єпископ Савт Бавн Брукський Укра§нсько§ Православно§ Церкви США (Василь Iващук)
Мо§ передшкiльнi роки (спогади)
2 березня 1996 року
Народився я в с. Дубинах, Крупецько§ ґмiни Дубнiвського повiту на Волинi. Належали ми до парафi§ в Козинi, З км ходу. Коло села проходив шлях, який вiв з Дубна до Берестечка, по ньому колись провадив Богдан Хмельницький сво§х козакiв битися з поляками за волю Укра§ни. "Iсторичний це шлях", - казав мiй тато. При поправi дороги знайшли козацькi речi: люльки, шаблi, якi передали до музею у Львовi. Коло Берестечка не?далеко знаходився славний Поча§в з великим монастирем на 300 монахiв, зi сво§ми садами, полями i школами. Пiд час нападу тур?кiв на цей монастир мав його охоронити сво§ми молитвами наш дубнiвський монах Iов Залiзо, що переселився з Панталi§ сюди, щоб розбудовувати цей монастир, який заснували монахи Києво-Печерсько§ Лаври пiсля монгольсько§ навали на Ки§в.
Небагато ще мiг я зрозумiти з оповiдей мого тата про цi спра?ви, бо менi було 5 рокiв. "Незадовго пiдеш до школи, довiдаєшся бiльше", - казав батько. - "Я вже хочу iти до школи", - казав я та?товi. - "Ти не можеш, ти ще замалий". Я почав плакати, що хочу до школи зараз, не було ради. Запровадив мене тато до класу i попро?сив вчителя посадити мене на останнiй лавцi. Учитель нашого села називався Григорiй Хвоєвський, дав вiн менi альбом птахiв, щоб я оглядав, наказав сидiти тихо.
Тяжко менi було сидiти тихо, я забував про це i голосно ви?словлював сво§ враження про хвости та розмiри птахiв. На другий раз вчитель порадив татовi взяти книжку додому. Так почалося моє перше читання з образкiв та малювання пташок. А поза тим був зi мною клопiт: нарiкала бабця i сусiди, що хлопець весь час щось вигадує i не дає спокою. Найгiрше вийшло з "кавалерiєю". Я проголосив себе Хмельницьким, а 10 хлопцiв мого вiку - кiннотою, §х конi - стовбури соняшникiв, а так як до Берестечка далеко, то §хнє завдання - оточити 2 рази село. Знялася велика курява, важко було когось впiзнати, але клопiт почався пiсля закiнчення виправи. Наближаючись до своє§ хати, я помiтив сусiдок, що стояли бiля во?рiт з невдоволеним виглядом. Не подумали хлопцi, що курява буде сiдати на бiлизну, розвiшану бiля хат. Коли я пояснював, що не хо?тiв того збитку зробити, тато гостро попередив: "Треба спочатку думати, а пiзнiше робити".
Надiялись тепер на школу, що коли пiде хлопець до школи, то буде спокiйнiший. На 3-й день пiсля запису до школи хлопець вер?нувся додому з плачем. Учителька прогнала зi школи тому, що я за?спiвав пiсню: "Єще Польска нє згiнєла, але згiнуць мусi, єще поляк укра§нцевi бути чистiть мусi". Тато здивований, як я мiг це спiвати при польськiй вчительцi i польських дiтях. Учителька прикликала мене до себе i сказала: "Як ти такий розумний, то iди додому i без батька не являйся".
Справа закiнчилася скоро, бо батько послався на те, що хло?пець ще малий, дурний та не вмiє думати. Менi ж батько ще раз пригадав, що ранiше треба думати, перш нiж щось робити, також порадив менi переключити свою увагу на науку i постаратись бути першим учнем, i я старався ним бути. Всi тексти, якi треба було тiльки прочитати, я знав напам'ять. У вiльний час я брав участь у виставах, декламацiях. Пiд час лiтнiх канiкул старався зароби?ти грошi на книжки, фарби i папери. Складав трiски у лiсi, збирав шишки, а пiзнiше працював - на будiвництвi дороги, записуючи робiтникiв при працi та вкладаючи камiння.
Коли будова дороги дiйшла до села Гранiвки, запiзнався я впер?ше з укра§нською споживчою кооперативою. Захопився я назвою §§: "Укра§нська споживча кооператива "Праця" у селi Гранiвка. Оце вперше побачив я назву магазину укра§нською мовою. Почав я роз?питувати крамаря, що таке кооператива, як §§ заснувати в своєму селi. Вiн сказав, що для цього вистачить знайти 10 людей, дав адре?су кооперативного iнструктора. Це був Юрiй Говорун, працював вiн в районнiй кооперативi в Бродах. "Знайшовши 10 людей, напи?шiть до нього, вiн при§де i заложить кооперативу", - сказав крамар. Я написав i умовився, щоб через мiсяць iнструктор при§хав до на?шого села. До станцi§ Рудня Поча§вська, куди при§хав iнструктор, я ви§хав сам.
Зустрiвя надзвичайну людину: вукра§нському стро§ у вишитiй сорочцi, високий, дуже пристойний, з великою сивою бородою. Вiн почав допитуватись, чи не при§хав зi мною iнiцiатор кооперативи. А довiдавшись, що це я сам, перестав до мене говорити. Протягом 7 км дороги не сказав нi одного слова. Старий боявся, що неповно?лiтнiй хлопець "випровадив його в поле". Прибувши до с. Дубини, ми зайшли у хату мого дiда, де зiбралися люди. Було присутнiх коло 25 осiб, серед них сидiв польський полiцiянт. Iнструктор звернувся до громади, щоб хтось вiдкрив збори та доручив йому з'ясування статуту кооперативи та залагодження всiх формальностей. Кiлька осiб з присутнiх сказали: "У нас Василь промовляє". Iнструктор по?яснив, що я не можу, бо я неповнолiтнiй.
Мiй тато вiдкрив збори. А я попросив, щоб у вiльних внесках порядку нарад було менi дозволено розказати про першi коопера?тиви в Ротшелд в Англi§. Очiкуючи при§зду iнструктора, я спро?вадив спецiальнi брошури з iнформацiєю про першi кооперативи (автор Гаврило). Тепер зiбранi вислухали цю iнформацiю з вели?ким зацiкавленням.
Збори тривали 2 години, ухвалено статут, розмiр членських внескiв (10 злотих вiд родини). Для кращого розвитку кооперати?ви на початках ухвалено, що власник примiщення кооперативи не буде брати оплати протягом першого року, а товари з Бродiв будуть постачати члени кооперативи по черзi протягом першого року та?кож безплатно. Вибрано крамаря i постановлено за тиждень вiд?крити кооперативу. Було вiдкрито §§ з ентузiазмом.
На першому засiданнi управа прийняла принцип, що в коопе?рацi§ грiш не є цiллю, а засобом. Головним завданням §§ є вироблен?ня громадських навичок спiвпрацi, дбайливостi до громадського добра, поглиблення знань та пiднесення свого села на вищий рi?вень освiти. Зараз же на другий день пiсля вiдкриття кооперативи вислано мене до Радивилова, де iнструктор Говорун був бухгалте?ром мiсцево§ кооперативи, щоб познайомитись з веденням коопе?ративно§ бухгалтерi§. Так я став першим бухгалтером кооперативи. Кооператива брала участь в ярмарках у Козинi. Найкращим дока?зом якостi §§ працi може бути той факт, що коли через рiк повiтовий ревiзор Василь Буга§в при§хав перевiрити дiловодство, то не знайшов нi одно§ помилки. Захопившись кооперативною iдеєю, я вирiшив органiзувати ще i фiнансову кооперативу (Райфазенка).
Через 5 мiсяцiв Райфазенка була органiзована i розпочала свою дiяльнiсть, заощаджуючи по 25 грошей вiд родини на тиждень. На нещастя, в розпалi кооперативно§ працi над нашими молодими ко?оперативами почали збиратися хмари: полiцiя пустила чутку, що дубинецька кооперацiя - це полiтика.
Керiвник нашо§ школи в Козинi, щоб дослiдити цю справу, по?кликав мене та кiлькох iнших хлопцiв для перевiрки. Допитувався, хто роздає в школi виборчi голоси (число 18 УНДО) з призначен?ням на окремi села, з яких учнi ходили до Козинсько§ школи. Зiбрав нас в канцелярi§, поставив у куток, пригрозив полiцiєю i вийшов з канцелярi§, щоб §§ покликати. Однак вiн скоро повернувся, по?грозив нам, що повиключає iз школи, коли будемо займатися по?лiтикою. До кооперативи в Дубинах часто навiдувалась полiцiя, яка почала придиратись до санiтарних недолiкiв в кооперативi, на?кладаючи кожного разу штраф, який треба було вчасно заплатити. А вже найгiрше сталося, коли через кiлька тижнiв при§хав комен?дант полiцi§ до мого тата та, нарiкаючи на мене, сказав, що перед батьком є двi можливостi: або дiждатись з сина потiхи, або його повiсять на сухiй гiлляцi. Батько запитав, що я такого зробив. "Вiн хоче в Польщi будувати Укра§ну, - вiдповiв комендант, - ходить до польсько§ школи, знає польську мову, а до воєводи i до повiтового старости пише укра§нською мовою, бачите?" Внаслiдок переслi?дувань полiцi§ управа кооперативи насторожилась, а Райфазенка не розпочала своє§ дiяльностi. Пройшло ще пiвроку, знову полiцiя опечатала кооперативу. Кооператива припинила свою дiяльнiсть. Кооперативи, що так гарно розвивалися в Галичинi, не мали тако§ можливостi на Волинi.
Минув ще рiк, кооперативу вiдкрили з тим, щоб роздати това?ри §§ членам. Я переключився тим часом на iншi справи. З дозволу тата ходив на вiче наших послiв з Галичини, що при§жджали на Волинь, на рiзнi громадськi збори i баптистськi молитви. "Можеш ходити навiть до синагоги, - казав тато, - але нiколи не мiняй своє§ вiри. Скрiзь почуєш щось нового, чогось нового навчишся". По не?дiлях я читав сво§м товаришам книжки, разом ми спiвали гарних народних пiсень. У м. Козинi була "Просвiта" з великою кiлькiс?тю цiкавих книжок: iсторiя Укра§ни, географiя Укра§ни, "Кобзар", багато книжок укра§нських письменникiв. Щоб припинити поширення освiти серед укра§нцiв, поляки закрили "Просвiту". Але Петро Мацкевич, керiвник "Просвiти", встиг багато книжок захо?вати i тепер поширював §х серед молодi. Тато просив його, щоб вiн давав менi книжки, i тепер менi §х не бракувало. З особливим захо?пленням я читав "Кобзар" Тараса Шевченка. Середньо§ величини "Кобзар" я знав майже увесь напам'ять, декламуючи вiршi Тараса Шевченка сво§м рiдним та товаришам.
Закiнчуючи 7-ий клас народно§ школи в Козинi, я постановив познайомитись з бiблiотекою графа Iвана Тарнавського в Стариках, зараз коло мiстечка Козина. Моя товаришка Ромуальда Садловська, батько яко§ працював в адмiнiстрацi§ маєтку графа, обiцяла менi обговорити з графом, коли я зможу прибути до його палати, щоб запiзнатися з його прекрасною бiблiотекою. У визначений день я вибрався, щоб зустрiти його при брамi. Наблизившись на вiдстань 50 метрiв до будинку, я став i скам'янiв. Назустрiч менi вибiгло не менше як 50 собак рiзних порiд i розмiрiв: вiд маленько§, що могла в кишенi помiститись, до великих хортiв. Граф помiтив, що я пе?релякався, i сказав якесь магiчне слово. Раптом всi собаки стали, повернулися i почали бiгти до нього. Коло 10 з них опинилися у нього на руках, на раменах i на плечах, решта оточила його i стоя?ла, немов на вартi, не звертаючи на мене уваги. Граф був високого зросту, з густою чуприною, уже сивою, голубими очима i числен?ними зморшками на лицi. На той час йому було вже бiля 90 рокiв, але ще був вiн повний сил та енергi§. Вiн подав менi руку i запросив до бiблiотеки. Перед мо§ми очима вiдкрилося щось неймовiрне, що я перший раз оглядав в своєму життi. Величезна зала, приблизно 50 метрiв довжиною i 25 метрiв шириною, стiни яко§ до само§ сте?лi були зайнятi великими книжками, оправленими в чорну шкiру. Пiд стiнами стояли столи з крiслами, в бiблiотецi не було нiкого. Граф запросив мене сiсти i сiв сам, почав розповiдати, як вiд по?чатку була ця бiблiотека органiзована, передавалась з роду в рiд аж до його часу.
- Це моя найбiльша вартiсть, - казав вiн.
Тут були десятки тисяч книжок рiзними мовами, багато латин?ською, були також книжки французькою, нiмецькою та iншими мовами. Найбiльше було книжок польською мовою. Не бракувало також старих ки§вських книжок старослов'янською мовою. Це був великий вiддiл лiтератури старо§ Русi вiд II-го до ХУII-го столiття. На бiчних полицях була преса рiзними мовами, серед них i малень?кi локальнi журнальчики, що видавались в сусiднiх мiстечках. Я згадую про цi журнальчики тiльки тому, що пiзнiше, коли я вже був у Крем'янцi, в учительськiй семiнарi§, до графа попав журнальчик нашо§ школи, це був краєзнавчий журнальчик пiд назвою "Наш виднокруг". Сталося так, що оглянувши на рiчцi Пляшевцi ру§ни замку Фiрлея, прадiда графа Тарнавського, я написав маленьку статейку пiд заголовком "Ру§ни замку Фiрлея в свiтлi легенд". Цi легенди я почув вiд поча§вських монахiв та iнших старих людей. Вони казали, що графиня Гойська, прабабця графа Тарнавського, вiд роду була православною, потiм, прийнявши католицтво, зне?важала православних християн. Монахи казали, що одного разу вона взяла православнi ризи та чашу, привезла §х до замку Фiрлея, пила з чашi та забавлялась в товариствi у ризах, пiсля цього всту?пив у не§ злий дух i так §§ мучив, що вона всi скарби вiдвезла назад у Поча§в, покаялась у сво§х грiхах. I хоч я забiг думками задалеко, але ще скажу, що з того вийшло.
Старенький граф, що на старiсть, може, ставав трохи дивним, не звернув уваги на слова: "в свiтлi легенд". Вiн розгнiвався на мене за цю статейку, написав у вiдповiдь монографiю Волинi на 300 сто?рiнок, там вiн зiбрав всi факти, щоб показати славне минуле родiв Тарнавських, Фiрле§в i Гойських, доводив, яка побожна була його прабабця Гойська - фундаторка кiлькох монастирiв на Волинi, а в кiнцi життя - подвижниця церкви, всечесна католицька монахи?ня. Як мiг так писати про таку славну жiнку "якийсь там Iващук", як вiн мiг принизити §§ достойнiсть! Описав увесь рiд Тарнавських та iнших шляхтичiв Волинi. Дописався до того, що виявив, що всi вони були шляхтою старо§ Русi, яка поступово асимiлювалася, iду?чи за обiцянками польсько§ шляхти, сама долучилася до не§ та до католицько§ церкви. Що за сила потягнула §х у той бiк? Не думаю, що це тiльки обiцянки тих привiле§в, що мала польська шляхта, якiсь важливiшi чинники спричинились до заломлення шляхти старо§ Русi.
Серед них я бачу два основнi: перший - це знищення держав?ностi старо§ Русi пiсля зруйнування татарами Києва, другий - не?поладки в Галицько-Волинськiй державi. Стара шляхта Русi по?ступово втратила вiру в державницькi здiбностi нашого народу i пiшла по лiнi§ найменшого опору - асимiлювалась. §й здавалось, що польський народ здiбнiший у цьому планi, а привiле§ поль?сько§ шляхти забезпечать §й визначне мiсце у польськiй державi. Вичислюючи старi роди старо§ Русi, граф Тарнавський згадав про Сангушкiв, Конецпольських, Острозьких та багато iнших. Маючи в сво§х руках такий документ iсторично§ ваги, я хотiв дещо переписати, але не встиг, бо мiй дядько Полiкарп - сiльський солтис - мав наказ вiйта негайно зiбрати всi брошури. Поляки не бажали, щоб ми довiдалися про цi справи.
Бiблiотека справила на мене велике враження, я вважав §§ за скарб нашо§ Волинi, але не довго вже затрималась вона в Стариках, недовго втiшався нею i сам граф. Несплаченi державнi податки до?вели до того, що бiблiотека була виставлена на аукцiон. Попри§з?дили якiсь незнайомi люди, за кiлька годин бiблiотека була розi?брана, сам граф, видно, з болю за свiй скарб, на аукцiон не з'явився. Був тiльки його адмiнiстратор Ленцик, про якого казали, що вiн поволi перевiв рештки маєтку Тарнавських на себе. З бiблiотеки за?лишились ще 40 скринь старих, ушкоджених, переважно неоправ-лених книжок. Коли за кiлька мiсяцiв за податки продали i палату, граф вибрався на приватне помешкання до Крем'янця, забравши з собою решту книжок. Зустрiв я його через пiвроку випадково, на розi свого лiцеуму. Старий майже плакав, розповiдаючи, як його пограбували, не залишили майже нiчого, а помiг у цьому його ад?мiнiстратор Ленцик, якого вiн вважав за свого сина. У Крем'янцi рентував граф 3 кiмнати, у двох були книжки до само§ стелi, в третiй жив сам з рештками сво§х собак, яких залишилось бiля 10. Запросив мене до себе i сказав:
- Ось решта книжок, приходь i студiюй, як хочеш. Але я ледве витримав у його примiщеннi з пiвгодини, мабуть, граф зовсiм не вiдчиняв вiкон.
У майбутньому я до нього скоро не вибрався, бо часу в мене було дуже мало.
Через кiлька мiсяцiв я довiдався, що граф був у Дубнi, на хiд?нику навпроти замку князiв Острозьких впав i помер наглою смер?тю. Полiцiя, не знайшовши нiкого знайомого, поховала його як без?домного на католицькому цвинтарi. Що сталося з рештками його бiблiотеки, менi i до сьогоднi не вiдомо.
Видно, так кiнчається життя людини, яка тратить зв'язок зi сво§м народом i гине в життєвому морi.
