ЖИТТЯ I ПОДВИГИ ПРЕПОДОБНОГО I БОГОНОСНОГО ОТЦЯ НАШОГО СЕРГIЯ, IГУМЕНА РАДОНIЗЬКОГО I ВСIЄЇ РОСIЇ ЧУДОТВОРЦЯ складене iєромонахом Никоном (Рождественським), в подальшому архiєпископом Вологодським i Тотемським
ПЕРЕДМОВА
ГЛАВА I. СИН РАДОСТI (1319 - 1326)
ГЛАВА II. БЛАГОДАТНИЙ ОТРОК (1326 - 1332)
ГЛАВА III. ПОКIРНИЙ ЮНАК (1330 - 1340)
ГЛАВА IV. БРАТТЯ В ПУСТЕЛI (1339 - 1342)
ГЛАВА V. ЮНИЙ ПОСТРИЖЕНИК (1342)
ГЛАВА VI. НАОДИНЦI З БОГОМ (1340 - 1342)
ГЛАВА VII. ПЕРШI СПОДВИЖНИКИ (1349 - 1354)
ГЛАВА VIII. ВЛАДА ЗА ПОСЛУХ (1354)
ГЛАВА IX. СМИРЕННИЙ IГУМЕН (1354 - 1391)
ГЛАВА X. УБОГIСТЬ В ПУСТЕЛI (1354 - 1372)
ГЛАВА XI. СМИРЕННИЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ (1354 - 1391)
ГЛАВА XII. ПРОРОЧЕ ВИДIННЯ I ПОСЛАНЦI ВIДДАЛЯ (1372)
ГЛАВА XIII. РАПТОВА БУРЯ (1372 - 1375)
ГЛАВА XIV. ДРУГ СВЯТИТЕЛIВ (1354 - 1391)
ГЛАВА XV. ПЕЧАЛЬНИК РУСЬКОЇ ЗЕМЛI (1380 - 1381)
ГЛАВА XVI. УМИРОТВОРИТЕЛЬ КНЯЗIВ (1358 - 1391)
ГЛАВА XVII. БЛАГОДАТНИЙ СТАРЕЦЬ
ГЛАВА XVIII. КОНЧИНА ПРАВЕДНИКА (1391)
ГЛАВА XIX. УЧНI СЕРГIЄВI В РIДНIЙ ОБИТЕЛI
ГЛАВА XX. УЧНI I СПIВБЕСIДНИКИ СЕРГIЄВI В СВОЇХ ОБИТЕЛЯХ
ПРИМIТКИ
ПЕРЕДМОВА
<< ПРИМIТКИ | ЗМIСТ | ГЛАВА I >>
Аще мужа свята житiє списано будеть, то вiд того польза велика єсть i утiшення вкупi, i списателям, i сказателям, i послушателям.
Єпiфанiй Премудрий
Будь ревнитель право живущим, i сих житiє i дiяння пиши на сердцi своєму.
Св. Василiй Великий
"Слава Богу за все i всячеських ради! Слава показавшому нам життя мужа свята i старця духовна, - дякуємо Богу за превелику Його благiсть, бувшу на нас, яко дарував нам свята старця, пана-господаря Преподобного Сергiя, в землi нашiй Руськiй, в сторонi пiвнiчнiй".
Так починає свою оповiдь про життя i подвиги Преподобного отця нашого Сергiя його незмiнний учень - блаженний Єпiфанiй:
"Дивлюся ж, - каже вiн, - яко стiльки лiт минуло, а життя святого старця не писано було; i о сьому сжалiхся зело, яко убо таковий святий старець пречудний i предобрий, отнєлiже преставися 26 лiт пройде, i нiхто не дерзняше писати о ньому, нi дальнiй, нi ближнiй, нi бiльший, нi меньший".
Цi слова Премудрого Єпифания ще з бiльшим правом можемо повторити ми, з тою лише рiзницею, що з дня кончини Преподобного Сергiя до нашого часу протiкло не двадцять шiсть, а вже п'ятсот лiт, i до сих пiр ми не маємо на сучаснiй руськiй мовi повного життєпису великого старця не тiльки в смислi самостiйного iсторичного дослiдження про його життя i подвиги, про його значення в iсторiї Руської Церкви, руського подвижництва, руського просвiтництва i взагалi благочестного виховання Руського народу, але навiть i простого повного перекладу житiя, написаного Єпiфанiєм.
Правда, iснує бiльше десяти рiзних житiй Преподобного Сергiя, i краще з них, звичайно, те, яке складене святителем Московським Фiларетом. Але це житiє предназначено було для читання при Богослужiннi i читано самим в Бозi почившим Iєрархом в Лаврi на всенощному бдiннi 5 липня 1822 року. По своїм достоїнствам внутрiшнiм це житiє - зливок золота, але, як призначене для церковного читання, воно по необхiдностi вiдрiзняється стислiстю i пропускає багато подробиць, дорогоцiнних для благоговiйних почитателiв пам'ятi великого угодника Божого. Варто ще згадати про два житiя Преподобного Сергiя, розмiщених у творах "Руськi Святi", - преосвященного Фiларета, архiєпископа Чернiгiвського, i "Житiя Святих Росiйської Церкви" О. М. Муравйова, але нi те нi iнше також не мають бажаної повноти, тому що упорядники цих житiй, описуючи житiя всiх Руських Святих, по необхiдностi старались бути стислими у викладi. З окремих видань варто згадати лише одне, яке вийшло вже пiсля 2-го видання нашої книги, до 500-рiччя преставлення Преподобного Сергiя, - "Преподобний Сергiй Радонiзький i створена ним Троїцька Лавра" Є. Голубинського; автор пропонує в цiй книзi, як вiн сам каже, "оповiдь про Преподобного, з одного боку, стислу, а з iншого боку - повну, без пропускiв вiдтворююче всi частностi його життя як природнього, так i надприроднього характеру". Але i ця книга не може повнiстю задовольнити благоговiйного чтителя пам'ятi великого угодника Божого, досить сказати про неї вже одне те, що ради "стислостi" автор її не має на увазi дати в нiй назидательне читання, а пропонує лиш стислий виклад фактiв, зiбраних ним з усiх iсторичних джерел i викладених у формi життєпису. Притому i цей життєпис виданий нероздiльно з путiвником по Лаврi i складає як би вступ до цього путiвника. На iнших окремих виданнях, типу твора п. Лаврентьєва, не вважємо за потрiбне зупинятися, так як вони являють поганi переробки з Єпiфанiя чи просто витяги з вишезазначених авторiв.
Пропонуючи благочестним читачам свiй опис "Життя i подвигiв Преподобного i Богоносного отця нашого Сергiя", попрацювавший над його складанням вважає своїм обов'язком сказати, що вiн зовсiм не мав на увазi писати научний твiр про життя угодника Божого; вiн задався бiльш скромною цiллю - зiбрати у одну книгу все, що можна було знайти в iсторичнiй i проповiдницькiй лiтературi про Преподобного Сергiя, i скласти в одне цiле не тiльки всi подробицi з його життя, що дiйшли до нас, але i тi уроки благочестя, якi видобували iз сказання про його життя нашi проповiдники. Для даного, п'ятого видання знову переглянуто по можливостi все, що вийшло в 1891-1893 роках з нагоди 500-лiття преставлення угодника Божого, i, таким чином, багато в текстi поповнено i виправлено. Закликом до цiєї працi слугувало те ж, що закликало i преподобного Єпiфанiя в свiй час взятися за перо, - це вiдсутнiсть серед наявної духовної лiтератури повного житiя Преподобного Сергiя. Подумати лише - хто був Преподобний Сергiй для нашої Руської Церкви, для Руської Держави, для Руського народу! Свята Церква прекрасно характеризує його, називаючи стовпом Церкви. Вiн не тiльки сам був крiпким стовпом Церкви Христової, але, за словами одного з наших архiпастирiв, Херсонського архiєпископа Никанора, "уподобив i продовжує уподобляти своїй духовнiй природi i всiх близько дотичних ддо нього людей. Вiн наповнив своїм духом цiлi сонми, цiлi поколiння монаствуючих". До 70 монастирiв було засновано його учнями i учнями його учнiв; його духовне потомство було одною з головних духовних сил, сприяючих духовному перетворенню рiзних полуязичницьких племен, розкинутих по простору пiвнiчної i середньої Росiї, в одне цiле Великоруське плем'я, об'єднане, одухотворене, скрiплене духом Православ'я. Будучи сам вищим носiєм християнського православного духу, "вiн прикладом, настановою, молитвами своїми сприяв i сприяє наповненню цим духом всього православного Росiйського народу, - духом, який складає провiдне начало, мiць i славу народного руського життя. Тому-то до Преподобного Сергiя, як до невичерпного джерела мiцного руського духу, притiкають на поклонiння, для настанови, для молитви i до цього дня премногi тисячi народу. Нi один поблизу мандруючий iнок не омине обителi Преподобного Сергiя. Рiдкий з Iєрархiв Руської Церкви не припадав до праха земного перед ракою Преподобного Сергiя. Всi до одного з Вiнценосцiв Росiї приносили у раки Преподобного свої молитви (особливо пiсля вступу на царство). Не лише члени нашого Царствуючого Дому, але i премногi члени iноземних царственних сiмей приходили туди ж - то молитись, то вивчати руське життя у самих його основ, у того джерела, у одного з головних джерел, з якого вона б'є з усiєю силою".
Так, нашi лiтописцi мали повне право iменувати Преподобного Сергiя Iгуменом всiєї Русi, i свята Церква достойно i праведно величає його возбранним воєводою Руської землi!
"Якщо б можливо було, - каже вiдомий наш iсторик В.О. Ключевський, - вiдобразити на письмi все, що поєдналось з пам'яттю Преподобного Сергiя, що в цi п'ятсот рокiв було мовчазно передумано i пережито перед його гробом мiльйонами умiв i сердець, це писання було б повною глибокого змiсту iсторiєю нашого всенародного полiтичного i благочестивого життя... Та й кожен з нас у своїй власнiй душi знайде те саме спiльне вiдчуття, стоячи у гробницi Преподобного. У цього почуття вже немає iсторiї, як для того, хто покоїться у цiй гробницi, давно зупинився рух часу. Це вiдчуття ось вже п'ять столiть однаково загорається в душi молящогося бiля цiєї гробницi, як сонячний промiнь в продовж тисячолiть однаково свiтиться в чистiй каплi води. Запитайте будь-кого з простих людей, з посохом i торбиною прийшовших сюди вiддаля: коли жив Преподобний Сергiй i що зробив для Русi XIV столiття, чим вiн був для свого часу, - i мало хто з них дасть вам задовiльну вiдповiдь, але на питання: що вiн є для них, далеких нащадкiв людей ХIV столiття, i навiщо вони тепер прийшли до нього, кожен вiдповiсть впевнено i зрозумiло".
Так характеризують велике духовне значення Преподобного Сергiя, з одного боку, один з наших знаменитих духовних витiєв, з iншого - один з глибоких знавцiв нашої рiдної iсторiї.
В iншому своєму словi, звертаючись до життя Преподобного отця нашого Сергiя, Архiєпископ Никанор справедливо говорить, що це житiє "переносить нас в новий для нас, хоч i старожитнiй свiт, свiт iнших людей - святих людей, iнших поглядiв - святих поглядiв, iнших звичаїв - святих звичаїв, у свiт зречення вiд свiту i себе, в свiт святих великих подвигiв, в свiт вiльного неухильного несення хреста Христова... Вiдчуваєш в душi рiзнозвуччя гармонiї цього свiту з дизгармонiєю нашого внутрiшнього i зовнiшнього свiту, i з одного боку мирно налаштовується сердце замилуванням, - ось так би взяв крила, як голубинi, i полетiв би туди, в пустиню, за 500 рокiв назад, - а з другої - надривається сердце, що поневолi доводиться жити багатосуєтним життям свогов вiку". Справедливо говорить Преподобний Iван Листвичник: "Як убогi, бачучи царськi скарби, ще бiльше пiзнають вбогiсть свою, так i душа, читаючи оповiдi про великi чесноти святих отцiв, стає бiльш смиренною у думках своїх".
Так благодатно дiють на душу описи подвигiв таких великих угодникiв Божих, яким був Преподобний отець наш Сергiй. "Якоже аромати, - говорить святитель Платон, митрополит Московський, - чим бiльше розтираються руками, тим бiльше дають благоухання: так i житiя святих, чим бiльше поглиблюємо ми в них свої роздуми, тим бiльше вiдкривається святiсть i слава праведникiв, в наша користь". Але це порiвняння ще не достатньо сильне: аромати з часом втрачають силу свого благоухання, а житiя святих - нiколи. Це невичерпнi вогнища благодатного вогню, вiд яких кожен може запалювати в самому собi такий же вогонь ревностi Божественної, що скiльки б таких вогнiв не запалювали вiд них, самi вони нiколи не умаляться...
Вiд життєписателя зазвичай вимагають, щоб вiн не лише знайомив читача з усiма йому вiдомими подробицями з життя описуємої особи, але i змальовував перед ним живу особистiсть, вводив у внутрiшнiй духовний свiт цiєї особистостi, давав читачу можливiсть при читаннi життєпису пожити разом з тiєю особою, з якою його знайомлять, помилуватись його достоїнствами, подихати, так сказати, духом тої епохи, в яку жила i дiяла ця особа. Справедливiсть вимагає сказати, що при життєписi святого виконати цi вимоги можливо лише почасти.. В Бозi почивший Московський святитель Фiларет з цього приводу одного разу висказався так: "Ненадiйно для нас здогадами проникнути в душi святих, якi далеко вище нашого свiтобачення. Надiйнiше слiдувати простим сказанням свiдкiв i близьких до них. I дiйсно, описуючи життя звичайного смертного, письменник може бiльше покладатись на свiй духовний досвiд; описуючи життя подвижника, вiн має бути сам подвижник...
На жаль, цiєї-то надзвичайно iстотної умови для написання повного життя Преподобного отця нашого Сергiя попрацювавший в складаннi цiєї книги i не має! Глубоко усвiдомлюючи свою духовну вбогiсть, вiн i не помислив би взяти на себе таку непосильну працю, якщо б не мав перед собою працi першого життєписателя Сергiя, його найближчого учня - преподобного Єпiфанiя. Цей учень спробував, наскiльки було йому дано, в собi самому втiлити чесноти свого великого наставника, своїм досвiдом проходив пiд його керiвництвом духовно-подвижницьке життяi тому у станi був краще, чи хто-небудь iнший, написати життя свого святого старця в настанову нашу... Але i вiн усвiдомлював всю трудноту такої справи, i вiн казав: "Якоже не мощно єсть малiй лодiї велике i тяжке брем'я налагаєме понести, сице i превосходить нашу немiч i ум подлежаща бесiда... Подобаше ми отнюдь со страхом удобь мовчати i на устах своїх перст положити, свiдому свою немiч... Яко вище сили моєї дiло бисть, яко немочен єсмь, i груб, i нерозумiчен". Одне, що заставило його взятися за працю, - це гаряча любов до почившого старця: "Любов i молитва Преподобного того старця приволiкає i томить мiй помисел, i принуждає глаголати же i писати". Вiн скорбить про одне: як би не пiшло в повне забуття життя такого великого старця, як би через це забуття не втрачена була назавжди духовна користь читачiв ... "Аще убо аз не пишу, а iн нiхтоже не пише, боюсь i осудження притчи онаго раба лiнивого, скрившого талант и облiнившогося".
З такими думками приступав до своєї працi перший благоговiйний "списатель" житiя Сергiєва. Чи треба казати, з якими почуттями повинен приступати до цього дiла недостойний писатель нашого грiшного часу? I вiн має признатися, що не без двогих вагань зголосився на свою працю, призиваючи на помiч молитви Преподобного старця i його присного учня Єпiфанiя Премудрого... А коли для повноти зображення особи угодника Божого приходилось говорити про внутрiшнi духовнi стани, вiн брав риси з писань Богомудрих отцiв-подвижникiв, зобразивших цi стани основi власного дсвiду у своїх писаннях...
