців за соціалізм. Гуртки були єврейськими через необхідність, а не як наслідок прагнення, створити незалежний єврейський соціалістичний рух; ідея створення такого на базі гуртків з підготовки кадрів для російської революції виникла лише тоді, коли гуртки стали перетворюватися на професійні організації. На початку 1890-х років виникла криза в розвитку гуртків: замість того, щоб стати школою соціалізму вони нерідко використовувалася євреями лише для отримання освіти, що дозволяла уникнути злиденного існування некваліфікованого робітника. Одні колишні члени гуртків емігрували, інші стали студентами, ще інші відкрили власні крамнички, дрібні майстерні і т.ін., перетворившись таким чином, з точки зору керівників соціалістичних гуртків, на дрібних буржуа. У пошуках виходу з тупика інтелігенція, яка керувала гуртками, зробила ставку на економічні інтереси народних мас - ідея підказана почасти власним досвідом єврейських страйків, а почасти прикладом російського та польського соціалістичного руху. Отож, гуртки змінили своє спрямування на організацію економічної боротьби. Інтелігенція зрозуміла, що класова свідомість формується не шляхом вивчення економіки, а в суворій школі страйкового руху, який показав би робітникам взаємопов'язаність господарів підприємств та політичного режиму. Було висунуто гасло "Через економіку - до політики".
   Така вже особливість усіх народів іудейської цивілізації - легкість сприйняття лівої агітації, ідеї революції. Така особливість народного характеру всіх євреїв, принаймні євреїв Європи: вони практично поголовно ліві. Врешті-решт, що головне в іудаїзмі? Ідея дотримання Закону. Для ідеї дотримуватися якихось правил, даних суспільству ззовні, - несхибний шлях до досягнення благодаті. В іудаїзмі закон даний безпосередньо Богом... То чому б не взяти його за основу і не прийти до блаженства саме через нього?
   Загальнолюдські завдання продовження роду людського, пошук шляхів його виживання формують як першочергове завдання в економічному захисті природи захист самої людини. Нова філософія моралі повинна виробити нові життєві принципи, а можливо, по-новому усвідомити фундаментальні біблейські правила взаємовідносин у суспільстві в ім'я соціальної згоди різних конфесій і народів, людських груп, організацій та держав із різним рівнем розвитку і забезпеченості. Звичайно, це досить тривалий процес, але саме ця дорога веде до Храму, і в цьому є покаяння сучасного індустріального суспільства, яке повинно найближчими роками сформувати підходи і принципи переходу до створення нових моральних та інтелектуальних рис людини майбутнього. Спроби "нагадати про обвинувачення справедливі" чи "обвинувачення брехливі", як жарина, може стати джерелом нової всесвітньої пожежі, і їх слід побоюватися та уникати.
   Багатостраждальна історія людства з моменту його виникнення, а особливо після виділення основних релігійних течій та їхнє розділення дві тисячі років тому, показує, що не можна підводити до жорстокого протистояння найбільш тендітне та найменш пізнане і таємниче - віру. Хай кожен гордиться своєю вірою, але не підносить її над іменем, бо це - завжди джерело розбрату і провісник катастроф.
   Нехай кожна людина збереже дане їй життям право вибору своєї віри вільним, а не насильницьким шляхом. Нехай розбіжності віросповідання і традицій стануть дорогою взаємозбагачення спільної історії людства, а не каменем спотикання, приводом для вічних чвар.
   2.2. Відродження та ліквідація єврейського кредитно-кооперативного руху у роки НЕПу (1922-1930 рр.)
  
  
  
   2.2.1. Економічне становище єврейського населення України. Результати масштабних досліджень, проведених ЄКТ у 1898 році, показали, що всупереч даним перепису 1897 року соціально-економічна структура єврейської общини на той час все ще мала відбиток економічної катастрофи, яку пережила єврейська община у часи розпаду Польщі і на початку російського правління. Більшість працюючих євреїв (годувальників) вели існування на межі виживання, займаючись дрібною оптовою торгівлею, роздрібною торгівлею, працюючи посередниками, ремісниками. Частина з них були "людьми без постійних або визначених занять". Всі вони жили на мізерні доходи від випадкових заробітків. Згідно з даними ЄКТ у 1897 році 54,4% євреїв, зайнятих в економічній сфері, складали торговці, купці, різні комерційні посередники, працівники комерційних і промислових підприємств та особи без постійних або визначених занять; 18,4% були ремісниками. Яскравим підтвердженням того, що у цих економічних умовах євреї жили впроголодь, є той факт, що саме існування приблизно 30-35% всього єврейського населення того часу залежало від допомоги, яку надавали єврейські благодійні організації.
   Столичні і торгові міста наповнилися євреями, які займаються комерційною діяльністю. Проте ці, якщо можна так висловитися, "бізнесмени" найчастіше не мали ні капіталу, ні обладнання для занять бізнесом, ні навіть площ, де можна було б розміститися. У більшості випадків вони могли розраховувати тільки на короткострокові кредити під великі відсотки, і змушені були вести жорстоку конкуренту боротьбу за виживання. Умови існування євреїв-ремісників були не набагато кращими. Як правило, євреї-ремісники були позбавлені капіталу, обладнання, запасів сировини та матеріалів, можливості отримати пільгові кредити. Найчастіше вони працювали посередниками із матеріалами й аксесуарами, агентами за невеликі комісійні, постачальниками у виробників та оптовиків або ж просто були експлуатованими надомниками і працювали за субконтрактом на конвеєрному (погонному) виробництві. Навіть ті, які мали власну справу і працювали самостійно, займалися переважно ремонтом, а не виробництвом нових товарів. Ремісники-євреї рідко мали необхідні навички і вміння, технічні знання і зазвичай наймали учнів, які допомагали їм у роботі. Однак відсутність професійної підготовки учнів не дозволяла вийти зі злиденного становища, не давала можливості розбагатіти ні працівникам, ні їхнім роботодавцям. Умови праці були огидними, заробітна плата мізерною. Єдиним більш-менш прибутковим заняттям була торгівля, завдяки якій існувала більш заможна частина єврейської общини. Для величезної маси працездатних євреїв світ промисловості і добре розвиненої комерції був недоступним, як кажуть, "за сімома замками".
   Наприкінці ХІХ - початку ХХ століття такі організації як ТРП і ЄКТ доклали значних зусиль для розвитку й удосконалення навичок та вмінь єврейських ремісників. Вони відкрили професійно-технічні училища і почали надавати кредити невеликим комерційним фірмам та виробничим підприємствам. У результаті цього, а також завдяки загальному підйому промисловості в останнє десятиріччя перед початком Першої світової війни умови життя певних верств єврейського населення, перш за все у південних і південно-східних провінціях, стали повільно, невпевнено, але все ж таки помітно покращуватися. Це незначне покращення знайшло відображення у пресі, а також у звітах благодійних організацій, які надавали допомогу єврейському населенню.
   Під час Першої світової війни багато районів з єврейським працездатним населенням стали ареною воєнних дій. Економічне життя призупинилося. Одночасно із цим з'явився пролом у стінах міського гетто. Євреї стали масово залишати гетто. Дезінтеграція, зруйнування налагоджених економічних зв'язків призвели до створення лазівок, через які єврейські підприємці та посередники стали проникати у досі недоступні сфери економічної діяльності. Звичайно ж, доки продовжував існувати царський режим, це був, образно кажучи, маленький потічок. Але безліч таких потічків об'єднувалися і перетворилися на потужний потік, коли у березні 1917 року було встановлено демократичний уряд і обмеження для євреїв були зняті. Пізніше, після громадянської війни та грандіозної економічної розрухи, відкрилися нові можливості для євреїв проявити свої підприємницькі здібності, хоча і ці можливості були нестабільними та недовговічними. Крім того, невелика кількість єврейської інтелігенції, працівників комерційних підприємств та безробітної молоді ввійшли до складу урядових організацій нової держави.
   Але знову ж таки, всіма цими можливостями зуміли скористатися не всі, а тільки частина єврейської общини, у той час коли основна маса євреїв і їхній спосіб життя суттєво не змінилися. Найважливіша проблема інтеграції єврейського населення у народне господарство країни продовжувала залишатися невирішеною. Про невиразність змін можна судити, порівнюючи дані перепису 1897 і 1926 років про зайнятість працездатного єврейського населення за три десятиріччя соціальних потрясінь, які включають період Першої світової війни, громадянської війни і період економічних потрясінь, подані у Таблиці 2.5.

Таблиця 2.5.

Розподіл зайнятості євреїв 1897-1926 рр.

Рід занять

Зайнятість працездатного населення єврейської національності

1897

1926

   Робітники із погодинною оплатою праці:
   Промисловість і будівництво
   Комерція (торгівля), сфера послуг, транспорт і т.ін.
   Сільське господарство
   Ремісничі майстерні

4,0

11,0

6,9

4,0

2

3,6

   Усі працівники із погодинною оплатою праці
   Ті, хто отримує оклад (працівники розумової праці)
   Приватні підприємці (що працюють не за наймом)
   Фермери
   Ремісники
   Торговці, власники магазинів, роздрібні торгівці і т.д.
   Інші працівники, у т.ч. і ті, хто працює не за наймом;
   Особи без постійного або певного роду занять;
   Інші

15,0

10,0

0

2,2

18,4

31,0

23,4

14,7

23,2

1,6

9,1

19,0

11,8

20,6

   Все працездатне населення

100,0

100,0

   У ході аналізу змін, які відбулися у розподіленні зайнятості єврейських годувальників (39,9% всього єврейського населення у 1926 році) у період із 1897 по 1926 рік, найбільше вражає те, що, незважаючи на загальну тенденцію до пролетаризації, співвідношення працівників із погодинною оплатою праці (працівників фізичної праці) серед євреїв дещо знизилося - з 15,0% до 14,7%; одночасно із цим співвідношення працівників на окладі (людей розумової праці) помітно збільшилося з 10,0% до 23,2%. Можна припустити, що значна частина євреїв, які працюють не за наймом і займаються комерційною діяльністю, перейшла до розгляду працюючих за окладом, тобто комерційних, адміністративних працівників, котрі служать, головним чином, в урядових установах та на державних підприємствах. Інша частина підприємців, процентне співвідношення яких помітно знизилося із 31,0% до 11,8, найбільш ймовірно, стали фермерами і ремісниками. У сукупності ремісники, комерсанти, підприємці та люди із невизначеним родом занять, які складали у 1897 році 72,8% працездатного єврейського населення, у 1926 році все ще складали більше половини, а саме 51,4%. Заради справедливості потрібно відзначити, що серед тих, хто ввійшов до цієї категорії у 1926 році (наприклад, безробітні 9,7%), не було ні торгівців, ні колишніх посередників, а просто були молоді люди без спеціальної підготовки, з обмеженими можливостями працевлаштування. Характерно, що практично всі ці категорії працівників, незалежно від їхнього досвіду роботи у невиробничій сфері, не знайшли свого місця у народному господарстві і жили впроголодь, на межі голодної смерті. Суть соціально-економічної проблеми євреїв на той час не змінилася, принаймні для половини єврейського населення [73, с. 499-502].
   Вирішення проблеми залежало від політики уряду і його ставлення до єврейського питання.
  
   2.2.2. Політика радянської влади щодо єврейського кооперативного руху. Єврейська земельна колонізація була однієї з улюблених ідей 20-х років, адже це викликало з боку Заходу хвилю симпатій і, ще важливіше, велику грошову допомогу.
   Відомий економіст Б.Д. Бруцкус, що дав убивчий розбір соціалістичної економіки вже у 1920 (і в 1922 р. засланий Леніним за кордон) писав: "Радянська влада у гонитві за кредитами шукає постійних симпатій у колах іноземної буржуазії, і вона дуже дорожить ставленням до себе єврейської закордонної буржуазії.
   Щоб зібрати великі суми, треба було зробити "бум". Колонізація і стала для єврейської добродійності цим "бумом". Грандіозний проект про колонізацію 100 тис. єврейських сімейств - переслідував, мабуть, суто агітаційні цілі" [74, с. 524-526].
   Було враховано, що перехід єврейської бідноти на землю має міжнародне значення, тому що за цим явищем закордонні робітники роблять висновок про міць і тривкість радянської влади. Багаті землі України відкриті стражденним євреям, а "... Москва з'явиться покровителькою російського єврейства і тому може претендувати на моральну підтримку євреїв усіх країн"; до того ж "цей план їй нічого не коштує, бо американські євреї покривають витрату" [75, с. 293, 297-298].
   Не затрималися зрозуміти спільний маневр і російська емігрантська преса. Зокрема, П. Струве у паризькому "Відродженні" застерігав: "Весь цей замір може демонстративно пов'язати єврейство - і російське і міжнародне - із комуністичною владою... остаточно накласти на єврейство комуністичне тавро" [76, с. 1]. Передовичка берлінського "Руля" гласить: "Досить вже і так...... світ солідаризує більшовиків із євреями. Треба пов'язати їх ще відповідальністю за долю сотень тисяч бідняків. Тоді можна буде шантажувати багатих американських євреїв погрозою: впаде радянська влада - і грандіозний погром змете нею створені єврейські поселення, - виходить, треба будь-що-будь підтримувати радянську владу" [77, с. 1].
   "У цьому проекті за іронією долі зустрілися більшовицький блеф з американським розмахом," [78, с. 2] - і американці клюнули, не розуміючи, що відбувається в СРСР. І дійсно, світова єврейська громадськість розбурхалася радісною надією на реабілітацію єврейської землеробської праці.
  
