Наивная Аля Александровна: другие произведения.

Работа в Малую Академию Наук (английская литература)

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Тема: "Жанр Ужасов". Стивен Кинг "Пляска Смерти""

  Сенс жанру
   Мені б хотілося дослідити, що так сильно приваблює нас в жанрі жахів. Багатьох людей кидає в холодний піт, коли, прокидаючись вночі, вони бачуть незрозумілі тіні на стінах, що перетворюються в примар, та інші страхіття. Ми дивимось кінофільми жахів, всупереч тому, що по шкірі бігають "мурахи", а волосся "стає дибки". Ми знаємо всі сво§ страхи, хоча б і підсвідомо, але бачити §х насправді... Що ж змушує нас дивитись, читати, занурюватись в цей таємничий світ, де всі чудовиська під ліжком та в шафі напроти стають реальністю?
   В кінотеатрі глядача приковує до місця ланцюг не фізичний, а емоційний: бажання дізнатися, що ж буде далі - естетичне хвилювання, тривога, страх, жах. Жах? Ми звично сприймаємо кіноафіші та анонси книг, де в позначенні жанру так само звично вказується: "Жах" або англійською мовою "хоррор". Та що за жахи такі? Найпростіше відповісти тривіально: до жанру жахів належать ті твори, які викликають страх. Відразу виникає запитання: декого лякають психологічні відкриття романів Достоєвського; що ж, "Брати Карамазови" - теж хоррор?
   В той же час велика частина фільмів про мерців, що ожили, нічого, окрім поблажливо§ усмішки, не викликає, проте §х рішуче зараховують до цього славного жанру.
   Ні, не так: жахи - це те, що створюється з наміром лякати. Теж не сходиться: розповіді одного з класиків жанру, Роберта Блоха, - це не самостійні твори, що мусять народжувати тремтіння у читача, а іронічні розумові вправи на традиційні теми вампірів, перевертнів, явища диявола.
   Жахи - ті твори, в яких очолює намір викликати певну емоційну реакцію, а філософія, психологія і інші атрибути відсунуті на другий план?
   Зовсім ні: у "Франкенштейнові" Мері Шеллі дев'яносто відсотків тексту займають філософські міркування, а лякається ледве один відсоток з тих, що залишилися з десяти. Ні, давайте простіше: жахи - це те, що про перевертнів, вампірів, зомбі, часто нечисть надприродну!
   Так недовго і "Фауста" Гете в цей розряд зарахувати. Словом, жанр жахів - все одно що картина, написана маслом: звiддалi все зрозуміло, але ледве наближаєшся, цілісний образ розпадається на хаос безладних різнокольорових мазків.
   Залишається змиритися з тим, що "жанр жахів" - це не жорстке визначення, а міф. Міф не в сенсі те, чого немає, а "дивне ім'я", яке, власне, і виводить предмет або явище з тьми небуття. Якщо нетямуща людина зайде в лабораторію хіміка, чи багато він там побачить? Зовсім нічого, тому що на його побутовій мові немає слів, щоб правильно назвати всі ці блискучі посудини, нагрівальні прилади, таємничо булькаючі рідини.
   Та варто почати запитувати, і чиста таємниця почне помалу обростати словами, пробиваючись на білий світ.
   Заздалегідь зазначу: я не збираюся давати остаточні відповіді або відокремлювати "правильні" тлумачення від "неправильних". Важливіше ввести читача в якийсь простір, що дозволяє кожному знайти свою думку, що ж таке жанр жахів, звідки він береться, навіщо і кому він потрібний.
   Самі творці кіно- та літературних жахів пояснюють призначення сво§х творів сповна психоаналітичним чином.
   Ось що пише Стівен Кінг в присвяченому своєму улюбленому жанру романі-есе "Танок смерті": "Ми описуємо вигадані жахи, щоб допомогти людям впоратися з реальними. Кошмарний сон сам по собі здатний принести розрядку... і, можливо, непогано, що деякі кошмари масмедіа інколи стають психоаналітичною кушеткою у розмірі кра§ни".
   Аргумент, проте, двосічний: частенько масова версія психоаналізу змушує людей, які жанром жахів не цікавляться, коситися з підозрінням на того, хто захоплюється ним.
