Мурашкин Михаил Георгиевич : другие произведения.

Записи 2022 Року

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Книга "Записи 2022 року" Михайла Мурашкiна вмiщує все, що було написано цього року. В нiй досить своєрiдно узагальнюються думки про основи теоретичної фiлософiї. Тут i рефлексiї про сучасну фiлософiю постмодернiзму, i медитативна, екстатична лiрика. Автор торкається рiзних напрямкiв науки i культури. Отже книга буде цiкавою широкому колу читачiв.

Михайло МУРАШКIН

ЗАПИСИ 2022 РОКУ

Днiпро

МОНОЛИТ

2022

   УДК 081
   М91
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Книга "Записи 2022 року" Михайла Мурашкiна вмiщує все, що було написано цього року. В нiй досить своєрiдно узагальнюються думки про основи теоретичної фiлософiї. Тут i рефлексiї про сучасну фiлософiю постмодернiзму, i медитативна, екстатична лiрика. Автор торкається рiзних напрямкiв науки i культури. Отже книга буде цiкавою широкому колу читачiв.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   ISBN 978-617-7369-76-8 No Мурашкiн М.Г., 2022

ПЕРЕДМОВА

  
   "Записи 2022 року" Михайла Мурашкiна вмiщують все, що було написано в 2022 роцi. Тут i осмислення сучасної фiлософiї постмодернiзму, i роздуми про вищi стани свiдомостi, i медитативна, екстатична лiрика. Бачимо також i дотик до рiзних напрямкiв культури.
   Автор розглядає гетерологiю фiлософiї постмодерну. Стверджується, що в гетерологiї стан Iншого виникає спонтанно, раптово як компенсаторна реакцiя на неспроможнiсть людини проявити себе повною мiрою у складних умовах навколишнього суспiльного середовища. Стан Iншого як додатковий (поглиблений) регуляторний механiзм вищого рiвня вiдрiзняється не просто компенсаторнiстю процесiв психiки, а має також сенс як важливий для людини процес руйнування застарiлих уявлень, очищення вiд того, що вiджило свiй вiк, вiд дрiб'язкового, яке стало перешкодою для оновлення в нових умовах навколишнього середовища.
   Стан Iншого заперечує всiляку дрiб'язкову, неважливу дiяльнiсть. Припиняється навiть та дiяльнiсть, яка, на перший погляд, має сенс, адже в позасвiдомому вiдкладається засторога не-важливостi тих чи iнших дiй. Але в свiдомостi таке може i не вiдображатися. Тому в станi Iншого невiдомо чому призупиняються тi чи iншi дiяння. Отже стан Iншого розумiється як СТАН ПРИПИНЕННЯ (TERMINATION STATE). Однак припиняється в людинi все неголовне, дрiб'язкове.
   У книзi мiстяться i медитативно-лiричнi, i екстатично-лiричнi твори. У 2022 роцi розглядалися iдеї фiлософiї вищих станiв свiдомостi, iдеї гуманiтарних наук. Яскраве виявлення має фiлософське i художницьке бачення свiту.
   "Записи 2022 року" будуть цiкавими i корисними широкому колу читачiв, всiм, хто цiкавиться рiзними напрямками науки i культури.

ПИСЬМО 2022

   ...
   ...

ГЕТЕРОЛОГIЯ

ВСТУП

   Гетерологiя (вiд грецького heteros - iнший, logos -вчення) - позначає в сучаснiй фiлософiї, в фiлософiї постмодернiзму вчення про iншого. Iнший може розумiтися i як iнша людина, як вiдношення "Я" до iншої людини. Але Iнший може розумiтися як Iнший в самому людському "Я", розумiтися як певний стан цього "Я". Це дослiдження якраз розглядає такий стан людського "Я", який має в серединi себе регуляторний механiз як Iнший, який припиняє непотрiбнi дiї людини. Отже Iнший розумiється як стан припинення, припинення неадекватних дiй. Цей стан має певнi властивостi. Релiгiйно-мiстична культура i мистецтво демонструють цi властивостi. Використовуючи iндуктивний метод дослiдження продемонструємо властивостi стану Iншого.
   Iндукцiя.
      -- Небажання iснує в станi Iншого як очищення.
   Безкомпромiснiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Безпосереднiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Безстрашнiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Буттєвiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Вище iснує в станi Iншого як очищення.
   Вищiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Вiдстороненiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Iншiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Мiцнiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Невибiрковiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Невiдворотнiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Невiдхилинiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Недiяльнiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Недрiб'язковiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Незахопленiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Необумовленiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Нерухомiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Несуєтнiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Присутнiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Розкрiпаченiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Розчиненiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Серйознiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Теперешнiсть iснує в станi Iншого як очищення.
   Сила iснує в станi Iншого як очищення.
   Чистота iснує в станi Iншого як очищення.
   2. Небажання, безкомпромiснiсть, безпосереднiсть, безстрашнiсть, буттєвiсть, вище, вищiсть, вiдстороненiсть, iншiсть, мiцнiсть, невибiрковiсть, невiд-воротнiсть, невiдхилинiсть, недiяльнiсть, недрiб'язко-вiсть, незахопленiсть, необумовленiсть, нерухомiсть, несуєтнiсть, присутнiсть, розкрiпаченiсть, розчиненiсть, серйознiсть, теперешнiсть, сила, чистота - це властивостi регуляторної системи стану Iншого.
   3. Усi властивостi регуляторної системи стану Iншого iснують в станi Iншого як очищення.
   Метою дослiдження є структурування i систематизацiя знань з гетерологiї. З'ясовуєься i освiтлюєься такий предмет гетерологiї як стан Iншого. Акцент робиться на важливостi та значимостi такої його характеристики, як iнший - всерединi самої людини, який регулює i очищує те, що є в природi людини, що яскраво вiдображено в релiгiйно-мiстичнiй культурi i мистецтвi.
   В цiй роботi методологiя отримання нових знань ґрунтується на компаративному методi дослiдження, зiбраннi характеристик Iншого постмодерну та iндуктивному висновку з цього приводу. В роботi зiставляються рiзнi стани людини на прикладах релiгiйно-мiстичної культури i тi стани, якi вiдображенi в мистецтвi.
   Наукова новизна полягає в тому, що вперше розглядається такий феномен людської природи, як визнання людиною власного Iншого всерединi себе, що може бути зафiксоване в таких категорiях як "компенсаторне осяяння", "трансцендентне", "нумiнозне", "священне".
   З'ясовано, що Iнший гетерологiї постмодерну як внутрiшнє визнання власного Iншого всерединi себе може розумiтися як компенсаторне осяяння, що є невiд'ємним феноменом природи людини. Iнший гетерологiї постмодерну пов'язаний з процесом творчостi на стадiї "визрiвання", коли вiдбувається руйнацiя в людинi її застарiлої особистостi. Це освiтлено при демонстрацiї трансцендентностi фiлософської культури, а також релiгiйно-мiстичної культур, освiтлено мистецтвом.
   Iснує велика розбiжнiсть розумiння як Iншого гетерологiї постмодерну, так i супроводжувальних категорiй, таких як трансцендентне у фiлософськiй культурi, гнозис, нумiнозне i священне в релiгiйно-мiстичнiй культурi, пiднесене в мистецтвi.
   Трансцендентне. Трансцендентне - це узагальнююча категорiя, i вона має охоплювати в своїй постiйностi значний змiст у природi людини. Однак трансцендентне абстрагується i вiдходить вiд людської природи. У ХХ столiттi мова вже йде про те, що в трансцендентностi вiдбувається вiдродження людської сутностi (Круглов 2010: 104). Це вiдродження можна було б бачити протягом усiєї iсторiї в релiгiйно-мiстичнiй культурi. Проте виникає необхiднiсть все ж наблизити абстрактне розумiння трансцендентного до конкретних переживань людини задля встановлення нових особливостей тiєї самої людини, її природи. На цьому шляху допомогою може бути розумiння компенсаторного осяяння людини, документальний опис якого ми маємо в багатьох напрямках культури.
   Те саме можна казати у вiдношеннi до Iншого гетерологiї постмодерну. Тут ми також бачимо розбiжностi в розумiннi цього "Iншого" i великий рiвень абстрагування, який вiддаляє нас вiд безпосереднiх проявiв людської психiки. Адже ж ми маємо справу все таки з тим, що людина в своєму конкретному життi "визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477). А це - як конкретний психiчний стан. В гетерологiї ми якраз бачимо орiєнтацiю на це, на психiчну конкретику станiв людини.
   Попереднi дослiдження феномену Iншого гетерологiї постмодерну пов'язують його з таким феноменом як компенсаторне осяяння, що вказує на зв'язок з тими явищами, якi дослiджувалися в художнiй психiцi (Адлер 1997: 106). Але немає розкриття того, що цi феномени - природньо людськi, як схильнiсть людини до певних станiв. Компенсаторнi процеси при творчостi у станi трансу дослiджувалися (Теплов 1985: 268), однак не було зазначено, що саме компенсувалося.
   Iнший гетерологiї постмодерну - це такий стан "Я", при якому "воно внутрiшньо визнає власного iншого всерединi себе - саме таке самопiзнання та самооцiнка притаманнi постмодернiстському розумiнню особистостi" (Ортiс 2003: 477). Така особистiсть вiдчуває себе iншою, не такою, як ранiше. Вiдчуває, що в її глибинах присутнє щось iнше i вона цим iншим дивиться на цей свiт, дивиться зi своїх глибин. Така особистiсть вiдчуває, що "вмерла для всiх вiдношень, суєтних, беззмiстовних. Близькi вiдчувають це. Я - iнший. Я не такий, як ранiше. В менi присутнє це IНШЕ" (Мурашкин 2006: 123, 122-176).
   Iнший гетерологiї в постмодернi розглядається i як взагалi iнша людина, i як iнший всерединi самої людини. Розглядається по-рiзному. Також розглядається i як бiнарна iдеологiя - "Я"/iнший (Ортiс 2003: 477). Тобто для розгляду береться людське "Я". Тому бажано його розглянути в категорiальному контекстi. Доцiльно дослiдити антропологiчний аспект цього феномену, бо ж вiн, цей феномен, бачиться як притаманний природi людини, а також варто розглянути таку категорiю як "Я" в сферi людського. Однак пiсля антропологiчного аспекту важливо зосередити увагу на категорiї "священне" як первинно важливiй, адже Iнший гетерологiї постмодерну подiбний до компенсаторного осяяння як iдеального стану, стану досконалостi, коли знiмаються всi проблеми i людина вiдчуває справжне щастя. Це є змiст i сутнiсть об'єкта дослiдження. I тому розгляд в цьому напрямку бажано робити обов'язково. Також обов'язково слiд розглядати таку категорiю як "гнозис", i неодмiнно у зв'язку зi "священним", у зв'язку з тим, що власний iнший всерединi себе у людини є таким, що пiзнає себе, i є священним, священним для конкретної людини, бо вона при цьому володiє собою, стає самодостатньою, у зв'язку з чим вiдчуває повне щастя. Варто розглянути таку категорiю, як "пiднесене", посилаючись на мистецькi твори, через якi автор доносить свiй стан, викликаючи катарсис у тих, хто сприймає. Всi цi категорiї наповнюються змiстом при розглядi основних характеристик Iншого постмодерну, того Iншого, який через цi характеристики значиться як компенсаторне осяяння.
  

Роздiл 1. ГЕТЕРОЛОГIЯ, ЇЇ МIСЦЕ
В ФIЛОСОФIЇ ПОСТМОДЕРНIЗМУ

  
   Гетерологiя, її мiсце в фiлософiї постмодернiзму орiєнтує нас на такий роздiл цiєї фiлософiї як "фiлософiя свiдомостi", орiєнтує на суб'єктивну онтологiю.
   Гетерологiя. Гетерологiя дослiджує Iншого. Гетерологiя розумiє те, що "Iнше - безмежне i рiшучо близьке, божественне" (Б'юкенен 2003: 92). А таке трактування Iншого орiєнтує нас на розумiння певного особливого стану свiдомостi. Цей стан розглядається через категорiї. Тому "I суб'єкт i Iнший таким чином опосередковане" (Кенiнг 2003: 230). Категориальнiсть i опосередкованiсть дають пiдстави вписати гетерологiю в предмети фiлософiї.
   Гетерологiя - це дослiдження стану Iншого. Тому в першу чергу треба розкрити i довести, показати цю реальнiсть як конкретне iснуюче явище, розкрити предметнiсть. З цього приводу постановка проблеми у загальному виглядi зводиться до розкриття i доведення того положення, що Iнший постмодерну є предметом гетерологiї i розумiється як певний стан людини.
   Постмодернiзм засвiдчує i розкриває у своїй гетерологiї Iнше. Це "Iнше - безмежне i рiшучо близьке, божественне" (Б'юкенен 2003: 92). Але це Iнше є таке "я", що внутрiшньо визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477). Тобто йде орiєнтацiя розумiння, що стан Iншого - це певний стан людини, коли "людина починає усвiдомлювати себе як частину iншого, бiльш Високого, Величного, Абсолютного" (Колодний 2020: 17).
   Формулювання цiлей, тобто постановка завдання тут - це довести те положення, що Iнший постмодерну є предметом гетерологiї i розумiється як певний стан людини.
   Жорж Батай розробив предмет гетерологiї як науку про зовсiм iнше. Це iнше доволi загадкове. За Жоржем Батаєм гетерологiя має дуалiстичну онтологiю яка висловлюється проти редукцiї об'єктивної реальностi до свiдомостi. Тут гетерологiя визначає редукцiю об'єктивної реальностi до свiдомостi як iдеалiзм.
   Жорж Батай в своїй гетерологiї зазначає, що дiалектичний синтез об'єктивної реальностi i свiдомостi неможливий. Їхньої тотожностi не може бути. Тобто за Жоржем Батаєм об'єкт i суб'єкт знаходяться в абсолютному розривi. Такий стан речей, мабуть, потребує якихось нових методiв дослiдження.
   За Жоржем Батаєм гетерогеннiсть протилежна науковому пiзнанню яке абстрагує свiт. Гетерогеннiсть пiдриває стiйкiсть абстракцiй наукового пiзнання. Гетерогенна реальнiсть гетерологiї подiбна несвiдомому. В цiй несвiдомостi немає логiчних протирiч. Тут протилежностi iснують без усiляких логiчних протирiч. Такими своїми роздумами Жорж Батай своєю гетерологiєю входить в сферу психологiчного, в якому iснує стан людини без усiляких протирiч. А це нагадує стан Iншого, який притаманний людинi.
   Гетерологiя є певною галуззю фiлософiї. Ця галузь дослiджує iншого. Вiд цього iншого залежить думка людини. Але саме це iнше неможливо зрозумiти. "Це вельми загадкове знання, яке не пiддається розумiнню" (Лиотар 1998: 59). Тобто гетерологiя - це та галузь фiлософiї, яка займається станом несвiдомого. Але фiлософiя у своєму широкому аспектi займається саме свiдомим, займається пiзнанням, науковим пiзнанням реально iснуючої об'єктивної реальностi. Тому гетерологiю часто навiть i не називають галуззю дослiджень наукового i фiлософського характеру. Галузями теоретичної фiлософiї є онтологiя, гносеологiя i аксiологiя. Практична сфера фiлософiї - це етика. Гетерологiю не видiляють в окрему галузь фiлософських дослiджень. Вона залишається поза загальноприйнятими фiлософськими дисциплiнами. Але гетерологiя вмiщується в такий роздiл суб'єктивної онтологiї як фiлософiя свiдомостi i несвiдомого, коли iнше цiєї гетерологiї розумiється як стан Iншого, тобто певний стан людини. Гетерологiю також можна вписати в роздiл фiлософської антропологiї, якщо розглядати iншого, знову ж таки, як певний стан людини. От тодi гетерологiя буде стабiльною галуззю фiлософських дослiджень в роздiлах "фiлософiї свiдомостi i несвiдомого", або в "фiлософськiй антропологiї". В цих роздiлах, або дисциплiнах, гетерологiя, розглядаючи стан Iншого, вирiшує проблеми зв'язку мiж науково-логiчним, художньо-символiчним знанням i пiзнанням та Iншим як станом зупинки процесiв пiзнання i усiляких зайвих проявiв i дiй людини. Адже стан Iншого є "рух назад, прагнення до ануляцiї, закруглення свого особистого процесу" (Деррида 1999: 624), коли є "спрощуюча дiяльнiсть Бога в мiстицi" (Мерло-Понти 2001: 216), коли "суб'єкт подасть у вiдставку, прийде до Iншого, зникне i тим самим запустить ланцюжок несвiдомих означаючих" (Назио 2015: 156).
   Гетерологiя вирiшує проблему можливостi того, що стан Iншого в людинi може руйнувати його логiчну i символiчну сфери, його сформованi свiтогляднi науковi знання i пiзнання. Також гетерологiя вирiшує проблему можливостi того, що стан Iншого може руйнувати в людинi її художньо-символiчнi знання i пiзнання. Але такi побоювання безпiдставнi, оскiльки стан Iншого має прояв чисто спонтанно компенсувати вiдхилення людини вiд безпосереднього буття i занурення її в сферу логiчного i символiчного, вiдiрваного вiд безпосереднiх вирiшень життєвих проблем.
   Тим не менш, стан Iншого проводить в людинi руйнацiї. Гетерологiя фiксує це. Постмодернiзм розглядає цi руйнацiї. I тут "мова йде не про протиставлення догматичному способу мислення iншого способу, запозиченого, наприклад, у шизофренiї. Але скорiше про нагадуваннi, що шизофренiя - не тiльки людський факт; це i можливiсть мислення, яке має прояв як таке тiльки в скасуваннi образу" (Делёз 1998: 185). В станi Iншого образ скасовується як хибний. Але це далеко вiд шизоiдностi.
   Гетерологiя постмодернiзму розглядає руйнацiю всього застарiлого в мистецтвi i мiстицi. Митець втрачає iлюзiї. Тут виникає "руйнування iлюзiй, що перетворюється в красу" (Кристева 2010: 138).
   Серед мистецтв постмодернiзмом робиться акцент на музицi. Тут "музика жадає руйнацiї, руйнацiї будь-якого роду, згасання, несправностi, засмученостi" (Делёз, Гваттари 2010: 498).
   Стан Iншого руйнує у митця iлюзiї. А це позначається на культурi, на мистецтвi. Тому можна розглядати, наприклад, "поезiю скорiше як знаряддя руйнування культури, а не як вмiстилище її цiнностей" (Каллер 2006: 84).
   Максимальна руйнацiя усього застарiлого спостерiгається у мiстика. Тут "мiстична душа активно розiгрує увесь всесвiт в цiлому i вiдтворює вiдкритiсть Цiлого, в якому залишається нiчого не бачити, не споглядати" (Делёз 2000: 189).
   Вiдкритим залишається питання, наскiльки стан Iншого може зруйнувати в людинi застарiле. I скiльки руйнацiй припадає на стан Iншого. Адже є iншi причини того, що в людинi руйнуються вже мiцно складенi логiчнi висновки, руйнується цiннiсть тих чи iнших символiв, що входять у стабiльнi символiчнi структури культури.
   Гетерологiя також розглядає той варiант, що мiцнi логiчнi i символiчнi структури в людинi, структури, якi вже давно склалися, i якi надiйно захищають цю людину, не дають проявитися руйнуючому стану Iншого. Але вплив ззовнi, зi своїми змiнами змушує дещо змiнити i в людинi, дещо порушити, змiнити те, що перешкоджає розвитку. Хоча певнi соцiальнi закони i настанови застарiлого характеру, за якими людина повинна жити, не дають змiнюватись i оновлюватись, порушуючи в людинi все, що перешкоджає розвитку. А отже перешкоджає прояву стану Iншого, стану руйнуючого застарiле.
   Рiзкi соцiальнi оновлення можуть вiдбиватися на рiзких змiнах у внутрiшньому життi людини. Вiд того може бути бiльший прояв стану Iншого, що компенсує непристосованiсть людини до нових умов.
   Гетерологiя висуває фактично двi протилежностi: людське "я" - як свiдоме i несвiдоме життя за логiчними i символiчними надбаннями i стан Iншого, як невiд'ємна частина певного свiдомого i несвiдомого (свiдомого-несвiдомого), яке порушує цi надбання, надбання застарiлого характеру як зупинка прояву застарiлого. Зупинка вказує, що це стан ПРИПИНЕННЯ.
   Стан Iншого може активно руйнувати застарiлi структури людського "я". Але стан Iншого має прояв на деякий час як оновлююче компенсаторне осяяння. Воно не зачiпляє в людському "я" значуще, життєве, важливе. Воно призупиняє неважливi, неголовнi прояви людського "я". Тому стан Iншого не до кiнця руйнує це "я". Вiн просто призупиняє прояви неголовного, неважливого, дрiб'язкового. Цим стан Iншого оцiнюється людиною як потрiбний прояв, важливий, Вищий, Божественний. Тут "Iнше - безмежне i рiшучо близьке, божественне" (Б'юкенен 2003: 92).
   Людське "я" зi своїми логiчними i символiчними структурними настановами пiддається новинi зовнiшнiх впливiв i в силу необхiдностi пристосуватися до нових умов формує iз себе компенсацiю недолiкiв, тих недолiкiв, якi не дають пристосуватися до нових умов, тим самим дають можливiсть прояву стану Iншого, що призупиняє неадаптивнi дiї людини.
   Але розквiт прояву стану Iншого виникає, коли у людини накопичується багато зайвого в його "я", що не дає рухатись вперед, не дає пристосуватися до нових умов iснування в зовнiшньому свiтi, який змiнився. Цей розквiт прояву стану Iншого розумiють як Вищий стан людини, Божественний. В релiгiйному мiстицизмi цьому стану дають такi назви, як Мокша, Самадхi, Нiрвана, Саторi, Царство Небесне.
   Стан Iншого є пасивний стан. Накопиченi в людському "я" непотрiбнi характеристики призупиняють свiй прояв в силу того, що вони не дають людинi пристосуватися до змiн у зовнiшньому свiтi.
   Помiчено, що стан Iншого як пасивний стан суб'єкта широко представлений в теологiї (Levinas 1987). Тут, за словами Б'юкенена, "теологiчний Iнший зводить суб'єкта до стану пасивностi" (Б'юкенен 2003: 92). Але демонстрацiю стану Iншого як пасивнiсть, як зупинка дiяльностi можна побачити в мистецтвi, лiтературi, релiгiї, мiстицi.
   З прадавнiх часiв йшла мова про стан, який характеризується тим, що людина стає пасивною, нерухомою, не дiє. Але це не справжня пасивнiсть, уявна.
   Пасивнiсть стану Iншого, Божественного стану - уявна. Iснує "бездiяльний небесний бог (лит. Диевас, лат. Дивес)" (Элиаде, Кулиано 2011: 249). Але ця пасивнiсть несправжня. "В Iндiї Dyauh (Div) залишився в межах цього натуралiстичного визначення iз широким батькiвством i квазiпасивнiстю" (Дюмезиль 1986: 155). Мистецтво передає внутрiшнiй свiт цього Бога, коли фiксує, що "обличчя бога завжди залишається спокiйним, безтурботним i нерухомим" (Кэмпбелл 2002: 457).
   В Упанiшадах мова йде про особливий стан свiдомостi, Вищий, Божественний. Ще прадавня "iндiйська психологiя знала чотири стани свiдомостi: неспання, сон без сновидiнь, сон зi сновидiннями i "каталептичну свiдомiсть", транс (турiя)" (Элиаде 2009: 75). Тут мова йде про стан Iншого. Саме цей стан супроводжується нерухомiстю. Але природа цього стану не каталепсична, а компенсаторна. Постмодерн каже про кататонiю. Тут "кататонiчним падiнням" (Кристева 2004: 66) пояснюється багато феноменiв психiчного життя. Навiть пояснюється те, що людина може "знаходитися у вiдривi вiд вчинку i навiть вiд руху i постає як чисте споглядання без пiзнання" (Делёз, Гваттари 1998: 273). I це теж має цiннiсть. Адже "досконалiсть людини" (Батищев 1989: 264) пов'язана не тiльки з її дiями, а й зi спогляданням. "Рубiнштейн запевняв, що не можна звести змiстовностi, якi входять в "споглядання", до того ж такi, що доступнi дiяльностi" (Батищев 1989: 263). Адже досконалiсть "не тiльки в дiяннi, але i в спогляданнi" (Рубинштейн 1973: 343).
   Прояви свiдомостi - це активнiсть. Тому постмодерн як свiтоглядна фiлософiя каже про такi продукти прояву свiдомостi, як "утвердження не як зацiпенiння, але - як творення" (Делёз 2003: 362). Хоча iснує осяяння, результатом якого не є обов'язково творення, тому що це осяяння ненаправлене, неiнтенцiональне. Попередники постмодернiзму, такi як Мартiн Гайдеґґер, розглядали випадки у людини ненаправленого, неiтенцiонального осяяння, торкаючись питань мiстичного досвiду, екстазу, трансценденцiї, особливих станiв свiдомостi людини. Було висловлено чимало суперечливих думок. Але Мартiн Гайдеґґер серед всiх висловлювань "прагнув зберегти силу ненаправленого, неiнтенцiонального осяяння" (Хабермас 2003: 193). Постмодернiзм, розглядаючи такий вид осяяння, вiдштовхувався вiд основних розробок модернiзму, де було закладено основи для фiлософських роздумiв з цього приводу. Основу було знайдено в перiод модерну. Цiєю основою вважалося споглядання. Вважалося, що споглядання могло спровокувати прояв неiнтенцiонального осяяння як стану Iншого. Справа в тому, що дiя "є послаблення споглядання" (Бергсон 1994: 238). А вiдсутнiсть дiй, як це у випадку стану Iншого, не послаблює споглядання. Навпаки, вiдсутнiсть дiй i споглядання провокують прояв неiнтенцiонального осяяння, провокують виникнення стану Iншого. Коли людина дiє, то вона втрачає в якiйсь мiрi самоконтроль. Але саме контроль над собою у людинi компенсується виникненням стану неiнтенцiонального осяяння, або стану Iншого, де окремi контролюючi дiї зникають, бо зникає протирiччя в психiцi. Але "контроль - це обмеження в русi" (Уотс 2004: 64).
   Так чи iнакше, рух обмежується навiть у тварин, коли у них виникає iнсайт. При спостерiганнi за мавпами було помiчено, що коли у них виникав iнсайт, то рух зникав. При iнсайтi мавпа "раптом завмерла, на якусь мить" (Гудолл, 1992: 31). У мавпи це мить, а у людини завмирання може продовжуватись годинами. Так Сократ "стояв при Потидiї двадцять чотири години, не рухаючись з мiсця" (Вейнингер 1992: 363). Тут можна посилатися на те, що Сократ був фiлософом, а фiлософiя - це сама лише рефлексiя. "А в дiї немає рефлексiї" (Хюбшер 1994: 37). I тому потрiбен момент не-дiї. Хоча треба вiдзначити, що рефлексiя не обмежується однiєю фiлософiєю. Рефлексiя притаманна взагалi людинi, яка може займатися будь-якою дiяльнiстю. Але виникає iнше питання: наскiльки рефлексiя з її бездiяльнiстю притаманна стану Iншого. Те, що сама бездiяльнiсть притаманна стану Iншого, то про це каже взагалi релiгiйно-мiстична культура. Але, розглядаючи феномени цiєї культури, ми особливо не бачимо прояви рефлексiї. Отже рефлексiю можна вважати лише моментом мiстичного досвiду, коли людина лише починає входити в мiстичний особливий стан, або в стан Iншого. Та коли вона в станi Iншого, то це вже митець i мiстик передає так: "Сиджу в безтурботностi, не роблю нiчого" (Уотс 1996: 79). I такий стан звеличується людиною всеохопностi, до всесвiтностi. Ця всеохопнiсть i всесвiтнiсть буддизмом "символiзувалася в Нiрванi, грецькi фiлософи називали її нерухомим першодвигуном" (Фромм 1992: 86). Але це певний психiчний стан людини. Про нього кажуть i митцi, i мiстики. Про нього кажуть i фiлософи, i релiгiйнi дiячi. I кажуть по-рiзному. Для одних - це священне. А iншi просто фiксують, що в цьому станi дух втрачає себе, i немає "нi дiї, нi способу" (Эко 2014: 199). Тобто з приводу стану Iншого багато рiзних суджень. Цей стан приходить до людини раптово. I людина оцiнює його в силу свого розумiння, рiвня культури, в силу своїх свiтоглядних поглядiв. Бо стан Iншого нi про що не говорить. Людина просто перестає робити все непотрiбне. Її "тiло робить щось рефлекторно, iнстинктивно. I коли це бачиш своїм внутрiшнiм поглядом, то чомусь перестаєш це робити як непотрiбне" (Мурашкин 2020: 474). Тобто в станi Iншого в людинi зникає непотрiбна дiяльнiсть. Проте цей стан - особливий. Людина дивується, що в неї виникає таке. Людина розцiнює цей стан як Вищий. В релiгiйно-мiстичнiй культурi складається уявлення про цей стан, складаються приблизнi медитативнi практики, за якими можна отримати подiбний стан. В релiгiйно-мiстичнiй культурi - це Божественне. I людина намагається отримати цей стан. Вона навiть згодна "жити в бiдностi, цнотливостi, бездiяльностi" (Вебер 1994: 274), щоб тiльки мати цей стан Божественного. А в кiнцевому результатi - щоб пiдкорити собi себе, тобто оволодiти собою. Бо "справжнє пiдкорення якраз i полягає в тому, щоб робити тiльки необхiдне" (Вандерхилл 1996: 252).
   Людина в станi Iншого нiчого не робить. Але коли обставини життя вимагають якось дiяти, то людина робить тiльки необхiдне.
   Ен Б'юкенен, дослiджуючи працi Левiнаса, помiчає за ним своєрiдну думку. "Нашi взаємини з Iншим завжди є, твердить вiн, взаєминами з Таємницею. Таємниця, найвищим прикладом якої є смерть, - це те, що робить нас безпорадними, що позбавляє нас здатностi дiяти, що пригнiчує нашi вiдчуття" (Б'юкенен 2003: 92). Але в станi Iншого має прояв не справжня смерть. Тут символiчна смерть, коли в людинi вмирає все зайве, таке, що вiджило своє, вмирають непотрiбнi дiї, i людина завмирає перед своїми зайвими, непотрiбними спонуканнями. Вона зовсiм не безпорадна, а просто в неї призупиняються дiї, якi їй зовсiм непотрiбнi. Тобто це стан спасiння для неї. I стан Iншого не позбавляє людину здатностi дiяти. Вона поки що знаходиться в станi Iншого, при зовнiшнiх загрозах може кожної митi почати дiяти. Вона реагує на зовнiшнi загрози i може на них вiдповiсти. I в станi Iншого зовсiм не пригнiчуються вiдчуття. Але пригнiчуються тi вiдчуття, якi зайвi, нiчого людинi не дають, а тiльки заважають їй рухатись вперед i розвиватися. Тобто стан Iншого як вид трансу не є хворобливим, а є спасiнням вiд застарiлого "я". Тому для людини цей транс є Велич, Божественнiсть. I це помiчає Мартiн Гайдеґґер. У Мартiна Гайдеґґера стан Iншого фiгурує як стан з найповнiшою спроможнiстю. У нього це Буття з потенцiйною спроможнiстю. Єн Б'юкенен зазначає, що Мартiн Гайдеґґер "смерть надiляє Dasein його найповнiшою потенцiйною спроможнiстю-Буття" (Б'юкенен 2003: 92). Знову ж таки тут смерть є символiчним виразом, коли в людинi зупиняються всi зайвi прояви.
   Стан Iншого не робить з людини спроможного, якщо ця спроможнiсть вiдсутня в нiй зовсiм. Але стан Iншого компенсує певнi недолiки, що вiдкриває можливiсть знаходити шляхи подолання тих чи iнших проблем. Компенсацiя певних недолiкiв - це зникнення у людини тих чи iнших властивостей i характеристик. Процес зникнення супроводжується завмиранням i зупинкою проявiв властивостей i характеристик, якi заважали дiяти творчо. Завмирання i зупинка нагадує смерть. За словами Єна Б'юкенена "Левiнас вважав, що смерть, пiдводячи суб'єкта до межi можливого, робить його неспроможним бути спроможним" (Б'юкенен 2003: 92). Тут при розглядi стану Iншого смерть є символiчною смертю, а спроможнiсть, яка була, такою i залишається. Але розкриваються можливостi через зупинку всього зайвого, всього неважливого i непотрiбного. Можливостi збiльшуються, тому що людина володiє собою.
   Гетерологiя в станi Iншого постмодерну бачить пасивнiсть. Ця пасивнiсть зумовлює цiннiсть (Lyotard 1988). Зумовлена цiннiсть пасивностi полягає в тому, що в людинi призупиняються тi дiї, якi не дають можливостi пристосовуватися до нових змiн в зовнiшнiй об'єктивнiй реальностi.
   "Пасивнiсть" зумовлює саму цiннiсть i перевагу Левiнасової думки про алтернiсть" (Б'юкенен 2003: 92). Посилання на нове "поняття алтерностi або iншостi" (Коскi 2003: 20) при розгляданнi, не породжує царину зовсiм нових знань, а повертає до вирiшення вже iснуючих питань, до проблем стану Iншого, що є предметом гетерологiї.
   Вiдомо, що постмодернiзм у своїх творах про гетерологiю розумiє Iншого по-рiзному. Є таке, що Iнший розумiється як iнша за своїм свiтоглядом людина. Але в даному розглядi "iнший є абсолютно iншим лише будучи его, тобто в деякому сенсi, будучи тим же, що я" (Деррида 2000: 193). Але це "я" знаходиться в станi Iншого. В цьому станi людина вмирає "для всiх вiдносин, суєтних, безглуздих. Близькi вiдчувають це. Я - iнший" (Мурашкин 2006: 123).
   В станi Iншого людина вмирає для всiх вiдносин, вiдносин суєтних, якi не мають нiякого сенсу. Людина взагалi перестає робити непотрiбне. Робити непотрiбне - це робити щось несправедливе у вiдношеннях. Або мати з ким-небудь несправедливi стосунки. Тому в цьому можна вести мову про "неможливiсть знайти адекватну фразу, щоб висловитись про несправедливiсть" (Б'юкенен 2003: 92).
   Гетерологiя постмодернiзму шукає адекватну фразу для означення i не може її знайти. Але той самий постмодернiзм каже про iснування неiменованого, каже про такий стан людини з приводу якого неможливо пiдiбрати слово щоб його назвати. I тут пiдкреслюється, що в цьому випадку iм'я немає нiякого значення. Мова йде про пiднесене, елементом якого може бути стан Iншого. Тут "пiднесене потребує, скорiше, деякої негативної онтологiї. Що не заважає дожидатися вiд мистецтва самого справжнього абсурду: щоб вони свiдчили в чуттєвому (вiзуальному, лiтературному, музичному...), що чогось чуттєвому бракує або щось його перевершує, - iм'я ж не вiдiграє нiякої ролi, мова йде про неiменоване" (Лиотар 2004: 91).
   Якщо в гетерологiї мова йде про неiменоване, то це ознака того, що мова йде про стан Iншого, про якийсь релiгiйний досвiд, про певний стан мiстикiв i митцiв.
   Ще з часiв модерну фiлософи розглядали особливi вищi стани свiдомостi, якi притаманнi релiгiйним дiячам, мiстикам i митцям. Мова йшла про те, як важко отримати цей особливий, вищий стан духу, той стан, який неможливо нiяк пояснити або висловити. Людвiг Вiтгенштейн "заперечував проти легких досягнень в релiгiї, мiстицизмi i мистецтвi, однак вiн вважав їх незрозумiлими, насправдi невимовними" (Паскаль 1993: 135). Про цей стан каже гетерологiя постмодернiзму на новому iсторичному етапi, в новий iсторичний перiод.
   У фiлософiї непередаваний стан переходить на рiвень iррацiонального, чуттєвого, коли людина внутрiшньо, суб'єктивно вiдчуває особливий стан свого iснування. Тодi i її свобода i її благодать як вiдчуття переживаються нiби щось неповторне, яке в глибинах душi виникло раптово, спонтанно, i розумом людина не може осягнути те, чому це у неї виникло. Тут "свобода, як i благодать, не може бути виражена мовою причинностi" (Марсель 1995: 143). I тут фiлософiя вiдмовляється якось висловити свою думку з приводу причини того, що у людини виник стан вiдчуття свободи i благодатi. Свобода i благодать представленi як самодостатнi i пов'язанi з релiгiйним досвiдом. Людина виражає своє вiдчуття свободи i благодатi, а не аналiзує свiй стан. Навiть виражаючи свiй стан, релiгiйна людина вiдмовляється вiд того, що вона правильно його виражає. Вона каже, що цей стан неможливо висловити бо вiн - Вищий, Божественний, над всiм, i над людиною також. Тут "релiгiйний досвiд, якраз коли досягає самих своїх вершин (або глибин), стає невимовним" (Вейдле 2001: 194). В цьому релiгiя єднається з мiстикою. I в цьому можна бачити сутнiсну сторону релiгiї. "Сфера релiгiйного - це сфера невимовного (показуваного), "мiстичного" (Грязнов 1990: 245). Про це каже i гетерологiя постмодернiзму в новий iсторичний перiод.
   Сучаснi науковцi модернiстського i постмодернiстського перiоду розглядають особливi вищi стани людини, стани, якi неможливо висловити, в таких напрямках культури, як релiгiя, мiстика, мистецтво. Розгляд релiгiї, мiстики й мистецтва ведеться на прикладах захiдної та схiдної культури. I скрiзь бачаться подiбнi явища, подiбнi характеристики при розглядi особливого стану, стану Iншого.
   Як захiдний, так i схiдний мiстицизм каже про одну й ту саму вищу реальнiсть. Фiксуються однi й тi ж характеристики i властивостi цiєї реальностi. Про неї кажуть одне й те саме як аврамiчнi релiгiї, так i брахманiзм, буддизм. "Сутнiсть, природа цiєї вищої реальностi, згiдно вченню Махаяни, не може бути виражено словами або зроблено опис" (Завадская 1977: 15). Вiдмовляються робити опис цiєї реальностi не тiльки мiстики, але й науковцi. Навiть науковцi вiдмовляються пояснювати деякi стани людини, стверджуючи, що їх неможливо осягнути, пояснити, вважають їх "незрозумiлими" (Паскаль 1993: 135). Хоча в гетерологiї постмодернiзму все ж є поштовх до пояснень певних станiв з фiксацiєю конкретних характеристик цих станiв.
   У самiй мiстичнiй сучаснiй лiтературi словами вчителiв-мiстикiв можна тiльки "невиразним способом наклеїти ярлик на деякi перцептуальнi спотворення або, в кращому випадку, - у такий спосiб говорити про невизначений стан iснування" (Кастанеда 1992: 603).
   Якщо неможливо нiчого сказати про стан Iншого, то виникають проблеми з розумiнням певних фiлософських категорiй етики. Так "несправедливiсть, отже неможливiсть визначити критерiї справедливостi, є i проблемою Левiнаса" (Б'юкенен 2003: 92). Для Левiнаса такi проблеми постають тому, що вiн iншого розумiє в соцiальних зв'язках. "Цей зв'язок складається в звертаннi до абсолютно зовнiшньої iстоти" (Левинас 2000: 298). При такому положеннi береться те розумiння Iншого, коли iснує "винятковий стосунок мiж суб'єктами, якi займають протилежнi позицiї" (Ортiс 2003: 477). Тодi слушно розглядати моральнi принципи, розглядати питання справедливостi, встановлювати критерiї цiєї справедливостi. Тодi слушно торкатись питань, яких торкався Левiнас: встановити такi вiдносини, щоб тебе не розчавив Iнший. Тодi слушно розглядати питання, якi висував Лiотар про суд, що дозволяє "змалювати полiтику як суперечнiсть мiж "я" та Iншим" (Б'юкенен 2003: 92). Але в гетерологiї також розглядається стан Iншого як стан "я", коли це "я" зовсiм "внутрiшньо визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477). При такому розглядi стан Iншого визначається, коли людина, образно кажучи, вмирає для всiх вiдносин, суєтних, безглуздих. Тобто коли йде процес розпаду всього зайвого в самiй людинi. Тут розглядається саме такий стан Iншого. В постмодернiзмi, а отже i в гетерологiчних її роздумах, це "руйнування iлюзiй, що перетворюється на красу" (Кристева 2010: 138).
   Сутнiсть компенсаторного прояву стану Iншого в людинi - це припинення непотрiбних дiй i всiлякої дiяльностi, яка є зайвою. Також сутнiсний момент прояву стану Iншого є руйнування i очищення. Сам стан Iншого як компенсаторне осяяння в гетерологiчних роздумах постмодернiзму набуває рiзних назв. Це i "порожнеча, яка засвiдчує про "я", що розчинилося" (Делез 2002: 160), i "розчинення особистостi в безособистiсному" (Батай 2000: 117), i "вiдкритiсть Цiлого, в якому нiчого нi бачити, нi споглядати" (Делез 2000: 189). Тут компенсаторне осяяння знаходить собi мiсце завдяки "умиротворенню, заспокоєнню i особливому стану щастя" (Кристева 2010: 163).
   Компенсаторне осяяння знаходить собi мiсце, коли мова йде про "асуб'єктивну, предрефлексивну, безособистiсну свiдомiсть" (Фокин 2002: 223). Про компенсаторне осяяння каже "порожнеча, яка засвiдчує про "я" що розчиняється" (Делез 2002: 160).
   Постмодернiзм каже навiть про те, що "з часiв античностi вважали головною ознакою безумства, перетворення людини на iншого по вiдношенню до самого себе: "одержимий" (energumene) грекiв або "божевiльний" (mente captus) латинян - це той, хто дiє або рухається силою, що прийшла вiдкiлясь ззовнi" (Фуко 2010:170). Тобто стан Iншого, особливий стан людини, може розумiтися як патологiя, божевiлля. Але постмодернiзм цей стан все ж таки пов'язує з творчим станом людини, з такою стадiєю як осяяння. Перед осяянням йде вiдчуття порожнечi, з якої у людини виникають новi думки, почуття. Саме на цю порожнечу бiльш всього i звертає увагу постмодернiзм. Тому стан Iншого розглядається у зв'язку з мистецтвом Дзен, де нове "виникає з повної порожнечi" (Делёз 1995: 168). Але це не звичайне осяяння зi своєю попередньою порожнечею як нiщо. Стан Iншого "говорить про нiщо - про Бога, про Абсолютного Iншого" (Деррида 2001: 203). Тобто стан Iншого як нiщо розглядається в ряду вищих станiв, таких, як стан Бога, стан Абсолютного Iншого.
   Абсолютний Iнший в гетерологiї розумiється по-рiзному. Це й iнша людина, яка має абсолютно iнший свiтогляд, яку нiяк не зрозумiти. Але це i стан Iншого самої людини, стан її особливого "я", коли зупиняються всi непотрiбнi дiї. В гетерологiї цей стан називають по-рiзному. Вiн виникає у людини, раптово компенсуючи надмiрну чутливiсть своєю "нечутливiстю (anaisthesia), яка зустрiчається, втiм, виключно рiдко - коли людина взагалi не вiдчуває задоволення" (Фуко 2004: 109). Про це каже гетерологiя постмодернiзма.
   Даючи рiзнi назви цьому стану Iншого гетерологiя, i постмодернiзм в цiлому застерiгає, що ми маємо справу з таким явищем, "яке не пiддається розумiнню" (Лиотар 1998: 59). Тобто постмодерн вказує, що "мова йде про неiменованих" (Лиотар 2004: 91). Тут постмодерн, як i увесь традицiйний мiстицизм, вся традицiйна теологiя у багатьох випадках вiдмовляється пояснювати появу в людинi такого явища, як стан Iншого. Але ця вiдмова iснує не завжди. Постмодернiзм все ж таки розглядає конкретнi характеристики цього явища. Постмодернiзм у назвах дає перевагу "присутньому вищому" (Деррида 1999: 199), коли "самоприсутнiсть досвiду має бути представленою в теперiшньому, взятому як Тепер" (Деррида 1999: 80).
   Постмодернiзм, i його гетерологiя, входить в дослiдницьку дiяльнiсть з приводу стану Iншого, пояснюючи цей стан компенсаторними процесами в людинi. Але, як помiчають самi представники постмодернiстського напрямку фiлософiї, "сама по собi компенсацiя недостатня: вона не дає ясного розкриття" (Делёз 1999: 62).
   В гетерологiї постмодернiзм каже про компенсаторнi механiзми якi виникають у людини в зв'язку з тим, що у неї порушено рiвновагу мiж тiлесним i духовним. Поглиблюючи таке положення, судження постмодернiстiв зводяться до розгляду у людини таких станiв, якi межують з безумством. Розглядаючи безумство, дослiдник охоплює "дiю цiлого компенсаторного механiзму: безумство - це не знищення природи, але її забуття, вiрнiше, перенос iз царини духовного i розумового в царину тiлесного" (Фуко 1997: 464). Та коли мова йде про стан Iншого, то не варто розглядати безумство, адже вмикаються механiзми регуляцiї. I взагалi, постмодерн оцiнює стан Iншого як вищий стан, який не перетворюється в безумство, але ламає i нищить застарiлi традицiї. Постмодерн розглядає стан Iншого як творчий процес, який може породжувати нове. Стан Iншого - це "вище знання, це здатнiсть ламати лiнiю, змiнювати направлення, виявляти себе у вiдкритому морi, робити таким чином вiдкриття, створювати нове" (Делёз 2004: 138). Але розглядаючи стани, якi подiбнi стану Iншого, постмодернiзм не обмежується загальними положеннями про творчi процеси людини. Постмодернiзм вказує i на конкретнi характеристики стану Iншого. Так, наприклад, є посилання на те, що при цьому станi у людини немає потреби у зовнiшнiх враженнях. Так, Юлiя Крiстева, посилаючись на Малларме, зазначає, що у людей є такi стани, коли "знайшли самiсть i не потребують бiльше зовнiшнiх вражень" (Кристева 2004: 273). У постмодернiзмi такий стан розглядається як стан розкритий релiгiйно-мiстичною культурою. В повсякденному станi людина живе бажаннями. Вона багато чого бажає i в культурнiй сферi. Бажає слухати музику, бажає проводити науковi спостереження. Але "за бажанням якогось наукового спостереження йде мiстичне споглядання" (Делёз 1992: 210). Говорячи про мiстичне споглядання, ми не можемо оминути стан Iншого, адже в мiстичнiй культурi цей стан достатньо широко i детально описаний.
   Фiлософiя, яка iнтегрує знання, не може оминути розгляд стану Iншого. А гетерологiя, що традицiйно веде розмови про Абсолютного Iншого не може не враховувати надбання мiстичної культури, яка уявляє абсолютне при описуваннi конкретного стану людини. Тому тут гетерологiя розкриває Абсолютного Iншого не тiльки як iншу людину, котра має iнший свiтогляд та iншi природнi властивостi. Гетерологiя також розкриває Абсолютого Iншого як священний стан самої людини, стан, який очищує i знiмає з людини все неважливе, наносне, все, що заважає рухатись вперед, знiмає всi упередженостi.
   Справа зовсiм не в тому - визначати абсолютного iстинного, як це робить Лiотар i взагалi вся традицiйна гетерологiя, чи не визначати за тими положеннями, якi вводить Дерида. Все зводиться до того, що саме розумiємо пiд Абсолютним Iншим. Якщо ми визначаємо конкретну предметнiсть цього абсолютного iншого то тодi можемо казати - це iнтелектуальна хитрiсть чи нi. Якщо де Серто робить припущення, що абсолютний iнший є iнтелектуальна хитрiсть (Certeau 1984), то це зовсiм не вiдноситься до стану Iншого. Стан Iншого як конкретний стан людини має конкретнi властивостi. I тут хитрiсть зовсiм нi до чого.
   Людина непомiтно для себе з часом втягується в незлiченнi вiдносини з людьми, тi вiдносини якi можна називати суєтними, безглуздими, вiдносини якi пов'язанi з дрiбницями, дрiб'язковiстю, не мають зв'язку з тим, що людина вважає головним для себе i для iнших. Проте, в природi людини є механiзми якi забезпечують їй безпеку, не дають втратити особистiсне в несуттєвих вiдносинах з оточуючими.
   В людинi iснують механiзми, якi компенсують ситуацiю, коли людина вже втягнута в безглуздi i суєтнi вiдносини з оточуючими. В людинi спрацьовує механiзм компенсаторного осяяння, коли вона спонтанно, раптом "вмерла для всiх стосункiв, суєтних, безглуздих" (Мурашкин 2006: 123). Це забезпечує безпеку особистостi через компенсаторнi механiзми психiки. В людинi раптом руйнуються помилковi стосунки, якi склалися з оточуючими людьми. Навiть якщо цi стосунки були на рацiональному рiвнi. При цьому людина вiдчуває стани якi для неї священнi, тому що вони позбавляють її вiд вантажу непотрiбних стосункiв.
   Компенсаторний стан осяяння як священне "руйнує всеохоплюючi рацiональнi системи" (Iрвiн 2003: 376). Пiсля таких трансформацiй у психiцi iндивiдуальнiсть людини залишається в безпецi. Фактично безпеку гарантують спонтаннi механiзми компенсаторного характеру, якi лежать в самiй природi людини. Проте їх прояв потребує вiд людини усвiдомленiсть в її повсякденному життi. Вiд знань компенсаторностi має прояв конвульсивне не-знання. Йде процес до "не-знання" (Bataille 1986: 74-75), процес вiдсторонення вiд всього зайвого. Так забезпечується безпека особистостi.
   Гетерологiя визначає абсолютного iншого по-рiзному. З цього приводу iдеї Дериди можуть вiдрiзнятись вiд iдей Лiотара або Левiнаса, i навпаки. Постмодернiстський рух має розбiжностi з приводу iншого. Але коли фiлософи торкаються властивостей стану Iншого як конкретного стану людини, то так чи iнакше вказуються конкретнi характеристики. I тут у рiзних фiлософiв постмодернiстського напрямку ми бачимо багато подiбного. Та коли мова перетворюється на метафiзичнi роздуми, то виникає ряд особливостей. Стан Iншого починають оцiнювати по-рiзному; про нього виникають певнi рiзновиди суджень. I тут є таке розумiння, що рух, який виходить за невизнання Iншого, за межi оцiнки Iншого, судження про нього є метафiзикою або бажанням. Так вважає Левiнас. Вiн стверджує, що метафiзична трансценденцiя є бажання. Так. Мова про стан Iншого вiд бажання. Однак у самому станi Iншого бажання вiдсутнє. Отже в зв'язку з тим, що в гетерологiї постмодернiзму розглядаються доволi рiзнi досвiди Iншого, рiзнi розумiння цих досвiдiв, то для розгляду Iншого як конкретного стану людини важливо вибрати певнi зразки. Одним з таких зразкiв є "внутрiшнiй досвiд" Жоржа Батая. Цей досвiд має багато подiбного зi станом Iншого як компенсаторним осяянням, що нами розглядається. Прикладом можуть бути такi характеристики "внутрiшнього досвiду" як дологiчне, чуттєве, раптове в своєму виникненнi. Такi характеристики єднають, як подiбне, "внутрiшнiй досвiд" i стан Iншого. Подiбнiсть цих досвiдiв також полягає в тому, що фiксується вiдсутнiсть яких-небудь догматiв, що розкривається на прикладах мiстичного досвiду взагалi. Тут розглядається спонтанно-iнтуїтивний спосiб пiзнання. Це взагалi широко розкрито в гетерологiї. Розглядається стан коли людина вiдчуває себе Iншою, оновленою. У зв'язку з цим розглядається апофатичний мiстицизм i такий його практикум як мiстичне споглядання.
   Подiбнiсть "внутрiшнього досвiду" i "стану Iншого" полягає в тому, що тут в психiцi людини йде руйнацiя застарiлих орiєнтацiй i знань, включаючи руйнацiю i релiгiйних догматiв.
   Подiбнiсть "внутрiшнього досвiду" i "стану Iншого" можна бачити, коли розглядається iдея самозаперечення суб'єкта, суб'єкта застарiлого в своїх поглядах, вiд чого спонтанно виникає стан Iншого. А це чiтко вписується в проблематику гетерологiї, яка вивчає iншiсть. Але ця iншiсть, яка часто представлена як чуттєве "не-знання" або "абсолютне знання", потребує пояснень сутностi явищ, якi розглядаються. I коли кажуть про абсолютне знання як вичерпанiсть можливостi розсудливого знання, то це не вiдповiдає дiйсностi. Адже тут, в цих досвiдах, абсолютнiсть визначає сама людина, коли каже про те, що має досвiд, вище якого нiчого нема. А це доволi суб'єктивний момент. Людина каже про свiй особистий досвiд, вище якого нiчого не буває.
   Початок гетерологiї треба шукати ще задовго до того, як з'явився сам термiн "гетерологiя". I цей початок, пов'язаний з такою категорiєю, з таким узагальнюючим поняттям, як "священне". Ще Рудольф Отто визначав священне як зовсiм iнше. Тут Iнше має такi характеристики як "страхiтливе" i "жахливе" (Отто 2008: 23-32). Це священне Iнше розглядається Жоржем Батаєм як протилежнiсть упорядкованостi iснування людини в соцiумi. Такi рiзнi трактування священного Iншого потребують пояснень, оскiльки ми розглядаємо це священне Iнше, перш за все, як певний стан людини, стан, який компенсує людськi недолiки. I тому всi iншi трактування потребують певних пояснень, адже маємо справу зi станом Iншого як СТАНОМ ПРИПИНЕННЯ (TERMINATION STATE). Цей стан i є Вищий, Священний, Стан Бога. В цьому випадку всi цi узагальнюючi поняття, всi цi категорiї є синонiмами.
   Цей стан є Бог. Тобто Бог - це не об'єкт. Бог - це суб'єкт всерединi нас, всерединi людини. Його не можна бачити як об'єкт. Бог - це коли ти дивишся зсередини себе, це СТАН ПРИПИНЕННЯ (TERMINATION STATE), коли припиняються всi неважливi дiї. З такої позицiї пояснюється рiзноманiтне розумiння стану Iншого постмодерну. Постмодернiстська сучаснiсть рiзнобарвно описує i по-рiзному розумiє Iншого. Але є пошук властивостей i характеристик конкретного стану психiки, коли людина каже про цей стан, як про цiнний, важливий, вищий, абсолютний, священний, божественний.
   Розмаїття суджень з приводу Iншого постмодерну збiгається в розкриттi причин виникнення у людини СТАНУ ПРИПИНЕННЯ (TERMINATION STATE). Цей стан для людини важливий, оскiльки припиняється непотрiбнiсть i дрiб'язковiсть дiй. Це конкретний стан. I, як було вказано ранiше, в постмодернiзмi ближче до всього описаний цей стан "внутрiшнiм досвiдом" Батая. Жорж Батай при формуваннi свого "внутрiшнього досвiду" (Батай 1997: 3-300) використовував думки з апофатичного мiстицизму. Вiн взяв на озброєння таку думку, що справжнє буття вiдкривається людинi в мiстичному спогляданнi коли людиною вiдкидається чуттєве i рацiональне пiзнання. Такi думки є в апофатичному мiстицизмi. Але в цьому мiстицизмi є описи чисто спонтанного виникнення стану "не-знання" без усiлякого спецiального вiдкидання чуттєвого i рацiонального пiзнання.
   Iдеї апофатичного мiстицизму сприйнятi Жоржем Батаєм, iдеї, за якими розпад знань призводить до стану "не-знання", стану, який вищий за повсякденне знання, стану божественного. Однак для Батая це божественне не є обов'язковим. За Батаєм вищий стан людина може отримати i без релiгiйних догматiв. Це "внутрiшнiй досвiд". Вiн може бути вiльним вiд релiгiйних настанов.
   Апофатичний мiстицизм, як i негативна естетика, розгортають iдею негацiї буття, iдею, за якою йде знищення уявлень про реальний свiт. Через заперечення буття людина досягає справжнього буття. Цi процеси йдуть через спустошення й самозаперечення суб'єкта. Та якщо торкнутися стану Iншого, то тут iде знищення уявлень, якi вже застарiли i заважають людинi. Тут проходить спустошення i самозаперечення суб'єкта, який вже вiджив своє, задля народження iншого суб'єкта, стану Iншого.
   Апофатичний мiстицизм стверджує, що через самозаперечення досягається вищий стан свiдомостi, виникає єднання з Богом. Жорж Батай помiтив в апофатичному мiстицизмi той внутрiшнiй простiр i порожнiсть, якi оновлюють людину. Але задля абсолютного буття цього внутрiшнього простору замало. I взагалi Батай погоджується з тим iмпульсивним i iнстинктивним, повним сили дiонiсiйством, що стверджує буття безмежне, яке i лякає, i радує людину. З цього приводу можна сказати, що в моменти переживання стану Iншого у людини вiдсутня наляканiсть i взагалi будь-який страх.
   Людина має прагнення усвiдомлювати i долати тривоги, завдяки "граничному досвiду", який виникає спонтанно i через який людина вiдкриває для себе багатограннiсть свого iснування. Своєю спонтаннiстю "граничний досвiд" Батая дуже близький Iншому постмодернiстському напрямку культури взагалi.
   Жорж Батай протиставляє стан "не-знання" стану "абсолютного знання". У Батая абсолютне знання - це просто вичерпана можливiсть пiзнання розсудом. Але поза абсолютним знанням iснує позарацiональне. Жорж Батай стверджує, що позарацiональне досягається через "внутрiшнiй досвiд". I тут стан Iншого розкривається через антропоцентризм Батая, через розкриття людської негативностi. Вся ця негативнiсть виникає в людинi. А це демонструє Iншого як стан. За Батаєм негативнiсть є справжньою природою людини. Так. Тут стан Iншого або СТАН ПРИПИНЕННЯ (TERMINATION STATE) є негативне ставлення до непотрiбного.
   Однiєю з основ Iншого постмодерну є розумiння священного Рудольфом Отто. Рудольф Отто розумiв священне як зовсiм Iнше. У нього це священне не залежить вiд конкретної релiгiї. А отже це священне перемiщується в суб'єктивний простiр людини. Але, в той же час, священне Рудольфа Отто iснує об'єктивно i незалежно вiд людини. I тут ми вже бачимо розбiжностi мiж священним Iншим Рудольфа Отто i станом Iншого постмодерну. Стан Iншого - це компенсаторна реакцiя. Тому ми розумiємо стан Iншого як суб'єктивний свiт людини. З цього приводу ближчим до суб'єктивного свiту є розумiння священного у Емiля Дюркгейма, який вважав, що священне як таке не iснує. Це лише об'єктивований образ. Але Жорж Батай, посилаючись на Дюркгейма i Отто, пiдкреслює їх орiєнтацiю на суб'єктивний мiстичний досвiд в розумiннi Iншого.
   Жорж Батай в розумiннi сакрального не вiдходить далеко вiд традицiйного бачення сакрального як протилежного профанному. Через це сакральне у нього енергетичне на противагу пасивнiй матерiальностi. Енергетичнiсть потребує аффективностi. Роже Кайуа в своїх дослiдженнях священного також вказує на аффективне. Але в самому станi Iншого немає аффективних крайнощiв. Там рiвновага i гармонiя. Стан Iншого - це активнiсть, сила, однак без аффективих зрушень на крайнощi, прояви крайнього характеру.
   Через стан Iншого людина долає застарiлi соцiальнi i моральнi настанови; людина долає тi кордони i перепони, якi суспiльство штучно ставить перед нею. Адже бракується i нищиться все незначне, вiджиле - задля отримання свободи дивитися по iншому в змiненому середовищi.
   Стан Iншого дарує людинi єднiсть i гармонiю суб'єктивного свiту, свiту, який зазвичай розколотий i розiмкнений, коли людина не володiє собою. В станi Iншого людина володiє собою i нi за що не переживає. А "внутрiшнiй досвiд" Жоржа Батая - це iнтенсивне переживання. В цьому iнтенсивному переживаннi людина втрачає своє Я. А якщо втрачається Я, то i предмета переживання немає. Переживання йде з приводу чогось.
   Стан Iншого - це не просто втрата людиною свого Я. Це просто iнше Я, очищене вiд iлюзiй, упередженостей i забобонiв. I тут немає iнтенсивних переживань з приводу чогось, про що каже Жорж Батай, описуючи "внутрiшнiй досвiд". Свiй "внутрiшнiй досвiд" людина може транслювати iншiй людинi. Ця iнша людина в своєму спiвпереживаннi вiдповiдає своїм комунiкативним жестом. Таким чином "внутрiшнiй досвiд" iснує серед певного спiвтовариства. Та не все так просто. Стан Iншого, а також "внутрiшнiй досвiд" може бути зовсiм незрозумiлим для iншої людини. I взагалi, на стан Iншого, а також на "внутрiшнiй досвiд" можна лише натякнути. I якщо у тої чи iншої людини були подiбнi стани, то вона сприйме i зрозумiє. Якщо ж нiчого подiбного у внутрiшньому свiтi людини не було, то вона нiчого i не сприйме, не зрозумiє, адже стан Iншого, а також "внутрiшнiй досвiд" занадто сокровеннi стани. Вони до певної мiри iндивiдуальнi i неповторнi. Тому такi стани через натяк сприймуть не всi люди, а лише деякi.
   Стани людини, подiбнi стану Iншого, детально описанi у фiлософiї екзистенцiалiзму. А коли справа торкається того, що екзистенцiальний внутрiшнiй свiт людини проектує створення людиною себе задля життєвих орiєнтацiй в майбутньому, то це мало торкається безпосередньо стану Iншого як процесу очищення. Проектування пов'язане iз розсудливою дiяльнiстю людини, а стан Iншого - це розпад всiх непотрiбних розсудливих проектiв людини. "Внутрiшнiй досвiд" Батая теж протистоїть проектним розсудливим проявам людини. Тут Батай каже про "граничний досвiд" як вiдкритiсть до всього можливого. Можливiсть взагалi - це основа необхiдностi усiлякої релiгiї i усiлякого мистецтва. Релiгiйно-мiстична культура i мистецтво, даруючи людинi можливостi, надихає її, вселяє в неї надiю.
   Оголошення Фрiдрiхом Нiцше того положення, що "Бог вмер", зовсiм не анулює в людинi стан Iншого, який переживається як щось вище, недосяжне, як священне i абсолютне, як стан, вище якого нiчого не може бути. Людина свої переживання стану Iншого може пов'язувати з iдеєю Бога. При цьому в рiзних судженнях релiгiйних людей iдея Бога як обмежує свободу iндивiда, так i дає цю свободу. Розкриваючи свiй "внутрiшнiй досвiд", Жорж Батай доводить, що Бог як певний досвiд вказує на трансгресiю меж буття i дає безмежнi можливостi. Цi можливостi не обмежує релiгiйна мораль. При цих можливостях людина вiльна i вiдкрита своєму iснуванню.
   Стан Iншого припускає наявнiсть i трансцендентного i iманентного. Тут трансцендентне - це перехiд в якiсно новий стан. Стан Iншого - це зовсiм iнший стан людини. Але стан Iншого - це одночасно i iманентний, адже цей стан є вiдчуття безмежностi як iманентнiсть iндивiда. Хоча з приводу "внутрiшнього досвiду" є багато суперечливих думок. Жан Поль Сартр вказує, що "внутрiшнiй досвiд" має таку трансцендентнiсть як негативнiсть, спрямовану на самоусунення, перетворення на Нiщо. Iншi фiлософи доводять, що трансцендентнiсть вiдсутня тому, що є iманентнiсть. Тобто припускається те положення, що стан людини не може мати одночасно i трансцендентнiсть й iманентнiсть. Але стани людини бувають настiльки своєрiдними, що такi припущення можуть не вiдображати реального стану речей.
   Гетерологiя оперує такими категорiями: гетерогенна реальнiсть, гетерогенний об'єкт, гетерогенний суб'єкт, гетерогенне сприйняття. Останнє, гетерогенне сприйняття, в роздумах Жоржа Батая спiввiдноситься з дологiчним мисленням людини, пов'язане з невпорядкованiстю i амбiвалентнiстю. Та про яку невпорядкованiсть, амбiвалентнiсть або дологiчнiсть може йти мова, якщо стан Iншого просто призупиняє в людинi все непотрiбне. Логiчне воно чи нелогiчне або дологiчне, впорядковане чи невпорядковане - все це призупиняється в проявi, якщо воно непотрiбне. Тому синонiмiчну назву стану Iншого можна дати як СТАН ПРИПИНЕННЯ (TERMINATION STATE).
   Ще одна важлива категорiя гетерологiї - це гетерогенна реальнiсть. Гетерогенна реальнiсть розумiється як сила потрясiння. Ця сила стимулює в людинi прояв "граничного досвiду", який дає можливiсть проявитися в людинi його таємному. Прояв таємного йде через iнтуїтивнi прозрiння. Тому Жорж Батай у подальших своїх роботах повертається до питання важливостi iнтуїтивного пiзнання. Його "внутрiшнiй досвiд" - це iнтуїцiя як дологiчне сприйняття людини в поточний момент.
   Основоположна iдея гетерологiї - це iнтуїтивне сприйняття потрясiнь, тобто сприйняття гетерогенної реальностi. Тут Батай зводить i "внутрiшнiй досвiд", i "граничний досвiд" до iнтуїтивних прозрiнь. У своїй роботi "Теорiя релiгiї" (Батай 2000: 14-109) Жорж Батай втiлив головну iдею гетерологiї, за якою автор "граничний досвiд вiдсилає до iнтуїтивного сприйняття гетерогенної реальностi" (Шутов 2016: 26).
   У гетерологiчних теорiях Жорж Батай розкриває розумiння суверенностi. Тут сувереннiсть визначається як вiльне буття, в якому людина самовизначається i в якому вона обумовлена лише собою. За Батаєм сувереннiсть не можна пiзнати рацiонально. Через це сувереннiсть розумiється в традицiї мiстицизму. Мiстичнi вищi стани мiстика теж неможливо пiзнати рацiонально. I стан Iншого не можна пiзнати рацiонально. Але який там може бути рацiоналiзм, коли цей стан є СТАН ПРИПИНЕННЯ (TERMINATION STATE). Жорж Батай зазначає, що стан суверенностi протилежний пiзнанню. Пiзнання - не суверене. Цим сувереннiсть подiбна до стану Iншого. Адже в станi Iншого теж процесiв пiзнання не вiдзначається. I яке може бути там пiзнання, коли цей стан є СТАН ПРИПИНЕННЯ (TERMINATION STATE).
   За Батаєм зрозумiти сувереннiсть можливо лише через "внутрiшнiй досвiд". Тобто сувереннiсть є фактично властивiстю цього досвiду. Сувереннiсть як самодостатнiсть особистостi є властивiстю стану Iншого. Отже мова йде про певний стан, який у рiзних людей має свої вiдтiнки. Однак цей стан має i свої незмiннi особливостi. Через такi категорiї, як внутрiшнiй досвiд i сувереннiсть, Жорж Батай реалiзує власну гетерологiчну концепцiю. Але його внутрiшнiй досвiд i сувереннiсть зовсiм вiдстороненi вiд розсудливого пiзнання людини. Гетерологiчнi концепцiї iнших фiлософiв постмодернiстського спрямування все ж таки якось поєднують граничний досвiд, внутрiшнiй досвiд людини, стан Iншого з розумом, з розумовим пiзнанням. Основа ж гетерологiї Жоржа Батая - це процес усвiдомлення i вивiльнення афективних iмпульсiв. Цi процеси не потребують участi розуму. Участi розуму не потребує стан Iншого, його спонтанний прояв. Не потребує тому, що це СТАН ПРИПИНЕННЯ (TERMINATION STATE) непотрiбного. Але розум так чи iнакше дiє, коли ми оцiнюємо цi особливi стани свiдомостi.
   Гетерологiя, гетерологiчна концепцiя Жоржа Батая почалася в 1930-тi роки, а закiнчила своє становлення в його роботi "Теорiя релiгiї". В цiй роботi "Граничний досвiд" розкриває людинi гетерогенну реальнiсть через iнтуїтивне сприйняття.
   В "Теорiї релiгiї" свої гетерологiчнi роздуми Жорж Батай починає з посилання на роботу Олександра Кожева "Вступ до прочитання Гегеля", в якiй вiн помiчає, що "На вiдмiну вiд знання, яке пiдтримує людину в станi пасивного заспокоєння, бажання втягує його в занепокоєння" (Батай 2000: 6). I дiйсно, Батаєм вибрано стан Iншого, який зафiксував у своїх творах ще Гегель, про який мав роздуми Кожев. Адже стан Iншого якраз i є стан пасивного заспокоєння, стан вiдсутностi бажання. Та якщо ми фiксуємо стан вiдсутностi бажання, то цей стан тимчасовий, на певний час. Адже людина не може iснувати взагалi поза потребами i бажаннями. Однак стан вiдсутностi бажання iснує. Iснування такого стану постмодернiстська культура фiксує. Так Юлiя Кристева, наводячи як приклад думки Стефана Малларме вказує на те, що у людей таке присутнє, коли вони "вже не мають потреби у зовнiшнiх враженнях" (Кристева 2004: 273). Постмодернiзм стан вiдсутностi бажання приписує мiстичному спогляданню, коли "за бажанням якогось наукового спостереження вiдбувається мiстичне споглядання" (Делез 1992: 210). Тобто мiстичне споглядання не має бажання. Його не має i стан Iншого. Але стан Iншого, в якому немає бажання, виникає спонтанно за компенсаторними механiзмами. У мiстицизмi ж ми зiштовхуємося з певними практиками, якi пригнiчують бажання. "Релiгiйна мiстика проявляється в перiоди конфлiктiв, в яких тi чи iншi бажання людини пригнiчуються" (Хаксли 1992: 34). В певних соцiальних умовах людина бажає позбутися своїх прихильностей. Тому вона переходить до мiстичної практики, щоб позбавити себе усiляких бажань. Доходить до того, що мiстик прагне позбутися бажання виконувати волю Божу. Так "Екгарт йде так далеко, що постулює: людинi не слiд навiть бажати виконувати волю Божу, оскiльки це теж одна з форм жадiбностi. Людина, що не має бажань, - це людина, яка нi до чого не прагне: в цьому сутнiсть концепцiї вiдсутностi прихильностi до чого-небудь у Екгарта" (Фромм 1990: 69). Але мiстична практика може спiвпадати й зi спонтанними проявами певних станiв свiдомостi, станiв, якi компенсують недолiки, припиняють непотрiбнi дiї. Так "йогiвське самадхi або буддистськi дхьяни, стани-свiдоцтва, в яких самовладання настiльки велике, що зовнiшнi стимули майже або зовсiм не впливають" (Уолш, Воон 2006: 38). Такий стан в релiгiйнiй фiлософiї позначається як стан Бога. Характеристикою цього стану є безпристраснiсть. Про безпристраснiсть говорить мiстицизм протягом всiєї iсторiї. Про безпристраснiсть каже мiстицизм i Плотiна, i Льва Шестова. Так Лев Шестов зазначає, що "Бог абсолютно безпристрасний, йому нiчого не потрiбно. Це - аксiома Плотiна" (Шестов 2001: 279). Про те, що в цьому станi людинi нiчого не потрiбно, каже i сучасна психологiя, психологiя ХХ столiття. Так про це говорить Абрахам Маслоу, розглядаючи пiковi переживання людини, якi, за його розумiнням, є досвiдом самодостатнiм. Людина, яка переживає такий стан самодостатностi вiдчуває, що "це досконалий, повний досвiд переживання, якому бiльше нiчого не потрiбно. Це самодостатнiй стан" (Маслоу 1997: 114). Абрахам Маслоу, розглядаючи релiгiйно-мiстичну культуру, зазначає, що в такому станi, коли у людини вiдсутнi бажання, вона стає богоподiбною. Тобто дослiдник малює певний досконалий стан, позначаючи його як пiкове переживання. Тут Абрахам Маслоу говорить, що "ми маємо пам'ятати, що боги зазвичай розглядаються як тi, хто не має потреб, бажань, недолiкiв у чомусь i задоволенi всiм. В цьому сенсi немотивоване людське буття стає богоподiбним" (Маслоу 2002: 237-238). Це богоподiбне людське буття вiдображено не тiльки в сучаснiй психологiї, а i в фiлософiї, яка зазначає, що така самодостатнiсть людини, коли їй нiчого не потрiбно, коли у неї нема бажань, така пасивна самодостатнiсть все ж таки виникає у людини через її активнiсть. А в такiй активностi присутнє бажання. Тобто "замiсть самостi, яка ґрунтується на самiй собi, самодостатнiй, самостi, яка може дозрiти тiльки через активну зустрiч зi свiтом, тут ми маємо самiсть не автономну, а самiсть, яка захоплюється Сбразами, бажаннями, спонуканнями" (Бисвангер 1999: 47).
   Враховуючи думки своїх попередникiв, постмодернiзм у своїй фiлософiї i гетерологiї Iншого говорить про вiдсутнiсть бажань в цьому станi. Також помiчено, що людина вiдчуває себе над проявами свого тiла. Гетерологiчнi дослiдження Жоржа Батая вказують на те, що людина може мати позатiлеснi переживання. Психологiя має дослiдження з цього приводу. В таких станах людина отримує таке враження, що "дух або душа - дiйсно залишає тiло пiд час такого переживання" (Ревонсуо 2013: 294). Але гетерологiчнi дослiдження Жоржа Батая вказують ще й на те, що при таких станах у людини присутня свiдомiсть. Жорж Батай задає питання, що вiдчувається "до усвiдомлення себе як безплотної iстоти, але при цьому надiленої свiдомiстю?" (Батай 2000: 13). Вiдповiдь на це питання полягає в тому, що є такий стан, коли людина вiдчуває себе поза межами свого тiла, але стан свiдомостi не втрачається, свiдомiсть присутня. Проте ця свiдомiсть безпосередня. Безпосереднiсть притаманна i тваринам. Жорж Батай у своїй гетерологiї перед тим, як розглядати людське, розкриває тваринне. Тут "тваринний початок уявляється втiленням безпосередностi або iманентностi" (Батай 2000: 14). Але саме гетерологiчнi роздуми у Жоржа Батая починаються з того моменту, коли вiн розглядає здатнiсть людини сприймати себе ззовнi. "Ми спроможнi ясно i чiтко пiзнати самих себе тiльки з того моменту, коли сприймаємо себе нiби збоку, як когось iншого" (Батай 2000: 28). Цей "iнший" розглядається гетерологiєю як стан Iншого, який призупиняє непотрiбнi дiї людини, тож розглядається постмодернiзмом як особливий стан свiдомостi. Постмодернiзм оцiнює цей стан як священний. Постмодернiзм оцiнює священне i знаходить його цiнним. Але Жорж Батай у своїй гетерологiї це священне вiдсторонює вiд божественного. Батай взагалi "спрямував власну увагу до мiстичних пошукiв i документально засвiдчив свою атеїстичну духовну подорож" (Iрвiн 2003а: 35). Тому божественне Жорж Батай розумiв своєрiдно. Для нього "все, що має вiдношення до священного, є привабливим i сповнене вiчної цiнностi, але в ту саму мить воно ж становить загрозу по вiдношенню того безхмарного i безбожного свiту, який є притулком людства" (Батай 2000: 34).
   Постмодернiзм в гетерологiї пов'язує стан Iншого з мiстицизмом. Це стан мiстикiв, якi заперечують впорядкованiсть дiйсностi. Через заперечення iснуючої дiйсностi мiстик отримує iншу дiйснiсть, мiстичну. За Батаєм "чим сильнiше заперечення дiйсного свiтопорядку, тим в бiльшiй ступенi воно сприяє встановленню порядку мiстичного" (Батай 2000: 45-46).
   Характеристики стану Iншого, представленi Жоржем Батаєм в його роботi "Теорiя релiгiї", багато в чому подiбнi до тих характеристик, якi ми спостерiгаємо у творах релiгiйно-мiстичної культури, в лiтературi i мистецтвi. У Батая мова йде про iманентнiсть, тобто безпосереднiсть, "при якiй не iснує нi вiдмiнностей, нi меж", а "людина у тiй мiрi, в якiй являє собою безмежну iманентнiсть... виявляється чужою собi самiй" (Батай 2000: 42).
   У творах мiстикiв ми постiйно зустрiчаємо опис такого стану людини, при якому немає вiдмiнностей, а людина - чужа собi самiй. Цей стан з'являється, коли з'являється стан Iншого. Тут людина чужа собi самiй як застарiлiй. Людина втрачає себе застарiлу, але оновлюється тим, що припиняються її непотрiбнi дiї. Цi процеси йдуть у глибинах людської особистостi. Цi процеси глибинно iнтимнi. Жорж Батай у своїй роботi "Теорiя релiгiї" теж долучає нас до "iнтимностi свiту божеського" (Батай 2000: 44). Батай на прикладах релiгiйного досвiду демонструє нам стан Iншого. Ця демонстрацiя вiдбувається, коли Батай каже, що "в основi жертвоприношення лежить принцип руйнування" (Батай 2000: 43). Адже в основi стану Iншого теж лежить принцип руйнування, руйнування всього застарiлого, непотрiбного, дрiб'язкового. Тут iде процес очищення, процес глибоко iнтимний. Це "iнтимне неможливо передати звичайними словами" (Батай 2000: 51). Про неможливiсть передати словами певний стан людини каже мiстична культура протягом всiєї своєї iсторiї. Так, наприклад, буддизм каже про вищу реальнiсть i про неможливiсть якось її описати. "Сутнiсть, природа цiєї вищої реальностi, згiдно вченню Махаяни не може бути висловлена словами або описана" (Завадская 1977: 15). Тут мова йде про вищу реальнiсть, а отже i про вищий стан людини. "Релiгiйний досвiд, коли вiн досягає самих своїх вершин (або глибин), стає невимовним" (Вейдле 2001: 194). Тобто найвище неможливо висловити словами. Фiлософiя цю неможливiсть розумiє по-рiзному. Однi вважають, що релiгiйне саме по собi є невимовним. "Сфера релiгiйного - це сфера невимовного (що не можна показати), "мiстичного" (Грязнов 1990: 245). Iншi шукають в релiгiйному те конкретне, що неможливо висловити мовою. Так "свобода, як i благодать, не може бути висловлена мовою причинностi" (Марсель 1995: 143). Так звужується пошук - вiд загального розумiння релiгiйного до певних особливостей. Проте це узагальнення може i розширюватись. Тодi до невимовного потрапляє i мистецтво. До таких суджень вдається Людвiг Вiтгенштейн, який "в релiгiї, мiстицизмi i мистецтвi... вважав їх незрозумiлими, насправдi невимовними" (Паскаль 1993: 135). Але в постмодернiзмi, в її гетерологiї, склались такi тенденцiї, що для певних вищих станiв, у тому числi i для стану Iншого, неважлива їх назва. Iм'я для них "не грає нiякої ролi, мова йде про неiменоване" (Лиотар 2004: 91). У всякому разi постмодернiзм з цього приводу нiчого радикально нового не каже. Тут все в рамках традицiї. А сама незалежнiсть, яка iснує у людини в станi Iншого, тимчасова. Так Жорж Батай помiчає, що "свiт речей чiтко утримує нас у своїй залежностi" (Батай 2000: 53). Тому стан Iншого зi своєю незалежнiстю є тимчасовий стан. Бiльш того, це стан, який рiдко i ненадовго вiдкривається в людинi у своїй повнiй силi. Це стан компенсаторного характеру, iманентний стан. I це чiтко розумiв Жорж Батай. Вiн зазначав, що "якби людина безоглядно дотримувалася iманентностi, то вона зрадила б своєму людському началу" (Батай 2000: 55). А так все це - тимчасове.
   У своїх гетерологiчних концептах Жорж Батай висвiтлює питання того, через що людина може володiти собою. Адже в людинi є протирiччя мiж вольовими зусиллями i емоцiями. Ми не можемо повнiстю оволодiти собою через емоцiйну сферу, однак ця сфера нам потрiбна. Емоцiї пiдказують людинi що саме змiнилося в навколишньому середовищi. Вольовi зусилля i цiлеспрямованiсть вiдривають людину вiд цього середовища. Людина ставить перед собою мету, включає волю i йде до цiєї мети, обмежуючи вплив тих чи iнших стимулiв ззовнi, звужуючи i не враховуючи стимули, якi можуть бути важливими. Людина поглинає прагнення втiлити свої намiри, свою мету в життя. Однак навколишнє середовище може змiнитися так, що ця мета може стати непотрiбною. Вольова людина, яка володiє собою, все одно йде до цiєї мети. Хоча ця мета вже непотрiбна. I тут емоцiї вказують на змiни. Але емоцiї можуть нам i заважати. "Однак свiдомiсть, яка не втрачає пильнiсть навiть перед обличчям випробовуваного жаху, вольовим зусиллям вiдмовляється йти на поступки впливу розгулу емоцiй" (Батай 2000: 56). Тобто пильнiсть вiдiграє важливу роль у регулюваннi емоцiйно-вольової сфери людини. I це помiчено не тiльки сучасними фiлософами постмодернiстами, помiчено прадавньою людиною.
   Стан Iншого в текстах Жоржа Батая позначається як iнтимне. До цього iнтимного зводиться релiгiйно-мiстична культура. "Релiгiя, сутнiсть якої зводиться до знаходження втраченого вiдчуття iнтимного, уподiбнюється зусиллям виразної свiдомостi, що прагне до повної самосвiдомостi" (Батай 2000: 59).
   Повну самосвiдомiсть можна розумiти як результат формування i розвитку самосвiдомостi природничим шляхом, коли людина розвивається в суспiльному середовищi. Отримавши повну самосвiдомiсть, людина отримує в собi розвинений механiзм саморегуляцiї. Саморегуляцiя - це один iз компонентiв самосвiдомостi. Рiзнi технiки саморегуляцiї вписанi в продукти культури людства, починаючи з прадавнiх часiв i до сьогодення. Стан Iншого має спонтанно-компенсаторний механiзм саморегуляцiї, коли в людинi припиняються певнi дiї як непотрiбнi. Тому стан Iншого можна назвати станом ПРИПИНЕННЯ. Стан ПРИПИНЕННЯ повертає людину вiд спогадiв про минуле i вiд мрiй про майбутнє - в теперiшнiй час. У Жоржа Батая - це взагалi повернення до миттєвостi. А це можна записати до "цiнностей iнтимного порядку, для якого найвищу цiннiсть становило те, чий сенс полягав у миттєвостi" (Батай 2000: 71).
   Жити в миттєвому - це i є священне, стан Iншого. В цьому немає тiєї рацiональностi i моральностi, про що можна мати роздуми. Тут "не простежується нi рацiональнiсть, нi мораль" (Батай 2000: 73). Але в станi Iншого йде припинення дiй, спонтанне припинення дiй як хибних, непотрiбних. Тобто позасвiдомо, спонтанно йде нищення i руйнацiя того, що поза моральнiстю. Тому не варто стан Iншого, або iншими словами стан ПРИПИНЕННЯ, ставити поза мораллю.
   Стан Iншого у людини трапляється раптово. Людина пробуджується вiд себе старого. Про це багато уявлень ми зустрiчаємо в буддизмi. Саме слово буддизм походить вiд слiв будити, пробуджувати. Будда пробуджений. Слово пробудження вживає i Жорж Батай, коли в своїй гетерологiї говорить про те, що людинi "вiдкривається, як при раптовому пробудженнi, те невловиме, що не пiддається визначенню" (Батай 2000: 76). В цьому станi пробудження людина вiдчуває те, що "завжди вiддiлене вiд неї самої, i з цiєї ж причини - вiд себе самої" (Батай 2000: 76). Це є стан Iншого, стан ПРИПИНЕННЯ. Цей стан Жорж Батай розумiє як надчуттєве. В своїй роботi "Теорiя релiгiї" вiн помiчає, що "це те, що вiдкривається йому шляхом надчуттєвим" (Батай 2000: 76). Але цей стан Iншого як надчуттєве з часом поглинається чуттєвим сприйняттям. Стан Iншого у своїй повнотi може тривати у людини кiлька дiб. У Жоржа Батая це надчуттєве "негайно тоне в потоках продуктiв чуттєвого сприйняття" (Батай 2000: 76).
   Чуттєве сприйняття вiдокремлює. Людина - вiдокремлена iстота. Але самiсть, за Батаєм, є "iнтимне, яке нi вiд чого не вiдокремлене" (Батай 2000: 76). Це iнтимне залишає людину, якщо вона щось каже про це своє iнтимне. Тобто такий прояв знижує силу стану Iншого. У Батая "iнтимне випаровується в ту саму мить, коли воно заявляє про себе" (Батай 2000: 77).
   Стан Iншого так чи iнакше пов'язаний зi споглядальним байдикуванням. Споглядальне байдикування - слова Жоржа Батая можна розцiнювати як розумiння того, що компенсаторнi процеси стану Iншого поглиблюються в моменти вiдсутностi дiї. Посилення стану Iншого потребує "споглядального байдикування" (Батай 2000: 87). Але це регуляторнi компоненти самосвiдомостi, в якi можна вписати й iнтимне Жоржа Батая. Тобто в роботi "Теорiя релiгiї" йде розгляд "самосвiдомостi у вiльних проявах свiтопорядку iнтимного" (Батай 2000: 96). Тут самосвiдомiсть, перш за все, є процес набуття самого себе. Але це може бути той момент, "коли на свiдомiсть в процесi подiбного набуття самого себе сходить просвiтлення" (Батай 2000: 96).
   Про просвiтлення каже буддизм. Про просвiтлення каже християнство. Тут просвiтлення виступає як перетворення. Про просвiтлення кажуть язичники в своїх медитативних практиках очищення. Про просвiтлення каже сучасний постмодернiзм в своїх гетерологiчних роздумах. Але сучасний постмодернiзм розглядає рiзнi рiзновиди просвiтлення. Так Жорж Батай каже про те, що "просвiтлення свiдомостi не забарилося позначитися на виробленнi рацiональних пiдходiв у пiзнавальному процесi" (Батай 2000: 97). Однак таке просвiтлення слiд розумiти як iнсайт, як осяяння в процесi творчостi. Стан Iншого - це таке просвiтлення, яке припиняє взагалi прояви людського "я" як застарiлого, яке перетворює це "я". Результатом таких процесiв можуть бути продукти творчостi, а може i не бути цих продуктiв, оскiльки оновлене i очищене людське "Я" i є продуктом.
   Дослiджувати стан Iншого складно, тому що це доволi iнтимний стан. Тут термiн Жоржа Батая "iнтимне" використовувати слушно, адже стан Iншого - суб'єктивний, iндивiдуальний, особистiсний. Вiн вiдрiзняється певними особливостями. Але Жорж Батай каже про можливiсть рацiонально дослiджувати феномен Iншого, за його термiнологiєю дослiджувати "феномен iнтимного". Вже рацiональнi пiдходи "починають використовувати i для пiзнання свiтопорядку iнтимного" (Батай 2000: 97). Адже як важливе "в процесi самосвiдомостi iнтимне виявляється у фокусi якоїсь лампи" (Батай 2000: 99).
   Постмодернiзм в своїй гетерологiї вiрно фiксує сам стан Iншого. Фiксацiя торкається того, що стан Iншого проявляється на тлi виразної свiдомостi. Бiльше того, стан Iншого проходить на тлi загостреної свiдомостi, пiдвищеної пильностi, абсолютної ясностi свiдомостi. Тут "люди йдуть в мiстичне споглядання, що... має на увазi стан "наднеспання" (Ясперс 1997: 184). Це помiчає i Жорж Батай, коли вказує на те, що "вiдновлення свiтопорядку iнтимного вiдбувається на тлi виразної свiдомостi" (Батай 2000: 99).
   Ясна, загострена i виразна свiдомiсть, тобто наднеспання, а також пильнiсть, провокують появу в людинi стану Iншого. Той, хто пильний i спостерiгає себе нiби збоку, постiйно перебуває в теперiшньому часi, має отримати як нагороду стан Iншого. Цей стан Iншого, у роботi Жоржа Батая "Теорiя релiгiї", позначений як iнтимне. Це iнтимне має прояв, коли у людини є прагнення до набуття виразностi свiдомостi. Батай встановлює закономiрнiсть, за якою наскiльки буде сильним "прагнення до набуття виразностi свiдомостi, настiльки виразно буде проступати й iнтимне" (Батай 2000: 100). Iнтимне є божеське. Тут термiни переходять однi в iншi. Термiн "стан Iншого" змiнюється на термiн "iнтимне", а термiн "iнтимне" - на "божеське", i навпаки. Хоча розглядається фактично один i той самий феномен, один i той самий стан. Як ми вже говорили, цей стан у людинi з'являється ненадовго. Жорж Батай помiчає, що "божеське вiдрiзняється швидкоплиннiстю своїх проявiв" (Батай 2000: 100).
   Стан Бога, Божеське - це умовна назва. Цей стан i є стан Iншого, це i є iнтимне. В такому разi стан, який ми дослiджуємо, виходить за межi релiгiйно-мiстичної культури. Цей стан загальнолюдський, притаманний усiлякiй людинi як компенсацiя, компенсаторний процес припинення непотрiбних дiй, компенсуючи неможливе, очищення вiд всього застарiлого в психiцi. Це розумiє i постмодернiстська фiлософiя в своїй гетерологiї. Це розумiє i Жорж Батай. У своїй гетерологiчно спрямованiй роботi "Теорiя релiгiї" Батай вказує на те, що "прилучення до царини iнтимного, безумовно, може виходити за рамки мiстицизму" (Батай 2000: 100). "Iнтимне являє собою те, що знаходиться на межi виразного свiдомостi, коли неможливо розрiзнити в iнтимному нiчого певного" (Батай 2000: 100-101). I тут нiчого певного не може бути, оскiльки iнтимне, тобто стан Iншого, - це коли припиняються дiї як непотрiбнi, нищаться хибнi образи. Людина щось робить не те, що потрiбно робити, i раптом "припиняється це роблення, як непотрiбне" (Мурашкин 2020: 474). Тобто зупиняються процеси iнтелектуального i чуттєвого характеру якi обслуговують дiї людини. Проте свiдомiсть, яка реєструє цей стан, залишається, свiдомiсть - така, що пильнує, iснуюча.
   Стан Iншого виникає через свiдомiсть i самосвiдомiсть людини, коли максимально включено цi процеси. Але цi процеси можуть бути i вiдстороненими. Вiдомо, що страх паралiзує роботу свiдомостi i самосвiдомостi; людина втрачає пильнiсть. Тому релiгiйно-мiстична культура, а також мистецтво так активно пропагують потребу пильнувати, спостерiгати за собою, засвiдчувати свої спонукання. До медитативних практик рiзних мiстичних напрямкiв входить вправа пильнування, спостерiгання за собою.
   Постмодернiзм в гетерологiї помiчає, що страх паралiзує свiдомiсть i стає на завадi руху до досконалостi. Жорж Батай зазначає, що "про страх нам вiдомо тiльки те, що вiн незмiнно супроводжує стан неможливостi дiяти свiдомо" (Батай 2000: 101).
   Регуляторнi механiзми самосвiдомостi мають можливiсть приводити до рiвноваги свiдому дiяльнiсть людини i одномоментнi пориви. Тобто "в процесi самосвiдомостi здiйснюється вiдхiд вiд вирiшення дилеми, в основi якої лежить вимога одночасно дотримуватися одномоментних поривiв i здiйснювати свiдому дiяльнiсть" (Батай 2000: 101).
   Стан Iншого може виникнути, коли в розвитку самосвiдомостi настане вищий ступiнь розвиненостi i людина зможе легко подивитися на себе зi сторони. В постмодернiстськiй фiлософiї ми можемо зустрiти подiбнi думки. Так Жорж Батай з приводу набуття iнтимного (а його iнтимне подiбне стану Iншого) встановлює таку особливiсть, що для набуття iнтимного "свiдомостi потрiбно досягти найвищого ступеня виразностi" (Батай 2000: 102).
   Але питання в iншому: навiщо потрiбен цей вищий ступiнь виразностi свiдомостi i самосвiдомостi? Навiщо потрiбна компенсацiя, яка нищить непотрiбнi дiї в людинi? Адже стан Iншого - це припинення дiй як непотрiбних. "Припиняється це роблення як непотрiбне" (Мурашкин 2020: 474).
   Виникає одне питання: який сенс в тому, що припиняються непотрiбнi дiї, непотрiбна дiяльнiсть? А сенс полягає в тому, що руйнується мiлка дiяльнiсть, неважлива, дрiб'язкова дiяльнiсть. Руйнується дрiб'язковiсть взагалi. I в цьому є сенс. Людина звiльняється вiд неважливого, мiлкого, дрiб'язкового в своєму життi i залишається з усiм важливим i значущим у своїй дiяльностi. А це потреба нашого часу - звiльнення вiд усього дрiбного, незначного, неважливого i дрiб'язкового. Iнформацiйна цивiлiзацiя розростається, i людина може легко заблукати i загубитися серед мiлкого, дрiбного, дрiб'язкового i незначного.
   Постмодернiзм все це побачив i зафiксував у своїх творах. Так Жорж Батай помiчає, що мить "зi страху втратити час крадькома провертає силу-силенну дрiбних справ, чим i виправдовує свою нищiвну характеристику дрiб'язкового i незначного" (Батай 2000: 105). А стан Iншого рятує вiд всього цього. Рятує тому, що руйнує всiлякi застарiлi уявлення, про тi чи iншi предмети. Йде "руйнацiя предметiв як таких на рiвнi свiдомостi" (Батай 2000: 105). Важливим є "прийняття того факту, що предмети виявляються розчиненими, зруйнованими в одну мить вiд дотику iнтимного, i це лежить в основi виразної самосвiдомостi" (Батай 2000: 105).
   Iнтимне Батая в його гетерологiї - це i є стан Iншого, який вiдсiває i вибраковує у людини дрiб'язкове, руйнуючи це дрiб'язкове. Жорж Батай вiдзначає, що "я руйную його на рiвнi своєї виразної свiдомостi" (Батай 2000: 105).
   Виразнiсть свiдомостi. Через цю виразнiсть виникає стан Iншого, властивiстю якого по-перше, є руйнацiя всього дрiб'язкового в дiяльностi людини. Другою важливою особливiстю стану Iншого є те, що людина абсолютно володiє собою. Вона стає володарем над собою. В людинi перестають iснувати протирiччя, сумнiви. Вона стає цiлiсною, досконалою. Повнота стає її характеристикою. I їй нiчого не потрiбно. Людина стає самодостатньою. Все це трапляється через виразнiсть свiдомостi. Тому в релiгiйно-мiстичнiй культурi, а також у мистецтвi, яке вiдображає досконалiсть людини, настiльки важливою є медитативна практика усвiдомленостi. Ця практика iснує для того, щоб отримати подiбний стан. Адже стан Iншого - це стан абсолютної спонтанностi, раптовостi.
   Гетерологiя постмодернiзму теж помiчає таку характеристику стану Iншого, як владнiсть. Жорж Батай зазначає, що владнiсть iснує, "якщо нам особисто вдається досягти найвищої мiри виразностi свiдомостi" (Батай 2000: 108).
   Науковi дослiдження встановлюють "бiполярну модель свiдомостi - мiж сонливiстю i "наднеспанням", - отож максимум ясностi виявляється посерединi" (Ясперс 1997: 184-185). З цього максимуму ясностi трапляється стан Iншого. В цьому станi є потреба. Тому "люди йдуть у мiстичне споглядання, що в неявнiй формi має на увазi стан "наднеспання" (Ясперс 1997: 184).
   Постмодернiстська фiлософiя, в своїй гетерологiї з приводу стану Iншого, спирається у своїх думках на модернiзм, тобто на видатнi твори фiлософiв ХХ столiття, а також їхнiх попередникiв. Жорж Батай у своїй роботi "Теорiя релiгiї" подає список iмен фiлософiв, на твори яких вiн спирається в своїх роздумах. Це такi видатнi iмена, як Жорж Дюмезiль, Емiль Дюркгайм, Макс Вебер та iншi. Тобто постмодернiзм у своїх роздумах особливо не вiдривається вiд вже започаткованого i напрацьованого матерiалу з приводу предмета своїх дослiджень. Тут фiгурують i науковi дослiдження, i мiстична документалiстика, i атеїстичнi твердження, i теологiчнi роздуми, i мистецькi уявлення. Стан Iншого - це стан глибинного духовного прояву людини, i вiн потребує дослiджень з рiзних напрямкiв культури.
   Мiсце гетерологiї в фiлософiї постмодернiзму є значним в силу того, що Iнший тут розглядається як певний стан людини, стан значний i важливий тому що вiн, цей стан, компенсує недолiки, очищує психiку вiд забобонiв даючи можливiсть для творчої свободи, стан який просто знiмає стрес.
  