Послiдуємо же, благочестивий чительнику, крок за кроком услiд блаженного Єпiфанiя; будемо благоговiйно дослухатися його простiй, задушевно-теплiй, сердечнiй оповiдi; прислухаємось i до тих урокiв, якi добувають з його розповiдi нашi святителi Платон i Фiларет, митрополити Московськi, Фiларет архiєпископ Чернiгiвський, Никанор, архiєпископ Херсонський, i iншi проповiдники i благочестивi письменники... I якщо ця книга дасть вам можливiсть хоч трохи вiдпочити душою за її читанням, хоч на кiлька хвилин забути оточуючу вас суєту земну, перенестись думкою i сердцем у вiддалену по часу, але тим бiльш близьку нашому сердцю рiдну старовину, побувати зi святими i преподобними жителями дрiмучих лiсiв Радонiзьких, подихати благоуханням молитов Сергiєвих, насолодитися спогляданням його Богулюбого смирення, тодi ми визнаємо себе щасливими i воздамо хвалу Господу. А якщо книга наша не задовiльнить цiкавостi вашої, якщо упорядник її чого недописав, чи переписав, або в чому згрiшив, то смиренно просить в тому прощення i з глибокою вдячнiстю прийме всяке добре зауваження i вказiвку на помилки на випадок нового видання.
Березня 12 дня,
1885-1891-1898-1904
Архiмандрит Никон,
Лавра Преподобного Сергiя
ГЛАВА I. СИН РАДОСТI (1319 - 1326)
<< ПЕРЕДМОВА | ЗМIСТ | ГЛАВА II >>
Батькiвщина Богоносного Сергiя. Його батьки. Їх сiм'я. Чудесне знамення. Роздуми блаженного Єпiфанiя. Молитви святої матерi. Урок батькам. Народження благословенного дитяти. Немовля-постник.
Радуйся, вiд чрева матерня освячений. Радуйся, в народженнi твоєму сином радостi наречений.
Акафiст 2, Iкос 1:
Радуйся, перед народженням голосом прославивший Святую Трiйцю.
Iкос, Мiнеї
Радуйся, пречудне немовлям постництво нам являяй.
Акафiст 1, Iкос 3
Верстах у чотирьох вiд славного в старовину, але смиренного нинi Ростова Великого на рiвнiй вiдкритiй мiсцевостi на шляху до Ярославля усамiтнено розташувалась невелика обитель в iм'я Пресвятої Трiйцi - це заштатний Варницький монастир. За старожитнiм переказом, майже шiстсот лiт тому назад тут була якесь село, iм'я якого забулось в iсторiї, але яке завжди було i буде знаним i дорогоцiнним сердцю православних руських людей, тому що село це було благословенною батькiвщиною великого печальника i заступника Руської землi - Преподобного i Богоносного отця нашого Сергiя, Iгумена Радонiзького i всiєї Росiї Чудотворця. Тут було помiстя його батькiв, благородних i знатних бояр Ростовських Кирила i Марiї, тут був їх дом; тут i жили вони, вiддаючи перевагу усамiтненню сiльської природи суєтi городського життя при князiвському дворi. Правда Кирило знаходився на службi спочатку у Ростовського князя Костянтина II-го Борисовича, а потiм у Костянтина III-го Васильовича; вiн не раз супроводжував їх у Вiйсько-Орду, як один з самих близьких до них людей; володiв достатнiм для свого стану достатком, але через простоту тодiшнiх потреб, живучи в селi, вiн не гребував i звичайними сiльськими трудами; ми побачимо потiм, що Кирило посилав, наприклад, свого малолiтнього сина за конями так само, як i тепер посилають своїх малих синiв простi селяни.
Кирило i Марiя були люди добрi i богоугоднi. Говорячи про них, блаженний Єпiфанiй зауважує, що Господь, благоволивший засяяти в землi Руськiй великому свiтильнику, не попустив народитись йому вiд неправедних батькiв, бо такому дiтищу, яке, по устроєнню Божому, мало бути в подальшому послужити духовному благу i спасiнню багатьох, належало мати i батькiв святих, щоб добро пiшло вiд доброго i краще приклалось до кращого, щоб взаємно примножилась похвала i народженого i самих народивших у славу Божу. I праведнiсть їх була вiдома не одному Богу, але i людям. Строгi блюстителi всiх уставiв церквоних, вони помогали i бiдним, але особливо свято хранили вони заповiдь Апостола: "Сторонньолюбства не забувайте, тим бо не вiдаючи деякi сторонньоприйняли ангелiв" (Євр. 13, 2). Тому ж вчили вони i дiтей своїх, строго навчаючи їх не пропускати можливостi позвати до себе в дом мандрiвного iнока чи втомленого мандрiвника. До нас не дiйшло подробних вiдомостей про благочестиве життя цього блаженного подружжя, але ми можемо разом зi святителем Платоном сказати, що "сам пiшовший вiд них плiд показав, краще всяких красномовних похвал доброу благословенного дерева. Щасливi батьки, чиї iмена прославляються вiчно в їх дiтях i потомствi! Щасливi i дiти, якi не тiльки не посрамили, але i примножили i возвеличили честь i благородство своїх батькiв i славних предкiв, бо iстинне благородство полягає в добродiйствi!"
Кирило i Марiя мали вже сина Степана, коли Бог дарував їм другого сина - майбутнього засновника Троїцької Лаври, красу Церкви Православної i непохитну опору рiдної землi. Задовго до народження цього святого немовляти дивний Промисел Божий вже дав про нього знамення, що це буде великий обранець Божий i свята гiлка благословенного корня. В один недiльний день його благочестива мати пiшла в церкву на службу Божу i смиренно стала, по тодiшньому звичаю, в притворi церковному разом з iншими жонами. Почалася служба, проспiвали вже трисвяту пiсню, i ось незадовго перед читанням святого Євангелiя раптом серед загальної тишi i благоговiйного мовчання немовля вскрикнуло у неї в черевi, так що многiї звернули увагу на цей крик. Коли почали спiвати Херувимську пiсню, немовля вскрикнуло в другий раз, i притом вже так громко, що голос його був чутний по всiй церквi. Зрозумiло, що мати його злякалась, а жiнки, що стояли бiля неї стали мiж собою перемовлятися: що б мiг значити цей незвичний крим немовляти? Мiж тим служба продовжувалась. Священник оголосив: "Будьмо уважнi! Святая святим!" - немовля крикнуло у третiй раз, i знiяковiла мати ледь не впала вiд страху, вона почала плакати... Тут її оточили жiнки i, може бути бажаючи допомогти їй заспокоїти плачуче дитя, стали запитувати: "Де ж у тебе немовля? Чого вiн кричить так голосно?" Але Марiя, в душевному хвилюваннi, обливаючись слiзьми, ледь могла вимовити їм: "Немає у мене немовляти, запитайте ще у кого-небудь". Жiнки стали озиратися навколо i, не бачучи нiде немовляти, знову пристали до Марiї з тим же питанням. Тодi вона вимушена була сказати їм вiдкрито, що на руках у неї дiйсно немає немовляти, але вона носить його у черевi. "Як же може кричати немовля, коли вiн ще в утробi матерi?" - заперечували їй здивованi жiнки. "Я й сама дивуюсь цьому, - вiдповiдала їм Марiя, - i знаходжусь в немалому здивуваннi i остраху".
Тодi жiнки залишили її в спокої, не перестаючи, правда, дивуватись цiй незвичайнiй подiї.
"В наш час, каже святитель московський Фiларет, - свiдки подiбної подiї, ймовiрно, мали б немало клопоту щодо пошуку причини, спричинившої це незвичайне явище. Бiльш проникливi, можливо б, насмiлились здогадуватися, що молитвенний захват благочестивої матерi, в три важливi перiоди священнодiйства, передав небувале збудження плоду, який носила вона у черевi. Але в той час любили не скiльки любомудрi мудрування, скiльки благоговiйне спостереження шляхiв Провидiння, i народ виходив з церкви, повторюючи написане в Євангелiї про Iвана Предтечу: "що бо отроча сiє буде? (Лк. 1, 66). Да буде над ним воля Господня!"
Благоговiйний списатель житiя Сергiєва, преподобний Єпiфанiй, супроводжує свою оповiдь про цю незвичайну подiю таким роздумом. "Достойно подиву, - говорить вiн, - що немовля, будучи у черевi матерi, не вскрикнув де-небудь поза церквою, в усамiтненому мiсцi, де нiкого не було, але саме при народi, як би для того, щоб многiї його почули i зробились достовiрними свiдками цiєї обставини. Примiтно ще й то, що прокричав вiн не як-небудь тихо, але на всю церкву, як би даючи зрозумiти, що по всiй землi пошириться слава про нього; i не тодi заголосив вiн, коли мати його була де-небудь за святковим столом чи вiдпочивала, але коли вона була у церквi, i саме в час молитви, нiби вказуючи на те, що вiн буде сильним молитовником перед Богом; не прокричав вiн у якому-небудь iншому мiсцi, але саме в церквi, в мiсцi чистому, в мiсцi святому, де перебувають святинi Господнi i звершуються священнодiяння, знаменуючи тим, що i сам вiн буде досконалою святинею Господа у страху Божому. Достойна уваги також i та обставина, що не заголосив одноразово чи двiчi, але саме тричi, являючи тим самим, що вiн буде iстинним учнем Святої Трiйцi, так як троїчному числу вiддається перевага перед всяким iншим числом, тому що всюду i завжди це число є джерелом i початком всього доброго i спасительного". Пiсля цього, привiвши з старозавiтної i новозавiтної iсторiї приклади i вказiвки, що свiдчать про важне знамення троїчного числа, i згадавши велику тайну Триiпостасного Божества, блаженний Єпiфанiй продовжує: "Подобало i цьому немовлятi тричi проголосити ще у черевi матерi, перед народженням на свiт, в ознаменування того, що вiн буде колись служителем Святої Трiйцi i багатьох приведе до пiзнання Бога, навчаючи словесних овець вiрувати у Святу Трiйцю, єдиносущну у єдиному Божествi. I дiйсно, - розмiрковує далi Єпiфанiй, - чи не служило це явною вказiвкою на все дивне i досточудне в майбутньому його життi? Чи не збулось це все самим дiлом в його чудесних дiяннях? I хто бачив i чув про першi попереднi знамення, той мусiв був потiм вiрити i тому, що послiдувало за ними, бо не просто, не без особливої цiлi були данi цi попереднi знамення - вони були передвiсниками i початком всього, що вiдбулося у подальшому. Згадаємо древнiх святих, просiявших у старому i новому завiтi: як зачаття, так i народження багатьох з них предваряємо було особливим откровенням вiд Бога; так пророка Iєремiю Бог вiд черева матерi передвибрав i освятив; те ж свiдчить про себе i iнший Пророк - Iсайя, а святий i великий Пророк i Предтеча Христовий Iван, ще будучи в утробi матерi, познав Господа, носимого в ложеснах Пречистої Прiснодiви Марiї: взигрався немовля у черевi (Лк. 1, 41) матерi своєї Єлизавети i її ж вустами пророчо возопив: "I откуду менi сiє, да прийде Мати Господа мого до мене?" (Лк. 1, 43). Про святого Пророка Iлiю є вказiвка, що батьки його бачили, як свiтлi i благообразнi мужi повивали це немовля вогняними пеленами i годували його полум'ям вогняним". Далi Єпифанiй приводить подiбнi ж розповiдi про святих Миколу Чудотворця, Євфрема Сирiна, Алiпiя i Симеона стовпникiв, Феодора Сикеота, Євфимiя Великого, Феодора Едеського i Петра, Митрополита Московського, - розповiдi, якi ми опускаємо, щоб, за виразом самого блаженного Єпiфанiя, "довготою слова послушателям слухи лiнивi не сотворити", i приводимо тут тiльки заключнi його думки. "Досточудно, - говорить вiн, - було це оголошення немовляти у черевi матерi; досточудно було його виховання з пелюшок немовляти; досточудне було i все життя цього воiстину досточудного мужа! Господь ще до народження вiдмiтив його Своєю благодаттю i незвичним випадком предуказав Своє особливий Божественний про нього промисел".
Завжди вiдданi волi Божiй i уважнi до шляхiв Провидiння, Кирило i Марiя зрозумiли вказiвки Промисла Божого i сообразно сообразно до цих вказiвок повиннi були вести справу виховання дитяти. Пiсля згаданого випадку особливо мати зробилась надзвичайно уважною до свого стану. Завжди маючи в думках, що вона носить у черевi немовля, який буде обраним вмiстилищем Святого Духа, Марiя у весь iнший час вагiтностi готувалась зустрiти в ньому майбутнього сподвижника благочестя i стриманостi, а тому i сама, подiбно матерi древнього суддi Iзраїльського Сампсона (Суд. 13, 4), ретельно берегла душу й тiло в чистотi i строгiй стриманостi в усьому. "Турботливо оберiгаючи носимий нею у черевi Божий дар, вона бажала, - як говорить святитель Платон, - через свою стриманiсть дати тiлесному складу дитяти чисте i здорове харчування, добре розумiючи добрим сердцем своїм ту iстину, що чеснота, що сяє у здоровому i прекрасному тiлi, стає через те ще прекраснiше". Завжди благоговiйна i усердна молитовниця, праведна мати тепер вiдчувала особливу потребу сердця в молитвi; тому вона часто удалялась вiд людських очей i в тишi усамiтнення зi сльозами виливала перед Богом свою гарячу материнську молитву про майбутню долю свого немовляти. "Господи! - говорила вона тодi, - спаси i сохрани мене, убогу рабу Твою; спаси i соблюди i це немовля, носиме в утробi моїй, Ти бо єси - храняй немовляти Господь (Пс. 114, 5); да буде воля Твоя, Господи, на нас i буде iм'я Твоє благословенне навiки!" Так у строгому постi i частiй сердечнiй молитвi перебувала богобоязна мати святого дитяти; так i саме дитя, благословенний плiд її черева, ще до появи своєї на свiт деяким образом вже передочищався i освящався постом i молитвою.
"О батьки, - зауважує при оповiдi про це святитель Фiларет, - якщо б ви знали, скiльки добра, або, напроти, скiльки зла можете ви дати вашим дiтям, ще до їх народження! Ви здивувались би точностi суда Божого, який благословляє дiтей в батьках i батькiв в дiтях i вiддає грiхи отцiв на чада (Числ. 14, 18); i, помишляючи про це, з благоговiнням проходили би служiння, ввiрене вам вiд Того, з Ньогоже всяка вiтчизна на небесах i на землi iменується (Еф. 3, 15)".
Кирило i Марiя бачили на собi велику милiсть Божу; їх благочестя потребувало, щоб одухотворяючi їх почуття вдячностi до благодiйного Бога були вираженi в якому-небудь зовнiшньому подвигу благочестя, в якiй-небудь благоговiйнiй обiтницi; а що могло бути приємнiше Господу в таких обставинах, в яких вони знаходились, як не сильне сердечне бажання i тверда рiшучiсть бути достатньо достойними милостi Божої I ось праведна Марiя, подiбно святiй Аннi, матерi Пророка Самiйла, разом зi своїм чоловiком дала таку обiтницю: якщо Бог дасть їм сина, то посвятити його на служiння Богу. Це значило, що вони зi свого боку обiцяли зробити все, що могли, щоб на їх майбутньому дитятi сповнилась воля Божа, звершилось таємне про нього передвизначення Боже, на яке вони вже мали деяку вказiвку. Небагато, звiсно, таких батькiв, та й ледве чи знайдуться в наш грiшний час такi щасливцi, якi могли б так рiшуче i притому непогрiшительно визначити долю своїх дiтей ще до їх народження: небезпечно i нерозумно давати обiтницi, виконання яких не залежить вiд волi обiцяючих; праведнi батьки Сергiєвi могли зробити це тому, що мали вже таємничу вказiвку на майбутню долю їх дитяти; але хто з християнських батькiв не бажав би бачити в дiтях своїх майбутнiх громадян царства небесного? А якщо всi бажають, то хай же всi i покладають в сердцi своєму тверду i незмiнну обiтницю - робити зi свого боку все, що вiд них залежить, щоб їх дiти були iстинними чадами Божими по благодатi, щоб вони були покiрними синами нашої спiльної матерi - святої Церкви Православної, щоб нi дiти, нi батьки не вiдчували потiм гiркої участi синiв царствiя, якi будуть вигнанi, по слову Господню, у тьму суцiльну. "Для чого людина створена вiд Бога" - запитали одного простого дiда. "Щоб бути спадкоємцем Царства Божого", - вiдповiдав вiн.