   Договір між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Єврейським Колонізаційним Товариством (далі ЄКТ) був укладений 14 лютого 1923 р. Як видно з цього договору, ЄКТ, у межах Росії ставить перед собою мету відновлення трудових господарств єврейського населення РСФСР, УРСР і БРСР, а також дорівнює єврейських професійно-технічних і сільськогосподарських шкіл. Для досягнення зазначеної мети ЄКТ надано договором право здійснювати наступні види діяльності:
   1) постачання єврейських землеробських колоній посівним і посадковим матеріалом, живим і мертвим інвентарем на кредитних началах;
   2) постачання єврейських ремісників сировиною, інструментами і машинами на кредитних началах;
   3) участь у облаштуванні й утриманні заснувань, що мають на меті удосконалення техніки ремесла і сільського господарства серед єврейського населення.
   Свою роботу ЄКТ проводить через призначеного ним уповноваженого, необхідним штатом співробітників. Контора уповноваженого знаходиться і у Москві.
   При уповноваженому перебуває Наглядацький Рада з 5-ти членів: 2 члени призначаються урядом, 2-ЄКТ і п'ятий обирається за згодою перших чотирьох членів. Наглядацька Рада розглядає і стверджує наступні питання, внесені уповноваженим: а) план робіт; б) кошторисні припущення; в) звіти про хід робіт; г) умови позичкових операцій; д) інструкції для інструкторів і інспекторів; е) штати співробітників.
   Робота ЄКТ у межах Союзних Республік на підставі договору від 14 лютого 1923 року почалася 15 квітня 1923 року і, відповідно до цього договору, за трьома основними напрямками: агрономічні заходи; кредитування кустарів і ремісників і субсидіювання професійно-технічних шкіл.
   Робота ЄКТ за першими двома напрямками його діяльності проводилася через кооперативні організації на місцях.
   Оскільки в єврейських землеробських колоніях майже всі хлібороби були членами відповідних сільськогосподарських товариств, то кредитування ЄКТ колоністів із метою відновлення їхніх господарств через ці товариства фактично охоплює все трудове населення єврейських землеробських колоній. З іншого боку, завдяки тому, що кредитування ремісників і кустарів проводилось через ощадно-позичкові і кредитні товариства, ЄКТ одержує гарантію того, що його допомогою користуються дійсно трудові продуктивні елементи населення. Крім того, кредитування хліборобів, ремісників і кустарів через об'єднуючі їх кооперативи дає можливість контролювати дійсне призначення засобів що відпускаються ними, на засадах кооперативного кредиту і стимулює подальше кооперування трудових прошарків єврейського населення.
   Крім фінансової допомоги, ЄКТ надає організаціям, що користуються його кредитом, інструкторську допомогу у всіх сферах їхньої діяльності, розташовуючи з цією метою спеціальний штат інструкторів-кооператорів і агрономів. У своїй інструкторській роботі ЄКТ прагне посприяти товариствам у правильній постановці обліку й у веденні операцій на здорових кооперативних началах.
   Субсидіювання професійно-технічних шкіл здійснюється через "Товариство поширення ремісничої і землеробської праці серед євреїв" (ТРП) [79, с. 1-2].
   При сприянні ЄКТ у колоніях у довоєнного часу були створені ощадно-позичкові т-ва, через які ЄКТ проводило майже усі свої заходи щодо надання економічної й агрономічної допомоги населенню. Товариства ці досягли дуже високого рівня розвитку, як за обсягом, так і за розмаїтістю проведених операцій.
   У 1920 р., товариства були ліквідовані. Восени 1923 року, вчасно проведення осінньої посівної кампанії, при сприянні колишніх співробітників ЕКО майже усі товариства були відновлені зі статутами і за назвою сільськогосподарських кредитних кооперативних товариств. Протягом цього року утворилося декілька нових товариств у колоніях, що раніше входили до складу складних товариств. Крім того, до складу деяких колоніальних товариств увійшли маленькі сільця і селянські хутори, що прилягали до колоній. Таким чином, на той час усі існуючі 36 колоній обслуговуються наступними 18 сільськогосподарськими товариствами [79, с. 42]:

Херсонський округ

Миколаївський округ

Єлісавєтградський

округ

   Ново-Бериславське
   Львівське
   Б. Сейдеменухське
   М. Сейдеменухське
   Боброво-Кутське
   Нагартавське
   Романовське
   Добренське
   Єфинграське
   Ново-Полтавське
   Криворізький округ
   Інгулецьке
   Ізлучисте
   Н. Вітебське
   Израїлевське
   Сагайдацьке
   Запорізький округ
   Ново-Златопольськ
   Маріупольський округ
   Зеленопольське
   Затишьєнське
  
   Як зазначалось раніше, вся робота ЄКТ проводиться через сільськогосподарські товариства.
   Не бажаючи привчати населення до різних видів суспільної добродійності, а прагнучи лише до відновлення і розвитку колоністського господарства, ЄКТ у своїй агрономічній роботі вважає свої стосунки з населенням діловими і вимагає від сільськогосподарських товариств такого ж ставлення до засобів, що відпускаються.
   Допомога налається не у вигляді безповоротних коштів, а у вигляді цільових позичок, суто виробничих, що видаються на пільгових умовах. Позички видаються, переважно, предметами й у меншій мірі, - грошима.
   Відпускаючи які-небудь кредити сільськогосподарським товариствам, ЄКТ укладає з ними наступну угоду:
   1. Товариства зобов'язуються використовувати засоби, що відпускаються ЄКТ, суто за призначенням, рекомендованими ЄКТ.
   2. Товариства зобов'язуються при видачі позичок дотримуватися всіх умов, встановлюваних ЄКТ, і не змінювати їх без дозволу уповноважених ЄКТ.
   3. Товариства повинні допускати представників ЄКТ до перевірки слушності ведення своїх операцій, звітності і складів.
   4. Товариства зобов'язуються представляти ЄКТ свої періодичні звіти, протоколи загальних збори й акти ревізій.
   5. Позички видаються виключно членам товариств. Особи, що не є членами товариства, і бажаючі одержати якусь позичку, повинні стати членами товариства, сплатити належні внески і підписати зобов'язання про відповідальність у справах товариства. З метою полегшення для малозабезпечених доступу до членства товариства зобов'язано встановити мінімальні вступні внески і розстрочити сплату паїв.
   6. Всі позички, що видаються товариствами, повинні мати строго продуктивне призначення. Представникам ЄКТ дається право перевірки цільового використання кредитів, що відпускаються товариствам, і виданим ними позичок.
   7. Предмети, видані у позичку, вважаються в заставленими і не можуть продаватися до повного погашення позичок.
   8. Терміни й умови погашення позички повинні відповідати способові й умовам використання предметів, на котрі позички були видані [79, с. 46].
  
   До складу єврейських національних районів на півдні Україні входили єврейські землеробські колонії. У 1927 році таких колонії було 48, у них нараховувалося 35,5 тис. жителів (8852 господарств в яких було 16 638 коней, 7897 корів, 10665 сільськогосподарських машин). До кін. 1920-х рр. на Україні виникло ще близько 50 єврейських сільськогосподарських поселень кооперативного типу, а також центри єврейського землеробства біля Одеси й у Первомайському районі Одеської області. До 1932 єврейські селяни України і Криму мали у розпорядженні 232 тис. га посівної площі; до середини 1930-х рр. кількість єврейських землеробських поселень досягло 162. Швидкий розвиток єврейських колоній був обумовлений міграцією на південь (із поч. 1920-х рр.) євреїв із міст і містечок із високим рівнем безробіття: тільки в Катеринославській губернії переселенці 1924 року одержали біля 65 тис. га землі; у Криму під єврейські поселення відвели 32 тис. га. На 1 січн. 1927 р. у сільгоспвиробництві України працювало понад 107 тис. євреїв (7% єврейського населення республіки), у 1936 р.- понад 200 тис. Землевпорядкуванням євреїв займалися УкрКомзет (Українське відділення Комзепу) у Харкові, КримКомзеп у Сімферополі (в Євпаторійському районі Криму організацією єврейських поселень безпосередньо керувало Центральне управління ТЗЕПа у Москві), Український ТЗЕП, КримТЗЕП - при допомозі закордонних єврейських благодійних організацій Джойнта (із 1924 - Агро-Джойнта), єврейського колонізаційного товариства, ТРПа. У 1923 р. Джойнт ввіз на Україну 85 тракторів, понад 5 тис. плугів, більше 1,5 тис. збиральних машин, закупив для селян, господарств 340 тис. пудів насіння, 6,5 тис. коней і корів і т. ін. У 1926 р. В єврейських сільськогосподарських поселеннях Криму проживало 4463 єврея (біля 10% єврейського населення Криму).
   З 1929 єврейські хлібороби, як і всі селяни Радянського Союзу, були змушені перейти до колективізації; незадоволених піддавали репресіям як "кулаків" і "націоналістів". До 1931 р. 95% єврейських господарств України стали колективними, а до 1936 р. єврейські колгоспи України займали 175 тис. га. Спочатку основним напрямком їхньої діяльності було зернове гос-во, але до середини 1930-х рр. серед єврейських колгоспів України переважали багатогалузеві. У 1937-39 рр. у Всесоюзній сільгоспвиставці брали участь 11 колгоспів, 5 тваринницьких ферм, 3 виноградарських і 1 тваринницька бригада Калининдорфського району [80, с. 552].
   На цьому закінчується історія єврейського сільськогосподарського виробництва. Друга світова війна зруйнувала всі ці досягнення, а євреї, які залишились на окупованих територіях були знищені.
   Ті завдання, що формульовані у договорі ЄКТ з урядом СРСР, як "постачання єврейських ремісників сировиною, інструментами і машинами на кредитних началах", здійснювалися ЄКТ виключно через ощадно-позичкові чи кредитні кооперативні товариства, які виникли на підставі декрету ВЦИК і РНК від 24 січня 1922 року.
   Вже до моменту поновлення роботи ЄКТ у Росії, тобто до травня 1923 року, кількість ощадно-позичкових і кредитних товариств у містах і містечках колишньої межі осілості була, напевно, досить велика.
   Однак, існування більшості цих товариств носило лише суто формальний характер. Інші, фактично діючі, за поодиноким, ледве животіли, не здійснюючи ніяких активних операцій.
   Пояснення подібному стану знову виниклої мережі кредитних кооперативів варто шукати у вкрай важких об'єктивних умовах. Відсутність засобів у населення, що кооперується, відсутність кредиту ззовні, відсутність інструкторського сприяння, непевність ринку, складні валютні стосунки - усе це створювало дуже несприятливу обстановку для діяльності молодих кооперативних організацій.
   Поновлення діяльності ЄКТ з його фінансовою й інструкторською допомогою стало могутнім чинником у пожвавленні і зміцненні щойно виниклих ощадно-позичкових і кредитних кооперативних товариств, кількість яких до кінця 1923 року досягла (за списками ЄКТ) 120. З цієї кількості товариств у 1923 році кредитом та інструкторською допомогою ЄКТ користувалися 79 товариств, що налічувала 17088 членів.
   Крім того, були відкриті кредити двом спілкам: Київській Промкредитспилці і Подільський Губпромспілці.
   Інструкторський апарат ЄКТ з кредитної кооперації потребує інструкторів-кооператорів із довголітнім теоретичним і практичним стажем у сфері кредитної кооперації.
   Робота інструктора переслідує двояку ціль. З одного боку, з'ясовується господарсько-економічне становище того населеного пункту, у якому знаходиться товариство, що користується кредитом ЄКТ або клопочеться про такий. З іншого боку, з'ясовується стан самого товариства і здійснюються відповідні заходи з метою направити його роботу в бік дотримання кооперативних принципів. Інструктори роблять обстеження товариств за їхніми книгами, беруть участь у загальних зборах і у засіданнях керівних органів, дають вказівки з обліку, діловодства і, взагалі, інструктують товариства з усіх питань їхньої поточної діяльності. Доповіді представляються інструкторами у письмовій формі і, відповідно до завдань інструкторського обстеження, містять огляд і аналіз роботи товариства, а також огляд економічного становища самого пункту, якщо такий інструктором ЄКТ відвідується вперше.
   Усього в 1923 році інструктори ЄКТ відвідували 91 пункт.
   Під час відкриття кредитів ощадно-позичковим і кредитним товариствам ЄКТ керується як розумінням кредитоспроможності даного товариства, так і ступенем відповідності його роботи методам кооперативного кредиту. По можливості витримується правило, відповідно до якого кредити надаються тільки після відвідин товариства інструктором. У протилежному випадку кредит надається на підставі вичерпних матеріалів, що товариство повинне подати. Від кожного товариства одночасно з клопотанням про відкриття йому кредиту потрібно подати копію статуту із відміткою про реєстрацію, протоколи загальних зборів (зокрема, із постановою, що уповноважує Правління укладати позики), зразки підписів членів Правління, дані про соціальний склад членів товариства і його керівних органів
та ін.
   Позика, як правило, видається терміном на півтора року, до того ж половина погашається через рік, а половина - через півтора року. Додаткові кредити відкриваються на менш тривалі терміни. За позикою стягується 6% річних. Відсоток цей не має комерційного характеру і, будучи передбачений у договорі ЄКТ з Урядом, установлений виключно з метою зайвий раз підкреслити, що фінансова допомога, яка надається ЄКТ товариствам, є фінансуванням на засадах кооперативного кредиту і не має нічого спільного зі звичайною філантропією.
   Якщо кредитується товариство, то поряд із векселями, вказуються зобов'язання виконувати низку організаційних вказівок, дотриманню яких ЄКТ надає першорядного значення, тобто товариства зобов'язуються:
   а) обслуговувати малозабезпечені трудові прошарки населення, що займаються продуктивною працею без найманих робітників; кредитування крамарів виключається;
   б) керуватися під час ведення товарно-посередницьких операцій основною метою товариства є обслуговування виключно виробничих потреб своїх членів (тільки за наявності письмових доручень і матеріальної участі останніх); торгівля предметами споживання виключається;
   в) проводити роботу в товаристві на суто ділових засадах, крім будь-якої добродійності;
   г) вживати заходів до того, щоб прибутки товариства не тільки покривали видатки з управління й операцій, але й давали надлишки для утворення запасного та інших власних капіталів;
   д) прагнути до розвитку вкладної операції на здорових засадах , уникаючи добродійних внесків і пожертвувань, що зв'язують свободу керівних органів товариства;
   е) управляти справами товариства на колегіальних началах;
   ж) правильно вести діловодство і звітність;
   з) надсилати Єврейському Колонізаційному Товариству місячні і річні звіти товариства і копії протоколів Загальних Зборів та інші статистичні дані про діяльність товариства;
   і) допускати інструкторів Єврейського Колонізаційного Товариства до ознайомлення та ревізії діловодства і звітності товариства і взагалі всієї його діяльності.
   У випадку невиконання товариствами якогось із перерахованих вище умов ЄКТ залишає за собою право зажадати повернення відпущених позичково сум і до термінів, зазначених у виданих товариствами векселях.
   Для встановлення керівних начал ведення операцій за нових соціально-економічних умов було скликано у Харкові, у липні 1923 р., за участю і на засоби ЄКТ нараду представників ощадно-позичкових товариств України, на якій були присутні 37 делегатів від 28 товариств і представники Вукоради, Українбанку, Українкустарспілки, Сільського Господаря, Уповнаркомфіну та ін [80, с. 7-10].
   Нижче поданий нарис положення ощадно-позичкових та кредитних кооперативних товариств, складений на основі матеріалів інструкторського апарату ЄКТ та на основі соціально проведеної ЄКТ анкети на 1 січня 1924 року. Дані стосуються 80-ти товариств, які розподіляються по губерніях наступним чином:
   Вітебська
   Волинська
   Воронезька
   Гомельська
   Донецька
   Катеринославська
   Київська
   Крим
   Ленінград
   Мінська
   5
   4
   1
   3
   1
   3
   15
   2
   1
   1
   Москва
   Одеська
   Подольська
   Полтавська
   Смоленська
   Харків
   Чернігівська
   1
   8
   26
   6
   1
   1
   1
  