  
  
  

Роздiл 2. ГЕТЕРОЛОГIЯ I АПОФАТИЧНИЙ
МIСТИЦИЗМ

  
   Гетерологiя i апофатичний мiстицизм як тематика все ж таки потребують розглядати взагалi усiлякий мiстицизм, усiлякий мiстичний досвiд. Адже "Священна сила зосереджена в принесеннi жертви, але, на думку Батая, жертва включає в себе мiстичний досвiд" (Iрвiн 2003: 376).
   Термiн "гетерологiя" Жоржа Батая, з його розумiнням стану Iншого, чiтко поширюється на дослiдження iнших фiлософiв постмодернiстського напрямку. Прикладом можуть бути роботи Жака Дерида. Адже в цих роботах теж йде мова про стан Iншого. Цей стан подiбний стану про який каже Жорж Батай.
   Дослiдники постмодернiзму знаходять розумiння Iншого як "Абсолютного Iншого" (Гурко 2001: 203). Цей Абсолютний Iнший представлений як нiщо, як Бог. Тому тут однаково "говорити про нiщо - про Бога, про Абсолютного Iншого" (Гурко 2001: 203). Тут "становлення-нiщо як становлення-собою, або як становлення-Богом, є становлення як породження iншого" (Деррида 2001: 213).
   Гетерологiя в постмодернiзмi стан Iншого розглядає в контекстi апофатичного мiстицизму як певний стан мiстика, коли є прояв негацiї, заперечення. Однак постмодерн в цiлому, що притаманне i гетерологiї як її частинi, йде ще далi; вводиться контекст деконструкцiї як денегацiї, тобто подвiйного заперечення. Це не те дiалектичне заперечення за законом заперечення заперечення, де йде творення нового. Денегацiя - це вiдмова вiд буттєвостi, це просто подвiйне заперечення. Але таке подвiйне заперечення не пояснює сутностi станiв, якi трапляються у мiстика, що сповiдує апофатичний мiстицизм. Таке подвiйне заперечення нагадує практику брахманiзму, практику джнанi-йоги, коли адепт використовує психологiчну технiку, кажучи "нетi, нетi", тобто "не те, не те" заперечуючи i вiдштовхуючи думки якi приходять йому в голову i вiдволiкають його.
   Стверджуючи те чи iнше про предмет пошуку, тобто про стан мiстика, стан Iншого як про iншу сторону свiту, постмодернiзм в своїх гетерологiчних роздумах каже про те мiсце яке знаходиться лише в нас самих. Тобто все зводиться до людини, до її станiв. Це подiбне гетерологiї Жоржа Батая.
   У пошуках особливих станiв свiдомостi постмодернiзм починає свiй розгляд з прадавнiх часiв, з античностi. Розглядається фiлософiя Платона. Розглядається те в цiй фiлософiї, що є тотально iнакшим i абсолютно дистанцiйованим. Проте ця дистанцiйованiсть iснує в самiй людинi як її певний стан. Це те в людинi, що є порожнiм, позалюдським, позапорядком, позабуттєвим, позаiсторичним. Тобто це якась iнаковiсть, яка iснує в людинi як певний стан. Цю iнаковiсть розглядав ще Платон у своїй фiлософiї. Цю iнаковiсть постмодернiзм знаходить як стан Iншого. Цей стан розумiється як нiщо i як все ж таки дещо. В ньому немає подвiйностi, i нiчого не створюється, що мало б мiсце. В ньому нiчого не трапляється. Це стан самодостатностi. Ще Платон ретельно розглядав цей стан, кажучи про первиннiсть свiдомостi. Але його первиннiсть свiдомостi можна також розумiти як метафору, алегорiю практичного характеру, як медитативну технiку в дусi брахманiзму або дзен-буддизму коли кажуть про якесь абсолютне "Я", яке було вiчне i вiд якого все iснує. Це медитативна психотехнiка, котру можна розглядати як концентрацiю на своєму незмiнному "Я", як про незмiннi принципи, коли людина - не конформiстська i свiдомо протистоїть тим зовнiшнiм силам, якi хочуть її зламати. А такi практичнi зусилля можуть приводити до появи в людинi стану Iншого, стану при якому неконформiзм проявляється спонтанно, без усiлякого напруження свiдомостi. Тобто платонiвську первиннiсть свiдомостi можна розглядати не як мову про об'єктивнi положення речей, а як мову про певний стан людського духу, коли людина дивиться на свiт i на себе зсередини себе, зi свого вищого, вiчного, iстинного "Я" як вiчностi. Пiсля платонiзму це вiдбивається i в неоплатонiзмi, i в християнствi, коли Христос каже, що Вiн був i до Авраама; тобто, що вiн був вiчним. Iудеї збентеженi такими промовами, адже Авраам жив задовго до Iсуса Христа. Але Христос каже, що Вiн був ще до Авраама. Хоча об'єктивно Христос народився пiсля Авраама. Отже все це можна розглядати не як свiтогляднi положення, коли перекручено час, а як метафоричнi i алегоричнi висловлювання, де теперiшнiй час перемiщується в минуле, захоплює це минуле, стверджуючись в людинi, яка живе теперiшнiм часом як вiчнiстю. Це можна розглядати як психотехнiку, а не як утвердження об'єктивного положення про первиннiсть свiдомостi.
   З прадавнiх часiв, з часiв античностi, фiлософiя дискутує про мiстичнi стани свiдомостi. Потiм про цi стани дискутує i християнська фiлософiя, розкриваючи поняття апофазису або негативної теологiї. Тут апофазис є розмова беззвучним голосом про найвище, про Бога; або зовсiм мовчання. Та все таки повного мовчання не вiдбувається, адже треба стверджувати дещо, хоча i в негативнiй формi. Для сучасностi негативної форми вже замало. Гетерологiя постмодернiзму вводить денегацiю як подвiйну негативнiсть в контекстi деконструкцiї. Але ця деконструкцiя постмодерну розмежовується з негативною теологiєю. В деконструкцiї є руйнiвний потенцiал. А в негативнiй теологiї є надбуттєвiсть. Але подiбнiсть деконструкцiї i негативної теологiї вмонтовується, коли виникає потреба якось розкрити тайни таємного, того, що невиразне, несказане, недоступне, мiстичне, i все ж таки якось в розмовi виразити, вiдкрити для показу. Проблема таємностi вищого стану була i в античному фiлософському мiстицизмi i в християнському апофатизмi i в сучасностi постмодерного Iншого, бо справа в тому, що внутрiшнiй свiт людини для iнших - зачинений. Дещо має прояв, дещо ми дiзнаємося про цей внутрiшнiй свiт. Однак багато чого ми не знаємо. Багато що утаємничується. Є такi стани у людини, що вони невимовнi. Але вони вищi. Таким вищим станом людини є Iнший, про що каже постмодерн в своїй гетерологiї. Проте цей стан - у природi людини. Тому про нього, про цей стан, говорили з прадавнiх часiв. Говорили люди, якi мали цей стан. Вони є вiдвертими, вiдверто розповiдали про те, що з ними траплялося. Цi розповiдi називали одкровенням. I це була основа для людей. Вони теж хотiли мати такий стан, стан рiвноваги, гармонiї. Така подiя як одкровення приводить апофазис людини в стан руху. Вона шукає можливiсть отримати Вищий стан духу, Божественний стан, стан Iншого, стан, при якому немає нiяких проблем, а є рiвновага i гармонiя. Однак ця людина знаходить iншу людину, ту, що мала в собi цей Божественний стан. Цей Божественний стан - невимовний. Вiн виходить з людських глибин деякими натяками. I коли людина має в собi щось подiбне, то вона зрозумiє, про що йде розмова. Вона iнтуїтивно здогадається.
   Негативна теологiя працює з тим, що через iнтуїцiю проявляє певний досвiд, до кiнця невимовний, невимовний в силу свого багатства, "внутрiшнього (божественного) багатства" (Деррида 2001: 303). З тим самим працює i позитивна теологiя. Але вона називає певнi якостi досвiду, проявляючи активнiсть. Цiєю активнiстю зменшує силу прояву того досвiду, який ми називаємо Iншим. Тим не менш, через поетику апофатичний Iнший, маючи величезне багатство своєї первинної iнтуїцiї, впливає на людей i змушує їх думати про шляхи отримання вищого, Божественного. Навiть через тотальне заперечення позитив проходить в душi людей, надихаючи їх. Тотальне заперечення передає порожнiсть. Ця порожнiсть, утверджуючи себе, наштовхує людей на головне в їхньому життi. Тим самим спрацьовує той непiзнаний Бог, той непiзнаний i непроявлений Iнший. Вiн має прояв у глибинах людської душi. Але це пробивається i на поверхнi. Коли iснує порожнiсть мови, Божественне пробивається на поверхню через усi iншi "розщелини": очi, рухи, мiмiку, манери. Однак i через мову виходить Божественне на поверхню. Ця мова монологiчна, самодостатня, для себе. А через це i для всiх - вказуючи, що повинно вмерти, щоб не заважати рухатися вперед.
   Негативна теологiя своєю мовою розкриває неусвiдомленi установки - зберiгати мовчання, усвiдомлено цiлеспрямовано говорити, зберiгаючи все ж таки мовчання як iстиннiсть, яка заперечує дрiб'язковi прояви людини.
   В гетерологiї постмодернiзм розглядає фiлософськi погляди своїх попередникiв, iнтелектуальнi прояви яких мали характеристики постмодерну. Це такi представники фiлософської думки, як Теодор Адорно, Мартiн Гайдеґґер, Макс Горкґаймер, Вальтер Беньямiн, а ще ранiше - Фрiдрiх Нiцше. Розбираються настанови таких фiлософських сентенцiй, якi вказували на iснування стану Божественного. Розбираються навiть вiдмови говорити про Бога. Вiдмови теж мають свої причини. А наукова думка iснує щоб встановити цi причини. Так наукова думка постмодерну торкнулась Мартiна Гайдеґґера який вiдмовився вiд розмов про Бога. Але розглядаючи буття Гайдеґґер вказує, що Бог має прояв. Для Гайдеґґера Бог має прояв як розмiренiсть буття. Своєю розмiренiстю буття торкається не-iснування. Буття Гайдеґґера - це буття внутрiшнього свiту людини. Адже за Гайдеґґером те не-iснування, те нiщо, яке iснує бiля розмiреностi буття, є джерелом людського страждання. До страждання належить i сама розмiренiсть процесу прояву досвiду Бога. Сам досвiд Бога як буття не має сутностi й iснування в людському просторi. Але має iснування в суб'єктивному просторi людини як Iнший.
   Гетерологiя i її постмодернiстськi дослiдження показали, що розумiння буття, яке розглядає Гайдеґґер, проходить в традицiї мiстицизму. Тому такий розгляд торкається i стану Iншого. Гайдеґґер ввiв багато нового в розумiння буття. Вiн взагалi уникав використання слова "буття". А це вже в традицiї релiгiйно-мiстичної культури. Ця традицiя рекомендує не згадувати слово Бог в суєтi.
   Гайдеґґер слово "буття" пiднiмає до святенностi i рекомендує утримуватися вiд того, щоб використовувати це слово як звичайне. Розмiренiсть буття дає можливiсть мати досвiд, який є станом Бога. Це стан небуття.
   Не-буттєвiсть Бога проявляється через розмiренiсть буття. Цей фiлософський мiстицизм Гайдеґґера нагадує нам мiстику Майстра Єкгарта, коли знаходимо бога в буттi. Деструкцiя постмодерну теж демонструє мiстику в традицiйному планi коли кажуть про стан Iншого як про Божественне, що воно "Є" не те, i не це, не чуттєве, i не розумове, однак якась особлива чуттєвiсть. Не присутнiсть i не вiдсутнiсть, але якась особлива присутнiсть. Не пасивне i не активне, але якась особлива пасивнiсть. Не позитивне i не негативне, але якась особлива позитивнiсть. Не внутрiшнє i не зовнiшнє, але якась особлива внутрiшнiсть, можливiсть дивитися зсередини себе. Не головуюче i не пiдлегле, але є щось головуюче над усiм. Там немає якихось протилежностей, притаманних об'єктивнiй дiалектицi. Але там немає i протилежностей, якi суб'єктивно змiнюються. Якесь завмирання. Таке розумiння Iншого можна вважати не повним апофатизмом. Повний апофатизм - це повне заперечення всього, усiляких характеристик. Така технiка повного заперечення вважається медитативною практикою. А за самим станом Iншого можна закрiпити якусь схильнiсть, що не є повним утвердженням, а тому бачиться якась невиразнiсть. Тут немає повного мовчання, що притаманне апофатизму. Стан Iншого iснує, але про нього - повне мовчання. Таке мовчання можна вважати таким: це - не сам стан, а певна технологiя медитативної практики для отримання певного стану. Хоча характеристика мовчання притаманна i Iншому.
   Iнший - це певний стан. Тому про нього все одно можна щось сказати. Хоча однiєю якоюсь характеристикою його не виявити.
   Гетерологiя постмодернiзму, розглядаючи негативну теологiю встановлює, що все що виникає вiд Бога, є сам Бог; його могутнiсть, могутнiсть його слова. Тут могутнiсть виступає як дар. Могутнiсть як природна властивiсть. Цей дар нагадує нам щось людське, але воно - якесь надлюдське. Виявляючи причини цього явища, постмодернiзм направлений на виявлення того, що стоїть за iменем Бога, за тим явищем, яке має прояв у людинi.
   Бог, або той Iнший, який має прояв у людинi, знаходиться за межами буття, i є не буттєвим. Але, в той же час, вiн є визначенiсть, iснуюча присутнiсть. Бiльше того, Бог, або Iнший - є небуття, як i те, що бiльше нiж буття.
   Гетерологiя постмодернiзму вважає, що розмова про Бога iснує тому, що є потреба в денегацiї; є потреба вiдкидання всього застарiлого, того, що вiджило своє, потреба буття-присутностi або, iншими словами, присутностi теперiшнього часу, нинiшнього як надсутнiсного.
   У своїх нескiнченних роздумах про Бога гетерологiя постмодернiзму так чи iнакше торкається певних характеристик, притаманних людинi. А щоб повнiстю передати стан Бога, Божественного, постмодернiзм все ж таки вдається до денегацiї, тобто до нiгiлiзму, деконструкцiї. Денегацiя небуттєва. Тому вона легко вписується в апофатичнiсть. Тут Бог є Нiщо, яке приносить себе без передумов. У вiдсутностi передумов можна бачити абсолютну спонтаннiсть, яка притаманна Iншому як певному священному стану людини. Це те священне, "чим нiяк неможливо володiти" (Кайуа 2003: 253). Без передумов, тобто абсолютна спонтаннiсть - це становлення-собою, або становлення-Богом. Це i є Нiщо Iншого. Це нiщо проглядається в деконструкцiї постмодерна. I тут Бог виступає в традицiї апофатичного мiстицизму як негативнiсть, яка не потребує доказiв.
   Зробити Бога буттєвим, надати йому сутностi тими чи iншими роздумами - це забути, що початок процесу виникнення сенсу знаходиться поза буттям. I це враховується постмодернiзмом, його негативною детермiнацiєю або денегацiєю.
   Денегацiя - це не дiалектика. Вона нiчого не створює нового. А це знову таки в дусi мiстицизму. Тут головне мiсце посiдає iснування неiснуючого як надбуттєве. Подiбне можна бачити в негативнiй теологiї. До того, як виникла людина - з її словами, iменами, поняттями - було нiщо. В людинi присутнє таке нiщо. Воно поза людськими проявами. Воно є Iнший. Але це Абсолютний Iнший. "Говорити про нiщо - про Бога, про Абсолютного Iншого" (Деррида 2001: 203) - це створювати позабуттєве, створювати позабуттєве для iншої людини.
   Отже постмодернiзм в своїй гетерологiї говорячи про Iншого має на увазi Абсолютного Iншого, або Бога. I тут предмет розгляду зводиться до негативої теологiї в манерi апофатичного мiстицизму, де Бог є небуттєвим. Апофазис - це манера в негативнiй формi. Постмодернiзм помiчає, що якщо Бога розглядати в такiй негативнiй формi, то можна дiйти до висновкiв атеїстичного характеру. Так Жак Дерида вказує на те, що при апофатичностi тематика Божественного нагадує атеїзм. Якщо негативну форму прикласти до "тематики божественного, це може часом нагадувати або помилково сприйматися як атеїзм" (Деррида 2001: 205). Жак Дерида стверджує, що "як певнi форми мiстицизму, апофатичний дискурс завжди мав пiдозру в симпатiї до атеїзму" (Деррида 2001: 205).
   У своїх фiлософських роботах Жак Дерида помiчає, що дослiдження з iсторiї фiлософiї вказують на те, що багато мiстикiв мали нахил майже до повного безбожжя. В їх поемах через метафори передавалася краса, але проглядався свiтогляд, в якому не було мiсця для iстоти, яка створює небо i землю, iснує над природою. Така схильнiсть до атеїзму була поруч з думками якi не мали зв'язку з атеїзмом. Метафоричне мовлення поетичних текстiв мiстикiв вбирало в себе роздуми як атеїстичного так i не атеїстичного характеру. Основне було - це думка про найголовнiше, про те, що наболiло, про можливiсть спасiння вiд загибелi, вiд смертi. Тому тексти негативної теологiї, торкаючись величi i краси, торкаючись поетичностi, говорячи про головне, про спасiння передають те, як має бути в дiйсностi задля цього спасiння, забуваючи про те, як воно є насправдi.
   Те, що каже постмодернiзм гетерологiєю i фiлософiєю Жака Дерида про близькiсть атеїзму i апофатичної теологiї, зазначив ще Лейбнiц. Вiн, дослiджуючи поетичнi твори Анґелуса Сiлезiуса, де проглядається апофатизм, стверджує, що цей апофатизм близький до атеїзму. На цьому акцентує увагу i сучасний постмодернiзм в своїй гетерологiї. Постмодернiзм своєю гетерологiєю показує, що апофатична теологiя, як i негативна теологiя в цiлому, вказує на досягнення межi, вказує на порушення меж, тим самим стверджуючи атеїстичнi положення в свiтоглядi.
   Постмодернiзм у своїх гетерологiчних роздумах розкриває той факт, як апофатизм мiстицизму доходить до атеїзму свiтогляду, переходить до вiдкритого атеїзму представляючи Бога як стан Божественного, стан Абсолютного Iншого, тобто певний стан людини в ряду iнших станiв. Проте цей стан особливий, iдеал для людини.
   Апофатизм є рiзний. Є такий що має спрямованiсть до вищого, Божественного, Бога, до стану Iншого. Але є такий апофатизм, який вiдсторонюється вiд усiлякої спрямованостi. Це пов'язано з певною глибиною i силою прояву Iншого в людинi. Якщо є якась спрямованiсть, то це незначний, легкий прояв стану Iншого, коли людина ще вкручена в потiк власних думок, реагує на них, втрачаючи цiлеспрямованiсть. Але при вищих, глибинних станах Iншого людина завмирає, не реагує i не йде за потоком своїх думок. Вона вiдсторонюється вiд усього дрiб'язкового, неважливого, зайвого. Це є прояв стану ПРИПИНЕННЯ. Iнший як ПРИПИНЕННЯ.
   Той рiвень апофазису, легкий, початковий рiвень, коли в людинi присутня спрямованiсть все одно має в собi момент власного заперечення, того, чого не можна, що дрiб'язкове. Власне заперечення - це смерть для всього зайвого, дрiб'язкового. Такий легкий апофатизм є направленiсть до абсолютно iншого стану, де немає вже цiєї направленостi, бо вже здiйснився цей iнший як iнша людина в глибокому станi Iншого, коли все вже здiйснилося, i автоматично, спонтанно зникло все дрiб'язкове, зайве, упереджене. Тодi зупиняється власний рух бо в ньому є тенденцiї до дрiб'язкового, упередженого, зайвого. Немає творчого сплеску до невiдомого.
   Медитативна технiка припускає усвiдомлення людиною своїх спонукань, думок, вiдчуттiв. Людина спостерiгає i споглядає потiк власних думок, усвiдомлює цей потiк. Це допомагає боротися зi стресом, змiцнює вольовi iмпульси. В апофатичному мiстицизмi присутнє таке засвiдчення. Тут також вказується на засвiдчення про спрямованiсть до Бога. Постмодернiстська гетерологiя i фiлософiя взагалi бачать в таких висловлюваннях подвiйнiсть. Вважається, що тут присутнi i об'єктивнiсть i суб'єктивнiсть. Тобто ми маємо справу з наявнiстю двозначностi. Жак Дерида стверджує, що тут "iснує двозначнiсть витоку i кiнця подiбної спрямованостi: чи виходить вона вiд Бога до нас, чи вiд нас - до Бога?" (Деррида 2001: 207). Постмодернiзм вказує на те, що людина не може визначити саму себе перед подiбною спрямованiстю. У людини не може бути нормального ставлення до себе, якщо перед цим не було вiдповiдного ставлення до iншого. "Ставлення до себе неможливе, якщо спершу не було ставлення до iншого" (Деррида 2001: 207).
   Медитативна технiка припускає рефлексiю, коли людина осмислює себе, коли вона засвiдчує свої прояви. Однак у цьому засвiдченнi постмодернiзм бачить двозначнiсть. Засвiдчує i атеїст, i апофатичний теолог. Але якщо це засвiдчення - про устремлiння до Бога, то тодi атеїст визнає Божественне. Справа в тому, що медитацiя припускає засвiдчення проявiв людини. Це коли людина засвiдчує свої думки, вiдчуття, спонукання. I тодi медитативна технiка iснує поза всiлякої релiгiї. Та коли людиною твориться молитва, тодi є адресат, є спрямованiсть до Бога, тодi є релiгiйнiсть. Це можна розумiти так, що людина спрямовується до iншого в собi. I якщо цей iнший над людиною, над усiлякими її проявами, то нiякої спрямованостi немає. А є Iнший як вище.
   Гетерологiя постмодернiзму, дослiджуючи апофатичну теологiю i мiстицизм, помiчає, що всi висловлювання фiксуються в автобiографiчних жанрах лiтератури. Автобiографiя припускає рефлективнiсть i iнтроспекцiю. Жак Дерида розглядає такий зразок автобiографiї як "Сповiдь" Августина. Дослiджуючи твори Августина, Жак Дерида приходить до висновку, що "творення iстини є для Августина свiдченням" (Деррида 2001: 209).
   При читаннi творiв Августина можна бачити, що йому вiдомо те, що сутнiсть сповiдi i засвiдчення не вмiщенi в досвiд знання. I що це аж нiяк не досвiд пiзнання. I результат - взагалi не знання. Сповiдь Августина - це апофазис. Однак цей апофазис проявляє себе в формi письмового засвiдчення, засвiдчення публiчного. "Сповiдь" як письмове свiдчення творить iстину для бiльш широкого загалу людей. Але сутнiсть i значимiсть цiєї iстини криється в самому процесi свiдчення своїх проявiв, коли людина свiдчить свої прояви. А це, по сутi, медитативна практика. Така практика корисна для людини. Вона зменшує стрес своїм ритмом. Сповiдь Августина має ритм. Читання цiєї сповiдi сприймається, як музичний твiр. I тут ритм вiдiграє важливу роль.
   Дослiдження автобiографiчної "Сповiдi" Августина, якi проводив Жак Дерида, в своєму пiдсумку стверджують те, що це - зразок апофатичного мiстицизму. Цей зразок використовувався й iншими представниками мiстицизму. Наприклад, Майстер Єкгарт посилається на сповiдь Августина, на парадоксальнi висловлювання цiєї сповiдi.
   Апофатичний мiстицизм, який дослiджують фiлософи постмодернiстського напрямку, постає як певна медитативна практика з її парадоксальними, алогiчними висловлюваннями шокуючого характеру. Шокуючi висловлювання взагалi притаманнi не тiльки апофатичному мiстицизму i теологiї, а взагалi всiй релiгiї, де, наприклад, Бог могутнiй поза могутнiстю; де треба пiдставляти праву щоку, коли тебе вдарили по лiвiй, де треба любити своїх ворогiв. Все це шокує. А шоком лiкують шизофренiю.
   За постмодернiстськими твердженнями "Негативна теологiя - аж нiяк не жанр, перш за все тому, що її неможна вiднести до мистецтва, лiтературного мистецтва, навiть якщо мова може йти, як справедливо помiтив Лейбнiц по вiдношенню до Сiлезiуса, про "нiмецькi поеми... поеми прекраснi, хоч i повнi важких метафор" (Деррида 2001: 210).
   Негативна теологiя може стимулювати i активiзувати стан Iншого. А коли є стан Iншого, то перестаєш щось робити як непотрiбне, чим i вiдкриваєш вiдчуття можливого. А можливiсть надихає, вселяє сили. Тому частково можна погодитись з постмодернiстськими судженнями про те, що негативна теологiя не є жанром. Але не можна погодитись з тим, що вона не є мистецтвом, лiтературним мистецтвом. У негативної теологiї нема свого жанру. Вона не є певним жанром. Вона може перебувати i в риторицi, i в поетицi. Але вона як стимулятор можливостi, що надихає людину, присутня в багатьох напрямках культури. Своїм стимулюванням Iншого в людинi негативна теологiя i апофатика актуалiзують стан проти депресiї. Людина, переживаючи стан Iншого, не робить нiчого непотрiбного, коли вiдкриває вiдчуття можливого. А це мета всiлякого мистецтва. Мета надихнути людину, вiдкрити їй хоч якусь можливiсть. Повернути людину до себе, дати можливiсть їй стати тим, чим вона вже є.
   Читаючи всiлякi тексти, де присутня негативнiсть теологiї i апофатичнiсть (поеми, афоризми, фiлософськi сентенцiї), людина в момент читання може знайти себе, стати собою. Їй може вiдкритися стан Iншого, при якому в людинi припиниться прояв усього непотрiбного i вiдкриється якась можливiсть на краще. Людина стане сама собою, творцем. Це в негативних апофатичних творах значиться як народження сутностi з нiчого i переродження в нiщо. "Сутнiсть народжується з нiчого i прагне в нiщо" (Деррида 2001: 212). Але це певний стан Iншого, коли втрачається змiст, хибний змiст, хибне "я", втрачаються iлюзiї, якi пов'язанi з тим застарiлим "я". I виникає досконалiсть. Виникає стан Iншого. Сам цей стан додає людинi для вiдчуття повноти нове, щоб людина була внутрiшньо багатою. Адже Бог є багатство; для нього важлива необхiднiсть iснування "внутрiшнього (божественного) багатства" (Деррида 2001: 303). I тут можна бачити, що постмодернiзм у своїх гетерологiчних тенденцiях орiєнтує на Бога - як на певний стан людини, в якому людинi вiдкриваються можливостi. "Цей шлях до буття, який починається вiд нiщо i як нiщо, як Бог i як Нiщо, як Нiщо само по собi, це народження, яке приносить себе без передумов, це становлення-собою як становлення-Богом - або Нiщо - все це є те, що уявляється неможливим, бiльше, нiж неможливим, найнеможливiшим можливим, бiльш неможливим, нiж сама неможливiсть (якщо розумiти неможливiсть просто як негативну модальнiсть можливого)" (Деррида 2001: 212).
   Коли мова йде про можливiсть неможливого, то це i є та сама деконструкцiя постмодернiзму. Людинi має вiдкриватися можливiсть. Сучасна наука часто нагадує нам про неможливе життя для людини в майбутньому. Ми можемо бачити це в дослiдженнях з астрофiзики. Астрофiзика каже про загибель Сонця, а разом з ним - i про загибель життя на Землi, каже про Туманнiсть Андромеди, яка зiштовхнеться з галактикою, в якiй живе людина. Астрофiзика вимальовує багато космiчних катастроф, якi будуть в майбутньому. В такiй ситуацiї людинi i людству взагалi не залишається нiякої можливостi виживати i жити. Але поза наукою iснують релiгiя, мiстика, мистецтво, якi направленi все ж таки на те, щоб намалювати можливiсть вижити i жити. Постмодернiзм помiчає цю тенденцiю, яка притаманна iнонауковiй картинi свiту.
   Гетерологiя постмодернiзму прояснює те, що через релiгiю, мiстику i мистецтво вiдкривається можливiсть. В цьому i є їх сутнiсть. Вони iснують задля того щоб надихнути людину, посилюючи в нiй можливiсть.
   Деконструкцiя постмодернiзму - це певнi принципи "можливостей, якi розгортаються, деконструкцiя часто визначається як сам досвiд (неможливої) можливостi, найнеможливiшого неможливого" (Деррида 2001: 212-213).
   Можливiсть приходить до людини з виникненням в нiй стану Iншого, коли призупиняються дiї, якi ведуть до неможливого в життi, дiї, якi не дають можливостей в майбутньому. Iнший призупиняє в людинi дiї, якi народжують неможливе, неможливi шляхи до успiху, до ствердження життя. Iнший - це стан коли "можливо, зi смертю" (Деррида 2001: 213). Тобто вiдкривається перспектива, вiдкривається можливiсть. Релiгiйно-мiстична культура каже про можливiсть i пiсля смертi. А це надихає.
   Мiстик i митець переживають стани, в яких розгортається можливiсть для життя. Своїми творчими дiями вони передають стан можливостi iншим людям. В них самих пробуджується цей Iнший, який призупиняє дiї якi ведуть до неможливого, тим самим розчищаючи шлях до можливого.
   Коли гетерологiя постмодернiзму вважає, що становлення-нiщо як становлення-собою є як становлення-Богом, то це нагадує просто виникнення в людинi певного стану свiдомостi. Цей стан позначається Богом i є беззмiстовним, тому що мова йде про становлення-нiщо. Цей стан позначається Богом, але вiн є отриманням людиною самої себе, оскiльки мова йде про становлення собою. Тобто це можна вважати характеристиками певного стану, стану Iншого як Бога. Цей стан Iншого, який розглядає постмодернiзм, властивий i людинi, причетнiй до сучасного мiстицизму, i людинi, причетнiй до мiстицизму прадавнiх часiв. Постмодернiзм Жака Дерида посилається на Анґелуса Сiлезiуса, стверджуючи, що "Становлення-нiщо як становлення-собою, або як становлення-Богом, є становлення (Werden) як породження iншого в тiй мiрi, наскiльки цей iнший, за Анґелусом Сiлезiусом, можливий (але скорiше неможливий, неможливий бiльш, анiж саме неможливе)" (Деррида 2001: 213). Можливiсть неможливого все ж таки можливе. Можлива чиста спонтаннiсть, коли без усiляких причин в людинi виникає Iнший. Iнший несе вiдчуття неможливостi смертi, несе вiдчуття того, що пiсля життя на землi є можливiсть iснування стану Iншого. Тут вiдчуття того, що iснує, можливiсть того, що є "бiльш неможливе, нiж сама неможливiсть" (Деррида 2001: 213). Жак Дерида констатує розрив в режимi можливостi. Однак сам факт того, що постмодернiзм розглядає проблему можливостi, вже є вiдкриття нового розумiння положення релiгiйно-мiстичної культури i мистецтва в загальному перелiку напрямкiв культури. Можливiсть - це цiннiсть i важливiсть саме релiгiї, мiстики i мистецтва.
   Мiстичне в лiтературi стан Iншого абсолютизує. Показує, що в цьому станi людина всесильна. Але в дiйсностi ця всесильнiсть - лише у суб'єктивних вiдчуттях. Вiд вiдчуття всесильностi людина передає те, що "найнеможливiше - можливе" (Деррида 2001: 213). Через це людина має змогу вiчне сонце увергнути у свiй вогонь (Деррида 2001: 213). Така сила вогню вiдчувається людиною. Вiдчувається така можливiсть. "Можливiсть неможливого, "найнеможливiшого", бiльш неможливого, нiж саме можливе" (Деррида 2001: 213).
   Тут цитується Гайдеґґер, як передвiсник постмодерну, який вказував на можливiсть абсолютної неможливостi. А таке людину надихає. Такi можливостi можуть передавати i релiгiйно-мiстична культура i мистецтво. Вiд того виникає i натхнення, бажання жити. Хоча в станi Iншого призупиняється навiть бажання жити. Бо це бажання може бути пов'язане з iлюзорними, хибними уявленнями. Але таке положення речей, коли у людини присутнiй стан небажання, нагадує нам про смерть. Та й "вся апофатична мiстика також може бути прочитана як вражаючий дискурс смертi, (неможливої) можливостi" (Деррида 2001: 214). Ця смерть - не справжня смерть. Ця смерть - це вмирання в людинi непотрiбних вiдносин. Це просто стан Iншого, коли iлюзорнi, хибнi вiдносини зникають, вiдкриваючи людинi можливостi через вивiльнення вiд усього старого що заважало, не давало бути свобiдним, вiльним. Це вiдчуття теперiшностi. В апофатичному мiстицизмi i за екзистенцiальною фiлософiєю, наприклад, фiлософiєю Гайдеґґера, воно позначається як тут-буття. Тут-буття - це, перш за все, певний стан людини; стан не минулого, або майбутнього, а стан теперiшнього. Це стан Iншого. Цей стан знищує хибнi спонукання, що йдуть вiд спогадiв, якi також є мрiями майбутнього людини. Неадекватно сприймається сьогодення, теперiшнє положення речей.
   Постмодернiзм з його гетерологiзмом, наприклад, його представник Жак Дерида, знаходить чiткий зв'язок буття, яке розглядає екзистенцiалiзм, з тим буттям яке фiгурує в теологiї i мiстицизмi. I в екзистенцiалiзмi фiлософiї, i в теологiї подiбнiсть знаходиться при розглядi буття, що направляє до смертi. А таке буття зводиться до певного стану людини, буття в певному станi, станi Iншого. Розглядаючи екзистенцiалiзм у фiлософiї, твiр Гайдеґґера "Буття i час", помiчено, що тут iснують певнi заборони. Тут слово "буття" не повинно означати уявлене. Те саме iснує i в теологiї зi словом "Бог". Слово "Бог" теж не повинно бути уявленим. Але вiдомо, що в станi Iншого у людини зникають усiлякi уявлення. Йде процес очищення вiд всього хибного, застарiлого, iлюзорного, упередженого. Отже фiлософiя екзистенцiалiзму своїм гетерологiчним розумiнням Буття i теологiя своїм розумiнням Бога намагаються передати характеристики певного стану людини, стану Iншого, того стану при якому у людини зникають уявлення, хибнi уявлення. Йде процес припинення. Має прояв стан ПРИПИНЕННЯ. Саме тому екзистенцiалiзм каже про неможливiсть уявити Буття. В свою чергу теологiя каже про неможливiсть уявити Бога. Стан Iншого єднає роздуми фiлософського екзистенцiалiзму про Буття з роздумами негативної теологiї i мiстицизму про Бога.
   Постмодернiзм встановлює близькiсть екзистенцiї i апофатики негативної теологiї, спускаючись до конкретики людських станiв, виявляючи серед них стан Iншого як особливий регулятивний механiзм людини в її складних соцiальних вiдносинах, коли з людини вибраковуються хибнi вiдносини i розчищаються шляхи до свободи.
   За гетерологiєю стан Iншого зi своїми характеристиками присутнiй в людинi незалежно вiд того - вона фiлософ екзистенцiалiст атеїстичного спрямування чи апофатичний мiстик теїстичних поглядiв. I немає значення, якiй культурi вона належить - християнськiй, буддистськiй чи даоськiй. Справа в тому, що стан Iншого - це компенсаторна реакцiя виправлення занадто змiщених певних психiчних проявiв, i вона, ця реакцiя, притаманна природi людини взагалi. Характеристики стану Iншого мають прояв в людинi як в грецькому свiтi, так i в китайському. Цi характеристики притаманнi як християнину, так i буддисту. I це не залежить вiд того - людина з язичницького свiту чи вона з пiсляязичницької епохи. В станi Iншого вона вiдчуває певну спустошенiсть вiд зникнення потоку хибних думок, вiдчуває невизначенiсть вiд втрати орiєнтацiї, коли ще не прийшла нова направленiсть. Проте, як помiчають дослiдники постмодернiстської орiєнтацiї, розглядаючи фiлософiю Миколи Кузанського, людина має вчене незнання як певний стан досконалостi, коли втрачаються хибнi знання. Гетерологiя постмодернiзму фiксує це як негативну теологiю, спираючись на характеристики стану Iншого. Цей стан Iншого як спустошенiсть вiд усього хибного i iлюзорного має певнi вiдтiнки. Переживши цей стан людина виносить певне пiслязнання. Це знання якихось вiдчуттiв вiд того, як у людини виникала вiдстороненiсть, як у неї зникали думки i таке iнше.
   В традицiї гетерологiї Жак Дерида своїми роздумами, посилаючись на Лейбнiца, встановлює, що поезiя завдяки складним метафорам несе повноту. Тобто несе стан Iншого. Цей стан Iншого можна передати в поетичних текстах, зафiксувавши його як повнота. Жак Дерида пише про це так: "складнi метафори... пiднiмаються майже до рiвня божественностi", та поетична краса, про яку говорив Лейбнiц стосовно до поезiї Анґелуса Сiлезiуса, сприймаються як зовнiшнi атрибути формальної або концептуальної повноти" (Деррида 2001: 218). Жак Дерида пiдкреслює, що "коли цi форми, тобто онто-теологiчний формалiзм i поезiя, протиставляються одне одному, не залишається нiчого iншого, крiм як стати заручником проблематичного протиставлення форми i змiсту" (Деррида 2001: 218). Ми бачимо, що Дерида онтологiю i теологiю об'єднує в одне слово: "онто-теологiя". Це об'єднання стає бiльш глибоким, коли розглядати конкретне переживання стану Iншого фiлософа i релiгiйного адепта. Конкретика вiдображається, коли мова йде про певнi характеристики стану Iншого. Але коли абстрагуєшся вiд цих конкретних характеристик, то незрозумiло, про що йде мова. В негативнiй теологiї так часто i трапляється. "Негативна теологiя призначена для того, щоб сказати дуже небагато, майже нiчого" (Деррида 2001: 218). Негативна теологiя - це певнi твердження, через якi можна дiзнатися про характеристики певного суб'єктивного переживання людини. В нашому випадку - через переживання станiв Iншого. "Порожнiсть - їх сутнiсна i необхiдна характеристика" (Деррида 2001: 219). Вiдчуття спустошеностi вказує на те, що людину покинули упередженi думки, iлюзiї, хибнi уявлення, вона очистилася вiд iнтелектуального смiття, яке не давало реально дивитися на свiт.
   Мистецтво намагається артикулювати цю спустошенiсть, зафiксувати її за допомогою символiв чи якимось iншими засобами. Адже ця спустошенiсть має цiннiсть, оскiльки звiльняє людину вiд усiлякої хибностi i упередженостi. Так. Вона не має змiсту. Але вона належить до такого переживання, яке заслуговує на увагу, тому що це переживання дарує людинi блаженний спокiй i самодостатнiсть. "Що стосується блаженства, то воно напроти, являє собою спокiй. Воно цiлковито самодостатнє, тобто позбавлене змiсту" (Ясперс 1997: 152). В цьому станi "по пам'ятi в свiдомостi спливають образи багатьох справ... Вони не головнi, не важливi, мiлкi" (Мурашкин 2020: 474).
   Гетерологiя постмодернiзму встановлює, що стан Iншого мiстиками фiксується в образi порожнечi, пустелi. I цей образ постiйно повторюється. Але "чи не є пустеля парадоксальною фiгурою апорiї?" (Деррида 2001: 222). Мабуть, тут немає нiчого загадкового. Просто ми маємо справу зi станом, при якому зникають будь-якi образи, перетворюючи будь-що на пустелю. Цей стан має процес очищення. Тут йде процес очищення до стану пустелi. А це для людини - розчищення шляхiв, розчищення для її особистостi. Однак виникає питання, яке ставить i постмодернiзм: "Чи не є нерозчищений шлях також i умовою рiшення або подiї, яка полягає у вiдкриттi шляху, в його (пере)ходi i, таким чином, у виходi за його межi?" (Деррида 2001: 222).
   Це так. Нерозчищенiсть, захаращенiсть, забрудненiсть психiки породжує бажання очистись, звiльнитися вiд того забруднення, стати вiльним, свобiдним. Стан Iншого - це спонтанне очищення психiчної сфери людини вiд усього зайвого, вiд усiляких забобонiв i упередженостi.
   Дослiджуючи гетерологiю постмодернiзму на прикладi фiлософiї такого його представника, як Жак Дерида, можна реєструвати важливу думку про те, що в iсторiї з приводу стану Iншого формується фактично цiлий напрямок культури зi своєю традицiєю. На тлi спонтанних безпосереднiх проявiв стану Iншого в мiстицизмi вибудовується цiлий арсенал вправ i рекомендацiй. Тобто пустеля спонтанного прояву стану Iншого обростає. Гетерологiя постмодернiзму, його представник Жак Дерида, помiчає, що "незважаючи на цю порожнiсть, те, що ми називаємо негативною теологiєю, росте i культивує себе як пам'ять, iнститут, iсторiя, дисциплiна. Це культура зi своїми архiвами i своєю традицiєю" (Деррида 2001: 222). Тобто на тлi безпосереднiх проявiв людського духу виростає опосередкована культурна традицiя зi своїми дисциплiнами i тренувальними вправами. Тобто виростає послiдовне тренування, завдяки якому, звiсно, неможливо отримати стан Iншого як такий, як чисто спонтанний прояв. Але можна отримати подiбнi стани, про якi i каже негативна теологiя. Негативна теологiя постiйно хоче вiдiйти вiд тої послiдовностi, яку сама ж i збудувала. Вона постiйно хоче доторкнутися до безпосередностi, до тої чистої спонтанностi, з якої виникає стан Iншого. Ця "негативна теологiя, завдяки її прагненню вiдiйти вiд якоїсь послiдовностi, є тою мовою, яка невпинно вiдчуває, пiддає сумнiву самi межi мови, особливо мови пропозицiонального, теоретичного, констатуючого..." (Деррида 2001: 222).
   По вiдношенню до негативної теологiї постмодернiзм вводить такий термiн як "гетерологiя" i вважає, що "негативна теологiя стає не просто мовою, але... досвiдом схоплення "сутностi" мови: дискурсом мови, "монологом" (в тому гетерологiчному сенсi, який було додано йому Новалiсом i Гайдеґґером), за допомогою якого мова говорить для себе" (Деррида 2001: 222). Мова для себе, мабуть, вiд того, що вона має "тенденцiю ставити пiд сумнiв образи, фiгури, iдоли, риторику" (Деррида 2001: 223). Тобто тут йде процес заперечення i руйнацiї (спецiальної руйнацiї) того, що накопичила людина у своїй психiцi. А це вже - певнi процедури, певна технiка, технологiя. Тому постмодернiзм правильно ставить питання про те, що "негативна теологiя є чимось (певним), i тому не є нiщо; вона прагне, швидше за все, до того, щоб стати чимось нiж нiщо" (Деррида 2001: 223). Постмодернiзм показує, що негативна теологiя - це певний культурний напрямок зi своїми принципами, технiкою впливу, а не нiщо. Результатом цих впливiв може бути нiщо в головi людини, коли порушуються i зникають всi конструкцiї з думок, забобони, упередженостi. Тому у негативнiй теологiї i виникає образ пустелi при передачi певних думок з арсеналу практичних дiй. Адже результатом дiй є пустеля в головi людини. А сам стан, стан Iншого, теж нiяк не можна назвати, пiзнати, осмислити. Однак цей стан є стан Бога. Вiн дарує людинi свободу, свободу вiд усього хибного, iлюзорного.
   Отже, Дерида в своїх постмодернiстських творах зазначає, що "пустеля ствердила себе, i нiщо, крiм пустелi, не могло мати мiсце. Дуже виразно, що "непiзнаваний Бог" (Деррида 2001: 223). Вiн непiзнаваний i фiгурує як нiщо. А "iм'я Бога, про яке сказано, що вiн називає нiщо (тобто не це i не те)" (Деррида 2001: 224). Таке розумiння вищого, Божественного ми зустрiчаємо не тiльки в християнському мiстицизмi, а i в iндуїстському (джнана йога), буддистському. Така негативна операцiя, коли кажуть "нетi, нетi", або "не те, не те" спостерiгається скрiзь, у всiлякому мiстицизмi. Тут увагу спрямовано на саму людину, в її глибини. З цих глибин мiстики дiстають свiй вищий стан, стан Iншого, стан ПРИПИНЕННЯ, стан Бога. Людина "маючи в собi самiй внутрiшню основу Буття, пiзнану як Закон Буття, як Абсолют, людина стає самим Богом" (Жадько 2019: 192). Тут дух виступає "як самодостатня сутнiсть (субстанцiя)" (Халапсис 2017: 265). Мова йде про дух. "Бог є дух" (Библия 2011: 1132). "Я сказав: ви - боги" (Библия 2011: 1141). Тобто все зводиться до певного стану людського духу. В постмодернiзмi цей стан значиться як стан Iншого. Це певне мiсце в людинi, коли "бачиш своїм внутрiшнiм зором" (Мурашкин 2020: 474). "Саме це мiсце - в нас самих" (Деррида 2001: 225). Тобто все зводиться до людини, до її особливих станiв. Мабуть, цим "апофатизм доходить ледве не до атеїзму" (Деррида 2001: 206). Адже ж все проходить в людинi. I нема нiякого натяку на створення свiту кимсь. Все замикається в суб'єктивному свiтi людини. В цьому свiтi переживається i вiчнiсть. Тут вiчнiсть виглядає як властивiсть певного особливого стану. Цей стан неможливо отримати якимось штучним шляхом. Цей стан приходить до людини сам або не приходить зовсiм, як не прагнеш до цього. Тобто його якось досягти неможливо. Але вся негативна теологiя, увесь апофатичний мiстицизм дають настанови якось "просуватися до того, чого досягти неможливо" (Деррида 2001: 227).
   Тобто у негативнiй теологiї ми зiштовхуємося з посиланнями на парадоксальнi тексти, за якими треба йти туди, куди ти не можеш йти; дивитися на те, що не можеш побачити; почути те, що не звучить i не чути, i це буде означати, що ти там, де говорить Бог (Деррида 2001: 227). Тут мова йде про неможливе. Це неможливе в людинi може перетворитися на можливiсть, що i надихне людину, дасть їй сили.
   Можливiсть вiдкриває для людини не тiльки апофатика, а взагалi увесь мiстицизм, релiгiя, езотерика, мистецтво. Якщо щось iз цього не надихає людину, не вiдкриває для неї новi можливостi, то воно i не iснує для цiєї людини.
   Жак Дерида, посилаючись на Сiлезiуса пише, що йде "мова про можливостi найнеможливiшого або навiть бiльш неможливого, нiж найнеможливiше" (Деррида 2001: 229).
   Наука, розкриваючи закони природи, звужує можливостi для людини. Цi закони не можна переступити. Людина пристосовується, як тiльки може, до цих законiв, щоб вижити, жити. Але все змiнюється. I закони природи змiнюються. А можливiсть може поширюватись. Про поширенi можливостi каже нам мистецтво, мiстика, релiгiя, езотерика. Цим поширенням можливостей вони надихають людину, вселяють в неї сили, надiї, окриляють її.
   Жак Дерида, цитуючи Сiлезiуса, пише так:
  
   "Твоєю стрiлою ти не можеш вразити сонце.
   Моєю ж я зможу ввергнути вiчне сонце
   В мiй вогонь" (Деррида 2001: 229).
  
   Тут перед нами розгортається текст митця, митця i мiстика в одному обличчi. Показано переживання могутностi. Автор твору каже, що дехто не може вразити сонце. Проте вiн, автор, має таку могутнiсть свого вогню, що може увергнути вiчне сонце в цей вогонь. Такi заяви можна розумiти, що вони на рiвнi суб'єктивних переживань. Насправдi людина не може вразити сонце. Нема такої можливостi. Але людиною переживається ця можливiсть. Люди можуть мати "вiдчуття особистої величезної могутностi - наче вони в дiйсностi здатнi зробити все що завгодно" (Ясперс 1997: 159). В дiйсностi у людини немає можливостi вразити сонце. Але суб'єктивно переживаючи таку можливiсть, людина отримує натхнення. Таке натхнення може дати митець-мiстик своєю творчiстю, своїми творчими напрацюваннями, своїми творами.
   Гетерологiя постмодернiзму помiчає, що апофазис негативної теологiї виражає певнi парадокси, якi при впливi на людину вводять її в шоковий стан, шокують. А шоком лiкують шизофренiю. "Апофазис репрезентує дещо начебто парадоксальної гiперболи" (Деррида 2001: 230). А "гiпербола засвiдчує" (Деррида 2001: 231). Засвiдчення людиною своїх спонукань, думок, почуттiв є практичною вправою апофатичного мiстицизму. Тут свiдчення розумiється, перш за все, як спостерiгання людиною потоку своїх думок. Коли людина спостерiгає i споглядає потiк своїх думок, почуттiв, вiдчуттiв, спонукань, то це в сучаснiй психотехнiцi значиться як медитацiя. В апофатизмi засвiдчення проходить через гiперболу. "Це гiпербола засвiдчує" (Деррида 2001: 231). "Гiпербола засвiдчує. Вона засвiдчує подвiйно: сигналiзує наявнiсть вiдкритої можливостi i провокує за допомогою сигналiзацiї вiдкриття цiєї можливостi" (Деррида 2001: 231).
   Апофатичнiсть негативної теологiї стверджує безпристраснiсть. Але постмодернiстськi тексти гетерологiї, наприклад, роздуми Жака Дерида, помiчають все ж таки пристрасть. Апофатизми негативної теологiї "(випереджають i спрямовують не тiльки дискурс, але й, перш за все, саме iснування). Це устремлiння є їх пристрасть" (Деррида 2001: 231).
   Фiлософи-постмодернiсти в своїх гетерологiчних роздусах уважно розглядають творчiсть тих фiлософiв, яких називають своїми попередниками. Так з приводу гетерологiї, негативної теологiї i мiстицизму Жак Дерида ретельно розбирає творчi напрацювання Мартiна Гайдеґґера. Розбирається, перш за все, категорiя "iснування". Ця категорiя, як вважає постмодернiзм, використовується для того, щоб не вживати такi поняття як "суб'єкт", "дух", "душа", "его". Це подiбно тому, як в iсторiї буддизм, який вирiс з брахманiзму, вiдмовився вiд назви "атман". Розглядаючи твори Мартiна Гайдеґґера, постмодернiзм ставить питання, чи вживається категорiя "iснування" для того, щоб не вживати такi поняття як "суб'єкт", "дух", "душа", "его"? I щоб не вживати категорiї "Dasein"? У Мартiна Гайдеґґера "Dasein" вiдкритий буттю за допомогою (реалiзацiї) можливостi виходу за межi того, чим є нинi. Пристрасть: трансценденцiя" (Деррида 2001: 232). Так постмодернiзм пояснює фiлософськi сентенцiї Мартiна Гайдеґґера. Тут важлива роль залишається за можливiстю, що помiчає постмодернiзм, оскiльки сам наполягає на тому, що можливiсть превалює в своєму значеннi в мистецтвi i мiстицi. Також постмодернiзм в своїй гетерололгiї не вiдкидає думку про те, що пристрасть не полишає те, що є трансценденцiєю. Але якщо торкнутися конкретних переживань людини, то вона може мати стани, коли немає нiякої пристрастi. Стан Iншого - це саме такий стан. Вiн тримається в людинi недовго. Але в ньому пристрасть не помiчена.
   Гетерологiя, твори постмодернiстських фiлософiв правильно розумiють гайдеґґерiвське "Dasein" як рух тiєї трансцендентностi, яку започаткував ще Платон, оперуючи своїми категорiями. Мартiн Гайдеґґер, продовжуючи традицiю Платона, каже про позаположенiсть вiдносно тотальностi Буття. Однак постмодернiстськi судження є бiльш радикальними з приводу тотальностi Буття, з приводу Божественного, з приводу тотальностi. Постмодернiстськi судження мають орiєнтир на те, що взагалi "для негативної теологiї вона є позаположенiстю вiдносно буття як такого" (Деррида 2001: 232). Тобто постмодернiзм орiєнтує на те, що платонiзм i неоплатонiзм, а також фiлософiя Плотiна з його Єдиним, для якого про вихiд за межi буття або Бога це замало, якщо розглядається стан Iншого. Потрiбен вихiд за межi iменi взагалi, за межi можливостi присвоєння iменi Бога. За судженнями Жака Дерида "iм'я само по собi не є бiльш надiйним. Саме iм'я здається iнодi i не присутнiм тут i не надiйним" (Деррида 2001: 232).
   Ненадiйнiсть iменi iснує, бо ми маємо особливi тонкощi людських вiдчуттiв станiв. Iм'я може багато чого не вгадати. Але повнiстю вiдмовитись вiд певного iменi не вдається. Тому залишається таке iм'я, як Iнший.
   Залишивши за певним станом iм'я Iнший, акцентуємо увагу на важливiй характеристицi. Iнший - це вiд того, що людина помiчає, що вона стала iншою. Тобто в неї виникла протилежнiсть. Якщо в неї був страх, то виникла абсолютна вiдсутнiсть страху. Страх компенсувався зникненням страху. Людина стала iншою. А вiдсутнiсть страху - це одна iз сутнiсних характеристик стану Iншого.
   Тобто виникає позаположенiсть. Гетерологiя постмодернiзму помiчає, що позаположенiсть - це не просто якесь мiсце. Позаположенiсть - це рух трансценденцiї. Бiльше того - це щось вище. Переживаючи стан Iншого, людина помiчає таке, що вище цього стану нiчого i нема. Постмодернiзм фiксує в релiгiйно-мiстичнiй культурi те, що стан Iншого, або рух трансценденцiї "перевищує самого Бога, буття, сутнiсть, властиве або самость, Selbst Бога, божественнiсть Бога" (Деррида 2001: 232). Тобто людина переживає стан, вище якого нiчого немає. Жак Дерида в традицiї постмодерну, дослiджуючи твори Анґелуса Сiлезiуса каже, що це вихiд за межi Бога (Деррида 2001: 232). Тобто в релiгiйно-мiстичнiй культурi фактично мова йде про певний стан свiдомостi, який людина оцiнює так, що вище цього стану нiчого нема. Навiть цей стан є вищим за Божественний, виходить за межi Бога. Жак Дерида в традицiї постмодерну, помiчає це i фiксує в своїх творах, натякаючи на те, що з цього приводу "апофатичний дискурс завжди пiдозрювався в симпатiях до атеїзму" (Деррида 2001: 205).
   Тобто гетерологiя постмодернiзму каже про те, що вищий стан людини - за межами божественного. Деррида знаходить у Анґелуса Сiлезiуса такi думки, в яких вiн каже про своє життя, що його життя i його свiтло знаходяться за межами божественного. Постмодернiзм Жака Дерида розцiнює все це так, що "Виводячи себе за межi, цей рух радикально роз'єднує буття i пiзнання, iснування i знання" (Деррида 2001: 233). При цьому Жак Дерида загострює увагу на таких положеннях мiстичних текстiв, якi вищий стан свiдомостi, або стан Iншого, прирiвнюють до Бога, коли людина в своїх переживаннях каже: "Я - як Бог, i Бог - як я. Я також великий, як Бог: Вiн такий же малий, як я" (Деррида 2001: 233). Тобто в своєму вищому станi, станi Iншого, людина стоїть на рiвнi з Богом. Вона сама себе свiдчить як Божественне.
   Гетерологiя постмодернiзму знаходить вiдгук стану Iншого в творах таких фiлософiв-попередникiв, як Мартiн Гайдеґґер, Едмунд Гусерль. Так, розглядаючи феноменологiчну редукцiю Едмунда Гусерля була встановлена подiбнiсть з тими станами, якi розглядає негативна теологiя, знайдена подiбнiсть зi станом Iншого. Тобто в цiлому трансцендентальна феноменологiя каже про ту сферу знань, про яку каже i негативна теологiя. Вiдповiдi на питання можна знайти у творах таких фiлософiв, як Плотiн, Гайдеґґер, Гусерль, Левiнас.
   Гетерологiя i постмодернiстська фiлософiя в цiлому, розглядаючи стан Iншого, загострює увагу на тому, що апофатика каже про те що Бога зовсiм нема. Апофатиз стверджує: "Бога нема", або "Бог - нi це, i нi те, i не його протилежностi". Апофатика стверджує i таке: "Буття не iснує". Але постмодернiстськi фiлософи помiчають, що по апофатичних контекстах можна бачити, що мова йде про те, що iснує. Воно мета-метафiзичне та мета-онтологiчне, але воно є. Тому йде перемiщення вiд об'єктивного до суб'єктивних переживань i станiв. Цi стани в суб'єктивному свiтi людини виникають i деякий час iснують. Тобто вони iснують, мають буття. А нiгiлiстичнi твердження про не-iснування - це практичнi методи для того, щоб людина отримала особливi стани свiдомостi, вiдiйшла вiд своїх думок-забобонiв i подивилась на свiт безпосередньо. Для цього iснує допомiжна медитативна практика свiдчення. Негативний спосiб отримання вищих станiв свiдомостi є один зi шляхiв. Але вiн пронизує i всi iншi шляхи. Наприклад, є рiзнi шляхи отримання вищих станiв свiдомостi, коли мають на увазi йогу. Це такi шляхи дхьяни (медитацiї) як карма-йога, раджа-йога, бхактi-йога, джнанi-йога. Але остання, джнанi-йога, як негативна практика "нетi-нетi" (не те - не те), пронизує всi iншi напрямки йоги. Так, наприклад, бхактi-йога - це спiв мантр. Але, спiваючи мантри, треба дивитися, як ти це робиш, дивитись нiби збоку на себе, вiдсторонюючись, негативно сприймаючи себе. А це вже елемент практики джнана-йоги. Тобто метод джнанi-йоги проникає в бхактi-йогу.
   Негативний спосiб споглядання ми можемо помiтити, розглядаючи продукти рiзних напрямкiв культури. Жак Дерида, вплiтаючи свої думки в контекст гетерологiчностi постмодернiстської фiлософiї, стверджує, що всiлякi тексти мають в якiйсь мiрi апофатику негативної теологiї. Так Жак Дерида у своїй працi "Залиши своє iм'я (Постскриптум) "Sauf le nom" стверджує, що "не iснує текстiв, якi не зараженi в тому чи iншому ступенi негативною теологiєю (навiть якщо в них мова i не йде про теологiю, а автори їх не хочуть мати з нею нiякої справи). Негативна теологiя присутня скрiзь, але нiде - в чистому виглядi" (Деррида 2001: 235-236). Можна помiтити, що бiльш виразно ця негативна теологiя прослiдковується у мiстичних текстах.
   Гетерологiя i постмодернiстська фiлософiя в цiлому фiксує в iсторiї мiстицизму тi погляди, коли за негативним способом споглядання "все, що знаходиться за межами того, що можна знати i мислити про Бога, доступно лише мiстикам" (Деррида 2001: 235). Але сучасний розвиток розумiння мiстицизму схиляється до такої думки, що подiбне може переживатися i знатися людиною, яка стоїть взагалi поза мiстицизмом. А якщо казати про стан Iншого, що переживається мiстиком, то цей стан може бути пережитий кожною людиною, бо вiн є в природi людини як компенсаторний процес. Це фактичне явище має прояв як компенсаторне осяяння. I воно може бути при певних умовах проявлене у кожнiй людинi. А з приводу мiстицизму можна сказати, що вiн буває як теїстичний так i нетеїстичний. В нетеїстичному мiстицизмi мiстик переживає стан Iншого, не пов'язуючи його з Богом. Але цей стан Iншого так само, як i у теїстичному мiстицизмi, каже про Бога, як Вiн є за межами образiв. Усiлякий мiстицизм, фiксуючи вищi стани свiдомостi, каже про те, що вони - за межами образiв. У вищих станах людини образи як хибнi сплетiння зникають, зникають як у теїстичного мiстика, так i у нетеїстичного мiстика. Вони зникають i у митця, який поза мiстикою взагалi.
   Гетерологiя i постмодерн в цiлому помiчає, що апофатизм негативної теологiї для досягнення вищого стану пропагує людинi таку практичну дiю, як залишатися самим собою. Стверджується, що ця практика має постiйною. "Бути самим собою у всi часи" (Деррида 2001: 236). Але людина не може бути сама собою постiйно, протягом всього часу свого життя.
   В апофатизмi рекомендацiя людинi, щоб вона була собою, розумiється як медитативна практика. Це особливо виражено в апофатизмi джнанi-йоги iндуїзму, а також у буддизмi. Для певної акцентуацiї особистостi рекомендацiя бути самим собою важлива. Тодi людина не втрачає себе при якихось неважливих впливах ззовнi, а йде своїм шляхом у творчих дiях.
   Особливо легко i природно робити таку медитативну практику, як бути собою, людям iз шизоїдною акцентуацiєю. "За всiх обставин вони залишаються iндивiдуалами без страху втрати i вiдчуття вини" (Риман 2000: 316). Та коли вiд такої людини вимагають багато емоцiйної участi, то у неї може виникнути страх перед залежнiстю. Шизоїд - це людина незалежна за своєю природою. Шизоїднiсть - це акцентуацiя, не патологiя, не шизофренiя. Людинi властиво обмежити себе вiд iнших людей, ставати особистiстю задля самостiйної творчостi, щоб бути неповторним у цiй творчостi, щоб бути неповторною особистiстю в своєму творчому життi. Але така людина може мати "страх перед самовiдданiстю" (Риман 2000: 31), "страх перед близькiстю в мiжлюдських зв'язках" (Риман 2000: 33). Хоча цi зв'язки так чи iнакше необхiднi.
   Повертаючись до теми медитативної практики бути самим собою, слiд зазначити, що "не можна увесь час залишатися самим собою. Усiляке видовище захоплює нас при такiй психологiчнiй умовi: з якимось iз персонажiв ми "зливаємося душею" (ототожнюємо себе з ними) i тому тривожимося за кожен їх вчинок" (Добрович 1987: 203). Бути самим собою, тобто розототожнити себе - це медитативна практика при надмiрному ототожненнi з тим чи iншим стороннiм предметом, процесом, або стороннiм життям. Бути самим собою - це неухильно йти за своїми принципами. А це важко. Це вольова практика, яка закiнчується, просвiтленням, осяянням, а на бiльш глибокому рiвнi - компенсаторним осяянням, або станом Iншого, станом ПРИПИНЕННЯ, станом Бога, станом волi без зусиль.
   Апофатизм говорить про бiльше. Необхiдно бути "за межами буття, але й за межами своїх же власних дарiв" (Деррида 2001: 237). Тут, торкаючись життя конкретної людини, можна сказати, що "при зростаючому самозабуттi нам подобається звiльнення вiд кайданiв власного "Я" (Риман 2000: 321). Можна сказати, що в життi треба вчитися також вiдсторонюватися вiд самих себе. Щоб цьому треба навчитися бути самим собою. Тодi за компенсаторними процесами можна отримати звiльнення вiд самих себе, вiд свого застарiлого "я".
   Вдаючись до психологiзму при розглядi ототожнення i розототожнення в людинi, постмодернiзм з'єднує питання фiлософiї i релiгiйної мiстики. Тим самим постмодерiзм творить у фiлософiї онто-теологiчну метафiзику. Так "онто-теологiчна метафiзика", наприклад, фiгурує в текстах Жака Дерида як фiлософiя (Деррида 2001: 237).
   Гетерологiя i постмодернiзм культури помiчає, що апофатична теологiя i мiстика в цiлому абсолютизують той вищий стан людського духу, який розглядається. Цей стан - внутрiшнiй, суб'єктивний. Однак вiн реально виникає у людини. Людина абсолютизує цей стан як незрiвнянний, вищий. Жак Дерида помiчає, що у мiстикiв i теологiв апофазису "мова про абсолютну трансценденцiю, яка заявляє про себе зсередини" (Деррида 2001: 237). Тобто мова йде про внутрiшню самiсть людини, яка абсолютизується самою людиною, оскiльки вона дає свободу i в той же час регулює все в найскладнiших умовах. А це є стан Iншого - як регулятор усiляких проявiв людини.
   Дослiджуючи твори Анґелуса Сiлезiуса, Жак Дерида констатує той факт, що в цих творах немає змiсту Нового Заповiту, хоча мiстицизм Анґелуса Сiлезiуса належить до християнства. Подiї Нового Заповiту Анґелус Сiлезiус не передає. Не передає вiн того, як прийшов Христос, не передає догматiв трiйцi. Нема в його творах iсторiї про Христа. Нi сюжетiв з Нового Заповiту, нi догм цього Заповiту, нiяких вiровчень християнства. Там нема нiякої iсторiї християнства. Змiст творiв Анґелуса Сiлезiуса позбавлений iдеї спасiння, iдеї грiха, якi є в Новому Заповiтi. I це є властивiстю творiв iнших апофатичних християнських мiстикiв. За це на них всiх i влаштовували гонiння. I на Сiлезiуса, i на Екгарта.
   Жак Дерида приходить до висновку, що апофатизм у мiстицизмi є маргiнальним явищем. Апофатизм є дисидентство i єресь.
   Дисидентство пiдривало пiдвалини християнства. I воно переслiдувалося, оскiльки не передавало основних сюжетних iдей. Однак це не означає, що в Святому Письмi не мiститься iнформацiйного змiсту про вищi стани свiдомостi, про Божественнi стани, про стан Iншого. Офiцiйна церква цього просто не помiчала (бо тодi не розпалюються пристрастi i не заробляються грошi). Чи вона до цього ще не доросла, не зрозумiла символiчностi Святого Письма.
   Святе Письмо - це тексти чисто символiчнi. В них порушенi часовi, просторовi та iншi реалiї. Через порушення реалiй передається внутрiшнiй стан людини. Бо мета Святого Письма - передати вищий стан людської свiдомостi, який значиться як Всевишнiй. Цей стан переживається як "Стан Безсмертя", трансовий стан. В трансi людина втрачає чiтку орiєнтацiю в часi та просторi (Забияко 2009: 999). I, щоб передати цей стан iншiй людинi в комунiкативному процесi, порушуються часовi та просторовi реалiї. Вони порушуються при передачi, оскiльки у людини, яка переживала цей стан, порушенi й навiть втраченi чiткi орiєнтацiї в часi та просторi. Втрачено чiткi орiєнтацiї в часi та просторi (Забияко 2009: 999), i цi втраченi орiєнтацiї передаються через перекручення, викривлення i спотворення часової i просторової реалiї задля того, щоб виразити внутрiшнiй стан людини, стан вищий, стан Всевишнього, який вiдкриває можливостi.
   Це стосується всiлякого Святого Письма: Вед, Авести, Трипiтаки, Дао де цзiн, Тори, Бiблiї, Корану. Тексти набувають казкового забарвлення. Вони символiчнi й багатозначнi, впливають на чуттєву, iррацiональну сферу людини. Тому релiгiйнi тексти Святого Письма ми вiдносимо до текстiв художнiх, текстiв, якi створили релiгiйнi пророки i мiстики як митцi.
   Щоб продемонструвати, як перекручує i викривляє об'єктивнi реалiї Святе Письмо для того, щоб передати внутрiшнiй стан людини, яка переживає Вище, або Всевишнього, розглянемо Бiблiю.
   У Бiблiї часову i просторову дiйснiсть викривлено, однак вона вiдображає "Стан Безсмертя", який переживається людиною. Стан Безсмертя тут є стан Iншого, який є над усiм, вiдчувається над усiм.
   Викривлення часової дiйсностi можемо спостерiгати, коли Iсус Христос каже про те, що перш нiж був Авраам, Вiн є. Iсус Христос каже так: "Авраам, ваш батько, сповнений був радощiв звидiти день мiй - i звидiв, i втiшився" (Бiблiя 2007: 118-123. Йо 8:56). Але юдеї йому кажуть: "Ще й п'ятдесят рокiв нема тобi, а ти Авраама бачив?" (Бiблiя 2007: 118-123. Йо 8:57). Тодi Iсус Христос каже юдеям так: "Перш нiж був Авраам, Я є" (Бiблiя 2007: 118-123. Йо 8:58). Тобто Iсус Христос викривляє час, адже Авраам жив задовго до нього i вiн не мiг зустрiчатися з Авраамом реально в своєму життi. Але Iсус Христос, викривляючи час, передає свiй внутрiшнiй стан, Вищий стан, стан Всевишнього. Коли у людини є цей Вищий стан, то вона вiдчуває абсолютне своє iснування. Iсус Христос i передає цю абсолютнiсть, викривляючи реальнiсть часу, викривляючи дiйсний час, ставлячи своє iснування поза часом.
   Iсус Христос, передаючи стан свого духу як Вищий стан, як Вишнiй, перемiщує i просторовi реалiї. Вiн каже: "Я - хлiб, який з неба зiйшов" (Бiблiя 2007: 118-123. Йо 6:41). Але юдеї не можуть зрозумiти, як це вiн зiйшов з небесного простору, який у нього над головою як безкiнечнiсть. Вони кажуть: "Чи то ж не Iсус, син Йосифiв, що його батька-матiр ми знаємо? Як же вiн тепер твердить: Я зiйшов з неба?" (Бiблiя 2007: 118-123. Йо 6:42). Але Iсус Христос зiйшов з просторiв вищого свого духу як небесного. Вiн зiйшов не з просторiв реального неба, яке у нього над головою, а з просторiв свого вищого небесного духу. Тобто тут ми бачимо зсув просторової дiйсностi задля передачi свого стану свiдомостi, Вищого стану як Всевишнього.
   У Бiблiї багато такого, що протирiчить фiзичнiй реальностi. Але якщо розумiти бiблiйнi символи як внутрiшнiй свiт людини, то нема нiяких протирiч. В уявленнi людини все може бути.
   Бiблiя починається словами "На початку" (Бiблiя 2007: 118-123. Бут 1:1). Якщо цей початок розумiти як внутрiшнiй початок людини, то все стає на свої мiсця i немає нiяких протирiч. Внутрiшнiй початок - це все в бiблiйних iсторiях проходить як уявлення людини, яка пояснює шлях до Всевишнього, шлях до стану Iншого. Хоча шляхи Господнi несповiдимi. I Божественний стан, стан Iншого приходить спонтанно, незрозумiло коли i звiдки, раптово.
   Дослiджуючи творчiсть Анґелуса Сiлезiуса, Жак Дерида як представник постмодернiстського напрямку фiлософiї загострює увагу на твердженнi про те, що "Бог там, куди не можна дiйти" (Деррида 2001: 239). Це твердження вказує на те, що Божественний стан не можна отримати, йдучи до нього, використовуючи якiсь штучнi методи, застосовуючи якусь штучну практику. Тобто шляхи Господнi несповiдимi. Стан Бога приходить до людини чисто спонтанно, незрозумiло за яких причин, приходить раптово. Мабуть, має бути певний спосiб життя, який спонукає проявлятися таким станам людини як Божественний стан, стан Iншого. Мабуть, це вольовi зусилля: йти шляхом своїх принципiв i, тим самим, бути собою, що раптово змiнюється просвiтленням, осяянням, компенсаторним осяянням.
   Жак Дерида загострює увагу ще на такому висловлюваннi Анґелуса Сiлезiуса, як "Бог за межами творiння" (Деррида 2001: 239). Це висловлювання Анґелуса Сiлезiуса показує, що цей стан Бога, або стан Iншого, не належить безпосередньо до творення, до процесу творчостi. Тут твориться розпад, вiдбувається зникнення усiляких хибних iлюзорних образiв, припинення дiй, припиняється усiляке роблення, "припиняється це роблення як непотрiбне" (Мурашкин, 2020: 474). Це стан ПРИПИНЕННЯ. I тому кажуть, що "iстинна природа Бога в тому, щоб не мати якостей" (Деррида 2001: 239). Тут мається на увазi змiст свiдомостi людини, яка переживає стан Бога, або стан Iншого. Змiст цiєї свiдомостi, хибний та iлюзорний змiст, руйнується як непотрiбне, i тому не має нiяких якостей. Проте сам стан Бога, або стан Iншого, як конкретний психологiчний стан конкретної людини все ж таки має певнi якостi. Iншiсть - це вже певна якiсть. Людина вiдчуває, що вона стала Iншою. Бiльше того спостерiгається така якiсть, що людина стала абсолютно Iншою.
   Але Жак Дерида як представник постмодернiстського напрямку мислення задає питання: "Чим є побутування (l'etre de l'etant) як абсолютно iнше?" (Деррида 2001: 239). I Жак Дерида в апофатичних творах мiстикiв знаходить цю абсолютнiсть в "безтурботнiй непроникливостi, пронизливiй нечутливостi" (Деррида 2001: 240). Але це шлях до байдужостi. I тодi виникає питання: як безтурботнiсть у станi Iншого робить можливим побутування без байдужостi? Це важлива знахiдка постмодернiстського напрямку мислення. Але знахiдкою є i те, що Дерида як представник постмодернiстського напрямку вiдкриває безтурботнiсть, яка є характеристикою стану Iншого. Про це каже вся мiстична фiлософiя - вiд Майстера Екгарта до Гайдеґґера.
   Але, як помiчає Жак Дерида як представник постмодернiстського напрямку тут "нiчого не сказано про любов" (Деррида 2001: 240). Це змушує нас зануритися в питання психологiчних типажiв людини.
   Гетерологiя i постмодернiзм як фiлософський напрямок помiчають, що апофатичний мiстицизм проповiдує людям бути собою, залишатися в своєму iстинному "Я". Але цей вид мiстицизму не каже про любов. Тут немає закликiв любити, як це записано в Новому Заповiтi, немає заклику вiддавати себе iншiй людинi, вiдмовитися вiд самого себе в поривi любовi.
   В життi людини має бути i те, й iнше. Потрiбно якоюсь мiрою бути самим собою. Але треба i вiддавати себе в стосунках з iншими людьми. В людинi все має бути в гармонiї. Але чому в апофатичному мiстицизмi акцент робиться не на любов, а на те, щоб бути самим собою?
   I тому це змушує нас зануритися в питання психологiчних типажiв людини. Справа в тому, що стан Iншого є компенсаторною реакцiєю (компенсаторним осяянням) на страх, стан коли у людини зникає страх.
   Вiдомо, що у рiзних типажiв людей формуються страхи з приводу рiзних речей. Шизоїдний типаж боїться стати залежним, бути зобов'язаним чимось. Тому шизоїди "бачать захист вiд страху в дистанцiюваннi i звiльненнi вiд зв'язкiв" (Риман 2000: 97). Тобто шизоїди наполягають на тому, щоб бути самими собою. Це позбавляє їх в якiйсь мiрi вiд страху, страху бути залежними. А "для депресивних особистостей близькiсть означає безпеку i захищенiсть, для шизоїдiв - погрозу i обмеженiсть їх автаркiї i, навпаки, дистанцiювання для шизоїдiв - це безпека i незалежнiсть, а для депресивних особистостей - погроза їх iснуванню i страх залишеностi i самотностi" (Риман 2000: 97). Тобто любов i самовiдданiсть бiльш властивi депресивнiй особистостi. Тому така практика апофатичного мiстицизму як бути самим собою бiльше пiдходить шизоїдному типажевi. Але в людинi все повинно бути в рiвновазi i гармонiї. Тодi є можливiсть отримати стан Iншого.
   Твердження про те, що "Iнший є Бог" (Деррида 2001: 240) в гетерологiчних постмодернiстських сентенцiях Жака Дерида пiдкрiплюється тим, що це абсолютно Iнший. Такий "iнший втрачає своє iм'я" (Деррида 2001: 240). Йому властива "певна пасивнiсть" (Деррида 2001: 241).
   Звичайно постмодернiзм Iншого розумiється по-рiзному. Тож iнший - це може бути iнша людина. Але якщо мова заходить про Iншого в апофатичному мiстицизмi, коли "всякий iнший є абсолютно iнший" (Деррида 2001: 242), то постмодернiзм все ж орiєнтується на "iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477) як певний стан людини, стан який досягається певними процедурами. Зазвичай мова йде не про чисту спонтаннiсть виникнення стану Iншого. Тут говориться про певну практику. Ця практика доводить, що для досягнення стану Iншого треба вiдкинути самiсть, своє "я". Бiльше того, треба "полишити самого Бога, покинути його" (Деррида 2001: 244). Тут мається на увазi покинути Його в думках, не чiплятися за Нього. I взагалi, "все залишити" (Деррида 2001: 245). Полишити намагання "зрозумiти Бога" (Деррида 2001: 245). А "Бог є Єдина Самiсть" (Деррида 2001: 245). Однак треба полишити все, прийти до "зовсiм невiдомого" (Деррида 2001: 245).
   Апофатичний мiстицизм проповiдує людинi нi за що не чiплятися, полишити все, навiть Бога, полишити розумiння Бога. Тобто ми маємо справу з певною практикою людини, незалежно до якого типажу ця людина належить. Як помiчає Жак Дерида "Бог живе i вмирає в нас" (Деррида 2001: 248). Вiн загострює увагу на тому, що апофатичний мiстицизм каже про те, що нiчого не живе поза вмиранням. Навiть Бог повинен вмерти. Не можна думати про наслiдування Богом життя поза смертю. Такi постановки питань шокують. Але практика апофатичного мiстицизму каже не про справжню смерть, а про стан подiбний смертi, коли людина залишає все, що можна, коли вона зовсiм не чiпляється нi за що, коли в нiй вмирає все хибне, iлюзорне, вмирає її застарiле "я". Вiд того зникнення всього, зникнення самої особистостi людини, виникає оновлення цiєї особистостi. I людина переживає стан Iншого.
   Гетерологiчна постмодернiстська схильнiсть Жака Дерида помiчає протирiччя апофатичної теологiї. В нiй присутнi два устремлiння, якi змагаються мiж собою. Одне устремлiння говорить, що необхiдна вiдсутнiсть усiлякого устремлiння. Iнше устремлiння каже про те, що треба "включити в себе все" (Деррида 2001: 249). А це нагадує рiзнi медитативнi практики. Тут i концентроване мовчання, i вiдчуття всього власною шкiрою. В таких устремлiннях, якi змагаються мiж собою, можна знайти просто рекомендацiї до рiзних медитативних практик. А цi медитативнi практики можна поєднати i зовсiм припинити змагання.
   Жак Дерида говорить про "традицiю вiд Плотiна до Гайдеґґера (хоча вiн i не посилається на Плотiна) i Лакана (який не цитує їх обох)" (Деррида 2001: 250). Тобто помiчено подiбнiсть апофатики - вiд прадавнiх часiв до сучасностi, до сучасного модернiзму i постмодернiзму. Бiльше того, цю подiбнiсть можна побачити не тiльки в християнствi, а i в iнших релiгiйно-мiстичних культурах: в брахманiзмi, буддизмi, даосизмi.
   З приводу розгляду гетерологiї i розумiння стану Iншого бажано загострити увагу на роботi Жака Дерида "Як уникнути розмови: денегацiї (Comment ne pas parler)". Справа в тому, що в цiй роботi з приводу негативної теологiї намiчаються "пошуки у певнiй платонiвськiй або неоплатонiвськiй традицiї; пiсля Дiонiсiя - просуватися аж до модернiзму, персонiфiкованого Вiтгенштейном" (Деррида 2001: 252). Але тут Жак Дерида радить представляти негативну теологiю як певну установку вiдносно мови. Для розумiння стану Iншого як компенсаторного осяяння, що є в природi людини, цього замало. Тому потрiбнi доповнення фактичних матерiалiв з психологiї, антропологiї та iнших наук.
   При цьому Дерида робить припущення, що негативна теологiя орiєнтується на те, що предикативна мова, якою написанi твори, не є адекватною вiдносно сутностi. Тут Жак Дерида пiд сутнiстю розумiє надсуть Бога, коли буття - за межами Буття. I тут постмодернiзм Дерида погоджується з тим традицiйним положенням про те, що в негативнiй теологiї негативне може наблизити до Бога. Тут негативне, або апофатичне, може "пiдготувати нас до мовчазної iнтуїцiї Бога" (Деррида 2001: 252). Але слово "iнтуїцiя" вже орiєнтує нас до суб'єктивного свiту людини. Разом з цiєю мовчазною iнтуїцiєю i сам Бог виступає як певний стан людини. Але стан людини - це вже конкретика. Бог - це вже абсолютизацiя певного стану як неперевершеного, вищого. В постмодернiзмi є тенденцiя цей стан вважати станом Iншого.
   Стан Iншого - це суцiльна загадковiсть для тiєї людини яка не переживала нiколи цей стан. Для такої людини цей стан зовсiм незрозумiлий. I для цього стану не пiдбереш визначення. В класичному апофатичному мiстицизмi цей стан як Вищий, Божественний фiксується запереченням. Те, що цей стан є, фiксується, що вiн не те i не це, не чуттєве i не думка, не внутрiшнє i не зовнiшнє, не присутнiсть i не вiдсутнiсть, не активне i не пасивне. Цей стан - певна суб'єктивна реальнiсть. А поняття або iм'я не вiдображають цей стан. Бiльше того "вiн не є i зберiгає мовчання про те, що є" (Деррида 2001: 252). Тобто по вiдношенню до стану Iншого робиться процедура заперечення. Як помiчає Жак Дерида, тут присутня "риторика спростування знання, концептуальної детермiнацiї i аналiзу" (Деррида 2001: 253).
   Розглядаючи апофатизм через призму мови, Жак Дерида помiчає те, що коли людинi нiчого сказати або вона взагалi не хоче висловлюватись, казати щось нове, то вона може використовувати технiку негативної теологiї. Але ця технiка iснує зовсiм не для того, щоб людина вiд свого небажання щось зрозумiле казати вдавалася в апофатичнi заперечення всього, усiлякої думки. Апофатичний негативiзм iснує як технiка спростування знання, знання непотрiбного, непотрiбних дiй з приводу цього знання, непотрiбних дiй i усiлякої такої дiяльностi, дiяльностi дрiб'язкової. Апофатизм негативної теологiї iснує в релiгiйно-мiстичнiй культурi не для того, щоб людина, яка не бажає висловлювати свої думки, або людина, якiй нiчого сказати, застосовувала технiку цього апофатизму. Апофатизм iснує задля очищення вiд непотрiбних i хибних знань, концептуальних детермiнацiй, вiд аналiзу непотрiбних висновкiв, i взагалi припинення непотрiбних дiй, усiлякої непотрiбної дiяльностi. Тому стан Iншого можна назвати станом ПРИПИНЕННЯ. Застосування методологiчних правил апофатизму очищують i оживляють душу. Вони вплетенi в рiзнi культурнi напрямки, а не тiльки iснують в релiгiйно-мiстичнiй культурi. Тому навряд апофатизм прагне довести, що вiн не асимiлюється технiкою симуляцiї. Це не входить у його завдання. Апофатизм не прагне довести, що вiн не асимiлюється технiкою пародiї або механiчного повторення. Вiн не займається цим. Молитва ще може застосовуватися. Проте апофатизм не прагне довести це. Молитва випереджає апофатичнi висловлювання.
   Молитва - це екстаз, катафазис, катафатичнiсть, а не апофатичнiсть. Людина виходить iз себе, втрачає себе, дiє в напрямку вибраного iдеалу. Пiсля цього настає i триває стан Iншого, апофатичнiсть. Стан Iншого - це енстаз, апофазис. Людина входить в себе, стає собою, не дiє, призупиняє дiї як непотрiбне. Екстаз i енстаз - це крайнi випадки. А так людина живе у власнiй свiдомостi, свiдомим, вольовим життям лише з невеличким присмаком екстазу i енстазу. Присмаки екстазу i енстазу, вплетенi в дiї людини, передаються i присутнi у всiх напрямках культури, не тiльки в релiгiйно-мiстичнiй культурi. Жак Дерида, iншi представники постмодернiзму вважають, що апофатичну властивiсть негативної теологiї розповсюджено у всiлякiй культурнiй сферi, у всiляких проявах мови. Так Дерида розглядає технiку повторення, бачить у нiй небезпеку, хоча присутня i надiя на краще.
   Повторення як технiка, що веде до екстазiв i енстазiв, - це iгнорування небезпеки. Хоча це iгнорування може бути i поза цими станами свiдомостi. Дерида вважає, що "якщо сама небезпека i неминуча, звинувачення, що з нею пов'язанi, не варто вiдносити лише на рахунок апофатичного моменту негативної теологiї. Їх слiд розповсюдити на всю мову, i навiть бiльш того - на всю явленiсть як таку. Ця небезпека ув'язнена в самiй структурi знака" (Деррида 2001: 253).
   Жак Дерида помiчає, що iснує ритуалiстичний комплекс тренувальних вправ - задля того, щоб людина засумнiвалася в усьому. Цi вправи якось вiддалено нагадують негативну теологiю, адже тут людина заперечує все, та при тому нiчого не стверджує. Такий нiгiлiзм подiбний вправi для досягнення певного стану, стану подiбного Iншому. Хоча справжнiй стан Iншого виникає чисто спонтанно, без усiляких вправ, раптово.
   Коли все заперечується i нiчого не стверджується, то тодi не з'являється нiякого нового знання. Таке заперечення подiбне тренувальнiй вправi по досягненню певного стану людини. В нашому випадку це досягнення стану, подiбному стану Iншого, стану ПРИПИНЕННЯ.
   Якщо такий апофатизм, коли все заперечується i нiчого не стверджується, присутнiй в теологiї, то подiбна теологiя нiяк не прогресує. Все залишається на одному мiсцi i при Дiонiсiї Ареопагiтi i при Майстерi Екгартi i при сучасних фiлософах-модернiстах, таких як Мартiн Гайдеґґер. Такi апофатичнi вправи Жак Дерида розповсюджує i на атеїзм. Вiн вважає, що "тут представлена iстина негативної теологiї" (Деридда 2001: 253).
   Але iстина атеїзму - це не сфера теологiї зовсiм. I це - не вправи, за якими все заперечується, i немає нiяких стверджень, як це вiдбувається в апофатизмi. Атеїзм - це свiтогляд, який якраз стверджує, що немає нiчого надприродного, i нiчого не iснує поза природою. Атеїзм також i заперечує. Вiн заперечує iснування Бога, який над природою. Тобто в атеїзмi є i заперечення, i ствердження. Це не так, як в апофатизмi вправ негативної теологiї - лише однi заперечення. В атеїзмi стан Iншого - це певний стан людини, стан компенсаторного характеру.
   З приводу стану Iншого, то, будучи iстинним, цей стан може потрапити в категорiальнi структури як атеїзму так i теїзму, тобто теологiї. Якщо стан Iншого розумiється як особливий стан людини, що вийшла iз природи, стан як компенсаторна реакцiя, компенсаторне осяяння, здатне очищувати i вiдкривати можливостi адаптуватись до зовнiшнього середовища; то така послiдовнiсть мислення розумiється атеїстичною фiлософiєю правильною, iстинною. Втiм цей стан Iншого може абсолютизуватися як iдеал, як iдеальний стан людини. Але коли стан Iншого абсолютизується i стає над природою як Бог, який цю природу створив, то цей стан стає iстиною теїзму, потрапляє в категорiальний апарат теологiї, негативної теологiї або якоїсь iншої теологiї. Тобто стан Iншого може бути в свiтоглядних уявленнях рiзного характеру. Цей стан може розглядатися як результуюче певних вправ, а може розумiтися як чисто спонтанне явище, причини виникнення якого складно встановити через його раптовiсть.
   Апофатизм як певна вправа каже про Всевишнього, або про стан Iншого, що цей стан "не є не те, не це". Тут предмет розмови стає взагалi над усiляким дискурсом. А це та сама розмова про нiщо. Це абсолютне заперечення без якихось стверджень. Однак це не означає, що це все - розмова заради розмови. Розмова йде заради того, щоб випробувати те, про що йде мова; тобто випробувати якiсь вiдблиски стану Iншого. Через досвiд мовлення, через якiсь квазi-тавтологiчнi звороти донести вiдбитки того стану, з приводу якого йде розмова. Людина, яка критично налаштована, шляхом заперечень у своїх висловах доносить до слухача можливiсть випробувати мову, а разом з нею i вiдгомiн, вiдбиток предмета розмови; тобто вiдбитки стану Iншого, про який йде розмова. Тобто розмова не йде про нiщо. Тут розмова - як натяки на iснування стану Iншого, стану ПРИПИНЕННЯ.
   Коли пiддаємося сумнiвам, то увесь апофатичний дискурс, усi твердження перетворюються на заперечення; негативнiсть стає гранично високою, вiд чого увесь дискурс, якi б форми вiн не приймав, нагадує апофатичну теологiю. На теологiчнiсть вказує те, що мова йде про Бога. При цьому може використовуватись Його особисте iм'я, а може використовуватись якесь iнше. У всякому разi, iм'я Бога гiперболiзується, але через негативнiсть, через заперечення. I тут ми спостерiгаємо не просте заперечення, як це буває при застосуваннi iменi Бога. Iм'я Бога застосовується там, де тi чи iншi речi i явища не можуть бути визначенi. Якщо те чи iнше не можуть визначити, то посилаються на Бога. Якщо не можуть встановити причини виникнення того чи iншого явища, то кажуть, що те все - вiд Бога. Бог i Його iм'я завжди там, де заперечувальна сентенцiя демонструє загадковiсть, таємничiсть. Тут негативнiсть вибудовує саму Божественнiсть. Але в розвиненому дискурсi все змiнюється на те, що саме Божественнiсть все змiнює i вибудовує. Бог робить заперечення. Бог є iстина всiлякого заперечення. Так будується дискурс негативної теологiї. Хоча Вищий стан, стан Iншого - це недiяльнiсть, що виразно показує даосизм. А от атеїзм всю цю негативну теологiю уявляє продуктом людини, яка прагне компенсувати свої недолiки. Коли мова заходить про Бога як стан Iншого в людинi, то все розумiється так, що плоди, якi приносить Бог, з'являються без причини. Це вiдбувається тому, що стан Iншого є явищем чисто спонтанного характеру. А вправи, якi iснують, щоби отримати стан Iншого, - це вправи для отримання станiв подiбних стану Iншого.
   Жак Дерида помiчає, що негативна теологiя хоче залишити за собою найвище, надбуттєвiсть, тобто те буття, яке за межами Буття, за межами всiлякого заперечення. Тобто тут йде абсолютизацiя, щоб людина поза цим не могла i не бажала щось розумiти й жити. Як помiчає Дерида, це йде ще вiд Дiонiсiя Ареопагiта, який розумiв i стверджував, що "Бог як буття за межами Буття або Бог поза, без Буття" (Деррида 2001: 256-257). Тут за Жаком Дерида "цим перевищується альтернатива теїзму i атеїзму, яка конституює себе, зважаючи на те, що можна назвати, iнодi доволi нехитро, iснуванням Бога" (Деррида 2001: 257).
   Тобто Жак Дерида вважає, що iснує перевищення альтернативи теїзму i атеїзму. Iснування Бога - це перевищення альтернативи теїзму i атеїзму. Однак все одно мова йде про Бога. А атеїзм зовсiм може вiдкидати такий стан речей. Через це i зникає перевищення альтернативи теїзму i атеїзму. Для атеїзму взагалi не iснує Бог як об'єктивнiсть. А стан Iншого - це просто певний стан людини, стан-компенсацiя, стан компенсаторного осяяння. Тобто людина сама абсолютизує цей стан, тому що вiн компенсує їй усiлякi недолiки, дає можливiсть вiдчути свободу i щастя, дає можливiсть вiдчути стан, при якому немає нiяких проблем зовсiм.
   Жак Дерида все це, мабуть, теж враховує, бо далi доводить: те, що вiн пише, не повинно обов'язково належати негативнiй теологiї. Можливiсть "онтологiчної ставки надбуттєвостi" (Деррида 2001: 257) ми бачимо у творах Дiонiсiя Ареопагiта i Майстера Екгарта. Так Майстер Екгарт пише про те, що все iснує в своєму буттi, а Бог iснує поверх Буття. Бог рухається в не-буттi. За Майстером Екгартом Бог розташовується над Буттям, пiднiмається; i Його не можна зафiксувати в думках, бо Бог є i не те, i не це. Майстер Екгарт каже, що коли хтось вважає, що вiн пiзнав Бога, навiть якщо вiн i знає щось, то не знає про Бога нiчого. Це можна розумiти так: якщо кажемо щось про Бога, то ми в цю мить втрачаємо цього Бога, бо Вiн - поза нашими словами i думками. Таке розумiння про Бога в християнствi подiбне до того, що кажуть про Дао в даосизмi. Дао де цзiн починається iз твердження про те, що Дао, яке може бути виражено словами, не є постiйне дао. Тобто стверджується те, що Бог-Дао - поза словами, поза мовою, поза уявленнями. Так в Торi стверджується, що Бог - поза уявленнями. Це просто певний стан людини. Але це стан досконалостi коли в людинi вмирають усiлякi iлюзiї, хибнi думки, галюцинацiйнi уявлення, упередження. Тому Майстер Екгарт каже про те, що Бог не є Буття i що Вiн вище Буття (цiнується певний стан). А таке казати - то це умовнiсть, вiд якої у людини зникає стан Бога. Про Бога не кажуть зовсiм. А коли що-небудь i кажуть, то це - самi парадокси. Наприклад, Августин Блаженний каже про те, що Бог мудрий поза мудрiстю, добрий поза добротою, могутнiй поза могутнiстю. Такими парадоксами засiяне не тiльки Святе Письмо сходу i заходу, засiянi Веди, Авеста, Трипiтака, Дао де цзiн, Тора, Бiблiя, Коран. Такими парадоксами засiяна не тiльки негативна теологiя християнства, а й брахманiзму, буддизму, даосизму. З цього приводу слiд вiдзначити коани дзен-буддизму. Там парадокс заперечливого характеру - це норма. Феноменальне заперечення проникає скрiзь. Мабуть, через те, що про Вищий стан, стан Iншого нiчого й сказати. Проте, збираючи конкретнi бiографiчнi висловлювання, якi проголошують адепти рiзних мiстичних напрямкiв, переживаючи стан Iншого, можна складати певнi враження. Адже стан Iншого залишає в людинi певний вiдбиток, "слiд" (Деррида 2001: 259). Жак Дерида розумiє цей слiд як певний конструкт, що iснує ще до iменi, слова, iснує ще до поняття. Це те, що було не тiльки до Буття, до присутностi, присутностi теперiшнього, але було i до вiдсутностi, до надсутностi. Однак воно "вбирається в слова i, тим самим, в логiку i онто-теологiчну граматику" (Деррида 2001: 259). Тобто визнається можливiсть того, що цей мiстичний феномен можна якось пiзнати. Хоча стверджується, що "надсутнiсть є якраз це верховне буття, яке залишається невiдповiдним буттю всього того, що є нiщо - нi присутнiсне, нi вiдсутнiсне" (Деррида 2001: 259). Такi пояснення все одно залишаються в традицiї класичного мiстицизму. Хоча це є напрацювання постмодернiстського перiоду. Тут стан Iншого як абсолютний стан докорiнно не вiдрiзняється вiд традицiй, якi склались в iсторiї мiстицизму. "Говорячи про Абсолют, представники позаконфесiйного постмодернiзму не визнають якiсь його конкретнi особливостi, подають як невимовну i незбагненну реальнiсть, що знаходить свiй вияв через творчiсть людини" (Колодний 2020: 175). Тобто постмодернiзм звертається до "обiцянки присутностi, адресованої iнтуїцiї або прозрiння" (Деррида 2001: 259). Так, мова йде про творчий процес. Але стан Iншого - не є творчий процес як такий. Стан Iншого розглядається, коли у творчому процесi зникає все застарiле, коли людина перестає робити щось непотрiбне. А загострювати увагу на творчому процесi в цiлому, на iнтуїцiї i прозрiннi - це означає, що постмодернiзм i її гетерологiя повторює iстини, якi висловлювались i в класицизмi i в модернiзмi релiгiйно-мiстичної культури, хоча релiгiйно-мiстична культура iнтуїцiю i прозрiння обожнювала, пiдiймала їх над усiляким Буттям. Тут iнтуїцiя сяє бiльше, нiж саме свiтло. Вона Божественна. За класицизмом мiстичної культури для отримання цiєї Божественностi є умови. Так Дiонiсiй каже, що треба вiдмовитись вiд чуттєвих i розумових дiй, а займатися вправами мiстичних роздумiв. Вiдмова вiд дiй нагадує нам даосизм, який говорить про не-дiяння. Але в станi Iншого припинення дiй виникає раптово, спонтанно. Для цього не треба свiдомо вiдмовлятися вiд дiй. Стан ПРИПИНЕННЯ виникає, коли дiї хибнi, виникає раптово, припиняючи цi дiї.
   Вiдсторонюючись вiд усього, людина пiдноситься до Божественної темряви. У апофатизмi Дiонiсiя свiтло i темрява вживаються парадоксальним чином, щоб шокувати людину. Апофатичний мiстицизм шокує, вибиваючи людину з повсякденностi, вказуючи на те, що є поза Буттям i знанням, вказуючи на божественне, яке сягає за межi Буття.
   Розглядаючи класичний мiстицизм, гетерологiя i постмодернiзм загострюєють увагу на мiстичнiй єдностi Божественного незнання, яке є iстинним прозрiнням, iстинним знанням. Така гра слiв - у традицiї апофатичного мiстицизму. Ця гра слiв шокує, вибиває людину з повсякденного мислення. Але це є практика отримання особливих станiв свiдомостi. З такими станами може виникнути стан подiбний стану Iншого. З цим станом постмодернiзм пов'язує i одкровення, яке досягається пiднесенням i прозрiнням як чистою iнтуїцiєю невимовної мовчазної єдностi. Це те, що неможливо досягти мовою, адже воно - поза мовою. Стан Iншого - поза мовою. Тут постмодернiзм апелює до мовчазної єдностi з невимовним. А це - в традицiї мiстичної культури. Постмодернiзм бачить цю традицiю апофатичного дискурсу i руху, де присутнiй досвiд невимовного i нiмого розсуду з часiв Дiонiсiя Ареопагiта до Вiтгенштейна, тобто до часiв модерну. Вiтгенштейн показав, що невимовне iснує насправдi. Це мiстичне (Деррида 2001: 261). Тобто, розглядаючи апофатичний мiстицизм, постмодернiзм все пiдводить до того, що ще з часiв модернiзму Вiтгенштейна мова йшла про щось таке, що справдi конкретно iснує. А це зводиться до iснування певного конкретного стану людини. Це стан Iншого. Вiн iснує. Але вiн невимовний. Бiльш того, в цьому станi людина мовчазна. То як же отримати вiд цiєї людини iстину про реальне положення речей з приводу того стану, який вона переживає? Якщо ця людина в iншому станi, то вiд неї отримуємо iншi iстини про той стан, який вона переживає. А iстини про стан Iншого ми не можемо отримати, оскiльки людина мовчить, вона мовчазна в цьому станi.
   Переживаючи стан Iншого, людина на письмi все ж таки може фiксувати цей стан. Цим i займалися видатнi мiстики, такi як Дiонiсiй Ареопагiт, Майстер Екгарт. Жак Дерида в традицiї постмодернiзму, оцiнюючи тексти Дiонiсiя Ареопагiта i Майстра Екгарта помiчає, що "як i роботи Дiонiсiя, тексти Екгарта нагадують часом нескiнченну медитацiю вiдносно сенсу i символiзму" (Деррида 2001: 263). Також Дерида помiчає, що досвiд негативної теологiї наближений до спiлкування i "несе в собi обiцянку iншого" (Деррида 2001: 263). На думку Жака Дерида, це iнше треба зберiгати. Виникає питання: навiщо треба зберiгати це iнше? А тому що це змушує людину щось казати, казати там, де заперечення розчинює дискурс. Людина в дискурсi пояснює, навчає. А цi прояви людини протилежнi по вiдношенню до мовчання. Виникає питання: наскiльки це iнше Жака Дерида є станом Iншого? Адже стан Iншого не примушує людину щось казати. Стан Iншого - це мовчання. Але це не просте мовчання. Це єднiсть з невимовним. Це нiме прозрiння. I воно не примушує людину щось казати. Воно взагалi гальмує будь-якi прояви людини. Проте людина може i дiяти, i казати.
   Жак Дерида говорить, що "з того моменту, як я починаю говорити, я вже обiцяю" (Деррида 2001: 264). Тобто у людини є бажання обiцяти. Людина "обiцяє говорити для iншого, говорити про щось для ствердження або пiдтвердження мовою" (Деррида 2001: 264). Тут, за текстом, iнший - зовсiм не стан Iншого. В станi Iншого у людини нiякого такого бажання обiцяти немає. В станi Iншого у людини зовсiм немає нiяких бажань. У неї зупиняються усiлякi дiї i дiяння як непотрiбне. Хоча поза станом Iншого або коли рiвень цього стану Iншого знижується, мiстик може казати, що "необхiдно зберiгати мовчання, мовчати треба про те, про що неможливо говорити" (Деррида 2001: 264). Для мiстика його стан Iншого - це те, про що неможливо нiчого сказати. У всякому разi мiстик уявляє так, оскiльки цей стан для нього досконалий, абсолютний, священний i недосяжний - через слово, через думку.
   У релiгiйно-мiстичнiй культурi, а також в онтологiї фiлософiї стан Iншого часто значиться як "присутнiсть". В документалiстицi багато описiв, коли людина "вiдчула присутнiсть" (Джемс 1993: 61), "вiдчула присутнiсть Бога" (Джемс 1993: 66) або просто вiдчула "поруч iз собою чиюсь "присутнiсть" (Джемс 1993: 60). Стан Iншого може супроводжуватися цим вiдчуттям присутностi до такого ступеню, що це вiдчуття стає самим станом Iншого. Жак Дерида стверджує, що обiцянка "уникає цiєї вимоги присутностi. Вона старiша за мене, старiша за всiх нас. У сутностi вона робить можливим усiлякий дискурс про присутнiсть. Навiть якщо я вiддам перевагу зберiгати мовчання" (Деррида 2001: 264). Обiцяє людина або нiчого не обiцяє, розмовляє вона або мовчить, не розмовляє, тобто вiдсторонюється вiд розмови, все одно вона якось регулює себе. При цьому вона об'єктивує тi чи iншi ситуацiї, уявляючи їх у своїй свiдомостi. При регуляцiї людина також "утримується вiд власної демонстрацiї" (Деррида 2001: 266). Коли людина спонтанно утримується вiд власної демонстрацiї, то тут ми можемо казати, що вона знаходиться в станi IНШОГО, зберiгаючи мовчання. "Тварина ж не може зберiгати нi мовчання, нi тайну" (Деррида 2001: 266).
   Людина здатна у своєму внутрiшньому свiтi вiддiляти власне "я" вiд всього iншого. У фiлософських творах як модернiзму так i постмодернiзму часто фiксується ця властивiсть людини. Так Жак Дерида помiчає, що людина може "вийти iз себе самого i вiдсторонитися вiд себе" (Деррида 2001: 267). Але тут це розцiнюється як лукавство. I взагалi, здатнiсть зберiгання чогось лише для себе є лукавство. Проте це властиво людинi взагалi. Вона зберiгає щось i для себе. I розумiти це лише як лукавство можна, якщо людина перебуває лише в боротьбi з iншою людиною.
   Людина хоче бути не тiльки поглинутою тiєю чи iншою ситуацiєю, а й володiти собою, своїми емоцiями, бути вiдстороненою. Для цього iснує рефлексiя, тобто здатнiсть "розглянути себе i свiй стан збоку" (Орлов 1991: 234).
   Людинi можуть заважати "власнi думки, вiдволiкання. Без напруги думки i уяви ефективнiсть опрацювання iнформацiї знижується" (Лудченко, Лудченко, Примак 2000: 39). Але бути поглинутим якимись власними дiями, роздумами, переживаннями i втратити себе - це не помiтити, що у зовнiшньому свiтi щось змiнилося i треба переорiєнтовуватися. Зрозумiло, що "неможливо увесь час залишатися самим собою" (Добрович 1987: 203). Але важлива "здатнiсть вiдокремити своє "я" вiд зовнiшнього середовища, а в бiльш складних формах психiчного - як би побачити себе збоку. Ця здатнiсть надзвичайно поширює можливiсть людини у спiлкуваннi з iншими людьми" (Иваницкий 1984: 210).
   Тобто людина у своєму життi i поглинається чимось, своїми думками, уявленнями, i вiдсторонюється вiд своїх думок i уявлень, дивлячись на них збоку. Але апофатичний мiстицизм, наприклад, джнанi-йога, проповiдує вiдсторонення. Iнший напрямок релiгiйно-мiстичної культури, катафатичний мiстицизм, наприклад, бхактi-йога, проповiдує поглинання людини її Божественним iдеалом. Поглинання думками про цей iдеал, переживаннями. Для однiєї людини треба бiльше поглинання, для iншої - вiдсторонення. Для рiвноваги однiй людинi потрiбно одне, а iншiй - iнше. Через момент рiвноваги у людини виникає стан Iншого, стан ще бiльшої рiвноваги.
   В цiлому постмодернiзм i її гетерологiя каже про певний Абсолют, про який неможливо нiчого сказати, про який залишається тiльки мовчати, що i робить апофатичний мiстицизм. Але таким розумiнням постмодернiзм нiчого нового не каже. Таке розумiння було i в модернiзмi. Таке розумiння було i ранiше за модернiзм.
   Цей Абсолют розумiли по-рiзному. Стан Iншого теж потрапляє в сферу цього Абсолюта. Тут стан Iншого є iдеальним станом людини, хоча постмодернiзм має все ж таки власнi особливостi, оцiнюючи сучасну релiгiйно-мiстичну культуру, яка пояснює Абсолют. Постмодернiзм створює свою неповторнiсть "вiдмовою вiд традицiйних релiгiй, а водночас - i вiд атеїстичного гуманiзму. Постмодернiстiв єднає звернення до такого бачення основи iснування свiту, як якийсь невиразний Абсолют" (Колодний 2020: 174). Якщо Абсолют невиразний, то йому притаманне мовчання. Однак це мовчання особливе. Жак Дерида, розглядаючи апофатичний дискурс, наголошує на "здатностi зберiгати мовчання, яке завжди було чимось бiльшим, анiж проста логiчна або риторична технiка" (Деррида 2001: 267).
   Оперуючи засобами, подiбними негативнiй теологiї, якi використовує постмодернiзм, змушує певнi кола вчених вiднести сам постмодернiзм до якогось релiгiйного угрупування. Вченi "пiдозрюють "деконструктивiстiв" у формуваннi секти, братерства, езотеричної корпорацiї, або, бiльш вульгарно, клiки, банди або, я цитую, "мафiї" (Деррида 2001: 268).
   Помiчено, що як в негативнiй теологiї, так часто i в деконструктивiзмi говорять в негативнiй манерi, кажуть "не те, не те". Коли в деконструктивiзмi кажуть "не те, не те" то таке вiдразу вiдносять до теологiчних суджень. Якщо не до теологiчних суджень, то до софiстики обов'язково. Софiстика займається мiстифiкацiєю i не каже нiчого нового. Коли постмодернiстська деконструкцiя логоцентризму нiчого нового не каже, то її вiдносять до теологiчної софiстики. Але коли постмодернiзм починає казати про стан Iншого, то з'являється цiлi нашарування новин, якi розкривають особливостi iндивiдуального життя людської особистостi. I тут вже зовсiм не треба ухилятися вiд проблем, заперечувати i спростовувати певнi положення, нiчого не стверджуючи. Тут не треба ухилятися вiд розмови, як це прийнято в апофатичному дiалозi. I тодi фiлософськi роздуми постмодернiста не вiднесуть до негативної теологiї або до методiв мiстицизму. В iсторiї фiлософiї все так переплетено, що мiстику i езотерику ми знаходимо скрiзь, починаючи з прадавнього платонiзму i неоплатонiзму. Яскравий приклад - це апофатичний негативiзм теологiї Дiонiсiя Ареопагiта, Майстера Екгарта. Тут ми не зможемо вiддiлити фiлософiю вiд теологiї i мiстицизму. Тут все сплетено воєдино. Проте постмодернiзм йде ще далi. Вiн починає пiдозрювати, що сам онтологiзм фiлософiї у своїй основi є мiстифiкацiя мiстичного характеру, мiстифiкацiя, яку можна вiднести до мiстичної теологiї. Постмодернiзм бачить у фiлософськiй онтологiї негативну теологiю i стверджує, що корiння цих двох предметiв однi й тi ж. Тобто "звiдси недалеко i до натяку на те, що сама онтологiя є завуальованим або видозмiненим iдолопоклонством" (Деррида 2001: 269). Цей натяк списаний i артикульований ще модернiзмом. Наприклад в творах Левiнаса.
   Iдеалiстична онтологiя каже, що Бог перебуває за межами Буття. Але за межами Буття iснує певний простiр. Бог в цьому просторi бiльш буттєвий. Таке розумiння орiєнтує нас на те, що увесь цей простiр є суб'єктивним свiтом людини. Це орiєнтує нас на те, що людина у своєму внутрiшньому суб'єктивному свiтi має менш буттєвi стани своєї свiдомостi як несправжнi i бiльш буттєвi, Абсолютнi як Божественнi, як стан Iншого.
   У вищих своїх станах людина вiдчуває себе за межами Буття, за межами всього, що тiльки є. Коли людина перебуває у власному вищому станi, станi Iншого, а потiм розповiдає про цей стан, то вона не стверджує що-небудь i не заперечує. Ця людина каже про те що стоїть за межами стверджень i заперечень. Вона каже про причини всього, де нема вiдсутностi, а є iстинне Буття. Така людина розташовує себе за межами усiлякої позицiї, розташовує себе над усiлякою позицiєю, розповiдаючи про вищий стан свого духу, про стан Iншого. У своїх суб'єктивних переживаннях людина має цей стан за межами Буття, поза Буттям. Цей стан без Буття або, iншими словами, цей стан є iстинним Буттям. Це священне Буття. З приводу цього священного Буття люди збираються докупи i проповiдують стан священного iншим людям.
   Мiстична теологiя розташовує Бога в просторi. Але Бог не є цей простiр. За Дiонiсiєм Ареопагiтом роздуми про Бога ще не є тим мiсцем де є Бог. Тобто мова йде про те, що iдеальний стан Iншого не вмiщується в роздуми. Це вище роздумiв, вище слiв. I про це треба мовчати. Тобто про Вище апофатичний мiстицизм наказує зберiгати мовчання.
   Посилаючись на iсторичнi факти лiтератури, сучасна теологiя вказують на те, що за всiм, що є, стоїть надсутнiсна причина. Це Божественний свiт. Вiн має прояв у людини i як Божественна темрява. Очищуючись, вiдсторонюючись вiд не-чистого людина може побачити Божественну чистоту. Вона стає пiднесеною до Божественного Верху. При цьому людина не бачить Бога, бо Бога не можна побачити. В станi Iншого теж неможливо нiчого побачити, бо йде розпад усiляких образiв, якi можна бачити. Цим бачення Бога i стан Iншого подiбнi. Подiбнiсть у тому, що немає що бачити. Всi iлюзорнi образи розчиняються. Є тiльки присутнiсть, пiднесена присутнiсть - як священне. Онтологiя фiлософiї теж каже про присутнiсть. Це одна й та сама присутнiсть. Вона переживається в станi Iншого.
   Адепт залишає все, що можна бачити, i входить в мiстичну темряву. Пiсля цього вiн вiдмовляється вiд усього, що є знаннями (iлюзорними знаннями), i знаходить себе в тому, що неможливо сприймати i бачити. Тобто тут мова йде про розпад усiляких iлюзорних образiв, хибних знань, усiляких упередженостей. Цим отримання стану Бога i стан Iншого спiвпадають. Певнi напрямки постмодернiзму кажуть, що це одне i те ж саме. На це вказує i гетерологiя.
   Гетерологiчнi постмодернiстськi дослiдження показують, що вiдокремити себе, вiдступити i очиститись - це в основi дiйства релiгiй, якi описанi в релiгiйно-мiстичнiй культурi. Вiдокремити i очистити себе вiд нечистого. Якщо людина так робить, то їй обiцяють. Знання-обiцянка - це ще один обов'язковий компонент релiгiї.
   Якщо людина виконує певнi правила-заповiдi, то вона без грiха, очищена, має можливiсть мати стан Бога, якого нiхто нiколи не бачив. Стан Бога - це стан без образiв, всi образи розпались, як iлюзiя. Цим стан Бога i стан Iншого спiвпадають. Цей стан непередаваний. Людина сама повинна його вiдчути.
   В релiгiї є знання-заповiдi i обiцянки. Але як доповнення в цi знання проникає те, чого не можна досягти, що непередаване; проникає сам стан Бога, стан Iншого. Цього стану не можна досягти, бо вiн спонтанно виникає в людинi, виникає раптово. Але кожна релiгiя має певну технiку медитацiї, аби людина змогла отримати стан подiбного характеру. Аби людина змогла отримати стан, подiбний стану Бога, стану Iншого.
   Релiгiя має в собi два компоненти. Перший компонент - це те, що можна виразити, тобто конкретнi знання-заповiдi i обiцянки. Другий компонент - це те, що неможливо висловити, невимовне; тобто стан Бога або стан Iншого, який трапляється з людиною. Про цей стан каже як теологiя, так i фiлософiя у своїх онтологiї i метафiзицi. Але цей стан невимовний, i про нього кажуть багато рiзного. Постмодернiзм своїм розумiнням стану Iншого хоче приземлити цей стан, зробити його проявом людської психiки. Теологiя ж все утаємничує, каже, що Бог не є i не має мiсця, але в той же час Вiн i є, i має мiсце. Тобто одночасно Бог i iснує, i не iснує. Це, мабуть, вiд того, що про стан Бога не можна сказати нiчого конкретного. Але постмодернiзм, вводячи розумiння стану Iншого, якраз i намагається сказати щось конкретне.
   "Дiонiсiй часто говорить про безумство Бога" (Деррида 2001: 276). Це тому, що стан Божественного не вкладається нi в якi людськi схеми. Але це вiд того, що всiлякi схеми порушуються, йде руйнацiя застарiлих схем. Якi б руйнацiї не вiдбувалися, але залишається "Присутнiсть" Бога" (Деррида 2001: 276). I ця присутнiсть багатьма людьми вiдчувається як конкретний стан їхньої психiки. Це тодi коли "галюцинацiя не досягає повного розвитку: людина раптом вiдчуває поруч iз собою чиюсь "присутнiсть", яка займає певне мiсце в просторi, iснуючи в особливiй невловимiй формi" (Джемс 1993: 60). Постмодернiзм каже про "перебування в присутностi" (Деррида 2001: 277).
   Коли людина перебуває в присутностi, то дискурс обмежений. Людина каже два-три слова, як воно є. Тут людина самодостатня, i особливо немає нiяких роздумiв. Це апофатичний дискурс. Вiн виникає, коли людина - в станi Iншого.
   "Якщо не говорити нi про що i не вимовляти нiчого у рамках апофатичного дискурса" (Деррида 2001: 277), то ми особливо нiчого i не дiзнаємося про той стан, в якому знаходиться людина. Та коли у людини знижується рiвень стану Iншого, то вона розповiдає i пише про цей стан бiльше. Тодi вже поширюється "дискурс як такий - чи у формi спiлкування, молитви, хвали або святкування. Навiть найбiльш заперечливий дискурс, той, що перебуває за межами усiлякого нiгiлiзму i негативної дiалектики, завжди зберiгає в собi слiд iншого" (Деррида 2001: 278). I цей iнший - не обов'язково iнша людина. Цей iнший може бути в самiй людинi як стан Iншого, предметом чого i є ця робота.
   Стан Iншого присутнiй у всiлякому мiстицизмi, у всiлякому апофатизмi: християнському, брахманiстському, буддистському, даоському. Стан Iншого може бути присутнiм в людинi чисто спонтанно i поза мiстицизмом, коли людина не торкається нiякого мiстицизму. I тому гетерологiчний постмодернiстський постулат Жака Дерида про "апофатичний дискурс i повинен зачинатися молитвою, яка визнає, описує i пiдтверджує своє призначення: досягти Iншого" (Деррида 2001: 279) є постулат необов'язковий. Тут Iнший з великої лiтери, тобто стан Iншого.
   Стан Iншого може виникнути поза всяких молитов. I може бути зафiксованим усiлякою культурою: європейською, арабською, iндiйською, китайською. Але також може бути зафiксованим без яких-небудь традицiй. "Навiть якщо християнська негативна теологiя i зобов'язана багато чим платонiвськiй i неоплатонiвськiй дiалектицi" (Деррида 2001: 280), то ця зобов'язанiсть необов'язкова. Так iснує брахманська негативна теологiя, буддистська. Iснує даоська негативна теологiя, виникнення якої не пов'язане з платонiвською i неоплатонiвською дiалектикою. Стан Iншого, вiдбитий i вiдображений у всiх цих культурах, може виникнути у людини, яка не має зв'язку з усiма цими культурами. I ця людина на основi свого досвiду може започаткувати власний напрямок культури, не пов'язаний нi з християнством, нi з брахманiзмом, нi з буддизмом, нi з даосизмом, адже стан Iншого є в природi людини. I людина, переживши цей стан, може розвивати власний напрямок культури, може розвивати напрямок, зовсiм не пов'язаний з релiгiєю i апофатичним мiстицизмом. Хоча культура, за традицiєю, багато чого передає з приводу стану Iншого.
   Жак Дерида помiчає, що "важко читати Гегеля, не беручи до уваги апофатичну традицiю, яка була аж нiяк не чужою йому, принаймнi, через переосмислення праць Бруно i, отже, Миколи Кузанського, Майстера Екгарта" (Деррида 2001: 280). Але гетерологiєю постмодернiзма помiчено, що традицiї, навiть тi, що не пов'язанi одна з одною, все одно кажуть про присутнiсть певної порожнечi, кажуть про внутрiшню порожнечу. I це враження вiд стану Iншого, при якому зникають думки i царюють порожнiсть i тиша. Цю порожнiсть i тишу можемо побачити як в апофатизмi Китаю, так i в апофатизмi Грецiї. Тут Лао Цзи i даосизм такий самий, як Платон i неоплатонiзм. Тут у своїй основi медитативнi технiки подiбнi одна однiй. Тут дiалектика приходить "як до мислення про iншого" (Деррида 2001: 284). Мається на увазi стан Iншого. Дiалектика приходить не як абсолютна небуттєвiсть, не як протилежнiсть Буттю, а приходить як мислення про iншого. Тут немає негативної дискурсивностi як абсолютного, бо є конкретний стан Iншого, про який мовиться, який вiдображається в тiй чи iншiй формi. Тому в дискурсi "не те i не це" також розумiється як "i те, i це". Тобто дiалектика тлумачить про те що не є Буттям, але в той же час не є i нiщо. В дiалектицi ми постiйно зустрiчаємо роздуми "не те i не це" яке одночасно є "i те, i це".
   Заслугою гетерологiї постмодернiзму є те, що вiдкритi два шляхи вирiшення проблем. Цi шляхи радикальнi: "неоантропоморфне i неотеологiчне" (Деррида 2001: 287). Тобто в розумiннi стану Iншого ми можемо вiднести вирiшення проблеми до сфери антропологiї, де мовиться про стан Iншого як про певний стан, який є в природi людини i який компенсує недолiки цiєї людини. Iнший шлях - це теологiя як роздуми про щось надприродне. I це все - мова про стан Iншого, тому що iснують такi натяки як "нiчого не трапляється через неї, завдяки їй, дорiвнює - як нiчого не трапляється i по вiдношенню до неї самої" (Деррида 2001: 287). Тобто мова йде про стан людини поза всiляких форм, поза всiлякої визначеностi. Але тут все таки присутня байдужiсть i безтурботнiсть. Це Хора. "Хора не є щось позитивне, рiвно, як i негативне. Вона - безтурботнiсть" (Деррида 2001: 288). Тобто вона є стан Iншого.
   Теологiя буває рiзна. I символiчна, i мiстична. Бог розумiється теж по-рiзному. I у формi, i поза формою. Але йде вiдкидання певних уявлень. "Вiдкидання всяких норм i звичних уявлень i перехiд у "безгрунтовне" iснування, iснування з "нiщо" - це, можливо, єдина можливiсть "трансцендуючої" свiдомостi опинитися за межами досвiдного знання в її прагненнi з'єднатися з Богом або Абсолютом" (Висоцька 2012: 66).
   Бога розумiють по-рiзному. Але щоб доторкнутися до нього, щоб до нього здiйнятися, треба мати незасмiчений i незатьмарений розум. Про таке єднання з Божественним каже постмодернiзм гетерологiї, дослiджуючи твори Дiонiсiя Ареопагiта, твори Майстера Екгарта, Августина Блаженного. Постмодернiзм помiчає, що в цих творах Бог мудрий поза мудрiстю, добрий поза добротою, могутнiй поза могутнiстю. Але розпiзнати це можна "божественним iншим" (Деррида 2001: 295). Божественний iнший - це стан Iншого. Мова врештi решт йде про стан людини. Жак Дерида каже про "досягнення того стану оголеностi, при якому маємо вiдсутнiсть всiх i всiляких покровiв" (Деррида 2001: 295).
   Дослiджуючи мiстичнi твори з приводу Божественного гетерологи i фiлософи-постмодернiсти концентрують увагу на порадах Майстера Екгарта про те, що людина повинна в кiнцi заспокоїтись i замовкнути, дотримуватися мовчання. Майстер Екгарт каже: "Зберiгай мовчання" (Деррида 2001: 303). I це задля того, щоб вiдчути це Вище, Божественне, стан Iншого. Хоча вираз "свiдомо мовчати" можна розумiти як вправу, як певне тренування для отримання певного стану свiдомостi, що не є спонтанним процесом виникнення стану Iншого.
   З приводу мiстичностi метафiзики i гетерологи i фiлософи-постмодернiсти розглядають твори своїх попередникiв, фiлософiв модернiстського перiоду фiлософiї. Так, наприклад, Жак Дерида дослiджує твори Мартiна Гайдеґґера, його метафiзику буття. I тут про буття можна казати як про "абсолютно iншого" (Деррида 2001: 305). Цей абсолютно iнший є стан Iншого. Цей стан iснує як конкретний стан людини, при якому компенсуються його слабкостi. Але у фiлософiї цей стан пiднiмається до рiвня метафiзичного розгляду. Тут "Для Dasein, таким чином, вiдкривається можливiсть запитування Буття, структура якого характеризується Гайдеґґером як трансценденцiя" (Деррида 2001: 305). А це - "рух до зовсiм iншого" (Деррида 2001: 305). Рух до зовсiм iншого - це рух до зовсiм iншого стану. Це рух до стану Iншого як iншого стану, стану Iншого "Я".
   Гетерологiя постмодерну через твори Дерида помiчає, що Мартiн Гайдеґґер усуває навiть слово Буття. "Слово Буття ним перекреслюється" (Деррида 2001: 311). Тобто кiнцевий результат постмодернiстiв-дослiдникiв зводиться до того, що у фiлософiї "метафiзика є онто-теологiя" (Деррида 2001: 311). А вiдчуття присутностi у людини - це її стан Iншого. "Галюцинацiя не досягає повного розвитку: людина раптом вiдчуває поряд iз собою чиюсь "присутнiсть", що займає певне мiсце в просторi, iснуючи в особливiй формi" (Джемс 1993: 60). I "яка рiзниця мiж писаннями теологiї i писаннями про Буття" (Деррида 2001: 313). А нiякої. А стани Iншого отримати штучними методами неможливо. "Вони виникають несподiвано i раптово, їх неможливо викликати за власним бажанням" (Ревонсуо 2013: 302). Медитацiї для цього замало. Медитацiєю отримують подiбнi стани. Та й сама медитацiя - це доволi розпливчасте поняття, як це помiчає постмодернiстська фiлософiя. Жак Дерида каже: "Ранiше я позначав суверенну операцiю через вираження "внутрiшнiй досвiд" i "межа можливого". Тепер я позначаю її також як "медитацiю" (Деррида 2000: 432).
   Шляхiв до стану Iншого немає. Це чисто спонтанний процес. Але цей стан є реальним станом людини, i вiн має певнi характеристики. Вiд того, вiд тої предметностi, i з'являється в постмодернiзмi такий напрямок в дослiдженнi як гетерологiя.
   Гетерологiя i її значимiсть в тому, що вона робить акцент на розглядi апофатичного мiстицизму який не має якихось особливих способiв отримання змiнених станiв свiдомостi, а користується природними властивостями регуляторних механiзмiв людської самосвiдомостi, тої самосвiдомостi яка користується засвiдченням як медитативною практикою.
  