   На запитання, хто такий типовий любитель жанру жахів, нелюбителі жанру жахів відповідають приблизно так: "Жорстока людина, невротик - соціальне положення може бути будь-яким" (Н. Дуніна, поетеса). А його прибічники подібний погляд люто спростовують: "Дійсно, існує така думка, що любителі жахів криваві маніяки і хворі люди. Але, чесно кажучи (не хотілося б в даному випадку нікого образити), в цьому плані хірурги (та і взагалі лікарі) куди кровожерливіші.
   Лише цього ніхто не помічає, що людина так спокійно ходить собі на роботу шматувати живу плоть і радіє. Ну, звичайно, хтось повинен це робити, але все-таки... З такою легкістю і байдужістю... То хіба це нормально? А так, поглянеш старі добрі жахи - і в реаліях нікого різати вже не хочеться, негативну енергію заземлив. А то деколи за день так всі дістануть." (Madness).
   ЛЮБИТЕЛІ ЖАНРУ
   Якщо вдуматися, то виходить, що жахи подобаються практично всім дітям (окрім найменших), підліткам і молоді обох статей, років так до 20-22.
   З "дорослих" цю справу люблять небагато, і, що цікаво, жінки частіше, ніж чоловіки. Що стосується старшого покоління, то жодного любителя жахів старше 50 років особисто я не зустрічала.
   Чи так важливі анкетні дані? Істотнішим представляється інший момент в характеристиці ціє§ людсько§ категорі§, який вловила і висловила одна моя подруга, отримавши в дарунок книгу з підзаголовком "Розповіді не для слабконервових". Задумавшись, вона промовила: "Адже такі розповіді призначені саме ДЛЯ слабконервових! Людина неслабконервова від §х читання не отримає жодного задоволення!" Вони, слабко нервові, не обов'язково в побуті, швидше в сприйнятті деяких тонких аспектів буття. Вони емоційні. Їм не потрібно пояснювати, що відчуває людина, залишившись вночі одна в незнайомому будинку, де то скрипне сама собою мостина, то вітер заколише білою фіранкою у вікні, а з кута ось-ось вийде ТЕ, ЧОГО НЕ МОЖЕ БУТИ.
   І не намагайтеся проголошувати, що бути цього не може! Існування світу і людини в нім дуже крихке, ірреальне, незбагненне, щоб задавати жорсткі кордони можливого і неможливого. Просто не всі це усвідомлюють.
   Кого б для порівняння поставити поряд з любителем жанру жахів? Ось, будь ласка, протилежний типаж: любитель "реальних жахів", якого-небудь "Дорожнього патруля". Щоб розтривожити його відчуття страшного, потрібно гарненько торохнути палицею по тім'ячку; в усякому разі, перегляд подібних новин приблизно дорівнює підгляданню в чужі вікна. Ну і що ж ви там побачите, окрім брудно§ білизни? Навпаки, любителя жанру жахів купи мертвих тіл, реальні рвані рани з гряззю і прилиплим волоссям абсолютно не чіпають. Адже насильство необроблене зовсім не те, що насильство романтичне, доведене до художнього гротеску, що народжує відчуття дотику до таємниці.
   Якщо узагальнити, то любитель "реальних жахів" - людина в усіх відношеннях доросла, прихильна цьому світу і не прагнуча до виходу за його межі. Любителеві хоррора в світі незатишно: невідмерле дитя усередині нього щохвилини протестує і щулиться. "Мало хто з любителів хоррора насолоджується справжніми муками і болем, для того і вирушаємо в сюрреал, щоб закрити очі на сучасний світ, що сходить з розуму!" (Madness). У відчуттях любителів жанру жахів виразно присутнє щось релігійне.
