Проблеми нацiональної самосвiдомостi в науковому доробку М.П. Драгоманова
Л.К. Андрiєнко
Донецький державний унiверситет економiки i торгiвлi
В однiй iз своїх статей Володимир Iванович Вернадський писав, що "духовна сила суспiльства створюється тiльки iснуванням в його середовищi творчої самостiйної роботи окремих осiб в усiх галузях культурного життя - науки, фiлософiї, релiгiї, мистецтва, суспiльного життя. Якби навiть данiй особистостi й не вдалось реально втiлити в життя нею створене, то саме iснування її творчої роботи єсть уже акт життя суспiльства", i ця творча робота "невловимими шляхами, могутнiм чином вiдбивається на оточуючих".
До таких особистостей, якi своєю самовiдданою творчою працею створювали духовну силу суспiльства, належить М.П. Драгоманов, чию визначну роль в iсторiї українського духовного життя другої половини ХIХ ст. визнають i його послiдовники, i його критики. Видатний український вчений, етнограф, фольклорист, суспiльний дiяч та просвiтитель бiльшу частину свого життя i майже всю свою наукову дiяльнiсть присвятив дослiдженню української нацiї та шляхiв її вiдродження. Працюючи над українською нацiональною iдеєю, вiн зробив суттєвий внесок в загальну теорiю нацiї та етнополiтологiю, випередивши в цьому не тiльки спiввiтчизникiв, але й багатьох європейських вчених. В своєму баченнi нацiонально-державницьких проблем М.П. Драгоманов багато в чому випередив свiй час, i коли б тепер з'явився серед нас, то (користуючись його власними словами на адресу О. Герцена) "навряд чи вiн опинився б позаду багатьох теперiшнiх дiячiв, а то й значно бiльш сучасним, нiж вони".
Вагомий внесок великого мислителя в духовну скарбницю українського суспiльства - дослiдження проблеми української нацiональної самосвiдомостi. Тiльки нацiональна самосвiдомiсть пiдносить нацiональнiсть на рiвень свiдомого фактора загальнолюдського цивiлiзацiйного процесу, допомагає знайти своє мiсце в системi людських мiжнацiональних зв'язкiв, утвердити своє право на повноцiнне iснування серед iнших народiв.
Вчений був твердо переконаний, що перш, нiж вимагати прав, робити полiтичнi програми, закликати до полiтичних дiй, треба розiбратись в самих собi, пiзнати свої обставини, зважити свої та чужi сили, стати на таку тверду теоретичну основу, щоб нiколи не збиватись з дороги. Єдино можливий шлях до цього - науково-точний метод, несумiсний з "глазомєром" по-своєму зрозумiлого етнографiчного патрiотизму" [2]; пiдхiд, який вимагає врахування всiєї суми iсторичних i культурних обставин, в котрих живуть народи. Найбiльшу слабкiсть українського руху Драгоманов вбачав у тому, що вiн мало спирається на науку: "Подивiться, - писав вiн у листi до "Старої громади", - як упадок полiтико-фiлософських iдей усерединi українського руху вiдбивається на упадку навiть поезiї, белетристики української, котру модерати українофiльськi вважають за своє найважливiше дiло". М.П. Драгоманов неодноразово повертається до цiєї думки, закликаючи українську iнтелiгенцiю науково, етнографiчно довести окремiшнiсть своєї нацiї, бо "науку нiхто не вб'є та й вдарити не посмiє". Сам вiн докладав багато зусиль, "кидавсь писати вiд курганiв до картин, аби тiльки в свiй час вигукнути, що єсть Україна i в X вiцi, i в XV, i в XIX, єсть i в курганi, i в оперi". М.П. Драгоманов написав i видав, переважно за кордоном, понад 60 фундаментальних праць з етнографiї та фольклору, i саме в цiй дiлянцi своєї наукової дiяльностi справжнiй амбасадор українського народу в країнах Європи здобув свiтове визнання.