3 травня 1319 року в домi боярина Кирила була спiльна радiсть i веселощi: Марiї Бог дав сина. Праведнi батьки запросили своїх рiдних i добрих знайомих роздiлити з ними радiсть з приводу народження нового члена сiм'ї, i всi дякували Боговi за цю нову милiсть, явлену Їм на домi благочестивого боярина. В сороковий день по народженню батьки принесли немовля у церкву, щоб звершити над ним святе хрещення i в той же самий час виконати свою обiтницю надати дитя в непорочну жертву Боговi, Котрий дав його. Благоговiйний iєрей, по iменi Михайло, нарiк немовлятi у святому хрещеннi iм'я Варфоломiй, звичайно тому, що в цей день (11 липня) святкувалась пам'ять святого Апостола Варфоломiя, бо цього вимагав тодiшнiй церковний звичай, але це iм'я i по самому значенню своєму - Син Радостi - було особливо втiшне для батькiв цього немовляти, бо чи можна описати ту радiсть, яка переповнювала їх сердця, коли вони бачили перед собою початок виконання тих свiтлих сподiвань, якi почивали на цьому немовлятi з дня його чудесного оголошення у черевi матерi. Кирило i Марiя розповiли цей випадок священнику, i вiн, як обiзнаний у Святому Писаннi, вказав їм багато прикладiв з старого i нового заповiтiв, коли обранцi Божi ще вiд черева матерi були передвизначенi на служiння Богу; привiв їм слова Пророка Давида про всецiле передвiдання Боже: "...несодiянная моя вiдесте очi Твої" (Пс. 138, 16), i Апостола Павла: "Бог, iзбравий мя от чрева матерi моєї... явити Сина Свого в менi, да благовiстую Його в язицех" (Гал. 1, 15-16), i iншi подiбнi мiсця Священного Писання i втiшив їх благодатною надiєю вiдносно їх новонародженого. "Не соромтесь, - говорив вiн їм, - а паче радуйтеся, що син ваш буде вибраним вмiстилищем Духа Божого i служителем Святої Трiйцi". I, благословивши дитя i його батькiв, служитель вiвтаря Христова вiдпустив їх з миром.
Мiж тим мати, а потiм i iншi стали примiчати у немовлятi знову дещо незвичайне: коли матерi доводилося насичуватись м'ясною їжею, то немовля не брало сосцiв її; те ж повторювалось, i вже без всякої причини, по середам i п'ятницям, так що в цi днi малюк зовсiм залишався без їжi. I це повторювалось не раз, не два, а постiйно; мати, звiсно, хвилювалась, думала, що дитя нездорове, радилась з iншими жiнками, якi ретельно оглядали дитя, але на ньому не було видно нiяких ознак хвороби - нi внутрiшньої, нi зовнiшньої; навпаки, малюк не тiльки не плакав, але i весело дивився на них, посмiхався i грав рученятами. Нарештi звернули увагу на час, коли малюк не приймав сосцiв материних, i тодi всi переконались, що в цьому дитячому постi "ознаменувались, як виражається святитель Фiларет, попереднi устремлiння матерi i проявлялись зерна майбутнiх його устремлiнь". Вирощений постом у черевi матерi, малюк i по народженнi начебто вимагав вiд матерi поста. I мати дiйсно стала ще ретельнiше дотримуватись посту: вона зовсiм залишила м'ясну їжу, i немовля, крiм середи i п'ятницi, завжди пiсля цього пiдкрiплявся молоком матерi.
Одного разу Марiя вiддала малюка на руки iншiй жiнцi, щоб та покормила його своєю цицькою, але дитя не захотiло взяти сосцiв чужої матерi; те ж саме було i з iншими кормилицями... "Добра галузь доброго корня, - говорить блаженний Єпiфанiй, - пiдкрiплялась тiльки чистим молоком родившої його. Так цей малюк вiд черева матерi пiзнавав Бога, в самих пелюшках повчався iстинi, в самiй колисцi звик до поста i разом з молоком матерi навикав стриманостi... Будучи по єству ще немовлям, вiн вище єства вже передначинав пощення; з перших лiт свого життя вiн був годуванець чистоти, вигодуваний не стiльки молоком, скiльки благочестям, i передвибраний Богом ще до народження".
"Многiї матерi, - зауважує про цей випадок святитель Платон, - не вважають важливою справою годувати дитя своєю цицькою, але насправдi це дуже важливо. Для чого ж Творець єства наповнює молоком сосцi матернiї, якщо не для того, щоб приготувати в них для немовляти поживну їжу? I з цiєю їжею, тобто з молоком, вливаються в немовля його майбутнi схильностi i прагнення". "Чуже молоко, - розмiрковує в одному мiсцi святитель Дмитрiй Ростовський, - не таке корисне для немовляти, як молоко його рiдної матерi. Якщо годувальниця хвора, то буде хворе i дитя; якщо вона гнiвлива, невитримана, сварлива, таке ж буде i дитя, яке вона годує. Дитя, вигодуване чужим, не матернiм молоком, не буде мати до матерi такої любовi i прив'язаностi, яку мають дiти, вигодуванi її власним молоком. Хай же присоромлять таких матерiв безсловеснi тварини: нi одне з них не довiряє iншому годувати своїх дiтей". "Краще б подумати добрiй матерi, - говорить святитель Фiларет Московський, - чи забирати матiр раптово у двух немовлят: у немовляти годувальницi i у свого власного, i чи заставляти своє немовля пити з цицьки годувальницi можливо тугу, по залишеному нею власному дiтищi, замiсть того щоб вiн пив любов з цицьки своєї матерi". "Бувають матерi, - говорить святий Златоуст, - котрi своїх дiтей вiддають годувальницям. Христос не допустив цього. Вiн годує нас власним тiлом i напуває власною кровiю.
Закiнчилась пора годування цицькою Варфоломiя, дитя залишило колиску; зростаючи тiлом, воно укрiплялось i духом, повнячись розуму i страху Божих; благодать Божа почивала на святому малюку, i добрi люди втiшались ним.
ГЛАВА II. БЛАГОДАТНИЙ ОТРОК (1326 - 1332)
<< ГЛАВА I | ЗМIСТ | ГЛАВА III >>
Слабкi успiхи в грамотi. Дитяче горе. Молитви дитяти. Дивний старець. Чудна перемiна. Навчення згори. Дитячi подвиги. Благорозумнi вiдповiдi отрока. Поведiнка i устрiй його душi. Його молитовна вiдвертiсть перед Богом.
Радуйся, отроча добродушевне i благонадiйне, Радуйся, дiтище, всякої благодатi Божої сповнене!
Коли Варфоломiю виповнилось сiм лiт, батьки вiддали його вчитися грамотi. Нашi благочестивi прадiди завжди дивились на навчання грамотi як на дiло священне: грамота давала ключ до читання i розумiння Божественних Писань. I школи грамотностi, яких було дуже небагато в той час, установлялися пiклуванням Єпископiв i взагалi духовенства. Ростовським Єпископом в той час, про який ми говоримо, був Прохор, муж учительний i благочестивий. Пiд його керiвництвом i учителями в школи призначались, звiсно, люди богобоязливi.
Разом з Варфоломiєм вчились i два брати його - старший, Степан, i молодший, Петро. Брати навчались успiшно, хоч Петру в той час не було i шести лiт, а Варфоломiй далеко вiдставав вiд них Вчитель призначав йому покарання, товаришi докоряли i навiть смiялись над ним, батьки умовляли, та й сам вiн напрягав усi зусилля свого дитячого розуму, проводив ночi над книгою i часто, укрившись вiд поглядiв людських де-небудь на самотi, гiрко плакав через свою немiч, гаряче i щиросердо молився Господу Богу: "Дай же Ти менi, Господи, зрозумiти цю грамоту; навчи Ти мене, Господи, просвiти и напоум!" Але грамота все ж йому не давалась. "Тяжке почуття вiдчуває людина, - говорить святитель Платон, - коли всiєю душою прагне вчитися, вiдчуває в собi полум'яний потяг до освiти, але на шляху досягнення цiлi його бажань зустрiчаються якi-небудь нездоланнi перешкоди". Сильно засмучувалось своєю безуспiшнiстю i добре дитя. Немало печалились про те i батьки його i вчитель: всiм було прискорбно, що хлопчик позбавляється великого дара Божого в навчаннi книжному. Але, видно, треба було, щоб отрок, про якого були такi добрi попереднi знамення, раннiм досвiдом навчився, що нiякого успiху, нiякого знання, нiякої здiбностi не варто приписувати собi, але єдино Богу, Батьку свiтiв, вiд Котрого згори сходить всяке даяння благе i всяк дар досконал (Як. 1, 17), i смирятися пiд крiпку руку (1 Пет. 5, 6) Того, Хто один освiчує всяку людину, прямуючого до свiту (Ин. 1, 9). Чого, однак же, не здолають сумлiннiсть i труди, а найпаче молитва, i особливо молитва, виходяча з чистого серця невинного дитяти! I ось Господь, близь сущий всiм призиваючим Його в iстинi (Пс. 144, 18), вняв нарештi i щиросердiй молитвi благорозумного отрока Варфоломiя i дарував йому просиме.
Одного разу батько послав його в поле шукати лошат, теє доручення пришлося особливо до душi хлопчику, полюблявшому усамiтнюватись вiд людей. Ось тут i трапилось з ним щось подiбне тому, що було з Саулом, котрий, будучи так само посланий батьком своїм для вiдшукання заблудших вiслюченят, зустрiв Пророка Самуїла, возвiстившого йому, що вiн буде царем над Iзраїлем. На полi пiд дубом побачив Варфоломiй незнайомого старця-чорноризця, саном пресвiтера; благоговiйний i ангелоподiбний старець приносив тут свої молитви Богу Всюдисущому i виливав перед Всевiдаючим сльози сердечного замилування. Поклонившись йому, скромний отрок поштиво вiдiйшов в сторону, не бажаючи переривати його бесiди з Богом, i став поблизу, чекаючи закiнчення молитви. Старець закiнчив молитву; вiн з любов'ю поглянув на добре дитя i, прозрiваючи в ньому духовними очима обране вмiстилище Святого Духа, лагiдно пiдiзвав його до себе, благословив його, по-батькiвськi поцiлував i запитав: "Що тобi треба, чадо?" Хоч хлопчик був посланий шукати коней, але його засмучена душа i тепер була всецiло зайнята невеселими роздумами про свою нездатнiсть до навчання; вiн забув на цей раз про коней i з дитячою простотою повiдав старцю своє сердечне горе.
File:Mikhail Nesterov 001.jpg
- Мене вiддали вчитися грамотi, - сказав крiзь сльози Варфоломiй, - i бiльше всього бажала би душа моя навчитися читати слово Боже, але ось скiльки не стараюсь, нiяк не можу вивчитися, не розумiю, що менi тлумачать, i дуже печалюсь про те; помолись за мене Богу, отче святий, попроси у Господа, щоб Вiн вiдкрив менi учення книжне, я вiрю, що Бог прийме мої молитви.
Розчулився старець вiд таких слiв малого отрока; вiн бачив його усердя i, милуючись красою дитячої душi, що вiдображалась на його смиренному обличчi, воздiв руки, пiдняв очi на небо, вздихнув до Бога з глибини сердечної i став молитись, просячи дитятi просвiтлення згори... О, яка полум'яна була ця молитва таємничого старця пiд вiдкритим небом, пiд тiнню дуба, i з яким трепетом надiї поєднував з нею свою чисту дитячу молитву блаженний Варфоломiй! В цьому зворушливому єднаннi двух душ - убiленого сiдинами старця i малого отрока - їх спiльна молитва, як чистий фiмiам, сходила на небо i досягла престолу Всевишнього...
Старець заключив свою натхненну молитву священним словом амiнь i бережно вийняв з-за пазухи невеличкий ковчежець. Вiдкривши його, вiн взяв звiдти трьома перстами малу частинку святої просфори i, благословляючи нею Варфоломiя, промовив: "Вiзьми це, чадо, i снiдь; це дається тобi в знамення благодатi Божої i розумiння Святого Писання. Не дивитись на те, що частинка святого хлiба так мала - велика насолода куштування вiд неї".
Чи варто казати, з яким захватом прийняв святий отрок цей благодатний дар. Сльози радостi блистiли в його дитячому поглядi; з благоговiнням вкусив вiн вiд святого хлiба - i якою ж солодкою здалась йому ця таємнича їжа! "Чи не про це сказано в псалмах, - сказав вiн старцю, - як солодкi гортанi моєму словеса Твої, паче меду устом моїм... душа моя... возлюби їх зело! (Пс. 118, 103, 167)".
Зауважимо, що юний Варфоломiй, по святiй допитливостi i старанностi, багато псалмiв завчив напам'ять вiд слiв своїх благочестивих батькiв i, звiсно, повторював їх в своїх усамiтнених прогулянках по полям i лугам своєї батькiвщини. Тому i тепер прийшли до нього на пам'ять згаданi слова Псалмоспiвця.
- Якщо вiруєш, чадо, - вiдповiв йому старець, - бiльше цього узриш. А про грамоту не сумуй, вiдай, що вiднинi Господь подасть тобi розумiння книжне паче братiй твоїх i товаришiв, так що i iншим будеш допомагати.
Радуючись вiд всiєї душi, щоб Бог привiв йому зустрiтися з таким святим старцем, Варфоломiй з приємнiстю внимав його душекорисним настановам; як зерня на добру землю, так i благодатнi слова старця лягали на його добре серце.
Достатньо навчивши його про спасiння душi, старець хотiв уже iти своїм шляхом, але благорозумний отрок не хотiв розлучитися iз святим наставником; вiн пав до нiг його i зi сльозами вмовляв пiти в дiм його батькiв. "Батьки мої, - говорив Варфоломiй, - дуже люблять таких, як ти, отче! Не залиш бо i їх свого святого благословiння!"
Скiльки дитячої простоти чується в цих речах доброго хлопчика! В них виявилась вся любляча душа святого дитяти, i як щасливi батьки, яких Бог благословив такими дiтьми! Воiстину такi дiти - Боже благословiння, вони не тiльки в собi самих носять це благословiння небесне, але i збирають його, так сказати, звiдусiль, щоб привернути на дом батькiвський.
З посмiшкою любовi послiдував старець за своїм юним сторонньоприємцем, i з честю його зустрiли батьки Варфоломiєвi. Для благочестивих людей такий старець-iнок - завжди бажаний гiсть, а Кирило i Марiя особливо любили приймати i покоїти у себе в домi iнокiв. Прийнявши благословiння вiд старця, вони запропонували йому радушне частування. Але гiсть не поспiшав сiдати за стiл. "Перше треба вкусити їжi духовної", - зауважив вiн i попрямував до молитовнi, яка в старi добрi часи була в кожному домi благочестивих князiв i бояр. Туди запросив вiн з собою Варфоломiя i, благословивши початок третього часу, звелiв йому читати псалми...
Дарма вражений отрок вiдмовлявся неумiнням, старець сам дав йому в руки книгу i настiйливо сказав, щоб той читав слово Боже без сумнiву. I що ж? Отрок взяв благословiння вiд старця i, благоговiйно осiнивши себе хресним знаменням, почав псалмословити Псалтир чiтко i зрозумiло!.. I сам вiн, i батьки, i брати не могли надивуватися, як добре читає вiн... Адже до цього часу вiн так тупо вчився i мало розумiв!.. Так в подальшому про це розповiдав сам Преподобний. Над ним збулося, зауважує блаженний Єпiфанiй, слово пророка: "...i рече Господь: се дах словеса Моя в уста твоя" (Iєр. 1, 9).
Пiсля того святий гiсть вкусив запропонованої йому трапези i, благословивши радушних хазяїв, хотiв пiти, але благочестивим боярам жаль було так швидко вiдпустити його: їм хотiлось ще поспiлкуватись з досвiдченим у духовному життi старцем, в якому вони вже примiтили дар прозорливостi. Мiж iншим вони розповiли йому, як син їх, будучи ще в черевi матерi, троєкратно прокричав у церквi, i бажали знати, що думає старець про цей випадок, який самою необхiднiстю своєю заставляв їх невiльно задумуватись над ним.
- О добре подружжя! - сказав їм на це старець, - ось Господь удостоїв вас такої великої милостi - дав вам такого сина; навiщо ж ви страшитеся там, де немає нiякого страху? Вам треба радiти, що Бог благословив вас таким дiтищем. Вiн передвибрав вашого сина ще перше його народження. А що я кажу вам iстину - ось вам знамення: з цiєї пори отрок буде добре розумiти всю книжну мудрiсть i вiльно буде читати Божественне Писання. Знайте, що великий буде син ваш перед Богом i людьми за його добродiйне життя!