   СТІВЕН КІНГ."ТАНОК СМЕРТІ"
   Якщо в тому, що стосується танку смерті, можна виявити якусь суть або істину, то вона проста: романи, фільми, телевізійні та радіопрограми, - навіть комікси - завжди працюють на двох рівнях. Перший рівень може бути досягнутий з різною мірою артистизму, але він присутній обов`язково. Але на іншому, потужнішому рівні прояву жаху - це воістину танок, рухливий, ритмічний пошук. Пошук тіє§ крапки, глядач або читач, де ви живете на найпримітивнішому рівні. Жах не цікавиться цивілізованою оболонкою нашого існування. Так само, як і цей танок крізь приміщення, де зібрано безліч предметів, меблів, кожен з них символізує нашу соціальну пристосованість, наш освічений характер. Чи є жах мистецтвом? На цьому другому рівні його прояв нічим іншим бути просто не може; він стає мистецтвом вже тому, що шукає щось, що лежить за межами мистецтва, щось, що є передуванням мистецтва; шукає те, що я б назвала критичною точкою фобі§. Гарна страшна історія веде вас в танці до самих основ вашого існування і знаходить таємні двері, які, як вам здається, нікому не відомі, але ви то про них знаєте. Павуки приводять вас в жах? Відмінно. Ось вам павуки в "Тарантулові" (Tarantula), "в людині (The Incredible Shrinking Man), що Неймовірно зменшується", і в "Королівстві павуків" (Kingdom of the Spiders). А якщо щури? У романі Джеймса Херберта, який так і називається, - "Щури", ви відчуваєте, як вони повзають по вашому тілу.., і пожирають вас живцем. Змі§? Боязнь замкнутого простору? Боязнь висоти? Або... Та все що завгодно.
   Оскільки книги і фільми входять в поняття масмедіа, за останні тридцять років поле жахливого розширилося і тепер включає не лише особисті страхи. За цей період (а в декілька меншiй мірi і протягом семидесяти попередніх років) жанр жаху відшукував критичні точки фобі§ національного масштабу, і ті книги і фільми, які користувалися найбільшим успіхом, майже завжди виражали страхи дуже широких кіл населення і грали на них. Такі страхи - зазвичай політичні, економічні і психологічні, а зовсім не страх перед надприродним - додають кращим творам цього жанру приємний алегоричний відтінок, і це саме ті алегорі§, серед яких привільно за все відчувають себе творці кінофільмів. Можливо, тому, що знають: якщо вийшов прокол з початком, потім завжди можна викликати з тьми яке-небудь чудовисько.
   Спочатку дозвольте згадати один з кінофільмів останніх тридцяти років, що дуже точно намацав критичну крапку. Це картина Дона Сігела "Вторгнення викрадачів тіл" (Invasion of the Body Snatchers). Нижче ми обговоримо і сам роман - у Джека Фіннея, його автора, теж знайдеться що сказати, - а доки давайте коротко торкнемося фільму.
   Нічого жахливого у фізичному сенсі в сігеловськой версі§ "Вторгнення викрадачів тіл" немає. Зовнішній рівень - це одна справа, але лише на другому ми зазвичай випробовуємо те неприємне відчуття, яке називають "мурахами". Багато років від "Вторгнення викрадачів тіл" у людей пробігали "мурахи", і від цього в сігеловському фільмі бачили безліч самих різних ідей. Спочатку фільм розглядався як антимаккартістський, поки хтось не відмітив, що самого Сігела навряд чи можна назвати лівим. Тоді картину віднесли до розряду "Краще бути мертвим, чим червоним". З цих двох варіантів другий видається мені правдоподібнішим. Але в глибині душі я вважаю, що Сігел взагалі не думав про політику, коли знімав фільм, мені здається, що він просто розважався, а підтекст... Підтекст виник сам по собі.
   Це і є дійсний танок смерті, по-моєму: ті чудові миті, коли творець жахливо§ історі§ виявляється здатний об'єднати свідомість і підсвідомість однією потужною ідеєю. Я вважаю, що більшою мірою це вдалося в сво§й картині Сігелу, але, звичайно, і Сігел, і Кауфман мають бути вдячні Джеку Фіннею, який першим зачерпнув з колодязя.
   Жах - це емоція, з якою доводиться боротися в реальному житті. Ця битва ведеться в таємних глибинах серця. Жах, страх, паніка - ці емоці§ забивають клини між людьми, відривають нас від натовпу і роблять самотніми. Мелодія жаху проста і повторюється часто, це мелодія роз'єднання і розпаду, але інший парадокс полягає в тому, що ритуальне вираження цих емоцій неначе повертає нас до стабільнішого і конструктивнiшого стану. Запитайте будь-якого психіатра, що робить його пацієнт, коли лежить на кушетці і розповідає про те, що бачить уві сні і що заважає йому заснути. Жанр, про який ми говоримо, чи втілюється він в книгах, фільмах або телепрограмах, по суті, є одне: вигадані страхи. І одне з найчастіших питань, яке задають люди, що вловили цей парадокс, звучить так: навіщо ви вигадуєте жахи, коли в світі і так вистачає жахів сьогодення?
