Перiодично перед виборами зростає невдоволення народних мас, мовляв, немає за кого голосувати, всi кандидати i партiї одинаковi. Критицi пiддається кожна деталь: вiд абстрактної i непродуманої програми до жахливої промови потенцiйного депутата. У той же час, коли мова заходить про новi обличчя, то порцiї критики зростають, а от конструктивiзм та обґрунтованiсть цих суджень залишають бажати кращого. Раптово виявляється, що старi й перевiренi кандидати не такi вже й поганi, i виборцi готовi пробачити їм все, у тому числi й недолiки програми чи iмiджу, тiльки б не допустити появи неперевiрених людей у елiтному клубi пiд назвою «Влада».
Пiсля виборiв закономiрно постає питання спiвпрацi української опозицiї з владою та ролi першої у прийняттi полiтично значущих рiшень. Картина складається досить неоднозначна й окутана низкою проблем. Перша i основна з них - вiдсутнiсть опозицiї як такої. Так, можливо, комусь це твердження видасться дещо спiрним, але вiдсторонена й неупереджена оцiнки ситуацiї, що склалася, наштовхує саме на такий висновок. В Українi iснує влада i майбутня влада. У боротьбi за омрiянi портфелi представники влади й опозицiї перестали вслухатися у сказане опонентами. Вiдносини мiж владою й опозицiєю все бiльше нагадують перетягування каната, де, на жаль, переможена сторона завжди одна й та сама - Український народ. Замiсть того, щоб бути реальним контролером рiшень влади, так звана опозицiя ставить за мету за будь-яку цiну не допустити прийняття певного закону (актуально у випадках, коли у парламентi провладна бiльшiсть й опозицiя мають приблизно однакову кiлькiсть представникiв) або ж iгнорувати його затвердження, а пiсля використати промахи провладних партiй як базу для приваблення електорату («нас дуже мало...», «ми були безсилi...», «а ми попереджували...» i т.д.). Формування ефективної державної полiтики, яка б влаштовувала широкi верстви населення посувається на другий план, звiльняючи мiсце для амбiцiй окремих осiб.
Ще бiльше чварiв виникає при подiлi урядових портфелiв, престижних i не дуже. Закулiснi полiтичнi iнтриги й негласнi домовленостi призводять до того, що ефективнi управлiнцi опиняються або на малозначних посадах, або взагалi за бортом. У нинiшнiх умовах наявнiсть досвiду й професiоналiзм - далеко не завжди гарантують особi потрапити на роботу в органи влади. Все вирiшують зв"язки.
Кiлька рокiв тому менi випала нагода поспiлкуватися зi щасливцем, який був запрошений як глядач на одне з ток-шоу, що тiльки набирало популярнiсть. Його розповiдь й враження змусили мене, тодi ще трохи наївну студентку серйозно задуматись. Наскiльки реальний стан речей вiдповiдає тому, що показують у ЗМI? Це тiльки в нашiй країнi полiтики поза телекамерами щиро тиснуть одне одному руки й обнiмаються, а на екранi вони вдають непримиренних ворогiв. Не торкаючись питання об"єктивностi окремих мас-медiа, слiд наголосити, що перекручування чи замовчування окремих фактiв сформувалась у досить стiйку тенденцiю. Постає питання: нас обманюють через надмiрну наївнiсть чи тому, що ми дозволяємо полiтикам гратись у свої iгри? Кругова порука, сiмейний бiзнес, кулуарнi домовленостi i тверде переконання, що електорат нiчого не помiтить. А якщо й помiтить, то передвиборнi «цукерки» загладять будь-яку провину. От тiльки практика показує, що терпiння народу далеко не вiчне.