Старець встав, щоб iти: вже на порозi дому вiн ще раз звернувся до батькiв Варфоломiєвих i вимовив в пророчому дусi такi загадковi слова: "Отрок буде колись оселею Пресвятої Трiйцi, вiн багатьох приведе за собою до розумiння Божих заповiдей".
Гостиннi хазяї провели мандрiвника до ворот свого дому, але тут вiн раптом став невидимий, так що Кирило i Марiя невiльно подумали, чи не Ангел Божий був посланий до них, щоб дарувати премудрiсть їх сину. I глибоко зберегли вони в благоговiйних серцях своїх його таємничi глаголи.
Мiж тим як казав старець, так i збулось: з отроком вiдбулась чудна перемiна. Яку б книгу не вiдкрив вiн, одразу ж починав читати її без всяких труднощiв, розумiючи i смисл того, що читав. Так дар Божий, так нежданно йому ниспосланий, дiяв у юному Варфоломiї i просвiтив ум його. Немає потреби говорити, що пiсля цього випадку вiн скоро випередив в навчаннi як братiв своїх, так i iнших товаришiв.
Нерiдко можна i в наш час зустрiти приклади гарячого дитячого благочестя, тривалих гарячих, зi сльозами, молитв, любовi до Богослужiння, усердного прагнення наслiдувати подвигам святих отцiв; це буває в тих благочестивих сiмействах, в яких дiти виховуються в страху Божому, на читаннi житiй святих, пiд покровом храму Божого. А на древнiй Русi все виховання дiтей велось в строго церковному дусi. I це почуття, цi чистi, святi стремлiння дитяти не скорботу i морок вносять в його юну душу, але вiдрадну тишину, яснiсть i спокiй. Дитя черпає з них духовну силу i крiпкiсть; в його душi складаються свiтлi образи (iдеали) життя святого, життя по Євангелiю Христовому, - образи, якi спорiднюються з його юним серцем i стають для нього на все життя заповiтною святинею, до якої з теплим почуттям звертається потiм людина навiть в глибокiй старостi. I чим сильнiше цi святi устремлiння в дитинствi, тим бiльше вони освiтлюють в подальшому морок життя в цiй юдолi земнiй; вони примиряють втомленого незгодами життя прибульця землi з його нерадiсною долею i пiдтримують, пiдбадьорюють, втiшають в його багатотруднiй мандрiвцi до вiтчизни небесної.
Так було з отроком Варфоломiєм. Рано в його душi, вихованiй прикладами i уроками благочестя, розкрилось почуття любовi до молитви i готовнiсть до подвигiв для догоджання Богу. Просте, добре серце дитяти є вiдкритими дверями для благодатi Божої; через те i сказав Господь про дiтей: таких... є Царство Небесне (Мф. 19, 14). Рано зiйшла благодать Божа i в невинне серце отрока Варфоломiя i воцарилась там. Всiєю душею Варфоломiй полюбив Богослужiння церковне i не пропускав нi одної служби церковної. Нашi предки не знали i не любили читати якi-небудь книги свiтського змiсту. Житiя святих, святоотцiвськi писання, рiзнi Палеї, збiрники, лiтописнi сказання про минулi долi рiдної землi - ось книги, якi були улюбленим читанням того часу. Звичайно, в домi благочестивого боярина Кирила не було нестачi в таких книгах, отрок Варфоломiй їх читав i перечитував, i - хто знає? - може бути, деякi рукописи XII-XIV вiкiв, що залишились в бiблiотецi Лаври вiд часу самого її основоположника, були принесенi ним в пустелю як єдина дорога спадщина пiсля його батькiв. Черпаючи з книг уроки мудростi духовної, вiн в той же час намагався прикласти їх до життя свого - "...не так, - зауважує святитель Фiларет, - як багато багаторiчних вчених, яких вчення цвiте в словах, але в дiлах не зрiє". Вiн швидко зрозумiв, що ще в отрочному вiцi страстi вже починають проявляти свою згубну силу, яку стримати вимагає немалого зусилля; а хто хоч раз пiддався в юностi їх потягу i попустить їм зв'язати себе порочними схильностями, тому i подавно важко подолати їх. I ось благорозумний отрок приймає всi мiри, щоб огородити себе вiд їх впливу, i вiдсiкає всi шляхи, якими вони звикли знаходити доступ до серця людини. Так, перш за все вiн повнiстю ухиляється вiд дитячих iгор, жартiв, смiху i пустослiв'я, пам'ятаючи, що тлять звичаї благi бесiди злi (1 Кор. 15, 33) i що зi строптивим легко ожна i самому розбеститися (Пс. 17, 27). Потiм, усвiдомлюючи, що стримувати себе в усьому є найкращий засiб стримувати страстi, а вiльний вiд страстей дух i непотьмарена ними дума завжди бувають здiбнiшi до сприйняття благодатi Божої, святий отрок накладає на себе строгий пiст: по середам i п'ятницям вiн не дозволяє собi куштувати нiчого, а в iншi днi живиться тiльки хлiбом i водою. Про якi-небудь iншi пиття, не кажучи вже про вино, вiн не дозволяє собi i подумати все своє життя.
Турботлива мати намагалась стримати суворiсть його посту. "Не виснажуй себе надмiрною стриманiстю, сине мiй, - говорила вона, - щоб тобi не захворiти вiд виснаження сил, тодi i нам немалу скорботу заподiєш. Ти ще дитя, твоє тiло ще росте; дивись: нiхто в твоєму вiцi не приймає на себе такого посту; нi браття твої, нi товаришi так не постяться, як ти; iншi дiти сiм раз на день поїдять, а ти, дитя моє, їси тiльки раз в день, а то i через день; перестань так робити, це тобi не по силам: всяке добро добре в мiру i в свiй час. Споживай їжу принаймi разом з нами".
Але благорозумний отрок лагiдно вiдповiдав на цi заклики люблячої матерi: "Не обмежуй мене в цьому, рiдна моя, щоб не прийшлось робити так проти волi твоєї. Не вiдхиляй мене вiд стриманостi, яка така солодка душi моїй; навiщо радиш своєму сину некорисне? Адже ви ж сказали менi, що я ще в колисцi постився по середам i п'ятницям; як же я можу не примушувати себе догоджати Богу, щоб Вiн збавив мене вiд грiхiв моїх?"
- Тобi немає ще й дванадцяти лiт вiд народження, - заперечувала йому мати, - а ти вже говориш про грiхи свої! Ми бачили над тобою явнi знамення благодатi Божої; ти обрав благу долю, яка не вiднiметься у тебе, - що у тебе за грiхи?
- Перестань, матiнко, - зi стриманим засмученням вiдповiдав їй син, - що ти таке говориш? Тебе захоплює природня любов твоя до дiтей, але послухай, що говорить Святе Писання: нiхтоже чист перед Богом, аще i єдин день житiя його буде на землi (Iов. 14, 4-5); нiхто не безгрiшний, тiльки один Бог, а Божественний Давид про нашу худiсть говорить: "...в беззаконнях зачат єсмь i у грiхах роди мя мати моя" (Пс. 50, 7), сього ради да не похвалиться всяк чєловєк! Брашно i питiє, звiсно, не поставляє нас перед Богом! (1 Кор. 8, 8).
Мати дивувалась розумним словам свого сина i, не бажаючи перешкоджати його добрiй волi щодо Бога, зазвичай говорила йому: "Якщо ти так розмiрковуєш, то роби як хочеш, Господь з тобою, я не хочу заважати тобi в доброму, дитя моє!"
I святий отрок нiколи не дозволяв собi навiть спробувати яких-небудь солодких блюд чи напоїв, слiдуючи мудрiй настановi Великого Василя: "Аще хочеш внити в рай, воздержи чрево, бiжи пияцтва". Так, приборкуючи юну плоть свою стриманням i трудами для збереження чистоти душевної i тiлесної, вiн нi в чому не виходив з волi своїх батькiв - як лагiдний i слухняний син, вiн був iстинною втiхою для них.
"I видний був в ньому перше iноцького образу довершений iнок", - говорить блаженний Єпiфаний. Поступ його була повна скромностi i невинностi; нiхто не бачив як вiн смiється, а якщо i з'являлась iнколи лагiдна посмiшка на його прекрасному обличчi, то i вона була стримана; а частiше лик його було замислений i серйозний; на очах нерiдко були сльози - свiдки його сердечного розчулення; його вуст нiколи не залишали Богодухновеннi псалми Давидовi. Завжди тихий i мовчазний, лагiдний i смиренний, вiн з усiма був ласковий i ввiчливий, нi на кого не дратувався, вiд усiх з любов'ю приймав випадковi неприємностi. Ходив вiн в поганiй одежi, а якщо зустрiчав бiдняка, то охоче вiддавав йому свою одежу.
Благоговiйний устрiй юної душi Варфоломiя природньо спонукав його шукати усамiтнення, де б вiн мiг наодинцi з Богом виливати у слiзнiй молитвi перед Ним всi святi почуття невинного серця i в самовiддачi волi Божiй шукати пiдкрiплення духу на подальшому життєвому шляху. Вiн так i робив. Особливо любив вiн молитися ночами, iнколи зовсiм проводячи ночi без сна i все це намагаючись старанно приховати вiд домашнiх. I якою ж дитячою довiрливiстю i полум'яною любов'ю до Бога, якою, так би мовити, мудрою простотою дихала його чиста молитва! "Господи! - так взивав вiн в нiжностi сердечнiй, - якщо вiрне те, про що повiдали менi батьки мої, якщо перше мого народження на свiт Ти вже благоволив явити на менi, вбогому, дивнi знамення благодатi Твоєї, то хай буде воля Твоя, Господи! Будь, Господи, милiсть Твоя на менi! I дай же менi, Господи, змолоду возлюбити Тебе всiм серцем своїм i всiєю душою моєю i поробити одному Тобi, яко до Тебе прихильний єсмь вiд утроби матерi моєї, так не залиш мене i згори, Господи! Батько мiй i мати моя - прийде час - залишать мене, а Ти восприйми мене, спiвдiлай мене Своїм, причти мене до обраного Твого стада! Тобi наданий я, бiдний, вiд самих пелюшок; збав же мене, Господи, вiд всякої нечистоти, вiд всякої скверни, душевної i тiлесної, сподоби мене творити святиню у страху Твоєму, Господи! До Тебе єдиного хай прагне серце моє, да не усолодять мене всi солодощi свiту цього, да не спокусять мене всi красоти житейськi; до Тебе єдиного хай прилiпиться душа моя, i хай сприйме мене десниця Твоя... Не попусти мене коли-небудь возрадiти радiстю свiту цього, але виповни мене, Господи, радiстю духовною i невимовною солодкiстю Божественною; Дух Твiй благий хай наставить мя на землю праву!"
I невiльно кожний, видiвший такий добрий устрiй Варфоломiя, милувався ним, невiльно говорив про себе з подивом, що-то вийде з цього отрока, якого Бог сподобив такої благодатi з раннього дитинства.
А отрок мiж тим ставав юнаком i, зростаючи лiтами, зростав i в благочестi. I само собою зароджувалось в ньому бажання iноцького подвигу, i з кожним днем все бiльше i бiльше росло i визрiвало це бажання, поки, нарештi, не перетворилось в полум'яну спрагу душi, якою знемагав колись вiнценосний подвижник i пророк i взивав: "Возжада душа моя Богу крiпкому, живому: коли прийду i явлюся лику Божию? " (Пс. 41, 3).
Але нi в Ростовськiй землi, нi в Ростовському князiвствi, яке тодi втратило вже своє значення, судилося було виконатися цiм заповiтним мрiям. Там, по виразу пiснi церковної, першi iскри Божественного бажання тiльки почали запалювати цей великий свiтильник, але не там належало йому запалитися. Йому призначено було Промислом Божим засяяти в похмурiй пустелi, серед дрiмучих лiсiв радонiзьких, щоб звiдти свiтити свiтлом свого життя святого i свого благодатного вчення тiльки що виникавшiй тодi з безвiстi Москвi, котра готувалася бути першопрестольною столицею всiєї Руської землi, а з Москвою - свiтити i всьому Православному Царству Руському.
Поглянемо тепер, як перенесений був благодатний свiтильник цей з меж Ростова Великого у межi незнатного Радонiжжя, - перенесений невидимою рукою Промисла Божого, керувавшого звичайними шляхами дiл людських.
ГЛАВА III. ПОКIРНИЙ ЮНАК (1330 - 1340)
<< ГЛАВА II | ЗМIСТ | ГЛАВА IV >>
Бiди Руської землi. Пiднесення Москви. Свавiлля Кочеви в Ростовi. Переселення Кирила в Радонiж. Пориви юної душi. Благорозум'я батькiв i послух сина. Бояри-схимники i їх кончина. Свята рiшучiсть.
Радуйся, яко з младих нiгтiв послiдував єси Христу
Iкос. Мiнеї
Радуйся, з юностi твоєї всiм серцем i думкою Бога возлюбивий
Акафiст 1. Iкос 3
Радуйся, любовi ради Зиждителя твого земне до землi повернувший,
Радуйся, здобутку ради Христа умiти всi бути вмiнивий
Акафiст 2. Iкос 3
Тут доречно сказати декiлька слiв про те, в якому станi знаходилась в описуваний нами час Руська земля, щоб знати, при яких обставинах жили батьки Варфоломiєвi i серед яких умов виховувався сам Варфоломiй. Розкриємо на хвилину скорботнi сторiнки рiдної нашої iсторiї, щоб яснiше бачити, якого великого мужа послав Бог багатостраждальнiй вiтчизнi нашiй в образi смиренного Свого обранця, пустельника Радонiзького, в такий важкий час. На темнiй картинi iсторичних подiй його свiтлий образ виступає перед нами в усiй своїй неземнiй красi.
Воiстину важкi були тодi часи! Тяжким тягарем лежало ярмо татарське на плечах Руського народу. Про те, щоб скинути з себе це ненависне ярмо, нiхто не смi i подумати. Князi постiйно ходили в Орду - то на поклiн грозним тодi ханам монгольським, то судитися i тягатися мiж собою, i скiльки благородної кровi князiвської пролито в Золотiй Ордi по завистi i братовбивчiй ненавистi честолюбних суперникiв! Наш iсторiограф Карамзiн справедливо зауважує, що "древнє Руське прислiв'я: близ Царя - близ смертi народилось тодi, коли наша Вiтчизна носила кайдани Монголiв. Князi їздили в Орду, як на страшний суд: щасливий, хто мiг повернутися з милiстю царською, або в усякому разi з головою!". Нерiдко там вони i душу свою покладали за вiру Православну i за святу Русь.
А тому, вiдправляючись в Орду, вони зазвичай писали духовнi заповiти, прощаючись назавжди зi своєю сiм'єю. Народ страждав выд свавiлля грубих i гордих татарських численникiв i баскакiв (чиновникiв), якi роз'їзджали по всiм мiстам. не було вiд них нiкому пощади, що хотiл, те й робили: города i села палили i грабували, храми Божi розоряли або оскверняли, а людей убивали чи уводили в полон. Навiть купцi, чи просто бродяги монгольськi обходились з нашими предками, як з мерзенними рабами. При такому безладдi, при недостачi єдиної, сильної влади був повний простiр страстям негодних людей, яких i завжди буває немало, а в такi тяжкi часи число їх зазвичай збiльшується. Ярмо татарське не пройшло безслiдно i в народнiй порядностi. "Забувши гордiсть народну, - говорить Карамзiн, - ми вивчились низьким хитрощам рабства, що замiняють силу у слабих; обманюючи Татар, ще бiльше обманювали один одного; вiдкупляючись грошима вiд насилля варварiв, стали користолюбнiше i бездушнiше до образ, до стида, сжильнi наглостям iноплемiнних тиранiв. Вiд часiв Василя Ярославича до Iвана Калити (перiод самий найнещаснiший!) вiтчизна наша походила бiльше на темний лiс, нiж на державу: сила здавалась правом; хто мiг, грабував: не лише чужi, але i свої; не було безпеки нi у дорозi, нi вдома; злодiйстов зробилося спiльною язвою власностi".
