Ройко Александр : другие произведения.

Шляхи, якi ми обираємо. Частина II "Прагнення не знає перешкод"

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
       Кiнець 50-х рокiв ХХ-го столiття. Вже всi, навiть наймолодшi дiти родини Михайла Золотаренка закiнчили школу. I деякi з них вже вибрали свiй шлях у дорослому життi. Та як складеться їх доля поки що невiдомо. Не зрiвняти, звичайно, часи становлення самого Михайла та його дiтей. Нiчого не заважає сьогоднiшньому поколiнню досягати високих вершин. Та на жаль у любу епоху це не завжди i не всiм вдається.
       Та пристарiлий Михайло дуже добре пам'ятає мрiю ще свого батька стосовно того, щоб хоча комусь з дiтей чи онукiв численної його родини вдалося перевершити досягнення батькiв, а можливо, й взагалi стати вiдомою людиною. В народнiй мудростi iснує поширений вислiв, що мрiяти не шкiдливо. Та правильнiше потрiбно говорити: "Шкiдливо не мрiяти". А якщо у людини є заповiтнi мрiї i наполегливiсть, то все в життi обов'язково здiйснюється! То чи вдасться комусь iз нащадкiв роду Золотаренкiв здiйснити мрiї своїх дiда та батька?
       При цьому зростали, мужнiли, змiнювалися не лише дiти Михайла, змiнювалася й сама країна, у якiй вони мешкали. I вже на рубежi 80-х та 90-х рокiв дехто з них прикладе i свою руку до розбудови нової незалежної держави - те, що не вдалося зробити в далекому 1917-му роцi сучасникам Михайла Золотаренка, тепер зроблять його дiти.

  
  

Олександр Ройко

Шляхи, якi ми обираємо

  
  

Частина II

Прагнення не знає перешкод

  
                                                                                           Кто жизнью бит, тот большего добьётся,
                                                                                                          Пуд соли съевший выше ценит мёд.
                                                                                                  Кто слёзы лил, тот искренней смеётся,
                                                                                                       Кто умирал, тот знает, что живёт!
                                                                                                                                                 Омар Хайям
  

Тим, хто поставив собi високу мету в життi i

твердо намагається її досягти, присвячується

  

РОЗДIЛ 1

Вiд Купала i до Спаса...

  
   У розпалi було лiто 1959-го року. На безкраїх теренах Радянського Союзу у мальовничих краях Хмельниччини загубилося серед iнших не таке вже й маленьке i напрочуд гарне українське село Зеле́нче. У цю пору, стоячи на його околицi, можна було бачити м'який килим зеленi, що вкривав землю i тягнувся до обрiю, терпко пахли трави в луках. Вiдкриваючи день, яскраве сонце кидало свої променi на цей килим, покритий нiчною росою, яка починала виблискувати мiльйонами вогникiв. Та роса на травi виблискувала недовго, танули тi манюсiнькi прозорi вогники пiд спопеляючою дiєю великого вогню. Влiтку свiтати починало рано, а сонце пiднiмалося все вище й вище. Приємно було спостерiгати за тим, як настає ще один теплий лiтнiй день. Хотiлося повнiстю зануритися в атмосферу щастя i радостi. А он i безкрає на перший погляд ромашкове поле пiд яскравим сонечком, з м'якою травичкою, яке так i манило прилягти на неї i безтурботно споглядати хмарки. I як тут було не згадати рядки з вiрша Бориса Пастернака: "В траве, меж диких бальзаминов, ромашек и лесных купав лежим мы, руки запрокинув и в небо головы задрав...". У полi вiдчувався запах сiна уперемiж iз пахощами запашних м'ятних трав. У самому селi цвiла липа, розливаючи свiй солодкий запах. Поступово наставала сама задушлива i спекотна пора дня, та й самого лiта - його екватор. Рiчки у цей час починають пiдсихати, в ставках i заводях теж стає менше води. Вода пiсля зливових гроз не встигає затримуватися на землi, i випаровуючись, пiднiмається в атмосферу. Сонячнi променi продовжують повiльно ковзати по землi, що вже прокинулася. Гарний краєвид природи та ще й з хмарками туману над зеленуватою гладдю ставка. Але з пiдйомом сонця туман над нею починає повiльно залишати низину. До середини лiта природа досягає самої зрiлостi, в садах наливаються плоди i рясно достигають ягоди. Лiс також обдаровує стиглими плодами лiсових ягiд, а також лiкарськими рослинами.
   Так, лiто було в повному розпалi. Скоро вже й Петрiв день - 12 липня. Починаючи з Петрiвки денне тепло переходить у спеку, хоча вечори стають теплими i безмовними. День Петра i Павла вважався серединою, або як говорили "верхiвкою" лiта. У цей день закiнчувався Петрiв пост i вiдбувалися останнi у лiтньому сезонi весiлля. Вважалося, що "на Петрiв день сонечко усiма барвами грає", як на Свiтле Христове Воскресiння: якимись особливими кольорами, якi iскряться i переливаються як веселка. Крiм того, апостол Петро був покровителем рибалок i всi, чий промисел був пов'язаний з риболовлею в цей день молилися йому на вдалий улов. Велике церковне свято спiвпадало з iншим найдавнiшим язичницьким святом - Ярилин день. Цей день на Русi здавна присвячували богу Ярилу, якого вважали богом сонця, богом любовi i пристрастi, богом сил природи. Також вважалося, що на Ярила все живе "приходить в яр", тобто починає плодоносити. Настає сама спекотна i суха пора року. За старих часiв липень називали страдником - i це зрозумiло, на полях ось-ось почнуться жнива. Саме пора жнив, ось тiльки дуже вже спекотно! А сонце пiднiмається все вище, осяваючи своїм свiтлом всю мiсцевiсть. Лiтнi пейзажi природи з квiтами i галявинами радують яскравими фарбами, навiваючи безтурботний настрiй. Та ось настає вже й полудень - сонце заганяє всяку живнiсть у пошуках тiнi. Поступово день вже перевалює за свою середину. Знову новi звуки, запахи розливаються у повiтрi, яке потроху вже охолоджується - наближається вечiр. Так i хочеться розчинитися в тих звуках та запахах, щоб вiдчути цей лiтнiй вечiрнiй настрiй природи. До вечора втомлена вiд спекотних днiв природа розслаблюється, спадає запал спеки, в тiнi стає комфортнiше i затишнiше.
   Тепле лiто - це, як завжди, приємний вiдпочинок здебiльшого для школярiв та студентiв. Ось i у родинну садибу зеленчан Наталiї та Михайла Золотаренко поступово стали з'їжджалися їх молодшi сини. Першим ще наприкiнцi минулого мiсяця приїхав до батькiв колишнiй вже студент, а зараз iнженер-будiвельник Микола, для якого невдовзi, вже на початку серпня настане його перший трудовий день. Всi разом - батьки, Петро з дружиною та Микола - вiдзначили 6-го липня 58-му рiчницю з дня народження мами, а назавтра було вже й старинне свято Iвана Купала. А на третiй день пiсля нього прийшла негадана радiсна звiстка - Олександр прислав телеграму, у якiй сповiщалось, що Гульнара народила сина, якого назвали Андрiйком. Батьки зрадiли народженню нового онука, та вже трохи заспокоївшись вiд цiєї приємної новини, мама задумливо простягла:
   -- Я навiть не гадала, що саме у Сашка буде багатодiтна сiм'я.
   -- Та яка там вона багатодiтна... Це у нас багатодiтна, а також у моїх та твоїх батькiв були бiльш-менш багатодiтнi сiм'ї - по п'ятеро дiтей. Саме пiсля п'ятьох дiтей родина i вважається багатодiтною. А троє... -- махнув вiн рукою.
   -- Не скажи. То було колись. Навiть до вiйни у нас в селi було, мабуть, усього п'ять чи шiсть таких багатодiтних сiмей. А пiсля вiйни родини значно меншi стали, не рожають зараз баби, ну, молодi жiнки багато дiтей. Так, одного, двоє та й усе.
   -- А звiдки ж тодi за цьогорiчним переписом так збiльшилася кiлькiсть населення у Радянському Союзi? -- посмiхнувся Михайло.
   -- Та-а, то, мабуть, середньоазiатки та чукчi народили. Ти ж не дивився за переписом на скiльки збiльшилась кiлькiсть саме українцiв, росiян, бiлорусiв...
   -- Не дивився, ти маєш рацiю. А ось стосовно чукчiв ти не права - на крайнiй Пiвночi та ще й у юртах багато дiтей не буває. Та стосовно середньоазiатських жiнок твоє зауваження, мабуть, цiлком слушне. Але скажи менi, а хто за нацiональнiстю Гульнара?
   -- О, Господи! Я й випустила цей момент, звикла, що вона наша невiстка, i вважаю її своєю. Ну, Гульнара, й справдi могла бажати багатьох дiтей. Але ж Сашко?..
   -- А вiн теж того бажав.
   -- Хто, Сашко?! Щось не вiриться менi. Як вони тепер з трьома дiтьми будуть мотатися по просторах Радянського Союзу?
   -- Як їздили з двома дiтьми, так будуть їздити й з трьома. Мало що змiнилося. А стосовно третьої дитини, то тобi повинно було б вiритись. Адже у Сашка двоє доньок, а вiн точно бажав спадкоємця, хлопця. Йому потрiбен був син, а не цiла купа жiнок у хатi.
   -- О-о, так воно, мабуть, i є. У цьому ти маєш рацiю. Та все ж я думала, що скорiше у Антонiни буде троє дiтей.
   -- Будуть, мабуть, i у Тонi ще дiти. Квартира у них вже двокiмнатна. А як буде бiльше двох, та ще й рiзностатевих дiтей, то можуть i трикiмнатну отримати. Ну, то буде видно. А ось стосовно Сашка, то ось що цiкаво - у нього iмена всiх його дiтей починаються на одну букву.
   -- Та ну таке! Якi ж вони на одну букву? Так, Алiя i зараз Андрiйко - дiйсно на одну букву. А Ганнуся?
   -- А на якiй мовi Сашко зараз розмовляє?
   -- Та хто його розбере. На українськiй i на росiйськiй - якась помiсь.
   -- То у селi у нього помiсь. Тому що вiн за 15 рокiв вже звик розмовляти на росiйськiй мовi. Iнакше й не могло бути. I Лаврентiй на росiйськiй мовi розмовляє - в Радянськiй Армiї так i повинно бути, по-iншому неможливо. А зараз вже, мабуть, i Василько на росiйськiй мовi розмовляє. А як на росiйськiй мовi буде iм'я Ганнуся?
   -- А-а-а... i справдi. Ганнуся - Анничка, Аня, Анна. Дiйсно, Анна, потiм Алiя, а тепер Андрiйко - всi на букву "А". Хм, цiкаво. То Сашко з Гульнарою так задумали, чи що?
   -- Хто його зна. Приїдуть - спитаєш. Менi здається, що це просто збiг. Ганнуся названа на честь твоєї мами, Алiя - просто красиве узбецьке iм'я. Ну, i Андрiйко теж гарне iм'я, Та й звучить добре - Андрiй Олександрович.
   Поступово розмови про поповнення онукiв стихли. Минали днi, i батьки разом з Миколою, Петром та Марiчкою стали вже чекати приїзду iнших синiв. I чудового липневого ранку саме напередоднi Петрова дня приїхав на вiдпочинок вже й Василько, який закiнчив 1-й курс Ульяновського льотного училища, що готувало пiлотiв цивiльної авiацiї. Вiд хлопця аж пашiло радiстю та задоволенням. I не лише тому, що вiн повернувся у рiдну домiвку, у якiй не був вже цiлий рiк. Вочевидь, вiн взагалi був задоволений життям, задоволений тим, що навчається у ВНЗ, до якого так прагнув потрапити. Ним був зроблений поки що малесенький крок до мрiї стати пiлотом, так, поки що маленький, та всi починають з малого. Пролетять ще 3 роки навчання, й полетить вже вiн сам у голубе небо на якомусь з лiтакiв, якi йому часом сняться ночами i якi вiн вже бачив на аеродромi - рiзнi марки тих лiтакiв. I трохи вiдпочивши, Василько у захватi почав розповiдати батькам про тi лiтаки.
   -- Мамо, тату! -- з ентузiазмом почав Василько, -- А ви знаєте, що зараз лiтаки вже лiтають не лише з Москви до Києва чи Ленiнграда, або ж помiж обласними центрами, а здiйснюють вже й досить дальнi авiарейси? Наприклад, як нам розповiдали, ще у вереснi 1956-го року реактивний лiтак Ту-104 здiйснив перший регулярний рейс з пасажирами по трасi Москва-Iркутськ. Вiн подолав, з посадкою в Омську, 4570 кiлометрiв. Його льотний час склав 7 годинi 10 хвилин. I взагалi, час в дорозi реактивних лiтакiв у порiвняннi з польотом на поршневих лiтаках скоротився майже втричi. У тому ж роцi реактивнi лiтаки вийшли i на лiнiї Москва-Тбiлiсi, Москва-Ташкент, Москва-Хабаровськ. А 12 жовтня 1956-го року вiдбувся перший рейс мiжнародної лiнiї Москва - Прага. У лютому ж минулого року Ту-104 стартував у свiй перший (поки що технiчний) рейс по авiалiнiї Москва-Владивосток - вона одна iз найдовших у нашiй країнi. А всього 2 мiсяцi тому новий реактивний лiтак Ту-114 здiйснив свiй перший полiт з пасажирами за маршрутом Москва-Хабаровськ-Москва. А це майже 14.000 кiлометрiв, якi лiтак подолав за 18 годин 50 хвилин льотного часу з середньою швидкiстю 730 км/годину.
   I Василь Золотаренко ще багато чого розповiв батькам про лiтаки. Наприклад, про те, що здiйснюючи перевезення пасажирiв на реактивних лiтаках, Радянський Союз на 2 роки випередив США, Англiю та iншi захiднi країни по масовiй експлуатацiї пасажирських турбореактивних лiтакiв. Адже американський реактивний лiтак "Боїнг-707" i англiйська "Комета-IV" вийшли на повiтрянi лiнiї лише в кiнцi 1958-го року, а французька "Каравела" - у 1959-му роцi.
   Було помiтно, що хлопець, незважаючи на те, що вiн поки що лише бачив деякi з тих лiтакiв, вже повнiстю живе небом, наперед смакуючи свою майбутню професiю, насолоджується приналежнiстю (теж майбутньою) до когорти пiлотiв. Та вiн мав на це право, а у своїх розповiдях мав i рацiю - це був час стрiмкого розквiту радянської авiацiї. Той же лiтак Ту-114 минулого року на Всесвiтнiй авiацiйнiй виставцi в Брюсселi був удостоєний найвищої нагороди - "Гран-прi". А надалi протягом 1959-1960-го рокiв Ту-114 здiйснить ряд рейсiв вже в США, Англiю, Францiю, КНР та iншi держави свiту.
   Та батькiв не скiльки цiкавила, так би мовити iсторiя ЦПФ СРСР, скiльки саме навчання й побут Василя, вiдiрваного вiд дому. I хоча вiн багато чого розповiв їм у листах, довелося йому й зараз, вже бiльш розширено коментувати рядки ранiше написаного ним. Батьки вже знали, що Ульяновська ШВЛП являла собою закрите мiстечко, у якому знаходилися великий навчальний корпус, штаб, тренажернi комплекси, санчастина, житловий комплекс спiвробiтникiв, бiблiотека i навiть готель. Була i прохiдна, як у вiйськових частинах чи на режимному пiдприємствi. I слухачiв училища, теж як i у вiйськових училищах, iменували не студентами, а курсантами. I за словами сина дисциплiна в ШВЛП була досить жорстка.
   -- Отже, у вас там i дисциплiна подiбна до армiйської? -- запитав Василя батько, пiсля уточнюючих запитань про структуру навчального закладу та порядки у ньому.
   -- Мабуть, що так, -- покачав головою хлопець. -- Адже армiйських порядкiв я не знаю, та, вiдверто кажучи, дисциплiна в ШВЛП досить сувора. Та нам i казали, що навчання у ньому прирiвнювалося до проходження служби а армiї, ми живемо на казарменому положеннi.
   -- Зате на повному державному забезпеченнi, -- вставив реплiку Микола, який теж слухав оповiдь брата. -- Не те що я - батько менi щомiсяця кругленьку суму висилав.
   -- Це так, -- погодився Василь. -- Нам ще й щомiсяця виплачується грошове забезпечення.
   Батьки про це знали ще з самого початку навчання Василя. Хлопець одразу написав їм, що грошей йому висилати не потрiбно, у нього все тут є. Та батько однак потроху кошти йому переводив.
   -- А як вас там годують? -- запитала мама, хоча на власнi очi бачила, що син не схуд, а навпаки, якщо й не погладшав, то принаймнi змужнiв.
   -- Годують, як i належить льотному складу - дуже добре, -- посмiхнувся хлопець. -- У нас там, на територiї є велика їдальня. I кормлять нас, повторюю, гарно.
   -- I ви так же гарно навчаєтесь? -- у свою чергу посмiхнувся Микола.
   -- А чом би й нi. Ми дiйсно вчимося старанно, ну, переважна бiльшiсть, разом ходимо на самопiдготовки, вечорами сидимо в аудиторiях i розбираємося в електричних схемах або в схемах роботи паливної автоматики. Нам з весни вже викладають деякi спецiальнi предмети.
   -- А вiдпочинок? Вихiд вiльний за територiю училища?
   -- Ну, не зовсiм. Мабуть, так само, як в армiї - у вихiднi днi. Ми тодi здiйснюємо прогулянки по мiсту, в основному ходимо до "Вiнця", - є таке мiсце, звiдти вiдкривається дуже гарний вид на Волгу. Це у центрi мiста, i знаходиться воно недалеко вiд училища. Я мамi й тату про нього вже розповiдав. Взагалi, все нормально. Є i навчання, є i вiдпочинок. А ось далi взагалi буде цiкаво. Нас вже почнуть знайомити з лiтаками.
   -- I ви вже станете лiтати, -- пiдколов Василька братець.
   -- Нi, лiтати, звичайно, ще не станемо, -- спокiйно вiдреагував на цю шпильку курсант льотного училища. -- Хоча, з лiтаками, напевно нас вже почнуть ознайомлювати не лише на землi, а й у повiтрi - показувати як поводять себе пiлоти пiд час рейсу. То непроста справа - отак одразу навчитися лiтати. Навiть пiлоти зi стажем можуть допустити якусь помилку - у лiтаках в кабiнах стiльки приладiв, рiзних лампочок, тумблерiв!.. А тому нам постiйно повторюють: "Небо не визнає авторитетiв. Йому все одно який у пiлота налiт i де вiн навчався". А ще посилаються на слова творця аеродинамiки, професора Миколи Єгоровича Жуковського: "Лiтак - це найбiльше творiння розуму i рук людських, i вiн не пiдвладний нiяким авторитетам, крiм осiб, якi поважають льотнi закони".
   Поступово батькам й особливо Миколi надокучило вже слухати емоцiональнi розповiдi Василька про лiтаки та про свою майбутню професiю. Хоча, вiдчувалося, що хлопець на цi теми мiг говорити годинами - ось що означає мрiя! Та всьому свiй час, iснує безлiч рiзних iнших тем для обговорення. Отож були бесiди, особливо вечiрнi, з iншої тематики. Та поступово начебто було обговорено все. Тепер вже брати просто вiдпочивали й разом з батьками чекали на приїзд свого iншого брата - Iлька.

* * *

   Та ось надiйшов лист вiд Iллi, у якому вiн сповiстив, що його вiдпустка, на жаль, переноситься на середину серпня. Приїде вiн скорiш за все, у середу 19-го серпня. Вiдпустку йому надають з 17-го числа, та виїхати зi своєї частини вiн зможе у недiлю (однак це вихiдний - це було допустимо). Три днi у нього займе дорога (прямих потягiв немає), а у середу вранцi за всiма планами вiн повинен бути в Нестерiвцях. А до рiдного села звiдти рукою подати. I саме з цього дня почнеться у нього реальна вiдпустка. Цi плани Iллi влаштовували не всiх, зокрема новоспеченого iнженера Миколу Золотаренко. Вiн повинен був вийти на роботу у якесь мiсто (чи мiстечко) Рiвненської областi - тепер, мабуть, воно надовго, принаймнi рокiв на три стане саме його мiсцем проживання - у понедiлок 3-го серпня. Та то вже саме на роботу, а у яке конкретно мiсце - потрiбно було з'ясуватися заздалегiдь. Адже будiвельна органiзацiя (її керiвництво), як про говорив батьку Микола, лише знаходиться у самому райцентрi, а зводити будiвлi вона може у будь-якому населеному пунктi району. А тому Микола планував приїхати у Рiвне не пiзнiше наступного четверга - 30 липня). Адже, скорiш за все, на роботу ще доведеться кудись добиратися, та й з житлом необхiдно вирiшувати питання. Отож, зустрiч з братом у нього навряд чи вiдбудеться. Але ж вiн не бачив брата вже майже 2 роки. То що ж робити? Доведеться виканючити у керiвництва хоча б один день перед вихiдним та приїхати у село для коротенької зустрiчi з братом. Не дуже-то гарно для початку робочої кар'єри молодого спецiалiста, та що вдiєш.
   Отож Микола в кiнцi липня вiд'їхав. А у серпнi мама почала готуватися до зустрiчi з Iллею. Чоловiк лише допомагав їй, коли вона його просила. Дiти ж просто вiдпочивали, не враховуючи Петра, який разом iз дружиною Марiчкою у цей час працював - вiдпустка у них буде лише наприкiнцi вересня. Та ось вже й наступив ранок того дня, коли мав приїхати Iлля. I вiн з'явився на рiдному подвiр'ї саме з настанням ранку - не з першими променями сонця, але рано, бо потяг у Нестерiвцi приходив саме з першими променями земного свiтила. Василько, зараз один в кiмнатi, ще мiцно спав, насолоджуючись останнiми днями своїх канiкул. Зустрiв сина батько, який за своє довге життя звик вставати рано. Та насторожi була й Наталiя Карпiвна, почувши у дворi голоси й вона вибiгла на подвiр'я на зустрiч з сином. Поки були привiтання, обiйми та короткi запитання, встав, почувши з двору не такi вже й тихi голоси, а вже скорiше гамiр, i його брат Василько. Вiн теж вибiг на подвiр'я, навiть не одягаючись, в одних трусах - день видавався теплим. Тепер вже батькам довелося передати естафету спiлкування з прибулим своїм синам - i мабуть, що надовго.
   Iлля за 2 роки змужнiв ще бiльше, нiж Василько, та ще його здорово, як i всiх вiйськових, зараз красила форма. А додому вiн приїхав, звичайно ж, у параднiй формi, про яку кожен солдат ретельно дбає.
   -- О, а ти за 2 роки вже ледь не генералом став, -- розсмiявся Василько, звернувши увагу на погони брата.
   А на них було лише по однiй вузенькiй червонiй поперечнiй личцi, i означали вони, що їх власник має звання єфрейтора. Єфрейтор (вiд нiм. Gefreiter, Гефрайтер, тобто звiльнений вiд деяких нарядiв) - це вiйськове звання, яке присвоюється старшим i кращим рядовим (солдатам), якi в перiод вiдсутностi командирiв вiддiлень замiнюють їх. Чому менший брат так кепкував над Iллею? Оскiльки вiн був курсантом, тобто бiльш-менш наближеним до армiйських порядкiв, то вiн знав про певне негативне ставлення до такого первинного пiдвищення рядових. Серед армiйцiв, а часом i у цивiльних громадян, iснувала думка, що найчастiше єфрейторами стають прихвоснi офiцерiв, наприклад, писарi в штабi, кухарi i деякi iншi "посадовi особи", тобто тi ж офiцери немовби злегка пiднiмають цих своїх пiдопiчних-любимчикiв над iншими солдатами. Була навiть приказка з цього приводу: "Краще мати дочку повiю, нiж сина єфрейтора". Та це була саме недалекоглядна думка, тому що це звання зазвичай давали тим солдатам, якi не пройшли сержантську школу i не мають право на отримання бiльшої кiлькостi личок. Але якщо солдат старанно i вiдповiдально ставиться до служби, проявляє армiйську кмiтливiсть i iнiцiативу, тодi його можуть винагородити цим вiдомим вiйськовим званням. Деяким особам строкової служби звання старшого солдата (єфрейтора) дають лише пiд самий дембель. А ось особливих привiлеїв єфрейтори якраз не мають, вони, як-то кажуть, "орють" разом з рядовими. Лише iнодi їх можуть залишити за старшого чи поставити в наряд черговим. Це звання можуть дати або в зв'язку iз займаною посадою, яка має на увазi це звання, або за вiдмiнне навчання, та успiхи з бойової та спецiальної пiдготовки.
   Знав про таку "утiшну" думку стосовно звання єфрейтора, звичайно ж, i сам Iлля. Та все ж вiн без зла, з гiднiстю пояснив брату:
   -- Я служу у ремонтному взводi. А це служба, яку можна порiвняти з роботою. У нас у взводi особливо солдат не муштрують. Вiд нас у першу чергу залежить боєготовнiсть тих же танкiв. Тому у нас iз взводу у сержантськi "учебки" солдат не посилають, та нiхто з нас i не горить до цього особливим бажанням - то тебе муштрують, то ти муштруєш. Ми просто виконуємо справу, яку нам доручили. Я на пiдвищення звання не напрошувався, у нас у взводi всi рiвнi. Якщо ж мене пiдвищили у званнi, то, мабуть, служу, чи працюю я непогано. У нас є у взводi старший сержант, заступник командира взводу. А куди ще iнших сержантiв у нас ставити? А переводитись в iнший пiдроздiл чи в iншу частину, -- а сержантiв пiсля школи дiйсно не так вже й рiдко посилали служити в iншi частини, -- нам зовсiм не хочеться. Нас задовольняє мiсце, на якому ми несемо службу.
   -- Iлько, вибач, -- тут же позадкував Василько. -- Я не хотiв тебе образити, я невдало пожартував.
   -- Та я й не ображаюся. Я просто пояснив тобi ситуацiю. -- Тобi, як майбутньому пiлоту, конче потрiбно ставати бiльш серйозним i добирати слова, - все ж доповнив свої висловлювання брат-єфрейтор. -- Васильку, тобi скоро доведеться розмовляти не лише з членами свого екiпажу, але, можливо, й з пасажирами, яких ти будеш перевозити на своєму лiтаку. А розмова з ними потребує ввiчливостi. До речi, у нашiй ротi єфрейторами найчастiше стають водiї у танкових вiддiленнях або ж навiдники гармат. -- Мабуть, що нарештi закiнчив свою тираду Iлля. -- А їх ой як важко назвати "штабними крисами".
   -- Та я вже все зрозумiв, -- пiдняв до гори руки Василько. -- Ще раз перепрошую.
   -- Так, годi. Забули, -- пiдвiв риску Iлля.
   Тут на порозi з'явився вже й Петро, який збирався на роботу.
   -- Привiт, Iлько, -- привiтався вiн з братом. -- Нарештi нашого полку́ прибуло.
   -- Якого ще вашого полку́? -- не зрозумiв брата Василь. -- Ви зовсiм у рiзних мiсцях служили. -- Петро строкову службу вiдбував у Новгородськiй областi.
   -- Цить, салага. Я не про вiйськову частину говорю, а про армiйський статус. Ти за студентською лавою 4 роки просидиш, а тому солдатської лямки не тягнутимеш. Ото лише ми вдвох з Iльком за вас всiх вiддувалися в армiї.
   -- Так вже й вдвох. Ти три роки там пробув, та Iлля поки що два. А Сашко з Лавром вже 12 рокiв служать.
   -- Ну, то так, -- поважно простягнув Петро. -- Але ж вони офiцери. То iнша справа. Вони солдатської строкової служби не проходили.
   -- Оце тобi так! А в училищi! Та їх там ганяли бiльше, нiж тебе, -- вступився за своїх старших братiв Василько. -- Нехай я i не вiйськовий курсант, але знаю як в училищах можуть ганяти курсантiв.
   -- О, теж менi захисник об'явився, -- скривився Петро. -- Я й забув, що ти теж навчаєшся в училищi, хоча насправдi воно i не є армiйським. Та й там вас не так вже сильно ганяють. Так, все, все... -- розкинув вiн в сторони руки, побачивши, що брати намагаються щось сказати. -- Закрили тему, а то ви мене разом точно заклюєте. Я ж не збирався вас ображати. Просто звернувся до Iлька, як до свого колишнього колеги. Так, Iлько, зараз Марiчка прибереться, то познайомишся з моєю дружиною.
   -- Звичайно. Поздоровляю тебе з успiшним шлюбом!
   -- Ну, ти мене вже поздоровляв письмово. А ось чи успiшний мiй шлюб, то життя вже покаже.
   -- Отакої тобi! -- здивувався Василько. -- А чому йому бути неуспiшним? У тебе Марiя гарна й розумна жiнка.
   -- Згоден. Вона i гарна, i розумна. Та саме те, що вона розумна, мене найбiльш i дiстає.
   -- Це ще чому? Що поганого у тому, щоб бути розумною?
   -- Та нi, не в цьому справа. Вона мене за цей сумiсно прожитий рiк вже запиляла. Все говорить, що не престижно бути простим робiтником, давай, мовляв, вчися далi. Сама вона збирається вчитися, ось i мене довбає, як той дятел деревину.
   -- О! -- розсмiявся Василько, а за ним також i його брат. -- Молодець Марiя, вона з тебе людину зробить. А тобi дiйсно не надокучило просто дроти крутити? Пiдкорятися такому ж "вченому" керiвнику, як ти сам? Та ти ж хоча б у ремiсничому училищi навчався, а вiн нi. Просто вiн старший за тебе, та й досвiд у нього бiльший.
   -- Так, то була одна Марiчка, а тепер ще й вас двоє, -- скрутно зiтхнув Петро. -- Жалкую вже, що розповiв вам. Тепер менi точно капець.
   -- Та нiчого не капець, -- заспокоїв Його Iлля. -- Ми невдовзi пороз'їжджаємося, ти знову залишишся наодинцi з Марiчкою. Та вона все ж має рацiю. Помiркуй над цим питанням.
   -- Та я вже мiркував. Добре, закрили цю тему. Там видно буде.
   Через деякий час Iлля познайомився зi своєю новою розумною невiсткою. Вона з чоловiком пiшла на роботу, а хлопцi почали розмiрковувати, яким чином їм налагодити свiй сумiсний вiдпочинок у рiдному селi. Вирiшено було спочатку сходити на рiчку скупатися, адже останнi днi лiта йдуть, надалi вже прохолодно буде. Недаремно ж у народi кажуть: "Прийшов Спас - готуй кожух про запас". А Яблуневий Спас або ж свято Преображення Господнього вiруючi - православнi i греко-католики - почали вiдзначати саме сьогоднi 19-го серпня. Триватиме свято, як i Успенський пiст до 28-го серпня i завершиться святом Успiння Пресвятої Богородицi. До настання цього дня не дозволялося їсти нiяких плодiв. На Яблуневий Спас традицiйно святили яблука, виноград та все, що вiдноситься до першого врожаю. Iз трьох спасiв Яблуневий Спас був найголовнiшим. Пiсля освячення частину плодiв зазвичай вiддавали убогим. "На другий Спас i убогий яблучко з'їсть", -- говорили у народi. Звичайно, нiякi свята з цього приводу у селi не проводилися, та основна маса селян цей день вiдзначала потихеньку у себе вдома.
   Ввечерi вся родина Золотаренкiв теж зiбралася за святковим столом, та не з приводу Спаса, а на честь приїзду Iлька, та й двох iнших дiтей.
   -- I який термiн у твоєї вiдпустки? -- запитав Iллю батько.
   -- Двадцять дiб. I до того ж без врахування дороги - сюди та назад. -- Iлля мав рацiю - дiйсно, час проїзду до мiсця проведення вiдпустки i назад в термiн вiдпустки не зараховувався. -- Вiдпустка у мене починається з завтрашнього дня. Виїхати з частини я мав у понедiлок. Та, виїхавши у недiлю, -- посмiхнувся син, -- я додав до вiдпустки ще один день.
   -- Ой, як добре! -- вигукнула мама. -- Цiлих три тижнi вдома. Оце гарно вiдпочине Iлько у своїй вiдпустцi.
   -- У нього, мамо, не вiдпустка, а побивка, -- весело пiдказав Петро. -- Так у солдатiв бiльш точно прийнято називати поїздку у рiднi краї.
   -- Так, я теж чув, що так називають солдатську вiдпустку. -- задумливо промовив Михайло Лаврентiйович. -- Можливо, що й вiрно так її називають, "Побивка" - побувати у рiдних краях. Однокореневi слова.
   -- На побивку їде молодий моряк, -- весело пiдказала Марiчка.
   -- А що, теж вiрно. Тiльки у нашому випадку не моряк, а солдат. Як отi ж солдати Максим Перепелиця чи Iван Бровкiн на побивку додому приїздили.
   Названi Михайлом iмена належали героям популярних радянських кiнокомедiй випуску 1955-го року. Перша з них знiмалася на кiностудiї "Ленфiльм", а друга - на кiностудiї iм. Горького. В Зеленче цi фiльми вже йшли, їх молодь дивилася по 2-3 рази - скiльки то було можливо, на скiльки днiв завозили в село новий фiльм. До вiйни кiно в село приїздило не часто, саме приїздило, тому що стацiонарного примiщення для показу фiльмiв не було. Щоб розширити кiноаудиторiю в Росiї ще в кiнцi першого i на початку другого десятилiття почали створюватися так званi "кiнопересувки" - портативнi кiноустановки для демонстрування кiнофiльмiв у примiщеннях, не обладнаних стацiонарними кiнопроекцiйними установками. Вони мали рiзний спосiб пересування, iнодi кiноапаратуру для показу фiльмiв привозили навiть возами. А вже у радянськi часи, у 20-30-х роках по країнi їздило чимало автоматизованих "кiнопересувок. I вже тодi часто "кiнопересувкою" називали автомобiль, спецiально призначений для перевезення портативної кiноустановки, а демонстрацiя фiльму велася на вiдкритих майданчиках, iнодi безпосередньо з кузова такої машини. Михайло пам'ятав, як наприкiнцi 20-х рокiв одна iз таких кiнопересувок вперше показала фiльм у Зеленче. Яке ж було здивування i навiть переляк селян, коли тi побачили як натягнуте помiж деревами бiле полотно "ожило" i на ньому стали рухалися люди. Заїжджало у тi роки "кiно" в село рiдко, частiше воно було у Нестерiвцях - селищу у цьому допомагала залiзниця. Але основнi довоєннi кiнофiльми зеленчани все ж змогли подивитися: "Чапаєв", "Щорс", "Цирк", "Веселi хлоп'ята", "Дiти капiтана Гранта", "Волга-Волга", "Трактористи", "Винищувачi" тощо.
   А вже пiсля вiйни кiнофiльми стали демонструватися у селi регулярно. Вiдбудували, значно розширивши сiльський клуб, до актової зали прибудували примiщення вже для стацiонарної кiноустановки i "крутили кiно" - частiше на вихiднi (могло бути й по 2-3 днi - п'ятниця, субота, недiля) або ж на свята. Так що з новинками радянського кiнематографа зеленчани були знайомi. У минулому роцi на екрани країни вже вийшла картина "Iван Бровкiн на цiлинi" - продовження iсторiї простого сiльського хлопця - та у селi цей кiнофiльм поки що не з'являвся.
   -- А тепер i наш Iлько, на таку ж побивку додому приїхав, -- закiнчив свою думку про вiдпустку сина Михайло Лаврентiйович. Потiм вiн на кiлька секунд замовк, а далi неголосно додав. -- Зараз вже Iлля Михайлович, -- з якоюсь гiркотою промовив цi слова батько, згадавши останнi слова у листi свого первiстка Iвана перед тим, як той у 1941-му роцi подався на фронт.
   -- Так, -- пiдтримала, не чоловiка, а невiстку Наталiя Карпiвна. -- I пiсня про побивку дiйсно гарна є. Минулого року її дуже часто спiвали, та й зараз iнодi я по радiо її чую. Спiває якась артистка, не пам'ятаю її прiзвища, та голос у неї теж гарний.
   У цей час дiйсно була дуже популярною пiсня "На побивку їде молодий моряк" - на слова Вiктора Бокова i на музику Олександра Аверкина. Часом її народження був 1957-й рiк. Автор її слiв поет Вiктор Боков запропонував тодi свої вiршi про "молодого моряка" композитору Валентину Левашову. Тому вони чомусь не сподобалися. I тодi Вiктор Федорович показав їх молодому баянiстовi Сашку Аверкiну. Але того незабаром призвали в армiю. I згадав Олександр про цi вiршi й склав на них музику, вже опинившись в гвардiйськiй Таманськiй дивiзiї. Вiн так пiзнiше розповiдав про народження цiєї пiснi: "Нерiдко в частину приїздили мене провiдати Вiктор Федорович Боков i тодi ще нiкому не вiдома спiвачка хору росiйської пiснi Всесоюзного радiо Людмила Зикiна". А її й дiйсно мало хто ще знав, пiсня Бокова й Аверкiна стала для неї чи не першим по-справжньому сольним виступом. Ще у 1947-му роцi вiсiмнадцятирiчна Людмила Зикiна взяла участь у Всеросiйському конкурсi молодих виконавцiв, пiсля якого її прийняли у Державний академiчний росiйський народний хор iм. М. Є. П'ятницького. Конкурс у ходi прийому досяг 1500 чоловiк на одне мiсце, i по його завершенню комiсiя вiдiбрала чотирьох: трьох юнакiв i одну дiвчину - саме Людмилу. Її творчiсть отримала захопленi вiдгуки у В. Мураделi, Р. Щедрiна, О. Фельцмана, О. Пахмутової, Т. Хреннiкова. Через 10 рокiв, у 1957-му роцi Зикiна стала лауреатом Шостого фестивалю молодi i студентiв у Москвi а в 1960-му роцi - переможницею Всеукраїнського конкурсу артистiв естради. З того ж 1960-го року Людмила Зикiна стала вже солiсткою Москонцерту.
   Оскiльки надалi синам залишалося побути разом вдома вже менше тижня, то вiдпочинок вiдпочинком, а розмови, особливо мiж самими хлопцями велися постiйно - кожен намагався з'ясувати як iдуть справи у iншого молодшого члена родини. У липнi у Миколи все з'ясували, а у серпнi до Iллi та Василька запитань було багато, особливо до Iлька - 2 роки перебування в армiї то значний термiн. Спочатку задавалися загальнi питання про армiйськi порядки, хоча зокрема Василя це мало цiкавило - вiн був трохи наближений до тих порядкiв. Потiм поступово перейшли до конкретних питань про самi танки або ж до служби (чи роботи) Iллi у танкоремонтнiй майстернi. Стосовно танкiв, то Iлля розповiв (що це може бути таємницею їх нiхто не попереджав, та й демонструвалася нова технiка на парадах у Москвi), що в частинi з'явилися новi танки. Минулого року пiсля проведення державних випробувань на озброєннi Радянської армiї прийняли танк Т-55. У нового танка був встановлений протиатомний захист, збiльшена потужнiсть двигуна, встановлена термодимова апаратура, а також збiльшений боєкомплект.
   -- О, Господи! -- поскаржилася чоловiковi одного разу Наталiя, випадково почувши розмови своїх дiтей. -- Спочатку Василько розповiдав про лiтаки, а тепер Iлля розповiдає про танки. Ну, що то за розмови? - то лiтаки, то танки.
   -- Ну, хто чим живе, або з чим щодня стикається, про те й розповiдає. Наступного лiта той же Микола буде розповiдати нам про будинки, -- той таки вирвався на пару днiв з Рiвненщини на зустрiч з братом.
   -- Та хай вже краще про будинки, нiж про лiтаки i танки.
   Та запитували Iллю не лише про самi танки, але й про те, чи доводилось йому ремонтувати танки у польових умовах, не в майстернi.
   -- Доводилося, -- усмiхнувся хлопець. -- Перiодично в частинi проводять польовi заняття як самi танкiсти, так i ми - ремонтники. Танкiстам то що, а нам часом доводиться повзати пiд танком. Одного разу такi заняття були пiсля досить сильного дощу. Можете уявити собi, який у нас був вигляд.
   -- I що, постiйно форму вам потрiбно прати?
   -- Ну, не саму форму. У танкових частинах, як i в автомобiльних ротах, солдатам, зайнятим обслуговуванням технiки, додатково видаються комбiнезони для роботи з технiкою. I перемо ми їх не самi, важко прати засмальцьовану мазутом форму. Нiякого мила не вистачить. Здаємо брудну, отримуємо чисту. У нас їх два комплекти.
   -- У-у, це добре. Й справдi спробуй випрати засмальцьований одяг. А як вас там годують?
   -- Ну, по-рiзному. Буває бiльш-менш пристойно. А буває, що й не дуже. Годують, звичайно, в основному кашами. Одного часу фiрмовою стравою була "каша з очками": варену крупу перемiшували з консервованою кiлькою. А з овочiв була здебiльшого квашена капуста, та й та, мабуть, трирiчної давнини. Потiм харчування наладилося - замiнили когось там на продуктовому складi. Та все одно, якщо з'являються макарони - то це свято. М'ясо, риба, молоко, свiжi огiрки чи помiдори на столах теж дуже рiдко можна побачити. Особливо дiстається молодi, вони без звички вiчно голоднi, хоча страви в цiлому калорiйнi. Та вони часто мiняють цигарки на хлiб.
   -- Слухай, -- запитав Василько, -- вас, ремонтникiв на плацу, я так розумiю, не дуже ганяють. Отже жити можна. А що тобi не подобається в армiї?
   -- Вихiднi.
   У Василька вiд такої несподiваної вiдповiдi брата аж рот розкрився. Та потiм вiн оговталися i дуже вже зивовано уточнив:
   -- Жартуєш?
   -- Та нi, не жартую.
   -- То як то так. Нiчого не розумiю - у буднi працювати краще, нiж у вихiдний вiдпочивати?
   -- Буває й таке, -- розсмiявся Iлля. -- Стосовно того ж робочого дня. У розпорядку дня кожнiй вiйськовiй частинi на вiдпочинок вiдводиться вiд чотирьох до восьми годин. Вiдпочинок протягом доби розподiляється так, щоб солдати мали можливiсть вiдновитися пiсля фiзичних навантажень i привести в порядок обмундирування. Навiть пiсля обiду солдати протягом години вiдпочивають, i лише потiм шикуються на розвiд. Є вiльний час i перед вечерею. А пiсля неї солдатам також надається година особистого часу. Це необхiдно для того, щоб привести в порядок обмундирування. Так що часу для вiдпочинку хватає навiть у буднiй день. Ну, а перед сном ще й вечiрня прогулянка, нехай навiть iз стройовими пiснями на патрiотичнi теми. Вже звикли до цього. А далi всi вже готуються до восьмигодинному подорожi з царства Марса в царство Морфея.
   -- А це ще що таке?
   -- Зараз поясню. Є у нас у взводi один фiлолог, восени у нього вже дембель. Так ось, вiн поступав в унiверситет на фiлологiчний факультет. Та не поступив i потрапив в армiю, подiбно до мене. Вiн нам i розповiв, що дуже добре знайомий з якоюсь там мiфологiєю. А за тiєю мiфологiєю Марс - це бог вiйни, а Морфей - бог сну.
   -- Он воно що. Цiкаво, -- простяг Василько. -- Ну, добре, це я зрозумiв. Але, все ж таки, чим тобi не подобаються вихiднi?
   -- Ну, менi, звичайно, не всi вихiднi не подобаються, але деякi дуже не подобаються. Так, у вихiднi чи святковi днi не проводиться ранкова фiзична зарядка, а на снiданок додатково видають варенi яйця, ввечерi в клубi показують якийсь вiйськово-патрiотичний фiльм, але часто досить старий, наприклад, про Чапаєва. Напередоднi днiв вiдпочинку можуть також бути концерти та iншi розваги для вiйськовослужбовцiв. День дозволяється закiнчувати на 1-у годину пiзнiше звичайного, а пiдйом у днi вiдпочинку робити пiзнiше звичайного. Та вся ця радiсть буває зводиться нанiвець улаштуванням якихось спортивно-масових заходiв.
   -- А у них що поганого? -- запитав Василь. -- Чому б у вихiдний день з годину-двi у футбол не поганяти або у волейбол не пограти?
   -- Якби ж то були лише футбол чи волейбол. Справа у тому, що у днi вiдпочинку, особливо на свята, керiвництво частини розробляє спецiальну програму, за якою з особовим складом повинна проводитися культурно-масова робота, рiзнi дозвiльнi заходи, спортивнi змагання та iгри. А до спортивних змагань вiдносяться, крiм футболу та волейболу, ще й змагання на перекладинi чи на брусах, а також бiг на рiзнi дистанцiї. I ось тодi я завжди з жахом чекаю, та й не я один, таких ось "святково-недiльних" спортивних змагань - особливо з бiгу на 3 чи на 5 кiлометрiв.
   -- А точно, -- розсмiявся Василько. -- Були й у нас в училищi пару таких "свят". Добре, що бiгу на 5 кiлометрiв не було, та поганяли нас добряче.
   -- Просто в армiї не прийнято, що солдат нiчим не займався, -- доповнив Iлля. -- Весь розпорядок дня в армiї спрямований на те, щоб солдати по можливостi були зайнятi якоюсь справою. Чомусь деякi командири вважають, що наявнiсть вiльного (особистого) часу провокує солдатiв на самоволки, на нестатутне поведiнку та вчинення ще яких-небудь протиправних дiянь. На жаль немає Петра, -- йшов робочий день, -- вiн би тобi це пiдтвердив. Навiть вiдпочинок у солдат повинен бути активним. Там тобi нiхто не дасть просто так лежати на травичцi. Ось у цьому i є неприємнiсть подiбного вiдпочинку.
   Ось такi були iнодi у хлопцiв цiкавi i навiть веселi бесiди. Та й тi невдовзi припинилися - днiв вiдпочинку у селi ставало все менше. Тепер вже розмови шли про майбутнє навчання, службу й роботу, а це вже були бесiди не дуже веселi та й цiкавi. В останню суботу серпня приїхав Микола, який таки встиг поспiлкуватися з Iллею. Та ось настала пора, коли й Василь вiд'їхав з батькiвського дому, та й Iллi залишалося побути в селi вже лише з десяток днiв. А з середини вересня Наталiя Карпiвна та Михайло Лаврентiйович знову стали проживати у напiвпорожньому домi лише з Петром та невiсткою. I знову в будинок поступово вповзала самотнiсть i туга.
  
  

РОЗДIЛ 2

Сюрпризи бувають рiзними

  
   Повернутися у свою частину Iлля Золотаренко мав 10-го вересня до 22:00. Потяги ходили за розкладом, лiтнiй ажiотаж вже стих i з квитками проблем не було. А тому, виїхавши з дому рано вранцi у понедiлок 7-го вересня, пiсля обiду назначеного дня Iлля вже був у своїй частинi. Почалися розпитування приятелiв про те, як вiн вiдпочив. Та що особливого мiг розповiсти хлопець, коли його друзi нiколи не бували у його рiдних краях. Двоє ж його односельчан, з якими вiн призивався, служили в iнших пiдроздiлах частини. А тому бiльше Iлля розпитував своїх приятелiв про армiйськi новини, адже не був в частинi мало що не мiсяць - виїхав 16-го серпня, повернувся - 10-го вересня. Та й у частинi, як йому доповiли, нiяких особливих подiй не вiдбувалося - звичайна армiйська повсякденнiсть.
   -- Все як завжди: -- смiялись вони, -- пiдйом, зарядка, снiданок, навчання, обiд, робота, вечеря, вiдбiй. I так щодня.
   -- I нiяких надзвичайних подiй?
   -- Нi.
   -- Не цiкаво, -- посмiхався й Золотаренко. -- А якiсь огляди перевiряючих, ПГД?
   -- Перевiряючi не приїздили, а вiд ПГД куди ж дiнешся, звичайно, були. Як i рiзнi наряди, -- вже без посмiшки доповiли йому. -- Тобi пощастило, бо й сьогоднi був ПГД, щоправда дещо скорочений.
   Що ж то було за ПГД, чи не якась зашифрована армiйська лайка? Та нi, все було пристойно, i визначалося статутом. Абревiатура ПГД розшифровувалася як "Парково-господарський день". У цей день в армiї всi предмети з особливою ретельнiстю ставлять паралельно i перпендикулярно, драять, начищають до блиску, а дещо ще й посипають пiском. У цей "святковий" день у всiх пiдроздiлах i службах проводиться генеральне прибирання. Проводиться воно регулярно перед вихiдними днями, тобто у суботу. Може проводитися ПГД i нерегулярно - перед вiзитами високопоставлених перевiряючих або перед справжнiми, календарними святами.
   Вiд решти днiв цей день вiдрiзняється вiдсутнiстю будь-яких навчальних заходiв, проведенням лазнi, замiною зарядки на труску ковдр i розведенням бiльшого, нiж зазвичай, бруду пiд час ранкового прибирання. Прибирають в основному територiю гарнiзону, та не забувають i про самi мiсця служби, наприклад, ангари для технiки чи ремонтнi майстернi. Беруть участь у ПГД всi незадiянi в бойовiй службi пiдроздiли i готуються вони до цього "шоу" по-вiйськовому ґрунтовно i ретельно: напередоднi ввечерi сержантами перевiряється наявнiсть засобiв для прибирання: вiдер, тазикiв, ганчiрок, мила, вiникiв i щiток. Якщо чогось не вистачає - до ранку воно "має обов'язково з'явитися" - де, у кого i яким чином воно буде придбано при цьому нiкого не цiкавить: "Повинно бути, i край!". Та за законом пiдлоти зазвичай завжди чогось обов'язково не вистачає! I де його можна роздобути? - та звичайно ж в iншому пiдроздiлi. Але там його тобi не дадуть, самим завтра потрiбно буде. А воно має бути саме у твоєму пiдроздiлi. I який висновок? - неважко здогадатися. Весь цей метушливий суботнiй гармидер за роки служби солдатам так надокучує, що ПГД у рiзних частинах дають дуже вже неласкавi прозвища, наприклад, "Повнiстю го*няний день" чи "Порядку годi добиватися", або ж iснують ще й набагато мiцнiшi вислови.
   -- I що, -- запитав Iлля, -- ПГД без ексцесiв проходили?
   -- Та так, як i завжди. Побилися двоє молодих бiйцiв за якесь вiдро.
   -- I чим це закiнчилося?
   -- Та чим... Подiлили вiдро.
   -- Яким чином можна вiдро подiлити? -- здивувався Iлля.
   -- Та дуже просто. Вiдро-то було одне, i кожен тяг його собi. Отож вiдiрвали у нього дужку. Тодi той, у кого залишилась ємнiсть, надiв її на голову тому, у кого в руках була дужка, та ще й стукнув по нiй кулаком. Ото смiху було!..
   Посмiялися над цiєю розповiддю вже й зараз. А тодi вже розмови перейшли про завтрашнiй день, про те, якi заходи запланованi на нього. А заходи мали бути дуже цiкавi й вагомi, адже завтра найбiльше свято. Та яке ж могло бути свято у п'ятницю 11-го вересня? I з якого дива сьогоднi, у четвер, проводився парково-господарський день? А свято таки було, i дiйсно воно було головним, принаймнi для солдатiв саме частини, у якiй служив Iлля.
   Завтра на територiї всього СРСР у танкових частинах мав вiдзначатися День танкiста - професiйне свято танкiстiв i танкобудiвникiв, яке вело свою iсторiю з двох воєнних подiй. Перша - це битва на Курськiй дузi, коли 12 липня 1943-го року вiдбулася найбiльша танкова битва Другої свiтової вiйни. А друга подiя вiдбулася вже наступного року - 11 вересня 1944-го року вже на територiї Української соцiалiстичної республiки танковi вiйська, що являли собою велику вогневу мiць i ударну силу, зробили прорив в оборонi супротивника i зупинили його наступ, домiгшись тим самим серйозних успiхiв пiд час проведення Схiдно-Карпатської операцiї. Тому пiсля закiнчення Другої свiтової вiйни, в ознаменування великих заслуг бронетанкових i механiзованих вiйськ у розгромi противника в роки Великої Вiтчизняної вiйни i за заслуги танкобудiвникiв в оснащеннi Збройних Сил країни бронетанкової технiкою, в СРСР був заснований День танкiста - Указом Президiї Верховної Ради СРСР вiд 11 липня 1946-го року. Пiсля цього, вiдповiдно до наказу мiнiстра Збройних Сил, 8 вересня 1946-го року, в Москвi на Червонiй площi був проведений парад-марш гвардiйської танкової Кантемiровської дивiзiї. Ця подiя й стала першим офiцiйним святкуванням Дня танкiста. До 1980-го року вiн вiдзначався саме 11-го вересня. Пiзнiше професiйнi свята в Радянському Союзi стали прив'язувати до вихiдних днiв, а тому з 1980-го року Указом Президiї Верховної Ради СРСР була встановлена нова дата святкування Дня танкiста - друга недiля вересня.
   Ось так Iлля попав, як-то кажуть, з корабля на бал, а точнiше - з потягу на свято. I цей день, почавшись у частинi з урочистостей, був чудовий. Рiзних святкових заходiв було багато, i тi ж спортивнi змагання, та все ж без бiгу на довгi дистанцiї, а тому Золотаренко, як i iншi, залишився цiлком задоволений таким вихiдним днем серед робочого тижня.
   А вже завтра, 12-го вересня у країнi вiдбулася подiя, яка виправила помилку, зроблену на початку року (щоправда про саму помилку нiхто й не вiдав). З космодрому Байконур о 8:40 стартувала ракета "Восток-Л", яка вивела на траєкторiю польоту до Мiсяця автоматичну мiжпланетну станцiю "Мiсяць-2". Через два днi станцiя "Мiсяць-2" врiзалася в поверхню Мiсяця на швидкостi 118.000 км/год. А ще через 3 тижнi, 4 жовтня 1959-го року АМС "Мiсяць-3" вперше провела облiт Мiсяця i фотографування його зворотної сторони.
   А далi служба Iллi Золотаренка проходила за давно вивченим за 2 роки сценарiєм - була робота, був вiдпочинок, були радощi, та iнколи не обходилося i без смутку. Все як завжди. Та кожен прожитий в армiї день наближав той урочистий момент, коли, наприклад, той же Iлля у параднiй формi останнiй раз пройде через КПП i назавжди покине територiю частини. Ото дiйсно буде свято - дембель! Та до нього Iллi ще цiлий рiк. Скорочене солдатами дембель, або ж повна демобiлiзацiя (вiд фр. démobilisation, dé - скасування, припинення; mobiliser - приводити в рух) - процес переводу збройних сил i економiки держави з вiйськового стану на мирний. Та цей час все ж настане!

* * *

   Тим часом на Хмельниччинi також неспiшно протiкали днi. I в один iз таких жовтневих днiв батьки Iллi отримали нову звiстку, i була ця звiстка теж пов'язана iз вiйськовою темою. Прийшов лист вiд Лаврентiя, у якому вiн сповiстив, що отримав звання майора. Батькiв ця новина, звичайно, порадувала - син перейшов вже у ранг старших офiцерiв. Бiльше радiла цьому мати Лавра, а ось Михайло розумiв, що нiчого дивного у цьому не було. Лаврентiю у цьому роцi виповнилося 34 роки, а у такому вiцi буває, що вже й полковниками стають. Та все ж i йому було приємно, що за 12 рокiв служби це вже третє пiдвищення сина у званнi. А пiдвищення у званнi тягне за собою i пiдвищення у посадi. Отже, син зростає! А ось Сашко знову вiдстає у цьому планi вiд брата.
   Далi, аж до середини грудня нiяких зримих чи письмових новин не було. Хiба що Павло написав, що навеснi у його батькiв з'явиться новий онук. Якої статi поки що не вiдомо. Та ця новина не була несподiваною для Наталiї чи Михайла. Влiтку Оксана закiнчила Кам'янець-Подiльський унiверситет i вже працювала вчителькою. I мабуть, задовго до закiнчення Оксаною ВНЗ молодята почали виконувати програму отримання своєї власної квартири з кiмнатами бiльше, нiж одна. Все було правильно.
   Та все ж ще до Нового року одна несподiвана новина таки з'явилася. Напередоднi Дня чудотворця Святого Миколая - вiдзначається 19-го грудня - надiйшла телеграма вiд Андрiя Радкевича, що його дружина Антонiна народила хлопчика, якого назвали Дмитриком. Звiстка була дiйсно радiсна, та у Наталiї вона була iз певним смутком. I вiн з'явився тому, що Тоня ще на початку лiта приїздила у Зеленче, але й словом не обмовилася матерi, що в наприкiнцi цього року вона з чоловiком чекає на поповнення у сiм'ї. Якщо вже єдина донька скритна стала, то що вже говорити за iнших. Однак, таку знаменну подiю, як то годиться, ввечерi вiдзначили.
   -- Ну, ось, бабуся, дочекалася ти, що й у Тонi вже троє дiтей. Це те, на що ти й сподiвалася.
   -- Яка я тобi бабусi?! -- розсердилася Наталiя, яка все ще нiяк не могла вiдiйти вiд того, що донька заздалегiдь не розповiла їй про майбутнє сiмейне поповнення.
   -- А хто ж ти? -- розсмiявся Михайло. -- Для Дмитрика та для iнших сiмох наших онукiв ти саме i є бабусею.
   -- То я для них бабуся, а не для тебе. Не вони ж зi мною розмовляють, а ти. Так що не називай мене бабусею.
   -- А мамою?
   -- Я тобi i не мама, а дружина. Ну та гаразд, при дiтях можеш називати мене мамою, адже для них я такою i є. Але не в наших особистих розмовах помiж собою.
   -- Слухаюсь, товаришу молодиця! -- жартiвливо приклав праву руку до голови Михайло.
   -- А ну тебе... -- розсмiялася вже й Наталiя. А потiм сумно протягла. -- А ось молодицею, дiвкою я й справдi не вiдмовилася б стати. Та минулого не повернути...
   -- Навiщо тобi ставати дiвкою? У тебе у цьому випадку не буде нi дiтей, нi онукiв.
   -- Е нi, так я не хочу. Ти у цьому маєш рацiю. Дiти й онуки - це наше майбутнє. У них живе й наша частинка.
   -- Отож бо.
   -- Ось тiльки зараз нi дiтей, нi онукiв, -- знову засмутилася Наталiя. -- Ну, дiти повиростали, їм мої ласки вже нi до чого. А ось онуки... I коли я зможу взяти на руки одного iз наших онукiв? А їх у нас вже восьмеро, i всi далеко вiд нас.
   -- То питання не до мене. Ти запитай про це Петра з Марiчкою.
   -- О-о! А це слушна думка. Щось довго вони нi мичать i нi теляться. Павло пiзнiше одружився, та вже у нього скоро дитина з'явиться. А Петро з Марiчкою затягують.
   -- Ну, з Павлом i Оксаною все зрозумiло. Їх квартира пiдтискує. А Петра з Марiчкою нiчого не пiдтискує.
   -- Ось тепер я їх буду пiдтискувати. Ну що то за домiвка без дитячих голосiв?!
   -- Давай-давай, -- знову розсмiявся Михайло.
   -- А що, не смiйся. Я тепер вiзьмуся за них. Добре, що нiкуди йти не потрiбно.
   -- Так, Наталя, ти не переборщи. Не то Марiчка втече вiд такої сварливої свекрухи.
   -- Та нi, ти що - я ладком. Хiба я колись сварилася з невiстками?
   -- Ну, добре. Роби, як знаєш.
   Новий рiк Наталiя, Михайло, Петро та Марiя зустрiчали у тому радiсному настрої, який i мав вiдповiдати самому кращому рiчному святу.
   Та ось вже й настав новий 1960-й рiк. Деякi громадяни, радiючи, вважали, що це вже початок 60-х рокiв. Та нi, це ще був просто заключний рiк 50-х рокiв. Розпочався вiн без будь-яких суттєвих новин як в цiлому у країнi, так i в родинi старших Золотаренкiв. Та вони розумiли, що так довго тривати не буде, принаймнi саме у їх родинi. Цих новин досить багато - 8 дорослих дiтей - просто вони про них поки що нiчого не знають. Та то саме поки що - будуть листи, будуть i новини. Так воно й сталося, лише чекати значиму новину довелося довгенько. Та в серединi березня надiйшла телеграма вiд Павла, у якiй вiн сповiщав, що Оксана народила доньку, яку назвали на честь єдиної сестрички Павлика Антонiною - пiзнiше та стане ще й хресною матiр'ю своєї маленької тезки. Оскiльки молоде подружжя все ще мешкало у гуртожитку, то тепер була надiя, що квартиру вони зможуть отримати вже двокiмнатну. Надходили листи i вiд iнших дiтей, але у них новини були бiльш прозаїчнi.
   Так промайнули ще пiвтора мiсяцi, настали травневi свята. I ось саме на них вiдбулася подiя у країнi, у Радянському Союзi, i подiя дуже серйозна. У той час, коли у Москвi мав вiдбутися парад, 1-го травня американський висотний лiтак-розвiдник У-2, пiлотований Гарi Пауерсом, перетнув кордон СРСР i значно заглибився на його територiю, вже летiв аж над Уралом. I ось там, пiд Свердловськом вiн був збитий нашою ракетою класу "земля-повiтря". Сам пiлот зостався живий, а пiзнiше у серпнi радянським судом Пауерс був засуджений до 10 рокiв тюремного ув'язнення за шпигунство. Як виявилося пiзнiше, це був непоодинокий випадок порушення лiтаками США кордонiв Радянського Союзу. Нашi лiтаки на висоти подiбнi У-2 (20.000 м) ще не могли пiднiматися, а тому американцi вiдчували себе безкарними. Та дзусь - отримали нарештi по повнiй програмi!
   Iнша новина, яку довелося чекати тиждень, була менш драматична, але цiкава - 7-го травня Л. I. Брежнєв замiнив маршала Ворошилова на посту Голови Президiї Верховної Ради СРСР, на якому той перебував з березня 1953-го року. Пiзнiше Ворошилов був ще й виведений зi складу членiв Полiтбюро ЦК КПРС. А саме Ворошилову належав рекорд тривалостi перебування в Полiтбюро ЦК ВКП (б), (ЦК КПРС), Президiї ЦК КПРС - з 1924-го року (34,5 роки). Хрущов почав замiняти старi кадри. I якщо до Сталiна пiсля його смертi к народу було неоднозначне ставлення, то Ворошилова у переважнiй бiльшостi поважали.
   Так минув ще майже тиждень, i у родинi Золотаренкiв з'явилася iнша новина. Але яка! Коли у п'ятницю 13-го травня Михайло повернувся з роботи - за домовленiстю йшов останнiй його рiк роботи - то у коридорi поблизу прочинених дверей на кухню вiн застав дружину, з вигляду якої зрозумiв, що вона плакала, ось тiльки не зрозумiло - з радостi чи з горя.
   -- Що сталося? -- турботливо запитав Михайло.
   -- Заглянь у вiтальню, -- коротко вiдповiла дружина.
   Михайло прочинив дверi до великої кiмнати i ошелешено застиг на її порозi - на стiльцi за столом сидiв Iлля! I не у вiйськовiй формi, а у своєму старому сiльському одязi. Та те було зрозумiло, адже приїхав вiн у першiй половинi дня й переодягнутися мiг 20 разiв встигнути. Але ж демобiлiзацiя у нього мала бути лише у жовтнi - до неї ще аж 5 мiсяцiв. Нарештi його батько оговтався.
   -- Ти що, знову приїхав у вiдпустку? -- запитав батько, навiть забувши привiтатися. -- Але ж у нас вдома все гаразд - всi живi-здоровi, нiхто не помер, нiхто не хворiє. Все в нормi. Чи це позачергова вiдпустка за вiдмiнну службу?
   Михайло Лаврентiйович знав iз розповiдi ще Петра, що солдата можуть вiдпустити i в позачергову вiдпустку: за сiмейними обставинами, такими як важка хвороба близьких родичiв, їх смерть, необхiднiсть допомоги сiм'ї в разi стихiйних лих тощо. Вiдпустка також може бути надана за рiшенням командування частини в якостi заохочення за вiдмiнне несення служби.
   -- Добрий день, тату! -- виправив помилку батька Iлля, пiднявшись зi стiльця. -- Нi те, нi iнше. Просто так сталося.
   -- I тобi доброго дня. То що ж сталося?
   -- Ти скажи йому, щоб вiн вийшов з-за столу, -- почув Михайло позаду голос дружини, а тепер вже iз схлипуванням. -- Тодi ти й сам побачиш.
   Та Iлля випередив можливi слова батька, й обережно, саме обережно, опираючись за стiлець зробив пару коротких крокiв, та ще й з якоюсь незрозумiлою посмiшкою на обличчi.
   -- Ну, то й що? -- повернувся Михайло до дружини. -- Хлопець як хлопець. Нiяких вад у нього я не бачу.
   -- Та то ж вiн просто хитрить, Михайло, -- до схлипування Наталiї додалися якiсь смiшливi нотки. -- Ще й посмiхається, жук. Iлля, а ну, пройдись по кiмнатi! -- суворо наказала вона сину.
   Довелося Iллi виконувати розпорядження матерi. Вiн вже не обережно, як то було до того, а досить енергiйно пройшовся в одну сторону вiд столу й назад. I все було б нормально, як би ж вiн не шкутильгав. А вiн шкутильгав, i це було досить помiтно, хоча з вигляду хлопця було зрозумiло, що це йому не особливо й дошкуляє. А якщо не дошкуляє, то це означає, що вiн вже звик. А якщо звик, то шкутильгає не день-два чи навiть тиждень-два, а значно довше. Та Михайло Лаврентiйович вiд несподiванки та хвилювання не встиг уявно провести такий аналiз, а тому запитав сина:
   -- Ти що, ногу пiдвернув, чи розтягнув м'язи?
   -- Нi.
   -- Та в нього поломана нога, -- знову встряла Наталiя.
   -- Та де ж вона поломана, -- заперечив чоловiк, -- якщо ходить вiн нормально. Так, шкутильгає, але зi зламаною ногою вiн би не ходив взагалi. Хiба що з милицями...
   -- Вона в нього була поломана. То я вiд хвилювання не так сказала. Зараз вона вже зажила, а кульгавiсть залишилася.
   -- Отуди тобi! -- вже серйозно захвилювався батько. -- Iлля, а чому ти шкутильгаєш, якщо перелом вже зажив? Що, неправильно гiпс наклали, чи неправильно кiстки зрослися? Та й де ти умудрився ногу поламати?! Тобi що, танк ногу переїхав?
   -- Ой, тату, -- вiдверто розсмiявся Iлля, -- якби менi танк ногу переїхав, то з неї були б лише дрiбненькi кiсточки. Не було б тодi у мене ноги взагалi. Iї довелося б вiдрiзати. Ти що, танк... Та у нього ж вага страшенна!
   -- Та я це й сам розумiю. Просто у мене зараз вiд хвилювання голова не дуже добре працює. Так, Iлля, сiдай. I ти, Наталя, сядь. Я теж присяду. Нехай розповiсть все бiльш детально. Чи вiн тобi вже розповiв? -- повернувся вiн у бiк дружини.
   -- Нi. Сказав лише, що у нього був перелом.
   -- Тату, я чекав, коли ти повернешся з роботи, щоб я не повторював все двiчi. Зараз я все вам розповiм, -- звернувся Iлля до батька, i це були першi його пару фраз, якi складалися не з кiлькох слiв. -- I як те сталося, й про наслiдки.

* * *

   А сталося це, як виявилося з розповiдi сина, майже 2,5 мiсяцi тому. Кiнець лютого цього року видався сирим, вогким, а тому бiйцi ремонтного взводу радiли, що вони працюють у теплому примiщеннi з дахом над головою. Снiг вже практично розтанув, та перiодично йшов чи то мокрий снiг чи дощ зi снiгом, який одразу танув. Отож багнюки було доволi. Солдати лише молили Бога, щоб керiвництво гарнiзону не спланувало у цей час польовi заняття. Погода така, що добрий хазяїн свого собаку на вулицю не вижене, куди вже там пiд танками у багнюцi повзати. I польових занять не було - пронесло. Але парково-господарськi днi (ПГД) командування вiдмiняти також не збиралося - територiю гарнiзону й закрiпленi за пiдроздiлами примiщення потрiбно весь час дотримувати у належному станi. Ну, та що тут поробиш, так дiйсно мусить бути. Та те не страшне. Все ж не у багнюцi копирсатись, а на асфальтi чи на дорiжках (пiщаних, гарових - iз згорiлого i спецiально обробленого вугiлля, шлаку) особливо не забруднишся. Так, сиро, але дощу немає, так що можна пару годин i подихати свiжим повiтрям. А потiм знову пiд дах. Ось i остання субота лютого (27-го числа) була саме такою. Вночi пройшов дощ, та вранцi вже не дощило, було просто хмарно й сиро.
   У ремонтного взводу була своя закрiплена територiя навколо ремонтної майстернi, яку вони зазвичай прибирали. Та знаючи вже роками, що чим швидше вони приберуться, тим швидше у негоду будуть перебувати пiд дахом, намагалися пiдтримувати цю територiє у належному станi щодня. Вони знали, що й сьогоднi вони пововтузяться надворi години 2-3, та й те бiльш для очей начальства (бо й так все бiльш-менш у нормi), а потiм пiдуть наводити порядок у саму майстерню. Там якраз бiльший розгардiяш, тому що готували технiку до лiтнього сезону. Хоча тим же танкам майже все одно, що весна, що лiто. Та все ж... Але у теплiй майстернi веселiше наводити порядок, нiж на холодному, та ще й вогкому подвiр'ї. Так воно й сталося. Ще години за двi до обiду солдати ремонтного взводу разом iз старшим сержантом Ратушним та старшиною Демичевим вже прибирали саму майстерню.
   При цьому старшина скомандував, щоб не просто все прибрали, а вiдсортирували деталi, запчастини, як то належить. У майстерню заходили офiцери погрiтися, а тому необхiдно було показати, що й у майстернi роботи вдосталь - щоб не погнали знову на подвiр'я. А далi всi почали працювати, навiть з певним ентузiазмом, сподiваючись, що цей ПГД (поганий геть день - а з огляду на погоду вiн був саме таким) невдовзi скiнчиться, принаймнi його перша половина. А пiсля обiду вже веселiше буде.
   -- Так, бiйцi, давайте наведемо лад на полицях, -- скомандував старшина, -- ну, хоча б для перевiряючих - наших чи бiльш високого рiвня. Пам'ятаєте, я вам рокiв два тому розказував, як тi перевiряючi можуть iнтерпретувати рiзнi деталi на однiй полицi. Як же я тодi казав?.. -- замислився вiн.
   -- "...у ремонтному взводi погано налагоджена система комплектацiї запасних частин до танкiв", -- пiдказав рядовий Басаргiн. -- Чи щось подiбне, -- вiн випустив лише одне слово iз тексту старшини: майстернi ремонтного...
   -- О, точно! А ти молодець, запам'ятав. Гарна у тебе пам'ять. -- У Миколи Басаргiна пам'ять i справдi була доброю. Йому в iнститут потрiбно було б вступати, та вiн чомусь подався у меблевий магазин, помiчником експедитора - дядько його туди влаштував. Рiк проробив, а потiм вже армiя...
   Частина солдат, призначених старшиною, та й сам Демичев - який не мiг сидiти без справи i лише командувати - почали наводити лад на полицях. У цю бригаду потрапив i Золотаренко. Через деякий час вiн опустився на колiна - у майстернi всi вже працювали у комбiнезонах - i почав вигрiбати невеликий бруд, що накопився поблизу пристiнного плiнтусу. Там валялися ще й пару якихось металевих шайб. Поряд з ним на iнших полках копирсався Стасiк Козицький. I раптом усi почули якийсь гуркiт, а за ним дикий крик Iллi.
   До них одразу пiдбiг старшина. -- Що трапилося? -- лунало з iншого боку. Та Демичев вже бачив що трапилося.
   -- Так, ви двоє, -- вказав вiн найближчим бiйцям, -- обережно перевернiть Золотаренка на спину. -- Той вже не кричав, а лише стогнав вiд болю. -- Його термiново потрiбно доставити у медсанбат. Носилок у нас немає. А тому я зараз принесу якусь ряднину чи плащ-палатку. А йому тим часом зробiть перев'язку. Знайдiть чисту матерiю, можна й чистий рушник. А нi, то роздерiть сорочку. Лише не його, а свою - спишемо - i туго перев'яжiть його. Теж буде боляче, але ти вже терпи, козак, -- звернувся вiн до Iллi.
   Далi старшина пiшов шукати iмпровiзованi носилки, а бiйцi почали виконувати наказ Демичева, попутно виясняючи, що ж трапилося. А трапилося ось що. Поки Золотаренко на колiнах вовтузився пiд нижньою полицею, Стас, перебираючи на другiй чи третiй полицi танковi деталi, невдало зачепив два з'єднаних помiж собою танкових трака. Вони лежали на подiбних, та були якось недбало складенi. I цi спарованi траки полетiли долу. Пiдхопити їх Козицький не встиг, та на льоту i не втримав би тi бiсовi траки. А тi дiсталися пiдлоги, перебивши по дорозi ногу Iллi. I до того ж у самому незручному для людини мiсцi - на гомiлцi (щиколотцi). Зате це мiсце було досить зручне для перелому - нога Iллi була на пiдлозi, а ось щиколотка нi. Стоячи колiньми на пiдлозi, Iлля, звичайно ж, опирався о пiдлогу ними та носками черевикiв - у майстернi солдати працювали у комбiнезонах та черевиках, а не у чоботах. Та й чобiт не допомiг би, бо сама щиколотка була як би у повiтрi, спираючись на двi точки опори - саме тому мiсце перелому було таким "зручним". Це було все одно, що покласти якусь не дуже товсту деревину на два стоячих поряд пеньки i вдарити по нiй посерединi обухом сокири або добрячим каменем. I деревина неодмiнно зламається. Саме це й вiдбулося з лiвою ногою Золотаренка, а точнiше iз її гомiлковою частиною. Поки наспiх бинтували Iллi ногу, вiн мужньо, мовчки терпiв, лише до болю стиснувши зуби. Перелом був начебто закритий, та кров все ж була - траки частково роздерли шкiру й м'якi тканини на щиколотцi, а яка їх у тому мiсцi товщина...
   Та ось прийшов старшина з плащ-палаткою. Золотаренка обережно переклали на неї i четверо бiйцiв у супроводi старшини понесли Iллю до медсанбату. Як командир взводу його мав супроводжувати лейтенант Севiдов або ж його заступник старший сержант Ратушний. Саме старший сержант i визивався супроводжувати Золотаренка, та старшина сказав, що буде супроводжувати сам. Це вiн вiддавав команду наводити порядок на полицях, отже i провина саме його - не догледiв. Та невдовзi тi ж лейтенант та старший сержант теж були у медсанбатi, чекаючи на старшину. А того щось довгенько не було, а куди вiн тут подiвся iз Золотаренком їм було невiдомо. Нарештi той з'явився.
   -- Ну що, старшина? -- одразу запитав Севiдов.
   -- Поганi справи, -- махнув той рукою. -- Ногу Золотаренка гарно обстежили, знявши нашу тимчасову пов'язку, потiм знову вже нормально забинтували. Навiть рентген зробили. Але сказали, що самi вони навряд чи зроблять операцiю, а без неї не обiйтись, бо там не просто перелом, а кiлька кiсточок зламанi. Отож так просто гiпс накладати не можна.
   -- I що ж робити?
   -- Ну-у, вони сказали, що потрiбно везти Золотаренка у Ростов, у вiйськовий госпiталь. Там спецiалiсти гарнi, вони все зроблять.
   -- То нехай везуть! Чого ж вони чекають?
   -- Та повезуть, не хвилюйтеся. Але, справа у тому, товаришу лейтенант, що спочатку мають командиру частини, чи хоча б його заму доповiсти. Це ж така НП у нас. Та й дозвiл на перевозку пораненого потрiбно отримати. Я думаю, що потiм у нас буде серйозний розбiр польотiв, так би мовити...
   -- Та буде, -- скрушно покачав головою Севiдов. -- Дiстанеться всiм по повнiй програмi. Хоча це просто нещасний випадок, але ви маєте рацiю, Iван Павлович, це одночасно й надзвичайна подiя. I доповiдати командиру маю саме я. Зрозумiло, що медики за своїми каналами це теж зроблять, але й менi потрiбно йти до ротного, а далi вже видно буде. Так, тодi всi по робочим мiсцям, тут ви вже нiкому i нiчим не допоможете. А в майстернi можуть вас вже розшукувати. А я побiг шукати ротного.
   Ось так Iлля Золотаренко потрапив до окружного вiйськово-клiнiчнго госпiталю СКВО. Це був головний лiкувальний заклад для вiйськово-медичних установ, розташованих в Пiвнiчно-Кавказькому вiйськовому окрузi. Госпiталь був заснований 23 червня 1941-го року, а зараз вiн був багатопрофiльним спецiалiзованим медичним закладом i головним для iнших госпiталiв, полiклiнiк, лазаретiв та iнших медичних установ, якi охоплюють територiю всього Пiвденного вiйськового округу.

* * *

   -- То ти що, ногу поламав ще понад два мiсяцi тому? -- запитав батько хлопця пiсля його розповiдi. -- То де ж ти був весь цей час?
   -- У госпiталi.
   -- Стiльки часу?! У нас на роботi бували випадки переломiв руки чи ноги у робiтникiв, але вони вже через мiсяць виходили на роботу, ну, у крайньому випадку - через 1,5 мiсяцi. А ти у госпiталi провалявся 2,5 мiсяцi.
   -- Ну, трохи менше. Потiм я ще повертався у частину, та й дорога певний час зайняла. У госпiталi я був фактично 2 мiсяцi, трохи бiльше - до травневих свят. Потiм комiсiя, частина, дорога...
   -- Все одно багато.
   -- Тату перелом гомiлки - це не перелом рiвної кiстки руки чи ноги. Це ж фактично суглоб. Кiстки не просто повиннi зростись, а давати суглобу працювати. А як ти бачиш, вiн у мене все ж пошкоджений, i працює дещо не так, як ранiше.
   -- Так, вибач. Ти маєш рацiю. То чому ж твiй суглоб погано працює? I буде вiн з часом нормально працювати?
   -- Нi, не буде.
   -- Чому?!
   -- Справа у тому, що у мене був, як сказали лiкарi, перелом кiсток iз зсувом. А лiкування такого перелому проводиться тiльки за допомогою операцiї, пiд час якої лiкар вiдтворює правильну будову гомiлкостопу. Крiм того, це менi теж лiкарi сказали, хiрургiчне втручання потрiбно було проводити у першi ж моменти пiсля отримання травми. А цього не було зроблено вчасно - доповiдь про мiй випадок по iнстанцiям, дозвiл на перевiз, сам перевiз, обстеження вже в госпiталi тощо... Часу багато сплило. На мiсцi перелому з'явиться набряк i був потрiбен час для того, щоб вiн спав. Ото ж операцiю провели лише через кiлька днiв, а до того моя нога була зафiксована iз застосуванням спецiальних засобiв. Далi. Пiсля операцiї лiкування ускладнилося тим, що сталося повторне змiщення уламкiв кiсток. Це виявили пiд час проведення поточного обстеження на рентгенi. Знову операцiя... Тому й суглоб працює не так, як ранiше. I нiчого вже вдiяти неможливо. Саме тому мене й комiсували.
   -- Що означає комiсували? -- заклопотано спитала мама.
   -- Є таке поняття, Наталя, -- вставив своє слово Михайло Лаврентiйович -- як комiсування з армiї по хворобах або травмах. Це визначає вiйськово-медична комiсiя. Якщо вона визнає, що вiйськовослужбовець внаслiдок хвороби чи травми не може надалi продовжувати службу, то його списують iз армiї - комiсують. Ну, Iлля може, мабуть, бiльш детально про це розповiсти.
   -- Та нi, тату, все вiрно. Так було i у моєму випадку. По закiнченню мого термiну госпiталiзацiї була призначена вiйськово-медична комiсiя. Вона повинна була визначити категорiю моєї подальшої придатностi до вiйськової служби вiдповiдно до якогось там "Розкладу хвороб", iснує у комiсiї такий. Якщо комiсiя присвоює категорiю "В" - обмежено придатний або ж "Д" - не придатний, то вiйськовослужбовець комiсується iз збройних сил.
   -- I яку ж категорiю та комiсiя призначила тобi?
   -- Категорiю "В" - обмежено придатний. За такою статтею того ж "Розкладу хвороб" там записано: придбанi деформацiї кiнцiвок, що викликають порушення функцiї i (або) утруднюють носiння вiйськової форми одягу, взуття або спорядження; з помiрним порушенням функцiй.
   -- А що, категорiю "Д" не могли дати?
   -- Та начебто й могли. Так менi потiм колеги по нещастю казали. Там, як вони казали, є ще й такий пункт: iз значним порушенням функцiй.
   -- I чому ж не дали?
   -- Та звiдки я знаю. Мабуть тому, що солдатськi чоботи я носити можу, -- посмiхнувся Iлля. -- Та яка рiзниця - що "Д", що "В" - однак же мене комiсували.
   -- Ну рiзниця є, i суттєва. Одна справа - не придатний до армiї, тобто взагалi не придатний. I зовсiм iнша справа - обмежено придатний.
   -- Та я це й сам добре розумiю. У випадку вiйни я знову стану придатним для армiї, щоправда не у стройовiй частинi. Та будемо сподiватися, що вiйни не буде. А тодi все в нормi, я вже своє в армiї вiдслужив.
   -- Добре, нехай хоч так. А ти весь час лежав, тобто був прикований до лiжка? -- запитав батько. -- Чи потроху ходив?
   -- Ходив, але лише з милицями. На травмовану ногу ставати не дозволяли.
   -- Але ж я чув, що з'явилися якiсь пристрої, що дозволяють ходити хворим з переломами нiг без милиць i без гiпсу, вiльно ступаючи на ногу.
   -- Менi лiкарi про них теж розповiдали. Є такий компрессионно-дистракцiйний апарат, що гармонiйно поєднує стабiльну фiксацiю кiсткових фрагментiв. Я навiть вивчив напам'ять його назву. Вiн розроблений завiдувачем хiрургiчним вiддiленням Курганського обласного госпiталю для iнвалiдiв вiйни Гаврилом Абрамовичем Iлiзаровим. Та по-перше, не у всiх лiкарнях є такi апарати. Вони почали бiльш широко застосовуватися лише кiлька рокiв тому...
   -- I що, у вiйськовому госпiталi. та ще такому, центральному, можна сказати, для того регiону не було такого апарату? -- перебив сина Михайло Лаврентiйович.
   -- Були такi апарати. Але ти мене не дослухав. Я далi хотiв сказати, що цi апарати застосовуються поки що пiд час переломiв на рiвнiй частинi кiстки, а не на суглобах. Щоправда, лiкарi також казали, що якийсь грузинський лiкар нещодавно розробив подiбний апарат саме для лiкування переломiв кiсток гомiлки. Та в госпiталi ще такого апарату немає. Вiн ще проходить випробування десь там у Грузiї.
   Iлько мав рацiю. Компресiйно-дистракцiйний апарат був розроблений Г. А. Iлiзаровим у 1951-му роцi, а сертифiкований у 1952-му роцi. А бiльш досконалий апарат для лiкування переломiв кiсток, головним чином, гомiлки, розробив i сконструював вже у 1954-му роцi тбiлiський ортопед i травматолог Отарi Наскiдович Гудушаурi.
   -- Тепер зрозумiло, -- тяжко зiтхнув батько. -- А якiсь процедури тобi робили, щоб краще кiстки зросталися, щоб налагоджувалася рухливiсть суглобу?
   -- Звичайно, робили. В першу чергу робили масаж i розминку травмованої дiлянки ноги. Цi дiї були спрямованi на усунення атрофiї м'язiв, лiкування обмеженої рухливостi ноги. I провели менi приблизно 25-30 сеансiв масажу. Цiкаво, що масаж робився i на здоровiй нозi.
   -- Оп-па! А це ще навiщо?
   -- З метою виключення хворобливого синдрому при односторонньому навантаженнi. I ще один цiкавий момент. Масажистки робили менi масаж лише спочатку. А далi я вже сам його робив.
   -- Як це, чому? Що, у них часу на тебе не вистачало?
   -- Та нi, -- знову розсмiявся Iлля. -- А чому я не мiг на своїй нозi сам робити собi масаж. Менi все розповiли - як його правильно робити. Там простi дiї: вранцi i ввечерi проводити рух прогладжування - поверхневий масаж, а також колоподiбний масаж. Особлива увага придiлялася саме гомiлковостопному суглобу, областi п'яти i щиколотки. Головне правило було таким - масаж не повинен викликати болю. То чому я не мiг проводити його сам? Проводив, i досить успiшно. Адже я краще вiдчував болить у мене той суглоб чи нi. А ще менi проводили курс лiкувальної фiзкультури. Це теж наближало час одужання. Є такий медичний термiн, як тривалiсть iммобiлiзацiї. Це утворення нерухомостi частини тiла при переломах кiсток, захворюваннях суглобiв або ж великих ранах. Так ось при переломi гомiлки зi змiщенням тривалiсть iммобiлiзацiї складає 6-10 тижнiв. Ось у мене й вийшло щось середнє - 8 тижнiв. А якби було ще важче пошкодження, то гiпс довелося б менi носити взагалi вiд 12 до 15 тижнiв.
   У розмовi настала певна пауза. Та продовжувати бесiду, мабуть, було не варто. Адже всi подробицi обставин, пов'язаних з травмою Iллi, начебто були з'ясованi, на всi запитання одержанi вичерпнi вiдповiдi, а тому хлопця нарештi залишили у спокої - йому й так зараз нелегко. То навiщо його "дiставати"? Нехай пройде певний час, а тодi вже можна буде вирiшувати iншi нагальнi питання.
  
  

РОЗДIЛ 3

Своєрiдний "розбiр польотiв"

  
   Так, Iллю цього вечора батьки вже не чiпали, але хiба вони могли так спокiйно лягти спати, не обговоривши таку неординарну подiю. А тому уже у себе в спальнi вони неголосно й довгенько ще розмовляли:
   -- Недарма сьогоднi 13-е число, -- почала Наталiя. -- Завжди на цю чортову дюжину щось неприємне вiдбудеться.
   -- Ну, по-перше, не завжди, -- розсудливо заперечував Михайло. -- А по-друге, сама сьогоднiшня подiя якраз добра - син завчасно повернувся iз армiї.
   -- Ага, повернувся - калiкою.
   -- Наталя, сплюнь! Нiякий вiн не калiка, руки-ноги має, а те, що на одну ногу трохи шкутильгає, то нiчого такого вже страшного в цьому немає. Он, твiй Микола, взагалi без ноги, а нормально працює.
   -- Ну, ти звичайно маєш рацiю, та якось дуже уразливо - ну, чому всi напастi на одну дитину?
   -- Це дiйсно так. I я вже про це думав.
   Михайло й дiйсно вже встиг, поки пiсля вечерi Наталiя прибиралася на кухнi, "обговорити", так би мовити цей факт у себе в головi - уявна розмова з самим собою. Це було немовби продовження його думок пiсля того, як Iлля не поступив в iнститут i готувався вже до армiї. Дiйсно, до всiх тих бiд з Iллею тепер додалася ще й нова. I та зневiра у сина, що була у нього майже 3 роки тому, ще бiльш укрiпилася. Вiн чудово розумiв, що погано так думати про сина, та нiчого не мiг поробити з собою. Якщо подiбнi думки лiзуть в голову, то як їх звiдти викинути? - не так-то й просто. Поки що не було розмови про подальшi плани Iллi, та й у цьому питаннi думки наганяли лише зiтхання. Якщо син не поступив в iнститут своєчасно, то навряд вiн поступить тепер - шкiльний матерiал поступово забувається, а в армiї пригадувати його навряд чи були у сина можливостi. Та й взагалi, чи думав у той час Iлля про якийсь там шкiльний матерiал. А зараз вiн ще й iнвалiд. Фiзично вiн цiлком здоровий, та ось нога. Скалiчена нога, звичайно, не завада для вступу в iнститут, хоча, хто зна, якi є обмеження на окремi спецiальностi. Але ж ставлення викладачiв до абiтурiєнта-калiки буде, мабуть, не найкращим. Так, знайдуться такi, що iз спiвчуттям поставляться до хлопця, та таких, мабуть, буде небагато. А ось iншi?..
   Отож, мимоволi Михайло робив тепер основну ставку на Миколу. Той вже приїздив додому ще на новорiчнi свята, та й листи регулярно надсилав. Так що батьки вже знали, що працює вiн дiйсно не в самому Рiвне, але не так вже й далеко вiд обласного центра. Тодi Микола детально розповiв батьку про свою роботу. Батьки ще з листiв знали, що працює їх син-будiвельник у районному центрi Костопiль. Хоча iнодi йому доводиться виїздити й на один iз об'єктiв поза межi цього мiста.
   -- I скiльки ж кiлометрiв вiд Рiвного до Костополя? -- запитав тодi Михайло сина..
   -- Ну, як менi казали, та й по мапi я прикинув, близько сорока: на пiвнiч, чи трохи на пiвнiчний схiд - 37 чи 38 кiлометрiв. Тобто вiд нас близько 300 кiлометрiв. Так, ближче, звичайно, нiж до Києва, але не так вже й набагато.
   -- Нормально.
   Як пiзнiше з'ясувалося, Костопiль отримав статус мiста у 1939-го року. У цьому роцi його населення складало трохи менше 12.000 мешканцiв. У Костополi дiяли пiдприємства деревообробної та лiсової промисловостi, завод скловиробiв, завод продтоварiв та iншi пiдприємства, що визначало мiсто як важливий iндустрiальний центр Рiвненської областi.
   -- Та я теж гадаю, що нормально. Могли у Союзi загнати мене у таку Тмутаракань... Хоча у нас розподiл був саме по Українi, i навiть певний вибiр був. Як я вже казав, навiть в Українi є мiста й бiльш глухi. Та й Рiвне - це не Київ чи Харкiв. О, до речi, -- посмiхнувся Микола, -- а Костопiль має деяке спорiднення з Києвом, де я провчився 5 рокiв.
   -- Спорiднення? Дивно. I яке ж?
   -- Водне. Частина води у Києвi саме iз Костополя. Мiсто розташоване на рiчцi Замчисько - це права притока рiчки Горинь. А та в свою чергу права притока Прип'ятi. А там вже й Днiпро.
   -- Зрозумiло. I все-таки добре, що порiвняно недалеко ти будеш працювати. Навiть менше, нiж до Бiлорусiї, де колись Сашко служив.
   Та це були балачки, якi мало стосувалися безпосередньо роботи сина. Але була й бiльш серйозна розмова, з якої з'ясувалося, що робота, хоча й не проста, сину подобається, i що вiн не має намiру звертати iз намiченого курсу.
   -- Ось тiльки попрацюю я у Рiвному, чи у Коспополi лише термiн за направленням, -- признався Микола батьковi.
   -- Чому так?
   -- Тату, а якi я там об'єкти буду зводити? Корiвники, свинарники чи двоповерховi житловi будинки на кiлька сiмей? I що, я все життя їх буду будувати? Хiба я про це мрiяв?
   -- Я тебе розумiю. I куди ти збираєшся потiм податися?
   -- Поки що не знаю. Буду думати, буду по мiрi можливостi дiзнаватися що й де будують. Звичайно, найкраще було б перебратися у Київ. Та те дуже вже проблематично. У нас в Києвi залишилося лише кiлька студентiв, за яких були клопотання впливових осiб. Так що туди менi шлях, напевно, закритий. Я розмiрковую над такими мiстами як Тернопiль, Львiв, Ужгород. Особливо привабливо було б працювати у Львовi.
   -- А на лiвобережнiй Українi.
   -- Нi, -- покачав головою парубок, -- не тягне мене туди. Там є кому зводити гарнi будiвлi i без мене. Я хочу творити у рiдних краях. Нехай i не у рiднiй областi, та все ж на Захiднiй Українi.
   I ось цi останнi фрази сина дуже сподобалися тодi Михайлу. По-перше, син не скаржиться, що робота важка (а робота будiвельника такою i є), а по-друге, у сина залишається прагнення саме творити, як вiн сказав. I прагнення мiцне, воно у нього буде лише зростати. Ось такi люди завжди будуть попереду, такими людьми будуть пишатися не лише їх батьки, а можливо, й вся країна.
   Все це Михайло згадав, порiвнюючи з годину тому Миколу та Iллю. I всi козирнi карти були, скорiш за все, на боцi старшого сина. Саме тому й була основна ставка батька на Миколу.
   Та це були думки, якi миттєво проносяться в головi, а розмова про Iллю мiж тим продовжувалася.
   -- Я ще хотiла тобi казати, -- неголосно й неспiшно вела Наталiя, -- що я вiдчувала якесь лихо, що може трапитись з Iллею.
   -- Отуди тобi! Яким чином? Тобi приснилося щось?
   -- Нi, просто серцем чуяла. А ще за його листами.
   -- А що листи? Як на мене, то вони цiлком нормальнi були.
   -- Е-е, нi. Пам'ятаєш, Мишко, ти колись розказував, що вирахував те, що Лаврентiй служить у Китаї за листами?
   -- Пам'ятаю звiсно. Але ж тодi Лавр почав частiше писати листи, як би заспокоїти нас хотiв. А Iлля, як менi здається, листи не став писати частiше.
   -- Вiрно. Але вони у нього стали не такi.
   -- Що означає не такi?
   -- А те й означає. Листи вiд Iлька останнiм часом стали якимось сухими й короткими. Вiн i ранiше не балував нас довгими листами, але мiсяцiв зо два у них не мiстилася жодна армiйська подробиця. Ось я й подумала - щось воно не те.
   -- Ну, я й так особливих подробиць про його службу iз листiв щось не пам'ятаю.
   -- Е, нi. Подробицi були, ти просто неуважно читав. Вiн там згадував про частину, про майстерню, особливо про старшину, про своїх друзiв чи товаришiв по службi. А останнiм часом нiчого цього не було. Ось я й подумала, що з ним щось трапилось, що вiн не служить у частинi. Розумiєш, йому не було про що писати, вiн не знав подiй, якi вiдбувалися у частинi.
   -- Оце то так! А воно й справдi так i є. Ну, i молодчина ж ти! Я не мiг i подумати, що ти на старiсть таким аналiтиком станеш. Дiйсно, у його листах писалося нi про що, вiн намагався хоча б щось висмоктати iз пальця. Навiть про полiтичнi подiї почав писати.
   -- Отож. Я теж це помiтила. Спочатку я навiть зрадiла, подумала - якщо Iлля зацiкавився полiтикою, значить дорослiшає, серйозним стає. А воно, виявляється, причина була зовсiм iнша. Вiн же, прикутий до лiжка, мабуть, лише газети й читав. Та ще, мабуть, радiо слухав. Ось i писав у листах про те, що чув та бачив, але з чужих, так би мовити слiв.
   -- Так, ти дiйсно молодець. Я теж все це бачив, але не звернув на те увагу. А ось материнське серце не обманеш.
   -- Так воно, мабуть, i є. Та що нам робити далi?
   -- В якому сенсi? З Iллею що робити?..
   -- Ну, я не так сказала. Як нам у цiй ситуацiї допомогти Iллi? Що вiн сам далi збирається робити?
   -- Цього ми поки що не знаємо. Але у перший день закидати його купою запитань було б жорстоко.
   -- Я розумiю. Але це, рано чи пiзно, потрiбно буде з'ясовувати.
   -- З'ясуємо, Наталя, з'ясуємо. Не все одразу.
   -- До цього я й вела. Саме ти завжди вiв розмови з дiтьми про вибiр їх життєвого шляху. У тебе це гарно виходить. Я так не можу, у мене не хватає цих, ну, як їх... Пояснень, чи що.
   -- Аргументацiї, аргументiв.
   -- Ось, ось. Саме цих аргументiв. А розмовляти потрiбно, i тягти довго не маємо рацiї. Тепер що, Iлля знову пiде працювати на залiзницю?
   -- Не знаю поки що. З його ногою це буде непросто.
   -- Чому? Микола ж працює.
   -- Не порiвнюй Iллю з Миколою. Микола майстер - вiн командує робiтниками, сам вiн роботи не виконує. А Iлля на залiзницi може лише працювати простим робiтником. Саме вiн має виконувати роботи. I деякi роботи з його травмою ноги буде виконувати непросто.
   -- О-о, це так. Я про це й не подумала. I що ж нам робити?
   -- Наталя, я вже третiй раз вiдповiдаю тобi - не знаю. Поки що не знаю. Я не знаю планiв сина. Ось як дiзнаюсь, тодi й будемо щось вирiшувати. Питань нез'ясованих багато. Та поступово все з'ясуємо, нас нiхто поки що в шию не гонить. Все, досить на сьогоднi. Давай вкладатися спати.
   Наступного дня пiсля роботи Iллю дiставав запитаннями вже його старший брат Петро. Про що у братiв йшла розмова, батьки не прислуховувалися. Так проминула ще майже доба. У недiлю пiсля неспiшного сумiсного родинного снiданку, Петро й Марiчка пiшли вiдпочити до ставка, Наталiя поралася на кухнi, а Михайло Лаврентiйович з Iллею пройшли в садок, де пiд розлогою старою яблунею стояв вкопаний у землю столик, обтягнутий зверху лiнолеумом та такими ж лавочками з трьох бокiв. Ранiше Наталiя струганi дошки стiльницi накривала клейонкою, та на початку 50-х рокiв Михайло привiз з роботи два шматки лiнолеуму, i разом з дiтьми обтягнув (пiдбив знизу гвiздками) ним стiльницю й лавочки. I це вiн зробив, як виявилося, досить вчасно, тому що саме вже у цi роки цей матерiал став певним дефiцитом. У кiнцi 50-х рокiв через дефiцитнiсть сировини (льняне масло) виробництво лiнолеуму в СРСР стало жертвою реформи Микити Хрущова, який своїм розпорядженням закрив заводи, що виробляють лiнолеум, i країна взяла курс на виробництво матерiалiв з полiхлорвiнiлу. Влiтку, та й навеснi чи восени, коли видавалася гарна погода, Золотаренки трапезували на свiжому повiтрi. Тепер Наталiї досить було лише протерти чистою ганчiрочкою стiльницю та лавочки - i святкуй! Зазвичай це було тодi, коли Наталiя страви готувала у так званiй лiтнiй кухнi - вiдкритiй на всi чотири боки, але пiд дахом.
   Батько з сином присiли на лавочку й витягли з кишень куриво - Михайло цигарки (звик до них за своє життя) "Любительские" Саратовської тютюнової фабрики, а Iлля - сигарети.
   -- Ти вже палиш? -- покачав головою батько.
   -- Тато, чому в армiї не навчишся... Я i в селi останнього року пробував курити, особливо коли почав на залiзницi працювати. А в армiї бiльшiсть палить, хiба що перший мiсяць-два дехто мiняв сигарети на хлiб - не наїдалися з незвички. Потiм призвичаїлися. А я саме палив - голод не так вiдчувався, та я його практично й не вiдчував, навiть у першi днi. Їжа в армiї, звичайно, досить проста, та все ж калорiйна.
   -- А в армiї теж вже сигарети палять? Ранiше палили лише цигарки.
   -- Так, зараз почали видавати в армiї саме сигарети, та поганi - "Прима".
   -- Ну, у нас на роботi молодь також "Приму" смокче. Iнших сигарет я щось i не бачив.
   -- Є й iншi, ось як у мене, -- Iлля простягнув батьку розпочату пачку сигарет.
   -- Гм, "Лiра", -- прочитав той назву.
   -- Нiчого сигарети, кращi, принаймнi, вiд тiєї ж "Прими". Можеш спробувати.
   -- Та нi, я буду палити свої цигарки. Це ти з Росiї їх завiз? Я у нас таких i не бачив.
   -- Нi. Я їх у Києвi купив. У нас там, в Новочеркаську або в Ростовi були iншi, теж непоганi сигарети - "Лайка". Їх випускала Ростовська тютюнова фабрика, пiд назвою, здається, "Донской табак". Їх почали випускати пiсля польоту Лайки в космос - в пам'ять собачцi, що вiддала своє життя в iм'я торжества радянської космонавтики. Спочатку випускали цигарки, а потiм i сигарети. Я їх палив вже у госпiталi, менi їх купляли тi колеги-хворi, якi були ходячими.
   -- А ти весь час лежав?
   -- Та нi, -- розсмiявся Iлля, -- Ну, що ти! Я ж вже про це казав. Я собi всi боки тодi б вiдлежав. Звичайно ж ходив, лише з милицями - i на процедури, i на курс лiкувальної фiзкультури. Як погода налагодилася, то й на подвiр'я госпiталю виходив, але за його межами до виписки не був. Ну, не будеш же ходити у великому мiстi на милицях.
   -- Зрозумiло.
   Далi вони обоє запалили - кожен своє куриво. Зробили, мовчки, по кiлька затяжок, пiсля чого Михайло Лаврентiйович запитав сина:
   -- Так, Iлько, з армiї можна вважати ти повернувся достроково. А що ти збираєшся робити далi?
   -- Ну, як що? - пiду працювати. Чи на залiзницю, якщо у вас мене приймуть, чи в колгосп. Танки я ремонтував, то гадаю, що й трактори теж зможу.
   -- Добре, це зрозумiло. Та я, кажучи слово далi, мав на увазi бiльш дальнi плани.
   -- Ну, а я якраз мав на увазi найближчi плани, -- посмiхнувся Iлля, -- приблизно на 2-3 мiсяцi.
   -- Оп-па! А чому саме на 2-3 мiсяцi?
   -- Ну, то приблизно, я ж сказав. А далi я збираюся вступати до iнституту?
   -- До iнституту?! У цьому роцi? -- не повiрив своїм вухам Михайло Лаврентiйович.
   -- Так. А чому ти дивуєшся? Я не збираюся все своє життя працювати звичайним робiтником. Так, 3 роки тому я пролетiв мимо iнституту, та це не означає, що у мене пропало бажання навчатися далi.
   -- То звичайно добре. Але, можливо, не цього року, а вже у наступному.
   -- А навiщо менi рiк втрачати?
   -- Бо ти однак у цьому роцi не поступиш. То навiщо цi поїздки туди-сюди. Теж втрата часу - хоча й меншого, та все ж. Ти ж напевно забув матерiал останнiх шкiльних рокiв. I що, за якихось пару мiсяцiв ти його пiдтягнеш? Та ще й лише вечорами, бо вдень будеш працювати.
   -- А я його вже дещо пiдтяг.
   -- Як, коли? Менi щось не вiриться, що ти в армiї студiював шкiльнi книжки.
   -- У цьому ти маєш рацiю, -- посмiхнувся Iлля. -- в армiї - нi, я їх, як ти кажеш, студiював в шпиталi.
   -- В шпиталi?.. -- розгублено простягнув Михайло Лаврентiйович. -- А ми думали, що ти там лише газети читав.
   -- А чому ти вирiшив, що я там лише газети читав?
   -- Ну, лише - це я не зовсiм точно, мабуть, висловився... А стосовно самих газет - у твоїх листах чимало було роздумiв про рiзнi подiї у нашiй країнi, i нi слова - про службу. I це було пiдозрiло.
   -- Отакої тобi... -- здивовано простягнув вже Iлля. -- Вирахували... Це ж потрiбно! Та ти вiрно це примiтив. А що я мiг писати про службу? Як на нiй два мiсяцi не знаходився.
   -- Та то не я вирахував, то мама, -- зiтхнув батько. -- Я таким нюансам якось не придав значення. Та й листiв твоїх я майже не читав. Я маю на увазi, що особисто не читав, ти вже вибач. Про все, що ви пишете у своїх листах здебiльшого менi розповiдає саме ваша мама. Вона перша їх отримує й читає. А слухати її емоцiйнi перекази листiв куди цiкавiше, нiж читати самому вашi сухi листи.
   -- Ти маєш рацiю, -- розсмiявся Iлля. -- Я ж теж пам'ятаю, як мама нам розповiдала про те, що пишуть мої брати й Тоня. Її цiкаво було слухати, а самi листи братiв ми практично й не читали. Хоча це, мабуть, i не дуже гарно. Так що, не потрiбно було тобi вибачатися. Чоловiча стать у цьому планi, мабуть, набагато черствiша, нiж жiноча.
   -- Вiрне визначення. Ну, добре, ти в шпиталi читав газети, це зрозумiло. А до тебе що, не приїздили провiдувати товаришi по службi?
   -- Пару разiв провiдувало мене керiвництво взводу й старшина. Вiн у нас хороша людина. А одного разу приїздив провiдувати мене, мабуть, чи не весь взвод. Вони приїздили гарнiзонним автобусом - нiбито органiзували екскурсiю по Ростову-на-Дону. Та так воно й було. Але спочатку вони провiдали мене, i ми довго спiлкувались. О, я геть i забув!.. Ви ж цього не знаєте. Коли я приїхав додому, ви з Петром вже на роботу помандрували, а мама на цьому не розумiється.
   -- I я не розумiю. Про що йде мова?
   -- Та вся справа у тому, що мене наприкiнцi служби пiдвищили у званнi - я повернувся iз армiї вже у званнi молодшого сержанта.
   -- Поздоровляю!
   -- Та-а, -- махнув рукою парубок, -- з чим там поздоровляти... Чи не велика заслуга. Хоча й приємно, що, все ж таки, не єфрейтор - до цього звання не дуже прихильно ставляться. Менi казали, що так часто буває - надають чергове звання вже перед самим дембелем.
   Взагалi-то, молодший сержант - це була штатна посада командира вiддiлення, танка, бойової машини. Також звання "молодший сержант" у виняткових випадках може бути присвоєно, як i сказав Iлля, при звiльненнi в запас вiйськовослужбовцям строкової служби, якi найбiльш вiдзначилися i мають звання "єфрейтор". У молодшого сержанта є вже й деякi повноваження. Його призначають старшим над рядовим складом. У наряди зазвичай вiн заступає черговим або старшим над iншими, лише як виняток може "орати" нарiвнi разом iз товаришами свого призову. Та особисто Iллi не довелося вже нi "орати", нi командувати.
   -- Добре, зрозумiло, -- тямуче кивнув головою Михайло Лаврентiйович. -- Та ти перед цим розповiдав про своїх армiйських друзiв, якi провiдували тебе у шпиталi. То що, вони не розповiдали тобi про армiйськi новини? Ти ж тодi мiг хоча б про щось у своєму листi написати, щоб маму заспокоїти.
   -- Ну, я про це не подумав. Та i якi там новини. Я, звичайно ж, цiкавився новинами у частинi, та менi всi вiдповiдали, що нiчого нового, вартого уваги не вiдбувалося. Та мене, чесно говорячи, це менш цiкавило, мене цiкавило зовсiм iнше питання.
   -- I яке ж?
   -- Чи не постраждав хтось iз нашого взводу через мiй випадок. Адже скрити його було неможливо. А висновки з цього випадку командування частини обов'язково мало зробити. А якi висновки можуть робитися в армiї? Могли у декого з погон полетiти зiрочки чи лички. Але ж нiхто не винен був. Так вже сталося - це просто збiг обставин.
   -- Ну, можливо, ти й маєш рацiю. I що, якi ж були висновки? Все-таки хтось був покараний?
   -- Був. В першу чергу це Стасик Козицький - мiй колега, той, що необережно зачепив тi злощаснi траки. Йому впаяли за наказом командира батальйону 5 дiб гауптвахти. Стас теж приїздив провiдати мене i навiть вибачався передi мною. Та яка його вина? - це просто роковий випадок. То я повинен був вибачатися, що його на губу запроторили. Та вiн лише смiявся, казав, що просто вiдпочив 5 дiб вiд роботи в майстернi.
   -- А iншим, теж дiсталося?
   -- Iншим? Ну, дiсталося командиру взводу й його заму - старшому сержанту. Хоча тi абсолютно не винуватi. Та такi армiйськi порядки - за солдатiв завжди вiдповiдають командири.
   -- I що, хтось з них позбувся звання!
   -- Нi, нi. У нас в частинi розумне командування. Воно у той же день написало доповiдну про випадок, яку наступного дня подало у верхи по iнстанцiям. Але до неї приклало й наказ про покарання винних. Наше начальство як би випередило обiг подiй. Якби про цей випадок стало вiдому у верхах з iнших джерел, то все могло бути й набагато гiрше. А так i вовки ситi, й вiвцi цiлi. Взводному та його заму просто об'явили догану, i все. I тi задоволенi лишилися, бо теж гарно все розумiли. Та всi хвилювалися за Демичева - це наш старшина - бо його могли й вiдправити в запас. Адже якраз на початку цьому року вийшов новий закон про скорочення армiї. А старшину за вiком запросто могли скоротити - у цьому роцi виповнюється вже 20 рокiв як вiн в армiї служить. Та обiйшлося. Вiн, як я вже казав, хороша людина, та й спецiалiст дуже добрий, а тому його всi прикривали. Отакi справи. Обiйшлося, як то кажуть, малою кров'ю.
   -- I саме твоєю. Тепер ти став iнвалiдом, вибач.
   -- Ой, тату, не потрiбнi цi самобичування чи пошуки винних на сторонi. Все нормально. Ну, дали менi 3-ю групу iнвалiдностi, хоча могли б i не давати. Це менi теж по секрету сповiстили, як i про категорiю "В" чи "Д". Обґрунтування iнвалiдностi начебто нормальнi. Як записано в iсторiї хвороби "...контрактура гомiлковостопного суглоба з порочним положенням стопи i значним порушенням функцiї ходьби i стояння". Так, контрактура суглоба є, але якогось такого вже порочного положення стопи й особливого порушення функцiї ходьби у мене немає. Просто ВКК як би пожалiла мене. Так, шкутильгаю трохи. Але скiльки є таких людей, якi при цьому нормально працюють. Он, той же мiй дядечко Микола. А мiй iнший дядько - Петро Васильович Грищенко, чоловiк твоєї сестри Дарини, у якого з дитинства, як ти казав, вивернутий тазостегновий суглоб. I нiчого - все життя спокiйно живе з такою вадою.
   -- Слухай, а ти за три роки армiї, ну, за 2,5 здорово порозумнiшав, хоча й так розумним був. Адже ти навчився гарно говорити, вмiєш все вiрно обґрунтовувати. Ну, добре, з цим ми розiбралися, хоча наша розмова здорового ухилилася вiд основної теми. Ми балакали про твою пiдготовку до iнституту. I ти казав, що повторював в шпиталi шкiльну програму. Яким чином? Звiдки в госпiталi, якщо там взагалi є якась бiблiотека, шкiльнi пiдручники?
   -- А менi їх передали з частини. Я одразу пiсля операцiї попрохав про це.
   -- А у вiйськовiй частинi вони звiдки взялися?! Що, у вас така рiзноманiтна бiблiотека?
   -- Тату, ти сердишся, i не хочеш думати. У офiцерiв нашої частини десятки дiтей навчаються в школах, у тому числi i в старших класах.
   -- Тьху ти! Й справдi. А ти молодець, -- розсмiявся Михайло Лаврентiйович, -- i свого батька на мiсце поставив, ткнув його носом у помилки. Добре, продовжимо. I в шпиталi ти так вже добросовiсно займався?
   -- Саме так. А що менi там було робити протягом двох мiсяцiв, та ще на перших порах лежачому? Газети пiсля пiдручникiв були менi як би вiдпочинком.
   -- Так... Ти й справдi молодець. Визнаю, що недооцiнював тебе. Якщо ти вже 2 мiсяцi добросовiсно займався, та ще стiльки ж займатимешся, то, можливо, й маєш рацiю, що не слiд втрачати цiлий рiк. А як ти сам оцiнюєш свої теперiшнi знання - зможеш ти у цьому роцi поступити в iнститут?
   -- Думаю, що так. У мене чомусь 3 роки тому була у це менша вiра. А зараз я сподiваюсь, що... нi, вiрю у те, що поступлю.
   -- То добре. А звiдки така вiра у власнi сили? Адже пiсля школи, що не кажи, а легше було вступати. Ти, як би зараз не повторював програму, однак зi школярами-випускниками не зрiвняєшся.
   -- Ну, у цьому ти маєш рацiю. Не зрiвняюся, -- зiтхнув Iлля. -- Важко пiсля трьох рокiв перерви все наверстувати.
   -- О!
   -- А що, о, тату? Менi не потрiбно буде з ними рiвнятися.
   -- Як так?
   -- Та дуже просто. У мене буде свiй конкурс - серед таких же, як i я, армiйцiв. А я вiдчуваю, що краще за них буду готовий. Вони лише починають у цей час демобiлiзовуватися i часу для пiдготовки у них обмаль. Тому менi в основному потрiбно буде орiєнтуватися на тих, хто демобiлiзувався восени минулого року. Ось з ними й буде у мене основна конкуренцiя. Та армiйцiв минулого року поступати в iнститути буде, як менi здається, не так вже й багато. Хтось з них вже нормально працює, хтось одружився тощо. Так що все буде в нормi.
   -- Тепер ти маєш рацiю. Бач, а я й про окремий конкурс серед армiйцiв i не подумав. Так, молодь зараз розумна пiдростає. А у який iнститут ти збираєшся вступати? У той же, що й 3 роки тому?
   -- Ти знаєш, тату, це було для мене саме болюче питання. Я довго над ним розмiрковував. Та все ж, вирiшив, що на спецiальнiсть "Лiтакобудування" я поступати не буду.
   -- Чому.
   -- Ти розумiєш, це була як би просто дитяча мрiя, викликана бажанням Василька стати пiлотом. Вона не була такою вже серйозною i зваженою. Ранiше я, як казав тобi, хотiв конструювати якi-небудь механiзми чи верстати. Та ще з елементами автоматики. А зараз якiсь такi верстати з'являються, принаймнi, за кордоном. Я в однiй iз газет про це прочитав. То, мабуть, i у нас такi розробки ведуться. А це ж дуже цiкаво. Це ж полегшить працю робiтника.
   На жаль, Iлля не знав, що таких верстатiв у Радянському Союзi ще довго не буде. Адже та сама автоматика була пов'язана з кiбернетикою, а ця сфера науки, як та ж сама генетика, поки що була в СРСР псевдонаукою. Мова йшла про верстати з елементами ЧПУ - числовим програмним управлiнням. У верстатiв з ЧПУ буде кiлька дуже великих переваг. Перш за все, це продуктивнiсть, безпека, точнiсть i ефективнiсть металообробки. Оператор верстата з ЧПУ не приймає особистої участi в металообробному процесi, а завдяки цьому в свою чергу суттєво знижується ризик отримання виробничої травми. Верстати з ЧПУ здатнi працювати безперервно. Вiдключають їх виключно з метою проведення регулярного техобслуговування. Їх надiйнiсть дозволяє компанiям використовувати верстати навiть у вихiднi днi без будь-якого спостереження.
   Першими вiтчизняними верстатами з ЧПУ промислового застосування стануть токарно-гвинторiзний верстат 1К62ПУ i прокатний - 1541П. Цi верстати будуть створенi лише в серединi 1960-х рокiв. Можливо, у їх розробцi й зможе прийняти участь майбутнiй iнженер з цього профiлю Iлля Золотаренко. Та навряд чи - не буде у нього поки що досвiду. Дещо пiзнiше будуть розробленi вертикально-фрезернi верстати з ЧПУ 6Н13 з системою управлiння "Контур-ЗП". Та все це будуть лише одиночнi, не серiйнi верстати, це все буде надзвичайно дорого, а тому непрактично. Першi ж серiйнi верстати з ЧПУ почнуть з'явитися набагато пiзнiше, тiльки у 1976-му роцi. I ось тодi, можливо, й справдi до їх розробки прикладе руку й Iлля.
   -- То ти хочеш поступати саме на таку спецiальнiсть?
   -- Так.
   -- Ну, що ж, це також цiкава робота, i, як я зрозумiв, корисна для господарства нашої країни. А з вищим навчальним закладом ти вже визначився?
   -- Мабуть, що так. Це той же самий Харкiв, тiльки тепер вже полiтехнiчний iнститут.
   -- О! То полiтехнiчнi iнститути iснують i ближче до нас. Ну, хоча б той же київський. Це ж столиця!.. Гарно навчатися й жити в столицi.
   -- Та не хочу я у київський. Чому все зводиться саме до Києва? Що в країнi iнших мiст мало? Київ, Київ... Всi чомусь рвуться до Києва. А я не хочу до Києва. Я загублюся у тому Києвi. Не як людина, а як особистiсть. Ти знаєш, батьку, римський iмператор Юлiй Цезар ось що казав з подiбного приводу: "Краще бути першим в провiнцiї, нiж другим у Римi". Я взагалi, як i Миколка, не хотiв виїжджати iз Захiдної України. Я гадав, що буду поступати у Львiвську полiтехнiку, це дуже гарний ВНЗ. Але там такої конкретної спецiальностi не виявилося. Довелося шукати в iнших мiстах - довiдник менi хлопцi передали. Є ще така спецiальнiсть, наприклад, в Одеському полiтехнiчному iнститутi. I була дуже велика спокуса поїхати саме до моря.
   -- I чому ж ти тодi вибрав Харкiв? -- посмiхнувся батько.
   -- Я в Харковi 3 роки тому "пролетiв" повз iнститут, i тепер я хочу у тому ж Харковi зробити другу спробу - i я вiрю, що цього разу вона буде у мене вдалою. Як то кажуть, всiм ворогам на зло - де провалився, там i пiдведуся на ноги. Щоправда в iнший ВНЗ, та цього разу вже з високо пiднятою головою.
   -- Iлля, а ти все ж здорово змiнився, -- поважно простягнув батько. -- I лише в кращий бiк.
   -- А як же моя iнвалiднiсть? -- посмiхнувся син.
   -- Я мав на увазi не фiзичний чинник, а духовний. А вiн набагато важливiший. Так, все. Завершуємо нашу бесiду. Ми на неї стiльки часу витратили. Та вона була корисною. Я тебе добре зрозумiв i у всiх твоїх прагненнях вiднинi пiдтримую.
   Михайло Лаврентiйович пiднявся з лавки, за ним пiдвiвся й син - обоє вони, вочевидь, мали намiр йти до хати. Вони за столом, на свiжому повiтрi випалили лише по однiй цигарцi чи сигаретi. А потiм про них i забули - наскiльки захопилися своєю бесiдою. Та наразi батько зупинився i знову звернувся до сина?
   -- Ага! Ще одне, мало не забув. Та воно й не дивно - про що тiльки ми не говорили. Стосовно твоєї роботи. Не будеш ти у колгоспi трактори ремонтувати, є що ремонтувати i на залiзницi. Хоча... ти б ранiше додому повертався, було б бiльше часу для повторення шкiльної програми.
   -- Нiчого, вистачить менi часу й так.
   -- Я теж такої ж думки. А з колгоспу влiтку важче вириватися на iспити до iнституту, та ще й заздалегiдь туди документи потрiбно вiдвозити. Отож, будеш ти знову працювати на залiзницi. Завтра ти ще вiдпочивай, а з вiвторка станеш до роботи. Завтра я видам розпорядження, та й бригадира попереджу. Ти пiдеш працювати у ту ж бригаду, що й ранiше працював. Я думаю, що знайдеться тобi робота з урахуванням твоєї травми. Тим паче, будемо вiрити в те, що це лише на кiлька мiсяцiв. А там вже поїдеш у свiй Харкiв.
   -- Дякую, тату.
   -- Та немає за що. Я ж тебе не начальником якимось ставлю, а звичайним роботягою.

* * *

   Ввечерi Михайло докладно розповiв про свою довгеньку бесiду з сином. I було видно, як Наталiя немовби на очах оживає. Цi пару днiв були такими непростими для неї, вона переживала за своє дитя. А тепер чоловiк здорово обнадiяв її, вона повiрила, що й у Iлька все в життi може скластися якнайкраще. Та емоцiйнi жiнки завжди швидше переходять iз одного стану в iншiй. Втома, дратливiсть, поганий настрiй... а скажи жiнцi пару приємних слiв, i її настрiй може кардинальним чином змiнитися. Так було i у випадку з Iллею. Наталiя Карпiвна немовби одразу й забула про те що ранiше говорила - мовляв, дитина тепер калiка. Не так все, бо це майбутнiй iнженер, а вона тепер свято вiрила в це. Так що стосовно мами Iллi все зрозумiло. Але так само швидко змiнився настрiй i у його батька. Пару днiв тому вiн мало не гадав, що Iлля вже нi на що не здатний. I як швидко вiн змiнив свої думки... Тепер вiн по-справжньому повiрив у сина. Та то саме його й заслуга, бо вiн дiйсно змiнився - у нього з'явилося завзяття, прагнення, розсудливiсть i вiра у свої сили. А з такими якостями можна далеко пiти.
   А ще через кiлька днiв у родинi Золотаренкiв, а точнiше поки що у старшого поколiння з'явилася причина для iншої радостi. Посеред тижня, повернувшись з роботи, Михайло побачив, що у дружини майже не сходить з обличчя щаслива посмiшка.
   -- Так, i що трапилося цього разу? -- теж з посмiшкою запитав Михайло. -- Микола чи Василько надiслали листи, що вони вирiшили одружитися? Чи це Iлля передумав поступати в iнститут i завiв собi в селi пасiю?
   -- Нi-нi, -- заспокоїла його Наталiя. -- Зовсiм не те.
   -- А що ж?
   -- Я тобi ввечерi скажу.
   -- Гм, ну добре. Зачекаю.
   I знову у тiй же своїй спальнi на повторне запитання Михайла з цiєї теми Наталiя, знову посмiхнувшись вiдповiла:
   -- Скоро у мене з'являться новi турботи. Та то будуть приємнi турботи. Крiм того, я знову буду при справi.
   -- Так, цiкаво. I що ж таке станеться?
   -- Марiчка вагiтна.
   -- Звiдки ти знаєш? Я щось нiчого такого не помiтив.
   -- Незабаром помiтиш. Вона менi сама це сказала.
   -- Ага, отже ти таки доконала її? -- пiдколупнув дружину Михайло.
   -- Та ну що ти таке говориш - доконала!.. -- розсердилася та. -- Я нiкого нiколи нi до чого не примушую. Я пару мiсяцiв тому завела з нею розмову про те, чи не думають вони з Петром про народження дитини. I вона, посмiхнувшись, вiдповiла, що думають. I все, я бiльше її не чiпала, менi досить було її такої вiдповiдi. А сьогоднi вранцi, ще перед роботою, коли пiсля снiданку вона менi кiлька хвилин допомагала прибирати зi столу, цю приємну новину менi й повiдомила.
   -- I коли нам чекати чергового онука чи унучку?
   -- Марiя сказала, що за її розрахунками десь на початку листопада. Так що я, Мишко, скоро знову буду няньчитись з малечою. Як же добре! -- i вона пригорнулася до чоловiка.
   -- Так, новина приємна, -- Михайло погладив Наталiю по волоссю й поцiлував. -- Розростається поступово родина Золотаренкiв.
   Гарний, все ж таки, мiсяць травень. Вiн може спочатку й засмутити когось, як той же перший весняний дощик, та бiльше у ньому радощiв. Тi ж сонечко, тепло, розквiтла природа зiгрiвають тобi душу, а до зiгрiтої душi й линуть приємнi звiстки.
  