Натомiсть мало цiкавився я господарством. Придiляв тiльки багато уваги порiчкам, якими обсадив усi плоти. Коли на другий рiк вони вродили, то §х збирали всi сусiди. До нових мо§х занять вiдносилось годування кроликiв, яких я мав коло 100 штук, i ве?дення шкiльно§ кооперативи в Козинi. Я був такий зайнятий, що до урокiв треба було готуватися ночами. Я не досипав, i моє здоров'я погiршилось. Треба було серйозно займатися наукою, бо наближався час закiнчення 7-класно§ школи. Протягом ночi тато 2-3 ра?зи вставав заганяти мене спати, попереджуючи, що недосипання не дасть менi змоги вчитися далi, а я мрiяв вчитися в учительськiй семiнарi§ в Крем'янцi.
Зiбрав я iнформацiю про цю школу. Оплата за навчання i про?живання в гуртожитку була така висока, що моя мрiя видавалась даремною. В сiм'§ було 8 дiтей, старенька бабуся, овдовiла тiтка i 100-лiтнiй мiй прадiд. Всi ми на маленькому господарствi (7 гекта?рiв землi). Але тато не вiдступав вiд свого переконання, що "буде мене вчити". Я не розумiв, як тато зможе це зробити: "Бачиш цi дуби по наших полях? Тепер вони дуже вартiснi, продам усi, про?дам комору на збiжжя, яка не дуже нам потрiбна, пасiка i овочевий сад поможуть також. Я не можу знехтувати з того, що навколо менi радять послати тебе до школи. Найбiльше охоти менi додає твiй ке?рiвник школи в Козинi, який все говорить: "Пане Максиме, готуй?теся, час недалекий"".
I час той дiйсно скоро надiйшов. В червнi 1931 року по§хало нас троє з нашо§ школи до Крем'янця (двоє полякiв i я). Iспит був дуже тяжким. Нас повiдомили, що це iспит конкурсовий. На 18 мiсць на 1-му курсi семiнарi§ прибуло 80 кандидатiв. Iспит почався в поне?дiлок письмовою працею. Пiсля написання §§ всi, що зле написа?ли, мали по§хати додому. Дали 5 тем до вибору. Я вибрав собi тему: "Ким я хотiв би бути у майбутньому". Зрозумiло, що я був нещи?рий, коли нi словом не згадав, що хотiв би вiдбути службу у вiйську, щоб загартувати свiй характер та стати офiцером. Менi здавалося вже тодi, що полякам це не буде подобатися, що пiзнiше i справди?лося, про що я згадаю далi. Я написав, що хотiв би стати вчителем i спричинитися до прогресу культури на селi.
Ледве дочекалися ми до вiвторка, коли прочитали нам резуль?тати письмових робiт. Скiльки то було радостi в цей день! А ще бiльше плачу i нарiкань. 62 кандидатiв вiд'§хали додому, а 18 щас?ливцiв залишились до суботи включно на довiльнi розмови, прогу?лянки i товариськi забави. Мо§ товаришi з Козина вiд'§хали, а я за?лишився. Спочатку я не мiг зрозумiти, як це могло статися. Поляки вiд'§хали, а я залишився! А це ж був Крем'янецький лiцеум, який самi поляки називали "пляцувка польскостi на Волинi". Пiзнiше я довiдався, що в польських школах мусив бути певний процент укра§нцiв та представникiв iнших етнiчних груп. З'явилася менi думка: щодо мене, який мав уже кiлька клопотiв з полiцiєю в селi, що поляки були радi позбутись мене з села i околиць. Уважний читач при дальших описах зауважить слiди цього. Але вертаюсь ще до iспитiв. До суботи ходили ми з професорами на прогулянки, розмовляли на рiзнi теми, дискутували, брали участь в спортив?них розривках. У суботу зiбрали нас пополуднi, прочитали оста?точнi висновки i видали нам посвiдки, що ми прийнятi на перший курс семiнарi§. Цей тиждень так мене змучив, що я ледве дiйшов на дубнiвську рогатку, щоб замовити собi квиток на потяг. Коли потяг вiд'§жджав, я просив кондуктора, щоб збудив мене у Пiдлужжi, де я мав пересiсти на потяг до Верби. Пересiвши, просив iншого кон?дуктора про це саме. Заснув я у потязi, як камiнь. Червнева нiч була холодна, i я застудився. При§хав додому з кашлем, болями в горлi, розмовляв пошепки. За кiлька днiв кашель i хрипи в грудях мину?лись, але голос не вiдновлювався, я все ще говорив пошепки. За 2 тижнi вже треба було §хати до школи. В останнiх тижнях сталося немов чудо.
Прийшла до нас старенька сусiдка, в селi §§ називали Трубихою. Вона сказала, що нi один лiкар менi не допомiг, а тому вона радить прислухатись до §§ поради i сподiвається, що через кiлька днiв я буду говорити добре. Я послухався, купив пляшку пива, вилив до каструлi, додав 2 ложки несолоного смальцю та 2 ложки меду, пере?варив, потiм пив ложкою помаленьку, пiсля чого обгорнув шию те?плим шаликом. Повторював я цю процедуру вранцi i ввечерi про?тягом кiлькох днiв. Через 3-4 днi я почав говорити як звичайно, ситуацiя зi школою була врятована. Через кiлька тижнiв я був уже в Крем'янцi, в гуртожитку семiнарi§.
А семiнарiя ця була не звичайна школа. Навчали тут за систе?мою Дальтона. Протягом 9 мiсяцiв ми одержували частини мате?рiалу на письмi. Матерiал був розрахований на 3 тижнi кожного мiсяця, 4-й тиждень, як i 10-й мiсяць у шкiльному роцi, був призна?чений на iспити i так званi "поправки". Кожного мiсяця треба було здавати iспит групами вiд 3-х до 6-ти осiб.
Кожний предмет мав свiй клас, пiсля молитви розходилися всi, куди хто бажав. Учителi даних предметiв уже були при сво?§х кафедрах. В такi "робiтнi" сходилися учнi усiх класiв семiнарi§, працюючи самостiйно, можна було звертатися до професора за поясненнями. Менi такий спосiб навчання дуже подобався, бо ви?робляв самостiйнiсть, силу волi, але щодо деяких учнiв цей метод приводив до втрати часу. Деякi учнi присвячували одним предме?там забагато уваги, а iншим недостатньо. Коли приходив час iспи?ту, то такi учнi мали клопiт. Результати iспитiв викладачi вiдмiчали на дальтонськiй картi. Зазвичай вiдмiчалось, як приготовлена вiд?повiдь: дуже добре, старанно, слабо i т. д. Всi вiдповiдi, позначенi як слабо пiдготовленi, в кiнцi 10-го мiсяця треба було поправляти. Будучи на 2-му курсi семiнарi§, я мав неприємну пригоду. Професор математики повiдомив, що заняття, оцiненi як "слабо пiдготовле?нi", треба поправляти. У мене зiбралося таких мiсяцiв 3 чи 4. Коли я зголосився §х поправляти, професор запитав, скiльки мiсяцiв я маю поправити. Почувши, що аж 4 мiсяцi, професор був обурений, що не має стiльки часу для мене, бо було багато учнiв на поправ?ляння. Я повернувся на своє мiсце дуже сумний. Це могло озна?чати, що я мушу повторювати 2-й курс семiнарi§. Це була жахлива перспектива, враховуючи, що мiй тато ледве давав собi раду з опла?тою, не дивлячись на те, що я мав знижку в оплатi за добрi оцiнки на 1-му курсi. Через кiлька хвилин я пiдвiв голову i зауважив, що професор кличе мене до себе. Зустрiв вiн мене словами: "Чого ти мене налякав? По сво§х нотатках я бачу, що ти маєш поправляти не 4 мiсяцi, а тiльки один".
Я зауважив, що вiн колись сказав, що такi мiсяцi вимагають поправки. Професор пояснив, що пiд час нашо§ подорожi потягом в Карпати вiн помiтив, що я весь час робив собi нотатки про тi мiс?ця, де ми про§жджали. Вiн розцiнив це як мою велику любов до географi§ та iсторi§. Професора охопив жаль за свiй предмет, i вiн вирiшив знайти спосiб, щоб навернути мене до математики. Тут же професор викликав мене до дошки розказати якесь математичне твердження. Ледве я почав пояснювати, професор зупинив мене i сказав, що всi мо§ борги злiквiдованi. Всi мо§ майже трагiчнi пере?живання закiнчилися протягом 5 хв.
Метода професора помогла, я знайшов бiльше часу для мате?матики. А методу професора так засво§в, що в майбутньому це до?помогло менi у дуже важкому перiодi мого життя, коли викладан?ня математики на вечiрнiх курсах було мо§м єдиним прибутком. Дальтонська система також дала менi нагоду поглибити нацiональ?ну свiдомiсть та виробляти свiй характер.
Виконавши приписанi завдання, решту часу я присвячував читанню книжок, якi вмiло пiдсував менi для читання професор укра§нсько§ мови Борис Весоловський. Одного разу пiсля прочитан?ня книжки Бориса Грiнченка "Сонячний промiнь" я був так звору?шений змiстом цiє§ книжки, що коли зголосився годиною пiзнiше до директора семiнарi§ Гiльчера здавати залiк з iсторi§, то не мiг опанувати свого зворушення. Директор питав, чим я стривожений, що зi мною сталося. Я мусив сказати неправду, щоб не вказати на книжку, яка могла бути усунена зi шкiльно§ бiблiотеки. Я сказав, що дiстав вiстку з дому, що моя сестра була тяжко хвора.
Так я увiйшов у русло дальтонсько§ системи, школою я був за?хоплений, професорами також, а свобода часу особливо припала менi до вподоби. Мiг я вивчати у вiльний час все, що менi подоба?лося, мiг виходити до парку i за мури лiцеальнi, в гори, де лiтом на сонцi мiг готуватися до занять серед абсолютно§ тишi, особливо на цвинтарi, куди я дуже любив ходити. Мо§ оцiнки майже з усiх пред?метiв були настiльки добрi, що на другому роцi семiнарi§ я отримав знижку з оплати за навчання з ЗО до 15 злотих на мiсяць, а в гур?тожитку, де я мав повне харчування, з 85 злотих до 40. Крiм того, я заробляв приватними уроками для слабших учнiв. Я вiдчув вiру в сво§ сили i ентузiазм, почував себе майже щасливим. Але не довго мав я той спокiй i оптимiзм. Над моєю головою почали збиратися хмари: одна в Крем'янцi, а друга в мо§х рiдних Дубинах.
Мiй тато був постiйно опiкуном школи в Дубинах. В одному навчальному роцi при§хала до Дубин нова вчителька, яка походила iз змiшаного подружжя (мама §§ була укра§нка, а батько - поляк). Мама вдома при сво§х кликала §§ Катрусею. Вчителька просила мого тата, щоб пiд час зимових вакацiй я вiдвiдав §х родину. Мiж нами зав'язались дружнi вiдносини. Було б все добре, коли б не пригода iз Степан ком.
Кiлька слiв про Степанка. Степанко був хлопець мого вiку, який жив недалеко вiд Дубин на польськiй колонi§, а вчився в приватнiй торговельнiй школi у Крем'янцi. Жив вiн на приватнiй квартирi. Я часто його вiдвiдував, при цiй нагодi приносив йому з гуртожитку дещо по§сти. Ми розмовляли на нашi укра§нськi теми. Я старався пiдготувати його до зустрiчi з мо§ми товаришами, якi, як пiзнiше виявилось, пiдготовляли мене на члена таємно§ орга?нiзацi§ "Юнак". Вони доручали менi перiодично розповсюдження патрiотично§ лiтератури в околицях Козина. Коли менi при цьому треба було допомоги, я не звертався з цим до Степанка. Iнту§цiя пiдказувала менi, що Степанко до цiє§ працi ще не готовий. Через несвiдомiсть вiн мiг дещо зайве сказати полякам, тому я кликав до Цiє§ працi бiльш свiдомих хлопцiв по селах. В короткому часi я пе?реконався, що мо§ передчуття були недаремнi.
Запiзнав я його з Катрусею. Степанко бував у не§ частiше, ви?дно, закохався в не§. Одного разу мама Катрусi приготовляла ве?черю, а ми троє розмовляли. Несподiвано Степанко запитав мене, ким я збираюсь бути пiсля закiнчення семiнарi§, я вiдповiв, що, звичайно, учителем. Степанко висловив сумнiв, що я зможу отри?мати учительську працю. "А чому ж би нi", - сказав я. - " Хiба ти забувся, що ти розповiдав менi про укра§нськi справи?" Тут раптом з обуренням вступила в розмову мама Катрусi, бо вона все чула:
- Пане Степанку, яку це розмову ви починаєте при нашому столi? Прошу негайно вийти з хати i бiльше не вертатись.
Степанко, не сказавши нi слова, вийшов. Наступила неприєм?на тиша. Розмова наша вже не в'язалася. Я пояснив, що не оповiдав Степанковi нiчого такого, щоб боятися за своє майбутнє. Але був я сумний i пригнiчений. Катруся з мамою пробували мене розвесе?лити, але це §м не вдавалось.
Скоро пiсля вечерi я пiшов додому. В цю нiч заснути я не мiг. Огортав мене якийсь жаль, що Степанко не вмiє контролювати сво§х почувань, не вмiє вiддiлити сво§х почувань вiд загальноукра?§нських проблем. Почали приходити менi в голову рiзнi сумнiви i питання: чому наш великий укра§нський народ - багатий, талано?витий i здiбний - до цiє§ пори не здобувся своє§ волi, тодi коли це могли осягнути маленькi прибалтiйськi народи. Тiльки над ранок я заснув.
Рано я вiд'§жджав до Крем'янця. З братом Петром ми поспi?шали на залiзничну станцiю Верба. На дорозi за селом ми побачи?ли, що на нас немовби хтось чекає. Пiд'§хавши ближче, я впiзнав Степанка. Вiн наблизився до нашого воза i спазматично плакав i просив: "Прости, Василю, за мою нерозумну розмову вчора, мене немов диявол обкрутив, сам не знав, що говорю". Я став його за?спокоювати i запропонував забути про це. Я сказав йому коротко, що Катруся є бiльше полькою, а нашi укра§нськi справи не треба §й розказувати. Вона недавно при§хала до нашого села i колись вiд'§де, а ми - дiти укра§нського народу - залишимось. Життя наше буде нелегке, будемо один одному помагати, може, дiлитись останнiм куском хлiба. На цьому я попрощався.
По дорозi Петро розпитував мене, що сталося. Я коротко опо?вiв, а вiн менi сказав, що нашi хлопцi Степанковi не довiряють. Сталося так нещасливо, що Степанко в короткому часi залишив школу. Видно, тому, що батьки не мали фiнансових спроможнос?тей, а вiн не мiг знайти собi працi, щоб §м допомогти. Вернувся на село i допомагав у господарствi, а кiлькома роками пiзнiше, у 1943 роцi, коли виникла так зв. "партизанка" укра§нцiв проти полякiв, за полякiв проти укра§нцiв (я вже тодi працював у м. Дубнi), я довiдався, що котрась iз "партизанок" вiдiбрала йому життя, вкинув?ши до запущено§ криницi.
Що ж чекало на мене у Крем'янцi? У книжцi сина нашого мiсце?вого архiтектора, учня укра§нсько§ гiмназi§ в Крем'янцi Козубського тайна польська полiцiя знайшла записку вiд Петра Мацкевича, ди?якона церкви в Козинi, колишнього голови товариства "Просвiта". Записка була такого змiсту: "Христос воскрес, пане Козубський! Подаю Вам адресу учня учительсько§ семiнарi§ в Крем'янцi Василя Iващука. Хлопець дуже вартiсний, займiться ним, щоб вiн не впав жертвою КПЗУ (Комунiстично§ партi§ Захiдно§ Укра§ни)".
За кiлька днiв по при§здi мiй вихователь проф. Олександер Бергер подав менi пiсля лекцiй записку i сказав, що мене викликає полiцiя, в записцi було подано, куди зголоситися. Це було для мене немов грiм з ясного неба. Iшов я в полiцiю напiвпритомний, вiд?чував якийсь тиск в грудях, я зайшов напитись содово§ води, тиск в грудях минув, але тяжкi передчуття снували в мо§й головi. В очах перед усiм стояв мiй тато. Адже вiн витрачав останнi грошi на мою школу, вся родина терпiла, щоб мене вчити, а тепер все може бути марно...
Я мав причину для цього страху. Мо§ товаришi з укра§нсько§ гiмназi§ i духовно§ семiнарi§ встигли вже мене втягнути до орга?нiзацi§ "Юнак" та в темну нiч взяли з мене присягу на досмертну службу Укра§нi на символiчному гробi Симона Петлюри на монас?тирському цвинтарi в Крем'янцi. Залишалось кiлька хвилин ходу до полiцi§. Я просив Бога, щоб дав менi можливiсть бути спокiй?ним.
Вiд цього випадку я найбiльше вiрю в силу молитви, бо опа?нував мене незвичайний спокiй. Я увiйшов спокiйно до полiцiй-ного бюро, слiдчий, попросивши мене сiсти, вiдкрив якусь карто?теку та вийняв з не§ згадану вже записку, запитав, чи я знаю Петра Мацкевича. Я сказав, що так, бо це диякон з нашо§ парафi§. Тодi вiн запитав, чи знаю я архiтектора Козубського i звiдки я його знаю. Я вiдповiв, що мiй тато був головою комiтету будови цiє§ церкви. В часi лiтньо§ перерви вiн часто брав мене до парафiяльно§ канце?лярi§, щоб я допомiг з рахунками будiвельного комiтету, тодi я i запiзнався з архiтектором Козубським. Тодi вiн запитав мене, чи знаю я сина Козубського. Я вiдповiв, що не знаю. Вiн сприйняв це з недовiрою, сказав, що працiвники полiцi§ бачили мене в товариствi сина Козубського на символiчному гробi Симона Петлюри. Я вiд?повiв, що дiйсно був присутнiй на панахидi, мiг стояти коло нього, але особисто я його не знаю. Я його дiйсно не знав, на моє щастя, бо в противному випадку було б тяжко це заперечувати. Всi мо§ вiдпо?вiдi вiн записував до протоколу. Ставив питання в справi КПЗУ та ОУН. Але про "Юнака" не згадував. Пiсля годинного опитування дав менi прочитати i пiдписати протокол. Я уважно прочитав на?писане. В кiнцi протоколу було зазначено, що я був викликаний в якостi свiдка. Полiцiянт запитав, чи я погоджуюсь з написаним. Я вiдповiв ствердно i пiдписав. Я повернувся до семiнарi§, де в класi мене з нетерпiнням чекав професор. Немов камiнь звалився з мого серця. Я поiнформував професора, що був викликаний як свiдок, а особисто менi нiчого не закидають. Професор сказав, що вiн так i думав. Вiн, мовляв, вважав мене занадто розумним, щоб встрянути в непотрiбне та перервати собi науку. На цьому вся неприємнiсть закiнчилася, але тяжкi думки не покидали мене. В першу нiч пiсля допиту я не мiг заснути. Вибила вже друга година ночi на церковнiй вежi, а сон не приходив. Все здавалося менi, що ранiше чи пiзнiше полiцiя вiдкриє мою приналежнiсть до "Юнака", заарештує мене, перерве моє навчання. Тато мiй розчарується у сво§х намаганнях дати менi за всяку цiну освiту.
