Паришкуро Вячеслав Михайлович: другие произведения.

Братовбивча війна

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Всі війни жорстокі, але особливо громадянські, бо ведуться на своїй території, руйнують транспорт, житлові будинки, господарство і економіку держави. А ще руйнують психіку воїнів, що вбивають своїх співвітчизників. Вбивати зараз українцям своїх братів на Сході України зовсім нелегко. Рано чи пізно, вцілілим учасникам війни з обох боків прийдеться відповісти за скоєні вбивства розладом психічного здоров"я. Реабілітація не допоможе, багато колишніх учасників війни на Донбасі з розладом психіки вже розгулюють по Україні озброєні, вбивають людей, підривають авто і банкомати. Неоголошену громадянську війну на Сході України треба негайно закінчити миром! Мир можливий тільки після амністії для всіх учасників війни і створення умов для їх працевлаштування. У цьому творі на прикладі Громадянської війни в Україні у 1917 - 1921 роках, що закінчилась тільки після амністії, затвердженої П"ятим Всеукраїнським з"їздом Рад, показана людська жорстокість братовбивчої війни . Правом амністії у 1921р.скористались 30 махновських командирів і 2443 рядових учасників .Тільки тоді Громадянська війна закінчилась. Минула амністія повинна стати прикладом для Президента, Верховної ради і Уряду України, якщо вони бажають миру своїй державі. Сучасний стан економіки України жахливий, тільки мир здатний зберегти державу і її землі від продажі іноземцям. Реалізація проекту продажу землі, а за рахунок цих коштів виплатити борги іноземним банкам, лише погіршить ситуацію, приведе до втрати суверенітету України і непередбачуваних наслідків.

  Б Р А Т О В Б И В ЧА В І Й Н А
  
  ПОЧАТОК ВІЙНИ
  Правдиво писати про братовбивчу громадянську війну на Україні важко, бо в кожної із сторін було своє розуміння правди, що часто розділяла родини навпіл. Інколи сини виступали проти батьків, а брат йшов проти брата, бідні проти заможних, атеїсти проти віруючих. Свою правду відстоювали не в суперечках за столом, а в жорстоких боях, де перемагала тільки смерть. Але в кожній війні буває початок і кінець. Почнемо з початку війни, коли в результаті Лютневої буржуазно-демократичної революції імператор Микола ІІ зрікся престолу на користь свого брата Михайла Олександровича, який на другий же день відмовився прийняти такий обтяжливий подарунок. Згоди в царській родині не було давно. Всі 16 великих князів не підтримали імператора, щоб врятувати монархічну владу в Росії. Великий князь Дмитро Павлович замішаний у вбивстві Григорія Распутіна - фаворита царя і цариці. Командуючий гвардією Павло Олександрович спокійно перебуває в Царському Селі, а великий князь Кирило Володимирович виводить свій Гвардійський екіпаж на уклін до Державної думи. До влади прийшов Тимчасовий уряд.
  Чому Тимчасовий? Тому, що постійний уряд мали вибрати 15(25) листопада Установчі збори. На Україні вибори до Установчих зборів Росії проходили 27 - 29 листопада (10 - 12 грудня). Більшовики дістали 10% голосів, а більшість зібрали українські есери. "Конституційні демократи" і "соціалісти-революціонери" з мордобоєм сперечались між собою, виясняючи, чия партія краща, потім потроху вгамувались і почали об"єднуватись. Основою до об"єднання була загальна ненависть до монархічного режиму і любов до тих представників партій, що сиділи в тюрмах, або перебували в засланні.
  У березні 1917 року на Україні прийшла до влади Центральна рада. Головою вибрали історика за фахом професора Михайла Грушевського, що постраждав від царського уряду. Після повернення на Україну з Відня у 1915 році за підозрою у шпигунстві перебував на засланні в Казані. Підозра у шпигунстві на користь Австро-Угорщини можливо була необґрунтована, бо Грушевський тоді не підтримував монархію, по своїм політичним поглядам належав до ліберальних соціал-демократів і був прихильником українських націоналістів. Та цього було достатньо для контррозвідки Південно-західного фронту, щоб вислати емігранта з України, подалі від Києва.
  Лютнева буржуазно-демократична революція зруйнувала монархію у Росії, цар Микола ІІ зрікся престолу і Грушевський повернувся з Казані в Київ, овіяний славою борця з самодержавством. Із відокремлених від російської партії есерів українських гуртків і груп Грушевський створив Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Більшість місць в уряді Центральної ради належала прибічникам цієї партії, серед них були письменник Володимир Винниченко і земський діяч Симон Петлюра. В армії він ніколи не служив, але став керувати військовими справами.
  Також у Центральну раду ввійшли представники Української соціал-демократичної робітничої партії і соціалісти-федералісти. 9 березня Центральна рада звернулась з відозвою до українського народу, в якій вітала Тимчасовий уряд Росії. Проте підтримка народами Росії цього уряду падала, особливо після липня, коли уряд очолив есер Олександр Керенський і став вимагати продовження Імперіалістичної війни проти монархічної Німеччини. Проте Тимчасовий уряд і військовий міністр Керенський виявили нездатність керувати військовими справами, що викликало величезне невдоволення в Могильові, де знаходилась Ставка верховного головнокомандування на чолі з генералом Лавром Корніловим.
  Уряд також вимагав продовження війни з кайзерівською Німеччиною, про що свідчить Постанова Тимчасового уряду від 5 липня (22 червня по старому стилю) про присвоєння спеціальних відзнак 1-му Петроградському жіночому батальйону під командуванням героїні Першої Світової війни Марії Бочкарьової. Днем раніше на площі перед Ісаакиївським собором відбулась церемонія вручення прапора новій військовій частині. На прапорі білого кольору був напис: "Перша військова жіноча команда смерті Марії Бочкарьової". Генерал Корнілов особисто вручив Бочкарьовій револьвер і шаблю з позолоченим ефесом. 6 липня (23 червня) батальйон із 200 жінок відправився на фронт, що проходив у Білорусії, північніше міста Молодечно, приймав участь в бойових дія проти німців. У складі батальйону були випускниці Бестужевських курсів і представниці аристократичних родин. Згодом було сформовано ще два жіночих батальйони, та перелом у війні не наступив через непрофесійні вказівки уряду і незадовільне забезпечення тилу.
  Терпець Ставки закінчився 8 вересня 1917 р., коли Корнілов пред"явив Тимчасовому урядові ультиматум про передачу йому всієї влади. Відповіді не діждався, уряд Керенського діяв нерішуче. Тоді Корнілов віддав наказ про наступ на Петроград 3-му кінному корпусу генерала Кримова. Проте на захист революції проти військ Корнілова виступили більшовики. Вони організували масове озброєння петроградських робітників, організували численні загони червоногвардійців і солдатів, які зайняли дальні підступи до Петрограда.
  Внаслідок більшовицької агітації козаки 3-го кінного корпусу відмовилися наступати на Петроград. Командир корпусу генерал Кримов застрелився, його замінив генерал Краснов, якого червоногвардійці заарештували, але відпустили під через чесне офіцерське слово, що він не буде виступати проти революції. Слову офіцера більшовики тоді ще вірили, але Краснов утік на Дон і очолив повстання проти Тимчасового уряду і більшовиків. Почав переговори з німецьким командуванням, запросивши їх окупувати область Війська Донського.
  Відчувши неминучість провалу заколоту, Керенський віддав наказ про арешт ставки генерала Корнілова в Могильові. Заарештувати того вдалося, разом з генералами, серед яких був і Антон Денікін. Головнокомандуючим російської армії Тимчасовий уряд призначив генерала Духоніна, а військовим міністром Керенського. Корнілов просидів під арештом два місяці, чекаючи суду. Потім з вірним йому Текінським полком і генералами Корнілов пробився на Дон і став воювати проти Тимчасового уряду і більшовиків. Верховним головнокомандуючим російської армії Тимчасовий уряд призначив Олександра Керенського. Почав він з того, що ввів смертну кару для солдат, що при нестачі боєприпасів відмовлялись йти в наступ проти укріплень добре озброєного гарматами і кулеметами ворога. Німецьким солдатам війна теж остогидла, почалося братання солдатів двох фронтів.
   Після признання влади Тимчасового уряду, та ще раніше, з червня 1917 року Центральна рада стала вимагати від Тимчасового уряду автономії для України в межах 5 губерній. Для охорони кордонів почались формування військових частин із солдатів-українців та загони "вільних козаків" із заможних селян. Та таких на Україні було мало, основне населення - бідняки. Після реформи, проведеної Столипіним у 1906 році, сільська община розпалася. З"явилися заможні селяни, що розселилися по хуторах, мали до 50 десятин землі і наймали батраків. Їх прозвали куркулями. Та таких було мало, всього 4% від загального числа селян, що залишились в общині. Ще 25% становили середняки, що мали трохи землі і невеликий сезонний заробіток на стороні. З общини вони не вийшли і при виборах сільського старости підтримували бідняків. Куркулі ж підтримували поміщиків, мріючи розбагатіти, прикупити землі і теж стати поміщиками. Не треба великого розуму, щоб зрозуміти - земельне питання для любої влади було і буде головним. Переможе та влада, яку підтримають селяни-бідняки і солдати, більшість яких - бідняки. Більшовики це зрозуміли, а Тимчасовий уряд - ні.
  Декрет про землю - перший радянський закон про землю, прийнятий 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. 2-м Всеросійським з"їздом Рад. Головною складовою частиною Декрету був селянський наказ, вироблений на основі 242 місцевих селянських наказів. Декрет скасовував приватну власність на землю і на її природні багатства. Право користування землею діставали всі громадяни Радянської держави за умови незастосування найманої праці. Декрет звільнив селян від щорічної оплати оренди в сумі 700 млн. карбованців золотом. Запровадження Декрету на Україні дало трудовому селянству понад 10 млн. гектарів поміщицької, державної, удільної і церковної землі. Розподілом землі мали керувати вибрані селянами революційні комітети, справедливим гаслом яких були слова із пісні "Інтернаціонал":
   - Лишь мы, работники всемирной, великой армии труда,
  Владеть землей имеем право, а паразиты - никогда!
  Став популярним лозунг: "Фабрики - робітникам! Землю - селянам!" Також більшість населення емоційно добре віднеслась до заміни звернення між собою на гарне слово "товариш", замість ненависного для селян слова "пан". Емоції ж у політиці мають важливе значення.
   На цьому ж 2-му Всеросійському з"їзді був прийнятий Декрет про мир - перший зовнішньополітичний акт Радянської держави. Він запропонував усім воюючим народам та їхнім урядам негайно розпочати переговори про укладення загального справедливого миру без анексій і контрибуцій. Декрет про мир засудив будь-який примус і насильство у відносинах між націями, проголосивши повну рівноправність держав і народів, визнав цілком правомірною боротьбу народів за свою незалежність.
   Під впливом перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді проти Тимчасового уряду, почалося Київське жовтневе збройне повстання. 27 жовтня на об"єднаному засіданні Київської Ради робітничих і солдатських депутатів та представників гарнізону була прийнята резолюція більшовиків, яка закликала до всебічної підтримки петроградських робітників. Обраний ревком видав наказ про організацію в повітах губернії оперативних штабів та приведення до бойової готовності червоногвардійських революційних загонів. На час повстання в Києві налічувалося близько 3000 озброєних червоногвардійців та близько 6500 революційних солдатів 3-го авіапарку, 1-го запасного понтонного батальйону, 2-го запасного телеграфного батальйону, кінно-гірського артдивізіону та інші.
  Повстанцям протистояли військові частини, що зберегли вірність Тимчасовому уряду, близько 10 000 солдатів та загони Центральної ради. За розпорядженням штабу Київського військового округу до міста було викликано ще 17 ешелонів військ. Війська Тимчасового уряду за згодою із Центральною радою 28 жовтня розгромили ревком і заарештували більшість його членів. 7(20) листопада 1917 року Центральна рада проголосила себе верховним органом створеної Української народної республіки. Сучасні історики-націоналісти це заперечують, визнають датою створення УНР 29 грудня 1917 р., коли Центральною радою був опублікований четвертий універсал.
  Радянський уряд новостворену УНР визнав, згідно з декретом про право націй на самовизначення, більшовицький уряд переїхав з Києва до Харкова. 15(25) грудня 1917 року Перший Всеукраїнський з"їзд Рад, що зібрався в Харкові, проголосив створення Української Радянської Республіки і оголосив Центральну раду поза законом.
  Майже одночасно 4(17) грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії приймає "Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Центральной раде". Підтверджуючи національні права і національну незалежність українського народу, автори Маніфесту звинуватили Центральну раду в підтримці буржуїв і невизнанні влади Рад, що не дає можливості визнати Центральну раду, як повноважного представника переважаючої більшості трудящих мас Української Республіки. Маніфест вимагав не пропускати через територію України військові частини, що направлялись на Дон для підтримки повстання генерала Каледіна і Краснова, забороняв роззброєння радянських полків, що знаходились на Україні. В противному разі Центральна рада буде вважатись в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні.
  Центральна рада ультимативні вимоги Маніфесту не виконала, на Україні почалася Громадянська війна, наслідками її через три місяці скористались Німеччина і Австро-Угорщина.
  Перша світова війна завершилась для Росії Брестським миром, на
  якому настояли більшовики. Спочатку делегацію на мирних переговорах в Бресті очолив Троцький, що був тоді Наркомом закордонних справ. Доручення Радянського уряду не виконав, договір не підписав, висунувши лозунг "ні війни, ні миру". Делегація кайзера швидко знайшла вихід із дипломатичної ситуації, запросивши на мирні переговори представників Центральної ради. Ленін обізвав Троцького "іудушкою", з посади Наркома його зняли, замінили Чичеріним. Мирний договір був підписаний 3 березня 1918 року між Радянською Росією, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією, з другого. Це був грабіжницький мир, ускладнений тим, що раніше, 27 січня у Брест-Литовську Центральна рада України уклала окрему угоду з Німеччиною та її союзниками. Це перше визнання уряду України іноземними державами також засвідчує юридичну дату появи на просторі Росії нової республіки - України.
  Дорогою ціною заплатив уряд Грушевського за це визнання. Україна зобов"язалась вивезти до Німеччини і Австро-Угорщини 1 млн. тон хліба, величезну кількість іншого продовольства та сировини. Українські селяни не розуміли політики бородатого голови уряду Української Народної Республіки пана Грушевського, історика за фахом. Більш зрозумілим був лозунг більшовиків: "Мир без анексій і контрибуцій!"
  В знак протесту проти зрадницької угоди Центральної ради 30 січня радянський уряд повернувся з Харкова до Києва, щоб організувати опір окупантам. В столиці України утворилось тимчасове двовладдя, Центральна рада і Радянська влада, яку підтримували губернські комітети Олександрійська, Маріуполя, Полтави, Житомира, Миколаєва, Одеси, Херсона і Чернігова. 20 січня був опублікований декрет Українського Радянського уряду про організацію на Україні робітничо-селянської армії - "Червоного козацтва". Деякий час Центральна рада і радянська влада мирно співіснували, бо достатніх військових сил для нападу не мали. Терпець увірвався в одеситів, що 14 - 17 січня почали збройне повстання робітників і солдатів проти Центральної ради.
  26 січня (8 лютого) 1918 року радянські війська вигнали Центральну раду з Києва. Командував українськими радянськими полками, що наступали на Київ основним напрямком по дорозі через Полтаву і Бориспіль, прапорщик Юрій Коцюбинський, син відомого письменника Михайла Коцюбинського. Наступ із сторони Чернігова через станцію Крути був другорядним, тому Центральна рада основні сили кинула на оборону зі сторони Борисполя, а на захист станції Крути відправила малолітніх добровольців-гімназистів, що не мали військової підготовки і не підлягали призову в армію, це було грубим порушенням закону про військову службу.
  Результат відомий, даремно загинули українські юнаки, охоплені патріотичним почуттям. В цей же час в Києві знаходився полк "січових стрільців" із західної України, яким командував полковник-націоналіст Євген Коновалець. Полк участі в боях на фронті не приймав, займаючись розстрілом жінок і дітей, захисників повсталого заводу Арсенал. Їх перехоплювали, коли вони носили їжу для арсенальців. На той час "Арсенал" був одним із найбільших заводів України, на ньому працювало близько 4000 робітників. Вони мали на озброєнні 2000 гвинтівок, кулемети і артилерію. Після триденних боїв, що закінчились 31-го жовтня, військо Тимчасового уряду було розбите і втекло з Києва.
  Центральна рада скористалася перемогою робітників проти військ Тимчасового уряду, стягнула надійні збройні сили в Київ і в листопаді захопила владу в свої руки. Вдруге виступили робітники "Арсеналу" вже проти Центральної ради в січні 1918 року. Та сили були нерівні. 22 січня через виснаження сил і відсутність боєприпасів арсенальці припинили бойові дії. 26-го січня радянські війська ввійшли в Київ і звільнили сотні арештованих. 750 загиблих арсенальців було поховано в братській могилі в Маріїнському парку.
  Центральна рада залишила Київ і перебралась спочатку до Житомира, а потім до Сарн, відступаючи під ударами червоних. Повернулася вона в Київ на початку березня вже в супроводі німецько-австрійських військ, запросивши їх самим збирати обіцяну контрибуцію, бо українські війська грабувати селян відмовлялись. Німці скористались відмовою і поширили наступ на територію України. 1 березня захопили Київ, 12 - Чернігів, 13 - Одесу, 17 - Миколаїв, 29 - Полтаву, 2 квітня - Катеринослав, 8 - Харків, 22 - Мелітополь, 25 - Сімферополь. Український радянський уряд евакуювався в Таганрог. На допомогу Центральній раді окупанти сформували з бувших царських військовополонених батальйони "сірожупанників" і "синьожупанників", як їх селяни прозвали по кольору мундирів. Виконували обов"язки карателів ці солдати дуже неохоче, без належної охорони розбігалися, а після грабунків поширювався партизанський рух. Переконавшись, що Центральна рада неспроможна придушити революційні настрої селянства і забезпечити викачку хліба, 29 квітня 1918 року німці її розігнали, замінивши маріонетковим урядом "гетьмана" Павла Скоропадського, царського генерала, запеклого монархіста. Він був проголошений "гетьманом України" на спішно зібраному з"їзді хліборобів. Настала пора "гетьманщини".
  Залишивши УНР, що недовго проіснувала, пан Грушевський повернувся у Відень, де знаходився в еміграції до 1924 року. Потім радянська влада задовольнила його прохання про повернення, яке підтримав Юрій Коцюбинський, що перебував тоді у Відні на дипломатичній роботі. Михайлу Грушевському дозволили повернутися у Радянський Союз, спочатку в Київ, потім у Москву. Працював за фахом, став відомим академіком. Створив свою школу істориків, публікуючи праці про давню історію України. Відверто уникав сучасної політики, про історію створення УНР і початок громадянської війни на Україні спогадів не залишив. Важко хворий, поїхав на курорт, де і помер під час операції у 1934, проживши 68 років.
  
  СУВОРИЙ ПАН ДОВГО ПАНУВАТИ НЕ БУДЕ
  
  Миру зовсім не стало, коли кайзерівська Німеччина і Австро-Угорщина 18 лютого 1918 року ввели свої війська і почали окупацію земель України. Спочатку їм чинили опір між Бердичевим і Житомиром тільки деякі полки 2-го гвардійського корпусу царської армії, солдати якої ще не розбіглись по домівках, вирішивши воювати проти іноземних окупантів, потім з них почали формувати українські радянські полки. Був серед солдат і Паришкура Мусій родом із села Карашини. Разом із своїм побратимом із села Таращі, розташованого недалеко від Селищанського цукрового заводу, боронили рідну землю від наступу кайзерівських військ. Сили були нерівні, розстрілявши всі патрони, побратими змушені були відступити. Залишки полку розійшлись по своїх домівках з гвинтівками, пообіцявши командиру, грузину по національності, вести партизанську боротьбу з окупантами.
  Дядько Мусій повернувся в рідну Карашину з фронту, коли станція Корсунь і вся Київщина була вже окупована німцями і австрійцями. Зрадів, що жінка зберегла корову-годувальницю сім"ї, їй в поміч був син-підліток, та й рідня помагала обробляти розширені земляні наділи, що одержали селяни після втечі княгині. Заховав гвинтівку і став обробляти з сином землю, радіючи з розширеного наділу. Радість щезла, коли княгиня з родиною повернулась в Корсунь і стала вимагати у громад віддати її власність. В Карашину приїхав обоз із німецьких шарабанів, запряжених кіньми-важковаговиками. Зупинились на площі біля церкви, зібрали людей. Німецький фельдфебель зачитав наказ командуючого генерала Гофмана, молодий гімназист із Корсуня переводив незрозумілу мову на українську. Виходило, що за умовою з Центральною радою кожен селянський двір мав віддати корову, коня або свиней. За відмову або супротив - покарання биттям до 20 ударів шомполами. Вислухавши наказ, люди похмуро розійшлись.
  Мусій Паришкура вирішив не віддавати німцям корову. Гвинтівка є, але нема патронів. Відвести корову в ліс не вдасться, бо німці виставили вже в кінці села патруль. Сів біля двору на лавку, закурив цигарку. До його двору вже наближався гомін, в якому було чути прокляття жінок і заперечливі голоси мужиків, що протестували, але нічого вдіяти проти озброєних окупантів не могли. Пролунав постріл з гвинтівки, Мусій звично відмітив - "Манліхер", що були на озброєнні у німців. До двору підкотив шарабан з німцем, і коровою на налигачі. Гімназист заглянув у список, - "Мусій Паришкура, одна корова, дядьку, виводьте". Мусій заперечливо похитав головою. Німець ліниво клацнув затвором, підійшов ближче, наставив дуло в груди. Дядько відвів ствол рукою, шарпнув гвинтівку і легко роззброїв німця. Стріляти в нього не став, повісив "Манліхер" на сучок дерева, став розмовляти з німцем:
   - Ти солдат, я теж був солдатом. Війна закінчилась, агітуй німців і повертайся з ними додому. Солдати не повинні бути мародерами. Робіть дома революцію під лозунгом "Мир без анексій і контрибуцій". Ферштейн?
  Німець мову зрозумів, але заперечливо похитав головою. Потім заговорив про вірність кайзеру і дисципліну. Він теж хоче додому, але буде чекати наказу, або діждеться настання революції в Німеччині. Він не мародер, Центральна рада сама дала згоду на грабування селян, запросивши австро-угорські війська на Україну, щоб забрали належну їм контрибуцію. Українці самі дурні, що вибрали і терплять такий непатріотичний уряд. Більшовики більші патріоти Росії, бо хоч дали згоду на контрибуцію, але військо кайзера на територію не пустили, відбивши наступ 23 лютого на Петроград. Сказали, що самі збирають золото для контрибуції, але час йде, а золота нема, його ще треба добути в копальнях і привезти з Сибіру. Та якщо воно і буде, то солдатам не дістанеться, і золото не їстівне. Солдатам і населенню Німеччини потрібно продовольство, якого в умовах війни не купиш у противних держав навіть за золото. Камрад Мусій сам повинен думати над проблемами своєї України, а не обзивати камрада Фріца мародером.
  На цьому тирада політично грамотного німця урвалася, до них підійшли ще два окупанти, яких привів гімназист. Фріц зняв із сучка свою гвинтівку і направив дуло на Мусія. Під дулом гвинтівки "камрад" повів Мусія на площу, де вже сиділи під вартою двоє бувших фронтовиків, що вчинили опір мародерам. Відходячи від двору, Мусій скрипів зубами, почувши плач жінки, у якої відбирали корову.
  Командував німцями фельдфебель, що зупинився у хаті старости Гайдая Акели. Постарів, став дідуганом, але односельчани через кожні три роки переобирали його старостою, бо був добрим хазяїном, користувався повагою в повіті і мав нагороду за участь в російсько-турецькій війні. Корів у нього німці не забрали, бо староста домовився поставляти їм вершкове масло на станцію Корсунь. Також заступився перед фельдфебелем за декілька дворів біля свого кутка на цих же умовах. Зразу ж чутка про "доброго" фельдфебеля рознеслась по селу. До старости прибігла дочка, моя майбутня бабуся Уляна Акелівна, вмовила батька заступитись за арештованих, бо Мусій Паришкура був братом її чоловіка Андрія. "Добрий" фельдфебель погодився полегшити екзекуцію. Відмінити наказ про 20 ударів не має права, але дозволяє виконати тільки по 10 ударів шомполами, ще по 10 має виконати нагаєм хтось з українців. І щоб побиття арештованих бачили люди всього села, це буде доброю наукою для всіх українців, хай звикають до порядку.
  На екзекуцію дорослих прийшло мало, але діти-підлітки збіглися з усього села. Були серед них і мій, тоді ще 8 річний майбутній батько Михайло зі старшими братами Мироном, Макаром, Костянтином і Данилом. На шарабані вже сидів гімназист і хвалився нагаєм, якого одержав від німців за сумлінну службу. Згорда поглядав на однолітків і крутив рукоятку, показуючи дію ручного гальма на колеса шарабана:
  - Бачите, яка у німців гарна техніка, не те, що українські вози. Мені пообіцяли видати німецьку гвинтівку "Манліхер", потім направити в Німеччину. Батько буде відправляти з Корсуня продовольство, а я там буду ним торгувати. Стану заможним паном, не те, що ви, бо вмієте тільки хвости волам крутити.
  Підлітки мовчали, слухаючи балаканину хвалька. Обізвався Макар:
  - Ми вже давно вміємо ходити за плугом, управляти волами і їздити верхи на конях. Ти ж тільки навчився балакати по-німецьки, а руки слабенькі, навіть нагай держати не вмієш. Панич, давай боротися?
  Гімназист підняв нагай і кинувся на Макара. Хтось із підлітків підставив ногу і нападник гепнувся на землю. Здійнявся регіт, та стало тихо, коли до арештованих підійшов Фріц із шомполом в руках. Почалась екзекуція. "Розумний" Фріц бив Мусія шомполом старанно, але не люто, без протягу по спині, після якого залишаються довго не заживляючи рубці. Німець-санінструктор оглянув спину побитого і сказав "гут". Все зрозуміло, окупантам потрібна здорова робоча сила. Також Фріц побив ще двох арештованих.
  Бити нагаєм своїх односельчан ніхто з українців не згодився, визвався гімназист. Бив невміло, влучав то по ногах, то по голові. Макар не втерпів:
   - Паничу! Давай мені нагай, а сам замість дядька лягай, я тебе повчу, як треба бити!
  Здійнявся регіт людей, що прийшли подивитись на побиття. Німці здивовано переглядались і зневажливо дивились на селян. Що тут смішного, над ними знущаються, а вони сміються? Дивні ці українці!
  Побиті дядьки піднялися з землі і подякували Фріцу за науку. Тепер вони вчені і зрозуміли, проти кого і за що воювати. Німець теж був задоволений, бо відповів "зер гут" і потиснув Мусію руку.
  Німці залишили село Карашину, переправивши награбоване через Рось на залізничну станцію Корсунь. Там грузили у вагони і відправляли на кордон з Німеччиною, або Австро-Угорщиною, дотримуючи умов розподілу 50 на 50. А побиті фронтовики готувались до помсти, домовившись піти в ліс і вести партизанську війну проти окупантів. Командиром вибрали Мусія, до нього стали приходити молоді хлопці, що не служили ще в армії, але бажали стати партизанами. Мусій не навчених солдат у загін не взяв, наказавши вести розвідку і задержувати відправлення вагонів у Німеччину. Сам домовився з братом Андрієм про обмін свого лошака на телицю, щоб вгамувати тугу жінки за коровою. Потім віддав частину своєї землі біля хати старшому племіннику Мирону, якому виповнилось вже 19 років і для нього підшукували місце для будівлі хати. Мирон дав слово ставати в поміч його родині. Тільки тоді жінка відпустила чоловіка партизанити.
  Одержавши звістку від розвідників, що німецький обоз прямує на цукровий завод в Селищі, партизани вирішили зробити засідку в лісі біля села Таращі. Зібраних патронів було обмаль, на затяжний бій не розраховували, тому спокійно пропустили німецькі шарабани з солдатами в Селище. Партизанам потрібні були коні і цукор, тому напад відклали на наступний день, коли німці будуть прямувати на Корсунь. Іншого шляху в них нема.
  Попереду обозу їхали верхи на конях фельдфебель і гімназист, на першому шарабані правив кіньми Фріц. За кожним шарабаном йшла ще пара коней. У Мусія виникло бажання пристрелити Фріца, але він себе здержав, бо сам наказав партизанам пропустити передні шарабани, стріляти по їздовим німцям, коли пройде половина обозу. Патронів обмаль і вести затяжний бій десяти партизанам проти трьох десятків німців нерозумно.
  Фельдфебель був досвідченим воякою. Коли позаду пролунали постріли, зрозумів, що це засідка і треба швидше вивести обоз із зони обстрілу. Озирнувся і крикнув Фріцу - "шнеллєр", той передав команду далі і вдарив по коням, пустивши їх в галоп. Гімназист на коні не вдержався і звалився на землю, по ньому пройшлися колеса десяти важких німецьких шарабанів. Постріли позаду затихли, фельдфебель вивів частину обозу на відкрите місце і зупинився. Повів десяток німців з гвинтівками напоготові назад, на місце засідки. Там стояли вже пусті шарабани, санінструктор бинтував поранених німців, декількох було вбито. Мішки з цукром, коні і партизани зникли. Зробивши декілька пострілів по лісу, фельдфебель дав наказ поховати вбитих німців на узбіччі дороги, підібрати понівечене тіло гімназиста і повертатись на станцію Корсунь.
  Тіло гімназиста в містечку прийняла з плачем його рідня. Фельдфебель виголосив промову, що перекладач загинув за кайзера і уряд УНР, наказав перекласти його слова. Визвався ще один гімназист, товариш вбитого, попрохав після перекладу прийняти його перекладачем. Фельдфебель ствердно хитнув головою - "зер гут" і вручив хлопцеві кайзерівську каску. Гімназист гордо зайняв місце на шарабані і помахав рукою рідні, рушаючи до залізничної станції Корсунь.
  Партизани біля рідних сіл не задержувались, бо на них вже почали полювати загони гайдамаків гетьмана Скоропадського, який сам володів на Україні великими маєтками і закликав повертатись на свої землі інших поміщиків. Обіцяв перетворити Україну на монархічну державу із заможними культурними хліборобами на зразок німецьких. Для цього потрібно забезпечити німців хлібом, м"ясом, вугіллям, залізною рудою і всім іншим, що потрібно для перемоги у війні над державами Антанти. Слухаючи ці теревені від одного із захопленого в полон ватажка гайдамаків, який щиро повірив новому гетьману і пробував переконати в цьому партизан, бійці здивовано переглядались. Хтось дотепно зауважив:
  - Свиня теж мріяла в небо поглянути, але подивилась на нього тоді, коли її стали смалити. Невже не бачиш, що воюєш разом з окупантами проти свого українського народу?
  Переконати партизанам прихильника гетьмана Скоропадського не вдалося. Вчорашнього хлібороба, що став карателем, розстріляли.
  На партизан стали полювати гетьманці, їх прихильники знайшлись і в рідному селі Мусія. Таємно відвідувати свої родини стало небезпечно, загін перемістився у Звенигородський повіт. Сили партизан росли, вони вже не втікали від карателів, а стали вступати з ними у відкритий бій. Іноді перемагали вони, інколи терпіли поразку, особливо, коли разом з гетьманцями був підрозділ німців. В такому випадку швидко зникали з поля бою невеликими групами, а через день-два знову збиралися в заздалегідь домовленому місці. Чисельність партизанських загонів зростала.
  На початку червня 1918 року значні сили партизан зібралися навколо містечка Лисянки. Там знаходився каральний загін із німецьких солдат і гетьманців. Партизани спочатку заблокували всі виїзди і міст через Тікич, домовившись про напад, коли карателі будуть везти награбоване. Та події розвернулись не так, як гадали. Населення Лисянки разом з робітниками цукрового заводу вчинили збройний опір окупантам. Після перших же пострілів партизани ввійшли в містечко і розгромили каральний загін німецьких солдатів і гетьманців. Це стало сигналом для повстання селян повіту проти окупантів. До повсталих приєднались великі групи з навколишніх сіл: Тарасівки, Стецівки, Водяників, Козацьного, Княжої та інших. 7 червня повстанські загони оточили повітове містечко Звенигородку і почали бій з окупантами. Німці продержались два дні, потім 400 солдат склали зброю і здалися в полон. Офіцера і фельдфебеля партизани розстріляли, рядових солдат відпустили, повіривши на слово, що будуть агітувати інших за повернення в Німеччину.
  Проти партизан німці направили добре озброєний регулярний полк, повстанці 13 червня вимушено залишили Звенигородку і відступили до Лисянки. Там в їх загони влилися нові бійці, після короткого переформування партизани почали наступ на окупантів і визволили всю північну частину Звенигородського повіту. Партизанські збройні загони росли і налічували майже 16 тис. бійців, а коли до них приєднались повстанці Таращанського та інших повітів, то партизанська армія зросла до 30 тисяч.
  Німецькі окупанти вимушені були кинути в бій проти партизан три дивізії, за рахунок скорочення зони окупації на Харківщині і Чернігівщині. Зробили так звану "нейтральну зону" між Росією і Україною. Також це було зроблено на вимогу радянського уряду Росії, бо захоплення Криму і частини Ростовської губернії було грубим порушенням Брестського миру.
  Майже два місяці об"єднані сили партизан вели запеклі бої з трьома дивізіями окупантів. На початку серпня частина партизан прорвала вороже кільце, перейшла Дніпро і рушила до кордонів РРФСР. Восени 1918 року вони влилися в підрозділи 1-ї і 2-ї Українських радянських дивізій, які формувалися в "нейтральній зоні" для боротьби за визволення України від німецьких окупантів та їх прислужників.
  У жовтні 1918 спалахнула революція в Австро-Угорщині, а в листопаді - у Німеччині, що значно покращало становище на Україні. 13 листопада 1918 року був анульований грабіжницький Брестський мир, що підтвердило прозорливість Леніна про його недовговічність. Наприкінці листопада 1918 був сформований Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України. Почалося масове вигнання німецьких окупантів з України. Переміщаючись в Німеччину, німецькі солдати переносили туди революційні погляди. Із запланованих Брест-Литовською угодою контрибуції в розмірі 1млн. тон хліба окупанти вивезли з України 10%.
  Затримав вивезення продовольства і Всеукраїнський страйк залізничників, що почався в середині липня і тривав більше місяця. Почали страйк робітники Коростенського, Сарненського і Здолбунівського залізничних вузлів. Протягом п"яти днів страйк охопив всі залізниці України. Страйкувало понад 200 тис. чоловік. Залізничники станції Корсунь на перегоні до Городища задержували рух поїздів із продовольством. У Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові створили бойові групи, які руйнували залізничні колії, пускали під укіс військові ешелони. 14-го грудня 1918 року уряд Скоропадського був повалений. Гетьман Скоропадський відмовився від влади і втік до Німеччини.
  