  

РОЗДIЛ 4

Бiжить невпинно час

  
   Проминуло вже понад три тижнi пiсля непередбачуваного повернення Iллi Золотаренка додому. Закiнчувався короткий перший тиждень червня. Та перша недiля лiта видалася ще й святковою - 5-го червня святкувався день Святої Трiйцi. Звичайно нi в одному офiцiйному календарi Радянського Союзу таке свято не значилося - керiвництво країни i партiї вважали, що все населення повинне бути атеїстами, а тому нiяких церковних свят. Та вони все ж вiдзначалися. У мiстах то були поодинокi родини, у яких проживали старi люди, а ось у селах основнi 3 церковнi свята - Рiздво, Пасху i Трiйцю - вiдзначали мало що не всi, за виключенням школярiв - вони були вже дiйсно вихованi на матерiалiстичнiй основi. Вони не вiрили в Господа, хоча iнодi i поминали Бога, як той же Iлля. Хоча Iлля вже давно не школяр. Звичайно, нiяких святкувань не було, та односельчани все ж вiтали один одного зi святом, а ввечерi улаштовували розширену трапезу. Оце й усi святкування. Так було i сьогоднi. Трiйця - це богословський термiн, що вiдображав християнське вчення про трьох Осiб єдиного по сутi Бога. А ще й початок творiння Свiту: "Три днi, якi були перед заснуванням свiтил, суть образи Трiйцi, Бога i Його Слова i Його Премудростi". Православнi церкви святкували День Святої Трiйцi у недiлю в день П'ятидесятницi - у 50-й день пiсля Пасхи (при цьому Великдень рахувався як 1-й день). А вiн у цьому роцi святкувався 17-го квiтня, до того ж в один день - i католиками, i православними.
   Свято чи просто недiля, та ось Iлля, не зважаючи на вихiдний день, добросовiсно готувався до вступу в iнститут. Десь за пiв години до вечерi - Наталiя Карпiвна вже починала накривати стiл - Михайло вирiшив заглянути до сина. Зараз Iлля мешкав у своїй колишнiй (разом з iншими братами) дитячiй кiмнатi, по один бiк вiд неї знаходилася батькiвська спальня, по iнший - Петра та Марiчки. Якщо Васильку пару рокiв тому було скучно одному готувати домашнi завдання, то у його старшого брата такого головного болю не було. Так, звичайно ж, уроки веселiше готувати у компанiї, а ось готуватися до вступу в iнститут - краще, все ж таки, одному. Точнiше, краще було б готуватися на пару - якщо напрямок пiдготовки єдиний - та де ж ти знайдеш такого напарника. У родинi Золотаренкiв таку розкiш могли собi дозволити свого часу лише Лавр та Сашко.
   Батько зайшов до кiмнати. Iлля сидiв за столом, на якому було лише кiлька книжок-пiдручникiв та чорнильниця-невиливайка, у яку Iлля перiодично вмочував перову ручку i щось писав у старому шкiльному зошитi своїх братiв.
   -- Привiт, сину! -- привiтався батько, хоча вранцi вже вiталися й разом їхали на роботу - тепер у Миколи Ващенко з'явився у кузовi вантажної машини попутник - його племiнник.
   -- Добрий вечiр, тату!
   -- Ну, що в роботу вже втягнувся?
   -- Та звичайно, скiльки часу вже пройшло. Та й що у неї втягуватися, в армiї часом нас i бiльше загружали. Хоча там у першiй половинi дня й навчання були. А у вас на залiзницi нiяких полiтiнформацiй немає, -- посмiхнувся Iлля.
   -- У нас там всi немов би ходяча полiтiнформацiя. Як почнуть пiд час роботи теревенi розводити...
   -- Ну, буває, не без того. Потрiбен же людям якийсь перекур.
   -- Часом тих перекурiв з головою... Та досить про роботу. З якого предмету ти зараз готуєшся?
   -- Математика. Ось, -- кивнув Iлля головою на зошит, -- задачки розв'язую - тренуюсь.
   -- Так, без математики iнженеру аж нiяк неможливо. Все на нiй побудовано.
   -- Ну, рiзнi розрахунки так, на математицi побудованi. А ось конструкцiї бiльш на фiзицi.
   -- Вiрно. Скучно, мабуть, одному в кiмнатi готуватися. Нi з ким i словом перекинутись.
   -- То я ж на роботi тими словами перекидаюся. -- розсмiявся Iлля, -- ти ж тiльки-но казав, що там теревенiв багато. А готуватися до iспитiв одинокiсть не заважає.
   -- Точно. Ну, добре. А як ти почуваєшся, Iлько? -- запитав батько.
   -- Нормально, -- здвинув плечима Iлля. -- А як я маю почуватися? - все гаразд, не хворiю. Чого ще менi потрiбно?
   -- Я мав на увазi, як твоя нога - не болить, не дошкуляє?
   -- Та нi. Не болить i не дошкуляє, -- розсмiявся син. -- Я вже й забув за неї, звик просто так ходити. А самiй роботi вона не завада.
   -- Точно?
   -- Точно-точно. Я правду кажу. Нога у мене ще у шпиталi пiд кiнець мого там перебування перестала болiти, пiдлiкували її нормально.
   -- Та де ж там нормально...
   -- Тату, ми вже про це говорили. Не вважай, будь ласка, мене iнвалiдом i калiкою. Ну, що з того, що трохи шкутильгаю. Нiхто ж не називає людину калiкою чи iнвалiдом, коли та, наприклад, розтягне м'язи i теж шкутильгає.
   -- То калiцтво лише на певний час, а у тебе на все життя.
   -- Ну то й що. Однак нiчого страшного немає. Так, у футбол, наприклад, у мене грати навряд чи вийде, але робити якiсь розрахунки вузлiв верстатiв чи iнших устаткувань або ж креслити їх менi нiщо не заважатиме. I на виробництвi, десь в цеху, моя травма теж нiкому не заважатиме - керувати процесами виробництва я теж буду в змозi.
   -- Ну, у цьому ти маєш рацiю. Та все ж... I чому всi нещастя у нас в родинi звалилися на одного - саме на тебе?
   -- Тату, це не нещастя, це дрiбницi. Нещастя звалилися не на мене, а на Iванка та Дмитрика. Ось у кого нещастя були, та ще й безповоротнi. А хiба у мене нещастя... Це все несерйозно.
   -- Так, Iванко, Дмитрик... -- тяжко зiтхнув Михайло Лаврентiйович. -- Нам залишається лише завжди пам'ятати про них. Та таких нещасть тодi у нашiй країнi були мiльйони. А зараз-то вже мирний час. Я маю на увазi оте твоє зимове купання, довга хвороба, залишення на другий рiк у школi... А потiм ще й "пролiт" в iнститутi, армiя, випадок з твоєю ногою... За що все це, за якi такi грiхи?! Ти ж ще дитиною був - не було у тебе грiхiв. То за що ж тебе Господь так карає?
   -- Я якщо це не кара?.. -- пiсля довгого розмiрковування чи то запитав, чи просто продовжував сам з собою розмiрковувати хлопець.
   -- Як, не кара? А що ж тодi? -- здивувався Михайло Лаврентiйович.
   -- А якщо це випробування, тато?..
   -- Випробування?..
   -- Так, саме випробування, -- вже з якимось ентузiазмом заговорив Iлля. -- Можливо, мене Господь випробує - чи вистою я, чи швидко зломлюся. Якщо зломлюся, то тодi дiйсно залишуся у всiх в пам'ятi лише як невдаха, калiка та iнвалiд.
   -- Так-так, цiкаво... А якщо вистоїш?..
   -- А ось якщо вистою... Тодi менi, мабуть, все пiд силу буде.
   -- М-да, -- покачав головою батько Iллi, -- дуже цiкава версiя. Але вона має повне право на iснування. I головне - вона значно краща, вона така обнадiйлива! Вона менi подобається. Можливо, ти й маєш рацiю. Тодi дiй, сину! I удачi тобi!
   -- Дякую, тату. Я буду старатися.
   -- Старайся. Гм, короткою була наша розмова, та дуже цiкавою. Так, все. Ходiмо вечеряти - мама там вже, мабуть, стiл завершує накривати.
   Так пройшло ще 3 тижнi, i в кiнцi мiсяця Iлля вiдвiз документи до вступу в iнститут у Харкiв. Та й пiсля цього вiн не полишив свої заняття вечорами у пiдготовцi до вступу у ВНЗ. Хоча вони вже стали у нього й менш iнтенсивними, часом вiн давав собi вiдпочинок на один-два вечори. I одного такого вечора всю родину - а було їх вже семеро (спочатку приїхав на канiкули Василько, а дещо пiзнiше у свою першу робочу вiдпустку Микола) - дуже зацiкавив один лист, який надiйшов вiд Олександра. У листi той писав, що з осенi 2 роки вiн зi своєю сiм'єю проведе у Москвi. I батьки, i Петро з Марiчкою, Iлько та Василько, який тiльки-но приїхав на черговi канiкули, гадали що ж те означає. А їм всiм лише й залишалося гадати, бо бiльше на цю тему у листi i слова не було.
   -- Що це може означати? -- дивувався батько. -- Сашко ще й трьох рокiв не вiдслужив на Уралi. Три роки, наскiльки я пам'ятаю, буде лише у листопадi. Ну, нехай навiть три роки. Але ж пiсля трьох рокiв вiйськових нiкуди не переводять. Офiцерiв, я маю на увазi, а солдат - просто демобiлiзують. Але щоб дослужувати 2 роки в iншому мiсцi... Я такого щось не чув. Чи я щось не те кажу? А ну, вояки, Петько та Iлько, розтолкуйте менi - може таке бути? Чи нi?
   -- Я такого ще теж не чув, -- покачав головою Петро. -- У нас в частинi всi офiцери служили не менше, нiж 5 рокiв.
   -- У нас також, -- пiдтвердив Iлля, -- бiльше п'яти рокiв - таке ще могло бути. Але менше?..
   -- А я ось i справдi не розумiю, -- встряла у розмову синiв Наталiя Карпiвна. -- Пояснiть менi, жiнцi - не вiйськовiй людинi. Я вже просто звикла, що Лавра чи Сашка постiйно кудись переводять. А чому так? Що, не можуть вони служити постiйно в однiй частинi? Чи хоча б бiльше часу нiж 5 рокiв? А, Мишко? -- звернулася вона до чоловiка.
   -- Гм, -- покачав головою її чоловiк, -- я, мабуть, доладно пояснити тобi й не зможу. Я ж не армiйський офiцер, а можна сказати, залiзничний, -- посмiхнувся вiн. -- Нехай тобi це пояснюють самi нашi армiйцi, -- кивнув вiн головою у бiк Петра та Iллi.
   -- Ну, ми ж Iллею теж не офiцери, -- нерiшуче почав Петро. -- Я так зрозумiв iз армiйських розмов, що офiцеру в його частинi не завжди знаходиться потрiбна йому посада за його званням. Адже офiцера, який прослужив певний час, завжди пiдвищують у чинi, а тому вiн зазвичай переходить на посаду, яка на щабель вище його звання. Наприклад, старший лейтенант командує ротою, а це капiтанська посада. До капiтана йому ще рiк-два служити. Та справа навiть не у цьому. Просто на цей час посади ротного в його частинi зайнятi. Отож, як тiльки десь звiльняється капiтанська посада, йому її пропонують. Частенько, ця посада знаходиться в iншому гарнiзонi або навiть в iншому окрузi. I якщо офiцер бажає рости, то його туди переводять. I так далi. Як тiльки вiн отримує капiтана, звання i посада вирiвнюються, вiн посадi вже вiдповiдає i наступного разу його атестують вже на майорську посаду. Саме тому вiн не може служити весь час у своїй частинi.
   -- Теоретично може, -- не погодився з братом Iлля.
   -- Як-то так?! Я такого щось не чув, -- вразився Петро.
   -- Ну, -- посмiхнувся Iлля, -- офiцер може довго залишатися в однiй частинi, якщо вiн дуже серйозно прив'язаний якимись умовами саме до цiєї частини. Це нам якось розказав наш старшина, вiн дуже розумна людина. Вiн навiть розповiв нам - це йому самому розповiдали - про офiцера, який 30 рокiв залишався в однiй частинi лише тому, що будь-який переїзд його вбив би. Щоправда, це було ще до вiйни.
   -- Гм, цiкаво. I що ж його могло вбити? Якщо вiн хворий, то його комiсували б, -- продовжував дивуватися Петро.
   -- Не знаю. За що купив, за те й продав, -- посмiхнувся брат. -- Та ще я чув, що офiцерiв обов'язково переводять по службi зi змiною клiматичних умов. Мабуть, це й правильно, щоб на випадок вiйськових дiй той мiг воювати у рiзних умовах - i в снiгах, i в пустелi.
   -- Ну, це вiрно, -- нарештi погодився Петро.
   Брати в цiлому обоє мали рацiю, хiба що за своєю солдатською специфiкою володiли не повною iнформацiєю. Вони не могли знати, що у любiй частинi щорiчно складався "План перемiщення", пiдставою для якого були штатно-посадовi списки i пiдсумки перевiрок. В цiлому не було якихось загальних офiцiйних параметрiв, але прийнято було вважати, що бiльше 5-6 рокiв на одному мiсцi (посадi) офiцер служити не може - людина тодi просто "перегоряє", i далi рухати її буде вже марно. Ось i переводять офiцера на вищу посаду вже в iншу частину, i часом дуже далеку вiд його попереднього мiсця служби. Коли наказ про переведення вже надходив в частину, то на протязi максимум 30 днiв офiцер повинен був здати свої справи i посаду, а надалi вибути до нового мiсця служби.
   А в цiлому ротацiя офiцерiв у Збройних Силах здiйснювалася з метою поновлення вiйськових кадрiв в рiзноманiтних вiйськових структурах, а також для створення можливостей для їх службового зростання i оволодiння новими навичками i вмiннями, необхiдними для виконання посадових обов'язкiв на високому рiвнi. При цьому ротацiя офiцерiв могла здiйснюватися як без змiни його вiйськово-облiкової спецiальностi, так i з її змiною. Iснував також i територiальний принцип ротацiї, який передбачав, що офiцер, який прослужив у займаної вiйськової посади встановлений для неї термiн, призначається на рiвну, вищу (або часом i нижчу) вiйськову посаду зi змiною клiматичних (екологiчних) умов або ж з призначенням до вiйськових частин iнших видiв (родiв вiйськ) Збройних Сил, вiйськових округiв, флотiв або до вiйськових частин, що знаходяться за межами країни.
   -- Ну, ось, -- простягнув Михайло Лаврентiйович пiсля пояснень дiтей, -- бiльш-менш зрозумiло стало й менi. А тобi зрозумiло? -- повернувся вiн до дружини.
   -- Та начебто зрозумiло. В цiлому зрозумiло, а ось конкретно iз Сашком нiчого не зрозумiло. Щось Сашко мудрує.
   -- Ага! А то ти не знаєш Сашка, мамо, -- розсмiявся Петро. -- Вiн не може без рiзних викрутасiв, недомовок, загадок...
   -- Це точно, -- погодилася Наталiя Карпiвна. -- Мишко, -- звернулася вона до чоловiка, -- ти пам'ятаєш, як вiн начудив зi своїм повiдомленням про одруження.
   -- Та ми всi пам'ятаємо, мама, -- розсмiявся вже й Iлля. -- Написав у листi, що має одружитися на дiвчинi iз Середньої Азiї. Але хто вона за нацiональнiстю та як її звуть так i не написав. Навiть у наступному листi. Все приберiг вже для очної зустрiчi.
   -- А цiкаво, вiн цього лiта приїде до нас? -- простягнув Петро. -- Пiд час переводу на iнше мiсце можуть i вiдпустку надати.
   -- Ось напиши йому й запитай, -- сердито вiдповiла Наталiя Карпiвна. -- Може хоча б своєму брату Сашко щось та пояснить.
   -- Ага, чекай, -- теж сердито заперечив її чоловiк. -- Хто-хто, а Сашко так вже й пояснить. Це ж Сашко! Вiн по iншому не може. А у вiдпустку вiн навряд чи приїде, йому потрiбно буде переїжджати на нове мiсце служби, улаштовуватися там. Це не одного дня справи.
   -- Ох, i спiвчуваю я тим солдатам, якi служать пiд командуванням Олександра. -- покачав головою Петро. -- Вiн їм таких загадок може назагадати...
   -- Це точно, -- посмiхнувся Iлля.
   Розмова про старшого брата i сина плавно добiгла свого кiнця. Надалi листiв вiд Олександра довгенько не було. Та те було зрозумiло навiть його мамi, вона з цього приводу навiть дуже й не переживала - дiйсно Олександру зараз було зовсiм не до листiв. Ось влаштується на новому мiсцi, тодi вже й напише.
   А далi бiльша увага була прикута до Василька, який вже провчився половину свого термiну. I тепер його розмови про лiтаки були вже бiльш цiкавими не тiльки для братiв, а навiть i для батькiв. Адже Василько вже пiдiймався в повiтря, вже лiтав. Нi, звичайно ж, вiн ще не тримав у руках штурвал лiтака, та курсантiв вже почали знайомити з роботою систем лiтакiв саме в повiтрi. I навiть це було дуже цiкавим. Та щоденно одне й те саме Василь повторювати не мiг, а його льотнi часи були поки що дуже обмеженi. Тому поступово розмови про повiтря, лiтаки, Ульяновськ та конкретно про її ШВЛП стихли. Василько вже просто вiдпочивав, хоча брати йому в тому "допомогти" i не могли, хiба що у недiлю. Але деякi шкiльнi друзi у нього в селi залишилися, хоча теж вже працювали у колгоспi - ось вони й були його компаньйонами у лiтнiх розвагах, а головне уважними слухачами. Коли Васильку стало вже нiчого розповiдати, батьки переключилися на iнженера-будiвельника, хоча його розповiдi й були бiльш прозаїчними.
   Та ось вже настав час випроводжати Iллю до далекого Харкова, хоча той йому таким вже далеким i не здавався - за 3 роки вiн до нього (чи навiть повз нього) вдосталь намандрувався. Тепер вже всi в родинi тримали кулаки за нього. I поїхав вiн у Харкiв у своїй параднiй вiйськовiй формi з погонами молодшого сержанта - тепер вся родина могла побачити цього колишнього вояку у всiй його красi. Бiльшiсть армiйцiв пiд час вступу у ВНЗ вiддавали перевагу саме вiйськовiй формi - це дозволяло вiдрiзняти їх вiд ще недавнiх школярiв i давало надiю на поблажливiсть викладачiв, якi будуть приймати у них iспити.
   I поки Iлля у тiй колишнiй столицi України складав iспити, надiйшов лист вiд Олександра, у якому вiн нарештi прояснив ситуацiю. Виявилося, що вiн дiйсно проведе наступнi 2 роки в столицi Радянського Союзу. Та це був не перевiд на нове мiсце служби - Олександра Золотаренка командування частини направило на навчання у вищу вiйськову академiю. I знаходилася вона не поблизу Москви, а у самiй столицi. Це була вiйськова орденiв Ленiна i Жовтневої Революцiї, Червонопрапорна академiя бронетанкових вiйськ iменi Маршала Радянського Союзу Р. Я. Малиновського - вищий вiйськовий навчальний заклад Збройних Сил СРСР, який займався пiдготовкою старших i вищих офiцерiв командно-штабного профiлю та iнженерiв-механiкiв для танкових вiйськ. Заснована вона була на пiдставi постанови Ради Працi i Оборони СРСР наказом Реввiйськради СРСР ще у травнi 1932-го року. Створена вона була на базi факультету механiзацiї i моторизацiї вiйськово-технiчної академiї iменi Ф. Е. Дзержинського i Московського автотракторного iнституту iменi М. В. Ломоносова, i називалася Вiйськовою академiєю механiзацiї i моторизацiї РККА (ВАММ РККА) iменi Й. В. Сталiна. Пiсля вiйни одночасно з навчальним процесом зросла роль науково-дослiдної роботи в академiї. Вченi академiї брали участь у розробках найважливiших проблем розвитку бронетанкової технiки, теорiї бойового застосування танкових вiйськ, забезпечення i органiзацiї дiяльностi танкових вiйськ.
   Цiкавим було й саме розташування академiї бронетанкових вiйськ. Вона дислокувалася в Єкатерининському палацi, якiй розташовувався у старому московському районi Лефортово (1-й Червонокурсантський проїзд). Лефортово був одним iз найстарiших iсторичних районiв мiста Москви, який розташовувався на березi рiчки Яуза у Пiвденно-Схiдному адмiнiстративному окрузi мiста Москви. Що ж стосується самого Єкатерининського палацу (вiн називався також Головiнським палацом або Єкатерининськими казарми), то це був палаце-парковий комплекс у Москвi, побудований для Катерини II-ї на мiсцi iмператорського палацу Анненгоф.
   Батьки порадувалися за сина, що той 2 роки проведе у Москвi, а потiм цiлком вiрогiдно пiде на пiдвищення. Ось тiльки їм було трохи дивним те, що Сашку доведеться знову навчатися у його далеко вже не юнацькому вiцi - коли вiн закiнчить академiю, то йому вже виповниться 37 рокiв.
   Та всi цi батькiвськi радощi, хвилювання та здивування за одного сина вiдiйшли на другий план, коли нарештi надiйшла з Харкова телеграма вiд iншого сина, у якiй той рапортував, що прийнятий до харкiвського полiтехнiчного iнституту. Та невдовзi повернувся додому на короткочасний вiдпочинок (i збори) й сам винуватець цiєї радiсної подiї.
   -- Так, Iлько, розкажи, як проходила здача тобою тих iспитiв, -- попрохала мама сина, коли нарештi стих гамiр, пов'язаний iз його прибуттям додому.
   -- Ой, мамо, ну що там розповiдати. Всi мої брати й Тоня скiльки за своє життя тих iспитiв довелося складати... Всi вони однаковi, хiба що рiзного ступеню складностi.
   -- А ось менi в життi тих iспитiв не довелося складати, -- сумно простягла Наталiя Карпiвна.
   -- Якщо ти маєш на увазi шкiльнi чи iнститутськi iспити, то тобi, можна сказати, пощастило, -- посмiхнувся син, та одразу став серйозним. -- Та ти за своє життя стiльки набагато складнiших iспитiв склала, за що честь тобi й хвала.
   -- То, мабуть, так. Життя прожити - не поле перейти. Дiйсно, саме життя тобi такi iспити улаштовує, що згодом часом навiть дивуєшся, згадуючи щось - i як тiльки ти змiг подолати ту перешкоду, той життєвий iспит. Ну, добре. Отже i ти незабаром полишиш нас, i на цiлих п'ять рокiв, -- настрiй мами рiзко погiршився.
   -- Мамо, та не сумуй ти. Я ж буду щорiчно приїжджати додому. А можливо, що й двiчi на рiк - не така вже дальня путь до Харкова, ну 1,5-2 доби. Так що я зможу хоча б iнодi й на зимовi канiкули приїздити. Я ще не знаю, яка буде тривалiсть зимових канiкул. А ви ж з татом не самi - Петько з Марiчкою разом з вами живуть. А скоро у тебе ще й онук чи внучка з'явиться, -- вагiтнiсть Марiї була вже помiчена i хлопцями.
   -- Так, -- настрiй Наталiї одразу став полiпшуватися, -- ти, мабуть, маєш рацiю. Добре, вiдпочивай, набирайся сил для навчання у чужому мiстi. Хоча того часу вiдпочинку у тебе вже залишилося з Гулькин нiс.
   Набагато серйознiша розмова вiдбулася у Iллi вже з батьком, коли той повернувся з роботи.
   -- Так, те що ти поступив в iнститут, ми вже знаємо. Дякуємо, що своєчасно повiдомив про це. А тепер розкажи на яку саме спецiальнiсть тебе прийняли.
   -- На ту, що я й планував. Називається вона "Металорiзальнi верстати та системи", а точнiше "Технологiя машинобудування та металорiзальнi верстати". Я ж планував розробляти саме металорiзальнi верстати. Ось вивчусь i буду їх будувати, i сподiваюся, що навiть з автоматикою - щоб полегшувати працю людинi.
   -- Так, це гарна думка. Багато важкої роботи iснує, то хоча б частину її потрiбно полегшувати для людей. А сам iнститут у Харковi гарний?
   -- Та я поки що з ним недостатньо ознайомлений. Ну, iнститут як iнститут.
   Та батьковi цiєї вiдповiдi було, вочевидь, замало. А тому довелося сину витягати iз закоулкiв своїх пам'ятi хоча б короткi уривки того, що вiн бачив на територiї ХПI. А потiм ще довелося й про саме мiсто, у якому знаходився той полiтехнiчний iнститут, розповiсти трохи (бо за 2 рази вступу в рiзнi його iнститути вiн ще не був з ним добре ознайомлений). Нарештi батько задовольнив свою допитливiсть. Пiсля цього поговорили ще й про подiї у країнi. Оскiльки нiяких особливих подiй найближчим часом не вiдбулося, то якось само так вийшло, що згадали вiдносини СРСР з Китаєм. З цим братнiм народом Радянський Союз пов'язували давнi дружнi узи, Михайло Лаврентiйович навiть згадав про службу Лаврентiя у цiй країнi. Ще зовсiм недавно над великими просторами радянської Євразiї летiли слова пiснi "Москва-Пекiн", китайська музика звучала в нашому радiоефiрi, i всi були впевненi, що "росiянин з китайцем - брати навiк". Але нещодавно буквально вiдразу все перевернулося. Вiдносини з Китаєм погiршилися ще минулого року, а далi вони ставали все гiршими. Протирiччя у вiдносинах мiж КПРС i КПК наприкiнцi 50-х - початку 60-х рокiв почали проявлятися з цiлого ряду принципових питань. I ось кiлька днiв тому у газетах з'явилося повiдомлення, що з Китаю у зв'язку з погiршенням радянсько-китайських вiдносин вiдзиваються всi радянськi фахiвцi i технiчний персонал. А ще через тиждень, 25-го вересня у заявi ЦК КПРС стане засуджуватися догматизм китайського керiвника Мао Цзедуна.
   Та нарештi i ця тема була завершена. Iлля навiть зiтхнув з полегшенням - батько у розмовах на старiсть ставав все бiльш прискiпливим (хоча й до того вiн полюбляв ґрунтовнi бесiди), а тому задовольнити його цiкавiсть ставало все важче. Хоча його можна й зрозумiти - вiн жив лише родиною та новинами у країнi, оскiльки вже кiлька десятилiть нiкуди з села чи з Нестерiвцiв не виїжджав. Саме тому вiн i просив дiтей бiльш детально iнформувати його про все.

* * *

   Час спливав, i ось вже всi дiти, що зараз мешкали (чи мешкатимуть) в iнших мiстах, роз'їхалися за своїми призначеннями. Знову у домiвцi повiяло сумом i тишею. Тепер хоча б iнодi бесiди батькiв велися лише з Петром та Марiчкою пiд час вечерь. Та про якi новини можна було сподiватися у родинi, що проживали пiд одним дахом?.. А тому Михайло та Наталiя бiльше спiлкувалися помiж собою, здебiльшого щось згадуючи чи даючи волю мрiям, здогадкам тощо. I одного вересневого вечора необережно кинута Михайлом фраза призвела й дiйсно до цiкавої розмови. Подружжя, сидячи, слухали радiо (чи вдавали, що слухають), по якому транслювалася якась не дуже цiкава передача. Скорiш за все, вони обоє були просто зануренi у якiсь свої думи. I тому знайшла пiдтвердження саме та фраза Михайла.
   -- Скоро вже й Марiчка жiнкою стане, -- тихо, немовби розмовляючи сам з собою, простягнув Михайло.
   -- Отуди тобi! Що ти там таке говориш? -- здивувалася почувши такi слова Наталiя. -- Скоро Марiя жiнкою стане. А вона що, зараз дiвка? Та вона вже бiльше року, як жiнка.
   -- Тобто, ти це визначаєш за принципом, що чоловiком стають в бою, а жiнкою - в лiжку? -- посмiхнувся її чоловiк.
   -- Ну, так, -- посмiхнулася й Наталiя. -- А як iнакше?
   -- А ось у мене дещо iнший погляд на такi речi.
   -- Ну, i який же у тебе погляд, хiба вiн може бути iншим?
   -- Як на мене, то може.
   -- Та-а-к, цiкаво, -- вже й зовсiм розсмiялася Наталiя. -- Цiкаво навiть послухати - як мужик подiляє баб на дiвок та жiнок.
   -- Можливо, що й цiкаво. Та менi здається, що й ти пристанеш до моєї думки.
   -- Навiть так?
   -- Саме так. Ось скажи менi, Наталя, яке головне призначення жiнки?
   -- О, Господи! Та у жiнки тих призначень стiльки, що й не перерахуєш. I за чоловiка турбуватися - щоб вiн був нагодований, ходив у чистому одязi, i куховарити, i хату у порядку тримати, i за худобою доглядати, та й за дiтьми теж, i прати, i на городi поратись... О-о, -- махнула вона рукою, -- я всього й не перелiчу.
   -- То все вiрно, -- спокiйно промовив Михайло. -- Але то все не головне. Хоча ти й зачепила одним словом те, на чому я хотiв наголосити.
   -- А що ж тодi головне, як не все це? -- здивувалася Наталiя. -- Ну, говорячи про турботу за чоловiком, я мала на увазi й iнше...
   -- Зачекай, -- перебив її, розсмiявшись чоловiк. -- Я зовсiм не про це мову веду. Коли я говорив про головне призначення жiнки, то я мав на увазi яке її природне призначення. Для чого Господь створив жiнку, чого чоловiки аж нiяк не можуть виконати? А може лише саме жiнка?
   -- Он ти про що? Тобто, народити дитину?
   -- Саме так, Наталя. Жiнка у природi має свою унiкальну функцiю, головне її призначення це виношувати, народжувати i вигодовувати нову людину. Саме жiнка є продовжувачем роду людського, функцiя чоловiка у цьому мала. Якби не iснувало у свiтi жiнок, то не iснувало б i людства взагалi. Народжувати дiтей - оце i є головне призначення жiнки! А куховарити, прати тощо, то все другорядне.
   -- Так, у цьому я з тобою погоджуюся, -- поважно простягнула Наталiя, покачуючи головою.
   -- Отож я i вважаю жiнок без дiтей просто недолугими свiрiстелками. Знаєш, є такий птах - свiрiстелка, або у нас її називають омелюх.
   -- Знаю, це така собi гарненька пташка з м'яким шовковистим оперенням та гарним чубчиком на головi. А крила у неї чорнi з жовтими i бiлими смужками.
   -- О-о, саме вона. Пташка iз ряду горобцеподiбних, щоправда разiв у два бiльша за того ж горобця. Скорiше, мабуть, iз роду дроздiв, бо у неї i голос гарний - такi собi флейтовi трелi видає.
   -- Флейта - це ж дудка така?
   -- Так.
   -- Ось чому її й називають свiрiстелкою, бо у неї i спiв дiйсно немовби у дудки, яка видає свiрiстящi звуки. Зачекай, а до чого тут пташка? -- нарештi отямилася Наталiя.
   -- Я ж тобi казав, що жiнки без дiтей - це як тi ж свiрiстелки. Вони гарненькi собою i щебечуть як тi ж пташки. Та вони, так би мовити, пустомелi, базiки, порожнi люди. Така жiнка не виконує свого прямого природного призначення - не народжує дiтей. Вона наводить рiзнi причини того, чому не має чи не хоче мати дiтей. Багато хто з них вiдкладають цю справу "на потiм", та так i залишаються без дiтей. Цi жiнки егоїстки, якi живуть лише собi на втiху. Ось чому я не можу називати їх справжнiми жiнками. Ось ти молодець, бо упоралася за п'ятьох жiнок.
   -- А чому за п'ятьох? Мишко, адже у нас було десятеро дiтей.
   -- Розумiєш, Наталя, народити за все своє життя лише одну дитину - це не такий вже й великий подвиг.
   -- Як так?! Ти ж сам казав, що жiнка обов'язково має народити дитину.
   -- Я й зараз можу це повторити. Але одна дитина не може розв'язати демографiчної проблеми. I не лише у нас в країнi, але й в цiлому на Землi.
   -- Яку ще проблему має розв'язати дитина? -- почала вже сердитися Наталiя. -- Ти можеш говорити простiше, а не своїми зарозумiлими словами?
   -- Добре, зараз поясню яснiше. Ось слухай. Коли помруть мати й батько тiєї уявної дитини, то вона залишається одна. Я не маю на увазi самотнiсть, а те, що у її роду було двоє людей, а зараз лишилася одна людина. Кожне подружжя, щоб рiд людський хоча б не зменшувався, повинне обов'язково народжувати не менше двох дiтей.
   -- А-а-а, он воно як... То так би й казав. Це менi зрозумiло. Так, ти маєш рацiю - саме так повинно бути.
   -- Ось через те я й сказав, що ти впоралась за п'ятьох подружжiв. Ти молодець!
   -- Ми молодцi, бо й ти менi допомагав.
   -- Господи! -- розсмiявся Михайло. -- Та яка там моя допомога... Не говори дурниць.
   -- Е-е, нi, -- серйозно вiдповiла його дружина. -- Ти не смiйся, ти не про те подумав. Я маю на увазi, що ти допомагав менi виховувати наших дiтей. Народити дитину не так вже й складно, складно її виростити i виховати справжньою людиною. Саме цим ти займався, i саме через це у наших дiтей все складається добре. Ти був добрим вихователем, Мишко.
   -- О-о, -- поважно й здивовано промовив Михайло. -- А ти таки й справдi молодець. Ач, як на старiсть заговорила, як справжнiй фiлософ.
   -- А то! Не вважай мене такою вже дурою.
   -- Я так нiколи i не вважав. Та й взагалi, не може бути нерозумною мати десятьох дiтей.
   Михайло пiднявся зi стiльця, пiдiйшов до дружини й нiжно обiйняв її.
  
  

РОЗДIЛ 5

Що рiк наступний нам готує?

  
   А далi вересень, як талановитий художник, взявши в руки полотно i кистi, неспiшно почав розфарбовувати пониклу рослиннiсть в строкатi кольори. Спочатку вiн поклав позолоту на верхiвки дерев, потiм додав трохи вiдтiнкiв кущам, фарбуючи осiнню природу в бiльш яскравi кольори. Саме тому жодна пора року не виглядає так чудово i зворушливо, як природа восени. I небо поки що пронизливо блакитне, високе, лине вгору сонце, що прагне пiднятися якомога вище. Та ось вже верхiвки дерев все бiльш вкриваються легкою позолотою, i починає кружляти в повiтрi, опадаючи, пожовкле листя. Ця святкова осiння акварель пробуде недовго, потiм фарби змiняться вже на бiльш холоднi тони, якi набухнуть i стануть якимось похмурими. А вже наступний мiсяць жовтень золотом покриє майже все дерево, i настане славна пора теплих днiв - бабине лiто. Цей перiод осенi називається "бабиним лiтом" у схiдних i захiдних слов'ян. У пiвденних слов'ян (в Болгарiї, Сербiї та Македонiї) його називають "циганським лiтом", в нiмецькомовних країнах - "старечим лiтом" (точнiше, "лiтом лiтнiх жiнок" - Altweibersommer), в Голландiї - "пiслялiтом", в Пiвнiчнiй Америцi - "iндiанським лiтом". А ось в Iталiї ця пора року традицiйно називається "лiтом Святого Мартiна", у Францiї ж - "лiтом Святого Денi". Чотири роки тому народний поет Володимир Сосюра написав про цю пору року такi чудовi рядки:
        Лiто бабине, бабине лiто...
        Серце чує осiннi путi...
        Хтось заплутав зажуренi вiти
        В павутиння нитки золотi.
             Листя слухає вiтру зiтхання
             I згортає свої прапори.
             На покiрну красу умирання
             Сонце дивиться сумно згори...
   Пiсля розмови Михайла з дружиною про головне призначення жiнки пройшло десь з пiвтора мiсяцi. А далi вiдбулася подiя, пiсля якої у просторому домi Золотаренкiв вже надовго розвiялися сум i тиша - одразу пiсля Жовтневих свят, 9-го листопада Марiчка народила доньку.
   -- Ну що, як назвали доньку? -- через пару днiв запитала Петра мама.
   -- Тамарою.
   -- А чому саме Тамара?
   -- На честь Марiїної мами.
   -- А-а, зрозумiло. Ну що ж, Тамара, то й Тамара. Тамарочка... Нове iм'я з'явилося у нашiй родинi.
   Звичайно, син Наталiї Карпiвни радiв новонародженiй, про Марiчку годi було й казати. Та, мабуть, бiльше за самих батькiв радiла своїй новiй внучцi Наталiя Карпiвна - тепер вона знову буде при дiлi. Крiм того, Тамара стала для Наталiї та Михайла ювiлейною десятою онукою. Ранiше вони мали десятьох дiтей, а тепер у них вже є й десятеро онукiв. Та вони чудово розумiли, що це ще далеко не кiнець - будуть у них ще онуки. А тому зараз їм лишалося поки що лише гадати, хто наступний з їх дiтей порадує своїх батькiв таким радiсним черговим дарунком, та й взагалi, скiльки їх буде всього...
   Два останнi мiсяцi десятилiття, яке ось-ось мало передати естафету 60-м рокам, пробiгли для Наталiї дуже швидко. Тепер вона знову одночасно iз заклопотанiстю домашнiм господарством була зайнята ще й доглядом за маленькою дитиною. Звичайно, Марiчка була поки що у декретнiй вiдпустцi, а тому повнiстю могла присвятити себе догляду за своїм первiстком. Але ж це був саме первiсток, досвiду молодiй мамi поки що бракувало, а тому вона аж нiяк не цуралася допомоги свекрухи, прислуховуючись до її порад, адже допомога Наталiї Карпiвни дозволяла їй трохи перепочивати вдень пiсля часом досить безсонних ночей. Та ось настав вже перший день нового року. Вiдсвяткували прихiд Нового року вся родина разом, при цьому лiжечко маленької Тамарочки перенесли поближче - до спальнi хазяїв будiвлi, i святкували при вiдчинених дверях, прислухаючись чи не "покличе" маму чи бабусю мале дитя.
   А розпочався новий 1961-й рiк визначною подiєю в життi країни - 1-го сiчня в СРСР розпочалося проведення грошової реформи. Реформа мала характер деномiнацiї - всi грошовi знаки, що були в обiгу й на ощадних книжках громадян мали були обмiненi на новi у спiввiдношеннi 10 : 1. При цьому зберiгали свою колишню вартiсть лише монети номiналом в 1, 2 та 3 копiйки. У тiй же пропорцiї 10 : 1 були зниженi цiни на товари та послуги, а також доходи, у тому числi й заробiтна плата. Якщо у 1960-му роцi середня зарплата складала 783 карбованцiв, то у 1961-му роцi вона становила 81,3 карбованця. Багато це було чи мало? Можна порiвняти з цiнами на основнi продукти харчування. Так, наприклад, 1 кг житнього хлiба коштував 16 копiйок, пшеничного - 28 копiйок, вершкового масла - 3 крб. 60 коп., ковбаси "Отдельная" - 2 крб. 20 коп., м'яса яловичого - 2 крб., картоплi - 10 копiйок. Досить ситний обiд в їдальнi (борщ, гуляш з картопляним пюре, склянка сметани, компот, ватрушка) коштував 0,8-1,0 крб.
   Жити, начебто, можна, та, все ж, простому люду не так вже й шикарно. Постанова про змiни цiнової полiтики країни i замiнi грошей була прийнята i пiдписана у Наркомфiнi СРСР ще у 60-му роцi. Це було зроблено в основному через збiльшення курсу долара по вiдношенню до рубля: до реформи 1 долар коштував 4 карбованцi, пiсля реформи - 90 копiйок. Змiна золотого еквiвалента свiдчила про певну девальвацiю. А тому наслiдки цього кроку були для радянських людей не дуже радiсними, тому що поступово iмпортнi товари стали переходити в розряд дефiциту, пiдвищилися магазиннi ринковi цiни i знизилася якiсть магазинних продуктiв.
   Люди не так швидко звикли до нових грошей, хоча тi були оформленi досить гарно. Та довелося звикати досить термiново, тому що обмiн старих грошей на новi був завершений 1-го березня. Слов'янський народ завжди був мастаком на рiзнi вигадки й умiв оцiнювати подiї по-своєму - з певним гумором. Якщо це вiдбувалося навiть в страшнi часи голодомору 1932-1933-го рокiв, то що вже казати за бiльш сприятливi часи. З таким своєрiдним гумором Михайлу Золотаренку за своє життя довелося стикатися чимало разiв, ось i в один iз днiв наприкiнцi лютого вiн також посмiявся. Про це вiн, також зi смiхом ввечерi повiдомив своїй дружинi. А справа була такою. В обiдню перерву Михайло зайшов у станцiйний буфет перекусити й купити свої улюбленi цигарки - тi закiнчилися. I ось розраховуючись саме за цигарки, вiн почув збоку голос:
   -- Фантиками розраховуєтесь, Михайло Лаврентiйович.
   Золотаренко повернув голову вбiк. Поруч, з посмiшкою на устах, стояв дiльничний майстер Руденко, який тiльки-но пiдiйшов до ларька.
   -- Якими ще фантиками, Сергiй Федорович? -- здивувався Михайло. -- У мене зараз вже немає малих дiтей - немає й кому цукерки купляти.
   -- Та я не про тi фантики мову веду, -- вже й зовсiм розсмiявся Руденко.
   -- А про якi ж?
   -- Про тi, що ви в руках тримаєте. Ви пам'ятаєте, як у народi називали старi грошi?
   -- Та як їх тiльки не називали. Хiба все запам'ятаєш.
   -- Їх в основному називали "онучами Сталiна". Розмiри у них були значнi, хоч ноги ними обмотуй, тим паче, що цiнностi вони особливої не являли - завжди доводилося їх цiлу кипу з собою носити, якщо планував купити якусь цiнну рiч.
   -- Ну, було таке. То й що?
   -- Отож. А новi грошi зараз i прозвали "хрущовськими фантиками". Вони ж значно меншi за сталiнськi, за розмiром та й за розмальованiстю бiльш нагадують тi ж самi фантики.
   -- Ну й ну, -- вже й собi розсмiявся Золотаренко. -- Ну й швидкий у нас народ на рiзнi вигадки, на рiзнi прiзвиська.
   I вигадливий народ мав, мабуть, рацiю, нарiкаючи так новi грошi. За розмiром грошi зразка 1961-го року були набагато менше старих. Так, наприклад, 100 карбованцiв 1947-го року мали розмiри: 228 × 115 мм, а 100 карбованцiв 1961-го року - 140 × 71 мм. Тобто, площа нової банкноти була у 2,63 рази менша за колишню.
   На початку року вiдбулася ще одна подiя. I хоча вона напряму не стосувалася СРСР, та все ж мала iсторичне значення i в подальшому стане пов'язаною iз усiєю свiтовою спiльнотою i Радянським Союзом зокрема. 20-го сiчня Джона Фiцджеральда Кеннедi, який у листопадi минулого року перемiг на президентських виборах у Сполучених Штатiв Америки, було урочисто проголошено 35-м Президентом США. Вiн став першим президентом-католиком i наймолодшим президентом в iсторiї країни - першим президентом, який народився у ХХ-му столiттi (травень 1917 р).
   А далi настав перший весняний мiсяць, який був ознаменований новими досягненнями країни в галузi освоєння Космосу. 9-го березня в Радянському Союзi був виведений на орбiту i в той же день успiшно здiйснив посадку в заданому районi четвертий космiчний корабель-супутник. Вага корабля без останнього ступеня ракети-носiя складала 4700 кiлограмiв. На кораблi була встановлена кабiна з пiддослiдною твариною - собакою Чорнушкою та iншими бiологiчними об'єктами, а також телеметрична i телевiзiйна системи. А 25-го березня в Радянському Союзi виведено на орбiту вже п'ятий корабель-супутник. Вага супутника становила 4695 кiлограмiв (без урахування ваги останньої ступенi ракети-носiя). У кабiнi корабля теж була пiддослiдна тварина - собака Зiрочка й iншi бiологiчнi об'єкти. Пiсля виконання намiченої програми дослiджень корабель-супутник в той же день по командi приземлився в заданому районi. Основною метою цих запускiв було подальше вiдпрацювання конструкцiї корабля-супутника i встановлених на ньому систем, що забезпечують необхiднi умови для польоту людини.
   Та всi цi запуски були лише прелюдiєю до тiєї подiї, всесвiтньої подiї, яка станеться невдовзi. 12-го квiтня в СРСР вранцi, о 09:07 за московським часом здiйснено успiшний запуск в космос космiчного корабля "Восток" з людиною на борту. Перший радянський космонавт Юрiй Олексiйович Гагарiн облетiв планету за 108 хвилин i благополучно повернувся на Землю.
   Цю подiю за збiгом обставин Михайло Лаврентiйович зустрiв у Хмельницькому, у вiдрядженнi. Його туди визвали, щоб обговорити всi питання, пов'язанi iз його виходом на пенсiю. П'ять рокiв тому вiн дав дружинi слово, що у 65 рокiв все ж пiде на пенсiю. Та допрацювавшись до цього вiку, йому дуже не хотiлося того робити. Вiн мав ще достатньо сил, щоб продовжувати працювати. Та головним було те, що вiн не мiг собi уявити, чим буде цiлодобово займатися вдома. Ну, у Наталки хоча б є зараз турбота про маленьку Тамарочку, а що буде робити вiн?.. Як то кажуть, свиням хвости крутити? Та слово вiн давав, а його потрiбно було виконувати. Можливо, з дружиною вiн ще змiг би домовитися з цього приводу, але його начальство рiшуче тримало курс на омолодження периферiйних керiвних кадрiв. I Золотаренка вже попереджували, що у квiтнi має бути завершений його трудовий стаж, настала пора йому просто вже вiдпочивати. I ось в обласному центрi мали бути обговоренi всi органiзацiйнi питання з приводу урочистих проводiв Михайла Лаврентiйовича на пенсiю - своєю роботою вiн заслужив такi почестi.
   Та зараз Золотаренко поза своєї волi став свiдком тих подiй, якi вiдбувалися у не такому вже й великому мiстi. А подiї заслуговували на увагу, навряд чи в селах вiдбувалося щось подiбне. У мiстi зараз царювала святкова атмосфера, на вулицях люди виражали бурхливу радiсть, у рiзних районах мiста люди збиралися на стихiйно органiзованi мiтинги, а в його центрi вiдбувалася стихiйна демонстрацiя з творчо оформленими колонами. Яких тiльки транспарантiв в захватi не пiднiмали над головами демонстранти: "Наша людина в космосi!", "Ранок нової ери", "Ми першi!", "Космос наш!", "Земля-Космос-Земля. Ура!", "Гагарiну ура!", "Слава першому радянському космонавту!"... Щоправда, газети замовчували той факт (та кореспонденти цього й не знали) що пiд час польоту Гагарiна вiдбулося щонайменше з десяток нестандартних ситуацiй рiзного ступеню складностi, якi могли призвести до катастрофи. А пiд час спуску на землю Гагарiн взагалi прощався зi своїми друзями, крикнувши: "Я палаю, прощавайте, товаришi!". Справа у тому, що до того часу нiхто ще не мав уявлення про те, як виглядатиме проходження космiчним кораблем щiльних шарiв атмосфери. А тому пiд час спуску, побачивши в iлюмiнатор, що космiчний корабель охоплений бушуючим полум'я, Гагарiн i подумав, що корабель палає. Та насправдi тертя жаростiйкої обшивки космiчного корабля об атмосферу iз виникненням полум'я - це звичайний робочий момент польоту, який вiдбуватиметься завжди.
   А тим часом на однiй з вулиць мiста особливу честь люди надали якомусь незнайомому вiйськовому в льотнiй формi - качали того на руках. I звiдки вiн тiльки взявся у Хмельницькому? Мабуть, приїхав провiдати рiдню iз Старокостянтинова - мiсто, що знаходилося у 48 км на пiвнiч вiд обласного центра (на пiвдорозi мiж Хмельницьким та Шепетiвкою). Там знаходилися вiйськовi частини бомбардувальної авiацiї, а пiзнiше стануть базуватися ще й лiтаки винищувальної авiацiї.
   У день польоту Юрiя Гагарiна та в наступнi днi по всiй країнi миттєво розкупалися всi газети. Саме з них жителi провiнцiйних мiст та сiл (телебачення там поки що не було) дiзнавалися останнi новини, пов'язанi з польотом Юрiя Гагарiна. А газети були рясно усiянi рiзноманiтними свiтлинами, присвяченими польоту першої людини в космос. Ось в газетi описується та iлюструється зустрiч Гагарiна, яка вiдбулася 14-го квiтня на Внуковському аеродромi, до того ж з усiєю параднiстю, яка лише можлива - радiо, телебачення, короткий мiтинг. А далi кортеж з першим космонавтом на чолi урочистого ескорту виринає iз Внуково. Попереду, у вiдкритiй "Чайцi", прикрашеної квiтами, їдуть Юрiй Гагарiн з дружиною Валентиною i Микита Сергiйович Хрущов. Гагарiн, стоячи, вiтав москвичiв. Уздовж всiєї траси стояли натовпи людей - всi хотiли бачити першого космонавта - якi вiтали трiумфатора криками "Ура!", махали плакатами i устеляли машину й саму трасу квiтами - i це в серединi квiтня! А в самiй Москвi багато людей, щоб краще побачити Гагарiна - через натовп не пробитися - пiднiмалися навiть на дахи будинкiв.
   Все це пересiчнi громадяни радянських глибинок побачать (немовби вживу) дещо пiзнiше iз спецiальної кiнохронiки присвяченiй цiй визначнiй подiї, яка буде транслюватися перед кожним сеансом будь-якого художнього фiльму. Спочатку показали зустрiч Гагарiна а аеропорту, куди той прилетiв з Куйбишева на лiтаку Iл-18. Спустившись з трапу лiтака, Юрiй Олексiйович крокував килимовою дорiжкою на доповiдь Хрущову (який чекав його на спецiально встановленiй урядовiй трибунi) про свiй успiшно виконаний полiт. I в цей час у Гагарiна розв'язався шнурок на черевику. Хвилювання - як би перший космонавт не перечепився через нього i не впав - передалося навiть глядачам в кiнозалi. Та все завершилося нормально. Адже, вiд розв'язаного шнурка ще нiхто нiколи не падав. Та й був це, як з'ясувалося значно пiзнiше, не шнурок, а пiдтяжка на носковi. У цей час носки виготовлялися без резинок, а тому на iкрах нiг носили пiдтяжки, щоб носки не сповзали. Отож у Гагарiна i вiдчепилась одна одна iз пiдтяжок, яка й телiпалася на черевику. Але справа навiть не в цьому - той розв'язаний шнурок (чи пiдтяжка) стали тiєю зворушливою деталлю, яка раптом показала всiм, що Юрiй Гагарiн - звичайна людина, а не якийсь там небожитель. Ця побутова деталь лише лише додала народної любовi Гвгарiну. А далi, вже на Червонiй площi Микита Хрущов вручив Юрiю Гагарiну Золоту зiрку "Героя Радянського Союзу" та присвоїв нове звання "Льотчик-космонавт СРСР".
   Та цiкавим було те, що це була вже не перша нагорода Юрiя Олексiйовича у цi днi. На мiсцi посадки (неподалiк вiд м. Енгельс в районi сiл Смєловка i Пiдгiрне) Гагарiну була вручена його перша нагорода за полiт в космос - медаль "За освоєння цiлинних земель". Згодом така ж медаль вручалася на мiсцi посадки й iншим космонавтам. На перший погляд дещо дивна нагорода. Та нiчого дивного у цьому не було. Чотири роки тому, 27 серпня 1957-го Радянський Союз пiднiс сюрприз всьому свiту, здiйснивши успiшний запуск мiжконтинентальної балiстичної ракети, яка досягла мети в заданому районi. Тi ж самi США не очiкували подiбного ривка СРСР у гонцi озброєнь. Повiдомлення ТААС про запуск першої мiжконтинентальної ракети Р-7 багато хто розцiнював як черговий радянський блеф. Спецслужби США прекрасно знали, що, не дивлячись на успiшне випробування ядерної зброї, потужних засобiв їх доставки через океан в СРСР немає. Яким же чином Радянському Союзу в таємницi вiд усього свiту вдалося цього досягти? Саме завдяки найбiльшому в свiтi ракетно-космiчному комплексу "Байконур".
   Але до чого тут цiлиннi землi? Справа у тому, що освоєння цiлинних земель в СРСР одночасно було й операцiєю "Прикриття". 23 лютого 1954-го року пленум ЦК КПРС прийняв рiшення про освоєння цiлинних земель для приховування перемiщення вантажiв на космодром "Байконур", який споруджувався в трьохстах кiлометрах вiд казахського села Байконир. Для дезорiєнтацiї ймовiрного противника поблизу самого села були побудованi камуфляжнi споруди ("обманний космодром"). Щоб забезпечити таємницю дiйсного будiвництва була здiйснена, так звана, операцiя прикриття: одночасно з будiвництвом космодрому здiйснювалася гiгантська за своїми масштабами програма освоєння цiлинних i перелогових земель. Основна частина тих, хто працював на секретному об'єктi, взагалi не уявляли, що вони будують. Будiвництво цього об'єкта було суворо засекречено, i лише кiлька людей знали про новий об'єкт "Байконур" все.
   I перший полiт людини у Космос запам'ятався Михайлу Лаврентiйовичу на все його подальше життя, не дивлячись навiть на те, що усього через 3 днi його самого величали з нагоди 65-рiччя. Цього разу його День народження дуже вдало припав на суботу. Ушановування ювiляра (i майбутнього пенсiонера) вирiшено було провести по обiду в Будинку культури Нестерiвцiв, там же потiм вiдбувся й невеликий банкет з приводу цiєї подiї, на якому були присутнi окремi керiвники обласної залiзницi, i де Золотаренку урочисто вручили орден "Трудового Червоного Прапора". А вiн на цей орден цiлком заслуговував. Не так-то й легко пропрацювати на залiзницi 45 рокiв, та ще й не просто звичайним роботягою, а керувати виробничими процесами i пiд час розбудови галузi, i у тяжкi пiслявоєннi роки.
   А вже наступного дня вiдбулося вiдзначення ювiлею Михайла Лаврентiйовича вдома у Зеленче. Гостей було не так вже й багато - лише сама рiдня, включаючи й по лiнiї Наталiї, тобто Ващенкiв. На святi була бiльшiсть дiтей Михайла та Наталiї. Не було лише синiв-вiйськових та Василя - тому все ж таки здалеку доводилося добиратися. Приїхав зi свого Костополя i Микола - йому не так вже й далеко було їхати. Та як не дивно, приїхав особисто привiтати батька з таким святом навiть Iлля. I хоча Михайло зрадiв зустрiчi з сином (на зимовi канiкули той не приїжджав), та його дещо засмутив цей нежданий приїзд. Як же так - пропускати заняття вже на першому курсi? А що ж далi буде. I вiн наодинцi з сином спокiйно виказав тому своє невдоволення з цього приводу. Та Iлля його заспокоїв:
   -- Тату, я не самовiльно полишив заняття, втiк, як той заєць. Я попередив старосту нашої групи й декана факультету.
   -- Теж менi попередження - старосту групи... А декана як ти попередив, просто сказав, що тебе не буде на заняттях 2-3 днi?
   -- Нi. Все чин чином - я написав заяву, яку вiн пiдписав, пiсля того, як сповiстив йому, що мого батька визначний ювiлей.
   -- Точно?
   -- Точно, тату. Навiщо б я обманював тебе.
   -- Ну, добре. Хоча й не дуже добре, що кiлька занять ти все ж пропустиш.
   -- Тату, -- посмiхнувся Iлля, -- ти сам колись був студентом. А тому чудово розумiєш, що пропуск кiлькох занять нiякої погоди не робить. Важливi не самi пропуски занять - вони можуть бути по рiзним причинам, у тому числi й по хворобi - а те, як студент самостiйно освоїть пропущений матерiал. А я його освою, все буде в нормi.
   -- Та-ак, -- простягнув Михайло Лаврентiйович, вже також з посмiшкою, -- швидко ж ти призвичаївся до iнститутських порядкiв. Добре, закрили цю тему. Тодi просто дякую, що приїхав i почнемо святкувати.
   I свято вдалося. При цьому пiзно ввечерi поїхали у свiй Кам'янець родини Антонiна та Павла, а Микола й Iлля - вже вранцi у понедiлок. В обiд цього ж дня, коли Михайло вперше не поїхав чи пiшов на роботу, а залишився вдома, Наталiя попрохала показати їй нагороду чоловiка. Орден "Трудового Червоного Прапора" ще толком не бачив i сам Михайло, а тому вiн принiс коробочку з нагородою, витяг орден i вони вдвох його гарно розглянули. А потiм Наталiя чи то запитала у чоловiка чи просто почала розмiрковувати вголос:
   -- А менi казали, ще ранiше колись, що тi особи, якi нагородженi такими визначними орденами, мають i якiсь пiльги.
   -- Ну, деякi пiльги я й так вже маю, -- посмiхнувся Михайло. -- До того ж вже давно.
   -- Якi ще ти пiльги маєш? -- здивувалася Наталiя.
   -- Маю пiльги ще з 35-го року. З тих пiр, як отримав звання "Почесного залiзничника". Нагородженi цим знаком залiзничники мають право на безкоштовний проїзд навiть у вагонах високої категорiї, якщо вони все ще працюють в галузi або вийшли на пенсiю по старостi.
   -- А-а-а, -- розчаровано простягла дружина. -- Ти й так мав ту пiльгу, як залiзничник. Ти мiг їздити без квитка на залiзницi.
   -- Лише на мiсцевих лiнiях. А пiсля отримання того знака - вже й по територiї усього Радянського Союзу.
   -- Ну, добре, це зрозумiло, -- махнула рукою Наталiя. -- А якi ж, цiкаво, ти будеш мати пiльги за цей орден?
   -- Чого не знаю, того не знаю. Я ж не вiдав, що мене нагородять орденом "Трудового Червоного Прапора", а тому заздалегiдь нiчого не з'ясовував.
   -- О, а зараз потрiбно буде з'ясувати.
   -- Та з'ясуємо. Часу у нас тепер бiльш, нiж досить.
   Пiзнiше Михайло з'ясує, що особи, якi нагородженi орденом "Трудового Червоного Прапора Союзу РСР", користуються пiльгами по виплатi державного прибуткового податку та єдиного сiльськогосподарського податку, а також мають право на пiльгове пенсiйне персональне забезпечення, соцiальнi та медичнi пiльги. Вони були майже на однакових пiдставах з особами, визнаними героями працi. Та Михайло не особливо звертав увагу на рiзнi тi пiльги. Пенсiя у нього й так досить висока, дiти забезпеченi, а скiльки їм самим зараз, на старостi потрiбно тих коштiв... До того ж є ще своє пiдсобне господарство, яке виручало їх навiть у лихi 30-i роки.
   А тому вiн спокiйно привчався жити в селi вже нiде не працюючи. А це теж була своєрiдна наука, тому що деякi пенсiонери, якi довгий час працювали, пiсля виходу на пенсiю вiдчувають певний дискомфорт, вони вважають, що життя вже закiнчилося, тому що вони, нiбито, зараз нiкому не потрiбнi. Часом це не лише певний дискомфорт, а справжня й важка депресiя, вiд якої людину не так вже просто позбавити. Та то здебiльшого у квартирах багатоповерхiвок, там людина не знає, до чого їй зараз руки прикласти. У селi дещо простiше - робота у садибi iз пiдсобним господарством завжди знайдеться. Ось i Михайло Лаврентiйович, вiдганяючи вiд себе похмурi думки, намагався тепер бiльше поратися по господарству.
   Мiсяць закiнчився тим, що 22-го квiтня у всiх газетах Радянського Союзу опублiковано повiдомлення про присудження Ленiнських премiй за найбiльш видатнi роботи в галузi науки i технiки. За науковi досягнення високої нагороди було удостоєно багато вiдомих радянських вчених - академiкiв та професорiв, академiк А. Ф. Iоффе - навiть посмертно. Михайло звернув увагу на цю замiтку скорiш за все тому, що й сам отримав у цьому мiсяцi нагороду.
   Та все ж, 1961-й рiк прославився не цим. Вiн став i справдi роком космiчної ери, тобто її початком. Так, наприклад, 5-го травня у 17:34 за московським часом з мису Канаверал (США) була запущена по балiстичнiй траєкторiї ракета, на борту якої знаходився пiлот Алан Шепард. Через 15 хвилин пiсля запуску капсула з пiлотом, вiдокремившись вiд ракети, приводнилася в Атлантичному океанi i була пiдiбрана авiаносцем. Це був вже перший космонавт Сполучених штатiв Америки. Ще через 2,5 мiсяцi, 21-го липня з того ж мису Канаверал була запущена ракета з пiлотом Вiрджiлом Грiссомом на борту. Ракета пiднялася по балiстичнiй траєкторiї на висоту 118 миль (близько 188,8 кiлометра) i через 16 хвилин капсула з астронавтом опустилася в Атлантичному океанi. Кабiна з апаратурою затонула, пiлот же був врятований вертольотом.
   Та одночасно продовжувалася космiчна епопея i у Радянському Союзi. Ще через 2 тижнi, 6-го серпня о 9-й годинi за московським часом в Радянському Союзi з космодрому Байконур було здiйснено запуск космiчного корабля-супутника "Восток-2". На борту корабля перебував льотчик-космонавт майор Герман Степанович Титов. Космiчний корабель-супутник "Восток-2" зробив бiльше 17 обертiв навколо земної кулi протягом 25 годин 18 хвилин, i пролетiв понад 700 тисяч кiлометрiв. Вiдповiдно до затвердженого польотного завдання посадка корабля-супутника була проведена в заданому районi Радянського Союзу, недалеко вiд iсторичного мiсця посадки корабля-супутника "Восток-1" з Юрiєм Гагарiним.
   Цей мiсяць принiс ще одну, вже знову мiжнародну новину, подробицi якої стали вiдомi пiзнiше. Та ця новина здивувала й заставила у роздумах почухати потилицю багатьох радянських громадян - 13-го серпня Схiдна Нiмеччина закрила прохiд на кордонi мiж Захiдним i Схiдним Берлiном через Бранденбурзькi ворота. А далi НДР розпочала спорудження так званого Берлiнського муру. Отож, один сусiд вирiшив вiдгородитися вiд iншого кам'яним муром. Це було найбiльш незрозумiло саме селянам. Так, якщо твiй сусiд злодiй i бандит, то, мабуть, потрiбно вiд нього вiдмежовуватися. Але ж Захiдна Германiя у свого сусiда нiчого не крала i нi про якi її бешкетування теж не було нiчого вiдомо. Так, лихий сусiд у селi, то неприємно, але це були поодинокi випадки. Багато дворiв у селах помiж собою взагалi нiчим не були розмежованi, хiба що якимись кущиками чи деревами. А там навiть кам'яний чи бетонний мур зводять. Дива, та й годi!
   Та то вже було згодом, а до того в самий розпал лiта в колишню домiвку з'їхалися одразу троє братiв - студент Iлля, курсант Василько та капiтан Олександр. До того ж Сашко приїхав вiдпочивати у рiдне село всiєю сiм'єю. Звичайно, радощiв батькiв не було меж. У Миколи вiдпустка намiчалася наприкiнцi серпня, вiн теж обiцяв приїхати додому - поки що нiчого його в Рiвненськiй областi не затримувало. Iз дiтей у цьому роцi Наталiя з Михайлом не побачать одного лише Лаврентiя. У минулому роцi сiм'я сина взагалi до рiднi не їздила - вирiшили насолодитися Балтiйським морем - там теж чудовий вiдпочинок. А цього року Лавр у листi завчасно вибачився й повiдомив, що вiн з Валентиною на цей раз поїдуть у Тамбовську область - давно вже не були у батькiв Валi. Можливо, на зворотному шляху, як вiн писав, i заскочать на Хмельниччину, та все ж, скорiше за все, приїдуть вже у наступному роцi. Звичайно в першу чергу посипалися запитання Олександру, ще б пак - Москва!.. Та, як згодом виявилося, не дуже-то Сашко ту Москву й полюбляє - i часу особливого немає по нiй бродити, та й дуже вже велике мiсто.
   -- Ну, що, як там Москва? -- звернувся батько до сина з невiсткою, -- подобається вона вам? Призвичаїлися вже до неї?
   -- Ну, Москва - це, звичайно, не Урал, -- вiдповiв Олександр, -- За рiк проживання у нiй ми-то до неї призвичаїлися. Але не скажу, що вона так вже менi до вподоби.
   -- Отакої тобi! I це ж чому?
   -- Та надто вже вона гамiрна i спекотна влiтку, особливо на верхнiх поверхах будинкiв, та ще й у невеличких кiмнатах-хрущовках.
   -- Що ще за хрущовки?
   -- А-а, ти, мабуть, не чув про таку назву. Зводяться зараз у Москвi, та й у iнших великих мiстах будинки для сiмей - за iнiцiативи самого Генерального секретаря КПРС Микити Сергiйовича Хрущова. Ще з 1958-го року почалося масове будiвництво нових будинкiв. Його девiз, начебто зi слiв того ж Хрущова звучить так: "для кожної сiм'ї маленьке житло, але своє". Воно-то правильно, i в устах Микити Сергiйовича дана теза звучить солодкою казкою. Але житло надто вже мале i не комфортне - маленькi й вузькi кiмнатки, маленька кухня, низькi стелi. Ось цi будинки, бiльше схожi на шпакiвнi, народ ласкаво i нарiк "хрущовками". Щоправда, -- посмiхнувся Сашко, -- багато хто називає їх i "хрущобами", вiд росiйського слова трущоба.
   -- А у вас квартира iз скiлькох кiмнат? -- запитала мама.
   -- З двох.
   -- А чому з двох? -- здивувалася Наталiя Карпiвна. -- У вас же троє дiтей. Це неправильно. Чи не так, Мишко? -- повернулася вона до чоловiка. -- Адже у Сашка рiзностатевi дiти.
   Та той не встиг зреагувати на її запитання, як вiдповiв сам син:
   -- Все правильно, мамо. Це ж тимчасове житло. Це по-перше. А по-друге, дiти малi поки що, навiть Ганнусi виповнилося лише 8 рокiв. Так що про стать поки що мова не йде. Якби я отримував житло для постiйного проживання, то iнша справа - тодi потрiбно було б вiдстоювати сiмейнi права. А так, лише на 2 роки... -- махнув вiн рукою. -- Ми до речi, в Камишловi, у нашому гарнiзонi жили у кращiй квартирi. Я б навiть волiв повернутися туди пiсля академiї. Хто зна, куди мене можуть заслати, а там ми вже дiйсно призвичаїлися, i нам там подобається.
   -- А хiба це можливо? -- здивувався Михайло Лаврентiйович. -- Повинна ж бути якась ротацiя, як менi Петро та Iлько казали.
   -- Ну то вона й буде, -- засмiявся Олександр. -- Спочатку Зауралля, потiм, Москва, а потiм знову Камишлов. Ну, а якщо серйозно, то можливо й таке. По-перше, у Камишловi я вiдслужив лише 3 роки. Та не це головне, бо роки навчання в академiї можуть сюди доплюсувати. Головне, це те, що б пiсля академiї тобi мiсце було - нова, вища посада - у тiй частинi, де ти служиш. А командир частини менi перед академiєю пообiцяв, що мiсце буде. Вiн саме й направив мене в академiю, так би мовити, з дальнiм прицiлом. Так що буду сподiватися, що повернуся до своїх побратимiв.
   -- Ну, тодi добре. Хоча все ж далеченько вiд нас той Урал.
   -- Ну, в Москвi мене точно не залишать.
   -- Та я це й сам розумiю. Добре, продовжимо за Москву. I яка ж загальна площа вашої квартири у столицi?
   -- Ну, майже тридцять три квадратнi метри - 19 м2 + 13,8 м2.
   -- Тридцять три квадратнi метри?! Та у нас в хатi одна лише вiтальня не набагато менша.
   -- Саме так. Нам i так пощастило, це чи найбiльша площа двiйки-хрущовки. Бо в основному у подiбних будинках кiмнати у квартирi-двiйцi набагато меншi - 14 м2 + 7 м2. Тобто могли жити ми й на двадцяти одному квадратному метрi. Так що жити можна.
   Олександр мав рацiю, хоча багато чого батькам i не розповiв. Вiн не сказав, що у свiтi, мабуть, не iснувало бiльш непрезентабельних будинкiв i таких мiкроскопiчних квартир (особливо перших серiй будiвництва). Квартири-хрущовки були розташованi у 5-ти поверхових будинках, якi не були обладнанi лiфтами, не мали горища та смiттєпроводу. Стелi заввишки лише 2,5 метра, кухнi (типовi у всiх квартирах) - не бiльше 5,8 м2, причому розташованi обов'язково поруч iз сумiщеними ванною кiмнатою й туалетом. Лоджiй чи балконiв не передбачено, а в будинках перших серiй не були передбаченi навiть пiдвiконня. Хоча квартири-хрущовки мали й деякi переваги перед iншими квартирами у Москвi. Вони були дешевшими за iншi, i мали гарне розташування стосовно метро. Також у тих районах, де розташовувалися квартири-хрущовки, була прекрасно налагоджена iнфраструктура. Спочатку квартири-хрущовки були цегляними, але потiм будiвельники перейшли на панельне домобудiвництво - через економiю, як водиться в СРСР. Квартири-хрущовки, хоча й будувалися для тимчасового вирiшення житлових проблем, та все ж досить капiтально. Вони були розрахованi на 25-30 рокiв експлуатацiї, та, як покаже час, могли простояти i всi 50-60. А деякi дослiдники навiть стверджували, що вони можуть простояти i 150 рокiв, якщо своєчасно робити в них капiтальнi ремонти.
   -- А взагалi-то, -- продовжував Олександр, -- особисто я волiв би мешкати не в самiй Москвi, а десь у Московськiй областi, -- задумливо тягнув вiн. -- У Пiдмосков'ї. Там тихiше й спокiйнiше. Ми пару разiв їздили туди з дiтьми вiдпочивати. Ось там красота. Там себе вiдчуваєш, як на курортi. А Москва... Вона цiкава, як на мене, лише вечорами, коли можна вiдвiдувати рiзнi мiсця розваг, особливо театри. Ну, ще у вихiдний день... Я не звик до великих мiст, я себе краще почуваю в невеликому затишному мiстечку. Можливо, Гульнарi бiльш подобається Москва. Адже вона мешкала в Ташкентi, а то досить велике мiсто.
   -- Нi, -- покачала головою Гульнара, -- менi теж дуже гамiрнi мiста не подобаються. Та й мешкала я в Ташкентi лише у ту пору, як навчалася в унiверситетi. Та й то кожного лiта я втiкала з Ташкенту у гори, або їхала у свiй рiдний Чирчик. Я теж була б не проти мешкати у Пiдмосков'ї. Та навряд чи моя мрiя збудеться - добре ще, якщо повернемося на старе мiсце, а то дiйсно пiсля академiї Сашка можуть запроторити куди-небудь до чорта на кулички. Але у Пiдмосков'я нас точно не пошлють, -- розсмiялася вона.
   Та все ж вона разом з чоловiком повiдала уважним слухачам деякi вiдомостi про Москву, хоча сама Гульнара добре вивчила лише район, у якому вони мешкали - куди (та й як) далеко поїдеш вiд дому з трьома дiтьми?.. А у недiлю навiть разом з чоловiком вони теж не так вже й часто гуляли по Москвi. Основнi визначнi мiсця вони, звичайно, вiдвiдали, та у справi знання столицi до корiнних мешканцiв їм було дуже й дуже далеко. Та й скiльки тих вихiдних у них було за якихось 9-10 мiсяцiв? До того ж, не будеш же ти кожну недiлю кудись бiгти з квартири - i погода буває рiзною, i самопочуття дiтей також.
   Отож пiсля "допиту" Олександра й Гульнари всi разом вже переключилися на Василька. У того новини були (як на нього самого) набагато цiкавiшими, адже у курсантiв пiд кiнець третього навчального року почалися вже й самостiйнi польоти. Щоправда, самостiйними їх важко було ще назвати, бо лiтали курсанти, звичайно ж, з iнструкторами. Та все ж... - адже штурвал лiтака ти тримаєш у своїх руках, а це щось та значить.
   -- Вам ще не казали, куди у вас будуть направлення по закiнченню училища? -- запитав сина Михайло Лаврентiйович.
   -- Ой, тату, -- махнув рукою Василь. -- До того часу ще дуже далеко, нiхто про це ще навiть i не згадує. Та й ми там зiбранi iз рiзних куточкiв Радянського Союзу. Так що важко собi навiть уявити, куди нас можуть заслати.
   -- О! А це якраз важливо.
   -- Що важливо? Я не зрозумiв.
   -- Саме те, що ви там з рiзних куточкiв СРСР. А попереднi направлення, ти не цiкавився, куди були?
   -- Та теж у рiзнi куточки... О, стоп! А ти маєш рацiю, я зрозумiв, -- повiльно простягнув син. -- Я поки що цим питанням не дуже й цiкавився, але пам'ятаю iз розмов, що випускникiв посилали кудись саме у їх регiони. Ну, не у саме мiсто, звiдки той приїхав, але принаймнi у його республiку. Та воно, мабуть, i вiрно, адже училище готує льотнi кадри для всього СРСР. Якщо курсант був, наприклад, з того ж згадуваного Ташкенту, то його посилали у Середню Азiю, хоча й не обов'язково у сам Ташкент. А якщо iз якогось невеличкого мiстечка у Бiлорусiї, то посилали в Мiнськ або iнше велике мiсто республiки. А там вже його пристроять. I так далi... Тато! А ти менi своїм питанням таку надiю дав! А то я вже думав про це - ото думаю, зашлють мене у Якутiю чи на Далекий Схiд. А тепер є надiя, що мене направлять в Україну! Це ж здорово! Звичайно у Кам'янець чи Хмельницький мене навряд чи пошлють, та навiть iнша область - все ж Україна...
   У Василька пiсля цiєї розмови з батьком надовго пiднявся настрiй.
   I лише Iллю практично дуже вже мало хто про щось розпитував - i самi батьки, i його брати. А той навiть спочатку образився з-за такої неуваги родичiв. Та потiм зрозумiв, що так воно й має бути. Ну якi особливi новини можуть бути не у офiцера, не у без 5 хвилин льотчика, а у звичайного iнженера, та й то ще iнженера у далекому майбутньому? Що вiн може цiкавого повiдати про свiй закiнчений лише 1-й курс iнституту, коли для всiх слухачiв (крiм мами) це був вже давно знайомий i пройдений етап. А тому вiн заспокоївся, i далi вже просто по-родинному спiлкувався з братами й батьками.
   Та вiдпочинок завжди, як то здається самим вiдпочиваючим, пролiтає швидше, нiж робота. Закiнчився вiдпочинок, закiнчилося й саме лiто, i всi роз'їхалися до своїх тимчасових мiсць проживання. А на постiйному мiсцi проживання залишилося лише 2 сiм'ї - старших Золотаренкiв та молодших - Петра, Марiчки й маленької Тамарочки. Ось до неї й була прикута зараз вся увага, вона ставала все цiкавiшою у спiлкуваннi - адже пройде ще 2 мiсяцi i їй виповниться вже рiк. Та мiсяць, що передував тому, у якому народилося маля, принiс двi союзнi новини. I обидвi вони були дещо незвичнi, хоча перша з них i була плановою. То був XXII з'їзд КПРС, який проходив у Москвi з 17-го по 31 жовтня. На ньому було прийнято нову програму i новий статут партiї (при кожних перевиборах керiвних органiв партiї його склад повинен оновлюватися на третину). На з'їздi було також заявлено про можливий розрив радянсько-китайських вiдносин. Та навiть ця уявна новина не була дивною, враховуючи значне погiршення тих вiдносин i вiдзив з Китаю радянських спецiалiстiв. Було дивним дещо iнше. На з'їздi Микита Сергiйович оголосив про те, що в СРСР до 1980-го року буде побудований комунiзм. А ось у це народу щось аж нiяк не вiрилося. Адже при комунiзмi, як те ще ранiше, роз'яснювалося всi будуть жити за принципом "Вiд кожного за здiбностями, кожному за потребами". Цей принцип виражав певнi вимоги, що пред'являються суспiльством до своїх членiв та характер розподiлу матерiальних i духовних благ, а головне - властиву майбутньому комунiстичного суспiльства повну соцiальну рiвнiсть. Але, здiбностi у якої-небудь конкретної людини можуть бути не такими вже й великими - в школi перебивався на "двiйки-трiйки", та ще й був ледарем. А ось потреби у неї можуть бути ого-го! I що, бери, скiльки зможеш, а вiддавай сущий мiзер? I це рiвнiсть? Звичайно, постiйно твердили, що потрiбно пiдвищувати свою свiдомiсть. Але свiдомiсть конкретного iндивiдуума - дуже вже абстрактне поняття. Ось тому простi мужики пiсля слiв Хрущова i чесали спантеличено потилицю - чи може таке бути взагалi, та ще й за якихось 20 рокiв? Чи не намудрували з тим комунiзмом класики марксизму-ленiнiзму? Щоправда, вголос свої думки озвучувати не особливо поспiшали - так, ярлик ворога народу вже не навiшають, але й належної поваги до тебе вже не буде, косо дивитися на тебе будуть i казатимуть: "Ось той, хто не вiрить у комунiзм". А кому таке потрiбно.
   А ще з'їзд посилив мiри боротьби з культом особистостi Сталiна - нiхто не очiкував, що пiсля виступу на ньому М. С. Хрущова певнi дiї стануть такою реальнiстю. Одразу по закiнченню з'їзду тiло Сталiна було винесено з мавзолею i перепоховано у некрополi на Червонiй площi бiля Кремлiвської стiни. Ця подiя одночасно стала й початком кампанiї з перейменування населених пунктiв, вулиць, пiдприємств тощо, названих на честь Сталiна, i зняття його пам'ятникiв i портретiв з площ, громадських будiвель тощо.
   А за чотири днi до Дня народження Тамари Петрiвни Золотаренко у країнi вiдбулася подiя, на яку практично нiхто iз пересiчних громадян Радянського Союзу не звернув увагу. Та вона була дуже важливою для Iллi Золотаренко, хоча й вiн про неї не чув i не прочитав у газетах. У Тбiлiсi 5-го листопада вiдбулася перша Всесоюзна нарада з кiбернетики. Нарештi, за довгi роки до кiбернетики як науки (а не лженауки) повернулися обличчям. I, можливо, що поки Iлля закiнчить iнститут ця галузь науки, нехай i не досягне в СРСР так вже раптово значних висот, та все ж просунеться вперед. Це стане першим кроком i для проектування тих самих верстатiв з програмним забезпеченням, про розробки яких так мрiє Iлля Золотаренко.
   Та коротке повiдомлення в газетi поки що лишилося непомiтним для Iллi, а далi так само непомiтно вже й завершився перший рiк шестидесятих.
  
  

РОЗДIЛ 6

Гаряче лiто новин

  
   Червень 62-го року почався для Iллi Золотаренка, як i у минулому роцi, здаванням рiзних рефератiв, розрахункових робiт та складанням iспитiв. За 2 роки навчання студенти їх групи вже досить гарно вивчили порядки в iнститутi та й добре призвичаїлися до самого навчального процесу. У них знаходився час i на студентську працю й на вiдпочинок. Тепер Iлля вже непогано знав Харкiв, особливо його центральнi райони, в одному iз яких знаходився й полiтехнiчний iнститут.
   Райони мiста формувалися як би за променевим принципом (вiялом), починаючи саме iз центру мiста. I ось один iз районiв подобався Золотаренко бiльше за iнших. Це був Дзержинський район, один iз самих привабливих - там розташовувалися великi масиви зелених насаджень: Центральний парк культури та вiдпочинку iм. О. М. Горького, лiсопарк, Олексiївський лугопарк, сад iм. Т. Г. Шевченка, ботанiчний сад Харкiвського унiверситету тощо. Вiн фактично теж належав до центральних, а ось периферiйнi райони, на погляд Iллi, були не дуже-то привабливими. Через чверть вiку Дзержинський район стане вже називатися Шевченкiвським, та воно, мабуть, буде й правильно - яке вiдношення "залiзний Фелiкс" мав до Харкова. У цьому районi були також розташованi Унiверситетська гiрка, Покровський монастир, площа Дзержинського - найбiльша у Європi - i один з найкращих у свiтi пам'ятникiв Т. Г. Шевченку.
   Дзержинський район був також i досить насиченим культурним осередком мiста, у ньому знаходились державний академiчний театр опери та балету iм. Лисенка, державний академiчний український драматичний театр iм. Шевченка, Український культурний центр, iсторичний музей, обласна фiлармонiя, кiноконцертний зал "Україна", планетарiй, зоопарк та iншi культурнi пам'ятки. На територiї цього району - як i у сусiдньому Київському - було розташовано чимало ВНЗ: унiверситет iм. В. Н. Каразiна, медичний iнститут, iнститут радiоелектронiки, економiчний iнститут, педагогiчний iнститут, iнститут фiзичної культури тощо.
   Цей район з центром мiста зв'язувала вулиця Сумська, вона, як головна вулиця Харкова, брала свiй початок у самому центрi мiста - вiд площi Тевелєва (значно пiзнiше стане площею Радянської України). Вона проходила поряд з площею Дзержинського, садом iменi Тараса Шевченка, та парком iм. Максима Горького. Далi вулиця вже переходила у Бєлгородське шосе (подейкували, що її довжина складає майже 7 кiлометрiв). Саме у цьому районi найбiльш i полюбляв вiдпочивати Iлля. Та ще й, звичайно, у тому мiкрорайончику, де знаходилася його альма-мати (лат. alma mater - "мати-годувальниця") - Харкiвський полiтехнiчний iнститут. Це був сусiднiй з Дзержинським Київський район мiста, а конкретно його рiдний (на 5 рокiв) вищий навчальний заклад розташовувався на вулицi Фрунзе (точнiше у серединi кварталу помiж вулицями Пушкiнська та Шевченка).
   Червень - дуже напружена, гаряча пора для студентiв всiх навчальних закладiв, а тому їм було зараз не до розваг. Звичайно, це не заважало їм спiлкуватися один з одним, консультуватися, разом готуватися (у гуртожитках) до iспитiв та й просто спiлкуватися один з одним. I ось у серединi першої декади мiсяця iнститутом пролетiла, а потiм i стала поширюватися чутка про якiсь нiбито робочi заворушення у Ростовськiй областi. Та нiхто нiчого толком розповiсти не мiг. А чутки, якi передавалися, здебiльшого пошепки, були одна страшнiша за iншу, дiйшло й до того, що розповiдали про десятки вбитих. Та це були саме чутки. Газети й радiо нi про що подiбне не повiдомляли. А чутки не змовкали. Iлля прислухався до цих чуток тому, що стали називати конкретне мiсто Ростовської областi - Новоросiйськ. То як же йому було не прислухатися, якщо вiн майже 3 роки провiв на околицi цього знайомого йому населеного пункту.
   У їх групi був один хлопець з цього мiста - Микола Кононов, а ще один, Вiталiй Борисов - з мiстечка Кадамовський - у паралельнiй групi. Кадамовський був населеним пунктом Новочеркаського району, та у наступному роцi цей район перейменують, а тому i це мiстечко, i сам Новочеркаськ будуть вже входити до Жовтневого району Ростовської областi. Микола та Вiталiй навiть товаришували, як земляки. Ось i посипались запитання з приводу чуток до них.
   -- Колю, що там у вас сталося? -- запитували здебiльшого саме у Кононова - у районi, на периферiї вiдомостi могли бути не такими повними.
   Та нi Микола, нi Вiталiй нiчого пояснити теж не могли.
   -- Не знаю я! -- вiдбивався Кононов вiд запитань. -- Я давно вже, з травневих свят не був вдома.
   -- А що батьки пишуть?
   -- Нiчого не пишуть.
   -- Чому?
   -- Та тому, що й листiв я вiд них давно не отримував.
   -- Дивно...
   -- Менi це й самому дивно. А тому, мабуть, доведеться все ж якось вирватись та з'їздити додому. Хоча навiть не знаю, як менi це вдасться. Та чує моє серце, щось там лихе коїться. А у мене ж там з батьками ще й сестричка мешкає - навчається у 8-му класi.
   -- То як же ти поїдеш? - iспити на носi.
   -- З'їжджу ще до першого з них. Зараз намагатимусь якнайшвидше всi роботи здати й захистити. А ви менi допоможете. Можливо, когось iз викладачiв доведеться й умовляти, щоб вiн не дуже копирсався у моїй роботi.
   -- Допоможемо, звичайно. Та викладачi тебе й так зрозумiють - вони ж люди, i теж нiчого толком не знають. Чи то лише чутки, чи то правда про твоє мiсто...
   I Кононов таки з'їздив додому. Та повернувся вiн чорнiший за дощовi хмари. Вiн дуже неохоче спiлкувався з сокурсниками, обходився лише кiлькома словами. Бiльш детально про подiї у своєму рiдному мiстi вiн розповiв лише своїм небагатьом друзям, та те, що вiн розповiв друзям, стало для них справжнiм шоком.
   Подiї в Новочеркаську були суворо засекреченi, i данi про них офiцiйно будуть оприлюдненi лише через чверть столiття. У мiстi 1-2-го червня пройшла мирна демонстрацiї робiтникiв Новочеркаського електровозобудiвного заводу. Демонстранти вийшли з червоними прапорами до мiськкому компартiї. Робiтники протестували проти рiзкого погiршення якостi життя. Триразове за першу половину поточного року зниження керiвництвом заводу розцiнок за працю збiглося з постановою уряду щодо пiдвищення роздрiбних цiн на м'ясо, молоко i масло на 30 %. Таким чином, реальна заробiтна плата робiтникiв заводу-гiганта, на якому працював цiлий район мiста, значно знизилася.
   До кiнця робочого дня на площу поблизу заводоуправлiння на бронетранспортерах прибули першi загони вiйськових пiдроздiлiв Новочеркаського гарнiзону. Вони були без зброї. Наблизившись до маси людей, солдатськi колони моментально поглиналися масою. Страйкарi i солдати браталися, обiймалися, цiлувалися. Влада переконалися, що солдати Новочеркаського гарнiзону виявилися ненадiйними, тому надiю покладали на офiцерiв. Але й офiцери в буквальному сенсi слова вiдчули силу, мiць робочих рук. Їх бронетранспортери розгойдувалися робочими з вражаючою легкiстю з боку в бiк. Зрештою бронетранспортери поїхали. А вже вночi на 2-е червня в мiсто були стягнутi вiйська МВС i КДБ, до лав протестувальникiв стали впроваджувати "спiвробiтникiв в штатському". Заводська територiя вже не вмiщувала всiх протестуючих, мiтинг продовжився на центральнiй площi мiста, перед будiвлею обкому ЦК КПРС. I тодi вдень, на ??12-му годину в мiсто, до заводу були введенi озброєнi вiйськовi пiдроздiли армiї й танки. В результатi операцiя з витiснення демонстрантiв з площi закiнчилася кровопролиттям (16 осiб було вбито, 42 - поранено). Родичам i близьким загиблих не дозволили їх поховати, трупи були похованi у невiдомiй безiменнiй могилi. Понад 100 осiб було також заарештовано. Забiгаючи наперед, слiд вiдзначити, що пiзнiше, у серпнi вiдбудеться судовий процес, на якому 7 чоловiк буде засуджено до вищої мiри покарання, а ще 7 - до 15 рокiв ув'язнення.
   У самого Миколи був легко поранений батько, та хоча б не заарештований. Та однак настрiй у хлопця був кепський - були вбитi, пораненi чи заарештованi деякi iз його знайомих, загинув один iз його колишнiх однокласникiв. Де вiн похований, батьки не знали. Так що на iспити Кононов з'являвся у гнiтючому настрої. Та його сокурсники мали рацiю - викладачi були чуйними людьми, а тому нi однiєї "трiйки" на iспитах Микола не отримав.
   Пiсля одного з iспитiв Iлля розговорився iз Кононовим. Вони не були такими вже приятелями, але Микола знав, що Золотаренко служив у його мiстi, а тому вiдносини помiж ними були добрими. Та на цей раз пiсля одного iз питань Iллi про недавню трагедiю у мiстi, Кононов зi злiстю i без прямої вiдповiдi на запитання майже крикнув:
   -- Там були твої танки!
   -- Колю, ти що? Якi мої танки?
   -- У мiстi були танки з твоєї частини!
   -- Коля, зараз ця частина така ж моя, як i твоя. По-перше, я в тiй частинi вже 2 роки не служу, i ти це чудово знаєш. А по-друге, i це головне, я що, командир тiєї частини? Це я вiддавав наказ екiпажам танкiв увiйти в мiсто i направитись до вашого заводу? Крiм того, я не танкiст, я служив у ремонтному взводi, я лише ремонтував тi танки.
   -- Вибач, Iлля, ти маєш рацiю, -- зiтхнув Кононов. -- Просто у мене душа так болить - що ж твориться у країнi? Як можна було стрiляти у мирних людей?! Ось i нападаю на кого попало.
   -- Гаразд, проїхали. Все нормально, Колю. Ти менi краще скажи - i що, танки стрiляли в людей?
   -- Нi, цього не було. Казали, що начебто один танк i вистрiлив, але у повiтря, просто щоб налякати людей, якi закрили якимись ганчiрками чи своєю одежею оглядовi шпари водiя-механiка. Та й солдати чи офiцери не хотiли стрiляти. Менi розповiли, не знаю - правда це чи нi - що коли на площi перед людьми з'явилося оточення солдат, один iз офiцерiв - командир пiдроздiлу вийшов до людей i оголосив, що отримав наказ стрiляти у натовп, i пiсля цього вiн сам застрелився.
   -- Навiть так?! Зрозумiло. А хто ж тодi стрiляв у людей? Все ж таки солдати?
   -- Я навiть не знаю. Та й нiхто точно не знає - принаймнi з тих у мiстi, з ким я говорив. Однi казали, що нiбито солдати, а iншi - що це справа рук внутрiшнiх вiйськ або КДБ. Начебто стрiляли снайпери-особисти, якi сидiли на дахах будинкiв. Так що, менi майже нiчого достеменно не вiдомо.
   I Кононов мав рацiю. Навiть через багато рокiв iсторики, дослiдники, очевидцi тих подiй та їх родичi сперечатимуться про те, хто ж саме вiддав наказ стрiляти у натовп. I чому солдати, що дивилися в очi робiтникам, якi стояли навпроти, все ж таки почали стрiляти... Та й чи саме вони стрiляли? Але точно вiдомо, хто не почав стрiляти. Вогонь не вiдкривали пiдлеглi генерал-лейтенанта Матвiя Шапошникова, бiйцi вiйськових частин Радянської армiї - танкiсти i мотострiльцi. Генерал вiдмовився виконати наказ командувача Пiвнiчно-Кавказьким вiйськовим округом генерал-полковника Плiєва застосувати зброю проти мирної демонстрацiї робiтникiв. Вiн заявив Плiєву: "Не бачу перед собою такого противника, якого варто було б атакувати нашими танками". Мовляв, ворожих солдатiв у мiстi немає, є лише радянськi робiтники. Тим самим Шапошников, якого надiслали втихомирювати Новочеркаське повстання, врятував життя тисячам людей. Це була хороша iлюстрацiя тодiшнiх вiдносин мiж армiєю i народом. Шапошников став Героєм Радянського Союзу у сiчнi 1944-го року, отримавши вищу нагороду за безприкладну мужнiсть, з якою на чолi зведеного загону танкiстiв i артилеристiв кинувся на допомогу захисникам Букринського плацдарму. Та свiй головний бiй прославлений танкiст, який пройшов усю Велику Вiтчизняну вiйну, заступник командувача Пiвнiчно-Кавказьким вiйськовим округом генерал-лейтенант танкових вiйськ Матвiй Кузьмич Шапошников прийняв у 1962-му роцi саме в Новочеркаську, проявивши справжнє геройство. Його наказ був простий: "...автомати i карабiни розрядити, боєприпаси здати пiд вiдповiдальнiсть командирiв рот, боєприпаси без моєї команди не видавати". I як пiдсумок, робiтники, якi поспiшали на мiтинг, просто перелазили через танки, що стояли на мосту через рiчку Тузлов, - вiйськовi їм не перешкоджали. Щоправда, страйк таки розстрiляли, генерала замiнили офiцером КДБ. Самому ж генералу Шапошникову невиконання наказу в Новочеркаську пригадають через 4 роки, попередньо виключивши його з партiї, а потiм достроково вiдправивши у вiдставку. Але такого генерала довго з повагою згадуватимуть, а по країнi стане кочувати крилатий вислiв: "У ??кожного є свiй Новочеркаськ, але не кожен виходить з нього Шапошниковим". I це цiлковита правда - багато танкiстiв, якi будуть служити навiть через десятки рокiв, вважатимуть Героя Радянського Союзу, гвардiї генерал-лейтенанта танкових вiйськ Шапошникова одним з головних зразкiв для наслiдування.
   Слiд також вiдзначити, що через 30 рокiв пiсля Новочеркаської трагедiї, вже у 90-х роках прокуратурою Росiї буде проведено розслiдування розстрiлу в Новочеркаську, в результатi якого винних у загибелi людей не виявлять. I це красномовно говорить про полiтичний устрiй держави та про моральне обличчя її керiвникiв. Хiба можуть такi керiвники визнати когось винним, якщо саме їх однодумцi давали наказ вбивати мирних людей? А як виявляється, у червнi 62-го року в мiсто прибула цiла група вищого партiйного керiвництва СРСР: Ф. Р. Козлов - член Президiї ЦК КПРС, секретар ЦК КПРС; А. I. Мiкоян - член Президiї ЦК КПРС, 1-й заступник Голови Ради Мiнiстрiв СРСР; А. П. Кириленко - член Президiї ЦК КПРС, 1-й заступник Голови Бюро ЦК КПРС по РРФСР; Д. С. Полянський - член Президiї ЦК КПРС, голова Ради Мiнiстрiв Української РСР; А. Н. Шелепiн - секретар ЦК КПРС ; Л. Ф. Iллiчов - секретар ЦК КПРС. Однак нiхто з них не наважився вийти до народу. Свою промову вони виголосили з вертольота, що кружляв над площею. I лише пiзнiше Мiкоян виступив зi зверненням по мiському радiо. А винних у трагедiї так i немає. То хто ж вiддавав наказ стрiляти у народ?..

* * *

   Та ось проминув вже й перший мiсяць лiта. Успiшно здав чергову сесiю й Iлля Золотаренко. Ще було два тижнi практики, а потiм вiн вiдправився на вiдпочинок у свою рiдну Хмельницьку область. На той час на своїй батькiвщинi з самого початку липня вже вiдпочивав пiлот цивiльної авiацiї Василь Михайлович Золотаренко. Так, уже саме дипломований пiлот. Брати дуже тепло привiталися, а згодом Iлля попросив Василька, щоб той одягнув свою парадну форму. I подивитися на красеня-пiлота вийшла навiть мама, хоча вона вже його бачила у нiй ще в день його прибуття в село. Та хiба можна було пропустити таке видовище. Мама, зустрiчаючи сина, не стримала щасливих слiз, i зараз вона на всяк випадок тримала хустинку - навiть її самий меншенький син вже вийшов на свiй самостiйний шлях.
   Цiкавою була розмова Василька з батьками ще у перший день свого приїзду. Про неї розповiли Iллi на пару брат разом iз татом. А справа вiдбувалася наступним чином. Пiсля приготовленого мамою ситного снiданку батько з сином сiли побалакати за столиком пiд старою яблунею. Батько закурив одну iз своїх цигарок, а потiм запитав сина:
   -- Ти не палиш?
   -- Нi. Не хочу звикати до сигарет чи цигарок. У нас в училищi мало хто з курсантiв палив. Менi далi доведеться чи не щомiсяця проходити медичнi комiсiї. Навiщо менi зайвi клопоти - ще скажуть колись, що легенi не в порядку, i спишуть. Нi, не потрiбно менi таке. Ти знаєш, тату, на медкомiсiї перед вступом в училище за вiдмiнного здоров'я вiдсiювали навiть тих, у кого не було бiльше трьох зубiв.
   -- Отакої тобi! А до чого тут зуби? Що льотчик тими зубами має робити?
   -- Говорити, -- розсмiявся Василь.
   -- Ну а зуби все ж до чого?
   -- Пояснювали це тим, що у майбутнього пiлота за такої вади буде погана дикцiя, а йому доведеться розмовляти з пасажирами лiтакiв.
   -- Ти дивись! Оце тобi й на. Та, можливо, комiсiя й мала рацiю. А ще як доведеться лiтати на мiжнародних рейсах... Тодi взагалi негарно - щербатий пiлот i погано розмовляє... Що будуть думати про нашу державу? Щоправда, жорстоко вiдсiювати, не допускати до здачi iспитiв в училище цiлком здорових хлопцiв, як ти казав.
   -- А нiчого страшного. Якщо ти так вже бажаєш стати пiлотом, то постав собi коронки i вступай до училища. З коронками медкомiсiя пропустить - адже дикцiя буде нормальною.
   -- I то так. А ти молодець, що вирiшив не палити. Он, навiть Iлля палить.
   -- Ну, йому ж не лiтати. А сигарета iнженеровi не завада. Та й тобi цигарки не заважають, -- посмiхнувся Василь.
   -- Та то вже просто звичка. Менi багато хто говорить, що потрiбно кидати палити - на старостi це зайвий крок до могили. Я й пробував кинути, та щось не дуже виходить.
   -- У нас в училищi знаєш що про це говорили, тi з небагатьох курсантiв, що палили, -- розсмiявся син. -- Їм теж настiйно рекомендували кидати палити. I вони казали: "Все, кидаю палити свої, переходжу на чужi". Малося на увазi сигарети. Так вони потiм i чинили. I ти знаєш, згодом дiйсно кидали палити.
   -- А що, варiант, -- розсмiявся батько. -- Мабуть i менi варто так спробувати. Ще й економiя коштiв буде.
   -- Та яка там економiя... -- продовжував смiятися Василь. -- А то у тебе пенсiя мала?
   -- Та то я так... Все, досить розмов про палiння та про цигарки. Переходимо до головного питання.
   -- О, i що це за питання?
   -- А ти не здогадуєшся? Куди ти направлення отримав? Чи хоча б в Україну, чи мiсто, де будеш лiтати, хоча б гарне?
   -- Мiсто во! -- Василь з посмiшкою показав великий палець.
   -- Навiть так? I як же воно зветься?
   -- А зветься воно Київ.
   -- Та ти що?! Жартуєш, мабуть?
   -- Нi, тату, не жартую. Менi дiйсно дали направлення у Київ. Ти ж сам минулого року наштовхнув мене на думку, що курсантiв, скорiш за все, будуть розподiляти по їх же регiонам.
   -- Так... Тодi й справдi це дуже добре. Все ж таки Україна. А ось куди тебе той Київ направить? Скiльки у нас в Українi мiст, та хоча б обласних центрiв...
   -- А мене вже направили. Тату, я ж хитрий. Я вже був у Києвi, був в управлiннi цивiльної авiацiї. Адже я однак додому через Київ їхав. То навiщо менi було час гаяти. А пiзнiше з таким направленням може ще хтось iнший пiд'їхати. Це ж менi пряма конкуренцiя. Отож я й вирiшив одразу брати бика за роги.
   Василь не написав батькам конкретну дату свого випуску. Та вiн i сам точно її не знав - коли-то вiн розрахується з училищем? А тому Михайло з Наталiєю й не знали, коли їх син має прибути додому на вiдпочинок. Батько, наприклад, i не гадав, що Василько попутно може ще кудись заїхати. З'явився удома, отже - прямо з училища. Так вiн гадав.
   -- Ти дивись, а ти й справдi молодець, -- поважно простягнув Михайло Лаврентiйович. -- То що ж за мiсто роботи тобi призначили?
   -- Я ж вже казав, -- смiявся син, -- Київ.
   -- Так, годi жартувати. Я серйозно питаю.
   -- То я й серйозно вiдповiдаю, -- заливався смiхом Василько.
   -- Та такого не може бути...
   -- Чому?
   -- Нi, бути-то воно може. Але вiрогiднiсть такої подiї дуже мала.
   -- Вiрогiднiсть у даному випадку стовiдсоткова.
   -- Та ти що?! Ти й справдi будеш працювати у Києвi?
   -- Справдi.
   -- Нi, ну це ж потрiбно таке, -- недовiрливо качав головою батько, -- у самому Києвi... Та я, наприклад, про таке й гадати не мiг.
   -- Я теж i не мрiяв про таке. Мабуть, менi допомогло те, що я одразу звернувся в управлiння. Не було конкуренцiї. А ще допомогло менi те, що про Ульяновське льотне училище керiвництво управлiння дуже хорошої думки. Так що я двiчi молодець - ще й тому, що вибрав для навчання саме це училище.
   -- Так, ти носа свого не дуже-то задирай! Ти бач - двiчi молодець вiн. Молодець, звичайно, але не потрiбно зайвий раз цим чванитися.
   -- Та то я лише тобi так говорю.
   -- Добре. А на яких же ти лiтаках будеш лiтати, двiчi молодець? На реактивних?
   -- Нi, -- тут же поник Василь. -- Це саме болюче питання у моїй майбутнiй роботi.
   -- То на яких же?
   -- На Ан-2.
   -- Що?! Це на так званих "кукурузниках", чи не так? -- самi ж пiлоти цей лiтак називали ласкаво росiйською мовою "Аннушка".
   -- Саме на них, -- скрушно вiдповiв парубок, опустивши очi.
   -- То вони ж ще до вiйни лiтали, цi лiтаючi етажерки.
   -- Е, нi, тату. Ан-2 вперше пiднявся у небо лише у серпнi 1947-го року. До вiйни лiтали подiбнi йому бiплани У-2 або ж По-2. Ось їх i називали лiтаючими етажерками, i були вони значно меншi за Ан-2.
   -- Ну, нехай i так. Але чи варто було тобi 4 роки навчатись, щоб лiтати на "кукурузнику"? Та на нього права, чи то якусь там лiцензiю, мабуть, у любому аероклубi можна було отримати за пiвроку, ну, нехай за рiк. То виходить, що ти цiлих 3 роки втратив. Оце так порадував батька...
   -- Не все так просто, тату. Так, мабуть, в аероклубi я отримав би лiцензiю дiйсно швидше. Але то була б лiцензiя лише саме на лiтак Ан-2. I все. Менi не вiдомi такi аероклуби, у яких би навчали лiтати на турбогвинтових, а тим паче на реактивних лiтаках. А у мене лiцензiя i на них. Розумiєш? Тобто пiсля аероклубу на iнший лiтак менi довелося б повнiстю перенавчатися. I так кожного разу на iнший тип лiтака. То скiльки б часу це зайняло? А потiм, не рiвняй якийсь там аероклуб i офiцiйне льотне училище. Мене пiсля аероклубу точно у київському управлiннi загнали б у саму далеку дiру поля обпилювати.
   -- Гм, можливо, ти маєш рацiю.
   -- Маю, тато, маю. А ти одразу у своїй трудовiй дiяльностi начальником залiзничної станцiї став? Всьому свiй час. Буду я ще лiтати й на турбогвинтових або реактивних лiтаках. Це поки що лише перший мiй крок.
   -- Все, згоден, -- пiдняв догори руки батько, -- довiв свою правоту.
   -- А ти знаєш, тато, це, можливо, й добре, що я починаю лiтати саме на Ан-2.
   -- I чому ж це?
   -- Та тому що я там майже сам собi господар. Кабiна лiтака розрахована лише на двох пiлотiв. Та у багатьох випадках на Ан-2 лiтає i один пiлот, наприклад, у сiльськогосподарськiй, санiтарнiй авiацiї чи в авiацiї ДОСААФ. Там немає бортiнженера чи штурмана. Отож вiдповiдальнiсть нi з ким особливо дiлити. Я сам буду за все вiдповiдати. А це навiть легковажну людину швидко привчить до дисциплiни.
   -- Теж, мабуть, вiрно. А що, i на пасажирських перевезеннях теж один пiлот лiтає?
   -- Нi, -- зiтхнув Василь. -- Там здебiльшого - за iнструкцiєю - два пiлоти, хоча в екстрених випадках допускається лiтати i з одним пiлотом. Та все ж це не великий екiпаж, i стюардес на Ан-2 немає, -- посмiхнувся хлопець.
   -- А скiльки пасажирiв твiй Ан-2 може перевозити?
   -- Дванадцять.
   -- Небагато.
   -- Так, небагато, але ж i лiтак-то маленький. Той же У-2 взагалi був розрахований лише на двох чоловiк. Зате Ан-2 може експлуатуватися в любих умовах, може злiтати i з непiдготовлених ґрунтових площадок. Для зльоту йому досить ґрунтової площадки довжиною усього 235 метрiв, а для посадки - на 10 метрiв менше.
   -- Зрозумiло. Отже, працювати й проживати ти будеш у Києвi. А житло тобi якесь нададуть чи потрiбно буде його десь знiмати?
   -- Нададуть мiсце у гуртожитку. I гуртожиток, як менi сказали, розташований не так вже й далеко вiд аеропорту.
   -- Гуртожиток? - то добре. I ти кажеш, що вiн недалеко вiд аеропорту... Тодi це означає, що вiн далеко вiд самого мiста. Адже зазвичай аеропорти не розташовуються у самому мiстi. I чим ти до нього добиратися будеш? Чи вас, пiлотiв возити будуть?
   -- Добиратися до аеропорту я буду автобусом чи тролейбусом, -- посмiхнувся Василь. -- А можливо, що й пiшки.
   -- Ну ти й вигадник. Пiшки до аеропорту...
   -- Та нi, тату, це не вигадки. Цей аеропорт знаходиться у самому мiстi. Не в центрi, звичайно, на околицi, але у мiськiй зонi. Називається вiн "Жуляни", є у Києвi такий однойменний адмiнiстративний район.
   Взагалi-то, Василь дещо неточно вказав назву аеропорту. Офiцiйно називався вiн "аеропорт Київ", щоправда iнодi з добавленням слова "Жуляни". Та населення столицi й iнших мiст i справдi бiльше називало його "аеропорт Жуляни". На цей час вiн мав одну асфальтобетонну злiтно-посадкову смугу довжиною 1800 м i шириною 49 м, яка також використовувалася розташованим на територiї аеродрому ремонтним заводом N 410 цивiльної авiацiї. Це пiдприємство (iснуюче з 1948-го року) здiйснювало дiагностику, ремонт, технiчне обслуговування, переобладнання i модернiзацiю лiтакiв i вертольотiв.
   На цьому мiстi почали приймати лiтаки ще з травня 1924-го року, коли на пристосоване вiйськове льотне поле поблизу села Жуляни (на той момент аеропорту ще не iснувало) прибув пробним рейсом з Харкова лiтак "Червоний хiмiк". Але тодi у назвi "повiтряних ворiт" Києва слово "Жуляни" було вiдсутнє. До вiйни аеропорт називали "аеродромом в Посту-Волинському" (неподалiк була залiзнична станцiя з такою назвою), у 1940-1950-х - "аеропорт на Чоколiвцi" (район мiста) або ж просто "Київський аеропорт", оскiльки на той час вiн був в столицi України єдиним. Донедавна цей аеропорт Аерофлоту приймав лiтаки з пасажирами i вантажами з рiзних кiнцiв СРСР. Через Жуляни проходили мiжнароднi рейси з Москви в столицi країн соцiалiстичного табору. I лише 2 роки тому, пiсля приєднання селища Жуляни до Києва, вiн став називатися "Мiжнародний аеропорт Київ".
   -- О, про такий район, чи селище, я щось чув. Отже там i аеропорт вже є. То добре, -- такими словами вiдреагував Михайло Лаврентiйович на слова сина про аеропорт.
   -- Так, там саме й базуються такi лiтаки як Ан-2 та iншi легкомоторнi лiтаки: Ан-8, Ан-14 "Бджiлка", Iл-14, ЦКБ-6... -- легкий лiтак конструкцiї С. В. Iллюшина. -- Можливо, ще й Ан-10, та, скорiш за все, цей лiтак, як i iншi великi - базуються на iншому аеродромi, за мiстом.
   -- Гм, а ти багато марок лiтакiв знаєш. Я ж про деякi з них навiть не чув...
   -- Ну, то це ж мiй хлiб. А я про твої паровози чи тепловози не знаю так, як про них знаєш ти.
   -- Та то вiрно. I куди ж ти на своєму Ан-2 лiтати будеш? Таки поля обприскувати?
   -- Та нi, що ти, тато. Це ж зовсiм iнша галузь. То я для прикладу говорив. Я ж пiлот саме цивiльної авiацiї, а не сiльськогосподарської. Буду лiтати, перевозити пасажирiв в обласнi та районнi центри, можливо, що у Хмельницький теж.
   -- На Ан-2 у Хмельницький? -- скептично посмiхнувся батько.
   -- А чом би й нi. Навiть для цього лiтака 300 кiлометрiв зовсiм невелика вiдстань. Практична дальнiсть польоту Ан-2 - на однiй заправцi в економному режимi - складає 990 км. У нього загальна ємнiсть паливних бакiв 1200 л, а витрата палива - 140 кiлограм за годину. Крейсерська ж швидкiсть 180 кiлометрiв за годину. I пiднiматися вiн може на висоту до 4000 метрiв. Так що Хмельницький - це не межа для його польоту. А навiть якщо i не у Хмельницький я буду лiтати, то у мiста поряд з Києвом, у районнi центри. Зараз же вiдкрилися мiсцевi авiацiйнi лiнiї.
   -- А, так. Навiть я щось чув про районнi авiарейси. То добре, якщо ти у Хмельницький навiдаєшся на своєму Ан-2. Можливо, й мене на старiсть рокiв покатаєш на лiтаку. Я за все своє життя на лiтаках так нiколи й не лiтав, -- зiтхнув Михайло Лаврентiйович.
   -- Обов'язково покатаю, -- посмiхнувся син, -- якщо випаде така нагода.
   -- Добре, це, звичайно, мiй жарт. Куди менi летiти... А коли тобi на роботу виходити - з 1-го серпня?
   -- Та нi. Значно ранiше - з 16-го липня.
   -- А чому так рано? Всi твої брати виходили на роботу з першого понедiлка серпня.
   -- Попрохали мене вийти ранiше, до того ж настiйно попрохали. Тату, це певний компромiс за те, що мене залишили у самому Києвi. У них там запарка з пiлотами, як менi сказали, особливо влiтку. Досить менi буде й двох тижнiв на вiдпочинок.
   -- Ну, що ж, я подiляю твої думки. Щоб жити й працювати у Києвi, можна навiть i ранiше почати роботу.
   -- Та я й так поїду до Києва ранiше. Потрiбно ж i у гуртожиток влаштуватися, i на роботi трохи з колегами познайомитись, та й iз самим мiсцем роботи. А також заздалегiдь випробувати технiку, яку менi доведеться експлуатувати.
   -- Добре. Начебто всi питання ми обговорили. Не буду тебе бiльше вiдволiкати, тодi просто вiдпочивай, часу у тебе погрiтися на сонечку не так вже й багато.
   Коли ввечерi Михайло розповiв Наталiї, що Василько буде проживати й працювати у самому Києвi, то радостi Наталiї не було меж, хоча вона спочатку не дуже й повiрила словам чоловiка. Та сам Василько запевнив маму, що це саме так. Звичайно, вона трохи засмутилася, що син недовго пробуде вдома, та на шальках терезiв радiсть за мiсце роботи сина все ж переважила.

* * *

   Коли Василько вже поїхав влаштовуватися на роботу у свiй Київ, наприкiнцi липня приїхав у вiдпустку Микола Золотаренко. I приїхав вiн не один, разом з ним приїхала й миловидна зеленоока дiвчина приблизно одного вiку з ним. Син представив батькам дiвчину як Олену i сказав, що це його майбутня наречена. Мама, вибравши момент, коли син був один, тихенько запитала у нього:
   -- Миколка, а що означає майбутня наречена? Я такого статусу дiвчини ще не чула. Ну, майбутня дружина - це зрозумiло. А ось майбутня наречена... Це як? Чи майбутня - це у тому планi, що вона може стати нею, а може й не стати?
   -- Нi, мамо, не так, -- посмiхнувся Василь. -- Вiрнiше, мабуть, слiд було сказати, що Олена моя кохана дiвчина. Та якраз кохана дiвчина не завжди стає дружиною. А ось Лена точно стане моєю нареченою, просто ми збираємося побратися не у цьому роцi, а у наступному. Тому я й сказав, що майбутня наречена. Як на мене, то не може бути дiвчина нареченою цiлий рiк.
   -- Добре, це я зрозумiло. Тодi iнше питання - а чому ви не хочете справити весiлля саме у цьому роцi? Чому вiдтягуєте його на наступний рiк?
   -- Є на те причини. У мене цього року є iншi турботи. Я все вам розповiм ввечерi, вже коли всi зберуться за столом.
   Та ось вже й настав вечiр. За напiвсвятковим столом з нагоди приїзду Миколи, та ще й з дiвчиною, зiбралася вся родина Золотаренкiв, що зараз мешкала в цiй оселi: батьки, Iлля, Микола й Олена, а також Петро з Марiчкою. По кiмнатi вже бiгала, перiодично забираючись на руки то до мами, то до бабусi й Тамарочка, що значно пiдросла - через 3,5 мiсяцi їй вже виповниться 2 роки. Вона з цiкавiстю поглядала на нових гостей - до дядечка Iллi вже трохи звикла.
   -- Так, Миколко, розкажи нам про свої подальшi плани, -- звернулася до сина мама пiсля того, як всi випили по чарцi й закусили.
   -- Я тебе зрозумiв, мамо, -- посмiхнувся син, згадавши попередню розмову з ненькою та свою обiцянку. -- Я буду, мабуть, розповiдати за двох. Можна, Оленко? -- повернувся вiн до своєї дiвчини.
   -- Можна, Колю, -- посмiхнулася та.
   -- Так ось, -- почав свою оповiдь Микола. -- У мене цього року закiнчився строк направлення до Рiвненської областi, а точнiше до Костополя. А це означає, що далi я можу працювати за власним вибором, тобто сам вирiшувати, де менi працювати.
   -- Ми це знаємо, -- пiдтвердив Михайло Лаврентiйович. -- Ти ще ранiше казав, що маєш намiр покинути Костопiль, чи навiть Рiвненську область.
   -- Саме так. Але тепер мої плани дещо змiнилися - я затримаюсь в Костополi ще на рiк.
   -- Чому? -- запитав батько. Хоча розмову з сином почала Наталiя, та надалi здебiльшого дискутував з сином її чоловiк.
   -- Справа в тому, що не закiнчився ще строк направлення у Олени. Вона працює за направленням на Костопольськiй меблевiй фабрицi економiстом. Працює лише 2 роки, тобто їй як мiнiмум потрiбно ще рiк там працювати.
   -- А Олена сама з Костополя? -- Михайло Лаврентiйович перевiв свiй погляд на дiвчину. Та заперечливо покачала головою.
   -- Нi, -- пiдтвердив словесно i Микола. -- Олена родом з Ужгорода, там вона й закiнчила унiверситет. Отримала направлення саме у Рiвненську область. Нормального житла в Костополi немає нi у неї, нi у мене. Тому ми пробудемо у цьому мiстi ще рiк, а потiм, скорiш за все, переїдемо у її рiдне мiсто. Я планував далi працювати у Тернополi чи Львовi, але й Ужгород, наскiльки менi вiдомо, -- вiн з приємною посмiшкою глянув на дiвчину, -- теж гарне мiсто. А те, якi гарнi будiвлi у ньому зводять, я й сам знаю - розповiдали менi колеги.
   -- Так, з Оленкою все зрозумiло. А де ти сам цей рiк будеш працювати? На тiй роботi, що й зараз?
   -- Так. Щоправда, вже на дещо вищiй посадi - одразу пiсля вiдпустки я вже буду працювати виконробом. -- До цього Микола спочатку працював майстром будiвельно-монтажних робiт, а потiм помiчником виконроба. -- В управлiннi знали, що я по закiнченню строку направлення не збираюся далi у них працювати. А тому умовляли мене залишитись. Ось i пiдвищили у посадi.
   -- О-о, Микола, то це ж буде негарно - тебе пiдвищили у посадi, а ти через рiк однак збiжиш.
   -- Я це розумiю. Але я однак не збираюся залишатись у Костополi. Саме через це ми з Оленкою вирiшити вiдкласти на рiк дату нашого одруження. Оленцi точно нiякого житла не свiтить на її-то меблевiй фабрицi. Мабуть, i менi теж. Я маю на увазi квартиру.
   -- Ну, що квартиру тобi одразу не дадуть, це зрозумiло. Але кiмнату у сiмейному гуртожитку будiвельна-то фiрма точно має вам видiлити.
   -- I це я розумiю. Здогадуюсь, що таке може бути. Але це буде ще гiрше.
   -- Як-то так?! -- здивувався батько. -- Чому гiрше? Це ж окреме житло, не потрiбно його знiмати. Чи ти гадаєш, що ви у гуртожитку будете жити рокiв з 10 чи 15, чекаючи власного житла?
   -- Нi, тату. Причина зовсiм iнша. Ти казав про те, що пiти з роботи через рiк пiсля того, як мене призначили на вищу посаду - це негарно. I я з цим згоден, тобто частково згоден. А тепер скажи менi - а як, через рiк залишивши роботу у Костомелi, я буду дивитися у очi тим людям, якi нададуть нам з Оленою житло? Це ж ще гiрше. Що таке моя колишня посада помiчник виконроба? Та це майже те саме, що й виконроб. Не таке вже й велике пiдвищення. Тим паче, що я нерiдко i пiдмiняв виконроба. А ось житло... Це зовсiм iнша справа.
   -- Ти дивись... -- розгублено простягнув Михайло Лаврентiйович. -- А це дiйсно, що так. Ти, мабуть, маєш рацiю. Але ж i в тому й iншому випадку негарно одразу залишати роботу.
   -- I що робити, тату? Працювати на нелюбимiй роботi до самої пенсiї? Як на мене, то краще одразу розв'язати це питання. Чим ранiше, тим краще. Як-то кажуть - потрiбно вiдрубати хвоста собацi цiлком, а не частинами. А як би ти сам поступив на моєму мiсцi?
   Настала досить довга пауза. Погляди всiх, хто сидiв за столом, повернулися до керiвника великої колись родини. Михайло Лаврентiйович ж подумки згадав, як вiн переводився з депо у Гречанах, а потiм iз лiнiйної дiлянки там же до Нестерiвцiв, поближче до рiднi. А також те, як вiн пiсля вiйни вiдмовився переїжджати у Кам'янець-Подiльський. Нарештi, вiн тяжко зiтхнув i промовив:
   -- Роби, як знаєш, Микола. Чини так, як буде краще для твоєї майбутньої сiм'ї. Ви вже всi повиростали, а тому батьки не повиннi надалi вмiшуватися у ваше життя. Та ми вже й старi, а тому нашi поради вам можуть носити хiба що, так би мовити, рекомендуючий характер. Молодь зараз зростає розумною, ви знаєте набагато бiльше за нас. А тому ви маєте вирiшувати свої проблеми самостiйно. Ми, звичайно ж, завжди готовi вам допомагати, але лише у тому випадку, коли ви на це будете згоднi. Нiчого супроти вашої волi.
   Далi Миколi з Оленою iншi учасники застiлля задали кiлька бiльш простих, уточнюючих запитань i на цьому серйознi розмови припинилися. Потiм бесiди вже велися просто як родиннi на рiзнi теми. Не було розмов про роботу Миколи чи Олени й наступними днями, всi вже просто вiдпочивали.
   На початку серпня надiйшов лист вiд Олександра. Те, що вiн вже закiнчив академiю, батькам i без листа було зрозумiло. Але куди вiн пiсля академiї потрапив, цього вони не знали, а тому лист повинен був прояснити це питання. А звiстки вiд сина не надходили довгенько. Та воно було зрозумiло - знову переїзди з трьома дiтьми, облаштування на новому мiсцi. Хоча, можливо, й на старому. I поштове повiдомлення, якого батьки вже зачекалися, дiйсно всi питання, пов'язанi iз змiною мiсця служби пiсля навчання таки прояснило.
   По-перше, Олександр сповiстив, що по закiнченню академiї йому присвоїли чергове звання майор. Та цього теж слiд було чекати. А ось iнше повiдомлення сина й дiйсно було цiкавим. Як писав Сашко, йому пропонували пiдвищену вiйськову посаду у двох рiзних за розташуванням гарнiзонах. Та вiн вiдмовився й наполягав на своєму поверненнi до знайомої йому зауральської частини, хоча й на посаду дещо нижчу за пропоновану йому Мiнiстерством оборони. Його у цьому питаннi пiдтримав командир частини, направивши вiдповiдне клопотання до Мiнiстерства. А тому пiсля довгої тяганини його прохання та клопотання командира частини задовольнили - майор Золотаренко продовжив свою вiйськову службу у знайомому йому гарнiзонi. Задоволена була таким розвитком подiй i його дружина Гульнара.
   Як написав Сашко батькам, в Мiнiстерствi оборони йому пропонували посаду (вiд якої вiн вiдмовився) заступника командира танкового батальйону. А далi в листi вiн написав, що зараз в своїй старiй частинi обiймає посаду зам. комбата по озброєнню - дослiвний письмовий вислiв Олександра. По озброєнню - начебто було всiм зрозумiло, навiть мамi (у загальних рисах). Але Михайло розшифрував Сашкiв запис зам. комбата як заступник командира батальйону - ну, не батареї ж. I ось тут вже нiчого зрозумiло не було: вiдмовився вiд посади заступника командира танкового батальйону, але на цiй же посадi й служить. Та все роз'яснили батьку вдвох Петро та Iлля. Бiльше навiть Iлля, тому що його колишнiй ремонтний взвод пiдпорядковувався саме заступнику командира частини по озброєнню. Вся справа була у посадових обов'язках. Заступник командира батальйону з озброєння вiдповiдав за наявнiсть i технiчний стан озброєння та вiйськової технiки в пiдроздiлах батальйону, їх будову, правила експлуатацiї i строки направлення в ремонт; безпосередньо органiзовував технiчне обслуговування i поточний ремонт озброєння i вiйськової технiки в пiдроздiлах батальйону, а також (крiм iнших менш суттєвих обов'язкiв) органiзовував економне витрачання запасних частин i експлуатацiйних матерiалiв; забезпечував економне витрачання пального, мастильних матерiалiв тощо. А ось обов'язки безпосередньо заступника командира танкового батальйону (без приставки по озброєнню) були значно ширшими - той на рiвнi з командиром батальйону (як його прямий заступник) вiдповiдав за боєготовнiсть пiдроздiлу в цiлому, а це було набагато серйознiше i вiдповiдальнiше.
   Все начебто було зрозумiло. Та у всiй цiй посадовiй специфiцi був один маленький, але суттєвий нюанс. Посада заступника командира батальйону по озброєнню по-iншому називалася ще так: заступник командира батальйону по технiчнiй частинi або ж просто начальник бронетанкової служби батальйону. Її мiг очолювати як майор, так i капiтан, який прагнув пiдвищення у чинi. Тобто, у конкретному випадку Олександр начебто не особо й вирiс у посадi, хоча звання мав вже вищого командного складу. Сашко був своєрiдною людиною - хитруватою, але досить прагматичною. Як тепер зрозумiли батьки, вiн не особо ганявся за високими чинами i владою - вiн просто волiв спокiйної служби для себе i бiльш-менш комфортного життя для своєї сiм'ї. Та не завжди це вдається, а тому невiдомо було, скiльки часу майор Золотаренко прослужить ще на старому мiсцi, бо йому так чи iнакше в подальшому потрiбно було рухатися по службi. А тому, все ж, рацiональнiше, мабуть, було йому приставати на пропозицiю Мiнiстерства оборони - скорiш за все, невдовзi це однак станеться, та вже в якомусь iншому гарнiзонi. Слiд було ще враховувати те, що майором Олександр став у 37 рокiв - не таке вже й велике досягнення для кадрового вiйськового.
   Та ось вже лiто добiгло свого кiнця - всi роз'їхалися - i знову старi Золотаренки залишилися в домiвцi лише разом iз сiм'єю свого сина Петра.
  
  

РОЗДIЛ 7

Новi статуси й призначення

  
   Осiнь принесла Наталiї та Михайлу лише одну родинну новину - їх син Павло був призначений на посаду майстра. Почав вiн свою роботу у Кам'янецькому залiзничному депо у 18 рокiв з посади технiка по ремонту та технiчного обслуговування рухомого складу, пiзнiше отримав посаду заступника майстра, i ось зараз вже став керiвником чималої дiлянки. А для його 29 рокiв це була теж не така вже й мала посада, тим паче, вищої освiти вiн не мав.
   А ось мiжнароднi осiннi новини приємними звiстками не радували. У жовтнi спалахнула так звана Карибська ракетна криза. 22-го жовтня президент США Кеннедi у виступi по радiо заявив, що СРСР побудував на Кубi ракетну базу. На думку американського iсторика-дослiдника Раймонда Гартхофа, iдея розмiстити ядернi ракети на кубинськiй територiї виникла у Хрущова ще у квiтнi 1962-го року пiсля доповiдi мiнiстра оборони Малиновського про розгортання американських ядерних ракет середньої дальностi у Туреччинi. А далi Генеральний штаб приступив до розробки заходiв пiд кодовою назвою "Анадир" по створенню групи радянських вiйськ на Кубi (ГРВК). При цьому основним елементом оперативної побудови вiйськ була 43-я ракетна дивiзiя з 2-ома полками ракет Р-14 i 3-ма полками ракет Р-12. Дивiзiя у повному складi забезпечувала можливiсть ураження вiйськово-стратегiчних об'єктiв на територiї США, Загальний ядерний потенцiал пiд час першого пуску мiг становити до 70 мегатонн (у Хiросiмi було лише 20 кiлотонн). Вiд ударiв з повiтря дивiзiю прикривали 2 зенiтнi дивiзiї i винищувальний авiацiйний полк. Ще 4 мотострiлковi полки захищали ядернi ракети вiд наземного наступу. Ракетний полк "Сопка" i бомбардувальники Iл-28 призначалися для боротьби з морським десантом. Першi бойовi пiдроздiли радянських вiйськ прибули на Кубу на початку серпня. А в серединi серпня почалося перекидання ядерних боєзарядiв. У вереснi на Кубу стали прибувати ядернi ракети середньої дальностi. Американське керiвництво знало про розгортання радянських вiйськ на Кубi практично ще з липня 1962-го року, що й не було дивно при наявностi на островi розгалуженої американської розвiдувальної мережi. Свiт опинився на межi ядерної вiйни. Та все ж взяв гору здоровий глузд. I в Москвi, i у Вашингтонi розумiли, що навiть пiсля раптового масованого ядерного удару по об'єктах противника цiлком iмовiрний вiдповiдний випад, хоча i не масований, але здатний забрати життя багатьох людей. З 22-го жовтня почалася вiдкрита фаза Карибської кризи. I саме у той день о 19:00 за вашингтонським часом президент США i звернувся до народу iз заявою. Вiн оголосив про можливий початок морської блокади острова для запобiгання поставок на Кубу нових радянських ракет i закликав Хрущова вiдмовитися вiд дiй, що загрожують миру на Землi. А наступного дня Кеннедi пiдписав-таки розпорядження про встановлення морської блокади Куби з 14:00 24-го жовтня. Пiзнiше вiн попередив Хрущова про можливiсть американського вторгнення на Кубу для знищення радянських ракет. Увечерi 24-го жовтня У Тан - виконуючий обов'язки Генерального секретаря ООН - в своєму листi главам СРСР i США запропонував план врегулювання конфлiкту: Сполученим Штатам слiд було вiдмовитися вiд блокади, а Радянському Союзу - утриматися вiд поставок наступальної зброї. Постало також i питання про "обмiн американських ракет в Туреччинi на радянськi на Кубi". I 28-го жовтня Хрущов передав президенту США послання радянського уряду, у якому пiдтверджувалася готовнiсть демонтувати ракети в обмiн на вiдмову США вторгнення на Кубу. Демонтаж радянських ракетних установок, завантаження їх на кораблi i вивiд з територiї Куби зайняли 3 тижнi. Переконавшись, що Радянський Союз вивiв ракети, президент Кеннедi 20-го листопада вiддав наказ припинити блокаду Куби.

* * *

   А далi неспiшно сплили 2 роки. Минулий рiк запам'ятався Золотаренкам однiєю важливою подiєю у життi їх родини. Як то й планувалося, побралися Микола i Олена. До того була ще одна родинна новина, можливо, й трохи меншого значення (старi Золотаренки вже звикли до таких повiдомлень), та не менш важлива: на початку травня у Петра та Марiчки народилася друга дитина - син Микола.
   Та все ж весiлля сина з Оленкою було так би мовити бiльш глобальною подiєю. Закiнчили вони свою роботу у Костомелi лише наприкiнцi липня - з дальнiм прицiлом - i одразу вдвох приїхали у Зеленче. Вони повiдомили, що наприкiнцi серпня мають намiр розписатися й вiдсвяткувати весiлля, а вже з 2-го вересня (першого понедiлка мiсяця) вийти на роботу. Розпис у ЗАГСi та весiлля вiдбудуться на батькiвщинi нареченої - в Ужгородi. Олена запросила своїх майбутнiх свекрiв та Петра з Марiчкою на весiлля. Михайло з Наталiєю з подякою прийняли запрошення дiвчини, а ввечерi наодинцi обговорили це питання.
   -- Ну, що, Наталя, поїдемо на весiлля сина?
   -- В Ужгород?! Та ти що, це ж так далеко. I чому вони не захотiли у нас все органiзувати?
   -- Ну, я думаю тому, що у великому мiстi це буде значно святковiше. Щоб їм ця подiя запам'яталася на все життя. А що таке розпис у селi...
   -- Це, мабуть, що так. Але однак жаль. А їхати в Ужгород дуже вже далеко.
   -- А Лавру i Сашку у Туркестан, Сибiр чи Далекий Схiд не далеко було їздити, а пiзнiше ще й з дiтьми?
   -- Ну, то вони ж молодi.
   -- Ти менi пару рокiв тому казала, щоб я не робив з тебе стару бабу. Отож ти теж молода.
   -- Ох i вмiєш же ти пiдлещуватися, -- посмiхнулася Наталiя.
   -- Я це говорю до того, що в дорозi ти не розсиплешся. А як хочеш, то лiтаком полетимо.
   -- Лiтаком?! Та ти що! Я їх боюсь.
   -- А твої дiти їх не бояться. Василько вже цiлий рiк мало що не щодня лiтає. Та й нашi iншi дiти часом лiтають. Бери з них приклад.
   -- Пiзно менi вже брати з них приклад. I їхати чи летiти, все ж таки, далеко.
   -- Наталя, так негарно. Ми з тобою були на весiллях лише у Тонi та Петра. I то лише тому, що все вiдбувалося у нашому селi. Ну, ще у Павла. А у нас же зараз восьмеро дiтей. А скоро нас на весiлля вже й онуки стануть запрошувати.
   -- Ой, коли то ще буде... -- розплилася у посмiшцi Наталiя.
   -- А невдовзi буде, ти й не помiтиш, як час сплине.
   -- Ага, так швидко вiн i спливе... Нашому найстаршому онуку, Тониному сину й твоєму тезцi минуло лише 11 рокiв. Та й Iванку, сину Лавра восени стiльки ж виповниться. То вони ще й через 10 рокiв не одружаться.
   -- Так, вони-то не одружаться. Але не забувай, що Ганнусi, -- доньцi Олександра й Гульнари, -- нещодавно вже 10 рокiв виповнилося. Ось вона може замiж вийти й через 8 рокiв.
   -- Та, ну таке ти говориш. Зараз нашi дiвчата так рано замiж не виходять.
   -- Нашi, тобто українки, можливо, й не виходять. Хоча й таке може бути. А ось азiатки можуть i рано замiж вискочити.
   -- Ганнуся не азiатка, вона донька Сашка, а вiн українець.
   -- Так, за паспортом Ганнуся українка, але ж кров у неї половину азiатська, узбецька.
   -- Так, Михайло, на наговорюй на дiвчинку! Вона ще мала, i рано замiж не вискочить.
   -- Ну, я й не казав, що вона обов'язково у 18 рокiв замiж вийде. Це все гiпотетично. Так, ну, досить про онукiв. А то ми ще, чого доброго, посваримося з тобою. Ну, то що, їдемо на весiлля Миколи та Олени?
   -- Не знаю...
   -- А я знаю. Ми точно їдемо.
   -- Ой, Мишко, та я ж за свого життя лише один раз кудись їздила - на могилу Iванка. Але туди я не могла не поїхати, -- зiтхнула Наталiя. -- Ну, ще у Кам'янець-Подiльському, та це поряд. А весiлля... На всiх весiллях ми однак не зможемо з тобою побувати.
   -- На всiх не зможемо. А ось на тих, якi нам пiд силу, ми мусимо бути. Адже з кожним роком нам все важче стане кудись їздити. Отож саме тому ми з тобою й поїдемо чи полетимо в Ужгород. А я чув, i не лише вiд Оленки, що це мiсто дуже гарне. Потрiбно подивитися на нього, та ще й познайомитись з нашими сватами. Саме батьки нареченого зобов'язанi знайомитись з батьками нареченої.
   Через 2 днi Микола з Оленкою виїхали до мiста нареченої - справ їм там було вдосталь, а часу не так вже й багато. Та до того часу Михайло Лаврентiйович запевнив дiтей, що на їх весiллi вони точно будуть. Звичайно, його дружина довго роздумувала, та нарештi пристала на пропозицiю чоловiка. I вона не пожалкувала. Заходи з нагоди одруження Миколки та Оленки вiдбулися у суботу та недiлю 24-25 серпня, i вони дiйсно були органiзованi чудово, та й саме мiсто дуже сподобалося як самiй Наталiї, так i Михайлу з Петром. Марiчка, звичайно, залишилася вдома разом iз Тамарочкою та крихiткою Миколкою.
   Що ж стосується новоствореної сiм'ї, то молодята, як повiдомив батькам Микола, на перший час будуть проживати разом з батьками Олени - у тих був доволi просторий приватний будинок. Постало питання й про роботу Олени та Миколи. Щоправда, стосовно Олени все було зрозумiло - у рiдному мiстi робота їй точно знайдеться. А ось робота її чоловiковi... Та Микола запевнив батькiв, що за роботу йому вже є домовленiсть, до того ж у досить вiдомiй будiвельнiй органiзацiї.
   -- А як це ти так швидко домовився? -- запитав по свободi Михайло Лаврентiйович сина. -- У чужому мiстi. I коли ти лише встиг? - тобi з органiзацiєю весiлля турбот хватало.
   -- Встиг я не стiльки домовитися за роботу, скiльки просто побувати у будiвельному управлiннi. I то бiльше для того, щоб розповiсти там про те хто я такий, що робив i що можу робити. Ну, i щоб на мене подивилося керiвництво, -- посмiхнувся Микола. -- За мене ще до того замовив слово мiй тесть.
   -- Он воно як... У нього є якийсь блат чи вiн така вже у мiстi впливова людина на значнiй посадi?
   -- Нi те, нi iнше, тату.
   -- Тодi я нiчого не розумiю.
   -- Зараз я тобi все поясню. Почну трохи з iншого. Тебе на весiллi не здивували якiсь iноземнi розмови, iноземнi пiснi?
   -- Спочатку здивували, звичайно. Та потiм я зрозумiв. Я ще ранiше чув, що в Закарпатськiй областi живе багато угорцiв. То це й була, мабуть, їх мова.
   -- Саме так. Та не це головне. Ти запам'ятав, яке дiвоче прiзвище моєї дружини та її батькiв?
   -- Так - Ковач.
   -- О! Правильно. Але це угорське прiзвище, вiд угорського kovács - "коваль". Батько Оленки угорець. А в Закарпатськiй областi дуже мiцнi зв'язки угорської дiаспори. Вони допомагають один одному, нi в чому не вiдмовляють. Ось i в будiвельнiй фiрмi у мого тестя знайшлися такi зв'язки. Вiн не дуже впливова людина у мiстi, звичайний начальник планового вiддiлу на одному iз пiдприємств. Але угорський земляк земляку нiколи не вiдмовляє у його проханнi. Ось так менi й допомогли. Для угорської меншини характерний високий рiвень етнiчної самосвiдомостi i опiр асимiляцiї.
   -- То добре, що так все вдало склалося. А я й у мiстi подекуди також чув угорську мову.
   -- Ну, у самому Ужгородi угорцiв не так вже й багато, хоча в цiлому вони складають 12 % населення Закарпатської областi. Та найбiльше угорцiв, навiть бiльшiсть населення у Берегiвському районi, а також половина населення у Виноградiвському районi i помiтна меншiсть в Ужгородському - в цiлому по району - та Мукачiвському районах. А взагалi-то, 95 % угорцiв Закарпаття вважають угорську мову рiдною. Менi розповiдали, що у тому ж Берегсасi - це Берегово на угорськiй мовi - ти навiть не зможеш випити кави в кафе, якщо замовиш її не угорською або принаймнi англiйською мовою, а українською чи росiйською. Хоча самi угорцi називають себе бiльше мадярами, росiйською мовою - мадьяры.
   -- Я чув таке слово. А чому саме мадяри?
   -- Ну, Оленка розповiдала менi, що слово мадяр або ж магьяр - magyarovac - з'явилося ще в епоху воєн проти туркiв за незалежнiсть, якi очолював нацiональний герой Угорщини Лайош Кошут. У його бiйцiв була пiсня, яка починалася словами: "Встаньте, мадяри, кличе свобода...". Мадяри - це самоназва цього народу. Угорцi - назва країни Hungare (Гунгарiя) - це назва, яку дали їм iншi народи. Щоправда, самi угорцi вважають, що цю назву вони одержали вiд гунiв, яких вважають предками угорцiв.
   -- Зрозумiло. Отож твоя дружина напiвугорка. Можливо, й тобi колись випаде нагода з'їздити на її iсторичну Батькiвщину.
   -- Все можливо, -- посмiхнувся Микола.
   -- Ну, добре. Ми з мамою бажаємо вам в першу чергу сiмейного благополуччя, а далi вже й успiшної трудової дiяльностi.
   -- Дякуємо!
   Пробули Наталiя й Михайло в Ужгородi цiлий тиждень, i зосталися дуже задоволенi такою подорожжю. Їм не було куди поспiшати - у зеленчанськiй садибi залишилася Марiчка з дiтьми. Та й Петро, який був присутнiй разом з ними на весiллi брата, наступного дня одразу вiдлетiв до Хмельницького, адже вiдпустку вiн вiдгуляв значно ранiше, а робота чекати не стане. Отож доглядати за господарством у родиннiй оселi було кому.
   Пiзнiше вiдбулися ще 2 родиннi новини, одна з них подiбна до весняної - у серединi жовтня у Павла та Оксани народився за донькою i син Сергiй. А вже наприкiнцi року, в серединi грудня Лаврентiй у листi повiдомив, що отримав чергове звання пiдполковника (у 38 рокiв). Тепер Олександр вже значно вiдставав вiд свого брата-близнюка.
   Iз новин Союзних Золотаренкам запам'яталася хiба що одна подiя, яка вiдбулася на початку лiта - 16-го червня Валентина Терешкова на космiчному кораблi "Восток-6" здiйснила полiт у космос. Вона стала шостим за рахунком радянським космонавтом - ранiше (11.08.1962 р.) в космосi побували Андрiян Миколаїв та Павло Попович - це був перший груповий полiт космiчних кораблiв - а зараз одночасно з Терешковою на орбiтi знаходився космiчний корабель "Восток-5" (запущений 2-ма днями ранiше), пiлотований космонавтом Валерiєм Биковським. Та все ж найбiльше запам'ятався Михайлу з Наталiєю саме полiт Валi Терешкової, адже вона стала першою у свiтi жiнкою-космонавтом.