Да, важко було Руськiй землi в тi скорботнi часи; важко, неможливо було здолати сильного ворога, i саме тому, що князi Руськi все бiльше сварились мiж собою, єдностi не було, по клаптикам була роздiлена вся обширна Руська земля. I якщо б не створили нарештi необхiдностi цiєї єдностi, - хто знає? - можливо, i зовсiм загинула б Русь Православна, пiдпавши владi бiльш небезпечних ворогiв, якi були в тi часи Литва, Польша, Угорщина i Швецiя...
Але Бог не допустив трапитися такiй бiдi. Ранiше всiх зрозумiли небезпеку нашi першосвятителi; вони завжди твердили князям, що однодушнiсть мiж ними необхiдна для спасiння Росiї вiд остаточної загибелi; коли було можливо, святителi завжди являлися миротворцями в усобицях князiвських, дiючи i словом переконання, i силою духовної влади. А прозорливий святитель Петро поклав мiцну основу об'єднанню Руської землi, переселившись назавжди з Володимира на Клязьмi в незнатне тодi мiстечко Москву до розумного i благочестивого князя Iвана Даниловича Калити. Цей князь став настирливо здiйснювати намiчений ще його батьком образ об'єднання Руської землi i приєднував одне за iншим сусiднi князiвства до Московського. Святитель ПЕтро незадовго перед кончиною своєю пiдбадьорив князя передбаченням про майбутню велич Москви. "Якщо ти, син мiй, - говорив вiн в дусi пророцтва, - успокоїш мою старiсть i збудуєш тут храм, достойний Богоматерi, то будеш славнiший всiх iних князiв, i род твiй возвеличиться; костi мої залишаться в цьому градi, святителi захочуть жити в ньому, i руки його пiднiмуться на плечi ворогiв наших". Iван виконав заповiт старця митрополита, i Бог благословив успiхом його починання на користь вiтчизни. Москва мало-помалу стала вивищуватись над iншими городами, а сам Iван заслужив славне iм'я збирача Руської землi. Через сто лiт з Москвою нiхто вже не пробував сперечатися про першiсть: вона об'єднала пiд собою всю тодiшню Русь, i це об'єднання не тiльки спасло Росiю вiд остаточного знищення, але i допомогло їй скинути ярмо монгольське.
Але нелегко було удiльним князям розставатися зi своєю свободою. Московський Князь дiяв владно, iнколи нiчим не гребуючи, нi перед чим не зупиняючись. Навiть в тих випадках, коли приєднання сусiднiх удiлiв вiдбувалось мирним шляхом, засобами, наприклад, родинних союзiв з Великим Князем Московським, i тодi Iван Данилович не задумувався розпоряджатися удiльними як йому хотiлося. Так, вiн видав своїх дочок одну за Василя Давидовича Ярославського, а iншу за Костянтина Васильовича Ростовського i, дiючи як голова Росiї, встановлював своїм зяттям закони у власних областях. "Гiрко тодi стало городу Ростову, - зi скорботою повiдомляє лiтописець, - i особливо князям його! У них вiднятi були всяка влада i майно, вся ж честь їх i слава потягнули до Москви". Посланий був на Ростов в санi воєводи московський вельможа Василь, прiзвиськом Кочева, з ним iнший, на iм'я Мина; по прибуттi до Ростова вони стали дiяти повновладно, притiсняючи жителiв, так що багато ростовцiв вимушенi були вiддавати москвичам свою власнiсть неволею, за що отримували лише образи i побої i доходили до крайнього зубожiння. Важко i переказати все, що потерпiли вони; зухвалiсть московських воєвод дiйшла до того, що вони повiсили вниз головою ростовського градоначальника, старого боярина Аверкiя, поставленого ще князем Василем Костянтиновичем, i в такому видi залишили його на наругу. Так поступали вони не тiльки в Ростовi, але i по всiм волостям i селам його. Народ нарiкав, хвилювався i жалiвся на цi свавiлля; всi говорили, що слава Ростова на зникла, що князi його лишились своєї влади, що Москва тиранствує...
Не уникнули, звiсно, цих народних бiд i праведнi батьки Варфоломiєвi. Славний i iменитий колись боярин Кирило ще ранiш описаних нами подiй в Ростовi пiд старiсть став терпiти нужду. Частi подорожi в Орду зi своїм князем, тяжкi данi i непосильнi подарунки ординським вельможам, без чого нiколи не обходились цi подорожi, жорстокий голод, нерiдко спустошувавший Ростовську область, а бiльше всього, говорить преподобний Єпiфанiй, велика рать, чи нашестя Тураликове, в 1327 роцi - все це разом вiдiзвалось вкрай несприятливо на його статках ы майже довело його до зубожiння. Дуже ймовiрно також, що свавiлля московських намiсникiв, якi розпоряджались в Ростовi, як незалежнi господарi, не пощадило i Кирила, як ближнього боярина князiв Ростовських; може бути, що вiн лишився тодi не лише честi своєї, але i всього свого достатку. Тяжко було Кирилу пiсля всього, що зазнав вiн у Ростовi, залишатись там, а може бути i прямо наказано було вiд намiсникiв московських залишити Ростов, i тому вiн вирiшив, що тiльки вiдкриється можливiсть, залишити рiдне мiсто i перейти на службу до iншого князя. Нагода скоро трапилась.
В дванадцяти верстах вiд Троїцької лаври по напрямку до Москви є село Городище, чи Городок, яке в давнину носило iм'я Радонiж. В 1328 роцi, вiдправляючись в Орду, Великий Князь Iван Данилович написав духовний заповiт, в якому мiж iншим призначив "село Радонiзьке" в удiл Великiй Княгинi Оленi "з малими дiтьми" нероздiльно. Скоро пiсля того село це перейшло у повну власнiсть молодшого сина Iванова, Андрiя. Великий Князь, по малолiттю Андрiя, поставив в Радонiжi намiсником Терентiя Ртища, який, бажаючи привабити бiльше число поселенцiв в цей майже не заселений тодi край, об'явив iм'ям князя рiзнi льготи переселенцям. Лиш тодi це стало вiдомим в Ростовi, багато з його жителiв, в надiї знайти собi полегшення, потягнулись в Радонiж. В числi таких переселенцiв Єпiфанiй називає Протасiя, тисяцького, Георгiя, сина Протопопова, з родом його, Iвана i Федора Тормасових, їх родичiв Дюденя i Онисима, бувшого ростовського вельможу, a в подальшому диякона i учня Сергiєва. В числi їх переселився i блаженний Кирило зi всiм своїм сiмейством i оселився в Радонiжi, поблизу церкви Рiздва Христового.
За звичаєм того часу, Кирило мав отримати помiстя, але сам вiн, по старостi, вже не мiг нести служби, i тому обов'язок цю прийняв на себе старший син його, Степан, який, ймовiрно ще в Ростовi, одружився. Молодший з синiв Кирила, Петро, також вибрав подружнє життя, але Варфоломiй i в Радонiжжi продовжував свої подвиги. Роздумуючи про суєту всього земного, блаженний юнак нерiдко повторював сам собi слово пророче: "Яка користь в кровi моїй, коли сходити менi в iстлiння? " (Пс. 29, 10). Правда, свiт i все, что в свiтi, створене Богом для блага людей, але все це людськими страстями, насиллями, неправдами до того зiпсовано, що життя людське не являє майже нiчого, крiм працi i хвороб, i для бажаючого у кротостi духу устрояти своє спасiння з усiх сторiн зустрiчаються перепони i спокуси. Роздумуючи таким чином, Варфоломiй став просити у своїх батькiв благословiння вибрати шлях iночого життя. Не раз вiн говорив батьку: "Вiдпусти мене, батечку, з благословiнням, i я пiду в монастир".
"Почекай, чадо, - вiдповiдав йому на це батько, - сам бачиш: ми стали старi i немiчнi; послужити нам нiкому: у братiв твоїх немало турботи про свої сiм'ї. Ми радiємо, що ти пiклуєшся, як угодити Господу Богу, - це дiло добре, але вiр, сину мiй: твоя блага доля не вiднiметься у тебе, тiльки послужи нам трохи, пока Бог явить милiсть Свою над нами i вiзьме нас звiдси; ось проводиш нас до могили, тодi вже нiхто не заборонить тобi виконати свою заповiтну мрiю".
I благодатний син скорився; вiн прикладав все своє старання угодити святим батькам i упокоїти їх старiсть, щоб заслужити собi їх благословiння i молитви. Не зв'язаний сiмейними турботами, вiн всього себе присвятив упокоєнню батькiв, а по своєму лагiдному, люблячому характеру був якнайбiльш пристосований до цього.
Який прекрасний повчальний приклад i благорозум'я батькiвського i послуху синiвського! Кирило i Марiя не силяться загасити розпалюване в синi своєму Божественне прагнення, не примушують його зв'язувати себе з суєтою свiту путами шлюбними, як роблять багато батькiв вiку цього, - вони тiльки вказують йому на свої потреби i немочi, а таємно, напевно, бiльш мають на увазi його молодiсть i дають йому нагоду ще випробувати самого себе i утвердитися в святому намiрi, щоб вiн, поклавши руку на рало, вже не озирався назад. Але i Варфоломiй не наслiдує прикладу свавiльних дiтей вiку цього, з яких багато навiть у звичайних мирських справах не хочуть пiдкорити волю свою волi батькiв i нi в що ставлять їх потреби i бажання, - нi, благорозумний юнак знає достоїнство того, чого прагне; однак же, дивлячись на заповiдь Божу: шануй батька i матiр (Мф. 15, 4), згоджується до часу томити себе невиконаним бажанням, щоб зберегти послух батькам i через те наслiдувати їх благословiння, - так дорожив вiн цим благословiнням! I батьки, звiсно, вiд всього люблячого серця благословляли слухняного сина святими своїми благословеннями до останнього свого подиху!
Але дух iноцтва нечутливо передався вiд сина батькам - при кiнцi свого багатоскорботного життя Кирило i Марiя висловили бажання i самi, за благочестивим звичаєм давнини, прийняти на себе ангельський образ. Верстах у трьох вiд Радонiжжя був Покровський Хотьков монастир, який складався з двух вiддiлень - одного для старцiв, iншого для стариць; в цей монастир i направили свої стопи праведнi батьки Варфоломiєвi, щоб тут провести залишок днiв своїх у подвигу покаяння i приготування до iншого життя. Майже в той же час вiдбулась важлива змiна i в життi старшого брата Варфоломiєва, Степана: недовго жив вiн у шлюбi, жона його Ганна померла, залишивши йому двох синiв - Климента i Iвана.
Поховавши дружину в Хотьковому монастирi, Степан не побажав вже повертатися у свiт; доручив дiтей своїх, напевно, Петру, вiн тут же, в Хотьковi, i залишився, щоб прийняти монацтво, разом з тим послужити i своїм немiчним батькам. Правда, перетрудженi старiстю i скорботами, схимники-бояри недовго трудились в своєму новому званнi: не пiзнiше 1339 року вони з миром вже вiдiйшли до Господа на вiчний покой.
Дiти пошанували їх сльозами синовньої любовi i поховали пiд сiнню тої ж Покровської обителi, яка з цього часу зробилась останнiм прихистком i усипальницею рода Сергiєвого.
Пiсля ухода старшого брата у монастир Варфоломiй залишився повним хазяїном у домi батькiв. Кончину їх вiн прийняв як поданий Провидiнням Божим знак до виконання свого заповiтного намiру. Вiддаючи їм останнiй обов'язок синовньої любовi, вiн невiдступно провiв у Хотьковому монастирi сорок днiв, поки здiйснювалось встановлене Церквою поминання новопреставлених; свою молитву про упокоєння душ їхнiх вiн поєднав з дiлами милосердя - кожний день годував жебракiв i роздавав вбогим залишки небагатого майна почивших. В духовнiй радостi повернувся вiн нарештi у Радонiжжя: тепер нiхто i нiщо не могло втримати його в свiтi, серед такої незносної для душi його суєти... З насолодою повторював вiн вислови Святого Писання, якi так пiдходили тепер до його устрою душевного: вийдiть з середини їх i вiдлучiться... i нiчому сущому в свiтi не торкайтеся (2 Кор. 6, 17); вiдступiть вiд землi i зiйдiть на небо. Прильне душа моя до Тебе, Господи, мене ж прийняла десниця Твоя! (Пс. 62, 9).
Ось такими рисами зображує стан душi Варфоломiєвої в цей час святитель Платон: "Читав Варфоломiй у святiй Євангелiї: прийдiть до Мене всi утрудженi i обтяженi, i Аз упокою ви (Мф. 11, 28), - читав вiн i роздумував: що може бути бажанiше цього? Я, я - з числа цих утруджених, я - з числа обтяжених... Вiдчуваю в собi силу пристрастей; совiсть моя тремтить суда Божого... Вмiстилище обране, Апостол Павло, говорить про себе, що вiн - перший з грiшникiв. А менi що iнше про себе сказати? I зовнiшнi обставини своєю скорботнiстю гонять мене в пустелю... Звiдусiль я утруджений i обтяжений; але ось Господь глаголить в Євангелiї: прийди до Мене, i Аз упокою тя. Чи можна легковажити тим, що всiми силами шукати потрiбно? Сам Господь шукає мене i стрiчає зi Своїм жаданим спокоєм. I як же я був би нерозумний, якби надумав вiдмовитися вiд цього неоцiненного скарбу! Нi, пiду, побiжу за голосом цим: Вiн збрехати не може. Серце моє Вiн запалив, не можу заспокоїтись, поки обiцяного Ним спокою не знайду! Це удалюся бiгаючи i оселюся в пустелi, буду чаяти Бога спасаючого мя вiд малодушностi i вiд бурi! (Пс. 54, 8, 9)".
Зауважував Варфоломiй в благоговiйному серцi своєму i iнше слово Господа: "Аще хто гряде до Мене, i не ... вiдречеться всього свого майна, не може бути Мiй учень" (Лк. 14, 26, 33). Бажаючи послiдувати цьому слову спасительному, вiн передав своєму меншому брату, Петру, все, що залишилось пiсля батькiв. Так зроблений був рiшучий крок, i святий юнак на двадцять першому роцi свого життя бодро вступив на новий шлях, повний скорбот i злигоднiв, i, пiдклонивши свою голову пiд благе ярмо хреста Христова, поспiшив до жаданим для нього подвигам духовним, як спраглий олень спiшить до живительних джерел водних...
"Вiн залишив свiт, - говорить святитель Фiларет Московський, - коли свiт ще не знав його; i в подальшому не захотiв стати навiть в такий стан, який хоча i в свiтi, але не вiд свiту i не для свiту (маємо на увазi сан святительський); самий послух, так свято бережене Сергiєм в усiх iнших випадках, не могло привести його до того, щоб розлучитися з солодкою пустелею чи хоча б тiльки прийняти з рук святителя священну прикрасу, як благословiння архiпастирське, тому що ця прикраса (хрест) була зроблена з золота".
ГЛАВА IV. БРАТТЯ В ПУСТЕЛI (1339 - 1342)
<< ГЛАВА III | ЗМIСТ | ГЛАВА V >>
Гаряче серце. Степан i Варфоломiй оселяються у пустелi. Перша келiя i перша церковиця. Захват юного подвижника. Пустельнi скорботи. Степан залишає брата.
Радуйся, ярмо Христове благе понiсший з мальства
Радуйся, не обернувший назад в шествiї до Горняго Града!
