Сергей из Киева : другие произведения.

Край Діда Якова. С.П. Бублик. "Наша родословна"

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

  Серед записів простого і грішного українського красного козака діда Семена, трудового і бойового, Семена Павловича Бублика, українського вченого і викладача вищої школи у сфері сільськогосподарських наук знаходимо розповідь про його походження, родовід його родини, роду Бубликів з села Капустинці Пирятинського повіту Полтавської губернії, відгалуження гілки роду Бубликів з сусіднього села Бирлівка (Бирлова Слобода):
  
  НАША РОДОСЛОВНА
  
   Дуже погано, коли ти незнаеш свого роду-племені. На тварин і то часто ведуть так звані "Родословні книги". А люди?
  
  ... Ото ж я і вирішив розповісти вам - моі дорогі сини, внуки та небожі все те, що я знаю, хто ви, хто ваші не лише батьки, а й предки. А вони всі чесного, роботящого роду, - потомственні хлібороби.
  
   Наш рід веде свій початок від Бублика Павла, який прибув з села Бирлівки в село Капустенці Пирятинського повіту Полтавскоі губерні десь біля 200 років тому назад, тобто в другій половині XVIII сторічча. Причиною його прибуття в село Капустенці було одруження - він пристав у прийми до Кайданниковоі (ймення не встановлено). Кайданникова була дочка заможнього козака, тому Павло Бублик, наш пращур, став відразу теж заможним селянином. В його володінні з'явилося до 20 гектарів землі, в тому числі біля 2-х гектарів лісу та сінокосу. Його велике подвір'я було на так званій "Підгорі" села, що розкинулась поблизу річки Супій.
  
   Павло Бублик, як відомо з переказів, був фізично здоровий чоловік і любив та умів господарювати. Від його одруження народилося та виросло чотирі сини і одна дочка. Хлопців було названо - Олексієм, Лукашем, Терешком та Федоном, а дочку - Явдохою. Своім ростом і фізичною силою більше-всього удався в свого батька Лукаш. Та він відправився на жительство в село Бирлівку - родину батька. Явдоха пішла заміж в село Фарбовано за Вакуленка, якого через знатність дружини, фарбованці стали називати Бубликом. Хлопці Олексій, Терешко та Федон залишилися в Капустенцях, господарювали разом з батьком.
  
   Згодом, коли нашому пращуру було років з п'ятдесят, померла його дружина Кайданникова і він одружився вдруге на якійсь Пікулевій. Вона принесла йому в своій утробі п'ятого незаконного сина Тимофія. Через деякий час Олексій, Терешко та Федон, після іх одруження, одержавши від батька наділи по 2,5 гектара землі, були відділені, а Тимофій, як найменший син (хочь і незаконний) залишився жити при батькові Павлу. Та коли Тимофій став дорослим і одружився, померла у нашого пращура і друга дружина Пікульша. Старий і немощний Павло Бублик опинився в біді. Тимофій був людина нечесна, хитра і злодійкувата. Довідавшись, що Павло йому батько нерідний, а Олексій, Терешко та Федон зовсім не брати, Тимофій став нишком землю спродувати, а самого Павла зобижати. Дійшло до того, що пращур став проситися до найменшого свого рідного сина Федона, щоб той його погодував до смерті. Федон його і прийняв, але пращур уже був без землі, іі Тимофій спродав.
  
   Федон Павлович був прямим продовжувачем нашого роду. Він рано одружився на Парасці Довгій (односельчанці) і став господарювати. Мій дідусь був обдарований тесляр і столяр. Весною, літом чи в осінь він господарював на своєму наділові, а в зимку столярував, робив верстаті, столи, діжки і другі господарчі речі. Я його не пам'ятаю, а батько розповідав, що дідусь Федон був середнього росту, русявий, жвавий, за натурою справедливий. У дворі був повний порядок. Держав дідусь Федон, в більшості, дві корови, які використовувались ним, як робоча худоба, і мав молоко. А молока йому треба було багато, бо в нього було багато малих дітей. Як свідчив Іван Гнатович Козуб, сусід по селу, у дідуся Федона та бабусі Параски народилось 19 дітей. Правда, вони довго не жили, мерли малими. Вижило і стали дорослими лише троє: наш батько, та його дві сестри. Батька було названо в пам'ять про діда Павлом, а дівчат Орисею та Явдошкою. Явдошка померла 17-ти літньою дівчиною від запалення легенів, а Орися, пішовши заміж за односельчанина померла вже матір'ю багатьох дітей в злиднях та горі ще при цараті.
  