Роздiл 3. КАТЕГОРIАЛЬНИЙ АПАРАТ
ГЕТЕРОЛОГIЇ

  
   Категорiальний апарат гетерологiї пов'язаний перш за все з такою категорiєю як "священне". Вiдомо, що "контакт з емпiричними iншими протягом сучасного перiоду - це антропологiчний аналог того контакту iз священним Iншим, про який ми знаємо з iсторiї релiгiї" (Арнолд 2003: 354). Тут категорiя "священне" виводить нас на розумiння перш за все категорiї "Я" як iдеального священного, досконалого, виводить наса до розгляду фiлософської антропологiї. "Серйозно ставлячись до розвитку iсторiї релiгiй як до пошуку значень священного Iншого" (Арнолд 2003: 357) ми можемо вийти на розгляд iнших категорiй i вписати їх в структуру гетеррологiї.
   Гетерологiя як напрямок фiлософських знань має категорiальний апарат завдяки якому систематизуються i структуруються науковi знання задля отримання свiтогляду. Важливими категорiями для цього є: "Я", людина, священне, алтернiсть, гнозис, метапiзнання, пiднесене. Розберемо детальнiше цi категорiї.
   "Я". У мiстицизмi безпосереднiй досвiд отримання вищого стану свiдомостi - це корiнна змiна особистостi, змiна його "я". У суфiїв про вищий стан, "про стан фана (переродження свого "Я")" (Тримингэм 1989: 17) говорять, коли людина народжується наново. I це не просто народження людини наново. Це ще певний арсенал вiдчуттiв, коли людина не може уявити свою смертнiсть. В мiстичнiй культурi iснує багато свiдчень подiбних переживань. Наприклад, "я приходив до такого iнтенсивного вiдчуття мого "я", що моя особистiсть здавалась менi такою, що розпливається в безкiнечностi iснування; це не було неясне вiдчуття, навпаки - одне з найчiткiших, найбезсумнiвнiших, i в той же час його неможливо досконало не виразити словами; смерть уявлялась менi неможливiстю, яка здавалася майже смiшною, тому, що зникнення моєї особистостi (якщо можна так назвати смерть) уявлялося менi не знищенням, а єдиним справжнiм життям" (Джемс 1993: 306).
   Певнi особливi стани свого "Я" можна спостерiгати не тiльки у мiстика, а й у митця або у тiєї людини, яка сприймає той чи iнший мистецький твiр, переживаючи катарсис. Так, наприклад, музика робить людину iншою, змiнює її природу; людина виходить iз себе, п'янiє, пiд обмежене людське справжнє "я" пiдставляє iнше" (Лосев 1990: 239). Людське "Я" змiнюється не тiльки при сприйняттi творiв мистецтва. Змiна виникає в процесi творчостi у самого митця. "Хтось в тебе вселяється, твоя рука - виконавець, не твоя, а того. Хто вiн? Те, що через тебе хоче бути" (Цветаева 1988: 397). А хоче бути нове, яке знайшло вихiд зi складного становища, знайшло винахiд, за яким можна iснувати. У митця - це винахiд "лiричного "я", яке утверджує автономнiсть i непорушнiсть свого душевного буття. В цiй художнiй картинi свiту i сама смерть не в змозi перервати безкiнечну музику душi, яка ллється" (Грехнев 2004: 309). Такi вiдчуття людиною свого "Я" переходять i до перiоду постмодерну. Але тут, в нашiй сучасностi, ми частiше зустрiчаємо такi стани, коли людина якось наважується бути без усiлякої надiї, без усiлякого свого iснування, бути без усiлякого буття. "Я є" - як рiшення бути без буття" (Бланшо, 2002: 255).
   В постмодернiстськiй культурi людина розкривається такою, що вже не в змозi охопити своїм розумом свiт як цiлiснiсть. Свiт став надто складним i доволi рiзним. I розумом його не охопити. В постмодернi розмова йде "про безсилля обмислити цiле, як про те, щоб обмислити собi самого себе, - а це значить, що думка завжди знаходиться в станi окаменiлостi, вивиху, катастрофи" (Делёз 2004: 481). "Я" гетерологiї в постмодернi означало стан катастрофи. Тому тут i з'являється бiльш чiткiше Iнший, щоб пiдтримати ускладнений свiт людської душi, щоб вона якось оволодiла собою при сприйняттi жахiв вiд дiйсностi iнформацiйного суспiльства. Людина, в свою чергу, "визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477). Цей Iнший є компенсацiя тих недолiкiв, якi заважають пристосуватися до складного зовнiшнього середовища. Через Iншого людина якийсь час може перебувати у станi досконалостi.
   Людина. Антропологiчний аспект. Перш за все виникає потреба з'ясування i виявлення, чи є Iнший гетерологiї постмодерну i подiбний йому феномен компенсаторним осяянням у природi людини, чи приходить вiн лише iз впливом культурних цiнностей. Адже компенсаторне осяяння яскраво вiдображене в релiгiйно-мiстичнiй i художньо-естетичнiй культурах. Над цим рефлексує i постмодернiзм, виявляючи феномен Iншого. Актуальнiсть дослiдження в сучасностi пов'язана з тим, що компенсаторне осяяння дає людинi очищення вiд зайвих спонукань i потребує з'ясування, чи повинна людина докладати зусилля по отриманню компенсаторного осяяння.
   Встановлено важливiсть i значимiсть характеристики "вiдходу дрiбних думок i суєти" компенсаторного осяяння як трансцендентностi, що наявне в природi людини та вiдображене в релiгiйно-мiстичнiй культурi i мистецтвi.
   Iснує природознавче розумiння людини як результату розвитку природи на Землi, як певного ступеня складностi системи енергiй i здатностей, системи, яка вже частково була наявна у попереднiх формах високорозвинених тварин. Однак фiлософська антропологiя осмислює якiсну специфiку людини, яка полягає у певнiй єдностi тiлесних, емоцiйно-чуттєвих i пiзнавальних здатностей i можливостей, що надаються культурою соцiального середовища. Коли ми торкаємось стану компенсаторного осяяння, то можна говорити про характеристику єдностi, що виникає при зникненнi всього зайвого. При виникненнi компенсаторного осяяння маса дрiбних, суєтних думок вiдходить (Мурашкин 2006: 122-176). Тобто можна казати про руйнацiю дрiбних i суєтних думок, про руйнування iлюзiй (Кристева 2010: 138), помилок розуму (Бадмажапов 1990: 147). Процес вiдходу дрiбних думок i суєти, їх руйнацiї описаний у багатьох напрямках культури: фiлософськiй, релiгiйно-мiстичнiй, художнiй.
   Дослiдження важливостi та значимостi характеристики вiдходу дрiбних думок i їх руйнування в Iншому гетерологiї постмодерну, а iншими словами, в компенсаторному осяяннi, потребують певної статистики, коли ми можемо фiксувати подiбнiсть у рiзних фiлософських школах, релiгiях i мiстичних вченнях, а також у мистецтвi. В даному дослiдженнi можна продемонструвати подiбнiсть характеристики "вiдходу дрiбних думок, їх руйнування" i її проявiв на великiй площинi бiографiчних документальних матерiалiв. Збираючи бiографiчнi документальнi матерiали про руйнування як характеристику Iншого гетерологiї постмодерну, як характеристику компенсаторного осяяння, треба враховувати той факт, що самi фiлософи, релiгiйнi дiячi, мiстики i митцi фiксували свої певнi стани як руйнiвнi, такi, що нищать їх особистi iлюзiї, хибнi думки, упередженостi. Це й послуговує нам орiєнтиром для фiксування певних станiв як таких, що руйнують застарiле в свiдомостi людини. Iнший гетерологiї постмодерну в зв'язку з його компенсаторним осяянням, що є предметом наших дослiджень, має таку незаперечну особливiсть, як абсолютна спонтаннiсть. Це те сакральне осяяння, яким не можна володiти (Кайуа 2003: 253). Це вже вказує на те, що феномен, який ми дослiджуємо, присутнiй в природi людини. Iнший гетерологiї постмодерну, або компенсаторне осяяння як реальне явище психiчного життя людини пiдкоряється всезагальним законам дiалектики. Згiдно з таким законом дiалектики, як заперечення заперечення, заперечується старе. Це пов'язано з тим, що творчий процес у людинi проходить через певнi фази, такi як натхнення, уявлення, осяяння, нова iдея, логiчна обробка цiєї нової iдеї. Тут творчий процес включає в себе новизну. Тобто однiєю iз характеристик творчої роботи думки є вирiшення протирiч: створення нового неминуче пов'язане iз запереченням старого (Спиркин 1972: 195). Творчий процес можуть супроводжувати транс i екстаз. Можна говорити про творчiсть у трансподiбному станi (Теплов 1985: 268). Тут компенсаторне осяяння розглядається як певний вид трансу. Творчий же процес як отримання нових значень подiляється на такi стадiї: пiдготовка, визрiвання, натхнення або осяяння i перевiрка iстинностi (Роменець 2004: 168-169). Натхнення i осяяння можуть бути однiєю стадiєю (Вудвортс 1981: 255-257). А можливо, натхнення переходить в екстаз у момент кульмiнацiї творчого процесу - при осяяннi (Ильин 2011: 127). Тут екстаз, а також i транс розумiються як стани, що супроводжують творчий процес. Коли ми говоримо про творчий процес i особисто про його стадiю iнсайту, тобто про осяяння як кульмiнацiйний момент, то цей кульмiнацiйний момент може бути i в стадiї "визрiвання". У процесi тривалого визрiвання концепцiї iнсайти можуть виникати кiлька разiв, але не мати вирiшального значення для розбудови концепцiї в цiлому (Ильин 2011: 127-129). Вирiшального значення може не мати й натхнення зi своїм переходом в екстаз або у транс. Натхнення може не давати успiху в творчостi. Воно може бути лише поштовхом, стимулом до дiяльностi; бiльше того, лише стимулом, а не самою дiяльнiстю. Натхнення не робить результатiв, плодiв творчостi. Людина у творчому вiдношеннi безплiдна, хоча може переживати натхнення, екстаз, транс. Тобто натхнення може зникнути без творчих результатiв. Можна зазнати натхнення, екстазу i трансу без усiлякого зовнiшнього слiду. Далеко не генiй може пережити такi ж натхнення, екстаз, транс, як i генiй. Натхнення, екстаз i транс не означають змiстовностi, яка вiддiляє iстинне вiд хибного, добро вiд зла. Натхнення i екстаз, а також транс можуть проходити без наявностi певного змiсту (Гончаренко 1991: 246-247). Та i сам iнсайт, саме осяяння може не мати вирiшального значення (Ильин 2011: 127-129). А такi феномени вже нагадують компенсаторне осяяння, трансцендентнiсть у фiлософськiй культурi, самодостатнiсть у релiгiйно-мiстичнiй i художньо-естетичнiй культурах. Самодостатнiсть не має змiстовностi. Тут i вiдчуття щастя - беззмiстовне (Ясперс 1997: 152). Тут iстини отримуються як суб'єктивна компенсацiя недостатнього, як певна гармонiя через компенсацiйнi процеси. Може бути i так, що в людинi заперечується стара особистiсть взагалi, а не будь-який один частковий умовивiд. Це антропологiя особливо чiтко фiксує своїми документальними дослiдженнями у фiлософськiй, релiгiйно-мiстичнiй, художньо-естетичнiй культурах. Мiсiя антропологiї полягає в документальному дослiдженнi свiтових культур i виявленнi загальних основ людства (Морер 2003, с. 22). Культура вiдiграє найважливiшу роль, даючи матерiали для роздумiв. Тут документальнi дослiдження показують, що у фiлософськiй, релiгiйно-мiстичнiй, художньо-естетичнiй культурах дуже часто особистiсть вiдкидається. В нiй заперечується все застарiле. Вiдкидаються всiлякi норми i звичнi уявлення, робиться перехiд у "безґрунтовне" iснування, iснування з "нiщо". Це, напевно, єдина можливiсть "трансцендентної" свiдомостi опинитися за межами досвiдного знання в її прагненнi з'єднатися з Богом або Абсолютом (Висоцька 2012: 66). Але це i оновлене "Я" як iнший постмодерну, де це оновлене "Я" "внутрiшньо визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477).
   Фiлософська антропологiя видiляє сутнiснi ознаки людини. За Плеснером, однiєю з таких ознак є ексцентричнiсть - хитання мiж пошуком рiвноваги зi свiтом (рiвноваги, яка у людини вiдсутня) та намаганням подолати цю рiвновагу, яка вже отримана i вже є в суспiльствi i культурi. Компенсаторний транс i його момент осяяння, який розглядає гетерологiя як стан Iншого, можна вважати iдеальною рiвновагою в людинi на деякий час. Цей транс залишає в людинi "слiд", який дає їй можливiсть бути бiльш врiвноваженою. Своєю врiвноваженiстю компенсаторне осяяння подiбне до вищих переживань самоактуалiзованої особистостi. Цi переживання у людини можуть виникати доволi часто. При цьому вона втрачає характеристики свого застарiлого "я", вiдбувається трансцендентнiсть її "я". Слiд вiдзначити, що подiбнiсть iз компенсаторним осяянням тут можна бачити в тому, що людина втрачає всю дрiб'язковiсть своїх думок, мислення. У цьому вiдношеннi вищi переживання синдрому самоактуалiзацiї означень як широти (або не-дрiб'язковостi) є проявом загальної характеристики, коли розкривається здатнiсть пiднестися над звичайнiстю, вiдректися вiд частковостей, розширити горизонти сприйняття i врештi-решт подивитися на речi в перспективi (Маслоу 2001: 233).
   В гетерологiї Iнший постмодерну, iнший як особистiсть (Ортiс 2003: 477) або, iншими словами, стан компенсаторного осяяння, приходить, коли людина починає змiнюватись, коли вiдпадають певнi обмеженостi, якi були перешкодою росту її духовної основи. При компенсаторному осяяннi це вiдбувається поза волею людини, спонтанно. Спонтаннiсть вказує на природнiсть цього процесу. Але це може вiдбуватися i за власною волею, за допомогою медитацiї. Духовна практика може змушувати людину свiдомо звiльнитися вiд старих обмеженостей. При компенсаторному осяяннi це вiдбувається спонтанно. Тобто iнодi це взагалi вiдбувається само собою, як природна частина розвитку людини (Гроф 2001: 444). Це свiдчить про те, що подiбнi процеси вмонтованi в саму природу людини i демонструються релiгiйно-мiстичною i художньо-естетичною культурами.
   В природу людини вмонтоване i звичайне забування. Якщо у людини те чи iнше її вiдчуття не пiдживлюється впливом ззовнi, то воно з часом забувається, зникає, руйнується. Поступово руйнацiя i знищення прихованих образiв, спогадiв вiдповiдають процесу так званого "забування"; ми забуваємо уявлення, якi не викликаються знову з їх прихованого стану вiдповiдними вiдчуттями (Спенсер & Циген 1998: 434). При компенсаторному осяяннi теж зникають вiдчуття, почуття, думки. Таке враження, що йде той самий процес забування, зникнення, руйнування. Але зникають i руйнуються вiдчуття, почуття i думки як не головнi. Вони стають не головними, другорядними, поступово зникають iз поля зору. Деякi з них руйнуються як хибнi. Тобто ми бачимо, що увiмкнуто творчий процес. Вiдходить не iстинне, вiдходять помилковостi. Це вiдбувається у людинi стосовно її власного внутрiшнього свiту. Однак це об'єктивно фiксують релiгiйно-мiстична i художньо-естетична культури. Природне життя свiдомостi людини подiбне до наукової дiяльностi. При цьому людина, творить, винаходить - отже видiляє, коротко кажучи, вiдбирає (Пекелис 1986: 240). При компенсаторному осяяннi подiбнi процеси призупиняються. Людина усвiдомлює, що вона не туди зайшла, не те видiляє, не те вiдбирає, що iстинний стан речей лежить в iншiй площинi. Людинi вiдкривається ця iнша площина як нове сприйняття, нове вiдчуття життя, яке передають релiгiйно-мiстична i художньо-естетична культури. Компенсаторне осяяння подiбне до тих творчих переживань, якi проявляються в людинi в тi моменти, коли те, що вона планувала i задумувала, виявляється таким, що ґрунтується на хибних цiнностях, коли те, що задумувалось, здавалося цiннiсним, втрачає усiляку цiннiсть. Тодi проявляється творче переживання. Воно шукає новi цiнностi, основи, якi могли б стати головними при осмисленнi життєвих завдань. Тут саме творче переживання виступає як цiннiсть, оскiльки воно руйнує все застарiле, змушує вiдiйти всiм дрiбним думкам, що дозволить прийти новому змiсту при переглядi людиною свого життєвого шляху, знайти той цiннiсний iдеал, який дасть можливiсть людинi бути самою собою. Подiбнi творчi переживання збiгаються з Iншим гетерологiї постмодерну, а також iз компенсаторним осяянням, бо йде процес вiдмирання хибних цiнностей. Вiдбувається викорiнення зараженостi душевного органiзму вiд хибних цiнностей, якi вiдмирають (Василюк 1984: 149).
   За Геленом, фiлософська антропологiя говорить, що людина бiологiчно непристосована. Бiологiчна непристосованiсть людини, про яку каже Гелен, усувається доцiльною дiяльнiстю зi створення штучного культурного середовища, суспiльних iнститутiв. Але Гелен також розглядає людину, в природi якої наявний надлишок спонукань. Тобто в людинi є i доцiльна дiяльнiсть, i гра з її надлишком спонукань. Людина багатовимiрна. З роками вона змiнюється. Розглядаючи життя людини як реальний хiд подiй, з часом можна бачити, що в молодi роки вона заражається багатьма речами. Надлишок спонукань спостерiгається у високому ступенi. Навiть якщо необхiдно задовольнити мiнiмум потреб, все одно людина в свої молодi роки виходить за межi необхiдного. Значна частина спонукальних сил застосовується на те, щоб утримати довгi iнтереси, тобто зафiксувати їх на противагу можливим контрiнтересам (Гелен 1988: 196-197).
   Однак з роками людина змiнюється. Надлишок спонукань знижує свою iнтенсивнiсть. Зменшують i протирiччя у характерi. В цьому вiдношеннi у багатьох людей у похилому вiцi вiдбуваються позитивнi змiни - можна нерiдко спостерiгати умиротворенiсть, вiдхiд вiд дрiб'язкових iнтересiв життя, осмислення головних цiнностей, адекватну переоцiнку своїх бажань i можливостей, згладжування суперечливих рис характеру (Тибилова 1991: 27). Тобто з роками дрiб'язковiсть вiдходить. Людина концентрується на головному в своєму життi. Людинi властиво мати надлишок спонукань, у її природi надмiр емоцiй, думок. Надлишок емоцiйної енергiї властивий психiчному складу багатьох людей (Ассаджоли 1997: 112). Але все це треба якось регулювати - i наплив емоцiй, i наплив думок. Для цього iснують медитативнi практики, що скрiзь вмонтованi в художньо-естетичну i релiгiйно-мiстичну культури, якi виробляє людина. Для цього абстрагується фiлософська культура в своєму розумiннi трансцендентностi. Так технiка усвiдомленої медитацiї руйнує надлишковi роздумовi процеси i моделi поведiнки, якi забирають дуже багато часу протягом дня (Берч & Пенман 2014: 72). Ця усвiдомлена медитацiя присутня у фiлософськiй категорiї трансцендентностi, в релiгiйно-мiстичнiй культурi. Про таку основу релiгiйно-мiстичної культури ми можемо прочитати у будь-якому споконвiчному Святому Письмi: Ведах, Авестi, Трипiтацi, Дао де цзiнi, Торi, Бiблiї, Коранi. Медитативна складова присутня у творах мистецтва. Людина, сприймаючи твiр мистецтва, переживає катарсис. При цьому вiдбувається регулювання надлишку емоцiйної енергiї (Ассаджоли 1997: 112).
   У художньо-естетичнiй культурi для цього iснує певна форма. Тут найважливiшим способом, за допомогою якого художник-митець досягає катарсичного афекту, є знищення змiсту формою (Петрушин 2008: 89). Тобто мова йде про руйнування всього надлишкового в людинi з метою оволодiння собою. Для цього iснують певнi способи медитативної практики, якими насичена релiгiйно-мiстична культура. Вони мають мiсце i в художньо-естетичнiй культурi, розумiння їх вкладається в категорiю трансцендентної фiлософської культури. Медитацiї ми можемо спостерiгати як невiд'ємний компонент у таких видах мистецтва, як медитативна музика, медитативна лiрика. Доцiльно вiдходити вiд такої дiяльностi, яка може накопичувати в людинi неврiвноваженiсть. А рiзнi компенсаторнi процеси iснують, щоб врiвноважити i гармонiзувати психiчнi прояви людини. На те й iснує компенсаторний транс. Компенсацiя позасвiдома i впливає на свiдому дiяльнiсть, регулює її позасвiдомо (Юнг 1995: 532).
   За Карлом Марксом, сутнiсть людини - це сукупнiсть усiх суспiльних вiдносин. Але людина своєю творчiстю порушує застарiлi суспiльнi вiдносини у зв'язку з тим, що навколишнiй свiт змiнюється i конче потрiбнi новi. У цiй змiнi важливу роль вiдiграє трансгресивне мислення людини, що виходить за межi певних правил, якi вже застарiли i потребують перегляду. Цi правила руйнуються задля нового. В цiй руйнацiї важливу роль вiдведено компенсаторному трансу, який супроводжує творчий процес.
   Важлива особливiсть компенсаторного осяяння i його характеристики "вiдходу дрiбних думок i суєти", подiбна до трансцендентностi фiлософа, яка спостерiгається як у мiстика, так i у митця. Це процес руйнування iстин, що вже iснують у людини, в її свiдомостi. В мiстицизмi взагалi iснує центральний символ: смерть як знак для досвiду, який порушує попереднi структури свiдомостi (Аверинцев 2010: 579). Це порушення є невiд'ємною частиною творчого процесу. Коли у людини в її свiдомостi твориться нове, то обов'язково порушується старе, застарiле, яке вiджило своє. Процес руйнацiї вiдбивається у вiдчуттях певного стану, трансцендентного "вищого стану свiдомостi". Це вiдчуває не тiльки фiлософ, мiстик, але й митець. Процес руйнацiї вiдбивається не тiльки в суб'єктивних станах митця, а й взагалi у мистецтвi як культурному напрямку. Особливо музика прагне руйнацiї, руйнацiї усiлякого роду, згасання, зламу (Делёз & Гваттари 2010: 498). Однак не тiльки музика, а й живопис передає процеси руйнацiї. Руйнацiя iлюзiй перетворюється на красу, що особливо чiтко вiдчувається в жiночих портретах (Кристева 2010: 138). Митець вiдображає руйнацiю не просто iлюзiй у собi, а й у самiй культурi. В цьому вiдношеннi лiрика не стiльки виражає вiдчуття поета, скiльки робить поезiю митця зброєю, яка руйнує культуру (Каллер 2006: 84), її iлюзорнi iстини. Але найголовнiше те, що є в цьому процесi i спостерiгається в трансцендентностi, - йде "вiдхiд дрiбних думок i суєти". Тобто вiдкидається дрiб'язкове "я" (Судзуки & Кацуки 1993: 488). Це вiдкидання фiксують твори релiгiйно-мiстичної i художньо-естетичної культури. Фiксується припинення, стан ПРИПИНЕННЯ або, iншими словами, стан Iншого.
   З цього приводу зробимо деякi висновки. При порiвняннi рiзних станiв людини, а також при освiтленнi рiзних напрямкiв культури встановлено, що в гетерологiї Iнший постмодерну, тобто компенсаторне осяяння i його характеристика - "вiдхiд дрiбних думок i суєти" (Мурашкин 2006: 122) є феноменом людської природи, феноменом творчих процесiв. Це стадiя "визрiвання" у творчому процесi. Вона зводиться до руйнування цiнностей попереднiх структур свiдомостi, застарiлої людської особистостi. Наступна стадiя творчого процесу - це "iнсайт", де оновлюються цiнностi структур свiдомостi, оновлюється людська особистiсть i її структури свiдомостi. Проте ця стадiя з'являється декiлька разiв i при "визрiваннi", не маючи особливого вирiшального значення. Цей iнсайт у фiлософськiй культурi вiдображається в категорiї трансцендентностi. Компенсаторне осяяння i його характеристика - "вiдхiд дрiбних думок i суєти" фiгурують i в релiгiйно-мiстичнiй, i в художньо-естетичнiй культурах як значимi i важливi. Значимiсть i важливiсть пов'язанi з тим, що феномен компенсаторного осяяння стосується ширшого, нiж конкретнi завдання для творчостi, перетворення особистостi людини, що оновлюється, змiст таких культурних напрямкiв, як фiлософський, релiгiйно-мiстичний, художньо-естетичний.
   Сучаснiсть потребує оновлення. Iнший гетерологiї постмодерну, або компенсаторне осяяння i така його характеристика, як "вiдхiд дрiбних думок i суєти", є схильнiстю в природi людини, але реалiзується вона спонтанно, через вплив певних культурних надбань. Такi результати дослiдження було отримано компаративним методом - при порiвняннi рiзних станiв людини i проявiв культурного середовища.
   За Ротхаккером i Ландау, людина є i творець, i витвiр культури. Вона творить культурнi цiнностi. В свою чергу культурнi цiнностi впливають на людину i змiнюють її, створюють її iншу. Ця iнша людина, в свою чергу, може як просувати i втiлювати в життя певнi культурнi цiнностi, так i руйнувати, переборювати, долати їх. Це можна бачити ще в прадавнiй китайськiй культурi в якiй долаються певнi iдейнi наслiдки. Цим особливо вирiзняється даоська культурна традицiя. Релiгiя даосизму взагалi значиться як система долання тих чи iнших iдейних конструкцiй. З цього приводу особливо можна вiдзначити руйнiвне свiтобачення всього застарiлого в даосизмi Чжуан-цзи. Тут "роль Чжуан-цзи у формуваннi китайської традицiї не зовсiм звичайна. Вiн увiйшов в цю традицiю цiною подолання його iдейної спадщини як окремої системи думок" (Малявин 1985: 291). I це характерно не тiльки для китайського даосизму. Це характерно для всiєї мiстичної традицiї. Ця особливiсть переходить i на релiгiю. З цього приводу можна говорити про буддизм. Даосизм i буддизм посiдають особливе мiсце, коли говоримо про руйнацiю певних культурних надбань, якi вiджили своє i не витримали руйнiвної сили часу. В основi буддизму взагалi лежить iдея руйнацiї того, що вiджило своє, практика руйнацiї в людинi застарiлих культурних надбань. Стан нiрвани як кiнцева мета буддизму - це руйнацiя в людинi всього застарiлого, всього, що заважає йти вперед, переборюючи перешкоди, перешкоди також i культурного характеру, якi не дають дивитися на свiт оновленими очима. У буддизмi "одне слово зустрiчається як епiтет нiрвани - знищення. У буддистському свiтобаченнi, як вiдомо, немає нестачi у раях, але нiрвана знаходиться поза всiляких доступних уявленню сфер - це абсолютна межа. Слова "безсмертне мiсце" означають - незмiнний, безжиттєвий i безсмертний стан" (Щербатской 1988: 219). Тобто мова йде про певний стан людини. I це торкається не тiльки прадавнiх буддiйських текстiв. Це торкається i сучасного буддизму. I не тiльки буддизму. Це торкається й iнших релiгiй. Про це взагалi йде мова в релiгiйно-мiстичнiй культурi сучасностi. Про це мова йде у гетерологiї, постмодернiзмi. Гетерологiя i постмодернiзм говорять про стан людини як "розколотого суб'єкта. Нерiдко "я" мислиться як суб'єкт власного вiддзеркалення або тiнi" (Ортiс 2003: 477). Тобто при таких станах руйнацiя iлюзiй iде, але тiнь залишається. Отже руйнуються вiджилi розумовi конструкцiї, а певнi iлюзiї i омани все ж залишаються.
   Є певна тенденцiя говорити про такi стани просвiтлення як про тi стани, коли в людинi руйнуються певнi конструкцiї, якi дає культура людськiй особистостi, дає iлюзiї, якi залишаються. Тут "раптом з просвiтленням, що прийшло, спадають всi маски. Всi побудови ваших iлюзiй обвалюються самi по собi. Руйнуються не самi iлюзiї, а тi конструкцiї, якi на них спиралися. Тобто мiфи вашої культури, на яких ви будували своє життя" (Уолш 2002: 142). Тут бачимо доказ того, що руйнуються мiфiчнi конструкцiї в культурному життi людини, але не руйнуються релiгiйнi конструкцiї культури. Хоча це тiльки певна релiгiйна тенденцiя сучасної релiгiйно-мiстичної культури. Йде руйнацiя мiфiв, але не руйнацiя релiгiйних iлюзiй i оман. Це характерно для сучасного християнства, але не для сучасного iндуїзму i буддизму. Мiстицизм iндуїзму i буддизму пропонує бiльш глибокi руйнацiї в особистостi людини. Пропонується "духовне спрощення" (Ткачева 1989: 91). Пропонується повернення до дитячої безпосередностi. Пропагується свiтосприйняття дитини, свiтосприйняття яке не захмарене туманом iлюзiй i оман. I це пропагує iндуїстський мiстицизм. Християнство з цього приводу висловлюється бiльш стримано. Воно говорить про руйнацiю певних мiфiв. Хоча Iсус Христос в Бiблiї веде мову про те, що людина повинна бути як дитина, мати дитячу безпосереднiсть.
   В цiлому сучасна релiгiйно-мiстична культура гетерологiї i постмодернiзму говорить про максимальнi руйнацiї iлюзiй в особистостi людини, про фактичне спустошення людини. Тому набирає обертiв цiкавiсть до даоських i буддiйських iдей. Тут "пiд "порожнечею" треба розумiти зовсiм не бiднiсть, але "порожнечу серця" (сюйчжун), свободу вiд всiх тривог i бажань" (Штейнер 1987: 75). Сучасна людина у складному суспiльствi перiоду постмодерну з її гетерологiєю потребує зняття нагромадження стресових станiв, отримання душевного спокою, рiвноваги, гармонiї. Тут божественне зводиться до зняття стресової напруги, отримання того стану, коли людина володiє собою, коли її не торкаються страхiття сучасного свiту, що впливають на неї хоча б i тими iнформацiйними потоками, що несуть чимало дезiнформацiї, яка не дає можливостi пристосуватися до зовнiшнього середовища.
   Релiгiйнi тенденцiї сучасностi виступають проти повної руйнацiї образiв в особистостi людини. Певнi культурнi традицiї мають регулювати поведiнку суспiльної за своєю природою людини. Однак релiгiйна традицiя говорить про збереження саме релiгiйних образiв в особистому життi людини. Про якiсь iншi культурнi традицiї мова не йде. Мова не йде навiть про тi чи iншi тенденцiї мiстицизму. З цього приводу можлива тiльки критика. "Коли Крiшнамуртi пропонує усунути уявлення про смерть, перестати духовно переживати її як образ, вiн, можливо, i сам того не пiдозрюючи, втiлює образ нiщо - на тому мiстi, яке уявляється йому щасливо звiльненим вiд непотрiбних образiв i зайвих страхiв. Важко уявити що-небудь бiльш кошмарне, анiж цей образ нiщо, пустоти без обличчя, де припиняється все Боже" (Левит-Броун 2000: 82). Так, накидаючись з критикою на сучасний мiстицизм релiгiйнi тенденцiї вигороджують себе, пропонують людинi втiлити в своє психiчне життя релiгiйнi образи, образи певної релiгiї. Але психотерапевтична тенденцiя сучасного мiстицизму зберiгає психотехнiки, якi були ще за часiв античностi, за часiв прадавньої грецької мiстичної культури, яка каже про присутнiсть невизначеної цiлiсностi. Тут iз самого початку ця невизначена цiлiснiсть єднає мiстичне i мистецьке. Переживання мiстика i митця мають багато подiбного. Релiгiйно-мiстичнi i художнi тексти митцiв часто говорять про одне й те саме. Адже "Релiгiя i мистецтво розiйдуться значно пiзнiше" (Дюфрен 2007: 152). Ще за часiв античностi казали про негативне мiстичне i прекрасне як про певний феномен, певну подiбнiсть. Тут "сходження до Прекрасного бiльше не виявляє нiяких позитивних ознак, самi лише негативнi; вiн говорить не про те, чим є Прекрасне, але про те, чим воно не є" (Фестюжьер 2000: 203). Певний результат всього цього - це катарсичнi переживання людини. Катарсичне єднає релiгiйно-мiстичне i мистецьке. Завдяки переживанню катарсису людина очищується вiд забобонiв, iлюзiй, оман. I це зберiгається з прадавнiх часiв до сьогодення постмодернiстського перiоду в якому проявилася гетерологiя як можливiсть втiлення бiльш науково обгрунтованих думок. Постмодерн з його гетерологiєю взагалi має тенденцiї спрямованостi до естетичного, мистецького не покидаючи науковi обгрунтування. Але якщо брати релiгiйно-мiстичну культуру i мистецтво в цiлому як результуюче переживання катарсису, то все ж таки залишається популярним звернення "не до катарсису, який очищує людину вiд хибних пристрастей i вивищує її духовно, а до мiстичного екстазу, який "пiднiмає" людину до вершин буття - смертi" (Яковлев 1985: 136). Хоча в очищеннi є потреба. Вона була i в прадавнi часи. Вона є i в сучасному перiодi постмодерну з його гетерологiєю. Бiльш того, сучаснiсть особливо потребує цього очищення. Адже навколишнiй свiт соцiуму став надто ускладненим. Ускладнюється i людина, щоб пристосуватись до цього навколишнього свiту. Але сучасний цивiлiзований свiт проявляє просто патологiчнi тенденцiї. Вiн часто йде дрiб'язковими шляхами. I "всякий може вчитися так, як йому хочеться. Чи не пiдуть всi рiзними дрiб'язковими, хибними шляхами?" (Азимов 2002: 472). В такому дрiб'язковому, патологiчному свiтi людина може втратити себе як справжню, не кажучи вже про те, щоб мати в собi певний рiвень досконалостi. Людина може стати зв'язаною iлюзiями, оманами, забобонами, її може прив'язати до себе звичайний потiк дезiнформацiї, який iснує в Iнтернетi, i взагалi, скрiзь в iнформацiйному суспiльствi. Тому такими важливими є рекомендацiї видатних мiстикiв i митцiв ще з прадавнiх часiв. Так суфiзм каже, що "вивiльнення зi "зв'язаностi" набувається в мiстичному станi небуття (фана)" (Фильштинский 1989: 31). Тобто ми знову повертаємось до цього стану небуття, коли людина втрачає своє застарiле "я". Проте вона отримує той стан, коли "визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477). Цей Iнший гетерологiї постмодерну допомагає людинi володiти собою в складному зовнiшньому середовищi постмодернiстського перiоду розвитку культури. I тут головне - вивiльнитися вiд iлюзiй. Це вивiльнення людина здiйснювала ще з прадавнiх часiв. Вона порiвнювала вплив на себе рiзних релiгiйних культур, бачила в собi забобони вiд цих культур i завдяки спостерiганню i спогляданню за собою звiльнялась вiд тих чи iнших застарiлих традицiй. Таке було, наприклад, з Токугавою. "Вивiльнитися вiд iлюзiй йому допомогли оповiдання про фанатизм i догматизм християн" (Гришелева 1986: 32-33). Хоча християнство не таке вже фанатичне i догматичне. Його треба усвiдомлювати, переосмислюючи певнi символи. Тодi "аскетичнi зусилля є лише початкове "мiстичне знищення" (Тейяр де Шарден 1992: 59). I тут ми знову повертаємось до процесу знищення, руйнацiї, розпаду певних застарiлих уявлень людської психiки.
   Отже, людина розвивається. В своєму життi вона переосмислює багато що з того культурного середовища, в якому iснує. Таке було в прадавнi часи i так є в найсучаснiшi часи постмодерну. "Розвиток iде шляхом нашарувань, шляхом замiн, переосмислення" (Пропп 1986: 354). Але i цi нашарування в людському "я" можуть руйнуватися пiд впливом новин ззовнi. Адже зовнiшнє середовище є найважливiшим регулятором поведiнки людини, яка пристосовується до цього середовища. Вона може зупинятися на деякий час, щоб переосмислити те нове з iнформацiї, яка потрапила в її внутрiшнiй свiт, в її особистiсть. Та потiм людина все одно дiє, перетворюючи зовнiшнє середовище, щоб пристосуватися i виживати.
   Призупиняючись на деякий час, людина в станi Iншого, про який говорить гетерологiя, спонтанно сама перевтiлюється, щоб опанувати себе для подальшого творчого осмислення дiйсностi, оскiльки творчiсть потребує переродження самої людини. Спочатку - її спустошення, а потiм вже - наповнення iншими сенсами. Про процеси спустошення в творчостi казали ще прадавнi релiгiйнi вчення. Це помiчають сучаснi дослiдники. Про це кажуть постмодернiстськi уявлення, фiксуючи стан Iншого постмодерну. Так "iнволюцiя - це, певною мiрою, її протилежнiсть, рух, в якому брахман проявляє себе ззовнi, створюючи свiти; це процес кенозису або самоспустошення, що є, в той же час, процесом чистої дiї i чистої творчостi" (Уилбер 2004: 244).
   Гетерологiя i постмодернiстськi тенденцiї сучасної культури помiчають ту особливiсть творчого процесу, складовою якого є спустошення свiдомостi людини вiд застарiлих сенсiв. "Справжня творчiсть - iз нiчого" (Шпет 1989: 360). Творчiсть - це початковий злам старого. Це катастрофа? Творення можна розумiти як катастрофу. Адже iснує злий генiй. Хоча iснує i добрий генiй, який дає життя, розвиває це життя. Однак при творчостi злам старого iснує як обов'язкове, адже повинно з'явитися нове. Має бути розбитим все старе. "Розбиття - умова творення; негацiя - попереднє перед тим, як зайняти позицiї" (Кильхер 2001: 466). Спочатку потрiбно зламати попереднi позицiї, попереднi сенси свiдомостi. "Таким чином, сенс або значення - не щось початкове, заздалегiдь дане, що може бути герменевтично реконструйованим. Значення виникає скорiше в негативному i деструктивному актi спустошення сенсу" (Кильхер 2001: 466-467). Це спустошення проходить в самому творчому процесi, в "необхiдностi звiльнення вiд усього зайвого, що є в свiдомостi" (Гинзбург 1989: 254).
   Сучасна фiлософiя видiляє антропологiчну структуру класичного характеру i некласичного. У класичнiй антропологiчнiй структурi людськi дiйства характеризують такi категорiї, як людська iстина та омана. Хоча, починаючи з мiфiв, де iстина багатозначна через нескiнченне число своїх шарiв, в чому є твердiсть i iдеал усiлякого мiфу, той iдеал, який iснує допоки "мiф буде розвиватися нiби по спiралi, поки не виснажиться iнтелектуальний iмпульс, який породив цей мiф" (Леви-Строс 1985: 206). Виникає питання: навiщо потрiбне це виснаження iнтелектуального iмпульсу? Щоб вiн зник як застарiле? Свiт змiнюється, i багато чого в iнтелектуальнiй сферi людини застарiває, старiється i руйнується задля того, щоб людина змогла пристосуватися до цього нового свiту. Ця руйнацiя чiтко представлена в мiфах - як неписьмовiй лiтературi, так i в письмовiй. I не тiльки в мiфах.
   Руйнацiя застарiлого при творчих процесах у людини виникає завжди. Мiстик або митець, створюючи щось нове, руйнує тi форми, якi є, бо зв'язок елементiв, з яких може бути побудований той чи iнший твiр, зовсiм новий. "Естетичне вiдображення все ж таки є вiдтворюванням об'єктивної дiйсностi як такої, в тому виглядi, в якому вона визначено i конкретно має прояв в кожному своєму фрагментi, що перетворюється на матерiал. Руйнацiя безпосередньо даних форм реальностi, таким чином, вмiщує в себе також i момент вiрностi дiйсностi; ця руйнацiя також є дiалектичним зняттям" (Лукач 1986: 410).
   У людини тi елементи, що вiджили своє, за своїм змiстом не зникають зовсiм. Вони все одно беруть участь в будiвництвi нового. Пiсля руйнацiї елементи старої структури корелюють зi структурами, якi тiльки-но виникли. "Рiзниця мiж тим, що збагачує iнформацiйний змiст тексту i руйнує сторонню структуру, вочевидь, складається саме в цьому: все чужорiдне, що може в тому або iншому вiдношеннi корелювати зi структурою авторського тексту, перестає бути шумом. Статуя, кинута в траву, може створити новий художнiй ефект в силу виникнення вiдношення мiж травою i мармуром" (Лотман 2005: 85). Саме тому з'являються новi сенси, новi наповнення. Хоча iснує "внутрiшнiй розлад мiж змiстом i формою, i саме формою досягає художник того ефекту, що змiст знищується, як би загасає" (Выготский 1968: 273). З цього приводу є навiть розумiння того, що мистецькi i лiтературнi твори не мають взагалi нiякого сенсу. Цей сенс привносить людина, яка споглядає мистецькi витвори або читає художнiй твiр. Твори можна iнтерпретувати по-рiзному. Людина, iнтерпретуючи, вкладає свiй сенс в той твiр, який вона сприйняла. А "лiтературний текст взагалi не має нiякого сенсу" (Бычков 2008: 375).
   У некласичнiй антропологiчнiй структурi людськi дiйства характеризують такi категорiї, як людина, її безумство та її iстина. На це вказує Фуко. Сучаснiсть додає для розгляду категорiю безумства. На це є чимало причин. Одна з них - складнiсть сучасного свiту, коли людина не може вже збагнути цей свiт. Вiн їй уявляється безумством, хаосом. У мистецтвi людина не може збагнути пiднесене. Воно сприймається як дещо неосяжне. I тому пiднесене перетворюється на щось неможливе, на iлюзiю. "Пiднесене як iлюзiя має свою власну абсурднiсть i сприяє нейтралiзацiї iстини" (Адорно 2002: 269). Бiльше того, сучасна людина при сприйняттi пiднесеного вiдчуває стан звiльненостi. Хоча це вже умови прояву стану Iншого як допомiжного регуляторного стану. Звiльненiсть можна вважати характеристикою цього Iншого. Це можна розумiти як звiльненiсть вiд зайвого, дрiб'язкового. Так в мiнiмалiзмi авангардного мистецтва "пiднесене трактується як звiльненiсть" (Андерсон 2011: 45).
   Сучасна фiлософська антропологiя говорить, що є рiзноманiття сутнiсних рис людини. А що з них сутнiсне - то питання вiдкрите. Адже розум i логiка людини можуть бути застосованi зовсiм не задля життєво важливого, не задля розквiту i процвiтання життя. Це помiчено культурою постмодерну. I це розглянуто в сучасному мiстицизмi i мистецтвi.
   Людина. Людина - це природно-суспiльна iстота. Людина - це якiсно новий, вищий, особливий ступiнь живих органiзмiв. Людина - це iстота, яка може свiдомо себе регулювати. Тобто iстота розумна. Розум людини спонукає її до розвитку, до створення власного свiту. Але людина цим не задоволена. Чому? Є головна роздвоєнiсть людини. Головний фактор роздвоєностi людини - наявнiсть життя та смертi. Родовий потенцiал своїх спроможностей людина не може реалiзувати повною мiрою. Просто життя коротке. Але вона намагається це зробити. Адже вона постiйно пристосовується до свiту, який щохвилини змiнюється.
   Дiяльнiсть людини. Дiяльнiсть людини рiзноманiтна. Це гра, праця. Фантазiя й гра вивiльняють людину вiд фактичностi. Фантазiя, гра, праця є рятiвними засобами, на чому наголошує Фiнк. Однак рятує також i призупинення дiй, адже свiт змiнюється, i свiдомi намагання людини по оволодiнню ситуацiєю можуть бути вже i неадекватними. Тому треба змiнювати напрямок дiяльностi: зупиняти свою свiдому дiяльнiсть в одному напрямку i починати дiяти в iншому. Зупинка дiяльностi може виникнути спонтанно. При цьому людина позбувається своєї певної свiдомої дiяльностi. Це вiдбувається тому, що ця свiдома дiяльнiсть вже застарiла i треба мiняти напрямки своєї дiяльностi. Переорiєнтацiя людини йде тому, що цього потребує життя. Детермiнована життєвiсть її свiдомостi не спрацьовує. Не спрацьовують допомiжнi iлюзiї i гра фантазмiв, масив уявлень i афектiв, якi оточують свiдомiсть, адже сама свiдомiсть застарiла. Тому постмодернiстськi тенденцiї сучасностi, помiчаючи це, вже говорять не про "приведення до свiдомостi, а позбавлення вiд свiдомостi" (Рикёр 1995: 364), свiдомостi застарiлої. Тут мова йде вже про переродження людини. Це переродження починається спонтанно в самих її глибинах, в дiяльностi мозку. "Взаємозв'язки мiж рiзними станами мозку i ментальними станами людини носять скорiше iмовiрнiсний, а не детермiнiстський характер" (Патнэм 1999: 74). Ця iмовiрнiсть допомагає глибоко перероджуватись людинi, адекватно реагуючи на значнi змiни в оточуючому середовищi.
   За Гегелем i Достоєвським, людину не можна пiзнати остаточно, поки вона жива i ще не сказала свого остаточного слова. Адже людина в найостаннiшi моменти свого життя може проявляти себе зовсiм по-iншому. В останнiй момент життя вона може переглянути тi цiнностi, задля яких жила, i через це зовсiм по-iншому себе поводити.
   Природа людини. Природа людини - це незмiннi риси, її задатки, властивостi, якi притаманнi їй попри бiологiчну еволюцiю, попри iсторичний процес.
   На природу людини є протилежнi погляди. Є такий погляд, що природа людини як повнота доброчесностi втрачається в процесi iсторичної еволюцiї. Тобто в iсторiї втрачається людська природа. А є i протилежний погляд на те, що людина - пiддатливий матерiал, якому культура та iсторiя надають форму. I в iсторiї збагачується людська природа. Збагачення йде по лiнiї надбання бiльш глибоких регуляторних систем психiчного життя людини. Постмодернiстська культура помiчає це ускладнення регуляторних систем людини. Iнший постмодерну i є те ускладнення, яке жило в людинi з прадавнiх часiв i яке набуває сили у сучасної людини. Постмодернiстська культура показує це, передаючи в своїх продуктах дiяльностi творчi стани людини, в яких має мiсце цей регулюючий Iнший. Творчi надбаннях постмодернiстської культури загострюють увагу саме на цьому IНШОМУ, який з'являється спонтанно i безпосередньо бере участь у творчих процесах складної сучасної людини.
   У творчих процесах поетiв-символiстiв значення мови "зруйноване потоком означування" (Иглтон 2010: 224). Помiчено, що "поезiя руйнує ходячi iдеї, якi виражаються затертими словами, i надає їм чуттєвий змiст" (Сантаяна 1974: 113). Тут сам ритм допомагає в цьому. Ритм "умертвляє в зародку тi соцiально-мовнi свiти i обличчя, якi потенцiйно закладенi в словi: у всякому випадку, ритм ставить їм певнi межi" (Бахтин 2012: 50). Руйнацiя i умертвiння йде навiть до повної тишi, до безмовностi, де є "вбивство мови як якийсь чуттєво-протяговий аналог безмовностi" (Барт 2004: 260). Тобто творчiсть "закiнчується знищенням, i в цьому сенсi музика, наприклад, - лише гонитва за мовчанням" (Маньковская 2000: 109). Але це - не звичайне мовчання i знищення. Це показ певного стану людини, показ того стану, в якому проявлений Iнший. В лiтературi це мовчання без означування все одно уявляється символом того стану, через який має прояв Iнший, це показ того Iншого як регуляторного принципу, що рятує людину вiд соцiуму, який затягує цю людину в пастку дрiб'язкового. Для цього певний ритм "умертвляє в зародку тi соцiально-мовнi свiти i обличчя" (Бахтин 2012: 50), якi перешкоджають проявам регуляторної сутностi Iншого, що "визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477) i не йде на поступки хибному i дрiб'язковому.
   Процес творчостi має в собi цього очищаючого Iншого, який знищує в людинi все зайве i дрiб'язкове i цим її рятує. Мiстик i митець у своїх творах намагаються передати людям вiдчуття цього Iншого, щоб вони теж мали змогу очиститись i стати вiльними вiд дрiб'язкового.
   Змiни в людинi можливi лише через вiдсутнiсть природи людини. Носiєм цiєї iдеї є Морен. Але це також натяк на важливiсть Iншого як регулятора в життi людини. Адже яка тут природа людини? Iнший - це чисто спонтанний процес компенсаторного характеру, який повертає людину до iснування в теперiшньому часi. I тут не йдеться про те, що людина за своєю природою повинна передбачати майбутнє, застосовуючи науковi знання задля того, щоб виживати.
   Сутнiсть людини. Сутнiсть людини - це специфiчно людська риса, специфiчно людська властивiсть. За Карлом Марксом, сутнiсть людини - це сукупнiсть всiх суспiльних вiдносин. Тут сутнiсть людини iснує лише у "дiйсному людському iснуваннi", тобто у свiдомому iснуваннi. Але є й сфера пiдсвiдомого. Тому ми не можемо не розглядати прояви афективностi, неврозiв, випадковостi в людському життi. Людина виявляє себе у дiалектицi "розумностi - нерозумностi", про що говорив Морен. Про розумнiсть людини писав i Карл Маркс як представник класичної фiлософiї. Нерозумнiсть - це предмет розгляду людини при особливих умовах, предмет некласичної i постнекласичної фiлософiї. Нерозумнiсть може бути представлена як неспроможнiсть володiння собою, коли людиною володiють зайвi емоцiї. Але про вiдсутнiсть розуму як поштовху до дiй можна казати, коли людиною в її глибинах володiє Iнший. Стан Iншого виникає спонтанно, i це вiд людини не залежить, не залежить вiд її розумових зусиль.
   Людина вкорiнена у природу, однак виокремлена з неї через соцiум i культуру. Через соцiум i культуру людина абстрагується i вiдходить вiд безпосереднiх природних проявiв. Проте стан Iншого повертає її в теперiшнiй час дiйсностi i не дає можливостi дуже сильно вiдхилятися вiд безпосередньої дiйсностi, переривати зв'язок з реалiями природи.
   Постмодерн про природу людини. Нансi казав про те, що людина - це людська свобода, тобто це iснування, а не сутнiсть. По-перше, свобода має бути. Однак не абсолютна. Адже є правила, за якими людина так чи iнакше повинна жити, якщо вона живе серед людей. А без зв'язку з людьми людина жити не може. Без зв'язку з людьми втрачає людське. По-друге, сутнiсть людська нiкуди не зникає. Через фiксацiю сутностi ми вiдрiзняємо людину вiд тварини. Але людське iснування диктує своє, здiйснюючи перетворення людини. Iншого ми теж вiдносимо до процесiв людського iснування. Адже виникнення Iншого проходить як спонтанна компенсацiя, яку не можна викликати розумовими манiпуляцiями, примусити iснувати вольовими зусиллями.
   Розглянувши антропологiчний аспект Iншого постмодерну в її гетерологiї треба зауважити, що цей аспект спiвпадає з онтологiчним аспектом. Це спiвпадiння iснує в силу того, що розглядається природа феномену Iншого, коли "дух виступає подвiйним образом: як витвiр, тобто результат творчої дiї, i як самодостатня сутнiсть (субстанцiя)" (Халапсис 2017: 265).
   Священне. Священне як стан. У зв`язку з Iншим гетерологiї, з Iншим постмодерну можна розглянути феномен священного як певний стан людини, стан, який притаманний людськiй природi. Тут священне повинно розглядатися в колi таких категорiй i понять, як мiстичний стан, стан митця, трансцендентнiсть, тиша, алтернiсть. Священне розумiється як вiдчуття таємничої сили. Однак прослiдковано, що ця сила постiйно пов'язується з Божественним. Також фiксується зв'язок iз трансцендентним. Через трансцендентнiсть помiчається зв'язок з певним станом людини, трансовим станом. Але розглядається не який-небудь транс, а компенсаторний, адже саме вiн цiнується людиною, оскiльки компенсує недолiки. Тому для людини цей вид трансу є священним. Вiн священний ще й тому, що людина вiдчуває таємничу силу i абсолютну безстрашнiсть.
   Компенсаторний транс, або компенсаторне осяяння, стан Iншого гетерологiї як священне, сакральне людина пов'язує з певною релiгiйною традицiєю. З традицiєю iндуїзму, буддизму, християнства або мусульманства. Але компенсаторний транс як священне є реальним. Це не проста мiфологiчна проекцiя, яку означають як Бог. Це реальний стан людського духу. Священне - це той стан людського духу, коли певна особа максимально керує собою, максимально володiє собою. Володiти собою - це рацiональний момент у життi людини. При отриманнi можливостi володiти собою людина переживає трансформацiї власних станiв, серед яких можна фiксувати Вищий стан, стан священного. У випадку священного - це компенсаторний транс, або компенсаторне осяяння, стан Iншого гетерологiї. Особливостi цього компенсаторного трансу своїми засобами передає у власнiй творчостi мiстик, митець, релiгiйний дiяч. Компенсаторний транс може мати прояв у людинi й поза усiлякою мiстикою. Але яке ж воно священне, коли iснує поза релiгiєю i мiстикою? Для людини воно священне тому, що компенсує недолiки, полегшує життя.
   При розглядi Iншого гетерологiї постмодерну як компенсаторного трансу ключовими словами можуть бути такi: священне, мiстичнi стани, мистецтво, трансцендентнiсть, компенсаторний транс. Цi ключовi слова можуть допомогти вiднайти стан людини загальний - як для мiстика, так i для митця, розкрити цей стан як священне.
   Публiкацiї показують, що деякi мiстичнi стани (примiром, священне) вважають притаманними митцям. Так мiстичнi одкровення Джидду Крiшнамуртi порiвнювали з даром художника або музиканта (Латьенс 1993: 176).
   Мета нашого дослiдження також зводиться ще й до того, щоб виявити природнiсть стану мiстика-митця як священне, показати ту особливiсть, через яку його називають священним, повязати з Iншим гетерологiї постмодерну. I тут важливо зосередитись на окресленнi таких категорiй, як священне, мiстичний стан, стан митця, трансцен-дентнiсть, тиша.
   Священне. Священне - категорiя, яка означає вiдчуття таємничої сили. До цiєї сили людина може ставитися по-рiзному. Вона може вiдчувати жах i тремтiти вiд цiєї сили. Вона може сприймати цю силу як чистоту (Кришнамурти 1999: 200-351). Проте ця сила захоплює людину. Людина вiдчуває, що ця сила може зробити її щасливою.
   Слово "священний" вживається в такому значеннi, як "присвячений Богу", "гiдний поваги", "пiднесений", "величний", "пiдвищений". За християнським догматом святiсть - це сутнiсть безкiнечної повноти божественного буття, божественної величi. Людина вважається святою, якщо вона пов'язана з Богом, є "другом Бога" через морально досконале життя.
   Тобто священне постiйно якось пов'язувалось з Богом. Але Фрiдрiх Нiцше проголощує смерть Бога. Вiд того священне не зникає, не зникає як трансцендентне, як певний вид трансу, певний вид осяяння. Смерть Бога все ж таки залишає можливiсть iснувати трансцендентностi, яка посилює значення священного як певного стану свiдомостi людини. I факт iснування iншого всерединi людини є. Це певний стан. Про нього говорить постмодерн як про Iншого гетерологiї.
   Трансцендентне можна пов'язати з трансом. Адже слово "транс" є коренем слова "трансцендентний" (Пустоваров 2005: 28). А транс, у свою чергу, є певним станом. Хоча видiв трансу iснує багато. Тому священне можна вважати певним видом трансу. Постає питання, який вид трансу слiд вважати священним? Перш за все, це той вид трансу, який людина цiнує бiльш за все. Тому й називає цей транс священним, що вiн припиняє дрiб'язкове. Це стан ПРИПИНЕННЯ.
   Людина може бiльш за все цiнувати той транс, який їй багато чого дає. Тобто компенсаторний транс. У людини компенсуються недолiки i вирiшуються всi проблеми. Нема проблем. I це для людини - священне. Такий компенсаторний транс людина помiчала з прадавнiх часiв. Вона розумiла цей транс як Бога. Ще в Рiґведi Бог - це багатство, яке ховає недолiки (Ригведа 1989: 258-292). Тобто в приховуваннi недолiкiв можна бачити компенсаторний процес.
   Компенсацiю можна розглядати як пристосування функцiї до нових завдань (Леонтьев 1981: 405). Однак новi завдання потребують вiд людини творчого пiдходу. Транс як компенсаторний процес супроводжує цей творчий пiдхiд. Тому й кажуть про творчiсть у трансо-подiбному станi (Теплов 1985: 268). Трансоподiбний стан - це незвичайний стан у психiчному життi людини. Незвичайнi психiчнi стани, якi виникають на етапах психiчної переадаптацiї та реадаптацiї (ейдетизм, екстерiоризацiйнi реакцiї, аутизацiя, психологiчна вiдкритiсть та iн.), ми вiдносимо до нормальних компенсаторних, захисних психофiзiологiчних механiзмiв (Лебедев 1989: 300). Деякi незвичайнi психiчнi стани людина вважає священними, бо ж компенсуються недолiки, i людина вiдчуває полегшення. I це, незважаючи на те, що в нормальному станi компенсацiя - позасвiдома (Юнг 1995: 532).
   Священне, крiм того, що це вiдчуття таємничої сили, має ще таку характеристику, як повна вiдсутнiсть страху. Абсолютно немає страху нi перед чим. Стає аж страшно, що є абсолютна безстрашнiсть (Мурашкин 2006: 122-133), бо, коли немає взагалi нiякого страху i навiть найменших тривог, занепокоєння, хвилювання, людина розумiє, що за таких умов вона не зможе пристосуватися до цього свiту, до iснування в цьому свiтi, в оточеннi людей серед яких треба йти хоч на якийсь компромiс. Занепокоєння i якесь найменше хвилювання є стимулом, щоб переборювати i долати перешкоди i перепони. Людина розумiє, що вона не зможе вижити в цьому свiтi, коли постiйно матиме стан повної вiдсутностi хвилювання, занепокоєння. Тодi вона не буде пристосовуватися, не буде йти на компромiс, увiйде в конфлiкт з iншими людьми. У мужньої, смiливої людини не таке вiдчуття страху. У неї страх є. Проте така людина пригнiчує страх своєю волею i дiє. У неї не така компенсаторна вiдсутнiсть страху, яка дається компенсаторним трансом. У свiдомої людини страх присутнiй, але вiн пригнiчений.
   Стан священного не перестає iснувати в людинi, якщо проголосити смерть Бога, як це зробив Фрiдрiх Нiцше. Тим паче, таким чином не можна закрити питання радикальної алтерностi.
   Алтернiсть. Алтернiсть - це коли в межах замкненої системи щось контролюється, вiдокремлюється або просто протиставляється. Тобто це Iншiсть. Iншiсть у межах замкнутої системи.
   Людство можна вважати замкненою системою, яка вiдрiзняється вiд усього iншого, вiд високорозвинених тварин i взагалi вiд природи. У цiй системi одна людина може повнiстю не розумiти iншу. Радикальний нацiона-лiст, нацист або расист може взагалi не розумiти iнтернацiоналiста. Тому купка нацистiв або расистiв може проводити геноцид того чи iншого народу. Коли немає розумiння iншої людини, то ця iнша людина стає для нациста або расиста бездушним предметом, який треба використовувати як заманеться, не враховуючи нiяких потреб. Така сама iсторiя i з релiгiйною людиною. Релiгiйна людина може пережити стан компенсаторного трансу як священне, сакральне, пов'язуючи це переживання з певною релiгiйною традицiєю. З традицiєю iндуїзму, буддизму, християнства або мусульманства. Але ця людина iнша. Її можуть не розумiти. Не розумiють тi, хто нiколи в своєму життi не вiдчував стану компенсаторного трансу, i для декого священне або сакральне не iснує. Ця людина може бути невiруючою або вiруючою. Вiруюча людина може зовсiм не переживати вищих, особливих станiв свiдомостi, не переживати якихось особливих компенсаторних станiв. I тому для неї священним залишається лише те, що виконує певний ритуал, виконує манiпуляцiї якого-небудь обряду. Якщо людина не виконує цього або виконує iншi обрядовi манiпуляцiї, то вона незрозумiла i її дiї ганебнi. Iнший - це той, хто робить iншi обрядовi дiйства, не тi ритуальнi манiпуляцiї. А те, що ця людина в своєму суб'єктивному життi пережила вищi стани свiдомостi, пережила компенсаторний транс як священне, нiкого не цiкавить. Не цiкавить тих, хто такого, не переживав у своєму життi. I для них Бог - це певний комплекс зовнiшнiх манiпуляцiй. Святе Письмо для них - це набiр певних правил. А те, що цi правила треба розумiти символiчно, бо вони - багатозначнi, ажнiяк не сприймається. Кiнцевий результат таких взаємодiй - одна людина нiяк не сприймає iншу людину та її Бога. Хоча за логiкою речей Бог - це абсолютний початок. Вiн Один, Єдиний i тому - однаковий для всiх народiв, для всiх нацiй. Таке нiяк не сприймається. А такий Бог виступає як мiстечковий, для однiєї якоїсь нацiї. А отже, цей Бог - задля iнтересiв цiєї нацiї.
   Коли Iсус Христос каже, що перед тим, як був Авраам, Вiн Є, то це обурює iудеїв. Коли людина стверджує "Я Є", то це - певний стан утвердження себе, утвердження своїх спонукань, думок, почуттiв, i це може привести до компенсаторного стану як священного, привести до того Iншого, про якого каже постмодерн в своїй гетерологiї. Крiм того, усвiдомлення себе, спостерiгання i споглядання себе, пильнування за собою ми можемо бачити у Святому Письмi: Ведах, Авестi, Трипiтацi, Дао де цзiн, Торi, Бiблiї, Коранi. Однак це може побачити людина, яка доторкнулася своїм досвiдом до компенсаторного трансу як священного, зафiксувала в собi Iншого, про якого каже постмодерн в своїй гетерологiї. Така людина в словах Iсуса Христа про те, що Вiн Є перед тим, як був Авраам, не побачить нiяких протирiч. А те, що тут порушений часовий iнтервал, бо Авраам жив задовго до того, як народився Iсус Христос, то це нiяк не порушує iстин. Адже Святе Письмо - це тексти символiчнi i багатозначнi, казковi. А твердження "Я Є" - це певна психiчна дiя (психотехнiка), фiксацiя свого iснування, практика реалiзацiї вищого стану. Про це говорить, наприклад, брахманiзм джнана-йоги. Для кожного, яким би шляхом вiн не йшов, дверима в реальнiсть є вiдчуття "Я Є" (Нисаргадатта 2013: 485-687). Через осягнення повного значення "Я Є" i вихiд за його межi до його джерела можливо реалiзувати вищий стан (Нисаргадатта 2013: 485-687). Про свiдчення, спостерiгання i споглядання, про пильнування себе говорить Святе Письмо рiзних вiрувань. Такий факт дає можливiсть стверджувати обов'язковiсть певних правил для всiх релiгiй. Веди кажуть про оживлення життєвих сил i високих сил людиною, яка пильнує (Ригведа 1989: 258-292; Мандала III, 3:7). Авеста теж шанує людину, яка пильнує (Авеста 1997: 313; Яшт: Михр-яшт 10:119). Трипiтака теж вказує, що людина має слiдкувати за своїми думками (Трипитака. Дхаммапада 2005: 33-131; Дхаммапада, 23. Слон 8:327), схвалює Людину, яка пильнує (Трипитака. Дхаммапада 2005: 33-131; Дхаммапада, 2. Бдительность 10:30). Дао де цзiн теж мовить про обачливiсть, незануренiсть людини (Дао дэ цзин 2001: 464-465; 26). Тора взагалi каже, що Всесильний - свiдок (Тора 2005: 1-190; Брейшит. Ваецэ 31:50). Бiблiя говорить про те, що Iсус Христос сам свiдчить про себе (Библия 2011: 1116-1138; Ин 8:18), про те, що треба постiйно спостерiгати за собою (Библия 2011: 1116-1138; Лук 17:3). Коран теж мовить про свiдчення вiд Бога, коли людина має ясне знамення (Коран 1990: 187; Сура 11. Худ 20:17).
   Алтернiсть Гегеля - це коли "iнший" протистав-ляється "я". "Iнший" заперечує "я" певної людини. "Я" впiзнає себе в iншому, однак впiзнає себе поза собою. Священне залишається, хоча i оголошено смерть Бога, що нiяк не закриває питання радикальної алтерностi, а також трансцендентностi, бо ж розумiння радикальної алтерностi й трансцендентностi - ширше за простiр релiгiйної культури. Священне як таємнича священна сила може торкатися i розглядатися як релiгiйний мiстицизм i як мiстицизм поза релiгiєю, а також розглядатися як певний прояв людського позасвiдомого. Слово "таємниче" у сполученi "таємнича священна сила" вказує на те, що ця священна сила з'являється в людинi невiдомо вiдкiля i через невiдомi причини.
   Священне як таємнича священна сила насправдi є владою, яку здiйснює саме суспiльство (Durkheim 1915: 1-33). Священне є реальним. Тобто це - не проста мiфологiчна проекцiя, яку означають як Бог. Це реальний стан людського духу. Але дiї в цьому станi вiд того, що влада, яку здiйснює саме суспiльство, вiдображена в людському дусi. Тому людина на момент прояву священного стану виконує лише те, що призначено суспiльними вiдносинами, якi мають владу над людиною. У станi священного людина нiби згадує, що їй треба робити далi, що призначено робити (Мурашкин 2006: 122-176). Людина тодi робить лише призначене, покладене, вирiшене, ухвалене, установлене владою, яку здiйснює саме суспiльство через людину, рухаючи дiї людини. Iнших дiй у станi священного людина не робить. Робить лише те, що пропонують обставини життя (Мурашкин 2006: 122-176), обставини, якi втiлює влада. Цю владу здiйснює саме суспiльство. А людина робить те, що потрiбно робити за обставинами, якi породженi владою, а отже, i своєю особистою владою, яка керує тiлом i всiлякими спонуканнями.
   Священне - це той стан людського духу, коли вiн максимально керує собою, максимально володiє собою. Цей священний стан людина позначає тими чи iншими багатозначними дивними символами, щоб якось його передати iншiй людинi. Вигадуються певнi ритуали, через якi може з'явитися можливiсть iншiй людинi вiдчути цей священний стан духу. При цьому враховуються особливостi людини. Враховуючи цi особливостi, ритуали мають рiзнi медитативнi компоненти. Є медитацiя сприймання. Є медитацiя зосередженостi. Особливо рiзнi способи медитацiї демонструє йога. Для людини дiї iснує медитацiя карма-йоги. Для людини розуму i волi iснує медитацiя раджа-йоги. Для емоцiйної людини - медитацiя бхактi-йоги. Для iнтуїтивної людини - медитацiя джнанi-йоги. Але усiляка медитацiя зводиться до спостереження за собою, спостереження потоку своїх думок. I це має бути присутнiм у кожному ритуалi. Наприклад, медитацiя бхактi-йоги - це ритмiчне повторення мантри або молитви, повторення ритмiчних рухiв танцю. Але при цьому бхактi-йог повинен спостерiгати за собою. Спостерiгати, як вiн повторює мантру або молитву, спостерiгати за собою, як вiн рухається в ритмi танцю.
   За вправами релiгiйно-мiстичних напрямкiв ховається рацiональне знання про те, як вiдчути священний стан духу, як оволодiти собою. За своєю суттю людина залежить вiд колективу, в якому вона iснує, вiд певних законiв цього колективу. Деякi з цих законiв стають особистими законами для людини. Але цi закони треба виконувати, жити за ними, а також за правилами, якi людина встановлює для себе. Поза цими законами у людини багато спонукань. I вона не володiє собою. Для того, щоб оволодiти собою i отримати стан священного духу, їй треба засвiдчувати свої спонукання. Таку медитативну практику, як засвiдчення своїх спонукань, можна знайти у ритуалiзмi релiгiйно-мiстичних шкiл i напрямкiв. Цю медитативну практику знаходимо у Святому Письмi. У Ведах. В Авестi. У Трипiтацi. У Дао де цзiн. У Торi. У Бiблiї. У Коранi. Бо з цiєю практикою пов'язана можливiсть людини оволодiти собою. Володiння собою значною мiрою пов'язане з можливостями спiлкування з людьми. Важливою особливiстю психiки є здатнiсть вiддiлити своє "я" вiд зовнiшнього середовища, а в бiльш складних формах психiчного - немовби побачити себе збоку. Ця здатнiсть надзвичайно розширює можливостi людини в її спiлкуваннi з iншими людьми (Иваницкий 1984: 210). А отже, поширює можливiсть володiти собою. Але побачити себе збоку - це вже початок того, що людина "визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477). А це вже конкретний психiчний стан, про який каже постмодерн в своїй гетерологiї. Тут людина ускладнюється в своїх регуляторних процесах. Це сучасна людина. I про неї каже постмодернiзм, каже гетерологiя постмодернiзму.
   Володiти собою - це рацiональний момент у життi людини. При отриманнi можливостi володiти собою людина переживає трансформацiї своїх станiв, серед яких можна фiксувати Вищий стан, стан священного. Тому можна погодитись з Дюркгеймом, який наголошував на глибиннiй рацiональностi вiри у священне (Durkheim 1915: 1-33).
   Але володiння собою, рацiональнiсть вiри у священне зiштовхуються з усуненням рацiонального, того рацiонального, яке не зовсiм правильно вiддзеркалює змiнений зовнiшнiй свiт. Священне через таку свою особливiсть, як компенсаторний транс, або компенсаторне осяяння, тiсно пов'язане з позасвiдомим, з руйнацiєю тих структур свiдомостi, якi вже вiджили своє i не вiдображають нового в змiненому свiтi. Про руйнацiю вiджилих структур свiдомостi ще з прадавнiх часiв говорить мiстицизм. Центральним символом мiстицизму є смерть як знак для досвiду, що руйнує попереднi структури свiдомостi (Аверинцев 2010: 579). Тому руйнацiя свiдомого i рацiонального стає обов'язковою при проявi священного. Тодi священне може виступати як нелогiчна неоднорiднiсть, що руйнує всеохопнi рацiональнi системи; священне, що дестабiлiзує полярнiсть суб'єкта-об'єкта, втягуючи людей у руйнiвнi контакти, в яких особистостi розпадаються в конвульсивному "незнаннi" (Bataille 1986: 74-75). Тут "незнання" як супроводжуюче священне можна пояснити присутнiстю компенсаторного трансу, iншими словами, компенсаторного осяяння, або стану Iншого в цьому священному. Адже iснує посттрансовий ефект амнезiї (Забияко 2009: 999). Це розумiння трансу можна поширити i на компенсаторний транс. Ранiше нами вже розглядалося питання того, що транси бувають рiзнi. Тут же йде мова про певний транс, компенсаторний.
   Прояв священного є чисто спонтанним процесом. Тут священна сила зосереджена на принесеннi жертви. Та якщо має прояв абсолютна спонтаннiсть, то приносити в жертву можна тiльки свiй час. Адже, щоб продовжувати в собi священне, людинi треба продовжувати дивитись iзсередини себе на свої рухи: рухи рук, рух думки, рух вiдчуття (Мурашкин 2006: 125). Але поглибленiсть цього процесу зупиняє всiляку дiяльнiсть. Тобто людина, в такому випадку, не дiє, i вiдбувається жертва часу; приноситься в жертву час.
   Вiд того, що священне супроводжується компенсаторним трансом, жертва зосереджує мiстичний досвiд. Компенсаторний транс входить у мiстичний досвiд як основний компонент. Отже, жертва має мiстичний досвiд i ще, на думку Ж. Батая, - еротику та письмо (Bataille 1986: 1-98).
   Є розумiння того, що священне може переплiтатися з насильством (Girard 1972: 1-97). А що ми розумiємо пiд священним станом? I тут треба мати уявлення, якi дiї ми вважаємо за священнi чи вiдсутнiсть дiй є священною. Насильницькi дiї пов'язанi з тим, що людина, яка ґвалтує, або гурт людей-ґвалтiвникiв переважають у силi, самоволодiннi. Так, дiйсно, стан священного супроводжується тим, що людина вiдчуває в собi силу, мiць. Священне робить людину скелею (Мурашкин 2006: 133). Страх зникає абсолютно (Нисаргадатта 2013: 485-687). Але стан священного - це компенсаторний транс, пiд час якого тiло людини при певнiй глибинi цього трансу не рухається (Кришнамурти 1999: 200-351). Коли людина рухається, то стан священного знижується, а коли людина нерухома - то посилюється, що i є IНШЕ (Мурашкин 2006: 123). А насильство повсякчас потребує дiй. При посиленному станi священного людина не дiє. Вона у спокої. Тому не можна сказати, що насильство i священне - переплетенi. У станi священного немає насильства. Рух може вiдбуватися як соцiально вмотивований, а не для того, щоб вiдривати щось для себе i насилувати iншу людину. Та i сам рух вiдбувається при зниженнi сили священного.
   Священне вiдокремлюється вiд насильства секуляризованого свiту, де немає богiв. Але священне намагається вiдокремитись i у сферi Божественного. Там, де зникли боги, поет досi вказує шлях до "святостi", яка є слiдом богiв, що втекли (Heidegger 1971: 91). Тобто священне присутнє i у сферi поетичного мистецтва, i у сферi мiстичної релiгiї. I митець та мiстик переживають подiбне. За характеристиками це подiбне є компенсаторним трансом. Цей компенсаторний транс, iншими словами, компенсаторне осяяння супроводжує священне. Це є стан Iншого гетерологiї.
   Отже, у мiстицi та мистецтвi можуть бути вираженi та описанi характеристики священного, яке супроводжується компенсаторним трансом. Деякi мiстичнi стани як священнi вважаються притаманними й людям мистецтва. Так, мiстичне одкровення Джидду Крiшнамуртi порiвнювали з даром художника, особливо музиканта (Латьенс 1993: 176). Тобто певнi стани мiстика та митця подiбнi. Вони подiбнi, тому що їх подiбнiсть робить транс, який супроводжує творчi стани. Можна говорити про творчiсть у трансоподiбному станi (Теплов 1985: 268). У випадку священного - це компенсаторний транс, або компенсаторне осяяння. Особливостi цього компенсаторного трансу своїми засобами передає у творчостi як мiстик, так i митець. Особлива роль в цьому належить лiрицi. Адже лiрика має витонченiсть у передачi суперечливих i одиничних психiчних станiв (Гинзбург 1997: 226). Таким чином лiрика передає особливi стани свiдомостi, якi складно передати словами взагалi. До таких станiв належить i священне компенсаторного трансу мiстика i митця. Тому в фiлософiї i загострюється увага на такому поняттi, як поетичне священне.
   Поетичне священне (Heidegger 1971: 91) поза всяким ритуалiзмом, поза усякою обрядовiстю має власний прояв як певний стан творчого духу людини. Вiдсутнiсть ритуалiзму i обрядовостi - фактично виглядає як розпад монотеїстичних релiгiй. Розпад монотеїстичних релiгiй як нагода для "повернення божественного" (Irigaray 1984: 133-138), вiдкриття "вiдчутного трансцендентного" (Irigaray 1984: 133-138) змiнює певнi моделi трансцендентностi, якi розпадаються (Irigaray 1984: 133-138). Те божественне i вiдчутне трансцендентне нiкуди не зникають, бо вони в природi людини як компенсаторний транс. Саме слово транс є коренем iншого слова - трансцендентний (Пустоваров 2005: 28). Транс у фiлософських узагальненнях пiдiймається до рiвня трансцендентностi. Але це - не звичайний транс. Це компенсаторний транс, або компенсаторне осяяння, або стан ПРИПИНЕННЯ. За культурою постмодерну - це Iнший гетерологiї, коли людина "визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477).
   Транс буває рiзний. I як було сказано, транс, який виступає як священне - компенсаторний транс. Компенсаторний транс може мати прояв у людинi й поза всiлякою мiстикою. У такому випадку можна говорити про квазiмiстичне священне (Derrida 1967: 215-216). Тобто нiбито мiстичне, оскiльки воно має прояв у секулярному свiтi. Та яке ж священне, коли знаходиться поза релiгiєю i мiстикою? Мабуть, у зв'язку з цим маємо заклик покiнчити з одержимiстю священним, цими "темними околицями скiнченностi" (Nancy 1991: 37). Але вiдлуння священного є у спадщинi фiлософiй вiдмiнностi (Taylor 1987: 1-33). Тому священного не можна позбутись. Воно священне для людини, оскiльки компенсує залежнiсть, стан залежностi (Мурашкин 2006: 132).
   Роблячи висновки з вищесказаного, можна помiтити, що священне як стан представлене трансовим станом. Але це компенсаторний транс особливого характеру, який має стан ПРИПИНЕННЯ. Вiн компенсує залежнiсть людини, стан залежностi, компенсує недолiки. Тому для людини цей стан - священний. Стан священного ретельно розглядали гностики.
   Предметом розгляду у гностикiв був гнозис як певний стан, стан священний, стан досконалостi. Отримання цього стану йде через метапiзнання. Тому бажано розглянути i гнозис i метапiзнання у зв'язку з виникненням у людини стану Iншого як результуючого стану компенсаторної досконалостi, про яку мова йде у постмодернiзмi.
   Гнозис i метапiзнання. Виникає необхiднiсть розглянути, як гностики застосовували термiн "гнозис", якi знання вони отримували при певних переживаннях. У зв'язку з предметом дослiдження треба розкрити важливi особливостi людської психiки. Наприклад, властивiсть вiддiляти своє "я" вiд зовнiшнього середовища - немовби бачити себе збоку. Ця властивiсть розширює можливостi людини в її спiлкуваннi з iншими людьми. Ця розширена можливiсть очищує саму людину, оскiльки веде до оволодiння собою. При оволодiннi собою можуть переживатися стани особливого характеру. Про це говорили гностики. Фiлософiя гнозису оперує вiрою в особливий внутрiшнiй свiт людини, свiт вищий. Але ця вищiсь може лише вiдчуватися, коли людина перебуває в станi енстазу як компенсаторного трансу, що мало мiсце в iсторiї. А отже є потреба провести порiвняння гнозису античного свiту iз сучасними фiлософськими напрямками. Тут при описах внутрiшнього свiту людини важлива демонстрацiя божественної трансцендентностi. З цього приводу гностики шукали знання про iстинний стан духу. Цим пошуком займається i метапiзнання. I тут треба внести однозначнiсть в те, що таке метапiзнання. Людина має здатнiсть усвiдомлювати те, що вона думає. Вченi називають це метапiзнанням. Метапiзнання - це коли людина вiдчуває свiт не через призму своїх думок, а безпосередньо. Це ми можемо бачити i у гностикiв при глибокому компенсаторному енстазi, або компенсаторному трансi. Тодi людина стоїть осторонь, оскiльки в неї руйнуються всi хибнi зв'язки. Гнозис намагається фiксувати знання про всi цi процеси. Метапiзнання допомогає встановити певнi характеристики компенсаторного трансу, встановити характеристики цього компенсаторного осяяння. Компенсаторне осяяння може проходити в станi певного виду трансу. Тому є потреба розглядати зв'язки компенсаторного трансу, компенсаторного осяяння i характеристики стану ПРИПИНЕННЯ. Адже при розглядi є можливiсть виявити стан, коли людина стоїть осторонь, спонтанно припиняються дiї i думки, тобто є прояв Iншого, про що каже постмодерн, її гетерологiя.
   Постановка проблеми зводиться до того, щоб вiднайти стан людини, в якому має прояв гнозис, розкрити цей стан у зв'язку з мiстичним. Також постановка проблеми зводиться до того, щоб розкрити, як передається компенсаторний транс при метапiзнаннi в релiгiйно-мiстичнiй культурi, якi має характеристики сам компенсаторний транс при якому в глибинах людського єства з'являється регулюючий Iнший, який попадає на розгляд постмодернiстської культури i її предмету гетерологiї.
   Аналiз дослiджень i публiкацiй показав, що деякi мiстичнi стани (як священне) вважають притаманними гностикам. Так мiстичнi одкровення порiвнювали з особливими станами гностикiв. Є мiстико-релiгiйне розумiння гнозису (Давыдов 2006: 240). Аналiз дослiджень i публiкацiй показав наявнiсть матерiалiв з приводу компенсаторних процесiв у трансах людей та їх опис при метапiзнаннi в релiгiйно-мiстичнiй культурi. Наукова лiтература зафiксувала те, що компенсацiя i надкомпенсацiя можуть при нагодi наблизити картину свiту до дiйсностi, як це буває при великих досягненнях художньої психiки (Адлер 1997: 106). Є потреба це показати в релiгiйнiй i мiстичнiй психiцi. Мета дослiдження зводиться до того, щоб виявити гнозис як стан, зв'язати з мiстичним як священним, показати у гнозисi ту особливiсть, через яку його називають гнозисом i через яку вiн стає Iншим постмодерну. Також мета дослiдження - виявити компенсаторнiсть трансу при метапiзнаннi в релiгiйно-мiстичнiй культурi, виявити характеристики компенсаторного трансу, в якому є прояв Iншого. Це буде виявлятися повною фiлософською категорiєю завдяки якої можна будувати системнi структури фiлософських категорiй в пошуках iстини.
   Гнозис. Почнемо з розумiння гнозису. Гнозис - це позначення знання. Знання може бути науковим та iнонауковим. Iнонаукова форма знання має свої внутрiшнi закони i критерiї точностi (Аверинцев 1972: 827-828).
   Гностики застосовували термiн "гнозис", позначаючи iнонаукову форму знання, екстатичний тип знання, або знання, яке дає людинi стан трансу, компенсаторного трансу, якщо розглядати бiльш глибокi, змiненi стани людини. Вважалось, що цей стан, компенсаторний транс, доступний лише обраним людям. Гностики вважали, що знання, яке дає екстаз, або компенсаторний транс, розкриває правду про походження людства. Але це походження позначалося своїм знаходженням у позачасовому царствi всеосяжного.
   Стародавнi гностики, переживаючи компенсаторний транс i отримуючи знання вiд цього стану, вважали, що знання не лише для того, щоб розумiти деякi речi, а й задля очищення, задля оволодiння собою, задля визволення людського духу. Вони вважали, що такий дух - вiчний i безсмертний. Компенсаторний транс тут переживається як стан безсмертя.
   Важливою особливiстю психiки є здатнiсть вiддiляти своє "я" вiд зовнiшнього середовища - немовби бачити себе збоку (Иваницкий 1984: 210). Ця властивiсть розширює можливостi людини в її спiлкуваннi з iншими людьми (Иваницкий 1984: 210). Така розширена можливiсть очищує саму людину, оскiльки веде до оволодiння собою. При оволодiннi собою може переживатися стан безсмертя.
   "Стан Безсмертя". Стан Безсмертя - це компенсаторна реакцiя на страх смертi. Страх же смертi з'являється у розвитку особистостi (у 15 рокiв - у хлопцiв) разом з виникненням самосвiдомостi (Дидье Жюлиа 2006: 406). Але з'являється i компенсаторна реакцiя на страх смертi. У нормальному станi компенсацiя позасвiдома, тобто вона впливає на свiдому дiяльнiсть, регулює її позасвiдомо (Юнг 1995: 532). I у людини виникає "Стан Безсмертя" як позасвiдома компенсацiя страху смертi. Виникає вiдчуття безсмертя, усвiдомлення Вiчного Життя (Ревонсуо 2013: 288-305). Смерть уявляється неможливiстю (Джемс 1993: 306). I це - не переконання, що ми житимемо вiчно, а усвiдомлення, що це так i є (James 1902: 389). I абсолютно нема страху нi перед чим (Мурашкин 2006: 127-132). "Стан Безсмертя" як компенсацiя страху смертi приходить як позачасове (Кришнамурти 1999: 112-237). Це екстатичнi спалахи. Уявляється, що вони лежать по той бiк часу (Ламонт 1984: 250).
   У психицi людини багато такого, що виникає невiдомо звiдки. Незрозумiло, звiдки взявся чудовий настрiй пiсля глибокої скорботи (Ясперс 1997: 150-483). Незрозумiло, звiдки взявся "Стан Безсмертя" пiсля страху смертi.
   Згiдно з iдеями гностикiв, iснує процес очищення або визволення духу. Цей дух є вiчним i безсмертним.
   Гнозис динамiчний, як i об'єктивне знання, як iнтуїцiя особистостi. Тут у цiєї особистостi вiдбувається рух внутрiшнього пошуку. Тут йде творчий процес вiдкриття нового в осяяннi й натхненнi. Це осяяння й натхнення визволяє дух з психiчної в'язницi. Але не до кiнця. Присутнiй екстаз, який концентрує все на одному. До кiнця проходить визволення духу в енстазi, коли вiдчувається безсмертя.
   Фiлософiя гнозису оперує вiрою в те, що внутрiшнiй свiт людини вищий, анiж космос як в'язниця. Але ця вищiсть може лише вiдчуватися, коли людина знаходиться в станi енстазу як компенсаторного трансу, коли вiдчувається також безсмертя.
   Усяка природа мусить витворити те, що прийде пiсля неї (Plotinus 1984). Але в людинi в станi компенсаторного трансу, коли гнозис виступає як компенсацiя, а не творчiсть i пiзнання, коли в станi компенсаторного енстазу переживається безсмертя, нiчого не витворюється нового, а тiльки розпадається i нищиться хибне. Однак такi процеси теж можна зв'язати з творчiстю, адже людина оновлюється, втрачаючи iлюзiї i хибнi думки. При розпадi хибного знання маємо негативне знання, про яке каже апофатичний мiстицизм. Гнозис фактично є подiбним до негативного знання. I не тiльки вiд того, що негативне знання - це знання про "iншого", про того Iншого, якого нема можливостi виразити, про що говорить гнозис i апофатичний мiстицизм, не тiльки вiд того, що це знання переживається як божественна всеохопнiсть. Гнозис фактично є подiбним до негативного знання, тому що це метапiзнання, при якому розпадається усiляке знання i переживається стан безсмертя як результуюча компенсаторного трансу.
   За фiлософiєю гнозису, iндивiд в актi спасiння розпадається, i дух iндивiда возз'єднується зi своїм джерелом. Тобто з тiєю первиннiстю, яка була до того, як свiдомiсть людини закрутили абстрактнi конструкцiї застарiлих знань.
   Якщо у фiлософiї гнозису мало залишається вiд iдеї єдностi та незалежностi особи (Jonas 1958: 200-336), то це лише вiд того, що гнозис часто розглядають при станi екстазу, а не енстазу, де є i єднiсть, i незалежнiсть при переживаннi безсмертя.
   Гнозис античного свiту часто порiвнюють iз сучасними нiгiлiзмом i екзистенцiалiзмом. Тут при описах внутрiшнього свiту людини, коли передається стан людини, коли вона не вiдчуває себе зв'язаною якимись законами, демонструється божественна трансцендент-нiсть. I тут людський дух не належить до якихось об'єктивних або розумових схем. Цей дух перебуває понад усiляким законом. Цей дух не визнає над собою нiяку владу. У цьому духовi немає того об'єктивного знання, яке людина застосовує для себе, але є повний спокiй. Гнозису тут вiдкривається божественна трансцендентнiсть як безсмертя. Не буття у напрямку смертi (Jonas 1958: 200-336), яке позначене зв'язком iз вiчнiстю, а сама вiчнiсть.
   Гнозис нагадує бажання бути деiнде, бажання вiдрiзнятися, що схоже з мотивами митця i взагалi мистецтва (Bloom 1982: 12-69). Але це гнозис не у вищiй стадiї свого прояву, не при проявi енстазу, а при проявi екстазу, натхнення. Енстаз характеризується зникненням у людинi всього традицiйного, традицiї.
   Коли у гнозисi ми бачимо, як застосовуються руйнуючi методи в античних гностикiв, то це показує присутнiсть у руйнуючої людини елементу енстазу, через що йде руйнацiя. Через руйнiвнi методи античних гностикiв виникає тривога впливу (Bloom 1982: 12-69). Тривога впливу - це певне переживання творчої особистостi, яка знаходиться в станi екстазу. Але коли в цьому станi є виступ проти традицiї, проти всього традицiйного, то це вже вказує не на стан екстазу, а на стан енстазу, на компенсаторний транс. Тут людина намагається виявити, "що є найстаршого в самому собi" (Bloom 1982: 12-69), тобто найглибиннiшого стану енстазу, або найглибиннiшого стану компенсаторного трансу. З цього приводу гностики шукали знання про iстиний стан духу. Вони намагались з'ясувати, де цей дух перебуває, коли адепт завмирає в глибинному станi компенсаторного трансу.
   У людини є бажання вiдрiзнятися, мати неповторний стан свого духу. Також у людини є бажання стояти осторонь. У гнозисi цi бажання задовольняються. Гнозис намагається передати особисте знання, яким людина вiдрiзняється вiд якої б то не було iншої людини. При переживаннi стану енстазу, або компенсаторного трансу (не глибокого компенсаторного трансу), людина передає особисте багатозначне знання через багатозначнi символи. Цi знання пiдкреслюють неповторнiсть переживань i несуть нашарування iндивiдуального, особистiсного.
   Метапiзнання. Є необхiднiсть внести однозначнiсть в те, що таке метапiзнання. Людина має здатнiсть усвiдомлювати те, що вона думає. Вченi називають це метапiзнанням (Берч & Пенман 2014: 90). Метапiзнання - це коли людина вiдчуває свiт не через призму своїх думок, а безпосередньо. Така направленiсть дає пiдстави демонструвати документальний опис трансових станiв людини в релiгiйно-мiстичнiй культурi, виявляючи компенсаторний характер цих станiв. Подiбний опис - це фактично опис безпосереднього проходження стану трансу.
   Транс - це змiнений стан свiдомостi, при якому мiнiмiзуються реакцiї органiв вiдчуттiв на зовнiшнi подразники, i контакт iз зовнiшнiм свiтом звужується. Тому нема чiткої орiєнтацiї в просторi й часi. Але свiдомiсть зберiгає свою активнiсть. Тому можна говорити не про патологiчний нахил такого трансу, а про його компенсаторний характер. Бiльше того при компенсаторному трансi переживаються внутрiшнiй спокiй i рiвновага, коли перед цим були неспокiй i неврiвноваженiсть. Це вказує на процес компенсацiї i на здорову психiку.
   Тобто перед проявом трансу у людини не було того спокою i рiвноваги. Це є основою подальших роздумiв з приводу предмета наших дослiджень. У людини незрозумiло звiдки може з'явитися чудовий настрiй пiсля глибокої скорботи (Ясперс 1997: 150-483). Такi контрастнi явища можна вiднести до сфери психiчної компенсацiї. Морок у меланхолiї компенсується гостротою зору i нападами ейфорiї (Юханнисон 2011: 64).
   У нормальному станi компенсацiя - позасвiдома, тобто вона впливає на свiдому дiяльнiсть, регулює її позасвiдомо (Юнг 1995: 532). Можна вважати, що компенсаторнi процеси притаманнi трансовим станам, змiненим станам свiдомостi. Можна вважати це нормою.
   У станi трансу може бути припинений рух, може бути каталепсiя (Забияко 2009: 999). Але це можна i не вiдносити до патологiї, тому що при компенсаторному трансi у людини зникає багато хибних думок i дiй, припиняється та дiяльнiсть, яка не вiдповiдає змiненiй дiйсностi. Це стан ПРИПИНЕННЯ. В iсторiї мiстицизму ще з прадавнiх часiв описанi подiбнi стани. Так iндiйська психологiя знала чотири стани свiдомостi: не спання, сон без сновидiння, сон зi сновидiнням i "каталептичну свiдомiсть", транс (Элиаде, 2009: 75). Транс проходить червоною лiнiєю крiзь iсторiю релiгiйно-мiстичної культури як апофатичний мiстицизм i має безлiч документальних свiдчень, фiксуючи можливостi метапiзнання у вiдношеннi до конкретних станiв людини. Тут багато документалiстики, яка стверджує, що компенсаторний транс є наслiдком емоцiйних потрясiнь. Це вказує на задiянiсть якраз компенсаторних процесiв емоцiйно-вольової сфери. Адже емоцiйна сфера може продукувати зовсiм непередбачуване. У людини незрозумiло звiдки може з'явитися чудовий настрiй пiсля глибокої скорботи (Ясперс 1997: 150-483). У станi трансу в людини можуть активiзуватись креативнi здiбностi iнтуiцiї i продукуватись когнiтивний акт, тобто iнсайт, а в релiгiйно-мiстичнiй культурi - "осяяння", "просвiтлення" (Забияко 2009: 999). Проте сам змiст компенсаторного трансу, пiсля того, як людина вийшла з цього трансового стану, не може бути чiтко переданий. Адже iснує посттрансова амнезiя, i змiст трансу є невиразним в образах, прийнятих культурою.
   Отже, можна говорити про творчiсть у трансоподiбному станi (Теплов 1985: 247-279), творчiсть, яка чимось конкретно виражена, i про особливу творчiсть мiстика, який намагається якось виразити невиразиме, невиразне. Тут документальнi свiдчення вiдiграють певну роль, якось передаючи процес метапiзнання. Повторення тих чи iнших характеристик компенсаторного трансу в документалiстицi фiксує бiльш-менш незмiнне i постiйне, на що можна спиратися не тiльки науковцю.
   Документалiстика релiгiйно-мiстичної культури, торкаючись апофатичного мiстицизму, фiксує те, що при компенсаторному трансi у людини зникає чимало дрiбних суєтних думок. Водночас маса дрiбних думок, суєтних думок зникає раптом. Це можна вважати процесом очищення вiд усього вiджилого, неважливого. В апофатичному мiстицизмi компенсаторний транс позначається як iнше. Коли це iнше приходить, то воно очищує, додає сили (Кришнамурти 1999: 112-237). I це не просто сила, а мiцнiсть, могутнiсть. У станi компенсаторного трансу людина розкрiпачена. Однак у головi прибуває сила. У - головi сила i мiць. Ця сила - якась таємна. Мiстик фiксує, що в головi якась сила, наче з неї щось виходить.
   Компенсаторний транс - це нормальний свiдомий стан. Але людину покинула всяка дрiб'язковiсть. Душа не знає спокою, поки не звiльниться вiд усiх створених речей. I тiльки тодi, спустошивши, спорожнивши себе, вона стає вiльною (Андерхил 2000: 407).
   Звiльнення вiд iлюзiй i забобонiв, вiд усього неважливого i дрiб'язкового - важливий момент. Вiд цього важливого моменту як очищувальної процедури - i всi iншi характеристики компенсаторного трансу, i поява в людинi Iншого, про що каже гетерологiя.
   Деякi з цих характеристик можна назвати. Можна назвати сфери, з якими пов'язанi цi характеристики. Iз сфер - це компенсацiя i медитацiя. Iз самих характеристик - це: небажанiсть, безкомпромiснiсть, безпосе-реднiсть, безстрашнiсть, буттєвiсть, вищiсть, вiдсторо-ненiсть, iншiсть, мiцнiсть, невибiрковiсть, невiдворот-нiсть, невiдхилимiсть, недiяльнiсть, недрiб'язковiсть, незахопленiсть, необумовленiсть, нерухомiсть, несуєт-нiсть, присутнiсть, розкутiсть, розчиненiсть, серйознiсть, сила, чистота.
   З приводу вищевказаного можна зробити деякi висновки. При глибокому компенсаторному енстазi, або компенсаторному трансi, людина стоїть осторонь, бо в нiй руйнуються всi хибнi зв'язки. Гнозис намагається фiксувати знання про всi цi процеси, якi вiдбуваються при екстатичних станах людини, а також при глибокому компенсаторному енстазi, або компенсаторному трансi. Метапiзнання допомогає встановити певнi характеристики компенсаторного трансу, компенсаторного осяяння. Компенсаторне осяяння може проходити в станi певного виду трансу. Тому бажано розглядати зв'язки компенсаторного трансу i компенсаторного осяяння. А найголовнiше, що цi стани супроводжуються тим, що людина "визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477). Це Iнший гетерологiї постмодерну допомагає людинi регулювати те, що важко регулюється. Наприклад, емоцiї.
   Регуляторнi процеси для людини важливi, i тому Iнший виступає як священне. Не тiльки мiстик, а й митець обожнює в собi цього Iншого, розкриваючи свої внутрiшнi глибиннi стани в мистецтвi з цього приводу. Священне в мистецтвi - це пiднесене.
   Пiднесене. Тут метою розгляду є освiтлення звязку пiднесеного в релiгiйно-мiстичнiй культурi з процесом метапiзнання i з тим, як це представлено в Святому Письмi релiгiйних текстiв. Методологiя отримання нових знань ґрунтується на компаративному методi дослiдження. При цьому спiвставляються рiзнi стани як мiстикiв, так i митцiв, спiвставляються тексти Святого Письма рiзних релiгiй. Наукова новина полягає в тому, що знаходиться зв'язок пiднесеного у митця з метапiзнанням мiстика, зв'язок цих процесiв, якi вiддзеркаленi в Святому Письмi релiгiйних текстiв. Висновками може бути пiдтвердження того, що пiднесене мiстика i митця має подiбнiсть. Це пов'язане з процесом метапiзнання i вiддзеркалюється в текстах Святого Письма рiзних релiгiй.
   Проблема зводиться до того, щоб ствердити необхiднiсть певних категорiй для гетерологiї, вiднайти стан людини, в якому має прояв пiднесене, розкрити цей стан у зв'язку з мiстичним, з процесом метапiзнання, iз Священними текстами релiгiйно-мiстичної культури.
   Аналiз дослiджень i публiкацiй показує, що деякi мiстичнi стани (такi, як священне) вважають притаманними митцям, якi виражають пiднесене. Так, мiстичнi одкровення порiвнювали з пiднесеним. Є мiстико-релiгiйне розумiння пiднесеного (Шестаков 1983: 100).
   Мета дослiджень з приводу пiднесеного зводиться до того, щоб виявити пiднесене як стан, зв'язати з мiстичним як священним, показати в пiднесеному ту особливiсть, через яку його називають пiднесеним у зв'язку з процесом метапiзнання, ствердити необхiднiсть всiх цих категорiй задля знаходження iстини через систематизацiю i структурування фiлософських категорiй. Знайти стан Iншого в цих пiзнаних явищах.
   Дослiдження треба почати з розумiння пiднесеного як фiлософської категорiї. Пiднесене є втiхою негативною. Тут розум хоче уявити нескiнченне i не може. Вiд того i виникає в людинi пiднесене як негативна втiха.
   Коли мова неспроможна означити якесь об'єктивне значення, яке стосується нескiнченностi, то з'являється розколина або прогалина. Ця прогалина i є пiднесене - як уявлення певної головоломки або парадоксу закритого проходу непрохiдної стежки. Але все-таки стежки.
   Пiднесене - це рiзновид прекрасного. Дуже близька за значенням до категорiї пiднесеного є категорiя величного. I пiднесене i величне спрямованi своїм розумiнням вгору, до неба. В релiгiї таку спрямованiсть має Всевишнiй, який в опозицiях великого i малого є великим. В опозицiях значущого i незначного Всевишнiй є значущим.
   Всевишнiй - сакральний, в протилежнiсть профанному. Йому вiдводяться вищi сфери. Пiднесене i Всевишнє є породженнями особливого стану благородної душi, яка осягає мету людського покликання. Результатом цього стану є розумiння сутностi свiтобудови. Цей стан є вищою природою душi. В цьому станi людина виходить за обмеження буденнiстю.
   У станi пiднесеного i Всевишнього людина вiднаходить себе, свою природу, вiднаходить свiй внутрiшнiй початок. Вона вiднаходить себе також у своїх вищих цiнностях.
   Пiднесене i Всевишнє - це фактично певний стан людини. Вищий прояв цього стану недовгий. Але пiсля цього прояву людина розбудовує власний космос своєї душi, свого духу. Складники цього духу єднаються у гармонiйну цiлiснiсть. Цю цiлiснiсть полишає страх, а радiсть життєдiяльностi наповнює серце.
   Пiднесене - це стан натхнення. Людина в цьому станi своєю емпатiєю впливає на людей, якi знаходяться бiля неї. Це натхнення екстатичне. Людина виходить iз себе, передаючи своє захоплення якоюсь подiєю iншим людям. Але пiднесене як екстатичне натхнення може переростати в енстаз. Тодi людина цiпенiє, заглиблюючись у себе. Тут зовнiшня емоцiйнiсть згасає. У такої людини - пiднесений стан екстазу, коли устами промовлялись пророцтва, змiнюється на енстазну тишу, спокiй.
   Стан пiднесеного передається у безформних предметах через внутрiшньо-глибиннi почуття i помисли, коли людина долає перепони. I тут непотрiбна досконала форма, яка властива прекрасному, яка iснує поза суб'єктом. Тут, у пiднесеному, все поглинається суб'єктом i народжується з його глибин.
   Стан пiднесеного зi своїми внутрiшньо-заглибленими почуттями i особистими емоцiями долає всiлякi норми, вiдсторонює застарiлу логiку i взагалi протистоїть логоцентризму.
   Стан пiднесеного - героїчний стан, амбiвалентний, коли розум здатний приборкати пристрастi людини. Цей стан сприймається як нескiнченнiсть. Цю нескiнченнiсть пiднесеного стану неможливо якось осмислити людським розумом. Це мiстичний стан. Як i мiстичне, його не можна нiяк осмислити. Вiн має якiсть якоїсь незрозумiлої сили (Кришнамурти 1999: 203-209).
   Стан пiднесений, як i мiстичний стан, неможливо репрезентувати у мовi. Однак вiн вiдображений у тiм мистецтвi, яке виражає словами невиразне. Це, наприклад, поезiя (Нисаргадатта 2013: 231).
   Пiднесене, як i мiстичне, у своїй глибинi невимовне, невиразне. Але це невимовне i невиразне iснує насправдi (Деррида 2001: 261).
   Пiднесене - це рiзновид прекрасного, коли краса доведена до граничного вияву. Краса, доведена до граничного вияву, перетворюється на пiднесене, постає нерозв'язаним конфлiктом розуму та неприборканої уяви. Неприборкана уява вступає в боротьбу з рацiональним розумом. Розум примушує уяву сприймати певнi розумiння. Але уява нездатна сприйняти це розумiння. Уява вiдкриває безодню, в яку вона боїться провалитися (Kant 1987: 115).
   Уява не може домислить нескiнченне розумiння, яке нав'язує розум. Уява робить зусилля домислити нескiнченне в розумiннi. Однак вона цим тiльки себе ранить. Тому пiднесене - задоволення негативне. Пiднесене є свiдченням того, що розум може утримувати в собi уяву з її владою. Розум може спрямувати уяву на певнi цiлi, гiднi цiлi. Дика природа i уявлення людини не можуть зруйнувати розум, висоти духу.
   Але питання залишається вiдкритим: чи може розум зi своєю рацiональнiстю стримати силу уявлення? Уявлення може бути направленим i проти живого, проти життя.
   Пiднесене є безодня. Воно, як i мiстичне, нездатне розкрити у мовi нескiнченнiсть.
   Пiднесене, як i мiстичне, не може розкрити i репрезентувати у мовi нескiнченнiсть, так, щоб її можна було осмислити. Мiстичне знання невиразне i за своєю природою - безмовне (Ортега-и-Гассет 1991: 106). Те ж саме можна сказати i про пiднесене.
   Краса, доведена до крайнощiв, стає пiднесеним. Як вже зазначалося, це пiднесене є конфлiктом мiж рацiональним розумом та уявою. Цей конфлiкт вiдчувається людиною. Щоб хоч якось приборкати таке протирiччя, людина вдається до медитативної практики. Через медитативну практику думки i дiї стають єдиним цiлим (Кабат-Зинн 2013: 196).
   Пiднесене протиставляється колосальному. Але воно також розумiється як колосальне. Пiднесене розумiється як страховинне. Його також розумiють як первiсно бездонне. Але в усякому разi пiднесене виходить за межi розуму, за межi всiлякої рацiональностi цього розуму.
   Людина нездатна уявити нескiнченнi можливостi своїх думок. Вона не може збагнути силу власного мислення, не розумiє, що це мислення може зробити, заподiяти. На цю нездатнiсть людини вказує пiднесене. Воно вказує на намагання людини уявити неуявленне, на те, як людина напружується для цього, щоб уявити це неуявленне (Крокет 2003: 307).
   Але напруга знiмається тим самим пiднесеним i мiстичним. Напруга знiмається при очищеннi свiдомостi. Пiднесене i мiстичне очищують. Також медитацiя очищує свiдомiсть вiд усiляких думок (Уильямс 2014: 99).
   Уявити неуявленне у своїй свiдомостi неможливо завдяки пiднесеному. Проте пiднесене вiдкриває можливiсть уявити це неуявленне через метапiзнання (Берч & Пенман 2014: 90). У станi компенсаторного трансу суб'єктивно людинi вiдкривається неуявленне. Але компенсаторний транс пов'язаний з процесами метапiзнання, що вiдображено в релiгiйних текстах, про що каже гетерологiя постмодернiзму.
   Метапiзнання компенсаторного трансу в релiгiйно-мiстичнiй культурi. Людина спроможна усвiдомлювати те, що вона думає. Вченi називають це метапiзнанням (Берч & Пенман 2014: 90). Як вже зазначалося, метапiзнання - це коли людина вiдчуває свiт не через призму своїх думок, а напряму. Така направленiсть дає пiдстави демонструвати документальний опис трансових станiв людини в релiгiйно-мiстичнiй культурi, виявляючи компенсаторний характер цих станiв. Подiбний опис - це фактично опис безпосереднього проходження стану трансу.
   Повторюючись, зазначимо, що транс - це змiнений стан свiдомостi, при якому мiнiмiзуються реакцiї органiв вiдчуттiв на зовнiшнi подразники i контакт iз зовнiшнiм свiтом звужується. Тому немає чiткої орiєнтацiї в просторi i часi. Але свiдомiсть зберiгає свою активнiсть. Тому можна казати не про патологiчний нахил такого трансу, а про його компенсаторний характер. Бiльш того при компенсаторному трансi переживається внутрiшнiй спокiй i рiвновага, коли перед цим були неспокiй i неврiвноваженiсть. Це вказує на процес компенсацiї i на здорову психiку.
   Тобто перед проявом трансу, як нами вже зазначалось, у людини не було того спокою i рiвноваги. Це є основою подальших роздумiв з приводу предмета наших дослiджень. У людини незрозумiло звiдки може з'явитися чудовий настрiй пiсля глибокої скорботи (Ясперс 1997: 483). Такi контрастнi явища можна вiднести до сфери психiчної компенсацiї. Морок у меланхолiї компенсується гостротою зору i нападами ейфорiї (Юханнисон 2011: 64), про що вже було сказано.
   Повторимо ще тi важливi положення, що у нормальному станi компенсацiя позасвiдома, тобто вона впливає на свiдому дiяльнiсть, регулює її несвiдомо (Юнг 1995: 532). Тому можна вважати нормою те, що компенсаторнi процеси притаманнi трансовим станам, змiненим станам свiдомостi.
   Вже зазначалося, що у станi трансу може бути припинений рух, може виникати каталепсiя (Забияко 2009: 999). Проте це можна i не вiдносити до патологiї, тому що при компенсаторному трансi у людини зникає багато хибних думок i дiй, припиняється та дiяльнiсть, яка не вiдповiдає змiненiй дiйсностi. В iсторiї мiстицизму ще з прадавнiх часiв описанi подiбнi стани. Так iндiйська психологiя знала чотири стани свiдомостi: неспання, сон без сновидiння, сон зi сновидiнням i "каталептична свiдомiсть", транс (Элиаде 2009: 75). Транс проходить червоною лiнiєю крiзь iсторiю релiгiйно-мiстичної культури як апофатичний мiстицизм i має безлiч документальних свiдчень, фiксуючи можливостi метапiзнання. Тут багато документалiстики, яка стверджує, що компенсаторний транс є наслiдком емоцiйних потрясiнь. Це вказує на приведення в дiю саме компенсаторних процесiв емоцiйно-вольової сфери. Адже емоцiйна сфера, як вже зазначалося, може продукувати зовсiм непередбачуване. У людини незрозумiло звiдки може з'явитися чудовий настрiй пiсля глибокої скорботи (Ясперс 1997: 483). В станi трансу у людини можуть активiзуватись креативнi здiбностi iнтуїцiї i продукуватися когнiтивний акт, тобто iнсайт, а в релiгiйно-мiстичнiй культурi - "осяяння", "просвiтлення" (Забияко 2009: 999). Але сам змiст компенсаторного трансу, пiсля того, як людина вийшла з цього трансового стану, не може бути чiтко переданий. Iснує посттрансова амнезiя i змiст трансу - невиразний в образах, прийнятих культурою.
   Отже, повторюючи, зазначимо: можна говорити про творчiсть у трансоподiбному станi (Теплов 1985: 268), творчiсть, яка чимось конкретно виражена i про особливу творчiсть мiстика, який намагається хоч якось виразити невимовне, невиразне. Тут документальнi свiдчення вiдiграють певну роль, якоюсь мiрою передаючи процес мета пiзнання, адже повторення тих чи iнших характеристик компенсаторного трансу в документалiстицi фiксує бiльш-менш незмiнне i постiйне, на що можна спиратися не тiльки науковцю.
   Документалiстика релiгiйно-мiстичної культури, торкаючись апофатичного мiстицизму, фiксує те, що при компенсаторному трансi у людини зникає багато дрiбних суєтних думок. Водночас маса дрiбних думок, суєтних думок зникає якось раптово. Це можна вважати процесом очищення вiд усього вiджилого, неважливого. В апофатичному мiстицизмi компенсаторний транс позначається як iнше. Коли це iнше приходить, то воно очищує, додає сили (Кришнамурти 1999: 209-351). I це не просто сила, а мiцнiсть, могутнiсть. В станi компенсаторного трансу людина розкрiпачена, проте в головi прибуває сила. В головi - сила i мiць. Ця сила якась таємна. Мiстик фiксує, що в головi якась сила, наче з неї щось виходить.
   Компенсаторний транс - це нормальний свiдомий стан. Але з людини вийшла усiляка дрiб'язковiсть. Душа не знає спокою, поки не звiльниться вiд усiх створених речей (дрiб'язкових речей!). I тiльки тодi, спустошивши, спорожнивши себе, вона стає вiльною (Андерхил 2000: 407).
   Звiльнення вiд iлюзiй i забобонiв, вiд усього неважливого i дрiб'язкового - важливий момент. Вiд цього важливого моменту як очищувальної процедури - i всi iншi характеристики компенсаторного трансу. Вiд цього виникає Iнший гетерологiї постмодерну як вищий регуляторний принцип.
   Пiдсумовуючи документальнi зiбрання, можна назвати характеристики Iншого. Можна назвати сфери, з якими пов'язанi цi характеристики. Як вже зазначалося, зi сфер - це спонтанна компенсацiя i медитацiя. Iз самих характеристик Iншого - це: небажанiсть, безкомпромiснiсть, безпосереднiсть, безстрашнiсть, буттєвiсть, вищiсть, вiдстороненiсть, iншiсть, мiцнiсть, невибiрковiсть, невiдворотнiсть, невiдхильнiсть, недiяльнiсть, недрiб'язковiсть, незахопленiсть, необумовленiсть, нерухомiсть, несуєтнiсть, присутнiсть, розкутiсть, розчиненiсть, серйознiсть, сила, чистота.
   Компенсаторне осяяння як iдеальний стан переживається релiгiйним адептом, який вiдображає свiй стан у письмi, створюючи Святе Письмо.
   Святе Письмо - це тексти чисто символiчнi. В них порушено часовi, просторовi та iншi реалiї. Через порушення реалiй передається внутрiшнiй стан людини. Мета Святого Письма - передати вищий стан людської свiдомостi, який значиться як Всевишнiй. Цей стан переживається як "Стан Безсмертя", трансовий стан. В трансi людина втрачає чiтку орiєнтацiю в часi та просторi (Забияко 2009: 999). I щоб передати цей стан iншiй людинi в комунiкативному процесi порушуються часовi й просторовi реалiї. Вони порушуються при передачi, оскiльки у людини, яка переживала цей стан, порушено i навiть втрачено чiткi орiєнтацiї в часi й просторi. Втрачено чiткi орiєнтацiї в часi та просторi (Забияко 2009: 999), i цi втраченi орiєнтацiї передаються через перекручення, викривлення i спотворення часової i просторової реалiї задля того, щоб виразити внутрiшнiй стан людини, стан вищий, стан Всевишнього, який вiдкриває можливостi.
   Це стосується рiзних видiв Святого Письма: Вед, Авести, Трипiтаки, Дао де цзiн, Тори, Бiблiї, Корану. Тексти набувають казкового забарвлення. Вони символiчнi й багатозначнi. Впливають на чуттєву, iррацiональну сферу людини. Тому релiгiйнi тексти Святого Письма ми вiдносимо до текстiв художнiх, текстiв, якi створили релiгiйнi пророки i мiстики як митцi.
   Щоб продемонструвати, як перекручує i викривляє об'єктивнi реалiї Святе Письмо для того, щоб передати внутрiшнiй стан людини, яка переживає Вище, або Всевишнього, розглянемо Бiблiю.
   У Бiблiї часова i просторова дiйснiсть бачиться викривленою, однак вона вiдображає "Стан Безсмертя", який переживається людиною.
   Викривлення часової дiйсностi можемо спостерiгати, коли Iсус Христос каже про те, що перш нiж був Авраам, Вiн Є. Iсус Христос каже так: "Авраам, ваш батько, сповнений був радощiв звидiти день мiй - i звидiв, i втiшився" (Бiблiя 2007: 118-123; Йо 8:56). Але юдеї йому кажуть: "Ще й п'ятдесят рокiв нема тобi, а ти Авраама бачив?" (Бiблiя 2007: 118-123; Йо 8:57). Тодi Iсус Христос каже юдеям так: "Перш нiж був Авраам, Я Є" (Бiблiя 2007: 118-123; Йо 8:58). Тобто Iсус Христос викривляє час, адже Авраам жив задовго до нього i вiн не мiг зустрiчатися з Авраамом реально в своєму життi. Але Iсус Христос, викривляючи час, передає свiй внутрiшнiй стан, Вищий стан, стан Всевишнього. Коли у людини є цей Вищий стан, то вона вiдчуває абсолютне своє iснування. Iсус Христос i передає цю абсолютнiсть, викривляючи реальнiсть часу, викривляючи дiйсний час, ставлячи своє iснування поза часом.
   Iсус Христос, передаючи стан свого духу як Вищий стан, як Вишнiй, перекручує i просторовi реалiї. Вiн каже: "Я - хлiб, який з неба зiйшов" (Бiблiя 2007: 118-123; Йо 6:41). Але юдеї не можуть зрозумiти, як це вiн зiйшов з небесного простору, який у нього над головою як безкiнечнiсть. Вони кажуть: "Чи то ж не Iсус, син Йосифiв, що його батька-матiр ми знаємо? Як же вiн тепер твердить: Я зiйшов з неба?" (Бiблiя 2007: 118-123; Йо 6:42). Але Iсус Христос зiйшов з просторiв вищого свого духу, як з небесного. Вiн зiйшов не з просторiв реального неба, яке у нього над головою, а з просторiв свого вищого небесного духу. Тобто тут ми бачимо перекручування просторової дiйсностi задля передачi свого стану свiдомостi, Вищого стану як Всевишнього.
   У Бiблiї багато такого, що суперечить фiзичнiй реальностi. Але якщо розумiти бiблiйнi символи як внутрiшнiй свiт людини, то нема нiяких протирiч. В уявленнi людини все може бути. Казковiсть вiдтворює не фiзичну реальнiсть, а вiдносини мiж людьми, атмосферу можливостей у соцiальних вiдносинах, коли людина може вiдчувати себе вiльною i щасливою.
   Бiблiя починається словами "На початку" (Бiблiя 2007: 3-5; Бут 1:1). Якщо цей початок розумiти як внутрiшнiй початок людини, то все стає на свої мiсця, i немає нiяких протирiч. Внутрiшнiй початок - це все в бiблiйних iсторiях проходить як уявлення людини, котра пояснює шлях до Всевишнього.
   З наведеного вище можна зробити деякi висновки. В релiгiйно-мiстичнiй культурi пiднесене породжується в процесi метапiзнання, коли людина усвiдомлює те, що вона думає, це коли вона вiдчуває свiт не через призму своїх думок, а напряму. Але це вiдображається в Святому Письмi (Веди, Авеста, Трипiтака, Дао де цзiн, Тора, Бiблiя, Коран) символами в доволi завуальованiй формi i потребує розшифровки.
   Гетерологiя в своїх роздумах спирається на вище перерахованi категорiї щоб з них створювати системнi структури задля отримання фiлософських iстин. Важливою з цих катерогiй є категорiя "священне", яка орiєнтує на аксiологiю, тобто на цiннiснiсть предмета дослiдження. Аксiологiєю завершується теоретична фiлософiя i предмет дослiдження постає в своїй цiлiсностi.
   Бiля категорiї "священне" розташовуються категорiї якi представляють людину, її природу, процеси пiзнанння, метапiзнання, переживання людиною вищих станiв. Це такi категорiї як "Я", людина, гнозис, пiднесене. Акцент робиться на цих категорiях в силу того, що розглядається Iнший як особливий стан свiдомостi, як прояв психiчного стану людини.
   Гетерологiчнi роздуми постмодернiзму постiйно породжують новi i новi катерогiї якi розглядають i пояснюють Iншого як певний стан людини. При цьому постiйно поширюється розумiння категорiї "присутностi". Продемонструємо деякi категорiї в яких гетерологiя бачить Iншого як певний стан людини, Вищий стан, стан компенсаторного осяяння.
   Присутнiсть. Вiдомо, що "присутнiсть - це термiн, який застосовується у метафiзицi, аби визначити проблематику Буття i в просторовому (присутнiсть об'єктiв), i в часовому (присутнiй момент) сенсi" (Гансен 2003: 337). Проте людина може переживати присутнiсть як певний стан. Про це свiдчить чимало документальних фактiв. Цi факти доводять, що є "вiдчуття присутностi" (Джемс 1993: 61-69).
   Звiсно, що поняття присутностi вживалося для вирiшення рiзних проблем. I це тягнеться в iсторiї фiлософiї з платонiвських i арiстотелiвських часiв до сьогодення, до епохи модерностi та постмодерностi. У модернiзмi питанням присутностi ретельно займався Мартiн Гайдеґґер, а в постмодернiзмi - Жак Деррiда. Але i Мартiн Гайдеґґер i Жак Деррiда "дослiджували метафiзичне корiння присутностi з метою перебудувати увесь фундамент захiдної думки" (Гансен 2003: 337). Однак тут не можна не враховувати того, що присутнiсть може виступати як певний стан свiдомостi. Зрозумiло, що "враження чиєїсь присутностi важко описати" (Джемс 1993: 63). Це доволi суб'єктивне вiдчуття. Але воно є в складi свiдомостi як "почуття справжньої присутностi невидимого" (Джемс 1993: 61).
   Якщо певний стан свiдомостi позначаємо як присутнiсть, то все ж таки можна казати, що "полiвалентнiсть цього слова як означника присутностi та темпорально-присутнього, тобто як рiзновиду свiдомостi у просторi, з одного боку, та одиницi часу - з iншого" (Гансен 2003: 337) має мiсце.
   Присутнiсть зводиться до певного стану свiдомостi. I тут варто зазначити, що ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння теж має таку властивiсть-характеристику як присутнiсть. З цього приводу всю фiлософiю та її предмет онтологiю можна звести до певних станiв свiдомостi. Адже iснує "така сила уяви, яку можна назвати онтологiчною" (Джемс 1993: 69). Проте фiлософiя охоплює i об'єктивне. Це не тiльки суб'єктивний свiт. Фiлософiя iнтегрує не лише знання про властивостi високоорганiзованої матерiї, про властивостi-характеристики ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння, а й знання про об'єктивну реальнiсть. Проте ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння значною мiрою пронизує роздуми фiлософiв. Так Гайдеґґер розглядаючи темпоральнiсть Буття-тут (Dasein) вiдмiчає, що "цей термiн може означати "бути присутнiм поруч" (Vorhandenheit)" (Гансен 2003: 337). Однак таке трактування фактично спiвпадає з характеристикою, коли присутнiсть розумiється як властивiсть певного людського стану. Людина може переживати стан, коли "щось було бiля мене, i в його присутностi я найменше сумнiвався, анiж в iснуваннi людей, що складаються з плотi i кровi" (Джемс 1993: 61), "це "щось", здавалося, стояло впритул бiля мене i було набагато бiльш реальним, анiж предмети звичайного сприйняття" (Джемс 1993: 61), "в кiмнатi, зовсiм близько вiд мене, знаходиться якась iстота" (Джемс 1993: 62), "вiдчув присутнiсть Бога" (Джемс 1993: 66).
