Бойц Марина Александровна : другие произведения.

Криваві Небеса

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    І небо... Червоне небо. Криваві небеса. Текс викладений повністю, однак будуть внесені зміни. Мені не подобається фінал - у кого будуть поради - пишіть.

Кривавi небеса

Глава 1

   Бiль... Лише це слово б'ється в головi, заповнює собою кожну клiтинку тiла. Вивертає назовнi ламаючи кiстки, затуманюючи мозок. Бiль... Наче море накриває тебе своєю хвилею повiльно тягне за собою i вiдпускає, так i бiль накриває, i чiпляючись в тiло маленькими гострими кiгтиками, тягне в безодню. Пазурi глибоко впиваються в м'язи. Стискаються дужче i ще, i ще... а потiм повiльно, нехотя, вiдпускає, причиняючи ще бiльшi страждання. Таке вiдчуття, наче опинився в розпеченому морi лави. Жар охоплює все тiло вогняним валом випалюючи будь-якi думки, а потiм стає так холодно, наче лежиш на льоду. Тiло дубiє iз губ зривається хрип. Важко дихати, наче могутнiй звiр наступив на грудну клiтку i збиває твоє дихання сво§м. Очiкуючи твiй останнiй подих, аби поглинути з ним i твою душу. В головi проносяться якiсь незрозумiлi картинки, крик, сльози, однак бiль не вiдступає стираючи думки. Бiль...
   Я рiзко вiдкрила очi i так само §х заплющила. Свiтло боляче дало по ним. Я втягнула повiтря i обережно вiдкрила очi. Все попливло. Декiлька секунд перед очима танцювали зеленi бiсики, червонi квадратики i чорнi кiльця.
   Нарештi свiт перестав танцювати i я побачила стелю. З якимось дивним пофiгiзмом я подумала, що в лiкарнях таких стель не буває i стала розглядати доволi знайому моза§ку. На стелi був зображений лiс. Кора дерев злегка свiтилась, а на широкiй галявинi танцювали дрiади, одна з лiсових красунь стояла бiля музиканта, в якого виявились гострi вуха. Так-так, протягнув внутрiшнiй голос, за двадцять рокiв нiчого не змiнилось.
   Що? Якi двадцять рокiв? Озвався другий внутрiшнiй голос. Менi сiмнадцять!
   Я моргнула i про себе хмикнула: у мене роздвоєння особистостi, як мило! Дуже цiкаво. Я спробувала повернути голову i в очах вiдразу потемнiшало. Все тiло вибухнуло протестом проти будь-якого руху. Тихiше-тихiше. Бiль вiдступив на прощання дряпнувши бiля серця.
   Це була симпатична кiмната. Досить велика. Я лежала на лiжку бiля вiкна, закритого важкими темними шторами, однак свiтло, навiть приглушене темною тканинною, нещадно било по очах i я поспiшила подивитись в другий бiк.
   Поруч з лiжком стояв столик з дзеркалом, бiля якого розташувалась ваза з сухоцвiтами. Вазу оточували флакончики рiзно§ величини i кольору, поруч з флакончиками лежали бинти. Вони були просоченi якось рiдиною, бо в повiтрi стояв терпкий запах лiкарських трав, а не польових квiтiв, що стояли в вазi. Майже посерединi кiмнати стояв ще один столик. Його оточували чотири стiльцi, а бiля стiни стояло крiсло, оббите чорною шкiрою. Бiльш нiчого цiкавого я не побачили, доки не глянула на дверi. Дверi як дверi, от тiльки знамена, що висiли з обох бокiв, вражали своєю красою. Чорнi полотнища довжиною вiд стелi до пiдлоги (метри чотири) були вишитi по краю золотими нитками, а в центрi кожного був зображений дракон. Золотисто-червоний iз синiми очима. Я вiд здивування спробувала встати, але бiль вдарив поруч iз серцем, наче мечем, викинувши мене в свiт болi i дивних видiнь. З яких я запам'ятала лише одне: в чомусь червоному вiдображено блакитне небо i бiлi хмари.
   Наступного разу я прийшла до тями вiд дивного шуму над вухом. Поруч зi мною йшла сварка на пiдвищених тонах i скоро дiйде до логiчного фiналу - бiйки.
   - Давару, ти не маєш права звинувачувати §§! Вона нiчого не зробила аби заслужити твою нелюбов.
   - Але вона нiчого не зробила, щоб заслужити мою довiру! Хто вона взагалi така? Хто ця клята вiдьма?
   - Вона врятувала моє життя - цього мало?! I не смiй §§ так називати! - рявкнув голос. - А найкраще, що ти можеш зараз зробити, йди звiдси.
   Давару вийшов при цьому так грюкнувши дверима, що я занервувала: а чи цiлi бiдолашнi дверi? Той, хто захищав мене важко зiтхнув, i сiв поруч на лiжко. Тепла долоня взяла мою. Тиша. Але мене дуже зацiкавило, хто ж мене так захищав i я вiдкрила очi.
   Я дивилась на... саму себе! Я заплющила очi i знову §х вiдкрила. Але моє вiдображення не зникло, хоча я розгледiла, що моє воно дещо старше за мене i, до того ж, хлопець. I чого вiн либеться?
   - Я радий, що ти прокинулась. - вiн обережно стиснув мою руку, наче вона вiд дотику розсиплеться. - Я - лорд Намау. Шкода, що ти не можеш говорити. - лорд вiдпустив мою руку. - Але ти скоро вiдновишся i ми поговоримо. А зараз спи.
   Намау нахилився i провiв по моєму волоссю рукою. Сон нахлинув, наче вода. Лорд - маг?
   ...Вiтер жбурнув снiг в обличчя. Холод пронизував кожну клiтинку тiла. Що я тут роблю в такому виглядi? На менi була лише довга сорочка. Нi верхнього одягу, нi взуття. Дивно. Тиша змусила поглянути по бокам.
   Заснiжене поле. Двi армi§ застигли, наче велетенськi скульптурнi групи. Вершники чекають наказу. I... почалося. Метал дзвенить. Кричать люди, iржуть конi. Над полем битви кружаться ворони. Майже перемога. Залишились лиш двоє найсильнiших. В одну мить я опинилася поруч з ними. Могутнiй во§н з двуручником проти також во§на тiльки з полуторником. Ось-ось i... що? Чому во§н з двуручником пропускає удар? Все застигло. Я обiйшла його й заглянула за його спину.
   Кинджал. I зрадник. Лице чоловiка з маленькими хитрими очима я запам'ятала.
   - Дамiк!
   Намау? Вiн пробiгає крiзь мене i пiдхоплює Дамiка.
   Змiна пейзажу. Лiс i бiлий склеп. Перед ним сто§ть Намау.
   - Це ти винен. - i сивий чоловiк з холодними сiрими очима поспiшно залишає лорда на самотi.
   Вiтер пiдняв хмарину пилу i припорошив склеп. Небо затягнуло хмарами занадто швидко. Ударила блискавка - грянув грiм. I злива накрила собою все. Навiть лорда, що стояв на колiнах. Вiн лиш пiдставив лице очищаючим потокам дощу, не в силах встати вiд болю, що розривав душу. А лорд - маг...
   Сонце нещадно слiпило очi. Я перевернулась на другий бiк, повалялась трiшки i швидко встала. Що? Я стою? I в мене нiчого не болить. Чому? Я уважно оглянула кiмнату. Нiчого не змiнилося. Що ж, проведемо тест-драйв: витримаю я прогулянку по кiмнатi чи нi? Я одразу ж спiткнулась i закричала. Точнiше спробувала. Тиша. Я набрала в груди побiльше повiтря i спробувала знову. Нiчого. Нi звуку. Я не можу говорити? Погано. Упершись руками, я встала i зачепила стiл. Та що таке? Декiлька флаконiв розбились об пiдлогу i по кiмнатi поповз запах лiкiв. Зараза. Я поморщила нiс i глянула в дзеркало.
   Таке дивне вiдчуття, наче це не я. Але все на мiсцi. Так? Я оглянула себе в дзеркалi. Все на мiсцi. Чорне волосся, довжиною до лопаток, обрамляло лице. Очi залишились синiми, однак в них з'явились срiбнi i золотi крапельки, яких ранiше не було. Хм... може я просто не помiчала. От тiльки шкiра в мене була - це я пам'ятаю точно! - бiла, а тепер має бронзовий вiдтiнок. Коли я встигла отримати засмагу? Наче ж я? А це ще що таке?
   Я випросталась на весь зрiст i завмерла. Так от вiд чого порушилась координацiя рухiв! В мене збiльшився зрiст. Я на око прикинула: десь пiд метр вiсiмдесят. Але як? А! Потiм розберусь.
   Хтось йшов до моє§ кiмнати. Не знаю як я це вiдчула, але точно знаю, що вiн зi мною не буде розмовляти, а просто вб'є.
   В кiмнату ввалився чоловiк. На вигляд рокiв тридцять, з русим волоссям i короткою борiдкою. Вiн пропалив мене поглядом, очi в нього були мутнi, наче затягнутi плiвкою, i моє горло стиснули невидимi руки. Перед очима потемнiшало, а потiм все заслав червоний туман. Один удар серця i я втягнула в легенi повiтря. Тряхнувши головою я пiднялась i оглянула кiмнату. Нiкого? Нiчого собi! Оце глюки!
   В коридорi хтось застогнав. Я вибiгла з кiмнати i перед мною вiдкрилась неприємна картина. Мiй вбивця був ще живий, але я сумнiвалась, що вiн довго протягне. З такими опiками довго не живуть. А потiм мене пересмикнуло вiд усвiдомлення, що цi опiки нанесла я. Як? Я що? Маг? I чого я не вражена. Однак цього гада треба рятувати: мо§ особистостi вiдразу впiзнали в ньому Давару - придворного мага лорда. Погано. Що ж робити?
   Я прикрила очi i вiдчула дихання людей, стук §хнiх сердець, легенький лоскiт чужих думок. Не той... не той. О, вiн.
   Лорд Намау?
   Кайша?
   Що? Як вiн мене назвав? Маг застогнав знову. Щоб тобi провалитись, виродку!
   Що сталося, Кайшо?
   До мене в гостi завiтав ваш маг - Давару. Ми з ним трiшки посварились i вiн зараз знаходиться в плачевному станi.
   Що-що?
   Ну-у! В станi майже трупа.
   Тиша.
   Я зараз буду.
   Пiд вечiр я отримувала роздачу. Лорд кричав на мене як на рiдну. Шию намилив за те що я так необережно ледь не вбила його мага. На мою реплiку (думками звичайно), що в загалi-то це вiн мене хотiв вбити, Намау вiдповiв: могла полегше.
   Цiкаво як? Огризнулась я. Мiж iншим вiн мене ледь не вiдправив на той свiт! I взагалi! Що б ти зробив, коли тебе душили, га?
   Лорд поглянув на мене:
   - Ну-у, не знаю... Вибач за те, що визвiрився. - вiн походив по кiмнатi. - А я навiть не помiтив, що ти маг.
   Хм... я теж про це не знала.
   - Неважливо, - вiн якось винувато всмiхнувся, - ми тебе навчимо.
   Ми?
   - Крiм мене, у тебе буде як мiнiмум три наставника.
   По одному предмету?! Жах!
   - Таке буває. - вiн поглянув на вiкно. - Вже стемнiло. Iди спати.
   Я пiдняла брову, наче старший брат.
   Намау, ти назвав мене Кайшою. Що це означає?
   - Справдi, - його посмiшка похмурнiла, - я назвав тебе Кайшою. Просто насмiлився дати тобi таке iм'я, i представив тебе своєю сестрою. - я кивнула: завжди мрiла мати старшого брати, який би накостиляв будь-якого гада, що полiз би до мене. - Знаєш, що означає слово "кайша"? Нi? Кайша означає подарунок богiв.
   Круто! Менi подобається! Ще й схоже на моє iм'я!
   - Справдi? Чим?
   Значенням... Ну, добре, братику...хi-хi...я пiшла спати!
   Намау всмiхнувся проводячи мою спину щасливим поглядом.
   На ранок я прокинулась вiд добре знайомого шуму. Вiдчуття, наче я опинилась дома. Тодi мене випадково загребли в мiлiцiю. I коли про це дiзналась моя мама, вона влаштувала такий рознос невдахам, що мене з почесною вартою привели додому, аби нiхто не образив. Саме зараз хтось влаштував рознос охоронцям (до речi, якого чорта вони стоять пiд мо§ми дверима?). Я слухала мовну баталiю, яка почала видихатись (охоронцi не мали стiльки аргументiв, як невiдомий гiсть, i поступово здавали сво§ позицi§), i вирiшила, що час вставати i зустрiтись з настiльки настирним вiдвiдувачем.
   Саме тодi, коли я вдягнулась, у кiмнату ввiйшла жiнка. Вона була низькою, головою сягала менi до грудей. Однак я не сумнiвалась, що жiнка без зайвих зусиль змогла б мене в кiльце скрутити. У не§ були широкi плечi, i вся §§ фiгура дихала прихованою силою. Гном. Точнiше гнома. Я вражено застигла, а вона красива! Овально§ форми лице, з очима синього кольору, такого глибоко, наче океан, i виразними губами. Чорне, смоляне волосся було заплетене в косу i змiєю звивалося по кольчузi.
   Поки я пильно розглядала жiнку, вона не менш пильно розглядала мене.
   - А ти змiнилась. - промовила вона хриплим, але доволi милозвучним голосом. - Рада тебе бачити. Мене звуть Таюнi.
   В головi вiдразу вискочило: Таюнi - королева гномiв, прекрасна повелителька гiрських масивiв Реонi§. Могутнiй во§н. Навiть гноми-чоловiки поступаються §й силою. I магiя на не§ майже не дiє (вона на гномiв взагалi рiдко дiє, а на королеву може вплинути лише з десяток заклять, i всi десять призначенi для лiкування). Знак королiвства двi перехрещенi кирки, над якими нависає бойовий молот.
   Я на повному автоматi вклонилась i, розiгнувшись, уважно поглянула на королеву. У мене було декiлька питань.
   Перше: Звiдки вона мене знає?
   Друге: I чого вона на мене не визвiрилась за порушення етикету?
   Третє (найважливiше!): якого бiса вона тут робить, коли в не§ вiйна з гнолами?
   - Таюнi, ви вже тут? - поцiкавився в не§ лорд, який з'явився невiдомо звiдки i невiдомо як. - Доброго ранку, Кайшо!
   - Кайша? - гнома уважно поглянула на Намау. - Гарне iм'я.
   - Їй сподобалось.
   - Вона може говорити? - зацiкавилась жiнка.
   - Ще нi. Взагалi-то повинна була б заговорити вчора, але, може лiкування пройшло не так як треба, вона продовжує мовчати.
   - Коли ти думаєш познайомити §§ з iншими?
   - Я думаю сьогоднi. Десь пiд вечiр.
   Жiнка кивнула i вийшла. Я здивовано пiдняла брову, пильно дивлячись в очi лорду. Вiн всмiхнувся i хитро прищурившись сказав:
   - Це твiй другий наставник. Готуйся! - Намау поглянув на мене i протягнув якийсь пухкий згорток. - Переодягайся...
   Що, перший урок буде зараз?
   -...I йди гуляти. За територiю замка не виходь i постарайся не заблукати.
   Спробую.
   Я взяла простягнутий згорток i повернулась подякувати, а лорда вже не було. Потиснувши плечима, я зазирнула в пакунок i побачила чорну сорочку, вишиту золотаво-червоними нитками на комiрцевi i рукавах, штани, теж чорнi, i тунiка сiрого кольору довжиною до середини стегна без рукавiв. I все це було закручене в чорний плащ. Я швидко одягнулась i вискочила за дверi. Замок був великий, але, що дуже дивно, я не заблукала. Хоча саме в великих будiвлях менi доводилося подовгу блукати, перш нiж знаходила вихiд. Однак, мене стурбувало iнше. Я з неймовiрною точнiстю визначала коридори, якi вивели мене до виходу на заднє подвiр'я замку. Це починає турбувати особливо, коли знаєш, де знаходяться таємнi ходи. Коли знаєш куди ведуть iншi коридори. I особливо, коли знаєш, де стоять казарми, тренувальний майданчик, склади, зброярнi i т.д. й т.п.
   Швидко промчавшись через пусте подвiр'я до кам'яно§ стiни, я зловiще озирнулась на замок, i дала драпака.
   Мiсто, що притулилось поруч з замком, жило. Все-таки середина квiтня. Все цвiло i пахло. Люди ходили, говорили, але щось було не так. Щось сковувало рухи, слова. Посмiшки були якiсь нерадiснi. Що таке?
   Я накинула капюшон i пiрнула в натовп ловлячи обривки фраз, слiв, думок. I мене вiдразу насторожили мо§ ж рухи. Вчора ледь не на кожному кроцi спотикаюсь, а сьогоднi йду так плавно, наче з дитинства мала такий зрiст. I час-вiд-часу проковзує щось хижацьке. Я труснула головою: дурницi! Люди адаптуються до всього. I до таких рiзких змiн в своєму зростовi також. Хоча не настiльки швидко.
   День пролетiв непомiтно, i я крадькома зайшла в один iз трактирiв. Грошей у мене не було та i §сти менi не хотiлось, була сита по горло всiлякими неприємними новинами. Але тут було повно народу, що мене дуже зацiкавило. Натовп галдiв, наче заведений. Я хмикнула i сiла лицем до дверей, але так щоб на мене не звертали зайво§ уваги i стала слухати галас залу.
   - Кажуть, що Давару ледь не засмажили!
   - Хто тобi таке сказав?
   - Та Сварг, хто ж ще! Казав, що привезли мага до його господаря лiкувати. А той клятий маг ледь живий! I пан Владимир спитав чи його лiкувати, а чи просто добити.
   - Добити його треба було змiя клятого! Все вiн норовить збити з пантелику нашого лорда.
   - А то! - крикнув трактирник. - Я б тiй вiдьмi, що його пiдсмалила, приготував би найкращу вечерю. I кiмнату кращу дав би.
   - Ха-ха! Ой, Владлен, що я чую! Ти ж коли це став таким щедрим?
   - Та коли та погань мого сина згубила! - огризнувся чоловiк.
   - Не тiльки твого. Давару багатьох вiдправив на той свiт. I брата нашого лорда Дамiка.
   Дамiк? Так то був не просто сон? А може взагалi не сон, а обривок спогаду доповнений чиєюсь невидимою волею. Тодi чий спогад? Намау? Можливо. В цьому дивному свiтi все можливо.
   - До речi, а що то за вiдьма? - задав хтось питання. Я пошукала смiливця поглядом i побачила юнака рокiв вiсiмнадцяти. - I звiдки вона взагалi взялась?
   - Опа! Святослав, а що ти тут робиш?
   - Яка рiзниця? Це не важливо. Важливо, хто та вiдьма, що змогла так зiпсувати життя Давару.
   - Хм... Вона два тижнi назад з'явилась просто пiд час битви на схилах Берктави. З того часу нiхто §§ не бачив, крiм лiкарiв.
   - А вони що? - спитав Святослав
   - Мовчали. Однак вчора один сказав, що вона вже преспокiйно може ходити. Пiсля таких ран! Уже через два тижнi встати!
   Пiсля яких ран? Я вчора навмисне оглянула себе з нiг до голови i не побачила жодного шраму. Навiть синця! Навiть маленько§ подряпинки нема. До речi, я про цi гори дещо знаю. Схили Берктави - це пiдгiр'я Шерен-Берктави. Височезних гiр на пiвднi земель лорда.
   Що за фiгня? Звiдки я це знаю? Додумати ще якесь питання я не встигла: в замку грянула тривога. Що?
   I тут до мене дiйшло. Я ж повинна була повернутись ввечерi.
  
   Люди здивовано переглянулись: якого? Святослав розглядав здивованi обличчя i напоровся на людину з натягнутим до пiдборiддя капюшоном. Вона швидко встала i ринулась до виходу. Юнак не довго думаючи ринувся за нею. Вiн все-таки солдат армi§ лорда Намау, а пiдозрiлий тип змусив його насторожитись.
   Святослав мчався вслiд людинi в чорному плащi i почав вiдмiчати, що вони наближаються до замку. Попереду зазвучав перестук копит.
  
   Я вилетiла прямо на вершникiв, якi мене ледь не затоптали. Вiд переляку я щось сотворила i просто перед ними виросла вогняна стiна.
   - Кайшо! - рявкнув лорд.
   О! Вiн не в дусi. Точно приб'є.
   Що?
   - Припини негайно!
   А я хiба винна? Нiчого мене лякати!
   Уб'ю! Прошипiв подумки Намау.
   Та коли завгодно! Хоч зараз!
   Єхидна!
   Яка є! огризнулась я. Я пiшла!
   Куди?! Тiльки спробуй! Точно уб'ю.
   Вогонь згас. Лорд пiд'§хав впритул i, схопивши за шкiрку, втягнув мене на свого жеребця. Юнак, який бiг за мною, ошелешено дивився на це дiйство.
   Пацана налякав! Розбовкає!
   - Iди сюди, ...Святослав. - сказав лорд почувши мою пiдказку. - Альх, дай йому коня. Вiн по§де з нами.
   Вершники втягнулись в замок, а лорд вхопивши мене за ручку потягнув з собою, перед цим сказавши, щоб хлопця привели до нього пiсля того як вiн поговорить з одною неслухняною дiвчиною.
   Намау вiв мене за собою з таким лицем, наче незабаром на мою бiдову голову падуть всi мислимi i не мислимi кари свiту сього. Чесно? Вiн не помилився.
   Ми зайшли в головну залу замку, де лорд приймав гостей, посланцiв i т.п. А на нас там чекали. Три пари очей впились в мене i прискiпливо оглянули кожен сантиметр мого обличчя. Впевнившись, що це я, всi троє почали кричати. Притому одночасно. I на рiзних мовах. I, що найгiрше, я все прекрасно розумiла. Крили не тiльки мене, а ще й Намау. I вiн теж все розумiв. Так продовжувалось хвилин з десять. Нарештi ця какофонiя звукiв мене дiстала i я... нi, не закричала. Я взагалi не зрозумiла, що я зробила. Але лорд раптом рявкнув: Досить! Всi троє вражено замовкли. Намау покосився на мене. М-так... вiдразу здогадався чи§х рук робота.
   - Досить. - спокiйно промовив вiн. - Ми все прекрасно зрозумiли. Ми визнаємо свою провину.
   Нi, лорд поглянув на мене, я визнаю свою провину.
   - I я уважно слухаю вашi думки, але вже з iншо§ причини.
   Було б непогано, якби я знала, хто так щиро на мене кричав. Я покосилась на Намау. Вiн вiдповiв холодним поглядом. Ой...по-моєму, менi пiсля цього так влетить вiд лорда, що я кiсточок не зберу.
   - I я прошу вас зняти капюшони та представитись.
   О! Одного я точно знаю. Точнiше одну. Королеву гномiв Таюнi! Поруч з нею стояли два чоловiки. I обидва були не людьми. Справа стояв ельф. I я його знала. Точнiше бачила увi снi.
   ...Нiч. Теплий вiтерець лагiдно полоскотав тiло. Я стояла посеред лiсу. Дуже красивого лiсу. Високi дерева закривали небо, з якого менi пiдморгував повний мiсяць. Вони мали дивну зелено-срiбнi листя i кору, що злегка свiтились в темрявi.
   Я озирнулась. Цiкаво. Може менi просто здається, але я цей лiс знаю. Нi, це божевiлля. Все таке знайоме, рiдне, i водночас таке чуже. Нiчого не розумiю.
   Крiзь мене хтось пройшов, я аж завмерла вiд несподiванки. А потiм рвонула за ним. Це був ельф. Високий, але не для мене (у нас одинаковий зрiст; до речi, i з лордом теж), з довгим, до талi§, бiлоснiжним волоссям, яке сильно вирiзнялось на фонi засмагло§, майже чорно§, шкiри. Я зазирнула в його задумливе лице, з загостреним пiдборiддям. З красивими зеленими очима, в яких спалахували срiбнi iскорки. Дуже красивий, але такий напружений, наче сталось щось. Доволi не приємне.
   - Ваша величнiсть, - озвалась темрява, з яко§ з'явився ще один гостровухий, - не можна гуляти на самотi в настiльки небезпечний час.
   А щоб тобi провалитись! Звiдки вiн взявся?!
   - Хiба це важливо? - тихо, якось зламано, вiдповiв принц. - Менi байдуже.
   - Рiнаме, нам не байдуже. Ти останнiй з королiвсько§ сiм'§, що залишився в живих. Тво§ батьки i так багато втратили. Не змушуй §х хвилюватись ще й через тебе.
   Вiн стичнув руки, але нiчого не сказав.
   Ми йшли помiж дерев, i ставало все свiтлiше. Свiтилась кора дерев, не так щоб дуже сильно, але так, аби можна було розгледiти хоч щось, за десять крокiв вiд себе. Точнiше вiд дерева.
   Ого! Яка краса! Це я побачила §хнє поселення. Акуратнi маленькi будиночки (маленькi, бо знаходились метрiв за шiстдесят над землею) прилипли до стволiв дерев, i не тiльки вони. Ажурнi, майже прозорi, схiдцi вели до будиночкiв, з легка поблискуючи срiблом сходинок. Погано, що немає поручнiв, хтось же може зiрватись.
   Принц i його супутник почали пiднiматися сходами вгору. Я прикинувши, що шiстдесят метрiв не сто, пiшла за ними. Ми дiйшли майже до середини, коли менi щось стукнуло в голову i я поглянула вниз. Дарма. Я миттєво оступилась i каменем рухнула вниз. Вiтер заричав у вухах i все зникло...
   Точно такий же, як i в снi-видiннi. Тiльки вiн виглядав дуже розгнiваним. Нарештi ельф себе пересилив i буркнув:
   - Я принц темних ельфiв - Рiнам.
   Я вклонилась йому - принц як-не-як.
   А от другий чоловiк мене насторожив. Вiн виглядав, наче проста людина. Такий самий, як i iншi. Якби не аура могутностi, що придушувала волю. У людей нема таких аур. I ще я звернула увагу на його зовнiшнiсть. Зрiст - такий самий, як i в лорда з принцом. Доволi симпатичне лице, яке обрамляли русявi, можна навiть сказати золотi, коси. Очi - та що таке?! - синi, як небесна гладь в лiтнiй сонячний день, з золотими вкрапленнями.
   - Я - Ферiдан.
   I це все? Поцiкавилась я. Найдивнiше те, що вiн вiдповiв.
   - Дракон.
   Ух ти! Справжнiй дракон! I по барабану, що вiн в людськiй iпостасi. Його аура ледь не душить. Дракон! В його жилах тече рiдкий вогонь! Цiкаво, а який у нього справжнiй вигляд? Хоча я рано радiю, бо зараз вони почнуть промивати менi мiзки за другим: такi у нього зробились очi.
   - Ти володiєш телепатiєю? - поцiкавився дракон.
   Лорд перевiв на нього здивований погляд:
   - Вона з вами теж заговорила?
   Ферiдан пiдняв брову:
   - Отже, ти з нею спiлкуєшся думками. - хмикнув вiн. - Чудово! Наше Боелле доволi обдарована дитина.
   Боелле?
   - Священне Вмiстилище миру. "Боелле" перекладається, як вмiстилище, а священне i миру випливає саме.
   А Боелле - це я?
   - Ти.
   Цiкаво...I як я ним стала?
   - Ми зробили тебе Боелле наших народiв. Я знаю, що ти iз iншого свiту. Саме це стало важливим фактом створити саме з тебе Вмiстилище. Священне Вмiстилище миру чотирьох рас. Людей, ельфiв, гномiв, драконiв. Ми провели ритуал посвячення два тижнi тому назад i твоя пришвидшена регенерацiя говорить, що ти справжнє Боелле. - вiн уважно поглянув на мене. - Ритуал полягає в тому, що ми влили в тебе свою кров. I тепер за нашими законам ти є нашою родичкою.
   Оце влипла! Чотири родичi вiдразу! Тепер зрозумiло чому вони кричали. По-перше, я Священне Вмiстилище миру, а, по-друге, родичка.
   - Однак зараз не про це, - продовжував дракон. - Оскiльки ти є тепер нашим Вмiстилищем, ти повинна дещо про це знати. - Ферiдан поглянув на мене i я кивнула. - Напевно, треба почати з iсторi§. Будь-ласка уважно слухай вiд цього багато чого залежить.
   Що ж, iсторiя створення Священного Вмiстилище миру має декiлька столiть i почалась все вiсiмсот рокiв назад. Тодi окремi народи чотирьох рас вирiшили припинити вiйну, що майже повнiстю знищила §х. Спустошенi землi, вирубанi лiси, пересохлi рiки; i ненависть, що випалювала §хнi серця. Предки чотирьох представникiв, що стоять зараз передi мною, вирiшили припинити кровопролиття створивши якусь релiквiю, щоб могла допомогти §м в цьому. Релiквiя була створена цiлком випадково i, до того ж, була живим створiнням, що дуже здивувало мудрих драконiв. Однак хлопчака, в рану якого потрапила кров чотирьох рас, визнали Священним Вмiстилищем миру. Можна опустити всi подробицi прекрасного життя чотирьох рас пiсля примирення, i почати з нових проблем. Проблеми з'явились, коли загинув молодий Боелле, ще повнiстю не посвячений в могутнiсть сил сво§х. Вiд чого вiн загинув незрозумiло, однак тодi, двiстi рокiв тому, ще одного хлопця для прийняття посту Вмiстилища не знайшлось. Справа в тому, що Вмiстилищами вибирали юнакiв iз усiх чотирьох рас i в жоднiй не з'явилось наступника. Не знаю за якими правилами вони вибирали наступникiв, але точно розумiю, що саме тодi i увiрвались в §хнє життя проблеми. Я не помилилась. Почалися вiйни бiльш жорстокi, нiж ранiше. Тепер чотири раси не виявили довiри до сво§х сусiдiв i почалися сварки, бiйки i сутички на кордонах. Знову почались спустошення i ненависть.
   Я задумалась. Доволi повчальна iсторiя. Особливо якщо врахувати, що кров драконiв змiнювала фiзiологiчний стан iстоти, в яку потрапляла, даруючи при цьому довге життя навiть людям. Однак Боелле не рятувала ця кров вiд випадково§ стрiли чи удару кинджалом. Тому за шiстсот рокiв було три Боелле, не враховуючи четвертого, що не увiйшов в повну силу. Отже, менi не треба зариватись, хоча є дещо, що мене насторожило. Всi попереднi Вмiстилища були чоловiками. I молодий Боелле, що загинув так i не вступивши в повну силу, був драконом. Не знаю, якого я так насторожилась, але спробувала все запам'ятати. Це важливо! Твердило в головi. Викарбуй це в пам'ятi!
   Ферiдан якось дивно дивився на мене, а потiм зiтхнув i тихо промовив:
   - Я думаю на сьогоднi досить. Спробуй обдумати iнформацiю, що ти отримала, бо ми не скоро побачимося. - вiн прищурився. - Думаю, буде не погано, якщо ти будеш жити в лорда. Так, Рiнаме?
   - Так. - кивнув ельф i дракон ледь помiтно зiтхнув. - I буде непогано, якщо я залишусь тут та допоможу нашiй юнiй ледi в адаптацi§.
   Я помiтила як Ферiдан насупився, Таюнi сердито стисла свiй молот, а Намау закотив очi.
   Даремно. Вiн же не вiдступить.
   Лорд поглянув на мене i кивнув принцу:
   - Справдi, ви зможете в цьому допомогти.
   - Добре, - погодився дракон, - бажаю успiху. До зустрiчi.
   - До зустрiчi. - сказала королева.
   Ми попрощались з ними. Коли...
   Рiзкий хлопок, i Ферiдана з гномою уже нема.
   - Ефектно, - хмикнув ельф i перевiвши погляд на лорда спитав: - А чого це ти змiнив свою думку?
   - Уже ти?
   - Нас об'єднує кров, - вiн махнув на мене рукою. - Так чого?
   Лорд декiлька секунд пильно дивився на нього, наче вагаючись вiдповiдати йому чи нi. Потiм тряхнувши головою промовив:
   - Вона дозволила.
   Рiнам уважно поглянув на мене.
   -I яка в не§ кличка?
   Iм'я! в мене є iм'я! Кайша! Моє iм'я КАЙША!!!
   Ельф здригнувся, як вiд удару, i вражено зиркнув на мене. Лорд, що секунду назад морщився вiд болю, всмiхнувся.
   - Як бачиш, Рiнаме, вона дуже сильний телепат, i не раджу сильно нариватись. Кайша ще не може стримувати свiй натиск i контролювати сво§ сили.
   Я пiшла! Завтра. Все завтра! Муркнула я на злющий погляд Намау. Добро§ ночi, братику! До завтра, смаглявий!
   Ельф остовпiв вiд мого нахабства. А я скориставшись заминкою дала драпака.
  