  
  
   80
   Відновлення мережі ощадно-позичкових товариств стало можливим у середині 1922 року після видання декрету про кредитну і промислову кооперацію. Перші клопотання належать через це до літа і осені 1922 року, коли у деяких старих працівників кредитної кооперації виникла думка про своєчасність та деяка впевненість у можливості існування товариств. Це стосується найбільш міцних свого часу товариств та місць, у яких залишились колишні керівники товариств. Само собою зрозуміло, що перед товариствами, які виникли заново, постало питання про відсутніх оборотних засобів, і вони досить довго перебували у стані майже абсолютної бездіяльності.
   Економічне становище мас було надзвичайно сумним. Загальноєвропейська війна, а потім громадянська війна, голод і банди на півдні Росії, кинули маси населення, особливо єврейські, у злидні. Розраховувати за таких умов на власні засоби у вигляді пайових внесків не доводилось. Банківські заклади, які виникли також на той час, через свою молодість та відсутність засобів не могли відразу прийти на допомогу товариства і почали кредитування останніх значно пізніше.
   Найвпливовішим фактором у справі подальшого виникнення і розвитку товариств стало їхнє кредитування з початку 1923 року Джойнтом, а з весни того ж року і ЄКТ. У тих місцях, де про створення товариств тільки мріяли, де вся зупинка була лише за оборотними засобами, а інколи тільки обіцянками цих засобів, у Джойнта та ЄКТ, швидко ці мрії втілювали, і з весни 1923 року кількість товариств почала швидко зростати.
   Потрібно відзначити, що не скрізь товариства виникли за місцевою ініціативою. Досить часто ініціатива створення товариства у тому чи іншому пункті виходила з боку ЄКТ або Джойнта.
   У цих випадках товариства організовувалися інколи у таких пунктах, де для роботи товариств не було об'єктивних даних.
   Через існуючі законоположення могли об'єднуватися у товариства тільки трудові продуктивні верстви населення. Відповідно до цього значна кількість товариств приймала тільки ремісників, поступово звільнюючись від торгового елементу. Отож, члени товариств за своїм соціальним складом розподіляються так, як це показано у наступній таблиці [80, с. 13]:

Таблиця 2.6.

Професійний склад товариств

Соціальна група

Кількість членів

%

Ремісники і кустарі

10523

65,0

Службовці і робітники

2384

14,3

Торговці

1114

6,9

Дрібні промисловці

7087

6,7

Землероби

708

4,4

Інші

441

2,7

Всього

16267

100

  
   Виведення торговців зі складу членів мало позначалась на життєздатності товариств, тільки у дуже малих пунктах, із невеликою кількістю населення, де ремісників і кустарів не вистачало для заповнення товариств достатнього кількістю членів, виведення торговців загрожувало існуванню товариств.
   Відповідно до трудового складу товариств конструюється і склад керівних органів управління справами товариств. І у правлінні, і у раді, і у ревізійній комісії переважаючу роль відіграють ремісники і кустарі. Є у складі цих органів деякий відсоток осіб, знайомих із технікою справи за колишньою роботою у кооперативних закладах, або тих, які користуються популярністю, як старожили даного пункту (лікарі, вчителі та ін.).
   У багатьох товариствах у складі керівних органів є члени РКП, і, як офіційно вважалося, їхнє входження в органи управління сприяло зростанню довір'я до кооперативів.
   Сказане ілюструється таблицями N 2.7. і 2.8. [80, с. 15-16].

Таблиця 2.7.

Склад правлінь ощадно-позичкових товариств

Соціальна група

Кількість членів

%

Кустарів і ремісників

202

51,0

Службовців і робітників

154

38,9

Осіб вільних професій

12

3,8

Дрібних торговців і промисловців

13

3,2

Землеробів і тютюнників

7

1,8

Інших

5

1,3

386

100

У т.ч. члені РКП(б)

39

9,6

  

Таблиця 2.8.

Склад рад ощадно-позичкових товариств

Соціальна група

Кількість членів

%

Кустарів і ремісників

350

59,6

Службовців і робітників

151

25,7

Осіб вільних професій

30

5,1

Дрібних торговців і промисловців

27

4,6

Землеробів і тютюнників

14

2,4

Інших

15

2,6

587

100

У т.ч. члені РКП(б)

39

6,6

   Управління справами товариств знаходилось головно у руках нових молодих сил, не обізнаних із кредитними справами взагалі, а у кооперативних зокрема. Внаслідок цього керівники товариств часто самі потребували інструктування. Обмеженість складу товариств ремісниками і кустарями, особливо у малих пунктах, ускладнювало підбір досвічених кадрових керівників, і в органах управління переважали рядові члени, які вивчали справу під час самої роботи. У середніх і більших пунктах справи йшли значно краще.
   У створенні єврейських кооперативів вважливе місце займали також російські сіоністські організації. Так, в доповідній записці "О роли сионизма в российском общественном движении" ЦК Сіоністської організації в Росії Народний комісаріат РСФСР у справах національностей від 14 серпня 1919 року зазначалося: "Для культурного подъема еврейского населения Российская сионистская организация открыла целый ряд школ, библиотек, клубов и кооперативных обществ"
[81, с. 42-43].
   В докладній записці "По поводу обвинений, выдвинутых против сионистов" Московського міськкому Сіоністських організацій в Росії в ЦК РКП(б) від 16 вересня 1919 року писали: "... Организует ряд кооперативных товариществ, преимущественно сельскохозяйственных... одновременно Сионистская организация ведет и культурно-просветительскую роботу ... знакомство с кооперативным хозяйством..." [82, с. 7 об.].
   В інформації ЦК Сіоністської організації Росії про її програму, діяльність и вимоги до радянської влади від 17 квітня 1920 року відзначалося: "Организация разного рода кооперативных союзов, распространения путем печатной и устной агитации идеи о кооперации..." [83, с. 7].
   У заклику "О социально-экономическом положении евреев в СССР и необходимости бороться за социалистическую еврейскую Палестину" ЦК сіоністської молодіжної організації "Югенд Цеирей-Сион" в липні 1923 року підкреслювалось: "... с каждым днем увеличивается и растет число кооперативов, рабочих коллективов, коммун и создаются финансовые рабочие институты..."
[84, с. 6].
   В зверненні першого секретаря ЦК КП(б)У Квірінга Е.І. в ЦК РКП(б) з проханням підтримати українське керівництво в його боротьбі проти "Гехолуца" в Україні 29 листопада 1923 року посилався також і на такий заклик (Гехолуца): "... 5) Свобода и независимость профессионального, кооперативного движения и проч." [85, с. 195].
   У виписці із протоколу N 75 засідання Оргбюро ЦК КПУ від 10 лютого 1923 року відзначалось: "Другая же активная часть "Гехолуц-Цеирей-Цион" приняла в мае [19] 22 года на нелегальной конференции в Киеве резолюцию, в которой "ЦЦ" между прочим требует от соввласти: ... 5) свобода и независимость профессионального кооперативного движения и проч." [85, с. 185].
   У зверненні ЦК Сіоністсько-соціалістичної партії СРСР до єврейських трудящих з приводу скликання в Україні з'їзду національних меншин (1923-1924 рр.) писалося: "Еврейские трудящиеся, на конференциях и съездах спрсите этих господ из евсекции: ... Где они были, когда еврейские трудящиеся по инициативе своей Сионистской социалистической партии создавали еврейскую кооперацию и что они дали этой кооперации, когда угрозами и насилиями возвратились туда, подавляя самодеятельность и протесты массы?...Требуйте свободы строительства еврейской трудовой кооперации, требуйте льгот артелям, снятия бремени налогов. Требуйте раскрепощения еврейской кооперации от ига евсекций" [85, с. 123].
   В докладній записці секретаря ЦБ євсекції при ЦК РКП(б) Чемерисського А.І. завідувачу Агітаційно-пропагандистським відділом ЦК РКП(б) Сирцову С.І. про необхідність ліквідації "Гехолуца" відзначалося: ""Гехолуц" проводит представите лей этой партии в кооперативы, артели, сельскохозяйственные коллективы и т.д. На Украине и в Беларуси ставятся провокационные вопросы: "Почему "Гехолуц" в РСФСР легализован, а здесь нет?" [85, с. 1].
   У зверненні Євсекції при ЦК РКП(б) до секретаря ЦК РКП(б) з проханням провести через ВЦВК відміну дозволу на Всеросійський з'їзд організацій "Гехолуц" у 1922 році підкреслювалося: "Организуя исключительно еврейскую мелкую буржуазию и на политической и на экономической почве, "Гехолуц" не может не вызывать подобных же "истинно русских" или "истинно украинских" организаций, которые будут вступать в конкуренцию и экономическую борьбу с еврейскими организациями, что в результате опять-таки усилит национальную грызню во всем Западном районе и на Украине" [84, с. 163].
   У доповіді секретаря ЦБ Євсекції при ЦК РЛКСМ Д. Моніна про роботу комсомольських та сіоністських організацій серед єврейської молоді в Україні від 31 липня 1925 року писалося: "Основные лозунги, выдвигаемые ими (сионистами) на собраниях: ... 6) Еврейские выборные органы (советы, секции профсоюзов, кооперация и т.д.)" [86, с. 127].
   Функціонери євсекції сперечалися про те, чи можна вважати кустарів пролетарями, чи їх потрібно розглядати як "дрібнобуржуазний елемент"
[87, с. 312-313].
   На Всеукраїнській нараді єврейських позичкових товариств у Харкові 1929 року було прийнято рішення надавати позички тільки тим кустарям, які є "достатньо бідними". Це був удар по тисячах кустарів, котрі отримували позики готівкою і сировину [88, с. 83].
   2.2.3. Роль закордонної допомоги у діяльності єврейських кредитних товариств. У розвитку товариств, про який ішла мова вище, відіграла роль перш за все покращення загальних економічних умов країни, радянське законодавство щодо кооперації, розширення кредитування товариств державними та кооперативними банками і низка інших факторів. Виділити серед цих факторів роль ЄКТ, звичайно, неможливо. Можливо, одначе, стверджувати, що вона була досить великою.
   Робота ЄКТ у товариствах велася за двома тісно пов'язаними напрямками інструкторської допомоги і грошовому кредитуванню. Щодо кредитування товариств роль ЄКТ у перші роки їхнього існування була великою; опісля значення кредитів ЄКТ у балансах товариств падало у міру збільшення їхніх власних засобів, вкладів і банківських кредитів. Однак ще й надалі кредити ЄКТ для товариств залишалися вигідними, особливо для малих, і відігравали домінуючу роль.
   У 1923 році кредити ЄКТ (і Джойнта) були у товариства майже єдиними побічними засобами, і від них найчастіше залежав початок роботи товариства. Це підтверджується наступними цифрами. Кількість зареєстрованих товариств до початку роботи ЄКТ прирівнювалось приблизно до 60, з них фактично почали діяти всього 10-15. Через місяць-два після початку роботи ЄКТ діючих товариств було вже близько 50, а до завершення 1923 - приблизно 100 зареєстрованих товариств діяло понад 80, котрі майже всі користувалися кредитом ЄКТ. У 78-ми товариствах, про які були різні звіти на 01.01.1924 року, на позички припадало 65,7% балансу, у т.ч. позичка ЄКТ складала біля третини (20,1%) [89, с. 8].
   Практика показала, що банки неохоче кредитують слабкі товариства. Враховуючи роботу ЄКТ, банки часто ставили умовою відкриття товариствам кредиту попереднє отримання ними такого в ЄКТ. Крім того, дрібним товариствам важко домогтися банківських кредитів взагалі, а саме використання цих кредитів, через віддаленість пунктів, у яких знаходяться товариства, від банків, пов'язано з ускладненнями і значними витратами.
   Ці обставини ставили перед ЄКТ завдання у першу чергу полегшити швидкий розвиток більш слабких товариств, і тому чим менше товариство, тим більшу роль у його балансі відіграють засоби ЄКТ. У той час, коли у 22 товариствах із балансом до 10.000 рублів позичка ця складає вже 22%.
   Вище вже відзначалось, що кредит ЄКТ є для товариства найбільш вигідним. Вигоди ці полягають перш за все у дешевизні цього кредиту. Процентна ставка у банках завжди були більше ЄКТ-кої. ЄКТ стягував із товариств весь час 6% річних без усяких нарахувань, тоді коли банки стягували від 8% до 77%. Крім того, кредити ЄКТ видаються товариствам під векселя, правлінь і на тривалий строк, протягом кількох років, з поступовими і невеликими частковими погашеннями цих кредитів.
   Відкриття кредитів товариствам пов'язано в ЄКТ з обов'язковим попереднім відвідуванням та ознайомленням на місці як із фінансовим становищем товариств, і постановкою у ньому справи, так і з економічним становищем пункту взагалі. Після відкриття кредиту апарат ЄКТ продовжує слідкувати за життям товариства як за регулярними звітними даними та іншими матеріалами, так і шляхом повторних відвідувань товариств. Цілком зрозуміло, що й інструктування товариств ведеться, головним чином, під час відвідування.
   За минулі 5 років роботи (березень 1923 р. - грудень 1927 р.) інструктори ЄКТ відвідали понад 250 товариств. Кількість відвідувань дорівнює 525. У середньому на одно товариство припадає 2 відвідування. При цьому окремі товариства (понад 40) відвідані за цей час по 4,5 і 6 разів. Інструктування товариств ведеться чотирма спеціалістами із довголітнім стажем у сфері кредитної кооперації.
   Інструктори ЄКТ давали на місцях вказівки як із найрізноманітніших технічних питань, що виникали у товариствах у процесі їхньої роботи, так і головно із питань загального напрямку діяльності товариств: щодо складу членів, способах накопичення пайового та інших власних капіталів товариств, залучення вкладів, постановка позичкових і посередницьких операцій і т.ін. Основна увага зосереджувалась на виконанні товариствами вимог існуючих законоположень та статуту і на попередження викривлень кооперативної лінії роботи взагалі.
   Якщо взяти до уваги, що за весь час, особливо у перші роки свого існування, товариства одержували інструкторську допомогу майже тільки від ЄКТ, то стане зрозумілою та роль, яку у цій справі відіграє інструкторський апарат ЄКТ.
   Досягнення товариств у сфері накопичення власних засобів більшою мірою повинні бути віднесені на рахунок інструкторської роботи та кредитної політики ЄКТ. З метою посилення роботи товариств із накопичення власних засобів, особливо пайового капіталу, ЄКТ часто затримувало відпускання кредитів окремим товариствам до того, поки вони зведуть певну суму цього капіталу.
   Те саме стосується і встановлення платіжної дисципліни. Остання у більшості товариств відносно пристойна: сума прострочених вкладів складає на 01.10.1927 року близько 3% всього залишку. Платіжна дисципліна у свою чергу залежить від постановки позичкових операцій. Вказівки інструкторів ЄКТ щодо постановки позичкових операцій в основному стосуються порядку надання позик, спостереження за їхнім призначенням і ведення часткового погашення позик. Частковому погашенню позик надається особливо важливе значення через те, що воно більше всього гарантує товариству проведення позик, вимагає менше оборотних засобів, а головне є найбільш прийнятним в умовах господарювання абсолютної більшості кустарів та ремісників.
   Багато уваги у товариствах було приділено питанню про порядок ведення посередницьких операцій. Щодо цих операцій всі ці роки доводилося прививати товариствам ті погляди, які були проведені в опублікованому у січні 1927 року Положенні про кооперативний кредит. Відсутність достатніх засобів для ведення позичкових операцій, легкість отримання товарів для кооперативних організацій у перші роки НЕПу, склад керівних органів товариств призвело у 1923 році до збільшення у них торгівлі.
   Не зважаючи на збитки, яких зазнала від цієї торгівлі більшість товариств (деякі так і загинули), вона ввійшла у побут і продовжувалась в окремих товариствах ще довгий час. Свого часу була навіть створена ціла теорія неможливості існування товариств без цієї торгівлі.
   Боротьба з цими торговими, ділковими тенденціями була дуже важкою і велася інструкторським апаратом ЄКТ дуже наполегливо.
   На цьому грунті часто виникали на місцях непорозуміння як із самими товариствами, так і з промспілками. ЄКТ звинчували у тому, що воно прагне обмежити товариства введенням самих позичкових операцій , перетворити товариства на "лихварів", що ЄКТ є противником організованого постачання кустарів взагалі, що воно, мовляв, виступає проти радянської влади.
   Боротьба ця, у який ЄКТ знаходило підтримку центральних закладів та організацій, зокрема органів Наркомфіну, значно полегшилася у 1927 році, після видання Положення про кооперативний кредит. Боротьба ця дала сприятливі результати. Товариства, які просто торгували, майже зникли, і не тільки серед тих, що кредитувалися ЄКТ. Спотворення правильної постановки посередництва ще залишилися в окремих товариствах деяких районів, але поступово там викорінювались.
   Велике значення для товариств мали також вказівки ЄКТ про необхідність зменшення витрат і правильної постановки рахівництва.
   Як відзначалося вже на самому початку, у липні 1923 року за ініціативою ЄКТ і за безпосереднього його сприяння у Харкові було скликано першу нараду товариств. У цій нараді взяли участь представники 28 товариств і центральних кооперативних організацій України. Всі доповіді (крім доповідей з місць) були подані на нараді співробітниками ЄКТ, і нарада схвалила і прийняла всі внесені у доповідях пропозиції. Пропозиції ці зводились до вирішення актуальних на той час питань про склад членів, порядок накопичення власних засобів, ведення позичкових і посередницьких операцій, рахівництва і т.ін.
   У листопаді 1925 року у тому самому Харкові Головкооперкомом України була скликана друга нарада. І на цій нараді основні доповіді про вкладні позичкові та посередницькі операції були подані співробітниками ЄКТ, і у своїх постановах нарада повністю ці доповіді прийняла [89, с. 39-42].
   ЄКТ за весь час (березень 1923 р. - вересень 1927 р.) кредитувало 204 товариства. Із них 9 товариств виявлялися нежиттєздатними і припинили фактично своє існування; із 8-ми інших товариств ЄКТ поступово вибрало свої засоби або через те, що товариства ці настільки далеко зайшли у своєму зростанні, що перестали потребувати у тих відносно невеликих сумах, які ЄКТ могло їм надати, або тому, що робота цих товариств не відповідала вимогам статуту та існуючої кооперативної практики.
   Отже, на 01.10.1927 р. діючих товариств, які користувалися кредитом ЄКТ, було 187.
   На 01.10.1927 р. кількість членів у 185 товариствах, що кредитувалися в ЄКТ досягла 86.568 або у середньому 468 членів на товариство, проти 206 до 01.01.1927 р. Зростання кількості членів у товариствах було найбільш значним у 1924-1925 рр. коли товариства завоювали собі можливість кожного місяця більше і більше укорінюватися у побуті та збільшували свій вплив на економічне життя кустаря і ремісника. Приблизно до 1926 року товариства залучили до свого складу близько 60% кустарів і ремісників тих пунктів, які товариствами обслуговувалися, і у подальшому зростання кількості членів відбувалося вже значно повільніше.
   Кількість членів у кожному товаристві визначається перш за все кількістю населення, аж потім залежить від часу існування товариства, суми засобів, якими товариство розпоряджається, і постановки справи у ньому.
   Кількість членів у товариствах коливається від 99 (у Крижопольському товаристві) до 5396 (у Київському товаристві).
   Розподіл 185 товариств за кількістю членів у них на 01.10.1927 р. подано у наступній таблиці.

