Аннотация: - Моя справа написати, а там... Універо, я давно хотів запитати: а що ти робиш з тим, що береш у мене? Муза зніяковіло опустила очі: - Я це їм... - ???
Моїй музі
А почалося все, як у бульварному романі - зі спеки, парку і пива. Отже, двадцятого серпня, опівдні, у найбільше пекло, я сидів на лавочці у Дитячому парку і чинив спротив несприятливому навколишньому середовищу. Чинив спротив щосили - за допомогою двох пляшечок ще прохолодної ·РоганіЋ. Коли перша була спорожнена і водний баланс в організмі більш-менш відновився, на мою лавку присіло видіння. Її великі, ледь видовжені, пронизливо блакитні очі здавалися безкінечно глибокими. Цю глибину підкреслювала легка бірюзова сукня складного, явно не місцевого крою. Легкий рум"янець, ледь повнуваті, але гарно окреслені губи, тонкий ніс. Пряме лляне волосся зібране в зачіску ·під античністьЋ. Ще я звернув увагу, що на дівчині не було ніяких прикрас, навіть вуха не були проколоті. Видіння закинуло ногу на ногу, гіпнотизуючи мене медово-золотистими яблуками колін, дістало з сумочки цигарку, запальничку і запалило. Терміново потрібно було щось робити! Я не дам їй просто так піти. В голові затріщало і затенькало, але висушені сонцем мізки не народили нічого оригінального. Вилаявшись подумки, я нарешті слабко прохрипів:
- Дівчино, може, познайомимося?
Апогей банальності! Найдурніша фраза, вимовлена до особи протилежної статі. Видіння, між тим, перевело на мене свої небесно-блакитні здивовані очі, на мить замислилося і мовило - саме мовило, наче сипало великі перли на срібну таріль:
- Давайте. Я - муза.
Чи то через сонце, чи то через пиво, чи ще з якоїсь причини мене понесло. Одразу пригадався Гомер:
- А, муза!
·Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго
Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,
Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив...Ћ
Муза сором"язливо посміхнулася. При цьому я помітив, що один її верхній різець ледь-ледь кривий і виступає з-під губи, від чого усміхнена муза стала схожою на гризуна.
- Ні, ні, ви помиляєтеся. Я не Афінея Паллада.
Гм, вражаюча ерудиція для дівчини з її зовнішніми даними!
- Тож яка ви муза, чарівнице? Мельпомена? Терпсихора? Міневра?
- Я - Універа, - не без гордості відповіла панночка.
- І чим опікається прекрасна леді?
- Як видно з мого імені - усьому.
Розмова бавила мене чим далі, тим сильніше.
- Ну от. А я вважав, що муз тільки дев"ять і вони орудують у суворо визначених межах.
- О, це було дуже давно, - Універа посміхнулася, знову показавши виступаючий різець. - З того часу і штат розширився, і напрямків роботи стало більше. А потім на Олімпі вирішили, що майбутнє все-таки не за вузькопрофільними спеціалістками, а за універсальними. Я, наприклад, можу відвідати будь-яку людину, і його ·осяєЋ у залежності від тих здібностей і нахилів, які в ньому закладені. І народиться нова комп"ютерна програма, геніальний соус, формула полімеру чи безсмертний твір мистецтва.
При останніх словах я здригнувся і подивився в очі Універі. Щось в них зблиснуло. На самому дні. Але що? Тоді я ще не знав. Треба зауважити, що в той час я вважав себе письменником-новелістом. Вважав. Принаймні, і підтримував існування тим, що іноді вдавалося втиснути в якусь газету чи журнал своє оповіданнячко. І саме в описуваний час я зайшов у глухий творчий кут, у повний штиль. Зрозуміло, що я проковтнув гачок, який кинула муза. І вона це зрозуміла - витончений стан Універи завмер у напруженому чеканні.
- Е-е, а сьогодні ви, бува, не до мене прийшли?
