Мурашкин Михаил Георгиевич. Метанаука, ЇЇ Положення

МIНIСТЕРСТВО ОСВIТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
"ПРИДНIПРОВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМIЯ
БУДIВНИЦТВА ТА АРХIТЕКТУРИ"

М.Г. МУРАШКIН

МЕТАНАУКА, ЇЇ ПОЛОЖЕННЯ

Монографiя

Днiпропетровськ - 2011

ББК 86.4

М 91

УДК 248.2:111.852

Друкується по рiшенню Вчено ради ДВНЗ "Приднiпроська державна академiя будiвництва та архiтектури",
протокол N 6 вiд 25 сiчня 2011 року.

Мурашкiн М.Г. Метанаука, положення: Монографiя. - Дн-вськ: ПДАБА, 2011. - 220 с.

ISBN 978-966-323-074-0

В монографi розкрита основа метанауки як ненауково (позанауково, iнонауково) картини свiту. А це - релiгiя, мiстика, езотерика, естетика, Своми дiями людина формує цю картину свiту. Монографiя розглядає такi питання: як структурнiсть метанауки, буття метанаукових положень, метанаука i наука, метанаукове рiзноманiття, iстинiсть розумiння в метанауцi. Розглянутi такi фiлософськi аспекти метанауки як онтологiчний, гносеологiчний, аксiологiчний, соцiальний, етичний, естетичний.

Монографiя призначена для наукових робiтникiв якi мають iнтерес до проблеми метанауки, тобто, до проблем релiгi, мiстики, езотерики, естетики.

Рецензенти:

А.О. Осипов	Доктор фiлософських наук, професор кафедри фiлософi Чорноморського державного унiверситету iм. Петра Могили.
В.А. Жадько Н.С. Жиртуева	Доктор фiлософських наук, професор, завiдуючий кафедри суспiльних дисциплiн Запорожського державного медичного унiверситету. Доктор фiлософських наук, доцент кафедри правознавства Севастопольського iнституту банкiвсько справи УАБД НБУ.
ISBN 978-966-323-074-0		No М.Г. Мурашкiн, 2011 No ПДАБА, 2011

ВСТУП

Метанаука - позанаукою. Метанаука впливає на формування в людинi картини свiту. Метанаука дає метанаукову картину свiту, або позанаукову, ненаукову, iнонаукову. Тут метанаукове, позанаукове, ненаукове, iнонаукове є синонiмами. В рiзних частинах книги термiни змiнюються. Багато разiв вживається термiн "ненаукова картина свiту", "iнонаукова картина свiту". Але все це синонiми. Змiст всiх цих термiнiв однаков. Тут метанаукова картина свiту, ненаукова картина свiту, позанаукова картина свiту, iнонаукова картина свiту мають однакове означення.

Метанаука. Пiд метанаукою розумiється картина чуттєвого свiту людини. Тобто мається на увазi релiгiйне, мiстичне, езотеричне, естетичне. Метанаука розкриває ненаукову картину свiту. До не вiдносеться великий масив всього чуттєвого, що виробило людство на протязi своє iсторi, того чуттєвого що має цiннiсть. Наприклад музика Моцарта, або Баха, живопис Леонардр-да-Вiнчi. Або бiблейський мiф про те як Бог стоворював з ребра людини жiнку, як дитина у жiнки з'являється вiд Святого Духа. Все це не наукова картина свiту. Наукова картина свiту чiтко каже як створюється жiнка , вiд чого з'являється у не дитина. Але ненаукова картина свiту, або метанаукова картина свiту, передає не все так як в життi буває. Метанаукова картина свiту передає символи, алегорi, метафори пiд якими треба розумiти дещо iнше, розумiти не в прямому розумiннi. Метанаука через символи, алегорi, метафори передає певний стан людського духу, який взагалi вазко довести словами, який поза словами, але який був пережитий людиною, був пережитий такими великими адептами як Мухамад, Христос, Мосей, Будда, Заратуштра, Лао Цзи, стан людини який був пережитий такими великими митцями як Леонардо-да-Вiнчi, Моцарт, Шуман.

Метанаука розкриває основи чуттєво, ненауково картини свiту в людинi.

Наука вирiшує проблему оволодiння навколишнiм свiтом. В зв'язку з цим процитуємо вiрш автора книги Михайла Мурашкiна, написаний м росiйською мовою у 2010 роцi:

Вот он - час, упадающий в муку!

Вот он - день, упадающий в тьму!

Как сейчас ощутил я разлуку.

Отчего? О! Совсем не пойму.

Оттого, что простился я с негой

Голубых и сиреневых дней?

Или просто наехал телегой

На конструкции мысли своей?

Нет! Узнал, что Вселенная будет

Наступать на тебя, на меня...

Но скажи, милый друг, кто рассудит

Если ты только лишь за себя?

А Вселенная движет и движет.

Уже льдом и огнём пятки лижет.

Метанаука вирiшує проблему не оволодiння навколишнiм свiтом, як це робить наука, а оволодiння собою. Людина не володiє собою. Метанаука спрямована на те щоб людина змогла оволодiти собою.

1. СТРУКТУРНIСТЬ МЕТАНАУКИ.

Структурнiсть iнонаукового. Живучи в соцiумi, людина живе в знакових системах людей. Цi знаковi системи поселяються в людинi в процесi освiти. Бiльше того, людина сама перетворює за допомогою цих знакових систем власне мислення. Застосовуючи знаковi системи, людина органiзовує свiй iнтелект [Лотман Ю.М. Об искусстве. СПб., 2005. - С. 21]. Але знаковi системи проникають i в тi сфери людини, якi лежать поза мисленням i поза iнтелектом, наприклад у сферу уявлень, у сферу живого споглядання. Прикладом може служити те, що людина словами, тобто знаками, здатна "заговорити" своє хворе мiсце так, що воно припиняє болiти. Причому за допомогою слiв людина може "заговорити" настiльки сильно, що легко переносить страждання й навiть катування. Тут людина сама на себе впливає знаком, тобто словом.

Знаки в людинi значущi як у сферi мислення, так i поза ним. Естетичне, мистецтво й релiгiйно-мiстичне як вид мистецтва охоплюють цi двi сфери. Тут людина збирає знаки воєдино, щоб виразити себе, виразити найпотаємнiше, створюючи iнонаукову картину свiту. При цьому вона моделює нову дiйснiсть, щоб бiльш адекватно продемонструвати неповторне й випадкове. Тут знаки виражають iстотне, значуще, що по сутi i є змiстовнiстю. Виразнiсть припускає повторюванi елементи в знакових системах, з яких художник або релiгiйний адепт створює модель свiту. Цi повторюванi елементи утворюють у собi замкнутостi. Саме замкнутостi й несуть у собi змiст, передаючи ту чи iншу iнформацiю, концентруючись на всьому iстотному, значному. Повторюванiсть i замкнутiсть несуть у собi ритм, який сам по собi є формою i змiстом одночасно. Тут повторюванiсть неiдентична. Удруге повторивши той чи iнший звук, те чи iнше слово, ми утворимо нове. Адже повторене вдруге не дорiвнює вперше повтореному. Є вперше вимовлений звук, вперше сказане слово. Але коли ми повторюємо звук або слово вдруге (ще раз), то воно вже не дорiвнює самому собi. Воно вже набуває нового значеннєвого навантаження. Тому просте повторення звукiв або слiв - це збiльшення значень, яке застосовується для побудови моделi свiту художником, музикантом або релiгiйним адептом, моделi свiту, що включає й своє, суб'єктивно неповторне, i випадкове, де знаки й значення мають властивiсть вiдносностi, тобто мають рiзний ступiнь повноти, ступiнь вираженостi як варiанти й варiацi чогось загального, чогось найбiльш значущого. Це найзначущiше, котре мiж рядками, що витає й поєднує, i є значення як конкретно невимовне. Усi цi взаємозв'язки й створюють значення. Суб'єктивнi уявлення, вiдбиваючись одне в одному й взаємодiючи, створюють змiст, створюють об'єктивну дiйснiсть. Але таким самим шляхом може й руйнуватися об'єктивна дiйснiсть, як це яскраво виражено в релiгiйно-мiстичному i слабше в естетичному. Взаємодiя рiзних поглядiв може створювати значення й може його руйнувати, нiвелювати. Погляди вiдрiзняються. Але вони й еквiвалентнi, еквiвалентнi елементи, що iснують паралельно один одному ( гаряче - холодне), а не зливаються воєдино (не тотожнi), як це можна побачити в нехудожнiх, нелiричних текстах. Iнакше кажучи, вони становлять взаємодiючу структуру, як текст, що протистоть позатекстовим структурам. Це протистояння є самою вираженiстю рухiв, звукових гам, текстiв, тексту мовного. Мова виражає, виражає своми позасистемними елементами. Мова жива, виразна. У живому присутнє й позасистемне.

Структури iнонауково картини свiту. Iнонаукова картина свiту безпосередньо не бере участi у створеннi засобiв, що задовольняють матерiальнi потреби людини. Однак немає суспiльств, спiльностей людей, навiть найдавнiших, у яких би не було iнонауково картини свiту. Вона є в ритуалах як обов'язкових священнодiйствах найдавнiших племен, але вона є й у необов'язкових, добровiльних i вiльних пiснях i танкових дiях, якi не мають нiякого стосунку до тих чи iнших соцiумiв, тих чи iнших найдавнiших спiльнот.

Iнонаукова картина свiту несе в собi теж свого роду знання й розумiння життя. Хоча це знання й розумiння обмежується певним змiстом, що включає в себе як неминучiсть одиничнi психiчнi стани людини, якi присутнi як у релiгiйно-мiстичному, так i в художньому напрямку, i обидва цi напрямки витончуються в передачi цього одиничного психiчного стану [Гинзбург Л. О лирике. М., 1997. - С. 226].

Iнонаукова, або релiгiйно-художня, картина свiту є певним засобом комунiкацi. При цьому комунiкативнi вiдносини спрямованi на те, щоб надихати спiврозмовника, влити в нього новi сили, вiдторгнути вiд нього все застарiле, депресивне, оновити сприйняття. Тут комунiкативнi вiдносини, що несуть знаки як абстрагованостi, виробленi iнтелектом, вторгаються в почуттєву сферу, вiд чого, примiром, бiль проходить, якщо знаки спрямованi проти болю (наприклад, замовляння зубного болю). Впливи знакiв одухотворяють i надихають. Людина може переносити катування, не вiдчувати страждань пiд впливом словесних знакiв, спрямованих проти болю. Людинi погано, але вона вiдчуває, що й добре. Облуднi iлюзi полегшують стан. Цi облуднi iлюзi в психiцi людини породжуються мiфами, релiгiями, мистецтвами як моделюючими системами, моделями, що змiнюють стан людини, впливаючи на не поетичним словом, музичним ритмом, що має одночасно i змiст, i форму, у якому є нiби все. Увесь свiт? Так, десь так. Адже моделi, якi несуть у собi релiгi й мистецтва, необхiдно розумiти як iде, iде, що вiдтворюють образ дiйсностi, тобто вiдтворюють свiт, реальний свiт, але за умови злиття воєдино змiсту й форми. В iде, або моделi, змiст i форма злитi.

Свiт моделюється однiєю людиною, i за допомогою знаково мови в процесi комунiкацi впливає на iншу людину, змiнюючи стан душi. Словом можна вiдродити людину, а можна вбити. При цьому знаки мови в процесi комунiкацi являють собою моделюючi системи, якi змiнюють моделi, що зустрiчаються на х шляху. Цi системи моделюють навколишнiй свiт. Мови релiгi, мiстики й рiзних мистецтв максимально моделюють свiт i несуть у собi визначену iнформацiю, протистоячи певною мiрою iншiй iнформацi, iншому змiсту. Свiт, модельований релiгiями, мiстицизмом i мистецтвами, має найзагальнiшi обриси, найзагальнiшi контури. Одним словом моделюється унiверсум як певна точка зору. Вона театральна. Вона вiдсторонена вiд життя, але вона вiдбиває бiль свiту, його катастрофи й трагедi. Водночас вона не повинна пiдмiнювати бiль i трагiчнiсть настiльки, щоб справжня життєва трагедiя почала сприйматися людиною як деяка театральнiсть, штучно сконструйована гра. Та вона й не може пiдмiнити реальний свiт. Адже це лише точка зору, певна модель свiту, що окриляє й надихає людину. Не треба плутати з об'єктивною реальнiстю. Вона лише мiф, релiгiя, мiстичне прозрiння, художнiй твiр, музична увертюра, якi ввергають людину в стан без iлюзiй, але залишають у нiй значуще, цiннiсне, а значить, виконують культурну функцiю, функцiю заборони чогось.

Релiгiйно-мiстичне й художнє як складовi iнонауково картини свiту завжди потребують процесу гри, де в поведiнцi людини проглядається не тiльки практичне начало, але й умовне, не справжнє. На практично серйозну людину надiвається маска, личина умовного, не справжнього, що, зрештою, зливається воєдино. Зливається воєдино справжнє й несправжнє, несправжнє стає суттю справжньо людини в практичностi й серйозностi. Так iгровi моделi, фiксуючи "Я" людини в рiзних ракурсах, допомагають й встановити власну суть. Нерiвнiсть самiй собi за умовностi, не справжностi, саме несправжнє в людинi викликає компенсаторну реакцiю протилежного характеру, коли людина переживає стан у високому ступенi рiвностi самiй собi, наштовхуючись на свою природу як справжнє. Цього можна домогтися, якщо є як закономiрне й повторюване, так i випадкове, як виконання правил, так i вiдхилення вiд них, що можливо в разi змiни практичного й серйозного в людинi на практичне несерйозне, смiховинне, недiйсне, несправжнє, умовне, ефемерне. Занадто серйозне, правильне й моральне потребує елемента несерйозностi, артистизму, гри, а значить, неоднозначностi, що вкидає нас у противагу, в однозначнiсть, у рiвнiсть самим собi до крайностi, що вказує на компенсаторний процес за надмiрних вiдхилень. Правильнiсть i однозначнiсть змiнюються багатозначнiстю, у якiй забуваєш себе в умовностях, пiсля чого виникає компенсацiя й ти знаходиш рiвнiсть самому собi в надмiрно високому ступенi як опочинку вiд нерозв'язностей шляхом практично, серйозно, правильно поведiнки, занадто серйозно та правильно.

У релiгiйно-мiстичному й художньому практичне й умовне злитi. Там немає однозначностi. Там або багатояруснiсть, де одне заперечує iнше як неiстотне, або просто багатозначнiсть, масив смислiв. Багатозначнiсть i масив смислiв постiйно вiдкривають додатковi можливостi, можливостi iнших смислiв i значень, що одухотворяє й надихає. Цi можливостi мерехтять потоком, зберiгаючись у спогляданнi, спливаючи в пам'ятi своми значеннями, даючи свiдомостi людини, духу в цiлому можливостi майбутнiх становлень, розширюючи свiдомiсть свом мерехтiнням смислiв. Але лише мерехтiнням змiстiв.

Стосовно смислiв поставимо запитання: яку можливiсть дає релiгiйно-мiстична й естетична практика? Можливiсть нiвелювати, розчинити, зруйнувати упередженостi й систему застарiлих смислiв, позбавляючи основи цих смислiв (позбавляючи смисловi слова) всiх асоцiацiй, розсiюючи смисли серед множинностi асоцiацiй [Ильин И.П. Неразрешимость смыслов // Западное литературоведение ХХ века. Энциклопедия. - М., 2004. - С. 284]. Тобто упередженостi й застарiлi смисли не асоцiюються i розсiюються серед асоцiацiй.

Мета релiгiйно-мiстичного й естетичного - нiвелювати вiджилi упередженостi й смисловi конструкцi, позбавляючи х усiх асоцiацiй, розсiюючи хнi смисли серед множинностi асоцiацiй [Ильин И.П. Неразрешимость смыслов // Западное литературоведение ХХ века. Энциклопедия. - М., 2004. - С. 284].

В остаточному пiдсумку, смисли або втрачають асоцiацi, або розсiюються серед множинностi асоцiацiй [Ильин И.П. Неразрешимость смыслов // Западное литературоведение ХХ века. Энциклопедия. - М., 2004. - С. 284]. Зрештою, людина знаходить певний стан; знаходить себе як Божественне. Це за умови правильного застосування релiгiйно-мiстичного й естетичного. У протилежному випадку людина знаходить додаткову залежнiсть, знаходить новi смисловi конструкцi, що вiдторгають вiд Божественного.

З впливом iнонауково картини свiту через мистецтво й релiгiйно-мiстичне як особливий вид мистецтва людина звiльняється вiд помилкових смислових конструкцiй. Це одухотворяє й надихає новими перспективами бiльш значущих смислiв.

Так людина знаходить одухотворенiсть i надхнення, на час оволодiвши свiтом в умовнiй ситуацi змiн, що надихає додатково. В уявi оволодiвши свiтом в умовнiй ситуацi, людина розцвiтає, скинувши вантаж практично неможливих здiйснень, запланованих заздалегiдь. Оволодiння свiтом вiдбувається пiд час гри, коли всi абстрактнi iде в людинi перетворюються в безпосередню дiяльнiсть, у поведiнковi iмпульси.

У релiгiйно-мiстичних i художнiх творах ми спостерiгаємо постiйнi вiдхилення вiд правил, постiйнi неправильностi, якi надають життєвостi, якi виводять зi стану автоматизму. Тобто йде процес руйнування автоматизацi, процес, за якого сама структура релiгiйно-мiстичного або художнього твору iнформативна. Водночас усi елементи релiгiйно-мiстичного або художнього продукту пiдпорядкованi системi, автоматизованi, через що в принципi й вiдбувається комунiкацiя, при висвiчуваннi (вираженнi) значущого, життєвого.

Тут усе позасистемне, яке не потрапляє в систему, але надає життєвостi, стає полiсистемним, зв'язаним. Усе додатковостi, перекрученостi, перешкоди, опуклостi, шорсткостi, обмовки, описки, але все це лише злегка i перетворене в полiсистему як у єдине, що має певною мiрою однаковiсть. Усi позасистемнi iндивiдуалiзацi створюють лише фон, не суперечачи основам. Тут окремi структури вписуються в основну структуру. Основна ж структура вiдбиває головне, значуще. I хоч є ритмiчне й фонологiчне, але вони не суперечать одне одному, а лише усувають автоматизми на всiх iєрархiчних рiвнях. Та й самi автоматизми один одного нiвелюють пiд час впливу одних iєрархiчних рiвнiв на iншi. Так, свободи iмпровiзацi на одному рiвнi переходять до стандартiв личини iншого рiвня, що веде до цiлiсностi, нiвелюючи й те й iнше, народжуючи цiлiснiсть в ходi нiвелювання зайвого. Тобто в систему постiйно вторгається безладдя через свободу iмпровiзацi, яка несе зовнiшнє, безладдя, що нiвелює помилковi пiдвалини, помилкову iнформацiю. Безладдя й дезорганiзацiя нiвелюють цi пiдвалини як вiджиле, цю вже помилкову iнформацiю. Безладдя й дезорганiзацiя оточення, довкiлля створюють iнформацiйне поле й вироблену структурнiсть тiє людсько виразностi, яку продукує дух, яка надалi фiксується науковою думкою як релiгiйно-мiстичне й естетичне.

Культурне як традицiйне й iнновацiйне в людинi протистоть безладдю й дезорганiзацiйнiй спрямованостi навколишнього середовища. Релiгiйно-мiстична ритуалiстика й мистецтво як культурне начало здатнi перетворювати безладдя й дезорганiзацiйну спрямованiсть навколишнього середовища в структури й iнформацiю в процесi вираження. Мистецтво перетворює навколишню життєву стихiю у сво додатковi структури, якi несуть iнформацiю, через те, що виконує кореляцiю з тим самим навколишнiм середовищем, зовнiшнiм, всеосяжним, таким, що несе дисгармонiю, безладдя, якi перетворюються мистецтвом у новi iнформацiйнi структури.

Мистецтво має здатнiсть перетворювати шум (тобто, безладдя, ентропiю, дезорганiзацiю) в iнформацiйнi структури [Лотман Ю.М. Об искусстве. СПб., 2005. - С. 85]. Тобто мистецтво схоже на природне життя, тому що воно перетворює шум у iнформацiю (перетворює шум як безладдя, ентропiю, дезорганiзацiю, що вторглися, у сферу структури й iнформацi). Мистецтво ускладнює свою структуру за рахунок кореляцi iз зовнiшнiм середовищем [Лотман Ю.М. Об искусстве. СПб., 2005. - С. 85].

Мистецтво накопичує значущостi, стає багатозначним. Багатозначнiсть - ознака художностi. Значення все розширюються, не убувають. Новi значення не скасовують, не нiвелюють старi, а вплiтаються в них. Тобто, у художньому нове корелює з уже наявним [Лотман Ю.М. Об искусстве. СПб., 2005. - С. 85].

Пам'ятник як художнiй твiр, що концентрує в собi певнi значущостi, набуває додаткових значень на тлi блакитного неба, i змiнює х, цi значення, набираючи нових багатозначностей у сутiнках, коли це небо темнiє й з'являються нiчнi зорi. Прекрасне мiнливо. Пам'ятник, що виражає це прекрасне, але вбирає красу блакитного неба, на тлi якого вiн уже не сам по собi, цей пам'ятник, а в єдинiй структурнiй цiлiсностi з оточенням, тобто з небом, набирає нових змiстiв. Зовсiм стороння краса блакитного неба стає закономiрною, що доповнює смисли, якi несе пам'ятник. Вона своми повторами, наприклад, у русi хмар або повторами зоряних сполучень у нiчному небi, дає додатковi iнформацiйно-змiстовнi закономiрностi, тим самим усуваючи в такому сторонньому факторi, як небо його випадкове приєднання до краси пам'ятника, вступаючи в структурну багатозначну єднiсть. Тобто, взаємозв'язки стають на перше мiсце при вираженнi краси й пiднесеного, у цьому випадку вiдношення пам'ятника й неба, на тлi якого вiн перед нами постає, а так само вiдношення елементiв у самому пам'ятнику, вiдношення елементiв у самому небi (вiдношення хмар у блакитному небi, вiдношення зiрок у нiчному небi).

Не елементи, а вiдношення у вираженостi є носiями прекрасного й пiднесеного. Вiдношення у вираженостi, несучи в собi повторюваностi тих чи iнших елементiв, чим пiдсилюють вираженiсть, несуть i змiст, i красу, i пiднесенiсть. Самi ж повторюваностi елементiв у тiй чи iншiй конфiгурацi являють собою форму. Повторюваностi елементiв не дають значущостям ставати закiнчено-однозначними. Повторення тих самих елементiв знижує значення самих цих елементiв аж до перетворення х у нiсенiтницю, i посилює присутнiсть значення в з'єднуваностi цих елементiв, у хнiй iнтеграцi, посилює зв'язки, значущостi у зв'язках, значущостi самих цих зв'язкiв. Повторюється те, що подiбно звучить, в музицi. Повторюється подiбно видиме в живописi й архiтектурi. Повторюються елементи, що несуть однакове значення. I це прийнято в художньому баченнi, де знятi заборони на подiбнi, поруч розташованi повторюваностi, знятi обмеження на поєднання одиниць елементiв, знятi обмеження на сполучуванiсть рiзних елементiв. Знятi заборони розчиняють структурнiсть. Але щоб структура iснувала, досить перетинання хоча б одного елемента в одному мiсцi. У всьому iншому художньому полi йде один суцiльний невпинний процес зняття обмежень.

Iнонаукова картина свiту, що розкривається в релiгiйно-мiстичному й художньому, - це не речовинне, а ставлення, наше ставлення, незвичайне ставлення, не схоже на звичайне, що не є життям, але прагне наблизитися до цього життя. Своєю умовнiстю iнонаукова картина свiту вiдрiзняється вiд життя, але вона постiйно випинає свою подiбнiсть. Художнє прагне максимально наблизитися до життя, тому що не є життям через свою умовнiсть [Лотман Ю.М. Об искусстве. СПб., 2005. - С. 104].

У художностi як такiй iде боротьба з умовнiстю, з вiдмiннiстю вiд життя шляхом пiдкреслення подiбностi до цього життям, тому що в художньому спочатку задається певна мiра умовностi, певна вихiдна вiдмiннiсть вiд життя [Лотман Ю.М. Об искусстве. СПб., 2005. - С. 104].

Релiгiйним мiстиком або художником свiдомо задається умовнiсть, несхожа з життям, умовнiсть, вiддалена вiд живого життя у свiтi. Пiсля цього заданого вiддiлення вiд матерi живого життя релiгiйним мiстиком i художником проводиться процес возз'єднання задано умовностi з реальним матерiальним свiтом живого життя. Але задана умовнiсть i реальний свiт так повнiстю й не з'єднуються, тому що тут вклинюється мова про майбутнє, про передчуття, а не про сьогодення (дiлове - у випадку практичного життя).

Для зближення задано релiгiйним мiстиком i художником умовностi з реальним свiтом застосовуються рiзнi способи. Один з них - повтор, повтор, який усвiдомлюється як деяка впорядкованiсть. I ця особлива впорядкованiсть створюється релiгiйним мiстиком i художником. У цiй упорядкованостi як системi повторiв вiдступає випадковiсть i проступає структурнiсть, значущiсть, смисл, змiст. Повтори видiляють щось значуще, що не проявляється у звичайному, повсякденному людському спiлкуваннi, але є життєво важливим, тому що передає передчуття майбутнього.

Повтори звуковi, колiрнi та iншi, якi демонструються релiгiйним мiстиком i художником, привносять додатковi зв'язки мiж звуками й кольорами, що закрiплюється у свiдомостi людини при сприйняттях впорядкованостями, вiдсуваючи випадковостi убiк i конструюючи структури, у яких Земне й Небесне злитi: Земне як пiдсвiдоме, а Небесне як надсвiдоме. Тобто в остаточному пiдсумку людина одержує додаткове розширення, розширення своє свiдомостi. Повтори задають ритмiчну структуру, що, у свою чергу, задає ще одну додаткову структуру тотожних або близьких за значенням елементiв, елементiв, якi конструюють особливий свiт розширено свiдомостi. Цi елементи, зрештою, дають рiзкий перелом у змiстi, вiдроджуючи людину до нового. Повтори ритмiчних звукiв, кольорiв ведуть до виникнення рiвноцiнних свiтiв людського духу, рiвноцiнних тому свiту, яким є свiт даностi з його iлюзiями, з його "потоком свiдомостi". Цi рiвноцiннi свiти людського духу мають у собi i якусь єднiсть, якусь структурнiсть, а врештi-решт i якийсь смисл. Тобто, повтори й ритми можуть народжувати в людинi не тiльки додатковi пустотнi стани розширено свiдомостi, але й смисли.

В iнонауковiй картинi свiту нi колiр, нi звук не вiддiляються вiд змiсту. У звукових, фонетичних повторах, спiвзвуччях, у ритмiцi мiститься як емоцiйне, мелодiйне, так i рацiональне. Звук не можна вiдокремити вiд змiсту, якщо йде передача картини свiту - iнонауково, або позанауково. Музичне звучання, рима, ритмiка несуть не просто фонетичне, але й рацiональне начало. Релiгiйний дiяч i художник мають завдання мистецьки повторити всю церемонiю релiгiйного й художнього ритуалу, що має сакральний змiст, а не тiльки привносити власнi вигадки в процесi гри. Вiд релiгiйно людини й художника потрiбно вповiльнення перетворень, коли людина залишається сама собою, а не тiльки посилення цих перетворень, коли приймаються всiлякi образи, продукуючи увесь час нове й нове. Релiгiйно-мiстичний i естетичний стан душi припускає тотожнiсть людини самiй собi у процесi точного вiдтворення вже наявного в людинi сакрального, а не тiльки створення нового.

У релiгiйно-мiстичнiй i естетично-виразнiй дiяльностi звуковi повтори мають чiльне значення. Адже вони й створюють смисли. Так, повтори двох звукiв нiвелюють вiдторгненiсть цих звукiв один вiд одного, повтори зв'язують цi два звуки в єдине цiле, вже ускладнене цiле. Повторене звучання того самого звука, у якому присутнiй загальний компонент, народжує якесь цiле, хоча звуки самi по собi й далекi. Тобто цi звуки пiд час повторiв стають єдиною контрастною парою. У цiй контрастнiй парi виникає нова смислова єднiсть, єднiсть бiльш високого порядку. Ця єднiсть уже має новi якiснi характеристики, а також нове смислове значення, що єднає колишнi звуковi розходження. У цих значеннях мiститься повнота сил реальностi - як виявлених, так i тих, що не виявилися, повнота як руху, так i спокою. Причому навiть у споко розцвiтає повнота невиявлених сил, що надихає, запалює й одухотворяє людину.

Повторення звукiв увесь час сприяє хньому видiленню, постiйно продукуючи певною мiрою виразнiсть, нiби наполягаючи на чомусь. Цi повтори набувають усi нових i нових смислових вiдтiнкiв. Тому збiльшення повторiв веде до збiльшення смислово розматостi в релiгiйно-мiстичнiй i естетичнiй картинi свiту (або iнонауковiй картинi свiту), а не застрявання на чистiй монотоннiй одноманiтностi. Подiбнiсть пiд час повторення породжує не тiльки однотипнiсть, але й рiзницю, розходження, розматiсть.

Повтори того самого висвiчують якусь будову нового цiлого, його структурну органiзованiсть, смислову оформленiсть. I цi повтори в релiгiйно-мiстичнiй i естетичнiй картинi свiту, що мiстить уже напрацьованi iсторiєю смисли буквально на пiдсвiдомому, неусвiдомленому рiвнi, є напрацьованими iсторiєю моделями свiту. Отже, емоцi в релiгiйно-мiстичнiй i естетичнiй (особливо в лiрико-естетичнiй), тобто iнонауковiй картинi свiту функцiонують через значення, що мiстяться в загальнiй моделi свiту, моделi, що впливає на глядача й слухача, органiзовуючи його, надихаючи й одухотворяючи тим, що має в собi безлiч рiзноманiтних протилежних елементiв, де крiм упорядкованостi є й невпорядкованiсть. В абстракцiях, в абстрактних формалiзованих картинах науки (наукових картинах свiту), невпорядкованiсть зникає. Разом з нею зникає й момент, що одухотворяє i надихає. Одухотвореннiсть i натхненнiсть у людинi виникає саме вiд сприйняття вiльно гри упорядкованостей i невпорядкованостей.

Однiєю з основ структурно сутностi iнонауково картини свiту є повторення, повторення тих чи iнших звукових або колiрних елементiв. Повторення звукових або колiрних елементiв i х незбiг з наявними елементами, що вже сформувалися, стимулює новi смисловi явища в iнонауковiй картинi свiту. I тут важливу роль вiдiграють ритмiчнi паузи або порожнечi, що часто задають фон цiлого. Цей фон несе в собi якесь негативне як контраст усьому iснуючому. Ритмiчнi паузи проявляються як негативне, проявляються через спокiй, тишу, замовкання звука й мови, непромовляння х. Вони ритмiчно зустрiчаються, до них звикаєш, i вони вклинюються як сталiсть i смисл. Але ця сталiсть i смисл обриваються в iнонауковiй картинi свiту, коли трапляється вiдсутнiсть паузи або порожнечi в тому мiсцi, де ми вже на них чекаємо. Очiкування нi до чого не приводить; нiчого не трапляється. I це один з iстотних моментiв у iнонауковiй картинi свiту, моментiв помилки очiкування. Тут до iнонауково картини свiту як до звично сталостi домiшується несподiванка, що поселяє в людинi подив. Подив виникає при помилцi очiкування [Charlesworth W.R. The role of surprise in cognitive development. - In: D. Elkind, J.H. Flavell (Eds.). Studies in cognitive development. - New York and London, Oxford University press, 1969? P. 257-314]. Вiдбувається розрив сприйняття. Але ритмiка триває. I цi розриви поселяють у людськiй психiцi шанс. Роздiлена й порiзана ритмiчними паузами iнонаукова картина свiту знову зростається в єдине цiле, надихаючи своєю можливiстю виживати. Iнонаукова картина свiту через ритмiку виразна, тому що кольори й звуки стають автономними в цiй ритмiчнiй переривчастостi. Виразнiсть кольорiв i звукiв привносить у них момент змiстовностi. У цiлому ж сама впорядкованiсть кольорiв i звукiв несе смисл, якусь iнформацiю, несе красу й пiднесенiсть. Пiд час сприйняття iнонауково картини свiту повтори кольорiв i звукiв видiляють, випинають х у свiдомостi людини як суму якихось самостiйно iснуючих елементiв. Самостiйнi елементи вступають один з одним в опозицiю. Самi ж опозицi в iнонауковiй картинi свiту сприймаються як смисли, як змiст. Тут виразнiсть i змiстовнiсть є єдиним цiлим, якоюсь нероздiленiстю серед аналогiй. Усi елементи iнонауково картини свiту прирiвнюються один до одного, прирiвнюються як автономi, прирiвнюються до загального фону картини свiту, або загального фону людського "Я" при сприйняттi й переживаннi цiє картини свiту. При сприйняттi й переживаннi iнонауково картини свiту вираження сприймається людиною як зображення змiсту [Лотман Ю.М. Об искусстве. СПб., 2005. - С. 153]. Усе зображене тут щось виражає. Усе зображене має змiстовнiсть. У цю змiстовнiсть приходять кольори й звуки з об'єктивно реальностi, з неструктурного, хаотичного, випадкового, приходять елементи, якi зовсiм не стосуються яко-небудь структури, але набувають у цiй змiстовностi структурного характеру. Виникає запитання: за рахунок чого цi неструктурнi елементи кольорiв i звукiв набувають структурного характеру. За рахунок опозицiйних зв'язкiв з уже наявним змiстом. Лiричнiсть, естетичнiсть виразностi iнонауково картини свiту виникає при взаємозв'язках. А точнiше, це вiдношення колiрних i звукових елементiв, якi iдуть з об'єктивно реальностi до вже наявного змiсту, до вже iснуючо структури. Але тут саму структуру рiже ритм, рiже його метричнiсть. У результатi утворюються опозицi, вiд чого привноситься смисловий момент у саму структуру. Значить, ритм є носiєм неко-гнетивно, або позакогнетивно, iнформацi [Тарановский К. О взаимоотношении стихотворного ритма и тематики // American Contributions to the Fifth International Congress of Slavists . Sofia, 1963. - Р. 3-30]. А отже, ритмiка охоплює й зовнiшнє, захоплюючи те, що поза художнiм текстом, поза художнiм предметом, i перебуваючи в ньому. При цьому ритмiчна сталiсть продукує ритмiчнi "фiгури", розматiсть яких привносить додаткову емоцiйнiсть, незалежну вiд наявних у художнiй структурi значень.

Повтори в iнонаукових картинах свiту зближають рiзноманiтнi елементи. Так само повтори виводять елементи цих iнонаукових картин свiту зi стану автоматизму. У зв'язку iз цим елементи iнонаукових картин свiту починають привертати увагу, ставати помiтними, а значить сприйматися як такi, що мають якийсь смисл, як осмислене. Осмисленiсть, i взагалi смисл, заданi iєрархiєю рiвнiв певних елементiв, присутнiх у iнонауковiй картинi свiту. Саме iснування рiвнiв у iнонауковiй картинi свiту вже вводить аналiтичний рух розуму, який сприймає iнонауковi картини свiту. Аналiтичнiсть задiяна, коли людський розум розкладає цi рiвнi елементiв у iєрархiчнiй послiдовностi. Однак в iнонауковiй картинi свiту, на противагу науковiй, iснуючi рiвнi постiйно перебувають у станi гри. Тому жоден з них не видiляється й не абсолютизується як основа, дана споконвiчно.

Рiвнi в iнонауковiй картинi свiту переплавляються один в iнший, обмiнюючись елементами, але так i залишаються iснувати самi по собi, залишаються самими собою. Оскiльки гра в iнонауковiй картинi свiту багата й рiзноманiтна у свох змiнах, елементи iнонауково картини свiту виявляються в еквiвалентному вiдношеннi один до одного. У такому положеннi вони зливаються воєдино. Усi елементи того чи iншого конкретного твору iнонауково картини свiту є по сутi одним елементом. Цей елемент є моделлю свiту. Рiзнi твори iнонауково картини свiту за своєю суттю є рiзними кiнцевими моделями нескiнченного свiту, вираження нескiнченного в скiнченному, вираження переведення скiнченно реальностi в нескiнченну з перспективою на майбутнє. У творах iнонауково картини свiту скiнченна реальнiсть несе певнi правила. Потiм вибудовуються можливостi порушення цих правил, варiанти вiдхилень. Але тут порушення й вiдхилення значущi, що припускають можливостi iснування в нескiнченному майбутньому. Твори iнонауково картини свiту - це гра, гра встановлення правил i хнього руйнування, вiдхилення вiд них, вiд цих правил. У результатi виникає гармонiя, гармонiя надприродного, створеного людиною в моделях iнонауково картини свiту. Ця гармонiя одухотворяє й надихає, тому що мiстить у символiчних формах можливостi становлення в майбутньому. Але до цього схрещували сво вiдносини безпечне й небезпечне. Безпека в душевному свiтi людини небезпечна. Вона розслаблює й спрямовує в неправильному напрямку. Тому необхiдно бути на чеку, бути чуйним, прислухатися. Маючи мотиви безпеки й небезпеки, твори iнонауково картини свiту затверджують певний свiт i певну його будову. У цiй свiтобудовi є багато значень. Така багатозначнiсть надає iнонауковiй картинi свiту художнього забарвлення, що є самою суттю iнонауковостi. Тут багато значень не нiвелюють неiстиннi значення, залишаючи одну iстину, а вступають один з одним в iгровi вiдносини. Спiввiднесенiсть значень робить значущими самi елементи, з яких складаються iнонауковi картини свiту, роблять значущими самi цi картини свiту. Художнiсть - значить, значущiсть для людини. Однак значущостi в iнонауковому свiтi поданi разом зi значущими вiдхиленнями. Частковостi тих чи iнших елементiв i створюють цi вiдхилення, вiдхилення, що поселяють непередбачуваностi в iнонаукову картину свiту. Мiж елементами, що стоять поруч у творах iнонаукових картин свiту, виникають новi характеристики. При цьому цi елементи викликають у тих, хто х сприймає, новi уявлення, тому що вони зiставляють якостi елементiв, народжуючи тим самим новi характеристики цих елементiв.

Незважаючи на те, що iнонаукова картина свiту, в основi яко лежить художнє начало, побудована як iєрархiя вiдносин, значуще в цих вiдносинах мiстить тi iстини, протилежностi яких не здаються абсурдними. Тут нiякi твердження не здаються абсурдними, хоча вони сходяться до одного центра. I центром цим є лiричний двiйник, двiйник як вираженiсть, що обертається навкруги певно точки зору. Цей центр може мати вигляд розсiяних смислiв, що множаться, ллються i х не може припинити навiть смерть. Тобто людиною вiдчувається неможливiсть смертi [Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. СПб., 1993. - С. 306], вiдчувається безсмертя [Бекк Р. М. Космическое сознание // Космическое сознание. М., 1995. - С. 273]. У конструктах, якi створює релiгiйний, мiстичний i естетичний досвiд, усi точки зору й всi смисли перетинаються, а iстина виявляється поза досвiдом, поза iнонауковою картиною свiту, iстина виявляється можливiстю подивитися iншими очами, подивитися з позицiй iншо людини, з позицiй iнших творiв, що несуть релiгiйний, мiстичний i естетичний досвiд.

Як уже зазначалося, постiйна можливiсть поглянути iнакше не може бути перервана навiть смертю. Ця неможливiсть припинення переживається як неможливiсть смертi, переживається як безсмертя. Розсiянi смисли, що ллються, лежать в основi iнонауково картини свiту, що є результуючою релiгiйного, мiстичного й естетичного досвiду. Тут смисли постають перед людиною як iлюзi об'єктивно реальностi, чим породжують додатковi можливостi, що, у свою чергу, веде до стану одухотворенностi i натхненностi. Розсiянiсть смислiв розсiює в людинi й хибнiсть багатьох людських проявiв, аж до повного зникнення особистостi. Разом зi зникненням особистостi зникає й смерть [Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. СПб., 1993. - С. 306] як усвiдомлення цiєю особистiстю своє смертностi. У результатi переживається справжнє життя, життя вiчне, або, iншими словами, безсмертя.

Передавання людиною свого переживання стану безсмертя як результуюча релiгiйного, мiстичного й естетичного здiйснюється багатьма мовами (мовою жестiв, мовою рухiв тiла, мовленням, мiмiкою, просто звуками й т. iн.). При цьому сила виразностi, сила звукiв, швидкiсть жестiв може бути як украй максимальною, так i вкрай мiнiмальною, а також непередбаченою в добiрцi способiв передачi цього дивного стану, стану безсмертя, що вiдкриває можливiсть до реального безсмертя. У передачi переживання стану безсмертя панує абсолютна непередбачуванiсть. При цьому, сприймаючи цю передачу, людина свом iнтелектом не може намацати нiяко структурностi. Якби проглядалася яка-небудь структурнiсть, якби вона певною мiрою була присутня, то збiльшувався б шанс на передбачуванiсть проявiв переживання стану безсмертя.

Переживання стану безсмертя виникає в людинi, коли в нiй зруйнованi старi моделi свiту. Цi моделi можуть бути помилковими, вiджилими своє. Але вони можуть бути й просто вiдомими людинi. I навiть у такому випадку вони повиннi вiдiйти убiк, щоб запанував у людинi стан безсмертя як абсолютна невiдомiсть, як свобода вiд вiдомого. Незаданiсть наперед, коли в людинi дiє автоматизм, життя за правилами. Стан безсмертя порушує правила й правильностi; i людину залишає стан автоматизму. Коли в людинi є стан безсмертя, то не має стану автоматизму. Тодi присутня можливiсть розкутостi iмпровiзацi й вiдсутня скутiсть правилами. Стан безсмертя руйнує в людинi систему звичних правил, руйнує всi звичнi системи. Але як тiльки людина хоч трохи починає проявляти себе, вiдразу з'являється системнiсть. Протиставлення починають ритмiзуватися. Людина своми проявами викликає у свiдомостi того, хто сприймає цi прояви, такi структури, якi надалi так чи iнакше будуть знищенi, i людина, можливо, набуде на якийсь короткий час стан безсмертя, що залишає глибокий слiд на все життя. I як тiльки iнтенсивнiсть цього стану знижується, i людина починає проявляти себе, продукуючи безсюжетнi (виразнi) сентенцi, що тяжiють до позицi автора, а не до позицi глядача або слухача цих сентенцiй, з'являється принцип системностi. Але вiдразу ж у цьому принципi поселяються альтернативнi моменти, що розбивають увесь принцип на альтернативнi сегменти. Альтернативи розширюють можливостi вибору, що одухотворяє i надихає людину, одухотворяє i надихає настiльки, що перетворюється в лунаючу музику внутрiшнього свiту людини. Тодi навiть сама смерть не в змозi перервати музику душi, що лунає [ Грехнев В.А. Мир пушкинской лирики <А. Пушкин. "Заклинание"> // Анализ художественного текста (лирическое произведение). М., 2004. С. 309]. При цьому як обов'язковiсть присутнi несподiванки, що порушують структурностi. При реалiзацi релiгiйного, мiстичного й естетичного свiтовiдчування, постiйно як реалiзуються тi чи iншi структурностi, так i порушуються, як здiйснюються закономiрностi, так вони й руйнуються, то створюючи напруженiсть, то викликаючи душевний спокiй. А всi значення й значущостi, що виникають при цьому, задiянi в грi, рiзноманiтнiй грi.

Краса й пiднесенiсть, якi виникають у людинi в результатi впливу на не релiгi, мiстики або естетичного начала тих чи iнших предметiв, не мiстять у собi нiчого такого, щоб х визначало. Краса не мiстить у собi нiчого специфiчно характерного [Кант И. Сочинения. В 6т. Т. 5. М., 1966. С. 239]. Тому в нiй i прихована iдея норми. Це та норма мiж природнiстю й умовнiстю (схожiстю й несхожiстю), яка сприяє руху людського духу до вищих граничних його станiв. Цi стани можуть мiстити в собi, а можуть i не мiстити тих станiв, коли людина вiдчуває безсмертя. Такi стани, як переживання стану безсмертя, важко передати достеменно словами. Скажiмо, навiть неможливо передати точно, а тiльки приблизно. Але, наприклад, в елегi можна думати, що поет зображує сво справжнi вiдчування в справжнiх обставинах [Лотман Ю.М. Об искусстве. СПб., 2005. С. 377]. Хоча й стан безсмертя великою мiрою суб'єктивне переживання. Однак деякi жанри (наприклад, елегiя) бiльш-менш пiдходять як трансформатори й передавачi справжнiх суб'єктивних одинично-особистiсних станiв. Цi стани в релiгiйнiй ритуалiстицi й у творах мистецтва передаються умовно. Але також цi стани повиннi iнтутивно усвiдомлюватися й угадуватися як аналогi певних об'єктiв [Лотман Ю.М. Об искусстве. СПб., 2005. С. 387]. У цьому випадку об'єктом є суб'єктивно пережитий людиною стан безсмертя. I в цьому неабияке значення має елемент гри, що пронизує релiгiйно-мiстичне й естетичне. Адже гра дає можливiсть перемогти смерть, хоч умовно, але перемогти [Лотман Ю.М. Об искусстве. СПб., 2005. С. 389]. У грi як наслiдку пережитого особливого стану людини, що мiстить найчастiше й переживання безсмертя, присутнi випадковi процеси. Тому там зовсiм немає помилкового, вiдiрваного вiд необхiдного. У релiгiйно-мiстичному й естетичному все iстинно, усе є правда iстинно справжнiх станiв людського духу, серед яких як момент є й стан, пережитий як неможливiсть смертi. Вiн уплетений у iгрове начало на противагу правильному, не артистичному, яке усвiдомлює смерть, не допускає неоднозначних рiшень. Iгрове ж, артистичне, допускає неоднозначнi рiшення, якi проглядаються в змiненiй поведiнцi, на противагу правильнiй поведiнцi людини. Але якою б поведiнка людини не була: або усвiдомлена, вольова, разом з усвiдомленням смертi, або застигла, при переживаннi неможливостi смертi, - вона не скочується до поведiнки поза мораллю. Застигле настає лише в тi моменти, коли не обов'язковий прояв людини. Де застигання, там i забування. Забуватися - це переривати себе в умовностi. Але тут умовнiсть тiльки момент, оточений, потоплений, охоплений з усiх бокiв грою. Гра разом з моментом умовностi постiйно розв'язує суперечностi в людському життi, суперечностi нерозв'язнi, тi, якi не можуть втiлитися в життя через практичнi дi людини, але легко втiлюються через умовностi, що нiвелюють конфлiктнiсть. Умовностi, оточенi грою, очищають людину вiд тiє практично поведiнки, яка не може мати завiшенiсть через певнi антагонiстичнi соцiальнi вiдносини або просто не затребуванiсть в цей момент. Своєю умовною грайливiстю, а точнiше грайливiстю, що має елемент умовностi, людина позбавляється ситуацi неможливостi втiлити себе в практичних дiяннях. Через гру вирiшується конфлiктна ситуацiя. У людини спадає напруженiсть, напруженiсть вiд неможливостi втiлити себе в справi безпосереднього перероблення навколишнього свiту. Багато практичних справ людина не може втiлити з огляду на тi чи iншi обставини, навiть через те, що просто вона живе в соцiумi, який у своєму розвитку не пiдiйшов до можливостi вирiшення подiбних практичних справ. Але iгрова умовнiсть розширює цi можливостi для людини, минаючи практичнi дiяння. Вона позбавляється через цi умовностi вiд реального перероблення свiту лише впливом на людей, що оточують, надихаючи й одухотворяючи х своми вражаючими розширеними можливостями.

На життєвi ситуацi, що вiдбуваються у спiвтовариствi людей, саме це спiвтовариство накладає масу всiляких обмежень. Цi обмеження, продукованi соцiумом, створюють ореол обумовлених можливостей. Але цi обмеження можуть зникати в людинi в процесi гри, якщо вони, звичайно, не стосуються правил гри, не обумовленi цими правилами. У грi завжди є альтернативна дiя для людини, є вiдчуття того, що не слiд робити. Тобто наявна як практичнiсть у поведiнцi людини, так i усвiдомлення вiдсутностi потреби виконувати цю практичнiсть. Тобто наявна умовнiсть. Поведiнка релiгiйного адепта, мiстика, езотерика, художника одночасно i практична, i умовна. I практичне, i умовне значення в цiй поведiнцi наявнi одночасно, не перекреслюють одне одне через iгровий момент, що припускає спiвiснування рiзних значень, а значить, i iснування додаткових можливостей, що дають усвiдомлення майбутнiх можливостей для людини. При цьому умовне спрощує практичнi реалi, даючи вiдчуття рiшення тих чи iнших життєвих ситуацiй, даючи вiдпочинок, вiддушину, психологiчний i фiзiологiчний перепочинок вiд стресових напружень, тим самим розв'язуючи момент конфлiктного напруження. Умовнiсть, умовна ситуацiя сприяють цьому.

У свой сутностi релiгiйне, мiстичне, езотеричне й естетичне не є грою. Гра тут як елемент, момент виконання сакрального, виведення його назовнi, надання його iншим для розгляду. У релiгiйному, мiстичному, езотеричному, естетичному панують лише ймовiрнiснi закони й випадки. Останнє, тобто випадки, не є предметом для наукових вишукувань. Наука вивчає лише закономiрностi, якi дають можливiсть пророкувати, пророкувати своєю сталiстю. Наука для того, щоб пророкувати, щоб знати те, що об'єктивно повинне з нами трапитися. У закономiрностях наявнi повторюваностi, i тому тут можна пророкувати. У випадковостях же немає повторюваностi, i передбачити х не можна.

Релiгiя, мiстика, езотерика, мистецтво дають людинi можливiсть пережити непережите в реалiях. Тому вiдкривається можливiсть для людини переживати, наприклад, задоволення, не стимульованi в реальному життi конкретними ситуацiями, предметами або речовинами. Наприклад, стосовно речовин, вiдкривається можливiсть переживання ефектiв, подiбних до переживань пiсля вживання якихось наркотичних речовин без самого вживання цих речовин. Людина не вживала наркотичнi речовини або алкоголь, але пiд впливом релiгi, мiстики, езотерики або мистецтва вона вiдчула i пережила подiбнi ефекти. За рахунок впливу релiгi, мiстики, езотерики й мистецтва людина набуває досвiду того, що не трапилося. Не доводилося вживати наркотик, але людина набула досвiду, начебто вона його вживала. I це через фiзiологiю й бiохiмiю тiла. Адже тiло здатне синтезувати сво власнi наркотики (ендорфiни, енкефалiни, анандамедiатори), даючи ейфорiйний ефект, даючи людинi задоволення, "стан щастя". Може бути посилений синтез подiбних речовин шляхом медитацiй, молитов, творчого напруження сил, шляхом катарсису. Це доповнює й наповнює людину розматiстю переживань, збiльшуючи тим самим для не i можливiсть вибору. Мистецтво дає людинi вибiр там, де життя вибору не дає [Лотман Ю.М. Об искусстве. М., 2005. С. 402]. Мистецтво - це модель життя [Лотман Ю.М. Об искусстве. М., 2005. С. 402]. I такими моделями можна стимулювати людину. Мистецтво, як i релiгiя, мiстика, езотерика, звичайно, прагне бути самим життям. Проте воно все ж залишається умовнiстю, умовно передавальним. Наприклад, тим, що передає той чи iнший справжнiй стан людсько душi, що передає його умовно в лiричностi, у лiрицi. Серед цих душевних станiв є й стан Божественного, пережитий людиною як неможливiсть смертi, як безсмертя [Ламонт К. Иллюзия бессмертия. М., 1984. С. 250; Джемс В. Многообразие религиозного опыта. СПб., 1993. С. 306; Налимов В.В. Спонтанность сознания. М., 1989. С. 240; Бёкк Р. От самости к космическому сознани. // Что такое просветление? М., 1996. С. 37; Уилбер К. Никаких границ. М., 1998. С. 148]. Щоб подiбнi стани пережити, у людинi повиннi бути зруйнованi старi канони, зруйнованi хоч у якiйсь мiрi. Релiгiя, мiстика, езотерика й мистецтво ритуалiзованого характеру спрямованi на канонiчнiсть, на збереження канонiчних структур i форм, прописаних людинi заздалегiдь як норма. Але в основi релiгiйного, мiстичного, езотеричного й естетичного все ж лежить порушення канонiв i всяких заздалегiдь запропонованих норм. Особливо це характерно для певних видiв мистецтва, як, наприклад, лiрика, лiрична музика. У самому ритуалi при творчому, iндивiдуальному його виконаннi вже присутнє порушення канонiв, зсув iз заданого шляху. Цей зсув привносить сам час, що вимагає змiнюватися за змiнюваним iснуванням, щоб людина була адекватна реалiям. Коли ми говоримо, що в людських дiях наявне практичне, теоретичне й естетичне начала, то саме естетичне функцiонує в цих дiях як руйнiвне, таке, що скасовує застарiле, не залишає каменя на каменi вiд канону. Iншi функцi людсько дi (практична i теоретична) еволюцiонують, доповнюються й уточнюються, i не здатнi революцiйно рвати канони й пiдвалини.

Функцiя естетичного властива не тiльки релiгi, мiстицi, езотерицi й мистецтву. Вона характерна для всiх видiв людсько дiяльностi, хiба що меншою мiрою. Специфiка естетичного в людськiй дiяльностi - це порушення норм i порушення самих естетичних норм; це недотримання норм, чуття на застарiле й недотримання застарiлих норм, що не вiдповiдають змiненому iснуванню. Усе змiнюється. I iснування людини теж. Естетичне деформує традицiю новими традицiями при додатковому сприйняттi навколишнiх предметiв естетичного характеру. I в цьому справжня краса й пiднесенiсть. Залишається те, що ще життєво. Естетичне постiйно дискредитує норми. Це його сутнiсна сторона. При дискредитацi норм анулюється будь-який автоматизм, привноситься свобода. Користуючись свободою, людина робить додатковий вибiр, рухаючись у свiтi без назв, заново позначаючи речi. Адже зi зникненням автоматизму в людини зникають i колишнi назви. I народжуються новi - в головi, у мозку. Народилися як думки, з'єднавши потiк назв, думок-назв, невiддiльних вiд матерiально структури мозку. Думка невiддiльна вiд матерiально структури мозку [Лотман Ю.М. Об искусстве. М., 2005. С. 19]. Вона вiддiляється через мовлення, голос, через горловi коливання повiтря. Цi горловi коливання повiтря як специфiчний звук сприймаються iншим вухом, iншою людиною, сприймаються на вiдстанi. Цi горловi коливання повiтря впливають на iншу людину, перетворюючи , перетворюючи й утворюючи. Основнi думки соцiуму, бiльшостi людей, цi головнi думки утворюють конкретну людину. Утворенням соцiум перетворює специфiчнi здатностi людини, якi даються природою в напрямку певного образа. Тим самим утворення, поселяючи в людинi той чи iнший образ, залежно вiд необхiдних цiлей усього соцiуму, закладає певну спрямованiсть, певну iдеологiю, певним чином зомбуючи людину, роблячи на нiй мiтку, необхiдну й вигiдну для всього оточення, для всiх людей спiвтовариства. Тим самим окультурюються, перетворюються задатки й можливостi людини [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 51]. У людинi заставляється зразок, iдеал. Цей образ-iдеал може являти собою неуявне, Бога. Однак для соцiуму необхiднi певнi уявлення про багатозначного Бога. I соцiум свом вихованням закладає цi уявлення в людинi. Соцiум х закладає, тому що вони необхiднi для всiх. Соцiум свом вихованням може закладати в людинi й конкретнi способи-зразки. Наприклад, соцiум на яких-небудь островах пiддається небезпецi цунамi. Тому соцiум закладає в людинi образ погрози океанiчно хвилi як конкретностi, закладає iдеали-зразки поведiнки людини i способiв життя. Цi iдеали спрямованi на можливiсть надалi вижити всьому соцiуму.

2. БУТТЯ МЕТАНАУКОВИХ ПОЛОЖЕНЬ.

Наукова картина свiту фiксує повторюваностi, установлюючи тим самим закономiрностi цих повторюваностей, перетворюючи х у сталостi як закони, об'єктивнi закони, не залежнi вiд людини, волi. Спираючись на цi повторюванi закономiрностi, що мають характер сталостi закону, людина може далi передбачати. Iз всiх наукових теорiй, присвячених якiйсь однiй проблемi, та теорiя бiльш iстинна, яка далi передбачає. Теорiя, що увiбрала бiльше iстинностi про свiт, краще передбачає [Ньютон-Смит В. Рациональность науки // Современная философия науки: знание, рациональность ценности в трудах мыслителей Запада. - М., 1996. - С. 279]. А це необхiдно людинi за самою природою. Адже людина за своєю природою - iстота завбачлива [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 166-187]. Вiд цього вся поведiнка людини згодом стала передбачливою, спрямованою на майбутнє [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 187]. У цьому першим помiчником людини є наука i наукова картина свiту, що оперує об'єктивними закономiрностями, якi не залежать вiд само людини, але дають й можливiсть виживати в суворихнелюдських умовах природи. Однак ця можливiсть пов'язана з теперiшнiм моментом, коли людина використовує вiдкритi нею закони природи для переулаштування навколишнього середовища. Ця можливiсть виживати може мало стосуватися майбутнього. Адже наука вiдкриває такi закономiрностi, якi не дають можливостi для виживання, а вселяють у людину фактично абсолютний песимiзм. Наприклад, закономiрнiсть щодо розвитку Сонця й Сонячно системи. П'ять мiльярдiв рокiв тому виникло Сонце. Зараз воно на серединi часу свого iснування. Через наступнi п'ять мiльярдiв рокiв воно, вiддавши свою енергiю випромiнювання в космiчний простiр, згасне й зникне зовсiм. Конструюючи ж наукову картину свiту, стає зрозумiло, що зi зникненням Сонця зникне все живе на Землi, у тому числi й людина як жива iстота. Адже все живе, включаючи людину, iснує за рахунок енергi Сонця. Наприклад, енергiя Сонця, потрапляючи на зеленi листки рослин, за рахунок хлорофiлу, що мiститься в листках цих рослин, вiд чого листки мають зелений колiр, перетворюється в сахари - складнi органiчнi речовини. Саме сахари й акумулюють у собi цю енергiю Сонця. Людина, з'даючи цi сахари рослин, одержує дозу енергi, за рахунок яко вона живе. Тому, якщо не буде енергi Сонця, то не буде зелених рослин, а значить, не буде й людини, що живиться х енергiєю. Без енергi Сонця всяке життя припиниться. Це досить песимiстична ситуацiя, яку своми передбаченнями малює наукова картина свiту, однозначними передбаченнями, що спираються на вiдкритi об'єктивнi закономiрностi.

