Гостра спиця пронизує мої легенi. Важко дихати. Вдих...
Як кумедно споглядати на цей фарс життя: образи, картини. Видих...
Пальцi вiдмовляються брати ручку, мозок не хоче складати слова. Вдих...
Очi розплющуються вiд нiмого свiтла, яке рiже погляд, а повiки вiдбивають ритм серця. Видих...
Уява малює водяну краплю, яка спускається з кутикiв очей i опускається солонуватим серпанком на ледь теплi уста. Вдих...
Ноги вiдмовляються слухатись i вiдчувають лиш прохолодну кров, яка тече по втомленим судинам. Це все, кiнець. Хриплуватий видих...
А вдих? Його бiльше не буде. Через декiлька секунд зупиняється серце, через кiлька хвилин мозок, а холод все продовжує огортати тiло. I лиш душа, яка вирвалась на волю з останнiм подихом iз цiкавiстю спостерiгає фарсове дiйство.