Намагаючись зрозумiти i пояснити, що ж таке нацiя, М.П. Драгоманов проаналiзував всi її зовнiшнi ознаки, якi характеризують нацiю як окрему спiльноту людей: мову, побут та традицiї, нацiональний характер як вiдбиток спiльної iсторичної долi, спiльнiсть територiї, психологiчний склад та iнше i прийшов до висновку, що вони не є сталими, а поступово змiнюються. Зовнiшнi об'єктивнi ознаки нацiї, на думку Драгоманова, - це скорiше чинники, що сприяли нацiотворенню, а найважливiшою ознакою нацiї вчений визнає ознаку суб'єктивну - нацiональну самосвiдомiсть, яка зберiгається в народi при усiх змiнах зовнiшнiх ознак. Для того часу цей висновок був досить новим i плiдним. В нацiональнiй самосвiдомостi зовнiшнi ознаки перетворюються на стiйкi уявлення про себе самих, про свою мову, рiдну землю, про своє походження та iсторичну долю, про особливостi характеру та ментальнiсть, про свою вiдмiннiсть вiд iнших i прагнення жити окремою, самоорганiзуючою спiльнотою.
Кожний факт i явище української нацiональної справи М. Драгоманов розглядав у європейському контекстi, на науковому грунтi всесвiтньо-iсторичного процесу, широко застосовуючи порiвняльний метод, системний пiдхiд, спираючись на принцип еволюцiї. Його погляди на українську нацiю - це частина цiлої системи органiчно поєднаних мiж собою поглядiв, бо такої системи вимагала складна українська справа, про яку Драгоманов писав, що це "дiло i кабiнетне i мужицьке, дiло i нацiональне i полiтичне, i соцiальне i культурне" [3]. Фактично М.П. Драгоманов став одним iз перших фундаторiв новiтньої концепцiї окремiшностi українського народу.
Вчений виступав проти нацiональних мiфiв, вважаючи наукову концепцiю української iсторiї єдино можливим засобом утвердження i виховання нацiональної самосвiдомостi. Вiн вбачав першочерговим завданням української iсторiографiї розробку такого пiдходу до дослiдження iсторiї України, який давав би цiлiсне концептуальне розумiння нацiональної iсторiї: "Настав уже час, коли не можна цiнити iсторiю нашої України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людностi, нi навiть з погляду тiльки нацiонального, а надто перемiшаного з православним; що треба оглянути iсторiю нашу сукупно в усi її доби: княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку, царсько-росiйську, i в усяку з цих дiб звернути увагу на зрiст чи упадок людностi, господарства, порядкiв i думок громадських i державних, освiту, пряму чи косу участь українцiв усяких класiв чи культур в iсторiї й культурi європейськiй" [4]. Саме за такою програмою вчений дослiджував, наприклад, роль Переяславської Ради 1654 р. в iсторiї України.
Прикладаючи до української iсторiї європейський масштаб, Драгоманов прийшов до висновку, що до воз'єднання з Росiєю Україна становила частину європейського свiту i йшла тим же шляхом поступу, лише трохи вiдстаючи у часi. На його думку Україна, як i Європа, мала в своїй iсторiї i добу Вiдродження, i Реформацiю, а церковнi братства були своєрiдним втiленням протестантизму на українськоту грунтi. Вони вiдкривали школи та друкарнi, сприяючи прогресу лiтератури та освiти, а одна з таких братських шкiл, київська, зусиллями братчикiв була перетворена на Академiю. Тому недивно, що в XVI ст., згiдно з даними статистики та вiдгуками iноземних мандрiвникiв, майже все населення України було письменним, а дiти українськiх козакiв, ремiсникiв та попiв навчались в школах Захiдної Європи задовго до того, як такий шлях до європейської освiти запровадив росiйський цар Петро Великий. Тому не тiльки шляхта, але й деякi мiщани знали латинь та грецьку, в Українi поширювалася перекладна лiтература, пiдручники з граматики та iсторiї, зароджувався театр.
Розлядаючи соцiально-полiтичний розвиток українських земель до Переяславської угоди, вчений i тут знаходить ознаки прогресу. Вiн вважає, що устрiй козаччини був подiбний до устрою вiльних держав європейських, якi вiн називає конституцiйними, що для цього перiоду характерними були прагнення народу до iнституцiй республiканських та демократичних, i навiть сама Переяславська угода, на думку Драгоманова, являється до деякої мiри повторенням англiйської хартiї Вольностей 1215 р. А крiпосне право в Українi було на той час слабшим, нiж в Європi, i в людськiй свiдомостi вкорiнювалося розумiння свободи як найбiльної цiнностi. Цi та iншi факти показували, що порядки в Українi перемiнялись на краще, що вони мали в собi добрi зародки демократичного устрою.