Муза кокетливо схилила набік свою біляву голівку:
- Взагалі, я просто гуляла... Ваню, а чи не час нам перейти на ·тиЋ?
Те, що білявка знала моє ім"я, майже переконало мене в її олімпійсько-давньогрецькому походженні. Перспектива бути на ·тиЋ з музою, до того ж, безперечно, гарною і розумною, дуже надихала. Але все ж таки мені, старому скептику, хотілося ще доказів її, так би мовити, професійної приналежності.
- Слухай, а ти могла б зробити так, щоб мене ·осяялоЋ? Просто зараз?
Муза оглянула мене уважно, потім подивилася просто в очі. Від цього у мене аж подих перехопило. А муза поцікавилася:
- І що ж ти готовий віддати за хвилину божественного натхнення?
Нічого собі питаннячко дівчина поставила! У мене ж і немає нічого. Тут мій погляд впав на відкриту, але ще не почату пляшку ·РоганіЋ.
- А пиво підійде?
- Цілком, - муза взяла запропоновану пляшку і зробила ковток. Обожнюю дівчат, що п"ють пиво. Особливо тих, котрі п"ють ·з горлаЋ. Від задоволення Універа навіть заплющила очі. - Ну, що ж, приготуйся, зараз ·осяєЋ!
В ту ж мить в голові щось зашурхотіло так, що аж волосся на голові дибки стало. І народилася... ·Ода пивуЋ. Досі пам"ятаю її до останнього рядочка:
- Дозвольте, друзі, оспівати нині пиво.
Гомер оспівував вино, Сергій - горілку, та - о диво! -
Забули про напій героїв й олімпійців,
Чимало тим ахейців засмутивши...
Словом, веселенька стилізована маячня, яка годиться для студентського бенкетування. Але не більше. Про це я й сказав Універі. Та хмикнула:
- А що ж ти сподівався отримати за пляшку пива? Візьми, що хочеш, але за все заплати.
- Нічого собі крамничка! - я навіть розгубився.
- А ти як думав? Улюблений твій Гомер віддав обидва ока за свої поеми. Праве - за ·ІліадуЋ, ліве - за ·ОдіссеюЋ. А ти - пляшку пива. І ще чимось невдоволений. - Муза розпашіла від гніву, і від цього стала ще привабливішою. - Значить, так. Додумаєшся до чогось серйозного - зателефонуй.
Видіння зникло. На лавочці залишилися майже повна пляшка пива і прямокутник візитки з написаним золотом телефонним номером і кодом міста Харкова попереду.
Якщо сказати коротко, я був спантеличений. І перебував у такому стані днів зо два. Мучив спогад про ту тисячну долю секунди, коли мене осяяло натхнення. З чим це можна порівняти? З вільним летом? З наркотиком? З першою жінкою? Все це безбарвно. Але якою швидкоплинною була та мить! Я - неначе мандрівник, змучений спрагою, котрому милосердна Універа націдила рівно 40 грамів води. Мені хотілося ще. Мені було необхідно ще... І я зателефонував, третього дня, надвечір. І запропонував мізинець. У музи було почуття гумору, і, наскільки я зрозумів, їй подобалися фільми Квентіна Тарантіно. Цей висновок я зробив, коли побачив вранці під вікнами ·ягуарЋ, як у ·Чотирьох кімнатахЋ. Універа була ввічлива і люб"язна , наче з хворим. Ми пройшли на кухню. Муза дістала зі своєї сумочки якийсь жахливий тесак. Я поклав руку на розділочну дошку і... Болю майже не було. Вже через хвилину турботливі руки милої леді професійно наклали пов"язку. А мізинець був опущений у товстостінну колбу з прозорою рідиною.
Коли прощалися у передпокої, муза сказала:
- Через годину, коли трохи оговтаєшся, бери ручку, папір і сідай за стіл. Бажаю творчих успіхів.