Таблиця 2.9.

Товариства із кількістю членів

До 150

151-200

201-300

301-500

501-1000

1001-3200

5396

Всього

   Кількість товариств

23

25

50

39

30

17

1

185

   % товариств

12,45

13,5

27,0

21,1

16,2

9,2

0,55

100

  
   Абсолютне зростання кількості членів в усій мережі товариств, що кредитуються за роками характеризується такими цифрами. Якщо взяти кількість членів у середньому на одне товариство 01.01.1924 р. за 100, то на 01.10.1924 р. їх було 207, на 01.10.1925 р. - 314, на 01.10.1926 р. - 392, на 01.10.1927 р. - 511.
   Потрібно відзначити, що у товариствах за цей час не тільки збільшилася абсолютна кількість членів, які ними обслуговуються, але й відбулося значне покращення самого складу членів. Так, на 01.01.1924 р. відсоток кустарів, ремісників та тих груп населення, котрі примкнули до них (візників) складав 71,1%; на 01.10.1926 р. - 82,0%, а на 01.10.1927 р. - 88,8%. Інші 11,2% - на 01.10.1927 р. складається зі службовців, робітників, осіб вільних професій - 7,00%, сільських господарів - 3,5% та інших - 0,7% [89, с. 9-10].

Висновки

   Дослідники кооперативного руху 20-х років вважають, що кооперативна система залежала від держави, була підпорядкована нею для усунення приватної торгівлі та промислового підприємництва, а НЕП не був цілісною системою заходів, а насамперед політикою, яка постійно переглядалася, змінювалася, фактично не сприймалася ленінським оточенням і тому НЕП був приречений, позаяк його не випускали за конкретні політико-економічні рамки, відзначені партійними органами, а почасти різними інструкціями та суб'єктивними рішеннями окремих осіб.
   Автор не може погодитись з В.С. Орлянським, який стверджує, що в роки НЕПу "Ощадно-позичкові товариства" були засмічені торгово-спекулянтськими елементами. Ці товариства мали ціль організувати найбіднішу частину кустарів, забезпечити їхній правовий захист, здійснити медичне і культурне обслуговування, організувати взаємодопомогу. Ці задачі в цілому були виконані. Бідняки стали втрачати до них інтерес, багато хто на місцях стали думати, що ці товариства вже зжили себе і стали зайвими. Це питання стало предметом обговорення на пленумі Глав бюро Євсекції при ЦК КП(б)У. Були висловлені різні думки і було прийняте рішення глибше вивчити це питання [21, с. 97-98].
   На нашу думку, це твердження цілком співпадає з ідеологією і політикою радянської влади щодо подальшого згортання єврейського кредитно-кооперативного руху.
   Єврейська ж кредитна кооперація, яка завдяки допомозі закордонних спонсорів знаходилась в більш привілейованому становищі, ніж оточуюче населення, теж припинила свою діяльність, бо як стверджував відомий громадський діяч, економіст і історик В.В. Сковрцов-Степанов (1870-1928): "Кооперація як, самостійна організація, може існувати лише за буржуазного ладу. Радянська влада не може допустити існування такої автономної організації з її пайовими внесками і розподілом прибутку... За соціалізму повинен бути єдиний розподільчий і виробничий орган, а тому кооперація, як самостійна організація, повинна померти" [16, c. 402].

РОЗДІЛ 3

Концепція державної політики щодо соціальної самодопомоги в єврейських громадах України

   3.1. Сучасний стан кооперативної самодопомоги населення України
  
  
  