   Відповідь, ймовірно, буде така: ми описуємо вигадані жахи, щоб допомогти людям впоратися з реальними. З безкiнечною людською винахідливістю ми беремо розділяючі і руйнівні елементи і намагаємося перетворити на знаряддя, здатні §х знищити. Я вважаю, що саме це відчуття відродження, що виникає якраз через те, що жанр спеціалізується на смерті, страхові та жахливості, робить танок смерті таким привабливим і плідним, і ще - безмежна здатність людсько§ уяви створювати незліченні світи і змушувати §х жити сво§м життям. Це не означає, що творчість можна виправдати лише його корисністю; але ж досить просто порадувати читача, чи не так?
   Складається враження, що жах просто існує - поза всякими дефініціями і здоровим глуздом. У статті "Голлівудське літо жахів" з "Ньюсу§к" автор пише, що в самих лякаючих сценах з "Чужака" глядачі швидше схильні стогнати від відрази, ніж кричати від жаху. Це незаперечно. Якщо говорити про раціональне осмислення жанру жахів, то максимум, що я можу сказати, - це те, що він існує на трьох більш менш незалежних рівнях, причому кожен подальший рівень менш "чистий", ніж попередній. Найчистіша емоція - жах, такий, який народжує в людині історія про Крюк або старовинна класична "Мавпяча лапа" (The Monkey''s Paw). У кожній з цих історій немає нічого зовні огидного: у одній - крюк, в іншій - висушена мавпяча лапа, яка з вигляду анітрохи не страшніша за будь-яку пластикову дрібничку для розіграшів, що в безлічі продаються в магазинах. Лише те, що здатна побачити свідомість в цих історіях, перетворює §х на квінтесенцію жаху.
   Страх - це безперервне биття серця. Але є і третій рівень - відраза. Саме до нього відносяться ті самі "розірвані груди" в "Чужаку". Але краще взяти інший приклад Огидливо§ Історі§, і мені здається, що розповідь Джека Девіса "Брудна гра" (Foul Play) з "Склепу жаху" якраз підійде. Ви відмітите, що в розповіді немає справжньо§ логіки, мотиваці§, розвитку образів, але, подібно до історі§ Крюка, ця розповідь робить значно більше, ніж просто дає приклад розподілу по трьох рівнях.
   Отже, на вищому рівні - чистий жах, під ним страх, і найнижче - нудота відрази. Моя філософія полягає в тому, щоб враховувати цю ієрархію, бо це буває корисно, а не уникати чи віддавати перевагу якомусь одному рівню на підставі того, що він кращий і виразнiший за останніх. Чіткі визначення небезпечні тим, що здатні перетворитися на знаряддя критики, причому того типу, який я назвала би механічним і поверхневим, а це, у свою чергу, веде до обмеженості. Я вважаю жах найбільш витонченою емоцією, тому і прагну збудити §§ у читачів. Але якщо виявиться, що привести читача в жах не вдається, я спробую його злякати; а якщо зрозумію, що і це не виходить, можу і зробити йому неприємно.
   Все це непогано - але, ймовірно, варто уважніше придивитися до відчуття жаху, і знову-таки прагнучи не дати якесь визначення, а побачити його дію. Що робить жах? Що змушує людей прагнути до нього, чому вони готові платити за те, щоб §х злякали? Чому з'являється той, що на світло "Виганяє диявола"? І "Щелепи?" І "Чужак"?
   Фільми і романи жахів завжди були в моді, але, схоже, через кожних десять - двадцять років ми спостерігаємо сплеск §х популярності, і ці сплески, здається, постійно збігаються з періодами серйозно§ економічно§ і політично§ напруженості. Книги і фільми немов відображають ту блукаючу тривогу, якою супроводяться серйозні, але не смертельні кризи. Зате коли американці стикалися з реальним жахом у власному житті, інтерес до книг і фільмів про страшне падав.
   Розквіт жанру припадає на 30-і роки. Коли, переслідувані жорстокою депресією, люди не могли дозволити собі заплатити за радість подивитися на дівчат Басбі Берклі, танцюючих під мотив "У нас є гроші", вони позбавлялися від сво§х тривог іншим способом - дивилися, як в "Франкенштейнові" бродить по болотах Борис Карлофф або як повзе в темноті Бел Лагоши в "Дракулi".
