Вечiр, переддень вiд"їзду. Двоє утiкають з навчань бригади у Францiї. Перестрибують через сiтчасту огорожу з колючкою поверху. Спочатку хотiли в iншому мiсцi але там зкучкувалися СБ-шники. А за контейнерами (з яких планували, як запасний варiант, перестрибнути, то за декiлька днiв до того, їх вiдсунули) було досить освiтлено i хтось поставив пiддон. Та й помiтити їх могли дуже просто, поруч був мiсцевий чiпок i ходили курити вiйськовi. Оскiльки все було готово i вiдкладати не було сенсу (вiкно можливостей закривалося) вирiшили тiкати через це мiсце.
Страх сковував м"язи, а адреналiн гнав кров по жилах. Стукiт серця перекривав усi звуки. Оглянулися. Нiкого. Камер тут нема. А дрони запакованi i готовi до вiдправки завтра. Тiльки приглушена музика долинала з чiпка.
Перший пiшов. Пiддон приставив до сiтки. Обережно пiднявся, щоб не завалити сiтку. Замотаєшся в колючку i все. Рушник на колючку, потiм заберу, якщо зможу. Ось я вже на вершинi. Огорожа захиталася пiдi мною але встояла. Перескочив. Серце гупає десь в горлi i заважає дихати. Вiдходжу в сторону. Повертаюся. Напарник завис на колючцi. Блiн. Куртка на ватi. Йоп - тудей. Йоперний театр. Нi пронесло. Тiльки рукавиця. З горем пополам вiдчепили. Тепер рушник. Тут складнiше. Ну й грець з ним. Може не вiдразу побачать.
Вiдбiгли з десяток метрiв, сховалися за кущами в тiнi. Зняти куртку, зняти iмпровiзований рюкзак з чохла для спальника. Вдягти куртку i рюкзак поверх куртки. Ходу. Позаду чути свистки, а може це музика, не знаю. Надiюся, що роса заб"є запахи. Головне не впасти в потiчок. I так ноги вже мокрi. Перебiгаємо ще два освiтлених мiсця, вибiгаємо на дорогу i зупиняємося. Стали докупки, включили мобiльний. ( В нас по - двi картки: одну ми записували в анкети, другу нi.). Вiдключаємо засвiченi картки i переглядаємо гугл карту з маршрутом до таксi. Поки все йде за графiком. До часу "зустрiчi" приблизно тридцять хвилин. Гугл показує 25 хвилин на дорогу. Ще раз оглянулися i рушили.
Перший блiн комом вилiз вже через сотню метрiв. Там де планували звернути на польову дорогу - огорожа пiд напругою. Вiд кабанiв. Наша дорога звертає лiворуч i веде нас довкола лагеря. Нам туди не треба. Нам треба праворуч. А тут - огорожа пiд струмом. Ми вже бачили такi огорожi. Вони тягнуться на кiлометри i розриви тiльки в мiсцях заїзду з основної дороги. Де їх вночi шукати - невiдомо. Оглядаюся, пiдсвiчую лiхтариком. На дорозi валяється кусок дроту. Хтось подумає "рояль", а я скажу - повезло. Зупинись ми пару крокiв попереду - i його б не було. Беру дрiт, роблю гачок i кидаю на натягнутi дроти. Нуль ефекту. Ще раз. Знову - нуль. Скорiш за все на цьому полi врожай зiбраний i вiдключена огорожа. Напарник свiтить лiхтариком i оглядається. Палимо себе на рiвному мiсцi. Саме так, довкола нас темрява i пустота. Найближчий кущ за пiв сотнi метрiв, а до лагеря сотнi двi. I я бачу освiтлений периметр i вiйськових за огорожею. Пiт тече по спинi, адреналiн прискорює серцебиття, руки трясуться. Є! дроти крiпляться на пластиковi тримачi, щоб не торкалися металевих стiйок. Акуратно послаблюю один i вiн починає рухатися вверх - вниз. Пiднiмаю його чим повище i закрiплюю. Перелазимо, акуратно повертаю на мiсце крiплення. Блiн! Ну що за нах! Частина крiплення падає в траву. Ну й хай так буде! Нема часу шукати. Дрiт, за рахунок натягу, повернувся на, плюс-мiнус, своє мiсце. Йдемо обережно, слизько вiд роси i грунту, який нагадує вапно.
