Концепцiя виховання дитини, чи особистостi взагалi завжди базується не лише на загальнiй педагогiчнiй теорiї, а й тiсно пов'язана з iсторiєю, ментальнiстю того чи iншого етносу, культурної групи.
Звернення до традицiй духовно-морального виховання молодi в Українi є закономiрним для сучасної педагогiки, бо крiм "iсторичної зацiкавленостi" iснують питання, якi чекають сьогоднi свого розв'язання. Наприклад, комплекс проблем, пов'язаних з духовним, релiгiйним вихованням, спiвiснуванням рiзних напрямкiв виховання тощо:
--
протирiччя мiж свiтським характером суспiльства i постiйною необхiднiстю, яку зустрiчає особистiсть, вирiшуючи питання релiгiйного характеру;
--
свiтським характером освiти i необхiднiстю мати власнi переконання морально-релiгiйного характеру, за умовами дiяльностi в Українi великої кiль костi релiгiйних органiзацiй, у тому числi деструктивного i тоталiтарного сенсу, що постiйно загрожують здоров'ю (моральному i фiзичному) людини;
--
зростанням кiлькостi конфлiктiв у суспiльствi на етноконфесiйнiй основi та iснуючою дезадаптацiєю молодi за умови релiгiйно-нацiональної полiфонiї.
Тому ми звертаємось до iсторiї української педагогiки як скарбницi народної мудростi та досвiду, насамперед, досвiду виховання молодi, гiдної своєї родини та Батькiвщини.
Особливе значення у питаннi iсторiї розвитку духовно-морального виховання та освiти молодi мають традицiї християнського виховання у слов'янському середовищi. Саме з прийняттям християнства нашими предками пов'язується бурхливий розвиток педагогiчної практики i формування засад педагогiчної теорiї.
Розбудова християнських храмiв супроводжувалася вiдкриттям шкiл пiд егiдою Церкви, в яких збиралися, за повелiнням Великого князя Володимира дiти видатних осiб i дружинникiв "для учення книжкового".
Головними типами виховання залишалися родинне та общинне. При цьому роль сiм'ї збiльшувалася. Це пов'язано з тим, яке мiсце сiм'я займала у християнськiй традицiї. Вона розцiнювалася як прообраз духовної спiлки Христа з Церквою, якому дається благодать для народження i християнського ви ховання дiтей (Св. Дм. Ростовський).
Головний принцип родинного життя - любов. За словом апостола Павла: "так кожен з вас та любить свою дружину як самого себе, а дружина та убоїться свого чоловiка" [Ефес. 5; 32]; "Люблячий свою дружину любить самого себе" [Ефес. 5; 38].
В основу родинного виховання було покладено християнське вчення, яке стало базисом для української народної педагогiки.
Найважливiшою рисою християнської родини була абсолютна пошана сiмейних цiнностей, однiєю з яких був безперечний авторитет батькiв. Дiтям заповiдано "Почитати батька свого i матiр" [Ефес. 6; 2]. Досягнення цього результату обов'язкове, навiть, якщо буде потрiбно використання суворих покарань: Чи "суть тi чадо, покарай я, i преклони вiд юностi вию їх" [Сiраха 7; 25]. Дiтям, якi не пiдкоряються батькiвськiй владi, загрожує смерть: "людина iже аще зло речет батьковi своєму або матерi своїй, смертiю помре" [Левiт 20; 9].
Цiкаво, як були пов'язанi високi моральнi цiнностi з суто практичними мiркуваннями. Мойсеїв Закон повiдомляв: "Шануй батька твого й матiр твою, щоб подовжились днi твої на землi" [Вихiд 20, 12].
Шаною i повагою користувалися патрiархи Аврам, Iсаак, Якiв серед дiтей та слуг своїх; велике значення мало їхнє благословення синам, яке позначилося на долi нащадкiв та юдейського народу. Згадаємо благоговiння перед шестисот рiчним старцем Ноєм, його синiв Сима та Яфета, якi сховали наготу батька, не захотiли бачити її i посмiятися над тим, хто дав їм життя.
