Бойц Марина Александровна. Криваве небо

Криваве небо

Пролог

Величний полiський лiс розкинувся перед п'ятьма студентами-першокурсниками та випускницею школи. Двоє хлопцiв та четверо дiвчат поволi рухались по ледь помiтнiй стежинцi, що вела в дедалi густiшi хащi. Йшли вони повiльно, часом гублячи вiрний напрямок i блукаючи по прогалинам. За пiв години пiдлiтки таки дiстались до нормально§, добре видно§ стежки та швидко закрокували вперед, вiдчуваючи, що §х цiль десь поблизу. Поворот - i ось вони вийшли до невеликого озера, навколо якого розмiстились декiлька двоповерхових будiвель. На ґанку одно§ з них зручно влаштувався чоловiк iз рушницею, помiтивши людей, вiн звiвся на ноги i лiниво пiшов на зустрiч. Один iз хлопцiв вирвався вперед, аби перемовитись з охоронцем, пiсля чого повернувся до друзiв, показавши ключi, i повiв §х до дальнього будинку.

Пiдлiтки радiсно зайшли в дiм i, покинувши на порозi сво§ сумки, розповзлися по найближчим диванам. Канап було двi, так що одному хлопцю довелося лягти на килим, дозволивши подрузi зайняти крiсло.

- О! - роздався стогiн. - Чому сюди не можна добратися на автомобiлi?

- Карино, ти ж бачила, що тут немає дороги: навiщо задаєш дурнi питання? - проговорив хлопець, що розвалився на килимi, як на перинi.

- Замовкни, йолопе! - огризнулася дiвчина.

- А можна без образ? - подала голос Дана.

- Що за питання, подруго? Карина без цього жити не може! - промовив другий парубок.

- I ти теж мовчи!

- Здається, вона сьогоднi ще нiкого не вкусила, аби витратити свою отруту...

- Дано! - обурилась Карина.

- А що? Я ж про тебе турбуюсь: раптом язик прикусиш, а в нас нема протиотрути.

Четверо людей розсмiялись, Карина люта зиркнула на них, однак вони ще бiльше зареготiли, а Богдана здивовано клiпнула i невинно посмiхнулась розлюченiй подрузi. Хлопцi й дiвчата нарештi заспоко§лись, §хня приятелька припинила гнiвно блискати очима, i вони дружно вирiшили влаштуватись у кiмнатах нагорi.

Юрiй високий юнак з темними, майже чорними очима вибрав найпершi дверi, поруч зi сходами, коли вiдчув як хтось потягнув його за рукав. Поряд стояла Богдана, що знизу-вверх розглядала його:

- I коли ти так вирiс?

- Давненько вже, - усмiхнувся вiн. - Я тебе цiлий рiк не бачив.

- Я тебе теж, однак, якщо пам'ять мене не пiдводить, в останню нашу зустрiч ти не був... таким високим.

- То було рiк назад.

- Якби ти ближче вчився, то...

- Ми говорили на цю тему!

- Твiй батько хвилюється.

- Сам винен.

- Юро...

- Я все сказав! - гаркнув вiн, увiрвавшись у кiмнату й гримнув дверима.

Богдана нахмурилась, потерла руку i вже збиралася постукати, коли бiль знову дав про себе знати. Лiва рука онiмiла й безвiльно повисла. Дiвчина облизнула губу, роззирнулась, аби впевнитись, що §§ нiхто не бачить, i швидко вiдчинила наступну, пiсля вибрано§ другом, кiмнату, куди ногою заштовхнула сумку, а потiм зайшла сама.

Рука тремтiла - i лiки постiйно намагались вислизнули зi спiтнiло§ долонi. Кришечку вдалося згвинтити за двi хвилини невдалих спроб, коли бiль став просто нестерпним i вона зубами допомогла собi. Двi таблетки. I де ця пляшка води? О! нарештi.

Дана полегшено зiтхнула i лягла на лiжко. Незабаром стане краще. Дiвчина й не помiтила як заснула.