Пiсля Переяславської Ради становище почало змiнюватись. Вiд цєї подiї упродовж XVIII-XIX ст. йшло вiдхилення України вiд свого первiсного шляху, вiдставання вiд Європи, аж поки вона не перетворилась в глуху провiнцiю Росiйської iмперiї iз принизливою назвою "Малоросiя". З болем пише про це Драгоманов в своїй незакiнченiй розвiдцi пiд красномовною назвою "Пропащий час. Українцi пiд Московським царством (1654 - 1876)". Заборона української мови спочатку у вищiй школi, а потiм навiть у початковiй, зменшення кiлькостi шкiл, навчання дiтей чужою мовою (українська мова XIX ст. дуже вiдрiзнялася вiд росiйської), привело до зменшення кiлькостi письменних людей. Припиняється науковий поступ, бо остаточно втративши автономiю, Україна втрачає й бiльшу частину освiчених людей, якi йдуть на службу московському царевi та росiйському прогресу.
Культурний занепад українського народу прискорюється i доповнюється втратою вольностей людських та самоуправлiння - всього того доброго, що було в Українських порядках до воз'єднання з Москвою. Але найгiрший наслiдок Переяславської угоди, - на думку Драгоманова, - що народ уже не пам'ятає свої колишнi вольностi, що вiн втрачає свою нацiональну самосвiдомiсть та iдею свободи, що псується український характер. Отже, робить висновок вчений, якщо розглядати iсторiю України пiд Московським царством у вiдривi вiд всесвiтньої iсторiї, то вона являє собою заперечення iдеї суспiльного прогресу, бо прогрес є тiльки там, де перемiнюється на краще духовна природа людська, де має мiсце "поступ людяностi в самiй людськiй натурi" [6]. Тому Драгоманов закликає своїх спiввiтчизникiв повернутися до демократiї, побудованої на автономiї мiсцевiй i краєвiй, автономiї громад, повiтiв, провiнцiй; боротися з централiстичними звичками, особливо "повеликорусчених українцiв". Але для реалiзацiї такої моделi демократiї потрiбна полiтична елiта, здатна не тiльки очолити окремi сегменти суспiльства, але й готова до конструктивної взаємодiї, до консенсусу i компромiсу заради збереження i процвiтання Української держави. Висвiтлюючи роль нацiональної елiти в процесi нацiонально-державного будiвництва, вчений змушений був констатувати, що український народ, котрий багато вiкiв платив страшну данину своїми найкращими синами, залишився фактично обезглавленим, що освiченi люди в Українi перестали бути українцями завдяки чужим державам i школам, i що Україна не мала достатньої соцiальної бази для реалiзацiї iдеї нацiональної державностi.
Український фiлософ неодноразово пiдкреслював, що головне дiло - це прогрес людини i суспiльства, прогрес культурний, соцiальний та полiтичний, а нацiональне - це тiльки грунт, форма для розвитку. Аналiзуючи хiд iсторiї, М.П. Драгоманов робить важливий висновок, що вiк XIX - це вiк нацiональностей, але в той же час вiн - спадкоємець вiкiв гуманiзму та Декларацiї прав людини, i тiльки тi нацiональнi рухи мають силу i спiвчуття свiту, в яких питання нацiональностi є разом з тим питанням культури та прав людини. Прогрес людства можливий тiльки на основi гармонiчного поєднання нацiонального i вселюдського, так само, як i прогрес кожного народу. Виходячи з цього, вчений вважав, що теоретична рiзниця мiж українофiлами i українськими радикалами полягає в тому, що першi (вiн називає їх українськими нацiоналiстами) iдуть до автономiї i розвитку нацiї, виходячи з основ нацiональних, етнографiчних, а другi, - "українськi гуманiсти", - виходячи з принципiв всесвiтнього поступу, вiд iдей вселюдських, унiверсальних, гуманiстичних. Не зрiкаючись нацiонального, вони вважають, що "головнi цiлi громадської працi однаковi в усiх по крайнiй мiрi європейських народiв", i усвiдомлюють себе "людьми чи європейцями української нацiї" [2]. Так характеризував себе i сам вчений - "українець з вселюдськими тенденцiями"!
Пiдкреслюючи нерозривну єднiсть нацiонального i загальнолюдського, М. Драгоманов попереджав про небезпеку абсолютизацiї якоїсь iз сторiн цiєї єдностi. Фальшивими вiн називав тих космополiтiв, котрi стверджували, що нацiї не потрiбнi, що нацiональнi мови заважають людям. Нацiя - це реальнiсть, результат "обставин географiчних та iсторичних, процессiв бiологiчних". Драгоманов розумiє нацiю як певну форму солiдарностi людей, яка утворюється природним шляхом i має велику соцiальну i культурно-полiтичну вартiсть для людини, бо служить для кожного природним полем дiяльностi, а нацiональна мова представляє собою найпростiший засiб комунiкацiї мiж людьми.