Наукова картина свiту не надихає. Навпаки, вона давить людину своми об'єктивними законами, якi людина не може обiйти, змiнити, якi вiд не не залежать. Цi бездушнi закони природи нависають над людиною споконвiчно як домоклiв меч, i найчастiше вона впадає у вiдчай через безвихiднiсть ситуацiй. Однак людина - завбачлива iстота. Вона iнтутивно вiдчуває, чим може закiнчитися песимiстичне положення, що нагнiтає стресову ситуацiю. Тому людина, перекручуючи закономiрностi об'єктивно реальностi, малює собi ненаукову, казкову, фантастичну картину свiту, яка вiдкриває й конструює додатковi можливостi вижити й процвiтати в майбутньому. Цим людина надихається й одухотворяється, знiмаючи крайностi свого стресового положення i нормалiзуючи тим самим свiй гомеостаз. Це стресове положення по сутi є невiд'ємною частиною iснування людини. Адже свiт бiльший за не, у мiльярди мiльярдiв раз бiльший, у нескiнченнi мiльярди раз бiльший i потужнiший. Людина - iстота, залежна вiд усiляких об'єктивностей. Протягом усього iснування вона жила пiд загрозою природних катаклiзмiв ( землетруси, виверження вулканiв, морськi бурi, цунамi, лiсовi пожежi, повенi). У ХХI столiттi все яскравiше постає реальнiсть космiчно загрози. Це метеорити, астероди, комети, здатнi стерти з лиця Землi все, здатнi знищити Землю як планету.

Перекручуючи й перевертаючи об'єктивну реальнiсть, людина конструює й вiдкриває для себе додатковi можливостi, якi надихають , одухотворяють або просто пiднiмають настрiй, тому що в цьому процесi реконструкцi об'єктивно реальностi виникає свiтлий сум [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб, 2001. - С. 136], i навiть печаль свiтла (О. С. Пушкiн). "Печаль моя свiтла", - говорить О. С. Пушкiн. Така просвiтленiсть духу, таке його перетворення, що в остаточному пiдсумку одухотворяє й надихає людину, - результат ненауково картини свiту; картини, створенням яко зайнятi релiгiя, мiстика, езотерика, естетика, художнiй свiт мистецтва.

Ненаукова картина свiту - релiгiйно-мiстична, естетична, художня, - оперуючи чуттєвим рiвнем людини, вiдкриває можливостi для опису тих станiв, якi дiйсно виникли й пережитi нею як переживання неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306], що також людину надихає. Адже людина усвiдомлює свою смертнiсть як об'єктивну реальнiсть. Це усвiдомлення як страх смертi з'являється в людини разом з виникненням у не самосвiдомостi, десь до п'ятнадцяти рокiв [Дидье Жюлиа. Философский словарь. - М., 2000. - С. 406]. Це результат i опосередкування людського життя. Адже сфера безпосередностi зруйнована в людинi [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 187]. Крiм цього людина надiлена надлишком спонукань [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 196-197], якi часто ставлять в ситуацiю неузгодженостi "треба" i "хочеться", через що людина втрачає цiлiснiсть. А це додатково погiршує положення: людина вiдчуває страх смертi, поринає в атмосферу безвихiдностi через те, що не володiє собою, не може знайти себе, знайти свою справжню природу, де "треба" i "хочеться" злитi воєдино, а не розузгодженi. Однак у людинi закладенi природою й компенсаторнi реакцi на страх смертi й на надлишок спонукань, i проявляються вони в переживаннi неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306], переживаннi стану НЕМРИ (або АМРI). Адже в станi НЕМРИ в людинi вiдмирає все наносне, незначне, застарiле, вiджиле, те, що сковує, заважає, вiдмирає настiльки, що людина переживає зникнення своє особистостi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306]. Ненаукова картина свiту, оперуючи образно-символiчними засобами, здатна описувати подiбнi стани [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306; Ламонт К. Иллюзия бессмертия. - М., 1984. - С. 250; Кен Уилбер. Никаких границ. - М., 1998. - С. 148; Бекк Р.М. Космическое сознание // Космическое сознание. - М., 1995. - С. 273; Рассел П. ТМ техника // Высшее сознание. - М., К., 1995. - С. 116; Ясперс К. Общая психопатология. - М., 1997. - С. 508; Гроф С., Хэлифакс Дж. Человек перед лицом смерти. - М., 1996.- С. 237-238; Меррелл-Вольф Франклин. Пути в иные измерения. - К., 1993. - С. 106; Налимов В.В. Спонтанность сознания: Вероятностная теория смыслов и смысловая архитектоника личности. - М., 1989. - С. 240; Кришнамурти Д. Записные книжки. - М., 1999. - С. 87-91, 237], якi також одухотворяють людину.

У ненауковiй картинi свiту крiм релiгi й мiстики (а також мiфологi й езотерики) важливе положення займає естетика, художня дiяльнiсть людини. Естетика - це фiлософська дисциплiна, що вивчає природу виражальних форм реальностi, виражальних форм, що одухотворяють можливостями майбутнiх становлень [Мурашкин М.Г. Записи 2002 года. - Днепропетровск, 2008. - С. 6]. Виражальнi форми вiддзеркалюють головне й руйнують у людинi другорядне, руйнують своєю багатозначнiстю.

Необхiдно вiдзначити, що якщо наукова картина свiту однозначна, постiйно з'ясовує iстину, наближаючись до справжностi об'єктивно реальностi, то ненаукова картина свiту багатозначна. Людина як особистiсть губиться в цих багатозначностях, втрачаючи тим самим упередженностi, застарiлi установки, що вiджили внаслiдок життєво ситуацi, що змiнилася, нiвелюючи особистi суб'єктивнi iстини як помилкове, другорядне, незначне, несуттєве, що заважає по-новому дивитися на змiнений свiт.

Якщо залишити осторонь практичну сторону життя, то у свой повсякденностi людина споконвiчно релiгiйно-мiстична й естетична iстота, через що вона злита з об'єктивною реальнiстю (точнiше, злита тимчасово, у певнi моменти свого iснування), злита з навколишнiм свiтом. У цi моменти людина вiдчуває спорiдненiсть з оточенням (вона i безпосередня, i опосередкована свом образом-переживанням одночасно). Цей навколишнiй свiт у людинi спонтанно й випадково розкриває себе, розкриває свою сутнiсть у багатозначних символах i образах. Вони спонукують людину концентрувати х у розумовi схеми й структури, тим самим абстрагуючись у науковiй дiяльностi, а потiм уже й у безпосереднiй практичнiй дiяльностi, втiлюючись у реалiях перевлаштування свiту.

Людина споконвiчно злита з навколишнiми речами зовнiшнього свiту, як з природним. Це природне в людинi є точкою вiдлiку для наукового абстрагування й перетворення в мовнi форми. Природне в людинi творить саму людину, одухотворяє , запалює й надихає своми випадковостями як можливостями, що закiнчується в людинi орiєнтиром на розумне, тобто на необхiднiсть зберiгатися, залишатися, зберiгаючи свiй гомеостаз як сталiсть свого внутрiшнього середовища, i в остаточному пiдсумку втiлювати цi тенденцi в практичних орiєнтацiях з перетворення навколишнього свiту.

Релiгiйно-мiстичне й естетичне, що в цьому випадку є синонiмами, у людинi споконвiчнi як випадковостi. Не споконвiчна особистiсна сфера, де царює iндивiдуальнiсть, створена соцiальними установками й тiлесними потребами. Але одвiчна надособистiсна сфера, коли проявляються iдеальнi стани людського духу, стани, якi фiксує релiгiйно-мiстична, езотерична й естетична (тобто художня) культура.

Звичайно людина йде на компромiс, проявляє слабостi й не виконує того, що встановила як розумне свом розумом, через сво тiлеснi потреби або пристосувальнi соцiальнi установки. Але людина переживає й iдеальнi стани свого духу, коли все намiчене реалiзується в реальностi. Цi стани супроводжуються переживанням неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308] i йменуються як НЕМРИ (або АМРI). Це надособистiснi стани. Тому релiгiйно-мiстичне, езотеричне й естетичне начала говорять не про автора твору мистецтва або релiгiйного священнодiйства з його тiлесними потребами й соцiальними пристосувальними установками, а про надособистiснi стани автора. Тому у творах мистецтва, а також творах видатних мiстикiв говориться про якусь силу, силу, яка рухає сам творчий процес, про якусь анонiмну силу, що мiстики йменують як "ЦЕ", "ВОНО". Перед цiєю силою особиста творча воля мiстика й художника залишається осторонь. Сам же мiстик або художник опиняється пiд владою випадку, коли невiдома сила, якийсь примус [Парандовский Я. Алхимия слова. - М., 1972. - С. 245] творить. Сам твiр мистецтва як релiгiйно-мiстичне й художнє священнодiйство нав'язується авторовi, примушує його творити, водить його рукою, коли вiн пише [Парандовский Я. Алхимия слова. - М., 1972. - С. 245], "вручається" авторовi звiдкись ззовнi [Ясперс К. Общая психопатология. - М., 1997. - С. 162]. Автор же в такiй ситуацi лише споглядає й дивується тому, що з ним вiдбувається. Адже священнодiйство автора несе в собi те, чому вiн сам пручається. Виникає священнодiйство всупереч тому, чого хоче сам автор як особистiсть зi своми тiлесними потребами й соцiально-пристосувальними установками конформiстського характеру. У такому випадку автор безвладний. Ним керує таємний потiк думок i образiв, що прийшли всупереч його особистим намiрам. Цей таємний потiк думок i образiв випливає зi стану, що м передує, стану спокою й безмовностi, який супроводжується переживанням неможливостi смертi й iменується НЕМРИ (або АМРI). Автор у такому випадку лише кориться й наслiдує далекi йому думки й образи, але думки й образи, якi вище нього, якi володiють ним [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Юнг К. Собрание сочинений. Т. 15. Феномен духа в искусстве и науке. - М., 1992. - С. 103] i виникають iз сакрального спокою й безмовностi пережитого як неможливiсть смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Цей сакральний спокiй i безмовнiсть не просто несвiдоме й пiдсвiдоме людини. Це надсвiдоме, що несе надособисте, сакрально-священне, у якому зливаються воєдино релiгiйно-мiстична й естетична культури, що до кiнця не усвiдомлюється самим автором релiгiйно-мiстичного й естетичного священнодiйства. Цей сакральний спокiй i безмовнiсть як надособисте вказують на вiдсутнiсть значущостi особистого змiсту творчостi. Особистiсне регресує в релiгiйно-мiстичнiй i художнiй творчостi. Разом з ним регресує багато свiдомого, але не значного. З регресом свiдомих функцiй у людинi спливає iнфантильне й архачне, спливає та архака, яка несе в собi якраз значуще як надособисте. Iнфантильне й архачне [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Юнг К. Собрание сочинений. Т. 15. Фе6номен духа в искусстве и науке. - М., 1992. - С. 114] може бути значущим у людинi, оскiльки воно зберiгає можливiсть уявляти тi чи iншi феномени. Можливiсть уявляти сама собою вже ставить певнi межi тим чи iншим "разючим фантазiям". Тим самим можливiсть уявляти нiвелює дiяльнiсть уяви, уяви зайво, не життєво, не значущо й незначно, чим i цiнна сама собою як релiгiйно-мiстичне й естетичне в культурi людини, допомагаючи цiй людинi вижити, позбавивши вiд деструктивних зайвих навантажень. Та що людинi? Допомагаючи вижити цiлим людським колективам, якi вiдкидають усе незначне. Одного разу релiгiйний мiстик або художник вiдкриває в загальновизнаних принципах х незначнiсть i другоряднiсть. Тi чи iншi принципи й культурнi канони стають неважливими й вiдбувається вiдхилення вiд них. Надалi сама сутнiсть дiяльностi мiстика або художника - це передати своми дiяннями позитивну сторону вiдхилень вiд культурного канону, вiдхилень, якi приносять вищi духовнi стани. Адже крiм об'єктивного мiстик i художник своми дiяннями передають i свiй по-справжньому не передаваний суб'єктивний свiт, свiт, який супроводжує творчий процес своми екстатично позитивними емоцiями, що мають теж свiй змiст, змiст, що зливає мiстика й художника з унiверсумом свiту, а не вiдторгає його, як це вiдбувається в абстракцiях науки. При цьому злиття вiдбувається стихiйно, що будить життєву енергiю, кличе жити, спонукає до життя. Рацiональне в людинi стає в рiвноважне вiдношення до безпосереднього. I це життєво, цiннiсно саме по собi. Тому це коректує культурнi канони, прийнятi соцiумом, канони, що навiть здатнi правильно вiдбивати об'єктивну реальнiсть, але вiдсторонюються вiд не, вiдчужуються, втрачаючи при цьому позитивнi емоцiйнi вливання, що пробуджують у людинi енергi, виходячи за рамки вже вiдомого, наждженого. Незацiкавленiсть i неутилiтарнiсть (I. Кант) ламають це нажджене свом уливанням у людину нових сил, вiд чого й вiдбувається потрясiння серця [Дильтей В. Собрание сочинений: В 6т. Т.4. - М., 2001. - С. 269]. Захоплюючi ефекти мистецтва зворушують, викликають у людинi значнi змiни, що є невiд'ємною частиною релiгiйного, мiстичного, езотеричного й естетичного. Без зворушення, а точнiше, без зворушення, що очищає, тобто без катарсису, що змiнює стан свiдомостi людини, релiгiйного, мiстичного, езотеричного й естетичного не iснує. Цього зворушення домагаються шляхом трансформування об'єктивно реальностi, деформацi, перекручування, шляхом перебiльшення або зменшення, у процесi створення багатозначних символiчних образiв, якi й впливають на психiку людини, викликаючи тi чи iншi ефекти, а точнiше викликаючи ефект заспокiйливо таблетки, знiмаючи положення крайностi. Наприклад, iдея переселення душ. Ця iдея й релiгiйна, i мiстична, i езотерична, i естетична. Це не помилкова iдея, це iдея-символ, iдея-заспокiйлива таблетка. Перекрученi уявлення є заспокiйливим. З них виткано все естетичне, все казкове. Мiркуючи так, можна дiйти висновку про те, що взагалi не iснує помилкових iдей. Просто iде, якi перестають вiдбивати дiйсно об'єктивну реальнiсть, стають будiвельним матерiалом для нових побудов, стають багатозначними символами, що хвилюють душу, зворушують, очищають. Наприклад, iде про те, що Земля не кругла, а квадратна, що вже порушує наукову картину свiту, або що вона плоска, про що говорить донаукова картина свiту. Наукова картина свiту не дає влади над об'єктивною реальнiстю. Вона вимагає прийняти реалi. А ненаукова картина свiту, тобто релiгiйна, мiстична, езотерична, естетична, демонструє владу безмежно вiльно особистостi над свiтом об'єктивно реальностi [Гаузенштейн В. Искусство и общество. - М., 1923. - С. 8], що надихає, одухотворяє, вливає в людину додатковi сили шляхом зворушення, яке очищає, тобто катарсису. Це вiдбувається за рахунок очищення вiд усяко життєво залежностi [Воррингер В. Абстракция и одухотворение // Современная книга по эстетике. - М., 1957. - С. 470], викристалiзовування людиною в собi станiв, пережитих як надприроднi, надтiлеснi, станiв неможливостi смертi, або стану НЕМРИ (або АМРI) як абсолютно цiнностi. Тому мiстик i художник не зображують зовнiшнiй свiт образiв по-справжньому, не просто захоплюються навколишнiм, а беруть лише окремi прояви зовнiшнього свiту, концентруючи зовнiшнi образи у свого роду абстрактнi форми. Особливо яскраво подiбнi технологi проявляються в безпредметному живописi, коли спостерiгається на перший погляд розмазанiсть. Але це не розмазанiсть. Це концентрацiя образiв. Адже тут ми бачимо не просто розмазанiсть, а розмазанiсть за формою людини або предмета [Малевич К. Собрание сочинений. В 5т. Т.2. - М., 1998. - С. 55]. Тому повнiстю образ не зникає з очей, не переходить у повну абстракцiю. Не вiдбувається повного вiдходу вiд живих форм, не пускається в непам'ять принцип мiмесису, особливо характерний для пластичних мистецтв. Передаючи свiй внутрiшнiй стан душi за допомогою концентрацi вихоплених з реальностi образiв, мiстик i художник не поривають iз живим життям, не умертвляють пульсуюче життя. Адже в мiметичних образах наслiдування живе навнiсть, так необхiдна для вiдторгнення тих станiв людини, якi орiєнтуються на реалi свiту, вiдходячи вiд станiв "не вiд свiту цього", вiд станiв, де порушена реальнiсть часу й воскресає вiчнiсть, почуття безсмертя, стан НЕМРИ (або АМРI).

Стан НЕМРИ приходить до людини спонтанно, без будь-якого стимулювання, приходить через механiзми компенсаторних реакцiй на смерть, на страх смертi. Але при стимулюваннi можуть виникати стани, подiбнi зi станом НЕМРИ. Це було помiчено ще древнiми. Так, iз сомою набувається властивiсть амрiти (Ригведа. IV, 58.1.) [Ригведа. Мандалы I-IV. - М., 1989. - С. 421]. Тобто зi стимулюванням набуваються властивостi амрiти, або властивостi безсмертя, стану безсмертя. Але лише деякi властивостi (або подiбностi), а не саме безсмертя, не сам цей стан. Тут мова йде про безсмертя як стан людини, що переживає неможливiсть смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306]. Подiбнiсть iз цим станом безсмертя можна знайти, стимулюючи себе сомою (Ригведа. IV, 58.1.) [Ригведа. Мандалы I-IV. - М., 1989. - С. 421], тобто стимулюючими речовинами, наприклад наркотиками, або ж ритуалами, молитвами, медитацiями, тобто психiчними стимуляторами. Аскеза, тобто позбавлення й обмеження, як протилежнiсть стимулюванню також є стимулюючим фактором. Позбавлення й обмеження можуть закiнчуватися ефектом протилежного характеру, за принципом "плачучi утiшаться" (Мт. 5:4), або "не смiйся багато, а то будеш плакати", або "Блаженнi нищi духом, тому що вони знайдуть Царство Небесне" (Мт. 5:3). Але будь-яке штучне стимулювання, навiть аскетичного характеру, дає стани, лише подiбнi до стану безсмертя, стану, коли людина переживає неможливiсть своє смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308], стану, iменованого НЕМРИ (або АМРI). Справжнiй стан НЕМРИ в складi натхнення приходить як компенсацiя за зусилля при звичайному життi людини в соцiумi, коли людина вiдволiкається перешкодами, але й повертається до творчого процесу [Теплов Б.М. Психология музыкальных способностей // Избранные труды. В 2т. Т. 1. - М., 1985. - С. 47]. Тобто необхiдне вольове зусилля, щоб прийшло те натхнення [Ильин Е.П. Психология воли. - СПб., 2002. - С. 31] до складу якого входить стан НЕМРИ. Адже людинi властивий надлишок спонукань [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 196-197], i вона вiдволiкається вiд намiченого шляху, проявляючи слабiсть волi. Тому найкращий спосiб знаходження справжнього стану НЕМРИ - це рушити в намiчену дорогу. У протоукранськiй релiгi - це "в ирiй". Враження вiд цього шляху потiм передаються в символiчних формах, як це було вiдзначено в Ригведах. При цьому, незважаючи на суб'єктивнiсть переживань, образи конкретного навколишнього свiту не зникають. У самих символiчних формах мiстицизму й мистецтва все ж жеврiє образ предметного свiту, що особливо проявляється в пластичних мистецтвах. Це свiдчить про те, що повного зникнення принципу мiмесису не вiдбувається. Предметний свiт, а з ним i предметнiсть людського образу, хня видимiсть, з iсторичним рухом мистецтва вiд античностi через ренесанс до сучасностi насичуються змiстовнiстю, розташовуючись ближче до мови поглядiв i жестiв [Деррида Ж. О грамматологии. - М., 2000. - С. 408] людини. Насичення змiстовнiстю вiдбувається в процесi виникнення нового ставлення до дiйсностi, де крiм буття набирає силу суверенiтет [Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне. - М., 2003. - С. 110] цього буття, вичленовуючись iз буттєво невизначеностi.

Живi форми нiколи не залишали релiгiйну, мiстичну, езотеричну й естетичну картини свiту. У них завжди був присутнiй предметний свiт. Але це був не просто реальний предметний свiт. Тут свiт предметiв є свiтом iдей. Пiд предметами малися на увазi iде. Зображений предметний свiт -- це зображений свiт iдей, iдей, що передають найпотаємнiше в людинi. Зображується не просто зовнiшнiй свiт, а у формах зовнiшнього свiту описується внутрiшнiй свiт людини, зображується суб'єктивний ландшафт [Отрега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства // Отрега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. - М., 1991. - С. 248]. У цьому ландшафтi присутня навнiсть як вiдсутнiсть традицi [Отрега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства // Отрега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. - М., 1991. - С. 252]. Звiльнення вiд застарiлих традицiй одухотворяє людину, дарує й насолоду, чим i живе релiгiйно-мiстична, езотерико-естетична, а також релiгiйна свiдомiсть у цiлому; хоча самiй релiгiйностi i притаманна традицiйнiсть.

Звiльнення вiд застарiлих i вiджилих традицiй дарує людинi оптимiзм, поселяє в нiй вiдчуття свiту, яке хоче втiлити художник i мiстик. Цей свiт комфортний. Художник i мiстик вiдбивають у свох творах комфортнiсть i життєвiсть цього свiту, втiлюючи х у символiчних образах. Але ця комфортнiсть i життєвiсть лише в окремих проявах. У цiлому ж, у реалiях життя людина конфлiктує зi свiтом. Свiт турбує, напружує, поселяє в нiй почуття страху перед безмежнiстю. Це також передає й мистецтво. Адже все це (всi цi реалi) дає людинi розгубленiсть, на тлi яко й висвiчуються елементи, що одухотворяють, увiчнюють окремi прояви зовнiшнього свiту, за допомогою яких художник i мiстик передають потаємнi стани своє душi, стани, у яких час перетворюється у вiчнiсть i вiдчувається безсмертя.

Якщо в мистецтвi з'являється бiльше форм, позбавлених ознак предметностi, i предметний свiт стає фактично безпредметним, то це лише вiд того, що сам соцiальний свiт i свiт людсько душi ускладнюється й потребує для своє передачi не безпосереднього копiювання зовнiшнього, зовнiшньо-предметного, а винаходу синтетичного образу, який вмiщує багато предметiв, що й розмиває конкретну предметнiсть. Така тенденцiя, як винахiд синтетичного образу орiєнтована й спрямована на звiльнення вiд зовнiшньо оболонки речей. Це звiльнення iснує через те, що естетичне саме по собi, чим воно й подiбне з мiстичним i релiгiйним, це не просто евокацiя (або заклик) як елемент спiлкування, це й "пробудження" вiд евокацiйних впливiв конкретики, помилково конкретики, як х зняття [Лукач Д. Своеобразие эстетического. В 4т. Т.3. - М., 1986. - С. 33]. "Пробудження" вiд евокацiйних впливiв, тобто вiд закликiв, закликiв помилкових, застарiлих i неiстотних, вiдбивається в людинi також звiльненням вiд усього дрiб'язкового й незначного. Для такого пробудження потрiбне закреслення застарiлих iдей, усунення конкретних застарiлих образiв. Мистецтво, i взагалi естетичне, - це не просто мiмесис як копiювання або просте вiдтворення навколишнього свiту. Мистецтво - це пробудження вiд закликiв, що копiюють i вiдтворюють навколишнiй свiт, що вiдтворюють застарiле навколишнього свiту. Мистецтво - це не копiя, а зразок, що орiєнтує на мiстичне й релiгiйне як внутрiшнiй свiт особливих станiв людини, станiв зразкiв, станiв незмiнних iдей-образiв, а не мiнливих iдей про об'єктивний свiт. Мистецтво як естетичне вмiщає в себе й релiгiйно-мiстичне, i езотеричне, де присутнiй не просто образ, а прототип-першообраз, який як релiгiйно-мiстичне начало до кiнця не може бути виражений, як у цьому випадку виражений конкретний образ об'єктивного свiту. В мистецтвi ми зiштовхуємося не просто з образом, а з образом-символом, де вiдбувається збiг невираженостi й вираженостi прототипу-першообразу [Лосев А. Диалектика художественной формы // Лосев А. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 98]. Ось цей збiг i мобiлiзує сили людини, що в остаточному пiдсумку є метою естетичного, езотеричного, мiстичного й релiгiйного, та й взагалi метою всякого високого мистецтва. Тому прототип-першообраз як зразок - це не просто образ зовнiшнього свiту, а саме звiльнення вiд зовнiшнього свiту, звiльнення вiд зовнiшньо оболонки речей у свiт релiгiйно-мiстичного й трансцендентного. Там не мiнливi iде об'єктивного свiту, якi науково вiдбитi, а незмiннi iде-образи, що вiддзеркалюють iдеальнi стани людсько душi, стани, що одухотворяють, надихають, мобiлiзують сили людини. Тут мобiлiзацiя сили i є iєiєiєiє метою естетичного, езотеричного, мiстичного, релiгiйного, метою всякого високого мистецтва. Тут мистецтво не просто вiдбиває предметний свiт видимостей, а виражає незмiнностi iдей (Платон), тобто iдей-станiв людсько душi, а не iдей-концептiв. Художник, в остаточному пiдсумку, вiдбиває те, що за видимостями. Але в той же час це вiдбиття не зводиться до суто суб'єктивного свiту, чим часто грiшить релiгiйно-мiстичне. Тут присутня iдея як стан людини, повторювана й в iнших людях, тобто iдея-стан, об'єктивна, очищена вiд змiнностей, якi нагромаджує об'єктивна реальнiсть i науковi iде, що вiдбивають цю реальнiсть, науковi iде, якi змiнюються, тобто уточнюються, i спрямованi до мiркувань про цi уточнення. Науковi iде вiдбитi в поняттях. Тодi як релiгiйно-мiстичне й естетичне вiддзеркаленi не в поняттях, а в символах, де змiст не особисте й не об'єктивно-узагальнено-соцiальне, а надособисте, що вмiщає в себе особливi, вищi переживання людини, у яких присутнi й переживання неможливостi смертi, тобто присутнiй стан НЕМРИ (або АМРI) як стан змiненого сприйняття часу, що надихає й одухотворяє людину. Це надособисте вбирає в себе вже змiст, не тiльки свiдомо вкладений людиною, а змiст, що приходить до людини без свiдомих зусиль i цiлеспрямовано дiяльностi, без утилiтарного як такого, але прийнятого людиною без попереднього зважування, а значить без свiдомо-цiлеспрямованого, як альтернатива всього свiдомо-завбачливого життя, яка може мiстити в собi помилкове, не iстинне у своєму неврахуваннi змiн у навколишньому свiтi, тих змiн, якi ще не може помiтити рацiональне начало в людинi й узагальнити це пiдмiчене. Хоча iнтутивний розум чуттєво сфери на несвiдомому рiвнi це вже помiтив. Помiтив i вiдбив у символах, символах багатозначних, що не дають зациклитися на чомусь одному, що не мають заповзятливостi й пiдприємницько суєти, а мiстять справдi релiгiйно-мiстичне й естетичне як iстинно художнє, тобто альтернативне всякiй суєтностi духу, усякiй суєтностi, за якою тiльки й проглядається цiлеспрямовано пiдприємницьке, що шукає вигоди будь-якими шляхами. Таке позасуєтне дарує людинi особливу насолоду, насолоду позачасовим, де перекручене реальне сприйняття часу, але вiдчувається й вiдсутнiсть упередженого ставлення до свiту. Упередженостей у людинi нагромаджується маса через те, що свiт рацiоналiзується, людина має розробленi системнi уявлення про об'єктивну реальнiсть, реальнiсть, що змiнюється й вимагає нових пiдходiв рацiонального. Але тут на переднiй план виходить рацiональна потреба, потреба в рацiональному як необхiдному для виживання й процвiтання, що в соцiальному життi вiдбито потребою в науцi. А мистецтво, у свою чергу, а також релiгiйно-мiстичне як рiзновид мистецтва перестають бути вищою потребою духу [Гегель Г.В.Ф. Эстетика. В 4 т. Т.1. - М., 1968. - С. 11]. Але це ще не означає, що мистецтво, а також релiгiя, езотерика й мiстика як рiзновиди практичного мистецтва, комерцiалiзуючись i поринаючи в суєтнiсть заповзятливостi й пiдприємницького духу, зникають. Сучаснi священики забули, що Iсус Христос вигнав мiняйл iз храму. Але в людинi є потреба мати альтернативу всякого рацiонально-пiдприємницького життя, того пiдприємницького життя, яке забуває найчастiше про бiльш широку проблему, що стосується всiх, усього свiту, свiту за межами конкретно часового, а значить зверненого до вiчного.

Естетичне, художнє, а значить i релiгiйно-мiстичне, оскiльки художнiй досвiд за своєю суттю досвiд релiгiйний [Вейдле В. Умирание искусства. Размышление о судьбе литературного и художественного творчества. - СПб., 1996. - С. 158], несе в остаточному пiдсумку катарсис. Катарсис як очищення потрясiнням, зворушенням - це не просте очищення вiд зайвих, застарiлих, нежиттєвих i непотрiбних закликiв, суєтних евокацiй, вiд упередженостей, не вiдповiдних реалiям. Катарсис - це в цiлому пробудження вiд евокацiйних впливiв, х зняття [Лукач Д. Своеобразие эстетического. В 4т. Т.3. - М., 1986. - С. 33]. Катарсичне переживання взагалi - це результат впливу iстинного релiгiйно-мiстичного ритуалу й iстинного твору мистецтва [Лукач Д. Своеобразие эстетического. В 4т. Т.2. - М., 1986. - С. 428]. При цьому знiмаються всякi заклики (евокацi) при спiлкуваннi, i людина "пробуджується" вiд закличних (евокацiйних) впливiв оточуючих людей i соцiуму в цiлому. Досягається якесь розсiювання смислiв [Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 417] або "пробудження" [Лукач Д. Своеобразие эстетического. В 4т. Т.3. - М., 1986. - С. 33] через потрясiння, що очищує (катарсис), коли вiдбувається вибух [Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 417] вiд множинностi смислiв. I не просто вiд множинностi смислiв при впливi релiгiйно-мiстичного ритуалу або твору мистецтва, а коли в людинi при подiбних впливах здiйснюється сама множиннiсть смислiв [Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 417]. Множиннiсть смислiв, здiйснена в людинi, породжує потрясiння, що очищає, або катарсис. I людина оновлюється. У цьому випадку вiдновлення - це вiдчуження в людинi всього незначного, суєтного, вiдчуження й умирання в людськiй душi всього зайвого. При цьому людина вiдокремлює в собi персонажiв, яких вона грає, i якi є тимчасовi. Тобто, повнiстю людина не перевтiлюється. У нiй залишається сакральне, незмiнне, не перевтiлюване, що не пiдкоряється iдеологi персонажiв, яких грає людина. Вiдчужуючись, людина нiвелює в собi iде, iдеологi, системи застарiлi для поведiнки. Вiдчужуючись людина руйнує в собi все, навiяне культурою, але вже застарiле й таке, що потребує перегляду. Адже регулювати себе ефективно людина може, якщо сприймає новий стан речей, а не тiльки наслiдує найчастiше застарiлi традицi, що навiюють i гiпнотизують людину старими зразками, вiджившими своє. Вiдчужуючи щось у собi, людина не вiдчуває повного емоцiйного занурення у власнi образи, не вiдчуває повного вживання й розчинення в собi сприйманого. Вiдчужуючись, людина руйнує всякi iдеологi, якi вторгаються в не через сприйняття творiв мистецтва. Iдеологi мають сугестивну силу й навiюють певнi культурнi установки. У мистецтвi ж сугестивнiсть може знижатись, тому що там присутнє смiхове начало i гра. Iгрова й смiхова єднiсть як певний комплекс не дає поринати й уживатися в образи, втрачаючи критичну свiдомiсть. При цьому iгровий i смiховий комплекс всi звичнi речi, вiдомi нам як освоєнi, перетворює в якiсь особливi для сприйняття, несподiванi речi, що кидаються в очi. Людина рве вiдносини зi своми звичними уявленнями. Загальновiдоме стає незвичайним [Шкловский В.Б. Гамбургский отчет. - М., 1990. - С. 63]. Iгрове й смiхове "вiдсторонює" [Шкловский В.Б. Гамбургский отчет. - М., 1990. - С. 63], продовжує довготу сприйняття речей, тому що людиною сприймаються не зробленi речi, а процес роблення речей. У процесi сприйняття роблення речей вiдновлюється iстинний стан речей. Людина звикає до речей i перестає х бачити. Iгрове й смiхове в комплексi оновлюють людину, повертають й справжнє бачення речей, свiту, виводять з автоматизму i обновляють й сприйняття, створюючи його новi способи. В остаточному пiдсумку сприйняття людини виходить iз автоматизму. Щоб передчувати бiльш правильно, бiльш iстинно, необхiдно увесь час звiльняти своє сприйняття, свiй чуттєвий свiт вiд автоматизму, вiд упередженостей. Цим звiльненням i займається релiгiя, мiстика, мистецтво. Це хнє iстинне завдання. Воно досягається дiалогом, дiалогiчнiстю, суперечкою, пародiєю, всiм тим, що несе множиннiсть поглядiв, занурюючи людину в невизначенiсть, закреслюючи монологiчнiсть як певну iдеологiю шляхом переклику точок зору, шляхом гри й комiзму, через символи. Адже останнє, тобто символи, "пiдривають" реальнiсть, що безпосередньо сприймається, а також всякi окремi ситуацi в життi людини [Элиаде М. Мефистофель и андрогин. - СПб., 1998. - С. 362], ведуть до домiнанти емоцiйно-чуттєво сфери й вiдторгають практичнi цiлi людини. Притому, це особлива емоцiйно-чуттєва сфера, що наповнюється пiднесеним i сприяє тому, щоб людина глибше пiзнавала саму себе у свой неповторностi й училася розумiти, зрештою, своє призначення. Ця емоцiйно-чуттєва височина, натхненнiсть як обов'язкове мiстить у собi чистоту й строгiсть як вiдторгнення всього незначного. У цьому процесi вiдторгнення незначного, на якому б неусвiдомленому рiвнi воно не перебувало в людинi, обов'язково, певною мiрою присутнє рацiональне. Це проглядається й у релiгi, i в мiстицi, i в мистецтвi, на якому б надiррацiональному рiвнi вони не були. Символiчнiсть релiгi, мiстики й мистецтва присутня при передачi й демонструваннi найбiльш живих форм i образiв. Притому передача й демонстрацiя цього обов'язково має елемент гри, iронi. Iронiю можна побачити навiть у найсерйознiшому релiгiйному ритуалiзмi. Ритуалiзм i влаштовується для здiйснення перепаду серйозностi й несерйозностi як шокування. Релiгiйний ритуалiзм, мiстика, мистецтво уникають фальшi, але не позбавленi iронi, найчастiше в часовому оточеннi ритуалiзму (до й пiсля ритуального дiйства, наприклад) при перепадах.

Обов'язковим компонентом релiгi, мiстики й мистецтва є трансценденцiя. Вона може бути прихованою, але обов'язково є присутньою. Тому художник i вiдхиляється вiд "натури", коли малює. Адже вiн не збирається передати у своєму живописi те, що є в дiйсностi, справдi документально копiюючи цю дiйснiсть. Художник передає трансцендентне, те, що за дiйснiстю, переступаючи цю дiйснiсть i привносячи вищi стани свого духу, коли цей дух вiдчуває себе безсмертним при трансформацiях вiдчуття часу. Передаючи трансцендентне, художник не тiльки наближається до реальностi, але антагонiстично вiддаляється вiд не, iде проти не, деформує й спотворює . Художник зухвалий стосовно реально дiйсностi. Адже вiн зображує iнше ставлення до речей. Вимога передачi iншого взаємовiдношення з речами пiдштовхує художника iмпровiзувати з реальною дiйснiстю, деформуючи й наближаючись у своєму уявленнi до передачi трансцендентних станiв духу. Цi трансцендентнi стани духу особливi, вищi, тимчасовi на тлi повсякденного пильнування людини, вiдторгнуто вiд безпосереднього. I щоб передати цi стани, художник у своєму зображеннi речей вiдхиляється вiд опису нашого звичайного життя. Вiн показує, те що за ним стоть, за цим життям. Вiн показує справжнє. А точнiше, показує приблизно справжнє, не до кiнця пiзнаване, винаходячи тi ж сконструйованi абстрактно-вiдверненi образи. Але i художник до кiнця не вловлює реальнiсть, винаходячи образи й iмпровiзуючи ними. По-справжньому й вiн не передає той стан реальностi, який вiн пережив у своєму мiстичному перетвореннi духу. Але своми творами вiн все-таки наближається до передачi тiє реальностi духу, яка прирiвнюється до об'єктивно реальностi, тiє об'єктивно реальностi, яка завжди самодостатня, надлишкова в порiвняннi з почуттям, винайденим й iмпровiзованим образом, а тим бiльше поняттям. Образи й поняття обмежують i не дають злитися зi справжньою реальнiстю, на яку орiєнтують релiгiя, мiстика, мистецтво. Точнiше, на яку вони намагаються вказати, на яку вони лише натякають. Релiгiйний дiяч, мiстик, художник малюють лише схему, iдею в образах, винаходять iрреальне, наближаючи нас до реальностi, наближаючи нас до того, що є насправдi, насправдi в наших вищих переживаннях i станах, а не в нижчих.

Малюючи перед глядачем i слухачем об'єктивний зовнiшнiй ландшафт, релiгiйний дiяч, мiстик, художник, музикант зображають внутрiшнiй, суб'єктивний ландшафт. Намагаючись передати вище за допомогою схем, образних iдей i символiв, особливо мiстик удається в екскурси власно душi, найчастiше глибоко суб'єктивнi, iндивiдуально неповторнi. Подiбне може не переживатися iншою людиною, а значить, бути далеким iншiй людинi. Але, що б не переживалося людиною, саме переживання починається й вiдштовхується вiд бачень реальних речей. Спочатку давнiй мiстик бачив сонце, яке реально сходить i заходить. I лише потiм це сонце трансформувалося в символ свастики як суб'єктивне вiдображення, що включає й особистi переживання, особистi й неповторнi у свой одиничностi.

Жива форма сонця, як об'єкта, ще не несе на собi особливих, вищих станiв людського духу, у якi включенi переживання неможливостi смертi. Але символiчне зображення сонця у виглядi свастики є орнаментом, що вказує на iснування вищого, Єдиного, особливого стану духу, стану, який пережитий релiгiйною людиною, мiстиком, художником, музикантом одного разу, i, яке є його iдеалом. Цi iдеали згодом, як традицiя, можуть придушувати живе натхнення й одухотворенiсть. Адже люди iнших поколiнь мають iншi вищi стани духу. Традицiя в символах лише частково передає цей вищий стан духу. Усталенi й укорiненi традицi гальмують безпосередню живу комунiкацiю людей. Тому виникають оновлювальнi рухи. Будда своєю нiрваною фактично говорив про той же атман iндузму, у той же час заперечуючи цей атмана як неiснуюче. Тобто життя вимагає вiдходу вiд старого, традицiйного в напрямку майбутнього. Життя потребує оновлення.

Релiгiя, мiстика, мистецтво говорять про людянiсть; не iронiчно, а серйозно ставляться до життя. Тут мова йде про священне, сакральне, йдеться про порятунок. А що може бути священнiше й сакральнiше того, щоб урятуватися? Притому часто мова йде не тiльки про порятунок людсько душi, а про порятунок людства. Один iз важливих шляхiв до цього -- людянiсть, коли нема борьтьби мiж людьми, коли люди солiдарнi. Однак у мистецтвi, причому в найсерйознiшому мистецтвi, присутнiй i елемент iронi, iронiчного пiдморгування [Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. - М., 1991. - С. 218-2160]. Звичайно ж, ця iронiя не доходить до клоунади. Однак iронiчнiсть присутня навiть у найсерйознiших релiгiйних ритуалах. Тут, у цих ритуалах, здавалося б, повинна бути абсолютна серйознiсть, i нi крапельки iронi. Проте не тiльки мистецтво, але й мiстика, i навiть релiгiя мають елемент iронiчно гри. Особливо ця гра, грайливiсть, вираженi, звичайно ж, у мистецтвi. Мистецтво -- це фактично гра. Причому не просто гра, а iгрове глузування людини над собою. Мистецтво -- це гра в процесi глузування над самим собою, щоб нiвелювати помилковi шляхи порятунку людини (i людства), щоб людина могла нiвелювати помилкову особистiсть у собi, розчинити , анулювати, хоча б на деякий час звiльнитися вiд не, щоб людина могла знищити себе як помилкову. Для цього i iснує мистецтво як глузування людини над собою. Цей елемент глузування iснує й у мiстицi, i навiть у серйознiй ритуалiстицi релiгi. Адже тiльки насмiхаючись над собою, людина доторкається до iрреального. Вiдроджується iрреальне в процесi заперечення реальностi. Мистецтво заперечує реальнiсть, у якiй живе людина, реальнiсть застарiлу, не життєву. Воно розвiнчує цю реальнiсть, створювану наукою, особливо соцiальними науками. Заперечуючи реальнiсть, у якiй живе людина, мистецтво пiднiмається над нею, над цiєю реальнiстю. Але мета не просто пiднятися над реальнiстю. Мета мистецтва - пiдняти людський дух над реальнiстю, надихнути, одухотворити.

Розмова про порятунок, чим зайнятi мистецтво, езотерика, мiстика й релiгiя, про порятунок як змiстовну сторону, серйозна i не пiдлягає критицi. Але й хибнiсть цих розмов безмiрна. Ученi - серйознi люди. Вони висувають концепцi порятунку. Справа ж художника, музиканта й поета не приймати всерйоз всiх цих серйозних людей вiд науки. Концепцi вчених можуть бути вiдiрванi вiд життя. Тому в серйозних темах про порятунок простежується iронiчна гра, яку дарує глядачевi й слухачевi людина мистецтва. Мистецтво говорить про порятунок людства, що несе в собi серйознi смисли. Але мистецтво постiйно закреслює помилковi шляхи до цього порятунку у свой iронiчнiй грi, коли людина, в остаточному пiдсумку, починає насмiхатися над собою. Поет, як i священик, стає в урочисту позу пророка, патетично вiщає серйознi пророцтва про свiт, про долю свiту й про порятунок. Але в цих вiщаннях присутнi не тiльки серйознiсть i патетика, але й iронiя, легкiсть танцю. Звичайно ж, тут немає пориву пуститися в танок. Для цього є окремо розважальне мистецтво. Але тут є тенденцiя розбудити юнацький запал, надихнути й одухотворити. Адже всi шляхи до порятунку так ефемернi. Тому святковiсть i елемент розваги вiдволiкає й розважає, дає можливiсть хоч на хвилину забутися. Але мистецтво, а за ним мiстика й релiгiя лише на хвилину стають iронiчними, породжуючи iгрове глузування. Потiм настає черга патетики, серйозних роздумiв про можливостi порятунку. Хоча сама ця можливiсть порятунку для релiгiйного дiяча, мiстика, художника й музиканта в принципi теж гра. Адже серйозно цей шлях виробляється в науцi. Мистецтво ж, а так само мiстика, езотерика й релiгiя, займаються лише нiвелюванням домагань свiдомостi, щоб вiдторгнути в людинi зайвi спонукання щодо цього, повернути людину до свiту, до самих речей, повернути людину до того свiту, який є самодостатнiм, який iснував до появи якихось знань про нього. Тому, лише застосовуючи символiку, художник передає самодостатню речовиннiсть свiту, iснуючого поза всякою символiкою. Художник передає самодостатнiсть речей свiту барвисто, соковито, виражаючи свою прихильнiсть до само сутностi життя. Виражаючи прихильнiсть до життя, художник тим самим надихає й одухотворяє глядача. Коли художник малює сво картини, то вiн сподiвається через цей процес виникнути, вiдродитися. Це передається й глядачевi, який одухотворяється можливiстю й надiєю виникнути й вiдродитися, тобто врятуватися.

Урятуватися значить знайти свободу. Хоч якось, хоч якусь свободу. Свобода - невiд'ємний елемент мистецтва. Цей елемент пронизує не тiльки мистецтво, але й мiстику, релiгiю. Ця свобода людини - бути поза самою собою, хоч на мить у свох станах звiльнитися вiд усього наносного, зайвого i приєднатися до самодостатньо речовинностi свiту. Цю самодостатню речовиннiсть i зображує у свох творах художник, музикант, поет, а також мiстик i релiгiйний пророк. Адже самодостатня речовиннiсть пронизує й саму людину. Речi свiту, х елементи, iнкрустованi в тiло людське; i через уявлення також. Адже це тiло складається з тих же елементiв, що й навколишнiй свiт. Воно просто певним чином органiзувалося випадковостями часу, органiзувалося так, що вiдчуває себе як жива нiжна плоть. Якби наше тiло не було чутливим (що вiдчуває бiль), живим, нiжною плоттю, то воно б i не мало нетваринного начала, яке вiдбивається в психiчних якостях як чуттєвiсть до болю iншого, людянiсть. Якби ми були кам'яними, байдужими, то навряд чи ми, вiдчуваючи бiль iншо людини, були б людяними. Ми, доторкаючись до себе з великою силою, вiдчуваємо бiль. Те ж ми знаємо й про iншу людину, доторкаючись до не. Доторкаючись до навколишнього свiту, ми вiдчуваємо цей свiт свом тiлом. Навiть не доторкаючись до свiту, ми його вiдчуваємо. Через зiр потрапляє колiр, через слух - звуки. Колiр, його глибина, iнтенсивнiсть освiтлення, сприймаються нами. Звук, його рiзкiсть, ритмiчнiсть ми чуємо. Кольори й звуки вiдгукуються в нашому тiлi. Художники пiдбирають приємнi поєднання кольорiв, музиканти - приємнi сполучення звукiв, не рiзких, не рiжучих. Але iнодi й рiжучих, та колючих, що рiжуть i колють наше тiло, передаючи тим самим реальну дiйснiсть, дiйснiсть, що рiже й коле, передаючи тим самим реалi життя.

Кольори й звуки релiгiйно ритуалiстики й мистецтв вiдгукуються в нашому тiлi, сприймаються нашим тiлом, але не як речовинне свiту. Релiгiйна ритуалiстика й мистецтво лише наштовхують на сакральне, сутнiсне. Колiр i звук при цьому, потрапляючи в наше тiло, губляться в ньому, а зiр i слух, блукаючи зовнi, губляться десь в глибинах iснуючого. За допомогою релiгiйно ритуалiстики й мистецтва людина натрапляє на саму себе, переборює себе, вiдкидаючи в собi все незначне й неiстотне. Згiдно з релiгiйною ритуалiстикою й сприйняттям мистецтва людина протвережується вiд життєвих дрiбниць i суєтностi. Це протвереження виникає, коли ми бачимо речi нiби заново. Колiр, рiзнi вiдблиски тiней, рiзне освiтлення в певнiй спрямованостi, певнi ритми з'єднуються релiгiйним вiщуном, художником, i перед нами виникає щось суще, i видимi речi висвiчуються, через що проступає таємниче. I тодi ми бачимо видиме заново. Ритми й свiтлотiнi вiдкривають нам бачення речей заново, вiдкривають нам бачення часу й простору заново, а точнiше, по-новому, незвичайно. Звичайний хiд часу припиняється. Час зникає. I людина вiдчуває вiчнiсть як неможливiсть часу. Ця неможливiсть часу дарує нам вiдчуття безсмертя, вiдчуття неможливостi смертi, стан НЕМРИ (або АМРI). Те ж саме вiдбувається iз простором, коли вiн вiдчувається як нескiнченний. Час i простiр стають вiчним i нескiнченним, i ми переживаємо неможливiсть смертi, що нас одухотворяє. Це (тобто натхненнiсть) i є результат впливу на нас релiгiйного ритуалу, мiстичного священнодiйства, впливу мелодики, ритмiв музики й свiтлотiней живопису. Причому все це не виконується релiгiйним дiячем, мiстиком, музикантом або художником. Все це не виконується ними, а виконується в них; вiдбувається неусвiдомлено. Художник i поет пишуть пiд диктовку тих сил, якi в них творять, вiдбиваючи в них те, що м випадково бачиться. У розумнiй iстотi релiгiйного дiяча, мiстика, художника раптом випадково певне бачиться, бачиться як вiдгук на стан внутрiшнього затоплення [Мерло-Понти М. Око и дух // Французская философия и эстетика ХХ века. - М., 1995. - С. 220-228], певне бачиться, бачиться й пишеться, малюється, музичиться лише для того, щоб виникнути [Мерло-Понти М. Око и дух // Французская философия и эстетика ХХ века. - М., 1995. - С. 220-228], народитися, народжуватися знову й знову, безупинно народжуватися [Мерло-Понти М. Око и дух // Французская философия и эстетика ХХ века. - М., 1995. - С. 220-228]. Причини цього народження полягають у тому, що в людинi вiдбивається iнша людина, сутнiсна сторона, значуща сторона, сторона, де в людинi вiдбито все самє живе вiд цих вiдбиттiв. Вiд цих вiдбиттiв, i зримi уявлення речей у художнику, музикантi, поетi, у релiгiйному дiячi, мiстику. Однак цi зримi уявлення не однозначнi, як в науцi. Адже iнша людина (iншi люди) незбагненна до кiнця. Тому релiгiйнi, мiстичнi й художнi тексти мають незавершену побудову, що несе не повну визначенiсть, а значить, багатозначне. Споживач, читач, глядач, слухач зi своєю iндивiдуальнiстю, добудовують, домислюють, додумують релiгiйне священнодiйство, мiстичне збагнення й художнє уявлення, знаходячи синтоннiсть свого внутрiшнього свiту й внутрiшнього свiту iнших людей. Цей внутрiшнiй свiт дуже складний i неповторний. Люди переживають у ньому неповторнi, особливi почуття, якi неможливо нiяк назвати конкретно. У релiгiйному священнодiйствi, мiстичному збагненнi й музично-художньому вiдображеннi особливi почуття часто нiяк i не називаються [Ингарден Р. Двумерность структуры литературного произведения // Исследования по эстетике. - М., 1962. - С. 21-39]. Але як тiльки є спроба виразити цi почуття, додати м об'єктивностi, змiшати х з об'єктивними проблемами, одухотворивши цi проблеми, указавши на можливе, можливий вихiд з положення, так вiдразу ж з'являється й твiр мистецтва. Тут твiр мистецтва не тiльки безпосередня чуттєвiсть, що вiдбиває суб'єктивнi неповторнi стани душi й об'єктивно наболiлi почуття, тут твiр мистецтва й iдейна спрямованiсть думки, що закликає людину своєю правотою, що вiдкриває людинi можливостi, чим i одухотворяє . Але при цьому вiдкриваються лише iдеалiзованi можливостi, вiдстороненi, усунутi вiд прагматично дiяльностi, створено людиною для одержання користi. Тут вiдкриваються можливостi без своє протилежностi, як неможливостi, без суперечностей, якими насичена наука. Тут немає науки логiки з аналогiями, конкретними послiдовними аналiтичними висновками, якi випливають iз реалiй, упередженнями (упередженнями в силу швидких змiн в реальному свiтi). Тут панує самодостатня й самостiйна, вiльна неупередженiсть, що вiдриває людину вiд прагматичних проблем свом польотом фантазi, фантазi, усунуто вiд конкретних предметiв дiйсностi, дiйсностi, що потребує вiд людини прагматизму в iм'я реального, конкретного виживання. Тут панує усунуте iснування, яке необхiдне щоб набратися сил, усунуте iснування, вiдсторонене вiд реалiй дiйсностi своми фантазiями, якi виражають через процедури наслiдування, виражають можливе в цьому свiтi, виражають одухотворяюче можливе. Це одухотворяюче можливе, по сутi, є нашими мрiями про можливий вихiд зi складного становища в майбутньому. Це нашi мрi й фантазi, що конструюють необхiднi й украй потрiбнi нам стани речей, створюють прихильнi обставини, чим творять i свою протилежнiсть, тобто стани вiдсутностi мрiй i мрiянь, стан руйнування всього цього при хнiй надмiрностi, що ми й називаємо естетичним. Усе це, породжене в людинi, ми вiдносимо до соцiально-культурно дiйсностi на противагу навколишнiй природнiй дiйсностi (гори, хмари, океани, небеснi свiтила). Усе це, породжене в людинi, значуще для не, має сенс i надiляється знаками, позначається. Воно не є самодостатнiм, як навколишнiй природний свiт, але має момент самодостатностi як певний стан людського духу, стан iдеальний, як зразок, який ми називаємо естетичне. Це невиражене, глибинно-внутрiшнє естетичне (i мiстичне) ми хочемо виразити, передати iншим, для чого займаємося наслiдуванням, застосовуємо знаки. У цьому ми бачимо сенс, виражаємо це як змiст, виражаємо експресивно. Експресивне й самодостатнє в певнiй мiрi, обов'язково мiстяться в нашому вираженнi. Мiститься в ньому й iррацiональне, що поєднує й зливає нас iз безпосередньо-природним, що дарує вiдпочинок. Тому естетичне не тiльки внутрiшнє, але й зовнiшнє. Воно, стикаючись, а точнiше, зливаючись iз зовнiшнiм, служить виправданням дiйсностi, чим i одухотворяє нас. Мистецтво, як прояв естетичного, виправдовує зовнiшню природу, i це надає нам сили, тому що без не ми все-таки нiщо. У цих виправданнях мистецтво, як вже здiйсненний продукт, є зовнiшнє, гранично здiйснене людиною. Причому в цих здiйсненнях вiдображена гранично осягнута дiйснiсть як найближча реальнiсть до зовнiшнього свiту. Через цей зовнiшнiй свiт людина знову й знову знаходить свою власну цiлiснiсть, повертаючись до пiдвалин власного буття, знаходячи власне iснування, вiдмiнне вiд природного, тваринного, i знаходячи цим свiдомiсть свого приватного життя. Тут немає практичностi, нi iнструментально, нi комунiкативно, тут немає вiдiрвано умоглядностi, що теоретизує об'єктивну реальнiсть, наближаючись до не. Але тут є натхненнiсть як основа, натхненнiсть, що очищає, перебуває осторонь вiд практики iнструментально й комунiкативно, вiд теорiй науки, але яка суть релiгiйно-мiстичне й естетичне, яке спонтанно породжує твiр мистецтва. Тут релiгiя й мистецтво -- одне. Релiгiя й мистецтво розходяться досить пiзно [Дюфрен М. Вклад эстетики в философию // Эстетика и теория искусства ХХ века. - М., 2007. - С. 152] в iсторi людства. Споконвiчно ж вони -- одне. Корiнь i сутнiсть релiгi й мистецтва злитi як одне-єдине, а у свой спонтанностi прояву й релiгiя, i мистецтво виражають злитiсть людсько iстоти iз природним як самодостатнiм, самодостатнiм джерелом усього. Це джерело є постiйно виникаюча новизна. У релiгi й мистецтвi потрiбний новий погляд на речi, потрiбнi новi форми вираження. Iнакше й релiгiя, i мистецтво перестають iснувати як такi. Новизна природна. Вона позбавлена якихось протистоянь у своєму проявi, тому що позбавлена конструювати застарiлi схеми в людський психiцi. Новизна сама по собi як присутнiсть, як абсолютна повнота, виявлена на почуттєвому рiвнi, новизна споконвiчно безпричинна, що не припускає нiчого у свох практичних устремлiннях до користi. Через цю новизну людина i виражає найдужчу прихильнiсть до свiту, вiдчуваючи власну повноту себе у свiтi. Ця новизна посутi i є виразнiсть. Вона щось виражає, вiщує майбутнє, вимагає залишатися, продовжувати життя, не припиняти життя; вимагає як це не парадоксально, "голосом безмовностi". Голос не припускає тишi. Тут же голос є безмовнiсть, а точнiше "голос безмовностi". Значить, "голос безмовностi" - особливе сприйняття, незвичайне, мiстичне й естетичне. Естетичне значить таке, що вiдкриває можливiсть сприймати нове, новизну, чим мобiлiзує душу людську, надихаючи новим змiстом. При мiстичному й естетичному сприйняттi людина зливається з навколишнiми речами, вiдчуваючи єднiсть iз хньою нескiнченною рiзноманiтнiстю, вiдчуваючи себе родинною душею усьому свiту речей, речей як природних окремостей, що одухотворяють людину. Адже через цi природнi речi говорить сама природа у свой цiлiсностi, повертаючи людину до само себе через загрози, пiдштовхуючи людину додержуватися свого розуму, задуматися. Втрачаючи визначеностi й конкретностi, мiстичнi й естетичнi переживання перетворюються в трансцендентне переживання. Тодi людина, звертаючись до зовнiшнього свiту речей, чiткiше вгадує саму себе як незмiнну й неповторну iстоту, вiддаливши, а точнiше, повнiстю скасувавши в собi рефлексивне начало. Точнiше, рефлексiя сама зникає при таких станах. Поза рефлексiєю людина повертається на рiвень сприйняття. Але сприйняття трансцендентного характеру, або естетичного сприйняття, що має сво особливостi. Цi особливостi полягають у тому, що сприйняття залишається певною мiрою незмiнним, не маючи тенденцi продовжуватися як у рацiональному розумiннi, що оперує поняттями, так i в iррацiональнiй уявi, постiйно залучаючись об'єктами свiту. У такому положеннi сприйняття, а точнiше естетичне сприйняття, вiдчужено. Тут нiвелюється як реальне рацiонального, так i деякою мiрою iрреальне iррацiонального. А повнiстю нiвелювання вiдбувається при трансцендентному. При естетичному присутнiй змiст, що одухотворяє, на рiвнi сприйняття, сприйняття естетичного, що вiдроджує людину знову й знову, що переробляє всякий iнстинкт, тим самим унеможливлюючи прояв якогось варварського пориву. Потенцi для прояву цього варварського прориву накопичуються, коли людина веде максимально автоматизоване життя, перетворившись на машину. Таке життя є людський iнстинкт. У цьому життi людина вiдчужена вiд новизни, вiд безпосередностi культурного життя. I якщо тут i присутнi феномени культури, то вони вiдчуженi вiд безпосередностей самого життя. У зв'язку з цим людина втрачає свою цiлiснiсть, цiлiснiсть, у якiй злитi духовне й тiлесне, злитi релiгiйно-мiстичнi й художнi начала людини. Коли наявна ця злитiсть, то мистецтво в людинi проявляється як храмове, лiтургiчне, сакральне, проявляється як результат вiльно гри людських сил навiть у ситуацi нового катастрофiчного свiтовiдчування. Це катастрофiчне свiтовiдчування проникає й пронизує виражальне, виражальнi форми мистецтва. Просто "така погода надворi", таке переживання свiту в сучасно людини, просто такий свiт ХХI столiття, свiт космiчних катастроф, свiт вiдчуття кiнця iсторi й кiнця свiту. Але якщо в людини жеврiють можливостi, то мистецтво лiтургiчне й сакральне, мистецтво релiгiйно-мiстичне, у мистецтвi проглядається можливiсть завоювання нових сфер, якi дозволяють життю встояти й процвiтати, а не тiльки вiдчувати на собi космiчний процес розпаду, розкладання й розпилення людського життя, що веде до смертi.

