Серед записiв простого i грiшного українського красного козака дiда Семена, трудового i бойового, Семена Павловича Бублика, українського вченого i викладача вищої школи у сферi сiльськогосподарських наук знаходимо розповiдь про його походження, родовiд його родини, роду Бубликiв з села Капустинцi Пирятинського повiту Полтавської губернiї, вiдгалуження гiлки роду Бубликiв з сусiднього села Бирлiвка (Бирлова Слобода):
НАША РОДОСЛОВНА
Дуже погано, коли ти незнаеш свого роду-племенi. На тварин i то часто ведуть так званi "Родословнi книги". А люди?
... Ото ж я i вирiшив розповiсти вам - моi дорогi сини, внуки та небожi все те, що я знаю, хто ви, хто вашi не лише батьки, а й предки. А вони всi чесного, роботящого роду, - потомственнi хлiбороби.
Наш рiд веде свiй початок вiд Бублика Павла, який прибув з села Бирлiвки в село Капустенцi Пирятинського повiту Полтавскоi губернi десь бiля 200 рокiв тому назад, тобто в другiй половинi XVIII сторiчча. Причиною його прибуття в село Капустенцi було одруження - вiн пристав у прийми до Кайданниковоi (ймення не встановлено). Кайданникова була дочка заможнього козака, тому Павло Бублик, наш пращур, став вiдразу теж заможним селянином. В його володiннi з'явилося до 20 гектарiв землi, в тому числi бiля 2-х гектарiв лiсу та сiнокосу. Його велике подвiр'я було на так званiй "Пiдгорi" села, що розкинулась поблизу рiчки Супiй.
Павло Бублик, як вiдомо з переказiв, був фiзично здоровий чоловiк i любив та умiв господарювати. Вiд його одруження народилося та виросло чотирi сини i одна дочка. Хлопцiв було названо - Олексiєм, Лукашем, Терешком та Федоном, а дочку - Явдохою. Своiм ростом i фiзичною силою бiльше-всього удався в свого батька Лукаш. Та вiн вiдправився на жительство в село Бирлiвку - родину батька. Явдоха пiшла замiж в село Фарбовано за Вакуленка, якого через знатнiсть дружини, фарбованцi стали називати Бубликом. Хлопцi Олексiй, Терешко та Федон залишилися в Капустенцях, господарювали разом з батьком.
Згодом, коли нашому пращуру було рокiв з п'ятдесят, померла його дружина Кайданникова i вiн одружився вдруге на якiйсь Пiкулевiй. Вона принесла йому в своiй утробi п'ятого незаконного сина Тимофiя. Через деякий час Олексiй, Терешко та Федон, пiсля iх одруження, одержавши вiд батька надiли по 2,5 гектара землi, були вiддiленi, а Тимофiй, як найменший син (хочь i незаконний) залишився жити при батьковi Павлу. Та коли Тимофiй став дорослим i одружився, померла у нашого пращура i друга дружина Пiкульша. Старий i немощний Павло Бублик опинився в бiдi. Тимофiй був людина нечесна, хитра i злодiйкувата. Довiдавшись, що Павло йому батько нерiдний, а Олексiй, Терешко та Федон зовсiм не брати, Тимофiй став нишком землю спродувати, а самого Павла зобижати. Дiйшло до того, що пращур став проситися до найменшого свого рiдного сина Федона, щоб той його погодував до смертi. Федон його i прийняв, але пращур уже був без землi, ii Тимофiй спродав.