   І так по лінії Федона Павловича залишився єдиний наш батько, а ваш дідусь і прадідусь - Павло Федонович - продовжувач нашого чесного роду Бубликів. Він родився 5 грудня (старий стіль) 1877 року. Як розповідав батько, він рано, ще хлопчиком почав трудитися, допомагаючи своєму батькові та матері. Спочатку корови пас, а потім і робив ними все, що треба було по господарству. А вже в 13-15 років ходив на заробітки на "Чорноморію", під Одесу до німців-колоністів та в Крим на Таврію, де наймитував у кулаків. В 16-19 років зкоштував він і шахтарського хліба, роблячи на "юзовських" шахтах Донбаса коногоном, саночником та забойщиком. Всі свої заощадження Павло батрак і шахтар регулярно пересилав додому для покращення господарства, але його батько Федон на старість запив і іх в основному пропивав. Єдине, що залишилось по-батькові то це - життєвий досвід. Батько було часто розповідав, як він ходив по світу та як йому було тяжко зовсім неписьменному, неграмотному. Він тоді твердо собі сказав: якщо коли будуть і в мене діти, то вони повинні бути грамотними!
  
   У 20 років, повернувшись з заробітків в село, батько одружився. Взяв він собі за дружину гарну і чепурну дівчину із сусіднього села Ташані Лисавету Андрієвну Кужільну. Вона була його одноліток, виросла в наймах у князя Горчакова, бо іі батьки Кужільні Андрій та Параска потомственні його батраки. Звичайно, наша мати була теж неписьменна. Посипались діти. Першою родилася дівчинка Марфуша, але, не доживши і року, - померла. Потім пішли хлопці один за одним. В 1901 році народився Кузьма, в 1905 - Яків, в 1909 - Семен, в 1912 - Василь, в 1915 - Данило, в 1918 - Іван і в 1922 - Микола. Його мама родила вже в 45 років. Мамі дуже хотілося мати собі помічницю - дочку, але, як то кажуть, бог ій дочки не давав. У 45 років вона і заслабла. Всім нам, а особливо меншим братам ще дуже була потрібна мама, а вона все більше було скаржиться на своє здоров'я, частіше почала кашляти і важче дихати. Були нездорові бронхи.
  
   А життя йшло. Сім хлопців-братів росли. Батько твердо вирішив додержати свого зароку - зробити синів грамотними. Так, Кузьма, закінчивши Капустянську церковно-приходську 4-х річну школу, поступив до Вишепочаткового 2-х річного училища в село Нехайки. Батько був дуже радий, що його старший син уже навчається в середній школі. А Кузьма був дуже здібний хлопець. Він був середнього зросту, коренастий, обличчям похожий на маму, чорнявий, гарний. Після одного року навчання училище було закрите. Батько і Кузьма засумували. Що робити?
  
   Був 1915 рік. Якось одного разу (і я пам'ятаю) до нашого двору під'іхала панська четвірка і до хати зайшов (вірніше кучер завів) огрядний пан. То був поміщик Бухановський. Він з ближнього села Нечипорівки. Бухановський був сліпий, але поважна і розумна людина. Він сказав батькові, що хоче найняти Кузьму козачком, аби той міг йому бути за проводатира, а також читати йому і писати. За це він обіцяє через рік допомогти Кузьмі поступити десь дальше вчитись і виклопотати державну стипендію. Крім того, Бухановський зобов'язався дещо платити і дозволив батькові пасти корову на його пасовиську. Бухановський додержав свого слова: в 1916 році Кузьма витримує екзамен до Лубенської агрономічної школи (технікума) і одержує стипендію. В 1918 році він іі закінчує, проте працювати агрономом йому не довелося, він поринув в організацію Комсомола на Украіні, приймає участь в революційному русі, громадянській війні в складі Червоного козачества під командуванням Прімакова. Позаду лишилися буремні роки, настало мирне життя і ось 11 червня 1925 року в Староконстантинові на спортивному тренуванні з конем Кузьма трагічно гине. Він уже червоний командир загинув на 24-му році свого життя.
  