Не мiг я зрозумiти, чому органiзацiя "Юнак", яка була легаль?ною в Галичинi, була тепер нелегальною на Волинi, i тут же сам собi вiдповiдав: видно, тому, щоб вiдсепарувати Волинь вiд Галичини, послабити Волинь у культурному i нацiональному русi. А коли провiдники "Юнака" вважають, що ця органiзацiя не є вповнi не?легальною, то чому вчать нас засобам конспiрацi§, якi практику?ються в нелегальних органiзацiях? Ми були подiленi на "трiйки" i не повиннi були пам'ятати прiзвищ iнших товаришiв, щоб не видати §х пiд час полiцiйних тортур. Вчили нас, як за допомогою люстерок зауважувати, чи не слiдкує на вулицi полiцiя, як писати листи за допомогою кодiв, як передавати нашим зв'язковим в тере-нi по селах та розповсюджувати нелегальну лiтературу (звичайно, летючки ОУН).
Огортали мене певнi сумнiви щодо логiчностi певних посунень, наприклад: доручення цiє§ роботи нам у сво§х та сусiднiх селах, за?мiсть робити це в дальших околицях, щоб менше наражатись на небезпеку мiсцево§ полiцi§. Чи логiчно було включати до таємно§ органiзацi§ молодь волинського села, де щойно народжувалась на?цiональна свiдомiсть та розумiння необхiдностi пiдпiльно§ бороть?би проти окупанта Укра§ни. Чи не краще було б, щоб цi паростки укра§нського села, часто поодинокi представники молодi у школах, закiнчили школу, здобули якусь професiю, а пiзнiше включалися в ряди пiдпiльних органiзацiй. I зараз же я прийшов до переконан?ня, що думки мо§ не на часi, що я задалеко зайшов, щоб не довiряти своєму проводу у "Юнаку". Це не було б згiдно з тими принципами пiдпiльно§ органiзацi§, з якими я вже запiзнався.
Серед цих тяжких i невпорядкованих думок незчувся я, як за?снув. На другий день школа, лекцi§, здавалося, немов би висiли на волоску. Поляки-товаришi по школi почали мене пiдозрiвати, куди я виходжу з гуртожитку i з ким зустрiчаюсь, а коли прийшло до бiльших суперечок, то приходилось менi з кiлькома фанатиками битись, а що я був фiзично мiцнiшим, то вони зазвичай добре одер?жували вiд мене, i тодi називали мене "гайдамакою": "Знаємо, куди ходиш! Вже полiцiя за тобою слiдкує". Засмутився я знову, i хлiб у гуртожитку ставав менi несмачним. В цiй ситуацi§ мене рятували тiльки мо§ особистi успiхи в науцi, добрi заробiтки з приватних лек?цiй та очiкування кiлькох родин на мо§ лекцi§ для §х слабших дiтей. Найбiльшим мо§м досягненням в цiй дiлянцi було те, що секретар шкiльного повiтового iнспекторату звернувся до мене особисто, щоб я почав пiдготовляти його дочку-одиначку до конкурсових iспитiв, якi в минулому я сам перейшов. У лiце§ рятувало мене i те, що цi "бойовi полячки" користали з мо§х нотаток, з допомоги в деяких лекцiях, не виключаючи списування деяких домашнiх за?вдань.
Забiгаючи вперед, я хочу зазначити, що один з них звернув?ся до мене пiд час матуральних iспитiв. Сам ксьондз - член iспи?тово§ комiсi§ - принiс менi записку вiд Вацика, в якiй було напи?сано: "Васильку, рятуй мене, не можу рушити". Написав я собi i йому, Вацик iспити здав. З другим з цiє§ групи я подружився. Це був Франтiшек Чижевскi, який був дуже близький до нашого вихо?вателя. А що вихователь завжди ставився до мене прихильно, то Франтiшек, видно, його наслiдував. Брав я його кiлька разiв до Дубин, вгощав, чим мiг, та зберiг з ним дружбу аж до закiнчення семiнарi§. Iншi його товаришi свого ставлення до мене не мiняли, докучали менi, де тiльки могли.
Одного разу довели мене до того, що я був готовий покинути семiнарiю. Менi здавалося, що краще на дорозi камiнь бити, нiж терпiти такi знущання. При найближчiй нагодi я сказав про те та?товi. Тато був здивований, розвiв руками, усмiхнувся i каже: "Я не думав, що ти будеш звертати на таку дрiбницю увагу, невже ти готовий принести в жертву свою школу. З ними ти дiтей хрестити не будеш, закiнчиш школу, одержиш диплом, а полячкам скажеш - бувайте, дивiться, щоб ви сво§м фанатизмом колись Польщi не завалили". Так я i зробив, заспоко§вся i з ними бiльше не конфлiк?тував.
Становище моє в школi i в гуртожитку покращилося, збiльши?лася кiлькiсть приватних лекцiй, але грошей я не мав багато, бо витрачав значнi суми на квитки до театру. До Кремянця щороку при§жджав на кiлька тижнiв театр Городничого зi Львова, який великою мiрою причинився до пiдвищення культурно-освiтньо?го рiвня Кремянця та його околиць. Прем'єри вiдбувалися майже кожного вечора. Я був захоплений виставами, грали твори патрi?отичного змiсту Старицького, Карпенка-Карого, Кропивницького та iнших. Одна з вистав, яка розкривала зраду Василя Кочубея, найбiльше залишилася менi в пам'ятi. Коли "Кочубей" з'явився на сценi i ледве промовив кiлька слiв, як в залi зчинився гамiр i на сцену полетiли капуста, яйця тощо. Молодь, присутня на виставi, продемонструвала свою вiрнiсть iдеалам гетьмана Iвана Мазепи, i протест та погорду проти зради Кочубея. Вистава перервалася, артисти зiйшли зi сцени, а на нiй появився директор театру, який сказав: "Дорога молодь! Я розумiю вас, але ви забули, що це тiльки театр, тепер почекайте, поки трохи очистимо сцену, а тодi будемо продовжувати виставу". Вистава закiнчилася спокiйно. Другий раз на мене справило велике враження привiтання крем'янецькою молоддю Вощана Лепкого - автора трилогi§ "Мазепа", професора Кракiвського унiверситету. Молодь укра§нсько§ гiмназi§ запроси?ла його на доповiдь, тобто на кiлька доповiдей, з яких головна, що мала вiдбутися у великiй залi лiцеальнiй, не вiдбулася.
Коли на сценi з'явився Богдан Лепкий, то вiтанням, окликам та киданням квiтiв на сцену, здавалося, не було кiнця. Старий автор знаменито§ трилогi§ був настiльки зворушений, що не мiг опанува?ти сво§х емоцiй. Вислухав усi привiтання, рецитацi§ в свою честь, хотiв промовляти, але не мiг. Глянувши на залу, переповнену мо?лоддю, сказав: "Не буду багато говорити сьогоднi, скажу тiльки, що була нiч, а буде день!"
Виходили усi iз зали у великому духовому пiднесеннi, видава?лося менi, що всi були певнi, що означає ця остання фраза Лепкого. Коли укра§нська молодь, майбутнє народу буде свiдома сво§х за?вдань та об'єднана, як ось при цих манiфестацiях, Укра§на врештi буде вiльна. Буде день!
Незадовго вибрався я з учнями укра§нсько§ гiмназi§ та духовно§ семiнарi§ до Берестечка на Козацькi могили. Такi вiдвiдини дотепер не були забороненi, а цього року воєвода Юзефський видав заклик, щоб стримуватись вiд таких вiдвiдин, бо вони використовуються у полiтичних цiлях, набирають характеру полiтичних манiфес?тацiй i загрожують громадському спокою. Укра§нськi органiзацi§ постановили не слухати цього наказу воєводи. Всiма шляхами до Берестечка iшло бiльше людей, нiж звичайно. При зустрiчi з полi?цiєю всi мали один аргумент: ми iдемо до монастиря, що побудо?ваний на козацьких могилах, щоб помолитись за душi загиблих. Нашу групу з Кремянця зупинила полiцiя у селi Пляшева пiд са?мим Берестечком.
Посадили нас на постерунку полiцi§ на пiдлозi, позабирали у нас документи та почали кожного окремо розпитувати, чому прий?шов. Всi вiдповiдали однаково: "Маю намiр тiльки помолитись". Переглядали нашi особистi речi, шукаючи летючок, але не знайшли нiчого. Тамара Боярчук з укра§нсько§ гiмназi§ почала насмiхатись з полiцiянта, що перевiряв §§ речi, пiднесла йому свою пудернич-ку i сказала, що це також варто перевiрити, бо там може бути щось заховане. Полiцiянт тiльки змiряв §§ неприязним поглядом. Протримали нас до 4-§ години пополуднi, пiд вечiр почали нас роз?пускати. Бiльшостi документи повернули, а кiльком особам - нi, в тому числi i менi.
Мене випустили з постерунку найпiзнiше, наказуючи менi не?гайно повертатися додому, бо в разi непослуху це може зашкодити менi в школi. Але я сказав, що коли я повернуся зараз, то це означа?тиме, що я iшов на полiтичну манiфестацiю, тому я мушу спочатку зайти до монастиря помолитись, а тодi пiду додому. Прибувши до монастиря, я зайшов до пiдземного тунелю, щоб побачити козацькi костi та козацьку зброю, що були розмiщенi по боках пiдземного ходу за склом у шафках. Пiдлога тунелю була вкрита полiтичними летючками ОУН, що говорили про окупацiю укра§нських земель Польщею, Москвою, Румунiєю i Мадярщиною. Говорилось в них про тяжкi наслiдки нацiонального поневолення.
Вийшовши з тунелю, я зауважив, як один з учасникiв манiфес?тацi§ розкидав, здавалось, тисячi летючок над головами присутнiх людей. Але полiцiя була поруч, то вiн був вiдразу затриманий i за?арештований.
Я зайшов у церкву на молитву. Церква була повна людей, попав я якраз на час проповiдi, коли проповiдник сказав: "Братья i сьостри! Нє забивайте, што ето мєсто молiтви, а не полiтiкi". Далi я вже не слухав. Наближався вечiр, треба було повертатися додому. Iшов я додому i роздумував над тим, що бачив. Пригадались менi слова Шевченка: "Ой чого ж ти почорнiло, зе7iенеє поле..." Роздумуючи, я заплакав.
Через кiлька днiв при§хав до нашо§ хати комендант полiцi§, по?вернув менi шкiльнi документи i попередив, що подiбнi випадки можуть зашкодити менi в школi. Я вiдповiв, що нiкому не роблю кривди. На це комендант нiчого не вiдповiв i вiд'§хав, не сказавши навiть до побачення. В семiнарi§ менi про це нiчого не згадували, видно, що нiчого не знали про мо§ вiдвiдини Берестечка.
В цей час, коли я сподiвався якихось неприємних наслiдкiв пiсля моє§ подорожi, сталася iнша несподiвана подiя. Не дивлячись на вiдносно задовiльну фiнансову ситуацiю, я нiколи не купував других снiданкiв, якi видавали в школi на великiй перервi: §х тре?ба було оплачувати додатково. Видавали §х об 11 годинi в коридо?рi школи, звичайно це була булка з маслом i гаряче какао. Пiд час одного снiданку, коли я прогулювався по коридору, несподiвано пiдiйшла до мене одна з жiнок, що видавали снiданок, i запитала моє прiзвище. Потiм, знайшовши його в списку, запитала, чому я нiколи не приходжу на снiданки. Я вiдповiв, що не вношу жодних оплат. Вона сказала, що хтось таки оплатив мо§ снiданки i я можу §х отримувати, бо снiданки заплаченi до кiнця шкiльного року. Снiданок видався менi дуже смачним, але я замислився над тим, хто за них платить. Нiяк я не мiг догадатись, хто це мiг би бути. Один випадок в гуртожитку напровадив мене на думку, що це мiг бути наш вихователь з гуртожитку.
Згiдно з правилами гуртожитку, всi учнi мали iти спати. За не?дотримання правил гуртожитку можна було його втратити. Цього я боявся найбiльше, бо тодi було б неможливо оплатити якесь iнше помешкання. Але я мусив наражатися на це. Коли о 10-й годинi ви?ключали свiтло, а по коридорах блимали тiльки нафтовi лампи, я iшов спати. Будучи зайнятим приватними уроками, я не встигав пiдготувати сво§ лекцi§. Пiзнiше, коли мо§ товаришi вже спали, я виходив у коридор, знiмав лампу зi стiни i сiдав до сво§х занять. Одного разу в такому часi я побачив, що до мого столу прямує наш вихователь. Пiдiйшовши, вiн запитав, чому я не дотримуюсь правил гуртожитку. Я розповiв про свою ситуацiю, сказав, що мiй батько не є в силi покривати всi видатки. Вiн порадив менi краще зорганiзувати свiй час, а сидiння по ночах не є добре для здоров'я, особливо для очей. Вiн сягнув до кишенi i подав менi торбинку з пончиками. Сказав ще, що на другий раз о цiй порi щоб я спав, i пiшов. Вiд цього часу я думав, що це вiн оплачує мо§ снiданки, але доказiв на це я не мав.
Хочу додати, що за кiлька тижнiв до закiнчення семiнарi§, пе?ред самою матурою я мав з вихователем розмову. Я висловив свою радiсть, що ось скоро почну працювати i сказав, що з першо§ ж платнi заплачу йому борг. Вiн здивувався, про який борг я говорю. Я висловив свою догадку, що це саме вiн оплачував мо§ снiданки протягом 2,5 рокiв. Професор старався далi вiдмовлятись, але йому це не вдалося. Я був такий твердий в сво§х здогадах, що вiн врештi поступився, признався, але сказав, що грошей йому повертати не треба, просто старатись продовжувати у своєму життi "ланцюг до?брих справ". До продовження його я долучився пiсля закiнчення своє§ школи. "А ти долучишся тепер, зробивши щось доброго для когось iншого". Як сказав наш славетний Тарас Шевченко: "Раз до?бром нагрiте серце вiк не прохолоне" - я нiколи про цей "ланцюг" у своєму життi не забув.
Вiдтепер аж до закiнчення семiнарi§ життя моє проходило бiльш-менш спокiйно. Вiд органiзацi§ "Юнак" менi було доручено робити щотижневi письмовi коментарi на полiтичнi статтi в укра?§нськiй та iншiй пресi. Мав я також доручення нав'язувати контак?ти з молодшими учнями, зацiкавлювати §х укра§нськими пробле?мами, щоб пiдготовляти §х до вступу в лави "Юнака". Але головна моя увага в цей час була звернута на пiдготовку до матуральних iспитiв. Та несподiвано професорка педагогiки на 5-му курсi се?мiнарi§ прийшла до переконання, що я не надаюся до учитель?сько§ професi§. Вона менi про це вiдкрито говорила. Це мене дуже пригноблювало, бо це уже був останнiй рiк навчання. Тим бiльше, Що я вiдчував свою схильнiсть i любов до цiє§ професi§. Це також зауважували багато осiб, якi мене заохочували до учительсько§ працi. Я був переконаний, що вона не має слушностi та постановив §§ в цьому переконати.
При семiнарi§ iснувала елементарна школа, що носила назву "школа вправ". В цiй школi учнi 5-го курсу семiнарi§ мали обов'я?зок щотижня по черзi проводити уроки. Обговоривши з професор?кою, а пiзнiше з керiвником школи план уроку, курсант проводив такий урок в першому класi в присутностi професорки, керiвника школи, учителя даного класу та всiх курсантiв. Я просив скорiше призначити менi дату такого уроку. Вона вiдтягала i радила придивитись до урокiв iнших. Врештi погодилася. Довiдався я вiд учи?тельки 1-го класу, що черговою темою буде вивчення лiтери "б". В кореляцi§ з цiєю темою мала вiдбутися бесiда з дiтьми, читання i писання лiтери, рахування та лiплення з пластилiну. Головним за?вданням учителя було зацiкавити дiтей, щоб вони брали активну участь в уроцi. Одночасно треба було точно змiстити у часi всi види занять. Я старанно пiдготував план, малюнки, якi збирався дiтям показувати. Першим малюнком для впровадження лiтери "Б" я ви?брав зображення бузька. Малюнок складався з двох частин: в однiй частинi був зображений хлопчик, що сидiв на лавцi i дивився на бузька, що пролiтав над його головою, а на другiй частинi хлопчик вже лежав на травi, бо, слiдкуючи за бузьком, вiн нахилився так далеко, що впав з лавочки.
Принiсши цей малюнок до класу згорнутим в трубку, що була перев'язана червоною стяжкою, я сказав дiтям, що хочу щось гарне §м показати. "Хто вгадає, що це є?" Посипалися здогади: котик, со?бачка i iнше. Дiти так багато говорили, що я почав побоюватись за час. Так як нiхто не вгадав, то я почав розв'язувати малюнок. Клас немов завмер, всi чекали побачити, що ж виявиться на малюнку. Розв'язавши, я повiсив малюнок на дошцi i запропонував дiтям розказати, що вони бачать на малюнку. Пiднеслося багато рук. Го?ворили назву птаха, як вiн виглядає, де його можна зустрiти, хтось з дiтей сказав, якi вiн має високi ноги, iнший наслiдував клекотан?ня бузька та сказав, що вiн живиться жабками. Хтось зауважив, що хлопчик мiг розбити голову, якби то був хiдник. Я перейшов до впровадження лiтери, пояснив, як ця лiтера виглядає. Дiти писали цю лiтеру пальчиками в повiтрi, потiм на партах, лiпили лiтеру "Б" з пластилiну, потiм писали §§ в зошитах, я ходив мiж партами диви?тися, як хто пише. Кiлька дiтей писали лiтеру на дошцi. Залишилось ще трохи часу, то дiти малювали бузька та рахували до 4-х. Урок за?кiнчився добре, на все вистачило часу.
Дiти вийшли на перерву, а керiвник школи проф. Бєда та його дружина, що була керiвничкою класу, почали дiлитися сво§м вра?женням вiд уроку. Всi вчителi та студенти, що були присутнi на уроцi, обступили мене i висловлювали своє захоплення уроком, найбiльше був захоплений керiвник школи. Моя професорка пе?дагогiки, про яку я вже згадував, вiдiзвалась в кiнцi. Схоже, що §й було нiяково, що вона рекомендувала мене як нездiбного до учи?тельсько§ професi§. Врештi вона сказала, що я зробив §й велику не?сподiванку.
