Порвiть i викиньте вiршi. То й що, що викидаєте душу. Не з кришталю, впаде, не розiб'ється, а може хтось пiдбере. Можливо комусь знадобиться. Нехай пошарпана, блякла, неумiюча писати, читати, а можливо й вiдчувати. Чого ж ви заклякли, рвiть-- виросте. Це винограднику необхiдно рокiв сто чи може п'ятдесят, точно не пам'ятаю, а те, що у грудях вiдродиться у наступний же день. Ви ж так гадаєте?!
Ба ж нi, раз плюнеш в душу, спробуй вiдмити. А той, хто втратив серцевину, руйнується, як фундамент просiдає, провалюється у землю.
Уявляю себе у будинку, який ось так провалюється. А ви...А вам то що вiд того?! Корчуйте, рвiть бур'ян почуттiв з корiнням, щоб бiльше не росло. А мiж iншим ще i ядом полийте, щоб бiльше нiчого i не виросло. Для вас же це раз плюнути.
Порвiть i викиньте, а краще спалiть, це ж "самовдосконалення" автора. Вам же здається, що ви полите бур'ян бездарностi, а те, що при цьому вириваєте малюсiнькi квiтки, якi тiльки-но видзьобнулися, то пусте.
Спалюйте, а потiм ще i попiл по вiтру розсiюйте. А тодi питаєте, де ж автори, де таланти. Так ось же вони, придавленi камiнням вашого нерозумiння. I можете в мене кинути ще один, якщо я не права.
Так, легше порвати i викинути, нiж зрозумiти, порадити, виправити. А потiм трусяться руки, плутаються думки i в серединi робиться холодно-холодно.
О ви, народженi професiоналами, порвiть i викиньте мо§ вiршi, це ж набагато простiше.
Ось так i валяються душi на дорозi творчостi у перегонах за якiсть. Нiчого, може хтось пiдбере, побачить в тому iскорку i запалить вогонь нового вiрша, вогонь, який не згасити, не викорчувати i не спалити. Рукописи не горять, душi не згорають!