Аннотация: история в духе классического украинского романтизма.
Урсула Пiгулевська
Вовкулачка
Оповiдала менi бабуся, було то колись давним-давно на Волинi. Стояло собi село Ракiв Лiс, а неподалiк вiд нього на хуторочку жив молодий бортник на iм'я Петро, а на прiзвисько Вовкулака. Прозвали його так люди не за те, що був вiн вiдлюдник - мав вiн вдачу щиру й добру, а тому, що жив один, вiдколи його батьки померли, лишивши йому хатку й господарство, а ще тому, що очi в нього були холоднi й сiрi, як криця. Так от, жив вiн собi сам-саменький, по лiсi мед збирав, по господарству порався, а ще час вiд часу приходили до нього молодички та удовицi - бо був дуже вже лагiдний та нiжний, та кохався так, що ноги потiм не тримали. Особливо вчащала до нього шинкарка, руда удовиця Килина. Мо', думала, що одружиться з нею Вовкулака, чи як.
А Петро про те навiть i не помишляв. Не було йому у селi дiвки до душi, не тремтiло серце, не виривалося з грудей назустрiч милiй. Було йому вже двадцять, i по селу нарiд помiж себе теревенiв, що час вже хлопця окрутити, бо дiвок повно, а вiн сам, бо ж недобре те - дiвок без чоловiка лишати. Та не так сталося, як гадалося.
Якось зимою, якраз на повний мiсяць у лютому, була така завiрюха, що всi три днi просидiв Петро в хатинцi сво¬й - вийти лячно було: адже вийдеш так i не повернешся, бо ж руки свог¬ не видко, не те що куди йти. Так просидiв вiн три днi i три ночi, i забракло в нього чим грубку топити. I не встигла заметiль вщухнути, як зiбрався Вовкулака до лiсу - по хмиз.
Назбирав вiн вже чималенький оберемок, ан чуг - хтось тихесенько так скавучить, жалiбно-жалiбно. Пiшов вiн на те скавучання - i бачить: лежить попiд гiллякою вовчиця, невеличка з себе, i хутро таке срiблясте. А найбiльше здивувався Петро, бо мала вона очi блакитнi, як травневе небо. А знав вiн - бо ж не перший рiк на сьому свiтi жив, та й у лiсi не новачок - що у вовкiв та собак блакитнi очi мають тiльки цуценята, та ще й такi, що й року не прожили, а в дорослих очi жовтi чи жовтаво-темнi. Так вiн собi дивугться i думку гадаг - гiлляка ¬й, напевне, вже хребта переламала, навiть якщо звiльнити, не виживе. То й вирiшив ¬й горлянку перерiзати - аби не страждало боже створiння. А там, диви, i хутро на шапку буде - хоч i не дуже пишне, бо вже лютий. Дiстав вже навiть ножа з-за халяви, i бачить: у вовчицi з очей сльози точаться - тихо-тихо, наче перли, вниз по срiбнiй мордi. I стало йому шкода вбивати вовчицю. Кинув Петро свiй хмиз, насилу тую гiлляку пiдняв, в сторону вiдкинув, i бачить - не видно на срiбному хутрi кровi, мо', ще й не сильно бiдолашну перевалило. Пiдiйшов вiн до вовчицi, а та голову широколобу похилила, очi закрила, i навiть не щiриться - мовляв, роби, чоловiче, що хочеш - менi вже все одно. Пiдняв вiн ¬¬ на руки та понiс додому. Принiс до хати, поклав на лаву попiд грубку, в миску молока налив та поруч поставив, овчиною старою накрив, та й побiг хутенько до лiсу - до темна хмизу назбирати.
Весь день вiн так мотався - хмиз збирав, по господi порався, корову-курей годував, а надвечiр заходить до хати, а вовчиця йому назустрiч голову пiднiмаг та переднi iкла щiрить. Вiн був подумав, що то вона так погрожуг - не пiдходь. Ан придивився - й побачив, що то вона так до нього посмiхагться. Налив вiн ¬й юшки учорашньо¬, й засiв за рiзьблення. Мав вiн до того хист - всiлякi тонкi узори по деревинi рiзьбити, до того ж, робив вiн це не на продаж, а для себе, для душi. Дивиться - а вовчиця миску до себе лапами пiдсунула, нахилила й п'г. Ну, думаг, все, щось менi поробилося - марю, i забув про те.