Не менш небезпечним вважав Драгоманов i намагання довести прiоритетнiсть нацiональних iнтересiв над загальнолюдськими i застерiгав своїх спiввiтчизникiв проти "примусового нацiональства", проти "примусових думок i почуттiв, котрi видаються за нацiональнi", проти "обов'язкових iсторично-нацiональних святощiв, а надто ненавистей до других нацiональностей".
Працюючи над нацiональною iдеєю, М.П. Драгоманов помiтив, що нацiональна самосвiдомiсть є величина змiнна. Вона пiднiмається, активно виявляється в перiоди напружень, боротьби за свої права, в перiоди найбiльших втрат, або найбiльших утискiв. i тiльки тодi вона дозрiває до нацiональної iдеї, до повної ясностi нацiональної справи та її завдань. В "Передньому словi до "Громади" вчений формулює закономiрнiсть: з пiдняттям нацiональної свiдомостi пiднiмалась i iнтернацiональна вага України, зростав iнтерес до неї з боку європейської спiльноти.
В дослiдженнi українського вченого нацiональна самосвiдомiсть постає як складне явище. Її основою вiн вважає етнiчну самосвiдомiсть, яка фiгурує в його творах пiд назвою етнографiчного патрiотизму, етнографiчного нацiонального почуття. Етнiчна самосвiдомiсть носить емоцiйний характер, важливу роль в її формуваннi вiдiграє нацiональний мiф. Так, для українського народу таким мiфом було козацтво, козацька слава, як втiлення масової iсторичної свiдомостi, iсторичної пам'ятi. Драгоманов переконливо показує, аналiзуючи полiтичнi пiснi, що самосвiдомiсть зберiгалась в народi, при всiх поворотах його iсторичної долi, хоч i не пiдкрiплялась "осiбними державними порядками, й не розвивалась письменством на власнiй народнiй мовi". Вiн пише, що український народ i у XVIII ст., коли його автономiя була остаточно втрачена, дуже ясно розумiв свою осiбнiсть "i як народа, i як громади i вiд Москви, i вiд Польщi".
Нацiональна самосвiдомiсть, на думку М.П. Драгоманова, залежить найголовнiше вiд науки i письменства, якi мають збудити в народi "розумiння полiтичних, соцiальних справ, бiжучої полiтики". А задача ця не така вже й складна, бо українське мужицтво не тiльки вмiло вберiгти в собi своє достоїнство та людянiсть, але й самостiйно пiдiйти до "найвiльнiших думок нових європейських освiчених людей". Пiдiйти так близько, що рiзниця мiж "способом думання про грамадськi справи й самими думками європейськими i способом думання i думками українських мужикiв лежить бiльш в широтi i в кiлькостi нiж в самiй сутi, якостi думок", - пише Драгоманов у своїй розвiдцi "Новi українськi пiснi про громадськi справи".
Академiк С. Єфремов в статтi, присвяченiй пам'ятi Драгоманова, писав, що вiн поставив українство на широке пiдгрунтя загальнолюдських iдеалiв, дав йому тверде теоретичне обгрунтування, показав на ньому першу власне полiтичну програму, проникнуту єдиною загальнолюдською правдою, покликавши для цього всю силу науки й людського розуму .
ЛИТЕРАТУРА
Страницы автобиографии В.И. Вернадского. - М.: Наука, 1981. - с. 265.
Б. Грiнченко - М. Драгоманов. Дiалоги про українську нацiональну справу. - К.,1994. - с. 150.
Драгоманов М.П. Народнi школи. Женева-1877. - с. 128.
Драгоманов М.П. Вибране. - К., 1991. - с. 490.
Драгоманов М. Лiтература українська, проскрибована рядом росiйським // Сучаснiсть. - 1976, N 7-8, с. 90.
Драгоманов М.П. Рай i поступ. - К., 1906. - с. 74.
Ефремов С. Памяти Драгоманова. По поводу 20-летия годовщины смерти // Укр. жизнь. - 1915. - N 7. - с. 19.
У становленнi духовної культури українського народу, що почала формуватися з давнiх часiв, надзвичайно важливе мiсце посiдає полiтична думка. Суспiльно-полiтична думка тiсно поєднується з буттям українського народу, з його iсторичною долею. У життi народу полiтичнi iдеї та полiтичнi погляди мають досить глибоке соцiальне корiння. Появу їх пов'язано з виробничою дiяльнiстю, з формуванням свiдомостi та становленням людини як особи, виникненням владних вiдносин у суспiльствi.