   Захід жанру жахів продовжувався двадцять п'ять років. Проте, звичайно, час від часу з'являлися такі романи, "як людина, що Неймовірно зменшується" Роберта Матесона, або "В кромки води" У§льяма Слоана (William Sloan, Edge of Running Water), що біжить, нагадуючи нам, що жанр все ще живий (хоча, навіть, похмуре оповідання Матесона про сутичку людини з гігантським павуком - прекрасний зразок жанру жахів - у той час рекламувався як наукова фантастика), але думку про те, щоб випустити бестселер в цьому жанрі, висміяло б будь-яке видавництво.
   Жах притягує нас, тому що дозволяє символічно виразити те, що ми бо§мося сказати прямо; він дає нам можливість проявити емоці§, які в суспільстві прийнято стримувати. Фільм жахів - це запрошення порадувати себе нестандартною, антигромадською поведінкою - безпричинним насильством, здійсненням таємних мріянь про владу - і дістати можливість виразити сво§ найглибинніші страхи. Крім того - і це, можливо, важливіше за все інше, - роман або фільм жахів дозволяє людині злитися з натовпом, стати повністю суспільною істотою, знищити чужака.
   І не випадково розповіді жахів зазвичай закінчуються поворотом сюжету в стилі О''Генрі - поворотом, який веде прямо в пекло. Коли ми беремося за страшну книгу або дивимося фільм жахів, ми знімаємо звичний капелюх під назвою "хепі-енд". Як мовиться, такі правила гри.
   У товаристві жаху ми відчуваємо себе відносно спокійно, лише доки бачимо блискавку на спині чудовиська і розуміємо, що все це навмисно.
   Запитаєте себе, що ви вважаєте жахливим або жахливим в повсякденному житті? Лише не робіть цього, якщо ви лікар або медсестра: цим людям доводиться часто стикатися з відхиленнями від норми, і вони звикли §х не помічати; майже те ж саме можна сказати про міліціонерів і барменів.
   По суті, будь-яке відхилення від інтелектуально§ або фізично§ норми розглядалося в історі§ - і розглядається зараз - як прояв жахливості; повний список включав би чіпці (колись вони вважалися доказом того, що муж ціє§ жінки був чаклуном) вдів, рідні плями на тiлі жінки (доказ того, що вона відьма) і крайні прояви шизофрені§, завдяки якій церква канонізувала розумово хворих людей.
   Концепція жахливості подобається нам і потрібна, тому що вона підтверджує існування порядку, до якого ми, як людські істоти, прагнемо щохвилини і дозвольте передбачити, що не фізичні і розумові відхилення приводять нас в жах, а та відсутність порядку, яку вони символізують. Кінець кінцем, навіть просто обговорюючи жахливість, ми виражаємо свою віру в норму і страх перед мутантами. І той, хто пише романи жахів, простий представник цього статус-кво, не більше, але і не менше. Всі розповіді жахів можна розділити на дві групи: ті, в яких жах виникає в результаті ді§ вільно§ і усвідомлено§ волі - свідомого рішення творити зло, - і ті, в яких жах зумовлений і приходить ззовні, подібно до удару блискавки.
   Літературу жахів, що має справу із зовнішнім злом, часто буває важко сприймати серйозно; дуже вже вона змахує на замасковані пригодницькі романи для підлітків, в кінці яких огидні чужаки з космосу неодмінно бувають переможені; а то в найостанніший момент Красивий Молодий Вчений знаходить рішення.., як "На початку кінця" (Beginning of the End). Викликати жах - все одно що паралізувати противника в рукопашному бою: треба знайти вразливе місце і ударити туди. У психологічному сенсі найбільш очевидне вразливе місце - це свідомість того, що людина смертна.
   Безглуздо було б з мого боку вважати, що весь сучасний жанр жаху - і на папері, і на целуло§ді - можна звести до вказаних трьох архетипів. Це спростило б ситуацію, але спрощення було б помилковим, навіть якщо додати до колоди Таро карту Примари. Колода не обмежується Безіменною Тварюкою, Вампіром і Перевертнем; у тіні таяться інші страшні істоти. Але саме ці три визначають основну масу сучасних творів жаху.