Глава 2

   Вiтер промчався тихо по саду i, пiдкравшись до не§, кинув §§ шовковисте волосся на обличчя. Ельфiйка посмiхнулась i легким рухом вiдкинула коси на спину. Людський сад не такий прекрасний, як ельфiйський, але теж доволi милий. Звичайно тiльки-но розпустившись квiти на гiлках коорi не йшли в порiвняння з могутнiми стволами она§в та §х чарiвними квiтами. Вона, звичайно, посадить тут парочку она§в, аби вони радували §§ очi i розпускали свiй пряно-солодкий аромат. Ельфiйка задумливо оглянула сад. Їй час звикати до того, що вона стане жити тут. Серед людей. Аотьєна поглянула на мiсяць i печально зiтхнула. Вона повинна це зробити заради власного народу. Остання вiйна забрала багатьох ельфiв. Лiсовi ельфи за останнi десять рокiв зменшили свою чисельнiсть. Дiти народжуються нечасто. А §§ шлюб з принцом Мартином дасть шанс вижити. Вона готова. Вона ж принцеса лiсових ельфiв.
   - Вважаєш, що це допоможе? - промовив з-за §§ спини Навельган, §§ старший брат. - Чи вистачить тво§х сил, аби вижити в цьому мiсцi?
   - Досить, Навель! - обернулась вона. - Ми потребуємо миру. I я дуже хочу аби наш народ вижив. Для цього я все зроблю!
   Вiн задумливо поглянув на не§ i лиш похитав головою. Тепер все залежало вiд людей, i, Навельган не хотiв визнавати цього, вони цiлком залежать вiд людей. Вiд вибору нiкчемних людисьок. Ельф ненавидiв §х. Його наречена загинула вiд рук людей, а тепер ще й його сестра має стати полоненою. Мир мiж §хнiми народами буде вартий життя ще одно§ ельфiйки.
   - Аотьєно, подумай над сво§м майбутнiм. Ти ж згубиш його!
   - Вiд моє§ жертви залежить чи виживе наш народ! Навельгане, вже час зрозумiти, що рано чи пiзно ми станемо залежними вiд людей.
   - А далi що? - вiн розгнiвано покосився на не§. - Як ми домовимося з темними?
   - Через лорда Намау.
   - Сестро, ти забуваєш, що лорд не служить iмперi§ Лiатри. Його землi це окрема держава i, хоч вiн не король, йому служать.
   - Вiн розумний i терпеливий. До того ж, i його землям потрiбен мир.
   По кам'янiй дорiжцi застукали металевi пiдбiйки. До ельфiв наближався принц. Мартин всмiхнувся §м.
   - Вiтаю вас, вашi величностi, - кивнув юнак, - у мене для вас важлива новина: лорд Намау погодився прийняти нас на початку червня. Вiн не проти обговорити з вами мир i способи вашого примирення з темними ельфами.
   - Це чудова новина! - посмiхнулась Аотьєна.
   Щось проскочило в очах Мартина, але вiн знову став спокiйним. Тихо попрощався з ними i пiшов у замок.
   Навельган проводив його похмурим поглядом i обернувся до сестри.
   - У нас є шанс не на мир, так хоч на перемир'я.
   - Думаю, ти зможеш будь-кого переконати.
  
   Тиша. Юнак iз золотими кучерями милується на захiд сонця. На вiдблиски променiв в морi. Скелi нависали над бiлим прибоєм. Вiн втягнув повiтря i прикрив очi.
   - Роене! - окликнув його жiночий голос. - Сину, йди сюди!
   Юнак обернувся. У нього були синi очi з маленькими золотими вкрапленнями.
   - Мамо, глянь! Яка краса! - вигукнув хлопець кидаючи погляд на небо.
   Вiд печери донiсся крик. Юнак кидається туди навiть не подумавши. Жiнка лежала на пiдлозi забризкана кров'ю. Вiн кинувся до не§. Роен не помiтив чоловiка, який вискочив прямо на нього з оголеним мечем. Вiн сам напоровся на клинок.
   Тиша. Люди, якi вбили двох драконiв, залишили печеру. Я мовчки стояла. Мо§ сни стають все реальнiшими i реальнiшими. Молодий дракон застогнав. Я наблизилась до нього i присiла поруч.
   - Роен? - тихо покликала я.
   Вiн не обiзвався. Отже, сон.
   Юнак раптом вiдкрив очi.
   - Хто тут?
   - Роен. - я сiла на пiдлогу печери. Торкнулась його щоки. Шкiра тепла. - Хто ти? - молодий дракон важко дихав. Меч був змазаний спецiальною отрутою. I вiн повiльно помирав. Зi страшними болями, що не дають зосередитись.
   - Мене звуть Кайша.
   - Ка...Кайща? - тихо видихнув вiн. - Гарне...iм'я... Побудь...зi...мною...
   - Звичайно, - я поклала його голову собi на колiна i почала обережно гладити його кучерi. - Я буду з тобою. - Праву руку я поклала на його груди. Вона злегка засвiтилась забираючи бiль. На жаль, я бiльше нiчого не могла зробити. Щось побiгло по щоцi. Гаряче. Я злизнула його з кутика губ. Солоне. Сльози. - До кiнця.
   - Не плач... - тихо прошепотiв вiн обережно беручи мою руку сво§ми. - Я теж...завжди буду...з тобою. - Роен пiдняв руку i витер сльозинку. - Будь...обережна...крихiтко.
   I вiн закрив очi. Серце пiд рукою перестало битись. Я обережно поцiлувала його в лоб й пiднялась.
   Бiля печери хлопнули крила. Щось пiдозрiло зашурхотiло.
   - Олiвiя! - закричало бiля входу. - Роен!
   Золота голова завбiльшки з коня заглянула всередину. Синi очi з золотими iскрами i вузькими вертикальними щiлинками зiниць спалахнули не добрим вогнем. Нiздрi дракона втягнули повiтря.
   -Нi-i-i!
   Його крик перерiс в трубний глас. I перед очима виросла стiна вогню...
   Я ривком сiла в лiжку. Нiчого. Тiльки солоний присмак на губах. Роен? Я поклала голову на подушку. Ферiдан говорив, що кров дракона змiнює фiзичний стан людини i дає довголiття. А ще кров дракона дає певнi знання. Можна сказати, що дракон частково дав менi свою пам'ять. Однак я сумнiваюсь, що частково i тiльки свою. Роен...мiй брат. Як лорд Намау i принц темних ельфiв Рiнам. До Ферiдана i Таюнi я не знаю як ставитись. Не знаю.
   Тепер я зрозумiла вiд чого так добре знаю замок, бо маю пам'ять лорда i Рiнама, гноми i дракона. З пам'яттю Намау я осво§лась найшвидше. Вiн, все-таки, людина. Я знаю про нього все i всi його думки, як мо§. До цього можна звикнути. Сутнiсть лорда я прийняла, але є ще три пам'ятi. Три рiзнi створiння, спогади яких настигають мене кожну нiч. Сьогоднi Роен. Син Ферiдана. Роен, якого я бачила ще в своєму свiтi. Вiн снився менi час-вiд-часу. Тепер я розумiю чому. Вiн готував мене до цього.
   Я струснула головою. Намау, Рiнам, Таюнi, Ферiдан. Кожен iз них втратив близьку для себе людини i не одну. Намау старшого брата i отримав ненависть батька. Рiнам втратив молодшу сестру, прекрасну Мсьєру, що спiвала, як соловейко. Таюнi свого нареченого, короля Торвальда. А Ферiдан дружину i сина.
   Хто §х убив? Кому потрiбнi були §хнi смертi? Навiщо? Тiльки для того щоб зламати крихкий мир мiж чотирма розумними расами? Чи ще для чогось? Для чого?! Я перевернулась на живiт i почала бити подушку кулаком. Мо§ удари все слабшали i я, притягнувши до обличчя подушку, розридалась. Бiгли сльози, з ними з мене витiкав гнiв, бiль втрати, розчарування. Я знаю: треба терпiти! Я повинна пережити §хнiй бiль i прийняти його. Але це так не справедливо! Замiнити п'ятьох мною. Я ткнулась в подушки ще з бiльшою силою.
   - Крихiтко... - пальцi пройшлись по моєму волоссю. - Ти витримаєш.
   Я пiдняла на нього очi. Не помилилась. Роен. Вiн обережно обняв мене i поцiлував у скроню.
   - Не муч себе. Ти просто змусь §х жити. - вiн так лагiдно всмiхнувся, що на душi вiдразу потеплiло. - А зараз спи. Спи, маленька. Завтра ти отримаєш невеликий подарунок.
   Сон нахлинув теплою хвилею, забравши з собою в край сновидiнь, а не сумних спогадiв наповнених болем.
   Ранок почався iз дикого реву на вулицi. Зараза. Я вiдкрила одне око i прислухалась до звуку сурм. Пам'ять лорда пiдказала, що в замок прибув важливий гонець. Я позiхнула i подумала, що я не лорд - менi не обов'язково. I тут же згадала про пiдлiсть братика. Вiн зробив мене сво§м радником. Одягнувшись, я в'яло поповзла на робоче мiсце. I при цьому думаючи, що гонець спозаранку - чекай подлянку.
   Пiдлiсть виявилась ще бiльшою, чим я очiкувала. Нам оголосили вiйну. Три дня строку для пiдготовки або вiйськ, або свята для зустрiчi iмператора. Iмператора, який ще мiсяць тому був королем Ааргтума. Король Никифор, пiсля другого програшу лорду, доволi швидко захопив пустельне королiвство Кроце i два пiвнiчних князiвства. Я прикинула. Тепер його iмперiя Ааргтума, що лежала за горами Шерен-Берктави, простягалась вiд пустелi Жалю, пiвденно-схiдний напрямок, до моря Оберн, захiдний напрямок, а на пiвднi омивалась ще одним морем. Морем Гнiву. Непогано попрацював. I це за один мiсяць! Без магi§ не обiйшлось.
   Лорд вiдпустив гiнця, i той швидко покинув замок. Я прислухалась до себе, а потiм до Намау. I вiдчула його бiль.
   - Треба збирати раду.
   - З кого? - поцiкавилась я. - З тих молодших лордiв, що пропонували здатись на милiсть Никифора? Безнадiйно, §хню думку ти вже знаєш.
   - I що ти пропонуєш?
   - А хiба у нас є вибiр?
   Вiн дивився на мене.
   - Вибiр є завжди.
   - Не факт. - хмикнула я. - В такому випадку два варiанти...
   - Або боротися...
   - Або здатися...
   - Твiй варiант?
   - Боротися.
   - Як? - нахмурився Намау. - В мене всi вiйська знаходяться на пiвнiчному кордонi. У мене вiйна з князем Никоном! - вiн вiдвернувся.
   - Скажи: у тебе ж багато магiв? - вкрадливо спитала я. - Так? Так! Не треба проводити армiю маршем через всi територi§. Треба перенести §х на перевали Шерен-Берктави. А на кордонi з князем залишити один чи два полки i магiв, якi будуть робити вигляд, наче вся армiя знаходиться на мiсцi. Потрiбно щоб противник не очiкував такого опору з нашого боку.
   Намау нахмурився, а потiм посмiхнувся:
   - А ти просто прекрасний радник, Кайшо. - i тут в нього розширились очi. - Кайшо?! Ти говориш?!!
   Я застигла. О! подаруночок що треба! Тепер пiдданi лорда не прийматимуть його за божевiльного, коли вiн розмовляє зi мною. Дякую, Роен.
   Нема за що, крихiтко... шепнув вiтер.
   - Так, говорю, -я показала язик лорду. - I голос наче нормальний.
   - Хоч одна радiсна новина.
   - Зате яка! Однак, - я качнула головою, - треба готуватись до перенесення. Намау?
   - Гм?
   - Хто залишиться тут за головного?
   Вiн задумливо потер пiдборiддя.
   - Ти!
   - Я?! Чому я?!
   - Звикай, сестрице! - вiн махнув менi лапкою i змився. - До зустрiчi! - долинуло з коридору.
   У-у-у! Який в мене нестерпний брат. Моє терпiння пiдходить до свого кiнця i скоро буде вбите мо§м гнiвом. Хоча в зрiвнянi з ельфом, що встиг дiстати мене до печiнок, вiн просто янгол. На стiнах грянули сурми - загальний збiр. I я, хмикнувши, попрямувала на заднє подвiр'я. Точно знаю, що там буде Рiнам.
   Принц вклонився менi i жестом запросив нападати. Дзинь! Ельф пiймав мiй меч. Дзинь! Дзинь! I так, з двi години мiнiмум, кожен день. Все одно пiд кiнець валимося без сил обоє. Його пам'ять допомагає боротись з ним, хоч якась користь.
   Я важко зiтхнула i покосилась на дуже задоволеного ельфа. Вiн пiшов до своє§ сумки i витяг звiдти маленькi дзвiночки на тонких золотих стрiчках. Його посмiшка стала зловiсною:
   - Ти добре б'єшся, - похвалив вiн, - а от з ходьбою у тебе проблеми.
   - Що? Не достатньо тихо?
   - Не достатньо жiночно.
   - Та йди ти!
   - Не пiду.
   - Не хочу я ходити, наче корова з дзвiночком.
   - Треба, Кайшо.
   Я зiтхнула. Вiдпирайся - не вiдпирайся, а вiн все одно змусить мене зробити те, що йому потрiбно.
   - Добре. - здалась я.
   Якби ж я знала! Вiдразу б втекла! I чого я згодилась? Тепер ступаю так обережно, наче ходжу по тоненькому льоду i в будь-який момент можу провалитись в крижану воду. Щоб тобi, мiй любий ельфiйський братику! Клятi дзвiночки мене дiстали за якихось десять секунд. Але я побилась об заклад, що виходжу з ними цiлий день, тому закинути §х куди подалi не могла. Гаразд, братику, я витримаю це! Я струснула головою i по пустими залами пронiсся мелодiйний дзвiн. А це цiкаво! Може всiм ельфам заплiтають у волосся дзвiночки? Тому вони i ходять так плавно, наче танцюють. Добре, що я буду носити §х лише один день.
   Як же я помилилась! Намау i Рiнам встигли змовитись за моєю спиною й вирiшили, що цi дзвiночки в моєму волоссi виглядають просто чудово! I я мушу ходити в них цiлий тиждень. Га-ади!
   Сурми грянули за вiкном. Я поморщилась. Вони навмисне вибирають таке близьке мiсце, чи що? Чи це просто бушує кров? Хоча зараз це не важливо - лорд вiд'§жджає i я повинна бути присутньою.
  
   Чорна змiя вершникiв заповзала в лiс. Рiнам проводив §х поглядом, а потiм поглянув на Кайшу, яка стояла поруч. Висока. Красива. Але тодi вона не була такою високою. Вiн довiряв сво§м очам i точно бачив, що його сестра - Боелле - сильно змiнилась. Коли принц побачив §§ вперше вона точною копiєю лорда. Тiльки, що ростом була нижче. А тепер перед ним, наче та сама копiя, але щось було не те. Ельф вiдчував, що ця таємниця криється в ритуалi, який вони здiйснили. Хоча може бути, що це сама дiвчина.
   - Кайшо, - дiвчина повернулась до нього, - хто ти?
   Вона завмерла дивлячись йому в очi. I раптом всмiхнувшись вiдповiла:
   - Я те, що ви створили.
   - Боелле?
   Кайша поглянула на небо i рiзко махнула рукою. Їх обдало жаром, а в синь ринувся фенiкс, що став наганяти армiю лорда.
   - Можливо.
  
   Блакитне небо осiнив вибух. Намау здивовано подивився нагору i побачив знамено, що висiло над ними. Червоно-золотистий дракон. Вiн рiзко спалахнув i осипався на землю пiр'§нками. По одному перу кожному во§ну. Лорд посмiхнувся - Кайша!
  

Глава 3

  
   Було тихо. Я нахмурилась i встала з лiжка. Не знаю чому, але мене тривожила ця тиша. Щось було не так. I раптом бiль. Вiн пройняв усе моє тiло. Щось рiзонуло по правому боцi i я провела по ньому рукою. Щось липке i гаряче побiгло по руцi. З таким знайомим запахом. Кров. Але ж в кiмнатi нiкого! Як же мене поранили? А чи мене?
   Я глибоко вдихнула. Нi, це не мене поранили. Ранили того, хто дав менi свою кров. Намау. Я провела рукою по ранi змушуючи §§ затягнутись, i вийшла iз кiмнати. Треба пiдготувати зустрiч пораненому брату.
  
   Вони з'явились на свiтанку. Давару з декiлькома магами i лорд, якого несли на носилках двоє солдат. Яке ж було здивування у головного мага, коли вiн помiтив цiлителiв, якi спiшно забрали у нього лорда.
   - Владимир, як ви дiзнались? - вражено запитав вiн.
   - Нам сказала ледi Кайша.
   Ледi Кайша? Ненависна вiдьма знала про напад на лорда. Вона має померти.
   - Я так не думаю.
   Вiн обернувся i побачив §§. Лице у дiвчини було блiде, наче вона тiльки-но вихворiлась чи втратила забагато кровi.
   - Ледi Кайшо, як ви дiзнались про напад на лорда?
   - Через послання. - вона холодно всмiхнулась. - Лорд пiдтримував зi мною ментальний зв'язок.
   - Зрозумiло.
   Вiн обернувся i хотiв вже йти, коли вона його окликнула:
   - Давару, - маг обернувся, - ви бачили хто напав на лорда?
   - Нi.
   - А звiдки? I де?
   - Напали в нашому лагерi.
   Вiн помiтив як дiвчина стиснула кулаки:
   - Отже, сво§. - тихо промовила вона i пiшла геть.
   Давару дивився §й в слiд. Вiн не вiрив, що ця дiвчина являється сестрою лорда, хоча схожа на нього, як двi каплi води. Маг взагалi нiкому не вiрив, але вiн дуже боявся свого ставлення до дiвчини. Чоловiк розумiв, що Кайша йому подобається. I це виводило його з себе. Особливо те, що вона заважає йому. Сильно заважає.
  
   День виявися метушливим i я терпiла його з останнiх сил. Мене вже дiстали маги i маленькi лорди, що питали про здоров'я Вищого лорда. Клятi землевласники! Нарештi вони звалили! Я тяжко зiтхнула i прикрила очi рукою.
   - Ледi Кайшо.
   Я прибрала руку i поглянула на Давару. Ох, мiй головний бiль повернувся! Ненавиджу цього козла!
   - Я слухаю, пане маг.
   Вiн втомлено поглянув на мене.
   - Скажiть, що вали на увазi, коли говорили "сво§"?
   - Я мала на увазi зрадника.
   - I хто ж цей зрадник?
   - Як би ж я знала. - тихо прошипiла я. - Вiн би у мене в порошок розсипався.
   Маг здивовано дивився на мене.
   - Ви б його вбили?
   - Так.
   - За що?
   Тепер я дивилась на нього i думала: а вiн часом не збожеволiв?
   - За те, що вiн напав на лорда Намау.
   Мого брата. За те, що вбив Дамiка. Мого брата. За те, що зрадив сво§х спiввiтчизникiв. За те, що намагається приректи §х на смерть. Я прикрила очi.
   - Як лорд?
   - Нормально, - буркнув маг.
   Я встала i вийшла.
   - Ледi Кайшо, ви куди? - прозвучало менi вслiд.
   Я не вiдповiла просто йшла вперед. Зрадник, що напав на лорда, нанiс рану i менi. Але чому це так трапилось? Адже попереднi Боелле не отримували ран, якi отримували тi, хто дав §м свою кров. Я штовхнула дверi, що вели в кiмнату лорда. В кiмнатi, крiм Намау, була служниця. Я поглянула на Ларису i зробила рух бровою. Дiвчина мене вiдразу зрозумiла: §§ як вiтром знесло. Намау спробував прийняти сидяче положення i поморщився вiд болю. Я лиш збилась з подиху, але зберегла спокiйне лице. Не думаю, що йому варто знати про це. Не зараз. Я сiла на краєчок лiжка.
   - Сильно болить?
   - Нi, - видихнув брат iз зусиллям i вимушено всмiхнувся. - Як справи?
   - До цього дня, були чудовi. - я качнула головою. - Що у вас трапилось?
   - На табiр напали в ночi. Не знаю, хто так вдало мене порiзав, але точно те, що вiн не нападав спереду.
   - Зрадник?
   - Не хотiлося, щоб це виявилося правдою.
   - Отже, зрадник.
   - Кайшо, - вiн всмiхнувся, - ти не могла попросити цiлителiв пришвидшити моє лiкування.
   Я нахмурилась:
   - Для чого?
   - Менi треба стати в стрiй.
   - Навiть не думай, брате, - тихо прошипiла я. - Ти залишишся тут. Цiлителi i так з сил вибились, через отруту якою тебе травонули.
   - Але...
   - Нiяких "але"!
   - Але, - вперто промовив Намау, - хто поведе в бiй мою армiю?
   Я задумалась. А з цим i справдi проблема. Вищi лорди у цих людей щось на зразок королiв, ба навiть бiльше. На них ледь не моляться. I хто може замiнити вищого лорда? Тiльки Вищий лорд. Або родич близький йому по кровi.
   - А я в тебе навiщо?
   - Кайшо! Ти не можеш!
   - Можу. - я прищурилась. - На моєму боцi традицi§ i закони нашого народу. А значить твоє мiсце головнокомандуючого займу я. Не хвилюйся, - хмикнула я, - зi мною вони не засумують.
  
   Намау вiдкинувся на подушки. Така ж вперта, як i вiн. Лорд два днi намагався змусити §§ вiдмовитись вiд своє§ затi§. Однак вона вперлась, наче осел! I ще й Рiнам подарував §й меч, сказавши, що взагалi-то дiвчинi час вивчити щось новеньке.
   - Вiйна не для не§! - викрикнув лорд обпершись на спинку стiльця.
   - Вона прийшла в час вiйни й повинна принести мир. - промовив темний ельф. - Однак вiйну не можна зупинити словами. Вона має навчитись вбивати i втрачати. Вона наша частина i має знати, що означає це слово "вiйна".
   - Вона ще дитина!
   Кайша пiдняла голову i поглянула на обох хлопцiв.
   - Ви не зможете мене захистити вiд усього. Це мiй обов'язок, як вашо§ сестри. I це мiй обов'язок, як нового Боелле.
   Лорд опустив голову. Слово Боелле - це закон:
   - Хай буде так...
   Вiн дивився в стелю. Спогади про Дамiка i гнiв батька нахлинули на нього, змусивши заричати. Гаразд, невидний мiй ворогу! Ти забрав мого старшого брата. Але ти не забереш мою молодшу сестру.
   Святослав стояв перед лордом i не вiрив власним вухам. Вiн має стати тiлохранителем прекрасно§ сестри лорда, ледi Кайшi.
   - Ти чимось не задоволений? - спитав Намау.
   - Нi, мiй лорде. - промовив юнак. - Я вдячний за честь i довiру, що ви проявили до мене.
   - Добре. - кивнув лорд. - Запам'ятай: ти повинен захищати §§. Навiть цiною власного життя.
   - Як скажете.
  
   Схили Берктави доволi холодне мiсце, хоча начебто вже закiнчується весна. Але лiто не вступило в сво§ права. Вiтер iз запахом хво§ вiдкинув моє волосся назад. Святослав, мiй тiлохранитель, стояв на крок позаду мене i дивився на лагер. Цiкаво, а як вони мене сприймуть? Полюбувавшись хвилину на красу гiр, на фонi червонуватого неба я зiтхнула i розвернулась до моє§ тiнi.
   - Що ж, ходiмо вниз.
   Святослав лиш кивнув.
   Лагер бурлив. Туди-сюди носились солдати, хмуро щось обговорювали чаклунки, а на все це дивився капiтан Лемрiд, що стояв до нас спиною. Давару вирiшив зiпсувати менi настрiй приславши, замiть бойових магiв, що вже не раз були в битвах, юних панянок, якi бойову магiю використовували в побутi. Я про себе всмiхнулась: захочуть вижити - швидко навчаться використовувати магiю для захисту i нападу. А зараз треба представитись капiтану.
  
   Вiтер дiймав до кiсток. Капiтан Лемрiд тряхнув своєю сивою головою i поглянув на солдат. Вони зараз виконували його завдання, безглуздi, однак вони вiдволiкали вiд думки, що Вищого лорда земель Ваарна ранили через §хню не обережнiсть. Старий вояка обернувся, вiдчувши погляд в спину, i застиг.
   Перед ним стояла людина закутана в чорний плащ, капюшон якого низько нависав над обличчям, тому розгледiти лице незнайомця капiтану не вдалось. Вiн перевiв погляд на супутника цього чоловiка i побачив свого племiнника Святослава. Юнак схилив голову, але не проронив i слова.
   - Ти хто? - пророкотав Лемрiд.
   - Скоро дiзнаєтесь. - хмикнув незнайомець. В його голосi проскочили доволi знайомi нотки, але чоловiк не мiг зрозумiти якi. - А ви той самий славетний капiтан, який вiдомий далеко за межами земель Ваарна? Капiтан Лемрiд?
   Чоловiк прищурився i окинув фiгуру в плащi хмурим поглядом:
   - Я. А от хто ти, чужоземцю?
   Руки в чорних рукавицях ривком скинули капюшон, i Лемрiд застиг вражений. Перед ним стояв... лорд Намау! Але як?! Вiн поклонився капiтану i з широкою посмiшкою промовив:
   - Доброго ранку, пане Лемрiд! Я - ледi Кайша, сестра Вищого лорда Намау. Мене прислав брат, аби я замiнила його на мiсцi головнокомандуючого вiйськ земель Ваарна.
   - Ледi Кайша. - капiтан поклонився. - Я багато про вас чув.
   - Надiюсь тiльки добре. - хмикнула дiвчина. - А то пiсля розповiдi пана Давару, я виявилась демоном трьох метрово§ висоти з червоною шкiрою i бездонними чорними очима.
   Чоловiк застиг, а потiм широко посмiхнувся:
   - Якщо маг не збрехав, то ви, панi, сильнiше вiд нього.
   - Дякую, - вона поглянула на копошившихся солдат i спитала: - Як справи? Нападiв не було?
   - Нi, ледi, - вiн покосився на дiвчину i про себе задоволено хмикнув, - вони зараз накопичують сили для остаточного удару.
   Кайша кивнула i поглянула на перевал. Як вона знала, цей перевал майже прямою лiнiєю пересiкав гори Шерен-Берктави. Бiй на перевалi для них закiнчиться печально, особливо якщо у ворогiв буде численна перевага. А в тому, що вона буде, дiвчина не сумнiвалась. На перевалi у них немає нiякого шансу. Хоча... вона повела поглядом влiво. Ще є ущеля Крику, стiни якого нависали над вузьким дном. Але як змусити ворогiв iти тiльки по ущелю?
   - Капiтане, - вiн розвернувся до не§ лицем, - як ви думаєте, коли вони нападуть?
   - Дня через три, ледi.
   - Чудово, - хмикнула вона, - у нас ще є час.
  
   Я прищурилась i поглянула на капiтана:
   - Попросiть когось, щоб до мене покликали головну серед чаклунок.
   - Як накажете, ледi. - здивовано проронив чоловiк. - Зараз покличу.
   - Буду вдячна.
   Святослав кашлянув.
   - Що таке?
   - Ледi Кайшо, а чи не могли б ми покинути це мiсце?
   - Тобто?
   - Вам не варто знаходитись у всiх на виду.
   Я хмикнула. А йому i справдi йде бути тiлохранителем.
   - Вони ще не знають про прибуття головнокомандуючого, - проронила я, накидаючи капюшон. - Але ти правий - не варто спокушати долю. Ходiмо.
   Палатка лорда представляла собою тихий жах. Мало того, що там чорт ногу зломить, - такий бардак! - так ще й насиченого яскравого червоного кольору. Я подивилась на не§ декiлька хвилин, а потiм поглянула на iншi. З iншими все було в порядку. Палатки були всi поголовно кольору хакi. Тiльки палатка головнокомандуючого вирiзнялась на цьому фонi яскравою плямою.
   - Ледi? - поцiкавився Святослав. - Щось трапилося?
   - Скажи менi, якого кольору палатка?
   - Червоного. А щось не так?
   - Я просто надiялась, що я дальтонiк. - я пiджала губи. - Святославе, попроси замiнити цю палатку на iншу. Я була б дуже рада, якби вона була такого ж кольору, як i всi iншi. Зробиш?
   - Так, ледi.
   Палатку швидко замiтили. Весь хлам я звалила в кутку i сiла за стiл в очiкуванi чаклунки. Вона наче чекала, увiйшла вiдразу, як я всiлась.
   Дiвчина застигла на порозi. Ї§ свiтлi кудрi були стягнутi на потилицi синьою стрiчкою, а великi зеленi очi з жахом поглянули на мене. Невисока i тоненька, здавалось вона вiд дотику зламається. Ї§ здивування можна було помiтити не озброєним оком. Щось мене часто почали путати з лордом. Чаклунка пересилила себе i спитала:
   - Л... ледi, ви мене кликали?
   - Так. Сiдай. - я вказала на другий стiлець. - Як тебе звуть?
   - Ельвiра, ледi...
   - Кайша. - пiдказала я.
   - Ледi Кайша. - слухняно повторила вона.
   - Ти головна серед магiв, що прислав Давару?
   - Так, ледi.
   - I? - дiвчина зиркнула на мене. - Ви приймали участь в битвах?
   - Тiльки в начальних, л...
   Я вiдмахнулась.
   - Отже, в навчальних. - Я опустила голову на переплетенi пальцi, i пильно поглянула на дiвчину. - Ви i вашi подруги добре володiєте магiєю?
   - Ображаєте! - Ельвiра зблиснула очима. - Серед нас немає магiстрiв нижче четвертого рiвня.
   Я пiдняла брову: добре. Те що треба.
   - Скажи, ти коли-небудь викликала землетруси або обвали?
   - Земля моя стихiя, ледi.
   - Чудово. - я широко посмiхнулась. - Ти повинна будеш зробити одну рiч...
  
   - Ледi, ви впевненi?
   - Звичайно впевнена. - Кайша холодно всмiхнулась. - Вони пiдуть через ущеля.
   - Але чому? - запитав капiтан.
   Поштовх. I всi упали на землю. Люди ошарашено оглядались i вставали. Серед цього всього, капiтан помiтив, що ледi Кайша була спокiйна, наче нiчого не сталося. Вона поглянула на нього i хитро вiдповiла:
   - Скоро ви дiзнаєтесь вiдповiдь на ваше питання.
   I вона виявилася права. Через декiлька хвилин прибiгли солдати i повiдомили, що перевал заблокований.
   Лавина перекрила перевал сво§м камiнням. Завал можна розiбрати, але на це пiде багато часу. Капiтан застиг i вражено подивився на ледi Кайшу. Вона пiдiйшла поближче i поклала руку на валун, що був бiльше за не§ раза в три.
   - Як бачите, - посмiшка пробiглась по §§ губам, - сама природа нам допомагає. - дiвчина повернулась до капiтана. - Готуємося зустрiчати гостей. Вони нападуть завтра вранцi.
   Лемрiд кивнув i пiшов назад в лагер. Вiн не сумнiвався, що без ледi Кайшi цей обвал не обiйшовся. I без магiстра другого рiвня панi Ельвiри теж. Чоловiк тряхнув головою, отже, сестра лорда є дуже небезпечним противником. Особливо якщо §§ плани вдаються.
  