(Акафiст 2. Iкос 3)
Радуйся, всi миру цього красоти, яко скоро щезаючi, презрiвий
(Акафiст 1. Iкос 3)
Радуйся, зерцало досконалого терпiння
(Акафiст 1. Iкос 6)
Розстався Варфоломiй з Радонiжжям i пiшов у Хотьков, який тепер був для нього рiднiший Радонiжжя. Чи можна передати той блаженний стан, в якому знаходилась тодi його чиста душа, вся обiйнята полум'ям божественної любовi? Досвiдченi в духовному життi подвижники кажуть, що на початку подвига душа зазвичай горить невимовним жаданням подвигу, все здається можливим, всякий труд - легким, всяка нестача - нiкчемною. Благодать Божа, як нiжна, любляча мати, дає новоначальному подвижнику вкусити тих благ невимовних, якi чекають його пiсля здiйснення подвига, - дає без всякої з його боку заслуги, для того, щоб вiн знав, що отримає пiсля очищення свого серця вiд пристрастей, i тому не ослабнув в боротьбi з ворогами спасiння. I блажен, хто не був рабом своїх пристрастей, хто зберiг невиннiсть дитинства в юностi i вiд юностi взяв хрест свiй, щоб iти за Господом! Тодi як iншi подвижники все життя своє проводять в тяжкiй боротьбi зi своїми пристрастями i благодать Божа дiє в них потаємно, лише iнколи втiшаючи їх солодким вiдчуттям своєї присутностi i знову ховаючись, щоб вони не впали у високу про себе думку, - цей обранець благодатi за свою дитячу простоту, за чистоту свого серця, незнайомого з брудом вади, скоро сподобляється благодатного покоя безстрастя. До таких переважно можна вiднести слово Лiствичника: "Вiдiйшовший вiд свiту з любовi до Бога на самому початку отримує вогонь, який, був увергнутий у речовину (пристрастей), скоро запалить сильну пожежу" i знищить пристрастi. До числа таких обранцiв благодатi належав i Варфоломiй. Давно горiв в його душi цей благодатний вогонь, а тепер вiн проник все його духовне єство. Його думка вже мандрувала нетрями пустельними...
В Хотьковi, як вже знають чительники, смиренно перебував бiля трьох дорогих могил старший брат Варфоломiя, Степан. До нього-то i поспiшив блаженний юнак. Скромний, з дитинства звиклий пiдкоряти свою волю волi старших, вiн i тепер боявся покластися на себе i сподiвався мати в братi-iноку вiрного супутника i досвiдченого керiвника на новому, багатотрудному, життєвому шляху. Залишатись в Хотьковi у нього не було намiрiв: його душа жадала безмовностi пустелi; чим бiльше потребувало зусиль одиноке життя пустельника, чим бiльше в нiй було поневiрянь, тим для нього здавалось краще.
I ось Варфоломiй у Хотьковськiй обителi. Вiн упрошує брата йти з ним шукати мiсця для пустельножитництва. Степан не одразу зважується на такий подвиг. Недавнiй мирянин, поступивший в монастир не стiльки за потягом чистої любовi до Бога, скiльки тому, що його серце, розбите сiмейним горем, шукало лiкування в тишi святої обителi, вiн не думав приймати на себе подвигу вище мiри своєї i бажав проходити звичний шлях життя монашеського в стiнах монастирських. Але Варфоломiй просить, благає - i добросердний Степан уступає нарештi невiдступним проханням улюбленого молодшого брата i, "змушений був словесами блаженного", згоджується. Брати залишають гостинну обитель i йдуть в саму глушину сусiднiх лiсiв...
В тi часи кожний бажавший усамiтненого життя мiг один чи з товаришем вiльно йти у лiс, на будь-якому мiсцi будувати собi хижку чи копати печеру i селитися тут. Землi було багато вiльної, що не належала окремим власникам. Коли збиралось бiля пустинникiв кiлька чоловiк, то будували церкву, випрошували у князя права на володiння мiсцем, а у мiсцевого святителя - дозволу освятити церкву, i обитель засновувалась. Але Варфоломiй не думав будувати обитель, не бажав збирати бiля себе братiю, у нього була одна заповiтна мрiя - укритись назавжди вiд свiту в глибинi непроходимої чащi лiсової, укритись так, щоб свiт нiколи не знайшов його i зовсiм забув вiдлюдника.
Довго ходили брати по навколишнiм лiсам, нарештi їм полюбилось одне мiсце, вiддалене не лише вiд жител, але i вiд шляхiв людських. Це мiсце було Самим Богом передназначене до устрою обителi: над ним i ранiш бачили достойнi люди - однi свiтло, iншi вогонь, а iншi вiдчували благодать. Воно знаходилось верстах в десяти вiд Хотькова i являло невелику площу, яка вивищувалась над сусiдньою мiсцевiстю у виглядi макiвки, тому i названа Маковцем, чи Маковицею. Глибока хаща з трьох сторiн оточувала цю Маковицю, густий лiс, до якого ще нiколи не торкалася рука людська, одягав її з усiх сторiн суцiльною хащею, високо пiднiмаючи до неба свої тихо шумлячi вершини... В оточуючих цю височину нетрях можна було знайти трохи i води, хоча ходити за нею було i неблизько. "Милуючись первiсною красою мiсцевостi, - говорить святитель Платон, - Варфоломiй уявляв собi в думцi земний рай, в якому жили праотцi роду людського в невинному станi, до грiхопадiння". Ми не можемо уявити собi того захвату, який наповнював тодi душу i серце молодого вiдлюдника! Нарештi збуваються його заповiтнi бажання, його задушевнi мрiї: ось вона - давно бажана пустеля, ось вiн - дрiмучий лiс!.. Свiт з усiєю його суєтою, з його житейськими хвилюваннями залишився там, десь далеко позаду Варфоломiя; вiдлюдник бiльше не повернеться туди - тут вiн знайде свiй спокiй, тут залишиться назавжди, буде спiлкуватися з Єдиним Богом, подiляючи труди зi своїм рiдним не по плотi лише, але i по духу братом!
Гаряче помолились брати на обраному мiсцi пустельного життя; вiддаючи самих себе у руки Божi, вони призивали Боже благословiння i на саме мiсце свої майбутнiх подвигiв. Потiм стали рубати лiс; з великим трудом переносили вони важкi колоди на своїх хоч i звиклих до труда, але все ж боярських плечах; мало-помалу рiдшала хаща лiсова, вiдкриваючи мiсце, на кояму вподальшому суджено було Богом зацвiсти славнiй Лаврi Сергiєвiй. Вiдлюдники влаштували собi спочатку курiнь з древесних гiлок, а потiм убогу келiйку, нарештi поряд келiї поставили i малу церквицю. Все це було зроблене руками самих братiв-трудникiв; вони не хотiли запрошувати стороннiх людей, тому що тiлесний труд був необхiдною умовою самого життя подвижницького. Коли церква була готова до освячення, Варфоломiй сказав Степану: "По плотi ти менi старший брат, а по духу - замiсть батька, отже, скажи менi: в iм'я якого святого належить освятити нашу церкву? Яке буде її престольне свято?" "Для чого питаєш мене про те, що сам краще мене знаєш?" - вiдповiв йому старший брат. "Ти, звiсно, пам'ятаєш, як не раз покiйнi батьки нашi при менi говорили тобi: "Блюди себе, чадо: ти вже не наше, а Боже; Господь Сам вибрав тебе перше твого народження i дав про тебе добре знамено, яке тричi виголосив у черевi матерi пiд час лiтургiї". I пресвiтер, тебе хрестивший, i чудний старець, нас вiдвiдавший, говорили тодi, що цей трикратний виголос твiй передзнаменував, що ти будеш учнем Пресвятої Трiйцi; отже, хай церква наша буде посвячена Пресвятому iменi Живоначальної Трiйцi - це буде не наше мудрування, а Божа воля, хай же благословляється тут iм'я Господнє вiднинi й довiку!"
Вздихнув з глибини серця юний подвижник i сказав брату: "Ти висказав, господин мiй, те саме, що давно було у мене на душi, чого я всiм серцем бажав, але не насмiлювався висказати. Любо менi слово твоє, хай ця церква буде освячена в iм'я Пресвятої Трiйцi. Ради послуху я питав тебе; не хотiлось менi мати в цьому волю свою, i ось Господь не залишив мене бажання серця мого!"
"В цьому розмiрковуваннi Варфоломiя, - зауважує один з його життєписателiв, - вiдкрилось його глибоке духовне просвiтлення: самим найменуванням храму вiн проповiдував всiм найголовнiшу iстину християнства - про Триiпостасне Божество".
"Його ум, - говорить святитель Фiларет, - попрямував тодi до найвищого Християнського догмату, щоб привернути за свобою уми навiть немовлят вiри. Посвятивши храм цей iменi Пресвятої Трiйцi, вiн зробив те, що тут, в його обителi, по самому нагадуванню iменi храму кожен прихильник богословствує, iсповiдає i славить Живоначальну Трiйцю i, богословствуючи, приносить свою молитву".
Потiм оба брати пiшли в Москву, щоб випросити благословiння Всеросiйського Митрополита Феогноста на освячення церкви. Святитель милостиво прийняв просителiв i послав з ними священнослужителiв, якi взяли з собою святий антиминс з мощами святих мученикiв i все потрiбне для освячення храму. Церква за побажанням братiв була освячена в iм'я Пресвятої i Живоначальної Трiйцi. Так скромно, по-пустельному смиренно була покладена основа Свято-Троїцької Сергiєвої Лаври, стiльки прославленої в подальшому iм'ям Преподобного Сергiя! "Справедливо ця церква, - зауважує при цьому блаженний Єпiфанiй, - наречена в iм'я Святої Трiйцi: вона заснована благодаттю Бога Отця, милiстю Сина Божого i помiччю Святого Духу".
Це вiдбулось в 1340 роцi, вже при Великому Князi Симеонi Iоанновичу Гордому.
"Якою невимовною радiстю радувався юний сподвижник наш, коли побачив освяченим дiм Божий! - говорить святитель Платон. - Тепер залишалось йому i самого себе всецiло приготувати як житло Духа Святого". I вiн дiйсно ще з бiльшою ревнiстю став вправлятись у постi i молитвi, у трудах i терпiннi, свiту начебто зовсiм не було для юного вiдлюдника: вiн умер для свiту, i свiт умер для нього назавжди.
Не те було зi старшим братом. Суворою, непривiтною здалась йому дика пустеля. Вiн видiв тут лише труди i нестатки. Нiяких зручностей для безбiдного iснування тут не було. Нiхто не заходив до вiлюдникiв, важко було здобути саме необхiдне, на далеку вiдстань не було не лише сiл i дворiв, але i шляху людського; навколо їх убогої келiї i церквицi - непролазна хаща лiсова з негостинними жителями - дикими звiрами...
Не витримав Степан цих скорбот пустельних: вiн зовсiм не був пiдготовлений до них попереднiм життям; втiшаючись сiмейним життям, вiн, ймовiрно, не думав не лише про пустельнi подвиги, але i про монацтво; тяжке горе - смерть молодої дружини спонукало його пiти в обитель, як тихе пристань на морi життя; там, може бути, вiн i скiнчив би днi свої, якби не Варфоломiй. Тiльки наполегливе прохання любого брата визвали його звiдти; i ось лише тiльки вiн зустрiвся з усiєю суворою обстановкою вiлюдницького життя, як мужнiсть змiнила йому, його стала гнiтити туга нестерпна, їм оволодiв дух вiдчаю... Дарма Варфоломiй втiшав малодушного, умовляв, упрошував озброїтися терпiнням проти цiєї спокуси - хоч не без скорботи, Степан залишив одиноким пустельнолюбного брата i пiшов в Москву. Тут вiн влаштував собi келiю в Богоявленському монастирi i став жити в мiру своїх сил. За свiдченням блаженного Єпiфанiя, який особисто знав Степана, вiн любив iноцьке життя, багато трудився i вiв строге життя. Ходив вiн зазвичай в убогiй одежi. В той час у Богоявленському монастирi жив ще простим iноком майбутнiй Святитель Всеросiйський Олексiй. Вони духовно полюбили один одного, рядом завжди стояли в церквi i разом спiвали на клiросi. Наставником i керiвником їх був старець Геронтiй, досвiдчений в життi духовному. Митрополит Феогност любив Степана, Геронтiя i Олексiя i часом запрошував їх до себе для духовної бесiди. Син Калити, Великий Князь Симеон Iоаннович, також видiляв своєю увагою i Степана i Олексiя. За його бажанням Митрополит Феогност рукопоклав Степана в пресвiтера i призначив iгуменом Богоявленського монастиря. Великий Князь вибрав Степана в свої духiвники. Прикладу Князя послiдували тисяцький столицi Василь, брат його Федiр i iншi знатнi бояри. Пiзнiше ми знову зустрiнемось зi Степаном в пустелi Радонiзькiй, хоч вже при iнших обставинах. Звертаємось до юного Варфоломiя.
Хоч i залишив його єдиноутробний, але на цей раз не однодушний брат, вiн залишився твердий i непохитний в своєму намiрi. "Два рiдних брата, - зауважує блаженний Єпiфанiй, - а мiж тим яка рiзниця у самодозволеностi! Обидва збирались жити в пустельному усамiтненнi, але один з пустелi пiшов в городський монастир, а iнший i саму пустелю перетворив на город. Що здавалось Степану тяжким i нестерпним, то було легко i приємно для Варфоломiя, якого душа з дитинства палала Божественним вогнем. I Господь берiг його Своєю благодаттю серед пустелi, охороняв його Своїми Ангелами на всiх його шляхах i, як Серцезнавець, видiвший його сердечнi нахили, приготовляв у ньому начальника багаточисельної братiї i отця багатьох обителей".
ГЛАВА V. ЮНИЙ ПОСТРИЖЕНИК (1342)
<< ГЛАВА IV | ЗМIСТ | ГЛАВА VI >>
Муж розуму духовного. Iгумен Митрофан. Постриження в пустельнiй церковицi. Знамення благодатi Божої. Iнок перший i останнiй. Прощальна бесiда юного iнока з Євангельським отцем. Сергiй Богомудрий.
Радуйся, юность твою в цiломудрiє обучивий,
Радуйся, яко дiву чисту нареченому Христу себе обручивий!
Акафiст 2. Iкос 2
"Всi вчинки Варфоломiя, протягом всього його життя, - говорить святитель Платон, - показували, що вiн був муж високого розуму i розсудливостi духовної". Розсудливiсть - дар безцiнний, i святi отцi почитають його вище всiх добродiйств. За словами преподобного Iоанна Листвичника, "розсудливiсть... в тому полягає i пiзнається, щоб точно i вiрно постигати Божественну волю у всякий час, в усякому мiсцi i в усякiй речi. Вона знаходиться в одних лише чистих серцем, тiлом i вустами. Воно народжується вiд послуху i смирення, пiсля великого подвигу в повному вiдкиненнi своєї волi i розуму. Тим бiльш достойне подиву, що Варфоломiй сподобився цього дара з юностi, - так чисто було серце його, так була смиренна i проста його прекрасна душа!
"Розсудливiсть в новоначальних є iстинне пiзнання свого устрою душевного", - говорить Листвичник. У випробуваннi самого себе знайшовся цей духовний дар i в юному Варфоломiї. Як гаряче не жадав вiн облачитися в ангельськiй образ, але не спiшив виконанням свого сердечного бажання. Вiн почитав безосновним дiлом зв'язати себе обiтницями чернецтва перше, нiж привчить себе до строгого виконання всiх уставiв чернецького життя, до всiх трудiв i подвигiв не тiлесного тiльки, але i внутрiшнього, духовного, дiяння. Тiльки тодi, коли вiн достатньої випробував себе в усьому цьому, вiн став наполегливо просити Господа, щоб удостоїв його так давно бажаного ангельського образа.
В однiй з обителей поблизу Радонiжжя, може бути в тому ж Хотьковому монастирi, жив смиренний старець iгумен на iм'я Митрофан. Невiдомо, коли Варфоломiй з ним духовно зблизився; може бути, це вiдбулось ще ранiше вiддалення його в пустелю, може бути навiть, що Митрофан iнколи вiдвiдував Варфоломiя в його пустельному усамiтненнi i служив для нього Божественну лiтургiю в його церквицi, - блаженний списатель життя його нiчого не говорить про це. Вiн говорить тiльки, що подвижник попросив Митрофана прийти до нього в пустелю i невимовно обрадуваний був його вiдвiдинами. Вiн зустрiв iгумена як дорогого гостя, Самим Богом посланого, i наполегливо просив його пожити з ним скiльки-небудь у його келiї. Добрий старець з охотою згодився на це, а Варфоломiй, дивлячись з благоговiнням на добродiйне життя його, прилiпився до нього всiєю душею, як до рiдного батька.
Через деякий час блаженний юнак у смиреннi схилив голову перед старцем i став просити його про постриження. "Отче, - так говорив Варфоломiй, - сотвори любов ради Господа, облачи мене в чин iноцький, возлюбив я цей чин вiд юностi моєї i з давнього часу прагну постриження. Тiльки воля батькiв моїх довго мене вiд цього утримувала, але тепер, слава Богу, я вiд всього вiльний i, як олень, жадаючий джерел водних, всiєю душею жадаю iноцького пустельного життя".