У ХХI столiттi людство має iнше свiтовiдчування, нiж в античному свiтi чи середньовiччi. Це свiтовiдчування накладається на релiгiйне й мiстичне священнодiйство, на театр, кiно, на релiгiйно-естетичну картину свiту в цiлому. У цьому свiтовiдчуваннi вже немає сонячного життя. Сонце тут уже не божество, а сукупнiсть ядерних реакцiй, що несе загрозу життю. У релiгiйному священнодiйствi й мистецтвi уже не проявляється радiсть втiлення свiтлого сонячного життя. Людина просто живе пiд загрозою космiчного урагану, що в будь-яку хвилину може здерти з людини шкiру. Опали квiти колишнiх свiтовiдчувань людини. Нетлiнна краса колишнiх релiгiйних священнодiйств i мистецтва в цiлому вже не пророкує зелень листя i космiчну весну. Нетлiнна краса проявляється, пробивається на свiт божий, коли знайдена можливiсть, можливiсть вижити, можливiсть виживати й процвiтати для життя взагалi, й для людського життя, зокрема. Релiгiйно-художнє сприйняття й творчiсть цiлiснi уже по-iншому. До складу цiє цiлiсностi входить багато аналiтичного, знань вiд наук.

Релiгiйно-естетичне начало людини шукає твердиню, тверду субстанцiю для можливостi врятуватися, урятувати життя. Релiгiйно-естетичне начало фiксує у свох описах також i протилежний стан людсько душi, стан, коли рятуватися не треба, коли переживається неможливiсть смертi, стан НЕМРИ (або АМРI), коли людина i є Божественне, Бог у свой самодостатностi. Але це лише момент у конгломератi душевних станiв людини. Повсякденне життя людини насичує iншими станами, станами, пройнятими науковими реалiями, що вiдбивають справжнi реалi об'єктивно дiйсностi, у якiй велика можливiсть розпаду пiд натиском космiчного вихру. Це дає нове вiдчуття свiтового життя. У ХХI столiттi воно переважає. Вiк постмодернiзму змiнюється вiком космiзму, або космомодернiзму, де царюють чорнi дiри Всесвiту, iснуючи як справжня об'єктивна реальнiсть, а Царство Боже виявляється лише усерединi нас [Библия.- СПб., 1908. - С. 1313 (Лк 17:21)], i не має сенсу мiркувати про Вищого Бога як про зовнiшнє [Пахомов С.В. Рамана Махариши // Религиоведение: энциклопедический словарь. М., 2006. - С. 846]. Бог перетворюється в стан Божественного в людському дусi. Цей стан Божественного має чiтку визначенiсть. В його рисах вгадується Явлення Господа, Царство Боже, Преображення, Знамення Аллаха, Фана, Дао, Ву, Нiрвана, Саторi, Сяяння Благого Помислу, Турiя, Мокша, Самадхi, Ирiй. Вiн переживається як неможливiсть смертi, i тому його називають станом НЕМРИ (або АМРI).

Пережити стан неможливостi смертi -- це пережити стан компенсацi усвiдомлення своє смертностi, усвiдомлення, що поселяється в людинi при формуваннi особистостi, при виникненнi самосвiдомостi. Людина як особистiсть -- це урахування й своє смертностi. Переживання неможливостi смертi -- це вiдсутнiсть несправжньо i подвiйно особистостi, нiвелювання всього зайвого аж до зникнення особистостi, якщо в нiй немає чогось значущого, життєвого. Подiбнi переживання, iменованi як Божественнi, трансцендентнi, трансгресивнi, нумiнознi, пронизують релiгiйно-художню свiдомiсть сучасно людини. При х переживаннi людський образ зникає як конкретика. У сучасному мистецтвi цей образ зникає при впливi багатьох факторiв людсько особистостi, факторiв якi треба урахувати, вiд чого образ символiзується. У сучасному мистецтвi цей образ зникає також й при впливi деяких об'єктивних факторiв, таких як космiчний ураган, що розпиляє геть усе. Цей космiчний ураган спопеляє людину, а в релiгiйно-художнiй свiдомостi спопеляє образ людини. Людина вiдходить на заднiй план. Уперед висуваються космiчнi сили. Людина ж розчиняється, розрiджується в цьому космiчному хаосi. Сучасна релiгiйно-естетична картина свiту виражена в лiричнiй марi космосу й у можливостi людини вижити, вижити для життя, вижити для майбутнiх становлень. Iз цим лише й пов'язана радiсть i сльози людини як тепле на тлi холодного Всесвiту. Життєва стiйкiсть зникла. Новiтнi факти науки постiйно поселяють цю нестiйкiсть у людинi. Людина винаходить машини для своє стiйкостi, художню культуру, щоб надихнутися й одухотворитися на новi звершення. Аби тiльки образи цiє культури не вiдiрвалися вiд життя, вiд його органiчного корiння. Машини не можуть замiнити цю органiку життя. I про це говорить мистецтво. З якого б творчого нiщо людський дух не творив мистецтво, все одно в цьому нiщо є налiт життєвостi. Нiщо у творчостi художника -- це руйнування старого, вiджилого. Коли це нiщо розцвiтає, то зникають всi твердо встановленi людством межi. Але цi межi не стосуються живого життя. Воно присутнє завжди. Можуть бути наявнi всякi фантазi, створенi з нiчого. У цих фантазiях, як би площини в них не змiщалися, все-таки присутнє життєве, цiлюще завдяки органiчним, а не машинним образам. Саме органiчнi, живi образи одухотворяють i зцiляють людину, яка протистоть космiчним вихрам i бурям, нескiнченно безмiрним i згубним. Але ця згубнiсть не лякає одухотворено людини, що герочними зусиллями переборює перешкоди. Людина вiльна перед лицем грiзного космосу. З духовно глибини вiльно людини народжується мистецтво як вiльний плiд, що надихає й одухотворяє саму людину, людину цiлiсну, яка об'єднує у своєму мистецтвi всi протилежностi. Ця цiлiснiсть i є теургiя мистецтва. Смисл цiє цiлiсностi -- служити вищому творчому життю, його розквiту, його продовженню. Тому ця цiлiснiсть не допускає краси зiв'янення й вiдцвiтання, не допускає краси осенi, у якiй зникає сама цiлiснiсть i можливiсть вiдродження. Хоча пiсля осенi (i зими) вiдродження є. I це закладено в образах само осенi. Тому осiнь приймається. Тут цiлiснiсть, як i безпосереднiсть, все одно мiстить у собi свiтло, вiд якого й печаль свiтла (О. С. Пушкiн), свiтлий сум [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 136], свiтло, вiд якого, так чи iнакше, не доходиш до розщепленостi й роздвоєностi, а залишаєшся витонченим, вишуканим, хоч це свiтло лише мерехтливе. Але це мерехтiння вiдкриває невiдомi можливостi, чим живе i мистецтво, i цiлiснiсть людини, яка виробляє це мистецтво, що дарує людинi катарсис як очищення й зцiлення для нових подвигiв на шляху порятунку й виживання. Тут свiтло - завжди одкровення, вiд якого печаль свiтла (О. С. Пушкiн) i свiтлий сум [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 136], вiд якого вiдкриваються глибини буття, що витончують людину, позбавляють роздвоєностi, дають людинi можливiсть перетворити в культуру усе глибшi й глибшi шари буття. У цiй цiлiсностi немає варварського. Хоча й варвар цiлiсний. Але вiн ще й грубий, вiн ще в невiданнi. Вiд того й цiлiснiсть. Неварварська цiлiснiсть iнша. Варвар не знає iншу людину, не знає космiчнi процеси. Його груба цiлiснiсть i невiдання виникають вiд iнстинктiв. Вiн ще не знає внутрiшнiх катастроф. Але вiн має про це ще довiдатися. I тодi цiлiснiсть його перетвориться на роздвоєнiсть. Почнеться криза. Сучасне мистецтво й людина, створююча це мистецтво, вже переступили, цю кризу, але увiбрали . I тому музичнi симфонi, картини, поєзi ХХ-ХХI столiття мiстять у собi внутрiшню кризу, пронизанi цiєю кризою, дарують печаль. Але ця печаль все-таки свiтла (О. С. Пушкiн), свiтлий сум [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 136], кличе до нового духовного переродження людини й дає внутрiшнє просвiтлiння у творчих актах i у всяких справах людських.

Релiгiйно-мiстична ритуалiстика й правила перспективи в мистецтвi повиннi бути порушенi, щоб у людинi, що бере участь у подiбних релiгiйних священнодiйствах i творчих актах художника, зажеврiлася реальнiсть. Правильно виконаний ритуал вiруючого, правильно виконаний малюнок художника копiюють i позбавленi життєво основи. У них не побачиш теплоти людсько реальностi; лише просте копiювання i бездушнiсть. Порушення правила - це необхiднiсть. Iнакше можна вважати, що релiгiйно-мiстичне й художнє дiяння не вiдбулося. Тi правила, яким учать, повиннi бути зрештою порушенi у творчому актi iнновацiйного процесу. Не правильнiсть, а суперечливiсть у рухах, що порушують те, чому вчили, не позбавленi все-таки розрахунку й розумностi. Тут ми бачимо просто нову розумнiсть на новому етапi, розумнiсть, що перекреслює старе, вiджиле. Якщо в релiгiйно-мiстичному дiяннi (дiяннi на мiкрорiвнi) i в мистецтвi не здiйснюється вiдступ вiд правил, то там панує невиразнiсть i безживнiсть, там тодi пряма перспектива, не змiнена, а значить, немає правдивостi [Флоренский П.А. Обратная перспектива // Философия русского религиозного искусства ХVIII - ХХ веков. Антология. - М., 1993. - С. 247-264]. У той же час порушена перспектива (або безперспективнiсть за П.О. Флоренським), -- показник правди. Особливо це характерно для релiгiйного мистецтва, для церковного, де панують високi почуття, а не просто розважальнiсть, мета яко лише вiдволiкти увагу глядача й слухача. Процес порушення перспективи (або безперспективнiсть за П. О. Флоренським [Флоренский П.А. Обратная перспектива // Философия русского религиозного искусства ХVIII - ХХ веков. Антология. - М., 1993. - С. 247-264]) мiстить компонент, що передає мiстичний стан людського духу, складником якого є переживання неможливостi смертi (стан НЕМРИ або АМРI). Порушення перспективи, а точнiше звiльнення вiд старо перспективи, -- це й звiльнення людини вiд упереджено застарiло своє окремо точки зору, звiльнення людини вiд своє старо (застарiло) особистостi. У такi моменти життя людина переживає зникнення своє особистостi й смерть здається й неможливою [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306]. Людина переживає стан НЕМРИ (або АМРI). Це результуюче релiгiйно-мiстичного дiяння, релiгiйного мистецтва, та й взагалi будь-якого високого мистецтва, що надихає й одухотворяє. Тiльки в русi людини до своє ново особистостi вiдбувається збагнення смислiв дiйсностi, а не дублювання цiє дiйсностi, фотографування без розсуду й спецiального наведення об'єктива фотоапарата або копiювання малювальником на полотнi, наприклад, дерев i будiвель якi вони є в реалi без змiн.

Релiгiйний дiяч i художник у своєму символiчному дiяннi знаменує iснування особливо, найглибшо реальностi, зникнення в собi застарiло особистостi й пробудження до нового життя (вiдновлення), а не просто замiняє дiйснiсть лише видимiстю, зовнiшньою подобою, позбавленою життєво правди. Адже мета -- це перетворити, оновити, очистити, надихнути, одухотворити, а не повторити точно так само, як було колись в реальностi. Iлюзi й повторювано iмiтацi життя, що привертає увагу й паралiзує волю сценiчними трюками, недостатньо, щоб вiдторгнулася застарiла особистiсть, щоб людина пережила стан неможливостi смертi, стан НЕМРИ (або АМРI), що одухотворяє. Необхiдний ще й досвiд загальнолюдського життя, щоб заперечення застарiло особистостi набрало правильного напрямку. Просто безвольного споглядання релiгiйного священнодiйства або театрально сцени недостатньо. Людина в результатi може одержувати iлюзi й обман i бути далекою вiд одухотворюючих переживань вищого плану. Людина може загрузнути в iлюзiонiзмi й у сприйняттi подоб, що творяться релiгiями й мистецтвами, подоб, позбавлених символiстики. Це не торкається релiгi i мистецтва, що пробуджують високе. Високе, пiднесене пробуджується в людинi не просто вiд iлюзiонiзму й створених подоб, а вiд символiв реальностi, реальностi пережитого вищого стану духу, при якому вiдчувається неможливiсть смертi, реальностi, безпосередньо вiдчуто як переживання, а потiм втiлено в символи, реальностi як ново природностi, що одухотворяє й надихає людину, реальностi, яка спонтанно осягнута людиною, а не наперед приготовлена. Тому й перспектива художника, заздалегiдь розподiлена [Флоренский П.А. Обратная перспектива // Философия русского религиозного искусства ХVIII - ХХ веков. Антология. - М., 1993. - С. 247-264], не передає справжньо мiстично реальностi духу як вищо реальностi. Необхiдна змiнена перспектива, завчасно не розподiлена.

У справжнiй релiгi й у високому мистецтвi iлюзiонiстське створення подоб i всяке зображення взагалi служить лише натяком на реальностi вищих станiв людського духу. Такi релiгi й мистецтва наводять на уявлення, на справжню реальнiсть людського духу як Божественного, як Святого. Але такi релiгi й мистецтва не копiюють образи. Адже те, про що говорять такi релiгi й мистецтва, - священно, сакрально, Божественно. Воно i є Бог. Тому в деяких релiгiях, наприклад в iсламi, навiть заборонена образотворча дiяльнiсть. Адже те сакральне, до якого прагне релiгiйний дiяч або художник, настiльки самодостатнє, цiлiсно єдине, що не вмiщається в конкретику образу. Потрiбнi додатковi образи-символи. Символи єднають в напрямку абстрактного єднання. При сприйняттi людиною такi символи узагальнюють всi уявлення про свiт до ануляцi всiх зайвих, застарiлих уявлень. Процес ануляцi всiх застарiлих уявлень i зайвих спонукань робить людське "Я" тимчасово бездiяльним, але в той же час i таким, що вiддзеркалює злитiсть воєдино всього iстотного в людинi. Це людське "Я" з'являється все-таки як мнимий фокус злитих воєдино уявлень суб'єктивного свiту, свiту самого по собi, позбавленого реальностi як конкретики при вiдторгненнi не значущого, тому й не переданого. А який мiстичний досвiд переданий по-справжньому? Нiякий! А мова йде саме про мiстичний як про релiгiйно-художнiй.

Релiгiйно-мiстична й художня картини свiту -- це не тiльки вигадана сфера, але й реальнiсть особливого стану людського духу, вищий стан цього духу, стан, який може пiзнавати наука своми методами, включаючи його надалi у наукову картину свiту. Наука може пiзнавати подiбнi стани людського духу, але через свою абстрагованiсть не може передавати цi стани безпосередньо. Для передачi й донесення до глядача й слухача особливостей подiбних станiв духу iснують релiгiя й мистецтво, що формують чуттєве в людинi. Мистецтво й релiгiя нерозривнi. Тут художнiй досвiд за своєю суттю є досвiд релiгiйний. Цей досвiд передає властивiсть єдностi, характерну для вищого стану людського духу. Усе єдине в цьому станi - i чуттєве, i розумне, i вольове. Ця єднiсть є темою мистецтва. Хоча сучасне мистецтво все частiше у свох описах душевних станiв людини передає розрив, роздвоєння, розлад. Але мистецтво, пiдключаючи до цього релiгiю, мiстику, прагне вiдновити втрачену єднiсть. Це має прояв в стилi як формi душi, у якiй жеврiє ця єднiсть, тому що стиль завжди стосується надособистого. Надособисте завжди змiстовне. Воно визначає наперед. Своми визначеннями надособисте як стиль, як особлива форма єднання в людинi всього, що iстотне, i вiдторгнення неiстотного пов'язується iз сутнiстю само людини як iстоти завбачливо. Але щоб правильно передбачати, вiд людини повинно вiдпасти все неiстотне, зайве, незначне. Цим вiдторгненням незначного i зайнятi мистецтво, релiгiя, мiстика. Це практична основа для релiгiйно-мiстично й художньо картин свiту, результуючою яко є внутрiшня погодженiсть i гармонiя людських душ у хньому духовному єднаннi як соборностi. Коли ця результуюча втiлена, то розiрванiсть на протилежностi, такi як спогад i передчуття в людинi злитi в цiлiсну спрямованiсть, де доцiльнiсть вiдходить на другий план. Адже точний розрахунок, доцiльнiсть i утилiтарнiсть у людинi, у розумi, не творять самi по собi, у процесi чого виникають у душi вищi стани свiдомостi як стиль, що єднає всi начала людсько сутностi. Для цього потрiбна сама душа, а не тiльки розум, розсуд, рацiональнiсть, що стандартизує, роботизує й механiзує, а не одухотворяє людяне начало в людинi. Для натхненностi потрiбний стиль, виразнiсть, прагнення виразити, жага, яка веде до умиротворення у вищих станах свiдомостi як Божественних, самодостатнiх, що дарують вiдчуття безсмертя. Виразнiсть як обов'язковiсть (зображальнiсть не обов'язкова; образотворчi мистецтва обов'язково щось виражають) обiймає вже втiлене людиною, обiймає не тiльки мистецтва з х втiленою художньою свiдомiстю краси й височини, але й релiгi, релiгiйне, мiстичне, -- все те, що не являє собою наукову картину свiту, але одухотворяє людину, дарує й можливостi, якi необхiднi в стискаючому людину свiтi необхiдностей, свiтi законiв природи.

Натхненнiсть там, де виразнiсть. Виразнiсть вiдкриває; вiдкриває людську душу iншим. Виразнiсть людяна. У нiй присутнє людяне у свой внутрiшнiй гармонi. Тут гармонiя i є тiєю красою, яка є за своєю суттю, виражальним, якому притаманна цiлiснiсть. Цiлiснiсть, яка крiм того, що позбавлено практично доцiльностi, позбавлена зробленостi за наперед пiдготовленими, мертвими механiчними прийомами, позбавлена механiчностi, механiзацi мислення, але повна живого життя, одухотворена.

Центр i смисл всiє релiгiйно-мiстично й художньо картини свiту не просто цiлiснiсть i одухотворенiсть, а людянiсть. Людянiсть є сутнiсно-змiстовна сторона цiє картини свiту, сторона, яка вiдсутня в науковiй картинi свiту, яка по сутностi позаморальна. Людянiсть релiгiйно-мiстично й естетично (художньо) картин свiту розкривається через вираження людського життя, людсько душi, людського тепла, а не через розрахунок i логiку голого розуму. Розрахунок, логiка розуму i в цiлому рацiональнiсть властивi науковiй картинi свiту.

Цiлiсне споглядання й одухотворенiсть у ненауковiй картинi свiту (або, iнакше кажучи, релiгiйно-мiстичнiй i естетичнiй) -- є суб'єктивно результуюче людянiсть як сутнiсного начала, а значить, у цiлому людське сприйняття всiє природи, бездушно природи як предмета для науково картини свiту. У релiгiйно-мiстико-естетичнiй картинi свiту важливi не розрахунок, а випадковiсть i духовнiсть, коли людина раптом вiддає останню жу (вiтамiни) iншому, а сама умирає (страждає тiлесно). У цьому сутнiсть плотi, а не тiльки в абстрагованiй механiзацi, так властивiй науковiй картинi свiту, через що й позбавленi живо повноти.

Як вже вказувалось вище, людянiсть виражена через стиль. I цей стиль властивий не тiльки мистецтвам, але й релiгiям, мiстицизму. Скрiзь, де присутнiй стиль, присутнi одухотворенi форми, а не просто приємнi вiдчуття, що лоскочуть слух, приємностi ритмiв замiсть глибини почуттiв. Необхiдно розрiзняти поверхневi гармонi вiд гармонi глибинно людяностi почуттiв, де в способi комунiкативно передачi немає механiчностi, немає розважальностi в гаяннi часу. Мистецтва й релiгi для марнування часу мають iнший колорит й iншi завдання. Вони не входять у картину свiту, що має значеннєвий компонент. Вони не пов'язанi з визначальною єднiстю стилю й соборнiстю як iстотним. Вони не пов'язанi з доцiльнiстю абстрактного розуму, що властиво науковiй картинi свiту. Вони поза картинами свiту, як механiчна тварина. Всi картини свiту виникають тодi, коли людина звернена не тiльки до себе, а до природи для всiх, що спостерiгається в науковiй картинi свiту, або до того вищого, чим живе людина в можливостях свох майбутнiх становлень, як це бачимо в ненауковiй картинi свiту (тобто релiгiйнiй, мiстичнiй, естетичнiй, художнiй). Якщо ж людина замкнута на себе, то в нiй говорить тваринне начало. Людське ж вiдкрито до iншого. Тiльки тим воно й людське. Але навiть залишаючись на одному мiсцi у вiдбиттi реалiй своми постiйними законами (що властиво науковiй картинi свiту), людина з'жджає також до тваринного начала. Тому й iснує рух до надособисто цiлiсностi, до надособистого, до надособистiсного, до надприродного, що спостерiгається в релiгiях. Тому й iснує ненаукова картина свiту, тобто релiгiйна, мiстична, естетична, художня, де рух вiдбувається вiд душi до душi, i немає вiдношення тiльки або до чуттєвостi або до розуму, немає розваги певними мозковими ходами подiбно до шахових операцiй i немає ударiв по нервах з метою шокування й часткового виконання психотерапевтичного завдання у випадках глибоко патологi, що притаманне деяким видам мистецтва. Але масове має якраз подiбне. Там iде змiшання всього з усiм, аби тiльки вiдволiкти. Там i розумнiсть у поєднаннi з безплiднiстю, там i видима, прикрашена свiтлiсть, там i розум, що вираховує до дрiбниць. Там насамперед втрата цiлiсностi, втрата руху до втiлення цiє цiлiсностi. Там повна втрата вiри у всеєднiсть, а лише iнтерес до себе, до власних вигод. Там особистостi роз'єднанi, кожна сама по собi, вони не мають єдностi, яка одухотворяє, дає життя, а лише розважаються й вiдволiкаються.

Релiгiйно-мiстична й художня картини свiту -- це, по сутi, iстинна вираженiсть (або адекватне вираження), тобто ситуацiя, коли всi абстрагованостi (абстракцi) у людинi iнтегруються в чуттєве, здатне одухотворити й надихнути можливостями майбутнiх становлень. Така виразнiсть умiщає в себе адекватне сполучення реалiй життя з тим свiтом людини, який несвiдомий, поза смислами. Таке сполучення вирiвнює перекручену людину, органiзує в єднiсть, очищає й тим самим дарує й натхнення й вiдпочинок, одухотворяючи дух.

Коли мова йде про iстинну вираженiсть, то в людинi передбачається цiлiснiсть, яку вона знаходить за рахунок очищувальних процесiв своє душi, що очищають вiд усього застарiлого, вiджилого, наносного, несуттєвого, зайвого. Iстинна вираженiсть iснує в певнiй формi, що являє собою певний образ. I все тут тотожне, рiвне, злите в єдину цiлiснiсть. Релiгiйний подвижник, мiстик i художник своми дiяннями творять форму, а результатом цього процесу є iстинна виразнiсть. Фактично через форму твориться iстинна виразнiсть. Вона мiстить у собi образ абсолютного характеру, вже не вiдбиваний нi в чому, а iснуючий сам по собi, тому що тут чуттєвiсть i розумнiсть адекватнi й злитi в єдину цiлiснiсть, що дає людинi справжнiй стан душi, що надихає й одухотворяє, що вiдкриває людинi можливостi для процвiтання в життi.

Через релiгiйного подвижника, мiстика й художника проходить стихiя свiту як неусвiдомлене, що належить до сфери несвiдомих структур людсько психiки. Це неусвiдомлене й надихає своєю глибиною. Воно й спонукає релiгiйного подвижника, мiстика й художника своми стихiйними поривами, надихаючи своєю безпосереднiстю, для прояву несвiдомо волi до створення нового.

Релiгiйний подвижник, мiстик, художник, постiйно творячи не наукову, а релiгiйно-художню картину свiту, роблять все тотожним, зливаючи воєдино стихiю несвiдомого i свiдомого. Несвiдоме стає свiдомим, i навпаки. При цьому стихiя людини, що не знає себе, i воля, що не знає свох намiрiв, раптом обрамляються свiтлом образiв, перетворюючись у форму як згусток iстинно вираженостi; з хаотичного руху виникає лад i мiра. Глибини хаосу й свiдома впорядкованiсть мiрностi зливаються в гармонiю, що зрештою народжує символ. Несвiдомо-темнi глибини хаосу, в остаточному пiдсумку, розкриваються ясними символами. Несвiдоме стає свiдомим, i навпаки - свiдоме несвiдомим.

Релiгiйний подвижник, мiстик, художник, є подвижниками тих сил, якi м далекi, якi вiд них не залежать, але, якi виникають, внаслiдок можливостей, можливостей, що стають в нас вiд художностi сприйняттiв, i вражень, що народжуються як художня форма, де цi сили переживаються як щось таке, що творить самих себе, як начало, не залежне нi вiд чого, начало, позбавлене керування згори, де панує самообумовленiсть, яка не пiдкоряється нiчому часовому, як безчасовiсть i вiчнiсть, а значить i безсмертнiсть. Тобто переживається стан безсмертя, стан неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Краса й височина, що таять у собi можливостi вiдроджуватися, є сутнiстю цього стану. Ця краса й височина проходять через релiгiйного подвижника, мiстика, художника й проявляються у свiтi через хнiй рух. Але цей рух неусвiдомлений. Тобто панує пасивнiсть. Релiгiйний подвижник, мiстик, художник є лише провiдниками. Вони нi при чому; i не розумiють, звiдки з'являються в них, у хнiх душах тi або iншi образи. Тобто, у них вiдбувається творчий процес, пiд час якого вони не належать собi й не вiдповiдають за сво вчинки. Iнакше кажучи, вони пасивнi, внаслiдок чого є провiдниками iстинно виразностi, що мiстить можливостi, можливостi майбутнiх становлень, можливостi, що одухотворяють i зцiляють. Пасивнiсть дає можливiсть мiнiмально спотворити тi можливостi, якi зберiгає художнiй образ iстинно виразностi. Але крiм пасивностi присутня й самовiддача, що передбачає напруження волi як необхiднiсть. Ця необхiднiсть перемiшується з волею й випадковiстю в людському дусi, у проявах цього духу. Iстинна виразнiсть вiльна в проявi, але сама людина як особистiсть, як соцiальна iстота необхiдно обумовлена. Тому художня форма, що твориться людиною, сплавляє воєдино волю й необхiднiсть. Цей сплав має властивiсть невимушеностi й блаженно самодостатностi, що чарує й одухотворяє саму людину й оточення. Вiд цього сплаву людинi "легко дихається", що є в цiлому результуючою всяко ненауково картини свiту.

Натхненнiсть i "легкiсть подиху" можливi через те, що в людському почуттi є повернення на себе, обмеження себе собою ж [Лосев А.Ф. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 78-99], тобто вiдкидання несуттєвого, незначного, застарiлого, вiджилого, умирання будь-яких зайвих спонукань, скасування надлишку спонукань [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 196-197], а значить вiдторгнення застарiло особистостi, аж до зникнення цiє особистостi в переживаннi неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308], коли час, пов'язаний з особистими проявами, зникає й людина переживає вiчне, вiчнiсть. Надлишок спонукань, як гра i як смисл, перетворюється в художню форму, повертаючись до себе, коли стихiйнiсть людсько самосвiдомостi крутиться сама в собi, постiйно повертаючись у вихiдне положення, концентруючись i конденсуючись вiд цього обертання-повернення. Результуючою цього процесу є така форма людських проявiв, яка одночасно вiдчуває й не вiдчуває свою iстинну вираженiсть. Це вiдбувається вiд абсолютно рiвноваги всього (чуттєвого й нечуттєвого), вiд гармонi. Це свого роду самовiдчутна надчутливiсть [Лосев А.Ф. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 78-99]. Це та форма (форма проявiв релiгiйного подвижництва або художня форма), коли ми вiдчуваємо те, що вище за почуття [Лосев А.Ф. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 78-99]. Це не просто результат гри. Це результат гри людини iз самою собою, де не спостерiгається такого надлишку спонукань, який можна було б назвати надмiрним. Вiдсутнiсть надмiрностi, та й взагалi зайвого, породжує радiсть i насолоду вiд подiбно художностi форми. Гра iз самою собою дарує людинi радiсть i блаженство, дарує яснiсть почуттям, що вiдбивають атмосферу суспiльних вiдносин, що саме по собi вже виходить за межi особистiсного обертання.

Художня форма стикається з атмосферою суспiльних вiдносин. Ця атмосфера вбирає в себе як логiчне, так i алогiчне, як буття, так i iнобуття. Iстинна виразнiсть об'еднує х у єдине своми можливостями, даруючи людинi стан натхнення й одухотвореностi.

Художня форма являє собою iстинну вираженiсть. Вона розкриває цю вираженiсть через демонстрацiю людинi можливостей, тим самим одухотворяючи й взагалi надихаючи на життя, на його продовження. Художня форма не просто демонструє можливостi, являючи собою iстинну вираженiсть, але й вiдкидає всi зайвi можливостi, що приносить людинi єднiсть духу, залишаючи один варiант смислу, неподiльного i єдиного. Неподiльнiсть у смисловому вiдношеннi є нерозрiзненiсть [Лосев А.Ф. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 78-99]. Нерозрiзненостi притаманна невираженiсть. Не можна виразити те, чого не розрiзняєш [Лосев А.Ф. Форма. Стиль. Выражение. - М., 1995. - С. 78-99].

Невираженiсть властива не тiльки художнiй формi, але й мiстичному, релiгiйному. Але тут справжня невираженiсть пiднесеного стану людського духу все-таки якось виражена, перетворена в iстинну вираженiсть, у художню форму як розкриття цiє iстинно вираженостi. Простiше кажучи, дiйсно невиражений стан людсько душi (духу) перетворено в символ. Символ являє собою вираження, i iз всiх наявних виражень це iстинна вираженiсть як цiлковита виявленiсть, у всякому разi максимально наближена виявленiсть, наближена до того дiйсно невираженого пiднесеного стану свiдомостi людини, який можна розумiти як Божественне, трансцендентне, трансгресивне або просто пiднесено-одухотворене. Символ передбачає невираженiсть. Але в той же час символ виражений: виражений сам для себе як цiлковита виявленiсть, або просте вираження. Хоча символ - це не просте вираження. Символ - це акцентоване вираження, яке звертає увагу на адекватнiсть вiддзеркалення об'єктивно ситуацi. Об'єктивнiсть ситуацi вимагає вiд людини певно активностi й iнтенсивностi дiй, що обов'язково повинно враховувати справжню невираженiсть пiднесених станiв душi, за яких панує краса й гармонiя.

Мистецтво служить ритуальному дiянню. Творам мистецтва поклонялися, оскiльки це були стату богiв. Однак боги змiнювалися. I в середнi вiки в статуях язичницьких богiв уже не бачили краси й вищостi. Це були вже не боги, а iдоли. Вони могли лише вселяти страх i наганяти жах. Тобто до статуй богiв як до творiв мистецтва було упереджене ставлення. Установки людини накладають вiдбиток на сприйняття творiв мистецтва, на сприйняття природи, з яко народжуються цi твори. Цi установки як частина ненауково картини свiту в людинi - слiд вiд ритуально основи. Ритуальна основа за своєю суттю є практичною дiяльнiстю. Якщо це практична дiяльнiсть вiдносно богiв, то ритуальною основою є релiгiя. Якщо ця практична дiяльнiсть стосується якихсь соцiальних установок, то ритуальною основою є полiтика. Тодi мистецтво служить полiтичнiй ритуалiстицi й супутнiм й культам.

Мистецтво й релiгiя мають один корiнь, певним чином, у вiдношенi вищих станiв людини, злитi воєдино. До епохи Вiдродження розходжень в них не спостерiгалося. Лише в епоху Вiдродження сакральний культ i профанний культ перестали бути єдиним. Крiм сакрального релiгiйного культу виник профанний культ служiння пiднесеному й прекрасному. Однак профанне було також сакральним, але без богiв, без релiгi. Сакральне залишилося як необхiдне для мистецтва. Профанний культ служiння прекрасному й пiднесеному виник на певний час як артефакт. Творчiсть художника стоть на службi культу (релiгiйного, полiтичного). Свiт переробляється людиною в речi, належнi якiйсь релiгi або полiтичному угрупованню. Вони (цi речi) є iнструментами магi, як у давнi часи, або засобами впливу й перевиховання громадян, як при полiтичнiй пропагандi. Твори мистецтва самi по собi мали культову цiннiсть: вони переробляли людину, примушуючи своєю значущiстю (цiннiстю) до бiльш важливого прояву. Iкони в церквi можуть бути завiшенi. Але вони впливають, вони цiннi. Вони - частина ритуального життя. Якщо художня творчiсть вивiльняється з-пiд ритуальностi, то виникає необхiднiсть демонструвати продукти творчостi, виставляти х напоказ, представляти публiцi. Божество усерединi храму не потребує виставляння напоказ. Це божество - частина ритуального життя. Воно пов'язане з таємничими моментами переживання найвищо досконалостi в людинi. Тому культовiсть не потребує експозицiйностi, зазивання подивитися. Культовiсть мистецтва не просто демонструє розумiння неминучостей, якi керують нашим свiтом, культовiсть, через переживання досконалостi вiдкриває все-таки вiльне поле дiяльностi для людини, суб'єктивно розсовує простори в нiй, змiнює психологiчний час, сповiльнюючи або прискорюючи його.

Деякi сво потреби людина не може задовольнити з огляду на певний розвиток соцiального життя. Мистецтво ж породжує саме тi потреби, для задоволення яких час ще не прийшов [Беньямин В. Произведение искусства в эпоху его технической воспроизводимости. - М,. 1996. - С. 3-30]. Навiщо такi породження? Щоб переборювати час, заглядаючи в майбутнє, долаючи можливостями постiйнi кризовi стани душi. Людина в такому випадку сама перетворюється на творця, винаходячи можливостi для живого життя. Людина прагне до ефектiв, якi можуть бути досягнутi лише в майбутньому, з виникненням нових форм мистецтва. У такiй ситуацi людина живе можливостями й не старiє душею. Так, за допомогою живопису були спроби знайти ефекти, якi були застосованi в кiно. Живопис i кiно мають рiзнi можливостi. Живопис запрошує споглядати, дає можливiсть глядачевi занурюватися в потiк власних асоцiацiй. Кiно таких можливостей не дає. Тут рiзка змiна кадрiв шокує.

Споглядаючи, глядач концентрується на творi мистецтва, який розглядає. При цьому розважальний момент протилежний цьому процесу: вiн розслаблює, а не концентрує. При розвагах глядач занурює твiр мистецтва в себе. Наростання розважально функцi мистецтва знижує його ритуальний змiст. Коли ритуальний змiст вгасає i його мiсце повнiстю займає розважальнiсть, розважальна тенденцiя, то в такому випадку вже не можна говорити про мистецтво взагалi. Абсолютна розвага поза ритуальним началом. Ця розвага - просто вiдволiкаюча гра як один з психотерапевтичних методiв, що не несуть змiстовностi.

Релiгiйним подвижником або художником, що несе сакральне, може бути не тiльки людина, але й природа. Наприклад, мороз, що малює на склi вiзерунки, або водоспад, що виявляє свою мiць як всесильне начало (Бог - це значить всесильний), чим i несе елемент сакрального. Тiльки б все це було кимось сприйняте. Мистецтво, якщо воно не сприймається й не розумiється людиною, як таке не iснує, якщо воно не перетворює людський дух, не просвiтлює й не одухотворяє його, то воно iснує в природi речей як немистецький витвiр. Наприклад, краса малюнка морозу на шибцi або симетрiя снiжинок. Але якщо ця краса й симетрiя не здатнi празити i перетворити людський дух, то вони не є естетичним, художнiм. Правда, вони можуть змiнити не кожну людину. I тому критерiй все-таки людина, велич, значеннєва велич як перетворювача й натхненника життя. Критерiй - це змiнений i перетворений погляд людини пiд впливом мистецтва, i взагалi естетичного (зоряне небо, водоспад, океанiчна хвиля), i наслiдок цього змiненого погляду: наскiльки людина вiд цього одухотворена для втiлення загальнолюдського начала у Всесвiтi. Причому внаслiдок впливу релiгiйного й естетичного в людини виникає змiнений погляд стосовно самих звичайних речей; це цiлiсне перетворення людини, перетворення, що охоплює навiть найдрiбнiше, дрiб'язкове, повсякденне.

Людина як релiгiйно-естетична iстота бачить у людському дусi природне. I навпаки - бачить у природi людське. У хмарах бачить бiлокрилих конячок як в пiснях, або бiлокрилих коней з мiфiв. У шматку дерева, витягнутого з води, - силует, прекрасний приклад скульптури [Дики Дж. Определяя искусство // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 243-252].

Людина бачить у собi природне, а в природi людське, Божественне вiд людини. Це основа для знаходження одухотвореностi, натхненностi релiгiйним i естетичним; це основа для iснування ненауково картини свiту, що надихає й одухотворяє. Змiшавши геть усе й переставивши все мiсцями в процесi порушення науково картини свiту, людина має можливiсть знайти "атмосферу", що скидає навантаження розумових конструкцiй. Водночас розумовими конструкцiями вiдсторонюються помилковi й застарiлi думки, якi до людини назад не повертаються, тому що вона потiм все просiває й повертає тiльки значуще, iстинне, важливе.

Живучи в соцiумi, людина iснує в ситуацi впливiв, коли деякi речi вже позначенi iншими людьми як твори мистецтва. Але цi твори мистецтва можуть зовсiм не зачiпати конкретно людини, не перетворювати дух. Тому для не цi речi (речi, якi соцiум оцiнив як твори мистецтва) не є красивими й пiднесеними. Вона х не вiдносить до мистецтва. Нехай навiть цi речi несуть у собi атмосферу чогось нереального, нехай вони є продуктами наслiдування чого-небудь, нехай вони мають ще багато характеристик, якi змушують iнституцiонально оформити х i помiстити в клас творiв мистецтва, але якщо цi характеристики не впливають на людину, перетворюючи дух, перетворюючи цей дух убiк натхнення й знаходження можливостей для процвiтання в майбутньому людського життя, то цi речi не iснують як пiднесене, високе мистецтво.

Говорять, що сучасне мистецтво творить за допомогою iдей. Але не можна стверджувати, що тiльки сучасне мистецтво творить iдеями, творить за допомогою iдей [Бинкли Т. Против эстетики // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 289-318], що тiльки мистецтво в ХХ i ХХI столiттi - це фiлософськi iде, переданi образно-символiчними засобами. Це не так. Наприклад, посмiшка Мони Лiзи Леонардо да Вiнчi - це не звичайна посмiшка. Це посмiшка загадкова, що тать у собi певнi смисли, таємностi. Це посмiшка, що виражає певнi пiднесенi стани духу, посмiшка символiчна, багатозначна. Подiбнiсть цiє посмiшки можна знайти в iнших культурах. Наприклад, загадкова посмiшка Будди, посмiшка, що передає стан Нiрвани, а значить, i всi подiбнi пiднесенi стани душi, такi як стан Знамень Аллаха, стан Царства Божого, стан Мокшi, стан Самадхi, стан Саторi, стан Дао, стан Турiя, стан Ирiй.

Посмiшка Мони Лiзи - це не проста посмiшка. За нею стоять глибиннi далечiнi людських життiв i особливого досвiду людини з переживанням сакрального. За цiєю посмiшкою стоть iдея й iдеал, певнi смисли й фiлософi, знову-таки в сполученнi з передачею особливого досвiду людини. Тому не можна сказати, що до ХХ i ХХI столiть iснувало лише мистецтво видимого, i лише потiм виникло мистецтво iдей, виражених видимостями. Мистецтво передає не просто iдею, яка не потребує досвiду особливого почування людини. В основi мистецтва лежить саме особливий досвiд, досвiд, пережитий людиною, а потiм нею вiдтворений образно-символiчними формами. Цей досвiд для людини сакральний, мiстичний. Бiльше того, саме до ХХ - ХХI столiть релiгiя й мистецтво рухалися в напрямку передачi своми проявами й творами особливих станiв людини, станiв пiднесених, мiстичних. Наприклад, лiрика стає все витонченiшою в передачi, на перший погляд, суперечливих i одиничних психiчних станiв [Гинзбург Л. О лирике. - М., 1997. - С. 226]. Тому не просто естетика шукає видиме [Бинкли Т. Против эстетики // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 289-318], а вся ненаукова картина свiту, що включає в себе, крiм естетичного, ще й релiгiйне, мiстичне, шукає видиме як можливостi для майбутнiх становлень людського життя, всупереч жорстоким законам природи, яка рухається хаотично. У цю ненаукову картину свiту включене й чуттєво-iндивiдуальне людини, чуттєво-iндивiдуальне, що компенсує промахи в процесi використання людиною законiв природи на благо само людини, компенсує факт смертностi вiдповiдно до законiв природи перiодичними переживаннями неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306], станами НЕМРИ (або АМРI). Цi переживання яскраво описанi образно-символiчною мовою мистецтва, де образи ближче до видимостей, а символи - до iдей. Тут видимостi (або iлюзi) як властивiсть естетичного переживання, переживання як реальностi незацiкавленого сприйняття вiдiрванi вiд реальностi практичного iнтересу. Тобто речi, якi виражає мистецтво, не можуть бути використанi з практично корисною метою. Вони видимостi. Вони iлюзорнi. Але вони мають властивiсть краси. Хоча не тiльки вони мають властивiсть краси. Краса як властивiсть лежить в основi мистецтва й природи [Бинкли Т. Против эстетики // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 289-318]. Мистецтво й природа вливають у людину красу як цiлiснiсть, що народжує в самiй людинi цю цiлiснiсть, цiлiснiсть духу, нероздвоєнiсть, що вiдкриває людинi можливостi перетворюватися заради життя, перетворюватися для себе як особистостi й для оточуючих як для спiльникiв у загальнiй справi. Але це уливання краси може коректуватися соцiальною атмосферою, що сприймає або вiдкидає, тим самим впливаючи на силу й швидкiсть цього уливання. Деякi твори мистецтва в соцiальному середовищi, у якому цей твiр i створювався, шокували глядачiв. Наприклад, картина Мане "Олiмпiя". В iншому середовищi, наприклад у сучасному, Олiмпiя свом оголеним видом нiкого не дивує. Хоча все зводиться до особистостi. Тобто для одного це шок, а для iншого - нi, з огляду на тi або iншi етичнi установки. Правда, цi етичнi установки особистiсть отримує в умовах, у яких вона перебуває, в озвученостi при комунiкацi як умовi соцiально атмосфери, у якiй є можливiсть для твору мистецтва реалiзовувати свою красу. Краса - це результат не тiльки людсько творчостi, але й артикуляцi за допомогою комунiкацi [Бинкли Т. Против эстетики // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 289-318]. Художник у процесi творчостi вселяє красу у свiй твiр, просто видiляючи щось. Видiляючи якийсь об'єкт або деяку iдею, художник акцентує увагу на х значущостi, тим самим надiляючи цей об'єкт красою. Потiм художник наголошує на певнiй зробленiй речi, говорячи, що це твiр мистецтва. Тим самим художник вносить в атмосферу соцiально комунiкацi цю рiч, тоб то своє творення, як твiр мистецтв, виносить його на суд соцiальних iнституцiй. Твiр мистецтва - це щось придумане художником i запропоноване увазi глядача й слухача. Якщо це щось, запропоноване увазi оточення, буде входити в мережу взаємозалежних iнтересiв, то воно буде констатуватися як твiр мистецтва. Для людських взаємозалежних iнтересiв важливi iде. Рiзнi художнi твори несуть у собi рiзноманiтнi iде, поданi в образно-символiчнiй формi, чим вони й цiкавi. Вони цiкавi, тому що викликають iнтерес.

У контекстi людсько культури об'єкти надiляються особливим значенням внаслiдок того, що для них створенi новi iде, якi викликають iнтерес i входять у мережу взаємозалежних iнтересiв людей. Тут важливi взаємозалежнi iнтереси людей. Саме взаємозв'язок породжує красу, що властива i мистецтву, i природi. Саме взаємозв'язок несе естетичне начало. Естетичне народжується у вiдносинах [Бинкли Т. Против эстетики // Американская философия искусства. - Екатеринбург, 1997. - С. 289-318], вiдносинах людей. Вiдносини потребують iдей. Тому тi твори мистецтва, якi мають глибоке значення, стоять ближче до естетичного. Хоча естетичне в природi, найчастiше, не має глибини смислiв. Це естетичне елементарне, тобто приємне для очей як колiрна гама, приємне для слуху як звукова гармонiя. Прекрасне iснує й у мистецтвi, й у природi. Але в мистецтвi передбачається глибина iдей i смислiв, i естетичне вiдтворюється ширше.

Ненаукова картина свiту, що змальовується релiгiєю, мiстикою, мистецтвом, створює груповi фантазми об'єднуючих людей. Так, мистецтво, створюючи фантазми, поєднує людей навiть у творчому актi божевiлля, що дає силу тому, що було лише можливим. Тобто вiдбувається переступання навiть через можливе.

Мистецтво дає силу мати те, що було лише можливим. Ця сила додається з кожним разом при вивiльненнi єдиного, єдиного виходу з положення. Ця одиничнiсть розвиває в собi цiле, що утворюється при вiдтвореннi, наприклад, мистецтва.

Вiртуоз перетворює музичнi точки в лiнi, виявляючи цiле [Делез Ж., Гваттари Ф. Ризома // Корневище О.В. Книга неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 250-258]. Цiле саме по собi зберiгає в собi єднiсть. Єднiсть же завжди дiє усерединi порожнього вимiру [Делез Ж., Гваттари Ф. Ризома // Корневище О.В. Книга неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 250-258]. Вимiр вiдсутнiй, тому що значуще вже прийняте людиною. Тому залишається наслiдувати що-небудь i значуще вiдтворювати образ того єдиного прийнятого iдеалу, котрий вiдкриває додатковi можливостi. Не наслiдувати, не iмiтувати, не вiдтворювати - виходить, не видiлятися, культивувати непомiтнiсть, незначущiсть. Нема значущостi, немає й предмета ненауково картини свiту, предмета, вiд якого пiднiмаються сили, пiднiмаються з порожнечi, яка заперечує все iнше, предмета, що дає можливiсть зрiвноважити мiжособистiснi стосунки, оскiльки цей предмет чiпляє всiх, має загальнолюдське значення, стосується загальнолюдських цiнностей.

Ненаукова картина свiту - це розмова про важливе, коли не можеш про це не сказати. Це розмова, що допомагає iншому, i тому приваблює iншого. У мистецтвi - це бажання сказати щось, що буде почуте [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249]. А почута буде правда. Вона стосується всiх. Вона дiє на всiх. Вона важлива. Правда в живописi [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249], правда в музицi, правда на сценiчних пiдмостках, у кiно. Але правда й у релiгiйно-мiстичних польотах, коли розшифровуються казковi, мiфiчнi сюжети й перед нами з'являється Божественне, коли в багатозначностi ми втрачаємо застарiле в собi й переживаємо образ i подобу Бога. Усе це закiнчується бажанням сказати щось, що буде почуте [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249], буде почуте, тому що воно iстотне й для iнших. Хоча правда ненауково картини свiту найчастiше у своєму мальовничому вiдтвореннi виявляється не рiвною собi [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249]. Вона лише двiйник. Але цей двiйник має цiннiсть адекватностi; цiннiсть зняття вуалi [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249]. Це зняття вуалi, що є рисою мистецтва, а ширше - усього естетичного, розкриває безодню перед людиною. Тут форми й лiнi розкривають безоднi, але й з'єднують протилежнi кра [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249]. Колiр далекий лiнi [Деррида Ж. Правда о живописи // Корневище О.Б. Книга о неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 237-249]. Але в процесi злиття вже проглядається єднiсть. Результуюче - це переживання людиною Єдиного у всiй повнотi, аж до переживання неподiльностi, переживання неможливостi смертi.

Ненаукова картина свiту - це не просто марнi видимостi, спрямованi до iнтенсивностi насолоди через аскезу в релiгi або через порожнiсть розваг у мистецтвi. Ненаукова картина свiту у свой глибинi насичена закликом людей до єдностi й до безпеки, закликом там, де не вистачає достатньо системи аргументацi, сформовано до певного iсторичного часу, з приводу тих чи iнших проблем, що стосуються всiх людей, що живуть на планетi Земля. Ненаукова картина свiту виявляє правду, тут неприпустимi засоби обману, а спокуса або заспокоєння застосовуються лише як допомiжнi засоби, як форми, але не як основний змiст. Основний змiст все одно стосується дiйсностi, що одухотворяє можливостями, можливостями не тiє об'єктивно реальностi, яку виявляє наука i, яка може бути досить гнiтючою для людських свобод, а реальностi, яка несе в собi вiдчуття єдностi. Людинi бракує єдино єдностi об'єктивно реальностi, дiйснiсть яко будується на виявлених причинностях i наслiдках, з яких випливають певнi можливостi. Людина в побудовi ненауково картини свiту винаходить iншi реальностi, вiдкриваючи для себе додатковi можливостi свох майбутнiх становлень, додатково одухотворяючи себе.

Недолiк дiйсностi, яку малює наукова картина свiту, - в приземленостi. Тому ненаукова картина свiту, суцiльно пронизана мистецтвами, базується на пiднесеному.

Для повноти людськiй iстотi необхiднi пiднесенi почуття. Вони несуть як задоволення, так i страждання (I. Кант), якi у своєму одночасному проявi наповнюють людину, насичуючи повнотою як закiнченiстю. Тут задоволення виникає зi страждання [Лиотар Ж.-Ф. Ответ на вопрос: что такое постмодерн? // Корневище О.Б. Книга неклассической эстетики. - М., 1998. - С. 259-270], надiляючи людину здатнiстю розумiти ще щось, крiм установлено дiйсно об'єктивно реальностi, розумiти й уявляти скороминущi пiднесенi стани досконалостi людського духу, стани, короткочаснiсть яких не дає можливостi по-справжньому встановити хньо причинностi, щоб знайти м мiсце в структурах науково картини свiту. Через цi пiднесенi стани, такi як стани досконалостi, стани цiлiсностi духу, людина єднає себе й з iдеями про свiт як про цiлiснiсть iснуючого, i з iдеями про простоту як про неподiльнiсть усього у свох взаємозв'язках. Через цi пiднесенi стани людина розмiрковує про свiт як про абсолютно велике й могутнє. Пiднесене, де людина оперує абсолютним, нескiнченним, вiчним, саме по собi - неуявне. Подiбнi iде-символи неможливо описати, уявити, наблизити в поданнях якимсь поняттям, продемонструвати комусь, показати на прикладах. Для цього не вистачає уяви. Уява тут фрагментарна, часткова, допомiжна, лише iнколи застосовна в передачi пiднесеного. Пiднесене, те, що передає абсолют, неуявне до кiнця. Тут панує лише натяк, що не дозволяє пiзнати дiйснiсть подiбного, пiзнати свом розумом. Тут - особливий досвiд, особлива дiйснiсть, мiстична, тобто неуявна. Це неуявне не можна побачити. Воно безформне як порожня абстракцiя (I. Кант), коли уява не зображує, а лише шукає зображення, зображення абсолютного, нескiнченного, вiчного, шукає те, що неможливо зобразити, шукає зображення абсолюту. Ненаукова картина свiту тут видимими поданнями лише натякає на неуявне. Про це неуявне говорить весь мiстицизм, весь сучасний авангард i модерн. Воно неуявне тому, що тут немає якихсь спiвмiрностей мiж дiйснiстю, поняттями, уявленнями й особливими станами духу, у яких панує досконалiсть, яка не допускає якихось особистих уявлень, якi пiдданi розладу й можуть передаватися шляхом демонстрацi, але проявляють дереалiзацi.

Мiстицизм релiгiйного й модернiзм естетичного зайнятi спробою передати пiднесене переживання абсолютного характеру, коли людиною переживається неможливiсть смертi, стан НЕМРИ (або АМРI), коли пiдкреслюється слабiсть здатностi уявити подiбнi переживання, а також передається ностальгiя за вiдчуттям присутностi цього переживання, що зникло, тому що воно тимчасове, навiть короткочасне у свох особливостях. На подiбнi стани духу можна лише натякнути як на щось таке, що не можна охопити справжнiм проявом духу, проявом духу в справжньому свiдомому повсякденному пильнуваннi; а тим бiльше пам'яттю минулого й мрiєю майбутнього. Можна лише фiксувати iдентичнiстю власно свiдомостi, коли вiдсутнiй подiл, який не усувається ритуалами культу.

Пiднесене поєднує в собi задоволення й страждання. Задоволення вiд того, що iснує неуявне, вiд того, що розум не замикається в уявленнях, а перевершує х, не залишається в них "копатися по замкнутому колу". Страждання ж тут через те, що понятiйного рiвня не можуть досягти людськi почуття, або уявлення, уявлене, уявлюване, уява.

Необхiдно вiдзначити, що наука описує реальнiсть у дiйсностi, такою як вона є. Ненаукове ж (мiстичне) винаходить алюзi, щоб наблизитися до неуявного, до того унiкального досвiду, що переживається людським духом як вища досконалiсть, що мiстить у собi й переживання неможливостi смертi, щоб надихнути й одухотворити тим самим i iнших, оточуючих навколо людей.

3. МЕТАНАУКА I НАУКА.

Узагальнення й синтез значущого за допомогою образу й символу, узагальнення й синтез як ненаукова модель свiту зi своми додатковими можливостями наповнює людину емоцiями, що одухотворяють. Узагальнення реальностi на чуттєвому рiвнi, узагальнення, доведене до чуттєвого образно-символiчним способом, вiдкриває додатковi можливостi для людини жити й процвiтати. Тут можливiсть - це результат узагальнення, що анулює все зайве. Цей результат узагальнення iснує через те, що iснує фантазiя. Фантазiя чiтко вiддiлена вiд дiйсностi [Фрейд З. Художник и фантазирование // Художник и фантазирование. - М., 1995. - С. 129-134]. Хоча елементи фантазiй пов'язанi з дiйсностю. Процес фантазування має елемент насолоди, оскiльки є вiльною грою. Ця свобода гри як насолода передається глядачам, слухачам. Нею не володiє статична реальнiсть як така, дiйснiсть у своєму застиглому положеннi. Вiд вiльно ж гри ми одержуємо задоволення.

Є гра уяви. У вiльнiй грi уяви творяться фантазi. У фантазiях людина будує повiтрянi замки через так званi "сни наяву", мрi. Причиною х є бажання. Бажання, перетворенi у вiльну гру, а потiм, як результат гри уяви, - в повiтрянi замки "снiв наяву", у мрi, вiдривають людину вiд безпосереднiх дiй у реальному свiтi.

