На життєвий шлях i творчiсть дiда Якова, як i на життєвий шлях i творчiсть дядька Федося та й загалом будь-якого козака-українця, русина чи будь-якого робочого християнина можна дивитись з самих рiзних точок зору.
Одна з можливих точок зору - бачення дiда Якова з Капустинець, доброго учителя i одного з вдохновителiв i опiкунiв мiсцевої сiльської школи красних козакiв i робочих християн як такого собi простого i грiшного робочо-християнського фiлософа i подвижника 20 сторiччя.
Дiйсно, дiд Якiв на прiзвисько Чмiлик за розповiдями родичiв i старих людей, якi його знали i з ним спiлкувались був доволi живим i допитливим, шукав смисл життя i творчостi у контекстi своєї епохи, так як це бачив i розумiв, так як йому це вiдкривалось.
У 1920х, маючи перед очима свого любимого старшого брата Кузьму Павловича Бублика, козака-червонця, одного з перших комсомольцiв Полтавщини, трагiчно загиблого у молодому вiцi прибився до комсомольцiв, захопився iдеєю будiвництва нового демократичного i соцiалiстичного радянського ладу пiд червоними прапорами, Царства Правди на землi як це тодi їм розповiдали.
В цей час як i багато молодих людей не особо переймався долею ближнiх, радiв життю i веселився, хоч i слухався батькiв, рано одружився на коханiй дiвчинi, Марiї Красножон, вона занедужала i померла, залишивши йому дочку Настю.
У 1930х рр. став свiдком голодовки-голодомору, коли в його рiдному селi загинуло бiльше 1000 людей, родичiв, друзiв, знайомих, землякiв i односельцiв. Це схоже був один з тих "дзвiночкiв", якi не раз посилало йому життя, Добрий Дух Дiдiв-Степовикiв, Красний Козак i Київський Чудотворець, щоб критично поглянути на навколишню дiйснiсть i переглянути свiй свiтогляд, хоча звiсно особливо про Бога вiн тодi не думав.
Поспiлкувавшись з людьми, зокрема в колi прогресивної молодi вирiшив iти вчитися на вчителя, щоб продовжувати справу свого брата, красного козака i розбудовувати у рiдному селi школу, готувати красних козакiв i робочих християн нової епохи. Ради цього поступив у 1934 роцi в Києвi на рабфак (пiдготовчi курси), а потiм до Київського Унiверситету, на вiддiлення бiологiї i хiмiї.
Пiд час навчання був свiдком репресiй проти київської iнтелiгенцiї, студентiв i викладачiв, про що змушений був довгi роки мовчати. У його випускному альбомi зустрiчаємо прiзвища вiдомих вчених зi свiтовим iм'ям - академiк Холодний, академiк Палладiн та iншi, зокрема рiдний брат Миколи Зерова, українського письменника репресованого у тi ж таки 1930-тi роки. Iншими словами небезпека бiля дiда Якова ходила дуже близько.
В цей самий час на очах дiда Якова за обвинуваченнями "український буржуазний нацiоналiзм i антирадянська дiяльнiсть" арештовують його друзiв, родичiв i односельцiв, серед них троюрiдного брата його дружини, Бориса Семеновича Добровольського i Iвана Гнатовича Козуба, органiзаторiв загону самооборони (так званого "вiльного козацтва") у селi Капустинцi в 1920х рр. i Федора Федоровича Перешивку, його майбутнього сусiда, колегу i критика-оппонента на протязi багатьох рокiв. Сам дiд Якiв вiдносно легко обiйшовся, його вiдпустили, так як за нього змiг заступитися рiдний брат, який на той час був спiвробiтником органiв держбезпеки.
В 1940 роцi успiшно закiнчує Київський Унiверситет. Судячи зi спогадiв був в Унiверситетi на дуже гарному рахунку, були перспективи вступу до аспiрантури, можливо навiть переїзду до Москви. Але, судячи за все з багатьох причин, вiдмовляється вiд продовження навчання i перебирається в рiдне село, навчати дiтей у сiльськiй школi. Серед причин, якi спонукали дiда Якова це зробити очевидно було i бажання прийняти участь у розвитку рiдного села i необхiднiсть догляду за батьками i певний страх перед Києвом як центром полiтичних репресiй i любов до тихого, розмiреного сiльського життя у порiвняннi з бiльш напруженим городським.
Якби там не було, а з 1930х рр. дiд Якiв викладав у школах Яготинського i Драбiвського районiв, зокрема у селах Шрамкiвка i Капустинцi.
В 1941-1943 рр. пiд час гiтлерiвської окупацiї дiд Якiв залишився у селi i продовжував викладати. На цей час припадають iсторiї про те, як вiн за дорученням сiльської громади зустрiчав нiмцiв хлiбом-сiллю, як вiн вирiзав з книжок портрети радянських вождiв, щоб по ним можна було викладати в школi, як вiн приймав участь у днях пам'ятi Тараса Шевченка i панахидi за участi представникiв УАПЦ органiзованiй новою адмiнiстрацiєю, як вiн тiкав i переховувався вiд гiтлерiвцiв у 1943 роцi i т.д. i т.п.
Пiсля звiльнення села вiд гiтлерiвцiв Червоною Армiєю у 1943 роцi продовжив викладання у школi, де викладав до 1970х рр.
У 1970х рр. мав конфлiкт з другою дружиною, який закiнчився для неї нервовим розладом, а для нього осудом громадою села, особливо її жiночої частини. Достеменно причини конфлiкту невiдомi, але мабуть тут зiграли роль i його власний душевний стан, який був наслiдком стресiв пережитих пiд час попереднiх рокiв i небажання дружини це вiдчути, зрозумiти i прийняти. В подальшому судячи за все неодноразово розкаювався у тому, що доволi грубо поступив з дружиною, яка багато в чому теж схоже була неправа.
З 1980х рр. на пенсiї, в цей час спiлкувався зi старшими людьми, читав книжки i газети, працював на присадибнiй дiлянцi (нi дня без фiзичної працi) i пiдводив пiдсумки свого багатого на враження i переживання життя, каявся у грiхах молодостi i юностi, критичним поглядом оглядав свою епоху, життя i творчiсть свого поколiння.
В цей час, у 1980х-1990х рр. удостоївся побачити правнукiв, причому не одного, хоча особливо був радий першому, старшому. Як тут не згадати народну приказку: "тому, хто дiждав правнукiв, Бог усi грiхи прощає".
Звiсно Страшного Суду нiхто не мине, однак на думку правнука i iнших людей, якi його знали, дiд Якiв пiсля довгих митарств i випробувань за своє добре сердце, щирiсть, людянiсть, розум, заступництво за убогих i гонимих i саме основне робочо-християнське подвижництво протягом багатьох лiт все ж таки удостоївся бути причисленим Христом-Богом до лику святих i зараз там перебуває разом з дiдами-прадiдами i усiма святими i за нас заступається.
Помер у Шрамкiвцi в домi своєї дочки. Похований у Капустинцях, коло першої, коханої дружини, яку до кiнця не мiг забути усе своє подальше життя.
Пiдсумком його життя можна мабуть вважати слова, якi вiн колись сам казав родичам i землякам, щоб їх утiшити у випробуваннях i дати надiю на спасiння i життя вiчне: "старi люди правду кажуть - є Бог на свiтi!"