За тиждень до Великодньо§ перерви всi студенти роз'§хались на тижневу практику в сiльських школах. Я прибув до с. Кути на Кременеччинi. Тут провадили школу двi молодi вчительки, якi мене радо зустрiли. Одна з них вiдступила менi своє помешкан?ня, i обидвi вiддали менi всi сво§ уроки, залишивши собi тiльки контроль за §х проведенням. В останнiй день тижня я повернувся до Крем'янця з надзвичайно доброю характеристикою за проведе?нi уроки, яку вони попередньо дали менi прочитати. Ця практика додала менi ентузiазму стiльки, що вистачило його до закiнчен?ня школи. Наступила пора матуральних iспитiв, здавали ми §х з польсько§ мови, iсторi§, географi§, природознавства. Усний екзамен з усiх цих предметiв зайняв менi не бiльше 29 хвилин. На другий день пiсля екзаменiв одержав я диплом учителя народно§ школи. Вернувся я додому щасливий, але дуже стомлений.
2 тижнi я вiдпочивав, проводячи багато часу на човнi на рiчцi Iквi. Рiчка ця в той час була дуже мальовнича з §§ тихою течiєю, про?зорою водою, бiлими водяними лiлiями та квiтучими берегами. В рiчцi було повно риби та ракiв. В цих днях я вiдвiдав свого най?ближчого приятеля Йосипа Павлюка, який жив в селi Березинах. З Йосипом ми вчилися разом ще в школi в Козинi, потiм зустрiчали?ся у Крем'янцi, де Йосип вчився в торговельнiй школi. Кiлька рокiв пiдряд ми разом проводили вакацi§. Єднало нас бажання працi для укра§нського народу, нашi мрi§ про його краще майбутнє. Згодом я став хрещеним батьком його першо§ донечки Нони, що ще бiльше зблизило нас.
Через пару тижнiв я написав прохання про надання менi працi до шкiльно§ куратори у Рiвному. Спонукали мене до цього мо§ мо?лодшi брати Мефодiй i Iвась, якi дуже хотiли вчитися, i всю надiю покладали на мою матерiальну пiдтримку. Через мiсяць я отримав вiдповiдь, де менi було вiдмовлено у працi. Мо§ брати до слiз були враженi цiєю невдачею. Я потiшав §х, що з початком навчального року я знайду в Крем'янцi приватнi уроки, а §х запишу до укра§н?сько§ гiмназi§, та якось проживемо. Так ми i зробили. При§хали до Крем'янця, знайшли маленьку кiмнату на пiддашшi за маленьку Цiну. Брати почали ходити до укра§нсько§ гiмназi§, а я пiшов далi працювати у тих родинах, де i ранiше вчив дiтей. Урокiв тих було небагато, i переживали ми великi матерiальнi труднощi. Пiсля оплати школи i помешкання залишалось нам 10 злотих на мiсяць на всi видатки. Треба було шукати якогось виходу. Почав я заходити на подвiр'я лiцеуму в надi§ зустрiти сво?го колишнього вихователя з семiнарi§ проф. Бергера. Одного дня я таки був втiшений, почувши його жартiвливе: "Валiзи! Як тобi поводиться пiсля матури?" (Василь-Базиль (польське) вiн часом замiняв жартiвливим "Балiзи"). Я розповiв про свою невдачу в на?маганнi знайти працю. Вiн сказав, що в кураторi§ працює його при?ятель, який є волинським вiзитатором. Пообiцяв дати записку до того приятеля з просьбою допомогти менi. При§хав я до Рiвного, дав записку секретарцi, через кiлька хвилин вийшов до мене вiзитатор, сказав, що починаючи з цього року всi кандидати на вчите?лiв повиннi проходити 10-мiсячну практику безплатно. Послав вiн мене на таку практику в м. Любомль, це було повiтове мiсто на так званому волинському Полiссi, 80 км до Холма.
При§хав я до Любомля за кiлька днiв до початку 1935-36 на?вчального року. На менi були старi черевики, що потребували ре?монту, а в кишенi - 5 злотих. Iнспектор призначив мене до 7-ми класно§ школи, де навчалися дiти переважно єврейсько§ нацiональ?ностi. Керiвник школи прийняв мене дуже прихильно, представив мене вчителям, зазначивши при цьому, що я буду мати тяжких 10 мiсяцiв без платнi. Сказав, що я буду вчити 1-ий клас, запровадив мене до цього класу i познайомив з дiтьми. Дiти були маленькi, лед?ве виглядали iз-за парт, але дуже менi сподобалися, бо гарно вигля?дали зi сво§ми кучерявими голiвками.
Так як це був 1-й день науки, то я мав завести дiтей до синагоги помолитися разом з iншими учнями молодших класiв. В синагозi я був здивований, що дiти зовсiм не призвичаєнi до якогось порядку. Дiти розмовляли, шумiли, як на вулицi. Помiчник рабина пробу?вав §х заспокоювати, але це мало помагало. Мо§ спроби також мало помагали. Дiти мало розумiли мо§ зауваження, бо ще не всi володi?ли польською мовою. В перший день менi треба було вписати всiх дiтей до журналу, я наказав §м наступного дня принести зошити, олiвцi, пластилiн. На другий день дiти вчасно прийшли до школи, багато з них - iз сво§ми мамами. З тими маминими синочками я мав трохи клопоту в перший день науки. §м було тяжко розстава?тися з мамами на порозi до класу. Один з них погодився зайти до класу з умовою, що мама буде чекати на нього бiля дверей, i через 10 хв. вже вийшов перевiрити, чи мама є на мiсцi.
На початку уроку я розказав дiтям казочку. В казцi йшла мова про котика, песика та iнших домашнiх звiрят. Закiнчивши казочку, я сказав взяти олiвцi та намалювати те, що §м найбiльше сподобалось в казцi. Показав, як правильно тримати олiвець, всi почали малювати, крiм одного хлопчика. Коли я запитав його про причи?ну, то вiн вiдповiв, що нiколи до школи не ходив i малювати не вмiє. Ледве я йому пояснив, що iншi дiти також перший раз прийшли до школи, але пробують малювати. Малюнки дiтей були дуже цiкавi. На деяких малюнках iз зображенням людей руки виростали безпо?середньо з голови. Коли дiти закiнчили малювати, я зiбрав малюн?ки i почав §х з дiтьми обговорювати. Кожну дитину я похвалив за гарний малюнок, вказавши на рiзницю в окремих малюнках. Додав, що завтра всi найгарнiшi малюнки будуть повiшенi на таблицi при виходi з класу. Згадавши про маму у казочцi, написав я на дошцi слово "мама". Вправлялися дiти писати пальчиками в повiтрi i на партi. В кiнцi лекцi§ дiти лiпили з пластилiну, що §м подобалося. Похвалив я §х також за гарнi фiгурки. На цьому закiнчився перший день навчання.
На третiй день навчання тiльки окремi дiти прийшли з ма?мами, а решта прийшли самi. Спробував впровадити щось нове. Прочитавши iмена дiтей з журналу, я сказав, що з право§ сторони журналу вгорi я напишу iмена двох дiтей, якi в цей день будуть на?зиватися черговими в класi. Пояснив я, що це слово означає та ска?зав, що цi дiти будуть менi помагати, пильнувати порядку в класi. Вони будуть пильнувати, щоб дошка була чиста, крейда та ганчiрка для витирання дошки були на мiсцi. Двоє дiтей зголосилися бути черговими.
На другий тиждень на мо§ лекцi§ уже прийшов керiвник шко?ли, щоб перевiрити, як вони в мене проходять. Вiн зайняв останню лавку у класi, у ведення занять не втручався. Пiзнiше сво§ спосте?реження обговорював зi мною, висловлював сво§ зауваження та за?давав питання по методицi проведення занять. По кiлькох тижнях таких спостережень почав висловлювати сво§ признання за мiй спосiб ведення лекцiй. Керiвник школи знайшов менi помешкан?ня в укра§нськiй родинi Гаври§ла Чуня - радника мiста. Практика йшла добре, але турбували мене матерiальнi проблеми: перший мi?сяць зближався до кiнця, треба було платити за помешкання, хар?чування, а доходiв не було нiяких. Залишалась менi тiльки молитва i надiя.
В кiнцi мiсяця керiвник школи виплатив менi 50 злотих з фон?дiв канцелярi§ та повiдомив мене, що з наступного тижня я буду викладати математику у вечiрнiй доповняючiй школi. Студентами мо§ми були старшi люди рiзного вiку, якi з якихось причин не мали закiнчено§ середньо§ школи. Школа велась пiд наглядом шкiльно?го iнспекторату i була на державному утриманнi. За одну лекцiю менi платили майже 5 злотих. На жаль, я поки що отримав тiльки 2 лекцi§ на тиждень. Пiсля першого тижня навчання прийшов на мо§ лекцi§ директор школи Мiсь. Лекцi§ мо§ йому дуже сподобалися, i вiн вiдразу менi сказав, що вiд наступного тижня я буду мати на 2 лекцi§ бiльше. Отже, моя матерiальна ситуацiя несподiвано по?кращилась. До того ж, як сказав керiвник школи, мене чекала якась нова можливiсть заробiтку. Дружина заступника повiтового старо?сти, що мала двох донечок-близнят у передшкiльному вiцi, шукала приватного вчителя. Коли вона звернулася у цiй справi до керiв?ника моє§ школи, то вибiр випав на мене. Пiшов я умовитися щодо часу викладання та винагороди. Домовилися, що я буду вчити дiтей 5 днiв на тиждень по однiй годинi. За це я мав отримувати 40 зло?тих на мiсяць та безплатнi снiданки. Ця праця менi надзвичайно подобалася. Дiти були дуже чемнi i здiбнi. Зарiбки мо§, разом взяв?ши, уже перевищували зарiбок початкуючого вчителя. Я заплатив усi рахунки i навiть змiг надiслати першу допомогу мо§м братам, що вчилися в укра§нськiй гiмназi§.
В цей часу уже польська влада закрила укра§нську гiмназiю в Крем'янцi, мо§ брати мусили пере§хати до укра§нсько§ гiмназi§ в Рiвному. Поселилися в Басовому Кутi в домi дяка мiсцево§ па?рафi§. Моє приватне життя в Любомлi також складалося добре. Запiзнався я з родиною Василя Булавки, в тому числi з його шва-гром Василем Мохнюком - колишнiм послом вiд партi§ "Сельроб" до польського парламенту. В родинi Булавки було троє дорослих дiтей: Анатолiй, що закiнчив журналiстику в унiверситетi у Вiднi, Анна, що працювала в якомусь бюро, та Рая, що §здила потягом до гiмназi§ в Холмi. Батько §х працював в кредитовiй кооперативi, де я з ним i запiзнався. Для мене та iнших двох вчителiв-укра§нцiв цi родини були немов оазис серед полякiв. Крiм мене, на весь повiт працювали вчителями ще тiльки двоє укра§нцiв - Євгенiй Ящук i Борис Зелiнський. Це були високопатрiотичнi та гостиннi родини.
До кiнця шкiльного року все складалося добре. В кiнцi року старостина сказала менi, що §§ чоловiка переводять до Кiверець на посаду старости, питала, чи не погодився б я пере§хати разом з ними, щоб продовжити науку з дiтьми. Я вiдмовився з огляду на бiльшу можливiсть отримати роботу в тому повiтi, де я вiдбув практику. Пiд час вакацiй я був запрошений одним лiсничим пiдготувати його сина до iспиту з математики. Решту часу я провiв з родиною та сво§м приятелем Йосипом Павлюком.
За кiлька днiв до початку нового навчального року я з'явився до iнспектора в Любомль у справi одержання працi. Iнспектор ска?зав, що я є в призивному вiцi i треба спочатку вияснити цю справу. Повернувся я до Дубна до повiтово§ комiсi§ доповнень. Офiцер за?питав мене, що я хотiв би: iти до вiйська чи розпочати учительську працю. Хвилину подумавши, я вiдповiв, що волiв би iти до вiйська. Вiн був здивований: чому? Я вiдповiв, що хотiв би, щоб армiя мене загартувала, бо я маю надто м'який характер. Тодi офiцер сказав менi, що я можу §хати додому, а повiдомлення прийде менi поштою, §дучи додому, я був переконаний, що мене до вiйська не вiзьмуть. Згiдно з польським законом, покликанi до вiйська абсольвенти се?реднiх шкiл мали iти до офiцерсько§ школи. А так як поляки не хо?тiли мати укра§нцiв офiцерами своє§ армi§, то таких звичайно до вiйська не кликали. Тим бiльше таких, як я, що в сво§й на§вностi признався, що хочу, щоб армiя мене загартувала. Так i сталося. За кiлька днiв прийшло повiдомлення, що я є "надконтiгент" i можу шукати собi працю. Знову я вернувся до iнспекторату в Любомлi.
Iнспектор поглянув на мою вiйськову книжечку, щось вiдмi?тив у сво§й картотецi i сказав, що тепер ми можемо говорити про працю. Вiдкрив свою картотеку, поглянув i закрив, потiм знову вiд?крив. Тодi сказав, що не знає, що тепер зi мною робити. Сказав, що йому цiкаво, що я зробив би на його мiсцi. Я запитав, в чому спра?ва. Iнспектор знову глянув на картотеку i сказав: "Тут дослiвно на?писано: "Пiдозрiлий в приналежностi до Органiзацi§ Укра§нських Нацiоналiстiв". Пiсля хвилево§ тишi почав знову: "Дати вам працю в школi - це взяти вiдповiдальнiсть за вас, ви можете замiшатись в полiтику або вас замiшають, а мене тодi запитають, кого я затруд-нив в шкiльництвi". Я сказав, що тепер не думаю про жодну полi?тику, а хочу знайти працю, щоб заробити на хлiб та допомогти мо§м братам, що не мають коштiв, щоб вчитися. Iнспектор сказав, що дасть менi працю, але я повинен знати, що по§ду до найгiршо§ шко?ли в повiтi. З цiє§ школи передi мною втекло 7 вчителiв. Остання вчителька затрималася трохи довше - 3 тижнi, але i вона втекла. Я запитав, чому всi вчителi втiкають. Iнспектор сказав, що для ви?яснення цього вiн повинен познайомити мене з загальною ситу?ацiєю на нашому теренi. Найбiднiшi повiти - Любомль, Ковель, Сарни - є густо насадженi таємною совєтською органiзацiєю КПЗУ (Комунiстична партiя Захiдно§ Укра§ни). Вони з однiє§ сторони атакують польську адмiнiстрацiю, а з друго§ сторони пропагу?ють утворення самостiйно§ радянсько§ Укра§ни у злуцi зi схiдною Укра§ною та Росiєю. В дiлянцi шкiльництва вони ведуть пропаган?ду, що польська так звана "окупацiйна влада" не дбає про освiту для укра§нських дiтей, що багато дiтей не навчається в школi через брак примiщень, а рiвень навчання є дуже низький. Наприклад, у школi с. Бутмер (саме туди вiн збирався мене направити) учнi у 4-му класi не всi знають укра§нський алфавiт. Поширюється думка, що таких учителiв нема за що шанувати. А тому вчителям настiль?ки утруднюють життя, що тi тiкають. При цьому вiн сказав, що я можу стати 8-м з черги, якщо не буду знати, як треба чинити з цими людьми. Я сказав, що не маю досвiду в такiй дiлянцi. Вiн сказав, що перш за все не вступати з ними у полiтичнi розмови, а говорити виключно про дiтей та потребу науки, та як пiднести грамотнiсть старших людей та покращити господарчий стан села.
Я став просити iнспектора послати мене до якогось iншого, спокiйного села, де б я мiг присвятитись учительськiй працi. Та iн?спектор був непохитний в своєму рiшеннi послати мене до Бутмера i висловив впевненiсть, що я дам собi раду. Залишив мене на деякий час, вийшовши до iншо§ кiмнати, i я мав нагоду хоч побiжно пере?думати все, про що ми говорили. Я подумав, що поляки на цьому теренi зробили розумне рiшення. У селах, найбiльш загрожених пропагандою комунiстичною, не можуть вже самi дати ради, то ж i посилають туди учителiв-укра§нцiв, особливо пiдозрiлих в прина?лежностi до ОУН, щоб вони у власних iнтересах боролися з кому?нiстами. Повернувшись, iнспектор пояснив, що я маю §хати авто?бусом до Шацька, а звiдти найняти фiру до Бутмера. На прощання сказав, що вже тепер може сказати, як мене там зустрiнуть: "Всi люди в цьому селi укра§нцi, вони вже будуть попередженi, що ви до них при§дете, але поставляться до вас з недовiр'ям, навiть не будуть вiдповiдати на ваше привiтання. При§хавши до школи, прочитаєте на стiнi напис чорною фарбою або вугiллям: "Нехай згине Польща, але живе КПЗУ".
Коли я прибув до Бутмера, то все було дослiвно, як iнспектор сказав. Школа була так звана "утраквiстична", навчання почина?лося укра§нською мовою, а польська мова впроваджувалась тiльки на другий рiк. Стояла вона на пiщаному березi мало§ рiчки, що впа?дала в Прип'ять. Шкiльне подвiр'я було покрите переважно пiском, а по краях травою. Недалеко вiд входу до школи стояла калюжа з високим очеретом. Школа мала одну класну кiмнату, в якiй навчалося коло 80 дiтей. Зранку учнi 3-го i 4-го класу, а пополуднi - 1-го i 2-го.
Через маленький коридор був вхiд до помешкання вчителя, яке складалося з 3-х маленьких кiмнат: канцелярiя, спальня i кухня. Оглянувши школу, я рано пiшов спати, щоб добре вiдпочити перед першим днем навчання. Але заснути довго не мiг, всякi думки при?ходили менi до голови, пригадував те, що говорив менi iнспектор, мовчанка, з якою мене зустрiли люди, i написи на стiнах школи. Лякала мене згадка про КПЗУ, думав, з чого починати працю, як налагодити контакт з людьми, а ще стояла менi перед очима калю?жа, що перед входом до школи. Пробудився я дуже рано. Ярина, сторож школи, робила останнi приготування перед приходом дi?тей. Пiд час нашо§ розмови я домовився, що вона буде варити менi обiди та прибирати в кiмнатах. О 7.30 почали сходитися дiти. Вони подобалися менi сво§м виглядом, але були дуже мовчазнi. Пiсля молитви, о 8-й годинi пролунав перший дзвiнок. В розмовi з дiтьми я висловив своє захоплення навколишньою природою, розпитував про §хнi домашнi обов'язки та як вони допомагають батькам. Потiм сказав про своє здивування калюжею бiля школи i вiдсутнiстю будь-яких квiтiв чи городу. Один трохи старший учень зауважив, що школа сто§ть коло рiчки, тому i калюжа є на подвiр'§. Я сказав, що все-таки калюжу треба злiквiдувати. Тут же я розповiв про свiй план: викопати рови по боках, спустити воду. А для цього попро?сив дiтей на другий день принести з собою лопати, трохи дров.