Що ж штовхає людину до фантазування? Звичайно ж, незадоволенi бажання. У свох фантазiях людина здiйснює сво бажання; мрi збуваються. Але здiйснюються лише в психiчному життi як корекцiя реальностi, яка не може задовольнити людину. Ця корекцiя може бути значуща й для iнших, тобто мати цiннiсть для соцiуму. Ця корекцiя може накидати у свох зображеннях ескiзи майбутнього, передчуваючи це майбутнє, i тим самим, вiдкривати дорогу дiям у майбутньому. Адже якщо немає майбутнього, то немає й можливостей для життя. Майбутнє ж може бути вгадане як правильне, як можливе для життя. Тому мрi як "повiтрянi замки", вигаданi твори не обов'язково бувають порожнiми. Вони можуть бути значущими, цiнними.

Значущими i цiнними мрiяннями у виглядi "сновидiнь наяву", як особливими мрiями людська культура пронизувалася зi стародавностi. Прикладом можуть бути мiфи. Їх можна розумiти як мрiєподiбнi бажання людей, як хнi мрiяння, мрiяння давнiх часiв. Хоча цi мрiяння прадавнiх людей часто були для них i справжнью реальнiстю.

Крiм того, що мрiяння окреслюють ескiз майбутнього [Фрейд З. Художник и фантазирование // Художник и фантазирование. - М., 1995. - С. 129-134], чим i можуть виявитися цiнними, вони ще й знiмають напруги нашо душi тим, що дарують насолоду процесом гри фантазiй. Але головне тут те, що людина у свох фантазiях розширює сво можливостi й одухотворяється. Фантазi, навiть помилковi, що не вiдбивають об'єктивно реальностi, можуть надихати, вкидати в невизначенiсть своєю невiдповiднiстю реалiям, тим самим очищаючи людину вiд iстин, правильних, але неiстотних i другорядних для життя, створеного в певнiй ситуацi.

Iстини як науковi положення звужують i знижують варiанти можливостей. Тому всi застарiлi науковi положення не вiдмирають, а перекочовують у сферу багатозначностi ненауково картини свiту. Цi багатозначностi помилкових знань розширюють можливостi для людини, тим самим надихаючи i спонукаючи до подальших дiй, на подальшi перемоги. Розширенi можливостi, що вiдбивають вiдносини мiж людьми, постiйно вiдкидають неiстинне у самiй людинi, несправжнє в спонуканнях, вiдкидають сферу зайвих спонукань, навiть якщо цi спонукання викликаються науковими положеннями, що вiдбивають реалi, але не затребуванi реальною ситуацiєю.

Установлення навiть об'єктивних законiв, що тяжiють над нами, вкидає нас у депресiю. Але це сфера науки. I тут з пiзнанням глибин реальностi можливiсть песимiстичного кiнця людства вiд випадкових процесiв у об'єктивному свiтi зростає. Наприклад, погасне сонце - зникне життя на планетi, людство припинить своє iснування. Тому так затребувана ненаукова картина свiту, що надихає, одухотворяє або просто пiднiмає настрiй.

Говорячи про ненаукову картину свiту, вiдзначимо, що ще давня людина жила в моторошних умовах страху. Над нею тяжiли природнi закони необхiдностi. Науковi догадки про невiдворотнi закони природи з одного боку звiльняли людину, але водночас i погiршували становище. Встановлення об'єктивних iстин усувало почуття страху стосовно певних явищ природи, давало волю, почуття звiльненостi, але лише образно-символiчна багатозначнiсть в значнiй мiрi знiмала необхiдностi законiв, якi були часто не значущими, щоб на них звертати увагу в певних соцiальних умовах iснування коли були беспосереднi завдання по перетворенню навколишнього свiту.

Наукова картина свiту вiдбиває реальнiсть як таку, вiдбиває по-справжньому. Релiгiйно-художня картина свiту вiддзеркалює реальнiсть людських вiдносин у своєму iдеалi, iдеалi розширювально можливостi для людини й людства в цiлому, iдеалi, що знiмає всi застарiлi хитросплетення людсько думки, якi роздвоювали людську душу. У результатi цього людина знаходить цiлiснiсть.

Цiлiснiсть людини виникає в наслiдок iндивiдуацi, коли переборена неузгодженiсть несвiдомих i свiдомих процесiв, коли людина набуває досвiду нумiнозного, що має символiчну форму й знiмає зайву рацiоналiзованiсть, рацiоналiзованiсть, що мiстить в собi небезпеку вилитися в колективне божевiлля, позбавлене загальнолюдських прототипiв, прототипiв людських душ, що зберiгаються в глибинних шарах i несуть у собi також i трансперсональне начало на чуттєвому рiвнi.

Набувши досвiду нумiнозного, людина отримує переживання, яке перевершує його самого. У свой повсякденностi людина звичайно вiдчуває в собi або тiлесне, коли й чогось хочеться, або соцiальне, коли вона знає тiльки слово "треба". Але iснує ще нумiнозний стан Божественного, коли "треба" i "хочеться" зливаються воєдино, коли вже немає нi "треба", нi "хочеться", коли вони одне й мiж ними немає нiяких розходжень. Цей стан має iншу природу, природу, у якiй компенсуються недолiки як "треба", так i "хочеться". Розрив у людинi мiж "треба" i "хочеться", вiдрив х одне вiд одного є наслiдком вiдриву людини вiд природи. Ритуали й обряди певною мiрою зменшують цей вiдрив. Це вiдбувається за рахунок того, що ритуали й обряди мiстять у собi компоненти вiд мистецтва, яке, проникаючи в людину, коректує однобiчнiсть свiдомих установок, чим i знижує в цiлому вiдрив людини вiд природи.

Мистецтво за своєю суттю вiдрiзняється вiд науки. Мистецтво - це не пiзнання, що виливається в практичне життя, що очевидно для науки, особливо коли мова йде про прикладнi науки. Мистецтво - це насамперед евокацiя (або заклик) як елемент спiлкування людей один з одним, а також пробудження вiд евокацiйних впливiв [Лукач Д. Своеобразие эстетического. В 4т. Т. 3. - М., 1986. - С. 33]. Пробудження й просвiтлiння людини вiд евокацiйних впливiв є результатом зняття. Знiмаються помилковi моменти спiлкування, помилковi впливи одних людей на iнших. У результатi людина перетворюється, стає вiльною, вiдчуває свободу вiд усього наносного, наносного вiд непотрiбних спiлкувань, що несуть помилкове. Однак у реальному життi спiлкування людей один з одним (пробудження вiд впливiв спiлкування як хнє зняття) i пiзнання (практичне застосування пiзнання), тобто засади мистецтва й науки, тiсно пов'язанi. У давньо людини вони нероздiльнi. Магiя первiсно людини мiстить у собi як наукове, так i релiгiйно-естетичне, художнє у свох хаотичних сплетеннях. Ментальнiсть давньо людини вмiщає в себе цi протилежностi через присутнiсть катарсичного моменту, моменту зцiлювального впливу на людину.

Однак надалi, з розвитком культури, наукова об'єктивнiсть стоть окремо. Релiгiйно-художнє ж посилює акцент на одиничних, неповторних переживаннях людини, а також на особистому, iнтимному. Цi неповторностi виникають в умовах крайностей, у тих умовах, у яких у людини виникає й патологiя, невроз, психоз. Релiгiйно-художнє начало вбирає в себе як особисте життя, так i все те, що пiднiмається над усiм особистим, над всiєю оманною фантазiєю iстерика, над несвiдомими потягами надлишкового характеру. Релiгiйно-художнє начало втiлюється також i як вищий стан духу, стан, який не можна передати словами. Цей стан в iндузмi позначається як Турiя, Мокша, Самадхi, в зороастризмi - як Сяяння Благого Помислу, у буддизмi - як Нiрвана, Саторi, у даосизмi - як Дао, Ву, у iудазмi - як Явлення Господа, у християнствi - як Царство Боже, Преображення, в iсламi - як Знамення Аллаха, Фана, в укранськiй релiгi - як Ирiй. Iсус Христос говорить про Царство Боже притчами, якi самi по собi є символами. За допомогою цих символiв, багатозначних символiв, Iсус Христос намагається виразити тi речi, а точнiше, тi стани душi, для яких ще не iснує словесного поняття [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Архетип и символ. - М., 1991. - С. 265-285]. Однак цi стани вираженi, а значить, оточенi загальнолюдськими обставинами. Оточений загальнолюдськими обставинами невиражений стан людини як надособисте, де немає особистостi, де особистiсть не критерiй, тому що вiдсутня безвихiдь особистiсно сфери, вiдсутнє все тимчасове й недовговiчне обмежено iндивiдуальностi [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Архетип и символ. - М., 1991. - С. 265-285]. Якщо тут вiдсутнє все тимчасове, то значить у людинi присутнiй стан, або переживання, неможливостi смертi. Тут смерть здається неможливою, майже смiшною через те, що зникає особистiсть [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Смерть тодi не знищення, а єдине справжнє життя [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Подiбнi стани як основа ненауково картини свiту, або релiгiйно-мiстично, художньо картини свiту, описанi у всiх релiгiях - як давнiх (наприклад, Ирiй протоарiв, або протоукранцiв), так i сучасних (наприклад, "Записнi книжки" Джидду Кришнамуртi). У даосизмi - це Ву або Дао. В iндузмi - це Турiя, Мокша, Самадхi. У буддизмi - це Нiрвана або Саторi. В iудазмi й християнствi - це Явлення Гспода або Царство Боже, Преображення. В iсламi - це Фана або Знамення Аллаха. Передаються подiбнi неуявнi стани людини символами й позначаються як стан НЕМРИ (або АМРI). Приклад яскравого злиття символу, або багатозначностi, що позначає особливий стан свiдомостi людини у зв'язку iз загальною картиною походження свiту, можна знайти в укранському релiгiйному фольклорi, насамперед в етимологi слiв, якi є священнi, сакральнi. Перше iз цих слiв Вирiй, а точнiше Ирiй. Укранська форма цього слова з початковою буквою "в" виникла внаслiдок злиття "В" i "Ирiй". Спочатку говорили: "Куди?", - i вiдповiдали: "В Ирiй!". Потiм "В" i "Ирiй" злилися в одне слово. Ирiй - це фактично пiвдень. В укранськiй фольклористицi ириця - це пташка, що повернулася з Вирiю, тобто повернулася з пiвдня, куди вона лiтала зимувати. Одного чудового дня i самi протоарi (або протоукранцi) рушили на цей самий пiвдень. У результатi протоарi прийшли в Iран i Iндiю, i стали арiями, зафiксувавши в Ригведах свою подорож. Протоарi асимiлювали, змiшалися з мiсцевим населенням, заклавши корiнь ведично релiгi i надалi продовжуючи розвивати мiфологiчний лад цiє релiгi в iнших Ведах, таких як Яджурведа, Самаведа, Атхарваведа. Цi Веди написанi на санскритi, мовi, яка вже значно вiдрiзнялася вiд тiє мови, якою було написано Ригведи, першi Веди арiв. Але справа навiть не в мовi. Справа в дусi, що передає певний стан свiдомостi людини. З ведично традицi брахманiзму виник буддизм, що заперечував iснування iндустських богiв i Атмана (Турi) як вищого стану духу. Але, в сутностi, буддизм продовжував передавати той дух iндузму (брахманiзму), який описував певний стан свiдомостi людини, стан НЕМРИ (або АМРI, вiд божества АМРIТА), стан неможливостi смертi, стан безсмертя. Цей дух стану безсмертя продовжує жити й у даосизмi, перекочувавши в зовсiм iнше середовище, зовсiм iншу культуру - китайську. Цей дух стану безсмертя став фактично iншою культурою, не iндiйською (арiйською) i не укранською (протоарiйською), а китайською.

Ирiй - це символ багатозначний. Ирiй означає й море (iз прус. iuriay "море"). Але, це не просто море. Адже як виник свiт? Коли ще не було свiту, або свiтла, не було неба й землi (а точнiше, "небесного" й "земного"), було лише широке море [Украiнська народна обрядова поезiя. - К., 2006. - С. 7]. Тобто море (або Ирiй), а точнiше широке море, - це насамперед багатозначний символ, що означає стан духу давнього протоарiя (або протоукранця). Вирiй - це не просто пiвдень, iз якого прилiтають птахи, це вищий свiт, чарiвний сад [Миколаев Б.Д. (Волхв Богумир). Родная вера. Источник счастья. - Хмельницкий, 2007. - С. 95], це рай, райське свiтове дерево. Бiля вершини цього дерева живуть душi померлих i птахи. З Ирiю прилiтають птахи. Але знову-таки не треба сприймати Ирiй як райський пiвдень реально. Ирiй - це символ райського пiвдня людського духу, це певний стан людського духу, стан "широкого моря", вiд якого виник свiт (внутрiшнiй свiт створено людиною конкретики як Небо й Земля, а точнiше Небесне й Земне) [Украiнська народна обрядова поезiя. - К., 2006. - С. 7], це той остаточний стан духу, який починається з дивного, iз чудового, тобто з Дива, з Божества Дива. Адже Див пов'язаний з верхом дерева [Иванов В.В., Топоров В.Н. Див // Мифы народов мира. Энциклопедия. В 2т. Т.1. - М., 1991. - С. 377]. Хоча це не просто дерево. Це райське свiтове дерево, тобто Ирiй як стан людського бессмертного духу, коли людина переживає неможливiсть своє власно смертi, переживає стан НЕМРИ (або АМРI). Переживши подiбний стан, людина знаходить натхнення й творить (творить у свой уявi свiти, такi як Небо й Земля, тоб то Небесне й Земне). У перiоди вищого стану надхнення ноти й слова так i течуть iз-пiд пера творця, органiзовуючись у щось цiльне й готове. Ноти й слова, формуючись у твори, буквально нав'язують себе авторовi, нiби водять його рукою. I рука пише речi (твори), якi розум сприймає в здивуваннi [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Архетип и символ. - М., 1991. - С. 265-285], здивуваннi вiд випадкового й спонтанного х вияву. Цi речi (твори) з'являються як потiк думок i образiв. Вони виникають не за нашим намiром, викликаються до свого iснування не нашою волею, а мимоволi. Це натхнення. При натхненнi, ми мимо своє волi, пiдкорюємося i йдемо за своми iмпульсами й почуттями, навiть тими, якi нам чужi. У момент натхнення цi iмпульси й почуття панують над нами, пiдкоряють собi нашу особистiсть. Цi iмпульси й почуття панують над нами як чужа воля. Значить, натхнення як творчий iмпульс не збiгається з нашою волею; але ми захопленi цим iмпульсом так, що не бажаємо нiчого iншого.

Натхнення до нас приходить нiби ззовнi. Це натхнення як неусвiдомлений iмпульс не просто впливає на нашу свiдомiсть. Воно управляє нашою свiдомiстю. Воно прокладає собi шлях до мети як це вiдбувається в природi, тобто стихiйно. Натхнення - це стихiйна сила. Вона проривається в людинi навiть тодi, коли вона утримується вiд творчо дiяльностi, утримується довiльно, свiдомо. Усе одно думки й образи з'являються на свiт навiть без участi людсько свiдомостi, всупереч свiдомостi, протаскуючи так чи iнакше до iснування сво форми [Юнг К. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Архетип и символ. - М., 1991. - С. 265-285]. Цi форми як певний рiвень свiдомостi вiдкриваються тому, хто має той же рiвень свiдомостi. До цього рiвня свiдомостi треба дорости, постiйно обновляючи свiй дух, постiйно дивлячись на свiт новими очами, не привченими очами, а очами оновленими, не призвичаєними до старого, а вiдкритими до нового.

В образах, якi входять до ненауково картини свiту, прихованi символи. Бiлий мiсяць - символ одного, чорний мiсяць - iншого. Ми розпiзнаємо цi символи. Вони нам несуть можливостi, що вiдкривають додатковi можливостi в нас як щось уроджене, що протистоть навiть найвитонченiшiй нашiй фантазi. Тут цi символи є не особистисними фантазiями, а як дiяльна уява, що не будує нiяких повiтряних замкiв, а лежить в основi як якась апрiорна iдея, як щось, що залишилося пiсля вiдкидання всього зайвого, усього, що затемнює. Ця дiяльна уява, iншими словами типова ситуацiя, i вiдчувається нами як звiльнення. Знаходячи це звiльнення, ми стаємо всесильними й летимо немов на крилах. I це все на початку створення, тобто на початку творчого процесу. На початку всiх стадiй творчого процесу ми Боги, ми Всесильнi. I не випадково Священне Писання починається словами "На початку створення Всесильним...". Однак докладнiше зупинимося на самому початку Тори як свiтоглядному моментi. Перше слово Тори, як i Бiблi, - це "На початку" [Тора; Библия: Быт 1:1]. Потiм iде пояснення на початку чого. Ясно, що на початку створення (Тора). Тобто мова йде про процес творчостi, процес, властивий людському духу. Момент творчостi, або створення нового, вiдбувається на стадi натхнення. Але в Торi йдеться про попередню стадiю, тобто стадiю, яка на початку. Мова йде про стадiю, яка стоть перед натхненням. Перед перiодом натхнення вклинюється перiод вiдсутностi уваги до проблеми [Вудвортс Р. Этапы творческого мышления // Хрестоматия по общей психологии. - М., 1981. - С. 255-257], проблеми, яка вирiшується в процесi творчостi. Ось цей самий перiод вiдсутностi уваги до проблеми, перiод, який стоть на початку створення, i розглядає Тора. У цей перiод, або в момент творчого процесу, людина вiдчуває себе Всесильною, або Богом. Це момент трансподiбного стану [Теплов Б.М. Конспекты и комментарии к книге А. Анастази "Дифференциальная психология" // Избранные труды. В 2 т. Т.2. - М., 1985. - С. 268], переживання неможливостi смертi [Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306], екстазу [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 14], стану НЕМРИ (або АМРI).

Можна сказати, що мова йде про Бога, тобто про людину в цьому станi. Бог, або Всесильний, - це людина в станi, коли переживається неможливостi смертi як компенсацiя виникнення в людинi самосвiдомостi, а з нею i усвiдомлення смертностi.

Тора починається зi слiв "На початку створення Богом..." (Тора). Далi йде пояснення того, що створювалося. А створювалося Небесне й Земне. Тора говорить про те, що "На початку створення Богом Небесного й Земного" (Тора) - це створення двох символiв, якi розкривають технологiю збагнення того ж стану, коли людина переживає момент неможливостi смертi i є Богом, або Всесильним. Зауважимо, що Бог, або людина в станi, коли нею переживається неможливiсть смертi (коли людина Всесильна), творить не Небо й Землю як зовнiшню об'єктивну реальнiсть, а творить Небесне й Земне як два символи, що розкривають технологiю збагнення, або знаходження людиною стану Божественностi, або стану Бога, коли людина Всесильна й переживає вiчне життя.

Небесне й Земне - це два багатозначнi символи. Вони стосуються насамперед внутрiшнього життя людського духу, а не об'єктивно реальностi. Адже Царство Боже усерединi вас (Лк 17:21). Небесне в людинi - це все пiднесене, ширяюче, це надсвiдомiсть, життя духу, натхненнiсть. Земне в людинi - це все тiлесне, пiдсвiдоме в психiчнiй сферi, де має мiсце прояв цього тiлесного, iнстинктивного. Отож на початку створення як створення способу (технологi) знаходження Божественного Земне, тобто тiлесне, було неуявним хаосом i тьма покривала безодню (Тора). Тут мова йде про Земне, або тiлесне, як неупорядковане, хаотичне, покрите тьмою (Тора). Але тут все ж присутнє i Небесне, коли Дух Бога витав над поверхнею вод (Тора). Тут Тора в символiчнiй формi описує момент створення Богом Небесного й Земного, коли Небесне ще мало переважало. Потiм iде опис у символiчнiй, багатозначнiй формi способу (технологi) практичного знаходження Божественного, у процесi чого наростає сила Небесного. Вона наростає, починаючи з того моменту, коли Бог говорить: "Хай буде свiтло!" (Тора).

I далi ми бачимо, що протягом всiх Священних Писань -Тори, а також Бiблi, Корана, Вед, Упанiшад, Бхагавадгiти, Трипитаки, Авести, Дао де цзин, у символiчнiй формi описанi рiзнi варiанти знаходження стану Божественностi, знаходження того стану, коли людина переживає неможливiсть смертi. Iнше питання, що ми не завжди можемо розшифрувати символiчну мову збагнення Божественного. Але це вiд того, що ми самi мало осягли. Однак кожного разу збагнення Божественного, його знаходження вiдбувається через певний уклад, спосiб життя. Тому в Торi Бог, або Всесильний, розкриваючи сво таємницi, створює день i нiч як певний порядок i спосiб життя, за якого людина має можливiсть осягти Божественне. Далi Бог створює свiй внутрiшнiй свiт працею, а на сьомий день вiн вiдпочиває [Библия: Быт 2:2]. Тобто ми стикаємося з демонстрацiєю укладу життя, за якого з'являється можливiсть осягти Божественне. Для цього людина повинна мати певний ритм змiни працi й вiдпочинку, шiсть днiв трудитися, а на сьомий вiдпочивати. Звичайно, у рiзних Священних Писаннях ми бачимо розбiжнiсть у проповiдуваних укладах життя, ми бачимо рiзну ритуалiстику й специфiчнi способи збагнення Божественного. Однак люди рiзнi. I рiзним людям рiзне пiдходить. Тому й повинна бути релiгiйна свобода, щоб людина мала можливiсть вибрати для себе найефективнiше й наблизити себе до Божественного. Навiть в одному i тому же Священному Писаннi є рiзнi способи збагнення Божественного.

Iснують два писемнi значущi начала релiгiйних культур двох древнiх народностей - арiв i семiтiв. Арiйське начало - це Ригведа, семiтське - Тора. Можна стверджувати, що Ригведи у свой основi малюють матерiалiстичну картину свiту. Адже в Ригведах немає моменту творення. Свiт речей був споконвiчно, як самодостатнiй. Бог Iндра народився потiм [Кейпер Ф.Б.Я. Труды по ведийской мифологии. - М., 1986. - С. 29]. Але можна нетрадицiйно стверджувати, що Тора, а значить i Бiблiя, також матерiалiстична книга, тому що творяться символи Небесного i Земного, а не Небо й Земля в реалiях. А якщо людина шукає ворогiв собi, шукає образ ворога в особi матерiалiстiв, атестiв або нацiоналiстiв, то це його особистi проблеми. Адже Бог у Торi як Людина-Всесильна створив не небо й землю як об'єктивну реальнiсть, а Небесне й Земне як символи, створив у свой уявi. Вiн створив Небесне й Земне як два символи, що передають способи (технологi) знаходження стану, у якому людина Всесильна, позбавлена страху смертi. Тут можна розумiти Бога як людину, яка знайшла стан неможливостi смертi, стан НЕМРИ (або АМРI), стан безсмертя.

Символ, схований в образi, надiляє цей образ значеннєвою перспективою. Угаданий образ - це образ, що перейшов у символ i вiдкрив людинi перспективу iснування, вiдкрив людинi смисл в життi. Образ являє собою ту цеглинку, з яко будується ненаукова, не абстрактна картина свiту. Образ обов'язково щось означає й мiстить у собi символiчно вираженi смисли. Але образ також розумiється як чуттєва реалiя. Ця чуттєва реалiя не вiддiлена вiд змiстовно-символiчно структури, рiзнi смисли яко виражають зв'язок людей як цiлокупнiсть, i не говорять про людину без зв'язку з iншими людьми. Ця цiлокупнiсть виражає i тим самим надає повноту людському духу. Тим i значуща ненаукова картина свiту як образно-символiчна у своєму виконаннi за формою й одухотворяюча своєю повнотою за свом значенням. Бiльше того, це натхнення як суще множить можливостi, усе бiльше й бiльше окриляючи людину. Цi можливостi конкретного iндивiда (людини) не вiдiрванi вiд загальнолюдських можливостей. Тому вiд них вiє теплотою, тому вони об'єднують, породжують почуття згуртованостi. Адже в символi обов'язковою є теплота гуртуючо таємницi [Аверинцев С.С. Символ // КЛЭ. Т.7. - М., 1972. - С. 827] теплота любовi [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373] на противагу холоду вiдчуження. I якщо це вiдчуження визнається як наявнiсть, то воно вже свiтить, дає тепло. Дає тепло, а значить входить у ненаукову картину свiту; вiдриваючись вiд холодного розрахунку науково картини, що холодить, несучи iстину й обливаючи людину холодним потом, залишаючи мiнiмальнi можливостi для виживання й процвiтання. Ненаукова картина свiту, сплiтаючи воєдино релiгiйнi, езотеричнi, мiстичнi, естетичнi начала, дарує передбачуванi можливостi, тим самим хоч якось одухотворяючи людину.

Позитивний погляд у майбутнє надихає людину. Навiть спогади, сповнюючи людину, спрямовують до передбачених можливостей майбутнього. Спогади, так чи iнакше, враховують подальшi подi [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373]. Тому в основi людини в цiлому лежить спрямованiсть у майбутнє. Символ, як складова ненауково картини свiту, або iнонауково форми знання [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373; Аверинцев С.С. Символ // КЛЭ. Т.7. - М., 1972. - С. 828], стикаючись зi смислами iнших символiв, витлумачуючись i перетворюючись в iншi символiчнi структури, не зводиться до поняття й не перетворюється в наукову картину свiту, що за своєю суттю має перед собою як предмет творчостi безмовну об'єктивну рiч. Ненаукова картина свiту як предмет творчостi має голос iншо людини, а не безголосу рiч. Тут присутнiй дiалог i оцiнювання рiзних смислiв, смислiв, що прийшли як з науково картини свiту, так i з ненауково.

Iнонауковiсть [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373], або ненаукова картина свiту, починається вже у фiлософi [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373] як тiльки вона втрачає свою суворiсть, суворiсть iнтегруючи науковi iстини, перевiренi експериментально. Але iз втратою суворостi у фiлософi зменшується присутнiсть догматичних думок. Адже свiт змiнюється й установленi строгою наукою iде частково старiють. I якщо цi застарiлi iде присутнi у фiлософських системах, орiєнтованих на науковi знання, перевiренi експериментом, то тодi такi фiлософськi системи у свой логiцi мiркувань розвивають найчастiше застарiлi знання. Беззастережнiсть цих знань так чи iнакше переводить сувору науковiсть фiлософських мiркувань у ненауковiсть, приєднуючи х до ненауково картини свiту, перетворюючи фiлософський текст у свого роду роман, якому властива застережна мова. Хоча застережна мова не є достатньою ознакою, щоб вписатися в ненаукову картину свiту. Чистий епос i чиста лiрика не знають застережень [Бахтин М.М. К методологии гуманитарных наук // Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 361-373], але вони належать ненауковiй картинi свiту. Роман знає застережну мову. Але вiн теж належить ненауковiй картинi свiту. Є бiльше ґрунтовнi ознаки, властивi ненауковiй картинi свiту. У науковiй картинi свiту об'єктивна рiч так i залишається безмовною. Вона пiддана як бездушне начало манiпуляцiям ученого, експерименту. Ненаукова картина свiту одухотворяє бездушнi речi, аж до того, що змушує х говорити, вплiтає в смисловий контекст натхненнiсть особистостi, особистостi, яка говорить, мислить, дiє згiдно з тим або iншим принципом. Тобто в ненауковiй картинi свiту все живе, все оживає, усе одухотворено. Речi заряджаються смисловим потенцiалом, щоб впливати на людей, на хнiй духовний свiт. Речi не просто механiчно дiють на особистiсть, а перетворюються в смисловий контекст цiє особистостi, починають говорити. Так, у лiрицi говорять гори, моря, долини (якщо вони не говорять, вони все одно з'являються як ландшафти людсько душi). Дiйсна об'єктивна реальнiсть, що оточує людину й впливає на не, перетворюється в смисловий контекст людини, контекст вчинкiв i переживань, контекст учинкiв i переживань геров, придуманих людиною.

Ненаукова картина свiту своми символами змiнює найбiльш загальний смисл реальностi в уявленнi людини, не мiняючи нiчого практично, не впливаючи на реальнiсть суто фiзично. Людина спостерiгає смислове перетворення буття. Хоча нiчого в дiйсностi не помiнялося.

Символи стосуються форми, а не змiсту, якщо змiст належить науковiй картинi свiту. Символи - це вiдображенi емоцi. У науковiй картинi свiту емоцi лише допомiжний елемент, що вплiтається в процес творчостi. У ненауковiй картинi свiту емоцi - це емоцiйно-цiннiснi вигуки й заклики, спрямованi в майбутнє. Цi емоцiйно-цiннiснi вигуки й заклики передбачають майбутнє у свох побажаннях, страхах, надiях. Вони творять i творяться. I тому безсмертнi, поки живуть люди, що х сприймають. Вони - передбачене майбутнє, бажане майбутнє. Вони - смисли. I якщо вони коли-небудь забуваються як смисли, то через певний час воскресають, обновившись i оживши. У ненауковiй картинi свiту нiякi смисли не можуть бути забутi зовсiм. Навiть найбезглуздiшi. Вони все-таки вiдроджуються, коли настає х час. Навiть застарiлi помилковi смисли, хоч i в головах людей, час вiд часу набувають сили, розбурхуючи й шокуючи собою людськi душi, вiдроджуючи i просвiтлюючи х. Джайнiстське незаподiяння шкоди навiть комахам, наявне, при всiй свой безглуздостi, якщо комахи шкiдливi, трансформуючи людський дух своєю безглуздiстю, перетворюючи, вилiковуючи вiд "правильностi на перший погляд", яка може не спрацювати в мiнливому свiтi реалiй.

Ненаукова картина свiту в людинi сама по собi самоцiнна, тому що супроводжується станами свiдомостi незрiвнянного характеру, вищими, неповторними, непоясненими, Божественними. У порiвняннi iз цими станами практичнi цiлi людини стають другорядними. "Самоцiннiсть" проявляється в станах екстатичного натхнення з подальшими проявами. Наприклад, такими як "заумна мова" поетiв-футуристiв або глосарi релiгiйних сектантiв. Через подiбне дуже яскраво проявляється "самоцiннiсть" як стрижень ненауково картини свiту у тiє чи iншо конкретно особистостi, "самоцiннiсть" через те, що в цьому випадку вiдбувається неповторний i своєрiдний танець органiв мовлення [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148] шляхом вимови, що дає насолоду [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148].

Прояв ненауково картини свiту в людинi в остаточному пiдсумку приносе насолоду. Через насолоду й iснує в людини потреба в ненауковiй картинi свiту. Насолода тут кiнцевий результат. До цього ж був стан Божественного, пiсля якого йде потiк виражень, проявлень. У цьому випадку звуками "заумно мови" або глосалалiями виражається щось особисте, що за ними стоть, тобто виражається Божественне; за ним стоть Божественне. У вираженнi важливе значення мають звуковi повтори, якi за змiстом передають "трагедiю протверезiння" [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148]. Повторення як естетичне результуюче по сутi є сполученням, що гармонiзує всi начала в людинi, скасовуючи крайностi своєю повторюваною в часi тривалiстю. У такiй тривалостi час швидше лiкує. В остаточному пiдсумку все закiнчується й зводиться до гармонi, гармонi всього в людинi. Провокуючим же агентом у цьому процесi є переживання форми. Переживання форми є результатом художнього сприйняття, сприйняття, що мiстить повноту. Вiд цiє повноти й гармонiя в людинi. Виникає питання, що ж таке повнота? Повнота там, де руйнується автоматизм у людському сприйняттi. Тодi й виникає повнота. Вона вiд того, що зруйновано автоматизм. Вiд руйнування автоматизму виникає й особливе сприйняття тих чи iнших предметiв, сприйняття художнє, сприйняття, що мiстить повноту; або ж простiше - при якому руйнується автоматизм людини. Нивiлюванням автоматизму руйнують певнi образи. Цi образи пов'язанi з вiдстороненням. Вони мiстять повторення як однорiднi явища, через якi й розбивається автоматизм, розбивається через подiбне: клин клином вибивають; автоматизм вибивають подiбним, тобто повтореннями як однорiдними явищами. Це явно проглядається в музицi й лiрицi. Повторення характернi i для казкового сюжету, i для епосу який оснований на реальних подiях. Так, у "Пiснi про Роланда" три удари Роланда по каменю можна розумiти як потрiйне повторення [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148]. Цi повторення в творах мистецтва, в релiгiйних священнодiйства є паралелi й протилежностi якому-небудь зразку [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148]. Цi повторення як форми замiняють старi форми, якi не так чiтко знiмають у людини автоматизм, не так значно обновляють , а значить не так художнi, не так чiпляють за живе, не так могутньо перевертають , не так сильно перетворюють , що може бути бiльш значуще через iншi форми, порушуючи в уявленнях вже створенi канони форм, замiнюючи в ментальнiй сферi старi форми новими, в реалiях не порушуючи, а вiдстороняючи як бiльш дрiб'язковi, але рухаючись далi в творчому процесi.

Новi форми заперечують старi. I тому з'являються зовсiм новi жанри. Наприклад, виникає новий тип роману, у якому немає мотивування, яке б зв'язувало частини цього роману. Прикладом може служити письмо Розанова [Б.М. Эйхенбаум. Теория "формального метода" // Литература. Теория. Критика. Полемика. - Л., 1929. - С. 116-148]. Тобто виникають новi форми. Форми самi себе створюють.

На прикладi музичних i лiричних творiв можна побачити, як ненаукова картина свiту що притаманна особистому в людинi, в вiдчуттях, фiльтрує й органiзує переживаний свiт само людини [Леви-Строс К. "Болеро" Мориса Равеля // Музыкальная академия. 1992. N1. - С. 167-174]. При чому музичнi й лiричнi твори, фiльтруючи й органiзовуючи переживаний досвiд, в остаточному пiдсумку замiщають його пробудженням у людинi благотворно iлюзi, iлюзi того, що суперечностi в людинi можуть бути розв'язанi й труднощi переборенi [Леви-Строс К. "Болеро" Мориса Равеля // Музыкальная академия. 1992. N1. - С. 167-174]. Тобто вселяється якась надiя на бiльш пiднесене, бiльш свiтле, вiд чого в людини змiнюється стан душi, пiднiмається настрiй. Адже продукти ненауково картини свiту, будь то музичнi твори або релiгiйнi священнодiйства, розкривають проблеми й прагнуть вирiшити х. Вони iз завзятою спрямованiстю розкривають межi проблем, за якi ми якщо й виходимо, то все одно повертаємося назад. Щоб продовжувати в даному напрямку, треба однаково повернутися назад [Pousseur H. Fragments theoretique sur la musique experimentale, Bruxelles, 1970, p. 246]. У цьому допомагає ритм. Ритм прямує не просто до симетричних, а до багаторазово помножених бiнарних опозицiй [Леви-Строс К. "Болеро" Мориса Равеля // Музыкальная академия. 1992. N1. - С. 167-174]: людина губиться, слухаючи цi ритми, i вiд не, як лузга, вiдскакує все неiстотне. Людина концентруючись слухає ритми, втягується, поринає в них, потiм розчиняється i зливається з ними. Людини нема. Вона злилась. Нема i незначного, дрiб'язкового. I тут мелодiйне в протиборчiй грi з ритмiчним, вiдлущуючи вiд людини незначуще, пiдкрiплює очiкування, передбачає iстотне в людинi, пробуджуючи тим самим натхненнiсть. Мелодiйне й ритмiчне як опозицi мiж симетрiєю й асиметрiєю зводять у людинi "iнше", якесь одухотворено пiднесене у свой гармонi. У цiй гармонi не випинається нi мелодiйне, нi ритмiчне, нi симетричне, нi асиметричне. Мелодiя як тотальнiсть i ритм як подвiйнiсть, балансуючи мiж симетрiєю й асиметрiєю, породжують "iнше", породжують цiннiсть всiє ненауково картини свiту в людинi, добавляючи нову сутнiсть. У цьому "iншому" примиряються протилежностi, а символiчне й уявне (уявнi образи) сполучаються й, нiвелюючись, вивiльняють духовний свiт людини для нового як бiльш значущого. Тут переборюються суперечностi мiж симетричним i асиметричним.

Ненаукова картина свiту широка, багатокомпонентна. Однак мiж компонентами легко встановлюються зв'язки. I перший зв'язок, що проходить червоною лiнiєю через всю ненаукову картину свiту, - це естетичнi емоцi. Естетичнi емоцi викликаються як мiфом, так i певним твором мистецтва [Якобсон Р., Леви-Строс К. "Кошки" Шарля Бодлера // Структурализм: "за" и "против". - М., 1975. - С. 231-255]. У цьому зв'язку мiфи також є творами мистецтва. Мiфи i прадавнє мистецтво - це одне i те саме. Мiфи не просто зближаються iз творами мистецтва, а точнiше з поетичними творами. Мiфи збiгаються з поетичними творами стосовно певного рiвня [Якобсон Р., Леви-Строс К. "Кошки" Шарля Бодлера // Структурализм: "за" и "против". - М., 1975. - С. 231-255], допускаються iнтерпретацi, стиснення, а також розширення простору й часу, що збiльшує можливостi для людини, яка в цiлому сприймає й бере в розрахунок ненаукову картину свiту, вiд яко сама ж стає iншою. Тодi в ньому, як i в ненауковiй картинi свiту, жiночнiсть i надмужнiсть перестають виключати один одного [Якобсон Р., Леви-Строс К. "Кошки" Шарля Бодлера // Структурализм: "за" и "против". - М., 1975. - С. 231-255]. Там можна повнiстю вiддаватися будь-якiй несподiванцi, що з'явилася, i як поет, у якому живе одночасно поезiя й милосердя, бути за власним бажанням i самим собою, i кимсь iншим.

Людина має в собi як наукову картину свiту, так i ненаукову. Якщо наукова картина свiту - це сталий досвiд як текст вiдстороненого характеру, що водночас вiдбиває справдi об'єктивну реальнiсть, то ненаукова картина свiту - це текст, який завжди включає в себе деякий "сумiжний досвiд" [Барт Р. От произведения к тексту // Вопросы литературы. 1988. N11. - С. 125-132], це сумiжнi твори, що граничать iз правилами, правилами, якi висловлюються, проговорюються в здоровому глуздi, станi повсякденного пильнування, що граничать iз правилами, за якими живе людина, живе людство. Границя проходить iз правилами висловлення. Але "сумiжний досвiд" не належить цим правилам висловлення. Цей досвiд поза правилами. Тому його треба розгадувати. На те iснує герменевтика, яка займається iнтерпретацiєю цього "сумiжного досвiду". Ми можемо iнтерпретувати "сумiжний досвiд" з абстрактно, науково точки зору, наприклад, з погляду марксизму або фрейдизму. Але ми можемо iнтерпретувати цей "сумiжний досвiд", спираючись на свiй власний "слiд" вiд переживань подiбного характеру. Так, мiстики iнтерпретують Священнi Писання (Тору, Бiблiю, Коран, Веди, Упанiшади, Бхагавадгiту, Трипитаку, Дхаммападу, Авесту, Дао де цзин), спираючись на власний досвiд осягнення Божественного, тобто спираючись на власний "сумiжний досвiд". I тут набирає сили текст, висловлюваний мiстиком як парадоксальний, текст, що порушує традицi, що розкриває багатозначнiсть, а не однозначнiсть самих священних текстiв. Багатозначнiсть Священних Писань - це значить хня символiчнiсть. Бiльше того, Священнi Писання - це один суцiльний символ. Хоча х символiка швидко вичерпується, тобто застигає [Барт Р. От произведения к тексту // Вопросы литературы. 1988. N11. - С. 125-132]. I людину, яка вiдкрила в собi Божественне, його ж одноплемiнники не розумiють. Так, iуде з оточення Iсуса Христа, не розумiли його як людину, що вiдкрила в собi Бога. Хоча Христос говорив про того ж Бога, що й iуде, про Бога Авраама, Iсака, Iакова. Але iуде не розумiли Бога так, як про нього говорив Iсус Христос, не розумiли, тому що розумiли сво Священнi Писання, тобто Тору, як щось застигле. Вони не мали в собi свiжого мiстичного досвiду, для якого Священнi Писання лише натяк. Священнi Писання лише натякають на Божественне, на особливий вищий стан свiдомостi людини. А так крiм Священних Писань людина осягає Бога як щось живе, реальне, реально iснуючий стан духу. Бог є Дух (Iн 4:24). Тому тексти Священного Писання як символiчнi й багатозначнi пiддаються подiлу за своми смисловими основами. Вони пiддаються подiлу смислiв у них i тому можуть переходити вiд ситуацi приналежностi теологi й мiстицизму до матерiалiзму, i навпаки. Тобто Священнi Писання можуть пiддаватися як теологiчному й мiстичному прочитанню, так i матерiалiстичному [Барт Р. От произведения к тексту // Вопросы литературы. 1988. N11. - С. 125-132].

Читати тексти Священних Писань - це споживати. Споживається певною мiрою тут i "сумiжний досвiд". Але, на "сумiжний досвiд" Священнi Писання лише натякають. Для набуття "сумiжного досвiду" необхiдний насамперед власний досвiд. Вiн може вiдкрити людинi в деталях як наукову картину свiту, так i ненаукову. Для ненауково картини свiту голос людини повинен вiдiрватися вiд свого джерела. Тобто для людини як особистостi й творця далi ненауково картини свiту, наприклад, у виглядi письма, повинна наступити смерть. З настанням смертi особистостi (або автора) починається творення ненауково картини свiту (або письма, або "сумiжного досвiду"), а також i науково картини свiту в моменти осяяння, коли людину осяюють якiсь iде. Тут письмо є споконвiчно знеособленою дiяльнiстю [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391], i автор замiняється письмом [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391], процесом письма; причому письма з рiзким порушенням смислових очiкувань, як це яскраво передано в автоматичному письмi сюрреалiстiв, тобто "перебиви смислу" [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391]. Тут рука записувала якомога швидше те, про що навiть не пiдозрювала голова; тобто автоматичне письмо [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391]. I тут висловлення є порожнiм процесом, що вiдбувається сам собою. Виходить, акцент ставиться на неусвiдомленiй дiяльностi людини. У такому випадку людина (автор) народжується одночасно з текстом, вiн iснує в момент письма, у момент мовного акту, де цей акт як акт висловлення не має змiсту, не приналежного самому акту, самому висловленню. Тодi рука автора не встигає за думкою або пристрастю [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391]. Рука втрачає зв'язок з голосом [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391] i креслить текст як багатовимiрний простiр, а не просто ланцюжок слiв [Барт Р. Смерть автора // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. - М., 1989. - С. 384-391]. Усi Священнi Писання являють собою цi багатовимiрнi простори. У той же час логiчнi, науковi тексти, де ми бачимо вибудуванi ланцюжки слiв, не мають багатовимiрностi й багатозначностi. Цим текстам передувало осяяння, а потiм вони свiдомо вибудовувалися. Це - кiнцевий продукт науково картини свiту, що вiдбиває об'єктивну реальнiсть. Вiдбиває, але не наслiдує. Ненаукова ж картина свiту наслiдує. Наслiдує життя, наслiдує тексти (книги), наслiдує фiльми, наслiдує, щоб вирiвняти спiлкування мiж людьми, щоб вiд цього спiлкування виникла натхненнiсть i людина одержала очищення (катарсис), очищення й можливiсть. Адже за передчуттями людини, можливостi - це можливостi насамперед для життя, для розвитку й процвiтання. Тобто в ненауковiй картинi свiту ми бачимо не просто наслiдування як копiювання, а наслiдування кращого, iдеального, збiрного образу-символу, наслiдування життєво, вiдкриваючо можливостi для життя. I тому в цих наслiдуваннях присутнiй смисл. Життєвi ситуацi породжують смисл. Ненаукова картина свiту породжує смисл; письмо, як один iз проявiв ненауково картини свiту, присутнiй в людинi, породжує смисл. Якщо цей смисл остаточний, то, звичайно, свобода людсько дiяльностi обмежується. Остаточнi смисли дає наукова картина свiту, обмежуючи людськi свободи й можливостi якоюсь певною спрямованiстю. Ненаукова картина свiту не дає остаточних смислiв. Релiгiйнi iстини як iстини в останнiй iнстанцi не остаточнi. Адже вони багатозначнi. Священнi Писання (Тора, Бiблiя, Коран, Веди, Упанiшади, Бхагавадгiта, Авеста, Трiпiтака, Дхаммапада, Дао де цзин) символiчнi. Священнi Писання витканi з двозначних слiв. Ця двозначнiсть рiзними типами людей (шизодами або епiлептодами) розумiється односторонньо й по-рiзному. Звiдси й трагiзм. Трагедiя, полягає в тому, що люди не розумiють один одного. Якщо ж людина набуває ново якостi у свой особистостi крiм свох природних схильностей (тобто шизод у певнiй мiрi набуває якостей епiлептода, а епiлептод - шизода), то стає особистiстю багатогранною й цiльною, то вона розумiє й iнший смисл двозначного слова, розумiє його подвiйнiсть. Подвiйнiсть розумiтися i тодi, коли людина пережила "iнший" стан душi. Людина стає багатшою, стає цiлiснiшою i бiльш адаптованою до складного й багатогранного свiту людей. Вiд цiє багатогранностi й змiстовнiсть, i означальне, i сама природа означального. Вiд цiє природи означального залежить форма й змiст упорядкованостi тiє гри, яку веде людина, щоб придбати можливiсть вижити, урятуватися, жити й процвiтати у свох життєвих проявах. Людина може вести найрiзноманiтнiшу гру. У письмi, у музиченнi, у iнженерному конструюваннi мостiв людина грає, упорядковуючись певним способом. Цей спосiб залежить вiд само природи того чи iншого означального [Фуко М. Что такое автор? // Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. - М., 1996. - С. 10-38]. У свой грi людина порушує уже iснуючу регулярнiсть, породжуючи нове, вiдкриваючи тим самим тi простори, у яких людина як суб'єкт "не перестає зникати" [Фуко М. Что такое автор? // Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. - М., 1996. - С. 10-38]. Зникнення - це фактично смерть. Але це й безсмертя, якщо має мiсце герозм, тобто рiшуча настроєнiсть на змiну ситуацi, а не рух уторованою стежкою. Герочне - тематика епопе. Вона створюеться для того, щоб обезсмертити героя [Фуко М. Что такое автор? // Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. - М., 1996. - С. 10-38]. Тут мова нейде про будь-якого героя, будь-якого епiчного твору. Але епiчне сказання є викупом за прийняту смерть у молодостi, смерть, на яку погоджується герой, щоб прославлена його смерть перейшла в безсмертя [Фуко М. Что такое автор? // Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. - М., 1996. - С. 10-38]. Герозм творить нове. I творiння приносить безсмертя. Хоча дiяння й безсмертя в пам'ятi людей можуть бути й зi знаком мiнус. Може бути й злий генiй. Але й у злого генiя стираються iндивiдуальнi характеристики його суб'єкта-творця у процесi само творчостi. Це значить, що змiст колективного характеру виходить на переднiй план. Адже iндивiдуальнi характеристики стираються, а стверджуються загальнi, для всiх. Але i колектив у свох бажаннях може нести зло, може бути спрямований проти життя, проти людського життя. Залишаючи мову про епiчний герозм, скажеми, що, тут прикладом може бути Адольф Гiтлер як зло, i нiмецький соцiум того часу вiдносно iнших народiв. Повертаючись до епiчного герозму вiдмiтемо, що в епосi, щоб пiдкреслити герочте застосовується система противаги, щоб ще бiльше випинити героя. Наприклад, Макбет - втiлення злодiя. I колектив тут нi до чого.

Коли генiй творить, музичить, пише, то вiн вiдсутнiй. Тобто вiн виконує роль мертвого в грi письма [Фуко М. Что такое автор? // Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. - М., 1996. - С. 10-38], у грi звукiв пiд час музичення. Бере участь якесь alter ego, а не особистiсть, що творить. При чому мiж особистiстю, що творить, i цим самим alter ego може бути досить велика вiдстань. Вона може бути величезною навiть у лiричних романах, що викладаються вiд першо особи теперiшнього часу дiйсного способу.

Продукти ненауково картини свiту мають недоцiльнi властивостi, тобто властивостi, що не мають i не несуть в собi безпосереднi матерiальнi вигоди. Цi властивостi можна виявити вже в давнiх народiв. Наприклад, на хнiх знаряддях працi, на хньому озброєннi, виявити у орнаментальних прикрасах, якi одягала на себе давня людина. Не можна сказати, що продукти ненауково картини свiту, маючи недоцiльнiсть, у свою чергу, винятково ненавмиснi, продукти пiдсвiдомого життя людини, що ненавмисно вторгаються в свiдоме життя й потiм запам'ятовуються в продуктах творчостi. Нi. Адже й пiдсвiдоме має навмиснiсть [Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Исследования по эстетике и теории искусства. - М., 1994. - С. 198-244]. Паралельно з метрикою свiдомих правил є не метричне. Адже абсолютна метрика дає ритмiчну одноманiтнiсть. Ця одноманiтнiсть не дозволяє повнiстю розкрити властивостi комунiкативно дiяльностi. Адже значущiсть i цiннiсть ненауково картини людського свiту - в комунiкативних можливостях, призначених для бiльш повного посередництва мiж iндивiдами. I тут повноту посередництва мiж iндивiдами пiдсилює неоднозначнiсть, неоднозначнiсть ставлення до дiйсностi, тобто багатозначнiсть, що вбирає багатоликiсть чуттєвого свiту людини при контактi з iншими людьми i з природою. Без однозначного ставлення до дiйсностi [Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Исследования по эстетике и теории искусства. - М., 1994. - С. 198-244] залишаються всi Священнi Писання (Тора, Бiблiя, Коран, Веди, Упанiшади, Бхагавадгiта, Трипитака, Дхаммапада, Авеста, Дао де цзин) єiєiєiє), мiстичнi твори дзен-буддистiв, суфiв, даосiв, художнi твори. Тобто, без однозначного предметного зв'язку iснує знак релiгiйний, езотеричний, мiстичний, художнiй, але не науковий. Науковий знак однозначний. Ненауковий же - багатозначний i не вступає в обов'язковий зв'язок з дiйснiстю, що цей знак зображує [Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Исследования по эстетике и теории искусства. - М., 1994. - С. 198-244]. Однак незважаючи на свою багатозначнiсть, твiр ненауково картини свiту, будь то релiгiйний, езотеричний, мiстичний або художнiй, вимагає смислово єдностi. Єднiсть релiгiйно-мiстичного або художнього твору полягає у його силi, яка переборює суперечностi й складностi. Напруга ж боротьби, зображено в цьому творi, вплiтає єднiсть у смисловий контекст цього твору. Тобто смислова єднiсть творiв, що виробляють ненаукову картину свiту, лежить у хнiй енергi. Енергiйна сила й сприяє смисловiй єдностi. Ця енергiйна сила спрямована на мету й вселяє в людину, що сприймає цей твiр, сили до подолання перешкод. Цi сили надихають i одухотворяють людину, яка сприймає, чим, втiм, i цiннi твори ненауково картини свiту, такi як релiгiйнi, езотеричнi, мiстичнi або художнi. Натхнення й одухотворенiсть знаходить людина, яка сприймає той чи iнший твiр; також i через жвавiсть впливу цього твору. I чим жвавiше впливає релiгiйний або художнiй твiр на людину, тим бiльше рiзноманiтних можливостей сприйняття цей твiр несе [Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Исследования по эстетике и теории искусства. - М., 1994. - С. 198-244]. Причому розширення можливостей сприйняття не затуляє й не нiвелює навмиснiсть релiгiйного або художнього твору. Навмиснiсть видно в поглинаннi дiйсностi єднiстю форми. Але акцент на формi в остаточному пiдсумку деформує формотворний канон з його навмисними установками. Врештi-решт, стара форма переборюється й виникає новий спосiб утворення форм. Це вiдчувається як динамiка в перетвореннi форм. Це життєво. Це заряджено енергiєю i це заряджає енергiєю. Але це не означає, що прадавня форма застарiла. Вона мiстить в собi змiст, життєве. I тому вона потрiбна. Має попит.

Релiгiйно-мiстичний або художнiй твiр має знаковiсть i смислову єднiсть як якусь навмиснiсть. Усе, що виявляє смислову єднiсть, вiдчувається людиною, яка сприймає, як ненавмисне [Мукаржовский Я. Преднамеренное и непреднамеренное в искусстве // Исследования по эстетике и теории искусства. - М., 1994. - С. 198-244], вiдчувається як природне. Знаковiсть твору самоцiльна й позбавлена однозначного ставлення до дiйсностi. Крiм знаковостi релiгiйно-мiстичний або художнiй твiр сприймається як рiч зi своєю ненавмиснiстю i вiдсутнiстю смислово єдностi, як факт природи. Така природнiсть несе в собi силу безпосередностi. Тобто твiр сполучає у собi, з одного боку, внутрiшню єднiсть i навмиснiсть як знак, а, з другого, вiдсутнiсть єдностi в смисловiй спрямованостi, тобто ненавмиснiсть, що i має глибокий вплив на людину, яка сприймає цей твiр, значно впливає на переживання, на потоки свiдомостi, впливає своєю саме ненавмиснiстю. Релiгiйно-мiстичний або художнiй твiр не просто знак, а рiч, що перевертає внутрiшнiй свiт людини, викликає в нiй незгладимий iнтерес. Навмиснiсть як знак не може замiстити й скасувати необхiднiсть ненавмисностi твору як речi, що хвилює духовний свiт людини, в наслiдок порушення смислово єдностi. Ненавмиснiсть i немотивованiсть руйнують канони й активiзують сприйняття людини. Ненавмиснiсть руйнує автоматизм i народжує в людинi новизну, поселяючи небачене й незвичне, чим i захоплюючи повнiстю людську душу, народжуючи заново, а значить, очищаючи вiд застарiлого, вiджилого змiсту.

Релiгiйно-мiстичний i художнiй твiр, крiм своє загальзначущостi ( як загальнозначуща система знакiв i як об'єкт культури, що несе в собi загальнолюдськi цiнностi), являє собою також вираження психiчних станiв автора як вищих станiв, у яких прихований якийсь трансцендентальний змiст [Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. У цих вищих станах немає розщеплення. Але цi вищi стани тривають не довго в людинi. А звичайний, повсякденний стан свiдомостi людини, стан пильнування якраз припускає розщеплення, розщеплення суб'єкта. Розщеплення властиве природному, звичайному стану суб'єкта. Адже людина в процесi свого спiлкування з оточуючими людьми повинна чути голоси iнших людей у собi, повинна вибирати. Людина перебуває в дискурсi. I тому вона розщеплена, роздвоєна. Суб'єкт розщеплений, вiн розколюється, тому що дуже часто стає конституйований "iншим" [Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. В остаточному пiдсумку вiн цiлком розколотий, тому що зрештою стає "iншим" стосовно самого себе. Через свою розколотiсть вiн набуває множинностi, полiфонiчностi у своєму комунiкативному дiяннi. Так, врештi-решт, вiдбувається роздроблення "я". У цiй роздробленостi губиться стiйкiсть, губиться й стiйкiсть смислiв. Єднiсть дробиться пiд натиском, пiд нестримним напором безлiчi голосiв рiзних людей, пiд хньою неповторнiстю акцентiв. Усе це належить "iншим" i мiститься в однiй людськiй душi, що прагне цiлiсностi, iз мрiєю належати собi.

Рiзноспрямоване багатоголосся в самiй людинi й у соцiумi довкола не породжує нестiйкiсть суб'єкта. Нестiйкий суб'єкт виявляється носiєм нестiйкого смислу. Ця нестiйкiсть пiдсилюється, тому що суб'єкт є суб'єктом бажання, спонукання. Причому максимальну нестiйкiсть дає надлишок спонукань, що є у самiй природi людини. Цей надлишок спонукань iде ще вiд тварин, у яких ми спостерiгаємо надлишковi iгровi рухи [Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 196]. Цей надлишок спонукань є одна iз причин дискурсiв, у процесi яких, суб'єкт мовець i слухач, або людина як єднiсть, не тiльки розщеплюється, але й розсiюється. Людина нiколи не збiгається iз самою собою [Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - М., 1979. - С. 112-113; Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. Вона веде дiалог мiж собою й свом двiйником, тобто мiж "я" i персонажем. Вона неуважна. I якщо ми вiдправляємося в пошуках "я", то зрештою можна буде констатувати його вiдсутнiсть. В остаточному пiдсумку, у продуктах ненауково картини свiту, у продуктах релiгi, мiстики, у художнiх картинах немає суб'єкта як осi, осi, що органiзовує зображення [Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. Суб'єкт позбавлений єдностi. А значить, вiн позбавлений єдностi смислу. Суб'єкт мiстить у собi множиннiсть, розщеплену й розсiяну множиннiсть, нетоталiтарнiсть. У такому суб'єктi сполучаються такi суперечностi, як закон i його порушення, священне й профанне. I одна з важливих причин всього - цей дискурс. У ньому, у дискурсi, суб'єкт розчиняє власну об'єктивнiсть [Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. У своєму дiалогiзмi дискурсивних та iдеологiчних iнтенцiй суб'єкт фантазує, проявляючи своє "ониричне", "сексуальне" [Кристева Ю. Разрушение поэтики // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. 1994. N5. - С. 3-30]. Тут присутнi тiльки множиннiсть i полiфонiчнiсть, якi не мають завершеностi, не синтезуються для набуття бiльш-менш стiйкого стану. Тут наявна лише серiя нестiйких станiв. Тут людина перебуває в боротьбi iз самою собою, з iншими. Однак, якщо вiдкинути все низьке, очиститися вiд скверни, тим самим зм'якшуючи своє розщеплене й розсiяне "над-я", применшуючи його до норми, то в остаточному пiдсумку можна на якийсь час знайти у свой душi єднiсть, що зрiвноважить надалi всякi прояви у свiтi, допоможе адаптуватися в такому нерiвноважному оточеннi людей. Для цього й iснують релiгiя й мистецтво, що дають катарсис через уявлення прекрасного i огидного, й подальше вiдкидання огидного шляхом гри, гри, що сплавляє воєдино все розрiзнене в людському "я", у множинному й пихатому "над-я". Для цього набирають сили перетрансформацi душi. Наприклад, смiх все жахливе, страхiтливе, огидне перетворює й трансформує в бiльш високi форми. Для цього сама висота, височина, пiднесене як суто суб'єктивне начало особистостi огортає й поглинає все те низьке-жахливе, яке тероризувало й розщеплювало людину. Пiднесене вкриває й розчиняє все жахливе своєю неповторною суб'єктивнiстю, в коренi позбавленою об'єкта розчиненого в безмежностi. Релiгiйний i художнiй досвiд як такий, що очищає (катарсичний), - є одне. Що стосується релiгi, то необхiдно сказати, що як би не трансформувалися в iсторi релiгiйнi форми культiв, свiй час переживають тi культи, за яких людина зживає в собi все незначуще, вiдкидаючи його. Значущим остається та релiгiйна свiдомiсть, яка мiстить у собi красу й пiднесенiсть i має технологi очищення (катарсису) вiд низького. Красою й пiднесенiстю як релiгiйними (i художнiми) способами освоюється й приручається все низько-демонiчне в людинi. При цьому iнтерпретуються всiлякi людськi фантазми жахливого характеру, а також прищеплюються довiра й любов до людини, спочатку до вчителя (гуру). Такi технологi дають людинi опору в самiй собi, сприяють знаходженню ясностi розуму, коли людина вже не протиставляє себе запекло навколишньому свiту. В остаточному пiдсумку можна говорити, що ненаукова картина свiту очищає. I тут виявляється разюча подiбнiсть очисних (катарсичних) процедур релiгiйно сповiдi, психоаналiтично iгрово iнтерпретацi, iгрового огортання пiднесеним, огортання всього низького в художньому свiтi й свiтi взагалi.