   Над горами застигли нiчна мла. Сонце ще не встало, однак горизонт уже запалав рожевим. Гори застигли в очiкуваннi жахливого дiйства. Декiлька хвилин тишi i над землею розноситься чiткий рик бойового рога. Вiдлуння цього рику заметалось мiж вершинами змушуючи сховатись все живе.
   Владислав прислухався. Вiдповiдi не було. Невже вiйська земель Ваарна не готовi до бою. Що ж, це не його проблеми.
   - Смерть ворогам iмператора! - прокричав вiн.
   - Смерть! Смерть! - обiзвалась армiя.
   Вони ступали по дну ущеля Крику, i племiнник iмператора Владислав радувався уявляючи, яка зараз панiка в лагерi §хнього опонента. Вiн дивився вперед. I першим побачив вершникiв лорда. Головнокомандуючий застиг вражений. Таке вiдчуття, наче §х чекали. Вершники застигли, ставши схожими на статуй. Лише вiтер, що трiпав §хнi плащi, псував це видовище. Владислав уважно поглянув на вершникiв i не розумiв: чого вони чекають? Якихось двадцять метрiв! У них же кiннота. Чого вони чекають? Чого. Вони. Чекають?
   Вершник, що був закутаний в плащ з нiг до голови, витягнув меч. Його клинок засвiтився синiм. Рiзкий змах меча i...нiчого. Владислав хотiв розсмiятись, коли рiзко стало темнiше. Вiн пiдняв очi i завмер, розумiючи що це кiнець. На них летiли стрiли. Вони затягнули собою весь доступний простiр неба. Пастка! Стрiли здалось на мить застигли, даючи усвiдомити, що життя коротке, а потiм, наче коршуни, ринулись вниз.
  
   Крикiв не було. Лише звуки падiння тiл. Так, це жорстоко. Це не бiй. Це бойня. Жеребець знервовано переступив з ноги на ногу, вiдчуваючи запах кровi. Я легенько похлопала його по ши§, дивлячись пустими очима перед собою. Так, бойня. Взагалi-то надiя на цей план була невелика. Адже солдати обов'язково будуть в обладунках. Можливо не в повних, але хоч якийсь захист буде. Однак я i капiтан старанно вибирали лучникiв, яких поставили на краях ущелля. Воно не глибоке, так що ворогам повинно було дiстатись. Там же були i чаклунки, якi повиннi були обрушити свою магiчну силу на iмперцiв. Але зараз вона непотрiбна. Нам навiть не треба буде боротися в прямому бою з противником, бо його не залишиться. Бо вiн ляже на цi п'ятсот метрiв, якi ми визначили як зону крилато§ смертi.
   В чому справа? В тому, що я не бачила характерного блиску обладункiв. Нi, бачила, але не густо. Я нарахувала тiльки два десятка броньованих во§нiв, а на всiх iнших були лише куртки. Чому вони без обладункiв? Який придурок вiдправить так воювати сво§х людей? Хто настiльки обезцiнив людське життя, прирiвнявши його до просто§ стрiли з гусячим оперенням? Вiдповiдь проста. Iмператор Никифор. Але чому люди пiшли на це? Вони ж чудово усвiдомлювали, який буде кiнець.
   I чого вони тупо продовжують перти вперед? Я з недовiрою дивилась на людей, якi продовжували йти на вiрну смерть. Вони що, не бачать? Чому вони продовжують iти?
   Я прикрила очi i почала шукати.
   Ельвiро, ти мене чуєш?
   Так, ледi! Злякано пискнула чаклунка.
   Проскануй простiр навколо iмперцiв.
   Зараз, ледi. Декiлька хвилин тишi, а за тим. Ледi! Голос такий наляканий.
   Що таке?
   Вони зараженi бгером.
   Я мовчала. Дивилась на людей i мовчала. Вони зараженi бгером. Вiд цього не можна врятувати. Лише смерть. I вогонь. А люди продовжували падати. Що ж, хай падають.
   I вони падали. Падали, доки не стало кому падати. Лучники, маги i простi бiйцi застигли. Вони всi дивились на мене.
   - Подивiться чи залишився хтось iз них в живих? I...
   - Добити? - поцiкавився хмуро капiтан.
   - Нi, вилiкувати.
   Лемрiд вiдразу взявся за справу. Як не дивно раненi знайшлися. Саме тi, в обладунках. Я помилилась в пiдрахуваннях: §х виявилося бiльше п'ятдесяти. Але тих, що ще дихали було лише два десятка. Лихо стрiлки розiбрались з закованими в броню людьми.
   Ранених забрали з поля бою. Нi мене, нi солдат така перемога не радувала. Присмак гiркоти вiдчувався на язику.
   - Ледi, - я обернулась до Ельвiри, бiдолашна аж позеленiла вiд побаченого. - А що з ними робити?
   Я поглянула на ущеля, на днi якого лежали трупи. На всiх п'яти сотнях метрах. Мiж якими застигли червонi калюжi. Знайома картина. Я вже це десь бачила. Десь всерединi зародився вогонь. Пробiгся по жилам заповнюючи собою кожну клiтинку тiла. Солдати шарахнулись вiд мене, коли мою фiгуру охопив вогонь. Вiн не причиняв менi болю. Вiн вислухав моє прохання i ринувся вниз. Тiла згорiли в раз, наче були сухим листям. А вiтер пiдхопивши попiл, розкидавши його мiж гiрських прiрв. Вогонь згас, залишивши пiсля себе пустоту. Я пошатнулась, але впасти менi не дали.
  
   Святослав притиснув до себе ледi Кайшу, ледь помiтно, аби нiхто нiчого не зрозумiв. Це не правильно i вiн це знав. Вона... Вiн вiднiс §§ до палатки i став бiля входу, аби нiхто не потривожив сон дiвчини.
  

Глава 4

   Намау сидiв на тронi в головному залi i чекав делегацiю ельфiв. Лiтнi днi його зовсiм не радували. Особливо тим, що тепер його армiя б'ється з нежиттю. Де стiльки зла розплодилось вiн не знав. Однак Кайша запевняє, що вони ще тримаються. У них там бiй не на життя, а на смерть. Клятi зомбi, вурдалаки i iнша мало приємна нечисть з диким гнiвом кинулась на них пiсля того, як вони розбили армiю iмператора Никифора.
   Альх не помiтно пробрався в зал:
   - Ваша Свiтлiсть, - лорд повернув до нього голову, - вони прибули.
   Вiн кивнув. Повiльно встав i пiшов з Альхом зустрiчати поважних, але не бажаних, саме в цей час, гостей.
  
   Аотьєна була вражена. Ельфiйка думала, що замок виявиться простим воєнним станом. Хоч кам'яна громадина ззовнi виглядала суворо. В серединi §х зустрiла широка алея, по обидвi сторони вiд яко§ росли високi дерева, не она§ звичайно, однак цi красенi нi в чому не поступались §м. У них вiдразу забрали коней. По але§ треба йти пiшки. Дань героям, чи§ стату§ стоять на бiлому камiннi дорiжки. Серед них були люди, гноми, ельфи, навiть пара оркiв. На землях Ваарна приймали всiх. Ранiше це було основне правило людей, що жили тут. Зараз в ньому появилось виключення. Можливо навiть декiлька.
   Їх зустрiчав лорд i ще декiлька солдат i магiв. Пiсля взаємних привiтань Навельган не витримав i запитав:
   - То тепер так зустрiчають мирнi делегацi§, лорде Намау?
   - Ви самi знаєте, що зараз не спокiйно. Потрiбно дотримуватись деяких обов'язкiв перед людьми.
   Перестук копит змусив всiх застигнути. Намау повернув голову i побачив гiнця, що з'явився нiзвiдки. Тiльки одна людина могла прислати з такою поспiшнiстю прислати гiнця - магiчка Ельвiра!
   Вiн схопив коня за узду. Хлопець протягнув йому синiй кристал зв'язку. Лорд вiдразу його схопив. З туманно§ димки з'явилась Ельвiра.
   - Ваша Свiтлiсть, - прощебетала вона, - в мене повiдомлення вiд головнокомандуючого. Нашi вiйська вiдступлять на два денних переходи вiд гiр Шерен-Бертави.
   - Вiйська. А ви?
   - Ми залишимося поруч з головнокомандуючим i спробуємо нарештi стерти нежитть з лиця землi.
   Лорд застиг.
   - Так багато?
   Дiвчина кивнула.
   - Це єдиний шанс. Головнокомандуючий просить вибачення за те, що не може поговорити з вами зараз.
   - Нiчого. - лорд задумливо поглянув. - Попередь головнокомандуючого, що вiн має повернутись живим i здоровим.
   - Ми не допустимо, щоб постраждала така людина! - всмiхнулась Ельвiра. - Кiнець зв'язку.
   - Кiнець зв'язку.
   Цiє§ фразочки вони навчились у Кайшi. Вiн кивком вiдпустив хлопця i запросив вражених делегатiв.
   - Ми не знали, що у вас протiкають воєннi дi§. - тихо промовила Аотьєна проходячи в залу.
   - Мало хто про це знає. - проронив лорд вказавши на крiсла.
   - Але що поруч з вами робить нежитть? - запитав Мартин.
   - Це краще запитати в iмператора Никифора. Хоча правильнiше буде запитати, звiдки вiн взяв таку армiю?
   - Армiю? - запитав Навельган, навiть не пустивши нiяко§ шпильки.
   - Армiю. Тепер же найкращi маги вгроблять свiй резерв, аби знищити цю напасть. - лорд почув як не задоволено фиркнув Давару. - Однак зараз не про це. Я думаю, перш нiж ми приступимо до переговорiв вам треба вiдпочити. Вас проведуть до вiдведених кiмнат. Спробуйте не дратуватись через охорону - це для вашо§ безпеки. Вiдчувайте себе як вдома.
  
   Два днi ми потратили на те щоб намалювати спецiальну зiрку i круг захисту для людей. Двадцять три коротких променiв, на яких будуть стояти двадцять три магiчки, п'ятнадцять середнiх, для зосередження сили, i чотири довгих, що вказують чотири сторони свiту. Тобто зону дiю закляття. Надiюсь ми не знесемо гори.
   Починало вечорiти. Я i ще двадцять три дiвчини почали займати сво§ мiсця в зiрцi. Я стояла в основнiй точцi, куди сходились лiнi§ всiх п'ятдесяти двох променiв. Стояла i думала, що наслiдки будуть катастрофiчнi. Можливо половину цих гiр разом з нежиттю наше закляття зiтре в порошок. Можливо i нас з ними заразом, але цю напасть треба знищити. Знищити, щоб люди (i всi iншi раси) могли жити. Де ж ти, виродку, §х знайшов?
   Нiч вступила в сво§ права. Не вiдчути нежитть було не можливо. Запах напiвгнилих трупiв розповзався далеко. Потворнi пародi§ на обличчя освiтлював повний мiсяць, разом з ним на це божевiльне дiйство дивились наляканi зiрки. Чаклунки затягнули свою пiсню-закляття. Їхнi голоси поступово набирали силу, а променi, на яких вони стояли, починали свiтитись. Так як вони вступали по черзi, променi спалахували пiсля того, як стояча в ньому магiчка пiдхоплювала пiсню-закляття. Нарештi спалахнули всi двадцять три. Я пiдняла голову повторюючи лише губами слова. Спочатку спалахнула точка, де я стояла. За нею загорiлись лiнi§, що роздiляли навпiл променi. Спочатку тi, на яких стояли магiчки, Потiм, п'ятнадцять середнiх лiнiй i, нарештi чотири довгих. Повiтря сколихнулась i злегка попливло, коли загорiлись усi променi. Сяйво зiрки ставало все яскравiшим. Сила накопичувалась i здавалось ми вибухнемо вiд перенавантаження. Нежитть шипiла вiд гнiву, що не могла добратися до тако§ ласо§ живо§ плотi. Сила достигла свого апогею i ми одночасно викрикнули формулу закляття. Зiрка яскраво спалахнула ослiпивши нас i ударна хвиля ринулась вперед змiтаючи все на своєму шляху. Вiддача вибила з легенею повiтря i з легкiстю, наче пiр'§нку, кинула мене об землю. Все зникло. Мене обняла тепла пiтьма.
   Коли я прийшла в себе, уже на повну свiтило сонце. Стряхнувши з себе легке оцiпенiння, я озирнулась навколо себе. Хм... А наслiдки i справдi катастрофiчнi. Там, де минуло§ ночi, була зiрка знаходився кратер метра три в глибину. Не вистачало декiлькох невеликих гiр. Я зiтхнула i спробувала встати. Хоч i встала з першого разу, мене трясло. Ноги пiдгинались, руки тряслись, в ротi пересохло, а перед очима був парад геометричних фiгур. Я гнiвно тряхнула головою: приходь в себе, зараза! Як не дивно допомогло. Я знову оглянула довкола себе. I побачила чаклунок.
   Вони лежали довкола в безглуздих позах, у деяких були нереально вивернутi ши§, ноги, руки. Менi вiдразу стало погано. Зараженi люди - це зараженi люди. Вони можуть перетворитись в зомбi. А можуть не перетворитись. Це не настiльки важливо. Важливо те, що вони виконують накази. Навiть пiти на вiрну смерть. Однак боляче втрачати §х. Уже добре знайомих i близьких серцю. Боляче.
   Я несподiвано пiдняла голову i глянула на небо. I взвила. Солонi капельки потекли по щокам. Це не кiно i не вiдеогра. Їх так боляче втрачати. Мiй рик болю рвонувся до неба i нажаханою птахою заметався мiж гiрських вершин. Це ще не все! Я не заспоко§лась! А-а-а! I все - тиша. Таке глибока i страшна тиша.
   Я пiшла до них. Треба привести §х в свiдомiсть. Тих, кого ще можна.
   Серед чаклунок загинуло п'ятеро наймолодших. Ще четверо помирало. Повiльно i невiдступно. У всiх iнших бели переломи, синцi i зсадини. Але вони все одно не прокинуться. Вони вiддали весь магiчний резерв. I не прокинуться доки не вiдновляться.
   Я зiтхнула i повернулась до мертвих дiвчат. Треба провести ритуал.
   - Я, ледi Кайша, правом даним менi силою кровi вiдпускаю душi цих живих створiнь i даю §м шанс переродитись. Дiти Ваарна, хай буде спокiйний ваш шлях до брами Садiв батька вашого. Хай не тяготять вас сльози - вас любили. I продовжують любити. Вперед дiти Ваарна!
   I вони зникли. Тiла засвiтились м'яким теплим свiтлом i просто зникли. Храмовники скоро знатимуть про гибель магiчок i сповiстять кому треба.
   Ваарн людина, що стала богом. Саме вiн правив колись цими землями. Саме вiн являється давнiм предком мого брата, лорда Намау. Саме вiн...
   Тепер з чотирма iншими. Я поглянула на них i похитала головою. Я не зможу врятувати всiх чотирьох. Звичайно можна спробувати, але когось я таки не врятую. Так мало сил. Бiль впився в розум. Перед очима раптово потемнiло. В пам'ятi сплив ще один ритуал. Але не вiдпускання душ. Люди залишаться в живих. Однак дуже змiняться.
   - По праву кровi i народження! Стихi§, прибудьте на поклик мiй!
   Земля здригнулась i перед мною вирiс юнак. Приземлестий, але мiцний з темними очима i шоколадним волоссям. Вiн всмiхнувся i поклав руку на моє плече. Ох! Ноги пiдiгнулись, але пiд насмiшливим поглядом я випрямилась. Вiн кивнув i прибрав руку.
   Вiтер раптом ударило всiєю своєю масою, намагаючись кинути на землю. Вибити дихання з легень. Зiгнувшись я зробила крок вперед. I рухнула на руки наступного хлопця. Вiн був високим, зi свiтлим волосся i приємними синiми очима. Стихiя повiтря пiдмигнула менi i поставила на ноги.
   А я тут же провалилась по саму голову. Зараза! Ох, цi духи води! Вода стискала, намагаючись змусити мене видихнути. Я не здавалась i вона почала замерзати. Удари не давали нiчого, крiм розбитих пальцiв. Я стиснула зуби: Боелли не здаються! Випусти! Випусти! Удар! Удар! Щось хруснуло. Надiюсь не мо§ пальцi. I мене хтось витяг. О, показався нарештi! Ростом третiй юнак не поступався другому. Одна його волосся вiдливали зеленим, а очi були, наче морськi пучини, такi ж глибокi. Вiн обережно обняв мене i вiдступив.
   Я лязгнула зубами. Хо-лод-но! I ось прийшов вiн. Вогонь. Жар обхопив все тiло. Одяг висох моментально. Я застигла. Цей юнак мав червоне волосся i такi ж очi. Вiн наближався неспiшно, навiть лiниво. I тут ривок. Так швидко! Вогонь небезпечний i хитрий. Вiн обережно торкнувся мо§х губ. Поцiлунок був легеньким, але я не могла поворухнутись. Так сильно болiли губи. Вiдчуття, наче пила розпечену лаву. Я поморщилась, однак знайшла в собi сили всмiхнутись i кивнула на дiвчат, що лежали на землi. Чотири стихi§ уважно глянули на сво§х наречених i кивнули менi у вiдповiдь.
   - Олена - вона буйна i не стримана, але буває мирною i лагiдною. Хто вiзьме §§ нареченою?
   - Я. - вiдповiла стихiя землi.
   - Рита - нiжна i сором'язлива. Вона, наче вода, може зрiвняти нерiвнi кра§ каменя. Хто §§ вiзьме?
   - Я. - вiдповiла стихiя повiтря.
   - Катерина - спокiйна i врiвноважена. Вона розумна i §§ рiшення важко зламати. Хто §§ вiзьме?
   - Я. - вiдповiла стихiя вогню.
   - Лариса. Мiнлива, наче погода. То свiтить сонце, то буря виє. Хто §§ вiзьме?
   - Я. - вiдповiла стихiя води.
   Рани чаклунок заго§лись враз i вони зникли разом зi сво§ми стихiями. Що ж, я створила чотирьох Охоронцiв свiту. Стоп! А де ще одна стихiя? Я тут. Розсмiявся голос. Мене обняло свiтло. Рани заго§лись вмить i вiдразу добавилось сил. Стихiя життя. П'ята наречена. Напевно, нею буду я... I тут я побачила §§. Мсьєра. Довге попелясте волосся ельфiйки стiкало по плечам. Ї§ красивi зеленi очi так лагiдно подивились на мене, що вiдразу вiдступила гiркота втрати.
   - Мсьєра! - видихнула я вражено дивлячись на не§.
   - А от i я. - вона нiжно всмiхнулась i провела пальцями по мо§й щоцi. - П'ята наречена. Я надiялась, що колись ти проведеш цей ритуал i я зможу побачити тебе. Ти така мила. - Вона обняла мене. - Тепер я зможу оберiгати тебе.
   I вона зникла разом з п'ятою стихiєю. Мсьєра...Я повiльно осiла на землю. Ти така мила...
  
   Лемрiд iз солдатами мчався вперед. Що трапилося з магiчками? Вони бачили вибух позаминуло§ ночi. Вони живi? Конi пiд ними рвались вперед. Ще один поворот дороги i вони побачили перевал. Капiтан не знав скiлькох гiр не вистачає, але точно знав, що тепер це буде так завжди. Земля лежала вивернутими глибами навколо гiгантсько§ ями, що виникла на мiсцi, де була зiрка. А бiля ями лежали магiчки. Лемрiд перерахував i похолодiв вiд страху. Їх було тiльки чотирнадцять, а де...
   - Ледi Кайшо! - Святослав ринувся кудись вбiк.
   Дiвчина лежала на землi. Чорне волосся розметалось навколо не§. Однак вона була дуже блiда. Лемрiд опередив тiлохранителя. Вiн обережно припiдняв дiвчину i прислухався. Слава всiм богам! Дихає!
   - Капiтане, - тихо прошепотiли §§ губи, - не треба так хвилюватись. Краще допоможiть iншим.
   - Звичайно, ледi. - вiн обережно пiдхопив дiвчину на руки. - Ми зараз допоможемо §м.
  
   Лагер бурлив. Нежить знищена. А вони вiдбулись малою кров'ю. Лемрiд покосився на палатку в центрi. Ледi Кайша уже третiй день знаходилась в непритомному станi. Жодна з чаклунок в себе не прийшла. Але цiлителi над ними просто трусяться. А на сестру лорда взагалi лишнiй раз дихнути бояться. Чоловiк тряхнув головою. Вiн змусив Святослава знаходитися подалi вiд ледi земель Ваарна. Хлопець закохався в не§, а це сулить кошмарними наслiдками. Особливо якщо про це дiзнається лорд.
   Ледi Кайша. Вiн поглянув на небо. Безшабашна, весела, розумна, всерозумiюча. Вона стала для солдат прямо святою. Ї§ єхиднi жарти стали звичними, а дивнi вибрики не змушували повiльно сходити зглузду. Капiтан похитав головою. Давару - кретин! Прийняти таке дитя за демона! За зрадника! Точно кретин...
   - Капiтане, - тихо промовив один iз охоронцiв ледi Кайшi, який пiдiйшов до нього ззаду. - Вона прийшла в себе.
   Чоловiк кивнув.
   - Добре, я зараз пiдiйду.
   Дiвчина була блiда, але все одно всмiхнулась.
   - Як справи, пане капiтане?
   - Все тихо, ледi. - печально промовив вiн. - Зникло дев'ятеро чаклунок.
   - Вони не зникли, - тихо промовила дiвчина, - вони загинули. Довелось проводити ритуал на мiсцi.
   Вiн нахилив голову.
   - Ви дуже сильнi, ледi.
   - Кайша. Я просто Кайша.
   - Ви наша ледi. - вiн широко всмiхнувся. - Ви рятуєте нас вiд тихого i божевiльного життя рабiв iмператора. Ви рятуєте свого брата вiд болю. Ви наше свiтло. I, чесне слово, ви прекрасне свiтло.
   Дiвчина поглянула на нього i печально всмiхнулась:
   - Свiтло може зiгрiти. Може обпалити крила. А може просто вбити. Саме так i я. Подобається вам таке свiтло?
   - А чи не байдуже? - хмикнув капiтан. - У нас, окрiм лорда, лише ви. Земля Ваарна без Вищого лорда - нiщо. А без вас i Намау ми втратимо єдиний шанс вiдновити славу нашого мирного народу. I, до того ж, - посмiшка пробiгла по його губам, - ви єдине свiтло, що змогло прийти до нас крiзь не прогляне зло.
   - Зло? Не тьму.
   - Свiтло i тьма змiшанi. Добро i зло теж. Але в нас забагато зла i нам запропонували свiтло. Сумнiваюсь, що люди вiдмовляться вiд нього. Вони вже почали зiгрiватись.
   - До речi, про рабiв iмператора. - дiвчина потрусила головою. - Що у нас за полоненi?
   - Нашi полоненi iз елiтного полку iмператора - Сiрих вовкiв.
  
   - З кого? - я здивовано подивилась на капiтана. - Сiрi вовки? Але...
   Один лиш цей полк мiг стерти нашi вiйська за декiлька годин. Цi солдати все життя присвячують вiйнi. Їх вчать вбивати з п'яти рокiв. Забирати чужi життя для них так же природно, як i дихати. Неможливо.
   - Неможливо...
   - Я теж не повiрив, ледi. Але все вказує на те, що це Сiрi вовки. I командир у них племiнник iмператора.
   - Що?! - я ошарашено подивилась на нього. - Нiчого собi! До нас попала така рибка. Лемрiде, - я задумливо подивилась на бокал, який стояв бiля лiжка. Знову вино. Я ж вже казала, що не п'ю. - А для чого посилати справжнього наступника престолу в перших рядах?
   Вiн задумливо глянув на мене i похитав головою:
   - Не знаю.
   - А може для того, щоб вiн загинув. Треба буде з ним поговорити.
   - Звичайно, ледi. - згодився вiн. - Але не сьогоднi.
   Я всмiхнулась i кивнула.
   - Добре.
  

Глава 5

  
   Намау тримався за голову i думав, коли нарештi закiнчиться цей кошмар. Якщо iмперiя Лiари i землi пiдвладнi лорду можна примирити, то ельфи упирались з усiх сил. I що дивно упирались саме свiтлi ельфи. Суперечка пiшла вже по третьому кругу. Вищий лорд потер виски. Ранiше Рiнам давав деякi поступки, то тепер про них вiн взагалi мовчав.
   Довбаний Навельган весь час вимагає гарантiю миру. I де вони вiзьмуть цю гарантiю? У них немає сестер, яких можна вiддати замiж за принца свiтлих ельфiв, так само як i в лiсових немає дiвчини, яку можна видати за Рiнама. Кайша не рахується. Їм не хотiлося розлучатися з недавно отриманою сестрою.
   - Нам треба гарантiя, що ви не розiрвете мирний договiр. - знову рикнув Навель.
   - Ми не можемо дати вам таку гарантiю. - вiдповiв лорд замiсть Рiнама, той вдячно всмiхнувся.
   I тут втрутився Давару.
   - Чому не можемо? А ваша сестра?
   Намау гнiвно зблиснув очима. Вiн знав, що слухи про сестру вже дiйшли до вух його гостей. I тому вiдвергти заявку мага буде небезпечно:
   - До чого тут моя сестра? - прошипiв лорд.
   - Як до чого? - хмикнув маг i покосився на Рiнама. Неприкриту ненависть на обличчi темного ельфа помiтив i Навельган. - Вона безпосередньо може стати гарантом миру мiж землями Ваарна i землями свiтлих ельфiв. Якщо стане дружиною принца Навельгана.
   - Вона занадто молода. - приглушено промовив лорд. - Розмову закiнчено! - несподiвано викрикнув Намау. - Поговоримо про перемир'я через тиждень. Може тодi щось iнше придумаємо.
   Вищий лорд провiв §х поглядом i подивився на Рiнама.
   - Чесне слово, - темний ельф качнув головою, - вiн мене дiстав. Твiй маг переходить всi мислимi границi. А цей його вибрик може закiнчитися катастрофою. Вона важлива для нас.
   - Тiльки через те, що вона Боелле? - хмуро запитав лорд.
   - Нi, Намау, - промовив принц, - справа не в тому, що вона Боелле. Справа в тому, що вона наша сестра. Так, це всього лиш змiшання кровi. Але нi ти, нi я вiд не§ так просто не вiдмовимося. Тепер це наша частина.
   - Наша сестра. - лорд опустив голову на руку. - Але що тепер робити? Ця iдея схоже прийшлася тво§м свiтлошкiрим братам до смаку. Особливо Навельгану. Вiн бачив вираз твого обличчя.
   - Вибач, я просто не стримався. - вiн понуро опустив голову i раптом ривком пiдняв §§ i глянув просто в очi лорду. Намау застиг - такий гнiв в них плескався, що аж шкiру жаром обдавало. - Але твiй маг... Гад несусвiтнiй. Гадюка пiдколодна, - лорд здивовано пiдняв брову: вперше ельф так не стримався, - повинен поплатитися за свою нахабнiсть.
   - Ти правий. Але як?
   - Може прибрати його з посту головного мага при Вищому лорду земель Ваарна.
   - Хто здатний прибити Давару в прямому поєдинку?
   - Кайша. - моментально вiдреагував ельф. - Але навiщо вбивати?
   Лорд нахмурився, а потiм зiтхнувши вiдповiв:
   - Просто для того, щоб отримати пост головного мага треба стерти в порошок попереднього, який обiймає цей пост. А вбити його треба, аби вiн не перейшов на бiк наших ворогiв.
   Намау вiд здивування моргнув.
   - Люди... - тихо протягнув вiн.
   - Так, Рiнаме, люди. - зiтхнув лорд. - Але нiчого не поробиш. Або так, або зняти з посту Давару i вiн допоможе комусь, iз мо§х ворогiв, знищити мо§ землi.
   - Вибач, - ельф качнув головою, - я не вправi звинувачувати. У нас є сво§ заморочки. Я просто про них постiйно забуваю. Але час-вiд-часу згадую, а не як мо§ свiтлошкiрi брати.
   - Гаразд, - задумливо сказав Намау, - поговоримо про це потiм. Зараз потрiбно якось викрутитись з цiє§ ситуацi§.
   - Варiантiв у нас небагато. - хмикнув Рiнам. - А точнiше тiльки два. Або згодитися...
   - Або послати §х куди подалi. - фиркнув лорд. - Треба поговорити з Таюнi i Ферiданом. Разом ми точно щось придумаємо.
   - Спочатку треба поговорити з Кайшою, а вже потiм з нашими любими родичами. Найголовнiше, якщо вона згодиться, змусити Навельгана залишитися тут. Будь-якою цiною.
   - Ти думаєш вiн згодиться?
   - Сумнiваюсь. Але ми можемо допустити, щоб нашу сестру забрали. Це перше. А друге. Нам колись доведеться сказати, що ми сотворили Вмiстилище, i люди просто так не вiдпустять Священну релiквiю цих земель.
   - Тiльки люди? - пiдняв брову Намау.
   - Я взагалi-то узагальнив. Не буду ж я постiйно уточнювати: людство, ельфи, гноми, дракони. До речi, дракони ж просто рознесуть царство лiсових ельфiв в пух i прах. Їм буде байдуже до §хнiх заморочок, адже Боелле священне навiть для драконiв. А ти ж §х знаєш: якщо священне, то оберiгати §§ вони будуть, як зiницю ока.
   - Твоя правда, - лорд потер пiдборiддя, - доведеться покликати наших родичiв прийняти участь в переговорах. Будемо заключати масштабний мир.
   - Угу. - кивнув ельф. - Мiж iншим, коли повернеться Кайша?
   - Не знаю. - хмикнув Намау. - Вона зiбралась набити морду iмператору Ааргтума, попутно знищивши загрозу з його боку.
   - Зрозумiло. Отже, скоро. - всмiхнувся принц. - Цiкаво, а який вираз обличчя у Никифора, коли вiн побачить §§?
   - Хм... я думаю, вiн буде в шоцi. Особливо якщо вона видасть щось iз свого репертуару.
   - Це не доведе до добра. Зате доведе цього чокнутого iмператора до iнфаркту.
   - Точно. Вона це вмiє
   I вони щасливо розсмiялись.
  