Бiля перших будинкiв зупинилися. Попили. Неймовiрно! Ми пройшли якихось пiв кiлометра, а в горлi, як пiсля трьох кiлометрового кросу. Ще раз звiрилися з картою. Н-да. В збiльшеному масштабi, село, через яке нам треба пройти, схоже на лабiринт. Все якесь покручене i без прямих вуличок. Вирiшуємо таки йти через нього. Так буде швидше. Телефони не вимикаємо. Тут чи не на кожному перехрестi треба буде звiрятися. Йшли поволi. Напарник закурив. Наздогнати час вирiшили, пробiгши, по дорозi мiж двома частинами села.
Пробiжка вдалася частково. Двiчi довелося ховатися в кущах обабiч дороги, пропускали машини. Хоча вiйськовi тут не дивина але не хотiлося б свiтитися, та й мову я знаю так собi. А скажи водiй, що бачив українських солдат - нам капцi. Зате сходили в туалет по - маленькому. Аж легше стало, очi вiдкрилися. На мiсце зустрiчi прибули вчасно.
Електромобiль "Тойота Рав" мчав серед ночi, везучи двох у вiйськовiй формi. Темношкiрий водiй, виходець з однiєї з колишнiх колонiй Францiї, пояснював, що якби не готiвка i електромобiль, вiн би в таку глуш не поїхав так пiзно.
Реймс. Вночi мiста схожi мiж собою. Не видно тої величi. Хоча воно було досить освiтлене але не було чим милуватися. Та й дощ спонукав до пошуку сухого i теплого мiсця, а милування краєвидами. На залiзничну станцiю прибули вчасно, а от сама станцiя була закрита, а поки роззиралися що i де, вiд нас втiк автобус на Люксембург. Через десять хвилин мав бути автобус до Мюнхена. На нього й сiли. А так, як в нас не було досить готiвки, квитки купили до Страсбурга. В автобусi дещо поспали i вiдiгрiлися.
Страсбург.
За вiкном потяга промайнула чергова станцiя. Промислову зону змiнили майже iдеальнi неначе iграшковi будинки. Людей бiля них не було видно.
- Ihr Ticket? - я оглянувся. В проходi стояла жiночка у формi провiдника i посмiхалася менi.
- Bitte. - квиток в мене був у телефонi. Показав QR код, його вiдсканили i побажали щасливої дороги.
За вiкном мiська забудова змiнилася полями i лiсами. Подекуди зелень була покрита снiгом. На календарi минали останнi днi жовтня.
Ще раз глянув маршрут. До станцiї їхати три години. Це буде кiнцева для нього i промiжна для мене. Можна i подрiмати.
*****
Львiв, 1996 - 2005.
Рясне будували, як спальний район для мешканцiв сiл довкола Городка i Мостиськ, якi працювали на Електронi, Автонавантажувачу, Конвеєрному. Тому тут можна було зустрiти цiле село в одному будинку. Помiж висоток ховалися особняки - приватнi будинки, оточенi подекуди фруктовими деревами, а iнодi й садками. В сторону центру, за колiєю, починалися райони приватних будинкiв - особнякiв. Деяким з них було бiльш як двiстi рокiв. Деякi були перебудованi або добудованi з панських садиб. Далi знову колiя i невелика промзона, а там i до центру рукою подати. Географiчне становище i практично одна дорога, яка зв"язувала центр i цю околицю, породила вислiв: "Їду до Львова", хоча територiально це i був Львiв. Але кожна поїздка перетворювалася на пригоду. Та мова не про це, хоча пiзнiше й повернемося до цiєї теми.
Той день був звичайним львiвським днем. Зранку накрапував дощ, який i не думав зупинятися. Наша компанiя зiбралася в барi "Скорпiон" - четверо хлопцiв i четверо дiвчат. Тодi нам було 17 - 20 рокiв. Це були часи сповненi надiй на майбутнє i життя одним, сьогоднiшнiм днем. Нам здавалося, що ми можемо зробити все i трiшки бiльше. Ми почувалися майже БОГАМИ.