4. МЕТАНАУКОВЕ РIЗНОМАНIТТЯ.

Новi поколiння людей ставлять перед собою новi цiлi. Переслiдування нових цiлей пов'язане з тим, що науками отримана нова картина свiту. I необхiдно враховувати, щоб пристосуватися й адекватно реагувати на реалi, що змiнюються. Поколiння людей, що пересягнуло в ХХI столiття, незважаючи на пiдкорення космосу, мiць iнформацiйних систем та iншi завоювання науково думки, вiдчуває ще бiльшу слабкiсть свого положення перед лицем випадковостей Всесвiту у виглядi, наприклад, комет, астеродiв, метеоритiв, здатних за досить короткий момент часу нiвелювати людську цивiлiзацiю, цивiлiзацiю, що так важко тривалими тисячолiттями пробиває собi дорогу.

Висновки науково картини свiту позначаються на ненауковiй картинi свiту в людинi. Тому вiдбуваються рiзкi трансформацi в релiгi, мiстицi, у художньому свiтi людини. Останнiй, тоб то художнiй свiт людини, уже не подає нескiнченний єдиний навколишнiй свiт у "площинi", як це описували в античнi часи. Художнiй свiт людини в ХХI столiттi проникає в глибини простору, а не задовольняється "площинними образами". Мистецтво прогресує. Воно вже не вiдокремлює одиничнi явища одне вiд одного, а зливає все в загальне свiтоуявлення, перед яким iндивiд, як щось окреме, несамостiйний i нестiйкий. Безпосередня очевиднiсть речовинно явленостi одиничних форм [Ригль А. Позднеримская художественная промышленность // Эстетика и теория искусства ХХ века. - М., 2007. - С. 526] стушовується злиттям у загальнi явища, що чiтко видно в мистецтвi ХХ i ХХI столiть.

Ненаукова картина свiту й естетичне або мистецтво як основа, фундамент проявляється, коли звучить музика Моцарта або Бетховена, коли з'являються перед нами шедеври живопису, картини Леонардо да Вiнчi, Ван Гога. Тодi прокидається в нас вiдчуття iдеально повного й вiльного життя, що одухотворяє нас i вливає в нас сили для подальших дiй, щоб запобiгти небезпекам i врятуватися, урятувати себе й свiй рiд вiд негод Всесвiту, що рухається випадково. Випадковий рух Всесвiту, що продовжується в нас iррацiональними силами й зароджує страх, дає нам поштовхи також i для подолання цього страху, поштовхи через мистецтво, яке дарує нам об'єктивовану насолоду. Особливо яскравий прояв об'єктивовано насолоди ми знаходимо в давньому мистецтвi. Давня людина ховалася вiд випадково виникаючих катастроф за своє мистецтво, постiйно виготовляючи амулети як запобiжнi речi, якi заспокоюють i приводять нервовi сили у рiвновагу, що допомагало впоратися зi стихiями, якi намагалися поглинути людину. Сучасна людина вже не ховається вiд всепоглинаючого Всесвiту, вiд того ворожого космосу, який усюди. Сучасна людина дивиться правдi в очi й усвiдомлює тi небезпеки, якi тать в собi непередбачений рух у глибини космiчних просторiв. Сучасна людина, створюючи те ж мистецтво об'єктивовано насолоди, що й давня людина, усвiдомлено бачить, що маленький теплий свiт, насамперед тiлесний, фактично чудом утримується на самому кра безкрайньо прiрви всепоглинаючих мегагалактик i чорних дiр, що всмоктують у себе безповоротно все, розчиняють у собi життя, перетворюючи його в нiщо. Правда, це усвiдомлення робить мистецтво об'єктивовано насолоди до певно мiри iншим, додаючи до нього символiзм. Символiзм сучасного мистецтва робить його бiльш абстрактним, але водночас i бiльш глибоким, надаючи йому варiанти бiльших можливостей щодо виходу зi скрутних становищ, що в остаточному пiдсумку приносить те ж вiдчуття iдеально повного й вiльного життя, надихаючи й одухотворяючи людину.

На перший погляд мистецтво явно i прямо не пов'язане зi спасiнням, Всесвiтом. Але це лише на перший погляд. Корiння же саме там. Спасiння вiд Всесвiту у майбутньому. У сучасному мистецтвi бiльше песимiстичностi, тому що вiдкривається бiльше варiантiв до згубного кiнця, чiткiше усвiдомлюється неминучiсть цього згубного кiнця. Але цей песимiзм зм'якшений як переживанням трансцендентного, так i герочним поривом. Бiльше того, опис трансцендентного як суб'єктивних станiв людини, просвiтлiнь i перетворень душi, причини чого лежать у компенсаторних реакцiях на надлишок спонукань, в остаточному пiдсумку нiвелює нотки песимiзму в сучасному мистецтвi. Адже вiд позитивних перетворень людсько душi навiть печаль свiтлiшає. I як тут не згадати переживання Олександра Сергiйовича Пушкiна, коли вiн говорить, що "печаль моя свiтла". I як тут не згадати роботи психологiв про естетичнi емоцi в яких "сум свiтлий" [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 136]. При цьому песимiзм сучасного мистецтва допомагає нiвелювати присутнiсть герочних ноток, нiвелювати присутнiсть герочно поведiнки споглядача там де цей герозм не потрiбен. У сучасному мистецтвi красивi форми об'єкта обов'язково доповнюються поведiнкою суб'єкта, що споглядає цi об'єкти, що надає глибину мистецтву, розкриваючи богатство внутрiшнього свiту людини. Сучасне мистецтво припускає насолоду красою як насолоду самим собою в чуттєвих формах предмета, а не проста насолоду формами предмета. Причому людина реально вiдчуває себе в предметi, у його формах. Краса форм - це не зовнiшнє. Це наше iдеально вiльне й повне життя в цих формах; життя поза насильством. Краса робить людину щасливою [Воррингер В. Абстракция и одухотворение // Современная книга по эстетике. - М., 1957. - С. 459-475]. У красi закладене почуття свiту, тобто своєрiднiсть, видима у всьому. Краса властива як мистецтву, так i релiгi. Тому про "почуття свiту" говорить взагалi вся ненаукова картина свiту, у якiй людина насолоджується самою собою, протиставляючи себе космосу, явищам зовнiшнього свiту [Воррингер В. Абстракция и одухотворение // Современная книга по эстетике. - М., 1957. - С. 459-475] як бездушним утворенням. Душа пiдсвiдомо завжди припускає урахування життя як цiнностi. Цiннiсть форми, якою оперує естетичне й релiгiйне, припускає й цiннiсть життя. Форми й лiнi передають своми проявами життя, життєве, життєве як цiннiсть. Цiннiсть - це змiст. Передбачається присутнiсть символiчностi, абстрагованостi. Тенденцiя до символiзацi й абстрагування не є виключною протилежнiстю потреби натхнення, оскiльки в противному випадку натхнення перетворюється у тваринне задоволення вiд бiологiчно необхiдних речей. Але натхнення - це бiльше, нiж задоволення вiд власного шлунка. Натхнення зумовлене не тiльки щастям особистим, але й щастям оточення. Прагнення до натхнення зумовлене щасливими стосунками щиростi не просто мiж людиною i явищами зовнiшнього свiту, а мiж людьми i явищами зовнiшнього свiту. Тут тiльки через серце, милосердя або просто поступливiсть з'являється можливiсть i прокладається дорога до злиття з явищами зовнiшнього свiту в якiсь моменти життя як компенсацi за ту ж поступливiсть. Абстракцiя ж - вiд конфлiктно ситуацi мiж людиною й навколишнiм зовнiшнiм свiтом, але не вiд конфлiктно ситуацi мiж людьми й навколишнiм зовнiшнiм свiтом. Бог породжує вiдчуття страху, коли цей Бог являє собою якусь зовнiшню силу, що тяжiє над людиною, коли iснує помилкове розумiння Бога. Але Бог не породжує страх, коли Царство Боже є усерединi нас (Лк 17:21). Зовнiшнiй же Бог стає страшилкою, яку треба боятися, яка призначена для карного елемента, щоб приструнити й пристрахати його фразами типу "Побiйся Бога", щоб кримiнальник мiг задуматися про те, що буде пiсля смертi. Адже якщо фiзична сила є, а совiстi немає, то немає заборон перед самим собою i така людина небезпечна для оточення. Культура починається iз заборон. Дикiсть - це коли х нема. Якщо заборон немає, то така дикiсть не те що не будить у людинi Божественне, вона небезпечна для оточуючих людей.

Людина видобувала якусь рiч iз зовнiшнього свiту (проектуючи тим самим певнi зв'язки соцiальних вiдносин), очищаючи цю рiч вiд випадковостей i дико сваволi вируючих стихiй, увiчнюючи як найнеобхiднiше й нiвелюючи iнше як незначне, тим самим символiзуючи , а значить певною мiрою абстрагуючи. I тодi ця рiч уже була точкою опори серед стихiйних явищ випадкового свiту, що саме по собi задовольняло потребу в споко, давало можливiсть бути щасливим. Ця рiч була релiгiйним iдеалом або твором мистецтва. Вона була вилучена iз плутаних зв'язкiв граючого стихiями зовнiшнього свiту, очищена вiд залежностей дико сваволi, але залишилася приналежнiстю природи як необхiднiсть, а значить, певною мiрою розумнiсть (розум в пошуках необхiдностi); тобто показ людиною розумностi у свободi природних випадковостей. Але це не тi природнi випадковостi дико природи, "дикого космосу". Це певнi, особливi природнi випадковостi, переломленi через призму соцiальних вiдносин, через якi людина має можливiсть наблизитися до природного, а то й злитися з ним.

Рiч, вихвачена з природи й перетворена в символiчнi форми, втрачає сво точнi позначення, вiдповiднi зовнiшнiм об'єктам, тому що через символiчне вона надiляється ще переживаннями вищих станiв свiдомостi як станiв всесильностi (або Божественностi), набуваючи тим самим могутностi тако динамiчно сили, з яко й виходить вища символiчна (або абстрактна) краса, або Божественнiсть, переживана людиною як неможливiсть смертi.

Людина свом релiгiйним ритуалом i формами мистецтва творить те, що можна назвати iдеально стiйким i надiйним, надаючи йому тим самим важливiсть, значущiсть i необхiднiсть як головне, пiдкреслюючи значення необхiдностi життя серед розпаду, у грi мiнливих проявiв природи, повних сваволi, яка дає неяснiсть подальшого iснування. Це одухотворяє. У цю натхненнiсть вплетається символiчне й абстрактне як єдино неповторне, що вiдбиває вище в людинi, у якому вона й може знайти спочинок або просто вiдпочити вiд безпросвiтно плутаностi навколишнього свiту. Вiд цiє безпросвiтно плутаностi вiє неяснiстю, що викликає стан занепокоєння, стан, який вiддаляє можливiсть бути щасливим.

Символiчне, котрим надiляються предмети зовнiшнього свiту у зв'язку з х цiннiстю для людини, робить х ще цiннiшими. Тут символiчне (або абстрактне) звiльняє той чи iнший предмет оточення вiд його залежностей i зв'язкiв з iншими предметами, роблячи його самодостатнiм i абсолютним. Ця абсолютнiсть набувається через те, що улюблений або важливий предмет виривається iз загального ходу дiй з перетворення його в iншi предмети. При цьому придушується зображення реального простору й виступає на переднiй план iндивiдуальна форма, форма як абсолют i самодостатнiсть, форма, через яку людина може бiльш повно розкрити сво суб'єктивнi стани, якi пов'язанi з переживаннями неможливостi смертi.

Ненаукова картина свiту, в основi яко лежить досвiд натхнення, зводиться до об'єктивовано самонасолоди людини, коли до натхненностi додається символiчнiсть (або абстракцiя), де натхненнiсть i абстракцiя не поданi порiзно як протилежностi.

Рiвноважно-гармонiйне сполучення натхненностi й символiстики (абстрактностi) задовольняє, в остаточному пiдсумку, потребу в самовiдчуженнi людини, коли надлишок спонукань нiвелюється за рахунок компенсаторних процесiв психiки й людина одержує стан, протилежний тому, коли царює надлишок спонукання, одержує стан ряду катарсисiв, одержує вищий катарсис, тобто переживання неможливостi смертi, або стан НЕМРИ (або АМРI).

Прагнення до самовiдчуження проглядається в тенденцiях до символiзацi, до абстрагування, в потребi до абстрагування, тому що максимально символiзована (абстрагована) ситуацiя народжує компенсаторну реакцiю - самовiдчуження.

Прагнення до iндивiдуалiзацi (до видiлення людиною своє власно, неповторно iндивiдуальностi) бачимо в тенденцiях до натхнення, у тенденцiях до задоволення потреби в натхненнi, тому що максимальна натхненнiсть народжує компенсаторну реакцiю як нiвелювання iндивiдуальностi, нiвелювання неповторною натхненнiстю. Тому натхнення як основа - це теж iмпульс до самовiдчуження. Але натхнення як процес - це поки що самоствердження, затвердження свох дiй шляхом одухотворення тих чи iнших об'єктiв (предметiв). Одухотворяючи iнше, ми iснуємо в ньому, поринувши в цей iнший зовнiшнiй об'єкт, у його зовнiшню форму, тим самим звiльнившись вiд свого власного iндивiдуального iснування. Наша iндивiдуальнiсть уливається в iнший свiт, бiльш стабiльний, нiж хиткий свiт потоку нашо iндивiдуально свiдомостi. Тим самим ми вiдчужуємося, одержуємо вiдпочинок, хоч i прагнемо при цьому до якось дiяльностi.

Людина своми тенденцiями до символiзацi й абстрагування прагне позбутися випадковостей свого iснування, сваволi випадкiв.

Життя як таке порушує самонасолоду. Ми втрачаємо своє "я", споглядаючи релiгiйне священнодiйство або твiр мистецтва. Прагнення до насолоди й щастя як до чогось пiднесеного диктується потребою до самовiдчуження, до того, що вище життя, до того, що наджиття.

Абстрагуючись аж до символу, ненаукова картина свiту несе у собi й практичний момент. Момент краси ж - це не технiчний фокус, це утруднення сприйняття, виведення людини з режиму автоматичних дiй. Тобто краса перетворює людину, компенсує в нiй усi недолiки й тим самим окриляє, звертаючись безпосередньо до людських емоцiй. При цьому спогади образiв у людини орiєнтують в остаточному пiдсумку на майбутнє. Це чiтко видно в музично-лiричних началах мистецтва як безобразних началах, але якi звертаються безпосередньо до емоцiй [Шкловский В.Б. Искусство как прем // Гамбургский счет. Статьи-воспоминания-эссе (1914-1933). - М., 1990. - С. 58-72], емоцiй, якi посилюють враження, справляють найбiльше враження, посилюють труднощi й тривалiсть сприйняття. Мета - подовжити сприйняття, що виявить i вiдiб'є сам процес неусвiдомленого повстання в людинi свiту, що твориться в нiй, через що прийде вiдчуття речi, обрано релiгiйним дiячем i художником як бачення; речi обрано, значущо й цiнно, воскресло в людинi як бачення, бачення нове, оновлене, а значить очищене вiд усього застарiлого, тобто перенесене в суб'єктивнi простори нового сприйняття. Переносити предмети зовнiшнього навколишнього свiту зi звичайного, повсякденного сприйняття у сферу нового, або оновленого, сприйняття допомагає крiм звертання людини безпосередньо до емоцiй ще й сама образнiсть. Образнiсть супроводжує звертання людини безпосередньо до емоцiй, щоб вивести з автоматизму сприйняття. Iз автоматизму сприйняття виводить таке бачення, яке одночасно є й метою, на чому сприйняття й затримується, досягаючи сили й високого ступеня тривалостi, а значить, високого ступеня безперервностi. Для цього звук у музицi, слово в поезi, сакральне в релiгi повинне мати характер дивного. Дивне створює труднощi для всього застарiлого в людинi. Тому потрiбнi утрудненi форми для знищення всього вiджилого в людськiй душi. Утрудненi форми загальмованi, припустимi трудношi при вiдтвореннi в поезi, наприклад, криються в окремому випадку повторення однакових звукiв [Шкловский В.Б. Искусство как прем // Гамбургский счет. Статьи-воспоминания-эссе (1914-1933). - М., 1990. - С. 58-72]. Повторення однакових звукiв народжує загальмованiсть, кривизну. Гальмування й затримка є законом не тiльки мистецтва або сакрального релiгi й мiстики, але й усiє ненауково картини свiту в людинi. Але повторення однакових звукiв - це ритм. Окремий випадок повторення однакових звукiв - це ритм порушений. Порушений ритм не може бути передбаченим. Така непередбаченiсть i створює утруднення й загальмованостi як способи виявлення й розкриття (розквiту) художнього в естетичнiй картинi свiту й сакрального в релiгiйно-мiстичнiй картинi свiту, що втiлюється в кiнцевому своєму проявi як катарсис. У противному випадку, коли немає порушень у ритмi, а все йде за правилами й входить у предписаний канон, у передбаченi закони й закономiрностi, то прояви художньо-сакрального начала зникають.

Наукова картина свiту ХХI столiття, перевернувши й затвердивши нову космологiю про далекi галактики, змушує дивитися на ближнє земне очами iншого художника, нового художника. Художник дивиться на свiт вже пiд кутом широких i ємних уявлень, враховуючи ворожiсть i стороннiсть холодного космiчного свiту, свiту, що не бере в розрахунок теплих живих iстот. Сучасний художник, створюючи об'ємностi й глибини зображуваного, сягає космiчного у свох уявленнях про просторово-часовi свiти. Художнi форми, стаючи космiчним символом, не забувають про простоту, строгiсть i яснiсть, чим не забувають i про живе, людське, те, що змiнює нескiнченну природу свом творчим поривом.

Наукова картина свiту й ненаукова картина свiту, точнiше релiгiйно-художня, а ще точнiше релiгiйна, мiстична, естетична, художня, музична, поетична й так далi, мають дiаметральну й змiстовну протилежнiсть стосовно можливостей. Якщо наукова картина свiту має невеликий ступiнь врахованих можливостей, то ненаукова, або релiгiйно-художня, реалiзує у свой безпосереднiй емоцiйностi (а точнiше, у сферi тонких почуттiв) максимум можливостей, максимум можливих можливостей становлення людини в майбутньому, що надихає й одухотворяє. Наукова картина свiту не має достатньо повноти всiх закладених i врахованих ученим можливостей. З розвитком науки цi можливостi додаються. I наука має певний рiвень розвитку, розвитку, який у майбутньому може закреслити багато чого як ненаукове. Релiгiйний дiяч i художник творять естетичнi цiнностi вiдразу на всi часи. Пiдставою для цього служить дружнiй зв'язок i взаємодопомога людей для того, щоб забезпечити собi життя, усуваючи катастрофу [Малевич К.С. Издания Витебского периода (1919-1922) // Собрание сочинений. В пяти томах. Т.1. - М., 1995. - С. 183-189]. Релiгiйно-художнiй свiт - це вiкно, через яке ми виявляємо життя [Малевич К.С. Издания Витебского периода (1919-1922) // Собрание сочинений. В пяти томах. Т.1. - М., 1995. - С. 183-189] споглядаємо його. Релiгiйний свiт i свiт мистецтва змiнюється в тому напрямку, щоб давати людинi реальне уявлення про нескiнченне [Малевич К.С. Издания Витебского периода (1919-1922) // Собрание сочинений. В пяти томах. Т.1. - М., 1995. - С. 183-189], щоб затверджувати знак чистоти людського творчого життя [Малевич К.С. Издания Витебского периода (1919-1922) // Собрание сочинений. В пяти томах. Т.1. - М., 1995. - С. 183-189], життя, яке завжди має якусь можливiсть для становлення в майбутньому, якщо це не проти самого життя. Роби будь-що вiд душi, i це вже творче життя, уже привнесення твоє неповторно душi, уже мистецтво, твiр мистецтва. Питання в iншому. Питання, наскiльки затребуване саме таке творче життя, наскiльки таке мистецтво потрiбно iншим, потрiбно сучасностi, наскiльки правильно обраний об'єкт для творчостi, щоб мистецтво, яке ти створюєш, було змiстовним. Треба наповнити свою справу загальнолюдським змiстом.

У кожнiй iсторичнiй епосi мистецтво було спiвзвучно певному предметному свiту. Сучаснi свiти, що фiксуються мистецтвом, спрямованi до Космосу, виражають спiвзвучнiсть з Космосом. Космос i людина в космiчних просторах проглядаються навiть там, де про це безпосередньо не говориться, де це безпосередньо не демонструється. Але все одно помiтна спрямованiсть вгору, у Космос. I це властиво сучасностi, сучасному мистецтву, а також сучаснiй релiгiйно-мiстичнiй ритуалiстицi, хоча Бога шукають усерединi себе, вiруючi поверненi в себе, мiстичнi. Виникає питання: так що все це (мистецтво, релiгiя) до сучасностi, до теперiшнього моменту (сучасного стану мистецтва й релiгi) було суцiльним неуцтвом? Нi. У мистецтвi i релiгi завжди було присутнє до певно мiри прагнення вгору, до вищого. Неуцтва немає. Мова не йде про неуцтво. Просто антинауковi уявлення вплiтаються в ненаукову картину свiту, щоб пiдтримати психiчну рiвновагу вiд кризового свiтовiдчування. Неуцтво з'являється тодi, коли антинауковi уявлення реалiзуються в практичному життi, у неадекватнiй поведiнцi. Або, коли це неуцтво повторюється в промовах з наполегливiстю й завзятiстю, не бажаючи перетворитися в символiчну гру або просто в гру, що вiдвертає людину вiд помилково серйозностi або ж просто вiд серйозностi щодо неправильних уявлень, помилкових iдей.

Мистецтво, релiгiйна сакральнiсть, мiстичний досвiд та iншi феномени ненауково картини свiту у свой вираженостi мiстять конкретне й абстрактне одночасно, або ж, точнiше, утворенi з конкретних форм (або образiв) i абстрактних форм (або символiв). Останнi, тобто абстрактнi форми, не точнi [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Тому не можна обмежитися тiльки ними (символами, абстракцiями), тому що при цьому людина позбавляє саму себе можливостей. Адже можливостi збiльшуються й розширюються з наближенням до образностi. Обмежитися лише неточним - значить виключати суто людське [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138].

Наближаючись до чисто образностi й до чистого протоколювання матерiального предмета, ми перестаємо його виражати. Якщо ж ми не задовольняємося протоколюванням матерiального предмета, то в такому випадку ми прагнемо надати зображуваному предмету вираження, iдеалiзуємо його, стилiзуємо [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Копiювання предмета, протоколювання його матерiального образу, запозичує в предмета його виразнiсть, звучнiсть [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Змiстовнiсть же предмета - у самому предметi. Вибiр реального предмета наповнений значеннями [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Людина говорить про значущiсть, зосереджуючи увагу на конкретному предметi, видiленому нею з мiльйонiв предметiв, виключаючи всi iншi предмети як незначнi, менш значущi. У самому виборi предмета уже присутнє абстрактне начало, абстрактна форма. Елемент абстрактно форми чистий i примiтивний [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Вiн присутнiй у вибраному предметi як сакральному поряд iз самою його предметнiстю. Тобто у формi мiстяться два його елементи: предметнiсть i абстрактнiсть, предметнiсть i предметна iнтерпретацiя, оголенiсть i завуальованiсть. Наявнiсть цих двох елементiв форми вiдкриває новi можливостi, можливостi в основних мотивах композицiй форм [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Тут основнi мотиви з'являються як сама художнiсть. Адже принцип суто художнiй, а це значить вiльний вiд другорядностей [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Другорядностi вiдпадають i залишається iстотне, причому виражене iстотне, як художня мета, як можливiсть зсування форм, зсування оголеного й завуальованого, аритмiчного й ритмiчного, асиметричного й симетричного, з метою впливу на почуття. Саме через протилежностi й вiдбувається вплив на почуття. Ритм просить аритмi, симетрiя - асиметрi. Тепло - холода, а холод - теплого. Гармонiзацiя пропорцi всього цього й пробуджують у людинi натхнення й закликають до життя. Так, прохолодне (блакитне) i тепле (жовте), якi в русi, у пошуку умов для життя, у пошуку необхiдно температури для тiла (для гомеостазу), зупиняються в рiвноважному станi, в абсолютному споко (зелене). Цей спокiй (зелене) уже нiкуди не рухається. У цьому споко (зелене) уже не проявляються нi радiсть, нi сум, нi пристрастi [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138], якi були необхiднi в ситуацi пошуку умов для життя. Коли цi умови перебувають у рiвновазi (як необхiдний гомеостаз для тiла), приходить спокiй (зелене), що уже нiчого не хоче, нiкуди не кличе [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Спокiй, вiдсутнiсть руху в зеленому, що погасив протилежностi блакитного й жовтого, що прагнуть до нас (коли ми дивимося на жовте) i вiд нас (коли ми дивимося на блакитне), заспокiйливо дiє на людину. Але спокiй зеленого як пасивнiсть може викликати нудьгу. Жовте й блакитне такого не викликають. Жовте випускає променi тепла, молодостi, веселостi. Блакитне - прохолоду, серйознiсть, вдумливiсть, глибину. У них рух, активнiсть. У них немає самовдоволеного спокою лiтньо зеленi, коли зелене бушує, коли воно в розквiтi. I там немає бiлого. Бiле ж стоть високо над нами. Бiле в наших картинах свiту, картинах релiгiйних, художнiх, мiстичних, символiзує мир i велике мовчання (голос безмовностi). Велике мовчання бiлого - як музична пауза (як звук, "подiбний мовчанню"), наповнена можливостями [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Цей розквiт можливостей у бiлому охоплює i занурює в нього всю ненаукову картину свiту, релiгiйну, мiстичну й художню складовi. Адже розширення можливостей - це той вiдмiтний компонент ненауково картини свiту, який i дає привiд людинi одухотворитися, не закреслити, не знищити або нiвелювати . Розширюючи можливостi на шкоду науковiй картинi свiту, людина може хоча б просто пiдняти собi настрiй, так стушований тиском об'єктивних законiв i закономiрностей, якi пригинають i приземляють людину. Саме бiле (бiлий колiр) тут переповняє людину можливостями й вiдкриває перспективи для життя в майбутньому, забираючи всяку депресiю в надi майбутнiх становлень. На противагу бiлому чорне (чорний колiр) надає людинi "нiщо" без усяких можливостей, без усякого виходу зi становища. У чорному "нiщо" просто мертве, коли сонце згасне, а вiчне мовчання iснуватиме без майбутнього, без надi на майбутнє [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Якщо бiле уявляється нам як музична пауза, що лише на якийсь час перериває розвиток нашого свiту, то чорне є пауза абсолютно остаточна, за яко немає продовження для нашого свiту, а є iнше продовження, а точнiше, початок зовсiм нового свiту, не нашого свiту, свiту, у якому, можливо, зовсiм не знайдеться мiсця для життя, а тим бiльше людського життя, яке потребує додатково залежностi вiд оточення.

У чорному вже вiдсутнє i звучне, вiдсутнiй рух. Чорне постає як нерухомий труп, як мовчання тiла пiсля смертi [Кандинский В.В. О духовном в искусстве // Избранные труды по теории искусства. В 2 т. Т.1. - М., 2001. - С. 112-138]. Чорне - це погасле багаття, що згорiло до кiнця, воно лежить уже за межами людського сприйняття. Це символ глибокого суму, символ смертi. На противагу глибокому суму чорного виступає радiсть бiлого (бiлого кольору), радiсть чиста, непорочна. Рiвноважний стан цих двох крайностей криється в сiрому, беззвучному й нерухомому, що породжує невтiшнiсть кiнця свiту й людини при наростаннi темного. Але якщо в сiрому переважає свiтле начало (бiле), то в людинi, що сприймає подiбне, пiдсилюється й надiя, надiя на життя, на виживання в цьому свiтi, свiтi темному, свiтлому, середньому (сiрому), свiтi рiзноманiття й розматостi. Особливо це стосується сучасного свiту, свiту ускладненого, а точнiше вже достатньою мiрою складного, свiту високого рiвня складностi й пiвтонiв. Тому виявити гармонiю в сучасному свiтi, спираючись на один колiр або на кiлька кольорiв, неможливо. Гармонiя сучасного свiту проявляється в гамi кольорiв, у гамi пiвтонiв, у гамi звукiв, найчастiше рiжучих, гучних, але таких, що несуть правду життя, правду навколишнього свiту, правду, вiдбиту в нашiй сучаснiй суб'єктивнiй ненауковiй картинi свiту, що так рiзко вiдрiзняється вiд картин свiту Античностi, Середньовiччя, Вiдродження. Тодi, у тi далекi часи, музика, живопис, релiгiйна проповiдь несли розраду, заспокоєння. I якщо ми звертаємося до творiв тих епох, то одержуємо таке ж заспокiйливе переривання нашого бурхливого й нервового життя, у нас розцвiтають розрада й надiя на краще. Але якщо ми припиняємо слухати музику тих часiв, то вiдразу ж повертаємося в катастрофи нашого сучасного свiту. Той минулий свiт у коренi iнший. Вiн далекий нам, тим, хто живе у свiтi, де немає розради, де неможливо утiшитися пiд вагою знань тiє науково картини свiту, яка розкрила глибини Всесвiту, катастрофiчного Всесвiту, Всесвiту, що у майбутньому поглине нас. Ми живемо у свiтi, вiдкритому до синiх глибин Космосу, свiтi без розради, де рiвновага втрачена, де чується раптовий стукiт барабанiв по головi як музика столiття. Гармонiя прокидається лише епiзодично, коли перериваються безцiльнi устремлiння, розiрванi зв'язки, розрiзненi шукання iстини й правди. А так панує битва кольорiв, тонiв i пiвтонiв у живописi, високих i низьких звукiв у музицi. Схрестили шпаги всi кольори й звуки, всi протиборчi рухи людсько душi, всi релiгiйно-мiстичнi символи у виявленнi своє єдностi. Усе з'єднано в один конгломерат, усi протилежностi сплелися. Це i є гармонiя нашо сучасно ненауково картини свiту з такими складовими, як релiгiя, мiстика, естетика. Гармонiя, що вiддзеркалює сучасний свiт, - це сплетенi суперечностi, у яких починає переважати синiй колiр, що вказує на глибини Всесвiту, колiр, якого ми не можемо позбутися просто так, закривши його iншими, не холодними кольорами втiшливого характеру; колiр, що несе холод, заморожує життя i, зрештою, нiвелює його.

Колiр, звук, рух у ненауковiй картинi свiту релiгiйних доктрин, мiстичних прозрiнь, езотеричних вчень i естетичних вражень - це багатозначнi символи, що намагаються закодувати вiчнi сутностi iснування, звертаючись в остаточному пiдсумку до проблем суб'єктивного свiту людини й пошуку в ньому первозданностi, справжностi, до вiчностi в людинi. Цi символи стосуються й об'єктивного зовнiшнього майбутнього, затверджуючи вольове перетворення реального свiту, за яким майбутнє, намагаючись прогнозувати хiд iсторi. У такий спосiб символiчна, ненаукова картина свiту, так само (як i наукова) прогнозуючи майбутнє, роблячи прорив до цього майбутнього, з огляду на катаклiзми буття, катастрофи в iснуючiй реальностi намагається створити пiдбадьорливу мрiю, що надихає й одухотворяє сучасну людину науки, людину, яка розумiє весь песимiзм вiд тяжiючих над людьми об'єктивних закономiрностей, людину, яка усвiдомлює свою власну малiсть у порiвняннi з безмiрнiстю Всесвiту. Того Всесвiту, де Сонце є порошиною, як i всi iншi зiрки [Хлебников В. Наша основа // Творения. - М., 1986. - С. 624-632].

За допомогою символiв, за допомогою заклинань i заумно мови змовлянь людина намагається возз'єднати людей, створюючи ненаукову картину свiту поруч з розумним свiтом науки, що фiксує об'єктивнi закономiрностi. Є надiя, що ненаукова картина свiту релiгiй, мiстики, краси, пiднесеностi своєю заумною мовою возз'єднає людей. Розумнi мови вже зараз роз'єднують [Хлебников В. Наша основа // Творения. - М., 1986. - С. 624-632]. Але так необхiдна єднiсть людей для звершень у перебудовi свiту i, в остаточному пiдсумку, для виживання, для порятунку всiх. Тому не вiдкидається й не скидається з постаментiв ненаукова картина свiту, де звучить заклик до єдностi, звучить музика, що одухотворяє людський дух. Адже навiть звучання однiє струни викликає зрушення людства [Хлебников В. Наша основа // Творения. - М., 1986. - С. 624-632]. Наука, вивчаючи той чи iнший феномен, наприклад, хвилi свiтла, дає можливiсть керувати ходом променiв [Хлебников В. Наша основа // Творения. - М., 1986. - С. 624-632]. Але наука найчастiше не може самих же керiвникiв, якi управляють ходом цих променiв, у тому числi й ходом iсторi, об'єднати, возз'єднати, спрямувати в одному напрямку, у напрямку власного порятунку, в iм'я спасiння всiх. Наука найчастiше не може надихнути х, влити в них сили для того ж керування ходом променiв. Це дають пророки й оракули, що вiщають своми ораторськими промовами передбачення майбутнього. Хоча це, за великим рахунком, не передбачення, а передчуття майбутнього у випадку роз'єднаностi людей. В цих пророцтвах панує емоцiйнiсть, чуттева сфера людини, сфера, що безпосередньо реагує на свiт, сфера, що вiдтворює ненаукову картину свiту. Передбачають же майбутнє вченi за допомогою холодного розумового розрахунку, а не за допомогою символiв, образiв i емоцiйних сплескiв закличного характеру. Для передбачення майбутнього iснує наукова картина свiту, яку припускає людство, вiруюче в людство, людство, що розумiє вплив космiчних тiл, а значить, що має iстинну свободу. Хоча iснує й об'єктивна випадковiсть, яку не скувати вченому. Ї враховує лише ненаукова картина свiту релiгiйного дiяча й подвижника, мiстика, музиканта, художника, поета; поета, що застосовує автоматичне письмо, письмо, що вiдбиває цю об'єктивну випадковiсть. Об'єктивна випадковiсть сама по собi в людинi стає суб'єктивною випадковiстю. Ця суб'єктивна випадковiсть проявляється як у вiльних асоцiацiях здорових людей, так i у зорових i слухових галюцинацiях душевнохворих. Суб'єктивна випадковiсть вiльних асоцiацiй виходить за межi вузьких рамок розуму людини. При цьому пiдсвiдома сфера звiльняється. Марення як процес цiє пiдсвiдомо сфери звiльняє вiд нагромаджених i зiм'ятих смислiв, що виходять назовнi у виглядi галюцинаторно-сновидчого як чудесного цього творчого процесу. Тут душа вiльна. Над нею не панує закон i правило. Вона до певно мiри сама по собi прекрасна, прекрасна хоча б у свой природнiй конвульсивностi й динамiцi. Це "найпрекраснiше" вже як продукт, як деякi згустки, точнiше, деякi сторони людського духу в цьому продуктi згусткiв, що трансформують бажання у творчому процесi через спонтанне створення мрiй, прагнуть вийти зi скрутного положення, що створилося, до свободи, що влаштовує усiх. При цьому використовується iгрова сутнiсть буття, iгрова натура буття людини. I нарештi, досягається якась точка духу, деякий стан душi, у якому життя й смерть, реальне й уявлюване не сприймаються як суперечностi [Бретон А. Второй манифест сюрреализма // Антология французского сюрреализма. 20-е годы. - М., 1994. - С. 290-342], де мислення вирване з рабства до споконвiчно своє чистоти.

Споконвiчна чистота - суть прекрасне. Шлях до цього прекрасного починається з важкого, неприємного, вiдразливого клекотання позбавлених смислу уявлень, якi мурмочуться в наших душах i розумiються як важка праця з невiдомим результатом. Але тiльки цей процес важко працi народжує в нас бажання вийти за межi такого збиткового, абсурдного розходження мiж прекрасним i потворним. Ступiнь опору всiй цiй абсурдностi народжує в нас злiт духу. Цей ступiнь повинен бути досить високим, щоб виник крик духу, який повертається до самого себе, творячи прекрасне, а також пiднесене як таке. При цьому поверненнi зауважується, що все це була лише чергова роль. У цiй ролi брала участь i рефлексiя, i раптове спонукання людини. Але все закiнчується вираженням, виразнiстю. Через вираження ми приєднуємося до iнших i втрачаємо сувереннiсть свого мислення. Людське мислення одночасно має сувереннiсть i не має [Бретон А. Второй манифест сюрреализма // Антология французского сюрреализма. 20-е годы. - М., 1994. - С. 290-342]. I там ще присутнє життя для себе. У вираженнi ж вiд цього багато чого губиться. I тодi вже наявна спрямованiсть на iнших людей (пiсля гiркого досвiду); спрямованiсть на перетворення й полiпшення Всесвiту (за словами А. Бретона) [Бретон А. Второй манифест сюрреализма // Антология французского сюрреализма. 20-е годы. - М., 1994. - С. 290-342].

Потреба у вираженнi викликає натхнення. I навпаки. Але натхнення викликає не просто потребу у вираженнi. Натхнення викликає особливу, вищу потребу у вираженнi, потребу одухотвореного духу. Одухотворений дух всеосяжний. Тому й натхнення вiд нього повнiстю охоплює наш розум. Тодi людина захоплена тим, що сильнiше за не. Тодi людина перестає належати самiй собi. Вона починає належати всiм нам. Вона творить для всiх, маючи стан душi тако напруги, яка рiвна iстинному божевiллю. I вона вже тодi не демонструє себе, а тотально впливає, вкидаючи оточуючих у стан повно розгубленостi, проявляючи абсолютну внутрiшню цiлiснiсть як наслiдок перетворення свого власного мислення. Вона бачить свiтло, яке перестає згасати. I вона всiх веде до цього свiтла, залишаючись хазяном своє волi. Вона пiднялася над своми минущими почуттями й уже не вiдчуває поряд небезпек, рухаючись уперед i вперед до порятунку.

Ненаукова картина свiту у своєму релiгiйному, мiстичному й естетичному розматтi зливається у виразностi, найчастiше виразностi, яка шокує. У самiй же виразностi завжди можна побачити двi складовi: образну й символiчну. Образнi форми виражають iсторичну специфiку. Символiчнi форми (або символiстика форми) виражають умогляднi конструкцi як значуще. Значуще виноситься на поверхню виразним. Воно вимагає вчуття (вимагає високого рiвня чутливостi), а не просто iдентифiкацi, як це вiдбувається найчастiше з образом, що нiяк не змiнився, документальним.

Ненаукова картина свiту завжди має змiстовний момент, який можна представити i як предметнiсть, i як виразнiсть. Тобто, i предметнiсть змiстовна, i виразнiсть змiстовна. Предметна змiстовнiсть у тому, який предмет обраний для демонстрацi, для показу. Виразна змiстовнiсть у тому, яку емоцiйно-чуттєву атмосферу несе вибраний предмет. При цьому використовуються засоби завдяки яким порушуються фiзичнi закони свiту. Порушується наукова картина свiту. Наприклад, порушується закон тяжiння, коли люди, тварини або якiсь предмети зображуються в живописi висячими в повiтрi. У живописi сполучаються в одному зображеннi рiзнi лiтературнi сюжети й iсторi. Наприклад, зображення Соломе [Panofsky E. Studies in iconology. N.Y., 1939. - P. 3-30; Панофски Э. Иконография и иконология // Эстетика и теория искусства ХХ века. - М., 2007. - С. 650-651]. У цьому випадку ми маємо справу не просто з образами або предметними зображеннями, а iз символами, з образними символами, що надають особливого змiсту виразним зображенням. Для розумiння символiв уже необхiдний певний рiвень культури, що мiстить у собi знання конкретних iсторичних процесiв, конкретних епох, конкретних традицiй. Адже не тiльки символ, але й образ обумовленi iсторичними умовностями й умовами, а не просто тiлесними схильностями людини до сприйняття того чи iншого досвiду. Стосовно символу можна додати, що вiн походить звичайно вiд тiє чи iншо iде. Наприклад, вiд iде гармонi протилежностей, х узгодженостi й контрасту, тобто непогодженостi. Такi iде несуть у собi багатовимiрнiсть i багатозначнiсть; вiд чого й символи мають багато значень.

Образи займають промiжне положення мiж мовними висловленнями як кiнцевими продуктами людсько життєдiяльностi й об'єктами природи, об'єктами, яким ми самi надаємо певного значення [Гомбрих Э.Х. О задачах и границах иконологии // Советское искусствоведение. 1989. N25. - С. 275-305]. Це значення уже намiчається в самому виборi об'єкта природи. Потiм iде процес образотворення й символотворення, аж до кiнцевого продукту. Iде процес, коли уява вiльно пiдказує, що творити i як творити в образах; коли символам приписуються значення (наприклад, фенiкс означає безсмертя). При цьому образи мiстяться в контекстi, а за символами закрiплюється множиннiсть значень. Останнє, тобто символи iз множиннiстю значень, орiєнтують нас на мiстичне. Є мiстична iнтерпретацiя символiв [Гомбрих Э.Х. О задачах и границах иконологии // Советское искусствоведение. 1989. N25. - С. 275-305]. Тобто символ розглядається як мова божества, а значить i мова для передачi особливих, вищих станiв духу, коли людина переживає неможливiсть смертi [Джемс. В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306], коли людиною переживається стан НЕМРИ (або АМРI). Адже Царство Боже усерединi нас (Лук 17:21). З огляду на мiстичнiсть символу Священнi Писання мiстять двояку iстину. Мiстять iстину в речах й iстину про те, як речi стають образами iнших речей [Гомбрих Э.Х. О задачах и границах иконологии // Советское искусствоведение. 1989. N25. - С. 275-305]. Тобто, тут присутнi два значення - i от уже багатозначнiсть, багатозначнiсть, яка виконує завдання мiстичного характеру, коли людина розпорошується в цих багатозначностях, применшується гординею й вiд не вiдпадає незначуще, пиха. Вiдкидається наносне, типу надмiрно гординi. У цьому процесi вiдторгнення вiд людини всього незначного, вiджилого своє, застарiлого й упередженого проявляється справжнє, справжнiй стан духу, проявляється переживання неможливостi смертi, стан НЕМРИ, стан Божественного.

Символ розкриває перед людиною безлiч значень [Гомбрих Э.Х. О задачах и границах иконологии // Советское искусствоведение. 1989. N25. - С. 275-305]. I людина вiдправляється в дорогу, залучаючись до процесу знаходження смислiв цих значень. У цьому процесi вона постiйно втрачає й розсiює незначнi, другоряднi смисли, смисли упередженi, застарiлi. Залишається одне, значне. Це значне i є справжнiй стан духу й тiльки один-єдиний смисл. Тобто вiдбулося очищення вiд другорядного, очищення духу. Очищення (очищення потрясiнням, або катарсис) - це результуюче не тiльки мистецтва. Це результуюче всiє ненауково картини свiту. Тобто, i релiгi, i мiстики, i езотерики, i мистецтва.

Вiзьмемо документальний образ. Деформуємо його, надiляючи символiчними багатозначностями, виразнiстю. Ми губимося в цих багатозначностях, пiсля чого як головне виступає (проступає) назовнi наша справжня природа, що супроводжується переживанням неможливостi смертi, станом НЕМРИ, Божественним. Правда, деформацiя образу не повинна доходити до абсолютно абстракцi, тому що губиться зв'язок з людськими реалiями, вiд чого може не проступити головне, а лише стан НЕМРИ. Чiльне значення ми маємо в собi. Це додаткове значення, вiдсутнє насправдi у творi [Гомбрих Э.Х. О задачах и границах иконологии // Советское искусствоведение. 1989. N25. - С. 275-305] мистецтва або в релiгiйному ритуалi, вiдсутнє в хнiх образах. Але образнiсть зберiгає натяк на це чiльне значення людини. Тому образ (предметнiсть образу) не слiд доводити до абсолютно абстракцi, де смисли розсiюються у свох кiлькiсних нескiнченостях, у безпредметностi почуттiв.

Багатозначнiсть мiстичного включає й протилежностi, рiвновагу протилежностей, хню гармонiю. Тобто включаються й переживання особливих станiв свiдомостi, рiвноважних, гармонiйних станiв, у яких гасяться й одночасно присутнi протилежнi емоцi й почуття, що яскраво описано при переживаннi неможливостi смертi, стану НЕМРИ (АМРI), стану Божественного. Так, у посмiшцi Мони Лiзи (Джаконди) можна побачити й момент гiркоти. Те ж можна побачити й у посмiшцi Будди. Те ж можна побачити й у собi, переживаючи подiбнi стани.

Вiдзначимо, що символ завжди вiдкритий. Двозначнiсть (багатозначнiсть) образу теж указує на його вiдкритiсть. I тому пiдлягає переосмисленню всяка ненаукова картина свiту: переосмислюють релiгi, переосмислюють мiстику, переосмислюють твори мистецтва. Переосмислюють, щоб знайти рiвноважний стан мiж серйознiстю, й несерйознiстю гротеску, що проявляється у вiльнiй грi форм, знайти стан, де гасяться як серйознiсть, так i несерйознiсть, анулюються в процесi творення нових серйозних смислiв i в новому процесi руйнування цих смислiв несерйознiстю вiльно гри форм, що наближають людину до безпосередностi життя. Про безпосередностi життя ведуть промови усi Священнi Писання. Для прикладу зробимо екскурс в Евангелii, чим покажемо водночас додатково ненаукову картину свiту в рiзноманiтностi спрямованостей, продемонструвавши спрямованiсть на релiгiю i мiстику.

Євангелiє. Народження Христа вiд Святого Духа (Мф 1:20)-символiчна вказiвка на нетiлесне, iдеальне. Йосип не вiрив, що Марiя народила вiд Святого Духа, але не хотiв ганьбити (Мф 1:19). Вiн виконував те, що говорив йому ангел увi снi. Пiдкрес-люється, що подружньо близькостi мiж Марiєю i Йосипом не було, доки вона не народила. Тобто акцентується, що народжений Хрис-тос не тiлесного походження, не матерiального, а iдеального, плiд Духа. Народження вiд Святого Духа є символом важливостi в лю-динi iдеального, духовного.

Духовному належить особливе мiсце у Святому Письмi. Це, насамперед, порятунок вiд вiдплати, що насувається (Мф 3:7). I тому є потреба жити духовним, iдеальним. Адже не тiльки хлiбом живе людина, а й Божественним (Мф 4:4), щоправда, не слiд спо-кушати (Мф 4:7), якщо воно й вiдкрилося в людинi. Щоб не було спокуси, людинi необхiдно схилятися тiльки перед Божественним у собi (Мф 4:10). Але для цього людинi спочатку необхiдно вiдкри-ти в собi це Божественне.

Iсус Христос робив свох учнiв ловцями людей (Мф 4:19) за до-помогою проповiдi радiсно звiстки про Царство (Мф 4:23). Сам же Iсус Христос як великий учитель зцiляв вiд усiх хвороб (Мф 4:23). Зцiленню подiбного роду легко пiддаються iстероднi типи людей. У цьому випадку зникають слiпота, паралiч i багато недуг. Однак онкологiчнi захворювання, тобто рак, злоякiснi пухлини, навряд чи вилiковуються, хiба що на раннiх стадiях. Але на цих стадiях лю-дина звичайно ще не помiчає своє хвороби.

Пiддаються зцiленню багато психiчних захворювань. Але Iсус Христос не тiльки зцiляв, але й своми проповiдями нiс психологiчнi й профiлактичнi знання. Своми промовами Христос закладав у людях запобiжнi заходи стосовно психiчних захворювань, фактич-но розкриваючи механiзми вирiвнювання психiчно неврiвноваженостi й вiдновлення духу. Примiром, вiдомi фрази про те, що щасливi убогi духом, тому що м належить Небесне Царство (Мф 5:3), щасливi тi, що плачуть, тому що утiшаться (Мф 5:4), щасливi чистi серцем, тому що побачать Бога (Мф 5:8), фактично розкривають механiзм компенсаторного зрiвноважування психiки. На додаток до цього можна згадати народне прислiв'я: "Не смiйся багато, а то плакати будеш". В Iсуса Христа рекомендацiя щодо компенсатор-них механiзмiв протилежно спрямованостi така: горюй, плач, страж-дай сильнiше, i ти одержиш як компенсацiю психiчну рiвновагу, коли буде радiсний настрiй, розрада, Царство Небесне, бачення Бога. Тi, що плачуть, будуть утiшенi (Мф 5:4): плач змiниться своєю протилежнiстю у виглядi розради. Щасливi милосерднi, адже з ними теж обiйдуться милосердно (Мф 5:7). Така компенсацiя не спрацьовує, тому що вона виходить за межi суб'єктивного людсь-кого духу. Адже в життi не так. З милосердною людиною можуть вчинити зовсiм немилосердно. Але у Євангелi вiд Матвiя гово-риться, що поставляться все-таки милосердно. Тому з об'єктив-ностi цей випадок можна повернути у свiт суб'єктивного. До свiту суб'єктивного можна вiднести й те, що щасливi чистi серцем, тому що вони побачать Бога (Мф 5:8). Тут Бог це Божественний стан людини. Цей Божественний стан настає в людинi, коли вона чиста серцем, тобто на серцi нiчого немає: нi помислiв про помсту, нiчо-го задуманого стосовно свох статкiв, нiяких думок i помислiв пiдступного характеру. Це компенсацiя за те, що вона всього цього не мала, а самовiддано жила для всiх.

Євангелiє говорить, що спокусi необхiдно протистояти. I тому якщо твоя права рука тягне тебе до грiха, то вiдсiчи (Мф 5:30). Але спокуса є, коли є мета, вiд яко вiдхиляєшся. Вiдхилення i є спокусою. Вiдхилення i є грiхом. Питання в iншому. В тому, вiд чого вiдхилятися. Який змiст того, вiд чого ми будемо постiйно вiдхилятися, роблячи грiхи, спокушаючись? Метою є порятунок май-бутнього людства. Заради цього ми живемо. Вiдхилення вiд цього є грiхом, егозмом, спокусою. Спокуси будуть. Сьогоднi ви заприсяглися не робити щось, а завтра вже порушили свою клятву. Тому й говориться про те, щоб людина не клялася (Мф 5:34). Людина не повинна клястися, витрачаючи марно час, а повинна постiйно роби-ти зусилля й, постiйно порушуючи сво клятви, все-таки поверта-тися до колишньо мети врятувати майбутнє людства. "Так" повинне бути дiйсно "так" (Мф 5:37). Щоб не було нiяких вилянь. Мета одна. Вiдхилень вiд не безлiч. Фiлософiя Iсуса Христа це фiлософiя в дусi японських коанiв, коли йдуть суцiльнi супереч-ностi здоровому глузду. Тебе вдарили по щоцi пiдстав iншу (Мф 5:39). З тобою судяться за щось вiддай усе, що є, i не пручайся (Мф 5:40). Якщо хтось примушує тебе, то пiдкоряйся, пiдкоряйся як раб, не маючи себе (Мф 5:41). Такий стан речей просто шокує, але вiн веде до просвiтлiння, тобто до Царства Божого. Дiйсно, сприймаючи такi парадоксальнi вирази, де передається дух пропа-що людини, людина втрачає свою особистiсть, свiй дух, втрачає всi гарантi i просвiтлюється, знаходить Царство Боже. Тому хри-стиянство у свой основi не має нiяких особливих вiдмiнностей вiд дзен-буддизму. Та ж технологiя нiвелювання особистостi. Дзенськими парадоксами засiяне все Євангелiє. Любiть ваших ворогiв (Мф 5:44). Шокує? Шокує! Просвiтлює? Просвiтлює! Знайдете Царство Боже? Знайдете!

Правда, таке шокування перетворюється в певну позицiю. На-городи не буде, якщо ви любите тiльки тих, хто любить вас (Мф 5:46). Любити ворогiв свох на сьогоднi це зникнути як особистiсть. Це не мати вибору й вiдбору, як у дзен-буддизмi. Не май вибору й вiдбору, i ти знайдеш нiрвану. Яка тут рiзниця, яка вiдмiннiсть вiд дзен-буддизму? Нiяко! Усе це є втратою себе як шокуюча духовна практика перевороту душi.

Не виставляй сво праведнi справи (Мф 6:1), вказує Євангелiє. Адже роблячи щось спецiально, ти не даєш безпосередностi заво-лодiти тобою. Тим самим ти вiдсуваєш вiд себе Божественне, Царство Боже.

Молiться, щоб нiхто не бачив (Мф 6:5). Не слiд показувати свом виглядом, що ви молитеся або поститеся (Мф 6:16). Нiчого не тре-ба показувати, станьте простiшими, i ви знайдете Божественне. Служiть чомусь одному. Якщо служити Божественному i прагну-ти розбагатiти (Мф 6:24), то нiчого не вийде. Служити двом панам не можна (Мф 6:25). Вiддайте себе чомусь одному. I тодi не пiклуй-теся про те, що вам сти й що вам пити, у що одягатися (Мф 6:25). Турбота, праця. Невже це не потрiбне? Для осягнення Божествен-ного не потрiбне! Для життя потрiбне. Тому Бiблiя й пропонує не трудитися й нi про що не пiклуватися. Польовi лiлi не трудяться й не прядуть (Мф 6:28), а як прекрасно одягненi (Мф 6:30)! Усе в точностi як у дзен-буддизмi, брахманiзмi, даосизмi. У дзен-буд-дизмi теж не май вибору й вiдбору, i ти осягнеш природу Будди. Тут же через Бiблiю ти осягаєш природу Христа. Тобто мова йде про одне, про осягнення стану Божественного. Божественного Хри-ста, Божественного Будди.

Нормальна людина трудиться й пiклується, має вибiр i вiдбiр. Людина ж, що осягає Божественне, повинна мати парадоксально-шокуючу ситуацiю у життi, ситуацiю, що суперечить самому жит-тю. Адже життя пiклується. Нормальна людина пiклується про жу, про питво, про одяг, тому що й треба пiдтримувати свiй гоме-остаз, сталiсть внутрiшнього середовища свого органiзму. Нормаль-на людина постiйно про це думає. Язичник, якого критикує Бiблiя, теж постiйно про це думає (Мф 6:32). Але це язичник у побутi. Якщо язичник звертається до свого сакрального, то вiн як Христос i як Будда. Те, що говорив Iсус Христос, i те, що говорив Будда, одне. Це рекомендацi зi знаходження того самого стану, стану Божественностi. Якщо ти знайшов його, то ти вже не розрiзняєш слова Христа й слова Будди. Для тебе все це одне. Для тебе слова матерiалiста й iдеалiста одне i те ж. Якщо ж ти бачиш рiзницю, розрiзняєш, то ти ще в дорозi. Ти ще не знайшов стану Божественностi. Ти перебуваєш у станi пошуку, розрiзнення. На тебе поширюється не пiклуватися нi про що, а шукати Божественне, або Царство Боже (Мф 6:33).Тому не судiть, щоб i вас не судили (Мф 7:1). Точно як у дзен-буддизмi не судiть, тобто не майте вибору й вiдбору. Адже судити це вибирати. Але це розмова про процеси суб'єктивного свiту. Тобто у життi часто не так. Насправдi якщо ви нiкого не будете судити, то iншi люди, однак, можуть вас засудити. Так є у життi. Але для осягнення Божественного потрiбна парадоксально-шокуюча ситуацiя. Тодi у людини припиня-ються розрiзнення. Якщо ви розрiзняєте буддизм i християнство, то ви ще не знайшли Божественного. Ви шукаєте. Ви в пошуку вищого. Ви зважуєте, вимiрюєте, щось вишукуєте. Хоча iудазм, християнство, магометанство, даосизм, буддизм, брахманiзм одне i те ж. Коли ви за словами бачите розходження, то це теж нор-мально. Коли ж розходжень уже немає, то це Божественне.

Щоб вiдкрити в собi Божественне, необхiднi зусилля для його пошуку. Хто стукає, тому вiдкриють (Мф 7:8). Батько Небесний дає тим, хто в нього просить (Мф 7:11). Але якщо не будеш прагнути вiдкрити Божественне в собi, а будеш життя берегти, то втра-тиш його (Мф 10:39). Якщо втратиш життя своє через пошук Бо-жественного стану своє душi, то знайдеш його знову (Мф 10:39). Чому знайдеш? А хоча б через те, що Божественне заспокоює. Знайшовши Божественне, знаходиш спокiй душi (Мф 11:29).