Юрiй спустився вниз уже пiд вечiр. Олег, худорлявий юнак зi свiтлим волосся та ясними зеленими очима, сидiв за столом, читаючи журнал. Поруч сидiла Олена. Ї§ руда грива розсипалась по плечам, на бiлому обличчi темнiло ластовиння, а в сiрих очах танцювали бiсики, коли вона дивилась на свою сестру. Карина, на вiдмiнну вiд Оленки, зiбрала своє волосся у високий хвiст, дiвчина давно вивела сво§ ластовинки, тому виглядала схожою на порцелянову ляльку. Вона пильно слiдкувала за сестрою, що малювала когось на паперi. Валентина щось готувала. Темно-русяве волосся зiбране в гульку, щоб не заважало. Дiвчина мугикала пiд нiс пiсеньку й, почувши кроки, повернулась.

- Юро, поклич Дану.

- Вона не спускалась?

- Нi, - в синiх очах Валi спалахнули iскорки.

Русявка провела його уважним поглядом i хитнула головою: якби хто знав, що Дана i Юра не рiднi брат i сестра, нiколи б не повiрили, що це правда. Мало того, що вони схожi, так ще й такi впертi. Вона повернулась до справи, не помiтивши, що Юрiй повертається i наймолодша, серед них, дiвчина йшла позаду. Обоє чорноволосi, свiтла шкiра, яка нiколи не загоряє, схожi риси обличчя. Хлопець зайняв своє мiсце з другого боку Олега, а Богдана пiшла допомагати Валi.

Пiсля вечерi студенти прийнялись розповiдати байки про своє життя, а Дана вирiшила прогулятись.

Лiс повнився шелестом, цокотiнням вечiрнiх птахiв, десь пищали маленькi тваринки i шумiла вода. Брюнетка здивовано подивилась на озеро, але нi, звук iшов з другого боку. Дiставши з кишенi лiхтарик, дiвчина пiшла на звук. Стежки не було, тому вона продиралась крiзь кущi, ламаючи гiлля i топаючи, наче слон. Нарештi Дана змогла вибратись iз чагарняка i ледве не про§хала носом по землi, зачепившись за якусь гiлку, але дiвчина змогла втриматись на ногах i зробивши декiлька крокiв, побачила попереду невелику рiчку. Свiтло лiхтарика вихопило iз темно§ глибини велике камiння, яке й створювали шум. Пiдiйшовши до води, Богдана присiла й опустила вiльну руку в рiчку. Вона виявилась теплою. Щось скреготнуло в темнотi - Дана пiдскочила на мiсцi та швидко озирнулась, направляючи лiхтарик на звук. Свiтло вихопило невеликий дерев'яний мiст.

- Дивно...

Дзвiнок мобiльного телефону розiрвав майже сонну тишу над рiчкою i Богдана, яка й так тремтiла, як осиновий лист, злякано писнула i мало не зомлiла. Вона поглянула на екран i повiльно видихнула, аби заспоко§тись.

- Алло!

- Дано, ти де? - з динамiка роздався стурбований голос Валi.

- У лiсi.

- Дуже iнформативна вiдповiдь. Точнiше!

- Бiля рiчки, - проговорила брюнетка, раптово усвiдомивши, що протягом розмови пiдiйшла до мосту i вже зробила декiлька крокiв по ньому.

- Що? Яко§ рiчки?

- Невелико§.

- Дано! - гаркнула Валентина, одним iменем повiдомивши своє незадоволення i гнiв.

- Я не знаю точно, - вiдповiла та й озирнулась: здалося чи нi? - Якого? Мамо!

Валентина стисла телефон, широко вiдкритими очима дивлячись у темноту, вона досi чула зляканий крик Богдани. Хтось тряс §§ за плечi:

- ...лю! Валю! Що таке? - дiвчина подивилась на Юру i хитнула головою. - Що сталося? Кажи вже!

- Вона бiля рiчки.

- Рiчки? - Олег винирнув з якось закутку. - Тодi беремо лiхтарики - я знаю де це.

За десять хвилин вони вже знаходились бiля рiчки, де блукала Дана.

- Валю, набери §§.

Дiвчина кивнула, набираючи номер. "Реквiєм за мрiєю" Моцарта заграв десь поблизу. Пiдлiтки швидко побiгли в тому напрямi. Телефон лежав на серединi дерев'яного мосту, вони розгублено озирались, пiдходячи до мобiльного. Роздався скрегiт, а затим крик.