Наступного дня я вже копав з дiтьми рiвчаки, по яких спус?тили воду, мiсце калюжi засипали пiском, що його наносили дiти. Пiшло на це 2 години працi. Кiлька хлопцiв, набравши охоти до впорядкування подвiр'я, наламали галузок лози, зняли з них кору та "каблучками" обгородили стежку до школи. Пiсля повернення до класу я похвалив усiх за гарну працю та пiдкреслив, що спiль?ними силами можна зробити багато доброго. Дiти уже цiкавилися, що будемо робити далi. Я пообiцяв сказати про це на наступному уроцi практичних робiт.
В п'ятницю я знову згадав про вiдсутнiсть трави i квiтiв бiля школи. Дiти були переконанi, що на цих пiсках нiчого не буде рости. Я запропонував наносити кращо§ землi, зробити клумби, об?ложити §х муравою. Буде добре зробити "коло" бiля кожного вi?кна школи. За час практичного заняття ми закiнчили 4 клумби, в тому числi пiдготували землю для садiння квiток. На наступному заняттi ми посадили на клумбах кущi чорнобривцiв та iнших осiннiх квiтiв. Дiти цiкавилися, що ж будемо робити далi. Я пояснив, що тепер займемося iншою роботою.
Я виявив, що багато дiтей не ходять до школи, бо занесенi до спискiв як такi, що до навчання не надаються. На 7-ми картках було написано: розумово недорозвинений. Я вирiшив перевiрити, чи ця оцiнка вiдповiдає дiйсностi. Першим я побачив хлопчика Григорiя Карпука, 9 рокiв, вiн вже пропустив 2 роки школи вна?слiдок тако§ оцiнки його розумових здiбностей. В нього виробився пригноблений вираз обличчя, очi були немов переляканi, уста на-пiввiдкритi. На питання, чому вiн не ходить до школи, вiн вiдповiв, що "не має голови до науки". Коли дiти дiзналися про такий висно?вок вчительки, то почали називати його "дурним". Я сказав, що та?ко§ думки не подiляю i запропонував хлопцевi назавтра прийти до школи о 8-й годинi. На другий день ще задовго до 8-§ Григорiй вже був коло школи. О 8-й годинi взяв я його до 3-го класу i постановив реабiлiтувати його в присутностi дiтей. Я представив Григорiя як нового учня, який вже повинен бути в 3-му класi, але пропустив 2 роки науки. Хтось з дiтей вiдiзвався, що вiн не може вчитися, бо "дурний", повторюючи те, що вiн чув вiд старших. Я сказав, що так, висловлюватись негарно: будьте, дiти, чемнi, послухайте, що я буду його питати, а пiзнiше будемо бачити, яким є Григорiй.
- Григорiю, - розпочав я, - я думаю, що ти можеш бути добрим учнем, дай менi вiдповiдь на питання, якi я тепер поставлю. Перше: зi скiлькох осiб складається ваша родина?
- Я ще маю вдома меншого брата i двi старшi сестри. Тато i мама, разом... шiсть осiб.
- Тато має господарство, так? Що вiн сьогоднi робить?
- По§хав на поле орати.
- Чим вiн буде орати?
- Плугом.
- Чи положив вiн той плуг на вiз? Як вiз рухається?
- На колесах.
- А скiльки колiс має ваш вiз? Порахував потихенько i сказав:
- Чотири.
- Iди тепер до дошки, вiзьми крейду i намалюй на дошцi ко?лесо.
Намалював вiн велике колесо i спицi, якi в серединi колеса пе?рехрещувалися.
- Колесо намальоване дуже гарно, але чи змогло б воно оберта?тися, якби спицi справдi перехрещувалися так, як тут намальова?но? Приглянься добре до малюнку, поправ дещо.
Григорiй пильно придивлявся i по хвилинi взяв ганчiрку, ви?тер посерединi шпицi i сполучив §х малим колiщатком.
- Чудово, Григорiю, - сказав я. - Чому це колiщатко потрiбне?
- Воно показує мiсце, на якому колесо обертається - його вiсь.
- Чудово, - повторив я знову. Обернувшись до дiтей, я сказав:
- Хтось з вас, дiти, поспiшив i сказав, що Григорiй дурний, чи мiг би дурний хлопець вiдповiсти менi на всi питання та так гарно намалювати колесо?
- Нi, нi - вiн не дурний, - вiдповiли дiти хором.
При всiх дiтях я вписав Григорiя до школи i наступного дня вiн уже прийшов на уроки. За кiлька тижнiв Григорiй став опiкуном площi, на якiй бавилися дiти. Вiн одержав вiд мене ключ вiд шаф?ки, з яко§ вiн давав дiтям сiтку i м'яч до забави. Подiбно я вписав до школи ще п'ятеро дiтей, що мали характеристику "розумово недорозвинутих". Тiльки 7-ма дитина не могла бути записана до школи, бо дiйсно хвора, i я порадив батькам по§хати з нею до лiкаря.
В мiстечку Шацьк, що було центром для сусiднiх шкiл, кож?нi два мiсяцi вiдбувалися учительськi конференцi§. На тих конфе?ренцiях вiдбувалися дискусi§ на рiзнi теми з шкiльництва, доповiдi вчителiв на методичнi теми. В кiнцi промовляв звичайно iнспектор школи. Вiн розповiдав про тi недолiки, що мали мiсце в життi шко?ли, про якi звiтували по черзi керiвники шкiл. Вiн особливо зацiка?вився мо§м звiтом про згаданих семеро дiтей. Сказав, що всiм буде цiкаво довiдатися, в який спосiб я перевiрив дiтей i вписав §х до школи. Тут же звернувся до голови конференцi§, щоб запланував на наступну конференцiю мiй звiт в цiй справi. Мав я 2 мiсяцi часу Для опрацювання цiє§ доповiдi.
Тим часом я приступив до iнших проектiв у сво§й школi i в своєму селi. Органiзував вечiрнi курси для пiдростаючо§ молодi, оули цi курси для малописьменних i цiлком неписьменних. Перш за все для тих, що бажали навчитися укра§нсько§ мови та набути елементарних знань з математики. В програму курсiв входили та?кож бесiди на рiзнi теми з життя села, крiм полiтичних, якi я за порадою iнспектора старанно оминав. Пiд час однiє§ з таких бесiд я наткнувся на дуже цiкаву економiчну проблему села. Майже кожний господар мав меншу чи бiльшу кiлькiсть овець, продавали §х купцям з мiста по дуже низькiй цiнi, а пiзнiше купували собi кожу?хи на зиму, якi були дуже коштовнi. Виникла iдея послати кiлькох наших хлопцiв до Ковеля на гарбарськi курси, де такi курси уже iснували. Пiсля опанування ремесла виправи овечих шкiр хлопцi здобули б собi новi мiсця працi та причинились до економiчного збагачення села. Закладена в селi гарбарня платила б господарям бiльше за овечки, м'ясо овечок повертала б господарям, покращу?ючи рiвень харчування §х родин. Сво§ кушнiри шили б на мiсцi кожухи, якi могли б продавати по набагато нижчiй цiнi, частина тих кожухiв могла би бути продана на загальних ярмарках, щоб здобути грошi, необхiднi на iншi видатки, а в майбутньому навiть на оплату навчання для дiтей, що пiдуть до середнiх шкiл. Проекти цi всiм дуже подобалися, на перших же сходинах було вибрано 2-х хлопцiв, що по§дуть на курси до Ковеля. Результатiв цього проекту я вже не дочекався, бо наближалась Друга свiтова вiйна.
На тих же курсах виникли й iншi iде§ щодо покращення госпо?дарчого рiвня села. На моє запрошення прибув на один з таких ве?чорiв повiтовий рiльничий iнструктор, який представив курсантам та зiбраним ним господарям новi сорти трав, якими можна було б збагатити пасовиська для корiв i овець. З великим зацiкавлен?ням була вислухана iдея про припинення шкiдливого навiвання вiтрами пiскiв на орну землю. Таке навiвання щороку зменшувало площу посiвно§ землi, що за кiлька рокiв приносило велику шкоду господарству. Обговорено шляхи припинення цього шляхом побу?дови загат та насадження кущiв та соснини на межах орно§ землi. Я вiдразу взяв на свою школу певне зобов'язання: на практичних за?няттях з учнями посадити не менше як 1000 кущiв пiд умовою, що село дасть фiрманку, яка буде розвозити кущi. План мiй вдався, я посадив з дiтьми 1250 дерев. Одночасно дорога до школи була обса?джена деревами, що в майбутньому мало б дати прекрасну вулицю до школи. Рiльничий iнструктор на зiбраннi селянок розповiдав, як покращити ведення городiв, особливо садження капусти.
Про всi мо§ заходи та успiхи селяни були своєчасно iнформо?ванi на зiбраннях батькiв у школi за посередництвом курсантiв та дiтей. Це налаштувало всiх до мене позитивно. Мене цiнували за мо§ проекти i працю. Селяни часто вiдвiдували мене, щоб при цiй нагодi послухати радiо та принести менi щось в подарунок: горi?хи, ягоди, гриби, свiжу рибу тощо. Ярина, сторож моє§ школи, мала повно роботи з цими заготовками. Я почав в недiлю запрошувати вчителiв-сусiдiв на обiди. Найчастiше приходив на них Войтусь з сусiднього села, який не вмiв нiчого сам варити. Цей Войтусь пiзнiше дуже менi пригодився. Можливо, якраз йому я завдячую сво§м життям. В той же час село жило сво§м, ще другим таємним життям. Було воно найбiльше з усiх сiл в повiтi опановане КПЗУ. Довiдався я, що щорiчно на 1-ше травня тут вiдбувалися комунiс?тичнi демонстрацi§ серед бiлого дня, з червоними прапорами та замаскованими промовцями. Щоб охоронити себе вiд полiцi§, на кожнiй дорозi, що вела до села, був поставлений вартовий, який мав сигналiзувати у випадку наближення небезпеки. В таких ви?падках демонстрацiя негайно зникала без слiду.
Крiм прихильного ставлення села до мене, нiхто i нiколи не втаємничував мене в цi справи. З цього я був вдоволений, бо ще пам'ятав, як остерiгав мене iнспектор перед полiтичними розмо?вами. В таких умовах почувався я самiтним серед лiсiв, пiскiв та болiт. Вiдчував себе безборонним. До двох мо§х товаришiв-укра§нцiв, що працювали в подiбних умовах, було досить далеко. Тим ча?сом КПЗУ все бiльше опановувала села, час вiд часу вечорами було видно заграви пожеж, говорили, що це члени КПЗУ пiдпалювали скирти у мiсцевих панiв i сво§х людей, яких вони пiдозрювали у спiвробiтництвi з польською полiцiєю.
Все це навiювало страх на мене. Хотiв я звернутися до влади, щоб отримати дозвiл на зброю, склав я таке прохання до повiтово?го старости в Любомлi, чекав цiлий мiсяць на вiдповiдь, нарештi вона прийшла i звучала так: "Ваше прохання полагоджено вiдмовно, влада безпеки на основi закону може вiдмовити в набуттi збро§ особам, по вiдношенню до яких нема певностi, що зброя не буде вжита в цiлях, суперечних iнтересам держави". Я не планував вiд?клику, бо знав, що це нiчого не поможе.
Тим часом КПЗУ не рахувалась з полiцiєю, i 1-ше травня було вiдсвятковане в селi, як в Совєтському Союзi. Пiд час цього свят?кування полiцiя прибула до села, але i слiду демонстрацi§ не за?стала. Заарештували одного 20-лiтнього хлопця, на якого впала пiдозра, що вiн був органiзатором свята. Повели його пiд конвоєм на постерунок полiцi§ в Шацьку, що було за 7 км вiд Бутмера. За конвоєм iшла маса людей з села, що кричали: "Випустiть неви?нного хлопця!"
Замикав цей похiд якийсь старезний дiдуган, який також iшов хлопця "визволяти". Iшли вони за полiцiєю бiльше 5 км до м. Шацька, обступили постерунок та продовжували кричати: "Вiдпустiть невинного хлопця!" Пiсля пiвгодини такого крику вийшов комендант полiцi§ та сказав до людей:
- Люди добрi, вертайтесь додому, якщо хлопець невинний, то вiн ще сьогоднi буде вдома, а коли не послухаєте мене, то я по?дзвоню до повiтового старости, що ви не даєте менi виконувати мо§ обов'язки, прийде вiйсько, розжене вас, i не ручаюсь, чи всi здоровi вернетеся додому.
Натовп заспоко§вся i поволi почав розходитись по домах. Хлопця дiйсно тiє§ ж ночi вiдпустили додому, це був курсант мо§х вечiрнiх курсiв, цей самий, що пiзнiше дуже дався менi взнаки. Коротше кажучи, загальна ситуацiя була така, що я чувся непевно, мов на вулканi. Переживав я тяжко долю мiсцевого населення, воно рвалось до волi, а провiд його блукав на манiвцях, прислуговував iмперiалiстичнiй Москвi. Я бачив марнування народно§ енергi§, бо не було сво§х шкiл i здорового нацiонального проводу. А цей, що в пiдпiллi, - ОУН, є замалий, щоб охопити сво§ми впливами ширшi кола громадянства. Для себе особисто я не бачив жодного виходу в цiй ситуацi§. З усiх сторiн нависла надi мною небезпека: вiд поль?сько§ полiцi§, вiд сво§х розбурханих i нацiонально малосвiдомих хлопцiв, вiд радянських агентiв, що були слугами Москви. Вони так посилили активнiсть на нашому теренi, що польська полiцiя не могла дати §м ради. Вночi, при переходi вiд села до села почали гинути хлопцi з сусiднiх сiл та невiдомi особи. Вони були просто застрiленi iз-за кущiв без арештiв i слiдства. В цiй ситуацi§ я вiд?чув небезпеку i для себе. Думав я, що комендант полiцi§ в Шацьку, Малолєпший, якого я знав з Козина, стає менi небезпечним. Знав вiн мене з того часу, коли я приходив до його господаря в Козинi позичати книжки з бiблiотеки колишньо§ "Просвiти". Видавалось менi, що в сучасному хаосi вiн може вбити мене, щоб позбутись iз села i одночасно мати причину для проведення масових арештiв комунiстiв в селi, мовби за моє знищення. Маючи таку думку, я постановив нiде вечорами не ходити, а сво§х товаришiв по фаху у сусiднiх селах не вiдвiдувати. Дещо пiзнiше я прийшов до переко?нання, що така iзоляцiя також не буде для мене корисною.
Я пришов до наступно§ iде§: у сусiдньому селi Пилявцi учите?лював поляк Войтусь, що дуже по-приятельськи ставився до мене. Тепер я постановив його якнайближче до себе притягнути, якнай?частiше бути з ним, ночувати в нього, запрошувати його до себе на обiди та разом з ним вiдвiдувати наших знайомих по сусiднiх се?лах. Тим бiльше менi це вдалося, що сторож моє§ школи Ярина вмiла смачно варити §жу, а Войтусь все мав клопiт з харчуванням. Моє передчуття щодо коменданта Малолєпшого сповнилось вповнi.
Одного разу, повертаючись близько пiвночi з гостей у сусiдньо?му селi, по дорозi до моє§ школи зустрiли ми з Войтусем польського полiцiянта, який тiльки привiтався та й пiшов собi далi. Якихось зо сто крокiв за ним iшов комендант Малолєпший, пiднiс крiса в нашу сторону i крикнув: "Стiй! Хто iде?" Ми вiдповiли: "Сво§" i назвали себе по iменi. Комендант пiдiйшов до нас: "А-а-а, керiв?ники шкiл" - i привiтався. На цьому прикра зустрiч закiнчилася. Прийшли ми на моє помешкання, де чекала на нас смачна вечеря, пiсля котро§ спалось менi дуже гарно. Раненько, ледь свiт, поснiдав?ши, Войтусь поспiшив до Пилявцiв, а я готувався до сво§х лекцiй. Цей день був я особливо веселий i бадьорий. Видавалось менi, що я перехитрив Малолєпшого. Опанувала мене якась певнiсть з себе, подумав, що дам я собi раду. За цю певнiсть, а може, i зарозумiлiсть заплатив я гiрко, про це шкодую i досi.
Тим часом постановив я посилити працю в школi для добра моє§ громади. Переглядаючи шкiльну метрику, я вiдкрив, що 48 дi?тей не ходять до школи, бо для них є брак мiсця. При найближчiй нагодi я сказав про це вiйтовi ґмiни в Шацьку. Вiйт, махнувши ру?кою, сказав, що ґмiна є занадто бiдною, щоб будувати новий клас. Тим часом я довiдався, що мiсцевi селяни мають сво§ лiски. Став я думати, як би людей переконати, щоб кожний дав по сосонцi на побудову нового класу. Подiлився я цими думками з кiлькома до?вiреними людьми в селi, §м подобався мiй проект i вони пообiцяли пiдтримати мiй внесок. Не згадуючи про цей епiзод, я знову нага?дав вiйтовi про побудову нового класу.