   Конi важко бухкали пiдкованими копитами об висохлу землю. Я розумiю, середина лiта i все таке. Але чому така засуха, адже два днi назад пройшов гiгантський ливень? I ще з кожним кiлометром наближення до серця Ааргтума - столицi Фрерi§ - засуха робилась все бiльшою i бiльшою, наче ми §хали в пустелi. Менi це капiтально не подобається. I не тiльки менi: племiнник iмператора сво§м очам не вiрив. Його, колись зелена i прекрасна земля, швидкими темпами перетворюється в пустелю, наче хтось випиває з не§ соки.
   По мо§м пiдрахункам в столицю ми прибудемо завтра. I нас буде чекати ну дуже тепла зустрiч. Особливо якщо згадати нашу розмову з Владиславом.
   ...Чоловiк був прив'язаний до стiльця, аби випадково не покалiчив людей, що з ним розмовляли. Прив'язаний, мiж iншим, вiн був цепками, а то мотузку сiрий розiрвав в мить.
   - Ти можеш нормально вiдповiсти на питання? - втомлено прошипiв Лемрiд, в соте почувши оду iмператору. - Твiй iмператор в мене вже поперек горла сто§ть!
   - Мiй iмператор оплот честi, доброти i щиростi. Вiн милосердний i...
   I так далi. А вже почала тихо скаженiти й почувши в тисячне мiй iмператор... бла-бла, я просто не витримала i за§хала племiннику його свiтлостi ненависного iмператора в щелепу. Полоненого вiдкинуло, разом зi стiльцем, в iнший бiк палатки. Люди, що там стояли, рвонули в рiзнi боки.
   - Слухай ти, гад бiлобрисий, якого ж твiй оплот доброти i милосердя власний людей заразив? - я нахилилась i пильно подивилась йому в очi. - Якого вiн натравив на нас нежитть? А?
   - Покинь це мiсце зло. - я навiть не помiтила як полонений звiльнив руку. Однак помiтила талiсман, який вiн менi тикав в обличчя. I цей талiсман менi не сподобався.
   - Ти що, думаєш це тобi допоможе? - я рвонула металевий диск. Срiбний ланцюжок розiрвався, наче папiр. - Ах ти, кретин! - Диск свиснув полетiвши кудись в бiк. А я одним рухом пiдняла Сiрого вовка на ноги, попутно зламавши спинку стiльця. - Зло, значить! А ваша армiя нежиттi не зло? А люди зараженi лихорадкою зомбi не зло?! Та ваша iмперiя нам винна за гибель наших магiв i солдат, якi рятували свiт вiд напастi, що ви випустили! - вiд мого крику люди падали на землю i корчились вiд болю i я, збавивши тон прошипiла в лице ошарашеному принцу: - Ти мене зрозумiв?
   - Так. - видав вiн якось здивовано покосившись на присутнiх. - Але я не розумiю про що ви? I хто ви? Та й взагалi - де я?
   - Що?! - я тихо прошипiла в падаючи в стан, коли можу прибити.
   - А л... - промовило з боку. Я повернула голову. - Головнокомандуючий, ця людина була зачарована. - промовила Ельвiра. - Закляття пiдтримувалось цим талiсманом. - вона показала менi диск, який зiрвала з ши§ полоненого.
   - Хм... Точно?
   - Так.
   - Ти нiчого не пам'ятаєш? - запитала я племiнника iмператора.
   - Нiчого. Я пам'ятаю, як Никифор подарував менi i мо§м людям такi талiсмани.
   - Що? Чорт! Лемрiде, накажи негайно зняти талiсмани iз наших невiльних гостей.
   - Як накажете...
   Фрерiя з'явилась перед нами, наче зiткавшись з повiтря, i являла собою разючий контраст iз оточуючим середовищем. Бiлi кам'янi будинки столи поруч з прекрасними цвiтучими садами. В мiстi навiть не було настiльки жарко. Але люди. Вони рухались ривками, а в очах стояла всесвiтня пустота.
   - Краса... - розгнiвано прошипiв Лемрiд.
   Я окинула поглядом картину i похитавши головою видала:
   - Наче бенкет посеред чуми.
   - Що? - здивовано поглянув Владислав.
   - Та так, думки в голос. - я покосилась на Ельвiру.
   Магiчка §хала справа вiд мене i постiйно хмурилась. Сила, що наповнювала повiтря в Фрерi§, душила нас. Солдати цього ще не помiчають, але магам не дуже добре. В повiтрi витав запах кровi. Я прищурилась, люди його не вiдчували, а я - як Боелле - цей запах нi з чим не переплутаю.
   Ми ви§хали на широкий майданчик перед бiлокам'яним палацом. Майданчик був викладений бiлими плитами, а в центрi стояли п'ять статуй. Мiй погляд просто прикипiв до них. Стату§ стояли так, що якщо провести декiлька лiнiй утворювалась зiрка з п'ятьма променями. Чотири променi вказували на чотири шляхи, якими можна наблизитися до палацу. А вершина зiрки вказувала на палац. Може менi просто мерещиться. Я тряхнула головою i уважно поглянула на стату§. Вони зображали п'ятьох чоловiкiв. Довгi хламиди, руки опущенi в здовж тiла - нiчого особливого, якщо не дивитись на обличчя. Лиця загостренi, можна навiть сказати хижацькi, з крючкуватим носом i очi злегка прищуренi, наче вони роздивлялись щось неприємне, а губи кривила зневажлива посмiшка. М-так, просто вершина краси. Такими обличчями тiльки дiтей лякати. Я хмикнула i потягнула повiтря. Бiля статуй пахло кров'ю. Дуже сильно. Мене це починає лякати. Я тряхнула головою i зиркнула на парадний хiд. О! Нас уже чекають.
   Щуплий чоловiчок з вiчно прищуреними очима попросив нас пройти за ним. I ввiчливо попросив залишитись наших солдат. Я хмикнула i подумки промурликала. Ельвiра з двома чаклунками рiзко вiддiлились вiд моє§ свити. А за ними до мене пiдiйшов Лемрiд i Ральф. Я пiдняла брову, але нiчого не сказала. Поруч з Владиславом стало четверо сiрих.
   - Пройдiть за мною. - повторив чоловiчок i поспiшив в глиб палацу.
   Може менi здалося, але йому було неприємно знаходитись на сонцi. Я нахмурилась, може в мене параноя, i попрямувала за ним. Надiюсь до вечора ми впораємось: не хочеться залишатись тут на нiч. Чоловiчок вiв нас по темним коридорам, якимись заплутаними проходами, якби не кров дракона фiг би я щось запам'ятала. I, напевно, не помiтила б, що нас уже в шосте ведуть цим коридором. Напевно, програму по залякуваннi ми пройшли вдало, бо нас завели в широку кiмнату. I в нiй було дуже темно. Я прикрила очi i зiтхнула. А за тим вiдкрила. Проморгавшись, я змогла розгледiти кiмнату. Просторий тронний зал. Стелю пiдпирають колони, на який висять факели. Жоден з них не горiв.
   - Проходьте вперед. - промовив наший провожатий i менi здалося, що вiн намагається стриматись, аби задоволено не захiхiкати. - Його величнiсть уже чекає.
   Зайти в глиб зали i не спотикатись для мене було легко, однак я вiдчула, що за нами стежать i робила вигляд, наче нiчого не бачу. Не подобається менi тут.
   - Ти повернувся з перемогою, Владиславе? - поцiкавився холодний не людський голос.
   - Нi, ваша величнiсть. - промовив вiн дивлячись на короля. - Не з перемогою. Ми програли.
   Я його розумiю, однак дуже рада, що вiн не бачить Никифора. Бо це - не людина! В очах проблискували червонi iскри, що свiдчило про те, що нас цей скелетик бачить. Краєм ока я помiтила ще декiлька десяткiв таких же вогнiв: вони ховались за колонами. Всерединi зразу похолодiло. Невже вампiри? Якщо це так - у нас великi проблеми. Я скрипнула зубами i знову поглянула на iмператора. Ранiше, якщо вiрити спогадам лорда, це був дорiдний чоловiк з пшеничною гривою, в якiй пробивались сивi прядi. I вiн мав теплi карi очi.
   Тепер цi очi поблискували червоним, на губах грала переможна посмiшка i... менi не здалося! В ротi поблискували iкла. А з кремезного чоловiка вiн перетворився на скелет. Шкiра туго обтягувала м'язи i вона мала сiруватий вiдтiнок.
   - Хм... це погано. - тихо промовив скелет. - Але я бачу ти привiв гостей. Може представиш §х?
   - Це представники вiд земель Ваарна. Вони хотiли б поговорити про мирний договiр.
   - Мирний договiр? Нiякого мирного договору не буде!
   - Чому? - здивувався Владислав.
   - Тому що я не прислухаюсь до нiкчемних створiнь.
   - Ваша величнiсть, про що ви?
   - Яка тобi рiзниця, §жа? Я тебе знищу, а нашi гостi стануть приємним десертом на нашому святi.
   Його смiх пiдтримали iншi вампiри, якi рвонулись до нас. Я лиш хмикнула:
   - Прикрийте очi.
   - Навiщо? - пискнула Ельвiра.
   - Просто робiть, що я скажу.
   Вогонь рiзко спалахнув, змусивши упирiв вiдступити. Вони шипiли i кривились дивлячись на факели, що яскраво горiли на колонах.
   Люди вражено подивились на мене. Я холодно всмiхнулась i скинула плащ.
   - Вiтаю, вас, ваша вампiрська величнiсть! Ви мене впiзнаєте?
   - Лорд Намау?! - Никифор втягнув повiтря. Владислав вражено застиг. О, а я й забула, що вiн мого обличчя не бачив. Я старанно ховала своє обличчя i мо§ солдати менi в цьому допомагали. - Ти живий?! Але це неможливо!
   - Як бачиш, упир. - я широко всмiхнулась. - Всi тво§ спроби потерпiли невдачу. А може я просто твiй глюк.
   - Ти знущаєшся?! Я тебе уб'ю!
   - А я вже мертвий! - я ривком витягнула меч. Вiн вiдразу спалахнув синiм. - I вирiшив помститись за такий не гуманний спосiб мого вбивства. - я махнула рукою i в iмператора полетiв срiбний ножик, який я заховала в рукавi.
   Вампiр не встиг втекти i розсипався прахом на тронi.
   Ельвiра ошарашено подивилась на мене, а я лиш широко всмiхнулась i вiдмахнулась вiд найближчого упиря. Той вiдразу ж розсипався прахом. О-е! А в мене меч срiбний, i його викували ельфи, так що зубастики тiльки клацали iклами в мiй бiк i намагались опинитись вiд мене подалi. Лемрiд i Ральф запхнули магiчок подалi вiд кровожерливих противникiв. Зi мною такий номер не пройшов, я просто прибила наступного вампiра i не звернула уваги на гнiвний шепiт.
   В затхлому повiтрi запахло озоном i, я покосившись на магiчок, закричала:
   - Падай!
   Якраз вчасно. Просто над нами пiшов вогняний вал. Вiн обдав нас пекельним жаром i покотився на вампiрiв. За першим валом пiшов другий, а за ним i третiй. Я стурбовано пiдняла голову. Здається вони не збираються припиняти. Дiвчата стояли з судорожно вигнутими тiлами. Дури! Iдiотки! Треба негайно втручатись, а то вони i наших заодно з вампiрами пiдсмажать.
   Сила потекла по тiлу. Пробiглась водою по склу i ринулась на закляття. Десь на гранi слуху роздався грiм. А запах озону став настiльки густим, здавалось що вiн перетвориться в туман.
   Кап! Кап! Я рукавом витерла кров, що побiгла з носа. I повiльно встала.
   Навколо нас лежав попiл. Вiн ще де-не-де жеврiв, але поступово гас. Магiчки ледь стояли на ногах. Я разом з Лемрiдом i Ральфом взяли §х пiд руки i повели на вулицю.
   На дворi лив дощ. Ми зупинились i пiдставили обличчя теплим потокам дощу. Щось таке знайоме. Перед очима все попливло i повiльно, наче тонула, я почала падати.
   ...Лив дощ. Текло, наче з вiдра. Гном поправив сiдло на понi i оглянувся на свою наречену. Таюнi була одягнута в просту курточку i широкi штани заправленi в напiвчобiтки. Так не звично було бачити §§ без обладунку. Вона виглядала так жiночно. Я оглядiлась. Але... я цей спогад уже бачила. Чи я щось пропустила?
   Все так само як i перший раз. Ось Таюнi б'ють ззаду i вона непритомнiє. А цього я не бачила. Я бачила тiльки кiнець.
   - Не займай §§! - ричить Торвальд перехоплюючи зручнiше секиру.
   - Не хвилюйся, - холодний смiх, - вона потрiбна Повелителю живою. А ти нi! Здохни татусь Боелле, який нiколи не народиться.
   Гном затискає рану i вражено дивиться на нападника. Удар ззаду. Торвальд нiчого не бачить, але чує.
   Смiх...
   ...Олiвiя кидається геть iз печери. Лезо прошиває §§ наскрiзь. На вухо тихо шепчуть:
   - Здохни матiр Боелле! А за тобою здохне i маленький Боелле, якого ти встигла народити.
   I смiх...
   ...Мсьєре кричить вiд болю.
   - Кричи голоснiше нiкчемна ельфiйко. Ти не достойна стати матiр'ю Вмiстилища.
   Смiх...
   ...Дамiк обертається до Давару i Кальвена:
   - Ви збожеволiли! Намау на таке не здатний!
   - Вiн бажає зайняти твоє мiсце! - холодно всмiхнувся Кальвен. - Вiд нього треба позбавитися.
   - Я. Вам. Не вiрю! - закричав лорд. - Геть звiдси!
   - Ти про це пошкодуєш! - тихо шипить зрадник.
   Лезо кинджала пробиває кольчугу i серце. На губах Дамiка виступає кривава пiна.
   - Запам'ятай це вiдчуття, лорд! - тихий смiх. - I не хвилюйся. Скоро твiй брат приєднається до тебе. Повелитель так довго чекав.
   Смiх...
   - Кайшо! - хтось рiзко схопив мене за плечi i стряхнув. - Прокинься!
   Ральф?! Я вiдкрила очi i наткнулась на хмурий погляд сiрих очей, на такому знайомому обличчi.
   - Дамiк?! - я широко вiдкрила очi. - Що ти тут робиш?!
   Вiн обняв мене i рiзко вiдсторонився.
   - Жива. - тихо прошепотiв вiн. Рiзко тряхнувши своєю чорною гривою Дамiк всмiхнувся. - Я прийшов захищати тебе. I ти не повiриш вiд чого!
   - Вiд зрадникiв?
   - Так. - вiн похитав головою. - Скоро заявиться Торвальд, аби перевiрити твоє самопочуття.
   - I вiн тут? Але як?!
   Дамiк всмiхнувся:
   - Вiйна - наша стихiя. А тебе ми повиннi захищати вiд ворога, що вже встиг дiбратися до нас.
   - Але ж ви померли... - якось безпомiчно промовила я.
   - Так, - вiн потрiпав моє волосся, - але це не означає, що ми не можемо тебе захищати. Ти, крiм Боелли, тепер наша родичка, що допоможе нам вiдiйти в iнший свiт, а може ти зможеш повернути нас...
   Договорити вiн не встиг в кiмнату увiйшов Андрiй. Високий i худорлявий, вiн привiтно всмiхнувся i почав перетворюватись на короля гномiв. Торвальд стис мене аж до хрусту кiсток.
   - Жива... - хм...щось у них привiтання нестандартне. - Ми за тебе хвилювались, маленька! - пробасив гном нiжно притискаючи мене до себе.
   - Я теж рада вас бачити! - пискнула я. - Але може ви мене таки вiдпустити: я задихаюсь!
   Торвальд вiдпустив мене i всмiхнувся:
   - Бiльше так не роби. Вiдпочивай побiльше, а то непритомнiєш, як дiвчина на виданнi.
   Я почервонiла.
   - А хiба це не правда?
   Торвальд повернувся до Дамiка.
   - Ти про що?
   - Мiж iншим, так воно i є. Нашу ледi видадуть замiж за привередливого принца лiсових ельфiв.
   - Я йому щелепу зламаю...
   I по§хало. Я краєм вуха слухала §хню перепалку i, чесне слово, не хотiла опинитись на мiсцi Навельгана. Бiдолашний ельф! Якщо два розгнiванi духа все-таки зроблять все, що вони пообiцяли, то вiд нього не залишиться i мокрого мiсця.
   - Хтось iде. - сказала я вiдчувши як хтось наближається до кiмнати.
   Дамiк i Торвальд одночасно пiдскочили i перетворились на Ральфа i Андрiя. Дверi вiдчинились i в кiмнату зайшов юнак з Владиславом.
   Глава Сiрих, а тепер й iмператор Ааргтума поклонився менi.
   - Доброго дня, ледi Кайшо! - вiн посмiхнувся i штурхнув юнака, який вiдвiв погляд. - Вамеку.
   Вамек? Я поглянула на худорлявого юнака рокiв дев'ятнадцяти, хоча на вигляд бiльше шiстнадцяти не даси. У нього було приємне лице з двома чорними очима, обрамлене свiтлим волоссям.
   Юнак мовчав. Я, по думки пожавши плечима, посмiхнулась i привiталась.
   - Вамек, мiй брат. - промовив Владислав, коли юнак вийшов з кiмнати нiчого не сказавши. I що? - Я б хотiв щоб ви з ним подружились. Ви багато чого знаєте i точно допомогли б з його вiдлюднiстю.
   - Звичайно. - я вимучено всмiхнулась. Так-так, отже, син Никифора. - Я розповiм йому як треба тримати меч. I багато цiкавих iсторiй.
   - Я буду вдячний.
  
   Намау покосився на Ферiдана i Таюнi. В кiмнатi знаходились лише вони i Рiнам, який помiтивши лорда похитав головою. Вiн зiтхнув i пiдiйшов поближче.
   - Вiтаю! - привiтався дракон.
   Лорд привiтався з усiма i поглянув на хмурне обличчя Таюнi.
   - Ваша величнiсть, - звернувся до не§ Намау, - щось сталося?
   - Можеш називати мене просто Таюнi, - зiтхнула королева. - А сталося те, що я не знаю як змусити прийняти §х мир без втрати нашо§ Кайшi.
   - Не ти одна. - промовив Рiнам.
   - Не бачу в цьому нiчого дивного. Ми самi дозволили, щоб лорд назвав §§ своєю сестрою...
   - Хочеш сказати, що це я винен? - перервав його Намау.
   - Ми всi виннi, - проронив Ферiдан зверхньо глянувши на нього, - але ти мiг покарати свого мага.
   - Як? Погрозити пальчиком i сказати, що так робити не можна? - фиркнув лорд. - Ферiдане, вiн би розповiв би §м в будь-якому випадку. I це добре, що ми про це знаємо, а то б нас просто поставили перед фактом i ми б не викрутились - згодились на всi умови, якi вони поставили.
   Дракон вже хотiв щось сказати, коли в кiмнату увiрвався Альх.
   - Ваша свiтлiсть, - викрикнув вiн, - ваша сестра викликала на поєдинок Давару. Вони зараз на тренувальному майданчику!
   - Що?! - лорд застиг вражений. - Вона вже тут i викликала на поєдинок мого найкращого мага?!
   Альх кивнув. Намау зiрвався з мiсця i кинувся до мiсця поєдинку. За ним рвонулись й iншi.
  
   Повiтря просто вило i стогнало. Навколо двох людей бушувала буря. Вогонь сплiтався з водою, повiтря змiшувалось з землею. Лорд вражено застиг. Не може бути!
   Вiтер вiдкинув волосся дiвчини назад вiдкривши обличчя. Ї§ лице! Воно було покрите чорними узорами, як i кистi рук. I цi узори свiтились. Слабо, ледь помiтно. Але не це так сильно вразило Намау. Очi Кайшi свiтились, наче два маленькi сонця. I це свiтло слiпило §§ противника не даючи йому зосередитися.
   - Не може бути... - видихнув поруч з ним Рiнам. - За такi короткi строки стати...нi, увiйти в повну силу...
   Його перервав крик болю. Давару рухнув на землю.
   - Здавайся. - голос Кайшi був схожий на грiм серед ясного неба.
   - Нiколи, - вiн рiзко змахнув кинджалом, схованим у рукавi.
   Дiвчина вiдступила на крок - по бiлiй сорочцi бiгла кров.
   - Що ж, - голос навiть не змiнився, - тодi помри.
   Вона швидким рухом витягнула простий меч, не §§ улюблений ельфiйський, а звичайнiсiнький клинок. Свист - i Давару мертвим падає на землю. Язики полум'я винирнули iз землi i несмiливо лизнули мертве тiло. Кайша здавалось не звернула на це уваги, i вогонь рiзко загудiв пожираючи свою жертву.
   Дiвчина декiлька раз моргнула i §§ очi стали синiми з маленькими золотими i срiбними капельками. Узори поступово згасли, а потiм i взагалi зникли.
  
   Навельган i Аотьєна йшли до тренувального майданчику. Ельфiйка хмурилась не знаючи, що там може робити лорд Намау. Мартин несподiвано винирнув звiдкiлясь. Привiтався i поцiкавився куди вони направляються.
   - Йдемо до лорда Намау. Вiн обiцяв поговорити з нами, але зараз вiн знаходиться на тренувальному майданчику.
   Принц кивнув i пiшов з ними. Обережно косячись на Аотьєну. Вiн закохався в ельфiйку вiдразу. З першого погляду i зараз страждав, розумiючи, що вона його не любить. Його страждання збiльшував §§ брат, який постiйно знаходив спосiб задiти Мартина. Жарти ельфа змушували юнака скрипiти зубами, але вiн продовжував мовчати.
   - Ого! - несподiвано сказав Навельган i принц покосився в його бiк.
   Мартин простежив за його поглядом i побачив лорда.
   Вiн стояв обпершись на меч однiєю рукою, а iншою затискав рану на животi. Бiла сорочка стала червоною знизу, а на брюках слiди були не дуже помiтнi, напевно, через чорну тканину.
   - Лорде Намау! - окликнула його ельфiйка.
   Аотьєна застигла вражена. Вона не розумiла, що трапилось, але дивилась на лорда, наче побачила вперше. Риси обличчя у нього були м'якшi, чорне волосся змахувало на шовк. А коли вiн поглянув на дiвчину i посмiхнувся, у не§ упало серце.
   - Якщо я не помиляюсь, - вiн широко всмiхнувся, - ви - Аотьєна?
   Вона здивовано при пiдняла брову i кивнула. Голос §§ не слухався.
   - Кайшо! - пiдбiг лорд. - Що ти тут робиш?
   Всi троє застигли вражено дивлячись на лорда i його вiдображення. Майже нiяких вiдмiнностей. Тiльки, що дiвчини м'якшi риси обличчя i спалахують золотi i срiбнi капельки в очах. Навельган застиг вражений: вiн уже бачив цю дiвчину! Йому здалося, що той сон просто ще один кошмар про людей, а тут виходить, що вiн ледь не пророчий.
   - До дому при§хала! - зблиснула вона зубами. - Рiнаме! Ти так i будеш стояти?
   Темний ельф пiдлетiв до не§:
   - Ти неможлива, Кайшо! Тебе ледь не прибили!
   - О-о! - закотила вона очi. - Братику, я тебе теж люблю!
   - Братику?! - вражено спитала Аотьєна.
   Кайша поглянула на не§ i обняла лорда i темного ельфа.
   - Так, це мо§ брати. Змiшання кровi i все таке, тепер отримую взбучку ще й вiд ельфiв. - вона поморщилась. - Мiж iншим, менi треба до лiкаря, а потiм я вам розповiм доволi кошмарну iсторiю. I ще, - вона повернулась назад, - дестоєре наєме! - гном i людина кивнули §й у вiдповiдь. - Я пiшла!
   - Куди? Ти ранена! - в один голос закричали Рiнам i Намау.
   Дiвчина всмiхнулась i розчинилась в повiтрi.
   - Кайша! - заричав Намау.
   - Все як завжди, - зiтхнув Рiнам. - Ходiмо треба провiрити чи вона пiшла до лiкаря.
   - I чого вона так рано повернулась?
   - Ну-у, - несподiвано протягнула Ельвiра, яка з'явилась зi спалаху iскор, - §й набридло знаходитись на завойованих територiя i вона вирiшила, що дома буде краще. Тому ми перемiстили вiйська на кордон, а ледi Кайша викликала на поєдинок Давару i вiдразу направилась сюди.
   - Божевiльна. - зiтхнув лорд. - Не вiдновивши сили, викликати на поєдинок. А що там iмператор Никифор.
   - Вiн загинув. - нахмурилась Ельвiра. - Тепер там править iмператор Владислав.
   - Цiкаво. - протягнув Намау. - Як я розумiю причиною цьому Кайша.
   - Так, ледi головнокомандуюча причетна до цього.
  

Глава 6

   Кров. Вона повсюди. Стiкає густими каплями на пiдлогу. Важкими масляними каплями i розпливається страшними узорами по мармурнiй пiдлозi. Чоловiк вiдкинув волосся на спину i поглянув на сво§х жертв. Вони були вже мертвi. Слаба посмiшка торкнулась його губ. Цiє§ сили вистачить не надовго, але §§ буде достатньо аби тримати сво§х слуг в страху. Щось вони сильно заворушились... Взагалi знахабнiли. Чоловiк прищурив сво§ чорнi провали очей i безжалiсно всмiхнувся - час настав. Вiн облизнув сухi губи. Вони говорили, що вiн не зможе вижити без §хнього вогню. Що ж, вони помились. Вiн живий, а тепер, коли цi четверо стануть його пiдзарядкою вiн переможе. Весь свiт стане перед ним на колiна. Скоро, дуже скоро, вiн стане Повелителем цього свiту. I йому не будуть потрiбнi цi нiкчемнi створiння. Вiн широко посмiхнувся показавши iкла. О так! Тепер вiн буде дивитись на §хнi нiкчемнi спроби отримати його прощення. Тепер вони будуть повзати на животах, пресмикатись перед ним, наче раби. Яке це солодке вiдчуття! Воно так п'янить. Помста...
  
   Помста... Я рiзко сiла в лiжку i не вiрячи оглянула кiмнату. Нема... кровi нема. Це був сон... Всього лиш кошмар. Нi, це було насправдi. Я зжала голову. Хто вiн? Повелитель? Це вiн? У висках билась кров. Страшно...
  
   Страшно... Чоловiк пiдняв голову i подивився на небо. Дiвчина. Та дiвчина, хто вона? Не людина. Точно не людина. Хто ж ти така? Чорне небо i такi ж очi. Вiн пропустив мiж пальцiв декiлька каштанових прядок. Сестра лорда... приємне доповнення для нього. А може? Його смiх рознiсся над вершинами. Страшно... вона його бо§ться. Це буде цiкаво. Така здобич варта того, щоб зачекати.
   Я знаю, що ти мене чуєш.
   У вiдповiдь лише тиша.
   Цiкаво як довго ти будеш мовчати, коли я рiзатиму тебе на шматки? Я знаю - тобi страшно. Це так манить!
   Цей смiх дряпає шкiру. Я широкими очима дивилась в темноту ночi. I бачила чорнi безоднi його очей. Манить?
   Ти будеш цiкавою iграшкою, шепче голос на вухо, ти така... мила...
   I холод. Я заскрипiла зубами. Не здаватись. Не...
   Спи...
   ...Крик. Вiн розрiзав тишу, наче нiж, змусивши мене здригнутись.
   - Нi-i-i! - протягнув голос. - Благаю! Ви не можете!
   Юнак стояв на колiнах. Його каштанове волосся було коротко обстрижене, а чорнi очi - чорнi безоднi - не навiювали страх. Вони благали про помилування.
   Але дракони не чули цих благань. Вони стояли тiсним кругом навколо нього.
   - Ти провинився! - пророкотав голос бiлого дракона. - I ти понесеш достойну кару. Тепер ти людина! Нiкчемне створiння, що має короткий строк життя. Ти будеш страждати без вогню. Будеш згорати, доки не перетворишся в попiл. Нiкчемне створiння.
   I вони зникли. Розтали, наче туман.
   - Ви за це поплатитеся! - тихо прошипiв вiн. - Ви втратите все, що вам таке дороге! Я стану вашим жаком. Живим кошмаром. Я стану вашою тiнню i буду пожирати вашi душi. Я стану Ксерелом!
   Мене пройняв озноб. Ксерел - дракон зла. Його знищили з десять столiть назад. Вiн мiг знищити все живе. Йому було байдуже до страждань i болi, вiд насолоджувався...нi, упивався цими почуттями. I ставав сильнiше. Доки не з'явилась вона. Тоненька й нiжна Iванiя. Вона несла в собi любов i доброту. I померла вiд лап Ксерела. Саме тодi Ваарн став богом. Не зрозумiло як вiн змiг прикликати таку силу, але тодi вiн перемiг i став богом. Не таким могутнiм, як iншi, але здатним принести тим, хто в нього вiрить щастя.
   Колишнiй дракон встав з колiн. Його очi палали безоднею ночей.
   - Я - Ксерел. Я стану смертю цих земель. Я стану тiню ваших цих кошмарiв. Я стану злом!
   Вiн отряхнувся i пiшов...
   Холод пронизував кожну клiтинку тiла. Але людина, що колись була драконом, вперто йшла вперед. Йшла до вогнiв, що розривали цю морозну нiч. А за ним йшла смерть. Люди навiть не встигли вихопити мечi, як смерть накрила §х.
   Лише далекi вiдголоски крикiв забились мiж пустими холодними схилами...
  
   Я прокинулась ривком. Десь на гранi слуху пронiсся знайомих смiх. Це ще не кiнець... Шепнуло на вухо. Я обняла себе i дивилась на стiну. Страшно... Ксерел? Вiн назвав себе Ксерел. I вiн став ним. Холод пощипав нерви i вiдступив.
   Треба встати. Я обережно пiднялась i покосилась на дзеркало. Та так i застигла. З виска бiгла кров. Але...
   Вiн нахиляється роздивляючись дiвчину. Обережно гладить §§ волосся.
   - А ти i справдi мила. - чоловiк холодно смiється i проводить пазуром по виску розсiкаючи шкiру. - Надiюсь тобi сподобається...
   Невже вiн такий сильний?! Панiка ударила тугою хвилею, накриваючи мене з головою. Проти такого... я безсильна. Я упала на колiна, наче вiд удару. Так боляче... Задихаюсь...
   I перше, що я побачила коли прийшла в себе, були зеленi радужки очей з темною каймою. Довге золоте волосся спадало на його лице.
   - Навельган?.. - тихо прошепотiла я. - Що ти тут робиш?
   - Нiчого. - здається вiн не звернув увагу на порушення етикету. - Просто рятував одну дiвчину вiд концентрованого впливу зла.
   Пам'ять повернулась вiдразу. Кров, крики, страх. I, здається, не змогла прикрити сво§ спогади вiд дi§ телепатi§. В очах ельфа вiдобразилась тривога. Я моргнула, заганяючи страх подалi, i вимучено всмiхнувшись промовила:
   - Я думаю, менi краще встати, а то мо§ брати змусять вас одружитись зi мною в поспiшному порядку.
   Вiн посмiхнувся. I нормально посмiхнувся, чесне слово. А не як тодi...
  
   Навельган криво i дуже зло всмiхнувся дивлячись на Аотьєну:
   - I що ти вiд мене хочеш? Як це я повинен змiнити свою поведiнку? Що ще не так?
   - Я розумiю чому ти так ведеш себе з людьми, але не розумiю чим тобi так не вгодили темнi ельфи. Вони все-таки нашi брати i близькi до нас.
   - Брати?! - фиркнув ельф. - Вони такi ж як i люди: злi, жадiбнi i огиднi. Вiчно шукають вигоду в будь-яких ситуацiях.
   - Наче ви кращi! - Кайша винирнула нiзвiдки i розгнiвано подивилась в його очi. - Сутички влаштовувати на нейтральнiй територiя ви великi майстри. I ще бiльшi по списуванню вини то людей, то на темних. То гноми на болючий мозоль наступили, то орки широко всмiхнулись зiпсувавши вам естетичне задоволення вiн розглядання §хнiх зелених облич. То дракони занадто красиво лiтають i збивають траєкторi§ ваших грифонiв. То ще щось. Однак визнати хоч малюсiньку свою вину ви не в силах. Краще спихнути на когось. I чим ви тодi кращi вiд людей? Тим що маєте просто незрiвнянну красу i гострi вуха? Чи тим що живете довго i маєте великий досвiд, яким не бажаєте дiлитись? I вигоду ви шукаєте не меншу! Хочеш сказати, що нi? Навiть не думай! Наче я не здогадалась, що ви навмисне настоювали на гарантi§ миру. Мол якщо у людей буде полонена, то чим погано, що i вас буде подiбна полонена, яку люблять не менше чи ви любите вашу сестру! До речi, про вашу сестру! - бiдолашна Аотьєна, що до цього моменту стояла з вiдкритим ротом (перший раз в життi §§ змусили дивитись на життя не тiльки з точки зору ельфiв! I взагалi: чого це сестра лорда захищає iншi раси?), почервонiла уявляючи, як §й дiстанеться за §§ зневажливiсть i т.д. i т.п. Ельфiйка вiдразу згадала як вона говорила з людьми лорда. Бiдолашну вiд спогадiв злегка замутило. - Ви до не§ вiдноситися як до чужо§! Навiщо ви постiйно нагадуєте §й, що вона скоро буде жити серед людей? Замiсть того, щоб пiдтримати §§ в цьому важливому (мiж iншим, важливим для вашого королiвства!) кроцi, ви вибиваєте у не§ з-пiд нiг землю! Мало того, що постiйно знущаєтесь над усiма, так ще й всiляко змушуєте §§ зненавидiти людей. Що, мiж iншим, може привести до вiйни. I, я точно знаю, тодi ви малою кров'ю не розплатитесь. Люди ду-уже злопам'ятнi. I нiчого, що живуть вони не довго, зате насичено i на повну. Зiтруть ваше царство в порошок. I не треба казати, що не всi люди виступлять проти вас. Всi! А особливо люди земель Ваарна якщо дiзнаються, що хтось буде прикриватись §хньою ледi, як щитом. Нi-фi-га! Вони в першу чергу виступлять i попробують вас знищити в максимально короткi строки. Так що, мiй милий майбутнiй наречений, тримай язик за зубами i вибирай слова! - прошипiла дiвчина. I рiзко розвернувшись кинула: - До зустрiчi, о благороднiшi представники Вищо§ раси!
   Ї§ слова сочились отрутою. Аотьєна прикрила очi:
   - Вона справдi вважає нас монстрами?
   Тиша. Ельфiйка вiдкрила очi i побачила, як поспiшно покидає кiмнату Навельган.
   Вона не бачила, як його обличчя скривила гримаса болi. Ну чому вона? Саме це дiвчисько? I що §й не сподобалось?
  