Людина знаходить Божественне. Однак воно вже й i дане. Вона нiби вiдкриває його, розумiючи, що повернулася до самого почат-ку. Знання таємниць Царства вже дане (Мф 13:11). Люди цього просто ще нiяк не можуть зрозумiти (Мф 13:11). Зрозумiє лише той, у кого мудрiсть (Мф 13:12). Зрозумiє, кому дано зрозумiти (Мф 13:12). А в кого серце огрубiє, той нiчого не зрозумiє й не побачить. Необхiдно мати неогрубiле серце (Мф 13:15). Огрубiлий чує про Царство Небесне, але не розумiє. I диявол вiдразу ж краде те, що вже посiяно в серцi (Мф 13:19).

Так що огрубiлий у складному становищi. Йому важко зрозу-мiти. Неогрубiлий же зрозумiє, що є Царство Небесне. Вiдкривши Царство Небесне в собi, Iсус Христос намагається цей стан переда-тиiншим, розповiдаючи притчi.

З Євангелiя видно, що там, де люди не вiрили Христу, вiн чу-дес не творив (Мф 13:58). Значить, мова йде про те, що чудеса вiдбуваються вiд вiри, навiювання, самонавiювання, гiпнозу. Так, дiйсно iстероднi особистостi, у яких слiпота вiд зробленого м на-вiювання, а значить, i вiд хньо вiри, могли прозрiвати. З вiрою людина може багато чого робити. У Євангелi вiд Матвiя описано, як Петро йшов по водi з вiрою (Мф 14:29). Але як тiльки Петро став сумнiватися, то почав тонути (Мф 14:31).

Iсус Христос говорив, що те, що виходить у людини з вуст, робить нечистою (Мф 15:18). Тим самим Iсус указував на мов-чання як джерело Божественного. Та й саме Божественне разом з людською вiрою Iсус Христос пов'язував насамперед iз жалiстю, з тим, наскiльки людина здатна жалiти не тiльки людей, але й со-бак (Мф 15:27). Якщо людинi шкода людей i звiрiв, якщо вона здатна жалiти iнших, то вона має певний рiвень чутливостi й здат-на переживати стан Божественностi.

За Євангелiєм видно - якщо в людини сильна вiра, то вона зцiлюється (Мф 15:28). Через вiру, навiюючи собi, людина може звiльнитися вiд багатьох хвороб, але не вiд усiх. Зцiлюються нiмi й слiпi, особливо якщо в них нiмота й слiпота iстеродного походження. Таких Христос зцiлює з легкiстю (Мф 15:30). Але калiки й кульгавi (Мф 15:30) пiд сумнiвом. Тут необхiдно розглядати конк-ретний випадок. Адже якщо в людини немає ноги, то за тих часiв тим бiльше ногу не приставиш. Але коли нiмi говорять, а слiпi бачать (Мф 15:30), це теж постає як чудо.

Однак у Євангелi все-таки чудеса наявнi. Сiмома коржами й декiлькома рибами Iсус Христос нагодував бiльше чотирьох тисяч чоловiк: чотири тисячi тiльки чоловiкiв, не враховуючи жiнок i дiтей (Мф 15:38). Але навiть у такому випадку у Священних писаннях чудеса поданi символiчно, просто показуючи вiруючому читачевi, що важливо дякувати Боговi, тобто показуючи iснуючий в людинi стан Божественностi, осягнувши який, людина зможе багато дечо-го здiйснити. Наголошується, що важлива вiра (Мф 16:8). У Свя-тому Письмi Iсус Христос так i говорить: невже ви ще не зрозумi-ли? Мова взагалi не про хлiб, а про фарисейське ставлення до жит-тя (Мф 16:11), про фарисейське навчання (Мф 16:12). Адже тут i скрiзь йдеться про живого Бога (Мф 16:16), про зречення людиною само себе (Мф 16:24), втрату життя заради чогось святого (Мф 16:25). Прикладом цього є Iсус Христос. Вiд цього i його перетво-рення. У Євангелi так i написано, що на горi вiн раптом перетво-рився i лице його засяяло (Мф 17:2). Тут так само важлива вiра. Образно говорячи, вiра може й гори переставляти (Мф 17:20). Од-нак необхiдно ще змiнитися й стати таким, як маленькi дiти (Мф 18:3). Багато негараздiв через жорстокiсть людського серця (Мф 19:8). Але все це необхiдно розумiти, щоб знайти Царство Боже. Не всi люди це розумiють. Розумiють лише тi, кому дано (Мф 19:11). Заради Небесного Царства люди вiдмовляються навiть вiд шлюбу. Слова Iсуса Христа сприймаються по-рiзному (Мф 19:11). Хоча в них є й визначенiсть. Наприклад, визначенiсть, що таким, як дiти, належить Небесне Царство (Мф 19:14). Значить, люди з такими якостями, як у дiтей, люди з характеристиками дитячостi, тобто з характеристикою безпосередностi, будуть урятованi. I ця дитячiсть i є Бог у людинi. Адже вiдомо, що людинi врятуватися неможливо (Мф 19:26). Але врятуватися можливо Боговi, Бог усе може (Мф 19:26). Тобто може все людина, яка вiдкрила в собi Бога, людина, у якiй вiдкрився Бог, вiдкрився стан Божественностi, стан неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Це стан, коли людина не купує й не продає. Вiн (цей стан) позбавлений подiбних операцiй. Це символiчно вiдбито в Бiблi, коли Iсус Христос вигнав iз храму (храму душi, хоча в Євангелiях це показано на життєвих iсторiях) торговцiв (Мф 21:12). Людинi необхiднi не тiльки торговельнi опе-рацi, здiйсненi нею в головi. Людинi потрiбно, без сумнiву, вiри-ти (Мф 21:21). Своєю вiрою людина може одержати все, що й потрiбно. Головне - повiрити (Мф 21:32). А вiра глибока внутрiшнiм свiтом людини, тому що людина вiрить, що є стан Божественно-го, стан НЕМРИ, вiрить, не вiдчувши цей стан у собi. Ця вiра людини - суть внутрiшнiй свiт i до соцiального свiту влади й пiдпорядкувань не має нiякого вiдношення. Тому людина повинна вiддавати кесареве кесаревi, а Боже Боговi (Мф 22:21). Тобто вона повинна крiм свох суспiльних функцiй прагнути знайти стан досконалостi, у якому компенсуються страхи, привнесенi в не вiд людей, вiд соцiуму, царiв, влади, вiд кесарiв. Це стан, що компен-сує будь-якi страхи, переживається як стан повно вiдсутностi стра-ху, як воскресiння вiд смертельних страхiв, як неможливiсть смертi. Його можна означити як стан НЕМРИ (або AMPI), або Божествен-ний стан, або Бог. Пiсля справжньо смертi людина воскресає в такiй формi, яка якимось чином стосується стану неможливостi смертi НЕМРИ (або AMPI), пережитого людиною за життя. У Бiблi ця форма описується символiчно, коли людина як ангел на небi (Мф 22:30). Але в Бiблi чiтко говориться, що воскресiння людей буде в такiй формi, яка зовсiм не вiдповiдає земному життю, жит-тю реальному. Тому в Бiблi зазначено, що, воскреснувши, люди не будуть нi одружуватися, нi виходити замiж (Мф 22:30). Тобто люди воскреснуть не в тiлеснiй формi зi своми дiтородними орга-нами. Про ту форму, у якiй воскреснуть люди, Бiблiя говорить ба-гатозначно, символiчно. Форма ангела в небi (Мф 22:30), яку опи-сує Бiблiя, це символ, що має багато значень. Пiд це значення пiдходить i форма натхненностi, про яку говорять атести як про людськi слiди на землi за життя й пiсля смертi. Що ж стосується воскресiння з мертвих (Мф 22:31), то мова йде про воскресiння людини за життя, воскресiння з мертовного стану. Посереднiсть i упередженiсть людину мертвить, руйнуючи сферу безпосередностi, яко багато в дiтей. Бог саме i є тим безпосереднiм станом люди-ни, станом, який був колись у Авраама, Iсаака. Iакова. Бог це певного роду безпосереднiй стан, стан, який позначений як Бог Авраама, Бог Iсаака, Бог Iакова (Мф 22:32). Тобто, коли мова йде про Бога, то не йдеться про мертвих. Бог це певний стан живих, живих людей, таких як Авраам, Iсаак, Iаков. Тобто Бог не мертвих, а живих (Мф 22:32). Людина вiдкриває Бога усерединi себе й для себе. Тому й зовсiм не треба виставляти напоказ сво довгi молит-ви (Мф 23:14). Дiя напоказ вiдносно Бога говорить про лжепророцтво. З'явиться безлiч лжепророкiв i багато людей будуть обманутi (Мф 24:11). Вони будуть робити знамення й здiйснювати чудеса, щоб обдурити (Мф 24:24). Бiблiя пророкує, що буде час, коли сонце померкне, вiд того мiсяць не дасть свiтла i зiрки впадуть iз неба (Мф 24:29). Люди не думали про майбутнє (Мф 24:39). I катастро-фи почалися. У зв'язку в цим Бiблiя говорить, щоб людина пиль-нувала (Мф 24:42). Вона повинна пильнувати не тiльки вiдносно зовнiшнього свiту, чекаючи катастроф, але й стосовно свого внут-рiшнього свiту, очiкуючи приходу Сина Людського (Мф 24:44), Хри-ста як стану душi, стану Царства Божого. Адже людина не знає нi дня, нi години, коли прийде Син Людський (Мф 25:13), тобто на-стане стан НЕМРИ, стан Царства Божого, коли людина пережи-ває неможливiсть смертi. Христос як стан душi зникає в людинi. Повсякденнiсть залишається, повсякденнiсть, де убогi завжди з нами (Мф 26:11). А от Христа як стану душi незабаром уже не буде (Мф 26:11).

Бог як стан душi може залишати людину. Бог залишив i Iсуса Христа. Тодi Iсус запитував, чому Бог його залишив (Мф 27:46). Христос є i Богом, i людиною. Як Бог вiн з'являється, коли має стан НЕМРИ, пережитий як неможливiсть смертi. Як людина Хри-стос з'являється, коли має звичайний, повсякденний стан пильну-вання. У цей час вiн молиться в безлюдних мiсцях (Мк 1:35). Мо-литвою очищається вiн i потiм очищає iнших (Мк 1:41). Iсус очи-щає й лiкує людей. Iсус бачить хню вiру (Мк 2:5) i лiкує. Тобто мова йде про лiкування вiрою. Iншими словами, мова йде про лiку-вання навiюванням, самонавiюванням, гiпнозом. Iсус зцiлює й про-щає грiхи iм'ям Бога. Деякi зауважують, що це богохульство. Адже прощати грiхи має право тiльки Бог (Мк 2:7). Так само було по-мiчено, що учнi Христа не постяться (Мк 2:18). Адже з ними Хри-стос, Хрисгос в хнiх душах як стан Божественностi. От коли вони будуть розлученi з цим станом Божественностi, отодi й виникне необхiднiсть поститися (Мк 2: 19-20). Адже практика релiгiйна й мiстична виникає тодi, коли людину залишає стан Божественного, стан НЕМРИ. У противному випадку немає необхiдностi в прак-тицi. Коли присутнє Божественне, не виникає потреби в яких-небудь надуманих правилах. Тодi можна сти жертовний хлiб, який має право сти тiльки священик (Мк 2:26), тодi можна порушувати правила вiдносно суботи (Мк 2:27, 28). Адже субота, як правило, для людини (Мк 2: 27-28), а не людина для суботи. Людина може порушувати правила, аби тiльки серце не черствiло (Мк 3:5). Якщо буде так, то не буде подiлу царства усерединi людини, не буде суперечок усерединi людини: у людинi буде все разом, як у сiм', у якiй немає суперечок (Мк 3:25).

Єднiсть у людинi творить Дух Святий. I тому огуда Духа Свято-го не прощається (Мк 3:29). У свой єдностi людина вже стоть на шляху вiдкриття таємниць Божественного Царства. Але цi таєм-ницi доступнi не всiм (Мк 4: 11-12). При цьому виникають ще й перешкоди. Наприклад, суєта, суєтнi бажання (Мк 4: 18-19). Але в людинi повинна споконвiчно перебувати таємниця Божественного Царства. I в кого є, тому ще буде дано (Мк 4:25). Царство Боже саме в людинi проростає. Вона i не знає, як це вiдбувається (Мк 4: 26-27). Царства Божого в людинi спочатку найменше. Але коли воно виростає, то затьмарює в людинi все (Мк 4: 30-32). Однак, крiм цього, потрiбна й вiра (Мк 4:40). Той, хто вiрив у своє виду-жання, одужував (Мк 5:28). Вiра рятувала його (Мк 5:34). Якщо люди не вiрили, то Iсус Христос чудеса сво й не творив (Мк 6:5). Значить, усi зцiлення вiд гiпнозу й навiювання, а точнiше, вiд са-монавiювання або вiри в себе. Не вiрили Iсусу Христу тi, хто знав, що вiн просто тесля (Мк 6:2). Тобто упереджене ставлення до Iсуса Христа й невiр'я не давали людям зцiлюватися. Але багато хто дивувався, звiдки в Христа така мудрiсть (Мк 6:2). Будучи теслею, Iсус робив чудеса (Мк 6:2). Вiн додержувався велiнь Божих, а не людських звичав (Мк 7:8). Люди ж велiння Божi пiдмiнювали власними правилами (Мк 7:9). Велiння Божi йдуть зсередини лю-дини несвiдомо, а правила насаджує соцiум, i людина свiдомо х виконує. Людина часто замiнює слово Боже (Мк 7:13), що є новим i йде з несвiдомо сфери, своми власними звичаями (Мк 7:13), якi є сталими соцiальними установками, що найчастiше вiджили своє. Тодi людина думає про людське, а не про Боже (Мк 8:33), не думає про смерть i воскресiння (Мк 8:31). Божественне ж припускає зре-чення себе (Мк 8: 34-35), наслiдування Божественного, Христа (Мк 8:34-35). Якщо хочеш зберегти своє життя (Мк 8: 34-35), то втра-чаєш Божественне. Необхiдно вiддати життя за Божественне, за Христа, за Євангелiє (Мк 8:35). Така повинне бути запопадливiсть. Але вiддати життя за правильне розумiння Євангелiя. Бо Єван-гелiє - символiчнi тексти, а значить, багатозначнi.

Яке ж значення правильне? Те, яке не суперечить нiякому свiтог-лядуй свiтоспогляданню, не суперечить свiтогляду iнших релiгiй, свiтогляду науковому, матерiалiстичному. Адже Бог є Бог живих! Деякi й не вмруть, не побачивши пришестя Божого Царства (Мк 9:1), пришестя усерединi себе, звичайно. Адже Царство Боже усе-рединi нас! Коли приходить Царство Боже до людини, то вона зовсiм змiнюється. Iсус Христос теж на очах свох учнiв раптом повнiстю змiнився (Мк 9:2). Про це символiчно говорить Євангелiє, дефор-муючи реальний свiт, указуючи, що одяг Iсуса Христа при цьому став слiпуче бiлим (Мк 9:3). Коли до людини приходить Царство Боже, або iншими словами, стан НЕМРИ, то це лякає. Петро, один з учнiв Iсуса Христа, також злякався, коли побачив Христа в станi Царства Небесного. Вiд переляку вiн не знав, що говорити (Мк 9:6).

Деформуючи об'єктивну реальнiсть, Євангелi передають особ-ливий свiт Царства Небесного як процес людського духу, у якому присутнє i Божественне як складова. Тому з'являється хмара, iз хмари звучить голос (Мк 9:7). Це все процеси Духа Святого, а не об'єктивна реальнiсть. Лише на Духа Святого не повинно бути огу-ди. Дух Святий чистий. Вiн виганяє нечистий дух. I вiн вiрить. Хто вiрить, той усе може (Мк 9:23). Для вигнання є певнi способи. Це молитва й пiст (Мк 9:29). Вони перешкоджають, коли людину тяг-не до грiха. Але людина повинна дiяти й радикальнiше. Вiдрубува-ти руку собi, якщо вона вводить людину в грiх (Мк 9:43), вiдрубува-ти ногу, якщо вона тягне людину до грiха (Мк 9: 45-46), виколюва-ти око, якщо воно веде до грiха (Мк 9: 47-48). Адже головне -берегти в собi сiль (Мк 9:50). Сiль - це дитяча безпосереднiсть людини. Дитячiй безпосередностi належить Небесне Царство (Мк 10:14). Адже споконвiчно необхiдно прийняти Царство Боже як ди-тина (Мк 10:15). Тобто не мiркувати й не вибирати, а, ще не вiдчув-ши на собi Царства Божого, тобто стану неможливостi смертi, ста-ну НЕМРИ, прийняти його за достовiрне, що воно є. Повiрити, що є стан Царства Божого в людинi, стан НЕМРИ, стан неможливостi смертi; повiрити й рухатися до його осягнення. Тодi з'явить-ся можливiсть урятуватися. Адже Бог сильний зробити все (Мк 10:27). Бог як надсвiдома сфера людини i є стан НЕМРИ, стан неможливостi смертi, стан життя вiчного. Людина свом надсвiдомим як безпосереднiм зливається з усiм свiтом, з буттям, буттям i небуттям. Але його, цей стан Божественностi, треба ще знайти. Заради цього стану людина повинна залишити все: i будинок свiй, i братiв, i сестер, i батька, i матiр, i дiтей, i поля сво (Мк 10:29). Людина повинна вiддати все заради цього. Тiльки тодi є надiя знайти стан НЕМРИ. Заради Євангелiя (Мк 10:29) повинно бути вiддане все. Але заради Євангелiя, яке розумiють правильно. Тiльки в такому випадку в майбутньому людина одержить життя вiчне (Мк 10:30). Життя заради Євангелiє - це служити iншим людям i вiддати за багатьох своє життя (Мк 10:45). Однак тут є небезпека, щоб тебе не використовували iншi люди для свох корисливих цiлей. Тому служити й вiддавати своє життя не просто комусь, а всiм людям, заради всiх людей. Тому дiм iстинного Бога - це дiм мо-литви всiх народiв (Мк 11:16). У ньому немає мiсця гендлярству (Мк 11:16), вигодi. Людина повинна, не маючи у своєму досвiдi стану Царства Божого, стану НЕМРИ, ризикнути й повiрити, що такий стан є, що є стан iстинного Бога. Вiрити необхiдно без най-меншого сумнiву в серцi своєму (Мк 11:23). Вiрити й прощати, благати себе. Адже благаючи себе, зникаєш, i в тобi починає про-цвiтати надсвiдома сфера, сфера не вiд свiту цього, не вiд свiту свiдомого. Прощаючи, благаючи себе, вiдкриваєш шлях Небесно-го Батька НЕМРИ у своєму серцi. Небесний Батько прощає тобi й твiй опiр, твоє бажання вижити й затвердитися, перетворюючись у кесаря. Адже кесареве кесаревi, а Боже Боговi (Мк 12:17). Як кесар ти нiчого нiкому не прощаєш i спуску не даєш. Але у своєму прагненнi до стану Божественностi ти прощаєш. Тодi Небесний Батько у твоєму серцi простить всi тво грiхи (Мк 11:26). I ти воскреснеш iз мертвих. Адже ти мертвий, доки не знайшов у свой душi стан Небесного Батька, стан НЕМРИ. Воскреслi з мертвих у цьому свiтi або в якомусь iншому, говорячи образно, як ангели на небесах (Мк 12:25), тобто не вiдповiдають цьому свiту з його потребами, i тому не одружуються й не виходять замiж (Мк 12:25). Однак коли мова йде про воскресiння з мертвих, то це воскресiння стосується цього свiту, воскресiння стосується трансформацiй у людськiй душi. Адже Бог не є Богом мертвих (Мк 12:27). Вiн Бог живих (Мк 12:27), жи-вого Авраама, живого Iсаака, живого Iакова (Мк 12:26) як х транс-формований, перероджений i перетворений стан душi. Людина вiдкриває цей стан у собi як Бога. I людина повинна любити його всiм серцем i всiєю душею (Мк 12:30). Так само вона повинна любити ближнього свого (Мк 12:31), тому що без iншо людини вона нiщо. Можна, звичайно, напоказ довго молитися (Мк 12:40). Але тодi буде покарання (Мк 12:40); напевно, вiд втраченого часу. Адже все буде зруйновано (Мк 13:2). А ти не берiг. Гаяв час. Кла-дуть пожертвування на храм. Багатi жертвують бiльшi суми (Мк 12:41). Але все буде зруйноване (Мк 13:2). Необхiдно витримати всi розрухи. Хто витримає до кiнця, врятується (Мк 13:13). Адже сонце померкне (Мк 13:24), мiсяць перестане свiтити (Мк 13:24), зiрки впадуть iз неба (Мк 13:25). Це не тiльки поза, але й у душi люди-ни. Коли ми побачимо все, що збувається, то значить, кiнець (Мк 13:29). Таке передбачається. I тому все залишається в силi. Пiдне-бесся й землi може не бути (Мк 13:31). Трапитися це може завж-ди. Є можливiсть загибелi неба й землi як в об'єктивнiй реаль-ностi, так i в суб'єктивнiй. Реальна загибель неба й землi, тобто свiдомого й несвiдомого, у суб'єктивнiй реальностi людини. Страш-на картина можливо катастрофи вимагає вiд людини бути пиль-ною (Мк 13:33). Адже до людини повинен прийти стан НЕМРИ, стан Царства Небесного. Цей стан не повинен застати людину спля-чою (Мк 13:36). Тому необхiдно бути завжди на сторожi (Мк 13:37). Пильнувати необхiдно, щоб не пiддатися спокусi (Мк 14:38). Тодi Бог як стан НЕМРИ буде з нами. Правда, людину в сильних муках стан Бога може залишати. Розп'ятий Iсус кричав про те, що Бог його покинув (Мк 15: 33-34). Бог залишає Христа, коли вiн у силь-них муках. Священики засудили Iсуса через свою заздрiсть (Мк 15:10). I Iсуса Христа розiпнули. Вiн кричав, що Бог його покинув (Мк 15:34). Потiм, голосно крикнувши, Iсусумер(Мк 15:37). Бог покинув Iсуса Христа, тому що допускався надмiрний бiль i муки. I це вже як розлад тiла. Однак стiйкiсть i байдужiсть до болю свiдчать про силу духу. Таку силу духу ми спостерiгаємо в багать-ох видатних мiстикiв. Шрi Рамана Махарши байдуже переносив страждання [Осборн А. Махарши Рамана и путь самопознания. - К., М., 2004. - С. 13-167]. Для цього в людинi повинен бути Дух Святий. Вiн може бути вiд народження (Лк 1:15). Коли говориться, що Дух Святий в людини вiд народження, то мова йде все ж про природну схильнiсть цiє людини мати стан Царства Божого, або стан НЕМРИ, стан неможливостi смертi. Насправдi ж людина за життя знаходить Святий Дух. У людину входить Дух Святий i охоплює сила Всевишнього (Лк 1:35). Але Господь як схильнiсть людини переживати стан Царства Божого може бути вiд самого початку життя, як це було в Iоанна, породженого з Духом Святим (Лк 1:66). Тому Дух Святий i вiд народження як схильнiсть, i за життя сходить на людину. Так, на Iсуса зiйшов Дух Святий (Лк 3:22). Iсус був переповнений Духом Святим (Лк 4:1). Вiн iз владою й силою наказував нечистим духам виходить iз людей (Лк 4:36), забороняв проявлятися хворобам (Лк 4:39) i зцiляв людей. Однак Iсус робив це, коли бачив вiру людей (Лк 5:20). Значить, моменти навiювання й гiпнозу були присутнi в його зцiленнях. Iсус Христос iм'ям Бога прощав людям грiхи, чим обурював деяких. Адже нiхто, крiм Бога, не може прощати грiхи (Лк 5:21). Але Христос у собi вiдкрив Бога. I деяким це було незрозумiло. Христос займався хво-рими як лiкар (Лк 5:31). Вiн не займався праведниками, а займався грiшниками як хворими (Лк 5:32). Вiн закликав х каятися (Лк 5:32), применшувати свою гординю, свою помилкову личину. Грiшни-камнеобхiдно поститися. Але коли в грiшнику з'являється Боже-ственне, з'являється стан вiчного життя, стан НЕМРИ, то пiст нео-бов'язковий. Коли Iсус Христос як Божественне є присутнiм у лю-динi, коли вiн серед людей, учнiв, то пiст необов'язковий. Коли ж Божественне буде взято вiд людей, отодi вони й будуть поститися (Лк 5:35). Люди самi роблять собi закони постiв, молитов, субот, роблять собi закони, за якими тiльки священикам дозволено брати освячений хлiб у домi Божому (Лк 6:4).

Але люди самi й скасовують закони. Тодi можна брати в Домi Божому освячений хлiб, який законом дозволено сти тiльки свя-щеникам (Лк 6:4). Людина сама установлює суботу, але й порушує . Людина Божественна є владикою, що вiдкрив у собi суботу (Лк 6:5). Життя вище суботи й тому заради нього суботу можна пору-шити (Лк 6:9). I Iсус Христос порушував суботу. З нього виходила сила, яка зцiляла людей (Лк 6:19). I вiн зцiляв i в суботу. Iсус Христос проповiдував знаходження певного стану, стану життя вiчного, стану НЕМРИ, стану Царства Божого. Цей стан прихо-дить до людини, компенсуючи протилежний стан, стан, коли лю-дина "не у свой тарiлцi". Тому Iсус Христос i говорив, що будуть щасливi убогi, голоднi, плачучi, гнанi, приниженi (Лк 6: 20-22), тому що знайдуть Царство Боже (Лк 6:20), тобто стан Духа, проти-лежний всьому цьому. Багатi, ситi, що веселяться (Лк 6: 24-26) не знайдуть Царства Божого, тому що компенсацiя м не призначена. Вони не терпiли й не жертвували собою. Необхiдно применшити себе у свой жертовностi до нiщо, аж до того, щоб любити всiх, що ненавидять (Лк 6:28), благословляти всiх, що проклинають (Лк 6:29), i всiх, що ображають (Лк 6:29), аби тiльки жертвувати собою. Якщо у вас забирають верхнiй одяг, то вiддайте й сорочку (Лк 6:29), аби тiльки жертвувати собою. Просять? Давайте (Лк 6:30). Забирають у вас, не вимагайте назад (Лк 6:30). Любiть ворогiв. Адже Бог Не-бесний добрий i до неблагородного, i до недоброго (Лк 6:35). Необ-хiдно бути милосердним, наслiдувати той стан, який iменується Бог, Божественне, Царство Боже, НЕМРИ, наслiдувати стан не-можливостi смертi. Будьте милосерднi, як Батько милосердний (Лк 6:36), як ви милосерднi, коли перебуваєте в станi Царства Божого. Правда, цим можуть користуватися егости, що оточують вас. Але необхiдна пильнiсть. Адже ви милосерднi не тiльки до кожно кон-кретно людини, а до усiх у справах свох.

Не судiть, прощайте, подавайте (Лк 6: 37-38), говорить Єван-гелiє, i тодi вас не засудять, простять, дадуть. Часто це дiйсно так. Але буває, що ти не судиш, але тебе судять, як у випадку з Iсусом Христом. Буває, що ти прощаєш, але тебе не прощають. Буває, що ти даєш, але тобi не дають. Усяке буває. Але чому ж тодi необхiдно обов'язково не судити, прощати, давати? Мова йде про те, щоб звернутися до себе, до бачення свого внутрiшнього свiту, як ти не судиш, прощаєш, подаєш милостиню. Мова йде про те, щоб не розглядати смiтинки в чужому оцi (Лк 6:41), а заг-лянути в себе, i у сво очах шукати колоди - як ти судив, як ти не прощав, як ти не давав. Не судити не можна. Ми судимо щохвили-ни. Судження - це наше свiдоме життя. Але, воно може бути теж застарiле, вiджиле; коли судити не варто, коли засудження зайве. Адже Божественне в людинi позбавлене судження. Лише людсь-ке в людинi судить. Несудження й сумнiви - там, де вiра. А вiра - необхiдний елемент цiлющо практики Iсуса Христа. Якщо є вiра, то людина видужує (Лк 7:10). Тут вiра рятує (Лк 7:50). Але до вiри людинi потрiбно чисте й добре серце (Лк 8:15). Адже просто вiрити й закликати мало. Необхiдна ще й спрямованiсть. У Євангелi символiчно описано, як Iсус Христос наказував вiтру й водi (Лк 8:25). Iсус Христос наказував нечистому духу, i вiн залишав людину (Лк 8:29). Тут уже не символiчно, а реально переданi подi зцiлень Iсуса Христа. Цi реальнi подi пiдсилюються символiчними описами, коли Iсус Христос воскрешав мертвих. Такi деформацi об'єктивно реальностi показують силу й мiць Iсуса Христа. Що стосується об'єктивно реальностi, то по сутi вiра самих людей зцiляла х (Лк 8:48). Євангелiє, передаючи чудеса, зробленi Iсусом Христом, по-казувало його мiць i силу. Це символи сили. Сили, коли Iсус Хри-стос нагодував п'ятьома хлiбами й двома рибинами велику кiлькiсть людей (Лк 9: 16-17). Щоб знайти подiбнi сили, необхiдно нести свiй хрест (Лк 9:23), втрачати своє життя заради вищого, заради Бога (Лк 9:24). Тiльки тодi людина врятується. Тiльки тодi буде осяяння яскравим сяйвом (Лк 9:31), тiльки тодi буде хмара й голос Божественного у вас (Лк 9:34). Треба нести свiй хрест i бути ма-лим. Тому що хто зараз найменший, той буде найбiльшим (Лк 9:48). Адже мале, затримане в розвитку, потiм значно компенсує свою затримку й стає великим. Шляхи Господнi недовiдомi. Од-нак бездомнiсть - перша ознака Божественностi. Це символiчна бездомнiсть. Вона стосується не тiльки того, щоб не мати будинку. Хоча в Євангелiях символ бездомностi розкритий на життєвiй кон-кретицi. Лиси мають нори, а птахи - гнiзда. Але тiльки Боже-ственному нiде навiть голову прихилити (Лк 9:58). Божественне не мертве. Людина, що вiдкрила в собi стан Божественного, стан НЕМРИ, справдi жива. Вона несе це людям, проголошує Боже Цар-ство (Лк 9:60). У той же час мертвi, що не вiдкрили в собi за життя Божественного, займаються повсякденнiстю. Мертвi ховають свох мерцiв (Лк 9:60). Але мертвi ще мають вiдкрити в собi життя вiчне, Божественне. Просто не настав час. Усе вiдкривається в процесi життя. I мертвi за життя знаходять життя вiчне. Хоча для цього не можна обертатися назад (Лк 9:62). Необхiдно увесь час iти вперед. Уперед до осягнення все бiльших глибин Божественного. Для цьо-го необхiдно увесь час дiяти милосердно, щоб спрацьовував ме-ханiзм компенсацi в людинi й людина знаходила стан життя вiчно-го. I початок всьому - це звичайна людська жалiсть, коли людинi шкода (Лк 10:33) бiдного, бiдолаху (Лк 10:33). У людинi повинна бути жалiсть, милосердя. Це ознаки чутливостi. Але повинна бути й завзятiсть. Необхiдно домагатися, просити (Лк 11:9), шукати (Лк 11:10), стукати (Лк 11:9). Стукайте й вам вiдкриють (Лк 11:9), вiдкриється Божественне. Коли у вас вiдкриється Божественне, то Царство внутрiшнього свiту вашо душi перестане бути роздiле-ним саме в собi (Л к 11:17). Усерединi вас припиняться сварки (Лк 11:17). Дух Святий прийде. Дух Святий у нас - як основа Царства Божого, як Божественний стан НЕМРИ. Тому усе людинi прощаєть-ся, але огуда Духа Святого не проститься (Л к 12:10). Дух Святий - це надсвiдома сфера людини. Вiн говорить сам, не замислюючись (Лк 12:11). I людина говорить, не замислюючись, тому що дiючи, Дух Святий говорить замiсть не. Дух Святий дiє замiсть людини. Тодi людина стає подiбною до ворони, що не сiє, не жне (Лк 12:24). Бог, або Дух Святий, налаштовує людину дiяти певним чином (Лк 12:24). Людина не клопочеться про це свiдомо (Лк 12:26). Все вiдбу-вається саме собою, не завбачливо з гарантiями на майбутнє. Тодi людина подiбно лiлi, яка не трудиться, не пряде (Лк 12:27). Дух Святий, Божественне штовхає людину на працю. Тому й не треба нi про що пiклуватися (Лк 12:29). Батько Небесний усерединi людсь-кого серця й так знає, у чому людина бiдує (Лк 12:30). й треба лише постiйно шукати Царства Божого (Лк 12:30), перебуваючи в станi пильнування (Лк 12:37). Необхiдно так само постiйно каятися (Лк 13:5) про вчинене, направляючи себе до необхiдного. Необхiд-не ж - це допомога iншим, зцiлення iнших. Для цього можна по-рушувати будь-якi правила й закони. Навiть найбiльш священнi, на зразок суботи (Лк 13:14). Закон не дозволяє що-небудь робити, у тому числi й зцiляти, у суботу (Лк 14: 3-6). Але заради того, щоб допомогти людинi, цей закон можна порушити. Допомогою iншим ми пiдсилюємо свою чутливiсть, за яку потрiбна компенсацiя у виглядi Царства Божого. Царство Боже, життя вiчне, стан немож-ливостi смертi, де немає страху смертi, - це компенсацiя за появу в людинi усвiдомлення своє смертностi, що з'являється разом з виникненням самосвiдомостi при формуваннi особистостi. Але ком-пенсацiя можлива за певного рiвня чутливостi. Чутливiсть пород-жує страх смертi при усвiдомленнi, але вона й компенсує Цар-ством Божим.

Праведнi воскресають i за життя свом духом, i, можливо, пiсля смертi. Воскресiння праведних (Лк 14:14) - це воскресiння тих, хто допомагав бiдним, калiкам, слiпим, кульгавим (Лк 14:13). Воскре-сiння - це знаходження стану НЕМРИ, стану Божественностi. Це повинне бути найважливiшою справою в життi людини, важливi-шою за життя (Лк 14:26). Людина повинна нести свiй хрест через життя, тобто нести й переносити всi тяготи, якi перешкоджають просуванню вперед (Лк 14:27), i наслiдувати тих, хто має стан НЕМРИ, наприклад, Христа (Лк 14:27). Необхiдно вiдректися вiд усього (Лк 14:33) у прагненнi до стану НЕМРИ. Каяття - це один зi способiв знаходження стану НЕМРИ, стану життя вiчного. Адже до цього людина мертва, а пiсля каяття знову жива (Лк 15:24). До цього людина пропаща, пропаща для само себе, а пiсля знаходить себе (Лк 15:24). Все вiдбувається усерединi людини. Вона там зна-ходить i Царство Боже. Адже Царство Боже усерединi нас (Лк 17:21). Там ми його виявляємо як стан НЕМРИ, тобто життя вiчно-го. Бiблiйнi притчi на життєвих прикладах показують рух внутрiшнiх станiв людського духу, розкриваючи Царство Боже, котре усере-динi нас (Лк 17:21). Це Царство вiдкривається тому, хто цiлком i повнiстю служить йому. Людина може служити ще й вигодi, ба-гатству. Але людина не може служити одночасно Боговi й багат-ству (Лк 16:13). Практичнi люди, люди цього свiту кмiтливi в прак-тичних справах (Лк 16:8). Споглядальнi люди, дiти свiтла, менш кмiтливi в практичних справах (Лк 16:8) i вигодах. Але й тi, й iншi повиннi орiєнтуватися на вiчнi цiнностi, щоб бути прийнятими у вiчнiй обителi (Лк 16:9). Нехай ця орiєнтацiя супроводжується му-ками й стражданнями. Адже за законами компенсацi муки й страж-дання змiняться на розраду, райську розраду (Лк 16:25). Але для того, щоб спрацювали компенсаторнi процеси, необхiдно бути пиль-ним (Лк 17:3) i не пiддаватися спокусi (Лк 17:1). Для цього, по-трiбна вiра, хоч маленька. Добре, якщо вона хоч iз гiрчичне зерно (Лк 17:6). Вiра допомагає виконати обов'язок (Лк 17:10). Вiра зцiляє (Лк 17:19). Але кiнцева мета - це друге народження людини, коли вона стає особистiстю, знаходить самосвiдомiсть i усвiдомлення своє смертностi. Вона перероджується. Це вiдбувається десь у 15 рокiв. Хоча це може статися в будь-якому вiцi. 15 рокiв - це поча-ток. Пройшовши через багато страждань (Лк 17:25), усвiдомивши свою смертнiсть, людина як компенсацiю за страх смертi знахо-дить стан НЕМРИ, знаходить Царство Боже. Царство Боже є особ-ливим станом людини, тому що воно всерединi вас (Лк 17:21). Це стан особливий. У цьому станi людина безпосередня, вона зли-вається зi свiтом. Тому людина не може сказати про цей стан нiчого. Вiн тут, або вiн там (Лк 17:21). I це лише тому, що Царство Боже усерединi вас (Лк 17:21). Але в Бiблi Царство Боже опи-сується на фонi природних катастроф, на фонi потопу. Потоп, за-ливнi дощi, вогонь i сiрка (Лк 17:29) символiчнi. Усе це знищує внутрiшнiй свiт колишньо людини. Але на мiсце цього свiту при-ходить Царство Боже. Це Царство Боже усерединi вас (Лк 17:21). I не треба зберiгати життя, зберiгати в собi колишню людину. Хто намагається зберегти своє життя, той втратить його (Лк 17:33). Але хто втратить своє життя, той збереже його (Лк 17:33). Царство Боже прийде як неминучiсть. I не слiд триматися за своє колишнє життя, за свiй колишнiй внутрiшнiй свiт. Але Царство Боже прий-де не до всiх у хньому внутрiшньому свiтi. Одна людина буде взята у Царство Боже, а iнша залишена (Лк 17: 34-36). Коли лю-дина буде трупом для свого колишнього життя, то прийде Боже-ственне, стан НЕМРИ, стан Добродi (Лк 17:37). Людина повинна стати трупом для свого опосередкованого життя, знайшовши без-посереднiсть, дитячу безпосереднiсть, не обтяжену упередженостями. Людинi необхiдна дитяча безпосереднiсть. Царство Боже належить таким, як вони (Лк 18:16) - людям з дитячою безпосе-реднiстю. Та й саме Царство Боже повинне бути прийняте люди-ною безпосередньо, як це приймають дiти (Лк 18:17). Навiть якщо людина не вiдчула це Царство Боже на собi. Хоча врятуватися людина може, лише вiдчувши стан Царства Божого, знайшовши стан НЕМРИ, стан життя вiчного. Вiдчувши стан Царства Божого, людина стає Богом. Адже ми по сутi створенi за подобою Божою, коли компенсується страх смертi. Людинi врятуватися неможли-во. Але можливо Боговi (Лк 18:27). Але для цього треба залишити все (Лк 18:29) у пошуках Божественного. Лише тодi з'явиться мож-ливiсть мати життя вiчне в майбутньому (Лк 18:30) тому що люди-на шукає власну неповторнiсть. Ця неповторнiсть може служити життям вiчним у майбутньому. Але ця неповторнiсть може супере-чити можновладцям, суперечити нинiшнiй владi, суперечити кеса-ревi. Тому кесаревi кесареве, а Боговi - Боже (Лк 20:25). Необхiдно вiддати й продовжувати вiрити у воскресiння мертвих (Лк 20:27). Адже люди стануть безсмертнi як ангели (Лк 20:36). Ангел - це символ, що має багато значень i розумiнь безсмертя. Адже люди, ставши ангелами, не будуть людьми напевно. Вони не будуть нi одружуватися, нi виходити замiж (Лк 20:35). Вони будуть не люди, а як ангели (Лк 20:36). Вони будуть дiти Бога й дiти воскресiння (Лк 20:36). Дiти Бога й дiти воскресiння - це теж багатозначнi символи. Їх можна розумiти i як продукти людських дiй. Бог же у свой сутностi пiзнається за життя людини як особливий стан НЕМРИ. Тому Бог не є Богом мертвих (Лк 20:38). Вiн Бог живих (Лк 20:38). У Бiблi описується безсмертя, яке знаходить людина усерединi само себе, i руйнування в собi колишньо людини з па-ралельним описом руйнування свiту й великих знамень на небi (Лк 21:11). Усi руйнування людинi необхiдно витримати. Тодi вона вря-тує свою душу (Лк 21:19). Руйнування ж будуть великими, навiть небеснi тiла похитнуться (Лк 21:26). Але руйнування цi пов'язанi з наближенням Царства Божого (Лк 21:31) усерединi людини. Тут руйнування - це руйнування в людинi колишнього свiту. Щоб вiдбулося це руйнування й виникло Царство Боже в людськiй душi, людина повинна бути завжди на сторожi (Лк 21:35), повинна бути пильною. Бiльше того, Царство дається в труднощах (Лк 22: 28-29). Життя за правилами - вже праця, уже подолання руйнiвних тенденцiй. Субота - одне iз правил. Ї необхiдно проводити в споко (Лк 23:56). Тобто спокiй i той регламентований. Усе являє собою правила - i праця, i труднощi. Вiд цього зневiра. Але до людини може спонтанно з небес прийти ангел i пiдбадьорити, як це трап-лялося з Iсусом Христом (Лк 22:43), пiдбадьорити й пожвавити. Тодi не треба шукати живого серед мертвих (Лк 24:5). Тодi воскре-саєш (Лк 24:6). Ангели повiдомляють, що людина жива (Лк 24:23), що Христос живий (Лк 24:23), живий у людинi. Ангели - це бага-тозначнi символи. Пiсля воскресiння й переродження людина стає iншою. Вона невидима для iнших. Христос став для них невиди-мим (Лк 24:31). Але Христос i реальний як символ, реальний i тiлом, i костями, як символ можливостi вiдродження в майбутньо-му. У духiв не буває нi тiла, нi костей, а в Христа є (Лк 24:39), тому що це символ можливого вiдродження з мертвих, справжнє вiдрод-ження в можливому майбутньому. Хто постраждав (Лк 24:46), у того з'являється можливiсть воскреснути з мертвих у майбутньо-му, воскреснути й пiднестися на небеса (Лк 24:51).

На початку було слово (Iн 1:1). I слово було Бог (Iн 1:1). Воно було на початку всяких проявiв особистостi, тому що перед тим як особистiсть проявляється, вона переживає стан Божественностi, стан НЕМРИ. Усе, що iснує, було створено через слово Бог (Iн 1:3). Мається на увазi все, що iснує у внутрiшньому свiтi людини. Адже внутрiшнiй свiт людсько особистостi починається з другого на-родження пiсля переживання стану Божественностi, стану НЕМРИ. Без стану НЕМРИ нiчого не починало iснувати (Iн 1:3) у людськiй особистостi. Тут мова йде про внутрiшнiй свiт людсько особис-тостi, тому що слово належить внутрiшньому свiту, свiту у якому є мiсце й Царству Божому, тому що Царство Боже усерединi нас (Лк 17:21).

Христос як Бог, як людина, що мала стан Божественностi, була у свiтi, що ним же самим i був створений (Iн 1:10). Це його внутрiшнiй свiт духу, душi. Але свiт не пiзнав його (Iн 1:10). На-вколишнiй свiт людей не побачив у Христi Божественне. Адже Бога нiхто нiколи не бачив (Iн 1:18). Щоб пiзнати, треба вже мати в собi Божественний стан духу. Бог - це певний стан духу. Але цей стан абсолютно безпосереднiй, а значить його не можна визначати опосередкованими способами. Людина в цьому станi - Бог. Хрис-тос був у цьому станi. Вiн сам Бог (Iн 1:18).

Стан Бога не припускає в людинi опосередкованi процеси роз-рахунку й торгiвлi. Символом цього є те, що Iсус Христос виганяє торговцiв iз храму (Iн 2:15). Тобто подi, що об'єктивно вiдбувають-ся й описанi в Євангелiях, є символами певних станiв людського духу. Серед цих станiв є й стан Бога, або Божественного, стан НЕМРИ, стан Царства Божого. Вiн виникає в людини не з самого народження, а з моменту формування особистостi, самосвiдо-мостi й усвiдомлення смертi. Стан Царства Божого виникає при другому народженнi людини, коли формується особистiсть. Це вiдбувається починаючи з 15 рокiв. У кожного по-рiзному - через прискорений або сповiльнений розвиток. Кожна нормальна люди-на повинна бути заново народжена. Спочатку вона народжується як бiологiчна iстота i лише потiм - як соцiальна iстота, як особистiсть. I нiхто не побачить Божого Царства, якщо не буде заново народже-ний (Iн 3:3); тобто народжений як соцiальна особистiсть. Звичайно, деяких дивує як це людина може бути народжена ще раз, коли вона вже стара (Iн3:4)? Звичайно ж, людина не входить знову в утробу своє матерi (Iн 3:4). Удруге вона народжується не фiзично, не тiлесно, а духовно, як особистiсть. Друге народження - ця умова входу в Царство Боже як певний стан духу. I нiхто не зможе ввiйти в Царство Боже, якщо не буде народжений вiд води й Духа (Iн 3:5). Виникає питання, чому вiд води? Що за символ - вода? Протилеж-нiстю води є вогонь. Люди вогню - це витривалi люди, iз сильною нервовою системою. Люди води - це чутливi люди, зi слабкою нервовою системою, меланхолiйного темпераменту. Люди води - це люди, схильнi до мiстичних станiв вiд народження. Вода - сим-вол, що пронизує всi мiстичнi системи свiту. Наприклад, китайсь-кий даосизм. Дао - шлях води [Уотс А. Дао - путь воды. - К., 1996. - С. 195-212], шлях чутливо людини, а не просто витривало. Витривала повинна релiгiйно-мiстичною прак-тикою пiдвищити свою чутливiсть. Однак у цьому випадку мова йде не про властивостi людини вiд народження, а про властивостi вiд другого народження, народження заново. Ми повиннi бути за-ново народженi (Iн 3:7), тодi припиняються зайвi потреби. Символ-iчно Євангелi передають це, констатуючи такий стан речей: хто п'є воду, той знову захоче пити (Iн 4:13). Але хто п'є воду, що дає стан Божественного, того нiколи бiльше не буде мучити спрага (Iн 4:14). Вода (про що говориться в Євангелiях), яку в цьому випадку дає Iсус Христос, стає в людинi джерелом, що веде до вiчного життя (Iн 4:14). Тобто мова йде про Божественне як самодостатнє, самодостатнiй Дух, коли вiдмирають зайвi спонукання.

Бог є Дух (Iн 4:24). Цей Дух має стан НЕМРИ, стан життя вiчного (Iн 4:36). Стан життя вiчного з'являється в людини спонтанно. Людина, на перший погляд, просто пожинає плоди. Жне те, над чим не трудилася (Iн 4:38). Стан життя вiчного мав Iсус Христос. Вiн прирiвнював себе до Бога (Iн 5:18), чим обурював деяких iудев. Iсус Христос бачив у собi Бога як окреме начало, i робив усе, що робив у ньому Бог (Iн 5:19). Бог має джерело життя в самому собi (Iн 5:26). Тобто вiн самодостатнiй. Вiд того й Iсус Христос самодо-статнiй (Iн 5:26). Iсус Христос виконує волю Бога, яка є в ньому (Iн 5:30) як внутрiшнiй голос. Цей внутрiшнiй голос i є Бог усерединi людини Iсуса Христа. Нiхто нiколи не чув голосу Бога (Iн 5:37), тому що це не просто голос, а внутрiшнiй голос. Нiхто нiколи не бачив Бога (Iн 5:37), тому що вiн не має образу. Але людина вiдчу-ває в собi стан Бога, коли вiдчуває стан НЕМРИ. Цей стан розум-iється як життя вiчне. Людина повинна робити все, щоб знайти цей стан вiчного життя (Iн 6:27), щоб воскреснути за життя, воскреснути зi стану невiчного життя в стан життя вiчного.

Iсус Христос промовляє в Євангелiях мовою символiв. Мова символiв багатозначна. Той, хто не переживав стани Бога, може не зрозумiти того, про що говорив Iсус Христос. Тому й виникає нерозумiння. Нерозумiння виникло мiж Iсусом Христом i iудеями. Iсус Христос говорив, що прийшов з небес. Небеса тут є символом небесно, тобто вищо сфери духу людського, духу в станi НЕМРИ, тобто в станi життя вiчного. Цей Дух Божественний, тому що Бог є Дух (Iн 4:24). Iуде ж розумiли слова Iсуса Христа про те, що вiн прийшов з неба, у буквальному значеннi, а не в переносному. Вони говорили, що знають Iсуса як сина Йосипа (Iн 6:42). У такому ви-падку як може Iсус говорити, що вiн прийшов з небес (Iн 6:42)? Вони розумiли небеса безпосередньо як те, що над х головами. Iсус Христос же образно розумiв пiд небесами вищу сферу духу. Небеса тут символ. Тому iуде були здивованi, як Iсус син Йосипа прийшов з небес (Iн 6:42), як це вiн з них спустився. Розумiючи дослiвно слова Iсуса, iуде одержали оману, тому що Iсус Христос спустився з небес як з вищих сфер свого власного духу, духу, що має стан НЕМРИ, Божественного Духа, тому що Бог є дух (Iн 4:24).

Iсус Христос не приходив з небес (Iн 6:42), якi в людей над головами. Вiн прийшов з небес як вищих сфер власного духу, а не нижчих сфер пiдсвiдомого. Вiн прийшов, воскресши вiд сфер ниж-чих (Iн 6:43), пiдсвiдомих. Воскреснути - значить знайти стан НЕ-МРИ, стан вiчного життя. Тодi людина вiдчуває, що вона не вмре (Iн 6:50).

Iсус Христос постiйно говорить багатозначними символами. I його не розумiють навколишнi iуде. Вони розумiють все дослiвно. Iуде сперечаються, як Iсус Христос може дати м своє тiло, щоб вони його ли (Iн 6:52)? У них пряме розумiння слiв Iсуса Христа. Але Iсус Христос продовжує м говорити символiчними формами, тобто багатозначними формами, тим самим пiдсилюючи нерозум-iння. Вiн говорить, щоб iуде ли тiло Сина Людського й пили його кров, щоб знайти життя (Iн 6:53). Якщо сти тiло Христа й пити його кров, то знайдеш життя вiчне (Iн 6:54) i воскреснеш (Iн 6:54). Але мова йде про подання тiла як про духовну жу (Iн 6:55) i про питво кровi як про духовне питво (Iн 6:55). Тобто мова йде про ду-ховне, а не про те, щоб сти й пити реально iснуюче тiло й кров.

Усi слова Iсуса Христа в Євангелiях - суцiльний символ, що розкриває стан НЕМРИ, внутрiшньо пережитий Христом. Мова йде про те, щоб харчуватися тiлом i кров'юяк сутнiстю духу Iсуса Христа (Iн 6:57), i знайти Життя вiчне (Iн 6:58) як стан НЕМРИ, боже-ственний стан духу. Однак Iсус Христос сам зауважує, що нiхто не прийде до нього, якщо йому це не буде дано Батьком (Iн 6:65), тобто якщо не буде в людини споконвiчно високо чутливостi, щоб вiдчути те, про що говорить Iсус. Вiдчути, а не, почувши, спереча-тися, розумiючи мовлення дослiвно, розумiючи не в переносному значеннi, а в прямому. Людинi повинна бути споконвiчно дана здатнiсть або хоча б схильнiсть, яку надалi можна розвити, пере-живати стан Божественностi. I цьому не вчаться. Просто мають вiд народження, або набувають, високий ступiнь чутливостi. Iуде ж, що оточують Iсуса Христа, не маючи достатньо чутливостi, щоб вiдчути переносне значення слiв, обурюються, звiдки в нього такi знання, якщо вiн нiколи не вчився (Iн 7:15)? Iсус Христос вiдпо-вiдає, що навчання його не вiд нього (Iн 7:16). Значить, навчання його прийшло зi сфери надсвiдомого через натхнення. Коли таким шляхом до людини приходять думки, то й здається, що цi думки не належать й [Ясперс К. Общая психопатология. - М., 1997. - С. 162]. Людинi здається, що думки "вруча-ються" й якоюсь зовнiшньою силою, приходять звiдкись ззовнi [Ясперс К. Общая психопатология. - М., 1997. - С. 162]. Адже вони не мають нiчого спiльного з тими думка-ми, якi звичайно в людини в головi. Це подiбно натхненню [Ясперс К. Общая психопатология. - М., 1997. - С. 162]. Натхнення є певним станом. Людина, що пережила нат-хнення, знає його як певний стан. Цей стан може мати момент екстатичностi як найвищий ступiнь позитивного емоцiйного реагу-вання [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. СПб., 2001. - С. 14]. При екстазах же людину може охоплювати вiдчуття чисто нескiнченностi [Ламон К. Иллюзия бессмертия. - М., 1984. - С. 250]), вiдчуття неможливостi смертi [Джемс В. многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Iсус Христос переживав подiбного роду натх-нення й знав його як Бога. Вiн постiйно говорив, що знає Його (Iн 7:29). При цьому Iсус Христос у свох проповiдях завжди мав на увазi Дух (Iн 7:39), коли говорив про Бога. Бог є Дух (Iн 4:24). Бог i Дух є свiтлом свiту. Адже свiтле у свiтi таке ж, як i темне. I тiльки Дух людський як Божественне є свiтлом душевним. Христос, не-сучи в собi стан НЕМРИ, нiс свiтло. Iсус Христос говорив, що вiн свiтло свiту (Iн 8:12), що вiн прийшов згори (Iн 8:23). Згори - це не свiт повсякденного пильнування, не свiт свiдомостi, яка оцiнює, судить, виносячи тi або iншi судження. Згори - це не свiдомiсть, а надсвiдомiсть. Свiдомiсть людини належить цьому свiту. Вона в здоровому розумi, усвiдомлює, що вiдбувається навколо. Iсус Хри-стос говорив, що люди, якi його оточують, належать цьому свiту, свiту здорового розуму й оцiнки, оцiнки й суджень. Вiн указував, що ви належите цьому свiту (Iн 8:23). Себе ж Iсус Христос вiдно-сив до iншого свiту, до свiту надсвiдомого. Христос говорив, що вiн не належить цьому свiту (Iн 8:23). У свой сутi вiн належить свiту надсвiдомого, Божественного, де проявляється стан НЕМРИ. Багато хто з його оточення туди не зможуть прийти. Туди, куди Я йду, ви не зможете прийти (Iн 8:21) - говорив Iсус Христос. Iуде ж не розумiли його й уважали в цьому випадку, що вiн хоче покiнчи-ти з собою (Iн 8:22).

Iсус Христос проявляв себе, образно, алегорично, символiчно, а значить, багатозначно. Тi iуде, якi не пережили в собi стану Боже-ственного, розумiли Христа дослiвно, орiєнтуючись на тi змiсти й значення, якi вiдбивають закони об'єктивно реальностi. Вони не розумiли Христа, деформуючого своми словами об'єктивну ре-альнiсть, перебiльшуючи або применшуючи, вдаючись до символ-iстики й алегоричностi виразiв, що б виразити той стан Божествен-ностi, який був у ньому, щоб досягти виразностi, а значить, краси, краси справжньо, що мiстить у собi й добро. Краса Iсуса Христа вмiщувала не тiльки добро, але й iстину. Ця iстина була не науко-ва, що вiдбиває напевне закономiрностi об'єктивно реальностi. Ця iстина була вираженням усього життєвого, вираженням життєво мудростi у всьому рiзноманiттi й концентрацi, як витонченого, що робить людини вiльною у проявах. Iсус Христос стверджував, що iстина зробить людей вiльними (Iн 8:32) у всiх вiдношеннях. Така iстина є елементом краси й вищостi, а не опосередкованим викладом структурного й системного знання об'єктивно реальностi.

Виражену красу й вищiсть Iсуса Христа передає його особливий стан духу, що позначається як життя вiчне й переживається як неможливiсть смертi. При цьому, переживши подiбнi стани i на-буваючи певно поведiнки, у людини виникає можливiсть нiколи не побачити смерть (Iн 8:51). Це символiчне вираження Iсуса Хри-ста, вираження багатозначне й багатообiцяюче, шокує iудев. Вони реально розумiють життя й смерть усiх, хто осяг Бога. Вони гово-рять, що Авраам умер, i всi пророки вмерли (Iн 8:52). Але Iсус Христос стверджує те, що людина при певнiй свой поведiнцi нiко-ли не вмре (Iн 8:52). Пiд цими словами можна багато чого розумi-ти. Вони вимагають додаткових пояснень. Адже слова Христа ба-гатозначнi. I в кожному столiттi х розумiння змiнюється залежно вiд можливостей, що розвиваються, i iнтересiв само людини. Але Iсус Христос не вдається в пояснення, розкриваючи варiанти мож-ливостi не вмерти. Не вмерти у свох справах, якi будуть жити пiсля смертi? Не вмерти у свох дiтях? Як не вмерти? Iсус Христос не уточнює, не фiлософствує щодо цього, а постiйно повертається до свого особливого внутрiшнього стану духу, стану, якого вiн iме-нує Богом, що вiн пережив i має знання цього переживання. Iсус Христос постiйно вказує, що вiн його знає (Iн 8:55). Тобто вiн знає певний стан духу, що називається Богом i переживається як не-можливiсть смертi, як вiчне життя, переживається як стан НЕМРИ.