Опозицiя за роки незалежностi не змогла повною мiрою скористатися вiдкритими для неї можливостями i зараз починає нагадувати лише формально дiючий iнститут полiтичної системи. Iстотний вплив на характер дiяльностi опозицiйних сил мають особистiснi чинники, нестабiльнiсть зв"язкiв iз соцiальними групами, слабкiсть програмно-iдеологiчних засад полiтичних партiй. Дослiдники присвячують опозицiї велику кiлькiсть наукових праць, пропонують рiзноманiтнi способи вирiшення iснуючих проблем, зняття соцiальної напруги i пiдвищення довiри населення до полiтикiв, але поки їх iнiцiативи не знайдуть пiдтримку серед законодавцiв, або хоча б серед широкого загалу, чекати суттєвих змiн на краще не варто.
Пасивнiсть, а подекуди й вiдверта бездiяльнiсть опозицiї зайвий раз демонструє нездатнiсть останньої виконувати покладенi на неї функцiї. Аналiз програм провiдних полiтичних партiй демонструє майже повну вiдсутнiсть iдеологiї, а соцiологiчнi опитування свiдчать, що зниження рiвня довiри до провладних структур зовсiм не означає його рiст у опозицiйних дiячiв. Населення зневiрюється у своїх обранцях, але у той же час не бачить способiв щось змiнити. Замкнене коло, в яке самi себе загнали?
Всi прекрасно розумiють, що одного лише усвiдомлення проблеми недостатньо. Це як роками знати про свiй карiєс i оминати стоматологiю десятою дорогою, боячись майбутнього болю. Наразi народ України має чудову нагоду продемонструвати своїм обранцям, що порожнiми обiцянками i скромними подачками його пiдтримку не купиш. Волевиявлення електорату - це потужна зброя, яка визначає подальший розвиток країни на найближчi кiлька рокiв, i заради власного благополуччя виборцi повиннi органiзувати справжню боротьбу серед партiй за голос кожного з нас. Як би не парадоксально це звучало, але пересiчнi громадяни лiнуються думати. Одних полiтика втомила, iнших - нiколи не цiкавила, але один раз в п"ять рокiв можна сiсти, проаналiзувати усiх кандидатiв, визначитися з вибором, прийти i проголосувати. А тим, хто живе за принципом: «Менше знаєш - краще спиш» не слiд забувати, що несвiдомим натовпом легше управляти. То чи варто робити такий подарунок можновладцям?
Важливою складовою оновлення полiтичної елiти повинно стати залучення молодi до управлiння державою. В iдеалi цим повиннi займатися всi партiї, але сучасна iсторiя знає лише один такий проект («Молодi Регiони»). Поєднання досвiду старшого поколiння й ентузiазму молодшого дозволить пiдготувати велику кiлькiсть майбутнiх лiдерiв з, хай невеликим, але практичним досвiдом полiтичної дiяльностi, якi знають ази управлiння, володiють аналiтичними здiбностями тощо. Взагалi, ставка на молодi й перспективнi обличчя виглядає бiльш виграшно, нiж досвiдченi полiтики, якi за час перебування в парламентi неодноразово скомпрометували себе кнопкодавством i агресiєю. Та на практицi партiї не поспiшають вливати свiжу кров у свої лави. Чому? Хоча б через те, що на реалiзацiю такого проекту потрiбнi час, кошти i, власне, молодь, яка бажає спробувати себе у полiтицi. I де гарантiя, що все вдасться? Набагато простiше йти протоптаною дорогою, використовуючи прийоми, перевiренi часом.
Особливiстю українських партiй є те, що у рiзнi роки вони встигли побувати як при владi, так i в опозицiї. I поразку однiєї полiтичної сили на виборах не слiд прирiвнювати до перемоги «поганих» над «хорошими» чи навпаки, бо дiйсно об"єктивну оцiнку може дати тiльки час. Хто б не опинився в опозицiї, їм слiд проявити професiоналiзм i вiдмовитися вiд полiтики за принципом «хто кого», а поступово переходити до пошуку компромiсу. Адже не можна провести чiтку межу: це - добре, а те - нi, це - чорне, а це - бiле. Нiчого iдеального не буває, в тому числi й управлiнських рiшень. Врештi-решт, саме вiд продуктивної спiвпрацi влади й опозицiї залежить, в якiй країнi ми прокинемось завтра.