Отак вона в нього до початку весни пiд грубкою пролежала. Вiн ¬¬ годував - то юшкою, то кашкою, вона йому по-свогму, по-вовчому, посмiхалася. Прозвав вiн свою вовчицю за блакитнi, мов лiд, очi Бурулькою.
I жили вони собi удвох, аж якось принесло тут до ¬хнього хутора Килину, бiс йо' зна, що вона там забула, чи мо', за Петровими пестощами скучила, але приперлася до само¬ Петрово¬ хати. Петро десь якраз вийшов - чи по воду, чи до вiтру, а вона шасть до хати! I дивиться - диво дивне: попiд пiчкою лежить вовчиця-хутро срiбне. I почала тут Килина волати, мов навiжена. Влiтаг Петро до хати, i бачить: Килина пащеку рве, а Бурулька вишкiрена пiд пiчку рачкуг. Накинувся вiн на Килину: "Чого кричиш, мов тобi поробилося?!" Та й белькоче, мовляв, вовки у тебе в хатi! Не знайшовся Петро, що ¬й вiдповiсти, та просто випхав геть.
Проминуло так мiсяцiв з пiвтора. А весна тодi була рання, та ще й така, що зiйшов вже геть весь снiг, та тепло було вже - хоч на вулицi спи.
Прокидагться Вовкулака вночi, а щось у хатi не так. Якраз мiсяць був повний, i через бичачий пузир у хатинцi сяйво тьмяне, мiсячне. Нахилягться вiн з грубки униз - а нема на лавi Бурульки. Кинувся вiн прожогом надвiр, а i там не видно срiбного хутра. Аж вiдчуваг - хтось на нього пильно дивиться. Пiднiма очi - а за перелазом сто¬ть дiвка. Гола-голiсiнька, тiльки довгим срiбним волоссям i прикрита. Тоненька, мов та гiлочка, але така вже гарна, що не можна й очi вiдвести. I дивиться поглядом блакитним, мов небо, таким знайомим-знайомим... I зрозумiв тодi Петро, що то й г його Бурулька, не проста собi вовчиця, а перевертень-вовкулачка. I промовляг тут до нього дiвка:
"Не бiйся, Петре, не зроблю я тобi шкоди нiяко¬. Бо був ти до мене добрий, пожалiв - не вбив мене безпорадну , виходив-викохав хворую. Бо ми, вовкулаки, як хворi чи пораненi, не магмо сили перекидатись. Якби ти мене тодi з лiсу не забрав, не жити менi на сьому свiтi. А так твогю ласкою я одужала i знову на людину перекинулася. Через те хочу я тобi вiддячити - проси в мене чого хочеш".
I тут Петровi щось у грудях тьохнуло. Пiдiйшов вiн до дiвки, за руку бiлу нiжну взяв та й каже:
"Не треба менi iншо¬ нагороди, як з тобою бути, нема менi iншо¬ вiдради, як тебе бачить, нема iншого щастя, нiж ти, мог сонце".
Подивилася на нього Бурулька iз подивом:
"Що це ти, парубче, показився? Чи з глузду з'¬хав? Ти людина, я перевертень, як нам разом бути?"
Вiдповiдаг ¬й Петро iз посмiшкою:
"Чи дарма мене люди Вовкулакою прозвали? Вовкулацi i дружина-вовкулачка потрiбна!"
Всмiхнулася дiвка йому у вiдповiдь:
"Ну, як скажеш. Якщо не бо¬шся вовкулаку за дружину брать - чи вистачить тобi смiливостi про це самого Лiсного Царя просить?"
Петро й каже:
"I в Лiсного Царя, i в господа бога, та в кого скажеш - аби ти зi мною була!"
I повела його дiвка-вовкулачка отак, як був - босого, в однiй сорочцi та споднях - до темного лiсу, i вела такими стежками, що вiн, який в тому лiсi вирiс, i не бачив нiколи. Через болота, через луговини, а мiсяць як над головою висiв, так i висить, як прибитий. Скiльки часу минуло, не зважив Петро, аж бачить - вийшли вони на галявину, а на нiй все сяг - мiсячний свiт, свiтлячки, легкий туман понад молодим зiллям стрiчками в'гться, i дуб старезний - весь у минулорiчному листi, i не зрозумiти одразу - чи вiн у мiсячному свiтлi такий, чи дiйсно срiбний... I запах вiд зiлля йде - у головi паморочиться, такий духмяний та терпкий. Петро по сторонах роздивлягться, головою туди-сюди крутить, i помiчаг, що з-помiж дерев всiлякi лiсовi створiння виглядають - i звiрi, i птахи, i духи лiсовi¬ рiзнi - i мавки, i навки, i лiсовики, i водяники, i хто ще тiльки. I тут чуг вiн голос - низький, оксамитовий, глибокий, як нiчне небо:
"Ти хто такий, i чого тут забув?"