  Д И Р Е К Т О Р І Я І У Р Я Д П Е Т Л Ю Р И
  
  14 листопада 1918 року в УНР був сформований новий уряд на чолі з Володимиром Винниченко і Симоном Петлюрою. Його назвали Директорія, запозичивши це найменування з історії Франції часів Наполеона Бонапарта, який пізніше і розігнав цей уряд, об"явивши себе імператором. Але в часи Громадянської війни на Україні нова назва цілком відповідала революційним настроям населення, хоч була більшості незрозуміла, на що й розраховували ватажки Директорії. Виборів не було; щоб мати час для реалізації державного перевороту, політики спочатку не повинні обнародувати свої плани, прикриваючись брехнею. В планах англо-французьких урядів Директорії відводилось місце ширми, яка мала прикривати окупацію України союзними військами після краху уряду Скоропадського. Новий уряд підтримали партії українських соціал-демократів, українських есерів і соціалістів-самостійників.
  Опираючись на полк галицьких "січових стрільців", загони "самостійників" і при таємній підтримці французьких дипломатів, Директорія в середині грудня захопила владу в Києві, а потім і в інших містах та районах України. Пообіцяла населенню конфіскувати поміщицькі землі і встановити владу "трудових рад". Чим повинні займатися ці "трудові ради" і кого в них обирати - не повідомили, але спершу почали розганяти існуючі Ради робітничих і селянських депутатів, арештовувати і вбивати комуністів. Знову на окупованій Директорією території з"явились каральні загони. Вислужуючись перед Антантою, Директорія в середині січня 1919 року об"явила війну Радянській Росії, а в лютому направила офіційну ноту представникам французького командування про згоду передати Україну під протекторат Франції. Це був ганебний акт нечуваної зради національних інтересів українського народу.
  Більшовикам стало відомо, що французький генерал Бертело одержав призначення на пост Головнокомандуючого союзними силами в Румунії, Трансільванії і на Півдні Росії. Він планував 3 листопада 1918 року: " Для оккупации Юга России будет двинуто настолько быстро, насколько это возможно, 12 дивизий, из коих одна будет в Одессе на этих же днях. Дивизии будут французские и греческие... База союзников - Одесса; Севастополь будет занят также быстро. Союзными войсками Юга России первое время будет командовать генерал д"Ансельм с главной квартирой в Одессе.
  По прибытии союзных войск, кроме Одессы и Севастополя, которые, несомненно, будут заняты ..., союзники займут быстро Киев и Харьков с Криворожским и Донецким бассейном, Дон и Кубань, чтобы дать возможность Добровольческой и Донской армиям прочнее организоваться и быть свободными для более широких активных операций".
  З початком англо-французької військової інтервенції на чорноморському узбережжі Директорія допомагала інтервентам закріплятись в окупованих районах, підготовляла таємну передачу Києва, Харкова та інших міст під владу іноземців. За посередництвом урядів Антанти, Директорія підписала договір з урядом Польщі про передачу їй західноукраїнських земель з містом Львів за постачання зброї, потім замирилася з білогвардійцями генерала Денікіна. Віддала їм Харків і почала разом з ними готувати наступ на Москву.
  У лавах Червоної Армії перебувало багато бувших офіцерів царської армії з великим військовим досвідом. Ще в листопаді 1918 р. Денікін віддав наказ про розправу з ними: "... Всіх, хто негайно не покине ряди Червоної Армії, чекає польовий суд Руської армії - суворий і немилосердний". Білогвардійська контррозвідка лютувала, виявляючи непокору росіян і українців, їх небажання служити інтервентам. Тюрми Харківщини і Донбасу були переповнені арештованими, почалися масові розстріли. "Дарували" життя тільки паровозним бригадам, заставляючи їх водити військові ешелони під дулами гвинтівок. Була офіційна заява, що після зайняття Москви на кожному ліхтарному стовпу повісять комуніста. Ох, даремно були білогвардійці і петлюрівці так впевнені у своїй перемозі!
  Народні маси різних національностей швидко зрозуміли, хто їх головний ворог. Масово вступали в Червону Армію, що закликала в свої ряди бажаючих боротися з ворогами під зрозумілим кожному закликом: "Бий інтервентів та їх прислужників!" На початку 1919 року червоноармійці визволили Харків, потім Полтаву, Катеринослав, Чернігів і більшість районів Лівобережної України. Самий запеклий бій відбувся під Броварами, де Петлюра зібрав свої основні військові сили, сподіваючись здобути перемогу над червоноармійцями. Не вийшло, бо військове мистецтво полководців Щорса і Боженка, що керували Богунським і Таращанським полками з передової, було значно вище, ніж досвід Петлюри. Керував він військами з поїзда, в якому возив свій уряд з десятком міністрів і їх радниками, рішення приймав, усереднюючи всі поради. Виглядало це демократично, але безрезультатно.
  У двадцятих числах січня 1919 р. владу Директорії було ліквідовано в Черкаському, Звенигородському повітах Київської губернії. Керувати цими повітами стали більшовицькі ревкоми. Землю знову повернули селянам. Вранці 5 лютого 1919 року Богунський і Таращанський полки вступили до Києва і продовжили наступ на Фастів. 10 лютого Подільський губ. ревком оголосив повстання проти Директорії. Дисципліна в петлюрівському війську різко впала, воно почало масові грабунки населення місточок, особливою жорстокістю відзначались при нападі на єврейські квартали.
  До Симона Петлюри інколи звертались цілі делегації з жалобами на погроми. Він їх ввічливо зустрічав, вислухував разом з Краснянським, що відповідав у його уряді за національну політику, обіцяв прийняти самі жорстокі дії проти своїх погромників. І приймав: - коли погроми відбувалися в містечку Тетіїв, посилав комісію для розслідування в протилежному напрямку. Поступово армія Директорії перетворилась в армію грабіжників і погромників євреїв, що визвало ряд нових збройних повстань. Найбільшими центрами народних повстань проти Директорії на Правобережжі були Дубровиця на Поліссі і Пашківці на Поділлі. Повстанці разом з червоноармійцями перейшли у наступ, оволоділи лінією Домбровиця - Сарни, та частиною залізниці Київ - Львів. Земля горіла під ногами петлюрівців, контрольована ними територія зменшувалась з кожним днем, що визвало жарт: "В поїзді Директорія, а під поїздом її територія".
  Від повного розгрому уряд Петлюри врятувала Українська Галицька армія Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), яка витіснила більшовиків з Галичини і почала наступ з заходу. У липні 1919 р. вони об"єдналися в одну армію і перейшли в наступ. Він проходив успішно, бо основні сили Червоної Армії були перекинуті в Росію для боротьби з білогвардійським генералом Денікіним, що наступав на Москву.
  30 серпня 1919 р. петлюрівці знову оволоділи Києвом. На другий день в місто вступили денікінці генерала Бредова. Петлюра запропонував білогвардійцям об"єднатися, щоб разом воювати проти Російської Федеративної Соціалістичної Республіки. Але Денікін, переконаний, що зможе власними силами повалити Радянську владу, відкинув цю пропозицію і зажадав, щоб петлюрівці залишили Київ і відступили на відстань одного переходу. Ця вимога була виконана. Директорія воювала проти РФСР, але юридично її уряд був самостійний, хоч і визнав протекторат Франції. Така "самостійна Україна" Денікіну була непотрібна. Він прагнув до відновлення єдиної неподільної Росії.
   Кінець існування Директорії і Петлюри відомий. Приєднався до панської Польщі, щоб разом з ними воював проти влади Рад на Україні. Проти союзу з поляками був уряд ЗУНР, бо Польща хотіла приєднати до себе Галичину, а багато галичан були проти. Під час польсько-радянської війни 1920 року військові сили Польщі були розбиті, вона запросила миру. Залишки Галицької армії, що перебували в той час на Поділлі, повернули зброю проти поляків і петлюрівців, прорвали вороже кільце, з"єдналися з Червоною Армією і почали разом воювати проти інтервентів. Після закінчення війни в серпні 1920 р. незначна частина галичан прорвалася на Закарпаття, де була інтернована урядом Чехословаччини.
  Петлюрівці на чолі з Петлюрою втекли в Галичину, яку він продав Польщі. Поляки військові частини інтернували і помістили їх в табори під охороною. Загони грабіжників їм були не потрібні. Суворі умови життя в таборах змусили частину українців вступити в формування під проводом Юрка Тютюнника. Поляки таємно переправляли їх через кордон для грабунку цукрозаводів і збройних нападів на установи радянської влади. Через деякий час загони Тютюнника були розбиті, він здався в полон. Залишив після себе літературні спогади про Петлюру і петлюрівщину.
  З Півдня України було вигнано й англо-французьких інтервентів, матроси і солдати відмовлялись воювати проти радянської влади. Симон Петлюра втік до Франції і оселився в Парижі, де проживав до 1926 року. Сам відкрив двері квартири, в кімнату зайшов молодий хлопець і почав стріляти з револьвера. Після вбивства хлопець діждався прибуття поліцейських і здався. Його заарештували за вбивство емігранта з України Симона Петлюри, в минулому відомого, як головнокомандуючого військами Директорії. Вбивцею був 16-ти річний єврей Шолом Шварцбанд. На суді він пояснив, що вбивство скоїв із почуття помсти за своїх батьків і родичів, які загинули на Україні в 1919 році під час погрому від рук петлюрівців. Був суд, на якому стали відомі факти єврейських погромів, скоєних петлюрівцями на Україні. Французький суд убивцю Симона Петлюри виправдав.
  
  НЕСТОР МАХНО І МАХНОВЩИНА. ФАКТИ З БІОГРАФІЇ
  
  Окремою і неоднозначною постаттю в історії громадянської війни на Україні був Нестор Іванович Махно. Прізвище його батька було Міхненко, це вже люди прозвали дорослого Нестора Махно. В кінці життя написав автобіографію на російській мові, якою вільно володів. У своєму перекладі з деякими вільними скороченнями познайомлю читачів із його біографією і спогадами різних людей про нього. Цих спогадів людей різних політичних поглядів опубліковано дуже багато, не завжди буду вказувати їх прізвища. Головним біографом махновщини був анархіст Петро Старшинов, але в своєму творі він захоплено представляє читачам Нестора Махно, як народного героя, замовчуючи негативні факти з його діяльності. Насправді, гуманні декларативні матеріали з анархістських газет не мали ніякого впливу на дії Махно, вони були для нього лише ширмою для прикриття насильства.
  Тому автор взяв за основу матеріали і документи українського видання, хоч воно і опубліковано російською мовою. Висловлюю подяку колективу під проводом В. Ф. Верстюка за текст і роботу з архівними документами. Книгу про Махно він видав у 1991 році в Києві, але політичні погляди Махно, Верстюка і автора різні, як і повинно бути в демократичних країнах, де існує свобода слова. Обов"язок читачів - відрізняти історичну правду від брехні, якою переповнені засоби масової інформації. Відповідальність за тлумачення фактів у цьому творі беру на себе.
  Народився Нестор у 1889 році в багатодітній селянській родині в селі Шагарово біля Гуляй-Поля на Катеринославщині. Його батько був конюхом у поміщика Шабельського, потім найнявся кучером до багатого гуляй польського єврея Кернера. Помер, коли малому Нестору було 11 місяців, залишивши нещасну дружину одну з п"ятьма дітьми без двору і хати. Родина терпіла страшенні злидні, поки не підросли старші брати Нестора і не стали заробляти, допомагаючи матері. Ходила легенда, що хлопчик народився вже з зубами, а коли його хрестили в церкві, то на священникові загорілась від полум"я свічки ряса. Така легенда була в народі. Виростав Нестор невисоким, худорлявим і неслухняним хлопцем, але зумів гарно закінчити початкову школу після провини, коли мати добряче його відшмагала куском вірьовки за прогули уроків. Довго після цього він не міг сидіти як слід за партою, але став одним із кращих учнів. Ходив Нестор у школу тільки зимою, а літом наймався до багатих хуторян пасти овець і телят.
  Після закінчення початкової школи ніде не вчився. Підробляв наймитом у поміщиків, а в 11 років Нестора відправили працювати в Маріуполь підручним прикажчика в галантерейній лавці, про що він не згадує в автобіографії. Прикажчик про свого підручного залишив самі недобрі спогади. "Це був не хлопець, а малий тхір, мовчазний, замкнутий. За три місяці я поламав об його голову і спину без ніякого успіху до сорока дерев"яних аршинів". Нестор мовчки зносив побої, але за них мстився: наливав прикажчикам у чай касторку, відрізав ґудзики на їх штанях, а один раз, сильно розізлившись, ошпарив свого прикажчика окропом. На цьому закінчилася комерційна кар"єра молодого Нестора. Його добряче випороли і вернули до сім"ї в Гуляй-Поле.
   Деякий час Нестор попрацював учнем наборщика в типографії, це ремесло йому подобалось. Там він познайомився з анархістом Воліним (В. М. Ейхенбаумом). В розумінні Махно теорії анархістів зводились до простої формули: руйнувати все навколишнє і не признавати над собою ніякої влади. Трохи зміцнівши поступив на ливарний завод в Гуляй-Полі. Революція була вже подавлена, але революційні погляди продовжували жити. У 1906 році молодий Махно вступив до кружка молоді української групи "хліборобів анархістів-комуністів". Погляду його не видержували не тільки однолітки, а й дорослі. Злочинці це примітили, прийняли в місцеву банду, що виникла після поразки революції 1905 року. В своїх подальших спогадах Махно називає себе в цей період не бандитом, а членом гуляй-пільської групи "хліборобів анархістів-комуністів". В це важко повірити, тоді він і слів таких не знав, але подальшими діями в громадянській війні він це підтвердив.
  В опублікованій пізніше автобіографії Махно не розкриває, чим займались "анархісти-комуністи". Коротко пише, що в кінці 1906 року за підозрою у вбивстві стражників був заарештований і представ перед військовим судом. Підозру не доказали, Нестора виправдали і звільнили. На свободі він продовжив свою роботу в групі, яка то жила відкрито, то інколи надовго продовжувала свою діяльність в підпіллі.
  В кінці 1907 року Махно вдруге арештували. Його звинуватили в декількох вбивствах і грабунках. Слідчі це суду не доказали і через декілька місяців під заставу майна одного заводчика Нестора відпустили із тюрми. Поліцейські агенти і стражники взяли під негласний нагляд всіх підозрюваних, почались арешти.
  В серпні 1908 року арештований Наум Альтгаузен на допиті виказав прізвища всіх гуляйпольських анархістів, що входили в банду. Нестор Махно в третій раз був арештований разом зі своїми товаришами. Обвинувальний акт відображає злочинні дії групи в період з 5 вересня 1906 р. до 9 липня 1908 року. Це стало відомо з матеріалів слідства, що збереглися.
   Перший напад злочинці зробили в Гуляй-Полі на торгівця Плещинера. Ввечері троє невідомих із вимазаними в сажі обличчями проникли у будинок. Погрожуючи револьверами і бомбою, вони потребували гроші. Плещинер віддав їм 163 рублі і золоті кільця, потім свого годинника.
  10 жовтня пограбували торгівця Брука. Четверо невідомих в закритих масками обличчях потребували для "голодуючих" 500 рублів. Забрали тут тільки 151 рубль. Крім револьверів у нападників були кинджали.
  Третій напад вчинили на гуляй-пільського промисловця і купця Марка Кернера. Нападників із вимазаними обличчями було троє. Після обшуку вони забрали 425 рублів і зливок срібла. По словам Кернера всього грабіжників було семеро, вели себе неспокійно, руки в них дрижали. Через два дні Кернер одержав місцевого листа, в якому грабіжники назвали себе "бойовою дружиною", висловлювали докір, що забрали так мало грошей. Сповіщали Кернера, що їм стало відомо про його заяву в поліцію, якщо він буде продовжувати пошуки, то його будинок зірвуть.
  Четвертий напад стався біля села Гайчур, недалеко від Гуляй-Поля. Четверо озброєних ввірвались вночі до купця Гуревича. Скомандували "руки вверх" і потребували гроші. Всі вони були люди молоді і в чорних окулярах. На цей раз нападникам не повезло. Племінник Гуревича здійняв тривогу і бандити кинулись тікати, відстрілюючись на бігу. Захватили на стоянці поштову карету, по ямщику дали залп із трьох револьверів. Коня і карету потім знайшли в комишах.
  19 жовтня 1907 року між станцією Гуляй-Поле і селом був скоєний напад на поштову карету. При цьому були вбиті листоноша, городовий, що віз гроші і один кінь. Ямщик на вцілілому коні поскакав до села, а нападники зникли. Після прибуття поліції пошта виявилася не пограбованою.
  Пристав Караченцев із Гуляй-Поля почав розшуки і допити серед жителів. Під час розшуків було скоєно ще декілька розбійних нападів. 10 квітня 1908 року в колонії Богодарівське Олександрівського повіту був пограбований торгівець Левін. Грабіжників було п"ятеро, озброєних револьверами і кинджалами. Обличчя їх були вимазані сажею. Забрали 600 рублів і золоті речі, зробили декілька пострілів в повітря. Поліції стало відомо, що перед нападом в напрямку Богодарівска із Гуляй-Поля виїхали п"ятеро мешканців.
  13 травня в Гуляй-Полі був скоєний напад на будинок купця Шиндлера з обстрілом із револьверів. Дочка Шиндлера була поранена, але експропріація грабіжникам не вдалася через підняту тривогу.
  9 липня в селі Новоселівка, поблизу Гуляй-Поля, відбувся озброєний напад на казенну винну лавку. Власник Дяченко виказав супротив, один із нападників його застрелив. Жінка вбитого підняла страшенний крик і нападники кинулись тікати в напрямку до Гуляй-Поля.
  28 липня деякі члени банди були вияснені. Поліція зробила облаву в Гуляй-Полі і почала з ними перестрілку, під час якої вбили Прокопа Семенюту. Жінка Дяченка впізнала по одежі нападника на винну лавку. Деяким розбійникам вдалось втекти в Катеринослав. В пригороді Катеринослава пристав Караченцев на вулиці зустрів гуляй-польського хлопця Хшиву, впізнав його і заарештував. При Хшиві був браунінг вбитого урядника Лепетченко. Через декількох днів допиту він почав давати свідчення, назвавши декілька прізвищ. Пристав Караченцев наказав їх арештувати. Так в Гуляй-Полі був затриманий Нестор Махно і чотири його товариша. Пізніше стало відомо, що Нестора виказав поліції член групи Альтгаузен, що був провокатором. Засланого раніше у групу провокатора Кушніра анархісти виявили і вбили.
  Три роки тривало слідство,під час якого Махно сидів у тюрмі Катеринослава. Лише у березні 1910 року одеський військово-окружний суд приговорив Махно і 16 його товаришів до смертної кари через повішення. 52 дні провів Нестор в очікуванні виконання вироку. Через неповноліття у момент скоєних вбивств і по проханню матері смертна кара була замінена довічною каторгою. Спроби втечі не вдалися.
  Сім років просидів Махно у московській центральній тюрмі Бутирки. Каторжники відрізнялись від інших в"язнів тим, що були закуті в ножні і ручні кайдани, з"єднані ланцюгом. Там відбували покарання люди різних політичних поглядів, серед них були комуністи, анархісти і есери, що боролись проти царизму. Молодий малограмотний Нестор ознайомився з різними політичними поглядами, але ближче до серця йому припали погляди анархістів. Там він познайомився з анархістом Петром Аршиновим, засудженим на довічне ув"язнення за організацію вибуху в поліції і вбивство начальника залізничної майстерні. Більшовики обіцяють комунізм, але тільки після перемоги світової революції. Це добре, але далеко, чекати її перемоги Нестор не хоче, краще буде, коли спочатку переможуть анархісти. Воля для всіх людей, що може бути краще, хіба це не комунізм?
  В тюрмі була велика бібліотека, Нестор став її постійним читачем. Читав не політичні твори, а те, що його цікавило - історію, географію і математику. Йому у навчанні допомагали інші політв"язні, вчителі і студенти. Наставником Нестора став анархіст Петро Аршинов.
  Настав 1917 рік. Після Лютневої революції цар Микола ІІ зрікся престолу, в"язнів почали поступово з тюрми випускати. Куди їх відправляли - невідомо. Нарешті в камері із 25 чоловік залишилось 12. Помічник начальника тюрми після вечірньої перевірки пояснив: "Нашій державі Бог дав переворот, об"явлена свобода, до якої приєднався і я. Хто засуджений по статті за належність до політичних партій, той завтра обов"язково буде звільнений. Зараз комісія по звільненню втомилась і поїхала відпочивати".
  Нестор Махно і частина в"язнів стали радіти, інші почали ридати і посилати прокльони в адрес комісії. Коли їх спитали, чому плачуть, відповіли: "Ми десятки років мучимося по тюрмам, а комісія на волі попрацювала лише декілька годин і вже втомилась. А якщо за цей час переможе контрреволюція, ми залишимося в цій проклятій тюрмі...".
  Знову тривоги, надії і сумні роздуми переповнили душі в"язнів. Кожний думав про себе і з нетерпінням чекав світанку, а з ним і обіцяної свободи. Ще не одержавши її, таку прекрасну і бажану, всі серця дрижали від страху, що цю свободу якісь обставини можуть забрати. Ніч минала дуже повільно, ніхто в камері не спав, години здавались вічністю. Нарешті на світанку почулись голоси, десь пролунав постріл, в"язні кинулись до вікна, з якого було видно широкий двір тюрми з церквою. Там були солдати конвойної команди, вони кричали: "Товариші! Виходьте всі на волю. Свобода дана для всіх".
  З вікон тюремних камер пролунав крик: "Двері заперті!". "Ламайте двері!" - відповідали конвоїри. В"язні зняли зі стола важку кришку і розгойдавши її, сильно вдарили по дверях, вони розчинились, всі вибігли на тюремний двір, придержуючи руками ланцюги кайданів. З воріт тюрми кожний в"язень старався раніше других вискочити на вулицю Москви. Одним з перших вибіг худорлявий Нестор Махно.
  На Долгоруківській вулиці вже були сотні каторжан. Їх шикували в колону по 4 чоловіка в ряду, щоб вести в міську думу на реєстрацію. Та звідти вже летять вершники і кричать: "Що ви наробили! ...Назад в тюрму! Звільнення буде тільки по законному порядку!" Конвоїри загнали всіх знову в тюрму під крики і прокляття в адрес Тимчасового уряду і комісії по звільненню. Прождали ще 5 чи 6 годин. Нарешті заходить офіцер в чині поручника зі списками в руках і кричить: "Хто такий Махно?". Підійшов до Нестора, поздоровив зі звільненням, попрохав йти за ним. Товариші кинулись на шию, обіймають, цілують, плачуть, кричать: "Не забудь сказати комісії і про нас!" Офіцер повів Нестора в прихожу, де солдати розбивали ножні і ручні кайдани. В тюремній конторі засідала комісія по звільненню. Повідомила, хто і по якій статті звільняється, поздоровила зі свободою. Після реєстрації в міській думі Нестора відправили в шпиталь, де для звільнених каторжан було виділене приміщення.
  Налагодивши зв"язки з анархістськими організаціями, Нестор Махно поїхав до себе в рідне село Гуляй-Поле.
  
  МАХНО ВСТАНОВЛЮЄ ВЛАДУ РАД В ГУЛЯЙ-ПОЛІ
  
  Дома Нестор застав тільки дуже постарілу згорблену матір, яку не бачив 9 років. Брати ще були на фронтах імперіалістичної війни. Звістка про його прибуття швидко рознеслася по селу, до хати стали приходити односельчани. Розповідали про нову організацію громадського самоуправління, яке виникло в Гуляй-Полі після повалення царської влади.
  Вранці 23 березня Махно вже стояв на трибуні перед населенням села. Призвав до реорганізації громадського комітету, яким керували не селяни, а офіцери 8 Сербського полку, що стояв тоді в Гуляй-Полі. Призвав селян, робітників і трудову інтелігенцію взяти все життя села у свої руки. Учасники мітингу його підтримали. Спільними зусиллями був реорганізований спочатку місцевий, а потім і волосний громадський комітет. Одночасно Махно організував селянський союз, влада якого поширилась спочатку на волость, а потім і на повіт. Нестора вибрали головою селянського союзу. Потім Махно був помічником голови громадського комітету, головою земельного комітету, головою професійного союзу металістів і деревообробників, головою лікарняної каси.
  В перших числах серпня 1917 року на губернському з"їзді в Катеринославі було прийняте рішення про реорганізацію всіх селянських союзів у Ради селянських і робітничих депутатів. Виконуючи це рішення, Махно допомагав реорганізувати різні союзи в Ради під гаслом "Вся влада Радам!". Махно вибрали головою Ради селянських і робітничих депутатів.
  Земельне питання стало головним в діяльності Махно. Постанова селянського з"їзду гуляй польського повіту вимагала його негайного вирішення. Махно це болюче питання вирішив досить швидко і оригінально. Спочатку зібрав поміщиків і великих землевласників, відібравши в них офіційні документи на право володіння землею і майном. Потім виступив з промовою на волосному і повітовому з"їздах Рад з доповіддю про кількість землі та майна в районі. На цих з"їздах було прийняте рішення залишити поміщикам і куркулям по трудовій нормі землі, решту розділити серед малоземельних селян. Справедливий розподіл землі забезпечив підтримку Махно на декілька років.
  На прикладі гуляй-польського району подібні розподіли землі були проведені в інших місцях Катеринославської і Таврійської губерній, що визвало велике невдоволення буржуазії новими порядками. Вона стала чинити організований збройний опір. Тоді Комітет захисту революції своєю постановою відібрав у буржуїв вогнепальну зброю. На дії Махно багатії відповіли протестами і направили на нього заяву комісару Тимчасового уряду. Той відсторонив Махно від громадської роботи і передав справу в суд.
  Суд над Махно не відбувся. В березні 1918 року в Гуляй-Поле прийшла звістка, що Центральна Українська Рада заключила з Німеччиною і Австро-Угорщиною договір. З допомогою іноземних військ зайняла Київ і продовжує наступ на схід і південь України. Німецько-угорсько-австрійські війська у супроводі загонів Центральної Ради наближались до Катеринослава. Гуляй-польський революційний комітет доручив Махно організувати польовий штаб, набрати із селян і робітників вільні батальйони, і командувати ними на війні проти Центральної Ради і німців.
  В цей час коаліційний Радянський уряд України, сформований із більшовиків і лівих есерів покинув Харків і відступав до Таганрогу. Нестору Махно вдалося забрати у начальника резервних військ Беленковича 6 гармат, 9 вагонів до них снарядів, три тисячі гвинтівок і два вагони патронів. Батальйони і загони Нестором були сформовані, озброєні і підготовлені до опору, чекаючи моменту, коли прийдеться захищати Гуляй-Поле.
  Не довелось Махно в цей раз захищати рідне село. Під час його поїздки до Волновахи по виклику командуючого військами Єгорова австрійці зайняли Гуляй-Поле. Спочатку в село приїхала делегація німців і Центральної Ради. Зібрали людей і намалювали їм картину спалення всіх сіл, які будуть виступати проти німців, потребували скласти зброю. Люди подумали і згодились. Австрійці і загони Центральної Ради без бою ввійшли в Гуляй-Поле. Махно залишився сам, без війська і без надії про повернення до рідного села.
  Поїхав до Таганрогу, куди перемістився з Харкова Радянський уряд України. Махно-командир, що ніколи в армії не служив, військо якого здало німцям Гуляй-Поле, червоним був не потрібен. Під гарячу руку могли Нестора і розстріляти. Махно був вимушений покинути Україну і перебратися в Росію. В Саратові його нагнала звістка, що німці скинули владу Центральної Ради, замість голови Михайла Грушевського гетьманом України став монархіст Павло Скоропадський.
  Встановлення влади гетьмана-монархіста обурило Нестора. Прийшли на спомин роки перебування на царській каторзі, відсидки по карцерам і побиття надзирателями. А як себе почувають зараз українські селяни, в яких почали забирати наділи землі і повертати власність поміщикам? Нестор лаяв себе, що втік з України, став осторонь від боротьби за справедливу владу. Зібрав свої нехитрі пожитки і сів на поїзд до Москви. В дорозі обдумував плани збройної боротьби проти німців, гетьмана і буржуїв.
  В Москві Махно зустрівся із анархістами А. Боровим і П. Аршиновим, поділився з ними своїми планами. Вони порекомендували задержатися на 2-3 тижні в Москві, походити по мітингам, вислухати промови людей із різних партій, щоб виробити свою політичну лінію. Махно так і зробив. Прослухав ряд лекцій анархістів, більшовиків, есерів. Крім того, прийняв участь в зборах анархістів у готелі "Флоренція" по питанням тактики збройної боротьби на Україні. Побував на з"їздах професійних союзів ткачів і других професій. Зрозумів, що пролетарі твердо знають свою мету і готові на все заради перемоги Жовтневої соціалістичної революції, це Махно радувало. Обурювала його, як селянина, диктатура пролетаріату, його керівна роль над селянами-хліборобами.
  Правда, ліві есери опирались більше на селянство, тоді як більшовики і на пролетаріат і на селянство. Махно зрозумів, що переможуть більшовики, але ця перемога дістанеться дорогою ціною для всіх трудящих, які повірили в чесність принципів Жовтневої революції.
  За час перебування в Москві Махно прослухав лекції таких політиків, як Свердлов, Ленін, Троцький. Вони прискорили його бажання бути на Україні, щоб разом з народом воювати проти німецько-угорсько-австрійських і гетьманських військ. Вмерти, але звільнити від них Україну! 29 червня 1918 року з відповідними українськими документами Нестор Махно виїхав на Україну.
  Під час подорожі в поїздах і на вокзалах зустрів декілька знайомих втікачів з України. Від них Нестор дізнався, що хату матері спалили по рішенню австрійської і гетьманської військової влади, що панувала в Гуляй-Полі. Старший брат Омелько, інвалід, який зовсім був далекий від політики - розстріляний. Другий брат арештований і сидить в тюрмі, а мати поневіряється по чужим хатам. Ця звістка підкосила Махно, на деякий час він втратив розум і не знав, що робити. Потім переборов душевну скорботу, вирішивши карати гетьманців і окупантів. Продовжив подорож до Гуляй-Поля, переодягнувшись у форму прапорщика і видаючи себе за щирого українця. Нарешті знайшов своїх двох братів і декількох селян, що ховались в лісах від переслідування за більшовизм, приєднався до них. Маленький партизанський загін розпочав бойові дії проти австрійців, що знаходились поблизу Гуляй-Поля, грабували населення, забираючи в них зерно, корів, коней і свиней. Все награбоване грузили у вагони і відправляли в Німеччину.
  Махно з товаришами нападав на обози, що везли награбоване, вбивав австрійців, більшу частину награбованого обов"язково роздавав селянам. Разом з ними радів, повертаючи власникам відбитих в окупантів корів чи коней, Селяни ж готові були цілувати чоботи Махно. Популярність його серед населення зростала.
  Австрійці почали енергійно шукати Махно з партизанами, переслідуючи його загін. В перестрілці вбили двох його братів, у Нестора залишилися живими тільки брати Сава і Григорій.
  