   Смерть старшого сина остаточно підірвала здоров'я нашоі мами. Це і послужило початком іі смерти. Вона дуже багато плакала, сумувала. Померла мама на 63-му році життя в 1940 році. Втрату першого сина тяжко переносив і батько, але він не плакав. За своім характером він був мовчазний, а зі смертю Кузьми він, здавалось, зовсім втратив голос. Все було робить мовчки - чи надворі, чи в хаті. Сумували і ми, молодчі брати Кузьми, особливо Яків - старший серед залишених. Він плакав, як дівчина, тужив. Закриється було в повітці і тужить. Через його тужіння і я часто плакав.
   Мрія батька навчити всіх дітей грамоти, його ніколи не покидала. Яків, як і Кузьма, закінчивши початкову школу, бажав продовжити навчання та в селі Капустенцях ще бракувало середньої школи. А тут мама була зовсім заслабла. Яків вимушений одружитись, щоб була якась поміч для неі. Взяв він собі за дружину хорошу дівчину Марусю Красножон. Була вона для матері, як дочка. Через рік народилася і внучка Галя, але ще немовлям померла. В 1929 році народжується друга внучка Настінька. Все здається налад, але чи надовго? Того ж року несподівано помирає Маруся. Залишилась наша мама з малими своіми дітьми, а тут ще й немовля, внучка. Якова заставило горе вдруге одружитись. Та удовці, як звісно, одружуються не за коханням, а за совітами. Друга дружина Ганна Степанівна була засватана з сусіднього села Фарбовани. Вона була хороша людина, роботяща, чесна. Мама була нею задоволена, але Яків був байдужий. Він продовжував убиватись за покійною Марусею, бо то була кохана. До одруження він зустрічався з нею декілька років і забути не міг. Саме, мабуть, тоді в Якова прокинулась думка вчитись! Вчитись великій грамоті! А слід сказати, що в Якова були великі здібності до наук взагалі, а до точних, - особлива. Батько був дуже цьому радий і одобрив його бажання. Ото ж, в 1934 році Яків поступає до робіфаку Киівського університету, кінчає його і поступає до самого Університету, який тако ж успішно закінчує в 1940 році.
  
   В 1936 році у Якова з'явився і син Василь. Виріс він здоровий та розумний хлопець. Він успішно закінчив Капустинську десятирічку, а потім Киівський політехнічний інститут. Василь одержав призначення в Куйбишев на завод за фахом. Там він і одружився. В нього родився син, якого названо, в честь дідуся Павла Федоновича, - Павликом. Ото ж в родині Бубликів він, такби мовити Павло третій!
  
   Щодо Анастасіі (для нас вона Туся), то з неі виросла хороша дівчина, дуже похожа на свою покійну маму Марусю. Вона теж успішно закінчила десятирічку, а потім Киівський медичний інститут і, вийшовши заміж за Івана Гончаренка, оселилася в селищі Шрамківка, де працює стоматологом. Там вона побудувала власний будинок і народила чотирі дочки - Світлану, Наташу, Валю і Олю.
  
   Доля іншіх синів Павла Федоновича склалася по-різному і вони розбрелися по всьому білому світу. Так Василь закінчив Тамбовське кавалерійське училище, одружився і там залишився служити. Данило закінчив Одеський харчовий технікум, але, відслуживши службу в арміі, працював в органах чекістом, мешкав у Львові. Іван спочатку теж вчився у тому ж технікумі, а після двох років навчання поступив до Вольського авіаучилища, закінчив його і працював за фахом. Через деякий час став також чекістом. Микола до Вітчизняноі війни ще був юнаком, вчився у рідному селі в середній школі. В роки війни, закінчивши спеціальну школу, був авіатехніком в одній із авіачастин.
  
   Велика вітчизняна війна залишила крівавий слід в нашій родині. Ще на її початку загинув Данило. Залишив він молоду красиву дружину Тамару Архипівну Бельську, яка в скорому часі народила сина Славіка. Оселилася Тамара в Одесі в квартирі своєі мами. В 1944 році був тяжко поранений Василь. Залишився інвалідом 2 гр., повернувся до Тамбова на родину дружини Маріі Петрівни. В них народилося двоє дітей: Неля і Анатолій. В 1966 року 22 червня стався трагічний випадок: пішов Василь купатись і не повернувся додому, втопився. Похований він в Тамбові.
  
   Загибель Данила, поранення Василя, знущання поліцаів в роки окупаціі підірвало здоров'я нашого батька Павла Федоновича. В 1947 році на семидесятому році життя він помер. Поховали його біля могили нашоі мами. Залишився на старому рідному дворищі Яків Павлович, як хранитель того клаптя землі по якому ходив наш прадід, дідусь і батько... Яків сільський вчитель. З його кончиною той клапоть землі стане чужим.
  