Федон Павлович був прямим продовжувачем нашого роду. Вiн рано одружився на Парасцi Довгiй (односельчанцi) i став господарювати. Мiй дiдусь був обдарований тесляр i столяр. Весною, лiтом чи в осiнь вiн господарював на своєму надiловi, а в зимку столярував, робив верстатi, столи, дiжки i другi господарчi речi. Я його не пам'ятаю, а батько розповiдав, що дiдусь Федон був середнього росту, русявий, жвавий, за натурою справедливий. У дворi був повний порядок. Держав дiдусь Федон, в бiльшостi, двi корови, якi використовувались ним, як робоча худоба, i мав молоко. А молока йому треба було багато, бо в нього було багато малих дiтей. Як свiдчив Iван Гнатович Козуб, сусiд по селу, у дiдуся Федона та бабусi Параски народилось 19 дiтей. Правда, вони довго не жили, мерли малими. Вижило i стали дорослими лише троє: наш батько, та його двi сестри. Батька було названо в пам'ять про дiда Павлом, а дiвчат Орисею та Явдошкою. Явдошка померла 17-ти лiтньою дiвчиною вiд запалення легенiв, а Орися, пiшовши замiж за односельчанина померла вже матiр'ю багатьох дiтей в злиднях та горi ще при царатi.
I так по лiнiї Федона Павловича залишився єдиний наш батько, а ваш дiдусь i прадiдусь - Павло Федонович - продовжувач нашого чесного роду Бубликiв. Вiн родився 5 грудня (старий стiль) 1877 року. Як розповiдав батько, вiн рано, ще хлопчиком почав трудитися, допомагаючи своєму батьковi та матерi. Спочатку корови пас, а потiм i робив ними все, що треба було по господарству. А вже в 13-15 рокiв ходив на заробiтки на "Чорноморiю", пiд Одесу до нiмцiв-колонiстiв та в Крим на Таврiю, де наймитував у кулакiв. В 16-19 рокiв зкоштував вiн i шахтарського хлiба, роблячи на "юзовських" шахтах Донбаса коногоном, саночником та забойщиком. Всi свої заощадження Павло батрак i шахтар регулярно пересилав додому для покращення господарства, але його батько Федон на старiсть запив i iх в основному пропивав. Єдине, що залишилось по-батьковi то це - життєвий досвiд. Батько було часто розповiдав, як вiн ходив по свiту та як йому було тяжко зовсiм неписьменному, неграмотному. Вiн тодi твердо собi сказав: якщо коли будуть i в мене дiти, то вони повиннi бути грамотними!
У 20 рокiв, повернувшись з заробiткiв в село, батько одружився. Взяв вiн собi за дружину гарну i чепурну дiвчину iз сусiднього села Ташанi Лисавету Андрiєвну Кужiльну. Вона була його однолiток, виросла в наймах у князя Горчакова, бо ii батьки Кужiльнi Андрiй та Параска потомственнi його батраки. Звичайно, наша мати була теж неписьменна. Посипались дiти. Першою родилася дiвчинка Марфуша, але, не доживши i року, - померла. Потiм пiшли хлопцi один за одним. В 1901 роцi народився Кузьма, в 1905 - Якiв, в 1909 - Семен, в 1912 - Василь, в 1915 - Данило, в 1918 - Iван i в 1922 - Микола. Його мама родила вже в 45 рокiв. Мамi дуже хотiлося мати собi помiчницю - дочку, але, як то кажуть, бог iй дочки не давав. У 45 рокiв вона i заслабла. Всiм нам, а особливо меншим братам ще дуже була потрiбна мама, а вона все бiльше було скаржиться на своє здоров'я, частiше почала кашляти i важче дихати. Були нездоровi бронхи.
А життя йшло. Сiм хлопцiв-братiв росли. Батько твердо вирiшив додержати свого зароку - зробити синiв грамотними. Так, Кузьма, закiнчивши Капустянську церковно-приходську 4-х рiчну школу, поступив до Вишепочаткового 2-х рiчного училища в село Нехайки. Батько був дуже радий, що його старший син уже навчається в середнiй школi. А Кузьма був дуже здiбний хлопець. Вiн був середнього зросту, коренастий, обличчям похожий на маму, чорнявий, гарний. Пiсля одного року навчання училище було закрите. Батько i Кузьма засумували. Що робити?