  ПЕРШІ СПОГАДИ ЛЮДЕЙ ПРО МАХНО І МАХНОВЩИНУ
  
  Цих різних спогадів опубліковано дуже багато, бо діяльність Махно в громадянський війні за радянську владу і проти неї кожен автор оцінював по своєму, висловлюючи до нього повагу або ненависть. В різні періоди війни він це підтвердив своїми діями. Щоб краще ознайомити читачів з цими діями, буду викладати їх в хронологічному порядку, як цього вимагає історія. Хронологія потрібна ще тому, що кожні наступні дії Махно залежали від попереднього відношення до нього центральної влади.
  В кінці серпня 1918 року Махно прибув до Гуляй-Поля, але цілий місяць йому прийшлося ховатись від гетьманців і австрійців, про що він не згадує в автобіографії. Також ховались по хуторам його прихильники, з якими він раніше встановлював владу Рад. Лише в кінці вересня вони зібрались на першу нараду, що відбулася на горищі хати Сименюти. Окрім Махна, були присутні: Чубенко, брати Каретнікови, Марченко і Гусарь. По спогадам Олексія Чубенка на цій нараді вирішили організувати загін і підняти повстання проти влади австрійців і гетьманщини. Основне питання - треба дістати зброю. Перший кулемет прийшлось купити за власні гроші, хуторянин віддав недорого. Зробили напад на маєток бувшого пристава, забрали в нього шість породистих рисаків.
  Перших повстанців було вісім, мали один кулемет з трьома патронними стрічками, браунінг і вісім гвинтівок. Вночі виїхали із Гуляй-Поля, а вранці, проїхавши 50 верст, налетіли на Жеребецький банк, де забрали сорок чотири тисячі рублів. Після цього пішли на з"єднання з загоном матроса Щуся, що ховався в Дібрівському лісі. Об"єднаний загін виріс до 15 повстанців. Вирішили зробити напад на Гуляй-Поле, але в цей час там було багато австрійців, що забирали зерно у населення.
  Махно тоді ще не був "батьком", мав рівні права з повстанцями. Більшим військовим авторитетом користувався Щусь, але він теж не був командиром загону. Коли вирішували куди йти, кожен мав рівний голос і всі разом приймали рішення, в залежності від настрою. Разом вирішили заїхати в село Шагарово, щоб забрати там кількох своїх людей, що переховувались від австрійців.
  В селі було спокійно, австрійців і української варти не було, повстанці розійшлися по хатах. Тільки розмістились, як жителі повідомили про в"їзд у село австрійців. Тікати від них соромно, схопили кулемет, установили на підводу, підготовились до бою. Відкрили вогонь з кулемета і гвинтівок. Начальник варти і слідчий були вбиті, австрійці поховались по дворах, потім здалися в полон. У них відібрали зброю і всіх відпустили.
  Гвинтівок у загоні стало багато, а добровольців добавилось тільки троє. Встигли закріпити захоплений в бою кулемет на другу підводу і покинули село, бо до австрійців підійшли підводи з підкріпленням. Непомітно загін відступив до села Успенівки, за 25 верст від Шагарово. Там підкормили коней і виїхали до Гуляй-Поля. По дорозі до загону приєднались ще троє людей. Непомітно в"їхали в село.
  Гуляй-Поле тоді було великим селом, що налічувало до двох тисяч дворів. Там було три гімназії, вище початкове училище, десяток початкових шкіл, лікарня, дві церкви, синагога, баня, поштове відділення, багато млинів і масло бойок, один кінематограф. З промисловості - невеликий ливарний та деревообробний заводи та ще селянські кузні. Населення - переважно українці. Росіян, яких тоді називали великоросами - мало, переважно вчителі і службовці. Жило багато євреїв - торговців, шевців, чоботарів, що дружно жили з місцевими селянами. Вулиці в селі широкі і довгі, вздовж деяких побудовані дерев"яні тротуари.
  Під час приїзду загону Махно в Гуляй-Полі було неспокійно. Австрійці забирали в селян зерно і грузили мішки на підводи. Везли на залізничну станцію за шість верст від села. Охорона - українська варта, що на конях патрулювала вулиці. Махно з хлопцями вирішили покинути село без бою, та не вийшло. Нарвались на кінну варту. Підпустили їх ближче і вдарили з двох кулеметів. Варта кинулась тікати, покинувши зброю і коней. Повстанці все це підібрали і залишили село, а в ньому і трьох своїх кмітливих розвідників. Махно наказав їм шукати своїх людей і бути напоготові. Наостанок обстріляли центр села із кулеметів і виїхали в село Покровське за 35 верст. Налякані австрійці і гетьманці їх не переслідували. Загін поповнився новими людьми, знову не доставало зброї. Зброю можна добути тільки в Гуляй-Полі, розгромивши австрійців.
  Одержали звістку від розвідників. Сповіщали, що вдалося знайти надійних хлопців, та й селяни вороже відносяться до австрійців, чекають тільки слушного моменту для повстання. Знайшли місцевого селянина, наказали йому сповістити розвідників про день нападу. Коли почнемо бій, церковний староста повинен бити в дзвони, а селяни нападати на австрійців з тилу.
  Австрійська застава охороняла тільки головні виїзди, решта доріг була вільна. Обережно повстанці пробрались у село балкою і виїхали на базарну площу. Це було 14 вересня по старому стилю, в селі відбувався ярмарок. Напроти базарної площі розмістились австрійці, охороняючи заарештованих селян. Повстанці їх окружили, відкрили вогонь з кулеметів і кинулись в атаку. В цей момент задзвонили церковні дзвони. Перелякані австрійці піднімали над головою руки і кричали: "Ура, Махно!"
  Австрійський гарнізон віддав зброю і здався в полон. Тут же, на площі зібрали мітинг і вибрали "Революційний комітет". Махно написав телеграму: "Всім, всім, всім! Районний гуляй польський Ревком повідомляє про заняття повстанцями Гуляй-Поля, де відновлена радянська влада. Об"являємо загальне повстання робітників і селян проти душителів і катів української революції австро-німецько-гайдамаків. Гуляй-польський Районний Революційний Комітет".
  Телеграму віднесли на пошту, звідки вона була розіслана у всі кінці України. Знову зібрали багатолюдний мітинг, вже разом з австрійськими солдатами. Махно призвав солдат не вірити офіцерам, що ведуть їх неправильним шляхом, а краще повернутися додому і там боротися за революцію. Місцеве населення просив відмовляти у всьому гетьманцям і не коритися їхній владі. Захоплені гроші в касі австрійців Махно наказав роздати полоненим австрійцям. Солдати його качали і прохали взяти їх в загін, але повстанці не згодились.
  В Гуляй-Полі Махно простояв добу приймаючи поповнення з місцевих селян, але брав тільки вершників і підводи, запряжені кіньми. На кожній підводі знаходилось до десяти озброєних повстанців. Легких підресорених тачанок з кулеметами в Махно тоді ще не було, хто перший їх почав їх широко використовувати в боях - невідомо. Озброєних повстанців було вже більше сотні. Вирішили об"єднатися з партизанами, що діяли в місцевості між Олександрівськом і Катеринославом. Дійшли до села Михайлово-Лукашево, там селяни хоронили повішених партизан із загону Єрмократьєва. Двома днями раніше австрійці розбили його загін і полонили багато партизан. Всіх полонених передали начальнику повітової варти штабс-капітану Мазухіну. Той наказав своїй варті полонених партизан повісити.
  Командир загону Єрмолантьєв і сім повстанців переховувались поблизу на хуторі. Приєдналися до Махно і загін вирішив вернутися до Гуляй-Поля. Під вечір загін проходив біля німецької колонії Љ 2, де надіявся змінити втомлених коней і знайти декілька добрих возів. На підході до села німці-колоністи загін обстріляли, повстанцям нав"язали бій. Колоністи засіли у цегляних будинках і відстрілювались, кулею їх не дістати. Повстанці вирішили їх з будівель викурити. Купи сіна, соломи і будинки запалали так, що на вулицях стало видно, як вдень. Колоністи перестали стріляти і вибігли з будівель. Повстанці всіх мужиків відразу розстрілювали, жінок і дітей полонили. Вранці, вихвативши з вогню дещо з одежі, забравши коней, вози і декілька легких "панських" тачанок, загін рушив далі. Колонія мала двадцять дворів, з яких тільки два вціліло - решта згоріло.
  Від"їхали верст 15, коли зустріли карету, яку охороняла кінна варта. Військовий відрекомендувався штабс-капітаном Мазухіним, начальником повітової варти з Олександрівська, почав наказним голосом запитувати: "Звідки загін?" Йому відповіли: "Руки вверх!" і забрали зброю. Кучера, секретаря і вершників із його охорони також обеззброїли. Потім штабс-капітана розділи догола і Єрмолантьєв став його катувати штиком за повішених своїх партизан в Михайлово-Лукашево . На запитання Мазухін не відповідав, а тільки плакав і просив залишити йому життя. Та де там! Єрмолантьєв підв"язав до живота штабс-капітана гранату і підірвав, а секретаря розстріляв.
  В одежі Мазухіна знайшли листа від поміщика Миргородського, в якому той запрошував штабс-капітана приїхати до нього на іменини. Махно вирішив виконати прохання поміщика. Переодягнувся в мундир штабс-капітана, а Щусь надів одяг секретаря, махновця Лепетченко теж нарядили в мундир офіцера з погонами. Під"їхали до маєтку на легкій тачанці, бал вже почався, з вікон доносився шум п"яних голосів і пісень. Хазяїн зустрів нових "гостей" на порозі. Махно відрекомендувався помічником Мазухіна, той задержався в дорозі, зараз прибуде. Щусь представився командиром карального загону. Коли махновці ввійшли в зал, п"яні гості закричали: "Ура руським офіцерам!"
  Повстанців посадили за довгий дубовий стіл рядом з відставним генералом. За цим столом сиділи: хазяїн, три австрійських офіцери, якийсь полковник, два поміщика, дами і баришні. По прикладу хазяїна махновці підняли бокали:
  - За здоров"я хазяїна, офіцерів, за велику Росію і поміщиків! - почав тост відставний генерал. - Хай поможе вам бог визволити Христову церкву від анархістів-більшовиків!
  - Хай пошле нам успіх у захопленні бандита Махно! - доповнив тост хтось із гостей. Обурений Махно витягнув з кишені бомбу і підвівся.
   - Я сам Махно, гади продажні! - закричав він і кинув бомбу. Вона з шипінням впала в кришталеву вазу. Махновці кинулись до дверей. Пролунав вибух, за ним другий, третій. Повстанці вже оточили будинок і чекали, коли хто-небудь із гостей вилізе із вікон. Не дочекалися...
  Зайшли в зал, освітили і побачили таку картину; полковник лежав серед калюжі крові і важко дихав, хазяїн без руки корчився в судомах, решта не показувала ознак життя, поранені просили допомоги. Махновці обшукали всіх, у дам познімали прикраси, а потім штиками добили поранених.
  Швидко відкрили льохи, знайшли випивку і закуску, добре випили і закусили. Покидаючи панський маєток, підпалили його. Палав він красиво...
  Повернулися в Гуляй-Поле, коли австрійців там не було. Вони вирушили на пошуки загону повстанців Махна. Простояли в селі три доби і зібрали мітинг, призиваючи молодь вступати в загін. Повторили телеграму: "Всім, всім, всім!", яка знову рознеслась по Україні. В загін вступили сорок чоловік, їх озброїли. На четвертий день підійшли австрійці, розвернулись в цеп. Їх обстріляли з кулеметів і повстанці покинули Гуляй-Поле.
  В Успеновці до загону приєднались ще 15 чоловік на своїх конях. Зупинились на відпочинок у Великій Михайлівці. Не виставивши охорони лягли спати. В цей час до центру села підійшли австрійці і почали бій. Довелось тікати в ліс, залишивши коней і тачанки з кулеметами. І головне - розгубили весь загін; повстанці, що ночували по хатах, не встигли відступити.
  Вранці провели розвідку і вирішили атакувати австрійців, надіючись на допомогу селян. Двадцять повстанців розвернулись в цеп, наблизились до противника і почали стріляти залпами. Австрійці кинулись тікати, залишивши трофеї - дві підводи патронів, чотири кулемети і 80 полонених. Ворог втік за село і став окопуватись. Повстанці зраділи, побачивши підготовку до оборони, спокійно відійшли в ліс. Раділи даремно - противник за два дні окружив ліс, до нього підійшло значне підкріплення. Німці зайняли позицію на висотці, встановили гармати. Австрійська бригада відрізала повстанцям шлях з північної сторони лісу, а ближче до села став кінний загін української варти чисельністю 200 шабель. Глибока річка Вовча протікала з трьох сторін лісу. Загін опинився в кільці.
  Повстанців було 36 чоловік в центрі лісу, як вирватись з кільця - не знали. Командир Щусь впав духом, вирішивши битися в лісі. Протилежної думки був Махно, призвавши щусівців приєднатися до гуляйпільців і піти на прорив кільця. Щусівці піддались його впливу і закричали:
  - Відтепер будь ти нашим батьком, веди, куди знаєш!
  Махно почав готувати прорив з оточення. Повів повстанців на гетьманців, що спішились і разом з австрійцями зайшли в ліс. Загін швидко прорвав кільце, бо в лісі піднялась неймовірна стрілянина, варта не могла зрозуміти, звідки по них стріляють. Двадцять сім махновців добігли до околиці села, захопили кулемети і коней під сідлами. Дев"ятеро повстанців установили три кулемета на тачанки. Махно наказав не втікати, а повів загін на австрійців, що охороняли біля церкви заручників. Охорону розстріляли, решта відступила з центру села на західну і північну околицю, де підпалили хати. Потім почали розстрілювати селян, що бігли гасити пожар. Не милували нікого, ні жінок, ні дітей. Більше сорока хат згоріло, поки повстанці разом з селянами не вигнали австрійців із села. Махно зібрав мітинг, на якому селяни кричали:
  - Будь нашим батьком, звільни нас від австрійців та гетьманців!
  Загін Махно після декількох успішних боїв повернувся в район Гуляй-Поля, одержавши звістку про нещадну розправу над селянами. За прояв непокори їх били, а зерно і худобу відбирали. Із впійманими повстанцями розправа була зовсім коротка. Їх окупанти просто вішали на головній вулиці села перед волосним правлінням напроти гімназії. Висіли на ліхтарях махновці по декілька днів, знімати і хоронити тіла забороняли. Їх потім десь закопували самі австрійці, щоб ніхто не знав, де могили убитих.
  Махновці в боргу перед австрійцями теж не залишались. Ловили і вбивали окупантів де прийдуться і кого вдасться. За кожне таке вбивство на село накладали нові контрибуції. Гуляйпольці платили, але число непокірних росло, загін Махно зростав.
  У вересні 1918 року австрійці залишили село. Махновці цим скористалися. Вони грабували обози окупантів, убивали відсталих. Обурені австрійці ще раз повернулись в Гуляй-Поле, відбувся бій. Махновці відступили, але для населення ця історія обійшлась недешево. Як тільки окупанти пішли, махновці знову зайняли село і стали чинити розправу з жителями, що допомагали окупантам. Перебили тих, хто мав якісь відносини з австрійцями, водили дружбу чи просто торгівлю. Решта приятелів окупантів розбіглася з села хто куди, та мало кому вдалося врятуватись. Мости махновці руйнували, поїзди зупиняли і задержували тих пасажирів, яких шукали.
  Австрійці ще залишались на станції Пологи, там був розміщений їхній штаб. Вже було відомо, що окупанти і гетьман Скоропадський залишають Україну. Залізничний вокзал був переповнений біженцями, за порядком слідили австрійські солдати. Між тим, серед біженців спокійно прогулювався Махно, переодітий робітником і в темних окулярах. Багато людей його впізнало, але ніхто не вказав на нього австрійцям. Місцева влада його боялась, та й австрійці думали лише про те, як швидше покинути непокірну Україну.
  Разом з австрійцями покидали рідні хутори німецькі колоністи, яких жило багато навколо Гуляй-Поля. Залишали в цілості добротні будинки з інвентарем і культурно оброблені сільськогосподарські землі. Після відходу колоністів запалали яскравим полум"ям підпалені махновцями садиби. Жінок в поїздах махновці ще не чіпали, але по дорозі на Олександрівськ на очах матері-єврейки забрали з вагону трьох синів і вбили. Один із них був 16-ти річним гімназистом. Сам Махно антисемітом не був, але чисельність його загонів зростала також за рахунок бандитів і анархістів. Популярність Махно серед селян зростала, багато людей вступали до нього у загони, що зростали, або розпадались. Чисельність свого війська Махно не знав. Так було, доки він не став командиром бригади Червоної Армії.
  
   МАХНО В БОЯХ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ І ДЕНІКІНА
  
  Махно визволив від окупантів Гуляй-Поле в листопаді 1918 року і зробив село своєю "столицею". Слава про нього росла і багато його прихильників, а також вороги стали називати село "Махноградом". Сміливість і кмітливість Махно привела до організації нових загонів із самостійними командирами, що поділили між собою територію діяльності. Куриленко - у районі Бердянська, Щусь - у Дібрівському районі, Петренко - у Гришинському. Під командуванням Махно ці загони при необхідності об"єднувались в один великий загін. В кінці 1918 року вони перший раз захопили губернське місто Катеринослав. Підводи з махновцями під видом місцевих селян проникли в місто і стали табором навколо базару. Потім скинули з возів капусту і мішки, під ними стояли кулемети. Петлюрівці оборонялись недовго і залишили місто, а махновці почали реквізувати у населення теплі речі, особливо шуби. У пам"яті містян залишився надовго вигляд махновців - вершник в шубі з шашкою і гвинтівкою. Їх прозвали "шубниками".
  Воювали махновці з петлюрівцями в цей період підтримуючи більшовиків і під керівництвом Революційного комітету. В архівах зберігся "Наказ Љ 2 Катеринославського губернського військового революційного комітету 30 грудня 1918 р.". Цим наказом Ревком назначив головнокомандуючим Радянської Революційної Робітничо-Селянською армії Катеринославського району тов. Нестора Махно. Його загони організаційно ввійшли в Український фронт, яким тоді командував В. Антонов-Овсієнко. Махновці простояли в Катеринославі недовго і змушені були відійти, не маючи прямого контакту з регулярними військами Червоної Армії, що вела наступ з боку Харкова.
  27 січня 1919 р. окремий загін балтійського матроса Павла Дибенка, підсилений бронепоїздом, після сильного бою заволодів Катеринославом, а загони Махно вибили петлюрівців із Олександрійська. З цього часу командиром над Махно став Дибенко, що одного разу власноручно застрелив свого командира полку за відступ. Сам повів червоноармійців на петлюрівців і примусив їх до втечі. Махно його признав, покорився і дечому навчився. Організаційний талант Дибенка був незаперечний. Спочатку командував бронепоїздом і невеликим загоном бійців, після перемог над петлюрівцями приєднав до себе 6-й полк 2-ї дивізії, потім почав придивлятися до дій махновців, але об"єднуватись з Махно не спішив.
  На початку лютого перейшов на сторону Радянської влади петлюрівський отаман Григор"єв разом із своїми загонами, що налічували більше 10 тис. петлюрівців. З переходом Григор"єва командуючий Укрфронтом організував із бригади Дибенка дев"ятиполкову дивізію в складі трьох бригад. Махно був призначений командиром 3-ї Задніпровської бригади. Своїм званням комбрига Червоної Армії Махно дуже пишався, але підписував свої накази, як і раніше - "Батько Махно".
  16 березня 1-а Задніпровська бригада Григор"єва зайняла Миколаїв, а бригада Махно зайняла Бердянськ і Волноваху. 29 березня червоноармійці відбили у петлюрівців і білогвардійців Маріуполь, незважаючи на сильний вогонь гармат із французьких кораблів у складі крейсера і двох міноносців. Франція тоді послала ескадру на допомогу Петлюрі, згодившись взяти протекторат над Україною.
  Маріуполь успішно атакували 8-й і 9-й полки 3-ї Задніпровської бригади Нестора Махно. Добровольці перейшли на кораблі і відійшли в море. Ці полки були нагороджені бойовими прапорами, а командира 8-го полку махновця В. Куриленка командир дивізії Дибенко представив до нагородження орденом Червоного Прапора.
   29 березня полки під командуванням Дибенка прорвали чотири лінії окопів і заволоділи Чонгарським мостом. При цьому захопили у біляків бронепоїзд, 20 кулеметів і три гармати. 4 квітня 2-а бригада Задніпровської дивізії штурмом взяла Перекоп, захопивши 25 кулеметів, 2 важкі гармати і ввійшла в Крим. Червоноармійці після взяття Перекопу погнали інтервентів та білогвардійців до моря. 10 квітня було визволено Сімферополь і Євпаторію. 29 квітня радянські війська вступили в Севастополь, де вже взяв владу ревком. Тікаючи з Криму, інтервенти захопили з собою багато військових кораблів Чорноморського флоту і 112 торгових суден, пограбували склади з різним майном.
  Наступ на Одесу вели майже виключно партизани отамана Григор"єва разом з піхотним і кавалерійським полками червоноармійців. Вони вступили в Одесу 6-го квітня. Взяттям Одеси і завершується успішні дії Червоної Армії на Півдні України, фронт якої розтягнувся по морському узбережжі від Одеси до Таганрога. Під владою Директорії ще залишались Волинська і Подільська губернії. Лише з допомогою "січових стрільців" контрреволюційного уряду Західноукраїнської народної республіки та військового втручання боярської Румунії і панської Польщі тимчасово відсторонило ліквідацію петлюрівщини. Уряд Директорії переїхав до Кам"нця-Подільського. Тут він одержав радісну звістку про початок наступу з Північного Кавказу Добровольчої армії під командуванням генерал-лейтенанта Денікіна. З березня по вересень 1919 р. денікінці одержали від Антанти 558 гармат, 1,7 млн. снарядів, 160 млн. патронів, 250 тис. комплектів обмундирування. Англія надіслала 250 тис. гвинтівок, 30 танків; США - 100 тис. гвинтівок, 100 танків, 200 тис. шинелей, 321 тис. пар чобіт. Війська Антанти висадили десант в Одесі і захопили місто.
  В Катеринодар, де тоді знаходився штаб Денікіна, прибули союзні військові місії французів і англійців, між ними виникли суперечки. Деякий час залишалось невирішеним питання, хто буде командувати штабом Денікіна. 11 березня 1919 року Денікін одержав повідомлення від генерала Франше д"Еспере, що союзні сили на Півдні Росії знаходяться під його командуванням. Це повідомлення зразу ж і категорично заперечила англійська місія. Представника французів капітана Фуке замінив полковник Корбейль, офіцер вищого рангу.
  До осені 1919 року уряду генерала Денікіна вдалося, нарешті, домовитися про долю кораблів Чорноморського флоту. Під його командуванням був крейсер "Кагул", перейменований в "Генерала Корнілова", 5 міноносців, 4 підводних човни і два десятка озброєних пароплавів, човнів і барж.
  Союзники підняли свої прапори на лінкорі "Воля", більш, ніж десяти міноносцях і підводних човнах, на багатьох судах допоміжного призначення. Багато кораблів потребувало капітального ремонту, тому союзники повернули їх Денікіну для обслуговування Збройних Сил Півдня Росії, в тому числі 22 руських комерційних пароплави, захоплених французами в Одесі.
  На Півдні Росії США були представлені військовою місією, якою керував адмірал Мак Каллі, а наближеним до нього співробітником був полковник Форд. Американська місія трималась в стороні від інших і виконувала свої обов"язки з виглядом незалежного, хоч і доброзичливого спостерігача за розвитком подій.
  
  ЗУСТРІЧ МАХНО З КОМАНДУЮЧИМ УКРФРОНТОМ
  
  Героїчні дії махновців на фронті і відгуки про бандитизм в тилу змусили В. Антонова-Овсієнка особисто познайомитись з Нестором Махно. Зовнішньо він признавав дисципліну Червоної Армії. Насправді - в його штабі було багато анархістів і кримінальних злочинців, що видавали себе за анархістів. Своє самодурство окремі командири прикривали іменем "батько Махно". Більшість селян півдня України були союзниками Махно, який захищав їх розширені земляні наділи від повернення колишніх господарів - поміщиків.
  Питання про реорганізацію загонів Махно в регулярні війська з централізованим керівництвом було надзвичайно важливим. Від його вирішення залежали успішні дії в наступі Південного фронту на основному напрямку - на Ростов, проти білогвардійців генерала Денікіна. Комфронтом їде на зустріч з Махно, повідомивши того про свій приїзд в Гуляй-Поле.
  В дорозі одержує телеграму від Махно: "На вашу телеграму Љ 775 повідомляю, що знаю вас, як чесного, незалежного революціонера. Я уповноважений від імені повстансько-революційних військ 3-ї Задніпровської бригади і всіх революційних організацій Гуляйпільського району, гордо несучих прапор повстання, просити вас приїхати до нас, щоб подивитись на наше маленьке вільно-революційне Гуляй-Поле - "Петроград", прибувши на станцію Гуляй-Поле, де будемо чекати з кіньми".
  Гуляй-Поле зустрічає командуючого звуками оркестру і парадом партизан. Під музику Інтернаціоналу назустріч Антонову-Овсієнку вийшов невисокий, моложавий, в папасі набік чоловік. Зупинився в двох кроках, віддав честь: "Комбриг - батько Махно. На фронті - держимося успішно. Йде бій за Маріуполь. Від імені революційних повстанців Катеринославщини вітаю вождя українських радянських військ". Рукостискання. Махно представляє членів Гуляйпільського виконкому і свого штабу. Серед них - відома анархістка Маруся Нікіфорова.
  Комфронтом обходить стрій махновців. Основні сили бригади в бою. В Гуляй-Полі знаходиться на формуванні лише резервний полк і дві кавалерійські сотні. Одіти, як прийдеться, озброєння випадкове, але вид бойовий. Слухають промову командуючого про положення на фронтах, відповідальну задачу бригади Махно, про необхідність залізної дисципліни. В кінці промови лунають крики "ура!"
  Махно у відповідь ще раз вітає командуючого, потім говорить про "несправедливі" звинувачення "повстанців Катеринославщини" в грабунках, відмічає перемоги і обіцяє нові, "якщо буде підтримка зброєю і обмундируванням". (Голос у нього не сильний, злегка сиплуватий, говірка м"яка - оратор невеликий, але як його слухають!)
  Махно супроводить гостей в штаб бригади. Коротка інспекція штабних відділів дає хороший результат. Начштабу - колишній офіцер Озеров, держить телеграфний зв'язок із полками Задніпровської бригади, грецькою батареєю і резервним полком. Під час докладу одержана звістка, що 23-го квітня знову відбите місто Маріуполь з портом, в полон захоплений зведений ворожий полк із білогвардійців і петлюрівців.
  Махно втручається: "Сформувати можна пару дивізій і розвинути успіх, але нема зброї, патронів, обмундирування. Сусіди по фронту - 9-а резервна дивізія - панікує, її командний склад - білогвардійці. А Дибенко наказує ще повернути в Крим 1-й ударний і 3-й резервний полки".
  Командуючий заступається за сусідів і вказує, що, навпаки, сусіди докладають про антирадянські дії махновців. Махно і його штаб це палко заперечують, звичайно, бувають окремі випадки, але повстанці поважають червону зірку; погроми караються смертю. "Брехня, що ми втікали під Маріуполем. Наші передові загони були в 27 верстах від Таганрога і в трьох від Кутейніково. Втекла сусідня 9-а і загинув, не здавшись, наш полк".
  Далі висловлюють жалоби на постачання: нема грошей, зброї, патронів і обмундирування. Бригада одержала від П. Дибенка 3000 італійських гвинтівок невеликим запасом патронів до них. Патрони закінчились, ці гвинтівки стали лише холодною зброєю. Решту зброї і обмундирування здобули в боях. Захопили декілька гармат, із них сформували артилерійський дивізіон; ще є 7 гармат без замків. Повністю відсутнє санітарне забезпечення, те, що є - створено своїми силами.
  Бандитизм? Командуючому представляють головного бандита. Батько Правда - каліка без ніг, але він - відважний боєць-кулеметник, переконаний анархіст-комуніст, сам застрелив декількох грабіжників. Усміхаючись широким обличчям, батько Правда повільно підходить, перевалюючись на залишках ніг, протягує командуючому руку. Це про нього хтось розпускає панічні чутки - комуністів ріже, розганяє владу Рад, влаштовує погроми? Брехня! Вигнання комісарів? Знову брехня, ніхто їх не гнав, самі повтікали. Тільки нам потрібні бійці, а не прості базіки. І знову жалоби на дії радянської влади на місцях, на тилові ЧК і хлібні експедиції. В Олександрівську заарештували анархістів тільки за те, що в них зупинялась раніше Маруся Нікіфорова.
  Обід командуючому влаштували в кімнаті Махно. Проста, але сита їжа, червона вишнева наливка. Махно заявляє, що не любе пити і п"янство переслідує. Члени виконкому похваляються своєю роботою. По їх словах Гуляй-Поле має три середні школи, дитячі садки і дитячі комуни для підлітків. Цим заправляє Маруся Нікіфорова, Махно відсторонив її від військової справи. Організовано 10 госпіталів на 1000 поранених, але нема жодного лікаря належного фаху.
  Командуючий Укрфронтом хоче поговорити з Махно без свідків. Починає з міжнародних подій. В Угорщині виникла революція, більшовицький уряд планує військову допомогу радянській Угорщині, далі - прорив у Європу. Спершу треба відбити наступ військ білогвардійського генерала Денікіна. У нашому тилу діє петлюрівсько-денікінська агентура. Стало відомо про підозрілих таємних переговорах з отаманом Григор"євим і його штабом.
  Махно заперечує чутки про контрреволюційні зв"язки з Григор"євим. Він дійсно відправив посланця до отамана, щоб вивідати плани, але сам на 3-му районному з"їзді не був, резолюції не підписував, з планами об"єднання не згоден. Він, Махно, є і залишиться "вільним комуністом", не анархістом, більшовики йому більш близькі, ніж анархісти. Різко заперечує чутки про антирадянські плани свого штабу, які виникли після публікації в газетах статті від 25 квітня під назвою "Геть махновщину!". Показує телеграфну відповідь свого штабу.
  Стаття є провокаційною, особливо не відповідає дійсності оцінка боєздатності повстанців батьки Махно. Махновці разом з червоноармійцями стійко воюють проти білих банд, хоча в частині забезпечення знаходяться в далеко гірших умовах. Відступ по лінії Маріуполь - Волноваха відбувся після втечі російських червоних військ, що знаходяться на нашому лівому фланзі. Для прикриття відступаючих прийшлось перекинути туди загін махновців, по цій причині відбулося скорочення лінії фронту. Крім того біляки, відчувши небезпеку, направили проти повстанців свої кращі сили під командуванням відомого генерала Шкуро. Повідомляючи про це, польовий штаб Махно заявляє, що в той час, коли махновці, до кінця віддані справі революції, б"ються з білими бандами, місяцями не маючи відпочинку, хтось в тилу, по невідомим причинам розповсюджує брехню в їх адрес. Таке відношення до революціонерів, вмираючих за кращу долю народу, само по собі доказує чиюсь брудну провокаційну роботу.
  Командуючий підтримав протест махновців і направив телеграми в редакцію газети, а також в радянські установи Харкова і Києва. "Стаття є неправдивою і провокаційною. Подібні звинувачення шкідливі для нашої боротьби з контрреволюційною козаччиною і добровольцями. В цій боротьбі Махно і його бригада проявили і проявляють величезну революційну доблесть і заслужили не офіційних звинувачень, а братньої поваги всіх революційних робітників і селян. 29 квітня. Гуляй-Поле".
  Успіху ці вказівки командуючого Укрфронтом Антонова-Овсієнка не мали. Розгорнута в радянських газетах кампанія проти "махновщини" продовжувалась. На прощання з командуючим - тверде рукостискання з прямим поглядом в обличчя і слова: " Поки я, Махно, командую повстанцями, ніяких антирадянських дій не буде, буде безпощадна боротьба з буржуйськими генералами".
  Надвечір відбувся ще один величезний мітинг. Виступи ком. фронтом, Махно і Марусі Нікіфорової пройшли під гаслом - "всіма силами проти спільного ворога - буржуйських генералів!"
  Махно спокійно і по діловому вислухує звістку про переформування військ на його території в дивізію, хоч він залишається в званні комбрига. Обіцяє провести енергійну зачистку ненадійних елементів, дотримуватись затверджених штатів і військових законів. Ком. фронтом в свою чергу обіцяє виділити для дивізії 4 млн. рублів, обмундирування, польові кухні і комплект патронів для італійських гвинтівок. Для госпіталів - медикаменти, бинти і нижній одяг на тисячу поранених, також прислати двох лікарів-хірургів і двох по внутрішнім хворобам. Для посиленні оборони проти Денікіна на лінії Доля-Маріуполь в розпорядження Махно буде відправлений ще один бронепоїзд і сім трьохдюймових гармат. Організаційно сили Махно тепер ввійдуть в 2-у Українську Червону Армію Південного фронту, командарм - А. Скачко.
  Сили Махно на той час налічували 4 полки до 6000 штиків, до 20 кулеметів, 5 трьохдюймових і 4 гармат інших калібрів і один бронепоїзд. Патронів і снарядів дуже мало. Обіцяне забезпечення прибуло, хоч і не в повній мірі і не зразу. Для поповнення війська Махно з"їздом 72 волостей був об"явлений "добровільний набір" червоноармійців із бувалих солдат-фронтовиків. Кадри прекрасні, багато унтер-офіцерів, навчання не потребують. Ком. фронтом поїхав з Гуляй-Поля впевнений, що Махно проти радянської влади виступати не буде. В своїй телеграмі голові українського уряду Раковському він заявив:
  
  1) Махно проти нас не виступить.
  2) Політична робота наша можлива і потрібна в усьому районі; пропаганду проти Махно повинно закінчити.
  3) Район може дати великі сили проти білокозаків, але потрібно ним оволодіти.
  4) Потрібно направити кращих працівників для військово-організаційної
  роботи в цей район.
  