   Сьогодні переважній більшості українців живеться дуже важко. Тому все важливішого значення для людей набуває слово "допомога" та все, що так чи інакше може її стосуватися. Сьогодні допомоги потребують пенсіонери, лікарі, вчителі, шахтарі, військовослужбовці, робітники, службовці, науковці, студенти, безробітні, дрібні підприємці, селяни та інші групи і соціальні верстви населення. Але хто з них реально розраховує отримати хоча б якусь допомогу? Мабуть, ніхто. Чому? Тому що допомога - це стороння, як правило, не залежна віл людини дія інших суб'єктів. Допомогу має хтось надати. Теоретично це можуть бути держава, міжнародні та українські фонди і організації та окремі особи. Але для того, щоб надати допомогу, необхідні дві речі: можливість та бажання це зробити. Держава не в змозі допомогти своєму народові. Вона перебуває в кризовому стані і сама потребує допомоги. Різноманітні фонди та організації здійснюють лише ті проекти, в яких вони зацікавлені, і допомагають обмеженому колу людей. На допомогу окремих людей сьогодні розраховувати також не доводиться: хто б хотів допомогти, як правило, - не може, а хто б міг, - часто не хоче.
   Громадяни України вже, здається, усвідомили, що найближчим часом на сторонню допомогу розраховувати нічого. Тому багато хто почав самостійно рятувати себе та свою родину. В Україні почався масовий процес індивідуального саморятування людей на основі принципу "рятуйся, хто може і як може". Одні зайнялись дрібним бізнесом, другі - шукають нової чи додаткової роботи, треті вимагають коштів у держави на мітингах та страйках, четверті - продають набуте протягом життя майно, аби купити шматок хліба. Хто як може, так самостійно й рятується.
   Кожен рятується самостійно, і це є спільною помилкою. Життя стало важким не сьогодні і не вчора, не рік, не п'ять, не десять і не сто років тому. Жити було важко завжди. І в прадавні часи, і в періоди рабовласництва, феодалізму, капіталізму, соціалізму (хоч багато хто про це вже забув!) переважній більшості людей жити було важко. А коли було важко - люди об'єднувались, щоб допомогти одне одному. Історія людства -- це історія взаємодопомоги. Ідея об'єднання людей з метою взаємодопомоги та самозахисту існувала протягом усього існування людства і залежно від стадії його розвитку набувала відповідних форм. У прадавні часи люди, допомагаючи одне одному, вступали у боротьбу із силами природи, забезпечуючи собі виживання у важких умовах. Об'єднуючись та допомагаючи одне одному в середні віки, люди захищали себе від фізичного гноблення та експлуатації. При капіталізмі люди почали об'єднуватись у профспілки, політичні партії та громадські організації, а також винайшли особливу форму економічної взаємодопомоги - кооператив.
   Сьогодні кооперативи займають суттєве місце в економічних системах країн з ринковою економікою. У світі налічується близько 800 тисяч кооперативних організацій більш ніж 120 різновидів, які діють в найрізноманітніших сферах і членами яких є понад 765 мільйонів людей (виходячи із розрахунку сім'ї з 4-х осіб, з діяльністю кооперативних організацій пов'язано більш ніж 40% населення Землі). В Європейському Економічному Співтоваристві близько 46% населення є членами різних видів кооперативів, у Скандинавських країнах - більш ніж 50%, у США та Японії - близько 30%. Отже, навіть в розвинених країнах з високим рівнем життя населення кооперативні організації є досить популярними серед людей.
   В Україні ж сьогодні більшість людей мало знайомі з кооперативною ідеєю. Населення та політики не знають, які переваги можуть бути отримані від об'єднання людей в кооперативні організації, і тому не бачать елементарного виходу із скрутного економічного становища, в якому опинився народ України.
   Можна констатувати, що для широкого українського загалу новиною є навіть сам факт існування кредитного руху в Україні. І це при тому, що процес відродження кредитних спілок в Україні триває більше десяти років. А що говорити про ті види кооперативів, яких в Україні взагалі ще немає? У зв'язку з цим надзвичайно важливого значення набуває елементарна кооперативна просвіта широких верств населення України. Цей процес держава б мала підштовхнути, як це було зроблено в період "перестройки", коли кілька високопоставлених державних осіб з високих трибун заявили про необхідність відродження кооперативного руху. І- "процес пішов". Як слушно зауважує М.В.Аліман, успіхи кооперативного руху, особливо на початковому етапі його розвитку, залежать не тільки від самих кооператорів, але й від розуміння народними масами кооперативної ідеї [90, с. 284].
   В останні роки в Україні почали активно працювати різноманітні зарубіжні фонди, реалізовуючи програми технічної допомоги в різних сферах економічного та суспільного життя. Той факт, що хтось прагне допомогти країні, яка опинилась у досить скрутному соціально-економічному становищі, є дуже позитивним. Позитивними можна вважати і всі форми зарубіжної допомоги. Але... Зарубіжна допомога -- як ліки. А ліки, як відомо, можуть мати різну дію, наслідки та побічні ефекти. В одних випадках наслідок позитивний, і настає покращення, в інших - не спостерігається ніяких змін, а в окремих випадках може бути завдана шкода. Все залежить від лікаря та режиму лікування.
   Так і з зарубіжною допомогою. Все залежить від мети, стратегії реалізації проекту та людей, що його реалізовують. Після одних проектів залишається вагомий позитивний наслідок. Це - проекти "розвитку". Але є й проекти "проїдання". Не секрет, що сьогодні окремі проекти в Україні закінчуються нічим: гроші потрачені, а результат нульовий або близький до нульового. Складається враження, що результат реалізації проекту з самого початку нікого не цікавив. Головне - процес (витрачання грошей, як правило, на потреби реалізаторів проекту -- заробітна плата, відрядження, офісне обладнання, євроремонт та ін.) та гарні звіти для організацій-донорів. Та чи можна це назвати допомогою Україні?..
   Давні мудреці говорили: "Якщо ти даси голодному рибину - допоможеш йому, але якщо ти навчиш його ловити рибу - спасеш його". Гадаємо, що всі проекти зарубіжної допомоги Україні мали б враховувати цю біблійну істину і спрямувати свою діяльність на розвиток в Україні організацій та системи кооперативної самодопомоги населення під лозунгом: "Допомога самодопомозі" [90, с. 305].
   Канадська програма розвитку кредитних спілок в Україні (КПРКСУ) розпочала свою діяльність у березні 1993 року. КПРКСУ була спільним проектом Канадської кооперативної асоціації та Української кооперативної ради Канади, який фінансувало Канадське агентство з міжнародного розвитку.
   На першому етапі програма мала поширювати ідеї кредитної кооперації, працювати з ініціативними групами, організовувати стажування представників українських кредитних спілок у Канаді, а канадських -- в Україні, відібрати 7 модельних кредитних спілок (тобто тих спілок, які одержували технічну та фінансову допомогу від КПРКСУ).
   У квітні 1996 року КПРКСУ розпочала другий етап своєї діяльності, який тривав до квітня 2001 року. На цьому етапі, зокрема, передбачалось виконати такі завдання:
  -- відібрати не менше ніж 20 модельних кредитних спілок;
  -- створити разом з модельними кредитними спілками низку змодельованих кредитних спілок (тобто тих кредитівок, яким надаватимуть допомогу модельні кредитні спілки);
  -- впровадити в дію Фонду розвитку дрібного бізнесу в розмірі 250000 канадських доларів через Модельні кредитні спілки та змодельовані, що були створені з допомогою МКС;
  -- сприяти розвиткові кредитних спілок у тих регіонах, де вони ще не існують;
  -- підтримувати жінок у кредитній кооперації;
  -- надавати допомогу в розробці відповідної законодавчої бази для кредитних спілок;
  -- підвищувати кваліфікацію фахівців, які організовуватимуть і проводитимуть навчання з ініціативними групами;
  -- організовувати стажування фахівців канадських кредитних спілок в Україні;
  -- сприяти укладанню партнерських угод між українськими та канадськими кредитівками.
   КПРКСУ відігравала роль радника і посередника, щоб у такий спосіб забезпечити ефективність використання донорських коштів для подальшого розвитку кредитно-кооперативного руху України. В межах цієї програми була створена міцна мережа із 100 модельних та змодельованих кредитних спілок, виділено багато зворотних кредитів, надано суттєву технічну допомогу, проведено стажування в Канаді кількох десятків активістів української кредитної кооперації.
   КПРКСУ тісно співпрацює з Національною асоціацією кредитних спілок України, з державними структурами та установами в різних регіонах України і зараз приступила до впровадження третьої фази своєї програми по розвитку кредитних спілок в Україні.
   3.2. Сучасний стан соціального захисту в єврейській громаді України та питання самофінансування (фандрейзінг)
  
  
  
