Стежка звивалась коричневою змiйкою i зникала за деревами.
Моя свiдомiсть досi не звикла до тако§ компанi§, i, щоб не ляпнути щось лишнє, я заставляв себе думати про якомога простiшi речi.
- Ось поглянь: як нам слiд казати - пробач мене чи пробач менi? А якщо пробач менi, то пробач менi за все чи пробач менi все?
Смерть скоса глянула на мене:
- Перед ким це ти так сильно завинив?
- Та нi перед ким.
Вона досi не розказала менi, куди ми йдемо. Звертали з однiє§ стежини на iншу, тодi на ще iншу, тодi розвертались - так, наче нашою метою було заблукати. Але враз блукання скiнчилось. Смерть притиснула вказiвний палець до вуст, сказала "тссс" i присiла. Я зробив теж саме i нерозумiюче глянув на не§. Смерть вказала пальцем кудись помiж дерев, прихилилась до мого вуха i, нарештi, пошепки прояснила ситуацiю:
- Там пiд дубом є вовче лiгво. Бачиш, кiнчик хвоста сiрiє? А ось там, - вона вказала трохи правiше, - дiм лiсника, котрого сьогоднi вночi має загризти вовк. Моє завдання - переконати звiра це зробити. Для цього я маю першою глянути йому у вiчi.
- Так в чому проблема? Давай погаласуємо, вовк вилiзе назовнi, розвернеться i ти першою глянеш на нього.
- Не на нього, а в очi йому, - поправила вона. - Так, але цьому екземпляровi лише пiвроку, тому вiн скорiше сполохається нас нiж вилiзе. А шукати iншого часу немає.
- То що будем робити?
- Ти обiйдеш дерево з iншого боку, пiдкрадешся, вхопиш вовка за хвiст, а я вже завершу.
Трохи неясно було, чи то вона жартує, чи серйозно, але то був один з тих рiдкiсних моментiв в моєму життi - життi? -, коли хотiлось ризикувати i адреналiн невпинно поступав у кров.
Я пiднявся, i по великому радiусу почав обходити звiряче лiгво. Десь на половинi дороги зашпортнувся i бабахнувся головою об колоду. Хвилини двi пролежав, спостерiгаючи, чи не зникне хвiст вовка. Тiльки той певно був глухуватий i лише махнув хвостом - мабуть, вiдганяючи муху. Чоло болiло i пекло, але кровi не було. "Може, пiзнiше з'явиться. Треба йти далi." Акуратно пiдiбрався до дерева з iншого боку. Сам iз себе подивувався - жодна паличка пiд ногами не трiснула.
Лишилось акуратно обповзти дерево. Один крок. Ще один. Ще трiшки. До хвоста лишається метр, дев'яносто сантиметрiв, вiсiмдесят, сiмдесят, шiстдесят...
- ХАПАЙ!!! - крикнула Смерть з-за кущiв.
В мене всерединi все перевернулось, але я таки заставив себе кинутись вперед i схопити за хвiст тварину. Схопити? "Так! Я §§ тримаю!"
- Я §§ тримаю, ходи швидше!
Тут я усвiдомив, що, незважаючи на спроби вовка вирватись, Смерть навiть не збирається пiдходити. Вона лише смiялась. Не просто так, а заливисто, катуляючись по землi й тримаючись за живiт.
- Чому ти не йдеш? Що сталось? - шоковано i сердито крикнув я.
Вовк все виривався, а вона продовжувала смiятися. З останнiх сил я тримав звiра, дивуючись, як же це його хвiст досi не вiдiрвався. Нарештi, хихочучи пiдiйшла Смерть.
- Можеш вiдпустити.
Мене двiчi просити не треба. Вовк шмигнув у лiгво.
Смерть посерйознiшала i просвистiла якусь коротку мелодiю, що нагадала менi колискову.
З лiгва почали виходити вовки. Три, чотири, п'ять...
Я перелякано вiдповз убiк, але вони на мене не звертали увагу.
Смерть глянула кожному в очi, тодi плеснула в долонi i звiрi, розвернувшись, побiгли в напрямку хатини лiсника.
- Пробач. Я не втрималась.
Вона подала руку, але я, все ще ображений, сам пiднявся.
Смерть подивилась зi спiвчуттям на моє чоло i сказала:
- Не думала, що таке щось може статись. Дуже болить? Потiм зайдемо у мiсто i купимо тобi пластир.
Ми вийшли на стежку. Рана ще болiла, але пригода менi сподобалась, i тому я вирiшив запитати:
- Скiльки ще таких як ти є у свiтi?
Смерть всмiхнулась.
- Нiскiльки. Я - єдина i неповторна. - награно-величавим тоном вiдповiла вона.
- Але ж щосекунди вмирають десятки людей!.. Я не розумiю...
- Це тобi здається, що я тут. А насправдi я можу водночас бути в багатьох мiсцях.
- I в даний момент, в якихось iз цих мiсць ти також йдеш з кимось?
Вона знову засмiялась. Так нiжно. Деколи люди смiються, але це виглядає негарно. А §й личило. Я зашарiвся. Тодi Смерть сказала:
- Можеш не ревнувати. Ти єдиний, з ким я йду.
Це мене застало зненацька.
- Е... та я... ну... нi, я не це... - я вiдчував, як щоки пашать жаром.
- Смiшний ти..., - з посмiшкою промовила вона.
Я знiчено потупив погляд. Серце в грудях збуджено калатало. Я закохався у Смерть.