   У певному значенні діти - ідеальна аудиторія для творів жахів. Парадокс полягає в наступному: слабкі фізично, діти з незвичайною легкістю справляються з тягарем уяви. Діти майстерно маніпулюють з логікою приходу Санта Клауса напередодні Різдва (він може спускатися по вузьких камінних трубах, зменшуючись сам, а якщо каміна немає, то є отвір для листів, а якщо і §§ немає, то завжди є щілина під дверима), з пасхальним зайцем, Богом. В більшості випадків батьки переоцінюють свою здатність розуміти цю відвертість і прагнуть тримати дітей подалі від всього, що пов'язане із страхом і жахом. Тут має місце один з дивних ефектів зсуву: люди забувають, що процес зростання полягає в тому, що діти менші восьми років здатні злякатися чого завгодно. У відповідному місці і у відповідний час діти бояться власно§ тіні.
   Деяка кількість фантазі§ і жаху в житті дитяти здається мені корисною. Уява допомагає йому впоратися з ними, а завдяки своєму унікальному положенню в житті діти здатні змусити такі відчуття працювати. До того ж вони самі добре розуміють унікальність свого положення. Діти до восьми років "залежні" у всіх значеннях цього слова; від батька і матері залежить не лише наявність §жі, одягу та житла, але і те, що машина не попаде в аварію, що вони вчасно сядуть на шкільний автобус, що ліки будуть купуватися в спеціальній упаковці, щоб діти не могли §х випадково розкрити і отру§тися, що §х не вдарить струмом, коли вони возяться з тостером або грають в салон краси Барбі у ванні.
   Цій залежності протирічить природжений інстинкт самозбереження. Дитя усвідомлює, що не контролює нічого, і я підозрюю, що саме це змушує його турбуватися. Батько, який протестуючи підкидає руки при думці про те, що його дитя піде дивитися "Дракулу" або "Підміненого" (Changeling), навряд чи стане заперечувати, якщо його чадо почитало на сон грядущий "Гензеля і Гретель". Але вдумайтеся: у казці про Гензеля і Гретель розповідається про покинуту дитину (так, організувала це мачуха, але все одно символічно вона мати, а батько - пустоголовий неук, який у всьому слухається дружину, навіть коли знає, що вона не права; отже, ми можемо вважати §§ аморальною, а його - активно злим, далі відбувається викрадання (відьма в цукерковому будинку), поневолення, незаконне затримання і, нарешті, виправдане вбивство і кремація.
   Дитя може злякатися чого завгодно, і дорослі зазвичай розуміють, що дуже переживати через це - означає зруйнувати з ним нормальні стосунки: починаєш відчувати себе як солдат посеред мінного поля. До цього додається ще один ускладнюючий чинник: інколи ми навмисне лякаємо дітей. Одного дня, говоримо ми, дядько в чорній машині зупиниться, дасть тобі цукерочку і запросить прокататися з ним. Це Погана Людина, і якщо він зупиниться, ти ніколи, ніколи, ніколи не повинен...
   Ви помічали, що у більшості великих письменників на обличчі зберігається дитяче вираження цікавості, і особливо в тих, хто пише фентезі. Наприклад, у Рея Бредбері обличчя хлопчиська з Ілінойса, не дивлячись на шістдесят з гаком років, сиве волосся і товсті окуляри. У Харлана Еллісона обличчя міського хлопчиська-хулігана, настільки упевненого в собі, що зазвичай він добрий, але якщо його зачепити, будь-якому покаже "кузькiну матір". Але можливо, вираження, яке я намагаюся описати (або, вірніше, лише натякнути на нього, тому що насправді описати його неможливо), найпомітніше на обличчі Ісаака Башевіса Зінгера, який, хоча в критичному істеблішменті і вважається "справжнім" письменником, проте основну частину життя присвятив складанню каталога дияволів, ангелів, демонів і дібаков. Візьміть книгу Зінгера і поглянете на фото автора. Обличчя старого, але це лише зовнішня оболонка, настільки тонка, що крізь не§ можна читати газету. А під нею ясно видно хлопчиська. Головним чином в очах - вони молоді і ясні.