   12-14 червня 1998 року в Києві відбулася Всеукраїнська конференція "Соціальний захист в національних громадах України". Наведемо виступи деяких доповідачів, які стосуються нашого питання.
   Головний раввін України і м. Києва Яків Дов Блайх говорить: "... чем больше демократии, тем больше берут на себя негосударственное организации ответственности в решении многих вопросов. К сожалению, мы живем на земле, где люди уже привыкли 70 лет и больше к тому, что виновато только государство, и не думают о том, как сами могут решить свои вопросы. Мы здесь находимся сегодня в тот момент, когда Украина переходит от социалистического менталитета к демократическому, когда люди сами должны строить государство, сами должны решать свои проблемы. Не во всем виновато государство, не все оно может решить. Очень во многом мы друг другу можем помочь сами. В еврейской традиции этот вопрос осуществляется на практике не только здесь, но и в Восточной Европе, и во всем мире. Именно поэтому еврейский народ может остаться со своими единоверцами, которые живут в Израиле, Америке, Западной Европе для того, чтобы они помогли нам. Их опыт организации общинной социальной защиты очень нам помогает. Но я думаю, что самое главное в еврейской традиции слово милосердия на иврите "цдака". В самом деле слово цдака переводится, как справедливость. Поэтому, тот, кто имеет больше, обязан помочь тому, кто имеет меньше. И это не значит, что он делает одолжение. Наши мудрецы говорили, что тот, кто берет подарок у богатого, делает большее одолжение богатому, чем богатый делает бедному. Мы конечно, можем такое сказать. но не все так чувствуют и понимают" [91, с. 13].
   Голова ВААДу України Йосиф Зісельс стверджує: "В описанных выше социально-экономических условиях Украине понадобится несколько поколений для выстраивания новой системы социальной защиты, вместо разрушенной советской. Должны ли национальные общины, обладающие некоторыми организационными и финансовыми возможностями ждать, пока государство выстроит для всех, в том числе и для них, указанную систему? Нам кажется, что это потребительски-отстраненный взгляд на происходящее как с государством, так и с конкретными людьми, нуждающимися в помощи и защите.
   Возможна ли для нас позиция, когда мы только требуем от государства и спокойно ждем исполнения наших законных требований, в то время как наши старики умирают от недоедания, холода, отсутствия минимальной помощи? От количества и громкости требований практически не зависит, как быстро и полно государство создаст социальную защиту, т.к. тому есть объективные причины.
   В годы потрясений мобилизуется инстинкт самосохранения нации, происходит тестирование нации на выживаемость, на цивилизованность и одним из основных тестов является отношение к пожилым, а также к иным, социально незащищенным людям.
   Очень важно использовать наши социальные проблемы для нашего укрепления. Наша слабость заставляет нас работать больше, что ведет к укреплению наших общин, т.е. к большей нашей независимости и самостоятельности.
   Кроме того, реализация принципа суверенитета национальной общины заставляет нас заниматься всеми вопросами и проблемами внутри общины. Последовательное воплощение данного принципа в жизнь приводит нас к повышению чувства ответственности за все, что происходит в общинах и прежде всего - за социальную защиту. Мы уверены, что национальные общины в состоянии помочь себе, а следовательно - государству и в итоге совместно создать более полную и более дифференцированную систему социальной защиты в Украине.
   ... Но социальная защита даже в ограниченных формах требует серьезных вложений средств, т.к. является чисто затратной и объемной общинной программой. Все известные нам национальные общины не могут похвастаться хорошим или даже удовлетворительным финансовым положением. Средств не хватает не только на более-менее серьезные формы социальной защиты, но и на образование, и на иные виды общинной деятельности. Таким образом проблема финансирования социальных программ общины - это только часть общей проблемы финансирования общинной деятельности.
   Существует определенный опыт поиска средств для общинной деятельности, в частности - на социальные программы, и мы попробуем осветить основные формы и источники поступления средств.
   Прежде всего необходимо отметить, что, как и любая иная серьезная работа сбор средств (фандрейзинг), требует профессиональной подготовки. Успех и в данном виде деятельности зависит от владения информацией, умения составлять проекты и создавать имидж общины, психологических навыков общения с бизнесменами, наличия у общины лобби в лице известных политиков, бизнесменов, деятелей культуры и искусства и т.д.
   Источники: государственные службы и организации тех стран, с которыми связана национальная община; международные фонды как представленные в Украине, так и найденные в Интернете; совместные предприятия с фирмами стран-"союзников", бизнесмены данного этнического происхождения.
   Формы: составление проектов, подкрепленных статистической информацией, фото и видеоматериалами; организация для бизнесменов благотворительных мероприятий, обедов с акцентированием внимания на их выдающейся роли в поддержке общины, помощь бизнесменам в обретении новых связей и возможностей, продвижение их на руководящие роли в общине, введение их в состав международных национальных структур и т.д.
   В это году мы планируем провести специальный семинар с активистами национальных общин фандрейзингу и надеемся, что в ходе этого семинара сможем подготовить первых специалистов для национальных общин по сбору средств на общинные программы" [91, с. 49, 52-53].
   Голова Єврейської ради України Ілля Левітас, у своїй статті під красномовною назвою "Мы становимся попрошайками" пише: "... если говорить об общине, то ее, по большому счету, не существует в нашем национальном виде. Еврейская община - это некая общность людей, связанная, по меньшей мере, тем, что каждый жертвует 10% своего дохода на общественные нужды. ... А что объединяет нашу "общину"? Ничего! Мы любим повторять, что все евреи ответственны друг за друга. Где же эта ответственность, если у нас не болит сердце за другого. ... Не приближаемся мы к еврейству, а только делаем вид. ... И где "ответственность друг за друга", мы только ждем помощи от других. ... И еще... Я обращаюсь ко всем международным организациям: "Объявите на три года мораторий на проведение конференций, фуршетов, презентаций, семинаров и направьте эти деньги на приведение в порядок всех еврейских кладбищ, братских могил". Тогда мы покажем, что мы люди и действительно дети одного народа. ... И пора менять менталитет. Каждый должен выделять свою десятину на общину. Тогда община не будет зависеть от помощи со стороны, мы будем более самостоятельными. И обязательно должны быть евреи-меценаты. Небедных бизнесменов у нас достаточно" [92, с. 4-5].
   Генеральний директор Єврейського фонду України А. Монастирський, розвиваючи цю думку, звертається до громадських діячів єврейського руху і спонсуючих організацій з пропозицією розгляду можливості відновлення "этого, совсем не нового, для евреев направления самофинансирования общин, как кредитный союз", а також підкреслює, що це "та единственная возможность через взаимовыгодное сотрудничество привлечь к общинной деятельности те предпринимательские слои еврейского населения среднего и малого бизнеса, о которых мы так много говорим" [93, с. 3-4].
   Д. Гохват у статті "Сор из еврейской избы" пише: "На мой взгляд любая благотворительность ... должна носить сугубо адресный, целевой характер. Неужели нельзя найти более достойное применение затрачиваемых на эту подарочную компанию средств?... Приучив птичку все время клевать зерно с ладони, очень трудно заставить ее поискать это зерно в другом месте, когда рука дающего оскудела.
   Такая же ситуация в региональных общинах: все они, подобно штандартенфюреру Штирлицу, ждут шифровку (и денег) из центра для проведения своих мероприятий. Нет, не до конца еще использован могучий потенциал волонтерского движения и не до конца изучен вопрос о возможности самофинансирования еврейской общинной деятельности... Полная неясность, неопределенность, закрытость, затуманенность в вопросе финансирования деятельности еврейских общин и столь же непонятное нам, непосвященным, распределение этих средств порождает массу домыслов и догадок... Скажете, считать чужие деньги и заглядывать в чужой бумажник не прилично? Конечно, не прилично, но только не тогда, когда речь идет не о частных лавочках, а об общественных организациях, коими являются все без исключения еврейские общины" [94, с. 2, 4].
   Заступник головного редактора газети "Еврейский обозреватель" М. Гольд пише: "... пора вступать в самостоятельную жизнь, рассчитывая, прежде всего, на себя, а уж потом на помощь друзей. ... Лидерам (не только еврейским) всегда было легшее возглавить народ, чем сдвинуть его с места, а переориентация с потребительского вектора на созидательный ... означает полную реструктуризацию общинной работы ... Сценарий этот покажется не столь фантастичным, если учесть, что в "лучшей из диаспор" с каждым годом все больше предпочитают тратиться на себя, чем кормить "бедных родственников". Да и нельзя находится в "приймах" бесконечно долго" [95, с. 1, 5].
   На даний час в Україні основним спонсором єврейського населення є Американський єврейський розподільчий комітет "Джойнт". Створивши розгалужену мережу професійних благодійних закладів "Хесед", а також общинно-культурних центрів, Джойнт вносить величезний вклад у справу відродження єврейського общинного руху в Україні та соціального захисту найменш захищених верств єврейського населення.
   На сьогодні на території колишнього СРСР діють 16 представництв "Джойнта", в яких працюють 25 постійних представників організації. Завдяки їхній допомозі вона обслуговує євреїв більш ніж у тисячі містах та населених пунктах.
   У своїй діяльності "Джойнт" переслідує наступне:
  -- пропаганду єврейських знань і цінностей, зміцнення єврейської самосвідомості в дусі принципів плюралізму і сіонізму;
  -- підтримку формування місцевих керівних кадрів, які є дійсними представниками євреїв колишнього Радянського Союзу;
  -- надання допомоги в розвитку незалежних та фінансово самостійних єврейських общин в СНД.
   Сьогодні "Джойнт" також надає послуги у сфері соціальної допомоги 190000 престарілих євреїв по всьому колишньому Радянському Союзі. Ця група людей являє собою найбільш слабку і вразливу ланку єврейської общини. Вони постраждали більше, ніж інші, внаслідок економічних труднощів, що переживали країни колишнього СРСР. Багато хто з престарілих євреїв одинокий (понад 40% бездітних, у 40% діти проживають в інших містах і не можуть надати якусь допомогу).
   Отже, окрім матеріальних обтяжень, які нерідко обертаються нестачею продуктів харчування та ліків і неспроможністю опалювати будинки в зимовий період, багато з них страждають самотністю.
   Протягом останніх років "Джойнт" надає престарілим колишнього Радянського союзу необхідну допомогу через мережу центрів соціального обслуговування "Хесед" (це слово можна перекласти з івриту як "милосердя"). До сьогодні на всій території колишнього Радянського Союзу діє 121 центр "Хеседа".
   До 1999 року "Джойнту" вдалося зареєструвати і надати необхідну допомогу 175000 престарілих євреїв у 1320 містах та населених пунктах колишнього Радянського Союзу. Його послуги включали розповсюдження продовольчих наборів та "обідів на колесах", видачу гарячої їжі в общинних їдальнях і проведення медичних консультацій, розподілення ліків та медичного обладнання, догляд на дому. Протягом 1999 року "Джойнт" видав своїм клієнтам понад 960000 продовольчих наборів: 11000 людей, не спроможних виходити за межі своїх квартир, отримали 2200000 "обідів на колесах".
   У своєму звіті за 1992 рік "Джойнт" пише: "Работая в тесном сотрудничестве с местными еврейскими общинами и организациями, Джойнт стремится:
  -- содействовать укреплению и распространению еврейского самосознания;
  -- возрождать еврейскую культуру и религию;
  -- воссоздавать общинную инфраструктуру;
  -- способствовать экономическому, социальному, духовному развитию еврейских общин во всем бывшем Советском Союзе.
   В соответствии с этими принципами Джойнт разработал полнокровную систему программ для всех сфер общинной жизни в бывшем СССР, призванную улучшить условия жизни евреев всех возрастов, проживающих в городах и сельской местности и принадлежащих как к сефардским, так и к ашкеназским общинам.
   Сотрудничая с общинами через своих постоянных и временных представителей, Джойнт облегчает достижение целей этих общин, помогает им устанавливать приоритеты и главные направления работы.
   Исторический опыт деятельности Джойнта в СССР, равно как и опыт, приобретенный при выполнении глобальных программ, позволил ему занять исключительно важное место в работе по восстановлению общинной жизни евреев" [96, с. 3].
   Водночас Джойнт ще в 1992 р. відзначав: "Сьогодні перед єврейськими общинами колишнього СРСР стоїть завдання стати незалежними і самостійними, створити ядро справжніх єврейських лідерів, висунутих із народного середовища. Джойнт зі свого боку докладає зусиль до їхнього навчання і з цією метою організовує в Ізраїлі підготовчий семінар Банчера для малих єврейських общин"
[95, с. 6].
   Автор даного дослідження пройшов це навчання у 1998 році та захистив індивідуальний проект зі створення кредитного кооперативу при єврейській общині, який так і не був втілений у життя. Джойнт вирішив, що у зв'язку з тим, що в Україні на той час діяло "Тимчасове Положення про кредитні спілки в Україні", підписане Президентом України як Указ у 1993 році, і тому не було достатньої правової бази, що зводить до мінімуму ризик і встановлює гарантії на тривалу перспективу.
   Водночас Джойнт регулярно організовує семінари з фандрейзінга, закликаючи єврейських лідерів вишукувати різні можливі шляхи вирішення питань самофінансування общин.
   Так, у привітанні учасникам семінару із фандрейзінга, що пройшов у Санкт-Петербурзькому інституті соціальних і общинних працівників 22-25 травня, говориться: "Американский еврейский объединенный распределительный комитет ДЖОЙНТ - это рука помощи, протянутая американской еврейской общиной через океан. Цель работы комитета в бывшем СССР - поддержка местных еврейских организаций и общин на их пути к самостоятельности и восстановлению связи евреев с их национальным наследием.
   Цели комитета проявляются во всех сферах деятельности, осуществляемой с его участием - будь то образование, благотворительность, развитие общины или создание специальных финансовых и материально-технических фондов, необходимых для существования местных еврейских организаций.
   Как правило, комитет не осуществляет самостоятельных проектов и концентрирует свои усилия на поддержке и развитии местных организаций и инициатив.
   Особое внимание комитет уделяет проблеме создания финансовой базы. Чтобы стать самостоятельными, общины и общественные организации должны мобилизовать местные ресурсы. Они обязаны принять на себя ответственность за нуждающихся, за обеспечение образования членов общины и удовлетворение их религиозных потребностей.
   Мы надеемся, что этот семинар по фандрейзингу, организованный при поддержке Американского еврейского объединенного распределительного комитета ДЖОЙНТ, явится для руководителей общин и общественных организаций стимулом в мобилизации возможных ресурсов и противостоянии трудностям и невзгодам.
   Амос Авгар - директор социальных программ ДЖОЙНТ в СНГ,
   Ами Бергман - координатор специальных программ ДЖОЙНТ в СНГ"
[96, с. 4].
   За матеріалами цієї конференції був виданий посібник "Финансирование общины. Практическое руководство по сбору средств и организация самофинансирования общины" (Институт социальных и общинных работников, Санкт-Петербург, 1996).
   В цьому ж посібнику була представлена і така реальна у майбутньому проблема: "Теперь давайте представим себе следующую ситуацию: внезапно, по причинам вполне определенным и объяснимым, все иностранные спонсоры прекратили помощь общественным еврейским организациям в СНГ. Тогда в один день и большие и малые, и богатые, и бедные, и сплоченные и конфликтующие организации будут поставлены перед выбором: или немедленно распустить все свои структуры, объявив о банкротстве, или экстренно учится жить в новых для себя условиях хозрасчета и самофинансирования, как это, например, происходит с семьями, в которых единственный кормилец теряет работу.
   В такой ситуации две трети структур погибнут моментально, а одна треть начнет постепенно выбираться из создавшегося положения. И произойдет это только благодаря правильно поставленной системе фандрейзинга, в результате которого организация может стать независимой и живущей в замкнутом финансовом цикле. В какой-то степени, такая модель соответствует оправдавшему себя варианту средневековой еврейской общины, которая была совершенно автономной.
   Давайте рассмотрим, какие ресурсы сможет привлечь общественная организация в описанной ситуации для того, чтобы выжить. Ресурсы эти можно разделить на три основные категории:
   - финансовые,
   - материально-технические,
   - человеческие.
   Мобилизация финансовых ресурсов в условиях СНГ может означать следующее:
   - развитие платной социальной службы (уборка квартир, юридические и медицинские консультации, услуги гувернеров, патронажные услуги, уход за могилами);
   - развитие платных образовательных услуг (обучение иностранным языкам, музыке, танцам, отдельным видам спорта, репетиторство, детские, молодежные и спортивные летние лагеря);
   - развитие платных услуг в сфере искусства и культуры (концерты, изготовление сувениров, проведение лекций и семинаров, устройство выставок, аукционов);
   - развитие платных услуг в религиозно-культовой сфере (брит-мила, бар-мицва и бат-мицва, хупа и подготовка к ним, изучение законов чистоты еврейской семьи, погребение и поминание, услуги шойхета, курсы еврейской кухни, продажа кошерной еды, изготовление и продажа предметов культа).
   Мобилизация материально-технических ресурсов в описанной ситуации будет означать то, что вы сможете пользоваться доступными помещениями, транспортом, оборудованием, принадлежащими членам вашей организации. Пользоваться как безвозмездно, так и в обмен на какие-либо услуги" [97, с. 112-113].
   У той же час, виходячи зі змісту даного посібника, можна зробити висновок про продовження споживацької ідеології у питаннях самофінансування. Наведемо його зміст:
   Приветствие участникам семинара по фандрейзнгу
   Вступительное слово
   Глава 1. Сущность филантропии
   Глава 2. Поиск пожертвований
   Глава 3. Что надо для того, чтобы поиск пожертвований был успешным
   Глава 4. Привлечение потенциальных жертвователей
   Глава 5. Письменная корреспонденция, как способ привлечения жертвователей
   Глава 6. Обращение к жертвователям по телефону
   Глава 7. Мероприятие, как способ привлечения жертвователей
   Глава 8. Цели и задачи сотрудника, собирающего пожертвования
   Глава 9. Организация, как жертвователь
   Глава 10. Сбор пожертвований
   Глава 11. Программа сбора денег в годовой фонд кампании фандрейзинга
   Глава 12. Крупные пожертвования
   Глава 13. Финансовая стратегия фандрейзинга
   Глава 14. Проблемы фандрейзинга в России [97, с. 114].
   На черговій конференції "Еврейская благотворительность в новом тысячелетии", яка відбулася 21-23 грудня 1999 року, доктор Амос Авгар, директор соціальних програм "Джойнт", звернув увагу аудиторії "что ХХІ век несет хеседам опасность утраты духа воодушевления и скатывание в рутину" [98, с. 14].
   Є ще ціла низка задач, які Амос Авгар назвав викликами ХХІ сторіччя. По-перше, хесед повинен надавати людям внутрішню силу, навчити їх діяти, спираючись на власні сили (ця якість названа англійським словом емпауэрмент). По-друге, необхідно створити мережу хеседів, більш потужну, ніж сьогодні. Третій виклик - хесед повинен дійти відносин взаємного партнерства с іншими організаціями, але не може залежати від них у всьому: джерела необхідно знайти всередині себе.
   Які ж заходи пропонувались на конференції щодо питань самофінансування.
   "Региональные хэсэды должны стать более финансово независимыми от "Джойнт" и других зарубежных спонсоров. Необходимо использовать фандрейзинг, чтобы своевременно реагировать на изменение спроса на услуги. Существует целый ряд подходов, которые могут применять в своей деятельности персонал хэсэда, волонтеры, члены попечительского совета для того, чтобы поддерживать текущий уровень сервиса или же расширять спектр услуг:
  -- получение правительственных грантов и грантов, предоставленных международными фондами;
  -- сбор значимых по размеру пожертвований от местных филантропов, и меньших - от членов общины;
  -- организация целевых взносов (например, на оборудование, приспособления) от государственных предприятий, местных или международных корпораций; заключение контрактов с государственными организациями на получение услуг;
  -- создание партнерских отношений с еврейскими общинами и федерациями за рубежом" [98, с. 18].
   У 2004 році проводилася конференція відділу "Джойнта" в СНД, присвячена питанням лідерства, у рамках якої було рекомендовано подавати проекти, пов'язані із самоорганізацією общин для вирішення нових завдань, залучення нових активних членів та переходу до економічної незалежності. Серед тем дискусійних груп була і секція "Привлечение средств из местных источников". Було поставлене завдання: "обсудить текущее положение дел с привлечением пожертвований на нужды общин из местных источников, обменятся успешным опытом по привлечению местных ресурсов, выработать рекомендации по привлечению средств", тобто знову "пожертвования", "сбор средств", "методы работы с донорами на уровне бизнеса, властью и гражданами".
   Але Іцхак Авербух, який зараз є кантрі-директором "Джойнта" в Україні, ще в 1997 році писав: "Анализ состояния и перспектив развития общин Региона показывает, что в них отчетливо видны эволюционные процессы, главными из которых являются:
  -- возрастание роли состоятельных людей и местной интеллигенции;
  -- социальная дифференциация общины, при которой каждая возрастная и социальная группа все более отчетливо определяют свои интересы и потребности (например, молодежь, "старики", пенсионеры);
  -- смена лидеров;
  -- старение общины.
  -- ухудшение материального положения основной части общины;
  -- социальная незащищенность старых и больных.
   Эти процессы при всей их важности тем не менее не требуют революционной перестройки работы. Однако отслеживать динамику изменений в общине необходимо. Важно следовать за социальными процессами и уметь предвидеть их, чтобы сегодня быть готовыми к тому, что произойдет завтра.
   "Завтра" средств на работу с еврейской общиной может не прибавиться, а потребность в этой помощи возрастет.
   Поэтому главной задачей, но меньшей мере в нашем Регионе, мы видим создание условий, при которых:
   а) члены общины могут если не улучшить свое экономическое положение, то хотя бы удержать его на сегодняшнем уровне;
   б) община должна сплачиваться, у нее должны быть какие-то общие дела, не только праздники;
   в) это общее общинное дело (или дела) должно давать возможность приложить свои силы представителям всех групп и слоев, объединяя всех - от молодежи до пожилых;
   г) это общее дело должно помочь общине зарабатывать деньги, а не только рассчитывать на богатых спонсоров.
   Таким общим делом может быть, например, общинный бизнес.
   Это могут быть небольшие предприятия, конторы обслуживания, частные детские сады и ясли и т.п. Они создаются какой-то инициативной группой, а затем и обеспечивают работой всех остальных.
   Думаю, что усилия "Джойнт" и местных общин здесь должны быть направлены на создание "школ малого бизнеса", подготовку актива общины по налоговым и юридическим вопросам, передаче опыта создания общинных предприятий. Но можно идти дальше и обсудить возможность передачи под долгосрочные ссуды технологий производства пищевых продуктов, промышленных и потребительских товаров.
   Небольшой заводик, юридическая контора, швейная мастерская, типография - вот отдельные примеры таких предприятий, список которых можно продолжить.
   Являясь общинными структурами, они позволят объединить евреев, давая им заработок, общение, открывая доступ к национальному воспитанию и приобщению к традиции.
   Инструментом нашей работы будет рабочее место на еврейском предприятии, которое мы поможем создать, а затем предложим еврею. Надо продумать, как мы сможем быть уверены, что община будет контролировать это предприятие, выделение части прибыли на общинные нужды, и после этого опробовать идею в разных городах.
   Через предложение этой идеи и ее обсуждение мы сможем выйти к материально состоятельной группе общины, и тогда им будет интересно взаимодействовать с общиной. В деле создания и укрепления материального положения общины многие будут поддерживать нас, зная, что, в конечном счете, это для их блага. Это направление работы даст нам новые аргументы для привлечения внимания внешнего еврейского мира к евреям России и, в том числе, к региону Поволжья и Центральной России.
   Мы начинали работу по еврейскому просвещению с приезда шлихим и раздачи книг. Но, взяв курс на создание собственных культурных, просветительских и образовательных структур, сделали этот процесс саморазвивающимся, которому нужно лишь помогать. Школы, культурные центры, лектории вырастили свои кадры и работают с нашей помощью, но самостоятельно. Пять лет назад это выглядело как фантастика.
   Но если бы сейчас мы поставили задачу создать для общины структуры, обеспечивающие рабочие места для основной массы еврейского населения Региона - уверен, через пять лет они были бы реальностью" [99].
   3.3. Обґрунтування необхідності відродження в Україні кредитно-кооперативної самодопомоги єврейського населення
  