Був 1915 рiк. Якось одного разу (i я пам'ятаю) до нашого двору пiд'iхала панська четвiрка i до хати зайшов (вiрнiше кучер завiв) огрядний пан. То був помiщик Бухановський. Вiн з ближнього села Нечипорiвки. Бухановський був слiпий, але поважна i розумна людина. Вiн сказав батьковi, що хоче найняти Кузьму козачком, аби той мiг йому бути за проводатира, а також читати йому i писати. За це вiн обiцяє через рiк допомогти Кузьмi поступити десь дальше вчитись i виклопотати державну стипендiю. Крiм того, Бухановський зобов'язався дещо платити i дозволив батьковi пасти корову на його пасовиську. Бухановський додержав свого слова: в 1916 роцi Кузьма витримує екзамен до Лубенської агрономiчної школи (технiкума) i одержує стипендiю. В 1918 роцi вiн ii закiнчує, проте працювати агрономом йому не довелося, вiн поринув в органiзацiю Комсомола на Украiнi, приймає участь в революцiйному русi, громадянськiй вiйнi в складi Червоного козачества пiд командуванням Прiмакова. Позаду лишилися буремнi роки, настало мирне життя i ось 11 червня 1925 року в Староконстантиновi на спортивному тренуваннi з конем Кузьма трагiчно гине. Вiн уже червоний командир загинув на 24-му роцi свого життя.
Смерть старшого сина остаточно пiдiрвала здоров'я нашоi мами. Це i послужило початком ii смерти. Вона дуже багато плакала, сумувала. Померла мама на 63-му роцi життя в 1940 роцi. Втрату першого сина тяжко переносив i батько, але вiн не плакав. За своiм характером вiн був мовчазний, а зi смертю Кузьми вiн, здавалось, зовсiм втратив голос. Все було робить мовчки - чи надворi, чи в хатi. Сумували i ми, молодчi брати Кузьми, особливо Якiв - старший серед залишених. Вiн плакав, як дiвчина, тужив. Закриється було в повiтцi i тужить. Через його тужiння i я часто плакав.
Мрiя батька навчити всiх дiтей грамоти, його нiколи не покидала. Якiв, як i Кузьма, закiнчивши початкову школу, бажав продовжити навчання та в селi Капустенцях ще бракувало середньої школи. А тут мама була зовсiм заслабла. Якiв вимушений одружитись, щоб була якась помiч для неi. Взяв вiн собi за дружину хорошу дiвчину Марусю Красножон. Була вона для матерi, як дочка. Через рiк народилася i внучка Галя, але ще немовлям померла. В 1929 роцi народжується друга внучка Настiнька. Все здається налад, але чи надовго? Того ж року несподiвано помирає Маруся. Залишилась наша мама з малими своiми дiтьми, а тут ще й немовля, внучка. Якова заставило горе вдруге одружитись. Та удовцi, як звiсно, одружуються не за коханням, а за совiтами. Друга дружина Ганна Степанiвна була засватана з сусiднього села Фарбовани. Вона була хороша людина, роботяща, чесна. Мама була нею задоволена, але Якiв був байдужий. Вiн продовжував убиватись за покiйною Марусею, бо то була кохана. До одруження вiн зустрiчався з нею декiлька рокiв i забути не мiг. Саме, мабуть, тодi в Якова прокинулась думка вчитись! Вчитись великiй грамотi! А слiд сказати, що в Якова були великi здiбностi до наук взагалi, а до точних, - особлива. Батько був дуже цьому радий i одобрив його бажання. Ото ж, в 1934 роцi Якiв поступає до робiфаку Киiвського унiверситету, кiнчає його i поступає до самого Унiверситету, який тако ж успiшно закiнчує в 1940 роцi.
В 1936 роцi у Якова з'явився i син Василь. Вирiс вiн здоровий та розумний хлопець. Вiн успiшно закiнчив Капустинську десятирiчку, а потiм Киiвський полiтехнiчний iнститут. Василь одержав призначення в Куйбишев на завод за фахом. Там вiн i одружився. В нього родився син, якого названо, в честь дiдуся Павла Федоновича, - Павликом. Ото ж в родинi Бубликiв вiн, такби мовити Павло третiй!