   Навельган допомiг менi пiднятись i обережно вiдпустив мене.
   - Ти себе нормально почуваєш?
   - Та вже краще. - i чого його це так цiкавить?
   - Чудово. До зустрiчi. - вiн пiшов на вихiд, де наткнувся на лорда i принца.
   Вони вiдразу зустрiлись поглядами i завмерли. На обличчях Намау i Рiнама читалось лиш злегка прикритий гнiв. Навельган зустрiв §хнi погляди з безстрасним виразом обличчя i холодом зелених очей.
   - I що ти тут робиш? - прошипiв лорд.
   - Загубився, свiтлий? - зблиснув очима темний.
   - Нi, - я вирiшила вставити сво§ п'ять копiйок, - вiн просто вирiшив перевiрити стан майбутньо§ наречено§, а заодно вiдшити занадто надо§дливих типiв, що пристають до не§.
   - Ти про що?
   Менi здалося чи в очах Навельгана затанцював смiх?
   - Та так, були гостi. - протягнула я. - А мо§ брати замiть подяки накинулись на благородного заступника слабко§ дiвчини.
   - Слабко§?! - в один голос запитали вони. Навельган лиш всмiхнувся кутиком губ i вийшов. - Це ти слабка?!
   I почалось. Менi згадали все. Вiд захисту перевалу до вбивства Давару. Перелiк мо§х справ закiнчився коли ми увiйшли в залу, де нас чекали.
   Ельфiйка знову вiдвела погляд i намагалася дивитися кудись ще, лиш би не на мене. Я хмикнула i покосилась на Мартина. Принц Лiатри швидше за все банально втiк з палацу аби провести Аотьєну до безсердечного лорда Намау. Вигляд у нього був войовничий, але я йому б не радила сильно зариватись, можу випадково прибити. Як з Давару. Щось найшло i залишився тiльки труп. Намау розповiв менi про бiй, але старанно щось приховував. Доки я не залiзла в його голову, дивно що вiн мене не вiдчув, але дивнiше було те, що лорд вiд мене приховав. У мене свiтились очi! Бiле сяйво замiсть очей. Прiрви, де горiло сонце. I якiсь узори на руках i обличчi.
   Не знаю, можливо менi здалося, але я помiтила вплетенi в узори руни, якi означали назви чотирьох рас.
   - Вiтаю, - кивнув Ферiдан. Вiн повернувся до нас i кивнув головою, мол сiдайте. - Вчора було пiдписано перемир'я мiж iмперiєю Лiатри i землями Ваарна, а також мiж королiвствами свiтлих i темних ельфiв.
   Дракон довго й нудно розповiдав, що ще i мiж ким було пiдписано, коли i де буде пiдтверджено, що цi договори мають силу i т.д. i т.п. Зате я дiзналась, що нашi гостi (принц Лiатри i свiтлi) пiслязавтра покидають нашу скромну обитель. По-моєму обидвi сторони цьому були ду-уже радi. Нарештi закiнчиться ця мука по корченню один одному привiтних морд. До речi, з мордами у мене виходило найкраще. Нiхто i нiколи не запiдозрив би мене в тому, що я прикидаюсь. На моєму обличчi завжди була привiтна посмiшка (навiть зараз привiтно скалю зуби) i я зiрвалась лише один раз.
   Я прислухалась до монотонного голосу Ферiдана i подумала: а може поспати? Я це вже вчора чула. Коли раптом згадала свiй сон. Вiд початку до кiнця. I мою (i так вимучену!) посмiшку як вiтром здуло. Намау, що повернувся до мене щось спитати, аж здригнувся вiд мого обличчя. Я моргнула заганяючи назад сво§ спогади i рiзко встала:
   - Вибачте, я погано себе почуваю. Я вас залишу.
   I повiльно пiшла до дверей, але так щоб нiхто не помiтив, як по правому боцi обличчя бiжить кров. Вийшовши з кiмнати, я почула, що розмова вiдновилась, i рвонула як най далi. Кров збiгала уже не маленькими капельками, а тоненькою цiвкою сочилась з виска по щоцi, наче кривавi сльози, i капала на рукав сукнi.
   Треба негайно знайти цiлителя. Швидко пробiгши до своє§ кiмнати i взявши плащ я на всiх парах помчалась до Владимира. Думаю цiлитель швидко впорається з цiєю маленькою несподiванкою. Ксерел, наволоч, я до тебе доберусь. Хоч ти i в декiлька раз сильнiший, але я тебе теж зможу цапнути!
   Намау, Рiнам, Ферiдан, Таюнi вражено дивились на те, як Владимир лiкує дiвчину. Вони навiть не побачили як в не§ по обличчю текла кров! Ельвiра нервово зцiпила руки: невже ледi §й не довiряє? Чи вона чимось провинилась. Картинка мигнула i згасла. Чаклунка поклонилась i вийшла.
   - Ледi Кайшо, чому ви не попросили допомоги в замку?
   Дiвчина всмiхнулась i подивилась на нього:
   - По-моєму про це, - вона провела по виску, - мо§м братам краще не знати.
   - Чому? - здивувався цiлитель. - Це зв'язане...
   - Нi, - дiвчина похитала головою, - не те. - вона облизнула губи. - Знаєте, це не приємно, коли на вас вiдкривають полювання.
   - Полювання? - ошарашено спитав Владимир. - Ви про що?
   Кайша моргнула. Вираз §§ обличчя вiдразу змiнився. Став якимось... заляканим?
   - Одного разу дракони допустили помилку. - проронила вона. - Вiдступника треба було вбити. Це було б милосерднiше.
   - Для вiдступника?
   - Нi, - вона мотнула головою, - для всiх живих iстот. Вони його пожалiли. Хоча зробити з могутнього дракона нiкчемну людини? Це не милосердо. - дiвчина тряхнула головою. - Але не це важливо. Вiн хотiв жити i...вiн вижив. Вiн... вiн лелiяв свою ненависть. Ростив §§ з кожним днем. I став тим, ким обiцяв.
   - Ким? - нахмурився цiлитель.
   Вона знервовано ковтнула вид у не§ був вiдсутнiм:
   - Новим Ксерелом.
   - Що? - старий цiлитель повiльно осiв на стiлець. - Ледi, ви не жартуєте?
   Дiвчина помотала головою:
   - Це не жарт. I не жарт те, що вiн вiдкрив полювання. Йому треба сила. I я, до того ж, достатньо йому насолила. Вiн тепер дуже сильно хоче зробити з мене фарш. В прямому сенсi цього слова.
   Цiлитель покачав головою. Вiн обережно погладив дiвчину по плечу. Вона виглядала такою нещасною i зляканою. Але... Чоловiк пiдняв голову i поглянув на не§.
   - Ледi Кайшо, а чому ви все менi розповiли? - "Такого не може бути, але все-таки...", подумав цiлитель.
   Дiвчина всмiхнулась.
   - Я добре вiдчуваю драконiв. Мене таким не можна провести. - тихо промовила дiвчина. - Повелитель Ваксаалiан.
   - Ваксаалiан...- тихо промовив чоловiк. - Я так давно не чув це iм'я. Вони вважають мене мертвим. Давно мертвим. Навiть вiн - новий Ксерел. Пiсля гибелi мого сина...пiсля вiйни, коли я пропав. Нiхто не шукав. Вони певнi, що я помер. А тут, - вiн повернувся до дiвчини i уважно поглянув на не§, - якась дiвчина вiдчула, що я дракон i назвала моє справжнє iм'я. Хто ти?
   - Кайша. Я просто Кайша.
   - Ти просто "дарунок богiв". Просто дарунок в такий час, коли ми чекаємо ново§ вiйни. З'являєшся невiдомо звiдки. I виявляєшся сестрою лорда. Хто ти, Кайшо?
   - Вам це краще знати. - проронила вона. - Адже ви двадцять рокiв назад приймали роди у ледi Ярослави. Ви краще знаєте хто я.
   Вiн вiдвiв погляд:
   - Скiльки тобi?
   - Сiмнадцять.
   Вiн похитав головою. Дiвчина лиш холодно всмiхнулась. Вона вже здогадалась. Але вiн ще не зрозумiв. Кайша встала i вийшла. Пiсля завтра вiд'§жджають §хнi гостi, а потiм по сво§ справам роз'§дуться всi iншi. Вона не сумнiвалась, що за нею стежили. I вони бачили §§ рану. Нiчого. Вона щось придумає. Повинен же бути якийсь спосiб, щоб прибити того гада. Гаразд, зараз у не§ лише одна насущна проблема: як позбавитись вiд впливу Ксерела i кошмарiв, що вiн §й посилає. З всiм iншим вона розбереться потiм.
  

Глава 7

  
   Она§ висiлись над бiлими палацами лiсового царства ельфiв - Сiванi. Їхнi червонi, синi, жовтi квiти розпускали пряно-солодкий аромат, який злегка п'янив, що не давало зосередитись над проблемами. А проблем у Аотьєни було бiльше чим треба. Наступно§ весни у не§ весiлля. I вона почне жити серед людей. Навельган припинив §§ займати, тому що сам попався. Лорд i принц темних ельфiв вiдмовились вiд того щоб вiн пiсля весiлля Навельган проживав з ледi Кайшою в одному з цих прекрасних палацiв. Вони вперлись, наче осли, i все-таки змусили §§ невгамовного брата згодитись на §хнi умови. Ледi земель Ваарна могла при§хати в гостi, але жити вона буде в замку Вищого лорда. Сам же Навельган був вiльний як птаха. Мiг жити поруч зi своєю майбутньою нареченою або в одному iз будинкiв в Сiванi. Хоча деякi зобов'язання з'явились в нього перед людьми, а в ледi Кайшi перед свiтлими ельфами.
   Навельган був заручений з дiвчиною за людським звичаєм. Однак скоро вона має при§хати i вони заручаться уже за звичаями ельфiв. Аотьєна тихо заздрила Кайшi. У не§ такi брати! Все §й спускають. Пилинки здувають. Говорять з нею лагiдно. Не озброєним оком видно, що вони за не§ i вогонь, i в воду. Хоча i вона за ними теж. Ельфiйка тряхнула головою i сiла на пiдвiконник. Кайша була безшабашною. Iнодi вона взагалi не звертала увагу на етикет, наче того взагалi не iснувало. Принцеса ельфiв заздрила §й. За не§ брат так не вступається. Вона не могла так само порушувати етикет, як порушує його Кайша. Аотьєна не могла так же просто замiнити свого брата на полi бою. Не могла стати головнокомандуючим вiйськ своє§ батькiвщини. У них дуже суворi правила. Вона не могла викликати на поєдинок мага. А Кайша все це могла. Людська дiвчина навiть змогла заткнути рот §§ брату. А це вдавалось тiльки §хньому батьку.
   Аотьєна зiтхнула i вiдвернулась вiд вiкна. Хотiлася б мати побiльше свободи. Хотiлося бути такою ж сильною, як Кайша. Адже вона може терпiти бiль. Напевно б вона так не хникала побачивши кошмар.
   Ельфiйка тряхнула головою i встала. Треба подивитись як там святкова сукня.
   Аотьєна дивилась як бiля сукнi копошились ельфiйки. Бiла тканина була частково покрита вишивкою. Смарагдовi нитки складались в красивi узори, що, наче павутина, покривали сукню. Вона зiтхнула i поглянула в бiк, там лежали прикраси i iншi важливi урочистi речi. Тонка нiжно-зелена шаль i дiадема з великим смарагдом.
   Урочистий одяг для Навельгана уже лежав тут. Бiлоснiжна сорочка, штани i тунiка покрита такими ж узорами тiльки золотого i червоного кольору. Йому легше, вiн обручиться i вони з Кайшою не побачаться майже три роки. Аотьєна похитала головою. Вона просто не уявляла як вони змогли вламати §§ брата i батька, щоб вони вiдступили. Дозволили ледi Кайшi зустрiти сво§ двадцять рокiв зарученою, а тiльки потiм вони одружаться. А §§ вiдразу. Вона нахмурилась i вийшла.
   Ледi Кайша при§де чи то завтра чи то пiслязавтра. Принцеса покивала сво§м думкам. Їй треба поговорити з нею. Може людина допоможе звикнути до думки... а до всього...
   Вона зайшла в кiмнату i присiла на лiжку. На заходi небо набухло червоним. Їй було страшно. Вона хотiла спати, але через кошмари вона не могла виспатись нормально. Аотьєна зiтхнула i лягла звернувшись в клубочок. Вона просто полежить. Все одно ще свiтить сонце. Нiчого страшного не буде. Правда?
   Навельган стояв посеред кiмнати i просто не вiрив в те, що Аотьєна просто зникла. Зi своє§ кiмнати. Коли пiд дверима стояла охорона. Так "на всякий випадок". Але нi охорона, нi маги, нi стражi на границi не знали куди зникла його сестра. Наче крiзь землю провалилась. Омат нервово ходив бiля вiкна i покосився на принца промовив:
   - Це зробили люди. Тiльки вони могли так напакостити!
   Навельган лиш хмуро покосився на нього i згадав одну дуже страсну тираду в виконанi людини.
   - Люди при§дуть лише завтра, Омат. - вiн провiв поглядом спину темноволосого ельфа. - Так що нашi союзники не могли цього зробити.
   - Невже? - холодно вiдреагував той. - А якщо вони лише прикидаються?! Люди завжди такi! Прикидаються добренькими, а насправдi тiльки й чекають, коли вдарити в спину.
   - Досить. - шикнув Навельган. Вiн чомусь дуже зрадiв, що поруч немає ледi Кайшi. От хто б точно не стерпiв такого поводження. - Нам просто треба дiзнатися куди вона зникла...
   - Нам треба дiзнатися хто §§ вкрав. - перервав його Омат. - I покарати §х.
   - Прошу тебе, - поморщився принц, - давай поговоримо взавтра. I, якщо це тебе так мучить, запитаємо в людей.
   Навельган дивився у вiкно. Все одно не засне. А завтра прибудуть люди з Лiатри, i, що дуже ймовiрно, серед них буде Мартин. Ельф потер виски i зiтхнув, а через декiлька днiв повинна при§хати ледi Кайша. Вранцi буде видно. Все проясниться.
   Вiн помилився. Ранок почався з гризнi: Омат зчепився з магами, якi супроводжували Мартина. На бiдолашному парубку взагалi не було лиця. Сварка набирала обороти тому нiхто просто не звернув уваги на сигнал, який повiдомляв про прибуття ледi Кайшi.
  
   Я тiльки присвиснула. Перед головним бiлокам'яним палацом розгорнулась мовна баталiя. Нiчого собi! Так приймати майбутню родичку. Я таких зворотiв в життi не чула, а коли я побачила хто §х говорить ледь з коня не впала. Це ж треба щоб свiтлий ельф так костерив! I що тут трапилось? Я повертiла головою. Якийсь темноволосий ельф крив бiдолашного принца Лiатри такими словами, що мухи падали замертво. Навельган тримав того ельфа за плечi не даючи наблизитись до Мартина. Той взагалi нiчого не розумiв, лише вражено мовчав. Почути таке вiд вищо§ раси! Навiть Рiнам так не зривається! А то вiн може вправити мiзки шляхом мiцних фразочок, але не настiльки нецензурних. Але не тiльки Мартин мовчав. Нiмими статуями завмерли його охорона i маги, а проти них завмерли ельфiйськi лучники. Ще одну таку статую я помiтила на сходах, що вели до парадних дверей палацу. Ельф з довгим срiблястим волоссям вражено дивився на темноволосого сво§ми зеленими очима. Нарештi вiн скинув оцiпенiння i спробував прикликати порушника спокою до порядку. Його спроби закiнчились невдачею. Темноволосий Омат, якщо я правильно почула, нiяк не хотiв заткнутись.
   - Тихо-о!!! - закричала я. Трiшки магi§ i скло в найближчих вiкнах ледь не вилетiло з рам. - Що тут вiдбувається?!
   Нiма сцена. Всi здивовано дивляться на мене, особливо срiбноволосий. Та що таке?! Омат повернувся до мене i почав костирити вже мою персону. Iз його тиради я почула лише одне - нiкчемна людська с...
   Дарма вiн це сказав. Мо§ охоронцi вiдразу переглянулись i змусили коней вiдступити назад. Схоже цей маневр не сховався вiд уваги срiбноволосого ельфа, бо вiн чомусь нахмурився.
   - Що ти сказав?!! Ах ти вискочка! Дитя вищо§ раси! - децибели росли з кожною секундою. Стiни здригнулись, все-таки iз найближчих вiкон посипалось скло. - Яке ти маєш право до мене так звертатись?! Ти...
   Далi йшла його об'ємна характеристика в нецензурному варiантi. Коротко, зате точно. Всi присутнi вражено застигли дивлячись на мене. Добре що половину слiв вони не зрозумiли, а то отримала б я по ши§. Мо§ охоронцi не витримали i почали ржати в голос. Вони знають, коли я так кричу, нiчого страшного не буде. Ну може маленький землетрус. Все залежить вiд навколишнього середовища. Не витримали навiть темнi ельфи, що супроводжували мене.
   Люди i свiтлi вражено дивились на це дiйство. Вони не розумiли, що мо§ охоронцi смiються вiд полегшення, адже я не намiтила сьогоднi когось, щоб прибити. Я замовкла i покосилась на охоронцiв. Четверо. Двоє людей i два темних ельфа. Вони вiдразу помiтили мою недобру посмiшку, тому вiдразу заткнулись. Подивившись на здивованi обличчя глядачiв цiє§ сцени, я пожала плечима i вiдвернулась.
  
   Наорн вiдразу зрозумiв, що ледi Кайша говорити зi свiтлими не буде, навiть з людьми буде грати в мовчанку. Мавер кивнув йому i послав коня кроком вслiд Боелле.
   - Зустрiч просто чудова, - почав темний i подивився на короля Сiванi Еленока. Срiбноволосий зустрiвся з жовто-зеленими очима Наорна, але нiчого не сказав. - Спочатку нанесли образу ледi земель Ваарна, а потiм довели §§ до бiлого горiння. I це ж треба, щоб вам так пощастило - вона не настiльки розiзлилась, так що будете жити. Тепер пояснiть будь-ласка, що у вас сталося.
   - Вас це не стосується! - огризнувся Омат. Навельган i Еленок одночасно закотили очi.
   - Менi треба з чимось iти до ледi Кайши: вона з вами тепер розмовляти не буде.
   - Не дуже й треба. - буркнув темноволосий.
   Наорн всмiхнувся i пожавши плечима по§хав за ледi Кайшою. Цей тиждень обiцяє бути цiкавим. I як свiтлi будуть §§ вламувати? Вони не дуже то дружать з темними i людьми. У них немає нiяких переваг. Це буде весело!
  

Глава 8

  
   Тиждень i справдi виявився цiкавим. Ледi Кайша в наглу мовчала i на §§ лицi постiйно, наче маска, зберiгався байдужий вираз обличчя. А погляд! Холодний. Вiд нього замерзала вода в чашах. Крiзь цю нагнану байдужiсть не пробивались нiякi слова. Дiвчина продовжувала грати в мовчанку, що доводило бiдолашних ельфiв (всiх кольорiв) i людей ( в особливостi пiдданих iмперi§ Лiатри) до ручки. Вони просто мрiяли почути бодай якийсь звук, але вона продовжувала мовчати. Весь тиждень. Навiть коли при§хав лорд, Кайша не припинила доводити всiх до нервового зриву. З Намау вона перекидалась парочкою фраз i зникала у видiленiй кiмнатi. Темнi ельфи невiдступно слiдували за нею, але навiть вони не могли витерпiти мовчання своє§ ледi. Однак §хнi жарти, пiсеньки, вiршики не достигали цiлi i Кайша продовжувала мовчати.
   Лорд уважно подивися на стiни коридору i попрямував до своє§ сестри.
  
   Я повернула голову i зустрiлась очима з Намау.
   - Привiт! Щось сталося? - поцiкавилась я роздивляючись його хмуре обличчя.
   - Ритуал проведуть завтра...
   - Що? Який ритуал? - здивувалась я.
   - Завтра ти обручать з Навельганом по ельфiйським традицiям.
   - О-е... якого? - я тряхнула головою. - Чому? Аотьєну ще ж не знайшли. В такий час проводити обручення якось... дивно...
   Вiн пожав плечима i сiв напроти мене.
   - Кайшо, розумiєш... - Намау провiв рукою по волоссю спутуючи його. - Швидше за все, Аотьєна втекла.
   - Що?! - я аж побiлiла. - Тобто як втекла? Ти що? Жартуєш?!
   - Нi, - хитнув головою лорд, - це висновок витiкає сам-собою, коли задумуєшсь над цiєю ситуацiєю. Нiхто не змiг знайти §§ слiдiв. Маги нiчого не вiдчули...
   - Але... це не можливо!
   - Кайшо! - поморщився Намау. - Вона сама втекла. Це визнала i §§ сiм'я.
   - Вона не могла втекти сама! - уперлась я. Вiн що не розумiє? Якби ельфiйка сама втекла - §§ б знайшли. Обов'язково. А тут... зникла прямо з-пiд носа охорони i маги нiчого не вiдчувають. - Намау, зрозумiй, вона не могла... Та послухай ти мене! Не могла ельфiйка от так просто зрадити свiй народ! Вона ж сама пiшла на це! Вона згодилась на шлюб з принцом людей - все заради свого народу!
   - Кайшо, - втомлено зiтхнув вiн i подивися на мене, - принцеса свiтлих ельфiв теж дiвчина i могла закохатись...
   - Не настiльки! - вiдрiзала я. - I, до того ж, я б про це знала.
   - Звiдки? - Намау рiзко видихнув.
   - Я вмiю залазити не тiльки в голови людей.
   - Кайшо! - застогнав вiн. - Ти розумiєш що це грозить конфлiктом.
   Я лиш скривилась i пiдiйшла до столику.
   - Нiчим це не грозить, - я витягнула декiлька листкiв. - На!
   Брат пробiгся поглядом по рядкам. Потiм знову. I ще раз.
   - Що це? - здивовано подивився вiн на мене.
   - Письмова згода на ментальне втручання мага. В згодi сказано коли i для чого було використане таке проникнення.
   Вiн довго дивився на мене i лиш похитав головою:
   - Я нiколи не зрозумiю тебе, Кайшо.
   - Ти навiть не намагаєшся. - тихо прошепотiла я, аби вiн не почув.
   - Гаразд, - Намау тряхнув головою, - я надiюсь завтра все пройде гладко. Без тво§х вибрикiв. Кайшо?!
   - Угу. Все пройде гладко. Я навiть рукою лишнiй раз не змахну.
   - От i добре. Спокiйно§ ночi.
   - Угу... Тобi теж! - вигукнула я закритим дверям.
   Аотьєна. Я лежала в лiжку i думала про зникнення ельфiйки. Вона сама не змогла б втекти. У не§ б невистачило духу так пiдставити свiй народ. Свiтла б нiколи такого не вчинили. Навiть, якщо закохалась. Для не§ щастя i виживання §§ раси важливiше кохання, яким би сильним воно не було. Нi, братику, вони помилились i ти теж. Я зiтхнула i потерла висок. Вiн ще продовжував болiти, хоча тепер i не з'являлась кровоточача рана. Ще й це обручення! I якого? Хоча щось я починаю тупiти. Якщо мiж Лiатрою i Сiванiєю розгориться вiйна лiсовим ельфам буде потрiбна допомога. Що ж, хоч щось цiлком зрозумiле. За такими думками я й заснула.
   Прокинулась же вiд настирливого стуку в дверi. Якого так рано! Я розлiпила очi i махнула рукою вiдчиняючи дверi. В кiмнату влетiли ельфiйськi дами. Що за?! Якогось випадково прибила?!!
   Вони стягнули мене з лiжка i вiдразу ж запхнули у ванну. Почався процес пiдготовки мене до сьогоднiшнього дiйства. О! Я починаю заздрити акторам, мого таланту тут явно не вистачає. Креми, масла, шампунi, якась приємна на запах вода i тому подiбне. Мене запхнули в сукню. Кошмар! Я думала в ельфiв нема корсетiв. У §хнiх дам i так iдеальнi фiгури! Чи це вони для мене зробили? Навмисне, аби порозважатись? Ну нi, я витерплю. Хай не надiються, що я знепритомнiю на церемонi§!
   - АЙ! - одна iз панянок чи то випадково, чи то навмисне скубнула моє волосся. - Полегше!
   - Вибачне! - писнуло десь позаду. - Ви просто така висока!
   Гм. Я покосилась на ближчу до мене гостровуху дiвицю i подумала, що вони мало чим менi поступаються. Ну на голову нижче. Подумаєш! Я взагалi нижчою вiд них була. Ранiше.
   - Все готово.
   - Справдi? - тихо прошипiла я повертаючись до дзеркала. Довбаний корсет... - О! Це я? Круто!
   Нiжного зеленого кольору низ сукнi був вишитий малахiтовими нитками, корсет, насиченого темно-зеленого кольору, був покритий рослинними узорами червоними i золотими нитками. Волосся чорною хвилею стiкало по плечам, пiдтримувалось срiбним обручем. Виглядала я доволi екзотично i навiть симпатично.
   Хiхiкнувши я пiшла за милими дамами, якi на повну вiдiрвались, запихаючи мене в корсет. Нi, в корсет я попала з першого разу, просто вони зашнурували його так, що дихати я майже не могла. Все-таки я знепритомнiю вiд не достатку кисню.
   Церемонiя пройшла вдало, однак в мене пiд кiнець перед очима уже все плило. Неймовiрним зусиллям волi я змусила себе стояти прямо i злегка всмiхатись. Легенi вимагали повiтря i я вчепилась в руку Навельгана, наче в буйок потопаючий. Ельф покосився на мене, але змовчав.
   I нарештi вона закiнчилась! Свiтлий вивiв мене iз зали i я, запевнившись що мене нiхто, крiм Навельгана, не бачить, сповзла по стiнцi.
   - Ледi Кайшо, ви себе нормально почуваєте? - стурбовано запитав ельф.
   - Нi, - прошипiла я, - я дихати не можу. Вiдведiть мене будь-ласка до кiмнати.
   - Зараз. - вiн пiдняв мене i повiв пiд руку, аби нiхто не помiтив, що я ледь з нiг не падаю.
   Чорт! Так погано я себе навiть пiсля викиду всього резерву не почувала, а зараз... Я закусила губу, намагаючись привести себе до тями. Легеням просто катастрофiчно не вистачало кисню. Зараза! Перед очима все закрутилось i стало темно. Останньою проскочила думка, що я все-таки знепритомнiла поруч з недобре налаштованим свiтлим ельфом, який дуже сильно ненавидить людей.
   - Ледi Кайшо? - Навельган нахилився доволi низько, бо я навiть в темнотi помiтила блиск зелених очей. - Ви як?
   - Та нормально. - прошепотiла я. - Цiкаво, а як ми виглядаємо збоку?
   Менi здалося чи свiтлий знiяковiв? Та нi, здалося. Я спробувала пiднятись, але тут же стукнулась лобом з Навельганом.
   - Ой, вибач, - я потерла лоб рукою i спробувала вдихнути глибше. - Ммм... Можна попросити вас про послугу?
   - Так. Яку?
   - Чи не могли б ви ослабити мiй корсет? - я слабо всмiхнулась. - Дихати не можу.
   Ельф декiлька секунд уважно на мене дивився. А потiм кивнув. Я вiдчула як тонкi пальцi, будь-яка дiвчина позаздрила таким ручкам i пальчикам, пробiглись по шнурiвцi ослабляючи тиски. Фу-ух! Свобода! Я вдихнула повiтря повною груддю i покосилась на ельфа, що уважно за мною стежив. Помiтивши мiй погляд вiн вiдвернувся. Що таке?
   - Дякую, - я хитро всмiхнулась, - почуваю себе набагато краще. Чи не могли б ви мене залишити саму? Непритомнiти не буду, чесне слово.
   Навельган всмiхнувся i вийшов. Я похитала головою: ельф якось дивно себе веде. Нiчого не розумiю. А! хай буде те що буде. Не мо§ проблеми, що там вiдбувається в головi наслiдника престолу лiсових ельфiв. Мене це буде стосуватися через три роки.
   Бiль рвонув плече кiгтями. Я вiд несподiванки ледь чутно схлипнула. На очi навернулись сльози i я закусила губу аби не закричати. По зеленому шовку сукнi бiгла кров, безнадiйно псуючи дарунок ельфiв. Перед очима знову все попливло i я тихо застогнала. Бiль все наростав, а кров сочилась все з бiльшою силою, наче хтось провертав в ранi кинджал. Скрипнувши зубами я подумки покликала Владимира. Цiлитель тепер невiдступно слiдує за мною i чатує кожну мить. Вiд братiв я приховала хто мене так поранив. Ксерел §м не по зубам.
   Цiлитель обережно увiйшов в кiмнату i лиш похитав головою помiтивши моє плече. Перев'язавши рану вiн подивився на мене i тихо промовив:
   - Доведеться покинути Сiванiю завтра в ранцi. Я пiду все пiдготую. Кого ви вiзьмете iз охорони?
   - Наорна i Мавера. - тихо прошипiла я. Хоч цiлитель i дав менi обезболююче, плече все одно болiло. - Намау треба попередити сьогоднi.
   - Я скажу. Вiдпочивайте ледi.
  
   Лорд Намау стояв бiля вiкна в палацi короля свiтлих ельфiв Еленока. Вiн уважно дивився вiкно i думав чому Кайша так поспiшно по§хала. Їй тут подобалось. Лорд тряхнув головою i покосився на Омата, що стояв поруч з iншим вiкном. Ельфiйський маг постiйно за ним ходить. I за Мартином теж невiдступно стежать. Може й краще, що вона по§хала: минулого разу свiтлим просто пощастило. Не буде ж §м щастити вiчно! Колись i вони пiдвернуться пiд гарячу руку Кайшi - та пiзнають, що таке бiда.
   А вид у Кайшi був блiдий. Вiн §§ такою бачив тiльки пiсля сильно§ втрати кровi. Невже вона з кимось зчепилась?! I очi були червонi. Не виспалась? Дивно. Дуже дивно. I Аотьєна зникла майже два тижнi тому - так i не знайшли. I Кайша має такий дивний вид. Треба буде з нею пiзнiше поговорити.
   - Лорде Намау, - окликнули його ззаду, - його Величнiсть чекає.
   Вiн кивнув i покосився на Омата, що буравив його поглядом. Що ж, це проблеми темноволосого. Лорд зайшов у залу все ще вiдчуваючи злий погляд ельфа. На мiсцi Аотьєни вiн би теж втiк вiд такого погляду.
   - Ваша Величнiсть, - Намау схилив голову i покосився на фiгуру чоловiка, який стояв збоку закутаний в плащ, - ви хотiли зi мною поговорити?
   Еленок кивнув головою i посмiхнувся:
   - Не тiльки я. А i наш добрий знайомий - Ферiдан.
   Дракон скинув капюшон i привiтався з Намау. Той навiть виду не подав, що здивований. Але в грудях вiдразу похолодiло. Ферiдан швидше за все при§хав аби допомогти в пошуках ельфiйки. А якщо це так, то трапилось щось насправдi серйозне. I ельфiйка насправдi не сама зникла, а §§ викрали. Стибрили доволi безшумно i безслiдно. Хто ж так мiг зробити? З тих, кого вiн знає, взагалi так нiхто не може.
   - Ферiдан вирiшив нам допомогти в пошуках Аоьєни. Я думаю, ви теж будете не проти нам допомогти.
   Намау прикрив очi i порахував до десяти. Так-так, спокiйно. Це просто прохання-наказ. Вiн i не таке чув. I це взагалi навiть дуже м'який наказ.
   - Звичайно. - промовив вiн холодно посмiхнувшись: Кайша могла §х всiх опередити.
  

