Аннотация: - Моя справа написати, а там... Унiверо, я давно хотiв запитати: а що ти робиш з тим, що береш у мене? Муза знiяковiло опустила очi: - Я це їм... - ???
Моїй музi
А почалося все, як у бульварному романi - зi спеки, парку i пива. Отже, двадцятого серпня, опiвднi, у найбiльше пекло, я сидiв на лавочцi у Дитячому парку i чинив спротив несприятливому навколишньому середовищу. Чинив спротив щосили - за допомогою двох пляшечок ще прохолодної "Роганi". Коли перша була спорожнена i водний баланс в органiзмi бiльш-менш вiдновився, на мою лавку присiло видiння. Її великi, ледь видовженi, пронизливо блакитнi очi здавалися безкiнечно глибокими. Цю глибину пiдкреслювала легка бiрюзова сукня складного, явно не мiсцевого крою. Легкий рум"янець, ледь повнуватi, але гарно окресленi губи, тонкий нiс. Пряме лляне волосся зiбране в зачiску "пiд античнiсть". Ще я звернув увагу, що на дiвчинi не було нiяких прикрас, навiть вуха не були проколотi. Видiння закинуло ногу на ногу, гiпнотизуючи мене медово-золотистими яблуками колiн, дiстало з сумочки цигарку, запальничку i запалило. Термiново потрiбно було щось робити! Я не дам їй просто так пiти. В головi затрiщало i затенькало, але висушенi сонцем мiзки не народили нiчого оригiнального. Вилаявшись подумки, я нарештi слабко прохрипiв:
- Дiвчино, може, познайомимося?
Апогей банальностi! Найдурнiша фраза, вимовлена до особи протилежної статi. Видiння, мiж тим, перевело на мене свої небесно-блакитнi здивованi очi, на мить замислилося i мовило - саме мовило, наче сипало великi перли на срiбну тарiль:
- Давайте. Я - муза.
Чи то через сонце, чи то через пиво, чи ще з якоїсь причини мене понесло. Одразу пригадався Гомер:
- А, муза!
"Музо, повiдай менi про бувалого мужа, що довго
Свiтом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,
Всяких людей надивився, мiста їх i звичаї бачив..."
Муза сором"язливо посмiхнулася. При цьому я помiтив, що один її верхнiй рiзець ледь-ледь кривий i виступає з-пiд губи, вiд чого усмiхнена муза стала схожою на гризуна.
- Нi, нi, ви помиляєтеся. Я не Афiнея Паллада.
Гм, вражаюча ерудицiя для дiвчини з її зовнiшнiми даними!
- Тож яка ви муза, чарiвнице? Мельпомена? Терпсихора? Мiневра?
- Я - Унiвера, - не без гордостi вiдповiла панночка.
- I чим опiкається прекрасна ледi?
- Як видно з мого iменi - усьому.
Розмова бавила мене чим далi, тим сильнiше.
- Ну от. А я вважав, що муз тiльки дев"ять i вони орудують у суворо визначених межах.
- О, це було дуже давно, - Унiвера посмiхнулася, знову показавши виступаючий рiзець. - З того часу i штат розширився, i напрямкiв роботи стало бiльше. А потiм на Олiмпi вирiшили, що майбутнє все-таки не за вузькопрофiльними спецiалiстками, а за унiверсальними. Я, наприклад, можу вiдвiдати будь-яку людину, i його "осяє" у залежностi вiд тих здiбностей i нахилiв, якi в ньому закладенi. I народиться нова комп"ютерна програма, генiальний соус, формула полiмеру чи безсмертний твiр мистецтва.
При останнiх словах я здригнувся i подивився в очi Унiверi. Щось в них зблиснуло. На самому днi. Але що? Тодi я ще не знав. Треба зауважити, що в той час я вважав себе письменником-новелiстом. Вважав. Принаймнi, i пiдтримував iснування тим, що iнодi вдавалося втиснути в якусь газету чи журнал своє оповiданнячко. I саме в описуваний час я зайшов у глухий творчий кут, у повний штиль. Зрозумiло, що я проковтнув гачок, який кинула муза. I вона це зрозумiла - витончений стан Унiвери завмер у напруженому чеканнi.