  ТРОЦЬКИЙ ПРОТИ МАХНО
  
  Троцький з Махно ніколи віч-на-віч не зустрічались, хоч Голова Реввійськради республіки Лев Давидович Троцький часто бував на фронтах. Їздив у штабному вагоні в супроводі двох бронепоїздів і з сильною особистою охороною, більшість якої - чорняві симпатичні хлопці з маузерами, з ніг до голови одягнені в кожанки. При зупинках на кожній станції - мітинг. Оратор він був чудовий, а владу над військовими мав безмежну і безконтрольну. Тож і використовував її для зміцнення дисципліни в Червоній Армії самими жорстокими методами.
  Вперше Троцький висловив своє негативне відношення до Махно ще 23-го травня 1919 р., коли командуючий 2-ю Українською Армією Скачко призначив комбрига Махно командиром дивізії. Троцький наказав: "Командарм-2 і Реввійськрада повинні за короткий час провести радикальний перелом в настроях і поведінці військ Махно, запросивши для цього із Козлова необхідне число політпрацівників і командирів.
  Якщо за два тижні не відбудуться корінні зміни, то Реввійськрада-2 повинна доповісти рапортом про супротив Махно. Доклад про досягнуті результати чекаю не пізніше 6-го червня".
  Також Троцький висловив своє здивування, що бригада Махно переформується в дивізію і сказав, що "розвертати непокірну, недисципліновану бригаду в дивізію під тим же командуванням є або зрада, або втрата розуму, в любому разі підготовка нової григор"євщини".
  Штаб 2-ї армії не прийняв відповідних рішень, вказівки Троцького не виконав до 18-го травня, коли одержав наказ від Наркома по військовим справам України Подвойського: "3-я бригада 1-ї Задніпровської дивізії з 1-го травня 1919 р. розвертається в дивізію, яка називається "Перша Українська повстанська дивізія" і входить у 2-гу Українську армію. На командні і адміністративні пости вибрані такі товариші: начальник. дивізії Махно, начальником штабу Яків Озеров, помічниками начальника штабу Веретельников і Горев".
  Далі в рапорті Реввійськради 2-ї Української армії командуванню Південного фронту повідомлялось: "... незважаючи на категоричні вказівки тов. Троцького про недопустимість такого переформування, РВР стоїть на точці зору необхідності його признання по наступним причинам;
  Реввійськрада 2-ї армії добре розуміє, що бригада Махно представляє собою селянську масу з дрібнобуржуазними лівоесерівськими тенденціями, зовсім протилежними державному комунізму. В такому ж напрямку ведуть махновські війська їх вожді, тому сутичка між махновщиною і комунізмом рано чи пізно неминуча. Це враховувалось командуванням 2-ї армії вже давно, тому при створенні бригади Махно командармом-2 були видані італійські гвинтівки з тим розрахунком, щоб при необхідності залишити їх без патронів. Але РВР 2-ї армії переконана, що до тих пір, поки спільний ворог хоч і дрібнобуржуазного, але революційного селянства і комуністів - монархічна реакція не буде до кінця переможена, поки добровільні козачі війська не будуть витіснені за Кубань, вожді махновщини не підуть проти радянської влади зі зброєю в руках. Тому до тих пір ми можемо використовувати війська Махно в війні з добровольцями, в той же час внутрішньою політичною роботою з ними поволі перетворювати їх в більш-менш регулярні, пронизані духом комунізму.
  Незалежно від переформування сил Махно із бригади в дивізію, його військо не збільшиться і не зменшиться, так як він володіє Гуляйпільським районом з усім його населенням. Воно в змозі виділити біля 20 тис. озброєних людей, які зараз входять в бригаду Махно, така ж кількість буде і в дивізії. Відмова від переформування сил Махно в дивізію насторожить його і приведе до скорочення ним бойових дій, білі посилять наступ, положення на фронті 2-ї армії погіршиться.
  Якщо РВР Республіки вирішив, що зараз наступив час рішучого виступу проти Махно, то наказ про відміну переформування бригади в дивізію приведе до збройного конфлікту з Махно. Маючи це на увазі, треба пам"ятати, що вся 2-га Українська армія тільки і складається зараз із бригади Махно, що українські війська з інших армій, повністю сформовані з повстанців, не будуть з ним воювати, для ліквідації Махно потрібно мати не менше двох добре озброєних російських дивізій.
  Таких дивізій нема, це означає, що пред"являти Махно ультиматум, не підтриманий реальними силами - несвоєчасно. У випадку його відхилення ми повністю загубимо свою владу і вплив на Махно. Нам залишається тільки затвердити переформування бригади в дивізію і продовжувати вести з Махно ту домовлену політику, яку веде до цих пір Український уряд і командування Українського фронту.
  Представляючи все вищесказане для рішення командування Південного фронту, просимо негайної відповіді, яка б вирішила раз і назавжди лінію політики по відношенню до Махно і положила кінець коливанню.
  23 травня 1919 р. РВР 2-ї Української армії. Скачко, Дуцко".
  Конкретної письмової відповіді на свій рапорт командарм-2 Скачко не одержав, бригада була переформована в дивізію, Махно був затверджений її начальником. Рішуче взявся укріпляти дисципліну, почавши з формування трьох бригад по штатам Червоної Армії, але командирів назначав сам, потім їх затверджували повстанці на мітингах. Дивізія була сформована в надзвичайно короткий термін. Вже 27 травня 1919 року командарм-2 Скачко одержав перший рапорт із польового штабу Махно:
  "Доповідаю, що 1-а повстанська Задніпровська дивізія має наступні сили:
  Начальник дивізії батько Махно, начальник штабу - Озеров, начальник оперативно-польового штабу Родіонов.
  Перша бригада: Комбриг Куриленко, начштабу Бочаров. 1-а бригада має три полки: 1-й повстанський, 2-й Маріупольський і 8-й Задніпровський радянський Український. Число штиків 7300, 300 - кавалерії, 250 чоловік в кулеметній команді.
  Друга бригада: Комбриг Білаш, начальник штабу Давидов. Бригада має три полки піхоти, два - кавалерії; 5-й Ігнатівський повстанський, 4-й Керменчикський, 6-й Донський, 1-й кавалерійський радянський і 1-й кавалерійський повстанський. Всього 10000 штиків і кавалерії - 2000.
  Третя бригада: Комбриг Антощенко, начштабу Шевлюк. Бригада в складі трьох полків і одного батальйону; 1-й Велико-Михайлівський, 3-й Григор"євський Криворізький, 7-й Задніпровський піхотний полк і 1-й Берестовський ударний батальйон. Штиків 3000.
  Артилерійський дивізіон при 7 гарматах.
  Примітка: Дивізія має таку ж кількість резерву, але без зброї. Кавалерія - третя частина має тільки шашки. Одна половина вищевказаних штиків має різних систем гвинтівки: "манліхер", "маузер", італійські. Зі всієї кількості четверта частина гвинтівок застарілої системи Гра.
  Начальник оперативно-польового штабу 1-ї Задніпровської повстанської дивізії Родіонов".
  Між тим, сам Троцький і політпрацівники продовжили критику Махно, незважаючи на успішні бойові дії повстанської дивізії і 2-ї Української армії під командуванням А. Скачко. З армії почали забирати полки і передавати їх в 3-ю армію на Київський напрямок. Головною силою командарма-2 стала дивізія Махно, що поступово нарощувала чисельність своїх військ і утримувала свої позиції навіть тоді, коли на її лівому фланзі відступила сусідня армія.
  2 червня Троцький опублікував статтю в одній із Харківських газет, цілком присвятивши тему Махно. Він пише: "Є радянська Великоросія, є радянська Україна. А рядом з ними існує одна маловідома держава: це - Гуляй-Поле. Там править штаб Махно. Спочатку в нього був партизанський загін, потім бригада, потім дивізія, а тепер все це перетворюється в окрему повстанську "армію". Проти кого ж воюють махновські повстанці? Ось на це питання потрібно дати ясну відповідь словом і ділом.
  Махно і його ближнє оточення називають себе анархістами і на цій основі заперечують державну владу. Можливо, вони є ворогами Радянської влади? Очевидно, бо Радянська влада є державна влада робітників і трудових селян.
  Але махновці не можуть відкрито сказати, що вони проти Радянської влади. Вони хитрують: Радянську владу на місцях вони начебто признають, але центральну владу заперечують. Але ж всі місцеві ради України признають центральну раду, яку вони самі вибрали. Але махновській "армії" потрібні патрони, кулемети, гармати, вагони, паровози і ... гроші. Все це заходиться в руках Радянської влади, виробляється і розподіляється під її керівництвом. Значить, махновцям приходиться просити все це в тій самій владі, якої вони не признають, прохаючи то гроші, то патрони.
  У Маріупольському повіті багато вугілля і хліба. А так, як махновці висять на маріупольській залізничній колії, то вони відмовляються віддавати вугілля і хліб, тільки в обмін на інші припаси. Виходить, що заперечуючи "державну владу", встановлену робітниками і селянами всієї держави, махновська верхівка організувала свою приватну дрібну, полу-розбійну владу, яка насмілилась стати поперек дороги Радянській владі України і всій Росії. Замість доцільно організованого господарства держави по єдиному плану і замість артільного соціалістичного, рівномірного розподілу всіх необхідних продуктів, махновці стараються встановити владу різних банд: хто що захопив, то ним і володіє, а потім вимінює на те, чого йому не достає. Це не товарообмін, а грабування.
  Махновці кричать: "геть партійність, геть комуністів, хай живуть безпартійні ради!" Але це неправда! Махно і його спільники зовсім не безпартійні. Вони всі підтримують анархістів і розсилають циркуляри і листи, призиваючи анархістів до Гуляй-Поля для організації там своєї анархічної влади. Безпартійністю зараз прикриваються есери, гірша частина меншовиків, кадети і всі контрреволюціонери, яким в натуральному вигляді дуже небезпечно виявляти свої погляди.
  Комуністи не ховають свого обличчя і червоного прапора. Вони відкрито виступають перед трудовим народом, як партія. Контрреволюціонери ж всіх кольорів ненавидять комуністичну партію. Також ненавидять її і махновці. Гуляй-Польські куркулі, маріупольські спекулянти з радістю підспівують махновцям: "ми не признаємо державну владу, яка потребує вугілля і хліба. Що ми захватили, тим і володіємо..." В цьому відношенні, як і в усіх інших, махновці нічим не відрізняються від григор"євців. Григор"єв теж повстав проти центральної влади в ім"я місцевих безпартійних рад, а значить, проти організаційної ролі всього робітничого класу, в ім"я окремих куркульських груп і банд. Недаром, піднімаючи прапор дикого погромного повстання і починаючи знищувати комуністів, Григор"єв призвав "батька" Махно заключити з ним спільний союз. Правда, Махно утримався. Але не по принциповим позиціям. На Гуляй-польському з"їзді анархістів Махно відкрито призивав до повстання проти Радянської влади. Якщо він не повстав разом з Григор"євим, то тільки тому, що побоявся, розуміючи, очевидно, всю безнадійність відкритого повстання.
  "Армія" Махно - це гірший вид партизанщини, хоч в ній є немало хороших рядових бійців. Ніякого признаку на порядок і дисципліну в цій "армії" не знайти. Ніякої організації постачання. Продукти, обмундирування, бойові припаси захоплюються, де попало, розподіляються, як попало. Воює ця "армія" теж, як захоче. Ніяких наказів вона не виконує. Окремі групи наступають, коли можуть, тоді, коли нема серйозного опору, а при першому доброму ударі противника розсипаються, віддаючи ворогу станції, міста і військове майно. Провина за це повністю падає на нерозумних і недисциплінованих анархістських командирів.
  В цій "армії" командири виборні. Махновці з хрипом кричать: "геть призначенців!" Цим вони вводять в обман темну частину своїх солдат... Зараз у нас нема другої влади, крім вибраної радянської. Значить командири, призначені центральною Радянською владою, поставлені волею трудових мільйонів. Махновські ж командири представляють інтереси незначної анархічної групи, що опирається на куркулів і темноту.
  Протинародний характер махновщини краще всього видно з того, що Гуляй-польська "армія" так і називається "армія Махно". Тут озброєні люди об"єднуються не навколо програми, не навколо ідейного прапора, а навколо людини. Точнісінько так було і в Григор"єва. В радянській Україні і радянській Росії полки і дивізії являються зброєю в руках всього робітничого класу. В Гуляй-польській державі озброєні загони являються зброєю в руках Махно. До чого це приводить - ми бачили. Особиста "армія" отамана Григор"єва спочатку йшла з петлюрівцями, потім приєдналась до Радянської влади, потім, на чолі з Григор"євим повстала в ім"я самого Григор"єва. Темні, обдурені безпартійністю, озброєні маси стають сліпою зброєю в руках авантюристів.
  Така Гуляй-польська держава і гуляй-польська "армія". Поскреби махновця - знайдеш григор"євця. А частіше всього і скребти-то не треба: озлоблений, лайливий на комуністів куркуль або дрібний спекулянт відверто вилазить назовні.
  Радянська влада - це диктатура робітничого класу, який державну владу перетворив у знаряддя соціалістичної перебудови. В цей же час Радянській владі приходиться захищати соціалістичну державу від лютого наступу буржуазії. Чи можливо при цьому допускати на території радянської республіки знаходження озброєних банд, які об"єднуються навколо отаманів і "батьків", не признають ролі робітничого класу, захвачують, що хочуть і воюють, з ким хочуть? - Ні, з цим анархістсько-куркульським розбоєм пора кінчати, кінчати твердо, раз і назавжди, щоб нікому більше не хотілося цього!
  2 червня 1919 р. Куп"янськ-Харків.
  Газ. "В путі", Љ 51.
  Потім ще був наказ Троцького Љ 106 від 6 червня 1919 р. про створення Військово-революційного Трибуналу під керівництвом члена Української Ради Народних Комісарів тов. П"ятакова. Там були такі слова: " Куркульські синки, горлопани, григор"євці, махновці, проникаючі в ряди Червоної Армії повинні бути безпощадно роздавлені".
  Під натиском несправедливих обвинувачень Махно почав пити. Потроху поширилось пияцтво в дивізії, дисципліна впала. Спохватився Нестор 6 червня, вирішив подати у відставку, відмовитись від командування дивізією. Відправив телеграму:
  "Командуючому 2-ю Українською Червоною Армією А. Скачко Копія: Голові РВР республіки Троцькому.
  Поки я являюсь революціонером, буду виконувати свій обов"язок, не рахуючись з несправедливими звинуваченнями мене в нечесному відношенні до нашої справи революції, пропоную негайно прислати до мене хорошого військового керівника, який би, ознайомившись при мені на місці зі справами, міг прийняти від мене командування дивізією. Думаю, що повинен це зробити як революціонер, відповідальний за всякий нечесний крок по відношенню до революції і народу, коли його звинувачують в скликанні з"їздів і підготовці якогось виступу проти радянської республіки. Начдив Батько Махно".
  Відповіді на свою телеграму Махно не одержав, а командарм-2 Скачко був знятий з поста за підтримку Махно. Постачання дивізії призупинилося. Призначений новим командармом Ворошилов не зміг уже Махно нічим допомогти. Фактично вся 2-а армія складалась тільки з дивізії Махно без підвозу необхідних боєприпасів, але ще утримувала фронт проти денікінців.
  Завершальний удар по Махно наніс Троцький, наказавши ЧК заарештувати в Гуляй-Полі членів його штабу. Суд Військового Революційного Трибуналу був коротким. 17 червня 1919 р. були розстріляні члени штабу Махно: Михальов-Павленко, Бурбига, Олійник, Коробко, Костін, Полунін і Добролюбов. Про це Троцький повідомив у своєму наказі 18 червня 1919 р. Наказ по справі зрадників-махновців був об"явлений по всім військам, діючим на Донецькому фронті.
  Одержав цей наказ і штаб Махно. На Реввійськраді махновські командири вирішили помститися за розстріляних товаришів.
  
  
   Л І К В І Д А Ц І Я О Т А М А Н А Г Р И Г О Р"Є В А
  
  Влітку 1919 р. денікінці перейшли в наступ, їх війська зайняли Крим, захопили Одесу і підійшли до Катеринослава. Там тоді рядом стояв п"яний фронт Махно. Біляки вдарили по цьому п"яному фронту і він побіг, а тверезі частини держались до тих пір, поки не попали в кільце. Військо червоних було розірване на три частини, що стали відступати в різних напрямках. Одні відступали з Катеринослава на Харків, другі пішли на Київ, а треті навіть туди не змогли відступити, тому що на поміч білим прийшов Махно і став роззброювати своїх, а потім перерізав залізницю Вознесенськ - Помошна. До нього тоді цілком приєднались дві бригади розформованої Кримської армії, командувати якою став тов. Федько і була вже названа 58-ю дивізією. Ці залишки від Миколаєва спочатку відступали на Вознесенськ, потім відійшли через Колосовку на Голту на з"єднання з такою ж відрізаною героїчною 45-ю дивізією, що воювала в районі Вінниця - Вапнярка.
  Катеринослав зайняли денікінці. В цей важкий час на Одещині і Херсонщині підняв контрреволюційний заколот отаман Григор"єв, назвавши себе "отаманом Херсонщини і Таврії". В червні самочинно перевів основні свої сили в район Знам"янка - Олександрія - Єлизаветград. Це була пряма допомога військам Денікіна. Уряд України оголосив Григор"єва поза законом і направив проти нього полки червоноармійців з району Кременчука. Основні сили заколотників були розбито, 23 травня взято Олександрію. Відчувши неминучу поразку, Григор"єв почав переговори з Махно про об"єднання. Далі викладені спогади Олексія Чубенка про вбивство отамана Григор"єва.
  Махно з частиною своїх військ прийшов у село Верблюжку для зв"язку з Григор"євим. Піджидаючи отамана, Махно запив. Коли Чубенко зайшов до хати, то там сидів начальник постачання і плакав. Махно набив йому морду і ще хотів бити, а той в чомусь виправдовувався. Побачивши Чубенка, Махно теж став плакати і жалуватись, що ніхто йому не допомагає, все треба робити самому. Чубенко відповів: "Так, в тебе багато роботи, скільки є у Верблюжці самогонки і всю її треба випити, а це теж робота". Махно підскочив до постачальника і знову став того бити, приговорюючи: "Це все вони винуваті". Олексій схопив Махно за руки, відняв револьвер, зв"язав рушником і уклав спати.
  На другий день Махно віддав наказ рухатись в с. Канатово. По прибутті - новий наказ - всім загонам бути готовими для наступу на місто Єлізаветград, де в тюрмі знаходилось багато махновців. На світанку підійшли до міста і Махно розпорядився розібрати залізничну колію, щоб не допустити підходу з півдня бронепоїздів білогвардійців. Наступ закінчився поразкою: вбито 8 бійців, поранено біля 20, в полон потрапило 30. Від міста прийшлось відступити.
  Пройшли декілька сіл і зупинились в Компаніївці. Там селяни повідомили, що Григор"єв стоїть із своїми військами у с. Сосовка. Махно послав до нього делегата з умовою про зустріч. Години через дві приїхав Григор"єв, його начальник штабу Бондарь і ще два члени його штабу. При вході Григор"єва його першими словами були: "А у вас тут жиди є?" Йому хтось відповів, що є. "Так будемо бити". В цей час підійшов Махно і задав перше питання: "Цей антирадянський універсал твій?" Григор"єв відповів": "Так, мій". Махно похитав головою і сказав, що він з ним не зовсім згоден. Після цього вони говорили, за що Григор"єв був об"явлений поза законом.
  Махно визвав своїх штабістів у складі десяти чоловік і об"явив початок засідання. Повістка денна - договір про спільне об"єднання з григор"євцями. Засідання тривало цілу добу. Після деяких питань радились то григор"євці, то махновці. Підійшли до питання, з ким будуть воювати.
   - Комуністів будемо бити, - підказав Махно.
   - Григор"єв відповів:
  - Будемо Петлюру бити.
  Махно запитав: - Денікіна бити будемо?
  Тут Григор"єв уперся і став казати, що він згоден бити комуністів і петлюрівців тому, що вже бачив, хто вони такі, а Денікіна він ще не бачив, а тому бити його не збирається.
  Після цих слів махновці вийшли радитись. За те, щоб з"єднатися з Григор"євим було 4 голоси, а за те, щоб Григор"єва тут же розстріляти, або не об"єднуватись - 7 голосів. Але Махно став казати, що треба об"єднатися, так як нам ще невідомо, які в нього люди, а розстріляти Григор"єва ми завжди встигнемо. Потрібно забрати його людей, бо ті - невинні жертви. Після такої промови Махно за об"єднання було 9 голосів при двох, що утрималися.
  Далі виникло питання про командування об"єднаними збройними силами. Він був вирішений так: Григор"єв буде командуючим, а Махно - головою Реввійськради і Григор"єв повинен підкорятися Махно. Начальником штабу був призначений двоюрідний брат Махно - Григорій, начальником постачання - григор"євець, начальником оперативної частини - махновець, начальником адміністративної частини - махновець. Так був організований штаб і Реввійськрада.
  Коли закінчились переговори, Григор"єв віддав наказ, щоб його військо теж перейшло в Компаніївку. Після їх приходу відразу відбувся мітинг. Махно заявив про об"єднання сил і про призначення Григор"єва командуючим, а його, Махно, головою Реввійськради.
  Ввечері на засіданні штабу було прийняте рішення, що все військо вранці на другий день виступить в напрямку Плетеного Ташлика, щоб затримати наступ денікінців. З військом повинен відправитись Григор"єв, а Махно візьме 120 вершників і пройде по маршруту Новоукраїнка - Піщаний Брід - Добровеличківка, щоб забрати свою дружину. Проїздили біля десяти днів, поки в с. Сентово не зустрілись з Григор"євим. Повстанці стали лаяти командувача, а Махно задавав питання про положення на фронті. Йому відповіли, що Григор"єв, як тільки дізнався, що близько білокозаки Шкуро, віддав наказ про відступ, мотивуючи своє рішення тим, що у Шкуро більше сил, і що повстанці проти нього нічого не можуть зробити.
  Наступного дня під час обіду, на якому були присутні Махно, Чубенко і ще чотири махновці, працівники штабу, було прийняте рішення вбити Григор"єва. В цей час зібрався сільський схід, на який селяни потребували приходу Махна і Григор"єва. Виступив Олексій Чубенко і в кінці своєї промови сказав, що хоч махновці з Григор"євим тимчасово знаходяться в союзі, але все-таки Григор"єв контрреволюціонер, царський слуга, офіцер. У нього в очах до сих пір блистять його золоті погони. Коли Чубенко це сказав, Григор"єв пройшов через натовп і підійшов до оратора, але позаду нього сидів Махно. Григор"єв звернувся до Махно і сказав, що Чубенко відповість за свої слова, на що Махно йому відповів: "Хай закінчує, ми його спитаємо".
  Після виступу Чубенко пішов у приміщення сільради, за ним пішов Григор"єв, позаду йшли Махно з трьома штабістами і охоронець Григор"єва, якийсь грузин. В кімнаті сільради Чубенко зайшов за стіл, вийняв із кишені револьвер "Бібслей", звів курок і держав руку під столом, щоб отаман не бачив зброї. Григор"єв став навпроти стола, рядом з ним - Махно. Позаду і рядом встали махновці і охоронець Григор"єва. Отаман був озброєний двома револьверами "Парабелум", один у нього знаходився в кобурі біля поясу, а другий прив"язаний ремінцем до поясу і засунутий за холяву чобота.
  Григор"єв звернувся до Чубенка: "Ну, сударь, відповідайте, на основі чого ви оббрехали мене перед селянами". Олексій почав говорити по порядку. Спочатку сказав, що Григор"єв захищає буржуїв: коли брав сіно у куркулів, то платив за це гроші, а коли брав у бідняків і ті прохали заплатити, то він їх виганяв. Потім нагадав, як він залишив одному поміщику кулемет, два ящики патронів, гвинтівки, 60 пар чорних суконних штанів, а наші люди ходять обідрані. Потім нагадав, як він розстріляв махновця тільки за те, що той вирвав на огороді у попа цибулю. Іще нагадав, як він бив морди повстанцям. Отаман дійсно є союзником Денікіна і тому не захотів наступати на Плетений Ташлик проти білогвардійців.
  Григор"єв це все заперечував, але коли Чубенко сказав, що він дійсно посилав делегатів до Денікіна і до нього приїздили офіцери, яких Махно наказав розстріляти, то отаман схватився за револьвер. Але Чубенко був напоготові, тому вистрелив першим і вцілив вище брови. Григор"єв закричав: "Ой, батько, батько!" Махно крикнув: "Бий отамана!"
  Григор"єв вибіг із кімнати, Чубенко - за ним і стріляв йому в спину. Отаман вибіг на двір і впав. Там його добили.
  Охоронець Григор"єва вихватив "Маузер" і хотів убити Махно, але Колесник стояв рядом, перехопив "Маузер" і попав пальцем під курок так, що він не зміг вистрелити. Махно в цей час забіг за охоронця і став стріляти в нього. Він вистрелив п"ять раз, кулі пройшли навиліт, поранили охоронця і махновця Колесника, вони впали одночасно. Коли Григор"єв і його охоронець були вбиті, то їх тіла виволокли за ворота і кинули в канаву. В цей час прибіг Щусь і з ним ще декілька кавалеристів.
  Махно наказав Чубенку взяти у кавалериста коня і негайно повідомити своєму війську, щоб вони окружили село і роззброїли григор"євців, що й було зроблено. Коли прихильники отамана здали зброю, то махновці пішли до них в штаб, де знаходились ще один григор"євський командир і скарбник. Їх вивели на площу і забили камінням. А бувшого начальника штабу Бондаря так і не знайшли, йому вдалося втекти, впіймати не вдалося, як не старалися. Так була ліквідована григор"євщина, багато їх бійців приєдналися до махновців.
  Після ліквідації григор"євщини Махно знову прийняв командування і віддав наказ відбити у білогвардійців залізничну станцію з телеграфом, що і було зроблено. Звідти була відправлена телеграма: "Всім, всім, всім! Копія - Москва, Кремль. Нами вбитий відомий отаман Григор"єв. Махно".
  Трохи інші деталі вбивства Григор"єва викладені в донесенні агентів червоної контррозвідки, що таємно працювали при штабі Григор"єва. "27 липня в 4 години вечора в приміщенні пролунав постріл один, потім другий. Підійшли ближче і побачили, що з приміщення вибіг Григор"єв, відстрілюючись з двох револьверів. За ним біг командир полку махновець Каретніков і стріляв на бігу в спину, але отаман був тільки поранений, ще зміг пробігти сажнів вісім. До нього під"їхав кавалерист з штабу Махно і вдарив шашкою в обличчя. Григор"єв упав і зразу скінчався. Після цього вершники-махновці застрелили командира полку Бондаря з штабу отамана Григор"єва і його ад"ютанта. Трупи погрузили на фурманку і кинули в яр, де баби брали глину для побілки хат".
  Кавалеристи Махно після цього роззброїли решту солдатів отамана Григор"єва, ті розбіглись по домівках, більша частина приєдналась до Махно. На мітингу, що відбувся, всі одноголосно заявили, що влада повинна бути радянською і потрібен єдиний фронт із Червоною Армією. Після мітингу Махно з кавалерією і кулеметами направився в напрямку села Федварь Єлизаветградського повіту Херсонської губернії. Головні сили махновців пішли в глибину України, контррозвідники червоних - разом з ними, як їм було наказано начальником гарнізону ст. Знам"янка.
  Наступного дня Махно відправив із ст. Виска ще одну телеграму радянському уряду в Київ. Через поганий зв"язок вона до Києва не дійшла, але була перехоплена телеграфістом ст. Бобринської. Після відновлення зв"язку копія телеграми була відправлена в Київ. Ось її текст:
  "Із ст. Бобринської - Київ
  Із Виски одержана телеграма такого змісту;
  Першочергово. Адреса ІІІ.
  Витяг із резолюції загальних зборів ради партизанів Херсонщини, Таврії і Катеринославщини з командним складом 28 липня 1919 р.
  Вбивство отамана Григор"єва 27 липня 1919 р. в селі Сентово Олександрівського повіту Херсонської губернії ідейними представниками батьки Махно було необхідним і потрібним фактом історії, бо політика Григор"єва, дії і наміри були контрреволюційними, про що свідчать єврейські погроми і озброєння куркулів. Об"єднання його армії батьком Махно було необхідне, щоб забрати в нього всіх чесних партизан, що вірять в революційну ідею, але по своїй темноті сліпо йшли за ним.
  Маємо надію, що після цього не буде кому санкціонувати єврейські погроми... історичну відповідальність за цей розстріл Махно бере на себе.
  Геть єврейські погроми, хай живе солідарність народів!
  Хай живуть народні повстанці України!
  Хай живе Соціалістична Радянська республіка!
  Хай живе соціалізм!
  Голова зборів - Батько Махно.
  Секретар - Шевченко".
  Цю телеграму Радянський уряд в Києві одержав, але зустрів з недовірою. Більшість членів уряду в лозунги Махно не повірили, на переговори не пішли. За переговори проголосував лише В.П. Затонський, член Реввійськради Південного фронту.
  
  ПЕРЕГОВОРИ ЧЕРВОНИХ З МАХНО ПРО ЗАМИРЕННЯ.
  
  Білогвардійці Денікіна швидко наступали і захопили Катеринослав. Червоні полки відступали в трьох різних напрямках: на Харків, Київ і станцію Помошна. В цьому напрямку на допомогу білим прийшов ще й Махно, бо почав роззброювати своїх і перерізав лінію Вознесенськ - Помошна. До нього тоді повністю перейшли дві бригади з 58-ї дивізії, командиром якої був призначений тов. Федько. Коли дві бригади перейшли до Махно, то залишки третьої, що здала Миколаїв, пішли через Колосовку на Голту на з"єднання з такою ж відрізаною героїчною 45-ю дивізією, що билася з петлюрівцями в районі Вінниця - Вапнярка...
  Білогвардійці висадили десант в Одесі і захопили місто. Знову відступ. 47-а дивізія, де не встигли змінити командування з бувших офіцерів, майже вся перейшла на сторону денікінців... Залишки п"яти полків 58-ї дивізії і полки 45-ї дивізії попали в оточення. Вапнярка була в руках Петлюри, Умань теж.
  Броньовики без палива довелось знищити. У Миколаєві були підірвані бронепоїзди, команди яких думали перейти до Махно: "Спартак", "Урицький", "Худяков" з морськими гарматами, "Юдовський" і "імені Свердлова" - кращі з бронепоїздів. На Бірзулі були підірвані інші. До Махно перейшло біля 40 гармат, в Одесі після зради 47-ї дивізії білякам дісталося 30 гармат.
  Малодушні червоні командири зовсім опустили голови, але героїчно вели себе товариші: Якір, Гаркавий, Федько, Мокроусов і Голубенко - комісар 45-ї дивізії. Вирішили зробити спробу домовитись з Махно. Невже він до того став зрадником, що й тепер, коли червоні війська відрізані і кинуті на побиття Денікіну, не згодиться діяти разом, хоча б до тих пір, поки ми не прорвемо оточення? На станційний телеграф відправився Голубенко, по проводу визвав Махно, роз"яснив положення, попрохав допомоги.
  Махно вислухав це все і відповів: "Ви зрадили Україну, а головне, розстріляли моїх товаришів у Гуляй-Полі, ваші залишки військ все рівно перейдуть до мене, і тому, я з вами з усіма, особливо з відповідальними комісарами, поступлю так, як ви з моїми товаришами в Гуляй-Полі, лише потім будемо домовлятися про спільні дії".
  В оточення попали три дивізії: 58, 45 і 47, якими командували Федько, Якір і Логофет. Командування намічало створити з них ударну групу військ під командою начдива 45 тов. Якіра і нанести удар по тилам денікінців, що вели наступ на Київ. Але тут прийшла біда. Справа в тому, що Махно, вибитий із станції Помошна, несподівано підійшов до містечка Новий Буг, де були розміщені частини 58 дивізії. 13 серпня 1919 р. в дивізії почався бунт під махновськими лозунгами і чорним анархістським прапором. В своїй агітації Махно і його агенти об"явили, що "комуністи зрадили справу революції", що вони "кинули рідну Україну на незавидну долю", що вони "зрадники і боягузи". Зібравши навколо себе бойове ядро, махновці несподівано нападають на штаб 58 дивізії, арештують командирів і комісарів і об"являють війну як Денікіну, так і радянській владі.
  Повсталі проти радянської влади частини 58 дивізії,по наказу Махно, залишають свою оборонну лінію проти денікінців і відходять до ст. Помошна. Що робити червоним командирам? В їх загоні на станції до 1000 штиків, у Махно військ значно більше. Член РВР тов. Затонський по телеграфу рекомендує: "Агітуйте бувших червоноармійців 58 дивізії, що перейшли на бік Махно і верніть їх в ряди Червоної армії. Поясніть їм наслідки цієї авантюри". Легко сказати, а як це зробити?
  В цей час прибувають три делегати від махновців, на вигляд стройові командири. Пред"являють партійні квитки комуністичної партії України.
   - Ми теж комуністи, - кажуть делегати. - Тільки справжні. Ми не тікаємо з України, як деякі. Ми пропонуємо вам спільну боротьбу проти білих, - це мета нашого приходу.
   - Ми вас чіпати не будемо. Ми тільки вам покажемо, як треба воювати проти Денікіна. Навчайтесь...
  А в цей час в частинах червоного загону діяли махновські агітатори. Вони обіцяли і Україну звільнити від білогвардійців, і радянську владу встановити, і "справжніх" комуністів посадити в уряд. Обіцяли все, що хотіли в той час почути червоноармійці від махновських агітаторів. В результаті загін станції Помошна перейшов на сторону Махно.
  Командира загону махновці заарештовують і ведуть до вагону, біля якого товпляться повстанці. Якийсь чоловік низького росту, одітий в гусарську форму, сидів на ступенях вагону і передивлявся штабні документи.
  - Ось, батько Махно, командира привів, - доповів махновець гусару.
  Махно підняв голову. Обличчя в нього було дуже знервоване, очі запали, губи запеклись. Сірі зіниці очей перебігали з одного предмета на інший. Рухи - нервові і поривчасті.
  - Це ти написав наказ, що йдуть махновські бандити? - задає з погрозою питання Махно.
  Червоний командир мовчить, подумки готуючись до смерті. Сірі очі "батьки Махно" розширились, заблищали. Встає і подає командиру руку. Махновці вмить замовкають. Махно починає промову для командира.
   - Ви узурпатори, душителі волі народної. Ви тікаєте від Денікіна. Я ж його розіб"ю в пух і прах. Та не буду я батько Махно, якщо не поб"ю всю білогвардійську офіцерню.
  Промова його була нервова і нелогічна. Але говорив Махно з великим піднесенням. Натовп слухав його слова зацікавлено. Він обіцяв усе, чого хотіла українська маса. Коли він закінчив, натовп декілька разів прокричав "ура"...
  Тепер пора ознайомити читачів із спогадами білогвардійців, які воювали проти махновців. Почнемо з В. Альмендінгера, що служив у штабі Сімферопольського офіцерського полку, який воював проти Махно в серпні-вересні 1919 р. Свої спогади він починає з 3-4 серпня, коли полк почав наступ на Нову Одесу. По дорозі від єврейської колонії Добра батальйон зустрів єврейські обози, що тікали від махновців. 7-8 серпня Махно почав загрожувати тилам полку із Баштанки і відбив у колонії Добра в гуртоправів стадо. Прибулі з Миколаєва частини 13 піхотної дивізії відкинули махновців на північ.
  21 серпня відбувся бій полку із значними силами Махно. Після бою вони відступили до Помошної. Після Миколаївки авангард полку був обстріляний гарматним вогнем, змушений розвернутися в бойовий порядок і почав наступ на ст. Помошну, зайняту силами Махно з двома бронепоїздами. Перший батальйон, підсилений батареєю, енергійно наступав уздовж залізниці Вознесенськ-Помошна, незважаючи на сильний кулеметний вогонь. Другий батальйон переміщався за першим і служив резервом. В цей час махновці значними силами вдарили по флангу першого батальйону. Другий батальйон, підтягнувшись з резерву, почав атакувати махновців. Поніс великі втрати і тільки при підтримці полку 13 піхотної дивізії, що наступала справа, відкинув махновців на Новоукраїнку і зайняв село Помошна. Перший батальйон продовжив наступ і вже у вечірніх сутінках зайняв станцію Помошну, захопивши багато майна.
  Вранці 23 серпня був захоплений махновський ординарець, що віз наказ махновським військам відбити станцію Помошна атаками трьох бригад. Час атаки був призначений на 12 годин, але в результаті почався пізніше і по другому плану. В перехопленому наказі Махно йшлося про наступ зі сходу, півночі і заходу. Тепер же його піхота при підтримці бронепоїздів наступала між залізничними лініями Адобаш-Помошна і Новоукраїнка-Помошна. Сам Махно з кіннотою кинувся в наш тил і атакував обози в Миколаївці. Махновська піхота вперто наступала, збираючись в купу по мірі приближення до станції, де обидві залізничні колії сходяться.
  Підпустивши махновців на відстань 500-600 метрів, перший батальйон перейшов в рішучу контратаку на правий фланг ворога. Махновці не витримали і почали відступати на північ. Другий батальйон відбив атаку махновської кінноти з боку Піщаного Броду. Частину нашого обозу Махно все ж захватив. Виявилось, що у махновців було мало патронів, тому вони і напали на обози.
  24 серпня частинам генерала Ангуладзе було наказано вести наступ на Новоукраїнку, але він затримався, піджидаючи підвозу із Вознесенська снарядів і патронів. Коли його дві роти вийшли на лінію курганів, розташованих північніше станції, махновці несподівано атакували село Помошну і вибили звідти полк 13 піхотної дивізії. Крім того, були розбиті дві роти Литовського батальйону, залишки їх попали в полон. Виникла небезпечна ситуація: ворожа піхота вела наступ на станцію з трьох сторін, полк 13 піхотної дивізії відступав на Миколаївку, махновська кіннота знову атакувала обози, які кулеметами відбивали атаки. 2-а і 4-а роти відступали на станцію під натиском махновців. Тільки при допомозі кулеметної команди і активних маневрів атаку махновців вдалося зупинити, а потім почати переслідування. Вони в паніці відступили до Новоукраїнки.
  Командир корпусу генерал Слащов в листі на ім"я командира Сімферопольського офіцерського полку полковника Гвоздакова виніс подяку полку за бойові дії біля станції Помошна. Командир полку був представлений в генерал-майори, а полк одержав для солдат і офіцерів 109 георгіївських хрестів і 7 медалей. Полк втратив 34 вбитих і 184 поранених офіцерів і солдат.
  Махновці після боїв біля ст. Помошна почали відходити в напрямку на Умань, денікінці переслідували. 25 серпня полк без бою зайняв Новоукраїнку, 27 - Добровеличківку. Біля Новоархангельська відбувся бій, махновці його програли. 31 серпня Сімферопольський полк спільно з Таманським полком вибили махновців із села Нерубаївки. 9 вересня почалась операція по ліквідації Махно.
  Генерал Слащов планував оточити військо Махно в районі Умані. Полку було наказано наступати на Крутеньке-Текуче. Правіше генерал Скляров наступав на Умань. Лівіше із району Голованівське на Семидуби-Сеньки наступали полки 13-ї і 34-ї піхотних дивізій з 2-м Таманським козацьким полком.
  Махновці скористались рухом військ генерала Склярова на Умань і несподівано зайняли висоти біля Рогова. Зв"язок з військом генерала Склярова був перерваний, відновити його не вдалося. День 9 вересня пройшов у взаємних атаках, сімферопольцям не вдалося відбити висоти і зайняти Рогово. Махновці посилили наступ і захопили північну переправу через річку Ятрань. Вночі білі залишили Перегоновку і відійшли на лівий берег Ятрані.
  Військо генерала Склярова зайняло Умань, між ним і полком була ніким не захищена зона шириною біля 40 верст від Рогова до Умані. 14 вересня був одержаний наказ генерала Слащова з проханням продержатись ще добу. Та продержатись було вже неможливо. Махновська кіннота знищила литовський батальйон, піхота наступала на полк з півночі і заходу, прижимаючи роти до річки Синюхи.
  Командир полку не зміг вдержати переправи до підходу підмоги, відійшов на Тишківку і в кінці дня прибув до села Лиса Гора без полку. Залишки шести рот з кулеметами відходили до лісу на сході від села Копеньковате. Тут прийшлось покинути кулемети і патронні двоколки, тому, що ліс був окопаний широкою і глибокою канавою, коні її перейти не змогли. Вийшовши з лісу, вияснили, що село вже зайняли махновці з артилерією.
  Роти йшли, приречені на загибель. За ними рухалась махновська піхота, але по білим не стріляла, бо вже не мала патронів. Але кінчався запас патронів і у денікінців. Махновська кіннота постійно нападала на фланги і кидала ручні гранати, щоб визвати паніку і потім рубати шашками. Роти зупинялись і залповим вогнем відбивали кінні атаки. Падали поранені і, щоб не попасти в руки ворога, самі себе дострілювали. Легко поранені продовжували відходити з ротами, поки хватало сил. Підійшли до річки Синюха, але не знали, де знаходиться переправа.
  Від шести рот залишилось 60 чоловік під командою командира 2-го батальйону капітана Гаттенбергера. Цепом повернули на Чуровку і намагались дійти до лісу біля села. Не вдалося туди дійти. Кінні атаки вони відбили, але артилерія махновців виїздила із села і вела вогонь із гармат шрапнеллю. Патрони закінчились. Живих білогвардійців кіннота Махно порубала. Капітан Гаттенбергер застрелився.
  Махно високо оцінив бойові дії Сімферопольського полку в боях проти нього і зарахував його цілком знищеним. На цьому закінчилася операція полку проти Махно. Вона тривала 26 днів - з 20 серпня по 14 вересня 1919 р. і принесла полку важкі втрати. В боях було вбито 87 офіцерів і 121 солдат, поранено 178 офіцерів і 238 солдат, пропали безвісті 5 офіцерів і 6 солдат, всього 635 вбитих і поранених.
  