Вивчаючи складнi процеси духовно-полiтичного розвитку наших предкiв, ми маємо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дiйшли мiфи та легенди, в яких вiдображено тогочаснi суспiльнi вiдносини, у тому числi й владнi. Першi елементи полiтичної думки та полiтико-правових уявлень виникли ще за первiснообщинного ладу: "Iсторично першою вiдомою формою суспiльної свiдомостi була родова свiдомiсть людини епохи формування кровно-родинних i родоплемiнних вiдносин. Усвiдомлення iндивiдом своєї нерозривної, "кровної" єдностi з родом i самосвiдомiсть роду як цiлiсного суб'єкта родоплемiнних вiдносин i суспiльної виробничої дiяльностi були дуже важливими чинниками закрiплення, функцiонування i розвитку родових вiдносин" [1].
Провiдною думкою мiфологiчного свiтогляду людини була iдея про божественне, неземне походження iснуючої влади й порядку на землi, про земнi вiдносини, що регулюються божествами. Ось чому в суспiльнiй свiдомостi поступово поширюється i посiдає панiвне мiсце iдеологiя божественного походження влади i пов'язаних iз нею певних полiтичних сил.
Слiд зазначити, що особливо багато важить в українськiй iсторiї та полiтичному життi так звана княжа доба, яка охоплює майже п'ять столiть. Вiтчизнянi iсторики видiляють у нiй два перiоди вiд середини IХ ст.: Київський -- до 1240 р. та Галицько-Волинський -- до 1349 р. Протягом IХ--ХII ст. у Київськiй Русi вiдбулося формування феодального суспiльства, яке супроводжувалося розвитком теорiї держави i права, поширенням новiтнiх полiтичних iдей, науки, лiтератури, фiлософiї тощо. Провiдна роль у цьому процесi, як i в усiх сферах суспiльного життя, належала християнству, поширення й утвердження якого сприяло розвитковi не тiльки духовно-полiтичного життя, а й посиленню економiчних i культурних зв'язкiв Київської Русi з Вiзантiєю та iншими європейськими країнами. У той самий перiод (Х--ХII ст.) у Київськiй Русi виникла оригiнальна лiтература, яка вiдбивала рiзнi сторони тогочасного життя й вiдображала прагнення змiцнити феодальний лад та сприяти поширенню впливу Київської держави на iншi країни.
Пiдтвердженням високого рiвня розвитку суспiльно-полiтичних iдей у Київськiй державi може бути те, що до наших днiв дiйшло чимало тогочасних писемних джерел та пам'яток: лiтописи, полiтико-релiгiйнi трактати окремих осiб, релiгiйних дiячiв, збiрки та зведення законiв i т. п. З-помiж цих писемних джерел треба назвати, насамперед, "Повiсть временних лiт", "Слово про закон i благодать" Iларiона, "Руську правду", Остромирове Євангелiє, Iзборники Святослава, "Слово о полку Iгоревiм", "Посланiє" Климентiя Смолятича, "Повчання" Володимира Мономаха та iн.
Слiд пiдкреслити, що в Київськiй Русi надзвичайно високого рiвня досягає полiтико-правова думка. У багатьох писемних джерелах, що дiйшли до нас, викладаються дуже цiкавi думки про походження держави, виникнення правлячої династiї, про єднiсть i сувереннiсть полiтичної влади, органiзацiю найдоцiльнiших форм правлiння, законнiсть i реалiзацiю найвищих владних повноважень, взаємовiдносини мiж церквою та державою, формується та обґрунтовується юридична термiнологiя тощо. Водночас намагання розкрити нинi глибинний сенс полiтичних iдей того перiоду є дуже складною справою, оскiльки полiтична думка в тi часи ще не виокремлювалась iз загальної релiгiйно-теологiчної свiдомостi. А тому й сама полiтична наука не могла сформуватися тодi як окремий вид людської дiяльностi.
В iсторiї суспiльно-полiтичного життя в Українi перiод XVI--XVIII ст. характеризується розвитком прогресивного iдейно-полiтичного руху, пов'язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був перiод, коли на змiну бурхливому розвитковi Київської та Галицько-Волинської середньовiчних держав з їхнiми досягненнями в усiх галузях суспiльного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого iноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспiльний розвиток нашого народу не припинився.