  
  
   Державі не може бути байдужим цілеспрямоване формування споживацького ставлення до життя єврейського народу України, а також той момент, коли в недалекому майбутньому припиниться допомога з-за кордону (про це регулярно попереджує Джойнт) і єврей-споживач, який звик тільки отримувати, нічого не даючи, залишиться сам на сам із державою.
   Зараз 2005 рік. Ми знову бачимо, що до цього часу переорієнтація зі споживчого вектора у питаннях самофінансування на продуктивний, так і не відбулася. І окрім закликів та декларацій з усіх боків, нічого не робиться у цьому напрямку.
   Але, як показало наше дослідження, ще у 1922 році за домовленістю з радянською владою "Джойнтом" разом з ЄКТ були відкриті медичні пункти, позичкові каси (курсив наш. - А.М.) та професійно-ремісничі училища. З 1924 року, за повної підтримки радянської влади, цю діяльність в СРСР став представляти Агро-Джойнт.
   Для євреїв інших країн Східної Європи "Джойнт" спільно з Єврейським Колонізаційним Товариством (ЄКТ) створив у 1924 році реконструктивний фонд ("Фондейшн") із капіталом у 5 млн. доларів. До 1931 року на ці кошти було відкрито понад 700 позичкових кас, що надавали позики під невисокі відсотки та економічно підтримували малозабезпечені верстви населення, уберігали значну їхню частину від розорення і повного зубожіння [100, с. 345-346].
   Який ми можемо зробити висновок? Тільки "Кредитні споживачі спілки сьогодні - практично єдиний фінансовий інститут, що вирішує проблему недорогого і доступного кредиту для споживачів та осіб, які займаються підприємницькою діяльністю без утворення юридичної особи..., через некомерційний характер забезпечують пайовикам найбільш вигідні умови ощадно-позичкових послуг..., допомагають громадянам відносно безболісно пристосуватися до ринкової економіки, знижуючи ймовірність соціальних конфліктів..., надають відсутні підтримку місцевим адміністраціям у здійсненні соціальних програм, сприяють зняттю соціальної напруги" [101, с. 102-103].
   "У матеріалах МОП (Міжнародної Організації Праці) "Кооперація і глобалізація" (автор Ю. Шветтманн) особливо підкреслено: "Істинні, автономні, добре керовані, економічно спроможні кооперативи можуть багато зробити для боротьби з бідністю, соціальною незахищеністю, а також для утвердження соціальної справедливості, таким чином вносячи свій вклад не тільки у створення гідної роботи, але й у збереженні миру" [101, с. 269].
   Аналіз історичного досвіду виникнення і діяльності кооперативних асоціацій показує, що у своєму розвитку це явище зазвичай проходить три основні стадії: зародження, розвиток і функціонування. По-перше, створення передумов руху. Якщо рух створюється спонтанно, знизу, то найбільш активні особистості самостійно встановлюють між собою контакти, кристалізують свої спільні погляди про необхідність формування кооперативного руху. Якщо ж рух створюється зверху (як у нашому випадку), то в цьому разі передумови майбутнього руху створюються шляхом пропаганди та рекрутування прихильників.
   По-друге, стадія артикуляції прагнень, тобто вироблення ідейних і організаційних основ руху. На цій стадії індивідуальні прагнення набувають форми первинного об'єднання, коли майбутні керівники руху здатні виразно сформулювати свою мету, та за допомогою агітації залучити до цієї діяльності можливих прихильників та учасників.
   І на третій стадії, яка є розвиненою економічно-суспільною діяльністю, кооперативний рух концентрує зусилля на проведенні своєї програми у життя.
   При цьому ми бачимо такі проблеми:
      -- Недостатнє розуміння державними органами та широкими верствами населення кооперативної природи кредитних спілок як неприбуткових громадсько-фінансових організацій та втрата народом України не тільки кооперативного духу та кооперативної ідеї, але й елементарної кооперативної освіченості.
      -- Недовіра людей, пов'язана з гірким досвідом мільйонів громадян України, які втратили свої заощадження в державних, а потім і в приватних фінансових установах. Щоб вирішити ці питання і не дискредитувати їх, необхідно дотримуватися послідовності і виваженості в своїх діях.
      -- Казенний спосіб життя, що укорінився за період радянської влади в житті радянських євреїв, котрі увібрали філософію колишнього містечкового професійного старцювання з його орієнтацією на повне опікування багатого благодійника та зовсім забуті елементи єврейської благодійності, які ще довго будуть впливати на створення фінансової бази єврейських общин України.
      -- Старіння общини, а також практично повна асиміляція єврейського населення середнього віку як найбільш дієздатної частини єврейського населення, прагматичні настрої в боротьбі за виживання не дає можливості для їхнього залучення до духовної цінності єврейського народу через активну участь у житті єврейської общини.
      -- Відсутність вільних коштів у кооперованого єврейського населення, кабальні умови кредиту зовні, невизначеність ринку породжує необхідність тільки сподіватися на позичкові кошти Джойнта для створення оборотного капіталу.
      -- У зв'язку з переорієнтацією Джойнта на сіоністський напрямок, ними проводиться така сама політика, як і політика Єврейського агентства "Сохнут", тільки іншими методами. Якщо Сохнут усе робить для того, щоб "омолодити" державу Ізраїль, то Джойнт усе робить для того, щоб Ізраїль не "постарів" (адже вигідніше підтримувати похилого єврея в Україні за 20 доларів на місяць, ніж сплачувати йому допомогу в Ізраїлі в сумі 450 доларів).
      -- Регулярно попереджуючи про можливе припинення у майбутньому фінансування із-за кордону, Джойнт, окрім закликів і декларацій, нічого не робить для переорієнтації єврейського населення України зі споживацького вектора на продуктивний.
   Також в історичному досвіді Джойнта було і таке явище: "С течением времени Джойнт убедился в том, что окрепшие местные общины сами в состоянии заниматься благотворительной деятельностью и изыскивать средства на пополнение фондов. В 1924 году Джойнт принимает решение не вмешиваться в работу местных организаций. Большинство американских специалистов вернулось на родину (підкреслено мною. - А.М.). Для продолжения работы по экономическому возрождению еврейских общин Джойнт вместе с Еврейской поселенческой ассоциацией создал Американскую объединенную организацию по восстановлению - для финансирования кредитных кооперативов или касс взаимопомощи, появившихся позже в Польше, Румынии и Литве" [102, с. 2].
      -- Незацікавленість єврейських лідерів (олігархів) у зміцненні фінансової незалежності общин є їхнім єдиним засобом підтримувати видимість реального існування на всереспубліканському рівні таких організацій, як Всеукраїнський єврейський конгрес (ВЄК), Об'єднана єврейська община України та Єврейський фонд України.
      -- У релігійний єврейських організаціях рабин утримує общину, фактично будучи і її керівником. Про яку цдаку можна говорити, якщо рабин платить гроші єврею, який прийшов у синагогу на молитву. До тих пір, поки у нас буде існувати община для рабина, а не рабин для общини, буде відбуватися і подальша деградація особистості рядового єврея, якого привчають отримувати за молитву, а не навпаки зробити пожертвування перед початком молитви, як це прийнято в єврейській традиції.
      -- Стан і перспективи економічного розвитку України не дає підстав сподіватися, що незабаром будуть вирішені державою питання задоволення потреб національних меншин, а етнонаціональна політика України ще довго не буде відповідати світовим стандартам.
   В умовах, коли держава не має можливості забезпечити для більшості громадян належного рівня життя і соціального захисту, органи державної влади просто зобов'язані показати народові України можливий вихід із скрутного становища і створити сприятливі умови для організації різних форм кооперативної самодопомоги єврейського населення. Паралельно із стимулюванням та підтримкою підприємництва держава має створити умови для ефективного кооперативного самозахисту населення від недобросовісних підприємців-посередників. Формування приватного (підприємницького) сектора в економіці має супроводжуватися створенням ефективного кооперативного сектора. На це не потрібні великі кошти із бюджету. Потрібне лише щире, безкорисливе бажання "державних мужів" допомогти простому народові.
   Кооперативний рух неможливий без постійного підвищення освітнього рівня його учасників. У підрозділі 1.2. нами переконливо показано, що ідеологія кооперації, її принципи і цінності природним чином випливають з єврейської традиції. Тому через кооперативну ідеологію легко буде відкрити в людях їхні кращі риси щодо питань єврейської самосвідомості, а теорію кооперативного руху вивчати і впроваджувати на принципах і цінностях іудаїзму.
   Для цього до програм усіх єврейських навчальних закладів, що діють в Україні, необхідно включити курс "Кредитна кооперація як елемент самофінансування общини" з метою підготовки майбутніх лідерів цього руху в єврейських общинах.
   В усіх єврейських ЗМІ повинна пропагуватися ця ідея як відповідь на постійні запити єврейських общин з приводу пошуку засобів для подальшого розвитку єврейського общинного руху.
   А держава повинна виступити ініціатором втілення цієї ідеї в життя єврейської громади України як єдиного можливого засобу вирішення питань самофінансування общинного руху на сучасному етапі, почати переговори з Джойнтом щодо цього питання як практичного виконання його статутних завдань.
  

ВИСНОВКИ

   Очевидно, що виявлення тенденцій і темпів соціального (у тому числі і професійного) розвитку етнічних спільнот у різних етнополітичних системах, що реалізуються в країнах із значними відмінностями державного устрою, потребує поглибленого аналізу.
   Але вже найбільш загальний підхід говорить про те, що в основі цих тенденцій лежить вплив етнокультурних особливостей етнічних спільнот, коли під терміном "культура" розуміється складна система механізмів адаптації, що притаманна соціальній (етнічній) спільноті, система, яка складалася впродовж всієї історії існування цієї спільноти. По суті, культура - це друга природа, що створена людиною для полегшення свого пристосування до умов життя. Нема сумніву в тому, що одним з найважливіших елементів такої системи є професійна, трудова сфера.
   Слід відзначити, що ефективність державного регулювання етнонаціональних процесів, як важливого чинника забезпечення соціальної стабільності у суспільстві, насамперед, злежить від чіткого визначення концептуальних засад етнополітики та завершення формування правової бази в даній сфері. Потрібно прискорити прийняття цілого ряду спеціальних програм, без запровадження яких гарантування прав національних меншин може залишитись мертвою буквою. І тут вже потрібна державна (підкреслено мною. - А.М.)допомога та співпраця.
   Одним з найважливіших завдань здійснення соціальної політики є пошук джерел фінансування і надходження гуманітарної допомоги.
   Як було доведено у нашому дослідженні, тільки держава (в особі своїх відповідних органів) може посадити за стіл переговорів усі зацікавлені сторони (у нашому випадку - лідерів єврейської громади України, спонсуючу організацію "Джойнт") і запропонувати вирішення проблем самофінансування шляхом спільного створення єврейського кредитно-кооперативного руху (на прикладі української громади та Канадської програми розвитку кредитних спілок в Україні (КПРКСУ)).
   В той же час держава повинна розробити спеціальну програму для запровадження масового кооперативного руху серед єврейської громади України.
   Інтеграція України у європейські структури передбачає, серед іншого, і підвищення відповідальності нашої держави за дотримання міжнародних правових стандартів захисту прав етнічних меншин, як однієї із складових захисту прав людини. Саме цим шляхом, як свідчить аналіз розвитку вітчизняного законодавства, і намагається йти Україна.
   Реальна і достатня допомога громадянам країни можлива лише за умови послідовного проведення в державі курсу економічних реформ і законодавчого забезпечення цього процесу, чим в нашому випадку є кооперативний рух.
   "Жити стало дуже важко..." Все частіше сьогодні ці слона можна почути від робітників, службовців, селян, пенсіонерів, інвалідів, представників інтелігенції та навіть підприємців. Нелегко дається народові України процес трансформації суспільства та побудови ринкової економіки.
   Держава сьогодні не може допомогти своєму народові, бо сама перебуває в скрутному становищі і потребує допомоги. Але вона може створити умови для того, щоб народ сам собі допоміг. А якщо народ допоможе собі - цим він допоможе й державі. Самодопомога народу -- це найпростіший, найефективніший та найдешевший вихід для держави, яка опинилась у кризовому стані. Тому держава мала б створити всі умови для того, аби ідея кооперативної самодопомоги населення стала національною ідеєю, "світлом в кінці тунелю", державною ідеологією, що об'єднає широкі верстви населення, громадські організації, політичні партії у прагненні підняти рівень життя українського народу. Адже саме від цього залежить процвітання держави.
   Український народ прагне поліпшити своє життя. Кооперативна ідея економічної самодопомоги може допомогти йому це зробити, як допомогла вже багатьом народам світу. Слово за державою...
  