  СПОГАДИ ГЕНЕРАЛА А. ДЕНІКІНА ПРО МАХНО
  
  Махно зробив рішучий крок. 13 вересня він несподівано підняв свої банди, розбив два полки генерала Слащова, вийшов з оточення і почав рухатись на схід, знову до Дніпра. Цей перехід відбувався на змінних підводах і конях з великою швидкістю. 13-го - Умань, 22-го - Дніпро, де збив наші частини, нашвидку кинуті для прикриття переправ, Махно перейшов через Кічкаський міст і 24-го появився в Гуляй-Полі, пройшовши за 11 днів біля 600 верст.
  За два тижні повстання охопило велику територію між нижнім Дніпром і Азовським морем. Скільки було сил в розпорядженні Махно, не знав ніхто, навіть він сам. Можливо, від 10 до 40 тисяч. Окремі банди збирались і розпадались, вступали в організаційний зв"язок зі штабом Махно і діяли самостійно. Але в результаті на початку жовтня в руках повстанців були Мелітополь, Бердянськ, де вони підірвали артилерійські склади, і Маріуполь - в 100 верстах від ставки (Таганрога). Повстанці наступали, підійшли до Синельникова і загрожували Волновасі - нашій артилерійській базі. Випадкові частини, місцеві гарнізони, запасні батальйони, загони державної оборони, виставлені спочатку проти Махно, легко розбивались його великими бандами.
  Положення в тилу ставало загрозливим і потребувало заходів надзвичайних. Щоб подавити повстання прийшлось, незважаючи на серйозне положення фронту, знімати з нього частини і використати всі резерви. В район Волновахи перекинули Терську і Чеченську дивізії і Донську бригаду. Загальне командування цими силами було доручено генералу Репішину, який 13 жовтня перейшов у наступ по всьому фронту. Наші війська на протязі місяця наносили один удар за другим по махновським бандам, що несли великі втрати і знову поповнювались, розбігались і воскрешали, але все ж котились до Дніпра. Тут, біля Нікопольської і Кічкаської переправ, куди втікали повстанці з надією прорватися на правий берег, вони тисячами знаходили смерть.
  До 10 листопада весь лівий берег нижнього Дніпра був очищений від повстанців. Але в той час, коли наші війська ще починали наступ, Махно з великою бандою, перейшовши Дніпро, накинувся на Катеринослав і зайняв його. З 14 по 20 жовтня нещасне місто тричі переходило із рук в руки, залишившись в кінці кінців за Махно.
  Між тим, успіх на фронті військ Новоросії дозволив мені виділити з їхнього складу корпус генерала Слащова, який з 6 жовтня почав наступ проти Катеринослава з півдня і заходу від Знам"янки і Миколаєва. Спільними діями право і лівобережних військ Катеринослав був захоплений 25 листопада. Контратаки Махно, що тричі вривався в місто, незмінно відбивалися. Переправ через нижній Дніпро були закриті, тил центральної групи наших армій, таким чином, був майже захищений. Але затяжні бої з Махно в Катеринославській губернії продовжувались ще до середини грудня, коли почався наш загальний відступ за Дон і в Крим. Це повстання, що охопило такі великі території, руйнувало наш тил і послабило фронт в найбільш важкий для нього час.
  
  МАХНО В КАТЕРИНОСЛАВІ
  
  Махновці вибили денікінців із Катеринослава 14 жовтня. Прикинулись селянами навколишніх сіл, що на підводах їдуть на базар. Потім з Соборної площі почали наступ на білогвардійців, стріляючи з кулеметів, установлених на підводах. Такі рухомі вогневі точки принесли їм перемогу. Серед махновців тоді було багато комуністів. Майже всі вони були в кулеметній команді, командиром якої був член міської організації єврей Павло Міркін, раніше "бундовець".
  Махновці пробули в місті 8 днів. За цей тиждень населення Катеринослава відпочило від постійного страху і напруги, в якій воно перебувало при білогвардійцях. Ні одного грабунку, жодного вбивства, окрім розстрілів захоплених офіцерів, за цей період в місті не було. Жителі Катеринослава дивувались, бо про махновців йшла погана слава. Городяни ще пам"ятали, як в кінці 1918 р. махновці, пробувши в місті всього один день, розграбували майже все місто і спалили привокзальну частину проспекту. Тепер же вони буцімто переродилися. Пройшов тиждень мирного життя обивателів, яке переривалося лише вибухами снарядів, якими засипали місто білі з Нижньодніпровська.
  Вночі в Катеринослав ввірвались денікінці. Важко описати безладдя, яке вони вчинили в місті. За три з половиною дні був пограбований весь Катеринослав. На 4-й день знову повернулись махновці, під їх владою місто перебувало більше п"яти тижнів. Незважаючи на те, що білогвардійці ні на один день не переставали вести обстріл міста, життя там потроху ввійшло в нормальну колію. На вулицях, незважаючи на вибухи снарядів, завжди було повно народу. Перші дні в місті було спокійно, як і тиждень назад. Потім, під приводом збору одежі для партизан, почались грабунки. Правда, ці грабунки, порівняно з діями білогвардійців, особливо жорстокими не були, але все ж лягли важким тягарем на городян, пограбованих раніше. У обивателів була забрана майже вся одежа. Зате партизани обмундирувались на славу в шуби, різноманітні, але теплі.
  Сам Махно з головними силами в"їхав до міста вранці. Безкінечною низкою тягнулись по вулицях важкі "тачанки" - підводи, запряжені добрими кіньми, відібраними в німецьких колоністів. На кожній підводі сиділо 10-12 озброєних гвинтівками селян. Серед них були і жінки, що захотіли відправитись з чоловіками в похід і пограбувати городян. Значно менше було кавалерії, теж на добрих конях. Прогарцювали по місту і декілька амазонок з чорними вуалями на обличчях: це були анархістки із заможних сімей, що приєднались до армії Махно.
  Вся сорокатисячна армія Махно була різноманітною по складу. Тут були і студенти-анархісти, і соціалісти-революціонери, і навіть більшовики, для яких махновщина була лише поводом знищити "добровольчу армію", а сам Махно був лише союзником, доки він воював з Денікіним. Був і різний збрід перебіжчиків, що приєднувалися до Махно, або до білогвардійців виключно з метою грабунку. Немало було і кримінальних злочинців, звільнених з тюрем (обидві тюрми Катеринослава були спалені махновцями в перший же день). Але головне ядро армії складали селяни, серед яких Махно користувався надзвичайною популярністю.
  Під прапором анархізму вступив Махно на цей раз в Катеринослав. Перш за все звернувся до своєї армії з закликом "показати, що вони чесні повстанці", і не грабувати населення. І дійсно, "чесні повстанці" батька Махно були в цьому відношенні значно кращі, ніж козаки генерала Шкуро при Денікіні. Такого масового грабунку, як при добровольцях, при Махно не було. Велике враження справила на населення власноручні розправа Махно з кількома грабіжниками, затриманими на базарі: він тут же розстріляв їх із револьвера. Але було багато грабунків під звичайним поводом: пошуки прихованої зброї. Один із видів грабунку проводився з відому і дозволу самого Махно: він дозволяв грабувати квартири денікінських офіцерів. Ті, що не встигли своєчасно піти з міста і переховувались, були всі розстріляні, а їх квартири пограбовані.
  В матеріальному відношенні населення при Махно потерпало менше, ніж при добровольцях. Справа в тому, що коли козаки генерала Шкуро почали грабувати населення, обивателі віднесли свої золоті речі і кращу одежу в ломбарди і здали їх на схованку під маленький процент. Ломбарди денікінці не грабували. Але Махно об"явив про конфіскацію ломбардів - і все, що вціліло після козаків, попало в руки махновців. Нерідко на вулицях Катеринослава можна було побачити типового бородатого махновця в українській свитці, з гвинтівкою через плече і з величезним дамським золотим ланцюгом на шиї, або з браслетами на руках. Через деякий час, під впливом газетної більшовицької критики, Махно розпорядився повертати із ломбардів речі тим громадянам, які доведуть, що заклали свої речі з безвихідності. Та мало кому вдалося скористатися такою пільгою: ломбарди були вже очищені.
  Крім того, Махно наложив на заможну частину населення 25 мільйонів контрибуції, збором якої повинна була зайнятись міська управа, також забрав із банків гроші, які денікінці не встигли вивезти. Тут були і радянські рублі, не признані денікінцями, і донські гроші, не признані радянською владою, і українські карбованці часів Скоропадського і Петлюри, що були нейтральними при любій владі. Махно признавав любі гроші, і брав контрибуцію як радянськими, так і донськими. Його Реввійськрада, очевидно, признавала тільки радянські рублі, які роздавала населенню, собі залишала донські.
  Роздача грошей населенню проводилась в значних розмірах. Було об"явлено, що бідне населення може приходити "в штаб повстанської армії імені батьки Махно" за матеріальною допомогою, - потрібно тільки мати при собі паспорт, щоб знати про суспільний стан прохача. Безробіття і бідність в місті були жахливі, незважаючи на відносну дешевизну. Навіть тоді фунт білого хлібу коштував 5-6 рублів, при денікінцях 3-4 руб. З раннього ранку біля штабу на Катеринському проспекті товпились тисячі бажаючих допомоги. Впускали по черзі, по одному, у "відділ соціального забезпечення". Тут один із членів Реввійськради, анархіст із сільських вчителів, продивлявся паспорт, задавав питання, щоб виявити рівень злиднів, назначав розмір допомоги і записував у книгу прізвище прохача і розмір допомоги. Касир за сусіднім столом діставав із лежачих на полу мішків гроші і віддавав прохачу без розписки. Розмір грошової допомоги був доволі значним, якщо прохачі були жінки чи вдови робочих і досягали великих на той час цифр - до тисячі рублів. На такі гроші ціла сім"я могла прожити безбідно більше місяця. Видача грошей біднішому населенню проводилась махновцями до останнього дня їх перебування в Катеринославі.
  В такий же спосіб одержали допомогу міські дитячі притулки. Грошима їм видали близько мільйона рублів, а крім того немало продуктами - борошном, салом і ковбасою. Треба віддати справедливість махновцям, після денікінців діти в притулках на протязі місяця підкормилися. Але, видаючи гроші для притулків, Реввійськрада заявила, що повстанська армія прийшла не для того, щоб займатися благодійністю і грошей більше не дасть.
  "Ми - тільки військо, - сказав секретар Реввійськради представникові дитячих притулків, що знову прийшов за поміччю для дітей, - ми явились для того, щоб захистити вас від насильства якої б то не було влади, більшовицької чи денікінської. А решта залежить від вас самих, від вашої самодіяльності. Влаштовуйтесь, як хочете!"
  Таку ж точку зору висловила Реввійськрада махновців у відозві до населення з закликом створити конференцію для управління містом. Цю установу повинні були вибрати трудові елементи городян - робітники і службовці, без участі експлуататорів. Тимчасово, до вирішення конференцією конкретних форм самоуправління, влада повинна залишатися за міською управою, а повстанська армія імені батьки Махно залишає за собою лише функції охорони міста від насильства з боку любої влади.
  Також Реввійськрада об"явила свободу слова і друку, якщо вони не будуть призивати до збройного повстання. Почали виходити газети: "Шлях до свободи" - офіційний орган анархістської Реввійськради, в якому появилось декілька статей самого Махно і Воліна; "Набат" - орган анархістів-набатовців, "Прапор повстання" - орган лівих есерів, "Народовладдя" - правих есерів і "Звєзда" - комуністична. "Звєзда" вела полеміку з анархістами і зло висміювала "безвладну владу", що підтримувала безвладдя силою зброї, однією рукою роздаючи бідноті гроші, а другою віднімала останню одежину, закладену в ломбарді. Характерно, що сміливий і незалежний тон більшовицької "Звєзди" визивав у анархістських газетах тільки ліниві і дуже видержані, миролюбні репліки. Анархісти більше виправдовувались, ніж нападали, доказуючи, що їх військова влада - тільки тимчасове явище, призване надзвичайними обставинами.
  Але, незважаючи на проголошену свободу слова і помірний тон анархістських газет, в місті був установлений терористичний режим. В махновській контррозвідці не обходилось жодного дня без розстрілів. Одними з перших були розстріляні п"ять більшовиків із армії Махно. Їх звинуватили в спробі вбивства батьки Махно і 5 грудня 1919 р. розстріляли. Серед них був командир Кримського полку повстанців більшовик Полонський, відомий героїчними діями проти білогвардійців.
  Став широко відомим серед городян розстріл начальниці гімназії Степанової. У неї знайшли пару офіцерських погон, які вона зберігала, як реліквію минулої війни. Жінку похилого віку звинуватили у зв"язках з добровольцями по той бік Дніпра. Достатньо було неправдивого слуху, що хтось із обивателів ховає в квартирі добровольця, як квартиру грабували, власник вже не приходив із контррозвідки, а труп його можна було знайти на березі Дніпра; десятки трупів лежали у воді, прибиті хвилями до берега, або кинуті на мілкому місці. Розстрілювали не тільки офіцерів денікінської армії, їх ближніх родичів, а також стражників і поліцейських. Допитами в контррозвідці розстрілами по ночам керував сам Махно і, як розказували уцілілі, дуже любив власноручно розстрілювати.
  Маленький, худий, з подібним до жінки обличчям (він прекрасно гримувався жінкою), з чорними пасмами волосся, що падало на плечі, Махно мав страшний вигляд через пронизливі очі з нерухомим поглядом маніяка і жорстокій складці навколо роту на худому блідому обличчю. Вік його важко було оцінити по виду; не то - 25, не то - то 45. Погляд його рідко хто міг видержати спокійно, а одна медсестра, що побувала в нього на допиті годину, арештована також за зберігання офіцерських погон, захворіла таким нервовим потрясінням, що ледве не зійшла з розуму. По її словам, самим страшним було, коли Махно в кінці допиту почав говорити компліменти.
  Так, в обстановці нічних розстрілів, грабунків і розривів снарядів, якими денікінці стріляли з другого берега Дніпра по місту, населення Катеринослава перебувало шість тижнів. Задумка анархістів з конференцією, що повинна була вибрати міську владу по рецепту Махно, була в кінці перебування махновців така ж далека, як і спочатку. Ніхто в місті не підтримав цей заклик, добре розуміючи, що махновщина - лише короткий епізод в числі других епізодів. Боялись тільки, що махновців замінять денікінці; з двох влад махновська все ж була легша. Влада анархістів була більш порядною, ніж влада денікінців, що прийшли наводити "порядок".
  Між тим повстанська армія імені батьки Махно зменшувалась не по дням, а по годинам. Селяни, загрузивши свої підводи награбованим добром із ломбардів і офіцерських квартир (попутно із деяких приватних), чередою потягнулись з міста по своїм селам, покидаючи батька Махно напризволяще. До того ж вони тікали від епідемії тифу, завезеної в Катеринослав самими махновцями. В армії Махно на той час налічувалось вже 5000 тифозних. І коли полки генерала Слащова, які відступали під натиском червоноармійців із Києва в Крим до Врангеля, підступили до Катеринослава, їм вдалося легко вибити залишки махновців з багатостраждального міста. Вранці 8 грудня відбулася загальна атака Катеринослава 1-м Кавказьким полком зі сходу через Дніпровський міст, і трьома бригадами 3-го армійського корпусу вздовж правого берега Дніпра. Першою в 10 годин ранку в місто зайшла 13 піхотна дивізія. Махновці, втративши два бронепоїзди, три бронеавтомобіля, 4 гармати і біля 500 полонених, залишили місто, покинувши хворих тифом, поранених і склади. До 9 січня Махно ще робив спроби знову захопити Катеринослав, але невдало. Білогвардійський корпус генерала Слащова відбив усі атаки знесилених тифом махновців. Махно з головними силами відступив до Олександрійська і Нікополя, утримуючи переправи через Дніпро від наступу білих і червоних. Союзником Червоної Армії Махно в цей період не був, тому воював проти всіх.
  
  ОПЕРАЦІЯ ПО РОЗЗБРОЄННЮ ВІЙСЬК МАХНО
  
   Після втрати Катеринослава Махно з головними силами відступив до Олександрійська і контролював переправу через Дніпро біля села Кічкаси. 5-го січня 1920 р. бронепоїзд червоних, готовий до бою, тихо підійшов до станції Олександрійська. Залізничники вийшли назустріч. По перону бігав чоловік у цивільному одягу з червоною пов"язкою на руці. На пов"язці напис: "Комендант станції від військ батька Махно". На всі запитання до нього відповідав, що буде виконувати тільки накази батька Махно, він зараз у місті, домовлятися можете з ним.
  Комбриг Лебензон, з комісаром і командирами полків пішли до Махно. "Батько" і його штаб любили комфорт, тому зайняли один з кращих готелів міста. На вході комбриг представився двом партизанам, і, не чекаючи дозволу, ввійшов з супроводом у великий, добре освітлений зал. Посередині стояв стіл, на дивані сиділо декілька військових, а біля буфету стояв Махно. Комбриг відрекомендувався і заявив, що потрібно поговорити про гарнізонні справи. Батько Махно відповів, що всі переговори буде вести командир Чорноморсько-Азовського корпусу Каретніков і начальник штабу Білаш, а результати розгляне Реввійськрада, яка і прийме відповідну постанову. Прийняв "батько" командирів червоних сухо, але без ознак ворожнечі.
  Від Махно командири пішли на прийом до Каретнікова і Білаша. Розмова продовжувалася дві години. Це був вечір запитань і відповідей, взаємного пізнання. Білаш був спокійний і тільки зрідка приймав участь в переговорах. Головну роль в розмові взяв на себе Каретніков. Інколи він ставав різким, нетерплячим. Але червоні командири вели себе спокійно і витримано, стараючись зберегти такий тон до кінця.
  Головне, що віддаляло, на думку Каретнікова, червоних від махновців і селянства, аграрна політика радянської влади і те, що на чолі Червоної Армії стояли керівники - ті ж самі офіцери, з якими Махно, по його словах, веде війну не на життя, а на смерть.
  Дискусія не мала результату. Червоні не ставили собі мету переконати командирів махновської армії, вони хотіли дізнатись про те, хто вони такі. Треба сказати, що в них ще жила надія на те, що рік війни з білогвардійцями не пройшов для них безплідно. Тут червоні помилилися...
  В ділах дивізії зберігся доклад в штаб армії командира дивізії т. Якіра про переговори з махновцями: "Комбриг-1 тов. Лебензон, прибувши в Олександрійськ, відправився до Махно. Його прийняв ком. корпуса Каретніков і після довгої розмови заявив: "На політичні теми ми з вами говорити не будемо. Про це домовиться наша Реввійськрада з вашою Реввійськрадою республіки. Із стратегічної сторони ми готові зайняти виділену частину фронту, тому, що ворог у нас один".
  В місті діє наказ, за грабунки населення - розстріл на місці. Ходять патрулі і їздять вершники по 80-100 шабель з чорними прапорами. Частини 1-ї бригади, крім 1-го батальйону, знаходяться в Олександрійську. Комбриг запитує чітких вказівок, яких чекаю і я, при цьому докладаю: на випадок наказу про відкриття військових дій проти корпусу, що 1-а бригада двох полкового складу, можливо, потрібна буде ще одна бригада, переміщення якої займе 3-4 доби. Якір".
  Уже після бесіди з Каретніковим стало ясно, що від верхівки не приходиться чекати нічого хорошого, і що розвідку потрібно вести в другому напрямку; потрібно пізнати, чим дихає, який настрій у військ махновців, у рядового складу. Політпрацівники бригади, командири і значна частина червоноармійців пішли до махновців. Зустріли їх там з радісним поливом. Всіх дивували зміни, що відбулися в Червоній Армії. Лише тільки декілька місяців до цього наш червоноармієць мало чим відрізнявся від махновців: різне обмундирування, погана різнокаліберна зброя. А тепер такі зміни! Це дивувало махновців.
  Таким чином, червоні почали вести широку роз"яснювальну роботу серед махновців і населення. Їм не прийшлося боротися з відкритою ворожістю, але сумнівів було достатньо, була незрозумілою політика по відношенню до селян, організація комун та реквізиції.
  Не дрімали і махновці. Їх штаб чудово розумів і правильно оцінив наслідки більшовицької агітації. Тому вони прилучили до своєї агітації самих надійних людей і ... горілку. Справа в тому, що махновці взяли під свій контроль горілчаний завод. Їх адміністрація видавала спирт по запискам штабу і, коли червоним він був потрібен для лікарень, вони одержували його з дозволу махновської влади, не бажаючи давати привід для сутичок.
  У кожному кварталі тепер був махновець-агітатор з бутлем горілки. "Братки, випийте за нашу свободу" - так запросто пригощали червоноармійців махновські агітатори. Махно вважав горілку найкращим методом розложити військові частини більшовиків. Але, хоча й було велике бажання, як не хотілося випити міцного напою, червоноармійці частіше відмовлялися.
  Комісару вдалося налагодити зв"язки з кругами, приближеними до Реввійськради Махно. Появилась надія знайти союзників і в самій Раді. До цього часу відновився надійний зв"язок з дивізією, появилась можливість інформувати її штаб і одержувати вказівки. Але штаб дивізії теж не міг дати чітких наказів. Питання про ймовірну сутичку з Махно вирішувалося в самих високих інстанціях.
  Про розвиток подальших подій свідчить запис бесіди начдива тов. Якіра з командуючим 14-ї армії тов. Уборевичем: "Здравствуйте, товариш командарм! Вияснив відносно точно чисельність корпуса Каретнікова, що знаходиться в Олександрійську і поблизу в 15-20-тиверстному районі: 1500-1600 шабель і біля 6000 штиків. На правому березі 3-й корпус займає район від Нікополя до Апостолово, де знаходиться 1-й корпус, невідомо. Вчора з тактичних міркувань наказав комбригу приступити до виконання обов"язків начальника гарнізону і призначити свого коменданта, незважаючи на присутність махновського начгарнізону і коменданта. Сьогодні наказав бригаді провести парад також з агітаційною метою, щоб показати чітку організацію Червоної Армії. Сьогодні також було розповсюджено в Олександрійську пару листових звернень. Махновці також ведуть проти нас агітацію, але комбриг доповідає, що вона безуспішна".
  З виданням наказу по гарнізону в місті настало двовладдя. Хоч положення стало більш напруженим, але наші позиції більш чітко визначились. Нарешті були одержані з штабу армії вказівки:
  "Добрий вечір, товариш Якір! Біля апарату Уборевич і члени Реввійськради. Товариш Сталін тільки що передав розпорядження фронту армії Махно виступити на захист Радянської Республіки проти поляків у район Мозиря. Для виконання цього розпорядження нами буде переданий для Махно оперативний наказ. Ми розраховуємо, що відношення Махно до цього наказу дасть нам можливість мати відповідний матеріал для наших подальших дій. Постарайтесь це використати ви і, будь ласка, скажіть свою думку.
  Говорить Якір. Тільки що говорив по телефону з Олександрійськом. Я особисто, знаючи Махно, думаю, що він ні в якому разі не підкориться. Також доповідаю, що в разі непокори операцією проти Махно буде дуже важко керувати при поганому зв"язку і перевазі на його стороні по чисельності, через рухомість і невловимість його банд. В випадку бажання фронту використати живу силу Махно необхідно приїхати на зустріч з Махно авторитетному керівнику Республіки. Повторюю, вручення одного наказу, без приїзду керівника із центру, результат дасть негативний...
  Говорить командарм. Ви добре розумієте, що цей наказ є політичним маневром і тільки. Ми мало надіємося на позитивні результати в випадку його виконання Махно. Реввійськрада армії завтра після обіду виїздить до станції Синельниково, потім Олександрійськ. Наказ ви зарані використайте для агітації, що махновці повинні не свої хати захищати, але, як і вся робітничо-селянська армія, боротися на других фронтах. Якщо цього не хочуть робити, значить, - вони вороги і зрадники. Поведінка ваших частин не зовсім радує. Виїздіть в Катеринослав, що бути поближче до своїх частин. Зараз вам буде переданий наказ для Махно. Поки до побачення. Офіціально маємо новину про зайняття Бердянська. Уборевич".
  Наказ особисто вручив Махно в руки командир батальйону Покровський. На його думку, Махно вирішив уникнути відкритого бою і відступити. Та операція по роззброєнню махновців почалася. По плану командування, Олександрійськ потрібно обійти і оточити сили Махно в місті. Це завдання повинна була виконати 41-а дивізія, перекривши всі виходи з міста. Решті частин 1-ї бригади, крім одного батальйону, наказано вийти з міста і направитись в район Кічкаса. Ще зранку по всьому місту розповсюдили слухи, що червоні переходять на правий берег Дніпра для продовження наступу на Денікіна. На заміну бригади прийдуть частини 41-ї дивізії, до прибуття яких в місті залишиться тільки один батальйон. Це було зроблено для того, щоб обдурити махновський штаб. Маневр спрацював, наші частини залишили місто і махновці заспокоїлись.
  Вранці на другий день до комбрига навідався Левко Задов, начальник контррозвідки корпусу Махно, кат і кримінальний злочинець. Комбриг і комісар вели з ним розмову, яка не викликала в нього підозри, що проти махновців щось готують. Комбриг навіть довірив Левку передати відповідь на наказ про виступ махновської армії на польський фронт командиру дивізії, що прибуде нам на заміну. Все робилось так, щоб не виникло самої малої підозри, що махновців мають роззброїти.
  В місті залишився лише один батальйон червоноармійців з важким завданням. Він повинен вести бої проти махновського гарнізону, коли бригада і дивізія почнуть бойові дії з півночі і півдня. Перед цим розклеїли по місту листівки з призивом до махновців переходити в лави Червоної Армії, тому, що Махно відмовився виконати наказ про виступ на фронт проти поляків. Тих, хто залишиться з Махно, чекає суворе покарання... .
  Вночі червоноармійці виступили в похід. Спокійно спали махновці в Павлокічкасі. Не спали тільки караульні, які охороняли кулеметну команду і артилерійську батарею. Вартових ліквідували і почали роззброювати махновців по ближніх селах. Потім кавалерійський дивізіон почав наступ на місто. В Олександрійську ситуація склалася гіршою, ніж планувалась.
   41-а дивізія не закрила всі виходи на південь і махновці прорвались з оточення. Правда, їх втекло небагато, але це були командирські кадри Махно. Він втік ще раніше із своєю "чорною сотнею" і такою ж кількістю вершників, батареєю і кулеметною командою. Із декілька тисяч махновців, що стояли в Олександрійську і по навколишніх селах, з Махно втекло не більше 300 чоловік. Решта була роззброєна, або розбіглась по домівках, багато махновців виявили бажання вступити в Червону Армію.
  Довела операцію до переможного кінця сформована в той час кавалерійська бригада Григорія Котовського. Переслідуючи недобиті частини Махно, взяв полонених і всю матеріальну частину, а решта розбіглася по селах навколо Гуляй-Поля. Червоні командири думали, що з махновщиною покінчено назавжди, та вони прорахувалися. Махно був живий, а його військо розбіглося по домівках тимчасово.
  