* * *

   Не став особливо щедрим на новини й наступний 1964-й рiк. Наприкiнцi травня Лаврентiй сповiстив, що має отримати направлення у групу радянських вiйськ у Нiмеччинi (ГРВН). У яке саме мiсто вiн сповiстить пiзнiше, бо й сам поки що не знає. Почувши таку звiстку, одразу почала бiдкатися його мама:
   -- Та що ж це таке! Ну чому Лавру так не щастить? То був у Китаї, а тепер Германiя. Господи, а як його там уб'ють... Там же нiмцi, скiльки ми з ними воювали. Не попав у 44-му роцi на фронт, то тепер до тих нiмчур проклятих їде.
   -- Наталя, все навпаки. Лаврентiю здорово пощастило,
   -- Ну що ти таке кажеш? Як же, пощастило...
   -- Саме так, пощастило. Ти й про Прибалтику казала, що це край Землi, а сiм'я Лавра там прекрасно п'ять рокiв провела. А в Нiмеччинi вона ще краще 5 рокiв проведе.
   -- Ну що ти таке кажеш?
   -- А ось те й кажу, Наталiя. ...його там уб'ють... Таке балакаєш. Ти майже за 20 пiслявоєнних рокiв перебування наших вiйськ в Нiмеччинi чула хоча б одне повiдомлення, що там вбито якогось нашого вiйськового чи звичайного громадянина?
   -- Ага! Так тобi про це у нас i повiдомлять.
   -- Та не повiдомляють тому, що немає таких випадкiв. I нiмцi там вже зараз зовсiм не тi - iнше, нове поколiння вже виросло, виховане на iнтернацiональних iдеях. У нас дуже хорошi стосунки з НДР. А крiм того, знай, Наталiя - нiмцi живуть краще, нiж ми. А отже i нашi вiйськовi так же гарно там проживають.
   -- А чому це нiмцi краще за нас живуть? Скрiзь пишуть, що найкраще життя саме у Радянському Союзi.
   -- Ось саме про те, що в НДР люди живуть краще, нiж у нас, в газетах i не напишуть. А всi тi, хто там був, в захватi вiд цiєї країни. Менi, як я працював, багато хто про це розповiдав.
   -- Ти серйозно? -- недовiрливо перепитала дружина.
   -- Цiлком серйозно.
   Невiдомо, чи повiрила Наталiя чоловiку, та їй, мабуть, довелося повiрити вже не Михайлу, а сину, коли той написав, що вiн iз сiм'єю вже перебуває у Нiмеччинi i що умови там просто чудовi. Лаврентiй написав, що 5 рокiв йому доведеться провести в 11-й гвардiйськiй танковiй Прикарпатсько-Берлiнськiй Червонопрапорнiй ордена Суворова дивiзiї.
   -- Знову танкова дивiзiя, -- з посмiшкою покачав головою Михайло. -- Ну, це ж потрiбно... Як переплiтається його доля з танками Сашка.
   А служити Лаврентiю Михайловичу Золотаренку доведеться у 249-му гвардiйському механiзованому Чернiвецькому Червонопрапорному орденiв Суворова i Богдана Хмельницького полку. На конвертi стояла адреса: в/ч пп 60560. Та це все були ще дрiбницi до того моменту, коли батьки дiзналися, що служити їх сину доведеться у мiстi Дрезден.
   -- Наталя, -- зрадiв Михайло, -- ти прочитала? - Дрезден. Що ще може бути краще. Ти чула про таке мiсто?
   -- Чула. Чула, що воно велике й гарне.
   -- Точно. Це ж дуже велике мiсто. Там знаходиться знаменита картинна галерея. Його можна порiвняти з Москвою, де донедавна жив Сашко. Нi, не з Москвою, бо з Москвою можна, мабуть, порiвнювати Берлiн. Ну тодi таке ж мiсто, як Київ чи Ленiнград. О, саме таке, як Ленiнград. У Дрезденi знаходиться картинна галерея, а у Ленiнградi - Ермiтаж, теж з картинами та iншими творами мистецтва. Наталя, ти уяви собi, що ти 5 рокiв житимеш у Ленiнградi. Так що Лавру здорово повезло. А ти бiдкалася.
   I лише пiсля цього Наталiя Карпiвна нарештi заспокоїлася. Та її спокiй був невдовзi знову порушений. Вiдбулася подiя, якої не очiкувала нi вона, нi Михайло. Тижня через три пiсля останнього листа Лаврентiя, вже наприкiнцi червня в село заявився iнший вiйськовий - майор Олександр Золотаренко. I заявився не один, а всiєю сiм'єю - з Гульнарою, Ганнусею, Алiєю та Андрiйком. Батько майора навiть попервах перелякався:
   -- Сашко, ти що, залишив армiю, демобiлiзувався чи як там у вас кажуть - вийшов у вiдставку? -- Олександр приїхав у село в цивiльному одязi. Хоча то нiчого й не означало, бо сини завжди у вiдпустку приїздили у цивiльному - надокучувала їм вiйськова форма.
   -- Та ти що, батьку, -- голосно розсмiявся Олександр. -- Звичайно ж, нi.
   -- Фу, аж вiдлягло вiд серця. Отже у вiдпустку? А чому не повiдомив?
   -- Та не до того менi було. Та й не у вiдпустку я приїхав. Це Гульнара з дiтьми вiдпочинуть у вас, якщо ви приймете.
   -- Тю, здурiв! -- втрутилася у розмову й Наталiя Карпiвна. -- Таке кажеш. Звичайно ж, ви можете вiдпочивати у нас скiльки захочете. Чи ми когось колись гнали? Та для нас це лише радiсть - побути з вами та онуками. А як вони повиростали, особливо Ганнуся. А ми про неї не так вже давно згадували.
   -- А чому саме про Ганнусю?
   -- Та, -- махнула рукою мама, -- просто до слова прийшлася. -- Не казати ж їй було синовi, що вона з чоловiком обговорювали можливiсть виходу у майбутньому замiж дiвчинки.
   -- Так, Наталя, зачекай. Давай з'ясуємо iнше питання. Я не розумiю, -- повернувся вiн до сина, -- чому у тебе не вiдпустка, а що ж тодi? Чому дiти й Гульнара будуть вiдпочивати, а ти нi?
   -- Тому, батьку, що мене вже перевели iз Зауралля в iнше мiсто. Ми до вас заїхали по дорозi.
   -- По дорозi? Тебе що, як Лавра перевели кудись у Прибалтику чи Нiмеччину?
   -- Нi, не так далеко. У Прикарпатський вiйськовий округ, а точнiше, в Закарпатську область, мiсто Мукачево.
   -- Ти дивись, як добре! На Україну, та ще й майже поряд з твоїм братом Миколою. Чудово!
   -- Так. Потрiбно буде провiдати Миколку. Адже вiд Мукачево до Ужгорода якихось там кiлометрiв 40, я по мапi приблизно прикинув.
   -- Це непогано буде, якщо ти провiдаєш Миколу. Але скажи менi - тебе знову перевели на посаду заступника по озброєнню?
   -- Нi, цього разу вже просто на посаду заступника командира батальйону. До того ж, як сказали менi, з прицiлом на посаду командира батальйону. А це вже посада пiдполковника. Я одразу погодився на таку пропозицiю - на рiднiй Українi можна взяти на себе й бiльший вантаж.
   -- То добре. Але ж ви приїхали до нас з речами, лише, як у вiдпустку. Це що, й усi вашi речi?
   -- Та ти що, батьку, -- знову розсмiявся Олександр. -- Та тих речей у нас дуже багато. Але вони надiйдуть у Мукачево залiзничним контейнером. Я саме тому й завiз дружину й дiтей до вас. Зараз на новому мiсцi будуть лише голi стiни.
   -- Та ну, як так? У вас же в армiї, як я чув, квартири мебльованi.
   -- Ой, не смiши, батьку, -- й дiйсно продовжував смiятися Олександр. -- Якi вони там мебльованi - солдатськi лiжка, старезнi шафи та стiльцi. Немає нi якоїсь тахти чи дивана. А дитячi лiжечка... Та й iнше, -- махнув вiн рукою. -- То лише попервах лейтенантам надають казеннi меблi, а потiм кожна сiм'я поступово купляє собi меблi на свiй смак. Всi бажають жити зручно. Саме тому й доводиться перевозити меблi у контейнерах. А у високих чинiв вони в один контейнер навiть не вмiщуються, доводиться за власний рахунок заказувати й другий. А те, що на новому мiсцi лише голi стiни, то якраз добре. Бо там потрiбно буде ще й ремонт робити. Ми з Гульнарою вже це добре знаємо. Ми жили у Камишловi досить зручно, я тобi казав, що краще навiть, нiж у Москвi. Але знав би ти чого нам коштували тi зручностi... На новому мiсцi все потрiбно до ладу приводити. Та й коли прийде контейнер з нашими меблями менi невiдомо. А ти краще за мене знаєш, як залiзницею йдуть вантажi, та ще з iншого кiнця Радянського Союзу.
   -- То так. Знаю. А свою "Побєду" ти куди дiв? -- посмiхнувся батько? -- Теж у контейнер запхав?
   -- Ага, так її i запхаєш у контейнер... -- розсмiявся Сашко. -- Продав її. Я на нiй вже 9 рокiв вiд'їздив, та ще й до мене вона в таксопарку добряче побiгала.
   -- А з Мукачево якраз можна було б на машинi до нас їздити, -- покачав головою батько. -- Це тобi не з Уралу їхати.
   -- Я це розумiю. Обживусь на новому мiсцi, а там побачимо - можливо, пiзнiше куплю якусь iншу, новiшу машину.
   -- Ну, добре, начебто все з'ясували. Гульнара й дiти можуть у нас все лiто вiдпочивати, та й восени теж. А коли ти їхатимеш у Мукачево?
   -- Та завтра ж. Сьогоднi вiдпочину, а потiм знову у дорогу. Чим ранiше я буду на мiсцi, тим краще. I буду намагатися, щоб дiтям з мамою не довелося надокучати вам все лiто. Сiм'ї повиннi жити разом.
   Ось такий сюрприз приготував для батькiв Олександр. Але пiсля розмови з сином всi тривоги уляглися, замiсть них наступила вже радiсть - тепер у будинку знову будуть, нехай i тимчасово, проживати п'ятеро дiтей. Сашко дiйсно наступного дня покинув Зеленче, а ось приїхав забирати вiн сiм'ю лише в серединi серпня. А до того часу в селi вже вiдпочивав Iлля, який закiнчив четвертий курс iнституту. Заскакували у село також Антонiна та Павло, щоб побачитись з батьками та родиною Олександра. В липнi 2 тижнi вiдпочивав в селi й пiлот цивiльних авiалiнiй Василь Золотаренко, який вже 2 роки сидiв за штурвалом Ан-2 - лiтав i по самiй Київськiй областi, i в iншi обласнi центри. Та ось у Хмельницький поки що у нього рейсiв не було.
   Не приїздив цього року додому лише iнженер Микола. Вочевидь, у цей час знайшлися у нього справи й в самому Ужгородi. Вiн вже писав батькам, що вони з Оленкою не стануть чекати державної квартири. Вони придбали дiлянку для будiвництва власного приватного будинку. Коли про це рiшення сина дiзналася його мама, то у неї вiдбулася цiкава розмова з чоловiком.
   -- Мишко, що це Миколка надумав? Це ж не серйозно.
   -- Чому не серйозно. Навпаки, дуже серйозно.
   -- Та воно так. Я не те хотiла сказати. Несерйозне рiшення, а справа дiйсно дуже серйозна.
   -- А чому рiшення сина несерйозне?
   -- Та тому, що у нього грошей немає на будiвництво власного будинку. Це ж такi кошти!..
   -- Так, кошти й справдi чималi. Але ж багато людей будують власнi домiвки. Вони значно кращi, нiж тi шпакiвнi у висотних будинках. Та ти це й сама добре знаєш. Ми ж с тобою побудували власне житло, то чому Микола не може його побудувати?
   -- Ми його в селi будували, а йому це доведеться робити у великому мiстi. Це набагато складнiше. Нам свiй дiм допомагали будувати усi гуртом - у селах так завжди робиться. А у мiстi хто той гурт збирати буде? Крiм того, там цiни на матерiали такi!.. Ти ж майже весь матерiал зi своєї залiзницi за безцiнок здобував.
   -- Ну, так вже й за безцiнок... Наталя, не вигадуй. Ну, шпали, щебiнь, пiсок, а у самому селi глина - дiйсно здобувалися по дешевцi. Але решта матерiалiв... Особливо дерево. Та й цегла, хоча у нас її не так вже й багато пiшло.
   -- Ну, з деревом у Карпатах проблем немає, -- самовпевнено заперечила Наталiя. -- У нашiй мiсцевостi якраз з ним бiльшi проблеми були.
   -- З деревом у Карпатах дiйсно проблем немає, -- посмiхнувся Михайло. -- Але лише з тим, що росте. Та щоб та деревина стала вiкном чи дверима, i зусиль, i коштiв багато пiде.
   -- Ну, то так. Але тодi тим паче - звiдки у Миколки такi грошi знайдуться?
   -- Наталя, я гадаю, що Микола не самостiйно приймав рiшення про будiвництво власного житла. Вони точно радились з батьками Олени, i я також гадаю, що i батько, i мама Олени, i друзi-угорцi самого тестя нашого сина пообiцяли допомагати йому у цiй справi. Допомагати i руками, i коштами. Крiм того, у Миколи, працюючого у будiвельнiй органiзацiї, не повинно бути проблем з матерiалами, та й виписуватиме вiн їх дешевше - по оптовiй цiнi. А також, можливо, виконробу нададуть реальну допомогу - своїми руками - його пiдлеглi. Вони там вiрне рiшення прийняли. I ти сама це розумiєш. По-перше, державної квартири їм доведеться довгенько чекати. А по-друге, навiть народивши дитину, вони отримають лише двокiмнатну квартиру, у якiй можуть бiльше десятка рокiв тулитися, як то вже було у Тонi з Андрiєм. А свiй дiм будуй хоч на 10 кiмнат.
   -- Воно то так. Але кошти...
   -- О! Оце i є головне питання. Але, по-перше, молодята обоє працюють, i у них напевно є деякi заощадження, по-друге, їм допоможуть батьки Олени. А по-третє, коштами i ми мусимо їм допомогти.
   -- Я до того й вела, -- тихо промовила Наталiя. -- Та не знала, як ти до цього поставишся.
   -- Ти що, здурiла?! Я мiг би був проти того, щоб допомогти дiтям? Оце тобi так! Все життя прожили разом, а на старiсть такi сумнiви. Чи ми дiтям не допомагали?
   -- Допомагали. Але коштами на навчання, проживання й таке iнше. А потiм, з середини 50-х вже взагалi не потрiбно було за їх навчання платити. А ось з житлом ми нiкому з них не допомагали.
   -- Ось у цьому ти маєш рацiю. Але не допомагали ми дiтям з житлом лише тому, що такої потреби не було. Лавра i Сашка держава забезпечує, Петро живе з нами, для Василька та Iлька це питання поки що не стоїть - їх забезпечують гуртожитками. Антонiна ж i Павло приватний дiм будувати не збиралися. Їх зрештою теж житлом держава забезпечила. Ось i зостався саме Микола. I йому ми обов'язково маємо допомогти коштами.
   Наталiя полегшено, вже з посмiшкою, зiтхнула. У них самих заощадження були, i, мабуть, за селянськими мiрками чималi. Працюючи, Михайло отримував непоганi грошi, i мабуть, двi третини з них, а то й три чвертi клалися на ощадкнижку. Грошi здебiльшого Золотаренки витрачали лише на одежу та взуття. А продуктами харчування селян завжди годували присадибнi дiлянки та власна худоба. Так, працювати у своїх оселях доводилося чимало, та праця щедро винагороджувалася. Плодами своїх садиб селяни ще й заробляли додатковi кошти на прожиття. Так, в СРСР iснувало оподаткування приватних господарств, а Микита Сергiйович Хрущов ще й додумався встановити податок не лише на худобу, а навiть на плодовi дерева. Та однак селяни виживали, це вже були не 30-i роки.
   Та ця розмова вiдбувалася, ще навеснi, з тiєї пори пройшло вже, мабуть мiсяцiв чотири. А саме зараз, мабуть, i розпочалася будiвельна дiяльнiсть Миколи вже на своєму особистому фронтi - а лiто для цього найкраща пора року. Та у селi Зеленче, в оселi Золотаренкiв це лише пiдлило бензину у вогонь. I знову iнiцiатором стала Наталiя Карпiвна.
   Одного ранку, коли пiсля невеликого порання по господарству, вона разом з чоловiком присiла на лавочку, а далi завела нову розмову:
   -- Ти знаєш, що я думаю, Мишко?
   -- Не знаю, -- посмiхнувся той. -- Але ти напевно скажеш.
   -- Скажу, -- й собi посмiхнулася дружина. -- Тобi потрiбно поїхати в Ужгород. Ти вже однак не працюєш, роботи тобi у садибi практично немає, я з Петром та Марiчкою тут i сама справлюся.
   -- А навiщо менi їхати в Ужгород? На курорт мене вiдправляєш? То тодi маємо вдвох їхати.
   -- Та який там курорт. Ти мусиш допомогти Миколцi.
   -- Чим допомогти, руками? То який з мене будiвельник?
   -- Але ж ти будував свою домiвку.
   -- Так будував, але як простий робiтник. Я не вмiю цеглянi роботи вести, покрiвлю робити, та й все таке iнше. У селi пiд час будiвництва нашого дому фахiвцi роботами заправляли. Та й який з мене на старiсть робiтник, менi ж не 20-25 рокiв. Я там лише на завадi буду, або ж працюватиму лише на тих роботах, якi називаються "принеси, подай". То там таких робiтникiв досить i так буде.
   -- Але ж саме за твоєю вказiвкою будувався дiм.
   -- Нi, не за моєю. Я лише узгодив з мiсцевим спецiалiстом план будинку, тобто я подiлився з ним своїми думками стосовно того, який дiм, на скiльки кiмнат я хочу, а вiн менi його намалював, та й то не з першого разу. Ми з ним довго дискутували на цю тему, бо часом те, що я хотiв, не вписувалося у будiвельнi норми.
   -- Ну, нехай i так. Але ж у тебе з'явився досвiд такого будiвництва, i з'явилося розумiння що i як краще зробити. Тодi ти поїдь до Миколки хоча б на кiлька днiв, i пiдкажи йому, як краще побудувати власну домiвку.
   -- Наталя, я тобi про Фому, а ти менi - про Ярему. Який з мене спецiалiст?.. Крiм того, ти знаєш, є така приказка: "Зi своїм статутом у чужий монастир не ходять". В Ужгородi є свої класнi спецiалiсти, їм краще знати, як i що будувати. Та й дiм, як я вiдчуваю, буде зовсiм не схожий на нашу будiвлю.
   -- Чому? Нi, я розумiю, що вiн наш будинок повторяти не стане. Але чому так категорично - зовсiм?
   -- Та тому, що вiн, скорiше за все, буде двоповерховим.
   -- О, Господи! То ж стiльки коштiв... Але чому двоповерховим?
   -- А ти пригадай приватнi будиночки в Ужгородi. Вони на 90 % двоповерховi. Та вони й мають такими бути, по-iншому й не вийде.
   -- Чому не вийде? -- продовжувала допитуватися Наталiя.
   -- Тому що, як ти казала то мiсто, а не село. Земельнi надiли там не такi великi, як у селах. Немає на них де розвернутися просторим одноповерховим будiвлям. А власникам цих надiлiв крiм будинку хочеться ще мати власний садок i хоча б невеликий городик, щоб влiтку з'їсти свiжий огiрочок чи помiдорчик.
   -- О-о, а у цьому ти, мабуть, маєш рацiю.
   -- Маю, Наталю, маю. Та є ще й iнший фактор даремностi моєї присутностi пiд час будiвництва дому Миколи. Ти сама була в Ужгородi й бачила, якi там гарнi будиночки. Але вони мають свiй мiсцевий колорит, захiдний колорит. Ми з тобою теж живемо у Захiднiй Українi, але у нас середня її частина. А в Ужгородi саме сугубо захiдна. З мене там нiякої користi не буде, я нiчого пiдказати не зможу. На те в Ужгородi є свої чудовi фахiвцi. Ми вiдiслали Миколi кошти, i немалi, ось це i є наша реальна допомога йому.
   -- Ну, добре, переконав мене. Тодi потрiбно буде подивитись, який же будинок у Миколки буде. Я його попрохаю, щоб вiн, як його вже збудує, сфотографував i вислав нам свiтлину.
   -- Ще чого!
   -- А що у цьому складного?
   -- Та я не про те. Такий будинок потрiбно бачити на власнi очi, i не лише бачити, але й пройтись по його кiмнатах. Як дiм збудують, то нам самим необхiдно буде з'їздити до Миколи з Оленою й самим все побачити. А до того, можливо, вже й якогось нашого нового онука.
   -- Мабуть, ти маєш рацiю. Далеченько, звичайно, їхати, та, скорiш за все, доведеться.
   На цьому розмови про майбутнiй дiм їх сина нарештi припинилися. А далi Наталiя з Михайлом продовжували звично поратися по господарству, вiдпочивати та бавитися з онуками - i для них лiто було в самий раз.

* * *

   Але те ж саме лiто, звiсно, не може тягнутися вiчно, пiсля нього завжди настає осiнь. Та цього разу осiнь принесла всьому населенню СРСР союзну звiстку колосального масштабу - у серединi 2-го осiннього мiсяця в газетах з'явилося повiдомлення про те, що 14-го жовтня вiдбулося засiдання (нiчне - хоча про це й не повiдомлялося) Пленуму Центрального Комiтету КПРС, на якому Пленум ЦК КПРС задовольнив прохання товариша Хрущова М. С. про звiльнення його вiд обов'язкiв Першого секретаря ЦК КПРС, члена Президiї ЦК КПРС i Голови Ради Мiнiстрiв СРСР в зв'язку з похилим вiком i погiршенням стану здоров'я. Пленум ЦК КПРС обрав Першим секретарем ЦК КПРС товариша Леонiда Iллiча Брежнєва. Головою Ради Мiнiстрiв СРСР Президiя Верховної Ради СРСР призначила Косигiна Олексiя Миколайовича.
   Та у народi (а його не обдуриш) настирно гуляли поголоски, що це не звiльнення Хрущова за власним бажанням, а його вiдставка, яка, мовби, з кожним днем ставала все неминучою. Так воно й було насправдi. Кремлiвська опозицiя (М. Суслов, М. Iгнатов, Л. Брежнєв, Г. Шелепiн, О. Косигiн, В. Семичастний), скориставшись вiдсутнiстю Хрущова у Москвi (вiн разом з Мiкояном вiдпочивав у Пiцундi), пiдготувала засiдання президiї та Пленуму ЦК. Потiм Хрущова викликали у Москву нiбито для розв'язання невiдкладних питань розвитку сiльського господарства. На Пленумi ЦК зi звинувачувальною доповiддю проти нього виступив М. Суслов. А далi за рiшенням Пленуму, звинуваченого у волюнтаризмi, суб'єктивiзмi, порушеннi норм колегiальностi керiвництва партiєю та країною, пiслясталiнського реформатора було усунено з усiх посад i вiдправлено на пенсiю, а його iм'я на 20 було рокiв викреслено з iсторiї СРСР. Вiдставка Хрущова була зумовлена невдоволенням партiйного апарату та представникiв вiйськово-промислового комплексу його дiяльнiстю, а також байдужiстю суспiльства та iнтелектуальної елiти. Навiть оцiнка значення хрущовської "вiдлиги" вважалася неоднозначною. Головною заслугою Хрущова вважали лише започаткування процесу десталiнiзацiї та повернення чесного iменi мiльйонам радянських людей. Хоча й саму дiяльнiсть Хрущова за часiв Сталiна теж навряд чи можна було назвати такою вже й кристально чистою. Адже, як перший секретар Компартiї України (з 1938-го р.) Хрущов вiзував матерiали для арешту, отриманi з НКВД, тобто давав свою згоду на арешт та засудження, придушуючи свої можливi сумнiви.
   Бiльше до кiнця поточного року нiяких суттєвих родинних чи Союзних новин до ушей родини Золотаренкiв не надходило.
  
  

РОЗДIЛ 8

Непростий вибiр

  
   Влiтку минулого року одна з фраз, кинута Михайлом навмання у розмовi з дружиною про майбутнiй будинок Миколи, навеснi 1965-го року набула свого реального сенсу. У другiй декадi квiтня, майже одразу пiсля святкування Дня народження Михайла Лаврентiйовича Золотаренки отримали телеграму вiд Миколи, у якiй той сповiщав, що його дружина Оленка подарувала йому сина, якого вони вирiшили назвати Олександром. Та цiкавим було ще й те, що маленький Сашко народився 16-го квiтня - лише на день пiзнiше за свого 69-рiчного дiдуся. I став вiн вже 13-м онуком для дiдуся та його дружини Наталiї. Та вони обоє дуже сподiвалися на те, що ця чортова дюжина не стане на завадi щасливого майбутнього їх малесенького поки що кнучка.
   А ще через два тижнi на травневi свята, а точнiше за 2 днi до 9-го травня в гостi до батькiв приїхав Iлля, який у червнi вже повинен був закiнчити своє навчання в iнститутi. Наступного дня було вирiшено, що завтра, на День Перемоги вся родина подивиться по телевiзору Парад, присвячений цiй визначнiй датi. В домiвцi вже другий рiк було таке чудо технiки, як телевiзор, i сигнал вiн приймав нормально - трансляцiї були досить чiткими. Щоправда, для цього Петру з його батьком довелося довгенько потрудитися над виготовленням антени (її на зваренiй з труб довгiй щоглi встановили над покрiвлею будинку), а потiм ще iз її настроюванням на сигнал передатчика. Та в селi з кожним днем ставало все бiльше подiбних антен.
   Та у родини Золотаренкiв був не просто телевiзор, у них була телерадiола "Харкiв", яка почала випускатися з 1959-го року Харкiвським заводом "Комунар". Це була комбiнована установка з об'єднаних у загальному футлярi телевiзора, радiомовного приймача 2-го класу i електричного програвача грамплатiвок. Дерев'яний футляр телерадiоли розмiрами 530×490×565 мм був iмiтований пiд цiннi породи. Розмiр зображення телевiзiйного екрану був вже вiдносно не малим - 270×360 мм. Телерадiола була оснащена широкосмуговим гучномовцем i створювала нормальний звук навiть для великої кiмнати. Включення телевiзора на рiзнi дiапазони, а також приймача й програвача здiйснювалося за допомогою унiверсального семиклавiшного перемикача. Були ще й допомiжнi ручки управлiння, гнiзда антен i головних телефонiв, якi розташовувалися на заднiй стiнцi установки. Коштувала телерадiола "Харкiв" чималi грошi - 360 карбованцiв. Старим Золотаренкам досить було б i самого навiть невеликого розмiру телевiзора - аби було що дивитися нудними вечорами. Але мо́лодi, а саме Петру з Марiчкою хотiлося бiльшого - слухати, наприклад, популярнi пiснi, до того ж не чекати, доки їх передадуть по загальному радiо, а визначати час прослуховування улюбленої пiснi та її саму так би мовити власноручно. Вони навiть заздалегiдь почали потроху купляти платiвки з пiснями улюблених виконавцiв. А тому, за погодженням з батьками (i за їх грошового сприяння) саме й була придбана ця телерадiола.
   I ось у цей день вся невеличка родина Золотаренкiв, у складi Михайла, Наталiї, Iллi, Петра, Марiчки та їх дiтей вранцi сидiла перед екраном телевiзора i разом дивилася ювiлейний Парад. А Парад у цьому роцi був досить цiкавим. Вперше пiсля Параду Перемоги 1945-го року, у 20-ту рiчницю з дня закiнчення Великої Вiтчизняної вiйни, в Москвi 9-го травня пройшов Парад на Червонiй площi. Але навiть не це було головним, а те, що Указом Президiї Верховної Ради СРСР в подальшому 9 Травня оголошувався неробочим днем i всенародним святом. До цього, день 9-го травня, залишаючись святом перемоги над Нiмеччиною, був робочим днем. Парад був проведений вiйськами Московського гарнiзону, на ньому теж вперше пiсля 1945-го року було винесено Прапор Перемоги. Нiс його Герой Радянського Союзу полковник Костянтин Самсонов - пiд час штурму рейхстагу вiн був ще лише старший лейтенантом. А його асистентами були Герої Радянського Союзу сержант Михайло Єгоров i молодший сержант Мелiтон Кантарiя, якi, як повiдомляли (ще з 1945-го року) офiцiйнi джерела iнформацiї, пiднесли Прапор Перемоги над Рейхстагом в Берлiнi.
   Та насправдi все було дещо по-iншому. Як свiдчить iсторiя, Прапор Перемоги злетiв над Рейхстагом перед самою пiвнiччю 30 квiтня 1945-го року (iншi джерела говорять, що це сталося близько 3-ї години 1-го травня). I хоча Прапор вже пiднiмався на Рейхстагом, але саму будiвлю остаточно ще не взяли. Насправдi ж, прапор вдалося встановити ще вранцi 30-го, i зробили це не Єгоров i Кантарiя. Сам Мелiтон Кантарiя через 46 рокiв, вiдповiдаючи на питання журналiста газети "Ветеран", розповiв зовсiм iншу iсторiю: "30-го квiтня побачили перед собою Рейхстаг - величезна похмура будiвля з брудно-сiрими колонами i куполом на даху. У Рейхстаг увiрвалася перша група наших розвiдникiв: В. Провоторов, Г. Булатов. Вони встановили прапор на фронтонi. Прапор одразу ж помiтили воїни, якi лежали пiд вогнем противника на площi". Основний же Прапор Перемоги над Рейхстагом пiдняли замполiт 756-го стрiлецького полку 150-ї дивiзiї, лейтенант Олексiй Берест та рядовий Петро Щербина. Прапор був встановлений на бронзовiй кiннiй скульптурi на фронтонi головного пiд'їзду. Так, Єгоров i Кантарiя були в групi тих, хто пiднiмався на покрiвлю Рейхстагу для встановлення Прапора Перемоги, але самi вони особисто його не встановлювали. Лейтенант Олексiй Берест був представлений до звання Героя, але замiсть Золотої Зiрки отримав лише орден Червоного Прапора. За легендою, його зi списку до нагородження званням Героя Радянського Союзу викреслив сам Жуков - маршал не любив полiтпрацiвникiв. Крiм того, Жукову не подобалися хохли, яких вiн називав зрадниками, а Берест був родом з Сумщини, та й Щербина - українець. Ось i доповiли Сталiну, що Прапор Перемоги над Рейхстагом пiдняли росiянин Єгоров та грузин Кантарiя.
   Та оскiльки на цей час громадяни СРСР поки що таких документальних фактiв не знали, то зараз це не мало значення. Мало значення дещо iнше. Мама довiряла Iллi - раз син приїхав навiть у буденнi днi, то у нього все гаразд. А ось Михайло Лаврентiйович, який сам був колись студентом, трохи хвилювався. А тому, давши хлопцю трохи вiдпочити i бачачи, що той не дуже-то поспiшає повертатися до Харкова, у той же святковий день 9 травня (хоча вiн i припав на недiлю) перед обiдом запитав сина:
   -- Iлля, я дечого не розумiю. У тебе зараз така гаряча пора, а ти тут прохолоджуєшся. Чому?
   -- Тату, у мене була гаряча пора, i ще буде подiбна гаряча пора в серединi червня. А зараз у мене як би перерва мiж ними.
   -- Як-то так?
   -- Справа у тому, що у мене зараз час розроблення дипломного проекту.
   -- Я це знаю. Саме про це я й веду мову.
   -- Розроблення дипломного проекту у мене практично завершене. У мене була дуже гаряча пора з середини сiчня по травень.
   -- Що повнiстю дипломний проект ти закiнчив? -- не повiрив батько.
   -- Креслення повнiстю завершенi. Написана й текстова частина диплома разом iз розрахунками. Менi залишилося лише зшити аркушi та належним чином оформити пояснюючу записку. Дехто з моїх колег-студентiв не поспiшав одразу займатися дипломом, насолоджуючись свободою - аудиторнi заняття до того часу були вже завершенi. А я вирiшив вчинити навпаки - спочатку посилено попрацювати, а потiм вже вiдпочивати. Я планував до травня закiнчити проект й приїхати до вас. Та все ж трохи забарився, тому й приїхав на тиждень пiзнiше, нiж планував.
   -- Ну текстова частина, я розумiю, не така вже й забарна. Але креслення... Їх же багато, наскiльки я знаю, мабуть аркушiв 8-10. Невже ти їх за цей час повнiстю завершив.
   -- Ти майже вгадав, -- посмiхнувся Iлля. -- У мене їх не 10, а 11. У вас 50 рокiв тому, мабуть, було поменше.
   -- Так, було менше. Через це я й питаю. Я ж знаю наскiльки нелегка ця праця, тим паче зараз - у вас же програма набагато складнiша, нiж була до революцiї.
   -- Ну, я не знаю, та скорiш за все, трохи складнiша. Але я тобi чесно кажу, що креслення повнiстю завершенi. Я здорово потрудився першi 2 мiсяцi, поки не так була завантажена креслярська зала, iз-за того, що дехто байдикував. У нас в гуртожитку у кiмнатi було лише пару дощок з рейсшинами, а на них працювати не дуже зручно, та й довго. Отож я основну частину креслень i зробив у креслярськiй залi.
   -- Зрозумiло. То ти вiрно зорiєнтувався. А пояснювальна записка у тебе з собою? Ти маєш намiр її тут оформляти?
   -- Нi. Вона в Харковi, там я її й оформлю. То не так довго - тижня з головою досить буде. Бiльше часу, мабуть, пiдписи доведеться збирати, адже викладачiв не так просто застати на мiсцi. Та встигну.
   -- Добре, вiрю тобi. Тодi iнше питання - в iнститутi вже вiдбувся розподiл за мiсцями вашого призначення?
   -- Остаточно ще нi. Хоча мiсця призначення ми вже орiєнтовно знаємо.
   -- I у вас є право вибору?
   -- Частково. Ми можемо вибирати собi пiдприємство на власний смак, але на одне мiсце може бути кiлька претендентiв. I тодi вже вибiр залишається за керiвництвом факультету. Нас попередили, що у цьому разi те мiсце дiстанеться самому достойному - хто добре навчався або тому, хто доведе, що саме вiн має їхати на конкретне виробництво.
   -- Це лише виробництва чи проектнi iнститути теж входять до цього списку? Тебе ж, як я розумiю, цiкавлять саме останнi.
   -- Так, мене цiкавить проектування. Але проектнi iнститути до цього списку, на жаль, не входять. Нам сказали, та ми й самi це знаємо, що на кожному пiдприємствi iснують конструкторсько-проектнi вiддiли. Ось там, кажуть нам, i проектуйте те, що хочете. Та воно, мабуть, i вiрно. У проектнi iнститути мають йти тi, хто вже має досвiд конструкторсько-проектної роботи. Так що, залишаються саме виробництва, тобто заводи. Деякi вже визначилися з мiсцем своєї роботи, але ще не всi. Остаточно це стане вiдомо, як нам сказали, мабуть, наприкiнцi травня.
   -- О, цiкаво було б знати, куди тебе доля занесе? А сам ти вже визначився?
   -- Тату, я точно ще не знаю. У цьому питаннi є багато пiдводних каменiв.
   -- Чому це?
   -- Зараз спробую пояснити. У мене спецiальнiсть, ну i мiй майбутнiй фах називається "Технологiя машинобудування та металорiзальнi верстати". Так само називається i наша профiлююча кафедра, на якiй я виконував дипломний проект i буду захищатися. Кафедра має давню iсторiю, вона була заснована ще у 1934-му роцi Її першим завiдувачем став доцент Корольов Ф. К., який i донинi очолює кафедру. До речi, саме вiн керiвник мого дипломного проекту. Вiн великий фахiвець в областi металорiзальних верстатiв. Ним написанi посiбники, методичнi видання для розрахунку рiзноманiтних верстатiв: токарного, токарно-гвинторiзного, фрезерного, консольно-фрезерного, зубофрезерного, агрегатного тощо. Та це трохи вiдступ вiд теми. Так ось, тема мого дипломного проекту пов'язана з автоматизованим управлiнням технологiчними процесами, тобто максимально наближена до верстатiв iз автоматизованими процесами, верстатами з програмним управлiнням. I саме цим питанням я хочу займатися уже в своїх практичнiй роботi на виробництвi чи в проектному бюро.
   -- Ну, я це розумiю, бо ти менi вже щось подiбне розповiдав навiть до вступу в iнститут.
   -- Так, було таке. Та то були ще лише не досить чiткi плани, а зараз вже сувора реальнiсть.
   -- I що, ця твоя сувора реальнiсть чимось вiдрiзняється вiд тих твоїх планiв.
   -- Вiдрiзняється.
   -- I чим же?
   -- Розумiєш, тато, все начебто i дуже просто, i одночасно дуже складно.
   -- Якраз не дуже-то зрозумiло, -- посмiхнувся Михайло Лаврентiйович.
   -- Я спробую пояснити. Взагалi-то, виробництв, якi випускають або ремонтують рiзнi верстати, iснує, навiть в Українi, чимало. А з України менi не хотiлося б виїжджати. Та справа у тому, що вони, по-перше, випускають саме рiзнi верстати, i часом зовсiм не за моєю спецiалiзацiєю. Спецiальнiсть "Металорiзальнi верстати" дуже широка, а тому є ще й спецiалiзацiї. В iнститутi я бiльш спецiалiзувався на токарних та фрезерних верстатах, а не, наприклад, шлiфувальних. I саме тому знайти виробництво, яке б напряму займалося питаннями, якi мене цiкавлять - а це питання майбутнього - дуже непросто.
   -- О, тепер все зрозумiло. I що, у вас немає направлень на пiдприємства твого профiлю?
   -- Ти розумiєш, -- посмiхнувся Iлля, -- коли нас ознайомили зi списком пiдприємств, куди ми можливо потрапимо, то цього практично нiхто не знав.
   -- Як це? Я знову нiчого не розумiю. Є ж назва пiдприємства.
   -- Є, звичайно. Але скажи менi, що, наприклад, випускає машинобудiвний завод - це його реальна назва - у такому-то мiстi?
   -- Он воно що... Ти маєш рацiю. I що, нiхто не знав профiлю того чи iншого заводу?
   -- Я тобi казав, що практично мало хто що знав. Напевне були в iнститутi викладачi, якi знали бiльше про конкретне виробництво, але не будеш же про це запитувати кожного викладача.
   -- Ну, воно так. Але ж якось можна було довiдатись?
   -- А яким чином, тату? У нас є гарнi довiдники для тих, хто має намiр вступити до якогось ВНЗ. В них розписанi факультети, спецiальностi тощо. Але менi невiдомi нiякi подiбнi довiдники по профiлям пiдприємств.
   -- Так, я все зрозумiв. Ти маєш рацiю. Таких довiдникiв i не може бути, в принципi не може бути, тому що подiбнi данi не повиннi бути доступними для всiх, це державна таємниця. Було б цiлковитою дурiстю наводити такi данi для iноземних шпигунiв - який завод що випускає.
   -- Саме так, напевно.
   -- Але як же тодi тобi бути. Та-а-к, складна задача конкретно для тебе.
   -- Ну, вона була складною. Та на цей час я вже практично знаю про всi мiсця направлення.
   -- Як-то так?! -- щиро здивувався батько. -- I де ж ти роздобув тi вiдомостi? Оце тобi так! - шпигуни не знають, а ти знаєш.
   -- А я знаю, -- посмiхнувся Iлля.
   -- Я вiрю тобi. Але яким чином ти це дiзнався?
   -- Та дуже просто. Можливо хтось з моїх сокурсникiв теж до цього додумався. Я, на тi пiдприємства, що мене цiкавили, написав листи. Адреси було простiше дiзнатися, та деякi нам i повiдомили в iнститутi.
   -- О! Розумно. Але ж вони мали повне право не вiдповiдати на твої запитання, мотивуючи це державною таємницею.
   -- Я це розумiв. А тому я не розпитував керiвництво пiдприємств про те, що конкретно вони випускають. Я задавав їм лише одне запитання - чи буде у випускника ВНЗ на їх пiдприємствi робота за вузькою спецiалiзацiєю - та, що мене цiкавить. Щоб керiвництво не гадало, що листа пишуть з намiром розвiдати щось секретне, я навiв всi свої реквiзити, назвав факультет, кафедру, прiзвище керiвника мого проекту - того ж самого завiдувача кафедрою - та телефон деканату факультету з реквiзитами вже декана i зам декана.
   -- Молодець! I що, отримав вiдповiдi? А, точно що отримав, раз ти вже сказав менi, що все вже знаєш. То чому ж ти до цього часу ще не визначився, ще у роздумах? Добре, про це потiм. А розкажи-но менi про самi цi мiста. Я думаю, що це не секретна iнформацiя?
   -- Звичайно, що не секретна. Я мав намiр залишитися у самому Харковi. Я добре вивчив за 5 рокiв мiсто, i воно менi подобається.
   -- Так, i що?
   -- Ну, коли я дiзнався про те, на яке пiдприємство є розподiл, то Харкiв одразу вiдпав.
   -- Чому?
   -- Тому що в самому Харковi не складно було дiзнатися про профiль заводу. А це був Харкiвський верстатобудiвний завод. Начебто все чудово. Але я довiдався, що вiн виробляє: круглошлiфувальнi напiвавтомати загального призначення та унiверсальнi круглошлiфувальнi напiвавтомати. А я тобi вже казав, що такi верстати мене не цiкавили.
   -- Зрозумiло. А iншi заводи у Харковi. Там же запевне є й iншi подiбнi заводи.
   -- Є. Але на iншi заводи у нас розподiлу не було. Тут складається цiкава ситуацiя. Навчаєшся в Харковi, а тебе посилають працювати, наприклад, у Київ. I навпаки - навчаєшся у Києвi, а тебе посилають у Харкiв. У самому мiстi навчання дуже рiдко кого залишають. Хiба що мiсцевих, та й те на чиєсь настiйне прохання. А за мене нiкому було прохати. Ситуацiя дуже подiбна до вiйськової, як у тих Сашка з Лавром - обов'язково повиннi заслати офiцера куди подалi вiд його рiдних мiсць. Хоча я трохи здогадуюсь про мотиви такої практики - iногородньому студенту, наприклад, менi потрiбно згодом надавати квартиру, а для заводу та й мiста це утратно. Так, тобi можуть прислати випускника з ВНЗ iншого мiста, але заздалегiдь невiдомо, чи довго утримається вiн на новому мiсцi. Взагалi, це якийсь певний самообман.
   -- Так, годi розвивати цю тему. А куди ще були направлення?
   -- Я тобi спочатку скажу куди я хотiв потрапити пiсля Харкова, а вже потiм про iншi мiста. Мене дуже цiкавив Краматорський завод важкого верстатобудування. Це, мабуть, що найбiльший в Українi, i вiдомий у свiтi розробник i виробник важких i унiкальних верстатiв. Завод має великий досвiд створення верстатiв широкої номенклатури, якi вiдповiдають найсучаснiшим вимогам. I цi верстати успiшно експлуатуються у рiзних зарубiжних країнах. Устаткування з маркою "КЗВВ" застосовується на пiдприємствах важкого i транспортного машинобудування, суднобудiвної, металургiйної, енергетичної, нафтогазової промисловостi та залiзничного транспорту. Щоправда, це далеченько, вже майже на кордонi з Росiйською федерацiєю. Але робота там могла бути цiкавою, а тому ця обставина переважила б дальнiсть.
   -- I що?
   -- А нiчого. На цей завод направлень не було. А тепер iншi заводи. Були ще заводи в Одесi, Днiпропетровську, Запорiжжi, Житомирi та iнших мiстах. Але вони менi не пiдходили. Ну, наприклад, Павлоградський завод технологiчного обладнання, це в Днiпропетровськiй областi. Але вiн спецiалiзується на виробництвi волочильно-калiбрувального, прави́льно-вiдрiзного, перемотувального та гiрничошахтного устаткування; а також станiв для виробництва прямошовних електрозварювальних труб, профiльних труб тощо. Йдемо далi. Було направлення на Лубенський верстатобудiвний завод "Комунар", це вже в Полтавськiй областi. Пiдприємство досвiдчене, воно було створено ще у вереснi 1915-го року. I воно ще з 1926-го року почало випускати токарнi верстати. Воно i зараз випускає верстати високої точностi, але знову-таки круглошлiфувальнi, спецiальнi круглошлiфувальнi для шлiфування колiнчатих валiв двигунiв, а також спецiальнi верстати для випробування на розрив шлiфувальних кругiв.
   -- Так, i Днiпропетровська й Полтавська областi - це було б непогано.
   -- На перший погляд непогано. А ось чи насправдi воно так...
   -- А чому у тебе сумнiви? Я розумiю, що цi заводи тобi не цiкавi, але якби вони випускали саме токарнi чи фрезернi верстати, то що було б не так.
   -- Та все так. Але якi перспективи на периферiйних виробництвах розроблення у майбутньому автоматизованих верстатiв? Був iще один такий подiбний завод, вже в Запорiзькiй областi - Мелiтопольський верстатобудiвний завод iменi 23-го Жовтня. Вiн вже трохи ближче до мого профiлю - випускає шурупнi автомати, заточувальнi верстати, токарно-револьвернi автомати. I як менi написали, найближчим часом має випускати ще й рiзьборiзальнi та шлiцефрезернi напiвавтомати. Нехай i не зовсiм за моїм профiлем, але вже бiльш-менш наближено - напiвавтомати.
   -- О! I що, ти зупинився на цьому заводi?
   -- Нi. I причин у цьому двi. Перша - це та ж сама периферiйнiсть, тобто малi перспективи. Друга причина - завод, як я зрозумiв, буде лише випускати тi напiвавтомати, а розроблювати їх буде якась проектна органiзацiя. I який менi з цього зиск? Я хочу сам бути задiяним у цьому процесi.
   -- А ти став дуже розсудливо мiркувати, -- поважно проказав Михайло Лаврентiйович.
   -- Тату, то так i має бути, -- розсмiявся Iлля. -- У мене таке вiдчуття, що ти мене тримаєш за якогось пацана-сопляка. А менi вже незабаром виповниться 26 рокiв. Я найпiзнiше iз всiх моїх братiв отримую вищу освiту.
   -- То вiрно. Вибач! Просто для мене, як i для мами, ви завжди залишатиметесь дiтьми. Хоча ви вже давно не дiти, -- зiтхнув батько, згадавши бесiду минулого року з Миколою. -- Ну, добре. Але ж я так i не зрозумiв, куди ж ти можеш потрапити працювати. Всi тобою перерахованi мiста, як я розумiю, ти для себе вiдкинув?
   -- Вiдкинув, -- тепер вже зiтхнув Iлля. -- Хоча шанси потрапити на одне з заводiв тих мiст досить великi. Тодi я буду триматися саме Мелiтополя. Вiн найближче до моєї спецiалiзацiї.
   -- Хм, -- посмiхнувся батько, -- iз усього сказаного я так зрозумiв, що наостанок нашої бесiди ти приберiг, так би мовити, у своїй кишенi якусь солодку цукерку. Вiдчуваю, що у тебе є ще якийсь запасний варiант.
   -- А ти догадливий, -- вторив посмiшкою син. -- Є такий варiант. I бажано, щоб вiн виявився не запасним, а основним. Хоча ранiше я... -- вiн замовк, не закiнчивши фразу.
   -- Що ранiше?
   -- Та то я так. Ранiше я в це мiсто їхати не хотiв.
   -- I що то за мiсто?
   -- А ти не пам'ятаєш? Ти менi пропонував вступати в iнститут саме у ньому. А я вiдмовився i вибрав Харкiв.
   -- Тобто Київ?! I ти ще розмiрковуєш над цим варiантом?!
   -- Та я не розмiрковую. Просто шанси потрапити туди у мене не дуже великi.
   -- Чому?
   -- Там дуже великий завод. I саме за моїм профiлем. Це та робота, про яку я мрiяв. Туди вiд нашого факультету надано навiть два мiсця. Я тобi вже казав, що дивним чином видаються направлення. Адже в самому Києвi випускникiв з такою спецiальнiстю десятки.
   -- Та Бог з ним, з твоїми розсудами. Ти краще скажи, чому у тебе невеликi шанси туди потрапити?
   -- Тату, а як гадаєш, куди мої сокурсники бажають краще потрапити - у Мелiтополь, Лубни чи Київ? Та тому, що конкуренцiя у мене з iншими дуже велика.
   -- То так, -- скрушно похитав головою батько. -- I як же тобi туди пробитися?
   -- Лише одним чином - доводити свої переваги перед iншими. Доводити, що саме я повинен бути одним iз двох, тому що у мене дуже серйозна мета.
   -- I це вiрно. Але не так просто це довести.
   -- А то я не знаю. Саме про це я й веду мову. Та iншого вибору немає, -- зiтхнув Iлля.
   -- Отож i дiй! А що це за пiдприємство?
   -- Київський завод верстатiв-автоматiв iменi Максима Горького. Я дещо дiзнався про нього, бiльш детально, так би мовити. Утворений вiн ще у 1934-му роцi. Пiдприємство є базовим з постачання обладнання по всiй нашiй країнi.
   -- А де вiн розташований, хоча б у якому районi?
   -- Завод розташований у адмiнiстративному районi "Нивки".
   -- "Нивки"? Не чув я такої назви району Києва. Та то й не дивно - я вже майже 50 рокiв не бував у Києвi. Звичайно ж, там з'явилися новi райони. Ось якби ти менi вулицю назвав... То, можливо, я про неї щось i чув.
   -- Ну, завод знаходиться не на вулицi, а на проспектi - Брест-Литовский проспект.
   -- Та ти що! А ось вiн менi добре знайомий. Брест-Литовский проспект, Брест-Литовский шлях... -- повiльно тягнув батько, вочевидь одночасно пригадуючи приємнi й дорогi йому хвилини свого давнього життя. -- Адже саме на ньому розташовувався мiй полiтехнiчний iнститут. Та й зараз вiн там знаходиться. А який номер будинку?
   -- Не пам'ятаю. У мене, звичайно, повна адреса записана, та зараз я згадати не можу. Та й не має це поки що значення, тату. Я можу там i не працювати, навiть, скорiш за все... -- тяжко зiтхнув Iлля.
   -- Е, нi. А я якраз вiрю, що ти будеш там працювати. З такою настирнiстю ти всього доб'єшся.
   -- Твої слова та вкласти б ушi Господу. Вiн все вирiшує.
   -- Все буде добре, Iлля! -- пiдвiв пiдсумок затяжної бесiди Михайло Лаврентiйович.
   Через два днi хлопець покинув гостинне родинне гнiздо. I не було його досить довго, об'явився вiн в селi лише наприкiнцi червня. Та то було зрозумiло - справ наприкiнцi навчання у нього було багато. Вiн не писав батькам про остаточний розподiл направлень та про захист дипломного проекту. З цього приводу дуже хвилювалася мама, та чоловiк її заспокоював, мотивуючи таку начебто неуважнiсть сина тим, що не хоче вiн до кiнця всiх справ все описувати, мовляв, не дуже це добра прикмета - розповiдати про якiсь ще не завершенi справи. Ось приїде i все вже бiльш детально розповiсть. А що у листi напишеш.
   Та ось Iлля, з дипломом iнженера-механiка вже на мiсцi свого не дуже довгого вiдпочинку.
   -- Ну, що? -- коротко запитав Михайло Лаврентiйович сина одразу пiсля привiтання.
   Iлля посмiхнувся, добре розумiючи, що в першу чергу хоче дiзнатися батько, й ще коротше вiдповiв:
   -- Київ.
   -- Та ти що! Оце здорово! Я ж казав тобi, що ти будеш там працювати. Як же гарно - ти будеш працювати у столицi нашої республiки. Разом iз Васильком. То дуже добре, коли у мiстi, та ще й у столицi проживає хтось з рiднí. Не вiдчуваєш себе одиноким у великому мiстi.
   -- Так, Василька я звичайно буду провiдувати. Та й вiн мене. Але менi ще потрiбно буде влаштовуватись десь на житло. Та й на роботi теж, все буде незнайоме.
   -- То попервах. Потiм до всього швидко призвичаїшся. Ти менi краще скажи - пiд час розподiлу бурнi дебати були.
   -- Ти знаєш, тато, на мiй подив - не дуже. Все досить швидко вирiшилося. Та це все завдяки моєму керiвнику дипломного проекту й завiдуючому кафедрою. Його пiдтримка мого прагнення працювати саме на цьому заводi все й вирiшила. Хто буде йому заперечувати?
   -- Та заперечувати-то могли. У такiй справi не завжди дивляться на авторитети. Напевне, ти й сам своє прагнення добре мотивував.
   -- Ну, було, звичайно, й таке. Мотивував, а що менi залишалося робити?
   -- То вiрно. Отож бач, ти, хоча й не хотiв навчатися у Києвi, та все ж потрапив у той же Київ, щоправда, тепер вже на роботу. Тобi свого часу потрiбно було послухати мене й навчатися у Києвi. Ти б його до цього часу вже гарно знав.
   -- Е, нi, тату, -- покачав головою. Iлля. -- Якби я навчався у Києвi, то на роботу потрапив би у той же Харкiв, або якесь iнше мiсто. У Києвi мене точно не залишили б. Я ж тобi розповiдав про дивний спосiб розподiлу студентiв-випускникiв на роботу за направленнями. А з Києвом я ще встигну ознайомитись.
   -- Хм, можливо, що й так. Ну, то й так все добре. Добре те, що добре закiнчується, -- тавтологiчно завершив свою думку Михайло Лаврентiйович.
   Виїхати в Київ для влаштовування на роботу Iлля вирiшив наприкiнцi липня. Виходити на неї йому потрiбно було в перший понедiлок серпня (усього другий день мiсяця), та за один-два днi у незнайомiй йому столицi усього не зробиш, а тому необхiдно було мати якiйсь запас часу. Але й на вiдпочинок у рiдному селi часу теж було вдосталь.
   Знаючи, що цього року Iлля закiнчує навчання в iнститутi, заздалегiдь домовився про свою вiдпустку i його молодший брат. Василь прилетiв у Хмельницький на початку липня, саме прилетiв на лiтаку, так би мовити, нагодою - туди летiв вантажний лiтак, а льотчики завжди без зайвих запитань допомагали один одному. Хоча Василь мiг спокiйно полетiти в рiдний обласний центр i рейсовим лiтаком - у нього, як i у його батька на залiзницi, був безкоштовний перелiт. Та просто вантажний лiтак мав вилiтати ранiше i у бiльш зручний для Василя час. Крiм того, рейсовi лiтаки лiтали у Хмельницький iз аеропорту "Бориспiль", а туди з iншого кiнця Києва потрiбно добиратися понад годину. Вiдкритий вiн був на базi вiйськового аеродрому, а вантажнi та пасажирськi перевезення з цього аеропорту почалися ще в липнi 1959-го року. Наступного року почалися першi пасажирськi рейси лiтаками Ту-104 та Ан-10. А у цьому роцi вже мав бути вiдкритий i новий Бориспiльський аеровокзал.
   Молодший брат поздоровив старшого з успiшним закiнченням вищого навчального закладу, а потiм поцiкавився у якому мiстi i на якому пiдприємствi той буде працювати. Та почувши вiдповiдь, вiн навiть не одразу повiрив. Коли ж нарештi упевнився - навiть у батька перепитав - що Iлля дiйсно буде працювати в Києвi, то дуже тому зрадiв.
   -- Ото здорово! Будемо разом тепер в одному мiстi мешкати.
   -- Це так. Та ось чи довго так буде...
   -- А чому може бути недовго? Ти маєш якiсь iншi плани?
   -- Нi. Справа не у менi, а саме у тобi. Тебе можуть кудись перевести.
   -- Ну, можуть звичайно. Та шансiв на таке не так вже й багато.
   -- Невже? А якщо, скажiмо, тобi замiсть твого Ан-2 запропонують Ту-104, але з базуванням, наприклад, у Харковi чи Днiпропетровську?
   -- Ой, Iлько, не дави на хвору мозоль. Це, звичайно, привабливо, та навряд чи станеться. Та й всьому свiй час.
   Василь Золотаренко вже був вiдносно досвiдченим пiлотом - вiдпрацював на районних i обласних лiнiях вже 3 роки, щоправда й дiйсно все на тому ж лiтаку Ан-2.
   -- А коли ти зможеш сiсти за штурвал вже бiльш серйозного лiтака? -- запитав Iлля.
   -- Ну, -- зiтхнув Василь, -- менi сказали, що ранiше, нiж через 5 рокiв на iнший, бiльш престижний лiтак мене не переведуть. У всiх починаючих пiлотiв приблизно такий термiн.
   -- Що, ще 5 рокiв будеш лiтати на цьому кукурузнику?!
   -- Та нi. П'ять рокiв повинен лiтати саме на Ан-2. А потiм вже й на iншi лiтаки допустять. А от як почну на них лiтати, то справа вже швидше пiде. Так що я чекаю тепер року 1967-го.
   -- Ну, то ще нiчого. Через два роки почнеш вже лiтати на серйозних лiтаках.
   -- Та хоча б вже скорiше.
   А в цiлому вiдпочинок у двох самих молодших братiв видався досить успiшним. Та коли й вони вже разом поїхали у свiй Київ, то в село теж у вiдпустку приїхала родина Лаврентiя. Вiн писав, що в серединi липня йтиме у вiдпустку, але заявився в село чомусь лише на початку серпня.
   -- У тебе що, вiдпустку перенесли? -- запитала сина мама.
   -- Нi, мамо. Ми вже 2 тижнi вiдпочили у Валиних батькiв, а тепер вже приїхали до вас.
   -- А чому не до нас спочатку? До нас же значно ближче.
   -- Саме тому й не приїхали спочатку до вас, -- посмiхнувся Лаврентiй.
   -- Тобто?
   -- Розумiєш, мамо, у нас безкоштовний проїзд залiзницею, щоправда лише у плацкартному вагонi. I час проїзду не входить у термiн вiдпустки. А тому вигiдно, щоб виписували проїзнi документи у саме вiддалене мiсто, де ти збираєшся вiдпочивати. Якби ми планували вiдпочивати й на Далекому Сходi, то скiльки б часу у нас з Нiмеччини не забрала дорога, вiдпустка б не зменшилася. Саме тому я й виписував проїзнi документи до Тамбовської областi. Зрозумiла?
   -- Тепер зрозумiла. А як вам там живеться у Нiмеччинi?
   -- Дуже добре, мамо. Нам нiде так хороше не жилося, як там.
   -- I ви там все можете купити на свої грошi?
   -- Ми там можемо купити абсолютно все, але не на нашi грошi, а вже на нiмецькi.
   -- Аби грошей хватало, -- посмiхнувся Михайло.
   -- Платять нам там дуже непоганi грошi. I їх хватає, тому що я на усьому готовому, так що на мене тi грошi не витрачаються, все йде на Валю та дiтей. Та ще й в Союзi нам грошi йдуть.
   -- Як то? -- здивувалася мама.
   -- Ми за межами СРСР вважаємося у вiдрядженнi.
   -- Ну то й що?
   -- Батько он посмiхається, вiн розумiє у чому справа. А справа у тому, що нам на ощадкнижку йде союзна заробiтна плата. I буде вона йти всi 5 рокiв.
   -- Ого! То у вас подвiйна зарплата!
   -- Можна сказати, що навiть вища, нiж подвiйна, тому що на нiмецькi грошi ми можемо купити бiльше товарiв, вони там дешевшi, нiж у нас.
   -- Я ж тобi казав, що Лаврентiй з сiм'єю там чудово буде жити, а ти бiдкалася, -- не втримався Михайло, щоб не вткнути шпильку дружинi. -- Грошi у Лавра там дуже добрi.
   -- Та вони i в Союзi непоганi, -- посмiхнувся син. -- Хоча серед вiйськових iснує така приказка: "Батькiвщина пiклується про своїх офiцерiв. Вона платить їм досить багато, щоб вони не померли з голоду, i досить мало, щоб вони не спилися".
   -- А то вiрно, -- розсмiявся батько.
   -- Ми вам гостинцi привезли, -- продовжив Лавр, -- так що побачите на власнi очi, якi товари виробляються в Нiмеччинi, як живуть нiмцi.
   -- Дякуємо. Та могли б i не турбуватися - у нас все i так є.
   -- Та я це знаю. Але потрiбно ж було вас чимось порадувати, а можливо, й здивувати.
   -- Оскiльки вам не доводиться економити грошi - в Союзi вони у вас за 5 рокiв i так непоганi будуть - то там ви можете запастися рiзними товарами. Я маю на увазi гарну одежу, посуд, меблi та й все iнше, -- це було чи то запитання чи то порада батька.
   -- Так ми й робимо. Та я ще розмiрковую над тим, щоб звiдти ще й якусь машину перегнати. Там можна купити за вiдносно невеликi грошi гарну машину, яка вже трохи була в експлуатацiї.
   -- О, це серйозне рiшення, й мабуть, вiрне.
   -- А що, Сашко має для сiм'ї машину. А чим ми гiршi вiд нього - ми що, рудi? - посмiхнувся Лаврентiй.
   -- Вiн вже продав свою машину, перед тим як перебирався у Прикарпатський округ.
   -- Хм, а менi вiн про це не написав. Та то нiчого, вiн собi нову купить - це ж Сашко. Хоча про свою вiйськову кар'єру, як я зрозумiв, вiн не дуже дбає. Поки що лише заступник командира батальйону - не густо.
   -- А ти за посадою вже хто?
   -- Заступник командира полка. Пiсля Нiмеччини планую перейти вже й на посаду командира полка.
   -- Ну, у Сашка дещо iншi прiоритети. Вiн не кар'єру робить, а влаштовує собi та сiм'ї, так би мовити, комфортне життя.
   -- Я вже це зрозумiв. I хто його знає - можливо, що саме вiн має рацiю, -- покачав головою Лаврентiй. -- Можливо, що так i потрiбно жити. Але ж хтось має дбати i про захист Батькiвщини.
   На цьому коротка, так би мовити, попередня бесiда була завершена. Та самi розмови про життя в Нiмеччинi перiодично виникали протягом всiєї вiдпустки родини Лаврентiя.
  
  

РОЗДIЛ 9

Зi швидкiстю гепарда час бiжить

  
   Ще пiзньої осенi минулого Микола Золотаренко написав батькам листа про те, що у цьому роцi роботи з будiвництва свого дому припиняються. Звичайно, тимчасово - до теплих часiв вже у наступному, тобто зараз вже поточному 1965-му роцi. Як вiн описав, роботи й так проведенi чималi: побудованi фундамент, стiни (включаючи простiнки) з перекриттями та пiдготовленi роботи по накриттю стрiхи. Михайло Лаврентiйович мав рацiю, коли казав дружинi, що будинок буде зводитися, скорiш за все, двоповерховий. Так воно й сталося. Щоправда, Микола не вклався у свої плани, тому що до зими планувалося повнiстю перекрити стрiху, а цього року вже вести внутрiшнi роботи в домi. Та, як виявилося, не встигли знайти i завезти потрiбну кiлькiсть матерiалу, необхiдного для остаточного накриття дому. А тому тимчасово на зиму накрили будинок толлю. Вiкон та вхiдних дверей поки що теж не ставили, а щоб взимку в будiвлю не намiтало снiгу, просто забили їх обаполами.
   -- Мишко, що це означає - не встигли знайти потрiбний матерiал? -- запитала чоловiка Наталiя. -- Що, у них там покрiвельного залiза не знайшлося, та ще й у будiвельнiй органiзацiї?
   -- Саме покрiвельного залiза могло й не знайтися.
   -- Чому це?
   -- Та тому, що багатоповерховi будинки покрiвельним залiзом не накривають. Там пласкi дахи - iз бетонних плит, якi заливають бiтумом. Та я гадаю, що Микола покрiвельним залiзом свiй будинок i не планував покривати.
   -- Чому?
   -- Тому, що з ним мороки багато, особливо вже пiд час експлуатацiї будинку. Звичайне залiзо потрiбно чи не щорiчно фарбувати - i це на рiвнi третього поверху. Оцинковане залiзо теж краще покрасити. Крiм того, залiзна покрiвля має низьку якiсть звукоiзоляцiї - вона як той барабан - удари граду чи навiть дощу добре чути всерединi примiщення. Навiть тодi, коли покрiвля має крутий скат. Уяви собi, як "приємно" спати на другому поверсi, якщо зверху буде барабанити.
   -- I чим же Микола, на твою думку, збирається перекривати хату - шифером чи так, як i у нас, шиферною плиткою?
   -- Шифер чи шиферну плитку вiн точно знайшов би. Це, мабуть, найпоширенiший покрiвельний матерiал для невисоких будинкiв. Та я гадаю, що вiн не знайшов потрiбної кiлькостi черепицi, саме нею вiн, мабуть, збирався перекрити будинок.
   -- О-о, черепицею - то гарно. Я бачила минулого року в Ужгородi будиночки, покритi черепицею. Якi вони гарнi! - як намальованi.
   -- Черепиця - це не лише гарно, але й практично. Вона має великi переваги серед iнших видiв покрiвлi - довговiчнiсть, вогнестiйкiсть, водонепроникнiсть, морозостiйкiсть, екологiчнiсть, а також малi експлуатацiйнi витрати, тому що не вимагає перiодичних оновлень фарби. Вона також не накопичує статичної напруги, iнертна до бiологiчного впливу, в експлуатацiї безшумна пiд час негоди, а термiн її служби доходить до 100 рокiв.
   -- Але ж вона важка.
   -- Так, -- зiтхнув Михайло, -- У цьому ти маєш рацiю, має вона такий недолiк. Та досвiдченi майстри в Ужгородi, мабуть, продумали це питання - настелили на крокви вiдповiдної товщини дошки. Черепиця ще й дещо крихка, та все ж не така, як той же шифер. А стосовно красоти, то ти маєш рацiю - залежно вiд складу глин i режиму випалу черепиця може мати рiзне натуральне забарвлення: вiд насичено-червоного до жовто-сiрого кольору.
   -- А я ще бачила там якусь блискучу черепицю. Її що, лаком покривають?
   -- Та нi. Скiльки б того лаку довелося витрачати. Я не знаю, яким чином це робиться, але є якiсь такi вiдповiднi технологiї, що черепиця отримує блискучiсть.
   Щоб черепиця була блискучою її у декоративних цiлях дiйсно покривали кольоровою глазур'ю - перед випiканням тонким шаром наносили склоподiбне покриття, яке в процесi температурної обробки затвердiвало й закрiплялося на поверхнi. При цьому колiр черепицi утворювався за рахунок iонiв металу, що мiстилися у сплавi склоподiбної маси. I така глазурована черепиця виглядала просто неперевершено - вона має шикарний блиск. Окрiм естетичних переваг, вона також мала високу водостiйкiсть за рахунок закриття всiх шпарин глини.
   Та то було другорядне питання. Наталiя у листах до сина все ж не витерпiла й з'ясувала, чим вiн збирався покривати будiвлю. Виявилося, що дiйсно черепицею. А в травнi вiн вже написав, що на будiвництвi почалися роботи одразу на двох фронтах - покривають дiм черепицею (за зиму роздобули необхiдну кiлькiсть) та штукатурять стiни. Вiконнi прорiзи звiльнили вiд обаполiв - щоб краще пiдсихала штукатурка. Остаточно ставитимуть вiкна й дверi вже восени. Та й цього року будинок хто зна чи буде завершений - багато столярних робiт: поли, стеля, сходи на другий поверх тощо. А крiм того - монтаж опалення з нагрiвальним котлом на солярцi. Є, звичайно, надiя, що хоча б пару кiмнат доведуть до ладу i в них можна буде жити, але тодi в них тимчасово доведеться ставити "буржуйки" - не рацiонально опалювати весь будинок.

* * *

   Так, непомiтно спливли ще два роки. Рiк 1966-й запам'ятався родинi Золотаренкiв хiба що тим, що восени Петро Золотаренко поїхав на стацiонарнi рiчнi курси пiдвищення квалiфiкацiї - Миколцi вже виповнилося 3 роки, є догляд дiтей з боку бабусi та дiдуся, а тому сiм'я зможе рiк перебути без свого годувальника. Хоча Марiчка, заробляла зараз не гiрше свого чоловiка. Вона не гаяла час останнiми роками i виконала свої плани, закiнчивши заочно курси рахiвникiв, i з осенi минулого року вже працювала у колгоспнiй бухгалтерiї. Мабуть, Марiя "добила"-таки свого чоловiка докорами, що вiн всього лише звичайний робiтник. Хоча й Петро, пройшовши армiю, та маючи свою сiм'ю i вже 9 рокiв працюючи у колгоспi, значно порозумнiшав, а тому й сам гадав, що потрiбне зростання у роботi, а без навчання його аж нiяк не буде.
   Тим часом минув вже й рiк роботи Iллi Золотаренка в Києвi. Йому вже було не дуже нудно у столицi, адже у нiй проживав i його брат. Одного разу Iлля розмiрковував про свою долю - у не далекому минулому дещо не дуже просту, та все ж, наперекiр усьому, в подальшому досить вдалу. Адже далеко не всiм щастить проживати у великому мiстi разом з родичами. Так, у одному мiстi живуть також Антонiна та Павло, але не можна порiвнювати Кам'янець з Києвом, до того ж мiсце проживання сестри й брата дуже близьке до рiдної домiвки. А у Києвi одному було б дуже сумно, тим паче, що крiм Василька, нiяких знайомих у столицi не було - не враховуючи, звичайно, колег по роботi. Не було у Iллi поки що й коханої дiвчини.
   Iлля посмiхнувся своїм думкам i згадав розмову з Васильком, яка вiдбулася бiльше 2 року тому в селi влiтку, коли сам вiн приїхав вiдпочити у рiдну оселю по закiнченню Харкiвського полiтехнiчного iнституту. Адже тодi вони з братом розмовляли не лише про Київ, у якому мав працевлаштуватися Iлля, чи про сучасну й майбутню працю того ж Василя на лiтаках. За чималий час їхнього вiдпочинку знайшлися й iншi теми, зокрема й про особисте життя кожного iз братiв.
   -- Ти коли одружуватися збираєшся? -- якось з посмiшкою запитав Василь Iллю.
   -- Отуди тобi, -- здвинув плечима Iлля. -- Та я ж тiльки-но iнститут закiнчив. Про яке одруження може йти мова. Це тобi пора вже одружуватися пiсля закiнчення льотного училища та вже й трьох рокiв роботи. А менi ще рано.
   -- Нiчого собi рано, тобi через три тижнi вже 26 рокiв стукне. То менi ще можна холостякувати, я ж на 2 роки молодший за тебе.
   -- Васильку, на кому я буду одружуватись? У мене ще немає й дiвчини, яка б менi приглянулася.
   -- А що, у тебе в iнститутi її не було?
   -- А в тебе в училищi вона була?
   -- Теж менi, порiвняв. У нас в училищi, як ти це чудово розумiєш, дiвчат не було. А одноденнi увiльнення у мiсто раз на тиждень - це саме в кращому випадку - шансiв на постiйнi зустрiчi з дiвчиною не дуже-то давали. Так, було кiлька дiвчат, з якими я iнодi проводив час - то просто прогуляємося, то в кiно сходимо... I все. А у тебе й у самому iнститутi дiвчат повно було.
   -- Ну, не так вже й повно, спецiальностi у нас бiльш чоловiчi. Та дiвчата, звичайно все ж були. Але теж все було не дуже серйозно. То теж, як i ти, в кiно, то на концерти, на якiсь розваги сходимо, та й то на перших курсах ходили бiльш групами. Не всiєю академiчною групою, звичайно, а так - чоловiк 5-7 або з десяток. Тих, хто бажав вiдвiдати який розважальний захiд. На старших курсах уже й парами ходили, та однак, не було у мене дiвчинi, яка б зачепила мене.
   -- Зрозумiло.
   -- А ось у тебе за 3 роки перебування в Києвi дiвчина напевно була.
   -- Була, i не одна, -- посмiхнувся Василь. -- Але теж нiчого серйозного.
   -- Розбалувався ти в Києвi, -- покачав головою Iлля. -- Гарних дiвчат там, мабуть, багато.
   -- Багато, -- пiдтвердив Василь. -- Але мене по-серйозному теж поки що нi одна не зачепила. Хоча часом самi на шию вiшались, коли дiзнавалися, що я пiлот. Та я собi запланував, що серйознi стосунки з якоюсь дiвчиною у мене будуть тодi, коли я вже залишу свiй Ан-2 i стану пiлотувати бiльш серйозний лiтак. Тобто, не саме серйознi стосунки з дiвчиною, а буду вже думати про одруження, про створення сiм'ї.
   -- О! Бачиш, ти собi запланував створення сiм'ї аж через 5 рокiв своєї працi. А я ще й не починав працювати. Так що, менi точно доведеться зачекати.
   -- Е, нi, -- вже в свою чергу покачав головою Василь, -- тобi так довго чекати не можна. Ти що, тодi тобi вже за 30 буде. Тобi потрiбно вирiшити це питання рокiв за два. I то тобi вже 28 буде.
   -- I як я його так швидко вирiшу? -- розсмiявся Iлля. -- На роботi, звичайно, жiнок чимало буде, але бiльшiсть з них будуть замiжнi або ж старшi за мене. Адже туди так вже багато випускникiв ВНЗ не прийматимуть.
   -- Це так. Але тобi не на роботi потрiбно знайомитися з дiвчатами.
   -- А просто на вулицi? -- посмiхнувся брат. -- На зупинцi громадського транспорту чи у ньому самому - коли якась дiвчина поспiшає на роботу. Ось тiльки їй, можливо, потрiбно в один бiк їхати, а менi - зовсiм в iнший.
   -- А що, можна й на вулицi - якщо приглянулася дiвчина. А гарних дiвчат в Києвi, як я вже казав, багато. Те, що в рiзний бiк їхати, то дрiбницi - можна домовитись про зустрiч пiсля роботи. Та все ж, просто так на вулицi серйознi дiвчати не дуже волiють знайомитись. А тобi ж потрiбна буде саме серйозна.
   -- Отож, сам бачиш, що це непроста справа.
   -- Та нiчого у цьому складного немає. Можна, i краще за все знайомитись з дiвчиною на вiдпочинку. Тодi дiвчата бiльш поступливi, адже їм самим також нудно вiдпочивати. Вони часто в парках гуляють, особливо над Днiпром. Ось там можна й познайомитись. Щоправда, дiвчата в одиночку майже не гуляють, а здебiльшого по двi, по три - невеличкими групами. Але вiд знайомства вони категорично не вiдмовляються, вони ж теж у цьому зацiкавленi. Крiм того, вони себе вiдчувають захищеними, бо знайомство вiдбувається не один на один. Отож можна з ними прогулятися разом, вони до тебе за цей час придивляться. А вже наприкiнцi провести їх до мiсця проживання, й одночасно призначити дiвчинi, що тобi приглянулася, побачення. Вона може й вiдмовитись, якщо ти їй не сподобався, а може й погодитись. Але ж ти нiчого не втрачаєш - навiть якщо вона й вiдмовить, ти однак провiв час у приємнiй компанiї.
   -- Ну й ну, -- знову покачав головою Iлля. -- А ти, виявляється спецiалiст по дiвчатам, чи в питаннях знайомств з ними.
   -- Ну-у, деякий досвiд маю. Адже мешкаю в Києвi, а на те вiн i Київ. Та все ж, краще всього знайомитись десь на масових розважальних засобах.
   -- Ага, на футболi чи на хокеї.
   -- Так, ти не перекручуй. Звичайно, хокей чи футбол - то не дiвочi розваги. Хоча й на них дiвчат чимало. Щоправда, туди дiвчата ходять вже зi своїми кавалерами. Я мав на увазi не спортивнi заходи, а бiльш iнтелектуальнi - кiно, театр, концерти. Можна й на танцмайданчики навiдуватися.
   -- Та який з мене танцюрист. Я не дуже i в iнститутi на танцi ходив. А в селi ранiше де у нас можна було танцювати? У клубi? То туди школярiв не пускали. Отож в школi трохи танцював на рiзних святах - i все.
   -- То не така вже й мудра наука. Я теж в селi майже не танцював, та зараз вже з цим у мене все гаразд. Чим бiльше будеш танцювати, тим швидше й навчишся.
   -- Нi, взагалi-то, танцювати рiзнi танцi я вмiю. Я просто казав, що не дуже великий спецiалiст у них. А зараз то й взагалi - який з кульгавого танцюрист?
   -- Тьфу, я й забув про це. Ну, тодi тобi тим паче потрiбно знайомитись на свiтських, так би мовити, заходах - кiно, театр, концерти. А тому займись у Києвi в першу чергу своїм вiдпочинком.
   -- Ще чого! У першу чергу в Києвi я маю зайнятися роботою. Це головна задача у моєму життi, принаймнi на першi роки. Менi на заводi добре обжитися потрiбно буде. А у тебе що, на першому мiсцi вiдпочинок, а не польоти, про якi ти мрiяв з дитинства?
   -- Так, Iлля, не починай... Я згоден, ти маєш рацiю. Я трохи не так сказав. Звичайно ж, це першочергова задача, але й дiвчата повиннi бути не на останньому мiсцi - вже у вiльний вiд роботи час. А у тебе його, чимало буде, не зважаючи навiть на завантаженiсть роботою. Та ти й так зрозумiв мене. Вирiшив просто пiдколупнути мене.
   -- Добре, вибач. Не збирався я над тобою насмiхатися.
   -- Тодi, все. Далi все у твоїх руках.
   -- I у твоїх також, -- хитро посмiхнувся брат. -- Для самого себе, звичайно.
   -- I у моїх також, -- погодився Василь.

* * *

   Рiк 1967-й розпочався з невеличкої, але важливої для сьогодення подiї, на яку мало хто звернув увагу - СРСР, США та Великобританiя у Москвi, Вашингтонi й Лондонi пiдписали Договiр про освоєння космосу. Та для пересiчної людини чи навiть родини ця подiя особливого значення не мала. Не дуже цiкавилися нею i брати Золотаренки, якi мешкали у Києвi. Iлля поки що не знав, чи має намiр Василько розв'язати для себе вже остаточно сiмейну задачу. Брати перiодично зустрiчалися у Києвi, часом разом проводили й вiльний час. А тому Iлько знав, що дiвчина у брата є, вiн навiть був знайомий з нею, але йому невiдомi були плани Василя стосовно покiнчення зi своїм холостяцьким життям - брати обходили цю тему. Проте на цей час той вже виконав свою iншу задачу - ще навеснi цього року, пiсля короткочасного навчання Василя Золотаренко призначили другим пiлотом на лiтак Ан-24. Цей турбогвинтовий лiтак, який почав експлуатуватися ще з 1962-го року призначався для пасажирських лiнiй малої та середньої протяжностi. Оскiльки для Золотаренка ця подiя вiдбулася навiть трохи ранiше п'ятирiчного термiну, то, мабуть, Василь свою справу на Ан-2 виконував досить гарно. Та тепер його польоти здiйснювалися вже сугубо помiж обласними центрами, включаючи й тi, що розташовувалися в iнших соцiалiстичних республiках СРСР.
   А виходячи з цього, якщо вiрити словам брата, невдовзi справа повинна була вже наближатися й до його одруження. Так воно надалi i сталося. Пiд час зустрiчi братiв на травневi свята Василь сповiстив, що вiн з Настею - так звали його дiвчину - вирiшили одружитися. Весiлля запланували на середину липня - пiсля цього у них обох будуть вiдпустки, отже можна буде й органiзувати кудись як би невелику весiльну подорож. Анастасiя за професiєю була колегою сестри свого нареченого - вона також працювала медсестрою. I познайомився з нею Василько саме на однiй iз чергових медичнiй комiсiї - цього разу його теорiя знайомства з дiвчиною на вiдпочинку (в парках чи на масових культурних заходах) не спрацювала, бо познайомився вiн з Настею саме на роботi.
   Час пролетiв досить швидко, i ось вже Василь Золотаренко у свої 26 рокiв став сiмейним чоловiком. Весiлля вiдбувалося у Києвi, сама Настя була родом iз сусiдньої Чернiгiвської областi. А тому в Київ з'їхалися її та нареченого родичi. Вiд нареченого на весiллi присутнi були його батьки та кiлька його братiв, а також сестра: Iлля, Петро з дружиною (за дiтьми приглядить Марiїна мама), а також Павло з Оксаною та сiмейна пара Радкевичiв. Петро за мiсяць до весiлля брата вже закiнчив свої курси i почав працювати в колгоспi на посадi майстра електротехнiчної дiлянки, чим здобув повагу у своїх землякiв, а також пишання чоловiком з боку Марiчки - а виповнилося Петру на цей час вже 32 роки. Та й сам вiн гордився таким своїм досягненням, проте носа не задирав - Петро був скромною роботящою людиною, хоча у порiвняннi з братами й не такою вже освiченою. Та не все в життi залежить лише вiд освiти. А ось Василько був трохи хитруватою людиною, схожою на свого старшого брата Олександра, i такою ж практично-пробивною. А тому, не слухаючи нiяких вiдмов, вiн зiбрав усiх своїх хмельницьких родичiв в обласному центрi, пiсля чого лiтаком доставив їх у Київ - домовився з керiвництвом здiйснити саме цей пасажирський рейс, хоча до того часу вiн у Хмельницький i не лiтав. При цьому вiн також домовився з колегами, що якийсь час польоту проведе у крiслi 1-го пiлота - ну потрiбно ж було, щоб родичi бачили, що саме вiн керує таким вже чималим лiтаком. До того ж вiн одночасно виконав застарiле прохання батька (нехай воно навiть було i дещо жартiвливе), а також дану йому обiцянку - вiн таки покатав батька на своєму лiтаку.
   На цей час 2 роки вже проробив на заводi верстатiв-автоматiв iм. М. Горького Iлля Золотаренко. Вiн тепер вже досить непогано знав Київ i особливо район, у якому вiн працював, тим паче, що гуртожиток, у якому вiн мешкав, знаходився у цьому ж районi. Основна частина житлового масиву "Нивки" у Шевченкiвському адмiнiстративному районi столицi була збудована нещодавно - у 1950-1960-х роках. Сам житловий масив, разом iз однойменним чудовим парком починався практично поблизу заводу, який розташовувався на розi Брест-Литовського проспекту i вулицi Галаганiвської. Трохи навкоси вiд заводу, перпендикулярно проспекту починалася основна вулиця цiєї частини "Нивок" - вулиця Щербакова, названа на честь радянського партiйного дiяча Олександра Щербакова. Ця магiстраль з рухом автобусiв та тролейбусiв простягалася до вулицi Стеценка та Iнтернацiональної площi житлового масиву "Сирець" у Подiльському районi столицi. У другiй частинi вул. Щербакова перетинала ще одна значна магiстраль - вулиця Салютна.
   Там же у цьому районi знаходився й гуртожиток, у якому мешкав Iлля. Стосовно ж самої роботи, то Iлля працював у конструкторському бюро (КБ). З самого початку його трудової дiяльностi питання про роботу в цеху навiть не стояло. Ще з листа хлопця у перiод розробки дипломного диплому керiвництво знало про прагнення молодого спецiалiста i негласно пiдтримувало їх - напрямок мiг бути перспективним. Iлля швидко освоївся у конструкторському бюро - креслив вiн дуже добре, а в розрахунках йому допомагали все тi ж видання його колишнього завiдувача кафедрою. Хоча в КБ, звiсно, були й свої, вже бiльш серйознi напрацювання. Але на початку хлопцю доручали розробляти досить простi навiть не вузли верстатiв, а деталi. Та вже в серединi цього другого року працi Iлля намагався проявити iнiцiативу й пропонувати якiсь кращi на його погляд рiшення у розробках - i навiть не своїх. Ось тiльки такi його дiї не дуже-то були зрозумiлi деякими спiвробiтниками конструкторського вiддiлу. "Навiщо воно тобi?", "Не лiзь поперед батька в пекло", "Виконуй те, що тобi доручають, а далi справа не твоя" - перiодично чув вiн вiд своїх колег. Але хлопець не мiг так працювати. Якщо далi справа не твоя, то так i нiякого зростання не буде - вiн буде залишитися якимось звичайним креслярем, а не iнженером. А на заводi вже почали цiкавитись верстатами з ЧПУ. Лiтература на цю тему в заводськiй бiблiотецi була, щоправда зарубiжна й написана на iноземних мовах. Але ж керiвництво заводу вирiшило придбати її не просто так, а з якоюсь перспективою. Iлля вивчав у школi та iнститутi англiйську мову, та досконало її все ж не знав. А тому деякими вечорами вiн намагався покращити свої знання з неї, щоб читати тi iноземнi журнали чи брошури. Щоправда, йому трохи допомагало те, що технiчнi термiни на iноземнiй мовi вiн або ж знав або ж розумiв. I вiн перiодично цiкавився тiєю лiтературою.

* * *

   Та ось вже наближався до завершення i рiк 1967-й. У листопадi СРСР гучно вiдзначив 50-у рiчницю Великої жовтневої революцiї. А вже в груднi, за три днi до Нового року з Iллею вiдбулася пригода, яка докорiнно змiнила його майбутнє життя. Вiн на неї абсолютно не очiкував, тому що сьогоднi все вiдбувалося досить буденно. У мiстi панувала звичайна у цих випадках передноворiчна метушня - народ, зайнятий своїми плановими справами (здебiльшого купiвлями), снував вулицями, не звертаючи уваги на iнших громадян. Не поспiшаючи, прогулювався поблизу одного iз торгiвельних комплексiв району i Золотаренко. Вiн саме прогулювався з портфелем, у якому вже лежали нехитрi передноворiчнi купiвлi - хлопцi у гуртожитку заздалегiдь розподiлили що кому належить купляти. Погода була гарною, трохи морозною i без снiгу - але саме сьогоднi, тому що взагалi-то до цього часу його випало чимало. Поспiшати йому було нiкуди - однак у гуртожитку поки що робити нiчого. Електричнi лiхтарi понад дорогою гарно освiчували як проїжджу частину, так i непогано розчищенi тротуари, хоча й зi снiгом. I ось на ньому у деяких мiсцях школярi вже встигли висковзати невеличкi льодовi дорiжки. На однiй з них каталися пару хлоп'ят. Iлля, згадавши своє дитинство, вирiшив теж прокататися у потрiбному йому напрямку. Вiн не дуже й розганявся, бо льодова дорiжка була не досить довгою. Але висковзала її малеча досить гарно, чого Iлля й не очiкував, а тому проїхав по нiй досить швидко, та так, що по її закiнченню не встиг вдало зiскочити на добре утрамбований пiшоходами i подекуди посипаний пiском снiг, а тому звалився на той снiг. Iлля не дуже й забився, бо встиг зорiєнтуватися, але почув тихий гуркiт свого портфелю, який вирвався у нього з руки - добре що у тому не було скляних купiвель. Та майже одночасно Золотаренко почув i дитячий смiх. Аякже, дорослий дядько, i так гепнувся. Iлля й собi тихенько засмiявся, дивлячись на хлоп'ят. А тi побачивши це, розреготалися ще бiльше - весела пригода, яка нiкому лиха не заподiяла.
   Але тепер Золотаренко почув ще й жiночiй голос:
   -- Ви дуже забилися? Вам боляче?
   Iлля озирнувся - до нього поспiшала якась жiнка чи дiвчина, вона буда вже за пару крокiв вiд нього. Решта пiшоходiв не звернули на його падiння увагу. Коли на вулицi падає особа прекрасної статi, то їй зазвичай поспiшають на допомогу. А мужик... - пiднiметься й сам. Молода жiнка, мабуть, сприйняла неголосний смiх Золотаренка, схожий на якесь скиглення, за стони чи плач, а тому виявила свою участь.
   -- Та нi. Все нормально, -- вiдповiв Iлля й почав пiднiматися.
   -- Вам допомогти? -- бiдкалася жiнка.
   -- Дякую. Я сам встану, вже майже встав, -- посмiхнувся Iлля й дiйсно за кiлька секунд пiдвiвся на ноги. А далi вiн зробив пару крокiв до портфеля, який продовжував валятися на тротуарi.
   -- Ой, ви ж пiдвернули ногу! -- одразу почув вiн зойкання жiнки. -- Давайте я вам допоможу. Я лiкар.
   -- Дякую, не потрiбно.
   -- Та як же не потрiбно? Ви ж кульгаєте. Вам боляче? -- Iлля вже встиг пiдiйти до жiнки.
   -- Менi не боляче, менi дуже добре, -- з посмiшкою вiдповiв Золотаренко. Вiн встиг розгледiти незнайомку i побачив, що допомагати йому збиралася чарiвна молода жiнка, дiвчина рокiв 25-27. I вона сподобалася йому. Спочатку дiвчина сподобалася йому тим, що виявила таку участь - на жаль, у великому мiстi все менше ставало чуйних, уважних, доброзичливих людей. А дiвчина була саме такою. Та зараз дiвчина сподобалася хлопцю вже й просто як представниця слабкої, але прекрасної статi. На смак i колiр, як то кажуть, приятелiв немає, але Iлля дiвчина здалася дуже гарною. Ось тiльки Iлля не знав, чи вона замiжня - на руках у них обох були рукавицi, а тому не побачиш чи є на пальцi дiвчини обручальне кiльце.
   -- А чому це вам дуже добре? -- продовжувала допитуватися дiвчина.
   -- Тому що менi випала нагода познайомитися з чарiвною дiвчиною.
   -- Ну, ми ще з вами поки що не знайомi.
   -- То давайте виправимо цей недолiк. Мене звуть Iлля.
   -- Надiя.
   -- О, дуже гарне iм'я. Тепер вже я матиму надiю, що це наша з вами не остання зустрiч, -- Iллi у планi розмов з особами жiночої статi було далеко до старшого брата Олександра, та у цьому випадку, як не дивно, його "понесло".
   -- Дуже вже ви швидкий.
   -- Та нi, швидко я йти якраз не зможу, -- Iлля навмисно переiнакшував слова дiвчини.
   -- Я не про це мову вела. Але ж ви й справдi кульгаєте. Ви здорово забилися?
   -- Нi, майже не забився. До того ж ви вже вилiкували мене.
   -- Чим я вас вилiкувала? Я навiть не торкалася до вас.
   -- А жаль. Менi було б приємно вiдчути ваш дотик, щоправда, краще рукою без рукавички, -- посмiхався Золотаренко.
   -- Знаєте що!.. -- схоже, що дiвчина починала сердитись. Та вона тут же охолонула й все так же спiвчутливо запитала. -- А як ваша нога?
   -- Та з нею повний порядок.
   -- Який же порядок, як ви шкутильгаєте? -- до падiння Iллi дiвчина, напевно, не звертала на нього увагу, а тому й не бачила, що вiн шкутильгав ще до дитячої сковзанки.
   -- Вона вже давно у мене шкутильгає.
   -- Як то так? У вас була якась вроджена дисплазiя суглобiв, травми епiфiзiв чи гемiплегiя нижньої кiнцiвки? Ой, вибачте за такi неввiчливi запитання. То я просто, як лiкар, вже звикла пацiєнтiв розпитувати, щоб скласти нормальний анамнез.
   -- Нiчого, все нормально. Особисто я медичних термiнiв не знаю, а тому лише здогадуюсь, що ви запитали мене про якусь ще дитячу хворобу. Але в дитинствi я був цiлком здоровий. Травму ж ноги я отримав в армiї.
   -- Ви служили в армiї? Ви офiцер?
   -- Нi-нi, -- розсмiявся Iлля. -- Який там офiцер... Усього лише молодший сержант. Просто нiс строкову службу.
   -- А зараз ви де працюєте, чи служите?
   -- Зараз я працюю iнженером на заводi верстатiв-автоматiв - вiн знаходиться неподалiк звiдси, на Брест-Литовському проспектi. Вже пiсля армiї я iнститут закiнчив.
   -- Зрозумiло. Ну, добре. Ви самi точно до свого житла доберетесь, чи вам, все ж таки, потрiбен супроводжувач?
   -- Ви знаєте, -- посмiхнувся Iлля, одразу ухопивши за останнi слова Надiї, -- супроводжувач менi дiйсно не завадить.
   -- Ось бачте. Отже нога у вас таки болить. А у якому напрямку вам йти?
   -- Та нi, нога у мене не болить, -- заспокоїв Надiю хлопець. -- А щодо напрямку, то у мене є пропозицiя - давайте ви будете супроводжувати мене у потрiбному саме вам напрямку.
   -- Як то так? -- розгубилася дiвчина, та майже одразу все збагнула й розсмiялася. -- Ну, ви й жук! То хто ж кого буде супроводжувати?
   -- А яка рiзниця, -- продовжував посмiхатися Золотаренко. -- Ми просто трохи пройдемося, не стояти ж на одному мiсцi. Чи вам соромно йти поруч з iнвалiдом?
   -- Ну, що ви таке говорите! Та й який ви iнвалiд... Скiльки людей дiйсно мають, навiть дiти, якiсь серйознi вади. А кульгавiсть... - це ж дрiбницi.
   -- Дякую. У який бiк вам йти?
   -- До вулицi Салютної.
   -- Чудово! Ось я вас трохи й проведу.
   -- А на зворотному шляху ви не впадете знову?
   -- Та нi, -- смiявся Iлля. -- То я здуру вирiшив прокататися на дитячiй дорiжцi-ковзанцi. Даю вам слово, що бiльш такого робити не буду.
   I молода пара потихеньку, розмовляючи, направилася у потрiбний дiвчинi бiк. Iлля був дуже радий такому несподiваному знайомству. I вiн, на диво, мав рацiю, коли натякав дiвчинi на те, що їх несподiвана зустрiч може виявитися не останньою. Так воно й сталося - надалi Надiя мiцно увiйшла в життя Золотаренка. I знову-таки знайомство Iллi з Надiєю вiдбулося не за сценарiєм Василька. Так, на вiдпочинку, але не в парку, а саме на вулицi. Крiм того неординарнiсть ситуацiї полягала ще й у тому, що здебiльшого хлопцi знайомляться з дiвчатами, надаючи їм певну допомогу на вулицi - навiть банальне сумiсне пiдбирання продуктiв, що розсипалися. А Iлля познайомився з Надiєю тодi, коли саме дiвчина намагалася надати допомогу хлопцевi. Далеко не все в життi вiдбувається за заздалегiдь написаним сценарiєм, та, мабуть, воно й на краще.

* * *

   Перед самими травневими святами у Марiчки з Петром народилася донька, яку назвали Катериною. У дiтей Наталiї та Михайла це вже була третя родина, яка мала по троє дiтей - сiм'ї Олександра, Антонiни та Петра. Вони як би вже перевиконали той демографiчний план, про який 8 рокiв тому говорив Наталiї Карпiвнi її чоловiк.
   На 1-е травня (це була середа) Iлля приїхав у Зеленче провiдати батькiв. Вiн взяв на п'ятницю вiдгул, а тому мав намiр побути вдома майже повних 5 днiв - у минулому роцi з 14-го квiтня в СРСР був вже введений п'ятиденний робочий тиждень. У розмовах батькiв, звичайно, в першу чергу цiкавило, як працюється синовi, хоча бiльш, нiж за 2,5 роки вони мали про те вже непогану уяву. Та, як виявилося, батькiв цiкавила не лише робота. Пiсля обiду, коли вже вляглася святкова суєта i батько з сином звично присiли в садочку за стiл перекурити, пiсля короткої розмови на рiзнi теми, Михайло Лаврентiйович раптово звернувся до сина:
   -- Iлля, тобi вже 29 рокiв, -- якось повiльно промовив вiн, а потiм, подивившись в очi синовi, запитав. -- Чи не пора й тобi вже мати свою сiм'ю?
   -- Ну, можливо, що й пора, -- здвинув плечима парубок.
   -- Отож. Ти один залишився нежонатим, навiть молодший за тебе Василько вже має сiм'ю.
   -- Ну, у мене багато часу було згаяно.
   -- Я це знаю. Саме тому й не дорiкаю тобi, а просто запитую. Дiвчина у тебе хоча б є?
   -- Є, тату.
   -- О, це вже щось. I у тебе серйознi намiри? Чи це так, щоб згаяти свiй вiльний час?
   -- Ох, i запитаннячка ж у тебе... Звичайно, ми проводимо разом вiльний час. А що до серйозностi намiрiв, то менi самому ще потрiбно визначитися. Так, вона подобається менi, але ми зустрiчаємося лише 4 мiсяцi.
   -- Ну, добре, вибач, що втручаюся у твоє особисте життя. I як звати твою дiвчину?
   -- Надiя.
   -- Гарне iм'я. Та ще й спiвзвучне з нашими з мамою сподiваннями. Вона працює чи ще вчиться?
   -- Працює. -- Iлля, щоб попередити наступнi запитання батька, одразу додав. -- Вона лiкар, педiатр, тобто дитячий лiкар.
   -- Те, що вона дитячий лiкар - це непогано. Свої дiти хворiти не будуть.
   -- Ну, мабуть, що так, -- посмiхнувся Iлля.
   -- Познайомився ти з нею, як я розумiю, в Києвi. Виходить, що й мешкає вона у Києвi. Чи вона родом з iншого мiста?
   -- Зараз вона разом з батьками мешкає саме в Києвi.
   -- Навiть разом з батьками... Отож, вона киянка. Те, що вона лiкар, повторюю, це добре. А ось те, що вона киянка...
   -- А чим тобi не подобаються киянки? -- знову з посмiшкою запитав Iлля, чудово розумiючи до чого батько хилить.
   -- Та я не про самих киянок мову веду, а взагалi про дiвчат з великих мiст. Розумiєш, вони... -- батько замовк, вочевидь, добираючи слова.
   -- Розпещенi... -- пiдказав йому син, -- посмiшка продовжувала грати на його устах.
   -- Ну-у, можна й так сказати. Хоча я не мав намiру заявляти так рiзко. Я просто хотiв вiдзначити, що вони так, дiйсно трохи розбалуванi, але головне те, що здебiльшого вони неважнi господинi. Вони, як менi багато хто розказував, навiть картоплi насмажити не вмiють. А коли чистять її, то половину переводять - лушпайок пiсля їх чищення бiльше, нiж самої картоплi. Вони з ложками чи виделками гарно вмiють управлятися, а ось з ножем - лише десертним, щоб на тарiлцi шматочок чогось вiдрiзати. А звичайного кухонного ножа вони зроду в руках не тримали. Мiськi матерi-панянки не дуже привчають своїх доньок до господарства, оберiгають їх, так би мовити, вiд брудної роботи. Аякже, тi ще зламають свої довгi нафарбованi нiгтi.
   -- Ну, не всi такi - i матерi, i доньки.
   -- Не всi. То я й сказав, що здебiльшого.
   -- Не хвилюйся, тато, Надiйка привчена вести домашнє господарство. Мама її з дитинства цьому навчала.
   -- Трохи дивно... -- покачав головою батько. -- Щоб у Києвi мати так турбувалася за доньку.
   -- Нiчого дивного немає, тато. Так, Надiя зараз мешкає разом iз своїми батьками та молодшим братом у Києвi. Але справа у тому, що 9 рокiв тому вони мешкали в одному iз районних центрiв Київської областi, звiдти їх коренi. I батько, i мама Надiї - теж лiкарi, це, можна сказати, лiкарська династiя. Батько Надiї працював головним лiкарем районної лiкарнi, а мама там же працювала звичайним педiатром. Надiйка пiшла по стопам своєї мами. Вона поступала в iнститут ще мешкаючи у районному центрi. А потiм Надiїного тата перевели у Київ на пiдвищення - призначили головним лiкарем однiєї iз столичних лiкарень. Та нещодавно вiн став працювати вже у обласному управлiннi охорони здоров'я.
   -- Он воно що! Це зовсiм iнша справа. Якщо у родини коренi сiльськi, чи навiть мiстечковi, -- Михайло Лаврентiйович згадав свої рiднi у дитинствi Дунаївцi, -- то там дiтей виховують правильно. Познайомив би нас зi своєю дiвчиною.
   -- Всьому свiй час, -- посмiхнувся Iлля. -- Ось як остаточно визначусь, то й познайомлю.
   -- Ну що ж, тодi не буду тебе бiльш турбувати на цю тему. Але ти все ж визначайся, -- посмiхнувся нарештi й батько, -- час спливає, ти вже, як колись менi казав, далеко не пацан.
   Святковий перекур i сама розмова завершилися.
  
  

РОЗДIЛ 10

Не очiкуванi тривоги й здивування

  
   Пiсля травневих вiдвiдувань Iллею батькiв пройшло ще пiвтора мiсяцi. I одного червневого дня Iллю Золотаренка запросив до себе Головний конструктор. Iлля пару разiв бував у нього в кабiнетi з приводу якихось виробничих питань. Щоправда, разом з кимось iз колег, а цього разу в кабiнетi Головного конструктора крiм самого хазяїна нiкого не було. Пiсля привiтань Головний конструктор звернувся до Золотаренка:
   -- Присядьте, Iлля Михайловичу, -- запропонував вiн йому, вказуючи на ряд стiльцiв за Т-образним столом. Цiкаво, що з деякими своїми колегами вищих посад Головний конструктор був на "ти", а ось до молодшого iнженерного персоналу поважно звертався на "ви". -- Ви працюєте у нас вже майже 3 роки. Незабаром має закiнчитися термiн вашого направлення.
   -- Це так, -- вирiшив хоч якось пiдтримувати бесiду Iлля в очiкуваннi того, про що може йти мова.
   -- А якi вашi плани надалi? Ви збираєтесь продовжувати свою працю на нашому заводi чи маєте намiр працювати в iншому мiсцi?
   -- Я планую продовжувати роботу саме на вашому заводi, Олексiю Володимировичу.
   -- О! Тодi потрiбно вже говорити: на нашому заводi, -- посмiхнувся той.
   -- Так, на нашому. Менi подобається працювати тут.
   -- А чим саме вам подобається?
   -- Ну, -- звичка подекуди "нукати" так i збереглася у Iллi пiсля армiї, -- тим, що завод розробляє й випускає серйозну продукцiю. Нi, мабуть, не так - багато заводiв теж випускають досить серйозну продукцiю. Менi подобається працювати тут, тому що завод працює на перспективу - постiйно удосконалюються вузли та агрегати, розробляються новi моделi. Завод орiєнтується на кращi свiтовi розробки, на, так би мовити, свiтовi стандарти.
   -- Ви розумно мислите. Я чув, що ви цiкавитесь зарубiжними новинками, читаєте зарубiжну технiчну лiтературу.
   -- Коли є на те час, -- посмiхнувся Iлля.
   -- Ну, це зрозумiло. Але ж ви його знаходите. А деякi iншi нашi спiвробiтники нiчим подiбним не цiкавляться.
   -- А менi це цiкаво.
   -- Ми вже це давно помiтили, -- кого ще мав на увазi Головний конструктор, було невiдомо, можливо, що начальника вiддiлу. -- Ви теж, так би мовити, працюєте на перспективу. А це гiдно поваги.
   Iлля нiчого не вiдповiв, волiючи утриматися вiд коментаря похвали в свою адресу.
   -- Як я чув, -- продовжував Головний iнженер, -- ви цiкавитесь верстатами з елементами автоматики. За кордоном їх ще називають верстатами з числовим програмним управлiнням?
   -- Так, дуже цiкавлюсь. Це ж така перспектива!
   -- Я згоден з вами, це дiйсно перспективне направлення. В Союзi iснує кiлька подiбних розробок, та вони ще недосконалi, i не дуже серiйнi. Але керiвництво заводу цей напрямок цiкавить. Можливо, й ми будемо розробляти й випускати подiбнi верстати. Але це станеться не так вже й швидко, тому що, в першу чергу, немає необхiдних фахiвцiв. Ми, я маю на увазi радянських фахiвцiв, лише починаємо займатися азами автоматики, азами такої науки як кiбернетика. А нам такi спецiалiсти дуже потрiбнi. Ось, ви сказали, що маєте плани продовжувати працювати на нашому заводi. А ви хотiли б займатися розробкою таких верстатiв?
   -- Дуже хочу! -- випалив Iлля.
   -- Я й не сумнiвався, що ви так вiдповiсте, -- посмiхнувся Олексiй Володимирович. -- У вас це бажання, наскiльки я знаю, було ще до приходу на наш завод. I такi кадри нам дуже потрiбнi.
   -- Я це розумiю, -- продовжив свої намагання вести дiалог Iлля. -- Але ж ви самi сказали, що радянськi фахiвцi лише починають займатися азами кiбернетики. А я навiть таких азiв не маю.
   -- А ось зараз ми й пiдiйшли саме до конкретики цього питання. Як ви дивитесь на те, щоб здобути такi ази?
   -- Позитивно дивлюся.
   -- Чудово! Тодi ми хочемо запропонувати вам пiдучитися азам автоматики, азам кiбернетики.
   -- Що, знову навчатись у якомусь такому профiльному ВНЗ? -- кисло запитав Iлля, уявивши собi знову 5 рокiв навчання.
   -- Нi, -- знову посмiхнувся Головний iнженер. -- Просто пiти на рiчнi курси з цього профiлю. На перший погляд ви нiбито втрачаєте цiлий рiк, але вiн пiзнiше стократ окупиться, як ви почнете проектувати новi, й дуже цiкавi верстати.
   -- Я це розумiю. А на курси потрiбно кудись їхати?
   -- Нi. Вони будуть з осенi проводитись в нашому мiстi. Не на нашому заводi, але саме у Києвi. Це будуть курси з автоматики та промислової робототехнiки.
   -- Ух, ти! -- не втримався Iлля. -- Навiть робототехнiка. Як цiкаво. Навiть роботiв можна буде створювати?
   -- А ось цього я не знаю, -- вже просто розсмiявся Олексiй Володимирович. -- Це ви нам пiзнiше розповiсте - по завершенню тих курсiв. Так, напрямок дуже цiкавий, вiн називається роботомеханiчнi системи та комплекси. Навряд чи там одразу будуть викладати саму робототехнiку, хоча верстати з ЧПУ i є частиною цього напряму, та ось ази автоматики там точно будуть вам читати.
   -- Я згоден, -- з запалом промовив Золотаренко.
   -- От i добре. Це вiдбудеться вже дещо пiзнiше, я вже казав, що курси почнуться з осенi. Зараз поки що йде етап набору слухачiв на цi курси. I ми внесемо ваше прiзвище у заявку, а наказ стосовно вашого навчання вийде також пiзнiше - пiсля того як ви вiдгуляєте вiдпустку й знову вийдете на роботу.
   -- А зi мною ще буде хтось навчатися? Я маю на увазi - з вiддiлу чи з заводу.
   -- Нi. Поки що там ви будете один навчатися вiд нашого заводу. Розумiєте, справа ця ще не освоєна, керiвництво заводу поки що не знає, якими будуть результати цього, скажiмо так, експерименту. Якщо все виявиться перспективним, тодi, можливо, слухачiв вiд нашого заводу буде й бiльше. I це не обов'язково стане ваш приклад, воно стане вiдомо й по майбутнiй дiяльностi iнших пiдприємств. Чутки про цей напрямок точно пiдуть, точнiше навiть не чутки, а реальна iнформацiя. Недаремно ж кажуть, що Київ - то дуже просто дуже велике село, -- посмiхнувся Головний iнженер.
   -- Олексiю Володимировичу, а чому, все ж таки, я. На заводi стiльки спiвробiтникiв...
   -- А чому б i не ви? -- зустрiчним запитанням парирував Головний конструктор.
   -- Ну-у... я ж iнвалiд, кульгаю.
   -- I це заважає вам у роботi?
   -- Аж нiяк.
   -- Ось вам i вiдповiдь. Так що не потрiбно комплексувати. Iдiть, i спокiйно працюйте.
   I на цьому бесiда була практично завершена.

* * *

   Сплинув ще мiсяць, i Iлля прийняв для себе дуже важливе рiшення. Нi, не стосовно курсiв по автоматицi чи робототехнiцi - стосовно цього остаточне рiшення було прийнято ранiше. Та зараз вiн також прийняв рiшення, яке напряму стосувалося його подальшого життя. I вiн чудово вже розумiв, що це рiшення вiрне, бо воно визрiло на основi кiлькамiсячних випробувань. Ось тiльки не все у його рiшеннi залежало вiд нього самого. Та вiн даремно хвилювався, тому що, коли вiн освiдчився Надiї у коханнi й запропонував їй вийти за нього замiж, та з радiстю погодилася. Дехто може сказати, що пiврiчний термiн зустрiчей не такий вже великий строк для прийняття такого дiйсно важливого рiшення. Але скiльки iснує випадкiв, що хлопець i дiвчина зустрiчалися 3-5 рокiв, та пiсля одруження майже одразу розлучалися. I не менше є таких випадкiв, коли лише пiсля кiлькох зустрiчей - любов з першого погляду - пара одружувалася й щасливо жила в шлюбi все своє життя.
   Освiдчився у коханнi Золотаренко на початку липня, ще через тиждень Iлля з Надiєю подали заяву до ЗАГСу. Святкова церемонiя одруження була призначена на суботу 17-го серпня. На початку цього мiсяця Iлля виконав обiцянку, яку дав Михайлу Лаврентiйовичу - вiн познайомив своїх батькiв зi своєю обраницею. Обоє вони були зараз у вiдпустцi, а тому на кiлька днiв приїхали у Зеленче. А далi вже у самому Києвi для них починалися передвесiльнi турботи. Дiвчина сподобалася як мамi, так i татовi парубка. А це, як не дивно, був лише другий випадок (пiсля Миколи з Оленою) у практицi одруження дiтей Золотаренкiв, коли вони ще до весiлля знайомили Наталiю Карпiвну та Михайла Лаврентiйовича зi своїми судженими. Ну, хiба що ще Петрова Марiчка, та батьки й так її знали, як односельчанку. До того часу Iлля в Києвi вже познайомився з батьками нареченої - попрохав у них руку їх доньки. Йдучи в гостi до такої, на його погляд, поважної й високопоставленої родини вiн дуже хвилювався - як-то сприймуть його, та ще й iнвалiда, Надiїнi батьки, а вони до того ж ще й медики. Та вiн даремно хвилювався - все закiнчилося добре. Вочевидь, Надiя детально проiнформувала своїх батькiв про свого нареченого.
   Золотаренко вирiшив розписатися й вiдбути весiлля ще до осенi, до того, як розпочнуться його курси. Так, вiн з мiста й тодi нiкуди виїжджати не буде, але, що не кажи, а вiльного часу на курсах повинно бути бiльше, нiж пiд час роботи на заводi. Отже буде бiльше часу молодiй сiм'ї призвичаїтись одне до одного. Зустрiчi - це одне, а сiмейне життя - зовсiм iнше. Молодi люди повиннi притертися, адже у кожного свiй характер, свої звички... Крiм того, краще буде, якщо Iлля до курсiв утрясе ще й питання свого подальшого проживання з Надiєю. На заводi були й сiмейнi гуртожитки й квартири-малосiмейки. Квартиру йому, звiсно, одразу не нададуть, але й про гуртожиток потрiбно було потурбуватися заздалегiдь. Майбутнє молоде подружжя могло жити на перших порах i разом з батьками Надiї, та вирiшили цього не робити. Не хотiла цього навiть Надя, яка казала, що у цьому випадку у неї не буде нiякої самостiйностi, а вона себе вiдчувала вже далеко не дiвчинкою - була лише на 3 роки молодша за Iллю. Хоча Надя лише перший рiк пiсля iнтернатури працювала педiатром. Те, що весiлля вiдбудеться у Києвi було всiм зрозумiло. I знову на весiллi були присутнi родичi нареченого. Ось тiльки цього разу добиралися вони до Києва потягом - лiтака за ними вже нiхто не присилав. Наталiя Карпiвна та Михайло Лаврентiйович за рiзних обставин не мали змоги бути на всiх весiллях своїх дiтей, та на весiллях своїх молодшеньких намагалися бути присутнiми. Тим паче, що вони зараз були не завантаженi якоюсь роботою, а весiлля Iлля стало для них останнiм у цьому поколiннi.

* * *

   За цi 3 роки, що так швидко промайнули, у батькiв пару разiв вiдпочивали сiм'ї їх дiтей-офiцерiв. У 1966-му роцi Лаврентiй з сiм'єю знову вiдпочивав на морi - вирiшили надати задоволення дiтям i оздоровити їх у морськiй водицi. Те ж саме повторилося i у цьому 1968-му роцi. А чому б дiйсно i не вiдпочити на морi, якщо родиннi статки це чудово дозволяють. Два роки пiдряд - у 66-му та 67-му роках - у селi вiдпочивав Олександр зi своєю сiм'єю, хоча вiн i казав батькам, що й у Карпатах чудовий вiдпочинок. А минулого року брати-близнюки нарештi знову зустрiлися у рiдному селi - у Лаврентiя була перерва у вiдпочинку на морi. Та пiсля того, як Лаврентiй розповiв братовi про свiй чудовий морський вiдпочинок, Олександр теж вирiшив побалувати свою сiм'ю таким вiдпочинком. Отож, 68-й рiк родини близнюкiв вiдпочивали саме на морi, хоча, звичайно, й не разом, у рiзних мiсцях, та й їхнi вiдпустки не спiвпадали - у Сашка вона була в червнi, а у Лаврентiя - в липнi. Та добре й так, що зараз у обох вони вже були саме влiтку.
   На початку серпня, коли Iлля вже займався органiзацiєю свого весiлля, батькам прийшло повiдомлення вiд Олександра, що вiн отримав звання пiдполковника - влiтку, пiд час вiдпустки йому виповнилося вже 43 роки. Наступного року, як вiн писав, залишить вже благодатний прикарпатський край, а ось куди його "запроторять" - слова Сашка - одному господу Богу вiдомо. Та ось надалi листiв вiд Олександра чомусь дуже довго не надходило. Дуже хвилювалася й переживала його мама - такої довгої мовчанки з боку Олександра ще не було. А що не говори, вiн вiйськовий, має справу iз зброєю - i все могло трапитись. Якщо навiть вiйськового ремонтника Iллю було покалiчено, то що вже говорити про офiцера, який регулярно приймає участь у якихось там вiйськових маневрах та навчаннях. При цьому Наталiю Карпiвну трохи дивувало, що на перший погляд не дуже-то з цього приводу переживає її чоловiк. Вiн лише постiйно намагався її заспокоїти. Та вона не знала, що з кiнця серпня той же Михайло Лаврентiйович переживав за сина та його сiм'ю, мабуть, що втричi сильнiше, нiж його дружина. Просто Наталiя, як бiльш вiдкрита людина, та ще й жiнка i переживала вiдкрито, а ось Михайло переживав в душi, всiма силами намагаючись не показати цього дружинi. Але чому вiн скривав вiд неї свої переживання?
   Все пояснилося згодом, коли нарештi прийшов наступний лист вiд Олександра - а вiн надiйшов лише наприкiнцi вересня. Лист був короткий i сухуватий, i у ньому Сашко буквально у двох словах написав, що у нього самого та його сiм'ї все гаразд. Та це було саме головне, тому що, Михайло Лаврентiйович сам перечитав листа, пiсля чого полегшено видихнув:
   -- Слава тобi, Господи, що все обiйшлося, -- i вiн навiть перехрестився, чого його дружина давно вже не помiчала.
   -- Що обiйшлося, Мишко?! -- суворо й стривожено запитала вона.
   -- Та нiчого, дякуємо Богу, що Сашко живий i здоровий.
   -- Нi, ти менi скажи, все-таки, що обiйшлося. А що могло бути? Сказав "А", то говори i "Б".
   Михайло Лаврентiйович скрутно покачав головою, тяжко зiтхнув i промовив лише одне слово:
   -- Чехословаччина.
   -- Ой, лишенько! -- перелякалася Наталiя i тут же залилася сльозами. Згодом вона трохи заспокоїлася й знову звернулася до чоловiка:
   -- Ти гадаєш, що вiн там був?
   -- Гадаю, що вiн не лише там був, а й досi там перебуває.
   -- Та ти що!
   -- Так, Наталiя, не хвилюйся. Там вже все заспокоїлося, бiльш-менш наладилося. Принаймнi там вже не стрiляють.
   -- Та хто його знає. Звiдки тобi знати?
   -- Ну, так говорять. Та й газети вже теж "заспокоїлися". Пишуть, що в ЧССР, -- Чехословацька Соцiалiстична Республiка, -- вже налагоджується нормальне життя.
   Коли розпочалися i навiть лише назрiвали подiї у Чехословаччини, то радянськi газети писали, що у Чехословаччинi поширюються виступи безвiдповiдальних елементiв, що вимагають створити "офiцiйну опозицiю", проявляти "терпимiсть" до рiзних антисоцiалiстичних поглядiв i теорiй. Мовляв, також неправильно висвiтлюється минулий досвiд соцiалiстичного будiвництва, висуваються пропозицiї про особливий чехословацький шлях до соцiалiзму, який протиставляється досвiду iнших соцiалiстичних країн, робляться спроби кинути тiнь на зовнiшньополiтичний курс Чехословаччини i наголошується на необхiдностi проведення самостiйної зовнiшньої полiтики. А також лунають заклики до створення приватних пiдприємств, вiдмови вiд планової системи та розширення зв'язкiв iз Заходом. Бiльш того, немовби, у рядi газет, по радiо i телебаченню пропагуються заклики "до повного вiддiлення партiї вiд держави", повернення ЧССР до буржуазної республiки Масарика i Бенеша, перетворенню ЧССР у "вiдкрите суспiльство" тощо. Газета "Правда" ось що у тi днi писала про подiї в ЧССР: "Бiлий терор, саботаж, диверсiї, спроби спровокувати масове кровопролиття - ось арсенал засобiв, за допомогою яких контрреволюцiонери прагнули знищити народну владу в Чехословаччинi, вирвати її з соцiалiстичної спiвдружностi". А далi наголошувалося, що саме тому Радянський Союз та iншi соцiалiстичнi країни, вiрнi iнтернацiональному обов'язку i Варшавському договору, повиннi ввести свої вiйська для надання допомоги Чехословацькiй народнiй армiї у захистi Батькiвщини вiд навислої над нею небезпеки.
   I у нiч на 21-е серпня вiйська СРСР, Польщi, НДР, Угорщини та Болгарiї з чотирьох напрямкiв в режимi радiомовчання перетнули чехословацький кордон - операцiя "Дунай". Протягом 21-го серпня 24 дивiзiї країн Варшавського Договору зайняли основнi об'єкти на територiї Чехословаччини. Введення вiйськ здiйснювався в 18 мiсцях з територiї зазначених країн. Найбiльший контингент вiйськ, звичайно ж, був видiлений вiд СРСР. Об'єднаним угрупуванням (до 500.000 чоловiк, а також 5000 танкiв i БТР) командував генерал армiї I. Г. Павловський.
   -- А як ти здогадався, що Сашко там? -- запитала чоловiка Наталiя.
   -- Пам'ятаєш перебування Лаврентiя у Китаї?
   -- Пам'ятаю. А до чого тут Лаврентiй, та ще й Китай?
   -- На Далекому Сходi була близькiсть мiсця служби Лавра до Китаю. А у цьому випадку - близькiсть мiсця служби вже Сашка до Чехословаччини. Та ще й його танки...
   -- Так, ти маєш, напевне, рацiю. А чому ж ти менi ранiше нiчого не говорив?
   -- А навiщо? Щоб ти за цей мiсяць зовсiм звелася? Та ти б тут щодня причитала. Не було б життя нi тобi, нi менi. А так ти спокiйно прожила мiсяць, i лише зараз про все довiдалася. Ну, сьогоднi попереживала трохи, та й усе. Головне, ти дiзналася про те, що син живий.
   -- А чому ти думаєш, що Сашко й досi там?
   -- По-перше, тому, що його лист дуже вже сухий. Йому нiчого описувати. Не писати ж йому про Чехословаччину - вiн не хоче, щоб ми знали про його перебування там, щоб ми хвилювалися. А по-друге, нашi вiйська з Чехословаччини вже не виведуть. Вони будуть розташовуватися у нiй, як у тих же Нiмеччинi, Польщi чи Угорщинi. Це видно навiть iз газетних статей. То що, будуть вводити якiсь iншi частини замiсть тих, що там вже є? Який у цьому буде сенс?
   -- Так воно, мабуть, i є, -- повiльно протягла Наталiя.
   I Михайло мав цiлковиту рацiю. У серединi вересня радянськi танки залишили столицю ЧССР Прагу, але не саму Чехословаччину. У країнi залишилася так звана "Центральна група вiйськ" СРСР - складом до 150000 солдатiв.
   -- А то не страшно для Олександра та його сiм'ї? -- пiсля роздумiв запитала дружина.
   -- Вже не страшно, -- спокiйно вiдповiв Михайло, хоча якраз у цьому питання вiн до кiнця упевнений i не був.
   Завершення року пройшло для родини Золотаренкiв спокiйно. На вимогу матерi у листах Олександр зiзнався, що вiн дiйсно перебуває зараз у Чехословаччинi. Але одночасно вiн просив батькiв не хвилюватися, тому що у нього i його сiм'ї все нормально. Хоча при цьому вiн не написав, як почувається Гульнара та як там пiдростає трiйка його дiтей. А тому батьки так i не розумiли - Сашко перебуває в ЧССР один чи з сiм'єю. А подiбнi питання з боку мами Олександр намагався залишати поза увагою. Єдиний висновок, який вже наприкiнцi осенi зробив Михайло Лаврентiйович був такий:
   -- Тепер я розумiю, чому звання пiдполковника Сашко отримав саме на початку серпня - готували офiцерiв до вводу наших вiйськ у Чехословаччину i намагалися якнайкраще пiдтримати їх бойовий дух.
   А весна вже наступного 1969-го року принесла звiстку про нове пiдвищення офiцерського звання - на цей раз вже з боку Лаврентiя - йому присвоїли звання полковника. Але одночасно весь цей час Лавр постiйно заспокоював батькiв, пишучи, що вiн i його сiм'я за цей перiод територiї Нiмеччинi не покидали, тобто частина, у якiй вiн служить, участi у подiях в Чехословаччинi не приймала. Вiн також сповiщав, що не пiзнiше лiта вони таки вже покинуть територiю НДР, але повернуться пiсля 5 рокiв знову в СРСР. Ось тiльки куди вони потраплять вже на теренах рiдної країни - невiдомо. Та вже через 3 мiсяцi, наприкiнцi червня прояснилося й це питання - Лаврентiй отримав призначення у Одеський вiйськовий округ. Що ж, дуже навiть непогано - тепер вже iнший син буде служити в Українi, та ще й знову на правобережнiй, а її простори у порiвняннi з Союзними не такi вже й великi. Вiд Одеси до Хмельницького було трохи далi, нiж вiд Мукачево, де ранiше служив брат-близнюк Лавра. Вiдстань до Мукачево вiд Хмельницького по трасi складала 430 км, а до Одеси - 560 км. Що таке якихось 130 км рiзницi... - а мiсця дуже гарнi i там, i там. Сашко свого часу розповiдав батькам про те, який чудовий край Карпати, але бiльш дальня Одеса мала навiть деяку перевагу перед Карпатами - наприклад, у тому, що вона розташовувалася на березi теплого моря.
   Щоправда, Лаврентiй поки що не написав у якому населеному пунктi вiн буде служити - шанси, що у самiй Одесi, були малими. Отож, можливо, що й до моря буде не так вже й близько. Адже територiя Одеського вiйськового округу була чимала. Вiн був вiдновлений наказом НКО СРСР у березнi 1944-го року. Спочатку управлiння округу дислокувалося у Кiровоградi, та вже з жовтня того ж року - безпосередньо в Одесi. Територiю округу становили: Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорiзька, Кримська областi та Молдавська РСР. А скiльки у цих областях населених пунктiв, у яких можуть дислокуватися вiйськовi частини!.. Так що того моря сiм'я Лаврентiя може й не бачити, хiба що знову-таки пiд час вiдпустки полковника.
   Та наступний лист Лавра прояснив i це питання. Виявилося, що служити йому доведеться у 28-й гвардiйськiй мотострiлецькiй Харкiвськiй Червонопрапорнiй дивiзiї, яка дислокувалася чи то у селищi чи то просто у селi Гвардiйське. Скорiш за все саме у селi, бо його кiлькiсть мешканцiв значно не дотягувала й до 1000 чоловiк. Вiдносилося це село до Чорноморської селищної ради Лиманського району Одеської областi. Та у цього села була дуже велика перевага над багатьма iншими населеними пунктами областi, навiть великими - воно розташовувалося всього лише у 30 кiлометрах на схiд вiд Одеси, та ще й на самому березi того ж таки Чорного моря.
   Коли Наталiя Карпiвна прочитала цi рядки з листа сина, то вона дуже зрадiла цiй обставинi - онуки цiлорiчно знаходитимуться поблизу моря. Та згодом вона засумувала.
   -- Ну, все, тепер Лавр 5 рокiв не буде до нас їздити, -- пожалiлася вона чоловiковi.
   -- Це ще чому? -- здивувався той.
   -- Та тому що вони тепер усi разом будуть вiдпочивати лише на морi.
   -- I зовсiм не обов'язково.
   -- Ну, може й не обов'язково, але скорiш за все. Адже останнiми роками вони весь час їздили на море.
   -- Ну, чому? Гостювали ж вони й у нас.
   -- Гостювали. Але пiсля того, як почали їздити на море, та й то усього лише один раз. Як би проїздом iз Нiмеччини.
   -- Так, Наталя, не обмовляй свого сина. Чому це проїздом? Вони саме до нас вiдпочивати їхали, i Лавр заздалегiдь попереджував у листi нас про це. Та й до батькiв Валi їм також потрiбно їздити - не одна ти хочеш бачити онукiв.
   -- Ну, нехай i так. Та тож вони саме з Нiмеччини їхали - i до нас, i на море. А тепер їм на те море i їхати нiкуди не потрiбно. То що ще може бути кращого.
   -- Ти не права. Лаврентiй нiколи не був егоїстом, який думає лише за себе. Вiн не стане позбавляти батькiв можливостi бачити своїх онукiв. Не хвилюйся, буде вiн приїжджати з дiтьми й Валентиною до нас.
   -- Ну, можливо, один раз i заїде де до нас. Та коли це буде?..
   -- А ти знаєш, що у Лаврентiя, та й у Олександра теж, термiн вiдпусток зараз повинен бути вже значно бiльшим, нiж ранiше - вiн напряму, наскiльки я знаю, залежить вiд вислуги, а вони обоє прослужили вже по 22 роки. Так що знайде час заїхати й до нас.
   Наталiя Карпiвна трохи заспокоїлася. Та яке ж було її здивування, коли наприкiнцi першої декади липня бiля ворiт їхньої садиби у другiй половинi дня несподiвано зупинилася якась "Волга". А потiм вiдчинилися дверi, i з машини висипалися Наталочка з Iванком, а потiм i Валентина. I вже за ними з машини поважно вийшов Лаврентiй. Бабуся не повiрила своїм очам, та пiдбiгли онуки швидко привели її до тями. Iванку, та якому вже там Iванку - Iвану - на цей час вже виповнилося 17 рокiв, лише на рiк менше, нiж його загиблому дядечку. Та й Наталцi вже було 14 рокiв.
   Радiсних, та ще й з несподiванки, слiз Наталiї Карпiвни хватило на всiх. Та потiм вона заспокоїлася й дала час гостям позносити й розпакувати свої речi та привести себе до ладу. Сама ж вона тим часом, залучивши i Марiю, почала готувати святкову вечерю. А вже пiд час неї почалися розмови.
   -- Лаврик, -- звернулася до сина мама, -- а як це вирвався до нас?
   -- Та дуже просто - у мене не вiдгуляна вiдпустка. Справи на новому мiсцi я прийняв, ми трохи обжилися - i до вас.
   -- А як ви так швидко обжилися? Сашко казав, що то довга iсторiя.
   -- По рiзному буває. Квартира нам дiсталася нормальна, ремонту не потрiбно було роботи. Лише в однiй кiмнатi шпалери помiняли, i все.
   -- А меблi?
   -- О, -- розсмiявся Лаврентiй, -- я бачу, що вас Сашко дiйсно добре у курс справ увiв. Так, з меблями була невеличка проблема, але не тут, а ще в самiй ГРВН.
   -- А чому там?
   -- Вся справа в тому, що я, вже знаючи свою точну дату вiд'їзду з Нiмеччини, заздалегiдь, десь за 2 два тижнi до того, вiдправив контейнер з меблями до Одеси. Коли ми туди приїхали, то вiн нас там вже чекав, залишалося лише його отримати й перевезти до Гвардiйського. Та що там якихось 30 кiлометрiв... Так що ми з самого початку жили вже там у нормальнiй обстановцi, ну, хiба що пару днiв пiшло на те, щоб все до ладу привести.
   -- А в самiй Нiмеччинi тi 2 тижнi?
   -- Ось саме за них я й казав, що була невеличка проблема. Довелося спати майже на чемоданах, ну, солдатських лiжках та без шаф. Залишили в квартирi ще лише старий стiл та стiльцi, щоб можна було хоча б поїсти нормально та дiти могли готуватися до iспитiв. Я вже мав досвiд, а тому ми вирiшили трохи помучитись ще в Нiмеччинi - там нам все було звичне - нiж на новому мiсцi, де ми нiчого не знаємо.
   -- Так, ти, мабуть, вiрно поступив, -- простягнув батько.
   -- Та це все дрiбницi. У нас в червнi, ще в НДР були куди серйознiшi проблеми.
   -- Якi ще? -- злякалася мама.
   -- Наталка завершувала 7 класiв, складала iспити за неповну середню освiту. Здається 4 iспити було, -- Лаврентiй поглянув на доньку.
   -- Так, чотири, -- вiдповiла та. -- Твiр писали з лiтератури, переказ з росiйської мови, складали математику усно з алгебри та письмово з геометрiї.
   -- Отож, -- продовжував Лаврентiй. -- А Iванко взагалi школу закiнчив. Так що у нього тих екзаменiв було вдвiчi бiльше. А проблеми полягали у тому, що я мав прибути в Одеськiй ВО ще в серединi червня. Та не хотiлося менi дiтей залишати без пiдтримки. Ледь домовився здвинути наш вiд'їзд з НДР на тиждень, доки дiти отримують свої вiдповiднi атестати.
   Так, у цьому роцi дiти вже завершили вiдповiднi термiни шкiльного навчання: Наталка отримала неповну середню освiту, а Iванко - взагалi закiнчив школу. Ось тiльки першi класи їхнього навчання супроводжувалися тривогами й певною невизначенiстю. Справа була у тому, що у груднi 1958-го року в СРСР була введена восьмирiчна й одинадцятирiчна шкiльна освiта. Щоправда, в зв'язку з неефективнiстю цього заходу у 1964-му роцi було прийнято рiшення повернути школу до десятирiчного термiну навчання. Новий виток в цьому напрямку буде зроблений вже в серединi 80-х рокiв - у 1984-му роцi в зв'язку з реформою шкiльної освiти буде знову введена одинадцятирiчна школа, а також встановиться навчання дiтей iз шестирiчного вiку. Отож це нововведення обiйшло стороною (у зв'язку з його вiдмiною) дiтей Лаврентiя.
   -- Так, це серйозне питання було, -- покачав головою батько Лаврентiя. -- Отож нашi онуки вже з атестатами. А Наталя буде продовжувати навчання? -- вiн поглянув на онуку.
   -- Буду, -- коротко вiдповiла та.
   -- Це добре. А Ванько кудись збирається поступати? -- Лаврентiй Михайлович перевiв погляд на онука.
   -- Збираюся поступати в iнститут, -- зiтхнув Iванко. -- В Одеськiй полiтехнiчний. Документи туди вже подав. А iспити будуть з 1-го серпня.
   -- Молодець! -- тепер вiн знову перевiв погляд на сина. -- А машину ти купив-таки у Нiмеччинi.
   -- Саме там її купив.
   -- "Волга" ГАЗ-21, так?
   -- Саме так.
   -- А менi казали, що ще початку 1960-х рокiв цей автомобiль вже вважали застарiлим.
   -- Ну, взагалi-то так воно i є. Говорили, що у цьому роцi вже з'явиться нова її модифiкацiя. Та щось її поки що не видно. Вочевидь, буде вже у наступному роцi.
   Нi Лаврентiй, нi його батько не могли знати, що ще на початку цього року була зiбрана по обхiдний технологiї дослiдна партiя у 32 машини. Але масово виробляти новий автомобiль "Волга" ГАЗ-24 стануть дiйсно вже у 1969-му роцi.
   -- Не повезло тобi. Якби у цьому роцi, то купив би ти собi вже нову модель.
   -- Е, нi, батьку, -- розсмiявся Лаврентiй. -- Нiмцi новi машини продавати не стануть, вони самi бажають їх купляти й їздити саме на нових автомобiлях. Вони люблять все нове. Та нiчого, менi й ця машина ще довго послужить, стан у неї хороший, i пробiг вiдносно невеликий. Рокiв на десять менi її хватить, тим паче, що я на нiй їжджу в основному у вiдпустцi.
   -- О, якраз про твою вiдпустку, -- знову встряла у розмову мама. -- Твiй безсовiсний батько мене перебив з тiєю машиною, не дав до кiнця тебе розпитати. Про машини ще встигнете наговоритись. Ти менi ось що скажи - а чому ж ви на морi не вiдпочиваєте у вiдпустку? Та ще й тiльки-но до того моря приїхали.
   -- Встигнемо ще й на морi вiдпочити. На все часу хватить.
   -- А на скiльки днiв ви до нас приїхали?
   -- Ну-у, тижнiв на три. Можливо, трохи менше - щоб Iванко встиг на iспити в iнститут.
   -- Ого!
   -- Що, мамо, дуже багато? -- знову розсмiявся Лаврентiй. -- Не витримаєш з нами стiльки часу? Виженеш нас ранiше?
   -- Та що ти таке говориш! Тiпун тобi на язик. Я просто хотiла сказати, що вам же тодi на море часу не залишиться.
   -- Залишиться, залишиться. Вiдпустка у мене довга.
   -- А чому вона у тебе довга? З-за того, що ти за кордоном служив?
   -- Нi, то не має значення. Справа у тому, що вiдпустка у вiйськовослужбовцiв, я маю на увазi офiцерiв, залежить вiд вислуги.
   -- А, точно. Менi твiй батько щось таке й казав.
   -- Правильно вiн казав. Так ось, при вислузi до 10 рокiв тривалiсть вiдпустки складає 30 дiб; вiд 10 до 15 рокiв - 35 дiб; вiд 15 до 20 рокiв - 40 дiб; ну, а якщо вислуга вже перевищує 20 рокiв, то вiдпустка становить цiлих 45 дiб. Хоча 45 дiб вiдпустки я отримував вже й пiсля п'яти рокiв служби. А пiзнiше i Сашко також.
   -- Як-то так? -- тепер вже здивувався Михайло Лаврентiйович.
   -- Та дуже просто. Якщо служба проходить за Уральським хребтом, то вже навiть при вислузi вiд 3-х рокiв вiдпустка складає 45 дiб, не враховуючи дороги. Крiм того, є ще таке поняття в армiї, як приєднання додаткових дiб вiдпочинку - за невикористанi вихiднi та святковi днi. Це також можливо, тому що нам доводиться перебувати на службi й у такi днi. Отож набiгає солiдно. Щоправда, додаткових дiб не повинно бути бiльше 30, а в цiлому тривалiсть вiдпустки з "додатками", так би мовити, не повинна перевищувати 60 дiб. Ось у мене зараз i є якраз 60 дiб вiдпустки.
   -- Ой, як добре! -- зрадiла Наталiя Карпiвна. -- То ви можете щорiчно i на морi вiдпочивати, i до нас приїжджати.
   -- А ось щорiчно не вийде.
   -- Чому?
   -- Та тому, що менi потрiбно ще й тестiв провiдувати, -- посмiхнувся Лаврентiй.
   -- Ой, i справдi! Ви вже вибачте мене, стару дуру, що я забула про Валиних батькiв, -- вона винувато й благально подивилася на Валентину. Та лише, мовчки, посмiхнулася й згiдно кивнула головою.
   I далi вже нi Наталiя, нi її чоловiк розмову у цьому напрямку перестали вести. Було багато й iнших запитань до гостей - i про Нiмеччину, яку вони нарештi покинули, i про нове мiсце служби Лаврентiя Золотаренка. Мама, як би на завершення, задала сину таке запитання:
   -- А якщо оцiнювати в цiлому, то вам сподобалося жити в Нiмеччинi? Адже там все чуже, земля-то не рiдна.
   Лаврентiй посмiхнувся й вiдповiв:
   -- В цiлому нам там дуже сподобалося. Стосовно ж нерiдної землi... Ти знаєш, мамо, 5 рокiв тому вiдома росiйська поетеса Анна Ахматова написала вiрш, який починається такими рядками: "Земля хоча й не рiдна, але пам'ятна назавжди". Ось цi її слова дуже пiдходять до нашого перебування в Нiмеччинi.
   Наталiю Карпiвну така вiдповiдь заспокоїла. А далi були вже запитання до молодшого поколiння - Iванка та 14-рiчної тезки бабусi.
   А тижнiв через 2 пiсля приїзду сiм'ї Лаврентiя у Зеленче весь свiт очiкуючи й з тривогою дивився на екрани телевiзорiв, адже саме в цей день нога людини вперше повинна була ступити на поверхню нашого нiчного свiтила. Того дня американський пiлотований дослiдницький корабель "Аполлон-11" увiйшов в iсторiю як перший корабель, який доставив землян на поверхню iншого небесного об'єкта - Мiсяця. Цей iсторичний полiт тривав з 16-го по 24-е липня 1969-го року. Мiсячний модуль 20-го липня о 21:17:39 за Гринвiчем приземлився у Море Спокою, точнiше - у його пiвденно-захiднiй частинi. Нiл Армстронг i Едвiн Олдрiн, командир екiпажу i пiлот, провели на поверхнi Мiсяця майже цiлу добу - 21 годину, 36 хвилин i 21 секунду. Майкл Коллiнз, який керував командним модулем, весь цей час чекав сигналу вiд них на орбiтi. Астронавтами був проведений один вихiд на поверхню Мiсяця, який тривав близько 2,5 годин. Першою людиною, чия нога 21-го липня в 3:56:15 (за Гринвiчем) ступила на мiсячну поверхню, був командир екiпажу Нiл Армстронг. Через 15 хвилин на поверхню земного супутника вийшов i Едвiн Олдрiн.
   Всi звичайно радiли такiй подiї, хоча видно було, що одночасно трохи й сумували, бо першим на Мiсяць ступив американський астронавт. Iванко навiть поскаржився батьковi:
   -- Тату, ну чому американцi? Чому не нашi? Нашi скрiзь були першими, а у цьому випадку чомусь вiдстали. От як би це був наш космонавт!..
   -- Ваню, не слiд так казати. Немає особливої рiзницi, хто першим висадився на Мiсяцi - американець, росiянин, нiмець, француз чи китаєць, -- батько, хоча й заспокоював Iванка, та все ж вставив у своє речення слово особливої. -- Це перемога всього людства! Це визначна подiя для кожного громадянина кожної країни. Не можуть казати громадяни маленьких держав: "Чому американцi? То повинен був представник нашої країни". Цей день запам'ятають мешканцi всiх країн.
   Ну, а далi особливих подiй вже не вiдбувалося, всi просто вiдпочивали i радiли кожному прожитому дню. Та коли вже Лаврентiй з сiм'єю вiд'їхав до своєї Одеси, чи до Гвардiйського, прийшла звiстка з Ужгороду - вiд Миколи з Оленою: у них народилася донька Анастасiя. У їх 4-рiчного сина Сашка з'явилася молодша сестричка Настя. При цьому родина Миколи вже третiй рiк проживала у своєму власному домi, а також запрошували у гостi Михайла Лаврентiйовича з дружиною. Тi й обiцяли завiтати до Ужгорода, та щораз щось порушувало їх плани - одруження Василя, одруження Iллi, тривога за Олександра, приїзд у вiдпустку Лаврентiя... Та вiдмовлятися вiд поїздки вони не збиралися, ось тiльки виберуть пiдходящий час. Куди їм поспiшати... У таких випадках Михайло Лаврентiйович заспокоював дружину такими словами: "Куди нам поспiшати? Ще встигнемо. Якi нашi роки!". А роки, начебто й не помiтно, та все ж пролiтали...
  