   Один з парадоксів фентезі/жаху в тому, що письменник, що працює в цьому жанрі, подібний до ледачого поросяти, яке будує свій будинок з соломи і гілля; але замість того, щоб засво§ти урок і будувати цегельний будинок за прикладом свого старшого брата, автор фентезі/жаху просто заново будує свій будиночок з тих же соломи і лози. Тому що якимось безумним чином йому подобається, коли вовк приходить і здуває його будиночок. Звичайно, далеко не всі письменники пишуть фентезі, але багато хто з нас усвідомлює необхідність час від часу підгодовувати свою уяву такими страхами. Люди розуміють, що уяві необхідний цей корм, як потрібний йод для профілактики захворювань щитовидки.
   Сучасний американський фільм жаху - текст і підтекст
   Якщо прийняти, що мистецтво є будь-яка творча робота, від яко§ аудиторія отримує більше, ніж в ній закладено, то у такому разі художня цінність фільму жахів в тому, що він володіє здатністю встановлювати зв'язок між страхом реальним і вигаданим.
   Лише мала частина фільмів жахів створюється з думкою про "мистецтво"; зазвичай §х творцями рухає думка про "прибуток".
   Проте я не стверджую, що всі фільми жахів - це "мистецтво". Пройдіть в будь-який вечір по Сорок другій вулиці до Таймс-сквер, і ви побачите афіші з назвами "Криваві розчленовувачі" (The Bloody Mutilators), "Жінка-м'ясник" (The Female Butcher) або "Жахливі" (The Ghastly Ones) - а в 1972 році нас "порадували" фільмом, в якому на наших очах жінку розпилюють дворучною пилою. Існують огидні фільми, в яких немає і сліду мистецтва, лише найвимогливіші глядачі стануть з цим сперечатися. Є фільми, які скочуються впритул до межі, за якою "мистецтво" не існує ні в якому вигляді і де починається чиста експлуатація; інколи саме ці фільми користуються галасливим успіхом. Один з таких - "Різанина по-техасськи за допомогою механічно§ пили".
   Суспільна цінність фільмів в тому, що вони здатні встановлювати зв'язок між реальним і нереальним; це досягається шляхом створення підтексту. Бувало - в 50-і роки і на початку 70-х - що фільми виражали суспільно-політичні страхи, і цей факт додає таким фільмам, як "Вторгнення викрадачів тіл" Дона Стрибала або У§льяма Фрідкина, що "Виганяв диявола", значення документа.
   Думаю, всі погодяться, що один з найбільших страхів, з яким кожен повинен впоратися на особистому рівні, це страх смерті; без старенько§ смерті фільмам жахів довелося б туго. Відповідно буває "хороша" смерть і "погана" смерть. Багато фільмів жахів черпають страх з поняття "погано§" смерті (як в "Огидному докторові Файбзе" (The Abominable Dr. Phibes), в якому Файбз розправляється зі сво§ми жертвами за допомогою дванадцяти страт єгипетських, - вигадка, гідна коміксів про Бетмена кращих часів). Інші черпають жах в самому факті смерті і подальшого розкладання тіла. У суспільстві, де таке велике значення надається крихким перевагам молодості, здоров'я і краси, смерть і розкладання неминуче сприймаються з жахом і з часом перетворюються на табу.
   Я не хочу сказати, що людей зовсім не цікавить те, що знаходиться за закритими дверима моргу або що відбувається на кладовищі, після того, як скорботні розходяться... "Викрадачі тіл" - це, по суті, не історія про надприродне, і публіка його в цій якості і не сприймає; вона сприймає його як фільм , який відведе вас за кордони області, обкреслено§ табу.
   Ці "області тривоги" - політіко-соціально-культурні і більш міфічні, казкові, - зрозуміло, мають тенденцію стикатися один з одним; вдалий фільм жахів діє відразу на декілька слабких крапок. Це дуже різні "області тривоги". Але раз вже ми повели розмову про смерть і розкладання, варто поглянути на декілька фільмів, в яких ця особлива область використана добре. Кращий приклад, звичайно, "Ніч живих мерців", де в завершальних сценах жах досягає такого масштабу, що аудиторі§ частенько просто важко його витримати. Фільм знову і знову повертається до початкового пункту, і ключове слово в назві фільму не "живі", а "мерці".
   Талановитий режисер фільмів жахів, якщо не хоче здатися безглуздим, повинен виразно уявляти собі, де проходят кордони табу і що знаходиться по ту сторону.