Вiн знову вiдмахувався вiд мене, а я не здавався i сказав: "Пане вiйте, а якщо менi вдасться з батьками мо§х дiтей на §хнiй кошт до?провадити новий будинок до даху i накрити його, чи можете обi?цяти менi, що всерединi все викiнчите на кошт ґмiни?" Вiйт заре?готав на все горло i сказав: "О, який ви на§вний молодий чоловiк! Вiдкажу вам просто: коли вам вдасться з цими комунiстами допро?вадити будинок до даху, то все iнше я викiнчу", - i знову зареготав. Додому я вертався з великим вдоволенням. Був уже впевнений, що нова школа буде збудована. За 2 днi я повiдомив вiйта письмово, що в п'ятницю наступного тижня о 7-й годинi вечора вiдбудуться збори в справi ново§ будови. Вiйт при§хав своєчасно. Вступив до мене i обговорили ми, як будуть вестися збори. Коли люди вже зi?йшлися, то в переходi до класу вiйт ще встиг менi шепнути, що я таки на§вний, коли вiрю, що менi вдасться щось зробити. Зал був переповнений людьми. Першим я взяв слово i сказав так:
- Дорогi мо§ односельчани i батьки мо§х учнiв! Дякую вам дуже, що ви так чисельно зiйшлися. Дякую також пану вiйтовi, що вшанував нашу громаду i прибув на нашi збори. Як син села я знаю, що ви змученi працею в господарствi, тому не буду вас тут довго тримати, буду говорити коротко, до справи, що лежить менi на сер?цi. Так як ви тривожитесь сво§м господарством, затривожився i я сво§м - нашою школою. 48 дiтей нашого села не ходять до школи, бо школа маленька i для них нема у нiй мiсця. Прийде час, i цi дiти не будуть вмiти пiдписатись. Найбiльше шкода менi стало хлопцiв, що за кiлька рокiв пiдуть до армi§ i не зможуть навiть до батькiв листа написати. Хто буде в цьому винен? Я є певний, що найбiль?ше будуть мене винуватити, скажуть: вiн як вчитель повинен був про це подбати. Ось я i закликав вас, щоб порадитись з вами: що робити. Я переконаний, що спiльна нарада i спiльна праця можуть цьому зарадити. Земля наша навколо пiскова i вкрита болотами, податки маленькi, а в кожному селi школа. Господар нашо§ ґмiни - пан вiйт - також чуда не може зробити, але вiн обiцяв менi, що по?може нам, чим зможе. Про що ж менi ходить? Знаю вiд вас самих, що ви маєте сво§ лiски, от якби кожний пожертвував по однiй со?сонцi на школу. Чи це можливе?
Громада, що уважно слухала свого вчителя, заворушилась. Дехто з не§ хотiв щось сказати. Перший встав Iван Карпук, що з ним я вже обговорив цю справу.
- Люди добрi, - каже вiн, - пожертвувати нам по однiй сосонцi на школу для сво§х дiтей - невелика справа.
Другим пiдвiвся Степан Пiдлiсний i додав:
- Коли нема iншого виходу, то я раджу прийняти сьогоднi ухвалу, що даємо по сосонцi та по пару злотих для трачiв, щоб по?рiзали §х на дошки, балки i крокви.
Я подякував Iвановi i Степановi за добрi думки i запитав, чи ще хтось хоче в цiй справi говорити. Тому, що нiхто бiльше не зголо?сився, то Iван додав:
- Переголосуймо! По однiй сосонцi i по 5 злотих для трачiв.
Всi одноголосно погодилися. Вибрали комiсiю, яка вже в най?ближчий понедiлок мала iти до лiсу i зазначити сосонки, якi мали бути зрiзанi i привезенi на подвiр'я школи. Комiсiя складалась з 3-х осiб, до яко§ вибрали i мене. Ще кiлька деталей, i збори за годину закiнчились. Провiв я вiйта до фiри, не знав вiн, що менi говорити. Врештi вiдiзвався:
- Ви вмiєте до тих людей говорити, якби i iншi вчителi вмiли так говорити, то, може, по наших селах було би бiльше толку.
В понедiлок о 8-й годинi ранку комiсiя вже була в лiсi i зазначу-вала сосонки. Робота це була легка, бо лiс був молодий, зазначува-ли грубiшi сосонки, якi могли пригодитися для будови. Власники лiскiв мали перевезти цi сосонки в найближчому часi до школи.
Я подякував Боговi, що вiн менi помагає. Був глибоко вдово?лений сво§ми успiхами, з великим ентузiазмом взявся до цiє§ ново§ працi. Окрiм мого вдоволення, було в мене якесь тяжке передчуття. Як читачi в скорому часi довiдаються, цi передчуття сповнились.
Громада вчителiв у Шацьку та декотрi iз сiл вже вiдкрито го?ворили, що я - пiдозрiлий чоловiк, таємний спiвпрацiвник КПЗУ, а тому менi все вдається, а мо§ хлопцi, що ми §х вислали на курс гарбарства до Ковеля, є не що iнше, як кандидати на агентiв, що по?таємно готуються до спiвпрацi з КПЗУ. Я боявся, що цi розмови дi?йдуть до вух коменданта полiцi§ Малолєпшого, який змiцниться в думцi, що мене треба фiзично знищити. Коли ходило про польськi круги, то одно мене тiльки тiшило: пiдтримував мене на всiх учи?тельських конференцiях iнспектор, призначили мене педагогiчним дорадником для нашо§ шкiльно§ округи, iнспектор помагав менi, чим тiльки мiг. Вiн також дав менi нового гарного м'яча для школи та видiлив кошти на закупiвлю ново§ сiтки для м'яча. Всi вчителi, якi менi не довiряли, бачили це i дивувались. Казали тихенько мiж собою, що колись iнспектор пожалкує про своє довiр'я до мене.
А тим часом в мо§й школi закипiла нова праця. Через кiлька днiв пiсля привезення сосонок до школи хлопцi з мо§х вечiрнiх курсiв викопали вже яму i зробили риштування для трачiв. Два днi пiзнiше трачi вже пiдготовляли матерiал на будову ново§ школи. Село полюбило мене ще бiльше. Не було дня, щоб хтось мене не вiдвiдав чи не передав якогось подарунку у формi ягiд, грибiв чи свiжо§ риби. Серед таких подiй та почувань зближався час мого ви§зду до родини на Рiздвянi свята. Коли я прибув додому, то при?вiтався з батьками i всiма рiдними якось незвичайно чуло, на що всi звернули увагу. Сiльськi хлопцi, що очiкували мого при§зду, на чолi з Мойсеєм, про якого я скажу пiзнiше, негайно посходилися до нашо§ хати. Здавалось, що розмовам та спiвам колядок не було кiнця. Вони цiкавилися всiм, то розповiв я §м про свою школу та про молодь мого села. Розповiв також про таємне святкування 1-го травня та намагання вiдiбрати вiд полiцi§ заарештованого хлопця. Хлопцi не могли вийти з подиву, як таке можливе. Я висловив сво§ думки:
- Органiзацiя, вони мають сво§х органiзаторiв i вони дис?циплiнованi, готовi до акцiй. Нашi свiдомi люди на Дубнiвщинi, Рiвненщинi i Крем янеччинi бiльш свiдомi нацiонально, знають, за яку Укра§ну нам треба боротись. Молодь з Сарн, Ковеля i Любомля менш свiдома нацiонально i зведена на манiвцi московськими аген?тами. На випадок вiйни вони будуть стояти пiд чужими прапорами проти сво§х братiв i сестер. Вони заслiпленi iдеєю соцiально§ спра?ведливостi, не знаючи, що передумовою §§ є воля Батькiвщини. Як сказав Шевченко: "В сво§й хатi своя правда, i сила, i воля". Яке щас?тя, - додав я, - що на тутешнiх теренах КПЗУ має ще дуже маленькi впливи.
Хлопцi виходили з хати пiзно, немов приголомшенi всiм тим, що я §м сказав. На другий день пiсля мого при§зду ми з братом Петром поставили антену та вперше в нашiй хатi слухали радiо. Слухали музику та польськi програми. Серед цих програм най?чiткiшими були передачi з Укра§ни. Любувалися ми укра§нськи?ми пiснями, а одночасно сумували. Настирливою комунiстичною пропагандою та лайкою на укра§нських нацiоналiстiв були запо?вненi передачi з Києва.
На другий день була Рiздвяна Вiлiя. Мама була вдоволена, що Вiлiя буде iз свiжою рибою (мо§ учнi передали 2 валiзки свiжо§ риби). Свята пройшли дуже гарно, було тiльки шкода, що пролетi?ло як один день 2 тижнi моє§ перерви. З великим сумом готувався я до вiд'§зду до Бутмера. Коли вимовив слово "Бутмер", то тато мiй пожартував, що це означає: або бути, або вмерти.
Тато добре окреслив ситуацiю в селi! Що мене чекає в Бутмерi пiсля повернення? Тяжко було вiдгадати. В день мого вiд'§зду я гiр?ко заплакав, iдучи до воза. Тато i мама, що iшли за мною, одразу це помiтили. Почали розпитувати мене, що сталося:
- Ти нiколи дотепер, вiд'§жджаючи, не плакав, це щось означає, ти щось перед нами криєш.
Я не хотiв батькiв смутити i не признався, сказав, що просто тяжко менi §хати так далеко вiд дому, але не думаю, що вони менi повiрили. Мiй найстарший брат Петро, що вiз мене на станцiю, та?кож не повiрив i став мене випитувати, яка причина мого плачу.
- Петре, - сказав я, - все тобi розкажу, тiльки не кажи батькам, вони вже досить зi мною клопоту мали. Ситуацiя там в мене така, що я не певний, чи ще живим повернуся додому. Село спаралiзо?ване агентами КПЗУ, хоч i цiнять мене в селi за працю в школi, але нема до мене довiр'я. Поважнi громадяни села, якi знаходяться пiд впливом КПЗУ, не мають зi мною найменшого контакту, висловлю?ються з недовiр'ям про те, як я мiг отримати учительську працю вiд полякiв. Повiтовий староста вiдмовив менi у дозволi на отримання збро§ як такому, до якого поляки не мають довiр'я. Учителi-поляки висловлюють вiдкрито свою думку, що я є таємний спiвпрацiвник КПЗУ i тому нiби КПЗУ пiдтримує всi мо§ проекти в селi. Комендант полiцi§ в Шацьку, пригадуєш, з Козина - Малолєпший, тепер вiн там комендант, польський фанатик i ненависник укра§нцiв, можеш собi уявити, як вiн до мене ставиться, знаючи мене ще з дому. Я маю про нього думку, що вiн планує мене колись застрiлити iз-за куща, щоб позбутись мене як укра§нського нацiоналiста, а з друго§ сто?рони, скинувши вину на КПЗУ, провести чисельнi, арешти у селi. Отже, бачиш, яке моє положення, я помiж молотом i ковадлом, не маю, куди голови прихилити, а ви далеко.
Петро вже мав досить моє§ iнформацi§, спинив раптом конi i почав завертатися додому. Я схопив його за руки:
- Петре, що ти робиш! Мусимо поспiшати, я спiзнюся на по?тяг!
- Пощо тобi §хати до такого нещастя, хiба в нас бракує хлiба?
- Їдьмо, Петре, зараз я щось тобi розкажу, що тебе заспоко§ть.
Почали §хати знову.
- Школа, в якiй я вчителюю, була так запущена попереднiми вчителями, що у 4-му класi не всi дiти знали алфавiт, хто ще подбає про наших дiтей, як не ми самi - укра§нськi вчителi, був би вели?кий грiх, якби кожний з нас умивав руки вiд роботи, сподiваючись яко§сь невдачi. Отже, мушу я §хати до працi, яку, може, з Божо§ волi одержав. А щодо моє§ безпеки - не бiйся, я маю план, я дам собi раду.
I тут я йому розповiв про свiй задум з Войтусем. Прощання наше на станцi§ було дуже сумним, я пробував посмiхатися, а Петро був дуже пригноблений.
- Не бiйся, Петре, - сказав я, - на Великдень при§ду, побачи?мося.
У дорозi до Любомля я далi роздумував над нашою розмовою, розробляв сво§ плани особисто§ безпеки. Пiдбадьорюючи Петра, я пiдбадьорював i себе самого. Сказавши шепотом молитву, я цiл?ком заспоко§вся. При§хавши до села, я здалека побачив робiтникiв коло школи, що вже закiнчували рiзати дошки, балки, крокви, а в шкiльнiй шопi кiлька мо§х слухачiв з вечiрнiх курсiв приготовляли драницi для оббивання стiн перед штукатуркою. Ми тепло привi?талися, я вiдчув, що вони мене чекали. Розговорилися про наступ?ну весну, коли почнемо готувати фундамент та як будемо спiльно працювати. Я вiдразу сказав, що наступного лiта на вакацi§ не по?§ду, а буду разом з ними працювати. На 1-ше вересня, до початку нового навчального року новий будинок має бути готовий.
З весною, коли потеплiло, почали ми копати фундаменти. Я працював разом зi сво§ми курсантами. Всi наступнi роботи на бу?довi iшли дуже добре. Вiйт також дотримав слова i викiнчив бу?динок всерединi. Будинок був готовий на 5-е вересня, отже, запiз?нились ми тiльки на кiлька днiв. За кiлька тижнiв до закiнчення будови я повiдомив про це шкiльного iнспектора i попросив його прислати ще одного вчителя.
2 тижнями пiзнiше я дiстав повiдомлення, що при§де молода вчителька, яка буде працювати перший рiк. Iнспектор висловив менi признання за виконану роботу та надiю, що пiд мо§м керiвни?цтвом вчителька успiшно розпочне свою працю. Новий будинок, в порiвняннi зi старою частиною школи, виглядав iмпозантно: висо?кий, з великими вiкнами, свiтлий, просторий, з широким коридо?ром до старо§ частини школи. Через кiлька тижнiв при§хала вчи?телька, разом ми вписали 48 нових дiтей до школи. Школу освятив отець Аркадiй Кадазанович - настоятель парафi§ села Любохiни, що навчав дiтей релiгi§ в нашiй школi. Новий шкiльний рiк почався з великим ентузiазмом. Вже на перших лекцiях практичних робiт запланували ми, що дiвчатка будуть вишивати з полотна фiран?ки на вiкна та обруси на шкiльнi столи. Хлопцi зробили пiдставки до вазонiв, що ми §х розставили на всiх вiкнах. Здавалося, що все йшло прекрасно. Але недалеке майбутнє показало, що це не зовсiм так. Нова вчителька жила на квартирi у шкiльного сторожа Ярини, а харчувалася разом зi мною. Була вдоволена, що все так склало?ся i ставилась до мене дуже прихильно. Пiвроку пройшло спокiй?но, але лихо не спало. Серед вчителiв у Шацьку зросло недовiр'я до мене. Одного разу я несподiвано довiдався вiд своє§ вчительки, як вчителi-поляки iнтерпретують мо§ досягнення в селi. Якось при обiдi почала вона так:
- Колего, коли ви дасте менi слово, що нiкому не скажете, то я вам дещо розповiм. Менi ж вже остогидiло слухати в Шацьку, що ви "гайдамака", пiдозрiлий чоловiк, а вашi досягнення у школi i в селi - це наслiдок потаємно§ спiвпрацi з КПЗУ.
Я дуже розсердився, перервав розмову, пiшов до канцелярi§ i почав писати до iнспектора про резиґнацiю зi свого становища, бо був я молодий, гарячий, а серце моє болiло вiд почуття несправед?ливостi. Через пiвгодини я вже був в дорозi до Любомля, до шкiль?ного iнспекторату.
Подаючи iнспекторовi свою заяву, я вiдразу сказав, що я резиґную з працi i волiю завтра на шосе камiнь бити, нiж в таких умовах вчителювати. Iнспектор сказав:
- Чекайте, молодий чоловiче, я ранiше прочитаю, буду знати, про що йде мова, а поки що сiдайте.
Прочитав, усмiхнувся i каже:
- Якби я не знав, що ви укра§нець, я б дивувався, а тому, що знаю, не дивуюсь.
- Як це я маю розумiти, пане iнспекторе, - вiдiзвався я.
- Дуже просто, - вiдiзвався вiн, - у вас, укра§нцiв, в складнiй ситуацi§ дiють ранiше емоцi§, почування, а щойно пiзнiше - логiка. Скiльки вам коштувало сьогоднi при§хати до мене?
- П'ять злотих, - вiдповiдаю я.
- I не шкода вам було 5 злотих кинути в болото?
- Я вас не розумiю, пане iнспекторе.
- Справа дуже проста, - сказав вiн, - я вам вiдкрию таємни?цю, звiдки це все випливає. Сидять цi великi керiвники i дирек?тори шкiл по селах i мiстечках по 10-15 рокiв i дурного радiо не можуть розжитися, щоб дати можливiсть дiтям слухати музику, от §х i заздрiсть мучить, що при§хав якийсь молодий "недоросток" i "починає нас розуму вчити". Вони не згадують про це, що ви зна?йшли спосiб пiдходу до батькiв та стягнули всiх дiтей до школи. Ви також вислали кiлькох хлопцiв молодих на курси гарбарства, спро?ваджуєте новi сорти трав на пасовиська, працюєте над покращен?ням городiв, щоб тим самим поступово покращити економiчний стан села. Ви також органiзували щоденне слухання радiопрограм для дiтей. Отже, §х мучить заздрiсть i звiдси все випливає...
Наступила хвилева тиша, яку я перервав запитанням: "То що я маю робити, пане iнспекторе?" - "Дуже просто - вертатись до своє§ школи i продовжувати свою працю". Прийшлось вертатись додо?му. Моя популярнiсть в селi зросла надзвичайно. Не було в селi нi хрестин, нi весiлля чи яко§ iншо§ оказi§, щоб я не був запрошений в гостi. Вертався додому в таких випадках обдарований яблуками, горiхами, тiстечками та ягодами. Але ця популярнiсть також не ви?йшла менi на добре.
Секретно я довiдався вiд сiльського старости, що на мене звер?нув увагу комендант полiцi§ в Шацьку Комендант часто бував в селi ночами i кожний раз випитував про мене: де буваю, з ким вертаюсь i коли. Тим часом надiйшли до мене жахливi вiстки про те, що дi?ється по iнших селах. Час вiд часу спалахували пожежi панських скирт, якi ставали все частiшими. Казали менi, що полiцiя не може дати ради з численними агентами КПЗУ, якi переходили вiд села до села ночами. Тому полiца§ почали стрiляти всiх, хто йшов десь пiзньою порою, стрiляли без суду i слiдства, так загинуло кiлька десяткiв наших хлопцiв тiльки в Любомльському повiтi, багато з них були не причетнi нi до яко§ пiдривно§ роботи. Я часто ходив вiдвiдувати вчителiв у сусiднiх селах, повертався досить пiзно, по?лiцiя могла використати це, щоб i мене застрiлити i тим самим вби?ти "двох зайцiв": позбутися укра§нця, пiдозрiлого в приналежностi до ОУН, скинути вину на КПЗУ, щоб мати причину для бiльших арештiв в селi. Я постановив тимчасово припинити вiдвiдини су?сiдiв, весь час придiляв роботi з дiтьми та вечiрнiм курсам. Почав також iнтенсивно думати над своєю ситуацiєю. Я усвiдомлював по?внiстю, що знаходжусь мiж молотом i ковадлом...
Наступила осiнь, а з нею - роботи в полi. Дiти почали часто пропускати школу, щоб допомогти батькам. Це мене дуже хвилю?вало, бо старався я дати дiтям якнайбiльше, а потiм послати най?бiльш здiбних дiтей до семирiчно§ школи у Шацьку, а потiм до се?редньо§ школи у Холмi. Не гаючись, я скликав батькiвськi збори, щоб обговорити цю справу.
Розпочав я промову до батькiв дуже урочисто: "Дорогi батьки мо§х учнiв! Вибачте, що в такий напружений час вирвав вас з дому на збори. Я також сiльська дитина, розумiю ваш труд, як не зiбрати збiжжя вчасно - обсиплеться. Не викопаєш на час картоплi - по?гниє. Але тепер, коли я став народним учителем, я також маю сво§ жнива. Не навчу дiтей своєчасно - будуть безграмотнi. Не сядуть пiзнiше з малими дiтьми в лавку, щоб вчитися писати. А коли хлоп?цi будуть мобiлiзованi до армi§, то не зможуть навiть написати до вас листа. Отже, мо§ дорогi, треба звiльнення дiтей вiд урокiв при?пинити. Я розумiю вашi потреби, прошу розумiти i мо§". Перервав я на хвилину розмову, подивився на людей, бачу, що уважно мене слухають i подiляють мо§ погляди. Тому сказав: "Бачу, що ви мене зрозумiли i подiляєте мо§ погляди. Взагалi, я вiрю в природний розум укра§нсько§ людини. Коли б не цi зайди, що вздовж i поперек переходять нашi села та вчать..." Не докiнчив вже я цiє§ фрази, в залi немов зашумiло... Зi страхом я дивився, як люди почали виходити з зали. За якихось 2 хвилини всi вийшли. Останньою була сторож школи Ярина, вона на хвилину затрималась в дверях, але зараз же також вийшла.
Залишився я сам в класi, обперся обома руками на стiл i по?хилився над ним. Усвiдомив я собi, що сталося. Сам я собi наробив лиха. Пощо менi було згадувати "зайд", чи не можна було б обiйти?ся без цього останнього вислову? Але вже було запiзно! Тепер я сам у селi, далеко вiд сусiдiв-вчителiв, далеко вiд мiста, телефону... Так, я мiж молотом i ковадлом. На хвилину я злякався тако§ ситуацi§. Почав спазматично плакати. В якiй трагiчнiй ситуацi§ знаходить?ся укра§нський вчитель, який хоче щось доброго зробити. Де менi шукати поради i допомоги? Наразi я нiкого не бачив. В такому станi я залишався в класi ще кiлька хвилин. Повернувшись до свого по?мешкання, я сiв при столi i задумався. Мо§ добрi вiдносини з селом закiнчилися. Так тяжко було §х збудувати, а одним нерозсудливим реченням завалив усе. Що я буду тепер робити, вiд чого завтра по?чинати? Що скажу я дiтям, що передадуть вони батькам? Тим ча?сом на дворi смеркло.
Мо§ роздуми раптом були перерванi свiтлом електричних лiх?тарикiв у мо§ незаслоненi вiкна i стукотом камiння, що падало на дах школи. Такий тривожний стан тривав до самого ранку з неве?ликими перервами. Не спав я цiє§ ночi нi однiє§ хвилини. Вранцi, змучений i стривожений, пiшов я до класу. Сказавши, як звичайно, ранiшню молитву з дiтьми, глянув я на дiтей, якi сидiли спокiйно i немов чогось чекали вiд мене. Я почав розмову: "Мо§ дiти! Ви зна?єте, що вчора були збори ваших батькiв. Може, у розмовi з вашими батьками я зробив якусь помилку, може, когось образив, але це не означає, що треба було не дати заснути менi цiє§ ночi нi одно§ годи?ни, знаючи, що ви прийдете вранцi на уроки". Нiхто з дiтей на цю розмову не зреагував.
Я повiдомив дiтей, про що була мова на батькiвських зборах, що тепер, маючи двi класнi кiмнати, кожний клас буде навчатися окремо.
Так пройшло 45 хвилин, нiхто з дiтей не вiдiзвався. Я зрозумiв, що КПЗУ дала iнструкцi§ на всi мо§ вислови мовчати. Я сказав дiтям вийти на перерву, а коли всi вийшли, то один хлопчик пiдiйшов до мене i сказав притишеним голосом: "Пане вчителю, не думайте, що тут у Бутмерi ми всi такi".
Ставлення в селi до мене погiршилося. Ранiше батьки мо§х дiтей передавали менi досить часто горiхи, овочi, ягоди, тепер це припинилось. Ранiше часто приходили до мене люди "на вечорницi": послухати радiо, поговорити, тепер вже нiхто не приходив. Припинилися також запрошення на родиннi iмпрези. Минулого року, коли я §здив на Рiздво додому, вiз я двi валiзки, повнi риби, цього року валiзки були порожнi. При§хавши додому, святкував я сумно. В родинi всi вiдчули, що щось сталося.
Повернувшись до школи, я став бiльш обережним у сво§х ви?словах i присвятився цiлком працi з дiтьми. Пiсля кiлькох мiсяцiв спiльно§ працi з новою вчителькою несподiвано при§хала комiсiя iнспекторату перевiрити роботу моє§ школи. Пiсля 10 хвилин пере?бування на уроцi в моєму класi, перейшли до класу моє§ вчительки, де залишилися до кiнця урокiв.
Пiсля урокiв зiбралися всi в канцелярi§ школи, щоб обговори?ти всi лекцi§. За звичаєм, першою мала говорити вчителька про сво§ лекцi§. Пiзнiше керiвник школи, пiсля нього iнспектор, а остан?нiм - вiзитатор. В цьому порядку всi говорили, а про мо§ лекцi§ на?вiть не згадали. Я запитав iнспектора, чому про мо§ лекцi§ нiчого не згадано. Iнспектор вiдповiв: "Про вашi лекцi§ нема що говорити, у вас все йде гарно". Взяв мене пiд руку, вiдпровадив в бiк i прити?шеним голосом почав розмовляти: "Хочу вам сказати сьогоднi, що ви є нашим кандидатом на повiтового iнспектора шкiл, але мусили б дати нам якусь гарантiю, щоб нас захистити вiд тих, що на вас I нападають". - "Пане iнспектор, якщо вислiди моє§ працi не є гарантiєю, то на яку гарантiю я можу здобутись? Прийняти католицьку вiру?" Вiдчувши, що я нiколи не пiду на це, iнспектор поспiшно вiд?повiв: "Нi, нi! Ви можете здобутись на якийсь пiвзасiб". - "Який?" - запитав я. - "А, що ви такий недогадливий! Серед ваших колег - польських вчительок - є такi гарнi дiвчата. Одружiться з однiєю з них i закриєте рота отим плiткарям". - "Вибачте, пане iнспекторе, що я вас запитаю, чи ви так одружувались? Думаю, що спочатку треба когось полюбити, а потiм одружуватись. Чи я знаю, хто це буде?" Iнспектор хвилину мовчав, а потiм закiнчив розмову слова?ми: "Ну, ми ще колись повернемось до цiє§ розмови".
Вiн почав говорити на другу тему. Сказав, що вiзитатор захо?плений моєю школою, школа прикрашена вишивками дiтей, квiта?ми, столи застеленi обрусами. А коли оглянув моє помешкання, то сказав, що коли б не знав, що тут вчителює мужчина, то подумав би, що тут живе якась дiвчина-педантка. Так гарно прибранi мо§ кiмнати. Пiсля тако§ розмови подякував я за гарнi слова та запро?сив усiх на обiд. Ярина - сторож школи i одночасно моя куховарка, в цей день здала особливий "iспит". Гостi були захопленi обiдом. Особливо §м смакувало варення з лiсових ягiд. По обiдi вони по?спiшили до Любомля. Вийшовши на подвiр'я, затримались ще на хвилину, висловили захоплення квiтковими клумбами, що були навпроти кожного вiкна шкiльного будинку. "I це на пiску!" - з за?хопленням зауважив вiзитатор. "А що сталося з тiєю калюжею, що була навпроти школи?" - зауважив iнспектор. Пiсля цього iнспек?тори по§хали. Я ж повернувся до своє§ кiмнати, глибоко зiтхнув i задумався.
В недалекому своєму майбутньому я не бачив нiчого добро?го. КПЗУ все бiльше проявляла себе по селах. Через кiлька мiсяцiв прийшов новий обiжник для шкiл в Любомльському повiтi. Була в ньому нова постанова в справi навчання. До цього часу в укра?§нських селах школи були так званi утраквiстичнi. Навчання в першому класi починалось рiдною мовою дiтей - укра§нською. Польська мова впроваджувалась щойно в 3-му класi. Тепер мало бути все навпаки: навчання мало починатись польською мовою, а укра§нська мова мала починатись з 3-го року навчання. За кiлька днiв я пiшов на урок до 1-го класу i переконався, що дiти майже нi?чого не розумiють по-польськи, подумав, що цей наказ влади дуже нерозумний i не на часi. Батьки були дуже невдоволенi, а агенти КПЗУ розвинули нову пропаганду проти польських шкiл. Я поста?новив по§хати в цiй справi до iнспектора, хоч наперед знав, що це нiчого не поможе.
Прибувши до iнспекторату, я застав там великi змiни. Мого людяного iнспектора вже не було, вiн був пiднесений до станови?ща куратора волинських шкiл i пере§хав до Рiвного. Двох iнших працiвникiв iнспекторату також не було, не знаю, з яко§ причини. Застав я нового iнспектора старшого вiком, зробив вiн на мене вра?ження дуже лагiдного i чемного. "Чим вам можу допомогти?" - за?питав вiн. Кажу: "Пане iнспекторе, я при§хав до вас в дуже важли?вiй справi, розкажу вам докладно про сво§ переживання. Якщо мене зле зрозумiєте, то уже завтра я можу бути без працi". Iнспектор роз?крив картотеку, хвилину подивився i каже: "Я зустрiчаюсь з вами вперше, але багато доброго я чув про вас, тому говорiть смiло про все, що вам наболiло. Запевняю вас, що працi своє§ не втратите". Почав я вiд того, як тяжко було здобути довiр'я села до себе як вчителя пiсля того, як семеро вчителiв передi мною по черзi втекли з села. Тiльки одна вчителька залишилася 2 тижнi в селi. Тепер все пропадає. В селi люди обуренi новим наказом, бо малi дiти в 1-му класi нiчого не розумiють, що до них вчителька говорить. Деякi батьки сказали, що не будуть посилати дiтей, бо школа §х нiчого не навчить. Це також вода на млин КПЗУ. Час дуже невiдповiдний для таких змiн. Iнспектор слухав мене уважно, а коли я закiнчив, то сказав: "Ви маєте повну слушнiсть, але я нiчого порадити не можу". I, показавши рукою в сторону Варшави на мапi, додав: "Там сидять такi мудрагельки, що нiкого не слухають. Будемо чекати i робити те, що можемо". Заохочений такою несподiваною реакцiєю iнспек?тора, я вiдважився продовжити розмову, запитавши, чи вiн має на це час. Почав я знову вiд села: "Менi не тiльки шкода мо§х здобут?кiв в селi, але одночасно шкода, що в цiй новiй полiтицi Польщi по вiдношеннi до нас, укра§нцiв, завалилася моя концепцiя, уся фiло?софiя мого життя. Ходить про те, що я належу до тих утопiстiв, якi вiрять в майбутню спiвпрацю наших народiв. Нашi iсторичнi грiхи на протязi iсторi§ використовують як не Москва, то нiмцi або обидвi цi iмперi§ разом. Не будемо ми мати вiд них спокою нiко?ли. Тiльки створення сильного блоку спiвпрацi з наших народiв може положити кiнець цiй експансивностi сусiдiв - при спiвпрацi iнших народiв Центрально§ Європи. Думав, що нашi iсторичнi по?милки будуть виправленi i послужать спiвпрацi наших народiв". Iнспектор, що слухав мене дуже уважно, вiдказав: "Я подiляю вашi думки, залишаймося при нашiй iде§, я вiрю, що вона колись пере?може. Дякую, що ви при§хали та подiлились сво§ми думками. Буду старатися допомагати вам у вашiй тяжкiй працi на селi".
Але на його допомогу i на спiвпрацю з ним уже не було часу. 1 вересня 1939 року розпочалась нiмецько-польська вiйна. Дiти пе?рестали ходити до школи. Не маючи заняття, я пiшов до Шацька, до шкiльного будинку, де вчителi щомiсяця отримували платню. Школа вже також не працювала. В Шацьку було повно польсько?го вiйська, яке вiдступало на схiд, на Ковель. Я несподiвано попав в тяжку ситуацiю, з яко§ вийшов живим. Низько над мiстом летiв нiмецький лiтак, всi перехожi поховалися, все притихло, я став пiд будинком школи, щоб перечекати цей час. В цей час передi мною з'явився польський вояк i зi злiстю сказав:
- Чого ви тут сто§те на видному мiсцi, даєте знак нiмецьким лiтакам?
Я почав тлумачитися, що прийшов з села, не знав, що школа зайнята вiйськом.
- Так, так, - казав вiн сердито, - знаєте, що говорити, а я вам кажу, що на таких, як ви, то тiльки куля або багнет. Iдiть собi!
Наляканий, я пiшов до помешкання вчительки, що виплачу?вала вчителям платнi. В не§ вже сидiло кiлька офiцерiв польсько§ армi§. Вона помiтила, що я чомусь стривожений. Я розповiв про випадок, що стався кiлька хвилин тому. До розмови уважно при?слухалися офiцери. Пiсля кiлькох хвилин розмови один з них за?пропонував вийти на прохiд, хотiв iти зi мною до школи, щоб я показав йому вояка, який зi мною так гостро говорив. Я думав, що це для того, щоб нагородити його за пильнiсть. За кiлька хвилин я вже з ними попрощався i пiшов до свого села.
В селi вже також зайшли змiни. Помiтив я кiлькох хлопцiв з мо§х вечiрнiх курсiв, якi вже мали на шапках червонi опаски i ходили з крiсами. Це була сiльська полiцiя. На моє привiтання не вiдповiли нiчого. Не сказавши бiльше нiчого, я пiшов додому. На хвилину зайшла Ярина, що мешкала коло школи, вона повiдоми?ла мене, що сiльська полiцiя вже забила двi особи: сiльського ста?росту, якого пiдозрювали у спiвпрацi з поляками, та юнака, якого осуджували за доноси польськiй полiцi§. §х обох застрiлили i вто?пили в недалекому вiд села озерi. Совєтська влада нiде не показу?валась - нi в селах, нi в мiстах, давала нагоду комунiстам розправи?тись з нацiоналiстами. Обсiли мене тяжкi думки знову, чи не буду я третiм, що попадуся в руки полiцi§, яка ще пам'ятає менi "зайд". Минали днi за днями, довгi та непевнi, нiхто до мене не заходив i нiяких вiсток я не мав.
Шацьк був останньою точкою, до яко§ сягнули нiмцi, далi на схiд мали бути бiльшовики. По шосе в напрямку на Ковель руха?лися залишки розбито§ польсько§ армi§, багато було серед них по?калiчених. Днями вони ховались по лiсах вiд нiмецьких бомбар?дувань, а ночами iшли далi на схiд, сподiваючись дiстати захист вiд совєтсько§ влади. Яким був цей "захист", я переконався дещо пiзнiше, коли менi в руки попалась брошура "Доблестная Красная Армия в борьбе с армией панской Польши", не пам'ятаю вже iм'я §§ автора. Цих скалiчених недобиткiв большевицькi вояки оточува?ли в лiсах та немилосердно §х винищували, називаючи це пiзнiше "перемогою". Я нiколи не думав, що Совєтський Союз пiде на таку пропаганду i на такий нiкчемний обман. Подумав я: чого можна далi сподiватися? Через село час вiд часу про§жджали возами втiкачi з територi§, окуповано§ нiмцями, вони рухалися на схiд. Одного разу вступив до школи офiцер польсько§ армi§, одягнений по-цивiльному. Вiн пред?ставився менi, як укра§нець, колишнiй офiцер армi§ Укра§нсько§ Народно§ Республiки, який тепер працював за контрактом в поль?ськiй армi§. Показав менi револьвер, оправлений в срiбло та оздо?блений дорогоцiнним камiнням. Це була нагорода йому вiд самого маршалка Пiлсудського. Побоюючись, що в дальшiй дорозi на схiд цей револьвер у нього вiдберуть, вiн просив мене переховати його. Якщо пощастить йому колись вертатись цiєю дорогою, то забере його, якщо ж нi, то вiн дає менi дозвiл зробити з ним, що захочу. Згадую про цей епiзод тому, що цей револьвер в недалекому май?бутньому принесе менi новi переживання.
Щойно на 7-й день я зауважив, що громадка дiтей iде по до?рiжцi в напрямку до школи. Це було 5 дiвчаток i хлопець, кожний з них нiс якийсь клуночок. Прийшли до мого помешкання, поста?вили клуночки на стiл i почали розв'язувати. Чого там тiльки не було! Хлiб, булки, масло, горiхи, овочi... Старша з дiвчаток, Ганя, моя учениця з 4-го класу, сказала: "Батьки нашi журяться, з чого ви тепер живете: нема жодно§ влади, нема платнi. Отже, прислали вам це все, пiзнiше ми ще принесемо".
Подякував я §м за несподiванку, почастував §х лимонадом, погуторили про все. Пiсля багатьох тяжких днiв вперше я трохи розвеселився. Опанувала мене якась неописана радiсть та подив до наших людей. А коли дiти пiшли, став я на колiна перед iконою Божо§ Матерi i молився голосно: "О Всемогучий Боже, дякую Тобi за опiку надi мною в такий тяжкий час, в час самосудiв часто на?вiть освiченi люди роблять помилки в осудах iнших людей, не зна?ючи напевно, хто винен, а хто не винен, хто заслужив на кару, а хто на нагороду. А тим часом батьки мо§х дiтей, що в сво§й бiльшостi безграмотнi, вмiли так мене оцiнити, простили менi мо§ вислови про "зайд" та опiкуються мною. О Боже, варто для наших людей працювати. Я сьогоднi прирiкаю, що буду працювати для свого на?роду до останньо§ хвилини мого життя". Я вдруге заплакав у цьому селi.
Перший раз - зi страху i безпорадностi, а другий - з вдячностi до Бога i яко§сь таємничо§ радостi. Знову пройшло кiлька днiв на самотi, нiхто до мене не приходив, думав я над тим, що далi роби?ти. Прийшов до переконання, що лiпше менi пiти до Любомля. В такий непевний час не просив я пiдводи, а пiшов пiшки, взявши необхiднi продукти. Пiд самим Любомлем зустрiв я вперше ра?дянського вояка. Був це якраз укра§нець. Був вiн змучений, при?гноблений, не побритий. "Вибачте менi, що запитаю, - сказав я до нього, - як там на Укра§нi?" - "На Укра§нi? Досить добре", - сказав вiн, не глянувши на мене. Не маючи надi§ на дальшу розмову, пiшов я далi до мiста. Переходячи через ринок в напрямку iнспекторату, я зауважив високу копицю сiна, навколо не§ стояли конi, худi i зму?ченi дорогою, декотрi з них скубали сiно. Багато сiна опинилося пiд ногами коней. "Яке марнотратство!" - подумав я, спостерiга?ючи це. В iнсиекторатi я застав iнспектора та секретарку Ганнусю. Iнспектор радiсно зустрiв мене, запросив мене до свого кабiнету i довго розповiдав про нову ситуацiю. Казав, що були вже в нього представники радянсько§ влади, сказали, що дiловодство в канце?лярi§ має вестись укра§нською мовою, як i навчання в школах. Саме тому вiн запросив укра§нку Ганнусю на посаду технiчно§ секретар?ки, вона буде виготовляти обiжники для шкiл. Головним дiлово?дом канцелярi§ мав бути я. "Тримаймося разом, - закiнчив розмову iнспектор, - й для вас i для нас прийшов тяжкий час, разом легше буде пережити". Я погодився на його пропозицiю i на другий день о 8-й годинi ранку мав розпочати працю. Почав я роздумувати над сво§м новим становищем, розмова в канцелярi§ велась укра§нською мовою, вперше за кiлька рокiв. "Може, радянська влада принесла нам, укра§нцям, щось добре", - подумав я.
Замешкав я в будинку колишнього посла до польського парла?менту вiд партi§ "Сельроб" - Василя Мохнюка. Партiя "Сельроб" на укра§нських землях пiд польською окупацiєю була досить лiвою, §§ члени мали великi надi§ на Радянський Союз. Як вони тяжко розча?рувалися пiзнiше! Серед них були першi, арештованi радянською владою. Але про це ми дiзнаємось пiзнiше, а поки що я тiшився, що знайшов собi помешкання у такому приємному мiсцi.
Мохнюка я вже знав кiлька рокiв, вiн провадив в 7Iюбомлi укра§нську книгарню, а ми, вчителi, купували у нього рiзне при?ладдя для шкiл та пiдручники. Хата Мохнюкiв була гарна з горо?дом i садком, стояла на краю мiста. Моя кiмната була приємна, чиста i сонячна, що особливо мене тiшило. Мохнюки прийняли мене дуже радо. Господиня, Афанасiя Афонiвна, була надзвичай?но гостинна, приємна i елегантна жiнка. Вона була сестрою мами секретарки iнспекторату Ганнусi. Вони мали двоє дiтей, що були надзвичайно гарно вихованi. Старший син, Лесик, скоро вже мав iти до середньо§ школи, та донечка, на кiлька рокiв молодша. Обоє дуже пильно вчилися, i нiколи я §х не бачив без книжки. Батько приносив новi iсторичнi книжки з книгарнi, дiти виховувались в патрiотичному дусi. Мохнюк довгi години проводив у книгарнi, додому приходив пiзно. Ми ж з Афанасiєю Афонiвною вечорами довго дискутували нову ситуацiю та гадали, чого вiд не§ сподiва?тися. Перший день моє§ працi також був багатий на такi розмови. Загальне наше вiдчуття зводилось до того, що наступив тяжкий перiод нашого життя. Затишшя, що ми мали, сприймалось, як за?тишшя перед бурею.
Вертаючись з працi, я звернув увагу, що по мiсту розвiшанi уря?довi оголошення, якi повiдомляли про необхiднiсть здати зброю, яку хто має. Здавати треба було в певний день, у визначеному мiсцi та одержати поквитовання. Хто не здасть - пiдлягає карi розстрi?лу. Я поспiшив до свого приятеля, щоб вiдшукати згаданий мною револьвер офiцера колишнього армi§ УНР. Я здав його, отримав розписку i вiдчув, що нiби камiнь впав менi з серця. Представники влади щоденно скликали людей до зали кiнотеатру i розповiдали, як щасливо живеться у Радянському Союзi. Афанасiя Афонiвна на мою рекомендацiю вiдвезла Лесика до Крем'янця, до укра§нсько§ гiмназi§. Але це було не надовго. Уже за кiлька тижнiв влада повi?домила дирекцiю гiмназi§, що вона буде лiквiдована, а учнi мають пошукати собi iнших шкiл. Одночасно наступила лiквiдацiя двох iнших укра§нських гiмназiй - в Луцьку i Рiвному. Мо§ молодшi бра?ти Iвась i Мефодiй навчались в Рiвненськiй укра§нськiй гiмназi§. Залишились вони тепер без школи, i я не знав, що з ними дiється.
Маючи в Любомлi значний гурток приятелiв, я вирiшив зали?шитися тут та звикати до ново§ працi. Але не так сталося... Одного вечора, немов передчуваючи щось нового, я згадав свого старшого брата Григорiя, що був змобiлiзований до польсько§ армi§ i служив у Краковi. "За що вiн, бiдний, пiшов наставляти свою голову?" -сказав я до Афанасi§ Афонiвни. В цьому моментi сталося щось не?ймовiрне: хтось постукав у дверi. Дверi вiдчинилися, i на порозi став мiй брат Григорiй. Я був дуже здивований, кiлька хвилин не мiг навiть вiдiзватись, здавалось, що це якась з'ява. Ми обняли?ся i обидва заплакали вiд радостi. Афанасiя Афонiвна заплакала також. "Iснує сила iнту§цi§, - сказала вона. - Керуймося нею, щоб майбутнє не заскочило нас". Далi з великим зворушенням я слухав розповiдi Григорiя. Коли розпочалась вiйна, вiн попав у нiмецький полон, по кiлькох днях втiк з полону до якогось польського села. Тут поляки дали йому цивiльне вбрання i взяли його до роботи на полi. Через два днi без грошей, без документiв вiн пiшки уже був в дорозi на Волинь.
Через 2 тижнi вiн уже був в своєму селi - Дубинах. Не застав?ши мене вдома, знову пiшки i без документiв вибрався до Любомля, що був за 300 км. В дорозi його кiлька разiв заарештовували через вiдсутнiсть документiв, але кожний раз випускали, недавно якийсь добрий укра§нський вояк сказав йому: "Кажеш, що iдеш шукати брата? Це може бути, тепер багато людей шукають сво§х рiдних, можеш собi йти". За 2 днi пiсля цього вiн добився до Любомля, не знаючи, що я вже в Любомлi, вiн поминув мiсто i пiшов в напрямку села Бутмер, до моє§ школи. Добився до якогось села, де захопила його нiч. Не думаючи ночувати, а iти далi, вiн зайшов до якогось будинку, де свiтилось вiкно, запитати про дальшу дорогу. Це вия?вилась укра§нська харчова кооператива. Крамар, розпитавши його, куди йде, з окликом сказав: "Як то добре, що ви розповiли, куди йдете! Ми вашого брата знаємо, вiн не раз проходив наше село, iду?чи до Любомля. Вертайтесь назад, до Любомля, i шукайте його в iнспекторатi".
Добрався вiн до iнспекторату пiзно, там уже не було свiтла, тож пiшов вiн до центру мiста i зайшов в аптеку. Аптекар був саме той чоловiк, що мав завдання розмiщувати людей, що проходили через мiсто. Вiн направив Григорiя до хати Мохнюкiв. Пробули ми з бра?том разом 2 днi, а далi вiн менi каже: "Василю, пора нам збиратися додому". Я вiдповiв на те, що не збираюся iти додому, бо вже пообi?цяв працювати в шкiльному iнспекторатi. Вiн вiдразу заявив, що вiн без мене додому не пiде. "Батьки наказали, - каже, - щоб без тебе я не вертався". Я тепер не знав, що робити, почав радитися з приятелями. В тому числi i з тим приятелем, що переховував той злощасний револьвер. Вiн несподiвано для мене вiдповiв: "Я раджу вам ви§хати звiдси". Я запитав, чому. "А хiба ви забули, що сказали менi, коли давали переховувати револьвер?" - "О Боже, - подумав я, - яка зкомплiкована природа людини, яка персональна культура приятеля! Заноситься на зраду! По§ду з Григорiєм додому".
Пiшли ми пiшки на село, щоб забрати деякi мо§ речi. Шафа в канцелярi§ була розбита, всi кращi речi викраденi, а документи i фотографi§ валялися на пiдлозi. Зближалася зима, а я залишився без тепло§ одежi, а купити новi речi не було де. Зробив я наплiчник з обруса, що зберiгся на столi, поклав деякi речi, i того ж дня ми повернулися до Любомля. Спакувалися, i на другий день мали ви?§хати з Любомля до Рiвного. Я попросив у iнспектора 2-тижневу вiдпустку. Даючи менi §§ на письмi, iнспектор сказав: "Ви вже назад не повернетесь". Попрощався я з Мохнюками i о 12-й годинi ми вже були на залiзничнiй станцi§.
Пасажирськi по§зди ще не курсували, на платформах товарних по§здiв повертали з фронту танки. Натрапили ми на доброго укра§нського вояка, який дозволив нам сiсти за танками. Так до§ха?ли ми до Рiвного. В цей час у Рiвному вчилися 2 мо§ молодшi брати. Григорiй подався на Басiв Кут, а я вирiшив зайти до свого колиш?нього iнспектора, який тепер був куратором шкiл у Рiвному. Вiн був здивований, сподiвався арештiв в Любомлi та околицях. Там була активна дiяльнiсть КПЗУ. Цi передчуття за кiлька мiсяцiв спо?внилися. Найвизначнiшi нашi провiдники, в тому числi i Мохнюк, були заарештованi. Афанасiя Афонiвна з дiтьми була вивезена на Сибiр. Як пiзнiше я довiдався, Мохнюка посадили у в'язницю в ко?лишньому замку Любарта в Луцьку. Там вiн нi за що зустрiв свою трагiчну смерть: перед приходом нiмцiв вивели всiх на подвiр'я i розстрiляли. Пiзнiше облили §х бензином i спалили.
Тим часом ми, четверо братiв, добиралися додому, до Дубин. Добралися ми щасливо, троє зразу зайшли до хати, а менi пере?сiк дорогу Ксенофонтiй - син мого дядька, i вступив у розмову: "Василю, ти якраз повернувся в добрий час. Завтра в Стариках вiд?будуться дуже важливi громадськi збори, пiдемо туди разом. Доля Захiдно§ Укра§ни вирiшується на наших очах. Маємо вибрати де?легата на Всенароднi збори у Львовi. Делегати нашi вирiшать одно з двох: або Захiдна Укра§на буде прилучена до Радянського Союзу, або Захiдна Укра§на буде самостiйна держава". - "Фонка! - перебив я, - не кажи голосно про самостiйнiсть, бiльшовики прийшли сюди не для того, щоб дати нам самостiйнiсть, а щоб зрiвняти тутешнє життя з тим, що вони мають на Великiй Укра§нi". - "О, Василю, не кажи так! Коли ти зустрiнеш наших полтавських хлопцiв, яких я зустрiв, почуєш §х милозвучну мову та народнi пiснi - ти змiниш свою думку". Переконати Фонку не вдавалось, домовились на тому, що на другий день ранком я пiду до церкви до Козина i пiсля служ?би Божо§ стану пiд липою бiля церкви i буду чекати на нього. Вiн при§де i забере мене на збори.
До церкви пiшов я з мамою, пiсля служби, згiдно з домовле?ним, стояли ми пiд липою i чекали. Пройшло вже з пiвгодини, а Фонка не з'являвся, i ми не знали, з яко§ причини. Мама радила йти додому: "Ти щойно при§хав, ми ще навiть не наговорилися з тобою, нехай обiйдуться без тебе". Не встигли ми вiдiйти i 100 метрiв, як зауважили, що Фонка на роверi доганяє нас: "Василю! Що ти робиш у такий важливий час?" Не встиг я нiчого вiдповiсти, як в розмову вступила мама: "Фонка, обiйдiться без нього! Вiн щойно при§хав, ще змучений по дорозi, ми пiвроку з ним не бачились, тож обiйдiться без нього". - " Тiтко, - сказав Фонка, - перестаньте так говорити, ви, мами - всi однаковi, тримали 6 всi дiтей коло себе, а тим часом Укра§на подiлена на 4 частини i немає кому за не§ подба?ти!" Мама пробувала ще щось заперечити йому. Фонка уже не мав терпiння далi слухати: "Василю, поспiшаймо, бо збори, може, вже почалися". Мама пiшла додому сама, а ми подалися на Старики, де мали бути збори в колишнiй палатi графа Iвана Тарнавського.
Збори дiйсно вже почалися. Фонка поспiшив на першi мiсця бiля президiального столу, а я залишився при вхiдних дверях i, об?першись в одвiрок, став слухати виступ голови. За столом стояв кремезний чоловiк в зеленiй сорочцi вiйськового стилю i в каш?кетi з червоною опаскою. Коло нього сидiв секретар зборiв, це був Степан Тро§цький - хорист з нашо§ парафi§. Голова промовляв чи?стою укра§нською мовою. "Товаришi! - почав вiн говорити, - мушу в першу чергу пояснити, чому цi збори є дуже важливi для нас усiх. Знущання польських панiв над нашими людьми закiнчилися, вiд?важна Червона Армiя визволила вас i дала вам можливiсть вiльно жити. Але доля Захiдно§ Укра§ни формально ще не вирiшена, ви самi маєте §§ вирiшити. Або з вдячностi за визволення прилучи?тесь до радянсько§ Укра§ни i всього Радянського Союзу або, якщо ви того будете бажати, Захiдна Укра§на буде проголошена само?стiйною державою. Це питання буде вирiшене бiльшiстю голосiв ваших делегатiв на Всенародних зборах у Львовi, якi вiдбудуться через 2 тижнi. Тому дуже важливо є вибрати сьогоднi добрих де?легатiв. Починайте подавати кандидатiв, один з вас нехай записує на дошцi".
Коли на дошцi вже було записано 6 осiб (а це все були прiз?вища укра§нських патрiотiв, нацiоналiстiв, переважно студентiв), до слова зголосився Степан Троцький. Почав вiн промовляти так: "Люди добрi, я вас запитаю, яких це кандидатiв ви ставите? Яких кандидатiв ви ставите? Чи ви вже забули, якою лiтературою заси?пали цi хлопцi вашi подвiр'я за Польщi? Я за Польщi належав до КПЗУ, платив щомiсячнi вкладки i знаю, яких кандидатiв треба вибирати". Виступ Троцького перервав сильний стук кулаком по столi: "Троцький! Замовчiть! Хто вам дав дозвiл так говорити? -перервав його голова. - Чи то мало польськi пани закривали роти нашим людям? Ви ще хочете §м помагати? Сiдайте i без мого дозво?лу бiльше не говорiть". Тодi знову звернувся до людей: "Товаришi! Продовжуйте подавати кандидатiв на делегатiв до Львова". Додали iмена ще 4-х нацiонально свiдомих хлопцiв з Козина та його око?лиць. Хтось з присутнiх зауважив, що, може, вже досить, маємо вже 10 кандидатiв, є за кого голосувати. Голова з цим не погодився i сказав, що чим бiльше буде кандидатiв, тим лiпше, буде з кого ви?брати найкращого кандидата. В цьому моментi я здригнувся, за?билося швидше серце. Iнту§цiя пiдказала менi, що це пiдступ, на список попали нацiоналiсти, якi скоро будуть заарештованi.
Тихцем я вийшов з зали i швидкою ходою попрямував додому. Задихавшись, пiд самим селом я догнав маму. Мама була здивова?на, але одночасно втiшена: "Що сталося, що ти так скоро повернув?ся?" - запитала. Я вiдповiв: "Мамо, коли хочете, щоб я залишився живим, то приготуйте менi щось на дорогу i ще до сходу сонця я мушу залишити село". Мама в плач, бо я щойно при§хав з дороги. В хатi я пояснив всiм, що сталося. Сказав, що на списку кандидатiв опинилися всi нашi свiдомi хлопцi-нацiоналiсти. Вiдчував, що ско?ро вони всi будуть заарештованi. Я не хочу попастися в §хнi лапи, а тому мушу негайно ви§хати з дому. На другий день ще тiльки схо?дило сонце, як мiй старший брат Петро вже привiз мене на лубен?ську рогатку в Крем'янцi. Тут ми попрощались, i я пiшки пiшов до мiста. Почекавши на лавцi до часу вiдкриття канцелярi§, я зайшов до мiського вiддiлу освiти. Його очолював Шашко - абсольвент Крем'янецького лiцеуму. Я його особисто не знав, але вiн впiзнав мене i сказав, що я прибув дуже вчасно, бо йому якраз треба керiв?никiв до кiлькох бiльших шкiл. Вiн сказав, що направить мене до села Чугалi, що є найближче до Крем'янця, зараз за горою Боною.
Прибув я до Чугалiв. Школа була гарна, 2-поверхова, 120 дiтей в школi. Люди дуже добрi, привiтнi. Це була неповна середня шко?ла, що належала до Шумського районного вiддiлу освiти. Все менi там сподобалось, i я з ентузiазмом взявся до працi. Так почалась моя праця в радянськiй школi.
Тим часом з Козина надiйшла сумна вiстка. Так як я i передба?чав, всiх хлопцiв, що попали на список делегатiв, було заарештова?но. Делегатом до Львова був одноголосно вибраний мiй найкращий друг у селi i однофамiлець - Мойсей Iващук. Як вiн голосував у Львовi, можна судити з того, що перед поверненням його зi Львова на нього вже чекало 2 енкаведистiв. Заарештували його зразу, не давши можливостi навiть повечеряти. Вiд цього часу i слiд по ньому пропав, нiхто не знав, що з ним сталося. 2 тижнi пiзнiше енка-ведисти оточили хату його родини i всiх вивезли на Сибiр. Вiд них також не було жодно§ вiстки. Довiдавшись про це, я попав у велику задуму. З однiє§ сторони вiдчував радiсть вiд прекрасно§ школи, а з друго§ - тяжкий бiль i жаль за мо§х товаришiв з Козина. Мучило мене вдень i вночi питання про долю нашого народу. Склалося так, як писала Леся Укра§нка: "З журбою радiсть обнялась".*
*На цьому спогади владики Па§сiя уриваються.
(Надруковано в книзi: Володимир Рожко. Преосвященний Па§сiй, єпископ Савт Бавнд Брукський. ВАТ "Волинська обласна друкарня. Луцьк, 2010, 160 с.).