- Е-е, а сьогоднi ви, бува, не до мене прийшли?
Муза кокетливо схилила набiк свою бiляву голiвку:
- Взагалi, я просто гуляла... Ваню, а чи не час нам перейти на "ти"?
Те, що бiлявка знала моє iм"я, майже переконало мене в її олiмпiйсько-давньогрецькому походженнi. Перспектива бути на "ти" з музою, до того ж, безперечно, гарною i розумною, дуже надихала. Але все ж таки менi, старому скептику, хотiлося ще доказiв її, так би мовити, професiйної приналежностi.
- Слухай, а ти могла б зробити так, щоб мене "осяяло"? Просто зараз?
Муза оглянула мене уважно, потiм подивилася просто в очi. Вiд цього у мене аж подих перехопило. А муза поцiкавилася:
- I що ж ти готовий вiддати за хвилину божественного натхнення?
Нiчого собi питаннячко дiвчина поставила! У мене ж i немає нiчого. Тут мiй погляд впав на вiдкриту, але ще не почату пляшку "Роганi".
- А пиво пiдiйде?
- Цiлком, - муза взяла запропоновану пляшку i зробила ковток. Обожнюю дiвчат, що п"ють пиво. Особливо тих, котрi п"ють "з горла". Вiд задоволення Унiвера навiть заплющила очi. - Ну, що ж, приготуйся, зараз "осяє"!
В ту ж мить в головi щось зашурхотiло так, що аж волосся на головi дибки стало. I народилася... "Ода пиву". Досi пам"ятаю її до останнього рядочка:
- Дозвольте, друзi, оспiвати нинi пиво.
Гомер оспiвував вино, Сергiй - горiлку, та - о диво! -
Забули про напiй героїв й олiмпiйцiв,
Чимало тим ахейцiв засмутивши...
Словом, веселенька стилiзована маячня, яка годиться для студентського бенкетування. Але не бiльше. Про це я й сказав Унiверi. Та хмикнула:
- А що ж ти сподiвався отримати за пляшку пива? Вiзьми, що хочеш, але за все заплати.
- Нiчого собi крамничка! - я навiть розгубився.
- А ти як думав? Улюблений твiй Гомер вiддав обидва ока за свої поеми. Праве - за "Iлiаду", лiве - за "Одiссею". А ти - пляшку пива. I ще чимось невдоволений. - Муза розпашiла вiд гнiву, i вiд цього стала ще привабливiшою. - Значить, так. Додумаєшся до чогось серйозного - зателефонуй.
Видiння зникло. На лавочцi залишилися майже повна пляшка пива i прямокутник вiзитки з написаним золотом телефонним номером i кодом мiста Харкова попереду.
Якщо сказати коротко, я був спантеличений. I перебував у такому станi днiв зо два. Мучив спогад про ту тисячну долю секунди, коли мене осяяло натхнення. З чим це можна порiвняти? З вiльним летом? З наркотиком? З першою жiнкою? Все це безбарвно. Але якою швидкоплинною була та мить! Я - неначе мандрiвник, змучений спрагою, котрому милосердна Унiвера нацiдила рiвно 40 грамiв води. Менi хотiлося ще. Менi було необхiдно ще... I я зателефонував, третього дня, надвечiр. I запропонував мiзинець. У музи було почуття гумору, i, наскiльки я зрозумiв, їй подобалися фiльми Квентiна Тарантiно. Цей висновок я зробив, коли побачив вранцi пiд вiкнами "ягуар", як у "Чотирьох кiмнатах". Унiвера була ввiчлива i люб"язна , наче з хворим. Ми пройшли на кухню. Муза дiстала зi своєї сумочки якийсь жахливий тесак. Я поклав руку на роздiлочну дошку i... Болю майже не було. Вже через хвилину турботливi руки милої ледi професiйно наклали пов"язку. А мiзинець був опущений у товстостiнну колбу з прозорою рiдиною.