   У "Психо" Хічкока жах досягає вищо§ крапки, коли Віра Майлз торкається крісла в підвалі і крісло повертається, показуючи нарешті матір Нормана - висохший зморщений труп, з обличчя якого дивляться порожні очні ямки. Вона не просто мертва; вона набита ватою, як чучела птишок, що прикрашають кабінет Нормана. Коли потім з'являється Норман в жіночому платті і з косметикою на обличчі, це сприймається майже як розрядка. У літературі багацько творів про жахи економіки, але пов'язаних з надприродним серед них дуже мало; раніше на розум приходять "Крах 79-го" (The Crash of 79), "Грошові вовки" (The Money Wolves), а також чудовий роман Френка Норріса "Мактіг" (Mcteague).
   "Жах в Емітівілле" - приклад для ілюстраці§ загально§ думки: жанр жахів незвичайно гнучкий і податливий, його адаптаційні здібності великі і він дуже корисний. Цим інструментом можна відкрити замок практично будь-якого страху, і "Жах в Емітівілле" прекрасно це нам демонструє. Але проблема в тому, що фанатам кіно вцілому і залицяльникам фільмів жахів зокрема деколи легко - навіть дуже легко - не відзначити грубувату чарівність фільмів типу "Жаху в Емітівілле" після картин на зразок "Відрази", "Примари", "451 градус за Фаренгейтом" або "Четверто§ фази".
   Мені здається, що головна причина того, що глядачі все-таки ходять на "Жах в Емітівілле", в тому, що за банальною історією про привидів ховається розповідь про той, хто швидше потерпить фінансовий крах.
   А тепер - "політичні" фільми жахів. Якщо фільми - це сни масово§ культури, а фільми жахів - §§ кошмари, то більшість фільмів цього жанру середини 50-х років є кошмарними снами про ядерне знищення в результаті політичного катаклізму. Початок політичним фільмам жахів обговорюваного періоду поклав, як я думаю, фільм "Щось" (The Thing) (1951), режисер Крістіан Найбі і продюсер Ховард Хокс. Політичні фільми жахів не можна назвати поширеним явищем, але приходять на думку й інші приклади. Самі войовничі з цих фільмів, такі як "Тварюка", вихваляють чесноту сили і оплакують порок слабкості; ефект жаху досягається в основному зображенням суспільства, в політичному відношенні протилежного нашому і в той же час володіє великою потужністю - не важливо, технологічною або магічною. Оскільки будь-який фільм жахів має бути хоч би поверхнево правдоподібним, треба придумати якусь причину, щоб чудовиська несподівано з'явилися з океану і почали здійснювати ці сво§ антигромадські вчинки. Пошуки причини появи чудовиськ - це свого роду процес вільних асоціацій, різновид тесту, за допомогою якого психіатри визначають пункти тривоги. Можливо, тому кошмари одного покоління стають соціологією наступного, і навіть тим, хто пройшов через вогонь, важко пригадати, як сильно він печеться.
   Висновки
   Політичні і соціальні битви нашого часу пов'язані не лише із зовнішніми змінами і новими кордонами - вони зачіпають самі глибини нашого існування. У душі кожного йде громадянська війна, і кінофільми демонструють мінливості ціє§ війни, відображаючи загальний внутрішній розпад і духовне неблагополуччя. Страх можна подавити лише постійним зусиллям проникнути в його причини, і тим самим витравити його. Це щонайперша умова порятунку, навіть якщо результат, можливо, непередбачуваний. Було б обнадійливим знаком, якби в цій кра§ні з'явилися фільми, які дійсно показували б принципи людсько§ цілісності. Якби ці фільми вели боротьбу зі світом, відірваним від свого коріння, вони показували б ці принципи як позитивні сили з такою ж, якщо не більшою, достовірністю, як сили жаху і пригноблення - і страх, який ці сили породжують. Проте це справа самого життя - показати ці принципи і підтвердити §х ефективність.
   Жанр "жахів" необхідний для нас, тому що через нього ми не викидаємо нашу злість на інших, ми викидаємо §§ у світ жахів. Любителі цього жанру не потребують "реальних " бійок, крові, ран, вони насичуються кошмарами віртуальності. Один з найяскравіших представників - Стівен Кінг, майже всі книги якого екранізуються, що є рідкісним явищем.
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"