Велику роль у формуваннi полiтичної свiдомостi українського народу вiдiгравали освiта, культура, мистецтво. Полемiчна лiтература, що з'явилася в цей перiод, дала могутнiй поштовх розвитку народної освiти. Поширенню освiти багато в чому сприяли братськi школи, де викладання базувалося на вiтчизняному досвiдi й нацiональних традицiях. Значне поширення освiти в Українi стало важливою передумовою створення й функцiонування Києво-Могилянської академiї. Ця установа стала першим вищим навчальним закладом на схiднослов'янських землях. Адже в той перiод українцi не мали власної державностi, влада на їхнiх землях належала польському королю. За цих умов єдиною владою, яку можна було протиставити польському королю та польсько-шляхетському пануванню, була влада православної церкви. Обґрунтував iдею панування православної церкви в Українi П. Могила -- засновник Києво-Могилянської академiї.
Протягом усiєї своєї iсторiї український народ не мав навчального закладу, який би справив бiльший вплив на розвиток освiти, науки i культури, нiж Києво-Могилянська академiя. Навколо академiї згуртувалися просвiтителi, ученi, громадськi та церковнi дiячi. Києво-Могилянська академiя мала загальнонацiональний характер, допускаючи до навчання всi верстви українського суспiльства, вiд "гетьманича до посполитого". У нiй, як писав I. Мазепа, "цвеченiє всякому з малоросiйських дiтей хотячому учитися походить" [2]. Викладачi академiї, передовсiм Петро Могила та його послiдовники, у процесi викладання намагалися iнтегрувати науковi знання Заходу та Сходу Європи i в такий спосiб сприяли виробленню нацiонального свiтогляду й мислення, що вiдповiдало потребам реального життя.
Надзвичайно велика роль у життi українського народу в його боротьбi за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. "Козаччина, -- пише дослiдник цього питання Д. Дорошенко, -- є не тiльки найблискучiшою, найефективнiшою появою української iсторiї, вона являє собою ще й добу найбiльшого напруження сил українського народу i його державної, соцiальної та культурної творчостi..." [3].
Аналiзуючи причини й умови виникнення козаччини, М. С. Грушевський зазначав, що як явище на побутовому рiвнi воно виникло ще в давньоруськi часи, а як суспiльно-полiтичний чинник -- з кiнця XV ст. Характеризуючи природу козаччини, Грушевський писав: "До козацтва горнуться маси людей, яких зовсiм не тягне нi до пограничного воєнного спорту, нi тим менше -- до далеких заграничних походiв, взагалi до "козацького хлiба". Вони волiють хлiб звичайний, хлiборобський, хочуть пiд фiрмою i покривкою козаччини, пiд її зверхнiстю й охороною спокiйно господарювати "на волостi", не знаючи нi панiв, нi їхнiх посiпак" [4].
У життi козацтва, як зазначає дослiдник цiєї проблеми I. П. Крип'якевич, було багато суперечностей: "свобода одиницi й терор маси, свавiлля й дисциплiна, аскетизм i розгульнiсть -- у бурхливому казанi сiчового життя рiзнi елементи змагалися мiж собою. Але ця буйнiсть давала Сiчi незвичайне моральне значення й висувала її на провiдне мiсце в органiзацiї України" [5].
Уже пiзнiше економiчний i полiтичний розвиток, утiлення в життя демократичних традицiй стали основою формування християнської козацької республiки, якою цiкавилося багато вчених та полiтичних дiячiв. О. I. Герцен, наприклад, з цього приводу писав: "Україна була козацькою республiкою, пiдвалинами якої стали демократичнi й соцiальнi засади. Запорiзька Сiч -- це дивовижне явище плебеїв-витязiв, лицарiв-мученикiв" [6].
Надзвичайно важливу роль у розвитку української полiтичної думки та в становленнi демократичних засад вiтчизняного державотворення вiдiграла конституцiя Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця конституцiя в життя не була втiлена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в iсторiї України де-юре зафiксував принципи, покладенi в основу державно-полiтичного устрою. Уперше українська державна iдея знайшла вираз в юридичному документi, де було визначено, якi саме i в якому порядку мають бути здiйсненi державнi реформи в Українi. Важливе мiсце в конституцiї Пилипа Орлика посiла проблема взаємин мiж гетьманом i народом. "Гетьманська влада мала бути обмежена i постiйною участю в управлiннi генеральної старшини, i генеральною радою; обмеження стосувались адмiнiстрацiї, суду, виборiв старшини, фiнансiв. Тричi на рiк належало збирати сейм iз полкової та сотенної старшини, депутатiв i послiв вiд запорiзького вiйська. Передбачалася сувора окремiшнiсть державного скарбу вiд коштiв, що видiлялися з розпорядження гетьмана. Значне мiсце вiдводилося демократичним правам усiх станiв суспiльства, особливо козацтва, а також правам мiст" [7].