Коли прощалися у передпокої, муза сказала:
- Через годину, коли трохи оговтаєшся, бери ручку, папiр i сiдай за стiл. Бажаю творчих успiхiв.
З цими словами муза поклала руку менi на плече. Мене аж обпекло холодом її долонi, i я мимоволi смикнувся. Як я не вiдчув цього пронизливого холоду, коли муза перебинтовувала менi руку? Напевно, дiяла якась анестезiя. Унiвера прибрала долоню i подивилася на неї з жалем:
- Так, все ще холодна... Та дарма.
Вхiднi дверi грюкнули, а ще через хвилину я почув, як вiд"їхав червоний тарантинiвський "ягуар", увозячи з собою частинку мене.
Те, що я вiдчув через годину було чимось неймовiрним. Iдеї били з мене, неначе шампанське з вiдкоркованої пляшки. Я був якщо не богом лiтератури, то вже напiвбогом - точно. Менi не потрiбно було їсти, пити, спати. Менi потрiбно було лише одне - можливiсть писати. Через добу на столi лежала новела на одинадцять сторiнок - "У черевi звiра". Ще майже добу я жив написаним: перечитував, смакуючи, кожен абзац.
А потiм прийшла порожнеча.
I була задушливою.
I була липкою.
Я знову взяв до рук вiзитку i знову зателефонував. Потiм телефонував ще. I ще. З"явилися оповiдання "Кладовище камiння", "Сходи на небо", "Дуратiно", "Потворна Ельза", повiстi "Трiарх" i "Команда мрiї". Зупинитися було неможливо. На стiл лiг роман "Сюр". Руки Унiвери ставали все теплiшими з кожним вiзитом. А мене, матерiального - все менше. Та чим глибше я занурювався у творчiсть, тим очевиднiшою ставала для мене непотрiбнiсть багатьох частин тiла. Ступнi, гомiлки, лiва кисть, передплiччя, стегна... Розмiнна монета зникала, наче фiшки в казино. "Дощ", "Порубiжжя", "М"ясник", "Дiти землi", "Кузьчина мати"...
Коли вiд мене залишився спотворений череп (без вух i носа), невеликий фрагмент грудної клiтини з шиєю та права рука з трьома пальцями, прийшла Унiвера. Прийшла без запрошення. Прийшла тодi, коли я писав це оповiдання, i її поява стала логiчним завершенням маленької епопеї. Муза увiйшла нечутно. Я побачив її i вiдклав ручку. Унiвера подивилася на списанi аркушi:
- Останнiй?
- Останнiй. Я присвячую його тобi.
Помiркувавши, я написав праворуч нижче назви: "Моїй музi". Унiвера вдячно посмiхнулася, пiдняла руку i провела долонею по моєму обличчю. По тому мiсцю, де нещодавно було вухо. Долоня була гарячою. Я перевiв погляд на стосик списаного паперу, що стояв бiля столу - мої твори. Муза знову посмiхнулася:
- Не турбуйся. Хоча наша контора й не займається дiлерством, але нiчого з того, що ти написав, не пропаде.
- Моя справа написати, а там... Унiверо, я давно хотiв запитати: а що ти робиш з тим, що береш у мене?
Муза знiяковiло опустила очi:
- Я це їм...
- ???
- Без цього я не можу дати тобi натхнення. Це все на фiзiологiчному рiвнi - особливостi клiтинного метаболiзму муз.
- Це, взагалi, не має значення. До речi, я тобi не телефонував. Та й дати тобi вже нiчого.
- Я знаю. Просто подумала - можливо, пiсля всього, ти хочеш зникнути? Не хвилюйся, за це платити не треба.
- Ага, поховання за рахунок фiрми! А як же дiловий принцип: "Вiзьми все, що хочеш, але за все заплати"? I ще одне питання: зникати буду зовсiм?
- В матерiальному планi - так.
- Ну що ж, тодi ставлю крапку.
Крапка.
Останнiм, що я бачив, були вологi, ледь повнуватi губи Унiвери. Вони трепетно розкрилися, i показався трохи кривий, iдеально бiлий рiзець.
(Рядки з "Одiссеї" поданi у перекладi Бориса Тена)