Щодо Анастасii (для нас вона Туся), то з неi виросла хороша дiвчина, дуже похожа на свою покiйну маму Марусю. Вона теж успiшно закiнчила десятирiчку, а потiм Киiвський медичний iнститут i, вийшовши замiж за Iвана Гончаренка, оселилася в селищi Шрамкiвка, де працює стоматологом. Там вона побудувала власний будинок i народила чотирi дочки - Свiтлану, Наташу, Валю i Олю.
Доля iншiх синiв Павла Федоновича склалася по-рiзному i вони розбрелися по всьому бiлому свiту. Так Василь закiнчив Тамбовське кавалерiйське училище, одружився i там залишився служити. Данило закiнчив Одеський харчовий технiкум, але, вiдслуживши службу в армii, працював в органах чекiстом, мешкав у Львовi. Iван спочатку теж вчився у тому ж технiкумi, а пiсля двох рокiв навчання поступив до Вольського авiаучилища, закiнчив його i працював за фахом. Через деякий час став також чекiстом. Микола до Вiтчизняноi вiйни ще був юнаком, вчився у рiдному селi в середнiй школi. В роки вiйни, закiнчивши спецiальну школу, був авiатехнiком в однiй iз авiачастин.
Велика вiтчизняна вiйна залишила крiвавий слiд в нашiй родинi. Ще на її початку загинув Данило. Залишив вiн молоду красиву дружину Тамару Архипiвну Бельську, яка в скорому часi народила сина Славiка. Оселилася Тамара в Одесi в квартирi своєi мами. В 1944 роцi був тяжко поранений Василь. Залишився iнвалiдом 2 гр., повернувся до Тамбова на родину дружини Марii Петрiвни. В них народилося двоє дiтей: Неля i Анатолiй. В 1966 року 22 червня стався трагiчний випадок: пiшов Василь купатись i не повернувся додому, втопився. Похований вiн в Тамбовi.
Загибель Данила, поранення Василя, знущання полiцаiв в роки окупацii пiдiрвало здоров'я нашого батька Павла Федоновича. В 1947 роцi на семидесятому роцi життя вiн помер. Поховали його бiля могили нашоi мами. Залишився на старому рiдному дворищi Якiв Павлович, як хранитель того клаптя землi по якому ходив наш прадiд, дiдусь i батько... Якiв сiльський вчитель. З його кончиною той клапоть землi стане чужим.
Iван пiсля вiйни працював в Алтайському краi, потiм навчався в Москвi в Вищiй юридичнiй школi. По ii закiнченню працював в Орлi начальником особового вiддiлу округа. В званнi пiдполковника вийшов на пенсiю. Постiйно оселився там же в Орлi. У нього хороша сiм'я: дружина Марiя Степанiвна (дiвоче прiзвище Ковальова), родом з Донбаса, син Вiктор i дочка Лена.
Микола Павлович пiсля вiйни оселився в Бiйськi Алтайського краю, одружився на Кларi Олександрiвнi (дiвоче прiзвище Мартинова), спочатку працював на комсомольськiй роботi а потiм в органах МВД. Пiсля закiнчення учительського та педагогiчного iнститутiв став працювати учителем та директором середньої школи. У Миколи народилися двi дочки Таня та Оля. Дiвчата хорошi, розумнi, обидвi закiнчили Украiнську с.-г. академiю. Таня похожа на дiдуся Павла: русява, сiроока, проворна; Оля - на бабусю Лисавету, чорява з блискучими темно-каштановими очима.