Отже, навiть побiжний перелiк основних етапiв у розвитку української полiтичної думки дає можливiсть дiйти висновку, що в Українi ще задовго до буржуазно-демократичних революцiй у Європi було сформульовано чимало прогресивних правових iдей.
Починаючи з 40-х рокiв ХIХ ст. i до 20-х рокiв ХХ ст. в українськiй полiтичнiй думцi майже неподiльно панував народницький напрям. Представники цього напряму в наукових творах та практичнiй дiяльностi велику увагу придiляли аналiзу подiй, пов'язаних iз життям трудових мас, насамперед селянських. Вони вважали народнi маси головною рушiйною силою iсторiї, а iнтереси трудового народу -- єдиним критерiєм суспiльного прогресу.
Наприкiнцi 1845 -- на початку 1846 рр. в Українi виникло Кирило-Мефодiївське товариство. Виникнення цiєї органiзацiї було пов'язане з безправним становищем України пiд владою царської Росiї. Жорстока криза росiйської феодально-крiпосницької системи породила в 40-х роках ХIХ ст. гостру потребу в певних iдеях та нових суспiльно-полiтичних поглядах.
Одним iз засновникiв i найактивнiших учасникiв Кирило-Мефодiївського товариства був професор М. Костомаров. рушiйними силами української iсторiї вiн уважав народнi маси, їхню самосвiдомiсть: що свiдомiшим є народ, то скорiше вiн знайде самого себе i через самореалiзацiю самовизволиться. Думки М. Костомарова про федерацiю, республiканський лад, громадянськi свободи, що творили його полiтичну концепцiю, були обґрунтованi ним у програмi кирило-мефодiївцiв та в окремих статтях.
Крiм Костомарова, активними членами Кирило-Мефодiївського товариства були М. Гулак, В. Бiлозерський, П. Кулiш, О. Маркович, Т. Шевченко та iн. Кирило-мефодiївцi були добре обiзнанi з найпередовiшими iдеями тогочасних захiдних учених i фiлософiв, зокрема цiкавилися "лiвими гегельянцями". Син крiпачки Костомаров, колишнiй крiпак Шевченко добре розумiли почуття, потреби i прагнення широких народних мас. Ця обiзнанiсть з народним життям поєднувалася в кирило-мефодiївцiв iз глибоким знанням української iсторiї, минулого України. Запозиченi iз захiдних джерел iдеї сприймалися ними крiзь призму досвiду, набутого в результатi дослiдження українського народного життя -- як минулого, так i сучасного; на такому ґрунтi формувався суспiльний свiтогляд учасникiв товариства.
Основними завданнями Кирило-Мефодiївського товариства були: 1) побудова слов'янської спiлки християнських республiк; 2) знищення крiпацтва та абсолютистської царської влади в Росiйськiй iмперiї як необхiдна умова заснування цiєї спiлки; 3) поширення християнського суспiльного ладу на весь свiт як наслiдок здiйснення християнського заповiту слов'янами.
Кирило-мефодiївцi закликали всiх слов'ян об'єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республiку, незалежну вiд iнших, збудовану на демократичних засадах. На чолi кожної з республiк мали стояти вибранi на певний час всенародними зборами президент i сейм; передбачалась повна суспiльна й полiтична рiвнiсть усiх громадян, здiйснювана на засадах громадянської свободи, свободи вiрувань. Члени товариства прагнули досягти свого iдеалу не тiльки через державнi реформи, а й передовсiм поширенням освiти, проповiддю християнських та громадських iдей, моральним удосконаленням людей. Особливi надiї вони покладали на особисту чеснiсть обраних правителiв як одну з головних передумов iдеального суспiльного ладу.