Роздiл 1

Бiль... Лише це слово б'ється в головi, заповнює собою кожну клiтинку тiла. Вивертає назовнi ламаючи кiстки, затуманюючи мозок. Бiль... Наче море накриває тебе своєю хвилею повiльно тягне за собою i вiдпускає, так i бiль накриває, та чiпляючись у тiло маленькими гострими кiгтиками, тягне в безодню. Пазурi глибоко впиваються в м'язи. Стискаються дужче i ще, i ще... а потiм повiльно, нехотя, вiдпускає, причиняючи ще бiльшi страждання. Таке вiдчуття, наче опинився в розпеченому морi лави. Жар охоплює все тiло вогняним валом випалюючи будь-якi думки, а потiм стає так холодно, наче лежиш на льоду. Тiло дубiє iз губ зривається хрип. Важко дихати, наче могутнiй звiр наступив на грудну клiтку i збиває твоє дихання сво§м. Очiкуючи твiй останнiй подих, аби поглинути з ним i твою душу. у головi проносяться якiсь незрозумiлi картинки, крик, сльози, однак бiль не вiдступає стираючи думки. Бiль...

Потiм прийшла темрява. Вона заполонила всi закутки, поглинула всi думки. Все раптом щезло, а може просто сховалося. I тиша залягла повсюди. Темрява та тиша.

А далi був крик. Вiн вирвався на волю, як злякана птаха, i кидався мiж стiнами бiльшо§ клiтки. Крик згас, але виник голос, що благав, обiцяв, бажав, однак слiв не розiбрати i слова наповнились гнiвом. Чи§сь пальцi стиснули нижню щелепу та, з певним зусиллям, розiмкнули вуста. У горло полилася гiрка рiдина, обпекло нутрощi й темрява повернулась назад, а з нею i тиша. Дiйство повторювалося кiлька разiв, але пам'ять надiйно стирала слiди. I ось, нарештi, темрява вiдступила, крик не рвався з горла, а я повнiстю усвiдомлювала, що прокинулась.

Очi вiдкрились самi - я зашипiла вiд болю й швидко прикрила §х. Занадто. Його дуже багато. Свiтла дуже багато. Повiльно втягнула повiтря через нiс, лiниво видихнула i обережно, дуже обережно, вiдкрила очi. Все пливло, ламалося. Круги, квадрати i бiсики танцювали свiй божевiльний танець, коли - мить! - i все стало на мiсця. Я дивилась на стелю, що знаходилась доволi далеко. Думки ледачо почали ворушитись у головi, поки я розглядувала моза§ку. Вона тягнулась по всiй стелi, показуючи чарiвний лiс, однак над лiжком зображено галявину, на якiй стояв музикант iз гострими вухами. Та нi, менi здалося. Але, придивившись, я зрозумiла, що менi таки не здалося - у нього й справдi гострi вуха. Крiм музиканта на моза§цi зображено ще й нiмф, казкових красунь, що ховалися за деревами. Якась частина розуму вiдмiтила, що за двадцять лiт вона нi капельки не змiнилася. О! Я здається, з'§хала з глузду: менi всього сiмнадцять. Леле! Менi потрiбно до лiкаря! Хоча, вiн може й почекати, а я поки огляну кiмнату.

Обережно повернувши голову лiворуч, я зморщилась вiд яскравого свiтла, що било в очi не зважаючи, що вiкно, яке займало майже всю стiну, закривали темнi гардини синього кольору. Бiльше нiчого я там не побачила: рвучко повернула голову в другий бiк. Вiд рiзкого руху все тiло вибухнуло болем, а в очах потьмянiло. Тихiше-тихiше. Бiль вiдступив на останок дряпнувши гострими кiгтиками поруч з серцем.

Кiмната велика. Дещо продовгувата, i може вмiстити близько п'ятнадцяти людей, що зможуть вiльно рухатись. Лiжко займало одну шосту кiмнати, майже перекривши прохiд до вiкна, але велика шафа, що знаходилась напроти нього теж зiграла важливу роль в зменшенi вiльного простору, так що до вiкна вела вузька смуга. Поруч з лiжком стояв столик iз дзеркалом. На ньому знаходилась купа пляшечок, мiж якими стояла, наче скеля над морем, невелика ваза з букетом польових квiтiв. Крiм цього на столику знаходилась мiлка посудина, в якiй лежали бинти, просоченi якоюсь рiдиною, вiд чого в повiтрi витав терпкий запах лiкiв. Далi стояв ще один стiл i чотири стiльцi з м'якими сидiннями, камiн i два крiсла поруч з ним. Бiльше нiчого цiкавого не було - i я поглянула на дверi. Темного, шоколадного кольору з позолоченою ручкою. З обох бокiв §х затискали стяги, довжиною п'ять-шiсть метрiв, чорнi з бiлою каймою та золотим драконом по-центру. Вiн дивився на свiт небесно-синiми очима, i я спробувала сiсти в лiжку, аби зрозумiти чи не привидiлось менi. Але бiль вдарив поруч iз серцем, наче гострим мечем, викинувши мене у свiт болю та дивних видiнь. Одне з них я запам'ятала дуже добре: в якiйсь рiдинi вiдображалося червоне небо...