Пiд навiсом, який був продовженням бару i прикривав вiд небесних опадiв декiлька столикiв i лавок, сидiла зграйка юнакiв i юначок. Вони смакували життя. Це була та пора, коли батькiв ще боїшся але в серединi вiдчуваєш, що тебе не покарають. Збиралися не тiльки випити пиво, джин-тонiк, брендi-колу чи щось ще. Це була вiдправна точка для пригоди. Кожного разу вона була iнша, хоча й була схожа на попередню.
Ось i цього разу їх залишилося двоє. Вiн i вона йшли i розмовляли про все i нi про що: про львiвський дощ, про нову пiсню Юрченка i Спайс Гьорлс, про ремонт дороги до мiста i про нову серiю "Пасiонарiя - квiтка пристрастi". Так розмовляючи i перебуваючи у власному свiтi, не помiтили, як їхня компанiя зменшилася до двох осiб.
--
--
Вiн присiв на лавцi пiд дерев"яним навiсом, пiд деревами у невеличкiй посадцi.
- Залазь до мене пiд куртку! - вiн потягнув за замок-блискавку i розкрив куртку, запрошуючи.
- Окi! - погодилася вона i застрибнула йому на колiна, пiджавши ноги так, що назовнi залишилися тiльки мокрi черевички.
Замок куртки вникнув, перетворивши їх на чудернацьку iстоту з двома головами.
- А тут тепло! - вона ще бiльше вжалася в його турецький светр з написом, аж вiн вiдчув, як її худе тiло дрiбно дрижало.
- А я загалом теплий. Грiйся скiльки треба. - промовив стиха вiн, нахилився до її голови, зарився носом у коротке пряме волосся кольору стиглої пшеницi i легенько дмухнув.
Отак вони й сидiли, поки вона не перестала дрижати i торкнулася рукою його щоки i вус.
- А ти колючий. - стиха промовила - А мiг би збрити вуса?
- Так.
- А якщо я попрошу?
- Спробуй. - вiн посмiхнувся i згадав, як вже збривав вуса i не раз. Кожного разу його просили рiзнi дiвчата, а одного разу - мама.
Вона притулилася до нього, майже сховавшись у нього на руках. Вiн вдихав запах її волосся. Квiтковий запах недорогого шампуню, перемiшаного з димом ментолових сигарет, запахом дощу i невловимим запахом дiвочого поту.
По тихому сопiнню з рiвномiрним диханням, вiн зрозумiв, що вона спить. До її дому було якихось двiстi крокiв. Дощ не збирався закiнчувати свою роботу навiть в ночi. Вiн поволi пiдвiвся, тримаючи її на руках, пiд курткою. Неначе кошеня. Вона лишень зручнiше вмостилася на його руках. Кров пульсуючими струменями потекла в ступнi. З кожним кроком здавалося, що йдеш по голках.
В хатi не свiтилося. Навiть телевiзор не миготiв у вiкнi. Батьки мабуть пiшли до сусiдiв. Дверi були закритi на ключ. Добре, що я знав де вiн лежить. Проте присiдати, щоб добути його з - пiд килимка пiд дверима i не впустити ношу, була ще та вправа. Увiйшов. Роззувся (ще та iсторiя). Занiс її в її кiмнату i поклав. Тобто фактично лiг з нею на лiжко, розкрив куртку, акуратно перекотив її на покривало i встав. Спочатку думав не роздягати але потiм таки роздягнув. Верхнiй одяг був мокрим i мiг намочити постiль. Куртку, штани, черевики вiдразу вiднiс пiд батарею, сушитися.
Акуратно засунув руку пiд светр зi спини i розчiпив лiфчик. Багато раз чув, як дiвчата жалiються, що вiн стискає. Вiд теплоти в кiмнатi, вiдчув легку млоснiсть i присiв на крiсло поруч лiжка. Не зчувся, як очi самi прикрилися i я задрiмав.
Вона лежала пiд покривалом, на лiжку й дивилася на нього. "А вiн нiчого такий, хоча колючий i трiшки дивний" - подумала вона й поринула у сни.