   Іван після війни працював в Алтайському краі, потім навчався в Москві в Вищій юридичній школі. По іі закінченню працював в Орлі начальником особового відділу округа. В званні підполковника вийшов на пенсію. Постійно оселився там же в Орлі. У нього хороша сім'я: дружина Марія Степанівна (дівоче прізвище Ковальова), родом з Донбаса, син Віктор і дочка Лена.
  
   Микола Павлович після війни оселився в Бійські Алтайського краю, одружився на Кларі Олександрівні (дівоче прізвище Мартинова), спочатку працював на комсомольській роботі а потім в органах МВД. Після закінчення учительського та педагогічного інститутів став працювати учителем та директором середньої школи. У Миколи народилися дві дочки Таня та Оля. Дівчата хороші, розумні, обидві закінчили Украінську с.-г. академію. Таня похожа на дідуся Павла: русява, сіроока, проворна; Оля - на бабусю Лисавету, чорява з блискучими темно-каштановими очима.
  
   Тепер я більш докладно розповім про себе та вашу рідну бабусю Галю. Народився я, як уже сказано вище, 25 квітня (старий стиль) 1909 року. Отже, малолітнім хлопчиком я ще застав царський устрій, коли влада належала капіталістам, фабрикантам та поміщикам. Сім'я в нас велика, тому до роботи я привчився ще з дитинства. Спочатку пас скотину, добре іздив верхи на кобилі, пік у полі картоплю, допомагав батькові сіяти, збирати врожай. Зимою ходив до школи, до тієі школи, яку закінчували і мої старші брати Кузьма та Яків. Вчився я посередньо, лінувався, мріяв скоріше вирости та навчитись якогось сільського простого ремесла - ковалювати, шити чоботи чи столярувати. Ці ремесла мене більше цікавили, бо рядом на кутку в селі була кузня, жив сапожник, а столяром-бондаром був покійний мій дідусь Федон. Всі залишені ним інструменти були в моєму розпорядженні і я рано сам навчився дещо майструвати. В 192 році, після революціі, коли мені пішов дванадцятий рік, батько почав навчати мене кравцювати, чому сам навчився уже будучи одруженим. Пам'ятаю як було важко мені навчитися шити простою голкою з наперстком. Було так, що батько прив'язував мого пальця, щоб він не розгинався. Пройшло три роки і я став добрим помішником батькові. Навіть, в зимку, вже ходив з ним в чуже село Ташань на заробітки. Було підемо з батьком в понеділок, а вертаємось додому в суботу. Дома господарювали мама і Яків.
  
   В 1923 році в моєму житті стався перелом. Пройшла чутка, що в Капустенцях буде відкрита семирічна школа. Зажевріла в мене думка вчитись наукам, але я розумів, що я потрібен і батьку. Я продовжував кравцювати. Якось ми перейшли шити до нового господаря. Ночувати я поліз на піч. В ночі я відчув, що у мене горить все тіло, але я терпів. Ранком на мене батько поглянув і жахнувся:
  
   - Що з тобою сину? - запитав батько.
   - Мене щось покусало, - відповів...
  
   Виявилось, що в цій хаті дуже багато клопів.
  
   - Йди додому, - сказав батько, - та краще готуйся до школи.
  
   Коли я прийшов додому, мама теж жахнулася, бо я був пухлий. Мама прикладала до обличчя холодний компрес і плакала. Другого дня, я пішов до школи, щоб розпитатись. Мені було сказано, що семирічна школа запланована, але ще треба готувати учнів для 5-го класу. В Капустенцях було лише три класи. Вчитель Іван Григорович Калита мені пораяв сісти за парту третього класу. Це конче потрібно, бо я майже (все забув) нічого не знав, та і не було четвертого класу. Я погодився.
  
   Вчився я добре. Став активістом школи, обрали мене головою Учкома. Згодом став першим організатором Юних Спартаківців. В 1924 році, після смерті В.І. Леніна вони були переіменовані в Юні Ленінці. В тому ж році поступив до лав Комсомолу.
  
   В 1928 році, закінчивши семирічну школу, поступив до Прилуцькоі профтехшколи. Там теж був у числі кращих учнів. Вчитись було легко. Саме тому, не закінчивши профтехшколи, я вирішив поступити до Вузу. В 1930 році в Києві, перший на Украіні, відкривався інститут механізаціі і електрифікаціі сільського господарства. Поіхав тримати екзамен і витримав! Прийняли!
  