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

      -- Гончаренко В.В. Кредитні спілки як фінансові кооперативи. - Київ: Наукова думка, 1997.
      -- Вестник еврейского университета в Москве. - 1992. - N1.
      -- Эльце А. Еврейский вопрос и национализация кредита. - Киев, 1914.
      -- Бабенко С.Г., Гелей С.Д., Гончарук Я.А. та ін. Історія кооперативного руху: Підручник для кооперативних вузів. - Львів: Інститут українознавства НАНУ, 1995.
      -- Рабочее движение // Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. - СПб: Брокгауз-Ефрон; Москва: "ТЕРРА", 1991. - Т.13.
      -- Дубнов С.М. Новейшая история еврейского народа. - Иерусалим:
    Гешарим; Москва: Мосты культуры, 2002. - Т.3.
      -- Первое мая 1892 г., четыре речи еврейских рабочих. - Женева, 1893.
      -- Мартов Л. Записки социал-демократа. - М.: Новая Москва, 1924.
      -- Ефес А. Очерки истории еврейского рабочего движения. - М.-Л.: ГИЗ, 1929.
      -- Кредитная кооперация в черте еврейской оседлости. - СПб: Экономия, 1911.
      -- Кооперативное движение // Краткая еврейская энциклопедия. - Иерусалим, 1996. - Т.4.
      -- Буздалов И.Н., Шмелев Г.И. Вопросы экономики. - Москва, 1995 (N1).
      -- Бернвальд А.Р., Цихотский А.В. Потребительская кооперация в условиях перехода к рыночной экономике: Проблемы членских отношений. - Новосибирск, 1994.
      -- Зак Л.С. Основные начала теории кредита и кредитной кооперации. - Петроград: Кооперация, 1919.
      -- Темирбулатов А.О. Основы кооперативного строительства. - Москва, 1992.
      -- Вахитов К.И. Кооперация. Теория, история, практика. - М.: Дашков и К0, 2004.
      -- Туган-Барановский М.И. Социальные основы кооперации. - Москва, 1989.
      -- Бункина М.К., Семенов В.А. Экономика и психология. - М.: Дело и Сервис, 1998.
      -- Переломов А.С. Слово Конфуция. - Москва, 1992.
      -- Фишман Г. Быть или не быть: евреи перед выбором. - Москва, 1995.
      -- Орлянський В.С. Євреї України в 20-30-ті роки ХХ сторіччя: соціально-політичний аспект. - Запоріжжя, 2000.
      -- Раввин Йосиф Телушкин. Еврейская мудрость. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2001.
      -- Хафец Хаим. Краткая книга заповедей. - Иерусалим: Лев Самеах, 2000.
      -- Раби Моше бен Маймон (Рамбам). Книга заповедей. - Иерусалим: Швут Ами, 2002.
      -- Иегуда Векслер. Кицур Шулхан Арух (Краткий свод законов еврейского образа жизни). - Иерусалим: Шамир, 1994.
      -- Раби Шломо Ганцфид. Кицур Шульхан Арух. - Москва: КЕРОР, 1999.
      -- Каплан Р. Как правильно одалжывать деньги. Еврейские законы ссуды и роста. - Иерусалим: Алаха для всех, 1998.
      -- Менахем Элон. Еврейское право. Ч.1. - Иерусалим: Амана, 1989.
      -- Вол бодливый // Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. - СПб: Брокгауз-Ефрон; Москва: Репринт "ТЕРРА", 1991. - Т.5.
      -- Владение // Там же.
      -- Собственность // Там же. - Т.14.
      -- Принуждение // Там же. - Т.12.
      -- Повреждение телесное // Там же.
      -- Клятва // Там же. - Т.9.
      -- Убытки // Там же. - Т.15.
      -- Кража // Там же. - Т.9.
      -- Грабеж // Там же. - Т.6.
      -- Киньян // Там же. - Т.9.
      -- Купля-продажа в еврейском праве // Там же.
      -- Мена // Там же. - Т.11.
      -- Наем личный // Там же.
      -- Договор // Там же. - Т.7.
      -- Наследование в еврейском праве // Там же. - Т.11.
      -- Мировая сделка // Там же.
      -- Ора Лимор, Амнон Раз-Кракоцкин. Евреи и христиане. - К.1. - Израиль: Открытий университет, 2000.
      -- Кандель Ф. Книга времен и событий. - К.2. - Иерусалим: Гешарим; Москва: Мосты культуры, 2002.
      -- Рав Натан Ортнер. С точки зрения Торы. - Иерусалим: Авида.
      -- Еврейская традиция. - Иерусалим: Шамир, 1998.
      -- Молитва // Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. - СПб: Брокгауз-Ефрон; Москва: Репринт "ТЕРРА", 1991. - Т.5.
      -- Пилкингтон С.М. Иудаизм. - Москва: Гранд, 2001.
      -- Миньян // Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. - СПб: Брокгауз-Ефрон; Москва: Репринт "ТЕРРА", 1991. - Т.5.
      -- Чернова Л. Мост над пропастью (Семья - как хранитель еврейского самосознания и зеркало ассимиляции) // ІХ Між нар. конф. "Доля єврейської духовної та матеріальної спадщини в ХХ столітті". - К.: Інститут юдаїки, 2002.
      -- Хайм Донин. Быть евреем. - Иерусалим: Шамир, 1998.
      -- Елиягу Ки-Тов. Ты и твой дом. - Иерусалим: Шамри, 2002.
      -- Ктубот. Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. - СПб: Брокгауз-Ефрон; Москва: "ТЕРРА", 1991. - Т.9.
      -- Там же. - Т.14.
      -- Блу Гринберг. Традиционный еврейский дом. - М.: Мосты культуры; Иерусалим: Гешарим, 2000.
      -- Рабинович В.З. Тайны еврейских мудрецов / Под общ. ред. В. Кацмана. - Т.1. - К.: CN-Столичные новости, 2003.
      -- Рабинович В.З. Тайны еврейских мудрецов / Под общ. ред. В. Кацмана. -
    Т. 3. - К.: CN-Столичные новости, 2004.
      -- Баркет Л. Як розпоряджатися своїми грошима. Планування фінансів відповідно до біблійних принципів. - Рівне: Обітниця миру, 2002.
      -- Бликштейн Л.С. Идея Завета, народ и личность в библейской традиции. / К анализу историко-культурного кризиса европейского миросозерцания. - М.: Ид-во Российского открытого ун-та, 1991.
      -- Сборник материалов об экономическом положении евреев. - СПБ.: Изд. Евр. Кол. Общ., 1904. - Т. 2.
      -- Там же. - Т. 1. - С. 245.
      -- Там же. - Т. 2. - С. 247.
      -- Тотомианц В.Ф. Сельскохозяйственная кооперация / Очерки с приложением установ. - СПб, 1908.
      -- Маслов С.К. К теории кооперативного кредита // Вестник кооперации. - 1914. -N 41.
      -- Кооперация. Страницы истории: В 3-х томах. - М.: Наука, 2001. - Т.1. -
    Кн. 2.
      -- Кредитна спілка. Свій до свого по своє / Ред.-упоряд. В. Кобзар. - Київ, 2000.
      -- Полищук М. Евреи Одессы и Новороссии. - Иерусалим: Гешарим; Москва: Мосты культуры, 2002.
      -- Книга о русском еврействе от 1860-х годов до революции 1917 г. Иерусалим: Гешарим; Москва: Мосты культуры, 2002. - Т. 1.
      -- Еврейское колонизационное общество. Статистика - экономические очерки и исследования. - Вып. 1. Еврейская кредитная кооперация. - СПб: Север, 1908.
      -- Зомбарт В. Буржуа. Этюды по истории духовного развития современного экономического человека. Евреи и хозяйственная жизнь. - М.: Айрис Пресс, 2004.
      -- Эттингер Ш. История еврейского народа. - Иерусалим: Гешарим; Москва: Мосты культуры, 2001.
      -- Бруцкус Б. Еврейское население под коммунистической властью. - Современные записки. - Кн. 36. - 1928.
      -- Ларин Ю. Евреи и антисемитизм в СССР. - Минск: ГИЗ, 1926.
      -- Струве П. Проект колонизации России // "Возрождение", Париж, 1925. - 25 октября. - N145.
      -- Руль (Берлин). - 1925. - 1 октября. - N (1469).
      -- Бенедиктов. Еврейская колонизация в СССР // "Последние новости". - 1925. - 6 ноября. - N 1699.
      -- Еврейское колонизационное общество, деятельность его в СССР в 1923 году. - М., 1924.
      -- Краткая еврейская энциклопедия. - Т. 2. - Иерусалим, 1982.
      -- РГАСПИ Ф. 445. Оп. 1. Д. 22.
      -- Там же. Ф. 17. Оп. 84. Д. 44.
      -- Там же. Ф. 17. Оп. 86. Д. 283.
      -- Там же. Ф. 445. Оп. 1. Д. 119.
      -- Там же. Ф. 445. Оп. 1. Д .167.
      -- Там же. Ф. 17. Оп. 84. Д. 748.
      -- От Авраама до современности: лекции по еврейской истории и литературе.- М.: РГТУ, 2002.
      -- Козерод О.В. Евреи Украины в период новой экономической политики. 1921-1929 гг. - К.: СПД Савчик, 2002.
      -- Промыслово-кредитная кооперация среди евреев за 1923-1927 годы (по данным ЕКО). - М., 1928.
      -- Гончаренко В.В. Кредитна кооперація. Форми економічної самодопомоги сільського і міського населення у світі та в Україні (теорія, методологія, практика). - К.: Глобус, 1998.
      -- Соціальний захист в національних громадах України: Матеріали Всеукраїнської конференції 12-14 червня 1998 року. - К., 1998.
      -- Еврейские вести. - Август, 2002. - NN 15-16 [251-252].
      -- Мучник А.М. Самофинансирование ... Прошлое - ! Будущее - ?. - К.: ЕФУ, 2004.
      -- Еврейский обозреватель. - Июнь, 2002. - NN 12/31.
      -- Там же. - Февраль, 2004. - NN 3/70.
      -- "Джойнт" в бывшем Советском Союзе. отчет за 1992 год.
      -- Финансирование общины: Практическое руководство по сбору средств и организации самофинансирования в еврейских общинах. - Санкт-Петербург, 1996.
      -- Еврейская благотворительность в новом тысячелетии. Материалы ежегодной конференции 21-23 декабря 1999 года. - СПб, 2000.
      -- Регион: пять лет жизни. - Корни, 1997. - N5-6.
      -- Джойнт // КЕЭ. - Т. 2.
      -- Гутман Г.В., Дигилина О.Б., Чукин Н.И., Ситько В.П., Калмыков В.В. Формы кооперативного движения в условиях рыночных реформ. - М.: Дашков и К0, 2003.
      -- Американский еврейский объединенный распределительный комитет "Джойнт". К 75-летию благотворительной деятельности. - ИПП "Типар", 1989.
   У складі губерній: Волинської, Подольської, Київської, Чернігівської і Полтавської
   У складі губерній: Бессарабської, Херсонської, Катеринославської і Таврійської
   Гранична позичка, відповідно до статуту більшості товариств, може в 5-6 разів перевищувати розмір паю
   ? ТРП - Товариство ремісничої та землеробної праці. Створено в 1880р. в Росії для розвитку єврейських ремісничих та сільськогосподарських шкіл, та єврейських землеробних колоній. Засновниками були "залізничний король" С. С. Поляков та відомий економіст Н. І. Бакст. Діє в СНД і по цій час, штаб-квартира знаходиться в Лондоні.
  
   Комзеп - комітет по земельному улаштуванню працюючих євреїв при президії Ради національностей ЦВК СРСР. Створений в 1924р. за постановою ЦВК СРСР для залучення єврейського населення до землеробної праці.
   ТЗЕП - Товариство землевлаштування єврейських працюючих в СРСР (громадська організація). Створено в 1925р. у Москві, для проведення збирання коштів в різних країнах світу(в основному серед євреїв), для підтримки єврейського сільськогосподарського руху.
   Джойнт - "Американський об'єднаний єврейський комітет по розподілу фондів" - єврейська благодійна організація, заснована в 1914р. з ініціативи Ф. М. Варбурга, Дж. Г. Шиффа і Л. Маршала. З 1922р. відкривав в СРСР медичні пункти, безкоштовні їдальні, професійні училища, позичкові каси та фінансував єврейські сільськогосподарські поселення на Україні і в Криму. Діє в СНД і по цій час.
  
   Від двох товариств, які погасили свою заборгованість у листопаді 1927 р., річні звіти не отримані
  
  
  
  
   224
  
  
  
  
  
  
  
  
      --

 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Т.Кошкина, "Академия Алых песков. Проклятье ректора"(Любовное фэнтези) М.Атаманов "Альянс Неудачников-2. На службе Фараона"(ЛитРПГ) А.Ефремов "Мертвые земли"(ЛитРПГ) Т.Мух "Падальщик"(Боевая фантастика) С.Суббота "Шесть секретов мисс Недотроги ??????"(Любовное фэнтези) М.Юрий "Небесный Трон 4"(Уся (Wuxia)) С.Казакова "Жена-королева"(Любовное фэнтези) О.Обская "Невыносимая невеста, или Лучшая студентка ректора"(Любовное фэнтези) А.Кутищев "Мультикласс "Союз оступившихся""(ЛитРПГ) А.Белых "Двойной подарок и дракон в комплекте"(Любовное фэнтези)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Институт фавориток" Д.Смекалин "Счастливчик" И.Шевченко "Остров невиновных" С.Бакшеев "Отчаянный шаг"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"