Не став суперечити старець iгумен його благочестивому бажанню; вiн пiшов одразу в свiй монастир, взяв там кiлькох iз братiй i все, що необхiдно було для постриження, i повернувся до вiдлюдника. 7 жовтня 1342 року в убогiй церквицi пустельника звершилось постриження двадцятитрьохрiчного юнака. В цей день свята Церква святкує пам'ять святих мученикiв Сергiя i Вакха, за звичаєм того часу, Варфоломiю i було дане iм'я Сергiй.
Завершивши обряд постриження, Митрофан звершив Божественну лiтургiю i приобщив нового iнока Святих Христових Таїн. I виповнився благодатi Святого Духа новопострижений, i повiяло в церквi невимовним благоуханням, i поширилось це дивне благоухання навiть за стiни храма пустельного... Так розповiдали про це в подальшому самi свiдки цього чуда, прославляючи Бога, прославляючого угодникiв Своїх.
"I був Сергiй перший постриженик своєї усамiтненої обителi, перший починанням i останнiй мудруванням, перший по лiку i останнiй по тим смиренним трудам, якi сам на себе покладав; можна навiть сказати, що вiн був i перший i в той же час останнiй, тому що хоч i багато пiсля нього в тiй самiй церквi приймали постриг, але нi один не досяг мiри його духовного зросту. Багато так же починали подвиг, але далеко не всi так i закiнчували; багато було у Сергiя учнiв, багато пiдвизалось i пiсля нього в його обителi добрих iнокiв, але нiхто не мiг зрiвнятися з ним, для всiх i назавжди вiн залишився зразком досконалостi iноцької! З постриженням вiн не тiльки вiдложив власи глави своєя, але i з вiдняттям власiв вiдсiкав назавжди i всяке своє хотiння; знiмаючи мирськi одежi, вiн в той же час знiмав i старої людини, щоб одягнутися в нового, ходячого в правдi i преподобiї iстини; перепоясуючи чресла свої, вiн уготовляв себе до мужнього подвигу духовного; вiдрiкаючись вiд усього, що в свiтi. вiн, наче б то оновляємий юнiстю орлиною, летiв на висоту споглядань духовних"
Так розмiрковує про свого великого вчителя його достойний учень, преподобний Єпiфанiй, а хто краще i ближче нього мiг оцiнити подвиги його улюбленого авви?
Сiм днiв провiв новопострижений Сергiй не виходячи зi своєї церквицi; кожен день старець iгумен звершував Божественну лiтургiю i приобщав його Святих Христових Таїн, i в усi цi сiм днiв Сергiй нiчого не їв, крiм просфори, яку давав йому той, хто його постригав. Щоб зберегти бодрим i зосередженим розум свiй, Сергiй ухилявся вiд усякого дiяння; з його вуст не сходили псалми i пiснi духовнi; утiшаючи ними себе, вiн славословив Бога i взивав до Нього з глибини вдячного серця: "Господи, возлюбив благолiпство дому Твого i мiсце оселi слави Твоєї (Пс. 25, 8) ...дому Твоєму личить святиня, Господи, в долготу днiв (Пс. 92, 5). Коли возлюбленна оселя Твоя, Господи сил! Жадає i кiнчається душа моя у дворах Господнiх, серце моє i плоть моя возрадувалися о Бозi живому. Бо птиця - душа моя - обрете собi храмину, i горлиця - гнiздо собi, де положить пташенята свої... Блаженнi живущi в домi Твоєму, на вiки вiкiв восхвалять Тя! (Пс. 83, 1-5). Яко краще день один у дворах Твоїх паче тисяч: зволив примiтатися в дому Бога мого паче, нiж жити мi в оселях грiшникiв (Пс. 83, 11.)". Так радiла тодi душа Сергiєва i горiла божественним вогнем!
Мир не знає i не може знати тих благодатних утiх, якi ниспосилаються вiд Бога трудникам спасiння. Мир видить тiльки жорстокiсть i тiсноту шляху iноцького i, не жадаючи розлучитися зi своїм широким шляхом, вiдвертається подвигу чернечого, називаючи його безплiдним, нерозумним, навiть злочинним самознущанням... Не будемо говорити йому про те, що йому не дуже зрозумiло: слiпому безплiдно говорити про красу квiтiв, але хай би свiт уважнiше придився хоч тiльки до плодiв подвигiв iноцьких, i тодi б вiн пiзнав їх велику силу в життi нравному i не став би називати їх безплiдною вправою... "О ви, - так взивав колись Московський святитель Платон, - о ви, яких думка потьмарена i серце розслаблено! Прийдiть i подивiться на угодника Божого Преподобного Сергiя! Що ж? Хiба даремно вiн стiльки у подвигу добродiйства трудiв уживав? Хiба марнi були тi сльози, той пiт, який вiн проливав i ними напував насаджену в душi своїй Божественну зернину? О - нi! Ось скiльки вiкiв пройшло, а iм'я його все так само любо у вустах наших, пам'ять його благословенна i слiди життя його святого досточтимi". Чому? Тому, що при спiвдiї благодатi Божої його подвиги преобразили всю нравну природу його i повернули йому первiсну чистоту i невиннiсть, вiчне блаженство i високе Богоподiбне достоїнство - все те, що втрачено було першим Адамом i куплене для всiх нас безцiнною кровiю другого Адама - Господа Iсуса!
Сiм днiв протiкли як один день, настав час Сергiю розлучитися зi старцем iгуменом.
- Ось, отче, - з тихим смутком сказав тодi юний iнок своєму отцю євангельському, - ти вже уходиш i залишаєш мене одиноким в цiй безлюднiй пустелi... Давно я жадав усамiтнитися i завжди просив про те Господа, згадуючи слова Пророка: "Се удалився тiкаючи, i водворився у пустелi..." I благословен Бог, не залишивший без виконання молитви моєї; славлю Його доброту, що не залишив мене цiєї милостi - жити в пустелi i безмовствувати... Ти уходиш звiдси, отче, благослови ж мене, смиренного, i помолись про моє усамiтнення... Врозуми мене жити тепер у самотностi, як Господу Богу молитись, як уникати шкоди душевної, як противитись ворогу i помислам гординi, вiд нього посiюваним... Адже я ще новоначальний iнок, я мушу в усьому просити поради в тебе!"
Подивувався старець смиренномудростi свого новопострижена. "Мене грiшного хiба, питаєш про те, що сам не гiрше мене знаєш, о чесна голово! - сказав Митрофан. - Ти вже привчив себе до всякого подвигу, менi залишається тiльки побажати, щоб Господь Сам врозумив тебе i привiв у довершену мiру вiку духовного".
Старець побесiдував з ним ще трохи про рiзнi випадки в життi духовному i зiбрався в путь. Сергiй припав до стоп його i ще раз, на прощання, просив благословити його i помолитися за нього "Молись, молись, отче, - говорив вiн, - щоб Господь послав менi сили противустати бранi плотськiй i спокусам бiсовським, щоб зберiг Вiн мене i вiд лютих звiрiв серед моїх пустельних трудiв".
- Благословен Бог, - сказав йому старець, i впевнена вiра чулася в його словах, - Вiн не попускає нам спокус вище сил наших; Апостол говорить за всiх нас: "Все можу у змiцнюючому мя Господi Iсусi" Вiдходячи звiдси, я предаю тебе в руки Божi, Бог буде тобi пристановище i сила. Вiн поможе тобi устояти проти пiдступiв ворожих. Господь любить тих, хто благодогоджає Йому, Вiн збереже i твоє входження вiднинi i до вiку.
На завершення своєї бесiди Митрофан сказав Сергiю, що на мiсцi його пустельножительства поширить Господь обитель велику i iмениту, з якої пронесеться слава iменi Божого далеко в усi сторони. Потiм вiн сотворив коротку молитву, благословив свого постриженика i удалився.
I лишився Сергiй один в своїй улюбленiй пустелi, залишився без попередника i сподвижника, без наставника i без помiчника, з єдиним Богом всюдисущим i нiколи не полишаючим тих, якi для Нього все полишили... Чиста i свiтла була його добра душа, проста i вiдкрита благодатi Божiй, i Бог тайними спрямуваннями Своєї благодатi Сам направляв молодого подвижника в його боротьбi з спокусами, якi, за планом Божественного домоустрою нашого спасiння, неминучi i для самих чистих душ... I воiстину Сергiй явився мужем Богомудрим, як iменує його свята Церква; проходячи шляхом древнiх святих Отцiв-пустельникiв, першоначальникiв життя чернечого, вiн, подiбно ним, був умудряємий не стiльки вiд людей, скiльки вiд Бога Самого, i, збагатившись цим небесним скарбом мудростi Божественної, умудряв потiм i iнших до спасiння.
ГЛАВА VI. НАОДИНЦI З БОГОМ (1340 - 1342)
<< ГЛАВА V | ЗМIСТ | ГЛАВА VII >>
Невiдомi свiту подвиги пустельника. Три вороги - плоть, свiт i диявол. Тяжкiсть боротьби. Правила Василя Великого для вiдлюдникiв. Терпiння Сергiєва. Страхи i привиди. Загрози безсильного. Пiдступи "пiдступного старця". Хижi звiрi. Сторонньоприїмство пустельника. Риса образу Божого. Друга половина великої Христової заповiдi.
Радуйся, вся плотския похоти Бога ради умертвивый,
Радуйся, многообразныя козни лукаваго силою Божиею победивый!
Акафiст 1. Iкос 3
Радуся, Онуфрию Великому подражавый житием в пустыне,
Радуйся, Паисию последовавый в вечной святыне.
Акафiст 2. Iкос 5
Прости нас, Преподобний отче Сергiю, якщо ми спробуємо тепер подумки вiйти в твою пустельну, вбогу келiю, щоб грiшним розумом своїм потрапити до сокровенного святилища душi твоєї i тiшити себе спогляданням невидимих свiту твоїх подвигiв! Вiдаємо, преблаженний i Богомудрий, що недостойнi ми цього дивного споглядання, що мало здiбнi до цього i нашi сердечнi очi, пристрастями потьмаренi, але споглядаючи твою Христу уподiбнену любов, сподiваємось, що ти, який благоволив для науки сучасних учнiв твоїх повiдати їм багато з того, очму був один Бог Серцезнавець свiдком в пустинному життi твоєму, - ти, велелюбний отче, не прогониш i нас, що бажають зберегти якiсь крихти цього хлiбу духовного, що залишились вiд обiду учнiв твоїх, для втамування наших спраглих душ!
"Ось вiн, - скажемо словами вiчнопам'ятного святителя Платона, - ось вiн, подвижник наш, в солодкому своєму усамiтненнi, в убогiй, але спокiйнiй келiї, очi свої пiдносить завжди до Сущого на небесах, - очi, наповненi сльозами покаяння... Дума його спiлкується з Богом; язик прославляє Владику всiх; його серце - житло всякого добродiйства, а отже i Духа Святого; руки ж його служать його потребам тiлесним... Вiн далекий вiд усякої суєти i вiд спокус свiту, трудиться Господу зi страхом i... тремтiнням (Пс. 2, 11), трудиться в приємному усамiтненнi, в солодкiй тишi, маючи завжди нiчим не не збентеженi думи, не обтяжений турботами розсудок i спокiйний дух... О дорогоцiнний i любий стан!"
Але перш нiж Сергiй досяг цього блаженного стану, перш чим розсмакував вiн смак пустелi, скiльки браней мав перетерпiти вiн, скiльки боротьби винести! "Хто може розповiсти, - говорить його блаженний учень Єпiфанiй, - хто може розповiсти всi усамiтненi подвиги цiєї твердої душi, неусипно додержувавшої всi вимоги устава подвижницького? Хто оцiнить його теплi сльози i зiтхання до Бога, його стогiн молитовний i плач сердечний, його пильнування i ночi безсоннi, тривалi стояння i поверження себе на землю перед Господом? Хто оцiнить його колiнопреклонiння i земнi поклони, хто розповiсть про його голод i спрагу, про вбогiсть i недостачi в усьому, про спокуси вiд ворога i страхи пустельнi?"
Сильний Бог i завжди готовий на допомогу призиваючим Його. "Але спробувавшi знають, - говорить святитель Фiларет, митрополит Московський, - яким труднощам пiдчиняється iноцьке життя в повному усамiтненнi". Цi труднощi настiльки великi, що не зазнавшi їх з трудом вiрять тому, хто оповiдає про них, а iнколи i зовсiм не вiрять, тому що в такiй оповiдi перед ними вiдкривається зовсiм iнший свiт, свiту грiшному зовсiм невiдомий...
Щоб легше уявити собi всю тяжкiсть вiдлюдницького подвига Преподобного Сергiя, намiтимо тут коротко, в загальних рисах, труднощi цього подвигу, як зображують їх люди, досвiдом пройшовшi цим тiсним i багатоскорботним шляхом.
Радiсно вступає в свiй подвиг вiдлюдник пустельний: нiхто не примушує його до того, гаряча ревнiсть до подвижництва зазивала його в пустелю. Всi скорботи i негаразди для нього жаданi, його молитва виливається в його сльозах, вiн весь горить полум'яним бажанням Божественним... Так буває на початку подвигу, але ось перший захват проходить; днi, коли серце повне гарячої ревностi i умилення, при яких так легкi подвиги самоумертвлення, змiнюються днями сухостi душевної, нудьги нестерпної, думи не пiдкоряються розуму i бродять повсюду, молитва не дiє в серцi, серце ниє, душа рветься бiгти з-пiд хреста i стає холодна до всього духовного... А тут ще голод i спрага, холод, побоювання за життя з боку диких звiрiв чи вiд скудностi i безпомiчностi i загальне розслаблення душi i тiла... Навiть невиннi на перший погляд вiдпочинок i природнiй сон i тi стають ворогами подвижника, з якими вiн мусить боротися!... А свiт мiж тим манить його до себе спогадами минулого, адже там йому так тепло i затишно жилось, нi в чому вiн такий, як тепер, нужди не терпiв; адже i там можна спастись, навiщо ж цей подвиг вище сил? Навiщо ця страшна пустеля з усiма її негараздами?.. Iдти б в обитель яку-небудь, де добрi брати роздiляли б з ним скорботу його, допомагали б йому у боротьбi з ворогами i доброю порадою, i братньою молитвою... Так свiт i плоть пристають до вiдлюдника зi своїми вимогами, не говоримо вже про грiшнi потяги серця, коли, нiби буря, пiдiймаються пристраснi пориви i гонять пустельника в свiт, спалюючи його внутрiшнiм полум'ям... I якщо б не благодать Божа, що часом втiшає подвижника своєю близькiстю до його стражденного серця, якщо б не сила Христова, яка в немочi звершується, то нiхто з пустельникiв не встояв би в цiй тяжкiй, непосильнiй для людини боротьбi. Але i це ще не всi труднощi пустельного життя. Уже i в той час, коли благодатнi утiхи виливаються в душу вiдлюдника, в його серцi прагнуть проникнути помисли насолоди подвигами, помисли гордостi, яка доводить iнколи необережних подвижникыв до грубого падiння чи до затьмарення розуму. Таким чином, для ревнителя життя духовного, по мiрi успiху в ньому, вiдкривається боротьба вже не до плотi i кровi, а до духiв злоби пiднебесних. "Як скоро, - говорить святитель Фiларет, - цi невидимi вороги примiчають, що людина, заливши свiт i презрiвши плоть, все бiльш i бiльш усилюється проникнути в область духовну, до спiлкування з небесними Силами i Самим Богом: то, щоб перешкодити йому, з неймовiрною зухвалiстю на нього устремляються, так що не тiльки здаля пускають в нього розжаренi стрiли противних помислiв, але, такби мовити, вторгаючись i в межi його уяви i почуттiв, являють дивнi образи i безглуздi мрiї". Iнколи мрiї бувають спрямованi на те, щоб спокусити подвижника помилковим уявленням щодо його святостi, ось тодi-то i потрiбно труднику спасiння обмежувати себе звiдусiль Христу уподiбненим смиренням, по слову Христовому, бути мудрим яко змiю, щоб не загинути вiд хитрощiв змiя, вiдвiчного людиновбивцi - диявола.
Святi Отцi-подвижники, навченi досвiдом свого трудницького життя, залишили нам в своїх писаннях богомудрi правила цiєї боротьби, цього великого подвигу, - правила, якi складають "науку з наук" - науку чернечого життя. Ось, наприклад, правила загального наставника iночого життя Святителя Василя Великого для залучених у пустельному усамiтненнi. Настановами цими керувався, звiсно, i наш подвижник Преподобний Сергiй:
1. Люби слухати або читати слово Боже, житiя i повчання святих: в них знайдеш правила i приклади святого, угодного Господу Богу життя.