   В інституті, як і в технікумі, вважався кращим студентом. Захоплювався художньою літературою, пробував сам дещо писати, очолював літературний гурток. Але то була лише романтика.
  
   В 1933 році на Україні спалахнув голод. Люди мерли, як мухи. В інституті теж стало сутяжно. Тому, спішно закінчивши курси трактористів, я виіхав у Лисянський район в колгосп працювати трактористом. Це мене, як і другіх студентів, спасло. На селі, з горем пополам, механізаторів ся-так кормили. Після закінчення посівноі та просапного обробітку я повернувся до інституту. Потім, купивши декілька хлібин на ринку, я відвідав Капустенці, рідних. Дома я застав у постелі пухлого батька. Побачивши мене він вперше на моіх очах заплакав. Брати моі - Даня, Іван та Коля такі були худі, що світилися, а мама - одна тінь. Що іі тримало на світі, - не знаю. Мені іх дуже було шкода, але що я міг зробити, крім того що пораяв триматись, адже я привіз ім трохи хліба!.. Вони всеж витримали, вижили. Через днів двадцять вкосили нового хліба!
  
   В 1935 році я закінчив інститут. Мене, як кращого випускника, було залишено в аспірантуру, на наукову роботу. В 1936 році вже почав і працювати. Цей рік особливо був для мене знаменним - в ньому був положений початок моєі власноі сім'і, я одружився. Взяв собі за дружину чарівну, милу дівчину і вродою, і душею - Ганну Григорівну Андрусенко. Народилась вона 25 серпня (ст.стіль) 1916 року. Односельчанка. Галя одна була в батьків Григорія та Агафіі, але не балувана, з шести років вже приучена до роботи в своєму мізерному господарстві. Закінчивши Капустинську семирічну школу, а потім Прилуцький педагогічний технікум вона була направлена вчителькою в рідне село, тоді ми і побрались.
  
   Ішли роки напруженоі праці по аспірантурі і учбовому процесі. 16 червня 1941 року я успішно захистив кандидатську дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата технічних наук. Це була радість та ненадовго. 22 червня німецький фашизм напав на нашу краіну, спалахнула Велика Вітчизняна війна. Саме тому вже на другий день війни я залишив не лише мою любиму працю - виконуючого обов'язки доцента, а й дорогу мою сім'ю - молоду дружину і двох синочків. Старшому Серьожі тоді було 3 роки і 7 місяців, а меншому Віті - 1 рік і 2 місяці. Війна була довга і кровопролитна. Дякуючи батькам Галі Григорію Олександровичу та Агафіі Олексієвні (уроженці Шрамків) моя сім'я, дружина, діти вижили.
  
   Щодо мене, то я пройшов усю війну від початку до кінця. Прийшлося і в муках відступати, і з гнівом наступати, закінчити війну в Берліні. Брав участь у форсуванні дев'яти річок - Дона, Дінця, Дніпра, Південного Буга, Дністра, Західного Буга, Висли, Одера і Шпрею!
  
   Тепер, навіть, ці річки перелічити важко, а тоді на кожній з них я залишив частку свого життя, бо скрізь тебе переслідувала смерть. За проявлене мужество в боях Урядом нагороджений орденом "Червона зірка" і багатьма медалями.
  
   Повернувся з Арміі до Киівського сільськогосподарського інституту в липні місяці 1946 року і, забравши сім'ю з Капустинець, приступив до роботи на кафедрі сільськогосподарських машин, зайнявши посаду доцента кафедри. 40 років віддав своєі праці цій роботі, підготовці фахівців для сільського господарства. За сумлінну працю на мирній ниві Урядом нагороджений орденом "Знак пошани".
  
   Ведучи велику роботу з учбового процесу, багато віддавав часу науковим дослідженням з проблем дальшого удосконалення ряду сільськогосподарських машин, зокрема, зернозбиральних комбайнів.
  
   В результаті цього опубліковано біля 40 робіт, а в 1968 році захищена докторська дисертація. З 1969 по 1974 рік працював професором і завідував кафедрою. З 1974 року пішов на пенсію.
  
  (абзац пропущено)
  
  Праця завершена 15 серпня 1976 року.
  Внесено правки і доповнення 9 лютого 1985 року.
   Семен Павлович Бублик.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"