Повертагться Петро i бачить - попiд дубом, мов з того дуба вирiзьблений - весь у зморшках, сива борода по колiна, старенний - сидить дiдуган. Але дарма, що старий - сили в ньому немiряно, аж страшно стаг. А на сивiй головi - вiнець срiбний, зоряний. Зрозумiв тут Петро, що це й г Лiсовий Цар. Не показав Петро, що страшно йому. Вiдпустив Бурульчину руку, i каже вiдважно:
"Я - людина хрещена, звати мене Петро, на прiзвисько Вовкулака."
"На вовчий повний мiсяць втрапила я в завiрюху, та впало на мене старе дерево. Не могла я звiльнитися, i на людину перекинутись не могла. Цей чоловiк знайшов мене, але не вбив, а забрав до себе, виходив-викохав. Як i належить лiсовому народу, я ласку пам'ятаю. Коли одужала, то дочекалася повного мiсяця, перекинулася людиною, то й сказала йому, що на вiддяку виконаю будь-яке його бажання, а вiн захотiв мене за дружину взяти. Вiн добрий, щирий, чесний, й менi не байдужий. Нас, вовкулак, сам знагш, майже не лишилося в цих краях - бо не було людей, згодних з нами дiтей заводити. То як я його собi за дружину вiзьму, буде i менi добре, i йому добре, i вовкулакам добре. Дай нам свою згоду i батькiвське благословення".
Похитав головою старий цар:
"Не приймуть тебе, дитинко, люди. Вони лютi i нещирi, заздрiснi i жорстокi. Навiщо тобi той клопiт? Але як ти так хочеш - то твоя воля i твоя доля. Даю тобi свог благословення i свою згоду на сей союз. Ну, а ти, Петре-Вовкулаче? Що ти скажеш?"
Пом'явся Петро, i каже:
"Хочу просити в тебе, царю лiсовий, аби був я сво¬й коханiй рiвнею, перетвори ти i мене на вовкулаку - щоб i на повний мiсяць були ми разом".
I спохмурнiв тут цар лiсний:
"Не можу я тебе перетворити на вовкулаку, бо магш ти душу безсмертну, i не маю я над нею влади. От якби тебе хтось прокляв чи наврочив - то перекинувся б ти вовкулакою, але не мав би ти над собою влади i на людину обертався, тiльки як той, хто тебе прокляв, того забажаг. Скажи менi - чи згоден ти бути вiрним другом мо¬й дочцi, лiсовiй вовкулачцi?"
"Так, батьку, згоден" вимовив Петро, i то¬ ж митi здiйнявся цар на рiвнi¬ ноги та простяг сво¬ руки - кремезнi, великi, мов гiлляки дубовi, та пророкотав:
"Вiднинi передi мною, перед лiсом i травою, перед мiсяцем з землею, перед птахом i змiгю, в цьому лiсi i в цiм свiтi ви одне одному дружина, вiрная половина." Махнув вiн рукою, i з'явились на ¬хнiх лiвих зап'ястках срiбнi кульчики-обереги. "Бережiть ¬х, то мiй вам весiльний подарунок. Як кому з вас лихо трапиться - потьмянiють вони, блиск втратять, а як почорнiють - то знатимете, що одне з вас життя втратило. А тепер поцiлуйтеся , i будемо святкувати!"
На тих його словах на галявинi десь взялися музики - i не звичайнi, а чарiвнi - лiсовики iз дудками, водяники iз бандурами, мавки лiснi¬ зi скрипочками, а в одно¬ русалки молодо¬ - срiбнi¬ цимбали! I заграли вони музику дивну, таку, що i схочеш, та не всто¬ш, пiдеш ноги в танку бити! I пiдхопив щасливий Вовкулака свою молоду дружину на руки, поцiлував ¬¬ у вуста блiдi срiблястi, та й пiшов i собi танцювати! А поряд iз ними - i звiрi, i птахи, i iншi створiння лiснi, i всi рядочком танцюють, i нiхто нiкому шкоди не робить. Музики собi знай вигравають, а танцюристи наче втоми не знають, i Вовкулака з Вовкулачкою iз ними танцюють...