Стан НЕМРИ виникає у хлопчикiв, починаючи з 15-лiтнього вiку [Дидье Жюлиа. Философский словарь. - М., 2000. - С. 406-408], з того моменту, коли в людини виникає самосвiдомiсть, а з нею усвiдомлення смертi й страх смертi [Дидье Жюлиа. Философский словарь. - М., 2000. - С. 406-408]. Тобто стан Божественностi, або НЕМРИ як стан неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308] є компенсацiєю страху смертi, що з'явився. Про це говорять всi Священнi писання - i Тора, i Бiблiя, i Коран, i Веди, i Упанiшади, i Трипитака, i Бхагавадгiта, i Дао де цзин. Вони опи-сують це все в символiчнiй формi, що деформує об'єктивну ре-альнiсть, змiщує всi часовi конкретностi дiйсностi. Тодi всi геро, типу Авраама, що осягли стан НЕМРИ, або стан Бога, i померли колись, присутнi цим свом станом в iнших людях. Наприклад, в Iсусовi Христi. Тобто хронологiчний, iсторичний, реальний час тут нi до чого. Мова йде про суб'єктивне переживання стану Бога. Цього символiзму не розумiють деякi iуде, коли звинувачують Iсуса Хри-ста. Для Iсуса Христа Авраам, що жив задовго до нього, є симво-лом, носiєм стану Бога, людиною, що знайшла стан Бога, стан, який присутнiй у самому Iсусовi Христi. Тому символiчнi промови Iсуса Христа деформують реальнiсть, конкретний хронологiчний час. Iуде ж, що оточують Iсуса Христа, розумiють все напевне. Iсус Христос говорить, що Авраам побачив десь Iсуса Христа й був щасливий (Iн 8:56). Iуде ж обурюються й говорять Iсусу, що йому немає й п'ятдесяти рокiв, а вiн стверджує, що бачив Авраама (Iн 8:57). Адже хронологiчно Авраам жив задовго до народження Iсуса Христа. Тому iуде обуренi, як Iсус Христос мiг бачити Авраама. Але Iсус Христос, продовжуючи сво промову, стверджує, що вiн був ще до того як Авраам народився (Iн 8:57). Тут, звичайно ж, порушується часова хронологiя. Але чи в нiй справа? Iсус Христос своєю мовою передає стан свого духу, Духа Божественного. При цьому вiн деформує всi часовi рамки, порушуючи iсторичний час, i взагалi всяку наукову картину свiту. Адже вiн передає стан свого духу шляхом побудови естетично картини свiту, тобто виразно картини свiту. Для бiльшо виразностi потрiбно спотворювати ре-алi, деформувати, применшувати або перебiльшувати. Тобто по-трiбно створювати багатозначнi символи, щоб людина не зацик-лювалася на свох суб'єктивних значеннях, що найчастiше вiджи-ли своє, застарiлi, але ще є в людинi як упередженостi.

Оточуючi Iсуса Христа iуде упереджено ставилися до нього. Вони знали, що з Мойсеєм говорив Бог (Iн 9:29). Але вони не мог-ли допустити думка, що з Iсусом Христом теж мiг говорити Бог i що вiн теж мiг осягнути стан Божественностi, стан НЕМРИ. Для iудев Iсус Христос був звичайною людиною, одним з них. Вони говорили йому, що вiн звичайна людина, а видає себе за Бога (Iн 10:33). Iсус Христос же вказував м, що в х же Священних писан-нях сказано, що ви боги (Iн 10:34). Правда, необхiдно, щоб людинi вiдкрилася Божественнiсть, щоб вона пережила стан Божествен-ностi хоч раз у своєму життi. Священнi писання перебiльшують можливостi людини, яка осягає Бога, Божественне. Начебто така людина може воскрешати тих, хто вже чотири днi в могилi (Iн 11:17). Якщо такi вiдродження можливi, то смерть була не справж-ньою. Не справжня, примiром, клiнiчна смерть. Спостерiгається багато випадкiв, коли людина пробуджується пiсля клiнiчно смертi. Однак усi чудеса Священних писань не потребують докопування до iстинного стану речей. Священнi писання своми чудесами праг-нуть до виразностi, тобто до вiдображення естетично картини свiту, а не до науково. Естетична картина свiту припускає перебiльшен-ня й применшення факту життя, тобто передбачається деформацiя об'єктивно картини свiту з метою розкриття з максимальною ви-разнiстю найвищого стану духу, Божественного стану НЕМРИ, коли людина вiдчуває вiчне життя й неможливiсть смертi як компенса-торну реакцiю на страх смертi, який з'являється в людинi з виник-ненням у нiй самосвiдомостi.

У Євангелiях перебiльшенi можливостi вiри людсько. Вiрою як самонавiюванням можна змiнити багато чого в собi й у навко-лишньому свiтi. Образно говорячи бiблiйною мовою, вiрою можна й гори переставляти. Але вiрою не можна пiдняти померлого, вiд якого вже сморiд розкладу (Iн 11:38). Однак Євангелiє спотворює факт життя, переслiдуючи естетичнi цiлi перебiльшення й при-меншення, щоб виразити мiць людського духу, а не встановити науковi iстини об'єктивно реальностi.

У Євангелiях ми постiйно зустрiчаємо перекручування й дефор-мацiю реальностi. Хоча б те, що Iсус дивиться на небо, звертаю-чись до Бога (Iн 11:41), хоча Бог у ньому. Але це може бути й символом. Дивлячись на небо, Iсус показує в собi прояв вищого, надсвiдомого, а не нижчого, пiдсвiдомо-тiлесного й iнстинктивно-го.

Символами засiянi всi Священнi писання. Символи багатоз-начнi. Своєю багатозначнiстю вони закреслюють значення, якi вже установилися в людинi як упередженостi, що заважають пробуд-женню безпосередностi, безпосередностi духу людського. Симво-ли закреслюють помилковi опосередкування своєю багатозначнi-стю. Ця багатозначнiсть доводить людину до шокуючо парадок-сальностi, що вбирає в себе й поєднує такi протилежностi, як уми-рання й життя. За рахунок умирання виробляється життя (Iн 12:24). I хто любить своє життя, той втратить його (Iн 12:25). Отже, необ-хiдно зненавидiти своє життя в цьому свiтi, щоб зберегти його для вiчного життя (Iн 12:25). Такi вислови Євангелiє символiчнi й бага-тозначнi. Пояснень Євангелiя щодо цього не дає, щоб цi слова були прийнятнi й у далекому майбутньому при розвитку науково, об'єктивно картини свiту, щоб людина не бачила суперечностей iз цiєю картиною свiту, продукованою наукою.

Iсус Христос говорить про те, що туди, куди вiн iде, його учнi не зможуть прийти (Iн 13:33). Куди ж вiн iшов? Начебто нiкуди особливо не йшов. Просто це символ. Христос iшов углиб себе й говорив про вищий стан свого духу, який кожна людина повинна вiдкрити в собi. Це стан духу не уявний, це руйнування уявного. Уявне в людинi дає свiт, уявний свiт. Христос же дає зовсiм не те, що пропонує цей свiт (Iн 14:27). Щоб це зрозумiти, людина повин-на бути в Христi (Iн 15:5), тобто пережити те, що пережив Христос. Результатом буде те, що людина буде вiддавати своє життя за друзiв (Iн 15:15). Друзям вiдкривається те, що вiдкрито Христу (Iн 15:15). До них приходить Учитель - Дух iстини (Iн 15:26), iстини не науково, що не вiдбиває об'єктивну реальнiсть, а iстини виразно, прекрасно, що вiдбиває естетичну реальнiсть пiднесеного суб'єктивного свiту Духа, або Бога. Але на початку в людини буде бiль. I тiльки потiм народиться дитина (Iн 16:21) i забудеться бiль (Iн 16:21).

Щоб знайти Божественне в собi, знайти вiчне життя, необхiдно перемогти свiт, тобто перемогти в собi зайвi спонукання. Христос перемiг свiт (Iн 16:33). Вiн знайшов вiчне життя. Вiчне життя по-лягає в пiзнаннi iстинного Бога (Iн 17:3) як стану душi, за якого людина вiдчуває неможливiсть смертi. При цьому людина єдина в собi (Iн 17:11), але вона не вiд свiту цього. Коли Христос перебував у станi Божественного, то заявляв, що вiн не вiд цього свiту (Iн 17:14), не вiд свiту упереджень i зайвих спонукань як реакцiй на реальний навколишнiй свiт. У станi Божественного людина пере-буває в повнiй єдностi (Iн 17:23) iз собою. У такому станi людина не вiд цього свiту, свiту зайвих спонукань як реакцiй на навко-лишнi спокуси. Людина не вiдчуває нiякого страху й готова випи-ти чашу лиха, приготовану й (Iн 18:11). Царство тако людини не вiд цього свiту. I Царство Iсуса - Бога, що осяг стан, не вiд цього свiту (Iн 18:36). Тому Iсус Христос i беззахисний. Його Царство не вiд цього свiту (Iн 18:36). Цей свiт - свiт мертвих. Iсус Христос воскрес iз мертвих (Iн 20:9). Воскресiння з мертвих (Iн 21:14) є сим-волом другого, нового народження людини. Це воскресiння, цей символ яскраво описаний у Євангелiях як iсторiя життя Iсуса Хри-ста. Тут цiла iсторiя життя багатозначний символ.

Дослiдження ненауково картини свiту показують, що релiгiя й мистецтво через катарсис очищають людини вiд скверни, вiдкидають низьке в людинi, залишаючи вищий стан духу. При цьому в людини викликаються "спазми", вона шокується, що применшує , гординю, зм'якшує "над-я". Для викликання "спазмiв", шоку, тобто для очищення потрясiнням (катарсисом), людина уявляє огидне, жахливе й через гру вiдкидає це огидне й жахливе, очищається вiд усього цього. Результат - це сплавлення воєдино всього в людинi. Огидне й жахливе огортаються пiднесеним у процесi гри. Пiднесене - це вищий стан духу в суб'єктi, переживаний як неможливiсть смертi, що позбавлений об'єкта, але в потенцi має можливiсть майбутнiх становлень.

Коли присутнiй мiстико-естетичний досвiд, то в людинi проявляється суще, суть (сутнiсне), цiннiсть (цiннiсне), а суєтне, дрiб'язкове, безглузде зникає, залишаючи смисл. У такому станi в людинi хоч i виникають iмпульси й бажання вiд потреб, але вiдразу зникають як дрiб'язково-суєтне. Iмпульси й бажання розчиняються, тому що людина не вiдволiкається вiд головного дiяння, вiд своє дiяльностi, у якiй вбачать цiннiсть, тому що вона не захоплена дрiб'язково-суєтним у свох iнтересах, а робить необхiдне. Вона вчиняє за необхiднiстю. При цьому в людини повнiстю вiдсутнiй страх, а свiдомiсть стае чиста, очищена вiд дрiб'язково-суєтного, вiд другорядного. Людина переживає стан чистоти. У цьому станi вона безкомпромiсна, не вступає в згоду з iншими людьми. Вона непоступлива до людей, iз твердою волею, без зайвих рухiв, без зайвих дрiб'язково-суєтних думок, без мислення дрiб'язково-суєтного характеру. Це одиничний психiчний стан.

Iснують одиничнi психiчнi стани. Про подiбнi стани наука говорить як про суб'єктивно-неповторнi. Наукова картина свiту не припускає нi Божественного, нi трансцендентного, нi самодостатнього, нi трансгресивного, нi вiдчуття безсмертя [Ламонт К. Иллюзия бессмертия. - М., 1984. - С. 250], нi почуття неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306-308]. Усе це зв'язується з iндивiдуально-неповторними станами, або одиничними психiчними станами. Але про це говорить художня картина свiту. Вона це припускає як бажане, спочатку пережите як особливий суб'єктивний свiт, а потiм як можливе для всiх.

Художня картина свiту припускає Божественне i трансцендентне як бажаний iдеал у реалiях життя, бажаний iдеал, узятий iз суб'єктивних переживань особистостi. У цьому бажаному iдеалi присутня i можливiсть для майбутнiх становлень як виражальна форма. Тому все це можна вiднести до естетично картини свiту, а значить деформовано картини, перебiльшено i применшено для бiльшо виразностi iдеальних станiв людського духу.

Релiгiйно-мiстичне й художнє було єдиним у синкретизмi первiсно культури. Ця єднiсть зберiгалася аж до епохи Вiдродження. Культура, у якiй було сполучене релiгiйно-мiстичне й художнє, певною мiрою була спробою вiдбити особливi, вищi стани людсько душi. Цим вона зберiгає мiфопоетичне почуття свiту душi, що обов'язково вiдбиває свiт зовнiшнiй, об'єктивний, соцiальний, спадково-традицiйний, що має у свой сутi колективну творчiсть при повторi, варiацi в процесi створення образiв i символiв. Однак споконвiчний образ при повторах i варiацiях мiстив i суб'єктивнi уявлення про пережитий особистiстю стан досконалостi. Ця досконалiсть мала цiлiснiсть свiдомостi особистостi, з яко виникав синтез як спосiб у творчих процесах людини.

Синтез лежить у основi образностi при формотвореннi, що допускає родову сутнiсть як невiд'ємний елемент людського. При цьому канонiчнi системи й традицi в релiгiйного мiстика й художника перемежовувалися з хнiм руйнуванням i вiдчуттям досвiду безсмертя в процесi творчостi. Релiгiйний мiстик i художник зберiгають канон i традицiю як iсторичну пам'ять, що є соцiально-iсторичною передумовою для творчостi й змiни того самого канону й традицi.

Канон i традицiя мiстять у собi iнтереси людей i визначають життєву й творчу позицiю релiгiйного мiстика й художника, склад хнього мислення. Цей склад має властивiсть поєднувати почуття й думки людей. При змiнi канону й традицi в процесi творчостi властивiсть поєднувати залишається. Наскiльки вона змiнена, залишається загадкою. Але ця властивiсть поєднувати надихає, пiднiмає й окриляє людину при сприйняттi творiнь релiгiйного мiстика i художника. Ця властивiсть робить мiстику й естетику суспiльними явищами, породженими багатоликiстю й суперечливiстю соцiально дiйсностi, де немає фатально приреченостi до певного свiтогляду, але є властивiсть поєднувати почуття й думки, властивiсть, якiй притаманний елемент безкорисливостi, що походить вiд материнського iнстинкту "давати", давати iншому, i при соцiалiзацi людини стає елементом гуманностi в людськiй iстотi.

Наука не заперечує релiгiю, а релiгiя не заперечує науку, якщо Бога розумiти як стан Духа, Святого Духа. Адже Бог є Дух (наш справжнiй Дух), а Царство Боже усерединi нас, i треба його тiльки побачити, i тодi ми стаємо могутнiми, володiємо собою. Коли у Священних Писаннях Бог рухає хмарами й насилає дощi, то це можна розумiти символiчно й алегорично, можна розумiти i як вираження нашо могутностi. Адже Бог усерединi нас. Вiн є Дух. Бог - це просто певний стан людини, Божественний стан нашого духу. Бог є. Але люди розумiють його по рiзному. Говорити про Бога поза людиною не має смислу, i це позбавлено iстинностi. Адже перетворення й одкровення вiдбувається в людинi.

Завдання фiлософi - це лiквiдувати суперечностi мiж рiзними картинами свiту, мiж науковою, релiгiйно-естетичною картинами свiту i етико-практичним життям. Цьому допомагають iнтеграцiйнi процеси сучасностi.

Особливiстю сучасно цивiлiзацi є те, що вона живе в умовах масово комунiкацi. Засоби масово комунiкацi iнтегрують цивiлiзацi й культури рiзних континентiв. Африканська культура iнтегрується в азiатську культуру, азiатська - в американську, американська - у європейську, i навпаки.

Стосовно релiгiй iде той же процес. Iсус Христос християн уже не може залишатися сам по собi, як у давнi часи. Iсус Христос зараз знаходиться в оточеннi Аллаха, Будди, Кришни; Аллах - в оточеннi Христа, Будди, Кришни; Будда - в оточеннi Христа, Аллаха, Кришни; Кришна - в оточеннi Христа, Аллаха, Будди. Ми маємо факт iнтеграцiйних процесiв релiгiйних культiв. У цих умовах накреслюється пошук подiбностей рiзних релiгiй, намiчається виявлення внутрiшнiх подiбностей, наприклад, подiбнiсть сакрального, оскiльки зовнi ритуали мають багато розходжень. Адже Богiв породили цивiлiзацi, якi мало спiлкувалися одна з одною, живучи на рiзних континентах. Щодо цього в сучасному православ', як i в усiх iнших релiгiях i культах, на поверхню виходить мiстична сторона. Адже саме в мiстичнiй релiгiйностi ми бачимо подiбнiсть. Тут релiгiйно-мiстичний екстаз переживається християнином так само, як i мусульманином, а мусульманином - так само, як i буддистом, i навпаки.

У православ' на переднiй план виходить процес прилучення людсько природи до Божественного. Особливу роль починає вiдiгравати iдеал обожнення. У соцiальному планi, рухаючись до мiстицизму, сучасне православ'я висуває на переднiй план iндивiдуально-особистiснi вiдносини. Щодо цього сучасний православний християнин спрямовує свiй пошук Бога усередину себе. Бог стає не якоюсь зовнiшньою силою, що тяжiє над людиною. Бог стає особливим станом людського духу, станом, коли людина переживає неможливiсть смертi, переживає стан безсмертя. Тодi вся суть православ'я й християнства в цiлому зводиться до того, що iдеальний стан духу як Царство Боже усерединi нас (Лк 17:21). Той же процес спостерiгається й в iнших релiгiях. Усе зводиться до того, що перетворення й усяке просвiтлiння в людини вiдбувається зсередини, а значить не має смислу мiркувати про Бога як про щось зовнiшнє стосовно внутрiшнього свiту людини [Пахомов С.В. Рамана Махариши // Религиоведение. Энциклопедический словарь. - М., 2006. - С. 846]. Як у православ', так i в iнших релiгiях мова йде про внутрiшнiй свiт людини, про збагнення особливих станiв свiдомостi як Божественних, про екстатичнi стани, коли людина перебуває поза часом [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. - СПб., 2001. - С. 14], про подiбнi стани, якi однаковi й у православного, i в католика, i в протестанта, i в iудея, i в мусульманина, i в буддиста, i в кришната.

Деякi вченi й атести ополчаються на релiгiйнi тексти. Але нiяких суперечностей мiж наукою й релiгiєю немає, якщо розумiти релiгiйнi тексти як символiчнi, багатозначнi. Iнше питання, що цi тексти (Священнi Писання) треба розумiти, побачити хнє правильне значення вiдповiдно до особистого досвiду збагнення Божественного.

Правильне розумiння повинне возз'єднувати наукову картину свiту з релiгiйно-естетичною, а також з етико-практичним життям людини. Якщо це возз'єднання вiдбувається, то мета фiлософi досягнута.

Релiгiйно-мiстичнi промови - це не логiчнi промови вченого; це музичнi промови. У них треба шукати спiвзвуччя iз власними подiбними переживаннями, де царюють суперечностi ("голоси безмовностi"), що вiдкидають незначне й другорядне. Але в цих промовах не можна шукати логiки, яка приводить до умовиводiв, що верифiкованi. Вони перевiряються на практицi й набувають статус об'єктивних. Нi, це суб'єктивний свiт, свiт мiстико-музичний, де ми зустрiчаємо суперечливi вирази як то "голоси безмовностi" або "слiпучий морок", вирази багатозначнi, розчинюючi особистiсть, а точнiше розчинюючi в особистостi все наносне, пихате, упереджене, звiльняючi людину для нового, нового життя, а значить, i для нових можливостей, можливостей майбутнiх становлень. I тут є мiсце для безсмертя, мiсце для тих екстатичних спалахiв, коли наявне переживання безсмертя, вiдчуття безсмертя, досвiд безсмертя [Ламонт К. Иллюзия бессмертия. - М., 1984. - С. 250], тих екстазiв, де є почуття, коли смерть уявляється неможливою, переживається стан неможливостi смертi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб., 1993. - С. 306]. Подiбнний стан необхiдний людинi разом з об'єктивними iстинами науки, що допомагають передбачати небезпеки майбутнього. Цi свiти, цi картини свiту фiлософ об'єднує, облагороджуючи людську душу спокоєм, заспокоєнiстю вiд надривних конфлiктiв про сенс життя.

Причини направляючi до життя у всього живого, якi рушуть з мiсця живе уперед - це життя i смерть особини, боротьба проти смертi. Вiдхилення вiд правила намiчаються лише в стадних високоорганiзованих тварин. Причини ж усього в людини - це життя й смерть усiх; спочатку всiх вiдносно окремо групи, а потiм i всiх взагалi. Фiлософ же говорить про все це загалом. У його промовах наявнi i його власнi компенсаторнi реакцi. Компенсаторна реакцiя - це цiннiсть для себе, що вказує, що людина змiнюється вiдповiдно до змiн у навколишньому свiтi, що вона не зациклюється, не дивиться упереджено.

5. IСТИННIСТЬ РОЗУМIННЯ В МЕТАНАУЦI.

Iстиннiсть розумiння. Людина вiд природи не є тим, чим вона повинна бути. Оточення, утворюючи людину, впливаючи на не, саме й роблять тим, чим вона повинна бути, привносячи неприродне, узгоджуючи його з природним, наприклад з природним агресивним гнiвом, неприборканим у свой слiпотi. Мудрi оточуючi люди, привносячи для людини здатнiсть вiдволiкатися вiд само себе, вiд своє агресивностi й гнiвливостi, тим самим убивають надмiрнiсть, неконтрольованiсть цiє агресивностi й гнiвливостi. Людина навчається приборкувати сво потяги, ставати бiльш-менш вiльною вiд х сили. Людина жертвує свом особливим, своми особливими природними схильностями i жертвує для загального, необхiдного всiм. Але це вiдбувається не просто i не вiдразу. Людина трудиться над собою, робить себе iншою, такою, що контролює потяги. Праця - це приборканий потяг [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 54]. Приборкати потяг - значить, навчитися робити дистанцiю вiд безпосередностi потягiв, дистанцiю вiд особистих iнтересiв i потреб заради загального, що влаштовує всiх, домагаючись помiрностi стосовно свох потреб, перекладаючи всi сво сили до загального, для загального, для всiх. Людина навчається вiддавати себе спiльнiй справi, а не лише свой приватнiй. Цьому вона навчається, набуваючи здатностi обмежувати себе. Обмежити себе - це займатися лише тим, до чого покликаний. Але людина не вiдразу знаходить те, до чого вона покликана. Лише з роками, спробувавши рiзнi роди дiяльностi, людина фiксує, що в не найкраще виходить, фiксує те, що до не приходить несвiдомо як кiнцевий результат, як вiдповiдь на поставленi запитання. Людина зiштовхується зi свом способом творчостi, коли неусвiдомлене, буттєввуючє життя диктує й смисли, якi мають цiннiсть, диктує як якась стороння сила, що пiднiмається над нею, або просто перебуває поруч, що штовхає до свiтла, що просвiтлює , стороння сила, яку неможливо до кiнця охопити знанням. Однак людина в моменти творчих пiднесень, та й без них, очищаючись вiд застарiлого, знаходить цю силу, одержує пiсля переживання подiбного на додаток i знання про не, але знання не абстраговане, а як особистий суб'єктивний досвiд. Це знання про незнання [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 62]. У момент переживання подiбних станiв духу людина може керувати своми пристрастями. У звичайних же, повсякденних станах свого пильнування людина вольовими зусиллями може лише частково керувати своми пристрастями. У цiлому не можна керувати людськими пристрастями, користуючись загальними приписами розуму [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 65]. Допомогти в цьому можуть лише переконливi життєвi приклади. Однак усi проблеми вирiшуються вiдразу, коли в людинi виникає "внутрiшня енергiя розуму", що вiдвойовує сама себе, усуває вiджилi iде [Bergson H. Ecrits et paroles I (RM Mosse - Bastide)., 1895. p. 84 ff]. Результатом переживання людиною цiє "внутрiшньо енергi розуму" є здоровий глузд. Хоча надалi, у ходi його оцiнки, вiн (цей здоровий глузд) може виявитися й не iстинним. Але вiн не може абсолютно втратити iстиннiсть, якщо в ньому є спрямованiсть спаювати воєдино все суспiльство заради загально користi, бiльше того, якщо основою здорового глузду є поняття життя, бiльше того, якщо цей здоровий глузд хоч трохи стосується Божественного життя, стосується його простоти, його трансцендентно функцi як естетично, а не просто понятiйно, яка говорить про Божественне, але не вiдчуває цього Божественного. Говорячи про Божественне, ми виходимо iз загального принципу, обґрунтовуємо це Божественне, але не вiдчуваємо його, не вiдчуваємо впливу Божественного як прекрасного й пiднесеного, не вiдчуваємо безпосередньо, не вiдчуваємо безпосереднiх тверджень без усякого процесу пiзнання й прагнення знайти закон. Тут, у Божественному (прекрасному й пiднесеному), твердження самi собi закон, тут твердження прекраснi й пiднесенi для себе, з'єднавши в людинi уяву й розум у єдине цiле. У цьому з'єднаннi краса й пiднесенiсть є символами моральностi, волають до нашого серця у свох зображеннях, що виникають вiд нашо уяви, возз'єднано з нашим розумом. Уява, возз'єднавшись iз розумом, роблять у людинi мистецтво, що саме по собi показує людинi саму, розкриваючи моральнiсть цiє людини, даючи поштовх до зустрiчi людини iз самою собою не тiльки в природi, не тiльки в власнiй iсторi, але й в iсторi людей, даючи в остаточному пiдсумку людинi незацiкавлене задоволення.

Людина зустрiчається сама iз собою в мистецтвi [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 94], з його значущою визначенiстю, з його вiльною грою. Мистецтво сполучає в собi певну легку примусовiсть, коли зображення збiгається з вiдомою нам дiйснiстю, iз простором вiльно гри животворящого духу, що ламає застиглi, позбавленi життєвостi правильностi, де вiльний порив умiщає в себе й оригiнальнiсть. Остання виробляється завдяки натхненню, без усякого розрахунку, виробляється за рахунок почуття свободи як у грi, так i поза нею. Почуття ж свободи є душевним станом, що вмiщує й задоволення. Вiд нього й мистецтво як наслiдок. Очевидно, вiд нього в мистецтвi людина знаходить сама себе, дух знаходить дух [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 103]. Такi висловлення орiєнтують на те, що в людини iснують неiнтенцiональнi переживання, що людська самосвiдомiсть крiм того, що двоста у звичайному станi пильнування, вмiщає в себе момент i трансцендентно єдностi. Трансцендентне вiд слова "транс". Тобто мова йде про те, що самосвiдомiсть може бути присутня пiд час творчих процесiв у трансових станах, за яких спостерiгається абсолютна єднiсть не тiльки самосвiдомостi, а особистостi в цiлому. Творчiсть у трансподiбному станi [Теплов Б.М. Конспекты и комментарии к книге А.Анастази "Дифференциальная психология" // Избранные труды. В 2 т. Т. 2. М., 1985. С. 268] як вiдторгнення людини на якийсь момент вiд дiйсностi застосовне й до естетичного в цiлому. Естетичне як переживання вiдривається вiд будь-яких зв'язкiв з дiйснiстю [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 114], що вiдповiдає трансу. Це стосується й релiгi, мiстики, езотерики. Людина, яка переживає, виривається зi щоденностi до свох особливих переживань завдяки владi естетичного, а в концентрованiй формi - владi мистецтва, релiгi, мiстики, езотерики. Завдяки цьому до не приходить i повнота значень - через творчiсть, транс, натхнення, осяяння. Завдяки цьому людина набуває впевненостi у свох переживаннях, переживаннях вiд естетичного, вiд мистецтва, вiд релiгi, мiстики, езотерики, тобто переживаннях перетворених. Сам транс, саме натхнення перетворить людинi переживання, вселяючи в не впевненiсть у цьому новому переживаннi, упевненiсть, що доходить до сомнамбулiзму. З такою впевненiстю вже твориться мистецтво, релiгiя, мiстика, езотерика. Така впевненiсть передається й тим людям, якi сприймають твори мистецтва, релiгiйнi дiяння, мiстичнi споглядання, езотеризм. Ця впевненiсть мiститься в точних формах, а точнiше, в точностi форм. Люди сприймають точнiсть форм, що виходить вiд мистецтв, релiгiй, мiстики, езотерики. Люди набувають впевненостi в собi вiд сприйняття точних форм. Однак необхiдно вiдзначити, що тут точнiсть форм не виключає свобод. Тут маємо вiльне поєднання точних форм, що виконується через свободи, вiльну гру людсько уяви. Саме у свободах цiннiсть естетичного, релiгiйного, мiстичного, езотеричного. Саме у свободах пульсує гармонiя. I гармонiя тут пульсує ненавмисно, iнтегруючи в людинi почуттєве й розумове, через що роблячи цiльною, роблячи в людинi щось iнше. Щось iнше робиться в людинi i пiзнається людиною за допомогою символiв i алегорiй, шляхом видалення, шляхом усунення всього низинного, низького, потворного, огидного, просвiтлюючи людський розум, перетворюючи його, щоб побачити iстинне, а також вiдчути хоч якоюсь мiрою надчуттєве, божественне, що стосується незвичайних душевних станiв. Люди переживають такi стани, намагаючись вiдбити х якось у вiршах [Каллер Д. Теория литературы: краткое введение. М., 2006. С. 86], музицi, у релiгiйному подвижництвi, мiстицизмi, езотеризмi, називаючи цi стани надчуттєвим буттям Бога, указуючи на хню невiдповiднiсть з нашою звичайною, повсякденною чуттєвiстю, чуттєвiстю, яку ми маємо за рахунок наших органiв почуттiв. Люди вказують на високе значення цих незвичайних душевних станiв, адже вони дарують людськiй душi гармонiю, рiвновагу, заспокоєння. Для людини це грань пiднесеного. Цю грань, по сутi пiднесений стан духу, людина намагається передати iншим за допомогою алегорiй i символiв. Для останнього, тобто символiчного (та й алегоричного, тому що символiчне й алегоричне по сутi роздiлити не можна), характерна зображальнiсть, але м не властива безпосереднiсть. Хоча символiчне передає сентиментальний спосiб сприйняття, сентиментальнiсть настрою, що мiстить у собi якусь цiлiснiсть [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 120], тобто наближається до безпосередностi. Але в той же час вiн i опосередкований, передає бiльш глибиннi, моральнi шари людського духу. Прекрасне розлито в iнонауковому (релiгiйному, мiстичному, езотеричному, естетичному). I прекрасне є символом морально доброго (I. Кант). Символ тут є осмисленим образом. Але цей осмислений образ (тобто символ) указує на збiг почуттєвого явища й надчуттєвого значення, значення для людини, тому що це надчуттєве дає заспокоєння й гармонiю, необхiдну всiм. Надчуттєве у свою чергу обов'язково стосується незвичайних душевних станiв. Це трансподiбнi стани при творчостi
[Теплов Б.М. Конспекты и комментарии к книге А.Анастази "Дифференциальная психология" // Избранные труды. В 2 т. Т. 2. М., 1985. С. 268], що несуть людинi умиротворення, гармонiю, заспокоєння, височину. Тому вони мають для людини трансцендентнi цiнностi [Каллер Д. Теория литературы: краткое введение. М., 2006. С. 84].

Трансцендентнi цiнностi пов'язанi з темною символiкою душi, що стосується змiнених станiв свiдомостi. Ця символiка одушевляє й робить значним для людини неживе. Наприклад, одушевляє природу. Або одушевляє й вливає душу в тi явища, якi людина сприймає почуттєво, але якi вже затертi в повсякденностi сприйняття. Трансцендентнi цiнностi несе естетичне (крiм свого елемента етичного, морального характеру), насамперед як вiльне. Це вiльне певною мiрою є в релiгi, мiстицi, езотерицi. Наприклад, у дзен-буддизмi, коли вчитель говорить: "Зустрiв Будду - убий Будду". Тобто тут мова йде про знаходження стану свободи як Божественного стану, як Бога. Бог є Божественним станом людського духу.

У Бога не просто вiрять. Його знаходять як реальнiсть, як вiдчуття свободи й безсмертя. Вiрять, це коли не знайшли, коли лише припускають, що щось iснує, iснує те, що несе це вiдчуття свободи й безсмертя. Але коли знаходять, то, маючи "слiд" вiд цiє знахiдки, проповiдують, говорять про це, говорять символами, а значить, говорять багатозначними невизначеностями. Символу властива багатозначна невизначенiсть [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 124-125]. Ця багатозначна невизначенiсть символу як естетичного за характером лежить у основi священних писань релiгiй, мiстичних i езотеричних писань. Тут естетичне докорiнно не вiдрiзняється вiд релiгiйного, мiстичного й езотеричного. Тут естетичний, художнiй символ, так само як i релiгiйний, мiстичний або езотеричний, у свой напрузi мiж образнiстю й значущiстю мають рiвноважний стан. Такий стан речей властивий, крiм естетичного, релiгiйного, мiстичного й езотеричного, також i мiфологiчному. Особливо це характерно для мистецтва, що перемагає й переборює межi реальностi, межi дiйсностi, що зображено в мистецтвi як прекрасне й пiднесене. Подолання iснуючо дiйсностi є iдеал. У цьому iдеалi людина вiдчуває потребу. Цей iдеал пробуджує людину вiд порожнiх мрiй, протвережує. У цьому iдеалi не просте пробудження вiд порожнiх iлюзiй, але й пiднесення до загального, того загального, яке необхiдне для кожно людини.

Пiднесення до загального в людини мiстить насамперед невiдповiдностi власним очiкуванням i пристрастям. Це пiднесення як естетичне переживання вже значуще у свой спрямованостi на певний предмет. Те, на що воно спрямоване, вже захоплює самою своєю спрямованiстю як здiйсненим вибором. Все iнше, до чого воно не спрямовано як до обраного, потрапляє у сферу, позбавлену естетичного, а також i релiгiйного, мiстичного, езотеричного, мiфiчного. Однак зауважимо, що тут спостерiгається не позбавленiсть естетичного, а просто його зниженiсть, де те, на що спрямоване естетичне переживання, i є власне творiнням (або твором мистецтва, наприклад), є тим самим створеним (або зробленим), перестає мати на увазi тiльки себе як самодостатнє.

Естетичне припиняється, коли в людинi перестає вiдбуватися процес протверезiння, перестають помирати вдаваностi, перестають бачитися навколишнi речi такими, якими вони повиннi бути, перестає рухатися неусвiдомлена сфера у свох сомнамбулiчних межах, тим самим виявляючи якийсь сакральний, значущий стан духу, значущий i для iнших своми трансцендентними цiнностями, цiнностями як якостями умиротворення й гармонi, що знiмають стресоподiбнi стани. Тут неусвiдомлена дiяльнiсть людини суть трансцендентальна функцiя, що дає розпад людського уявлення у свой пережитiй цiлiсностi на безлiч переживань як потоку, у якому губиться те, що випирало, заважало, комплексувало. У результатi людина одержує iдентичнiсть iз самою собою, втрачаючи безлiч другорядних проявiв, не значущих, не iстотних. Однак iде концентрацiя на значущому, не суб'єктивному, але зовнi значущому, дотичному до нескiнченного, Космосу, Всесвiту. У цьому нескiнченному, космiчному, всесвiтньому людина знаходить себе. Це естетичне як опосередковане у свой зовнiшнiй значущостi. Воно не може бути без безпосередностi суб'єктивних переживань особливих митей, митей, що вiдторгають незначуще, що осяюють. Цi компоненти естетичного, компоненти як опосередкованого, так i безпосереднього, дають людинi пророкування колективiстського майбутнього, у чому в цiлому й цiннiсть самого естетичного. Подiбнi пророкування можуть з'являтися в iгрових дiйствах людини. Хоча в них людина може втрачати iнiцiативнiсть, i взагалi розчинятися в процесi гри як окрема, свiдома, вольова особистiсть. Однак за рахунок цього розчинення й вiдбуваються сплески свiдомостi у свой змiнностi, сплески, що продукують новi виходи зi становища, творчi викиди iдей у символiчних формах як пророкування завбачливого характеру, пророкування, спрямованi на майбутнє. У цьому процесi неабияку роль вiдiграють спонтаннi повторюваностi, що створюють в людинi саму, проектовану в майбутнє. Цi повторюваностi iгрових рухiв назад i вперед захоплюють гравця, опановують його, дарують певнi душевнi стани. У цьому процесi гри людина веде й тримає себе, iнодi зiсковзуючи, розчиняючись, перетворюючись. У свох перетвореннях людина стає вiдразу iншою, знаходячи значуще. У перетвореннях людина втрачає своє несправжнє, незначуще i прогресує. У перетвореннях, а точнiше в перетвореннi, людина стає iншою. У перетвореннi колишня людина у всiй свой цiлiсностi перестає iснувати, перетворюється в нову людину. Старе заперечується. Перетворення - це перетворення в справжнє, в iстинне, у нове, а не зачаровування й причарування старим. Нове бiльш адекватне вже змiненiй дiйсностi. Дiйснiсть завжди з'являється на обрi майбутнього [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 159]. У людини дiйснiсть часто ховається за очiкуваннями, за потоком очiкувань, якi породжуються невизначеностями майбутнього. Це як реалi життя. Вони в повсякденностi. Поза повсякденнiстю незвичайнi стани людини як Божественнi. А потiм iде повсякденна гра, що зображує це Божественне. Гра як танець є зображенням Божественного [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 159]. При цьому зображення шляхом наслiдування не просто копiює, повторюючи, але й привносить сутнiсне, смислове, загальне з повсякденного життя, з iстин повсякденного життя, а не з особливих станiв духу як Божественних. Сутнiсне - це не просте копiювання заперечень, скасування несуттєвого, а видiлення iстотного, навiть момент перебiльшення.

Коли у творi мистецтва або в релiгiйному культi вiдбувається зустрiч з Божественним, то це лише одне заперечення. Iстотне ж виходить наперед завдяки цьому запереченню, перебуваючи на тлi цього заперечення, на тлi переживання особливого стану свiдомостi з його якостями затишку, умиротворення, гармонi, тишi, коли й "голос є безмовнiстю".

Естетичне (а також релiгiйне, мiстичне й езотеричне), його iснування як таке має одну з основних характеристик - це позачасовiсть. I одночаснiсть, i сучаснiсть естетичного буття називають позачасовiстю [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 167]. Однак у естетичному ця позачасовiсть мислиться людиною у зв'язку iз часом.

Кiлька слiв про позачасовiсть. Позачасовiсть - щось iнше в людинi, нiж повсякденний стан пильнування в здоровому розумi, коли вона в тiсному зв'язку iз часом у свох повсякденних обов'язках. Позачасовiсть - це момент екстатичностi, коли певною мiрою зникає зовнiшнiй свiт i людина перебуває поза часом i простором [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. СПб., 2001. С.14], коли вона виходить за межi власного "Я" i вiдчуває зiткнення з вiчним [Изард К.Э. Психология эмоций. СПб., 2000. С. 153]. Позачасовiсть - це тi екстатичнi спалахи, якi викликають втрату почуття тривалостi часу, дають вiдчуття нескiнченностi [Ламонт К. Иллюзия бессмертия. М., 1984. С. 250], позбавляють людини страху смертi [Шри Рамана Махарши. Собрание произведений. СПб., 1999. С. 34-37]. У результатi цього смерть людинi здається неможливою [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. СПб., 1993. С. 306]. Крiм того, що в екстазi смерть людинi здається неможливiстю, зникає особистiсть як смерть i перед людиною постає справжнє життя [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. СПб., 1993. С. 306-307], почуття безсмертя характерне й для осяяння [Бёкк Р. От самости к космическому сознанию // Что такое просветление? М., 1996. С. 37]. Почуття безсмертя властиве й трансцендентному "Я", коли в людинi є внутрiшнє вiдчуття, що вона насправдi безсмертна, i людина не може уявити своє не-iснування [Уилбер К. Никаких границ. М., 1998. С. 148]. Але трансцендентне людського "Я" - це та частина цього "Я", яка реально пов'язана з трансом як змiненим станом свiдомостi. Транс - це змiнений стан свiдомостi [Забияко А.П. Транс // Энциклопедия эпистемиологии и философии науки. М., 2009. С. 999], за якого людина втрачає чiтку орiєнтацiю в часi [Забияко А.П. Транс религиозный // Религиоведение. Энциклопедический словарь. М., 2006. С. 1075]. Але в трансподiбних станах проходить i процес творчостi [Теплов Б.М. Конспекты и комментарии к книге А. Анастази "Дифференциальная психология" // Избранные труды. В 2 т. Т. 2. М., 1985. С. 268]. У станi трансу активiзуються креативнi здатностi iнтуцi людини, вiдтворюються креативнi акти, якi позначаються як "iнсайт", "осяяння", "просвiтлiння" [Забияко А.П. Транс // Энциклопедия эпистемиологии и философии науки. М., 2009. С. 999]. Цi акти в суб'єктивних уявленнях людини мiстять у собi змiни вiдчуття часу й розумiються як позачасовостi. Позачасовiсть, як зазначалося вище, властива естетичному, властива такою ж мiрою, як i зв'язок з часом. Останнє, тобто зв'язок з часом, або тимчасовiсть, подана як обтяженiсть турботами й рух до смертi. Позачасовiсть же, що особливо проявляється у Священних Писаннях (Тора, Бiблiя, Коран, Веди, Упанiшади, Бхагавадгiта, Трипитака, Дхаммапада, Дао де цзин) i пов'язана з божественним одкровенням, де час зображений як цiлiсне, що позбавляє людину уявлення. Це позачасовiсть. Зв'язок же з часом вiдтворюється в уявленнях. Але в уявленнях все-таки можна завжди помiтити елементи перетворення й перекручування, через що позачасове вкрадається в естетичне, у релiгiйне, у мiстичне, в езотеричне, вкрадається у твори мистецтв, не заважаючи м залишатися самими собою, зi своми поданнями, що виникають у зв'язку iз часом, а не з позачасовiстю.

Позачасовiсть присутня. У буквальному значеннi цього слова. Присутня при буттi. А точнiше, це саме буття, саме iснування є присутнiстю; при iснуваннi людини є присутнiсть. Виникає ряд уточнювальних запитань. Присутнiсть чого? Присутнiсть при чому? Присутнiсть чогось невизначеного, невловимого? Присутнiсть при людинi? Тобто мова йде про якiсь суб'єктивнi стани людини, коли наявний змiнений стан свiдомостi, трансовий стан, екстатичний стан, але зауважимо, стан певного характеру. Адже змiнених станiв свiдомостi безлiч. Безлiч рiзновидiв трансу, безлiч рiзновидiв екстазу. Але екстаз, наприклад, намагаються характеризувати однозначно, коли людина поза собою, коли "буття поза собою", на противагу зрiвноваженому буттю, "буттю при собi". Але "буття поза собою" можна розумiти i як причетнiсть до чогось iншого, що не просто має характер самозабуття [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 171], не тодi, коли людина забувається у видовищi й не в змозi вiд нього вiдiрватися, коли привабливiсть видовища приковує своєю новизною, а коли це щось iнше переживається як присутнiсть чогось таємничого й незбагненного. Тобто документально зафiксовано, що людина може раптово вiдчувати поруч iз собою чиюсь "присутнiсть", що iснує в особливiй невловимiй формi, але займає конкретне мiсце в просторi [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. СПб., 1993. С. 60,61,62]. Це може розумiтися людиною як присутнiсть Бога [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. СПб., 1993. С. 66, 314]. Подiбнi стани супроводжують людину, коли вона створює твори мистецтва або виконує релiгiйнi ритуали, лiтургiчнi дi. Адже релiгiйний адепт щоразу заново дiє в проповiдi [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 172]. Тут сама новизна може провокувати [Парсонс Г. Человек в современном мире. М., 1985. С. 210-244] подiбнi трансовi й екстатичнi стани як спiвприсутнiсть. Трансовi й екстатичнi стани можуть бути викликанi рiзними життєвими ситуацiями. Наприклад, коли людина не творець, а глядач. У цiй ситуацi глядач священнодiйства або будь-якого видовища може мати екстатичне самозабуття, вiдмовляючись вiд самого себе, втрачаючи себе, але тимчасово знаходячи тотожнiсть iз самим собою. Естетичне ж мiстить все подiбне. Як позачасове, безсмертне, так i в спiввiднесеностi зi смертним, у зв'язку з даним часом, що вимагає певних зображень, зображень вибiркових. Наприклад, зображень певного iсторичного часу, коли людина не вiдчувала стосовно дико природи нiчого позитивного, лише вiдразу. I навпаки, зображень, насичених замилуванням природою, зображень, що виникають в iнший iсторичний час, коли в людини з'являється почуття природи [Рибо Т. Болезни личности. Опыт исследования творческого воображения. Психология чувств. Мн., 2002. С. 680].

Те, що уявляється людинi в внутрiшньому свiтi, вiд впливу ззовнi тих чи iнших видiв природи, iкон або сценiчних зображень трагедiйного або комiчного характеру, має забарвлення естетичного з огляду на те, що впливає на людину через страх i жаль. Особливо естетичне концентровано в трагедi, коли людина охоплена страхом, тривогою або тривожним трепетом, побачивши те, як людська душа за когось тривожиться приймаючи при цьому як данiсть згубнiсть свого становища. Тривога й жаль є формами екстазу, "буття поза собою" [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 178]. Тобто в естетичне, а також у релiгiйне, мiстичне й езотеричне крiм соцiально значущого й загального домiшується iндивiдуально-неповторний змiнений стан свiдомостi особистостi. Цей змiнений стан свiдомостi присутнiй на всiх трьох стадiях естетичного процесу.

На першiй стадi естетичного процесу змiнений стан свiдомостi присутнiй, коли працює продукуюча свiдомiсть. Перша стадiя естетичного процесу - це продукуюча свiдомiсть [Махов А.Е. Эстетическое наслаждение // Западное литературоведение ХХ века: энциклопедия. М., 2004. С. 484]. На цiй стадi змiнений стан свiдомостi перебуває у виглядi трансу. Тут можна говорити про творчiсть у трансподiбному станi [Теплов Б.М. Конспекты и комментарии к книге А. Анастази "Дифференциальная психология" // Избранные труды. В 2 т. Т. 2. М., 1985. С. 268]. Перша стадiя естетичного процесу - це натхнення, яке можна розумiти також як певною мiрою змiнений стан свiдомостi. Адже в цей момент вольове людини зникає [Теплов Б.М. Психология музыкальных способностей // Избранные труды. В 2 т. Т. 1. М., 1985. С. 47]. Натхнення - це вiдсутнiсть вольового. Це коли тобi якась сила диктує й ти робиш, виконуєш. Наприклад, Вiльямовi Блейку диктувалися вiршi [Парандовский Я. Алхимия слова. М., 1972. С. 100]. Думки при цьому вручаються людинi, подiбно натхненню, звiдкись ззовнi [Ясперс К. Общая психопатология. М., 1997. С. 162]. Однак для того, щоб людинi прийшло натхнення, необхiдне попереднє вольове зусилля [Ильин Е.П. Психология воли. СПб., 2002. С. 31].

Друга стадiя естетичного процесу - це сприймаюча свiдомiсть [Махов А.Е. Эстетическое наслаждение // Западное литературоведение ХХ века: энциклопедия. М., 2004. С. 484], процес сприйняття [Дранов А.В., Соколова Е.В. Яусс // Западное литературоведение ХХ века: Энциклопедия. М., 2004. С. 487]. Цей процес сприйняття супроводжується появою естетичних форм через те, що не позбавлений емоцiй. Пiд час сприйняття розриву з емоцiями немає, через що й з'являються естетичнi форми [Барабанщиков В.А. Восприятие и событие. СПб., 2002. С. 86]. Тут вiдчувається естетична насолода [Махов А.Е. Эстетическое наслаждение // Западное литературоведение ХХ века: энциклопедия. М., 2004. С. 484]. А насолода й блаженство як найвищий ступiнь позитивного емоцiйного реагування - це екстаз [Ильин Е.П. Эмоции и чувства. М., 2001. С. 14]. Тобто знову присутнiсть змiненого стану свiдомостi.

Присутнiсть змiненого стану свiдомостi ми спостерiгаємо й на третiй, останнiй стадi естетичного процесу. Третя стадiя, або момент, естетичного процесу - це катарсис (очищення), звiльнення душi [Махов А.Е. Эстетическое наслаждение // Западное литературоведение ХХ века: Энциклопедия. М., 2004. С. 484]. Звiльнення душi вiдбувається, коли людину опановує спочатку жалiсть, жаль, а також тривога, що доходить до страху, який завершується станом роздвоєння, що вiдриває людину вiд того, що вiдбувається в реалiях. У роздвоєностi людина позбавлена внутрiшньо єдностi, свiдомiсть конфлiктна вiд зовнiшнiх вражень невiдповiдностей життєвостi, вражень, якi не вiдповiдають iдеалам i досконалостi. Але катарсичний ефект, ефект очищення виникає, якщо до всього цього домiшується (гасить, замiщає) все-таки протилежнiсть, стан всесильностi, умиротворення, цiлiсностi. Всесильнiсть, умиротворення й цiлiснiсть можуть бути лише заслiпленiстю, вiд яко необхiдно звiльнитися. Заслiпленiстю можуть бути й iдеали досконалостi, якими людина керується в життi. Звiльнення ж вiд ослiплення вiдбувається в людини в разi зiткнення взаємовиключних протилежностей як життєвих трагедiй, у яких людина пiзнає саму себе й власне скiнченне iснування, вiд якого не позбавишся. Ця непозбавленiсть i є кульмiнацiєю звiльнення вiд заслiпленостi, вiд чого в людинi руйнуються iлюзi, вiд чого знаходиться бiльш-менш цiлiснiсть внутрiшнього свiту.

Iнонаукове як естетичне, релiгiйне, мiстичне й езотеричне має властивiсть самодостатностi. Цю самодостатнiсть можна спостерiгати в тих зображеннях релiгiйних культiв або живопису, якi самi по собi цiлiснi. Якщо така цiлiснiсть присутня, то в цьому зображеннi маємо єднiсть, навiть якщо воно (це зображення) не вiддiлене певним обрамленням вiд iншого навколишнього свiту. Наприклад, ця єднiсть зберiгається в картинах, якщо вони не взятi в позолочену раму, i взагалi нiяк не вiддiленi вiд оточення. Вони самi по собi єдинi, самi по собi вiддiленi й вражають через те, що вiд них нiчого не можна забрати й нiчого не можна до них додати. Вони самодостатнi, i тому прекраснi. Вони прекраснi тому, що не вiдображають у несуттєвому навколишнiй свiт, не вiдображають чистим копiюванням i його продовженням, продовженням цього свiту, а являють собою суть свiту, iстиннiсть людського iснування. I це через х самодостатнiсть. Самодостатнiсть в iнонауковому, тобто в естетичному, релiгiйному, мiстичному, езотеричному, можна фiксувати, коли нами показано не просто вiдображення, а показаний вияв зображеного в людськiй душi, бiльше того, такого зображеного, за яким стоть стан, що вiдсуває все зайве, несправжнє, що вiдсуває вiджиле, але дарує новизну, новизну сприйняттю, новизну нашому духу. Прояв зображеного в людськiй душi має момент трансовостi, екстатичностi, момент втрати свободи, що змiнюється натхненням. Цим представленiсть применшує просто зображення свiту, зображення, що iснують у душi i копiюють зображення свiту. Але цим представленiсть не до кiнця применшує вiдображення само об'єктивно реальностi, а точнiше не применшує прототип цiє реальностi. Ця невблаганнiсть прототипу, що народжується в людськiй душi вiд вiдображення в об'єктивнiй реальностi сутi солiдарностi при соцiальних вiдносинах, упiзнається iншою душею, душею iншо людини. Впiзнавання прототипу за вiдображенням, яке демонструє одна людина iншiй, вiдображенням, яке вiдбиває й об'єктивну реальнiсть соцiального рiвня, рiвня соцiальних вiдносин, це впiзнавання прототипу, у якому мiститься не тiльки свiдоме й соцiальне зi своми iнтересами, але й неусвiдомлене, яке не має нiякого "для себе буття", прототипу, у якому вгадується й упiзнається принцип об'єктивно реальностi як природно, нелюдсько, але спаяно й злито з людським, що вiдчуває патологiчнiсть тих чи iнших певних соцiальних вiдносин. Через цю спаянiсть i злитiсть зображення, за яким стоть вiдчуття самодостатностi, починає мати власне буття, а не просто бути значущим для людини через злиття й спаяностi з людським. Тут зображення являє собою особливе вiдображення, вiдображення, що має щось незображуване, що вказує на прототип. Про таке зображення йде мова у всiх Священних Писаннях. Через це iснує неприязнь, яку можна спостерiгати й у Старому Завiтi, й у Ведах, ворожiсть стосовно будь-яких зображень. Бiльше того, у релiгiях накладали заборони на зображення, щоб пiдкреслити, що справжнє, тобто Божественне, не можна зобразити. Зображуванiсть i незображуванiсть стосуються рiзних станiв людини. Через це можна констатувати, що Бог олюднюється, Бог не вiдривається вiд людини. У станах людини, як зображуваних, так i не зображуваних, прихований зразок, досконалiсть. Людина вiдчуває х, угадує, перiодично переживає цю досконалiсть. Досконалiсть вiдкривається, коли людина може бути повнiстю тим, чим вона є насправдi. Але навiть i тодi не зберiгається незмiннiсть, а наявна вiдкритiсть для довiльного наповнення почуттями, думками, фантазiями, якi раптово прийшли до людини. Вiдкритiсть як першообразнiсть не має обмежень, щоб набувалася стабiльнiсть, набувалася функцiя, що вiдображає зображення. Вiдкритiсть навiть не видимiсть само iде. Вiдкритiсть є джерелом видимостi. Але це джерело не може повнiстю вiдiрватися вiд видимостi, вiд зображення, вiд свiту. Це джерело як змiнений, особливий стан свiдомостi людини.

Iнонаукова картина свiту, що включає й естетичне, i релiгiйне, i мiстичне, i езотеричне, або ж, iнакше кажучи, включає сакральне, висвiчує людський дух, що сам по собi. Якщо вiн сам по собi, то вiн такий, який вiн для iнших. I тому до особливого стану цього духу приєднується й значуще для iнших, тому що цей дух вiдкритий iншим, iнформує про щось iнших у свох можливостях.

Iнонаукова картина свiту, будь то естетична, релiгiйна, мiстична або езотерична, завжди манiфестує дух, завжди щось виражає. У цьому вираженнi завжди проглядається як сакральне, так i свiтське. У мистецтвi найчастiше на тлi сакрального, заспокiйливого, що одухотворяє, надихає й окриляє, можна побачити свiтськi, соцiально значущi змiсти, що зачiпають будь-яку людину, тобто мають загальнолюдськi цiнностi. Сакральне звичайно символiзується. Його не можна зобразити, воно нескiнченне, веде людину вiд конкретики вiдчування в далечiнi, що розсiюють, що знiмають напруженiсть, замiщаючи вiдсутнє й тим самим здiйснюючи повноту шляхом доповнення нескiнченнiстю й невловнiстю, анулюючи вiдсутнiсть тiє чи iншо предметно конкретностi.

Сакральне й свiтське в мистецтвi присутнi як невiд'ємне. Основи сакрального - у зображенiй культовостi, свiтського - у значущостi, що запам'яталася. Iнтегруючись, сакральне i свiтське пiдносять мистецтво вище якихось значущих основ, надаючи йому нових якостей.

Iнонаукове як релiгiйне, мiстичне, езотеричне, так i естетичне, дивує й захоплює, увергаючи нас в екстатичний стан. Однак iнонаукове не пориває i з життєвою спрямованiстю й можливостями майбутнiх становлень. Це особливо виражено в естетичному, що, з одного боку, створює людинi настрiй, екстатичнiсть, а з iншого - спрямоване до чого об'єднувального, що вселяє почуття солiдарностi з iншими, через що й виникає можливiсть майбутнiх становлень особистостi.

Але тi смисли, якi можуть викликати в людини почуття солiдарностi, постiйно старiють. Особливо якщо вони стосуються предметних смислiв, тимчасових предметiв, якi руйнуються. Тому предметнi смисли руйнуються як застарiлi. Наприклад, руйнуються процесом стилiзацi в мистецтвi. Предметний змiст руйнується також повтором, який стирає те, що привертає до себе увагу як смисл, як змiстовнiсть конкретно предметного начала, але в чому смисл невеликий, тобто немає головного смислу. Але повтори пожвавлюють у людинi щось iнше, привертаючи до себе увагу, дивуючи й захоплюючи якимись "туманними" можливостями майбутнiх становлень. "Туманнiсть" i таємничiсть можливостей майбутнiх становлень, що мiстяться в тому чи iншому творi мистецтва, ввергають людину в стан перебування поза часом i простором через те, що сам твiр мистецтва виникає з генiального осяяння, у якому руйнуються межi, руйнуються неможливостi, що виникають вiд фiзично картини свiту, яка зображується людиною, людиною, яка зiштовхується зi стабiльними законами, установленими науками, законами, якi не дозволяють здiйснити намiр з порятунку життя.

Естетичне (або прекрасне) не має саме по собi змiсту й смисла, смислiв. Воно набуває цих змiстiв у зв'язку з тим, на тлi чого це естетичне (або прекрасне) перебуває, виявляється. Оточення й обрамлення виявляють самодостатнiсть i цiлiснiсть естетично оформлено речi (або прекрасного). Тут важливi iншi зв'язки, зв'язки в цьому прекрасному, зв'язки до подиву й замилування iншi, не подiбнi з оточенням. Те саме стосується й релiгi, мiстики, езотерики. Наприклад, краса пластики церковного орнаменту на фонi церковного примiщення, вiдчуття перепаду в цiй красi. Орнамент поданий на фонi церкви. I навпаки, церква стосовно орнаменту, помiщеного в нiй. Подання, або зображене (або значеннєве), тут лише момент релiгiйного (або естетичного). У всьому iншому передаються митi творчого процесу, процесу створення церковного начиння (само церкви з орнаментом). Цей творчий процес повторюється в душевному станi людини, яка сприймає цю церковну будову й орнамент, повторюється у виглядi катарсису, катарсису, викликаного в сприймача.