Наступного разу я прийшла до тями вiд шуму. Поряд зi мною йшла сварка на пiдвищених тонах, яка скоро дiйде до логiчного фiналу - бiйки.

- ...мене не хвилюють тво§ звинувачення!

- Чому?

- Вони безглуздi!

- Нiчого подiбного! А якщо вона шпигунка князя?! Чи фанатичка Шаяри?!

- Що за дурницi? Давару, ти постiйно бачиш те, чого нема.

- Пане!

- Все! Йди звiдси!

Давару пiшов, перед цим гримнувши дверима, що тi мало не впали. Лiжко прогнулось пiд вагою людини, що мене захищала. Розплющивши очi, я вражено розглядала... себе? Чорне волосся зiбране в низький хвiст i перев'язане темною стрiчкою, синi очi, наче блакить неба в ясний лiтнiй день, тонкий прямий нiс, блiдi вузькi губи. Шкiра на декiлька тонiв темнiша, чим в мене. Темний одяг.

- Роздивилась? - запитав вiн.

Я лише кивнула.

- Я радий, що ти прокинулась, та тобi треба ще вiдпочити. - молодий чоловiк стис мою руку, однiєю долонею, а другою провiв по волоссю. Повiки налилися оловом. - Спи...

Вiн - маг?

...Здiйнявся холодний вiтер, що продирав до кiсток. Довкола кружляв снiг, iнодi, вiд особливо рвучких ударiв повiтря, вiн дряпав шкiру, а я стояла в однiй довгiй сорочцi посеред крижано§ пустелi. Раптом вiтер вщух змусивши озирнутись.

Спершу з'явився звук. Хрипле дихання, дзвiн металу, гортанi окрики, скрип снiгу. Потiм почали виникати вершники, наче виникали з туманну або прямо зiткалися з повiтря. Вони стоять, чекаючи команди, коли:

- Вперед! - рознеслося над полем.

Конi, тренованi мiсяцями, одночасно вдарили копитами в снiг, зриваючись чвалом. Задзвенiв метал у зiткненнi двох сил, роздалися крики, iржання коней, що ступали в мiшанину кровi, снiгу та землi. Раптом щось змiнюється - во§ни завмирають i повертають голови дивлячись на двох, що схрестили мечi. Їх обступили колом. Обоє високi, статнi i без обладункiв. Коли... Що? Чому лицар iз золотим драконом на плащi пропустив удар?

Всього мить - i все мiняється. Я стою поруч з одним iз круга, коли бачений мною во§н вiдступає назад i майже падає на мого сусiда, той його пiдтримує й непомiтно проводить рукою по ши§ лицаря. Час зупинився i я, пiдiйшовши в притул, змогла побачити маленьку шпильку затиснуту в кулаку зрадника. Мить - все ожило: лицар випрямився i пiшов на зустрiч ворогу. Удар. I ще один. Коли... отрута почала дiяти й во§н iз золотим драконом пропустив удар.

- Дамiк! - роздався крик, а я уважно вивчала обличчя зрадника: я тебе запам'ятала.

Всього мить - i все розтануло, наче капля фарби в морi води.

Склеп, бiлий i покритий снiгом з бурульками. Я бачу того молодого чоловiка, що сварився з Давару: вiн сто§ть на колiнах, схиливши голову.

- Це твоя вина! - цiдить крiзь зуби високий сивий чоловiк iз синiми очима, що рвучко розвернувшись, покинув його одного.

Синє небо затягнуло важкими сiрими хмарами. Грянув грiм - й перша капля впала на землю. За нею ще одна, i ще. Розпочався ливень, а брюнет продовжував стояти на колiнах, пiдставивши лице холодним краплям.

А вiн - маг....

Сонце нещадно слiпило очi навiть крiзь закритi повiки. Поморщившись, я сiла в лiжку i похмуро розглядала кiмнату. Давненько менi такi сни не снились.