Глава 9

  
   Я тихо заскрипiла зубами: сорочка вже пропиталась кров'ю. Скосивши очi на лiву руку, я побачила, що бiлий рукав окрасився, майже повнiстю, червоним. Чорт! Перед очима все плило, а мене то кидало в жар, то трясла вiд холоду. Сумнiву нема - я помираю. I якщо найближчим часом не вилiкую Рiнама (а тiльки вiн ходить без охорони, тому вiн єдиний претендент на мiсце раненого), то помру разом з ним. А все через те, що блокуватись вiд смертi я не можу. Тепер хоча б знаю, що приймаю на себе смертельнi удари. Хоча Намау поранили мечем з не такою сильною отрутою, але рана обiцяла привести до смертi. У Рiнама ж... чорт! як боляче!... отрута не дає зцiлити рану нi в яку i повинна була привести до смертi вже сьогоднi вранцi. Поки що у нас є час, однак треба негайно §хати в Валенiю - наземну столицю темних ельфiв. О! А це iдея!
   - Наорн, - ельф погляну на мене, - а ти можеш провести нас короткими шляхами до Валенi§.
   - Можу. А навiщо?
   - Менi треба туди. Негайно. - я стрiльнула в його бiк очима. - Будь-ласка...
   Ельф зблиснув жовто-зеленими очима i кивнув.
   Простiр вигнувся, змиваючи границi мiж предметами, перетворившись в барвисту пляму. Реальними залишались тiльки ельфи i цiлитель. Я злегка прикрила очi, якщо вiрити пам'ятi Рiнама, то на мiсцi ми опинимось хвилин через двадцять. I, взагалi-то, раненим краще було знепритомнiти, бо пiсля тако§ подорожi §м буде гiрше. Короткi шляхи сильно впливають на фiзичний стан живих iстот, i вiдновлення пiсля них iде майже тиждень. Тому користуються ними в крайнiх випадках.
   Нарештi простiр випустив нас на передгiр'ях Маорат. Дерева висились над нами i переплiтались кронами, так що свiтло було злегка приглушеним. Але навiть таке, вона рiзонула по очам i я тихо зашипiла. Схоже пам'ять була права.
   Я зiтхнула i пустила коня вперед. Час грає не нашу користь, тому треба поспiшити. В ельфiв упала щелепа, коли вони побачили, що я прекрасно орiєнтуюсь в §хньому лiсi. Валенiя в ночi менi сподобалась бiльше, але зараз не до краси. Скочивши з коня я направилась до найбiльшого будинку. Краєм ока я помiтила дивний рух. Я оглядiлась. Ельфи, що блукали по столицi, ставали на одне колiно i схиляли голови. Я почула лише одно слово: принцеса...
   Тьху ти, чорт! Я й забула, що в мене один iз братiв принц. Поглянувши на це дiйство, я пожала плечима, при цьому поморщившись вiд болю, i помчалась на гору.
   Здавалось сходи тягнулись цiлу вiчнiсть. На кожнiй сходинцi залишалась одна моя капля кровi, але я продовжувала пiдiйматись на верх. Нарештi! Сходи закiнчились! Я змогла перевести подих, однак треба швидше! Влетiвши в будинок я промчалась по коридору i, налякавши слуг, рiзко розкрила дверi в кiмнату Рiнама.
   Його лице осунулось, при цьому ще бiльше загострившись, шкiра стала блiдою, маже бiлою i вiн рiдко та зi зусиллям дихав. Перед очима знову все попливло.
   - Ледi! - пробився через густу вату болi голос Владимира.
   Я вiдкрила очi i облизнула губи:
   - Ти зможеш вилiкувати його? - тихо прошепотiла я, киваючи на Рiнама.
   Цiлитель пiдiйшов до ельфа, оглянув рану i кивнув сво§м думкам:
   - Так, ледi. Але потрiбний маяк, який би затримав його в цьому свiтi.
   - Що треба робити?
   - Кайшо?
   - Що треба робити маяковi? Ну?! - прошипiла я вiдриваючись вiд стiнки.
  
   Владимир стурбовано дивився на Кайшу, що зайняла своє мiсце поруч з Рiнамом i тепер намагалась втримати його в сiтi живих. Навiть цiлком здоровим магам витягнути з того свiту без наслiдкiв не можливо. Частiше за все i пацiєнт, i маг (або цiлитель) гинули. А Кайша зараз в такому станi, що для не§ будь-яке зусилля може стати останнiм.
   Дiвчина пiдiгнула ноги i тримала Рiнама за руку. Очi вона закрила, але Владимиру здавалось, що повiки в не§ свiтяться, наче §§ очi горять бiлим слiпучим сяйвом. Вiн вiдкинув цi думки: зараз треба вилiкувати §§ брата! А потiм i в дiвчини полегше буде з лiкуванням.
   Руки цiлителя затанцювали над раненим. Вiн то щось капав на рану, то сипав рiзнi порошки в ступку i змiшував §х. В повiтрi стояв запах кровi змiшаний з гiркуватим запахом полинi i чемерицi. Владимир пожував губу i, поморщившись вiд головного болю, почав стягувати рану. Повнiстю §§ стягнути не вдалося, але вона припинала так сильно кровоточити. Цiлитель тряхнув головою i направився до Кайшi. Дiвчина рiзко розкрила очi i кiмнату залило бiле сяйво. Чоловiк застиг i вражено прошепотiв:
   - Боелле...
   Сяйво почало гаснути i вона, похитнувшись, почала падати.
  
   Пахло лавандою. Я вiдкрила очi i подивилась на стелю. Так, iсторiя повторюється. Тiльки тепер я знаю, що це не роздвоєння особистостi (хоча цiлком можливо, що роздвоєння, а може i бiльше), а пам'ять мо§х донорiв. Є в мене така пiдозра, що кров вони свою давали менi, ще й для того аби я змогла вижити.
   - Як ви себе почуваєте, ледi? - запитав Владимир суючи менi в руки чашку з якимось варивом. - Пийте, це допоможе вам швидше прийти в себе.
   Я кивнула i випила декiлька ковткiв:
   - А як себе почуває Рiнам?
   - Не набагато гiрше вас. - всмiхнувся цiлитель. - Знаєте, ледi, - несподiвано почав вiн, - якби я не побачив сам, то нiколи б не повiрив, що ви Вмiстилище.
   Я уважно подивилась на нього:
   - Чому?
   - Двiстi рокiв в нас не було Боелле. Двiстi! Для людей це дуже довго, для нас це всього лиш пара столiть iз плутаницi нашого життя. - вiн пройшовся по кiмнатi. - Двiстi рокiв назад я став людиною i забув про своє довге життя, шукаючи розради в вiдчуттi небезпеки. Двiстi рокiв я був впевнений, що Боелле бiльше не прийде. - Владимир, нi, Повелитель Ваксаалiан - колишнiй глава клану драконiв - повернувся до мене. - А вчора я побачив нову надiю! I ця надiя ти... Безшабашна, на диво розумна i вмiла дiвчина. Нове Вмiстилище - дiвчина!!!
   I вiн розсмiявся. Якось страшно розсмiявся. Проковзували в його смiховi iстеричнi нотки. Цiкаво, а вiн часом не збожеволiв?
   - Мiй син... - тихо прошипiв вiн хапаючись за бильце. Я побiлiла помiтивши як ламається пiд його пальцями дерево. - Мiй син не став повноцiнним Боелле. Вiн помер вiд отрути, яка причиняє страшнi муки драконам. Саме ви, - вiн ткнув в мiй бiк пальцями, - люди вбили його. Саме ви знищили нашу домовленiсть!
   Якого вiн жене на мене бочку?! Я, мiж iншим, теж вмiю! I набагато краще декотрих!
   - До чого тут люди? - вякнула я зi свого мiсця. Дракон пропiк мене поглядом...хм...добре, що в мене пришвидшена регенерацiя. - А ви самi? Мiж iншим, саме ваша раса була проти миру, а всi iншi дуже навiть за. Саме ви вважаєте людей нiкчемними iстотами недостойних навiть чистити вашi пазурi. Саме ви перетворили вашого зрадника в людину, вiдiбравши його вогонь. Змусили подихати. А вiн не здох. Вiн вижив - i я про це вже говорила! - запам'ятавши тих, хто йому так удружив, вирiшивши помститись. I нiчого дивного, що вiн знищив те, що було вам найдорожче.
   - Що? - Ваксаалiан здивовано подивився на мене. - Ти говориш про Рахiнiвана?
   - Так от яке його справжнє iм'я! - не стрималась я. - Я б теж його змiнила, для залякування його iм'я не пiдходить. Продовжуємо далi. Не знаю як ваш не дороблений змiй Горинич вижив, але те, що вiн ненавидить все живе за милю чути. А для того щоб знищувати живих йому потрiбна сила, i цю силу вiн бере iз мук, ненавистi i болi. А хто в нас може дати досить великий запас сил? Ну звичайно ж ельфи! Вони так чiпляються за своє безсмертя, що викидом сил можна стерти гори!
   I тут я замовкла. Ельфи! Хто мiг викрасти Аотьєну? Ксерел! Тiльки одна тварюка могла так замести слiди, щоб нiхто не вiдчув. Я закусила губу. Для чого йому ельфiйка? Звичайно сил вiд §§ смертi йому перепаде багато, але не настiльки щоб вiн змiг викосити всiх драконiв на корню. Для цього потрiбно ду-у-уже багато ельфiв. I не тiльки ельфiв. Але хто може дати бiльше енергi§ чим величезна купа народу? Ну звичайно маги! А що в нас з магами? У нас є один ельфiйський маг, що закоханий в Аотьєну - Омат. Другий маг, що буде допомагати в пошуках - Намау i один дракон - Ферiдан. А ще в нас є чаклунка, що сильно насолила нашому дорогому ворогу - тобто я. I якщо всi перечисленнi попадуться йому, то капець всьому живому. А особливо коли Ксерел зрозумiє, що до нього потрапило Вмiстилище. Адже, коли Боелле досягне розквiту сво§х сил, енергi§ вистачить на те, щоб перетворити цей свiт в пустелю.
   Повелитель Ваксаалiан уважно дивився на мене. Всi мо§ думки вiн уже прочитав, тому хмурно косився на вiкно.
   - Можливо ти права... - вiн потрусив головою i невiдомо звiдки витяг ще один стакан з якоюсь зеленуватою рiдиною всерединi. - Пий. Ти ще не повнiстю вiдновилась... ледi Кайша...
   Я здивовано подивилась на нього, але взяла склянку i осушила до дна.
   - У цього зiлля дивний смак. - промовила я дивлячись на дракона i не бачачи його. Перед очима все попливло. - Що за?..
   Над мною пливли хмари. Вони так низько повзли, що менi здавалось я могла до них доторкнутись. Я протягнула руку i вона зникла в бiлизнi хмар. Ого! А куди це мене занесло? Я пiдвелась i хмари вiдразу закрили вiд мене пiдлогу. Здурiти! Я що? Вмерла? Чи це напiйчик глюкогений? Я озирнулась довкола. I що менi тут робити?
   Вiдповiдь прийшла майже вiдразу у виглядi чотирьох фiгур закутаних у бiлi балахони. Вони з'явились нiзвiдки. Попливли в бiлiй млi i зупинились перед мною. Їхнiх обличчя закривали капюшони, а руку ховались у бiлих хмарах, що продовжували неспiшно бiгти сво§м шляхом.
   - Ми вiтаємо тебе, Вмiстилище. - прозвучав голос, якийсь незрозумiлий, несхожий на голос живих iстот. - Ти прийшла сюди аби отримати знаки сил, якими ти володiєш. Але перед цим ти повинна пройти невелику перевiрку.
   Що ще за перевiрка?!! Свiт мигнув i зник...
  
   Лорд земель Ваарна сидiв за столом i уважно дивився у вiкно. Вiн сам не знав, що хоче там побачити, просто думав про Кайшу. Про те як в не§ свiтились очi. I цi узори на руках i обличчi, що вони означають? I що собою представляє сама Кайша? В його землях залишилось дуже мало iнформацi§ про Боелле. I нехватка iнформацi§ його турбувала. В жодному iз манускриптiв не згадувалось такого явища в органiзмi Боелле. Нi в одному. I Намау робилось страшно вiд усвiдомлення того, що Кайша не зовсiм людина. I справа не в тому, що змiшана кров, а в тому що людина не може одним ударом проламати дверi. Не може володiти такими силами i не п'янiти вiд усвiдомлення своє§ влади. Хто така Кайша? Вона взагалi людина?
  
   Я морщилась i дивилась на чотири фiгурки. В мене таке вiдчуття, що це одна особа. Нi, чесно! Вона рухаються одночасно. Жодна iз фiгурок не вiдстає i не опереджає рух. I говорять вони одночасно, але §хнi слова зливаються в одне i все стає зрозумiлим. Може я потихеньку божеволiю, а? Як чотири живих створiння можуть спiвiснувати як одне?
   А ти хiба тому не приклад? Вкрадливо поцiкавився внутрiшнiй голос. Хоча є маленька вiдмiннiсть: вiн розпався на чотири живi iстоти, а ти народилась вiд злиття п'яти свiдомостей.
   О-о! Один iз мо§х внутрiшнiх голосiв обiзвався!
   Взагалi-то вiд тепер вiн у тебе тiльки один.
   А я то думала чого ж так тихо в головi! Зрадiла я, що хоч зi сво§м внутрiшнiм голосом можу посперечатись. Я точно божеволiю! Так ви змовились i стали одним цiлим!
   Це ти стала одним цiлим, а ми лиш вiдображення тебе. До речi, тебе чекає не приємна новина про яку ти пiдозрiвала, але вiдвергла вважаючи, що вона не можлива.
   Фiгури одночасно пiдпливли до мене i окружили. Одна iз них витягнула чашу. Просту i взагалi невиразну, але вiдчувалось в нiй щось таке, що аж мурашки бiгали по спинi. Вона полоснула по сво§й руцi ножем, який вiдразу ж зник, i кров закапала в чашу. За першою фiгурою свою кров влила друга, за нею третя, а за тим четверта. I вони подали чашу менi. М-м-м...не зрозумiла... Я повинна це випити?!
   - Ти повинна це випити. - прозвучало з усiх сторiн давлячи на виски стальними тисками. - Пий!
   Руки проти волi взяли чашу i...я випила до дна кров перемiшану з вином. Для чого вино? Я ж не п'ю. Мiй органiз не здатен сприймати спиртне як легку отруту, що можуть пити всi люди, мене ж доводиться вiдкачувати. I вiд маленького ковтка алкоголю я творю такi речi.
   Вiдразу спилило в пам'ятi, як до подруги пристали якiсь чуваки. Тодi хлопцi вiдбулись декiлькома зламаними ребрами, вивихнутою рукою i щелепою. Заяву вони не писали. Та i що там писати. Якась дiвиця накостиляла чотирьох мiцних пацанiв. I це найменше, що я чудила.
   Холодно. Я озирнулась навколо i застигла. Що?! Цей мiст?!
   I на нього вийшла я i...Валя. Вони йшли про щось розмовляючи. Я...я пам'ятаю це.
   -...ти iдiотка!
   - Я не iдiотка! - огризнулась Валентина. - Дано, ти що думаєш я це навмисне? Воно менi взагалi не треба! Я багато чого знаю!
   - I що? - холодний голос Дани просто обпалював. - Треба було мене пiдставляти? Дуже вдячна! Воно менi теж не треба!
   Вони не бачили, що мiст ще не добудований. Вони просто йшли вперед. Точнiше вперед вiдiйшла Дана. Вона зупинилась i повернулась до Валi.
   - Вважаєш, що тобi все буде сходити з рук? Не надiйся! Напевно, треба декому розповiсти, хто розбив його машину!
   - А щоб тобi, шантажистка! - Валя рвонулась до не§ i штовхнула. Дана неловко змахнула руками i завалилась назад. Падаючи на балки ще не добудованого моста. Удар, а за тим сплеск води i лиш вiдчайдушний крик: - Дана-а-а-а!!!
   Валя необережно оступається i зривається вниз. В §§ очах плескається жах i раптом спалах. Промозглий холод ранньо§ весни в моєму свiтi змiнися крижаним снiгом на схилах Шерен-Берктави. А от це я пам'ятаю тiльки смутно. На перевалi кипiла битва. I Дана встала... З переламаними ребрами! Я що взагалi не вiдчувала болю?! I тут з'являється лорд вражено дивлячись на... мене?.. нi, Дану. На Богдану. Те саме лице, те ж волосся, тiльки вона трiшки нижча, десь на голову, i в не§ такi ж синi очi. Намау рiзко смикається i вона обертається. Рiзкий бiль. Я вiдчуваю як пробиває меч груди. Я просто хапаюсь за лезо i намагаюсь витягнути. Воно повiльно пiддається. Во§н, що тримав меч, вражено вiдступає. Я витягнула меч i неймовiрним зусиллям перехопила рукоятку i розмахнулась. Голова чоловiка полетiла в пiдталий снiг, а кров червоним фонтаном ударила в верх. Перед очима все плило, я впала на колiна i останнє, що я побачила перед тим як померла це кров. Червоне море, що застигло мiж трупiв, ще злегка парувало i в ньому вiдображалось небо. Бiлi хмаринки, що повзли по блакитнiй гладi. I ця дивовижна синь i чиста бiлизна окрашенi червоним... Кривавi небеса...
   Тодi i померла Богдана. Ї§ пам'ять сплелась з чотирма iншими i створила ледi Кайшу. Дивне Вмiстилище миру, яке змахує на найперше. На Ваарна. Вiн був драконом i вiтчимом першому лорду земель названих в його честь. Саме його облiк червоно-золотого дракона з синiми очима являється основним символом земель Ваарна. I... вiн дав менi свою кров! Кров предкiв чотирьох рас!
   Свiт знову змiнив обриси. Храм. На постаментi лежу я. I навiть ще дихаю. Просто вражаюча живучiсть! Рана вiдкрита, навiть кров злегка сочиться. Рана майже бiля серця, на декiлька мiлiметрiв лiвiше i я б точно була б трупом. Чотири фiгури сходяться над мною i рiжуть руку, а потiм... вони спочатку змiшують кров мiж собою i лиш пiсля цього червонi каплi падають на рану. Великi, набухлi вiд сили, вони впитуються в тiло. Чотири фiгури знову змiшують кров i розходяться. Храмовники забирають мене i переносять у широкий зал. Посеред якого сто§ть кам'яний басейн, наповнений водою. I моє тлiнне тiло опустили в воду. Я декiлька секунд дивилась на себе занурену в воду i пiдiйшла поближче. Волосся чорною хмарою окутала лице закриваючи вiд цiкавих поглядiв, i вода повiльно почала темнiшати перетворюючи поверхню в кригу.
   Щось це не дуже схоже на посвяту в Боелле. Змiшання кровi не рахується. Такий ритуал проводять лише для створення...носiя життя. Тобто тi хто влили в мене свою кров будуть жити вiчно доки мене не прихлопнуть. Чорт! Вмiстилище миру являється ще й носiєм життя чотирьох правителiв. Зав'язка на менi. Вбийте мене i в них буде больовий шок, а через декiлька хвилин настане смерть. I по-моєму, навiть дракон не знає, що вичудили храмовники. Кому це потрiбно? Адже носiй життя являється дуже вразливим перший рiк пiсля посвяти i тi хто передав йому у владу своє життя теж. Особливо це стосується того, що при гибелi носiя, §хня смерть наступає миттєво. I зазвичай носiй носить тiльки одне життя, крiм свого звичайно, а в мене вiдразу чотири. Кому вони не угодили? Доволi оригiнальний спосiб вбивства всiх чотирьох правителiв. Чи захисту? Вони всi божевiльнi. А з ними i я.
   Картина басейну повiльно зникала. Танули бiлi хмари вiддалюючись i теплою хвилею накрив сон.
  

Глава 10

  
   Чотири вершники пробирались по вузьким гiрським стежкам. Їхнiй шлях став дещо довшим i Кайша почала хвилюватись щодо лорда. Йому могли повiдомити, що ледi земель Ваарна ще не прибула до дому. Ото шуму буде. I тому вона дуже поспiшала опинитись на давно знайомих територiях. Ваксаалiан §хав поруч i пильно стежив, щоб вона не потривожила ранки, що ще не заго§лись.
   Пiд ногами роздався гнiвний стогiн i порода пiд конем почала осiдати. Темнi ельфи вiдразу скочили зi сво§х скакунiв, а Ваксаалiан просто перенiсся.
  
   Моя нога застрягла. Я спробувала чаклувати, але нiчого не виходило. Хтось мене блокував. Кiнь почав завалюватись i падати в безодню в слiд за камiнням, а я думала: яка iдiоцька смерть! Я смикнула ще раз намагаючись вирвати свою ногу з полону, але даремно. Ми рухнули в безодню i я молилась щоб мене випадково не придавило конем до скель. Раптом стало темнiше - i чи§сь руку вихопили мене iз сiдла, ледь не зламавши менi ногу. I я опинилась в кiмнатi. Мене опустили на пiдлогу i повернувшись подякувати я вирiшила: краще б розбилась!
   На мене дивились чорнi безоднi очей, в яких палав вiчний голод сили. Вiн всмiхнувся показавши iкла - i холодок страху побiг мiж лопаток. Ще й вампiр... Я декiлька секунд пялилась на нього i тихо прошепотiла враз осiвшим голосом:
   - Ксерел...
   Вiн всмiхнувся ще ширше, а в мене вiд страху пересохло в ротi. Не може бути! Твердила свiдомiсть. Але ж воно вже так є. Оце попала!
   - Як приємно коли тебе знають в лице, чи не так? - вiн зблиснув iклами. - Надiюсь вам сподобається перебування в моєму домi.
   Холод обняв за плечi i я знепритомнiла.
   Першою думкою, коли я прийшла в себе, була: ще вже входить в дурну звичку! I чого я так часто непритомнiю. Пiднявшись, я оглянула кiмнату. Вона була велика i темна. Навiть меблi були темних кольорiв. I пахло в кiмнатi кров'ю, страхом та смертю. Який хазя§н такий i дiм. Я встала i вийшла в коридор. А там мене вже чекали:
   - Ледi, - поклонився слуга, - Повелитель вас чекає.
   - Де?
   - В столовiй.
   Вiн мною вирiшив перекусити, чи що? Гаразд, на мiсцi розберусь, а то цей упир якось дивно коситься.
   - Веди.
   Слуга здивовано подивився на мене, але кивнув i пiшов вперед. Довiвши до дверей вiн поклонився i вiдчинив §х. Стеля столово§ ховалась в темнотi. Темряву розривало свiтло свiчок. За столом сидiла Аотьєна i Ксерел. Вiн не добре всмiхався дивлячись на мене. Я вiдповiла злою посмiшкою намагаючись втримати своє тiла вiд ривка до блiдо§ ельфiйки. Вид у не§ був до того жахливий, що менi захотiлось впечатати клятого виродка в стiну його ж замка. Але iнстинкт самозбереження завадив мо§м кровожадiбним планам.
   - Вiтаю вас, ледi, радий вас бачити. - змi§ним шепотом забрався його голос в мо§ вуха.
   Та щоб ти здох!!! Вiдповiли мо§ очi, а губи скривились:
   - Не можу вiдповiсти тим же. Я вас бачу, але нiяк не рада цьому.
   Колишнiй дракон широко всмiхнувся показавши iкла:
   - Мене це не турбує. Але я думаю вашi близькi, - вiн поглянув на ельфiйку, а за тим на мене, - зроблять все, щоб ви залишились живi-здоровi.
   - Тобто? - нахмурилась я.
   - Я послав посланника в Сiванi. Думаю, вашим родичам треба побачити вас, - вiн криво всмiхнувся i по мо§й спинi забiгали мурашки, - перед тим як я вас уб'ю.
   Ельфiйка скрикнула i сповзла на пiдлогу. Вампiр всмiхнувся i встав:
   - Поговорiть дами. - вiн розсмiявся. - Вам є про що поговорити. - кинув Ксерел виходячи зi столово§.
   Окинувши поглядом кiмнату i запевнившись, що поруч нiкого лишнього нема, я пiшла до ельфiйки.
  
   Король лiсових ельфiв, його син, маг Омат, Ферiдан, лорд Намау i Мартин дивились на дивного гостя, що повiдомив §м про те, що вiн має важливу iнформацiю про мiсце знаходження принцеси Аотьєни. Чоловiк стояв закутаний в плащ з голови до нiг. Все що вони могли побачити - це холодна посмiшка, яка кривила його губи.
   Еленок уважно подивився на гостя:
   - Ти сказав, що знаєш, де знаходиться принцеса. Може скажеш нам?
   - Я не скажу, а покажу. - хмикнув гiсть i змахнув рукою. - Дивiться уважно.
   Повiтря посеред кiмнати загустiло i зробилось темним. Декiлька раз мигнуло i там з'явилась картинка. Темна кiмната. I по нiй йшла ледi Кайша, що направлялась до лежачо§ дiвчини. Присутнi не вiдразу впiзнали Аотьєну, а коли впiзнали жахнулись.
   - Так от хто викрав нашу принцесу! - викрикнув Омат повертаючись до лорда.
   Намау навiть не поворухнувся. Вiн дивився на те як Кайша намагається привести в свiдомiсть ельфiйку i повернувся до гостя.
   - Де вона? - заричав лорд. - Де моя сестра?
   Той всмiхнувся:
   - Скоро ти дiзнаєшся про це, лорд. А зараз дивись.
   Аотьєна прийшла в себе. I вражено вилупилась на Кайшу.
   - Ледi Кайша! - вражено прошептала вона. - Це ви? Насправдi ви?!
   Дiвчина у вiдповiдь кивнула i ельфiйка розплакалась i ткнулась в §§ плече.
   - А-а... - видала Кайша дивлячись на принцесу.
   Аотьєна щось шептала. Швидко i рвучко, через плач i схлипи зрозумiти бодай щось рiзношерста компанiя не могла, а от ледi Кайша дуже добре все чула й §§ лице набувала ще бiльш не доброго виразу нiж було перед цим.
   - Вони не постраждають, якщо ви згодитесь прийти на зустрiч з мо§м Повелителем. I, попереджаю, не робiть дурниць, а то §м буде гiрше.
   - Я тебе уб'ю! - прошипiв Омат рiзко смикнувшись до нього, але його притримав Ферiдан помiтивши, як до нещасних полонянок приєдналось ще одне дiюче обличчя.
   Вампiр нiс когось на руках i кинув §§ поруч з ридаючою ельфiйкою. Ледi Кайша, що гладила Аотьєну по волоссю i намагалась §§ заспоко§ти, подивилась на дiвчину. Лиця розгледiти вона не могла, але людина була сильно побита i довго протягнути не могла.
   За тим в кiмнату увiйшов Ксерел. Ферiдан застиг не вiрячи власним очам. "Вiн же повинен був загинути!" - подумав дракон дивлячись на нього i перевiв погляд на Кайшу.
   Намау зжав руки уже знаючи, що Кайша не витримає i почне сперечатись. I §§ уб'ють. Вiн зненавистю подивився на посланника i поглянув на свою сестру.
  
   - Надiюсь ви будете вести себе тихо. - промовив Ксерел. - А то стане схожими на не§.
   Я подивилась на дiвчину, потiм на нього.
   - Як це милосердо з вашого боку! - прошипiла я обережно вiдчiпляючи вiд себе ельфiйку. - На тебе це дуже схоже, Рахiнiван!
   Вiн застиг вражено дивлячись на мене:
   - Звiдки...
   - Звiдти! - рикнула я дивлячись на нього. - Вiчно мучиш слабких. Ти такий нiкчемний! Виродок! - менi здалося чи в головi i справдi голосом Намау простогнало "Кайша!". - Ти нiколи не мiг щось зробити нормально. Завжди вiдступав перед сильнiшими. Навiть тепер ти нападаєш на нас, а не на свою головну цiль.
   Вiн уважно дивився на мене.
   - Моя головна цiль вже у мене.
   - Справдi?! I хто ж це? - я подивилась на ельфiйку i дiвчину, що лежала поруч.
   - Ти.
   Я застигла. Я? До чого тут я? Вiн же хотiв прибити лорда i дракона. Ну i ельфiйсьгоко мага заодно.
   - Вони прийдуть за тобою. Всi вони. - вiн поглянув на мене. - Лорд Намау, темний ельф Рiнам, королева гномiв Таюнi i, звичайно, Ферiдан.
   - З чого така впевненiсть?
   - З того. - Ксерел холодно всмiхнувся. - Я §х уб'ю i отримаю силу. Я стану Боелле i знищу все живе тут. I все живе в §§ свiтi. - Вiн кивнув на дiвчину.
   - Ї§ свiтi... - ехом обiзвалась я. Вона з iншого свiту? Хто вона? I звiдки? Що вiн сказав? Боелле?!! - Взагалi-то для перетворення в Боелле потрiбна добровiльно вiддана кров.
   - Заради тебе вони §§ дадуть добровiльно.
   Я здивовано подивилась на нього:
   - Заради мене? Що ти мелеш?
   - Навiть Навельган.
   Я дивилась на нього i не розумiла. З чого така впевненiсть? Нi, Намау i Рiнам справдi можуть добровiльно вiддати свою кров, але Таюнi й Ферiдан - нiколи. I до чого тут принц свiтлих?
   - Не вiриш? - хмикнув вiн. - Любов рiч дивна. А в особливостi тебе i подавно. - Ксерел розсмiявся. - Ти таке дивне створiння, - нащо це вiн натякає? - я i не пiдозрював, що у людей народжуються магiчнi створiння. Маги можливо, але не магiчнi створiння. А тут ти. I ти постiйно почала руйнувати мо§ плани, але нiчого. - вiн знову розсмiявся. - Один мiй план ти допоможеш здiйснити.
   Його смiх мене дратував. Я почала злитись i покосилась на стiл. На ньому столи бокали з вином. Подивимось як вiн поведе себе в зустрiчi зi мною, коли я в такому станi.
   Ксерел пiдiйшов до сталу i взяв один з бокалiв.
   - Випийте зi мною.
   Я пiдiйшла i теж взяла бокал. Вiн всмiхнувся.
   - Не пий! - тихо скрикнула ельфiйка. - Там кров з вином.
   Я покосилась на не§ i всмiхнулась. Ксерел дивився як я випила залпом вино i радiсно всмiхнувся. Ой, дарма! Я вiдчула як прокинулась магiя - о! нарештi! - i повернулась до нього витираючи губи.
   - Ти мене дiстав, Рахiнiван. I дуже розiзлив.
   Магiя зашипiла i почала плюватись червоними iскрами в усi боки. Захист навколо замку просто iдеальний, тому розпутувати закляття я не стала, а використала метод лома. Закляття розсипались трухою, а Ксерел-Рахiнiван шатнувся вiд удару. Ваксаалiан в гнiвi приклав його добре i упир вiдключився. Я зосередилась, чiпляючись за магiчний слiд дракона, i нарештi зробила портал. Крiзь нього винирнули Наорн i Мавер, що, помiтивши мiй знак, пiдхопили ельфiйку i дiвчину кинулись в портал. Я прикликала вогонь i стрибнула за ними. Жар обпалив спину i я, рухнувши на дракона, вiдключилась.
  
   Посланець повелителя зник i Омат шниряв туди-сюди не знаючи, що робити. Намау мовчав i дивився кудись вбiк. Слова Рахiнiвана, як назвала його Кайша, лорду не сподобались. I ще йому не сподобався вигляд сестри. Вiн нахмурився i раптом встав.
   - Щось не так, лорде Намау? - поцiкавився король ельфiв.
   - Все в порядку. Кайша знову нас опередила. - промовив той. - Я повертаюсь в сво§ володiння. Коли принцеса Аотьєна видужає, ми привеземо §§ додому.
   I лорд покинув зал не чуючи §хнiх слiв. Це було неважливо. Важливо те чому його сестра опинилась в замку. Де §§ захопили? I чого йому нiчого не повiдомили? Ну, Кайша! Ну, сестричко! Ти в мене ще потанцюєш!
  