   Гайдеґґер вiдзначає, що при розглядi присутностi "йдеться про теоретичне споглядання об'єкта, "присутнiй" (Gegenwart) час i "присутнiсть" (Anwesenheit) буття" (Гансен 2003: 337). Але тут можна бачити i суб'єктивний свiт людини. А постмодернiсти "ставлять пiд сумнiв основи метафiзики" (Гансен 2003: 337).
   Метафiзика стає пiд знак запитання, коли "присутнiсть" може означати те, що Гайдеґґер, слiдом за Арiстотелем, називає пип (або теперiшнiй момент), тобто це такий присутнiй, який завжди вiддаляється, iснує лише як "бiльше не" минулого або "ще не" майбутнього. Таким чином, по сутi, аналiз Гайдеґґера доводить, що в термiнах метафiзики нiякого темпорального присутнього не iснує" (Гансен 2003: 337). Тобто можна говорити про природне в людинi. Коли мова йде про теперiшнє, а вiдсторонюється минуле i майбутнє, то це нагадує мiстичне, а точнiше мiстичний стан в усiй його iсторичнiй повнотi протягом всiєї iсторiї. Акцент на теперiшньому показує, що мова йде про певний стан свiдомостi. Тобто фiлософи розглядають суб'єктивний свiт людини, яка перебуває в певному станi. Мова йде про ВИЩИЙ стан людини як компенсаторне осяяння, при якому не iснує минулого i майбутнього, а iснує теперiшнє. У роздумах фiлософiв "минуле символiзує застарiлiсть, а майбутнє передбачає "скоро", яке має реалiзуватися" (Гансен 2003: 337). Помiчено, що "для Гайдеґґера такий пiдхiд до часу не є автентичним, оскiльки вiн не визнає власної iсторичностi, а також визвольних та вiзiонерських можливостей присутнього також i в значеннi "теперiшнього" (Гансен 2003: 337). Тут теперiшнє постає як властивiсть-характеристика певного стану свiдомостi, а точнiше ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. Тут i "теперiшнiсть" i "присутнiсть" є властивостями-характеристиками конкретного, реального психiчного стану людини, ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння.
   Розглядаючи фiлософiю Гайдеґґера Жак Деррiда зазначає, що "сама фiлософiя завжди санкцiонувалася "надзвичайним правом" присутнього" (Гансен 2003: 337). Однак цей присутнiй є властивiсть-характеристика конкретного психiчного стану людини, стану який людина називала таким ВИЩИМ станом свiдомостi, як компенсаторне осяяння.
   Жак Деррiда зазначає, що "захiдна думка розумiє присутнiсть як "значення буття взагалi" i що присутнiсть означає присутнiсть речей, темпоральну присутнiсть як точку в часi, присутнiсть як iстинну сутнiсть i присутнiсть як свiдомiсть у картезiанському розумiннi" (Гансен 2003: 337). Але присутнiсть - це свiдомiсть не тiльки в картезiанському розумiннi, а й у розумiннi ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння.
   Розглядаючи присутнього Гайдеґґера Жак Деррiда "окреслює межi онто-теологiї, яку вiн сподiвається зруйнувати" (Гансен 2003: 337). Однак це тiльки сподiвання. Бiнарнi опозицiї, такi, як присутнiсть-вiдсутнiсть, залишаються. Цi опозицiї "лишаються неторканими, бо вони потрiбнi для аркового проекту Гайдеґґера - протиставлення неавтентичного Споконвiчному" (Гансен 2003: 337).
   Модерн Гайдеґґера пiдходить до розумiння присутностi i теперiшностi в їх зв'язку - як властивостей-характеристик певного стану, ВИЩОГО стану свiдомостi, яким є компенсаторне осяяння. Проте модернiзм Гайдеґґера зупинився на "спогляданнi Споконвiчного Буття" (Гансен 2003: 338).
   Iдеї i упорядкованi в системи слова мають значення фiксованого характеру. Ця фiксованiсть вкорiнюється в присутностi авторитетного характеру. Але це не та присутнiсть, яка є властивiстю-характеристикою ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. Iдеї Жака Деррiда деконструюють бiнарнi опозицiї присутностi i вiдсутностi. Але вони не кажуть про особливий ВИЩИЙ стан свiдомостi - компенсаторне осяяння, стан який є конкретним психiчним станом людини, станом, який змiнює людину. Хоча "Деррiда може дивитися на мову, як на систему, структуру, що, в якомусь розумiннi, витворює суб'єктiв" (Гансен 2003: 338). Cуб'єктiв вiдтворює i ВИЩИЙ стан свiдомостi - компенсаторне осяяння. В цьому можна бачити схожiсть iз деконструкцiєю Жака Деррiда. Проте тут немає розгляду конкретного психiчного стану як ВИЩОГО. Тут є розгляд мовлення. Тут є розгляд того положення, "що, коли вiдбувається мовлення, мовець присутнiй i може прояснити, уточнити i з'ясувати значення промовлених слiв" (Гансен 2003: 338). Але тут мовець присутнiй. При ВИЩОМУ станi свiдомостi, яким є компенсаторне осяяння, мовець вiдсутнiй, а присутнiй стан присутностi-теперiшньостi, певна властивiсть-характеристика ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. Вiдсутнiсть мовця - це процес зникнення всього зайвого, не головного, другорядного, упередженого. Але стан свiдомостi споглядального характеру, стан який фiксує все, що навколо, i все, що в глибинах душi, зберiгається. Вiдсутнiй мовець, активний, дiючий, але водночас споглядальний, присутнiй. Присутня та частина свiдомостi, що фiксує iснування ситуацiї, яка є i навколо людини, i в глибинах людської душi. Таке можна назвати i вiдсутнiстю. Адже "вiдсутнiсть - це вiдкритi для розмноження (або розсiвання) неконтрольованi, полiвалентнi значення слова" (Гансен 2003: 338). Коли у людини присутня воля i свiдомiсть активно вибирає, то такого немає, а є таке, що "присутнiсть мовця забезпечує передачу правильного, не сфальсифiкованого значення акту мови" (Гансен 2003: 338). Тут немає того "розсiяння" (Гансен 2003: 338), яке є у ВИЩОМУ станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi. Про це розсiяння мова йде ще з прадавнiх часiв. В Упанiшадах, а це Мандукья Упанiшада, йдеться про четвертий стан людини як "невимовний, розчинення проявленого свiту, який приносить щастя, недвоїсте" (Упанишады 2003: 638).
   Жак Деррiда говорить про те, що людина "застосовує поняття мови як системи, щоб зосередити увагу на стираннi присутностi" (Гансен 2003: 338). Але присутнiсть як властивiсть-характеристика Вищого стану свiдомостi, стану компенсаторного осяяння все одно спонтанно проявляється в людинi поза усiляких регуляторних процесiв. Хоча регуляцiя зводиться до припинення всього зайвого, дрiб'язкового, неважливого, упередженого.
   Жак Деррiда вважає, що мова повторює i цитує те, що було в минулому. Але вона цитує, повторюючи i змiнюючи це минуле. При цьому мова спiввiдносить тi чи iншi значення з тою ситуацiєю, яка є на даний момент часу. Тобто Жак Деррiда говорить про мову як про цитування та повторювання. При цьому породжуються новi варiанти того, що виголошується. Такого нема при Вищому станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi, де припиняється все непотрiбне, зайве, упереджене. Це певний стан. Вiн спонтанно виникає у людини, iснує поза мовою. А от у повсякденному станi свiдомостi "ми не можемо перебувати поза мовою як власне присутнi картезiанськi суб'єкти, оскiльки ми завжди вже витворенi мовою i знову витворюємо мову, завжди цитуємо, повторюємо й доповнюємо її. Тобто у мiру того, як мова конструює суб'єктiв, вони постiйно змiнюють i фрагментують мову" (Гансен 2003: 338). Але таке не спостерiгається в моменти виникнення Вищого стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. В цi моменти має прояв процес припинення. Таке припинення проходить, виправляючи прояви людини в свiтi. Таке припинення залишає слiд. ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння змiнюється на повсякденний стан свiдомостi, в якому має прояв "диференцiальна структура слiду, i цю структуру, яка усуває авторську присутнiсть мовця, можна виявити також у мовленнi" (Гансен 2003: 338).
   У повсякденному життi свiдомостi як в надсвiдомих iнтуїтивних прозрiннях має прояв "як доповнення i структура слiду, мова неконтрольована, позбавлена автора" (Гансен 2003: 338). Отже "структура мови виключає можливiсть повертатися думкою назад, до поняття первiсної - або метафiзичної - присутностi, яка могла б гарантувати i верифiкувати значення. Присутнiсть стала концептом, який часто є предметом суперечок учених i критикiв" (Гансен 2003: 338). Але присутнiсть є i безпосередньо властивiстю-характеристикою ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння.
   Постмодернiзм так чи iнакше торкається алтерностi та iншостi як властивостей-характеристик певного стану людської психiки. Це торкання вiдноситься i до онтологiї, де об'єктивнiсть зводиться до суб'єктивностi. Розглянемо цей аспект.
   Коли людина перебуває в присутностi, то дискурс обмежений. Людина каже два-три слова, як воно є. Тут людина самодостатня, i фактично немає нiяких роздумiв. Це апофатичний дискурс. Вiн виникає, коли людина - у станi Iншого.
   "Якщо не говорити нi про що i не вимовляти нiчого у рамках апофатичного дискурса" (Деррида 2001: 277), то ми особливо нiчого i не дiзнаємося про той стан, в якому знаходиться людина. Та коли у людини знижується рiвень стану Iншого, то вона розповiдає i пише про цей стан бiльше. Тодi вже поширюється "дискурс як такий - у формi спiлкування, молитви, хвали або святкування. Навiть найбiльш заперечливий дискурс, той, що перебуває за межами усiлякого нiгiлiзму i негативної дiалектики, завжди зберiгає в собi слiд iншого" (Деррида 2001: 278). I цей iнший - не обов'язково iнша людина. Цей iнший може бути в самiй людинi як стан Iншого, предметом чого i є ця робота.
   Стан Iншого присутнiй у всiлякому мiстицизмi, у всiлякому апофатизмi: християнському, брахманському, буддистському, даоському. Стан Iншого може бути присутнiм в людинi чисто спонтанно i поза мiстицизмом, коли людина не торкається нiякого мiстицизму. I тому гетерологiчний постмодернiстський постулат Жака Деррiда про "апофатичний дискурс i повинен зачинатися молитвою, яка визнає, описує i пiдтверджує своє призначення: досягти Iншого" (Деррида 2001: 279) є постулат необов'язковий. Тут Iнший з великої лiтери, тобто стан Iншого.
   Стан Iншого може виникнути поза всяких молитов. I може бути зафiксованим усiлякою культурою: європейською, арабською, iндiйською, китайською. Але також може бути зафiксованим без будь-яких традицiй. "Навiть коли християнська негативна теологiя i зобов'язана багато чим платонiвськiй i неоплатонiвськiй дiалектицi" (Деррида 2001: 280), то ця зобов'язанiсть необов'язкова. Так iснує брахманська негативна теологiя, буддистська. Iснує даоська негативна теологiя, виникнення якої не пов'язане з платонiвською i неоплатонiвською дiалектикою. Стан Iншого, вiдбитий i вiдображений у всiх цих культурах, може виникнути у людини, яка не має зв'язку з усiма цими культурами. I ця людина на основi свого досвiду може започаткувати власний напрямок культури, не пов'язаний нi з християнством, нi з брахманiзмом, нi з буддизмом, нi з даосизмом, адже стан Iншого є в природi людини. I людина, переживши цей стан, може розвивати власний напрямок культури, може розвивати напрямок, зовсiм не пов'язаний з релiгiєю i апофатичним мiстицизмом. Хоча культура, за традицiєю, багато чого передає з приводу стану Iншого.
   Жак Деррiда помiчає, що "важко читати Гегеля, не беручи до уваги апофатичну традицiю, яка була аж нiяк не чужою йому, принаймнi, через переосмислення праць Бруно, а також Миколи Кузанського, Майстера Екгарта" (Деррида 2001: 280). Але гетерологiєю постмодернiзма помiчено, що традицiї, навiть тi, що не пов'язанi одна з одною, все одно кажуть про присутнiсть певної порожнечi, свiдчать про внутрiшню порожнечу. I це враження вiд стану Iншого, при якому зникають думки i царюють порожнiсть i тиша. Цю порожнiсть i тишу можемо побачити як в апофатизмi Китаю, так i в апофатизмi Грецiї. Тут Лао Цзи i даосизм такий самий, як Платон i неоплатонiзм. Тут у своїй основi медитативнi технiки подiбнi одна однiй. Тут дiалектика приходить "як до мислення про iншого" (Деррида 2001: 284). Мається на увазi стан Iншого. Дiалектика приходить не як абсолютна небуттєвiсть, не як протилежнiсть Буттю, а як мислення про iншого. Тут немає негативної дискурсивностi як абсолютного, бо є конкретний стан Iншого, про який мовиться, який вiдображається в тiй чи iншiй формi. Тому в дискурсi "не те i не це" також розумiється як "i те, i це". Тобто дiалектика тлумачить те, що не є Буттям, але в той же час не є i нiщо. В дiалектицi ми постiйно зустрiчаємо роздуми "не те i не це" яке одночасно є "i те, i це".
   Заслугою постмодернiзму є те, що вiдкрито два шляхи вирiшення проблем. Цi шляхи радикальнi: "неоантропоморфне i неотеологiчне" (Деррида 2001: 287). Тобто в розумiннi стану Iншого ми можемо вiднести вирiшення проблеми до сфери антропологiї, де мовиться про стан Iншого як про певний стан, який є в природi людини i який компенсує недолiки цiєї людини. Iнший шлях - це теологiя як роздуми про щось надприродне. I це все - мова про стан Iншого, бо ж iснують такi натяки, як "нiчого не трапляється через неї, завдяки їй, дорiвнює - як нiчого не трапляється i по вiдношенню до неї самої" (Деррида 2001: 287). Тобто мова йде про стан людини поза всiляких форм, поза всiлякої визначеностi. Але тут все таки присутня байдужiсть i безтурботнiсть. Це Хора. "Хора не є щось позитивне, рiвно, як i негативне. Вона - безтурботнiсть" (Деррида 2001: 288). Тобто вона є стан Iншого.
   Теологiя буває рiзна. I символiчна, i мiстична. Бог розумiється теж по-рiзному. I у формi, i поза формою. Але йде вiдкидання певних уявлень. "Вiдкидання всяких норм i звичних уявлень i перехiд у "безґрунтовне" iснування, iснування з "нiщо" - це, можливо, єдина можливiсть "трансцендуючої" свiдомостi опинитися за межами досвiдного знання в прагненнi з'єднатися з Богом або Абсолютом" (Висоцька 2012: 66).
   Бога розумiють по-рiзному. Однак, щоб доторкнутися до нього, щоб до нього пiднестися, потрiбно мати незасмiчений i незатьмарений розум. Про таке єднання з Божественним каже постмодернiзм гетерологiї, дослiджуючи твори Дiонiсiя Ареопагiта, твори Майстера Екгарта, Августина Блаженного. Постмодернiзм помiчає, що в цих творах Бог мудрий поза мудрiстю, добрий поза добротою, могутнiй поза могутнiстю. Але розпiзнати це можна "божественним iншим" (Деррида 2001: 295). Божественний iнший - це стан Iншого. Мова врештi решт йде про стан людини. Жак Деррiда каже про "досягнення того стану оголеностi, при якому маємо вiдсутнiсть всiх i всiляких покровiв" (Деррида 2001: 295).
   Дослiджуючи мiстичнi твори з приводу Божественного, гетерологи i фiлософи-постмодернiсти концентрують увагу на порадах Майстера Екгарта про те, що людина повинна в кiнцi заспокоїтись i замовкнути, дотримуватися мовчання. Майстер Екгарт каже: "Зберiгай мовчання" (Деррида 2001: 303). I це задля того, щоб вiдчути це Вище, Божественне, стан Iншого. Хоча вираз "свiдомо мовчати" можна розумiти, як вправу, як певне тренування для отримання певного стану свiдомостi, що не є спонтанним процесом виникнення стану Iншого.
   З приводу мiстичностi метафiзики фiлософи-постмодернiсти розглядають твори своїх попередникiв, фiлософiв модернiстського перiоду фiлософiї. Так, наприклад, Жак Деррiда дослiджує твори Мартiна Гайдеґґера, його метафiзику буття. I тут про буття можна говорити як про "абсолютно iншого" (Деррида 2001: 305). Цей абсолютно iнший є стан Iншого. Цей стан iснує як конкретний стан людини, при якому компенсуються його слабкостi. Але у фiлософiї цей стан пiднiмається до рiвня метафiзичного розгляду. Тут "Для Dasein, таким чином, вiдкривається можливiсть запитування Буття, структура якого характеризується Гайдеґґером як трансценденцiя" (Деррида 2001: 305). А це - "рух до зовсiм iншого" (Деррида 2001: 305). Рух до зовсiм iншого - це рух до зовсiм iншого стану. Це рух до стану Iншого як iншого стану, стану Iншого "Я".
   Постмодерн через твори Деррiда помiчає, що Мартiн Гайдеґґер усуває навiть слово Буття. "Слово Буття ним перекреслюється" (Деррида 2001: 311). Тобто кiнцевий результат постмодернiстiв-дослiдникiв зводиться до того, що у фiлософiї "метафiзика є онто-теологiя" (Деррида 2001: 311). А вiдчуття присутностi у людини - це її стан Iншого. "Галюцинацiя не досягає повного розвитку: людина раптом вiдчуває поряд iз собою чиюсь "присутнiсть", що займає певне мiсце у просторi, iснуючи в особливiй формi" (Джемс 1993: 60). I "яка рiзниця мiж писаннями теологiї i писаннями про Буття" (Деррида 2001: 313). А нiякої. Йдеться про певний стан свiдомостi, при якому галюцинацiї зникають, зникає все дрiб'язкове в психiчному проявi людини. Людина вiдчуває свободу вiд усього цього. Це ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння.
   Адже свiт змiнюється; i те, що людина поставила собi за головну мету, може стати непотрiбним. Тобто ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння - це регуляторний процес, в якому "присутнiсть" i "теперiшнiсть" є властивостями-характеристиками.
   Зробимо висновок. "Теперiшнiсть" можна розглядати в контекстi категорiї "присутностi", оскiльки теперiшнiсть є властивiстю ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння, а цей стан належить до категорiї "присутностi".
   Метафiзика присутностi. Жак Деррiда зазначає, що "метафiзика присутностi" вказує на будь-яку епiстему, що прагне визначити буття як присутнiсть" (Маргаронi 2003: 260). Тут "йдеться про буття як об'єктивнiсть, присутню для зору або розуму суб'єкта; про буття як про присутнiсть i близькiсть до себе cogito, свiдомостi, суб'єктивностi; буття як повернення того самого (назви до притаманного, голосу до сприймальної перетинки вуха, намiру до суб'єкта, значення до його джерела)" (Маргаронi 2003: 260). Тут ми маємо справу з "вiрою у здатнiсть значення представляти себе" (Маргаронi 2003: 260).
   Здатнiсть представляти себе обертається включенням компенсаторних процесiв, результатом яких є втрата уявлень про себе. Представлення себе змiнюється вiдсутнiстю представлень себе, виникненням ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння.
   Жак Деррiда вважає, що "iнтерпретацiя буття як повноти (ousia) та розкриття / повторного-засвоєння цiєї повноти (parousia) обґрунтовують сприйняття знака в термiнах повноти, яку треба прикликати. В контекстi цього сприйняття знака мовлення оцiнюється як безпосереднiй i прозорий носiй присутностi, тодi як письмо маргiналiзується через свою вiддаленiсть вiд голосу, що служить гарантом авторитетностi мовлення, яке передбачає впровадження перiодичностi в безпосередню присутнiсть "теперiшнього" (stigme)" (Маргаронi 2003: 260-261). Така "присутнiсть теперiшнього (stigme)" (Маргаронi 2003: 261) розглядається як слiд, оскiльки тут має мiсце мовлення. При глибоких станах ВИЩОГО як компенсаторного осяяння, де є присутнiсть теперiшнього, немає мiсця мовленню, а присутня тиша. В даному випадку присутнiсть теперiшнього можна вважати як вiдбиток, як слiд. При такому положеннi речей, коли є слiд, не можна говорити про повну присутнiсть. Адже ми маємо справу з вiдбитком.
   Розглядаючи поняття присутностi, яке iснувало в традицiях захiдної фiлософiї, Жак Деррiда показує процес включення в метафiзику присутностi знака, розкриваючи, наскiльки "властива кожному знаку можливiсть функцiонувати за вiдсутностi його творця" (Маргаронi 2003: 261). Але такий розгляд не торкається безпосередньо присутнього у ВИЩОМУ станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi, в якому знаки зовсiм зникають. Однак можна говорити про те, як "безперервна затримка будь-якої повної присутностi або апокалiптичного (само) вираження, спричинена нескiнченною грою вiдмiнностей" (Маргаронi 2003: 261).
   Вiдмiнностi породжують все. Але є i момент злиття, однаковостi, рiвноваги, спокою, зупинки навiть присутностi. Хоча присутнiсть є властивiстю-характеристикою ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння, навiть i вона, ця присутнiсть, може зникати, може наставати вiдсутнiсть. Тобто присутнiсть може компенсуватися вiдсутнiстю. Жак Деррiда хоча i торкається того, що "розколює та зупиняє присутнiсть, далекий вiд того, щоб вiддати перевагу вiдсутностi та вiдмiнностi" (Маргаронi 2003: 261). Розглядаючи ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, ми не можемо не враховувати вiдсутнiсть всього дрiб'язкового, а також зайвого, неголовного, упередженого. Побудови з усього дрiб'язкового, зайвого, упередженого порушуються. За Жаком Деррiда також важливим є те, щоб "зробити проблематичною будь-яку побудовану на протиставленнi систему думки, яка осмислює один бiк протиставлення як просту екстерiорнiсть iншого (наприклад, смерть до життя, вiдсутнiсть до присутностi)" (Маргаронi 2003: 261). У цьому випадку можна розумiти присутнiсть як "наслiдок тiєї iншостi" (Маргаронi 2003: 261), що фактично є ВИЩИМ станом свiдомостi як компенсаторне осяяння. Тут збiг понять присутностi та iншостi можна розцiнювати так: мова йде про включення в роздуми предмету ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. За багатьма постмодернiстськими твердженнями Iнший - це i є ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння. Проте мова тут iде не про сам ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, а про слiд, який цей стан залишає у повсякденнiй свiдомостi людини. Хоча слiд, про який каже Деррiда, не вiдходить далеко вiд самого ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння, як Iншого постмодерну. Адже "слiд, як вважає Деррiда, є "силою" (радше нiж концептом або поняттям)" (Маргаронi 2003: 261).
   У своїх роздумах Жак Деррiда "не спирається на визначення Буття як присутностi" (Маргаронi 2003: 261). Тому не можна вважати, що в своїй фiлософiї Жак Деррiда безпосередньо торкається проблем ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння, де присутнiсть є властивiстю-характеристикою. Коли Жак Деррiда торкається "до критики Мартiном Гайдеґґером того, що вiн називав "онтотеологiєю" (тобто системою сутнiсно теологiчних концептiв, витворених притаманним захiднiй думцi вiдданням переваги присутостi)" (Маргаронi 2003: 261), то бiльш вгадується тема ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння.
   Модернiзм Гайдеґґера i постмодернiзм Деррiда - це епоха критичного ставлення до метафiзики. В цей перiод вважається, що метафiзика вичерпала свої можливостi i просто заважає подальшому розвитку фiлософiї. У модернiзмi Гайдеґґера ще фiгурує категорiя "Буття", однак постмодернiзм Деррiда говорить вже не про "Буття", а про "слiд". Але "слiд" - це те, про що може казати людина, яка пережила безпосередньо ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння i перебуває у повсякденному станi, де присутнiй слiд вiд пережитого.
   Жак Деррiда критикує фiлософськi концепти метафiзики, яка говорить про присутнiсть. Та яка може бути критика, якщо торкнутись того факту, що присутнiсть є властивiстю-характеристикою ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння, проявом психiчного стану людини?
   Постмодернiзм так чи iнакше торкається "проблематизацiї iдентичностi (як повернення того самого), свiдомостi (як присутностi та близькостi до себе) та досвiду (як неопосередкованої присутностi)" (Маргаронi 2003: 261-262). Постмодернiзм своєю неопосередкованою присутнiстю безпосередньо пiдходить до розгляду конкретних станiв людської психiки, чим i наближається до розгляду ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння психiчного життя особистостi. Цим постмодернiзм проводить "дослiдження зсередини явища" (Маргаронi 2003: 262). Але дослiдження так чи iнакше концентруються на категорiї "присутностi". Тому слушно бiльш ретельно розглянути цю категорiю.
   Присутнiсть. Вiдомо, що "присутнiсть - це термiн, який застосовується у метафiзицi, щоб визначити проблематику Буття i в просторовому (присутнiсть об'єктiв), i в часовому (присутнiй момент) сенсi" (Гансен 2003: 337). Але людина може переживати присутнiсть як певний стан. Про це свiдчать багато документальних фактiв. Цi факти доводять, що є "вiдчуття присутностi" (Джемс 1993: 61-69).
   Поняття присутностi вживалося для вирiшення рiзних проблем. I це тягнеться в iсторiї фiлософiї з платонiвських i арiстотелiвських часiв до сьогодення, до часiв модерностi i постмодерностi. У модернiзмi питанням присутностi ретельно займався Мартiн Гайдеґґер, а в постмодернiзмi - Жак Деррiда. Однак i Мартiн Гайдеґґер i Жак Деррiда "дослiджували метафiзичне корiння присутностi з метою перебудувати увесь фундамент захiдної думки" (Гансен 2003: 337). Тут не можна не враховувати того, що присутнiсть може виступати як певний стан свiдомостi. Зрозумiло, що "враження чиєїсь присутностi важко описати" (Джемс 1993: 63). Це доволi суб'єктивне вiдчуття. Але воно є в складi свiдомостi як "почуття справжньої присутностi невидимого" (Джемс 1993: 61).
   Якщо певний стан свiдомостi ми позначаємо як присутнiсть, то можна стверджувати, що "полiвалентнiсть цього слова як означника присутностi та темпорально-присутнього як рiзновиду свiдомостi у просторi, з одного боку, та одиницi часу - з iншого" (Гансен 2003: 337) має мiсце.
   Присутнiсть зводиться до певного стану свiдомостi. I тут треба зазначити, що ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння теж має таку властивiсть-характеристику як присутнiсть. З цього приводу всю фiлософiю i її предмет онтологiю можна звести до певних станiв свiдомостi. Адже наявна "така сила уяви щодо явища, яке можна назвати онтологiчним" (Джемс 1993: 69). Але фiлософiя охоплює i об'єктивне. Це не тiльки суб'єктивний свiт. Фiлософiя iнтегрує знання про об'єктивну реальнiсть, а не тiльки про властивостi високоорганiзованої матерiї, не тiльки про властивостi-характеристики ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. Хоча ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння значною мiрою пронизує роздуми фiлософiв. Так Гайдеґґер, розглядаючи темпоральнiсть Буття-тут (Dasein), стверджує, що "цей термiн може означати "бути присутнiм поруч" (Vorhandenheit)" (Гансен 2003: 337). Але таке трактування фактично спiвпадає з характеристикою, коли присутнiсть розумiється як властивiсть певного людського стану. Людина може переживати стан, коли "щось було бiля мене, i в його присутностi я найменше сумнiвався, чим в iснуваннi людей, що складаються з плотi i кровi" (Джемс 1993: 61), "це щось, здавалося, стояло впритул бiля мене i було набагато бiльш реальним, анiж предмети звичайного сприйняття" (Джемс 1993: 61), "в кiмнатi, зовсiм близько вiд мене, знаходиться якась iстота" (Джемс 1993: 62), "вiдчув присутнiсть Бога" (Джемс 1993: 66).
   Гайдеґґер зазначає, що при розглядi присутностi "йдеться про теоретичне споглядання об'єкта, "присутнiй" (Gegenwart) час i "присутнiсть" (Anwesenheit) Буття" (Гансен 2003: 337). Однак тут можна бачити i суб'єктивний свiт людини. А постмодернiсти "ставлять пiд знак запитання основи метафiзики" (Гансен 2003: 337).
   Метафiзика стає пiд знак запитання коли "присутнiсть" може означати те, що Гайдеґґер, слiдом за Арiстотелем, називає пип (або теперiшнiй момент), тобто це такий присутнiй, який завжди вiддаляється, який iснує лише як "бiльше не" минулого або "ще не" майбутнього. Таким чином, по сутi, аналiз Гайдеґґера визнає, що в термiнах метафiзики нiякого темпорального присутнього не iснує" (Гансен 2003: 337). Тобто можна говорити про природне в людинi. Коли ж йдеться про теперiшнє, а вiдсторонюється минуле i майбутнє, то це нагадує мiстичне, а точнiше мiстичний стан в усiй його iсторичнiй повнотi протягом всiєї iсторiї. Акцент на теперiшньому показує, що мова йде про певний стан свiдомостi. Тобто фiлософи розглядають суб'єктивний свiт людини, яка перебуває у певному станi. Йдеться про ВИЩИЙ стан людини як компенсаторне осяяння, при якому не iснує минулого i майбутнього, а iснує теперiшнє. В роздумах фiлософiв "минуле символiзує застарiлiсть, а майбутнє передбачає "незабаром", яке має реалiзуватися" (Гансен 2003: 337). Помiчено, що "для Гайдеґґера такий пiдхiд до часу не є автентичним, оскiльки вiн не визнає власної iсторичностi, а також визвольних та вiзiонерських можливостей присутнього також i в значеннi "теперiшнього" (Гансен 2003: 337). Тут теперiшнє постає як властивiсть-характеристика певного стану свiдомостi, а точнiше ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. Тут i "теперiшнiсть" i "присутнiсть" є властивостями-характеристиками конкретного, реального психiчного стану людини, а точнiше ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння.
   Розглядаючи фiлософiю Гайдеґґера, Жак Деррiда помiчає, що "сама фiлософiя завжди санкцiонувалася надзвичайним правом присутнього" (Гансен 2003: 337). Але цей присутнiй є властивiсть-характеристика конкретного психiчного стану людини, стану, який людина називала ВИЩИМ станом свiдомостi, яким є компенсаторне осяяння.
   Жак Деррiда зазначає, що "захiдна думка розумiє присутнiсть як "значення буття взагалi" i що присутнiсть означає присутнiсть речей, темпоральну присутнiсть як точку в часi, присутнiсть як iстинну сутнiсть i присутнiсть як свiдомiсть в картезiанському розумiннi" (Гансен 2003: 337). Присутнiсть - це свiдомiсть не тiльки в картезiанському розумiннi, але й у розумiннi ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння.
   Розглядаючи присутнього Гайдеґґера Жак Деррiда "накреслює межi онто-теологiї, яку вiн сподiвається зруйнувати" (Гансен 2003: 337). Але це тiльки сподiвання. Бiнарнi опозицiї, такi, як присутнiсть-вiдсутнiсть, залишаються. Цi опозицiї "лишаються незачепленими, бо вони потрiбнi для аркового проекту Гайдеґґера - протиставлення неавтентичного Споконвiчному" (Гансен 2003: 337).
   Гайдеґґерiв модерн пiдходить до розумiння присутностi i теперiшностi в їх зв'язку як властивостей-характеристик певного стану, ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. Однак модернiзм Гайдегера зупинився на "спогляданнi Споконвiчного Буття" (Гансен 2003: 338).
   Iдеї та упорядкованi в системи слова мають значення фiксованого характеру. Ця фiксованiсть вкорiнюється в присутностi авторитетного характеру. Але це не та присутнiсть, що є властивiстю-характеристикою ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. Iдеї Жака Деррiда деконструюють бiнарнi опозицiї присутностi i вiдсутностi. Вони не вказують на особливий ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, стан, який є конкретним психiчним станом людини, станом, який змiнює людину. Хоча "Деррiда вважає мову системою, структурою, що в якомусь розумiннi витворює суб'єктiв" (Гансен 2003: 338). Їх витворює i ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння. В цьому можна бачити подiбнiсть з деконструкцiєю Жака Деррiда. Тут немає розгляду конкретного психiчного стану як ВИЩОГО. Тут є розгляд мовлення, розгляд того положення, "що, коли вiдбувається мовлення, мовець присутнiй i може прояснити, уточнити i з'ясувати значення промовлених слiв" (Гансен 2003: 338). Але тут мовець присутнiй. При ВИЩОМУ станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi мовець вiдсутнiй, а присутнiй стан присутностi-теперiшностi як певна властивiсть-характеристика ВИЩОГО стану свiдомостi, її компенсаторного осяяння. Вiдсутнiсть мовця - це процес зникнення всього зайвого, не головного, другорядного, упередженого. Стан свiдомостi споглядального характеру фiксує все, що навколо, i все, що в глибинах душi. Вiдсутнiй мовець активний, дiючий, але мовець споглядальний, присутнiй. Присутня та частина свiдомостi, що фiксує iснування ситуацiї, яка навколо людини i яка в глибинах людської душi. Таке можна назвати i вiдсутнiстю. Адже "вiдсутнiсть - це вiдкритi для розмноження - або розсiяння - неконтрольованi, полiвалентнi значення слова" (Гансен 2003: 338). Коли у людини присутня воля i свiдомiсть активно вибирає, то такого немає, а є таке, що "присутнiсть мовця забезпечує передачу правильного, не сфальсифiкованого значення акту мови" (Гансен 2003: 338). Тут немає того "розсiяння" (Гансен 2003: 338), яке є у ВИЩОМУ станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi. Про це розсiяння мова йде ще з прадавнiх часiв. В Упанiшадах, а це Мандукья Упанiшада, йдеться про четвертий стан людини як "невимовний, як розчинення проявленого свiту, що приносить щастя, недвоїсте" (Упанишады 2003: 638).
   Жак Деррiда говорить про те, що людина "застосовує поняття мови як системи, щоб зосередити увагу на стираннi присутностi" (Гансен 2003: 338). Але присутнiсть як властивiсть-характеристика Вищого стану свiдомостi, стану компенсаторного осяяння все рiвно спонтанно проявляється в людинi поза усiляких регуляторних процесiв, хоча регуляцiя зводиться до припинення всього зайвого, дрiб'язкового, неважливого, упередженого.
   Жак Деррiда вважає, що мова повторює i цитує те, що було в минулому. Але вона цитує повторюючи i змiнюючи це минуле. При цьому мова спiввiдносить тi чи iншi значення з тiєю ситуацiєю, яка є на даний момент часу. Тобто Жак Деррiда говорить про мову як про цитування та повторювання. При цьому породжуються новi варiанти того, що виголошується. Такого немає при Вищому станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi, де припиняється все непотрiбне, зайве, упереджене. Це певний стан. Вiн спонтанно виникає у людини, iснує поза мовою. А от у повсякденному станi свiдомостi "ми не можемо перебувати поза мовою як власне присутнi картезiанськi суб'єкти, оскiльки ми завжди вже витворенi мовою i знову витворюємо мову, завжди цитуємо, повторюємо й доповнюємо її. Тобто в мiру того, як мова конструює суб'єктiв, суб'єкти постiйно змiнюють i фрагментують мову" (Гансен 2003: 338). Однак таке не спостерiгається в моменти виникнення Вищого стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. В цi моменти має прояв процес припинення. Таке припинення проходить, виправляючи прояви людини в свiтi. Таке припинення залишає слiд. ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння змiнюється на повсякденний стан свiдомостi, в якому має прояв "диференцiальна структура слiду, i цю структуру, що усуває авторську присутнiсть мовця, можна виявити також у мовленнi" (Гансен 2003: 338).
   В повсякденному життi свiдомостi як у надсвiдомих iнтуїтивних прозрiннях має прояв "як доповнення i структура слiду мова неконтрольована, позбавлена автора" (Гансен 2003: 338). Отже "структура мови виключає можливiсть повертатися думкою назад, до поняття первiсної - або метафiзичної - присутностi, яка могла б гарантувати i верифiкувати значення. Присутнiсть стала концептом, який часто є предметом суперечок учених i критикiв" (Гансен 2003: 338). Проте присутнiсть є i безпосередньо властивiстю-характеристикою ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння.
   Постмодернiзм так чи iнакше торкається алтерностi та iншостi як властивостей-характеристик певного стану людської психiки. Це торкання вiдноситься i до онтологiї, де об'єктивнiсть зводиться до суб'єктивностi. Розглянемо цей аспект.
   Коли людина перебуває у присутностi, то дискурс - обмежений. Людина каже два-три слова, як воно є. Тут людина самодостатня, i особливо немає нiяких роздумiв. Це апофатичний дискурс. Вiн виникає, коли людина - в станi Iншого.
   "Якщо не говорити нi про що i не вимовляти нiчого у рамках апофатичного дискурса" (Деррида 2001: 277), то ми особливо нiчого i не дiзнаємося про той стан, в якому перебуває людина. Та коли у людини знижується рiвень стану Iншого, то вона розповiдає i пише про цей стан бiльше. Тодi вже поширюється "дискурс як такий - чи у формi спiлкування, молитви, хвали або святкування. Навiть найбiльш заперечливий дискурс, той, що перебуває за межами усiлякого нiгiлiзму i негативної дiалектики, завжди зберiгає в собi слiд iншого" (Деррида 2001: 278). I цей iнший - не обов'язково iнша людина. Цей iнший може бути в самiй людинi як стан Iншого, предметом чого i є ця робота.
   Стан Iншого присутнiй у всiлякому мiстицизмi, у всiлякому апофатизмi: християнському, брахманiстському, буддистському, даоському. Стан Iншого може бути присутнiм в людинi чисто спонтанно i поза мiстицизмом, коли людина не торкається нiякого мiстицизму. I тому гетерологiчний постмодернiстський постулат Жака Деррiда про "апофатичний дискурс i повинен зачинатися молитвою, яка визнає, описує i пiдтверджує своє призначення: досягти Iншого" (Деррида 2001: 279) є постулат необов'язковий. Тут Iнший - з великої лiтери, тобто стан Iншого.
   Стан Iншого може виникнути поза всяких молитов. I може бути зафiксованим усiлякою культурою: європейською, арабською, iндiйською, китайською. Але також може бути зафiксованим без будь-яких традицiй. "Навiть якщо християнська негативна теологiя i зобов'язана багато чим платонiвськiй i неоплатонiвськiй дiалектицi" (Деррида 2001: 280), ця зобов'язанiсть - необов'язкова. Так iснує брахманська негативна теологiя, буддистська. Iснує даоська негативна теологiя, виникнення якої не пов'язане з платонiвською i неоплатонiвською дiалектикою. Стан Iншого, вiдбитий i вiдображений у всiх цих культурах, може виникнути у людини, яка не має зв'язку з усiма цими культурами. I ця людина на основi свого досвiду може започаткувати власний напрямок культури, не пов'язаний нi з християнством, нi з брахманiзмом, нi з буддизмом, нi з даосизмом, адже стан Iншого є в природi людини. I людина, переживши цей стан, може розвивати власний напрямок культури, зовсiм не пов'язаний з релiгiєю i апофатичним мiстицизмом. Хоча культура, за традицiєю, багато чого передає з приводу стану Iншого.
   Жак Деррiда зазначає, що "важко читати Гегеля, не беручи до уваги апофатичну традицiю, яка була аж нiяк не чужою йому, принаймнi, через переосмислення праць Бруно i, отже, Миколи Кузанського, Майстера Екгарта" (Деррида 2001: 280). Але гетерологiєю постмодернiзму помiчено, що традицiї, навiть тi, що не пов'язанi одна з одною, все одно свiдчать про присутнiсть певної порожнечi, про внутрiшню порожнечу. I це враження вiд стану Iншого, при якому зникають думки i царюють порожнiсть i тиша. Цю порожнiсть i тишу можемо побачити як в апофатизмi Китаю, так i в апофатизмi Грецiї. Тут Лао Цзи i даосизм - такий самий, як Платон i неоплатонiзм. Тут у своїй основi медитативнi технiки подiбнi одна до одної. Тут дiалектика приходить "як до мислення про iншого" (Деррида 2001: 284). Мається на увазi стан Iншого. Дiалектика приходить не як абсолютна небуттєвiсть, не як протилежнiсть Буттю, а як мислення про iншого. Тут немає негативної дискурсивностi як абсолютного, бо є конкретний стан Iншого, про який мовиться, який вiдображається в тiй чи iншiй формi. Тому в дискурсi "не те i не це" також розумiється як "i те, i це". Тобто дiалектика тлумачить про те, що не є Буттям, але в той же час не є i нiщо. В дiалектицi ми постiйно зустрiчаємо роздуми "не те i не це" яке одночасно є "i те, i це".
   Заслугою постмодернiзму є те, що вiдкрито два шляхи вирiшення проблем. Цi шляхи радикальнi: "неоантропоморфне i неотеологiчне" (Деррида 2001: 287). Тобто в розумiннi стану Iншого ми можемо вiднести вирiшення проблеми до сфери антропологiї, де мовиться про стан Iншого як про певний стан, який є в природi людини i який компенсує недолiки цiєї людини. Iнший шлях - це теологiя як роздуми про щось надприродне. I це все - мова про стан Iншого, оскiльки iснують такi натяки як "нiчого не трапляється через неї, завдяки їй дорiвнює - як нiчого не трапляється i по вiдношенню до неї самої" (Деррида 2001: 287). Тобто мова йде про стан людини поза всiляких форм, поза всiлякої визначеностi. Але тут все таки присутня байдужiсть i безтурботнiсть. Це Хора. "Хора не є щось позитивне, рiвно, як i негативне. Вона - безтурботнiсть" (Деррида 2001: 288). Тобто вона є стан Iншого.
   Теологiя буває рiзна. I символiчна, i мiстична. Бог розумiється теж по-рiзному. I у формi, i поза формою. Але йде вiдкидання певних уявлень. "Вiдкидання всяких норм i звичних уявлень i перехiд у "безґрунтовне" iснування, iснування з "нiщо" - це, можливо, єдина можливiсть "трансцендуючої" свiдомостi опинитися за межами досвiдного знання в її прагненнi з'єднатися з Богом або Абсолютом" (Висоцька 2012: 66).
   Бога розумiють по-рiзному. Але, щоб доторкнутися до нього, щоб до нього здiйнятися, треба мати незасмiчений i незатьмарений розум. Про таке єднання з Божественним каже постмодернiзм гетерологiї, дослiджуючи твори Дiонiсiя Ареопагiта, твори Майстера Екгарта, Августина Блаженного. Постмодернiзм помiчає, що в цих творах Бог мудрий поза мудрiстю, добрий поза добротою, могутнiй поза могутнiстю. Але розпiзнати це можна "божественним iншим" (Деррида 2001: 295). Божественний iнший - це стан Iншого. Мова врештi решт йде про стан людини. Жак Деррiда говорить про "досягнення того стану оголеностi, при якому маємо вiдсутнiсть всiх i всiляких покровiв" (Деррида 2001: 295).
   Дослiджуючи мiстичнi твори з приводу Божественного, гетерологи i фiлософи-постмодернiсти концентрують увагу на порадах Майстера Екгарта про те, що людина повинна в кiнцi заспокоїтись i замовкнути, дотримуватися мовчання. Майстер Екгарт каже: "Зберiгай мовчання" (Деррида 2001: 303). I це задля того, щоб вiдчути це Вище, Божественне, стан Iншого. Хоча вираз "свiдомо мовчати" можна розумiти як вправу, як певне тренування для отримання певного стану свiдомостi, що не є спонтанним процесом виникнення стану Iншого.
   З приводу мiстичностi метафiзики фiлософи-постмодернiсти розглядають твори своїх попередникiв, фiлософiв модернiстського перiоду фiлософiї. Так, наприклад, Жак Деррiда дослiджує твори Мартiна Гайдеґґера, його метафiзику буття. I тут про буття можна казати як про "абсолютно iншого" (Деррида 2001: 305). Цей абсолютно iнший є стан Iншого. Цей стан iснує як конкретний стан людини, при якому компенсуються його слабкостi. Але у фiлософiї цей стан пiднiмається до рiвня метафiзичного розгляду. Тут "для Dasein вiдкривається можливiсть запитування Буття, структура якого характеризується Гайдеґґером як трансценденцiя" (Деррида 2001: 305). А це - "рух до зовсiм iншого" (Деррида 2001: 305). Такий рух - це рух до зовсiм iншого стану. Це рух до стану Iншого як iншого стану, стану Iншого "Я".
   Постмодерн через твори Деррiда вiдзначає, що Мартiн Гайдеґґер усуває навiть слово Буття. "Слово Буття ним перекреслюється" (Деррида 2001: 311). Тобто кiнцевий результат постмодернiстiв-дослiдникiв зводиться до того, що у фiлософiї "метафiзика є онто-теологiя" (Деррида 2001: 311). А вiдчуття присутностi у людини - це її стан Iншого. "Галюцинацiя не досягає повного розвитку: людина раптом вiдчуває поряд iз собою чиюсь "присутнiсть", що займає певне мiсце у просторi, iснуючи в особливiй формi" (Джемс 1993: 60). I "яка рiзниця мiж писаннями теологiї i писаннями про Буття" (Деррида 2001: 313). А нiякої. Йдеться про певний стан свiдомостi, при якому галюцинацiї зникають, зникає все дрiб'язкове у психiчному проявi людини. Людина вiдчуває свободу вiд всього цього. Це ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння.
   Свiт змiнюється, i те, що людина поставила собi за головну мету, може стати непотрiбним. Тобто ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння - це регуляторний процес, в якому "присутнiсть" i "теперiшнiсть" є властивостями-характеристиками.
   Пiдсумовуючи вiдмiтемо, що "теперiшнiсть" можна розглядати в контекстi категорiї "метафiзика присутностi", оскiльки теперiшнiсть є властивiстю ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння, а цей стан належить до категорiї "метафiзики присутностi".
   Трансверсальна негативнiсть. Вважається, що "трансверсальна негативнiсть - це рух розколу, що вiдкидає символiчну та невротичну негацiю несвiдомого, витрачаючи та впроваджуючи його" (Ваганян 2003а: 435). Трансверсальна негативнiсть цим нагадує ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторного осяяння. Адже при ВИЩОМУ станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi теж вiдкидається символiчне. Точнiше воно просто зникає, зникає спонтанно, "все йде" (Мурашкин 2006: 122). Також зникають невротичнi симптоми якi пов'язанi з гiперабстракцiями мовних проявiв. При ВИЩОМУ станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi зникають не те що гiперабстракцiї, а взагалi якiсь абстракцiї. Немає "невротичних симптомiв та гiперабстрактної мови" (Ваганян 2003а: 435).Також "позаду залишаються рухливiсть i матерiальнiсть на початку утворення думки" (Ваганян 2003а: 435). В цьому можна зафiксувати подiбнiсть трансверсальної негативностi та ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння з її характеристикою припинення.
   З приводу вiдсутностi рухливостi теж можна бачити подiбнiсть трансверсальної негативностi i ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння з її характеристикою припинення.
   Виникає питання: "у якому зв'язку перебуває довербальний контекст iз символiчною сферою?" (Ваганян 2003а: 435). Проте, як трансверсальна негативнiсть, так i ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння показують i довербальний контекст i символiчну сферу, що якоюсь мiрою вiдбиває цей довербальний контекст.
   Довербальний контекст - це сам ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння. А трансверсальна негативнiсть вiдображає слiд вiд цього ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. Трансверсальна негативнiсть вiдображає слiд, що залишається пiсля переживання ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. Цей слiд людина вiдображає у виглядi символiчних форм. При вiдображеннi iснує рухливiсть. А у ВИЩОМУ станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi рухливiсть призупиняється. "Коли рухливiсть стимулiв невтримно входить у мову, це призводить до втрати синтаксичної рiвноваги" (Ваганян 2003а: 435). Рухливiсть може стимулювати взагалi втрату рiвноваги. Але при ВИЩОМУ станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi цього не вiдбувається. Не вiдбувається, бо немає рухливостi стимулiв. Немає взагалi бажань. А якщо i виникає якесь бажання, то з приводу певної безпосередньої необхiдностi, коли ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння не є глибоким.
   Трансверсальна негативнiсть i ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння є подiбними у зв'язку з тим, що вони фiксують вiдсутнiсть бажань.
   Помiчено, що "коли стимули семiотичної хори сублiмуються, то позаду залишаються рухливiсть i матерiальнiсть на початку утворення думки" (Ваганян 2003а: 435). Але на початку того, як утворюється думка, виникає ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, а вже потiм вiдбувається осяяння як активнiсть, що породжує нову думку i новi почуття. Про це свiдчить структура процесу творчостi. "Перед перiодом натхнення вдається перiод вiдсутностi уваги до проблеми" (Вудвортс 1981: 255). Це момент ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. Тут важливу роль вiдiграє несвiдоме. Але загальний процес проходить при пiдвищенiй пильностi.
   Трансверсальна негативнiсть яка "мiстить в собi "тетичне" iз суспiльною матерiальнiстю довербального, досуб'єктивного вимiру людського" (Ваганян 2003а: 436), що властиво i ВИЩОМУ стану свiдомостi як компенсаторному осяянню, при якому зникає все дрiб'язкове, залишаючи важливе для людини, для людського взагалi. Йде процес припинення, процес припинення дрiб'язкового.
   Пiдсумовуючи вiдмiтемо, що через такий психiчний феномен як ВИЩИЙ стан свiдомостi з його компенсаторним осяянням є можливiсть зв'язати такi поняття i категорiї як "трансверсальна негативнiсть" i "припинення".
   Вiдчутне трансцендентне. Вважається, що "вiдчутне трансцендентне як метафоричне поєднання тiла i духу" (Понтор'єро 2003: 66) руйнує розколину мiж тiлом i духом. Вiдомо, що вiдчутне трансцендентне руйнує "розколину мiж матерiальним та iдеальним, тiлом i духом, iманентнiстю i трансцендентнiстю" (Понтор'єро 2003: 66), що можна сказати i про ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, коли зникають протилежностi й встановлюються гармонiя, рiвновага.
   З приводу руйнацiї вiдчутне трансцендентне подiбне до ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння, вiд якого у людини зникає все дрiб'язкове. Про це свiдчить структура процесу творчостi. "Перед перiодом натхнення з'являється перiод вiдсутностi уваги до проблеми" (Вудвортс 1981: 255). Це момент ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння. Тут важливу роль вiдiграє несвiдоме. Але загальний процес проходить при пiдвищенiй пильностi.
   При ВИЩОМУ станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi, що вiдбивається у вiдчутному трансцендентному, йде процес зникнення i руйнацiї дрiб'язкового.
   Вiдчутне трансцендентне спрямоване своїм руйнуванням на "домiнантний культурний дискурс" (Пон-тор'єро 2003: 66). При проявi ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння теж руйнується те, що переважає в культурi задля гармонiї i рiвноваги. Це особливо можна помiтити в дзен-буддистськiй культурi. Наприклад, коли у буддиста виникає в головi Будда як кумир, то в притчах кажуть так: "зустрiв Будду, то вбий Будду". Тобто руйнується домiнантна культурна спрямованiсть. I ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, i вiдчутне трансцендентне, що вiдображає цей ВИЩИЙ стан, мають "на метi змiстити суб'єкт певностi" (Понтор'єро 2003: 66). Але треба враховувати, що вiдчутне трансцендентне - це термiн який вiдображає змiщення явищ, пов'язаних iз суб'єктом певностi. А ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння раптово, випадково i спонтанно надiляє суб'єкта впевненiстю. Це реальний прояв психiчного життя людини. Невпевненiсть людини компенсується впевненiстю. Тут ми не бачимо iдентичнiсть людини, яка вiдсторонена вiд тiла. Але в iсторiї фiлософiї, в декартових фiлософських роздумах можна побачити "унiверсальну, вiд тiла iдентичнiсть" (Понтор'єро 2003: 66). Розглядаючи ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, ми цього не побачимо. Тут ми бачимо конкретний прояв психiчного життя людини. I для встановлення iстини застосовуємо методи феноменологiчного характеру.
   Люс Iрiгаре, який ввiв у фiлософiю сам термiн "вiдчутне трансцендентне", цим термiном "руйнує фаллогоцентричний дискурс, що вiддає перевагу чоловiчому суб'єктовi, чиє iснування пiдпирається божественним Абсолютом" (Понтор'єро 2003: 66). Хоча не у всякiй релiгiї чоловiча суб'єктнiсть так вiдчутно пiдперта божественним Абсолютом. А ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння абсолютизується самою людиною, яка пережила цей стан. Людина в своєму суб'єктивному свiтi просто не знаходить той стан, який можна порiвняти з ВИЩИМ станом свiдомостi як компенсаторним осяянням, i визначає цей стан як вищий, вище за який немає нiчого. Цей стан фiксується людиною як абсолютний. I це суб'єктивний свiт самої людини. Вiн, цей свiт, є свiтом глибинних вiдчуттiв. Цим ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння i вiдчутне трансцендентне належать до однiєї сфери, вiдчутної сфери, де вiдбувається "поєднання тiла й духу" (Понтор'єро 2003: 66).
   Вiдчутне трансцендентне руйнує iєрархiчнiсть вiдношень трансцендентного та iманентного. При розглядi ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння не видно iєрархiчностi стосункiв трансцендентного i iманентного. Тут i трансцендентне, i iманентне можна бачити одночасно.
   Помiчено, що "вiдчутне трансцендентне руйнує традицiйнi метатеологiчнi концепцiї божественного, вмiщаючи трансцендентальне в його внутрiшньо притаманну та специфiчно жiночу сутнiсть" (Понтор'єро 2003: 66). Такi твердження можна вiднести i до ВИЩОГО стану свiдомостi, яким є компенсаторне осяяння. Проте тут не можна зробити акцент на чоловiчiй або жiночiй сутностi. Тут все в рiвновазi та гармонiї, вiд чого протилежностi зникають.
   Вiдчутне трансцендентне є тiлесним. Воно пiдпорядковане процесам становлення i торкається такої проблеми як "трансцендентнiсть внутрiшньої першоматерiї" (Понтор'єро 2003: 66). ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння - не тiльки тiлесне. Воно охоплює усi сфери людини. Цей стан пiдпорядкований процесу очищення вiд дрiб'язкового i становлення нового. ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, якщо i торкається трансцендентностi внутрiшньої першоматерiї, то ця першоматерiя розумiється як природа людини в закладених в нiй компенсаторних процесах.
   Вiдчутне трансцендентне є "утопiчний iдеал" (Понтор'єро 2003: 67). А ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння не є утопiєю. Це реальний прояв психiчного життя людини. Але для людини це є iдеал, оскiльки в цьому станi йдуть процеси компенсацiї i зникають недолiки.
   I вiдчутне трансцендентне, i ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння надiляють "тiлеснiстю чоловiчий суб'єкт упевненостi" (Понтор'єро 2003: 67). Людина невпевнена, i є проблема впевненостi. При ВИЩОМУ станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi виникає впевненiсть, якої людинi не вистачало. Утопiчний iдеал вiдчутного трансцендентного теж свiдчить про людську впевненiсть.
   I вiдчутне трансцендентне, i ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння свiдчать про позамовну дiйснiсть. В цьому вони подiбнi. Вони подiбнi мiстицизму як захiдному так i схiдному, усiлякому мiстицизму апофатичного характеру. Тут ми знайдемо багато подiбного мiстицизму.
   Пiдсумовуючи вiдмiтемо, що через такий психiчний феномен як ВИЩИЙ стан свiдомостi з його компенсаторним осяянням є можливiсть зв'язати такi поняття i категорiї як "вiдчутне трансцендентне" i "припинення".
   Квазiтрансцендентне. З приводу квазiтрансцендентного i трансцендентного можна сказати, що в цих словах, якi вiдображають певнi явища, присутнє слово "транс". Транс - це певний стан людини. Тобто можна говорити, що намiчається положення, за яким i "квазiтрансцендентне" i "безпосереднiсть ВИЩОГО стану свiдомостi" вiдображають певний стан людини, через що намiчається їх зв'язок.
   Квазiтрансцендентне - це лише на вигляд трансцендетне, на вигляд транс. Квазiтрансцендентне в певному окремому розумiннi може бути трансцендентним, може бути трансом. Адже транс буває рiзним. Коли виникає транс, то "свiдомiсть зберiгає активнiсть" (Забияко 2009: 999). Тобто продукуються ментальнi асоцiативнi образи, зберiгається стан концентрацiї на тих чи iнших об'єктах. Однак при активнiй свiдомостi, при загостренiй свiдомостi, коли присутнi пильнiсть i яснiсть, виникає стан ПРИПИНЕННЯ або, iншими словами, стан ВИЩОГО. При цьому станi продукування ментальних асоцiативних образiв може i не вiдбуватися. Але зберiгається стан концентрацiї.
   Такi твердження, що "квазiтрансцендентне - це трансцендентне в якомусь окремому розумiннi або трансцендентне тiльки на вигляд" (Ваганян 2003: 186) може пiдштовхнути нас розумiти так само i ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, розумiти як квазiявище. Однак, так чи iнакше, це - конкретне явище, конкретний прояв людської психiки, який фiксується в культурi як трансцендентне, мiстичне, де "принцип трансцендентностi тiсно пов'язаний з принципом мiстичностi" (Колодний 2020: 61).
   Але все таки стверджується, що "квазiтрансцендентне знання є трансцендентним лише до тiєї мiри, до якої воно таким здається, але не трансцендентне абсолютно" (Ваганян 2003: 186). Таке твердження не може торкатися компенсаторного осяяння як конкретного прояву психiчного життя людини, яке фiксується в культурi як трансцендентне, мiстичне. Тут "не трансцендентне абсолютно" (Ваганян 2003: 186) не вiдповiдає дiйсностi. Про компенсаторне осяяння тiльки i говориться як про абсолютно трансцендентне.
   Є посилання на те, що "репрезентацiя є квазiтрансцендентною тому, що все знання починається з досвiду, а досвiд завжди опосередкований, i, таким чином, ми нiколи не знаємо або нiколи не впевненi нiби ми знаємо те-що-в-собi" (Ваганян 2003: 186). Такi судження - вiрнi, однак вони не вiдповiдають дiйсностi по вiдношенню до компенсаторного осяяння. Компенсаторне осяяння можна вважати досвiдом неопосередкованим. Тому про нього нiчого конкретного не можна сказати. Отже досвiд не завжди опосередкований. Досвiд можна класифiкувати. Вiн буває рiзний. Досвiд компенсаторного осяяння неопосередкований. Це по-перше. А по-друге, в нашому випадку знання про трансценденцiї можуть вiдображати дiйснiсть. I дiйсно, "ми лише знаємо те-що-для-себе. Але це не означає, що ми не знаємо нiчого" (Ваганян 2003: 186). Тобто ми обов'язково якоїсь мiрою вiдображаємо дiйснiсть, як вона є. I ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, яким би суб'єктивним воно не було, ми все одно вiдображаємо таким, що є в дiйсностi.
   Те, що ми сприймаємо дiйснiсть з деякими порушеннями, "не означає, нiби феноменальний свiт є блiдою копiєю ноуменальної сфери, що все знання - iлюзорне" (Ваганян 2003: 186). Навiть саме суб'єктивне знання не є iлюзорним, адже воно вiдображає певнi процеси. ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння - це певнi конкретнi процеси психiчного життя людини. I це можна фiксувати. I це не є iлюзiя. Їх можна фiксувати за допомогою таких абстракцiй як трансцендентне, як мiстичне. Цим i займається релiгiйно-мiстична культура, займається фiлософська антропологiя, яка фактично в своїх знаннях вiдображає процеси, що проходять у психiчному життi людини, додаючи при цьому певнi явища якi здiйснюються об'єктивно.
   Отже в нашому випадку при розглядi квазiтрансценденцiй i безпосередностей все зводиться до того, що iснує певний реальний феномен: ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, феномен, який iснує в дiйсностi психiчного життя людини i який значиться в культурi як квазiтрансцендентне, трансцендентне, мiстичне апофатичного мiстицизму. Тобто "iснує субстрат для нашого знання, бо iнакше ми не змогли б знати феномени. Таким чином, щось таке, що не є рiччю, щось iнше є завжди пiд стертим текстом, водночас будучи умовою можливостi для рефлексiї та рефлективностi: завжди є амальгама на внутрiшньому боцi дзеркала, без якої дзеркало не було б дзеркалом, адже завдяки амальгамi воно вiддзеркалює" (Ваганян 2003: 186). Вiдносно ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння вiддзеркалюється багатозначнiсть, в якiй можна зафiксувати деякi конкретнi властивостi-характеристики. В силу того, що предмет наших дослiджень - доволi суб'єктивне явище, то iснують розбiжностi тих властивостей-характеристик, якi характеризують компенсаторне осяяння. Але цi розбiжностi узагальнюються в таких категорiях як квазiтрансцендентне, трансцендентне, мiстичне.
   Суб'єктивнiсть феномену, який ми розглядаємо, потребує долучити до наших роздумiв таку категорiю як "алтернiсть".
   Алтернiсть. Алтернiсть - це коли в межах замкненої системи щось контролюється, вiдокремлюється або просто протиставляється. Тобто це ВИЩЕ. ВИЩIСТЬ у межах замкненої системи.
   Людство можна вважати замкненою системою, яка вiдрiзняється вiд усього iншого, вiд високорозвинених тварин i взагалi вiд природи. У цiй системi одна людина може повнiстю не розумiти iншу. Радикальний нацiона-лiст, нацист або расист може взагалi не розумiти iнтернацiоналiста. Тому купка нацистiв або расистiв може проводити геноцид того чи iншого народу. Коли немає розумiння iншої людини, то ця iнша людина стає для нациста або расиста бездушним предметом, який потрiбно використовувати як заманеться, не враховуючи нiяких потреб. Така сама iсторiя i з релiгiйною людиною. Релiгiйна людина може пережити стан компенсаторного трансу як священне, сакральне, пов'язуючи це переживання з певною релiгiйною традицiєю. З традицiєю iндуїзму, буддизму, християнства або мусульманства. Але ця людина - iнша. Її можуть не розумiти. Не розумiють тi, хто нiколи в своєму життi не вiдчував стану компенсаторного трансу, i для декого священне або сакральне не iснує. Ця людина може бути невiруючою або вiруючою. Вiруюча людина може зовсiм не переживати вищих, особливих станiв свiдомостi, не переживати якихось особливих компенсаторних станiв. I тому для неї священним залишається лише те, що виконує певний ритуал, виконує манiпуляцiї якогось обряду. Якщо людина не виконує цього або виконує iншi обрядовi манiпуляцiї, то вона незрозумiла i її дiї ганебнi. Iнший - це той, хто робить iншi обрядовi дiйства, не тi ритуальнi манiпуляцiї. А те, що ця людина у своєму суб'єктивному життi пережила вищi стани свiдомостi, пережила компенсаторний транс як священне, нiкого не цiкавить. Не цiкавить тих, хто такого не переживав у своєму життi. I для них Бог - це певний комплекс зовнiшнiх манiпуляцiй. Святе Письмо для них - це набiр певних правил. А те, що цi правила треба розумiти символiчно, бо вони - багатозначнi, аж нiяк не сприймається. Кiнцевий результат таких взаємодiй - одна людина нiяк не сприймає iншу людину та її Бога. Хоча за логiкою речей Бог - це абсолютний початок. Вiн Один, Єдиний i тому - однаковий для всiх народiв, для всiх нацiй. Таке нiяк не сприймається. А такий Бог виступає як мiстечковий, для однiєї якоїсь нацiї. Отже цей Бог - задля iнтересiв цiєї нацiї.
   Коли Iсус Христос каже, що перед тим, як був Авраам, Вiн Є, то це обурює iудеїв. Коли людина стверджує "Я - Є", то це - певний стан утвердження себе, своїх спонукань, думок, почуттiв, i це може привести до компенсаторного стану як священного, привести до того ВИЩОГО, про що каже постмодерн. Крiм того, усвiдомлення себе, спостерiгання i споглядання себе, пильнування за собою можемо бачити у Святому Письмi: Ведах, Авестi, Трипiтацi, Дао де цзiн, Торi, Бiблiї, Коранi. Однак це може побачити людина, яка доторкнулася своїм досвiдом до компенсаторного трансу як до священного, зафiксувала в собi ВИЩОГО, про якого каже постмодерн. Така людина в словах Iсуса Христа про те, що Вiн Є перед тим, як був Авраам, не побачить нiяких протирiч. А те, що тут порушено часовий iнтервал, бо Авраам жив задовго до того, як народився Iсус Христос, то це нiяк не порушує iстин. Адже Святе Письмо - це тексти символiчнi i багатозначнi, казковi. А твердження "Я - Є" - це певна психiчна дiя (психотехнiка), фiксацiя свого iснування, практика реалiзацiї вищого стану. Про це говорить, наприклад, брахманiзм джнана-йоги. Для кожного, яким би шляхом вiн не йшов, дверима в реальнiсть є вiдчуття "Я - Є" (Нисаргадатта 2013: 485-687). Через осягнення повного значення "Я - Є" i вихiд за його межi до його джерела можливо реалiзувати вищий стан (Нисаргадатта 2013: 485-687). Про свiдчення, спостерiгання i споглядання, про пильнування себе говорить Святе Письмо рiзних вiрувань.
   Такий факт дає можливiсть стверджувати обов'язковiсть певних правил для всiх релiгiй. Веди кажуть про оживлення життєвих сил i високих сил людиною, яка пильнує (Ригведа 1989: 258-292; Мандала III, 3:7). Авеста теж шанує людину, яка пильнує (Авеста 1997: 313; Яшт: Михр-яшт 10:119). Трипiтака теж вказує, що людина має слiдкувати за своїми думками (Трипитака. Дхаммапада 2005: 33-131; Дхаммапада, 23. Слон 8:327), схвалює Людину, яка пильнує (Трипитака. Дхаммапада 2005: 33-131; Дхаммапада, 2. Бдительность 10:30). Дао де цзiн теж мовить про обачливiсть, незануренiсть людини (Дао дэ цзин 2001: 464-465; 26). Тора взагалi каже, що Всесильний - свiдок (Тора 2005: 1-190; Брейшит. Ваецэ 31:50). Бiблiя говорить про те, що Iсус Христос сам свiдчить про себе (Библия 2011: 1116-1138; Ин 8:18), про те, що треба постiйно спостерiгати за собою (Библия 2011: 1116-1138; Лук. 17:3). Коран теж мовить про свiдчення вiд Бога, коли людина має ясне знамення (Коран 1990: 187; Сура 11. Худ 20:17).
   Алтернiсть Гегеля - це коли "iнший" протистав-ляється "я". "Iнший" заперечує "я" певної людини. "Я" впiзнає себе в iншому, однак впiзнає себе поза собою. Священне залишається, хоча i оголошено смерть Бога, що нiяк не закриває питання радикальної алтерностi, а також трансцендентностi, бо ж розумiння радикальної алтерностi й трансцендентностi - ширше за простiр релiгiйної культури. Священне як таємнича священна сила може торкатися i розглядатися як релiгiйний мiстицизм i як мiстицизм поза релiгiєю, а також розглядатися як певний прояв людського позасвiдомого. Слово "таємниче" у сполученi "таємнича священна сила" вказує на те, що ця священна сила з'являється в людинi невiдомо звiдки i через невiдомi причини.
   Дослiдники постмодернiстської культури вiдзначають, що "алтернiсть, яка скрiзь супроводжує знання-для-себе реального, є профiлактичною для абсолютистського поняття знання" (Ваганян 2003: 186). Але профiлактичнiсть можна вiднести не тiльки до абсолютистського поняття знання. Профiлактичною є сама природа алтерностi. Адже алтернiсть є Iнший, стан Iншого або Вищий стан свiдомостi як компенсаторне осяяння. А компенсаторне осяяння є за своєю природою профiлактикою, яка залишає iстинне в людинi i припиняє непотрiбнi дiї. Цей профiлактичний процес супроводжує не просто "знання-для-себе реального" (Ваганян 2003: 186), а супроводжує процес зникнення непотрiбного, неiстинного знання. А цi процеси можна фiксувати через негативнiсть. Тут не просто "негативнiсть робить можливою позитивнiсть знання, постiйно вимагаючи заново постулювати те, що вже постульоване, у свiтлi того, що не постульоване, у свiтлi iншого" (Ваганян 2003: 186), а виступає реальним станом людини, станом, через який припиняються взагалi всiлякi дiї. Фiксацiя цих процесiв є вже знання в знаках.
   "Отже, квазiтрансцендентне знання - це знання, що видається абсолютним, бо воно включає в себе те, чого воно не говорить. А те, чого воно не говорить, є тим, що перешкоджає йому бути абсолютним" (Ваганян 2003: 186). ВИЩИЙ стан свiдомостi як квазiтрансцендентне, як компенсаторне осяяння включає в себе те, чого воно не говорить. Неможливо передати ту повноту, яка вмiщується в компенсаторне осяяння.
   Знання вiдображає об'єктивну реальнiсть, але самою цiєю реальнiстю не є. Можна сказати, що "усе знання є насправдi - або на вигляд, або в певному розумiннi - квазiтрансцендентним, реальною репрезентацiєю речi-в-собi" (Ваганян 2003: 186). Хоча не можна сказати, що знання про певнi речi зовсiм не вiдображають цi речi. Отже, i ВИЩИЙ стан свiдомостi або компенсаторне осяяння вгадується своїми певними властивостями-характеристиками.
   Пiдсумовуючи вiдмiтемо, що умова, через яку категорiї квазiтрансцендентне i безпосереднiсть ВИЩОГО стану свiдомостi пов'язанi, є те, що i квазiтрансцендентне i безпосереднiсть ВИЩОГО стану свiдомостi розглядаються як певнi конкретнi стани людини. Квазiтрансцендентне як певний вид трансу цiнується. Людина цiнує цей свiй стан i говорить про нього як про священне, ВИЩЕ, яке має властивiсть безпосередностi. Безпосереднiсть ВИЩОГО стану свiдомостi є в природi людини як компенсаторне осяяння, яке припиняє неважливi дiї людини, що представлено в релiгiйно-мiстичнiй культурi i мистецтвi. Отже ВИЩИЙ стан свiдомостi, або компенсаторне осяяння може мати таку назву як стан Припинення.
   Гетерологiя розглядає Iншого як ВИЩИЙ стан свiдомостi. Якщо цей Iнший в гетерологiї є ВИЩИЙ стан свiдомостi, то мова йде про трансцендентне, про певну суб'єктивну реальнiсть як безпосереднiсть. Та коли ми ведемо розмову i формуємо знання про цю суб'єктивну реальнiсть як безпосереднiсть, то це знання починається з досвiду. Але вiдомо, що досвiд завжди опосередкований. Тому трансцендентнiсть, яка притаманна стану Iншого як ВИЩОМУ стану свiдомостi, стає квазiтрансцендентнiстю, тобто трансцендентнiстю тiльки на вигляд. Адже ця трансцендентнiсть як досвiд опосередковується. Таким чином ми також можемо пов'язати квазiтрансцендентнiсть з гетерологiєю, якщо для дослiдження беремо Iншого як ВИЩИЙ стан людини i формуємо знання про цей стан.
   Алтернiсть. Алтернiсть - категорiя, яка означає iншiсть. Таке розумiння випливає зi встановлення подiбностi "поняття алтерностi або iншостi" (Коскi 2003: 20).
   Розгортаючи бiльш глибоке розумiння алтерностi, треба вiдзначити, що "алтернiсть позначає те, що або протиставляється, або вiдокремлюється, або контролюється в межах замкнутої системи" (Коскi 2003: 20). Але що тут протиставляється, вiдокремлюється, контролюється? Дрiб'язковiсть. Є певний стан свiдомостi. Цей стан - "це "IНШЕ" (Мурашкин 2006: 123). Цей стан є "маса дрiб'язкових думок, суєтних. Щось робиш, Щось плануєш. Суєта. I раптом все вiдходить" (Мурашкин 2006: 122). Звичайно "поняття алтерностi або iншостi нелегко ототожнити з тим або iншим iндивiдуальним мислителем постмодернiзму" (Коскi 2003: 20). Але постмодернiзм так чи iнакше розглядає алтернiсть або iншiсть мислителя як певний стан людини. З цього приводу постмодернiзм не згоден з позицiєю класичної фiлософiї Г. Гегеля. Вiн зазначає, що "iнший" протиставляється "я" (див. протиставлення). Цей "iнший" є запереченням "я", яке у свою чергу, заперечується процесом самореалiзацiї, через який "я" дiстає можливiсть побачити себе в iншому. В iншому "я" впiзнає себе поза собою, а потiм стає повнiстю присутнiм перед собою в запереченнi й через заперечення алтерностi iншого" (Коскi 2003: 20). Подiбнi процеси можуть вiдбуватися у психiчному життi людини. Та i прояв стану Iншого або Вищого стану свiдомостi як компенсаторного осяяння може проходити певними етапами. Цi етапи якоюсь мiрою фiксує класична нiмецька фiлософiя. Але постмодернiзм загострює увагу лише на одному, найголовнiшому фрагментi. Цей фрагмент доводить, що Iнший по вiдношенню до "я" є абсолютно iншим. Про такий стан речей свiдчить чимало бiографiчних документальних свiдоцтв iз життя видатних мiстикiв. В цих свiдоцтвах людина зi своїм "я" навiть може зникати назавжди. Наприклад "ви дивились на нього i зникли, щоб вже нiколи не бути колишнiм" (Кришнамурти 1999: 293). Або "вiн вже був не таким, як ранiше" (Кришнамурти 1999: 34). Вiд подiбних документальних заяв мiстикiв постмодернiзм вважає, що iснує "поняття алтерностi, в якому iнший не є протиставленням або запереченням "я", а є повнiстю чи абсолютно iншим. За такого прочитання алтернiсть iншого не визначається його стосунком до "я". Радше алтернiсть iншого артикулюється як така. (Коскi 2003: 20). Артикуляцiю теж фiксує бiографiчна документалiстика мiстикiв. Але наскiльки ця артикуляцiя вiдбиває реальний стан людини, то це питання залишається вiдкритим. Докази постмодернiстських мислителiв зводяться до того, що алтернiсть "є вiдмiнною, але не протиставленою" (Коскi 2003: 20). З цього приводу подiбнi судження вiдображають реальнiсть. Адже навiть є твердження, що "не iснує жодної вiдмiнностi мiж просвiтленою та непросвiтленою людиною" (Жиртуєва 2009: 149). Тобто подiбнi протирiччя в мiстицизмi бачимо скрiзь. I їх не треба вiдкидати. Їх треба пояснити. В цьому випадку ми розумiємо, що дiйсно не iснує вiдмiнностi, але дрiб'язковiсть проявiв людини призупиняється. I цим людина є iншою. Бо є такий стан, коли "припиняється це роблення як непотрiбне" (Мурашкин 2020: 474). I тут стверджується, що "Я - iнший" (Мурашкин 2020: 475). Тобто мова йде про алтернiсть Iншого як певний стан психiчного життя людини. У мiстицизмi подiбнi стани позначаються як ВИЩЕ. В науцi - це ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння. Те, що цей стан є вищим, визначається самою людиною, коли ця людина - мiстик або вчений.
   З приводу алтерностi iншого в постмодернiзмi можна знайти рiзнi думки. Вони часто вiдображають протилежнi позицiї. Однак цi думки пiдлягають переосмисленню. Так постмодернiстська фiлософiя "осмислювала алтернiсть як нестачу в межах цiлого" (Коскi 2003: 21). Як це розумiти, коли ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння є самодостатнiм станом, в якому нестача вiдсутня. Тут алтернiсть або iншiсть бачиться як нестача дрiб'язкового в межах цiлого психiчного стану. Таке розумiння виходить з розгляду бiографiчної документалiстики, представленої в релiгiйно-мiстичнiй культурi.
   Алтернiсть. Алтернiсть - це коли в межах замкненої системи щось контролюється, вiдокремлюється або просто протиставляється. Тобто це - iншiсть. Iншiсть у межах замкненої системи.
   Людство можна вважати замкненою системою, яка вiдрiзняється вiд усього iншого, вiд високорозвинених тварин i взагалi вiд природи. У цiй системi одна людина може повнiстю не розумiти iншу. Радикальний нацiона-лiст, нацист або расист може взагалi не розумiти iнтернацiоналiста. Тому купка нацистiв або расистiв може проводити геноцид того чи iншого народу. Коли немає розумiння iншої людини, то ця iнша людина стає для нациста або расиста бездушним предметом, який треба використовувати як заманеться, не враховуючи нiяких потреб. Така сама iсторiя i з релiгiйною людиною. Релiгiйна людина може пережити стан компенсаторного трансу як священне, сакральне, пов'язуючи це переживання з певною релiгiйною традицiєю. З традицiєю iндуїзму, буддизму, християнства або мусульманства. Але ця людина iнша. Її можуть не розумiти. Не розумiють тi, хто нiколи в своєму життi не вiдчував стану компенсаторного трансу, тож для декого священне або сакральне не iснує. Ця людина може бути невiруючою або вiруючою. Вiруюча людина може зовсiм не переживати вищих, особливих станiв свiдомостi, не переживати якихось особливих компенсаторних станiв. I тому для неї священним залишається лише те, що виконує певний ритуал, манiпуляцiї якогось обряду. Якщо людина не виконує цього або виконує iншi обрядовi манiпуляцiї, то вона незрозумiла, i її дiї - ганебнi. Iнший - це той, хто робить iншi обрядовi дiйства, не тi ритуальнi манiпуляцiї. А те, що ця людина у своєму суб'єктивному життi пережила вищi стани свiдомостi, компенсаторний транс як священне, нiкого не цiкавить. Не цiкавить тих, хто такого не переживав у своєму життi. I для них Бог - це певний комплекс зовнiшнiх манiпуляцiй. Святе Письмо для них - це набiр певних правил. А те, що цi правила треба розумiти символiчно, бо вони - багатозначнi, ажнiяк не сприймається. Кiнцевий результат таких взаємодiй - одна людина не сприймає iншу людину та її Бога. Хоча за логiкою речей Бог - це абсолютний початок. Вiн Один, Єдиний i тому - однаковий для всiх народiв, для всiх нацiй. Таке нiяк не сприймається. А такий Бог виступає як мiстечковий для однiєї якоїсь нацiї. Отже цей Бог - задля iнтересiв цiєї нацiї.
   Коли Iсус Христос каже, що перед тим, як був Авраам, Вiн Є, то це обурює iудеїв. Коли людина стверджує "Я - Є", то це - певний стан утвердження себе, утвердження своїх спонукань, думок, почуттiв, i це може привести до компенсаторного стану як священного, привести до того iншого, про якого каже постмодерн. Крiм того, усвiдомлення себе, спостерiгання i споглядання себе, пильнування за собою ми можемо бачити у Святому Письмi: Ведах, Авестi, Трипiтацi, Дао де цзiн, Торi, Бiблiї, Коранi. Однак це може побачити людина, яка доторкнулася своїм досвiдом до компенсаторного трансу як священного, зафiксувала в собi iншого, про якого каже постмодерн. Така людина в словах Iсуса Христа про те, що Вiн Є перед тим, як був Авраам, не побачить нiяких протирiч. А те, що тут порушено часовий iнтервал, бо Авраам жив задовго до того, як народився Iсус Христос, то це нiяк не порушує iстин. Адже Святе Письмо - це тексти символiчнi i багатозначнi, казковi. А твердження "Я - Є" - це певна психiчна дiя (психотехнiка), фiксацiя свого iснування, практика реалiзацiї вищого стану. Про це говорить, наприклад, брахманiзм джнана-йоги. Для кожного, яким би шляхом вiн не йшов, дверима в реальнiсть є вiдчуття "Я - Є" (Нисаргадатта 2013: 485-687). Через осягнення повного значення "Я - Є" i вихiд за його межi до його джерела можливо реалiзувати вищий стан (Нисаргадатта 2013: 485-687). Про свiдчення, спостерiгання i споглядання, про пильнування себе говорить Святе Письмо рiзних вiрувань. Такий факт дає можливiсть стверджувати обов'язковiсть певних правил для всiх релiгiй.
   Зазначимо, що "в iсторичну добу, яку досi переслiдує пам'ять про недавнє минуле, що вiдповiло на проблему алтерностi жахами расизму, сексизму та геноциду, постмодерних мислителiв глибоко цiкавить проблема алтерностi. Вони прагнуть до її толерантнiшого, бiльш задовiльного розумiння. Тому неможливо говорити про постмодерну зацiкавленiсть алтернiстю без визнання її етичної або полiтичної значущостi" (Коскi 2003: 20). Однак етичне i полiтичне - це вибiр самої людини. А це може бути пов'язане зi станами людини, нижчими i ВИЩИМИ станами свiдомостi. Тому постмодернiзм так чи iнакше торкається алтерностi та iншостi як властивостей-характеристик певного стану людської психiки. Це торкання вiдноситься i до онтологiї, де об'єктивнiсть зводиться до суб'єктивностi. Розглянемо цей аспект.
   Коли людина перебуває в присутностi, то дискурс обмежений. Людина каже два-три слова, як воно є. Тут людина самодостатня, i немає нiяких особливих роздумiв. Це апофатичний дискурс. Вiн виникає, коли людина - в станi Iншого.
   "Якщо не говорити нi про що i не вимовляти нiчого у рамках апофатичного дискурсу" (Деррида 2001: 277), то ми особливо нiчого i не дiзнаємося про той стан, в якому перебуває людина. Та коли у людини знижується рiвень стану Iншого, то вона розповiдає i пише про цей стан бiльше. Тодi вже поширюється "дискурс як такий - у формi спiлкування, молитви, хвали або святкування. Навiть найбiльш заперечливий дискурс, той, що перебуває за межами усiлякого нiгiлiзму i негативної дiалектики, завжди зберiгає в собi слiд iншого" (Деррида 2001: 278). I цей iнший - не обов'язково iнша людина. Цей iнший може бути в самiй людинi як стан Iншого, предметом чого i є ця робота.
   Стан Iншого присутнiй у всiлякому мiстицизмi, у всiлякому апофатизмi: християнському, брахманiстському, буддистському, даоському. Стан Iншого може бути присутнiм в людинi чисто спонтанно i поза мiстицизмом, коли людина не торкається нiякого мiстицизму. I тому гетерологiчний постмодернiстський постулат Жака Деррiда про "апофатичний дискурс i повинен зачинатися молитвою, яка визнає, описує i пiдтверджує своє призначення: досягти Iншого" (Деррида 2001: 279) є постулат необов'язковий. Тут Iнший з великої лiтери, тобто стан Iншого.
   Стан Iншого може виникнути поза всяких молитов. I може бути зафiксованим усiлякою культурою: європейською, арабською, iндiйською, китайською. Але також може бути зафiксованим без яких-небудь традицiй. "Навiть якщо християнська негативна теологiя i зобов'язана багато чим платонiвськiй i неоплатонiвськiй дiалектицi" (Деррида 2001: 280), то ця зобов'язанiсть необов'язкова. Так iснує брахманська негативна теологiя, буддистська. Iснує даоська негативна теологiя, виникнення якої не пов'язане з платонiвською i неоплатонiвською дiалектикою. Стан Iншого, вiдбитий i вiдображений у всiх цих культурах, може виникнути у людини, яка не має зв'язку з усiма цими культурами. I ця людина на основi свого досвiду може започаткувати власний напрямок культури, не пов'язаний нi з християнством, нi з брахманiзмом, нi з буддизмом, нi з даосизмом, адже стан Iншого є в природi людини. I людина, переживши цей стан, може розвивати власний напрямок культури, може розвивати напрямок, зовсiм не пов'язаний з релiгiєю i апофатичним мiстицизмом. Хоча культура, за традицiєю, багато чого передає з приводу стану Iншого.
   Жак Дерида помiчає, що "важко читати Гегеля, не беручи до уваги апофатичну традицiю, яка була аж нiяк не чужою йому, принаймнi, через переосмислення праць Бруно i, отже, Миколи Кузанського, Майстера Екгарта" (Деррида 2001: 280). Але гетерологiєю постмодернiзму помiчено, що традицiї, навiть тi, що не пов'язанi одна з одною, все одно кажуть про присутнiсть певної порожнечi, кажуть про внутрiшню порожнечу. I це враження вiд стану Iншого, при якому зникають думки i царюють порожнiсть i тиша. Цю порожнiсть i тишу можемо побачити як в апофатизмi Китаю, так i в апофатизмi Грецiї. Тут Лао Цзи i даосизм такий самий, як Платон i неоплатонiзм. Тут у своїй основi медитативнi технiки подiбнi одна однiй. Тут дiалектика приходить "як мислення про iншого" (Деррида 2001: 284). Мається на увазi стан Iншого. Дiалектика приходить не як абсолютна небуттєвiсть, не як протилежнiсть Буттю, а як мислення про iншого. Тут немає негативної дискурсивностi як абсолютного, бо є конкретний стан Iншого, про який мовиться, який вiдображається в тiй чи iншiй формi. Тому в дискурсi "не те i не це" також розумiється як "i те, i це". Тобто дiалектика тлумачить те, що не є Буттям, але в той же час не є i нiщо. В дiалектицi ми постiйно зустрiчаємо роздуми "не те i не це", яке одночасно є "i те, i це".
   Заслугою постмодернiзму є те, що вiдкрито два шляхи вирiшення проблем. Цi шляхи радикальнi: "неоантропоморфне i неотеологiчне" (Деррида 2001: 287). Тобто в розумiннi стану Iншого ми можемо вiднести вирiшення проблеми до сфери антропологiї, де мовиться про стан Iншого як про певний стан, який є в природi людини i який компенсує недолiки цiєї людини. Iнший шлях - це теологiя як роздуми про щось надприродне. I це все - мова про стан Iншого, оскiльки iснують такi натяки як "нiчого не трапляється через неї, завдяки їй, дорiвнює - як нiчого не трапляється i по вiдношенню до неї самої" (Деррида 2001: 287). Тобто мова йде про стан людини поза всiляких форм, поза всiлякої визначеностi. Але тут все таки присутня байдужiсть i безтурботнiсть. Це Хора. "Хора не є щось позитивне, рiвно, як i негативне. Вона - безтурботнiсть" (Деррида 2001: 288). Тобто вона є стан Iншого.
   Теологiя буває рiзна. I символiчна, i мiстична. Бог розумiється теж по-рiзному. I у формi, i поза формою. Але йде вiдкидання певних уявлень. "Вiдкидання всяких норм та звичних уявлень i перехiд у "безґрунтовне" iснування, iснування з "нiщо" - це, можливо, єдина можливiсть "трансцендуючої" свiдомостi опинитися за межами досвiдного знання в її прагненнi з'єднатися з Богом або Абсолютом" (Висоцька 2012: 66).
   Бога розумiють по-рiзному. Але щоб доторкнутися до нього, щоб до нього здiйнятися, необхiдно мати незасмiчений i незатьмарений розум. Про таке єднання з Божественним каже постмодернiзм гетерологiї, дослiджуючи твори Дiонiсiя Ареопагiта, твори Майстера Екгарта, Августина Блаженного. Постмодернiзм помiчає, що в цих творах Бог мудрий поза мудрiстю, добрий поза добротою, могутнiй поза могутнiстю. Але розпiзнати це можна "божественним iншим" (Деррида 2001: 295). Божественний iнший - це стан Iншого. Мова врештi решт йде про стан людини. Жак Деррiда каже про "досягнення того стану оголеностi, при якому маємо вiдсутнiсть всiх i всiляких покровiв" (Деррида 2001: 295).
   Дослiджуючи мiстичнi твори з приводу Божественного, гетерологи i фiлософи-постмодернiсти концентрують увагу на порадах Майстера Екгарта про те, що людина повинна в кiнцi заспокоїтись i замовкнути, дотримуватися мовчання. Майстер Екгарт каже: "Зберiгай мовчання" (Деррида 2001: 303). I це задля того, щоб вiдчути це Вище, Божественне, стан Iншого. Хоча вираз "свiдомо мовчати" можна розумiти як вправу, як певне тренування для отримання певного стану свiдомостi, що не є спонтанним процесом виникнення стану Iншого.
   З приводу мiстичностi метафiзики фiлософи-постмодернiсти розглядають твори своїх попередникiв, фiлософiв модернiстського перiоду фiлософiї. Так, наприклад, Жак Деррiда дослiджує твори Мартiна Гайдеґґера, його метафiзику буття. I тут про буття можна казати як про "абсолютно iншого" (Деррида 2001: 305). Цей абсолютно iнший є стан Iншого. Цей стан iснує як конкретний стан людини, при якому компенсуються його слабкостi. Однак у фiлософiї цей стан пiднiмається до рiвня метафiзичного розгляду. Тут "Для Dasein, таким чином, вiдкривається можливiсть запитування Буття, структура якого характеризується Гайдеґґером як трансценденцiя" (Деррида 2001: 305). А це - "рух до зовсiм iншого" (Деррида 2001: 305). Рух до зовсiм iншого - це рух до зовсiм iншого стану. Це рух до стану Iншого як iншого стану, стану Iншого "Я".
   Постмодерн через твори Деррiда помiчає, що Мартiн Гайдеґґер усуває навiть слово Буття. "Слово Буття ним перекреслюється" (Деррида 2001: 311). Тобто кiнцевий результат постмодернiстiв-дослiдникiв зводиться до того, що у фiлософiї "метафiзика є онто-теологiя" (Деррида 2001: 311). А вiдчуття присутностi у людини - це її стан Iншого. "Галюцинацiя не досягає повного розвитку: людина раптом вiдчуває поряд iз собою чиюсь "присутнiсть", що займає певне мiсце в просторi, iснуючи в особливiй формi" (Джемс 1993: 60). I "яка рiзниця мiж писаннями теологiї та писаннями про Буття" (Деррида 2001: 313). А нiякої. Йдеться про певний стан свiдомостi, при якому галюцинацiї зникають, зникає все дрiб'язкове у психiчному проявi людини. Людина вiдчуває свободу вiд всього цього. Це ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння.
   Дослiдники постмодернiзму зазначають, що "завдяки фройдiвським поняттям несвiдомого та пригнiченого, а також гайдеґґерiвським поняттям забуття та непам'ятi про Буття, це поняття алтерностi передбачає, що iнший присутнiй - лише як вiдсутнiй у цiлому або в тому самому" (Коскi 2003: 21). Як це розумiти, треба ще розкрити. Але це завдання не дуже складне, якщо ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння розумiти через процеси ПРИПИНЕННЯ. Коли включаються процеси припинення, то присутнiсть вiдчувається як вiдсутнiсть, адже людина вiдчуває вiдсутнiсть всього дрiб'язкового, зайвого, неголовного. Стан присутностi виглядає як вiдсутнiсть всього непотрiбного, зайвого. Тобто ми маємо справу з процесом очищення.
   Дослiдники постмодернiстської культури вiдзначають, що "алтернiсть iншого - це така алтернiсть, яка мусить бути виключеною з усiєї множини або контролюватися нею, якщо тотожнiсть самому собi того самого має бути реалiзованою" (Коскi 2003: 21). В поняттi "алтернiсть iншого" збiгаються такi поняття як "алтернiсть" та "iншiсть". Через це можна вийти на об'єднуючий предмет наших дослiджень, на ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, в якому присутня властивiсть-характеристика "iнший" i який вiдображений у категорiї "алтернiсть".
   Дослiдники постмодернiстської культури вiдзначають, що алтернiсть iншого "мусить бути виключена з усiєї множини або контролюватися нею" (Коскi 2003: 21). Алтернiсть iншого - це особливий стан, ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторного осяяння. I тому вiн дiйсно виключається з усiєї множини психiчних станiв людини. ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння - це пiдвищений контроль. Через цей стан людиною контролюються всi прояви психiки, контролюються спонтанно, без усiляких зусиль.
   Алтернiсть iншого - це особливий стан, ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторного осяяння, де людина вiдчуває "тотожнiсть самому собi" (Коскi 2003: 21). Людина реалiзує лише те, що вона вважає найголовнiшим у своєму життi. Бути самим собою, бути тотожним самому собi - це виконувати лише те, що поставлено як головне, поставлено самою людиною. Тут "iнший є iнтегрованим у iдентичнiсть того самого й водночас вiдмiнним вiд нього" (Коскi 2003: 21). Вiдмiннiсть має прояв, оскiльки призупиняється в дiях все дрiб'язкове. В це дрiб'язкове може потрапити i те, що людина вважає за необхiдне для прояву. Людина перестає реалiзувати те, що вона вважає найголовнiшим у своєму життi. Припиняється навiть це. Адже свiт змiнюється; i те що людина поставила собi за головну мету, може стати непотрiбним. Тобто ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння - це регуляторний процес, в якому "алтернiсть" та "iншiсть" є властивостями-характеристиками.
   Зробимо висновок. Iншiсть можна розглядати у контекстi категорiї алтерностi, бо ж iншiсть є властивiстю ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння, а цей стан свiдомостi належить до категорiї "алтернiсть".
   Алтарнiсть. Алтарнiсть - це релiгiйне значення алтерностi, або iншостi. Концепцiї людського суб'єкта в сучасному свiтi не враховують алтернiсть. А отже не враховують розумiння iншостi, вiд того не враховують алтарнiсть. Але якщо все це - i алтарнiсть, i iншiсть, i алтернiсть - побачити як атрибути реального конкретного психiчного стану людини, то виникає значимiсть всiх цих атрибутiв.
   Iнший або алтернiсть як стан свiдомостi, а цей стан, представлений своєю конкретикою в психiчному життi людини, має значення, i тому розглядається культурою модерна i постмодерна. Релiгiйне i релiгiєзнавче значення цiєї категорiї розкрито через поняття "алтарнiсть".
   Модернiзм зводить вiдмiннiсть до тотожностi у своїх концепцiях про людського суб'єкта. Постмодерн не зводить вiдмiнностi в концепцiях про людську суб'єктивнiсть до тотожностi.
   За концепцiями метафiзики присутностi модернiзму суб'єкт тотожний собi самому. Модернiзм, починаючи з Рене Декарта "сприймав ставлення суб'єкта до iншостi як опосередковану форму ставлення до самого себе" (Карлсон 2003: 19). Хоча iснує стан Iншостi як безпосереднє.
   Г. Гегель продовжив розробку модернiстських концепцiй, повертаючись "до "я" через усвiдомлення iншостi" (Карлсон 2003: 19). Г. Гегель у прагненнi "реалiзувати повну самосвiдомiсть рацiонального суб'єкта, резюмував сучасну мрiю про повну само-присутнiсть, не потурбовану вiдсутнiстю" (Карлсон 2003: 19).
   Марк С. Тейлор вважає, що "Гегелева концепцiя абсолютної суб'єктивностi зрештою пiдпорядковує вiдмiннiсть iдентичностi" (Карлсон 2003: 19). Хоча вiдмiннiсть iснує. ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння є стан iншого, i вiн доволi вiдмiнний вiд повсякденної свiдомостi людини.
   Вiдомо, що "Тейлор дослiджує фiгури вiдмiнностi, якi радикально руйнують само-присутнiсть iдентичного собi суб'єкта сучасної фiлософiї" (Карлсон 2003: 19). В рiзний час життя у людини або немає, або є само-присутнiсть iдентичного собi суб'єкта. Адже ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння приходить до людини на певний час. А - це алтернiсть (iншiсть).
   Прихiд алтерностi "руйнує iдентичного собi гегелiвського сучасного суб'єкта. Завжди вже конституйований у стосунку до iншостi, якої вiн нiколи повнiстю не включає в себе, постмодерний суб'єкт iснуватиме в часi мiж минулим, яке нiколи не було теперiшнiм, i майбутнiм, що нiколи не настає; вiн плекатиме бажання, яке нiколи не здiйсниться" (Карлсон 2003: 20).
   Алтарнiсть як iншiсть i як мiстичний досвiд завжди має значення в усiлякому релiгiйному життi. Така релiгiйна iншiсть може бути поза будь-якої рацiональної системи. "К'єркегор започаткував це в iм'я релiгiйної iншостi, не включеної до рацiональної системи Гегеля" (Карлсон 2003: 20). Постмодерн осмислює вiдмiннiсть. Тому з приводу релiгiйної iншостi орiєнтир береться на сакральне.
   Алтарнiсть за своєю суттю є алтернiсть. Тому слушно розглянути цю категорiю, доповнюючи те, що було вище сказано.
   Алтернiсть. Алтернiсть - категорiя, яка означає iншiсть. Таке розумiння виходить зi встановлення подiбностi "поняття алтерностi або iншостi" (Коскi 2003: 20).
   Розгортаючи бiльш глибоке розумiння алтерностi, треба зазначити, що "алтернiсть позначає те, що або протиставляється, або вiдокремлюється, або контролюється в межах замкненої системи" (Коскi 2003: 20). Але що тут протиставляється, вiдокремлюється, контролюється? Дрiб'язковiсть. Є певний стан свiдомостi. Цей стан - "це "IНШЕ" (Мурашкин 2006: 123). Цей стан є "маса дрiб'язкових думок, суєтних. Щось робиш, Щось плануєш. Суєта. I раптом все вiдходить" (Мурашкин 2006: 122). Звичайно "поняття алтерностi або iншостi нелегко ототожнити з тим або iншим iндивiдуальним мислителем постмодернiзму" (Коскi 2003: 20). Однак постмодернiзм так чи iнакше розглядає алтернiсть або iншiсть мислителя як певний стан людини. З цього приводу постмодернiзм не згоден з позицiєю класичної фiлософiї Гегеля, який зазначає, що "iнший" протиставляється "я" (див. протиставлення). Цей "iнший" є запереченням "я", яке, у свою чергу, заперечується процесом самореалiзацiї, через що "я" дiстає можливiсть побачити себе в iншому. В iншому "я" впiзнає себе поза собою, а потiм стає повнiстю присутнiм перед собою в запереченнi й через заперечення алтерностi iншого" (Коскi 2003: 20). Подiбнi процеси можуть вiдбуватися у психiчному життi людини. Та i прояв стану Iншого або Вищого стану свiдомостi як компенсаторного осяяння може проходити певними етапами. Цi етапи якоюсь мiрою фiксує класична нiмецька фiлософiя. Але постмодернiзм загострює увагу лише на одному фрагментi - найголовнiшому. Цей фрагмент говорить про те, що Iнший по вiдношенню до "я" є абсолютно iншим. Про такий стан речей маємо чимало бiографiчних документальних свiдоцтв iз життя видатних мiстикiв. У цих свiдоцтвах людина зi своїм "я" навiть може зникати назавжди. Наприклад "ви дивились на нього i зникли, щоб вже нiколи не бути колишнiм" (Кришнамурти 1999: 293). Або "вiн вже був не таким, як ранiше" (Кришнамурти 1999: 34). Вiд подiбних документальних заяв мiстикiв постмодернiзм вважає, що "поняття алтерностi, в якому iнший - не протиставлення або заперечення "я", а є повнiстю чи абсолютно iншим. За такого прочитання алтернiсть iншого не визначається його стосунком до "я". Радше, алтернiсть iншого артикулюється як така. (Коскi 2003: 20). Артикуляцiю також фiксує бiографiчна документалiстика мiстикiв. Але питання, наскiльки ця артикуляцiя вiдбиває реальний стан людини, залишається вiдкритим. Докази постмодернiстських мислителiв зводяться до того, що алтернiсть "є вiдмiнною, але не протиставленою" (Коскi 2003: 20). З цього приводу подiбнi твердження вiдображають реальнiсть. Адже навiть є думки, що "не iснує жодної вiдмiнностi мiж просвiтленою та непросвiтленою людиною" (Жиртуєва 2009: 149). Тобто подiбнi протирiччя в мiстицизмi зустрiчаємо скрiзь. I їх не треба вiдкидати. Їх треба пояснити. У цьому випадку ми розумiємо, що дiйсно не iснує вiдмiнностi, але дрiб'язковiсть проявiв людини призупиняється. I цим людина є iншою. Бо є такий стан коли "припиняється це роблення, як непотрiбне" (Мурашкин 2020: 474). I тут стверджується, що "Я - iнший" (Мурашкин 2020: 475). Тобто мова йде про алтернiсть Iншого як певний стан психiчного життя людини. В мiстицизмi подiбнi стани позначаються як ВИЩЕ. В науцi - це ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння. Те, що цей стан вищий, визначається самою людиною, ким би вона не була - мiстиком чи вченим.
   З приводу алтерностi iншого в постмодернiзмi можна знайти рiзнi думки. Вони часто вiдображають протилежнi позицiї. Проте цi думки пiдлягають переосмисленню. Так постмодернiстська фiлософiя "осмислювала алтернiсть як нестачу в межах цiлого" (Коскi 2003: 21). Як це розумiти, коли ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння є самодостатнiм станом, в якому нестача вiдсутня. Тут алтернiсть або iншiсть є як нестача дрiб'язкового в межах цiлого психiчного стану. Таке розумiння виходить з розгляду бiографiчної документалiстики, представленої в релiгiйно-мiстичнiй культурi.
   Алтернiсть. Алтернiсть - це коли в межах замкненої системи щось контролюється, вiдокремлюється або просто протиставляється. Тобто це iншiсть. Iншiсть у межах замкненої системи.
   Людство можна вважати замкненою системою, яка вiдрiзняється вiд усього iншого, вiд високорозвинених тварин i взагалi вiд природи. У цiй системi одна людина може повнiстю не розумiти iншу. Радикальний нацiона-лiст, нацист або расист може взагалi не розумiти iнтернацiоналiста. Тому купка нацистiв або расистiв може проводити геноцид того чи iншого народу. Коли немає розумiння iншої людини, то ця iнша людина стає для нациста або расиста бездушним предметом, який треба використовувати як заманеться, не враховуючи нiяких потреб. Така ж iсторiя i з релiгiйною людиною. Релiгiйна людина може пережити стан компенсаторного трансу як священне, сакральне, пов'язуючи це переживання з певною релiгiйною традицiєю. З традицiєю iндуїзму, буддизму, християнства або мусульманства. Але ця людина - iнша. Її можуть не розумiти. Не розумiють тi, хто нiколи в своєму життi не вiдчував стану компенсаторного трансу, i для декого священне або сакральне не iснує. Ця людина може бути невiруючою або вiруючою. Вiруюча людина може зовсiм не переживати вищих, особливих станiв свiдомостi, не переживати якихось особливих компенсаторних станiв. I тому для неї священним залишається лише те, що виконує певний ритуал, виконує манiпуляцiї якогось обряду. Коли людина не виконує цього або виконує iншi обрядовi манiпуляцiї, то вона незрозумiла i її дiї - ганебнi. Iнший - це той, хто робить iншi обрядовi дiйства, не тi ритуальнi манiпуляцiї. А те, що ця людина у своєму суб'єктивному життi пережила вищi стани свiдомостi, пережила компенсаторний транс як священне, нiкого не цiкавить. Не цiкавить тих, хто такого не переживав у своєму життi. I для них Бог - це певний комплекс зовнiшнiх манiпуляцiй. Святе Письмо для них - це набiр певних правил. А те, що цi правила треба розумiти символiчно, бо вони - багатозначнi, ажнiяк не сприймається. Кiнцевий результат таких взаємодiй - одна людина нiяк не сприймає iншу людину та її Бога. Хоча за логiкою речей Бог - це абсолютний початок. Вiн Один, Єдиний i тому - однаковий для всiх народiв, для всiх нацiй. Таке нiяк не сприймається. А такий Бог виступає як мiстечковий, для однiєї якоїсь нацiї. А отже цей Бог - задля iнтересiв цiєї нацiї.
   Коли Iсус Христос каже, що перед тим, як був Авраам, Вiн Є, то це обурює iудеїв. Коли людина стверджує "Я - Є", то це - певний стан утвердження себе, утвердження своїх спонукань, думок, почуттiв, i це може привести до компенсаторного стану як священного, привести до того iншого, про якого каже постмодерн. Крiм того, усвiдомлення себе, спостерiгання i споглядання себе, пильнування за собою ми можемо бачити у Святому Письмi: Ведах, Авестi, Трипiтацi, Дао де цзiн, Торi, Бiблiї, Коранi. Однак це може побачити людина, що доторкнулася своїм досвiдом до компенсаторного трансу як до священного, зафiксувала в собi iншого, про якого каже постмодерн. Така людина у словах Iсуса Христа про те, що Вiн Є перед тим, як був Авраам, не побачить нiяких протирiч. А те, що тут порушено часовий iнтервал, бо Авраам жив задовго до того, як народився Iсус Христос, то це нiяк не порушує iстин. Адже Святе Письмо - це тексти символiчнi i багатозначнi, казковi. А твердження "Я - Є" - це певна психiчна дiя (психотехнiка), фiксацiя свого iснування, практика реалiзацiї вищого стану. Про це говорить, наприклад, брахманiзм джнана-йоги. Для кожного, яким би шляхом вiн не йшов, дверима в реальнiсть є вiдчуття "Я - Є" (Нисаргадатта 2013: 485-687). Через осягнення повного значення "Я - Є" i вихiд за його межi до його джерела можливо реалiзувати вищий стан (Нисаргадатта 2013: 485-687). Про свiдчення, спостерiгання i споглядання, про пильнування себе говорить Святе Письмо рiзних вiрувань. Такий факт дає можливiсть стверджувати обов'язковiсть певних правил для всiх релiгiй.
   Зазначимо, що "в iсторичну добу, яку досi переслiдує пам'ять про недавнє минуле, яке вiдповiло на проблему алтерностi жахами расизму, сексизму та геноциду, постмодерних мислителiв глибоко цiкавить проблема алтерностi, та що вони прагнуть до її толерантнiшого, бiльш задовiльного розумiння. Тому неможливо говорити про постмодерну зацiкавленiсть алтернiстю без визнання її етичної або полiтичної значущостi" (Коскi 2003: 20). Однак етичне i полiтичне - це вибiр самої людини. А це може бути пов'язане з станами людини, нижчими i ВИЩИМИ станами свiдомостi. Тому постмодернiзм так чи iнакше торкається алтерностi та iншостi як властивостей-характеристик певного стану людської психiки. Це торкання вiдноситься i до онтологiї, де об'єктивнiсть зводиться до суб'єктивностi. Розглянемо цей аспект.
   Коли людина перебуває в присутностi, то дискурс обмежений. Людина каже два-три слова, як воно є. Тут людина самодостатня, i особливо немає нiяких роздумiв. Це апофатичний дискурс. Вiн виникає, коли людина - в станi Iншого.
   "Якщо не говорити нi про що i не вимовляти нiчого у рамках апофатичного дискурсу" (Деррида 2001: 277), то ми особливо нiчого i не дiзнаємося про той стан, в якому знаходиться людина. Та коли у людини знижується рiвень стану Iншого, то вона розповiдає i пише про цей стан бiльше. Тодi вже поширюється "дискурс як такий - чи у формi спiлкування, молитви, хвали або святкування. Навiть найбiльш заперечливий дискурс, той, що перебуває за межами усiлякого нiгiлiзму i негативної дiалектики, завжди зберiгає в собi слiд iншого" (Деррида 2001: 278). I цей iнший - не обов'язково iнша людина. Цей iнший може бути в самiй людинi як стан Iншого, предметом чого i є ця робота.
   Стан Iншого присутнiй у всiлякому мiстицизмi, у всiлякому апофатизмi: християнському, брахманiстському, буддистському, даоському. Стан Iншого може бути присутнiм в людинi чисто спонтанно i поза мiстицизмом, коли людина не торкається нiякого мiстицизму. I тому гетерологiчний постмодернiстський постулат Жака Деррiда про "апофатичний дискурс i має починатися молитвою, яка визнає, описує i пiдтверджує своє призначення: досягти Iншого" (Деррида 2001: 279) є постулат необов'язковий. Тут Iнший з великої лiтери, тобто стан Iншого.
   Стан Iншого може виникнути поза всяких молитов. I може бути зафiксованим усiлякою культурою: європейською, арабською, iндiйською, китайською. Але також може бути зафiксованим без будь-яких традицiй. "Навiть якщо християнська негативна теологiя i зобов'язана багато чим платонiвськiй i неоплатонiвськiй дiалектицi" (Деррида 2001: 280), то ця зобов'язанiсть необов'язкова. Так iснує брахманська негативна теологiя, буддистська. Iснує даоська негативна теологiя, виникнення якої не пов'язане з платонiвською i неоплатонiвською дiалектикою. Стан Iншого, вiдбитий i вiдображений у всiх цих культурах, може виникнути у людини, яка не має зв'язку з усiма цими культурами. I ця людина на основi свого досвiду може започаткувати власний напрямок культури, не пов'язаний нi з християнством, нi з брахманiзмом, нi з буддизмом, нi з даосизмом, адже стан Iншого є в природi людини. I людина, переживши цей стан, може розвивати власний напрямок культури, може розвивати напрямок, зовсiм не пов'язаний з релiгiєю i апофатичним мiстицизмом. Хоча культура, за традицiєю, багато чого передає з приводу стану Iншого.
   Жак Деррiда помiчає, що "важко читати Гегеля, не беручи до уваги апофатичну традицiю, яка була аж нiяк не чужою йому, принаймнi, через переосмислення праць Бруно i, отже, Миколи Кузанського, Майстера Екгарта" (Деррида 2001: 280). Але гетерологiєю постмодернiзму помiчено, що традицiї, навiть тi, що не пов'язанi одна з одною, все одно свiдчать про присутнiсть певної порожнечi, про внутрiшню порожнечу. I це враження вiд стану Iншого, при якому зникають думки i царюють порожнiсть i тиша. Цю порожнiсть i тишу можемо побачити як в апофатизмi Китаю, так i в апофатизмi Грецiї. Тут Лао Цзи i даосизм - такий самий, як Платон i неоплатонiзм. Тут у своїй основi медитативнi технiки, подiбнi одна однiй. Тут дiалектика приходить "як до мислення про iншого" (Деррида 2001: 284). Мається на увазi стан Iншого. Дiалектика приходить не як абсолютна небуттєвiсть, не як протилежнiсть Буттю, а приходить як мислення про iншого. Тут немає негативної дискурсивностi як абсолютного, бо є конкретний стан Iншого, про який мовиться, який вiдображається в тiй чи iншiй формi. Тому в дискурсi "не те i не це" також розумiється як "i те, i це". Тобто дiалектика тлумачить про те, що не є Буттям, але в той же час не є i нiщо. В дiалектицi ми постiйно зустрiчаємо роздуми "не те i не це" яке одночасно є "i те, i це".
   Заслугою постмодернiзму є те, що вiдкрито два шляхи вирiшення проблем. Цi шляхи радикальнi: "неоантропоморфне i неотеологiчне" (Деррида 2001: 287). Тобто в розумiннi стану Iншого ми можемо вiднести вирiшення проблеми до сфери антропологiї, де мовиться про стан Iншого як про певний стан, який є в природi людини i який компенсує недолiки цiєї людини. Iнший шлях - це теологiя як роздуми про щось надприродне. I це все - мова про стан Iншого, оскiльки iснують такi натяки як "нiчого не трапляється через неї, завдяки їй, дорiвнює - як нiчого не трапляється i по вiдношенню до неї самої" (Деррида 2001: 287). Тобто мова йде про стан людини поза всiляких форм, поза всiлякої визначеностi. Проте тут присутнi байдужiсть i безтурботнiсть. Це Хора. "Хора не є щось позитивне, рiвно, як i негативне. Вона - безтурботнiсть" (Деррида 2001: 288). Тобто вона є стан Iншого.
   Теологiя буває рiзна. I символiчна, i мiстична. Бог розумiється теж по-рiзному. I у формi, i поза формою. Але йде вiдкидання певних уявлень. "Вiдкидання всяких норм i звичних уявлень i перехiд у "безґрунтовне" iснування, iснування з "нiщо" - це, можливо, єдина можливiсть "трансцендуючої" свiдомостi опинитися за межами досвiдного знання в її прагненнi з'єднатися з Богом або Абсолютом" (Висоцька 2012: 66).
   Бога розумiють по-рiзному. Щоб доторкнутися до нього, щоб до нього здiйнятися, необхiдно мати незасмiчений i незатьмарений розум. Про таке єднання з Божественним каже постмодернiзм гетерологiї, дослiджуючи твори Дiонiсiя Ареопагiта, твори Майстера Екгарта, Августина Блаженного. Постмодернiзм помiчає, що в цих творах Бог мудрий поза мудрiстю, добрий поза добротою, могутнiй поза могутнiстю. Але розпiзнати це можна "божественним iншим" (Деррида 2001: 295). Божественний iнший - це стан Iншого. Мова врештi решт йде про стан людини. Жак Дерида говорить про "досягнення того стану оголеностi, при якому маємо вiдсутнiсть всiх i всiляких покровiв" (Деррида 2001: 295).
   Дослiджуючи мiстичнi твори з приводу Божественного, гетерологи i фiлософи-постмодернiсти концентрують увагу на порадах Майстера Екгарта про те, що людина має врештi решт заспокоїтись i замовкнути, дотримуватися мовчання. Майстер Екгарт каже: "Зберiгай мовчання" (Деррида 2001: 303). I це задля того, щоб вiдчути це Вище, Божественне, стан Iншого. Хоча вираз "свiдомо мовчати" можна розумiти як вправу, як певне тренування для отримання певного стану свiдомостi, що не є спонтанним процесом виникнення стану Iншого.
   З приводу мiстичностi метафiзики фiлософи-постмодернiсти розглядають твори своїх попередникiв, фiлософiв модернiстського перiоду фiлософiї. Так, наприклад, Жак Деррiда дослiджує твори Мартiна Гайдеґґера, його метафiзику буття. I тут про буття можна казати як про "абсолютно iншого" (Деррида 2001: 305). Цей абсолютно iнший є стан Iншого. Цей стан iснує як конкретний стан людини, при якому компенсуються його слабкостi. Але у фiлософiї цей стан пiднiмається до рiвня метафiзичного розгляду. Тут "для Dasein, таким чином, вiдкривається можливiсть запитування Буття, структура якого характеризується Гайдеґґером як трансценденцiя" (Деррида 2001: 305). А це - "рух до зовсiм iншого" (Деррида 2001: 305). Це рух до стану Iншого як iншого стану, стану Iншого "Я".
   Постмодерн через твори Деррiда доходить до висновку, що Мартiн Гайдеґґер усуває навiть слово Буття. "Слово Буття ним перекреслюється" (Деррида 2001: 311). Тобто кiнцевий результат постмодернiстiв-дослiдникiв зводиться до того, що у фiлософiї "метафiзика є онто-теологiя" (Деррида 2001: 311). А вiдчуття присутностi у людини - це її стан Iншого. "Галюцинацiя не досягає повного розвитку: людина раптом вiдчуває поряд iз собою чиюсь "присутнiсть", що займає певне мiсце в просторi, iснуючи в особливiй формi" (Джемс 1993: 60). I "яка рiзниця мiж писаннями теологiї i писаннями про Буття" (Деррида 2001: 313). А нiякої. Йдеться про певний стан свiдомостi, при якому галюцинацiї зникають, зникає все дрiб'язкове у психiчному проявi людини. Людина вiдчуває свободу вiд всього цього. Це ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння.
   Дослiдники постмодернiзму вiдзначають, що "завдяки фройдiвським поняттям несвiдомого та пригнiченого, а також гайдеґґерiвським поняттям забуття та непам'ятi про Буття, поняття алтерностi передбачає, що iнший присутнiй лише як вiдсутнiй у цiлому або в тому самому" (Коскi 2003: 21). Необхiдно осмислити, як це розумiти. Але це завдання не досить складне, якщо ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння розумiти через процеси ПРИПИНЕННЯ. Коли включаються процеси припинення, то присутнiсть вiдчувається як вiдсутнiсть, адже людина вiдчуває вiдсутнiсть всього дрiб'язкового, зайвого, неголовного. Стан присутностi виглядає як вiдсутнiсть усього непотрiбного, зайвого. Тобто ми маємо справу з процесом очищення.
   Дослiдники постмодернiстської культури вiдзначають, що "алтернiсть iншого - це така алтернiсть, яка мусить бути виключена з усiєї множини або контролюватися нею, коли тотожнiсть самому собi того самого має бути реалiзованою" (Коскi 2003: 21). В поняттi "алтернiсть iншого" збiгаються такi поняття як "алтернiсть" та "iншiсть". Через це можна вийти на об'єднуючий предмет наших дослiджень, на ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння, в якому присутня властивiсть-характеристика "iнший" i який вiдображений у категорiї "алтернiсть".
   Дослiдники постмодернiстської культури стверджують, що алтернiсть iншого "мусить бути виключена з усiєї множини або контролюватися нею" (Коскi 2003: 21). Алтернiсть iншого - це особливий стан, ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторного осяяння. I тому вiн дiйсно виключається з усiєї множини психiчних станiв людини. ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння - це пiдвищений контроль. Через цей стан людиною контролюються всi прояви психiки, контролюються спонтанно, без усiляких зусиль.
   Алтернiсть iншого - це особливий стан, ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторного осяяння, де людина вiдчуває "тотожнiсть самому собi" (Коскi 2003: 21). Людина реалiзує лише те, що вона вважає найголовнiшим у своєму життi. Бути самим собою, бути тотожним самому собi - це виконувати лише те, що поставлено як головне, поставлено самою людиною. Тут "iнший є iнтегрованим у iдентичнiсть того самого й водночас вiдмiнним вiд нього" (Коскi 2003: 21). Вiдмiннiсть має прояв, тому що призупиняється в дiях все дрiб'язкове. В це дрiб'язкове може потрапити i те, що людина вважає за необхiдне для прояву. Людина вже не реалiзує те, що вона вважає найголовнiшим у своєму життi. Припиняється навiть це. Свiт змiнюється, i те, що людина поставила собi за головну мету, може стати непотрiбним. Тобто ВИЩИЙ стан свiдомостi як компенсаторне осяяння - це регуляторний процес, в якому "алтернiсть" та "iншiсть" є властивостями-характеристиками.
   Зробимо деякий висновок. Iншiсть можна розглядати в контекстi категорiї алтарностi, оскiльки iншiсть є властивiстю ВИЩОГО стану свiдомостi як компенсаторного осяяння, а цей стан свiдомостi розглядається в категорiї "алтарнiсть".
  