  Д І Ї М А Х Н О В Ц І В П І С Л Я Р О З З Б Р О Є Н Н Я
  
  Трохи інший погляд на розвиток подій по роззброєнню махновців залишив у своїх спогадах Білаш, начальник штабу Азово-Чорноморського корпусу армії Махно. Історична правда вимагає ознайомити читачів і з його спогадами з іншого боку.
  3-го січня 1920 року начдив Червоної Армії вручив Реввійськраді махновців наказ голови Реввійськради Республіки Троцького. Махновцям наказували залишити район і перейти на фронт проти білополяків. В наказі було видно бажання червоного командування ліквідувати махновщину. Після палких суперечок в штабі армії і Реввійськраді було прийняте протилежне рішення - підписання договору про військовий союз і признання незалежності Катеринославської і Таврійської губерній.
  Ці ідеї анархісти проповідували серед червоних полків, що стояли в Олександрійську, критикуючи радянську владу. В результаті батальйон китайців перейшов на бік махновського штабу, який з двома корпусами вирушив до Гуляй-Поля, залишивши напризволяще всі лазарети, військові склади і бронепоїзди. 5-го січня штаб армії прибув у Гуляй-Поле і почав готувати оборону від нападу Червоної Армії. Але втома, апатія і тиф продовжували косити полки. 6-го січня, коли Червона Армія займала Маріуполь, у Гуляй-Полі відбулися загальні збори командирів, штабу і Реввійськради. Вирішили дати повстанцям місячну відпустку, посилити формування нових частин і вести переговори з Радянським урядом про підписання військового союзу для боротьби з білогвардійцями і Польщею, відстоюючи незалежність Таврії і Катеринославщини. 1-й корпус розійшовся по домівках у Гуляйпольському районі, 2-й пішов у Бердянський і Маріупольський повіти.
  Прибули 7 командирів із залишеного Олександрійська і Нікополя, їх зайняли червоні без бою і почали роззброювати тифозних махновців. Їм дістались бронепоїзди і три ешелони снарядів без опору. В містах знаходилось 15 з лишнім тисяч тифозних повстанців. Махновських командирів розстрілювали, хворих і здорових. Тільки невеликій групі вдалося втекти в Гуляй-Поле. Бачили, як на Крим переміщались частини червоних, займаючись розчисткою району від махновщини. Було страшно дивитися на криваву розправу, хотілося кричати: "Зупиніться, нерозумні, махновці з вами!" Та діяв наказ Троцького про ліквідацію махновщини, а слов"янської крові Лейба Давидович Бронштейн не жалів. Може тому, що народився в Таврії, в єдиній на всю округу сім"ї поміщика-єврея? І навіщо він поміняв прізвище, запозичивши його у надзирателя Одеської тюрми? І чому більшовики в серпні 1917 року прийняли Троцького з групою меншовиків у партію? І чому він зірвав переговори про мир в Бресті? Відповіді на ці запитання нема. Є припущення, що він мстився всім слов"янам за наругу над євреями, чисельні факти дійсно мали місце серед українців і особливо козаків генерала Шкуро.
  Махно захворів тифом і з охороною в 15 чоловік виїхав до села Дібрівки. Положення махновців стало вкрай важким, армія була паралізована і розбрелась по домівка, залишився тільки штаб. Реввійськрада теж втекла з Гуляй-Поля, частина членів попали в полон до червоних. Махновщина майже перестала існувати. І коли один червоний батальйон повів наступ на Гуляй-Поле, то він його зайняв без бою, захопивши останні 8 гармат і тифозних махновців. Серед полонених був двоюрідний брат Махно - Григорій, його розстріляли. Штаб махновців законспірувався.
  15 лютого 1920 року в штабі появився Куриленко, бувший командир полку махновців. З липня 1919 року він був відсутній серед махновців, відступивши на північ разом з Червоною Армією. Із своїм полком був прийнятий у бригаду "червоних козаків". Прибувши у відпустку з польського фронту, розшукав штаб на Миколаївських хуторах.
   - Троцький іде до перемоги над українськими повстанцями, - говорив Куриленко. Скрізь, де я проїздив - по Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Катеринославщині - всюди проливається невинна кров. Червона Армія замість прямого завдання - переслідування відступаючого Денікіна, зараз зайнята повстанцями. Я думаю, що вона своїми діями заново відновить його. Створюється положення, при якому терор і насильство над махновцями і населенням тільки збільшать супротив. Історією доказано, що ідеї, які влада хоче побороти грубою силою штиків, а не добрим словом, стають більш близькі населенню, більш популярними. Народ їх розуміє і готовий до страждань. Ми повинні зупинити кровопролиття в районі, треба писати листівки до махновців і червоноармійців.
   - Ми вже писали відозви, засуджуючи виступи гуляйпільців проти червоноармійців, - заперечив Куриленку член бердянської групи анархістів. - Але на другий день був заарештований Уралов.
  Дійсно, Уралов, матрос із робочих, махновський командир, комуніст з бердянської групи анархістів, випустив листівку, звинувативши Махно за виступи проти комуністів. Але Чека заарештувала його і тільки через місяць звільнила через протести робочих.
  Деякі махновці дорікали Куриленку за службу в червоних. На захист його виступив Миронов - начштабу 2-го Азовського корпусу, в минулому комуніст, донський козак, брат Пилипа Миронова, командира 2-ї Кінної армії червоних. Він заспокоював:
   - Товариші, пожалійте замучених тифом повстанців, не піднімайте завірюхи. Більшовики самі зрозуміли, що тероризмом до соціалізму не дійдеш, ми бачимо, що в повіті репресії почали слабішати. Потрібно повстанців зберегти до більш підходящих часів, ми ще покажемо себе. Дорікати за службу у червоних не треба, бо це не зрада. Чим більше наших товаришів буде на цій службі, тим легше нам вдасться з середини розвинути 3-ю анархістську революцію.
   - Це мрія сільського обивателя, - заперечив Довженко. - Це селянське кустарництво і віджилий метод боротьби. Ця ідея показала свою зворотну сторону і пролетарські маси села нас покинули. А самий великий в світі помпадур, цей батько зі своїми гуляй-польцями, що вони зробили щоб не було кровопролиття? Замість концентрації армійських корпусів, що були значною військовою силою, яку червоні повинні були враховувати і обов"язково б підписали союзний договір, залишивши нам незалежну територію. Махно не зумів відстояти незалежну армію і махновські маси були розчаровані. Тепер вони ховаються і навряд чи гуляй-польці зможуть їх розбудити. Звичайно, якщо їм не допоможуть своїм терором більшовики.
   - Погрожувати зброєю чи входити до структури влади з метою розтрощити її з середини було б дуже соромно і нечесно, - продовжував переконувати Довженко. Святим обов"язком тепер треба мати питання організації вільних комун в радянських умовах. Ми повинні показати селянам, як ефективно можна перебудувати життя в селах. Хай навіть ці комуни будуть платити податки владі. Потрібно пропагувати колективізм, якому більшовики видали гарантію безпеки і різні привілеї. Досягнення влади не є метою анархістів, а повставати проти неї, означає стати махровим контрреволюціонером. А зброю ми повинні здати в музей революції.
   - Та ти, Іван, зовсім без розуму, - відізвався Вдовиченко, - як можна організувати комуну, коли носу на двір не висунеш, коли за тобою, як за зайцем, полюють червоні стрілки. Одна справа - говорити, друга - робити! Братись за зброю зараз погано. Але що нам робити, коли у нас забирають саме дороге - життя... нас вбивають! На мою думку, в селах потрібно організувати політичний і економічний самозахист.
  Селяни, що слухали спір в хаті, підтримали Вдовиченка і готові були дати йому в розпорядження своїх синів і коней. Вони казали:
   - Навіщо ви кинули гвинтівки, чого на них дивитися?
  Та верх був на стороні Довженка, було вирішено сидіти в підпіллі, чекаючи звісток про положення на денікінському фронті, звідки доносилась гарматна канонада.
  16 лютого прибув посланець з фронту. Він розповів, що 4-й Кримський корпус розійшовся по домівках після того, як червоні почали роззброювати полки, а командирів розстрілювати.
  Ввечері 8 січня ми зайняли Мелітополь, - говорив посланець, - Слащов на всі лопатки драпав до Сальково. Наші підходили до Перекопу і Миколаєва. 12 січня прибули червоні дивізії і накинулись на наш 15-й полк. Ми остовпіли від такої несподіванки і втекли з кінною розвідкою. Крім 15-го полку роззброїли ще два; 16-й піхотний і Кримський кінний. У Чаплинці ми зустрілись з Павловським і не знали, що робити. Із штабу не поступало ніяких наказів і місце його знаходження ніхто не знав. Ми вирішили вдарити по Перекопу і ввійти в Крим. 20-го січня ми зайняли Перекоп і Вірменський базар, де денікінців майже не було. Протримались там до 23 січня. Прийшли червоні під командуванням Сабліна і почали нас роззброювати, а із Криму Слащов став напирати. І ми - хто куди. Володін з сотнею кінноти прорвався через Слащова і з сотнею Прочана пішов у Кримські гори, а ми з Павловським і двома полками пробились до Дніпра. Зараз ховаються в плавнях, а мене послали до вас. Що робити?
  Махновці були на роздоріжжі і так пройшло декілька місяців.
  А що робив Махно після роззброєння, залишившись без армії і штабу? Відповідь на це питання дає щоденник начальника махновської контррозвідки Л. Голика:
  "8 лютого 1920 р. Вранці з Полог підійшов 522-й полк і вигнав нас із Гуляй-Поля. Деякі товариші з Пузановим не встигли відійти і залишились в полоні. Прокляті гуляйпольці не хочуть воювати, бояться за свої родини...
  11, 12, 13 лютого. Перейшли залізницю і пустили під укіс між станціями Гуляй-Поле і Гайчур ешелон порожняка. В селі Воздвиженці зарубали двох більшовицьких агітаторів, організаторів ревкому. Поїхали на Різдвяну, де захопили 10 червоноармійців продзагону. Розділи але не вбили.
  14, 15, 16, 17 лютого. Стояли в Крейцевій і чекали з Полог розвідку. Прибули 10 повстанців із Орєхово. Загін росте, вже 30 чоловік.
  19 лютого. На світанку накинулись на Пологи і відбили на платформах 12 гармат, вдарили з кулеметів по полку, що розмістився в селянських хатах. Захопили 10 кулеметів. Все було добре, але тут зустріли знайомих. Махно напився, а тим часом підійшов бронепоїзд і вдарив шрапнеллю. Ми повтікали. Ввечері прийшли в Гусаровку, де до нас пристало 20 хлопців. Того ж вечора виїхали на Кінські Роздори і роззброїли 40 червоноармійців, декілька приєднались до нас, решту відпустили. Стояли три години, потім поїхали на Федорівку.
  20 лютого. У Воскресенці червоні на днях розстріляли 12 махновців і спалили 2 хати. Дерменжі втік і сьогодні з 15 хлопцями прибув до нас. Каже, що в Царекостянтинівці багато арештованих, треба їх визволити. Та хіба батьку це можна вдовбати? Він наполягає зайняти Гуляй-Поле і хоче взяти гроші. Вийшли з Федоровки на Шагарово. Загін зростає: маємо 70 вершників при 10 кулеметних тачанках.
  21 лютого. Налетіли на Гуляй-Поле і взяли 500 полонених, два кулемети і декілька снарядів. Червоноармійці переходять на наш бік, але штаб побоявся їх прийняти. З армійської каси взяли два мільйона рублів і роздали повстанцям по 500, а командирам по 1000. Стояли 3-4 години. Несподівано з Полог підійшла червона кіннота і вибила нас із Гуляй-Поля. Савка, брат Нестора з двома повстанцями не встигли втекти: доля їх невідома.
  22 лютого. Через Успеновку поїхали в Дібрівки, де зустріли Петренка. Бідний, хворий, слабий, заріс рижою бородою. Він плакав і сам зарубав двох полонених червоноармійців. Днем провели мітинг, але махновці не вступали в загін, було очевидно, що від нас ховаються.
  23 лютого. Ввечері приїхали в Гаврилівку, де захопили одного червоного інженера і двох червоноармійців, їх тут же зарубали. Забудько виліз із підпілля і з п"ятьма хлопцями пристав до загону. Буданов і Попов мітингували і самі розклеювали листівки.
  24 лютого. З Гуляй-Поля приїхали деякі анархісти і розповіли, що червоні розстріляли Коростильова. Виїхали через Андріановку на Комарь.
  25 лютого. Вранці виїхали на В. Янісоль, де вбили одного продкомісара і двох червоноармійців. Ударили в набат і провели мітинг. Греки не хочуть воювати. Після обіду переїхали в Майорське, а потім у Святодухівку. Захопили одного більшовика - організатора ревкому. Петренко його зарубав.
  26 лютого. У Святодухівці провели мітинг. Потім Махно напився і здуру розкидав селянам гроші, а в штабі побився з Каретніковим. Хотів розстріляти Попова за те, що той залицявся до його жінки Галини. Його зв"язали і уклали на тачанку.
  27 лютого. В 10 годин ранку виїхали на Туркенівку. На дорозі зустріли червоних, обстріляли їх з кулеметів і пішли на Шагарово. Махно протверезів і наполягав їхати в Гуляй-Поле. Штаб погодився і ми вночі виїхали на Бочани, потім в Бешауль, околиці Гуляй-Поля. Прийшли Данилов і Зеленський, розповіли, що в Гуляй-Полі більшовики проводять арешти. Махно радіє: "Ага, стерви, не хотіли воювати, так і на виручку не підемо. Хай сволоту розстрілюють".
  28, 29 лютого. Стояли у Воздвиженці і мітингували. Тут на днях 6-й полк розстріляв 8 махновців, забрав заложників і пішов на Гуляй-Поле. Воздвиженці і різдвянівці починають прокидатись. 20 чоловік відразу вступили в загін.
  1 березня. В 12 годин виступили на Варварівку. В дорозі зупинили поїзд, в якому обеззброїли червону роту. Командира розстріляли, а 30 добровольців прийняли. Під вечір зробили наліт на Гуляй-Поле і вибили 6-й радянський полк. Взяли в полон 75 червоноармійців разом з командиром полку Федюхіним, важко пораненим в бою. Він просив застрелити його і Калашніков задовольнив його прохання. 15 полонених вступили до нас в загін. Ми вийшли на Новоселівку.
  3 березня. Вранці виїхали на Федорівку, де порубали посланого голову ревкома - робочого з Полог, і виїхали в Кінські Розори. На роз"їзді Магедово зруйнували залізницю і проводи, розбили телеграфний апарат і пустили на Пологи паровоз.
  4 березня. Зранку піднялась паніка. Червоні наступають із Полог і б"ють з бронепоїзда. П"яний до безумства Каретніков на площі стріляв з кулемета і цим створив паніку.
  5, 6, 7 березня. Стояли в Гуляй-Полі. Батько запив ще з Федорівки. Він ходить з хлопцями по знайомим і під гармошку танцює. Селяни сміються, а він злиться і з "біблея" стріляє повстанців, що сидять по хатам і не бажають воювати. Зі своїми "холуями" він сів на коня і провідував повстанців, лаючи їх матом. Зустрічаючи на вулиці бувших махновців, він бив їх нагаєм. Двом навіть розбив голови, а одного загнав у річку під лід. Той провалився, а потім виліз і обмерзлий побіг на Бочани. На вулиці зловили Коростильова, побили, а ввечері розстріляли за те, що видав червоним три кулемети. Зібрали мітинг, але селяни не прийшли, а бувші махновці, не бажаючи з червоними війни, від нас ховалися.
  12 березня. Переїхали в Успенівку. У селян було багато самогону - ми всі були п"яні. Ввечері прибув Тарновський з 20 пологівцями. Вони розповідали,що в Пологах червоні арештують і розстрілюють всіх махновців, беруть заложників - нема життя.
  14 березня. Виїхали на В. Михайлівку, де вбили комуніста і бувшого махновця, який організував банду і лазив по хатам. Під вечір виїхали на Гаврилівку, в якій стояли вечір.
  15 березня. Із Гаврилівки поїхали на Комарь. По дорозі спалили німецьку колонію Марієнталь за те, що німці вбили нашого розвідника. Вбили 30 чоловік і забрали їх коні. В Комарі греки видали німця, що втік з Марієнталя. Він просився, але Махно власноручно його розстріляв. Перед цим тут був 22-й каральний радянський полк, розстрілюючи бувших махновців. Так, в Крмарі він розстріляв 7 чоловік; в Богатирі - 10, спалив дві хати; в Костянтині - 12 чоловік і спалив одну хату.
  16 березня. Виїхали на ст. Андриановку і з нальоту полонили 3-ю роту 22 карального полку. Вчора ця рота розстріляла 15 махновців і спалила 5 дворів. Селяни були налякані. Коли ж ми прийшли, вони проявили героїзм, учинивши розправу з полоненими. Їх було 120 чоловік з комуністами, яких селяни били палицями, кололи вилами і розстрілювали по одному і групами. Полонені, із зв"язаними руками і догола розділі, розстрілювались із кулемета С. Каретніковим, Калашніковим і Поповим. Під вечір ми знову вернулись в село Богатир. Переїзжаючи місток, Махно ледве не звалився в річку: наляканий кінь скочив у воду, тягнучи за собою тачанку. Галина встигла вискочити, потягнувши за собою батька. Кучер купався. Тачанка і один кінь загинули.
  17, 18 березня. В селі Богатир мітингували і залишили в ньому тов. Огаркова для організації загону. Самі поїхали у В. Янісоль. Тут працював Буданов і переховувався Лашкевич, який тратив армійські гроші, як тільки міг. Будучи начальником гарнізону в Катеринославі, він одержав від буржуїв 5,5 млн. рублів контрибуції і не здав їх в армійську касу. Вони були пропиті. Протягом двох місяців він сидів в Янісолі, утворюючи вечірки. Коли ми зажадали звіту, він сказав: "Я винуватий". Була рада командирів, яка винесла Лашкевичу смертний вирок. Мої хлопці постанову виконали: Лашкевича розстріляли і труп його кинули на вулиці. В селі Врем"євці розстріляли махновця, який, збагатившись в Катеринославі, сидів дома і не захотів йти з нами.
  23- 28 березня. Стояли в селах Всесвятському і Павловському. Тут розбили 2-у роту 22 полку і розстріляли 4-х махновців, що не хотіли йти з нами.
  29 березня - 1 квітня. Проходили Володимирівку, Костянтинівську і розстріляли 5 махновців за відмову вступити в загін.
  2 квітня. Зайняли село Мар"євку і розстріляли голову ревкому і трьох продармійців, а також одного махновця, що став міліціонером. Стояли до 8 квітня і мітингували. Бувші махновці не бажають вступати в наш загін. Махно на них кричав і лаявся.
  12 квітня. Стоїмо в селі Костянтині. Кожин залишився формувати загін в Мар"ївці, а Москалевський (Золотий Зуб, як його прозвали білогвардійці) виїхав з 10-ю повстанцями в Еленівку.
  23 квітня. Ввійшли в село В. Янісоль, де порубали один взвод 22-го полку і розстріляли двох махновців-греків, що перекинулись на бік червоних і почали організувати комітет бідноти.
  1 травня. З боєм зайняли Святодухівку і полонили червону роту: командирів розстріляли, червоноармійців - відпустили.
  2 травня. Вийшли на Гайчур, де полонили батальйон червоноармійців: командирів розстріляли, рядових відпустили. Тут червоні розстріляли 15 махновців і Махно зрадів, бо червоний терор примушував повстанців вливатися в наш загін. Був мітинг, після якого 50 чоловік вступили в наш загін.
  3 травня. Ми налетіли на село Царекостянтинівку і вступили в бій з полком червоних і бронепоїздом, які перед цим розстріляли 30 махновців, спалили 30 хат і забрали багато заложників. Напад був настільки несподіваним, що полк цілком здався в полон, за винятком командирів, що втекли на бронепоїзді. Був мітинг, батальйон червоних перейшов на наш бік і влився в загін. Селяни також записувались до нас. Ввечері я покинув загін, що виступив на Кінські Роздори, щоб налетіти на Пологи. Я їду в Новоспасівку для зв"язку".
   Знову об"єдналися махновці в армію, коли з Криму почала наступ на Україну армія генерала Врангеля. Захопила Таврію і південь Катеринославщини. Почала знищувати червоноармійців, комуністів, комісарів, червоних командирів. 29 квітня 1920 р. Врангель видав наказ, який розповсюдили листівками: "Безжалісно розстрілювати всіх комісарів та інших активних комуністів, захоплених в бою". Судів не було, розстрілювали підряд всіх полонених. Махновці знову взялись за зброю, стали воювати проти червоних і проти білогвардійців Врангеля, що став головнокомандуючим після втечі за кордон генерала Денікіна.
  У 1920 році влада в Гуляй-Полі мінялася не рідше одного разу в місяць, а бої і перестрілки бували ледве не кожен день. З січня по серпень не було жодного тижня без обстрілу. Населення боялося всіх, а більше всього Махно. Червоні і білі займали село тимчасово і незабаром відходили, а Махно завжди повертався, злий і мстивий. В помсті махновці були страшні. В одному дворі розстріляли молоду дівчину тільки за те, що посміла балакати з червоними. Одна лише маленька підозра закінчувалася катуванням і смертю. Махно казав: "Один донесе - квартал виріжу". І це були не тільки слова; він міг це зробити, вирізав же він німецькі і єврейські колонії.
  Одного разу вчителька з Гуляй-Поля була свідком жорстокої розправи над молодим селянином, запідозреним у доносі червоним на махновців. Підвів махновець хлопця до стіни і вдарив того головою об стіну, а потім наказав йому битися головою по ній. Там стояли ще декілька махновців, які стали співати, а катованому наказали танцювати. У хлопця голова розбита, кров тече по обличчю, сльози ллються з очей, а кати його по щокам б"ють і наказують танцювати веселіше. У нещасного голова закрутилась, упав він на землю; тоді його стали шаблями під ребра колоти, а він навіть стогнати перестав.
  Шпіонаж у Махно був розвинутий чудово, тому, що він сам приймав участь в розвідці. Під час перебування білих він, переодітий бабою, ходив по селу, лускаючи насіння. Інколи Махно був то торгівцем на базарі, то жебраком, прохаючи у офіцерів милостиню, а один раз навіть вінчався в церкві, прекрасно граючи роль невинної дівчини. Батько знав усе, що робилося в Гуляй-Полі, а про його розвідку нічого й казати. Махно сам наказував своїм розвідникам що-небудь вивідати, а "для бадьорості" обіцяв: "Не узнаєш - уб"ю". Коротко і ясно. І вбивав, не соромлячись.
  Махно покидав село тільки тоді, коли з другої сторони вступали вже загони ворога. У нього піхоти не було, все військо його переміщалось верхи на конях, або на тачанках з кулеметами. Піхоті з махновцями неможливо було воювати. Якось літом прислали в Гуляй-Поле для боротьби з бандами червоних курсантів. Жителі їм розповіли, який Махно по силі і хитрості, що піший кінному не противник. Вони тільки сміялись по недосвідченості. Та ось послали їх на пошуки батька. Було їх бійців 160. Махно навмисно підійшов до них близько, щоб вони взяли його сліди. Потім заставив їх поганятись за собою верст 40 і тільки тоді прийняв бій. Повернулось курсантів назад до села чоловік 30, не більше. Зате вони на практиці впевнились, що самою піхотою воювати проти Махно неможливо. Після цього випадку виключно піхотних радянських загонів у селі потім не бачили; якщо піхота і прибувала, то тільки разом з кіннотою.
  Рухався Махно швидко і ніхто не знав, де він і куди направляється. При небезпеці відходили махновці в Дібрівський ліс, що знаходився верстах в сорока від Гуляй-Поля. Це великий ліс, де в них були підземні склади і заховано багато припасів і речей. Відпочивав же Махно тільки в Гуляй-Полі, де в приміщенні кінематографа влаштовували для нього "вечорниці" під поводом збору грошей для бідних учнів і вчителів шкіл, що голодували. Керувала підготовкою Галина Кузьменко, друга жінка Махно, в минулому вчителька української мови. Місцевих педагогів і декого із службовців вона запрошувала взяти участь в концерті. Відмовити їй було неможливо з остраху перед Махно. Чекали наскоку червоних, тому навколо "театру" розставили тачанки з кулеметами.
  Спектакль довго не починали, хоч народ зібрався; чекали Махно. Ставили якусь українську п"єсу, а потім дивертисмент з українських же пісень, хор співав дуже добре. Махновці принесли самогонку і пиво, місцевих учительок заставили торгувати в буфеті. Нарешті оркестр заграв туш; це прибув Махно з жінкою і своїми отаманами. Як тільки вони зайняли місця в ложах, спектакль почався.
  Махно був одягнутий у все темне, подорожне. Галина Андріївна була в синьому чоловічому костюмі і шароварах, на голові красувалась висока чорна шапка з каракуля. Дуже красива брюнетка, висока, струнка, з прекрасними чорними очима і свіжим, трохи смуглим кольором обличчя, подруга Махно зовнішністю не походила на "розбійницю", що стріляла з кулемета, ходила в атаки і вбила декількох махновців, що ґвалтували жінок. По близорукості носила пенсне, яке її навіть прикрашало.
  В антракті махновці товпились біля буфету, пили різні напої і щедро розплачувались; вони повернулись з "походу" з грошима. Махно сидів тверезий і чимось невдоволений, хоч п"єса всім подобалась. Всі з острахом подивлялись в сторону Махно і чекали, у що виллється його невдоволеність. Тут хтось із присутніх заспівав пісню: "Наш Махно і цар і бог від Гуляй-Поля до Полог". Оркестр підхопив, Махно став посміхатись, розвеселився і навіть спустився вниз танцювати. Годині об одинадцятій Галина Андріївна передала учителькам: "Ну, тепер вам пора розходитись". Розвідка донесла правильно про наближення червоних, почалась перестрілка і махновці залишили село без втрат. Кулемети не дали змоги червоним підійти близько до кінематографу.
  
  
  П О М И Л К И Д Е Н І К І Н А І П Р О В А Л Н А С Т У П У
  
  Не будемо перебільшувати вклад махновців у війні проти білогвардійців генерала Денікіна. Вони руйнували його тили, відволікали значні сили військ на охорону комунікацій, але головне - гуртували місцеве населення в протидії денікінщині. Основа протидії - земельне питання. Селяни були проти повернення влади поміщиків і відновлення монархії, навіть конституційної. Яких же політичних поглядів придержувався в той час Денікін? На це питання він відповів так:
  "Я никогда не сочувствовал "народничеству" с его террором и ставкой на крестьянский бунт. Ни марксизму, с его превалированием личности. Я принял российский либерализм в его идеологической сущности без какого-либо партийного догматизма.
  В широком обобщении это приятие приводило меня к трем положениям:
  1) Конституционная монархия. 2) радикальные реформы и 3)мирные пути обновления страны. Это мировоззрение я донес нерушимо до революции 1917 года, не принимая активного участия в политике, а отдавая все свои силы и труд армии".
  У жовтні 1919 року, коли білогвардійці досягли найбільших військових успіхів, виникли суперечки між білим командуванням і козацькими областями. Донські і кубанські козаки, що були головною силою в рядах денікінських військ, бажали мати свій голос у вирішенні питань внутрішнього життя своїх областей. Генерал Денікін продовжував наказним порядком командувати життям Дона і Кубані, забираючи в них частину припасу для годівлі французьких і англійських інтервентів в обмін за військове спорядження. Це створювало атмосферу взаємної недовіри, що проникала в козачі війська і зменшувала їх боєздатність. Не сподобались населенню Кубані і чутки про передачу лісів Чорноморського побережжя в концесію іноземців. Такі переговори з Денікіним велись, він вимогу союзників підтримав, договір підписав, але партизани не дали змоги концесіонерам приступити до вирубки. Часті суперечки з козачими політиками в Катеринодарі змусили Денікіна перенести свою Ставку в Таганрог, ближче до лінії фронту.
  Ще гірше стояла справа з моральним обличчям самої надійної частини військ Денікіна - Добровольчої армії. Вона вже з середини 1918 року фактично перестала бути добровільною. І трагедія була в тім, що разом з дійсно ідейною групою офіцерів, студентів, гімназистів, юнкерів і старих солдат в армію разом з поповненням прибував чужий і ворожий їй по духу елемент, заражений духом грабунку і злочину.
  Для сіл і станиць, без нормального забезпечення текстильною мануфактурою, кожне місто було об"єктом грабунку і насильства. З приходом "добровольців" на територію більшовиків слово "влада" і в"язане з ним поняття про якийсь закон і правопорядок утратили своє значення, особливо для селянства. Великим злом, руйнуючим дисципліну, була реквізиція білогвардійцями продовольства і фуражу по всій прифронтовій полосі.
  Різні дисциплінарні покарання, навіть розстріли, приймались військовим судом для підтримки військової дисципліни, коли справи доходили до штабу. Але таке бувало рідко. Багато із старших офіцерів крізь пальці дивились на грабунки, бо самі доповнювали маленьке жалування за рахунок "вдячного населення" і захоплених у більшовиків складів. Вираз "від вдячного населення" цинічно приймався тоді до грабунків продуктів, теплої одежі та інших речей, які приходящі білогвардійці відбирали у місцевого населення.
  Денікін писав накази і листи командуючим арміями, наказуючи підтримувати в військах сувору дисципліну. Один такий лист, відправлений ним генералу Май-Маєвському, попав у руки більшовиків і був опублікований. В ньому Денікін висловлював своє невдоволення командуючим Добровільною армією: "Відбуваються грандіозні грабунки відбитого у більшовиків державного майна, приватної власності мирного населення; грабують окремі військові чини, невеликі банди, грабують цілі військові частини, нерідко з дозволу командного складу. Пограбовано і вивезено та продано на десятки мільйонів рублів самого різного майна, починаючи з інтендантських військових складів і завершуючи дамською білизною. Пограбовані кожані заводи, продовольчі і мануфактурні склади, десятки тисяч пудів вугілля, коксу, заліза. На залізничних контрольних пунктах затримуються представниками влади відправлення під виглядом військових ешелонів вагони з великою кількістю цукру, чаю, скла, канцелярських товарів, косметики, мануфактури. Затримується відправка захоплених у ворога коней...
  Викладене достатньо малює ту безрадісну картину грандіозних грабунків і крадіжок, ту вакханалію стихійного безладдя і свавілля, які панують в прифронтовій полосі...".
  Цей лист був написаний 10 вересня, але генерал Май-Маєвський був знятий з командування лише 23 листопада. Чому Денікін відразу не призначив розслідування проти командуючого, в армії якого була відсутня елементарна дисципліна? Чому поблажливо ставився до своїх генералів, що підтримували мародерів?
  Відповідь одна: їх бойові заслуги на початку білого руху вважались йому гарантією чесності, патріотизму і безкорисливості. Старий солдат, він продовжував вірити в честь і лицарство своїх старих друзів. Дорого прийшлось йому заплатити за цю довіру і поблажливість.
  Донська армія по мародерству не відрізнялась від Добровольчої. Вона відправляла на Дон все награбоване. Доказом може служити телеграма генерала Мамонтова в Новочеркаськ:
  "Посилаю привітання. Веземо рідним і друзям багаті подарунки: донській казні - 60 млн. рублів; для прикрас церков - дорогі ікони і церковні речі". Ця телеграма, по виразу Денікіна, "воістину пролунала похоронним дзвоном".
  Хвиля антисемітських настроїв захопила і білу армію на Півдні України. Вона влаштовувала єврейські погроми на території від Харкова і Катеринослава до Києва і Кам"янець-Подільська. В той час, коли полонених чекістів і червоних комісарів публічно вішали на міських ліхтарях, своїх кримінальних злочинців із солдатської маси ліквідували непомітно. І психологічний ефект, який повинен був подіяти на солдат і населення, втрачав свою силу. Загальна політика замовчування фактів єврейських погромів і насильства приводила до нових погромів.
  Одна з головних помилок Денікіна, що привела білих до поразки, була в тому, що він пропустив момент своєчасно ввести в своїх військах залізну дисципліну, сувору кару за всякий розбій, всяке насильство над людьми - православними, мусульманами, євреями - без різниці. Єдиним противником політики замовчування був генерал Врангель. Він з шумом і тріском прилюдно вішав грабіжників у своїй армії; це в подальшому посприяло поводом до внесення його кандидатури на пост Головнокомандуючого.
  З великою швидкістю зростала недовіра до денікінської влади серед селян. Причиною цього були безплатні реквізиції, грабунки, але головне - не було вирішене земельне питання. І в цьому невідкладному питанні уряд Півдня Росії проявив рідкісну недбалість. Він настроїв проти себе селянство - величезну більшість населення. Справа в тому, що селяни після революції захопили землі поміщиків, інвентар, худобу, коней, а також одяг, меблі, посуду, срібло, картини і книги бувших власників. Тепер селяни з тривогою очікували, що скаже по цьому поводу генерал Денікін. Вони хотіли почути від нього слова, закріпляючі за ними земельний перерозподіл і прощення за всі минулі гріхи. Але таких слів вони не діждалися.
  Двічі уряд Півдня Росії приступав до вирішення земельної реформи. Перша редакція виявилась настільки реакційною, що генерал Денікін назвав її "актом відчайдушної самооборони класу" і з гнівом відсторонив проект. Другий проект був трохи кращий, можливо, він був потрібен в період до революції. Але в 1919 році він уже не мав ніякої цінності. Денікін признав, що "з тих пір маятник народних бажань качнувся далеко в сторону і новий закон не зміг би вже якісно вплинути на військові дії, як лозунг, що закликав селян до самооборони, був зовсім непридатний".
  В очах Денікіна всі земельні проекти були лише перехідним періодом і після перемоги повинні бути вирішені Установчими зборами. А тим часом писались туманні декларації. З одної сторони, в них говорилось про збереження за минулими землевласниками їх прав на землю, про перехід нерухомого майна з рук в руки лише шляхом добровільної згоди, або шляхом примусового відбирання, але обов"язково за плату. Більш конкретними були тимчасові правила, введені урядом Півдня для забезпечення збору врожаю. І тут селянам стало ясно, що інтереси ненависних їм поміщиків при збиранні врожаю збереглися.
  Біда Денікіна була ще в тому, що його армія стала виявляти свій класовий характер, і Головнокомандуючому приходилось миритися з настроями свого офіцерства. Сам Денікін був значно "лівіше" свого круга. Він міг, звичайно, незалежно від нього прийняти те чи інше політичне рішення, але розумів, що це могло привести до конфлікту і розриву з правими кругами своїх офіцерів. Це зв"язувало йому руки.
  Ще одним болючим питанням було відношення Денікіна до уряду України. Він вважав Петлюру зрадником, пройдохою, авантюристом і не мав до нього довіри ні на копійку. Навіть тимчасовий договір з такою людиною в очах Денікіна був неприйнятний. Денікін видав такий наказ своїм військам:
  "Самостійної України не признаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні, тоді вони повинні негайно здати зброю і розійтись по домівках; або ж приєднатись до нас, признавши лозунги, один з яких - широка автономія України. Якщо петлюрівці не виконають цих вимог, то їх належить рахувати таким же ворогом, як і більшовиків".
  Петлюрівці, Галицька армія і денікінці генерала Бредова вступили в Київ майже одночасно. Несподівано для Петлюри галичани заявили, що вони будуть діяти незалежно від нього. На день пізніше і на цей раз несподівано для галичан Петлюра заключив договір з Польщею, віддавши їй Галичину і прикарпатську Русь. Тоді Галицька армія під командуванням Тарнавського признала над собою верховне командування генерала Денікіна. Уряд ЗУНР на чолі з Петрашевичем таке рішення підтримав. Українська армія, якою командував Юрко Тютюнник, підтримала поляків і стала воювати проти галичан і денікінців.
  На протязі двох місяців денікінці мали декілька кривавих битв з петлюрівцями і сильно потріпали їх в районі Умані, Гайсина і Бірзули. На початку листопада Петлюра зі своїм штабом, урядом і невеликим військом втік від денікінців за лінію розмежування польської армії. Щоб захистити себе від можливого нападу, генералу Денікіну довелось тримати на "петлюрівському фронті" 8 - 10 тисяч бійців. Політика петлюрівців зводилась до того, що головним недругом для них була Росія, всіляка, як червона, так і біла. В громадянській війні вони готові були підтримувати одну з воюючих сторін лише для того, щоб ослабити іншу і добитися від обезкровленого переможця признання повної незалежності України. Галичани до Росії відносились краще, бачили в ній захист від колонізації свого краю. В принципі вони були не проти, щоб Україна і Галичина ввійшли в склад єдиної руської держави, як об"єднана і достатньо автономна область.
  Велику шкоду білим принесло також безкомпромісне відношення до офіцерів, що вступили в ряди Червоної армії. Були серед них генерали і полковники, випускники Генштабу. Прикладом для них став заслужений генерал Брусилов, під командуванням якого раніше служив Денікін. Під час повстання юнкерів у Москві в 1918 році він рішуче розірвав відносини з білим рухом і став прихильником більшовиків після того, як став свідком обстрілу юнкерами стін Кремля з гармат. Для більшості росіян Кремль - святиня. Вчинок батька став прикладом для сина. Свого часу Брусилов-син закінчив Пажеський корпус, вийшов офіцером у лейб-гвардії кінно-гренадерський полк, з яким пройшов усю війну 1914 року. У червоних бувший ротмістр став командиром 9-го кавалерійського полку і під містом Лівни Орловської губернії був захоплений денікінцями в полон. Його розстріляли.
  Така ж гірка доля спіткала і бувшого генерала старої армії А. Станкевича. Він служив у більшовиків помічником командуючого 13-ї армії. В її склад входила 55-а дивізія червоних, начальник штабу якої перебіг до білих. Станкевич прийняв командування цією дивізією. Іронія долі була в тому, що брат його, теж генерал, був близьким другом Денікіна, його бойовим товаришем в Залізній дивізії і по кубанським походам Добровольчої армії. Розправа з генералом Станкевичем і ротмістром Брусиловим була прикладом жорстокості Громадянської війни. Вчорашні друзі і однополчани ставали ворогами.
  Генерал Брусилов після розстрілу сина денікінцями у віці 66 років вступив у Червону Армію. Заслуженого генерала кавалерії в Генштабі з радістю зустрів бувший полковник Генштабу Сергій Каменєв, призначений Головнокомандуючим Збройних Сил РРФСР. Брусилов погодився на пропозицію зайняти відповідальний пост інспектора кавалерії Червоної Армії. Бувший царський генерал з ентузіазмом почав складати і затверджувати штати кінних армій, корпусів, дивізій і бригад. Відпочинком для нього були поїздки автомобілем на кінні заводи, розташовані в центральній Росії. Брусилов інспектував директорів, ветеринарів, оглядав табуни коней і розмовляв з табунщиками. Перевів кінні заводи на військове забезпечення, ввівши в його штат учбовий ескадрон і лазарет для коней. Здорові коні теж інколи хворіють, як і люди, при належному догляді видужують. Кінь - теж зброя кавалериста.
  На початку 1919 року більшовики вже оцінили значення кінноти в громадянській війні. Весною і літом з небувалою швидкістю була сформована з кінного корпусу Перша кінна армія. Командуючим призначили Семена Михайловича Будьонного. За бойові заслуги і хоробрість, проявлені ним на Кавказькому фронті проти турок, він був нагороджений Георгіївськими медалями і Георгіївськими хрестами всіх ступенів, які солдат міг одержати тільки за особисту хоробрість.
  Виник конфлікт з Троцьким, що був проти призначення "безграмотного" кавалерійського унтер-офіцера на відповідальний пост. Але Ворошилов і Сталін змогли відстояти це призначення і Троцький вимушено погодився, а Семен Будьонний повністю виправдав покладену на нього місію. В поразці збройних сил Денікіна на Півдні Росії його Кінна армія зіграла головну роль.
  В штабі генерала Денікіна недооцінили спочатку загрозу з боку кінноти Будьонного, посміялись над призначенням унтер-офіцера на посаду генерала. Південним фронтом став командувати бувший царський офіцер підполковник Олександр Єгоров. Що вони можуть протипоставити проти освічених білих генералів, визнаних тактиків і стратегів? Та перші бої з фронтом червоних цю думку змінили. На допомогу Добровольчій армії Кутепова, Денікін направив кінний корпус генерала Шкуро. Запеклі бої в районі Касторної, Курська, Воронежа тривали 30 днів. Корпус Шкуро був розбитий, Добровольча армія відступала під натиском червоних. Положення денікінців на фронті стало загрозливим. Денікін зрозумів, що тільки розгром кінноти Будьонного може повернути успіх його військам. Протистояти червоним повинна сильна кавалерія білих.
  Денікін відправив проти кінноти Будьонного свої останні резерви з Північного Кавказу і з фронту проти Грузії, що стояв біля Сочі. Основним ядром була кіннота донського генерала Мамонтова в сім тисяч шабель, В розпорядженні Мамонтова також знаходилась піхотна дивізія чисельністю три тисячі штиків і 58 гармат. Підпорядкував Мамонтову також бронепоїзди, танки і аероплани.
  