Я встала. Нi, я стою - це правда. Але як? Дивно, однак в мене нiчого не болить. Нi каплi. А тепер невеликий крок вперед. Ой! Впала. Обережно звiвшись на ноги, перед цим учепившись за туалетний столик, вiд чого вiн хитнувся i одна iз склянок полетiла на пiдлогу. По кiмнатi поплив терпкий запах. Випрямившись в повний зрiст, я шоковано подивилась в дзеркало i злякано скрикнула:

- Ой леле! - беззвучно промовили губи.

Що? Я не можу говорити? Чому? Однак вiдображення мене турбувало бiльше, чим втрата голосу. Не розумiю, що не так? Я протягнула руку до дзеркала, наче намагаючись стерти побачене, та провела рукою вниз. Це наче я i не я водночас. Вдивляюсь в гострi риси обличчя. Нi, не може бути. Я вища, такого ж зросту, як Юрiй (а вiн ледь не пiд два метра!). Моє лице загострилось, нiс став прямим, хоча ранiше мав мало помiтну горбинку, губи стали тоншими, а очi... Очi! Синя глибина залишилась, але на радужцi з'явилась темно-зелена кайма i золотi та срiбнi крапельки хитро зблиснули. Я вiдкрила рота, забувши, що не можу говорити, та так i завмерла, моргаючи. Це ще що таке?! У мене iкла, як у вампiра! Та нi, не такi вже й довгi, але гострiшi чим у людей: я собi язик поранила. Доки розглядала помiтила у волосi якусь свiтлу пляму i потягнулась до не§ пальцями. О нi! Моє волосся! Хто таке зробив?! Хто посмiв попсувати мою чорну гриву?! Все - я вбита горем. Чому? У мо§х пальцях було затиснуте бiле пасмо, бiлоснiжне, наче снiг, однак крiм цих "пiр'§н" у моєму чорному волоссi з'явилися ще й золотi. Ненько, за що менi ця кара? Однак зачесалось вухо, та i свiдкiв не було, щоб розiгрувати вбиту горем дiвчину (i вигляда не так же погано), тому я припинила дивитись на стелю i потягнулась рукою до постраждало§ частини тiла. Яка стала довшою. I гострою. Декiлька секунд я просто дивилась у дзеркало, тримаючись за вухо, гостре вухо. Та я як той ельф! Хто посмiв зробити менi операцiю?! I як таке взагалi вийшло? Все ще сподiваючись, що менi здалося, я повернула голову i вiдкинула в бiк волосся.

- А-а-а-а-а! - але знову беззвучно.

Нi, я так не домовлялась. Оглянула своє тiло. Менi здалося, чи плечi стали ширшими? Та нi, здалося. Нiчого нового не знайшла (слава небу!), зрадiла i пiшла до шафи, шукати нормальний одяг. Тут є штани - я готова плакати вiд щастя! Натягнувши §х, сорочку i тунiку: все чорного кольору. А взуття тут є? О бачу сандалi! Згодиться. Раз, два, три, чотири, п'ять - я iду гулять.

Широкi i високi коридори сiрого кольору. Чорнi дверi з позолоченими ручками i купа нiш, в яких стояли чи§сь скульптури. А ще великi вiкна, крiзь якi лилося сонячне свiтло. Пiдiйшовши до одного, я виглянула назовнi i зачаровано розглядала сад. Високi, знайомi, але невiдомi менi дерева, i квiти. Море квiтiв усiх барв. Так захотiлося вiдчути §х аромат, що я потягнулась вiдкрити вiкно...

- Лорде Даакон, Вас чекають у приймальному залi. - я гнiвно зиркнула на якось йолопа, що вклонився менi i розiгнувшись, сказав: - Прошу за мною.

Пiшла. А що робити? Не-знаю-хто привiв мене до гiгантсько§ зали. Просто нереально високо§ i широко§. Стеля зроблена з якось прозорого матерiалу, так що свiтло заливало залу, точнiше центральну частину, вiддiлену трьома рядами витих колон, за якими знаходилось немало вiльного простору, де блукали слуги, чекаючи сво§х панiв. Пройшовши за сво§м провiдником, що розштовхував люд у пишному вбранi, до трону, я задумливо поглянула на нього, а потiм зиркнула нагору. Лоджi§! На них теж стояли люди. Нiчого собi! Провiдник кахикнув, i я, потисши плечима, сiла на трон: все одно пустує. А якщо прийде господар, то встану. Я не горда.