  

Роздiл 4. IНШИЙ ГЕТЕРОЛОГIЇ
ЯК ВИЩИЙ СТАН ЛЮДИНИ

  
   Iнший гетерологiї як вищий стан людини потребує також розгляду i нижчого стану, невiри тощо. Адже "проте радше нiж принести визволення, ця невiра у великого "Iншого" зумовлює повернення до рiзних форм насильства" (Макендрик 2003: 373). Розгляд цiєї теми пов'язується з низкою проблемних питань. Адже може бути "не дозволено поєднатися з Iншим, - суперего мовить якраз протилежне: ти мусиш поєднатися з Iншим, тобто ти мусиш утiшатися "безсмертям" i "всезнанням" Iншого (наприклад, Бога, Церкви, Держави, Корпорацiї, Особисттостi)" (Кенiнг 2003а: 73).
   Гетерологiя розглядає стан Iншого як вищий стан людини. Цей стан має певнi властивостi i характеристики. Окресилимо цi властивостi i характеристики представив стан Iншого як реальний стан психiчного життя.
   Iнший гетерологiї постмодерну як регулятор може проявитись спонтанно, компенсуючи те, в чому людина недосконала. Можуть проявлятися i подiбнi стани - завдяки такому штучному методу як медитацiя. Коли проявлено Iнший як стан людини, то проявляються такi характеристики як-от: небажання, безкомпромiснiсть, безпосереднiсть, безстрашнiсть, буттєвiсть, вище, вищiсть, вiдстороненiсть, iншiсть, мiцнiсть, невибiрковiсть, невiдворотнiсть, невiдхилинiсть, недiяльнiсть, недрiб'язковiсть, незахопленiсть, необумовленiсть, нерухомiсть, несуєтнiсть, присутнiсть, розкрiпаченiсть, розчиненiсть, серйознiсть, теперешнiсть, сила, чистота. Розглянемо деякi з цих характеристик - як вони представленi в релiгiйно-мiстичнiй культурi i в мистецтвi. Тим самим застосовуючи iндуктивний метод в пiзнаннi ми затвердимо зв'язки характеристик феномену, який дослiджуємо.
   Поза бажанням, або Вiдсутнiсть Бажання.
   Опредметнення тої чи iншої потреби є бажання. Стан Iншого гетерологiї постмодерну, коли людина "внутрiшньо визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477) - це вiдсутнiсть бажання, вiдсутнiсть будь-яких бажань взагалi. Наприклад, може звучати музика, гарна музика, але людина будучи в станi Iншого не вслуховується в неї. Нiщо її не притягує (Мурашкин 2006: 124-132). Людина просто отримала себе. Або людина, наприклад, увiмкнула телевiзор. Однак, коли вона перебуває в станi Iншого, то в цей телевiзор i не дивиться. Людина отримала себе. Цей телевiзор, який вона увiмкнула, зовсiм не заважає, хоча i сильно гуркотить. Людина займається справою або просто дивиться зсередини себе. Вона перебуває наодинцi з власним iншим, який всерединi неї (Ортiс 2003: 477).
   Про такi випадки говорить постмодернiстська культура i її гетерологiя - як про те, що людина отримала самiсть i не має потреби "в зовнiшнiх враженнях" (Кристева 2004: 273). Такi стани людини можуть передавати мiстики i митцi в своїй творчостi; можуть передавати поети, розкриваючи "поетичний сенсовий ефект, коли у вiдповiдному висловлюваннi прочитується не тiльки воно само, а ще й дещо iнше" (Кристева 2004: 273).
   В повсякденному станi людина має потреби i бажання. Вона регулює цi свої потреби i бажання. Для їх регуляцiї вмикається вольовий iмпульс.
   Люди є рiзнi. Є люди вольовi, а є люди зi слабкою волею. Вольова людина має стiйкiсть своєї позицiї, має силу вольового iмпульсу, має спроможнiсть загнуздати свої потяги (Леонгард 1989: 252). Але є i протилежнi типажi, якi не можуть "стримувати свої бажання, керувати ними, при живiй чуттєвостi" (Бурно 2008: 65).
   Зрозумiло, що гетерологiя постмодернiзму з приводу бажання каже не тiльки про Iншого як про особливий стан свiдомостi. Постмодернiзм торкається i повсякденних станiв свiдомостi, де "бажання i мова, вiдтворюючись у родинi, що має ядро, формують одне одного i органiзують особистiсть" (Дрискол 2003: 218).
   Через усiлякi протирiччя, коли бажання протистоять розуму, вони все ж таки вiдiграють велику роль у формуваннi особистостi. Хоча бажання йдуть на конфлiкт з розумом, то все одно свобода стає на сторону бажання (Селин 2004: 139). Однак перед вольовим iмпульсом, який стримує бажання, знаходиться все ж таки бажання. Бажання передує вольовому iмпульсу, знаходячись в нашiй свiдомостi. Попереду всiлякого вольового i розумового стоїть бажання. А "подвiйнiсть лежить в самiй основi вольового акту i стає особливо помiтною i наочною тодi, коли в нашiй свiдомостi зiштовхуються декiлька мотивiв, декiлька протилежних прагнень" (Выготский 1996: 160). Стан Iншого - це стан неподвiйностi, вiдсутностi бажання.
   Зрозумiло, що вiдсутнiсть прагнень i бажань повинна бути пов'язаною iз задоволенiстю. Однак у людини бажань багато. Якесь бажання задовольняється, а iншi все ж таки iснують у нашiй свiдомостi. Ми постiйно хочемо все нових i нових вражень. Жадання i прагнення нових вражень веде людину до постiйних пошукiв все нових i нових вiдчуттiв позитивного характеру. Але в станi Iншого всi цi процеси зникають. В людинi вмирає не одне якесь бажання, а всi, якi тiльки можуть бути.
   Бажання може торкнутися всього що завгодно. Людина у своїх фантазiях може побажати навiть нездiйсненного. Отже людина може побажати мати стан, в якому вона буде сама собою. Але поглибленiсть цього стану - це стан Iншого, стан при якому нема нiякого бажання. Отже людина може бажати отримати стан при якому вiдсутнеє усiляке бажання.
   "Бажання людини бути самим собою породжує бунт: вiдчай породжує бунт, а бунт виражає вiдчай" (Долгов 1990: 41). Отже бунт неминучий, тому що поглиблено бути самим собою - неможливо за власним бажанням. Тобто цей стан поглибленостi виникає у людини спонтанно i не залежить вiд бажання самої людини. Стан Iншого як глибокий стан, за яким людина є самою собою, неможливо отримати, роблячи для цього щось свiдомо, свiдомо докладаючи зусиль.
   Маючи стан Iншого, людина втрачає бажання. Але це тiльки на певний час. "В дiю вступає глибинна сутнiсть особистостi i, зiбравши розпорошенi сили, на мить приводить нас до згоди iз собою; ставши зараз - i тiльки зараз - воiстину собою, ми вiддаємося бажаному" (Ортега-и-Гассет 2000: 152). Тобто пiсля стану Iншого, стану, при якому немає нiякого бажання, виникає стан, при якому ми вiддаємося бажаному. Але це те бажане, яке вже не дрiб'язкове, а найважливiше для нас i для iнших людей. При цьому свiдомiсть наша знову звужується. Адже "коли в розумi є бажання, широке освiдомлення скорочується до однiєї думки або вiдчуття, i просторовiсть, яка нам належить первiсно, виявляється втраченою" (Левин 1996: 63).
   Тобто в людинi постiйно щось змiнюється. Це розкриває постмодернiзм в своїй гетерологiї, оцiнюючи рiзнi стани людської особистостi. Постмодернiзм розглядає це на прикладах, порiвнюючи рiзнi напрямки культури. "За бажанням якогось наукового спостереження йде мiстичне споглядання" (Делёз 1992: 210).
   Стан Iншого - це не вiдкриття постмодернiстської культури. Постмодернiстська культура лише пiдсумовує те, що iснувало з прадавнiх часiв, те що фiксували прадавнi мiстики i митцi в своїх творах.
   Стан Iншого як вiдсутнiсть бажань широко представлений у релiгiйно-мiстичному напрямку культури. Тут сам Бог може виступати в ролi iстоти, яка не має нiяких бажань, якiй нiчого не потрiбно. "Бог зовсiм безпристрасний, йому нiчого не потрiбно. Це - аксiома Плотiна" (Шестов 2001: 279). Тут можна розумiти все так, що конкретний стан людини пiднесений i представлений як Бог. В релiгiйно-мiстичнiй культурi фактично представлено людину, яка має певний стан як стан Бога. Ця людина, "досягши трансцендентального стану, вiдразу осягає вищого Брахмана. Вiн нiколи не вболiває i нiчого не бажає" (Прабхупада 1993: 186). На певний час людина дiйсно може не вболiвати i нiчого не бажати. Однак жива людина не може постiйно, взагалi зовсiм нiколи, нiчого не бажати. У мiстицизмi такий стан людини розцiнюється як вiдсутнiсть прихильностi до чогось. "Людина, яка нiчого не бажає, - це людина, яка нi до чого не прагне: в цьому сутнiсть концепцiї вiдсутностi прихильностi до чого-небудь у Екгарта" (Фромм 1990: 69). Це може бути характерним для певної людини. Однак i у неї це не може бути постiйним i абсолютним. Це може бути на певний час. Тому в релiгiйно-мiстичнiй культурi маємо документальний опис багатьох випадкiв, коли до людини спонтанно, на певний час приходив стан вiдсутностi бажань i прагнень. "Майже вся релiгiйна мiстика має прояв у перiоди конфлiктiв, в яких тi чи iншi бажання людини пригнiчуються" (Хаксли 1992: 34). Але, наприклад, "вже у вiцi п'ятнадцяти рокiв я знаходив задоволення в звичайнiй красотi природи. Проявлялося це не тiльки на вiдпочинку, а й в якомусь мiстичному станi, що охоплює мене. Я знаю, що тисячi людей проходять через таке переживання" (Хаксли 1992: 34). Це приходить поза вольовим iмпульсом, зненацька, раптово. "Раптом, пише Саймондс, у церквi, в гостях, пiд час читання, в хвилини, коли моє тiло було в спокої, мене охоплювало вiдчуття наближення екстазу. Неспинно оволодiв вiн моїм розсудом i волею" (Джемс 1993: 307). Але до цього у людини був вольовий iмпульс. Попереднiй характер життя, попереднiй психiчний стан був вольовим. I вiн змiнився осяянням, яке прийшло раптово, поза вольовими проявами людини.
   Перед станом екстатичного осяяння, а точнiше енстазного осяяння у людини завжди присутня вольова напруга, вольовий iмпульс. Тому в рiзних мiстичних школах адепт повинен проходити вольове загартовування. "Прагнення цих шкiл до надмiрного самозагнуздання, яке пригнiчувало все людське i уподiбнювало душу дереву або каменю" (Нагата 1991: 40). Але воно, за компенсаторними механiзмами, пробуджувало свою протилежнiсть, осяяння, актуалiзуючи додатковi регуляторнi механiзми у виглядi Iншого, того Iншого, яке "визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477).
   Праобраз Iншого гетерологiї постмодерну, тобто додаткового механiзму саморегуляцiї, коли людина "визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477), яке виникає спонтанно, можна знайти ще в прадавнiх текстах античної фiлософiї. Тут "Ерос зображений якраз генiєм, а не богом, тому що вiн позбавлений усiлякого самотиснення i є, навпаки, тiльки вiчне прагнення" (Лосев 2000: 633). Тобто тут з одного боку творчий генiй i прагнення, а з iншого - самотиснення самодостатностi i вiдсутнiсть прагнення. З цього приводу в сучасному постмодернiзмi в його гетерологiї "дух виступає подвiйним чином: як твiр, тобто результат творчої дiї, i як самодостатня сутнiсть (субстанцiя)" (Халапсис 2017: 265). Тут "самодостатня сутнiсть (субстанцiя)" (Халапсис 2017: 265) може розумiтися як певний стан людини, коли вона умиротворено не дiє при включеному додатковому механiзмi саморегуляцiї, визнаючи "власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477), визнаючи того Iншого, який позбавлений бажання, Iншого, якому нiчого не потрiбно.
   Дозрiти Iнший як самодостатнiй, такий, що не потребує нiчого, самоумиротворений, такий, що не дiє i не має бажань, може тiльки через дiї i бажання. Тобто "Замiсть самостi, яка ґрунтується на самiй собi, самодостатнiй, самостi, яка може дозрiти тiльки через активну зустрiч зi свiтом, тут ми маємо самiсть не автономну, самiсть, яка втягує за собою образами, бажаннями i спонуканнями" (Бинсвангер 1999: 47). Така самiсть - це не глибокий стан Iншого, екстатичний. Не енстаз, а екстаз, в якому ще є бажання, концентроване, єдине, але бажання. Глибокий стан Iншого - це енстаз, тобто самозаглибленiсть у себе, втрата бажань, визнання "власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477), який одним тiльки своїм поглядом зсередини себе припиняє дiї.
   В своєму реальному життi людина має складний комплекс станiв у своєму творчому процесi. Цi стани змiнюють один одного. Певний стан може швидко перетворитися на свою протилежнiсть. Екстаз iз концентрованим бажанням може швидко перетворитися на глибокий енстаз самодостатнього характеру, який зовсiм не має нiяких бажань. Про це нам може повiдати пiкове переживання. "Пiд час пiкових переживань сама природа реальностi може сприйматися бiльш чiтко, а її сутнiсть осягатися бiльш глибоко" (Маслоу 1997: 114). Процес осягнення свiдчить про активнiсть. Але пiкове переживання - це "досконалий, повний досвiд переживання, якому бiльше нiчого не потрiбно. Це самодостатнiй досвiд" (Маслоу 1997: 114). Отже, ми бачимо, що тонкощi людських глибинних станiв потребують ретельного аналiзу рiзних перехiдних стадiй.
   Бажання, на перший погляд, зникає, коли приходить задоволення. Задоволене бажання вiдступає. Але не надовго. Воно швидко повертається знову. Бiльше того, бажання прагне "зберегтись як бажання" (Метц 2010: 90). Постмодернiзм з його гетерологiєю акцентує увагу на тому, що "бажання постiйно вiдтворює в дiйсностi елемент випадкового" (Каграманов 1986: 62). Проте випадковiсть у постмодернiзмi вiдiграє важливу, ключову роль. Перевага вiддається "метафiзицi бажання", яка стала утверджуватися в постмодернiзмi" (Марков 1997: 260).
   Якби постмодернiзм з його гетерологiєю не загострював увагу на категорiї бажання, не перетворював i не пiдiймав цю категорiю на рiвень всеохоплюючої метафiзики, той же самий постмодернiзм помiчає те, що у людей є стани, в яких вони "бiльше не вiдчувають потребу в зовнiшнiх враженнях" (Кристева 2004: 273), в них зникають бажання; вони можуть поглинатися станом Iншого, визнавати "власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477).
   Спонтаннiсть i Медитацiя. Спонтаннiсть. Стан Iншого виникає спонтанно. Тобто, "це ще й те, чим нiяк неможливо цiлком володiти одночасно з життям" (Кайуа 2003: 253). Спонтаннiсть часто ототожнюють з медитацiєю, кажучи, що "медитацiя приходить до мене сама" (Рам Дасс 1994: 317). "Часто я входив в найбiльш глибокi медитацiї, коли менш за все очiкував цього" (Рам Дасс. 1992: 23). Але медитацiя - це i штучнi практичнi вправи.
   Медитацiя. Стан Iншого, як було вже сказано, виникає спонтанно, не за допомогою штучних медитативних практик. Однак подiбнi стани, аналогiчнi стану Iншого, можна отримати штучним шляхом. Для цього є медитацiя. Iснують рiзнi медитативнi технiки. Чому рiзнi? А тому, що iснує чимало медитативних практик у зв'язку з iснуванням рiзних типiв людей, якi вiдрiзняються темпераментом, характером. Бiльша частина з цих медитативних практик провокують виникнення у людини станiв, далеко не подiбних стану Iншого.
   В гетерологiї постмодернiзму помiчено, що сам термiн "медитацiя" пов'язують з досить таки рiзними проявами природи людини. Цi прояви називають рiзними термiнами. Наприклад: "Ранiше я позначав суверенну операцiю через вираження "внутрiшнiй досвiд" i "межа можливого". Зараз я позначаю її також як "медитацiю". Змiна слiв означає небажання використовувати одне слово, яким би воно не було ("суверенна операцiя" - це найнабридливiше iз усiх висловлювань: "космiчна операцiя" звучало б не так оманливо); менi бiльше подобається "медитацiя", однак у неї дуже набожний вiдтiнок" (Деррида 2000: 432). Отже в постмодернiстськiй культурi доволi вiльно використовують термiн "медитацiя". Його застосовують в найрiзноманiтнiших випадках. Однак бiльше йде орiєнтацiя на розумiння медитацiї як "бути самим собою i перемогти свою iндивiдуальнiсть" (Ильин 1998: 204).
   Слово "медитацiя" i до постмодернiзму вживали в рiзних контекстах по-рiзному. I позначали цим словом доволi рiзнi речi. Однак, як зауважує постмодернiзм, "медитацiя" має вигляд подiбний чомусь набожному. I дiйсно, медитацiя з прадавнiх часiв застосовувалася саме в релiгiйно-мiстичнiй культурi (Деррида 2000: 432). Її пов'язували iз "суворим йогико-медитативним шляхом" (Андросов 1990: 132). А визначаючи, давали рiзнi характеристики. Однак цi характеристики були позитивними. Наприклад: "В медитацiї - велике блаженство" (Кришнамурти 1987: 546), "iстота пiдноситься до вiчностi" (Виндельбанд 1995: 278), "стикання з божественним" (Готвальд, Ховальд 1992: 159), "контролювання дiяльностi розуму" (Вайнцвайг 1990: 174), "блаженне споглядання" (Гильдебранд 1997: 278), "новий досвiд" (Эверли, Розенфельд: 1985: 112), "ототожнювання живого з божеством" (Морамарко 1989: 141), "вилiт з тiла" (Подорога 2011: 219), "священнi стани" (Базик 2009: 226). I характеристики медитацiї давали рiзнi у зв'язку з тим, був процес концентрацiї i зосередженостi чи був процес рецептивностi, сприйняття. Проте "в бiльшостi шкiл медитацiї використовували обидвi стратегiї (концентративну i рецептивну), а також їх поєднання, коли увага медитуючого переключалася з певних об'єктiв або процесiв (предмет, дихання i таке iнше) на чутке, нiчим не обмежене сприйняття всього, що вiдбувається" (Каганов 1990: 6). Тому й враження у людей, якi практикують медитацiю, дуже рiзнi.
   Визначаючи медитацiю, релiгiйно-мiстична культура зорiєнтовувалася на внутрiшнiй свiт людини. Та й сам Всевишнiй релiгiйно-мiстичної культури ставав як певний внутрiшнiй суб'єктивний свiт. Тут "Бог є власне буття" (Мамардашвили 1993: 184).
   Коли релiгiйно-мiстична культура розглядає процеси, пов'язанi з медитацiєю, то мова заходить про внутрiшнiй психiчний стан людини i способи досягнення цього стану. Таке положення речей iснує i поза релiгiйно-мiстичною культурою. Тут словом "медитацiя" можуть бути означенi рiзнi речi. Це i розумiння "безособистiсностi Бога" (Эко 2006: 207), того розумiння, яке йде з прадавнiх часiв буддизму i даосизму як втрата образiв i "спустошенiсть" (Дагданова 1986: 114), це "концентрацiя уваги на певному об'єктi або навпаки - повна розосередженiсть уваги" (Гримак 1989: 250). Медитацiя може уявлятися як активна, як екстаз, коли є потреба в емоцiях. Вона виникає у людини, коли є "спрага всiляких емоцiй" (Берше 1984: 48). Але також "медитатори є пасивними спостерiгачами думок" (Рудестам 1990: 154). I це вже не екстаз, а енстаз, це "практикуючий же дзен-медитацiю прагне досягти стану повної емоцiйної рiвноваги" (Ротенберг, Аршавский 1984: 178).
   Слово медитацiя може позначати змiнений стан свiдомостi коли "люди вводять себе самi шляхом рiзних психотехнiк, наприклад йогiвської медитацiї" (Руднев 1997: 108). Слово "медитацiя" може позначати "особливi стани свiдомостi, якi досягаються пiд час сеансу гiпнозу або медитацiї" (Хаснулин 1992: 83-84). Але слово медитацiя може i не позначати якогось особливого стану свiдомостi. "Я просто був. Це i є медитацiя" (Мурашкин 2006: 126). "Мене осяяло - я зрозумiла, що завжди i без проблем можу бути сама собою" (Олпорт 2002: 328). Тобто "медитацiя сама по собi не є змiненим станом свiдомостi, проте може розглядатися як серiя психiчних вправ" (Налимов, Дрогалина 1995: 144). Але Iнший постмодерну не потребує якихось вправ. Iнший - це чиста спонтаннiсть. Як сакральним нею "нiяк неможливо цiлком володiти одночасно iз життям" (Кайуа 2003: 253). Це постмодернiстське i гетерологiчне положення розумiння речей. Воно вказує на те, що штучною медитативною практикою можна отримати лише подiбнi стани свiдомостi. Iнший гетерологiї постмодерну - це позасвiдома компенсацiя. Але медитативна практика буває рiзною. Тому через неї можна отримати рiзнi стани свiдомостi. Можна отримати той стан, який подiбний Iншому постмодерну. А можна отримати стани далекi вiд стану Iншого постмодерну.
   Є "медитативна концентрацiя" (Уилбер 2017: 355), медитацiя як "стан глибокої зосередженостi" (Шевченко 2004: 224), практика "фiксованої уваги", (Мендиус 2012: 238), а є медитацiя "вiдкритої свiдомостi, коли ми помiчаємо все, що проходить скрiзь нашу свiдомiсть, але нiчим не захоплюємось" (Мендиус 2012: 238). В останньому випадку медитацiю можна розумiти як неупереджене ставлення людини до навколишнього свiту. Але коли "медитацiя означає вирощування неупередженостi по вiдношенню до всього" (Кабат-Зинн 2013: 68), то це вже виглядає як практика. Тобто коли немає особливої штучностi, а включено самосвiдомiсть i її iнтроспекцiю, то ми не можемо сказати про спецiальнi практичнi вправи. Але тут виникає питання того, чи бере участь в медитативному процесi розмiрковування, роздумування людини про щось. Чи тут людина нi про що не думає? Якщо "медитацiя про спiвчуття змушує серце битися швидше" (Де Вааль 2018: 16), то ми тут бачимо участь думок, спiвчуттiв. Але є твердження, що "найпершою перешкодою для медитацiї є, звичайно, розмiрковування" (Харрис 2011: 341). Але "в медитацiї важливо позбавитись не вiд думок, а вiд нашої iдентифiкацiї з ними" (Харрис 2011: 341). Тому слово медитацiя часто використовується у зв'язку з роздумами "в тишi кабiнету, в ходi медитацiй" (Башляр 1987: 290). А зовнi одне i те ж саме явище може нести людинi як зачаровуюче-фасцинативне, так i медитативне. Так "повторення (скажiмо, тiкання годинникiв) за деякий час розсiює увагу, ритм втрачає фасцинативнiсть i набуває медитативних властивостей" (Войскунский 1990: 125).
   Вiдомо, що медитацiю вмонтовано в релiгiйно-мiстичну культуру як "Методика досягнення визволення" (Бёмиг 1985: 74). Це визволення людини вiд усього застарiлого. Таке визволення трапляється в процесi творчостi, тому що в творчостi народжується нове i зникає старе. Тому культура передає сам процес творчостi, в якому певне мiсце посiдає медитативний процес.
   Процес творчостi демонструє не тiльки релiгiйно-мiстична культура, а й мистецтво, лiтература. Так у Шевченка "Зображення медитацiї як творчого акту поета (власне, портрет рефлектуючого автора) неважко помiтити в рядках 105 - 180: "...один собi У моїй хатинi..." аж до рядка "Я не одинокий, є з ким вiк дожить" (Мовчанюк 1993: 135).
   У мистецтвi i лiтературi медитацiю пов'язують з лiрикою. "ГУСЛI, БАНДУРА, АРФА, ЦИМБАЛИ, ГУЧОК, СКРИПКА I СОПIЛКА ТА ЛIРА справляють медитацiйний вплив на людину" (Кобилюх 2013: 131). В лiтературi переплiтаються "наративнi уривки з медитативними" (Павличко 2009: 597). "До монологiчного мовлення належить медитацiя" (Бiлоус 2014: 68). Але медитативнiсть - це загальнолюдське. Тому вона притаманна й iншим напрямкам культури, а не тiльки релiгiйно-мiстичному i мистецькому. Тому "не обов'язково "замiнювати" парадигми наукового пiзнання принципами осягнення неусвiдомленого психiчного, нiбито приналежними виключно дзен-буддизму, медитацiї" (Симонов 1987: 199).
   Отже, такий первинний екскурс в медитацiю i вiдношення до неї постмодернiстської культури загострює важливiсть таких тем: по-перше, якi типи медитацiї є i який тип властивий постмодернiзму з його станом Iншого; i по-друге, характеристики медитативного стану, якi з цих характеристик нагадують стан Iншого.
   Типи медитацiї i їх використання пов'язанi, перш за все, з темпераментом людини: сильний тип (витривалий) i слабкий тип (чуттєвий). Тому iснують "одна група технiк медитацiї, яка припускає розвиток здатностi концентрацiї на одному, неважливо якому, об'єктi думки або сприйняття. Друга ж, напроти, потребує повної вiдкритостi свiдомостi. Останнiй вид уваги отримав назву оголеного (bare), оскiльки має на увазi неперервне, безпристрасне i бездумне спостереження будь-якого змiсту свiдомостi" (Дормашев, Романов 2008: 56-57).
   Є "технiки динамiчної медитацiї" (Тарас 2000: 330-331) i статичної. Є технiки медитацiї, в яких бере участь певний зовнiшнiй подразник. "Ряд авторiв розрiзняють серед традицiйних форм медитацiї два рiзновиди: в одному бере участь зовнiшнiй агент (релiгiйний символ), який направляє медитацiю, другий протiкає без участi зовнiшнього компонента" (Шерток 1982: 266). Загальним "для всiх цих видiв медитацiї є наявнiсть стимулу або предмета, на якому концентрує свою увагу медитуючий" (Фурдуй 1990: 210). Тобто потрiбен об'єкт для зосередження. Але iснує й iнше розумiння. Воно полягає в тому, що "тiльки медитацiя сприйнятливостi напряму i безпосередньо веде в позасвiдоме, тодi як медитацiя зосередженостi "настiльки занурена в об'єкт споглядання, що все iнше, включаючи посилання з позасвiдомого, залишається недоступним усвiдомлюванню" (Уилбер 2016: 197). Тобто "коли iнтенсивно виконується практика зосередженостi, жоден з аспектiв позасвiдомого не може "пролiзти" в усвiдомленiсть" (Уилбер 2016: 197). Отак iде виявлення того, що головне в медитативному процесi i що взагалi лежить в основi медитацiї.
   В основi медитацiї лежить потреба людини в рiвновазi i гармонiї мiж компонентами психiки. Iснує два компоненти психiки, якi часто порушують рiвновагу i гармонiю. Це мрiя i дiя. Порушення вiдбувається, коли людина "сильно мрiє" (Фонтенель 1979: 269). Проте є "стан, в якому вона повинна бути, щоб iти" (Фонтенель 1979: 269). Рiзниця в тому, що "життєвi духи, якi беруть участь в наших мрiях, це зовсiм не тi, що беруть участь в нашiй ходьбi" (Фонтенель 1979: 269). Але для життєвостi потрiбна рiвновага. Постмодернiстськi тенденцiї для отримання рiвноваги i гармонiї бiльш загострюють увагу на буттi, а не на спецiальних вправах на концентрацiю i зосередження на конкретних об'єктах, вiд чого мрiйливiсть не скорочується. Тут "вираз бути самим собою, ми не стiльки маємо на увазi бути застиглим, скiльки бути в дiї, в Гештальт-терапiї є елемент найбiльш когерентний з духом медитацiї" (Наранхо 1995: 216).
   З прадавнiх часiв були такi рекомендацiї, що "кожен повинен бути самим собою" (Васильев 1989: 170). Однак "не можна увесь час залишатись самим собою. Усiляке видовище захоплює нас при наступнiй психологiчнiй умовi: з якимось iз персонажiв ми "зливаємося душею" (ототожнюємо себе з ними) i потiм турбуємося за кожен їх вчинок" (Добрович 1987: 203).
   Є рекомендацiї, що спочатку "людина повинна знайти себе" (Сартр 1989: 344), а потiм обов'язково "тiльки бути самим собою" (Маркузе 1995: 170); "не поступатися своїми принципами, "бути самим собою", навiть в незвичайних, неочiкуваних (як їх тепер прийнято називати - екстремальних) ситуацiях" (Семке 1991: 233).
   В сучасному мiстицизмi превалює положення про те, що "хто хоче бути Майстром, не повинен втрачати себе" (Меррел-Вольф 1993: 106). Тобто робиться акцент на те, що медитацiя "збiльшує силу волi" (Макгонигал 2012: 42).
   В релiгiї також залишається важливим те, що людина має бути осторонь, "вiдмовитися вiд свiту - для брахманiв означало стати вище за будь-якi вчинки" (Швейцер 2002: 49). "Брахмани мали смiливiсть зiзнатися, що медитацiї про свiт не мiстять в собi нiчого етичного" (Швейцер 2002: 49). Але для людини медитацiя дає багато корисного. Медитацiя використовувалася в доязичницькi часи, i "в язичництвi домiнує особистiсне сприйняття Божественного через обряд, медитацiю" (Колодний 2013: 102).
   Ще з язичницької давнини вiдомо, що медитацiя дає людинi гармонiю, "врiвноважуючи лад i безлад" (Колодний 2009: 139). "Медитацiю можна розглядати як деавтоматизацiю звичних нам психiчних структур - медитуючий виходить за межi логiчно-структурної свiдомостi. Виникає особливий стан свiдомостi, при якому вiдбувається нiби "злиття" з об'єктом медитацiї, "розчинення" в ньому, втрата уявлення про межi власної особистостi" (Поликарпов 1987: 90). Але коли ми кажемо про втрату меж власної особистостi, то торкаємось питання людського "Я" i "Iншого".
   В медитацiї втрачається особистiсть i "поки є медитуючий, немає медитацiї" (Кришнамурти 1993: 162), "подвiйнiсть зникає. Ось в чому медитацiя" (Кришнамурти 1994: 254). Саме тому в релiгiйно-мiстичнiй культурi багато промов про неподвiйнiсть. Цих промов чимало i в постмодернiзмi, бо Iнший гетерологiї постмодерну - це стан неподвiйностi. Цей стан для людини - як просвiтлення. З цього приводу, обговорюючи цiнностi прадавнього буддизму, постмодерн акцентує увагу на тому, що "просвiтлення можна досягти не внаслiдок тривалого процесу самовдосконалення протягом багатьох перероджень" (Мещеряков 1988: 138-139), а внаслiдок складного життя в суспiльствi, досягти спонтанно. Тобто постмодернiстськi тенденцiї знiмають багато мiфологiчних нашарувань. Але основне залишається. Розглядаючи медитацiю по вiдношенню до Iншого постмодерна залишається те, що вона вбиває в людинi дрiб'язковiсть, "У вас з`являється таке вiдчуття, наче ви перебуваєте в якомусь пiднесеннi, можна ясно i чiтко бачити, що вiдбувається, усвiдомити, що саме є по-справжньому важливим" (Рейнуотер 1992: 146). Коли в людинi вмирає неважливiсть то це додатковий механiзм саморегуляцiї. Цей додатковий механiзм i є Iнший гетерологiї постмодерну. Вiн з'являється в складних умовах соцiальної адаптацiї, з'являється спонтанно як компенсацiя недолiкiв. Вiн може виникнути i в процесi медитативної практики. Але перед спонтаннiстю i медитацiєю у людини були роздуми, подвiйнiсть. "Якщо за своєю природою ми схильнi до роздумiв, то вона приведе нас в стан медитацiї" (Арнхейм 1994; 115). Ця схильнiсть приводить нас до спонтанної компенсацiї при надто глибоких роздумах, приводить до медитацiї. Адже "медитацiя починається з розумiння всього, що вас сформувало, з розумiння самого себе" (Кришнамурти 1995: 13).
   Роздуми i всiлякi зображувальнi уявлення не полишають людину, хоч вона певний час i вiдсторонюється вiд них при медитативних нашаруваннях, при медитативних станах свiдомостi. У мистецтвi й лiтературi зображувальнi образи присутнi. Лiрика може бути медитативною, а може бути зображувальною. Тобто може бути рiзною. Але це форми. Змiст - це життя i смерть. Як жанр "медитацiя" (лат. Meditation - роздум) - фiлософський вiрш на "вiчнi" теми (добро i зло, життя i смерть, мить i вiчнiсть), розгорнутий як роздум, мiркування, фiлософствування, вираженi у лiричнiй манерi" (Бiлоус 2013: 165). Це проглядається у рiзних видах мистецтва. Медитативнiсть i лiричнiсть мають багато подiбного, коли зображуванiсть вiдходить на другий план. Адже i особистiсть вiдходить на другий план, а на перший план виходить нова особистiсть, виходить Iнший гетерологiї постмодерну.
   Невимовнiсть. Стан Iншого гетерологiї постмодерну - це невимовне. Цей стан неможливо достеменно визначити. До невимовного можна вiднести певнi явища. Однак у постмодернiзмi "невимовне iснує насправдi. Воно має свiй прояв; це - мiстичне" (Деррида 2001: 261). Тобто тут питання вирiшується традицiйно. Невимовне записують в стани мiстичного характеру. Але стан Iншого гетерологiї постмодерну записується в бiльш широку групу явищ, адже стан Iншого виходить за межi релiгiйно-мiстичної культури, хоча характеристики цього Iншого часто спiвпадають з деякими мiстичними станами. Тому слушно розглянути Iншого як невимовного в розумiннi постмодернiстських напрямкiв пов'язуючи iз загальними питаннями культури.
   В невимовне записують релiгiйно-мiстичну культуру i мистецтво в цiлому. Людвiг Вiтгенштейн "вважав їх непояснювальними, у всякому разi невимовними" (Паскаль 1993: 135). "Сфера релiгiйного - це сфера невимовного (непоказного), "мiстичного". Релiгiйнi "форми життя" пiзнього Вiтгенштейна теж не пiддаються аналiзу" (Грязнов 1990: 245). Але, чи все так невимовне в такiй величезнiй релiгiйно-мiстичнiй культурi? Мабуть нi. Багато чого вимовного, яскравого, показового. А мистецтво? Там взагалi показове, виразне. Також вираз ритуалiстика релiгiйних культiв. Але "релiгiйний досвiд, досягнувши своїх вершин (або глибин), стає невимовним" (Вейдле 2001: 194). Це можна вiднести до усiлякого релiгiйного досвiду, усiлякої релiгiї. Адже людина як релiгiйна, так i не релiгiйна має в своєму досвiдi стан, який складно передати словами. Такий психологiчний стан фiксували ще iндуїстськi Упанiшади, вказуючи на "деяке невимовне переживання всеєдностi в "турiї" (Костюченко 1983: 202). Твердження про невимовнi стани людини переходить з iндуїзму до буддизму. Наприклад, "чань-буддисти кажуть про неможливiсть висловити "кiнцевий" стан свiдомостi в словах" (Нестеркин 1984: 75). Ця неможливiсть пов'язана з тим, що мова йде саме про той стан, який не має змiсту, який порожнiй, пустий. Але цей стан iснує, вiн є певним феноменом психiчного життя людини. Цей стан самодостатнiй. Стан самодостатностi не має змiсту, "самодостатнє, позбавлене змiсту" (Ясперс 1997: 152). Звiдси й порожнеча, порожнистiсть. На цю порожнистiсть особливо загострює увагу буддизм i даосизм. Для даосизму - "це дивна "пустота" (сюй кун), що сприяє повному спокою серця. Це вторгнення в наш досвiд основи нашого буття i всього свiту. "Справжня порожнеча - не порожня, справжнє iснування не iснує". Цю порожнечу не можна вважати просто нiчим; вона є невимовне, "Зовсiм Iнше" (Руссель 1997: 341).
   Про невимовнiсть каже i християнський мiстицизм, хоча тут i проглядаються деякi характеристики цього невимовного. Наприклад, важливiсть любовi. Та все одно "в ньому не можна сказати нiчого позитивного, його можна визначити тiльки шляхом заперечення, воно - "Нiщо" (Екгарт), пiзнати його можна тiльки за допомогою iррацiонального переживання любовi" (Микола Кузанський). Чи не спiвпадає наша мiстика як чисте iррацiональне переживання з мiстикою негативної теологiї, яка теж утверджувала iррацiональнiсть i непiзнанiсть мiстичного предмету?" (Гессен 1999: 58). Те, що можемо пiзнати, вимовляється, фiксується як конкретика, як факт розумiння реальностi, розумiння, яке вiдображає цю реальнiсть. Це наукове. Фiлософiя iнтегрує науковi знання. Вони вимовнi. А мiстика каже про невимовне, суб'єктивне. Одна людина переживає подiбне, а iнша - не переживає; i таке суб'єктивне для неї не iснує.
   Невимовне мiстикiв наука теж може дослiджувати i давати поради з цього приводу. Вона об'єктивує те суб'єктивне, яке переживають мiстики, фiксує як факт психiчного життя людини. Мiстик утаємничує свої пережитi особливi стани свiдомостi. Отже "мiстики вiдповiдають, що екстатичне знання, в силу самої своєї переваги, виходить за межi всiлякої мови, будучи нiмим знанням. Його досягають тiльки власними зусиллями, поодинцi, i мiстична книга, на вiдмiну вiд наукової, є не вчення про трансцендентальну реальнiсть, а опис, який веде до цiєї реальностi, - шлях, путiвник для розуму, що прагне абсолютного. Мiстичне знання невимовне i за своєю природою безсловесне" (Ортега-и-Гассет 1991: 106). Але iснує чимало речей, якi невимовнi i незрозумiлi iншiй людинi, котра не мала подiбного досвiду. Наприклад, якщо людина нiколи не вживала кислого i не має з цього приводу свого особистого досвiду, то скiльки їй не кажи, що лимон кислий, вона все одно цього не вiдчує. I слина при уявленнi про лимон видiлятися не буде, коли у людини немає досвiду споживати кисле. Такий стан речей вiдноситься до багатьох процесiв психiчного життя людини. Наприклад, "процес iнтуїтивного осягнення, хоч i не мiстить в собi нiчого таємного, мiстичного, не може бути у всiй своїй повнотi виражений у суворiй формальнiй системi. Це один iз прикладiв того, чому неможливим є вивчення наукового дослiдження тiльки засобами формальної логiки" (Копнин 1973: 124). Або "свобода як i благодать не може бути виражена мовою причинностi" (Марсель 1995: 143).
   Iснує позанаукове знання, яке уточнює невимовне. Мiстика i мистецтво намагаються передати це невимовне знання в символах. Та коли у людини з цього приводу не було свого особистого досвiду, то вона може нiчого i не зрозумiти з приводу невимовного стану. Не дивно, що дехто не розумiє мiстичне або мистецьке, незрозумiлими є для нього тi вiдчуття i почуття.
   Попри це, ще можна сказати, що невимовнiсть не є однозначною характеристикою стану Iншого. I взагалi, невимовнiсть є характеристикою багатьох станiв. Але релiгiйно-мiстична культура робить акцент саме на цiй характеристицi. За махаяна-буддизмом вища реальнiсть "не може бути виражена словами або описана" (Завадская 1977: 15). Це "виражено в "Упанiшадах" в розповiдi про те, як мудрець на багаторазове питання учня, що, власне, є "Брахман", вiдповiдає мовчанням, пояснюючи його подив вказiвкою, що якраз цим вiн повiдомив, хто викликає духа, i це - невимовне в словах" (Франк 1990: 451).
   Мiстична культура посилається на стан людини як "стан знання, яке неможливо описати звичайною мовою" (Тэйлор 2001: 21). Сучаснi дослiдження мiстицизму теж кажуть, що цей "стан важко виразити словами, неможливо надiлити словами" (Моуди 1994: 313). Та й сам сучасний мiстицизм постiйно "говорить про невизначенi стани iснування" (Кастанеда 1992: 603).
   Сучасна фiлософiя, малюючи узагальнюючi картини свiту, про невимовне каже як про мiстичне. Чiтко фiксується те, що "є, звичайно, дещо невимовне. Воно показує себе; це - мiстичне" (Витгенштейн 2008: 218). Але фiлософiя, узагальнюючи знання, не може поставити осторонь мистецтво. Невимовне є i в мистецтвi, а не тiльки в мiстицi. Оцiнюючи живопис: "Вашi картини глибоко зачiпають мене, - пише Тагор, ще не охолонувши вiд першого враження ("перше враження - найвiрнiше"). - Картини вашi яснi, i все ж їх не поясниш словами" (Сидоров 1985: 17).
   Невимовне присутнє в мiстицi, мистецтвi, лiтературi, в людинi взагалi. Людина вiдчуває "невимовну порожнечу" (Де Ман 2002: 32). Тобто до невимовностi додається ще i порожнеча, що ми постiйно зустрiчаємо особливо в сучасному буддизмi як предметi постмодерну, на чому взагалi зосереджується постмодернiзм. "Перехiд вiд модернiзму до постмодернiзму засвiдчив вiдродження буддизму в захiдному свiтi, оскiльки головнi iдеї постмодернiзму зливаються iз запереченням сутностi в буддизмi" (Зганг 2003: 52). Заперечення сутностi i дає порожнечу. Стан Iншого - це стан порожнечi.
   В цiлому гетерологiя постмодернiзму продовжує традицiю розумiння стану невимовностi i порожнечi як мiстичного, вiддаючи перевагу в контекстi мiстичних станiв. Тут "мiстична душа активно розiгрує увесь всесвiт в цiлому i вiдтворює вiдкритiсть Цiлого, в якому неможливо нiчого бачити, споглядати" (Делёз 2001: 321). Але це знання. Це "загадкове знання, яке не пiддається розумiнню" (Лиотар 1998: 59). Постмодернiзм виводить це знання за межi мiстицизму, вкручуючи його в мистецтво як пiднесене. Тут "Пiднесене потребує, скорiше, деякої негативної онтологiї" (Лиотар 2004: 91). Але "iм'я не грає нiякої ролi, мова йде про непоiменоване" (Лиотар 2004: 91). Та все одно "невимовне переплетене або перетинається з "вираженим" (Деррида 2001: 274). Iнший все одно за деякий час виходить у свiт. Тому можна зiбрати певнi характеристики Iншого, тi характеристики, якi вважаються властивостями цього Iншого. Цi властивостi розкиданi по рiзних текстах постмодернiстської культури, але бiльш сконцентрованi в гетерологiї. Ось вони: Безкомпромiснiсть, Безпосереднiсть, Безстрашнiсть, Буттєвiсть, Вище, Вищiсть, Вiдстороненiсть, Iншiсть, Медитативнiсть, Мiцнiсть, Невибiрковiсть, Невимовне, Невiдворотнiсть, Невiдхильнiсть, Недiяльнiсть, Недрiб'язковiсть, Незахопленiсть, Необумовленiсть, Нерухомiсть, Несуєтнiсть, Присутнiсть, Розкутiсть, Розчиненiсть, Серйознiсть, Теперешнiсть, Сила, Cпонтаннiсть, Чистота.
   Торкнемось деяких характеристик-властивостей Iншого, представлених у гетерологiчних текстах постмодерну.
   "Я", помислити себе. В гетерологiчнiй постмодернi розмова йде "про безсилля помислити цiле, як про те, щоб помислити собi самого себе, а це значить, що думка завжди знаходиться у станi окаменiлостi, вивиху, катастрофи" (Делёз 2004: 481).
   Медитацiя. "Наприклад: "Ранiше я позначав суверенну операцiю через вираження "внутрiшнiй досвiд" i "межа можливого". Зараз я позначаю її також як "медитацiю". Змiна слiв означає нудьгу вiд використання одного слова, яким би воно не було ("суверенна операцiя" - це найнабридливiше з усiх висловлювань: "космiчна операцiя" звучало б не так оманливо); менi бiльше подобається "медитацiя", однак у неї дуже набожний вид" (Деррида 2000: 432).
   Невимовнiсть. В гетерологiї постмодернiзму "Невимовне iснує насправдi. Воно має свiй прояв; це - мiстичне" (Деррида 2001: 261).
   "Невимовне переплетене або перетинається з "висловлюваним" (Деррида 2001: 274).
   Неназване. "Iм'я ж не грає нiякої ролi, мова йде про неiменоване" (Лиотар 2004: 91).
   Позарозумiння. "Загадкове знання, яке не пiддається розумiнню" (Лиотар 1998: 59).
   Вище-пiднесене. "Пiднесене потребує, скорiше за все, деякої негативної онтологiї" (Лиотар 2004: 91).
   Вiдсторонення. Стан Iншого - це стан вiдсторонення вiд усього що є в психiцi людини, що заважає дiяти цiлеспрямовано. Тенденцiї гетерологiї постмодернiзму показують, яким чином цей стан вiдсторонення присутнiй при самодистанцiюваннi людини, коли людина засвiдчує свої спонукання. Постмодернiзм демонструє стан самодистанцiйованостi людини на прикладi творчостi лiтератора. Постмодернiзм стверджує, що "ми повиннi зрозумiти психiчний механiзм письма як наслiдок його дiалогу з самим собою (з iншим), як форму авторського самодистанцiювання - як спосiб розщеплення письменника на суб'єкта висловлювання-процесу i суб'єкта висловлювання-результату" (Кристева 2004: 176). Вiдстороненiсть i самодистанцiювання бiльше проявляється при висловлюваннi-процесi, адже письменник перебуває в станi бiльш близькому до стану Iншого (стану вiдсторонення або стану самодистанцiювання). Коли письменник знаходиться при висловлюваннi-результатi, то вiн вiдсторонюється вiд стану Iншого в свою iнтелектуальну сферу, в свої уявлення про пережите.
   Йдуть думки. "Руйнування iлюзiй" (Кристева 2010: 138).
   "Музика прагне руйнацiї, руйнацiї усiлякого роду, вгасання, зламу" (Делёз & Гваттари 2010: 498).
   "Руйнацiя iлюзiй перетворюється на красу, що особливо чiтко вiдчувається в жiночих портретах" (Кристева 2010: 138).
   "Мiстична душа активно розiгрує увесь всесвiт в цiлому i вiдтворює вiдкритiсть Цiлого, в якому нiчого не бачити, не споглядати" (Делёз 2001: 321).
   В станi Iншого думки йдуть, вiдходять. Виникає вiдчуття небуття. Але в постмодернiзмi розумiється так, що це вiдчуття небуття все ж таки супроводжує прояви людини, супроводжує її дiї, коли людина щось робить, розкриваючи своє iснування. На прикладi лiтературної творчостi можна говорити про "Зчеплення письма з небуттям" (Кристева 2004: 208).
   Iнший як поглиблений стан - це небуття, коли йдуть думки, зникають думки з голови. Це не повсякденний стан людини; хоча в цьому станi вона може дiяти, жити, робити свої справи. Повсякденний стан людини - це коли вона розмiрковує, коли присутнiй вольовий iмпульс, працює думка. Але в цiй реалiстичнiй ситуацiї життя присутнє i неiснуюче, те Iнше, про яке нагадують нам тексти постмодернiстської культури з її гетерологiєю. Особливо таке демонструє пiднесене, поетичне. Отже, "в нашому суспiльствi саме логiка звичайної мови обумовлює читання поетичних текстiв: ми знаємо, що те, що вимовляється за допомогою поетичної мови, не iснує (з точки зору логiки звичайної мови, i тим не менш для нас прийнятно буття цього небуття. Iншими словами, ми уявляємо собi це буття (це ствердження) на тлi небуття (заперечення, винятку)" (Кристева 2004: 269).
   Виникає питання: як передати стан Iншого? В мiстичнiй культурi i лiтературi таке передається запереченням логiки. Це можна бачити на прикладi поетичних творiв. В них мiстик i митець здiйснили "цю поетичну функцiю безперервного заперечення логiки" (Кристева 2004: 282). Тут "порожня сцена ("пустельна гладiнь"), яка вiдрiзняється вiд тiєї, на якiй ми виступаємо як суб'єкти логiки" (Кристева 2004: 284). I тут "суб'єкт вiдкидає змiст власного позасвiдомого" (Кристева 2004: 285), заперечує прояв позасвiдомого. Адже в станi Iншого присутня повна свiдомiсть, повна усвiдомленiсть, самоусвiдомлення, i немає нiяких позасвiдомих iмпульсiв, нема нiяких думок, якi виринають iз позасвiдомого. А якщо щось i з'являється, якiсь думки, то вони заперечуються i зникають. З цього приводу постмодернiстське розумiння схильне вважати, що "в самiй основi "iнтелекту", тобто знакового (мовного) мислення, лежить акт заперечення" (Кристева 2004: 286). Коли є заперечення, то нема i суб'єкта, який щось стверджує, тим самим стверджуючи себе. Однак суб'єкт не може зникнути. Вiн просто стає iншим, не подiбним до того суб'єкта, який був, а iншим. Цей iнший може бути тим iншим, про якого говорить постмодерн. Але вiн, цей постмодернiзм, твердить i не про одного iншого. Тема ж нашого Iншого - це коли людина, або iншими словами, я "не можу взятися за роботу, яку змушений був покинути через цю нищiвну думку" (Кристева 2004: 289). Тут звiсно "суб'єкт зникає тодi, коли зникає мислення за допомогою знака" (Кристева 2004: 287). Але Iнший гетерологiї постмодерну розглядається, в основному той, який вiдроджується (Кристева 2004: 289). Попри всiлякi руйнацiї, проходження через "стан нiщо", "стан небуття" людина все ж таки вiдроджується. "Безпосереднiсть музики, яка основана на небуттi" (Кристева 2004: 323) своїм впливом все таки вiдроджує людину, очищує її. Катарсис очищує. Катарсис - це очищення.
   Iнший. Iнший гетерологiї постмодерну - це такий стан "Я", при якому "воно внутрiшньо визнає власного iншого всерединi себе - саме таке самопiзнання та самооцiнка притаманнi постмодернiстському розумiнню особистостi" (Ортiс 2003: 477), що представлено в гетерологiї.
   В гетерологiї постмодернiзму Iнший подiбний сакральному. Тут у людини одна єдина спрямованiсть саморегуляцiї. Отже "сакральнiсть, сутнiсть якої полягає в тому, що суб'єкт осмислює наявнiсть Одного iнтенцiонального центру, який керує всiєю мережею вiдмiнностей" (Кристева 2004: 36). Але тут суб'єкт особливо не мислить. Вiн вiдразу спрямовано дiє, коли складається ситуацiя, що вкрай потребує якихось дiй.
   Iнший. Розглядаючи процес дiї на прикладi письма i читання постмодернiзм гетерологiї фiксує можливiсть присутностi Iншого. Людина, "коли пише, виявляється тою ж самою людиною, яка читає, а отже, стає "iншим" для самого себе" (Кристева 2004: 211). Стати Iншим - це мати глибиннi регуляторнi механiзми при творчих дiях. Це мати особливий стан, не повсякденний.
   Iнший, регулюючи поведiнку людини з її середини вiдсторонює всiлякi думки, якi заважають рухатися в напрямку досягнення мети, вiдсторонює всiлякi системи думок, якi складаються i заважають. Вiдмова бути системою хибних, застарiлих думок, що заважають рухатися вперед, вiдображається в результатах творчостi, в музицi, в поезiї. "Вiдмовляючись бути системою, поезiя стає запереченням i самозапереченням" (Кристева 2004: 212). Через заперечення поезiя демонструє, як людський дух встає проти всього вiджилого, старого, смердючого.
   Iнший. Ми маємо справу з тим, що людина в своєму конкретному життi "визнає власного iншого всерединi себе" (Ортiс 2003: 477). А це - як конкретний психiчний стан.
   Iнший. В постмодернiзмi, в її гетерологiї, розглядаються протиставлення простору повсякденного та Iншого, простору стану душi, який не новий, i простору того стану душi, який зовсiм новий, незнайомий, тобто Iнший вiд повсякденно знайомого. Прикладом може бути простiр, який дослiджувався при розглядi лiтературних жанрiв.
   Гетерологiя постмодерну, розглядаючи простiр на прикладi того простору, який представлений в такому лiтературному жанрi, як роман, зафiксував протиставлення "ТЕ Ж САМЕ та IНШЕ" (Кристева 2004: 572). I тут те саме: "власний (простiр) не вселяє почуття впевненостi, iнший (простiр), незважаючи на пов'язану з ним небезпеку i важкi випробування, виявляється бiльш благородним" (Кристева 2004: 573). Тобто Iнше має цiннiсть, а не тiльки те, що знайоме, звичне, наїжджене, повсякденне, щоденне.
   Ставлячи питання "чи можна отримати могутнiсть наркотика, не вживаючи його, не перетворюючись в одурманений непотрiб?", (Делёз 2004а: 39) постмодерн вiдповiдає, що можна. Людина може мати стан могутностi не вживаючи тi чи iншi стимулюючи речовини. Для цього тiло людини має свої природнi стимулюючi речовини. Якщо їх синтез посилиться, то людина отримує певний стан могутностi. Але тодi людина буде переживати стан Iншого, вiдчуватиме, що вона iнша, не така, як була у своєї повсякденностi. Постмодернiзм гетерологiї фiксує, що в цих процесах бере участь афект. "Афект - це не вiдчуття, це - становлення, яке перевищує можливостi того, хто через це становлення проходити (хто стає iншим)" (Делёз 2004а: 178).
   З цього приводу постмодернiзм вживає такий термiн як "трансверсальнi стосунки". Тут постмодернiзм стверджує, що "в трансверсальних стосунках, де афекти, якi викликанi чим-небудь (гомосексуалiзм, наркотики i т. д.), завжди можуть бути отриманi iншими засобами" (Делёз 2004а: 24). А з приводу отримання стану Iншого може бути чиста спонтаннiсть, коли людиною накопичується той прояв, через який вона розглядає саму себе, що компенсується виникненням стану Iншого або безпосередньою дiєю.
   Людям, якi мають власне "я", властиво не розглядати самих себе, вони нiколи цим не займаються, проте вони дiють.
   "Подвiйнiстю, "двом" завжди властиво спостерiгати за дiєю" (Кристева 2004: 365). А внаслiдок цього процесу, внаслiдок подвiйностi, може бути спонтанне виникнення стану Iншого, стану не-подвiйностi. Не можна сказати, що спостереження за власними дiями є штучною вправою, тобто медитацiєю, адже це така властивiсть людської психiки як самосвiдомiсть. Однак в медитативних практиках застосовується ця властивiсть, властивiсть спостерiгати себе. Виникає питання: чому застосовуються властивостi самосвiдомостi в штучних практиках медитацiї? А вiд потреби. У людини є потреба мати не повсякденнi стани своєї свiдомостi, а особливi, новi, є потреба оновлюватись, щоб одночасно це було i як регуляцiя. Тобто у людини є потреба переживати стан Iншого, стан трансценденцiї. Постмодерн говорить не просто про потребу, а про "жагу трансцендентного" (Делёз 2004а: 188).
   Iнший. Стан Iншого пов'язаний з тим зв'язком, "який необхiдно припинити" (Деррида 1999: 629). Це стан ПРИПИНЕННЯ. Це "спокiй перебування в собi" (Деррида 1999: 626). Це те, що припиняє всiлякi прояви. В людинi це "процес вiдстороненого ставлення до себе" (Деррида 1999: 632).
   Поза бажанням. Гетерологiя постмодернiзму помiчає, що в станi Iншого у людини немає бажань, немає потреби в зовнiшнiх враженнях. Буває так, що "знайшли самiсть i бiльше немає потреби у зовнiшнiх враженнях" (Кристева 2004: 273). Стан людини, коли в неї вiдсутня потреба в зовнiшнiх враженнях, спiвпадає зi станом Iншого. В станi Iншого у людини також вiдсутня потреба у зовнiшнiх враженнях. Бiльше того, ми бачимо, що за постмодернiстськими концептами i самiсть людини спiвпадає з Iншим.
   Поза бажанням. Пiд Iншим гетерологiя постмодернiзму часто розумiє вищий стан людини, або Вищу людину. Ця Вища людина не має нiяких бажань i потреб. Отже "вища людина вже не має потреби навiть в Боговi" (Делёз 1999: 178). Дiйсно, людина може мати такий стан, що у неї немає бажань i потреб. Цей стан у людини тримається деякий короткий час. Потiм у людинi знову пробуджуються i бажання, i потреби. Iнший, або Вища людина, володiє собою; тобто володiє емоцiями, бажаннями. Але це - в певнiй мiрi. Потреби все одно штовхають людину до певних дiй.
   Поза бажанням. Iнший гетерологiї постмодерну не має однозначностi. Воно торкається i реальностi особливого стану як не свого, i суб'єктивного свiту людини, де iнше - як щось своє. Тут мiж певним "принципом i тим, що з'являється як його iнше, а саме, принцип реальностi як його iнше, потяг до смертi як своє iнше" (Деррида 1999: 445). Тут принцип реальностi "вiдмовляється вiд якого б то не було задоволення i бажання, вiд якого б не було автоафективного ставлення, без якого неможливе виникнення нi бажання, нi задоволення" (Деррида 1999: 446).
   За постмодернiстськими поглядами гетерологiї "в самому "я" принцип задоволення бере гору над принципом реальностi, чим наносить шкоду всьому органiзму" (Деррида 1999: 448).
   Спонтаннiсть. Виникнення стану Iншого i взагалi усiлякого трансцендентного, яке може статися в людинi, постмодернiзм пов'язує з процесами, якi виникають раптово, спонтанно, мимоволi. "Мимовiльне здiйснення - трансцендентна межа" (Делёз 1999: 128). "Замiсть довiльного розуму, довiльної пам'ятi або довiльної уяви - тi ж самi здатностi, але в мимовiльнiй i трансцендентнiй формi" (Делёз 1999: 128). В цiй формi працюють такi творчi рухи як романтизм, символiзм, сюрреалiзм. "Вони волають то до трансцендентної межi, де реальне i уявне проникають одне в одне i з'єднуються; то до гостроти їх межi, як на лезi вiдмiнностi" (Делёз 1999: 135).
   Одкровення, Осяяння. Гетерологiя постмодернiзму у роздумах про стан Iншого видiляє iз вищих станiв свiдомостi "кiнцеве одкровення" (Делёз 1999: 77) i стан "пiдсумкового осяяння" (Делёз 1999: 112). Цi стани виникають поза вольовим iмпульсом. Вони є творчими станами. Адже "неможливо створювати тiльки за допомогою вольового зусилля" (Делёз 1999: 46).
   Стани "пiдсумкового осяяння" (Делёз 1999: 112) i "кiнцеве одкровення" (Делёз 1999: 77) дають припущення, що у людини перед цим вже були i осяяння, i одкровення. Але тут робиться акцент на тому, що iснують особливi осяяння i одкровення. Вони не стають в протирiччя з вольовим iмпульсом. Вони самi - вольовий iмпульс певного роду. А отже можна вважати, що мова йде про стан Iншого. Постмодернiзм i її гетерологiя стверджує, що такий стан людина отримує "вiд мистецтва кiнцеве одкровення" (Делёз 1999: 77). Але коли йде опис цих станiв, то ми вгадуємо переживання мiстикiв. Тобто i мiстики, i митцi переживають подiбнi стани. Опис цього стану можна побачити i у фiлософiв. Так "деякi неоплатонiки використовували одне дуже точне слово, для того, щоб описати початковий стан, який передує всiлякому розвитку, розгортанню, всiлякому поясненню: повнота, що згортає множиннiсть в Єдине i стверджує Єднiсть множинностi" (Делёз 1999: 71). Такi описи нас повертають до розгляду стану Iншого. Саме в цьому станi вiдсторонюється, а точнiше, все мiлке-множинне збирається докупи, пiдкорюючись єдиному вольовому iмпульсу, який неможливо назвати i вольовим, оскiльки немає нiяких зусиль i протиборства.
   Одкровення. Гетерологiя постмодернiзму оцiнює одкровення як певний стан людини, коли вона перебуває в станi пильнування, коли вона наповнена життям. "Одкровення, при якому б'ється твоє серце так само, як при життi" (Деррида 1999: 336-337). Тобто це не той змiнений стан свiдомостi, коли головним стає позасвiдоме. Цим одкровення подiбне до стану Iншого.
   Чистота. Iнший гетерологiї постмодерну - це чистий, очищений. Це стан пiсля процесу очищення. Тобто тут не можна вiдсторонити процес катарсису як очищення. Постмодерн вирiшує тут питання тим, що "лiтературне (i релiгiйне) уявлення володiє реальною i уявленою дiйснiстю, що вiдноситься бiльше до катарсису" (Кристева 2010: 34). А це трансцендентне, коли все тут йде "до трансцендентної межi, де реальне i уявне проникають одне в одне i з'єднуються" (Делёз 1999: 135). Тобто постмодерн i його гетерологiя каже про взаємопроникнення, рiвновагу, гармонiю. Тут все торкається стану Iншого, де все це є.
   Гетерологiя постмодернiзму розрiзняє очищення, при якому у людини виникає стан Iншого вiд очищення, яке виникає вiд мистецтва, вiд поезiї. "Акт поетичного очищення: цей процес сам по собi не чистий, вiн захищає вiд огидного, занурюючи в нього" (Кристева 2003: 65). Тобто тут можна все розумiти i так, що iснує глибинне або повне очищення, при якому виникає в людинi Iнший, i iснує очищення вiд певних афектiв, яке здiйснюється впливом мистецтва, впливом поетичного, лiричного. Зрозумiло, що ми маємо справу iз суб'єктивними переживаннями, i вимiрювати глибину очищення - це отримувати неправильнi висновки. Але постмодернiзм з його гетерологiєю помiчає, що "очищувати здатний лише Логос" (Кристева 2003: 64). Спираючись на прадавнiх грецьких фiлософiв, якi в логосi не бачили певну однозначнiсть i по-рiзному розумiли процес очищення, яке дає катарсис неможна зрозумiти ступiнь очищення, що виникає, коли в людинi з'являється Iнший. Процес катарсису по-рiзному розумiється рiзними античними фiлософами. Але якщо ми хочемо зблизити очищення у Iншого з катарсисом прадавнiх грецьких фiлософiв, то треба розглядати те розумiння катарсису, яке показує подiбнiсть до священного. "Набагато ближчим до священного заклинання є арiстотелiвське поняття катарсису. Саме воно дало назву розповсюдженiй естетичнiй концепцiї катарсису. Душа, наслiдуючи пристрастi - вiд захоплення до страждання - за допомогою "мови, звiльненої вiд надмiрностей" (Кристева 2003: 64). Звiльнення вiд надмiрностей не тiльки в мовi, але й в усьому iншому - це риса процесiв, притаманних виникненню стану Iншого. Стан Iншого - це глибинне, максимальне звiльнення вiд усього надлишкового.
   Чистота. Стан Iншого - це стан чистоти. Цю чистоту з прадавнiх часiв бачили у божественному, сакральному. Постмодернiзм i його гетерологiя помiчає, що "в безлiчi первiсних суспiльств, релiгiйнi обряди є обрядами очищення" (Кристева 2003: 101). Тiлесне очищення - це процес штучний. Психiчне очищення - також штучний процес. Використовуються медитацiя, спiв, танок, повторення молитов, мантр. Але людина має i самосвiдомiсть як природне людське. Тут завдяки самоспостереженню, самопильнуванню, самоспогляданню без усiляких спецiальних штучних вправ у людини може спонтанно виникнути стан Iншого, тобто стан чистоти як результат процесу очищення. Проте, коли людина спецiально займається спостереженням за собою, пильнуванням i спогляданням, то це можна вважати штучними вправами.
   Чистота. Гетерологiя постмодернiзму розглядає те положення речей, коли людина, що перебуває в станi чистоти, може бути "перенесена в найвищий стан" (Кристева 2003: 117). Для релiгiйної людини це "стан бога" (Кристева 2003: 117) або, iншими словами, стан Iншого. Для цього людина вчиться бачити себе такою, якою вона є, що звiльняє її, очищує i захищає. У кiнцевому пiдсумку ця людина "дає iншого себе" (Кристева 2003: 179), тобто дає стан Iншого, стан який є священним, при якому все Єдине. Для релiгiйної людини "нiщо не священне поза Єдиним" (Кристева 2003: 146). Цей стан бачиться поблизу "спонтанної i вродженої краси" (Кристева 2003: 212). Тут спонтаннiсть розглядається так чи iнакше, адже всi цi процеси пов'язанi з природно-людським процесом самоспостереження.
   Катарсис найчастiше не дає глибоких станiв Iншого. Буває так, що "катарсичнi вигуки насторожують нас в нашому прагненнi до покою" (Кристева 2003: 216). Але все одно постмодернiзм зi своєю гетерологiєю не розглядає стан Iншого поза впливом мистецтв, а також релiгiй. I не тiльки релiгiй, свiтовими носiями яких є християнин, мусульманин, буддист, але i язичник, той язичник, "який витягує свою ауру зi своєї слабкостi, тобто не з повного i славного тiла, однак зi своєї суб'єктивацiї в Iншому" (Кристева 2003: 218). Тобто тут мова йде про всiх, хто "домiнує над потягом, творячи опозицiю природнiй спонтанностi - дитячiй, твариннiй, музичнiй. Стривожений тим, що треба залишити себе самого задля "безпосередньої людяностi" (Кристева 2003: 220). Тут можна сказати, що постмодернiзм i його гетерологiя розглядає певний тип людини, який "домiнує над собою, насамперед, iз холодного розрахунку, який закриває шлях до таланту" (Кристева 2003: 220). Проте i такий, що просвiтлюється, здобуває стан Iншого, при якому вiдбувається регуляцiя, але немає спецiально спрямованої дiяльностi.
   Смуток. Iнший гетерологiї постмодерну - це i є Божественне, стан Божественного. Однак в цьому Божественному присутнє засмучення. Це - на перший погляд. Тут немає меланхолiї. Постмодернiзм i його гетерологiя розумiє все так, що "Тяжкiсть на серцi" позначає втрату Бога" (Кристева 2010: 14). Iнший гетерологiї постмодерну, тобто стан Божественного, не має нiякої тяжкостi на серцi. Тут все легко, приходить полегшення. Хоча ззовнi може здаватися, що людина переживає смуток. Але це особливий, "мiстичний смуток" (Кристева 2010: 187). Тобто стан Iншого - це складний, особливий стан. Щоб його якось зрозумiти, треба знати, що з людиною було перед цим i що буває пiсля переживання цього стану. Звiсно, що сила, яка веде до просвiтлення, - це "украй вольове зусилля" (Дюмулен 2003: 296). Тобто перед станом Iншого, або станом просвiтлення, був вольовий iмпульс, що компенсувався цим станом Iншого, станом, який є тiєю ж волею, але без зусиль. Ще з прадавнiх часiв розумiли "свободу волi як засiб досягнення спасiння" (Кристева 2010: 131). Тобто пiсля переживання стану Iншого виникає спасiння вiд упередженостi, iлюзiй, всього хибного i застарiлого. Зникає "хворобливий стан в уявленому. Депресивна людина, яка живе в такому усiченому часi, за необхiднiстю виявляється жителем уявного" (Кристева 2010: 73-74). Проте увесь непотрiб уявного зникає. I це - спасiння.
   Гетерологiя постмодернiзму помiчає, що "у Європi народжується якась нова iдея, парадоксальна живописна думка. Вона закiнчується тим, що iстина -сувора, iнодi сумна, а iнодi меланхолiйна. Чи може ця iстина бути ще й красою? Образи Гольбейна, якi виходять за межi меланхолiї, вiдповiдають на це питання позитивно. Руйнацiя iлюзiй, яка перетворюється на красу, особливо чiтко вiдчувається в жiночих портретах. Дещо сумна безтурботнiсть" (Кристева 2010: 138). "Руйнацiя iлюзiй", "сумна безтурботнiсть" - це все спроби митця передати в кольорах або словами стан Iншого. В мистецтвi це передається як процес в якому "меланхолiйний момент (реальна або уявлена втрата сенсу, реальний або уявний вiдчай, реальне або уявлене затушування символiчних цiнностей, в тому числi, i цiнностей самого життя) мобiлiзує його естетичну активнiсть, яка бере гору над цiєю меланхолiйною тенденцiєю, зберiгаючи при цьому те, що пiсля" (Кристева 2010: 139).
   Серйознiсть. Гетерологiя постмодернiзму бачить в мистецтвi стан Iншого. Цей стан митець передає своїми творами. Це особливо виразно бачиться там, де в "мiнiмалiзмi зберiгається могутня виразна серйознiсть" (Кристева 2010: 137). Саме серйознiсть - це чiтка i виразна характеристика стану Iншого. Митець передає цю серйознiсть в образах посланцiв Бога: Iсуса Христа, Будди. Серйознiсть i вiдсторонення - це важливi характеристики стану Iншого.
   Сила. Для гетерологiї постмодернiзму стан Iншого - це неповторнiсть, що виходить з людини, як музика. Але це - стан сили, сили музики, сили неповторної музики. I "те, що залишиться вiд нас, має силу музики" (Деррида 1999: 54).
   Тепер. Гетерологiя постмодернiзму не вiдходить далеко вiд розумiння iдеальних станiв людини як станiв, коли людина перебуває в теперiшньому часi. Стан Iншого - це саме той стан, коли людина не пам'ятає чогось зi свого минулого, не мрiє про майбутнє, а знаходиться в теперiшньому. Постмодернiзм зi своєю гетерологiєю оцiнює теперiшнє як шанс, "наш єдиний шанс знайти безсмертя, тепер" (Деррида 1999: 278).
   В постмодернiзмi, в його гетерологiї, отримання стану Iншого проглядається, коли людина "протиставить себе самому собi" (Деррида 1999: 311).
   Компенсацiя. В поясненнi феноменiв внутрiшнього психiчного життя людини постмодернiзм i його гетерологiя торкається процесiв компенсацiї пов'язуючи її з рiвновагою. Через такi пояснення мова йде i про стан Iншого, при якому iснують рiвновага i гармонiя. Якщо робляться якiсь речi, то "для рiвноваги, для внутрiшньої компенсацiї, яка характеризує рiвновагу" (Деррида 1999: 481).
   Постмодернiзм i його гетерологiя пояснює причини виникнення у людини вищих станiв свiдомостi, таких, наприклад, як стан Iншого, стан Божественного, через iснування компенсаторних механiзмiв. Стан Божественного компенсує стан страждання, який був у людини перед цим. "Людина, яка змушує нас страждати, може бути, пов'язує нас iз божественним" (Делёз 1999: 102). У людини може виникнути "радiсть замiсть пережитого горя" (Делёз 1999: 102). I це ймовiрно за компенсаторними механiзмами. Протилежнiсть виникає спонтанно, позасвiдомо.
   Але "сама по собi компенсацiя недостатня: вона не дає ясного розкриття" (Делёз 1999: 62). Це постмодернiзм усвiдомлює. Тому шукає причини бiльш глибокi, в контактi людини з навколишнiм середовищем. А в контактi з навколишнiм середовищем - це потреби. У людинi мають бути певнi потреби, якi змушують працювати компенсаторнi механiзми психiчних станiв людини.
   Розкрiпаченiсть. Постмодернiзм з його гетерологiєю, розглядаючи психоаналiтичнi гiпотези, помiчає обов'язкову присутнiсть суджень про розкрiпаченiсть. Так "Спекулятивна гiпотеза нав'язливостi повторення i потягу до смертi не може обiйтись без розкрiпачення, без того, щоб не пiдiйти до самого принципу того, що звiльняє вiд будь-яких пут" (Деррида 1999: 536). Але стан Iншого - це i є повне розкрiпачення, звiльнення вiд усього, що заважає.
   Стан Iншого як стан психiчного здоров'я людини має характеристику розкрiпачення в числi таких характеристик, як несуєтнiсть, недрiб'язковiсть, сила, потужнiсть, усунення, розчинення, чистота, iншiсть, присутнiсть, вiдсутнiсть бажань, нерухомiсть, вищiсть, осяяння, розширення, незахопленiсть, поза вибором, не-вибiрковiсть, серйознiсть, медитативнiсть, чутливiсть, безпосереднiсть, безстрашнiсть, твердiсть, теперешнiсть, божественнiсть, незалежнiсть, в прострацiї, самонадбання, вiдсторонення, смутнiсть, сумнiсть, безкомпромiснiсть, непримиреннiсть, тихiсть, вiдiрванiсть, усвiдомленiсть, полишенiсть.
   Припинення. Процеси, якi пов'язанi з виникненням стану Iншого, пояснюють необхiднiстю зупинитися, припинити щось робити. Людина в станi Iншого бачить внутрiшнiм подивом те, що вона робить, i дiя зупиняється. Припиняється дiяння як непотрiбне. Постмодернiзм i його гетерологiя з цього приводу йде ще далi. Вiн всi процеси, пов'язанi з виникненням стану Iншого, пояснює "поверненням до неорганiчного i Нiрвани" (Деррида 1999: 623). Коли людина знаходиться в станi Iншого то "транс - при цьому неминуче приймає поворотну форму. Намiчається рух у зворотному напрямку, прагнення до ануляцiї, завершення свого власного процесу" (Деррида 1999: 624). I виникає "вiчне заспокоєння" (Деррида 1999: 624).
   Нерухомiсть. "Коли повертаються до трансценденцiї, зупиняють рух" (Делёз 2004: 190). Цим трансценденцiя збiгається з Iншим гетерологiї постмодерну. Адже Iнший посилюється при нерухомостi.
   Недiяння. Коли до людини приходить стан Iншого, то це її так вражає, що вона зупиняється i нiяк не може продовжувати свою роботу. В гетерологiї i постмодернiзмi це Iнше порiвнюється з небуттям. Посилаючись на опис поета Стефана Малларме, постмодерн загострює увагу на тому, що "це - Небуття, до якого я прийшов, не будучи знайомим з буддизмом, тож ще й досi перебуваю в такому розладi, не можу повiрити у власну поезiю i знову взятися за роботу, яку я змушений був залишити через цю нищiвну думку" (Кристева 2004: 289). Тут Iншого постмодерн гетерологiї знаходить у буддизмi, в небуттi буддизму. Також помiчено, що припиняється будь-яка робота. А це вже недiяння, про яке каже даосизм. В цiлому гетерологiя-постмодерн вплiтає стан Iншого в такi стани, що були представленi релiгiйно-мiстичною культурою буддизму i даосизму.
   Присутнiсть. Релiгiйно-мiстична культура часто розглядає "присутнiсть" як певний стан мiстика. Це реальний, конкретний стан людини. Так розглядає "присутнiсть" i постмодерн з його гетерологiєю. Тому, коли кажуть, що "взаємопроникнення мiфу i залу для глядачiв" "посилює вiдчуття мiфiчної присутностi" (Кристева 2004: 30), то це зовсiм не означає, що мова йде про вигадки, про вигадану присутнiсть. Тут мiфiчнiсть можна розумiти так, що в нiй є i дещо вiд реальностi, вiд реального стану речей, а не тiльки казки i вигадки.
   Iнший гетерологiї постмодерну стоїть в ряду вищих станiв свiдомостi. Бiльш того вiн розумiється постмодернiзмом як "Абсолютний Iнший" i тому стоїть поруч з "Божественним", а також з "нiщо". Але це особливе нiщо. Це не звичайна пустеля. Це те, що породжує; iснує в ряду творчих станiв. Тому "говорити про нiщо - про Бога, про Абсолютного Iншого" (Гурко 2001: 189) - це говорити про все створене. Та, незважаючи на це, в постмодернiзмi, в його гетерологiї, все повертається до розгляду особливих вищих станiв, якi переживають релiгiйнi люди, мiстики, митцi.
   Через призму особливих мiстичних станiв Абсолютне Iнше, або Божественне розглядається дуже широко. До розгляду беруться рiзнi релiгiйнi тексти: Тора, Бiблiя, Коран, Веди, Авеста, Трипiтака, Дао де цзiн. Також розглядаються рiзнi богословськi тексти, якi висувають проблемнi питання - як теологiчного характеру, так i питання, що торкаються атеїзму. Через призму теїзму i атеїзму постмодернiзм розглядає фiлософськi проблеми релiгiї i мiстики.
   Гетерологiя постмодернiзму i його постiйно шукає особливостi Iншого, якими вiн вiдрiзняється вiд рiзних вищих станiв свiдомостi, вiд їх рiзновидiв: рiзновидiв екстазу, трансу, натхнення, рiзновидiв iнтуїцiї. Також розглядається рiзне розумiння Бога, Божественного, чим Iнший подiбний до Бога, а в чому є вiдмiннiсть.
   Постмодернiзм i його гетерологiя, виявляючи науковi тенденцiї, шукає причини виникнення у людини стану Iншого. Тут спектр пошукiв дуже широкий, i засоби для цього використовуються всiлякi. Проводиться змiстовний розгляд розумiння Божественного як безмежного. Розглядається те, як Божественне вiдчувається людиною i чому тут обов'язково присутня негацiя, присутнi тi висловлювання, що Iншого нiяк неможливо назвати i зрозумiти розумом. По вiдношенню до нього можна лише сказати, що це не те, i не те; вiдмовляючись вказати основне достеменне. Хоча воно наявне, це достеменне. Людина, переживаючи подiбнi стани, каже "Я - iнший, бо маю ДЕЩО, Вiрнiше, я - це ДЕЩО" (Мурашкин 2020: 475). Науковий напрямок постмодерну полює за цим "дещо". Науцi недостатньо чистої негативностi. Чисту негативнiсть можна розумiти як певний вид медитативної практики, коли людина каже: "не те, не те...", вiдганяючи вiд себе тi чи iншi думки, що зваблюють i заважають. Проте це певнi практичнi зусилля людини, а не сам стан Iншого якому притаманне дещо.
   Тенденцiї постмодернiзму - це тенденцiї порушення усiляких норм i пiдвалин. З приводу розгляду стану Iншого як Вищого, Божественного немає такого рiзкого радикалiзму в розумiннi мiж постмодернiзмом i попереднiм модернiзмом. Розглядається та сама негацiя по вiдношенню до iменi того Iншого, або Вищого, Божественного. Проводиться розумiння того, що Бог - це витiк процесiв негативностi, заперечення. А це в традицiї попереднього модернiзму. Тобто постмодернiзм не демонструє радикального порушення всiляких пiдвалин, порушення усталеного розумiння певних речей з приводу мiстицизму i взагалi релiгiйно-мiстичної культури. Нiгiлiзм, який демонструє постмодернiзм, був i в епоху модерну, хоча роздуми про заперечення при оцiнцi стану Iншого мають i деякi особливостi. Цi роздуми бiльш приземленi, бiльше торкаються безпосереднього досвiду людини, а не злiтають у чистiй абстракцiї, яка iнодi вiдiрвана вiд чуттєвого настiльки, що вони можуть i не вiдобразити мiнливу дiйснiсть. Безумовно, постмодернiзм розглядає судження дослiджень попереднiх фiлософiв епохи модернiзму, виявляючи те, що було переконливим в їхнiх роздумах при описi того досвiду, який торкався стану Iншого як рiзновиду мiстичних станiв. Багато придiляється уваги роботам Фрiдрiха Нiцше. Тут стану Iншого торкаються тi сентенцiї Нiцше, де розглядається сила, вiдмiннiсть сил. Постмодернiзм помiчає зв'язки з цього приводу i висловлює свої судження, орiєнтуючись на конкретний досвiд.
   Постмодернiзм багато уваги придiляє розглядаючи роботи Мартiна Гайдеґґера, його конструкцiї з онтологiї. Тут постмодернiзм вже помiчає, що присутнiсть, яку розглядає Гайдеґґер, не можна вiдривати вiд безпосереднього досвiду людини. А це вже вихiд на такий безпосереднiй досвiд як стан Iншого.
   Постмодернiзм багато уваги придiляє розгляду робiт Зiгмунда Фрейда. Ефект запiзнювання й iншi ефекти психiчного життя людини безпосередньо торкаються проблем, пов'язаних з виникненням у людини стану Iншого. Постмодернiзм розглядає роботи Фердiнанда де Соссюра з семiологiї i Левiнаса - з етики. В цих роботах можна помiтити зв'язок з проблемами стану Iншого. Особливо помiтним є зв'язок з описами станiв самодостатностi.
   Все що вище було сказано про постмодернiзм з приводу стану Iншого бiльш концентровано i послiдовно представлено в гетерологiї цього постмодернiзму. Особливiсть полягає в тому, що Iнший гетерологiї представлений як вищий стан свiдомостi, стан який припиняє в людинi все зайве, не головне, дрiб'язкове, iлюзорне, хибне.
   В контекстi гетерологiї слушно розглянути особливостi основних категорiй фiлософiї таких як присутнiсть, гнозис, священне.
   Фiлософ в своїх теоретичних роздумах намагається охопити i об'єктивний стан речей i суб'єктивний свiт людини. В суб'єктивному свiтi людини залишається важливим для роздумiв - це Вищий стан свiдомостi як компенсаторне осяяння.
   Теоретична фiлософiя - це онтологiя, гносеологiя i аксiологiя. При розглядi Вищого стану свiдомостi як компенсаторного осяяння з цього приводу розглядаються такi категорiї як присутнiсть, гнозис, священне.
   Присутнiсть, гнозис, священне - це основнi категорiї якi розкривають Вищий стан свiдомостi як компенсаторного осяяння в теоретичних концептах фiлософiї. Основною властивiстю-характеристикою Вищого стану свiдомостi як компенсаторного осяяння є припинення всього дрiб'язкового.
   "Присутнiсть" вiдображає властивiсть-характеристику певного стану людини. Це є Вищий стан свiдомостi як компенсаторне осяяння.
   Але основною властивiстю-характеристикою Вищого стану свiдомостi як компенсаторного осяяння є "припинення", припинення дрiб'язкових i неважливих дiй. Тому "присутнiсть" теж отримує властивiсть-характеристику "припинення".
   "Присутнiсть" як "припинення" у Вищому станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi не вiдображає присутностi об'єктивно iснуючих речей, а вiдображає певний субєктивний стан людини.
   "Присутнiсть" - це властивiсть-характеристика певного стану, а не присутнiсть обєктивно iснуючих речей.
   "Гнозис" вiдображає властивiсть-характеристику певного стану людини. Це є Вищий стан свiдомостi як компенсаторне осяяння.
   Але основною властивiстю-характеристикою Вищого стану свiдомостi як компенсаторного осяяння є "припинення", припинення дрiб'язкових i неважливих дiй. Тому "гнозис" теж отримує властивiсть-характеристику "припинення".
   "Гнозис" як "припинення" у Вищому станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi не вiдображає пiзнання об'єктивно iснуючих речей, а вiдображає певний субєктивний стан людини.
   "Гнозис" - це властивiсть-характеристика певного стану, а не пiзнання обєктивно iснуючих речей.
   "Священне" вiдображає властивiсть-характеристику певного стану людини. Це є Вищий стан свiдомостi як компенсаторне осяяння.
   Але основною властивiстю-характеристикою Вищого стану свiдомостi як компенсаторного осяяння є "припинення", припинення дрiб'язкових i неважливих дiй. Тому "священне" теж отримує властивiсть-характеристику "припинення".
   "Священне" як "припинення" у Вищому станi свiдомостi як компенсаторному осяяннi не вiдображає цiнностi об'єктивно iснуючих речей, а вiдображає певний субєктивний стан людини.
   "Священне" - це властивiсть-характеристика певного стану, а не цiннiсть обєктивно iснуючих речей.
   Роблячи висновок вiдмiтемо, що в станi компенсаторного осяяння:
   "Присутнiсть" - це властивiсть-характеристика певного стану, а не присутнiсть об'єктивно iснуючих речей.
   "Гнозис" - це властивiсть-характеристика певного стану, а не пiзнання об'єктивно iснуючих речей.
   "Священне" - це властивiсть-характеристика певного стану, а не цiннiсть об'єктивно iснуючих речей.
   Присутнiсть, гнозис i священне розкривають в релiгiйно-мiстичнiй культурi важливiсть для людини процеса "припинення", коли в людинi припиняються дрiб'язковi i неважливi дiї.
   Присутнiсть - це припинення сприйняття всього дрiб'язкового i не важливого. В людинi все непотрiбне вiдсторонюється i розчиняється. Залишається присутнiсть, тобто те що є саме важливе.
   Важливо те, що присутнiсть - це припинення сприйняття дрiб'язкового, дрiб'язкового споглядання.
   Гнозис - це припинення пiзнання всього дрiб'язкового i не важливого. В людинi все непотрiбне в пiзнавальному планi вiдсторонюється i розчиняється. Залишається ппiзнання, тiльки того, що є самим важливим.
   Важливо те, що гнозис - це припинення понятiйних дрiб'язковостей, дрiб'язкового пiзнання.
   Священне - це припинення бажання цiнностей дрiб'язкових i неважливих. В людинi все непотрiбне в цiннiсному планi вiдсторонюється i розчиняється. Залишається цiннiсть тiльки того, що є самим важливим.
   Важливо те, що священне - це припинення дiй дрiб'язкового характеру, дрiб'язкових цiнностей, цiнностних дiй дрiб'язкового характеру.
   Присутнiсть, гнозис i священне - це характеристики Вищого стану свiдомостi як компенсаторного осяяння при якому припиняється дрiб'язковий i еважливий прояв людського духу.
   Присутнiсть припиняє дрiб'язкового сприйняття. Йде припиненя уявлень. Гнозис припиняє дрiб'язковi поняття i судження. Священне - припинення дiй, дрiб'язкових бажаних дiй. В цiлому людина значно змiнюється, володiє собою.
  