Глава 11

  
   Осiнь уже повнiстю вступила в сво§ права i поступово наближалась зима. Але лорду Намау було глибоко плювати на природу i зиму, i все iнше. Вiн дивився на замок, до якого вони дуже швидко наближались. Намау заганяв коней, аби по швидше при§хати в замок i поговорити з сестрою до того як при§дуть усi iншi. Йому щось сильно не давало заспоко§тись. I вiн дуже сильно хотiв зрозумiти що.
   Вершники втягнулись у ворота замку i пройшлись по але§ слави. Лорд помiтив Кайшу, що повiльно наближалась до нього. Дiвчина всмiхнулась i привiтала його. Вiн кивнув уважно дивлячись на не§. Намау незрозумiло як вiдчув, що вона ранена i сильно змучена. Вiн злегка нахмурився i, вiдпустивши людей, попросив Кайшу пiти з ним.
   - Ти себе нормально почуваєш? - запитав вiн у не§, коли вони всiлись на лавцi бiля фонтану.
   Дiвчина здивовано на нього покосилась:
   - Та нормально. А що таке?
   - А здається менi ти брешеш. - промовив лорд пильно оглядаючи сестру i помiтивши маленьку пов'язку на стегнi, яка ховалась пiд складками сукнi. - А це що? - вiн ткнув пальцем на пов'язку.
   Кайша подивилась на нього i присвиснула:
   - О! попала! - лорд пiдняв брову бажаючи спитати, що означають сi слова , коли поруч з ними з'явився цiлитель Владимир. - Ваксаалiан, - звернулась вона до цiлителя, - а у мене цiкава новина. Лорд вiдчуває мiй фiзичний стан.
   Дракон поглянув на Намау i всмiхнувся:
   - По-моєму, вiн i твiй психiчний стан вiдчуває. Кайшо, - вiн повернувся до дiвчини, - чию пам'ять ти осво§ла найпершу?
   Дiвчина смутилась i покосилась на брата.
   - Намау.
   Лорд застиг, а потiм повiльно залився фарбою. У нього ж там...а вона ж дiвчина!
   - А чий фiзичний i психологiчний стан ти вiдчула першим?
   - Його. - вона махнула головою вбiк брата.
   - Тодi все зрозумiло. - хмикнув Ваксаалiан. - Тепер вiн зможе вiдчути твiй стан. I, я не сумнiваюсь, його фiзична i магiчна сила зросла.
   - О! - здивувалась Кайша. - Так i вони змiняться?
   - В обов'язковому порядку. А хто другий?
   - Рiнам.
   Дракон кивнув i пiшов геть. Намау застиг стовпом i дивися прямо перед собою. I що сiє значить?
   - Нiчого такого. - всмiхнулась Кайша привертаючи до себе його увагу. - Братику, тобi час зайнятися землями пiдвладним тобi. - Вона сяйнула посмiшкою. - А то я така слабенька не справляюсь.
   Лорд декiлька секунд дивився на хитрий вираз сестри:
   - Це ти слабенька?!! - взив вiн. - Ти?!! Що ти вже учинила?!
   - Нiчого. - засмiялась вона. - Я просто втомилась i хочу вiдпочити. А то ти склав лапки i думаєш, що я все за тебе робити буду! Нi, мiй любий братику, з державними справами розбирайся сам! - вона подивилась на нього. - А я спати.
   I змилась. Лорд декiлька секунд пялився в той бiк, де вона зникла.
   - Ну i швидкiсть! - зiтхнув вiн i поплiвся вiтатись зi сво§ми пiдданими. Все-таки його довго не було i, хоч Кайша майже така як i вiн, це ще не означає, що вони добре пам'ятають свого лорда. Вiн нi капельки не сумнiвався, що через пару днiв прибудуть родичi, а за ними лiсовi ельфи, аби забрати свою принцесу.
   I справдi через два днi прибув зранку прибув Рiнам, а по обiдi Ферiдан i Таюнi. I що дивно Кайша хоч i зрадiла §м, але виглядала вона дуже напруженою.
   Вечiр накрив замок i вони зiбрались у малiй столовiй. Крiм них там був присутнiм ще й лiкар Владимир, якого Кайша називає Ваксаалiаном. Всi усiлись трiшки поговорили на рiзнi теми уважно косячись на цiлителя i Кайшу, що постiйно шушукались. Раптом вона повернулась i уважно поглянула на них.
   - Менi потрiбно повiдомити вам одну новину. - промовила дiвчина i облизнула губи. - Вона дуже важлива i в мене є сумнiви щодо того, чи сподобається вона вам.
   Всi присутнi уважно подивились на цiлителя думаючи, що вiн причина переполоху, але той лиш холодно всмiхався i уважно стежив за Кайшою.
   - Як ви пам'ятаєте, ви зробили з мене Священне Вмiстилище миру ваших рас, - вони кивнули, - але ви не були присутнi при моєму лiкуваннi в Храмi Ваарна i не знаєте що я стала носiєм ваших життiв.
   Вони так i застигли.
   - Що? - видав через декiлька секунд дракон. - Взагалi-то для цього потрiбна була б наша згода.
   - Було достатньо i вашо§ добровiльно вiддано§ кровi. - вiдреагував Ваксаалiан.
   - А ти хто взагалi такий? - просичав Ферiдан.
   - Цiлитель, який постiйно рятує вашi життя. - пожав плечима той i поглянувши в очi дракону сказав: - Могли б i подякувати! I взагалi, Кайша повинна була б рiк провести в Храмi, аби навчитись володiти сво§ми здiбностями, чому ти §§ забрав? - вiн явно звертався до Ферiдана.
   - Не твоя справа, людино! - прошипiв дракон виходячи з себе.
   - Досить! - рявкнула Кайша i подивилась на Ферiдана. - Що за ставлення до людей? Наче твiй родич краще.
   - Рахiтiван став людиною...
   - А перед цим вiн був драконом, - перервала його Кайша, - а потiм ставши людиною перетворився в вампiра. I тiльки й мрiє як прибрати ваше плем'я. - Тикнула пальцем вона в Ферiдана. - I вибрав доволi оригiнальний спосiб. Стати Боелле. Може поясните чому?
   - У Вмiстилища можна сказати є вогонь, що так потрiбний дракону, - сказав Ферiдан. - Без нього дракон не виживе. Якщо забрати вогонь, то голод сили буде пожирати iз середини. Але щоб стати Боелле треба вбити попереднього i всiх претендентiв, якi в майбутньому могли зайняти його мiсце.
   Тиша накрила кiмнату, лише свiчки трiскотiли язичками полум'я.
  
   - Хм...Тодi все стає на сво§ мiсця. - сказала я дивлячись на хмурнi обличчя родичiв.
   - Що тобi зрозумiло? - зiтхнув Ферiдан. - А?
   - Тепер зрозумiло, хто вбив дракона Боелле. I хто вбив §х.
   - Кого §х? - запитав Намау.
   - Роена i Олiвiю... - Ферiдан здригнувся i вражено подивився на мене. На його обличчi ясно читалось: звiдки?..
   - Торвальда... - Таюнi рiзко пiдняла голову i подивилась в мо§ очi.
   - Мсьєру... - Рiнам смикнувся, як вiд удару.
   - Дамiка... - Лорд застиг. На його обличчi нiчого не вiдобразилось, але я вiдчула його бiль.
   Ваксаалiан уважно дивився на мене. Вiн уже знав хто убив його сина i за що, але йому була цiкава причина чому загинули вище перечисленнi мною.
   - Навiть зрозумiла причина.
   - I... яка ж причина? - тихо прошепотiв Ферiдан. На краю свiдомостi пролунав вiдголосок болi, який я спробувала швиденько блокувати.
   - Роен мiг стати Боелле, а Олiвiя народити ще одного наслiдного Боелле. - я поглянула на гному. - Торвальд мiг стати батьком Вмiстилища, а пiсля його смертi Таюнi вiдмовилась вiд контактiв з чоловiками. - я перевела погляд на Рiнама. - Мсьєра була потенцiйною матiр'ю для Боелле. - я поглянула на Намау. - А от останнiм Вмiстилищем повинен був стати Намау.
   - Що?! - видихнули всi присутнi, навiть Ваксаалiан.
   - Так-так, - кивнула я, - саме Намау повинен був стати Боелле. Тiльки тут була маленька умова. Якщо Дамiк залишається живим Намау стає Вмiстилище, якщо нi, то займає його мiсце. А для того щоб не допустити Рахiнiвана до можливостi стати Боелле, про всяк випадок сестру близнючку лорда разом з його матiр'ю було сховано в iншому свiтi, в якому час тече дещо iнакше i вона виявилась дещо молодшою.
   Намау застиг з широко розкритими очима. Змiшанi кровi це одне, а рiдна сестра-близнючка зовсiм iнше. Ваксаалiан нiчого не сказав, але уважно поглянув на мене i раптом всмiхнувся:
   - Дарунок богiв. З самого дитинства "дарунок богiв".
   Я пожала плечима i поглянула на мо§х ошарашених родичiв. Не сумнiваюсь, через декiлька хвилин вiдiйдуть i засиплять питаннями. Що ж, це §хнє право. Ваксаалiан кивнув менi i вийшов. Я тоскливо проводила його спину - зрадник! - залишити мене на розтерзання!
   Через декiлька хвилин переварювання отримано§ iнформацi§ вони в чотири голоси почали випитувати: а звiдки в мене така iнформацiя?
   Потузались ми десь з шiсть годин i коли я прийшла в свою кiмнату, то вiдразу завалилась спати.
   Прокинулась я вiд дикого реву труби i рiзко скочила в лiжку. Доки я намагалась повернутись в своє тiло, в кiмнату влетiли слуги i почали швидко переодягати. Я ошалiла вiд такого поводження i рикнула:
   - Якого.....! З самого ранку......!
   - Так вже полудень, ледi. - пискнула одна iз служниць.
   - Ом...- заткнулась я. - Тодi продовжуйте.
   Через декiлька хвилин смикання, штурхання i коротко§ характеристики слуг з §хньою опiкою, мою страждання закiнчились i я нарештi змогла дiзнатись хто до нас прибув.
   - Князь Никон?! - у нас же з ним бойовi дi§ чи я помилилась? - I що вiн забув?
   Лариса зблиснула зубами:
   - Один iз його довiрених слуг по секрету сказав, що князь хоче попросити лорда про послугу. А щоб недоказатись невдячним запропонує мирний договiр на вигiдних умовах.
   - О! Це вже цiкаво! - всмiхнулась я Ларисi. - Молодець! Продовжуй i далi збирати iнформацiю.
   - Обов'язково, ледi. - хитро всмiхаючись промовила вона.
   Я проводила поглядом §§ спину. Розумна дiвчина. Недарма я зробила зi служниць таємну службу слiдкування, адже мало хто звертає на них увагу, а дарма. Дiвчата менi стiльки цiкавого розповiли про наших молодших лордiв, що тепер вони намагаються не свiтитись перед очима Намау, а то §х чекає покарання. Я хiхiкнула, згадавши обличчя лордикiв коли я §м пояснила хто тут головний, i поспiшила зустрiчати гостей.
   Вийшовши в коридор я вiдразу зiткнулась з кимось. Пiднявши голову я хвилин з п'ять лицезрiла усмiхнене лице Навельгана. Доки до мене не дiйшло: 1. потрiбно вибачитись i привiтатись;
   2. а що це вiн тут робить?
   3. ЧОГО МЕНЕ НIХТО НЕ ПОПЕРЕДИВ?!!!
   - Вiтаю! - я вiдступила назад. - Вибачте.
   - Нiчого. - вiн посмiхнувся. - Можете не поспiшати. Лорд говорить з князем з ока на око.
   - А мене нiхто не попередив, що ви при§хали. - прошипiла я косячись на ельфа. Чого йому треба?
   Вiн пожав плечима i запропонував руку. Я про себе пожала плечима i прийняла пропозицiю. Ми йшли до саду, i ельф старанно намагався випитати, що ж так змусило юну паннi довго вiдпочивати. Я запропонувала йому декiлька варiантiв подiй. Навельган позубоскалив, але було видно, що цi варiанти йому дуже не сподобались.
   Сонце яскраво палало на небi. Сад стояв голий, але все такий же величавий. Я хмуро косилась на ельфа: i що тобi треба? Коли з боку рiзко пролунало:
   - Дана!?
   Цей голос! Це iм'я! Я рiзко поглянула в той бiк:
   - Валя?!
   Дiвчина потупилась. Вона була така ж сама як i тодi. Довге пшеничне волосся розсипалось по плечам. На блiдому обличчi горiли великi зеленi очi. Але зараз цi очi дивились на землю.
   - Валь...- покликала я §§. - Ти чого?
   Вона пiдняла голову пiдiйшла на крок. Зупинилась, наче вагаючись, а потiм стрiмко кинулась до мене.
   - Дано, ти так змiнилась... - прошепотiла вона вiдсторонюючись i дивлячись на мене з низу вверх. - Ти дуже сильно змiнилась.
   Я подивилась на не§. Вона не винна, просто...так було треба. Я широко всмiхнулась:
   - Попала в добрi руки i витягнулась вгору.
   - Нi, в тебе не такi очi. - тихо прошепотiла вона.
   - А ти про це! - я майнула посмiшкою. - Це просто обов'язкова частина змiни фiзичного тiла, не звертай уваги.
   В не§ широко очi розкрились очi:
   - А навiщо змiни?
   - Просто був проведений досить рiдкий ритуал.
   - Навiщо? - тихо прошепотiла вона.
   - Щоб я залишилась живою. - я пожала плечима.
   - Вибач мене... - вона раптом заплакала.
   - За що?! - здивувалась я. - Ти в цьому невинна. Просто так було потрiбно.
   Ельф, про якого я забула, покосився на дiвчину i запитав:
   - А що за ритуал був проведений?
   - Н-ну, - протягнула я думаючи, щоб таке правдоподiбне збрехати. - Для братерства з темними ельфами.
   - Справдi? - прищурився ельф.
   Я кивнула головою беручи пiд руку Валю i Навельгана.
  
   Намау дивився на Никона i робився дуже хмурим. Не подобалось йому, що князь знає про врятовану дiвчину. Звiдки? Треба буде розпитати в нього. Цим i зайнятись.
   - Чи не могли б ви сказати, княже, а звiдки ви знаєте про врятовану дiвчину?
   - Менi про це повiдомив один чоловiк.
   - А чи не могли б ви назвати його iм'я?
   - Звичайно можу. Кальвен.
   - А де вiн зараз?
   - Прибув зi мною...
   Далi Намау слухати не став, а кинувся до виходу. За ним рвонувся князь.
  
   Руку з кинджалом я встигла перехопити просто перед обличчям налякано§ Вальки. Одним рухом заламала чоловiку руку. Вiн спробував лягнутись i задiв мене, зi злостi я розмахнулась i пробила йому грудну клiтку.
   Ззаду хтось бiг. Розум вiдразу вiдмiтив, що один iз них Намау.
   - Кайшо! - окликнув братець.
   Я повернулась i лорд шарахнувся вiд мене:
   - Що знову очi свiтяться? - вiн кивнув. - Не хвилюйся скоро пройде. - Я декiлька раз моргнула. - Краще?
   - Так, - Намау кивнув i поглянув на присутнiх. - Що трапилось?
   - Нiчого. - безучасно вiдмовила я. - Просто тут один випадково напоровся. - я махнула вбiк трупика.
   - Буває. - пожав плечима лорд. - Сестричко, змiрюй будь-ласка силу.
   - Не бачу нiчого дивного. В замку присутнi всi четверо. Зростання сил доволi разюче.
   Вiн кивнув. Навельган i Валя якось дивно дивились на нас. А от князь Никон завмер стовпом не вiрячи власним очам. Я, помiтивши його стан, широко всмiхнулась:
   - Вiтаю Вас! Я - ледi Кайша. Сестра лорда Намау.
   Князь на повному автоматi поклонився i представився.
   I тут я отримала пiд затильник.
   - Що за?! - тихо прошипiла я обертаючись.
   Стукнув мене Ферiдан.
   - Кайшо...
   Я навiть слухати не стала, а вiдразу вмазала дракону в щелепу. Вбити не вб'ю. Зате доставлю незабутнiх вiдчуттiв. Ферiдан вiдлетiв крокiв на двадцять, а я застигла вражена своєю реакцiєю. А-абалдеть! Я вiдчула гнiв дракона сила його вiдчуттiв наклалась на мiй стан i вiн отримав в щелепу. Сам винен.
   - О-о! - протягнула я. - Таточку, любий, не злись. - дракон, що явно намiрився намилити менi шию вiдразу перемiнився в обличчi. - Я ж не навмисне. В мене просто випрацювався рефлекс.
   - Рефлекс?.. - прошипiв дракон дивлячись на мою винувату посмiшку.
   - Але ж я й справдi не хотiла. Тату, - я послала йому широку посмiшку, - припини злитись, а то знову отримаєш в зуби. Ти ж мене знаєш.
   - Знаю... - зiтхнув дракон пiдходячи до мене. Я не встигла простежити його рух, коли вiн притис мене до себе. - Наступного разу, донечко, отримаєш по-вухам.
   Вiн чмокнув мене в висок i пiшов. Я ошарашено пожала плечима i подивилась на Намау.
   - Що?!
   - Таюнi, тебе вб'є. - фиркнув вiн.
   Я злюще глянула на нього.
   - Братику, - лорд вiдразу насторожився, - я думаю, що гостям пора знати, хто твоя сестра насправдi, а я поки що з мамочкою поговорю. Доки вона Ферiдана не прибила.
   I змилась.
   Намау проводив §§ спину i кивнув гостям. Все-таки доведеться розказати, що вона Боелле. I пояснити §§ майбутньому чоловiку хто ким йому приходиться. Важкенька розмова його чекає.
  

Глава 12

  
   Повiльно горiв вогонь. Ваксаалiан дивився на полум'я i думав про дiвчину - Боелле. Ледi Кайша. Дивовижна дiвчина. Вiн не думав, що Ярослава разом з нею залишиться в живих. Точнiше не смiв надiятись. А виявляється його магiя перемiстила §х в iнший свiт. Вiн уже знав, що Ярослава загинула. Жiнка заплатила сво§м життям за повернення Кайшi. I дiвчина знала. Дракон всмiхнувся: добре, що Кайша сприйняла §х як родичiв, а не створiнь, яким вона зобов'язана життям. Вiн пiднявся i плавним рухом перемiстився до крiсла.
   Думки ро§лись в головi, але нiяк не хотiли складатись в цiлiсний образ. Йому дуже не хотiлось думати про Рахiнiвана. Нового Ксерела, адже саме вiн настояв на перетворенi молодого дракона в людину. Вiн... А розплатився за його помилку син. I ще багато невинних душ. Ваксаалiан вiдчував, що на двигається буря. Ксерел не пробачить §м розгромленого замку i викрадення ельфiйки. Вiн не стане чекати, бо скоро дракони почнуть його шукати. Отже, Рахiнiван повинен нанести свiй удар. Вiн спробував §х стравити, але Кайша була начоку, тому цей номер не пройшов. Валя залишилась живою, до речi це вона та дiвчина, яку збирався шукати князь Никон. Мирний договiр вони заключили i Валентину забрали вiд грiха подалi. Дракон дуже старанно надавив на князя, аби той забрав свою дружину (Кайша привiтала подругу доволi §дкими коментарiями щодо §§ статусу дружини) вiд ледi земель Ваарна якомога далi. Хоч Валя i подруга Богданi, але вона iнодi говорила про те, що в цьому свiтi не розумiли i не знали, а Кайша нi в яку не хотiла пояснювати подi§, слова i т.д.
   А одного вечора Валентина видала дурницю i Кайша визвiрившись на драконськiй мовi, сказала, що невже не видно - Богдана померла вiд не§ не залишилось нiчого. Тепер є лише Кайша. А якщо Богдана i вижила то перетворилась в Кайшу.
   Дракон повiльно, наче поплив, пiдiйшов до вiкна i подивися на небо. Там маячили зiрки i вiн невiльно згадав чорнi безоднi очей Рахiнiвана. I бiле сяйво очей Кайшi, коли поруч з нею знаходиться вся §§ сiм'я сила дiвчини зростає в декiлька разiв. Вона й так є досить сильним магом, а поруч з ними може стерти в порошок, напевно, i Шерен-Берктави. Але викиди сили §§ саму ледь не вбивають.
  
   За вiкном танцював перший снiг i уже сильно пощипував мороз. Я пiдiйшла до вiкна i закрила його. Нiчого вистуджувати кiмнату. Зима. Тут i зима як зима. Море снiгу. Холодний вiтер виє пiд вiкнами.
   Я дивилась на бiлий килим, що застилав землю. I чомусь менi було дуже тривожно. В головi, наче молоти вiдбивали час, який нам залишився до... До чого? Не знаю. Але це грозить великими змiнами.
   Останнiм часом менi сняться дивнi сни. Той самий зал iз бiлими хмарами, що носяться туди-сюди, тi самi чотири фiгури Ваарна. I постiйно повторюємо одне i теж саме дiйство.
   ...Хмари повiльно наповзали одна на одну. Я стояла посеред залу i знову повторювала уже вивченi на пам'ять фрази.
   - Земля - Таюнi... - i справа з'являється коричнювато-сiрий вихор.
   - Повiтря - Намау... - поруч з першим вихром з'являється другий свiтло-блакитний, майже прозорий.
   - Вода - Рiнам... - лiворуч з'являється зеленувато-синiй вихор, з бiлими розводами, наче то морська пiна.
   - Вогонь - Ферiдан... - за третiм вихром з'являється четвертий червонувато-жовтий.
   - Життя - я... - навколо мене з'являється бiле сяйво...
   I все зникає. Останнє, що я чую це одне слово: "Дракон!". До чого тут дракон, а? Нiчого не розумiю. Але це слово обов'язково б'ється в головi з три хвилини i змушує шукати вiдповiдь на питання: для чого дракон? Який дракон? А потiм сниться ще один сон. Що я лечу. Навколо мене проносять вогнянi стру§ в перемiшку з десятками заклять, якi то виривають з нiзвiдки блискавку, то хлещуть льодяними батогами води. Потiм небо i земля починають мiнятись мiсцями i я розумiю, що падаю. I що це кiнець. Повний i безповоротнiй.
   Покосившись у вiкно я зiтхнула i пiшла до крiсла. Взявши булочку з пiдносу, я, як завжди, проiгнорувала келих з вином. Хрумаючи булку, я покосилась на старий фолiант. Скiльки йому рокiв? Якщо бiблiотекар не набрехав, то книзi повинно бути рокiв з триста. А збереглась вона завдяки декiльком магiчним закляттям. Я хмуро протягнула руку i вiдкрила книгу.
   А назва в не§, до речi, дуже дивна: "Магiчнi ритуали i..." iншi слова iз назви були стертi. Прогорнувши декiлька сторiнок, я, не знайшовши нiчого цiкавого, вiдразу вiдкрила майже на серединi, та так i завмерла. На сторiнцi чорнилом було виведено: "Перетворення Вмiстилища в дракона... Для створiнь, що не є драконами, але мають право називатись Священним Вмiстилищем, можливе перетворення в дракона. Ритуал полягає в прикликаннi п'ятьох стихiй i назвi iстот, якi пiдходять для стихiй якимось здiбностями... Для таких магiчних створiнь дозволено лише одне перетворення в дракона... Шансiв вижити пiсля другого перетворення майже нема." . Я декiлька секунд пялилась на сторiнку i перегорнула декiлька сторiнок назад. "Боелле (Священне Вмiстилище миру) - особливий вид магiчних створiнь, створений штучно. Це створiння являє собою доволi велику небезпеку, особливо в першi роки посвяти. Психiчний i фiзичний стан у них нестабiльний, тому треба бути дуже обережним в спiлкуваннi... Застереження: Боелле-жiнки дуже небезпечнi! Їхня фiзична сила в декiлька разiв бiльша чим у чоловiкiв. Спиртнi напо§ викликають нестримну агресiю, тому наслiдки будуть катастрофiчнi... Їх готують з дитинства... особливi тренування...i четвiрка захисникiв, що перебувають з Боелле, до §§ посвяти. Особливi признаки таких Боелле: узори на руках i обличчi, а також бiле сяйво, в хвилини найбiльшого накопичення (i викиду!) сил. Застереження: при проведеннi ритуалу посвячення в Боелле можливi непередбачуванi наслiдки. Один iз можливих: Боелле стане носiєм життя тих, хто добровiльно дав йому свою кров. Це можливе лише з жiнками-Боелле!"
   Я дивилась на фолiант i тихо звiрiла. А у них випадково справочника поводження Боелле не завалявся?! Я сиджу з ранку ламаю голову, який в бiса дракон треба його божественностi Ваарну, а тут все детально розписано. Ще й застережень гади наставляли, для особливо розумних. Я повернулась до ритуали перетворення дракона i помiтила там маленьку примiтку: "... для жiнок-Болле перетворення в дракона категорично заборонене! Пiсля першого перетворення жодне Вмiстилище-жiнка не вижило.".
   Я довго дивилась на цей фолiант i намагалась зрозумiти, хто мене дурить: ця книжка чи пам'ять дракона. Ферiдан точно пам'ятає, що жiнок Вмiстилищ - НЕ БУЛО. А книжка запевняє, що БУЛИ. Нiчого не розумiю! Хто менi бреше? Я провела рукою над книгою, знаходячи §§ iстинний вiк i тихо окосiла. Цьому фолiанту неменше тисячi! А значить Вмiстилища ВЖЕ iснували! Печально, що я не перша жiнка Боелле. Але в мене є недобра думка, що першою була Iванiя, а лише потiм Ваарн.
   Я пiдналась i декiлька хвилин покружляла по кiмнати, коли, наче щось ударило по головi, час вийшов! Ксерел десь зiбрав сили i вирiшив прихлопнути сво§х ворогiв.
   Наступного ранку мене розбудила тривога. I через декiлька секунд прийшло пiдтвердження мо§м пiдозрам - над замком печально закричали сурми. Здалось менi, наче в них прозвучав плач.
  
   Намау хмуро дивився на ельфа (свiтлого!), який прибув з посланням вiд Сiванi§ i iмперi§ Лiатри. Послання гласило, що §м оголосили вiйну i вони просять людей земель Ваарна допомоги. Лорд поглянув на гiнця. Ельф помiтно хвилювався i уважно стежив, яку реакцiю викличе послання. Намау про себе хмикнув i встав, вiн уже хотiв повiдомити своє рiшення, коли увiйшла Кайша. Дiвчина кивком привiтала ельфа, i не особливо заморочуючись, що порушує етикет, взяла послання. Швидко пробiгшись поглядом по рядкам, вона кивнула лорду i вiдiйшла вбiк.
   Сiванець вражено стежив за ледi Кайшою, i ще бiльш вражено вислухав згоду допомогти союзникам. Король сумнiвався, що лорд згодиться. Якщо чесно, то всi сумнiвались. А вiн згодився. Боан подумав, що це напевно заслуга сестри лорда. Вона має характер i ельфи його пам'ятають. Особливо, коли дiвчина вiдмовлялась говорити з ними.
   Вiн декiлька хвилин чекав, коли йому винесуть вiдповiдь i уважно стежив за нареченою Навельгана. Вона навiть не поворухнулась, коли повз не§ пройшли молодшi лорди земель Ваарна. Вiн бачив §хнi погляди: злi, недобрi. Дiвчина вiдповiдала §м легенькою посмiшою.
   Сонце освiтило зал i очi ледi Кайшi. В синявi §§ очей спалахнули золотi i срiбнi iскри. Дiвчину окутав ореол сили i зляканi лорди рвонулись вiд не§ куди подалi. Вона холодно всмiхнулась проводжаючи поглядом §хнiй бiг з перешкодами i повернулась до Боана.
   - Як почуває себе принцеса?
   - Вже краще, ледi. - Боан поклонився §й. - Вона вам дуже вдячна за порятунок i просила, щоб ви при§хали до не§ в гостi.
   - Дуже рада. - дiвчина сяйнула йому посмiшкою. - Якщо буде час навiдаюсь.
  

Глава 13

  
   Гонець вiдразу вiдправився назад, коли отримав вiдповiдь в письмовiй формi. Я пiдiйшла до брата i зазирнула йому в очi.
   - Щось не так?
   Вiн слабо всмiхнувся:
   - Та нi, все в порядку. Я от думаю, як вiднесешся до того, що ти будеш тут за головну.
   - О-о! - протягнула я хитро всмiхаючись. - Не хвилюйся в мене є про що поговорити з лордиками. Все буде в шоколадi.
   - Точно?
   - Даю слово. - я зазирнула в його сумне обличчя. Та що таке?! - Ти менi не вiриш?
   - Вiрю. Тому надiюсь ти не сунешся за мною в бiй...
   - Не дуже й треба. - фиркнула я. - Запевняю, в мене буде чим зайнятись.
   Намау розслабився i кивнув.
   - Ми вiдправляємось через тиждень, будь уважною, Кайшо.
   - Будь обережним.
  