I запаморочилася хлопцевi голова, приходить вiн до тями, а вже лежить в себе вдома, i наче нiчого не сталося, але поряд iз ним лежить собi, сопе тихесенько дiвчина, i не дiвчина, а так, дiвча - тоненьке, кiсточки неначе пташинi, i волосся срiбне, довге. Пригадав тут Петро, що йому привидiлося, хап себе за лiву руку - а там, точнiсiнько як у тому видивi - срiбний кульчик! I зрозумiв Петро, що не наснилося йому, що вiн тепер - одружений, i не проста в нього дружина, а вовкулачка лiсная, i сам Цар Лiсний ¬хнiй шлюб благословив. Притулив вiн срiбноволосу голову до грудей, та й приголубив.
I стали вони собi жити - зранку вдвох по господарству, бо звiдки дiвцi лiснiй людське господарювання знати, вдень до лiсу - по мед, знову вдвох, бо ж мала нюх звiрячий, а ввечерi сiдали рядочком на приступочцi, на яснi зорi дивитись i розмови вести. Ну, а що вони робили вночi, то не менi вам розповiдать.
I тут знову бiс до них Килину принiс. Але цього разу вона до хати не дерлася, а просто попiд тином стояла. I побачила вона молоду гарну господиню, з бiлим личком, з довгим срiбним волоссям, та блакитними, як небо, очима. I зрозумiла тодi Килина, що бiльше не бачити ¬й Петра, як власних вух, бо не ¬¬ взяв вiн собi за дружину. I намислила за це йому помститись страшно. Пiшла вона плiтки по селу пускати, що Петро Вовкулака з нелюддю одружився, знайшов собi нечисту вовкулаку.
Спочатку переживав Петро, що люди з ним говорити не будуть, а потому не було ¬м вже коли про те думати. Бо вiд того, що двог роблять уночi, вiдомо, що буваг. Так i тут - понесла Бурулька. I так те щастя невелике, а ¬й i того гiрше - бо на повний мiсяць потрiбно ¬й вовчицею обертатись, а вона не може - бо ж як вона вовчицею обернеться, так ¬хня дитинка i помре, не народившись. Було б те дитя п'яте чи шосте - то не шкода, а первiстка втратити яка мати погодиться! I на перший пiсля того повний мiсяць стало ¬й так зле, що вила Бурулька вголос. То ¬¬ судомить, то лихоманить, то iкла лiзуть, то пазурi пальцi рвуть... Зле ¬й, а перекинутись не можна. А Петровi поряд iз нею - i того гiрше! Адже допомогти-зарадити нiчим не може, i на те, як ¬й погано, дивитись - серце на шматки крагться. А ¬й ще й вiд того боляче, що йому на не¬ дивитись болить! День вiн бiля не¬ просидiв, по головi гладив, по плечах пестив, а надвечiр вона йому й каже:
"Йди, коханий, залиш мене саму. Менi вiд тво¬х страждань ще гiршаг. Дай менi бiль перетерпiти."
I пiшов вiн у шинок. Там його зустрiла Килина, пива налляла, та вщялася розпитувати про молоду дружину, а Петро тiльки вiдбрiхугться, бо йому серце не на мiсцi, як там його Бурулька. По третьому кухлю пива розплатився вiн та додому побiг. I так всi три днi - вдень сам по господарству, ввечерi до шинка - до людей, а на нiч повертався, аби поряд iз коханою бути, собою грiти, за руки тримати, щоб вона собi увi снi шкоди не поробила. А Килина на ту вiдданiсть, на те кохання дивилася, а ¬й аж вилазило вiд ненавистi та заздрощiв. I замислила вона недобре дiло...