ВИСНОВОК

  
   Гетерологiя розглядає стан Iншого як певний стан людини, коли вона визнає власного iншого всерединi себе. Цей Iнший дивиться зсередини себе на свої рухи, дивиться своїм внутрiшнiм початком. Вiд цього всi дрiб'язковi думки i дiї припиняються. Тобто Iнший може розумiтися як додатковий регуляторний механiзм який з'являється у людини в складних умовах соцiального життя.
   В гетерологiї стан Iншого як додатковий регуляторний механiзм людини має певнi характеристики i виникає спонтанно, раптово як компенсаторна реакцiя на неспроможнiсть людини проявити себе повною мiрою у складних умовах навколишнього суспiльного середовища.
   Стан Iншого як додатковий (поглиблений) регуляторний механiзм вищого рiвня вiдрiзняється не просто компенсаторнiстю процесiв психiки, а має сенс як важливий для людини процес руйнування застарiлих уявлень, очищення вiд того, що вiджило свiй вiк, вiд дрiб'язкового, i стало перешкодою для оновлення в нових умовах навколишнього середовища.
   Стан Iншого припиняє всiляку дрiб'язкову, неважливу дiяльнiсть. Припиняється навiть та дiяльнiсть, яка, на перший погляд, має сенс, адже в позасвiдомому вiдкладається засторога не-важливостi тих чи iнших дiй. Але в свiдомостi таке може i не вiдображатися. Тому в станi Iншого чомусь призупиняються тi чи iншi дiяння, незрозумiло чому. Отже стан Iншого розумiється як СТАН ПРИПИНЕННЯ (TERMINATION STATE). Але припиняються в людинi все не головне, дрiб'язкове.
   Гетерологiя сама по собi потребує того, щоб знайти подiбнiсть i вписати стан ПРИПИНЕННЯ в контекст системи категорiй якi б розкривали гетерологiю як предмет. Але щоб це зробити треба доповнити категорiальний апарат такою категорiєю як "тiло". Адже гетерологiя розглядаючи Iншого як стан ПРИПИНЕННЯ потребує орiєнтацiї на психофiзiологiзм.
   В класичнiй фiлософiї категорiя "тiло" не представлена. Людина як мисляча iстота зi своїм суб'єктивним свiтом в класичнiй фiлософiї представлена безтiлесно. Тут мисляче буття людини не потребує простору тiлесного буття.
   Гетерологiя i взагалi сучасна фiлософiя постмодернiзму накреслює iншу картину людського буття. Тут суб'єктивне iснування внутрiшнього свiту людини, його екзiстенцiя, пов'язана з тiлеснiстю людини.
   Стан людини, який розглядає гетерологiя, можна пояснити правильно якщо ввести в категорiальну структуру гетерологiї таку категорiю як "тiло". Сучасна фiлософiя, на вiдмiну вiд класичної, вже заговорила про цю категорiю.
  

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  
   Аверинцев, С.С. (2010). Мистика. В Новая философская энциклопедия (В 4т. Т. 2). Москва: Мысль.
   Аверинцев, С.С. (1972). Символ. В КЛЭ. Т.7. Москва.
   Авеста. Авеста в русских переводах (1861-1996). (1997). Санкт-Петербург: Журнал "Нева". РХГИ.
   Адлер, Альфред. (1997). О нервическом характере. Санкт-Петербург: Университетская книга.
   Адорно, Теодор. (2002). Теорiя естетики. Київ: Видавництво Соломiї Павличко "ОСНОВИ".
   Азимов, Айзек. (2002). Выбор катастроф. Санкт-Петербург: Амфора.
   Андерсон, Перри. (2011). Истоки постмодерна. Москва: Издательский дом "Территория будущего".
   Андерхил, Эвелин. (2000). Мистицизм. Опыт исследования природы и законов развития духовного сознания человека. Киев: София, Ltd.
   Андросов, В.П. (1990). Нагарджуна и его учение. Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Арнолд, Фiлiп. (2003). Релiгiї, їхня iсторiя (religions, history of). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Арнхейм, Р. (1994). Новые очерки по психологии искусства. Москва: Прометей.
   Ассаджоли, Р. (1997). Психосинтез (А.П. Хомик, Пер.). Москва: Рефл-бук; Киев: Ваклер.
   Бадмажапов, Ц.-Б. (1990). О соотношении "психологического" и "эстетического" в буддистской иконогра-фической традиции. В Буддизм и культурно-психологи-ческие традиции народов Востока (с. 138-148). Новосибирск: Наука.
   Базик, Д. (2009). Українське рiдновiрство та неоязичництво: Проблеми диференцiацiї та самоiдентифiкацiї. В А. Колодний (ред.). Релiгiя в контекстi соцiокультурних трансформацiй України, (с. 223-229). Київ: УАР.
   Барт, Ролан. (2004). Мифология. Москва: Издательство им. Сабашниковых.
   Батай, Ж. (2000). Теория религии. Литература зла. Минск: современный литератор.
   Батай, Ж. (1997). Внутренний опыт. Санкт-Петербург: Аксиома, Мифрил.
   Батищев, Г.С. (1989). Философское наследие С.Л. Рубинштейна и проблематика креативности. В Сергей Леонидович Рубинштейн: Очерки, воспоминания, материалы. Москва: Наука.
   Бахтин, М.М. (2012). Слово в романе. In Собрание сочинений. Т.3: Теория романа (1930-1961 гг.). Москва: Языки славянских культур.
   Башляр, Г. (1987). Новый рационализм. Москва: Прогресс.
   Бергсон, А. (1994). Два источника морали и религии. Москва: Канон.
   Берч, В., & Пенман, Д. (2014). Осознанная медитация: Практическое пособие по снятию боли и стресса (Ю. Цыбышева, Пер.). Москва: Манн, Иванов и Фербер.
   Берше, Д. (1984). О "диком охотнике" и "Леноре" Готфрида Августа Бюргкра. В Романтизм глазами итальянских писателей (сс. 23-59). Москва: Радуга.
   Бёмиг, У. (1985). Самопомощь при бессонницах, стрессах и неврозах. Минск: Полымя.
   Бiблiя. Святе Письмо Старого та Нового Завiту. (2007). Рим: Видавництво отцiв Василiан "МIСIОНЕР".
   Библия. Книга Священного Писания Ветхого и Нового Завета. (2011). Москва: Российское библейское общество.
   Бiлоус, П.В. (2014). Психологiя лiтературної творчостi. Київ: Академвидав.
   Бiлоус, П.В. (2013). Теорiя лiтератури. Київ: Академвидав.
   Бинсвангер, Л. (1999). Бытие-в-мире. Москва: Рефл-бук; Киев: Ваклер.
   Бланшо, Морис. (2002). Пространство литературы. Москва: Логос.
   Бурно, М.Е. (2008). О характерах людей (психотерапевтическая книга). Москва: Академический Проект; Фонд "Мир".
   Бычков, В.В. (2008). Эстетика. Москва: Гардарики.
   Б'юкенен, Єн. (2003). Гетерологiя (heterology). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Ваганян, Ноел. (2003). Квазiтрансцендентне (Quasi-transcendental). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Ваганян, Ноел. (2003а). Трансверсальна негативнiсть (transversal negativity). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Вайнцвайг П. (1990). Десять заповедей творческой личности. Москва: Прогресс.
   Вандерхилл, Э. (1996). Мистики ХХ века. Энциклопедия. Москва: МИФ - ЛОКИД.
   Васильев, Л.С. (1989). Проблемы генезиса китайской мысли (формирование основ мировоззрения и менталитета). Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Василюк, Ф.Е. (1984). Психология переживания (анализ преодоления критических ситуаций). Москва: Издательство Московского университета.
   Вебер, М. (1994). Избранное. Образ общества. Москва: Юрист.
   Вейдле, В. (2001). Умирание искусства. Москва: Республика.
   Вейнингер, О. (1992). Пол и характер. Москва: ТЕРРА.
   Виндельбанд, В. (1995). Избранное: Дух и история. Москва: Юрист.
   Висоцька, О.Є. (2012). Етика взаємодiї суспiльства з природою: морально-цiннiснi основи екологiчної культури. Днiпропетровськ: Акцент ПП.
   Витгенштейн, Л. (2008). Логико-философский трактат. Москва: "Канон" РООИ "Реабилитация".
   Войскунский, А.Е. (1990). Я говорю, мы говорим...: Очерки о человеческом общении. Москва: Знание.
   Вудвортс, Р. (1981). Этапы творческого мышления. В Ю.Б. Гиппенрейтер, & В.В. Петухов (Ред.), Хрестоматия по общей психологии. Психология мышления (с. 255-257). Москва: Издательство Московского университета.
   Выготский, Л.С. (1996). Педагогическая психология. Москва: Педагогика-Пресс.
   Выготский, Л.С. (1968). Психология искусства. Москва: Искусство.
   Гансен, Джеймс. (2003). Присутнiсть (presence). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Видавництво Соломiї Павличко "Основи".
   Гелен, А.О. (1988). О систематике антропологии. В П.С Гуревич, & Ю.Н. Попов (Ред.), Проблема человека в западной философии (c. 152-201). Москва: Прогресс.
   Гессен, С.И. (1999). Период "логоса" перед октябрём. В Избранные сочинения (с. 31-146). Москва: "Российская политическая энциклопедия" (РОССПЭН).
   Гильдебранд, Д. (1997). Что такое философия? Санкт-Петербург: Издательство "Алетейя", ТО "Ступени".
   Гинзбург, Лидия. (1989). Записи 1950-1960-х годов. В Человек за письменным столом: Эссе. Из воспоминаний. Четыре повествования. Ленинград: Сов. писатель.
   Гинзбург, Лидия. (1997). О лирике. Москва: Интрада.
   Гончаренко, Н.В. (1991). Гений в искусстве и науке. Москва: Искусство.
   Готвальд Ф-Т., Ховальд В. (1992). Помоги себе сам. Медитация. Москва: Интерэксперт.
   Грехнев, В.А. (2004). Мир пушкинской лирики <А. Пушкин. "Заклинание">. В Анализ художественного текста (лирическое произведение). Москва: РГГУ.
   Гримак Л.П. (1989). Резервы человеческой психики: Введение в психологию активности. Москва: Политиздат.
   Гришелева, Л.Д. (1986). Формирование японской национальной культуры (конец XVI - начало ХХ века). Москва: Главная редакция восточной литературы издательства "Наука".
   Гроф, С. (2001). Тёмная ночь души. В Психология религиозности и мистицизма (с. 422-461). Минск: Харвест; Москва: АСТ.
   Грязнов, А.Ф. (1990). Естественный язык и понимание культурно-исторических феноменов. В И.Т. Касавин (ред.), Заблуждающийся разум?: Многообразие вненаучного знания (сс. 239-257). Москва: Политиздат.
   Гудолл, Дж. (1992). Шимпанзе в природе: поведение. Москва: Мир.
   Гурко, Е. (2001). Деконструкция: тексты и интерпретация. Деррида Ж. Оставь это имя (Постскриптум). Как избежать разговора: денегации. Минск: Экономпресс.
   Давыдов, И. П. (2006). Гнозис. В Религиоведение. Энциклопедический словарь. Москва: Академический проспект.
   Дагданова, Г.Б. (1986). Социально-психологические аспекты системы цигун в Китае. В В.В. Мантатов (ред), Психологические аспекты буддизма (сс. 110-120). Новосибирск: Наука. Сибирское отделение.
   Дао дэ цзин (2001). Люйши Чуньцю (Весны и осени господина Люя). Дао дэ цзин. Москва: Мысль.
   Де Вааль, Ф. (2018). Мораль без релiгiї в пошуках людського у приматiв. Харкiв: Книжковий клуб "Клуб Сiмейного Дозвiлля".
   Делёз, Ж. (2000). Критическая философия Канта: учение о способностях. Бергсонизм. Спиноза. Москва: ПЕР СЭ.
   Делёз, Ж. (2004). Кино. Москва: "Ад Маргинем".
   Делёз Ж. (2004). Переговоры 1972 - 1990. Санкт-Петербург: Наука.
   Делёз, Ж. (2003). Ницше и философия. Москва: Изд-во "Ad Marginem".
   Делёз, Ж. (2002). Критика и клиника. Санкт-Петербург: Machina.
   Делёз, Ж. (2001). Эмпиризм и субъективность: опыт о человеческой природе по Юму. Критическая философия Канта: учение о способностях. Бергсонизм. Спиноза. Москва: ПЕР СЭ.
   Делёз, Ж. (1999). Марсель Пруст и знаки. Санкт-Петербург: Алетейя.
   Делёз, Ж. (1998). Различие и повторение. Санкт-Петербург: ТОО ТК "Перополис".
   Делёз, Ж. (1995). Логика смысла. Москва: Издательский Центр "Академия".
   Делёз, Ж., & Гваттари, Ф. (1998). Что такое философия. Санкт-Петербург: Изд-во "Алетейя"; Москва: Институт экспериментальной социологии.
   Делёз, Ж. (1992). Представление Захер-Мазоха (Холодное и жестокое). В Венера в мехах (с. 191 - 313). Москва: РИК "Культура".
   Делёз, Ж., & Гваттари, Ф. (2010). Капитализм и шизофрения: Тысяча плато. Екатеринбург: У-Фактория; Москва: Астрель.
   Де Ман, П. (2002). Слепота и прозрение. Санкт-Петербург: ИЦ "Гуманитарная Академия".
   Деррида, Ж. (2001). Оставь это имя (Постскриптум) "Sauf le nom". Как избежать разговора: денегации (Comment ne pas parler). В Гурко Е. Деконструкция: тексты и интерпретация. Деррида Ж. Оставь это имя (Постскриптум), Как избежать разговора: денегации. Минск: Экономпресс.
   Деррида, Ж. (2000). Письмо и различие. Москва: Академический Проект.
   Деррида, Ж. (1999). О почтовой открытке от Сократа до Фрейда и не только. Минск: Современный литератор.
   Деррида, Ж. (1999). Голос и феномен и другие работы по теории знака Гуссерля. Санкт-Петербург: Издательство "Алетейя".
   Джемс, В. (1993). Многообразие религиозного опыта. Санкт-Петербург: Андреев и сыновья.
   Дидье Жюлиа. (2000). Философский словарь. Москва: Междунар. отношения.
   Добрович, А.Б. (1987). Воспитателю о психологии и психогигиене общения. Москва: Просвещение.
   Долгов, К.М. (1990). От Киркегора до Камю: Очерки европейской философско-эстетической мысли ХХ века. Москва: Искусство.
   Дормашев, Ю.Б., Романов В.Я. (2008). Виды и свойства внимания. В Ю.Б. Гиппенрейтер (ред.), Психология внимания (с. 45-57). Москва: АСТ: Астрель.
   Дрискол, К. (2003). Кристева Юлiя (Kristeva, Julia). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Основи.
   Дхаммапада. (2005). Москва: ООО "Издательский дом "София".
   Дюмезиль, Ж. (1986). Верховные боги индоевропейцев. Москва: Наука.
   Дюмулен, Г. (2003). История дзэн-буддизма. Москва: ЗАО Центрполиграф.
   Дюфрен, Микель. (2007). Вклад эстетики в философию. В Эстетика и теория искусства ХХ века. Москва: Прогресс-Традиция.
   Жадько, В.А. (2019). Фiлософiя як гуманiстичний свiтогляд: наукова монографiя. Запорiжжя: Видавництво ПП "Новий Свiт-2000".
   Жиртуєва, Н.С. (2009). Модифiкацiї мiстичного досвiду в релiгiйних традицiях свiту: монографiя. Херсон: Видавництво ХДМI.
   Забияко, А.П. (2009). Транс. В Энциклопедия эпистемологии и философии науки. Москва: "Канон" РООИ "Реабилитация".
   Завадская, Е.В. (1977). Культура Востока в современном западном мире. Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Зганг, Л. (2003). Буддизм (Buddhism) В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Иваницкий, А.М. (1984). Изучение причинных связей между физиологическими психическими феноменами при исследовании восприятия. В Мозг и психическая деятельность. Москва: Наука.
   Иглтон, Терри. (2010). Теория литературы: Введение. Москва: Издательский дом "Территория будущего".
   Ильин, Е.П. (2011). Психология творчества, креативности, одарённости. СанктПетербург: Питер.
   Ильин, И.П. (1998). Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. Москва: Интрада.
   Iрвiн, Александер. (2003). Священне (sacred, the). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Видавництво Соломiї Павличко "Основи".
   Iрвiн, А. (2003). Батай, Жорж (Bataille, Georges).
   Кабат-Зинн, Дж. (2013). Практика медитации: В любое время, в любом месте. Москва: Эксмо.
   Каганов, Л.С. (1990). Медитация: мистика или психотехника? Черкесск: Северо-Кавказское информационно-рекламное агенство.
   Каграманов, Ю.М. (1986). Метаморфозы нигилизма: О "новых философах" и "новых правых". Москва: Политиздат.
   Кайуа, Р. (2003). Миф и человек. Человек и сакральное (С.Н. Зенкин, Пер.) Москва: ОГИ.
   Каллер, Д. (2006). Теория литературы: краткое введение. Москва: Астрель; АСТ.
   Карлсон, Том. (2003). Алтарнiсть (altarity). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Видавництво Соломiї Павличко "Основи".
   Кастанеда, К. (1992). Сказки о силе. Второе кольцо силы. Киев: "София", Ltd.
   Кенiнг, Пiтер. (2003). Лакан, Жак (Lacan, Jacques). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Кенiнг, Пiтер. (2003а). Влада (power). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Кильхер, Андреас Б. (2001). Языковой миф Каббалы и эстетический модернизм. В Немецкое философское литературоведение наших дней. Санкт-Петербург: Изд-во Санкт-Петербургского университета.
   Кобилюх, В.О. (2013). Праукраїна i Санскрит. Тернопiль: Мандрiвець.
   Колодний, А. (2020). Феномен релiгiєзнавства. Монографiя. Київ: Iнтерсервiс.
   Колодний, А.М. (2013). Iсторiософiя релiгiї. Київ: УАР.
   Колодний, А.М. (2009). Релiгiйне сьогодення України: роздуми, оцiнки i прогнози (тематична збiрка вибраних статей i тез). Київ: УАР.
   Копнин, П.В. (1973). Диалектика, логика, наука. Москва: Наука.
   Коран, (1990). Москва: Издательско-полиграфи-чекая фирма "АНС-Принт" Ассоциации "Новый стиль".
   Коскi, Джефрi. (2003). Алтернiсть (alterity). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Видавництво Соломiї Павличко "Основи".
   Коскi, Д. (2003). Алтернiсть (alterity). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Костюченко, В.С. (1983). Классическая веданта и неоведантизм. Москва: Мысль.
   Кристева, Ю. (2010). Черное солнце: депрессия и меланхолия. Москва: Когито-Центр.
   Кристева, Ю. (2004). Избранные труды: Разрушение поэтики. Москва: "Российская политическая энциклопедия" (РОССПЭН).
   Крiстева, Ю. (2004). Полiлог. Київ: Юнiверс.
   Кристева Ю. (2003). Силы ужаса: эссе об отвращении. Санкт-Петербург: Алетейя.
   Кришнамурти, Д. (1999). Записные книжки. Москва: Разум / Мир Кришнамурти.
   Кришнамурти, Д. (1995). Проблемы жизни. Книга третья. Москва: Разум.
   Кришнамурти, Д. (1994). Первая и последняя свобода. Навстречу жизни. Харьков: Весть.
   Кришнамурти, Д. (1993). Немедленно измениться. Москва: КМК SCIENTIFIC PRESS LTD.
   Кришнамурти, Д. (1987). Комментарии к жизни. В Открытие Индии: Философские и эстетические воззрения в Индии ХХ в. Москва: Худож. лит.
   Крокет, Клейтон. (2003). Пiднесене (sublime). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Круглов, А.Н. (2010). Трансцендентное. В Новая философская энциклопедия (Т. 4). Москва: Мысль.
   Кэмпбелл, Дж. (2002). Мифический образ. Москва: ООО "Издательство АСТ".
   Ламонт, Корлисс. (1984). Иллюзия бессмертия. Москва: Политиздат.
   Латьенс, Мери. (1993). Жизнь и смерть Кришнамурти. Москва: "КМК, Лтд".
   Лебедев, В.И. (1989). Личность в экстремальных условиях. Москва: Политиздат.
   Леви-Строс, Клод. (1985). Структурная антропология. Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Левин, С. (1996). Кто умирает? Киев: София.
   Левинас, Э. (2000). Избранное. Тотальность и Бесконечное. Москва; Санкт-Петербург: Университетская книга.
   Левит-Броун, Б. (2000). Рама судьбы. Санкт-Петербург: Алетейя.
   Леонгард, К. (1989). Акцентуированные личности. Киев: Выща школа.
   Леонтьев, А.Н. (1981) Проблемы развития психики. Москва: Издательство Моск. ун-та.
   Лиотар, Ж-Ф. (2004). ANIMA MINIMA. В Жак Рансьер. Эстетическое бессознательное, (сс. 83-101). Санкт-Петербург; Москва: Machina.
   Лиотар, Ж-Ф. (1998). Состояние постмодерна. Москва: Институт экспериментальной социологии; Санкт-Петербург: Алетейя.
   Лосев, А.Ф. (2000). История античной эстетики. Поздний эллинизм. Харьков: Фолио; Москва: ООО "Издательство АСТ".
   Лосев, А.Ф. (1990). Музыка как предмет логики. В Из ранних произведений. Москва: Издательство "Правда".
   Лотман, Ю.М. (2005). Об искусстве. Санкт-Петербург: "Искусство - СТБ".
   Лудченко, А.А., Лудченко, Я.А., Примак, Т.А. (2000). Основы научных исследований. Киев: О-во "Знание".
   Лукач, Д. (1986). Своеобразие эстетического. Т.2. Москва: Прогресс.
   Макгонигал, К. (2012). Сила воли. Как развить и укрепить. Москва: Манн, Иванов и Фербер.
   Макендрик, Кенет Дж. Салекл, Рената (Salecl, Renata). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "ООснови".
   Малявин, В.В. (1985). Чжуан-цзы. Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Мамардашвили, М. (1993). Картезианские размышления. Москва: Издательская группа "Прогресс", "Культура".
   Маньковская, Н.Б. (2000). Эстетика постмодернизма. Санкт-Петербург: Алетейя.
   Маргаронi, Марiя. (2003). Метафiзика присутностi (metaphysics of presence). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Видавництво Соломiї Павличко "Основи".
   Марков, Б.В. (1997). Теономная антропология М. Шелера и М. Бубера. В История современной зарубежной философии: компаративистский подход. Санкт-Петербург: Издательство "Лань".
   Маркузе, Г. (1995). Эрос и цивилизация. Киев: "ИСА".
   Марсель, Г. (1995). Трагическая мудрость философии. Избранные работы. Москва: Издательство гуманитарной литературы.
   Маслоу, А. (2002). По направлению к психологии бытия. Москва: Изд-во ЭКСМО-Пресс.
   Маслоу, А.Г. (2001). Мотивация и личность (А.М. Татлыбаева, Пер.). Санкт-Петербург: Евразия.
   Маслоу, А. (1997). Психология бытия. Москва: Рефл-бук; Киев: Ваклер.
   Мендиус, Р. (2012). Мозг и счастье. Загадки современной нейропсихологии. Москва: Эксмо.
   Мерло-Понти, М. (2001). Знаки. Москва: Искусство.
   Меррел-Вольф, Ф. (1993). Пути в иные измерения. Киев: София.
   Метц, К. (2010). Воображаемое означающее. Психоанализ и кино. Санкт-Петербург: Издательство Европейского университета в Санкт-Петербурге.
   Мещеряков, А.Н. (1988). Герои, творцы и хранители японской старины. Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Мовчанюк, В.П. (1993). Медитативна лiрика Т.Г. Шевченка. Київ: Наукова думка.
   Морамарко, (1989). Масонство в прошлом и настоящем. Москва: Прогресс.
   Морер, В. (2003). Антропологiя. В Ч. Вiнквiст, & В. Тейлор (Ред.), Енциклопедiя постмодернiзму (с. 22-26). Київ: Основи.
   Моуди, Р.А. (1994). Жизнь до жизни. Жизнь после жизни. Киев: "София", Ltd.
   Мурашкин, М.Г. (2020). Записи 2019 года. Днiпро: СIЧ.
   Мурашкин, М.Г. (2006). Записи 2000 года. Днiпропетровськ: СIЧ.
   Нагата, Х. (1991). История философской мысли Японии. Москва: Прогресс.
   Назио, Хуан-Давид. (2015). Пять уроков по теории Жака Лакана. Москва: Институт общегуманитарных исследований.
   Налимов В.В., Дрогалина Ж.А. (1995). Реальность нереального. Вероятностная модель бессознательного. Москва: Издательство "МИР ИДЕЙ", АО АКРОН.
   Наранхо, К. (1995). Гештальт-терапия: Отношение и Практика атеоретического эмпиризма. Воронеж: НПО "МОДЭК".
   Нестеркин, С.П. (1984). Некоторые философско-психологические аспекты чаньских гун-ань. В В.В. Мантанов (ред.), Философские вопросы буддизма (сс. 72-80). Новосибирск: Наука.
   Нисаргадатта, Махарадж. (2013). Я есть То. Москва: ИД "Ганга".
   Олпорт, Г. (2002). Становление личности: Избранные труды. Москва: Смысл.
   Орлов, Ю.М. (1991). Восхождение к индивидуальности. Москва: Просвещение.
   Ортега-и-Гассет, Х. (2000). Камень и небо. Москва: Грант.
   Ортега-и-Гассет, Х. (1991). Что такое философия? Москва: Наука.
   Ортiс, Лiза М. (2003). "Я"/iнший (self/other). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Отто, Рудольф. (2008). Священное. Об иррациональном в идее божественного и его соотношении с рациональным. Санкт-Петербург: АНО "Изд-во С.-Петерб. ун-та".
   Павличко, С. (2009). Теорiя лiтератури. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Паскаль, Фаня. (1993). Витгенштейн: личные воспоминания. В Людвиг Витгенштейн: человек и мыслитель (сс. 97-138). Москва: Издательская группа "Прогресс", "Культура".
   Патнэм, Хилари. (1999). Философия сознания. Москва: Дом интелллектуальной книги.
   Пекелис, В.Д. (1986). Твои возможности, человек! Москва: Знание.
   Петрушин, В.И. (2008). Музыкальная психология. Москва: Академический Проект; Трикста.
   Подорога, В.А. (2011). Мимесис. Материалы по аналитической антропологии литературы в 2-х томах. Т.2. Часть 1. Идея произведения. Еxperimentum crucis в литературе ХХ века. А. Белый. А. Платонов. Группа Обэриу. Москва: Культурная революция.
   Поликарпов, В.С. (1987). Время и культура. Харьков: Издательство при Харьковском государственном университете издательского объединения "Вища школа".
   Понтор'єро, Елiнор. (2003). Вiдчутне трансцендентне (sensible transcendental). В Енциклопедiя постмодернiзму. Київ: Вид-во Соломiї Павличко "Основи".
   Прабхупада, С. (1993). Учение Шри Чаитанйи. Москва: Бхактиведанта бук траст.
   Пропп, В.Я. (1986). Исторические корни волшебной сказки. Ленинград: Издательство Ленинградского университета.
   Пустоваров, В.А. (2005) Путь судьбы. Днiпропетровськ: Пороги.
   Ревонсуо, Антти. Психология сознания. Санкт-Петербург: Питер.
   Рейнуотер, Д. (1992). Это в ваших силах. Как стать собственным психотерапевтом. Москва: Прогресс.
   Ригведа: Мандалы I-IV, (1989). Москва: Наука.
   Рикёр, Поль. (1995). Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. Москва: Медиум.
   Рам Дасс. (1994). Это только танец. В Джон Лилли. Программирование и метапрограммирование человеческого биокомпьютера. Рам Дасс. Это только танец, (сс. 149-318). Киев: "София", Ltd.
   Рам Дасс. (1992). Путь пробуждения. Руководство по медитации. Санкт-Петербург: Общество ведической культуры.
   Ревонсуо, А. (2013). Психология сознания. Санкт-Петербург: Питер.
   Риман, Ф. (2000). Основные формы страха. Москва: Алетейа.
   Роменець, В.А. (2004). Психологiя творчостi (3-тє вид.). Київ: Либiдь.
   Ротенберг В.С., Аршавский В.В. (1984). Поисковая активность и адаптация. Москва: Наука.
   Рубинштейн, С.Л. (1973). Проблемы общей психологии. Москва.
   Рудестам, К. (1990). Групповая психотерапия. Психокоррекционные группы: теория и практика. Москва: Прогресс.
   Руднев, В.П. (1997). Словарь культуры ХХ века. Москва: Аграф.
   Руссель, Э. (1997). Духовное совершенствование в современном даосизме. В В.В. Малявин (ред.), Восхождение к Дао (с. 307-355). Москва: Наталис.
   Сантаяна, Джордж. (1974). Основы и предназначение поэзии. В Писатели США о литературе (сборник статей). Москва: Прогресс.
   Сартр, Ж-П. (1989). Экзистенциализм - это гуманизм. В Сумерки богов (с. 319-344). Москва: Политиздат.
   Селин, Я.А. (2004). Феноменология интерсубъективности. Санкт-Петербург: Наука.
   Семке, В.Я. (1991). Умейте властвовать собой, или Беседы о здоровой и больной личности. Новосибирск: Наука. Сибирское отделение.
   Сидоров, В.М. (1985). Индийские сюжеты: Стихи. Москва: Советский писатель.
   Симонов, П.В. (1987). Мотивированный мозг. Москва: Наука.
   Спенсер, Г., & Циген, Т. (1998). Основания психологии. Физиологическая психология в 14 лекциях. Москва: АСТ.
   Спиркин, А.Г. (1972). Сознание и самосознание [Монография]. Москва: Политиздат.
   Судзуки, Д., & Кацуки, С. (1993). Дзэн-Буддизм: Основы Дзэн-Буддизма. Практика Дзэн. Бишкек: МП "Одиссей".
   Тарас, А. (2000). Медитации - состояния. В Психология экстремальных ситуаций (сс. 330-331). Минск: Харвест, Москва: АСТ.
   Тейяр де Шарден, Пьер. (1992). Божественная среда. Москва: Издательство "Ренессанс" СП "ИВО-СиД".
   Теплов, Б.М. (1985). Конспекты и комментарии к книге А. Анастази "Дифференциальная психология". В Избранные труды (В 2т. Т. 2, с. 247-279). Москва: Педагогика.
   Тибилова, А.У. (1991). Восстановительная терапия психически больных позднего возраста. Ленинград: Медицина.
   Ткачева, А.А. (1989). Индуистские мистические организации и диалог культур. Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Тора. (2005). Москва: 5765.
   Тримингэм, Дж.С. (1989). Суфийские ордены в исламе. Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Тэйлор, Й. (2001). В умах людей. Дарвин и новый мировой порядок. Симферополь: Христианский научно-апологетический центр.
   Уилбер, К. (2017). Интегральная медитация. Москва: РИПОЛ классик.
   Уилбер, К. (2016). Очи познания: плоть, разум, созерцание. Москва: РИПОЛ классик.
   Уилбер, К. (2004). Проект Атман: Трансперсональный взгляд на человеческое развитие. Москва: ООО "Издательство АСТ" и др.
   Уильямс, М. (2014). Осознанность: как обрести гармонию в нашем безумном мире. Москва: Манн, Иванов и Фербер.
   Уолш, Р; Воон, Ф. (2006). Раздел первый. Загадка сознания. В Пути за пределы "эго". Трансперсональная перспектива. Москва: Открытый мир.
   Уолш, Нил Доналд. (2002). Единение с Богом. Киев: "София"; Москва: ИД "Гелиос".
   Уотс, А. (2004). Это Оно. В Что такое просветление. Москва: ООО "Изд-во АСТ".
   Уотс, А. (1996). Дао - путь воды. Киев: София, Ltd.
   Упанишады. (2003). Москва: Вост. лит.
   Фестюжьер, А.-Ж. (2000). Личная религия греков. Санкт-Петербург: Алетейя.
   Фильштинский, И.М. (1989). Концепция единства религиозного опыта у арабских суфиев. В Суфизм в контексте мусульманской культуры. Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Фокин, С.Л. (2002). Жиль Делёз и его "метафизические фантазии" на тему "что такое литература?". В Жиль Делёз, Критика и клиника (с. 216 - 239). Санкт-Петербург: Machina.
   Фонтенель, Б. (1979). Рассуждения о религии, природе и разуме. Москва: Мысль.
   Франк, С.Л. (1990). Непостижимое. В Сочинения, (с. 183-559). Москва: Правда.
   Фромм, Э. (1992). Душа человека. Москва: Республика.
   Фромм, Э. (1990). Иметь или быть? Москва: Прогресс.
   Фуко, М. (2010). Психическая болезнь и личность. Санкт-Петербург: ИЦ "Гуманитарная Академия".
   Фуко, М. (2004). Использование удовольствий. История сексуальности. Т.2. Санкт-Петербург: Академический проспект.
   Фуко, М. (1997). История безумия в классическую эпоху. Санкт-Петербург: Университетская книга.
   Фурдуй, Ф.И. (1990). Стресс и здоровье. Кишинёв: Штиинца.
   Хабермас, Ю. (2003). Философский дискурс о модерне. Москва: Весь Мир.
   Хаксли, Д. (1992). Религия без откровения. Москва: Знание.
   Халапсис, А. В. (2017). Зеркало Клио: Метафизическое постижение истории. Днепр: Середняк Т.К.
   Хаксли, Джулиан. (1992). Религия без откровения. Москва: Знание.
   Харрис, С. (2011). Конец веры: Религия, террор и будущее разума. Москва: Эксмо.
   Хаснулин, В.И. (1992). Космические тайны вашего самочувствия. Новосибирск: Наука. Сиб. отделение.
   Хюбшер, А. (1994). Мыслители нашего времени (62 портрета). Москва: Изд-во ЦТР МГП ВОС.
   Цветаева, М. И. (1988). Сочинения. В 2т. Т. 2. Москва: Художественная литература.
   Швейцер, А. (2002). Мировоззрение индийских мыслителей. Мистика и этика. Москва: Алетейа.
   Шевченко, В.М. (2004). Словник-довiдник з релiгiєзнавства. Київ: Наук. думка.
   Шерток, А. (1982). Непознанное в психике человека. Москва: Прогресс.
   Шестаков, В.П. (1983). Эстетические категории: Опыт систематического и исторического исследования. Москва: Искусство.
   Шестов, Л.И. (2001). На весах Иова. Москва: ООО "Издательство АСТ"; Харьков: Фолио.
   Шпет, Г.Г. (1989). Эстетические фрагменты. В Сочинения. Москва: Правда.
   Штейнер, Е.С. (1987). Иккю Содзюн. Творческая личность в контексте средневековой культуры. Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Шутов, А.Ю. (2016). Предельный опыт в гетерологии Жоржа Батая. Автореферат. Москва: Национальный исследовательский университет "Высшая школа экономики".
   Щербатской, Ф.И. (1988). Концепция буддийской нирваны. В Избранные труды по буддизму. Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Эверли Д., Розенфельд Р. (1985). Стресс: природа и лечение. Москва: Медицина.
   Эко, У. (2014). Искусство и красота в средневековой эстетике. Москва: АСТ: CORPUS.
   Эко, У. (2006). Поэтика Джойса. Санкт-Петербург: Симпозиум.
   Элиаде, Мирча. (2009). История веры и религиозных идей: От Гаутамы Будды до триумфа христианства. Москва: Академический Проект.
   Элиаде, М; Кулиано, И. (2011). Словарь религий обрядов и верований. Москва: Академический Проект.
   Юнг, Карл. (1995). Психологические типы. Санкт-Петербург: Ювента; Москва: Прогресс-Универс.
   Юханнисон, Карин. (2011). История меланхолии. О страхе, скуке и печали в прежние времена и теперь. Москва: Новое литературное обозрение.
   Яковлев, Е.Г. (1985). Искусство и мировые религии. Москва: Высшая школа.
   Ясперс, Карл. (1997). Общая психопатология. Москва: Практика.
   Bataille, Georges. (1986). L'Experience interieure. Paris: Gallimard.
   Bloom, H. (1982). Agon: Towards a Theory of Revisionism. Oxford: Oxford University Press.
   Certeau, Michel de. (1984). The Practice of Everyday Life, trans. Steven Rendall, Berkeley, CA: University of California Press.
   Derrida, Jacques. (1967). "Violence et metaphysiqe: essai sur la pensee d'Emmanuel Levinas" in L'Ecriture et la difference. Paris: Seuil.
   Durkheim, Emile. (1915). The Elementary Forms of the Religious Life ; trans. Joseph Ward Swain. London : Allen and Unwin.
   Girard, Rene. (1972). La Violence et le sacre. Paris: Grasset.
   Heidegger, Martin. (1971). "What are Poets for?" in Poetry, Language, Thought, trans. Albert Hofstadter. New York: Harper Colophon.
   Irigaray, Luce. (1984). Ethique de la difference sexuelle. Paris: Minuit.
   James, W. (1902). The varieties of religious experience. New York: Longman, Green.
   Jonas, H. (1958). The Gnostic Religion. Boston: Beacon Press.
   Kant, Immanuel. (1987). Critique of Judgment, trans. Werner Pluhar, Indianapolis, IN: Hackett.
   Levinas, E. (1987). Time and Other Additional Essays, trans. R. Cohen, Pittsburgh, PA: Duquesne University Press.
   Lyotard, Jean-Francois. (1988). The Differend: Phrases in Dispute, trans. G. Van Den Abeele, Manchester: Manchester University Press.
   Nancy, Jean-Luc. (1991). "The Unsacrificeable". Yale French Studies. No. 79: 20-38.
   Plotinus. (1984). Ennead, IV.8,7. Trans. E. O'Brien in The Essential Plotinus, Indianapolis, IN: Hackett.
   Taylor, Mark C. (1987). Altarity. Chicago: University of Chicago Press.
   ...
   ...
   Просинаюсь... ...медитую... ...пишу... ...бурмочу-пишу. Читаю i пишу.
   ...
   ...
   Просинаюсь... ...медитую... ...пишу... ...бурмочу-пишу (з напругою м'язiв живота, преса). Читаю i пишу.
   ...
   ...
   Просинаюсь.
   Медитую.
   Пишу.
   Бурмочу-пишу.
   Читаю i пишу.
   ...
   ...
   Людство, куди ти йдеш?
   Та не знаєш, зовсiм не знаєш.
   Для життя нiчого не знайдеш,
   Забобонiв багато маєш.
   ...
   ...
  

ПИСЬМО - 2022

   ...
   ...

КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ
КАК ВЫСШЕЕ СОСТОЯНИЕ СОЗНАНИЯ

   В своих неразумных деяниях, "если мы разрушим нашу планету (а мы с недавнего времени можем это сделать с помощью ядерного оружия, загрязнения окружающей среды и т.д.), ничего больше не останется. После нас, возможно, "игра закончена", и нельзя начать новую партию. Может быть, мы - это последний шанс. Тогда наша ошибка будет огромна... ...мы одни во Вселенной, и если мы потерпим поражение, ничего нигде больше не будет" (Вербер 2009: 23-24). Можно еще добавить слово "никогда". То есть, ничего нигде больше не будет; никогда не будет. Эта внешняя катастрофа может начаться с внутренней катастрофы, субъективной, когда люди пойдут "по разным мелочным, пустячным путям" (Азимов 2002: 472), когда спонтанно не сработает естественный механизм КОМПЕНСАТОРНОГО ОЗАРЕНИЯ КАК ВЫСШЕГО СОСТОЯНИЯ СОЗНАНИЯ, в результате которого произойдёт прекращение мелочного деяния, когда "прекращается это деяние как ненужное" (Мурашкин 2020: 474).
   Есть проблема всемирных катастроф, проблема конца света; и надо что-то делать, действовать. Это с одной стороны. С другой стороны, есть не-деяние, КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ КАК ВЫСШЕЕ, Божественное состояние как прекращение действий-деяний. Но это прекращение мелких, мелочных действий-деяний. КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ КАК ВЫСШЕЕ - это прекращение мелочности. ВЫСШЕЕ - это прекращение ненадолго. А так - есть деяние, деяние во спасение.
   Высшее - это спонтанное переживание, при котором у человека умирает его устаревшая личность. Человек становится успокоенным, умиротворённым, счастливым. Успокаивается умственная активность, развеиваются беспокойства. Это состояние внутренней тишины. Это сила присутствия. В мистицизме - это бессмертное состояние освобождения, озарённость высшей силой.
   Высшее - это притяжение для жизней, жизненного, сковывающее движения второстепенные, ненужные движения каждого человека. Тогда излишнее уходит. И остаёшься обездвиженным наедине с главным как с самим собой, что питает душу до её крайней полноты как освобождения.
   ОНТОЛОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ
   ВЫСШЕЕ СОСТОЯНИЕ СОЗНАНИЯ. ВЫСШЕЕ. В философии - это раздел субъективной онтологии, философии сознания, философии трансцендентного. В эстетике - это возвышенное. В религии и мистике - это Всевышний. Психология говорит здесь о КОМПЕНСАТОРНОМ ОЗАРЕНИИ.
   КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ как ВЫСШЕЕ. В субъективном мире человека - это состояние, которое человек определяет и понимает так, что выше этого состояния ничего нет.
   Это особое состояние. Оно сопровождает вдохновение, озарение, просветление, пробуждение, преображение, экстаз, транс; но ими не является, потому что это состояние ПРЕКРАЩЕНИЯ, состояние ИНОГО. Его можно определить, как компенсаторное озарение, при котором прекращаются излишние проявления. Но оно не вместится в эту озарённость, поскольку прекращается всё, всякое действие. Следовательно, лучшее название для него - это ПРЕКРАЩЕНИЕ, или ИНОЕ. Хотя человек может в любой момент прервать это прекращение. Но в любом случае это состояние для человека - ВЫСШЕЕ. Следовательно, уместно остановиться на этом названии. Но ВЫСШЕЕ - это для человека СВЯЩЕННОЕ, САКРАЛЬНОЕ. Человек ценит это СВЯЩЕННОЕ выше всего. Однако это СВЯЩЕННОЕ - отличное от всего, от всех его повседневных состояний. Оно - ИНОЕ. ВЫСШЕЕ, СВЯЩЕННОЕ, ИНОЕ в данном случае - синонимы. Но важнее всего то, что человек сам определяет тот факт, что ВЫШЕ этого состояния ничего нет.
   ВЫСШЕЕ. ВЫСШЕЕ возникает у человека вдруг, ни с того ни с сего. Оно может возникнуть в самый неподходящий момент. И в этом нет ничего искусственного. Не применяются никакие психотехники. Никакие виды медитации предварительно не применялись. Чисто спонтанно возникает состояние, которое условно названо ВЫСШЕЕ. Некоторые исследователи предполагают, что предварительно всё же это был образ жизни некоторого рода. Но каков род этого образа жизни, установить затруднительно. Во всяком случае, никакая специальная психотехника не применялась. Вот факты, приведённые Александрой Давид-Неэль: "Такие состояния бывают последствием созерцания при выключенной рассудочной деятельности, между тем, как в других случаях они достигаются в результате ряда кропотливых самонаблюдений или же исследований и размышлений о явлениях внешнего мира. Тибетцы утверждают, что есть люди, впадающие в подобные состояния внезапно, без всякой подготовки, независимо от места, где они находятся и дела, которым они заняты" (Давид-Неэль 1991: 190). Однако в приведённом факте видим характеристики, которые могут быть составляющими образа жизни человека. В первую очередь - созерцание и самонаблюдение. А это может способствовать возникновению того особого состояния духа, которое именуется ВЫСШЕЕ.
   ВЫСШЕЕ может обрушиться на человека сразу, во всей своей полноте, со всей своей мощью, со всей своей неистовой силой. Силу подобных потрясений фиксирует Вильям Джемс: "Я находился в состоянии полного душевного равновесия. Как вдруг почувствовал необычайный внутренний подъём и ощутил присутствие Бога. Передаю всё это совершенно так, как оно отразилось тогда в моём сознании. Понял, что Его доброта и могущество пронизали мою душу. Чувство это было таким потрясающим, что я едва нашел силы сказать моим спутникам, чтобы они шли вперёд, не ожидая меня. Я опустился на камни, поскольку не в силах был дольше стоять на ногах, и глаза мои наполнились слезами" (Джемс 1993: 66). Перед подобным состоянием было душевное равновесие. А его можно удерживать, глядя изнутри себя в свои проявления. Но это уже определённая практика.
   Другой пример силы и мощи состояния ВЫСШЕГО можно привести, обращаясь к опыту Джидду Кришнамурти, который, регистрируя своё состояние, отмечает, что "интенсивность возросла и стала почти невыносимой, такой, что пришлось лечь" (Кришнамурти 1999: 33). Но это состояние может нарастать и постепенно, может касаться человека с необычайной лёгкостью. Так в другом месте своих "Записных книжек" Джидду Кришнамурти говорит о том, что "оно пришло так же мягко, как ветерок проходит над водой" (Кришнамурти 1999: 345).
   Когда приходит ВЫСШЕЕ, то масса мелких мыслей в человеческом сознании исчезает. Исчезает масса мелких мыслей суетного характера. Перед этим человек что-то делает, что-то планирует. Суета. Он в ситуации суеты. И вдруг всё уходит. Психическая сфера человека очищается от всего суетного, не главного, не важного, даже, можно сказать, ненужного. А это уже симптом необходимости. Всё это суетное и ненужное пропадает. И это необходимо. Ведь человек должен освободить себя для главного. А здесь исчезает "масса мелких мыслей" (Мурашкин 2006: 122). Человек освобождается от мелочей, от пустячного. Значит, возникает возможность не идти в своей жизни различными мелочными путями, не заниматься пустяками. Открывается перспектива соприкоснуться с главным для жизни, с необходимостью правильно управлять миром. Для выживания и процветания всего жизненного необходимо управлять миром. И это - не мелочи. Мелочи - это излишние развлечения и пустое времяпрепровождение, погружение в суетность.
   Но в случае проявления состояния ВЫСШЕГО спасение приходит само. Ведь ВЫСШЕЕ приходит само. На такое положение вещей, конечно, тоже есть причины. Человек предварительно задумывался, что он не тем в жизни занимается, что попал в зависимость от своих увлечений довольно таки ненужными вещами. А это откладывается в психике на бессознательном уровне. Человек попадает в зависимость и не может от неё освободиться. Не хватает воли. Но на помощь приходят дополнительные регуляторные процессы в виде спонтанного проявления состояния ВЫСШЕГО.
   Есть много описаний в тантрической мистической культуре, как это ВЫСШЕЕ поднимается к голове. В тантризме оно значится как "кундалини". Кундалини - это жар, который поднимается по позвоночнику вверх. Человек может реально испытывать подобное в своём теле. Он может ощущать, как жар поднимается по позвоночнику вверх. И когда этот жар достигает головного мозга, человек чувствует, что он - другой, не такой, как был раньше. Тогда человек находится в состоянии ВЫСШЕГО. Жар поднялся к голове - и человек в состоянии ВЫСШЕГО. При этом люди часто испытывают, как в их ноздрях пульсируют кровяные сосуды. То есть присутствует высокий уровень бодрствования. Сверхбодрствование. И в тоже время - раскрепощённость. Никакого напряжения. Человек раскрепощен. Он можешь пошевелиться. Но не рождается ничего в нём для этого. Человек застывает. Прекращаются проявления. Прекращается всякое деланье как ненужное. Поэтому уместно подобное состояние назвать состоянием ПРЕКРАЩЕНИЯ. Уместно ещё и по той причине, что суть данного состояния - это как раз прекращение ненужной, непотребной, не весьма важной деятельности, суетной и мелочной. О том, что человек приостанавливается и замирает в данном состоянии, говорит множество фактов из религиозно-мистической культуры. Ещё в древне-индийском мистицизме, в текстах Упанишад описано состояние ПРЕКРАЩЕНИЯ. Мирча Элиаде это отмечает так: "Индийская психология знала четыре состояния сознания: бодрствование, сон без сновидений, сон со сновидениями и "каталептическое состояние", транс (турия)" (Элиаде 2009: 75). Подобное состояние играет регуляторную роль. Оно прекращает мелочную и суетную деятельность, поворачивает человека к его главной и важной деятельности. Однако основная функциональная направленность этого состояния - ПРЕКРАЩЕНИЕ, прекращение мелочных и ненужных деяний. ВЫСШЕЕ как определённый вид транса играет регуляторную и контролирующую роль. ВЫСШЕЕ возникает спонтанно как дополнительный контроль и самоконтроль. По словам Алана Уотса "никакая энергетическая система не способна на совершенный самоконтроль, если не прекратит движение. Контроль - это ограничение в движении, а поскольку полный контроль будет, надо полагать, полной ограниченностью, то возможность контроля всегда должна оставаться менее значимой, чем возможность движения, если движение должно быть вообще. Что касается человека, то полная ограниченность в движении равнозначна тотальному сомнению, отказу в доверии собственным чувствам и ощущениям во всех отношениях. Наверное, воплощением её является экстремальная кататония с отказом от всякого движения и всякой коммуникации" (Уотс 2004: 64). Однако не следует говорить о всяком движении и всякой коммуникации. Когда приходит ВЫСШЕЕ, то человек чувствует, что "умер для всех отношений, суетных, бессмысленных" (Мурашкин 2006: 123). То есть человек высвобождается не от всякой коммуникативной деятельности, а лишь от суетной и бессмысленной. Эта деятельность приостанавливается.
   Когда приходит ВЫСШЕЕ, то человек просто смотрит. ВЫСШЕЕ может врываться, а может являть собою мягкость, производить мягкое проникновение. И человек начинает просто смотреть. Созерцательное состояние. Тогда не возникает желания двигаться, шевелиться. Человек пальцами руки пошевелить не хочет. Замирает.
   ВЫСШЕЕ приостанавливает проявления человека. Это было замечено ещё древними. Было замечено, что эта приостановка не означает пассивность. И высшее-божественное имело только мнимую пассивность. Оно будто бы обладало пассивностью. Изначальное арийское божество, которое означает природное Небо, переместившись вместе с племенами в Индию, как было природным божеством, так им и осталось, как обладало мнимой пассивностью, так и осталось ею обладать. Так Ж. Дюмезиль отмечает, что "Dyeu (Div), этимологически "Ясное Небо". В Индии Dyauh (Div) остался в границах этого натуралистического определения с широким отцовством и квазипассивностью" (Дюмезиль 1986: 155).
   Мнимая пассивность божеств отражена в культуре, во всевозможных искусствах. Здесь "лицо бога остаётся спокойным, безмятежным и неподвижным" (Кэмпбелл 2002: 457). Но неподвижность совершенно не означает пассивность. Она скопирована с человеческих жизней. В том числе - из жизней выдающихся людей: религиозных пророков, мудрецов, философов. Известно немало случаев, когда человек приостанавливал свою деятельность, замирал на время в размышлениях или в созерцании своих собственных проявлений души. Притом это замирание могло длиться довольно долго. Так "Сократ приближается к основателю религии (как единственный среди всех греков); весьма возможно, что он вел самую ожесточенную борьбу со злым началом в тот именно день, когда стоял при Потидее целых двадцать четыре часа, не двигаясь с места" (Вейнингер 1992: 363). Неподвижность, конечно, не является основным показателем проявления состояния ВЫСШЕГО. Неподвижность можно обнаружить и у животных при состоянии инсайта. Хотя эта неподвижность не может длиться сутками. Она возникает на мгновение при решении какой-либо проблемы. Такая неподвижность замечена у обезьян при нахождении ими выхода из положения в случае сложившейся ситуации, когда животному надо решить определённую задачу. "Спонтанное решение подобного рода задач основано на "улавливании" связей между вещами, или инсайте" (Kohler 1925: 1976). "Иногда этот процесс может включать и мыслительное представление о чём-то отсутствующем (как, например, в случае шимпанзе Кёлера по кличке Султан, который, прекратив безуспешные попытки достать подвешенную приманку, внезапно замер на мгновение, а затем галопом поскакал в другую комнату, притащил оттуда ящик, мимо которого пробегал в тот день, и с его помощью добрался до лакомства)" (Гудолл 1992: 31-32). Так что замирание -это не показатель наличия состояния ВЫСШЕГО у человека. Тем не менее такая характеристика присутствует. Она регистрируется с самых древних времён. В древней Индии это "каталептическое сознание", транс (турия)" (Элиаде 2009: 75). В древней Греции - "ум, который не есть интеллектуальная сторона души, но который выше самой души и представляет собой высшую собранность всего растекающегося множества психической жизни в некое неподвижное самодовлеющее пребывание в одной точке" (Лосев 1993: 743). Здесь речь идёт о состоянии человека, которое выше его души; то есть речь идёт о состоянии ВЫСШЕГО. С этим состоянием в эллинизме связывали самодовление. Здесь "самодовление (autarceia) - совершенство в обладании благами; способность, благодаря которой её обладатели управляют самими собой" (Платон 1986: 429). Развивая идеи Платона, Плотин отмечает, что "в таком состоянии душа пренебрегает даже мышлением, которое так высоко ценит во всякое другое время, поскольку мышление есть движение, а она не хочет теперь быть в движении" (Плотин 1995: 310).
   Мистицизм описывает всевозможные состояния души, которые возносятся как состояния высшего порядка. Как древнеиндийский, древнекитайский, так и древнегреческий мистицизм описывают различные состояния. Это и "дионисийные пляски дубравных сатиров, и недвижное безмолвие потерявшейся во внутреннем созерцании и ощущении бога менады" (Иванов 1994: 29). То есть мы обычно сталкиваемся с крайностями, когда говорим о мистических состояниях. Этими крайностями являются или чрезмерная физическая активность или же наоборот - полная неподвижность. Какое из этих состояний человек переживает как ВЫСШЕЕ? ВЫСШЕЕ, то, в котором он не теряет самообладание, может видеть себя со стороны. При этом не столь важно - находится человек в движении или нет. Однако, если человек в покое, то ему легче осуществлять самоконтроль. При действиях происходит "ослабление созерцания" (Бергсон 1994: 238). При этом необходимо заметить, что "созерцание не есть совершенная пассивность духа" (Бердяев 1991: 219). Человек может иметь "чистое созерцание без познания" (Делёз, Гваттари 1998: 273). Однако важной составляющей ВЫСШЕГО есть то, что мы имеем дело с сознательным состоянием человека.
   Состояние ВЫСШЕГО - это нормальное сознательное состояние. Только уходит мелочность. А это уже содержательно-ценностная характеристика рассматриваемого нами состояния человека. Уход мелочности - это важный момент. Этот момент придаёт состоянию ВЫСШЕГО значение.
   То есть мы имеем дело с нормальным сознательным состоянием, но без мелочности в содержании. Здесь "сознание сохраняет активность" (Забияко 2009: 999). Но это - транс. Транс бывает различных видов. Под словом "транс" могут подразумеваться довольно таки разные состояния человека. Это может быть отклонение от нормы, а может быть естественный процесс. То есть транс может выступать и как патологическое явление и как компонент творческого процесса. Слово "транс" вбирает в себя состояние "полной анестезии" (Забияко 2009: 999) и способность "продуцировать когнитивный акт, который в современной науке обозначен термином "инсайт", а в религиозных культурах издревле известен как "озарение" (Забияко 2009: 999). ВЫСШЕЕ (состояние сознания как высшее) предполагает транс компенсаторного характера, другими словами - "компенсаторное озарение", "компенсаторное просветление", при котором "сознание сохраняет активность" (Забияко 2009: 999) на фоне "переживания внутреннего покоя и равновесия" (Забияко 2009: 999), когда наблюдается "прекращение двигательных функций" (Забияко 2009: 999), когда исчезает "осознание собственного "Я" (Забияко 2009: 999). До этого у человека было интенсивное осознание собственного "Я" как медитативная практика. Результатом этой практики является включение компенсаторных процессов, способных "продуцировать когнитивный акт, который в современной науке обозначен термином "инсайт", а в религиозных культурах издревле известен как "озарение" (в буддизме кит. - у, яп. - сатори) и "просветление" (в буддизме - бодхи). Многие религиозные, научные, житейские истины открывались и открываются пророкам, научным гениям и обычным людям в состоянии транса, интуитивно через акт инсайта" (Забияко 2009: 999). Тем не менее ВЫСШЕЕ связывают с тем видом транса, когда речь идёт о "невыразимости" содержания" (Забияко 2009: 999). Мистицизм на протяжении всей своей истории говорит о невыразимости того высшего состояния, которое переживается мистиком. Однако и в мистицизме речь идёт о том состоянии, при котором сознание сохраняет активность. Однако это своеобразная активность, своеобразное бодрствование. Это сверхбодрствование, при котором наблюдается созерцательность и обострение сознания. Обострение сознания сопровождается повышенной бдительностью и ясностью. В религиозно-мистической культуре и искусстве это значится как мистическое созерцание, при котором наблюдается ясность восприятия окружающего мира. Хотя "абсолютно ясное мышление" (Ясперс 1997: 184) наблюдается и при психических заболеваниях.
   Отчётливость и ясность восприятия при сверхбодрствовании таковы, что "окружающий мир выказывает тенденцию к угасанию" (Ясперс 1997: 184). Поэтому "Цутт конструирует биполярную модель сознания - между сонливостью и "сверхбодрствованием", - так что максимум ясности оказывается посредине" (Ясперс 1997: 184-185).
   ВЫСШЕЕ можно понимать, как сверхбодрствование. На это указывает не только психическое состояние человека, но и телесное. При этом в теле пребывает сила. Сила пребывает в голове. Человек ощущает, как пульсируют вены в ноздрях. Но всё окружающее выглядит немного отстранённым.
   Отстранённость. Отстранённость - это характеристика психически здоровой, творческой личности. Так "А. Маслоу на основе многолетнего изучения группы психически наиболее здоровых, творческих, "самоактуализирующихся" людей составил список черт, которыми эти люди отличаются от окружающих. У них наблюдается лучшее, чем у большинства, восприятие действительности, умение отличать знание от незнания, факты - от мнений и существенное - от второстепенного; большее принятие себя, других людей и природы; повышенную способность к непосредственным эмоциональным реакциям; склонность к проблемному, объективному мышлению; созерцательность, отстранённость, потребность в уединении; личностную автономию и сопротивляемость внешним влияниям; свежесть восприятия и богатство эмоциональных реакций; более частое переживание кульминационных, "пиковых" состояний; альтруизм, склонность идентифицироваться с человечеством как целым; благоприятные, дружественные межличностные отношения; демократический толерантный (терпимый) характер; большие творческие способности; крупномасштабность жизненных целей, ориентацию на высокие общезначимые социальные ценности и отдалённую временную перспективу" (Кон 1984: 327 - 328).
   Отстранённость, вписанная в черты психически здоровой и творческой личности, говорит о её значимости.
   Об отстранённости религиозно-мистическая культура говорит с самых древних времён. Об отстранённости говорится, когда она наступает спонтанно, внезапно, чисто случайно. Но её вызывают также и искусственным путём. Так в Бхагавадгите действия адепта описываются так: "С просветлённым разумом, стойкостью обуздав себя, отбросив звук и прочие предметы чувств, отстранив влечение и ненависть" (Бхагавадгита 1977: 223). Здесь человеком намеренно отстраняются влечения и ненависть. Намеренное отстранение - суть медитативная практика. Медитация начинается тогда, когда человек регистрирует поток мыслей, приходящих ему в голову. Тогда "наблюдается отстранённость от ментальных и сенсорно-перцептивных проявлений, медитирующий становится сторонним наблюдателем потока своего сознания" (Каневский 2001: 130).
   Отстранённость сопутствует всем ВЫСШИМ состояниям мистиков и художников, состояниям, полученным в процессе медитативной практики или состояниям, возникающим чисто спонтанно, без предварительных усилий. С отстранёностью связываются основные понятия тех или иных направлений мистицизма. Так "даосский покой пустоты предполагает степень отстранённости, недостижимую для рассудочного мышления" (Ксендзюк 1995: 276).
   ВЫСШЕЕ предполагает характеристику отстранённости, когда человек выстраивает отношения с самим собой. При этом отстраняется деятельность ненужная, неважная, незначительная. Это происходит с годами. Известно, что с годами человек отстраняется от многих вещей и дел, сосредотачивается на главном в своей жизни. К нему периодически приходят ВЫСШИЕ состояния его духа, состояния, которые отстраняют второстепенное. А "в старости наблюдаются и положительные изменения. Можно нередко наблюдать умиротворённость, отход от мелочных интересов жизни к осмыслению главных ценностей, адекватную переоценку своих желаний и возможностей, сглаживание противоречивых черт характера" (Тибилова 1991: 27).
   Приходящие ВЫСШИЕ состояния делают личность высшей, ориентирующейся на так называемое вневременное, то есть обобщённо-главное в чувствовании, заглядывающее и ориентирующееся на неопределённое загадочное вневременное будущее в своих делах. Это просматривается в документальных описаниях переживаний мистиков и художников. Например, в китайском даосизме. Здесь "Рождение высшей личности и есть то, что подразумевается в китайском тексте, когда в нём говорится о "божественном плоде" или "алмазном теле". Эти выражения психологически символизируют состояния, которые недоступны интенсивным эмоциональным переживаниям; они символизируют сознание, отделённое от мира. У меня есть основания полагать, что такое состояние зарождается во второй половине жизни и в действительности представляет собой естественную подготовку к смерти. Для психики смерть так же важна, как рождение, и подобно рождению, она есть составная часть жизни. Психолог не может ответить на вопрос о том, что в конечном счёте происходит с отстранённым сознанием. Он может только отметить, что изложенное в китайском тексте мнение относительно вневременности отстранённого сознания согласуется с религиозной мыслью всех времён и с мнением подавляющего большинства человечества" (Юнг 1997: 299-300).
   Онтологическое обобщение о "вневременности отстранённого сознания" (Юнг 1997: 299) как ВЫСШЕГО ориентирует нас на понимание того, что это сознание находится в трансовом состоянии, при котором "утрачивается чёткая ориентация во времени и в пространстве" (Забияко 2009: 999).
   Онтологические размышления философов, охватывающие бытие в целом и отстранённость как характеристику конкретной психической жизни, характеристику, которую приравнивают к трансценденции, за которой стоит конкретное состояние человека, конкретное состояние его сознания, состояния не повседневного, а особого, особого вида транса. Трансценденция в своей конкретике - транс, особый вид транса. Но всё это выходит за рамки психического в объективный мир и говорит о невозможном. А "там, где высказывается невозможное, возникает некое отношение отстранённости (трансценденции?), само по себе неопределимое, которое было бы неверно наделять возвышенными свойствами" (Бланшо 1998: 216-217). Тем не менее здесь фигурирует ВЫСШЕЕ, касаясь возвышенного, касаясь всего вообще, поскольку оно зачёркивает и нивелирует всё мелочное. В человеке уходит мелочное. Невозможное не вдохновляет. Возможное вдохновляет, окрыляет. Когда исчезает мелочное, то у человека открываются пути к развитию. И это через приход ВЫСШЕГО, ВЫСШЕГО состояния сознания. Оно приходит внезапно, случайно, ни с того ни с сего, спонтанно.
   ВЫСШЕЕ приходит. И человек где-то в глубине своего существа, в глубине своего мышления фиксирует это, фиксирует значительные изменения в себе.
   Где-то в глубине человеческого существа голос говорит, что пришло некое ВЫСШЕЕ, несравненное. Человек становится другим. Он смотрит, как и смотрел. Но смотрит на мир как растворенный.
   Растворённость. Растворённость является одной из характеристик ВЫСШЕГО. Эту характеристику подметил ещё древний мистицизм. Так Мандукья Упанишада отмечает, что "четвёртое [состояние] - неизречённое растворение проявленного мира, приносящее счастье, недвойственное" (Упанишады 2003: 638).
   Древнему человеку, испытывающему ВЫСШЕЕ, предстаёт растворение проявленного мира. То есть воспринимается всё так, что окружение растворяется. А сам переживающий представляется растворённым. Такое состояние современный мистицизм в своих философских, онтологических размышлениях обозначает как состояние трансценденции. Отмечено, что здесь "саморастворение есть то состояние трансценденции, в котором барьеры эгоизма устранены" (Андерхилл 2000: 365).
   Cаморастворение представляется человеку как растворение его "я". На это указывает как западный, так и восточный мистицизм. На это указывает документалистика художников как Запада, так и Востока. Много подобных описаний состояния ВЫСШЕГО можно встретить, например, в буддизме. Здесь "трактуют махаянистские каноны так: чтобы познать смысл бытия, надо "растворить" своё Я в окружающем мире. Но это можно сделать только путём достижения сатори" (Пронников, Ладанов 1983: 159-160). Или всё может сделаться само, спонтанным путём, как в случае наступления ВЫСШЕГО.
   Онтологические обобщения в отношении такой характеристики как "растворённость", встречающейся в философских, религиозных и мистических текстах, разнообразны. В литературе по психологии и философии -- это, в основном, - "растворение личностных ограничений" (Гроф К., Гроф С. 1996: 96). В религиозной философии "Я и Ты погружаются вглубь, человеческое, только что предстоявшее перед божественным, растворяется в нем, появляются прославление, обожествление, всеединство" (Бубер 1999: 86). Мистицизм говорит о том состоянии, "когда ты растворяешься в океане Вечности" (Ошо 2011: 55), когда человек "в поиске "я" исчезнет, растворится" (Ошо 1991: 267).
   Онтологические обобщения показывают, что человек ищет своё "я" и наконец в этом поиске своего "я" растворяется, растворяются логические составляющие его я-логического мышления. Это происходит оттого, что само ВЫСШЕЕ приходит случайно, внезапно и спонтанно, без всяких предварительных последовательных и логических размышлений. Это замечает постмодернистская культура. Жан Бодрийяр, ссылаясь на Юлию Кристеву отмечает, что "Кристева пишет: "В этом ином пространстве, где поколеблены логические законы речи, субъект растворяется, и место знака занимает столкновение отменяющих друг друга означающих. Это операция всеобщей негативности, не имеющая ничего общего ни с конститутивной негативностью логического суждения (Aufhebung), ни с внутренней негативностью этого суждения (логика 0 - 1), это негативность ничтожащая (как суньявада в буддизме). Такую самоотменяющую мысль осуществляет нулевой субъект, не-субъект" (Бодрийяр 2000: 384). Другими словами, некий иной субъект, ВЫСШИЙ. Когда в человеке включается это ВЫСШЕЕ, то всякое ненужное деланье прекращается. Хотя "тело делает что-то рефлекторно, инстинктивно. И когда это видишь своим внутренним взором, то почему-то прекращается это деланье как ненужное" (Мурашкин 2020: 474). То есть включается некий механизм прекращения деланья, всякого деланья, всякого ненужного деланья. А значит, происходит выключение старого, застаревшего, мелочного "я". Оно растворяется. Но при этом человек может пошевелиться, поёрзаться, фиксируя с удивлением, что он - другой, иной. Часто в таком состоянии ВЫСШЕГО у человека из глаз выступают слёзы. Слёзы - это признак того, что идёт процесс очищения. Отрицательные эмоции здесь ни при чём. Человек удивлён своему новому состоянию. Он ёрзается, чтобы ощутить себя. Ведь присутствует растворённость. Растворённость - это характеристика ВЫСШЕГО, которое присутствует. Человек осознаёт, что это нормальное, сознательное состояние, только чистое. Или только иное.
   При состоянии ВЫСШЕГО сознательность не исчезает. Более того, человек понимает, что это нормальное сознательное состояние.
   Осознание. Осознание - это ещё одна онтологическая (бытийствующая) характеристика состояния ВЫСШЕГО.
   ВЫСШЕЕ - это осознание в трансовом состоянии. Это транс, при котором "сознание сохраняет активность" (Забияко 2009: 999). Человек испытывает "переживания внутреннего покоя и равновесия" (Забияко 2009: 999). Подобный вид транса описан в мистицизме с самых древних времён, где осознание представлено как бдительность. В Ведах, обращаясь к Агни, указывается присущее ему качество бдительности, "о бдительный!" (Ригведа 1989: 292). Зороастрийская Авеста почитает Бога Митру бдящего, когда указывает, что "Митру многопастбищного <...> бдящего, мы чтим" (Авеста 1997: 312). В буддистском Священном Писании "Дхаммапада" бдительности отводится отдельный раздел, который начинается словами "Бдительность - путь свободы" (Дхаммапада 2005: 33). В "Дао дэ цзин" даосизма бдительность представлена как осмотрительность. Здесь благородный человек "остаётся в высшей степени осмотрительным" (Дао дэ цзин 2001: 465). Когда читаешь Тору иудаизма и встречаешь документальный факт "и открылся ему Бог" (Тора 2005: 24), то по контексту ясно, что человек при этом был бдителен, в здравом рассудке, бодрствовал. Христианская Библия говорит: "Наблюдайте за собой" (Библия 2011: 1116), что также переводится, как "будьте бдительны!" (Новый Завет 1992: 89). Коран мусульман указывает на состояние бдительности, когда советует: "Будьте стойки в справедливости, свидетелями перед Аллахом, хотя бы и против самих себя" (Коран 1990: 97).
   Бдительность и осмотрительность говорят о том, что человек имеет сознательное состояние. ВЫСШЕЕ - это "нормальное сознательное состояние" (Мурашкин 2006: 122). Более того, мистицизм часто указывает на то, что "не существует никакого отличия между просветлённым и непросветлённым человеком. Отличие только в том, что один осознаёт это, а другой - нет" (Хемфрейс 1994: 7-167).
   Утверждение того, что "высшее состояние сознания ничем не отличается от вашего обычного состояния сознания" (Уилбер 1996: 273), требует пояснения. Для этого следует окунуться в религиозно-мистическую культуру как древности, так и современности, окунуться в философию, психологию.
   Религиозно-мистическая культура древности уже указывала на практику осознания не в каких-то абстракциях ума, а учитывая реальное видение себя. Речь идёт о "медитативной практике, состоящей в "я есмь это действие", притом не абстрактно, а реально, в виде неописуемого в понятиях тождества: субъект действия, объект действия и само действие (акт) суть одно и то же" (Семенцов 1981: 89). То есть здесь речь идёт о ритуализме, а значит, об осознании в действии. Но современная религиозно-мистическая культура и философия экзистенциализма уже подмечает, что более глубокое осознавание может происходить, когда действие отсутствует, когда есть состояние не-деяния и нет какого-либо возбуждения. Жан-Поль Сартр в своей книге "Слова" подмечает: "Я наблюдал за собой даже в минуты крайнего возбуждения" (Сартр 1966: 158). То есть возбуждение мешает наблюдать за собой, глубоко осознавать. Однако религиозно-мистическая культура сохранила традицию медитативной практики, при которой человек действует, занят каким-либо делом, возбуждён, но при этом осознаёт себя. Это медитация в повседневной жизни. Необходимо отметить, что "медитация в повседневной жизни заключается во внимательном отношении ко всему, чем вы занимаетесь, будь то работа, свободное время или общение. Вы должны полностью осознавать, что вы делаете в каждый данный момент. Говоря другими словами, вы должны жить в настоящем времени" (Каган 1991: 13). Всё сводится к тому, что следует относиться с полным вниманием к тому, что делаешь (Каган 1990: 7).
   Самонаблюдением, при котором включались регуляторные механизмы самосознания, занимались ещё в Древней Греции. Человек своим самосознанием регулировал собственные страсти, отторгая их. Известный факт: "по традиции считается, что грекам свойственна восхитительная безмятежность (serenity), позволяющая им с олимпийским спокойствием созерцать страсть со стороны" (Рассел 1994: 35).
   Современный мистицизм говорит о том же "состоянии осознания" (Кастанеда 1993: 507). При осознании страсти наблюдаются со стороны. Человек отстраняется от страстей и, тем самым, их регулирует, управляет ими. О подобных состояниях говорит как восточный мистицизм, так и западный, как древний, так и современный мистицизм. "Общность "путей" в брахманизме, буддизме, даосизме, христианском мистицизме или суфизме выражается в сходстве их содержательных признаков" (Степанянц 1987: 59). Здесь главный содержательный признак - это регуляция через самосознание, через осознавание. "Уже то, что мы воспринимаем самих себя, видим себя в зеркале своего сознания, выделяет нас среди всех животных" (Линдблад 1991: 233). Развившееся у человека самонаблюдение не покидает его даже в самые критические непредсказуемые моменты жизни. Самонаблюдение присутствует, когда включается надсознательная сфера, сфера интуитивных прозрений. И "в каком бы забытье не находился художник во время творческой работы, он никогда не теряет способности к самонаблюдению" (Арнаудов 1970: 403).
   Несмотря на существование подсознания и надсознания, на слоистость сознательной сферы, при включении самосознания и самонаблюдения можно говорить о "единстве сознания" (Кассирер 1912: 425). Более того, регуляторные механизмы самосознания могут включать так называемое расширенное состояние сознания. К расширенным состояниям сознания обычно относят состояния сверхбодрствования, а также различные виды озарения, просветления, преображения. В этих состояниях происходит расширение произвольного внимания. "По мнению В.В. Козлова, "расширенное" состояние сознания возникает при "связном" (осознанном) дыхании и характеризуется максимальной мобилизацией резервных возможностей человеческой психики и работы организма в целом. Он выделяет следующие качества этих состояний: осознанность, контролируемость, управляемость, присутствие воли, возможность в любой момент вернуться в обычное состояние сознания" (Прохоров, Валиуллина, Габдреева, Гарифуллина, Менделевич 2011: 290).
   Онтология философии фиксирует подобные состояния в своих обобщённых картинах мира и ориентирует на то, что, "занимаясь самонаблюдением, мы привносим в себя жизнь" (Шульц 1998: 322). Более того, онтология философии в самосознании видит спасение. "Под метафизикой здесь понимаются самопознание и самоспасение" (Шелер 2011: 83).
   Философия в своей онтологии как начинается самосознанием, так и заканчивается своей чувственной практикой в таких своих предметах, как этика и эстетика. "Произведение искусства есть, по Гегелю, чувственная манифестация идеи, которая создаётся мышлением, сознающим самого себя" (Гадамер 1991: 111).
   Философия абсолютизирует важность самосознания и самонаблюдения, где "самосознание - основа всяких добродетелей, любви, чести, дружбы, храбрости, всякой самоотверженности, всякой славы" (Гегель 1973: 90). И такая абсолютизация самосознания и самонаблюдения делается неспроста. Мир меняется, и человек должен тоже в значительной мере реорганизовываться, чтобы приспособиться, чтобы выжить. И в этом отношении самонаблюдение играет важную роль. Человека зачастую так поглощает окружающий мир, что он уже не может сориентироваться. А "рефлексия", "наблюдение за самим собой", "видение своей ситуации" обретает функцию самореорганизации. Совершенно очевидно, что людям, часто попадающим в ситуации, в которых нельзя просто предоставить вещам идти своим ходом, а надлежит все время организовываться, более свойственно наблюдать в рефлексивных актах за собой и своей ситуацией" (Манхейм 1994: 297). Такое положение вещей может быть причиной того, что осознание поселяется в практической сфере религии и мистицизма под названием медитативной практики созерцания. И это происходит с самых древних времён и по настоящее время в современном мистицизме. Однако есть замечания и отрицательного характера, когда может быть "у примитивных обществ и у народов, стоящих гораздо выше их, болезненный экстаз, вызванный созерцанием" (Тайлор 1989: 142). То есть созерцание может играть и отрицательную роль. Оно просто должно быть в меру. Ведь жизнь, она практична. И практика - критерий истины.
   Биографические свидетельства говорят о том, что ВЫСШЕЕ состояние сознания, коим есть КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ, - это "нормальное сознательное состояние" (Мурашкин 2006: 122), вплоть до того, что "не существует никакого отличия между просветлённым и непросветлённым человеком" (Жиртуєва 2009: 149).
   Однако следует отметить, что это "нормальное сознательное состояние - только чистое" (Мурашкин 2006: 122). То есть регистрируются всё же отличия, особенности. Указывается на то, что это чистое состояние сознания. Значит до этого оно было не совсем чистым, замутнённым или каким-то иным. То есть КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ, возникающее спонтанно, является результатом очищения. Процедура очищения в данном случае - это естественная жизнь самосознания как регуляторного механизма в человеке, когда отторгается мелочное, неважное. Регулируется недопущение всего незначительного в жизнедеятельность человека. Это главный онтологический аспект КОМПЕНСАТОРНОГО ОЗАРЕНИЯ как результирующего проявления самосознания и его регуляторного механизма. Этот регуляторный механизм срабатывает через самонаблюдение. Так человек должен наблюдать свою страсть со стороны, будто это и не его страсть. И человек овладевает страстями, пристрастиями, возвращается к тому делу, которое необходимо исполнить.
   Такую технику мы встречаем в джнана-йоге, в дзэн-буддизме, в даосизме. Такую технику можно встретить во всяком мистицизме. Это техника овладения собой, чтобы не заражаться мелочным, не важным, ненужным. То есть, "для всей предшествующей мистики справедливо признать, что её этическое содержание слишком ничтожно. Она, правда, приводит человека на путь самоуглубления" (Швейцер 1992: 27). Однако этическое никуда не девается и не исчезает. Оно существует, бытийствует. Отстраняя второстепенное и ненужное, человек как сознательное существо определённым образом диктует себя в социуме, живя по определённым правилам. Этим человек выбирает и утверждает определённые законы и правила, утверждает определённые ценности. Здесь можно говорить об онтологизме аксиологии, о её существовании через проявления сознания и самосознания, через регуляторные механизмы самосознания.
   Онтологический аспект рассматриваемых процессов сводится к тому, что в человеке идёт процесс очищения. Этот процесс существует как реальность и требует обязательного участия самосознания, интроспекции.
   Во всём мистицизме, во всякой медитативной практике обязательно присутствует "идеал "зрящего" (Фёрштайн 2002: 10). "Зрящий", иначе "свидетель" (Фёрштайн 2002: 10) включает в себя и постоянную практику, когда необходимо "просто осознавать то, что есть" (Голмен 1993: 123). Здесь "свидетель - это наше собственное "Я" (Йогани 2011: 105).
   Практика свидетельствования проникает глубоко в медицину, психотерапию, при борьбе со стрессом как "выработка самосознания" (Гельб, Зигель 1994: 189). Хотя это самосознание вырабатывается и присутствует в человеке при естественном его развитии. Так "Зрелые индивиды способны взглянуть на себя со стороны строго объективно, обладая интуицией" (Клонингер 2003: 273). Взгляд на себя со стороны - это и есть практика как естественный процесс проявления самосознания в его регуляторной функции.
   Вопрос не стои?т, "можем ли мы увидеть наш дух со стороны, посмотреть на свои впечатления, идеи, желания так, словно они не наши" (Полан 2002: 329). Очевидно то, что "человек способен увидеть себя со стороны" (Аристов 2006: 1121). Здесь человек "в состоянии отделить себя, отстраниться от мыслительного процесса" (Орлов 1991: 233). Отделение от мыслительного процесса красной линией проходит через всю историю религиозно-мистической культуры. Здесь религиозно-мистическая культура содержит в себе "понимания определённых мистических состояний, в которых человек превосходит свои собственные границы" (Эриксон 1996: 213).
   Превосходить свои собственные границы - это, прежде всего, выходить за пределы природного круга проявлений. И "выйти за пределы этого круга может только сознательное эго, чтобы, созерцая его как бы со стороны, воссоздать его заново" (Адлер 1996: 146). То есть речь идёт об обновлении человеческой психики, обновлении через очищение путём осознавания. Но осознавать - это значит так или иначе испытывать боль, болевое. Испытывая определённое время боль, можно обрести компенсаторную реакцию полного отсутствия боли. "Когда находимся в бессознательном состоянии, мы не страдаем от боли или душевных мук" (Мак-Фарленд 1988: 479). Но осознание и ответственное поведение даёт напряжение воли, стресс и страдание. А психотехника мистицизма и психотерапии нам предлагает постоянно находиться в осознанном состоянии. Не предлагает расслабиться и забыться. Но предлагает напряжённую жизнь осознанного поведения. Это для того, чтобы вызвать спонтанно компенсаторную реакцию, через что человек получит КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ. Ради этого озарения, при котором решаются все внутренние проблемы, существуют религиозно-мистическая культура и психопрофилактика со своими психотерапевтическими техниками. В философии, в её онтологии, "на уровне индивидуального духовного бытия религия не имеет каких-то иных (национальных или социокультурных) измерений, кроме трансцендентного" (Филипович 2016: 171). Здесь трансценденция - в глубинах человеческого духа, где "Бог свидетельствует своё бытие" (Колодний 2015: 17). Посредством подобного свидетельствования, то есть состояния человеческого духа, "религия выражается через своеобразное внутреннее откровение или озарение" (Колодний 2020: 23). Это, прежде всего, КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ. Оно предполагает то состояние, когда человек испытывает ощущение, что "нечто присутствует" (Мурашкин 2006: 122). Ощущение человеком того, что "нечто присутствует" (Мурашкин 2006: 122) в философии может разворачиваться в целые онтологические размышления о существовании некоего объективного присутствия. Однако это "присутствует" (Мурашкин 2006: 122) в субъективном мире человека. Оно относится к субъективной онтологии, онтологии сознания и самосознания, а не к объективной онтологии, онтологии объективно существующих вещей и процессов.
   Человек, ощущающий "присутствие", переживает нечто большее, чем он сам как личность. Поэтому часто в религиозно-мистической культуре это переживание значится как ВЫСШЕЕ, ВСЕВЫШНИЙ. В документалистике употребляется слово "Бог" для выражения того, что не поддаётся описанию. Вместо слова "близость" я мог бы употребить слово "присутствие", но в этом случае можно было бы подумать, что речь идёт о какой-то личности; на самом же деле это было нечто большее, чем я" (Джемс 1993: 314). То есть человек переживает то, что выше него самого. Переживания могут быть как положительные, так и отрицательные. В документалистике значится: "мне почудилось, что кто-то взял меня за руку; я встал и начал искать, нет ли кого-нибудь постороннего в моей комнате. Но чувство настоящего присутствия невидимого пришло ко мне позже, одну ночь спустя... что-то вошло в мою комнату и остановилось у моей постели... я весь был потрясён особым "ощущением", невыразимо гнетущего характера... нечто было возле меня, и в его присутствии я меньше сомневался, чем в существовании людей, состояших из плоти и крови" (Джемс 1993: 61). Присутствие может сопровождаться не только ощущением гнетущего характера, но и "чувством радости" (Джемс 1993: 61). Но в любом случае появляется "в сознании человека чувство реальности, ощущение объективного бытия, восприятие объективного бытия" (Джемс 1993: 60). От этого восприятия объективности у философов разворачиваются размышления онтологического характера, переносящие субъективный мир ощущений в объективную реальность материального мира. Однако все эти "чувства реальности доставляют нам некоторые "галлюцинации". Нередко случается, что "галлюцинация" не достигает полного развития: человек внезапно ощущает рядом с собой чье-то "присутствие", занимающее определённое место в пространстве, существующее в особой неуловимой форме, реальное самой интенсивной реальностью" (Джемс 1993: 60). Вплоть до того, что человек переживает это так, будто всё это существует объективо. В документалистике "это нечто, казалось, стояло вплотную около меня и было гораздо более реально, чем предметы обычных восприятий" (Джемс 1993: 61). Так у философов могут объективироваться их онтологические размышления. У религиозного адепта может возникать "уверенность в присутствии какой-то могущественной личности" (Джемс 1993: 61). В документальных описаниях значится, "что в комнате, совсем близко от меня, находится какое-то существо" (Джемс 1993: 62). При этом человек может наделять свои переживания "чувством чьего-то духовного присутствия" (Джемс 1993: 62). При этом объективируется "неопределённое сознание" Абсолютной реальности, которая лежит за миром явлений (Джемс 1993: 64). Так философы порождают некую трансценденцию, о которой в дальнейшем последовательно и логично размышляют. В то же время религиозные люди говорят о том, что пережили "чувство присутствия Бога" (Джемс 1993: 65). Они утверждают, что "пространство наполнилось присутствием Бога" (Джемс 1993: 65). В документалистике утверждается: "я почувствовал необычный внутренний подъём и ощутил присутствие Бога" (Джемс 1993: 66). При этом отмечалось, что человек "родился вновь" (Джемс 1993: 66). То есть подобные состояния дают человеку определённый результат. Человек обновляется. Но переживание само по себе имеет такой характер, что "в моём экстазе Бог не имел ни формы, ни цвета, ни запаха, ни вкуса, иначе говоря, чувство присутствия Его не было никак локализовано" (Джемс 1993: 67). Однако документалистика оперирует "временным исчезновением моей личности" (Джемс 1993: 68). То есть результатом переживания "присутствия" является то, что человек испытывает исчезновение своей устаревшей личности и рождается заново. В философии речь идёт о том, что существует "сила воображения, которое можно назвать онтологическим" (Джемс 1993: 69). То есть на почве подобных психических переживаний вырастает философская онтология. Однако перед онтологическими размышлениями о бытии у философа были состояния психики, когда он чувствовал, что в голову к нему пришла какая-то сила и из головы как будто что-то исходит. Но когда что-то делаешь, подобное "присутствие" смазывается. Поэтому в даосизме делается акцент на недеянии. Ведь состояние "присутствия" ощущается сильнее, когда человек останавливается. В голову приходит какая-то сила, и он замирает. Подобными описаниями богата религиозно-мистическая культура. В ней мы найдём тот факт, что к человеку в голову приходит некая сила и он становится другим. При этом человек может шевелиться, но на это у него не возникает желание. В данном состоянии человек - самодостаточный. Его недостатки компенсировались, и он ощущает некое "присутствие". "Присутствие" сопровождается тем, что у человека возникает в голове сила, мощь. Все недостатки компенсируются, и человек ощущает совершенство. Он останавливается и ничего не делает специально. Но если им что-то произведено специально, то становится просто смешно. Отталкиваясь от подобных состояний, философ в своих онтологических размышлениях делает акцент на ощущении некоего "присутствия".
   Человек, ощущающий "присутствие", переживает нечто большее, чем он сам, как личность. Поэтому часто в религиозно-мистической культуре это переживание значится как ВЫСШЕЕ, ВСЕВЫШНИЙ. В документалистике "употребляется слово Бог для выражения того, что не поддаётся описанию. Вместо слова близость я мог бы употребить слово присутствие, но в этом случае можно было бы подумать, что речь идёт о какой-то личности; на самом же деле это было нечто большее, чем Я" (Джемс 1993: 314). То есть человек переживает то, что выше него самого.
   В онтологии "Бытие означает присутствие" (Хайдеггер 1991: 144). То есть "Бытие" просто заменяется такими словами, как "присутствие", "сияние", "свечение", "просвет", "разъясняющее", "дающее", "позволяющее", "освобождение" и "несокрытие" (Хант 2004: 353). Причём "присутствие - это бытие настоящего, но также бытие прошлого и бытие будущего" (Делёз 2002: 130). То есть устанавливается связь со временем. Идёт расположение "конкретного существования в виде "присутствия" (Dasein) во временности" (Вашестов 2000: 425). Однако время как форма объективной реальности при рассмотрении "присутствия" не получает в онтологии утвердительного развития. Больше нарастает тот факт, что "присутствие - это предмет субъективной онтологии, онтологии сознания и самосознания. Здесь происходит рассмотрение "модулированной пары отсутствия и присутствия" (Лакан 1995: 46), а также рассмотрение варианта, когда "навсегда лишённый полноты само-присутствия человек" (Ман 1999: 34) оказывается в центре внимания онтологии "присутствия". Фактически рассматривается человек и его особое состояние с характеристикой "присутствия". Это состояние является КОМПЕНСАТОРНЫМ ОЗАРЕНИЕМ, при котором компенсируются недостатки, и человек воспринимает себя как совершенного.
   Перейдя в структуры субъективной онтологии, "присутствие" дополняется определёнными характеристиками. Отражая переживание человеком совершенства, оно может абсолютизироваться. В таком случае "присутствием, которое, по правде говоря, не является ни присутствием вещи, ни присутствием кого бы то ни было и которое, возможно, выражено, по крайней мере, косвенно, фразой абсолютное присутствие. Следовательно, у нас не будет оснований утверждать даже то, что Вселенная присутствует в моём Я" (Марсель 2005: 557-558). Абсолютизация "присутствия" расцветает в религиозно-мистической культуре. Здесь она обрастает дополнительными характеристиками. Эти характеристики являются характеристиками КОМПЕНСАТОРНОГО ОЗАРЕНИЯ. Здесь особое место занимает такая характеристика, как чистота. По своей сущности КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ является результирующим моментом процесса очищения психики от всего незначительного. Это фактически очистительная процедура спонтанного характера. Конечный результат этой процедуры - чистота. Среди религий особо значительное место чистоте отводит буддизм. Конечный результат буддизма - это нирвана, особое состояние психики, состояние чистое от мелочности, что совпадает с КОМПЕНСАТОРНЫМ ОЗАРЕНИЕМ. Поэтому здесь и "присутствие" чистое. Так "Мастер Д. - это тот, кто в любое мгновение любого состояния сознания может "перейти" в ригпу, в чистое присутствие" (Андросов 2011: 213). К характеристике абсолютного присутствия добавлено чистое присутствие. В авраамических религиях говорится о Боге как Всемогущем присутствии. Здесь верующий "простирался ниц в пламенном поклонении Всемогущему Присутствию" (Скотт 2005: 237).
   В отношении "присутствия" какие бы характеристики не давались, они даются определённому состоянию сознания. Но речь идёт всегда об особом состоянии сознания, не повседневном. А это - внутренний мир человека. Мир не объективный, не объективно-действительный. В традициях культуры это может быть интуитивное прозрение, озарение, преображение, просветление, инсайт, экстаз. Здесь внешний материальный мир "присутствует" с этим вне-себя экстазом" (Хайдеггер 1997: 365). То есть "присутствие" осуществляется и проявляется при каком-либо особом состоянии сознания. У нас речь идёт о КОМПЕНСАТОРНОМ ОЗАРЕНИИ. А здесь конечный результат - это очищение и исцеление психической сферы человека. Здесь "Исцеление означает не только ощущение присутствия в этом мире, но означает обретение цельности, гармонии и равновесия" (Кэмпбелл 2009: 75). Хотя ощущение присутствия - это и есть суть самого присутствия, если оставить в стороне присутствие объективного материального мира, присутствие объективной реальности. В таком случае мы имеем дело с субъективной реальностью. А вариантом "присутствия" в субъективной реальности есть наличие этого самого "присутствия" как характеристики КОМПЕНСАТОРНОГО ОЗАРЕНИЯ. В таком случае можно утверждать, что существует "идеальное состояние присутствия" (Гумбрехт 2006: 137).
   КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ сопровождается внутренним смотрением человека, когда он регистрирует все свои лишние движения, движения мелочные, ненужные. От своих собственных мелочных и ненужных движений человеку становится смешно. Всякое лишнее движение человек в себе видит. И ему от этого ви?денья только смешно. Само это ви?денье есть практика без специально организованого упражнения типа медитации.
   Видеть в себе ненужное движение, поступок, мысль, чувство - это естественный регуляторный процесс самосознания, процесс КОМПЕНСАТОРНОГО ОЗАРЕНИЯ.
   Однако, если человек не смотрит за тем, что он делает, то начинают приходить мысли, образы, и интенсивность проявления КОМПЕНСАТОРНОГО ОЗАРЕНИЯ снижается. Человек уходит от реального, от того, что есть, что делает. Уходит. Но через некоторое время может очнуться. Зафиксировать свой уход. И это естественные проявления психической жизни человека.
   Онтологический аспект раскрывается в том положении, что КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ не предполагает какого либо движения, деланья. "Прекращается это деланье как ненужное" (Мурашкин 2020: 474). А когда человек двигается, то КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ немного смазывается за суетой, суетостью. Но когда человек в неподвижности, то оно расцветает.
   Онтология говорит о неподвижности как сущностном существовании КОМПЕНСАТОРНОГО ОЗАРЕНИЯ. То есть КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ в своём максимальном проявлении существует через неподвижость и отсутствии суетности.
   Неподвижность. Причины телесной неподвижности могут быть разными. Это может быть и патология. Например, кататония, каталепсия. И такие сравнения есть. Так известно, что Мандукья Упанишада описывает четыре состояния сознания: состояние бодрствования, состояние сна со сноведениями, состояние глубокого сна без сновидений и "четвёртое [состояние] - неизречённое, растворение проявленного мира, приносящее счастье, недвойственное" (Упанишады 2003: 638). Об этом, четвёртом состоянии, говорится, что оно - "каталептическое сознание" (Элиаде 2009: 75). Но это состояние имеет ценность. Оно считается ВЫСШИМ, а данное исследование утверждает, что это - КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ. Указывается, что это - "транс (турия)" (Элиаде 2009: 75). Однако лишь определённый вид транса. Трансовые состояния бывают различного рода. Среди них есть и патологичные. Есть такие трансы, которые сопровождаются неподвижностью тела. Но норма в этом отношении начинается ещё с животного мира. Так при состоянии инсайта шимпанзе по кличке Султан "внезапно замер на какое-то мгновение" (Гудолл 1992: 31). У человека это может продолжаться не мгновение, а сутки и более. Так Сократ "стоял при Потидее целых двадцать четыре часа, не двигаясь с места" (Вейнингер 1992: 363).
   Конечно надсознательная сфера человека очень разнообразна. Здесь и вдохновение, и интуитивное прозрение, и инсайт, и преображение, просветление, озарение. Здесь разнообразие трансовых состояний и экстазов. В этом многообразии мы ищем место для КОМПЕНСАТОРНОГО ОЗАРЕНИЯ, ищем его неповторимые особенности, чтобы утвердить онтологический статус и поместить как определённое явление в онтологию, в философию существования. А состояние неподвижности может сопровождать и транс, и экстаз, и инсайт, и многие другие надсознательные состояния человека. Поэтому неподвижность не является основным показателем КОМПЕНСАТОРНОГО ОЗАРЕНИЯ. При трансах могут быть "телесные движения или полная неподвижность" (Доддс 2000: 435). Экстатические состояния также могут быть разными. При этом "исчезает внешний мир, и человек находится вне времени и пространства. В двигательной сфере при этом наблюдается либо неподвижность - человек длительно остаётся в принятой позе, либо, наоборот, человек испытывает телесную лёгкость, проявляет доходящую до исступления радость, выражающуюся в бурных движениях" (Ильин 2001: 14). Однако при КОМПЕНСАТОРНОМ ОЗАРЕНИИ телесная неподвижность связана с сущностью самого явления в психической жизни человека, а не с его генетической предрасположеностью через темперамент или через особенности характера. КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ - это не деланье, а когда "прекращается это деланье как ненужное" (Мурашкин 2020: 474). Подобное легче всего сопровождается неподвижностью. При этом КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ связано, прежде всего, с процессом овладения собой, с процессом контроля. А "контроль - это ограничение в движении" (Уотс 2004: 64) . Но и "при мистическом экстазе наступает такое состояние, при котором все сознание обращено внутрь, неподвижно" (Годфруа 1992: 158). При подобных состояниях люди "остаются совершенно спокойными и неподвижными" (Гроф 1994: 189). Тогда человек, как "неподвижное безмолвие, теряется во внутреннем созерцании" (Иванов 1994: 29), где "созерцаемый предмет или мысль, на которую усиленно направляется внимание, начинает занимать целиком всё сознание и вытесняет из него всё остальное. Достигается устойчивость одной картины, состояние транса, завершающееся иногда каталепсией" (Такубоку 1989: 236).
   КОМПЕНСАТОРОЕ ОЗАРЕНИЕ - это "чистое созерцание без познания" (Делёз, Гваттари 1998: 273). Однако "созерцание не есть совершенная пассивность духа" (Бердяев 1991: 219). Значимость человека - "не только в деянии, но и в созерцании" (Рубинштейн 1973: 343). Это понималось даже древними. Поэтому бог обладает "квазипассивностью" (Дюмезиль 1986: 155). А "лицо бога остается спокойным, безмятежным и неподвижным" (Кэмпбелл 2002: 457). Когда выносят бога из субъективного мира человека вовне, бог становится "неподвижным перводвигателем" (Фромм 1992: 86). Он выступает как "бездеятельный небесный бог" (Элиаде, Кулиано 2011: 249). Однако, когда помещают бога вовне, то бог не перестаёт быть внутренним состоянием человека, не перестаёт быть КОМПЕНСАТОРНЫМ ОЗАРЕНИЕМ. Это чётко просматривается, когда говорится о том, что "в таком состоянии душа пренебрегает даже мышлением, которое так высоко ценит во всякое другое время, потому что мышление есть движение, а она не хочет теперь быть в движении" (Плотин 1995: 310). Ведь КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ - это отсутствие желаний, это "неподвижное самодовлеющее пребывание в одной точке" (Лосев 1993: 743). В китайском мистицизме - это "бездеятельное действие" (Роузен 1997: 218). Это действие лишено суетности, суеты. Через суетность и суету - сознание не чистое. А ВЫСШЕЕ или КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ - это "нормальное сознательное состояние; только: чистое" (Мурашкин 2006: 122). Онтологическая определённость данного состояния - это чистота. Чистота - это результат. Чистота - это способ существования КОМПЕНСАТОРНОГО ОЗАРЕНИЯ.
  