  Н Е З Г О Д И М І Ж Д Е Н І К І Н И М І Г Е Н Е Р А Л А М И
  
  Задумана операція закінчилась провалом через незгоду денікінських генералів. Після прибуття підкріплення на фронт і перших поразок Мамонтова від військ Будьонного, генерал Врангель не погодився з Денікіним і призначив замість Мамонтова командуючим групи кубанського генерала Улагая, бувшого командира полку, в якому колись служив унтер-офіцер Будьонний. Улагай пообіцяв розбити кінноту Будьонного і прийняв командування. Мамонтов зобидився і розіслав телеграми по всім своїм полкам про відставку з поста командира 4-го Донського корпусу, а на другий день самовільно залишив корпус і групу, злорадно повідомивши Денікіна, що його полки в паніці відступають.
  За небувале в армії самовільне порушення дисципліни Денікін відправив Мамонтова у відставку, але з цим рішення не погодився військовий отаман Донського війська генерал Сидорін. Конфлікт між денікінськими генералами і Ставкою розгортався. А в цей час кіннота Будьонного вбила клин між Добровольчою і Донською арміями, роз"єднавши їх. Невдачі на фронті визвали різке невдоволення у підлеглих генералів Денікіним. Спочатку тихо, а потім відкрито вони стали заявляти про необхідність заміни старого командування новим. Кандидатом на пост Головнокомандуючого був генерал барон Петро Миколайович Врангель. В той час він командував Кавказькою армією, але після відставки хронічного алкоголіка генерала Май-Маєвського, в грудні 1919 року по наказу Денікіна Врангель прийняв командування Добровольчою армією, передавши свою Кавказьку армію генералу Покровському.
  Бувший кавалерист Врангель швидко зрозумів, що невдачі на фронті зумовлені перевагою кінноти Будьонного і малою чисельністю Добровольчої армії. Переконав Денікіна звести армію в корпус, а для себе просив дозволу відправитись на Кубань, щоб сформувати там нову кінну армію. Його прохання Денікін вдовольнив, командиром Добровольчого корпусу призначив генерала Кутепова, а Врангель відправився з фронту на Кубань.
  11 грудня проїздом на станції Ясиноватій мала відбутися зустріч генерала Врангеля з новим командуючим Донською армією, призначеним замість Сидоріна. На прохання Денікіна вони мали узгодити спільні дії двох армій проти кінноти Будьонного, що їх роз"єднала. Та несподівано генерал Врангель без згоди Денікіна відправив опальному генералу Сидоріну і генералу Покровському телеграму, прохаючи їх прибути на зустріч. І тут у Денікіна урвався терпець.
  "Сам факт зустрічі командуючих арміями без дозволу Головнокомандуючого, - писав Антон Іванович, - являвся безприкладним порушенням військових традицій і військової дисципліни". В різких виразах всім трьом командуючим Денікін забороняв покидати армії без його дозволу, відміняв збори і потребував повної влади. Якщо раніше у Денікіна не було доказів, що проти нього готується змова, то через декілька тижнів він одержав повідомлення від генерала Шкуро, Терського отамана Вдовенко і генерала Ерделі, що Врангель веде переговори із старшими воєначальниками про заміну Денікіна на посту Головнокомандуючого.
  Остання зустріч Денікіна з Врангелем відбулася 27 грудня 1919 року. "Під час загальної розмови, - писав Врангель, - генерал Денікін не сказав мені ні слова". Більше вони ніколи не зустрічалися, але кінцевий розрив між ними прийшов тільки в лютому 1920 року. За цей час мовчки і важко переживав Денікін "боротьбу за владу" з людиною, яку він колись цінив і просував по службі. Тепер між ними виникли незгоди на втіху більшовикам.
  Денікін визнавав, що він втратив популярність в діючих військах на фронті, які знали його тільки по картинках на плакатах, які відділ "білої" пропаганди розклеював по містах і на залізничних станціях. І коли на фронті почалися поразки, то виникли думки про заміну Головнокомандуючого справжнім бойовим генералом. Для всіх білогвардійців, що зв"язали свою долю з справою генерала Денікіна, наступив період роздумів і апатії.
  Поразки на фронті визвали зміну місця Ставки. Із Таганрога вона перемістилась в Тихорецьку, потім в Катеринодар, а звідти в Новоросійськ. В той час Новоросійськ був переповнений родинами офіцерів, хворими, пораненими і біженцями, що чекали евакуації за кордон. Було багато офіцерів, які бродили по місту без діла. Деякі з них, недавно вилікувавшись після поранень чи тифу, втратили зв"язок зі своїми частинами. Але більшість не бажали знову відправлятись на фронт і плекали надію з допомогою англійців перебратись за кордон, подалі від неминучої катастрофи. Розчаровані і озлоблені, вони відкрито лаяли головне командування і кричали про необхідність його заміни.
  В цій нервовій обстановці генерал Врангель відправив Денікіну листа, звинувативши його в поразці на фронті. Щоб не визивати лишніх розмов у ці важкі дні, Денікін на лист не відповів, але давати Врангелю відповідальні доручення відмовлявся. Залишившись осторонь, генерал Врангель подав нарешті заяву про відставку, а до наказу про звільнення взяв відпустку і перебрався в Крим.
  Розв"язка конфлікту між двома генералами наближалася. Через британського військового представника генерала Хольмана генералу Врангелю від імені Головнокомандуючого було заявлено про небажане перебування на території Збройних Сил Півдня Росії. Перед від"їздом в Константинополь генерал Врангель відправив Денікіну ще одного листа. В цьому листі Врангель звинуватив Денікіна у небажанні кинути свої війська на з"єднання з адміралом Колчаком, коли між ними була відстань всього 600 км., тому Колчак був розбитий. Денікін виставлявся людиною, що любою ціною чіплялась за владу, вступивши на шлях компромісів і, "підтримуючи самостійників, вирішили рішуче боротися з вашими ближніми помічниками, звинуватив їх, як вам показалось, в державному перевороті".
  Денікін вирішив залишити свій пост, передавши командування в другі руки. Після від"їзду Врангеля в Константинополь з"явились два нових претенденти на владу: генерали Слащов і Покровський. Обидва вели інтриги проти Денікіна і переговори про його заміну в той час, коли війська відступали до Новоросійська. Побоюючись, що хвиля відступаючої Донської армії, що втратила боєздатність, захопить всі плавучі засоби, підготовлені для евакуації в Крим, Кутепов послав Денікіну ультимативну телеграму. В телеграмі він висунув десять вимог, які боляче вразили Головнокомандуючого. Кутепов без дозволу Ставки віддав наказ Добровольчому корпусу залишити позиції і відступити. Ніхто не хотів помирати за "білу" ідею, навіть останній із надійних генералів.
  До середини лютого Ставка ще надіялась задержати наступ червоних на лінії ріки Кубань. Про це повідомляла розвідка, оцінюючи сили ворога. Денікін був згоден з Троцьким, який заявив, що воюючі сторони вичерпали свої сили і військам потрібен відпочинок. Але у випадку невдачі Денікін прийняв рішення переправити війська в Крим. Планова їх евакуація із Новоросійська була неможлива. Не було транспортів і других плавучих засобів для перевезення всіх людей. Про евакуацію коней, артилерії, обозів і величезних запасів майна на складах Новоросійська не могло бути і мови. Залишалась одна надія врятувати артилерію і кавалерію: переправити їх в Крим через Тамань.
  Коли настав час здійснити цей план, Денікін 7 березня дав директиву Донській армії і Добровольчому корпусу захищати Таманський півострів. Виконання цього наказу доручалось генералу Кутепову. Йому було наказано частиною своїх сил зайняти півострів і перекрити північну дорогу від Темрюка.
  Ні Сидорін, ні Кутепов наказу не виконали. Задумана операція, що давала надію на переправлення в Крим артилерії і кінноти провалилась. У війську почалося найгірше - паніка. Психологія маси відкидала розрахунки стратегів, керування армією було втрачене. Залишки військ Денікіна нестримним потоком ринули в Новоросійськ. І там, в порту, з жахом чекали приходу військ більшовиків і неминучої смерті.
  Відчуваючи моральну відповідальність за поразку денікінщини, спішно прибув із Константинополя в Новоросійськ британський головнокомандуючий на Сході генерал Мільн з ескадрою адмірала Сеймура. Французькі військові кораблі, відправлені в Новоросійськ, теж прийняли участь в евакуації. Але ні французи, ні англійці, ні російські судна не змогли евакуювати всіх військ.
  За добу до приходу більшовиків залишив порт Новоросійська генерал Денікін зі своїм штабом і штабом Донської армії. Розмістивши штаби на пароплаві "Цесаревич Георгій", перейшов на руський міноносець "Капітан Сакен". На палубі провів безсонну ніч. Тим часом всі кораблі вже покинули порт під вигуки прокляття і постріли маси людей, що залишились в порту. Стріляли вслід кораблям і в себе, кінчаючи життя самогубством.
  Вранці з бухти бачили в біноклі ескадрони більшовицької кінноти, що без опору займала місто. Один з міноносців раптом повернув назад і на повному ходу направився до пристані. Це був "Пылкий", на якому генерал Кутепов пішов на виручку, одержавши звістку, що на березі залишився 3-й Дроздовський полк, що прикривав посадку. Бухнули гармати міноносця, затріщали кулемети. Потім все стихло, міноносець повернув назад. Дроздовці перейти на корабель відмовились, надіючись вижити в статусі військовополонених. Вони не прогадали, навіть виграли в порівняні з евакуйованими.
  По місту вже їздили кінні патрулі з червоними прапорами і агітували полонених записуватись в кінну армію Будьонного. Необхідною умовою було мати при собі зброю, а для кавалеристів - коня. Справа в тому, що Перша Кінна армія теж мала значні втрати і чекала поповнення. На Реввійськраді Будьонний і Ворошилов заявили, що кращого поповнення, ніж козаки полоненої Донської армії генерала Денікіна чекати марно. Їх підтримав командуючий фронтом Єгоров і член Реввійськради фронту Сталін. До Троцького не звертались, бо знали, що він буде проти. Впевнились у його патологічній ненависті до козаків, коли він вперто заперечував наступ на Ростов через Донбас, бажаючи спочатку знищити бунтівну республіку Верхнього Дону в районі станиці Вешенської. Будьонний знав, що навколишні жителі будуть вперто захищати свої станиці і хутори від більшовиків, хай відсиджуються, свої домівки не покинуть, в спину Першій кінній армії не вдарять.
  Троцький на цей раз промовчав, бо мав інформацію про підготовку білополяків маршала Пілсудського до війни з метою захоплення території України і Білорусії. Та чутки про наступну війну з поляками поширились і досягли Новоросійська. Військовополонені денікінці, що вступили в Кінну армію Будьонного, відверто раділи: бити іноземних інтервентів легше, ніж своїх співвітчизників.
  19 березня в Криму Денікін видав наказ про вибори нового Головнокомандуючого. "Моє рішення безповоротне. Я все звісив і продумав. Я хворий фізично і розбитий морально: армія загубила віру в вождя, я - в армію". Військова рада спочатку не змогла вибрати нового Головнокомандуючого. Генерал Драгомиров відправив Денікіну в Феодосію телеграму з проханням прибути в Севастополь "для особистого голосування в раді...". Денікін відмовився. Тоді більшість денікінських генералів проголосувала за кандидатуру генерала Врангеля, про що йому відправили телеграму Константинополь. В той же день Верховний комісар Великобританії в Константинополі адмірал де Робек передав у розпорядження Врангеля міноносець, який доставив того в Севастополь.
  Генерал Денікін 22 березня 1920 року віддав свій останній наказ по армії: "Генерал-лейтенант барон Врангель призначається Головнокомандуючим Збройними Силами Півдня Росії. Всім, хто йшов чесно зі мною в тяжкій боротьбі, - низький уклін. Боже, даруй перемогу армії і врятуй Росію".
  В день приїзду Врангеля Денікін покинув Росію, відпливши в Константинополь на тому самому англійському міноносці, який привіз Врангеля. Покидаючи Росію, Денікін ще не знав, що Врангель привіз ноту британського уряду ультимативного характеру, адресовану йому. В ноті просили Денікіна "закінчити нерівну боротьбу". Уряд Англії просив почати переговори з Радянським урядом з метою прийняття амністії чинам Добровольчої армії, а у випадку відмови Денікіна від цього прохання, воно знімало з себе відповідальність за майбутнє і загрожувало закінчити "всяку підтримку і допомогу".
  В цій ноті вже не було ніякого сенсу, чини бувшої Добровольчої армії самі отримали амністію, ставши бійцями армії Будьонного. На початку квітня вони вирушили в похід для визволення України, що зазнала інтервенції з боку Польщі. Англія і США почали поставляти військове спорядження Врангелю. З армією чисельністю до 100 тисяч чоловік, підкріпленою танками і аеропланами, Врангель 7 червня 1920 року вирушив з Криму на Лівобережну Україну, плекаючи надію розбити Червону Армію і подати допомогу військам білополяків. Удар був заздалегідь добре спланований військовим командуванням держав Антанти.
  Денікін з Врангелем не контактував, почавши з сім"єю життя емігранта. Свого житла не мав, тож проживав у дешевих готелях. З собою привіз 23 тисячі царських (паперових) рублів, декілька сотень керенок, австрійських крон і турецьких лір і коробочку з монетами по 10 копійок чеканки 1916 року на суму 49 рублів. Це був увесь капітал бувшого Головнокомандуючого. В переводі на тверду валюту рівнявся менше тринадцяти фунтів стерлінгів.
  Черчілль зробив спробу поселити Денікіна в дорогому готелі у випадку підтримки рішення членами парламенту про його державне утримання. Денікін від такої пропозиції відмовився. Його гнітила думка, що заради сім"ї прийдеться одержувати "милостиню" від Великобританії. У Денікіна буквально нічого не було. Дома він ходив у своїй військовій одежі. Виходячи на вулицю, надівав військовий плащ без погон, а голову прикривав дешевою кепкою.
  Дружина Ксенія привезла з собою деяке столове срібло. На виручені від продажі гроші сім"я його могла прожити в Англії місяця два-три. Тому перебування в Англії довелось урізати і поневірятись по державах, де проживання дешевше.
  Про матеріальні проблеми сім"ї Денікіних стало відомо в російському посольстві. Антону Івановичу запропонували переговорити із завідуючим відділом видачі асигнувань із руських державних сум, що знаходились у закордонних банках. Денікін заявив, що про це не може бути і мови, так як гроші - казенні, а він - приватна особа.
  Запросила пожити сім"ю Денікіних у своєму маєтку Наталія Брасова, морганатична дружина великого князя Михайла Олександровича, вбитого біля Пермі разом із своїм секретарем англійцем Джонсоном в ніч на 13 червня 1918 року невідомими бандитами. Вдова брата останнього імператора Росії була особою містичною. Вона запевняла Антона Івановича, що наслідник престолу живий і поки-що ховається, щоб в потрібний момент заявити про свої права на руський престол. Денікін відмочувався. Він розумів, що монархія після Лютневої революції непотрібна ні йому, ні покійному адміралу Колчаку, що об"явив себе Верховним Правителем Росії, ні більшовикам. Не потрібна вона і британцям, які нічого не зробили для порятунку царської родини.
  Жила сім"я Денікіних на літературні гонорари, що платили провідні газети за його статті. На запитання про його відношення до генерала Врангеля, Денікін відповів: "Врангель зараз стоїть на чолі Збройних Сил Півдня Росії, веде боротьбу проти більшовиків. І тому йому потрібно всіляко допомагати".
  В серпні1920 року сім"я Денікіних переїхала в Бельгію, де проживати було дешевше. Поселились в невеликому будинку з садом. Антон Іванович вставав о сьомій годині ранку, відкривав ставні, приносив вугілля, розтопляв піч і плиту. Потім вставала дружина, кип"ятила молоко і заварювала кофе, готовила сніданок. Після кофе - прибирання кімнат. Антон Іванович підмітав, дід дружини витирав пилюку, дружина прибирала кухню, чистила картоплю, варила обід. Тільки няня нічого не робила, вона проводила час разом з малою Маринкою, дочкою Денікіна. А він після сніданку сідав за письмовий стіл і писав багатотомний твір "Очерки русской смуты". Дуже сердився, коли його відволікали від роботи.
  Потім сім"я мандрувала по різним країнам Європи, поки не оселилась у південно-західному районі Франції, недалеко від океану. Проживання в сільській місцевості виявилось самим дешевим. Закупали в селян молоко і яйця, а Денікін збирав у лісі гриби, дивуючи місцеве населення, що вирощувало гриби в теплицях. Під час окупації Франції гітлерівцями селяни приносили продукти в сім"ю російських емігрантів, що жила в злиднях, бо Денікін відмовився виступити з заявою про підтримку Гітлера.
  
   Р Е Й Д М А Х Н О В Ц І В П О Т И Л А Х В Р А Н Г Е Л Я
  
  Прошу вибачення в читачів за хронологічне відхилення від подій. Знову повернемося до дій махновців у вересні 1920 року. Залишив спогади про них махновець В. Білаш, що через важке поранення Махно в кінці серпня став начальником штабу армії Махно, а потім командуючим. Офіційно виконував обов"язки командуючого Каретніков, права рука Махно, але твердих поглядів на сумісні дії з червоними проти білогвардійців Врангеля в нього не було. Спочатку треба було підписати договір про союз махновців з Радянською владою.
  Справа була ускладнена тим, що значна частина повстанських загонів махновських командирів Володіна, Чалого, Яценка, Савченка, Сомка, Іщенка, Голика перейшли на бік Врангеля і стали воювати проти Червоної Армії, повіривши барону про підписання договору з Махно. Яценко навіть видав листівки з текстом: "Денікіна вже нема - є руська армія, яка протягла руки і зімкнемо наші ряди. Станемо любити один одного і звільнимо свою нещасну святу Русь від царства комісарів і збудуємо владу по волі народу".
  В. Білаш пише в своїх спогадах: "З 27 вересня 1920 року махновці припинили ворожі дії проти Радянської влади. Вони стали союзниками Червоної Армії в боротьбі проти Врангеля і буржуазії. 29-го вересня як союзники, а не вороги, ми входили в Старобельськ, партійні, радянські і профспілкові організації якого зустрічали нас криками "ура". Ввечері відбулося розширене засідання Ради Революційних повстанців України (махновців) з командним складом. Багато анархістів і командирів нападали на мене за союз із Радянською владою. Але після мого виступу втихомирилися. Наш проект договору був зборами затверджений, вибрана дипломатична комісія в складі Буданова, Хохотви і Клейна. Комісія негайно виїхала в Харків для підписання договору. Ми залишились в Старобельську і приводили себе в належний вид, лікували рани, ремонтували кулемети і тачанки.
  Радянська урядова делегація, що прибула з Харкова, ознайомилась із потребами військ Махно, пообіцяла допомогу. Спочатку прислали 300 сідел, 20 тис. патронів і 300 снарядів. По розпорядженню Ради наша дипломатична комісія була посилена новими членами Куриленко і Поповим, які поїхали в Харків з декількома небезпечно пораненими командирами-махновцями. Махно теж був поранений в ногу, але їхати в Харків відмовився. Прибулий з Харкова професор-хірург тут прооперував Махно ногу. Крім того, прибуло декілька анархістів, що сиділи в тюрмі у червоних, а тепер були звільнені. Гавриленка я призначив своїм помічником, інші прийнялись випускати газету "Набат".
  Рішення про переговори з Махно було прийняте на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 29 вересня 1920 р. Там були такі пункти: "...наші загони, не зливаючись з махновцями, входять при необхідності в оперативний контакт. ...Договір не розголошувати, обмежившись звісткою після переходу Махно в наступ на тил Врангеля. ...Проти звільнення анархістів принципово не заперечувати...". Підписав це рішення Секретар ЦК С. Косіор.
  На основі рішення ЦК був розроблений військово-політичний договір революційної повстанської армії (махновців) з Радянською владою. Заключний пункт цього договору проголошував: " 4) Родини Революційно-повстанської армії (махновців), що проживають на території Радянської Республіки, в пільгах прирівнюються до родин червоноармійців і одержують від Радянського уряду України відповідні документи.
  Командуючий Южфронтом - Фрунзе. Члени Реввійськради - Бела Кун, Гусєв.
  Уповноважені Реввійськради повст. армії (махновців) - Куриленко, Попов".
  16 жовтня споряджена червоними армія махновців виступила на фронт і зайняла позиції між 13-ю і 4-ю червоними арміями. В цей час вона складалась із трьох оперативних груп і одної резервної. Перша (командир Марченко, начштабу Тарановський) складалась із 1-го, 2-го і 3-го піхотних, 1-го і 3-го кавалерійських полків загальним числом 3000 штиків і 1000 шабель при 100 кулеметах.
  Друга (командир Петренко, начштабу Щусь) - з 4-го, 5-го, 6-го піхотних полків, 2-го і 5-го кавалерійських полків загальним числом 3000 штиків і 1000 шабель при 100 кулеметах. Третя група під командуванням Забудько (начштабу Огарков) складалась із 7-го, 8-го окремих піхотних, 4-го і 6-го кавалерійських полків загальним числом, як і дві перші групи. Крім того, в четвертій групі Каленика було до 2000 штиків, а при кулеметному полку Кожина, що налічував 600 кулеметів, поставлених на тачанки, знаходився загін до 500 шабель. З такими силами махновці підійшли до фронту і зайняли позиції біля станції Ульянівка, розташованій між станціями Чаплино - Синельниково.
  17-го ввечері відбулися загальні збори нашої Ради, штабу армії і командирів. Обговорювали питання про рейд по тилах Врангеля. З доповіддю виступив Довженко. Нашій армії командуванням було поставлено завдання: вранці 18-го жовтня вийти в тил Врангеля, нанести удар по групі ворожих військ у північній Таврії, прорватись до перекопських укріплень і захопити їх. Завдання було трохи надумане і не по нашим силам. Про це ми повідомили тов. Фрунзе, запропонувавши спочатку розбити головні сили ворога в північній Таврії, на що одержали згоду командуючого фронтом.
  О четвертій годині ранку 18-го жовтня наша група загальним числом 6000 штиків і 2500 шабель при 10 гарматах і двох батальйонах кулеметного полку (300 кулеметів на тачанках) вийшла із с. Василівки на Ново-Миколаївку. Тут була приєднана до нас бригада Чалого, сформована Врангелем. На чолі військ був я, Каретніков (помкомандарма) і мій помічник - Гавриленко. Перед нами стояло найближче завдання: по частинах знищити синельниківську групу ворога; Дроздовців, Марковців, 7-му піхотну дивізію і Донський кавкорпус Морозова.
  До вечора ми накинулись на Михайлово-Лукашеве і розбили 3-й і 4-й піхотні полки Дроздовської дивізії, захопили 8 гармат, 50 кулеметів і до 3000 полонених, бувших червоноармійців. Вранці 19-го жовтня на ст. Софіївка ми напали на 2-й полк дроздовців, вночі прибулий із Синельниково. В 10 годин ранку ми атакували місто Олександрівськ. Зав"язався упертий бій з полком Марковської дивізії і кавдивізією корпуса Барбовича. В результаті кінної атаки опір білих був зламаний. Втрачаючи бійців, кавдивізія побігла на Ново-Григорівку. В полон було взято дві роти марківців, 500 кавалеристів, захоплено також 2 гармати і 15 кулеметів. Із Наталівки ввечері ми вийшли на Камишеватку, де обеззброїли місцеву владу і заночували, зруйнувавши залізничну колію. Тут нам попався Яценко, автор листівки і бувший наш командир. Його розстріляли, а загін влили в групу Чалого.
  В 10 годин ранку 20 жовтня ми зайняли м. Орєхово, де порубали декількох генералів і комендантське управління. Звідси була виділена "окрема група" в складі загону Чалого (2500 штиків) і кавполку Москалевського (700 шабель) при 2-х гарматах, яка була відправлена на В. Токмак. Ввечері ми двинулись на М. Токмачку і Н. Карлівку, не зустрівши ніякого опору. Приєднавши до себе сформовану Врангелем бригаду Іщенко, ми вийшли на Гуляй-Поле. По дорозі нам попався автомобіль з генералом і двома полковниками. Машину забрали, полонених зарубали. Вони не вірили, що ми махновці. На захопленій машині я з Василевським виїхав на Ново-Миколаївку, де стояв основний штаб і знаходилась Рада, а частини з Каретніковим і Гавриленком вирушили на Гуляй-Поле.
  Гавриленко, надіючись, що перемога буде за нами, біля самого Гуляй-Поля виділив загін Іщенка (1000 штиків), і відправив його на ст. Пологи, цим послабивши свої сили. Вранці 21 жовтня наші атакували Донський кінний корпус Морозова, в розпорядженні якого була ескадрилья із 8 літаків і 2 танків. З ранку до вечора йшла несамовита рубка, в результаті якої махновців добре побили. 4-й піхотний полк Савонова і 2-й піхотний полк Клерфмана були повністю розбиті. Більше 1000 махновців були вбиті, а 700 захоплені в полон, по дорозі до Полог всі вони були порубані донцями.
  Програвши бій, група відступила на 8 верст північніше Гуляй-Поля. Вночі 22 жовтня вона знову атакувала ворога, вибила його з Гуляй-Поля, на цей раз назавжди.
  Ввечері 21-го загін Іщенко зайняв ст. Пологи, захопивши ворожу артбазу. 22-го жовтня "окрема група", приєднавши до себе загін Савченка, якого розстріляли, атакувала В. Токмак, спалила ешелон із снарядами, 5 літаків і 3 бронепоїзди, але ввечері під натиском недобитої кавдивізії Барбовича відійшла до Орєхова.
  Таким чином, наша група за 5 днів пройшла з боями 250 верст, розбивши білі війська на території від Олександрійська до Полог.
  Вранці 24-го жовтня штаб армії, її Рада і резерви прибули в Гуляй-Поле з Ново-Миколаївки і з"єднались з бойовою групою. До вечора вона була поповнена двома кінними полками, двома батальйонами кулеметного полку. Загальна чисельність групи складала 5000 штиків і 5000 шабель при 16 гарматах, 800 кулеметах (кулеметний полк Кожина). Під командуванням Каретнікова і Гавриленка (начальника польового штабу армії) вона вийшла в новий рейд. Ввечері махновці знову зайняли Орєхово. В цей час 4-а червона армія перейшла Кічкаський міст і зайняла Олександрівськ.
  26-го жовтня наша "Кримська група", так вона була названа в Гуляй-Полі, вийшла з Пришибу на В. Токмак. Тут вона налетіла на Донський корпус. В бою донці втратили до 1500 козаків убитими. Махновці прорвались на південний схід до колонії Єлізаветталь. Ввечері 27-го жовтня "Кримська група", пересиливши слабий опір трьох бронепоїздів і недобитої в Олександрівську Марківської дивізії, зайняла Мелітополь. Тут були великі військові трофеї: 100 вагонів боєприпасів, три бронепоїзди, чотири літаки, два танка, 18 справних гармат, два мільйони пудів зерна і багато обозу.
  Ведучи бої з відступаючими частинами1-ї армії білих, а частково з донцями, група розвертає нові формування, створює другий кулеметний полк, переводить піхотні частини в кавалерійські".
  На цьому В. Білаш спогади про героїчний рейд махновців по тилах армії Врангеля перериває. Тилів не було, перед Червоною Армією був суцільний фронт, а війська білих відступили за добре укріплений Перекоп. 27 жовтня після укладення перемир"я з поляками прибула в район Берислава 1-а Кінна армія під командуванням С. М. Будьонного. Сили червоних перевищували війська Врангеля майже в 4 рази.
  В ніч на 8 листопада почався штурм Сивашських і Перекопських укріплень, що їх військові спеціалісти вважали неприступними. 9 листопада взято Турецький вал, 11 - 12 листопада - Перекопські, Чонгарські і Юшунські укріплення. Добре проявили себе кулеметні тачанки махновців проти кінноти генерала Барбовича. Зненацька вискакували на відкриту позицію з лав своїх кавалеристів і кулеметним вогнем із сотень стволів знищували кінноту ворога, що шикувався для атаки. Потім добивали поранених людей і коней, підбирали зброю.
  15 листопада Червона армія визволила Севастополь. 16 листопада М. В. Фрунзе телеграфував В. І. Леніну: "Сьогодні наша кіннота зайняла Керч. Південний фронт ліквідовано". Залишки білогвардійців на кораблях втекли у Туреччину і Болгарію. Здався в полон генерал Слащов, заявив про бажання служити в Червоній Армії. Його не розстріляли, зарахували викладачем тактики на курси командного складу. Зарекомендував себе на курсах добре, в"їдливо розбираючи помилки білих і червоних командирів у військових операціях на фронтах Громадянської війни.
  Покидаючи Севастополь, інтервенти захопили кораблі Чорноморського флоту, військові і комерційні, всього 130 суден. Професійних моряків було мало, тому команди набирали з біженців, що втікали за кордон від більшовиків. Перевагу мали донські козаки, що плекали надію повернутися в Росію і знову воювати проти радянської влади, як їм пообіцяли французи. Ескадра з 33-х російських кораблів Чорноморського флоту, в складі якої був крейсер "Алмаз", міноносці, підводні човни і навіть криголам прибула в Туніс, що належав Франції 21-го грудня 1920 року. Моряки і біженці зійшла на берег в порту Бізерта, де була військово-морська база Франції. Тут вони дізналися, що їх обдурили: воювати проти Радянської Росії парламенти європейських держав не бажали, почавши переговори про мир і визнання РФСР, як держави. Біженці попали в скрутне становище емігрантів, залишившись в порту північної Африки без підтримки держави, без грошей і без надії знайти роботу. Почали потроху покидати Бізерту, спокусившись на обіцянки агентів комерційних компаній, що обіцяли працевлаштування в різних країнах світу.
  Донські козаки в агітацію не повірили. Походили по околицях Бізерти, придивляючись до життя фермерів. Їх тягнуло до праці на землі, тому охоче йшли в найми до місцевих жителів, що займалися землеробством. Благодатний клімат дозволяв вирощувати по два врожаї на рік, та місцеві фермери ліниві, про розвиток господарства не дбають. Донці вирішили організувати свою колонію хліборобів, викупивши будинок і земельний наділ у одного француза. Заплатили недорого, продавши на металобрухт декілька комерційних суден з російськими прапорами. Влада охоче зареєструвала нову російську колонію в складі 150 росіян як "комуну". У Франції слово "комуна" розповсюджене і не викликає такої негативної реакції, як в Росії. "Донська комуна" розвивалася і процвітала під керівництвом вибраного козаками отамана.
  Не спустили російських прапорів і декілька міноносців, хоч їх в порту і називали "монархістами". Кожного ранку піднімали на кораблях рідні "андріївські прапори", підтримували на кораблях якийсь порядок, оберігаючи механізми від розкрадання. Життя їх командирів, раніше царських офіцерів, було важке, перебивались випадковими заробітками в порту. Та діждались радянської комісії, що прибула на огляд технічного стану міноносців, які французький уряд об"явив на продаж. Їх викупив уряд СРСР, що почав відроджувати військово-морський флот. Разом з кораблями зникли з Бізерти і їх офіцери, погодившись служити трудовому народу на флоті.
  Проіснувала "Донська комуна" з уродженців Дону, Кубані і Тереку до 1944 року, залишивши для потомків православне російське кладовище на околиці Бізерти з написами на могильних плитах. В останній могилі поховали донського козака Михайла Степановича Конівця - матроса підводного човна "М-22". Написи на могильних плитах - теж історія.
  