Книга Iова свiдчить про те, як помер бiльш, нiж три тисячi рокiв тому "Iов у старостi, насичений днями" [Iов 42,17], серед чисельної родини, оточений шаною i любов'ю своїх синiв i дочок.
Бiблiя та iншi джерела демонстрували також приклади, коли дiти, не виконуючи волю батькiв, були покаранi. Так, у "Словi до вiруючого отця" Святий Iоанн Златоуст, аналiзуючи приклад з Ветхого Завiту про синiв священика Iлiї, показує, що коли не здiйснюється слово Боже у вiдношеннi отця i Бога, то гинуть i сини, i батько, не зумiвши гiдно виховати своїх дiтей [1, 83].
Ставлення до батька родини, до батькiв взагалi, - образ ставлення до Бога. Як правило, дiти, якi не почитають Бога, не поважають i своїх батькiв, i в той же час, тi, якi вшановують Бога, завжди будуть любити тих, вiд кого вони отримали життя. Цей зв'язок, простежений християнськими педагогами (Св. I. Златоуст, Св. Ф. Затворник, Св. I. Кронштадський та iншi), пiдтверджено i подальшим досвiдом людства.
Ставлення до дiтей визначається наступним правилом: вони данi Творцем сiм'ї на пiклування.
Батьки несуть вiдповiдальнiсть за їхню поведiнку в суспiльствi i за спасiння їхнiх душ для вiчного життя. Вiдповiдальнiсть за дiтей максимальна, нiякi соцiальнi подiї не можуть виправдати грiха безвiдповiдального ставлення до своїх батькiвських обов'язкiв. •
Батьки уподiбнювалися пастирям Божим. Так, Митрополит Київський та Галицький Священномученик Володимир писав, що християнськi батьки є також Богом поставленi Єпископи- наглядачi за своїми дiтьми, як i дiйснi Єпископи поставленi Богом для нагляду за "стадом Божим" [2, 74]. Але бог дарував дiтей батькам не як особисту власнiсть, якою вони здiбнi були розпоряджатись за своєю волею, а як "вiдповiдальним стражам".
"I який високий i дорогоцiнний скарб доручений вам у дiтях ваших!", -звертався Митрополит Володимир до батькiв [3, 75]. Це звернення, цей пастирський заклик базувався на особливостях вiдношення в християнськiй антропологiї до дитини i до людини взагалi.
Людина - це образ i подоба Бога. Образ - тому, що вона мiстить тi ж сили i енергiї, що й Бог: творчу, безсмертя душi, здiбностi до влади та iншi. Подiбною Боговi вона могла стати через своє праведне життя - "уподобитися". Цi питання - однi з найдосконалiше вивчених та викладених християнськими антропологами та педагогами (Св. I. Златоуст, Св. I. Лествiчник, Св. I. Брянчанiнов, В.I. Зеньковський).
Загальний погляд на людину у християнському вченнi оптимiстичний, свiтлий, шанобливий: як би низько людина не падала - для неї завжди є шлях "доверху", духовного зростання через покаяння. Тому, сувора на перший погляд, християнська батькiвська педагогiка є педагогiка любовi та пiклування про дитину. Вона ж є запорукою терплячого, шанобливого ставлення до дитини, до батькiв, до людини взагалi.
Виконанню батькiвського обов'язку сприяють i благодатнi сили. Наприклад, благочестива Монiка - матiр Блаженного Августина. Монiка була палко вiруючою благочестивою християнкою. Але у нехристиянському оточеннi її син зростав далеким не лише вiд вiри, але й людської порядностi. Його поведiнка нiяк не могла задовольняти матiр-християнку. За соцiальними обставинами мати неспроможна була змiнити свого сина, але її сльози та молитви стали тiєю жертвою Боговi, яка допомогла синовi бути не лише благочестивим, але й святим.
Стосунки подружжя також чiтко регламентованi. Батько вiдповiдає за всю свою родину - дiтей i дружину. Чоловiк - захисник, годувальник, господар домiвки, на ньому головний тягар турбот про сiм'ю.