  

РОЗДIЛ 11

Iнтернацiонал-соцiалiстичнi реалiї

  
   Тим часом, закiнчивши свої курси й вiдгулявши чергову вiдпустку, у серпнi знову вийшов на роботу Iлля Золотаренко. Цього року, перебуваючи у вiдпустцi, у село вiн навiдався в кiнцi липня лише на кiлька днiв, дiзнавшись з листа мами, що до них несподiвано приїхав Лаврентiй. Старшого брата Iлля не бачив вже пару рокiв, а тому пропустити таку подiю вiн не мiг. З ним не приїхала Надiя, тому що невдовзi очiкувала на народження дитини, про що її чоловiк i сповiстив батькам. I дiйсно, через пiвтора мiсяцi по тому (коли вiн вже знову перебував у Києвi), в першiй декадi вересня вiд нього надiйшла телеграма - Надiя народила доньку, яку вони назвали Наталочкою. Це вже була друга унучка старших Золотаренкiв з таким iм'ям, а всього у родинi стало вже аж три Наталiї. Василь Золотаренко обiгнав свого молодшого брата в часi свого одруження, та щось вiн вiдставав у планi поповнення свого сiмейства. Чи пiлот бiльше часу проводив у небi, нiж на землi? А в цiлому родина Золотаренкiв однак з кожним роком чисельно збiльшувалася, та й сама крихiтка Наталочка вже стала 16-м онуком. На вiсьмох дiтей, що вцiлiли пiсля вiйни, i так нормально - перша демографiчна задача успiшно розв'язана. Тепер час приступати до другої - збiльшувати чисельнiсть населення й так досить величезної країни.
   Спочатку Iлля та Надiя мешкали у сiмейному гуртожитку, кiмнату у якому їм видiлив завод. Та Золотаренку пообiцяли, що коли у його сiм'ї з'явиться дитина, то їм нададуть двокiмнатну квартиру. Спочатку Iлля не повiрив таким обiцянкам, та потiм колеги по роботi сказали йому, що це можливо. Завод був великим виробництвом i на хорошому рахунку, а тому фiнансування на його розвиток та соцiальне забезпечення його спiвробiтникiв видiлялося непогано i регулярно. Надавали робочим заводу житло i вiд мiста, будували вони його й самi, у свою чергу певну кiлькiсть квартир вiддаючи мiсту. I через 1,5 роки - почасти i з цiєї причини також Золотаренки не стали затягувати з народженням спадкоємця - в серединi сiчня вже 1970-го року Iлля Золотаренко i справдi отримав ордер на двокiмнатну квартиру. Та на той час його сiм'ї, мабуть, просто пощастило - до початку того ж 1970-го року мав здаватися новий житловий будинок. Як то майже завжди водилося у Радянському Союзi акт про прийомку житла пiдписали ще до настання Нового року - щоб не втратити премiю - та потiм ще 2 тижнi усували недолiки у новобудовi. Та це особливого значення для новоселiв не мало - нехай навiть iз запiзненням на 2 тижнi, та своїм окремим житлом вони все ж забезпеченi.
   Ще до отримання ордера на квартиру на Iллю звалилися новi домашнi турботи, тому вiн менше уваги звертав на свою роботу, щодня очiкуючи, щоб скорiше настала вже 17-а година, пiсля якої поспiшав додому. Та згодом вiн вже звик до свого нового статусу батька, а тому став придiляти бiльше уваги й своїй трудовiй дiяльностi. Щоправда, особливої уваги вона й не потребувала - Iлля до неї вже добре звик, а особливих змiн у нiй не було. Практично нiчого не змiнилося в його роботi й по закiнченню ним курсiв по автоматицi та робототехнiцi. Ну, хiба що у вiддiлi йому стали доручати займатися бiльш серйозними розробками. Та й це не дуже-то обрадувало молоду людину - вiн жадав бiльшого. Нi, не у своєму кар'єрному зростаннi, вiн просто очiкував якихось нових проектiв. Та конструкторське бюро заводу поки що просто займалося удосконаленням дiючих верстатiв та агрегатiв. Нiчого кардинально нового не було. Вже у новому 1970-му роцi Золотаренко якось запитав у начальника вiддiлу про те, чи не передбачаються якiсь новi розробки, на що той йому вiдповiв:
   -- Ну, модернiзацiя дiючих зразкiв - це теж новi розробки.
   -- Я це добре розумiю. Та я мав на увазi щось зовсiм нове, наприклад, з елементами автоматики?
   -- Менi про це не вiдомо. Ми займаємося тим, що нам доручає робити держава. У нас планове господарство, ми самодiяльнiстю не займаємося.
   -- Але ж наше бюро проектує й новi верстати.
   -- Так, проектує. Але на базi вже дiючих. Це по-перше. А по-друге, ми займаємося лише розробками того, що записано у планi, який нам спустила держава. До того ж, у переважнiй бiльшостi не рiчних планiв, а п'ятирiчних.
   -- I це я розумiю. Все це так. Але ж... Анатолiй Васильович, а ви не чули про якiсь кардинально новi розробки, ну, хоча б у тому напрямку, з якого я навчався на курсах? Ну, у планах на майбутнє. Найближчих планах.
   -- Нi, -- покачав головою начальник вiддiлу, -- поки що нiчого такого я не чув. Я вас розумiю, Iлля Михайлович - навчитись чомусь i не мати можливостi застосувати свої знання... Та навряд чи вашi знання знадобляться принаймнi у найближчi 2-3 роки.
   -- Чому?
   -- Тому що також навряд чи заводу, а точнiше нашому конструкторському бюро отак одразу доручать розробляти щось кардинально нове. Такими розробками спочатку займуться проектнi iнститути, а вже потiм ми будемо доводити такi новинки, як то кажуть, до розуму.
   -- А ви не знаєте, займаються у нас в Києвi проектнi iнститути якимось дiйсно новими розробками?
   -- Нi, сiє менi не вiдомо. Просто немає у мене часу ходити по iнститутам i цiкавитись цим. Хоча, ви, мабуть, i маєте рацiю - такi знання нам би не були зайвими. Але текучка заїдає, тут би зi своїми планами справитись, а не думати про чужi. Та, мабуть, потрiбно дiзнаватися про це хоча б, спiлкуючись за телефоном. Якщо з'ясується щось цiкаве для вас, та й для вiддiлу в цiлому, я вам повiдомлю. Розумiю, що це не просто ваша цiкавiсть.
   Ця розмова не заспокоїла Iллю, а навпаки засмутила - немає нiякого просвiту.
   На 8-е Березня поздоровити зi святом доньку й унучку до Золотаренкiв завiтали батьки Надiї. Спочатку, довгий час хазяї та гостi були зайнятi святковими розмовами та про маленьку Наталочку. А далi вони плавно перейшли до розмов про майбутнє молодої сiм'ї. I дещо пiзнiше Iлля ненароком вiдзначив, що його зараз робота не дуже-то влаштовує. Так, грошi вiн отримує нормальнi, i премiї теж є, але не все в життi оцiнюється лише грошима. Тесть зацiкавився цiєю обставиною i помiж ним та зятем - коли жiнки були вже зайнятi своїми справами i Наталочкою - виникла бiльш детальна розмова. Iлля пояснив тестю чому саме його не дуже влаштовує робота й вiдзначив, що вiн залюбки перейшов би у якийсь профiльний проектний iнститут. I знову-таки пояснив чому.
   -- А ти впевнений, що там займаються саме такими розробками, якi тебе цiкавлять? -- запитав Степан Федорович - так звали тестя Iллi.
   -- Ну, я чесно кажучи, не знаю, чим вони зараз займаються. Та сподiваюся, що бiльш новими розробками, нiж наш завод.
   -- Е-е, так справи не робляться. Ти спочатку дiзнайся, у якому проектному iнститутi займаються тими верстатами, якi тебе цiкавлять. Та й взагалi, чи є у Києвi подiбнi проектнi iнститути. Чи ти збираєшся виїхати з Києва, якщо таких немає?
   -- Нi, з Києва я виїжджати не збираюся. А такий iнститут, принаймнi хоча б один, як я розумiю, у Києвi обов'язково повинен бути. Якщо є такий великий завод, який випускає верстати, якi користуються попитом у всьому СРСР, то повинен бути у мiстi й проектний iнститут.
   -- Резонно, звичайно, та, все ж, остаточно це не встановлено. Ти таки дiзнайся про такi iнститути i чим вони займаються.
   -- Та я-то дiзнаюсь. Я про це й сам думав, та не дуже поспiшав, бо навряд чи я зможу перейти в iнститут.
   -- Чому? Тому, що у тебе ще невеликий стаж роботи?
   -- Нi. Так, стаж поки що не дуже великий, але я вiдбув профiльнi курси. Це теж матиме значення. Причина зовсiм в iншому.
   -- I у чому ж?
   -- Квартира.
   -- Не зрозумiв. А що квартира - вона ж у вас є.
   -- Отож бо воно, що вона є. Але надав менi цю квартиру завод. Та ще й зовсiм недавно. Ми лише до цих свят ледь встигли її до ладу привести та обставитись.
   -- Он воно що. Тепер я зрозумiв. Тобто, ти боїшся, що тебе не вiдпустять, тому що тобi надали квартиру?
   -- I це також. Та в першу чергу менi самому зовсiм незручно навiть мову заводити про змiну мiсця роботи.
   -- Ну, моральний аспект у цьому, звичайно, присутнiй. Та не все так вже й страшно. Це життя... Розумiєш, Iлля, не буває у ньому такого, щоб всi 100-вiдсотково працювали в установах чи на пiдприємствах, котрi видiлили працiвнику житло. Не буває такого. Бiльшiсть громадян з часом змiнюють своє мiсце роботи.
   -- Я знаю. Але саме з часом, як ви сказали, Степан Федорович.
   -- Час - це поняття розтяжне. Крiм того, бiльшiсть людей вважають, що житло їм видiляє виробництво, на якому вони працюють.
   -- А хiба це не так?
   -- Не зовсiм так. А лiкарям, вчителям теж школи й лiкарнi видiляють житло? Але ж вони не прибутковi органiзацiї. Звiдки в них можуть бути такi великi кошти? Житло людинi видiляє в основному держава, це закладено й у нашiй Конституцiї. Звичайно, якщо велике пiдприємство само будує житло, то й воно видiляє своїм робiтникам квартири. Але я пiдкреслюю - само пiдприємство будує, а таких в державi не так вже й багато. А тому та ж держава фiнансує пiдприємства для капiтального та соцiального будiвництва - розширення, реконструкцiя, житло. Крiм того, житло людинi дають - тим паче, якщо це держава - не для того щоб будь що утримати робiтника на своєму виробництвi. А тому, що людям потрiбно десь жити. Ну, наприклад, селять у гуртожитки молодих працiвникiв не лише тих, якi дуже добре працюють, а й тих, хто погано працює. Останнiх пiдприємство чи установа в подальшому утримувати не збирається, але ж житло-то їм надає. Бо iнакше й не можна. Так, коли виробництво хоче зберегти потрiбного їй працiвника у себе, то вона йде на рiзнi заходи - це i просто умовляння, й пiдвищення зарплати, а також полiпшення житлових умов. Але однак останнє слово залишається за працiвником.
   -- Хм, цiкава трактовка, -- простягнув Iлля.
   -- Вона не просто цiкава, вона є реальною. Отож працiвники за власним бажанням можуть розiрвати робiтничi стосунки з виробництвом у любий момент за власним бажанням. Звичайно, це не стосується направлених на 3 роки молодих спецiалiстiв. Але це означає, що й ти можеш вибирати термiн закiнчення своєї працi на заводi за власним бажанням. Я розумiю, що пiти з заводу через кiлька мiсяцiв пiсля того, як тобi надали житло, буде вкрай неввiчливо. Але, наприклад, через рiк ти можеш пiти з заводу з чистою совiстю.
   -- М-да. Ви, мабуть, маєте рацiю...
   -- Тут є ще один аспект. Ти, звичайно, дiзнайся чим займаються проектнi iнститути твого профiлю, якщо вони у мiстi є. Але навряд чи ти туди потрапиш.
   -- Чому?
   -- Та тому, що у тебе дiйсно немає потрiбних навикiв роботи. Туди, як менi здається, пiдбирають працiвникiв досвiдчених, про яких хоча б щось вже знають, або ж за якоюсь рекомендацiєю. Я, наприклад, не чув, щоб туди направляли молодих спецiалiстiв одразу по закiнченню ВНЗ.
   -- Так воно i є. Я цим питанням якраз цiкавився.
   -- Отож бо. Та й чому ти так вже вчепився у тi проектнi iнститути. А ти не маєш намiр продовжувати своє навчання в планi отримання наукового ступеню, захисту дисертацiю? Ось тодi з науковим ступенем та вченим званням тобi буде вiдкрита дорога у будь-який проектний iнститут.
   -- Мав я i маю такий намiр. Але не так швидко це станеться.
   -- А ти вважаєш, що у 31 рiк то ще зарано? А тi ж студенти у ВНЗ, якi одразу по закiнченню навчального закладу працюють над дисертацiями? Адже їм лише якихось 22-23 роки. Вони ще до 30 рокiв стають кандидатами наук i доцентами. А ти пiсля 30 рокiв лише збираєшся розпочинати цю справу. До того ж тобi потрiбно буде поступати в очну аспiрантуру.
   -- Та ви що, Степане Федоровичу! -- вiд здивування не дуже-то ввiчливо вигукнув Iлля. -- Надiйка зараз у декретнiй вiдпустцi, а якщо ще й я пiду з заводу, то на що ми житимемо?
   -- Нiчого страшного - ми допоможемо. Надя ще рiк-пiвтора посидить з Наталочкою i вийде на роботу. А за малою потiм вже й бабуся зможе доглядати. Їй вже давно на пенсiю потрiбно йти - понад 35 ровiв вже вiдпрацювала.
   -- Е, нi. Так не можна - пiвтора року нам сидiти на вашiй шиї.
   -- Не будеш ти так довго сидiти на шиї. Ти освоїшся на новому мiсцi i знайдеш собi пiдробiтку. Ти хлопець пробивний, я вже знаю тебе. А пiдробляти, навiть навчаючись в очнiй аспiрантурi не забороняється.
   -- Все це так. Але ж... -- Iлля замовк, вочевидь не знаходячи потрiбних аргументiв.
   -- Нiяких але. Крiм того, по-iншому у тебе й не вийде.
   -- Чому?
   -- Ну, ти мав би й сам здогадатися. Я, наприклад, людина не технiчного спрямування, та й то знаю, що у вас, технарiв, основна частина виконання кандидатської роботи - це дослiдження, i не стiльки теоретичнi, стiльки практичнi - саме дослiди. I де ти будеш проводити тi дослiдi, на заводi? А там у вас що, є потрiбна тобi лабораторiя? Та й коли ти будеш проводити тi дослiди, постiйно працюючи? Тобi потрiбен вiльний час, щоб швидше виконати роботу, а не займатися нею уривками. У заочнiй аспiрантурi можуть ще навчатися випускники вищих навчальних закладiв, якi залишилися в iнститутi i працюють на договорi за темою своєї дисертацiї. Якщо, звичайно там є вiдповiдна лабораторiя чи створена дослiдна установка. Чи це не так?
   -- Та все це так. Однак так не можна. Це ж стiльки вам з нами морочитись доведеться...
   -- Тiльки так i можна. Саме так потрiбно дiяти, якщо хочеш якнайшвидше стати кандидатом наук.
   -- Так вже швидко однак не вийде. В очну аспiрантуру точно потрiбне буде направлення вiд заводу. В заочну менi, мабуть, без проблем його б надали. А ось в очну... Менi його зараз нiхто не пiдпише. Пiти з заводу, ви маєте рацiю, я теоретично можу хоч завтра. А ось отримати направлення...
   -- Так, а у цьому вже ти маєш рацiю. Але й тягнути тобi не має сенсу. Ось i постав собi задачу пiти з заводу, вибивши собi направлення в аспiрантуру не пiзнiше, нiж через рiк. Навiть дещо через бiльший термiн - з осенi наступного року. Тобi буде вже 32, а тому дай-то Господь, щоб ти хоча б до 40 рокiв став кандидатом наук. Але ж 40 рокiв для чоловiка - це самий розквiт його сил та здiбностей.
   -- Я так i стану чинити. Дякую, Степане Федоровичу, що ви менi пiдказали, та й все розтолкували. А ще бiльше дякую, що маєте намiр надавати нам з Надею допомогу. Та я не стану так довго у вас на шиї сидiти. Я одразу ж знайду собi пiдробiток.
   -- Нема за що менi дякувати. Я не за одного тебе турбуюсь, а за всю твою родину. Так що дiй! Та не забувай, що для отримання направлення в аспiрантуру тобi потрiбно гарно працювати. Лише тодi тобi можуть пiти назустрiч, хоча заводу й шкода буде лишатися доброго спiвробiтника. Але допомагають завжди толковим людям, а не нездарам. I не затягуй з розмовою про направлення в аспiрантуру, щоб це не сталося в останнiй момент. Бо тобi його так швидко не дадуть, однак будуть умовляти залишитись на заводi.
   -- Я це розумiю. Ще раз дякую вам за таку чудову бесiду!
   Наважився на розмову про направлення в аспiрантуру Золотаренко вже аж в серпнi. Вiн не збирався саме з осенi цього року потрапити в аспiрантуру. Просто до того часу вiн з'ясував, що йому для прийому в аспiрантуру ще доведеться складати кандидатськi iспити, а вони за два чи за три днi не вiдбудуться - їх призначають у вiдповiднi термiни не лише для одного нього, а для багатьох iнших пошукувачiв. Отож часу на їх складання пiде чимало. Щоправда, вже трохи пiзнiше Iлля дiзнався, що кандидатськi iспити можна здавати вже навчаючись в аспiрантурi - ранiше вiн думав, що вступ в аспiрантуру проходить так само, як i у ВНЗ. Одного дня Золотаренко випадково зустрiвся в коридорi з Головним конструктором. Вiн поздоровався з ним i, миттєво зорiєнтувавшись, звернувся до нього:
   -- Олексiй Володимирович, менi потрiбно поговорити з вами. Ви можете призначити менi час?
   -- Це термiново?
   -- Нi.
   -- Тодi давайте у п'ятницю пiсля роботи. Наприкiнцi тижня вже нагальних питань не повинно бути.
   -- Добре. Дякую.
   У п'ятницю Iлля пiсля роботи чекав зустрiчi з Головним конструктором у його приймальнiй. Коли за розрахунками Золотаренка з кабiнету вийшов останнiй вiдвiдувач, Iлля спитав того:
   -- Скажiть, будь ласка, у Головного ще хтось є?
   -- Немає, -- i той ще й одночасно покачав головою.
   Iлля постукав у дверi i, не чекаючи вiдповiдi - дверi двiйнi - прочинив їх.
   -- Дозвольте, Олексiю Володимировичу?
   -- Проходьте, -- вiдповiв той i пiсля привiтання просто вказав на стiлець. -- То що ви хотiли у мене запитати чи повiдомити?
   -- Олексiю Володимировичу, пройшов вже рiк, як я закiнчив курси з автоматики й робототехнiки. А чи не знаєте ви, хтось у нашому мiстi займається зараз подiбними розробками?
   -- Наскiльки менi вiдомо, нi. Можливо, що окремi iндивiдууми на свiй страх i ризик i намагаються щось створювати, але плановi розробки поки що не ведуться.
   -- Я й мав на увазi саме плановi. Шкода, що така ситуацiя.
   -- Ну, я вам свого часу й казав, що одразу очiкувати реальних результатiв не варто.
   -- Та я знаю. Але все ж сподiвався на краще. Тодi у мене до вас є ще одне запитання, але у зовсiм iншому планi.
   -- Запитуйте.
   -- А як би поставилися до того, якби я попрохав у вас направлення в аспiрантуру?
   -- Он воно що! Ну, не можна сказати, що вашi запитання рiзноплановi - це ланки одного ланцюга. I я розумiю вас. Надокучило сидiти й чекати у моря погоди. А ще пару рокiв, на мiй погляд, доведеться почекати. Аспiрантура - то гарна справа, та й заводу науковi кадри аж нiяк не будуть на завадi.
   -- Розумiєте, Олексiю Володимировичу, -- Золотаренко опустив долу очi, -- я мав на увазi не заочну, а очну аспiрантуру.
   -- А я теж мав на увазi саме очну аспiрантуру. В заочну аспiрантуру ми направлення не даємо. Тобто, ви хочете вiд заводу направлення в цiльову аспiрантуру? Я правильно зрозумiв?
   -- В цiльову аспiрантуру?.. А що це означає?
   -- Це направлення в аспiрантуру вiд пiдприємства, в якому ви працюєте. Ми, тобто завод направляє вас в аспiрантуру i готовi за це платити. Така форма оплати навчання аспiранта i називається "цiльова аспiрантура".
   -- Я навiть цього не знав. Це начебто й непогано...
   -- Так, непогано. -- Але ви, мабуть, маєте занадто поверхневi уявлення про аспiрантуру, -- промовив хазяїн кабiнету. I це дiйсно було так. Iлля гарно пiдготувався в питаннi направлень по закiнченню ВНЗ, та в питаннi аспiрантури вiн був, на диво, не особливо iнформований. А тому вiн знiяковiв i, мовчки, опустив голову.
   -- Справа у тому, що, -- продовжив Головний конструктор, -- фахiвцi, якi закiнчать цiльову аспiрантуру, мають повернутися в розпорядження пiдприємства чи органiзацiї, якi вiдрядила їх. Ви впевненi, що пiсля аспiрантури повернетесь до нас?
   -- Не знаю. Чесно кажучи, у мене були плани потiм працювати в проектному або науково-дослiдному iнститутi.
   -- Отож бо. Я розумiю вас. Але тодi вам не потрiбно нiякого направлення вiд нас. Якби ви, наприклад, працювали у ВНЗ, то для вступу в аспiрантуру мали б представити виписку з рiшення вченої ради. А так ви поступаєте в аспiрантуру на загальних засадах. Ви строк направлення вiдпрацювали, отже нiяких перепон для вас не iснує.
   -- А коли ж менi тодi звiльнятися з роботи?
   -- Як поступите в аспiрантуру. Дiзнайтеся коли проводиться прийом в аспiрантуру, берiть на той час вiдпустку й пробуйте вступити. Якщо не вдасться, то ви пiсля вiдпустки спокiйно працюєте далi. А якщо ж, поступите, то звiльняєтесь з роботи iз записом у трудовiй книжцi: "...у зв'язку зi вступом до аспiрантури". Можна i "за власним бажанням", та краще "за угодою сторiн".
   -- Як це?
   -- Пiзнiше самi довiдаєтесь, -- посмiхнувся Головний конструктор. -- Я й так вам багато чого розповiв - на благо вам, та на шкоду заводу. Адже менi особисто не хотiлося б втрачати гарного, перспективного працiвника.
   -- Та перспектива у мене поки що досить туманна, -- зiтхнув Золотаренко.
   -- Ну, перспектива i є завжди поки що лише перспективою. Та все ж вона, також завжди, здебiльшого перевтiлюється колись у реальну справу.
   -- Я розумiю. Але коли?
   -- Не можу вам цього сказати. А тому для вас аспiрантура - мабуть, все ж таки, найкращий варiант. Ви у цьому роцi хочете вступати в аспiрантуру? Часу у вас вже практично немає.
   -- Нi, нi. В наступному. I часу немає, та й не можу я так раптово припинити свою роботу на заводi. Тим паче, що завод в цiлому до мене й до моєї сiм'ї добре поставився.
   -- Я вас зрозумiв, -- посмiхаючись, покачав головою Олексiй Володимирович. -- А ви до того ще й совiсна людина. Тодi тим паче все вiрно. Тiльки ось що: вступ до аспiрантури - справа непроста. Вам потрiбно визначитись, у якому закладi ви збираєтесь її проходити. Це ви найближчим чином можете зробити. Це не обов'язково мають бути науково-дослiднi iнститути, хоча це й краще. Можуть бути i просто вищi навчальнi заклади, якi ведуть наукову роботу у цьому напрямку. У них, звичайно, можливостi меншi, та дослiдження фiнансуються замовниками. А тому можуть бути й серйознi дослiди - якщо у навчального закладу достатнi лабораторна база - i серйознi кошти.
   -- Ну, я трохи в курсi справи.
   -- Так, це не закритi данi. Але головне не це. Аспiрантура - це не бездонна торба, там теж є свої плани, мiсця пiд аспiрантiв та навiть обмежена кiлькiсть керiвникiв, якi займаються тим чи iншим напрямком. Тому вам за цей рiк, а ще краще не пiзнiше, нiж до весни - бо потрiбно буде ще багато рiзних формальностей утрясти - необхiдно визначитися, чи маєте ви реальнi шанси бути прийнятими в аспiрантуру у вибраному вами закладi. А також домовитись з науковим керiвником. Ви до того часу маєте сформулювати нехай навiть попередньо тему вашої кандидатської роботи. I про все домовлятися доведеться вам самим. Випускникам ВНЗ у цьому планi значно легше. Навiть якщо вони планують вчитися десь на сторонi, то за них турбуються керiвники кафедри, на якiй колишнi студенти захищали диплом. А за вас не буде кому слово замовити.
   -- Дуже дякую вам, Олексiю Володимировичу! Я навiть не чекав такої розмови. Я й так дуже незручно почуваюся, адже мiй можливий ухiд з заводу буде утратним для вас.
   -- Нiчого не утратно. Ваше майбутнє, це i наше майбутнє.
   Ось такою неочiкуваною для Золотаренка видалася його дуже плодотворна, а головне дружелюбна розмова з Головним конструктором.

* * *

   А тим часом трохи ранiше в недалекiй вiд Києва Хмельницькiй областi, на батькiвщинi Iллi пройшли свої бесiди, якi теж були досить цiкавими. У липнi нарештi, хоча й дещо несподiвано, до батькiв у вiдпустку з сiм'єю приїхав Олександр. Звичайно ж, пiсля короткого вiдпочинку розпочалися розпитування про обстановку у Чехословаччинi, i про те, як там живеться родинi з дiтьми. Олександр з Гульнарою детально все розповiли на запитання здебiльшого Наталiї Карпiвни, i та нарештi заспокоїлася - iз розповiдей сина з невiсткою виходило, що живеться їхнiй сiм'ї у ЧССР не гiрше, нiж жилося у Мукачево. А потiм бабуся зайнялася своїми онуками, а сина вже став "допитувати" Михайло Лаврентiйович.
   -- А Гульнара з дiтьми була з тобою у Чехословаччинi одразу, iз 68-го року? -- запитав вiн.
   -- Та нi, батьку. Ну що ти! Хто б туди у першi днi посилав ще й нашi сiм'ї. Невже наше командування таке дурне? Жiнки з дiтьми набагато пiзнiше до нас приїхали, коли вже ми свої гарнiзони нормально обладнали. А за той час i чехи вже трохи заспокоїлися.
   -- А ти одразу потрапив у Чехословаччину?
   -- Одразу. В Мукачево дислокувалася наша гвардiйська мотострiлкова Червонопрапорна дивiзiя. Ось у її складi я на початку третьої декади серпня й потрапив на чужу територiю. А в складi дивiзiї одних танкiв лише Т-64 було 178.
   -- Ого! Чимало.
   -- Так, добряче. Та ще й 157 БМП, 300 БТР, 48 САУ.
   -- I де ви були в самiй ЧССР?
   -- Та у рiзних мiсцях. Найгарячiше було у самiй Празi. Наше командування, мабуть, думало, що побачивши танки, чехи тут же змиряться. Та не тут то було - в Празi жителi все ж вийшли назустрiч танкам, виявляючи непокору.
   -- I що, ви стрiляли?
   -- По рiзному було. Було й таке, що стрiляли.
   -- I ти теж стрiляв?!
   -- Сам я особисто не стрiляв. Я ж нiколи не вiдносився до рядового чи сержантського складу. Але мої пiдлеглi стрiляли, -- зiтхнув Олександр. -- Там така ситуацiя була, батьку.
   -- Зрозумiло. I багато було вбитих? Адже нашi газети про втрати нiчого не повiдомляли.
   -- Точних даних, я, звичайно, не знаю. Та, як вже у цьому роцi менi казали, в ходi вводу наших вiйськ було вбито близько 100 i поранено бiльше 500 громадян Чехословаччини, в переважнiй бiльшостi мирних жителiв. Лише в перший день було вбито або смертельно поранено 58 осiб, у тому числi 7 жiнок i восьмирiчна дитина.
   -- А з нашого боку?
   -- Всього з 21-го серпня по 20-е вересня бойовi втрати наших, радянських вiйськ склали 12 чоловiк загиблими i 25 пораненими i травмованими.
   -- Теж немало.
   -- Ну, все ж порiвняно мало.
   -- Кожне життя - це чийсь син чи чоловiк.
   -- Я розумiю. Але без втрат навряд чи обiйшлося б. Дуже вже велику неприязнь до нас виявляли чехи.
   -- А зараз як вони до наших ставляться?
   -- Хм, -- покачав головою Олександр, -- складне запитання. Скажiмо так, неоднозначно, по-рiзному ставляться - однi краще, iншi гiрше. Пройшла хоча б вiдкрита ненависть до нас.
   -- А чому так вже прямо ненависть. Ми ж захищали соцiалiзм.
   -- А потрiбно було захищати людей!
   -- То ми ж i захищали людей, щоб вони жили при соцiалiзмi.
   -- Е, нi, батько. Це рiзнi поняття. А якщо люди не хочуть жити при цьому соцiалiзмi?
   -- Як то, не хочуть? А що, хочуть жити при капiталiзмi?
   -- Можливо, що й так.
   -- А що ж там кращого? Експлуатацiя простого народу?..
   -- Та немає там нiякої експлуатацiї.
   -- Ну, як-то немає?! А газети ж пишуть...
   -- То, газети, батьку, -- перебив Михайла Лаврентiйовича син. -- До того ж нашi газети, радянськi. А ти ж не знаєш, що пишуть iноземнi газети.
   -- Ну, я розумiю, що вони такого не напишуть. I розумiю, хоча про це нiде й не говориться, що не все там так вже й погано. Але далеко не все менi зрозумiло.
   -- Ну, хоча б це ти розумiєш. Є ще багато чого iншого... Та твоєї вини у цьому нерозумiннi i немає. Це я, та й iншi нашi вiйськовi, несучи службу у Чехословаччинi, за цi пару рокiв багато чого зрозумiли. Як би там не було, а ми спiлкуємося iз мiсцевими жителями. Не все так просто.
   -- Ось i я розумiю, що не все так просто. То розтолкуй менi.
   -- Воно тобi нi до чого. З ким ти будеш про це говорити, з сусiдом, чи що? У нас зараз не сталiнськi часи, та все ж подiбнi розмови i зараз аж нiяк не заохочуються. Особливо партiйними органами.
   -- Я безпартiйний, як ти знаєш.
   -- Та це не має значення. Є й iншi радянськi органи. Ну, гаразд. Я тобi дещо поясню у двох словах, щоб ти трохи розумiв ситуацiю. Ось, наприклад, нашi вiйська стоять i у Нiмецькiй Демократичнiй республiцi та й в iнших. Але мова саме про НДР. Як ти гадаєш, чому соцiалiстичнi нiмцi у Берлiнi звели мур висотою у 4 метри i довжиною понад 155 кiлометрiв, вiдгородившись вiд Захiдного Берлiна, вiд Захiдної Нiмеччини? I цей мур зведений був, до речi, за наказом державного керiвництва СРСР. А тепер цю стiну вдень i вночi ретельно охороняють. Це що, вони бояться, щоб хтось не перебiг на нашу сторону iз Захiдної Європи?
   -- Мабуть, що нi.
   -- Бачиш, ти це розумiєш. Все вiрно - бiжать якраз туди, у Захiдний Берлiн, у Захiдну Нiмеччину, а в цiлому у Захiдну Європу. То чому ж вони туди бiжать, якщо у нас краще, а у них гiрше? А НДР якраз сама розвинена країна iз соцiалiстичного табору, там люди живуть краще нiж у нас. I хоча б цей факт ми не скриваємо, пояснюючи це рiзними причинами. Однiєю з них, головною, мабуть, є те, що ми багато коштiв видiляємо на захист цих країн. Ось тiльки ми не запитуємо їх народи, чи вони хочуть того. А чехи, бач, не захотiли. Як i угорцi дещо ранiше... Так, добре, я трохи вiдволiкся. Отож, тато, ти розумiєш, що бiжать саме у Захiдну Європу. А людина завжди шукає де краще. Ось i роби сам висновки.
   -- Та якi там висновки. I так все зрозумiло. Хоча якраз багато чого не зрозумiло.
   -- Менi теж не все зрозумiло. Але за один день, мiсяць чи навiть рiк з цим не легко розiбратись. Я чому й казав, що не так все просто, -- зiтхнув Олександр.
   -- Так, добре. Трохи щось прояснилося, а над iншим потрiбно мiркувати.
   -- Потрiбно. Лише без пiдключення зайвих осiб.
   -- Я це розумiю. Я ось ще про що хотiв запитати. Ти казав, що до вас ставляться по-рiзному. А як воно по-рiзному, що ти мав на увазi?
   -- А-а, я зрозумiв. Так, я казав, що однi люди ставляться до нас краще, чехословаки, звичайно, а iншi - гiрше. Ось у тiй же Нiмеччинi, НДР, як менi казали, старе поколiння бувало, що ставилося до наший вiйськових, та й до їхнiх дружин не дуже привiтно. А молодь там ставиться до наших абсолютно нормально.
   -- Ну, воно, мабуть, i зрозумiло - молодь вже виросла при соцiалiзмi, вона з нами не воювала.
   -- Вiрно. А в Чехословаччинi ситуацiя якраз навпаки. Старики до нас ставляться ще бiльш-менш нормально, а ось молодь - ненавидить нас. Не вся молодь, звичайно, але багато такої є.
   -- Оце тобi так! I чому ж це?
   -- Бо молодь, зростаючи в соцiалiзмi, мабуть, мала з чим його порiвнювати. Чехословаччина територiально ближче до Захiдної Європи, i гайки там були закрученi набагато слабше нiж у нас.
   -- Мабуть, що так. А як же тодi у НДР? Там же ФРН пiд боком, межує з соцiалiзмом...
   -- А там спочатку Вальтер Ульбрiхт разом iз керiвником Штазi, це - органiзацiя спорiднена КДБ СРСР, Ерiком Мiльке гайки одразу пiсля вiйни так закрутили, що нiхто й пiкнути не мiг. Та й Радянський Союз їм у цьому добре допомагав, адже нашi вiйська постiйно там перебували - з самого закiнчення вiйни. А ось у Чехословаччинi наших вiйськ до недавно не було. Там народ легше дихав. Ось тобi, батьку, й рiзниця.
   -- Мабуть, що так.
   -- Так, так, батьку. У Чехословаччинi за цей час молодь вiдчула дух свободи.
   -- Якої їм ще свободи потрiбно було?
   -- А я тобi зараз поясню на твоєму ж прикладi, на нашому радянському прикладi. Подiбний дух свободи у нас був одразу пiсля ХХ-го з'їзду КПРС. Адже недарма той перiод називають Хрущовською вiдлигою. Народ теж став легше дихати, теж вiдчув певну свободу. На жаль, лише саме певну.
   -- Так, щось подiбне у цьому є. Менi важко це все так одразу збагнути, бо я все своє свiдоме життя прожив... нi, я все своє свiдоме життя будував той самий соцiалiзм чи комунiзм.
   -- Я вже тобi казав, що це не твоя провина. Думаєш я чи мої друзi так швидко розiбралися у всьому? Саме перебування у Чехословаччинi трохи вiдкрило нам очi. Саме трохи, бо багато чого залишається, все ж таки, незрозумiлим. Можливо, подiї в цiй країнi змусять керiвництво нашої країни трохи вiдкоригувати курс нашої мiжнародної полiтики. Та й у нас в державi робити якiсь реальнi кроки до обiцяного свiтлого майбутнього. Бо щось забули слова Хрущова, що ми вже скоро повиннi жити при комунiзмi. А його поки що навiть на обрiї не видно.
   -- Не видно... А хотiлося, щоб нашi дiти, та хоча б онуки жили набагато краще за нас. I все ж я не зовсiм розумiю того слова "свобода". Вона у нас начебто i є. Нехай там Куба виборола ту свободу, африканськi країни борються за неї, але ж вони були, а багато з них i зараз є залежними вiд могутнiх капiталiстичних країн. Нехай чехословаки мали хоч якусь можливiсть порiвнювати своє життя iз захiдноєвропейським. Але я гадаю, що й там є свої проблеми. Але ж у нас в країнi начебто все нормально, та й свобода нiбито є. Менi вже скоро стукне 75 рокiв, давно не працюю. Ранiше я хоча б на роботi з колегами мiг обговорити новини, подiї в країни та за кордоном. А зараз можу поговорити на цi теми лише з вами, з тими дiтьми, якi мешкають десь на сторонi. У вас бiльше можливостей все розумiти. У вас дiйсно є свобода, ви можете подорожувати по країнi. Та й в iнших державах побувати. Лавр, он був у Китаї, Нiмеччинi, ти - в Чехословаччинi. Василь, мабуть, скоро буде й у закордоннi країни лiтати.
   -- Е, нi, тато, це про таку свободу йдеться мова. У Китай, НДР та Чехословаччину мене з Лавром держава посилала. I не на прогулянку, не туристами. У Василька це буде робота, а за кордоном багато наших людей працюють, переважно у якихось там дипломатичних мiсiях. А туристом навiть у країни соцтабору не так просто потрапити, а що вже говорити про капiталiстичнi. Ось тобi й свобода. Я зараз тобi ще бiльше, батьку, скажу. Реальний, хоча й жорсткий приклад наведу. Тiльки у цьому випадку ти вже точно лише слухай, але нiкому нi гу-гу. Так ось, а скажи-но, за яку свободу вiддавали своє життя вояки УПА? А ще ти менi розповiдав про ваш випадок у селi на початку 50-х рокiв. I я його запам'ятав. То за яку свободу цiла родина вже у мирний час своє життя вiддала? А ми всi, тату, захiдники, ми це розумiти маємо краще, нiж iншi. А ти ще згадай, чому майже всi мої брати навчалися у Києвi, а де пiсля вiйни були нашi ВНЗ? Я не беру до уваги Львiв та Чернiвцi, бо вони до 39-го року не були у складi СРСР. А iншi захiднi областi чому так вiдставали у питаннях освiти? Чи у нас молодь вчитися не бажала?
   -- Гострi слова... Ти що, зараз належиш до тих людей, забув, як їх називають - тi, хто не згоднi з полiтикою партiї та уряду? Вiдщепенцi...
   -- Дисиденти.
   -- О-о, саме вони.
   -- Нi, тату до них я не належу. Якби я до них належав, мене б давно турнули з армiї. Просто з тобою на цю тему розмовляю. Iнодi ще з друзями можемо обговорити ту чи iншу подiю. Але на цьому й все. Ми просто сподiваємося на краще. Це пасивна позицiя, та що поробиш, ким я буду без армiї...
   Стосовно згаданих батьком i сином дисидентiв... У 1964-му роцi з вiдставкою Хрущова в СРСР фактично завершився процес лiбералiзацiї суспiльно-полiтичного життя, закiнчилися розпочатi ним перетворення. Поступово виявився розкол мiж полiтичними верхами країни i значними групами культурної громадськостi. Спочатку незгоднi з полiтикою уряду не афiшували своїй дiяльностi, перебуваючи як би у пiдпiллi. З пiдпiлля починали багато дисидентiв, наприклад, генерал Петро Григоренко - так що у випадку з армiйцями Олександр Золотаренко був не дуже-то iнформованим. Здавалося, що можливостi дiяти вiдкрито в умовах Радянському Союзi просто немає. Та все ж з середини 60-х рокiв дисидентський рух "вийшов в свiт", став вiдкритим, гласним. Пiсля цього у багатьох дисидентiв виникло стiйке упередження до пiдпiлля. Його висловив той же Петро Григоренко в назвi своєї книги "У пiдпiллi можна зустрiти тiльки щурiв". Однак вже восени 1965-го року ця гласнiсть призвела до того, що були заарештованi московськi письменники Андрiй Синявський та Юлiй Данiель, що опублiкували свої твори за кордоном пiд псевдонiмами Абрам Терц i Микола Аржак.
   Росiйський поет, композитор i драматург Юлiй Кiм у 1968-му роцi написав вiрш, у якому були слова на тему, яку зараз обговорювали батько з сином:
        На тыщу академиков и член-корреспондентов,
        На весь на образованный культурный легион
        Нашлась лишь эта горсточка больных интеллигентов,
        Вслух высказать, что думает здоровый миллион!
   Це була реакцiя Юлiя Кiма на рiшення столичного суду. У сiчнi 1968-го року Московський народний суд, розбираючи справу осiб, якi нiбито перебували в злочинному зв'язку з бiлоемiгрантської органiзацiєю, засудив обвинувачених до рiзних термiнiв позбавлення волi. Розбiр справи докладно висвiтлювався в газетах "Известия" i "Комсомольськая правда". Однак пiсля суду знайшлися люди, що працювали в установах академiї наук i держунiверситетi, якi взяли пiд захист засуджених. Ними було складено листа-петицiю в рiзнi партiйнi i радянськi органи, пiд яким пiдписалося 46 осiб, в тому числi шiсть членiв КПРС. В листi виражалася недовiра Московському мiському суду, йому ставилася в провину вiдсутнiсть гласностi, неправильне ведення справи. У зв'язку з цим висловлювалася вимога про скасування рiшення суду i притягнення до вiдповiдальностi осiб, якi допустили порушення норм судочинства. Один лист з пiдписами органiзаторiв його складання направили в США, де вiн 23-го березня був опублiкований у пресi, а 27-го березня радiостанцiя "Голос Америки" передало його по радiо. Ось i написав Кiм про цю вiдважну жменьку хворих iнтелiгентiв.
   -- Зрозумiло, -- неголосно промовив Михайло Лаврентiйович на фразу сина про балачки на цю тему лише з друзями. -- Гаразд, досить говорити на цю тему. Давай про iнше. А де ви там, в Чехословаччинi жили? Ну, де квартирувалися, так воно у вас зветься?
   -- У рiзних мiстах були збудованi гарнiзони. Навiть у соцiалiстичнiй Словаччинi - цiй як би федеративнiй республiцi в складi ЧССР, та з сiчня цього року вона вже i є федеративною. Наприклад, у Топольчанах - це невеличке мiстечко - дислокується наша 13-а танкова дивiзiя.
   -- Ти менi не секретнi данi розповiдаєш? -- посмiхнувся батько.
   -- Та якi можуть бути у цьому секрети. То ж танки, хiба їх сховаєш, чи ушi всiм позатикаєш вiд їх реву? Звичайно, в газетах про таке не пишуть, та всi про це знають. Я маю на увазi не пересiчного громадянина, а зацiкавлених осiб. Так ось, стосовно гарнiзону чи нашого мiсця проживання. Наша частина розмiщується у мiстi Френштат пiд Радгоштем. Розташоване мiсто на пiвдень вiд Острави - третього за величиною мiста Чеської СР. Френштат пiд Радгоштем знаходиться ближче до кордону з Словаччиною та Польщею. Вiдстань вiд Френштату пiд Радгоштем до Львова, через ту ж Польщу, 540 кiлометрiв.
   -- Зачекай. А що за дивна назва мiста. Френч... чи як ти його там назвав, пiд... Пiд якимось iншим мiстом, чи що? Я розумiю на... Наприклад, Ростов-на-Дону. Пiд - це що, поблизу iншого мiста чи рiчки? Дивно. У нас так мiста не називають.
   -- Нi, батьку, -- розсмiявся Сашко. -- Все трохи не так. На пiвдень вiд нашого мiста є ще й Рожнов пiд Радгоштем. Радгошть - це назва вiдомої у тих краях гори, її висота приблизно 1100 метрiв.
   -- О, тепер зрозумiло - пiд горою. Хоча теж цiкаво. Добре, продовжуй свою оповiдь.
   -- Так ось. Ранiше в Френштатi були колишнi казарми Чехословацької армiї, якi збудованi ще у 1938-му роцi. А тепер на територiї гарнiзону цього городка проживаємо ми. Нiчого мiстечко, хоча є й кращi. Наприклад, серед iнших гарнiзонiв видiляється один наш гарнiзон, що знаходився у Мiловiце, це мiсто в Чехословаччинi недалеко вiд Праги, там розмiщується штаб радянської Центральної Групи Вiйськ. До 1968-го року там дислокувалася чеська танкова дивiзiя та iншi частини. Тепер же тут розмiщується штаб Центральної групи вiйськ, 15-а гвардiйська танкова дивiзiя i окремi вже нашi частини групи, -- командувачем ЦГВ, яка була створена 24 жовтня 1968-го року, став генерал-лейтенант О. М. Майоров.
   -- Я одного разу побував у тому гарнiзонi, -- продовжував Сашко. -- Гарне мiсце, вмiє наше командування вiдшукувати красивi мiсця для себе. Один з районiв цього мiстечка називається Божий Дар - назва говорить сама за себе. А ще там вражає величина територiї, на якiй живуть нашi вiйськовослужбовцi та члени їх сiмей. Багатоповерховi панельнi будинки вмiщують до 100.000 чоловiк. На пiвднi розташований також однойменний аеродром Мiловiце, який використовується нашими вiйськовими.
   -- А ти в багатьох мiстах Чехословаччинi побував?
   -- Ну, у кiлькох бував, але дуже по країнi не їздив - немає на те часу. Звичайно, був у Празi, ще у пару мiстах, наприклад пiд мiстечком Лiбава. Його ранiше по рiзному називали: Лiба, Лiбау, Любава, Любавiя. Поблизу нього розташовується Лiбавськiй полiгон. Там у липнi минулого року наш полк брав участь в дивiзiйних навчаннях. Там же в серпнi ми вiдпрацьовували водiння танкiв пiд водою вдень i вночi. Ну, мабуть, що я все тобi розповiв про Чехословаччину. Навiть те, про що, мабуть, i не мав би розповiдати. Отакi-то справи, батьку.
   -- Так. Ох, i наговорив ти менi сьогоднi, -- покачав головою Михайло Лаврентiйович.
   -- То забудь про все це. Або хоча б про першу частину нашої розмови.
   -- Е нi! Тепер вже точно не забуду. Я, звичайно, нi з ким нашою бесiдою дiлитися не стану, але помiркувати менi є над чим. I дуже добре мiркувати доведеться. Дякую тобi за таку полiтiнформацiю.
   -- Так, -- посмiхнувся Олександр, -- такої "полiтiнформацiї" тобi нiхто не прочитає.
   Та пiсля цiєї iмпровiзованої полiтiнформацiї сина Михайло Золотаренко й справдi став частiше задумуватися над проблемами життя радянського народу i уловлювати хоча б мiзернi крихти про життя у iнших країнах, якi подекуди потрапляли у рiзнi ЗМI. Вiн починав також бiльш уважно читати газети, у яких намагався з'ясувати, немов би навiть помiж рядками, що та чи iнша людина хотiла сказати. Та й що ж воно насправдi є те iнше, про що намагатися сказати деякi освiченi люди? А також вiн почав оцiнювати для себе переваги й недолiки соцiалiстичного образу життя, у якому керiвництво Радянського Союзу мало ще й намiр перетворити соцiалiзм у повний комунiзм. Ось якi питання на старостi почали цiкавити Михайла Лаврентiйовича.
  
  

РОЗДIЛ 12

Ювiлеї, ювiлеї...

  
   Весна 1971-го року запам'яталася Iллi Золотаренку хiба що невеликою родинною подiєю, яка вiдбулася в столицi України. I подiя ця стосувалася не самої сiм'ї Iллi чи батькiв Надiї. В Києвi мешкала ще одна близька йому людина - його рiдний молодший брат Василько. I ось саме йому 17-го березня виповнилося ювiлейнi 30 рокiв. Брати постiйно при нагодi зустрiчалися i гостювали один у одного. Та якщо зустрiтися в мiстi вони могли й наодинцi, то ось в гостi, звичайно ж, прибували сiм'ями. Не зовсiм зручним було лише те, що проживали вони у рiзних районах, та ще й значно вiддалених один вiд одного. Якщо родина Iллi проживала на "Нивках", то родина Василя на Солом'янцi - на Повiтрофлотському проспектi в районi Севастопольської площi. I хоча мiський транспорт (здебiльшого тролейбусне сполучення) працював нормально, станцiй метро, яке активно в цi роки будувалося, у районах проживання братiв не було. Це дещо ускладнювало родинний зв'язок Золотаренкiв, та гостювати один у одного вони не переставали. Ось i цього дня Iлля з дружиною (сам вiн трохи ранiше вiдпросився з роботи, у Надiї робочий день - це була середа - закiнчувався й так ранiше) на п'яту годину були вже в квартирi у iменинника.
   Крiм Iллi з Надею у Василя на його святi була лише ще одна родина - його найлiпшого друга по роботi. З iншими своїми колегами вiдсвяткувати своє 30-рiччя Василь планував на роботi завтра. Та у таких випадках дуже вже велика компанiя в стiнах однокiмнатної квартири, мабуть, i не кращий варiант. А три сiм'ї оптимальний варiант, саме як би сiмейний вечiр. I посидiли всi й поспiлкувалися, не забуваючи при цьому постiйно проголошувати тости за iменинника за його дружину (а заодно й за присутнiх жiнок). Пiд час однiєї з перерв у застiллi, коли жiнки мiняли на столi страви, чоловiки, щоб не заважати їм, встигли поспiлкуватися й окремо. Для цього вони, накинувши на плечi свої теплi куртки, вийшли на застелений балкончик - невеличкий додаток до малогабаритної квартири. Весна була ранньою, проте не холодною, а тому причинивши дверi у кiмнату та трохи вiдкривши стулку балконного вiкна, дозволили перекурити Iллi. Затягнувся сигаретою й друг Василя (пригощав Iлля), вiн був на вигляд рокiв на п'ять старший вiд колеги, i iнодi дозволяв собi побалуватися сигаретним димком. А ось Василь, слiд вiддати йому належне, так i не палив. Розмову завiв iменинник, запитавши у брата, як у того йдуть справи iз пiдготовкою до вступу в аспiрантуру - про такi плани вiн знав ще з минулого року.
   -- Та поки що нiяк, -- не дуже вдоволено вiдповiв Iлля.
   -- Ну, я розумiю, що сам вступ вiдбудеться пiзнiше - вже влiтку чи восени. Але є ти якось до цього готуєшся? Там же, ти казав, є якiсь кандидатськi екзамени.
   -- Практично нi, не готовлюся.
   -- Як-то так?!
   -- Я говорю саме у планi пiдготовки до iспитiв. Так, кандидатськi екзамени є, але їх можна складати, та так частiше за все й вiдбувається, не разом, тобто не у 3-4 днi чи тиждень, а у рiзнi строки. Можна навiть складати їх вже, навчаючись в аспiрантурi. Ось я i буду готуватися до конкретного екзамену пiзнiше - у травнi, червнi, а можливо, що й у серпнi.
   -- А якi там повиннi бути iспити? -- запитав Анатолiй, друг i колега iменинника.
   -- Якi iспити?.. Фiлософiя, iсторiя КПРС, iноземна мова та екзамен зi спецiальної дисциплiни. I якраз iз спецiальної дисциплiни iспит складають вже навчаючись в аспiрантурi, i навiть, як менi казали, в останнiй рiк навчання. А це самий серйозний iспит. Для складання iспиту зi спецiальної дисциплiни зазвичай потрiбна наявнiсть опублiкованих в журналах ВАК як мiнiмум 1-2-х статей за темою дисертацiї та вже написанi хоча б пару глав дисертацiї.
   -- Хм, -- покачав головою Анатолiй, -- трохи дивно. Це, як я зрозумiв, iспит з профiлюючої дисциплiни. Я вважав, що саме по нiй пiд час вступу повиннi оцiнюватись знання майбутнього аспiранта.
   -- Вони й оцiнюються, щоправда дещо iншим чином. Особи, якi вступають до аспiрантури, повиннi надати перелiк своїх опублiкованих наукових праць та винаходiв. У кого їх немає - надають реферат з обраного наукового напрямку. Саме за цими параметрами, а не за iспитами з iсторiї КПРС чи iноземної мови i оцiнюється готовнiсть кандидата до наукової працi. Ну, i звичайно, за пiдсумками спiвбесiди вступника з передбачуваним науковим керiвником. За цими чинниками приймальна комiсiя й виносить рiшення. У мене наукових праць немає, а тому менi якраз i доведеться писати реферат. Та й це мене зараз не дуже турбує.
   -- А що ж турбує?
   -- Пошуки мiсця навчання й наукового керiвника. Я ж навчався не в Києвi, у мене тут немає нiяких зв'язкiв, знайомств, рекомендацiй. З мiсцем навчання я вже практично визначився, а ось стосовно наукового керiвника... - поки що справи просуваються туго. Кручуся сам, як та бiлка в колесi. У мене вже, чесно кажучи, часом з'являються певнi сумнiви стосовно цiєї моєї задумки - вступати до аспiрантури. З'являється певна зневiра у те, що менi це вдасться зробити, принаймнi цього року.
   -- Е-е, так не годиться, -- покачав головою Анатолiй. Хоча розмову розпочав Василь, та саме вiн надалi вiв дiалог з Iллею. -- Навiщо так песимiстично себе настроювати? Одна розумна людина ось що сказала на цю тему: "Песимiзм не виграв нi однiєї битви".
   -- Хм, гарнi слова, i людина дiйсно, мабуть, розумна. А чиї це слова?
   -- Дуайта Ейзенхауера.
   -- О-о! Людина вiдома й дiйсно розумна, -- Дуайт Девiд Ейзенхауер був вiдомим американським державним i вiйськовим дiячем, генералом армiї (з 1944 р.) та 34-м президентом США (1953-1961 рр.). -- Ще б пак - колишнiй президент такої могутньої держави.
   -- Вiн не лише виголосив цi слова. У нього є ще й бiльш цiкава його особиста розробка, яка називається матриця Ейзенхауера.
   -- А це ще що таке?
   -- Це... Ну, як би сказати?.. Це своєрiдна модель розподiлу справ, чiткий план дiй i неухильне дотримання його, це один з iнструментiв органiзацiї свого робочого дня, який використовується багатьма людьми у всьому свiтi. I саме основоположником цiєї матрицi є Дуайт Ейзенхауер. Як не важко здогадатися, ця людина була дуже зайнятою i повинна була виконувати безлiч всiляких справ, пов'язаних з його дiяльнiстю. З цiєї причини Ейзенхауер i займався оптимiзацiєю свого робочого графiка та списку виконуваних завдань. I пiдсумком його дослiджень саме й стала так звана матриця, її ще називають квадратом Ейзенхауера.
   -- А у чому суть цiєї його матрицi, її сенс?
   -- Сенс матрицi Ейзенхауера полягає, головним чином, у тому, щоб навчитися грамотно розподiляти всi свої справи, вiдрiзняти важливе вiд термiнового, не термiнове вiд найменш важливого, а також по максимуму скорочувати час на заняття будь-якими справами, виконання яких не дає нiяких iстотних результатiв.
   -- Стоп, стоп, Анатолiю! Це все слова. А як ця матриця влаштована? Тобто, практично?
   -- Ну, все досить просто. Матриця Ейзенхауера - це чотири квадранта, простiше квадрата, основою яких служать двi осi - це по горизонталi вiсь важливостi: важливо; не важливо, а також по вертикалi вiсь термiновостi: термiново, не термiново. У пiдсумку виходить, що кожен квадрант вiдрiзняється своїми якiсними показниками. У кожен з квадрантiв записуються всi завдання i справи, завдяки чому утворюється гранично ясна i об'єктивна картина того, чим слiд зайнятися в першу чергу, чим - у другу, а чим взагалi займатися не варто.
   -- Дещо прояснилося. Хоча й не все. Якщо, наприклад, справ багато, то там у кожному квадратi може бути записана й не одна подiбна справа. А тодi як вибирати?
   -- Ну, довго розповiдати конкретно про сам принцип матрицi. Хоча нiчого складного у нiй i немає. Просто за допомогою неї проводиться аналiз всiх чотирьох квадрантiв, завдяки якому й складається, так би мовити режим робочого дня.
   -- Але з ваших слiв випливає, що там є квадрат з такими параметрами як не важливо i не термiново. I що, тодi подiбнi справи взагалi не вирiшуються? Але ж, якщо їх записали, то вони все ж мають бути розв'язанi.
   -- Якщо особисто ви, наприклад, складете для себе подiбну матрицю, то такi справи, мабуть, доведеться переносити на бiльш пiзнiй термiн. Але ви забуваєте, що Ейзенхауер не сам вирiшував всi проблеми, у нього була команда - цiлий штат радникiв, помiчникiв та виконавцiв. Ось такi не важливi i не термiновi справи, мабуть, розв'язували саме вони.
   -- М-да. Мабуть, що так. Як то говориться - все генiальне просто.
   -- Саме так. Та ми дещо вiдхилилися вiд теми. Мова йшла про те, щоб не допускати у своїх планах песимiзму. Так що, й ви не впадайте у вiдчай, а просто наполегливо працюйте. I все вам вдасться.
   -- Та я про це й не забуваю. Працюю. То просто часом певна хандра нападає. Та я її переборю, я все ж колись вступлю до аспiрантури й стану займатися наукою.
   -- Оце вiрно. Тiльки не колись, а саме цього року. Раз ви ще ранiше поставили собi таку мету. Отож i добивайтесь її здiйснення.
   -- О, точно, -- нарештi знову вставив своє слово iменинник. -- Толя має рацiю. Ти маєш виконати свої плани саме цього року. Менi нещодавно трапилися на очi пару рядкiв з висловом вiдомого перського поета, математика, фiлософа та астронома Омара Хайяма. I вiн знаєш, що сказав з цього приводу? - сьогоднi немає часу, завтра не буде сил, а пiслязавтра не буде нас. Нiчого не вiдкладайте, живiть зараз! Ось i ти повинен, не вiдкладаючи, у цьому роцi вступити до аспiрантури.
   -- Добре, -- посмiхнувся Iлля. -- Я все зрозумiв. I вдячний вам обом за пiдтримку.
   Розмова на тему аспiрантури, схоже було, що завершилася. А ось поговорити чоловiкам на iншi теми не вдалося, тому що саме в цей час у скло балконних дверей постукала дружина iменинника Настя, даючи тим знак повертатися до столу. Святковий вечiр продовжувався...
   Та свято цього року було не лише у одного Василя Золотаренко. Ще бiльше свято невдовзi мало бути у його батька Михайла Лаврентiйовича - менше нiж через мiсяць, 14-го квiтня йому виповниться 75 рокiв - оце ювiлей так ювiлей! Останнiй раз старший Золотаренко став батьком у 45 рокiв, i його наймолодшою дитиною був саме Василько. Так само, як у нього, день народження Михайла Лаврентiйовича припав на середу. I цього разу було зрозумiло, що святкування навряд чи перенесеться на вихiдний день - давно вже були на пенсiї i сам ювiляр, i його дружина. Отож не дуже-то подружжя чекало на гостей, якi мешкали поза межами села. Iз дiтей, крiм Петра, на ювiлеї батька були присутнi лише Антонiна та Василь. Цього разу вирватись з роботи, та ще й не на один день, тому ж киянину Iллi не вдалося. Щось подiбне, мабуть, заважало з'їздити в село й iншим дiтям, не говорячи вже за Олександра, який служив у Чехословаччинi. Звичайно, привiтальнi телеграми надiйшли вiд кожного сина, i батько був радий їм. Та все ж, на душi у нього було трохи тоскно - що не говори, а це начебто вказувало на те, що дiти як би все бiльше вiддаляються вiд своїх батькiв. Бачила, звичайно, цей сум свого чоловiка i Наталiя. I бачила (чи вiдчувала) сум не в його душi, а в очах. - за довгi роки сумiсного життя вона вже добре вивчила свого Мишка. I коли знову вiд'їхали до Кам'янця та Києва Тоня й Василько, вона ввечерi пiдсiла до чоловiка на тахту, обняла його й неголосно промовила:
   -- Ти не засмучуйся. Ну, не змогли всi зiбратися на твiй день народження. Робочий день, справи, для декого дальня дорога й таке iнше... Але ж поздоровили вони тебе вчасно, отже пам'ятають про твiй день народження, не забувають.
   -- Та я й не засмучуюся. То просто смуток, що всi роз'їхалися, а ми знову залишилися самi.
   -- Е-е, Мишко, не лукав. Є у тебе, звичайно, i цей смуток, але ти бiльш засмучений саме через те, що дiтей мало з'їхалося. Я ж бачила твої сумнi очi навiть у день святкування.
   -- Та то я сумував, що роки пролiтають, -- намагався виправдовуватися Михайло. Та дружина стояла на своєму.
   -- Ти вже давно за цим не сумуєш. Скiльки рокiв є - всi вони твої, i прожитi вони не даремно. Той смуток, якщо й був, то швидкоплинний. А далi вже зовсiм iнше...
   -- Ну, ти, Наталя, й Шерлок Холмс! Все-то ти примiчаєш. До всього прискiпуєшся.
   -- Та я не прискiпуюсь, я просто тебе заспокоюю. I розумiю...
   -- Так, скажу тобi чесно, є трохи того смутку, про який ти говориш. Я хоча й розумiв, що багато хто не зможе приїхати, та чомусь сподiвався, що гостей наших, саме наших рiдних буде бiльше. Та ти маєш рацiю - не дуже вдало цього року мiй день народження припав на саму середину робочого тижня. Ну, та Господь з ним. Все вже позаду. Будемо розраховувати, що на твiй день народження бiльше дiтей приїде. Що не говори, а мама найбiльш дорога людина...
   -- Хто зна, що буде.
   -- А ти не знаєш на який день тижня припадає цього року вже твiй день народження?
   -- Знаю, дивилася. Вiн припадає на вiвторок.
   -- Хм, теж не дуже-то вдало. Та все ж твiй день народження влiтку, а це ж пора вiдпусток. Так що будемо сподiватися на краще.

* * *

   Та час пролiтав непомiтно, i ось вже настав липень. I перший його день ознаменувався трауром для всього Радянського Союзу. Газети принесли звiстку, що вчора, 30-го червня пiд час повернення на Землю через порушення герметичностi спускового апарата загинув екiпаж космiчного корабля "Союз-11". У складi екiпажу були командир Георгiй Добровольський, бортiнженер Владислав Волков та iнженер-дослiдник Вiктор Пацаєв.
   Це була, на жаль, вже не перша трагедiя пiд час освоєння Космосу. Чотири роки тому, 23 квiтня 1967-го року в Радянському Союзi був виведений з метою льотних випробувань на орбiту Землi новий космiчний корабель "Союз-1", пiлотований льотчиком-космонавтом СРСР Героєм Радянського Союзу iнженер-полковником Володимиром Михайловичем Комаровим. Та пiд час повернення на Землю 24-го квiтня на семикiлометрової висотi не вийшов основний парашут спускового апарату (СА), а стропи запасного парашута скрутилися iз-за обертання СА. На великiй швидкостi спусковий апарат врiзався в землю в пустельнiй мiсцевостi в Адамiвському районi Оренбурзької областi i загорiвся. Так, трагедiї у новiй справi часом траплялися, будуть вони пiзнiше i в Сполучених Штатах Америки. Освоєння Космосу було нелегкою справою, а той не прощав помилок.
   Та про минулу трагедiю поступово забули, а ось нову, коли загинуло одразу троє космонавтiв, зараз обговорювали досить бурхливо. I всi задавали майже одностайнi, але здебiльшого риторичнi запитання: "Як таке могло трапитись? Як нашi iнженери i керiвники польотiв могли таке допустити?". Вiдповiдей не було. До обговорення цiєї теми пiдключилася навiть Наталiя Золотаренко, задавши своєму чоловiковi питання, якi стосувалися деяких технiчних аспектiв.
   -- Мишко, а що означає порушення герметичностi спускового апарата?
   -- Ну, що, що... Я тобi поясню це на прикладi нашої хати: наприклад, ти погано причинила вхiднi дверi або кватирку. I у кiмнати потрапив дощ чи набилося пиляки. Оце тобi i є розгерметизацiя. А в космiчному кораблi все навпаки - не туди щось потрапляє, а навпаки, звiдти вилiтає. Витягує все вакуум. Ось той вакуум i витяг все повiтря, яким дихали космонавти.
   -- Ну, це я тепер зрозумiла. А що, в космiчному апаратi є якiсь кватирки?
   -- О, Господи! -- посмiхнувся Михайло. -- Та звичайно ж, немає. Але є, мабуть, якiсь люки. Ну, хоча б тi, через якi космонавти потрапляють в корабель, чи навпаки виходять у скафандрах в Космос.
   -- О! А як же тодi той Космос чи вакуум, про який ти говориш, висмоктав повiтря одразу iз трьох скафандрiв. Вони що, всi несправнi були?
   -- Ну, я чув, що космонавти скафандри одягають лише тодi, коли виходять у Космос. А всерединi корабля вони працюють без скафандрiв.
   -- Так то ж пiд час польоту. Це я й сама знаю. Хiба ж у скафандрах у кiмнатi, чи у тому ж кораблi попрацюєш... Якби на мене надiли той скафандр, то хiба б я змогла поратися бiля печi?
   -- Оце точно! -- цього разу вже голосно розсмiявся Михайло, уявивши свою дружину в скафандрi поблизу печi зi сковорiдкою у руках. -- Дуже вдалий приклад!
   -- Але ж це так, -- розсмiялася i сама Наталiя. -- Та все ж, чому ж вони не надiли тi скафандри, коли поверталися на Землю? Я ж бачила на фотографiях у газетах, та й по телевiзору пiзнiше показували, що навiть Гагарiн лiтав у скафандрi. А це ж було 10 рокiв тому. То чому ж зараз космонавти лiтають без скафандрiв чи повертаються назад вже без них?
   -- А ось цього я не знаю. Це не до мене запитання. Дiйсно, повиннi були б назад теж повертатись у скафандрах. А чому були без них - менi й самому незрозумiло, -- здвинув плечима Михайло Лаврентiйович.
   А справа була у тому, що ранiше розмiстити екiпаж з трьох осiб, та ще й в скафандрах, у кабiнi космiчного апарату "Восход" було неможливо. Використання скафандрiв було припинено ще починаючи з "Восходу-1", i це було зроблено для економiї мiсця в кабiнi. Тому космонавти й лiтали без скафандрiв. Також не можна було зробити i 3 люки для катапультування. А взагалi, iдея летiти в космос без скафандрiв i катапульт належала iнженеру-розробнику космiчних кораблiв i орбiтальних станцiй Костянтину Феоктистову. Феоктистов у 1964-му роцi й сам полетiв у космос на першому апаратi нової серiї, тому ж таки "Восходi-1" для психологiчної пiдтримки Володимира Комарова та Бориса Єгорова. Робилося це також i за особистою вказiвкою Сергiя Корольова. А в США та на Заходi навiть в голову нiкому не могло прийти, що СРСР вiдправляв екiпажi на орбiту без вiдповiдних засобiв порятунку.
   Та й зi скафандром Гагарiна все було не так вже й просто - на цей час пересiчнi громадяни Радянського Союзу цього ще не знали. На Гагарiну був герметичний костюм просто подiбний до льотного скафандра - у якому лiтають на швидкiсних винищувачах льотчики. Так, вiн забезпечував всi процеси життєдiяльностi космонавта на час польоту, але для роботи у космiчному просторi вiн був ще не придатний, i повної безпеки вiд тiєї ж розгерметизацiї не надавав. А перший реальний скафандр випробував Олексiй Леонов у березнi 1965-го року пiд час першого виходу у вiдкритий космос у скафандрi "Беркут". Щоправда тодi у нього виникли певнi труднощi - пiд час повернення в космiчний корабель скафандр роздуло, i Леонов ледве потрапив у космiчний апарат, видаливши половину повiтря iз скафандра. Пiсля цього польоту скафандр навiть довелося переробляти майже з нуля. До речi, перед стартом Гагарiна виявилося, що на його "льотному" скафандрi були вiдсутнi яскравi розпiзнавальнi знаки, i, щоб пiсля приземлення Ю. О. Гагарiна не прийняли за шпигуна (всiм був пам'ятний минулорiчний iнцидент зi збитим американським льотчиком Пауерсом) на вже надiтому на Юрiя Гагарiна шоломi, вивели червоною фарбою напис "СРСР". А свiтлини, якi розмiщували газети, були зробленi пiзнiше.
   Що ж стосується розслiдування причин катастрофи, то спецiальною комiсiєю було встановлено, що причиною розгерметизування космiчного корабля став брак вентиляцiйного клапана. Вiн пiд час роздiлення вiдсiкiв передчасно i не санкцiоновано вiдкрився, внаслiдок чого спусковий апарат i розгерметизувався, спричинивши загибель космонавтiв. I вже надалi старт i посадку космонавти здiйснювали лише в скафандрах; а екiпаж зменшили до двох осiб, щоб надати мiсце для установки автономного забезпечення життєдiяльностi легких скафандрiв.
   Були у Наталiї й iншi запитання, на якi навiть бiльш освiчений за неї Михайло Лаврентiйович вiдповiдi дати не мiг. А тому бiдкатися, так би мовити, з приводу космiчної трагедiї Наталiї довелося самiй. А у неї i так було зараз досить своїх переживань та смутку, подiбних до весняних Михайлових. Адже буквально за кiлька днiв вона мала святкувати вже свiй ювiлей. А її ювiлей теж був не рядовим - матерi десятьох дiтей виповнялося 70 рокiв. I чим ближче було до дня ювiлею - 6-го липня - тим бiльш хвилювалася вона сама. Проте Наталiя вiдволiкала себе рiзними приготуваннями до дня святкування. Щоправда, цього разу роботи у неї було значно менше, нiж завжди, навiть на буденний, не ювiлейний день народження. Здавалося, чому це так? Та вiдповiдь буда досить проста - iменинницю намагалися саме на такий день народження розвантажити вiд справ Марiчка та Наталiїна невiстка по брату Миколi Лiдiя (яка й "командувала парадом" - була лише на 7 рокiв молодшою за ювiлярку). Якi то були хвилювання Наталiї - за саму органiзацiю свята чи за приїзд ймовiрних гостей нiкому достеменно було невiдомо. Мабуть, що й того й того було порiвну.
   А хвилювання Наталiї були недаремнi - був вже розпал лiта, а на вiдпочинок пiд час вiдпустки нiхто з дiтей ще не приїздив. Мало того, навiть у листах нiхто з них не обмовився про те, що у цю гарячу пору року завiтає до батькiв. Отож, мабуть, що i на день народження Наталiї Карпiвни навряд чи варто очiкувати великого зiбрання. Так воно, на жаль, i сталося. Гарними рiзнокольоровими листiвками-телеграмами (хоча вибiр їх бланкiв на сiльськiй поштi i був невеликий) маму привiтали всi, а ось на самому святкуваннi були присутнi лише мешканцi Кам'янця - знову-таки донька приїхала та Iлля, який цього разу як би замiнив свого брата Василя, що був на Днi народження батька. I все... А такий стан справ для жiнки був образливим. I якщо Михайло свiй смуток намагався не виказувати, то Наталiя вже ввечерi наступного дня наодинцi зi своїм давнiм, якщо не сказати старим судженим дала волю своїм сльозам.
   -- Ну як же так, Мишко, -- слiзно запитувала вона чоловiка, -- чому дiти почали забувати нас? Невже вони такi невдячнi? Адже ми дали їм життя.
   -- Заспокойся, Наталiя. Вони не невдячнi, ти не права. Вони ж всi привiтали тебе телеграмами, та й мене теж. Отож вони не забувають нас. А приїхати їм справи не дозволили. Ну, ти ж не плачеш, коли пару рокiв не бачиш тих же Сашка чи Лавра, та й iнших наших дiтей.
   -- То iнша справа, -- бубнiла крiзь сльози Наталiя. -- То буднi, так би мовити, а це свято. Я навiть не ображалася б, якщо б мене в iншi роки взагалi не привiтали. Але у такий день...
   -- Вони, повторюю, привiтали тебе.
   -- Так. Але телеграмами, папiрцями, а не особисто...
   -- А тобi замiсть тих папiрцiв обов'язково потрiбен дарунок? -- посмiхнувся Михайло.
   -- Та не потрiбнi менi взагалi нiякi дарунки. Для мене самим найкращим дарунком є приїзд того чи iншого сина та наших онукiв. Про Тоню я не кажу - вона поряд, i вона бiльш чуйна, нiж її брати.
   -- Не потрiбно iнших дiтей огульно охаювати. Ти вiрно пiдмiтила - просто Тоня поряд, їй якась там година часу їзди з Кам'янця. А ось iншi дiти значно дальше мешкають, вони зайнятi справами, їм не так-то просто вириватися з роботи у буденний день. Та ще й поїздка забере у них не один день. А вони теж чуйнi, ми не можемо поскаржитись на їх виховання.
   -- Добре, що хоча б Петро з нами живе, хоча б одна рiдна душа поряд, -- почала вже заспокоюватись Наталiя. -- А ти свого часу i його хотiв кудись подалi вiд нас вiдправити.
   -- Та не хотiв я його нiкуди вiдправляти. Я просто хотiв дати йому належну освiту.
   -- Я розумiю це. Але ставши, наприклад, iнженером, вiн би в селi не працював. А освiта - то не найперше щастя в життi. Я фактично не освiчена, але я щаслива. Та й Петро щасливий. Заробляє вiн нормально, як для сiльського мешканця. А головне вiн щасливий тим, що у нього гарна сiм'я. Ось яка, як на мене, головна цiннiсть у життi - гарна сiм'я, щоб з тобою завжди були рiднi тобi, люблячi тебе й любимi тобою люди. А не якась там освiта чи робота.
   -- Ти маєш рацiю, -- зiтхнув Михайло. -- Я вже теж про це думав. I теж радiю, що Петро залишився у селi, що вiн живе з нами.
   -- А нашi дiти зростають, -- пiсля певної паузи простягла Наталiя.
   -- А як може бути iнакше - роки минають.
   -- Та я не про те, не про їх фiзичний вiк. Я маю на увазi зростаннi в роботi, у посадах. Он Павлик вже став заступником начальника цеха, -- Павло й справдi сповiстив батькiв, що з середини червня вже працює заступником начальника цеху. -- А це велика посада? -- запитала Наталiя у чоловiка.
   -- Ну-у, досить пристойна. Та й Павло вже не хлопчина, йому вже у тому ж червнi 38 рокiв виповнилося. Так що все нормально. Ну, може стати, хiба що, при хорошiй роботi i начальником цеху. Та це буде, скорiш за все, його професiйна вершина, -- зiтхнув Михайло, згадавши, як свого часу Павлик казав, що вiн буде середньою людиною. -- Без вищої освiти надалi його зростання навряд чи буде. Та й так непогано для людини, що закiнчила лише технiкум.
   Поступово, дня за 2-3 Наталiя вже повнiстю заспокоїлася. Крiм того, вона сподiвалася, що бiльше, нiж половина лiта попереду, а тому ще когось побачить iз своїх далеких за проживанням, але таких рiдних близьких - хтось все ж таки приїде у вiдпустку вiдпочити у селi та побачитись з батьками.

* * *

   Та ось вже пролетiло лiто i навiть перший мiсяць осенi. А нiхто з дiтей за цей час в селi так i не з'явився, хiба що на вихiднi ще по разу навiдувались до рiдної домiвки Антонiна та Павло зi своїми сiм'ями. Та Наталiя Карпiвна вже давно звикла до подiбних вiзитiв Тонi та Павлика, а тому й не вважала це якимось дивом. Для неї несподiваним дивом був би приїзд когось з iнших п'ятьох дiтей, але такого дива поки що не сталося. За всi роки це був фактично перший раз, коли у травнi, влiтку чи у вереснi на вiдпочинок у вiдпустцi в рiднiй садибi не побував хтось iз дiтей Золотаренкiв.
   Та це було саме поки що. Оскiльки те, що сталося на початку жовтня не очiкувала не лише сама Наталiя, але навiть Михайло. Без всякого попередження у село один за одним почали з'їжджатися сiм'ї всiх семи iногороднiх дiтей пристарiлого вже подружжя. Їх мама не вiрила своїм очам: спочатку одесит Лаврентiй, потiм - кияни Iлля та Василь, а пiзнiше - ужгородець Микола, i навiть "чехословак" Олександр. I приїхали вони не на один день, а щонайменше на тиждень-два - ось на коли у них були призначенi вiдпустки. Це дiйсно був неочiкуваний сюрприз, але вiн мав статися. Дiти нiбито змовилися одночасно взяти вiдпустки саме на початку жовтня. Та слово нiбито у цьому разi було зовсiм недоречним, бо вони й дiйсно змовилися. Ще 2 роки тому, коли у липнi Лаврентiй з сiм'єю приїжджав з Одеської областi у вiдпустку до батькiв, вiн довго про щось шепотiвся з Петром. Те, що приїдуть ще й Тоня з Павликом, мама вже не сумнiвалася - вона пiсля приїзду перших дорогих гостей, а то були Лаврентiй з киянами, вже все зрозумiла. Зрозумiв i Михайло. I цей сюрприз повнiстю виправдовував всю "неуважнiсть" дiтей до ювiлеїв тата чи мами. Виправдовував тим, що то були, нехай i дорогi дiтям ювiлеї батькiв, але поодинокi. А за пару днiв мав вiдбутися вже дiйсно родинний ювiлей, та ще й який - "золоте" весiлля у батькiв. Восьмого жовтня виповнювалося 50 рокiв, як у парi дружньо й щасливо жили разом Михайло Лаврентiйович та Наталiя Карпiвна Золотаренки.
   Так, саме Лаврентiй з Петром i були, так би мовити, застрiльниками, органiзаторами цього родинного свята. Вони того ж року розiслали своїм братам та сестрi листи з поясненнями, а також попрохали тих заздалегiдь потурбуватися про те, щоб у всiх у них вiдпустка у 1971-му роцi була саме у жовтнi. Звичайно, Наталiя з чоловiком теж планували вiдзначити свiй ювiлей, але у компанiї хiба що родинних односельчан. Вони навiть не гадали, що їх дiти пам'ятають цю дату. А тi не лише її пам'ятали... Господи, якби хто лише знав скiльки слiз знову довелося пролити Наталiї Карпiвнi, але то вже були сльози радостi, щастя. Розчуленим був таким подарунком дiтей i Михайло Лаврентiйович, а це й був для нього з дружиною подарунок, дуже дорогий подарунок. Наталiя зi сльозами на очах постiйно дякувала дiтям за таку негадану для неї радiсть. А тi просто заспокоювали маму. Та за всiх них висловився найстарший з дiтей. Ось якими словами заспокоїв маму Лаврентiй:
   -- Мамо, ми завжди любили, любимо й будемо любити вас з татом. Та по-iншому й бути не може - адже саме ви дали нам життя, -- син майже повторив маминi слова, якими вона жалiлася пiсля свого дня народження чоловiковi. -- I ми не лише любимо вас, ми вас дуже поважаємо, бо ви нас виростили i добре виховали. Ми завжди будемо вас навiщати, в мiру наших можливостей, бо по-iншому теж не можемо. Адже тут нашi корнi, нашi пороги. -- А далi Лаврентiй проспiвав: "Мене водило в безвiстi життя, та я вертався на свої пороги". -- Це були рядки iз популярної української пiснi "Два кольори", яка була написана у 1964-му роцi на музику Олександра Бiлаша; слова Дмитра Павличка. Першим виконавцем пiснi був Дмитро Гнатюк. Пiсля чого Лаврентiй закiнчив свою тираду наступними словами, -- i ми завжди будемо вертатись на свої пороги.
   За кiлька днiв до родинного свята, коли стало остаточно зрозумiло, що з'їдуться всi дiти, Михайло Лаврентiйович почухав потилицю й стурбовано звернувся до Петра:
   -- Це все, звичайно, дуже добре, що приїдуть всi. Але тобi потрiбно було заздалегiдь попередити нас про це.
   -- Е, нi. Тодi сюрприз не вдався б.
   -- Сюрприз, це, звичайно, непогано, але тепер у нас можуть виникнути проблеми.
   -- Якi ще проблеми? Не буде нiяких проблем.
   -- А я гадаю, що можуть бути. Помiркуй сам. Нас збереться загалом чоловiк тридцять, а то й того бiльше. Де ми всi розмiстимося - i за столом, i на ночiвлю?
   -- Ну, тридцять осiб навряд чи буде. Не всi приїдуть з дiтьми, я маю на увазi з тими, що навчаються в школi. Ти вже й сам, батьку, це помiтив.
   Петро у цьому мав рацiю. Так, наприклад, родини i Лаврентiя, i Тонi, -- тi були першими гостями (разом з Iллею та Василем), -- приїхали без своїх школярiв. Антонiна, можливо, могла приїхати й пiзнiше, адже мешкала поблизу, та вона навiдалась ранiше, щоб допомагати мамi. Що ж стосується школярiв, то в цiлому у старших класах навчалися дiти Лаврентiя (донька), Антонiни та Олександра, у молодших класах - Павла й тих же Антонiни та Олександра. В цiлому у школi зараз навчалося дев'ятеро онукiв Наталiї та Михайла, ще четверо до школи поки що не доросли, а троє - "переросли". Двоє з них - сини Антонiни та Лаврентiя - навчались вже у ВНЗ. Та вони теж були на святi бабусi й дiдуся - студентiв 3-го курсу вже не дуже лякали кiлька днiв пропуску занять. Ганна ж, донька Олександра та Гульнари минулого року по завершенню навчання в школi стала працювати офiцiанткою в гарнiзоннiй офiцерськiй столовiй - не хотiла вона поки що полишати батькiвську сiм'ю, та й мешкати в ЧССР їй подобалось. Отож, за пiдрахунками не буде на ювiлеї у бабусi та дiдуся саме 7-х школярiв, оскiльки мешканцям Зеленче - старшiй доньцi та сину Петра i Марiчки - школа не була на завадi. А ось тих, хто мешкав вдалинi вiд iсторичної батькiвщини своїх батькiв, таки довелося тимчасово залишити пiд опiкою (з проживанням) своїх друзiв, у яких сини або доньки були приятелями їх дiтей. Саме тому дехто з дiтей Наталiї та Михайла i не планував довго вiдпочивати в селi, поспiшаючи до своїх дiтей, до мiсця проживання сiм'ї.
   -- Все це так, -- скрутно покачав головою батько, -- але однак пiд тридцять осiб все ж буде, а то й бiльше. Наших з мамою дiтей, та ще й кожен зi своєю парою, буде шiстнадцятеро, онукiв з десяток має бути, та нас двоє.
   -- Я вже прикинув - буде 27 чоловiк. Але для дошкiльної малечi ми накриємо окремий стiл. Отож дорослих буде ледь за 20, ну, нехай осiб 22-23. У нашiй просторiй вiтальнi на 20-25 осiб мiсця за столами буде досить. Столи знесемо з iнших кiмнат.
   -- Добре. А iншi гостi?
   -- Якi ще iншi? Це ж лише наше свято, ваше свято. Хiба ви ще когось будете запрошувати?
   -- А мамин брат Микола з Лiдою, а її сестри Марiя та Катерина - це що, не наша родина? Вони 50 рокiв тому були на нашому весiллi, то чому їм не бути й зараз. Я не знаю, звичайно, чи приїде з Дунаївцiв Катя, але й так народу додасться чимало. Сiм'ї Миколи та Марiї - це ще майже пiд десяток чоловiк.
   -- Так, я про них i не подумав, -- скрушно покачав головою тепер вже Петро. -- Та вони ночуватимуть вдома, а за столами якось ми всi розмiстимося. Я сьогоднi ж з Лавром, Iльком та Васильком займусь столами у вiтальнi. Все розставимо й пiдрахуємо. Та я впевнений, що всi помiстяться.
   -- Добре. Я теж гадаю, що за столами ми якось та розмiстимося. А ночiвля? Крiм нас з вами однак потрiбно розмiстити понад 20 осiб.
   -- У двох кiмнатах бiльшiсть розмiститься - наша кiмната й та що й так призначена для гостей. У однiй кiмнатi будуть спати особи жiночої статi, у iншiй - чоловiчої. Теж за сьогоднi-завтра ми, мужики, все зробимо, пiдрахуємо... Якщо не будуть вмiщатися, то кiлька осiб можуть забрати до себе тi ж дядечко Микола й тiтонька Марiя. Малих дiтей вони можуть точно забрати.
   -- Е, нi-нi, -- почули раптом батько з сином голос Наталiї Карпiвни. Виявляється, що вона прислухалася до чоловiчої розмови. -- Нiкуди малеча з нашої домiвки не пiде. Їм у чужих стiнах лячно буде. Вони будуть ночувати у нашiй спальнi, вона простора. Тим паче, що малечi, навiть разом з твоїми дiтьми, дошкiльнят я маю на увазi, не так вже й багато - лише четверо. Та й те ми ще не знаємо, чи приїде Микола зi своєю малечею. Скорiш за все вони залишаться з батьками Оленки. Так що ти, Петько, з братами прикинь розставлення спальних мiсць i у нашiй кiмнатi.
   -- Добре, це не проблема. Так навiть краще.
   -- Так, тодi ти, Петько, за все це й вiдповiдаєш, -- суворо мовив в сторону сина Михайло Лаврентiйович. -- Не Лавр, як самий старший з вас, а саме ти, бо ти мiсцевий, ти зараз краще всiх розбираєшся у сiльськiй обстановцi. З тебе я й питатиму, у разi чого. Прикиньте з братами, можливо, якiсь ще й нари подiбнi до лiжок доведеться сколотити. Постiльної бiлизни-то у нас досить буде, а ось лiжок... - не знаю. Не будеш же ти зносити їх з усього села чи у сусiдiв брати.
   -- Тату, я вже це питання давно обдумав. Все буде в нормi.
   -- Ну, добре. Я знаю, що ти мужик хазяйновитий, а тому й вiрю, що все дiйсно буде в порядку.
   I ось за якихось 3 днi всi приготування були завершенi, й настав день свята. З'їхалися всi дiти ювiлярiв, приїхав з ЧССР у вiдпустку (i на родинне свято) i Олександр зi своєю старшою донькою Ганною. Приїхала з Дунаївцiв навiть сестра Наталiї Катерина, без дiтей, але з чоловiком, щоправда, вiн був у неї вже другим. Вона вийшла за нього, теж вдiвця, замiж наприкiнцi 40-х рокiв - перший її чоловiк загинув на вiйни. Як виявилося, її запросив вiд iменi своєї мами (як би виправляючи свою провину, що забув про її рiдню) Петро, пославши в один iз днiв у райцентр найменшого брата Василька. З райцентру в село й назад, як i у бiльшiсть iнших навколишнiх населених пунктiв, вже ходив автобус. За столом ювiлярам було вiдведене почесне мiсце. Наталiї у чепурнiй сукнi онуки надiли на голову ще й вiнок з осiннiх квiтiв, а дiдуся заставили надягти, як той не опирався, святковий мундир залiзничника.
   Розпочав торжество старший син ювiлярiв Лаврентiй, який тепло привiтав батькiв iз знаменною для них датою - не так вже й багатьом людям вдається прожити у парi пiв вiку. А потiм вiн ще проспiвав коротеньку пiсеньку:
        Як менi вас не любити, тату рiдний, нене?
        Та ж ви мене згодували, дбаєте про мене.
        Та ж ви мене згодували власними руками;
        Ой нема то нiде в свiтi, як в тата i мами.
        Тато розуму навчає, мама приголубить,
        Нiхто мене так на свiтi, як вони не любить.
   Коли всi тi, хто зiбрався за святковими столами випили та вкинули щось iз їжi в рот, батько запитав сина:
   -- А що це за вiршик ти нам прочитав, чи пiсеньку? Не чув я за свого життя такого привiтання.
   -- Це стара народна пiсня, я, чесно кажучи, ледве вiдшукав вiршоване привiтання для такого випадку. Я навiть не знаю, чи це всi її рядки чи є ще якiсь. Так що звиняйте.
   -- Та нi-нi, все нормально, -- посмiхнувся ювiляр. -- Нормальне привiтання. То я просто поцiкавився.
   А далi слово взяло старше поколiння - сестри та брат Наталiї Карпiвни. Пiсля цього продовжилися знову привiтання дiтей Золотаренкiв та їх суджених. Коли ж слово дiйшло до Миколи, то вiн поздоровив маму з татом наступними словами, яких його навчили, як вiн потiм пояснив, мiсцевi ужгородськi мешканцi:
        Сьогоднi у нас в хатi радiсне свято -
       Золоте весiлля у мами i тата.
       Ми дружно зiбралися вас привiтати,
       Здоров'я i щастя обом побажати.
            Спасибi, рiдненькi, за щирiсть сердечну,
            За руки робочi, недоспанi ночi.
            Бажаємо щастя, добра i тепла,
            Здоров'я мiцного, радiсних днiв
            На многая i благая лiта!
   Оскiльки родинних гостей було дуже багато - святкування розпочали о 15-й годинi, щоб всi могли висловитися - то ювiлярам довелося вислухати дуже й дуже багато приємних слiв на свою адресу. У Наталiї Карпiвнi очi блищали вiд задоволення й гордостi за своїх дiтей, хоча iнодi в них проблискували й радiснi сльозинки. Були також i вигуки "Гiрко!", яке ж весiлля без них - нехай навiть i "золоте". I ювiляри радiсно цiлувалися. Михайлу Лаврентiйовичу пiсля кiлькох тостiв дозволили нарештi зняти свiй трохи душний для такого гурту народу мундир i залишитись лише у сорочцi - ?краватку теж дозволили зняти. Хоча до того найстарший його син Лаврентiй, увiковiчив своїм фотоапаратом щасливу пару ювiлярiв. У старому родинному фотоальбомi було лише декiлька професiйно виконаних довоєнних свiтлин, та й гарних повоєнних свiтлин до цього часу було не так вже й багато - у молодших дiтей лише на початку 60-х рокiв з'явився простенький фотоапарат "Смена".
   Багато фотографував старший син i пiсля цього, а тому невеличкий сiмейний альбом пiсля цього свята, мабуть, точно доведеться замiняти, купивши вже бiльшого об'єму. Та фотографував саме Лаврентiй не тому, що був найстаршим серед братiв, а тому, що у нього був дуже гарний дзеркальний фотоапарат "Praktica", який Золотаренко купив ще пiд час свого перебування в НДР. Це була перша в Європi малоформатна однооб'єктивна дзеркальна камера з визначенням експозицiї через об'єктив (система TTL). I випускався цей фотоапарат саме у тому мiстi, де ще донедавна служив Лавр - на пiдприємствi "VEB Pentacon Dresden". Та справа була навiть не в самому фотоапаратi. В тiй же НДР чи навiть СРСР зараз теж вже були непоганi фотокамери. Нiмеччина (щоправда ФРН), наприклад, випускала всесвiтньовiдомий фотоапарат "Leica" ("Лейка"), який був розроблений ще у 1913-му роцi Оскаром Барнаком. Це була перша робоча фотокамера, яка використовувала 35-мм плiвку. Об'єктиви Leica першого поколiння довгий час залишалися неперевершеними i визначали особливу якiсть фотоапаратiв. Але цим iм'ям називали також i один з фотоапаратiв, що випускався в СРСР - "ФЕД". Так, це була та сама "Лейка", про яку спiвалось у широковiдомiй "Пiснi вiйськових кореспондентiв", авторами якої були поет Максим Леонiдов (багато хто безпiдставно вважає її автором К. Симонова) та композитор Матвiй Блантер - фотоапарат, з яким радянськi фотокореспонденти пройшли всю Велику Вiтчизняну вiйну:
        От Москвы до Бреста
        Нет такого места,
        Где бы ни скитались мы в пыли.
        С "Лейкой" и блокнотом,
        А то и с пулеметом
        Сквозь огонь и стужу мы прошли.
   Невже Радянський Союз випускав нiмецькi фотоапарати "Лейка"?.. А таки випускав, хоча й не саму "Лейку", а подiбний їй фотоапарат. Справа у тому, що у 1934-му роцi копiю "Leica II" почали виробляти в Харковi на заводi трудкомуни iменi Фелiкса Едмундовича Дзержинського (згодом Харкiвський машинобудiвний завод "ФЕД"). Та фронтовi журналiсти й поети знали про таку метаморфозу, а тому спочатку й називали фотоапарати "ФЕД" на нiмецький лад.
   Так ото ж, справа була не в самому фотоапаратi, за вiдповiдної квалiфiкацiї можна було робити гарнi свiтлини й камерою "Смена". Просто Лаврентiй фотографував на поки що не дуже вiдому пересiчному громадянину СРСР кольорову негативну фотоплiвку ORWOCOLOR, яка також випускалася в НДР на фiрмi ORWO i якою свого часу завбачливо запасся Лаврентiй. Вiн також пообiцяв, що обов'язково зробить кольоровi свiтлини з цього свята й достатню їх кiлькiсть вишле бандероллю на адресу батькiв. А брати й сестра зможуть взяти собi тi, що їм сподобаються, коли будуть приїздити в село у вiдпустку, чи на їх прохання батьки з листами вишлють їм фото.
   Та навiть святковий день був не резиновий, i хоча свято затяглося допiзна, закiнчився й вiн. Та цим проведеним днем залишилися задоволенi всi - i ювiляри, i їхнi гостi.
  
  

РОЗДIЛ 13

Життя чудове й дивовижне

   Свято завершилося, але вiдпустки у бiльшостi дiтей ювiлярiв продовжувалися. А тому надалi вони вже просто, як то було завжди, вiдпочивали. Наступного дня пiсля свята всi обмiнювалися спогадами i думками про день попереднiй. I визнали, що вiн дiйсно пройшов на славу, був вдалим - i за столами всi нормально розмiстилися, i з ночiвлею був повний порядок. Та ось якраз з останнiм це було дещо дивним - сiм'ї хоча й вимушено, але ж були роздiленi. Та всi таким розмiщенням були задоволенi. Вечорами чоловiки бiльше часу проводили саме у своїй "чоловiчiй" кiмнатi, де вони розповiдали про свою роботу, службу, рiзнi випадки з життя, та й взагалi травили рiзнi байки або ж реготiли вiд анекдотiв, часом не таких вже й пристойних. Ну, що говорити, це була саме чоловiча компанiя на дозвiллi. Та ще й сугубо родинна - брати з кiлькома своїми дорослими дiтьми та єдиним зятем Андрiєм - чоловiком сестри. Вони навiть бiля телевiзора не засиджувались, хiба що збиралися перед його екраном лише о 21:00 щоб послухати новини - вже четвертiй рiк у цей час на екранах з'являлася заставка улюбленої всiма програми "Час", яка почала свою дiяльнiсть з 1-го сiчня 1968-го року. А ось молоде поколiння вечорами бiльше часу проводили перед екранами телевiзора, передивляючись кiнофiльми, або ж просто гуляло селом, не забуваючи на вихiднi ще й завiтати до сiльського клубу.
   Але що було ще бiльш дивним, так це те, що таке ж подiбне зiбрання в однiй кiмнатi жiночої компанiї теж дуже сподобалася прекраснiй станi, i, мабуть, навiть ще бiльше, нiж їх чоловiкам. Це було дивним ще й тому, що вони в принципi були зовсiм чужi одна однiй, об'єднанi у рiзнi роки лише завдяки їхнiм чоловiкам - та це все ж другорядна спорiдненiсть. А з "жiночої" кiмнати часом теж лунали досить голоснi розмови, iнодi й смiх, та iнодi було й притаманне жiнкам майже шепотiння. Якби хтось прислухався до розмов у цiй кiмнатi, то почув би як педагог Оксана, дружина Павла одного разу емоцiйно вигукувала:
   -- О, Боже! Як добре, що у нас зараз зiбралася саме така наша, жiноча компанiя. Як довго вже такого не було! Я зараз неначе повернулася у свою молодiсть, коли пiд час навчання в iнститутi разом з кiлькома дiвчатами жила в однiй кiмнатi. Як же нам тодi добре було! I про що ми тодi тiльки не розмовляли. Це були саме нашi дiвчачi, жiночi розмови. А зараз навiть з чоловiками не про все поговориш, та їм часом нашi роздуми чи переживання не дуже-то й цiкавi. Це просто чудово, що ми зараз разом зiбралися. Ми тепер, як менi здається, навiть стали ближчими, рiднiшими.
   Ось так духовна жiноча спорiдненiсть i переростала у спорiдненiсть фiзичну, родинну. I жiнки, якi зараз волею долi булi "зачиненi" у спiльнiй кiмнатi, неначе й справдi бiльш по-родинному зблизилися, стали як би добрими подругами, хоча ранiше подiбне не завжди й вiдчувалося. Тим паче що вiковий промiжок у жiнок був як для їх статi не таким вже й малим. Та зараз вони не звертали на це уваги. Вони навiть стали не стiльки подругами, скiльки немов би сестрами, нехай i зведеними, та все ж сестрами.
   Та гостi не лише просто вiдпочивали разом з батьками, але й дiлилися своїми новинами. А новин у дiтей було поки що мало - дiти (онуки ювiлярiв) пiдростали, а у батькiв якихось змiн у їх роботi поки що не було. Єдина й досить серйозна змiна у цьому планi вiдбулася лише у Iллi - восени вiн поступив-таки в очну аспiрантуру при Київському науково-дослiдному iнститутi автоматизованих систем у промисловостi. Вiн сповiстив про цю визначну подiю у своєму життi досить коротко, тому що за цей час ще й сам детально не встиг ознайомитися зi своїм новим мiсцем роботи, а точнiше навчання. Хоча з нового року, як йому пообiцяли, вiн стане й працювати - враховуючи його стаж роботи на серйозному заводi, буде зарахований на ставку молодшого наукового спiвробiтника. I звiльнився з роботи Iлля iз записом у трудовiй книжцi: "...у зв'язку зi вступом до аспiрантури", до того ж не "за власним бажанням", а "за угодою сторiн".
   Натомiсть Iлля розповiв деякi столичнi новини, у тому числi i майбутнi. Наприклад, вiн сказав батькам, що невдовзi йому з Надiєю стане легше добиратися до центру Києва а також у iншi його мiкрорайони - перед Жовтневими святами мають бути вiдкритi три новi станцiї київського метрополiтену; "Жовтнева", "Нивки" та "Святошино". У зв'язку з цiєю подiєю вiн навiть розповiв батькам цiкаву сторiнку з iсторiї київського метро - воно, як це не дивно, почалося (чи мало б початися) ще наприкiнцi ХIX-го столiття, коли у 1884-му роцi, вперше в Росiйськiй iмперiї було розглянуто проект пiдземного позавуличного транспорту. За його планом саме у Києвi вiд набережної Днiпра тунелi повиннi були пройти через Поштову площу до залiзничного вокзалу. Втiм, депутати Мiської Думи вiдхилили цей проект - мабуть, за таким їх рiшенням стояли не лише економiчнi причини, а й просто рiзнi банальнi домисли.
   А ось новi станцiї метро цього року дiйсно будуть вiдкритi 5-го листопада. Пiсля цього дещо спроститься для Iллi не лише шлях до центру столицi, але й маршрут до мiсця проживання його брата Василя. Вiн, звичайно, не стане значно легшим (бо станцiй метро в сторону Солом'янки чи тих же Жулян не буде), та все ж скоротиться у часi. Швидше й зручнiше стане добиратися Iлля й до мiсця своєї роботи, а у нього на вiдмiну вiд його дружини час до роботи забирав чимало часу.
   Що ж стосується Надiї, то вона на початку своєї лiкарської кар'єри працювали взагалi досить близько вiд мiсця проживання - у дитячiй полiклiнiцi N 5 по вулицi Салютнiй. Та їй не подобалась нi робота у полiклiнiцi, нi сама полiклiнiка. А тому через 3 роки за допомогою свого тата вона перейшла працювати у дитячу лiкарню теж пiд N 5, яка розташовувалася на вулицi Вернадського (пiзнiше вулиця отримає вже назву бульвар Академiка Вернадського). А це був вже сусiднiй Святошинський район. Та на вiдмiну вiд чоловiка вiдкриття станцiй метро "Нивки" та "Святошино" не внесло для Надi нiяких змiн у маршрутi проїзду до роботи. Надiя на роботу їхала трьома (а iнодi i двома) видами транспорту: спочатку тролейбусом до проспекту Перемоги, потiм автобусом до початку вулицi Вернадського, а потiм знову автобусом (а у хорошу погоду й пiшки) вже до мiсця свого призначення. Вiд метро "Святошино" (а точнiше вже за залiзничним мостом) починався маршрут автобуса, який проходив i по вулицi Вернадського. Так, три види транспорту, але часу поїздка забирала не так вже й багато, бо вiдстань по столичним мiркам була невеликою. А тому не було для Надiї нiякого сенсу добиратися тролейбусом до проспекту Перемоги, там сiдати у метро (а станцiя знаходилася саме там) i їхати лише одну зупинку, щоб сiсти на автобус, якщо туди лише пару зупинок i наземного транспорту. Ось такими були столичнi реалiї.
   Та поступово, начебто i непомiтно, спливали i днi жовтня. Невдовзi один за одним почали роз'їжджатися до мiсць своєї роботи (служби) й проживання гостi. I вже до початку наступного мiсяця Наталiя Карпiвна та Михайло Лаврентiйович знову залишилися лише у компанiї Петра з Марiчкою та трьох онукiв - молодшенькiй Катрусi виповнилося 3,5 рочки. Минули свята з радощами, настали сумнi буднi, якi трохи розвiювалися для старших Золотаренкiв забавами з онуками.

* * *

   Та ось наступний мiсяць року 1971-го принiс в оселю Золотаренкiв чергову радiсть, яку вони вже заздалегiдь чекали (здогадувалися - навiть знали, що це станеться - ще з дня свого ювiлею) - в серединi грудня у Василя та Анастасiї народилася донька, яку назвали Дар'єю, Дариною, Даринкою. Старi Золотаренки з полегшенням зiтхнули - нарештi всi їхнi дiти обзавелися своїми нащадками, а саме Настя з Васильком щось трохи затягли з цiєю справою - пройшло вже 4,5 рокiв з дня їх одруження.
   -- Так, ну все - дiждалися ми онукiв по повнiй програмi, -- з полегшенням зiтхнув Михайло Лаврентiйович пiсля такої радiсної звiстки.
   -- А чому це по повнiй програмi? -- не погодилися з ним дружина. -- Можуть бути спадкоємцi ще будь у кого з наших дiтей. Я маю на увазi, звичайно, молодших. Хоча хто зна - я, наприклад, Василька народила у 40 рокiв.
   -- Ну, зараз так пiзно жiнки не часто народжують. Та я взагалi не про це мову вiв. Я сказав, що по повнiй програмi, маючи на увазi, що нарештi всi нашi дiти мають вже своїх дiтей, самi стали батьками. Тепер нам вже й помирати буде спокiйнiше.
   -- А що це ти про смерть став думати? Сам невдовзi казав, що якi там нашi роки. Та й зарано нам ще помирати. Не всього ми ще досягли.
   -- Отуди тобi! А що ми з тобою ще можемо досягти, сидячи вже на пенсiї?
   -- Ну, не стiльки, мабуть, досягти, скiльки дочекатися?
   -- I чого ж дочекатися? Поки зовсiм немiчними станемо?
   -- Ти знову за своє... Ми повиннi дочекатися правнукiв. Кажуть, що людина не марно прожила на Землi лише у тому випадку, коли дочекалася правнукiв, коли за нею вже третє поколiння з'явилося. I воно, як на мене, правильно.
   -- Ну, можливо, що ти й маєш рацiю. Та я гадаю, що дочекаємося ми й правнукiв, недовго вже залишилося чекати. I першою на черзi, на мою думку, претенденткою на нашого первiстка правнука є Ганнуся.
   -- Мабуть, що так, -- погодилася Наталiя.
   -- Так, так. Ганнi, -- доньцi Олександра та Гульнари, -- у тому ж мiсяцi, що й тобi виповнилося вже 18 рокiв. Ранiше вона вважалася б вже дiвкою на виданнi. -- Так, у сьогодення дiвчата виходять замiж вже зазвичай трохи пiзнiше, та все ж чекати, я гадаю, не довго.
   -- А чому ти так вважаєш?
   -- Та ти ж бачила її - дiвчина-красуня. Вона ж успадкувала вiд Гульнари та Сашка найкращi риси. I що, вона довго буде ходити незамiжньою? Та ще й в осередку молодих офiцерiв, у яких напевно вже слинки бiжать вiд одного її виду. Та ще й працює вона в офiцерськiй столовiй, постiйно крутиться в офiцерському середовищi. Не пiшла ж навчатися далi у ВНЗ чи технiкум, а залишилася у Чехословаччинi. I я гадаю, не просто тому, що не захотiла залишати батькiв чи чужу для неї країну. Мабуть, що мала й свої плани.
   -- Ой, Мишко! Не набалакуй на нашу унучку. Те, як ти про це говориш, якось не зовсiм приємно звучить. Ганнуся не легковажна дiвчина, не може у неї голова бути забитою лише молодиками-офiцерами.
   -- Та я й не кажу, що у неї всi помисли лише про це. Хоча яка дiвчина не мрiє про створення своєї сiм'ї? I то вiрно. Та й не все залежить вiд неї, а точнiше вiд її розуму. У такiй справi головне рiшення буде за її серцем, а не за розумом.
   -- Мабуть, що так, -- знову погодилася з чоловiком дружина.
   -- Ото ж бо воно i є. Та я нiчого поганого i не хотiв сказати. Зрештою, той же молодий лейтенант чи старший лейтенант колись може стати й генералом, а Ганнуся тодi буде дружиною генерала. То що в цьому поганого? Он Гульнарi добре живеться з Сашком, хоча вiн поки що й не генерал.
   -- Менi щось не дуже й вiриться, що Сашко стане генералом.
   -- Менi теж. А ось Лаврентiй точно буде генералом, а ти станеш мамою генерала.
   -- Дожити б до цього моменту.
   -- Та доживеш. Лаврентiю лише один крок залишився до цього. Вiн вже полковник, а змiнивши в черговий раз мiсце служби згодом точно генералом стане. А вiн в Одеському окрузi вже половину свого термiну вiдслужив. Так що рокiв через 3-3,5 може й стати генералом. То хiба для нас це такий вже значний строк - 3,5 роки?
   -- Добре, я на це згодна. Та починали ми свою розмову про правнукiв. А хто надалi ще може бути на черзi? За Ганнусею, я маю на увазi.
   -- Хто? Ну, її старшi двоюрiднi брати навряд чи так вже швидко одружаться. Хiба що, як закiнчать iнститути, чи наприкiнцi свого навчання.
   Михайло - син Антонiни Андрiя та Iван - син Лаврентiя з Валентиною були навiть на рiк старшi за Ганну. Та Iванко зараз навчався на 3-му курсi (поступив-таки 2 роки тому) в Одеському полiтехнiчному iнститутi, а Мишко - в Кам'янець-Подiльському педагогiчному iнститутi на фiлологiчному факультетi - значно пiзнiше той стане факультетом української фiлологiї та журналiстики. А зараз Михайлик навчався за напрямом iноземної фiлологiї (англiйська мова та лiтература). Вiн не пiшов стопами батькiв - iнженерiя чи медицина - а вибрав свiй шлях - хотiв стати перекладачем; або ж планував займатися у якомусь науково-дослiдному iнститутi iноземною фiлологiєю. Звiдки у хлопця проявився до цього хист було незрозумiло (нi батько, нi мати iноземними мовами практично не цiкавилися), хоча в школi хлопцю дiйсно краще давалися гуманiтарнi науки. Та бабуся з дiдусем радiли хоча б тому, що обидва онуки здобудуть вищу освiту - молодь зараз все бiльше намагалася закiнчувати 10 класiв.
   -- То так, -- вiдреагувала на роздуми чоловiка Наталiя. -- А моїй тезцi, -- доньцi Лаврентiя та Валентини, -- та Оленцi, -- доньцi Антонiни та Андрiя, -- зараз поки що лише 16 рокiв. Алiї ж, -- молодшiй доньцi Олександра та Гульнари, -- i того менше - лише 15. Так що нам доведеться ще трохи почекати, ще пожити.
   -- Будемо ще жити - навiть мої 75 рокiв ще не межа людського життя. Так, Наталя, завершуємо, мабуть, це гадання на кавовiй гущi. Неблагодатна це справа - гадання. Життя може внести ще тi свої корективи...
   На цьому й дiйсно розмова була завершена. Та й сам дуже багатий на ювiлеї 1971-й рiк вже теж добiгав свого кiнця. Невдовзi всiх вже очiкувало наступне, дуже приємне свято Нового року.

* * *

   Черговий 1972-й рiк розпочався для Iллi Золотаренка з того, що 3-го сiчня (перший понедiлок) вiн розпочав свою роботу в НДI вже на посадi молодшого наукового спiвробiтника. На цiй посадi могли працювати особи з вищою освiтою як з науковим ступенем, так i без нього. За наявностi наукового ступеня, закiнченої аспiрантури або вже проходження стажування - нiяких вимог до стажу роботи не пред'являлося. Якщо ж у претендента на посаду наукового ступеню не було, то потрiбен був вiдповiдний досвiд роботи за фахом - не менше 3-х рокiв. Щоправда, iнодi як виняток (при наявностi рекомендацiй рад ВНЗ чи факультетiв) на посаду молодшого наукового спiвробiтника могли бути призначенi й просто випускники вищих навчальних закладiв, якi отримали досвiд наукової роботи в перiод навчання. Оскiльки Золотаренко мав вже шiсть рокiв фахового стажу роботи, та й вiк був не такий вже й молодiжний - 32,5 роки - то нiяких складностей в оформленнi його на цю посаду не було. Посадовi обов'язки молодшого наукового спiвробiтника хоча й не були надто вже складними, та все ж носили вiдповiдальний характер. Особа, що обiймала цю посаду, повинна була пiд керiвництвом вiдповiдального виконавця проводити науковi дослiдження i розробки за окремими роздiлами (етапами, завданнями) теми вiдповiдно до затверджених методик. А також брати участь у виконаннi експериментiв, проводити спостереження i вимiрювання, складати їх опис i формулювати висновки. Звичайно ж, також паралельно ще потрiбно було вивчати науково-технiчну iнформацiю, вiтчизняний i зарубiжний досвiд з дослiджуваної тематики. А ще складати звiти (чи роздiли звiту) за темами або їх роздiлами (етапом, завданням) та брати участь у впровадженнi результатiв дослiджень i розробок.
   До цього часу, в минулi 4 мiсяцi у Iллi було безтурботне життя в iнститутi. Коли була якась робота в лабораторiї або якiсь доручення у вiддiлi, то вiн повнiстю вiддавався роботi. А коли не було нi того, нi iншого, то вiн був, так би мовити наданий сам собi. Вiн просто аспiрант, а тому мiг просиджувати в бiблiотецi, шукаючи матерiал для своєї майбутньої дисертацiї, або ж щось писати у самому вiддiлi. До того ж це могло бути i не в стiнах iнституту. Його робочий день нiхто не контролював. Вiн мiг по кiлька днiв i не з'являтися на роботi. Адже це не навчальний заклад, занять у ньому не проводять. А для його наукового керiвника важливим було лише те, щоб вiн своєчасно виконував затверджений план своєї аспiрантської дiяльностi. Це було дуже зручно для Золотаренка. Та ще й практично, тому що його, наприклад, навряд би так просто вiдпустили з роботи на ювiлей батькiв, якби вiн вже працював на штатнiй посадi - для вiдпустки нiяких пiдстав поки що не було, а тому довелося б вiдпрошуватися з роботи на кiлька днiв. А це було б не дуже-то й гарно усього лише через мiсяць роботи на новому мiсцi. А так Iлля просто сповiстив начальника вiддiлу, а той був i його науковим керiвником, що вiн на кiлька днiв з'їздить до батькiв на їх ювiлей. I Володимир Григорович Iгнатов - такими були реквiзити начальника вiддiлу - без зайвих слiв вiдпустив аспiранта. А ось вже надалi Iллi доведеться просиджувати в iнститутi "вiд дзвiнка до дзвiнка". Та це все компенсується тим, що Iлля буде отримувати за таке своє "просиджування" непоганi грошi. Таким чином, вiн з Надiєю "просидiв на шиї" її батькiв лише 4 мiсяцi. А далi, як Золотаренко i обiцяв своєму тестю, вiн знову продовжив сам забезпечувати свою сiм'ю.
   А в цiлому рiк 1972-й був вдалим i приємним для родини Золотаренкiв. У квiтнi киянин Василь листом поздоровив батька з його черговим днем народженням, i одночасно похвалився тим, що саме у цьому мiсяцi вiн почав вже лiтати на лiтаках АН-24 цiлком самостiйно - вiн був призначений 1-м пiлотом. Звичайно, вiв лiтак не лише один вiн, та й рейси були тi ж самi - мiжобласнi - але тепер Василь Михайлович займав вже лiве пiлотне крiсло i був командиром екiпажу. Для 31-рiчної молодої людини непогане досягнення.
   Влiтку ж прийшла приємна i радiсна звiстка з Ужгорода - Миколу Золотаренко запросили працювати провiдним iнженером в Ужгородський будiвельний трест. Микола був на 4 роки старший за Василя, але таке його досягнення мало бути досить перспективним. I навряд чи його туди "проштовхнули" - бездара на такiй посадi серйознiй органiзацiї не потрiбен. А тому, мабуть, таким чином вiдзначили натхнену працю молодого iнженера-будiвельника, а 35 рокiв для чоловiка - це саме розквiт його можливостей, таланту та працездатностi. I батьки вiрили, що це далеко не остання сходинка на трудовому шляху сина, адже вiн ще до вступу в iнститут ставив собi самi серйознi задачi.
   Восени прийшла чергова новина i вiд Iллi, щоправда, не така глобальна i не пов'язана iз його трудовою дiяльнiстю, але зате дуже приємна для його мами з татом - у них поповнився склад онукiв. В серединi жовтня Надiя народила хлопчика, якого батьки назвали Геннадiєм. I як виявилося вже пiзнiше, саме Геннадiй Iллiч Золотаренко стане останнiм онуком Наталiї Карпiвни та Михайла Лаврентiйовича. В цiлому у них було 18 онукiв - на вiсiм дiтей, що залишилися живими пiсля вiйни, не так вже й погано, принаймнi "демографiчну норму" вони виконали, навiть з невеличким запасом. Щоправда, цю норму так i не виконали "ледарi" Василько з Настею, у яких так i буде єдина донечка Дарина. Та зате цю норму перевиконали Антонiна, Олександр та Петро, у яких було по троє дiтей, а у решти їх братiв (Лаврентiй, Павло, Микола, Iлля) - по двоє. За статевим подiлом у старих Золотаренкiв було 10 дiвчаток та 8 хлопчикiв. А далi їм доведеться й справдi чекати вже своїх правнукiв.
   А так вже швидко, вочевидь, подiбна подiя не станеться. Справа у тому, що та ж Ганна, на яку в цьому планi розраховували (чи просто скорiше прогнозували) Золотаренки, заявила своїм батькам, що замiж вона поки що виходити не збирається. Вона сказала, що дружиною офiцера бути не хоче - за свої 19 рокiв вона й так добряче намандрувалася з батьками: Бiлорусiя (якої вона, щоправда, не пам'ятала - дуже малою ще була), Зауралля, Москва, знову Урал, Закарпаття, а тепер ще й ЧССР). Переїжджати й надалi постiйно з одного мiсця на iнше вона не бажає. Їй, мовляв, створивши свою сiм'ю, хочеться осiсти на одному мiсцi i спокiйно жити, а не мотатися по всьому Радянському Союзу. Це ще раз пiдтверджувало той факт, що молоде поколiння зростає досить прагматичним, i не бажає вiдмовлятися вiд життєвих зручностей, вигод та комфорту. А який комфорт може бути у тимчасовому житлi, що надається офiцерам у вiйськових гарнiзонах... Донька, скорiш за все, унаслiдувала деякi риси свого татуся, теж прагматика.
   Та, як виявилося, Ганну навеснi наступного року все ж чекав черговий переїзд. У травнi 1973-го року Олександр написав батькам, що його перевели у Московський вiйськовий округ.
   -- Щастить Сашку, -- зрадiла його мама, прочитавши листа, -- то сама Москва, то Московський округ.
   -- Ага, так вже й щастить, -- скептично вiдгукнувся Михайло. -- Особливо, коли його в Чехословаччину затурили, звiдки вiн мiг i не повернутися.
   -- Але ж обiйшлося. Та й мешкав вiн, з його розповiдей, там непогано. Там же, мабуть, як i в Нiмеччинi краще живуть, нiж у нас. Про Нiмеччину i ти, i Лавр саме так говорили.
   -- Чехословаччина - це тобi не Нiмеччина. Не дуже вони розкiшно живуть. То вони лише хотiли жити краще, та не вдалося, -- необдумано бовкнув Михайло, пам'ятаючи, що йому розповiдав Олександр про Захiд, свободу i таке iнше.
   -- Що означає хотiли краще, але не вдалося? -- тут же вчепилася у цю фразу Наталiя. -- Як я зрозумiла, там рiзнi позакласовi елементи пiдбурювали народ зламати у країнi соцiалiстичний устрiй. То хiба б тодi було краще? Гiрше ж було б!
   -- Ну, не знаю, -- почав невиразно виправдовуватися її чоловiк. -- Хто його знає, що вони хотiли. Мабуть їм здавалося, що так буде краще, -- звiсно ж, Михайло не хотiв переказувати дружинi те, про що йому в приватнiй бесiдi повiдав син. Тим паче, що Сашко навiть пропонував батьку забути ту бесiду. А Наталiя точно такого не зрозумiє. Толком їй Михайло нiчого пояснити не зможе, та й не потрiбна їй подiбна iнформацiя.
   -- Ага, краще... - скiльки людей загинуло. I чехiв, i наших.
   -- Добре, закрили цю тему. Ми з тобою там не були, а тому важко розiбратися у справах чехословакiв. I так добре, що Сашко з сiм'єю нарештi звiдти вирвався.
   -- Так. Тiльки трохи зарано.
   -- Що означає зарано?
   -- Ну, я так зрозумiла з розповiдей i Сашка, i Лавра, що офiцерiв переводять на нове мiсце в основному через 5 рокiв. Та й ти це пiдтверджував. А у Сашка п'яти рокiв ще не пройшло, мало б це статися вже наприкiнцi серпня.
   -- Наталя, це трохи примiтивнi твої мiркування. По-перше, нiхто так точно тi 5 рокiв не дотримує. Ти й сама могла б упевнитись, порiвнявши дати переводiв наших вiйськових дiтей в iншi частини. Тут ти маєш рацiю - в основному через 5 рокiв. Але може бути й ранiше й пiзнiше. Та не це головне. Як на мене, то Сашка, навпаки значно ранiше повиннi були перевести.
   -- Це ще чому?
   -- Та тому, що вiн в однiй частинi прослужив вже майже 10 рокiв. Так, мiсця рiзнi - то Закарпаття, то Чехословаччина, але ж частина одна i та ж. Щоправда, Сашко не казав, чи вiн служив в обох мiсцях в однiй i тiй же частинi. Але я думаю, що саме в однiй i тiй же. Бо не було сенсу вiдправляти офiцера нiби як на вiйну, перед тим перевiвши його в iншу частину. У таких випадках злагодженiсть, знання своїх кадрiв вирiшують все. Отакi-то справи.
   -- Хм, можливо, що ти й маєш рацiю.
   -- Та, мабуть, що маю. Сашку повезло трохи в iншому - вiн двiчi пiдряд служив понад 5 рокiв в однiй частинi. То в Заураллi, з перервою на Москву. То в Закарпаттi, а далi в ЧССР. Йому пощастило, звичайно, не тому, що довго служив в одному полку, а тому що вiн досить довго знав кадри, якi його оточували, приятелiв, друзiв. Ну, добре. Слава Богу, що тепер Олександр служить в самому центрi СРСР.
   Та це зовсiм не означало, що Олександр нiс свою службу у самiй Москвi. Московський вiйськовий округ був оперативно-стратегiчним територiальним об'єднанням, який дислокувався на територiї 18 областей європейської частини СРСР. У межах округу було понад 300 великих мiст з сучасною iнфраструктурою. Округ займав територiю бiльше нiж 1.138.000 квадратних кiлометрiв. А це територiя Англiї, Нiмеччини та Францiї разом узятих. Через 30 рокiв на базi двох вiйськових округiв - Московського i Ленiнградського буде створено Захiдний вiйськовий округ (ЗВО). Та все ж, Сашко з дитинства був щасливчиком - так, вiн служив не в Москвi, але й не десь у глибинцi, примiром, Iвановської чи Ярославської областей. Вiн служив нехай i не в самiй Москвi, але ж у Московськiй областi, у Пiдмосков'ї. А служив зараз Олександр у мiстi Наро-Фомiнськ, де дислокувалася 4-а гвардiйська ордена Ленiна Червонопрапорна Кантемирiвська танкова дивiзiя (в/ч 19612), з лютого 1984-го року iменi Юрiя Андропова. А сам Наро-Фомiнськ розташовувався на пiвденний захiд вiд Москви - вiд столицi його вiддiляли якихось там 75 кiлометрiв по трасi.
   -- У Москвi вони, мабуть, зможуть часто бувати. Москва... -- мрiйливо простягла Наталiя. -- А я не те що у Москвi, а навiть у Києвi лише на весiллях Василька та Iллi була.
   -- Ну, у Москвi я теж не був, та не особливо й жалкую. У всiх мiстах, навiть України практично неможливо побувати. А що вже говорити про весь Радянський Союз... Але, якщо ти хочеш, то ми можемо з'їздити в гостi до Василька з Iллею. В Ужгородi ти була, а до Києва вiдстань навiть менша.
   -- Та нi, Мишко, куди нам вже на старостi їздити. Нехай краще дiти та онуки до нас приїздять. То краще.
   -- Ну, як скажеш. А ось те, що Олександр з сiм'єю живе поблизу Москви добре ще з одного боку.
   -- З якого ще?
   -- А ти не здогадуєшся? Можливо у Москвi Ганнуся вибере собi якийсь навчальний заклад для продовження своєї освiти.
   -- О! То було б добре. Та чи захоче вона...
   -- А навiть якщо й не захоче, то однак близькiсть до Москви хороший фактор. Ганнуся не дуже-то поривалася виходити замiж за офiцера. То тепер у неї вибiр буде бiльший, значно бiльший. Вибере собi супутника життя на свiй смак.
   -- Ось тiльки якщо саме вона буде обирати собi супутника життя, а не навпаки.
   -- Ну, будемо сподiватися, що навiть коли будуть обирати її, то їй у цьому питаннi пощастить. Нехай знайдуть один одного.
   На цiй оптимiстичнiй, хоча й гаданiй нотi бесiда була завершена.

* * *

   Без особливих новин сплив ще рiк. I знову перша значна подiя, теж навеснi, як i минулого року, вiдбулася саме у Олександра Золотаренка. Щоправда, цього разу трохи ранiше, не у травнi, а в березнi Сашко повiдомив, що йому присвоїли чергове звання полковника. Вiн ще з минулого року обiймав посаду командира полку. Вочевидь, командування за цей час переконалося, що пiдполковник Золотаренко справляється з посадою, отож i присвоїло йому чергове звання, яке цiй посадi вiдповiдало. I знову у Наталiї та Михайла вiдбувся обмiн думок вже на цю тему.
   -- Нарештi Сашко наздогнав свого брата у званнi, -- з радiстю i полегшено заявила вона.
   -- Я думаю, що це ненадовго, -- вiдверто заявив їй чоловiк. -- Лавр уже п'ятий рiк у цьому званнi ходить. Так що, скорiш за все, невдовзi вже й генералом стане. А полковник у 49 рокiв, пiсля 27 рокiв вiйськової служби - не таке вже й велике досягнення. У цьому вiцi багато офiцерiв вже виходять у вiдставку - бiльше 25 рокiв прослужили, пенсiя буде хороша, отож можна i у вiдставку.
   -- Ну, не думаю, що Сашко саме зараз пiде у вiдставку.
   -- У цьому я з тобою якраз згоден. Навiщо це йому, коли вiн тепер служить поблизу Москви. Якби служив на Сахалiнi чи на Крайнiй Пiвночi, то точно пiшов би у вiдставку. Може, й не цього року, а через рiк, коли 50 виповниться. А у Пiдмосков'ї можна ще й пожити на казенних харчах, та ще й добрих.
   -- Ну, так. Тим паче, що як Сашко написав ще минулого року, тепер вiн вже командир полку. А це ж велика посада!
   -- Все, Наталiя, вiдносне. Посада i велика, i не велика.
   -- Як це?
   -- Та отак. Полковник може займати, як казав менi Лаврентiй, i бiльш високi посади, наприклад, заступника командира бригади або й командира бригади. А може бути навiть заступником командира дивiзiї. А Лавр зараз саме цю посаду й обiймає. Далi у нього на черзi посада командира дивiзiї, а це вже генеральська посада, так що точно бути йому невдовзi генералом. Сашко, хоча вiн i здорово змiнився, коли служив у Чехословаччинi, з його не такими вже й високими амбiцiями, генералом, мабуть, не бути.
   -- Ну то й що. Аби у нього в сiм'ї все було гаразд. А генерал вiн чи не генерал менi все одно. Аби всi були живi й здоровi. I щоб вони отримували задоволення вiд життя, а не маялися на якiйсь важкiй посадi.
   -- Та я з цим згоден. Дiйсно, аби у них все було гаразд. А то є й такi особи з числа тих, хто завзято ганяється за посадами, що їх вже порядними людьми важко назвати. А Сашко, що не кажи, людина дуже порядна. А це головне.
   -- О! Ось з цим i я згодна.
   Надалi лiто, яке планово настало, принесло очiкувану новину вже з мiсця, яке було набагато ближче, нiж Пiдмосвов'я - у червнi закiнчив свою очну аспiрантуру Iлля. У серединi липня вiн разом з Надiєю та Наталочкою, якiй восени вже виповниться 5 рокiв, приїхав в гостi до батькiв. Маленький Гена залишився пiд наглядом тестiв Iллi. Звичайно, у першу чергу Наталiя та Михайло розпитали молоду сiм'ю про їх родиннi справи, поцiкавилися як пiдростає їх ще не бачений вживу (бачили того лише на свiтлинах) їх наймолодший онук, награлися вдосталь з Наталочкою. Та потiм почали цiкавитись i справами сина.
   -- Так, аспiрантуру ти закiнчив, -- звернувся до сина батько в один iз днiв перед обiдом, -- Але що це реально означає? Що ти вже й дисертацiю захистив, чи принаймнi пiдготував?
   -- Нi те, нi iнше, -- з посмiшкою покачав головою Iлля. -- Ти дуже швидко, тату, усього хочеш. Так швидко серйознi справи не робляться. Зазвичай на пiдготування дисертацiйної роботи затрачується десь рокiв п'ять.
   Стосовно цього Iлля мав рацiю, але одночасно це було i не зовсiм вiрно. Так, в основному бiльшiсть аспiрантiв очної (а iнодi й заочної) аспiрантури готували дисертацiю за 5 рокiв. Але було чимало випадкiв, коли за сприятливих умов - працюючи безпосередньо за темою майбутньої дисертацiї та маючи напрацювання - наполегливi аспiранти вкладалися й у термiн 3-х рокiв.
   -- Ну, я ж у сучасних навчальних технологiях не дуже-то розбираюся, -- нiбито виправдовувався Михайло Лаврентiйович. -- Звичайно, що менi дiйсно хочеться якнайскорiше почути про твої успiхи. Тобi вже у цьому роцi виповняється 35 рокiв. А менi й того у двiчi з гаком бiльше. Так що можу й не дожити до приємних новин.
   -- О! Це ще що почалося, тату? Проживеш ти ще довго, ти чоловiк мiцний. Та й не такi вже великi твої роки - Михайлу виповнилося 78 рокiв - деякi люди й до 90-100 рокiв живуть.
   -- То саме деякi, -- зiтхнув Михайло Лаврентiйович. -- Я стiльки точно не проживу. Та й не такий я вже на старiсть мiцний мужик. Серце все частiше прихвачувати стало - менi за моє життя хвилюватися довелося чимало. I по роботi, i за родину - як-не як, а вас десятеро було. Звичайно, найбiльше мамi з вами дiставалося, але й мене не обiйшло. Крiм того, невдовзi ще й добавилося варикозне захворювання судин нижнiх кiнцiвок - свого часу я добряче набiгався на роботу та з роботи, у Нестерiвцi, за тi ж 4 чи 5 кiлометрiв. Добре, що хоч пiсля вiйни пiшки вже мало ходив.
   -- Так, я розумiю. Серце - то серйозно... Тим паче, що мама завжди переживала за нас та за сiм'ю вiдкрито, так би мовити. А ти переживав бiльше саме серцем, у душi, не дуже-то виказуючи свого хвилювання. А так воно ще болячiше серцю, бiльшi зарубки на ньому такi переживання залишають.
   -- Отож бо воно i є. Ти вiрно мислиш. Та годi з цими хворобами. Чи не тема для розмови... Поговоримо краще про твої справи. То коли, все ж, ти захистиш ту свою дисертацiю?
   -- Ну, думаю, що через 1,5-2 роки. Це й так, тату, буде досить швидко. Я планую захистити дисертацiю або ж до кiнця наступного року, або ж навеснi 1976-го.
   -- Що, ще багато роботи?
   -- Та в принципi, не так вже багато практичної роботи, скiльки є чимало органiзацiйної роботи. Є певнi умови до пред'явлення дисертацiйної роботи на захист. Це i написання наукових статей, i участь у наукових конференцiях.
   -- А у тебе з цим були проблеми?
   -- Та нi. Вiдповiдно до плану навчальної роботи аспiранта зазвичай передбачалася щорiчна пiдготовка 1-2-х наукових статей та їх опублiкування у журналах списку ВАК, а також участь у 2-3-х наукових конференцiях з публiкацiєю тез доповiдей. I це мною виконувалось. Але все це потрiбно належно оформити. В цiлому у мене робота над дисертацiєю успiшно просувалася, для її виконання були всi умови - квалiфiкований науковий персонал вiддiлу та належна лабораторна база. В принципi робота вже виконана. Я маю на увазi, що всi експерименти проведенi й теоретичнi викладки зробленi.
   -- Тобто залишається лише оформити роботу? То це ж не так i довго.
   -- Вона вже на 75-80 % i оформлена, тато, -- посмiхнувся Iлля. -- Тобто, вiддрукована. Та коли навiть вона буде вiддрукована на всi 100 %, однак це буде поки що чернетка.
   -- Отуди тобi! I чому ж це?
   -- Тому, що дисертацiя повинна пройти попередню експертизу, перш нiж вона буде представлена ??до захисту. У дисертацiйнiй практицi цей етап прийнято називати попереднiм захистом, або передзахистом. Процедура передзахисту проводиться у послiдовностi, яка спрощено iмiтує захист дисертацiї. В роботу можуть бути внесенi суттєвi правки, а це означає, що її доведеться друкувати заново.
   -- А це обов'язково? Нiбито два рази одне й те саме робити?
   -- Так, обов'язково. Ти ж сам розумiєш, що таку працю одразу начисто не оформиш. А що стосується самого передзахисту, то вiн вiдбувається не у любий день, а у заздалегiдь призначений - та до призначеної дати - восени чи навеснi - ще чимало часу. Передзахист характеризує якiсно новий етап в роботi над дисертацiєю, на цьому етапi здобувач представляє свою роботу в закiнченому виглядi перед широкою аудиторiєю осiб, якi знайомляться з дисертацiєю i тим або iншим чином причетнi до захисту. Засiдання, на якому проводиться передзахист дисертацiї, оформляється протоколом, виписка з якого представляє документальне оформлення висновку, яке необхiдне для подальшого руху дисертацiйної роботи. Виписка з протоколу засiдання повинна бути пiдписана головуючим, затверджена керiвником органiзацiї, в якiй проходив передзахист та скрiплена печаткою, пiсля чого вручається дисертанту - у конкретному випадку менi.
   -- Господи! Скiльки мороки...
   -- А як же ти думав. Мороки дiйсно багато, але такi правила. Крiм того, на передзахистi комiсiя повинна вирiшити чи готова у дисертанта робота, i зробити з цього приводу висновок. Вiн вважатиметься позитивним, якщо дисертацiя рекомендована до захисту без iстотних доробок, що вимагають її повторного розгляду. Дисертанту може бути вказано на необхiднiсть окремих доробок, пiсля здiйснення, яких робота рекомендується до захисту. Але цiлком можливе й прийняття рiшення про необхiднiсть внесення iстотних доповнень i змiн. I тодi доведеться щось переробляти, доповнювати, а потiм подавати роботу на розгляд повторно. У найгiршому випадку можуть винести рiшення про повну переробку роботи. Та я впевнений, що у мене в роботi серйозних зауважень бути не повинно.
   -- Якщо впевнений, то вже добре. Отже, той передзахист, як ти кажеш, а потiм сам захист дисертацiї - i все?
   -- I практично все. Щоправда, є ще одна серйозна робота. Потрiбно ще написати автореферат дисертацiї.
   -- А це ще що таке?
   -- Це документ, у якому коротко викладається її основний змiст, основнi iдеї та висновки, показанi вклад автора в проведене дослiдження, ступiнь новизни i практична значущiсть результатiв дослiдження. Якщо казати своїми словами, то це скорочений - значно скорочений, звичайно - змiст дисертацiйної роботи. Автореферат дисертацiї має статус юридичного документа i без нього дисертацiя не може бути допущена до захисту. Тiльки пiсля отримання дозволу на видання автореферату я матиму право на захист дисертацiї.
   -- Так... -- покачав головою Михайло Лаврентiйович, -- роботи у тебе й дiйсно ще вiз та маленька телiжка. Ну, а в цiлому як у тебе справи? Крiм пiдготування дисертацiї.
   -- Та все нормально. Життя, як то кажуть, чудове й дивовижне.
   -- Чудове й дивовижне воно у тебе, мабуть, почнеться, коли ти вже захистишся. Ти працюєш на тiй же самiй посадi?
   -- На тiй самiй. Але, можливо, з осенi вже перейду на вищу посаду - вже не молодшого, а старшого наукового спiвробiтника.
   -- А чому можливо?
   -- Тут розумiєш, тату, яка справа. На посаду старшого наукового спiвробiтника призначається особа, яка має вищу професiйну освiту i досвiд роботи за вiдповiдним фахом не менше 10 рокiв. У мене 10 рокiв роботи за фахом буде лише восени наступного року. Але є одна зачiпка - якщо претендент на цю посаду має працi, а це в основному авторськi свiдоцтва на винаходи, або ж вчений ступiнь, то вимоги до стажу роботи не пред'являються. Вченого ступеню у мене поки що немає, але є 2 авторськi свiдоцтва на винаходи. Та вони не мої особистi, а у складi кiлькох осiб. А тому я не знаю поки що, як це буде оцiнюватися. Ось тому й можливо. Та у крайньому випадку через рiк я вже точно перейду на посаду старшого наукового спiвробiтника.
   -- Зрозумiло. Так, немовби про все я довiдався. Мама вже виглядала нас - мабуть, обiд вже готовий. Так що, пiшли.
  
  

РОЗДIЛ 14

Миттєвостi швидкоплинного життя

  
   Повернувся Iлля з вiдпустки до мiсця свого теперiшнього проживання у серединi серпня. Вiддiл був наполовину пустий - не один Золотаренко вiддавав перевагу лiтньому вiдпочинку. У вiдпустцi зараз був i начальник вiддiлу Володимир Григорович Iгнатов. Тимчасово замiщував його старший науковий спiвробiтник Олег Володимирович Балацький, який був правою рукою Iгнатова i фактично його заступником. Сам же Iгнатов мав вийти з вiдпустки у першiй декадi вересня. Золотаренко вирiшив поки що не пiднiмати питання про своє переведення на бiльш високу посаду, розумiючи, що Балацький навряд чи допоможе йому в цьому - кадровi питання завжди були прерогативою сугубо начальникiв рiзних структурних пiдроздiлiв, будь то пiдприємства чи органiзацiї. Та й коли вже вийшов на роботу Володимир Григорович. Iлля не поспiшав одразу пiднiмати це питання - нехай начальник вiддiлу пiсля вiдпустки трохи увiйде в нормальний ритм роботи як вiддiлу, так i самого iнституту. Почав свою розмову Iлля у четвер другої декади мiсяця - Iгнатов приступив до роботи у понедiлок 9-го вересня. Золотаренко, можливо, ще на кiлька днiв вiдклав би обговорення цього питання, та його у цей день сам запросив до свого кабiнету начальник вiддiлу - мабуть, вже освоївся з робочими моментами iнституту. Володимира Григоровича цiкавило питання про те, який стан справ з майбутньою дисертацiєю у його пiдшефного. Так, Iлля вже закiнчив аспiрантуру, але обов'язки керiвника дисертацiйної роботи, яку мав виконати Золотаренко, з Iгнатова нiхто не знiмав.
   -- Так, Iлля Михайловичу, розповiдайте, як у вас просувається робота з пiдготовки дисертацiї до захисту, -- одразу "взяв бика за роги" Iгнатов.
   -- Помаленьку просувається. Все йде за планом.
   -- Тобто ви маєте намiр захищатися найближчим часом.
   -- Нi, найближчим часом не вийде, та й у планах пiдготовки дисертацiї конкретна дата захисту не прописана. I це зрозумiло - навряд чи хтось зможе прогнозувати точну дату захисту.
   -- Це я не гiрше за вас знаю. Нiхто вам конкретну дату не скаже. Та ви самi повиннi бути таким прогнозистом. Ви повиннi намiтити собi певнi рамки з цього питання, окреслити мiнiмальний термiн пiдготовки. Я розумiю, що у цьому роцi нiчого не вийде, дай Боже, щоб ви гарно пiдготувалися до звiту на науковiй радi. Коли вiн у вас намiчається? Я вже не пам'ятаю точної дати.
   -- В серединi листопада.
   -- Тобто залишається фактично 2 мiсяцi. Зрозумiло, що про сам захист чи навiть передзахист у цьому роцi мова вже не йде. Але, якщо у вас все готове, а я знаю, що це фактично так, то оформляйте роботу й узгоджуйте дату передзахисту. Тобто з початком нового року це має вiдбутися. А там, якщо не буде серйозних зауважень до роботи - а їх не повинно бути - готуйтесь до самого захисту. I яку дату захисту у наступному роцi ви самi собi накреслили?
   -- У наступному роцi? -- трохи збентежено перепитав Iлля. -- Я намiтив собi термiн захисту - максимально вiдтягнутий у часi - весна вже 76-го року.
   -- Ого! Здорово ви цей термiн вiдтягли. Так не годиться. Отож я ставлю вам задачу захиститися саме у наступному роцi, а не у позанаступному. Я, звичайно, не кажу, що це має статися ще ранньої весни - але й не пiзнiше кiнця 75-го року. Хоча можна й пiзньої весни, наприклад, у травнi, або ж восени. Влiтку, як ви знаєте, захисти не вiдбуваються, бо складно зiбрати кворум - час вiдпусток. Але аж нiяк не пiзнiше осенi. Не затягуйте до зими - вам ще потрiбно до кiнця наступного року отримати вiдповiдний документ, тобто диплом кандидата наук. I взагалi, не окреслюйте собi пiзнi дати, плануйте дати якомога ближчими. А коли накресли їх, то з повною вiддачею намагайтеся вкластися у цi термiни. Не зволiкайте, не розмiнюйтесь на дрiбницi. Отож давайте узгодимо попередньо дату вашого захисту: не пiзнiше кiнця жовтня наступного року. Ну, нехай залишимо якийсь невеличкий термiн на непередбаченi обставини. Хоча нiяких непередбачених обставин не повинно бути. Це просто запас на те, що, наприклад, в жовтнi може бути не передбачене засiдання Ради iз захисту, тодi вже на початку листопада. Але всi документи, у тому числi й начисто вiддрукований екземпляр дисертацiї ще у цьому роцi повинен лежати у мене на столi не пiзнiше початку грудня - вам потiм ще до передзахисту потрiбно буде опонентiв шукати, а далi вже думати про вiдгуки на роботу. Я вам у цьому також допомагатиму. Але, повторюю, дисертацiю ви маєте захистити не пiзнiше осенi наступного року.
   -- Ого! Це ж тодi фактично лише рiк залишається до захисту. А це, мабуть, замало, Володимире Григоровичу. Я можу не встигнути.
   -- У календарному роцi 365 днiв, цiлих 365! Це якраз дуже багато. Не зволiкайте, не тринькайте днi - працюйте щодня. I на роботi, i пiсля роботи вдома, i у вихiднi також. Потiм надолужите свiй вiдпочинок.
   -- Ну, я постараюся.
   -- То й добре. Старайтеся. Я вже казав, що буду вам допомагати. Але лише у тому разi, коли бачитиму, що й ви плiдно працюєте з цих питань. Домовились?
   -- Домовились. А у мене до вас є також одне невеличке запитання. Можна його озвучити?
   -- Можна.
   -- Я у цьому роцi зможу перейти на посаду старшого наукового спiвробiтника? Щоправда, десятирiчного стажу роботи за фахом у мене поки що немає - лише пiшов десятий рiк - але є науковi працi й авторськi свiдоцтва. Та ви знаєте.
   -- Знаю, -- посмiхнувся Iгнатов. -- Але у цьому роцi ви цю посаду не отримаєте, а можливо, й у наступному також. Все залежатиме вiд вас.
   -- Навiть у наступному не отримую? -- ошелешено перепитав Золотаренко. -- Чому? Хiба я так вже погано працював майже 3 роки на посадi молодшого наукового спiвробiтника?
   -- Працювали ви добре, -- знову посмiхнувся Володимир Григорович. -- Причина зовсiм в iншому.
   -- I в чому ж?
   -- У вашiй особистiй зацiкавленостi.
   -- Не зрозумiв. Це означає, що я не повинен бути у цьому зацiкавленим, поки ви самi не запропонуєте менi цю посаду?
   -- Нi, не так, -- вже й зовсiм розсмiявся Iгнатов. -- Надання вам цiєї посади має бути для вас стимулом. Я поясню що це за стимул. Ви отримаєте цю посаду з наступного дня пiсля захисту вашої дисертацiї. А можливо навiть трохи ранiше - з того дня, коли буде призначена офiцiйна дата вашого захисту, тобто за мiсяць-пiвтора до дня захисту. Тодi вже нiчого не змiниться, ви вийдете на захист. А у тому, що ви успiшно захиститеся, у мене сумнiвiв немає. Отож стимулом для вас має стати якнайшвидше прискорення дня захисту, або ж його узгодження. Це буде для вас другим стимулом пiсля вашого власного прагнення захисту. I цей стимул буде вас пiдганяти. Отож, повторюю, все у ваших власних руках.
   -- Тепер зрозумiв, -- покачав головою Iлля. -- Ну й вигадали ви стимул... Але я розумiю, що це дiйсно гарний стимул. Ви маєте рацiю. Я згоден.
   -- Все, тодi за справу. I повторюю - не гайте жодного дня.
   -- Я намагатимусь якнайшвидше захиститися. I не тому, що так вже прагну отримати вищу посаду, а тому що намагатимусь отримати науковий ступiнь. Я йшов до вас в iнститут не за посадами, а за науковою роботою й за дипломом кандидата технiчних наук.
   -- Я це знаю. I вiрю, що ви досить швидко досягнете i наукового ступеня, i належної посади.
   А далi для Iллi час почав летiти дуже вже швидкоплинно - справ було багато, а того ж часу, щоб виконати все намiчене, обмаль.
   На Радi iнституту Золотаренко успiшно доповiв про результати своєї роботи над дисертацiєю пiд час аспiрантури. I його старшi колеги майже одностайно вирiшили, що фактично наукова робота ним виконана, а тому далi йому слiд її належним чином оформлювати, домовлятися про призначення наукового опонента, про перегляд дисертацiйної роботи Iллi та про його письмовий вiдгук на роботу. А далi домовлятися й про дату передзахисту.
   Та рiк, що вже наближався до свого закiнчення, характеризувався подiями не лише у життя одного Iллi. Ще наприкiнцi червня, майже одночасно з Iллею, закiнчили своє навчання ще 2 представники роду Золотаренкiв. Iванко - син Лаврентiя та Валентини - закiнчив Одеський полiтехнiчний iнститут, а Мишко - син Антонiни та Андрiя - закiнчив Кам'янець-Подiльський педагогiчний iнститут. Та у онукiв Михайла Лаврентiйовича i Наталiї Карпiвни були досягнення не лише у планi закiнчення ВНЗ, були вони пов'язанi i з планами майбутнього навчання. Ще у серпнi минулого року Ганна - донька Олександра - поступила у Московський технiкум легкої промисловостi, який готував фахiвцiв в областi швейної справи та декору готових виробiв. Її майбутня спецiальнiсть називалася "Конструювання, моделювання та технологiя швейних виробiв". I як це не дивно, Ганна поступила у технiкум лише через кiлька мiсяцiв пiсля переїзду батькiв у Наро-Фомiнськ. Їй вже на той час виповнилося 20 рокiв, i вона хотiла отримати спецiальнiсть за квалiфiкацiєю технолог-конструктор якомога скорiше. Термiн же навчання у технiкумi на базi 10 класiв складав 3 роки. А у Ганни були свої далекогляднi плани - стати не лише технологом iз виготовлення одягу, а можливо, у майбутньому й модельєром. Крiм того по закiнченню технiкуму дiвчинi у вiцi 23 роки можна вже буде думати й про створення своєї сiм'ї.

* * *

   Кiнець поточного та початок 1975-го рокiв ознаменувалися для Iллi не лише турботами про передзахист дисертацiйної роботи - то лише квiточки - а скорiш за все, й про основний, ото вже будуть ягiдки. Цього року знову намiчалися родиннi ювiлеї. Нi, не у сiм'ї Iллi, а у його старших братiв та сестри. Його братам-близнюкам у самiй серединi лiта (14-го липня) виповнялося по 50 рокiв, Антонiнi двома мiсяцями ранiше (7-го травня) - 45 рокiв. А вже восени (30-го вересня) Петру мало стукнути 40 рокiв. Зазвичай на буденнi днi народження брати й сестра поздоровляли один одного або ж гарними листiвками-телеграмами, або ж особисто у телефоннiй розмовi - замовлялася на поштi-телеграфi розмову з iменинником, або ж навiть дзвiнок вiдбувався з домiвки - все частiше сiм'ї стали обзаводитися домашнiми телефонними апаратами. Дiти-Золотаренки за безпосередньої участi Петра навiть приклали чимало зусиль для того, щоб i у батька з мамою теж встановили телефонний апарат - зручно дiзнаватися про всi родиннi новини. Отож телеграми чи телефоннi дзвiнки годилися у неювiлейнi сiмейнi роки, а ось у ювiлейнi брати та сестра намагалися привiтати ювiляра за святковим столом - звичайно ж, тодi, коли цьому не заважали рiзнi обставини - наприклад, Лаврентiй та Сашко не часто бували на ювiлеях своїх найближчих родичiв, та те й зрозумiло - вiйськова служба не завжди давала таку нагоду. Та цього року у них у самих був ювiлей, i вони домовилися вiдзначити його саме у батькiв. Тим паче, що взагалi не так часто близнюки бачилися один з одним - що було не характерно для такої близької родинностi.
   Отож Iлля до цього часу вже побував на ювiлеї сестри. Колись, у 1946-му роцi (коли Тоня збиралася поступати до Кам'янець-Подiльської фельдшерсько-акушерської школи), вона посмiхалася розмовi мами з татом з того, що Наталiї Карпiвнi виповнилося 45 рокiв, та тепер вона вже на собi вiдчула, що то означає "баба ягiдка знову". З ювiлеєм братiв-близнюкiв у Iллi проблем не було - вiн заздалегiдь запланував собi вiдпустку саме на липень, щоб особисто поздоровити Лавра з Сашком вже за столом. А ось iз ювiлеєм Петра невiдомо як складеться, тому що то будуть, скорiше за все, гарячi днi для Iллi - його науковий керiвник Iгнатов прискiпливо контролюватиме пiдготовку до захисту свого колишнього аспiранта. Та ще й вiн призначив Золотаренку дату готовностi дисертацiї - щоб готова дисертацiйна робота лежала у нього на столi - саме на початку того ж вересня. Та то все буде попереду, та й невiдомi поки що майбутнi обставини - встигне ще щось придумати. А ось у липнi вони вiдгуляють родинне свято за повною програмою.
   I День народження Лаврентiя з Олександром дiйсно вiдзначили дуже добре. Крiм того, оскiльки i у ювiлярiв, i у самого Iллi були вiдпустки, то вони й наговоритися встигли добре - коли-то випадає така слушна нагода. I особливо цiкава розмова у Iллi вiдбулася з Олександром. А тому була й "вагома" причина - що не говори, а вони за вiйськовим фахом обоє були танкiстами. Звичайно, Iллю це торкалося дуже вже побiчно, та все ж... А розмова зайшла про тi ж самi танки, якi чудово знав Сашко, але непогано розбирався у них i колишнiй армiєць Iлля. А його цiкавило питання розвитку танкової промисловостi, цiкаво було й знати про характеристики нових, сучасних танкiв. I полковник-танкiст Олександр Золотаренко у повнiй мiрi задовольнив цiкавiсть свого молодшого брата. Паралельно торкнулися брати й iсторiї вiтчизняного танкового будiвництва. Iллю цiкавило, коли в СРСР чи ще в царськiй Росiї з'явилися першi танки. На що Олександр вiдповiв:
   -- Танкобудiвної галузi, як такої, у Радянськiй Росiї не було фактично до середини 20-х рокiв.
   -- Як-то так?! Адже були танки навiть пiд час першої свiтової вiйни.
   -- Були. Але в Росiї їх не було. Тобто були, але не свої, вiтчизнянi. То були все зарубiжнi танки.
   -- А-а, зрозумiло. А коли ж з'явилися саме вiтчизнянi танки?
   -- Ну, роботи по створенню бронетехнiки почали вестися одразу по закiнченню громадянської вiйни. Та за один рiк сучасного на ту пору танка не створиш. Отож серiйних танкiв довго не було, та все ж вiтчизнянi конструктори придбали необхiдний досвiд на майбутнє. Матерiальна частина трофейних машин стрiмко застарiвала, а власних зразкiв бронетехнiки в СРСР тодi не було. Лише влiтку 1926-го року була прийнята трирiчна програма радянського танкобудування, хоча технiчне завдання було поставлено ще наприкiнцi 1924-го року - я цим питанням свого часу цiкавився, та й в училищi нам дещо про це розповiдали. Для початку передбачалося оснастити хоча б одну пiхотну дивiзiю батальйоном "танкiв супроводу", тобто легких танкiв. Крiм того, додатковий батальйон повинен був складатися з так званих "маневрених танкiв", якi можна було того часу вiднести до класу середнiх.
   -- I що, справилися з цим техзавданням?
   -- Ну, що тобi сказати... Найперший проект називався "Головне управлiння вiйськової промисловостi", за абревiатурою ГУВП. З легкими машинами питання вирiшилося досить просто - скопiювали французький танк "FT-17" та його iталiйського побратима "Fiat-3000". А ось "маневрений" середнiй танк потрiбно було розробляти фактично з нуля. Хоча теж планувалося без особливої ??вишуканостi скопiювати британський "Уiппет". Та вiд цiєї iдеї незабаром вiдмовилися: у танка була ненадiйна ходова частина, низька прохiднiсть, некомфортнi умови для екiпажу та ще й слабенький двигун. Отож подiбний танк "маневреним" нiяк не можна було назвати.
   -- I що далi?
   -- Та що... Шасi танка довелося створювати фактично заново, причому пiдвiска була на пружинах, з дюжиною опорних коткiв - чотирма пiдтримуючими i заднiм ведучим колесом. Ця розробка на той час була навiть дуже прогресивна. Планувалася також зручна кабiна для механiка-водiя, бойове вiддiлення в баштi з 76-мiлiметровою гарматою. Крiм того, додатково 3 кулемети - в барбетах, на корпусi танку, -- це були рухомi установки на танку для зручностi обслуговування гармати чи кулемета. Одночасно пiд час влученнi ворожого снаряду барбет запобiгав значному руйнуванню конструкцiї пiдбаштового примiщення.
   -- Своїх, вiтчизняних двигунiв також не було, -- продовжував Сашко, бачачи, що Iлля уважно слухає, але питань не задає, -- тому довелося використовувати 110-сильний мотор, знятий з англiйської "ромба". Але була перероблена ходова частина - вона стала досить оригiнальною, навiть для футуристичних двадцятих рокiв: рушiй передбачалося зробити iз двох нескiнченних стрiчок, вкладених одна в iншу. Зовнiшня стрiчка резинометалiчна, тросового типу, а внутрiшня складалася з серiї опорних коткiв, з'єднаних ланцюгом Галля. Опора танка на ланцюг здiйснювалася за допомогою санчат, що мали м'яку пружинну пiдвiску. Теоретично, такий тип ходової забезпечував танку надзвичайно високу швидкiсть руху i великий ресурс гусеничних ланцюгiв при безшумностi i плавностi ходу.
   -- I що, цей танк пiшов в серiю? -- вже задав питання молодший брат.
   -- Нi, -- зiтхнув Сашко. -- Хоча вiйськових танк начебто цiлком i влаштовував: броня була посилена до 22-х мiлiметрiв, озброєння досить потужне, але складнiсть i дорожнеча проекту остаточно поховали проект ГУВП. Тим паче, що паралельно розроблявся простiший танк Т-12, який пiсля модернiзацiї перетворився у Т-24. Ось це й були фактично найпершi радянськi танки, якi цiлком i повнiстю сконструйованi на вiтчизнянiй базi. А наприкiнцi 20-х рокiв, у 1929-му роцi Полiтбюро ЦК ВКП (б) прийняло постанову "Про стан оборони СРСР", у якiй прямо вказувалося: "Мати до кiнця п'ятирiччя в армiї мирного часу в строю 1500 танкiв, створити резерв, який входить в дiю з початком вiйни у 1500-2000 танкiв, мати запас у 1500-2000 танкiв. Вiдповiдно до цього промисловiсть зобов'язана пiдготуватися до забезпечення постiйного дiї зазначеної кiлькостi танкiв пiд час вiйни". Ось така iсторiя перших вiтчизняних танкiв. Справа йшла повiльно ще й тому, що культура виробництва, нiде правди дiти, була паршива - наприклад, для складання прототипу легкого танка Т-16 банально не вистачало потрiбного iнструменту для остаточної пiдгонки бронеаркушiв.
   -- Хм, цiкава iсторiя, -- простягнув Iлля.
   -- Та яка вона там цiкава, -- махнув рукою Олександр. -- Сама iсторiя це одне, а ось те, як її часом наводять - зовсiм iнше. За цiєю iсторiєю може здатися, що танковi вiйська в Росiї з'явилися ще до того, як танки взагалi придумали.
   -- Як то так?!
   -- А отак. Реальна iсторiя свiдчить, що 19 серпня 1914-го року вiйськовий мiнiстр генерал-ад'ютант Сухомлинов викликав до себе тимчасово прикомандированого до канцелярiї вiйськового мiнiстерства лейб-гвардiї Єгерського полку полковника Добржанського i запропонував йому сформувати "броньовану кулеметну автомобiльну батарею". I ось цю дату взяли за основу танкобудування в Росiї. Тобто, начебто саме цим вiйськовий мiнiстр "поклав початок iснуванню броньованих автомобiлiв" в Росiї. Та навiть вони були поки що зовсiм не танки.
   -- А що ж?
   -- Ну, просто броньованi машини. У тому ж таки 1914-му роцi конструктор Олександр Олександрович Пороховщиков розпочав роботу над всюдихiдною машиною на гусеничному ходу. Та дозвiл на будiвництво дослiдного зразка "Всюдихода" було дано лише 13 сiчня 1915-го року, i для цього винахiднику видiлили усього лише близько 10.000 карбованцiв - мiзер. Ось саме цю бойову машину Пороховщикова - всюдихiдна машина на гусеничному ходу - i вважають першим танком в iсторiї свiтового озброєння, незважаючи на те, що формально iсторiя танкових вiйськ, до того ж не вiтчизняних починається з англiйського винаходу, що з'явився у вереснi 1915-го року.
   Iсторiя ж свiдчить, що "Всюдихiд Пороховщикова", який лише з натяжкою можна було вважати прообразом танка, у 1914-му лише розроблявся, а роком пiзнiше був побудований перший випробувальний зразок. Та це й дiйсно була не бойова машина, а просто всюдихiд - без бронi i зброї. Iсторiя ж танкових вiйськ в росiйськiй армiї почалася лише у 1917-му роцi (та й те не серiйне вiтчизняне виробництво), коли росiйськi вiйська стали оснащувати танками французької конструкцiї, плануючи разом з цим ще й масове виробництво бойових машин Пороховщикова. Та росiйськi, а потiм i радянськi iсторики весь час намагалися забiгати наперед, прикрашати вiтчизняну iсторiю. На початку вже ХХI-го столiття дiйде до того, що у 2014-му роцi з'явиться iменинний жетон-медаль, на якому буде напис: "Танковi вiйська ЗС Росiї 100 рокiв 1914-2014". Деякi офiцiйнi особи, хоча й вмiли рахувати до 100, та все ж поквапляться, помиляться на кiлька рокiв з випуском цiєї також офiцiйної медалi.
   Та зацiкавленiсть у деяких питаннях виявляв не лише Iлля, але i його старший брат. Людей завжди приваблює те, з чим вони самi досить рiдко стикаються, а то й взагалi не знають. Сашка, наприклад, цiкавили питання захисту братом дисертацiї - перша в iсторiї така родинна подiя.
   -- Як у тебе просуваються справи з дисертацiєю? -- запитав вiн брата, який хоча й був на 14 рокiв молодший за нього, та невдовзi мав стати вже людиною з науковим ступенем та вченим званням.
   -- Виходжу на завершальний етап.
   -- Тобто?
   -- Робота над дисертацiєю вже завершена. Попереду органiзацiйнi моменти.
   -- I що це означає?
   -- Ой, Сашко, багато чого означає.
   -- Наприклад?
   -- Наприклад, питаєш... Зараз пишу автореферат по дисертацiї. А далi його потрiбно буде вiддрукувати типографським способом та розiслати членам спецiалiзованої вченої ради, а також зацiкавленим органiзацiям. I розiслати автореферат менi потрiбно не пiзнiше, нiж за 1 мiсяць до захисту дисертацiї.
   До того часу Iлля успiшно розв'язав питання призначення офiцiйного опонента по дисертацiї. А це мав бути за положенням доктор наук з числа компетентних у вiдповiднiй галузi науки вчених. Офiцiйний опонент на основi вивчення дисертацiї та опублiкованих праць за її темою подавав до спецiалiзованої вченої ради письмовий вiдгук, в якому наводив оцiнку актуальностi обраної теми, ступеню обґрунтованостi наукових положень, висновкiв i рекомендацiй, сформульованих в дисертацiї, їх достовiрнiсть i новизну.
   Золотаренко також вже отримав, ще навеснi вiд наукового керiвника допуск роботи до попереднього захисту. Сам же попереднiй захист проходив на засiданнi фахової органiзацiї, тобто у самому НДI. Отримав вiн i рiшення ради за результатами передзахисту, у якому вiдзначалося, що дисертацiя може бути представлена ??до захисту пiсля доопрацювання з урахуванням внесених зауважень. Це був найбiльш поширений варiант результатiв передзахисту. А далi, пiсля попереднього захисту, який вiдбувся наприкiнцi квiтня, Iлля вже до цього часу доопрацював дисертацiю з урахуванням всiх зауважень, зроблених науковим керiвником та радою, а також узгодив з керiвником вибiр рецензентiв з числа вiдповiдних обраної спецiальностi.
   -- Далi, -- продовжив Iлля. -- Подiбний вiдгук повинен написати i мiй науковий керiвник. А ще додатково потрiбно отримати 5-8 вiдгукiв iнших вчених, i хоча б один - вiд провiдної органiзацiї. А це, Сашко, досить не просте завдання, тому що необхiдно заздалегiдь домовитися з конкретними людьми про те, щоб вони написали менi вiдгуки. Мiй науковий керiвник пiдказав менi до кого краще звернутися. Та поки що я цим не займався.
   -- I чому?
   -- Ну, причина досить банальна - лiто, час вiдпусток. Важко застати на мiсцi потрiбну людину. Почну цим займатися вже на початку вересня.
   -- Так, зрозумiло. I коли ж тi конкретнi люди, як ти сказав, вiдгуки тобi напишуть? Ти ж силою не примусиш їх писати.
   -- О, все вiрно. У мене надiя лише на свiдомiсть людей. Вони-то вiдгуки напишуть, питання лише в часi. Менi розповiдали, що бiльшiсть вiдгукiв поступають до вченого секретаря ради за кiлька днiв до захисту, а часом взагалi "звалюються, як снiг на голову" в найостаннiшi днi. Отож, доведеться менi побiгати по Києву, а той заїхати у пару мiст, щоб вибити цi вiдгуки, взяти, так би мовити, процес "добування" вiдгукiв у свої руки, щоб отримати їх якомога швидше, принаймнi їх копiї. Тодi у мене буде бiльше часу, щоб обмiркувати i написати вiдповiдi на зауваження, обговоривши їх з своїм науковим керiвником. Крiм того, очне спiлкування з авторами вiдгукiв дозволить обговорити i згладити можливi розбiжностi, а тим самим звести до мiнiмуму, а краще навiть до нуля кiлькiсть негативних вiдгукiв.
   -- Ясно. Ти обмовився про вченого секретаря. Що це за шишка i що вiн робить.
   -- О, це й дiйсно для мене на цей час велика "шишка". Вчений секретар є ключовою фiгурою спецiалiзованої вченої ради пiд час проведення попереднього захисту дисертацiї. Вiн зобов'язаний перевiрити всi документи, якi будуть представленi на передзахистi. Вчений секретар повинен також вiдпрацювати питання про кандидатури членiв ради, яким слiд доручити ознайомитися з дисертацiєю та всiма документами, пов'язаними iз захистом дисертацiї. Пiсля передзахисту той же вчений секретар проведе перемовини з можливими офiцiйними опонентами та передбачуваною провiдною органiзацiєю - заручиться їх згодою. Вчений секретар також безпосередньо проводить роботу з претендентами на вчене звання, допомагає їм пiдготуватися до вирiшального засiдання ради. На передзахистi вчений секретар пiсля доповiдi комiсiї робить офiцiйну заяву про згоду вчених виступити опонентами по дисертацiї та згоду провiдної органiзацiї. I саме з цього моменту вчений секретар вже буде "тримати вiжки" пiдготовки засiдання ради по захисту дисертацiї. Саме з ним, тобто з нею - це жiнка - я останнiм часом найбiльше i спiлкуюся.
   -- Добре. Ти менi гарно все розтлумачив. То коли ж конкретно ти станеш кандидатом наук?
   -- Точної дати поки що немає. Я сподiваюся, що це вiдбудеться ще до початку листопаду.
   -- О! Не так вже й багато часу у тебе є, тим паче, що влiтку ти практично бездiяльний.
   -- Саме так, часу у мене не так вже й багато. Та все ж до Нового року я маю надiю, що отримаю вже диплом кандидата наук. Пiсля захисту певний час йде на виписування безпосередньо диплому - ВАК не дуже з цим поспiшає. Та воно й зрозумiло, бо ця органiзацiя пов'язана з усiма претендентами як на кандидатський ступiнь, так i на докторський. До того ж вища атестацiйна комiсiя, -- центральний державний орган у галузi присудження наукових ступенiв i вчених звань, -- займається ще й випискою атестатiв на вчене звання - доцента, професора... А можливо, не знаю, i на звання членiв-кореспондентiв чи академiкiв. Тобто, затвердженням i таких звань та виписуванням цим вченим вiдповiдних атестатiв чи свiдоцтв.
   -- Все зрозумiло. Тодi бажаю удачi тобi! Щоб до Нового року у нашiй родинi вже з'явилася нарештi перша людина з вченим ступенем. Щоб ти змiг порадувати не лише нас, а в першу чергу батька - вiн все своє життя очiкує цього моменту.
   Таким чином, обидва брати отримали вичерпнi вiдповiдi на свої запитання - задовольнили свою допитливiсть.
   Що ж стосується iншого брата-близнюка Лаврентiя, то вiн повiдомив братам, а також батькам, що пiсля вiдпустки його мають перевести, як йому по секрету сповiстила одна обiзнана людина, на iнше мiсце служби. Ось тiльки куди мав переїхати Золотаренко зi своєю сiм'єю, нi вiн, нi та ж обiзнана особа поки що не знали. Та у серединi вересня Лавр повiдомив батькам, що довжина дороги до його нового мiсця призначення становить якихось лише 30 кiлометрiв - Лаврентiй отримав призначення у штаб Одеського вiйськового округу. А у листопадi надiйшла нова звiстка батькам вiд найстаршого сина - вiн отримав звання генерал-майора i став заступником начальника управлiння у штабi округу. У його 50 рокiв, у мирний час це було гарним досягненням. I хоча його батько i мати ще ранiше розраховували на таку приємну звiстку, та все ж вони зараз дуже пишалися своїм сином. Ще б пак - їх син генерал! Вони навiть не могли вiдповiсти собi на одне запитання - чи у далекому 1944-му роцi, коли Лавр отримав направлення до вiйськового училища, вони сподiвалися на такий розвиток подiй. I вони призналися один одному, що тодi вони на це аж нiяк не розраховували. Тодi їх бажання були значно скромнiшими - вони просто молилися Господу, щоб Лаврентiй i його брат-близнюк Олександр не потрапили у страхiтливе горнило вiйни. А ти дивись, як то сталося - генерал!

* * *

   Стала щедрою на подiї для родини Золотаренкiв i осiнь цього року. Кiлька рокiв тому Наталiя та Михайло Золотаренко пiд час обговорювання теми свої майбутнiх правнукiв зачепили питання одруження чи замiжжя своїх онукiв. При цьому вони робили ставку на те, що першою вийде замiж Ганна, яка й подарує їм першого правнука. Та вони не очiкували, що все сталося не так, як гадалося - Ганнуся поки що не думала про замiжжя. А тому дещо несподiваною стала звiстка вiд Антонiни про те, що у вереснi її та Андрiя син Мишко буде справляти своє весiлля. Хоча нiчого дивного у цьому й не було - парубок вже закiнчив iнститут, у цьому роцi йому виповнилося 23 роки, а тому вiн мiг вже задумуватися над питанням створення своєї сiм'ї. Так, трохи, начебто, й ранувато, як гадав його тезка дiдусь, та все ж вiк для такого серйозного кроку цiлком пiдходящий. Тим паче, що одружуватися Михайло збирався на дiвчинi, яку вже довгий час гарно знав - на колишнiй своїй однокурсницi Тетянi.
   Та щоб там не було, ця подiя була все ж прогнозована. А ось звiстка, яка прилетiла з iншого кiнця СРСР - з заходу - дуже здивувала батькiв, особливо Михайла Лаврентiйовича. Ужгородець Микола обмовився у своєму листi, що вiн почав (як здобувач) працювати над кандидатською дисертацiєю. Ранiше батько цiлком дорослих вже дiтей бiдкався над тим, що Iлля пiзно почав працювати над своєю кандидатською дисертацiєю, яку невдовзi вже нарештi має захистити. Та Iллi цього року виповнилося 36 рокiв. А Микола був на 2 роки старший за брата, i лише розпочинав свою роботу над дисертацiєю. Крiм того, як зрозумiли батьки, вiн не вступав до аспiрантури, навiть заочної, а працював над дисертацiєю самотужки. А це означало, що працювати Миколi доведеться значно довше, нiж тому ж таки Iллi. Отож вiн, якщо навiть колись успiшно захиститься, то йому буде вже далеко за 40. То про яку науку може вже йти мова, коли чимало молодих кандидатiв наук до цього часу могли працювати вже майже 20 рокiв?
   Батькiв Миколи дивувала подiбна самостiйнiсть здобувачiв. Як вони самi, без навчання та без потрiбної дослiдної бази можуть отримати конкретнi науковi результати у своїй роботi - фiкцiя якась. Та це була все ж не фiкцiя. Про все це пiзнiше розтолкує батькам Iлля. Вiн одразу пояснив, що й справдi iснує особлива форма пiдготовки наукових кадрiв, так званий "iнститут здобування" наукового ступеня кандидата наук. Така пiдготовка має на увазi самостiйну роботу над дисертацiєю i подальший її захист без навчання в аспiрантурi. Принципова вiдмiннiсть iнституту здобування вiд аспiрантури у тому, що здобувачевi не потрiбно навчатися в аспiрантурi, брати участь в науковiй i викладацькiй роботi кафедри ВНЗ чи наукової органiзацiї. Здобувач самостiйно готує дисертацiйне дослiдження. Здобувачi наукового ступеня кандидата наук не складають вступних випробувань (на вiдмiну вiд аспiрантiв), але прикрiпляються до конкретної органiзацiї (там обов'язково повинна бути рада з потрiбною здобувачевi спецiальностi). А ось кандидатськi iспити здобувачi здають на загальнiй пiдставi. Лише складати кандидатськi мiнiмуми потрiбно буде вже пiсля того, як здобувача вiзьмуть на "здобування", тобто пiсля того, як у нього з'явиться науковий керiвник. При цьому здобувач вибирає (домовляється) наукового керiвника, який буде готовий його взяти. Пiсля прикрiплення здобувача до ВНЗ або НДI йому необхiдно буде надати тематику дисертацiї, видiливши її основнi пункти. Пiдтвердження теми є обов'язковою умовою для продовження роботи. Здобувачi при нагодi можуть вiдвiдувати якiсь заняття разом з аспiрантами. Але частiше за все вони самостiйно готуються до здачi iспитiв кандидатського мiнiмуму. Роботу здобувача над дисертацiєю контролює науковий керiвник. Та все ж, як свiдчила статистика, лише близько 30 % подiбних здобувачiв захищають дисертацiю. Той же Iлля пояснив батькам також i те, що найбiльш часто використовують можливiсть стати вiльним, так би мовити здобувачем не студенти, якi щойно закiнчили ВНЗ, а його спiвробiтники чи викладачi. Вони мають достатнiй багаж знань, а тому не особливо потребують додаткової допомоги вiд керiвникiв з високим ступенем або званням. До речi, керiвники пiдприємств, органiзацiй, рiзнi "самостiйники" та iншi сильнi свiту цього саме через iнститут здобування отримують свої ступенi.
   Та все ж головна подiя поточного року, мабуть, вiдбулася у самого Iллi - наприкiнцi жовтня вiн захистив кандидатську дисертацiю. Для цього йому знадобилося лише 4 з невеликим хвостиком рокiв - дуже пристойний результат. А вже на початку грудня вiн отримав очiкуваний диплом кандидата технiчних наук. Пiсля отримання вищої освiти ним був зроблений значний крок у його подальшому зростаннi як науковця. I мабуть, бiльше за сина, цiй важливiй подiї радiв його батько. Ось тiльки залишалося вiдкритим питання - чи стане Iлля крокувати й далi вже трохи протоптаною стежкою до вищих звершень, чи зупиниться на цiй позначцi. Вiн вже з самого початку вересня працював в науково-дослiдному iнститутi в ранзi старшого наукового спiвробiтника. Iгнатов додержав своє слово - як тiльки офiцiйно стала вiдома дата захисту його пiдопiчного, вiн одразу перевiв Золотаренка на вищу посаду. Тепер у Iллi Михайловича була i престижна посада, i непогана зарплата. В iнститутi багато хто iз спiвробiтникiв на цьому й зупинявся, кажучи, що вiд добра добра не шукають. Навiщо, мовляв, себе надалi утрудняти - все й так добре. Отож можна вiдпочивати i бiльше часу удiляти своїй сiм'ї. I Михайла Лаврентiйовича дуже цiкавило це питання - чи буде син рухатися далi. Та одразу такими питаннями вiн сина не засипав - нехай той хоча б трохи вiдiйде вiд не стiльки фiзичної скiльки вiд нервової напруги.
   А весна (а за нею й лiто) наступного року повиннi були стати знову ювiлейними для старикiв Золотаренкiв - у квiтнi Михайлу Лаврентiйовичу мало виповнитися вже 80 рокiв, а у липнi Наталiї Карпiвнi - 75. Та ще до ювiлею Михайла старi Золотаренки отримали дивовижну за радiстю звiстку - в серединi березня у Мишка i Тетяни Радкевич народилася донька, яку батьки назвали Оксаною. Скiльки разiв за своє життя Наталiя та Михайло радiли народженню нового малюка - дiти, онуки - але таку радiсть вони отримали вперше, адже маленька Оксаночка стала їх першою правнучкою. I вони радiли цiй подiї до самого свята Михайла Лаврентiйовича.
   У другу суботу квiтня вранцi у черговий раз приїхав до свого родинного куреню Iлля - привiтати батька з Днем його народження. День народження Михайла Лаврентiйовича припав цього разу на четвер, та вiн перенiс його святкування на суботу, щоб хоча б хтось iз дiтей мiг приїхати в село. Отож Iлля й вирвався на кiлька днiв з Києва. Тепер у Михайла Лаврентiйовича видався шанс порозмовляти з сином про його майбутнє. I батько озвучив своє запитання вже перед вiд'їздом сина до столицi України, запитав його:
   -- Ну, що, Iлля Михайловичу, а якi у тебе плани на майбутнє?
   -- Ого! А чого це ти мене став звати по iменi та по батьковi? Я нiколи й не забував, що я Михайлович. Та коли це батьки зверталися до дiтей їх повними iменними реквiзитами.
   -- Ну, це я з поваги до тебе. Бiдолашний Iванко, вiчна йому пам'ять, як тiльки мав йти на фронт, одразу написав: "Тепер вже Iван Михайлович". I то вiрно.
   -- Я знаю це, тато. I ти, i мама про це багато розповiдали. Добре, залишимо цю тему, повернемося до моїх планiв на майбутнє. Я планую пiдвищувати свiй науковий рiвень i надалi. Але трохи пiзнiше.
   -- А чому пiзнiше? I коли це може статися?
   -- Я трохи перепочину, хоча такого вже гарного вiдпочинку у мене зараз i немає. Я готуюся до того, щоб не пiзнiше першої половини наступного року отримати наукове звання доцента. А для подання на нього я маю ще чимало справ зробити.
   -- Звання доцента? -- здивовано перепитав Михайло Лаврентiйович. -- Але ж, наскiльки я знаю, це звання викладачiв у ВНЗ. Ну, звичайно, з науковим ступенем чи багаторiчним досвiдом читання лекцiй.
   -- Так воно i є. Але, по-перше, я не виключаю для себе можливiсть читання лекцiй в навчальних iнститутах. А по-друге, доцент - це вчене звання не лише викладачiв вищих навчальних закладiв, але й спiвробiтникiв наукових установ. Щоправда, там це трапляється рiдше, але офiцiйно є доценти i в НДI. Вчене звання доцента присвоюється працiвникам вищих навчальних закладiв за їх науково-педагогiчну дiяльнiсть, а працiвникам наукових органiзацiй - за їх науково-дослiдницьку дiяльнiсть.
   -- Он воно як...
   -- Саме так. Звичайно, для отримання звання доцент в першу чергу потрiбно мати вчений ступiнь кандидата або доктора наук. Але потрiбно ще й виконати ряд обов'язкових умов. Наприклад, мати досвiд наукової роботи в науковому або науково-дослiдному iнститутi на посадi не нижче старшого (або ведучого, чи головного) наукового спiвробiтника. I загальний стаж науково-дослiдницької роботи не менше п'яти рокiв. Все це я маю. Та потрiбно ще написати й опублiкувати - можна i у спiвавторствi - пiдручник, або монографiю, або ж мiнiмум двi науковi або навчально-методичнi роботи. Ось саме цим я зараз i займаюсь. Коли ж у мене будуть виконанi всi необхiднi вимоги, тодi за моєю заявою науковий пiдроздiл оформлений мною пакет документiв передасть до Вченої ради мого науково-дослiдного iнституту. А там вже буде вирiшуватись питання присвоєння чи, -- посмiхнувся Iлля, -- не присвоєння менi наукового звання доцент.
   -- Угу. Ось тепер менi все зрозумiло. Та я впевнений, що ти це звання отримаєш.
   -- Та я також схиляюся до цiєї думки, -- знову посмiхнувся син. -- А ось далi я почну працювати вже над докторською дисертацiєю, щоб отримати науковий ступiнь доктора, а за цим i наукове звання професора. Ось якi мої найближчi плани, тату.
   -- О, то добре! Професор - звучне слово. Саме це я й хотiв почути вiд тебе. Ти молодець, продовжуй йти цим шляхом.
   Михайло Лаврентiйович трохи помовчав, а потiм знову звернувся до сина:
   -- Ти менi ще ось що розтлумач. Твiй трохи старший брат Микола що, також має намiр переходити у якийсь науково-дослiдний iнститут? Адже ти знаєш, що вiн почав готувати кандидатську дисертацiю.
   -- Не думаю. На Миколку це не дуже схоже. Вiн практик.
   -- О-о, i я тiєї ж думки. То навiщо тодi йому ця дисертацiя?
   -- Йому не дисертацiя потрiбна, йому потрiбен науковий ступень.
   -- Ну, це зрозумiло, я трохи невiрно висловився. Але навiщо?
   -- Ну, можливо вiн має намiр перейти не в науково-дослiдний, а у проектний iнститут. Хоче не будувати будинки, а сам розробляти, проектувати їх. I тодi науковий ступiнь йому точно потрiбен, вiн додасть йому вагомостi в очах iнших.
   -- Так, це можливо.
   -- Можливо. Але я гадаю, що Микола не має намiру переходити у проектний iнститут. Я вже казав, а ти погодився, що вiн практик.
   -- I що ж тодi?
   -- Науковий ступiнь надасть йому вагомостi i у його теперiшнiй роботi - у його будiвельному трестi. Вона потрiбна йому для зростання - тодi вiн зможе досягти висот головного iнженера чи навiть керiвника органiзацiї. Звичайно, це так швидко не станеться, але не буде вiн тодi постiйно ведучим iнженером чи керiвником якогось вiддiлу тресту. Тодi у нього буде зовсiм iнший, вищий рiвень.
   -- О! А ось це вже iнша справа - це, мабуть, значно ближче до iстини. Скорiш за все, так воно i є. Молодець! Та ви обоє молодцi - вiрною дорогою йдете.
   Пiсля дня народження Михайла Лаврентiйовича своєю чередою непомiтно спливали день за днем. На початку липня (06.07) вiдзначили вже ювiлейнi 75 рокiв Наталiї Золотаренко. А в серединi серпня прийшла несподiвана, але давно очiкувана звiстка про те, що донька Олександра Ганна, якiй мiсяць тому виповнилося 23 роки, виходить замiж за Дмитра Шаповалова - старшого викладача технiкуму, який нещодавно вже закiнчила Ганнуся. Дмитро був на 7 рокiв старшим за свою дружину, та це була для подружжя не така вже й велика вiкова рiзниця.
   Та так само швидко минали не лише днi, а й мiсяцi. I у травнi 1977-го року Iлля Золотаренко отримав бажане йому звання доцента. Для його батькiв це знову була радiсна звiстка. Та не меншу радiсть за мiсяць пiсля цього принесла їм звiстка з Росiйської Федерацiї - донька Олександра Ганна народила сина, другого (а по статi першого) правнука Михайла та Наталiї Золотаренкiв, якого на честь дiда малюка назвали Олександром. Минув ще мiсяць, i нова звiстка - Павло Золотаренко отримав посаду начальника ремонтного цеху в депо мiста Кам'янець-Подiльський. У червнi йому виповнилося 44 роки, часу для робочого зростання було ще досить. Та, скорiше за все, ця посада стане, як то ранiше й думав батько Павла, пiком у його кар'єрi - без вищої освiти вищих посад вiн не займатиме, так, мабуть, i залишиться (за його ж словами) "середньою" людиною.
   А восени Iлля почав займатися своєю майбутньою докторською дисертацiєю, тобто почав поки що збирати науковий матерiал до неї. В цiлому ж цей рiк запам'ятався громадянам Радянського Союзу тим, що вiдзначалася ювiлейна дата 60-рiччя Великої Жовтневої революцiї. Як завжди у Москвi на Червонiй площi вiдбувся вiйськовий парад, демонстрацiя трудящих, а також святковi концерти та iншi урочистi заходи. Щоправда, рiвно за мiсяць до цього вiдбулася ще одна знаменна подiя - 7 жовтня 1977-го року на позачерговiй сьомiй сесiї Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання була прийнята остання, як виявиться пiзнiше, Конституцiя СРСР, яку назвуть "брежнєвською".
   Перша половина наступного 1978-го року пройшла спокiйно - без особливих новин як в СРСР, так зокрема i в родинах Золотаренкiв. Нiчого особливого не вiщувало й лiто - хiба що наприкiнцi червня полковник Радянської Армiї Олександр Золотаренко отримав направлення на нове мiсце служби. А далi настали знову буденнi, нiчим не примiтнi днi.
  
  

РОЗДIЛ 15

До батькiвського порогу

   Липень 1978-го року видався дуже непростим для Iллi Золотаренка. На початку мiсяця вiн отримав повiдомлення вiд батькiв про те, що один iз його найстарших братiв - Олександр - покидає благодатне Пiдмосков'я, полковника Золотаренка переводять на iнше мiсце служби. Деталей батьки на той час поки що не знали - бiльш докладно Сашко обiцяв все описати у наступному листi, коли вже нормально облаштується на новому мiстi.
   Але у наступному листi (наприкiнцi цього мiсяця) вiд батькiв, а точнiше вiд мами, про Сашка мова вже не йшла - вочевидь, той ще не облаштувався. Натомiсть мама сповiщала, що Михайлу Лаврентiйовичу стає все гiрше - вiн вже дуже мало часу проводить надворi (навiть у таку хорошу погоду), бiльше сидить, а точнiше, лежить у хатi. Мама також написала, що чоловiк заборонив їй писати дiтям про його стан здоров'я. Та вона ослухалася й написала листи Павлу, Миколi, Iллi та Василю. Наталiя Карпiвна здебiльшого писала дiтям листи, не хотiла вона говорити з ними по телефону, особливо на серйознi теми. Та й чоловiк iнодi прислухався до розмов, отож вона точно не зможе говорити про його хворобу. Не наважилася вона поки що писати листи про стан здоров'я їх батька Лаврентiю та Олександру, розумiючи, що тим не так-то просто зриватися з вiйськової служби. Iз синiв щодня бачився з батьком лише Петро, який проживав у їх загальному родинному домi. Та ще останнiм часом батькiв частiше стала навiщати Антонiна, яка на власнi очi бачила перебiг хвороби тата. А написала мама листи синам, навiть всупереч наказу чоловiка, тому, що вiн вечорами все частiше став жалiтися (не їй, а немовби розмовляючи сам iз собою) що скоро залишить вiн вже цей свiт, так i не побачивши наостанок своїх синiв. I тому не могла вона не написати, тим паче що бачила день вiд дня погiршення стану здоров'я чоловiка. Мама, звичайно, просила синiв по приїзду додому нiчого не говорити татовi про її листи - представити все так, нiбито вони просто вирвалися його провiдати.
   Iлля, звичайно, не залишив маминого листа поза своєю увагою. Батьку у цьому роцi виповнилося вже 82 роки - солiдний вiк для простого робочого чоловiка. А тому Iлля Михайлович вирiшив кинути всi справи й хоча б на кiлька днiв з'їздити (чи навiть злiтати) додому. Якщо цього не зробити, то не дай Господь, вiн може вже не застати тата в живих. I хiба це буде по-християнськи - не попрощатися батьку з сином перед дорогою у вiчнiсть?
   Наступного ранку тiльки-но прийшовши на роботу, Iлля поспiшив до Лазаренка. Та на душi у Iллi було неспокiйно, вiн знав вдачу Петра Семеновича. I це ж потрiбно, щоб, як на зло, саме у цей час Iгнатов знаходився у вiдпустцi, а замiщав начальника вiддiлу саме Лазаренко (Балацький зараз знаходився на одному з заводiв Києва, де проводив так званi натурнi дослiдження - налагоджував програми й саму роботу одного з нових верстатiв, до розробки яких приклав свою руку їх НДI). З Володимиром Григоровичем завжди можна було знайти спiльну мову, а ось з завiдуючим лабораторiєю... Та не може ж вiн вiдмовити людинi провiдати тяжко хворого батька. Однак, Золотаренко, все ж, хвилювався, вiн навiть з хвилину постояв перед дверима завiдуючого кафедрою, витерши хустиною чомусь спiтнiлий лоб, хоча у примiщеннях було прохолодно, та й зранку липнева спека поки що не вiдчувалася. Нарештi вiн постукав у дверi, дiждався вiдгуку "Заходьте!", прочинив дверi кабiнету Лазаренка й спитав:
   -- Можна, Петро Семенович?
   -- Заходь!
   Золотаренко причинив дверi й пiдiйшов до столу хазяїна кабiнету.
   -- З чим пожалував? -- запитав той. -- Щось з матерiалами дисертацiї?
   -- Нi, з дисертацiєю поки що все по-старому. Збираю матерiал.
   -- Щось ти довго той матерiал збираєш. Пора вже писати. Бо такими темпами ти за 5, а то й за 10 рокiв дисертацiю не захистиш.
   -- Ну, за 10 рокiв точно захищу.
   -- Та хто його знає. Це ти так гадаєш, а ось я у цьому не впевнений. Тобi стiльки вже стукнуло?
   -- В серединi серпня виповниться тридцять дев'ять.
   -- О! Саме той вiк, щоб вже ставати професором, ну, нехай у сорок, -- сам Лазаренко у свої 53 роки й досi був лише кандидатом технiчних наук. -- Деякi й ранiше захищали докторськi дисертацiї.
   -- Ну, то було саме ранiше, -- посмiхнувся Iлля. -- А зараз я щось не чув, щоб хтось у 39 чи 40 рокiв став професором чи захистив докторську дисертацiю.
   -- Ти не перекручуй мої слова! Говорячи "ранiше", я мав на увазi саме вiк, а не час. Захищають докторськi дисертацiї у подiбному вiцi i у наш час. Нехай навiть i не у нас в iнститутi, та в iнших НДI їх таки захищають.
   -- Добре, зрозумiв. Та я до вас пiдiйшов iз iншого питання, не з приводу дисертацiї.
   -- Щось не так по роботi? Ще чого не хватало.
   -- Нi, з роботою все гаразд. Я до вас прийшов iз особистого питання.
   -- Iз особистого? Хм... I що тобi потрiбно?
   -- Потрiбен лише ваш дозвiл.
   -- Дозвiл на що?
   -- Петро Семеновичу, менi потрiбно на кiлька днiв поїхати додому, у Хмельницьку область.
   -- Отуди тобi! Це ще чого? Зараз гаряча пора, половина спiвробiтникiв у вiдпустках. А плани дослiджень виконувати потрiбно. У тебе самого вiдпустка на коли намiчена?
   -- На вересень.
   -- Ото ж у вереснi й поїдеш додому. Скiльки вже тут залишилося - ледь бiльше мiсяця. А зараз працювати потрiбно.
   -- Менi термiново потрiбно поїхати додому. У мене батько хворiє. Йому...
   -- I чим ти йому допоможеш? -- перебив його Лазаренко. -- будеш пiгулки зi склянкою води пiдносити? Вiн що, проживає один?
   -- Нi, iз дружиною, моєю мамою.
   -- О! То у чому справа? Вона й слiдкуватиме за чоловiком. Вилiкує вона свого коханого.
   -- Боюсь, що нi.
   -- А це ще чому?
   -- Батьку вже виповнилося 82 роки, вiк дуже солiдний.
   -- Ого! А що це вiн так пiзно одружився? Йому вже 82, а тобi лише 39.
   -- У батька нас десятеро дiтей, -- потроху почав закiпати Iлля. -- Я дев'ятий за лiком у родинi. А одружився батько своєчасно. Та це справи не торкається.
   -- Саме торкається. Якщо вас у родинi десятеро, то батьку й без тебе є кому допомогти.
   -- А якщо батько до моєї вiдпустки вже помре?
   -- Ну, тодi я тебе, звичайно, вiдпущу на похорони. Або вже Володимир Григорович. То вже справа така...
   -- А попрощатися з батьком?
   -- I що це дасть тобi чи йому? Особливо йому. Твоєму батьку скоро вже на все начхати буде.
   -- Ну, ви й сволота! -- вже не втримався Золотаренко.
   -- Що ти сказав?! -- аж пiдскочив Лазаренко. -- Повтори!
   -- Та будь ласка, -- тепер вже спокiйно i навiть дещо насмiшкувато промовив Iлля Лаврентiйович. -- Якщо ви самi цього просите, то повторю. Я сказав, що ви, Петро Семенович, сволота. Це ж треба! - не дозволити сину попрощатися з батьком. Такого я ще нiде не чув.
   -- Ах, ти паразит! Та я, та я... -- Лазаренко не знаходив слiв для виливу своїх емоцiй. -- ...Та я тебе згною! Ти у мене й до кiнця свого вiку дисертацiю не захистиш! Я на тебе у суд подам за образу!
   -- Та подавайте хоч у 10 судiв. У нас з вами розмова вiдбувається наодинцi, свiдкiв немає. Та я й у судi можу свої слова повторити, i мене пiдтримують колеги, бо всi знають, що ви й справдi сволота. Так що, ви менi солi на хвiст насипите. Бувайте!
   Iлля повернувся й направився до дверей, не звертаючи уваги на прокльони завiдувача лабораторiєю, якi летiли йому вслiд. Вiн одразу пiднявся у кiмнату вiддiлу. Там знаходився лише аспiрант Анатолiй Купрiй. Молодшого наукового спiвробiтника Кравцова та аспiранта Волошина у полi зору не було.
   -- Привiт, Толю! -- привiтався Золотаренко. Анатолiй вiдповiв на привiтання.
   Пiсля цього Iлля усiвся за свiй стiл, дiстав аркуш паперу, кулькову ручку й хвилини двi щось писав. Далi вiн пiднявся з-за столу, машинально сунув ручку у карман тенiски, забрав написаний ним аркуш i направився до виходу iз кiмнати. На пiвдорозi вiн зупинився, повернувся до Купрiя й промовив:
   -- Толю, я хвилин на 10 вискочу по своїм справам. Якщо мене буде питати Лазаренко, то ти мене сьогоднi ще не бачив.
   -- Добре.
   Iлля спустився двома поверхами нижче й направився у невеличку кiмнату, яка слугувала канцелярiю - там проводилася вся переписка iнституту, тобто там реєстрували листи, якi iнститут вiдправляв i отримував: i переписка помiж вiддiлами й переписка з iншими органiзацiями.
   -- Добрий день, Марiє Анатолiївно! -- привiтався вiн iз господаркою кабiнету. Та вiдповiла на його привiтання. -- Зареєструйте, будьте ласкавi, мою заяву.
   -- Заяву чи заявку? -- Маша (жiнцi ще не виповнилося й 30 рокiв) мала на увазi заявку на придбання зi складу або закупiвлю яких-небудь матерiалiв чи обладнання, приладiв тощо.
   -- Нi, саме заяву.
   -- Давайте.
   Золотаренко подав їй свiй аркуш. Марiя прочитала його й здивовано пiдняла свої очi на спiвробiтника:
   -- Iлля Михайловичу, як це так?!
   -- Та отак, Марiє Анатолiївно.
   -- Але ж вашу заяву потрiбно завiзувати.
   -- Зовсiм нi. Заявку так, потрiбно було б вiзувати. А от заяву - нi. Ви не гiрше мене знаєте, що заяву на звiльнення з роботи за власним бажанням вiзувати не потрiбно. Тобто, можна й вiзувати, а можна i не вiзувати. Якби був Володимир Григорович, то я б у нього свою заяву обов'язково завiзував. Хоча, якби Iгнатов був зараз на роботi, а не у вiдпустцi, то я впевнений, що цiєї заяви взагалi б не було. А у Лазаренка я нiчого вiзувати не буду.
   -- А що трапилося? Ви посварилися з ним?
   -- Ну, сваритися, можна сказати, й не сварився. Просто я обiзвав його сволотою.
   -- Боже! Та ви що! Отак прямо й обiзвали?
   -- Отак прямо й обiзвав. А що, вiн на це не заслуговує?
   -- Ну... Я не знаю. Звичайно, вiн людина не дуже приємна, -- вже тихiше промовила Марiя Анатолiївна. -- Але, щоб так йому у вiчi сказати. Ну, ви й устругнули, Iлля Михайловичу!
   -- Устругнув, Машо, -- переважна бiльшiсть спiвробiтникiв iнституту саме так зверталася до господарки кабiнету. Золотаренко ж у бiльшостi звертався до неї поважно на "ви". -- Та Лазаренко на це заслуговує.
   -- Але що ж, все-таки трапилось? Адже ви його, мабуть, недаремно так назвали?
   -- Недаремно, Марiє Анатолiївно. Розумiєте, у мене батько дуже хворiє. Йому вже 82 роки, а тому всяке може бути. Я хочу провiдати батька, можливо - не хочу каркати - це моя остання зустрiч iз ним. А ця сволота Лазаренко не вiдпускає мене з роботи. Ну, як ви, Машо, поставитесь до того, якщо людина говорить: "А навiщо тобi прощатися з батьком? Йому, -- заявляє цей iдiот, -- скоро на все начхати буде".
   -- Та ви що! Ну, тодi ви маєте рацiю. Вiн дiйсно сволота. А може, ви зачекали б Володимира Григоровича?
   -- Машо, я б залюбки. Та я ж казав, що не маю часу чекати.
   -- Ой, так, так. Та як шкода, що ви вiд нас пiдете. А може, ви напишите заяву на вiдпустку за власний рахунок i їдьте. А тим часом Iгнатов повернеться з вiдпустки. I все буде добре.
   -- Не буде добре, Машо. Таку заяву менi Лазаренко нiзащо не завiзує, а без вiзи то буде звичайний папiрець. До повернення Володимира Григоровича з вiдпустки Лазаренко тричi встигне мене звiльнити з роботи за прогули.
   -- Так, ви, мабуть, маєте рацiю. Таке може бути. Але вiн може й... -- жiнка не завершила фрази, пiсля чого знову тихiше звернулася до Золотаренка. -- Тодi вам потрiбно ще одну таку заяву написати - копiю. Оригiнал я зареєструю, а вашу копiю завiзую, проставивши на нiй дату її подачi та реєстрацiйний номер. А то, якщо Лазаренко довiдається, що ви самi звiльнилися з роботи, то вiн вашу заяву порве, а мене змусить закреслити її реєстрацiю як нiбито помилкову. А коли копiя буде у вас на руках, то вiн нiчого вдiяти не зможе.
   -- Точно! Яка ж ви молодець, Машо. I як я сам до цього не додумався. А я ж чув, що при звiльненнi з роботи за власним бажанням, без згоди на те твого керiвництва, краще мати при собi копiю заяви. От я бовдур! Ще раз дякую, Машо! Дайте, будь ласка, чистий аркуш паперу.
   Марiя подала йому аркуш паперу. Золотаренко присунув до столу стiлець для вiдвiдувачiв, присiв на нього, дiстав з кишенi тенiски ручку (як вона йому зараз знадобилась - обидвi заяви будуть написанi однiєю пастою) i за 1,5-2 хвилини вже подав Марiї Анатолiївнi заповнений аркуш. Та зареєструвала заяву, зробила вiдповiдну позначку за своїм пiдписом на копiї й повернула йому копiю. Iлля знову подякував їй.
   -- Iлля Михайлович, а може ви повернетесь до нас, коли вийде з вiдпустки Володимир Григорович?
   -- Не знаю, Марiє Анатолiївно. Там видно буде. Навiть якщо повернуся, то ця сволота Лазаренко кожного дня з'їдатиме мене.
   -- А куди ж ви тепер пiдете працювати?
   -- О, Машо, свiт великий, а рiзних iнститутiв - i наукових, i навчальних - багато навiть у самому Києвi.
   -- То правда. Тодi успiхiв вам.
   -- I вам такого ж, Марiє Анатолiївно.
   Золотаренко повернувся у вiддiл.
   -- Привiт, В'ячеславе Миколайовичу! -- звернувся вiн до Кравцова, який вже теж з'явився у кiмнатi. -- Ну, що, -- Iлля повернувся до Анатолiя, -- не питав мене Лазаренко?
   -- Питав. Хвилин через 10 пiсля того, як ви вийшли. Я вiдповiв, як ми й домовлялися, що вас у вiддiлi ще не було.
   -- I що далi?
   -- А нiчого. Петро Семенович чортихнувся й поклав трубку. А навiщо ви йому знадобилися, щось по дисертацiї? Ви вже з ним бачилися? -- закидав Золотаренка питаннями Анатолiй.
   -- Бачився. Ще до того, як побачився з тобою. Та надалi бачитися з ним я вже не бажаю.
   -- Як-то так? А дисертацiя? Вiн же ваш науковий керiвник.
   -- Та пiшов вiн куди подалi. Обiйдуся я й без нього.
   -- Ти що, посварився з ним? -- у свою чергу запитав Кравцов.
   -- Не те слово, В'ячеславе Миколайовичу.
   -- А ну-ну! Розповiдай.
   -- Трохи пiзнiше. У мене є ще одна термiнова справа. Толю, -- Iлля Михайлович знову повернувся до молодшого спiврозмовника, -- у мене до тебе є ще одне прохання. Та почну iз запитання: "Ти вже вiднiс вчорашню заявку на матерiали?".
   -- Ще нi, сьогоднi вiднесу.
   -- Це добре. А ось тепер i саме прохання - Толю, дуй до Машi i термiново зареєструй заявку.
   -- А чому саме термiново? Встигнуть ще нас забезпечити тими матерiалами - нiчого такого особливого, дефiциту, так би мовити, ми не замовляли.
   -- Я знаю. Та все ж заявку потрiбно зареєструвати саме зараз. Так що бiжи до Марiї, а як повернешся, я все вам розповiм.
   -- Добре, без проблем, -- Анатолiй вийняв iз шухляди свого столу теку, вiдкрив її, порився у паперах, вийняв аркуш (ймовiрно, заявка) i, навiть не поклавши теку назад у шухляду, направився до виходу iз кабiнету. Хвилин через 10-12 вiн повернувся.
   -- Все готово, Iлля Михайловичу. А тепер справи за вами, розповiдайте все. По-перше, чому була така поспiшнiсть iз цiєю рядовою заявкою?
   -- Щоб пiсля моєї заяви у реєстрацiйному журналi з'явився вже новий документ, щоб далi йшли вже наступнi реєстрацiйнi номери, i їх неможливо було змiнити.
   -- А яка ваша заява? Я не заглядав до Марiї Анатолiївни у журнал, а тому i не знав, що ви також якусь заявку подали.
   -- Не заявку, Толю, а саме заяву. Я зареєстрував, копiя у мене, -- Iлля похлопав рукою по кишенi тенiски, де разом iз кульковою ручкою лежав вже й згорнутий учетверо аркуш копiї заяви, -- заяву на звiльнення з роботи за власним бажанням.
   -- Що за дивнi жарти у вас?
   -- А це не жарти, -- Золотаренко дiстав копiю, розгорнув її i показав Купрiю.
   -- Оце так-так! Ви що, й справдi так зробили? I чому це ви такiй сумнiвний папiрець написали?
   -- Вiн не сумнiвний. Щоправда, ще вчора я його писати не збирався. А ось сьогоднi вранцi... Та так вже вийшло.
   -- I що вийшло, Iлля Михайловичу? Що трапилося? -- запитав вже знову Кравцов.
   Довелося Золотаренку досить детально - поспiшати йому було вже нiкуди - розповiсти своїм друзям-колегам про свою бесiду з Лазаренком i особливо про її кiнцiвку.
   -- Ну, ви й начудили! -- покачав головою Купрiй.
   -- Нiчого вiн не начудив, -- не погодився з молодшим колегою В'ячеслав Миколайович. -- Слава Богу, знайшлася людина, яка назвала вiдкрито в очi Лазаренка сволотою. А вiн такою i є, хто цього не знає.
   -- Так то так, та чим це скiнчилося для Iллi Михайловича.
   -- Все нормально скiнчилося, Толю, -- вiдповiв вже сам Золотаренко, -- i вiн практично повторив свої пояснення з цього приводу Марiї.
   -- Та це також вiрно, -- не вщухав Анатолiй. -- Але докторська дисертацiя, науковий керiвник...
   -- I що, Iлля Михайлович не знайде собi кращого, бiльш порядного керiвника, а точнiше консультанта? -- запитав Кравцов. -- А з нормальним керiвником вiн свою дисертацiю пiдготовить i захистить ще ранiше, нiж з нашим iдiотом. Який з нього консультант... Ось ти скажи менi, хто за останнi 2-3 роки у нього захистився? Вiд нього ж всi тiкають.
   -- Можливо, що ви й маєте рацiю, -- зiтхнув Купрiй. -- Але все одно шкода, що Iлля Михайлович вiд нас йде.
   -- Шкода, звичайно. Та що вдiєш. Iлля Михайловичу, попрощатися б нормально потрiбно, -- й собi зiтхнув Кравцов, повернувшись у бiк Золотаренка.
   -- Я знаю, та не сьогоднi. Я зараз же їду додому, складаю речi - i до батькiв. Та ти не хвилюйся, за мною не заiржавiє. Пiсля повернення до Києва менi однак доведеться заскакувати в iнститут за розрахунком. Ось тодi нормально й попрощаємося.
   -- Та я не про це мову вiв, -- як би зобидився Кравцов. -- Я мав на увазi, що всiм колективом... А зараз дехто у вiдпустцi.
   -- О, це вiрно! -- пiдняв до гори вказiвний палець Золотаренко. -- Тодi я прийду за розрахунком, коли повернеться з вiдпустки Володимир Григорович. Та й iншi.
   -- То добре, -- задумливо протягнув Анатолiй. -- Але, якщо збереться весь вiддiл, то буде й Лазаренко.
   -- Ось йому! -- Iлля вiд злостi зобразив двома руками непристойний жест. -- це буде мiй день, а тому я матиму право запрошувати лише тих, кого захочу. Якщо з'явиться ця сволота, то я його виставлю за дверi. I навiть Балацький чи сам Iгнатов мене не зупинять. Та навiть директор iнституту.
   -- Правильно! -- пiдтримав друга В'ячеслав Миколайович.
   На цьому бесiда поступово почала наближатися до завершення. Ще трохи погомонiли про рiзнi дрiбницi, поки Iлля вибирав з шухляд столу свої особистi речi. Та тих було не так вже й багато - помiстилися у середнього розмiру полiетиленовий кульок. Далi друзi попрощалися, i Золотаренко поїхав додому.

* * *

   Золотаренко вирiшив їхати до батькiв вечiрнiм потягом. Якщо летiти лiтаком, то вiн зможе вилетiти з Києва реально лише пiсля обiду - дорога додому, збори, дорога з дому до агентства Аерофлоту, черга за квитками, поїздка до аеропорту "Бориспiль" (скорiш за все, навряд чи з "Жулян" лiтають лiтаки до Хмельницького), реєстрацiя на рейс тощо. Та навiть, якщо i лiтають лiтаки з "Жулян" (а Iлля вже давно нiкуди не лiтав), то теж певний час потрiбен. Отже, у свiй рiдний обласний центр вiн, скорiше за все, потрапить лише пiд вечiр. Та ще й невiдомо чи є у потрiбну йому пору авiарейси iз Києва до Хмельницького. Та навiть якщо i є, то ввечерi вже може не бути мiсцевих потягiв на Кам'янець-Подiльський. Ото ж доведеться сiдати на нiчнi протяги далекого слiдування. То навiщо тодi морока з лiтаками, якщо вiн сяде на такий потяг ще в Києвi. А тому вiн зараз заскочить на вокзал i купить квиток на прямий потяг, що йде з Києва до Кам'янець-Подiльського (або через це мiсто). I тодi вночi або рано вранцi вiн буде у Нестерiвцях. А там вже знайомою дорогою - менше, нiж 5 кiлометрiв - до рiдного села.
   I дiйсно пiд ранок (потяг прибував у Кам'янець рано вранцi) Iлля Михайлович був вже вдома у батькiв. Дверi в будинок були зачиненi. Iлля тихенько постукав у шибку вiкна батькiвської спальнi. Вiкно знаходилося над лiжком мами - останнi роки батьки спали окремо, мама намагалася оберiгати сон хворого чоловiка. Мама спала дуже чутко, прислухаючись до кожного зiтхання Михайла Лаврентiйовича. Вона ж i вiдчинила зараз дверi сину. Надворi вже починало свiтати, першi променi сонце освiчували небосхил.
   З годину чи пiвтори Iлля ще трохи подрiмав у просторiй до болю знайомiй вiтальнi. Звичайно, й ранiше вона переважно була порожньою, та саме зараз ця порожнеча надихала гнiтючий настрiй. Начебто у життi все й влаштовано справедливо, та, мабуть, все ж таки, не все... Родина ранiше мала десятьох дiтей, а дiм зараз практично порожнiй. Добре, що на цей час у будинку разом iз батьками жила хоча б родина Петра.
   Спочатку Петро жив в однiй iз знайомiй йому з раннього дитинства дитячiй кiмнатi. Вiн там продовжив жити й пiсля одруження, а коли вже у нього пiшли дiти, зайняв двi кiмнати. Цi кiмнати поступово переобладнувалися, починаючи з осенi 1958-го року, коли Петро одружився i привiв у дiм молоду дружину Марiчку. В однiй з ранiше дитячих кiмнат i стали жити Петро з дружиною, а iнша кiмната пiзнiше була видiлена їхнiм дiтям: Тамара (1960 р. н.), Микола (1963 р. н.) та Катерина (1968 р. н.). Щоправда, зараз Микола, якому виповнилося 15 рокiв, навчався (закiнчив 1-й курс) у Кам'янець-Подiльському iндустрiальному технiкумi, який був створений у 1945-му роцi.
   Те, що хоча б одна дитина Михайла та Наталiї залишилася проживати у рiдному селi, було зручно i для родини самого Петра, i для його батькiв. Коли у Петра з Марiєю почали народжуватися дiти, то бабуся приглядала за ними. А пiсля того, як господарю великої родини перевалило вже на сьомий десяток, то Петро з дружиною почали допомагати батькам по господарству - у сiльськiй садибi завжди знаходиться робота. Михайло Лаврентiйович навiть часом подумки корив себе за те, що колись противився бажанням Петра стати електриком. Так, батькам завжди приємно, коли їх дiти стають навiть середнiми людьми, як казав свого часу iнший син Павлик. Але вони тодi здебiльшого покидають родинний дiм, виїжджаючи у iншi мiста, i як пiсля цього жити одним пристарiлим батькам?
   Отож Iлля подрiмав (а може просто полежав, вiдвiвши цей час своїм думам) певний час у вiтальнi, та пiднявся вiн однак рано, тому що добре знав звичку батька прокидатися рано - той звик до цього за пiввiку своєї роботи на залiзницi у Нестерiвцях. Потiм Iлля умився, привiв себе у порядок i зайшов на кухню, де вже поралася мама. Син привiтався з нею (вдруге за короткий термiн перебування вдома), обiйняв її i поцiлував у щоку. Мама притулилася до сина й тихенько заплакала. Iлля не став її заспокоювати - все було зрозумiло - зачекав поки вона заспокоїться. Потiм вони обоє присiли на кухоннi табуретки i трохи погомонiли - в основному про справи у Iллi. Той, звичайно, своїми останнiми новинами не став дiлитися з ненькою, завiривши її, що у нього все гаразд. Мама поцiкавилася також станом справ у її невiстки Надiї, з якими успiхами завершила 2-й клас її тезка Наталочка i як там пiдрiс її онучок Гена. Коли в розмовi настала пауза, Iлля запитав маму:
   -- Як там зараз тато?
   -- Все так же, краще не стає, -- вона притулила до очей хустинку. Мамi нещодавно виповнилося 77 рокiв - вiк також далеко вже не дiвочий.
   -- Вiн уже прокинувся?
   -- Прокинувся хвилин сорок тому. Лежить просто iз розплющеними очима, мабуть, згадує свої минулi роки. Вiн часто згадує днi прожитi. Навiть, коли я включаю телевiзор, вiн мало його дивиться. Хiба що новини - подiями у державi вiн ще цiкавиться. А так йому бiльш до душi поговорити зi мною: як ми стрiлися, як налагоджувалося наше життя, як виростали дiти... Або з Петьком чи Марiєю ще побалакає, коли тi заходять до нього у кiмнату. Тодi його очi трохи оживають, а так вони у твого тата здебiльшого сумнi. Вони у нього одразу веселiшають, коли з'являються його онуки, дiти Петька та Марiчки, або ми з ним розмовляємо про iнших наших онукiв. Я вже навiть з лiку збилася, скiльки їх у нас. А зараз вже й первiсток правнучок у нас з'явився. Саме правнучок, а не правнучка. Ти, можливо, ще й не знаєш - я не пам'ятаю чи писала тобi про це - що у доньки Сашка Ганночки - вона вийшла замiж 2 роки тому - вже з'явився синочок Олександр. А у Тонiного Мишка i його дружини Тетяни ще до того народилася донька, дiйсно наша перша правнучка Оксана. Тобто, у всiх у вас, наших дiтей з'явилися не лише племiнники, а вже й внучатi племiнники.
   -- За доньку Мишка я чув, як знаю i те, що син Тонi одружився. Знаю також, що минулого лiта одружився нарештi i Ванько - син Лавра й Валентини. Ну, йому давно вже пора було, адже вiн одного року народження з тим же Мишком. А ось за вашого першого правнука - дiйсно не знав. Це новина дуже радiсна.
   -- Радiсна, та ще яка. Кажуть, що людина тодi повноцiнне життя прожила, й щасливе, коли дочекалася своїх правнукiв. Отодi вже й помирати можна.
   -- Так, годi за смерть думати, думайте краще про онукiв та правнукiв, радiйте їх зростанню. Так, тепер я й за Сашка всi новини знаю.
   -- Це ще не всi новини, Iлько. У Сашкового брата-близнюка Лаврика моя тезка Наталочка рiк тому теж вже вийшла замiж, отже i у неї скоро дiточки з'являться, знову-таки нашi з Мишком правнуки.
   -- Так, новини за Лаврентiя, за його доньку менi були поки що невiдомi. Як же швидко ростуть чужi дiти...
   -- Твої теж швидко ростуть, -- посмiхнулася мама. -- Просто, бачачи їх щодня, ти того не помiчаєш. Ти помiтиш це, коли й вони вже дорослими стануть. Так, досить теревенити, йди до батька. Вiн останнiм часом намагається менше згадувати при менi про вас, та то зрозумiло, бо боїться, що я вам почну писати листи про його хворобу. Все, йди. Ти побачиш, як вiн тобi зрадiє.
   Iлля тихенько прочинив дверi спальнi, зайшов до неї й зробив пару крокiв до лiжка батька. Та той одразу примiтив сина.
   -- Ой, Iллюшо! -- радiсно вигукнув вiн.
   -- Доброго ранку, тату! -- привiтався син.
   -- Та... -- махнув рукою батько, -- яке вiн там добрий... Для мене зараз всi вони вже однаковi. От коли я працював, коли сили ще були... Та й недовго менi вже залишилося їх зустрiчати, тi ранки.
   -- Так, батьку, -- навмисно суворо промовив Iлля, -- припиняй свої подiбнi балачки. Ти ще не один ранок зустрiнеш, i будуть вони для тебе дiйсно добрими.
   -- Ти пробач, Iллюшо. Я трохи помилився, сказавши, що сьогоднiшнiй ранок подiбний до iнших, -- навiть вже посмiхнувся Михайло Лаврентiйович. -- Ранок сьогоднi й дiйсно добрий, навiть чудовий. I його робить таким твiй приїзд. А Надя з дiтьми теж приїхала?
   -- Нi, тато, я не у вiдпустцi. Просто у мене накопилися вiдгули, ото ж я й вирiшив їх використати - проскочити у рiднi краї, провiдати вас та Петька з Марiчкою. Сподiвався, що можливо, ще когось iз братiв застану на вiдпочинку у вас, адже час вiдпусток. Або Тоня заскочить провiдати вас.
   -- Тоня з чоловiком були у нас у минулi вихiднi. Так що тепер їх доведеться чекати тижня iз три, а той того довше, бо у них зараз досить i своїх турбот.
   -- Яких ще турбот? -- захвилювався Iлля.
   -- Приємних турбот, Iлько, приємних. Наприкiнцi серпня або на початку вересня їх донька Олена виходитиме замiж. Мишко вже й донечку має, а тепер Оленка замiж виходить.
   -- Оленка вже виходить замiж?!
   -- А чого ти так дивуєшся? Їй вже виповнилося 23 роки, так само, до речi, як i Наталiї. А Наталка ще у минулому роцi замiж вийшла. Чи ти цього не знаєш?
   -- Вже знаю, -- посмiхнувся Iлля. -- Мама повiдомила.
   -- Отож бо. А твоя мама вийшла замiж за мене й того ранiше - у 20 рокiв.
   -- Ну, зараз так рано дiвчата замiж вже не виходять. Це ж треба, Оленцi вже 23 роки... Та й взагалi, настала, мабуть, пора моїм племiнникам та племiнницям створювати вже свої сiм'ї. Дiйсно, чужi дiти швидко ростуть, -- тихо, нiбито сам до себе промовив Iлля.
   -- Так, досить говорити про нашi новини, -- обiрвав його роздуми Михайло Лаврентiйович, -- Розповiдай про себе, як у вас з Надiйкою справи.
   -- У нас все нормально.
   -- А детальнiше? Я вiд Сашка та Лавра, як вони приїздять, постiйно чую: "Все нормально". Та для вiйськових така вiдповiдь й справдi звична. А ось решта дiтей у нас з мамою сугубо цивiльна... Так що давай детальнiше.
   -- А детальнiше я тобi розповiм надворi. Годi валятися у постелi, пiшли у двiр - ранок такий чудовий.
   -- Ти бач, який командир знайшовся! Одного часу, -- посмiхнувся батько, -- менi тi ж самi Лавр iз Сашком наказували. А тепер вже й ти батьку накази вiддаєш.
   -- Я не наказую, тату, я прошу тебе вийти на подвiр'я. Погода чудова, сядемо на лавочку й будемо розмовляти про що завгодно.
   -- Добре, умовив. Я й справдi вже давненько на лавочцi не сидiв. Зараз вдягнуся i почвалаю потихеньку.
   -- Не почвалаєш, а нормально пiдеш. Ноги у тебе, хоча трохи i хворi, та все ж ще мiцнi, натренованi за десятки рокiв - не впадеш. Та й сам ти ще хоч куди.
   Коли Iлля з батьком проходили повз прочиненi кухоннi дверi, то Наталiя Карпiвна, побачивши їх, навiть заклякла на мiсцi iз розширеними здивованими очима. А батько з сином, вийшовши у двiр, довго розмовляли, сидячи на лавочцi. Звичайно, торкнулися вони й питання роботи Iллi над докторською дисертацiєю, ця тема дуже цiкавила Михайла Лаврентiйовича.
   -- Як у тебе йдуть справи з новою дисертацiєю, -- поцiкавився батько у сина. -- Пишеш її?
   -- Поки що нi, тату. Збираю матерiал для неї. Та ти не хвилюйся, я її обов'язково напишу.
   -- Я тепер вже впевнений у цьому, i дуже на це розраховую. Ти вибач менi заднiм числом, що я рокiв 15-20 тому трохи втратив вiру у те, що ти досягнеш значних висот. Дуже вже тодi, наприкiнцi п'ятдесятих рокiв багато чого звалилося на тебе: тяжка хвороба, невдача зi вступом в iнститут, потiм армiя, травма ноги...
   -- Все нормально, тату. Немає тобi за що вибачатися. Дiйсно, тодi просто все так нещасливо склалося. Та потiм все поступово стало налагоджуватись. Невдачi лише загартували мене.
   -- Так, у цьому ти маєш рацiю. Саме невдачi гартують i наставляють на вiрний шлях людину. Отож, незабаром ти станеш професором?
   -- Ну, при бажаннi професором я мiг би вже стати, будучи ще кандидатом наук.. Але я хочу стати не лише професором, а мати вчений ступiнь доктора технiчних наук.
   -- Зрозумiло. I коли це може статися?
   -- Ну, незабаром, як ти перед цим сказав - навряд чи. А коли саме я поки що не знаю - не за 2-3 роки, звичайно. Але стану, тату, обов'язково стану.
   -- А далi?
   -- А що, далi?
   -- Далi ким ти станеш?
   -- Далi я хочу перейти на педагогiчну роботу - не вчитись, а вже самому готувати спецiалiстiв, -- Iлля як би пiдготовлював ґрунт стосовно можливої теми про змiну своєї роботи.
   -- Хм, це непогана справа. Та я все ж не про те мову вiв. В науковому планi, чи навiть у життєвому, ким ти пiсля професора можеш стати?
   -- Так далеко я не заглядав. Ким?.. Не знаю, ну, не академiком же. Дуже далеко менi до них.
   -- А чом би i не академiком? Не святi ж горшки обпалюють, -- повторив батько свої ж слова тому ж таки Iльку, коли понад 20 рокiв тому у них зайшла розмова про вибiр професiї сина. А тодi той хотiв стати авiабудiвником. -- Академiки свiй шлях теж починали зi школи та iнституту.
   -- В цьому ти, тато, маєш рацiю. О, я навiть бачив один дуже цiкавий документ, -- посмiхнувся Iлля.
   -- Що ще за документ?
   -- Така невеличка книжечка розмiром у якийсь там пропуск. Але з мiцною обкладинкою коричневого кольору, на якiй великими лiтерами написано росiйською мовою: "Удостоверение будущего академика".
   -- Як то так? Будущего, тобто майбутнього... Нiчого не зрозумiло.
   -- Зараз я тобi поясню, -- розсмiявся Iлля. -- Так ось, внизу цього документа вже значно меншими лiтерами добавлено: "студенческий билет". Це придумали москвичi.
   -- А що, -- розсмiявся й Михайло Лаврентiйович, -- вони мають рацiю. Такий студентський квиток надихає i напевно плодить в головi його власника нестандартнi видатнi iдеї. Такий студент буде подавати великi надiї i своїми успiхами викликати повагу викладачiв та захоплення однолiткiв, i буде явно заслуговувати статусу майбутнього академiка. Хтось з цих студентiв дiйсно може стати академiком. Розумнi люди... Отож i тобi, вже не студенту, а колись професору чому б не стати академiком.
   -- Ну, теоретично воно можливо, звичайно. Та все ж... -- покачав головою Iлля, але потiм раптом загорiвся. -- А що! То ти вiрно, тату, про горшки та святих сказав. Та я вже й чув це колись... Чому б i справдi не спробувати. I я таки спробую йти далi!
   -- О! Золотi слова, Iллюшо. Дiйсно, завжди потрiбно йти далi, ставлячи собi саму високу мету. Ти мене зараз своїми останнiми словами дуже порадував. Вiд твоїх братiв я таких слiв не чув. Тепер я вже точно повiрю у те, що у мене хоча б хтось iз синiв вiдомою людиною стане.
   -- А чому хоча б, тату? Лаврентiй вже третiй рiк як ходить у штанях iз широкими лампасами, подумати лише - генерал-майор. Олександр на рiк бiльше у полковниках вже проходив. То хiба ж вони не великi люди? А Микола, Василь? Микола вже провiдний iнженер у трестi, працює як здобувач над кандидатською дисертацiєю. Можливо, через рiк-другий i захиститься.
   -- Мабуть, що захиститься, та науковий ступень, ти сам менi про це казав, йому потрiбен здебiльшого для росту у своїй професiї. Не думаю, що далi вiн буде працювати над докторською дисертацiєю. Вона йому не потрiбна. Вiн практик, вiн мрiяв i мрiє великi, гарнi, висотнi будинки зводити.
   -- Нехай i так. Та людей, що зводять дiйсно великi, гарнi будинки не так вже й багато. Крiм того, є ще й Василько. Вiн вже перший пiлот лiтака АН-24, це тобi не АН-2. Та й це, я впевнений, недовго буде тривати. Стане вiн невдовзi пiлотувати й сучаснi великi лiтаки типу Ту-134 чи Iл-18. I буде вiн згодом лiтати навiть на мiжнародних рейсах.
   -- Я також вiрю у те, що колись це обов'язково станеться. Василько настирний, завзятий. Та ти назви менi хоча б одне прiзвище вiдомого пiлота лайнера навiть мiжнародних рейсiв.
   -- Он воно що! -- розсмiявся Iлля. -- Ну, ти, тато, й даєш. А тобi обов'язково потрiбно, щоб твоє, наше прiзвище дуже вже вiдомим було? Звiдки у тебе на старостi рокiв такi завищенi амбiцiї?
   -- А вони у мене не на старостi, вони у мене, як i у мого батька, твого дiдуся, були ще з молодостi. Ми з ним вважали, i я вважаю зараз, що дiти повиннi перевищувати досягнення батькiв.
   -- Ну, скорiш за все, Микола чи пiзнiше я таки перевершимо твої досягнення. Та й Лаврентiй з Олександром, мабуть що, вже перевершили твоє досягнення. I хiба для тебе цього не досить?
   -- Дивлячись на скiльки перевершити. Адже, у тебе також є, чи зараз з'явилися й новi амбiцiї, i їх не можна назвати завищеними чи навiть нездоровими. Вони вiрнi, бо ведуть до великої мети. У тебе вже є така мета. Так тримати, синку! Не зупиняйся на пiвдорозi.
   -- Не зупинюсь, батьку.
   -- Я вiрю тобi. Ось тепер менi можна вже й спокiйно помирати. Саме спокiйно, бо знатиму, що мої мрiї звершаться. Жаль лише, що я не доживу до того часу. Та так вже влаштовано життя.
   -- Тату! Знову завiв свою пiсню? Облиш i думати про передчасну смерть.
   -- Е, нi, вона вже не передчасна. Зараз мало хто доживає до моїх рокiв. Так що, можна дякувати Господу, що вiн вiдпустив менi часу бiльше за iнших. Можливо, надалi люди, тобто багато хто з них, будуть жити й до 100 рокiв, а то й бiльше. Мабуть, так воно колись i станеться. Та я не горюю, що живу не в тi часи. Я нi про що не жалкую. Я прожив, та ще й бiльшiсть часу iз твоєю мамою, гарне життя. Так, часи були непростi, а як наслiдок, i життя також. Та це моє життя, воно було добрим, а можливо й праведним. Так, все. Не хочу закiнчувати нашу бесiду на сумнiй нотi - сподiваюся, що у моїх нащадкiв все буде добре, i що вони також будуть задоволенi своїм прожитим життям, i що їх мрiї стосовно вже своїх дiтей збудуться.
   Коли, провiвши разом iз батьками 3 днi, Iлля покидав гостинну родинну домiвку, то вiн тепло попрощався iз батьком. I вони обоє залишилися дуже задоволеними вiд свого спiлкування один з одним. А життя дiйсно продовжувалося...
  
  

РОЗДIЛ 16

Вiд змiни мiсць доданкiв...

   Повернувся Iлля додому у передостаннiй день липня - у недiлю вранцi. Перед поїздкою у Зеленче Iлля не повiдомив дружинi про свою останню подiю в колишньому для нього iнститутi. Щоб вона не турбувалася вiн лише зателефонував їй на роботу i сповiстив, що у другiй половинi дня вiн виїздить до Хмельницької областi. Чому виїздить Надiя знала ще iз вчорашнього вечора, коли вони обговорювали отриманого Iллею маминого листа. Жiнка була готова до короткочасної поїздки чоловiка, вирiшивши, що вiн спокiйно домовився про це у себе на роботi. Та коли по поверненню додому Iлля сповiстив їй про дiйсний стан речей, Надiя спочатку не повiрила у сказане, а потiм, з'ясувавши всi деталi, напустилася на чоловiка:
   -- Iллюшо, чи ти здурiв? Що ти накоїв? Робота ж була досить пристойна, кому сказати - науково-дослiдний iнститут! Та головне, як же твоя майбутня докторська дисертацiя? Ти ж тiльки-но розпочав над нею працювати.
   -- Ото ж бо воно i є, що тiльки-но розпочав. Так що неважко буде її змiнити. А що стосується пристойностi роботи, то назва науково-дослiдний iнститут сьогоднi нiкого вже не заставляє у захватi дивуватися та клацати язиками. Рядова, досить буденна робота, можна знайти i кращу.
   -- Так, зачекай. Давай по-порядку. А навiщо змiнювати дисертацiю, i як це - змiнити її?
   -- Вибачаюсь, я трохи неточно висловився. Змiнити не саму дисертацiю - це словосполучення не пiдходить - а змiнити назву дисертацiї.
   -- Як це? Тодi ж це буде дiйсно зовсiм iнша робота. Хiба ж таке можливо?
   -- Можливо, Надiйко, можливо. Та спочатку я тобi роз'ясню чому потрiбно змiнювати її назву. Справа у тому, що назва роботи та науковий консультант докторанта офiцiйно затвердженi. А якщо консультант змiнюється, то його також потрiбно перезатверджувати. Та Лазаренко на це нiколи не погодиться, тим паче пiсля моєї сварки з ним. Вiн тепер буде робити все можливе, щоб я дисертацiю саме з такою назвою нiколи не захистив. Отож назву дисертацiї потрiбно обов'язково змiнити. А змiнивши назву роботи, можна змiнити й наукового консультанта - причому це все буде зроблено на офiцiйному рiвнi. Або взагалi працювати над роботою без нього.
   -- Так, це я зрозумiла. Але як же її змiнити? Це ж буде зовсiм iнша робота.
   -- Ось тому, я й казав - добре, що я лише почав працювати над нею. А зiбраний мною до цього часу матерiал так чи iнакше знадобиться. Навiть, якщо назва роботи змiниться кардинально. Та це крайнiй випадок.
   -- Тобто?
   -- Не обов'язково кардинально змiнювати тему дисертацiї, тобто її назву. Можна у її назвi змiнити лише кiлька слiв. Або просто по iншому переформувати, точнiше, перефразувати тему.
   -- I знову-таки як це? Я у бесiдi з тобою сьогоднi весь час тiльки те й роблю, що постiйно запитую: "Як це?". То роз'ясни менi доладно, i якомога простiше. А то ви, науковцi такого накрутити можете...
   -- Е, нi, -- розсмiявся Iлля. -- Бiльш за вас, медикiв нiхто нiчого накрутити не може. То ви на латинi такого накручуєте... Згадай лише нашу першу зустрiч - взимку, коли я упав - ти тодi стосовно моєї кульгавостi, начебто ще з дитинства, таких термiнiв накрутила...
   -- Ну, було таке, -- посмiхнулася Надiя. -- Та на те вона й медицина. I термiни на латинi, щоб не одразу пацiєнт лякався своєї хвороби.
   -- Ага! Ви тiєю латиною навпаки своїх пацiєнтiв ще бiльше лякаєте. Незрозумiле завжди лякає. Та нехай йому, не будемо сперечатися у кого термiни не зрозумiлiшi. Отже, ти питаєш: "Як це?". Так... Зараз спробую тобi пояснити простiше. Ну, наприклад, нехай у когось була така тема дисертацiї, а точнiше її назва: "Харчовi властивостi цукру". Такий напрямок буде тобi бiльш зрозумiлий.
   -- Так, звичайно, зрозумiлий. I що в цiй назвi можна змiнити? Все коротко й зрозумiло.
   -- Ото ж бо - коротко й зрозумiло. А можна назву змiнити так, що вона буде не такою вже короткою, та й не такою зрозумiлою. Для пересiчного громадянина, звичайно.
   -- А ну-ну? Цiкаво навiть.
   -- Ну, наприклад, як тобi така назва дисертацiї: "Вивчення властивостей окремих низькомолекулярних вуглеводiв та дослiдження їх впливу на органiзми вищих ссавцiв"?
   -- Ну, ти й накрутив... I що, це однаковi назви дисертацiї?
   -- Практично так. Що таке низькомолекулярнi вуглеводи? Це звичайна сахароза, тобто, той же цукор. А що таке вищий ссавець? Це...
   -- Це людина, -- не дала чоловiковi закiнчити фразу Наталiя. -- Це я знаю.
   -- Вiрно. Тобто, ти сама бачиш, як iз простої назви можна зробити складну. Перша назва була простою, а друга - вже зарозумiла. Та в науцi, як i у вас в медицинi, бiльш якраз схиляються до таких зарозумiлих тем, чи назв. I навiть намагаються простi назви тем роботи переробляти на зарозумiлi. Адже зарозумiле завжди привертає увагу, i воно бiльш цiкаве.
   -- Ти дивись, -- розсмiялася Наталiя, -- а воно й дiйсно так. Ото ви, вченi, й мудрецi.
   -- Ну, це вiрно i невiрно. Вченi - це звичайнi люди, якi знають трохи бiльше, нiж пересiчний громадянин. I то здебiльшого лише з деякого напрямку науки. Спитай того ж таки вченого-фiзика, наприклад, про щось з тематики ботанiки, то вiн у цьому напрямку знає, скорiш за все, менше, нiж звичайний школяр. Звичайних людей просто ошелешує слово "вчений". Оце й усе. Звичайно, у свiтi iснує чимало досить рiзностороннiх вчених. Але й вони не здатнi охопити всi напрямки науки.
   -- Так, це я без тебе знаю. А тепер повернiмося до початку нашої розмови. Ти ще тодi сказав i про те, що можна знайти кращу роботу. А що, є кращi науково-дослiднi iнститути?
   -- А бiс їх знає. Можливо, що i є. Та я не це мав на увазi.
   -- А що? У тебе вже є на замiтцi якась краща робота?
   -- Ну, конкретно ще немає. Та в цiлому деякi намiри у мене iснують.
   -- I що це за намiри?
   -- Давай я почну здалеку. От скажи менi, коли я зазвичай повертався з роботи в НДI додому?
   -- Ну, по-рiзному бувало - то у сiм годин вечора, то у вiсiм, а iнколи й взагалi пiзнiше. А ось вчасно пiсля роботи - годин у шiсть - я вже й не пам'ятаю, коли ти повертався.
   -- О! Отож бо воно i є. А коли я повертався додому одразу по обiду чи взагалi не виходив на роботу?
   -- Отакої! Не виходив ти на роботу лише тодi, коли хворiв. А щоб ти по обiду повертався додому - зроду такого не було. Ну, хiба що, коли ще навчався в аспiрантурi.
   -- Ось бачиш, на цiй своїй колишнiй роботi я був задiяний майже весь свiтловий день. То чим же така робота гарна? Ну, нехай пристойна, як ти казала. Та це й усi її переваги.
   -- То ти що, вирiшив на пiв ставки працевлаштуватись?
   -- Нi, на повну ставку.
   -- I де ж ти знайдеш таку роботу, щоб ти працював на нiй лише до обiду, а платили тобi за повною ставкою?
   -- Ну, ти, як медик, тобто точнiше як людина з вищою освiтою, про таку роботу добре повинна знати. На нiй не лише пiвдня можна працювати, а у деякi днi робочого тижня взагалi не виходити на роботу. I такої роботи у Києвi чимало.
   -- Як це? А-а... -- одразу збагнула Надiя. -- В iнститутi? Тобто, у навчальному iнститутi?
   -- Молодець, швидко зорiєнтувалася. Саме так, саме у навчальному iнститутi, чи в унiверситетi. Взагалi, у вищому навчальному закладi.
   -- Так, це ти добре надумав! -- зрадiла Надiя. -- А чому ж ти ранiше до цього не додумався?
   -- Ну, не мiг же я одразу тiкати без причин iз закладу, у якому досить довго працював. До того ж iз закладу, у котрому я пiдготував та захистив кандидатську дисертацiю. Та ще й цей заклад пiсля народження нашого Генки замiнив нам двокiмнатну квартиру на трикiмнатну.
   -- Хм, мабуть, що так. У цьому ти маєш рацiю. Добре, це з'ясували. А заробiтна плата у тебе у ВНЗ буде вищою чи нижчою.
   -- Та практично така сама. Посади доцента у ВНЗ, що i старшого наукового спiвробiтника у НДI приблизно однозначнi за рiвнем зарплати. А у навчальному iнститутi вона навiть може бути значно вищою.
   -- Як то так? То одного рiвня, то значно бiльша? Додатковi години читання будеш брати?
   -- Нi. У ВНЗ посада доцента - це в основному педагогiчна робота. Але ВНЗ ще й виконують наукову роботу. Тобто, там можна працювати на пiв ставки у науково-дослiдному секторi, на тi й же самiй кафедрi, де й працюєш доцентом. А це додатковий заробiток, до того ж нерiдко й у основний час роботи iнституту чи унiверситету.
   -- От здорово! А у нас, якщо працювати на 1,5 ставки, то майже весь свiтловий день i пройде. Iллюшо, то це ж добре. Дiйсно, на бiса тобi той НДI та ще й з придурками.
   -- Ну, придурок там, можна вважати, лише один, -- зiтхнув Iлля, -- а решта нормальнi, хорошi люди. То менi просто не пощастило, що моїм науковим консультантом призначили саме Лазаренко. Та й то, як менi казали, його призначили пiсля його ж настирних прохань.
   -- Он воно навiть як? А ти менi цього ранiше й не говорив. Тобто, вiн, мабуть, хапався за перспективних спiвробiтникiв?
   -- Мабуть, що так. Та ще менi не пощастило, що саме зараз Володимир Григорович перебуває у вiдпустцi.
   -- Е, нi. Тепер особисто я вважаю, що тобi саме пощастило. Якби на роботi був твiй прямий начальник, то ти б довго ще там сидiв. Воно вiрно говориться: "Що не вiдбувається, те на краще".
   -- Можливо, ти й маєш рацiю. Та тепер доведеться менi здорово побiгати, доки влаштуюсь на роботу.
   -- А чого тобi зараз бiгати? Адже всi ВНЗ зараз не працюють, там лише вступнi екзамени проходять чи будуть проходити. Сезон вiдпусток, влаштуєшся на роботу в iнститут вже у вереснi.
   -- Ото ж бо воно i є, що навчальнi iнститути зараз практично не працюють. А менi конче потрiбно влаштуватися на роботу не пiзнiше 25-го серпня, -- сварка Золотаренка з завiдуючим лабораторiєю вiдбулася у середу 26-го липня.
   -- Чому?
   -- Щоб не було великої, понад мiсяць, перерви у роботi. На старостi, пiд час нарахування пенсiї це буде дуже важливий фактор - безперервний стаж.
   -- О-о, дiйсно. Тодi закочуй рукави - починай пiдшукувати собi роботу.
   -- Та завтра й почну.
   -- А у який навчальний заклад ти хотiв би влаштуватися?
   -- Скорiш за все, у КПI. До того ж там вибiр роботи для мене бiльший, бо практично всi спецiальностi технiчнi, механiчнi.
   -- Так, у КПI - це непогано. Та ще й цей ВНЗ заходиться практично у центрi мiста. Менi вiн добре знайомий.
   -- На танцi туди до хлопцiв бiгала? -- посмiхнувся Iлля.
   -- Скорiше саме хлопцi з КПI до нас, медикiв, на танцi бiгали. Зручно було - iнститути розташованi майже один навпроти одного. Так, КПI - це дiйсно рацiонально з усiх бокiв. Та й всi навчальнi корпуси там практично на однiй територiї зосередженi. Не те що, наприклад, в нацiональному унiверситетi - старi корпуси знаходяться у центрi, а новi - аж за ВДНГ.
   -- Це вiрно.
   -- Але ж, Iллюшо, тепер ми разом у вiдпустку не пiдемо. У цьому роцi, я маю на увазi. У тебе вона фактично зараз, адже ти поки що без роботи. А ось у мене вона - у вереснi.
   -- Ну, Надюшо, тут вже вибирати не доводиться. Зате в подальшому у мене всi вiдпустки будуть влiтку, до того ж майже 2 мiсяцi. Ти легко зможеш пiдлаштовуватися до мене.
   -- О, це дiйсно здорово! -- Надя пригорнулася до чоловiка й розцiлувала його. Потiм вона, трохи помiркувавши промовила, -- та я спробую пiдлаштовуватися ще й у цьому роцi. З 1-го серпня, звичайно, вже точно нiчого не вийде, а ось з середини мiсяця я спробую. Тодi ми побудемо всi разом хоча б 2 тижнi.
   -- Хм, це також непогана iдея. Спробуй.
   I на цьому не стiльки плiдна, скiльки пiзнавальна розмова Iллi з дружиною була завершена.

* * *

   А вже завтра Золотаренко й дiйсно направився на пошуки своєї нової роботи. Шлях до Київського полiтехнiчного iнституту був йому добре вiдомий. Там вiн розшукав вiддiл кадрiв - той повинен був працювати i влiтку - i звернувся до середнього вiку жiнки (мабуть заступницi начальника ВК - дверi кабiнету того були зачиненi):
   -- Добрий день! Мене звуть Iлля Михайлович. Я до вас звертаюся з приводу можливого працевлаштування на роботу.
   -- У вас є якiсь домовленостi з нашим керiвництвом чи деканами, завiдувачами кафедрами?
   -- Нi, на жаль, немає. Я пiдшукую роботу за власною iнiцiативою.
   -- А яка робота вас цiкавить: професора, доцента чи обслуговуючого персоналу? Хто ви за фахом i який у вас досвiд педагогiчної роботи?
   -- За фахом я iнженер-механiк. Чесно вам зiзнаюсь, що педагогiчного досвiду у мене немає. Маю 13 рокiв практичного досвiду роботи на виробництвi, iз них 7 рокiв стажу в НДI. А також маю науковий ступiнь кандидата технiчних наук та вчене звання доцента. Остання посада в НДI - старший науковий спiвробiтник.
   -- О, це вже бiльш предметна розмова. Який ВНЗ ви закiнчували i за якою спецiальнiстю?
   -- Спецiальнiсть, як я вже згадував, механiка - на стику з автоматизацiєю виробництва. Закiнчив Харкiвський полiтехнiчний iнститут.
   -- О! Гарний навчальний заклад, наш, так би мовити, колега.
   -- Я саме тому до вас i звернувся.
   -- А ви харкiв'янин?
   -- Нi. Родом я з Хмельницької областi, та вже все тi ж 13 рокiв, по закiнченню iнституту, живу у Києвi. Та що я все на словах... -- Iлля витяг з невеличкої чоловiчої сумки, що висiла на його лiвому плечi, пакунок зi своїми документами i простягнув його спiвробiтницi вiддiлу кадрiв. -- Тут мiй паспорт, робоче посвiдчення, диплом кандидата наук та атестат доцента. Трудову книжку я ще не забрав, бо не повнiстю розрахувався з колишньою роботою.
   -- Але ж без трудової книжки ми вас до себе прийняти на роботу не зможемо, -- неспiшно промовила жiнка, паралельно проглянувши, буквально мигцем, першi сторiнки поданих їй документiв, пiсля чого повернула їх власниковi.
   -- Я це чудово розумiю. Я поки що лише наводжу довiдки про роботу. Не маю часу чекати. Адже завтра вже розпочинається серпень, у вас почнуться вступнi iспити, вхiд у корпуси, мабуть, перекриють, отож менi пiзнiше важко буде до вас потрапити. Якщо у вас є мiсця i буде попередня домовленiсть, то я прискорю свiй розрахунок в НДI. А на роботу до вас я можу бути зарахований й у серединi серпня.
   -- Так, у цьому ви дiйсно маєте рацiю. Зачекайте хвилинку... До речi. Мене звати Лiдiя Петрiвна.
   Далi жiнка дiстала iз шухляди стола якусь теку, розкрила її й почала гортати аркушi паперу. Через невеликий промiжок часу вона пiдняла очi на Золотаренка й промовила:
   -- У нас можливо можуть бути пару мiсць за вашим фахом, але лише можливо. Зараз час вiдпусток, а тому я не знаю, можливо, завiдуючi кафедрами вже з кимось попередньо домовилися, а приймуть нового спiвробiтника лише напередоднi чергового навчального року. Адже зараз приймати того ж таки доцента не має рацiї - роботи йому на кафедрi поки що немає.
   -- Так, я це розумiю. I коли це питання можна буде з'ясувати?
   -- Ви знаєте, вам краще за все самому переговорити iз завiдувачами кафедрами. Та вони зараз у вiдпустцi.
   -- I як з ними зв'язатись, Лiдiя Петрiвна?
   -- Ви розумiєте... -- жiнка трохи зам'ялась, -- я не маю права давати вам домашнi номери телефонiв завiдувачiв кафедр без попередньої з ними домовленостi. У мене є лише данi стосовно вакансiй, але завiдувачi зi мною конкретних розмов не вели, i не прохали ставити їх до вiдому стосовно можливих претендентiв. А вони самi здiйснюють кадрову полiтику на пiдпорядкованих їм кафедрах.
   -- Так, це все вiрно. Але якось зв'язатись iз завiдувачами кафедрами можливо?
   -- Можливо. Вам потрiбно пiдiйти на самi кафедри, вони працюють i будуть працювати. Звiсно там зараз дуже обмежений контингент спiвробiтникiв, та вони є - можливо, асистенти або середнiй технiчний персонал. Вони у курсi справ на своїй кафедрi, можливо навiть, що завiдувач їх попереджав про певнi ситуацiї з прийомом на роботу. Тобто, вони мають зв'язок з завiдувачем i повноваження йому телефонувати. Ось вам i потрiбно буде дiзнатися, як краще самому зв'язатися з їхнiм керiвником, або йому з вами. Спiвробiтники кафедри принаймнi точно поставлять до вiдому свого завiдувача кафедрою про ваш прихiд, чи когось iншого.
   -- Так, це логiчно. Та немає гарантiї, що за один день я зможу навiть на кафедрi переговорити з потрiбною менi людиною. Того, хто має певнi повноваження саме сьогоднi на кафедрi може й не бути. А навчальнi корпуси ось-ось перекриють.
   -- Це вiрно. Та не всi їх i перекриють, i не повсюди. Центральнi входи перекриють, та тi ж спiвробiтники кафедр пiдкажуть вам, так би мовити "лазiвки". Та це стосується старих корпусiв. А ось у нових корпусах таких "лазiвок" немає. Але я не знаю, чи там щодня будуть проходити iспити, та й чи взагалi вони там плануються проводитися.
   -- А у яких корпусах знаходяться кафедри, на яких вiрогiдно можуть бути вакансiї?
   -- О, Господи! -- розсмiялася Лiдiя Петрiвна. -- Добре що ви мене вчасно зупинили. А то я вам даремно баки забиваю. Дiйсно, навiщо вести не конкретнi розмови. Одна кафедра у старому корпусi, а друга - у новому, щоправда вже вiдносно новому. Так, запишiть назви кафедр, а потiм я вам розповiм, як вам до них дiстатися.
   -- Кажiть. Я запам'ятаю i те, й iнше.
   Хвилин через 15 Золотаренко вже був на однiй iз вказаних кафедр. Там знаходилися лише двi особи: юнак та трохи молодша за нього симпатична зеленоока дiвчина - мабуть, асистенти кафедри, або ж дiвчина була лаборанткою. Iлля привiтався з ними, пiсля чого звернувся до дiвчини:
   -- Даруйте, ви лаборант чи асистент кафедри?
   -- Асистент.
   -- А де менi можна знайти секретаря кафедри?
   -- Секретарка буде завтра. Сьогоднi вона... у неї... iншi справи.
   -- Зрозумiло, -- посмiхнувся Iлля. -- Та я не з контролюючих органiв.
   -- А вам потрiбна саме Катя?
   -- Нi, я з нею не знайомий. Просто менi потрiбно зв'язатися з вашим завiдувачем кафедрою. Я розраховував, що вона менi допоможе.
   -- Микола Васильович перебуває у вiдпустцi, -- втрутився у розмову парубок.
   -- Я це знаю. Але менi конче потрiбно з ним зустрiтися або переговорити по телефону.
   -- А з якого приводу?
   -- Так, давайте спочатку познайомимось. Мне звати Iлля Михайлович.
   -- Володимир, Маша, -- кивнув вiн головою в бiк дiвчини. Та пiсля вимовленого скороченого iменi дiвчини хлопець тут же виправився, -- Марiя.
   -- Дуже приємно. Так ось, Володимир, -- знову посмiхнувся Iлля, -- як уже прозвучало, я не iз контролюючих органiв. А ось ви одразу берете бика за роги. Та я задовольню вашу цiкавiсть - я хочу поговорити з вашим Миколою Васильовичем з приводу моєї роботи на вашiй кафедрi.
   -- Вибачте, -- промовив хлопець, -- я дiйсно втручаюсь не у свою справу.
   -- Та нi, все нормально. Справа-то не секретна.
   -- А на яку посаду, даруйте, ви розраховуєте? -- посмiхнулася Маша. -- професора, доцента?
   -- Хм. А можливо, я розраховую на посаду лаборанта, навчального майстра чи завiдувача лабораторiєю, -- лукаво посмiхнувся Iлля.
   -- Нi, -- ще ширше посмiхнулася дiвчина, -- Цi посади не для вас. У вас вигляд науковця, а не навчального майстра, чи тим паче лаборанта.
   -- Дякую, Марiє! Ось що означає зiрке дiвоче око, яке може розпiзнавати чоловiкiв з першого погляду. Ви маєте рацiю. Я кандидат технiчних наук, старший науковий спiвробiтник одного iз київських НДI. Та зараз вирiшив трохи змiнити свiй фаховий досвiд. Я бажав би працювати на вашiй кафедрi, де працюють i такi гарнi та розумнi дiвчата. Даруйте, це не залицяння, та я й застарий для вас. Це просто констатацiя факту.
   -- Дякую вам за комплiмент. Вчись, Володю, -- повернулася Марiя до хлопця, -- як потрiбно поводитися iз жiночою статтю i не нав'язливо робити дiвчатам комплiменти. -- Далi дiвчина знову повернулася до Золотаренка, -- тобто вам потрiбен зв'язок з нашим завiдувачем кафедрою?
   -- Саме так, -- коротко вiдповiв Iлля Михайлович.
   -- Я не знаю номера його домашнього телефону. Володю, -- дiвчина повертала голову то в один, то в iнший бiк, -- а ось у тебе, наскiльки менi вiдомо, є номер телефону Миколи Васильовича. -- Микола Васильович Семенов, -- знову звертання до гостя, -- це наш завiдувач кафедрою, вiн професор, доктор технiчних наук.
   -- Ну-у, -- невдоволено простягнув Володимир на зауваження Марiї про номер телефону завiдувача, -- десь був вiн у мене, та я не пам'ятаю, де вiн - коли-то я його записував.
   -- Володю, ти не крути, чи бачили ви таке - не пам'ятаю куди записував. Вже хто-хто, а ти ж у нас акуратист, ти все записуєш у свiй блокнотик. Володю, потрiбно допомогти хорошiй людинi. Нехай вiн працює на нашiй кафедрi, а то знайдуть когось схожого на нашого Олександра Iвановича Гузенка, а вiн у нас такий бука.
   -- Ну... -- тягнув Володимир, -- у мене однак зараз при собi немає з собою номера його телефону. Та й...
   -- Володимире, менi не потрiбен номер домашнього телефону вашого завiдувача кафедрою, -- заспокоїв хлопця Iлля Михайлович, бачачи що той просто не хоче повiдомляти чужiй особi номер телефону свого керiвника без його згоди на те (а хоча б це вже заслуговувало поваги).
   -- Як-то так? - то потрiбен, то не потрiбен?
   -- А я не казав, що менi потрiбен номер його телефону. Я казав, що менi потрiбно з ним переговорити.
   -- То це ж, я так розумiю, саме по телефону?
   -- Не обов'язково. Можна i пiд час очної зустрiчi. Ну, наприклад...
   -- То менi що, -- перебив його Володимир, -- ще й вашу очну зустрiч з Семеновим органiзовувати?
   -- Нi. Я зовсiм iнше хотiв сказати. Я хотiв попрохати вас, щоб ви самi зателефонували вашому Миколi Васильовичу i повiдомили йому про мене. Якщо я його зацiкавлю, то ви менi теж самi, будь ласка, зателефонуйте. Номер свого домашнього телефону я вам залишу. Я розумiю, що це для вас турботи - ви стаєте немов би посередником нехай не очної зустрiчi, та пiдготовки до неї. Але я дуже прошу вас зробити це.
   -- Та нi, якi там турботи. Це я, звичайно, можу зробити, зроблю. А якщо Микола Васильович пристане на вашу пропозицiю, то менi повiдомити йому номер вашого телефону?
   -- Нi.
   -- Як-то нi? -- здивувався хлопець.
   -- Справа у тому, що роботою на вашiй кафедрi бiльше зацiкавлений я, а не вiн. А тому, чому вiн має менi телефонувати? - це я повинен бути iнiцiатором телефонної розмови. Тобто, ви просто запитайте у вашого завiдувача дозволу сповiстити менi його номер домашнього телефону. А далi я вже сам. Ось така у вас буде роль тимчасового посередника.
   -- Я зрозумiв, -- нарештi посмiхнувся Володимир. -- А що, ви це добре придумали. Я все зроблю. Маша має рацiю - на нашiй кафедрi повинно знайтися мiсце такiй ввiчливiй, поряднiй, розумнiй i не наглiй людинi. Ой, вибачте за останнi слова.
   -- Все нормально, Володю. I не потрiбно мене розхвалювати. Отже, запишiть номер мого домашнього телефону, -- i Золотаренко задиктував хлопцю свiй шестизначний номер домашнього телефону. Через кiлька рокiв (1982-1985 рр.) у Києвi проводитимуться роботи по переведенню мiської телефонної мережi вже на семизначну нумерацiю, i вони не матимуть аналогiв по методицi та складностi виконання.
   -- Ось бач, Володю, як все нормально склалося, -- як би пiдвела риску Марiя, яка уважно слухала дiалог чоловiкiв.
   Золотаренко попрощався з кафедралами i направився в iнший корпус iнституту на iншу кафедру - потрiбно було мати запасний варiант. Та на цiй кафедрi ситуацiя виявилась неоднозначною. Як сказала Iллi Михайловичу секретарка кафедри, завiдувач нiбито вже з кимось домовився про перехiд до них на кафедру нового доцента. Щоправда, той ще працює на своїй роботi, та з 1-го вересня, мабуть, буде вже викладати у них на кафедрi. Цей факт Золотаренку пiдтвердив i один iз доцентiв, який дивом не був зараз у вiдпустцi чи просто навiдався на роботу (там була ще й пара асистентiв). I доцент, i секретарка, щоправда, сказали, що ця iнформацiя, звичайно, не 100-вiдсотково вiрна - що на цей час на умi у завiдувача кафедрою їм невiдомо - та скорiш за все, це остаточно з'ясується вже лише перед початком нового навчального року. Давати Iллi Михайловичу номер домашнього телефону свого завiдувача кафедри вони делiкатно вiдмовилися, сказавши, що той повинен навiдатись на кафедру тижнiв через два. Ось тодi можна буде розмовляти з ним.
   Ця ситуацiя Золотаренка не дуже влаштовувала. Вiн не хотiв пояснювати цим кафедралам свої обставини - що його пiдтискує термiн прийому на роботу, дуже вже не бажано йому робити перерву у стажi роботи. А якщо чекати 2 тижнi, то ситуацiя точно затягнеться. Та ще й iнформацiя стосовно домовленостi завiдуючого з iншою людиною може бути достовiрною, тодi взагалi облом. Тому Iлля вирiшив, принаймнi, тимчасово - далi видно буде - вiдмовитись вiд контактiв з цiєю кафедрою. А тому у нього зараз було 2 варiанти: чекати дзвiнка Володимира з першої кафедри або ж направити свої зусилля на пошуки роботи в iнших iнститутах. Та обидва цi варiанти можна й поєднати у часi, принаймнi, у днях - вдень шукати роботу, а дзвiнка чекати ввечерi. Ось тiльки вiн чомусь не домовився з Володимиром про те, щоб той телефонував йому краще ввечерi - випустив таку деталь з виду. Доведеться свiй промах виправляти.
   Пiймавши облизня на цiй кафедрi, Iлля залишив її i знову направився до першої. Там вiн попрохав Володимира, щоб той зателефонував йому ввечерi, якщо вдень не застане його - це, звичайно, у разi зацiкавленостi у його послугах завiдувача кафедрою.
   -- Ви даремно поверталися, -- усмiхнувся хлопець, -- Я так i мав намiр зробити. Не такий я вже телепень, щоб до цього не додуматись.
   -- Пробачте, Володю. Це вже просто моя перестраховка.
   -- Я розумiю. -- Хлопець став розмовляти iз Золотаренком вже бiльш привiтливо. Вочевидь, обидва асистенти вже встигли обговорити ситуацiю з можливим з'явленням на кафедрi нового доцента. -- Але я хочу сказати вам, що це станеться, скорiш за все, не ранiше, нiж днiв через п'ять або через тиждень. Я чув, що Микола Васильович вiдпочиває зараз в Криму. Щоправда, ця iнформацiя не перевiрена, це, так би мовити чутки, та ймовiрнiше за все, вона вiрна.
   -- Та я й не сподiвався, що ви менi зателефонуєте за день чи два. Адже дiйсно час вiдпусток, люди можуть вiдпочивати на морi, у горах чи просто у своїх рiдних. Та я буду чекати на ваш дзвiнок.
   -- Я вам обов'язково зателефоную - i у разi позитивного рiшення завiдувача, i у разi негативного.
   -- Добре, дякую. Ще раз всього вам доброго, Володю, i вам, Марiє, -- повернувся вiн до дiвчини, яка цього разу не брала участi у розмовi.
   Сьогоднi Золотаренко вирiшив вже вiдпочивати, а ось назавтра вiн прямо зранку продовжив свої пошуки роботи в iнших ВНЗ. Таких, звичайно, у Києвi було чимало, та ось за фаховим профiлем Iллi Михайловича - значно менше, навiть набагато менше. КПI у цьому планi й справдi був найбiльш унiверсальним. Так, i в iнших ВНЗ були спецiальностi на стику з фаховим направленням шукача роботи, та все ж малувато. Iншими прiоритетними для Золотаренко вищими навчальними закладами були хiба що Київськi авiацiйний та автодорожнiй iнститути. За пару днiв Iлля побував у них, та нiчого конкретного або ж обнадiйливого для себе вiн там не почув.
   -- Ось тобi i багато у Києвi ВНЗ, -- думав Золотаренко. Дуже вже поспiшно вiн, мабуть, робив припущення, що йому так легко вдасться влаштуватися на роботу у навчальний заклад. Щоправда, не дивлячись на те, що чисто технiчних ВНЗ було й небагато, в окремих iнших, навiть не суто технiчних iнститутах вiн мiг читати рiзнi дисциплiни. Та ось робота на таких не дуже-то технiчних кафедрах... - адже тодi прощавай його суто технiчна дисертацiя, коту пiд хвiст i зiбранi ним за рiк матерiали. Консультант з його роботи у такому ВНЗ навряд чи знайдеться, та то якраз не бiда - можна i без нього. I дисертацiю потихеньку - зi скрипом - можна робити, та ось скiльки на це пiде часу i який буде результат? У таких непрофiльних для Iллi навчальних закладах дуже слабка або зовсiм не того рiвня лабораторна база. I це йому дуже не подобалося, тому що вiн твердо, ще ранiше, вирiшив, що докторську дисертацiю пiдготує й захистить. Та ще й батьковi дав слово. А дзвiнка вiд Володимира поки що не було.
   Iлля ще кiлька днiв витратив на пошуки роботи в iнших, дещо менших вищих навчальних закладах. Часу такi пошуки забирали чимало, тому що був самий розпал вiдпусток та вступних iспитiв, потрапити до iнститутiв та знайти потрiбну людину було дуже непросто. Та все ж, у деяких ВНЗ варiанти були, тепер Iлля був впевнений, що на роботу доцентом у навчальний заклад вiн точно влаштується. Ось тiльки б у той, де хоча б наближено профiль ВНЗ чи самої кафедри буде стикуватися iз темою його дисертацiї.

* * *

   Поступово добiгала свого кiнця перша декада серпня. Надiя вже навiть встигла попередньо домовитися на роботi стосовно переносу на бiльш раннiй термiн своєї вiдпустки. Остаточна дата була ще не визначена, оскiльки все залежало вiд чоловiка та його пошукiв. I ось за день до закiнчення 1-ї декади мiсяця, в середу ввечерi, годинi о 8-й у квартирi Золотаренкiв пролунав телефонний дзвiнок (хоча їх i до того часу вистачало, та розмови велись на побутовi теми). А це, як за хвилину виявилося, був довгоочiкуваний дзвiнок. Слухавку пiдняла Надя. Вона привiталася з невiдомим їй абонентом, кiлька секунд слухала того, а потiм покликала чоловiка:
   -- Iлля, тебе до телефону!
   Золотаренко вийшов у передпокiй, перейняв iз рук дружини слухавку й кинув у мiкрофон стандартне "Алло!".
   -- Добрий вечiр, Iлля Михайлович! -- почув вiн, -- це Володимир з КПI. Вчора повернувся з моря Микола Васильович. Я поговорив з ним i розповiв йому про вас. Його моя iнформацiя зацiкавила, тобто ваша пропозицiя стосовно роботи. Так що можете йому самi зателефонувати.
   -- Дуже вдячний вам, Володю! А вiн не казав - йому краще зателефонувати вже завтра чи можна ще й сьогоднi?
   -- На цю тему у нас розмови не було. Та я вважаю, що можна й сьогоднi - час ще дитячий. Записуйте телефон Миколи Васильовича.
   -- Одну хвилинку. Надя, подай, будь ласка, ручку та клаптик паперу, -- попросив вiн дружину, яка стояла неподалiк. Та вже зрозумiла, що чоловiку телефонують саме з приводу роботи. Вона майже одразу подала чоловiковi те, що вiн просив.
   -- Алло, Володю! Я можу записувати. Диктуйте номер.
   Пiсля того, як завершилось спiлкування з Володимиром, Iлля пройшов у вiтальню й мовчки сiв у кресло.
   -- Робота? -- коротко поцiкавилася Надiя.
   -- Так, -- ще коротше вiдповiв чоловiк.
   -- I чого ти усiвся? Телефонуй.
   -- Зараз. Потрiбно трохи зiбратися з думками. Момент серйозний.
   -- Серйозним вiн буде, коли ти зустрiнешся з ним вiч-на-вiч. А сьогоднi ви, скорiш за все, лише домовитеся за очну зустрiч.
   -- Твоя правда. Добре, -- зiтхнув Iлля, -- пiшов я телефонувати. -- Вiн пiднявся з крiсла й знову направився у передпокiй. Iлля давно вже збирався наростити телефонний шнур, щоб можна було забирати телефонний апарат у вiтальню, й зручно розмiстившись у крiслi, з комфортом вести бесiди. Та у нього на це весь час, як то кажуть, руки не доходили.
   Вiн набрав номер телефону Семенова. Далi вiн дочекався доки на iншому кiнцi з'єднання пiдняли слухавку й чоловiчим голосом було вимовлено: "Алло!". Пiсля цього Iлля проказав:
   -- Добрий вечiр, шановний Микола Васильович! Це вас турбує Iлля Михайлович Золотаренко. Про мене вам вже сповiстив асистент вашої кафедри Володимир.
   -- Добрий вечiр! Так, Володя розповiв менi про вас. Ви працювали в НДI, маєте науковий ступiнь i наукове звання? Я вiрно розумiю?
   -- Саме так, все вiрно.
   -- Добре. Та по телефону ми нiчого толком не з'ясуємо. Потрiбна очна зустрiч.
   -- Я теж так гадаю.
   -- Тодi давайте зустрiнемося завтра о 10:00 поблизу входу у головний корпус iнституту - КПI, я маю на увазi. Ну, не бiля самих дверей, там, мабуть, буде натовп абiтурiєнтiв, а десь трохи в сторонi. Я однак мав намiр пiсля довгої перерви навiдатись на кафедру. Ось завтра й порозмовляємо про все. Вас влаштовує моя пропозицiя?
   -- Цiлком влаштовує. Я згоден.
   -- Ось тiльки ми очно не знайомi, а тому, як ми розпiзнаємо один одного? Не пiдiймати ж над головою табличку з написаним прiзвищем, як це подекуди буває на вокзалi чи в аеропорту при зустрiчi особисто незнайомих осiб.
   -- Не потрiбнi такi крайнощi, Миколо Васильович. Ви мене й так розпiзнаєте. На вигляд менi 40 рокiв, та так воно майже i є. А ознака, за якою ви мене впiзнаєте - це те, що я трохи шкутильгаю на лiву ногу, наслiдок армiйської травми.
   -- Ви навiть в армiї перебували? Цiкаво. Ну, та гаразд. Ми про все поговоримо вже завтра. Отож, як вас пiзнати, я зрозумiв. Тодi, начебто, все. До зустрiчi завтра, Iлля Михайлович?
   -- До побачення, Микола Васильович!
   На цьому телефонна бесiда була завершена. Її незначним, начебто, пiдсумком були задоволенi i дружина, i сам Iлля. Тепер вiн з надiєю вже очiкував завтрашнього дня.
  
  

РОЗДIЛ 17

Першi кроки на новому мiсцi

   Наступного дня Золотаренко хвилин за десять до призначеного часу зустрiчi вже був у парку поблизу головного корпусу КПI. На територiї iнституту був прекрасний парк, яким мiг похвалитися не кожен iнститут чи унiверситет, тим паче, що парк був таким великим та доглянутим. Дендропарк з'явився майже одночасно з iнститутом - разом з будiвництвом навчальних корпусiв та житлових будинкiв створювався й парк. Гуляючи алеями парку важко повiрити, що в давнину тут було вiйськове поле - мiсцевiсть без жодного дерева чи куща! У парку було багато ярусiв, на яких розмiщенi лавочки. I кожен ярус вiв як би вглиб парку, а тi що ближче, - до проспекту, до цивiлiзацiї. Ця пам'ятка садово-паркової архiтектури мiсцевого значення займала площу мало не 15 гектарiв i налiчувала близько 90 видiв дерев та чагарникiв - там зростало багато цiнних та гарних порiд. Територiя парку була настiльки великою, що вранцi або увечерi тут бiгали (займалися спортом) студенти та й просто мiсцевi мешканцi, якi стежили за своїм здоров'ям. I такi пробiжки були зручними - по окружностi парк розтягнувся на 2 кiлометри, а тому кожен мiг визначити бажану для себе дистанцiю. Та й взагалi парк був гарним мiсцем для вiдпочинку завдяки зручному розташуванню, великiй територiї та затишнiй атмосферi. На деревах було чимало бiлок, якi з радiстю приймали ласощi у мiсцевих гуляк i матусь з дiтьми.
   Головний корпус полiтехнiчного iнституту - двох-триповерхова довга, розгалужена будiвля - мав симетричний дещо ускладнений П-подiбний абрис з вiдкритими дворами. Його фасад простягнувся без малого на 260 метрiв. В архiтектурi будiвлi переважали елементи романського стилю.  Силует головного корпусу можна було впiзнати здалеку, завдяки двом струнким башточкам, якi не лише служили архiтектурною окрасою, але також використовувалися на практицi для спостережень i дослiдiв. Парк не пiдходив упритул до головного корпусу iнституту, хоча й був максимально наближений. Перед головним входом був створений парадний курдонер - так називалась передня дiлянка двору перед фасадом суспiльно значущої будiвлi. I зараз на цiй дiлянцi, як це вчора i прогнозував Семенов, дiйсно було скупчення абiтурiєнтiв. Шукати у цьому натовпi будь-кого було марною справою, саме тому Золотаренко неспiшно прогулювався перед головним корпусом на певнiй вiдстанi вiд нього, саме прогулювався, а не сидiв на лавочцi - Микола Васильович мав бачити його ходу, точнiше її характернi ознаки.
   Та довго прогулюватись йому не довелося, хвилин через 10 до нього наблизився лiтнiй (на вигляд рокiв 52-55) середнього зросту злегка огрядний чоловiк, який привiтався й запитав:
   -- Доброго ранку! Вибачте, ви Золотаренко?
   -- Так точно! Доброго дня, Миколо Васильовичу! -- а це був саме Семенов.
   -- Ви що, офiцером у армiї служили? -- здивувався той. -- Так рапортуєте.
   -- Та нi, -- посмiхнувся Iлля. -- Коли б я встиг. Служив солдатом, точнiше наприкiнцi вже молодшим сержантом. Просто деякi армiйськi звички залишилися, наприклад, чiтко ставити завдання i так же чiтко вiдповiдати на запитання.
   -- О-о, а така чiткiсть якраз потрiбна i в науцi. Та й у спiлкуваннi зi студентами, щоб не допускати певної розхлябаностi. Так що вашi армiйськi звички дуже кориснi. Ви, можливо, цього й не знаєте, та у вищих навчальних закладах, не лише у нас, а й в iнших ВНЗ, дуже мало виробничникiв. Студенти, якi бажають стати науковцями, педагогами, закiнчивши iнститут, залишаються на кафедрах аспiрантами, потiм стають доцентами, професорами. Вони здебiльшого гарнi викладачi й науковцi, але виробничого досвiду вони зовсiм не мають, вони трохи вiдiрванi вiд практики народного господарства, вони бiльше теоретики. I ця їх необiзнанiсть з реальними виробничими процесами часом заважає своєчасному прийняттю вiрних грамотних рiшень. Так, вони зрештою роблять правильнi висновки, але гається час. Нам на кафедрах не хватає досвiдчених виробничникiв. Тому я ще вчора зацiкавився тим, що ви служили в армiї.
   -- Ну, армiя - це, все ж таки, не виробництво.
   -- Так, не виробництво, але це добра життєва школа. А багато колишнiх студентiв й цього не мають - здебiльшого вони потрапляють у вищi навчальнi заклади зi шкiльної парти. Ви самi колись були студентом, а тому добре знаєте, що, наприклад, старостами груп призначається молодь з виробничим або армiйським досвiдом.
   -- Згоден з вами.
   -- Добре. Це був певний вiдступ вiд теми нашої розмови. Давайте, все ж таки, ближче наблизимося до теми вашого бажання працювати у нас на кафедрi. Чому саме у цi днi, навiть наприкiнцi липня - я так зрозумiв це iз розповiдi Володимира - ви зайнялися питанням змiни роботи? Адже до нового навчального року був ще цiлий мiсяць.
   -- Це сталося раптово. Я посварився з тимчасово виконуючим обов'язки начальника вiддiлу, сам начальник вiддiлу був у вiдпустцi. Отож, я здорово посварився з цим замом, пiсля чого зрозумiв, що нормально працювати вiн менi вже не дасть. Тому написав заяву на звiльнення за власним бажанням.
   -- А у чому була причина сварки, якщо не секрет?
   -- Та який там секрет. У мене дуже хворiє батько, йому 82 роки. Менi конче потрiбно було його провiдати, ви самi, мабуть, розумiєте - всяке може трапитись. А цей тимчасовий зам. вiддiлу не вiдпускав мене поїхати провiдати батька, та ще й як би кепкував над такими обставинами, говорячи, що мiй приїзд батьку й менi вже нi до чого. Ось я й висказав цьому негiднику, а людина вiн i справдi не дуже хороша, у вiчi все, що я про нього думаю.
   -- Зрозумiло. Я вiрю, що ви мали право на такi свої дiї. Це теж важливо, не так вже й часто зараз люди говорять правду у вiчi.
   -- Ага, ще одне, Миколо Васильович. Я дав трохи неповну вiдповiдь на ваше запитання. Чому начебто так термiново, саме у час вступних iспитiв, я шукаю роботу. Менi потрiбно влаштуватися на роботу не пiзнiше 25-го серпня, щоб не було перерви у робочому стажi.
   -- Так, це дiйсно важливо. Коли у нас перед цiєю датою понедiлок?.. -- Семенов напружив пам'ять. -- Так, здається 21-го серпня. Нормально - з запасом встигаємо до 25-го. Ось з цiєї дати ви можете бути зарахованi на кафедру. Але ж до початку навчального року ще залишатиметься 10 днiв. Що ви будете робити на кафедрi?
   -- Готуватися до викладання предметiв, якi менi можуть бути запропонованi - писати конспекти лекцiй, програми, практикуми тощо. Адже я до цього педагогiчною дiяльнiстю не займався. I, якщо ми з вами попередньо домовимося, то я можу цю роботу розпочати у найближчi днi, не чекаючи офiцiйного прийняття на роботу.
   -- Навiть так?! -- здивувався завiдувач кафедрою.
   -- А навiщо гаяти час. Я розумiю, що менi доведеться чимало попрацювати над навчальною документацiєю.
   -- Це серйозна, важлива й доцiльна ваша заява. У якому НДI ви працювали?
   Золотаренко назвав Семенову мiсце своєї колишньої роботи.
   -- Я чув про нього - органiзацiя солiдна. Добре, повертаємося до вашої можливої роботи на нашiй кафедрi. Ви будете розробляти цю навчально-методичну лiтературу вдома чи на кафедрi?
   -- Скорiш за все, i там, i там. Бiльше часу, звичайно вдома - там зручнiше, нiхто не буде вiдволiкати мене вiд цього процесу. Але й на кафедрi доведеться чимало часу проводити. Адже я не знаю вимог iнституту стосовно документацiї та й самого навчального процесу. Так що доведеться консультуватися.
   -- I у кого ж ви будете консультуватися? Адже зараз на кафедрах здебiльшого знаходиться лише обслуговуючий персонал або асистенти, доценти з вiдпустки повернуться за кiлька днiв до початку навчального року.
   -- Ну то й що, буду консультуватися у асистентiв.
   -- У асистентiв?.. А вас не буде бентежити те, що ви, кандидат наук, доцент з досвiдом наукової роботи, запитуватиме про щось у асистентiв, до недавно колишнiх студентiв?
   -- Анiскiльки. Що поганого у тому, щоб задати запитання будь кому, i не лише асистенту, а навiть технiчцi чи прибиральницi стосовно порядкiв, якi дiють у закладi, де вони працюють?
   -- Дуже цiкава вiдповiдь. Та ви маєте рацiю. Японцi у такому випадку говорять: "Запитати - соромно на хвилину, а не знати - сором на все життя". Все зрозумiло. Тодi вважайте себе прийнятим на роботу на нашу кафедру. I не з 21-го, а з 14-го серпня, з найближчого понедiлка, наступного. Не потрiбно, щоб ви витрачали на пiдготовку до занять свiй вiльний час, адже це у вас зараз немов би вiдпустка. А чергова вiдпустка буде вже лише через рiк. Графiк вашої роботи до 1-го вересня вiльний, тобто ви навiдуєтесь на кафедру за власним розсудом, коли у вас будуть виникати якiсь запитання.
   -- Микола Васильович, -- дуже вже здивовано звернувся Золотаренко до завiдувача кафедрою, -- ви кажете, щоб я вважав себе вже прийнятим на роботу на вашу кафедру. Та це менi здається дещо дивним - ви ж майже нiчого не знаєте про мене, так само як i про те, чим я займався у НДI, хiба що назву iнституту. Ви, можливо, i не уявляєте собi поки що предметiв, якi я у вас зможу вести. Ви не знаєте назви моєї кандидатської дисертацiї, тобто не знаєте напрямку моєї роботи. Як же це так?
   -- Все це так - i навiть у двох значеннях так, -- усмiхнувся Семенов. -- Всi цi питання ми з вами з'ясуємо у найближчi днi - детально все обговоримо. Та я знаю про вас головне - ви хороша людина. I це навiть пiдтверджує ваше запитання й здивування. Адже iнший на вашому мiсцi такого питання б не ставив, побоюючись, що керiвник може й змiнити своє рiшення. Вiн би тихенько, у душi радiв, що його так швидко, без зайвих запитань прийняли на роботу. А ви не побоялися вступити зi мною у полемiку. А тому я цiлком впевнений, що ви будете чудовим викладачем, гарним педагогом, про науковця я вже й не говорю.
   -- Дякую.
   -- Нi за що. Так, у нас сьогоднi четвер, це дуже добре. Тодi ми зустрiчаємось завтра у цей же час i на цьому мiсцi. Ви приходите з усiма своїми документами. I ми у вiддiлi кадрiв оформлюємо вас на роботу. А вже пiсля цього й з'ясуємо питання вашого напрямку роботи i предметiв, якi ви у майбутньому будете вести. Я не сумнiваюсь, що досвiдчений науковець, кандидат наук зможе пiдготуватися до викладання навiть не профiльних для нього дисциплiн. Якщо бiльше у вас запитань немає, тодi, все, Iлля Михайлович. До зустрiчi вже завтра.
   -- До побачення, Микола Васильович! Ще раз дякую вам.

* * *

   Золотаренко, тепер вже не поспiшаючи, поїхав у район свого помешкання. Вдома вiн переодягнувся, надiвши, як у бiльшостi випадкiв (коли не було гостей) звичайнi спортивнi штани, залишивши верхню частину тiла непокритою - день обiцяв бути спекотним. Вiн трохи вiдпочив, подивившись телевiзор, хоча нiяких суттєвих новин не було. Потiм вiн витяг з шухляди меблевої стiнки заготовлений пакунок зi всiма своїми документами - останнiй тиждень пакунок постiйно вранцi покидав свiй притулок, а ввечерi повертався на своє мiсце. Вiднедавна там вже знаходилася й трудова книжка Iллi Михайловича. Вiн її забрав ще минулого четверга, повнiстю розрахувавшись з мiсцем своєї колишньої роботи, а наступного дня органiзував у вiддiлi наприкiнцi робочого дня, так звану "прощальну вечерю". На нiй були присутнi майже всi спiвробiтники вiддiлу, навiть завiдуючий Володимир Григорович Iгнатов. Вiн ще не повернувся з вiдпустки (а саме у п'ятницю вона завершувалася, та все ж на вечерi був. Для нього звiльнення Золотаренка стало шокуючою новиною. Вiн мав закриту бесiду з Лазаренком, та змiнити вже нiчого не мiг. Самого Лазаренко на прощальнiй вечерi Iллi Михайловича не було. Вочевидь, вiн добре розумiв, що присутнiсть його персони там не бажана, тим паче, що довiдавшись про подачу Золотаренком заяви про звiльнення з роботи за власним бажанням, вiн влаштував абсолютно безпiдставнi прочуханки безневинним спiвробiтникам вiддiлу i спiвробiтницi канцелярiї Марiї Анатолiївнi.
   Та все це було для Iллi вже днем пройдешнiм, зараз у нього всi помисли направлялись у своє недалеке майбутнє. Згодом вiн трохи перекусив i став дожидатися дружину - потiм разом пообiдають. Надiя повернулася з роботи о пiв на четверту - тривалiсть її робочого дня (як лiкаря) становила дещо бiльше 6,5 годин. Враховуючи час на дорогу додому (близько години, надання обiдньої перерви було не обов'язковим - медики нею i не користувалися), дружина приблизно у цей час завжди поверталася додому, якщо тiльки не забiгала у магазини. Для Надi повiдомлення чоловiка, що вiн вже практично працевлаштований стало радiсною звiсткою.
   -- Ой, як добре! -- одразу заявила вона чоловiковi. -- Лише погано, що так рано, ми ж не зможемо разом вiдпочити.
   -- Вiдпочинемо трохи й разом.
   -- Коли?! Ти ж у понедiлок вже зобов'язаний бути на роботi.
   -- У понедiлок дiйсно зобов'язаний виходити, а ось далi не обов'язково, така сьогоднi була домовленiсть iз завiдувачем кафедрою. Так що, ти, Надюшо, завтра домовляйся - добре, що робочий день - що вiзьмеш вiдпустку з 14-го серпня, з понедiлка. А я до того часу за цi пару днiв з'ясую в iнститутi питання, що пов'язанi з пiдготовкою кафедральної навчальної документацiї, а пiсля цього ми й з'їздимо кудись трохи вiдпочити. Ти з дiтьми зможеш вiдпочивати аж до 1-го вересня, це якраз 2 тижнi, навiть день у запасi. А ось я вiдпочину лише десь з тиждень, бо менi необхiдно буде готуватися до проведення занять, особливо до лекцiй. Адже у мене досвiд лише їх слухання, а не викладання. Я й на дачi потроху буду працювати над цими питаннями. А взагалi-то, першi, мабуть, пару мiсяцiв у мене будуть досить напруженими й завантаженими.
   -- Ну, це я прекрасно розумiю - на новому мiсцi завжди складно одразу до всього пристосуватися. Жаль, звичайно, що ми довше не зможемо вiдпочити разом, але такi вже реалiї. Зате в подальшому вже зможемо разом проводити повноцiннi вiдпустки.
   -- Саме так, Надюшо. А зараз ми вiдпочинемо, мабуть, на дачi у твоїх батькiв. Мiсце для вiдпочину там гарне, поряд Днiпро, чудова природа, а у садку свiжi овочi та фрукти. Слухай, можливо, нам i самим слiд вже думати за свою дачу?
   Дача Надiїних батькiв заходилась дещо нижче Києва на лiвому березi сивого Днiпра у чудовому селищi Вишеньки, а точнiше у невеличкому поселеннi, яке пiзнiше стане називатися Вишеньки-2. Воно вигiдно вiдрiзнятиметься вiд свого старшого собрата своїм розташуванням. Якщо основне селище (23 км вiд районного центру, 12 км вiд залiзничної станцiї "Дарниця" та 3 км вiд Днiпра) з населенням у 3000 чоловiк розташовувалося на березi невеличкої рiчки Золоча (являє собою заболочену заплавну територiєю з безлiччю озер), то Вишеньки-2 - на березi самого Днiпра з рiзними його затоками та чудернацькими рукавами. У майбутньому тут навiть планували спорудити великий рiчковий порт, до якого пiдходитимуть також залiзничнi i шосейнi магiстралi.
   -- Добре, я згодна, -- таким чином прореагувала Надiя на чоловiкове запитання про дачу її батькiв. -- Там дiйсно можна чудово вiдпочити. А стосовно власної дачi, то не думаю, що вона нам так вже й потрiбна. Адже й на батькiвськiй дачi зовсiм не тiсно, кiмнат всiм хватає. А одним батькам там сумно буде вiдпочивати, адже вони так радiють своїм онукам. Та й навiщо нам зайвi грошi витрачати. Краще ще трохи добрати та купити машину, нам же самим зручнiше буде.
   -- О! Серйозна заявка, -- розсмiявся Iлля, та потiм став вже бiльш серйозним. -- Та, можливо, ти й маєш рацiю, машина у наш час вже дiйсно потрiбна. I не лише для поїздок на дачу, можна й бiльш далекi мандрiвки здiйснювати, навiть на море. Дiйсно зручно. Ну що ж, будемо думати над цим питанням. Тодi у КПI менi точно потрiбно буде пiдробляти на якихось договорах.
   -- А я можу взяти 1,5 ставки.
   -- От що нi, то нi! За дiтьми теж потрiбний нормальний догляд. Що, вони будуть бачити батькiв лише у вихiднi, та пiзно ввечерi у буденнi днi? Моїх зароблених коштiв буде досить.
   -- Добре, будь по-твоєму.
   I знову Iлля Михайлович з нетерпiнням став очiкувати дня майбутнього.

* * *

   У п'ятницю, а це було 11-е серпня, оформлення Iллi Михайловича Золотаренка на роботу доцентом у КПI дуже багато часу не зайняло - анкета, автобiографiя та копiї всiх документiв були ним завчасно пiдготовленi. Заступник вiддiлу кадрiв Лiдiя Петрiвна наприкiнцi повiдомила вiдвiдувачам - а був присутнiй, як i домовлялися, Семенов - що вона сьогоднi ж пiдготує наказ i передасть його на пiдпис декану факультету. А коли наказ буде пiдписаний - ще сьогоднi чи у понедiлок, вiвторок - особливого значення вже не матиме. Декани, як i ректор iнституту зараз перевантаженi iншими справами, головне, що наказ вже зареєстрований (принаймнi попередньо у вiддiлi кадрiв) i у ньому зазначена дата прийому Золотаренко на роботу - 14-го серпня. А пiдписують накази у багатьох випадках i заднiм числом, адже неможливо перевiрити, коли поставлений пiдпис керiвної особи.
   -- Ну, що, колего, поздоровляю вас! -- промовив Семенов, звертаючись до Iллi Михайловича, коли вони вийшли iз кабiнету заступника вiддiлу кадрiв.
   -- Дякую, Миколо Васильовичу. Це завдяки вам все це вiдбулося так швидко. Тепер я ваш боржник. Та я вас не пiдведу.
   -- Я в цьому i не сумнiваюсь. Та i який ви боржник? Ще невiдомо, хто бiльше вiд цiєї нашої з вами угоди виграв - ви чи кафедра. Те, що ви людина порядна видно одразу. А замiсть вас на кафедру мiг потрапити прекрасний фахiвець, та як людина схожий на вашого колишнього зама в НДI. А я цiную в першу чергу людину, а не фахiвця. Фахiвця можна навчити, виховати, так би мовити. А ось зрiлу людину виховати вже практично неможливо. Якщо йому не привили поваги до людей у дитинствi, то вiн як був хамом, так хамом i залишиться. Так, добре, це все лiрика, а тепер до справи. Ходiмо тепер на кафедру, вiд сьогоднi, чи з понедiлка вже на нашу кафедру.
   -- Миколо Васильович, але ж ви ще у вiдпустцi. Навiщо вам iз-за мене втрачати останнi днi вiдпочинку?
   -- Нiчого я не втрачаю. Адже на кафедрi поки що нiяких справ немає, так що це у мене просто змiна форми вiдпочинку. Ви ж, мабуть, знаєте, що вiд пасивного вiдпочинку iнколи утомлюєшся бiльше, нiж вiд посильної роботи. Ходiмо, ходiмо, повинен же я представити нового спiвробiтника. А то ви в понедiлок прийдете на кафедру невiдомо у якому ранзi. А так усi будуть знати, що ви їх новий колега. Щоправда, слово усi зараз не дуже-то доречне, тому що, на кафедрi, скорiш за все 3-4 чоловiка, у яких на даний час вже немає вiдпустки. Та все ж.
   Новi колеги потихеньку пробилися через натовп перед дверима у головний корпус, на входi Семенов показав черговим свою постiйну перепустку, а Золотаренко - видану йому у вiддiлi кадрiв тимчасову. Та Микола Васильович ще й пiдстрахував Iллю Михайловича, сказавши черговим: "Ця людина зi мною". А далi вони покрокували прохолодними (товстi стiни влiтку захищали будiвлю вiд спеки, а взимку - вiд холоду) коридорами iнституту. Кафедра розмiщувалася у правому крилi головного корпусу (навчальний корпус N 1). У ньому також розмiщувалися: ректорат, адмiнiстрацiя унiверситету, зал засiдань Вченої ради, механiко-машiнобудiвельний факультет, фiзико-технiчний факультет, приладобудiвний факультет, фiзико-математичний факультет, велика фiзична аудиторiя (лiве - схiдне крило) з кабiнетом професора i лабораторiєю, а також лекцiйнi аудиторiї (у яких зараз проводилися вступнi iспити) та факультетськi креслярськi зали. З тiєї ж схiдної частини корпусу на початку 30-х рокiв було добудовано (вже у бiльш простих формах) так зване "енергокрило". З тилу до центру будiвлi прилягала добудова з актовим залом.
   Та ось вже й кафедра, на якiй доведеться працювати Iллi Михайловичу Золотаренко, а називалася вона "Кафедра конструювання верстатiв та машин". На цей раз на кафедрi були присутнi 4 чоловiка (Семенов мав рацiю): вже знайомi Золотаренку Володимир та Марiя, а також молода жiнка - не набагато старша вiд Машi. Вона сидiла за столом, що стояв окремо i був розвернутий у бiк решти столiв, ото ж, скорiше за все, це була секретарка кафедри, яку Марiя пiд час першого потрапляння Золотаренка на кафедру називала Катею, Катериною. Знаходився на кафедрi ще й також незнайомий Iллi, приблизно одного вiку з ним чоловiк.
   -- Добрий день, шановнi колеги! -- привiтався завiдувач кафедрою, а за ним i значно простiше Iлля. Кафедрали вiдповiли на привiтання свого керiвника.
   -- Олександр Iванович, -- звернувся Микола Васильович до лiтнього чоловiка, -- очам своїм не вiрю - щоб це ви перервали свою вiдпустку i прийшли на кафедру, коли тут робити зовсiм нiчого.
   -- А я якраз знайшов собi роботу, -- вiдповiв той. Це, мабуть, був той самий доцент Гузенко, якого та ж таки Марiя називала таким букою. -- всi документи у нас зберiгаються на кафедрi, а менi потрiбно трохи вiдкоригувати програму однiєї з дисциплiн, якi я читаю. Ось i прийшов за нею. Та трохи затримався, обговорюючи нашi останнi новини.
   -- Похвально, що ви й у вiдпустку не забуваєте про навчальний процес. Та вiд вас цього й слiд було чекати - документацiя у вас завжди була у порядку. Добре, а тепер до справи. Дозвольте представити вам вашого нового колегу доцента Iллю Михайловича Золотаренко, -- Iлля при цьому звернув увагу на те, як схвально посмiхнулася Марiя. -- З понедiлка вiн вже працює на нашiй кафедрi. А тепер...
   -- З цього понедiлка? -- здивувався Гузенко, навiть перебивши завiдувача кафедрою. -- А що вiн буде зараз, влiтку робити? Нам i то практично немає роботи, це я лише за програмою забiг, а що йому робити? Адже у нього взагалi поки що нiяких начальних документiв немає.
   -- Ось i буде їх розробляти.
   -- I з яких дисциплiн? О, Микола Васильович, то може ви мене трохи розгрузите, передавши нашому новому доценту одну з моїх дисциплiн?
   -- На все свiй час, Олександр Iванович. Будемо вирiшувати такi питання, коли вся кафедра буде в зборi. Так, ви менi не дали договорити. Отож я хотiв представити не лише вам нового спiвробiтника кафедри, а й познайомити його з вами. Отже, Iлля Михайлович, мiй спiврозмовник - це доцент, кандидат наук Олександр Iванович Гузенко. З Володимиром Сергiйовичем Пащенко та Марiєю Валентинiвною Малишко ви вже знайомi. Залишається ще присутня тут наша шановна секретарка Катерина Савелiївна. Щоправда, посади секретарки кафедри у нас немає, Катя за штатним розкладом лаборант кафедри.
   -- Дуже приємно! -- вiдреагував Золотаренко. А що йому ще залишалося казати.
   -- Микола Васильович, -- звернувся до завiдувача кафедрою Гузенко, -- а все ж, якi дисциплiни буде читати Золотаренко?
   -- Я з цим поки що не визначився. Ми тiльки-но повернулися з вiддiлу кадрiв.
   -- Ну, добре, а хоча б за яким напрямком?
   -- За напрямком нашої кафедри, -- знайшов що вiдповiсти Семенов.
   -- А конкретно?
   -- Я вже казав, що конкретно ще не знаю. Ми пiсля знайомства на кафедрi пiдемо у мiй кабiнет i будемо все з'ясовувати.
   -- Дивно, виходить так, що ви й самi поки що про нового спiвробiтника практично мало що знаєте, -- самого Золотаренко для Олександра Iвановича нiбито й не iснувало. -- Хто вiн, яким напрямом добре володiє, що йому характерно, якi його риси тощо.
   -- Я знаю його головну рису.
   -- I яку ж це?
   -- Я боюся, що, особисто вам, Олександр Iванович, це буде не дуже зрозумiло.
   -- I все ж. Чи ви вважаєте мене таким вже дурнем?
   -- О, нi. Ви далеко не дурень, Олександр Iванович, ви розумна й професiйна людина, цього у вас не вiднiмеш. Та я однак гадаю, що ви мене не зрозумiєте.
   -- А ви кажiть. Можливо, що й зрозумiю.
   -- Добре. Так ось, головна риса Iлля Михайловича - людянiсть. А ще можна додати - поряднiсть, правдивiсть, -- потрiбно було бачити як заблищали очi Марiї Валентинiвни i якою задоволеною посмiшкою той же Володимир скоса глянув на Гузенка, як би у вiдповiдь на слова Семенова. Мабуть-таки, Олександра Iвановича на кафедрi й справдi недолюблювали.
   -- А це не професiйнi риси, -- бундючно вiдповiв Гузенко. -- Вони безпосередньо до навчального процесу вiдношення не мають.
   -- Я не помилився, коли казав, що ви не зрозумiєте. Цi риси якраз мають безпосереднє вiдношення до навчального процесу, тому що без них навiть самий кращий професiонал не має права виховувати молоде поколiння. А задача педагогiв, а тим паче з науковими ступенями та вченими званнями не лише навчати студентiв, робити з них фахiвцiв народного господарства, а ще й виховувати їх, роблячи з них гарних людей.
   -- Отримали, Олександре Iвановичу?! -- емоцiйно вiдреагувала на слова завiдувача кафедрою Марiя Валентинiвна, ще й пару разiв тихенько хлопнувши у долонi.
   -- А тебе взагалi нiхто нiчого не питав, -- рiзко кинув їй Гузенко. -- Прикуси свiй язичок. Твоя черга щось коментувати ще дуже не скоро прийде.
   -- А ви таки хам, Олександр Iванович, -- спокiйно промовила Марiя.
   -- Вiд хамки чую, -- огризнувся Гузенко.
   -- А вам, шановний Олександр Iванович, слiд би вибачитися перед Марiєю Валентинiвною, -- вперше пiсля привiтання подав свiй голос Золотаренко.
   -- Ви поки що не спiвробiтник кафедри, так що нiчого вказувати, що менi робити.
   -- А хiба порядному чоловiковi обов'язково мати належнiсть до спiльної з iншим чоловiком роботи, щоб вказати, тому, що той образив даму?
   -- Так, я сьогоднi даремно приходив на кафедру, -- зло буркнув Гузенко, забрав теку зi своїми документами i, не попрощавшись, миттю вискочив за дверi.
   -- Ось так i живемо, Iлля Михайлович, -- зiтхнувши, сумно покачав головою Семенов. -- Та вже як є. У кожної людини свiй характер, i його вже не переробиш. Добре, пiшли до мене у кабiнет, там вже бiльш предметно поговоримо про вашу майбутню роботу. Всiм iншiм до побачення!
   -- До побачення! -- в рiзнобiй вiдповiла трiйця, пiсля чого Марiя ще й добавила. -- Дякую, Iлля Михайлович, що вступилися за мене.
   -- Нема за що, Марiє Володимирiвна. Це звичайний обов'язок будь-якого чоловiка.
   -- Ага! Ще одне, щоб не забути, -- похопився Семенов. -- Володю, Iлля Михайлович рано з вами попрощався, вiн пiсля розмови зi мною ще зайде до вас, а ти йому покажеш йому як потрапити в iнститут, оминаючи охорону. У нього поки що тимчасова перепустка, а на неї пiд час вступних екзаменiв косо дивляться - мовляв, не спiвробiтник iнституту, мабуть, якийсь блатний, у сенсi по блату пролазить. То ти йому покажеш проходи через лiве крило, через енергокорпус, можливо, через двiр.
   -- Добре, я зрозумiв. Зроблю.
   -- Ось тепер, начебто, все.
   Професор i доцент направились до кабiнету першого, а молодь залишилася на кафедрi. I старше поколiння не могло знати, що молодь, i в першу чергу асистенти зараз гаряче обговорювали останню подiю на кафедрi, тобто розмову. I до участi пiдключилася навiть лаборант Катерина, яка пiд час знайомства Золотаренка зi своїми майбутнiми колегами й слова не промовила. Вони трохи згадали "незлим тихим" словом Гузенка, та це обговорення тривало недовго - вони знали Олександра Iвановича як облупленого. Бiльше вони обговорювали прихiд на кафедру нового спiвробiтника, гадаючи при цьому якi предмети вiн буде вести, адже про нього вони практично нiчого не знали. Та вся трiйця погодилася з тим, що викладач з нього, мабуть, буде хороший, а про його риси характеру взагалi годi було говорити, особливо Володимиру та Марiї (вже не перша зустрiч з Iллею Михайловичем) - вони, як i сам їх власник, припали їм до душi. I знову риску у цьому обговореннi пiдвела Маша, звернувшись до Володимира:
   -- Ось бачиш, Володю, як все гарно вiдбулося. А то ти спочатку дещо косо дивився на Iллю Михайловича. А тепер у нас кафедрi буде працювати гарна людина.
   -- Та я не косо на нього дивився, просто ще не знав, хто вiн i чим дихає. А людина вiн дiйсно непогана. Тепер у нас на кафедрi вiдсоток не дуже приємних людей дещо знизився, -- розсмiявся вiн. -- А це вже добре.
   А взагалi трiйця одностайно вирiшила, що новий спiвробiтник на кафедрi приживеться, i спiлкування з ним буде нормальним, добрим.
   Тим часом Семенов i Золотаренко досить довго вели свою бесiду. Та воно й зрозумiло - тепер вже Миколi Васильовичу потрiбно було знати всю, як то кажуть, пiдноготну нового спiвробiтника. I потрiбно це було не iз-за якоїсь банальної цiкавостi, а в iнтересах справи - необхiдно було вирiшувати в першу чергу планування навчального навантаження Iллi Михайловича та iнших супутнiх з навчальним процесом питань, у тому числi й наукових. Покинув кабiнет завiдувача кафедрою Золотаренко бiльше, нiж за годину, та вiн ще чимало часу вiв бесiду з Володимиром i Марiєю. I лише пiсля цього вiн пiшов разом з Володимиром пiзнавати поки що невiдомi йому лазiвки для неофiцiйного потрапляння в iнститут. Семенов же, як вiн сказав новому доценту, направився у механiко-машiнобудiвельний деканат - були якiсь справи та й попутно Микола Васильович хотiв з'ясувати рiвень нового майбутнього контингенту з їхньої спецiальностi. Наближався час нового навчального року, i до нього потрiбно було пiдходити у повнiй бойовiй формi. Золотаренко ж пробув на кафедрi до самого закiнчення робочого дня.
  
  

РОЗДIЛ 18

I свята, i робочi буднi...

   До осенi залишалося не так вже й багато днiв, а тому кожен з них потрiбно було провести якомога насичено, i насичено не в планi роботи, а в планi вiдпочинку. Звичайно, цього року iмпровiзована, вимушена вiдпустка Iллi була дуже короткою, тому що два її тижня вже минуло. До того ж вiн лише половину цього часу мотався у пошуках нової роботи по iнституту, а другу половину просто нудився без будь-яких справ - дев'ятирiчна Наталка та шестирiчний Генка вiдпочивали з бабусею - мамою Надiї - на дачi, а сама дружина тодi ще працювала. Хiба що трохи веселiшими для Iллi були останнi два днi - розмова з Семеновим, оформлення на нову роботу та знайомство й коротке перебування на кафедрi. Але сьогоднi була вже п'ятниця, завтра - у вихiдний день, та ще й влiтку - на кафедрi навряд чи хтось з'явиться. Iлля ще вчора, знаходячись у КПI, подумав про те, що вiн, мабуть, необачно сказав Надiї, що за 2 днi дiзнається на кафедрi про всi тонкощi оформлення навчальної документацiї, тому що реально на це йому до початку вiдпустки дружини залишається лише саме сьогоднiшнiй день. А тому Iлля Михайлович пiсля бесiди з Семеновим багато чого довiдався у Володi та Машi. Сьогоднi ж вiн завершив свої "допити" - чимало чого йому розповiли цi двоє молодi асистенти. Хоча поки що таким можна було назвати лише Володимира, вiн вже 2 роки працював на цiй посадi, паралельно навчаючись в очнiй аспiрантурi. А ось Марiя лише цього року закiнчила iнститут, i як перспективна до науки особа була залишена на кафедрi саме у якостi майбутньої аспiрантки. Вона ще не мала нiяких навикiв педагогiчної дiяльностi, та й з темою своєї майбутньої дисертацiйної роботи ще не зовсiм визначилася - було лише попереднє, поки що досить туманне уявлення. А тому в основному допомагав Iллi саме Володимир. Та вiн, на жаль, лекцiй не читав, а проводив зi студентами лише практичнi заняття та лабораторнi роботи. Отож не мав вiн своєї власної документацiї з цього основного виду занять. Довелося йому повiрити на слово новому спiвробiтнику кафедри i видiлити Iллi (витягши iз загальної шафи для тек з навчальною документацiєю) деякi матерiали по розробленню паперiв саме по лекцiям одного з викладачiв. За кiлька днiв до початку занять Iлля обiцяв їх повернути. А стосовно iншого виду навантаження вiн просто вiддав Золотаренку свої як чернетки, так i зразки документацiї.
   Iлля пробув у п'ятницю на кафедрi з ранку й до трьох годин. Вiн навiть почав вже дещо писати, сидячи за видiленим йому столом. Адже в процесi написання навчальної документацiї однак можуть виникнути якiсь запитання, а тому краще одразу отримати на них вiдповiдi. Але то Золотаренко просто перестраховувався, тому що запитань практично не було, та й щоб то був би за старший науковий спiвробiтник, який не змiг би розiбратися у не такiй вже й складнiй "бухгалтерiї" навчального процесу. Отож, коли спiвробiтники кафедри почали збиратися додому - п'ятниця без навчальних занять точно була скороченим днем - зiбрався й вiн, склавши у свiй незмiнний старенький портфель (слугував йому вже понад 10 рокiв) усе написане i ненаписане - поки що зразки та чистi бланки. Надалi буде вiн займатися документацiєю на дачi або вдома. Iлля намiтив собi у планi з'явитися на кафедрi тепер вже майже через 2 тижнi - з понедiлка 28-го серпня i повнiстю вiдпрацювати, перебуваючи на кафедрi, у цьому мiсяцi ще 4 днi - з понедiлка по четвер. А вже у п'ятницю 1-го вересня розпочнеться новий навчальний рiк, та ще й буде свято (щоправда, робочий день) - День знань. А до того часу Золотаренко робив собi немовби вiдпустку, адже якраз з цього понедiлка вiн зарахований на роботу у КПI. Та коли немає занять викладач може готуватися до них i вдома - це звична практика. До того ж у нього фактично не було у цьому роцi офiцiйної вiдпустки, то чому б не сумiстити приємне з корисним.
   Та ось вже й настав День знань. У цей день стояла гарна лiтньо-осiння погода. Зранку було тепло, близько 160 С (вдень взагалi буде до 200 С), практично безвiтряно - лише легенький приємний вiтерець. Оскiльки початок навчального року припав на п'ятницю, то всi подiї (i урочистi й робочi) бiльше нагадували просто знайомство. Для першокурсникiв воно й було дiйсно знайомством з iнститутом, але й частина старожилiв теж знайомилася - якщо i не з самим навчальним закладом, то з новими дисциплiнами, а отже i з новими викладачами. I одним iз них на механiко-машiнобудiвельному факультетi був Iлля Михайлович Золотаренко, кандидат технiчних наук, доцент. У Золотаренка була сьогоднi лише 2-а пара, але й вона не була чисто навчальною. По-перше, бiльша її частина була "вкрадена" святом, а по-друге, студентiв в аудиторiї було мало. Тому навчальна пара стала саме ознайомлювальною, та й то це знайомство буде досить урiзане. Та й про що могла йти мова фактично у завершальний робочий чи навчальний день тижня - основнi, i попервах доволi насиченi заняття розпочнуться вже у понедiлок. А тому пiсля цiєї "щербатої" пари Iлля почав бiльш детальне ознайомлення вже просто з територiєю iнституту, а та була дуже великою. Iлля чудово розумiв, що надалi вiн ще двадцять разiв встигне з нею ознайомитись. Але так вже улаштована людська ненаситна натура - їй все подавай одразу, не може людська цiкавiсть знайомитись з чимось по краплинам.
   Отож сьогоднi зранку в КПI вiдбулося традицiйне святкування "Дня першокурсника". Проводилося воно на Майданi Знань (де був присутнiй i Золотаренко), який розташувався перед стадiоном, помiж корпусом N 7, Палацом культури КПI та мiсцем пiд будiвництво (вже розпочалося) нової науково-технiчної бiблiотеки. Iнститутський Палац культури, який з'явився на територiї iнституту не так вже й давно, ще називали центром культури та мистецтв КПI - вiн за пару рокiв став вiдомим як мiсце проведення багатьох знаменних культурних подiй в Києвi. Тут почали проводити не лише рiзнi вузiвськi конференцiї та iншi заходи, його сцена стала надаватися й для рiзних мiських заходiв. Концертний зал КПI одразу став займати одне з провiдних мiсць в Києвi, i в першу чергу за його мiсткiстю. Зал був розрахований на 1640 мiсць. Затишна, тепла та комфортабельна зала Палацу культури КПI забезпечувала вiдмiнний огляд з будь-якого мiсця: м'якi сидiння мали достатнiй поступовий пiдйом - кожне наступне вище попереднього. Навiть з бокових мiсць все було добре видно i чути, оскiльки зала була компактно облаштована. Велике ж фойє у два поверхи давало у свята простiр дiтлахам для рiзноманiтних розваг та iгор. Крiм того Палац мав просторi мармуровi холи, кiлька гримерок, два конференц-зали.
   А в цiлому за радянських часiв забудова КПI пройшла кiлька етапiв розвитку. До неї увiйшли спочатку зразково-сталiнський "радiокорпус", у 60-х роках - блок з чотирьох простеньких "аудиторних корпусiв, пiзнiше - корпуси помiж вулицями Полiтехнiчна та Борщагiвська. А по сусiдству iз старовинними будiвлями у 1970-1980-тi роки зростуть ще й примiщення загальнотехнiчного факультету. При цьому будiвництвом навчальних корпусiв, гуртожиткiв та Палацу культури займалися i самi студенти пiд керiвництвом професiйних будiвельникiв. Подiбними методами упорядковувалася i решта територiї унiверситетського мiстечка.
   А ще через 2 роки пiсля початку роботи в КПI Золотаренка гостинно вiдкриє свої дверi нова науково-технiчна бiблiотека, яка 1 вересня 1980-го року прийме перших читачiв у новому розкiшному корпусi. Науково-технiчна бiблiотека КПI стане найбiльшою технiчною бiблiотекою України. Будiвля бiблiотеки (близько 15.000 м2) розташується, як це ранiше вже бачив Iлля, поряд з головним майданом унiверситетського мiстечка - Площею знань. Бiблiотека мiститиме: 15 читальних залiв на 1500 мiсць, зал каталогiв, зал iнформацiйної та довiдково-бiблiографiчної роботи, 8 книгосховищ, 6 абонементiв (учбової, науково-технiчної, соцiально-економiчної i художньої лiтератури, перiодичних видань). Бiблiотека обслуговуватиме студентiв, викладачiв та спiвробiтникiв КПI та стороннiх користувачiв з iнших наукових та освiтнiх установ. Обслуговування студентiв КПI буде здiйснюватися на пiдставi студентського квитка. Для iнших категорiй користувачiв (викладачiв та спiвробiтникiв iнституту та стороннiх користувачiв) виготовлятиметься читацький квиток. Це буде не сугубо студентська бiблiотека КПI, а наукова бiблiотека. Достатньо мати паспорт, щоб в читальному залi отримати бажану технiчну лiтературу.
   Прогулюючись територiєю iнституту Iлля думав про те, як же цiкаво було б ознайомитись з сучасним полiтехнiчним iнститутом його батьку. Адже той закiнчив тодiшнiй КПI у далекому 1916-му роцi - Господи, з тих пiр минуло цiлих 62 роки! А батьку тодi було лише 20 рокiв. Як же швидко пролiтає життя! Iлля вирiшив, що найближчим часом вiн обов'язково вiзьме з собою на роботу фотоапарат (чому вiн його не захватив сьогоднi?!) i всю плiвку присвятить зйомкам кампусу КПI. А пiзнiше, виготовивши свiтлини, з'їздить на вихiднi днi до батькiв i ознайомить тата з оновленим i розбудованим полiтехнiчним iнститутом, та ще й багато чого розповiсть про нього. Вiн був упевнений, що Михайло Лаврентiйович такому заочному перебуванню у КПI буде дуже задоволений, адже у його 82 роки дуже мало залишилось радощiв у життi. Досхочу нагулявшись територiєю iнституту, Iлля неспiшно направився на кафедру. Потрiбно було ще трохи поспiлкуватися з колегами-викладачами, з якими вiн познайомився в останнi днi, а також забрати звiдти занесену вранцi свою обновку.
   До цього дня - на новому мiсцi роботи та й у новiй якостi - Iлля зробив собi невеличкий дарунок. Вiн з'явився в iнститутi при повному парадi i з новим портфелем, який вiн лише кiлька днiв тому купив собi. Це був не зовсiм портфель, а так званий кейс або дипломат - така собi невеличка валiзка, чемоданчик. Випускалося їх два рiзновиди: "аташе" i "дипломат". Дипломат був дещо простiшим i коштував дешевше. Хоча i те й iнше правильнiше було б називати аташе-кейс - чемоданчик для документiв. А назва "дипломат" в радянському життi з'явилася завдяки фiльмам. Саме в художнiх фiльмах, а iнодi i в новинах, радянськi люди вперше побачили цi валiзки. А оскiльки фiльми, та й взагалi все, що в цей час народу показували, проходило жорстку цензуру, отож люди i бачили подiбне чудо лише в руках у дипломатiв великого рангу - в основному у послiв, консулiв, полiтикiв. Звiдси i пiшла народна назва "дипломат", яка мiцно закрiпилася за цiєю валiзкою. Вперше в Радянському Союзi кейси з'явилися десь наприкiнцi 60-х - на початку 70-х рокiв. Але спочатку такi кейси можна було дiстати з великими труднощами i за великi грошi. Та трохи пiзнiше випуск таких валiзок налагодили вже i в СРСР, а тому до початку 80-х рокiв їх вже можна було спокiйно купити в магазинах. Можливо за кордоном кейси-дипломати виготовлялися з натуральної шкiри, та в СРСР вони були обробленi дерматином (частiше називали дермантин) - шкiрозамiнником, дешевим оздоблювальним матерiалом, який широко застосовувався в СРСР. Але здалеку, не зважаючи на штучне походження шкiри, такий кейс - у Iллi вiн був чорного кольору - виглядав дуже презентабельно i пiдкреслював як свiй ексклюзивний статус, так i поважний статус його володаря. Закiнчувалася ера портфелiв, i тепер радянськi люди плавно переходили до носiння своїх бутербродiв чи паперiв саме в кейсах.

* * *

   Та свято, яке б воно чудове не було, не може тягнутися вiчно. Два дня перепочинку (що було досить непогано, щоб заспокоїтись вiд нових вражень) i наступили звичайнi навчальнi буднi. Та вони були звичайними для всiх iнших викладачiв кафедри конструювання верстатiв та машин (навiть для Марiї Валентинiвни - нехай вона нiколи i не читала студентам предметiв, але ще сама нещодавно сидiла за студентською лавою). А ось для Золотаренко це були далеко не рядовi буднi. Та це вiдчувалося не на заняттях, а вдома. Матерiал предметiв, якi йому доводилося читати, Iлля знав досить непогано, але його слiд було викладати згiдно навчального плану i вимог iнституту. А тому Золотаренко перед кожною лекцiєю вдома доволi ретельно готувався. Для нього було б справжнiм позором, як вiн вважав, читати студентам лекцiю з зошита чи навiть з якоїсь невеличкої шпаргалки, хоча деякi доценти такими шпаргалками з тезами лекцiї i користувалися. Який же вiн пiсля цього науковець, кандидат наук, доцент?.. Вiн добре розумiв, що таким трохи складним буде для нього лише перший навчальний рiк, а можливо, навiть лише перший семестр - а далi все пiде вже наїждженою колiєю. А тому вiн не щадив себе, i займався вдома пiдготовкою лекцiй набагато краще, нiж студенти навiть перед вiдповiдальним iспитом. За перший мiсяць на його лекцiях побували (за планом взаємовiдвiдування занять) двоє старожилiв-викладачiв: завiдувач кафедрою (i це було цiлком зрозумiло) та один iз колег-доцентiв Золотаренка. Нiяких зауважень вони йому не зробили, обмовившись у приватнiй бесiдi, що читає Iлля Михайлович свої предмети цiлком професiйно. Стосовно студентiв, то й вони сприймали нового викладача абсолютно нормально, а озвучений ним матерiал лекцiй, як вони казали, цiлком зрозумiлий i не такий вже складний для засвоєння. А тому з кожним днем Золотаренко ставав все спокiйнiшим та упевненим у собi.
   Так, йому пiд час перебування сiм'ї на дачi довелося добряче корпiти над рiзними навчальними документами. Адже пакет документацiї лише з однiєї конкретної профiлюючої дисциплiни налiчував майже 2 десятка рiзних документiв. В першу чергу це були: типова програма дисциплiни, робоча навчальна програма (РНП) дисциплiни, квалiфiкацiйна характеристики фахiвця, опорний конспект лекцiй. Далi йшли рiзнi методичнi вказiвки (щодо виконання лабораторних робiт, курсового проекту, курсової роботи, або розрахунково-графiчної роботи тощо). А ще критерiї оцiнки знань студента, тести (завдання) для поточного контролю знань студента, тематика науково-дослiдної роботи студентiв (для старшокурсникiв), пакет екзаменацiйних бiлетiв (або низка питань для залiку), перелiк засобiв вiзуального супроводу предмета i тому подiбне. Звичайно, переважна бiльшiсть цих документiв з конкретної дисциплiни iснувала, адже предмети, якi Семенов призначив читати Iллю Михайловича, читалися вже не перший рiк. Але Золотаренку однак довелося розбиратися в них та частково корегувати - документи перiодично корегувалися, адже з часом, як то кажуть, все тече, все змiнюється.
   А тому за цi менш, нiж 2 тижнi основна робота у Iллi була пов'язана iз складанням опорних конспектiв лекцiй з доручених йому дисциплiн. Бiльшiстю документiв, розробленими ранiше iншими викладачами, можна було вiльно користуватися. А ось власноручно написаними конспектами лекцiй викладачi дiлитися не бажали, адже все може статися - сьогоднi ти цей предмет не читаєш, а наступного року можуть доручити знову його читати саме тобi. Звичайно, за неповнi 2 тижнi конспекти лекцiй з двох дисциплiн (якi у повному обсязi - всi види занять - мав вести Золотаренко) аж нiяк не напишеш. А тому Iлля в першу чергу склав тезисно план лекцiй, враховуючи розподiл навчального матерiалу та вiдведенi на нього години за типовими програмами дисциплiн. Та навiть це зайняло у нього чимало часу. А тому пiсля цього вiн встиг лише написати з пару перших лекцiй, а далi опорний конспект лекцiй йому довелося писати протягом всього навчального року, готуючись до поточних занять.
   Та був один документ, який Iлля вирiшив написати в останнiй момент, тобто вже в останнi днi серпня (або навiть на початку вересня), коли вiн вже реально працював на кафедрi - за своїм столом та в присутностi колег по кафедрi. Хоча саме цей документ був основним для кожного викладача i мав бути написаним заздалегiдь. Це був "Iндивiдуальний робочий план викладача" у виглядi журналу обсягом з два десятки аркушiв. В iндивiдуальному робочому планi викладача перш за все вказувалися: назва ВНЗ, факультету, кафедри та данi про викладача. Iндивiдуальний робочий план викладача затверджував перший проректор. Звичайно ж, також пiдписували iндивiдуальний план (перед поданням на пiдпис проректору) сам викладач, завiдувач кафедрою та декан факультету. Iндивiдуальний план заповнювався всiма викладачами, у тому числi й викладачами, якi працюють на неповну ставку чи на умовах сумiсництва (за винятком викладачiв, якi працюють на правах погодинної оплати). На початку навчального року (серпень) викладач заповнював свiй iндивiдуальний план на весь навчальний рiк i подавав його на пiдпис завiдувачевi кафедри. Iндивiдуальний робочий план викладача розглядався на засiданнi кафедри пiд час планування роботи, вiдбувалося також i звiтування про його виконання. Зазвичай у сiчнi-лютому на засiданнi кафедри слухалося питання про виконання навчальних доручень за осiннiй семестр. А наприкiнцi червня чи в липнi викладач звiтувався за свою роботу протягом всього року, пiсля чого робочий план викладача затверджувався завiдувачем кафедри.
   Цей документ, хоча начебто й мав вигляд простого та зрозумiлого, був до цього часу не знайомий Золотаренку. Тобто вiн поки що не знав, що конкретно записувати у тому чи iншому його роздiлах. В цiлому загальний час викладача за семестрами та за навчальний рiк (в тому числi за видами робiт) розподiлявся на навчальну, методичну, наукову та органiзацiйну роботу. Такими ж були й роздiли iндивiдуального робочого плану. З першим роздiлом "Навчальна робота" проблем у Iллi Михайловича не було. Навчальна робота записувалася у цей план перелiком всiх дисциплiн, що вiн мав читати, з погодинною розбивкою їх на види робiт.
   Та це був саме навчальний вид роботи викладача, навчальнi заняття, програму яких мали засвоювати саме студенти. А у викладача iснують й iншi плани стосовно своєї працi в навчальному закладi. I одним iз таких планiв для кожного викладача, i Золотаренка у тому ж числi) була наукова робота - та й не лише наукова. Далi в iндивiдуальному планi роботи викладача йшов роздiл "Методична робота". Золотаренко швидко з'ясував, хоча й сам розумiв, якi деякi пункти заносити у цей журнал. Просто не вiдав вiн яким може бути загальний перелiк пунктiв цього роздiлу. В один iз днiв, коли у нього було "вiкно" мiж заняттями, Iлля Михайлович за своїм столом займався саме написанням рiзних "паперiв", у тому числi й "Iндивiдуального робочого плану викладача". Згодом вiн звернувся до вже до добре знайомого йому асистента кафедри (доцентiв у цей час у примiщеннi) не було:
   -- Володя, пiдкажи, будь ласка, якi пункти робiт я можу записувати у роздiлi "Методична робота"? Я написав один пункт: Розробка тестiв для модульного контролю з дисциплiни...". Їх на цю дисциплiну, як я з'ясував, поки що не було. Що ще можна писати?
   -- Що ще?.. Ну, наприклад, "Пiдготовка i написання робочих програм","Написання методичних вказiвок до курсового проекту (або ж курсової роботи, розрахункової роботи, лабораторних робiт" з такої-то дисциплiни.... Можна ще й такi пункти: "Розробка пакету екзаменацiйних бiлетiв з дисциплiни...".
   -- Все це є, пiдготовлено ранiше, ще до мене iншими викладачами. А один мiй пункт плану, як на мене, все ж таки замало.
   -- Замало, звичайно. Ну, тодi "Розробка лабораторного стенду", або ж "Написання навчального посiбника".
   -- Це я зможу записати i виконувати пiзнiше, коли вже повнiстю дiзнаюся стан пiдготовки дисциплiни.
   -- Так, мабуть, ви маєте у цьому рацiю. Ну... тодi так: "Взаємовiдвiдування занять викладачiв", "Пiдготовка до нового курсу лекцiй", Опрацювання лiтератури та методичної iнформацiї"
   -- Навiть взаємовiдвiдування занять?
   -- Так. Це всi викладачi пишуть i виконують.
   -- Добре, зрозумiло. А ось останнi названi тобою пункти менi здорово пiдходять. Iї я обов'язково напишу: "Пiдготовка до нового курсу лекцiй" та Опрацювання лiтератури та методичної iнформацiї". Я навiть не думав, що останнiй пункт можна вказувати. Це ж начебто i так зрозумiло - це прямий обов'язок викладача, щоб не вiдстати вiд розвитку науки.
   -- А всi iншi пункти iндивiдуального плану - це також прямi обов'язки викладача, -- посмiхнувся Володимир. -- Ось всi цi обов'язки i записують у свiй план. Наприклад, навiть такий пункт: "Пiдготовка до поточної лекцiї". Це не прийнято писати в iндивiдуальному планi, хоча особисто я вважаю, що це неправильно. Адже ж ви витрачаєте на це свiй час. Ви ж не художню лiтературу для цього читаєте, а наукову, навчальну.
   -- Так, -- посмiхнувся вже i Золотаренко. -- Цiкавi ти менi вiдомостi роз'яснив. Дякую. Я все зрозумiв, тепер у мене з цим роздiлом плану проблем не буде. Тепер менi потрiбно буде справитись ще з двома роздiлами: "Наукова робота" та "Органiзацiйна i виховна робота". У першому роздiлi менi бiльш-менш зрозумiло, що писати. Хоча й не все. А ось "Органiзацiйна i виховна робота" для мене поки що в туманi.
   -- Ну, цей туман я вам якраз допоможу вам розвiяти. Там все просто. Ну, звичайно, просто для тих, хто вже працював на кафедрi. Що ж стосується "Наукової роботи", то я гадаю, що ви можете записати у цьому роздiлi iндивiдуального робочого плану данi про пiдготовку докторської дисертацiї, а можливо, ще й про вашу участь у виконання якогось господарського договору, вiн може бути за темою дисертацiї, хоча це й не обов'язково. Та все ж з питання наукової роботи вам краще за все звернутися до Миколи Васильовича. У цьому роздiлi все значно серйознiше. Та й пiдказати щось вам, кандидату наук, я - аспiрант - навряд чи зможу.
   -- Дякую, Володю, так я i вчиню. Тодi "Органiзацiйну i виховну роботу" я залишу на закуску. Спочатку складнiше, а вже потiм простiше.
   У другiй половинi дня, коли у нього заняття вже закiнчилися, та й на кафедрi вже залишилися лише кiлька осiб, вiн вийшов з кiмнати i направився до кабiнету Семенова. Вiн постукав у дверi, почув вiдповiдь завiдувача кафедрою: "Заходьте!" i увiйшов у примiщення. Iлля не поздоровався, тому що сьогоднi вже бачилися, а просто запитав:
   -- Микола Васильович, Вибачте. Я вас не вiдволiкаю вiд роботи?
   -- Нi, все нормально. Є до мене якiсь запитання?
   -- Так, є.
   -- Викладайте, -- посмiхнувся Семенов.
   -- Я зараз займаюся "Iндивiдуальним робочим планом викладача". Ранiше я його заповнити не мiг, бо ще не був доладно ознайомлений з усiма тонкощами своєї роботи.
   -- Ну, це зрозумiло. I якi у вас запитання стосовно цього плану?
   -- Головне питання по роздiлу "Наукова робота".
   -- Хм, роздiл i простий, i складний одночасно.
   -- Я це вже й сам зрозумiв, -- на цей раз вже посмiхнувся Золотаренко. -- Окремi його пункти я написав - i сам додумався, i пiдказали менi.
   -- Так, i що за пункти ви занесли у цей роздiл?
   -- Такi пункти: "Участь у науково-практичнiй конференцiї з написанням тез доповiдi", "Пiдготовка до друку 2-х статей)" - одна фахова, iнша наукова. Далi: "Пiдготовка заявки на винахiд" - є у мене напрацювання ще з колишнього мiсця роботи. Ще "Наукове керiвництво дипломними роботами". Це менi вже пiдказали. Я й сам розумiю, що у весняну семестрi менi без цього не обiйтись.
   -- Це вiрно. Ще щось?
   -- Ще лише один пункт: "Робота над докторською дисертацiєю". Але без зазначення конкретної теми дисертацiї.
   -- I це зрозумiло. Якраз з цим питанням у вас, у нас обох мороки багато буде. Адже назву вашої дисертацiї, скорiш за все корегувати доведеться й заново затверджувати. Чи ви залишите її колишньою?
   -- Нi, аж нiяк не вийде.
   -- Чому?
   -- Справа у тому, що у мене в НДI був затверджений науковий консультант. I це якраз та особа, з якою я посварився, iз-за якої я залишив своє колишнє мiсце роботи.
   -- Он воно що! Тодi все зрозумiло. Тодi точно потрiбно все змiнювати й перезатверджувати. А навiщо вам для пiдготовки докторської дисертацiї взагалi потрiбен був науковий консультант. Легко можна обiйтися й без нього. То для кандидатської дисертацiї потрiбний науковий керiвник аспiранта. А для докторської дисертацiї вiн не потрiбен.
   -- Та я це знаю. Але у нас в iнститутi була така практика. Хоча й теж не завжди. А стосовно саме мого наукового консультанта, то просто ця людина, як би це вiрно сформулювати, сама набилася бути моїм науковим консультантом.
   -- Зрозумiло. Чергову галочку собi у досьє записати...
   -- Мабуть, що так...

* * *

   В головi у Золотаренка миттєво пронеслися окремi вiхи його роботи у науково-дослiдному iнститутi. Як розповiли молодому аспiранту Iллi старожили, коли iнститут лише вiдкрився, лабораторiя ще не була завершена (такi вже були реалiї та практика СРСР), її добудовували (щоправда, небагато) й оснащували (в основному) ще протягом року. I першими лабораторiю освоював саме вiддiл, у якому зараз став працював Золотаренко, вона ж спочатку i була на балансi їх вiддiлу. I перший призначений завiдувач лабораторiєю також входив до штату їх вiддiлу. Пiзнiше лабораторiю вже передали на баланс iнституту, та ось завiдувачi лабораторiю (якi поступово змiнювалися) так i залишилися у штатi їх вiддiлу. Та скорiше за все, так воно й повинно було бути, адже той же самий завiдувач лабораторiєю повинен був бути прикрiплений до якогось вiддiлу, щоб брати участь у профспiлковiй чи партiйнiй (за вiком вже не комсомольськiй) роботi, а також вiдвiдувати усi збори вiддiлу та його заходи. Ось i Лазаренко входив до штатного складу вiддiлу. I так само, як i усi його спiвробiтники, вiн вiдвiдував наради, семiнари та вченi засiдання.
   Вiн не втручався у роботу Золотаренка пiд час його перебування в аспiрантурi, та й навряд чи вiн мiг втручатися в керiвництво роботою аспiранта завiдувача вiддiлом Володимира Григоровича Iгнатова. Але Лазаренко примiтив цього парубка, коли той досить швидко захистив кандидатську дисертацiю.
   Коли Золотаренко надумав продовжувати займатися наукою й писати докторську дисертацiю, то вiн вирiшив поговорити з Балацьким, у якого подiбна робота вже наближалася до завершення. При нагодi, навiть не у вiльний, а у робочий час вiн запитав досвiдченого колегу:
   -- Олексiй Володимирович, менi, мабуть, потрiбно вже мiркувати над тим, кого б взяти моїм науковим керiвником?
   -- Ти маєш на увазi науковим керiвником твоєї майбутньої дисертацiї, -- Балацький був лише на 2 роки старший за Iллю - на стику 40-50-и рокiв це була незначна вiкова рiзниця - а тому вони були у розмовах на "ти", хоча, все ж таки, зверталися один до одного поважно по iменi та батьковi.
   -- Саме так.
   -- Немає пiд час написання докторантом дисертацiї нiякого наукового керiвника.
   -- Як-то так? Адже i у тебе вiн є.
   -- Це не зовсiм так. Який може бути керiвник для докторської дисертацiї? Повторюю, немає у докторанта керiвника. Можливий лише, як у мене та й у iнших докторантiв, науковий консультант з роботи над докторської дисертацiї, але й той не обов'язковий. Ти сам подумай, чи це не смiшно? - науковий керiвник для докторської. I ким вiн повинен бути - академiком, чи що? Якщо ти вже дорiс до докторської дисертацiї, то ти сам собi керiвник. Докторська дисертацiя - це ж не сума кiлькох кандидатських, це зовсiм iнший рiвень розв'язуваних проблем i iнший рiвень твоєї квалiфiкацiї. Майбутньому доктору не потрiбнi керiвники чи консультанти, йому потрiбнi лише опоненти по дискусiї. Iнакше - це не доктор.
   -- То що, за твоїми словами навiть консультант не обов'язковий?
   -- Не обов'язковий. Докторант може мати наукового консультанта, але наявнiсть такого не є обов'язковою умовою захисту. Наявнiсть консультантiв не принципова. Їх вiдсутнiсть навiть пiдкреслює зрiлiсть докторанта. Консультант, якщо чесно, нiякого керiвного вкладу до докторської дисертацiї не має. Як правило, науковий консультант призначається для тих дисертацiй, якi виконанi пiд час перебування здобувача в докторантурi. Я не знаю точно - це менi якраз невдовзi потрiбно буде з'ясувати - чи взагалi прiзвище консультанта вказується у докторськiй роботi чи авторефератi. Ранiше в авторефератi вказувався науковий консультант, але його роль досить скромна i нiяк не тягне на роль наукового керiвника.
   -- Зрозумiло. То що, менi i не потрiбно шукати консультанта, оскiльки можна й без нього?
   -- А навiщо тобi його шукати. У нас в iнститутi його тобi, звичайно, однак призначать, так вже повелося, та то буде все бiльше на паперi. Ти сам працюй, сам головою думай.
   -- I призначать консультанта без мого вiдому?
   -- Скорiш за все. Науковий керiвник призначається органiзацiєю, у якiй виконується дисертацiйна робота. Та сама процедура узгодження кандидатури наукового керiвника чи консультанта iз здобувачем формально не передбачена. Iнодi, бачачи, що у стiнах закладу з тематики докторанта вiдомих умiв немає, призначають i того, хто сам цього забажає, якщо у того є такий ентузiазм. Так що, не бери в голову. Кого б не назначили, практично на всi 100 % все буде залежати лише вiд тебе самого.
   -- Це зрозумiло. А опоненти, вiдгуки тощо? Теж самому цим займатися?
   -- А твiй науковий керiвник кандидатської дисертацiї дуже цим займався? Так, з опонентом саме вiн домовлявся, це у керiвника не вiднiмеш. Та то було пiд час написання саме кандидатської дисертацiї. Та й тодi, наприклад, вiдгуками на реферат ти займався самостiйно. А пiд час написання докторської дисертацiї питаннями знаходження опонентiв, провiдної органiзацiї, вiдгукiв на автореферат i всього iншого займається сам здобувач на ступiнь доктора наук. До написання докторської ти вже зможеш обрости достатнiми для цього науковими зв'язками, та вони у тебе вже й зараз є - пiсля кандидатської дисертацiї.
   -- Добре, дякую тобi за роз'яснення. Принаймнi, спочатку органiзацiйної роботи у мене буде небагато. Як-то кажуть, баба з возу - кобилi легше.
   Так, робота у Iллi зараз полягала в основному у роздумах над точним формулюванням (без повторень з iншими) своєї майбутньої дисертацiї та збиранням для неї теоретичних матерiалiв. Йому потрiбно було вивчити науковi джерела - лiтературу, яка вiдноситься до даної теми, починаючи iз загальних робiт, потрiбно було отримати уявлення щодо основних питань, якi стосувалися теми майбутньої роботи, а далi вже й вести пошуки матерiалу для дисертацiї.
   Та пройшов час, i тема докторської роботи Iллi Золотаренка була остаточно сформульована, а також була й затверджена на вченiй Радi iнституту. Одночасно був затверджений i консультант роботи Iллi. I ось це затвердження не дуже-то сподобалося Золотаренку - його консультантом був призначений завiдувач iнститутської лабораторiї кандидат технiчних наук Петро Семенович Лазаренко. Та якщо Iллi просто не сподобалося рiшення Ради, то ось багатьом спiвробiтникам iнституту не подобався (як, щоправда, i Золотаренку теж) i сам Петро Семенович, недолюблювали його. Бiльшостi спiвробiтникам iнституту було добре вiдомо, що Петро Семенович був людиною не дуже-то чуйною та ще й не досить чемною. До пiдлеглих та молодших за вiком вiн звертався зверхньо й на "ти". Його не полюбляли не лише у питаннях роботи, але й на дозвiллi, вiдпочинку, у компанiях. Не вiдчувалося його щиростi, поваги до пiдлеглих та звичайної душевностi.
   Та Iлля, одержавши ранiше вiд Балацького досить розширену iнформацiю щодо керiвникiв чи консультантiв докторської роботи, розумiв, що реальної допомоги вiд Лазаренка йому, так чи iнакше, не варто очiкувати, як i розумiв, що в основному весь тягар роботи лягає на його плечi. Однак його попервах здивувала iнша рiч. Для пересiчного громадянина (який мав слабi уявлення про доцентiв та професорiв) поставало цiкаве питання: "Як-то кандидат наук мiг бути науковим консультантом докторанта чи здобувача у його роботi над докторською дисертацiєю?". Та вiдповiдь на це запитання не була такою вже й складною. По-перше, Лазаренко не був нижчого наукового ступеня нiж Золотаренко (вони були у цьому рiвнi), але Петро Семенович мав значно бiльший досвiд (який? - то вже iнша справа). А по-друге, вiн мав вчене звання професора. Коли i як вiн захистив кандидатську дисертацiю, а потiм ще й отримав звання професора, зараз вже мало кого цiкавило. Дисертацiю, цiлком вiрогiдно, йому могли допомогти написати (на те iнститут i був науково-дослiдним - нових розробок було багато). Що ж стосується начебто невiдповiдного вченого звання, то й це було можливо. Для цього Лазаренко мав пiдготувати 3-х кандидатiв наук та видати монографiю. Написати монографiю (на базi наукових дослiджень) було не так вже й складно. Видавалася ж вона за кошти iнституту. А пiдготовка аспiрантiв у багатьох випадках (i не лише у НДI) була лише як би паперовою - тобто просто затвердження керiвника наукової роботи аспiранта. А далi вже аспiранти здебiльшого просто варилися у власному соку. Щось не клеїться з роботою, є якiсь питання - пiшов за консультацiєю до свого наукового керiвника. Той почухав потилицю й сказав: "Спробуй зробити так...". Не вийшло? "Тодi зроби отак...". I так далi, i тому подiбне... В результатi з часом дисертацiя таки захищалася, а науковий керiвник нового кандидата наук отримував чергову галочку, тобто черговий бал для свого просування наверх. Нi, звичайно, далеко не всi науковi керiвники були такими, та Лазаренко належав саме до зазначеної когорти.
   Крiм того, як розмiркував Золотаренко, якщо за словами Балацького наявнiсть наукового консультанта не обов'язкова, то яка рiзниця у тому, який у нього науковий ступiнь. А випадки призначення консультантами докторантiв вчених, якi не мали вченого звання доктора, дiйсно мали мiсце, хоча вони до того часу i були не вiдомi Iллi. В окремих випадках за рiшенням вчених рад вищих навчальних закладiв або науково-технiчних рад наукових установ та органiзацiй до наукового керiвництва пiдготовкою докторантiв могли залучатися кандидати наук вiдповiдної спецiальностi, якi мали вчене звання професора (з рангу старших наукових спiвробiтникiв). Щоправда, здебiльшого робилося це з досить банальної причини - iз-за дефiциту докторiв у ВНЗ за фахом майбутньої дисертацiї, а ще не особливого на те бажання самих докторiв наук.
   Ось такою була iсторiя того, яким чином завiдувач лабораторiєю став науковим консультантом у роботi над докторською дисертацiєю Iллi Золотаренка, який на ту пору був вже кандидатом технiчних наук, доцентом.

* * *

   ...А далi розмова Золотаренка з завiдувачем кафедрою продовжилася.
   -- Так, тодi дiйсно мороки буде багато, -- невдоволено покачав головою Семенов. -- У вас була морока з цим на колишнiй роботi, а тепер теж саме має повторитися й у нас. Та нiкуди вiд цього не дiнешся - всi етапи доведеться проходити.
   Iснував певний порядок проходження шляху науковцiв, якi мали намiр готувати та захищати дисертацiї. Вчена рада Iнституту розглядала i затверджувала теми докторських дисертацiй та давала по ним рекомендацiї. Теми докторських дисертацiй аспiрантiв, спiвробiтникiв або прикрiплених здобувачiв представлялися на вчену раду за пропозицiєю наукового керiвника здобувача i керiвника пiдроздiлу (кафедри), у якому мала виконуватися докторська дисертацiя. Для включення до порядку денного Вченої ради питання про затвердження теми дисертацiї вченому секретарю ради повинна була бути подана пояснювальна записка, пiдписана керiвником наукового пiдроздiлу, у якому виконувалася робота, науковим керiвником здобувача i здобувачем з обґрунтуванням теми i спецiальностi або з обґрунтуванням їх змiни, якщо вони були затвердженi ранiше. У записцi обґрунтовувалася тема i спецiальнiсть дисертацiйної роботи, квалiфiкацiя дисертацiї, вказувався ступiнь виконання дисертацiї, а також передбачуванi дата i мiсце захисту, оцiнювався особистий внесок здобувача, наводився список публiкацiй i доповiдей здобувача за темою дисертацiї. Витяг з рiшення засiдання кафедри i повiдомлення про включення доповiдi здобувача до порядку денного Вченої ради оголошувавя не пiзнiше, нiж за 15 днiв до дати проведення ради. Пiд час затвердження теми докторської дисертацiї здобувач мав зробити на Вченiй радi короткий наукову доповiдь. Отож, мороки хватало.
   -- Я це чудово розумiю, -- заспокоїв Семенова Iлля. -- Пройду всi етапи, практичнi навички вже є, -- посмiхнувся вiн.
   -- Та я це також розумiю. Просто всi цi процедури забирають багато часу. А над корегуванням теми докторської дисертацiї ви вже думали?
   -- Звичайно, думав. I думаю ще. Остаточно повiдомлю вам скореговану тему вже на наступному тижнi - потрiбно ще трохи покопатися в лiтературi. Можливо, тема буде навiть значно вiдрiзнятися вiд попередньої. Є у мене деякi думки, та й напрацювання пiдходять для цього.
   -- Добре. Тодi нехай пункт "Робота над докторською дисертацiєю" таким i залишається. Вiдкоригуєте його бiльш конкретно вже пiзнiше. Адже в iндивiдуальному планi є i такий роздiл як "Коригування iндивiдуального плану". Так само як i "Висновок щодо виконання iндивiдуального плану". Допишiть лише ще пункт "Керiвництво науковою роботою студента у пiдготовцi доповiдi на конференцiю". Науковою роботою ви займатися обов'язково будете, отже будуть у вас молодi колеги, а також, скорiше за все, i аспiранти чи хоча б один аспiрант. Та то вже пiзнiше, тодi запишете ще й пункт "Керiвництво науковою роботою конкретного аспiранта у пiдготовцi ним кандидатської дисертацiї". Є ще такий пункт чи пункти роздiлу "Наукова робота": "Рецензування монографiй, пiдручникiв, навчальних посiбникiв, словникiв, довiдникiв, дисертацiй, авторефератiв, наукових статей, наукових проектiв, тематичних планiв". Та поки що з цим теж доведеться зачекати, тому що поки що на примiтцi нiчого подiбного немає. Та й так досить. Чого-чого, а наукової роботи i у нас, не в дослiдному, а у навчальному закладi хватає.
   I Семенов мав у цьому рацiю. В цiлому ж наукова робота включала такi види: виконання планових держбюджетних науково-дослiдних робiт, колективних договорiв; написання i видання пiдручникiв, посiбникiв, монографiй, наукових статей i тез, доповiдей на конференцiях; редагування пiдручникiв, їх рецензування, рецензування монографiй, пiдручникiв, навчальних посiбникiв, словникiв, довiдникiв, дисертацiй, авторефератiв, наукових статей, наукових проектiв, тематичних планiв; написання вiдзивiв на дисертацiї; робота в редколегiях наукових журналiв; керiвництво науково-дослiдною роботою студентiв, аспiрантiв; участь у наукових радах тощо.
   Розмова фактично була завершена. Золотаренко подякував завiдувачу кафедри за роз'яснення та пiдказки, зайшов на кафедру, склав деякi папери у свiй новенький дипломат (ще вдома попрацювати) й направився до виходу - робочий день закiнчився. Та вiн чудово розумiв, що ще далеко не закiнчилася його пiдготовча робота з навчальною документацiєю. Вiн з посмiшкою подумав про те, що в НДI такої мороки з "паперовими" справами вiн не мав.
  
  

РОЗДIЛ 19

Увiйти у робочий ритм

   Iлля вiдчував, що йому потрiбно досить швидкими темпами розбиратися з особливостями його нової роботи. На якусь особливу допомогу у цьому вiн не очiкував - всi викладачi зайнятi своїми справами. Вiн знав ще за час свого навчання в iнститутi, що в цiлому викладачi живуть (працюють) дружньо. Пiд час хвороби одного iз них тягнуть додаткову лямку, не ремствуючи. Та й так, якщо обставини вимагають цього, то пiдмiняють один одного, розумiючи, що сьогоднi щось трапилося з колегою - ну не може вiн провести заняття - завтра таке саме може трапитись з тобою. Взаємовиручка iснувала у любому колективi, навiть якщо стосунки колег помiж собою i не були особливо дружнiми. Це корпоративна етика, яку намагаються дотримуватися у любому колективi.
   Та це стосується безпосередньо занять, а ось оформляти навчальну документацiю нiхто за тебе не буде. Пiдказати пiдкажуть, але робити все доведеться самому. А тому затягувати з паперовою роботою сенсу не було. I до чергового понедiлка основнi навчальнi документи у Золотаренка були готовi. Його iндивiдуальний робочий план був повнiстю заповнений. Як виявилося, та й Володимир про це говорив, нiчого особливо незрозумiлого не було i у його роздiлi "Органiзацiйна i виховна робота". Його пункти були досить простi й зрозумiлi. Починалися вони iз зовсiм простого: "Участь у засiданнi кафедри", "Виконання обов'язкiв куратора академiчної групи...", "Надання допомоги студентам при пiдготовцi до сесiй", "Керiвництво роботою з лiквiдацiї заборгованостей студентiв", "Проведення додаткових занять та консультацiй". Далi могли бути й такi пункти: "Проведення екскурсiї на виробництво", "Допомога студентам в пiдготовцi i проведеннi тематичних вечорiв, вечорiв вiдпочинку, тематичних виховних годин". Та, як виявилося, мiг бути у цьому роздiлi ще й такий пункт, як "Пiдготовка до лекцiй та лабораторних робiт". Тобто, пункт "Пiдготовка до лекцiй" все ж iснував, i ось де вiн конкретно значився. Як виявилося, i Володимир, який працював на кафедрi вже 2 роки, поки що не так вже й детально був ознайомлений з усiма роздiлами i пунктами iндивiдуального робочого плану викладача. Та для нього це було пробачливо, тому що посада асистента була для нього на цей час як би другорядною. Основна його задача, як аспiранта полягала у пiдготовцi кандидатської дисертацiї.
   Наступного тижня Iлля Михайлович знову зустрiвся з Семеновим у кабiнетi завiдувача кафедрою. Вiн обiцяв завiдуючому кафедрою, що зможе вже повiдомити йому бiльш конкретну (скореговану) тему своєї докторської дисертацiї. Адже у того це не порожня цiкавiсть - йому потрiбно знати чи достатня експериментальна база для проведення дослiджень за певним напрямом. Так, в першу чергу це питання повинен розв'язувати сам аспiрант чи докторант. Але якщо якийсь пункт записаний у його iндивiдуальному робочому планi, то за нього вiдповiдає i керiвник пiдроздiлу, вiн паралельно з виконавцем пiдписує документ. Отож i вiдповiдальнiсть несуть обоє. Iлля гадав, що розмова з цього питання не буде такою вже тривалою, та вона несподiвано виявилася досить довгою.
   -- Миколо Васильовичу, я остаточно визначився з темою своєї дисертацiї, тобто з її корегуванням, -- пiсля привiтань звернувся Золотаренко до власника кабiнету.
   -- Чудово! Залиште менi вашi папери, я маю на увазi ще й вашi обґрунтування та напрацювання. Я на дозвiлля перегляну їх.
   -- А на засiданнi кафедри ми це питання розглядати не будемо? -- здивувався Золотаренко.
   -- Будемо, обов'язково будемо. Тiльки вже не у вереснi.
   -- Я вибачаюсь, а чому не у вереснi. Я гадав, що всi паперовi справи мають вирiшуватися якнайшвидше. Ну, нехай не на 1-е вересня, але хоча б до кiнця мiсяця. Ви ж самi пiдганяли спiвробiтникiв кафедри.
   -- Пiдганяв, -- посмiхнувся Семенов. -- Тому що, якщо не пiдганяти, то деякi нашi колеги можуть "розгойдуватися" й до Нового року. Так, теоретично все повинне бути готове до 1-го вересня, як ви вiдзначили. Але нiколи цього не буває. Ви розумiєте, справа ось у чому... Влiтку, поки йдуть вiдпустки, ще багато чого викладачам невiдомо. Особливо це стосується наукової та органiзацiйної роботи. I договори ще можуть бути в стадiї укладання, i штати пiд них ще остаточно не вирiшенi, лише плануються. В органiзацiйнiй роботi не завжди вiдомi точнi дати проведення студентських олiмпiад, та й дати наукових конференцiй вiдомi у кращому випадку лише на осiннiй семестр. Та багато чого є. Навiть кураторство групами... Адже до початку навчального року невiдомо хто i якi нашi фаховi групи буде курирувати.
   -- Тепер менi стає зрозумiло, -- щоб пiдтримати розмову промовив Iлля, коли Семенов зробив невелику паузу, переводячи подих.
   -- Та й це ще не все, -- все ж таки продовжив свiй монолог завiдувач кафедрою. -- Практично у кожного штатного викладача в обов'язковому порядку є ще й громадське, тобто, по сутi, добровiльне навантаження. Наприклад, вiдповiдати за наукову, навчальну, профорiєнтацiйну, бiблiотечно-iнформацiйну та iншу дiяльнiсть кафедри... Буде i у вас якесь навантаження, -- знову посмiхнувся Семенов. -- Цi кафедральнi обов'язки викладачiв нехай не кожен рiк, але теж переглядаються на засiданнях кафедри. Так само, ви це знаєте, перебираються парторги, комсорги, профорги. I робиться все це не в кiнцi минулого навчального року, не до того тодi - iспити, захист дипломних проектiв, рiзного роду практика студентiв тощо. А далi вiдпустки, якi у рiзних викладачiв - у зв'язку iз студентськими практиками - починаються у рiзнi термiни. Тобто зiбрати лiтом повноцiнний склад кафедри не вдається. Тому подiбнi питання розглядаються вже на початку нового навчального року, коли штат кафедри буде у повному складi. Та й взагалi багато є рiзних питань, якi одразу i абсолютно точно в iндивiдуальних планах неможливо вiдобразити. Тому записуємо головне - те, що вiдбуватиметься напевне. Адже проректор iндивiдуальнi плани теж пiдписує не 31-го серпня, та й не у першi днi вересня, а значно пiзнiше. Ось i ви вiдобразили у навчальному планi такий свiй пункт: "Робота над докторською дисертацiєю", а дещо пiзнiше допишете: "...за такою-то темою...". Якщо ще влiтку повнiстю заповнити iндивiдуальний план викладача, то потiм тiльки те й робитимеш, що закреслюватимеш якiсь пункти або ж їх виправлятимеш.
   -- Миколо Васильовичу, менi тепер все абсолютно зрозумiло. Та й не горить менi.
   -- Ну, тягти з тематикою докторської дисертацiї теж немає сенсу. Ми розглянемо це питання на наступному засiданнi кафедри, яке вже вiдбудеться у жовтнi.
   -- У жовтнi?..
   -- Так, у жовтнi. Менi зрозумiле ваше здивування. У нас на кафедрi засiдання проводяться здебiльшого раз у мiсяць.
   -- Усього раз у мiсяць?
   -- Саме так. Ну, буває, що й два рази на мiсяць, коли є якiсь невiдкладнi термiновi питання. Але не бiльше. Я не прибiчник щотижневого проведення засiдань кафедр. Хоча є завiдувачi, якi полюбляють проводи засiдання майже щотижнево. Але там де це робиться, там, я вважаю, немає завiдувача кафедрою, тобто вiн абсолютно неефективний у своїй роботi. Завiдувач - це не означає, що якась людина лише очолює групу осiб. Це означає, що вона сама ефективно працює, самостiйно вирiшуючи бiльшiсть питань. Немає чого кожну дрiбницю виносити на засiдання кафедри. Це означає, що такий завiдувач просто боягуз, вiн не в змозi сам вирiшити те чи iнше питання, вiн перестраховик, який перекладає весь тягар прийняття рiшень на плечi свої пiдлеглих. Але кафедра - це не мiсцеве, викладацьке самоврядування i не народне вiче. Завiдувача й призначають для того, щоб вiн вирiшував питання. У завiдувача кафедрою є таке повноваження, як розпорядження по кафедрi за його пiдписом. Тобi не подобається розпорядження завiдувача кафедри - спробуй оскаржити його у верхах, та хоча б у того ж декана факультету. Та розумний керiвник кафедри нiколи не видасть дурного, немотивованого розпорядження. Це дисциплiнує пiдлеглих. А там, де засiдання кафедри проводяться дуже часто, то вже не засiдання, то суцiльний базар. Спробуйте, наприклад, призначити на засiданнi вiдповiдального за якусь роботу. Та це ж не серйозно - будь-яку кандидатуру одразу ж пiдтримують абсолютною бiльшiстю голосiв, крiм самого кандидата на цю посаду. За принципом - призначайте будь-кого, аби тiльки не мене.
   -- Це точно, -- розсмiявся Iлля Михайлович. -- Менi подiбне знайоме.
   -- Отож. Ну, добре, досить менi розповiдати вам про iнститутськi чи кафедральнi порядки. Ви поступово й самi з ними ознайомитесь. Свiй iндивiдуальний робочий план ви повнiстю заповнили?
   -- Так, повнiстю. Тепер я зрозумiв, що поступово можна буде у нього ще щось дописати чи вiдкоригувати. Аби сумарне навантаження не було меншим за те, яке менi, та й кожному викладачу призначено.
   -- Саме так. Якщо ж воно буде бiльшим, то нiхто вас за це лаяти не буде, -- розплився у посмiшцi Семенов.
   -- Це я добре розумiю, -- теж з посмiшкою покачав головою Золотаренко.
   -- Так, Iлля Михайлович, а тепер давайте перейдемо до серйозного питання.
   -- Я вас слухаю.
   -- Своєю дисертацiєю, це зрозумiло, ви будете займатися. I навряд чи вас потрiбно буде пiдганяти. Але на кафедрi є аспiранти. Їх i пiдганяти потрiбно, i саме головне - допомагати їм. Ви кандидат наук, доцент, отже i за вами може бути закрiплений аспiрант. Ми це питання вирiшимо на жовтневому засiданнi кафедри, де мова буде йти лише про наукову роботу. Але це питання ми з вами повиннi обговорити ще до засiдання, щоб бути готовими.
   -- Так, я розумiю. Хоча гадав, що це вiдбудеться не цього року.
   -- А чому не цього року, що заважає? Ви досвiдчений науковець. Та ми вже й торкалися цiєї теми у нашiй попереднiй розмовi. Я тодi сказав, що у вас може бути аспiрант. Ви ж тодi з цього приводу промовчали, отже таку можливiсть ви передбачали чи принаймнi не вiдкидали.
   -- Передбачав. Але не думав, що це вiдбудеться так швидко. Отже, одразу головою у вир?
   -- А чому у вир? У глибоку, але широку рiчку, у якiй є можливiсть розвернутися й гарно поплавати. А плавець, як на мене, ви добрий.
   -- Ну, гаразд. Я й не вiдмовляюся, тому що розумiю - це прямий мiй обов'язок як доцента, якщо я маю намiр i далi зростати. Адже я йшов у навчальний iнститут не лише для того, щоб самому вчитися - робити дисертацiю - а також i для того, щоб вчити студентiв.
   -- О! Золотi слова, ви маєте рацiю. Ми з вами повиннi вчити i студентiв, i аспiрантiв. За ними майбутнє. I ми не лише повиннi вчити, ми повиннi пiдготовлювати гарну замiну собi.
   -- Я згоден з вами. Миколо Васильовичу, ви хочете передати менi когось з аспiрантiв чи призначити когось iз нових?
   -- Я вважаю, що недоцiльно забирати когось iз аспiрантiв у iнших викладачiв i передавати вам. Та це практично й неможливо, вони офiцiйно призначенi керiвниками вiдповiдних аспiрантiв. Повинна бути дуже серйозна причина, щоб змiнити керiвника. Коней на переправi не мiняють. Ой, вибачте. У вас якраз подiбне вiдбулося. Та особисто я вважаю, що ви вчинили вiрно. Я дотримуюся принципу, що в першу чергу хороший спецiалiст повинен бути хорошою людиною.
   -- Я зрозумiв. Та й не потрiбно вам вибачатися. Все вiрно. Отож у мене буде хтось iз нових аспiрантiв. Щоправда, -- хитро посмiхнувся Золотаренко, -- слово "хтось" доведеться, мабуть, вiдкинути. Наскiльки менi вiдомо, у цьому роцi на кафедру прийняли лише одного аспiранта.
   -- Саме так, -- посмiхнувся Семенов. -- А ви особисто проти кандидатури Малишко?
   -- Та, в принципi, нi. Та й людина вона, як на мене, наскiльки я вже встиг з нею познайомитися, хороша.
   -- Хороша. Марiя пряма й чесна дiвчина. До того ж розумна, закiнчила iнститут з червоним дипломом. А у нас же не гуманiтарний, а технiчний навчальний заклад. Так що для дiвчини це не аби що.
   -- А хто планувався бути керiвником Марiї Валентинiвни? Я гадаю, що ви не планували закрiплювати за нею керiвника, якого тiльки-но збиралися приймати на кафедру. Ви не та людина, яка могла б спортсменку, комсомолку, i просто красуню вiддати аби кому, -- словами одного з героїв кiнофiльму "Кавказька полонянка" (вийшов на екрани країни у 1967-му роцi) промовив з посмiшкою Золотаренко
   -- Тодi ще не планував. Ранiше, як Марiю брали на кафедру аспiранткою, записав її до себе. Та то була лише необхiдна формальнiсть - не можна було брати на кафедру аспiранта без його хоча б уявного керiвника. А потiм я вже роздумував, кого призначити її керiвником. Вона й зараз проситься до мене, тобто бажає, щоб я був її керiвником. За iнших обставин я б залюбки її взяв. Але зараз для мене це сутужно. У мене один аспiрант вже ось-ось вийде на захист. Та й знайомий вам Володимир вже на третьому роцi аспiрантури - вирiшальному роцi. Куди менi зараз одразу три аспiранти?
   -- Ну, це вiрно. Але ж на кафедрi є викладачi, я маю на увазi iз вченим ступенем, якi не мають аспiрантiв, тобто не допомагають тим готувати свої дисертацiї.
   -- Звичайно ж, є. I такi викладачi є на кожнiй кафедрi. Але я, чи iнший завiдувач кафедри не можемо примусово заставити таких викладачiв вести аспiрантiв. Я можу у приказному порядку заставити викладачiв вести дипломникiв, тобто допомагати студентам у пiдготовцi дипломного проекту. А заставити викладача допомагати аспiрантам я не можу. Та воно й вiрно. Якщо викладач не хоче надалi пiдвищувати свiй науковий рiвень, тобто не хоче готувати докторську дисертацiю, чи хоча б як кандидат наук отримати звання професора, то у мене таких важелiв управлiння немає. Нiколи на кафедрах не буває 100 % викладачiв з науковим ступенем, якi ведуть аспiрантiв. Це особиста справа викладача. Ну, не хоче вiн ставати доктором наук, то що я можу вдiяти? Навiть на наукове звання професора потрiбно пiдготувати трьох кандидатiв наук. А це, як ви розумiєте, тяжка праця. Не всi хочуть нею займатися. Є, так би мовити, просто ледарi у цьому питаннi, але є й такi, що реально оцiнюють свої можливостi - знають, що не потягнуть такого навантаження. Вони ледве видихали кандидатську дисертацiю, то що з них вiзьмеш? Так, кожну кафедру керiвництво iнституту заставляє якомога бiльше готувати докторiв наук. Але заставляють, так би мовити, словесно, що також роблять i завiдувачi кафедрами. Тобто дiють умовляннями, а не у приказному порядку. Ось i я не можу комусь силою нав'язувати аспiранта. У цьому питаннi викладачi дiють на власний розсуд. Я й вас не можу заставити, -- посмiхнувся Семенов, -- але все ж прощу вiдгукнутися на моє прохання.
   -- Зрозумiло. Але ж у вас, мабуть, все ж таки були якiсь намiтки стосовно наукового керiвника Марiї, якщо ви не в змозi бути її керiвником.
   -- Остаточного рiшення не було, тому що це однак залежало б вiд головних фiгурантiв у цiй справi - самої Малишко та її намiченого керiвника. Та й взагалi, Iлля Михайлович, ви менi зуби не заговорюйте. Намiтки, будь кому... Ви вже не будь хто, ви повноцiнний спiвробiтник кафедри. Ви сказали, що вже встигли познайомитися i оцiнити Машу. Але i я вже встиг познайомитися i оцiнити вас. I я впевнений, що ви пiдготуєте гарного кандидата наук. Та вам на новому мiсцi роботи якраз i потрiбно пiдтверджувати i розширяти своє портфолiо.
   Останнє слово у сказаному завiдувачем кафедрою було знайоме Iллi Михайловичу, вiн з ним ознайомився пiд час роботи в НДI. Портфолiо - це збiрка виконаних робiт та напрацювань викладача, це спосiб фiксування, накопичення, оцiнки i самооцiнки особистих досягнень за певний промiжок часу. Мета портфолiо особи: накопичення досягнень, вiдслiдкування професiйного прогресу, представлення дiяльностi i професiйного розвитку за окремий промiжок часу. Стосовно ж портфолiо викладача, то це iндивiдуальна тека, у якiй фiксуються його особистi професiональнi досягнення в освiтнiй дiяльностi, результати навчання, виховання та розвитку його студентiв, аспiрантiв, загальний вклад педагога у розвиток системи освiти.
   -- Та я й не заперечую, Миколо Васильовичу, -- зiтхнув Iлля. -- Просто я гадаю, що ми з вами вдвох остаточне рiшення теж прийняти не зможемо. Повинна бути ще й згода самого аспiранта, головного, як ви висловилися, фiгуранта.
   -- Це вiрно. Та у нас з вами зараз попередня розмова з цього питання. Все вирiшиться на жовтневому засiдання кафедри.
   -- Аж на засiданнi? А може ранiше потрiбно поговорити з Марiєю на цю тему.
   -- Я вважаю, що не потрiбно. По-перше, майже мiсяць цю тему будуть обговорювати всi, а по-друге, для вас лiпше - за цей час вашi колеги краще вас вивчать. Та й сама Марiя теж. Менше буде на засiданнi рiзних запитань та заперечень.
   -- А якщо на засiданнi Марiя не буде згiдна з моєю кандидатурою? Тодi що робити?
   -- Я гадаю, що вона погодиться. До когось iншого вона може не захотiти йти, наприклад, до того ж Олександра Iвановича. А ваша кандидатура як її наукового керiвника у неї заперечень не повинна викликати. Їй iмпонуватиме, що її пiдготовкою займеться колишнiй старший науковий спiвробiтник доволi престижного НДI. Та й вас вона вже непогано знає, i ставиться до вас, як на мене, досить привiтно.
   -- Це трохи рiзнi речi - привiтно ставитися просто до колеги по роботi i до людини, вiд якої у певнiй мiрi буде залежати твоя доля, наукова, я маю на увазi.
   -- Та нi. Не такi вже це й рiзнi речi. Я вже казав, що гарний науковець має бути в першу чергу гарною людиною. Я чудово знаю, -- жестом руки Семенов попередив можливе заперечення спiврозмовника, -- що, на жаль, зустрiчається й зовсiм iнше. I таке буває у рiзних сферах. У нашому випадку науковець може бути чудовий, а ось людина - так собi. Та все ж, особисто я вважаю, що гарна людина навряд чи буде таким вже поганим науковцем. Так, можливо, й посереднiм - ну, не має особливого талану - але вiн не може бути вiдверто поганим.
   -- Ну-у, не знаю. Можливо, у цьому ви i маєте рацiю.
   -- Гаразд. Я вас трохи заспокою, бо i ви теж маєте певну рацiю у тому, що весь цей час мовчати, а потiм на засiданнi кафедри повiдомити про наукового керiвника Малишко не дуже-то вiрно. Це для дiвчини може стати як удар обухом по головi. Вас, як ви сказали, я можу одразу кинути у вир, а ось молоду жiнку - нi, не хочу завдавати їй такого стресу. Отож я сам невдовзi поговорю з Марiєю. Повiдомлю їй, що я просто не в змозi одночасно тягти трьох аспiрантiв, i скажу, що нехай вона попередньо пiдбере собi наукового керiвника з числа викладачiв нашої кафедри. Подивимось, кого вона забажає мати своїм науковим керiвником. Вибiр не такий вже великий: однi викладачi вже мають аспiрантiв, iншi ж - не бажають цим займатися. Та я впевнений, що, наприклад, прiзвища Гузенко вона менi не назве. Я не хочу наговорювати на Олександра Iвановича, вiн дiйсно гарний фахiвець, а яка вiн людина - ви вже трохи знаєте. I маєте власний досвiд спiлкування з такими людьми на прикладi вашого колишнього наукового консультанта.
   -- Це так. Я зрозумiв. А ось стосовно варiанту вашої розмови з Марiєю я цiлком згоден. Бо без попередження якось незручно. Але у мене є iнше питання з цього приводу - а яка тема кандидатської дисертацiї у Марiї? Можливо, мiй науковий профiль не дуже пiдходитиме для її кандидатської роботи.
   -- А ось з цим значно простiше все, -- посмiхнувся Семенов. -- Нiякої теми дисертацiї поки що i немає. Є лише напрямок, у якому працюватиме Малишко. Та напрямок i так зрозумiлий - сфера дiяльностi нашої кафедри. Тема повинна бути затверджена на засiданнi кафедри, та й то попередньо. А як вже остаточно з нею визначимося, тодi й подамо її для затвердження на Вченiй радi. Та ви це знаєте не гiрше за мене, проходили все це. Звичайно, у навчальному закладi є свої вiдмiнностi, але, мабуть, лише в сторону бiльшої мороки - кафедра, факультет, Вчена рада iнституту.
   Так, все це Iлля знав. Аспiрант або здобувач пiд керiвництвом наукового керiвника формував тему i готував її обґрунтування у двомiсячний термiн пiсля зарахування в аспiрантуру. В обґрунтуваннi теми мало бути визначено її актуальнiсть, спрямованiсть, основнi дослiджуванi питання, очiкуваний результат i практична значущiсть. Обґрунтування теми представлялося на засiдання вiддiлу (кафедри) для обговорення. При цьому дисертант мав зробить коротке повiдомлення за пропонованою темою дослiдження.
   А вiдмiннiсть i полягала у тому, як вiдзначив Микола Васильович, що було бiльше iнстанцiй, та починалося все з кафедри. Кафедра виносила рiшення про формулювання теми i її змiсту. Далi схвалене кафедрою обґрунтування теми представлялося на засiданнi Ради факультету. Рада факультету виносила рiшення щодо формулювання теми i в свою чергу представляла його до Вченої ради iнституту. А вже там тема дисертацiї затверджувалася Вченою радою iнституту на основi подання Ради факультету. Пiсля затвердження теми дисертацiї аспiрант мав розробити робочу програму кандидатської дисертацiї i у термiн до 3-х мiсяцiв представити її для затвердження на кафедру. За представленою програмою кафедра виносила рiшення щодо її змiсту.
   -- Так, це менi знайоме, -- кивнув головою Золотаренко. -- Просто у мене заздалегiдь було чiтке уявлення про тему моєї дисертацiї. I мiй науковий керiвник з цим погодився. Ми лише трохи подискутували про остаточну назву дисертацiї - керiвник бiльш, так би мовити, науковими слова сформулював її - i все. Рiшення було прийнято досить швидко.
   -- Все вiрно. Та у вас вже був досвiд практичної роботи у цьому напрямку. А Марiя в аспiрантуру потрапила зi студентської лави. У неї взагалi немає нiякого досвiду. Так що ви, Iлля Михайловичу, на дозвiллi продумайте кiлька варiантiв для теми її дисертацiї. Вона може йти i у колiї, напрямi вашої докторської дисертацiї - зручно буде й вам обом. Звичайно, Марiя може мати власну думку про напрямок своєї наукової роботи, отож тодi обом сторонам потрiбно буде йти на певнi компромiси. Та я не думаю, що Маша вже визначилася з конкретною темою.
   -- Гаразд. Я подумаю над цим. Хоча це може бути дещо зарано. Марiя може й не захотiти, щоб я був її науковим керiвником.
   -- А ось я чомусь схиляюся до того, що вона цього якраз захоче. Я вже казав, що варiантiв у неї не так вже й багато. Адже я вам ще у нашiй першiй розмовi пiсля знайомства казав, що у ВНЗ мало викладачiв з досвiдом практичної роботи - школа, iнститут, аспiрантура. Або ж по-iншому - школяр, студент, асистент, доцент. Тобто, викладачi бiльше теоретики, нiж практики. А ви вже i досвiдчений виробничник, i науковець.
   I на цьому бесiда завiдуючого кафедри з його пiдлеглим була завершена. Та пiсля неї пiдлеглому було про що подумати. Iлля й справдi не розраховував на те, що саме у цьому роцi, коли вiн ще не встиг обжитися на кафедрi, йому доведеться керувати роботою аспiранта. Йому б iз перезатвердженням своєї роботи вчасно й успiшно справитися. Так, вiн розумiв, що йому у цьому роцi, а точнiше у навчальному роцi доведеться вести дипломникiв, та це станеться не так вже й швидко - реально працювати 5-курсники над своїми дипломними проектами почнуть не ранiше лютого. До того часу вiн вже нормально увiйде у навчальний ритм кафедри. А займатися аспiрантами - аспiранткою - йому доведеться вже у наступному мiсяцi. Та й не можна порiвнювати керiвництво дипломниками, якi достатньо знають тематику дипломiв i непогано пiдготовленi з неї i абсолютно нову тематику майбутньої дисертацiї аспiранта, коли той досить часто навiть не знає з чого розпочати свою наукову роботу. А тому вдома найближчими вечорами Iлля довго копошився зi своїми паперами та особистим екземпляром своєї кандидатської дисертацiї, захищеної три роки тому.
   З вiрогiдною темою майбутньої дисертацiї аспiрантки Малишко у нього особливої проблеми не було. Тему не складно було пiдiбрати, були навiть її словеснi, так би мовити, варiацiї. Та й напрямок хоча й був єдиний, але розгалуження мав. Головна проблема, як гадав Золотаренко, полягала у тому, як вiрно пояснити все це Марiї - довести, що це перспективне направлення, зацiкавити її. Зацiкавленiсть роботою - ось головний стимул. Якщо аспiранту не дуже подобається тема (iнодi просто нав'язана йому науковим керiвником), то у того просто опускаються руки i немає особливого бажання творити. Аспiрант тодi просто працює пiд дудку свого керiвника, не проявляючи своєї творчої iнiцiативи. I зовсiм iнша справа, коли аспiрант зацiкавлений темою, тодi у нього нiбито крила виростають, вiн ладен працювати i вдень, i вночi. Та Iлля трохи заспокоював себе тим, що Малишко може й не погодитися на його керiвництво, тобто просто обере собi iншого викладача кафедри. I така можливiсть здавалася йому бiльш ймовiрною, адже вони знайомi дуже вже мало часу. Вiн якось не подумав про те, що й сам вiн був знайомий зi своїм науковим керiвником, а саме начальником вiддiлу НДI Володимиром Григоровичем Iгнатовим i того менше.
   Сплинув тиждень. Одного разу, коли Золотаренко вранцi неспiшно йшов вiд метро до свого робочого корпусу алеєю парку, вiн раптом побачив, що попереду, метрах у 20 на лавочцi сидить Марiя Малишко. Коли Iлля наблизився до лавочки, дiвчина встала з лавочки, привiталася i звернулася до нього:
   -- Iлля Михайловичу, ви можете придiлити менi трохи свого часу?
   -- Звичайно, можу. До занять у мене ще багато часу. Ти бажаєш поговорити саме тут, у парку, чи вже на кафедрi?
   -- Краще в парку. Наша розмова буде носити особистий характер, точнiше робочо-особистий. А тому краще говорити наодинцi, без стороннiх ушей.
   Тепер Золотаренко iз слiв дiвчини добре зрозумiв про що буде дiалог Марiї з ним. Вiн посмiхнувся i сказав:
   -- Якщо стороннi вуха зайвi, та й розмова може виявитися довгою, то, мабуть, нам потрiбно звернути у якусь бiчну алейку парку. Цiєю ж дорогою, вiд метро, скорiш за все половина спiвробiтникiв iнституту ходить.
   -- Так воно, мабуть, i є.
   -- Добре, тодi вибирай шлях, яким нам йти.
   Хвилин за 10 вони вже сидiли на лавочцi у алеї, на якiй жвавого руху не було.
   -- Слухаю вас, Марiє Валентинiвно.
   -- Ой, Iлля Михайлович, не звертайтеся до мене так офiцiйно, називайте мене краще просто Машею чи Марiєю. I не на "ви", а на "ти". Я ще не звикла бути Марiєю Валентинiвною. Та й майже всi звертаються до мене на "ти".
   -- Ну, тобi однак доведеться до цього звикати, ти асистент кафедри, вже ведеш заняття зi студентами, а вони не можуть звертатися до тебе, як ти того просиш.
   -- Я це розумiю. Але вони майже всi молодшi за мене, а на кафедрi навпаки - всi старшi. А ви ж теж кафедрал, -- посмiхнулася дiвчина.
   -- Добре, нехай буде так, як ти просиш, -- й собi посмiхнувся Золотаренко. -- То про у нас буде розмова, Маша?
   -- Iлля Михайлович, як я чула, ви збираєтесь працювати над докторською дисертацiєю, чи вже працюєте, почали працювати на колишнiй роботi?
   -- Ну, реально працювати я ще не працював, збирав поки що матерiал. Але намiр пiдготувати докторську дисертацiю i захистити її у мене дiйсно є.
   -- О! Це добре. Тодi у мене iнше запитання. А ви будете керувати роботою аспiрантiв?
   -- Справа у тому, що менi пiд час пiдготовки докторської дисертацiї не обов'язково керувати аспiрантами. Захочу - буду, а не захочу - не буду.
   -- А до якого варiанту ви бiльш схильнi?
   -- Так, Машо, -- розсмiявся Iлля, -- не проливай каплi по однiй, лий краще одразу всю рiдину з келиха. Висловлюйся бiльш конкретно. Тобi я можу сказати, що не заперечуватиму бути науковим керiвником когось iз аспiрантiв. Та й Микола Васильович попередив мене, що такий варiант можливий.
   -- Ой, як добре! Тодi головне питання - а ви не погодитесь, щоб такою аспiранткою була я. Щоб ви були моїм науковим керiвником?
   -- Якщо ти сама цього бажатимеш, то заперечувати не буду.
   -- Чудово! А я цього якраз i бажаю.
   -- Маша, але ж ти не знаєш мене, не знаєш, яким я можу бути керiвником. З великою вiрогiднiстю можу бути i хорошим, i поганим. Та ще й невiдомо чи забажаєш ти готувати дисертацiю за тим напрямом, який я можу тобi запропонувати.
   -- Ви не можете бути поганим керiвником.
   -- Це чому ж?
   -- Бо ви людина хороша.
   Золотаренко, мовчки, розгублено покачав головою - то Семенов розвивав цю тему, а тепер вже й Марiя. Та вiн все ж вiдповiв дiвчинi.
   -- Те, що я хороша людина, питання спiрне, це як кому може здаватися. Крiм того, менi нещодавно Семенов казав, що хороша людина не обов'язково може бути i хорошим науковцем.
   -- А з якого приводу вiн це казав? Отже, ви говорили про наукове керiвництво.
   -- Машо! Та тобi пальця у рот не можна класти. Ох i метикувата ж ти. Проговорився я. Дiйсно вели ми розмову про наукове керiвництво. Але поки що суто гiпотетично.
   -- I то добре. А ви не проти, щоб гiпотетичне стало реальним?
   -- Не проти. Я без усякого невдоволення можу стати твоїм науковим керiвником, раз ти саме цього бажаєш.
   -- Так, я саме цього бажаю. Микола Васильович категорично вiдмовив менi у своєму керiвництвi.
   -- Ну, його можна зрозумiти - тягнути одразу трьох аспiрантiв не кожному по плечу. Це нелегка праця.
   -- Я це розумiю. Тому й перестала просити його про керiвництво. Тодi вiн менi сказав, щоб я сама домовилася з ким-небудь iз викладачiв стосовно їхнього наукового керiвництва пiд час моєї роботи над дисертацiєю. I я вибрала вас. Тобто зараз намагаюся домовитися з вами.
   -- А чому саме мене? На кафедрi є досвiдченi викладачi, яких ти добре знаєш. Набагато краще, нiж мене.
   -- Так, я їх краще знаю. Але я знаю i їх можливостi. Частина з них задоволена тим, що мають. Вони давно вже отримали ступiнь кандидата наук, але нiчого не роблять, щоб пiднятися ще вище. До того ж не кожен захоче мати додатковий клопiт, зайвий тягар на свою шию. Ой, вибачте... А якраз збираюся повiсити такий тягар на вашу шию.
   -- Нiчого, нiчого, Марiє, -- посмiхнувся Iлля Михайлович. -- Бувають i приємнi тягарi. Крiм того, я якраз хочу зростати, а зростання не вiдбувається без додаткових навантажень.
   -- То ви точно згоднi?
   -- Я задам тобi ще одне запитання, а потiм вже остаточно вiдповiм на твоє. Згода?
   -- Згода. Запитуйте.
   -- А до кого з викладачiв ти вже пiдходила зi своїм проханням? Хто тобi вiдмовив?
   -- Нi до кого не пiдходила, -- опустила очi дiвчина. -- Я на цю тему розмовляла лише з Миколою Васильовичем.
   -- I вiн тобi порекомендував звернутися до мене?
   -- Нi, нi. Вiн просто сказав, що менi самiй потрiбно подумати, хто може бути у мене науковим керiвником.
   -- Отож до мене ти звернулася з цим питанням у першу чергу.
   -- Так, -- тихо погодилася Марiя.
   -- Хм, не чекав я такого.
   -- То ви вiдмовляєте менi?
   -- Нi, я такого не казав, i не скажу. Менi просто приємно, що ти так високо оцiнила можливостi людини, якої ти ще недостатньо знаєш. Дякую тобi за це.
   -- А я вас уже добре знаю.
   -- I це яким же чином?
   -- А я одразу впевнилася, що ви гарна, добра людина. Ще з того часу, як ви вперше переступили порiг примiщення кафедри. А перше враження про людину здебiльшого вiрне.
   -- Ще раз дякую. Так, згоду бути твоїм науковим керiвником я даю, i пiдтверджу це офiцiйно на засiданнi кафедри. Вважай, що це питання ми вирiшили. Але тепер попереду будуть питання, на якi нам з тобою обом доведеться шукати вiдповiдi. Вже стосовно конкретно твоєї дисертацiйної роботи.
   -- Я розумiю це.
   -- Так, а коли ж i де нам з тобою ґрунтовно, розважливо поговорити про твою дисертацiйну роботу. Сьогоднi я ще не готовий до такої розмови. Та й ти, напевно, теж.
   -- Ну, можна через кiлька днiв знову тут, у парку.
   -- Нi, це не годиться, Машо. Якщо хтось з наших кафедралiв побачить нас разом - у парку, на лавочцi - пiдуть рiзнi пересуди. А молодiй жiнцi вони нi до чого.
   -- Та то дрiбницi. Не боюся я нiяких пересудiв... Хоча, мабуть, ви маєте рацiю. Це вам пересуди нi до чого.
   -- Так, давай не будемо вирiшувати один за одного - кому i що нi до чого. Отож, доведеться говорити на кафедрi.
   -- Ой, там нам не дадуть спокiйно розмовляти. Почнуть вмiшуватися. Вмiшуватися, начебто, з добрих намiрiв, але доладної розмови у нас з вами не вийде.
   -- Ну, не обов'язково розмовляти тодi, коли на кафедрi багато спiвробiтникiв. Можна десь в кiнцi робочого дня, або у суботу, коли на кафедрi одна-двi особи, -- у суботу за затвердженим графiком чергували викладачi, щоб надавати допомогу студентам з рiзних питань, в першу чергу з виконання курсових робiт. Крiм того, могли в суботу приїхати чи прийти i заочники, якi знали про такi чергування викладачiв.
   -- Ага!.. Це одна-двi особи саме викладачiв, але до них можуть прийти з десяток студентiв. Тим паче не буде у нас нормальної бесiди... О, я придумала. Ви сказали, що не обов'язково розмовляти, коли на кафедрi багато спiвробiтникiв. Тодi й дiйсно можна поговорити в кiнцi робочого дня, коли всi вже розходяться по домiвкам. I краще за все зробити це у п'ятницю. У цей день всi намагаються втекти з роботи якомога ранiше - хтось на дачу, а хтось просто додому. Щоб бiльше часу вiдпочивати.
   -- Так, це гарна iдея. Так ми i вчинимо. Тодi розмову про твою дисертацiю, а скорiше про її назву, напрямок дослiджень та обґрунтування теми заплануємо саме на цю п'ятницю. Не будемо гаяти часу, нам багато чого потрiбно буде обговорити. До засiдання кафедри про наукову роботу ми з тобою маємо пiдiйти добре пiдготовленими.

* * *

   Та ось вже й дочекалися дня проведення засiдання кафедри з питання наукової роботи. Засiдання вiдбулося о 15:00 у вiвторок 10-го жовтня. Крiм головного питання у планi стояв ще й iнший пункт "Рiзне", у якому мали розглядатися дрiбнi поточнi навчальнi питання. А головне питання почали з теми докторських дисертацiй. На кафедрi до приходу Золотаренка ними займалися 2 викладача - один з них незабаром мав вже вийти на завершальну стадiю, iнший - лише рiк тому розпочав свою роботу над дисертацiєю. Спочатку заслухали докторантiв про стан пiдготовки їхнiх робiт, та обговорили їх виступ. До першого викладача питань було багато, до другого - навпаки, мало, запитали лише про те, чи iснують у нього якiсь проблеми в роботi над дисертацiєю. Коли той вiдповiв, що проблем поки що немає, на цьому заспокоїлися.
   Пiсля цього виступив Семенов, який нагадав колегам, що ректорат настiйно рекомендує кандидатам наук - доцентам i професорам - якомога бiльше займатися пiдготовкою докторських дисертацiй, щоб постiйно пiдвищувати (або хоча б тримати на належному рiвнi) вiдсоток вищих наукових кадрiв. Щоб не траплялося таке, що на пенсiю виходить бiльше докторiв наук, нiж їх готовлять в iнститутi. Микола Васильович також поцiкавився тим, чи у новому навчальному роцi хтось збирається приступати до роботи над докторською дисертацiєю. Та пiсля його запитання настала не дуже приємна для завiдувача тиша. Той трохи пожурив з цього приводу колег. А далi прозвучало чи то запитання чи то просто реплiка Гузенка, який до речi начебто займався пiдготовкою докторської дисертацiї, та цього чомусь не афiшував:
   -- А я чув, що наш новий колега Золотаренко збирається займатися докторською дисертацiєю. Дивно, що вiн мовчить.
   -- Вiн мовчить тому, -- вiдповiв Семенов, -- що вiн не просто збирається займатися докторською дисертацiєю, вiн над нею вже працює. I якщо нiхто бiльше не хоче висловитися з приводу своєї роботи над дисертацiєю, то зараз ми якраз перейдемо до цього питання. Зараз Iлля Михайлович доповiсть нам про стан своєї роботи над дисертацiєю i про деякi проблеми, пов'язанi з нею.
   Золотаренко розповiв колегам коли i де вiн почав займатися роботою над дисертацiєю, її колишню назву i причину залишення колишнього мiсця роботи (дуже коротко повiдомив, що просто посварився зi своїм науковим консультантом). Кафедрали трохи здивувалися, що в НДI у Iллi Михайловича був науковий консультант у роботi над докторською дисертацiєю (на кафедрi такої практики не було) i спокiйно поставилися до сварки з керiвництвом - такi випадки трапляються у любiй органiзацiї. А далi Золотаренко пояснив, що йому потрiбно затвердити скориговану тему своєї дисертацiйної роботи. I це було сприйняте з розумiнням. Пiсля цього пiшли стандартнi процедури, i з рештою всi питання, пов'язанi iз докторською дисертацiєю Золотаренка були вирiшенi.
   А далi плавно перейшли до заслуховування аспiрантiв. Пiсля їх доповiдей питань було значно бiльше. I це було зрозумiло - не дуже коректно було викладачам (навiть докторам) копатися у серйознiй докторськiй роботi колег, а ось асистентiв кафедри - точнiше тих осiб, якi ще не мали наукового ступеня - можна було трохи й "поклювати", показавши свою особисту значимiсть. Та все ж, слiд сказати, що навiть цi "клювання" були дружнiми i нiхто на них не ображався. Пiсля цього Семенов нагадав колегам, що цього року на кафедрi з'явився новий аспiрант i запропонував заслухати Марiю Малишко. Та у самої Машi iнформацiї, яку вона могла повiдомити колегам, було дуже мало. Вона назвала напрямок своєї дисертацiйної роботи, її тему та повiдомила, що бути її науковим керiвником дав згоду Iлля Михайлович Золотаренко. I тут вже не обiйшлось без запитань.
   -- Дав згоду чи був призначений? -- запитав один iз викладачiв.
   -- Дав згоду, -- пояснив завiдувач кафедрою, а не Марiя чи Iлля Михайлович. -- А його призначення ми й повиннi сьогоднi затвердити.
   -- А були й iншi кандидатури? -- нове запитання.
   -- Нi, не було, -- вiдповiла вже сама Марiя.
   -- А чому? Чим Золотаренко кращий за старожилiв кафедри?
   -- А хто з вас був би згодний бути моїм науковим керiвником? -- можливо, iз зайвою рiзкiстю запитанням на запитання вiдповiла Малишко. -- Ви ж, наскiльки менi вiдомо, не дуже-то бажаєте брати на себе подiбний тягар.
   -- Ну, для такої гарної аспiрантки, можливо, й зробили б виключення...
   -- Так, -- жорстко перервав колегу Семенов. -- Слiдкуйте за своїми словами, товаришi. Вашi озвученi думки дуже вже починають вiддавати двозначнiстю. Я цього не потерплю. Перед вами молода дама, зараз вже ваша колега. I взагалi, будьте взаємно ввiчливi, -- Микола Васильович лише мигцем поглянув на Малишко.
   Далi все вже пiшло спокiйнiше. В результатi всi необхiднi формальностi, пов'язанi з майбутньою кандидатською дисертацiєю Марiї Валентинiвни Малишко були узгодженi Пiсля цього настав час наукових господарських договорiв, а водночас торкнулися й окремих питань заповнення iндивiдуальних робочих планiв. Та цi питання обговорювали за значно скороченим часом. А питання "Рiзне" взагалi зайняло хiба що 10-15 хвилин. В результатi жовтневе засiдання кафедри було завершено. Та його головним результатом стало заплановане вирiшення рiзних питань стосовно аспiрантури Малишко та докторантури Золотаренка.
  
  

РОЗДIЛ 20

Роздуми i вчинки

   Наступнi 2 роки видалися у Iллi Михайловича досить-таки напруженими. I не тому, що вiн ще не звик проводити заняття зi студентами - за 3-4 мiсяцi вiн до цього призвичаївся. Нiчого занадто складного у цьому не було, якщо викладач добре володiв знаннями з тематики своїх лекцiй чи iншого виду навчального навантаження. А такi знання у Золотаренко були. Справа була в iншому. Йому потрiбно було займатися своєю дисертацiєю i одночасно ще й допомагати Марiї Малишко розбиратися з абсолютно новим для неї матерiалом. Нехай вона навiть i була до цього студенткою-вiдмiнницею, та що не говори, а студентське навчання i робота над дисертацiєю (без реальних практичних навикiв) - велика рiзниця. Марiя якраз поспiшала добратися до реальних справ, тобто проводити якiсь експерименти за темою своєї роботи. Але якi могли бути експерименти, якщо у неї поки що не було належного теоретичного матерiалу, i навiть не для своєї дисертацiї, а порiвняльного матерiалу, аналогiв, якi потiм у своїй роботi вона мала покращувати. Їй потрiбен був матерiал для першого роздiлу роботи, у якому в оглядi лiтературних джерел (захищенi дисертацiї з теми дослiдження, науково-дослiднi роботи, публiкацiї вiтчизняних i зарубiжних авторiв) вона мала навести iсторiю розвитку наукових дослiджень за темою дисертацiї. А далi, критично проаналiзувавши дослiдження попередникiв повинна була виявити питання, вирiшення яких дозволить розвинути науковi дослiдження з даної теми. I лише потiм Марiя повинна була визначитися з колом питань, якими вона буде займатися, тобто предмет дослiдження, i коротко обґрунтувати необхiднiсть проведення своїх дослiджень.
   Iлля Михайлович на власному досвiдi знав, що накопичення необхiдного теоретичного матерiалу займає забагато часу. А потiм його ще слiд аналiзувати, порiвнювати, робити з нього виписки для першого роздiлу своєї дисертацiї тощо. Це було поки що копирсання у паперах, яке Малишко не дуже подобалося, але без цього реальна справа з мiсця не зрушиться. Крiм того, Золотаренко попереджував свою аспiрантку, що далi їй, скорiш за все, ще й доведеться щось викидати, переробляти, шукати новi матерiали тощо. На початку конкретної наукової роботи це був як би метод спроб та помилок. Перший роздiл, а точнiше його закiнчення - це та частина дисертацiї, яка могла зазнавати iстотних змiн у мiру роботи над потрiбної темою. Остаточно i мета i завдання реально будуть сформульованi вже на завершальному етапi написання самої роботи i автореферату. У самого Iллi i своя робота поки що не дуже клеїлася, вiн нiяк не мiг у рiзноманiттi наукового древа ухопиться за потрiбну йому гiлку, яка не зламається i допоможе йому забратися на вершину. Та на вiдмiну вiд Марiї вiн вiд цього не нервував, бо знав, що пiдготувати пристойну роботу не так вже й легко. Дай-то Господь, щоб вiн уклався у 10 рокiв, поки у нього на руках буде диплом доктора технiчних наук.
   До того ж не однiєю роботою живе людина, потрiбно було придiляти час i своїй сiм'ї, незабаром вже й син стане школярем, йому на перших порах потрiбна буде батькiвська допомога. Отож Iлля Михайлович не дуже поспiшав "гнати коней" зi своєю науковою роботою - йому у наступному роцi стукне лише 40 рокiв, встигне ще отримати звання й титули. Крiм того, вiн жив не лише своєю сiм'єю, його цiкавила вся родина Золотаренкiв, i особливо стан здоров'я батька й мами. Садиба Михайла Лаврентiйовича та Наталiї Карпiвни - це був той iнформацiйний центр, у якому накопичувалися новини про рiдню з рiзних сторiн, а потiм вони летiли у зворотних напрямах. Листування членiв великої родини Золотаренкiв велося у досить оригiнальний спосiб. Помiж собою дiти, а далi й онуки Михайла та Наталiї листувалися напряму дуже рiдко, хiба що була якась термiнова справа. Вони описували свої новини у листах батькам, а далi мама (батько не дуже полюбляв писанину) вже у своїх листах до iнших дiтей наводила їм цi новини. А цi новини останнiм часом були пов'язанi не стiльки з братами та сестрою Золотаренкiв, скiльки вже з їхнiми нащадками.
   Новини кiнця 70-х рокiв були приємнi. На початку вересня 78-го року Олена - донька Антонiни та Андрiя - як i казав Iллi батько, вийшла замiж за хлопця, якого звали Юрiй. А у жовтнi у Наталiї з Олексiєм - доньки й зятя Лаврентiя та Валентини - народився син Георгiй (онук Лавра та Валi). Це вiдбулося саме у той час, коли Iлля тiльки-но почав обживатися на кафедрi машинобудiвельного факультету КПI. Перша половина наступного року нiяких родинних новин не принесла, а восени була i добра новина i дуже невтiшна. На початку вересня у Iвана - сина Лаврентiя та Валентини - народилася донька Валентина (онука Лаврентiя). Деякi дiти продовжували традицiйно називати своїх дiтей в честь своєї мами чи тата.
   А ось iнша новина надзвичайно засмутила всю родину Золотаренкiв - наприкiнцi жовтня помер Михайло Лаврентiйович Золотаренко. I було Михайлу на той час 83,5 роки. Вiн прожив довге життя, у якому були i радощi, i горювання. Були й важкi, лихi роки, були й родиннi втрати. Та все ж вiн вважав, що прожив щасливо зi своєю коханою Наталкою - вони народили багато дiтей i всiх їх вивели в люди. Нiхто з них нiколи нi одним словом не дорiкнув батьковi, а це означало, що виховував Михайло Лаврентiйович дiтей, можливо, й суворо, але справедливо. I помирав вiн спокiйно, знаючи, що дiти, а зараз вже й бiльшiсть онукiв, якi пiдростали у нього на очах, пiдуть у життя вiрною дорогою. Є син - Павло - який продовжує справу батька, а решта дiтей обрали собi iнший шлях. Та йдуть вони по ньому упевнено, чесно i завзято. Все у них складеться у життi щасливо.
   На похорони батька, як i 8 рокiв тому на золоте весiлля тата з мамою, приїхали всi дiти - всiм їм розiслав телеграми Петро. Зараз вони, хоча й були розкиданi (крiм Петра) у рiзних мiстах, та все ж мешкали не так вже й далеко вiд рiдної оселi. Найдовший шлях довелося долати полковнику Олександру Золотаренко - понад 1600 кiлометрiв - та хiба це вiдстань для сучасних лiтакiв.
   На похоронах заливалася сльозами вдова. Але вже за поминальним столом вона виглядала бiльш спокiйною - вочевидь, виплакала вже всi їх. Та й пiд старiсть Наталiя Карпiвна вже трохи навчилася серед людей стримувати свої емоцiї. Вона тiльки раз за разом згадувала радiснi моменти свого щасливо прожитого з Мишком життя. Розповiла вона дiтям та iншим гостям i про останнi днi Михайла Лаврентiйовича. Вона з тугою повiдомила, що її чоловiк ще заздалегiдь не раз казав їй, що до року 1980-го вiн не дотягне - вiдчував вiн це. Та смертi вiн не боявся, помирав спокiйно. "То нiчого, -- казав вiн, -- я й так довго пожив на свiтi. Мiй батько помер у 76 рокiв, а менi вже йде 84-й рiк. А тому я вiрю, що нашi дiти проживуть ще бiльше".
   -- Я йому казала, -- бiдкалася Наталiя Карпiвна, -- "Не думай про смерть, не думай про погане. Думай лише про хороше, про наших дiтей та онукiв". А вiн менi вiдповiдав: "Думи за горами, а смерть - за плечима. Людина думає про що-небудь далеке, загадує наперед, не знаючи, що якесь горе чи навiть смерть вже ходять поруч".
   На 40-й день смертi Михайла Лаврентiйовича Золотаренка - а розпочався вже грудень - за поминальним столом народу було значно менше - з дiтей лише Петро, Антонiна та Павло. Та їх рiднi знали, що у цей день i решта дiтей в своїх домiвках поминають свого дорогого батька, якого всi вони дуже любили i поважали. Ось на такiй, на жаль, мiнорнiй нотi завершувався рiк 1979-й.
   Наступний рiк принiс дiтям Наталiї Карпiвни несподiвану звiстку з Хмельниччини. Мама у своєму листi, який зокрема Iлля отримав у березнi, сповiщала, що Олександр (як вiн повiдомив їй) планує завершити свою вiйськову кар'єру. Влiтку мало виповнитися 33 роки його вiйськової служби. Вiн звичайно мав повне право пiти у вiдставку. Та зазвичай високi чини в армiї (починаючи з тих, хто взимку носив папаху) не дуже-то поспiшали покидати армiйську службу. Дивним було ще й те, що пройшло лише 2 роки, як його перевели на нове мiсце роботи, до того ж ранiше вiн писав, що там йому служити подобається. Щось тут було не так...

* * *

   Та все було саме так. Думи про вiдставку виникли у полковника Олександра Золотаренка ще на початку 1978-го року. Вiн знав, що цього року у нього закiнчується термiн служби у Наро-Фомiнську. Звичайно, не обов'язково, що як тiльки-но минуть 5 рокiв, його одразу переведуть в iнше мiсце. Може пройти i якiйсь час - кiлька мiсяцiв, пiвроку, ну, крайнiй термiн рiк. Вiн на подiбний розвиток подiй, звичайно, очiкував, а тому й став серйозно задумуватися над тим, чи не пора йому вже завершувати воєнну кар'єру. Набридло йому (а виповнилося вже 53 роки) мотатися з мiсця на мiсце. Та то йому, а що говорити про Гульнару та дiтей. А що буде далi? Запроторять його у якусь "дiру". Нi, житловi умови будуть нормальнi, навiть дуже непоганi, оскiльки посада у нього досить висока. Але саме мiсце служби може знаходитись задалеко вiд нормальної цивiлiзацiї. А на старостi рокiв це не дуже-то приємно. А пiсля Пiдмосков'я iнше мiсце служби буде здаватися "дiрою". Це молодим лейтенантам, як то кажуть все це "по фiг", у них поки що переважає дух романтики. А у Олександра не така вже й маленька сiм'я.
   У нього ж з Гульнарою всi дiти зараз мешкали у самiй Москвi. Ганна проживала у столицi Радянського Союзу вже постiйно, маючи свою сiм'ю. Але батькам потрiбно було пiклуватися й про менших дiтей, якi навчалися в iнститутах теж у Москвi: Андрiй - лише на другому курсi, Алiя ж у цьому роцi вже закiнчує iнститут, буде влаштовуватися на роботу, а далi, скорiш за все, стане думати про замiжжя. Перебуваючи на навчаннi, Андрiй та Алiя постiйно отримували передачi вiд батькiв - Гульнара обов'язково готувала щось смачненьке для дiтей-студентiв. Вони зараз практично продовжують жити однiєю сiм'єю, тому що дiти часто навiдували батькiв. Першому онуку Гульнари й Олександра, тезцi дiда Сашку, влiтку виповниться лише рiк. Цього року вже Гульнара бiльше навiщала старшу доньку, радiючи спiлкуванню з онуком. А як-то воно складеться далi?.. Скорiш за все, на "край землi" Золотаренка вже не пошлють, та СРСР дуже велика країна - вiддалених мiсць однак багато. Отож Олександр i вирiшив, що якщо йому пропонуватимуть нове мiсце служби "у чорта на куличках", то вiн подасть рапорт про звiльнення з лав Радянської Армiї - пiде у вiдставку. Його вiк i вислуга це дозволяли.
   Вiн довгенько розмiрковував над питанням виходу у вiдставку у зв'язку з можливим переводом в iншу частину. Адже його теперiшня служба й умови проживання сiм'ї були явно не тяжкими, а тому вiн i не поспiшав приймати таке важливе рiшення. Теперiшнiм мiсцем служби Олександра був, як вже зазначалося, Московський округ. Не в Москвi, звичайно, служив Сашко, але ж у Пiдмосков'ї, у тому ж таки Наро-Фомiнську. Та час йшов, i потрiбно було приймати якесь рiшення. А тому одного квiтневого дня Олександр завiв на цю тему розмову з дружиною:
   -- Як ти подивишся на те, Гуля, якщо я буду закiнчувати з армiєю, вийду у вiдставку?
   -- Ну, не знаю, -- здивувалася такiй темi розмови дружина. -- Можливо, ти б дочекався, поки тобi генерала присвоять? А потiм би вже виходив у вiдставку.
   -- Ага... Сьогоднi я отримаю звання генерала, а завтра подам у вiдставку?.. Так не буває. Та й на посадi генерала полковнику певний час прослужити потрiбно. Полковнику зазвичай присвоюють звання генерал-майора вже пiсля кiлькох рокiв служби на вищiй посадi, коли командування переконається, що той справляється з новою службою.
   -- Ну, ти ж ще не старий, можеш почекати кiлька рокiв, -- посмiхнулася Гульнара, якiй дуже кортiло стати генеральшою.
   -- I стану я генералом десь на Крайнiй Пiвночi чи на Сахалiнi. Ото радощiв буде?
   -- А що, обов'язково тебе повиннi кудись перевести? -- вже злякалася дружина. -- А нiкуди не переводячи, хiба не можна? Ти ж пiсля академiї повернувся у колишню частину. Та й у Прикарпаттi та Чехословаччинi служив в тiй самiй частинi.
   -- I що, менi все життя буде постiйно так таланити? Е, нi - так не буває. Цього разу мене точно зашлють куди подалi. Не будеш ти бачити нi дiтей, нi онука.
   -- Ой, так я не хочу!
   -- Генеральшою хочеш бути, але у Москвi? -- насмiхався Олександр.
   -- Ну, нехай i не у Москвi, але ж i не так далеко.
   -- Нi, вiдчуваю я, що не бути менi генералом. Далеко не всi полковники ними стають. Та й не дуже велике бажання у мене бути генералом десь вдалинi вiд дiтей, онукiв, та й взагалi вiд великих мiст.
   -- А яке у тебе поняття далеко i недалеко? Наприклад, що означає служити недалеко?
   -- Ну, не Заполяр'є, звичайно ж. На Захiд, у Прибалтику, наприклад, де мiй брат служив, ще можна переводитись. Там нормально служити можна, та й сполучення з Центром нормальне. Але туди пiсля Прикарпаття мене навряд чи пошлють. У Туркестан теж вже не пошлють, був я там. Отож, залишаються саме Пiвнiч та Схiд Радянського Союзу.
   -- На Сходi ми вже теж були - в Заураллi.
   -- О-о! Схiд в СРСР дуже великий... Там мiсце для всiх знайдеться. А я зараз вже згоден служити на Сходi не далi, нiж до Волги. Ну, хiба що й на лiвому її березi, та все ж в районi цiєї рiки. Та пiсля Пiдмосков'я це навряд чи можливо. Ну, то що менi робити? Продовжувати служити на Сахалiнi чи Камчатцi, чи тихенько жити на пенсiї у центрi СРСР? А пенсiя у мене й так непогана буде.
   -- Хм, не знаю... А ти можеш остаточно вирiшити це питання, коли дiзнаєшся точне мiсце своєї майбутньої служби?
   -- Ох, i хитра ж ти, -- розсмiявся Олександр. -- Можу, звичайно. З таким термiном моєї служби я можу вже у любий день подати рапорт про вiдставку. Просто не дуже чемно буде подавати тодi рапорт - всiм зрозумiло буде, що менi просто не подобається нове мiсце служби.
   -- А тобi та чемнiсть бiльш важлива за добробут власної сiм'ї?
   -- Гаразд, -- похитав головою Олександр. -- Твоя взяла. Домовилися - буду вирiшувати це питання пiсля того, як дiзнаюсь, куди мене можуть перевести.
   На цьому така важлива бесiда про майбутнє сiм'ї Олександра Золотаренка була завершена.
   Так непомiтно сплило трохи бiльше мiсяця. Наприкiнцi травня полковника Олександра Золотаренка визвали у штаб округу в Москву. "Скорiш за все, якiсь буденнi питання", -- думав Олександр. Питання про свiй переїзд на нове мiсце служби вiн, хоча й тримав у пам'ятi, та поки що у вiддалених її куточках. Та й до чого тут штаб округу?
   У призначеному йому кабiнетi його прийняв незнайомий йому моложавий пiдполковник - звання нижче, та посада значно вища, нiж у Золотаренка. А в армiї все вирiшує саме посада. Пiсля доповiдi Золотаренка про своє прибуття та взаємних привiтань власник кабiнету запропонував прибулому присiсти i розпочалася розмова. Та її початок дуже здивував Золотаренка - пiдполковник почав розпитувати його про здоров'я та про те, як йому служиться. Та вже наступна реплiка пiдполковника внесла повну яснiсть:
   -- Олександре Михайловичу, у вас влiтку виповнюється 5 рокiв, як ви служите у Кантемирiвськiй танковiй дивiзiї, тобто у Наро-Фомiнську.
   -- Так точно!
   -- Ви маєте намiр продовжувати службу?
   Це просте запитання буквально ошелешило Золотаренка. I що вiн мав на це вiдповiсти - що це залежатиме вiд того, куди його призначать? Таке начальству не говорять. То що ж сказати?
   -- Я ще не задумувався над цим питанням, товаришу пiдполковнику -- знайшовся вiн. -- Поки що служу. А там видно буде, як здоров'я дозволить.
   -- А я вас до цього запитував про здоров'я, -- посмiхнувся пiдполковник. -- I ви вiдповiли, що поки що на нього не скаржитеся.
   -- Тьфу ти! -- пронеслося в головi у Золотаренка. -- Оце влип. Отже всi запитання на початку розмови були не даремними. I що ж далi казати? -- Та вiн все ж вiдповiв. -- Ну, коли тобi вже за 50, то не знаєш, що з тобою завтра буде, а не те що через рiк чи п'ять.
   -- Я вас розумiю, -- продовжував посмiхатися пiдполковник. -- На холоднiй Пiвночi чи спекотному Пiвднi не звичне до того клiмату здоров'я одразу може дати осiчку, -- iронiзував вiн.
   -- Але ж таке дiйсно може бути, товаришу пiдполковнику.
   -- Може. Не буду сперечатися. А як щодо помiрного клiмату?
   -- Ну, поки що тримаюся.
   -- Ото ж тримайтеся i далi.
   -- Тобто?
   -- Мова йде про ваш перевiд до iншого мiсця служби.
   -- Он як... Я розумiю, товаришу пiдполковнику. А куди саме?
   -- А куди б ви хотiли?
   -- Я поки що не думав про це. Та й не все залежить саме вiд мене. На це є начальство.
   -- Ну, начальство здебiльшого пропонує офiцерам нову посаду i, як то водиться нове мiсце служби. А вирiшує саме офiцер. Не хоче переводитись, то може й 10 рокiв служити у одному й тому ж званнi.
   -- Так, менi це вiдомо.
   -- То й добре, що вiдомо. Отож, ми пропонуємо вам нову посаду й нове мiсце служби.
   -- Зрозумiло. А де саме?
   -- У мiстi Горький, чи поблизу нього.
   -- Де?! -- Золотаренку здавалося, що вiн недочув.
   -- У Горькому, -- смiявся пiдполковник.
   -- Але ж це той самий Московський вiйськовий округ?!
   -- Я це добре знаю. Але де, у якому Статутi чи вiйськовiй Постановi написано, що офiцера при переводi в iншу частину мають обов'язково переводити й у iнший вiйськовий округ. Так, вiйськова частина змiнюється, але не обов'язково змiнюється й округ. Та й вiйськова частина не завжди змiнюється. I кому це краще знати, як саме не вам? -- пiдполковник, вочевидь, добре проштудiював справу Золотаренка.
   -- Я розумiю, -- повiльно тягнув Олександр, хоча його серце шалено колотилося. Як це не дивно, але Золотаренку вже втретє за службу таланило - вiн про таке призначення й мрiяти не мiг. Хоча, нi - саме про таке вiн i мрiяв, кажучи Гульнарi, що служити не заперечує не далi, нiж до Волги. Ось тобi i маєш саме Волгу.
   -- Ну то що? -- вiдволiк його вiд думок пiдполковник. -- Пристаєте на таку пропозицiю?
   -- Я-то згоден, товаришу пiдполковнику, -- знову неспiшно тягнув Олександр. -- Та все ж потрiбно з сiм'єю порадитися.
   -- А я й не вимагаю вiд вас вiдповiдi саме зараз. Я це розумiю, адже й сам свого часу мав рiзнi призначення. Порадитися з сiм'єю - то свята справа. На те вона й сiм'я - мiцний тил вiйськовослужбовця. А без тилу довго не послужиш... -- зiтхнув власник кабiнету. -- Отож даю вам тиждень на роздуми та наради. За тиждень маємо знати ваше рiшення. Якщо згоднi, то дещо пiзнiше приїдете за вiдповiдним направленням. Ми вас визвемо. Мої телефони запишете у приймальнiй. Все зрозумiло?
   -- Так точно!
   -- Тодi ви вiльнi.
   -- Дозвольте йти?
   -- Йдiть!
   Коли Олександр повернувся додому, Гульнара навiть не почала розпитувати чоловiка, чого його визивали в штаб кругу - навiщо їй тi вiйськовi заморочки. Вона навiть гадати не могла, що подальшу долю Олександра можуть вирiшувати в штабi округу - на те є бiльш високi iнстанцiї. Та ввечерi вона вiдчула, що Олександр став якийсь дивним - мовчазним, що на нього геть не схоже було, задумливим та з якоюсь дивною посмiшкою на устах. I вона одразу запiдозрила, що це пов'язано з його викликом в штаб округу. I вона запитала його, нарештi:
   -- Сашко, а чого тебе викликали у штаб округу?
   -- Нове призначення отримав.
   -- Та ти що?! Не може бути!
   -- Чому не може бути?
   -- Хiба штаб округу вирiшує такi питання?
   -- А чому б i нi. Якщо це узгоджено з вищим командуванням.
   -- Ну, гаразд, зрозумiло. I куди ж тебе мають направити? -- з якимось острахом запитала дружина.
   -- У Якутiю, -- вирiшив пожартувати Олександр. Його трохи задiло те, що по поверненню додому Гульнара навiть не запитала, з якою метою його визивали в штаб округу.
   -- О, Господи! -- вже не на жарт перелякалася дружина. -- Тiльки цього нам бракувало! Нi-нi, тодi все - закiнчуй ти цю прокляту армiйську службу. Я такого навiть не чекала. Та на тому ж Сахалiнi, мабуть, краще, нiж у Якутiї. Все, подавай рапорт про вiдставку. Ми з тобою так домовлялися.
   -- А як я не хочу? -- посмiхався Олександр.
   -- Що не хочу?
   -- Подавати рапорт про вiдставку.
   -- Як то не хочеш?! Ми що, поїдемо у Якутiю.
   -- Нi. Не поїдемо, -- смiявся чоловiк.
   -- А що, ти сам туди поїдеш?
   -- I сам я туди не поїду. Вибач, Гульнара, про Якутiю я пожартував.
   -- Ото iдiот! Заставляєш мене переживати. I про призначення теж пожартував?
   -- А ось про призначення не жартую.
   -- Серйозно?
   -- Цiлком.
   -- I куди ж тебе призначили?
   -- У Горький?
   -- Куди, куди? Який ще Горький?
   -- Мiсто таке є на Волзi - Горький. I тамтешнi частини пiдпорядковуються тому ж таки Московському вiйськовому округу. Це не Пiдмосков'я, звичайно, i не Наро-Фомiнськ, але порiвняно не так вже й далеко вiд столицi. Вiд Москви до Горького на той же Схiд, про який ми у минулому мiсяцi вели з тобою мову, усього лише 420 кiлометрiв.
   -- Та ти що?! Серйозно? -- знову повторила своє запитання Гульнара.
   -- Я вже тобi казав. Абсолютно серйозно.
   -- То ти погодився?
   -- Остаточної вiдповiдi я ще не дав. Попросив час, щоб порадитися з тобою.
   -- А що тут радитись. Я згодна. Це ж i справдi недалеко - що таке 400 кiлометрiв... А я щось чула про це мiсто, казали, що воно непогане.
   -- Ну, скорiше за все, вiйськова частина буде стояти не у самому мiстi.
   -- Я це розумiю. Але ж i не далеко вiд нього. Ти ще можеш кiлька рокiв послужити - здоров'я у тебе непогане, та й вiк далеко не критичний. Вiн навiть для цивiльних чоловiкiв ще не пенсiйний.
   -- Так. А ось для вiйськових вже може бути пенсiйним. Та я згоден з тобою - послужу ще трохи, ну, примiром, до 55 рокiв, а там видно буде.
   -- Вiрно. То що, нам збиратися?
   -- Поки що нi. Менi повiдомлять, коли потрiбно буде переїжджати.
   Дивiзiя, у якiй надалi мав служити полковник Олександр Золотаренко (60-я стрiлецька), була включена до складу 13-го гвардiйського армiйського корпусу. I дислокувалася вона не у м. Горький, а у Дзержинську. Це була залiзнична станцiя на лiнiї Москва - Горький, у 32-х км на захiд вiд Горького. Мало мiсто також i пристань на лiвому березi Оки. Населення за даними 2-рiчної давнини складало 246.000 жителiв. Не кожен навiть обласний центр мiг похвалитися такими досягненнями. Дзержинськ (до 22 червня 1929-го року називався Растяпiно, пiсля чого був перейменований на честь Ф. Е. Дзержинського), був другим за величиною мiстом Горькiвської областi. Основою економiки мiста була обробна промисловiсть, мiсто було досить значним центром хiмiчної промисловостi, хоча у зв'язку з цим екологiчна обстановка в районi бажала бути кращою. Що мiсто за населенням та площею велике, говорило ще й те, що у ньому дiяли 3 види мiського сполучення: автобус, тролейбус й трамвай. У мiстi було також чимало установ вищої та середньої спецiальної освiти.
   Сама ж дивiзiя мала давню й славетну iсторiю. Вона була створена восени 1941-го року шляхом переформування у з'єднання регулярної Червоної Армiї iррегулярної 1-ї Московської стрiлецької дивiзiї народного ополчення. А далi вона стала називатися 60-ю стрiлецькою дивiзiєю. Пiсля вiйни, у 1957-му роцi 60-а стрiлецька дивiзiя пiсля переозброєння була переформована у 43-ту танкову дивiзiю, а трохи пiзнiше, у 1965-му роцi перейменована в 60-у танкову дивiзiю.
   Так, Горький був порiвняно далеченько вiд Москви (хоча i сам Олександр, i Гульнара так не вважали - принаймнi у порiвняннi з тiєю ж Якутiєю), але Олександр не думав, що там йому служитиметься гiрше, нiж у Наро-Фомiнську. А тому й вирiшив продовжувати ще кiлька рокiв нести свою службу у мiстi, яке розташовувалося на березi Волги. Горький був досить привабливим мiстом, як йому розповiдали. А якихось 30 кiлометрiв до нього вiд Дзержинська - то дрiбницi. Та й сам Дзержинськ виявляється був доволi великим мiстом.
   I у червнi родина Олександра Золотаренка, тобто вiн сам та Гульнара переїхали у Дзержинськ. I нове мiсце служби Олександра їм сподобалося. То чому ж через 2 роки Олександр раптово змiнив своє рiшення? Мабуть, повинна була бути якась поважна причина. I вона була - i саме поважна. Почалася Афганська вiйна. В кiнцi 1979-го року керiвництво Афганiстану, що не справлялося з силами повстанцiв (якi були незадоволенi полiтикою глави держави Бабрака Кармаля), звернулося до влади СРСР з проханням про допомогу. У вiдповiдь на прохання афганської влади кремлiвське керiвництво на чолi з Брежнєвим спочатку послало в країну таємних радникiв, а 24 грудня 1979-го двинуло туди 40-ю радянську армiю генерала Бориса Громова, заявивши, що робить це на виконання умов договору 1978-го року про дружбу, спiвпрацю i добросусiдство з Афганiстаном. З кiнця минулого 1979-го року у країну був введений контингент радянських вiйськ, а у березнi вже розпочалися активнi бойовi дiї в Афганiстанi.
   Але до чого тут Афганська вiйна? Де той Афганiстан i де мiсто Дзержинськ - їх роздiляють тисячi кiлометрiв. Саме так спочатку думав i Олександр Золотаренко. Вiн навiть радiв тому, що ще будучи молодшим офiцером, вiдслужив вже своє у Туркестанi. Ось звiдки, скорiше за все, зараз буде йти вiйськова допомога Афганiстану. Та невдовзi вiн змiнив свою думку.
   На початку вже нового року вiн дiзнався, що з 2 сiчня 1980-го року вiдповiдно до директиви Генерального Штабу ЗС СРСР 285-й танковий полк, з мiсця постiйної дислокацiї був переведений на новi штати, доукомплектований до повного складу за рахунок частин МВО i 9-ю залiзничними ешелонами перекинутий в район мiста Термез Узбецької РСР. А вже в серединi сiчня 1980-го року у тому ж Термезi штат полку доукомплектували зенiтною ракетно-артилерiйською батареєю, ротою хiмiчного захисту i його у повному складi передали в пiдпорядкування 201-ї мотострiлецької дивiзiї Туркестанського вiйськового округу. А до того часу 285-й танковий полк дислокувався саме у Дзержинську Горькiвської областi.
   А далi, з 15 сiчня по 14 лютого 1980-го року 285-й танковий полк розмiщувався у польовому таборi в районi висоти Червона могила, мiж мiстами Термез та Кокайти, де було проведено бойове злагодження. Та вже 14-го лютого 285-й полк у складi 201-ї мотострiлкової дивiзiї здiйснив марш за маршрутом Хайратон - Кулi-Бабур - Пулi-Хумрi - Кундуз (все це вже населенi пункти Афганiстану), i зосередився на пiвнiчнiй околицi мiста Кундуз, розмiстившись у польовому таборi. Хайратон - це було мiсто на пiвночi Афганiстану, а Хайратонський мiст через рiку Аму-Дарья, неподалеку вiд Термезу - одним з головних пунктiв наземного сполучення Афганiстану iз зовнiшнiм свiтом, зокрема з Узбекистаном. Його ще називали "Мостом Дружби" - єдиний на державному кордонi Узбекистану з Афганiстаном, який з'єднував Термез з мiстом Хайратон. Вiд Термезу до Хайратону напряму́ було лише 11 кiлометрiв, по дорозi - 16 кiлометрiв. Пiсля введення в ДРА 285-й танковий полк отримав нове умовне найменування - в/ч пп 86997.
   У складi 201-ї мотострiлкової дивiзiї до Демократичної Республiки Афганiстан був перекинутий й iнший танковий полк - 234-й Пермишльско-Берлiнський Червонопрапорний ордена Суворова танковий полк. До введення вiйськ в ДРА у складi 201-ї мотострiлкової дивiзiї, що дислокувалася в Таджицькiй РСР, не було танкового полку, оскiльки то була кадрована дивiзiя iз застарiлим озброєнням. Отож за весь пiслявоєнний перiод 201-а мотострiлкова дивiзiя вперше розгорталася до штату воєнного часу. Вiд 58-ї Рославльскої мотострiлецької дивiзiї, дислокованої на територiї Туркменської РСР, їй i був переданий саме 234-й танковий полк. Таким чином до початку введення вiйськ у пiдпорядкуваннi 201-й мотострiлкової дивiзiї було одночасно 2 танкових полки (234-й ТБ i 285-й). Пiсля введення вiйськ, 28 сiчня 1980-го року 234-й танковий полк був перепiдпорядкований 108-й мотострiлецькiй дивiзiї i передислокований у столицю ДРА Кабул теж з отриманням нового умовного найменування - в/ч пп 71177.
   Що ж стосується саме 285-го танкового полку, який потрапив у ДРА iз Дзержинська, то як виявилося значно пiзнiше, його безповоротнi втрати складуть:
    до 1981 року - 6 осiб,
    1982 рiк - 21 особа,
    1983 рiк - 18 осiб.
    1984 року - 4 особи.
   Разом: 49 чоловiк.
   Отож на початку липня 1980-го Олександр i сповiстив маму, що у червнi вiн вже завершив свою вiйськову службу i вийшов у вiдставку у званнi полковника. На днях йому виповнилося 55 рокiв, а тому вiн мiг давно вже подавати у вiдставку.
   Та чи реально було посилати з Дзержинська ще якiсь вiйськовi пiдроздiли в Афганiстан? Малоймовiрно, та все ж всяке може трапитися... Вiрогiднiсть того, що в Афганiстан переведуть ще якийсь пiдроздiл знову-таки саме iз Дзержинська була дуже малою. Кажуть, що снаряд у одне мiсце двiчi не потрапляє. Та Олександр Михайлович не хотiв зараз ризикувати - що, не говори, а у цей час все ж таки можна було потрапити i на реальнi вiйськовi дiї, i саме в Афганiстан. Вiн на власному досвiдi переконався, що в життi рiзне може трапитись. Як казала Гульнара, вiн двiчi понад 5 рокiв служив в однiй i тiй же частинi. Та й останнє його призначення вiдбулося у межах одного й того ж самого вiйськового округу, що трапляється дуже рiдко. Отож i робiть висновки... Звичайно ж, Олександр розумiв, що навряд чи в Афганiстан знову пошлють вiйська з Московського вiйськового округу, скорiш за все туди потраплять частини iз початкового мiсця служби Олександра - тi, що дислокуються у Туркменськiй РСР. Та це далеко не аксiома. Адже самого Олександра можуть просто послати на замiну командира якого-небудь iз зазначених полкiв. Як то кажуть, один раз у рiк i дрючок стрiляє. Так що ризикувати вiн не хотiв. Все, досить тягти лямку вiйськової служби - вiн вже 33 роки проходив у кiтелi, шинелi та чоботях.
   I що, тепер постiйним мiсцем проживання його родини стане мiсто Дзержинськ? Непогане, звичайно мiстечко, до того ж в гирлi рiки Ока. Та його не порiвняти з тим же Пiдмосков'ям. I як же бути? А дуже просто - повертатися у Наро-Фомiнськ. Золотаренко, переїжджаючи на Волгу, i не збирався назавжди покидати Пiдмосков'я, яке сподобалося всiй його родинi. Покидаючи Наро-Фомiнськ, Олександр промовив: "Ми не прощаємося з тобою назавжди, миле мiстечко. Ми просто кажемо тобi "До побачення".
   А справа була ось у чому. У всiх гарнiзонах, де служив Олександр Золотаренко, вiн та його сiм'я проживали у службових квартирах, так воно було й наостанок служби. Квартира полковника Золотаренка була непоганою, але все ж таки службовою - вийшовши у вiдставку, вiн мав залишите це житло. Але й надалi, пiсля виходу Золотаренка у вiдставку, його родина буде жити, все ж таки, у тому ж Пiдмосков'ї, у Наро-Фомiнську. Олександр Михайлович був досить повороткою й хитруватою людиною. А тому вiн заздалегiдь потурбувався про свою старiсть - вiн ще на третiй рiк своєї служби у Пiдмосков'ї побудував на околицi Наро-Фомiнська для своєї родини трикiмнатну кооперативну кiмнату.
   За дiючими законами вiйськовослужбовцi мали право вступати в житлово-будiвельнi або житловi кооперативи й будувати (сплачувати) свої квартири. Тим, хто працював на Пiвночi, можна було будувати житло й в iншому мiстi (з певним обмеженням), не за мiсцем служби, а iншим - здебiльшого у своєму чи тому, що знаходиться поряд. При цьому 3-х кiмнатна квартира коштувала (в залежностi вiд площi i її планування, а також мiста її побудови) приблизно вiд 7 до 9 тисяч карбованцiв, - перший внесок близько 2-3-х тисяч. Наприклад, в 1971-му роцi в центральнiй частинi СРСР вартiсть 1-го квадратного метра такої квартири становила близько 160 карбованцiв, у той час, коли середня заробiтна плата була близько 150 карбованцiв. А тому далеко не кожен громадянин СРСР мiг дозволити собi придбати квартиру за такою вартiстю. Та полковник Радянської Армiї був далеко не з бiдних, i Олександр Золотаренко кооперативну квартиру для своєї родини таки збудував, та ще й у дуже привабливiй частинi величезної за розмiрами країни. I ось тепер вся родина Олександра Михайловича Золотаренка буде жити майже у самому центрi неосяжного Радянського Союзу - до столицi рукою подати. Збулися давнi мрiї (коли Олександр вчився у Москвi в академiї) Гульнари та її чоловiки жити в Пiдмосков'ї.
   Цiкавим було те, що Олександр (який би вiн i не був поворотким та хитруватим по життю) завжди вiдставав вiд свого брата саме у вiйськовiй кар'єрi - спочатку на пiвкроку (отримавши на 2 мiсяцi пiзнiше звання старшого лейтенанта), потiм вже на крок, два... До того ж Лаврентiй отримував черговi звання (навiть вищi) без додаткового навчання - просто за свою бездоганну вiйськову службу, стратегiчне мислення та армiйську кмiтливiсть. Якби Лаврентiй Михайлович приймав участь у вiйськових операцiях, то, мабуть, цiлком мiг би таки стати й маршалом. А ось Олександру, щоб отримати чергове звання майора й вiдповiдну посаду, довелося навчатися i у вищiй вiйськовiй академiї. Коли Олександр у 50 рокiв лише рiк проходив у званнi полковника, його брат на цей час вже став генерал-майором i служив не у вiйськовiй частинi, а у штабi вiйськового округу. Так, Олександр, вийшовши у вiдставку, досить непогано влаштувався майже у самому серцi Радянського Союзу. Але й Лаврентiй анiскiльки не жалкував за мiсцем свого теперiшнього проживання - на березi теплого Чорного моря, у чудовому, веселому, iскристому гумором мiстi Одеса. Ось тiльки невiдомо поки що було, скiльки Лаврентiю Михайловичу доведеться пробути саме в Одесi.
  
  

РОЗДIЛ 21

У тихiй вирвi чорти водяться

  
   Для багатодiтної родини Золотаренкiв минулий тепер вже 1980-й рiк ознаменувався лише двома приємними подiями: у червнi у доньки Антонiни Олени та її чоловiка Юрiя народився син Павло. До цього часу першим дiдусем, який мав двох онукiв, був Лаврентiй - онук Георгiй та внучка Валентина. А зараз до нього вже приєдналася й сестричка - внучка Оксана та крихiтка онук Павлик. А на початку вересня з'явилася новина трохи iншого плану (хоча й одного спрямування) - Алiя, якiй виповнилося 24 роки - донька Олександра та Гульнари - вийшла замiж, її чоловiка звали Валентин.
   А далi настала ера рокiв 80-х. Для Iллi Золотаренка її перший рiк мав стати дещо особливим - влiтку 1981-го року мав закiнчувати аспiрантуру його перший (але, як гадав сам Iлля, не останнiй) аспiрант, а точнiше аспiрантка Марiя Малишко. Але ще до того, у травнi iз Зеленче (а до того з Ужгорода) надiйшла дуже радiсна звiстка - iнженер-будiвельник Микола Золотаренко захистив кандидатську дисертацiю. Йому на початку липня мало виповнитися вже 44 роки, дисертацiю ж вiн пiдготував (щоправда, як вiн казав у нього були деякi напрацювання) i захистив за 5,5 рокiв. Його молодший брат Iлля свою дисертацiю захистив через 4 з невеликим хвостиком рокiв, але ж вiн навчався в очнiй аспiрантурi. А тому таке досягнення Миколи, який весь цей час працював на будiвництвi, заслуговувало на повагу i давало надiю на те, що у цього кандидата наук попереду гарне майбутнє.
   Що ж стосується аспiрантки Iллi Золотаренка, то можна сказати, що аспiрантуру вона навряд чи закiнчить вдало. Чому? Справа у тому, що успiшне закiнчення аспiрантури здебiльшого передбачало захист кандидатської дисертацiї або ж принаймнi проходження її попереднього захисту. Адже саме це головна мета, яку переслiдує людина, що вибрала аспiрантуру. Закiнчення аспiрантури без подання дисертацiйної роботи оцiнювалося вельми критично. Така ж сама ситуацiя свого часу була i у наставника Марiї Iллi Михайловича. Ось чому тодi завiдувач вiддiлом НДI, у якому працював Золотаренко, i його науковий керiвник Володимир Григорович Iгнатов по закiнченню аспiрантури пiдганяв його й ставив жорсткi термiни. Та все ж захист дисертацiї не є обов'язковою умовою успiшного закiнчення аспiрантури. Обов'язковою умовою її закiнчення є складання кандидатських мiнiмумiв. Якщо аспiрант був лише прикрiплений до органiзацiї, де проходив аспiрантуру, але постiйно там не працював, то йому (якщо iспити були зданi) могли на його вимогу видати свiдоцтво про здачу iспитiв кандидатського мiнiмуму. Саме для такого контингенту аспiрантiв (i у випадку заочної аспiрантури) закiнчення аспiрантури без захисту дисертацiї вважалося невдалим. Вважалося, що закiнчення аспiрантури хоча б без передзахисту дисертацiї нiяких переваг людинi не дає, як i не додає нiяких звань, а тому це просто згаяний час?
   Але зовсiм iнша ситуацiя була у тих аспiрантiв, якi працювали у тiй органiзацiї, при якiй проходили аспiрантуру. Постiйна робота на бажаному мiстi дещо розслабляла аспiранта, а тому вони не ставили собi задачу обов'язково захиститися у вказанi термiни, добре розумiючи, що це задача дуже складна. Як вже говорилося, не так вже й багато аспiрантiв захищалися на кiнець закiнчення своєї аспiрантури. Не дуже пiдганяли їх i їхнi керiвники, вважаючи, що їхнiй аспiрант (навiть вже колишнiй) однак захиститься - продовжує працювати за напрямом своєї дисертацiї i науковий керiвник нiкуди не подiвся. Так, зараз вiн вже не є керiвником аспiранта, але залишається науковим керiвником вже здобувача - i потiм саме його прiзвище буде внесено на першу сторiнку автореферату та дисертацiї, яку згодом захистить його пiдшефний.
   А тому досить спокiйно ставилися до того, що Марiя Малишко за 3 роки аспiрантури навряд чи захистить дисертацiю i спiвробiтники кафедри конструювання верстатiв та машин. Не захиститься сьогоднi - захиститься завтра. Тим паче, що Малишко успiшно справилася з iспитами кандидатського мiнiмуму. Щоправда, слiд сказати, що Марiя в серединi термiну аспiрантури дещо знизила оберти. Настiльки активно вона намагалася працювати на початку, настiльки ж байдуже вона працювала потiм. I почалося це ще на початку другого року аспiрантури. Помiтив, а точнiше добре знав це i її керiвник. Iлля Михайлович намагався пiдганяти свою аспiрантку, але це не дуже йому вдавалося. Та i яким чином можна було пiдганяти - постiйно лаяти? Це могло взагалi вiдбити бажання займатися науковою роботою. А хвалити її, на жаль, у цей час не було за що. Допомагати практично - тобто робити щось самому замiсть аспiрантки? Так взагалi можна далеко зайти - за такої медвежої послуги на захистi колишнiй аспiрант нi доповiдi толком не зможе зробити й на бiльшiсть питань не вiдповiсть. А це з великою вiрогiднiстю означатиме, що навряд члени Ради по захисту до нього прихильно поставляться. I в результатi - навiть, якщо дисертацiя й дуже хороша - в скриньцi для голосування можуть тодi переважати чорнi кульки.
   -- Маша, -- умовляв Малишко Iлля Михайлович, -- вже майже пiв дороги пройдено. Потрiбно ще трохи натиснути. А далi воно саме вже пiде, а потiм взагалi залишаться дрiбницi.
   -- Ну, я ж i так нормально працюю. Крiм того, у мене ж є заняття, до них теж потрiбно готуватися. Кинути роботу я не можу, що тiєї аспiрантської стипендiї... Та й на пiв ставки асистента я перейти не можу - однак важко буде прожити в Києвi. А батькiв я бiльше не можу напружувати - досить i того, що вони менi 5 рокiв допомагали, коли я студенткою була. Та встигну я ще доробити дисертацiю, я й не планувала, що зроблю її за три роки. Хто у нас на кафедрi за такий строк її робив?
   Марiя була родом iз Запорiзької областi, родичiв у Києвi у неї не було. Мешкала вона у студентському гуртожитку - проживали у ньому й аспiранти. Вона, звичайно, мала рацiю - на пiв ставки асистента та стипендiю в Києвi прожити складно. Це була об'єктивна причина, але була ще й суб'єктивна. I Золотаренко її дуже добре знав...
   Науковий керiвник та його аспiрантка досить часто спiлкувалися як у робочий час, так i поза ним. Та це було й не дивно - конструктивно розмовляти за темою майбутньої дисертацiйної роботи Малишко, коли у примiщеннi кафедри чимало спiвробiтникiв, було не реально. А тому говорили здебiльшого пiд кiнець робочого дня, коли бiльшiсть викладачiв розходилися по домiвкам. Це була звичайна практика роботи з аспiрантами. Але постiйно розмовляти про одну саму роботу було нецiкаво, трохи нудно, потрiбнi були якiсь вiдволiкаючi паузи. Отож говорили й просто про життя, бiльш детально знайомилися один з одним. Наприклад, аспiранти цiкавилися тим, як готували свою дисертацiйну роботу їх науковi керiвники, що за ВНЗ до того вони закiнчували тощо. Не обходили стороною й особистих питань, особливо це цiкавило жiночу стать. Науковий керiвник, у свою чергу, щоб налагодити нормальний контакт, розпитував аспiранта про його минуле життя - звiдки родом, хто батьки, школа, iнститут...
   Марiя з самого початку їх сумiсної роботи вже знала, скiльки рокiв її науковому керiвнику. Звiдки вона про це дiзналася, невiдомо, бо детально свою бiографiю на кафедрi Золотаренко не розповiдав. Та не дуже вона кого й цiкавила, навiть того ж Семенова. Всiх цiкавили основнi вiхи дiяльностi нового спiвробiтника кафедри - звiдки вiн родом, що закiнчував, працював чи нi, коли отримав науковий ступiнь та вчене звання. I Марiя в однiй з розмов - ще на початку 1979-го року - якось запитала Золотаренка:
   -- Iлля Михайлович, вибачте, вам у цьому роцi виповниться вже 40 рокiв. А чому ви так пiзно захистили дисертацiю? Адже ви працювали у НДI. Хiба не можна було ранiше пiдготувати наукову роботу?
   -- До захисту дисертацiї я працював у НДI лише чотири роки й три мiсяцi - саме стiльки, скiльки менi потрiбно було часу, щоб пiдготувати кандидатську дисертацiю. Я поступив в науково-дослiдний iнститут в очну аспiрантуру. Так само, як i ти пiсля закiнчення iнституту поступила в аспiрантуру на кафедрi. I я там, в НДI паралельно, теж так само, як i ти, працював.
   -- О! А що ж ви до того часу робили? Теж десь працювали?
   -- Працював на заводi. Я про це коротко казав, коли знайомився на кафедрi з колегами. Ти тодi, мабуть, не звернула на це увагу.
   -- Мабуть, що так. А коли ви почали працювати, коли закiнчили iнститут?
   -- У 1965-му роцi.
   -- У 65-му?.. Це ж вам було... -- Марiя почала подумки рахувати. -- ...26 рокiв. А чому ви так пiзно закiнчили iнститут? -- не дуже-то й ввiчливо, але настирно допитувалася вона. -- Якщо поступати пiсля школи, то можна закiнчити iнститут ранiше - у 22 роки. Наприклад, як i я.
   -- Пiзно закiнчив, бо пiзно й вступив до iнституту, -- посмiхнувся Iлля. -- Я поступив в iнститут вже пiсля проходження строкової служби в армiї.
   -- Он воно що! Яка цiкава у вас бiографiя - армiя, робота на заводi, потiм в НДI, захист дисертацiї, тепер робота у нас на кафедрi, в КПI...
   -- Не дуже вона цiкава, Маша. Особливо та ж сама служба в армiї. Саме пiсля неї я й став iнвалiдом.
   -- Пiсля армiї?.. А думала, що це у вас... -- вона запнулася.
   -- Що моя кульгавiсть з дитинства? -- знову посмiхнувся Iлля. -- Багато хто так думає. Але в дитинствi я нормально бiгав разом з хлопцями i лазив по деревам. Був звичайним сiльським здоровим, тобто не хворобливим хлопцем. Щоправда, у 8-му класi майже пiв року прохворiв - провалився взимку пiд лiд на ставку, промерз i отримав запалення легенiв. А тому закiнчив школу не у 17, а у 18 рокiв. Та й в iнститут я поступив не з першого разу, саме тому й потрапив в армiю. Ось там я й отримав свою травму ноги - складний перелом суглобу був.
   -- Оце то так. Скiльки ж напастi звалилося на вашу голову... Це ж потрiбно. Тодi зрозумiло... -- Марiя знову замовкла.
   -- Що зрозумiло?
   -- Чому ви така хороша людина. Бо не може людина, якiй довелося потерпати у життi, бути поганою людиною. Вона має свiй негативний досвiд, знає що таке бiль - фiзичний чи душевний - а тому не завдасть лиха iншому.
   -- Ой, Маша, не драматизуй. Я звичайна людина.
   -- Та нi. Не зовсiм звичайна. Я це зрозумiла одразу, коли ви у перший раз завiтали до нас на кафедру. Саме через те й просила Володю, щоб вiн допомiг вам.
   Отак слово за слово i згодом Iлля помiтив, що ставлення до нього його аспiрантки починає змiнюватися. Воно не ставало гiршим, навпаки, воно ставало кращим. Вже восени, пiсля вiдпусток вiн якось помiтив, що Малишко дивиться на нього як на якесь божество. Спочатку вiн не звернув на те особливої уваги, було начебто все зрозумiло - це повага молодого поколiння до старшого, досвiдченого. Адже Марiя сама казала, що у Золотаренка на цей час є вже багатий життєвий досвiд: армiя, робота на заводi, потiм в НДI, захист дисертацiї, робота на кафедрi в КПI. Та згодом, якось перехопивши погляд Марiї, вiн зрозумiв, що здорово помиляється - це була не повага, це була закоханiсть. Це здорово здивувало й спантеличило Iллю. Вiн нiколи не думав, що у нього може закохатися молода дiвчина. Так, Золотаренко був привабливим чоловiком, але ж рiзниця у вiцi та ще й його калiцтво... Та спантеличив його не сам цей факт. Вiн розумiв, що це, скорiш за все, закоханiсть старшокласницi у свого вчителя, студентки у свого викладача. Таке трапляється не так вже й рiдко. Iллю, пiсля того, як вiн проаналiзував прожитий перший рiк в стiнах КПI, спантеличило зовсiм iнше. Вiн зрозумiв, а точнiше вiдверто зiзнався сам собi, що й вiн змiнив своє ставлення до Машi. Спочатку вiн вiдносився до неї просто як вчитель до учня, потiм - як до молодшої сестри, далi - як до доньки. А ось ще пiзнiше... Вiн нарештi зрозумiв, що поступово й сам закохався у Малишко.
   У цьому нiчого дуже вже дивного й не було - Марiя була привабливою дiвчиною, багато хто навiть з молодих викладачiв на неї задивлявся. Але ж то молодi... А у нього почався вже вiковий вiдлiк п'ятого десятку. Та вiн просто був не дуже спостережливим, iнакше помiтив би, що навiть дехто з лiтнiх викладачiв-чоловiкiв iнодi кидав на дiвчину погляд, немовби той кiт на сметану. Та й рiк тому, на жовтневому засiданнi кафедри недарма прозвучала фраза, яку Семенов вiдзначив як двозначну. Все це так, але що ж робити далi? Вiдповiдi на це запитання Золотаренко не знаходив. Вiдмовитись вiд наукового керiвництва? Звичайно ж, нi, бо це взагалi можна було б порiвняти з пiдлiстю - повести молоду дiвчину (яка йде за тобою поки що наослiп, просто довiряючи тобi), а потiм кинути неосвiчену людину на розпуттi. Менше контактувати з Малишко? Це можливо, але лише частково - вiд розмов у планi пiдготовки нею дисертацiї нiкуди не дiнешся, а розмови плавно переходили й на iншi теми. Переривати цi розмови не за темою дисертацiї? Дуже грубо, адже вони не на заняттях, бесiда хоча й робоча, та все ж бiльш приватна. А бесiди й справдi останнiм часом були зовсiм не за темою дисертацiї, i що дивно - Iлля Михайлович мимоволi зовсiм не намагався спрямувати їх у наукове русло, вiн пiдсвiдомо милувався тими розмовами. Його зараз милувало навiть саме iм'я дiвчини. Одного разу розмова зайшла про родину Марiї - батькiв, старшого брата дiвчини, бабусю й дiдуся. Малишко у розмовi називала їх iмена, плавно перейшли й до самого iменi дiвчини.
   -- Марiя, Маша... -- повiльно промовив Iлля Михайлович. -- Гарне iм'я, споконвiчне, так би мовити, починаючи ще з Iсуса Христа. Дiва Марiя, Пресвята Дiва, Богородиця, Матiр Божа, Цариця Небесна, Богоматiр - так по-рiзному називають матiр Iсуса Христа, це одна з найбiльш шанованих особистостей i найбiльша з християнських святих. Марiя, галiлеянська дiвчина з Назарету, заручена Йосипу, яка, будучи дiвою, зачала свого єдиного Сина Iсуса чудесним чином, за допомогою Святого Духа.
   -- Ви вiруючий? -- здивовано поглянула на Iллю Маша.
   -- Та нi. Хоча, мабуть, i не такий вже завзятий атеїст. Вiрю у те, що є якийсь загальний Всесвiтнiй Розум. Мама у мене вiруюча. А батько був невiруючим, чи, можливо, не дуже вiруючим. Я навiть не знаю. Бо батько з нами, з дiтьми вiв серйознi бесiди про сучасне життя, про наше майбутнє, а ось мама розповiдала нам i церковнi iсторiї. Тому я трохи й знаю про Iсуса, Богоматiр, Дiву Марiю. А ще про Марiю Магдалину. Теж Марiя, i теж пов'язана з Iсусом Христом.
   -- А хто це? Про Iсуса я, звичайно ж, знаю. Та й про Дiву Марiю. А про Магдалину не чула.
   -- Марiя Магдалина походила з мiстечка Магдали, що було колись на берегах Генезаретського озера. Вона була вродливою жiнкою, але жила грiшно. Але пiсля того, як Iсус урятував Марiю вiд злiсного натовпу i вигнав з Марiї сiм бiсiв, вона змiнила своє життя - стала Його вiрною ученицею. I Марiя Магдалина була вiрна Христовi не лише у хвилини його слави, але й у момент найбiльшого його приниження на Голгофi. Вона подiбно люблячiй жiнцi вмивалася слiзьми, бачачи тортури i страту Iсуса, i витирала його кров. Вона залишилася бiля нiг Iсуса, коли його прибили до хреста, хоча це й було небезпечно. А пiсля того, як Iсуса поховали в печерi, недiльного дня Марiя разом iз iншими жiнками пiшла до гробу Спасителя, щоб намастити його тiло пахучим миром. Коли ж, не знайшовши там тiла Спасителя, вона зi слiзьми виходила з гробницi, їй явився Воскреслий Христос i повелiв йти до апостолiв i повiдомити їм радiсну звiстку.
   -- Цiкаво. А я навпаки гадала, що у мене дуже вже просте iм'я.
   -- Як бачиш, не таке й просте. Воно гарне. Та менi бiльше до вподоби його варiацiя - iм'я Марiчка. Так, наприклад, звати одну з моїх невiсток, дружину брата. Воно якесь бiльш ласкаве.
   -- А менi воно теж подобається. Так мене називає моя бабуся. Так ще iнодi називали мене мої найкращi подруги в школi. А в iнститутi - вже лише Марiя, Маша... -- зiтхнула дiвчина.
   -- А можна я тебе теж буду називати саме Марiчкою? Звичайно, не на людях - це буде дуже вже фамiльярно - а в розмовах помiж нами.
   -- Можна. Менi це теж буде до вподоби. Я повернуся в дитинство, юнiсть, дiвочiсть. А ось я не зможу називати вас просто Iллею. Це вже точно буде фамiльярнiсть. Та й просто я не зможу так... Мабуть, -- невпевнено додала Маша.
   -- Ну, я розумiю. Та й не претендую на подiбне звертання. Хоча... -- що хоча Iлля так i не договорив.
   Цi бесiди велися у примiщеннi кафедри, i в основному вже у позаробочий час. Та постiйно затримуватися на роботi i вести розмови Iллi Михайловичу й Марiї було незручно - такi їх усамiтнення надалi точно могли вже викликати пiдозри. I навеснi вже наступного 1980-го року Iлля та Марiя стали проводити свої бесiди на свiжому повiтрi, прогулюючись в одному iз районiв мiста. Це вiдбувалося не вночi i не пiзнiм вечором, а у робочий час. Адже викладачi навчальних закладiв нiколи не задiянi у навчальному процесi щогодини, i навiть не щодня. Ось i Марiя зi своїм науковим наставником вибирали такi години для своїх прогулянок вдень. I таким мiсцем вони вибрали, як це не дивно, центральний залiзничний вокзал, а точнiше примiський вокзал - не дуже-то романтичне мiсце для побачень, та й для усамiтнення теж. Та вони не звертали увагу на натовп, вони були поза цим натовпом - як би понад ним - у своїх думах, помислах та розмовах. Так, не дуже романтично, зате дуже практично - адже той натовп, який снував повз них, абсолютно не звертав на цю пару увагу, чи мало на вокзалi таких пар, якi очiкують свого потягу чи електричку. А вони i вибрали для свого спiлкування саме платформи електричок - у самому примiщеннi вокзалу вiльне мiсце, щоб посидiти, днем з вогнем не вiдшукаєш. А на платформах електричок дерев'янi лавочки завжди були напiвпорожнi - на електричку громадяни так вже дуже завчасно не приходили. Крiм того, спiлкування вiдбувалося на свiжому повiтрi (хоча, можливо, й не такому вже чистому - тепловозний вокзальний дух вiдчувався), а у разi негоди - весняний дощик - на платформах були капiтальнi навiси вiд дощу. А до вокзалу вiд iнституту лише одна зупинка метро. Їх зустрiчi у цьому мiсцi й почалися навеснi, коли бiльш-менш налагодилася погода.
   Їхнi зустрiчi дивно нагадували першi пiдлiтковi побачення - на перших порах просто прогулянки та розмови, таке собi платонiчне кохання. Проте вони не ходили нi взявшись за руки, нi "пiд руку" - просто ходили або ж сидiли поруч i неголосно розмовляли. Їм було хороше один з одним i без обiймiв чи поцiлункiв. Звичайно, зустрiчалися вони не кожного дня - навчальнi заняття перш за все - а лише тодi, коли у них обох заняття закiнчувалися або ж коли у цей день їх взагалi не було, що було дуже рiдко, адже розпис занять складає не кафедра, i щось змiнити дуже складно. Та все ж, не дивлячись нi на що, зустрiчi Iллi з Марiєю вiдбувалися. I Золотаренко у цi моменти зовсiм не думав про свою сiм'ю i про те, що таким чином вiн краде час спiлкування зi своїми близькими людьми. У цей час всi його помисли були про об'єкт своєї теперiшньої уваги.
   Щоправда, навiть за такого усамiтнення вони не забували iнодi говорити й про робочi моменти, пов'язанi з виконанням Марiєю дисертацiйної роботи. I звичайно ж, у такому випадку iнiцiатива йшла вiд Золотаренка.
   -- Марiчка, -- бiльш суворим голосом нiж звичайно казав вiн, -- нашi прогулянки та бесiди заважають твоїй працi над дисертацiєю. Ти не вкладаєшся в аспiрантський план.
   -- Нiчого вони менi не заважають. Я вечорами працюю. Та й надолужу я ще. А крiм того, я й не планувала, що захищуся за три роки. Я не знаю такого випадку, щоб хтось у такий короткий термiн захистився, та ще й з нуля. Зачекає трохи та дисертацiя, нiкуди вона не дiнеться.
   -- Марiчка, а ти знаєш, що означає слово аспiрант?
   -- I що ж воно означає?
   -- Аспiрант - вiд латинського aspirans - прагне до чогось. Тобто цим словом називають найбiльш амбiтних i активних студентiв, яким пряма дорога до аспiрантури, до науки. А ти свою активнiсть дещо знизила, та й твоя амбiтнiсть, судячи iз сказаного тобою, теж понижується.
   -- Нiчого вона не понижується, я просто зараз реально дивлюся на речi. Я ж не вiдмовляюся вiд бажання отримати науковий ступiнь, просто дещо розтягується термiн. Iлля Михайловичу, мене якраз нашi бесiди пiдтримують, я вже просто не можу без них, без нашого спiлкування, прогулянок...
   I так було здебiльшого кожного разу, коли Золотаренко "переключав стрiлки" на серйозний лад. Та нiде правди дiти - таких розмов було куди менше, нiж iнших, бiльш чуттєвих. Одного разу Марiя й Iлля Михайлович завели бесiду про малу батькiвщину Золотаренка, поговорили трохи й взагалi про Захiдну Україну - Малишко нiколи там не була. Пiд час бесiди Iлля, немов би щось згадавши, хитрувато посмiхнувся й тихенько проспiвав:
        Як iз хати вийде, на порозi стане -
        Аж блищить красою широчiнь рiки.
        А як усмiхнеться, ще й з-пiд лоба гляне:
        "Хоч скачи у воду" -- кажуть парубки.
   -- Це саме про тебе, Марiчка, -- по закiнченню свого спiву додав вiн.
   А проспiвав вiн куплет з пiснi ще своєї юностi, яка так i називалася "Марiчка". Слова пiснi в серединi 50-х рокiв написав студент Чернiвецького медичного iнституту Михайло Ткач, музику - талановитий буковинський музика Степан Сабадаш. Та сама пiсня тодi народилася не вiдразу. Спочатку пiсню спiвав хоровий колектив Буковинського ансамблю пiснi й танцю пiд управлiнням Алли Сереброї. А згодом "Марiчку" вподобав тодi вже заслужений артист України Дмитро Гнатюк. Саме в його виконаннi ця пiсня стала вiдомою далеко за межами України.
   -- Ну, скакати у воду i не потрiбно, -- посмiхнулася й дiвчина, -- адже я живу не на тому боцi, -- теж словами з пiснi промовила Маша.
   -- Це так. То саме я, скорiш за все, живу на iншому боцi.
   -- Я вас розумiю, Iлля Михайловичу.
   -- Мабуть, що нi. Адже я не про себе, Марiчка, я про тебе мову веду.
   -- Все нормально, Iлля... -- дiвчина запнулася й вперше не добавила до iменi ще й по батьковi.
   Iншого разу Iлля наважився й запитав Марiю:
   -- Марiчка, ти казала, що тобi подобаються нашi прогулянки й бесiди, що ти вже не можеш без них, що вони якби додають тобi сил. А що ти взагалi знайшла у менi? Я ж удвiчi старший за тебе.
   -- А от i не удвiчi. Ви старшi за мене усього на сiмнадцять рокiв.
   -- Усього... -- засмiявся Золотаренко. -- Нiчого собi! Не 3-4 роки, i навiть не сiм, а сiмнадцять!
   -- Ну то й що. А я особисто вважаю, що мiж чоловiком i жiнкою допустима рiзниця у вiцi до 20 рокiв. Хоча є випадки i куди бiльшої рiзницi. Ой, вибачте! Я хто зна що балакаю. Ви ж не замiж мене збираєтесь брати... Це ж усього лише дружнє спiлкування, Iлля Михайловичу.
   -- А я вже сумнiваюся чи таке вже воно дружнє, -- тихо простягнув Iлля. -- Це я, вибач, про себе кажу.
   -- Але ж не ворожнече, -- просто радiсно розквiтла вiд цих слiв дiвчина.
   -- Так, я повинен зiзнатися - менi наше спiлкування теж з кожним днем все бiльше подобається. Ось тiльки куди воно нас заведе?.. Крiм того, старий, кульгавий чоловiк. То ти красуня. А я?..
   -- Ви теж дуже симпатичний чоловiк. А кульгавiсть то дрiбниця, на неї можна не звертати увагу. А взагалi, не так вже й важливо - красень чоловiк чи нi. Головне, щоб вiн у душi був гарною людиною.
   -- Я вже тобi казав, що я звичайна людина. А ось ти дiйсно гарна, дуже гарна. А ще у тебе дуже виразнi й гарнi зеленi очi.
   -- Може вони й гарнi, -- сумно простягла Марiчка, -- але ж ви, мабуть знаєте, що саме у беды глаза зелёные, не простят, не пощадят, -- останнi слова на росiйськiй мовi процитувала дiвчина.
   Це були рядки пiснi "У беды глаза зелёные" з кiнофiльму режисера Володимира Шамшурiна "Небезпечнi друзi", що пару рокiв тому вийшов на кiноекрани країни. Фiльм був присвячений життю ув'язнених, розповiдав про їх побут та звичаї у мiсцях позбавлення волi. А саму пiсню написала Тетяна Коршилова - журналiстка i поетеса, яка на цей час була редактором i телеведучою однiєї з музикальних програм. Музику ж написав Євген Птичкiн. Це була задушевна, зворушлива пiсня, а тому дещо незвично було дивитися, як у фiльмi цю пiсню (у виконаннi Сергiя Белiкова) спiвiв один iз ув'язнених.
   -- Нi, твої очi бiди не можуть скоїти, -- покачав головою Iлля.
   -- Та хто його знає, -- все так же сумно мовила дiвчина.
   Бiда чи не бiда, а розвиток подiй стрiмко зростав. У травнi Марiя, йдучи вiд станцiї метро до платформ електричок, потрапила пiд раптовий дощик - парасольку з собою не взяла - i трохи намокла. Не дуже, звичайно, але i сукня, i її розкiшне волосся були вологими. За пiвгодини сукня на травневому сонечку напевно висохне, а волосся ще швидше. Але, коли Марiя присiла на лавочцi поряд з Iллею, який вже чекав її, той пригорнув її до себе й став носовичком помалу протирати волосся дiвчини. А та мовчала й ще сильнiше притискувалася до плеча Золотаренка. I мабуть нiчого дивного не було у тому, що це притискання в результатi завершилося мiцним i довготривалим поцiлунком - дiвчина просто вп'ялася у губи Iллi. А потiм вони довго сидiли мовчки, просто все так же обiйнявшись. Їм тепер не потрiбна була навiть задушевна бесiда. Малишко жила у студентському гуртожитку, але Золотаренко нiколи у її кiмнатi не бував, хоча це теж мiг бути один iз варiантiв усамiтнення. Та схоже, що нiхто з цiєї пари про таке зараз i не думав - їм поки що достатньо було душевного тепла один одного. Так само було й цього разу - один лише поцiлунок замiнив їм довготривалi задушевнi бесiди.

* * *

   Та нiщо не може тривати безкiнечно. У тому планi, що все таємне, колись стає явним. Бесiди Золотаренка та Малишко i на кафедрi, i їх одночасна там вiдсутнiсть не минули непомiченими. Одного дня Золотаренко зiткнувся у коридорi з Семеновим, i той, привiтавшись, сказав:
   -- Iлля Михайловичу, зайдiть до мене.
   Золотаренко спокiйно зайшов у кабiнет завiдувача кафедрою, гадаючи, що розмова буде йти на робочу, навчальну чи наукову тему, як то було вже не раз. Але цього разу розмова набула зовсiм iншого вiдтiнку, хоча частково й була пов'язана з роботою.
   -- Iлля Михайловичу, -- одразу взяв бика за роги Семенов, -- що у вас з Марiєю Малишко?
   -- Вiдверто? -- пiсля тривалого мовчання й зiтхання вiдгукнувся Золотаренко.
   -- Звичайно.
   -- Як би ж то я сам це знав, -- знову зiтхнув Iлля.
   -- Зрозумiло. I це дiйсно вiдверто. Коли й сам не розумiєш, що з тобою коїться. Часом не так просто розiбратися у своїх почуттях...
   -- Саме так, Миколо Васильовичу.
   -- Я розумiю. Але ж ви й самi, мабуть, розумiєте, що це просто аналог закоханостi студентки у свого викладача. Воно поступово минеться, пройде.
   -- Буває, що й не проходить...
   -- Буває й таке, згоден з вами. Та я сподiваюсь, що ви подальшого розвитку подiй не допустите. Ввiчливо лише, щоб, не дай Господь, не зламати дiвчину.
   -- Звичайно ж, Миколо Васильовичу. Тiльки так. Але ось тiльки як це зробити?.. Якби ви знали, скiльки я над цим голову ламаю. Я вам зiзнаюся. Я теж не безгрiшний, Марiя подобається менi.
   -- Ну, це також не важко зрозумiти - Маша гарна дiвчина. Вона й менi подобається. Ну, не в тому планi... просто вона дiйсно гарна дiвчина. Я не можу вам у цьому докоряти, вас можна зрозумiти. Але надалi дiйсно цей вузол потрiбно розв'язувати. I дiвчину шкода, та й ви, мабуть, не збираєтесь руйнувати свою сiм'ю.
   -- Нi, не збираюся.
   -- Отож бо й воно... Вибачте, але нiякої поради я вам дати не можу. Я й сам не знаю, як все розставити на свої мiсця. Це вирiшувати вам, i тiльки вам. I не слухайте нiчиїх порад, якщо вони будуть. Вирiшувати маєте лише ви самi. Ось тiльки як?.. Я фактично повторив ваше ж запитання, але вiдповiсти на нього не можу. I кардинальних мiр тут бути не може - нiхто з вас кафедру не має права покинути, ви обоє потрiбнi нам. Так що подiбну думку, якщо вона вам приходила в голову, одразу ж вiдкиньте. Та це практично те ж саме, що рiзко все розiрвати, наслiдки можуть бути тими ж самими.
   -- I це я розумiю. Тому й не знаходжу виходу. Якби ж хтось з самою Машею поговорив...
   -- Виключено. Я з нею не можу говорити, у цьому разi краще за все вiдверта жiноча розмова. Але я не хочу пiдключати до цього питання i когось з наших викладачiв-жiнок. Тодi справа набере розголосу. I невiдомо ще що краще.
   -- То так.
   -- Отож. Так що розбирайтеся самi. Не рiзко, не швидко - раз i вiдрiзав - та все ж не затягуйте. Для iнших це питання закрите.
   -- Я розумiю. Дякую. Я лише одного не можу зрозумiти - що Марiя знайшла у менi? Як їй може подобатись старий кульгавий дiд.
   -- Ну, до дiда вам ще дуже далеко. Що ж до вподобань, то ви й самi, мабуть, знаєте, що для бiльшостi жiнок головним є не стiльки тiлесне, стiльки духовне. А з цим у вас повний порядок. Все, не будемо далi розвивати цю тему. Працюйте...i думайте, -- наостанок додав Семенов.
   А далi у працiвникiв кафедри настала гаряча пора - складання курсових проектiв, залiки, iспити, дипломнi проекти, практика... Тимчасово зустрiчi Золотаренка та Малишко припинилися, вони обоє були зараз завантаженi навчальним процесом. А далi довга вiдпустка, можливо, все саме по собi поступово завершиться - саме так думав Iлля. Та саме по собi рiдко що завершується. Вже у наступному 1980-1981-му навчальному роцi наприкiнцi першої декади вересня Марiя Малишко звернулася до свого наукового керiвника:
   -- Iлля Михайловичу, я подивилася розклад - у вас завтра немає занять. Давайте завтра зустрiнемося на нашому мiсцi, -- так вони вже давно називали насиджену ними лавочку на платформi електричок.
   -- Машо, -- Золотаренко називав Малишко Марiчкою лише при їх таємних зустрiчах, -- а, можливо, не потрiбно... -- намагався заперечити Iлля.
   -- Нi, потрiбно, -- доволi жорстко перебила його дiвчина. -- Є дуже серйозна розмова. Я вас дуже прошу, Iлля Михайловичу.
   -- Гаразд. Не можу вiдмовити у твоєму проханнi.
   I вони зустрiлися на обумовленому мiстi, хоча до того часу Iлля довго ламав собi голову - що ж то за серйозна розмова? Але так нiчого й не надумав, а тому їхав на зустрiч з певною тривогою.
   -- Iлля Михайловичу, -- пiсля короткої мовчанки поволi розпочала розмову Марiя. -- Я повинна вам у дечому зiзнатися.
   -- Слухаю, Марiчка.
   -- Я здається закохалася, -- опустила очi Марiя.
   Золотаренко не на жарт перелякався, гадаючи, що дiвчина зараз почне признаватися йому у коханнi. Невже справдяться його гадання стосовно серйозної розмови? I що ж йому тодi робити, як вчинити?
   -- I хто вiн? -- обережно запитав Iлля.
   -- Ви його не знаєте. Я познайомилася з ним випадково, коли вiдпочивала вдома. Вiн теж з нашого мiстечка, його звати Сергiй. I хоча мiстечко у нас не таке вже й велике, я його ранiше не знала. Сергiй на 4 роки старший за мене, отож у юностi ми не спiлкувалися, та й навчалися у рiзних школах. Вiн також приїхав до батькiв на вiдпочинок, а працює вiн зараз у Днiпропетровську, вiн iнженер на великому заводi. Я навiть не розумiю, чому вiн до цього часу неодружений, адже йому вже 28 рокiв. Та вiн каже, -- посмiхнулася Марiя, -- що просто не знайшов ще тiєї своєї єдиної...
   -- То це ж добре, Марiчко! Я дуже радий за тебе, -- дiйсно радiсно видихнув Золотаренко.
   -- Ви радiєте тому, що ми надалi на цьому мiсцi ми вже, мабуть, не будемо бачитись? -- ображено запитала Малишко.
   -- Марiчко! Ну як ти можеш таке казати. Я завжди був радий нашим зустрiчам i розмовам. Хiба я був коли-небудь з тобою не щирим?
   -- Нi, у цьому ви маєте рацiю. Нещирим ви не були, я це добре вiдчувала, i вiдчуваю.
   -- Я просто щиро радiю за тебе. Не повинна така гарна дiвчина бути одною. Та й вiк для замiжжя у тебе дуже пiдходящий.
   -- Ну, про замiжжя мова поки що не йде. Але ми кохаємо один одного. Це i я, та й Сергiй вже знаємо. Вибачте, я навiть мамi про це не казала, а вам розповiдаю, неначе сповiдуюсь.
   -- I я дуже вдячний тобi за це. Адже ми не такi вже й чужi люди.
   -- Так, i я вважаю, що ми вже не чужi. А тому й гадала, що ви мене зрозумiєте. Iлля Михайловичу, можливо, я й вийду замiж у наступному чи пiзнiше роцi. Але я нiколи не забуду нашi зустрiчi й розмови. Повiрте менi.
   -- Я вiрю тобi. Тому що й сам до кiнця своїх днiв буду пам'ятати цi зустрiчi й розмови. А ще наш поцiлунок. Адже я навiть собi не признавався, що трохи закохався у тебе.
   -- Трохи?..
   -- Так, Марiчка, вибач за вiдвертiсть, але трохи. Адже я кохаю i свою дружину, i дiтей.
   -- Я розумiю. А тому не ображаюся на ваше "трохи", -- посмiхнулася дiвчина.
   -- Так. Я ще раз повторюю, що я радий за тебе. Але тепер давай поговоримо про твою роботу. Ти що, покинеш аспiрантуру?
   -- Нi, я її обов'язково закiнчу. Нехай навiть i не захищусь - трохи часу я згаяла - але завершу. I тепер я намагатимусь якомога бiльше встигнути. Можливо, що й до передзахисту дiйде, хоча й навряд. Та ви однак залишитесь моїм науковим керiвником.
   -- А якщо ти вийдеш замiж, то залишишся в Києвi чи переїдеш у Днiпропетровськ?
   -- Скорiше за все, переїду - нитка за голкою... Але й тодi ви залишатиметесь моїм науковим керiвником. Навiть заочно. Ви ж не вiдмовите менi у цьому?
   -- Звичайно ж, нi! Дякую тобi за це прохання.
   -- I якщо я буду захищатись не в Кивi, то ви приїдете на мiй захист?
   -- Аякже! Хiба може аспiрант чи здобувач захищатися без свого наукового керiвника. Навiть якщо ти будеш захищатись у Петропавловську-на-Камчатцi, то й туди я приїду чи прилечу. Ми вже з тобою тiсно поєднанi. Нехай i не тiлесно, але духовно.
   -- Гарно ви сказали. I я теж так гадаю, так воно i є. Ну, що, тепер будемо повертатися в iнститут? Про все головне, мабуть, переговорили.
   -- Так, мабуть, що так. На жаль... -- зiтхнув Iлля.
   -- О! На жаль... Тодi ви, можливо не вiдмовите менi в одному проханнi?
   -- Тобi я нi в чому не можу вiдмовити. Слухаю тебе, Марiчко.
   -- Ви казали, що будете пам'ятати нашi зустрiчi й бесiди. А ще поцiлунок... То може нехай буде ще один поцiлунок - прощальний, так би мовити?
   -- Звичайно, -- зрадiв Iлля. -- Це буде гарна пам'ять про нашi романтичнi вiдносини.
   -- Так, саме романтичнi вiдносини, -- iз щирою жалiстю промовила Марiчка, пiсля чого, як i у травнi, знову мiцно вп'ялася у губи Золотаренка. I вiн iз задоволенням вiдповiв їй тим же. Поцiлунок видався досить затяжним...
   Ось так ця романтична iсторiя вiдносин Золотаренка й Малишко як несподiвано почалася, так само несподiвано й завершилась.
  
  

РОЗДIЛ 22

Вiд себе не втекти

   Але особисто для Iллi Михайловича романтична iсторiя з Малишко несподiвано все ж мала своє продовження. З часу розтавання Iллi Михайловича з Марiєю пройшло тижнiв три. Нi, вони, звичайно ж, не розсталися. Вони й надалi обоє працювали на кафедрi i нормально спiлкувалися, Золотаренко як i ранiше залишався науковим керiвником Малишко. Вони навiть зараз бiльше спiлкувалися, бо Марiчка тримала слово - вона почала активнiше займатися дисертацiєю. Та зараз вони спiлкувалися виключно у робочий час i на робочi теми. Тобто розлучення вiдбулося з прогулянками та бесiдами не за темою дисертацiї. Тепер Iллi нiчого було затримуватися на роботi i вiн частiше став бувати вдома, та ще й часом порiвняно рано. I одного такого дня Надiя, прийшовши додому пiсля роботи й заставши там чоловiка, здивовано здвинула плечима:
   -- Дивно!
   -- Що дивно, Надюшо?
   -- Дивно те, що ти вже вдома. I не перший вже день. А пару днiв тому взагалi на роботу не ходив. Ти цiлих два роки майже щоденно ходив на роботу, i повертався досить пiзно. Так само, як то було в НДI. Ну, я розумiю, що ти перший рiк звикав до порядкiв на кафедрi. Але таке вiдбувалося й у минулому роцi. Саме через це мене чомусь i дивує така рiзка змiна. Що трапилося? Надокучила вже робота в навчальному iнститутi? Признавайся.
   -- Нi, не надокучила.
   -- А що ж тодi трапилося?
   Iлля замовк, щось обдумуючи, а потiм наважився:
   -- Це не зараз, Надю, трапилося, а саме тодi. Тобто у минулому роцi, та частково й у цьому - навеснi.
   -- Отуди тобi! I що ж тодi трапилося?
   -- Так, тобi потрiбно, мабуть, взяти у руки якогось дубця.
   -- Це ще навiщо?
   -- Тому, що я завинив перед тобою. Зiзнаюся... -- зiтхнув Iлля.
   -- Та-а-к... А ось з цього мiсця бiльш детально. Бити тебе я не збираюся.
   -- Ну, що детально... Був у мене невеличкий флiрт.
   -- Невеличкий, говориш. Протягом року чи пiвтора?
   -- Та нi, менше. Та й не про час я мову вiв. А про те, що нiчого серйозного не було.
   -- Як це так? А що ж тодi було?
   -- Ну, просто прогулянки мiстом, розмови...
   -- I все?
   -- Практично так.
   -- Так, Iлля, менi набридло витягувати з тебе кожне слово. Якщо наважився менi розповiсти, то розповiдай все нормально. I закохався ти, звичайно ж, у молоденьку студенточку?
   -- Майже що так. Хоча iнiцiатива йшла не вiд мене. Та це з мене провини не знiмає. Просто це вже не студентка, хоча нещодавно такою була, а вже асистент кафедри, аспiрантка. Я її науковий керiвник.
   -- А-а, зрозумiла. Закоханiсть студентки у свого викладача? Типова iсторiя. Але ж вона не була твоєю студенткою.
   -- Так, звичайно ж, не була. Але я як би став її викладачем, тобто науковим керiвником.
   -- Он воно що. Я колись так радiла, що ти перейшов у навчальний iнститут. Та тепер бачу, що я передчасно радiла. Я тодi якось навiть не подумала про те, що ти будеш працювати не просто в оточеннi студентiв, але й студенток.
   -- Ну, жiноча стать на любiй роботi є.
   -- А якраз на твоїй, наскiльки я знаю, жiнок не було.
   -- Саме у нашому вiддiлi дiйсно не було, а взагалi-то в НДI вони були.
   -- Та-а, скiльки їх там було. Гаразд, повернемося до твоєї аспiрантки I вона гарна дiвчина?
   -- Гарна, -- чомусь зiтхнув Iлля.
   -- О, зiтхаєш. Тобто за нею зiтхаєш?
   -- Та нi. Все вже закiнчилося. Вона закохалася у чоловiка, який їй бiльш пара.
   -- А ти жалкуєш?
   -- Нi, навпаки радiю. I за неї радiю, i радiю, що ситуацiя розрядилася. Вона менi, звичайно, подобалася, я навiть майже закохався в неї. Це почалося не одразу. Ми з нею часто спiлкувалися, я маю на увазi по науковiй роботi. Ну, i поступово розпочався цей флiрт. Чи я навiть не знаю, як його назвати, тому що, повторюю, нiчого серйозного не було.
   -- А не дуже серйозного?..
   -- Ну-у, був один поцiлунок. Нi, два.
   -- То один чи два? Щось дуже вже мало для такого термiну.
   -- Два. Один був спонтанний, а iнший - плановий.
   -- О! А це вже цiкаво. Спонтанний - це я добре розумiю. А що таке плановий?
   -- Прощальний.
   -- Ось тепер зрозумiло. I вiн дiйсно прощальний?
   -- Так.
   -- Ну, що ж. Бити я тебе, як казала, не буду. Як то кажуть, повинну голову меч не сiче. А крiм того, якби били когось за однi лише поцiлунки, та ще й усього за два - якщо це правда - то, наприклад, бiльшiсть артистiв щодня у синцях ходили б. Скiльки їм цiлуватися доводиться з чужими жiнками чи чоловiками. Та ще й дублi у них пiд час зйомок є... Але сам факт твого, так званого флiрту, менi дуже неприємний. Не чекала я цього вiд тебе.
   -- Я й сам такого не чекав. Можливо це вiдбулося тому, що у мене в юностi, в школi фактично не було закоханостi. Про армiю я вже й не кажу, але i в iнститутi у мене з дiвчатами практично не було романтичних вiдносин, -- зiтхнув Iлля. -- Тобто це схоже на щось таке, що свого часу я цей етап життя задарма згаяв, недокохав, так би мовити. Ось воно зараз i проявилося.
   -- Навряд чи. Це бiльше схоже просто на кризу середнього вiку.
   -- Яку ще кризу? Що, я вже такий старий?
   -- Справа не в старостi, -- розсмiялася Надiя. -- Вона тут нi до чого. Середнього вiку - мається на увазi вiк саме за 40 рокiв. Є такий медичний термiн - криза середнього вiку.
   -- Так тож у жiнок. Як то кажуть: сорок рокiв - бабiй вiк.
   -- Натякаєш на мiй вiк?
   -- Борони Боже! Просто є ж така приказка.
   -- Гаразд, ясно. Та мова йде не лише про жiнок, але й про чоловiкiв. Одного разу в життi кожної людини настає такий перiод, коли все встає з нiг на голову. Поняття "криза середнього вiку", або "криза середини життя", можна охарактеризувати як фiзiологiчний i психологiчний дисбаланс, коли обсяг проблем, якi звалилися раптово на плечi людини в самому розквiтi сил, ставить її в глухий кут. Людина в цьому станi не здатна тверезо i адекватно оцiнювати своє становище. Вона або впадає в безпросвiтну депресiю, або гарячково намагається заповнити своє життя чимось суєтним, часом додаючи собi цим нових проблем. Трапляється це в вiцi 30-50 рокiв. Криза середнього вiку у чоловiкiв, як i у жiнок, пов'язана з початком гормональної перебудови, медики називають це початком "iнволюцiї". Вся ендокринна система змiнюється, починаються змiни навiть в судинах. Настрiй падає, або ж стає нестiйким, можуть бути як спалахи гнiву, так i меланхолiї. Може також вже з'являтися "пузце", та й взагалi, зайва вага.
   -- Хм, цiкаво. А я гадав, що це стосується лише жiнок.
   -- Нi. З жiнками якраз дещо простiше, там все вiдбувається бiльше на фiзiологiчному рiвнi. А з чоловiками якраз складнiше. У чоловiкiв, що досягли 40-го вiку, починає пропадати сексуальний потяг. Розмова йде не про iмпотенцiю. Просто у представникiв сильної статi бажання починає виникати набагато рiдше. В юностi чоловiки мають значний iнтерес до дiвчат i речей, пов'язаним з близькiстю. Це цiлком нормально, проте з вiком цей сексуальний потяг поступово зменшується. Деякi чоловiки ставляться до цього абсолютно спокiйно. Вони перемикають власнi iнтереси на щось нове i знаходять цiкавi заняття. Однi починають захоплюватися автомобiлями i технiкою, iншi вважають за краще полювання або риболовлю. А ще сорокарiчнi чоловiки намагаються вiдновити згасаючий сексуальний потяг за допомогою молоденьких дiвчат. Деяким чоловiкам у цьому вiцi стає все важче знайти спiльну мову з дружиною, тобто з жiнкою свого вiку - i в спiлкуваннi, i в лiжку, отож i починається пошук бiльш молоденьких, але i вони часом не приносять очiкуваного успiху. I це стає початком духовної кризи: розумiння, що життя вже наполовину прожите, а багато мрiй ще не збулися i вже не збудуться. Розумнi ловеласи балуються на сторонi, проте залишати сiм'ю не поспiшають. Чоловiки, якi стежать за собою - не лише зовнi - переживають цю кризу нормально i швидко приходять в норму. А ось у iнших проявляється депресiя, спустошенiсть, жалiсть до себе, вiдчуття пригнiченостi i безглуздостi життя, змiна цiнностей. I цi головнi супутники кризи середнього вiку у чоловiкiв здатнi вибити грунт з-пiд нiг навiть у самої успiшної людини i розбити мiцну сiм'ю. Чоловiк у розквiтi сил може без видимих причин впасти в депресiю, кинути хорошу роботу, замкнутися в собi, завести молоду коханку або, й того гiрше, пiти з сiм'ї.
   -- Навiть так?
   -- Буває й саме так.
   -- А ти знаєш, я щось чув про це, та не звернув увагу. У нас на кафедрi якось розмовляли двоє моїх колег, приблизно такого ж вiку, як i я. Жiнок на той час на кафедрi не було, а тому чоловiча бесiда була досить вiдвертою. Я так, лише краєм вуха слухав, зайнятий своїми справами. I один з колег розповiдав, що у ньому вiдбулися якiсь змiни - нiбито прокидається вiн одного разу раннiм весняним ранком, пiдходить до розчиненого вiкна, i раптом розумiє: щось не так - його бiльше не радує нi роздивляння дiвчат в коротких спiдничках, нi весняний вiтерець. Немає у нього в душi нiякого пориву, i нiчого не хочеться - нi пити, нi гуляти, нi навiть романи крутити. I вiн задумався, що ж з ним таке сталося? Адже вiн завжди дотримувався приказки про те, що справжнiй чоловiк любить м'ясо, вогненну воду i жiнок. А сьогоднi йому нiчого цього не потрiбно. А потрiбно щось, чого вiн i сам не знає. Я тодi думав, що це просто чоловiчi баєчки. А воно виходить, що й справдi таке може бути. Ну, у мене поки що такого, слава Богу, немає.
   -- Тобто, -- розсмiялася Надiя, -- тобi вже ще подобається роздивляння дiвчат в коротких спiдничках?
   -- А чом би й нi, -- й собi розсмiявся Iлля. -- Я поки що дiєвий чоловiк. Можу звертати увагу й на дiвчат. Просто звертати увагу, оку приємно бачити красу.
   -- I все? -- смiялася дружина. -- I нiяких помислiв чи намiрiв у тебе при цьому немає?
   -- Ну, намiрiв точно не має. А помисли... - бiс його знає. Та годi про це. Я визнаю, що зробив помилку у життi. Та воно якось так несподiвано сталося...
   -- Ну, немає у свiтi людей, якi б не робили помилок. Але однi з них каються i намагаються не повторяти подiбних помилок, iншi ж - навiть не думають про каяття i продовжують грiшити.
   -- А грiховнi думки, намiри? Помисли, про якi ти тiльки-но казала?
   -- Ну, -- посмiхнулася Надiя, -- якби людей засуджували за грiховнi думки чи намiри, то, мабуть, у свiтi переважали б не будiвлi для житла чи виробництв, а виправнi колонiї. У молодостi, я не можу сказати за дiвок, а вiдсоткiв 90 парубкiв, якби їх осуджували за самi лише їхнi помисли, точно були б засудженi. Хоча... хто може сказати, що у них були такi вже й грiховнi думки чи помисли. Що не кажи, а основний iнстинкт подолати людинi не так-то й просто. Адже людиною рухають 3 основнi його iнстинкти: це сексуальний iнстинкт, iнстинкт влади i iнстинкт самозбереження. Використовуючи цi iнстинкти, можна пiдпорядкувати собi волю людини i манiпулювати нею. А також можна з їх допомогою стимулювати себе на досягнення великих цiлей. При цьому психологи вважають найслабшим iнстинктом, iнстинкт самозбереження, ставлячи, мабуть, на перше мiсце сексуальний iнстинкт.
   Це була думка саме Надiї Золотаренко, хоча деякi люди вважали й дещо по-iншому. Ставили, наприклад, iнстинкт самозбереження навпаки вище iнших, вважаючи його основним. Мотивували вони це тим, що як сексуальний iнстинкт, так i iнстинкт влади, мають основу в iнстинктi самозбереження, який вiдповiдає як за власне вiдтворення, так i за максимальну безпеку. Наприклад, для чого людинi потрiбна влада, як не для бiльшої безпеки, а сексуальний iнстинкт, є нiщо iнше, як необхiднiсть продовження свого роду, що також можна вважати iнстинктом самозбереження.
   -- Та й хто може сказати, якi думки грiховнi? -- продовжувала Надiя. -- I, взагалi, як можна їх заглушити? Адже вони є в кожнiй людинi. Якщо з'явився грiховний помисел i ти його вiдразу вiдкинув - це ще не є грiхом, але якщо ти цей помисел мусуєш в своїх думках, якщо не поспiшаєш вiд нього вiдмовлятися - це вже грiх. А взагалi-то грiшнi думки вiдвiдують всiх i за всiх часiв... Наприклад, заборонений плiд - солодкий! А людинi завжди хочеться солоденького... Якщо у чоловiка нiколи не виникали грiшнi думки, зокрема сексуальнi, то вiн, мабуть, асексуал? -- Асексуали - люди, якi не вiдчувають статевого потягу. -- Так, гаразд. Щось я сьогоднi розговорилася... Давно такого не було. То ти менi дав для цього привiд. Та я дуже сподiваюся, що надалi таких привидiв, подiбних причин для розмови не буде. А взагалi-то цiкаво було б поглянути на ту iншу причину сьогоднiшньої розмови - на джерело твого флiрту.
   -- Воно тобi потрiбно?.. Дiвчина як дiвчина. А взагалi, розмова у нас сьогоднi вiдбулася дуже цiкава. Особливо про кризу середнього вiку, та ще й у чоловiкiв. Менi це й невiдомо було.
   Та це й не було дивним. В СРСР намагалися оминати проблему середнього вiку, особливо у чоловiкiв, хоча в 70-тi роки рiвень розлучень в країнi доходив до 40 %. А ось пiзнiше на цей аспект життя людини почали звертати пильну увагу. Значно пiзнiше, вже на початку ХХI-го столiття вiдомий росiйський психолог Олена Новосьолова про це дуже добре напише в своїй книзi-лекцiї "Чоловiчi кризи. Як їх пережити жiнцi, яка поруч". Новосьолова з 18-ти рокiв, паралельно з навчанням, працювала вiйськовим кореспондентом. Завдяки службовим вiдрядженнями об'їздила всю країну, опублiкувала понад 500 статей у вiйськових газетах. Вона закiнчила фiлософський факультет МДУ, стала успiшним психологом, але пiзнiше в свої 32 роки поступила ще й до Вищого психологiчного коледжу при Росiйськiй Академiї наук. Далi вона стане одним з небагатьох росiйських фахiвцiв, якi розвиватимуть область чоловiчої психологiї як окремий напрямок. З 1995-го року працюючий психолог Олена Новосьолова стане ще й штатним консультантом по психологiї однiєї з сильних фракцiй Державної Думи. Крiм того, вона буде вести передачi на радiостанцiї "Срiбний дощ", а на завершення стане автором бестселера "Альфа-самець".
   Олена вiдзначатиме, що вiк настання кризи варiюється вiд 37 до 42 рокiв - це один з найбiльш важко пережитих перiодiв в життi чоловiка. Його ще iнодi називають "сороковими фатальними". А Iлля Золотаренко знаходився якраз в цьому вiковому промiжку. Хоча iнодi у частини чоловiкiв цей кризовий вiк зсувається у бiк збiльшення - все залежить вiд емоцiйного стану людини. То що ж таке криза середнього вiку у чоловiкiв i як її пережити з мiнiмальними руйнуваннями? Iнодi говорять, що криза середнього вiку у чоловiкiв - це коли коханка нiчим не вiдрiзняється вiд дружини ... Але це занадто вже примiтивне судження.
   Так ось на що стане вказувати Олена Новосьолова. Вона говоритиме, що, по-перше, це вiк пiдведення пiдсумкiв. Якщо чоловiк вважає себе до 40 рокiв успiшним, тобто його соцiальнi амбiцiї задоволенi, то вiн - переможець. А переможцю потрiбнi нагорода i п'єдестал, i бурхливi оплески, i захопленi погляди. Чоловiк - герой! Сiм'я у нього в порядку, все на своїх мiсцях. Роль глави сiм'ї вiн виконує, на його думку, вiдмiнно. У нього є захоплення, своє коло спiлкування, зовнiшнi атрибути успiху. Свiт просто зобов'язаний захоплюватися його досягненнями. I хто ж населяє цей свiт? Дружина, яка пройшла з ним весь шлях його становлення, бачила i "розбитий нiс", i вiдчай? Вона давно перестала хвалити чоловiка i захоплюватися ним, а до його успiхiв ставиться як до чогось цiлком природного. Скаже часом: "Ти молодець! Треба б ще ось це..." - i продовжить спокiйно розмову про сiмейнi потреби. Та не тi це "мiднi труби", яких жадає чоловiче самолюбство, ох, не тi!
   То хто ж оцiнить подвиг героя? Хто буде дивитися на нього закоханими очима, повними захоплення i захвату? Ви це теж прекрасно знаєте! Молоденькi жiнки, полоненi образом "альфа-самця". I справа тут не в тому, що чоловiка потягло розмiняти "стару сорокарiчну дружину на двi молоденьких по двадцять рокiв". I не в тому, що вiн зiпсований або розбещений. Йому успiх потрiбен як повiтря! А дружина не поспiшає з лавровим вiнком - або з'являється невчасно i недоречно. А навколо так багато захоплених дiвчат... "Якщо не зараз, то коли?" -- думає чоловiк. Йому не дає спокою питання: "Чого я коштую в життi?" -- I вiдповiдi людина шукає не у колег i друзiв, це пройдений етап. Йому потрiбно захоплення жiнок. Тепер для нього головне - ставлення до його могутньої особистостi.
   До голоду визнання домiшуються страхи. Сорок - це не двадцять i не тридцять. Чоловiк розмiняв п'ятий десяток. Невiдомо, скiльки залишилося чоловiчого життя, де ж трiумф? Та ще й тiло пiдказує: молодiсть витiкає, як пiсок крiзь пальцi. Починають бешкетувати легенi, печiнка, судини, шлунок, серце... Чоловiк несподiвано розумiє, що старiсть не за горами, що все краще залишилося позаду, що скоро вiн почне втрачати сили, що нiчого не можна повернути назад, що вiн старiє. Першi ластiвки еректильної дисфункцiї довершують похмуру картину. Чоловiк стає замкнутим, роздратованим. Дивиться на себе в дзеркало: начебто ще нiчого, старий. А в головi стукає: "Скоро станеш старим i немiчним. Поспiшай, поки є порох в порохiвницях". I вiн поспiшає...
   Та не все так просто. Тому, що, як багато хто вважає, нiколи жоден чоловiк думати так, як описано в книзi (про похвалу, трiумф, нагороди, п'єдестал тощо), не буде. А якщо такi i знайдуться (в своїй меншостi), то це чоловiки, у яких, як то кажуть, "дах поїхав". Все розшифровується досить просто, все було б абсолютно всiм зрозумiло, якби в текстi Новосьолової було додано всього лише 3 слова. Цi слова такi: пiд час кризи середнього вiку чоловiки так думають i ведуть себе на пiдсвiдомому рiвнi. Тодi все сходиться. I, швидше за все, цi слова упущенi не випадково, навряд чи навiть початкiвець психолог мiг би не подумати про пiдсвiдоме мислення людини. Автор, швидше за все, спецiально згустив фарби, щоб бiльше зацiкавити читача або слухача, тим паче жiночу аудиторiю, яка, як вiдомо, завжди дуже чутлива до слiв.

* * *

   Восени цього року почав бiльш плiдно працювати над своєю науковою роботою i сам Iлля Михайлович - просто у нього тепер з'явився на це час. Нi, два роки даремно не пропали, але, поклавши руку на серце, потрiбно сказати, що зроблено було мало. I тепер Золотаренко, як i його аспiрантка, намагався надолужити згаяне. Хоча в цiлому минулий завершальний рiк 70-х закiнчився успiшно. Та й весна нового десятилiття нiяких змiн в цей обiг не внесла. Вона тiльки перiодично нагадувала, що до закiнчення аспiрантури Марiї Малишко з кожним днем залишається все менше часу. На зимовi канiкули Марiя взяла частину своєї вiдпустки i майже на 2 тижнi кудись зникла. Куди вона подiлася, догадувався хiба що лише її науковий керiвник. Та повернувшись (скорiш за все, з Днiпропетровська), вона знову активно включилася у виконання затвердженого плану аспiрантури, хоча й розумiла вже, що однак у нього не вкладеться. Так воно й сталося. В цiлому аспiрантура була закiнчена начебто нормально, але дисертацiйна робота поки що була ще не завершена. Не була призначена й дата попереднього захисту, хоча в цiлому всi глави роботи (включаючи результати експериментальних робiт i висновки) були готовi. Потрiбно було лише завершити друкування ще, мабуть, з третину її, оформити належним чином i подавати на засiдання кафедри. А далi вже по iнстанцiям до попереднього захисту.
   Перед тим, як вже йти у лiтню вiдпустку на прогулянцi в iнститутському парку - таїтися було вже нi до чого (просто прогулянка у вiльний час) - у Марiї вiдбулася розмова з її науковим керiвником. Iнiцiював розмову Золотаренко, та Малишко була готова до такого повороту подiй.
   -- Так, Марiчка, якi твої подальшi плани? Ой, може менi вже не так тепер до тебе звертатися - не Марiчка, а Марiя чи Маша?
   -- Нi, вам можна i Марiчка, -- посмiхнулася дiвчина, та потiм стала серйозною, навiть трохи сумною. -- I вам, i менi це буде добра згадка.
   -- Оп-па! А чому згадка? Ти збираєшся покидати нас, тобто кафедру?
   -- Мабуть, що так. Та не назавжди.
   -- Як це?
   -- Я десь в серединi серпня виходитиму замiж. Пропозицiя менi вже зроблена, i я вiдповiла згодою.
   -- Поздоровляю тебе!
   -- Е, нi. Так просто iз замiжжям не поздоровляють.
   -- Та я ж поздоровляю тебе поки що лише з освiдченням твого судженого тобi у коханнi, i вашою згодою на шлюб.
   -- Я розумiю. Гаразд. Тодi дякую. Але я бажаю, що ви мене поздоровила особисто у день весiлля. Це для вас сприйнятливо?
   -- Ти мене запрошуєш на своє весiлля?
   -- Так, але теж поки що попередньо. Дещо пiзнiше ми з Серьожею вишлемо вам офiцiйнi запрошення.
   -- Дякую за таку увагу. З кафедри ще хтось буде?
   -- З кафедри я запрошую лише вас i Миколу Васильовича. А ще буде моя подруга по iнституту, вона киянка, отож живе i працює в Києвi, теж незабаром збирається замiж. Вона точно буде, бо має стати моєю дружкою. А ось чи погодиться приїхати на моє весiлля Семенов, я навiть не знаю. О, я забула сказати, що весiлля планується провести в Днiпропетровську.
   -- Ну, це я й так зрозумiв.
   -- Так, ви це знаєте. Так ось, якщо Семенов менi вiдмовить, та ще й ви, тобто не буде нiкого з кафедри, то для мене це стане катастрофою.
   -- Я тобi не вiдмовлю. Я вже зараз це кажу, i на весiллi буду обов'язково. Як може аспiрантка виходити замiж без свого наукового керiвника, -- пошуткував Iлля.
   -- Ну, на той час ви вже не будете моїм науковим керiвником.
   -- Як то так! -- жартiвливо нахмурив брови Золотаренко. -- А хто рiк тому казав менi, що я залишусь для тебе заочним керiвником?
   -- Ой, i правда, -- засмiялась Марiя. -- Я й забула. Отож ви точно будете?
   -- Точно. У мене лише до тебе є одне запитання. А можна менi приїхати до тебе на весiлля з дружиною? Вона хотiла бачити тебе.
   -- Бачити мене? -- перелякалася Марiя. -- А вона знає про мене?!
   -- Знає.
   -- Ви що, все їй розповiли?
   -- Ну, не все, але розповiв.
   -- I що? Як вона це сприйняла?
   -- А нiчого. Звичайно, розмова була важкою... Але, як бачиш, я живий i здоровий.
   -- I ви що, розповiдали їй все пiсля кожного нашого сумiсно проведеного дня?! -- з образою сполохалася Марiя.
   -- Та нi. Ну ти що! Розповiв вже тодi, коли нашi зустрiчi припинилися.
   -- А що ж ви розповiли? I про нашi поцiлунки теж?!
   -- I про поцiлунки теж. А ще й те, що я трохи закохався у тебе. Вибач за слово трохи, але такi реалiї.
   -- Та ви що?! I вона вам пробачила?!
   -- Пробачила. Сказала, що за поцiлунки не судять. Навела менi приклад з артистами.
   -- Вона у вас дивна жiнка... -- повiльно тягнула Маша. -- Я б так, напевно, не змогла.
   -- А я гадаю, що змогла б. Якщо кохаєш... - в життi всяке трапляється.
   -- То так, ви, мабуть, маєте рацiю. Та однак, вiдчуваю, що ваша дружина гарна людина, як i ви самi. Гаразд, приїжджайте з дружиною. Можливо, то навiть на краще - побачить, що ваша, так би мовити, колишня пасiя дiйсно виходить замiж.
   -- Вона в це й так повiрить, якщо я їй повiдомлю. Вона просто хотiла побачити тебе, яка ти. Адже я їй сказав, що ти дуже гарна.
   -- Так i сказали? -- посмiхнулася, i доволi радiсно Малишко.
   -- Так i сказав. А хiба я сказав неправду?
   -- Не знаю. Вам краще знати, -- вже зашарiлася Марiя. -- А як звати вашу дружину? Це щоб у запрошеннi до неї звернутися, -- пояснила вона.
   -- Надiя Степанiвна.
   -- Добре, я запам'ятаю.
   -- Так, Марiчко, з твоїм весiллям ми питання начебто з'ясували. Повернемося до справ насущних. Коли у тебе буде готова робота до переднього захисту?
   -- Я планую, що у жовтнi. Я ще влiтку трохи над нею попрацюю. А потiм вже не до неї буде - пiдготовка до весiлля, саме весiлля, медовий мiсяць... -- знову зашарiлася дiвчина.
   -- Так, це я розумiю. Якщо на жовтень, то це дуже добре. Можна навiть i на листопад, якщо не встигатимеш, але не пiзнiше цього року. А де передзахист плануєш проводити?
   -- Як це де? Звичайно ж, на нашiй кафедрi, на моїй скоро вже колишнiй кафедрi, -- сумно зiтхнула Марiя. -- I захищатися я теж планую на кафедрi. Тобто на спецiалiзованiй Радi при нашiй кафедрi, у КПI. Я ж казала, що не назавжди покину вас.
   -- А оце здорово! У цьому питаннi ти просто молодець. Тодi i я, i Микола Васильович заздалегiдь пiдготуємо питання про твiй передзахист. Звичайно, за домовленiстю з тобою. Я знайду тобi гарного опонента. Запишеш номер мого, а може, й Семенова домашнього телефону. I будемо на зв'язку. А потiм вже будемо домовлятися й про сам захист. Ти вiрно вирiшила - краще це робити там, де ти навчалась, працювала, де тебе всi знають.
   -- А я так i гадала.
   -- Ото ж я й кажу, що ти молодчина! Бо мiг бути як варiант i Днiпропетровськ, тим паче, що твiй майбутнiй чоловiк працює там на серйозному пiдприємствi.
   -- Нi-нi. Ми це питання з ним обговорювали i одностайно вирiшили, що захищатися я буду саме в КПI. На мiй захист i вiн приїде в Київ, як вже мiй чоловiк.
   -- То правильно. I щоб ти обов'язково захистилася у першiй половинi наступного року... бо потiм тобi може бути вже й не до дисертацiї.
   -- Чому це не до дисертацiї? Я й у замiжжi можу над нею працювати.
   -- Справа не в цьому, -- посмiхнувся Золотаренко. -- Розумiєш, Марiчко, у шлюбi часом з'являються дiти.
   -- О!.. Он ви про що. Так, i у цьому ви маєте рацiю. Тодi, мабуть, з дисертацiєю й справдi доведеться поспiшати. Нiчого, я все спланую.
   -- Сплануєш народити дитинку? -- продовжував посмiхатися Iлля.
   -- Iлля Михайловичу... -- зашарiлася Марiя та майже одразу, задиркувато глянувши в очi спiврозмовнику, промовила, -- а що, i це також.
   -- Правильно, молодець. У нас, в СРСР все планове - планова система господарювання. А сiм'я це теж господарство, та ще й яке. -- Та потiм вiн змiнив свiй жартiвливий тон на серйозний i завершив. -- Ну що ж. Тепер ми з тобою теж всi питання обговорили. Отож, за справу. Менi й самому теж потрiбно активiзувати роботу над своєю дисертацiєю. Але й про твою я забувати не буду.

* * *

   На початку липня, перед тим, як основна маса спiвробiтникiв кафедри мала йти у вiдпустки, Золотаренка запросив до себе у кабiнет завiдувач кафедрою.
   -- Так, Iлля Михайловичу, ваша аспiранта навчання завершила. Проте завершила не так, як нам би того хотiлося - дисертацiя у неї поки що не готова. Я чудово розумiю, що нiчого страшного у цьому немає, але мене цiкавить питання - коли вона все ж буде готова.
   -- Попереднiй захист вiдбудеться ще у цьому роцi.
   -- Це точно? Я розмовляв з Марiєю, вона теж сказала менi майже те саме. Та чи це насправдi так? Тим паче, що йдуть чутки про те, що вона збирається виходити замiж.
   -- Це насправдi так. I я, i Марiя за свої слова вiдповiдаємо.
   -- То добре. Я вiрю вам. Передзахист вiдбудеться у нас?
   -- Звичайно.
   -- А ви не знаєте, Марiя виходить замiж за киянина чи за iногороднього. Адже стосунки у вас дружнi, хоча попереднi успiшно завершенi, i без кардинальних рiшень. Даруйте, це я так, до слова.
   -- Нiчого, все нормально. Якщо Марiя не афiшує, за кого виходить замiж, то вона має на це право. I я начебто не маю права розголошувати її таємницi. Та вам я скажу, знаю, що ви зайвого слова нiкому не скажете - Маша виходить замiж не за киянина. Вона полишить Київ i кафедру. Переїжджатиме у Днiпропетровськ. Я це кажу ще й тому, щоб ви були до цього готовi.
   -- А трясця тобi! А це вже не дуже добра новина. Гарну викладачку кафедра втрачає. А у нас i так колектив майже чоловiчiй - жiнок обмаль. Ну, та що тут вдiєш. Я однак радий за Малишко, та й Днiпропетровськ чудове мiсто, i теж на Днiпрi. Ну, що ж, нехай їй там щастить, а головне щастить у шлюбi - вона на це заслуговує.
   -- Миколо Васильовичу, а можна запитання з цього приводу?
   -- Звичайно.
   -- А якщо Малишко запросить вас на весiлля, ви поїдете?
   -- А вона може мене запросити на весiлля?
   -- Скажу вiдверто - не може, а обов'язково запросить. I у мене прохання - не вiдмовляйте їй.
   -- Оце то так... Та воно, мабуть, так i мало статися. Те, що вона запрошує i вас, я не сумнiваюсь. А ще кого?
   -- Бiльш нiкого.
   -- О! Тодi це з її боку велика повага до мене. Тодi менi точно потрiбно бути присутнiм. А на коли намiчено весiлля? Це важливо, щоб спланувати свою вiдпустку. Чи весiлля буде восени?
   -- Нi, не восени, саме влiтку. Точної дати я не знаю, але Маша казала, що в серединi серпня. Я тому й завiв з вами цю розмову, щоб ви, якщо дасте згоду на приїзд на весiлля, спланували вiдпустку.
   -- Все нормально. Ми з дружиною планували на пару тижнiв з'їздити на море, та до середини серпня ми точно повернемося. Так що на свадьбi у Марiї я точно буду. Даю слово.
   -- Дякую. Вона буде дуже рада. Вона вас дiйсно поважає.
   -- Гаразд, досить лiрики. А тепер скажiть менi, вельмишановний Iлля Михайловичу, -- трохи ущипливо запитав завiдувач кафедрою, -- а як справи з вашою дисертацiєю?
   -- Ще гiрше, нiж у моєї аспiрантки, -- зiтхнув, розвiвши руки, Золотаренко. -- До попереднього захисту менi дуже й дуже далеко.
   -- I чому? Бо ви обоє гаяли час.
   -- Ви знаєте, я не можу сказати, що то був згаяний час.
   -- Я розумiю. Даруйте менi. Я трохи погарячкував з цiєю фразою. Але все ж, у чому справа?
   -- Ви знаєте, є багато чого. Є причини, звичайно, й суб'єктивнi, але є i об'єктивнi. У тому числi й те, що менi довелося трохи змiнити напрямок своїх дослiджень, в основному теоретичних. Не кардинально, та все ж. Та й докторська дисертацiя - це не кандидатська, у нiй кожне слово вагоме. Доводиться писати, закреслювати, переписувати, знову закреслювати й знову писати.
   -- Менi це добре вiдомо. Але, все ж, коли ви її плануєте завершити?
   -- Ну, ранiше я ставив собi мету вкластися у 10 рокiв.
   -- Та ви що! Ну й плани у вас! Нi, таке, батенька, аж нiяк не годиться. Я бачу, що вас потрiбно ще бiльше пiдганяти, нiж вашу аспiрантку. Отож, ще 2-3 роки, i край. Ну, максимум чотири. У мене на вас великi плани.
   -- Якi ще плани?
   -- Дiзнаєтеся, як станете доктором наук. Так, з осенi закочуйте рукави, i берiться за справу. Будете доповiдати про стан вашої роботи над дисертацiєю на засiданнях кафедри по 3-4 рази на рiк. Я тепер з вас не злiзу.
   -- Ото дякую, -- iронiчно посмiхнувся Iлля.
   -- Дякувати будете, коли захиститеся. Все, розмова завершена.

* * *

   Та розмова з завiдувачем кафедрою не була даремною. Iлля Михайлович навiть у своїй немалiй викладацькiй вiдпустцi частину вiдпочинку присвятив роботi над дисертацiєю. Вiдбулося це тодi, коли сiм'я Золотаренкiв вiдпочивала на дачi. Надiя останнi роки брала вiдпустку виключно лiтом. У дитячих лiкарiв це було можливо, тому що завантаженiсть на роботi у цей час була невеликою - влiтку дiти майже не хворiли, вони переважно оздоровлюються на дачах, у бабусь з дiдусями чи на морi. Та на дачi Надiя вiдпочивала не так вже й довго, тому що до цього вся сiм'я Золотаренкiв 2 тижнi провела ще й на морi. I це була, як вони сподiвалися, остання їх поїздка на море громадським транспортом - одержавши вiдпускнi та доклавши заощадженi грошi Iлля з Надiєю, як то ранiше й планували, купили власний автомобiль - "Жигулi" ВАЗ 21063 (а фактично варiант все тiєї ж iталiйської моделi "Fiat 125" 1967-го року випуску). Аналогiчна версiя машини - Polski Fiat 125p - випускалася за лiцензiєю ще й у Польщi. Власний автомобiль давно вже нiкого не дивував. Iз родини Золотаренкiв не було поки що власної легкової машини у сiм'ї Петра та Василя - тому за його польотами все, мабуть, на це не хватало часу. Хоча останнiм часом i вiн вже планував обзавестися таким зручним засобом пересування - на вiдносно не великi вiдстанi, бо пiлот Василько вимiрював зараз вiдстанi не десятками кiлометрiв, а тисячами.
   Придбати автомобiль Золотаренкам (щоб прискорити купiвлю) трохи посприяв батько Наталiї. Права Iлля вже мав. Цього навчального року, вiльний вже вiд зустрiчей з Марiчкою, вiн ходив на спецiальнi курси з пiдготовки водiїв категорiї "В", якi iснували при iнститутi. Та нормальної водiйської практики вiн ще не мав, а тому вирiшено було поки що не ризикувати. А ось на дачу всiєю сiм'єю вони вже їздили на власному автомобiлi - то буда чудова практика водiння автомобiля на вже доволi завантажених вулицях мiста. Отож, вiдпочинку у Iллi було багато - вiн i працював над дисертацiєю здебiльшого, коли дружина вже вийшла на роботу.
   Та ось настав i день весiлля Марiї Малишко. Вiдбулося воно у суботу 22-го серпня. Були на весiллi i Семенов з дружиною, i Iлля з Надiєю. I цим фактом була дуже задоволена наречена, а точнiше вже молода дружина. Вона з задоволенням представила чоловiкiв як завiдувача кафедрою, на якiй вона працювала, та її наукового керiвника.
   Сподобалася i сама Марiя, та вже дружинi Iллi.
   -- А твоя Марiя й справдi гарна дiвчина, -- з посмiшкою тихенько заявила вона чоловiковi. -- Та й взагалi досить приємна дiвчина, тобто вже молода жiнка. У тебе гарний смак.
   -- Яка ж вона моя? -- теж посмiхнувся Iлля. -- Подивись, який у неї показний чоловiк.
   -- Ну, нехай колишня твоя. Крiм того, вона все ще твоя аспiрантка. Так що трохи й твоя. I не сердься, я тобi не дорiкаю. Та що було, те було. Все, забули, -- завершила вона, бачачи, що чоловiк хоче щось сказати.
   В цiлому весiлля Марiї та Сергiя Столяренко - таким стало вже прiзвище i Марiї - було гарним, i всi гостi залишилися ним задоволенi.
  
  

РОЗДIЛ 23

Суттєвi змiни в бiографiї

   Та рiк 1981-й все ще продовжувався i його лiто завершилося тим, що Iлля отримав звiстку вiд мами про те, що Лаврентiй Золотаренко, якому у червнi виповнилося 56 рокiв, отримав звання генерал-лейтенанта. А восени Iллi зателефонував його наймолодший брат Василь i сповiстив, що вiн зараз переучується для роботи на лiтаках, якi обслуговують мiжнароднi рейси.
   А в серединi листопада в КПI вiдбувся попереднiй захист кандидатської дисертацiї здобувача Марiї Столяренко (Малишко) - науковий керiвник Iлля Золотаренко. I був вiн вдалим. Зроблено було кiлька зауважень (та їх було мало), i дисертацiя була рекомендована до захисту. Ось таким щедрим на подiї видався для Золотаренка початок 80-х рокiв.
   Весна ж наступного року розпочалася для Iллi з того, що вiн з дружиною в серединi березня гостював у брата Василя на його днi народження - йому виповнився 41 рiк. Це була не кругла дата, та так вже повелося, що брати щорiчно особисто поздоровляли один одного з особистим святом. Добре й так, що в одному мiстi разом з тобою крiм твоєї сiм'ї мешкає ще хоча б одна рiдна тобi душа. I Василь похвалився братовi тим, що вiн вже нещодавно в якостi 2-го пiлота здiйснив свiй перший мiжнародний полiт на лiтаку ТУ-114, пунктом призначення якого була Варшава. Поки що йому доведеться лiтати лише в соцiалiстичнi країни, а далi видно буде. Та це вже по-справжньому розпочиналася збуватися мрiя Василя лiтати у рiзнi країни, i не просто лiтати лiтаком, а самому сидiти за його штурвалом.
   Родинне свято було добрим вiдпочинком i гарним спiлкуванням. Та зараз Iлля Золотаренко тримав у головi думку про iншу майбутню подiю, яка була для нього дуже важливою - в серединi наступного мiсяця повинна була захищати кандидатську дисертацiю перша його аспiрантка Марiя Столяренко. За цей час Марiя виправила всi зауваження, якi були зробленi на передзахистi її дисертацiї, оформила 2 примiрника роботи, вiдтиражувала автореферат i подала всi документи до спецiалiзованої вченої ради КПI по атестацiї дисертацiй на здобуття наукових ступенiв доктора i кандидата технiчних наук. Спецiалiзованi ради були основною ланкою системи атестацiї наукових i науково-педагогiчних кадрiв вищої квалiфiкацiї, якi несли вiдповiдальнiсть за обґрунтованiсть прийнятих рiшень, i були покликанi забезпечувати високий рiвень вимог пiд час захисту дисертацiй. Спецiалiзованi ради створювалися ВАКом СРСР у широко вiдомих своїми досягненнями у вiдповiднiй галузi науки ВНЗ, академiчних iнститутах, науково-дослiдних iнститутах, науково-виробничих об'єднаннях, а також мiжгалузевих науково-технiчних комплексах i мiжгалузевих державних об'єднаннях на пiдставi клопотань мiнiстерств, вiдомств, академiй наук, мiжгалузевих науково-технiчних комплексiв i мiжгалузевих державних об'єднань, якi здiйснюють контроль за забезпеченням роботи спецiалiзованих рад.
   Захищатися на спецiалiзованих радах могли за вiдповiдними поданнями будь-якi аспiранти чи здобувачi. Iснувало лише одне обмеження - за мiсцем їх основної роботи заборонялося захищати дисертацiї в спецiалiзованих радах ректорам i проректорам ВНЗ, керiвникам органiзацiй та їх заступникам.
   А ще до того кафедра конструювання верстатiв та машин провела попередню експертизу дисертацiї та дала по нiй висновок, в якому бути вiдображенi: конкретна особиста участь автора в отриманнi результатiв, викладених в дисертацiї; ступiнь достовiрностi результатiв проведених дослiджень, їх новизна i практична значущiсть, а також обґрунтованiсть захисту дисертацiї у виглядi наукової доповiдi. Крiм того, кафедра вiдзначила вiдповiднiсть спецiальностi дисертацiї; повноту викладу матерiалiв дисертацiї в роботах, опублiкованих автором. А далi була призначена дата захисту дисертацiї здобувачем Марiєю Столяренко. Машi останнi пару мiсяцiв (так само як i восени минулого року) довелося доволi часто приїздити до Києва, та такою була доля кожного здобувача, який мав захищатися поза межами мiста, у якому вiн мешкає. Марiя ще з осенi працювала в одному iз днiпропетровських ВНЗ на посадi асистента, i їй ще певний час доведеться працювати на цiй посадi, навiть у разi успiшного захисту дисертацiї. Адже щоб перейти на посаду доцента, їй потрiбно буде отримати аналогiчне звання. А щоб отримати вчене звання доцента потрiбно було мати стаж навчальної дiяльностi на посадах асистента, викладача, старшого викладача чи доцента не менше нiж п'ять навчальних рокiв, а також мати навчально-методичнi та науковi працi, опублiкованi пiсля захисту дисертацiї у вiтчизняних або iноземних фахових виданнях, з яких не менше двох публiкацiй у перiодичних виданнях. Потрiбний стаж у Марiї через 1,5 року вже буде (була оформлена ще в КПI на посаду асистента з вересня 1978-го року), а ось з методичними виданнями доведеться пару рокiв зачекати. Та це нормально, до того часу у неї якраз буде вже й необхiдний педагогiчний стаж.
   Та всi хвилювання наукового керiвника за першого свого аспiранта були даремними - захистилася Марiя успiшно. I на банкетi, який вiдбувся одразу пiсля захисту, вона теплими словами подякувала Iллi Михайловичу Золотаренку за плiдне керування й чуйнiсть - останнi слова Марiчки найкраще зрозумiв хiба що сам Iлля. Один камiнь звалився з плечей Золотаренка, та залишався ще один, мабуть, значно важчий - робота над власною дисертацiєю. А завiдувач кафедрою поставив йому досить жорсткi умови - пiдготувати дисертацiю за 2-3 роки. Iлля розумiв, що це абсолютно не реально, розумiв, мабуть, це й сам Микола Васильович, а тому зрештою збiльшив цей термiн до чотирьох рокiв. А чотири роки мають сплинути восени 1985-го року. Звичайно, невиконання умов Семенова нiяких, так би мовити, санкцiй для Золотаренка не несло, але йому хотiлося залишатися у дружнiх вiдносинах з завiдувачем кафедри, а тому саме термiн у 4 роки зараз i намiтив собi Iлля Михайлович. Але працювати тепер йому доведеться дуже багато, вiн це чудово розумiв. Та вiн сам вже давно намiтив собi такий шлях, i навiть пообiцяв покiйному батьковi, а тому слово потрiбно тримати.
   Але тепер - як то завжди буває, коли людинi бракує часу - той почав бiгти з шаленою швидкiстю. А Семенов тримав своє слово - якщо восени минулого року й взимку вже цього року на засiданнях кафедри у Золотаренка бiльш цiкавилися станом роботи його колишньої аспiрантки, то на першому ж весняному засiданнi кафедри (коли стало вiдомо, що вже затверджена дата захисту Марiї Столяренко) Микола Васильович поцiкавився конкретно станом справ над докторською дисертацiєю вже самого Iллi Михайловича. Поки що той вiдбувався лише кiлькома словами: "Працюю над дисертацiєю за планом", та надалi цей номер навряд чи пройде - Семенов на засiданнях кафедри з наукових питань точно заставить Золотаренка доповiдати по повнiй програмi - принаймнi по якомусь роздiлу дисертацiї. Так що доводилося дiйсно закочувати рукави й серйозно братися за справу.
   I якось вже у приватнiй бесiдi Семенов поцiкавився у Золотаренка про те, як у нього йдуть справи саме з дослiдницької роботи над дисертацiєю, зокрема чи задовольняє докторанта лабораторно-дослiдна база кафедри. На що Iлля Михайлович вiдповiв:
   -- Що-що, а лабораторно-дослiдна база у вас, у нас, -- посмiхнувся вiн, -- чудова. Я навiть не чекав, що у навчальному закладi може бути так добре оснащена лабораторiя. В НДI, де я працював дослiдна база була, звичайно, дещо сильнiшою, та на те то й науково-дослiдний iнститут. За 3,5 роки я вже гарно вивчив устаткування нашої наукової лабораторiї i мене все задовольняє.
   -- Так, ви маєте рацiю. Лабораторно-дослiдна база нашої кафедри, як однiєї iз найстарiших, завжди була досить пристойною. Та й взагалi, в цiлому iнститутська лабораторно-дослiдна база є чи не найкращою серед навчальних закладiв не лише мiста, але навiть серед ВНЗ Української соцiалiстичної республiки.
   I Семенов мав рацiю. Обсяги науково-дослiдних робiт КПI вражали: вони представляли близько 60 % обсяги робiт всiх технiчних вузiв України, що свiдчило про високу ефективнiсть вчених КПI. Ще десять рокiв тому, у 1972-му роцi КПI отримав статус наукового закладу першої категорiї i, володiючи значним науковим потенцiалом, перетворився на великий науковий центр. Науковий потенцiал КПI був дуже потужним: щорiчно в Українськiй республiцi близько 10 % дисертацiй в галузi технiчних наук захищали представники КПI.
   -- Я сподiваюся, -- продовжував Микола Васильович, -- що невдовзi наш iнститут дiйсно стане найкращим, щонайменше в Українi. Та й в Росiйськiй федерацiї не так вже багато подiбних нашому iнституту ВНЗ.
   I прогнози завiдувача кафедрою теж були на диво вiрними, особливо у науковiй частинi. Забiгаючи наперед, слiд вiдзначити, що найбiльше визнання iнститут отримає у другiй половинi 90-х рокiв - вiн дiйсно стане головним навчально-науковим центром вищої технiчної освiти на Українi. Саме тодi розпочнеться його шлях до його iнтеграцiї в свiтову систему освiти, яка стане однiєю з головних складових частин стратегiї розвитку навчально-наукового процесу iнституту i яка здiйснюватиметься завдяки iнiцiативам та натхненнiй працi як його керiвництва, так i його видатних вчених, талановитих викладачiв.

* * *

   В один iз вечорiв середини листопада дружина позвала Iллю до телефону. Зараз частiше вона пiднiмала слухавку, бо якраз вечорами вдома чоловiк копошився у паперах зi своєї майбутньої дисертацiї. Вiн вже давно наростив телефонний шнур, а тому можна було комфортно розмовляти сидячи у крiслi вiтальнi.
   -- Iлля Михайловичу, добрий вечiр, -- почув вiн добре знайомий йому голос. -- Це Марiчка вас турбує. Як ви поживаєте, як вашi справи?
   -- Я й так пiзнав тебе. Та як у мене можуть йти справи... Все по-старому. Працюю над дисертацiєю, iнших новин немає.
   -- А у мене якраз є новини.
   -- Так... Слухаю.
   -- Тиждень тому я народила доньку. Я вже з нею вдома.
   -- Та ти що! Молодець! Я вiд усього серця вiтаю тебе, i зичу вам обом мiцного здоров'я.
   -- Дякую. Ну, не буду вас бiльше вiдволiкати. В iнститутi у мене справи йшли нормальнi, та я там вже пару мiсяцiв не працювала. Та й надалi, напевно, не скоро вийду на роботу.
   -- То дрiбницi. У тебе зараз бiльш важлива справа є.
   -- Я знаю. Ну, гаразд, новину я вам повiдомила. Це i все. До побачення!
   -- До побачення? Здоров'я i успiхiв тобi.
   Золотаренко посмiхнувся цiй новинi. Вiн щиро радiв за Марiю, що в неї успiшно складається сiмейне життя. Але одночасно з усмiшкою подумав про те, що вона виявилася досить рацiональною жiнкою. Вона у минулому роцi казала, що все спланує. I спланувала-таки - донька у неї народилася у листопадi, отже спланувала це питання Марiчка ще до захисту своєї дисертацiї. Дiйсно, молодець!
   -- Так, i хто тобi телефонував, i кого з чим ти поздоровляв? -- запитала дружина.
   -- Телефонувала Марiя Малишко, тобто зараз вже Столяренко.
   -- А, он воно що. А я-то думаю, хто ж це такий. Голос менi видався знайомим, вона навiть звернулася до менi на iм'я та по батьковi. Тобто, ми знайомi. Та я не впiзнала її за голосом. А питати було якось незручно. I з чим же ти її поздоровляв? Отримала нарештi диплом кандидата наук?
   -- Нi, вона про це менi нiчого не говорила. Та отримала вона вже його давно, це точно - скiльки вже часу пройшло пiсля захисту.
   -- То що тодi - звання доцента отримала?
   -- Вона його ще не скоро отримає. У неї вiдбулася подiя значно важливiша.
   -- Так, цiкаво?
   -- Вона тиждень тому народила доньку.
   -- Он воно що! I поспiшила тебе порадувати? А чи не ти часом батько цiєї дитини?
   -- Надю!..
   -- Та шуткую я, шуткую. Знаю, що не ти. Та все ж...
   -- Ну що все ж?
   -- Та то я так. А дiвчина таки здорово втрiскалась у тебе, якщо навiть такi новини тобi повiдомляє.
   -- Просто ми з нею залишилися у добрих вiдношеннях. I вона знала, що я порадуюсь за неї.
   -- Так, цiкава дiвчина, жiнка, а зараз вже й мати...
   -- Вона гарна людина.
   -- Це я ще ранiше зрозумiла. Та й ти нiбито гарна людина - завжди був таким правильним... Я гадала, що ти у мене iдеальний чоловiк, що ти не вчиниш чогось необдуманого. А ти....
   -- Надюшо, я звичайна людина. А це означає, що менi притаманнi всi людськi якостi, у рiзних, звичайно, їх спiввiдношеннях.
   -- Мабуть, що так. Та це менi навiть iмпонує.
   -- Що iмпонує?
   -- Ну, не те, що тобi властивi всi людськi якостi, а те, що у тебе можуть закохуватися навiть молодi дiвчата. Отже, менi, все ж таки, дiстався гарний чоловiк.
   -- Ага, такий вже й гарний - клишоногий.
   -- А у коханнi це має жодного значення. Я колись прочитала вислiв чи то з китайської чи то з японської мудростi, скорiше саме з японської. Так ось, вона стверджує: "Коли є любов, виразки вiд вiспи так само красивi, як ямочки на щiчках".

* * *

   А далi час i справдi полетiв стрiлою. Роки спливали, а робота над докторською дисертацiєю у Iллi Золотаренка йшла з перемiнним успiхом. Та все ж на весну 1984-го року вона в цiлому була завершена. Залишалося доповiсти її у повному обсязi на кафедрi, нормально оформити й подавати у вiдповiднi iнстанцiї. Робота над дисертацiєю у нього дивним чином подiлилася на майже рiвнi 3 етапи: першi 2 роки (з осенi 1978-го) вiн плiдно, хоча й не особливо напружено трудився над нею. Потiм почався його флiрт з Марiчкою i 2 роки роботи над дисертацiєю мало не пiшли коту пiд хвiст. I нарештi остання 2 роки занадто напруженої роботи - i та практично завершена. Ранiше вiн вiдводив собi термiн у 10 рокiв для того, щоб стати доктором наук. I хоча то був дуже вже крайнiй строк (у таємних помислах Iллi вiн становив хiба що 7-8 рокiв), та й цей термiн вiн успiшно виконав. А тому в цiлому, враховуючи той факт, що займатися докторською дисертацiєю Золотаренко почав ще в НДI у 1977-му роцi - пiсля того, як отримав вчене звання доцента - то 7 рокiв працi над докторською дисертацiєю цiлком пристойний результат. Хоча... дисертацiя ще не захищена, ще навiть не вiдбулася процедура попереднього захисту - а тому всяке може трапитись.
   Ще в червнi 1982-го року (через пару мiсяцiв пiсля захисту дисертацiї Марiєю Столяренко), коли стали вiдомi результати цьогорiчного випуску, у Золотаренка вiдбулася чергова (не запланована) розмова з завiдувачем кафедрою, iнiцiатором якої був останнiй.
   -- Так, Iлля Михайловичу, перший ваш аспiрант успiшно захистився. Тепер, мабуть, настала черга другого.
   -- Е, нi, Миколо Васильовичу, поки що нiкого я брати не буду.
   -- Чому? У вас це, як вже показали результати, виходить досить непогано.
   -- Ну, це спiрне питання. Адже Марiя не вклалася у аспiрантський план.
   -- Ой, та не говорiть дурниць. А хто у нього вкладається? Я не пам'ятаю, щоб останнiм часом хтось у нього вкладався. Тi плани складаються просто щоб можна було пiдганяти аспiрантiв.
   -- Все одно. Принаймнi 2-3 роки i не просiть - не вiзьмусь я вести жодного аспiранта.
   -- Ого! Аж 2-3 роки? Чому це так довго? Нi, так справа не пiде.
   -- Не буду я брати аспiрантiв, поки сам не захищуся. Ви самi менi встановили такi строки.
   -- Е, нi. Половина того строку вже пройшла.
   -- Та яка там половина? Лише рiк пройшов.
   -- Вiрно. А один рiк вiд двох, то i є половина.
   -- Ну, ви й жук, Миколо Васильовичу, -- розсмiявся Золотаренко. -- Даруйте, звичайно за це слово. Ви менi наводили крайнiй термiн взагалi 4 роки.
   -- То саме крайнiй. Я скiльки чекати не можу. Нас планово змушують готувати аспiрантiв. Та й самим потрiбно думати про оновлення кафедри.
   -- Ну, далеко не всi новоспеченi кандидати наук залишаються у нас на кафедрi.
   -- То так. Але ж i залишаються.
   А кого цього року планується зараховуватися в аспiрантуру. Я за результатами дипломного захисту знаю, що є кiлька кандидатiв на це мiсце. Та хто - випускник чи випускниця?
   -- О! А ви знову чекаєте на випускницю?
   -- Та нi. То просто до слова прийшлося. Досить менi i Марiї. Просто ви самi казали, що бажано поповнити жiночiй склад кафедри.
   -- На жаль, цього разу саме студент, чи вже випускник, -- зiтхнув Семенов. -- На жаль, тому що дiйсно жiночого поповнення кафедри немає. Щось не дуже останнiми роками випускники-дiвчата цiкавляться науковою роботою. Та гаразд. Повернемося до початку нашої розмови. То ви все ж вiдмовляєтесь брати аспiранта?
   -- Вибачте, Миколо Васильовичу, але поки що вiдмовляюся.
   -- Я вiдчуваю, що й iншi нашi професора чи доценти можуть вiдмовитися. Розлiнилися всi. Хоча, я розумiю, що аспiрант - це лишня морока. Але ж цю роботу повинен хтось виконувати.
   -- А чому вам самому не вести аспiранта? Володимир у вас вже успiшно захистився, працює на кафедрi. Нещодавно вже й атестат доцента отримав. Ви зараз вiльнi.
   -- Я так i зрозумiв, -- посмiхнувся завiдувач кафедрою, -- перекладаєте все на мої плечi? Неначе й насправдi такий вже я вiльний - завiдування кафедрою, то ще бiльша морока, нiж аспiранти. Я вже давно мрiю здихатися цього тягаря. Скiльки можна саме менi очолювати кафедру? I скiльки на цю тему не розмовляю з керiвництвом - вiз i нинi там. Кажуть, що немає достойної кандидатури.
   -- А до чого тут керiвництво? Адже кому завiдувати кафедрою, вирiшують загальнi збори кафедри.
   -- А, -- махнув рукою Семенов, -- то здебiльшого на словах. Якщо я це питання без згоди керiвництва i поставлю на якомусь засiданнi кафедри, то однак результатiв не буде - не затвердить потiм керiвництво iнституту небажаної ними кандидатури. Адже вони також активно займаються кадровою полiтикою. Та це й вiрно. Отож, вся надiя лише на вас, -- зiтхнув вiн.
   -- А-а, так он воно що! -- розсмiявся Iлля. -- Так ось чому ви мене так пiдганяєте з докторською дисертацiєю. Тепер я зрозумiв вашу давнiшню фразу про те, що у вас великi плани стосовно мене. То хто з нас перекладає тягар зi своїх плечей на iншi?
   -- Хай тобi грець! Вирвалася у мене ненароком ця фраза. А ви й ухопилися за неї. Але ж i ви мене повиннi зрозумiти - стiльки часу стояти у керма кафедри... Втомився вже я. Та й значно старший я за вас. А у нас молодим всюди дорога, -- хитро посмiхнувся Семенов. -- Та ви, прохаю, не забувайте, будь ласка, й про таку вашу перспективу. I як прийде на це час, не вiдмовляйтеся. Адже це також ваше зростання.
   -- Добре, -- посмiхнувся Золотаренко. -- Я подумаю над такою перспективою. А в обмiн на це - нiяких аспiрантiв до захисту мною дисертацiї.
   -- О-о! То ви такий самий жук, як i я - ми одного поля ягода. Та це в принципi й добре. Саме такий замiсник менi й потрiбен. I у керiвництва навряд чи будуть заперечення. Гаразд, домовилися - я полишаю чiплятися до вас з аспiрантами. Та лише до захисту вами дисертацiї Але й ви у свою чергу, будь ласка, завершуйте скорiше свою дисертацiю.
   Бесiда на цьому й добiгла кiнця - сторони порозумiлися.
   Та за цi пройденi роки багато чого вiдбулося i у дружнiй великiй родинi братiв та сестри Золотаренкiв. Головною новиною року 1983-го стала приємна звiстка з Ужгорода - влiтку Микола Золотаренко був призначений заступником головного iнженера мiсцевого тресту, на цей час йому виповнилося 46 рокiв. Микола Михайлович впевнено крокував намiченою дорогою. Того ж лiта справила весiлля остання, третя дитина Антонiни та Андрiя Радкевичiв - їх молодший син у свої 24 роки взяв шлюб з дiвчиною на iм'я Людмила. А восени вiдбулося нове весiлля у тому ж Кам'янець-Подiльському, вже у родинi молодшого брата Антонiни - її молодша тезка (23 роки) - донька Павла та Оксани (їх перша дитина) вийшла замiж за молодого iнженера Iвана Рожняка.
   А у наступному роцi навеснi вiдбувся перший рейс Василя - все ще у якостi 2-го пiлота - вже не у соцiалiстичну країну, а в Данiю. Вiн здiйснив рейс Київ - Копенгаген. Мрiї Василя набували свої реальнi обриси. Влiтку надiйшла новина i з самого Зеленче: Тамара - донька Петра та Марiчки у вiцi 24-х рокiв вийшла замiж за хлопця (на iм'я Микола) з Дунаївцiв, i виїхала з села до мiсця проживання чоловiка. Це вже друга трьохдiтна сiм'я одружила чи видала замiж всiх своїх дiтей - старше поколiння Золотаренкiв планово чи не планово обзаводилося онуками. Вже рiвно половина (9 з 18) дiтей братiв та сестри Золотаренко створили свої сiм'ї. З сiмей, якi мали трьох дiтей, черга залишалася лише за Андрiєм - сином Олександра та Гульнари. Та вiн, хоча вже й виповнилося 25 рокiв i вiн вже працював iнженером, поки що волiв холостякувати
   За цей час вiдбулися серйознi змiни й у керiвництвi держави. Восени минулого 1982-го року помер Леонiд Iллiч Брежнєв, який керував країною 18 рокiв. На змiну йому прийшов Юрiй Володимирович Андропов, але той керував недовго. Це був час так званих "кремлiвських дiдуганiв", якi приходили до влади, та невдовзi помирали. Та в цiлому поки що в країнi вiдчутних змiн не вiдбувалося.
   Та все ж головна подiя - не в межах країни, а в межах однiєї сiм'ї - повинна була вiдбутися восени. I навiть не одна подiя, а двi, тiсно пов'язанi одна з одною. Спочатку, у першiй половинi вересня на другому засiданнi кафедри (перше було присвячено навчальнiй роботi) мав вiдбутися попереднiй захист докторської дисертацiї кандидата технiчних наук, доцента Золотаренка Iллi Михайловича. Для цього навiть перенесли на бiльш раннiй строк засiдання кафедри з наукових питань, яке зазвичай вiдбувалося у жовтнi. I лiто у Iллi видалося дуже завантаженим, не дивлячись на те, що дисертацiя практично була готова ще весною. Йому потрiбно було готувати документи, а їх було чимало. Та головне - вiн годинами просиджував над виготовленням плакатiв з рiзними таблицями, схемами, дiаграмами, якi видiлялися з тексту дисертацiї i готувалися для демонстрацiї в залi засiдання спецiалiзованої ради. I хоча наочних форм презентацiї дисертацiї не повинно бути так вже й багато (iнакше вони могли заважати викладовi пiдготовленого матерiалу), та все ж припустима кiлькiсть плакатiв на захист докторської дисертацiї лежала в межах 12-15 - роботи Золотаренку хватало.
   Та й написання i оформлення самої зшивки дисертацiї з результатами роботи (з таблицям, графiками та малюнками) було чималою працею. У галузi природничих i технiчних наук обсяг дисертацiї на здобуття наукового ступеня доктора наук мала становити 11-13 авторських аркушiв (а один такий аркуш мiстив 40000 знакiв з пробiлами - це становило приблизно 24 стандартнi сторiнки через пiвтора iнтервали звичайного друкованого тексту). Тобто обсяг дисертацiї становив десь 300 сторiнок), оформлених вiдповiдно до державного стандарту. Для суспiльних i гуманiтарних наук цей обсяг був ще бiльший - 15-17 авторських аркушiв.
   Та попереднiй захист дисертацiї, не зважаючи на всi хвилювання Iллi, пройшов нормально. Дисертантом були гiдно представлено результати проведених дослiджень, доведено актуальнiсть обраної тематики, її наукову новизну та практичну значущiсть. I особливих зауважень по роботi не було - можна було готуватися й до самого захисту дисертацiї на спецiалiзованiй радi. Члени кафедри та кiлька запрошених науковцiв з iнших пiдроздiлiв iнституту вiдзначили високий науковий рiвень виконаного дисертацiйного дослiдження та побажали докторанту подальших успiхiв у процедурi пiдготовки та прилюдного захисту докторської дисертацiї у спецiалiзованiй вченiй радi. При цьому присутнi мали визначити, якою мiрою в докторськiй дисертацiї використанi матерiали i висновки кандидатської дисертацiї. Матерiали кандидатської дисертацiї могли використовуватись лише в оглядовiй частинi докторської дисертацiї. Положення i результати, якi виносилися на захист кандидатської дисертацiї, не могли виноситися на захист докторської дисертацiї. Та це Золотаренко добре знав, а тому все у його докторськiй дисертацiї вiдповiдало вимогам.
   В результатi дисертацiя отримала позитивний висновок, пiсля чого здобувач мiг представляти документи проректору з наукової роботи на вiзу, а далi питання про захист могло виноситися на заплановане засiдання спецiалiзованої ради. Та мала вiдбутися вже в серединi листопада. Питання про захист дисертацiї Золотаренко могло розглядатися й ранiше - наприклад, у жовтнi - але наполiг на листопадi сам Iлля Михайлович, розумiючи, що йому ще доведеться добряча робота з пiдготовки всiх документiв, а захистить вiн свою роботу у жовтнi чи листопадi - питання не суттєве.
   Та нарештi все було пiдготовлено й настав день захисту. Все вiдбувалося так, як це вже кiлька разiв бачив Iлля Михайлович. Зазвичай на захист допускалися всi бажаючi, а тому Золотаренко ще ранiше був присутнiм на захистах докторської дисертацiї - потрiбно було на власнi очi заздалегiдь побачити те, що й йому колись доведеться витерпiти. А далi вiдбулася вже й сама процедура прилюдного захисту докторської дисертацiї Золотаренка Iллi Михайловича. Тобто, виступ здобувача з оголошенням результатiв свого особистого дослiдження за темою дисертацiї, оголошення результатiв зовнiшньої експертизи дисертацiї науковцями у виглядi вiдзиву провiдної установи, виступи офiцiйних опонентiв з власним вiдзивом щодо рiвня наукових дослiджень здобувача за темою дисертацiї й обговорення дисертацiї бажаючими взяти участь у науковiй дискусiї за темою дисертацiї, що захищається. I нарештi, таємне голосування членiв спецiалiзованої вченої ради щодо присвоєння здобувачевi наукового ступеня й оголошення результатiв таємного голосування, яке визнало, що здобувач успiшно захистив докторську дисертацiю. Далi всi необхiднi документи будуть поданi у ВАК i Золотаренку просто залишиться через певний час отримати довгоочiкуваний диплом доктора технiчних наук. I на початку вже нового 1985-го року вiн його дiйсно отримав.
   За цим на кафедрi як то водиться через пару днiв, наприкiнцi робочого тижня вiдбулося "обмивання" диплому, а в понедiлок вiдбулася нова бесiда Семенова з новоспеченим доктором наук.
   -- Ну, що, Iлля Михайловичу, я свого слова дотримав - поки ви закiнчували свою працю, аспiрантiв у вас не було. А тепер додержуйте i ви своє слово.
   -- Стосовно аспiрантiв?
   -- Не лише. Ще й стосовно завiдування кафедрою.
   -- Ну, -- посмiхнувся Iлля, -- вiдносно завiдування я слова не давав, ви менi просто дали час на роздуми.
   -- О, починається... То воно ж зрозумiло було.
   -- Миколо Васильовичу, та я ж категорично i не вiдмовляюся. То що ви в першу чергу на мене навiсите - аспiрантiв чи завiдування?
   -- I те й iнше.
   -- Нi, вибачте, але так справа не пiде. То вже занадто. Давайте поступово. Спочатку одне, а з часом iнше. Крiм того, менi ще потрiбно отримати вчене звання професора, а це також справа забарна. Публiкацiю готувати потрiбно... То що ви вибираєте? -- хитро посмiхнувся Золотаренко, вважаючи, що Семенов в першу чергу захоче здихатись завiдування кафедрою. Але тодi можна буде трохи посперечатись, мовляв, кафедрою повинен завiдувати професор (хоча це зовсiм i не обов'язково), а Iлля поки що цього звання не має.
   Микола Васильович скрушно покачав головою, зiтхнув i неспiшно промовив:
   -- Яка ж ви вперта людина. Хоча я розумiю, що одразу на вас все звалювати, мабуть-таки, негоже. Гаразд, виберемо поки щось одне. До того ж, -- зiтхнув вiн, -- у вас буде понад пiв року вiдпочинку. Це буде вже фактично з осенi. Отож, вiзьмете аспiранта. Ця справа вам вже знайома. У першу чергу корисна справа з майбутньою перспективою для кафедри. А я вже, так тому й бути, для користi справи, потерплю ще рiк, -- повторно зiтхнув вiн. -- А менi й так цього року виповниться вже 65.
   Iллю спочатку здивував такий вибiр Семенова. На його мiсцi переважна бiльшiсть визнала б за краще здихатись завiдування кафедрою. Та вiн одразу збагнув, що той i не мiг вчинити по-iншому - Микола Васильович був людиною честi й обов'язку, а тому й справдi вибрав те, що кафедрi бiльш потрiбно. А тому таке рiшення завiдувача кафедрою заслуговувало на повагу.
   -- Але у наступному роцi, -- продовжив Семенов, -- ви вже згляньтеся на моє прохання, будь ласка.
   -- Я даю вам слово, -- Золотаренку зараз навiть стало жаль бiдолашного Миколу Васильовича, який не наполягав, а благав. А вiн дiйсно заслуговував на вiдпочинок пiсля майже двох десятилiть завiдування кафедрою. До речi вiн прийняв кафедру пiд своє керування будучи ще доцентом. -- Якщо лише мене виберуть, -- додав Iлля.
   -- Виберуть, -- махнув рукою Семенов, -- куди вони подiнуться. Особливо охочих навiшувати на свої плечi ще один тягар не так багато. Хiба що є таке бажання у нашого шановного Степана Михайловича, -- доктор наук, професор, який працював на кафедрi вже понад три десятки рокiв.
   -- Але, якщо iншi нашi колеги не дуже рвуться до цiєї посади, то чому вона так цiкавить Степана Михайловича? Навiщо йому такий зайвий клопiт?
   -- А його цiкавлять додатковi грошi. Ви ж знаєте, що за завiдування кафедрою професору чи доценту доплачують певнi кошти.
   -- Але ж вiн працює ще й на господарському договорi.
   -- Вiрно, працює. Як i ми з вами працюємо. Але загальна сума... -- Семенов виразно потер великим та вказiвним пальцем. -- Вона буде впливати на пенсiю, до якої йому не так вже й далеко.
   -- Ну, перед пенсiєю так i чинять - працюють на якомога бiльше роботах. То нехай би вiн i працював завiдувачем кафедри.
   -- Розумiєте в чому справа... -- скривився Семенов. -- Характер у нього не дуже... I всi це знають, та й ви, мабуть, теж. Це не та кандидатура. Якщо вiн стане завiдувачем кафедри, то згодом призначить собi заступника i перекладе на його плечi всю роботу. А сам буде бiльше сидiтиме вдома, вдаючи з себе хворого. До того ж вiн змусить молодь проводити замiсть нього заняття. Такi прецеденти вже були. I спiвробiтники кафедри це добре розумiють. Звичайно, у Степана Михайловича є свої прибiчники, але на виборах завiдувача кафедрою вiн багато голосiв не збере. А ось ви з людьми вмiєте ладити. Так що я впевнений - кафедрали вiддадуть перевагу вам.
   -- Гаразд, Миколо Васильовичу, домовилися. Спробую я через рiк ще й цю лямку тягти. Якщо лише у мене вийде.
   -- У вас вийде, ви справитесь. А зараз, поки до осенi є ще час, ви налягайте на написання пiдручника чи монографiї - щоб отримати звання професора. Та й статтi... А це справа, ви й самi сказали, забарна.
   Вчене звання професора могло бути присвоєне докторам наук, якi мали науково-педагогiчнiй стаж не менш як 10 навчальних рокiв, у тому числi останнiй календарний рiк на однiй кафедрi (в одному вищому навчальному закладi) на посадi доцента, професора, завiдуючого (начальника або його заступника) кафедрою. Крiм того вони повиннi були мати навчально-методичнi та науковi працi, опублiкованi пiсля захисту докторської дисертацiї у вiтчизняних та iноземних рецензованих фахових виданнях, з яких не менше трьох публiкацiй у перiодичних виданнях.
   -- Все в нормi, Миколо Васильовичу, -- посмiхнувся Золотаренко. -- Я це питання тримаю на контролi. У мене вже практично написаний пiдручник. Я його вже давно почав писати. Адже я знав, що для отримання наукового звання потрiбна наукова праця, що видана пiсля захисту дисертацiї. Та тож саме видання, а писати її нiхто не забороняє i ранiше.
   -- О! То ви молодець. Хоча б у цiй справi часу не гаяли.
   -- Не гаяв. Писав паралельно з дисертацiєю. У цю книгу увiйшов i деякий матерiал з дисертацiї. Ну, звичайно, трохи по-iншому викладений. Спробую ще у цьому роцi пiдготувати матерiал до подання для затвердження на радi, а потiм - у видавництво. Забарна справа у мене зараз лише з iлюстрацiями - їх у книзi чимало буде. А 3-4 статтi точно будуть, це простiше.
   -- Ну, це зрозумiло. Гаразд, працюйте. Влiтку самi виберете собi аспiранта. Ну, звичайно, за обопiльною домовленiстю.
   Отож, не дивлячись на те, що докторська дисертацiя була вже захищена, у Iллi Михайловича й у цьому роцi клопотiв вистачало - вiн працював не покладаючи рук. Та ще й влiтку у Золотаренка з'явився новий аспiрант - Олександр Погорiлий, якому також потрiбно було придiляти увагу, хоча реально то вже буде з осенi. Але результати такої напруженої роботи далися взнаки - пiзньої осенi матерiали до наукової книги I. М. Золотаренка були направленi у видавництво. Видання книги фiнансувалося iнститутом. Запланованi статтi були поданi у фаховi журнали значно ранiше. I взимку наступного року книга Iллi Михайловича побачила свiт. Це було вже не перше видання Золотаренка - вiн почав займатися написанням наукових книг ще пiд час роботи в НДI. Та саме це видання принесло йому довгоочiкуване вчене звання професора. Пiсля видання книги Iлля провiв свої документи на вчене звання через наукову раду iнституту, а у квiтнi йому повiдомили, що вчене звання професора йому присвоєне, залишалося лише згодом отримати вiдповiдний атестат - та за цим справа не стане.
   А у травнi 1986-го року вiдбулося засiдання кафедри, на яке було винесене лише одне питання: "Перевибори завiдувача кафедрою". Як i прогнозував Семенов, кандидатiв на цю посаду було двоє: Iлля Михайлович Золотаренко (чию кандидатуру запропонував сам Семенов) та Степан Михайлович Лiщук - його кандидатуру висунув один з професорiв. А ось представив обох кандидатiв - охарактеризував - дiючий поки що завiдувач кафедрою. Пiсля виступiв претендентiв та обговорення кандидатур приступили до таємного голосування, яке показало, що новим завiдувачем кафедри став доктор технiчних наук, професор Iлля Михайлович Золотаренко. За нього вiддали голоси майже 80 % спiвробiтникiв кафедри - у своїх прогнозах Микола Васильович Семенов не помилився.
   Що стосується родин братiв Золотаренкiв, то минулий рiк вiдзначився двома подiями, якi вiдбулися у сiм'ях братiв-близнюкiв Лаврентiя та Олександра. Влiтку Лаврентiй Михайлович Золотаренко у званнi генерал-лейтенанта вийшов у вiдставку. В серединi липня йому виповнилося 60 рокiв, i вiн вирiшив, що вже годi тягнути вiйськову лямку навiть за умови високого звання та гарної посади. При цьому й надалi постiйним мiсцем проживання його та Валентини так i залишилося привiтне й чудове мiсто Одеса. Мiсто, у якому набагато ранiше став мешкати односельчанин Лаврентiя, i теж вiйськовий - Герой Радянського Союзу полковник Франц Рогульський. Ще два роки тому сiм'я Лаврентiя Золотаренка отримала державну квартиру - керiвництво мiського партiйного комiтету за своїх партiйних кадрiв такого рiвня турбувалося.
   А восени Андрiй - син Олександра та Гульнари Золотаренкiв - одружився на корiннiй москвичцi, яку звали Ксенiя.
   Отож, у розпалi була середина 80-х рокiв. А вони обiцяли стати ой якими непростими...
  
  

РОЗДIЛ 24

Хто б мiг припустити?..

   Зайнятий своє роботою над дисертацiєю та отриманням вченого звання професора, Iлля Золотаренко не дуже-то уважно слiдкував за полiтичними подiями в країнi. А саме 80-i роки були щедрими на такi подiї. У серединi березня минулого 1985-го року в черговий раз вiдбулися змiни у керiвництвi державою. На змiну померлому 74-рiчному Костянтину Устиновичу Черненку прийшов порiвняно молодий (на 20 рокiв молодший) Михайло Сергiйович Горбачов - свого часу навiть Л. I. Брежнєв став Першим секретарем ЦК КПРС у передпенсiйнi для чоловiкiв 58 рокiв. Iлля навiть у короткiй розмовi з дружиною пожартував з цього приводу:
   -- Ну, тепер нова мiтла з молодих березових гiлляк вимете все смiття, встановить свої, новi порядки.
   -- Або ж дров наламає, -- скептично опонувала йому Надiя. -- Як то кажуть, що старе, що мале - все дурне. Всi вони там у Кремлi однаковi - лише до влади рвуться, а нiчого до пуття не роблять.
   На тому тодi розмова й завершилася, бо й сам Iлля, поклавши руку на серце, гадав, що нiчого у країнi з приходом нового правителя не змiниться. Та на диво сталося не так, як гадалося. Надалi змiни якраз були, ось тiльки чи можна було їх назвати такими вже приємними?
   Хоча ситуацiя в країнi на середину 80-х рокiв якихось змiн i потребувала. На цей час СРСР охопила економiчна, соцiальна i полiтична кризи. Тоталiтарна система з командно-адмiнiстративними методами управлiння, скорiш за все, вже не вiдповiдала вимогам часу. Поставала нагальна необхiднiсть оновлення всiх сторiн суспiльства, його економiчних основ, соцiального життя, полiтичного устрою, духовної сфери. Темпи приросту виробництва падали з кожним роком. Однопартiйне комунiстичне керiвництво було неспроможне вирiшити назрiлi проблеми. Мiлiтаризацiя та гонка озброєнь висвiтлили економiчну неспроможнiсть СРСР. Невиправданi вiйськовi витрати важким тягарем лягли на плечi народу. А в цiлому Радянський Союз, попри свою вiйськову силу, залишався досить вiдсталою у технiчному планi країною. Дефiцит товарiв народного споживання, взагалi характерний для соцiалiзму, ще бiльш поглибився.
   А тому Михайло Горбачов взяв курс на реформування радянського суспiльства - новий курс внутрiшньої полiтики був висвiтлений на квiтневому пленум ЦК КПРС. Радянське керiвництво почало схилятися до нового полiтичного мислення, що було нiчим iншим, як добре забутим нормальним полiтичним мисленням демократичного представницького керiвництва. Почалася радикальна перебудова економiчної системи. Горбачов так цей процес i назвав - перебудова. Його так звана "перебудова" бiльш нагадувала революцiйну радикальну форму перетворення суспiльства. Як полiтичний термiн вона протистояла такому поняттю, як "удосконалювання", характерного для iншого, еволюцiйного типу розвитку. Що з цих понять краще, сказати складно, але, у всякому разi, подiї показали, що "перебудова", у тому виглядi, якою вона була представлена Горбачовим, не виправдалася i згодом провалилася.
   При цьому складовими частинами перебудови у внутрiшньополiтичнiй сферi була полiтика гласностi та демократизацiя суспiльного життя; в економiцi - введення елементiв ринкових вiдносин. Та що таке насправдi являє собою "гласнiсть" Горбачова свiт дiзнався усього лише через рiк - саме у цьому поточному 1986-му роцi. Наприкiнцi квiтня вiдбулася трагедiя на Чорнобильськiй АЕС. Та Горбачов вирiшив приховати правду вiд населення - а на цей час полiтика горбачовської гласностi була в самому розпалi. Лише через кiлька днiв в газетi "Правда" з'явилася невелика замiтка, про "аварiю й пожежу на ЧАЕС, при яких загинули 2 людини". А на радянському телебаченнi повiдомлення про аварiю на ЧАЕС вперше з'явилося лише через три доби - ввечерi 28-го квiтня у програмi "Час". Та й то це оголошення було зроблено фактично пiд тиском мiжнародного спiвтовариства, у вiдповiдь на вимогу до СРСР пояснити пiдвищення рiвня радiацiї на територiї iнших країн. Свiт, мабуть, так i не дiзнався б про Чорнобильську трагедiю, якби радiацiйна хмара не перетнула кордони СРСР. Повiдомлення складалося з шести рядкiв: "Вiд Ради Мiнiстрiв СРСР. На Чорнобильськiй атомнiй електростанцiї сталася аварiя. Пошкоджено один з атомних реакторiв. Вживаються заходи для лiквiдацiї наслiдкiв аварiї. Потерпiлим надається допомога. Створено урядову комiсiю".
   Наступного дня подiбне повiдомлення також помiстили на третю смугу газет. На першiй сторiнки повiдомлення про аварiю на ЧАЕС потраплять лише пiсля першотравневих свят. Наприклад, з'явиться повiдомлення про вiдвiдування ЧАЕС першими особами країни - державною комiсiєю на чолi з головою Ради мiнiстрiв СРСР Миколою Рижковим. До речi, сам термiн "аварiя", названий у першi години, згодом саме так став всюди i згадуватися. Хоча речi потрiбно було називати своїми iменами: вибух ядерного реактора з викидом бiльше 100 тонн радiоактивних речовин в атмосферу, правильнiше було б називати "техногенна катастрофа". Та про реальний рiвень радiацiї у ЗМI замовчувалося. Люди чекали, що керiвники країни пояснять, наскiльки небезпечнi наслiдки аварiї на ЧАЕС. Але влада мовчала. Iнформацiю про рiвень радiацiї i способи захисту вiд неї громадяни черпали лише з радiопередач "ворожих голосiв". Ось такою насправдi була вона - горбачовська "гласнiсть"!

* * *

   Населення країни давно вже звикло, що заяви уряду про намiри покращення життя простих мешканцiв СРСР призводять лише до зворотного ефекту - принаймнi спочатку - а тому по-своєму реагувало на значне погiршення економiчної ситуацiї у країнi - полицi магазинiв, i до того не переповненi, пiд натиском громадян (про запас) взагалi ставали пустими. А ось в полiтичнiй чи iнтелектуальнiй сферi здавалося, що нiчого не змiнювалося. Та то було лише у першi роки правлiння Горбачова, А ось наприкiнцi 80-х рокiв ситуацiя дещо змiнилася.
   В умовах "перебудови" i багатопартiйностi, що почала формуватися, компартiя поступово стала втрачала свою монолiтнiсть i почала розпадатися. Цей розпад був обумовлений тим, що мiж правлячою партiєю та суспiльством виникли глибокi протирiччя. Плюралiзм думок, послаблення контролю влади над суспiльством, розпочата демократизацiя суспiльно-полiтичного життя принципово змiнювали всю обстановку в країнi, а КПРС, сповiдуючи консервативнi погляди, продовжувала захищати пiдвалини старої полiтичної системи, що перебувала в глибокiй кризi. Компартiя не встигала за розвитком подiй, її бюрократичний апарат показав свою нездатнiсть вести полiтичну боротьбу в нових умовах. Серед причин, що почали призводити КПРС до кризи, було її невмiння прогнозувати напрямки суспiльного розвитку. На тлi посилення вiдцентрових процесiв у СРСР i загостреннi соцiально-економiчної ситуацiї в Українськiй соцiалiстичнiй республiцi авторитет КПУ став стрiмко падати.
   Пiдписання Радянським Союзом ще 10 рокiв тому у 1975-му pоцi у Гельсiнкi Заключного акту з безпеки i спiвробiтництва в Європi, та узятi СРСР у зв'язку з цим зобов'язання стимулювали подальший розвиток полiтичного плюралiзму, хоча вiдбувався вiн в умовах безпрецедентного тиску з боку КПРС i державних органiв. Ще тодi, у серединi 70-х pокiв у Києвi почала активно дiяти "Українська суспiльна група сприяння виконанню Гельсiнських угод" (створена в листопадi 1976 p.). А у березнi 1988-го року на її базi була утворена Українська Гельсiнська спiлка (УГС), яка вийшла за рамки правозахисної органiзацiї та набула полiтичної спрямованостi. УГС проголошувала необхiднiсть вiдновлення української державностi (але не вiдкидала й iдею конфедерацiї незалежних держав). А далi УГС стала безпосередньою базою для створення Української республiканської партiї.
   Став реально вiдчуватися подих полiтичної свободи. Наприкiнцi 1987-го року вийшли з ув'язнення i повернулися в Україну такi вiдомi правозахисники як В'ячеслав Чорновiл, Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, Степан Хмара та iншi. В цей час в Українi почали поступово виникати першi органiзацiї, не контрольованi КПРС: у 1987-му роцi - асоцiацiя "Зелений свiт" i Український культурологiчний клуб у Києвi, "Товариство Лева" у Львовi, у 1988-му роцi у Києвi - українознавчий клуб "Спадщина" та студентське об'єднання "Громада". Їхня дiяльнiсть одразу ж вийшла за межi суто просвiтницької i набула полiтичного характеру. Взимку 1987-1988-го рокiв був опублiкований роман Бориса Пастернака "Доктор Живаго", за який письменник отримав Нобелiвську премiю в галузi лiтератури. У 1989-му роцi вперше в Радянському Союзi був легально надрукований роман iншого лауреата нобелiвської премiї О. I. Солженiцина "Архiпелаг Гулаг", а потiм й iншi його твори: "У колi першому". "Раковий корпус", "Буцалося теля з дубом", роздiли з "Червоного колеса". Радянському читачевi стала також доступна поезiя Йосипа Бродського, теж нобелiвського лауреата, засудженого свого часу радянською владою за "дармоїдство".
   Таким чином, у 1985-1988-му роках партiйне й радянське керiвництво змушене було вiдмовитися вiд насильницьких методiв боротьби з iнакомисленням, випустити на волю бiльшiсть полiтв'язнiв i змиритися з виникненням полiтизованих громадських органiзацiй та їх дiяльнiстю. У червнi 1988-го року на XIX-й Всесоюзнiй партiйнiй конференцiї буде прийняте рiшення про кардинальне реформування полiтичної системи та демократизацiю суспiльства. Найбiльш значущим, з точки зору проведених в країнi реформ, стане позачерговий III-й З'їзд народних депутатiв СРСР, який вiдбудеться у березнi 1990-го року. На ньому буде скасовано 6-у статтю Конституцiї СРСР, яка законодавчо закрiплювала "керiвну та спрямовуючу роль Комунiстичної партiї".
   Iлля Золотаренко народився i зрiс на Захiднiй Українi, вiн був щирим українцем i полюбляв свою рiдну українську мову. До 18 рокiв вiн скрiзь i завжди на нiй розмовляв. Та далi все змiнилося - починаючи з 1957-го року, з армiї вiн практично розмовляв вже на росiйськiй мовi, яку теж непогано знав ще зi школи, але мало вживав у своєму обiгу. А потiм навчання в Харковi та праця в Києвi фактично змусила його спiлкуватися лише на росiйськiй мовi, часом навiть у бесiдах з братом Васильком. Реалiї великих мiст центральної та схiдної України змусили його говорити рiдною мовою лише у садибi батькiв та iнодi з дружиною. А тому його дивувало, а часом навiть обурювало, що на тлi демократичних перетворень в Українi, у тому ж Києвi майже нiчого не змiнюється у ситуацiї з рiдною мовою - столиця України розмовляла переважно на росiйськiй мовi.
   Iлля навiть одного вечора поговорив на цю тему з дружиною. Надiя пiдтримала його у цьому питаннi - вона й сама у районному центрi закiнчувала українську школу, та вже в iнститутi перейшла на росiйську. Але Надя при цьому сумно вiдзначила:
   -- А Наталка й Геннадiй зараз бiльше вже спiлкуються з друзями на росiйськiй мовi.
   -- Я знаю. А що поробиш, якщо бiльшiсть дiтей у дворi говорять саме на росiйськiй мовi. Добре, що хоча б в школi вони розмовляють на українськiй мовi.
   Доньцi Iллi та Надiї восени цього виповнювалося вже 17 рокiв, а сину - 14. Ще значно ранiше батьки одноголосно вирiшили, що їх дiти будуть навчатися саме в українськiй школi. Росiйську мову вони однак будуть непогано знати, але ж вони українцi.
   -- Скоро Наталка закiнчить школу, дай Боже поступить в iнститут, i тодi вже повнiстю перейде на росiйську мову.
   -- Ось цього я й боюсь, i не бажаю такого допускати. Ми українцi, то як можна нехтувати своєю мовою? Ти дивись, школи є i українськi, i росiйськi. А чому ВНЗ лише росiйськi?
   -- Ну, в Захiднiй Українi, у тому ж Львовi чи Ужгородi в iнститутах, мабуть, викладають i українською мовою.
   -- А чому лише в Захiднiй Українi? А на iнших територiях що, не українцi живуть?
   -- Є багато й не українцiв.
   -- А то я не знаю. Я ж i не примушую всiх навчатися лише на українськiй мовi. Але повинен же бути хоча б якийсь паритет у цьому питаннi.
   -- Ну, я чула, що українська мова не дуже технiчна. Та й сама це трохи знаю - на українськiй мовi медичнi термiни, препарати якось зовсiм незвично звучать. Якби мене зараз хтось змусив би робити їх переклад на українську мову, то я точно бiльше нiж 50 % не переклала б.
   -- То все нiсенiтниця. Я iнженер, а тому авторитетно заявляю тобi, що в українськiй мовi технiчнi термiни цiлком зрозумiлi. А стосовно медичних термiнiв, то ти не знаєш їх перекладу просто тому, що не звикла - в медiнститутi ти їх вчила, а зараз у своїй повсякденнiй практицi у розмовi ти використовуєш їх сугубо росiйськi назви. Медицина взагалi не росiйська i не українська, вона, можна сказати, латинська. Але ж її термiни на всiх мовах свiту iснують.
   -- Мабуть, ти маєш рацiю. Але так швидко Україна на рiдну мову не перейде. Та й Москва не дозволить.
   -- Е, нi, -- заперечив Iлля. -- Зараз вже багато чого вiд Москви, вiд Росiйської федерацiї не залежить. Зараз Україна багато питань має право сама вирiшувати.
   -- Само по собi це питання не вирiшиться. Навiть керiвники України вважають питання мови другорядним, є багато бiльш нагальних питань.
   -- А воно якраз не другорядне!
   -- Можливо, ти й маєш рацiю, та вiд тебе нiчого не залежить.
   -- А я й не кажу, що в змозi самостiйно щось змiнити. Проте я хочу, щоб українськi питання розв'язували самi громадяни України.
   -- Яким чином?
   -- На зборах, форумах, пленумах, конференцiях, з'їздах... Але не Союзних, а українських.
   -- Ну, що ж, -- посмiхнулася Надiя. -- Як то кажуть, стяг тобi в руки. А я подивлюся, що з того вийде.
   -- Вийде, вийде, Надюша. Так, один я нiчого не вдiю. Але таких як я зараз вже багато.
   Домашня розмова на цьому й завершилася. Та вже навеснi наступного 1987-го року подiбна розмова повторилася i у стiнах iнституту. Якось до свого колишнього кабiнету, який зараз успiшно освоював Золотаренко, завiтав Семенов. Iллi подобалися розмови з Миколою Васильовичем, ще, мабуть з першого їхнього знайомства у серпнi 1978-го року. А з того часу минуло вже майже 10 рокiв. Вони обидва постарiли саме на цей вiк, та вели все такi ж конструктивнi бесiди. Золотаренку подобався й сам Семенов - як людина. Iлля Михайлович нормально спiлкувався з усiма спiвробiтниками кафедри, але серйознi розмови (за власною iнiцiативою) волiв проводити саме з Миколою Васильовичем. Зараз вони неспiшно обсудили економiчну й полiтичну ситуацiю у країнi, поговорили й про горбачовську перебудову, жваво будуючи свої припущення стосовно того, що в результатi у лiдера країни з цього вийде. Зачепили й питання мови. Iлля запитав свого напарника у розмовi:
   -- Миколо Васильовичу, а коли ви навчалися в iнститутi, то на якiй мовi велося у ньому викладання?
   -- На росiйськiй.
   -- I так завжди було?
   -- Не знаю як до вiйни, а пiсля вiйни, скорiш за все, було саме так. Хоча ви знаєте, в серединi 50-х рокiв 80 % киян розмовляли на українськiй мовi. Та поступово перейшли на росiйську.
   -- Вiсiмдесят вiдсоткiв?! Та ви що! Щось дуже багато.
   -- Багато. Але це саме так, це статистичнi данi. Я й сам тодi трохи говорив на українськiй мовi. Звичайно, не чисто, була якась помiсь. Але українську мову я добре розумiв, хоча розмовляв на нiй гiрше. Та все ж я українець. I батьки, i дiди мої теж українцi. Так, прiзвище у мене росiйське, але коли й за яких обставин змiнилася наша родова нацiональнiсть я навiть не знаю. Та i я, i мої батьки все своє життя провели саме в Києвi. Хiба що за виключенням 1941-1943-го рокiв - пiд час окупацiї наша сiм'я була евакуйована. Мiй батько теж був iнженером, у лихi роки ми виїхали з Києва разом з заводом, на якому вiн працював.
   -- Зрозумiло. А зараз ви говорите українською мовою? -- їхнє спiлкування велося на росiйськiй мовi.
   -- Практично нi. Лише росiйською. Зараз в Києвi ситуацiя протилежна - тепер вже, мабуть, тi ж самi 80 % мешканцiв столицi розмовляють росiйською мовою.
   -- Це так, -- скрушно похитав головою Iлля Михайлович. -- Але ж так не повинно бути, якщо бiльшiсть мешканцiв столицi українцi.
   -- Не повинно, але є... -- тихо пiдтвердив Семенов.
   -- Миколо Васильовичу, а як ви ставитесь до того, щоб вести навчання у ВНЗ на українськiй мовi? Не у всiх, звiсно, але хоча б у частинi з них.
   -- Моя вiдповiдь вам, скорiш за все, не сподобається, та я вiдповiм - категорично проти.
   -- Чому?!
   -- Бо це неможливо так вже швидко зробити. Це означає, що потрiбно переучувати весь педагогiчний контингент. Ну, нехай це й можна зробити порiвняно швидко - українською мовою нехай i не розмовляють, але її добре розумiє бiльшiсть наших колег. Але по чому вчити студентiв? Всi навчальнi книжки написанi на росiйськiй мовi. Ви уявляєте собi, що означає всi їх перекласти на українську мову. Скiльки на це часу пiде?..
   -- Я це добре розумiю. Але починати з чогось потрiбно. Невже й нашi нащадки будуть постiйно вчитися лише за росiйськими пiдручниками:
   -- Ось ви й почнiть таку роботу, -- посмiхнувся Семенов.
   -- А її вже розпочав. Я тепер пишу книжки саме на українськiй мовi.
   За 16 рокiв, з початку роботи в НДI у Золотаренка були вже видано кiлька наукових та навчально-методичних книжок, саме книжок, бо перелiк iнших публiкацiй (статтi, заявки на винаходи, тези доповiдей тощо) перевалив вже за 5-й десяток. Iллi подобалося творити - щось писати самому. А по мiрi його наукового зростання серйознiшими та ґрунтовнiшими ставали i його публiкацiї. А зараз вiн i справдi - не збрехав i не перебiльшив Iлля Михайлович - писав все на українськiй мовi.
   -- О! То ви молодець! -- вiдгукнувся на таку заяву колеги Семенов. -- Так тримати. Як би ж то всi науково-педагогiчнi кадри України були подiбнi вам. Вам потрiбно згуртувати навколо себе iнших викладачiв, i навiть з iнших ВНЗ.
   -- Це легко сказати, та дуже важко виконати.
   -- Чому? Адже зараз у нас у республiцi створюються рiзнi нацiональнi об'єднання. Вам потрiбно пiдтримувати з ними зв'язок. А ще краще стати членом якогось подiбного об'єднання, яке займається й мовними питаннями..
   -- Я це розумiю. Але як їх знайти?
   -- Я гадаю, що в Києвi це не так вже й складно зробити. Кажуть, що язик до Києва доведе. А ми з вами знаходимось у самому Києвi. Нам легше це робити. Отож, працюйте, шукайте, батенька!
   А час спливав...
   Взимку, на початку 1988-го року вийшла з друку перша наукова книга Iллi Михайловича Золотаренка на українськiй мовi. Один iз авторських екземплярiв цього видання з дарчим написом Iлля подарував Семенову. Той подякував за такий презент, пiсля чого запитав:
   -- Ну, що, знайшли ви собi в Києвi українську органiзацiю до вподоби?
   -- А, -- махнув рукою Золотаренко, -- то все дитячi забави. Я маю на увазi подiбнi органiзацiї. У мiстi iснують рiзнi численнi органiзацiї та гуртки, якi декларують своєю метою вiдродження й утвердження української мови в Українi, i навiть серед українцiв зарубiжжя.
   -- О! То це ж добре.
   -- Та нiчого доброго там немає. То здебiльшого сама балаканина, без будь якихось активних дiй. Це, так би мовити, гуртки за власним уподобанням. Виходiв на серйознi iнстанцiї у них немає. Хоча до однiєї такої органiзацiї я й сам вхожу.
   -- То й займiться налагодженням зв'язкiв саме ви. Карти вам в руки.
   -- Коли, Миколо Васильовичу менi цим займатися? То ж потрiбно цiлими днями мотатися по мiсту. А я на кафедрi майже весь свiтовий день просиджую. I все дякуючи вам, -- посмiхнувся вiн.
   -- Ну, це все робилося для блага iнституту, кафедри... Та ви маєте рацiю. Вам такою органiзацiйною роботою займатися не з руки. То краще робити бiльш вiльним працiвникам.
   -- Полiтикам? На мiй погляд лише вони вiльнi у своїй щоденнiй дiяльностi. Нi ми, нi виробничники на подiбнi речi часу не маємо.
   -- Менi здається, що це краще робити українським письменникам. Це їх, так би мовити, i прямий обов'язок, вони це мають робити за своїм статусом. Та й свiй робочий i вiльний час вони планують самi.
   -- О! У цьому ви маєте рацiю. Деякi з них такою роботою i займаються. З тих, хто пiдтримує подiбнi українськi органiзацiї, а часом i входять до їх керiвного складу. Та це поки що дрiбнi сошки - до них не дуже прислуховуються. Я вiдчуваю, що просто ще не набрав потрiбних обертiв українськiй нацiональний рух.
   -- Отже, потрiбно чекати.
   -- Це зрозумiло. Та саме чекання навiть камiнця з мiсця не зрушить.
   -- Нiчого. Маленькi струмочки згодом об'єднаються, i не те що камiнець, а й величезну кам'яну брилу перекинуть.
   -- Дай то Бог!
   I з цих питань Семенов мав рацiю, вiн немовби у воду дивився. Пройшов ще рiк i у лютому 1989-го року в Києвi було створено, як всеукраїнська громадська спiлка - суспiльно-громадська органiзацiя - товариство української мови iменi Тараса Шевченка (ТУМ). Вона на хвилi нацiонального пiднесення об'єднала тi численнi органiзацiї та гуртки, про якi минулого року розповiдав Семенову Золотаренко. Перше потужне обласне Товариство рiдної мови було створено ще у червнi 1988-го року у Львовi - його очолював Роман Iваничук. Сформоване товариство було на базi нацiональної iнтелiгенцiї - передусiм письменники, науковцi та освiтяни (недарма Микола Васильович говорив про письменникiв - i це вже був значно вищий їх рiвень). Та ще й попервах ТУМ розмiщувалося у примiщеннi Спiлки письменникiв України. I Головою ТУМ став вiдомий український поет, перекладач, лiтературний критик та громадсько-полiтичний дiяч Дмитро Павличко. На установчих зборах ТУМ був присутнiй i Iлля Михайлович. I вiн дуже радiв тому, що справа нарештi зрушила з мiсця. Згодом Золотаренко став членом цього товариства.
   А нацiональний рух мiж тим набирав оберти - в Українi почала створюватися й бiльш серйозна - дiйова й дiйсно рушiйна - органiзацiя, яка так i так стала називатися: "Народний Рух України за перебудову", а пiзнiше просто "Народний Рух України". У березнi - вереснi 1989-го року в бiльшостi областей пройшли установчi конференцiї цiєї органiзацiї. А I-й Всеукраїнськiй установчий з'їзд "Руху" вiдбувся 8-10-го вересня у Києвi. Оминути й цю подiю Iлля Михайлович аж нiяк не мiг, тим паче, що вона вiдбувалася у конференц-залi Київського полiтехнiчного iнституту. У Народному Русi об'єдналися люди рiзних полiтичних переконань - вiд лiберальних комунiстiв до тих, хто сповiдував iдеї iнтегрального нацiоналiзму. Але домiнували в органiзацiї настрої нацiональної демократiї. У результатi виборiв керiвних органiв головою "Руху" став поет, перекладач, кiносценарист, драматург, державний i громадський дiяч Iван Драч (комунiст!), а вiдомий дiяч Української Гельсiнської спiлки, правозахисник i колишнiй полiтв'язень Михайло Горинь (антикомунiст!) - головою Секретарiату Руху.
   А 28-го жовтня був прийнятий Закон УРСР "Про мови в Українськiй РСР". Згiдно з його 2-ю Статтею Державною мовою Української РСР встановлювалася українська мова. На пiдставi Закону було складено й затверджено "Демократичну програму розвитку української мови та iнших нацiональних мов в Українськiй РСР на перiод до 2000-го року" Це стало фактом утвердження демократичних досягнень на територiї СРСР. Схожi закони прийняли Грузiя та парламенти балтiйських країн. Щоправда, водночас закрiплювалося i вагоме значення росiйської мови в Українi. Зокрема, службовi особи зобов'язанi були володiти як українською, так i росiйською мовами, акти найвищих органiв мали публiкуватися обома мовами, вивчення в усiх загальноосвiтнiх школах української i росiйської мов мало бути обов'язковим.
   Колесо нацiонального руху стрiмко котилося просторами Української соцiалiстичної республiки у складi СРСР. Завершувався перший етап формування багатопартiйностi в України: виникнення неформальних органiзацiй, утворення легальної органiзованої опозицiї; активiзацiя дiяльностi Української Гельсiнської спiлки, розмежування та диференцiацiя всерединi правлячої КПРС, органiзацiйна консолiдацiя Демократичної платформи.
   А тим часом українськi громадяни готувалися до чергових виборiв. 27-го жовтня набув чинностi Закон про вибори до Верховної Ради УРСР, якi мали вiдбутися у березнi 1990-го року. Пiдiйшла черга проводити вибори парламентiв республiк (суб'єктiв Союзу) та мiсцевих рад. До того часу верховнi ради республiк внесли змiни до свого законодавства, аналогiчнi до змiн союзного законодавства 1988-го року. Але закони про вибори республiканських парламентiв виявилися демократичнiшими, бо в республiках було враховано попередню критику. Полiтична рiзноманiтнiсть тодi вже починала набувати конкретних рис i виборцi бачили рiзницю мiж рiзними таборами опозицiйних полiтикiв, а не тiльки мiж "демократами" та "партократами".
   У листопадi до кабiнету завiдувача кафедрою зайшов Семенов. Вiн поговорив з Золотаренком про поточнi подiї у навчальному процесi, про те, про се, а потiм несподiвано перейшов до питання майбутнiх виборiв.
   -- Iлля Михайловичу, вчора ввечерi я по телевiзору слухав галас стосовно майбутнiх виборiв. I менi прийшла в голову думка - а чому б вам не стати депутатом Верховної Ради?
   -- Отакої тобi! А на холери воно менi потрiбно?
   -- Ну як. Адже саме у вас добрi реформаторськi настрої. Ну, хоча б у мовному питаннi. А де найкраще розглядати такi питання, як не на високому рiвнi. Ось там ви зможете реалiзувати вашi iдеї. Ви входите до складу Товариства української мови, а як я чув воно зараз користується немалим авторитетом. I вони разом з Рухом висувають кандидатiв у депутати. То чому б не спробувати й вам?
   Iлля надовго задумався. Йому вже поступала така пропозицiя вiд одного iз членiв ТУМ, який зараз займався справами виборiв. Його колега навiть наполягав на своїй iдеї, мотивуючи це тим, що Золотаренко досвiдчений науковець i педагог, доктор наук, професор, завiдувач однiєї iз провiдних кафедр всесвiтньовiдомого ВНЗ. Саме такi особи, казав вiн, мають працювати в українському парламентi. Тодi Золотаренко легковажно вiдмахнувся вiд цiєї пропозицiї. Та зараз вiн згадав як пару рокiв тому у розмовi з дружиною казав, що українськi питання повиннi розв'язували самi громадяни України. I вiдбуватися це має на зборах, форумах, пленумах, конференцiях, з'їздах - i саме українських. Отож, вiдмовившись вiд пропозицiї свого висунення у депутати Золотаренко був, щонайменше, непослiдовним.
   -- I що, -- повiльно тягнув Iлля Михайлович, -- полишити кафедру, iнститут? -- вiн запитально поглянув на Семенова.
   -- Навiщо? -- щиро здивувався Микола Васильович. -- Адже депутати збираються на сесiї лише кiлька разiв на рiк. Та оскiльки це український парламент, то вам їхати нiкуди не потрiбно. А на кафедрi на якийсь день-другий ми вам завжди замiну органiзуємо.
   Семенов мав рацiю. Статус самих депутатiв не був високим, оскiльки народнi обранцi здебiльшого збиралися двiчi на рiк на один-два днi для затвердження пiдготовлених для них законiв УРСР. Теж саме вiдбувалося й на Союзних з'їздах, хiба що тривалiсть тих була дещо бiльшою.
   -- Не знаю, не знаю. Хiба можна вирiшити всi українськi проблеми за один-два днi? А проблем у нас хватає.
   -- А у промiжках мiж з'їздами ви будете напрацьовувати якiсь закони, щоб потiм їх за тi ж один-два днi прийняти. А для цього не потрiбно роботу полишати.
   -- Хм, я подумаю над цим питанням, Миколо Васильовичу. Менi вже робили таку пропозицiю, та я вiд неї вiдмовився.
   -- О! Тим паче. То повертайтеся зараз до неї. Це буде на користь всiм.
   Висування кандидатiв у народнi депутати Верховної Ради УРСР i мiсцевих рад закiнчувалося 2 сiчня 1990-го року, а тому, якщо Золотаренко змiнив свою думку стосовно депутатства, то йому потрiбно було поспiшати. I через кiлька днiв, добряче все зваживши, вiн дав свою згоду балотуватися у кандидати народного депутата Верховної Ради УРСР. Та Закон про вибори у вищий законодавчий орган держави - Верховну Раду УРСР - був складений у такий спосiб, що надавав переваги контрольованiй комунiстами владi й, навпаки, створював численнi перешкоди для участi у виборах демократичнiй опозицiї. Отож мороки хватало, хоча висування багатьох кандидатiв у депутати мiсцевих рад йшло самопливом. Остання конференцiя Товариства української мови, на якiй розв'язувалися "виборчi питання" була проведена наприкiнцi грудня 1989-го року на Микiльськiй Борщагiвцi, а частина протоколiв була подана взагалi у перiод з 30-го грудня по 2 сiчня 1990-го року. Намагався брати участь у виборах i "Народний Рух України". Та вiн на той час ще не був зареєстрований, хоча документи були поданi давно - ще у вереснi. Подейкували, що Рух i не буде зареєстровано, аж поки не скiнчиться висування кандидатiв у народнi депутати Верховної ради УРСР. Так воно i сталося - "Народний Рух України" був офiцiйно зареєстрований владою як громадсько-полiтична органiзацiя лише 9 лютого 1990-го року. Комунiстична влада явно не хотiла, щоб Рух офiцiйно брав участь у виборчiй кампанiї. А за законом тiльки офiцiйно зареєстрованi громадськi органiзацiї мали за законом право висувати кандидатiв у депутати. А ТУМ на той час вже було офiцiйно зареєстровано як громадська органiзацiя. До 1990-го року, спираючись на працю численних ентузiастiв, внески й пожертви, ТУМ виросло в розгалужену потужну органiзацiю, здатну проводити велелюднi заходи i реально впливати на подiї в країнi та державнi рiшення. А "Рух" все ще був як би у приймах Товариства української мови. Тому всiм рухiвцям, якi пiдтримувало iдеологiю ТУМ, довелось стати одночасно й активiстами Товариства української мови, з рамена якого було висунуто багато кандидатiв вiд демократичного блоку.
   На 450 мiсць до Верховної Ради УРСР претендувало близько 3000 кандидатiв, тобто по 6-7 чоловiк на одне мiсце. У виборах взяли участь 84,55 % виборцiв. Демократичний блок домiгся значного успiху: iз 442 обраних депутатiв Верховної Ради УРСР вiн отримав 111 мiсць, тобто Демократичний блок завоював 25 % мандатiв.
   На першiй сесiї Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання, яка розпочала свою роботу 15-го травня, був присутнiй з мандатом депутата i Iлля Михайлович Золотаренко. Було обрано керiвництво Верховної ради. Головою Верховної Ради УРСР обрано першого секретаря ЦК КПУ Володимира Iвашка, а з липня (коли Iвашко стане заступником Генерального секретаря ЦК КПРС) ним став Леонiд Кравчук. Першим заступником Голови Верховної Ради був обраний Iван Плющ. Лiдером комунiстичної бiльшостi (так звана "Група 239") було обрано Олександра Мороза. Трохи пiзнiше демократичнi сили у Верховнiй Радi перейшли до опозицiї i, щоб координувати свою дiяльнiсть у прокомунiстичнiй Верховнiй Радi, 6-го червня оформилися як Народна рада. До її складу увiйшло 125 народних депутатiв, якi репрезентували парламентськi фракцiї "Вiльнi демократи", "Вiдродження". "За права людини", "Незалежнiсть" та група "Демократична платформа в КПУ". Основу Народної ради складали депутати захiдного регiону. Головою Народної ради було обрано академiка зi Львова Iгоря РафаОловича Юхновського, його заступниками Левка Лук'яненка, Дмитра Павличка, Олександра Ємця, Володимира Фiленка, секретарем - Леонiда Танюка.
   Однак остаточного перелому на користь якоїсь однiєї з протидiючих сил у ходi виборiв у масштабах республiки фактично не вiдбулося. За цих умов кожен з полiтичних опонентiв намагався перехилити шальку терезiв на свiй бiк. А тому практично з усiх питань, якi розглядали на першiй сесiї Верховної Ради УРСР розгорнулася запекла боротьба мiж представниками Демократичного блоку i парламентською бiльшiстю. Та значення цих виборiв було важко переоцiнити, тому що вони вiдбувалися на альтернативнiй основi, похитнули монополiю Комунiстичної партiї на владу i уперше в iсторiї Україна отримала демократично обранi парламент та мiсцевi ради. Вибори 1990-го року кардинально змiнили внутрiполiтичну ситуацiю: до важелiв влади прийшли полiтичнi лiдери нової хвилi (склад Верховної Ради оновився на 90 %). Представники демократичних сил набули статусу народних депутатiв, що юридично посилило опозицiю, а сама перемога демократiв на мiсцевому рiвнi i в рядi областей активiзувала дiяльнiсть регiональних елiт.
   Пiсля обрання Золотаренка депутатом Верховної ради УРСР його тепло поздоровили дружина та дiти (вдома) i колеги (на роботi). Звичайно, що найтеплiшi вiтання на кафедрi Iлля Михайлович отримав вiд Миколи Васильовича Семенова. На що йому Iлля Михайлович вiдповiв:
   -- Це, скорiш за все, я вам повинен дякувати. Отож дякую вам не лише за поздоровлення, а в першу чергу за те, що саме ви пiдштовхнули мене до такого важливого у моєму життi кроку.
   А в цiлому в республiцi зараз в розпалi був другий етап її реформування - почалося створення багатьох партiй, їхнiй подiл на центристськi та радикальнi; поява парламентської опозицiї; iнiцiювання представниками демократичного блоку важливих державних рiшень. I серед них найголовнiшим, як вважав Золотаренко (та й не один вiн) було прийняття Декларацiї про державний суверенiтет України. Це вiдбулося на черговiй сесiї Верховної Ради УРСР 16 липня 1990-го року. Вона проголошувала державний суверенiтет української республiки в складi СРСР. Важливим було те, що цей суверенiтет намагалися встановити мирним шляхом. Адже Декларацiя приймалася у той час, коли мiжнацiональна напруга в азiйських i кавказьких республiках подекуди виплеснулася у кривавi мiжетнiчнi сутички. Не обiйшлося без сутичок i в Литвi, та зрештою вона ще до виборiв в Українi, 11-го березня проголосила свою незалежнiсть вiд СРСР. Активно готували вiдновлення незалежностi також Латвiя та Естонiя. Це був час, коли Декларацiї про суверенiтет (слiдом за РРФСР) проголосили всi союзнi республiки й автономнi республiки, якi входили в Союз. Це були свого роду тести на випробування, як далеко можна зайти у своїх намiрах до самостiйностi. Згодом цей процес в iсторiї отримає назву "парад суверенiтетiв".
   Що ж стосується саме Декларацiї про державний суверенiтет України, то вона далеко випередила декларацiї Росiї i комунiстiв. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларацiя надала поштовх i напрямок процесу утворення нацiональних держав на теренах падаючої комунiстичної iмперiї. Одним з головних положень Декларацiї було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де "всi громадяни рiвнi перед законом, незалежно вiд походження, соцiального i майнового стану, расової та нацiональної належностi, статi, освiти, полiтичних поглядiв, релiгiйних переконань, роду i характеру занять". Громадяни всiх нацiональностей становлять народ України.
   Декларацiя проголошувала економiчну самостiйнiсть України. У документi пiдкреслювався намiр створити незалежну банкiвську, цiнову, фiнансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхiдностi ввести й власну грошову одиницю. Декларацiя визнавала самостiйнiсть республiки у вирiшеннi питань науки, освiти, культурного i духовного розвитку української нацiї. У мiжнародному планi Україна проголошувала свiй намiр стати в майбутньому постiйно нейтральною державою, яка не буде брати участi у вiйськових блоках i зобов'язувалася дотримуватися 3-х неядерних принципiв: не застосовувати, не виробляти i не набувати ядерної зброї.
   Iллю Михайловича радувало, що в республiцi вiдбуваються значимi, прогресивнi змiни. Та ось з його працею у Верховнiй Радi все було не так вже й просто. Свого часу i Семенов - в першу чергу - та й сам Золотаренко здорово помилилися у тому, що Верховна Рада УРСР буде збиратися лише кiлька разiв на рiк. Як виявилося восени, навiть за якихось там пiв року вiдбулося з пiвтора десятка сесiй Верховної Ради УРСР. Тобто, зараз українськi парламентарiї працювали на бiльш постiйнiй основi. Та то було й зрозумiло - республiка чекала на позитивнi змiни, не можна було гаяти час. Та Золотаренку це спричиняло чималi труднощi. Йому доводилося розриватися помiж iнститутом та Верховною радою. Слава Богу, поки що керiвництво установ та контролюючi органи закривали очi на те, що окремi (i не так вже й мало) депутати як би одночасно працюють на двох роботах. Звичайно, депутатiв нiхто не примушував щоденно вiд дзвiнка до дзвiнка сидiти в залi Верховної ради, їх нiхто не контролював - вони мали свiй особливий статус. Але у того ж Демократичного блоку iснувало почуття вiдповiдальностi перед країною та виборцями, та й у своїх мрiях вони бачили процвiтаючу, економiчно сильну та по-європейськi вiльну республiку, а можливо, й незалежну самостiйну державу. Отож i працювали не за страх, а за совiсть. Та це дуже ускладнювало Золотаренку прийняття участi у навчальному процесi в КПI, а про завiдування кафедрою вже годi й говорити. Тому Iлля вже не раз пошкодував про те, що свого часу дав згоду балотуватися у депутати. Демократичний блок, тобто Народна рада на його думку цiлком могла справлятися з прийняттям важливих для республiки рiшень i без нього. Хоча Iллю часом i охоплювала гордiсть за те, що у такий важливий для республiки час вiн знаходиться на передньому рубежi, у гущi значимих подiй. Отакi-то були справи...
  

РОЗДIЛ 25

Поїздки та зустрiчi

   Перший понедiлок (5-е число) листопада почався для Iллi Михайловича з роботи в iнститутi - читання на 2-й парi поточної лекцiї на 4-му курсi їхньої спецiальностi (3 академiчнi групи). Надалi сьогоднi за розкладом у Золотаренко занять вже не було. Та на вiвторок, тобто вже на завтра було заплановано передсвяткове засiдання кафедри - поєднання корисного з приємним, а тому потрiбно було ще раз проглянути план винесених на нього питань та пiдготуватися - щоб не пускати хiд подiй на самоплив, iнакше буде самий звичайний базар. Отож пiсля пари Iлля попрямував на кафедру, спочатку вiн зайшов у загальне примiщення i трохи поспiлкувався з колегами. Потiм вiн покинув це примiщення й пiдiйшов до сусiднього, вiдкрив свiй кабiнет й усiвся за стiл, з шухляди якого дiстав теку з паперами. Там не було плану засiдання кафедри, та ще йдучи пiсля лекцiї коридорами iнституту Золотаренко згадав, що йому потрiбно виконати ще одну роботу. Вiн занурився у перегляд паперiв та їх читання. Потiм дiстав ручку й почав неспiшно робити якiсь помiтки у паперах. Вiд цiєї роботи його вiдволiк телефонний дзвiнок iнститутської лiнiї. Телефонувала Оксана Федорiвна, секретар деканату:
   -- Iлля Михайлович, добрий день! Я хочу повiдомити, що вас просив зайди до нього Григорiй Вiкторович, -- декан факультету.
   Золотаренко зложив папери знову у теку, поклав її у шухляду столу й направився до кабiнету декана, який знаходився трохи окремо вiд деканату. Вiн постукав у дверi i, не чекаючи вiдповiдi, трохи прочинив їх. Декан побачив його й проказав:
   -- Заходьте, Iлля Михайлович. Доброго дня, -- привiтався вiн, а коли Золотаренко наблизився до його столу, вони поручкалися й господар кабiнету запропонував гостю присiсти.
   -- Щось трапилось, Григорiй Вiкторович? -- спитав Золотаренко.
   -- Та нi, по факультету нiяких проблем немає. Справа в iншому.
   -- Слухаю.
   -- Пам'ятаєте, мiсяця пiвтора тому йшла мова про конференцiю у Харковi?
   -- Так, пам'ятаю. Зрозумiло, настав її час? Адже вона повинна була вiдбутися саме у листопадi.
   -- Точно.
   -- Ти хочеш, щоб я сам туди їхав? Чи можна послати когось з доцентiв?
   Iлля Михайлович звертався до декана за iм'ям та по батьковi, але був з ним на "ти" - той був на 17 рокiв молодшим за нього. Крiм того, Григорiй Вiкторович Коваленко був випускником їх кафедри, i Золотаренко у 1978-1979-му навчальному роцi застав його ще на студентськiй лавi - той якраз закiнчував 5-й курс. По закiнченню навчання Григорiй залишився асистентом на кафедрi i досить швидко, за 5 рокiв пiдготував i захистив кандидатську дисертацiю - молода людина була толковою. Через 3 роки, коли вiн за рiк до того отримав вчене звання доцента, його призначили заступником декана - проробив ним теж 3 роки. А на початку вже саме цього навчального року вiн став деканом - дали вiдпочинок 55-рiчному Олександру Марковичу Горбенку.
   -- Та нi, посилати, мабуть, нiкого з молодих не будемо, -- вiдповiв Коваленко на запитання завiдувача кафедрою. -- Ми ж з вами розмовляли на цю тему, -- Григорiй, не зважаючи на свою немалу посаду, з усiма старшими за себе був лише на "ви". -- Iлля Михайлович, ви ж повиннi були до цiєї конференцiї пiдготувати доповiдь. Ми з вами так тодi домовлялись. Та й тези доповiдi, наскiльки я знаю, готовi до опублiкування.
   -- Все правильно, Григорiй Вiкторович, -- посмiхнувся Золотаренко.
   -- Отож. А якщо доповiдь написана i тези готовi, то їхати доведеться саме вам. Адже доповiдь ваша.
   -- Ну, не зовсiм так, -- все ще посмiхався Золотаренко.
   -- Як це?
   -- Та дуже просто. Доповiдь дiйсно написана мною. Та це ж просто написаний чи вiддрукований папiрець. Вiн фактично без прiзвища автора, адже на конференцiї не збирають оригiналiв доповiдей, тим паче, що переважна бiльшiсть читає свої доповiдi без папiрцiв.
   -- Ну, так. Це я знаю. То й що? Ви хочете, щоб на конференцiї вашу доповiдь прочитав хтось iнший з кафедралiв? Але ж це буде дуже не коректно - читати чужу доповiдь.
   -- Все буде коректно. Справа у тому, що на тезах доповiдi до друку запланованi два прiзвища - звичайно, моє, а також ще й Кулiнiча.
   -- А навiщо ви його дописували?
   -- Ну, я його не особливо й дописував. Адже й вiн цiєю проблемою займається. Та ти знаєш.
   -- Так, знаю. Але однак, чому вiн, а не ви?
   -- Бо йому бiльш це потрiбно. Що змiниться вiд того, що у мене - доктора, професора, додасться ще один виступ на пересiчнiй конференцiї? Адже це не мiжнародна конференцiя, наскiльки я пам'ятаю, вона навiть не всесоюзна. Так, вона, можливо, й союзного значення, i на нiй, теж можливо, хто зна, будуть присутнi доповiдачi з Росiйської Федерацiї чи Бiлорусiї, чи з iнших наших радянських соцiалiстичних республiк. Та все ж вона бiльше просто республiканська, тобто конференцiя пiд егiдою Української радянської соцiалiстичної республiки у складi СРСР.
   -- Добре, все це так. Я вас зрозумiв, -- посмiхнувся вже й Коваленко. -- Ви вирiшили додати чергову галочку у послужний список Кулiнiча. Я розумiю, що йому це бiльш потрiбно. Та нiчого не вийде, -- зiтхнув Григорiй, -- їхати на конференцiю доведеться саме вам.
   -- I чому?
   -- Справа у тому, що вчора в кiнцi робочого дня мене викликав до себе Степан Олександрович, -- проректор з наукової роботи iнституту. -- Саме вiн вручив менi запрошення на цю конференцiю, пам'ятаючи, що їхати повинен був представник нашого факультету. Ми з ним трохи поговорили й вiн запитав, хто поїде на конференцiю. Я, пам'ятаючи нашу розмову ще у вереснi, звiсно ж вiдповiв йому, що на конференцiю поїде Золотаренко. Моя вiдповiдь його задовольнила. Отож тепер змiнювати я вже нiчого не буду, не маю права. Це ж проректор. Крiм того, якщо про конференцiю знає вiн, то може знати й ректор.
   -- А ось це навряд чи. Про мiжнародну конференцiю Михайленко, мабуть, i доповiв би ректору, а ось про мiсцеву, так би мовити... А то у Петра Михайловича iнших турбот немає.
   -- Добре. Нехай i так, у цьому ви маєте рацiю, та змiнювати щось вже пiзно. Та i яка рiзниця. Ви ж самi розумiєте, що мало хто на конференцiї зверне увагу на якогось там Кулiнiча, доцента, якщо там будуть виступати професори чи вiдомi виробничники. А галочка у послужному списку у нього вже однак є, чи буде - тези з його, ну, i з вашим прiзвищем. Якщо не хочете їхати, то, мабуть, вам самим доведеться утрясати це питання iз Михайленком.
   -- Та нi, -- покачав головою Iлля Михайлович. -- Не буду я дошкуляти йому всякими дрiбницями. Так, доведеться їхати на конференцiю менi. Коли вона має вiдбутися?
   -- Пленарнi днi - 12-го й 13-го листопада, це понедiлок та вiвторок. Заїзд на конференцiю i реєстрацiя - у суботу або у недiлю.
   -- Хм, нiчого собi. Аж два вiльнi днi. Мабуть, щоб якiсь екскурсiї провести. Молодцi органiзатори конференцiї. До речi, де вона вiдбуватиметься, я маю на увазi саме примiщення?
   -- Так, зараз, я не звернув на це увагу... -- Коваленко пiдняв одну чи двi теки, що лежали у нього на столi i вийняв з пiд них бланк запрошення. -- Та-а-к... Конференцiя вiдбудеться у Харкiвському полiтехнiчному iнститутi. Хм, це ж, начебто ваш iнститут, тобто ви його закiнчували. Назва конференцiї: "Науково-технiчний прогрес i пiдвищення ефективностi використання виробничого i наукового потенцiалу в машинобудуваннi". Будь ласка, ваше запрошення, -- вiн простягнув Золотаренку листiвку.
   -- А ти гарно поiнформований, -- посмiхнувся той. -- Дiйсно, iнститут мiй. Так, коли виїзд?
   -- Ну, у п'ятницю або суботу. Як ви самi того забажаєте.
   -- Та нi, не буду я їхати у п'ятницю. Не хочу я 2 днi по знайомому менi Харкову вештатись. Поїду в суботу нiчним потягом. Менi буде досить ще й цiлого дня у недiлю на прогулянки-спогади по колишнiй столицi України. А потягом зручно - ввечерi сiв у Києвi у потяг, в вранцi вже у Харковi. I потягiв у тому напрямi йде чимало, так що з квитками проблеми не буде.
   -- Ну, якщо ви хочете ще зручнiше, то у ту ж суботу, або навiть в недiлю вранцi летiть лiтаком. Чого вам ноги бити? Пiвтори години, чи й того менше, i ви вже у Харковi.
   -- Ой, Григорiю Вiкторовичу, -- розсмiявся Золотаренко. -- Та ти мене вже зовсiм у пенсiонери записав, а то й у 80-рiчного дiда. Думаєш, що якщо менi тiльки-но перевалило за 50, то я вже нi на що не здатен?
   -- Та нi, Iллє Михайловичу, -- й собi розсмiявся Коваленко. -- Я так не думаю. Вибачте. Просто хотiв, що ви дiйсно добиралися у Харкiв iз зручностями, щоб менше на дорогу часу витрачати.
   -- Добре, зрозумiло. Отже, їду я потягом, i виписую проїзнi документи з суботи. А назад... Так, 13 - вiвторок, отже, моє вiдрядження буде з 11-го по 14-е - день прибуття назад у Київ.
   -- Ви знаєте, Iлля Михайлович, краще оформлюйте вiдрядження по 15-е. Хто його знає, коли у вiвторок закiнчиться пленарне засiдання, доповiдi можуть i затягтися. Невiдомо ж, скiльки там народу буде. Крiм того, можуть ще й якийсь там сабантуй влаштувати. То навiщо вам, щоб не спiзнитися, на потяг поспiшати?
   -- Ну, сабантуй, навряд чи зараз хтось буде влаштовувати. Хiба що заради показухи. Не тi часи, ти ж бачиш, що у державi коїться. Щось пробуксовує перебудова Михайла Сергiйовича Горбачова. Добре, оформлю на всяк випадок вiдрядження по 15-е. Ти у цю п'ятницю, пiсля свята до якого часу будеш? - завiзувати вiдрядження потрiбно буде.
   -- Та я тут, у деканатi цiлими днями товчусь. Я вже, чесно кажучи, не радий цiй посадi. Заступником декана працювалося спокiйнiше. Завiзую я, встигнемо. До того ж, наказ пiдготуємо сьогоднi чи завтра.
   -- Добре. Тодi все, я можу йти?
   -- Можете. До побачення Iлля Михайлович!
   -- Та ми ще сьогоднi не раз можемо побачитись, -- усмiхнувся Золотаренко. -- Адже зараз ще навiть не обiднiй час.
   -- Тьху ти! Й справдi. Я вже зашився з цими факультетськими справами. Тодi просто успiхiв вам. Працюйте чи вiдпочивайте. Всього доброго!
   -- I тобi, Григорiю Вiкторовичу, не хворiти!

* * *

   Приїхавши нiчним потягом у недiлю вранцi до Харкова, Золотаренко не дуже-то поспiшав їхати у полiтехнiчний iнститут на реєстрацiю. Речей у нього було мало, лише його старенький, але добротний (так би мовити саме професорський) коричневий шкiряний портфель iз самими необхiдними на 2-3 днi речами. Вiн для вiдрядження зручнiший за "дипломат" - у нього ємнiсть бiльша. Мiсця ж у готелi заздалегiдь заброньованi органiзаторами конференцiї. Так що з влаштуванням на нiчлiг проблем не повинно бути. Пiсля закiнчення iнституту Iлля був у Харковi кiлька разiв, та здебiльшого лише протягом одного дня - вiн приїжджав туди переважно для контактiв з колегами свого iнституту та мiсцевих ВНЗ чи пiдприємств для можливих вiдгукiв на його дисертацiйнi роботи. Отож Iллi, звичайно ж, хотiлося здiйснити невеличку прогулянку знайомими йому за роки навчання мiсцями.
   Взагалi-то, у мiстi вже iснував метрополiтен. Пiсля вiдкриття 23-го серпня (день визволення Харкова вiд фашистських загарбникiв) 1975-го року мiсто стало 6-м за лiком метрополiтеном в СРСР та 2-м в Українi. Тодi були вiдкритi першi 8 станцiй на Свердловсько-Заводськiй лiнiї, починаючи зi станцiї "Вулиця Свердлова" i до станцiї "Московський проспект". А ось у Дзержинський район мiста, який зараз був метою Iлля, метро ще не було проведено. Тому й добиратися Золотаренку довелося до центру потягом метро (вiд станцiї "Пiвденний вокзал"), а звiдти вже автобусом, та ще й з чималою дiлянкою пiшого ходу. Та зараз Золотаренко вже з годину прогулювався вулицями та парками району, потiм поснiдав у одному з кафе, ще трохи погуляв у цьому районi, а потiм направився вулицею Сумською, яка проходила по територiї Дзержинського та Київського районiв знову-таки до центру мiста. Золотаренку можна було з вокзалу одразу добиратися до мiсця проведення конференцiї - так було набагато простiше. Та Iлля вибрав для себе саме такий план дiй - спочатку пiша прогулянка, а потiм вже вiдпочинок у готелi. Так, неспiшно, вiн дiстався знайомого полiтехнiчного iнституту.
   Iлля зареєструвався як учасник конференцiї й отримав направлення у готель. Спочатку Золотаренко хотiв зайти на рiдну кафедру, де планував трохи поспiлкуватися iз знайомими йому колегами. Та вiн вчасно згадав, що сьогоднi недiля. Якщо у суботу ще був шанс застати на кафедрi когось iз знайомих, то у недiлю - точно нi. Гаразд, зустрiнеться з ними вже завтра, на конференцiї. Вiн зiтхнув i направився до вказаного йому готелю. До того ж, Iлля Михайлович за час своєї прогулянки по Харкову досить-таки втомився, адже стрiлки годинника давно вже перевалили за полудень. А тому, розмiрковував вiн, не заважало б трохи вiдпочити, а ще краще прийняти перед тим душ.
   В готелi, у кiмнатi на двох чоловiк, поки що нiкого не було. Золотаренко розкрив свiй портфель, розклав деякi свої речi у шафу, й дiставши махровий рушник, попрямував до ванни. Та поки вiн насолоджувався теплою водицею пiд душем - на вулицi сьогоднi було прохолодно - вiн почув, що у дверi номеру хтось зайшов. Коли Iлля одягнувся й вийшов з ванної, то побачив, що у нього вже з'явився напарник по кiмнатi. Це був високий пiдтягнутий чоловiк, рокiв на 5-8 старший за нього.
   -- Добрий день! -- привiтався Золотаренко. -- Мене звуть Iлля Михайлович Золотаренко.
   -- Добрий день! А мене звуть Валентин Гаврилович, прiзвище Новодворський. Я приїхав на конференцiю з Полтави.
   -- А я приїхав з Києва. Та я багато хорошого чув про ваше мiсто, -- простягнув Iлля. -- Одне iз самих красивих культурних центрiв України. Якi визначнi iмена та назви: Петро I, Кочубей та Мазепа, Полтавська битва, Сорочинський ярмарок... А якi вiдомi вже письменницькi iмена - Григорiй Сковорода, Iван Котляревський, Микола Гоголь, Володимир Короленко, Панас Мирний, Iван Нечуй-Левицький. А вже у нашi часи якi артисти: Вiра Холодна, Клара Лучко, Юрiй Тимошенко та iншi. Та й сама Полтавщина - благодатний край, адже це батькiвщина багатьох найвизначнiших вже сучасних письменникiв; Олесь Гончар, Павло Загребельний, Борис Олiйник, Юрiй Дольд-Михайлик.
   -- А ви добре обiзнанi з iсторiєю Полтавщини, -- розплився у задоволенiй посмiшцi Валентин Гаврилович. -- Полтавщина дiйсно славна на iмена, i до їх когорти входять не лише перерахованi вами, а ще й Василь Капнiст, Панас Мирний, Iван Бiлик, Володимир Самiйленко, Олесь Донченко, Якiв Шутько, Анатолiй Дiмаров, Степан Руданський, Олена Пчiлка, Михайло Драгоманов, Архип Тесленко, Якiв i Петро Савченки, брати Григорiй i Григiр Тютюнники. Та й взагалi, -- розпалювався колега Золотаренка, -- Полтавщина - такий чудовий край. Адже недарма Леся Українка, запрошуючи Ольгу Кобилянську до Гадяча, назвала Полтавський край "самою українною" землею. Полтавщина є унiкальною, чарiвною частиною України. Це мальовнича природа, прекраснi пам'ятки iсторiї, лiтератури, архiтектури, науковi досягнення її синiв, їхня перемога в ратних i трудових справах, - все це є неповторною особливiстю Полтавщини.
   -- Ну, я, звiсно, не так добре обiзнаний з вашим краєм, як ви, -- усмiхнувся Iлля Михайлович, почувши таку запальну тираду напарника по кiмнатi. -- Сам я родом з Хмельницької областi. У Києвi я мешкаю лише з кiнця 60-х рокiв.
   -- Ви з Хмельницької областi? Та ви що, справдi?! -- здивовано вигукнув напарник Iллi по кiмнатi.
   -- Саме так. А що вас так здивувало?
   -- Так це ж i моя батькiвщина. Я народився на Хмельниччинi, а у Полтаву потрапив вже значно пiзнiше. Та цей край я дуже полюбив. А у якому мiстi чи районi ви проживали на Хмельниччинi - на своїй iсторичнiй батькiвщинi?
   -- Мешкав я у Дунаєвецькому районi, село Зеленче.
   -- Дунаївцi я знаю, а ось про таке село не чув.
   -- Ну, воно й не дивно, -- посмiхнувся Золотаренко, -- село воно i є село, хiба всi села можна запам'ятати, навiть у однiй областi. Щоправда, село чималеньке - до 2000 мешканцiв. Воно знаходиться поруч iз залiзничною дiлянкою помiж Хмельницьким та Кам'янець-Подiльським, у 4-х кiлометрах на пiвдень вiд залiзничної станцiї Нестерiвцi.
   -- О, а ось Нестерiвцi я знаю, проїжджав це мiстечко чи селище, коли їздив у Кам'янець. Тепер стало бiльш зрозумiло про мiсце вашого народження, воно ближче до Кам'янця, нiж до Хмельницького.
   -- Саме так, ближче, та нашiй родинi це якраз зручнiше, тому що у Кам'янцi мешкає родина моєї сестри i працює у залiзничному депо мiй брат.
   -- Зрозумiло. А менi ближче саме до Хмельницького, народився я у Старосинявському районi.
   -- Я знаю про такий район. Вiн розташований на схiд вiд обласного центру.
   -- Так. Хоча, якщо точнiше, то дещо на пiвнiчний схiд - районний центр у цьому напрямку.
   -- А ви мешкали у самому районному центрi?
   -- Нi, -- покачав головою Новодворський i навiть дещо скривився. -- Я теж родом з села. Та ви про нього навряд чи чули, як i я про ваше.
   -- I як воно називається?
   -- Село називається Сьомаки.
   -- Дiйсно, не чув я про нього.
   -- Та то й не дивно. Воно у нас значно менше вашого, зараз там мешкає десь так приблизно 400 чоловiк, а то й того менше - близько 150 дворiв, -- насправдi кiлькiсть населення рiдного села Валентина Гавриловича ледь перевалила за позначку у 300 осiб, а кiлькiсть працюючих громадян складала взагалi менше 50 чоловiк. Громадяни працездатного вiку в населених пунктах селищної ради (а це села Сьомаки, Буглаї, Дашкiвцi та хутiр Петровського) становили тi ж самi 300 чоловiк, що й загальне населення головного села). -- Та зараз, -- продовжував свою оповiдь Новодворський, -- родини не такi чисельнi, як то було до вiйни, а то й взагалi у селах живуть самi старики - молодь повиїжджала у мiста. Що ж стосується розташування села, то вiд нього до районного центру буде кiлометрiв 12, а до самого Хмельницького - десь так 60-65.
   -- А ваше село чимось вiдоме?
   -- Та чим воно може бути вiдоме. Таких сiл лише в Українi десятки тисяч. Ранiше, давно вже - село було утворене ще у далекому 1665-му роцi - воно називалося Любарськими хуторами. Отож назва хутiр сама за себе говорить. Воно вiдоме хiба що тим, що пiд час вiйни ледь не роздiлило долю бiлоруської Хатинi.
   -- Та ви що?! Нiмцi спалили все село?
   -- Нi, не все, але багато чого i спалили, i мешканцiв села повбивали. Менi, точнiше моїй родинi разом зi мною, дивом вдалося залишитися живими. Я ще тодi малий був, рокiв 8 менi було, не все пам'ятаю.
   -- I як це трапилось?
   -- Як трапилось, питаєте? Звичайна iсторiя - допомога мешканцiв села партизанам. Я все це чув лише з оповiдей старших, сам я цього не пам'ятаю. Розповiдали, що влiтку 1942-го року в село вступив партизанський загiн полковника Мельника. Загiн вiдходив пiсля важкого бою з нiмцями, у ньому було багато поранених партизан. Отож мешканцi села i надали допомогу пораненим, а також зiбрали для партизанiв дещо з продуктiв i рiзнi речi. Пiд вечiр загiн з обозом - пораненi, речi, продукти - покинув Сьомаки, залишився у селi невеликий загiн для прикриття руху основних сил партизан iз обозом.
   -- I загiн успiшно вiдiрвався вiд нiмцiв? -- уточнив Iлля Михайлович.
   -- Цього я не знаю. Та, скорiш за все, таки вiдiрвався.
   -- I нiмцi спалили село за надання допомоги пораненим?
   -- Нi, це ще не кiнець iсторiї. Справа у тому, що зранку наступного дня село з двох сторiн оточив чисельний зведений загiн нiмецьких карателiв i полiцаїв, якi й почали наступ на село - планували знищити партизанську групу прикриття. Та партизани вийшли з села, i на його околицi, вже навiть у полi мiж загонами карателiв i партизан зав'язався жорстокий бiй
   -- I нiмцi вбили чи захопили партизан.
   -- Якраз нi. У цьому бою партизани дали гiдну вiдсiч ворогу - карателiв було вiдкинуто, а самi партизани цiєї групи планово вiдiйшли, своє завдання вони виконали - не дали нiмцям ув'язатися за основними силами партизан. I саме це страшенно розлютило нiмцiв. I тодi вдень зведений загiн карателiв i полiцаїв приступив вже не до бою з партизанами, а до винищення села i його жителiв за надану допомогу партизанам. Вони заганяли людей в льохи i закидали їх гранатами; зганяли чоловiкiв, жiнок, дiтей i лiтнiх людей в хати, якi потiм обливали бензином i запалювали; кидали живих людей у вогонь тощо.
   -- А як же вашiй родинi та й iншим мешканцям села вдалося вцiлiти?
   -- Ну, через деякий час нiмцi й полiцаї - не знаю навiть, кого там бiльше було - припинили це звiрство.
   -- Самi припинили? -- здивувався Золотаренко.
   -- Нi, не самi. Надiйшов їм такий наказ зверху. Та хто його вiддав я не знаю, не знали цього й мої предки або iншi старожили села, -- вже пiсля вiйни стало вiдомо, що команду зупинити операцiю в Сьомаках було дано комендантом Старосинявського нiмецького вiйськового гарнiзону Шиндикiвським. -- Та за цей перiод карателi знищили понад 150 господарських хат, вбили 184 жителя, з них 77 чоловiкiв, 59 жiнок, 48 дiтей i немовлят - цi цифри я добре запам'ятав. Було повнiстю знищено 23 родини, у яких проживали 81 людина. Ну, також було знищено багато голiв великої рогатої худоби, свиней, рiзної птицi. Спалено було i багато зерна та зернопродуктiв. Так ось, за висновками спецiальної урядової комiсiї, яка вона була органiзована по закiнченню вiйни - а наше село було звiльнено у 44-му роцi саме у Жiночий день 8-го березня - збитки у селi за час вiйни склали понад 2,5 мiльйони карбованцiв.
   -- Ваше село, хоча воно й невелике, та заслуговує на пошану, -- поважно простягнув Золотаренко.
   -- Таких сiл на Українi чимало. Фашисти у багатьох селах та мiстах стiльки горя наробили. Особливо у нашому районi дiсталося євреям. У однiй лише Старiй Синявi розстрiляли 5842 єврея.
   -- Ви маєте рацiю, горя багато. У вас, у селi хоча б якийсь пам'ятник загиблим встановлений?
   -- Встановлений. I не просто пам'ятник, а Меморiал пам'ятi. Тодi могили загиблих були розкиданi по селу, тому що тих хоронили i на цвинтарi, i просто повулично у загальних ямах. Це вiдбувалося вже лише наступного дня, коли нiмцi нарештi дозволили надавати першу допомогу пораненим та хоронити убитих. Ну, а потiм, набагато пiзнiше - я вже виїхав з села - мабуть, i попереносили останки у загальну могилу та зробили Меморiал. Ось таке моє село. Так, воно невелике, але ви маєте рацiю - воно, чи точнiше, його люди заслуговують на повагу.
   -- А саме село гарне?
   -- У дитинствi воно менi дуже подобалося. Та то у дитинствi. А пiзнiше я зрозумiв, що таких сiл багато. Хоча воно й дiйсно гарне. У селi є 2 ставки, один практично у самому центрi села, iнший (менший) - у його схiднiй частинi. Село зелене, чистеньке, як всi села в Українi. Бiльшiсть вулиць вкритi асфальтом, хоча є й ґрунтовi дороги. На жаль, село далеченько вiд залiзницi розташоване, - за 20 кiлометрiв; не те, що ваше село - 4 км вiд залiзничної станцiї. А тому пiдвiз матерiалiв ускладнений, та ви й самi знаєте, що таке сiльськi дороги.
   -- Знаю. Так, зрозумiло. Та ви стосовно красоти села маєте рацiю - для кожної дитини своє рiдне мiсце народження саме найкраще, так завжди було.
   -- То так. Ну, що ще можна сказати за село? - є школа, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, АТС, магазини райспоживспiлки. Є також, -- посмiхнувся Новодворський, -- Церква Святого Благоговiрного Князя Олександра Невського.
   -- У вашому селi є якiсь промисловi пiдприємства чи сiльськогосподарськi виробництва?
   -- Промислових пiдприємств практично немає, хiба що є невелика приватна будiвельна установа. Та й у сiльському господарствi зайнято небагато мешканцiв села. Так, що я весь час балакаю, а ви ставите запитання? -- знову посмiхнувся Валентин Гаврилович -- Менi вже про своє село розповiдати аж геть нiчого - все, що знав, розповiв. А ось у вас рiдне село велике - розкажiть про нього.
   -- Ну, оскiльки село бiльше за ваше, то й розповiдь може бути довшою.
   -- А то нiчого. Що нам з вами ввечерi робити? Трохи зараз розповiсте, потiм сходимо у готельний ресторан чи у якесь кафе повечеряти, а потiм знову можна розмовляти. Телевiзор менi вже й дома осточортiв - все одне i теж, про перебудову. Та яка там до бiса перебудова, все тiльки на гiрше. Країна котиться по похилiй площинi.
   -- Добре, умовили, -- й собi посмiхнувся Iлля Михайлович, -- та так буде й справедливо. Ви ж менi досить детально розповiли про свiй рiдний край, а тому я мушу зробити хiд у вiдповiдь.
   I Золотаренко почав розповiдь про своє рiдне село, зачепивши при цьому трохи й станцiю Нестерiвцi - адже там колись працював його батько та дядько Микола (помер 7 рокiв тому у вiцi 80 рокiв). А тому проговорили колеги - Новодворський теж був доктором наук, професором - допiзна. Телевiзор вони так i не включали - коли-то випадає такий момент, що за 700-800 кiлометрiв вiд села, у якому ти народився (середньому чи навiть малому) раптом з'являється нагода зустрiтися й порозмовляти iз земляком. Нарештi, наситившись бесiдами, вони полягали спати - завтра буде непростий, але цiкавий день.

* * *

   День i справдi виявився цiкавим, i не лише у науковому планi. Подiбних науково-технiчних конференцiй у життi Iллi Михайловича Золотаренка, та, мабуть i у Новодворського, було чимало. Харкiвська третя республiканська науково-технiчна конференцiя проходила пiд егiдою Всесоюзного науково-технiчного товариства машинобудiвникiв. I розпочалася вона так, як це бувало майже завжди. У своєму вступному словi один з органiзаторiв конференцiї привiтав її учасникiв, нагадав її тему та мету, пiсля чого довiв до вiдому делегатiв її кiлькiсний склад - присутнi стiльки-то ректорiв вищих навчальних закладiв, проректорiв, завiдувачiв кафедрами, докторiв наук та професорiв, а також заслужених дiячiв науки. За планом на конференцiї мали бути присутнi 150 делегатiв, з них приблизно половина - iногороднi представники. Далi були зачитанi деякi привiтання на адресу учасникiв цього заходу. Нарештi було перейдено вже до бiльш конкретних питань: 2 днi роботи конференцiї, наступного дня будуть також працювати секцiї, якi за результатами обговорень будуть готувати рекомендацiї. Тобто, будуть не лише доповiдi, а й дискусiї. Далi питання по регламенту: на виступ - за попередньою домовленiстю - надається 20-25 хвилин. I наприкiнцi заключнi слова вступу: "Отже, ми приступаємо до виконання нашої програми". Все так, як i завжди, тобто нiчого особливо цiкавого.
   Далi, коли пiшли доповiдi, стало вже бiльш цiкаво - деякi з повiдомлень дiйсно були для окремих категорiй (за науковими напрямами) делегатiв новими й перспективними. Золотаренко прочитав свою доповiдь одразу по обiду. Виступу Новодворського сьогоднi не було, та й, як зрозумiв Iлля Михайлович з деяких фраз свого колеги, навряд чи вона вiдбудеться й завтра - Валентин Гаврилович - як вже встановив для себе Золотаренко - був ще той жук. В цiлому ж перший день роботи конференцiї пройшов досить успiшно. Повернувшись з iнституту у готель обидва професори передяглися у спортивнi костюми й завалилися на лiжка (поверх одiял) вiдпочивати. Iлля включив телевiзор та поклацав регулятором переключення програм - йому теж не дуже подобався цей безлад у країни, та новини, все ж таки, слiд було послухати. Якщо, як казав Новодворський, країна котиться по похилiй площинi, то в центрi України подiї починали пiднiматися на самий високий рiвень. Так, наприклад, влiтку, 16-го липня поточного 1990-го року була проголошена, та ще й за участi самого Золотаренка, Декларацiя про державний суверенiтет України, яка у суспiльствi була сприйнята неоднозначно. А тому прийнятий документ так i не одержав статусу конституцiйного акту - Українська РСР залишалася у складi СРСР, мiжнароднi органiзацiї та бiльшiсть країн свiту поки що не визнали її державну незалежнiсть. А зовсiм недавно, протягом 2-17-го жовтня у Києвi вiдбувся протест-голодування студентiв, який пiзнiше увiйде в iсторiю пiд назвою "Студентська революцiя на гранiтi". Однiєю iз головних вимог молодi було недопущення пiдписання нового союзного договору, якiй вже практично був пiдготовлений i чекав свого часу. Протест голодуючих студентiв не був марним - пiд їх тиском 17-го жовтня Верховна Рада створила тимчасову узгоджувальну комiсiю для розгляду їх вимог - Золотаренко був присутнiй i на цьому засiданнi. А далi узгоджувальна комiсiя разом зi студентами випрацювала спiльний документ, котрий враховував практично всi вимоги голодуючих, що i було засвiдчено 16-ма пiдписами.
   Як покаже далi час, "Революцiя на гранiтi" стала переломним моментом в утвердженнi незалежностi України, а молоде поколiння ще наприкiнцi 90-х рокiв засвiдчило своє бажання на право жити у вiльнiй демократичнiй державi, а надалi i вiдстояло його. Юнацький ентузiазм, помножений на чiтку та продуману органiзацiю акцiй, дав змогу проявити неабиякий полiтичний потенцiал українського молодiжного руху, який змусив рахуватися з собою i тодiшнiх компартiйних можновладцiв, i досвiдчених дiячiв опозицiї.
   Та у сьогоднiшнiх новинах нiяких повiдомлень стосовно подiбних гострих подiй не прозвучало - буденнi новини. Щоправда, цiкаво й досить смiшно було дивитеся на одного з членiв уряду, у якового брали iнтерв'ю - той, як то кажуть, дуже вже розпускав свiй павичий хвiст, бундючився як iндик i розхвалював себе - як успiшно просовується у державi перебудова i стiльки вiн особисто всього гарного робить для простих людей. Та неозброєних оком було видно, що це лише слова, слова... Дивлячись на цього павича-iндика, Iлля Михайлович зi смiхом запитав у свого напарника по кiмнатi:
   -- Валентине Гавриловичу, i як вам отакий керiвник? I кого тiльки в уряд призначають?!
   -- А-а, -- махнув той рукою, -- хiба вiн один такий? Та всi вони однаковi: у них слово - полова, язик - помело. Всi чиновники такi ж самi, та й багато наших депутатiв теж.
   Золотаренка неприємно вразила остання фраза, однак вiн промовчав. Новодворський не знав, що його колега по готельному номеру теж депутат - Iлля Михайлович поза стiнами Верховної Ради зазвичай депутатського значка не носив - не хотiв хизуватися. Натомiсть вiн промовив:
   -- Але себе вихваляти вiн не забуває.
   -- Якби ж то вiн один. Таких там, мабуть, половина. Та й у нас, простих людей, їх хватає. Навiть у нас на кафедрi є такий. Професор, мiж iншим.
   -- Ваш колега?
   -- Колега - Срiбний Семен Михайлович. Та вiн, хоча й професор, але докторську дисертацiю не захищав, отримав звання, будучи кандидатом наук.
   -- Ну, таких багато.
   -- Я знаю. Я не можу сказати, що наукове звання професора вiн отримав не заслужено. Отримав цiлком заслужено, вiн людина башковита й роботяща. Та ось пiсля отримання цього звання вiн дуже змiнився - теж став, як той павич. На кожному кроцi не забуває всiм нагадувати, що вiн професор. I що ще бiльш цiкаво, так це те, що вiн мiй земляк.
   -- Тобто, теж iз Хмельниччини? Отож, навiть i мiй земляк?
   -- Не зовсiм так. Вiн не просто iз Хмельниччини, ми з ним родом з одного села. Та в селi ми не зналися. Вiн дещо старший за мене. Село у нас, як я казав, невелике, але хiба в дитинствi всiх пацанiв запам'ятаєш. Можливо, десь i стикалися у сiльських розвагах, та нi вiн, нi я не пам'ятаємо один одного за часiв дитинства. Вiн непогана людина, навiть чуйна, завжди допоможе тому, кому потрiбна допомога. Вiн допомагав i своїм племiнникам, чи вже внучатим племiнникам зi вступом в iнститут, допомагав їм i у навчаннi. Та це одна сторона медалi, а ось iнша...
   -- А яка iнша?
   -- Вiн до нестями скупий. Вiн може допомогти людинi чим завгодно, але тiльки не грiшми. Якщо на кафедрi збираються грошi для органiзацiї святкових столiв чи на подарунки до днiв народження колег, то яку б iндивiдуальну суму збору йому не назвали, вiн завжди каже, що це багато. У нього в головi якийсь пунктик стосовно грошей. I не можна сказати, що вiн так вже розкiшно живе. Нi, купує вiн дуже мало, вiн на усьому економить. Йому грошi потрiбно просто як грошi, мабуть, щоб просто сидiти на них, чи щодня перераховувати їх та любуватися ними. А грошей вiн отримує чимало: оклад професора, завiдування кафедрою та ще й солiдна пенсiя. Простому смертному, тому ж асистенту, такi грошi й не снилися. А на асистентах вiн ой як їздить.
   -- Зачекайте. Ви сказали завiдування кафедрою. А що, не ви завiдуєте кафедрою, а ваш земляк? I чому? - вiн же, можна сказати, рангом дещо нижчий за вас.
   -- А навiщо менi те завiдування? Одна морока - рiзнi засiдання, ректорати, ради тощо. Будучи простим викладачем, я сам собi пан. А завiдувач повинен цiлий день сидiти на кафедрi - наш ректор дуже не полюбляє коли потрiбного йому з якогось питання завiдувача кафедрою немає на мiсцi. А так, я вiдчитав свою лекцiю, i вiльний. Хочу - займаюся своїми справами на кафедрi, не хочу - їду додому. Навiщо менi той клопiт iз завiдуванням. Хоча з того ж Срiбного завiдуючий кафедрою нiякий, -- махнув рукою Новодворський. Сказане ним про небажання займати посаду завiдувача кафедрою лише зайвий раз пiдтверджувало припущення Золотаренка, що Валентин Гаврилович жук ще той. Та це були лише його думки, а вголос Iлля запитав:
   -- А чим вiн не такий у своєму завiдуваннi?
   -- Розумiєте, останнiм часом в iнститутi стало падати навчальне навантаження. А ви ж знаєте, що саме вiд нього залежать штати кафедр. А тому зараз кожна кафедра намагається його десь урвати, часом i рахунок iнших кафедр. I на нашiй кафедрi крадуть навантаження. А нашому завiдувачу все трин-трава. У цьому випадку волати потрiбно на всiх рiвнях, аж до проректора чи навiть до самого ректора. А вiн засунув язик в одне мiсце i мовчить, вiн усього i всiх боїться.
   -- Зрозумiло, -- зiтхнув Iлля, мiркуючи, що у дечому його колега має рацiю - завiдування кафедрою й справдi нелегка праця. -- Продовжуйте свою розповiдь про вашого земляка-скнару.
   -- Ага, так ось до чого я вiв. Маючи грошi та зв'язки серед студентiв-заочникiв, Семен Михайлович переобладнав свою квартиру на iндивiдуальне опалення - встановив невеличкий газовий котел. Звичайно, вiн отримав значну економiю. Та йому й цього здалося мало - вiн так "наекономився" вже з цим котлом, зменшуючи процес горiння у ньому до самого малого, що взимку разом з дружиною серйозно захворiв. Та то й не дивно - температура у квартирi ледь сягала чотирнадцяти градусiв. Це ж потрiбно бути таким скупердяєм, щоб навiть не жалiти свою дружину. У нього настiльки гiпертрофована жадiбнiсть, що вiн за краще вiдмовиться пiти на День народження когось з друзiв, аби не витрачати свої кошти на подарунок. При цьому вiн вигадує таку безглузду причину своєї немовби зайнятостi, що в очах iнших виглядає як блазень. Крiм того, вiн навiть "забуває" тодi поздоровити iменинника. Вiн навiть не розумiє, що його запрошують зовсiм не iз-за дарунка, багато хто вже й не чекає його вiд нього. Адже важливий не дарунок, важлива увага. А вона у нього є лише до самого себе. Я впевнений, що як вiн буде помирати, то обов'язково накаже викарбувати на своєму могильному монументi слово професор. Для нього, я так гадаю, у його життi немає iнших цiнностей крiм грошей та звання. Ось така ця людина.
   -- Так, цiкава iсторiя, -- з посмiшкою промовив Золотаренко. -- Та вона не дуже-то й оригiнальна. Таких скупердяїв, на жаль, ще хватає. Є вони i у нашому iнститутi. Та ми починали свою розповiдь не з цього, а, так би мовити iз павича-iндика.
   -- А, точно, -- стукнув себе пальцями по скронi Новодворський. -- Так ось, мало того, що це цей мiй колега Срiбний на кожному кроцi нахваляється, що вiн професор - чи не велике диво? - та йому й цього мало здається. А тому у своєму рiдному селi вiн представляється не як завiдувач кафедрою, а як декан факультету. Мабуть, за його поняттями завiдувач кафедрою - дуже вже маленька для професора сошка, а ось декан факультету... Я дивуюся, як вiн ще не додумався назватися у рiдному селi ректором iнституту, або хоча б проректором. Це ж значно вищий рiвень - що проти нього той же декан факультету. У нього просто якась манiя величi. Вiн вважає, що вiн вищий за своїм соцiальним статусом за iнших, а тi йому завжди чимось зобов'язанi.
   -- Я зрозумiв, трапляються й такi люди А звiдки ви це знаєте про його представлення у селi?
   -- Ну, я навiщаю перiодично своє село. У мене там родичi залишилися. Срiбний теж iнодi там буває, та все ж, наскiльки я знаю, рiдше за мене. Хоча й у нього теж там родичi залишилися. Я навiть знаю про одного iз них - Срiбний Михайло Григорович. Мабуть, один iз його племiнникiв.
   -- О, ви ранiше згадували про його племiнникiв, яким ваш Срiбний допомагав вступати до iнституту. То, можливо, це вони так про свого дядька розповiдали у селi? Що той, мов би, декан.
   -- Iлля Михайлович, -- розплився у посмiшцi Новодворський, -- ви досвiдчений працiвник вищої школи. I що, ви можете повiрити у те, що за п'ять рокiв навчання в iнститутi студенти, якi б вони не були, не в змозi зрозумiти хто такий завiдувач кафедрою, а хто - декан факультету? Та це ж нонсенс! Саме вони найлiпше розрiзняють цi посади. Цi двi посади не зможе вiдрiзнити хiба що стара бабуся, яка на базарi продає склянками соняшникове насiння.
   -- Так, мабуть, ви маєте рацiю. Воно й справдi не дуже-то гарно завищувати свiй рiвень, особливо професору. А можливо, вас у селi просто невiрно iнформували?
   -- Нi, все вiрно. Менi у селi теж не бабця про це говорила, а компетентнi люди. Я у рiдному селi iнодi забiгаю у селищну раду, вона невелика за штатами: Голова, Секретар, бухгалтер, землевпорядник та прибиральниця. I я знайомий як iз Головою селищної ради, так i з Секретарем. У мене навiть зберiгається номер телефону селищної ради, здається 3-22-... А ось останнi двi цифри напам'ять я не пригадаю. Так що iнформацiя стосовно балачок Срiбного вiрна.
   -- М-да, цiкава й незвична iсторiя, яка не прикрашає вашого земляка, а частково i мого.
   -- Ото ж бо!
   -- Так, ну й неординарний, навiть дивакуватий у вас земляк чи колега, Валентине Гавриловичу.
   -- Що є, те є.
   Та на цьому розмова про колегу-спiвробiтника Новодворського була завершена. Однокiмнатними ще трохи поговорили, подивилися телевiзор, пiзнiше сходили разом у буфет на вечерю, знову поговорили, знову подивилися телевiзор - так день i завершився.

* * *

   Наступного дня доповiдi та робота секцiй на конференцiї тривали лише до обiду. Пiсля обiду ж були зачитанi узгодженi рекомендацiї за результатами роботи, i на цьому конференцiя була завершена. Нiяких банкетiв чи прощальних вечерь, як i припускав Золотаренко, не було - людям у країнi дiйсно було не до банкетiв. А тому Iлля Михайлович виписався з готелю й направився до вокзалу. Його сусiд по кiмнатi Новодворський не дуже-то поспiшав, та воно й було зрозумiло - ще до вечора вiн точно буде вдома, що таке якихось там 135 кiлометрiв вiд Харкова до Полтави. А ось Iлля планував бути у Києвi завтра вранцi. Так воно й сталося, потягiв до столицi Української радянської соцiалiстичної республiки зi сходу було досить. Золотаренко, приїхавши додому, трохи понiжився у ваннi, знiмаючи втому, поснiдав, пiсля чого перегорнув свiжi газети, та потiм почав, неспiшно, збиратися на роботу. Сьогоднi вiн ще як би знаходився у вiдрядженнi - за узгодженням з деканом лише завтра має бути його день приїзду - та завiдувач кафедрою все ж вирiшив дочасно навiдатись до своїх колег. Не хотiв вiн уподiбнюватися своєму новому знайомому-колезi Новодворському, який дуже вже не хотiв обiймати таку посаду. Та самому Золотаренку лямку завiдування кафедрою потрiбно було тягти сумлiнно - таким вже була його вдача. Життя тривало й час досить швидко спливав...
  
  

РОЗДIЛ 26

Знаковий, доленосний рiк

  
   Чим ще запам'ятався Золотаренку завершальний рiк 9-го десятилiття 20-го столiття? Дещо ранiше, у жовтнi на тiй же сесiї Верховної Ради Української РСР було заплановано впродовж другої сесiї Верховної Ради УРСР прийняти Закон про референдум в Українськiй РСР, Закон про громадськi об'єднання та органiзацiї в Українськiй РСР, Закон про статус народного депутата Української РСР та Закон про вибори в Українськiй РСР на багатопартiйнiй основi. Все це мало сприяти новiй розбудовi республiки на нацiональному рiвнi. Та задовго до цього в окремих населених пунктах Української РСР за рiшенням мiських рад вiдбувалися подiї, якi свiдчили про вже теперiшнiй державний суверенiтет України. Так, наприклад, у селищi Червоноград на Львiвщинi 1 серпня 1990-го року за рiшенням мiськради було демонтовано пам'ятник Ленiну, а 14-го вересня подiбний акт привселюдно було зроблено у Львовi, 9 жовтня - в Iвано-Франкiвську та в багатьох iнших мiстах України. Та ще задовго до цього, 15-го березня вперше на державнiй установi (мiськвиконкомi) в м. Стрiй Львiвської областi було пiднято нацiональний прапор, 3 квiтня - над Львiвською ратушею, а 24 липня нацiональний прапор, освячений на площi бiля Софiйського собору, замайорiв на щоглi бiля будинку Київської мiської ради. У Львiвськiй Оперi 9-го квiтня вперше було виконано (ще без офiцiйного затвердження) Гiмн України.
   Все це вiдбувалося в Українськiй (зараз вже сувереннiй) Радянськiй Соцiалiстичнiй Республiцi, а в цiлому на теренах СРСР було дуже багато й iнших важливих подiй. Частка з них зараз прокручувалася в головi Iллi Золотаренка, як та застарiла документальна плiвка. Так, наприклад, 15 березня 1990-го року на засiданнi Позачергового III З'їзду народних депутатiв СРСР у Кремлiвському палацi з'їздiв було обрано першого (а як невдовзi виявилося i останнього) Президента СРСР. Ним став Михайло Сергiйович Горбачов, який обiйняв посаду глави держави. До цього часу в СРСР вищою посадовою особою був Голова Верховної Ради СРСР. Та це були не останнi вибори, якi вiдбулися цього року в Москвi. Наприкiнцi весни, 29-го травня Борис Миколайович Єльцин був обраний головою Верховної Ради РРФСР.
   На початку минулого року вiдбулася приємна новина, пов'язана з вiйськовою агресiєю - 15 лютого 1989-го року останнi радянськi воїни покинули Афганiстан. Одним головним болем для країни начебто стало менше, але її вже починав затягувати вир гострої внутрiшньополiтичної боротьби та запобiгання проявам сепаратизму. Ще ранiше, у 1987-1988-му роках виник вiрмено-азербайджанський конфлiкт в Нагiрному Карабаху, який затягнувся на кiлька рокiв. Це була вiдкрита мiжнацiональна конфронтацiя мiж азербайджанцями i вiрменами.
   А далi наступила черга Прибалтики. 12 серпня 1989-го року понад 2 мiльйони громадян СРСР, якi проживали в прибалтiйських республiках, вишикувалися у безперервний живий ланцюг, вiдзначаючи таким чином 50 рокiв укладення радянсько-нiмецького пакту, який в результатi привiв до анексiї цих республiк. Далi в Прибалтицi почали збиратися масовi мiтинги пiд старими знаменами довоєнних буржуазних республiк, на яких громадяни почнуть вимагати виходу зi складу СРСР. А вже в цьому 1990-му роцi в нiч на 11 березня Верховна Рада Литовської РСР на чолi з Вiтаутасом Ландсбергiсом проголосила незалежнiсть Литви. На територiї республiки було скасовано дiю Конституцiї СРСР i вiдновлено дiю литовської конституцiї 1938-го року. Таким чином, Литва стала першою з союзних республiк, що оголосила свою незалежнiсть. Проте незалежнiсть Литви не була визнана нi владою СРСР, нi iншими країнами. I за таку свою iнiцiативу першопроходець незалежностi поплатився. Хоча пiзнiше вiддiлення окремих республiк стало проходити вже бiльш спокiйно, та по вiдношенню до Литви вiдбулися жорсткi заходи. В серединi 1990-го року була зроблена "економiчна блокада" Литви, а пiзнiше була застосована i вiйськова сила - починаючи з 11 сiчня 1991-го року радянськими частинами на територiї Литви будуть зайнятi Будинок друку у Вiльнюсi, телевiзiйнi центри i радiопередавачi в мiстах, адмiнiстративнi будiвлi, i деякi промисловi об'єкти. Апофеозом стане iнцидент 13-го сiчня, коли радянськi вiйська штурмом вiзьмуть телевежу у Вiльнюсi i зупинять телемовлення в країнi. Мiсцеве населення чинитиме опiр, в результатi чого загинуть 13 осiб, десятки будуть пораненi.
   Ще ранiше, нiж у Литвi, в квiтнi 1988-го року Народний Фронт був утворений в Естонської РСР. Як i в Литвi вiн формально не ставив собi за мету вихiд Естонiї з СРСР, але фактично склав основу сил "за незалежнiсть", i так само користувався величезною популярнiстю у народу. З лiта 1988-го року в Таллiннi пройшли масовi мiтинги, якi пiзнiше отримали назву "Спiвоча революцiя", оскiльки люди на вулицях виконували нацiональнi пiснi. Велася активна агiтацiя за вiдокремлення, поширювалася нацiональна атрибутика i значки Народного фронту. 23 березня 1990-го року Компартiя Естонiї вийшла зi складу КПРС. 30 березня 1990-го року Верховна Рада ЕССР прийняла рiшення про оголошення суверенного державного статусу Естонiї. Юридично це було пояснено тим, що 17 червня 1940-го СРСР окупував територiю Естонiї. I тепер номiнально республiка просто виходила з окупацiї.
   Верховна Рада СРСР визнала державну владу Естонської РСР незаконною з моменту її встановлення i проголосила вiдновлення Естонської Республiки. Зрозумiло, в Кремлi не збиралися просто так погоджуватися iз втратою територiй. I 3 квiтня 1990-го року Верховна Рада СРСР прийняла закон, що оголошував юридично неквалiфiкованими i недiйсними декларацiї Верховних Рад прибалтiйських республiк про анулювання входження в СРСР.
   Всi цi подiї аж нiяк не сприяли покращенню ситуацiй в республiках, однак вони посилювали у народу вiдцентристськi настрої, загострювали вiдносини мiж ним та владою i створювали ще кращi умови для патрiотичного нацiонального руху в союзних республiках. (Перший Секретарь ЦК КПУ)
   А далi настало нове десятирiччя, яке вiдкрив рiк 1991-й. Вiн, як виявиться стане доленосним як для України, так i для iнших союзних республiк. У першiй його половинi нiяких особливо значимих подiй не вiдбулося, хiба що в Москвi загострилися вiдносини мiж Єльциним та Горбачовим. Так, 19-го лютого Борис Єльцин у виступi по телебаченню пiсля подiй в Ризi та Вiльнюсi, в ходi яких керiвництво СРСР вдалося до вiйськової силi, пiддав цi дiї критицi i вперше зажадав вiдставки Михайла Горбачова i передачi влади Радi Федерацiї, що складається з керiвникiв союзних республiк. А 12-го червня у столицi СРСР вiдбулися першi (i надалi єдинi з такою назвою країни) вибори вже президента РРФСР, якi були проведенi вiдповiдно до пiдсумкiв всеросiйського референдуму про введення поста президента РРФСР. Референдум вiдбувся 17-го березня цього ж року (одночасно з Всесоюзним референдумом про збереження СРСР). Ще рiвно через мiсяць, 12-го липня на XXVIII-му з'їздi КПРС Єльцин виступив з критикою партiї i її керiвника Михайла Горбачова та оголосив про свiй вихiд з КПРС.
   З приводу вiдносин Горбачова та Єльцина, про них самих, а також про їх вибори президентами у Iлля наприкiнцi липня якось ввечерi вiдбулася цiкава розмова з дружиною.
   -- Я не розумiю, навiщо в Росiї аж два президента? -- неголосно почала Надiя, дивлячись по телевiзору новини, у яких упоминалися обидва росiйськi лiдери. Незрозумiло було, чи це вона розмовляє сама з собою чи звертається до чоловiка. -- I обидва в Москвi. Це все одно, що двi кухарки на однiй кухнi. Звичайно ж, вони не подiлять сковорiдки. I будуть лише сипати надлишок солi у чужий борщ.
   -- Ну, ти неправа, -- вирiшив все ж вiдповiсти дружинi Iлля, який також дивився новини. -- Москва-то дiйсно одна, але у нiй iснують окремi вищi органи влади i Радянського Союзу в цiлому i Росiйської Федерацiї зокрема. Як у нас Верховна Рада України.
   -- О! Саме Верховна рада. А на бiса тодi тi президенти? Чого всi питання має вирiшувати одна людина? У нас, ти краще мене знаєш, якi дебати розгортаються у Верховнiй Радi з приводу будь-якого питання.
   -- Горбачов чи Єльцин теж самостiйно важливi питання самi не розв'язують. Вони виносять їх на пленуми, з'їзди тощо.
   -- Отож бо воно i є - важливi питання. А хто їх подiляє на важливi та не важливi?
   -- Мабуть, що радники.
   -- А хто вони такi? Ти хоча б про одного з них чув?
   -- Чув. Лише не запам'ятовував їх прiзвища. Там солiднi, компетентнi люди, Надю. I у нас у верховних органах влади вони також є.
   -- А... -- махнула рукою Надiя. -- Толку з них. Я однак вважаю, що не можна зосереджувати владу в одних руках. Звiдси рiзнi там "сталiнiзми". Не потрiбнi нам президенти. Та й народ, i навiть мало чи не половина високих чинiв так само думає.
   -- Звiдки ти це взяла? -- здивувався Iлля.
   -- Ну як звiдки... Я чула теж з новин, що за Єльцина - щоб вiн став президентом - проголосувало лише 55 чи 57 вiдсоткiв виборцiв, отже лише трохи бiльше половини. Отож iншi не хотiли бачити Єльцина президентом. I серед них обов'язково є й високопосадовцi - за теорiєю ймовiрностi.
   -- Єльцин отримав 57,3 % голосiв. Та ти вiрно вiдзначила, що не всi хотiли бачити Єльцина президентом РРФСР. А за Горбачова минулого року проголосувало ще менше, нiж за Єльцина.
   -- Ще менше? -- витрiщила очi Надiя. -- I скiльки ж тодi - 51 чи 52 %?
   -- Не набагато бiльше - 59 вiдсоткiв з хвостиком.
   -- То де ж це менше? А у Єльцина, як ти сказав, 57 %. Ти ж сам собi протирiчиш.
   -- Нi, не протирiчу. Тут є як мiнiмум два фактори, якi ти не враховуєш, або ж не знаєш.
   -- I якi ще фактори?
   -- Перший, це те, що пiд час виборiв президента РРФСР цими голосами обрали одночасно не лише президента РРФСР, але й його заступника. А у Єльцина це А. В. Руцькой, вiн вiйськовий, генерал-майор, здається. Отож одразу за 2-х людей завжди складнiше голосувати. А другий фактор набагато вагомiший - у Єльцина в боротьбi за посаду президента були конкуренти - Рижков, Жириновський, Тулєєв. Всi вони були представленi вiд якихось партiй. Але були ще й незалежнi кандидати - Бакатiн i ще хтось там, не пам'ятаю. До того ж всi вони теж були представленi зi своїми заступниками.
   -- Ну то й що з цього?
   -- О! Це багато значить, Надю. Ти просто не хочеш помiркувати. Всi цi кандидати вiдбирали голоси у Єльцина. Бюлетенiв з написом "проти всiх" було мало, тобто майже всi одностайно голосували за те, щоб у РРФСР був свiй президент. До того ж це було всенародне голосування. Так що 57 % голосiв Єльцина то багато. Найближчий його конкурент Микола Рижков зi своїм заступником набрали лише близько 17 % голосiв, тобто майже у 3,5 рази менше.
   -- Он воно що! -- вже поважно промовила Надiя. -- А я дiйсно в такi деталi не вникала. Гаразд, а як же Горбачов набрав майже 60 % голосiв?
   -- А Горбачова вибирали на з'їздi, а не всенародним голосуванням. Скорiш за все, Горбачов не був упевнений у результатi всенародного голосування, а тому вiдмовився вiд демократичних виборiв. I як виняток першi вибори Президента СРСР були проведенi З'їздом народних депутатiв СРСР.
   -- Ну то й що? -- майже повторила своє попереднє запитання Надiя. -- Чи ти хочеш сказати, що делегати з'їзду були ним як би пiдкупленi. Тодi 60 % - це дiйсно мало.
   -- Все значно гiрше, Надю, -- посмiхнувся її чоловiк. -- У Горбачова не було конкурентiв, вибори виявилися безальтернативними.
   -- Як це так?! -- обурилася Надiя. -- Що ти таке говориш? Я чула, що й у Горбачова були конкуренти.
   -- Саме так. Саме були конкуренти. Але вони були задовго до голосування, бо потiм вони вчасно зняли свої кандидатури, розчищаючи дорогу Горбачову. Такими конкурентами були той же Микола Рижков та Вадим Бакатiн. А якщо немає конкурентiв, то здавалося б, що 99,99% голосiв Горбачову гарантованi, але, ой леле... Розумiєш, Надю, i за єдиного кандидата проголосувало лише трохи бiльше половини делегатiв з'їзду. Як я чув, з 2245 депутатiв участь в з'їздi брали рiвно двi тисячi. За Горбачова було подано десь 1300 голосiв, близько 500 виступили проти, 50 з лишком бюлетенi виявилися зiпсованими, а понад 100 осiб взагалi не стали голосувати. Так що, навряд чи делегати були пiдкупленi, вони просто не хотiли бачити Горбачова президентом великої держави. Вони вже зневiрилися у його "перебудовi".
   -- О! Якi ти менi цiкавi речi розповiв. Я й так була не в захватi вiд Горбачова, а тепер взагалi, як i тi ж депутати, зневiрилася у ньому. Тодi, можливо, й Українi потрiбно мати свого президента, як того ж Єльцина у Росiйськiй Федерацiї - на противагу Горбачову?
   -- О! -- розсмiявся Iлля. -- То президент не потрiбен, то потрiбен...
   -- Та у такiй ситуацiї, мабуть, що потрiбен. Я розумiю, що не менi це вирiшувати, але ж саме тобi. Це ви у Верховнiй Радi якраз такi питання повиннi обговорювати й вирiшувати.
   -- Уже.
   -- Що, уже?
   -- Обговорили й вирiшили.
   -- Не зрозумiла?
   -- Пояснюю. Ще 5-го липня було прийнято закони "Про заснування поста Президента Української РСР i внесення змiн i доповнень до Конституцiї Української РСР", "Про вибори Президента Української РСР" та "Про Президента Української РСР". Становлення iнституту Президента України є ключовим у реформуваннi державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежностi України та змiною її конституцiйного ладу.
   Iлля Михайлович iз-за завантаженостi роботою в iнститутi цього року рiдко вiдвiдував засiдання Верховної Ради навеснi, тим паче, що, як вiн вважав, нiчого серйозного там не вiдбувалося. Та вiн надолужив свої "прогули" влiтку - однак вiдпустка. Але вiн також рiдко й розповiдав дружинi про те, чим займався вищий законодавчий орган республiки, та Надiю це не дуже й цiкавило.
   -- Та ти що! -- емоцiйно вiдреагувала на таке повiдомлення чоловiка дружина. -- Молодцi! I на який термiн вiн буде у нас обиратися?
   -- На 5 рокiв, при цьому вiн може бути переобраний лише раз. А ще в законi вказано, що президентом може бути обраний громадянин України, не молодший 35 рокiв, який має виборчi права, проживає на територiї України не менше 10 рокiв i володiє державною мовою.
   -- Ну, це правильно, -- резюмувала Надiя.
   Проте зараз нi Золотаренко, нi iншi українськi парламентарiї, не говорячи вже про пересiчних громадян, не могли очiкувати, що найближчим часом, усього лише через мiсяць вони заговорять вже про реальнi президентськi вибори, i навiть призначать їх дату. Хiба той же Iлля Михайлович мiг передбачити, що незабаром у Радянському Союзi вiдбудуться подiї, на якi навряд хто-небудь очiкував...
   Хоча наприкiнцi 80-х рокiв багато чого вказувало на можливий розпад Радянського Союзу. Спочатку заговорили про створення союзу слов'янських держав, куди увiйшли б Росiя, Україна i Бiлорусiя. Та коли ця iнформацiя просочилася в ЗМI, тодiшнiй мер Москви Гаврило Попов обурився: "Вiдколи Росiя стала суто слов'янською країною? Адже в Росiї живуть не тiльки росiяни, але й чеченцi, башкири, татари, iншi народи...". Отож iдея про створення слов'янського союзу не отримала розвитку. Та й на Українi на референдумi проголосували за незалежнiсть.
   Весною 1991-го М. С. Горбачов був, як про те вели мову i Iлля, i Надiя, вже далеко не найпопулярнiшим полiтиком, вiн все частiше публiчно пiддавався досить жорсткiй критицi як з боку тих, хто тодi називав себе "лiвими", так i з боку "правих". Та Горбачов, природно, був за єдиний Радянський Союз. Можливо, що i Єльцин, який уже став президентом РРФСР, теж був за збереження Радянського Союзу, але вiн i Горбачов один одного майже ненавидiли. Вирiшальне зiткнення Горбачова i Єльцина сталося навеснi-влiтку цього року. Їх протистояння носило не лише особистий характер. По сутi, в ньому вирiшувалося питання про остаточний вибiр шляху розвитку країни: або поворот назад, який вже неможливий без прийняття тих чи iнших насильницьких методiв придушення радикальних реформаторiв, або остаточний перехiд до полiтики повного демонтажу соцiалiзму. Отож i тривало протистояння.
   У цей час велася завершальна пiдготовча робота i для пiдписання союзного договору. Iдея пiдписання нового договору мiж союзними республiками, на базi якого можна було б створити нову Конституцiю СРСР, виникла ще у 1989-му роцi. З'являлись рiзнi проекти створення замiсть СРСР конфедерацiї з рiзними назвами: спiвтовариство, спiвдружнiсть тощо). А у травнi 1990-го року розпочалася вже реальна робота над концепцiєю та проектами майбутньої угоди. У першiй половинi вже цього року Михайло Горбачов проводив серiю зустрiчей з представниками союзних республiк в своїй президентськiй резиденцiї Ново-Огарьово (у Пiдмосков'ї) з метою створення нового союзного договору. А на початку останнього мiсяця лiта, 2-го серпня Горбачов виступив по телебаченню i пояснив, що 20-го серпня вiдбудеться пiдписання союзного договору, за яким зберiгається єдина держава, але в той же час створюється нове, дiйсно добровiльне об'єднання суверенних держав. Вiн повiдомляв, що першими договiр пiдпишуть Росiя, Казахстан та Узбекистан, i висловлював впевненiсть, що потiм, "через певнi промiжки часу" його пiдпишуть i представники iнших республiк. Горбачов говорив слухачам, що, мовляв, такий порядок дасть можливiсть Верховнiй Радi України завершити розгляд проекту; дозволить провести референдум в Вiрменiї, а також прийняти рiшення про ставлення до Союзного договору Молдовi. Вiн казав, що "зможуть визначитися в цьому життєвому питаннi i народи Грузiї, Латвiї, Литви та Естонiї". Настiльки витончене формулювання приховувало той невеселий факт, що до початку серпня з 15 колишнiх союзних республiк лише 8 погодилися (попередньо) пiдписати новий Союзний договiр. А далi керiвникам повноважних делегацiй, а також деяким вищим посадовим особам Союзу був розiсланий пiдсумковий текст договору з грифом "Цiлком таємно. Розголошенню не пiдлягає", а сам Горбачов 4-го серпня вирушив у вiдпустку до Криму - у свою резиденцiю у Форосi.
   Та, як виявилося, деякi сили вирiшили не чекати 20-го серпня - дати пiдписання союзного договору. Напередоднi цього дня вiдбулася спроба антиконституцiйного перевороту (який пiзнiше назвуть "путчем"), що здiйснювалася консервативним крилом керiвництва СРСР i КПРС. Влада в країнi перейшла до Державного комiтету з надзвичайного стану (ДКНС) у складi Бакланова, Крючкова, Павлова, Пуго, Стародубцева, Тiзякова i Янаєва. Це були люди, якi в червнi-липнi цього року активно виступали за прийняття енергiйних заходiв по збереженню СРСР i послiдовно критикували "новоогарьовцiв". Для надання своїм дiям видимостi легiтимностi члени ДКНС заявили, що президент СРСР М. С. Горбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функцiї були покладенi на вiце-президента Янаєва. В опублiкованiй програмi ДКНС основний упор робився на збереження СРСР, а також влади партiйно-державної номенклатури. За рiшенням ДКНС у Москву були введенi вiйська, Горбачов був блокований на дачi в Криму. Заборонялися дiяльнiсть опозицiйних КПРС громадських об'єднань, випуск демократичної преси, вiдновлювалася цензура.
   Опiр заколоту одразу стало чинити керiвництво Росiйської Федерацiї на чолi з президентом РРФСР Б. М. Єльциним (який згодом буде обраний президентом Росiї), спираючись на пiдтримку росiян, перш за все населення Москви. У зiткненнях з вiйськами загинуло 3 людини. Зрештою путч закiнчився провалом, керiвництво комiтету було заарештоване, розпочалася "чистка" державного апарату вiд осiб, якi скомпрометували себе. Головним фактором, що спричинив поразку путчу, став фактор єднання загальнодемократичного, нацiонально-демократичного рухiв та державних структур. Що цiкаво - через 20 рокiв пiсля цих подiй, в серпнi 2011-го року, Михайло Горбачов признається, що вiн заздалегiдь знав про спланованi дiї майбутнiх членiв ДКНС, хоча у вереснi 1991-го року на слiдствi у справi ДКНС вiн показував протилежне. Отож влiтку 1991-го року Горбачов вiв якiсь свої закулiснi iгри.
   Заколот у Москвi зачепив i Україну. Вранцi 19-го серпня командуючий сухопутними вiйськами СРСР генерал Валентин Варенников у супроводi Станiслава Гуренка (Перший Секретарь ЦК КПУ)i мiсцевих генералiв прибув до Голови Верховної Ради Леонiда Кравчука i попередив його, що спроби невиконання наказiв ДКНС призведуть до негайного запровадження в республiцi надзвичайного стану. Поставлений перед загрозою введення в УРСР танкових армiй i не контролюючи розмiщенi в республiцi величезнi збройнi сили Л. Кравчук зайняв вичiкувальну позицiю. Кiлькагодинне засiдання Верховної Ради також завершилося безрезультатно. При цьому члени Народної Ради наполягали на заявi про не визнання ДКНС, а члени президiї вiд КПУ вiдмежувалися вiд нього.
   Наступного дня у Києвi вiдбулася нарада представникiв Народної Ради та демократичних органiзацiй України. У вiдозвi, яку пiдписали представники 9 партiй i 10 громадських органiзацiй, вимагалося вiд президiї Верховної Ради УРСР визнати утворення ДКНС антиконституцiйним, i не пiзнiше 22-го серпня зiбрати надзвичайну сесiю Верховної Ради i вжити рiшучих заходiв щодо захисту державного суверенiтету України. Пiсля поразки заколоту в Москвi i арешту членiв ДКНС в Українi утворилася якiсно нова полiтична ситуацiя. Компартiйнi структури повнiстю себе дискредитували в очах народу. Тому президiя Верховної Ради УРСР утворила Тимчасову комiсiю для перевiрки дiяльностi посадових осiб, органiв влади, управлiння у зв'язку з державним переворотом, яку очолив Юрiй Гайсинський. У результатi деяких осiб та керiвникiв органiв масової iнформацiї за пiдтримку заколоту було усунуто з посад.
   На ранок 21-го серпня прем'єр-мiнiстр Вiтольд Фокiн, якого термiново розшукали десь за межами Києва на вiдпочину, зiбрав засiдання Кабiнету Мiнiстрiв. А позачергова сесiя Верховної Ради УРСР вiдкрилася 24-го серпня. Сесiя розпочалася о 10-й ранку з хвилини мовчання у пам'ять про трьох росiян, якi загинули в нiч на 21-е серпня пiд час виступу москвичiв проти путчу. З доповiддю про полiтичну ситуацiю виступив Леонiд Кравчук, з спiвдоповiдями народнi депутати Олександр Мороз та Iгор Юхновський. Аналiз подiй в країнi свiдчив про необхiднiсть вжиття заходiв щодо захисту суверенiтету України. Драматичнi подiї 19-21 серпня показали повну незахищенiсть республiки як вiд внутрiшнiх так i вiд зовнiшнiх зазiхань. Тому Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України, Нацiональну гвардiю, прийняти закони про статус вiйськ розмiщених на її територiї, вирiшити питання про департизацiю правоохоронних органiв республiки.
   Та головним рiшенням позачергової сесiї Верховної Ради УРСР стало прийняття Акту проголошення незалежностi України. Присутнiй був на цьому засiдання (а день припав на суботу) i Iлля Михайлович. Надiя в понедiлок пiсля сiмейної вiдпустки на морi вже вiдпрацювала перший тиждень. У вiвторок 27 серпня завершувалася вже й вiдпустка у її чоловiка. Та 24-го серпня Iлля Михайлович повернувся додому пiзно ввечерi - вже пiсля 22:00 - i у пiднесеному настрої.
   -- Ну, що ви там вирiшили? -- запитала чоловiка Надiя. -- Я спочатку краєм вуха слухала по радiо пряму трансляцiю, та потiм прикрутила радiо - там у вас такий гамiр стояв, що нiчого однак розiбрати неможливо було, -- пояснила вона.
   -- Так, суперечки йшли ще тi, -- покачав головою Iлля. -- Та головне ми все ж зробили. Сьогоднi день, що змiнить iсторiю. Все, Надюшо, здiйснилася мрiя багатьох поколiнь - ми вiднинi вiдродилася як незалежна держава, а далi маємо стати невiд'ємною складовою європейської сiм'ї вiльних народiв. Знайшли своє втiлення в реальностi український дух єдностi, сила волi народу та вiра у краще майбуття. Вiднинi й назавжди майбутнє України - в руках її народу.
   -- Господи, скiльки патетики! А що конкретно ви зробили?
   -- Це не патетика, це просто вiдзнака сьогоднiшнього дня. Що ми зробили питаєш? Ми прийняли Акт проголошення незалежностi України. Розумiєш, не суверенiтету, а саме незалежностi! Ми тепер окрема, незалежна держава! Незалежна нi вiд Росiї, нi вiд iнших країн. Ми тепер дiйсно самi будемо вирiшувати долю країни. Сьогоднiшнiй день увiйде в iсторiю!
   -- Та ти що?! Ми дiйсно тепер незалежнi?
   -- Саме так.
   -- Оце-то так! А ну, розповiдай бiльш детально, як воно все вiдбувалося.
   -- Довго розповiдати.
   -- Нiчого, нам нiкуди поспiшати. Розповiдай!
   -- Ти знаєш, обстановка у сесiйнiй залi була вкрай напруженою, i спiкеровi Леонiду Кравчуку доводилося раз-по-раз заспокоювати депутатiв та закликати їх до дотримання бодай "елементарних норм поведiнки". Ти мала рацiю, що в залi було дуже гамiрно. Та саме Кравчуковi попервах найбiльше й дiсталося вiд радикально налаштованих депутатiв. Його звинувачували у нерiшучостi пiд час московського перевороту, i наводили у приклад президента РРФСР Бориса Єльцина, який своїми дiями "захистив демократiю" у Росiї. Деякi депутати навiть закликали вiдсторонити його вiд ведення сесiї. Втiм, ця пропозицiя, як i iншi - наприклад, термiново прибрати з зали парламенту погруддя Ленiну не знайшли пiдтримки у бiльшостi депутатiв.
   А далi Iлля розповiв дружинi, що полiтичну iнiцiативу на засiданнi захопили представники опозицiйної Народної ради. Вони пiдозрювали очiльникiв УРСР у тому, що тi у днi путчу активно пiдтримували заколотникiв, а депутат Сергiй Головатий вимагав вiд керiвникiв парламенту та уряду УРСР особистого, "похвилинного" звiту про їхню дiяльнiсть 19-21 серпня. I всi цi обвинувачення та суперечки тривали дуже довго. До обговорення рiшень, що їх мав ухвалити парламент, Рада приступила уже пiсля "розбору польотiв", на вечiрньому засiданнi.
   Вiн розповiв також про те, що у надрах Народної ради народилися одразу кiлька проектiв акту проголошення незалежностi України. Депутати розраховували на те, що якщо не пройде одна версiя, поставлять на голосування iншу, а тодi ще iншу. А, можливо, зрештою, вдасться, скорегувавши, об'єднати їх в один документ. Врештi-решт проголосували за той документ, що готував ще вчора в лiвому крилi Верховної Ради Левко Григорович Лук'яненко - документ, що став для України доленосним.
   Спочатку на розгляд парламенту винесли постанову про проголошення незалежностi України, яку пiдтримав 321 депутат, i одразу пiсля неї - вже й сам Акт проголошення незалежностi. За нього проголосувало вже 346 депутатiв. В результатi Україна стала незалежною, демократичною державою з неподiльною та недоторканою територiєю, на якiй є чинними лише власнi Конституцiя, закони та постанови уряду. З метою всенародного пiдтвердження Акту сесiя Верховної Ради вирiшила провести 1 грудня 1991-го року республiканський референдум. У залi запанувала ейфорiя. Вiд щастя українцi пiдхопили на руки i пiдкидали угору автора Акта проголошення незалежностi України Левка Лук'яненка.
   -- Я принiс тобi папiрець iз записом Акта проголошення незалежностi України, -- вiв далi свою розповiдь Iлля. -- Можеш сама на нього поглянути, -- i вiн простяг дружинi цей iсторичний документ. Надiя почала його читати. А написано у ньому було ось що:
   Виходячи iз смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
   - продовжуючи тисячолiтню традицiю державотворення на Українi,
   - виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та iншими мiжнародно-правовими документами,
   - здiйснюючи Декларацiю про державний суверенiтет України, Вер-ховна Рада Української Радянської Соцiалiстичної Республiки урочисто

проголошує

   незалежнiсть України та створення самостiйної української держави -- УКРАЇНИ. Територiя України є неподiльною i недоторканною. Вiднинi на територiї України мають чиннiсть виключно Конституцiя i закони України. Цей акт набирає чинностi з моменту його схвалення.
   I в самому низу документа дещо пiзнiше буде стояти пiдпис Леонiда Макаровича Кравчука.
   -- I що, комунiсти теж голосували за незалежнiсть України? -- не повiрила Надiя.
   -- Ти знаєш, -- почав роз'яснювати Iлля, -- ситуацiя дiйсно була дуже гострою. Та те, що потрiбно проголошувати незалежнiсть, не викликало сумнiвiв нi в кого, навiть у комунiстiв i депутатiв з Донбасу. Так, в цiлому суспiльство було налаштовано проти комунiстiв, а лiдер Народної ради Iгор Юхновський навiть вимагав закрити засiдання парламенту, якщо не буде поставлена на голосування постанова про декомунiзацiю. Отож багато з комунiстiв, мабуть, проголосували за незалежнiсть просто зi страху.
   -- Я так i гадала, -- посмiхнулася дружина. -- Ну, а те рiшення про декомунiзацiю все ж поставили на голосування?
   -- Ти знаєш, обстановка в залi, як я вже казав, була дуже напруженою. Не хотiли її ще бiльш нагнiтати - невiдомо було, що тодi можуть устругнути комунiсти. Тим паче, що за парламентської бiльшостi комунiстiв шансiв на те, щоб ухвалити рiшення про призупинення дiяльностi Компартiї України саме зараз не було - навiть незважаючи на те, що прямо пiд час засiдання заяви про вихiд з КПУ написали 20 парламентарiв. Рада лише припинила дiяльнiсть парткомiв у органах прокуратури, мiлiцiї, КДБ та "iнших державних установ та органiзацiй".
   Iллi батько колись розповiдав про те, як вiн сам у червнi далекого 1917-го року (а було йому тодi лише 21 рiк) сприйняв повiдомлення стосовно тодiшнього проголошення Центральною радою незалежностi України, а точнiше лише її автономiю (I-й Унiверсал). На жаль батько не дожив до справжньої незалежностi своєї улюбленої країни. I ось тепер його син через 74 роки як би перехватив з його рук стяг незалежностi України.
   Iлля також розповiв дружинi, що ще зранку пiд стiнами Ради зiбралося близько 30-50 тисяч людей, якi не розходилися до самого вечора, поки парламентарi не ухвалили доленосний Акт про проголошення незалежностi. Частина депутатiв вiд опозицiї навiть на якийсь час вийшла на мiтинг перед будiвлею парламенту, де збуджений натовп буквально пiдхопив на руки "народних героїв", а потiм Рада почала приймати першi рiшення незалежної української держави.
   -- А в кiнцi дня, -- продовжував Золотаренко, -- В'ячеслав Чорновiл запропонував внести до парламентської зали синьо-жовтий прапор, з яким українцi навiть стояли на барикадах бiля росiйського Бiлого дому, а також пiдняти нацiональний прапор над куполом парламенту. Над Верховною Радою прапор поки що не пiдняли, бо Кравчук сказав, що для цього потрiбно внести змiни у Закон про символiку України. А ось у саму сесiйну залу пiд оплески депутатiв о 9-iй вечора опозицiонери внесли державний синьо-жовтий прапор, а деякi депутати при цьому навiть спiвали "Ще не вмерла Україна".
   До кiнця цього тривалого сесiйного дня парламентарi вирiшили, зокрема, розпочати роботу над введенням нацiональної грошової одиницi, пiдпорядкувати всi вiйськовi формування, дислокованi на територiї України, Верховнiй Радi та тимчасово надати додатковi "президентськi" повноваження спiкеровi парламенту.
   Останнiм у цей день депутати ухвалили звернення до парламенту та президента РРФСР, у якому "щиро подякували" їм за "героїчнi дiї по захисту свободи i демократiї" пiд час путчу i висловили впевненiсть у тому, що "вiковi традицiї взаємопiдтримки прогресивних сил України i Росiї i надалi мiцнiтимуть". "За" проголосували 392 з 450 депутатiв. "Проти" - лише 4. На цьому ж засiданнi ВР оголосила про вихiд з СРСР i створення власних збройних сил.

* * *

   А далi здавалося, що час прискорив свiй бiг - подiї, як листки вiдривного календаря миттєво змiняли одна одну - молода незалежна країна поспiшала оновити свою законодавчу базу.
   Вже 26-го серпня президiя парламенту ухвалить рiшення про призупинення дiяльностi КПУ - пiсля того, як у її розпорядженнi опиняться документи про певну участь i українських партiйних органiв у путчi. А вже 30-го серпня вийде постанова й про заборону дiяльностi КПУ. 4-го вересня вiдбудеться нарештi пiдняття над будинком Верховної Ради України нацiонального синьо-жовтого прапора, а 18-го вересня Президiя Верховної Ради України юридично закрiпить за синьо-жовтим полотнищем статус офiцiйного прапора країни. 8-го жовтня буде прийнятий Закон "Про громадянство України", а ще через 3 днi буде прийнята концепцiя оборони та розбудови Збройних сил України. 4-го листопада буде прийнятий Закон "Про державний кордон України.
   Та головнi подiї вiдбулися вже в груднi. Першого грудня вiдбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежностi України. На референдум було винесено одне питання: "Чи пiдтверджуєте Ви Акт проголошення незалежностi України?". I при цьому 90,32 % громадян вiдповiли на це запитання: "Так". У цей же день одночасно народ України вибирав свого першого Президента. Кандидатiв на посаду Президента висунули 12 полiтичних партiй, громадських об'єднань i рухiв, 97 трудових колективiв, понад 100 громадян подали вiдповiднi заяви про самовисування. Однак лише 7 претендентiв, зiбравши не менше 100 тисяч пiдписiв, були зареєстрованi Центрвиборчкомом кандидатами на президентську посаду. Та один з них - Олександр Ткаченко - на останньому етапi боротьби зняв свою кандидатуру, призвавши громадян голосувати за Кравчука. Уже в першому турi, набравши 61,6 % голосiв, перемiг Голова Верховної Ради України Леонiд Макарович Кравчук. Вiн i став першим Президентом незалежної України, склавши присягу Президента України 5 грудня 1991-го року на урочистому засiданнi Верховної Ради.
   Коли стали вiдомi результати виборiв, Надiя Золотаренко запитала чоловiка:
   -- Ну, що, ти задоволений? Президентом України став як би твiй начальник - Голова Верховної Ради?
   -- Не дуже я задоволений, -- зiтхнув Iлля.
   -- Чому? -- здивувалася дружина.
   -- Бо я за нього не голосував.
   -- А за кого ж? Не за комунiста ж Мороза?
   -- Звичайно ж, не за Мороза. Я голосував за В'ячеслава Чорновола.
   -- А-а, зрозумiла. Ну так, вiн же з "Руху", а "Рух" i твоє Товариство української мови одне одного пiдтримують. Але чим тобi не догодив Кравчук?
   -- А вiн нiчого конструктивного в Українi не зробить. Все залишиться практично без змiн.
   -- Чому?
   -- Та тому, що вiн у недалекому минулому був сам комунiстом, i не просто комунiстом, а ще й завiдуючим iдеологiчним вiддiлом ЦК КПУ, секретарем ЦК КПУ. У нього мислення закостенiле. То якi позитивнi, потрiбнi реформи вiн може в країнi провести?
   -- Не знаю, не знаю. А менi вiн подобається.
   -- Ну, як людина вiн i менi подобається. А ось як перша особа держави... Хто його знає, що, чи точнiше хто з нього буде.
   А далi днi знову почали нiбито лише миготiти. 6-го грудня Верховна Рада України (дуже швидко забулася абревiатура УРСР) прийняла Закон "Про Збройнi сили України". Наступного дня 7-го грудня вiдбулася доленосна зустрiч в Бiловезькiй пущi лiдерiв Бiлорусiї, Росiї та України, назавтра ж вiдбулося пiдписання угоди про створення Спiвдружностi Незалежних Держав (СНД). Трохи пiзнiше, 21-го грудня воно було документально оформлено у спiвучастi iнших колишнiх республiк СРСР - в Алма-Атi уповноваженi представники Росiї, України, Бiлорусiї, Азербайджану, Вiрменiї, Молдови, Казахстану, Киргизiї, Туркменiї, Узбекистану i Таджикистану пiдписали Декларацiю про утворення СНД.
   Ця подiя фактично i начебто юридично розвалила колишнiй могутнiй Радянський Союз. Так, СРСР нiбито вже й не було, та залишався, як не дивно, його президент. Та, мабуть, нарештi зрозумiв всю безглуздiсть подiбної ситуацiї i Михайло Горбачов, а тому 25-го грудня вiн офiцiйно склав з себе повноваження першого (i останнього) Президента Радянського Союзу. А пробув вiн на цiй посадi менше 2-х рокiв - усього лише 1 рiк, 9 мiсяцiв i 10 днiв. А наступний день увiйшов у свiтову iсторiю тим, що саме 26-го грудня став вважатися першим днем ери вже без СРСР, який офiцiйно припинив своє iснування. Його розпад привiв до незалежностi 15 радянських соцiалiстичних республiк i появи їх на свiтовiй полiтичнiй аренi вже як самостiйних держав.
   Новий 1992-й рiк громадяни величезної територiї, яка простягалася вiд Атлантичного до Тихого океанiв, зустрiчали у новому статусi.
  
  

РОЗДIЛ 27

На старi, але оновленi рейки

  
   Минулий рiк виявився не лише дуже напруженим у полiтичному планi, вiн став напруженим i в економiчному планi - теренами колишнього Радянського Союзу котилася хвиля iнфляцiї. Не оминула вона й Україну. Так, наприклад, унаслiдок iнфляцiї стрiмко подорожчав долар: якщо на початку року, ще за часiв СРСР, вiн коштував 32 карбованцi (рублi), то в кiнцi 1991-го року в незалежнiй Українi - вже 160 карбованцiв. Щоправда, купувати долари на вулицi було небезпечно. З появою офiцiйних обмiнникiв кияни зiтхнули з полегшенням. Та той же долар ситуацiю не рятував. У країнi ходили все тi ж радянськi карбованцi, якi знецiнилися. А своєї грошової одиницi в молодiй незалежнiй країнi поки що не було. I Президiя Верховної Ради України постановила ввести на територiї України з 1 сiчня 1992-го року купони багаторазового використання для розрахункiв населення за товари iз роздрiбної торговельної мережi. I проiснують цi купони майже довгих 5 рокiв: лише 2 вересня 1996-го року вiдповiдно до Указу Президента на змiну купону прийде справжня нацiональна валюта - гривня.
   Та рiк 1992-й запам'ятався простому люду України не лише введенням купонiв. Вiн запам'ятався ще й дечим кумедним - у повсякденний обiг увiйшло слово "кравчучка". Так стануть жартiвливо називати ручний вiзок у виглядi невеличкої (з метр у висоту) L-подiбної металевої рами з двома колесами. Його назва, зрозумiло, брала свiй початок вiд прiзвища теперiшнього Президента України Леонiда Кравчука - саме на початку перiоду його правлiння харчовий промисел (похiд по магазинам) з такими вiзками набув масового характеру. Найбiльшого поширення такi возики набули заводського виробництва, хоча народнi умiльцi почали створювати (копiювати) їх i власноручно. Першi кравчучки почали випускатися на київському авiазаводi ще у 1991-му роцi, а згодом їх виробництво було налагоджено й на iнших заводах.
   У сiчнi-лютому року прийдешнього Верховна Рада здебiльшого працювала над розробкою та затвердженням нової символiки молодої держави. Так, наприклад, 15-го сiчня було прийнято Указ "Про Дер-жавний гiмн України" - на пiсню поета Павла Чубинського та священика, композитора Михайла Вербицького "Ще не вмерла Україна", щоправда, офiцiйно гiмн України знайде своє вiдображення в Конституцiї держави вже у наступному роцi - 6 березня 2003-го року. Ще через 2 тижнi, 28-го сiчня синьо-жовтий прапор буде затверджений як Державний прапор України, а в лютому парламент затвердить тризуб як малий герб України,
   Поки йшли зимовi канiкули студентiв Iлля Золотаренко ще приймав участь у роботi засiдань Верховної Ради України, та коли вони закiнчилися, вiн переключився на роботу в КПI, включаючи й своє завiдування кафедрою. У нього ще у першi днi нового року вiдбулася розмова з дружиною стосовно його працi як в iнститутi, так i у Верховнiй Радi.
   -- Так, Надю, маю до тебе розмову про свiй теперiшнiй стан, -- несподiвано ввечерi розпочав розмову Iлля.
   -- О, Господи! Що сталося? -- перелякалася дружина, гадаючи, що чоловiк веде мову про своє здоров'я.
   -- Та нiчого, -- розсмiявся Iлля, миттєво збагнувши, чого так стурбувалася дружина. -- Я не про стан здоров'я веду мову. Зi здоров'ям у мене повний порядок, принаймнi поки що. Я про iнше.
   -- I про що ж? -- полегшено зiтхнула дружина.
   -- Про стан своєї роботи як би на 2 фронти. Так надалi справа не пiде. Менi вже на кафедрi деякi мої колеги дорiкають, що я самовiльно усунувся вiд керiвництва кафедрою. Та й замiна iншими викладачами окремих мої занять теж нiкому задоволення не приносить. Навiть той же мiй колега Семенов, колишнiй завiдувач кафедрою, почав зiтхати та став на мене докiрливо поглядати. Хоча поки що й мовчить, розумiючи, що сам же i засватав мене на депутатство. Та ми обоє тодi здорово промахнулися - не гадали, що наша Верховна Рада стане так активно працювати.
   -- Ну, все це зрозумiло. I що ти плануєш робити?
   -- Скласти свiй депутатський мандат.
   -- Як?! Та ти що? Ти здурiв? У якi вiки таке було, щоб людина сама добровiльно вiдмовлялася вiд депутатства?
   -- Ну, бувало й таке, коли людина була завантажена й iншою роботою. Хоча дiйсно рiдко. Але ж ранiше й сесiї Верховної Ради теж проходили рiдко - як у колишньому Союзi, так i у його колишнiх республiках.
   -- Однак я тебе не розумiю. Така, як то кажуть, "не пилова" робота. Та й грошi непоганi платять. I працюєте ви, хоча й дiйсно зараз вже чимало, та все ж далеко не кожен день. Ну, що ще може бути для людини краще? Та ти й сам йшов на цю роботу, щоб проводити змiни у республiцi, хоча б починаючи з тiєї ж державної української мови.
   -- Вiрно. Але мої прагнення й сподiвання сповнилися. I навiть бiльше, нiж я на те розраховував. Я, так би мовити, виконав поставленi перед собою плани. Зараз стало набагато легше, нiж було наприкiнцi минулого десятирiччя.
   -- Ага, так вже й легше... Ти подивися, що з цiнами вiдбувається.
   -- Та я не про те. Я говорю про нацiональнi iдеї, про полiтичнi справи. Ось у цьому стало легше. Я ж не йшов у Верховну Раду, щоб знижувати цiни на продукти.
   -- Ну, гаразд, з цим я згодна. Але ж тебе люди вибирали.
   -- О! I це також важливий фактор.
   -- Ну?..
   -- Як мене люди обрали народним депутатом, так само наступного разу можуть i не обрати. Депутатами стають не на все життя.
   -- Я це й без тебе знаю. I що?
   -- Як це, що? Не оберуть мене надалi депутатом, i чим я тодi повинен займатися, якщо я зараз вiдмовлюся вiд роботи в iнститутi? А ти саме до цього мене схиляєш.
   -- Пiдеш знову в iнститут.
   -- А кому я тодi там потрiбен буду? Менi вже пiшов шостий десяток. Ти знаєш яку-небудь галузь народного господарства, у якiй з радiстю приймають на роботу людей у такому вiцi? Поки лiтня людина працює на одному й тому ж мiсцi, то вона, як то кажуть, до ладу. А як тiльки вона кудись перейде, то на колишнє мiсце їй ой як важко буде повернутися. Вiрно кажуть, що святе мiсце пустим не буває, його одразу ж займуть. Чи не так?
   Надiя розсудливо мовчала, розумiючи, що у цьому питаннi її чоловiк має цiлковиту рацiю.
   -- Крiм того, -- продовжив Iлля, так i не дочекавшись вiдповiдi вiд дружини. -- Довожу до твого вiдому, що у Верховнiй Радi все настiйнiше йдуть розмови про те, щоб депутати не сумiщали роботу у Радi з iншою роботою, принаймнi на повнi ставки. Так що невдовзi менi однак доведеться робити вибiр. Але у Верховнiй Радi не має такого поняття, як робота на неповну ставку. I що з цього випливає?
   I знову дружина волiла за краще не вiдповiдати на такi каверзнi, але вiрнi запитання Iлля..
   -- Отож, давай, Надю, визначатися - яку роботу менi залишати? Так, робота у Верховнiй радi, як ти кажеш, "не пилова". Хоча вона й досить нервова. За неї платять, ти також маєш у цьому рацiю, непогано. Але хiба в iнститутi менi платять копiйки? У мене там теж дуже непогана зарплатня - як у доктора наук, професора, та ще й завiдувача кафедрою. Крiм того, я постiйно працюю ще й на наукових договорах - i там грошi непоганi. Ну, то що?
   -- Роби так, як ти вважаєш для себе вiрним, -- тихо промовила Надя.
   -- Е, нi, Надiйко, так не годиться. Ми з тобою сiм'я. А тому серйознi рiшення повиннi приймати сумiсно. Нехай це рiшення комусь може й не дуже подобатися, та сiмейне рiшення повинне бути обопiльним.
   -- Ох, i зануда ти, -- видавила з себе посмiшку Надiя. -- Умiєш же ти умовляти.
   -- Аргументувати, -- посмiхнувся i Iлля.
   -- Ну, нехай буде аргументувати. Гаразд, умовив мене. Я визнаю, що ти, скорiше за все, маєш рацiю. Залишайся працювати в iнститутi. Там, менi здається, -- вже й собi розсмiялася Надiя, -- робота теж не дуже "пилова". А грошей нам i так вистачає. Тiльки як твоє мiсце у Верховнiй Радi буде пустувати?
   -- Не буде воно довго пустувати. Довиберуть когось замiсть мне.
   I в серединi сiчня Iлля Михайлович Золотаренко склав з себе депутатськi повноваження. В результатi Золотаренко, подiбно тому ж таки колишньому президенту СРСР Михайлу Горбачову, пропрацював у Верховнiй Радi теж неповнi 2 роки. Пiд час його звiльнення з депутатських лав, звичайно, теж не обiйшлося без рiзних дискусiй з керiвником фракцiї, керiвником Народної ради тощо. Та дружина Золотаренка мала рацiю - її чоловiк умiв гарно все аргументувати. I до його аргументiв прислухалися. Неоднозначно, але все ж iз задоволенням зустрiли таке рiшення свого завiдувача й депутата i на кафедрi. Та й сам Iлля Михайлович полегшено зiтхнув. Крiм завiдування кафедрою та викладацькою дiяльнiстю вiн волiв продовжувати займатися ще однiєю справою, яка припала йому до душi, хоча останнi 1,5 роки у цiй його роботi настала вимушена перерва.
   А почалася ця справа, а точнiше, мабуть, теж потрiбно сказати продовжилася, лише на бiльш професiйному рiвнi одразу пiсля захисту Золотаренком докторської дисертацiї. Iлля Михайлович ще в серединi березня 1986-го року, десь через мiсяць пiсля того, як подав документи на отримання вченого звання професора, вперше за 15 рокiв знову навiдався на своє перше робоче мiсце - на завод верстатiв-автоматiв iменi М. Горького. У нього зараз була невеличка пауза в органiзацiйно-методичнiй роботi, основна її частина була завершена - отриманi диплом доктора наук i поданi документи на звання професора. В те що вiн отримає це звання, а також сам атестат професора, Золотаренко не сумнiвався - то лише справа часу, з поданими документами все в нормi. А до перевиборiв завiдувача кафедрою теж ще є якийсь певний час (який саме, вiн тодi ще не знав). А тому можна зайнятися справою, яка йому бiльш iмпонувала i працювати над якою йому нiхто не заважатиме i в шию не гнатиме. Тепер можна зайнятися iншою, але не менш важливою частиною органiзацiйно-методичної роботи - писати на власний розсуд те, що йому бiльш цiкаво, а саме науково-методичну лiтературу у галузi нового сучасного верстатобудування. Iлля перiодично цiкавився питаннями використання в СРСР верстатiв з ЧПУ. На початку 80-х рокiв вони вже набули значної поширеностi. А Золотаренко постiйно тримав у пам'ятi свою мрiю займатися ними. Так, навряд чи вiн зараз власноручно може їх конструювати, але ж можна гарно навчати цьому студентiв, щоб вони вже їх удосконалювали. Але для цього потрiбнi пiдручники, потрiбне гарне навчально-методичне забезпечення. Та поки що сучасної вiтчизняної лiтератури, та ще й на державнiй мовi, з цього питання було небагато. А ВНЗ пiзнiше переводитимуть навчання саме на українську мову. Отож Iлля й вирiшив у мiру своїх можливостей лiквiдувати цей недолiк. Але для цього йому самому потрiбна була гарна обiзнанiсть у цьому питаннi. Теоретичнi знання у нього були досить добрими (новини у виглядi рiзних брошур чи проспектiв) в iнститутськiй бiблiотецi з'являлися, а ось практичнi знання потрiбно було пiдтягувати. Та як їх пiдтягувати, коли й лiтератури по верстатам з ЧПУ небагато. Рiшення було лише одне - на власнi очi побачити, а руками пощупати кожну деталь подiбного верстату. I де це краще всього зробити? - звичайно ж на заводi, який виготовляє подiбне виробниче обладнання.
   Отож Золотаренко i навiдався на знайомий йому завод. Вiн виписав собi пропуск до Головного конструктора. Пам'ятаючи нюанси режиму роботи вiддiлiв, Iлля вибрав для свого вiдвiдування саму середину робочого тижня - понедiлок та п'ятниця, скорiш за все, будуть завантаженi рiзними нарадами та вiдвiдуваннями кабiнету Головного конструктора заводськими керiвними спiвробiтниками. Йому й у цей день однак довелося хвилин 40 зачекати у приймальнiй, поки секретарка дозволила зайти до потрiбного кабiнету. У ньому Золотаренко розраховував зустрiти добре знайомого йому Олексiя Володимировича, та за керiвним столом сидiв теж знайомий (навiть ще краще) колишнiй його начальник вiддiлу Анатолiй Васильович Бондаренко. "Мабуть обоє за цей час вже пiшли на пiдвищення", -- подумав Iлля.
   -- Добрий день, Анатолiю Васильовичу! -- привiтався з господарем Золотаренко. -- Мене звуть Iлля Михайлович.
   -- Добрий день! -- вiдгукнувся Бондаренко. -- Присядьте. Звiдки ви i з якого питання до мене?
   -- Я працюю викладачем у КПI на кафедрi конструювання верстатiв та машин, доктор наук.
   -- О, приємно! Отже ви як би наш колега. Та ще й досить освiчений у нашiй галузi.
   -- Освiчений, Анатолiю Васильовичу, -- посмiхнувся Золотаренко, -- але бiльше теоретично. А тому й звернувся до вас, що лiквiдувати свої прогалини у практичному питаннi.
   -- Ага, зрозумiло. Тобто ви хочете ознайомитися з нашою продукцiєю?
   -- Саме так. I не лише з самою продукцiєю, але й з документацiєю.
   -- Ну, з продукцiєю зрозумiло. А навiщо з документацiєю?
   -- Щоб навчати по нiй конструювати подiбнi верстати студентiв. Можливо, й ваших майбутнiх спiвробiтникiв. А лiтератури в цьому планi поки що небагато.
   -- Хм, це й справдi непогана справа. Але як ви їх за нашою заводською документацiєю будете навчати?
   -- Поки що просто словесно, показуючи їм на практичних заняттях копiї тiєї документацiї, яка буде дозволена. Я розумiю, що новi верстати та їх документацiя поки що не пiдлягає перегляду стороннiми особами. Та все ж навiть та документацiя, що вже дозволена до перегляду, нестиме бiльше iнформацiї, нiж нашi поки що застарiлi iнститутськi видання.
   -- А ви добре обiзнанi з заводськими порядками. Бували на iнших пiдприємствах?
   -- Чому на iнших? Саме на вашому заводi?
   -- Навiть так. I коли ви ж у нас були?
   -- Вперше прийшов до вас 15 рокiв тому. Я не лише бував на вашому заводi, я працював на ньому, ще молодим спецiалiстом по завершенню iнституту.
   -- На нашому заводi?.. I де саме - у цеху чи вiддiлi?
   -- У вiддiлi, -- знову розплився у посмiшцi Iлля. -- Саме у вашому вiддiлi, Анатолiю Васильовичу.
   -- У нашому, у моєму вiддiлi?.. -- розгублено перепитав Бондаренко. -- Не пам'ятаю вас... