***

Скорiше в сну блакитну заметiль,
Скорiше в куколку iз затишного сiна,
У крайнiм випадку згодиться i постiль,
А головне - очей подалi схими...

Бо схима ця - про око - про людське,
Всерединi ж буя полум*я дике, -
Якщо торкнеться, ти згадаєш про таке,
Що серце забуяє, мов... гвоздика!..

Її не руш, - була б, - сказала мати,
-	Мене не руш, - сказала та сама, -
-	Дивись, i все, - не вздумай же займати, -
-	Бо захворiєш, - наче б я - чума!

Не винна я: я Богу наречена,
А ти - земний, ти - надто вже земний,
Не плигай "в гречку", - начебто з нiчев*я, -
Хiба що поглядом мене зiмни...

Отак казала, - наче й не казала,
Лишень очима пружно повела,
Мов не душа дихнула, - дим вокзалу,
Вона ж промовила:
-	Прощай!..
Такi дiла...