Як i §х багато. I всi кланяються. Цiкаво, а тут фiльм знiмають? Чи може це рольова гра така? Виглядає непогано. Їм не обридло так стояти? Чого чекають? Глянула на провiдника й махнула рукою. Фух, розiгнулись нарештi. Люди - лорди? - пiдходили по одному i щось лопотiли, я байдуже слухала, розглядаючи прожилки на стiнах. Навiщо вони зробленi? Сидiли довго, сонце сiло - i я зрозумiла для чого тi прожилки! Вони замiняли свiтильники! Приємне бiле сяйво достойно замiняло сонячне промiння. Гарно зробили. До речi, а кормити тут будуть: я зголоднiла. Покосилась на провiдника, той помiтивши мiй погляд вiдразу повiдомив, що аудiєнцiя закiнчена (ура!) i повiв мене в столову.

Я розглядала купу всяких ложечок i вилочок, розумiючи, що я не знаю як ними користуватись, точнiше коли... i для чого. Але мене врятували вiд сорому. У столову влетiв той молодик - маг i заволав на мого провiдника:

- Iгнiсе, чому ти не нагад менi про ло... - вiн замов дивлячись на зблiдлого чоловiка. - Iгнiсе, що ти? - я помахала йому рукою. - О, - запнувся маг, - привiт! Iгнiсе...

Провiдник зомлiв. Ми з моєю чоловiчою копiєю здивовано глянули на нього, а за тим вiн крикнув комусь за дверима привести Ваксаалiана. За декiлька хвилин до столово§ зайшов бiловолосий чоловiк. Високий, вище на цiлу голову, має довге волосся зiбране в косу, одягнений у свiтлий одяг iз синьою каймою - лiкар. Вузьке, хиже лице з чорними очима, тонким носом i вузьким ротом. Вiн весь дихав силою. Нi, цей лiкар, точно не людина.

- Мiй пан, кликав? - могутнiм голосом запитав Ваксаалiан.

- Так, поглянь що з Iгнiсом.

Лiкар кивнув i пройшов до чоловiка, торкнувшись тонкими пальцями його лоба. Усмiхнувшись, Ваксаалiан дiстав якийсь флакон i, витягнувши пробку, сунув пiд нiс моєму провiднику, той чхнув i вiдкрив очi.

- Їх двоє! - жалiбно мовив чоловiк i лiкар пiдняв голову.

- Намау? - о! я тепер знаю як його зовуть!

Той потис плечима i кивнув у мiй бiк головою. Я посмiхнулась i помахала рукою. Лице Ваксаалiана витягнулося. Вiн глянув на Намау, на мене, Намау, я.

- Як?

- Я хотiв тобi сказати... - але чоловiк не дослухав, лiкар пiдскочив до мене ловлячи пальцями пiдборiддя i заглядаючи в очi. - Ваксаалiан? - занепоко§вся маг.

- Хто лiкував §§?

- Цiлитель iз Храму Ваарна.

- Жени його в шию! Нездара. Хто ж так робить! - похитав головою лiкар.

- Щось не так? -спохмурнiв Намау.

- Вона говорити не може! Але я це виправлю, лорде Даакон. Ти ж не бо§шся болi? - поцiкавився вiн у мене. Похитала головою. - Добре. Потерпи, будь-ласка.

Я кивнула. Ваксаалiан щось прошепотiв собi пiд нiс, поклавши руку на моє горло, - бiль впився, вигризаючи iз середини, намагаючись вирватись. Я смикнулась, але навiть не порухнулась - нiколи б не подумала, що у лiкарiв така мiцна хватка.

Оставить комментарий © Copyright Бойц Марина Александровна (demonsabvash@rambler.ru) Размещен: 02/12/2012, изменен: 02/12/2012. 23k. Статистика. Глава: Фэнтези		Ваша оценка:
Аннотация: Прогулянка по лiсу - i купа неприємностей на одну голову. Прокинутись - i впiзнавати нiколи не баченi мiсця, знати не знайомих людей. Стати војном i магом та зустрiтись... зi својми друзями? Назва "Кривавi небеса" змiнено на "Криваве небо", роман переписується.

Бойц Марина Александровна : другие произведения.

Криваве небо