Очiкуєш, сто§ш пiд церквою , у переходi, бiля станцi§ метро. Зверху капають сльози неба, а в серединi вiдчуваєш повiнь почуттiв. Рука, протягнута до перехожого, прохання у поглядi, надiя у серцi.
"Дякую пане, нехай ви i вашi дiтки будуть здоровими".
I знов очiкування. Та краще вже це очiкування нiж вечiр. Я чомусь боюсь вечорiв, "излишки" професi§. Кажуть мо§ колеги, що не треба боятися. Ну то й що, що прийдуть i нiчого, якщо все заберуть, копiйки залишать, на хлiб, вистачить.
Але я не можу бiльше так жити...Не можу. Не тому, що я хочу §сти фуагра, чи одягатись як Коко Шанель, просто не хочу обдирати у таких же бiдних. Бо саме такi дають, а опосуми у дорогих костюмах проходять повз, наче я невидима, не iсную. Може й так, навiщо менi iснувати, якщо я калiка, такi не повиннi жити. А я живу i хочу продовжувати своє життя. Вiдчуваю себе молотом, який б'є по наковальнi людського спiвчуття, а результату все не видно. Таке воно, моє iснування.
А говорять, що зараз для iнвалiдiв влаштовують доплати, надають роботу. Все одно дивляться там на тебе вовчими очима тi ж опосуми. Ти для них тiльки гайка §хнього механiзму з надбитими колiщатками, яка дозволяє платити менше аналогiв.
А ще десь такi як я виступають на параолiмпiйських iграх. Не бачила, не вiриться. Я бачу лиш сiрiсть переходiв та таких же як сама поруч...
"Дякую дитинко, нехай у тебе все вдасться". А сама очi опускаю, чомусь соромлюся, здається вже повинна була б звикнути.
Нi, кидаю це все, досить. Можливо я не стану параолiмпiйською чемпiонкою, але i грошей не буду видурювати у таких як сама. Влаштуюся на якусь роботу, буду наприклад марки кле§ти. Сказала це сво§м колегам. Тiльки посмiялися "Тебя же шлепнут, старая, сдурела". I що, нехай шльопають. Не зломити §м мою волю, тепер смiюсь iз сво§х слiв сама. Яка ж смiлива стала. А може просто перестала боятися вечорiв?! Чи совiсть замучила. Так, вона в мене ще є А що, пiдiйду до ворiт раю, до Святого Петра, простягну ручку i так жалiбно: "Подайте хоч якусь копiєчку...". Вижене, тiльки так, i незчуюся як буду варитися у казанку зi смолою. Боюсь? Можливо, але так як жила бiльше не хочу.
Все...Я §м усе сказала...Посмiхалися (iще однi), побили i вiдпустили вмирати. Якщо я помру, я хотiла б бути у наступному життi метеликом, з такими червоними i чорними крильцями, жити один день, лiтати з квiтки на квiтку i вiтатися зi сво§ми новими друзями. Метеликом, так малесеньким метеликом. Я сподiваюся менi дозволять.