Письменник умирав. Вiн не розплющував очi вже кiлька днiв. Його обличчя стало нерухомим, сiрим i сумним. Його руки лежали на грудях, як у покiйника, i всi, хто зiбрався навколо нього, говорили напiвголосно. А зiбралося багато. Письменник був дуже вiдомим, знаменитим, популярним i авторитетним. Усi бiблiотеки Країни, починаючи з Центральної i закiнчуючи найменшими бiблiотеками у глухих селах, мали його книжки. Письменник був класиком. Країна пишалася Письменником. I сьогоднi вiн мав святкувати свiй день народження.
- Я пiдозрював, що цим скiнчиться, - сказав найближчий друг Письменника. - В одному з перших його оповiдань описаний такий випадок: письменник умирає у свiй день народження. Пам'ятаєте?
Усi промовчали. Тиша була настiльки важкою, що хтось з молодих не витримав i запропонував вийти на свiже повiтря.
- Це жахливо, - сказав вiн, коли всi вийшли - Я мало не назвав його дружину вдовою. А вiн же ще живий!
- Жахливо те, що я не пам'ятаю це оповiдання, - сказала жiнка, яка прийшла до Письменника з зовсiм маленькою дiвчинкою, своєю дочкою.
- А менi жахливим видається те, що я не пам'ятаю, коли останнiй раз читав хоч якийсь його твiр, - сумно пiдтримав розмову лiтнiй, сивий чоловiк.
- А що тут дивного ? - пожвавився молодий. Давно iснує визначення, що класика - це те, що усi хвалять, але нiхто не читає.
- Ви правi, - пiдтримав молодого якийсь чоловiк, якого нiхто не знав. - Я вважаю що тиражi - це не головне. Я писав йому про це. А вiн менi вiдповiдав, що призначення письменника - писати, зробити твiр, а решта - не його справа.
- Якийсь резон у цьому є,- сказав лiтнiй. - Але я вважаю, що є i вища мета. Твiр має бути виданим.
- Тодi, виходить, що видавець вищий за письменника, - з iронiєю зауважила жiнка, схилившись до дочки.
- Якоюсь мiрою , так.
- Тодi, виходить, що продавець вищий за видавця, - посмiхнулася жiнка. - Адже вiд нього залежить, чи потрапить книга до читача.
- Ви мислите занадто поетично, - втрутився друг Письменника. - А є ще проза життя. Письменник повинен видати написане i, вибачте, отримати за це гонорар, iнакше йому не буде на що жити . I вiн, ще раз вибачте, просто вмре.
- А вiд чого умирає ваш друг?
- Не знаю! Не знаю. Це якась велика несправедливiсть. Чого-чого, а тиражiв i гонорарiв йому вистачало.
З кiмнати вийшла дружина Письменника. Обличчя жiнки було наляканим.
- Я боюся, - сказала вона. - Менi здається, що вiн перестав дихати.
Усi поспiшили до Письменника.
- Почекай! - сказала жiнка дiвчинцi. - Поки не ходи туди. Йди в цю кiмнату, - i вона пiдштовхнула дочку до дверей, що вела у кабiнет Письменника.
Ввiйшовши в кiмнату, дiвчинка ойкнула. Усi стiни були в стелажах з книгами. Там стояли i великi товстi томи, i невеликi книжки в м'якiй палiтурцi, i маленькi брошурки. Усiх їх об'єднувало одне - iм'я автора. Iм'я Письменника, що вмирав у сусiднiй кiмнатi.
Дiвчинка навмання взяла книгу i почала читати. "Десь в однiй казковiй країнi, - починався твiр, - жило могутнє i прекрасне плем'я людей. Вони славились силою любов'ю один до одного, i нiхто не мiг їх подолати. Та одного разу..."
Дiвчинка перегортала сторiнку за сторiнкою, не взмозi вiдiрватися вiд твору Письменника. Герої i подiї захоплювали її усе бiльше i бiльше. Свiт, створений Письменником, з кожною сторiнкою ставав усе вiдчутнiшим , нiж свiт реальний. I дiвчинка усе глибше i глибше занурювалася в читання, вiддаючи йому усю свою енергiю.
Раптом вiдкрилися дверi.
На порозi стояла мама.
Вона пiдiйшла до дiвчинки, стала на колiна, щоб зрiвнятися з нею, i радiсно сказала:
- Уявляєш, вiн розплющив очi. I посмiхнувся.