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

  
   Авеста. (1997). Авеста в русских переводах (1861 - 1996). Санкт-Петербург: Журнал "Нева" - РХГИ.
   Адлер, Герхард. (1996). Лекции по аналитической психологии. Москва: Рефл-бук, Киев: Ваклер.
   Азимов, А. (2002). Выбор катастроф. Санкт-Петербург: Амфора.
   Андерхилл, Эвелин. (2000). Мистицизм. Киев: София, Ltd.
   Андросов, В.П. (2011). Индо-тибетский буддизм. Энциклопедический словарь: монография. Москва: Ориенталия.
   Аристов, В. (2006). "Тот человек в человеке..." (Idem-forma и поэтика Другого). Семиотика и авангард: антология. Москва: Академический Проект.
   Арнаудов, М. (1970). Психология литературного творчества. Москва: Прогресс.
   Бергсон, А. (1994). Два источника морали и религии. Москва: Канон.
   Бердяев, Н.А. (1991). Самопознание. Ленинград: Лениздат.
   Библия. (2011). Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. Москва: Российское библейское общество; (Лк 17:3).
   Бланшо, М. (1998). От Кафки к Кафке. Москва: Логос.
   Бодрийяр, Жан. (2000). Символический обмен и смерть. Москва: "Добросвет".
   Бубер, М. (1999). Два образа веры. Москва: ООО "Фирма "Издательство АСТ".
   Бхагавадгита. (1977). Бхагавадгита. В Философские тексты "Махабхараты". Ашхабад: Ылым.
   Вашестов, А.Г. (2000). Феномен. В Современная западная философия: Словарь. Москва: ТОН - Остожье.
   Вейнингер, О. (1992). Пол и характер. Москва: ТЕРРА.
   Вербер, Бернар. (2009). Мы, боги. Волшебный остров. Москва: ГЕЛЕОС:РИПОЛ классик.
   Гадамер, Г.-Г. (1991). Актуальность прекрасного. Москва: Искусство.
   Гегель. (1973). Феноменология духа и логика. В Гегель. Работы разных лет. В двух томах. Т.2. Москва: Мысль.
   Гельб, Г., Зигель, П. (1994). Обезболивание без лекарств. В Стресс жизни: Сборник. Санкт-Петербург: ТОО "Лейла".
   Годфруа, Ж. (1992). Что такое психология. В 2-х т. Т.1. Москва: Мир.
   Голмен, Д. (1993). Многообразие медитативного опыта. Киев: София.
   Гроф, С. (1994). Путешествие в поисках себя. Москва: Изд-во Трансперсонального Института.
   Гроф К., Гроф С. (1996). Неистовый поиск себя. Москва: Изд-во Трансперсонального института.
   Гудолл, Дж. (1992). Шимпанзе в природе: поведение. Москва: Мир.
   Гумбрехт, Х.У. (2006). Производство присутствия: Чего не может передать значение. Москва: Новое литературное обозрение.
   Давид-Неэль, А. (1991). Мистики и маги Тибета. Москва: Дягилевъ Центр, ЦДЛ.
   Дао дэ цзин. (2001). В Люйши чуньцю (Весны и осени господина Люя.). Москва: Мысль.
   Делёз, Жиль. (2002). Критика и клиника. Санкт-Петербург: Machina.
   Делёз, Ж., Гваттари, Ф. (1998). Что такое философия? Москва: Институт экспериментальной социологии; Санкт-Петербург: Алетейя.
   Джемс, В. (1993). Многообразие религиозного опыта. Санкт-Петербург: Андреев и сыновья.
   Доддс, Э.Р. (2000). Греки и иррациональное. Санкт-Петербург: Алетейя.
   Дхаммапада. (2005). Москва: ООО "Издательский дом "София".
   Дюмезиль, Ж. (1986). Верховные боги Индоевропейцев. Москва: Главная редакция восточной литературы издательства "Наука".
   Жиртуєва, Н.С. (2009). Модифiкацiї мiстичного досвiду в релiгiйних традицiях свiту: монографiя. Херсон: Видавництво ХДМI.
   Забияко, А.П. (2009). Транс. В Энциклопедия эпистемологии и философии науки (с. 999). Москва: "Канон" РООИ "Реабилитация".
   Иванов, В.И. (1994). Родное и вселенское. Москва: Республика.
   Ильин, Е.П. (2001). Эмоции и чувства. Санкт-Петербург: Питер.
   Йогани. (2011). Глубокая медитация: Путь к личной свободе. Москва: ООО Издательство "София".
   Каган, Л.С. (1991). Секреты медитации и ваше здоровье. В Здоровье для всех. Выпуск 4. Москва: НПО "Союзмединформ".
   Каган, Л.С. (1990). Медитация: мистика или психотехника? Черкесск: Приложение к газете "Курьер" Северо-Кавказского информационно-рекламного агентства.
   Каневский, М.Н. (2001). "Трости надломленной не переломит..." к диалектике пределов умаления и славы. Днiпропетровськ: "Полiграфiст".
   Кассирер, Э. (1912). Познание и действительность. Понятие о субстанции и понятие о функции. Санкт-Петербург: Изд. "ШИПОВНИК" СПБ.
   Кастанеда, Карлос. (1993). Дар Орла. Огонь изнутри. Киев: "София". Ltd.
   Клонингер, С. (2003). Теории личности: познание человека. Санкт-Петербург: Питер.
   Колодний, А. (2020). Феномен релiгiєзнавства. Монографiя. Київ: Iнтерсервiс.
   Колодний, А. (2015). Вступ. В Iнституцiйнi процеси конфесiйного життя свiту й України. Колективна монографiя. Київ: УАР.
   Кон, И.С. (1984). В поисках себя: Личность и её самосознание. Москва: Политиздат.
   Коран. (1990). Москва: Издательско-полиграфическая фирма "АНС-Принт" Ассоциации "Новый стиль".
   Кришнамурти, Джидду. (1999). Записные книжки. Москва: Разум / Мир Кришнамурти.
   Ксендзюк, А. (1995). Тайна Карлоса Кастанеды. Анализ магического знания дона Хуана: теория и практика. Одесса: Хаджибей.
   Кэмпбелл, Д. Дж. (2009). Эффект Моцарта. Минск: ООО "Попурри".
   Кэмпбелл, Д. (2002). Мифический образ. Москва: ООО "Издательство АСТ".
   Лакан, Ж. (1995). Функция и поле речи и языка в психоанализе. Москва: Издательство "Гнозис".
   Линдблад, Я. (1991). Человек - ты, я и первозданный. Москва: Прогресс.
   Лосев, А.Ф. (1993). Очерки античного символизма и мифологии. Москва: Мысль.
   Мак-Фарленд, Д. (1988). Поведение животных: Психобиология, этология и эволюция. Москва: Мир.
   Ман, П.де. (1999). Аллегории чтения: фигуральный язык Руссо, Ницше, Рильке и Пруста. Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та.
   Манхейм, Карл. (1994). Диагноз нашего времени. Москва: Юрист.
   Марсель, Г. (2005). Метафизический дневник. Санкт-Петербург: Наука.
   Мурашкин, М.Г. (2020). Записи 2019 года. Днiпро: СIЧ.
   Мурашкин, М.Г. (2006). Записи 2000 года. Днiпропетровськ: СIЧ.
   Новый Завет. (1992). В Слово жизни. Новый Завет в современом переводе. Stockholm: PICORP; (Лк 17:3).
   Орлов, Ю.М. (1991). Восхождение к индивидуальности: Кн. Для учителя. Москва: Просвещение.
   Ошо. (2011). Мудрость дзэн. Москва: ООО Издательство "София".
   Ошо. (1991). Оранжевая книга. Измерение неведомого. Москва: "Макет" ПФК "Профико".
   Платон. (1986). Диалоги. Москва: Мысль.
   Плотин. (1995). Эннеады. Киев: УЦИММ - ПРЕСС.
   Полан, Жан. (2002). Тарбские цветы, или террор в изящной словесности. Санкт-Петербург: Наука.
   Пронников, В.А., Ладанов, И.Д. (1983). Японцы. Этнографические очерки. Москва: Главная редакция восточной литературы издательства "Наука".
   Прохоров А.О., Валиуллина М.Е., Габдреева Г.Ш., Гарифуллина М.М., Менделевич В.Д. (2011). Психология состояний. Москва: Изд-во "Когито-Центр".
   Рассел, Б. (1994). История западной философии. В 2т. Т.1. Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та.
   Ригведа. (1989). Ригведа. Мандалы I - IV. Москва: Наука.
   Роузен, Дэвид. (1997). Дао Юнга. Киев: София.
   Рубинштейн, С.Л. (1973). Проблемы общей психологии. Москва: Наука.
   Сартр, Жан-Поль. (1966). Слова. Москва: Издательство "Прогресс".
   Семенцов, В.С. (1981). Проблемы интерпретации брахманической прозы. Ритуальный символизм. Москва: Издательство "Наука". Главная редакция восточной литературы.
   Скотт, Сирил. (2005). Оккультное воздействие музыки. Москва: РИПОЛ классик.
   Степанянц, М.Т. (1987). Философские аспекты суфизма. Москва: Главная редакция восточной литературы издательства "Наука".
   Тайлор, Э.Б. (1989). Первобытная культура. Москва: Политиздат.
   Такубоку, Исикава. (1989). Философское учение буддизма. В Восток - Запад. Исследования. Переводы. Публикации. Выпуск четвёртый (сс. 224-238). Москва: Наука. Главная редакция восточной литературы.
   Тибилова, А.У. (1991). Восстановительная терапия психически больных позднего возраста. Ленинград: Медицина.
   Тора. (2005). Москва: SHAMIR.
   Уилбер, Кен. (1996). Высшее состояние сознания. В Что такое просветление? Москва: Издательство Трансперсонального Института.
   Уотс, А. (2004). ЭТО ОНО. В Д.Уайт (ред.), Что такое просветление (сс. 48-66). Москва: ООО "Издательство АСТ".
   Упанишады. (2003). Москва: Издательская фирма "Восточная литература" РАН.
   Фёрштайн, Г. (2002). Энциклопедия йоги. Москва: ФАИР-ПРЕСС.
   Филипович, Л.О. (2016). Культура релiгiйного життя. Вибранi працi. Київ: УАР. "Iнтерсервiс".
   Фромм, Э. (1992). Душа человека. Москва: Республика.
   Хайдеггер, Мартин. (1997). Бытие и время. Москва: AD MARGINEM.
   Хайдеггер, М. (1991). Разговор на просёлочной дороге: Сборник. Москва: Высш. шк.
   Хант, Г.Т. (2004). О природе сознания: С когнитивной, феноменологической и трансперсональной точек зрения. Москва: ООО "Издательство АСТ".
   Хемфрейс, К. (1994). Концентрация и медитация. В Хемфрейс К. Концентрация и медитация. Тулку Т. Ринпоче. Жест равновесия. Киев: "REFL-book".
   Швейцер, А. (1992). Благоговение перед жизнью. Москва: Прогресс.
   Шелер, М. (2011). Проблемы социологии знания. Москва: Институт общегуманитарных исследований.
   Шульц, Герхард. (1998). Новалис. Челябинск: "Урал LTD".
   Элиаде, М.; Кулиано, И. (2011). Словарь религий, обрядов и верований. Москва: Академический Проект.
   Элиаде, М. (2009). История веры и религиозных идей: От Гаутамы Будды до триумфа христианства. Москва: Академический Проект.
   Эриксон, Э. (1996). Идентичность: юность и кризис. Москва: Издательская группа "Прогресс".
   Юнг, К.Г. (1997). Комментарий к немецкому переводу китайских трактатов "Секрет Золотого Цветка" и "Книга Прозрения и Судьбы". В Восхождение к Дао. Москва: Наталис.
   Ясперс, К. (1997). Общая психопатология. Москва: Практика.
   Kohler, W. (1925). The Mentality of Apes. London: Routledge and Kegan Paul. Reprint ed., New York: Liverigh.
   ...
   ...
   Просыпаюсь... ...медитирую... ...пишу... ...бормочу-пишу. Читаю-пишу.
   ...
   ...
   Просыпаюсь... ...медитирую... ...пишу... ...бормочу-пишу (с напряжением мышц живота, пресса). Читаю-пишу.
   ...
   ...
   Просыпаюсь.
   Медитирую-пишу.
   Бормочу-пишу.
   Читаю-пишу.
   ...
   ...
   Бог - это богатство, внутреннее богатство человека, который испытал состояние ПРЕКРАЩЕНИЯ (КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ). При таком положении вещей уже нет деления на материалистов и идеалистов, на верующих и неверующих. Упрекнуть в неистинности данное положение невозможно. Ведь само состояние ПРЕКРАЩЕНИЯ (КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ) может выступать и как чувствование бессмертия, и как глубинное чувствование изначальности всего. Споры идут, поскольку есть масса пониманий Бога у разных народов. Это и Брахман, и Ахурамазда, и Нирвана, и Дао, и Элохим, и Иегове, и Аллах. Споры здесь зачастую идут не о главном. А главное то, что состояние ПРЕКРАЩЕНИЯ (КОМПЕНСАТОРНОЕ ОЗАРЕНИЕ) - это прекращение деяний мелких, не главных, не значимых. Отсюда вся религиозно-мистическая культура.
   ...
   ...
   Есть ВЫСШЕЕ или ВСЕВЫШНИЙ. Когда к человеку является ВСЕВЫШНИЙ, то проблемы все исчезают, и он прекращает всю ненужную мелочную деятельность.
   В науке это состояние значится как компенсаторное озарение. И оно не рассматривается вне природы. Здесь оно значится как одно из многочисленных явлений природы, природы человеческого духа.
   ...
   ...
   Я буду жить даже тогда, когда меня сметут, когда меня затопчут.
   Пусть все миры закончатся однажды. Я буду жить.
   Меня однажды выбьет из седла. Я буду ползать. Но потом я встану. И буду добиваться своего. За мною - жизнь всей своей натурой. Её; её хочу превознести.
А что ещё?
   А ничего не светит.
   ...
   ...
   Просыпаюсь... ...медитирую... ...пишу... ...бормочу-пишу. Читаю-пишу.
   ...
   ...
   Человек не знает, что будет с ним после его смерти. Оттуда никто не возвращался, чтобы поведать о том, что будет после кончины.
   Но человек в жизни может иметь состояние бессмертия, когда он чувствует, что смерть просто невозможна. Это состояние поселяет в нём веру в то, что после его смерти на этой земле что-то всё таки есть. Возможность как-то быть существует и после жизни на этой земле.
   Человек ощущает и понимает, что ничего невозможного нет. Это религиозная точка зрения.
   Нерелигиозный человек скажет, что невозможное есть. Много всего того, что невозможно по прошествии времени, в будущем. Много всего того, что не подлежит возрождению и повторению. Невозможное есть. Бог - невозможное.
   ...
   ...
   Везде идёт война. Человечество разделено на государства. И у каждого свои интересы.
   Везде идёт война. В моей семье идёт война. Я воюю со своими домочадцами. Но выход есть. Можно просто выйти из семьи. Вступить в другую семью. Или не вступать ни в какую.
   Но... куда будет выходить человечество как таковое? Некуда. Вокруг безжизненный Космос с отсутствием условий для жизни. И мы, толпящиеся на этой Земле, грызущие друг друга... Где выход? Ты родился на этой Земле. Значит, тебе положена одежда, положена зимняя одежда (убежище) в виде какого-то домика, помещения, положен малый участок земли, чтобы выйти из своего жилья, размяться, посадить ореховое дерево для пропитания. Гектара земли человеку хватит. Надо ему это дать. Он имеет на это право по факту своего рождения на Земле. Во всём остальном человечеству следует объединиться для решения всеобщих проблем выживания и спасения.
   И не надо точить зубы друг на друга. Это ни к чему не приведёт.
   Кто меня послушает?
   Никто!
   Государства как не жили дружно, так и не живут. Воюют за свои мелкие интересы. Что им до всеобщего блага?
   Не потому ли всё кончится плачевно?
   ...
   ...
   Художник искажает (преувеличивает, преуменьшает) действительность. Но через искажение он выражает значительное, значимое для человека, для всех.
   ...
   ...
   Письмо потока. Через меня идут мысли, чувства... И я их фиксирую, фиксирую на бумаге. Это письмо потока. Я изливаю на бумагу всё, что приходит ко мне. Я в потоке переживания. Но потом я рефлексирую, выясняю, какие чувства ко мне пришли, почему эти чувства и переживания важны.
   Пишу об очень значимых для себя вещах. Это содержание.
   Пишу, что в голову придёт. Письменная терапия? Свободное письмо? Но... это не совсем свободное. Пишу о значимом. Пишу диалог со своей болью. Но кому пишу? О! Человечеству пишу. Не анализирую. Пишу. Поток письма. Поток к человечеству, поток текущих мыслей и чувств к людям вообще. Как к единому организму.
   ...
   ...
   Очистительное письмо. Очищает меня до предела. Просто пишу, пишу, ни о чём не думая. Рука выкладывает всё, что случается в моей голове.
   А случается то, что мы все когда-то исчезнем. Человечества вовсе не будет. Это меня не пугает. Просто исчезнет смысл. Будут лишь камни Вселенной носиться, туда-сюда. Солнце потухнет. И звёзды. Тьма воцарится везде. Человек приспособиться мог бы. Но он не желает того. Вот это меня и бесит. Смысл теряется где-то... Людей не будет... И что?
   Надо, чтоб были... были... Всё повториться не может. Неповторимо всё в сути. Если уйдёт человек, то больше не будет такого, чтобы природа дала разум в тот род людской. Но... постой. Какой это разум, если мы знаем, что будет, и ничего не творим, чтобы спасти всех от бедствий, бедствий, что Космос нам даст? Бедствий от всех тех наскоков, что так живучи в безмерной вечной Вселенной всегда.
   ...
   ...
   Солнце потухнет когда-то. Мир человека исчезнет. Человечества больше не будет. Не будет совсем никогда. Только лишь камни Вселенной будут иметь свой распад.
   Всё это я сказал, сказал... Только вслух громко, громко. Громко! Все посмотрели с опаской. Странно для них всё и дико. Но... всё это знают они. Зачем же смотреть так с укором, будто я сумасшедший совсем? Да; может быть, может быть... Но я же ведь смысл искал. Мне важно, что будет потом, и важно для всех, кто живёт. Правда, возможно, не так. И они так внимательно смотрят, как я двигаюсь, как говорю. Мол, не выкинет ли ещё что?
   ...
   ...
   Стою, смотрю. Там плещет океан. А там - звезда, звезда взошла на небе.
   Всё будет мрак.
   И ночь всё поглотит.
   И Космос, Космос будет поглощён. Там места человеку нет. Он мал; он слишком мал, чтоб оказать сопротивленье.
   И человечество погибнет. Всё. Конец.
   А смысл? Смысл. Где он? Где?
   Нет смысла. Он лишь в том, чтоб жить.
   А жизни нет. И смысла тоже. И человечество умрёт. Его не будет... и вовеки.
   Но... может так не быть. Жизнь не уступит. Будет вечной. Но только в вечной той борьбе с космическими силами природы. Готово человечество на это? Нет, не готово. Зубы точит на братьев, братьев родовых. Так род уйдёт - людской; неумный. И будет тьма вовек стоять как символ глупости той умной и разумной.
   Но... будет некому воспринимать то всё как символ.
   ...
   ...
   Кто я и что в этом мире? Не знаю. Не знаю. Не знаю. С утра мне проснуться и бдить? И что, мне включить тормоза? Впасть в медитацию? Нет же! Лететь. Перебарывать Мир! Громить всё в округе, громить. Не так всё устроено, нет. Я получаю, что есть. Оно патологией светит. А мне надо светлость души. Я её так и принял однажды. Теперь медитаций не надо. Лечу. Я лечу и лечу...
   Куда я лечу? К природе. Человечной, в слезах, в простоте.
   Но это слова да и только. Переустрою, что есть.
   Но... словом убить даже можно. Иль возродить, возродить. Переустройство - что надо.
   ...
   ...
   Автоматическое письмо.
   Я записываю все свои мысли, которые приходят мне в голову, записываю очень быстро и всё подряд. Записываю, абсолютно не думая, что пишу; записываю - и всё. Это мой поток сознания. Записываю от явления озарения, которое раньше было как идеал.
   Пишу все абсолютно мысли, которые приходят мне в голову. Я не думаю, о чём пишу. Я просто быстро записываю.
   Пишу.
   Задаю вопросы вон тому идеалу-озарению.
   Пишу.
   Задаю вопросы.
   И что? Высвечивается главное, важное, значительное.
   А главное - это то, что говорят астрофизики. Они говорят, что человечество в будущем исчезнет.
   ...
   ...
   К чему я пришёл? Не знаю. Знаю, что будет конец! Мне? Это ясное дело. Но... будет конец нам всем. Человечеству будет конец. А это меняет дело.
   Взялся за дело однажды. Уберечь, уберечь, спасти всех неразумных существ, что так уж себя восхвалили. Не смотрят по сторонам... Молотят всем что-то неясно. "Будет конец", - говорю. Надо в единстве всё двигать к тому идеалу защиты, что в нас спасеньем зовётся, строя вокруг тот каркас, что сбережёт, сбережёт... меня и тебя, нас всех в будущих бурях Вселенной.
   Снисходительно смотрят вокруг на меня, на мои все призывы. Думают - тронулся он, что-то молотит невнятное. Сумасшедший. И всё.
   И всё?
   Я ведь доводов столько сказал, что нам надобно всем единиться, чтоб спастись, чтоб спасти нас всех от космических бурь и невзгод. Они думают - я ненормальный. А где норма? Найди мне, найди. Когда всё уплывает куда-то. Когда всё разрушается, гаснет.
   Вы что ли норма? Зачем же гребёте, когда в брюхе уже - до отказа?
   ...
   ...
   Я выбираю счастье. Что это? Сам не знаю. Знаю: нужна свобода! Чтобы топтать других?
   Вы посмотрите. Ведь монстры хотят забивать других. Мирных, беззубых, мягких. Доверчивых. А это - зря. Зря доверяем тем сильным, что крепко оружие держат. Им в голову стукнет что-то, и для всех настанет беда.
   А Космос пред нами простёрся. И манит загадками снова. Мол, разгадай скорее и овладей, овладей... пространствами всей Вселенной. Живи себе, как ты хочешь. Жизнь расти, расти... Нету запретов вовсе.
   Но ты ведь оружие прячешь. Мысли лелеешь - кого-то убить?
   Я не сторонник насилья. Но надо же нам что-то делать. Перестреляют ведь, гады. Они все гады внутри.
   ...
   ...
   Всё сошлось к человечеству. Оно - как единое целое, целостный организм.
   Оно поведёт себя так... Погибнет, не будет его.
   Себя поведёт по-другому... Выживет, будет жить.
   Как же ведёт оно? Убивают друг друга внутри. Между органами всё время ссоры. Организм - в распаде одном. Нету единства; ну никак. Человечество, что ты творишь?
   Видно, не будет его. И не скажет никто, что было. Некому будет сказать. Людей-то не будет совсем. Человечества вовсе не будет. Только звёзды небесные всё же продолжат... угасать, угасать, угасать...
   ...
   ...
   Проходящее уходит. Я - стремящийся куда-то. Но куда? За сигаретой? Или просто так - гулять? Сам не знаю. Оснований нету никаких во мне. Ну, поел... Деньжата есть. И не знаю, куда деться. Я - гуляющий в просторах леса, парков и садов. Но зачем? Простор на небе. Он наступит вдруг однажды. Поглотит леса и парки. И не будет где гулять и где жить... Разместить телесный статус свой никак мне не придётся. Погибать? А как иначе? Тело требует просторов. А помчаться в небо как мне? Техника нужна, ракеты. И космический корабль. И скафандр. Там не жизнь. Там не жизнь. Там природа вся другая. Радиация и холод... Холод, холод - без конца.
   Я не знаю, что мне делать, что нам, людям, на Земле надо сделать так, чтоб выжить, чтоб пространством овладеть. Мы малы, малы безмерно. Но умны. Направить ум!
   ...
   ...
   Всё бардак. Постмодернизм. Интернет. И хаос, хаос... Хаос тех свирепых лиц, что политику вставляют в наши души без конца. А на небе - тот же хаос. Астероиды летают. И кометы так хвостами всё запугивают нас.
   Лишь нейтрино изначально всё пронизывает насквозь. Не цепляясь. Не цепляясь, всё уходят вдаль небес.
   Что мы? Что? Собраться вместе мы не можем. Все - отдельно мы творим себе миры. Ну... и гибнем. Гибнем; гибнем... Сколько, сколько тысяч лет?
   Нам бы встать, объединиться. Сотворить миры, чтоб выжить... Просто выжить, просто выжить. Нам ведь большего не надо.
   Чтобы выжить, разум нужен. А пока - по кабакам. В Интернете разбрелись мы. И не знаем, что нам делать.
   Надо жить. Но мы не знаем. Не хотим! Чего боимся? Приложить свой ум и силы... Не хотим. Так и погибнем. Но, возможно, и не скоро. Это радует? О нет!
   ...
   ...
   Я не знаю, что творю. И не знаю, что мне будет. Смерть придёт ко мне однажды. И конец мне навсегда. А другие? Что другие? Они знают, что им будет? Они знают, что им будет, что им будет навсегда? Нет, не знают. Пляшут, пляшут, как безумные шуты. Поплясал - и хватит, хватит... Ты другим займись хоть малость. Нет же. Их экстаз окутал. Что им думать о других? О других лишь я подумал. Что с того? Их не исправить. Они - конченые люди. Смерть их ждёт. Как и меня, не сумевшего пробиться к ихним душам, про спасенье не сумевшего сказать.
   Про спасенье я ведь знаю. Только вместе нам бы надо.
   ...
   ...
   Старость идёт. Старость. Теперь уже кровь не та. Лейкоциты понижены очень. А я думаю: что там будет через тысячу тысяч лет? Будут жить люди... не будут?
   ...
   ...
   Всё нам на свете будет. И горе. И радость. Ну, всё. Только бы знать, как лететь. И главное - нам куда?
   Нам никуда не надо. Стоять. И насмерть стоять - за принцип, за принцип свой, свой родной, несравненный. И сдохнуть. Умереть. Умереть за это.
   Но... разум иметь-то надо. Вдруг принцип-то этот - старый? Старый... негодный... ненужный... Остановись! Посмотри. Не оттого ли нам будут и горе, и радость, и всё?
   Мне бы лететь и сдохнуть за всё, что творил на свете - за чёрствость, за то невниманье, что проявлял к друзьям. Теперь их всех нет на свете, а кошки скребут у меня где-то там, в глубинах. В глубинах груди? Или сердца? Скребут и за то, что мать свою мало обхаживал в старости. Куда-то спешил всё время. Она в одиночестве так горевала.
   Многое делал не так. Теперь всё ж - лететь и сдохнуть. Время моё подошло.
   ...
   ...
   Мир крутится не так, как ты хочешь. Он совершенно не учитывает тебя.
   Тебе хотелось бы разложить свои деяния определённым образом. Но увы! Их приходится менять в связи с изменившимися ситуациями. Ты строишь свои действия согласно самой главной ситуации, которая может произойти в будущем. Но... настоящая, случайно сложившаяся ситуация корректирует твои планы. И ты их меняешь. Новая ситуация порождает новый смысл. И тебе надо действовать по-новому. Но ты не забываешь о той главной ситуации, которая может произойти в будущем и которая связана со смыслом твоей жизни вообще. Ты надеешься вернуться к своей главной ситуации, когда пройдут назревшие проблемы. Бывает так, что назревшие проблемы проходят. И возвращаешься к той изначальной ситуации, которая порождает в тебе смысл. И действуешь.
   Но... бывает так, что и не возвращаешься к той изначальной ситуации. Всякое бывает.
   ...
   ...
   Пролёт?
   Недолёт?
   Перелёт?
   Где цель?
   Её нету в округе.
   Она здесь. Под ногами шуршит.
   То зелень травы первозданной.
   Нам без неё - ну не жить.
   Мы - паразиты. И всё тут.
   Так хоть своим разумом бди, в заботе о травах зелёных.
   Так нет же. Гуляем в траве. И топчем, всё топчем и топчем.
   Нам жить? Ну, не жить. И никак.
   Наш разум - название только.
   Да проложи ты дорожку бетонную.
   Траву-то не трогай, не трогай.
   ...
   ...
   Я ведь - временный, временный...
   Об этом не думал совсем.
   Жил я тихо и мирно, заботы не зная.
   Порою кричал, возмущался.
   А на кого? И зачем?
   Велосипед одолжили на время. Без спроса, совсем без спроса.
   Одолжили на время, на время.
   А сам-то я - временный, временный...
   Об этом не думал я раньше.
   И травы вокруг меня - временны.
   Лишь малое время живут.
   Но живут!
   А я... Кто я? Что я? Зачем?
   Всё так временно, временно, временно.
   Но жить я всё ж буду.
   И с травами.
   Я их не оставлю, таких беззащитных.
   ...
   ...
   Вначале было ничто.
   Потом появилась трава.
   Потом - слова, слова...
  
   Слово о Боге пришло.
   Собою всё обняло.
  
   Забыли совсем про ничто.
  
   Про травы забыли совсем.
   На погибель себе и всем.
   ...
   ...
   Вначале было ничто, пустота.
   Пустота изменялась, стремилась к себе изначальной.
   Но возникло слово; слово о Боге, о возможности спасти это слово от пустоты.
   Слово - тоже дело. Люди идут за словом.
   ...
   ...
   Я о спасенье затеял, дело затеял по жизни, будто мне жизнь дана в тихом проулке любви, той, что покой мне подарит через тысячу лет; тех бесконечных и вечных, тех несравненно блистающих по Вселенной играющих и утверждающих жизнь; что, ну, совсем всё не так, мира не будет. Я понял, и перемены пришли. Дух мой поднялся из пепла и воцарил тишиной; и ни о чём он не думал, и ни о чём не гадал. Жил себе тихо и мирно; и воскресал постоянно на благо всем людям в округе, на благо той самой любви, что так зажралась в покоях виллы и яхты, и денег, будто всё - вечное будет. А ведь не будет никак. Тот ураган, что там движет, за горизонтом покамест, крышу сорвёт с этой виллы, яхту... перевернёт. Я говорил об этом. Надо для всех скафандры. Надо прочнее всё строить, а не так - говорить, говорить... Я, восхищённый душою, благо желаю повсюду; и потом только правду в глаза говорю всегда.
   ...
   ...
   Озаренье приходит; озаренье уходит. Я остаюсь среди этих болот, среди этого смрада житейских раздоров в мелочах, в мелочах... Кто я? Что я? Я призван на гибель, своим ликом вгружая идеалы в тот быт, что воюет не с теми пределами жизни, что воюет не так, ну не так, как должно. А должно нам покончить с этим смрадом разрух. Созидать, созидать... И лететь, всё лететь. Чаще, чаще своим озареньем раскрывать свою душу другим, для других; для дурных. Для дурных? Хотя как дурака ты осилишь? Не знаю. Знаю то, что к моей стороне он прибьётся. Я ведь зла не хочу. Хочу жизни ему.
   ...
   ...
   Я восхваляю другое. Не то, что было раньше, не то, за что война велась. Погибших много... много. Но человек - глупец. Рвёт когти и душу за мелочь, за символ убьёт и брата, сестру искалечит, внуков. Ох! Сумасшедший вовсе. Нам вместе решать проблемы. А мы всё творим бесчинства. Мы все - сумасшедшие люди.
   Я один, я один - другой. По мне - уступи во благо. Но... уступать всё время, когда с автоматом приходят, жаждут перестрелять. Но нет уж. Мы будем драться. За жизнь, за жизнь, за жизнь...
   Я восхваляю другое. И жизнь в том - идеал. Готов. Я готов сразиться. Убить, если так придётся. А нет - так нас всех убьют.
   Я восхваляю другое. То... то, что жизнь хранит.
   ...
   ...
   Озарение приходит. Боль потом вернётся всё же. Есть она во всём том мире, что вокруг меня клокочет. Куда деться? Куда деться? Никуда! Уйдёшь. Вернёшься. Что же делать? А бороться без конца. Распрощаться с той душою, что хотела что-то выбить для себя, для своей пользы. И парить... парить... парить...
   Нам не жить на этом свете. На другом, быть может, тоже. Мы ведь птицы, но без крыльев. Мы - пингвины с брюхом полным. И не думаем, что будет, что погибнем все когда-то. Что придёт огонь небесный и сожжёт нас всех дотла.
   А мы кичимся. Но всё же так посматриваем в небо, что пошлёт огонь кровавый вдруг случайно, невзначай. Невзначай? То не подходит. Там лишь хаосы и случай.
   А... мы здесь медитацией дышим, отторгая ненужные мысли, впрочем, мелкие, те, что мешают о спасении думать всё время. Но о чём ещё думать, скажи мне? Ведь Вселенная - грозная очень.
   ...
   ...
   Озаренье приходит. Ты - другой. Ты - другой. Но и тот же в своём основанье. И никто тебя сдвинуть не может. Ты плевал на потерянный мир. Но на тот, что зовёт своим жизненным блеском, с умилением смотришь. Есть возможность. Ура!
   Будем жить. Будем жить. Озаренье приходит, заряжая тебя всей своей синевой, что в космических далях окликает надеждой. Там не всё пропадёт. Там останемся мы. Ну и я среди них своей мёртвой улыбкой буду жить и цвести, говоря обо всём, говоря о любви, о той нежности дикой, что сливает в единство душ различную суть.
   Озаренье приходит. Ты - другой. Но ты - тот же в основе. Ты - за жизнь горой.
   ...
   ...
   Всё ли устаревает?
   Устаревает, устаревает...
   Всё ли уходит в небо?
   И... превращается в камень.
   Никто такого не знает,
   Не знает себя самого.
   Всё устареть не может,
   Человек пока ещё жив.
   ...
   ...
   Я не знаю, что будет с нами
   через тысячу тысяч лет.
   Я об этом просто гадаю
   и встречаю, как прежде, рассвет.
  
   Расцветёт ли он в том бесконечном
   полумраке космических сфер
   или будет навечно, навечно
   соблазнять на пути полумер.
  
   Надо прямо отвергнуть не благо,
   весь житейский ненужный разброд,
   чтобы вдруг появилась отвага
   к переделу направить весь род.
  
   Для спасенья своей же души
   переделать миры. И... спеши.
   А то к нам астероид спешит,
   он не белыми нитками шит.
   ...
   ...
   Ем мёд, яблоки, виноград, апельсины, лимоны, гранаты, киви, смородину, клубнику, чернику... Пью отвар шиповника. Повышаю сопротивляемость организма.
   Но... старость берёт своё.
   Добавляю картофель, кукурузу, чеснок, морковь, капусту, перец, баклажаны, инжир...
   Но... старость берёт своё.
   Орехи, семечки...
   Молоко...
   Кислое молоко...
   Но... старость берёт своё.
   Как бы не взяла та старость всё человечество сразу, не уложила в могилу всё, что разумное. Впрочем... Вирусы гениев сводят к могильной плите свободно. А гений на том и живёт, чтоб жизнь разумная снова... снова и снова вставала в Космосе чёрном, как смоль.
   Злой гений. О нём мы не будем. Он - вирус. Разумный такой.
   ...
   ...
   Вот он я; перед вами весь. Оснований во мне никаких. Знаю: Космос идёт в ничто. Распадаются звёзды, планеты. И фотонов, нейтрино не будет, даже...
   А человечество? Что?
   Всё умрёт. Пустота... Пустота...
   Что ж человеку делать?
   Делать то, через что уцелеет. Что за дело?
   Скажу. Всем спасаться. Человечеству надо спасаться. Создавать безопасный каркас. И, скафандры одев, уходить в пустоту; из неё добывать всё для жизни нормальной.
   Иначе... пустота расчленит на куски. Человечества больше не будет.
   Человек! Ты подумал, дружок?
   Вот он я пред тобою, как есть.
   ...
   ...
   Этот час пробивает сквозь нервы. Этот день пробивает в ночи, будто первый ты был и последний, будто был ты изгоем...
   Прости, но никак я не слыл однодумцем среди скал и багряных высот. Я трубил. Я трубил о спасенье, что всем нам надо снова искать тот предел, тот предел чарованья, что сомкнёт и уста, и глаза, что восполнит простор дивно-скучный. И не надо всем нам толковать, как нам выжить и как не пропасть. Восстановим же всё до предела.
   ...
   ...
   Да. Мы умрём когда-то. Сейчас мы весело дышим. И сколько ещё дышать? Не знаем. Мы много не знаем. И потому нам выжить, нам выжить никак нельзя. Но надо стараться, стараться... Ведь знаем мы: нет возрожденья. Уйдём, так уйдём с концами, навечно и насовсем. Никто не заплачет над нами. Некому будет делать, слезу пускать, рыдать. Все мы уйдём однажды. Чтоб не уйти - борись.
   ...
   ...
   Завертится что-то внутри и понесёт, понесёт... Зачем? И куда? Не знаю. Но надо всё жить и жить... И что-то продолжить, продолжить в этом безумном мире, неясном, что наступает, что хочет схватить за плечи - сзади, так нежданно. Чтоб испугался? Да. Чтоб испугался.
   Пугает. Многое нас пугает; пугает нас то, что не знаем, куда мы идём, зачем.
   Но мне всё ж однажды открылось; открылось довольно случайно. Я понял: не жить мне на свете, не жить нам всем вместе на свете. Мир-то большой, лукавый. Испепелит и сгноит... Надо всем что-то делать и бороздить океаны космоса чёрного. Вместе, вместе со всеми подняться лишь на защиту себя, лишь на своё же спасенье.
   Ничто возвратиться не может. Всё увядает и канет. Надо себя сохранить. Как это будет, не знаю. Может пропасть всё вовеки. Останутся только камни; камни Вселенной. И всё.
   Не будет живого. Не будет?
   А кто его знает, что будет.
   Попытка, попытка нужна нам всегда.
   ...
   ...
   Просыпаюсь... медитирую-пишу... бормочу-пишу. Читаю-пишу.
   ...
   ...
   Конец Света.
   Большая вероятность конца света, когда космические силы ниспосылают человечеству катастрофические ситуации. Чтобы уцелеть, не исчезнуть, человечество должно приложить максимум усилий по переустройству мира во имя своего собственного спасения. Человек должен иметь бурную деятельность в этом направлении. Но... человек - слабое существо. Он отвлекается всякими мелочами, всяким несущественным, не главным, не важным. И уходит в сторону. Поэтому возникает необходимость вернуться к прежней главной деятельности по предотвращению возникновения конца света. И на этот счёт есть возможность. Такая возможность возникает через практику медитации-недеяния. Однако при этом нет вообще никакой деятельности.
   Вот и возникает непреодолимое противоречие. С одной стороны нужна деятельность по предотвращению конца света. А с другой стороны - возникает необходимость в недеянии, в практике медитации-недеяния.
   Но... что важнее? Деятельность, предотвращающая конец света или недеяние через практику медитации-недеяния?
   Конец света и медитация-недеяние у меня вступили в противоборство где-то там, в глубинах моей души. Чем же вызвано было это противоборство? Вроде бы всё должно было стоять на своих местах. Я занимаюсь бурной деятельностью по предотвращению наступления конца света. Но... когда я ухожу в сторону и начинаю заниматься пустяками, то прибегаю к практике медитации-недеяния, дабы возвратиться к прежней деятельности, важной и нужной.
   Так что здесь деяние и недеяние в противоборстве? Отчего же?
   Причина того, что деяния и недеяния во мне пришли в противоборство, заключается в том, что я - максималист. Деяние - так деяние. Недеяние - так недеяние. И - до конца. Отдать себя всего чему-то одному. Но... чему?
   ...
   ...
   Конец света... медитация-недеяние... Но... чтобы предотвратить конец света, необходимо деяние, бурная деятельность. Однако медитация-недеяние прекращает мелочную, ненужную деятельность. Занимаясь мелочной ненужной деятельностью, человек уходит от главного, от жизни во спасение, предотвращения прихода конца света. Значит, медитация-недеяние необходима. Она даёт возможность прекратить мелочную ненужную деятельность и вернуться к деяниям по предотвращению космических катастроф в будущем.
   ...
   ...
   Медитация-недеяние и деятельность по предотвращению Конца Света.
   Предотвращение Конца Света требует деятельности.
   Но медитация-недеяние всё же необходима. Эта медитация прекращает какую-либо деятельность мелкого характера и оставляет важную деятельность, то есть деятельность по предотвращению Конца Света.
   ...
   ...
   Медитация-практика и спонтанность компенсаторного озарения.
   Компенсаторное озарение не требует медитативной практики, а возникает чисто спонтанно.
   Но требуется включение самосознания как естественного процесса, отторгающего мелочные мысли, прекращающего мелочную деятельность.
   ...
   ...
   Медитация есть практика. Специальная практика накладывает на психическую жизнь человека дополнительные состояния. От подобных дополнительных состояний душевной жизни избавлено компенсаторное озарение как чисто спонтанный процесс. Компенсаторные механизмы в природе человека. Самосознание включает эти механизмы как очистительные процедуры, когда человек отстраняется от своих собственных мыслей как ненужных, незначительных, мелочных или просто невременных, пришедших не вовремя.
   ...
   ...
   Я до сих пор уцелел,
   Болезнями всякими обсаженный.
  
   Куда спешил, летел,
   Когда совсем неглаженый?
   ...
   ...
   Человечество. Религия начинается с того, что мы не знаем, что будет после нашей смерти. Оттуда никто не возвращался, чтобы рассказать, что там. А клиническая смерть - это не настоящая смерть, когда человек уходит из жизни навсегда.
   Религиозность началась с захоронения. Вначале первобытный человек не хоронил и не сжигал умерших. Но от незнания со временем вкралось то положение, что после смерти что-то есть, что-то остаётся. Душа, например, остаётся. И что жизнь продолжается. Поэтому начали хоронить. Да ещё в могилу клали пищу, оружие и всё прочее, что может пригодиться в иной жизни.
   ...
   ...
   Куда я иду? Не знаю. Будет конец нам всем. Комета бабахнет с неба, и всё разлетится вдребезги. Что делать, совсем не знаю. А дел у меня слишком много. Остановлюсь от деяний и посмотрю в глубины сердца.
   Скажу: "Я всё не то, пожалуй, делал, чтоб не спастись вовеки. Спасал свою шкуру. А про других не думал".
   Куда я иду? Не знаю. Остановлюсь. Не то делал.
   ...
   ...
   Меня поднимают бури. И ураганы, и ветры, сильные-сильные ветры клокочут тогда в одеждах моих - несравненно серых и синих, и чёрных, и скучных. Расшевелят их ветры. И я шевелиться стану, чтобы спасаться снова; вновь, как всегда, спасаться, чтоб не унёс ураган.
   Ураган поднимется... всё тут. Спасаться. Никак по-другому. И я подчиняюсь, живу. Против играть бесполезно. Против играет глупец.
   ...
   ...
   Я, улетающий в дали. Куда-то туда, просто так. Печали не будет, не будет. Закончится всё случайно. Откроется новое вовсе. Привыкну. Лишь бы не быть... последним.
   А если последним, то что? Всё равно умирание будет. Душа околеет однажды. Бессмертна она? Не скажешь. Кто скажет? Никто! Никто!
   А я вот скажу.
   И что?
   Слова то, слова, слова...
   ...
   ...
   Однажды впаду в безумье. Потом пробужденье будет. Да. Перемены случатся со мною, с моей душой. Но, где она? Где она? Где же? Ищу, не найду. Порою... ничто не болит, блаженство. Нащупать никак нельзя. Тело же хочет снова взвинтить колесо напряженья. Всё пропадает, а тело, тело живёт до конца. Потом и оно... всё смертно, восходит в могилу сразу, сразу своими частями, всеми и до конца. Но люди живут другие, телами живут и счастьем; счастьем души своей жили б, так вечно, вечно... Но вот кометы летают. И напрягают порой.
   ...
   ...
   Преображенье...
   Преобразился; перескочил века, только в себе - несменном, здравом таком, свободном и бесконечно милом перед самим собой. Подёрнутый правдой жизни, сложной такой, безумной среди людей несчастных, ждущих кончины своей.
   Я же не жду кончины. Меня давно уже нету. Живу я свободно, свободно... И делаю, что хочу. Хочу ведь я жизни, жизни... не для себя, для другого. Это спасает навеки. Но спасёт ли тех, кто держит за пазухой камни? Не знаю, не знаю, не знаю... Комета ударит однажды, случайно. И прекратит всё это. Проблема живёт, живёт.
   ...
   ...
   Разобьёт меня снова на части жизнь та, что зовётся пределом, а с предельного мира не будешь восстанавливать силы свои. Ну, не сможешь, затянет навеки, закопает, забьёт и замучит. Возродиться никак не удастся. Но пробиться-то надо для жизни. Для своей и другой, неразумной. Ну, а что - всё бросать, покидать? Нет. Тянуть, всё тянуть за собой, развивать, развивать, развивать... Может, разум придёт и всплывёт?
   Тогда станут миры все на место. Вместе можно миры бороздить. Жить и жить, не давая слабинку.
   ...
   ...
   Конец света будет, не будет? А кто знает? А никто, никак. Поскользнулся я вдруг на дороге; очутился на новом пути. Путь в больницу. Там света не видно, там лишь ломаный люд что-то чистит. То желудок, то нос, то затылок. О конце всех миров - ни гу-гу. Вот и я позабыл все проблемы - о конце, о конце всех миров. Я не стану о них даже думать; мне бы выжить; и выжить, и жить.
   Эгоистом себя величаю. Мне - конец. Ну... а свет пусть идёт.
   Конец света - нескоро, нескоро... Мы придумаем что-то. Никак? Как придумать? Ведь Солнце потухнет. Мы - все вместе. И это - надежда.
   ...
   ...
   Подходит собака и плачет. Я плачу вместе с ней. Жизнь такая настала. Нету еды совсем. Что, умирать? Не стоит. Надо нам что-то делать. Мы пригодимся народу. А народ, что народ? Он взбешён. Ему тоже нет даже хлеба. Заволокло туманом небо, и землю, и разум мой и всех тех других, что так искали спасенья. А где же найдёшь спасенье? Нет атмосферы, нет. Небесное тело упало. Всё растоптало, что было. Податься нам некуда вовсе. У края земли стоим. И сколько стоять там будем? Паника. Всё в тумане. Но... ядовитый туман. Слёзы текут из глаз, сопли из носа сочатся. Нам выживать всё же надо. За работу, вперёд, вперёд. Следует что-то надумать с выходом к свету и счастью. Чтоб продолжать мириться, забыть ту природу во зле.
   Нет уж. Всё надо помнить, видеть, как в будущем будет. Жить, только жить осталось - наперекор всему.
   ...
   ...
   Вовсе не знаю, что будет. Готовлюсь, готовлюсь, готовлюсь. Какое небесное тело нам атмосферу сожжёт? Справимся, вместе справимся? Кто его знает? Не знаю. Но если все мы разбредёмся, то нам всем конец настает.
   Пока мы все вместе. Пока. Вспоминаем, как в прошлом столетье все разбрелись и всё спорили. Каждый своё городил. Так не пойдёт. Одумались. Вот и живём пока.
   ...
   ...
   Нам случай напишет всё. Небесное тело падёт.
И прекратит весь пыл наш ненужный и глупый по поводу кто кого.
   Случайно увидим рассвет? Когда астероид накроет... всё будет не так, как надо. Сейчас тоже всё же не так.
   Вновь отщепенцы воюют - с мыслями новыми, новыми, всё о себе, о себе...
   Нам единение надо.
   Желания всё заслоняют. Желания мелкие, мелкие.
   ...
   ...
   Деревья. Дома. Люди.
   Города расползаются.
   Кто кого в этом мире рассудит?
   За свершенное вовсе не каются.
  
   Напролом...
   Без ума и с умом.
  
   А с умом - ещё хуже. Подряд
   Убиваешь других целый ряд.
  
   Всё продумал и взвесил. Простак!
   Им не выжить с тобою никак.
   ...
   ...
   Постмодерн. Разрушение устаревшего порядка - это постмодернизм.
   Разрушить сложившийся порядок в голове, устаревший порядок. Скорее разрушить, оновиться.
   Древняя культура - традиционная. Современная культура - инновационная. Постмодернистская культура сверхинновационная.
   ...
   ...
   Человечество. Что ты стонешь?
   Что ты стонешь в пурге ночной?
   Снова беса, опять беса гонишь,
   Отправляя его на покой.
  
   Беса нету. Играться хватит.
   Ты пред миром стоишь, как одно. И погибать будешь в этом мире. По заслугам схватив сполна.
   Нету пользы тебе от знаний. Продолжаешь беситься, беситься. Смерть твоя, впрочем, не за горами.
   Человечество. Ты - волчица.
  
   Что тебе не хватало в жизни?
   Перестроиться в нужный ряд,
   Воспринять шорох здравой мысли
   И настроить себя на лад -
   Во спасенье себя... себя,
   Всё вокруг по-иному любя.
   ...
   ...
   Человечество, я в открытую тебя оскорбляю. В этом отношении я - публицист. По словам Невзорова, публицистика - это искусство оскорблять. Оскорбления подогревают температуру, облегчают и убыстряют реакции между людьми в обществе.
   Человечество, оскорбляю тебя. Хочу подогреть температуру, чтобы ты, человечество, всколыхнулось в самом себе и задумалось, куда ты движешься.
   ...
   ...
   Человечество, что ты стоишь?
   Ровным счётом - под три рубля.
   Постоянно что-то из себя строишь,
   Всё время глупость свою теребя.
   ...
   ...
   Человечество.
   Конец света. Тебе конец, человечество.
   Медитация? Нет. Не спасёт.
   Конец света. Тебе конец, человечество.
   То, что мне конец, я уже знаю давно.
   Что же делать нам всем на этой Земле, чтобы не было страшных пределов?
   А не делать ненужного. Вот и всё.
   Медитация так прекращает ненужное, мелкое, мелочность действий, деяний.
   Но что же делать? Делать всё во спасенье. Всё во спасенье творить.
   Человечество, можешь ты это? Нет. Ты покамест не можешь. Твои части, частицы, люди твои сотворяют безумства сплошные. Творят зло. Сотворяют зло через свой злой гений.
  
   Человечество. Что ты творишь? Лучших людей к - расстрелу. Сталин и Гитлер нужны?
   Да. В тебе, человечество, всё; все людишки пока ещё живы. А что дальше будет - неважно? Мусор скопился в тебе. Сволочи все остаются. Живут, живут и живут... Вновь порождая проблемы. С такими частицами ты, человечество, просто исчезнешь. Придёт непогода, катастрофическая ситуация; и всё, конец.
  
   Человечество. Как мне быть? Как мне хочется, чтоб ты прожило... хотя бы тысячу тысяч лет. Но, увы. Будет всё так мрачно. Затухнет Солнце, а ты не смогло вопросы решить о своём спасении.
   ...
   ...
   Человечество. Что тебе надо?
   Жить тебе надо? Иль нет?
   Почему же ты, словно стадо,
   Так ведёшь себя много лет?
   От рожденья Христа и раньше -
   В те глубины свои посмотри.
   Тебе говорю: "Ну стань же,
   Стань другим". А слезу утри.
   Но раскайся за всё, что творило,
   За все жертвы, что ты допустило.
   Знаю, знаю... Тебя было мало.
   А теперь? Теперь больше стало?
  
   Человечество! Ты - мало. Миллиарды частиц в тебе пребывают. Миллиарды людей. Всё равно ты - мало. Земной шар - тоже мал.
   Мы - малы. Что же делать?
   Становиться большими.
   ...
   ...
   Человечество! Что тебе дать, чтоб одумалось ты, хоть немного? А то корчишь неясно что - из себя, из других, что отдельно, что не приняли эту игру, соревнуясь себе на удачу.
   Человечество. Знаю. Не жить. Не тебе и не мне...
   Что же делать?
   А не надо утробой играть. Набивать пищевод и желудок, если больше не лезет никак.
   Мне обжорство претит. Да. Претит.
   Мера; мера всему. Человечеству меры не надо? Убивать так и будут всегда? Для забавы друг друга порой покалечат. И что? Дел не делают. В том и беда. Дел не делают общему благу. Для себя убивают других. А желудок наполнен. И сыт.
   ...
   ...
   Человек, что тебе не хватает? Что ты режешь, комкаешь, бьёшь? Это всё создавали другие. Их труды ты не ценишь совсем. А ведь нам вместе надо по жизни прокатиться в единой упряжке. Вот и буду я вновь восставать на тебя, на тебя, что есть силы. Силы мало. И я лишь один. Все согласны с тобой. Что? Бояться? Да! Здоровый ты телом. И что? От тебя для других нету пользы. Только вред разрушенья, не боле. А нам вместе всё ж надо идти; по космическим далям не пройти одному.
   ...
   ...
   Человечество, у тебя идеология, не требующая борьбы.
   А борьба с режимом - это борьба с идеологией.
   Человечество, ты принимаешь этот режим? Режим властей, которые тебя давят?
   Хе! Ты их выбираешь. Ты - такое же, как и они. Но... почему ты тогда жалуешься? И то не так, и это не так. Ты выбрало себе власть, чтобы она пропихивала определённую идеологию.
   Человечество, ты не знаешь, что надо делать. И в этом - твоя беда. И поэтому руководят тобой проходимцы.
   Человечество...
  
   Не скучай от своей же злобы.
   Тебе дали немного на чай.
   А в достатке набиты утробы?
   Не хватает? Побольше играй
   С этой властью, что ты утверждало.
   А потом тебе кажется мало.
   Ты такого хотело. Смирись.
   Со свободой своею простись.
   Они будут у власти всегда,
   Пока будет у них борода.
   ...
   ...
   Человечество, что тебе делать?
   Наложи на себя крест -
   За тобой сотворённое дело,
   За убийство, невинных арест
   Твоих членов. Ни словом, ни духом
   Догадаться они не могли,
   Когда вдруг, ну над самым ухом,
   Вдруг палач крикнул громко: "Умри!".
   Умирали. Даже не зная,
   За кого, и зачем. Так дано?
   Палачи, после в карты играя,
   Разливали в бокалы вино.
   Человечество, ты расстреляло
   Самых лучших сынов, дочерей.
   Ты собой навсегда растоптало
   Тягу к жизни. Покайся скорей.
   ...
   ...
   Человечество. Такое малое.
   И планета совсем мала.
   О, Земля! Ты уже - усталая.
   Ты такое пережила!
   От людей, от людей, что не знают,
   Что действительно надо для благ.
   Кипятятся иль созерцают.
   У них попусту ряд отваг.
   ...
   ...
   Человечество. Сколько можно?
   Ты играешь, неясно что.
   Часто тихо и осторожно.
   Ну... а смыслы идут в ничто.
   Так в ничто превратишься и ты
   В безотчётности мелкой мечты.
   ...
   ...
   Человечество, что тебе надо?
   Ты запуталось в самом себе.
   У тебя остаётся одна лишь отрада:
   Не добыть ничего в борьбе.
   Что же борешься ты с собой?
   Уходи, уходи на покой.
   Не жалей, что тебя не будет.
   Астероид однажды рассудит.
   ...
   ...
   Человечество. Миллиарды людей. Порождаешь всё новых и новых... Миллиарды людей. Что же будет со всеми когда-то?
   Человечество, ты ведь уйдёшь, исчезнешь, умрёшь.
   Уйдёшь, исчезнешь, умрёшь?
   Задумайся. Шанс. Он ведь есть.
   ...
   ...
   Человечество, чего ты хочешь?
   Знаешь, знаешь, что будет конец.
   Так зачем себе мозги морочишь?
   Самых лучших терзаешь, подлец.
   Тех, кто хочет всем миром владеть,
   Песню жизни и в космосе петь.
   ...
   ...
   Человечество, что мне надо? Уберечь тебя от всего. От всего, что тебя раздирает на клочки, на участки, на части. Ты - едино. Но где твоя сущность? И к чему то единство направить?
   А.. не знаешь?!
   Так я подскажу.
  
   Ты направь свои силы туда,
   Где струится и плещет вода.
   В безопасности там будешь ты.
   Без воды тебе будут кранты.
  
   Вода - один из компонентов.
  
  
   Человечество. Такая стихотворная форма, может быть, тебя подстегнёт на какое-то целесообразное поведение. А может, просто обозлит. А то, прикрываясь разумом, ведёшь совершенно бессознательную жизнь.
   Человечество. Что ты себе позволяешь? Ведь если ты скончаешься и тебя поглотит хаос космических пространств, то возрождения и возвращения никогда не будет. Останется на веки вечные та самая космическая чёрная пустота. Всё.
   Человечество. Ты должно что-то делать в этом направлении, а не раздирать себя изнутри на части. Да. Люди, составляющие тебя, зачастую предстают не в лучшем виде. Более того, среди них есть много просто полоумных. Но... есть и светлые головы. Прислушайся к ним.
   ...
   ...
   Человечество! Гравитация замедляет время. И ты хочешь таким путём иметь бессмертие? Э-э-э-э-э... Не удастся. Ничего не сделав для своего спасения, ничего не сделав для этого, через силы природы ты хочешь в будущем не исчезнуть? Даже когда Солнце потухнет и составляющие тебя человечики не смогут набивать свои желудки снедью, есть шанс выживать. Но никакие шансы использованы не будут. Ты, человечество, будешь драться в самом себе и погибнешь, так и не выйдя на сопротивление с Космосом. Да! Гравитация замедляет время. Но ты воспользоваться этим так и не сможешь. Будешь драться в самом себе.
   ...
   ...
   Что говорю? Ничего! Люди - безумные твари. Денег и славы хотят. На остальное - плевать. Совести нету совсем. Всё для себя, для себя...
   Есть по отдельности, есть. Те, кто порядочный, честный. Но им выживать не дано. Забьют и закрутят так быстро.
   ...
   ...
   Человечество, что же будет,
   Если вдруг налетит ураган?
   Человек? Он себя забудет,
   Чтобы вместе поддерживать стан
   Во спасенье. Для всякого рода.
   Для любого чесно?го народа.
   Нам спасаться, спасаться вовеки,
   Микроскопные человеки.
   Дорости, дорости до Вселенной
   Своей поступью твёрдой, несменной.
   ...
   ...
   Человечество, что ты сто?ишь?!
   Тебя нет на земле уже.
   Что ещё, что ещё ты построишь
   На унылом своём мираже?
   ...
   ...
   Что будет дальше? Не знаю.
   Знаю, что будет конец.
   Я иногда улетаю
   В мыслях, рисуя венец.
   Но... я скажу откровенно:
   Желание жить неизменно -
   Для себя, для других, для всех.
   А... в космических далях - успех.
   Мы малы. Подчинять всё - не грех.
   ...
   ...
   Человечество, что тебе надо?
   У тебя лишь одна отрада:
   Тасовать непонятно что,
   Но разговор не про то.
   Разговор пойдёт о тебе,
   О твоей плачевной судьбе
   Когда Солнце потухнет совсем,
   Человеку не жить тогда. Всем,
   Всем придётся тогда умереть.
   А сейчас всем нам что? Багроветь
   От стыда, что не так все мы жили?
   И по жизни всегда только плыли,
   За излишеством. И за бедой,
   Поглощая молочный надой.
   А от нас? А от нас, как всегда,
   В океанах воняет вода.
   ...
   ...
   Свет расходится сразу во все стороны. Что это? Признак чего? Трудно сказать. Но для тела; мы всё отмечаем для тела. Телу от этого лучше? Или же, как душе, когда на ней кошки скребутся оттого что не делал, как надо, не жил и не был полнотой. Представлял без конца картины, не живые, мертвые, из дерева сделанный омут...
   А ты что, не знаешь, что дерево трогать нельзя? Оно ведь даёт нам жизнь.
   Многое жизнь даёт. Многое отнимает. Оттого я блуждаю, блуждаю, чтобы всё то найти и сверить со своим тем последним часом, когда буду идти из жизни. Мне из жизни скоро не надо. Воплотить хочу большее, большее, чтобы Космос хоть как-то сжимался, уступал место разуму тоже. А то хаосом плещет в округе, всё время пугая собак, пугая детей, котов, взрослых пугая всё время, не зная, зачем то всё делать. Мы все ведь на равных, на равных. За нами придёт одно. Смерть к нам придёт однажды. Уйдём, мы уйдём... И как все. Пусть и так. Только чтобы не кончалась жизнь полностью, чтоб была. Чтобы кто-то остался на страже. Чтобы Космос нас всех не забил своей дикостью, камнями, камнями...
   ...
   ...
   Я, в принципе, и не знаю,
   Куда я иду, зачем...
   По жизни всё время играю.
   На благо себе? Или всем?
   По-всякому в жизни бывает...
   Когда что-то не то всплывает,
   Сразу видно. Но я - начеку.
   Когда надо - сорву чеку.
   Подорву и себя, и всех -
   Не для потех, утех!
   ...
   ...
   Всё промелькнёт, уйдёт...
   Я - говорящий миг.
   Но кто же меня найдёт
   Средь моих железных вериг?
   ...
   ...
   Светом блаженным будем иль темнотой слепоты? Лишь бы вздымались деревья, лишь бы они росли - просто, свободно, случайной надбавкой, от солнца играя, росли. А мы - рядом были и в радости видели небо... до той безысходной поры, когда чёрная тьма насунет, заволочёт, что можно, и водрузит предел. Его разумному чуду легко можно отсторонить, продолжая путь своей жизни священной, что не угаснет вовеки в распрях, раздорах...
   Но... как? Как всё понять, когда люди других за людей не считают, не привлекают разум, чтоб рассудить справедливо.
   ...
   ...
   Я угораю. Всё. Всё полетит в тарары, в тартарары. Люди творят чудеса над самими собой, всё время возмущаясь, потому что не поняли. И... всё внутренним миром зовётся.
   Но всё внешнее, внешнее...
   Люди творят чудеса над самими собой,
   Убивая деревья.
   Убивая подобных себе.
   Убивая.
   Я угораю. Всё. Всё полетит в тарары, тартарары.
   ...
   ...
   Озаренье. Меня озаряет. А так жизнь обычно идёт в заботах, которые скачут. Как напрыгнут, то только держись. В простоте я, сердце как будто переброшу куда-нибудь вдаль. Я - есть я. За меня мир свободный не поёт и не пляшет. Живёт, открывая в себе верный смысл, что спасёт, поведёт. Но куда поведёт?
   Мне бы душу свою рассказать. Чтобы камень скатился вниз, чтобы всё замирало везде, куда бы я не посмотрел. А зачем? Ну, не знаю совсем. Просто что-то поётся во мне. Оттого и смотрю, как бы выжить, продолжить это всё для других, для других, для всех добрых душою, душой.
   Просто что-то поётся во мне.
   ...
   ...
   В глубине у меня - тишина. Потом всплески идут. Без конца. Будто Космос нахлынул, как мир, мир тревоги и гроз, и войны.
   Тишина всё ж берёт, побеждает, живёт, будто нету преград никаких. А космический пыл? Он ведь так мне неясен. Оттого тишина негуста. Из глубин она часто приходит. Преходящи мы все. Души наши горят. Жить хотим. И свободы, свободы... Для чего нам свобода, мы, впрочем, не знаем.
   Тишина у меня в глубине. То свобода на благо других.
   ...
   ...
   Всё, что было со мной и что будет, просыпается в сердце порою. И летит. И летит к облакам, будто там всем спасенье припрятано. Но там всё ж ничего-то и нет. Всё, в глубинах души отзываясь, жизнь движет людскую.
   У собак тоже души свои. Лучше? Хуже? А кто его знает. Они плачут, а это всегда говорит, что есть тонкая нить, простирается нить - всё до боли. Боль отталкивать будет всегда. Принимай её, принимай... и прольётся вдруг свет из тебя; и покажет всю мощь тех усилий, что ты приложил, и не думал, что будет иначе. А иначе-то может не быть. По-дурному всё может начаться.
   Нет отчаянья в мире души, бесконечно поющей о благе. Я о том, я о том, всё о том... Не теряли бы люди друг друга.
   ...
   ...
   Нам паденье прожить надлежит. И свобода, и ласковый шорох - где-то там, в нашем мире любви, непонятной, неясной такой...
   Обращать нам вниманье? Никак! Нам не стоит совсем что-то мерить, вымерять, вымерять и судить. Вот тогда будет дух в вышине!
   Нам паденье прожить надлежит. Лишь тогда к нам придёт и свобода. Куда падать? А некуда дальше. Дальше - мрак, тот космический мрак, что запустит желание жить и паденье прожить невзначай.
   ...
   ...
   Не горюй, не горюй, не горюй... Всё пройдёт, всё пройдёт, как всегда; как всегда, побежит тишина, всё по жилам, по крови, по сердцу... Успокоим мозги, будем жить, жить свободно, не думая вовсе о космических далях надежд и движений, неясно куда.
   Человек? Человек, как всегда, замирает на самом невинном. А зачем? Он не знает. Так всем надо? Никто то не знает. Знаю я. Поднимаю забрало и стою, весь с конкретным лицом. И конкретные мысли проходят сквозь меня. А я там, в стороне, где ничто распластало объятья и даёт отдохнуть хоть немного, очистить себя от той бренности пыльной, захламляющей душу тех космических далей, что свободу дают. Но ведь мы их не знаем.
   ...
   ...
   Мы однажды придём. Захотим мы однажды.
   Захотим улыбаться и жить - навсегда.
   И душа запоёт, и душа заклокочет.
   Побежит, побежит, как весною вода.
   Мы пришли рассказать,
   Что миры распадутся,
   Чтобы похоть связать,
   Нужным делом раздуться.
   ...
   ...
   Нам не жить, нам не жить на свете.
   Прилетит астероид - и всё.
   Всё.
   Конец.
   А Земли не будет.
   Солнце гаснет...
   Что мы?
   Что мы?
   Мы все вместе. И это - счастье.
   Это выход.
   Спасены?
   Да!
   Нам всем вместе улыбка будет.
   Перемены идут. Что будет?
   Вместе мы сотворим просторы.
   И не хуже, чем Космос творил.
   Может быть, нам придётся расстаться.
   Я - своё...
   Ты - своё...
   Разойдёмся. Мир большой.
   Разойдёмся и пропадём.
   Мы не можем одни лишь быть.
   Пропадём. Эх, ну пропадём.
   ...
   ...
   Когда однажды горло перемкнёт, взахлёб - не буду. С жизнью распрощаюсь?
   Нет, нет. Бороться буду до конца!
   Если уйду, то я уйду навеки. Я это знаю. Потому в борьбе, в борьбе за жизнь всего себя я изведу в ничто.
   В ничто придёт весь мир, весь мир, весь этот мерзкий...
   Мерзкий?
   Что, оговорка? Нет! Не оговорка. Мерзкий. В сравнении со мной, вне корысти живущим.
   Да. Бескорыстно я лечил людей. Служил всем, всем, кого встречал.
   И что?
   Теперь - покинутый и брошенный старик. Не нужен никому. Пока живу. И еле-еле движусь. Значит, ещё могу. Просить не стану. Ну, никак не стану.
   ...
   ...
   Что я?
   Ничто.
   Весь этот мир - ничто.
   Меня он поглотит, и я исчезну.
   Весь этот мир исчезнет. Что мне делать?
   Копать, копать и познавать... Чтоб выкрутиться как-то.
   ...
   ...
   Когда однажды побегут ручьи...
   То знаю, что такого больше и не будет.
   Но... что же будет? Будет сад цвести.
   Его ещё всем надо посадить.
   Всем, всем. Во всей Вселенной.
   Сказка?
   Никто не знает.
   Сказка может и реальностью взойти.
   ...
   ...
   Я не знаю, зачем живу.
   Может, будет когда-нибудь так, как я возжелал однажды. Чтобы все, все люди земли во спасенье трудиться начали. Во спасенье себя, на своё же спасенье работали. Саркофагом-скафандром весь Космос покрыв, водрузили знамёна нашей жизни.
   Какой?
   Какой нашей жизни?
   Образ жизни. Он - разный.
   Образ жизни - в борьбе.
   Люди в борьбе друг с другом.
   Победит самый добрый.
   ...
   ...
   Что от меня не зависит?
   О чём я так пекусь?
   Брошу-ка я всё сразу, куда-то туда, в ничто, мечтою своей унесусь.
   Мне жить и не жить на свете.
   Старость подходит, болезни.
   Усилия будут, будут. Чтоб только не зря...
   Как знать?
   Неведомо мне, что будет. Но рук опускать не стану. Засучу рукава.
   ...
   ...
   Просветленье души настало. Ты впадаешь в ту светлую даль, где ничто тебе шепчет обманы, где ничто говорит. Но о чём?
   Прикоснись ты к земле, окаянный, посмотри ты в глаза матерям, чтобы снова возвысить пределы лучшей жизни для нас и для всех; для всех тех, кто желает во благо жить и верить в ту лучшую даль, за которой пребудет свобода, за которой и зной, и покой.
   Мы не знаем, что с нами случится. Мы не знаем, что делать, как быть. Но летим, как уставшие птицы. Потому нам играть и играть под свирели, подчас без разлуки, без всего, без всего, без всего; водрузить, водрузить только муки, выбрать всё, выбрать всё из всего.
   ...
   ...
   Человечество, ты не знаешь, что хочешь. Но пред тобою горят миры. Что ещё? Что ещё тебе надо, чтобы ты изменило движенье; всё во имя себя самого. Во спасенье, во спасенье частичек твоих, во спасенье людей, всех живых, всех живых и всех дышащих мирно.
   ...
   ...
   О, Небо!
   Чем занимается человечество?
   Пустяками.
   Бои быков устраивает.
   Тараканьими бегами занимается. Чей таракан к финишу прибежит первым.
   Ну, ума...
   Нет ума.
   Как и у тебя, Небо.
   Ты и человечество - одно и то же. Два сапога пара.
   ...
   ...
   Небо, в твоей Вселенной всё распадётся.
   Во Вселенной всё распадётся!
   Останутся протоны.
   Потом протоны распадутся на позитроны, нейтрино и гамма-фотоны.
   Да! Протоны исчезнут. Останутся фотоны, электроны... И что, на них молиться?
   Будет расширяться пространство. Состояние минимально возможной энергии! Это нас ожидает.
   Наша задача - остановить расширение Вселенной.
   Задача человечеству поставлена. И что?
   Расширяющееся и остывающее ничто в будущем. И человечество сейчас, на сегодня, на данный момент, копошащееся и колупающееся в самом себе.
   ...
   ...
   Не знаю, зачем живём мы,
   Если будет конец всему.
   А если не будет? Не будет?!
   Кто знает?
   Никто! Никто!
   Я активирую силы
   И снова бои начинаю.
   Участвовать надобно всем нам в строительстве новых Вселенных, что мощным скафандром продлятся, отторгнув опасные зоны.
   Я лично участвую в этом.
   Кто знает, что будет? Кто знает?
   ...
   ...
   Любовь к жизни - удел сильных и смелых людей.
   ...
   ...
   Разум придаёт чувствам возвышенность, глубину и утончённость.
   Сообщество людей несёт красоту.
   ...
   ...
   Вне сообщества человека не существует.
   ...
   ...
   Природа даёт человеку тело. Сообщество, в котором живёт человек, развивает его, формирует и направляет.
   ...
   ...
   Сообщество заряжает человека счастливыми минутами, ощущением счастья как такового.
   ...
   ...
   Человек должен быть самим собой, единственным экземпляром, отражающим всеобщее благо.
   ...
   ...
   Породнившиеся души выше природы.
   ...
   ...
   Всё любить невозможно. Всё - это ничто.
   ...
   ...
   Любовь к человечеству в абстракции, в отвлечённости - это любовь к себе. Но и это необходимо в поступке. Человек может поступать во благо для всех. Например, заботясь об экологии.
   ...
   ...
   Быть в единении с себе подобными в поступках - это и благо, и благодать, это смысл, воплощённый в деяниях.
   ...
   ...
   Великие учителя всем своим существом умиротворяли, контактируя с людьми. Они воздействовали своей безмятежной душой, безмолвием, а не словами, сказанными ради своих интересов.
   ...
   ...
   Жалость к живому несёт красоту.
   ...
   ...
   Чувство жалости к живому несёт красоту.
   ...
   ...
   На сострадании держится человеческое, человечное.
   ...
   ...
   Богатство души даёт счастье. Богатство души - это Бог. Богатство души - это компенсаторное озарение.
   ...
   ...
   Через внутреннюю свободу мы понимаем других людей, проявляем жалость и сочувствие. Но эта свобода достаётся через душевное богатство, то есть через Бога.
   ...
   ...
   Доброта есть подлинная красота.
   ...
   ...
   Доброта усиливает благоговение.
   ...
   ...
   Счастье в самосовершенствовании и волевом проявлении, которое - не только для себя.
   ...
   ...
   Возможность жить для себя, жить и выживать - это не самоцель. Самоцель - это возможность жить человечеству как таковому в будущем, в далёком будущем.
   ...
   ...
   Несчастная жизнь требует мужества.
   ...
   ...
   Борьба против разрушающих факторов спасает жизнь.
   ...
   ...
   Жизнь должна быть дорога. Иначе ты - в иллюзорном состоянии духа.
   ...
   ...
   Слабая воля ослабляет и тело, и чувства, и разум.
   ...
   ...
   Заново жить никогда не будешь. Хватайся даже за остатки своей жизни. Оздоравливай и спасай даже то, что осталось.
   ...
   ...
   Переверни свою жизнь. А жаловаться на неё бесполезно.
   ...
   ...
   Делай усилия очнуться, пробудиться, если тебя жизнь твоя не устраивает.
   ...
   ...
   Победа над собой - великая победа.
   ...
   ...
   Воздерживайся от вредоносного. Это можно сделать в любом случае.
   ...
   ...
   Привычка засасывает, лишает свободы. Не делай то, к чему привык, хотя бы временно. И ты ощутишь власть над ней, над своей привычкой. И придёт вдохновение.
   ...
   ...
   Владеть своими желаниями (какую бы силу не имели эти желания) - значит иметь могучую власть.
   ...
   ...
   Не только терпи, но и сопротивляйся. Иначе твоё терпение перестаёт быть разумным.
   ...
   ...
   Привычка сковывает, огрубляет.
   ...
   ...
   Человек привыкает, становится рабом привычки; но человечное в нём - и вне привычки.
   ...
   ...
   Выход из положения всегда найдётся.
   ...
   ...
   Когда ты несчастен, то спасает мужество, даже не разум, а мужество.
   Жизнь - в борьбе. Поэтому возмущайся, кричи, прикладывай руку, чтобы изменить ситуацию.
   ...
   ...
   Милосердие даёт шанс на выживание. Не так, как справедливость.
   ...
   ...
   Чувство жалости к живущему спасает, даёт жизнь вечную.
   ...
   ...
   Страдания очищают. Включаются компенсаторные механизмы. И приходит счастье. Но такое может и не случиться. Тогда страдание есть страдание с его отрицательными последствиями. Ведь счастье вырабатывается усилиями. Разве что сами усилия есть страданием; усилия сознательные, целенаправленные.
   ...
   ...
   Живи своим умом, исполняя поставленные цели. И не думай о счастье. Оно придёт само.
   ...
   ...
   Созерцая всё вокруг, уже можно обретать величие своего духа.
   ...
   ...
   Быть и в себе, и с собой - значит, уже быть счастливым.
   ...
   ...
   Сам в себе имей ценность - жизнь. Тогда не надо что-то искать во внешнем мире, на стороне.
   ...
   ...
   Настойчивость даёт возможность осуществить всякую цель, к которой имеешь предрасположенность.
   ...
   ...
   Хотение и действие изменяют судьбу.
   ...
   ...
   Человек осознаёт свои силы, и они множатся.
   ...
   ...
   Когда человек осознаёт себя выше всего и вся, то боязнь чего-либо исчезает.
   ...
   ...
   Человек сам по себе - единственный и неповторимый. Аналогов нет.
   ...
   ...
   Мера во всём - открывает возможности. Но мера должна быть даже в застенчивости.
   ...
   ...
   Знай себе цену, и возможности откроются.
   ...
   ...
   Самоотречение даёт возможность отторгнуть всё ненужное, несущественное, мелочное.
   ...
   ...
   Самолюбие удваивает силы.
   ...
   ...
   Волевое, продолжительное усилие порождает в человеке высшее состояние сознания, компенсирует недостатки, дарит совершенство.
   ...
   ...
   Упорство в стремлении к цели открывает возможности надолго. Одноразовое усилие, хоть и сильное, но так не может.
   ...
   ...
   Терпеливые в деяниях имеют успех.
   ...
   ...
   Цель должна быть великой - не только для тебя, но и для всего человечества, для всех тебе подобных.
   ...
   ...
   Все силы души каждого человека необходимо положить на освоение космического пространства, сконцентрировать в одной точке - "спасении от будущих космических катастроф". Это будет самое великое и самое нужное дело.
   ...
   ...
   Цель для всей жизни человека и человечества в целом - это спасение от будущих космических катастроф. Это высшая цель. Все остальные, низшие цели следует принести в жертву.
   ...
   ...
   Всё увядает, портится и распадается. Всё стремится к хаосу.
   Это второй закон термодинамики. Но можно восстановить порядок из беспорядка (хаоса). Для этого необходимо подавать энергию извне.
   ...
   ...
   Для воплощения своих идеалов человек должен знать, что он будет делать завтра, а что - послезавтра. И это уже преддверие состояния счастья, когда не сходишь со своих позиций, что оборачивается компенсаторным озарением.
   ...
   ...
   Если у человека нет заранее установленной цели в конкретном отношении, то человек расплывается, и он - ничто.
   ...
   ...
   Когда мы устанавливаем себе цель, делаем это согласно уже апробированных своих склонностей и способностей. Поиск наш будет не везде. И искать счастье от своей деятельности мы будем, приблизительно зная, где оно. В противном случае ничего не найдём.
   ...
   ...
   Нас ведёт идея. Без идеи, а значит, без целеполагания силы нас покидают.
   ...
   ...
   Согласно идее, мы идём только вперёд. Иначе - путешествие вспять.
   ...
   ...
   Силой своей веры в то, что человечество способно выжить и спастись, мы идём вперёд постоянно, раздвигая препятствия своими сомнениями.
   ...
   ...
   Счастье - это минута озарения в длительной многочасовой дороге по достижению цели.
   ...
   ...
   В борьбе с преградами по направлению к достигаемой цели ощущаешь счастье. Когда ты побеждаешь и борьба прекращается, то счастье куда-то девается.
   ...
   ...
   Счастье ощущаешь, когда ты находишься в сознательной устремлённости к конкретной цели в состоянии борьбы с препятствиями.
   ...
   ...
   Жизнь в расцвете, когда отдаёшь все свои силы на осуществление поставленной цели, когда эта цель - спасение человечества, заблудшего, больного, глупого человечества.
   ...
   ...
   Человек счастлив, когда действует. Но для действий нужны желания, которые будут двигать все силы души.
   ...
   ...
   Желания могут ослеплять, остановка желаний - озарять. Своим ослеплением желания нас обманывают. Но без них нельзя. Поэтому нужна мера, равновесие.
   ...
   ...
   Холодные рассуждения, среди которых могут быть истинные и правильные суждения, но которые зачастую ничего нового не открывают в человеческой душе, должны дополняться тёплыми воодушевлениями. Нужно постоянно постигать высшие истины, великие ценности, ценности для всех, которые сохраняют и спасают жизнь человечества от надвигающихся космических катастроф.
   ...
   ...
   Человек своими страстями даёт разуму жизнь, жизнь творящую, деятельную.
   ...
   ...
   От страстей нет покоя. Но дремота без них не спасает. Притом страстям окультуренным обязаны всякие новшества культуры. Душа от этого получает лишь благородство.
   ...
   ...
   От страстей не отдохнёшь. Но это благо, ибо без страстей человек обречён на прозябание.
   ...
   ...
   Страсть безрассудна. Но мудрость без неё не может нащупать грядущее.
   ...
   ...
   Без страстей человек равнодушен, и ему не дано осознать грядущее, не дано проникнуть в неясность будущего.
   ...
   ...
   Всему удивляться - это детскость. Ничему не удивляться - это даже не старость, это смерть души.
   ...
   ...
   Утратить способность удивляться - это утратить способность смотреть на мир сызнова и творить новое.
   ...
   ...
   Равнодушие - это отсутствие души.
   ...
   ...
   Человек живёт, испытывая в чём-то недостаток, изменяется при достижении цели. Но есть минуты, часы и даже дни состояния самодостаточности. Потом снова испытываешь недостаточность. Однако божественная самодостаточность поселяет умеренность, равновесие, гармонию, меру.
   ...
   ...
   Человек обретает совершенство, когда испытывает состояние самодостаточности. Но в таком случае он приостанавливает свою деятельность. В деятельности есть элемент недостаточности. Деятельность от потребностей, порождающих движение жить и действовать. Это испытывать в чём-то недостаток, чувствовать несовершенство. Но это не значит - не быть счастливым.
   ...
   ...
   Счастье, когда прекращаются всякие мечты, - это счастье самодостаточности. Оно может приходить к человеку лишь на короткое время. Тогда человек - Бог, совершенство. И приостанавливается всякая мелочная деятельность.
   В целом же жизнь человека - от недостаточности и мечтаний воплотить лучшее, дабы изменить человеческий мир к лучшему, во спасение.
   ...
   ...
   Счастье - в движении. Нет места, где ему приземлиться. Оно летит.
   ...
   ...
   Человек хочет жить бСльшим, переделывая окружающий мир до космических пространств и сами космические пространства. Он когда-то устанавливал порядок в своей пещере, а теперь строит космодромы и космические корабли, чтобы установить порядок во Вселенной. Порядок не просто так, порядок - для выживания.
   ...
   ...
   Мы живём один раз и уходим в небытие насовсем. И всё же стСит прожить красиво. Во всяком случае, такое желание появляется.
   ...
   ...
   Жизнь требует мировоззрения, дабы сориентировать человека в направлении истинного положения вещей, дабы жить и спастись.
   ...
   ...
   Человек ищет истину, правду и смысл своей жизни, дабы спасти не только себя, но и человечество в целом, зачастую такое неразумное. Но человек без человечества - ничто.
   ...
   ...
   Равнодушия не бывает. Это просто состояние, когда человек верит в то, что выгодно.
   ...
   ...
   Если у человека нет идеала, то он - конформист и просто приспосабливается для собственного благополучия. Но тогда его используют другие люди, которые могут быть просто преступниками, бандитами.
   ...
   ...
   Человек ставит себе вопрос о смысле жизни, поскольку он временный и придёт смерть. Но человек может испытывать состояние невозможности смерти, состояние бессмертия.
   ...
   ...
   Есть жизнь и есть смерть. Встаёт вопрос: для чего жить? Если не для жизни, для её утверждения и спасения, то для чего ещё?
   ...
   ...
   Мы счастливы, когда знаем своё предназначение на земле, знаем роль, которую должны сыграть на этой земле.
   ...
   ...
   Высокая цель - это спасение человечества от будущих космических катастроф. А смысл жизни заключается в силе стремления по воплощению этой цели в реальность.
   ...
   ...
   Человек должен иметь веру в то, что придаёт смысл его жизни. Это он и должен любить.
   ...
   ...
   Нужно любить и быть влюблённым в то, что выше тебя, что порой недосягаемо и недоступно тебе. А это высшее состояние твоей души, состояние Бога, Божественности.
   ...
   ...
   Счастье - это когда ход твоей жизни совпадает с твоим идеалом.
   ...
   ...
   Счастье - это влюблённость в идею, ради которой можно отдать все свои силы, отдать свою жизнь.
   ...
   ...
   Счастье - это отдать идее спасения всю свою жизнь, быть готовым умереть за эту идею; идею спасения человечества, идею общего блага. Иного счастья нет. Существуют, разве что, счастливые периоды состояния самодостаточности, состояния ПРЕКРАЩЕНИЯ, состояния компенсаторного озарения, когда прекращается всякая мелочная деятельность, ненужная. Ненужная в отношении чего? В отношении той же идеи спасения.
   ...
   ...
   Человечный всегда справедлив.
   ...
   ...
   Наблюдать свою страсть со стороны, словно это и не твоя страсть.
   И ты овладеваешь страстями, пристрастиями, возвращаешься к тому делу, которое необходимо исполнить.
   Такую технику мы встречаем в джнана-йоге, в дзэн-буддизме, в даосизме. Такую технику можно встретить во всяком мистицизме. Это техника овладения собой, чтобы не заражаться мелочным, не важным, ненужным.
   ...
   ...
   Существование животного имеет определённый смысл: питаться, размножаться, чтобы не исчезнуть.
   А человек? Смысл его существования?
   Всё - то же самое. Только добавляется: дальше предвидеть, чтобы не исчезнуть. Здесь наука и искусство - для более далёкого предвиденья опасной ситуации.
   ...
   ...
   Человек изобрёл ядерное оружие, ракеты с ядерными боеголовками - во зло, для уничтожения людей другого государства. Но эти технические творения можно повернуть и во благо. Например, применить для того, чтобы отклонять траектории астероидов, которые движутся к Земле, дабы предотвратить столкновение с Землёй.
   Была бы на это добрая воля.
   ...
   ...
   Спонтанные колебания в абсолютной пустоте породили Вселенную. Возникла частица, частица-Вселенная. Она расширялась. Пространство расширялось и расширяется.
   В этом расширении мы живём.
   Нам бы овладеть расширением, движением, изменением.
   А мы?
   Мы устраиваем бои быков, мучим животных. Нет нам прощения. Ведь если живое погибнет, то ничего не возродится. Всё происходит однажды и неповторимо.
   ...
   ...
   Лирика и логика.
   Лирика медитативная, экстатическая.
   Логика философии, философии сознания.
   Для лирики нужны представления (образы), символы.
   Для логики нужны понятия (знаки), суждения.
   Лирика - это чувства.
   Логика - это мысли.
   Но... одно проникает в другое. При напряжении мышц живота? Хе!
   ...
   ...
   Будущее непредсказуемо. Творения людей во благо могут быть повёрнуты во зло. Взять хотя бы обыкновенный нож. Им можно хлеб резать. Но им можно шпырять и убивать людей. Хотя... продукты творчества могут быть повёрнуты и в противоположную сторону. Так изобретённое для убийства ядерное оружие может быть повёрнуто на то чтобы отклонять траектории движущихся к Земле астероидов, комет и метеоритов. Ракеты с ядерными боеголовками могут быть повёрнуты во благо. Их запуск может производиться не для того, чтобы уничтожить народ какого-либо государства, а для того, чтобы отклонить движение астероида, который летит в направлении планеты Земля и вот-вот столкнётся с ней, вызвав катастрофу.
   Будущее непредсказуемо. Человек может повернуть технику в любую сторону. Может убивать и может возрождать.
   Человек!
   Ты - загадка!
   Человек творит - это одно. Но как он эти творения будет применять?
   Выходит так: то, что изобретаю во благо, может быть повёрнуто во зло.
   ...
   ...
   Быть собой - это не увлекаться и не отвлекаться иным, а следовать тем принципам, которые для себя установил; то есть иметь включённую волю, чтобы противостоять соблазнам, противостоять всему тому, что не входит в принципы сознательно тобой принятые. Быть собой - это практика волевой устойчивости, тренировка воли.
   Человеку нужны и эмоции, иные впечатления, а не только волевое усилие. Мир меняется, и твои волевые установки могут оказаться невостребованными или просто ложными в силу возникшей иной ситуации. А ситуация порождает смысл.
   ...
   ...
   Рекомендации "быть самим собой" - для тех, у кого слабая воля, не хватает воли. Ведь быть самим собой - это следовать сознательно выбранным установкам. Результатом этого может быть смена волевых усилий на состояние вдохновения, озарения.
   Есть люди волевые, которые не тренируют себя установкой "быть самим собой". Они и так самодостаточны и всегда являются самими собой. У них проблема - это хоть немного не быть собой, отдаться эмоционально-чувственному всплеску, предаться чему-либо.
   ...
   ...
   Быть собой; остаться собой - это не воспринять новое. А мир меняется, и новизну надо учитывать.
   ...
   ...
   Быть собой - это значит что-то постановить.
   Это значит как-то этому не изменять.
   Это значит приложить волевые усилия, которых так не хватает.
   Нет во мне больше счастья.
   Я себя так извёл.
   Вконец...
   Превратившись в моль, в собаку, в гончего пса.
   Расцелую себя за это.
   А потом, глядя в небо, сдохну.
   Всё на радость, на радость себе.
   Всё кончается смертным исходом.
   ...
   ...
   Иду.
   По бокам - бездны.
   Дорога ведёт в никуда.
   Солнце и звёзды потухнут.
   Всё превратится в пыль.
   Потом и та пыль распадётся, исчезнет.
   Но тело моё - не кванты, а мириады квантов в структуре.
   И тело моё должно жить.
   Другие тела все тоже должны ощущать всё, что есть.
   Что вообще есть?
   А нет ничего.
   Пустота и ничто.
   И с этим нам жить и жить. Выколачивать всё для жизни.
   ...
   ...
   Дни уходят безвозвратно.
   Седина уж проступает.
   Всё стареет, увядает, рассыпается и чахнет.
   Даже Солнце, даже звёзды угасают, угасают...
   Будет тьма.
   Просвета нету.
   Человек своею волей не желает изменять то, что крайне не подходит.
   Занят он слепым укором, праздным времяпровожденьем, занят всем тем, чем не надо.
   А прощения не будет.
   Будет тьма.
   Просвета нету.
   ...
   ...
   Как умирают люди?
   Кто как.
   Что-то сломалось, и всё тут.
   Люди уходят, уходят...
   Все не уйдут?
   Уйдут.
   Солнце потухнет, и всё тут.
   Солнце искусственно сделать!
   Но людям всё это не надо.
   Праздно проводят время. Гуляют до сдохоты.
   Никто волноваться не будет о том, что все люди исчезнут.
   Берегут свою жизнь и только.
   Что будет потом?
   Не волнует.
   А это - причина беды.
   Солнце потухнет. И всё. Конец всем, конец всем настанет.
   Солнце искусственно сделать! Скорее, скорее, скорее...
   ...
   ...
   Придёт тишина.
   Это счастье.
   После грохота, грохота скал.
   После тех столкновений вещей.
   После тех столкновений людей.
   Им бы вместе решать проблемы.
   Им бы жить. Им бы жить и жить...
   Убивают друг друга за мелочь.
   Дикость полная.
   Будущей жизни не будет.
   ...
   ...
   Ускользают лучи...
   Что, я с ними одно?
   Я отдельный, парящий, парящий...
   Мне бы только дожить до тех радостных дней, когда ведать начну продолженье.
   Продолженья ищу этой жизни слепой - средь людей, непонятных созданий.
   Я б им роги скрутил, непонятливым всем, тем, что торс берегут, тем артистам сволотным до боли.
   Ускользают лучи...
   Что я с ними - одно?
   Бросит в пот от таких утверждений.
   ...
   ...
   Окончательный день снова будет.
   Продолженье опять и опять.
   Нам бы жить, нам бы жить... Без возврата...
   Без возврата?
   Ну нет!
   Ну никак!
   Покорять нам долины и реки, океаны, моря, тишину.
   В тишине мы запрёмся навеки.
   Будем ждать теплоту и весну?
   Нет!
   Ковать будем это всё силой.
   Утверждая своё, что живёт.
   ...
   ...
   Смертью кончается всё.
   Успокоиться надо на этом?
   Нет же!
   Трепещет душа.
   Будто ей жить суждено.
   Я - окончательный бег.
   Что, за это меня повесить?
   Будем жить, будем жить сполна.
   А там, там - что будет то будет.
   ...
   ...
   Завещание.
   Завещание человечеству.
   Каждому живущему на планете Земля.
   Всем живущим во всех поколениях.
   Сколько ещё поколений будет?
   ...пока Космос хаосом не поглотит...
   Человечеству будет конец.
   И прервётся та нить поколений.
   Так случайно всё может быть.
   Или заведомо всё. Как с Солнцем, что потухнет, исчезнет... И всё. Человечеству больше не жить.
   Завещание здесь простое.
   Человечество! Силы отдай, чтоб спастись, чтобы спасаться всё время от горячих звёзд, пылающих звёзд, ото льда, леденящих просторов Вселенной.
   Завещание сходит к тому, чтоб силы отдать для спасенья.
   Я умру. И не будет меня.
   Оставляю я слово одно.
   Пусть сияет оно что есть мочи.
   Это слово - "спасенье". И всё.
   Всё отдать для спасения.
   Всё!
   Отвлекаться не следует больше.
   Время не ждёт никак.
   Много потерь уже было.
   Как умру, то никто не скажет человечеству правду всю.
   Правда зиждется лишь на том, чтоб отдать силы все на спасенье.
   Даже Бога поднять для спасенья.
   Даже песни об этом лишь петь.
   Все искусства и все науки посвятить лишь одной проблеме: как спастись среди льда и огня той Вселенной, что так наступает.
   Отвлекаться нельзя ни на миг.
   Силы все отдавать во спасенье.
   Вот тогда, может, что-то и будет.
   А иначе, иначе - смерть.
   ...
   ...
   Тёмная ночь.
   Ни одной звезды на небе.
   Слепота.
   Страшно.
   Кажется, что свет не возвратится, что так всё и останется.
   В далёком будущем действительно всё так будет. В реальности звёзды потухнут, распадутся на элементарные частицы, которые потом тоже исчезнут.
   Человек останется в кромешной тьме. Но... к тому времени он научится добывать свет искусственно, из ничего, как однажды это произошло в природе спонтанно.
   Посылки на это есть.
   Но пока человек занят тараканьими бегами, хочет узнать, чей таракан прибежит к финишу первым. Человек занимается всякой чепухой.
   Что дальше будет с человеком?
   Неизвестно.
   Одумается человек?
   ...
   ...
   Человечеству будет конец.
   Солнце потухнет, потухнет совсем.
   Завещаю: усилия сделать для спасенья всего и вся.
   Отвлекаться не следует на постороннее. Прошли времена.
   Много времени было потеряно.
   Наверстать, наверстать, наверстать...
   Бой быков, петухов... Ну... не надо.
   Казино, карты, виски... Зачем?
   Посвящаем себя росту жизни.
   ...
   ...
   Как заставить человечество заняться своим собственным спасением? Известно, что Солнце потухнет, исчезнет. Известно, что перед этим оно испепелит всё на Земле, испепелит саму Землю. И живого на этом пепелище не будет. Жизнь как таковая исчезнет. Вместе с ней нависнет угроза и над человеческой жизнью. А человечество, чтобы не исчезнуть, должно бросить все ресурсы на создание искусственной среды обитания, способной противостоять катастрофическим ситуациям из Космоса.
   Но... человек (и человечество в целом) подобными вещами не занимается. Человечество разделено на отдельные государства, которые противостоят друг другу. Ведутся войны. Это неразумно, это безумие... Общечеловеческие проблемы не решаются. При таком положении вещей человечество не выживет, исчезнет.
   ...
   ...
   Как заставить человечество заняться собственным спасением?
   В будущем Солнце исчезнет, погаснет. Перед этим оно испепелит Землю. Ничего живого на Земле не останется. Вместе с исчезновением живого исчезнет и человечество. Поэтому надо что-то делать, создавать искусственную среду обитания. На это следует повернуть все ресурсы.
   Однако на данный момент человечество поворачивает все ресурсы на создание оружия массового поражения. Люди намерены уничтожать друг друга. Им в голову не приходит решать общечеловеческие проблемы. Такое человечество точно исчезнет, вместе с Солнцем.
   ...
   ...
   Меня не будет. Люди будут ходить по земле. Сколько лет? Сколько тысячелетий? Я не знаю. Но знаю одно: ходят все под Солнцем, под Солнцем. Когда Солнце погаснет, исчезнет... человек перестанет ходить.
   Разве что он создаст своё Солнце...
   Пока в нём желания нету на это. Пока он обречён, обречён...
   ...
   ...
   Я - единственная надежда для человечества. А оно отбросило меня, как кожуру. Я знаю, что человечеству надо делать, чтобы спастись. А оно выкинуло меня, как кожуру от лимона или яблока.
   А с кожурой неплохой компот!
   Этот компот - спасительный. Он говорит о бережливости.
   И в кожуре много витаминов, много полезных веществ.
   Расточительство не к лицу. Это один из пунктов программы спасения.
   Люди, очнитесь, опомнитесь!
   ...
   ...
   Медитация. Я погружаюсь в медитацию.
   Уходят действия ненужные.
   А нужных нет. Я замираю. Нет движений.
   Но... надо что-то делать, надо. Ведь конец света приближается.
   Но что же делать, если Космос так огромен? В нём нет конца.
   Я погружаюсь в медитацию. Движений нет. Деяний нет.
   Тогда конец.
   При медитации - движенье...
   Не конец.
   ...
   ...
   Прощаюсь с жизнью.
   Ухожу из жизни.
   Остальные вокруг будут жить.
   Потом все умрут.
   Я всё сделал, чтобы не умерли все совсем. Чтобы человечество всё-таки было, существовало. Сделал всё, что мог.
   Не всё хорошо складывалось. Но я старался.
   Я счастлив.
   ...
   ...
   Почему я хочу, чтобы человечество продолжило существовать и в далёком будущем?
   Просто я кое-что сделал для всех. И надеюсь, что это дело не умрёт, если человечество будет существовать.
   ...
   ...
   Я.
   Я создал миф о том, что у человечества есть шанс выжить.
   Этим я вдохновляю окружающих.
   Вдохновляю тем, что есть возможность.
   На самом деле никаких шансов и возможностей нет.
   Человечество исчезнет вместе с исчезновением Солнца. Даже раньше.
   В космических пространствах условий для выживания нет. А Солнца и Земли не будет.
   Создать искусственную среду обитания слишком сложно. Человечеству это не под силу.
   А может, шанс для выживания есть, если человечество приложит максимум усилий?
   Если шанс для выживания и есть, то он слишком мал.
   Космос не подходит как среда обитания.
   Жизнь - слишком специфическое образование. Она требует для своего существования слишком много условий.
   Так что миф остаётся в силе.
   Я.
   Я создал миф о возможности существования человечества в будущем.
   ...
   ...
   Я.
   Я создал миф о том, что человечество в будущем выживет.
   На самом деле оно не выживет. Нет никаких возможностей. Космос непригоден для жизни.
   Я.
   Я создал миф, чтобы вдохновить, окрылить человека. Ему нужно жить ради чего-то. Ради возможности жить, выживать.
  