З цими словами муза поклала руку мені на плече. Мене аж обпекло холодом її долоні, і я мимоволі смикнувся. Як я не відчув цього пронизливого холоду, коли муза перебинтовувала мені руку? Напевно, діяла якась анестезія. Універа прибрала долоню і подивилася на неї з жалем:
- Так, все ще холодна... Та дарма.
Вхідні двері грюкнули, а ще через хвилину я почув, як від"їхав червоний тарантинівський ·ягуарЋ, увозячи з собою частинку мене.
Те, що я відчув через годину було чимось неймовірним. Ідеї били з мене, неначе шампанське з відкоркованої пляшки. Я був якщо не богом літератури, то вже напівбогом - точно. Мені не потрібно було їсти, пити, спати. Мені потрібно було лише одне - можливість писати. Через добу на столі лежала новела на одинадцять сторінок - ·У череві звіраЋ. Ще майже добу я жив написаним: перечитував, смакуючи, кожен абзац.
А потім прийшла порожнеча.
І була задушливою.
І була липкою.
Я знову взяв до рук візитку і знову зателефонував. Потім телефонував ще. І ще. З"явилися оповідання ·Кладовище камінняЋ, ·Сходи на небоЋ, ·ДуратіноЋ, ·Потворна ЕльзаЋ, повісті ·ТріархЋ і ·Команда мріїЋ. Зупинитися було неможливо. На стіл ліг роман ·СюрЋ. Руки Універи ставали все теплішими з кожним візитом. А мене, матеріального - все менше. Та чим глибше я занурювався у творчість, тим очевиднішою ставала для мене непотрібність багатьох частин тіла. Ступні, гомілки, ліва кисть, передпліччя, стегна... Розмінна монета зникала, наче фішки в казино. ·ДощЋ, ·ПорубіжжяЋ, ·М"ясникЋ, ·Діти земліЋ, ·Кузьчина матиЋ...
Коли від мене залишився спотворений череп (без вух і носа), невеликий фрагмент грудної клітини з шиєю та права рука з трьома пальцями, прийшла Універа. Прийшла без запрошення. Прийшла тоді, коли я писав це оповідання, і її поява стала логічним завершенням маленької епопеї. Муза увійшла нечутно. Я побачив її і відклав ручку. Універа подивилася на списані аркуші:
- Останній?
- Останній. Я присвячую його тобі.
Поміркувавши, я написав праворуч нижче назви: ·Моїй музіЋ. Універа вдячно посміхнулася, підняла руку і провела долонею по моєму обличчю. По тому місцю, де нещодавно було вухо. Долоня була гарячою. Я перевів погляд на стосик списаного паперу, що стояв біля столу - мої твори. Муза знову посміхнулася:
- Не турбуйся. Хоча наша контора й не займається ділерством, але нічого з того, що ти написав, не пропаде.
- Моя справа написати, а там... Універо, я давно хотів запитати: а що ти робиш з тим, що береш у мене?
Муза зніяковіло опустила очі:
- Я це їм...
- ???
- Без цього я не можу дати тобі натхнення. Це все на фізіологічному рівні - особливості клітинного метаболізму муз.
- Це, взагалі, не має значення. До речі, я тобі не телефонував. Та й дати тобі вже нічого.
- Я знаю. Просто подумала - можливо, після всього, ти хочеш зникнути? Не хвилюйся, за це платити не треба.
- Ага, поховання за рахунок фірми! А як же діловий принцип: ·Візьми все, що хочеш, але за все заплатиЋ? І ще одне питання: зникати буду зовсім?
- В матеріальному плані - так.
- Ну що ж, тоді ставлю крапку.
Крапка.
Останнім, що я бачив, були вологі, ледь повнуваті губи Універи. Вони трепетно розкрилися, і показався трохи кривий, ідеально білий різець.
(Рядки з ·ОдіссеїЋ подані у перекладі Бориса Тена)