Домiгшися державної самостiйностi, слов'янськi республiки мали б, на думку Костомарова, установити однаковi основнi закони (про республiканський лад, скасування крiпацтва тощо); однакову грошову систему; спiльно вступати у вiдносини з iншими державами; утримувати невелике спiльне вiйсько за умови iснування народної мiлiцiї в кожнiй республiцi; мати спiльнi керiвнi органи союзу, зокрема президента i конгрес, якi б обиралися на чотири роки. Цим обмежувались полiтико-юридичнi зв'язки мiж слов'янськими республiками; натомiсть повиннi були широко розвиватися iдейно-культурнi, релiгiйнi зв'язки, що базувалися б на принципах християнської моралi.
Серед кирило-мефодiївцiв найбiльш рiшучу й безкомпромiсну позицiю щодо проголошення та здiйснення програмних настанов займав Т. Г. Шевченко, котрий, будучи колись крiпаком, уже в силу свого соцiального стану гнiвно засуджував самодержавно-крiпосницький лад Росiї.
Наступний етап розвитку соцiально-полiтичної думки в Українi пов'язаний з творчiстю i практичною дiяльнiстю вченого, полiтичного та громадського дiяча М. Драгоманова (1841--1895). У магiстерськiй дисертацiї "Питання про iсторичне значення римської iсторiї i Тацит" (1869) Драгоманов писав, зокрема, що вiн покладав "найбiльшу увагу на полiтичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок i ґрунт їх громадської працi" [8].
У пошуках реального й об'єктивного критерiю суспiльного розвитку М. Драгоманов звертається до здобуткiв тогочасної захiдноєвропейської науки i знаходить його в iдеї суспiльно-культурного прогресу та в дiалектицi, що посiдала центральне мiсце в найбiльш поширених тодi суспiльно-полiтичних програмах i соцiально-фiлософських теорiях.
М. Драгоманов, намагаючись перенести iдею прогресу на український полiтичний ґрунт, ототожнює її з iдеєю духовно-морального, економiчного й полiтичного розвитку суспiльства. На думку вченого, що бiльше розвинено суспiльну органiзацiю, то вищий щабель соцiального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов подiляв марксистськi iдеї про соцiалiзм як бiльш прогресивний лад, що може виникнути лише в промислово розвинених країнах, а також визнавав постулат Маркса щодо полiтики й держави як надбудови над економiчним базисом, вiн позитивно ставився до спенсерової теорiї еволюцiї як рiзнобiчної диференцiацiї й розвитку людського суспiльства. основою полiтичних поглядiв Драгоманова є принцип еволюцiї: "Будучи соцiалiстом по своїх iдеалах, я переконаний, що здiйснення цього iдеалу можливе тiльки в певнiй поступовностi i при високому розвитку мас, через що й досяжне бiльше при помочi духовної пропаганди, нiж кривавих повстань" [9].
Полiтичну програму М. Драгоманова було побудовано на п'яти провiдних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її полiтичною системою i конституцiєю можливостi координацiї соцiально-економiчного життя, створення конституцiйно-репрезентативної системи; по-друге, iдея вченого щодо еволюцiї iснуючої полiтичної системи як засобу проведення широких полiтичних реформ; по-третє, визнання вирiшального значення за iдеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвiтницькими засобами, i культура може стати основою для функцiонування майбутньої республiканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що iсторичний процес у Росiї має пройти той самий полiтичний шлях, що i в країнах Захiдної Європи (учений називав його парламентсько-земським варiантом, що замiнить абсолютистську монархiю); по-п'яте, iдея федерацiї i "громадiвського соцiалiзму" як вирiшальної умови перебудови царської iмперiї на автономiчних засадах.
У своїй полiтичнiй дiяльностi Драгоманов дотримувався думки, що полiтична дiяльнiсть i боротьба мають базуватися на моральному ґрунтi, оскiльки "чисте дiло вимагає чистих засобiв". Учений уважав, що жоднi компромiси iз совiстю, терор, диктатура не можуть бути засобами побудови лiпшого суспiльно-полiтичного ладу.
Оцiнюючи роль М. Драгоманова в розвитку української полiтичної думки, можна сказати, що вiн, як i М. Костомаров, є її основоположником. Головнi науковi працi М. Драгоманова було присвячено теоретичнiй полiтологiї, полiтичнiй iсторiї або конкретнiй полiтицi ("Рай i поступ", "Старi хартiї вольностей", "Чудацькi думки про українську справу", "Восточная политика Германии и обрусение" та iн.).
М. Драгоманов, будучи одним iз найпрогресивнiших дiячiв свого часу, у наукових працях, громадськiй та полiтичнiй дiяльностi проаналiзував та синтезував чимало передових iдей, вплив яких на сучасний полiтичний розвиток свiту триває i досi.