   Миф о жизни человечества в будущем - сладкий миф. Он одновременно и горький, если немного поразмышлять, навести доводы из научных изысканий.
   Но... возможность, хоть в какой-то степени, всегда есть. Поэтому здесь не до конца миф.
   ...
   ...
   Представил я себя в космических просторах.
   Будто я лечу среди потоков звёзд, куда-то исчезающих всё время.
   Нет ужасов Земли. Покинул Землю я, где люди убивают так друг друга - с ожесточением и ненавистью в лицах.
   Воспоминания остались за бортом; те крики вдалеке, когда пытают, мучают пленённых, беспомощных солдат. Война там, на Земле, имеет продолженье.
   А я лечу-плыву, куда хочу, в пространствах.
   Нет дикости вокруг. Людей не слышишь, нет. Огонь и холод лишь опасность представляют. Но это что... Всё неживое просто. Нет криков и резни, нет грохота орудий. Лишь благодать одна. Лечу, куда хочу, мечтанием влекомый. Мой мозг от этого набрался детскости, закрылся от печалей и пробудился к новому, к той новизне и неизвестности далёкой, что так влечёт и заставляет жить. От этого - лишь лёгкость в теле. И я пустился в пляс. Печали нет. Лишь слёзы радости текут, текут, текут...
   Своим воображеньем покинул Землю я, те воды океанов, так захламлённых, загрязнённых... что хочется рыдать. На рвоту тянет от тех мусорных потоков.
   Воображением сбежал я в даль небес, где звёзды отблеском своим пугают. И куда мне деться? Переустроить мир? Чтоб не сожрал он плоть мою и близких мне людей? И дальних - тоже. Их жалко мне. Всех жалко мне на свете. Ведь ситуация для всех одна, одна. Если сломается машина, чинить её поспешно надо будет. Иначе холод той Вселенной нас накроет. Закончится раздолье. И жизнь смертью станет. Не будет ничего.
   Помчался я в небесные глубины своим воображеньем. Покинул Землю, бури, смерчи. Покинул род людской. Чтобы столкнуться с новизной проблем? Мне никуда не деться от себя, от всех своих кошмаров полусонных. Не знает их никто, кроме меня, в ночное время суток.
   Я видел полыханье звёзд в тех небесах простора. И понимал, что мне не жить, не жить. Но это - только лишь воображенье. Возможность есть. Она всегда, всегда. Она восходит даже в те минуты, когда тебе представится в погибель диск солнца, что когда-то распадётся и греть не будет, не будет жизнь лелеять и озарять, хоть дикий камень скал, хоть ненависть людей, что не дают покоя близким, дальним.
   Я понимал. Своим воображеньем не сделал ничего, чтоб усмирить огонь, волну и холод океанов, чтоб усмирить тот леденящий визг с ума сошедшего правителя республик, который отбирает для себя, лишь для себя, чтоб оставаться властью.
   Воображал я многое сполна. Снега холодных зим, что таяли весною. Но что я изменил? Весна пришла - и всё. Потом зима насунет. И где тот я, поднявшийся с глубин морей и рек, могучих океанов? Поднявшийся и утвердивший мир. Среди людей тот мир? Его там не сыскать. Как убивали, так и продолжают убивать других, друг друга, хоть кого, хоть как.
   И льётся песнь из уст моих печальных. Ведь я - никто. Осознаю всё это. Что поменял я? Ничего. Аврал. Я грезил. Видел бури, ураганы, людей жестоких, что сильней меня. Хотел я вырваться и полететь куда-то.
   Вот полетел в космическую даль.
   Потом в истерике забился. Что мне делать?
   Усмирять мне океан, что рядом плещет так волною непокорной. Не загрязнять, а усмирять. Вот так!
   Направил я свой взор в немыслимые дали небесных сфер. Что там? Там без конца - пустоты всё, пустоты. Они затягивают сильно, как болото. Всё ищешь те пределы, когда остаться можно, остановиться, развернуть всю жизненность пространства...
   Но нет. Движенье там одно. Куда-то в никуда, в ту бездну без конца, когда потоком смыт и хочется назад. В земные рощи, где гулять всё ж можно... Ещё не всё засорено людьми. Вода в озёрах потемнела, правда. И рыба дохлая всплыла. А птицы не поют?
   Да нет же, слышал звук. А то свирель печалью разливает свой дух, осиротевший в поднебесье.
   Изъеденная роща всё ж живёт. Вот звук свирели возвестил об этом. Начать бы жить. Порядок навести. Чтобы цветы и птицы, рыбы, чтоб все запели, радостью пленив те дали Космоса, что так неясно блеют, не приглашают в тот далёкий путь, своими ветрами одежды так вздымая.
   Куда лететь? В какие дали света?
   Не убаюкаться ли нам в земных просторах, возделав сад, всё превращая в рай?
   Угомонив мечтанья и укачав воображенья пыл, остаться на морях и океанах, очистить воды, быть средь них в раю. Не ссориться, не воевать, не бить нам почём зря в округе что попало... А примириться с птицей, с носорогом, слоном, жирафом, даже львом и тигром, так отстранив их дальше от себя. И жить... И жить...
   Болтать по пустякам не стоит, а созидать, творить миры для жизни, жизни всякой, не вирусной и не больной, конечно. А лишь свободной, той - без паразитства, без сосанья крови.
   А небо? Что то небо? Там лишь огонь и холод, пустота. Её облагородить тоже надо, иначе так насунет вдруг однажды, что всё закроет мраком, чернотой. А нам лишь свет указывает жизнь. Нам свет хранить, хоть и в дали небес. Скитаться среди звёзд, покинув Землю?
   Нет же. Потом, тоской объятым, умереть?
   Нет, нет. Продлить все земли вдаль, в космический простор. Чтоб расцвели все силы мирозданья, начавшись с колыбели той земной, заполонив и Космос до предела...
   Опять мечты! То всё - мечты мои. А дело под ногами. Свершай, живи.
   Я много слёз пролил по жизни. Так случилось.
И ошибаться не могу никак. Пусть звёзды светят. Небо пусть сияет. Или темнеет... Делай то, что можешь, немного залетая в облака. Свет солнца есть; пока ещё сияет светило неба. Так живи, живи... А воды океана - не так мутны. Старайся жить в гармонии со всем.
   А что ещё?
   Детей осиротелых приюти.
   Им продолжать движенье.
   ...
   ...
   Птицы летают. Падают.
   Что возрождается заново?
   А ничего!
   И... впрочем, силы прикладывать надо.
   Так человек возрождаться может.
   Если усилия будут.
   Эй, человек! Ну, где ты?
   Мне бы найти человека, чтобы рядом стоял со мною.
   Вместе лишь будет сила.
   Вместе нам жить суждено.
   Порознь - смерть приходит. Для всех - для тех и для тех.
   Птицы летают. Падают.
   Порознь всё летали.
   ...
   ...
   Что я ещё хочу сказать?
   Что солнце потухнет?
   Так это известный факт.
   И люди без солнца не смогут жить?
   Так это ясно, как божий день.
   Хочу сказать, что люди не занимаются этой проблемой.
   Поэтому-то и не смогут жить.
   ...
   ...
   Стою, смотрю.
   Там облака уходят.
   И будет свет.
   На сколько?
   Навсегда?
   Сиянье солнца будет долго, долго...
   Потом померкнет всё.
   Потом лишь тьма и тьма.
   А человек?
   Он должен разобраться, как в этой тьме прожить, как солнце засветить. Ну хоть какой там свет, чтоб видеть можно было. А то глаза, выходит, не нужны?
   Но нет уж: образ будет, будет.
   Мы так активно боремся за то.
   ...
   ...
   Всё уходящее не вернётся.
   Всё так единожды будет.
   Будет полёт.
   Потом - срыв и распад.
   Будут невзгоды и годы.
   Нам сокрушаться не стоит совсем.
   Мы утверждаем своё.
   Некогда плакать, скиглить, глаголить.
   Путь пробиваем для жизни.
   ...
   ...
   Зацепиться бы мне за Землю.
   Не лететь в небеса. Никуда.
   Тело кормит благую мысль.
   Смысл есть покорять простор?
   В том просторе нам Солнце светит.
   Сколько будет оно светить?
   Много... мало...
   Не будет Солнца.
   Как нам быть?
   Творить! Творить!
   Создавать теплоту и вечность.
   Вместо нас - только ветра свист.
   Что мы делаем? Нервы треплем.
   ...
   ...
   Вот упадаю пред этой Землёй.
   Там - бесконечность галактик свирепых.
   Мне бы прожить. Мне бы выжить.
   И всё.
   Нам бы прожить. Нам бы выжить.
   ...
   ...
   Рассыпал повсюду всё.
   Где нахожусь сейчас?
   Нигде.
   Места нету совсем.
   А нашёл, а нашёл себя?
   Рассыпал повсюду всё.
   Где же я?
   Где же я?
   Не знаю.
   ...
   ...
   Я не знаю.
   Что дальше будет?
   Всё померкнет. Уйдёт куда-то.
   Умирать нам придётся всё же.
   Хоть и дел недоделанных - масса.
   Возвратиться бы снова в детство.
   Но зачем?
   Неосвоеный мир повторить в освоеньях?
   Лучше дальше идти.
   В то несбывное белое.
   Там, где смерть утвердила несделаность.
   А стараться столкнуть её, гадину...
   ...
   ...
   Что мне творить?
   Не знаю.
   Снег белый, вьюга, метель.
   Я сотворяю новое.
   Будет ли это впрок?
   Запорошит меня начисто.
   Моя новизна - куда?
   ...
   ...
   Я не знаю, что будет с нами
   Через тысячу тысяч лет.
   Вижу небо.
   И солнце светит.
   Что потом?
   Прекратится всё.
   Налетят ураганы, бури.
   Солнце вечно?
   Не вечно, нет.
   Что нам делать?
   Не будет солнца.
   Нам бы новое создавать.
   Мы, увы, в мелочах распались,
   Будто Солнце не важно для нас.
   ...
   ...
   Комета окропит землю кровью.
   Такого, может, и не случится.
   Но Солнце потухнет однозначно.
   Человек! Готовься!
   Чем же ты занимаешься, человек?
   Бой быков устраиваешь. Бедных животных мучишь.
   Нет тебе прощения.
   ...
   ...
   Окончательный час настал.
   Виснут руки.
   Вся жизнь - не впору.
   Солнце гаснет.
   Конец всему.
   Камни катит Вселенная снова.
   И забьёт, нас камнями забьёт,
   Как однажды забили мы вдов.
   Спалит, спалит дотла насовсем.
   Как когда-то сжигали мы ведьм.
   Тех невинных созданий. Людей.
   Их сожгли мы за что?
   А за то, что они - не как мы.
   Камни катит Вселенная снова.
   Это месть?
   Нет.
   Процесс изменений.
   ...
   ...
   Этот час, уходящий куда-то.
   Уходящий и я в ничто.
   Может, хватит? Я весь когда-то
   Не взойду. Иль взойдёт не то...
  
   Так что же хочу,
   Когда совсем не лечу?
   ...
   ...
   Этот час, говорящий мне:
   "Быть весне".
   Этот день, говорящий нам:
   "Будь не сам".
   Только вместе мы можем жить, можем жить.
   Выживать! Выживать и плыть, плыть и плыть.
   ...
   ...
   Я не знаю, зачем живу.
   Но живу, но живу я всё же.
   И творю. Всё творю, творю...
   Как природа. О Боже!
   ...
   ...
   Когда я перестану дышать
   И не будет меня в этом мире,
   Жизнь будет себя продолжать,
   Утверждая игрою на лире.
   Но насколько та истинность чувства?
   Нам расскажут не только искусства.
  
   Нам сберечь, нам сберечь бы себя,
   Всё в округе не зря теребя.
   ...
   ...
   Я не знаю, что будет с нами
   Через тысячу тысяч лет.
   Это время - не за горами.
   Не доносится что-то свет
   Мне оттуда. Менять не хочет
   Человек ничего. А пророчит
   Постоянства смертельный исход.
   Человек не творит восход.
   ...
   ...
   Стоит жить? Иль не стоит совсем?
   Закатать себя, закатать.
   Всё что есть, всё что есть, отдать,
   Всё на благо, на благо всем.
  
   Но... ведь это и есть-то - жить.
   Отдавая, собой дорожить.
   ...
   ...
   Всё улетает куда-то,
   И я улечу однажды.
   Не жить на планете нам дважды.
   Исчезнет планета когда-то.
   И нам бы задуматься надо
   Сейчас, пока море широко.
   А то, словно дикое стадо,
   Кусаем друг друга жестоко.
   ...
   ...
   Моцарт. Творил музыку.
   Теперь эту музыку поглощают и интерпретируют фашисты, но взращивают свои тёмные дела.
   Новинками технического прогресса пользуются серийные убийцы.
   Куда всё идёт?
   К распаду.
   Вселенная распадётся до квантов, до нейтрино.
   А потом и они исчезнут.
   Но заново будет всё.
   И серийные убийцы тоже?
   Не знаю, не знаю...
   Всё может быть и неповторимым.
   Космос - безмозглый.
   И человек безмозглый. Творит то, что не жизненно.
   ...
   ...
   Я свободен.
   Я лечу.
   Замираю - перед красотой кончины несправедливости.
   Я свободен.
   Но... не наступаю на слабого. Справедливость в моей крови. Так поступала моя мама.
   Мама. Мама.
   Она отдавала своё. Она великая, хоть и маленького роста была.
   Я свободен.
   ...
   ...
   Всё уходит.
   Ничего не возвращается и не возвратится никогда.
   То, что ты сделал, тоже не остается. Но ты всё же как-то изменил действительность. И к чему это приведёт? Если человечество исчезнет, то это ни к чему не приведёт. Ведь всё сойдёт к квантам, к элементарным частицам, которые не имеют ни разума, ни воли.
   ...
   ...
   Небо. Беда.
   Женщины не хотят иметь детей.
   Молодые люди, ничего собой не представляющие, имеют от родителей яхты, машины и считают себя чем-то значимым.
   Власть топчет людей как нечто несущественное.
   Небо. И это всё породило социальное устройство. Такой социум - обречён. Он не сможет тебе противостоять.
   Небо. Ты останешься властвовать.
   ...
   ...
   Небо. Если бы я изобрёл нож, то это не значит, что я принёс человечеству благо. Ведь ножом можно хлеб резать, а можно убивать, людей резать, убивать жизнь. Если бы я изобрёл колесо... Но на колёсах можно ездить и более эффективно уничтожать живое, жизнь.
   Что я сотворил в жизни, что было только во благо?
   Я много чего сотворил за долгие годы своего существования. Но это может оказаться в руках людей, творящих зло.
   Небо. Человек - это подозрительное существо. Оно может повести себя совершенно не так, как предполагаешь. Может накинуться на тебя и душить. А причины? А причины никто не угадает. С таким существом приходится жить рядом. Для такого существа приходится всё творить во имя жизни, во спасение его и человечества в целом.
   Но всё может обернуться во зло. И ты окажешься виновен. Творил, изобретал... А всё - на погибель. Изобрёл новые ракетные комплексы для того, чтобы отклонять движущиеся к Земле астероиды - во имя спасения человечества. Но безумцы могут повернуть эти ракеты для уничтожения какого-либо не понравившегося народа, какого-нибудь государства. И не станут применять их по назначению - для отклонения траектории астероида или кометы.
   Небо. Я творю. Однако не знаю, пойдёт ли это во благо с такими людьми.
   О Небо! Я не знаю, что мне надо творить, чтобы это было во благо.
   Вакцины от вирусов, увы, тоже можно применять по-разному.
   ...
   ...
   Небо. Что тебе то человечество? Ты его породило; ты его и убъёшь.
   Но... мне есть дело до человечества. Я - частица этого человечества. Не будет его - исчезут и мои усилия, которые зафиксированы в памяти людей.
   Небо. Понимаю. Ты движешься. В своём движении ты порождаешь небывалое и разрушаешь его. Тебе всё равно. Всё - случай. Случайно возникло человечество, и я как его частица - случайность. Оно, человечество, и исчезнет при непредсказуемых обстоятельствах. Как всё уникально!
   Небо. Я не прошу жалости. Твоя природа - изменчивость, всё изменяется. А куда приведут эти изменения - бог его знает, никто не знает. Ты, Небо, этого тоже не знаешь. Изменения могут быть положительными, а могут быть отрицательными для меня, когда исчезнет всё живое на Земле и я вместе с ним, и человечество вместе со мной.
   Но я могу изобретать возможности, возможности для себя и для человечества, изобретать и внедрять. Этим-то и занимаюсь всю свою сознательную жизнь. А вот люди, окружающие меня, подобным не заняты. Но... что я? Малое усилие.
   Ох, Небо! Неужели всё погибнет?
   О человечество! Когда ты одумаешься?
   ...
   Небо. Я видел тебя совсем недавно. Вчера. Теперь лежу на больничной койке с занавешенным окном. Но мои воспоминания о тебе, Небо, так свежи, словно всё происходит сейчас, в настоящем. Твоя душа, Небо, которую я вообразил, слилась с моей. Знаю, у тебя нет души. Но мои чувства порождают её. И она парит. Парит и сливается со мной, с моим существом. И я лечу в небесах, хоть и лежу на больничной койке. Умираю? Живу? Не знаю! Но в чувствах - парю. Воображаю себя властелином всего, как ты, Небо. Да! Ты - властелин. И властелин. И гармония. И естественность. Насчёт гармонии я, наверное, поспешил в подобной характеристике. Ведь ты так хаотично размахиваешь галактиками, что вот-вот заденешь земных существ и прекратишь их существование. Но в остальном характеристики мои верны. Ты - властное, могучее и естественное. Люди наделили тебя божественной красотой и возвышенностью, хотя всё это - лишь в их глубинных душевных движениях. Если это можно назвать движением, когда человек замирает в объятьях красоты собственного совершенства. Но в отношении силы человек подобен тебе, Небо, только в триллионы триллионов раз меньшей мощности. Да и того меньше. Человек ведь мал. А ты, Небо, - непомерная сила. Этим-то ты и притянуло меня к себе. Восхитило. Как приятно было сидеть вечерами перед тобой, Небо, распластавшееся от края до края по всему горизонту, и наблюдать, как в тебе загораются звёзды. Как подумаешь об их высоких температурах, то обязательно передёрнет. Нам, людям Земли, достаточно небольшого повышения температуры от Солнца, чтобы мы засуетились и начали искать тень, где можно спрятаться. А там, на звёздах, тысячи и тысячи градусов. Такое вообразить - и то уже "не в своей тарелке". А так, с земли, в отдалении, хорошо наслаждаться дивными сплетениями звёзд, горящих холодным огнём. Холодным - это если не привлекать научных изысканий, говорящих об истинном положении вещей.
  
   О Небо, как ты прекрасно, когда наполняешь округу свежим воздухом после лёгкого дождика. И как я жалок - лежащий на этой больничной койке. Сколько мне осталось?
   Но ты и ужасно, Небо. Нагоняешь чёрные тучи. Твоя мощь пугает, когда ты обрушиваешь град на посевы. Тогда понимаешь, что не спастись. Ты стоишь каким-то чёрным образованием над всей землёй и повергаешь всех в ужас. Меня уже не повергнешь. В ужасе я был давно. Свыкся с таким положением вещей, лёжа на больничной койке в ожидании смертельного исхода. Может, выживу? Тогда буду исправлять допущенные ошибки. А займусь, главным образом, тем, что буду разгонять твои чёрные тучи, Небо. Конечно, мечтами я там, где строят космические города, создавая новую среду для человеческого обитания, среду защищённую от твоих бездумных и бессмысленных происков, Небо. Что там разогнать твои чёрные тучи? Это мелочи.
   Да, Небо. Ты прекрасно своими звёздными россыпями в тихие вечерние часы. Солнце заходит, темнеет. И на твоём теле, Небо, появляются эти светящиеся точки. Количество их нарастает. И потом - мириады их словно танцуют какой-то загадочный танец. Загадка в том, что неясно послужат они человеку как энергетический ресурс или, нагрянув, сожгут всё живое на земле и саму Землю как планету. А тут ещё под боком Солнце, которое в дальнейшем точно сожжёт всё живое и дышащее. Поэтому и приветствую строительство космических городов как возможный выход из положения. Приветствую!
   Зачем это мне, лежащему на больничной койке? Уйду из жизни. Забудут меня окружающие. Потом они и сами уйдут, умрут. Потом исчезнет человечество, сожжённое Солнцем в своей предсмертной агонии. Солнце, расширяясь, сначала сожжёт Землю, а потом и само потухнет.
   Да, строительство космических городов - это возможный выход из положения, чтобы сдержать твои бессмысленные порывы, Небо, создавая искусственную среду обитания. Но... зачем всё это мне, лежащему на больничной койке в предсмертной агонии. Я ничего не могу изменить. А ты, Небо, будешь царствовать ещё долго, триллионы триллионов лет после того, как меня не станет. Но... ты тоже исчезнешь в таком виде, как ты есть. Всё идёт к распаду, все твои галактики превратятся в пыль. Всё обратится в ничто, в небытие. И что скажешь, это ничто и небытие - это тоже ты, Небо? Ох не знаю. Голова идёт кругом. Что, всё это ты, Небо? И Бог - тоже ты, Небо? Вряд ли. Бог просыпается во мне, в моих глубинах, в глубинах моего духа. А это совсем не ты, Небо. Это - взращенное мною. Оно к тебе, Небо, не имеет никакого отношения.
   Что скажешь об этом ты, Небо?
   Ох, не знаю. Лежу на больничной койке и жду смерти. Выживу? Не выживу? Не знаю.
   Да! Были допущены ошибки в моей жизни. Дышал бензолом, парами ртути. Дышал всякими отбросами из мусорных баков. Не берёгся. А может, это генетическая предрасположенность? Другие в аналогичных условиях не заболели раком. Ох, не знаю, не знаю. Голова идёт кругом. Да и к чему сейчас подобные размышления? Результат налицо. Раковая опухоль. И воспоминания о тебе, Небо, могучем и несокрушимом. Превратишься ты в ничто. Но всё равно будешь. Я, превратившись в ничто, исчезну. Человечество, превратившись в ничто, тоже исчезнет вместе со своей культурой: музыкой, наукой... Лишь некоторые ростки этой культуры посягнули на тебя, Небо, дабы овладеть тобой. Но это мизерные проявления. В основном человеческая культура занята частными проблемами, нет мыслей о том, что будет в конечном результате человеческой жизни вообще. А будет конец, распад. Ну, хотя бы тот факт, что Солнце сожжёт всё живое на Земле, и человечество, в том числе, будет сожжено. А не хотелось бы. Вот лежу на больничной койке с раковым образованием, а не хочу, чтобы человечество исчезло. Казалось бы, чего, спрашивается? Лежи себе, дожидайся своего часа. А нет же. Шевелятся во мне чувства. Пусть живёт человечество!
   Зачем?
   Пусть живёт человечество?
   Что, человечество мало совершило преступлений? Немало. Так, может быть, пусть взойдёт звезда возмездия?
   Нет, нет. Как бы жутко и неестественно жило человечество, оно всё-таки должно жить. Если исчезнет, прекратит своё существование, то не будет никакого смысла вообще.
   Без человечества угасает всякий смысл. Одни камни, лёд и огонь Вселенной в безжизненном пространстве.
   А я, лежащий и умирающий?
   Мне хотелось бы выкрутиться. Быть нужным и полезным. Но какая польза от человека, лежащего на больничной койке?
   Молчу.
   Замираю и молчу.
   О Небо, разбрасывающее астероидные и метеоритные камни, от которых испещрённые вмятинами Луна, Земля и другие планеты говорят о недолговечности спокойной жизненной ситуации. Ты, Небо, словно колпак разного цвета, в разное время накрываешь землю и не даёшь продохнуть, не оставляешь выбора. Только так и не иначе. Метеорит так метеорит. Астероид так астероид. Комета так комета. Врежутся в Землю - и конец всем. Такое положение вещей пронзает наши души и оставляет неизгладимый след в мыслях о шаткости всего в этом мире, об относительности красоты и совершенства. И этот неизгладимый след - это боль, которую мы носим до самой старости и не можем от неё избавиться до самой смерти. Вот так, Небо, покрывшее нас колпаком безвыходной ситуации.
   Всё невозможно!
   Ничего невозможно сделать!
   Всё происходит - однажды, случайно, единожды, один раз. И я должен в это верить? О Небо... Кто в это верит? Какой человек? Человек, человек... Мнит себя совершенным. Воображает массу возможностей. Влюблён в себя. И оперирует истиной в последней инстанции. Потом организм изнашивается, и он умирает, воображая бессмертие своей души, для себя бессмертие. До конца воображая, что имеются какие-то возможности. До других ему дела нет. Человечество исчезнет, погибнет, а бессмертная душа данного индивидуума будет парить над водами. Прямо как в библейских писаниях. Подобный вздор мне неприемлем. Да и ему где-то в глубине души, наверное, тоже. Но он продолжает презрительно смотреть на других, будто им не дано бессмертие души. Будто ему лишь одному предстоит жить после смерти. Тебе, Небо, такие перипетии человеческих отношений чужды. Да и всё человеческое тебе чуждо. Ты паришь над всем этим. Ты в процессе своего движения породило человека, ты его и убьешь, погасив над ним Солнце, так и не узнав человеческой души.
   О Небо, в своей сущности ты - изменчиво. Но если брать всё, в том числе и тебя, Небо, то ты - образец постоянства. Ты тождественно самому себе, потому что всё тождественно самому себе. Всё неизменно!
   Хе!
   И кто это установил доподлинно?
   Небо. Ясно, никто доподлинно не выяснил. Но если здесь, на Земле, - одно движение, сплошная суета среди людей, то там, в отдалениях Космоса, за пределами галактик, где начинается абсолютная пустота, - тишь, невозмутимость и неколебимость. Я преувеличил с невозмутимостью. Невозмутимость свойственна человеку. А там человеческого нет. Там - всё в замирании, поскольку нечему двигаться; пустота; ничто.
   Здесь, на Земле, среди людей, одни драки. Какая лошадь к финишу примчит первой? Чей петух заклюёт соперника, другого петуха? Бывает, хозяева сдерживают своих собак, чтобы не погрызлись. А то неизвестно, чей пёс окажется проворней, кто кого загрызёт. Риск есть всегда. Неизвестно, кто станет победителем. Другой вопрос: "Нужны ли все эти движения?". И человек доподлинно этого не знает. Соревнуется.
   Небо. Сны рисуют возможный вариант будущего. Что будет, неизвестно. Но вероятный вариант рисуется.
   Вот один сон.
   Иду я с Володей, своим приятелем, по улице. На этой улице вырыт ров, в который будут закладывать трубы. В такой ров я лазил, когда был ещё подростком, лазил и гвоздём сильно поцарапал ногу. Но сейчас в подобном рве оказалась женщина, которая не могла из него выбраться. У женщины имеется деревянная лестница. Но на этой лестнице обломан ряд ступенек. Просит нас помочь. Мы оказались в затруднительном положении. Я ищу способы, чтобы помочь. Нахожу лестницу, но там тоже обломаны ступеньки. Спускаю лестницу в ров. Но подобное приспособление тоже не помогает.
   На противоположной стороне улицы находится наш дом. Во дворе сидит женщина, которая была во рве, и которую мы не могли оттуда вытащить.
   Была мама. Мама звала, чтобы я шёл домой.
   Эта женщина зовёт нас к себе, чтобы мы шли домой. Около женщины стоит лестница с обломанными деревянными ступеньками, напоминающая ту, которая была во рву.
   Я думаю и говорю Володе, что не вижу логики. Как эта женщина может быть во дворе моего дома? Она была в яме, а лестница, по которой могла выбраться, - с обломанными ступеньками. А тут - сидит во дворе и зовёт нас домой.
   Эта женщина, когда была ещё в яме, намазала чем-то металлические пуговицы нашей одежды.
   Мы не идём домой. Я ищу способ, чтобы консервацию на зиму отвезти на хранение. Нахожу велосипед. Мы с Володей едем, чтобы консервацию положить в какой-то погреб. Приезжаем. Я говорю, что определенная часть консервации будет в этом погребе, а в другом погребе - консервация для моей сестры.
   Одну пуговицу своей одежды я очистил от налёта. Потом очистил другую пуговицу, на которой был налёт уголком. Этот налёт просто отстал. И я подумал о женщине, которая замазала нам пуговицы.
   Небо. Сны предвещают возможное будущее.
   Этот сон я трактую так: женщина была смертью. Налёт, который отскочил от пуговиц, - это возможность выздоровления, отхода от того, чем загрязняет нас смерть. Я вижу в этом сне возможный положительный исход.
   Дело в том, что я лежу в больнице. И меня лечат. Налёт на моей пуговице, который сделала женщина-смерть отслоился и отскочил. Значит, возможный вариант выздоровления есть. Хотя так может и не быть...
   Да, этот сон я трактую для себя положительно. Но сны символичны, а значит - многозначны. Поэтому моя трактовка может быть просто моим желанием жить.
   Небо! Ох! Я надеюсь ещё жить и сотворить правду о тебе, Небо, и о себе.
   Сны не говорят о будущем. Но предвещают возможный вариант этого будущего.
   Небо. Никто не может знать, как повернётся твоё движение, в какую сторону. Да ты само этого не знаешь.
   На каком-то участке учёные временно кое-что могут предвидеть, учитывая определённые постоянства. Но в основе - не постоянство. В основе перемены, изменения.
   В доме, где я живу, началась моя болезнь. Её принесла сестра, постоянно загрязняя помещения. Она - олигофреник, обладала крепким здоровьем. С мусорника всё тащила в дом. Моя мама, которая уже умерла, и женщина из ямы-рва звали меня домой. Но мы с Володей поехали прятать консервацию в погреба. Консервацию мы положили себе отдельно, а сестре - отдельно. То есть отделили возможность загрязнения.
   Небо. Для человеческой жизни нужны условия, чистота. На земле среди зелени природы ещё есть эти условия. А больше таких условий нигде нет. Не будет зелени, зелёных растений, не будет и человека.
   ...
   Небо. Жалко людей. Ведь погибнут, погибнут несмышлёныши. Человечество исчезнет. Ты, Небо, движешься, и всё. Само не знаешь, куда движешься. Всё - случай. А человек выбирает. Но... его выбор оставляет желать лучшего. Поэтому все погибнут. Не то делает человек. Не то делает человечество в целом. А шанс есть. Только человек не выбирает спасение. А если и выбирает, то не то подлинное спасение, спасение для всех.
   ...
   О, Небо, человек не заморачивается, когда кого-то хоронят. Будто подобного с ним никогда не будет. Не умрёт. А если и умрёт, то его несравненная душа всё равно будет жить вечно, не имея никаких проблем. А проблемы у него только сейчас. Поэтому он так изменчив. С утра вроде бы весел, проблемы ещё не коснулись его. А вот под вечер настроение порченое. Вкусил массив житейских проблем. Бывают крайности в переменах. С утра просто смеётся, а под вечер - плачет, рыдает.
   Вот так, Небо. Это человек. Он ищет пользу, чтобы выживать. Небо, ты даёшь ему эту пользу в виде энергии солнечного света. А он кичится и расхваливает себя по каждому пустяку. Будто он - основание, пуп земли. Небо, ты заберёшь солнечную энергию - и нет человека. Вот и вся тайна сокровенных глубин - и твоих, Небо, и человеческих.
   ...
   О Небо! Не будь жестоким.
   Небо, в твоих просторах нет жизни. Разве что на Земле. На Земле люди сбиты в группировки, воюющие друг с другом. Да и в самих группировках единство - лишь видимое. Они клянутся на верность определённым принципам, клянутся в преданности друг другу, а на самом деле каждый сам по себе - живёт и умирает. Человек обособлен от других своей личной смертью. Люди в единых группировках живут порознь, могут предать принципы, которые существуют в этих сообществах. Если бы не было отдельных людских сообществ, воюющих друг с другом, а все люди сохраняли единство, то их жизнь порознь была бы неестественной. И естественных причин жить по отдельности не существовало. Во всяком случае, отсутствовали бы побуждающие причины замыкаться в себе и жить порознь. Хоть были бы миллиарды людей на земле (а их действительно миллиарды на крошечном земном шаре), люди бы чувствовали себя в единстве со всеми. А так - существуют группировки, маленькие сообщества, противоборствующие другим таким сообществам. Нередко и внутри этих сообществ человек косо смотрит на своего соседа. В глубине души ему нет дела до этого человека. Каждый имеет свой угол обитания, из которого готов отстреливаться. В конечном итоге все люди земли живут в своей дикости. Но... мир не без добрых людей. Бывает и бескорыстная помощь живущему рядом. Но... это такая редкость. В основном - война всех против всех. Имея своё жилище, человек выходит за его границы и бесчинствует.
   Объединить человечество в одну единую семью - это спасти человечество, это шаг к спасению. Ведь следует решать общечеловеческие проблемы. Экологические и прочие другие. Но не тут то было. Человечество остаётся разрозненным, воюющим. Ему нет дела до будущих поколений. Ради каких-то принципов своей группировки, ради символов этой группировки есть готовность топтать живую жизнь, бросить детей на произвол судьбы, прикончив их родителей, которые относятся к другому сообществу, имеют в идеале образы иных богов, поклоняются иным принципам.
   А какой принцип истинный?
   Человечность!
   Это слово мне пришло в голову, когда глядел в твои безжизненные пространства, Небо. Там - без жизни, без человечности.
   ...
   О Небо, твоя мощь неизмерима. Тебя нельзя обозреть даже в телескоп Хаббла, даже если телескоп вывести на орбиту Земли. Тебя не обозреть ни единым взором, ни углублённым, когда внедряешься и расчленяешь тебя по частям. Твоя необъятность ввергает в недоумение. Человек своим зрением хватает лишь поверхность. Он, конечно, пытается проникнуть в глубины. Но... там ведь тоже - без конца. Ведь твоя величина, Небо, безмерна.
   Что человек хочет?
   Выжить, Небо, выжить.
   ...
   О Небо, ты прозрачно. Но твоя прозрачность - без конца. Как, впрочем, без конца постижение человеком твоих глубин, постижение науками, искусствами и другими способами. Человек - любопытное существо. Но его любопытство зачастую отходит от необходимого, блуждает в потёмках пристрастия - выпятить себя и принизить ближнего, поскольку тот имеет позыв на гениальность, указать на его слабости, недостатки или просто обозвать ненормальным. А какая гениальность - норма? Гениальность опережает время, и людям с устаревшими устоями непонятна. Люди, чувствующие своё несовершенство, спешат обозвать всяческими словами другого, рядом живущего. И это вместо того, чтобы заняться собой, приложить усилия и в своих трудах всё же достичь желаемого совершенства, достичь идеала. Нет же, они судят других вместо того, чтобы заняться делом.
   О Небо, двадцать первый век пока не сулит такого научного развития, чтобы узнать тебя в твоих глубинах. Техника пока для этого слаба. Технические устройства мелковато берут.
   Да! Человеку пока недоступно твоё нутро, Небо. Да и своё нутро, глубины своей души человек до конца не освоил. И поэтому удивляется своим особым интуитивным прозрениям, озарениям, преображениям. Откуда это? Неясны причины. Человек в ступоре, что такое с ним происходит. Он не ясен самому себе. Недоступны ему его же глубины. А что говорить о твоих глубинах, Небо? Там - без конца. Но... что же глубже в своей безмерности - небесное или человеческая душа, человеческий дух? Смотря какой человек, смотря какая душа, какой дух. Есть неизмеримо богатые души. А есть простые, неглубокие. Но... есть вообще глупцы. Человек разный... А ты, Небо, - одно. И глубина у тебя одна. Человек набирает глубины своей души с годами. А ты, Небо, имеешь изначальную глубину - и навсегда. У человека - не навсегда. Заболел шизофренией или параноидный синдром схватил. Всё спуталось. И глубина пропала. Всё по мелочам пошло. Но... если не так, то человеческое сердце неизмеримо глубже твоих глубин, Небо. Ты даже не знаешь, зачем движешься и каков результат твоих движений. Но ты - мощь. И это бесспорно. Но что из той мощи? Есть люди такие же: сильные, здоровые, можно сказать, мощные. Но тупые и недалёкие. А есть слабые, глубокие сердцем, добрейшие, другому помогут просто так, бескорыстно. Я знал таких. Они творили в своей жизни добро, касались всего на этой земле своим горячим сердцем. Не были безразличны даже к самым отдалённым от них жизненным ситуациям. Их милосердие распространялось на далёкие расстояния, захватывало населённые пункты, в которых они и не жили, не обитали. Они никогда не бросали человека, с которым были как-то связаны. Хоть этот человек начинал к ним плохо относиться. Они старались исправить положение вещей. Конечно, большей частью среди людей разыгрываются иные ситуации. Двое души друг в друге не чают. А через минуту - будто бешеная кошка между ними пробежала. Неосторожно оброненное слово повергает обоих в состояние ненависти друг к другу, и они готовы разорвать в клочья того, в ком минуту назад видели близкого человека. В дальнейшем их охватывает радость, когда другому плохо. Несчастья, которые случаются с тем, в ком души не чаяли, повергает в неописуемое блаженство. А при случайной встрече, при случайно возникшем разговоре, когда говорится "да", то это значит всё наоборот - "нет". Когда же говорится "нет", то это значит "да". Человеческие отношения - это сложности. Ты, Небо, - это простота. Ты движешься, изменяешься. Куда? Зачем? Неясно. А и прояснений не надо. Просто идёт изменение. Но... такие изменения могут породить и породили живое, породили человека, человеческий род с его сложными перипетиями в общениях.
   Небо. В своём движении ты можешь породить невероятное. Приветствую тебя, Небо.
   ...
   Небо. Сила в тебе таится без меры. Ты - одна сила.
   О как ты сильно, как ты сильно!
   Умному человеку это ясно даже в тихую погоду, когда нет порывов ветра.
   Разумные люди, часть людей, это знают и не забывают, убедившись на своём горьком опыте в том, что ты в одну минуту можешь легко сравнять с землёй и зарыть в землю все достижения цивилизации.
   Разумный человек ясно понимает, что покорить тебя, Небо, невозможно. Он признаёт твою власть над собой и покоряется. Он понимает, что соприкасается с силой, превосходящей его мощью в безмерное количество раз. Разумный человек по-умному трепещет перед твоей мощью, Небо. Он почитает и возвеличивает тебя, Небо. Понимаю. Это, конечно, от страха.
   Но... я - неразумный человек. Я не собираюсь покорять высокие горы и настраивать на это людей. Я не стремлюсь овладевать глубинами океанических вод, чтобы предотвращать кораблекрушения. У меня имеется желание овладеть тобой, Небо. В этом отношении я прекрасно понимаю, что если тебя не сковать в твоей свободной игре, то однажды, даже через тысячи лет, ты случайно закрутишь человечество в своих галактических танцах, и такие хрупкие образования, как человеческие тела и вообще всякие живые тела, просто исчезнут, растворятся в движении твоих звёзд. В звёздном движении! Эти движения могут мять и сокрушать самые небывалые технические сооружения. Поэтому многие меня и назовут глупцом, который хочет противостоять такой стихии, как ты, Небо. Но... я считаю, что другого выхода нет. Небо в своём свободном танце, играя галактическими образованиями, однажды всё-таки зацепит планету Земля с её человеческой цивилизацией, и тогда всем наступит конец. Поэтому надо сейчас начинать программу по овладению тобой, Небо.
   Меня за подобные рассуждения давно уже называют безумцем, сумасшедшим.
   Говорят: шиза.
   Небо. Как думаю, так и говорю.
   И не ропщу на проклятья в мой адрес.
   Прекрасно понимаю, что ты, Небо, своею мощью можешь легко играть с любыми механическими машинами, изобретёнными человеком, можешь кружить их в танце и разбивать, разносить в пух и прах.
   Человек может сказать, что он умнее Неба. Но... он сам по себе является частицей этого Неба, думающей частицей. Эта думающая частица побаивается стихийной силы целостного Неба. Ведь эта сила может совершить всё что угодно. Может смять свою частицу, планету Земля со всеми её земными тварями, со всеми цивилизациями людей, раздавив все строения и конструкции этих цивилизаций.
   Планета Земля висит в бесконечных пространствах пылинкой, микроскопическим материальным образованием. Стоит слегка расшириться Солнцу, и пылинка-Земля сгорит вместе с человечеством, её населяющим.
   Было бы ты, Небо, разумным, то смеялось бы, глядя на проделки людей. Особенно смех разбирает, когда люди воюют друг против друга своими крохотными ракетными установками. Ввергает в недоумение, когда человек загаживает окружающую его природу: моря, реки, горы... Он ведь живёт за счёт этой природы. Не будет растительного мира - не будет и человека. А как рьяно он топчет траву, вырубывает деревья, за счёт которых живёт. Ну просто диву даёшься.
   Небо. Человек - явно ненормальное существо. Он такой же стихийный и случайный, как и твоя сущность, Небо. Твой отпрыск.
   Человек - удивительное существо. Наслаждаясь красотами твоей природы, Небо, он тут же уничтожает эту природу: топчет траву, срубывает деревья. Твоя вечность, Небо, ему не дана. Деревья, которые он рубит, и те живут во много раз дольше - по четыре тысячи лет живут. Твоя безмятежность, Небо, тоже ему не дана. Дана некоторым, только некоторым.
   Несокрушимая мощь? Это про тебя, Небо, не про человека. Человек - это твоя временная частица. Она затеряна в галактических далях. Мир этих далей показывает, что всё - эфемерно.
   Но... человек... Он тоже временный? Он тоже исчезнет и превратится в квантовую пыль, как всё в тебе, Небо?
   Нет!
   Нет!
   Нет!
   Я не согласен! Мать берегла жизнь и боролась за неё. Отец - тоже. И я. И я буду продолжать это дело.
   Люди умирают. Но они должны и рождаться. Жизнь должна быть. Так я закодирован своими родителями. Мог бы и раскодироваться. Живи себе и не думай о будущем... После меня - хоть потоп? Нет же. У меня в голове крутится слово "спасение", "спасение всех", "спасение человечества". Я этим живу. Да. Знаю. Многие меня окрестили сумасшедшим. Но мои уставшие руки не опускаются и делают своё дело. Хочу, чтобы человек стал в тебе, Небо, отблеском вечности, постоянно спасая свою жизнь. Тогда-то он и приблизится к тому величию, которым обладаешь ты, Небо. Тогда-то он и обретёт безмятежность как стойкую черту своей натуры. Перед таким человеком я бы преклонился, как преклоняюсь пред тобой, Небо, хотя ты и безмозглое.
   Высокий дух человека может стать ещё выше, может стать воплощением вечности.
   О Небо, как бы я этого хотел. Знаю, не доживу я до подобных времён (А будут ли подобные времена? Как ведёт себя человек?). Подо мной больничная койка. Но в мыслях я - летящая птица. Невзирая на свои болезни, я - в состоянии Бога. Небо. Тебе это не дано. Но я в тебе, я - часть тебя. Поэтому моё состояние Бога присуще и тебе. Небо, ты лишишься этого состояния, когда умертвишь человечество, умертвишь всё живое и живущее. Но тебе - пополам.
   Небо. Я постиг тебя, не теряя себя. Поэтому с лёгкостью простираюсь перед тобой ниц, называю безмозглым созданием, хотя тебя никто не создавал. Могу прекратить подобное, плюнуть в тебя, Небо. Я обрёл подлинное, то, которое выше тебя. Обрёл Божественное, обрёл ВЫСШЕЕ. И лишь поэтому подобное не делаю, поскольку считаю это лишними движениями. ВЫСШЕЕ прекращает во мне всё излишнее.
   Я сосредоточен на человеке. Он на данный момент истории - не вечный, а корчит из себя бог знает что, ходит со своим надуманным величием. И это не вызывает никакого благоговения. Я благоговею перед тобой, Небо, перед твоей простотой и незамысловатостью движений, движений, которые могут породить небывалое. Приветствую тебя, Небо.
   Небо. Ты заставляешь человека трепетать. Но... не меня. Мне трепетать нечего. Я - на больничной койке, рядом со смертью. Знаю, что мне суждено сгинуть навеки. Говорю, говорю это:
   Мне суждено сгинуть навеки.
   Мне суждено сгинуть навеки.
   Мне суждено сгинуть навеки.
   Человек ещё не стал бессмертным, как ты, Небо.
   Человек и человечество в целом могут сгинуть навеки.
   Небо. Мне этого не хочется. Глубинные причины этого моего желания я не могу понять.
   Что-то не так во мне. Не так, как у людей. Им всё равно. Скотское племя. Но... пусть живёт.
   Небо. Это Я, желающий чтобы человечество не исчезло, жило вечно. Пусть Вселенная превратится в квантовую пыль в процессе своих изменений, а чтобы человечество всё-таки жило. Других желаний у меня нет почему-то. И зачем мне это надо, не пойму. Ведь знаю, что придёт время и я сгину на веки вечные безвозвратно.
   Со светом надо быть тоже осторожным.
   "Я оставляю след.
   Нужен кому-то он? Нужен?
   Тьму оставляю? Свет!
   Свет, чтобы не был сужен".
   Сужен? Но... как бы этот свет не направился против жизни, против живого.
   ...
   Небо.
   Не хочу, чтобы человечество исчезло!
   Хе!
   Громкое заявление. И что от этого хотения? Оно ведь ничего не меняет, это хотение. Моё усилие по внедрению этого хотения в жизнь, по реализации этого хотения - нулевое. Я лежу на больничной койке.
   А раньше?
   Раньше у меня были деяния. Да, я терзал и дерзал.
   Но каков результат?
   Люди надо мной насмехались, как над полоумным.
   Вот так, Небо.
   Ты царствуешь. И будешь царствовать. И никто тебя не приберёт к рукам. Просто руки заняты. Они держат или бокал пива, или стакан водки, или автомат Калашникова против собрата.
   ...
   Эх, Небо! Если бы мы были вместе... А то ты только движешься, изменяешься, производишь... И ни за что не отвечаешь. Произвело жизнь, человеческую жизнь. А что будет дальше с этой жизнью, тебя не волнует. Волнует меня.
   Эта жизнь возникла из твоих глубин, Небо. Она в твоих глубинах и распадётся, исчезнет. И тебе нет дела до этого. Ты просто изменяешься, Небо, и всё.
   У меня же, в отличие от тебя, Небо, есть дело до того, будет жизнь существовать или не будет. Я хочу, чтобы она была, эта жизнь, чтобы существовала. Я всё делал и делаю для этого. Правда, сейчас темп моих деяний снизился. Я на больничной койке. Сколько мне ещё жить, не знаю. Знаю одно: не смогу деяниями продолжить своё дело, то буду утверждать свои идеи речами. И к этому всё свелось.
   Говорю, говорю, говорю... Говорю об одном: человечество не должно исчезнуть. Ведь ты, Небо, неповторимо, и ты не воспроизведёшь жизнь вновь, заново. Если она исчезнет, эта жизнь, и вместе с ней - человеческая жизнь, то это навсегда, на веки вечные. А твои галактики, Небо, продолжат распадаться до квантовой пыли. А потом возникнет пустота, ничто. Как и было изначально. Но не будет человека, человечества с его идеей бессмертия.
   Небо. Всё так странно в этом мире. Во всяком случае, для меня.
   ...
   Небо. Есть люди, которые рождаются для того, чтобы всех вокруг уничтожить. И это тоже твоё производство, Небо. Эти люди даже не понимают, что несут зло, недопонимают. Им кажется, что всё правильно, правильно они делают. Например, собирают деньги для себя. А каким путём они добывают деньги? Например, делают склады отходов из мусорников, чтобы эти отходы (пластиковые бутылки, банки, бумажные упаковки) продать и заработать деньги. Но их склады засоряют окружающую среду, травят окружающих. А им наплевать. У них крепкое здоровье, они - олигофреники. Но... крепость их здоровья - до поры до времени. Они тоже уйдут из жизни. Но вначале погубят всех окружающих.
   Вот так, Небо. В тебе рождаются и такие казусы. В тебе рождается многое, что против жизни, против живого и человечного.
   ...
   Небо. Знаю, что умру, уйду из жизни навсегда, на веки вечные. Поэтому-то и умирать не хочется, а хочется сделать много полезного, важного, главного, значительного для людей. И всё - во имя жизни, для живого, для живущего. Мне себя жалко. Но мне и их жалко, людей, народ жалко, человечество жалко. Ведь оно делает много того, что не способствует жизни. И никто людей не образумит. Ты, Небо, не образумишь. Разве что разыграешь катастрофические ситуации с землетрясением, наводнением, извержением вулкана, показав зыбкость всего, что есть.
   Я людей тоже уже не образумлю. Я на больничной койке. Дни мои сочтены. Химиотерапия сократит срок пребывания моего на этой земле.
   Небо. Ты и я - не вместе. Ты порождаешь всё в своих движениях и изменениях, ни за что в дальнейшем не отвечая. Я же как представитель разумного племени отвечаю за всё, что произойдёт в будущем. Мне сохранять жизнь, живое.
   ...
   Небо. Хочу жить и длить свою жизнь, хотя знаю, что дни мои сочтены.
   Хочу жить не во имя твоё. Ты всё равно в ближайшие триллионы лет превратишься в квантовую пыль, а потом - в ничто.
   Жить хочу во имя хороших, добрых людей и на погибель людям злым, безжалостным и бессердечным. Химиотерапия сократит время моего пребывания на этой земле. Но забыть доброту людскую не могу. Ради неё живу, ради неё хочу пожить.
   Небо. Поймёшь ли ты это? Ты просто движешься, изменяешься, никак не отвечая за изменения и последствия от них.
   ...
   Небо. Бескорыстие и доброта людская - это то, что держит меня на этой земле. Ради добрых людей я готов жить, дабы сделать им что-нибудь доброе. Ради них. А ради тебя, Небо, что делать? Ты само можешь что угодно делать. И делаешь.
   Мне хочется добром заплатить за добро, сделанное конкретными людьми. Ради этого хочу жить. Не ради тебя, Небо. Ты в отдалённые времена превратишься в квантовую пыль, а потом - в ничто.
   А что будет дальше?
   Дальше из ничего ты можешь в своих изменениях воссоздать всё что угодно, Небо. Но это будет очень нескоро. А на добро людское я могу ответить прямо сейчас.
   ...
   Небо, доброе сердце несёт такую теплоту, что тебе и не снилось. Теплота человеческого сердца подобна теплоте солнца, тёплому солнцу. Она (теплота сердца!) согревает, возрождает, вдохновляет, окрыляет. Она - для других. Ты же, Небо, не производишь такой теплоты. И ты можешь послать не только теплоту, но и изнуряющую жару. Солнечным зноем можешь сжечь всё в округе. А в будущем твоё Солнце сожжет всё на земле, сожжет всё живое, человека, человечество, как таковое, сожжет. Тебе всё равно. Тебе наплевать - живое оно, не живое, человеческое, человечное... Ты просто изменяешься, не осознавая последствий своих изменений и превращений. Нам, людям, надо думать, к чему приведут наши действия. Небо, и на том спасибо. Ты произвело живое, человеческое. Очередь за нами: как уцелеть, спастись. Но... я вижу, человек этим особо не интересуется. Ждёт гибели что ли?
   ...
   Да, Небо. Умру. Потом уйдут из жизни те, кто знал меня. Когда же Солнце станет потухать, то исчезнет жизнь, всё живое. И человечество исчезнет со всем, что есть живым на Земле.
   Чтобы не исчезло человечество, усилий надо много приложить; ради спасенья жить.
   Но человек пока не смог пойти на это. Пока и смысла жизни не имеет. Как ты, Небо. Никакого смысла. Одно движение, изменение.
   ...
   ...
   Небо. Все умирают. Все люди умирают. И больше никогда не возвращаются в каком-либо виде назад. Все уходят безвозвратно. Все умирают на веки вечные.
   Вот таков результат твоих изменений, Небо, в отношении человека, которого ты и породило. Породило бессмысленно, не дав ему будущего. Будущее может прекратиться для человека и человечества в любой момент. Ну, возьмём хотя бы астероидную опасность. Да, астероид может умертвить человечество в считанные часы, минуты.
   Ещё более верная смерть для человечества настанет в той ситуации, когда в будущем начнёт потухать Солнце. Тогда человечеству не жить. Без Солнца человечеству никак не жить, не существовать.
   Пока человечество не может создать искусственную среду для своего существования в будущем, когда Солнце исчезнет. Да оно и не заморачивается подобными проблемами. По-видимому, согласилось сдаться, принять смертельный исход своего существования.
   ...
   Небо. Понимаю. Было ничто; пустота. Но были и изменения этого ничто, этой пустоты. И... всё началось. Всплеск ничто породил нечто, породил вещество. Возникли галактики. Но всё идёт к возврату, к распаду. Галактики и звёздные системы распадутся до квантовой пыли. Затем и квантовая пыль исчезнет. Всё возвратится опять к ничто, к пустоте.
   Но... человек может выскочить из этой закономерности, не исчезнуть, не превратиться в квантовую пыль, в ничто, в пустоту. Человек может придумать возможность для своего существования.
   Небо. В процессе изменений возникло человечество которое имеет шанс сохраниться даже при самых высоких степенях распада вокруг себя. Единственная проблема заключается в том, что человек не хочет этим заниматься. Поэтому, как и всё окружение, он распадётся до состояния ничто.
   ...
   ...
   Небо. Как посмотришь в Интернете, что люди творят, так и думаешь, что это сумасшедший дом, а не человечество. Такое человечество вряд ли может иметь будущее. Оно погрязло в многочисленных войнах, разборках, интригах.
   Такое человечество не выживет, когда будет потухать Солнце. Вот тогда-то и придёт смерть для всего этого человечества.
   Небо. Человечество подобно тебе. Оно изменяется, но последствий своих изменений не ведает. Если человечество будет не таким, как ты, Небо, станет предвидеть последствия своих деяний далеко вперёд, то возникнет возможность выживать. Но для подобных процессов следует поменять род деятельности, прекратить войны, разборки, интриги... Следует переключиться на развитие научных предвидений. На данный момент истории человечество не переключилось на развитие научных предвидений, не прекратило военных действий, не перестало плести интриги.
   Небо. Человечество продолжит жить по тем законам, по которым живёшь ты, Небо. Такое человечество погибнет. Ты, Небо, не погибнешь, ты - простота, стремящаяся к ещё большей простоте, к распаду до уровня квантовой пыли, до ничто, до пустоты. Человек, человечество - это сложная структура. Исчезнет сложность при распаде, и человечества не станет. Оно превратится в ту самую квантовую пыль, в то самое ничто, в пустоту.
   ...
   Небо. Я серьёзно болен. Рецидив может возникнуть, когда угодно. И для лечения нужны деньги. Если денег не будет, то я умру. То есть моё существование зависит от денежной массы. Я должен работать на лекарства. Своими трудами должен пополнять денежный резерв на случай рецидива и беречь, беречь, беречь себя, чтобы этот рецидив часто не повторялся, а то не успею накопить денег на лекарства.
   Небо. Вот такая жизнь. Совсем не такая, как у тебя. У тебя возникает всё что угодно и сколько угодно. Ты по природе своей просто движешься, изменяешься. Возникшие в тебе сложные образования могут распасться и исчезнуть. И они действительно распадаются и исчезают. Такое образование, как я, однажды исчезнет. Такое образование, как человечество, однажды исчезнет. Всем сложным образованиям будет конец. А ты, Небо, всё продолжаешь двигаться к простоте, к распаду до уровня квантовой пыли, к состоянию ничто, пустоты. Может, в будущем человечеству как сложному образованию и удастся сохраниться, а может, и не удастся.
   Вот так, Небо. Ты порождаешь, ты и убиваешь. Просто движешься, изменяешься.
   ...
   Небо. Это реальность, в которой я живу. Если у меня не будет денег на лекарства, то я умру.
   Я работаю на лекарства, которые продлевают мою жизнь. Лекарства - это дополнение к моему телу, дополнение к пище, которую употребляю.
   Небо. У меня дополнительная зависимость. Зависимость эта - физическая. Психической зависимости может и не быть. Лети себе в свободном полёте. Но... ситуация порождает смысл. Ситуация упирается в физическую жизнь тела.
   Небо. Пока живу, о тебе думаю. Ты - невероятное. Ты - простота. А простота - хуже воровства.
   ...
   Небо. У человека всё упирается в расчёт для жизни.
   У тебя, Небо, ничто ни во что не упирается. Ты вышло из пустоты, из ничто. И ты в пустоту и в ничто уйдёшь. На время появились в пустоте вещества. И со временем они уйдут, исчезнут эти вещества. Небо, ты - простота.
   Человеческая жизнь, жизнь человечества - это существование сложных веществ. Они однажды возникли. И они со временем исчезнут, превратившись в простые вещества, а затем - в ничто, в пустоту. Сможет ли человечество создать условия для жизни сложных веществ, то есть условия для своего собственного существования? Пока эта возможность не видна. Человек плетёт интриги, воюет, убивает себе подобных, бесчинствует. Ему, такому человеку, придёт конец.
   ...
   О Небо. Не знаю, что и сказать. Жизнь проходит. Фактически прошла. Началась полоса недомоганий, болезней. Тело износилось. Начались поломки. Сколько мне ещё жить, не знаю. После себя я оставлю слова-призывы: "Люди, очнитесь! Когда меня не станет, что вы будете без меня делать? Да просто захотите перерезать друг друга. Так хоть я вас останавливаю, выдвигаю ряд доводов о том, что нельзя подобным заниматься - уничтожать друг друга. Люди! Что вы без меня будете делать? Сможете перерезать друг друга. Так хоть я вас увещевал не делать подобное".
   Небо. Ты так не будешь делать.
   Если люди уничтожат друг друга, то тебе такой вариант тоже подойдёт. Тебе - лишь бы были какие-то изменения. А результат - не важен.
   ...
   Небо. Я сумасшедший. Я хочу тебя покорить. Я - точно сумасшедший. Ведь тебя невозможно покорить. Ты ведь бесконечное и вечное. Но... я не вижу другого выхода. Ведь ты в своих бесцельных движениях и изменениях однажды случайно сметёшь человечество, испепелишь или расчленишь на атомы и молекулы, превратишь в квантовую пыль. Потом эта пыль тоже исчезнет. И всё возвратится к абсолютной пустоте. И человечества уже не будет. И никогда оно больше не возникнет. Но... я этого не хочу. Почему не хочу, я и сам не знаю.
   Небо. Чтобы не произошло подобных изменений, следует человеку направить твои превращения, Небо. Но... человек ничего никуда не направляет. Он пьёт пиво, водку, курит анашу и праздно проводит время. Такому человеку будет конец. Подобному человечеству не выжить.
   Небо. Я точно сумасшедший. Меня за мои идеи презирают. А я прямо утерял гордость. Всё увещеваю людей не воевать и не убивать друг друга, а заняться вопросами всеобщего спасения, спасения всех. Спасения даже тех, с которыми ты не согласен.
   ...
   О Небо, изменяющееся. Когда ты было ничем, пустотой, что в тебе изменялось? В тебе нечему было изменяться. В тебе ничего не было. Но... какие-то возмущения произошли, и появилось нечто. Потом возникли кванты, элементарные частицы. Возникли галактические образования веществ. Потом, конечно, всё распадётся до квантовой пыли и исчезнет. Всё возвратится в небытие, в ничто, в пустоту. Если человек и человечество в целом тоже, как и всё окружение, превратится в ничто, то смысла никакого не будет. Ведь всё происходит единожды, один раз, безвозвратно. И если жизнь, живое, человеческое распадётся до квантовой пыли и исчезнет, то возрождения никакого никогда не будет. Надо не допустить распад живого, исчезновения живого, людского.
   Небо. Люди в этом отношении мало что делают. Им не жить.
   ...
   Небо. Тебя заволокут тучи. И тебя нет. Но это только так кажется. Ты всё равно есть. И ты было всегда. Правда, вначале, Небо, ты было ничто, пустота. Непонятно, что за возмущение могло произойти, чтобы всё началось, чтобы из ничего возникло нечто. Но это случилось. Произошло это случайно. Некое изменение дало возможность существованию. И теперь существует целый мир звёздных систем и галактик. Правда, всё это существующее находится в процессе распада до состояния квантовой пыли, которая распадётся в ничто. То есть, всё возвращается к первоначальному ничто, к пустоте.
   Небо. Было некое возмущение, и всё возникло. И теперь всё это движется опять к первоначальному состоянию ничто, небытия. Всё возвращается к пустоте.
   Небо. Твоя изначальная природа - пустота? По-видимому, да. Но... в своих движениях и изменениях ты породило человека, человечество. Человек не хочет превращаться в пустоту. Он хочет быть. Для этого человек должен овладеть тобой, Небо. И выйти за пределы бесцельного движения и изменения. Для этого человек должен поставить себе цель - спасение. Чтобы оставаться даже тогда, когда всё окружающее будет превращаться в ничто. Пока человек таких целей не ставит. Но время не ждёт. Человек может не успеть поставить какую-либо цель. Случайный удар астероида или кометы по Земле может покончить с человечеством.
   Эх, человек! Как хотелось бы, чтобы ты выжил.
   О Небо, Небо... Ты всё в своём хаотическом движении-изменении. Ты даже не знаешь, чем всё это закончится.
   ...
   ...
   О Небо, Небо... Возьми меня в свою бесконечную и вечную синь. Возьми и унеси от этой Земли, от этих людей, творящих бесчинства. Возьми меня в дальние дали своей синевы. Пусть я там пропаду.
   Не могу жить среди преступного народа. Погляжу в историю - там одни войны и преступления. Человечество замарало себя капитально. Ему не место в будущем. Ты его съешь, Небо.
   Но... без этого преступного человечества теряется смысл.
   Небо. Возьми меня в дальние дали своей синевы. Пусть я там пропаду. Не могу пережить такое состояние дел.
   ...
   ...
   О Небо! Я - летящий во тьме человек. Будет смерть. Это точно, я знаю. А что дальше? И ты ведь не знаешь. Будет солнце в распаде и звёзды. Всё в распаде до пыли одной. А потом? Что потом?
   Что пыль - то вовеки?
   Небо, Небо! Ты ведь сотворяешь новый мир. Мир пылинок и мир пустоты. А потом мир вещей и людей? Но других. Или тех же, что были? Непонятно мне, впрочем, зачем. То не знаем ни ты, ни я. Всё творится, творится, творится...
   Не хочу расставаться.
   Уход.
   Будет смерть. Не хочу, чтоб для всех. Ведь не все сотворяли то зло против жизни невинной.
   ...
   ...
   Небо. Исправляю ошибки, отвлёкся: добиваюсь поставленной цели. Но мир меняется, и цели меняются. Исправляю ошибки, отторгая устаревшее.
   В отношении тебя, Небо, я не знаю, что устаревает. Но... ты есть.
   В твоей Вселенной всё умрёт. И твоя Вселенная, Небо, умрёт. Но... человек что-нибудь придумает, чтобы продолжать жить.
   ...
   ...
   Небо. Знаю, что надо.
   Быстро ходить.
   Есть чечевицу (бобовые).
   Управлять собой (следовать программе и не соблазняться вредным).
   Иметь смысл своей жизни (зачем живёшь?).
   Всего лишь...
   Ходьба. Приседания.
   Тарелка чечевичной каши.
   Дисциплина (не нарушать распорядок дня).
   Любимая работа.
   Тогда в будущем, может, будет спасение от тебя, Небо.
   Хе-хе! Самому смешно. Но... образ жизни играет не последнюю роль.
   ...
   ...
   Небо, Небо. Беда, беда. Слёзы совсем не текут. Высох я весь внутри. Жизнь высушила меня всего. Умирать, умирать пора. Что я сделал? Что сотворил?
   Ничего!
   Я тебя, Небо, не взял; над тобою я верх не взял. И окончились дни мои. Другим делом не занят был. Другим делом заняться - бред. Только ты меня, Небо, винтиш. И, как винт, я крутился всю жизнь. Умирать, умирать пора. Я не взял тебя, Небо, не взял.
   Мал я, мал.
   От других вовсе помощи нет.
   Они знают - они малы.
   Это знаю я тоже, впрочем. Но иду против всех и всего.
   ...
   ...
   Небо. Тишина - так говорит Бог. Тишиной говорит Бог. Я - человек, говорю громко и внятно, нарушая тишину. Нарушаю в свою пользу. Мне ведь надо выживать; организовывать людей для победы над тобой, Небо.
   Меня считают сумасшедшим. Тебя нельзя победить. Небо.
   А иначе нам конец, людям Земли.
   ...
   ...
   Есть Бог или нет Бога - человеческий организм изнашивается, стареет и умирает навсегда. Умирает организм, а вместе с ним и психика, душа, дух.
   В истории мы видим, что человек не появляется заново. И не появится заново никогда. Возобновить такой сложный механизм, как тело, невозможно. Невозможно возобновить и психику, душу, дух. Жизнь тела возникает однажды и единожды. С умиранием тела в человеке умирает всё и никогда больше не возрождается и не возродится.
   То, что оставил после себя человек, будет жить, пока живёт человечество. А когда исчезнет человечество, то исчезнет всё, что оставил после себя отдельный человек. Возможности возобновить что-либо повторно, заново не существует. Такой возможности не существует! Всё происходит однажды и единожды.
   ...
   ...
   Возможность и есть Бог. Возможность возрождения. Возможность бессмертия души. А в действительности всё невозможно. Всё однажды совершается - единожды и неповторимо. Случайно!
   ...
   ...
   Умру бесповоротно навсегда.
   Действительность останется вовеки.
   Меня никак не будет.
   Действительность же будет, как всегда.
   Да. От меня не будет ничего. Но в памяти людской моё усилье встает. Усилье то, что я хотел добра, хотел, чтоб жизнь возгорала снова, снова...
   Когда людей не будет... и памяти не будет...
   Пока же люди есть!
   И солнце светит, светит...
   Останемся мы в памяти людской, всё сотворяя для живых существ.
   Для трав пахучих. Они жизнь дают.
   Топтать нельзя их. И не видеть - тоже.
   Мы мир не замечаем. И в этом - гибель наша навсегда.
   ...
   ...
   Живу сегодня. Завтра может не быть.
   ...
   ...
   Я умру. Потом умрут окружающие меня люди. Потом исчезнет человечество. Не будет ни Солнца, ни Земли.
   Необходимо чрезмерное упорство, чтобы сохранить жизнь, чрезмерные усилия всех. Создание искусственной среды обитания размерами в Солнечную систему. Но человечество этим заниматься не будет. Оно исчезнет.
   Или будет?
   Человечество занято мелочами.
   ...
   ...
   Плохо жить, когда тошнит.
   Тошнит от себя, от других, от всего.
   Хорошо, когда сердце - парит.
   Не прекратить свободу его.
   ...
   ...
   Непогоды, невзгоды уходят.
   Солнце светит, волна ласкает.
   Но в душе всё же сумрак бродит.
   Солнце жжёт, а волна играет.
   До поры, до поры, до времени.
   С каждым из нашего племени.
   ...
   ...
   Улетает куда-то мир.
   Но и я улетаю куда-то. Всё куда-то летит и тает, растворяется в далях небесных. Ну, а небо стоит и смотрит, будто так непричастно.
   А всё же уличу в жестокости небо. Ведь невинных сметает, сметает.
   На себя лишь надежды лелеют. Ты есть ты. Пробивайся сквозь тьму.
   ...
   ...
   О Высшее, твоя гармония радует потом. А так она ни о чём не говорит. Всё слито воедино. И есть только смотрение из глубин на всё, на все проявления, на проявления тела.
   О Высшее! Ты приходило ко мне. И всякие мои проявления были смешны. Что бы я не делал.
   О Высшее! Я тогда был совершенен. Я и теперь не хуже, благодаря тому, что пережил.
   Мой поклон, тебе, о Высшее!
   ...
   ...
   О Высшее, твои галактики удаляются друг от друга и исчезают. Они сохраняются?
   Постоянно задаю себе один и тот же вопрос: "Что, сохранять эту жизнь?". Она распадается на глазах.
   А разве надо?
   Надо сохранять.
   И... потом опять вопрос...
   Что ты сделал для спасения человечества от будущих космических катастроф в природе, природных катастроф?
   О Высшее. Считаю, что всё распадётся, даже ты, Высшее, со своим совершенством. И человеку остаётся лишь постоянно что-то делать для своего же спасения.
   А другого выхода нет.
   О Высшее, ты - символ совершенства: всегда в гармонии. Я порой тоже становился таким, как ты. Неизменным. Вечным. Но потом от этого оставался лишь след. И ты, Высшее, во мне становилось лишь символом, символом от непосредственного совершенства, символом от непосредственной гармонии. Да! Был момент, когда я, как ты, был равен себе. Но потом это равенство исчезало. Какой-то замкнутый круг.
   О Высшее! Откройся мне ещё раз.
   Но... может, я этого не заслужил?
   Не боролся, согласно своих установок, к которым я пришёл, сбивая свой жизненный опыт в логические схемы мировозренческого характера.
   Результатом моих усилий был вывод о том, что следует спасать человечество от будущих космических катастроф.
   Но... тогда зачем ты, Высшее? Мои действия налажены. Разве что порой отдохнуть в медитативной прострации, набраться сил для неистовой борьбы со стихиями природы. Но тогда ко мне является не само Высшее, а лишь похожее.
   О Высшее, где ты?
   ...
   ...
   Совершенство в изменениях. Совершенный человек не остаётся на месте.
   ...
   ...
   Мы узна?ем своих детей доподлинно, когда станем старыми.
   ...
   ...
   Когда мы попадаем в беду, то выясняем, выясняется, кто наш настоящий друг.
   ...
   ...
   Я восстану волной, затоплю, затоплю, понесу в никуда своё сердце и дух. Лишь бы ты была рядом, молодела всегда, зеленела сполна, чтоб травою была для скота, для скота, что тебя пожирает, чтобы ты возрождалась цветеньем своим, не исчезла - никак, никогда, никогда.
   Я с тобою, с тобой всеми мыслями, всеми, берегу твою стать, что так гнётся порой под созвездием дикости нечеловечьей... в человеке живущей неясно зачем.
   Ну, а ты... Ты цвети, возрождайся всё время, мне на радость, и всем, всем на радость, всем тем, кто об этом не знает, повернувшись спиною к жизни той бескорыстной, что так жертвует всем.
   Поддержать бы тебя, трава.
   Ты - права.
   ...
   ...
   Не знаю, как уберегу себя!
   Сберечь себя?
   Пустая то затея!
   Всё исчезает, гибнет...
   Всё к распаду движется; всё время.
   И я - частица малая всего, иду... иду к исчезновенью.
   Но люди, люди все должны придумать что-то, придумать так, чтоб оставаться всё же.
   Мои фантазии смешны?
   Не знаю.
   Но в голову приходит так, вот так:
   "Всё движется к распаду? Ну и пусть. А люди? Ну никак не исчезают. Да, единичный экземпляр, конечно, канет. А вот все вместе - нет, никак не исчезают! Померкли звёзды. Тьма одна вокруг. А человечество - живёт и побеждает".
   В своих фантазиях я залетаю вдаль, в ту даль, что нереальным светит.
   Исчезнет человечество. Всё ясно. Оно не делало для жизни ничего, чтобы её всё время длить и длить.
   Пустячными делами занималось.
   ...
   ...
   О Всевышний. Всё временно. И даже ты, Всевышний.
   Нет, нет...
   На тебя это не похоже. Ты во мне - абсолютное, вечное. И... совсем не временное. Ты не похож на временное явление. Такое впечатление, что ты был всегда. Ты - Всё, вообще Всё.
   Конечно Чарльз Дарвин и Карл Маркс мне шепчут, что такое не бывает. Современные астрофизики продолжают утверждать, что фраза "нет ничего невозможного" не верна, что есть невозможное. Всевышний. Ты попадаешь в это невозможное. Мой разум с этим соглашается.
   А Высшее?
   Это то, что во мне высшее, то высшее глубинное чувство раскрывается тобой Всевышний, твоим существованием.
   О Всевышний. Ты во мне присутствуешь, присутствуешь так, будто никогда не умрёшь. Опыт разума говорит, что умрёшь.
   ...
   ...
   О Всевышний, когда ты приходишь ко мне, то масса мелких мыслей, суетных, никому не нужных - исчезает. Что-то делаешь, что-то планируешь. Суета. И вдруг всё уходит. Остаюсь наедине с тобой, Всевышний. Остаюсь с самым главным, что способствует жизни, живому.
   ...
   ...
   О Всевышний. Ты во мне. Я прекрасно понимаю, что ты умрёшь вместе со мной. А человечество? А человечество остаётся один на один со Вселенной. И... погибнет... Солнце потухнет, и оно погибнет.
   Жаль. Очень жаль!
   Человечество не занималось своим спасением.
   А что ещё?
   Какие проблемы могут быть выше этих проблем?
   А никакие!
   Если человечество исчезнет, то уже ничего не будет.
   Человечество и вообще всё живое возникло чисто случайно. Такого случая больше не будет. Всё неповторимо. Возможностей нет никаких. Однажды зародилась жизнь, зародилось человечество. И если оно исчезнет, то останется лишь неживое. Неживое движется к распаду. В дальнейшем останутся одни фотоны, которые тоже исчезнут. Всё возникло из ничего. И всё снова уйдёт в это ничего, в ничто.
   У человечества есть шанс оставаться и жить. Но... для этого надо прикладывать усилия. Иначе всё распадётся; и человечество распадётся, исчезнет.
   ...
   ...
   Я - увядающий.
   Что же делать?
   На стены карабкаться?
   Нет. Никак.
   Принять, как есть.
   От тебя не зависит...
   Во время оставшееся воплотить всё, что можешь, для жизни общей с теми высокими душами. Им, ушедшим и будущим, - жизнь. А мне - ничто. На всё согласен; чтоб людям добрым отдать сполна.
   ...
   ...
   Я.
   Я.
   Я.
   Я творил. Сотворил много всякого. Для добра. Для живого и милого.
   Но есть люди, поганые люди. Повернут всё совсем не для этого.
   Прецедент был в истории. Знаю. Сотворили ножи для хозяйства. Чтобы резать плоды и хлибы.. И для прочего...
   Ну и что?
   Да ножами убийства свершают. Не для жизни совсем, не для жизни.
   А теперь? А теперь что творят?
   ...Бомбу атомную творят...
   То не ножик. То сила убийства. Повернуть бы всё для хозяйства.
   Это как человек уж захочет.
   Но пока он творенья мои поворачивать стал на убийства.
   Так что зря я прожил... Зря я жил и творил, зря творил?
  
   Мир раздвинется снова однажды,
   А пока - всё к распаду идёт.
   Нам не жить в тех мирах даже дважды.
   Кто найдёт нас? Никто не найдёт.
  
   Просто некому будет искать.
   Что творили мы? Что? Благодать?
   ...
   ...
   Я однажды проснусь, окунусь в мир блаженный.
   Тот, что подле меня, распластался вовек.
   Я проснусь, окунусь, закричу, как скаженый:
   "Время жить, умирать! Просто я - человек".
  
   А другие умрут точно так, как и я.
   Жизнь - только для них! В этом - жизнь моя.
   ...
   ...
   И не знаю, зачем я живу.
   И не ведаю, что будет дальше.
   Будет всё, будет всё наяву.
   Или всё отодвинем подальше?..
   Будем жизнью своею лишь жить
   И о лучшем всё время тужить.
   Пока нас не окатит волна,
   Не опалит огонь нас сполна.
   Чтобы вспомнили: есть и другой.
   Такой самый, как мы, дорогой.
   ...
   ...
   И что я видел в этой жизни?
   Обман. Игру. И детский плач.
   О сердце, сердце... Взвизгни, взвизгни!
   Не будет больше мне удач
   И в зазеркалье... Я молчал.
   И почему я не кричал?
   Да! Силы не было совсем.
   Но... крик-то нужен был нам всем.
   ...
   ...
   Я - ушедший куда-то вдаль...
   Для чего? Для чего - не знаю!
   Чтоб не встретить опять печаль?
   Для того ли я снова лаю?
  
   Просто жизнь во мне собачья.
  
   У других? У других - не знаю.
   Всё во мне. Я потом рыдаю.
  
   Я и хрюкаю. Жизнь - свинячья.
   И мяукаю. Жизнь - кошачья.
   Жизнь ведь всякая. Что с того?
   Тело мягкое. Путь - его.
   ...
   ...
   Что тот час тишины глухой?
   Бог ты мой!
   Он ведь день, новый вовсе день,
   Словно тень.
   ...
   ...
   Снова крик, снова крик души.
   Снова крик души.
   Он в тиши, снова он в тиши.
   Крик в тиши.
   Люди где? Где все люди, где?
   Люди где?
   Бьют поклон, бьют поклон воде.
   Бьют поклон воде.
   Мне б напиться, напиться всласть.
   Мне б напиться всласть.
   Там забор, там стоит забор.
   Как укор, укор...
   ...
   ...
   Я заплачу за всё.
   Было бы чем платить.
   Меня хватит, хватит на всё.
   И не стоит благодарить.
   Я распускаю себя
   На все стороны света,
   Всё в округе, как есть, любя...
   Только так. Необъятна планета.
   Целиком бы её обнять.
   Мне планетой никак не стать.
   Мал я, мал, как и весь народ,
   Как и весь человеческий род.
   ...
   ...
   Этот час, этот час отчасти -
   Говорящая часть земли.
   По закону, закону власти,
   То, что мелено, не мели.
   Иди дальше, живи и строй,
   Возрождая лишь новый рой,
   Новизну, новизну храня,
   Ею новую даль маня.
   ...
   ...
   Конец нам придёт, и... дважды -
   За всё то, что мы совершили.
   Не возродиться нам всем однажды.
   Мы жизнь не так прожили.
  
   Мы не нужны такие.
   Уж слишком мы все больные.
   ...
   ...
   Всё уходит, уходит куда-то,
   И мы тоже, мы тоже уйдём.
   Просто продались все мы за злато.
   Песен вольных совсем не поём.
   Кому продались? Тем, недалёким,
   Малодушным ворам, не высоким...
   Низким, низким в поступках своих.
   О кошмар! Даже ветер притих.
   ...
   ...
   Этот час. Этот час говорит.
   Он не спит.
   Этот мир, этот мир - для нас
   Первый раз.
   Первый раз и последний. Да!
   Как вода!
   Как вода утекает всё, всякий дух.
   Задержи, задержи его. Он на слух...
   Он на слух - как вода, как вода.
   Утекает туда, в никуда.
   Но держись, ты держись, живи.
   Благослови...
   То, что было сотворено,
   Спасёт оно.
   ...
   ...
   Всё уйдёт; улетит всё куда-то.
   И я тоже, я тоже уйду.
   Что останется?
   А ничего!
   Прогуляли мы всё.
   Праздно жили.
   А возврата?..
   Возврата не будет!
   Так берись же, берись же за ум.
  
   Неповторимо телесное тоже.
   Не возвратится ничто никогда.
   ...
   ...
   Я очнулся глубокой ночью.
   Тишина, тишина вокруг.
   Только мысли бегут в голове:
   Что же будет со всеми нами?
   Всё погаснет. И солнце и звёзды.
   Беспросветная тьма настанет.
   Не настанет! Сотворим мы Солнце.
   Сотворим, сотворим всё в округе.
   Будем жить в сотворённом мире.
   ...
   ...
   Будущее:
   В космосе идёт распад, до распада протонов. Потом распадутся и протоны.
   Протоны распадутся, и уже нет больше ничего. Даже самого ничего уже нет.
   Настоящее:
   Расстаюсь с жизнью.
   Болезнь неизлечима.
   Какая-то горечь.
   Хотел ещё что-то сделать, важное, значительное.
   Но, увы...
   А нужны мои дела людям?
   Они живут себе, да и всё.
   И то, что человечество в будущем не будет существовать, их не волнует.
   Меня волнует.
   С такими волнениями расстаюсь с жизнью.
   Хотелось бы о кончине рассказать многим - о своей кончине, о кончине человечества.
   Хотелось бы многих образумить.
   У человечества будущее должно быть.
   Но, увы... Этим никто не занят, не заморачивается.
   А я ухожу. К сожалению.
   Расстаюсь с жизнью. Болезнь неизлечима.
   ...
   ...
   Я, может, буду кем-то и чем-то здесь. Может быть, позабуду и полечу куда-то. Но всё же мне что-то дано, чтоб оставаться и быть, и утвердить просторы духа своих отцов; для жизни, для жизни нашей, общей во веки веков.
   Век может кончиться быстро; ну, а века - никогда. Жить так; и жить, и бороться против невзгод и страха. А впрочем, принять всё сразу, как есть на свете... Лишь бы нам жить без смерти, без распада совсем.
   Но это когда-то случится. Нам лишь служить живому; и всё тогда станет наше.
   ...
   ...
   Что, сохранять эту жизнь? Она распадается на глазах.
   Но надо?..
   Надо сохранять.
   И... вопрос.
   Что ты сделал для спасения этой жизни, спасения человечества от будущих космических природных катастроф?
   Но... ближе... Что ты сделал чтобы сохранить человеческое, человечное?
   ...
   ...
   Я уйду в никуда.
   Это смертью зовётся.
   Ты уйдёшь в никуда.
   Мы уйдём...
   Все уйдём...
   Кто же будет здесь жить?
   Что... никто?
   Это жуть!
   Так случиться должно.
   Но так может не быть.
   Нам бы только сильней водрузить наше знамя; знамя жизни святой против всех, против всех, кто не хочет желать накалять эту Землю, накалять это Солнце, эти звёзды в ночи; кто не хочет бороться; прозябать только знает, свою шкуру беречь от морщин, от морщин.
   Я не знаю, зачем мы живём все на свете. Но я чую: нам жить, надо жить, надо жить.
   Прав ли я?
   Не скажу...
   Но я чую, так чую.
   ...
   ...
   Всё уйдёт. Унесётся куда-то.
   Останусь лишь я, мой принцип.
   Он тоже уйдёт когда-то.
  
   Но... будет другой. И сразу.
   Вот так живёт тот дух, к которому счастье стучится; порою - то счастье всех тех озарений, что выше всего, что жить не даёт уродству, желаньям покончить с собой от жизни безвыходной, страшной.
   Ведь прицип теплится.
   Потом рассвет, рассвет озарений и мира, мира в душе, раздираемой смрадом противоборства земного, противоборства людей.
   ...
   ...
   Всё распадётся, всё.
   Я лишь останусь вовеки.
   Так я чувствую мир и себя в этом мире случайном.
   Ситуация будет иной. По-иному почувствую всё. Смыслы иные будут. Будет иная жизнь.
   Но... что же будет иное, если жизнь и смерть вовеки пребывают рядом? И будет так?
   По-иному не будет, нет.
   Всё распадётся, всё.
   Я лишь останусь вовеки.
   Ну, а как ощущать я должен всё вокруг и себя заодно по-другому, если мир испокон века такой?
   Нет вариантов, нет!
   Буду лелеять возможность.
   Хотя... невозможное есть.
   Но... буду лелеять возможность!
   Что вдохновит меня? Что?
   Буду лелеять возможность
   И ощущать реальность,
   Реальность, как она есть.
   ...
   ...
   "Я распрощаюсь со всем.
   С миром всем этим вокруг.
   И полечу в никуда,
   Звёзды сшибая порой".
   Что это, мой высший свет
   Мыслей о вечном моём,
   Что так клокочет во мне,
   Выплеснув нечто вовне?
   Да! Я не знаю всё то.
   Что-то бурлит и бурлит
   В мире души у меня.
   ...
   Солнце нагрело? Не знаю. Хочется жить, видеть вечность, видеть деревья вокруг в надежде, что вечно так будет.
   Нет же! Никак так не будет. С пилами люди пришли. Спилили деревья на доски. Нет больше зелени; нет. Правда, трава ещё греет. Реет; и греет, и реет, вечность вонзая в меня, вечность во мне разливая.
   Люди с косилками ходят. Косят траву, косят, косят...
   Мне умереть надо... надо...
   Как пережить мне такое?
   ...
   ...
   Я распластаю крылья и полечу, полечу...
   Куда полечу?
   Не знаю.
   Но знаю, что жить мне надо. Жить и плодить тот мир, что помогает живому разлетаться по всей Вселенной, в каждый её уголок, чтоб цементировать будни, что были на этой планете, планете Земля когда-то.
   Когда-то всё было прекрасно.
   Солнце. И море, море... Леса и луга, и горы, покрытые травами... Счастье!
   Потом всё смешалось, поблекло; не стало всё более ярким.
   Стало безжизненной массой.
   Я умудрился спастись.
   Крылья раскрыл и - лечу. Куда я лечу, не знаю, но жить нам всем надо, надо... Крылья-ракеты - надёжны. Но обломаться могут. Тогда мне не выжить, не выжить. Не выжить всем нам, землянам.
   ...
   ...
   О Небо, гармония тебе не присуща. Ты - движущийся хаос. Может, какие-то линии и сойдутся в некотором равновесии. Но это на миг, случайно. Потом всё снова нарушается в хаотичном танце. Никакой гармонии. Человек видит красоту земной природы: луга, леса, горы, реки, моря, океаны... Наделяет природу характеристикой гармонии. Но это лишь оттого, что природа даёт человеку здоровье. В городах из бетона и стали он чахнет. И стремится вырваться на природу. Человек не видит особой красоты в твоих космических глубинах, Небо. Ведь тот Космос непригоден для жизни. Радиация, высокие температуры звёзд, низкие температуры твоих космических просторов...
   Небо. Как нам подружиться? Никак. Мы на разных полюсах. Ты - просто изменение. А я - целенаправленное движение во спасение собственной шкуры.
   ...
   ...
   Небо. Знаю.
   Ничто не стабильно.
   Пространство не стабильно.
   Пустого пространства не существует. Может, когда-то и существовало.
   Вакуум заполнен частицами, которые вспыхивают и затем исчезают в ничто.
   Вселенная возникла из ничего.
   Частицы возникают на квантовом уровне.
   Не каждая частица имеет массу.
   Поле придаёт силу частицам. О! Всё упирается в силу.
   Такая совокупность посылок кружит голову.
   Что из этого пригодится для выживания, спасения?
   Неизвестно.
   Но... есть ориентиры на выживание и спасение.
   Небо. Это уже что-то. Лишь бы ты не зацепило своими катаклизмами.
   ...
   ...
   Небо. Есть такое положение: "Если запрещают тебе кого-то критиковать, то этот кто-то властвует, управляет тобой". Оттого и не позволено наводить критику на него.
   Небо. Твоя сила властвует надо мной. Но я всё же втихомолку подвергаю тебя критике.
   Ну и глупец! Что критиковать бездушную природу?
   ...
   ...
   Небо. Всё временно.
   Ты в своём виде, Небо, тоже временно.
   Твоё свойство изменяться, быть временным.
   ...
   ...
   Небо. Останавливаюсь на том, что меня сильно волнует.
   Ты, Небо, можешь меня взволновать. И я останавливаюсь. Когда я остановился, то выбираю первостепенное в тебе. Всё второстепенное отбрасываю; воздерживаюсь, не заражаюсь второстепенным, не порхаю своими мыслями от предмета к предмету, а сосредоточен на главном. С утра планирую свой день для углубления в это главное. Вначале, как только проснулся, то немного медитации, экстаза при напряжении мышц живота, немного записей по этому поводу. А затем - продолжение сосредоточения на главной и важной минуте здесь и сейчас - без всяких воспоминаний из прошлого и мечтаний о будущем.
   Ясное сознание восходит. И никаких противоречий между сердцем и рассудком.
   Ничего себе не желаю, а делаю то, что необходимо, что действительно необходимо. А необходимо овладеть тобой, Небо, дабы ты не покончило со мной и со всеми мне подобными.
   ...
   ...
   О Небо с голубизной в ясный солнечный день, ты напоминаешь о живом и дышащем, вселяешь надежды даже в самые мрачные минуты жизни.
   Но... под вечер, ближе к ночи, твоя густая синь, словно синяки на моём теле, беспричинно появившиеся, говорят мне о старении этого тела, напоминают о приближающейся смерти. Когда разорвётся много сосудов и проступят огромные синяки, я буду более подобен тебе, Небо, твоей бесконечной синеве, уходящей куда-то вдаль, в те иные Вселенные, которые так неясны, отчего слышатся мои печальные вздохи в это предночное время. А потом наступает ночь, беспросветная чёрная ночь. Что те звёзды? Крохотные вкрапления. Понятно. Когда я беру снимки, сделанные через телескоп, то понимаю, что эти крохотные светлячки в тебе, Небо, в миллиарды раз больше всей Солнечной системы, отчего и понимаю свою крохотность, а значит - полную беспомощность и слабость в сравнении с теми энергетическими гигантами, светящимися точками.
   Так всё устроено! Тобой устроено, Небо. Дабы ввергнуть меня в печаль? От безвыходной ситуации? Но нет же! Я живу и творю, зная прекрасно о своей кончине.
   Небо, ты не знаешь своей кончины. У тебя её нет. Своею безмерностью ты потрясаешь мою душу. Врезаешься в мои глубины и оставляешь неизгладимый след, который проявится даже тогда, когда я буду лежать на смертном одре. И когда придёт смерть, я стану тобой, Небо, стану твоей бесконечностью, сольюсь с тобой полностью. Но... увы, утеряю себя, перестану осознавать свою конечность и смертность, перестану быть отдельным существом. Ни воспоминаний, ни прогнозов на будущее, ни жизни в настоящем. Ни счастливых минут жизни, ни страданий, раздумий о проблемах живущего.
   Так-то Небо!
   ...
   ...
   Я умру.
   Меня закопают.
   Мои кости сгниют.
   А на свете война - как была, так и будет.
   Оттого все погибнут.
   Завещание есть у меня: "Всем подумать не про себя, а про всех - как всем выжить и жить".
   Ох, утопия это, конечно.
   Президент, даже тот в поколениях значимость ищет свою, чтоб потом все глядели на лик его чудный, как на икону. А за душой - ничего. Только фарс, только имидж. Пиариться только - про всё то, что оставит он после себя людям мира на все поколенья. Для других ничего не найти. Всё - для себя.
   Оттого все погибнут.
   ...
   ...
   Вселенная будет разрушена - до кванта, до мелкой частицы.
   А человек?
   Он тоже под распад попадёт однажды?
   Нет же!
   Он будет строить защитный скафандр, мечтая о том первородном спасении, когда, овладев собой, всё утвердит в этом мире, во всём благодать обретет.
   Такого не будет, пожалуй, ведь человек-то слаб. Он соблазнится мельчайшим, оставшись мельчайшим навеки, пока не разрушится вовсе, за все свои злодеянья, за всё то бесчинство слепое, за самодурство своё.
   ...
   ...
   Зачем нам жить на свете, если не можем жить? Если не то творим, не то блаженство греем. И идеал не тот взрастили в своём мозгу.
   Но... что же то, то истинное? Скажет хоть кто-нибудь на этом белом свете?
   Никто. Никто никогда не скажет.
   А ведь всё так просто.
   Зачем нам жить на свете?
   Чтобы жить.
   Не можем жить для жизни? Умираем!
   Да! Исчезаем - раз и навсегда.
   Пусть бесится Вселенная в просторах. Пусть в хаосе своём сжигает вечно всё, всё-всё, что начинает зарождаться снова.
   А жизнь исчезнет; во веки всех веков, во веки вечные. Ведь жить-то не смогли.
   ...
   ...
   Я буду жить в веках.
   О, нет.
   Я буду блеять, блеять.
   Мне быть и жить -
   Другим!
   В тех новых поколеньях.
   А значит, что?
   Я о себе пекусь.
   ...
   ...
   Мог бы жить я и дальше,
   Но вирус меня уничтожит.
   Мог бы сделать я больше.
   Оттого тоска меня гложет.
  
   Прохожу сквозь миры я снова.
   Медленно, словно корова.
   ...
   ...
   Этот предел настанет.
   Новым пределом будет.
   Новой проблемой станет.
   Человек человека забудет.
   И всё погрузится в мрак.
   Будет всё только так.
   Чти, человек, других.
   Всех! Не себя, не двоих...
   Шанс возникает тогда.
   Уходит куда-то беда...
   ...
   ...
   Этот час, говорящий мне:
   "Быть весне".
   Этот мир, говорящий нам:
   "Смерть врагам".
   Что же будет, когда уйду?
   Что найду?
   Ничего! Там горит ничто!
   Но... зато
   Сделал то, что горит сейчас.
   В этот час.
   Этот час говорящий нам:
   "Ты - не сам".
   ...
   ...
   Я - смотрящий.
   Я - играющий.
   И... ничто перед тем бесконечным миром.
   Время идёт.
   Мы им овладеем. Тем миром.
   Мы вместе.
   Мифы.
   Возможности нету.
   Не вместе. Мы не вместе.
   ...
   ...

WRITING 2022

   ...
   ...
   Meditation. I am immersed in meditation.
   Unnecessary actions go away.
   But no one is needed. I freeze. No movement.
   But... something has to be done, something has to be done. After all, the end of the world is approaching.
   But what if the space is so huge? There is no end in it.
   I am immersed in meditation. No movement. No deeds.
   Then the end.
   When meditating, movement.
   Not the end.
   ...
   ...
   Say goodbye to life.
   Leaving this life.
   The rest will live around.
   Then everyone will die.
   I did everything so that everyone did not die at all. So that humanity still exists, exists. Did everything he could.
   Not everything went well. But I tried.
   I'm happy.
   ...
   ...
   Why do I want humanity to continue to exist in the distant future?
   I just did something for everyone. And I hope that this case will not die if humanity continues to exist.
   ...
   ...
   Birds are flying. Falling down.
   What is being reborn?
   But nothing!
   And ... however, you need to apply force.
   So a person can be reborn.
   If efforts are made.
   Hey man! Where are you?
   I would like to find a person to stand next to me.
   Together there will only be strength.
   We are destined to live together.
   Separately, death comes. For all; for those and for those.
   Birds are flying. Falling down.
   They all flew separately.
   ...
   ...
   Everything that leaves will not return.
   Everything will be like this once
   There will be a flight.
   Then the breakdown and disintegration.
   There will be adversity and years.
   We shouldn't grieve at all.
   We assert ours.
   There is no time to cry, skip, verb.
   We punch the way for life.
   ...
   ...
   Here I am falling before this Earth.
   There are infinity of ferocious galaxies.
   I would live. I would have survived.
   And that's all.
   We would live. We should survive.
   ...
   ...
   Scattered everything everywhere.
   Where am I now?
   Nowhere.
   There is no place at all.
   I found, and found myself?
   Scattered everything everywhere.
   Where am I?
   Where am I?
   I do not know.
   ...
   ...
   I dont know.
   What will happen next?
   Everything will fade. Will go somewhere.
   We still have to die.
   Although a lot of cases were not completed.
   To return to childhood again.
   But why?
   To repeat the undeveloped world in the development?
   Better to go further.
   Into that unrealizable white.
   Where death has confirmed the undoing.
   And try to push her reptile.
   ...
   ...
   What should I do?
   Do not know.
   White snow, blizzard, blizzard.
   I create something new.
   Will it be for future use?
   Powder me clean.
   Where is my novelty?
   ...
   ...
   I don't know what will happen to us in a thousand thousand years.
   I see the sky.
   And the sun is shining.
   What then?
   Stop everything.
   Hurricanes and storms will come.
   Is the sun forever?
   Not forever, no.
   What should we do?
   There will be no sun.
   We would have to create something new.
   And we all fell apart in small things.
   As if the sun is not important to us.
   ...
   ...
   I would have hooked on to the Earth.
   Don't fly to heaven. Nowhere.
   The body feeds a good thought.
   Does it make sense to conquer space?
   In that space, the sun shines for us.
   How much will it shine?
   A lot ... a little ...
   There will be no sun.
   How are we to be?
   Create! Create!
   Create warmth; and eternity.
   Instead of us, only the wind whistle.
   What are we doing? We shake our nerves.
   ...
   ...
   Everything ends with death.
   You need to calm down on this.
   No!
   The soul trembles.
   As if she was destined to live.
   I am the ultimate run.
   What, hang me for this?
   We will live, we will live to the fullest.
   And there, there will be something.
   ...
   ...
   The final hour has come.
   Hands hang.
   All life does not fit.
   The sun goes out.
   The end of everything.
   The Universe is rolling stones again.
   And he will score, he will stone us with stones.
   As we once killed the widows.
   Burn, burn to the ground for good.
   As we once burned witches. Those innocent creatures. Of people.
   We burned for what?
   And because they are not like us.
   The Universe is rolling stones again.
   It is a revenge?
   No.
   The process of change.
   ...
   ...
   Silence will come.
   This is happiness.
   After the crash, the crash of the rocks.
   After those clashes of things.
   After those clashes of people.
   They would solve problems together.
   They should live. They should live and live.
   They kill each other for a trifle.
   The wildness is complete.
   There will be no future life.
   ...
   ...
   What else do I want to say?
   That the sun will go out?
   So this is a known fact.
   And people cannot live without the sun?
   So it's as clear as daylight.
   I want to say that people do not deal with this problem.
   That is why they cannot live.
   ...
   ...
   I'm coming.
   On the sides of the abyss.
   The road leads nowhere.
   The sun and stars will go out.
   Everything will turn to dust.
   Then that dust will disintegrate, disappear.
   But my body is not quanta, but myriads of quanta in a structure.
   And my body must live.
   All other bodies must also feel everything that is.
   What is there?
   And there is nothing.
   Emptiness and nothing.
   And with this we live and live. Beat everything for life.
   ...
   ...
   I will live for centuries.
   Oh no.
   I will bleat, bleat.
   Should I be and live?
   Others!
   In those new generations.
   So what?
   I care about myself.
   ...
   ...
   I am the beholder.
   I am a gambler.
   And ... nothing in front of that endless world.
   Time is running.
   We will master it. That world.
   We are together.
   Myths.
   There is no opportunity.
   Not together. We are not together.
   ...
   ...
  
  
  

ЗМIСТ

  
   ПЕРЕДМОВА 3
  
   ПИСЬМО 2022 4
  
   ПИСЬМО - 2022 277
  
   WRITING 2022 439
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

Лiтературно-художнє видання

МУРАШКIН Михайло Георгiйович

ЗАПИСИ 2022 РОКУ

Українською, росiйською та англiйською мовами

Вiдповiдальний за випуск А. М. Шкляр

  
  

Пiдписано до друку 20.02.2022. Формат 60x84 1/16.
Папiр офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 26,04.
Обл.-вид. арк. 18,60. Тираж 50 прим. Замовлення. N 02/201.

  
  

Видавець i виготiвник ПП "Монолит"

49038, м. Днiпро, вул. Ярослава Мудрого, 56. E-mail: monolit97@i.ua

Свiдоцтво про внесення до Державного реєстру
ДК N 273 вiд 08.12.2000.

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Мурашкiн М.Г.
   М 91 Записи 2022 року / М.Г. Мурашкiн. - Днiпро: Монолит, 2022. - 448 с.
   ISBN 978-617-7369-76-8
   Книга "Записи 2022 року" Михайла Мурашкiна вмiщує все, що було написано цього року. В нiй досить своєрiдно узагальнюються думки про основи теоретичної фiлософiї. Тут i рефлексiї про сучасну фiлософiю постмодернiзму, i медитативна, екстатична лiрика. Автор торкається рiзних напрямкiв науки i культури. Отже книга буде цiкавою широкому колу читачiв.

УДК 081

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Зв'язок з автором здiйснюється через електронну пошту:
   Е-mail: michailmurashkin@gmail.com
   Е-mail: murashkin.mykhailo@pgasa.dp.ua
   Додаткова iнформацiя в Iнтернетi:
   1) michailmurashkinbooks.blogspot.com [або: Издания Михаила Мурашкина]
   2) http: // samlib.ru/m/murashkin_m_g/ [або: Мурашкин Михаил Георгиевич - Lib.ru: Журнал "Самиздат"]
   3) murashkin.jimdo.com [або: Записи Мурашкина]
   4) mgmurashkin.jimdo.com
   5) murashkinmg.narod.ru
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

2

  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"