  К І Н Е Ц Ь М А Х Н О В Щ И Н И
  
  Після розгрому військ Врангеля виникло питання переформування повстанської армії Махно в регулярні частини Червоної Армії. Та махновські командири були проти. Тоді 24 листопаду 1920 року командуючий Південним фронтом Фрунзе видав наказ по арміям фронту. Копія - командарму Повстанської.
  "В зв"язку з закінченням бойових дій проти Врангеля, в виду його знищення, Революційна Військова Рада Південного фронту вирішила завдання партизанської Повстанської армії виконаним і постановляє Революційній Раді Повстанської армії негайно приступити до роботи по переформуванню партизанських частин в нормальні військові з"єднання Червоної Армії.
  Наявність Повстанської армії окремої організації більше не визивається бойовою необхідністю. Навпаки, наявність рядом з частинами Червоної Армії загонів з окремою організацією і завданнями приводить до зовсім неприпустимим явищам. За останні дні мали місце наступні факти:
  1. 12 листопада в с. Михайлівка вбиті і роздягнуті догола 12 червоноармійців.
  2. 16 листопада в с. Пологи пограбовано декілька червоноармійців 124-ї бригади, що їхали за зброєю в артилерійську майстерню.
  3. 17 листопада в с. Пологи банда під проводом комвзводу 2-го кінного полку Махно роздягнула і намагалась вбити комвзводу 376-го полку.
  4. 21 листопада в с. Вербовці пограбований ветлікар 3-го артдивізіону 42-ї дивізії.
  5. По рапорту комполку-373, 21 листопада в с. Гуляй-Поле комполку Махновської армії відібрано у двох червоноармійців госпчастини 373-го полку 35 тисяч патронів, 15 гвинтівок, декілька ручних гранат і кулеметні запчастини.
  6. В районі В. Токмака витий бандами каптенармус 9-ї стрілецької дивізії, що віз обмундирування.
  7. 7 листопада в с. Іванівці вбито 6 червоноармійців 2-ї спішеної кавалерійської бригади.
  8. В районі с. Жеребець пограбований відділ постачання 23-ї дивізії і зроблено напад на транспорт інтеркавбригади. Поранений командир транспорту і вбито декілька червоноармійців.
  В районі перебування банд повстанців вони вбивають радянських продробітників, допомагаючи тим самим куркулям боротися проти пролетаріату, червоноармійців і сільської бідноти. Крім того, фронтові частини Повстанської армії відмовились 20 листопада виконати бойовий наказ фронту про рух на Кавказ. Різні групи, називаючи себе махновцями, по всій Україні вершать грабунки і насильство над населенням.
  Все це змушує Революційну Військову Раду Південного фронту прискорити ліквідацію партизанщини і безпорядку в районі фронту, тому він радить Реввійськраді Повстанської армії:
  1. Всі частини бувшої Повстанської армії, розміщені в Криму, негайно ввести в склад 4-ї армії, Реввійськраді якої доручається їх переформувати;
  2. Управління формуванням в Гуляй-Полі розформувати і бійців влити в запасні частини по вказівці командарма запасної;
  3. Реввійськраді Повстанської армії прийняти всі можливості для роз"яснення бійцям необхідності проведення цього рішення". Бійці Південного фронту, з фактів, приведених в наказі, ви бачите, яка безрадісна картина анархо-бандитського свавілля і розбою твориться в нашому тилу.
  Махно і його штаб, пославши для очистки совісті невелику купку своїх прихильників проти Врангеля, з своїх особистих міркувань залишились з рештою банд у фронтовому тилу. Тепер ці міркування очевидні. Пани махновці замість війни з Врангелем зайнялись пограбуванням транспортів і тилу наших дивізій. Ними поспішно організуються і озброюються за рахунок нашого майна нові загони. З середини листопада на території, зайнятої бандами, проводиться мобілізація селянського, в основному куркульського населення. Крім цього, посилено ведеться агітація серед багатьох натовпів військовополонених білогвардійців з метою залучити їх в свої загони.
  До 26 листопада я буду чекати відповіді на вище приведений наказ. У випадку відсутності такого, що представляється найбільш вірогідним в зв"язку з одержаними за сьогоднішній день донесеннями про початок виступів махновських загонів і ряду нападів на наші частини, червоні полки фронту, покінчивши з Врангелем, заговорять з махновськими молодцями другою мовою.
  Товариші червоноармійці, командири і комісари, будьте напоготові в любий момент роздавити початок підготовленої куркульсько-анархістської авантюри.
  З махновщиною треба покінчити швидко. Всім частинам діяти сміливо, рішуче і безпощадно. В короткий період всі бандитські загони повинні бути знищені, а вся зброя з рук куркулів відібрана і здана на державні склади.
  Упевнений, що славетні бійці тих частин фронту, на долю яких падає виконання даного завдання, повністю виправдують довіру Республіки.
  Наказ зачитати у всіх ротах, ескадронах, батареях і командах. Командуючий Південним фронтом Фрунзе-Михайлов".
  Фрунзе планував розпочати операцію по ліквідації махновщини після підготовки необхідних сил. Але Український уряд з Харкова і Главком С. С. Каменєв із Москви настояли прискорити початок операції, про що свідчить телеграма Фрунзе в Москву:
  "Конкретно операція починається раніше запланованого мною часу (29-30 листопада). До цього часу я намітив таке угрупування сил, яке забезпечило б нищівний удар, на жаль, з одного боку під натиском із Харкова, з другого - самими обставинами операція починається раніше. Думаю, що і при таких обставинах вона все ж повинна бути успішною".
  Зберегти в таємниці операцію про роззброєння махновців не вдалося. До 20-го листопада командири Махно не здогадувалися, що проти них щось готується. Потім одержали звістку від командира махновського полку Клерфона, що знаходився в М. Токмаку. Він повідомив, що до нього прибув таємний співробітник 42-ї дивізії, який повідомив, що з сімома співробітниками він направлений в Гуляй-Поле для розвідки складу і розміщення махновських частин, а також для місцезнаходження самого Махно і всіх ближніх його отаманів. Червоні готують несподіваний нічний напад на Гуляй-Поле і їм потрібно знати, де живуть Махно і відомі махновці. По вказівці цього співробітника були затримані всі 7 чоловік, які підтвердили його інформацію і повідомили, що у В. Токмаку було зібрання командирів 42-ї стрілецької дивізії, на якому обговорювали план, як взяти в кільце наші частини, роззброїти і всіх перестріляти. На зібранні виникли спори між командирами, деякі говорили, що червоноармійці не будуть битися з махновцями, тому що разом били врангелівців.
  Крім одержаної інформації від затриманих співробітників були одержані звістки від червоноармійців і селян, що на ст. Царекостянтинівка було зібрання комскладу Богучарської бригади, на якому обговорювали питання про підготовку червоноармійців для наступу на махновців. На цьому зібранні з"явились листівки політвідділу 42-ї стрілецької дивізії, в яких говорилось "Бий бандитів-махновців". Одна така листівка була доставлена 24 листопада в штаб Повстанської армії і тільки тоді підтвердився план вищого командування Червоної Армії про намір роззброїти махновців.
  Після підтвердження цих планів було зібрання Ради разом з командирами, що знаходились в Гуляй-Полі. Було вирішено Кримську і гуляй-польську групи військ відтягнути в район В. Янісоля, що в 60 верстах від Гуляй-Поля, на випадок, якщо червоні поведуть наступ. Було вирішено також визвати по телеграфу штаб Південного фронту і без кровопролиття владнати непорозуміння. Штаб фронту визвати не змогли, телеграфісти відповідали, що зв"язок перерваний.
  Про ультиматум Махно і штаб армії узнали тижнів через два, коли прибули залишки Кримської групи. Каретніков і Гавриленко були відкликані із Євпаторії в Сімферополь, де їм пред"явили наказ про роззброєння. Повернувшись в Євпаторію, вони повідомили про ультиматум, але всі командири і бійці відмовились його виконати без наказу від батька Махно. Вирішили йти на північ для з"єднання з другою групою повстанців.
  Вранці 26 листопада Кримська група була атакована силами червоних, але зуміла вирватися з оточення. Червоноармійці не розуміли, чому їх примушують воювати з вчорашніми товаришами по боротьбі з Врангелем, тому діяли нерішуче, а зустрічний вогонь із сотень кулеметів хоробрості не прибавляв. Кримська група махновців дійшла до Мелітополя, не маючи зв"язку з штабом Махно, розбиваючи по дорозі окремі загони червоних. Тоді командування Червоної Армії визвало Каретнікова і Гавриленка на переговори. Вони довго вагались; їхати, чи не їхати. Поїхали з сильною охороною в Мелітополь, де і були заарештовані, а через декілька днів розстріляні.
  Кримська група залишилась без командирів. Настрій у махновців був такий, що вони були готові в цей момент розійтись по домівках, залишивши Махно без війська. Тільки небезпека червоного терору заставляла їх тримати зброю в руках. Тактика утримання від боїв з червоними частинами, щоб уникнути розгрому повстанського війська, велась на протязі зими і початку весни. Тільки в середині березня 1921 року з"явився оперативний наказ по Революційній Повстанській армії України (махновців):
  "В даний час при відомих бойових операціях Червоної Армії наша Революційна Повстанська Армія України (махновців) для збереження і живої сили, і коней, і сідел з цього числа розформовується крім окремих груп самостійних командирів т. т. Кожі, Лисенка, Забудько, не рахуючи груп, які знаходились в Революційній повстанській армії Махно при штабі армії.
  Загальне завдання бойових груп:
  1. Руйнувати тил Червоної Армії та його інститути насильства влади.
  2. Руйнувати залізничні колії в часи літнього сезону.
  3. Роззброювати червоні частини і зберігати зброю.
  4. Намагатись збільшити кількість бійців в групах і їх боєготовність.
  5. Ні в якому разі не допускати в загони людей, підтримуючих бандитизм, який підриває авторитет махновців.
  6. Старатися зберегти окремі групи до відомого часу.
  7. Кожен командир несе відповідальність за довірену йому групу.
   Командарм Батько Махно. Начштабу Білаш.
  
  Після ліквідації Врангеля Південний фронт був розпущений, а Фрунзе призначили командуючим військами України, що значно скоротилися. Велись розмови про повну демобілізацію, замість регулярних військ формувались в повітових містечках озброєні загони міліціонерів із місцевих жителів, а війська не мали права втручатись у внутрішні конфлікти між громадянами. Задуману реформу в повній мірі виконати не вдалося. На перешкоді став бандитизм.
  Найбільш енергійно діяли загони під проводом Махно і Щуся. Вони успішно виривались з оточення і переміщались в невідомому для червоних напрямку. Спішно зібрані для боротьби з бандитизмом випадкові місцеві формування не могли переслідувати банди, гублячи їх сліди, остерігаючись далеко відходити від своїх районів. Тому 6 травня 1921 року Фрунзе видав наказ про ліквідацію банд Махно і Щуся:
  "Негайно приступити і не пізніше 10-денного періоду сформувати розпорядженням командуючого військами КВО один, а розпорядженням командуючого військами ХВО - два летучих знищувальних загони, керуючись;
  1) Складу загону мати до полку кінноти (не менше 600 шабель) з кінним артвзводом і достатнім числом кулеметів (легкого типу), загону придати роту стрілків на підводах, відповідно всім вимогам піхотної розвідувальної команди.
  2) Повністю забезпечити загони необхідними засобами легкого зв"язку.
  3) Широко використати для складу загонів добровольців, відповідно до вимог чесного, відважного ініціативного бійця, звиклого до партизанської роботи. На відбір всього складу загону - і добровольців і призначенців - виділяти особливу увагу. Безумовно, необхідно саме широке комплектування загонів комуністами, що зможуть внести ідейний характер у відповідальну роботу летучих загонів.
  4) Командирами загонів призначати добровольців із старих партизан, відданих справі, зберігших порив і енергію.
  5) Ввійти в контакт з відповідними особовими відділами для призначення в склад летучих знищувальних загонів своїх представників.
  6) Летучим знищувальним загонам керуватись моїми вказівками і інструкціями "маневровим летучим загонам". Завдання загону зараховувати виконаним тільки після повного знищення банди, проти якої він був направлений.
   Командвійськ України М. Фрунзе".
  Крім Фрунзе, керівництвом по боротьбі з бандитизмом займалась і Рада Народних Комісарів України. Голова Уряду Раковський 16 травня 1921 року відмітив зв"язок махновських банд з населенням міст і містечок. Зобов"язав ВУЧК звернути особливу увагу на діяльність анархістських груп і прослідити зв"язок Махно з містом Гола Пристань на Херсонщині, а також з деякими селами. Військовому командуванню дозволили передавати в суд військового трибуналу всіх винуватих в бездіяльності в боротьбі проти банд Махно і Щуся.
  Далі за боротьбою з Махно займалася комісія по боротьбі з бандитизмом, постійно інформуючи уряд про наслідки. 18 травня вона доповіла, що банда Махно знаходиться в районі Орєхово, налічує біля 200 - 250 шабель, до цього часу були дані про чисельність її в 500 шабель. Можливе об"єднання її з бандою Білаша в районі на півночі і сході від Гуляй-Поля.
  Відмітити успіхи в боях з бандами в Донбасі: Жигун поранений, Скляр убитий, а Бабіцький активно не проявляється, банда Савонова знаходиться в Теплицьких лісах, держиться пасивно, банда Волоха на протязі двох останніх тижнів не проявляється, що підтверджує звістку про вбивство Волоха, банда Каменюки в складі 60-80 чоловік мала з нашими частинами короткий бій на півночі від Біловодська, про банду Колеснікова нових звісток нема, можливо, він попрямував на схід.
  По всьому Правобережжі комісія по боротьбі з бандитизмом сповіщає уряд про спокійну обстановку. Та ненадовго. Вже в червні Махно активізує діяльність своїх загонів не тільки на Харківщині, а й на Київщині, роблячи несподівані рейди в різних губерніях. В підтримці Махно комісія підозрює багато сіл, про що свідчить протокол від 10 червня:
  "Об"явити Пархомівку контрреволюційним гніздом, бандитським осередком. Прийняти заходи проти місцевого куркульського і бандитського елементу. Винуватців у безпосередньому зв"язку з Махно і його підтримці засуджувати до вищої міри покарання. Підозрюваних у зв"язках з Махно виселити із Пархомівки за кордони України, їх майно конфіскувати і передати біднякам. Доручити проведення цієї постанови Харківській губернській раді, Військовому командуванню і ВУЧК. Доручити командуванню зібрати інформацію про села, які надавали активну поміч, або переховували махновців і по відношенню до всіх цих сіл прийняти ту ж саму міру покарання. Після закінчення операцій представити довідку для повідомлення. Включити її протокол розпорядження ВУЧК про перелік сіл, що були під час рейду опорними пунктами Махно".
  В кінці червня сам Махно відправився в рейд на Полтавщину. Його загін налічував біля 600 шабель при 20-25 кулеметах. Кулемети були легкі, типу "Льюіс", як і у червоних, бо при відсутності боєприпасів вся надія була на трофеї. Рейд на Полтавщину Махно вибрав не випадково, там проходили продовольчі заготовки, а зерно було тільки у куркулів, тож намір був зрозумілим; зірвати заготівлю зерна і створити для себе нову базу підтримки населення.
  26 червня Махно переправився через р. Ворсклу в 5 верстах від м. Ахтирка. Йому протистояли частини 7 стрілецької дивізії, розміщені на території Полтавської губернії, приблизно по 1-2 батальйони на район. Навиків боротьби з махновцями ці частини не мали і виконували різні завдання: збір продовольства, охорона заводів і складів, ліквідація малого місцевого бандитизму. Зібрати в один кулак ці сили було неможливо, тому при наближенні Махно вони відступали до своїх штабів і займали пасивну оборонну позицію.
  Для ліквідації Махно прибув із Київського Військового Округа винищувальний загін, сформований із частин 1 кавалерійського корпусу, що налічував 500 шабель, одну стрілецьку роту і взвод легких гармат. До 1-2 липня червоне командування розраховувало на прибуття по залізниці 2 загону такого ж складу. Винищувальні загони червоні командири планували направити в район Недригайлів - Терни, щоб захистити від грабунку розміщені там цукрові заводи, що були ласим шматком для Махно. Цей план підтвердився, коли Махно, швидко пройшовши відстань у 100 верст, підійшов до с. Недригайлів і був зупинений там зустрічним ударом наших частин.
  Одночасно з оперативним планом була видана директива про політичне забезпечення операції. Вона була адресована комісіям по боротьбі з бандами Гадячського, Зеньківського, Роменського повітів і давала їм вказівки: "1.Заборонити неорганізовану евакуацію сільських влад перед наближенням Махно. Сільська влада повинна залишатись на місці до фактичного підходу банди, зберігати телефонний зв"язок і доповідати військовому командуванню про переміщення ворога.
  2. При підході банд Махно евакувати із сіл всіх коней, щоб лишити банду можливості заміни стомлених коней за рахунок населення.
  Ця директива відіграла важливе значення для забезпечення військового командування інформацією про переміщення Махно з допомогою населення. Радянські активісти в селах із числа комітетів незаможних селян вели розвідку і сповіщали не тільки про рух Махно, але і про результати сутичок наших частин з махновцями. Був випадок, коли декілька місцевих селян заховали в клуні телефонний апарат і доповідали по ньому про дії махновців у селі.
  Бій з Махно відбувся на південній стороні с. Недригайлів. Махновці, не знаючи про підготовлений для них удар, пройшли с. Сакуново, зустріли передовий ескадрон нашої кінноти і сміливо його атакували. Тоді головна маса нашої кінноти вдарила по тилу і флангу махновців. Махно відступив, залишивши на полі бою 56 чоловік убитими, три кулемета і частину обозу. В цьому бою загинув отаман Забудько. 487 полк, що одержав наказ атакувати Махно з півдня, проявив млявість і не зумів скористатись вигідним положенням, дозволивши махновцям розділитись на окремі групи і відійти в різних напрямках.
  Банда Махно розпадається на дві групи, з яких більша втікає на північ до Луценівки, а менша на південь в М. Бутки. В результаті успішної атаки біля Луценівк махновці потерпіли поразку, залишивши на полі бою 110 порубаних, 6 кулеметів і весь обоз. Частина махновців зуміла налякати загін червоних на вантажних автомобілях, розігнала його і прорвалась через Коровенці на південний берег р. Сула. В цьому бою була захоплена і спалена махновцями легкова автомашина польового штабу, направлена для зв"язку в М. Бутки.
  Загін Махно розділився на маленькі групи по 10 - 20 чоловік, що бродили по території Роменського повіту в різних напрямках. Тільки завдяки інформації, одержаної від селян, польовий штаб допустив, що окремі групи махновців переміщаються на південь, в район Гадяча. Розвідка донесла, що залишки банди Махно числом не більше 200 шабель, з десятком кулеметів без патронів і обозу, мають на меті об"єднатися в районі Гадяча. Кіннота червоних на вкрай потомлених конях переслідувати махновців далі не могла. 7 кавполк недавно був розбитий махновцями, залишились від нього два ескадрони, що стояли в Опошні і Диканьці. Крім них на шляху Махно стояв добровольчий кінний загін незаможних селян числом в 200-300 шабель, нещодавно сформований і погано навчений.
  Загони махновців об"єднатися не встигли і втікали окремими групами по дорозі Влезки - Комиші, розтягнувшись на 10-12 верст. 2-й кінний загін червоних догнав хвіст банди біля с. Комиші, в надії, що в цьому місці банду затримає заслін із частин Зеньківського гарнізону. Та заслону виставити не встигли. Також пропустив банду заслін в с. Пархомівці, обмежившись обстрілом її з далекої відстані, а в Куземині загін 7 кавполку при наближенні Махно відступив без серйозного опору. Біля с. Бордаково напереріз банді кидається загін незаможних селян, але через низьку боєздатність затримати Махно не зміг.
  До вечора 3 липня банда Махно понесла втрати: декілька десятків убитими і пораненими, залишилось і мало кулеметів. Її притиснули до залізничної колії в районі Филенків - ст. Кочубіївка, навпроти неї стояли два бронепоїзди, а на хвіст наступав кінний загін. Махно зрозумів небезпеку і направив групу вершників і спішно зібрані селянські вози під удар нашої кінноти, а сам тим часом вночі 4 липня зібрав залишки махновців біля ст. Кочубіївка і поступово, невеликими групами перейшов залізницю і направився на південь. Крутий поворот банди і її розподіл на групки збило кінний загін червоних з вірного напрямку, він став шукати махновців на півночі.
  Так закінчилась полтавська операція, що стала початком ліквідації Махно. Він ще шукав бази підтримки у місцевого населення на Київщині, але не знаходив. Перемогла махновщину не Червона Армія, а зміна політичного курсу по відношенню до українського селянства. Х з"їзд РКП(б) об"явив про введення в державі нової економічної політики (НЕП). Для України перехід на НЕП відкладався до осені 1921 року, але розміри продовольчих зборів були значно зменшені, стихла практика жорстоких репресій, селяни почали отримувати державну підтримку фабричними товарами.
  Величезну роль відіграла амністія, прийнята П"ятим Всеукраїнським з"їздом Рад для махновців. У 1921 році правом амністії скористались 30 махновських командирів і 2443 рядових повстанців. Біля Махно залишились тільки люди, для яких партизанська війна стала професією. Вони ще робили спроби об"єднати розрізнені залишки повстанців у різних областях в один великий загін, та бувші повстанці не згодились.
  Останньою гучною акцією Махно був перехід державного кордону через Дністер. В складі 30 - 40 чоловік він здався румунській владі і був інтернований. З цього поводу була нота Уряду УРСР уряду Румунії від 11 листопаду 1921 року, в якій було висловлений протест і потреба видачі Махно, як кримінального злочинця.
  Тяжко поранений в ногу Махно в цей час знаходився в шпиталі, де його трохи підлікували, потім передали в Польщу за її згодою. Махно вже планував повернутися на Україну і знову воювати проти влади, та не вийшло. Його видачі потребувала Німеччина, де мав відбутися суд над Махно за вбивство німецьких колоністів на Катеринославщині і спалення їх садиб. Поляки передали Махно німцям, над ним розпочався суд. За Махно заступились деякі депутати, німецькі синдикалісти і анархісти, його звільнили на поруки і вислали з Німеччини. Так Махно оселився в Парижі, без грошей і знання мови, разом з дружиною, що в тюрмі народила доньку і була звільнена по цій причині.
  
  П Е Р Е Б У В А Н Н Я М А Х Н О В П А Р И Ж І
  
  Білі емігранти і петлюрівці зустріли Махно в Парижі вороже, бо він не був союзником ні білогвардійців ні українських націоналістів. Сім"я жила в злиднях, Нестор підробляв випадковими заробітками, ремонтуючи взуття. З великим трудом йому вдалося знайти роботу простого робітника на кіностудії, де він переставляв декорації, а дружина Галина найнялась в заможну родину прачкою, кухаркою і домашньою робітницею. Махно, туберкульозний і багато разів поранений, часто хворів. Сім"я проживала в маленькій кімнаті дешевого готелю під прізвищем Міхненко. Нестор любив маленьку доньку і часто з нею бавився, хоча інколи її бив. Після побиття страждав і лаяв себе за те, що підняв руку на малу дитинку, але згодом побиття повторював. Психіка його була в розладі, як і в більшості людей, що раніше займались вбивствами.
  По рекомендації анархістів Махно прийняли на роботу в редакцію однієї з французьких газет, з умовою написати мемуари. Махно з головою поринув у роботу. Про перебування сім"ї Махно в Парижі залишила цікаві спогади анархістка Іда Метт, що деякий час допомагала йому по роботі в редакції і перекладала його записи мемуарів на французьку. Вона відвідала Махно в дешевому готелі, де він жив з дружиною і маленькою дочкою в тісній кімнаті. Малого росту, худий, вузькоплечий, він зовсім не відповідав її уявленню про героя громадянської війни. В розмовах він заперечував зовнішній вплив на махновщину анархістів. Махно обзивав їх "гастролерами" і звинувачував у тому, що вони нічого путнього не зробили для його підтримки. По твердому переконанню те, що цей рух став анархічним, було тільки його заслугою. Селяни бажали землі і свободи, але як скористатись ними - не знали. Не знав цього і Махно.
  Дружина Галина Кузьменко свого чоловіка не поважала і не любила, вважаючи, що сама заслуговує кращої долі. На правій щоці у Махно зберігся великий шрам, торкаючись нижньої губи. Це слід не від бойової рани, а від удару ножем Галини, коли вона намагалась вбити сонного Нестора. Це відбулося в Польщі, тоді Галина закохалась в петлюрівського офіцера. Цю криваву рану, фізичну і душевну, Нестор дружині пробачив, бо вона була вже вагітна. Махно, що особисто вбив біля сотні людей, не рахуючи вбитих в боях, вагітну жінку вбити не зміг. В його скаліченій душі ще збереглась повага селянина до жінки-матері.
  В Парижі Махно з дружиною кілька разів розлучались, потім знову сходились, намагаючись знову почати спільне життя. Справа в тому, що він дуже любив свою малу доньку, що зовнішньо на нього походила. Відрадою для Нестора були години, коли він її няньчив і забавляв. Проте, були випадки, коли в роздратуванні він доньку побивав. Після цього дуже страждав від однієї думки, що зміг підняти руку на малу дитинку. Психіка Махно була не врівноважена, як і в більшості людей, що брали участь в громадянській війні і масових розстрілах. Людська природа вбивств не прощає і, рано чи пізно, карає вбивць психічним розладом.
  У 1926 році Галина Кузьменко написала заяву до Радянського Уряду з проханням про повернення на Україну. Це привернуло увагу радянських співробітників, але їх цікавив Махно, а не його дружина. На зустріч з Махно напросився в 1927 році Л. Нікулін, що перебував тоді в Парижі. Він залишив звіт від зустрічі з Махно:
  "Все на ньому виглядало, як на закинутому в Париж білому емігранті; сірий полинялий костюм-тройка з універсального магазину, вишнево-червоний галстук, пальто-дощовик з пропотілим коміром і зім"ята фетрова шляпа. Він був коротко підстрижений під. Глибокий шрам пересікав його лице справа від рота до вуха. Він трохи кульгав, інколи з тривогою озирався навколо. Говорив він теноровим співучим голосом. Як не дивно, він мріяв про повернення на Батьківщину...".
  Повернення на Україну з Франції не відбулося, хоч по радянських законах Махно підлягав примусової депортації. Та ця подія могла привернути увагу журналістів усього світу, що у своїх статтях зробили б із батька Махно героя і жертву комуністичного режиму. На його захист піднялися б анархісти різних країн, як це було вже в листопаді 1922 року, коли уряд Польщі передав Махно в Німеччину, де його мали судити за вбивства німецьких колоністів на Україні. Тоді з протестом виступили німецькі синдикалісти, федерація анархістів-комуністів Німеччини, французька федерація анархістів, група руських анархістів Німеччини, федерація Російських Робітничих Організацій в Південній Америці.
  Повторного міжнародного скандалу Радянському Союзу було непотрібно і Махно залишили в Парижі. Його мрія повернутися рідне Гуляй-Поле не відбулася. Залишилась вона в записі анархістки Іди Метт, "Було це восени 1927 року. Ми гуляли в Венсенському лісі. Мабуть, краса природи настроїла його на поетичний настрій, він розповів про свою мрію. Молодий Міхненко повертається в своє рідне село Гуляй-Поле, починає працювати, веде спокійне, правильне життя, жениться на молодій селянці. У нього сильний кінь і добра упряж. Ввечері разом з дружиною він повертається до хати після успішного дня, проведеного на базарі, де вони продавали плоди врожаю. В місті вони купили подарунки... Махно так захопився своєю розповіддю, що зовсім забув, що зараз він в Парижі, що у нього нема ні землі, ні хати, ні молодої дружини".
  Знайомі Махно по Парижу французи дивувались, коли в невеликій компанії він з трудом підтримував розмову, а його гучні політичні заяви за дружнім столом були смішні і далекі від теми. Як цей неграмотний селянин міг під час війни керувати величезними народними масами? Та коли він якось виступив на публічних зборах, де мова йшла про антисемітизм і махновщину, всіх здивувало його ораторське мистецтво. Він не заперечував, що серед махновців були антисеміти, але назвав прізвища багатьох своїх командирів-євреїв. Так, декількох він розстріляв, але тільки по причинам політичним, а не по національним. Дуже гордився вбивством отамана Григор"єва, що відверто влаштовував погроми і знищував євреїв. Махно ж навіть трохи завидував єврейському народу, поважав його кмітливість і розум. Говорив аудиторії все, що вона бажала від нього почути, його проводили оплесками. Перекладачка тільки дивувалась ораторському мистецтву Махно і його зміні поглядів. По її переконанню так зіграти роль зміг би тільки талановитий актор.
  Заходила мова з перекладачкою і про долю радянських командармів Будьонного і Ворошилова. Махно відізвався про них з професійною повагою, в його словах була і не до кінця висловлена думка, що і він міг би бути високим начальником Червоної Армії, але спершу потрібно буде вивчити військове мистецтво. Перекладачка вже добре вивчила характер Махно і подумала, що ця мрія нездійснена, бо він зразу ж пересвариться зі своїми начальниками. Самокритика в Махно була відсутня, а на критику друзів він не реагував, до таких людей він міняв своє відношення на вороже. Прикладом цього стало його відношення до анархіста Петра Аршинова, давнього друга, з яким він сидів у камері Бутирської тюрмі.
  У 1923 році Аршинов опублікував книгу про Махно з його біографією. З погляду Махно, біограф неправильно відобразив його революційну діяльність, а особливо участь в громадянській війні, свідком якої той не був. Книга переповнена гуманними деклараціями анархістських газет, що їх видавав Махно, а редактори сиділи в тилу і не були свідками реальних військових дій. Та і початок своєї революційної діяльності Махно рахує з епізоду, коли він з друзями почав дома майструвати бомби. Одного разу він залишив бомбу в макітрі, де мати завжди замішувала тісто. Не помітивши бомбу, мати замішала тісто і поставила в теплу ще піч на підігрів, та дуже налякалась, коли почула вибух і побачила тісто, що вилетіло з печі.
  Зустрівшись в Парижі з Аршиновим, два анархісти друзями не стали. Можливо, причиною була незвична для Аршинова відвага і сміливість Махно в боях, що і відмітив біограф, розповідаючи, що той спокійно перебув під зливою куль, як під дощем. Аршинов же висловив думку, що такого роду відвага була психічною аномалією. Такого критичного виразу Махно старому другу не пробачив.
  Не був для Махно авторитетом і російський анархіст князь Кропоткін, коли той в 1914 році привітав Росію з вступом в Першу світову війну, а в кінці Громадянської війни зовсім розчарувався в анархізмі, під прапором якого воював Махно. Чи дійсно Махно вірив в анархізм? Журналістка Метт, що часто спілкувалась з ним, висловила думку - ні. Скоріше всього, він зберіг вірність юнацьким мріям, повіривши, що анархізм є вченням, здатним все на землі змінити на краще, зробити бідних заможними і щасливими. Махно з недовірою відносився до анархістів, яких знав по Україні, знав, що вони ні нащо не здатні. Приєднавшись до махновщини в якості "теоретиків", показали себе на ділі слабаками і боягузами в порівнянні з простими українськими селянами, що були мужніми бійцями.
  В роки еміграції Махно страждав від того, що про нього мало пишуть в газетах, тому постійно давав інтерв"ю журналістам, прекрасно розуміючи вороже відношення до нього багатьох партій і людей. Анархістка Метт не радила Махно вести розмови з такими людьми, та він її не слухав. Один український журналіст опублікував те, що сам хотів почути від Махно, повністю перекрутивши його вирази. Махно розгнівався, але в нього не було можливості заперечити брехню і захистити свої права. Та цей випадок не став для нього уроком. Хай краще пишуть про нього погане, ніж зовсім нічого не пишуть, а це вже ознака психічного захворювання.
  Тут Махно не був оригінальним. Так тоді часто поступали раніше відомі люди, що з роками втратили владу і популярність, так зараз поступають майже всі екс-політики і артисти, що одержують насолоду навіть від публікації свого прізвища в ЗМІ. Суть публікації їх не дуже цікавить, важливо, що про них пам"ятають. Та це, в більшості випадків, свідчить про психічний розлад в організмі людей, як це проявилось у Махно.
  Один із друзів Махно, багатий француз, заказав йому написати книгу про махновщину. Махно почав писати, а Метт перекладала його записи на французьку і друкувала їх на машинці. Замітила, що історичні факти, які мають інтерес, межують з нецікавими уривками політичних виступів, що лунали на мітингах в перші місяці революції. Це були виступи не самого Нестора, а різних ораторів, які він запам"ятав і тепер відтворив у рукопису. Ці тексти не були оригінальними і не заслуговували того, щоб їх приводити в книзі. Журналістка сказала про це Махно:
  "Ви - великий солдат, але не письменник. Попросіть кого-небудь з ваших друзів, хоча би Марію Гольдшміт, допомогти вам написати спогади...". Махно вислухав критичне зауваження, але пораду не прийняв, а з журналісткою перестав співпрацювати через свій дурний характер, що не терпів ніякої критики. Написав два рукописи, а до розповіді про махновщину ще не дійшов. Замовник книги зрозумів, що Махно свої мемуари ніколи не закінчить і перестав давати Нестору гроші.
  Махно знову прийшлось існувати на випадкові заробітки, щоб якось виживати. Останні роки життя він провів у страшенних злиднях, які не давали змоги продовжувати рукописи. Інколи записував якісь події в щоденник, який з незакінченими рукописами ховав під подушку, боячись, що їх украдуть. Підозрілість до всіх людей у нього посилилась незвичайно, але він не вмів відрізняти друзів від ворогів. Став алкоголіком, хоч для його ослабленого організму було достатньо половини стакана вина. А в роки війни він пив самогон нарівні з селянами.
  Помер Нестор Іванович Махно влітку 1934 року, не доживши до повних 45 років. Причина смерті - туберкульоз і старі рани. Після смерті Махно щоденник і рукописи попали в руки його ворогів - дружини Галини Кузьменко і Воліна. Вони одружились, потім Галина покинула чоловіка під час окупації Франції гітлерівцями. Зійшлась з німецьким офіцером і переїхала разом з донькою жити в Берлін. Там їх сліди загубилися. По одній версії, вони загинули в Берліні під час бомбардування, по іншій - у 1945 році повернулись в СРСР і там проживали. Можливо, навіть на Україні.
  Рукописи Махно і його щоденник загубилися, бо так і не опубліковані.
  
  Кінець.
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"