Тепер я бiльш докладно розповiм про себе та вашу рiдну бабусю Галю. Народився я, як уже сказано вище, 25 квiтня (старий стиль) 1909 року. Отже, малолiтнiм хлопчиком я ще застав царський устрiй, коли влада належала капiталiстам, фабрикантам та помiщикам. Сiм'я в нас велика, тому до роботи я привчився ще з дитинства. Спочатку пас скотину, добре iздив верхи на кобилi, пiк у полi картоплю, допомагав батьковi сiяти, збирати врожай. Зимою ходив до школи, до тiєi школи, яку закiнчували i мої старшi брати Кузьма та Якiв. Вчився я посередньо, лiнувався, мрiяв скорiше вирости та навчитись якогось сiльського простого ремесла - ковалювати, шити чоботи чи столярувати. Цi ремесла мене бiльше цiкавили, бо рядом на кутку в селi була кузня, жив сапожник, а столяром-бондаром був покiйний мiй дiдусь Федон. Всi залишенi ним iнструменти були в моєму розпорядженнi i я рано сам навчився дещо майструвати. В 192 роцi, пiсля революцii, коли менi пiшов дванадцятий рiк, батько почав навчати мене кравцювати, чому сам навчився уже будучи одруженим. Пам'ятаю як було важко менi навчитися шити простою голкою з наперстком. Було так, що батько прив'язував мого пальця, щоб вiн не розгинався. Пройшло три роки i я став добрим помiшником батьковi. Навiть, в зимку, вже ходив з ним в чуже село Ташань на заробiтки. Було пiдемо з батьком в понедiлок, а вертаємось додому в суботу. Дома господарювали мама i Якiв.
В 1923 роцi в моєму життi стався перелом. Пройшла чутка, що в Капустенцях буде вiдкрита семирiчна школа. Зажеврiла в мене думка вчитись наукам, але я розумiв, що я потрiбен i батьку. Я продовжував кравцювати. Якось ми перейшли шити до нового господаря. Ночувати я полiз на пiч. В ночi я вiдчув, що у мене горить все тiло, але я терпiв. Ранком на мене батько поглянув i жахнувся:
- Що з тобою сину? - запитав батько.
- Мене щось покусало, - вiдповiв...
Виявилось, що в цiй хатi дуже багато клопiв.
- Йди додому, - сказав батько, - та краще готуйся до школи.
Коли я прийшов додому, мама теж жахнулася, бо я був пухлий. Мама прикладала до обличчя холодний компрес i плакала. Другого дня, я пiшов до школи, щоб розпитатись. Менi було сказано, що семирiчна школа запланована, але ще треба готувати учнiв для 5-го класу. В Капустенцях було лише три класи. Вчитель Iван Григорович Калита менi пораяв сiсти за парту третього класу. Це конче потрiбно, бо я майже (все забув) нiчого не знав, та i не було четвертого класу. Я погодився.
Вчився я добре. Став активiстом школи, обрали мене головою Учкома. Згодом став першим органiзатором Юних Спартакiвцiв. В 1924 роцi, пiсля смертi В.I. Ленiна вони були переiменованi в Юнi Ленiнцi. В тому ж роцi поступив до лав Комсомолу.
В 1928 роцi, закiнчивши семирiчну школу, поступив до Прилуцькоi профтехшколи. Там теж був у числi кращих учнiв. Вчитись було легко. Саме тому, не закiнчивши профтехшколи, я вирiшив поступити до Вузу. В 1930 роцi в Києвi, перший на Украiнi, вiдкривався iнститут механiзацii i електрифiкацii сiльського господарства. Поiхав тримати екзамен i витримав! Прийняли!
В iнститутi, як i в технiкумi, вважався кращим студентом. Захоплювався художньою лiтературою, пробував сам дещо писати, очолював лiтературний гурток. Але то була лише романтика.