   Холод i снiг. Вершники пробиваються крiзь бiлi дюни iдучи вперед. Чому вони вибрали зиму? По-моєму це дурна затiя. Друга вiйна, що йде зимою. Чому зима? Чому саме зимою? Холодно... Я обiймаю себе за плечi. Холодно... Тому що холодно? Але кому на користь холод? Лише тому, хто вiд жари починає гнити. Нежитть?..
   Я прокинулась i вiдраз подумала, що за дурниця. Противники об'єднаних вiйськ цiлком живi. I нiчим не зараженi, до того ж. Отже, це параноя. Я зiтхнула i стала одягатись. Сукнi мене вже дiстали, тому я одягнула чорну сорочку з червонувато-золотою вишивкою, чорнi штани i такi ж сапоги на низькому каблуку i сiру тунiку без рукавiв. Декiлька секунд я думала одягати чи не одягати плащ. Вирiшила, що одягну, але перед цим почепила меч.
   Замок уже вирував. Люди проносились повз мене i швидко вiтаючись зникали. Я прямувала до головного "тронного" залу. I що дивно мене там вже чекали. Я нахмурилась оглядаючи гiгантський натовп людей i двi шеренги молодих лордiв. Так-так! А що в нас сьогоднi за день? А, точно! День рiвноправ'я. Простолюдин може звинуватити свого господаря в порушенi якихось там прав. I його господар буде покараний, якщо селянин(мiщанин) доведе свою правоту. Ще нiхто не доводив.
   Я подумки зiтхнула i, привiтавши народ, зайняла своє мiсце. До речi, очi у людей так широко вiдкрились, наче вони мене в перше бачать. Хоча й справдi вперше мене, але ж Намау повинен бути на вiйнi.
   - Ледi Каша? - хрипло спитало праворуч. Я повернулась i впiзнала Ельвiру. - Це ви?
   - Я. - магiчка кивнула, а люди полегшено зiтхнули. - Що ж, почнемо.
   I почалось. Спочатку привiтання. Вiн усiх титулiв лордикiв я почала повiльно звiрiти i прикидати, а скiльки §х нам взагалi треба. Може половину передушити? Для профiлактики. З простим людом все було набагато легше. Iм'я i рiд занять. Далi пiшли розбiрки маленьких справ типу: вiн в мене в крав свиню (яблука, огiрки i т.д.)! I тому подiбне. Розбиралась я так десь половину дня озвiрiла повнiстю. Скоро на людей буду кидатись. Коли вперед вийшов лорд Севакт тягнучи за собою якусь дiвчину. Вона була одягнена в лахмiття покрита синяками. Iз розбито§ губи сочилась кров. Дiвчина упиралась з усiх сил, але молодий Севакт тягнув §§, наче бульдозер.
   - I що це означає? - хрипло поцiкавилась я.
   Цей молодший лорд менi дуже сильно не подобається. Особливо через своє ставлення до жiнок. Особливо жорстокий характер. Людське життя нi в що не ставить. Скiлькох слуг цей виродок замордував? Шiстдесят? Сiмдесят? I це тiльки слуг, що працюють в його замку! А простих жителiв! Залякав так, що вони взагалi йому на очi не показуються. Вiн не вiдповiв продовжуючи тягнути дiвчину. Що? Я покосилась на iнших лордикiв. Так i є! Гади пiдтягнулись поближче. Невже всi?! Наче Юлiя Цезаря, чесне слово, вирiшили зарiзати. Охоронцi враз насторожились i закрили мене вiд наближаючогося Севакта. Його союзники опустили руки на мечi. Я лиш холодно всмiхнулись.
   - Севакт, що це означає? - запитала я ще раз.
   - Це означає вашу смерть. - крикнув вiн кидаючи дiвчину на найближчого мого охоронця. Охоронець встиг вiдреагувати опустив меч i впiймав дiвчину.
   А зрадник скориставшись заминкою в рядах охоронцiв кинувся на мене с кинджалом. Я декiлька секунд дивилась на нього, а за тим плавним рухом встала i, трiшки пiдправивши його за рукав аби вiн точно ударився об дубове бильця трону, пiдставила пiднiжку. Мiй вбивця махнувши руками за§хав головою об бильце i бахнувся на пiдлогу. Я поглянула на нього, а потiм розвернулась до народу, що з благовiйним жахом слiдкував за мною. Що ж, лордики, ви зробили за мене всю роботу.
   - Взяти §х!
   Стража моментально зпеленала зрадникiв-лордiв i застигла очiкуючи наступних наказiв. Я поглянула на §хнi обличчя i повернулась до Севакта, що прийшов себе.
   Вiн знову кинувся. Дарма. На цей раз я не стала вiдступати, а просто перехопивши його руку стиснула §§ мiцнiше.
   В застиглiй тишинi хруст кiсток роздався, як розкат грому. Севакт завив не гiрше сирени, на бойовому кораблi. Кинувши завиваючого чоловiка в руки охоронi я повернулась до народу. Мене й так поважають, але треба зробити так, щоб люди земель Ваарна не сумнiвались нi секунди в менi.
   - Браття i сестри мо§! - звернулась я до людей. - Я - ледi земель Ваарна, сестра Вищого лорда Намау - прошу вас бути свiдками замаху на вбивство, що поставив би пiд загрозу iснування наших мiст i поселень. - Вони вилупились на мене. Я про себе всмiхнулась. - Чи хочете ви стати рабами цих, - я вказала рукою на зв'язаних лордiв, - людей, що вважають ваш лиш слугами, якi повиннi виконувати лише §хнi бажання? Бажаєте аби вони мали над вами владу вирiшуючи жити вам чи вмерти? - "Нi!" пролунало декiлька голосiв. - Вони зрадили Вас! Вони зрадили Вищого лорда! I на кiнець вони зрадили мене! - люди вiдступили на крок вражено дивлячись на мене. Я уже знала, що в мене свiтяться очi i на руках та обличчi розцвiтають чорнi узори. "Боелле!" пронеслось порядам прохачiв. У лордiв вiдпали щелепи. Хi-хi... ви що, думали, що ми простi? Та ви до мене породистiстю недотяг дуєте. - Так! Я Священне Вмiстилище миру, i я пришла до вас аби сказати, що ви ще маєте шанс на мирне iснування. Однак не з такими зрадниками. Вони вирiшили вiддати вас нежиттi, аби отримати владу i силу. Вони вирiшили розплатитись життями ваших дiтей. - жiнки моментально скрикнули i та-а-ак подивились на лордикiв, що аж менi страшно зробилось. У них мiж iншим материнський iнстинкт набагато сильнiший чим у жiнок того свiту. Так, продовжуємо далi. - Вони посмiли напасти на священну кров земель Ваарна! Вашу кров i плоть! Вони посмiли пiдняти руку на захисника миру! I вони повиннi бути покараннi. - всi застигли дивлячись на мене. - За зраду людей земель Ваарна i посягання на священну кров - смерть. - лордики лиш криво всмiхнулись. Нi, мо§ хорошi. Тепер не вiдкрутитесь. - Рiшення остаточне i оскарженню не пiдлягає! Приговор привести в дiю через три дня, на свiтанку, аби люди взрiли, що саме небо згодне з нами. Вивести §х!
   Вони не вiрили, що мо§ слова могли бути правдою. Не вiрили, доки §х не вивели на плаху. Дванадцять лордiв - дванадцять петель. Їхнi родичi благали i просили змилуватись. Нiчого не допомогло. Це не я така зла - це таке життя. Самiй не легше. Я мовчки дивилась на §хнi останнi судороги i вже збиралась iти, коли до мене пiдiйшов один iз родичiв Севакта. Старий лорд подивися на мене з ненавистю я вiдповiла йому холодним поглядом.
   - В чому ти хочеш звинуватити мене, людино? - вiн застиг я продовжила. - В тому що я жорстоко покарала твого внука? Даремно. Це безнадiйна затiя.
   - Та що ти знаєш, вiдьма! - рявкнув старий.
   - Що я знаю? - голос залишався спокiйним, але вся площа застигла вiд жаху: такiй гнiв там плескався. - Ти питаєш, що я знаю?!! А чи знаєш ти, що скоро гряне вiйна? I не та, що йде на границях Лiатри i Сiванi§. А на наших землях?! Чи знаєш ти, що твiй внук продав свою сiм'ю i пiдданих, щоб отримати владу?
   - Я...
   - Мовчати! - рикнула я. - Зараз говорю я! А чи знаєш ти, що до нас рухається армiя нежиттi?
   Люди застигли. Чоловiк теж.
   - Не вiрю... - тихо прошепотiв вiн. - Це лише слова...
   - Слова? - я криво всмiхнулась i пiдняла руку.
   Над площею розвернулось картинка. По бiлим схилам стiкали рiки вставших з могил, вурдалакiв i iншо§ нежиттi. Бiле сяйво залило площу i чоловiк повернув до мене голову i почав повiльно опускатись на колiна. Люди ставали на колiна i...молились.
   Розмова з братом видалась важкою. Брехати йому в очi було соромно, а правду я сказати не могла. Та i що говорити. Я наказала повiсити дванадцятьох людей, що не додало менi авторитету. За тим я оголосила про набiр повстання. Що теж не покращило вiдношення людей до мене. Скiльки людям не роби добра, вони все одно будуть пам'ятати лише зло.
   Я закусила губу i дивилась на стiну. Сил мо§х не вистачає! Пiсля кожного прояву сво§х сил я ледь не непритомнiю на кожному кроцi. Звичайно, поруч зi мною нiкого з близьких нема.
   Що робити? Я потерла виски. В кого просити допомоги? Ааргтум буде занятий своєю нежиттю. Лорда неможна вiдривати з мiсця бойових дiй. У них там теж жарко. Князь Никон буде занятий своєю долею зубастикiв. А нам треба стримати нежитть на сходi. Бо зажмуть з двох сторiн i прирiжуть. Може? Я думаю вони згодяться дати нам декiлька загонiв сво§х "людей". Звичайно це не вихiд, але у нас буде шанс вцiлiти. Що ж мене чекає парочка важкеньких переговорiв. Особливо тяжко прийдеться з храмовниками. Адже вони останнi роки не втручаються в життя буденне. Ну, нiчого. Втрутяться. Священнi во§ни проти нежиттi саме те, що треба.
   Кожен день починається з тривоги: а що буде сьогоднi? Регулярнi вiйська уже готують плацдарм для бойових дiй. Новачки §м старанно в цьому допомагають. Я через два днi покидаю столицю разом з пiдкрiпленням. Два загони присланi темними ельфами i гномами по шiстдесят чоловiк, Кiннота в кiлькостi ста чоловiк, лучники - сто пядесят, сорок магiв i десять храмовникiв. Не густо. На границi нас чекаю в загальнiй кiлькостi чотири тисячi. Оберiгати столицю залишається резерв в кiлькостi двiстi чоловiк, серед яких тридцять магiв. Золотий запас. А проти нас приблизно сто тисяч. Сто тисяч! Господи, це справжнiсiньке самогубство! Чисте безумство.
   Я подивилась на ряди моє§ армi§ i зiтхнувши махнула рукою:
   - По§хали!
   Конi топчучи невинно-бiлий снiг рушили на схiд. Над рядами солдат рознеслась пiсня:
   Ми йдемо в останнiй бiй!
   В свiй останнiй бiй!
   Перед нами лише смерть,
   А позаду бiль!
   Ми йдемо в останнiй бiй!
   В свiй останнiй бiй!
   З нами §де бiлий рицар
   У кольчузi чорнiй.
   А плащ у нього
   Весь червоний
   Вiд пролито§ кровi.
   Ми йдемо в останнiй бiй!
   В свiй останнiй бiй!
   З нами §де наший Бог
   Хмурий, наче небо.
   А за ним дiва свiтла
   У печалi темнiй.
   Ми йдемо в останнiй бiй!
   В свiй останнiй бiй!
   А за нами по п'ятам
   Їде чорний демон
   З нареченою,
   Як свiтанок, теплою.
   Ми йдемо в останнiй бiй!
   В свiй останнiй бiй!
   А за нами лиш печаль
   I вiчний бiль.
   А попереду нас
   Чекає смерть.
   Хто сказав, що ми в печалi?!
   Мила, ти не плач!
   З нами вiчний промiнь свiтла
   Що поко§ться у тьмi.
   З нами, мила, наший Бог.
   З нами небо i пророк.
   З нами свiтло!
   З нами тьма!
   Мила!
   Ми не дамо драпака!
   I пiсня почалась спочатку. Я дивилась на них, вражена. Схоже пiсню склали недавно, а то б лорд пам'ятав. Я лиш похитала головою. А що чекає нас на границi? Там так само весело? Чи це вони мене так радують. З голосами людей сплелись чистi голоси ельфiв i трiшки грубi - гномiв. I чому здається, що та "мила", до яко§ вони звертаються, я?
  

Глава 14

  
   Намау дивися на простору рiвнину, яку заполонили палатки. Ельфи i iмперцi тримались подалi один вiд одного, а мiж §хнiми палатками рiвною полосою стояли палатки людей лорда. Як сказав Лемрiд: нiчого особливого, ми ж не такi обезбашенi, як вони. Хоч Сiванiя i Лiатра повинна заключити союз, жителi обох держав ну нiяк не могли змиритись, що непотрiбно хапатися за меч при видi сво§х колишнiх ворогiв.
   Лорд оглянув §хнiй воєнний стан i лиш похитав головою. Його люди являли собою посланцiв миру передаючи прохання i накази з одного боку лагеря в iнший. Кайша над цим смiялась, але своє§ допомоги не запропонувала. Невже змирилась, що вiн залишив §§ за головну? Їй це не дуже подобається, а особливо спiлкуватись з молодшими лордами. Вiн сам §х на дух не переносить, однак його сестра §х просто ненавидить. Намау не знав чим могло закiнчитись якась дурниця викинута лордами, але точно знав, що словами там просто не обiйдеться. Вiн ще не знав про спробу вбивства своє§ сестри i його наслiдки для зрадникiв. I лорд звичайно не знав про напасть, що надвигалась на них зi сходу. Хоча пiсля §хньо§ останньо§ розмови у нього було таке вiдчуття, що вона щось не договорює. I вже пройшло майже десять днiв i вона не виходила з ним на зв'язок. Вiн просто не знав куди себе дiти. Став роздратованим i дуже злим.
   - Ваша Свiтлiсть, - покликав його Святослав, - вас чекають в палатцi iмператора.
   - Скоро буду. - холодно озвався лорд i повiльно пiшов на стан iмперцiв.
   Що iмператору Аневасу потрiбно вiд нього? Лорд нахмурився. З iмператором вiд говорив лише на початку §хнього хм...воєнного об'єднання. Розмова була короткою, однак насиченою. Iмператор пояснив його вiдносини з королем Еленоком i попросив лорда бути мiж ними посередником. Намау його ледь не послав (а Кайша точно б послала!), але стримав свiй порив i погодився. Адже мир мiж землями Ваарна i iмперiєю Лiатри дуже потрiбний. Високий шатер червоного кольору (Кайша брата за такий колiр палатки ледь не задушила!) висiвся на фонi маленьких палаток. Лорд зiтхнув i зайшов в середину.
   Та так i застиг. В серединi знаходились iмператор i його син, а навпроти застиг король Еленок з Навельганом. Намау поглянув на цю картину i дуже сильно насторожився. Ельфи з людьми взагалi намагались не пересiкатись, а особливо з iмперцями, а §хнi владнi структури взагалi тримались один вiд одного якомога далi.
   Полог шатра вiдкрився i позаду лорда вирiс цiлитель Владимир. Вiн поклонився лорду i став на один крок позаду нього.
   - Вашi Величнiсть, - окликнув iмператора лорд, - ви мене кликали?
   - Так, - озвався Аневас повертаючись до Намау, - тут один чоловiчок хотiв щось важливе повiдомити вам.
   Вiн махнув стражнику i в шатер увiйшов щуплий чоловiчок в супроводi Святослава. Чоловiчок поклонився всiм присутнiм iз якоюсь дивною посмiшкою поглянув на Намау.
   - Ви хотiли менi щось повiдомити?
   - Так, надiюсь вам сподобається моя новина. - з холодною посмiшкою повiдомив дивний чоловiк. - Мiй Повелитель вирiшив вам повiдомити, що ваша сестра загинула.
   - Загинула? - перепитав лорд i покосився на свою руку. Не прозора, отже, сестра жива. - Чи не могли ви чимось пiдтвердити сво§ слова?
   Посланець здивовано подивився на лорда i лиш пожав плечима.
   - Дивiться!
   Чоловiк добре знав, що дiвчисько вже повинна була загинути вiд зрадникiв, а землi лорда постигла участь iнших схiдних кра§н, коли...
   В овалi вiдобразився во§н, який вiдкинув якусь зубасту твар i зарядив в не§ вогняним шаром. Твар завила корчачись на землi.
   - Вогняний вал! - рявкнув во§н голосом Кайшi падаючи на землю i пропускаючи над собою вогняну хвилю. - Ноере васктер!!!
   Кого не задiла вогняна хвиля того добили ельфiйськi стрiли. Темнi не поступались свiтлим ельфам у влучностi.
   Лорд застиг дивлячись на баталiю, що розгорталась перед ним. В порядку, значить?
  
   Я вiдскочила вбiк всаджуючи ще один шарик в морду ще одному зубастому гаду. Срiбно-синiм розчерком пронiсся мiй меч перерубуючи на двi половинки вампiра. Стрiли сипались на ряди противника зменшуючи його чисельнiсть, коли раптом перед очима все попливло. Ксерел! Твар! Я почула чийсь крик i вiдступила на крок трясучи головою.
   Перед очима прояснилось i я побачила Вамека. Юнак осiдав на землю, а над ним висiвся Ксерел стряхуючи з кров зi свого меча. Як пацан опинився тут?
   - Вамек?! - я пiдхопила його.
   Вiн був у чорнiй кольчузi i по його бiлому плащi текла кров. Хлопець щось шепотiв i я нахилила голову нижче "...бiльше життя...". Я здригнулась. Я знаю цi слова "Я люблю Вас бiльше життя!". От i заплатив ним. Як же ти тут опинився?
   - Ксерел!!! - закричала я опускаючи хлопця. - Iди сюди!
   Вiн лиш всмiхнувся i зник за спинами сво§х слуг. А я вiдразу згадала рядки:
   З нами §де бiлий рицар
   У кольчузi чорнiй.
   А плащ у нього
   Весь червоний
   Вiд пролито§ кровi.
   Так це про Вамека?! Вiн мiй рицар? Армiя нежиттi стояла, наче любуючись мо§м станом.
   Коли...
   Посланець рiзко кинувся до Намау. Принц свiтлих помiтив блиск металу в останнiй момент i рвонувся пiд нiж.
   Бiль рвонула серце. Навельган по шатнувся i упав на руки лорда. У вуха увiрвався далекий крик: Навельган!!! Вiн знав, що це кричала Кайша. I ще вона тепер зрозумiла чому вiн §§ так опiкав. Вiн закохався в смертну. В Кайшу.
   Намау всадив посланнику блискавку i стер його в порошок. Всi застигли враженi тим, що вiдбулося. Нiхто не вiрив. Не хотiв вiрити.
   Лорд тримав Навельгана i вiдчув про кого були останнi думки принца. Вiн зжав щелепи i дивився на блiде красиве обличчя свого...друга. Вiн теж почув §§ крик. Його сестра вже знала про гибель свого нареченого. А вiн не знав що робити. У нього зараз проходять воєннi дi§. Захищаючи його сестру загинув молодший наступник тронну Ааргтума. Захищаючи його загинув Навельган.
  
   Бiль розривав груди. Вамек! Навельган! Ельф...вiн менi навiть подобався. Виродку! Ти менi за це заплатиш! Гнiв i ненависть сплелись в густий комок i сила потекла на свободу. Вогонь вирвася на волю i рвонувся на нежитть.
   Я нiчого не чула крiм реву вогню, який пожирав мiй резерв. На свободу вирвались почуття п'ятьох iстот, якi ранiше стримувались §§ волею. Але тепер воля мовчала i вогонь пожирав мертву плоть, розтоплюючи снiг i перетворюючи землю в цементовану плиту.
   Кайша...Кайша... тихо позвав голос.
   Роен?
   Заспокойся, крихiтко. Заспокойся. Бiй ще не закiнчився. Вiн втiк. Заспокойся...
   Свiт погас. Повiльно згасла свiдомiсть. Все, що я вiдчула, це як мене пiдхоплюють на руки.
   ...Вiн стояв на балконi i дивився на небо. Цей хлопчисько так недоречно пiдвернувся пiд удар. Ксерел тряхнув головою. Цi iдiоти не впорались з якимось дiвчиськом. Так, вона сильний маг, але сталь може убити будь кого. Де вiн знайшов таких iдiотiв? I де цi кретини зараз?
   Чоловiк поглянув на свою армiю. Магiчка так збiсилась через гибель хлопця, що бiльшу частину його армi§ скосила вогняна на хвиля. Вона справдi достойний противник. Якби цю нiкчемну дiвчину убили землi Ваарна пали б, а за ними i §хнi союзники. Але його старання пропали в тунi. А на заходi теж протiкають бойовi дi§. I його противники там теж тримаються. Хоча тепер вони ослабнуть. Звичайно його трiшки обламали, але цей противний принц тепер допоможе. Його смерть ослабить противникiв Ксерела.
   Кляте дiвчисько! У нього був непоганий шанс отримати сили вiд ельфiйки. Що ж тепер вiн скористається iншим способом.
   На олтарi лежав дракон. Ще зовсiм молодий, але дуже сильний помiрках свого клану. Його бiла окраска свiдчила про не маленьку силу. Минуло разу Рiхiнiван не скористався можливiстю, коли убивав сина Владики, повернути собi вогонь. Цiє§ ночi вiн поверне його i зможе помститись тим, хто прирiк його на вiчнi страждання. А далi просто знищить цей проклятий свiт.
   Чорнi бездни поглянули на бiлого дракончика, який до кiнця намагався вирватись. Чоловiк лиш плотоядно всмiхнувся: завтра вони програють. Завтра настане нова ера. Ксерел витягнув жертвенний нiж i розмахнувся.
  
   Крик. Саме крик вирвав мене iз полону забуття. Крик молодого дракона, що помирав на жертвенному олтарi. Вiн просив про допомогу, але це вже було безнадiйно. Я все одно не встигну, а драконiв поблизу нема. Моє серце забилось в шаленому ритмi намагаючись вирватись iз грудей. Що вiн замислив? Виродок! Сльози потекли по щокам, я ткнулась в подушку аби нiхто не чув.
   I тут почалось.
   - Дракон! Дракон!!! - кричали ззовнi.
   Я рвонулась iз шатра i подивилась в небо. Чорна стрiмка полоса промчалась по небу на захiд.
   - Ксерел... - тихо прошепотiла я опускаючи погляд. - До збро§!!!
   Вчора я була демоном. Випустила на свободу всю свою силу i почуття. Я тримала меч в руцi i знервовано дивилась вперед. Нам треба якомога швидше знищити цю армаду, що на нас рухається. I де вiн §§ викопав? Менi здалось, що вчора я таки сильно потрiпала його армiю.
   Зiмкнiть ряди солдати!
   Настав наш час вмирати!
   Наголо мечi!
   Вперед! Вперед iди!
   Ми не повернемо назад,
   Нам нiкуди iти.
   Ми не вiдступимо назад!
   Вперед! Вперед iди!
   Зiмкнiть ряди солдати!
   Нам є що ще втрачати!
   Настав наш час! вмирати...
   Нежить пiдступала, а во§ни продовжували повторювати цi слова, наче вони допомагають §м. Я дивилась як падали мо§ люди i повторювала цi слова як закляття: настав наш час! вмирати... Магiчки вiддали сво§ сили i тепер бились на рiвних з солдатами, добре що Лемрiд §х натаскав. Десь поблизу закричала Ельвiра.
   - Ваарн! Ваарн!!! - закричала я. Храмовники, якi бились неподалеку застигли. - Невже ти нас не бачив, Ваарн! У нас немає сил, щоб стримати §х! Спустись на землю, Бог! Ти ж маєш аватара! Ваарн!!!
   Я чую...Готуйся... вiдповiв вiн.
   Бiль взiрвалась всерединi вивертаючи мене на зовнi. Сила потекла по венам вiдновлюючи тiло i наповнюючи з середини. Бог викинув мою душу з тiла i повнiстю заповнив собою тiло. Бог розiгнувся i махнув своєю дланю. Гнiв Ваарна пав на нежитть випалюючи мертвякiв, як суху траву.
   Я подивилась декiлька секунд на це дiйство i перемiстилася до брата. В них кров лилась рiками. Лорд i його люди рiзались так вiдчайдушно, що §х нiхто не мiг зупинити. Однак в небi рознiсся рев чорного дракона.
   - Ксерел! - проричав Ваксаалiан перетворюючись на очах в бiлоснiжного дракона, який рвонувся в небо.
   Я проводила його поглядом, коли мене щось сикнуло назад.
   Наш бiй закiнчився. В повiтрi лiтав попiл вiд спалено§ нежиттi. А на мене з священним трепетом дивились служителi Ваарна. Голова болить жахливо. Ох, це ж я тут влаштувала §м Бога воплотi, а сама i справдi опинилась в темнiй печалi. Якби ж Ваксаалiан перемiг виродка. Якби...
   Синє небо здригалось вiд ударiв двох драконiв. Бiлий i чорний. Наче добро i зло. Вони зчепились i кружили чорно-бiлим клубком. Раптом чорний дракон упав i Ваксаалiан ринувся на ворога. Ксерел незрозумiло як вигнувся i вогняним потоком вскрив броню бiлого дракона i розпоров його живiт. Ваксаалiан каменем рухнув вниз...
   Ваксаалiан... Ваксаалiан... Билось в головi. На очi вiдразу навернулись сльози. Ксерел убив Владику.
   - Ледi, не плачте все буде в порядку.
   - В порядку? Можливо. - я поглянула на храмовника. - Допоможiть встати.
   - Ледi, вам ще рано.
   - Допоможiть встати, а то буде пiзно. - зашипiла я.
   Все-таки мене пiдняли. Я пошатнулась, але на ногах втрималась. Отже, одне перетворення? Добре.
   Я печально всмiхаюсь говорячи добре знайомi фрази. Чотири вихри затанцювали навколо мене, чекаючи вiд мене продовження.
   - Життя - я. Дракон - це я. Життя - я...
   Бiлий вихор кружиться навколо мене. Закриваючи вiд людей. Чотири вихри повiльно вплiтались в його танець. I нарештi вони втягнулись всi.
   Я розправила чорнi крила i рвонула в небо вiдкриваючи портал...
   Ксерел нацiлився на лорда, коли з димки на нього кинувся ще один дракон. Але цей, на вiдмiну вiд Ваксаалiана, був чорний. Таким же як i Ксерел. Звичайно люди не бачили, що в другого дракона очi свiтились бiлим, що заважало Ксерелу зосередитись, аби вчепитись ворогу в горло.
   Тьма, у виглядi двох драконiв, кричала в небi. Повiтря стогнало вiд болю. Навколо драконiв проносились вогнянi потоки, льодянi батоги i ще багато друго§ дрянi. Дракони зчепились не на життя, а на смерть. Кокон сили стягнувся навколо них, на мить сховавши вiд людей i не людей.
   Небо розiрвав крик. Один iз чорних не промахнувся i все-таки вчепився ворогу в горло, розриваючи його. В агонi§ смертi дракон зачепив свого соперника i розiрвав тому крило. Вони падали. Один вмирав, другий намагався втриматись в повiтрi, у нього нiчого не вдавалось, дракон кувиркнувся в повiтрi i перетворився в маленьку точку.
   Туша чорного дракона врiзалась в землю поруч з бiлим. Вiн вiдкрив очi i подивився чорними безоднями, що вже почали склянiти, на лорда.
   Намау рiзко пiдняв голову уже знаючи, ким був другий дракон. I розумiв, що це кiнець. Пiсля такого падiння нiхто не виживає. Вiн тряхнув головою - повiтря його стихiя. I...повiтря не вiдповiло, наче хтось забрав його силу Лорд зжав кулаки i дивився на свою сестру.
   Ваксаалiан вiдiрвав голову вiд землi i пiдставив пiд падаюче тiло. Кайша повiльно опустилась на морду дракона. Бiла голова обережно опустилась на землю.
   Чорнi узори повiльно танули i зникали. Iз очей зникало свiтло, перетворюючись в синi очi з маленькими срiбними i золотими iскрами. В них гасло життя. Гаснуло з кожною секундою. По бiлим лусочкам дракона текла кров. Вона повiльно капала на бiлий снiг змiшуючи з кров'ю тих, хто пав в цiй битвi.
   - Кайша! - долину здалека.
   А мо§ широко розкритi очi дивились на землю. Мiж двома драконами натекла калюжа кровi. А в нiй вiдображалось небо. На диво синє, з декiлькома бiлими розчерками. Сине небо i бiлi хмари вiдображенi в червонiй гладi. Небо окрашене кров'ю. Червоне небо... Кривавi небеса...

Епiлог

  
   Храм застиг мiж кам'яних схилiв. Вiн висiвся над ущелям i вилискував своєю бiлизною в променях сонця. Чоловiк поправив капюшон i увiйшов у ворота Храму обережно ступаючи по обителi. Вiн штовхнув ще однi дверi втупаючи в широкий коридор, в нiшах якого застигли давно всiма забуттi геро§. Вони супроводжували його хмурими поглядами, але тишу порушували лише кроки цього чоловiка. Ще однi дверi, ще один поштовх.
   Головна зала була пуста. Не рахуючи високого кам'яного монолiту, що печально поглянув на фiгурку людини. Статую Ваарна охопив сво§м хвостом Бiлий Дракон - Ваксаалiан - провiдник душ в Сади Батька всього Сущого. Крiм двох кам'яних статуй, що застигли на помостi, в залi стояв олтар. Бiльше нiчого.
   Чоловiк уважно оглянув кiмнату i пiшов до святого-святих - Малого молитовного залу, де лежав аватар §хнього Бога.
   Малий молитовний зал поступався головному залу лише шириною, але нiяк не висотою. Висока стеля була викрашена синiм з бiлими розчерками хмар. Чоловiк всмiхнувся: храмовники навмисне iмiтували небо. Пiд стелею були зображенi вiтражi бою Вмiстилища i Дракона Зла. Мiж вiтражами були пущенi чорнi стяги iз золотисто-червоним драконом i не менш чорний стяг з розсиплю зiрок. Бiлий стяг з перехрещеними кирками i Молотом Битви, що нависав над ними, i синiй стяг iз золотим драконом.
   В залi, крiм чоловiка, стояли двоє ельфiв. Висока i як завжди прекрасна Аотьєна, в зелених очах яко§ застиг смуток, i §§ молодший син Маллiан з довгим золотистим волоссям i чорними, як у iмператора Мартина, очима. Вони стояли бiля трьох кам'яних басейнiв. В тому, що стояв посерединi лежало Вмiстилище. З правого боку вiл нього лежав Навельган - принц свiтлих ельфiв, лiворуч - Вамек - молодший наслiдник престолу iмперi§ Ааргтума.
   Чоловiк пiдiйшов до басейнiв, попутно привiтавшись з iмператрицею i принцом. Вiн поглянув на обличчя людей (i ельфiв), що застигли пiд прозорими водами, по яким пробiгали маленькi хвилi. Здавалось, що вони сплять. Що пройде декiлька секунд i вони встануть. Але мертвi геро§ продовжували лежати пiд прохолодною водою i не думали вставати. Хоча... чоловiк поглянув на центральний басейн. Вiн пiдiйшов i сiв на його край.
   - Кайша... - лорд опустив руку на лiд, що покривав поверхню води.
   - Ви §§ знаєте? - здивовано запитала iмператриця, яка подумала що це простий служитель Храму. - Звiдки?
   - Це моя сестра. - Намау скинув капюшон i поглянув на Аотьєну. - I ще раз вiтаю, Ваша Величнiсть.
   - Але...
   Ельфiйка не вiрила сво§м очам. Але перед нею i справдi був лорд, який зовсiм не змiнився за двадцять п'ять рокiв, що пройшли з вiйни Великого Горя. Такий же молодий, наче йому двадцять рокiв, як i тодi, лише в очах проскакував смуток i мудрiсть накопичена за два десятилiття.
   - Я все-таки маг. - всмiхнувся лорд i знову провiв по кризi.
   Йому здавалось, що лiд б'ється в такт пульсу. Йому здавалось, що крига рухалась в такт §§ диханню. Однак вiн не мiг розгледiти чи це так. Вiн навiть §§ обличчя не мiг побачити, щось чорне заполонило собою простiр навколо його сестри. Лорд зiтхнув i поглянув на принца.
   - В тебе прекрасний син, Аотьєно, - юнак фиркнув, - але занадто гордий. Прийшла показати йому геро§в останньо§ вiйни. - вона кивнула. - Що ж хай гляне на жертв нашо§ ненавистi i зрозумiє, що в один момент можна втратити все: вiрного друга, розумного радника i родича, що заплатить своєю кров'ю за мир.
   Юнак знову лиш фиркнув i покосився на свого дядька. Вiн взагалi вважав, що без них у людей нiчого б не вийшло, i тому лиш фиркав на зауваження своє§ матерi. Лорд всмiхнувся i обережно провiв по льоду.
   Маллiан покосився на руку лорда:
   - А чому ми не можемо побачити Вмiстилище? Воно настiльки страшне?
   - Нi, - розсмiявся лорд поглянувши на хлопця i йому здалось, що лiд злегка здригнувся, - воно просто настiльки розсерджене буває, що все живе намагається триматись вiд Вмiстилища подалi.
   - Ви так говорите, наче воно живе. - поглянув юнак на лорда.
   Намау всмiхнувся i вiдiйшов подалi, просто вiн вiдчув ще один поштовх зсередини.
   По Малому молитовному залу рознiсся звук, наче хтось бив в кригу з того боку. Ельфи вражено дивились на лiд, по якому розбiгались трiщини. Нарештi лiд розлетiвся в рiзнi боки разом з крижаною водою вiд вибуху закляття. За бортики басейну вчепились жiночi ручки. Лорд пiдiйшов поближче допомагаючи §й пiднятись.
   Маллiан застиг вражено дивлячись на лорда i його вiдображення, яке йому так часто снилось. Дiвчина не поступалась своєму брату ростом i вони мали однаково чорне волосся, тiльки в Кайшi воно було дуже довге (метрiв десять чорного шовку, який колихався в прозорих водах басейну, роблячи останню сплош чорною), i синi очi, тiльки у Вмiстилища в синiй глибинi зблиснули золотi i срiбнi iскри. В не§ була темнiша шкiра i м'якшi риси обличчя. Вона блиснула бiлими зубами i розсмiялась:
   - Що, не схожа на живу? - поцiкавилась я дивлячись на молодшого принца iмперi§ Лiатри.
   - С-схожа... - видавив вiн i раптом пiдiйшов до мене опускаючись на одне колiно. - Виходьте за мене...
   Мама в шоку, мiй брат теж ледь не впав. А я широко всмiхнулась:
   - Звичайно.
   Юнак кивнув i надягнув перстень менi на палець. Роздивляючись свою наречену, яку визначили для нього два Стража Вмiстилища: Навельган i Вамек. Наречену, що снилась йому в снах.
   Я поглянула на рiдню i з широкою посмiшкою видала:
   - Так треба...просто так треба...
  
   - Чи згоднi ви...(перечислення всiх титулiв Маллiана) взяти в дружину...(тепер мо§ титули)
   - Так!
   Служитель ще не почав говорити, коли я йому тихо рявкнула:
   - Та-ак!...

Кiнець

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"