Отак пережили вони перший повний мiсяць, i другий, i ще один, i ще, а тодi вирiшив Петро на базар по¬хати, мед продати, що вже назбирав. Позичив у друга свого, коваля, бричку i коника Гнiдка, поскладав туди дiжки iз медом, поцiлував вже кругленьку Бурульку, та й по¬хав на базар. Добре вiн того дня побазарував, все розпродав, набрав подарункiв для свог¬ кохано¬ - плахту вовняну картату, камiзельку теплу гаптовану, сорочок вишиваних - i небiлених, i бiлих, i навiть одну шовкову! А ще - довго вибирав, та вибрав - довгу нитку коралiв, червоних, як кров, щоб всi побачили, що нi в кого в свiтi нема личка бiлiшого, нiж в його Бурульки. I по¬хав додому. А дорогою ¬хав повз шинок, а з шинка Килина визираг та й запрошуг чемненько зайти пива випити з дороги. I погодився Петро. Зайшов до шинка i попросив Килину подивитись, чи гарнi коралi вiн узяв. Як побачила Килина тi коралi, така ¬¬ злоба взяла, що навiть слова промовити не може. Аж схаменулася i каже:
"Ой, i гарнi коралi! Кожна молодиця такому подарунку була б рада!"
А сама, змiя пiдступна, йому у кухля блекоти наливаг. I випив Петро того пива, i по¬хав додому. До¬хав до свого хутора, i вiдчуваг - щось йому робиться. Пiд'¬хав до хати, i стало йому геть зле. Насилу до хати вповз. Привiтався до дружини, надiв ¬й на шию подарунка коштовного, вiдiйшов води попити, та й впав, як снiп.
Кинулася до нього Бурулька, i бачить - блiдий вiн весь, мов полотно, зiницi на все око розкритi, ледве дихаг. Перелякалася вона, бо не знала, що й робити. Був би вiн вовком, вона б знала, чим його лiкувати, а так! Молода, безпорадна, та ще й важка. Побiгла вона до села - людей про помiч просить. Прибiгла на площу, простоволоса, животика сорочечка обтягуг - i сама ще дитина... А люди на не¬ дивляться, мов на дурнувату. Вона у шинок, до Килини:
"Там Петро помираг, поможiть йому, я вас благаю!" i в ноги ¬й падаг. А Килина ¬¬ за волосся, i на вулицю з криком:
"Подивiться на це бiсiвське створiння! Сама Петра звабила, на собi окрутила, до смертi довела, а тепер i до нас приперлася! Подивiться - ще й коралi на себе нап'яла!"
На той лемент почали з хат молодицi, удовицi та дiвки вискакувати. У кого в руках скалка, в кого ухват, а в кого просто дрючок. I побачити вони Бурульку простоволосу i з животом, та й собi почали волати:
"Нелюдь! Бiсова дiвка!"
А Килина знай вогню додаг:
"Не мiсце ¬й серед людей, не мiсце! Вбити ¬¬, тварюку лiсную!" i давай вовкулачку по головi палею гамселити. Тут i решта жiноцтва понабiгала, i забили вони Бурульку на смерть, та так i полишили посеред майдану.
А тим часом Петро насилу отямився, проблювався далi, нiж бачив, зiп'явся на рiвнi, й дивиться - нема Бурульки в хатi. Виповз вiн надвiр, а ¬¬ i там нема. I щось йому наче нашептало - подивився вiн на свiй кульчик, а вiн вже геть чорний. I скрутило йому серце крижаною рукою, i порвало на дрiбнi¬ шматки, i полетiли тi шматки за вiтром, а вiн за ними. I приповз вiн до села, i побачив тiло свог¬ дружини - в бiлiй сорочцi, в кривавих плямах... i навколо - не розбереш, чи то коралi, чи то кров ¬¬. Пiдiйшов вiн до мертво¬ Бурульки, взяв ¬¬ на руки, та й сто¬ть. Сльози з очей точаться, а сказати нiчого не може. Притис вiн ¬¬ нiжно до грудей i промовив:
"Правду казав Цар Лiсний - нема в свiтi звiря лютiшого за людину. Нема менi серед вас мiсця, бо маю серце людське, а ви - нелюди!"
I пiшов до лiсу. I не повернувся. I вiдтодi нiколи його нiхто бiльше не бачив. Мабуть, помер з горя над тiлом молодо¬ дружини, а, мо', як подейкували, вiднiс вiн ¬¬ до Царя Лiсного i вмовив старого, аби той забрав його безсмертну душу, а навзамiн повернув життя Бурульцi та дитинцi ¬хнiй ненародженiй. Бо iнакше звiдки у тих краях в людей ще iнодi трапляються очi дивного кольору - подивишся, i наче вони холоднi крижанi сiрi, а як посмiхнуться - спалахуг в них небесна блакить...