Вiдзнакою християнської сiм'ї є те, що її створення - це таїнство, сутнiсть якого не можуть вичерпати психологiя, соцiологiя, психоаналiз чи педагогiка. Шлюб - таїнство, яке передбачає особливе розумiння людини. Цiй iстотi притаманнi не лише фiзiологiчнi, психологiчнi i суспiльнi функцiї. Вона є ще й громадянином Царства Небесного i тому покликана порiвнювати своє земне життя з вiчними цiнностями.
Тому не все, що було заповiдано Церквою, носило характер рацiонального. Так, наприклад, особливим питанням моралi завжди було уважне ставлення до "сiрих i убогих", а також до людей похилого вiку. Це вказує на те, що терпляче та поважливе ставлення передбачалося не тiльки для таких значимих осiб, як, наприклад, батьки, але й для самих обездолених та убогих.
За уявленнями стародавнiх римлян, здоровий дух мiг бути лише в здоровому тiлi. Але християнство вiдкинуло це, як взагалi не дiйсне. У здоровому тiлi мiг бути i нездоровий дух, i навпаки: в хворобливому, старому тiлi дух може горiти Дарами Божими. Християнське подвижництво, наприклад, поля гає в тому, що коли щось вiднiмається вiд тiла в iм'я Бога, то стає здобутком духу. Шмат хлiба, який людина не з'їла, а вiддала убогому, є добром не лише у фiзичному планi, а стає благом для цiєї людини, насамперед, в духовному вiд ношеннi.
Цiнностi християнської родини будувалися за чiткою iєрархiєю: насамперед - духовнi, а вже потiм соцiальнi та економiчнi. Так, повага до старих батькiв була не єдиним правилом родинного катехiзису. Благодарний Еродiй Г.С. Сковороди - типовий приклад ставлення молодi до батькiв. "Ми носимо їх на своїх крилах",- пояснює Еродiй своїй спiвбесiдницi - мавпi, розповiдаючи про характер вiдносин дiтей з батьками у родинi лелек.
Проблема самотнiх лiтнiх людей вирiшувалася через родинне ставлення до них усiєї християнської общини. В духовному планi: нещаснi, калiки, хворi та iншi "убогi" - це iспит, який посилає Бог молодим i здоровим. У суспiльствi така людина вже не потрiбна - непрацездатна, не гiдна i для того, щоб собi дати пораду - вона, з християнської моралi, потрiбна Боговi. Тому виховання милосердя, спiвчуття до таких людей було неодмiнним для системи духовно-морального виховання у слов'янськiй родинi.
У зв'язку з таким комплексом цiнностей православної родини визначаються i основнi риси родинного виховання:
--
мета виховання - пестування в людинi образу Божого;
--
сенс християнського виховання - в наставленi вихованцiв на шлях спасiння душi. Основою виховання, як i "премудростi", є "страх Божий" (В. Мономах, Св. Iнокентiй (Борисов), Св. Ф. Затворник);
--
любов до iнших людей, терпляче, шанобливе ставлення до людини взагалi, бо i вона - образ Божий;
--
iєрархiя педагогiчних цiнностей:
--
виховання духу;
--
виховання душi;
--
виховання тiла (тiло - судина для духу).
Протягом наступних, пiсля прийняття християнства, столiть складалися традицiї народної педагогiки, що живилася вiд православного корiння.
Як пiдсумок вiдмiтимо, що велика увага до питань виховання дiтей i молодi в українськiй та слов'янськiй культурi взагалi яскраво вiдбивалася в українськiй науковiй i художнiй лiтературi через синтез конфесiйного (християнського) i народного (сiмейно-побутового) напрямкiв у традицiях виховання: Г.С. Сковорода (Благодарний Еродiй, Листи до Ковалiнського), О.I. Маляревський (Релiгiя i народнiсть як основи виховання), К.Д. Ушинський (Про народнiсть у громадському вихованнi), М.К. Мокавейський (Релiгiйне виховання в сiм'ї) та iншi [4, 38-39].
Лiтература
Посилання на Бiблiю, вид. мiс. тов. "Нове життя Україна", К. 1992.