Релiгiйний ритуал або твiр мистецтва втрачають своє призначення, якщо х вирвати з хнього оточення, з певного навколишнього середовища, зi споконвiчного навколишнього середовища. Споконвiчне навколишнє середовище, у якому вiдбувається становлення релiгiйного ритуалу або твору мистецтва, привносить смисловий компонент, не вiдриваючи його вiд переживань естетичного характеру, що одухотворяють. Адже релiгiйний адепт або художник творить свiй первiсний iстинний стан, занурений у оточення, у споконвiчне оточення. Тому для глибокого розумiння цього релiгiйного адепта або художника необхiдне привнесення iсторичних знань, привнесення споконвiчних умов, що вiдновлюють, iснуючих створень, щоб угадувалося хоч якесь первiсне призначення дiянь.

Тодi до промов людей, до добiрностi хнiх жестiв домiшується щось незбагненне, щось таємниче, що йде зi сфери неусвiдомленого, надсвiдомого, неповторно-особливого, зi сфери вищих станiв Духа, коли переживається або переживалося позачасове, вiчне, що дає вiдчуття безсмертя, вiдчуття неможливостi смертi, вiдчуття, що вiдкриває можливостi для майбутнiх становлень.

В iнонауковому (естетичному, релiгiйному, мiстичному, езотеричному) наявне задоволення. Задоволення тут велике, на рiвнi екстазу. I тому воно виливається в людини назовнi. Iнонаукове - це моментальний акт iндивiдуального мислення у свой вiльнiй комбiнативностi, що здiймається над приземленими речами свiту. Тут змiстовнiсть невiддiльна вiд форми. Наприклад, те, що сказано в лiрицi, невiддiльне вiд того, як це сказано. Тут усе злите й вiльне, вiльне виявлення, вiльне комбiнування в мисленнi, що саме по собi iндивiдуальне, але не загальне, не предметне, як це в абстрактних ученостях. По сутi, свобода - сутнiсна сторона iнонауковостi, а значить, художнiсть, релiгiйнiсть, мiстичнiсть, езотеричнiсть. Примiром, вiльна розмова двох людей. У нiй уже присутня художнiсть i пошук Божественного. Тут свобода вiд усяких правил творить новi форми. Ця свобода властива iндивiдуальностi генiя, що манiфестує все своє пройдене життя й життя, що йде, як цiлiснiсть. У процесi цiє манiфестацi всi правила порушуються й механiчно нiчого не застосовується пiд час дiяння. Порушення правил вiдбувається через те, що свiт змiнюється i тому самi правила застарiвають, тобто не допомагають нiчим у життi. Порушення правил виходить за рамки проблем людського життя. Це стає загальною рисою (всiх людей). Мiнливiсть усього земного потребує змiни правил. Мiнливiсть усього земного - це смисл всiє iсторi, що поселяється в людинi як сутнiсна основа для мислення й дiяльностi. Справжня основа iсторi, смислова сутнiсть у тому, що iснує мiнливiсть усього земного. Та й небесного теж. I до цього треба людинi пристосовуватися, завжди це враховувати. А тому постiйно змiнювати вiджилi правила в новiй обстановцi. Адже справа не в правилах, а в тому, для чого вони служать, у значеннi цих правил. У ситуацi ж мiнливостi всього земного й небесного виникає проблема розвитку людини в майбутньому. Адже мiнливiсть зазiхає на живе. Майбутнє для живого є цiннiстю. Немає майбутнього в живого, немає й живого. Прогрес тут - це вмiння передбачати й мати шанс життя в майбутньому. Для цього iснує наука, щоб далi передбачати, спираючись на стабiльнi необхiдностi, що вселяють тривогу обмеженими можливостями. Для цього iснує й iнонаукове, щоб далi передчувати з огляду на нестабiльностi й випадковостi, що вселяють тривогу, але, вiдриваючи вiджиле, дають можливостi для майбутнiх становлень через порушення законiв, що притискують людину, порушення лише в уявленнях людини. Людина вiдкритими варiантами можливостей свох майбутнiх становлень затверджує вищi цiнностi. Вона манiфестує цi цiнностi. Вiдбувається манiфестацiя само iсторично дiйсностi. Манiфестацiя людини, охоплено iнонауковою (або позанауковою: естетичною, релiгiйною, мiстичною або езотеричною) зображальнiстю, потопає у свободах i випадковостях. Ця манiфестацiя як подiя. Вона iсторична. Вона iсторiя. А iсторiя не має мети поза собою, необхiдностi, дано ззовнi.

Iсторiю роблять люди. I тому мiрило - успiх або неуспiх, програш, невдача. У цiй людськiй iсторi удачi й невдачi лише деякою мiрою спричиняють одна одну. Тут лише певною мiрою царює необхiднiсть. А в основному тут варто говорити про випадки, про людськi свободи творцiв iсторi. Людина у свой свободi має силу. Без споконвiчно сили [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 253] немає свободи. У людських свободах сила може iснувати не тiльки в зовнiшнiх проявах. У цьому випадку сила в людинi - це щось бiльше, нiж прояв, це просто здатнiсть впливати, впливати просто свом виглядом, свом душевним станом. У такому випадку сила не є дiєю. Тодi сила iснує в модусi "сторожкостi" [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 253]. Вона вiдчувається як щось внутрiшнє [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 254; Ясперс К. Общая психопатология. М., 1997. С. 159]. Хоч сила тут не є дiєю, але людина суб'єктивно вiдчуває власну величезну могутнiсть. Вона переживає стан, при якому дiйсно здатна робити все що завгодно [Ясперс К. Общая психопатология. М., 1997. С. 159]. При цьому вiдчувається незвичайна мiць i яснiсть думки. Подiбнi стани можуть виникати в людини як у нормi, так i при патологi. Про норму можна говорити, коли подiбне виникає при деяких видах трансу й екстазу, якi супроводжують натхнення й осяяння людини. Це може бути релiгiйний транс i екстаз. Почуття могутностi й абсолютно свободи, мабуть, вiдчував той генiй, який починав писати Тору. Адже Тора починається з того, що на початку створення Всесильним Небесного й Земного... Тут Бог (або Елохим) у своєму дослiвному значеннi "Всесильний". Мабуть, трансовi й екстатичнi стани, що супроводжуються почуттям могутностi, вiдчував той iудей, який почав фiксувати сво вiдчуття на паперi, вказуючи на Всесильнiсть Бога, а точнiше Всесильнiсть себе в певнi моменти свого життя. Цей момент життя позначається як розширення людського "Я" до масштабiв внутрiшнього унiверсуму, тобто приналежного психiцi людини. У такому випадку дiйсно Бог є Дух (Iн 4:24), певний стан Духа. Усi цi переживання Всесильностi (Божественностi) стосуються змiнених станiв свiдомостi трансового й екстатичного характеру i є глибоко суб'єктивними. Але вони примислюються до реалiй, коли людина цi реалi висловлює, коли цi реалi iнонаукового характеру, тобто не належать науцi, не верифiкуються. Поети примислюють до подi психологiчну iнтерпретацiю [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 262]. Iнтерпретацiя ж мiстить i глибоко суб'єктивний свiт, неповторний у свох можливостях, що дарує надi, що передчуває шляхи виходу зi скрутних ситуацiй. Наприклад, коли люди солiдарнi мiж собою.

Людина, з одного боку, обумовлена своєю iндивiдуальнiстю, до складу яко входять одиничнi, неповторнi стани душi, що включають i стани вищого порядку, коли людиною переживається неможливiсть смертi, могутнiсть. Тут одиничнi психiчнi стани добре передає лiрика [Гинзбург Л. О лирике. М., 1997. С. 226]. З iншого ж боку, людина обумовлена об'єктивним духом, що керується науковими законами для виживання всiх (соцiуму в цiлому), законами об'єктивного характеру, типу законiв Чарльза Дарвiна, керується законами бiологi, що говорять про об'єктивну смертнiсть людини, людського тiла. Цей об'єктивний дух людини пов'язаний з процесом перебудови свiту, з попереднiм складанням i виконанням намiчених планiв. Але що стосується iндивiдуальностi, то мова не може йти про намiчене роблення. Художнє, релiгiйне, мiстичне, езотеричне в людинi не складає i не виконує планiв, не суперечить природному ходу речей, а зливається iз цими речами, намагаючись намацати можливостi для майбутнiх становлень у потоцi всесвiтнього перетворення хаосу нескiнченними випадковостями. В iсторi ж таке людське, як художнє, релiгiйне, мiстичне й езотеричне, або iнонаукове, крiм того, що споконвiчно має естетичне самозабуття, що заколисує, заспокоює, надихає, окриляє, набуває ще додатково незалежностi, самодостатностi, вiдчуття неможливостi смертi, вiдчуття в собi незбагненного Всесвiту як вiчного. Цей свiт не тiльки умиротворяє, але є одночасно й рiжучим, колючим, є вiдгуком в анестезованому тiлi. Тобто тут ми бачимо iсторичне приплюсовування все нових i нових особливостей i, в остаточному пiдсумку ускладнення почуттєвого. Це ускладнення iнтегрує в людинi скiнченне й нескiнченне. Тодi усвiдомлення скiнченностi виражає потенцiйну нескiнченнiсть духу [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 282]. Така iнтеграцiя скiнченного й нескiнченного можлива на ґрунтi цiлiсностi духу. Ця цiлiснiсть фiксується у звичайному порiвняннi, що завжди естетичне й завжди використовує образ, символ, метафору для свого вираження. Порiвняння завжди є естетичним, завжди хапається за образ [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 284]. В iсторичному ускладненнi почуттєво сфери людини, у процесi приєднання до естетичного самозабуття й умиротворення ще й незалежностi, самодостатностi й самовладання, у цьому ускладненнi людина перестає бачити сутнiсне. Форма переборює свiй змiст [Выготский Л.С. Психология искусства. М., 1968. С. 272]. Але звичайнi процедури порiвняння допомагають прояснити ускладнений свiт людини, орiєнтуючись на образ.

Iнонаукова, або позанаукова, картина свiту зi своми знаннями, зображена естетикою, релiгiєю, мiстикою, езотерикою i багатьма мистецтвами, iснує для того, щоб людина могла передчувати можливостi майбутнiх становлень особистостi, а значить, щоб мала можливостi врятуватися й урятувати оточуючих людей вiд усiляких випадковостей свiту. Однак є iнонауковi знання про тi вiдчуття, коли передчуття, а також i науковi передбачення в людини не спрацьовували, людина мала страх, що, зважаючи на пластичнiсть психiки, компенсувався абсолютною безстрашнiстю (тобто позбавленiстю страху), що давала почуття безсмертя через вiдсутнiсть страху смертi. Вiдчуття позбавленостi страху виникає спонтанно як компенсацiя на страх. Це рятує людську психiку в умовах, коли довго не спрацьовують передбачення й передчуття, коли страх наростає. Людина переслiдує мету. Досягнень немає. Мета не здiйснюється. Людина вiдчуває депресiю й страх. Але вона через пластичнiсть мозку потiм вiдчуває й компенсацiю цiє депресi й страху у виглядi стану абсолютно позбавленостi страху, вiдчуває Абсолют. Абсолют має в людськiй культурi рiзнi назви. Це, насамперед, Бог, Божественне в релiгi. Це трансцендентне у фiлософi, нумiнозне - у релiгiєзнавствi. Цей стан Абсолюту намагається передати мистецтво. Мистецтво розкриває глибини людського духу, у яких жеврiє, крiм передчуття можливостей майбутнiх становлень особистостi, ще й здiйсненнiсть усього, коли повнiстю розчиняються тривоги, мета вже знайдена й людина зливається з навколишнiм свiтом, стає самодостатнiстю цього свiту, коли трансцендентне й нумiнозне вже не слова, а реалi. Така глибина людського духу недосяжна для рефлексiй i теорiй науки. Мистецтво ж здатне розкрити життя духу в такiй глибинi, у глибинi високiй. Ця глибина мiстить як знання, що забезпечують захист i надiйнiсть, так i знання вiдображального характеру, знання, якi не дають можливостi захисту й надiйностi, але звiльняють вiд застарiлих можливостей захисту й надiйностi. Усi цi знання в людинi вiдображенi як взаємозв'язки переживань у свой неповторностi. Це - "Я" людини. Його, це "Я", достеменно не висловиш i не виявиш у всiй повнотi. Воно таємниця для iншо людини, таємниця певною мiрою й для само людини. Таємниця через те, що тут самосвiдомiсть людини роздвоюється. Самосвiдомiсть роздвоюється на "самiсть" та "iнше" [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 302]. Складовою ж "самостi" є й змiнений стан свiдомостi (самосвiдомiсть), стан трансовий, екстатичний. Серед таких станiв особливу роль вiдiграє стан Божественного як альтернатива всьому iншому в людинi, альтернатива тому, що йде в розрiз елементарнiй адаптацi, адаптованостi; альтернатива, оскiльки керована наявнiстю абсолютно вiдсутностi страху, страху або певною мiрою тривоги, яка пристосовує людину до свiту об'єктивних реалiй соцiального життя, життя серед людей.

Спонтаннiсть i залежнiсть - основнi характеристики свiдомостi [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 302], а значить, i самосвiдомостi. Божественне як складова змiненого стану цiє свiдомостi й самосвiдомостi спонтанно й високою мiрою характеризується як незалежнiсть або самодостатнiсть. У цьому зв'язку Божественне нiяк не стосується життя, а точнiше, свом iснуванням постiйно перекреслює помилкове, неiстинне, застарiле ставлення до життя. Свiдомiсть же у свох нормах, орiєнтованих на науково встановленi об'єктивностi, є ставленням до життя. Свiдомiсть припускає роздвоєнiсть мислення, на перший погляд, вiддаленiсть цього мислення вiд ставлення до життя, вiдокремленiсть у свой роздвоєностi. Але це лише на перший погляд. Змiстом мислення, яким би воно не було роздвоєним i вiддiленим, є життя, життєвi проблеми. Для науковостi цього мислення завжди постає проблема: як далi передбачати життєвi ситуацi, щоб зберегти сталостi для життя. Для iнонауковостi, або позанауковостi, цього мислення iнша проблема: як далi передчувати можливостi майбутнiх становлень особистостi, щоб зберегти або врятувати цю особистiсть у вiдносинах комунiкативних залежностей цiє особистостi серед людей.

З огляду на вищесказане, можна говорити про вiдповiднiсть життя й свiдомостi людини, самосвiдомостi. Життя як живе вiдрiзняє себе вiд усього iншого навколишнього свiту, й у свой спрямованостi зберегти себе це живе привласнює елементи цього оточення, харчується енергетично насиченими елементами навколишнього середовища, привласнює й у цiлому перебудовує пiд себе оточення, що особливо характерно для людського життя, для живо людини. У цьому бере участь свiдомiсть i самосвiдомiсть людини як необхiднi iнструменти, що дають можливiсть людинi знати себе в цьому змiненому й привласненому навколишньому свiтi як життєво необхiдному, як такому, що продовжує життя. Свiдомiсть i самосвiдомiсть не тiльки вiдрiзняють себе вiд оточення, привласнюючи й переробляючи це оточення для себе, але й вiдчувають себе як всеосяжне, вiдкидаючи помилковi присвоєння, пристосування й переробки, не залишаючи в собi нiчого, зливаючись тим самим iз самим собою, вiдчуваючи стан Божественного i Безсмертного.

Взаємозв'язок життя з людською свiдомiстю й самосвiдомiстю зумовлений прагненням життя до стiйкостi, до збереження сталостi внутрiшнього середовища як власного органiзму (гомеостазу), так i iнших навколишнiх органiзмiв, що особливо характерно для людського спiвтовариства, соцiуму. Прагнення до стiйкого стану речей проявляється навiть при переживаннi людиною станiв Бога, Божественного, станiв нумiнозного характеру. Адже в цих станах, хоч i заперечується життя, живе, але заперечується як застарiле, не життєве. Це заперечення, як редукцiя, так чи iнакше має тенденцiю повернення до життя, i може розумiтися, як трансцендентальна редукцiя, що повертає людину до справжнього буття. Тому стосовно буття завжди враховується смисловий контекст протилежностей, таких як справжнє й несправжнє буття, контекст виявлення того, яке з них є сам час, а яке нi.

Цей контекст присутнiй, коли мова йде як про суб'єктивне буття, буття Духа, так i про об'єктивне буття, буття об'єктивно реальностi. Цей контекст присутнiй, коли протиставляється буття i "нiщо", коли в людини починає дiяти трансцендентальна рефлексiя, що навiть у свох найзначнiших вiдльотах виходить все-таки з життя, не залишає його остаточно, не залишає його тягу до стiйкостi як постулат, вiд якого неможливо вiдмахнутися навiть у найбiльш парадоксальних дзен-буддистських коанах, що заперечують усяку стiйкiсть, однак оновлюють людину й роблять стiйкiшою в змiнених зовнiшнiх умовах, у яких не працює застарiле. Намацати тягу життя до стiйкостi - значить, зрозумiти не тiльки людське iснування, буття, але й можливiсть iснування в майбутньому, можливiсть необхiдностi солiдарних стосункiв з iншими людьми, необхiдностi для майбутнiх становлень, через вiдкидання застарiлого, вiджилого своє. Вiдкидаючи застарiле, людське життя тягнеться до очищено вiд зайвого iдеальностi. Людина, з одного боку, вiддiляється вiд оточення й вiд себе само у свой науковостi, виробляючи об'єктивне знання, а з iншого - пiднiмається не тiльки над якимись конкретним знанням, але й над сущим, перебуває в русi трансцендування, випробовуючи це конкретне знання на мiцнiсть у передчуттях можливостi його для майбутнiх становлень. Тобто в людини все спровоковано на майбутнi можливостi себе само, а також можливостi оточуючих людей, спровоковано на бiльш далеке передбачення й передчуття. Без цього iдеал людського iснування повисає в повiтрi, стає безжиттєвим. Вiн перестає бути iдеалом, а свiдчить лише про дитяче буття, буття, що не має досвiду життя, або про тваринне буття, буття чистого iнстинкту. Iдеал людського iснування вмiщає в себе не iнстинкт, а екзистенцiю, не соцiальний догмат у зомбованiй головi, а iсторичнiсть у всiй довжинi й мiнливостi, нацiленiй на майбутнє. Хоча екзистенцiя й iсторичнiсть у людинi протидiють. Але екзистенцiя позаiсторична й природоподiбна, тому що мiстить, крiм свiдомостi, i змiнений стан свiдомостi, свiдомостi трансового й екстатичного характеру, що вiдторгає старе, оновлює людину, не допускає проектування себе на свою здатнiсть буття з огляду лише на минуле, але затримує вiдновлення. Хоча повнiстю бути вiдiрваним вiд минулого людина не може. У своєму вiльному ставленнi до власного буття людина не може залишити й порвати стосунки з прожитим, минулим, вийти за межi сьогодення, полетiти мрiєю в майбутнє. Людина пiдключена й до минулого, i до сьогодення, i до майбутнього. У людському iснуваннi значуще з минулого те, що уможливлює це iснування людини, що обмежує людськi проектування, тi проектування, якi можуть бути не життєвi в майбутньому.

Iдеал людського iснування прагне до постiйних звiльнень вiд пристосувань до далеко мiрки, завжди маючи свою, iдеальну, на даний момент життєву, що враховує iншого, iнших, враховує людей. Цей iдеал людського iснування нiколи повнiстю не вкладається у випадкове осяяння людини, у сваволю цього осяяння, у Божественне як змiнений стан свiдомостi, коли, як заявляє Христос: "Я не вiд цього свiту". У цей iдеал завжди привноситься щось свiдоме, послiдовне, що враховує в людинi потреби всiх в особi iншого, iнших, ближнього, друга, брата.

Iнонаукове знання (або позанаукове), крiм того, що це знання, яке передчуває можливiсть майбутнiх становлень особистостi й соцiуму в цiлому, це знання також мiстить враження людини про особливi стани, або враження про райський прастан, стан, який передував грiхопадiнню людини, стан, що несе знання про якусь божественно пiднесену силу, коли людина вiдчуває свою всесильнiсть (Бог - значить Елохим, або Всесильний). Ця всесильнiсть, або могутнiсть [Ясперс К. Общая психопатология. М., 1997. С. 159], виводить людину за межi звичайного страху. Бiльше того, людина повнiстю втрачає страх, а значить, вона виходить за межi й колективного життя, припиняє виконувати колективнi магiчнi ритуали й взагалi пристосовуватися до оточення. У райському прастанi людина - Бог. Але цей стан триває недовго. Вiн зникає, залишаючи в людськiй душi "слiд". Надалi людина бажає передати хоча б приблизно цей стан iншим, приплюсовуючи сво суб'єктивнi враження до свох естетичних сентенцiй, виступаючи в ролi спiвака, музиканта або релiгiйного вчителя. Передаючи сво враження про вищий стан духу, спiвак, музикант або релiгiйний адепт нiчого iстинного не говорить. Вони лише естетично впливають, створюючи фантазi й домагаючись виникнення фантазi в глядача й слухача, намагаючись передати сво життєвiдчування про пiднесенi стани душi. Фантазi, що виникають у глядача й слухача, мають вiдтiнок тих станiв, якi пережив спiвак, музикант, релiгiйний адепт. I тут мова не йде про iстинне. Тут мова йде про життєвi вiдчуття, про життєвiсть вiдчуттiв. Саме життєвiсть iнтегрує в iнонаукових знаннях художнє й релiгiйне начало, сплавляючи х у художню релiгiю, коли присутня гармонiя й повнота як естетичне, як передчуття можливостi буття для чогось iстинного, справжнього, а, простiше сказати, життєвого. У життєвому перебувають всi смисловi передчуття, якi перевершують будь-якi усвiдомленi очiкування. Такi передчуття класичнi, поширюються на всi iнонауковi (позанауковi) знання, з яких виткана картина свiту, до складу яко входить i релiгiйне, i художнє, i мiстичне, i езотеричне. Передчуття класичнi (класика, класичне мистецтво), мiстять у собi значення, якi не залежать вiд тимчасових обставин, значення, якi життєвi. Вiд цього життєвого й стиль, манера в людини. Воно затребуване. Життєве затребуване. Затребуванi стиль, манера. Затребуванi, тому що в них життєвiсть. Життєвiсть - значить i причетнiсть до загального змiсту, значить i досягнення згоди, згоди мiж рiзними, на перший погляд, течiями. Наприклад, згода мiж Старим (Вiчним) i Новим Завiтами, мiж християнами i язичниками, мiж християнством i античнiстю, що вiдштовхуються вiд язичества. Тут творцi Старого (Вiчного) i Нового Завiтiв, творцi язичества (античностi) i християнства багато в чому творили неусвiдомлено, найчастiше не розумiючи iстинного змiсту того, що творили. Неусвiдомлене властиве всякому творчому процесу. Ми ж, маючи перед собою зразки старозавiтно й новозавiтно культур, язичницько (антично) i християнсько культур, можемо глибоко усвiдомити тi смисли, якi не обов'язково розумiлися самими творцями. Творча особистiсть не обов'язково до кiнця розумiє iстинний смисл того, що творить. Не до кiнця iстинний змiст, що розумiється, фiксується творцем, творчою особистiстю в його творах, наприклад у Священних Писаннях. Тому Священнi Писання необхiдно ще правильно розумiти. Правильне ж розумiння Священних Писань (якi, втiм, можуть бути не тiльки релiгiйного характеру. Священним Писанням для людини може бути i якийсь вiрш свiтського змiсту) завжди впливає на читаючу людину. Воно рятує людину не тiльки своми переданими передчуттями можливостей майбутнiх становлень, тим самим одухотворяючи i надихаючи особистiсть, але й просто очищаючи людину вiд усього низинного, нiвелюючи в нiй все другорядне, застарiле, вiджиле своє. Правильне розумiння допомагає. Воно також допомагає зберiгати в людинi тi пiдвалини, якi ведуть до правильно поведiнки. Правильну ж поведiнку можна розумiти як поведiнку, сприятливу для солiдарностi людей i збереження в них (у хнiх тiлах i пiдсвiдомiй психiцi) сталостi хнього внутрiшнього середовища (гомеостазу), поведiнку, що не руйнує х фiзично й психiчно, а стверджує життя, життя як окремо особистостi, так i оточення.

Через спрямованiсть на збереження свого внутрiшнього середовища (гомеостазу), а також внутрiшнього середовища оточення за допомогою певно пiдтримки солiдарностi мiж людьми, людина не має можливостi створювати себе саму. Хоча якоюсь мiрою вона цю можливiсть i має, коли в нiй нiвелюються всi застарiлi iстини й дiяння. А це можливо в момент перетворення людини, пiсля чого йде смуга одкровень про знання Божественного. Це є передумова, результатом яко є тлумачення тих чи iнших Священних Писань, а також тих чи iнших лiричних творiв, якi багатозначнi за своєю суттю й передають сакральне (священне) як особливi пiднесенi стани душi.

Справжнє перетворення людини є передумовою для тлумачення Священних Писань. Серед людей багато хто вiдчув справжнє перетворення свого Духа. Значить, є розходження в тлумаченнi тих самих Священних Писань. В iсторi є яскравий приклад розходження в тлумаченнi того самого Священного Писання. Так, iудазм по-своєму витлумачує Старий (Вiчний) Завiт, а християнство - по-своєму, через вислови Iсуса Христа в Новому Завiтi. Виникає запитання: хто правильно трактує Старий (Вiчний) Завiт - iуде чи християни? Напевно, той, хто знає iстинного Бога у своєму одкровеннi, одкровеннi, що має екзистенцiальне передрозумiння, тобто екстаз (екзистенцiя вiд слова екстаз). Але проблема в тому, що екстази бувають рiзнi. Наслiдок якого екстазу варто вважати iстинним? Того екстазу, який життєвий, який залишає пiсля себе пiднесену iстину? Який же екстаз життєвий, який залишає пiсля себе пiднесену iстину? Такими запитаннями ми входимо в людську чисту iндивiдуальнiсть, яка має фундамент лише в якiйсь нескiнченнiй свiдомостi, абсолютному й невираженому, абсолютному у свой цiннiснiй неповторностi для само людини. Ця цiннiсна неповторнiсть виражена в iнонауковому (позанауковому) знаннi, тотожному буттю. I якщо в цьому знаннi фiгурує "передiснування душi", то це лише для виявлення запитальностi й шукання цiє душi, для образного зображення блукань цiє душi, що одержує Божественне як дарунок. Iстинне вручається людинi з нiзвiдки. Iстинна думка є божественна милiсть i дарунок [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 408].

Шлях до Божественного лежить через страждання. Про це говорить все релiгiйно-естетичне буття. Через страждання вказуються межi людського буття. У релiгiйно-естетичному буттi й розкриваються межi того буття. Релiгiйно-естетичне буття як граничне показує в остаточному пiдсумку те, що не можна спецiально нiвелювати, показує тi межi, якi вiдокремлюють людину вiд Божественного. Спецiально тут нiчого не виходить. Божественне приходить саме. Людина стає перед фактом процесу релiгiйно-естетичного пiзнання при збагненнi Божественного. За релiгiйно-естетичним пiзнанням йде трагiчнiсть, трагiчнiсть сприйняття. Згадаємо той факт, що вiд релiгiйного пiзнання пiшло народження грецько трагедi [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 420].

Трагедiя мiститься в самому людському життi, у тому фактi, що цьому людському життю не пiдвладний час. Отже, досвiд i знання цього людського життя завжди мiстять розмови про його скiнченнiсть. Досвiд i знання жадають вiд людини того, щоб вона пам'ятала про смерть, про скiнченнiсть життя, розумiючи той факт, що час йому не пiдвладний. А значить, непiдвладне йому й майбутнє, яке є всi надi. Майбутнє вислизає. Але нiчого не залишається, як робити зусилля в напрямку цього майбутнього. Для здiйснення зусилля в напрямку майбутнього потрiбнi передбачення. Однак жодне передбачення не має в собi надiйностi. Нi в одних нами сконструйованих планах на майбутнє не можна бути впевненим. Адже майбутнє нам не пiдвладно. Це говорить нам дiйснiсть, яку не скасувати.

З огляду на те, що майбутнє й час взагалi нам непiдвладнi, ми усвiдомлюємо свою скiнченнiсть, пам'ятаємо про смерть, розумiємо хиткiсть того, що планує нам наш розум. Бiльше того, наш розум може напланувати нам помилкових шляхiв через те, що не всi змiннi пiд час планування враховувалися. Однак нiчого не повторюється. I коли ми будемо реалiзовувати сво помилковi плани, то може виникнути така ситуацiя, що вже не можна буде нiчого переiнакшити. I майбутнє закриється для наших очiкувань i подальших планувань. Щоб майбутнє не закрилося перед людиною, вона повинна мислити дiалектично, питаннями схоплюючи протилежностi, з огляду на момент того, що може бути й iнакше (iнакше, тому що щось не враховане), маючи завжди знання, а не упередженостi. Упередженостями людина не мислить можливостi. Можливостi зупиняються, коли є упередженi думки. I тодi немає прогресу. Нi руху вперед. Нi заглядання в майбутнє. Заглядання в майбутнє регулюється багатьма чинниками. Воно може й обмежуватися, i пiдсилюватися бiльше далекими передбаченнями. Один з регуляторiв заглядання в майбутнє є свобода слова.

Свободу слова можна поставити пiд контроль, установивши тi чи iншi закони. Можна ухвалити закон, за яким особи, якi заперечують холокост, притягуються до вiдповiдальностi. Але тодi немає повно свободи слова. За вашi переконання стосовно холокосту за законом вас можуть наприклад, посадити у в'язницю. Щодо цього показовий один президент, який увiв закон про притягнення до вiдповiдальностi тих осiб, якi заперечують холокост. А от стосовно голодомору, що був в Укранi, i стосовно вiдповiдальностi за його заперечення, вiн говорив, що в такому випадку немає свободи слова. Тобто стосовно одних жертв повинна бути свобода слова, а стосовно iнших - нi.

Свобода слова повинна бути. Вона вiдкриває можливостi для творчостi. Але не залежно нi вiд чого людина повинна пам'ятати про жертв, яких вона сама створила. Людина повинна пам'ятати, яким вона буває звiром, що губить безневиннi душi. Вона повинна пам'ятати всiх жертв: i холокосту, i голодомору, пам'ятати мiльйони безневинних китайцiв, яких знищив Мао ЦзеДун, жертв сталiнських репресiй. I тодi можна залишатися людиною. Це буде серйозна пiдготовка для серйозних прозрiнь. Прозрiння до людини не приходять без пiдготовки. Але прозрiння, що настали, не дають остаточних рiшень проблем, а часто ще й вводять в оману. I тут справа не в прозрiннях, якi можуть задовольнити суб'єктивний свiт особистостi. Тут справа в тому, що проблеми, якi постають перед людиною, а точнiше, перед людством, через х об'єктивнiсть не можуть бути остаточно вирiшенi цiєю людиною, що додумала все свом розумом разом з його прозрiннями. Розум не дає остаточного вирiшення проблем. Ознаки закiнченостi тут немає. Немає закiнченостi, тому що є тiльки розумiння, розумiння людиною лише себе. Але немає iншого, немає взаєморозумiння. Рух до закiнченостi лежить у площинi взаєморозумiння. Взаєморозумiння веде до взаємно домовленостi. Через взаємну домовленiсть досягається взаєморозумiння на конкретному практичному рiвнi, з приводу конкретно справи.

Без взаєморозумiння й взаємодомовленостi в середовищi мовного спiлкування в людей не може бути необхiдно солiдарностi для оволодiння ситуацiєю при натиску на них зовнiшнього середовища. У зв'язку з цим про язик (язик як орган тiла) i про слова можна говорити як про iнструментальнi значущi знаки, говорити як про знаряддя, якими людина переробляє iншу людину або, в крайньому разi, впливає на iншу людину. Словесне мовлення - це знаряддя, або iнструменти тiла, для перероблення оточуючих людей, так само, як людськi руки є знаряддям, або iнструментом тiла для перероблення навколишнiх предметiв. Словами людина-керiвник, людина-органiзатор користується як знаряддями, так само як руками користується людина-ремiсник, людина-iнженер. Руки в людини-ремiсника - знаряддя. Тобто, в одному випадку - слово, а в iншому - справа. Хоча слово теж справа. Мова в людини, комунiкацi вимагають єдностi слова й справи. Тiльки в такому випадку мова i язик людини буде виконувати iнструментальну функцiю, впливати безпосередньо, практично переробляючи спiврозмовника. Мова iнструментальна, як i рука людини. Мова багато в чому проявляється в несвiдомому полi людини. Тому вона здебiльшого несе в собi й передає враження не тiльки свiдомого життя людини, але й неусвiдомленого, що включає в себе стани трансу, екстазу. Тому стародавнi люди ще вважали, що "слiд" вiд станiв трансу й екстазу є суще. А суще пiзнається з нього самого, не вдаючись до слiв (Платон). Щодо цього доречно згадати китайський даосизм, де суще - це Дао. А Дао, яке може бути виражено словами, не є постiйне Дао [Дао дэ цзин // Древнекитайская философия. В 2 т. Т.1. М., 1972. С. 115]. I шляхи, якими ходять, - не постiйнi; iмена, якими називають, - не незмiннi [Дао дэ цзин // Люйши чуньцю (Весна и осень господина Люя). М., 2001. С. 459].

"Слiд", що залишається пiсля переживання трансу й екстазу певного виду, тобто стану Божественного в трансi, є заздалегiдь вiдоме людинi пережите буття, про яке потiм ведуться лiричнi розмови спекулятивного характеру. Лiричне начало в розмовах висвiчується метафоричнiстю само мови й установкою на подiбне. Це робить iнструментальнiсть знакiв i мови лише окремим випадком. Але це переводить тверду i жорстку iнструментальнiсть i однозначнiсть мови щодо впливу й перероблення людей (одних iншими) у соцiумi на м'яку якiсть згоди. Мова стає домовленiстю про засоби взаєморозумiння. Кiнцевий етап, необхiдний для руху соцiуму до прогресу, - це згода, яка робить iз людей спiльнiсть, згода в тому, що є добро, що є добре в життi й що правильно. Погодженiсть у тому, що вважати хорошим i правильним для життя й для збереження сталостi внутрiшнього середовища органiзму кожного й у цiлому всiх, закрiплюється законом, законом, який необхiдно виконувати, тому що вiн для всiх. Вищеописаний процес мiстить адогматичну свободу творчих актiв, що в остаточному пiдсумку закiнчується конкретикою закону. Закон уже має налiт загального. А до цього був метафоричний рух у пошуках подiбного для привертання уваги бiльшостi людей, щоб вони погодилися зi загальнiстю знайденого закону. Пошук подiбного як риторика, як художнiй прийом метафори, щоб привернути увагу людей на свою сторону, закiнчується з прийняттям закону як загального для всiх.

Прийняття закону для всiх потребує логiчного iдеалу, де одне поняття пiдпорядковується iншому в нескiнченному ланцюзi понять i як у цiлому усталена наукова структура панує над живою метафоричнiстю мови повсякденного життя людей, панує своєю взаємоупорядкованiстю спiльностей, взаємоупорядковуючи самi речi через дi людей. Однак метафоричнiсть повсякденно мови не вгасає. Зберiгаються риторичнi фiгури мови, як iнструменти впливу людей один на одного з перероблення хнiх свiтоглядних установок.

Iнструментальнiсть мови спостерiгається не тiльки в метафоричностi, у творчiй подiбностi, але й у науковостi, тобто в перетвореннi вiдношень слова й знака, де поселяється однозначнiсть позначення, але зникає живе життя само мови з метафоричнiстю й свободами. Живе життя само мови з метафоричнiстю й свободами мiстить у собi враження людини, тобто "слiд" про змiненi стани свiдомостi, про транси, серед яких є i стан Божественного. Стан Божественного не потребує часово послiдовностi, як цього вимагає логiчна завершенiсть розумових проходжень у часовiй черговостi для доведення загального iншому, всiм людям, для науково-технiчно стандартизацi, правда, стандартизацi, яка позбавляє стихiю мови багатства, широти варiацiй. Але мова варiативна, дає людинi можливостi для висловлення одного й того самого на всi способи неповторним артикулюванням. Варiативнiсть мови поселяє в людинi додатковi можливостi, одухотворяючи i надихаючи , розкриваючи суще, глибини людського духу, у яких спочиває "слiд" вiд пережитого стану Божественного. Тобто людина пiзнає як свiт, так i глибиннi, неповторнi, особливi стани своє душi. Свiт колись буде iснувати без людей. Зi зникненням людей зникнуть особливi стани людсько душi. Цi стани теж включенi в перспективнi вiдтiнки сприйняття людиною речей. Правда, через цi стани йде вибракування помилкових станiв i перспектив. Однак усе в людинi спрямоване на перспективу, на майбутнє. Iнакше все втрачає сенс. На майбутнє спрямована як наука, що є продуктом рефлективного мислення, так i мова, що не є продуктом рефлективного мислення.

Майбутнє - це коли є перспектива. Коли давньогрецький фiлософ мислить буття сущого, то вiн саме це буття розумiє як якесь суще, як щось присутнє, як якесь присутнє в сьогоденнi, тут, поруч, котре неприховано. А от нескiнченнiсть цiє присутностi є та перспектива, яка має можливостi. У станi присутностi людина осягає себе як у перспективi. У перспективi своє можливостi, своє Божественностi [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 528]. Стан Божественностi - це стан присутностi. Цей стан у людини тимчасовий, але залишається "слiд". Про нескiнченнiсть присутностi як про перспективу можна говорити, коли цей стан переживається людиною глибоко й залишає пiсля себе "слiд". Тiльки тодi в людини вiдкривається перспектива. Присутнiсть як стан описана у бiографiчних свiдченнях багатьох релiгiйних мiстикiв [Джемс В. Многообразие религиозного опыта. СПб., 1993. С. 61-66, 314]. В остаточному пiдсумку, тут мова йде про Бога, або стан Божественного. У такому станi, станi присутностi, або станi Божественного, як рiзновидi натхнення або осяяння, вiдбувається творчий процес. Тут мова йде про творчiсть у трансподiбному станi [Теплов Б.М. Конспекты и комментарии к книге А. Анастази "Дифференциальная психология" // Избранные труды. В 2 т. Т.2. М., 1985. С. 268]. Трансподiбний стан i трансцендентальнi зв'язки подiбнi тим, що тут фiгурує зв'язок з реальним станом трансу в людини. Тобто повиннi бути присутнi особливостi процесу творчостi людини в трансовому станi. Цi особливостi розкриваються як психологами, так i фiлософами. Так, у метафiзицi описуються трансцендентальнi зв'язки мiж буттям i iстиною [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 530]. Тут можна констатувати не дiяльнiсть суб'єкта, а момент самого буття. Тодi думки не належать людинi, а "вручаються" й, з'являючись, подiбно натхненню, звiдкись ззовнi [Ясперс К. Общая психопатология. М., 1997. С. 162]. Тобто мова йде про деперсоналiзацiю. I тодi людиною володiє несвiдомий iмпульс настiльки, що йому не можна протистояти [Петрушин В.И. Психология и педагогика художественного творчества. М., 2008. С. 27]. У цi моменти фiлософ фiксує якусь присутнiсть [Хайдеггер М. Разъяснения к поэзии Гёльдерлина. СПб., 2003. С. 115-117, 119, 127; Бланшо М. Пространство литературы. М., 2002. С. 267]. Присутнiсть є, коли наявна певна просвiтленiсть людсько душi, перегляд колишнього. На просвiтлiння спрямована вся негативна дiалектика. За допомогою негативно дiалектики в спiврозмовника викликають збентеженiсть. Через збентеженiсть в людини виникає просвiтленiсть, людина вiдкривається справжньому дiянню. А перед цим руйнуються всi зайвi справи, людина очищається вiд зайвих спонукань, очищає свiй погляд вiд помилкових iнтересiв, що нагромаджуються через те, що розпадаються незначущi, неспроможнi упередженi думки й вiдкривається iстинне. Iстинне вiдкривається при вiдторгненнi догматичного пiд час розгляду протилежностей, коли думка перевертається й переходить у свою протилежнiсть. У такому випадку догмат перевертається й стає своєю протилежнiсть, перетворюється в спекулятивне. Спекулятивне означає протилежнiсть догмату [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 538]. Тут не потрiбнi факти, поняття, смисли. Спекулятивне мислення - це не мислення в поняттях, а мислення в уявленнях, якi увесь час переходять у протилежнi уявлення, чим постiйно руйнують самi уявлення, очищаючи психiку вiд догм, вiд упереджень. Упередження для людини найчастiше бувають дуже шкiдливi - вони затримують рух уперед.

Як фiлософське, так i поетичне мислення спекулятивне, тому що виражає власне ставлення до буття. Поет звiльняється вiд повсякденного, звичного, по-справжньому iстинного для неспекулятивного мислення, i бачить все навколо, як вперше, демонструючи просвiтленiсть. Спекулятивнiсть поета, як i фiлософа, особливо проявляється в тому, що поет не приймає як дане нi закони природи, нi догмати соцiального життя. Поет не виходить нi з чого позитивного, як дзен-буддист. У творчостi поета руйнуються застарiлi iдеали, i лише пожвавлюється, одухотворяється, надихається й окриляється дух. Поет, як, втiм, i фiлософ, не називає конкретне суще, але розгортає вiдчуття стану Божественного, все-таки констатуючи й соцiальнi реалi. Тут немає сутнiсного стану дiйсностi, який вiдповiдає законам природи.

Хоча фiлософiю в цiлому не можна назвати спекулятивною, тому що у фiлософi є тенденцi гуманiтарно науки, тенденцi, що iнтегрують науковi знання у свiтогляд, орiєнтований на наукову картину свiту. Тобто лише певний напрямок фiлософi можна назвати спекулятивним, напрямок, який разом з поезiєю орiєнтується на ефекти мiстицизму. Кiнцевий результат цього - це демонстрацiя каскаду суб'єктивних переживань у разi руйнування в людинi зайвих спонукань.

Роблячи речi прекрасними, людина фiксує в цих речах той рiвноважний стан духу, який вона мала, коли х створювала. Рiвновагу, гармонiю, умиротворення, окриленiсть людина вiдбиває у прекрасних речах. Тому цi речi прекраснi з очевиднiстю. У такому разi вони не заради чогось iншого, не заради яко-небудь утилiтарно мети, а самi по собi як значнi, переконливо помiтнi. Вони чудовi самi по собi. Цi речi постають перед людиною, виявляючи таку якiсть, як єдине, безмiрне, виявляючи, що творила х душа в станi єдностi, безмiрностi.

Прекрасне й пiднесене нас перетворюють. Мета - перетворення новим станом речей, станом, що вiдкриває перспективу й можливостi, тим самим окриляючи нас. До того ми жили ощадливо й з упередженiстю. Яке ж космiчне сяйво падаючо комети або зiрки повинне опромiнити нас i нашу душу, щоб розрахунки й упередженостi спали з не? Часто розрахунки й упередженостi не спадають, а вселяється страх i навiть жах вiд масштабiв зовнiшнiх пригод, коли ми розумiємо, що не можемо опанувати подiбну ситуацiю. Але прекрасне й пiднесене, що можна замiнити одним словом - Божественне, саме там, де розрахунки й упередженостi спадають.

Божественне (прекрасне, пiднесене, трагiчне) розширює розрахунок людини, перевершуючи цей розрахунок, перевершуючи своєю мiрою, пропорцiйнiстю, домiрнiстю. В античностi - це космос, що перевищує своєю упорядкованiстю, домiрнiстю, симетрiєю. Тут на перший план виходить онтологiчний аспект, коли мiж природою й мистецтвом не намiчається утворення будь-яких протилежностей, а природа як Божественне має цiлiсний образ, що мiстить порядок. Надалi в iсторi прекрасна вже не природа, що перевершує всяке мистецтво своєю Божественною красою, а механiчна корисна конструкцiя, у яку втiлилася митецька думка людсько iстоти, прекрасна конструкцiя, тому що створена за образом духу людського. I ще надалi в iсторi з розвитком естетично думки механiчна кориснiсть вiдстороняється, i на переднiй план виходить незацiкавлена насолода. Кориснiсть декартового часу змiнюється незацiкавленiстю кантiвського перiоду. I тут онтологiя мiри й Божественний порядок буття вiдходять на заднiй план. На передньому ж планi - деякi деталi про Божественно прекрасне, деталi, якi заклала ще античнiсть. Це вiдкритiсть, сила, що привертає до себе, якою вона є. Сама Божественна краса являє собою i яснiсть, i демонстрований блиск, який може побачити кожен, який виявляється, висвiчується кожному, тобто є для всiх навколо очевидним i привабливим. I ця Божественна краса розмiщується в речах. Ї буттєве прекрасне i є "присутнiсть". У цiй "присутностi" вiдблиск неземного, сама видимiсть. Сяйво прекрасного й тут, i одночасно закрите для нас (Платон). Але воно i єдине. Iдея i явище тут злитi. Божественна краса у свой єдностi зрима, висвiчує себе iз себе само ж, вiддiляючись тим самим вiд усього iншого. Це вiддiлення приступає насамперед мiрою, коли нiчого не додаси й не зменшиш, коли немає нi надлишку, нi нестачi (Аристотель). Ця мiра антично Божественно краси як тонкiсть на тлi брутальностi проходить через столiття й у нашiй сучасностi виявляється як крихкiсть, крихкiсть звукових гармонiй, крихкiсть у змiшаннi фарб.

Божественно прекрасне побутує свiтлом, висвiтлюючи, знаходячи, притягаючи до себе людськi потяги свом гармонiйним цiлим, виявляючи своєю мiрою крихкiсть, а значить, певною мiрою ненадiйнiсть. На цю ненадiйнiсть i поширюється свiтлоспрямованiсть. Свiтлоспрямованiстю ж i проявляється суще Божественно краси. Проявляється свiтло, блиск. Свiтло й блиск перетворюють видимi речi у форми. Це свiтло духа, але не свiтло зiрок, не свiтло сонця або палаючого нiчного багаття. Свiтло духа очевидне, воно спалахує, сяє. Воно i є Божественно прекрасне в момент просвiтлiння. Мiстичне просвiтлiння, очевиднiсть цього, розсовує можливе, вражаючи людину. Сяйво очевидного вражає новизною все нового й нового свiтла, розширюючи все те, що нами вже прийнято в розрахунок. Але прекрасне припускає принципову скiнченнiсть людського iснування [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 561]. Це рух скiнченно екзистенцi. Воно суть i аристотелiвського Бога, i гегелiвського Духа. I суть у тому, що Божественне як прекрасне i пiднесене припускає скiнченнiсть людського iснування. Скiнченнiсть є основою трагiчностi, у якiй i краса, й пiднесенiсть як Божественне.

Божественне (пiднесено-прекрасне) переживається у звичайному станi людини як "слiд", а в незвичайному, змiненому станi свiдомостi - як вiдчуття неможливостi смертi або Безсмертя (Божественне - це Безсмертя) як компенсацiя за неволодiння часом. Цi реалi, перетворенi в iдею, без усяких сумнiвiв розривають єднiсть само iде з явищем, розривають єднiсть реалiями життя. У Божественно пiднесено-прекрасному абсолютний розрив мiж iдеєю i явищем. Це Божественно прекрасне нереально для iншо людини, але реалi у власних переживаннях людини, реалi, якi очевиднi без усяких сумнiвiв для цiє людини. I iдея, яка мiститься в цiй реалi, поза усякими сумнiвами. Вона стiйка, постiйна, не зникає в потоцi мiнливих явищ i являє собою те, що є, було й буде. Хоча ця iдея в обрамленнi переживань мiстить певну двозначнiсть. Двозначнiсть мiститься i у звуках музиканта, i у висловах поета, i у промовах оракулiв i релiгiйних адептiв. Коли цi двозначностi розумiють дослiвно в певному контекстi, то не приймають iнших контекстiв, не приймають iншi розумiння й в остаточному пiдсумку породжують образ ворога (супротивника), що розумiє все в переносному значеннi. Двозначнiсть перетворюється в певну iдею, пiсля чого починається з'ясування, хто в якi iпостасi богiв вiрить, починаються з'ясування того, чи дiйсно вiрили в певне розумiння текстiв Святого Писання тi чи iншi авторитетнi особистостi.

Естетичне буття - це уявлення людиною себе як iдеального. Тому нiчого особливого до нього ззовнi не додається. Просто це iдеальне соцiально значуще, значуще й для iнших людей, що переживають подiбне.

Iншi люди подiбнi переживання (iдеальнi, пiднесенi) мають, а значить, певне естетичне буття (iснуюче переживання) вiдiграє соцiальну роль солiдаризуючого характеру. Але якщо iншi нiчого такого не переживають, значить немає соцiального, соцiально значущого. Отже, ми маємо або унiкально-неповторне, або патологiчне.

В естетичному, а точнiше, у релiгiйно-естетичному, або в Божественно пiднесеному, немає iстини. Тут нiчого не пiзнається. I це через те, що нiчого не додається в змiстi. Змiст тут лише подання людиною себе. Iнше питання, чи має це подiбне подання, повторюванiсть в iнших, чи має соцiальну значущiсть, чи може солiдаризувати рiзних людей. Соцiальна значущiсть тут може просто бути або не бути. Просто тут наводиться порядок серед уже вiдомого, i сюди не додається нiякого нового змiсту. Ми не можемо розгадати душевне життя людини, яка з нами заговорила. Але ми не повертаємося до самих себе, тому що цi заговорювання стороннього полонять нас i тим самим змушують х визнати. У тому хня Божественнiсть (чарiвнiсть i пiднесенiсть). Заговорювання втягує нас у здiйснення iстини. Iстина тут як iстиннiсть, яку не залишає двозначнiсть через присутностi iгрового моменту. Гра мiстить у собi двозначнiсть. У грi двозначнiсть постає як нерозв'язна проблема з огляду на основу можливостей, що вислизає. Без можливостей Божественне руйнується взагалi. Виразна ж сила створює умови для того, щоб можливостi були здiйсненi. Виразнiсть у свой силi переборює все й розширює реалiзацiю додаткових можливостей. Цi можливостi вiдкриваються через iснування невмотивованого. Якщо у творi мистецтва, драматичному або лiричному, усе суцiльно мотивовано, то цей твiр вiдразу втрачає свою принаднiсть i правду. Правда завжди вимагає можливостей. Без можливостей лише фальш i песимiзм, що рухаються до депресi. Питання, що залишаються вiдкритими, є матерiалом для додаткових можливостей. Маючи цi вiдкритi питання, людина виконує розiгрування, застосовуючи можливе. Потiм iде повне розiгрування дi в станi натхнення, який дає багатозначнiсть, що розiгрує все новi й новi можливостi. Усi цi тонкостi й особливостi людина зрештою виражає, виражає разом зi значущими об'єктивностями, якi сприйнятi, якi хвилюють. Вираження збуджує почуття, якi передають власну дiйснiсть духа. У цiй дiйсностi духа жеврiє й Божественне. Спостерiгається, наприклад, присутнiсть самого Божественного в лiтературнiй грi [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 581]. Це Божественне як змiнений стан свiдомостi не може бути не пов'язане зi звичайним, не змiненим станом свiдомостi, де в людинi присутнє саморозумiння. Всьому людському саморозумiнню поставлена абсолютна межа - смерть [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 598]. Тому Божественне як змiнений стан свiдомiсть вiдриває й нiвелює все зайве, щоб залишалося головне, щоб людина не знiмала з рахункiв смерть i говорила собi: "Пам'ятай про смерть". Людському буттю так само властиве руйнування буття [Гадамер Х. -Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988. С. 599]. Руйнується буття не iстинне, другорядне, не значуще. На це спрямований весь мiстицизм. Весь мiстицизм багатозначний. Багатозначнiсть руйнує застарiлий досвiд у людинi. Та й змiст самих символiв мiстицизму спрямований на це. Так центральним символом мiстицизму можна вважати смерть як знак для досвiду, що руйнує колишнi структури свiдомостi [С.С. Аверинцев. Мистика // Новая философская энциклопедия. В 4 т. Т.2. М., 2010. С. 579-580]. Мiстицизм пронизує певною мiрою й фiлософiю, роблячи багатозначною. Прикладом багатозначностi можуть служити платонiвськi дiалоги.

Усвiдомлення скiнченностi вимагає дiй, спрямованих на захист iснуючого, у порятунок людини. Людина не володiє часом. Вiн й непiдвладний. Час володiє людиною. Але людина у свох глибинних переживаннях здатна вiдчувати вiчне, вiдчувати стан неможливостi смертi. Цi вiдчуття вона передає в релiгiях, у мiстицi, у мистецтвах. Передається перевага часу над самим часом. Тут релiгiя, мiстика й мистецтво - одне. Iде передача Божественного, присутнiсть цього Божественного, передається вища можливiсть цього Божественного. Непорозумiнням є той момент iсторi, коли мистецтво iз зародженням християнства перестало бути вищим видом iстини, перестало бути Божественним одкровенням. Мабуть, це через нерозумiння самого християнства. Адже суть релiгi - це виразити стан Божественного, Божественно-пiднесеного, щоб це було хоч приблизно сприйняте iншими людьми. Те саме завдання й у мистецтва. Особливо тонко передає стан Божественного лiрика. У лiрицi дiя не зображується. Вона не виникає, передаючи Божественне. Лiрик зображує саму чисту дiю мовлення, а крiм не суб'єктивнi вираження внутрiшнього життя, в розматостi якого ми знаходимо стан Божественного. Увесь суб'єктивний свiт, який виражає лiрик, спекулятивний, i є лише натяк на стан Божественного, який людина повинна осягнути на власному досвiдi. Спекулятивна думка лiрики здiйснює самовиявлення Духа, що дає можливiсть просочитися й враженням про стан Божественного.

Лiричнi й спекулятивно-дiалектичнi висловлення каскадом натякiв спрямовують людину на те, щоб вона вiдчула стан Божественного, вiдчула у нерозривному злиттi звучання й значення, де смiшною здається будь-яка однозначнiсть, у русi повторень, що вбивають прохiднi шляхи, що затверджує себе в повтореннi, у повтореннi як фокусництвi. Фокусництво повторення веде до зачарування подивом i до зачарування збагаченням, збагаченням виразним, прагнучи зображуване наблизити до реалiй iснування. При цьому зображення намагається стати iснуванням. Але поет, музикант, релiгiйний адепт зображують явища, тому що вони могли б проходити в iдеалi, а не тому що вони проходять у реалiях. Зображення й вираження явищ, оскiльки вони могли б вiдбуватися, вмiщають у себе додатково можливе для людини. Такi зображення й вираження явищ розширюють масштаб можливого, тим самим одухотворяючи, окриляючи й надихаючи людину.

ВИСНОВКИ.

Метанаука, або ненаукова картина свiту, яка вмiщує в себе релiгiйне, мiстичне, езотеричне i естетичне - є результатом певних суб'єктивних станiв людини. Цi стани є специфiкою наших органiв вiдчуття, нашо психiки, нашо свiдомостi. Цi стани накладають певний вiдбиток на сприйняття нами рiзних властивостей зовнiшнiх об'єктiв. Цi стани торкаються форми нашого сприйняття, а не х змiсту. Але форма може бути i змiстовою. Це особливо ми бачимо в естетичному.

Стани людини як специфiка наших органiв вiдчуття бувають рiзнi. Однi з них бiльш больовi, другi меньш. Вищi з них (Божественнi) з'являються в нас коли ми не послабляємо болю, видержуємо, витримуємо, несемо свiй хрест.

ЗМIСТ

ВСТУП..............................................................................

Роздiл 1. CТРУКТУРНIСТЬ МЕТАНАУКИ....................................................................................

Роздiл 2. БУТТЯ МЕТАНАУКОВИХ ПОЛОЖЕНЬ...............................................................................

Роздiл 3. МЕТАНАУКА I НАУКА .........................

Роздiл 4. МЕТАНАУКОВЕ РIЗНОМАНIТТЯ.............................................................................

Роздiл 5. IСТИНIСТЬ РОЗУМIННЯ В МЕТАНАУЦI.......................................................................................

ВИСНОВКИ......................................................................

111

172

216

ББК 86.4

М 91

УДК 248.2:111.852

Мурашкiн Михайло Георгiйович

МЕТАНАУКА, ЇЇ ПОЛОЖЕННЯ

Монографiя

Редактори Г.М. Гарченко

Коректор Г.М. Гарченко

Пiдписано до друку: __.__.2011, згiд. рiш. Вчено ради академi (протокол N 6 вiд 25 сiчня 2011 р.) Формат 60х84 1/16, Друк RISO. Умов. друк. арк. 8,71. Наклад 1000 прим. Зам. N 147

0x08 graphic
Видавничий Вiддiл ДВНЗ ПДАБА Свiдотство про внесення до Державного реєстру серiя ДК N 2947 вiд 28.08. 2007 р.

Оставить комментарий © Copyright Мурашкин Михаил Георгиевич (smeu1@rambler.ru ; smotrytskyy@gmx.de) Размещен: 30/06/2012, изменен: 30/06/2012. 444k. Статистика. Монография: Философия КНИГИ		Ваша оценка:
Аннотация: В монографi§ розкрита основа метанауки як ненауково§ (позанауково§, iнонауково§) картини свiту. А це - релiгiя, мiстика, езотерика, естетика, Сво§ми дiями людина формує цю картину свiту. Монографiя розглядає такi питання: як структурнiсть метанауки, буття метанаукових положень, метанаука i наука, метанаукове рiзноманiття, iстинiсть розумiння в метанауцi. Розглянутi такi фiлософськi аспекти метанауки як онтологiчний, гносеологiчний, аксiологiчний, соцiальний, етичний, естетичний. Монографiя призначена для наукових робiтникiв якi мають iнтерес до проблеми метанауки, тобто, до проблем релiгi§, мiстики, езотерики, естетики.

Мурашкин Михаил Георгиевич : другие произведения.

Метанаука, ЇЇ Положення