В 1933 роцi на Українi спалахнув голод. Люди мерли, як мухи. В iнститутi теж стало сутяжно. Тому, спiшно закiнчивши курси трактористiв, я виiхав у Лисянський район в колгосп працювати трактористом. Це мене, як i другiх студентiв, спасло. На селi, з горем пополам, механiзаторiв ся-так кормили. Пiсля закiнчення посiвноi та просапного обробiтку я повернувся до iнституту. Потiм, купивши декiлька хлiбин на ринку, я вiдвiдав Капустенцi, рiдних. Дома я застав у постелi пухлого батька. Побачивши мене вiн вперше на моiх очах заплакав. Брати моi - Даня, Iван та Коля такi були худi, що свiтилися, а мама - одна тiнь. Що ii тримало на свiтi, - не знаю. Менi iх дуже було шкода, але що я мiг зробити, крiм того що пораяв триматись, адже я привiз iм трохи хлiба!.. Вони всеж витримали, вижили. Через днiв двадцять вкосили нового хлiба!
В 1935 роцi я закiнчив iнститут. Мене, як кращого випускника, було залишено в аспiрантуру, на наукову роботу. В 1936 роцi вже почав i працювати. Цей рiк особливо був для мене знаменним - в ньому був положений початок моєi власноi сiм'i, я одружився. Взяв собi за дружину чарiвну, милу дiвчину i вродою, i душею - Ганну Григорiвну Андрусенко. Народилась вона 25 серпня (ст.стiль) 1916 року. Односельчанка. Галя одна була в батькiв Григорiя та Агафii, але не балувана, з шести рокiв вже приучена до роботи в своєму мiзерному господарствi. Закiнчивши Капустинську семирiчну школу, а потiм Прилуцький педагогiчний технiкум вона була направлена вчителькою в рiдне село, тодi ми i побрались.
Iшли роки напруженоi працi по аспiрантурi i учбовому процесi. 16 червня 1941 року я успiшно захистив кандидатську дисертацiю на здобуття вченого ступеня кандидата технiчних наук. Це була радiсть та ненадовго. 22 червня нiмецький фашизм напав на нашу краiну, спалахнула Велика Вiтчизняна вiйна. Саме тому вже на другий день вiйни я залишив не лише мою любиму працю - виконуючого обов'язки доцента, а й дорогу мою сiм'ю - молоду дружину i двох синочкiв. Старшому Серьожi тодi було 3 роки i 7 мiсяцiв, а меншому Вiтi - 1 рiк i 2 мiсяцi. Вiйна була довга i кровопролитна. Дякуючи батькам Галi Григорiю Олександровичу та Агафii Олексiєвнi (уроженцi Шрамкiв) моя сiм'я, дружина, дiти вижили.
Щодо мене, то я пройшов усю вiйну вiд початку до кiнця. Прийшлося i в муках вiдступати, i з гнiвом наступати, закiнчити вiйну в Берлiнi. Брав участь у форсуваннi дев'яти рiчок - Дона, Дiнця, Днiпра, Пiвденного Буга, Днiстра, Захiдного Буга, Висли, Одера i Шпрею!
Тепер, навiть, цi рiчки перелiчити важко, а тодi на кожнiй з них я залишив частку свого життя, бо скрiзь тебе переслiдувала смерть. За проявлене мужество в боях Урядом нагороджений орденом "Червона зiрка" i багатьма медалями.
Повернувся з Армii до Киiвського сiльськогосподарського iнституту в липнi мiсяцi 1946 року i, забравши сiм'ю з Капустинець, приступив до роботи на кафедрi сiльськогосподарських машин, зайнявши посаду доцента кафедри. 40 рокiв вiддав своєi працi цiй роботi, пiдготовцi фахiвцiв для сiльського господарства. За сумлiнну працю на мирнiй нивi Урядом нагороджений орденом "Знак пошани".
Ведучи велику роботу з учбового процесу, багато вiддавав часу науковим дослiдженням з проблем дальшого удосконалення ряду сiльськогосподарських машин, зокрема, зернозбиральних комбайнiв.
В результатi цього опублiковано бiля 40 робiт, а в 1968 роцi захищена докторська дисертацiя. З 1969 по 1974 рiк працював професором i завiдував кафедрою. З 1974 року пiшов на пенсiю.