2. Безперестанно дивись за собою, кожний вечiр розглядай свої думки i бажання, якi в тебе виникли, слова, якi ти сказав, i дiла, якi ти зробив протягом дня, i щиросердно молись Богу про прощення всього, що зроблено проти Його заповiдей, i всiляко поспiшай виправитися. Кожний ранок пiсля молитви ретельно обдумуй свiй стан в наступаючий день i вживай надiйних заходiв, щоб не згрiшити.
3. Як можливо частiше, уважнiше i довше розмiрковуй про смерть, про те, що вона неминуча, несподiвана, що земнi блага негiднi для майбутнього життя, роздумуй про друге пришестя Господа на суд свiту, про муки грiшних i блаженство праведних.
4. Люби молитву i постiйно нею займайся.
5. Люби пост, тому що без нього не можливо оминути недобрих помислiв, а за помислами - i недобрих справ.
6. Де б ти не був, щоб би не робив, завжди твердо пам'ятай, що Господь дивитися на тебе i бачить все, що ти думаєш, чого бажаєш i що робиш.
7. Спiввимiрюй всi свої думки i бажання, слова i дiла з Христовим Євангелiєм, найсуворiше виконуй всi заповiдi Христовi i будь весь Христов. Щоб возлюбити Бога, частiше розмiрковуй про велич Божу, про Його благiсть, про свою незначимiсть i грiховнiсть. Святу пам'ять про Бога носи повсюду з собою як незнищенне тавро.
Такий багатотрудний подвиг вiдлюдника. З радiстю вступив Сергiй на цей вузький шлях, щоб досягнути безтурботної країни безпристрастностi. Пiдвизатися противу плотi з її пристрастями i побажаннями вiн обучив себе ще задовго до вiддалення у пустелю, i потому в пустельножительствi його виднi були, як знамення безперестанних перемог над самим собою, довгочаснi пощення i iншi високi подвиги. Возвишуючи дух свiй Богомисленням, вiн змiцнював i тiло своє неустанними трудами. "Не даремно вкушав вiн хлiб свiй", як говорить святитель Платон, але з'їдав його в потi лиця. В зимовий час, коли сама земля розсiдалася вiд жорстоких морозiв, Сергiй, точно безплотний, залишався в однiй звичайнiй своїй одежi i, претерпiваючи стужу, думав тiльки про те, як збавитися вiд майбутнього вогня вiчного. "Нiколи за все своє життя вiн нi на що не жалiвся, нi на що не роптав, не зневiрювався, не скорбив: нi! вiн завжди i всiм був задоволений, при всiх своїх недолiках i нуждах; в усьому був спокiйний, при всiх спокусах, i скорботах людських". Поiстинi вiн мiг з дерзновiнням повторити слово Апостола: менi мир розiп'явся, i аз миру (Гал. 6, 14); благодаттю Божою я так живу, нiби не мав нiчого спiльного зi свiтом. Це був iстинний воїн Христа Бога, зодягнутий в усi оружжя Божiї проти всiх слабостей людських i спокус бiсiвських.
Особливо багато скорбот i спокус перетерпiв вiн вiд бiсiв на самому початку свого пустельного подвигу. Невидимi вороги нерiдко приймали видимий образ страшних звiрiв i вiдразливих гадiв, щоб злякати подвижника. З пронизливим свистом i звiрячою люттю, зi страшним скреготiнням зубiв кидалися вони на Сергiя, але мужнiй подвижник не боявся їх суєтних погроз, згадуючи слово Писання: не убоїшися вiд страха нiчного, вiд стрiли летючої у днi, вiд речi, у тьмi преходячої, вiд сряща i бiса полуденного (Пс. 90, 5-6). Користуючись частим читанням благодатних для душi книг, знав вiн мистецтво духовної боротьби, якому один з досвiдчених духовних воїнiв, преподобний Iван Листвичник, повчає, говорячи: "Озброюйся молитвою i бий супостатiв iм'ям Iсусовим, i тодi прийде до тебе Янгол Божий, добрий захисник твiй, i помолиться з тобою". Крiпкою, але смиренною, нерозсiяною i слiзною молитвою Преподобний Сергiй руйнував пустельнi страхи i мрiяння, як тонке павутиння. I Господь оберiгав його Своєю благодаттю, а вiн, видячи над собою покриваючу руку Божу, день i нiч прославляв Господа, не залишаючого берла грiшних на жереб праведних (Пс. 124, 3).
Розповiдав згодом сам Преподобний своїм учням: одного разу нiччю увiйшов вiн в усамiтнену церкву свою, щоб спiвати заутреню, але лиш тiльки вiн почав молитвослiв'я, як раптом перед його очима розступилась стiна церковна, i в цей отвiр, як тать i розбiйник, що не входить дверима, ввiйшов сатана видимим чином; його супроводжував цiлий полк бiсiвський - всi в гостроверхих шапках i в одежах литовцiв, яких тодi боялись на Русi не менше татар. З шумом i диким галасом, скрегочучи зубами вiд пекельної злоби, мнимi литовцi кинулись як би розоряти церкву, полум'ям дихали їх богохульнi вуста...
- Уходь, уходь звiдсiль, бiжи швидше, - кричали вони подвижнику. - Не смiй довше залишатися на цьому мiсцi, не ми на тебе наступили - ти сам найшов на нас! Якщо не пiдеш звiдси, ми розiрвемо тебе на шматки, i ти помреш в наших руках.
"Таков звичай у диявола, - зауважує при цьому блаженний Єпiфанiй, можливо потворюючи повчальне зауваження свого великого авви, - такий звичай у безсилого ворога: вiн гордо хвалиться i грозить порушити землю i висушити море, хоч сам по собi не має влади падший дух навiть i над свинями (Мф. 8, 31, 32)".
Нiтрохи не смутився духом Сергiй вiд цих безсилих погроз, тiльки ще крiпше, ще полум'янiше стала пiдноситись до Бога його смиренна молитва. "Боже, - взивав вiн словами Псалмоспiвця, - хто уподiбниться Тобi? Не промовч, нижче укроти, Боже, яко це вороги Твої зашумiли (Пс. 82, 2-3). Да воскресне Бог i розточаться вороги Його, i да бiжать вiд лиця Його ненавидячi Його. Яко щезає дим, да щезнуть, яко тає вiск вiд лиця вогня, тако да загинуть грiшники вiд лиця Божого! " (Пс. 67, 1-3). I не винесли падшi духи полум'я молитви Сергiєвої i щезли так само раптово, як i з'явились.
В iнший час вся келiя перед взорами Преподобного наповнилась огидними змiями, так що не видно було i пола. Ще раз, коли Преподобний читав в пустельнiй хижi нiчне своє правило, раптом пронiсся шум по хащi лiсовiй i навколо його келiї почулися безчиннi крики бiсiвських полчищ: "Уходь же звiдси! Навiщо прийшов ти в цю глухомань лiсову, що хочеш знайти тут? Нi, не сподiвайся довше тут жити - тобi i години тут не провести; видиш - мiсце пусте i непролазне, як же ти не боїшся померти тут з голоду чи загинути вiд рук душогубiв-розбiйникiв? Знайде тодi хто-небудь труп твiй i скаже: "Це була безплiдна людина!" Та й звiрi хижi блукають навколо тебе в пустелi, готовi розтерзати тебе, i ми не залишимо тебе в спокої, не думай, що ми уступили тобi це мiсце, споконвiкiв пустельне. Отже, якщо не хочеш померти раптовою смертю, то бiжи звiдси, бiжи тепер же, не озираючись нi направо, нi налiво, iнакше смерть тобi i загибель вiд руки нашої!"
I знову Преподобний воззвав до Бога у слiзнiй молитвi, i знову Божественна сила приосiнила його - i розсiялось полчище бiсiвське. А серце подвижника виповнилось невимовної насолоди духовної, i вiн зрозумiв, що вiднинi дана йому назавжди переможна влада наступати... на всю силу ворожу (Лк. 10, 19); i заспiвав вiн тодi, радiючи духом, як новий Мусiй, вдячну хвалу Господу словами Святого Писання: "Дякую Тобi, Господи, - взивав вiн з глибини вдячного серця, - Ти не залишив мене, але скоро почув i помилував!.. Ти створив зi мною знамення на благо, i видять ненавидячi мене i постиджаються, бо Ти, Господи, помiг менi i втiшив мене. Правиця Твоя, Господи, прославилась у крiпостi; права рука Твоя сокрушила ворогiв моїх i державною крiпостю Твоєю винищила їх до кiнця!".
З наведених розповiдей самого угодника Божого, записаних його учнями, можна видiти, з якою жорстокою впертiстю ополчувалася на нього мрачна область духа тьми на початку його подвигу. Преподобний Єпiфанiй зауважує, що "ворого боявся, як би на пустельному мiсцi не виникла священна обитель iнокiв для прославлення iменi Божого i спасiння багатьох, вiн хотiв прогнати Преподобного, заздрячи спасiнню не його лише, але i нашому", - говорить учень Сергiїв. Отже, сатана, цей "пiдступний старець", як називає його Преподобний Варсонофiй Великий, навчений тисячолiтнiм досвiдом боротьби з християнськими подвижниками, видiв, з яким мужем сили має справу, i тому всi свої зусилля направляв на те, щоб зупинити подвижника на самому початку його подвигу: в подальшому вiн не сподiвався перемогти смиренного Сергiя. Але що всi пiдступи сатани проти благодатi Христової? Що всi зусилля безсилого в своїй злобi ворога супроти сили Божої? Ми знаємо, що Сергiй вийшов переможцем з цiєї боротьби i заснував свою Радонiзьку Лавру, яка стала матiр'ю багатьох обителей i в пустелях i городах обширної Руської землi!
Ми вже говорили, що бiси нерiдко являлись Преподобному у виглядi диких звiрiв i рiзних чудовиськ, готових його розтерзати; пiсля таких привидiв страх справжнiх звiрiв пустельних був для нього вже "останнiм зi страхiв". Стаї голодних вовкiв рискали бiля його житла i вили по цiлим ночам, зловiщим вогнем горiли у темному лiсi його страшнi очi навколо усамiтненої келiї; iнколи заходили сюди i iншi, бiльш страшнi жителi пустельних лiсiв - ведмедi. Через немiч людську невiльний страх на хвилину оволодiвав серцем пустельника при думцi про його безпомiчну самотнiсть, але вiн одразу ж огороджував себе молитвою, i цей страх переходив на самих звiрiв, якi удалялись в глибину хащ лiсових, не зробивши йому нiякої шкоди.
Раз угодник Божий увидiв перед своєю хижою великого ведмедя i, примiтивши, що вiн не скiльки лютий, скiльки голодний, зжалився на звiром, пiшов у свою келiю, взяв там шматок хлiба i запропонував ведмiдю цей пустельний обiд на пнi чи колодi. Звiр полюбив сторонньоприємство пустельника i часто, приходячи до келiї, чекав звичного частування i з ласкою поглядав на пустельника. Iнколи лiсовий гость двого не уходив, озирався по сторонам, "нiби злий заїмодавець, жадаючий настiйливо отримати свiй борг. А Преподобний дякував Богу, що послав йому лютого звiра на втiху", i, пам'ятаючи слово Писання: "Блажен iже i скоти милує", звик милувати звiра; вiн дiлив з ним останнiй шматок, а iнколи i весь вiддавав своєму пустельному сожителю, як не розумiючому поста, а сам залишався без їжi. Крiм хлiба, у нього в келiї не було нiякої iншої їжi, але часто траплялось, що i хлiба не вистачало. Можна думати, що хлiб доставляв йому час вiд часу молодший брат його Петро, живший в Радонiжi. Так вправляв себе угодник Божий у зреченнi вiд самих необхiдних потреб, "а може бути, - говорить святитель Филарет, - в цьому мирному поводженнi iз лютою твариною з назиданням душi своєї, споглядав вiн слiди первiсної покори всiх тварин невиннiй людинi". За те i нерозумна тварина повинувалась йому, i дикий звiр зробився до того ручним, що слухався його слова i був лагiдний перед ним, як вiвця.
"Чого не може зробити добродiйнiсть? - розмiрковує святитель Платон. - Думаю, що дикi звiрi нинi стали лютi вiд жорстокостi наших нравiв; а любов i добродiйнiсть можуть цю лютiсть перетворити у лагiднiсть i покiрнiсть". Всi одухотворенi створiння Божi ясно бачили в першiй людинi свiтлий образ Божий, i самi лютi звiрi, по виразу одного святого отця, вiдчуваючи дивне благоухання цього образу, смиренно схиляли свою голову перед Адамом. Людина скорялась Богу - i всi земнi тварини скорялись людинi, вшановуючи в ньому образ Божий. Згрiшила людина, затьмарився в нiй образ Божий - i нерозумнi тварини не стали вже пiзнавати його. Не послухалась людина заповiдi Божої - перестали i її слухатися тварини земнi. Зловоння пристрастей замiнило благоухання образа Божого, i сама людина уподiбнилась скотам нерозумним. I ось грiшна, минуща людина тремтить i страшиться тих звiрiв, якi колись були упокоренi пiд ноги його. Його непослух Богу покарано непослухом тварин земних йому самому! А святi Божi своїм дивним життям, своїм неухильним послухом заповiдям Божим, своїм святим смиренням, при допомозi благодатi Божої, вiдновили в собi образ Божий, i вiн просiяв в них з первiсною чистотою i свiтлiстю. Вiдчули його благоухання i нерозумнi тварi, i лютi звiрi - грiзнi вороги грiшного людства - стали слухнянi їм, як лагiднi ягнята. Так влада, утрачена Адамом, повернена його святим нащадкам! Ось внутрiшнiй, глибокий змiст цього дивного для нас, грiшних, послуху лютих нерозумних тварин святим Божим, про що так часто зустрiчаються розповiдi в житiях святих подвижникiв i в стражданнях святих мученикiв, про що читаємо i в житiї нашого подвижника, Богомудрого Сергiя. Але звертаємось до розповiдi про його пустельний подвиг.
"Не було мiсця зневiрi в мужньому серцi Сергiя, - говорить преподобний Єпiфанiй, - з радiстю приймав вiн всi скорботи як би вiд руки Божої; спокушуваний, як золото у вогнi, вiн сходив з сили у силу; крiпкий вiрою у Бога, вiн так само крiпко i уповав на Бога, по слову Писання: праведний же яко лев уповаючи (Притч. 28, 1), i: надiючийся на Господа, яко гора Сiон: не подвижеться на вiк ...(Пс. 124, 1). Вiд того i чув вiн в своєму чистому i Боговiдданому серцi велике слово обiтинцi: "З ним єсьмо в скорботi, вiзьму його i прославлю його, долготою днiв виповню його i явлю йому спасiння Моє" (Пс. 90, 15-16). Байдужий до свого спасiння не може мати такого уповання - його носить в своєму серцi тiльки той, хто в усьому вiдданий Богу i всiєю iстотою своєю полинув до Нього єдиного, по виразу Давида: "...щезосте очi мої, щоб уповати менi на Бога мого" (Пс. 68, 4)".
Нарештi прийшов час, коли Господу було благоугодно поставити цей благодатний свiтильник на свiчник, щоб вiн свiтив iз своєї пустелi всiй Православнiй Росiї, щоб вiд його свiтла запалили своє свiтло i iншi свiтильники i рознесли це свiтло по всiй поверхнi рiдної землi. Своїм пустельним подвигом Сергiй виконав в усiй широтi першу половину великої заповiдi Божої про любов: возлюбиш Господа Бога твого всiм сердцем твоїм, i всiєю душею твоєю, i всiєю мислiю твоєю (Мф. 22, 37); залишилось - i тепер Господь призивав його - виконати в такiй же повнотi i другу половину цiєї заповiдi: возлюбиш щирого тобi яко сам себе (Мф. 22, 39). Смиренно трудився вiн в пустелi для Господа - настав час так само смиренно послужити i ближньому заради Господа. I смиренний послушник волi Божої не вiдрiкся накласти на себе тяготу чужу, по слову Апостола: "друг друга тяготи носiть (Гал. 6, 2), не своїх це тiльки, але i дружнiх також глядiть" (Флп. 2, 4).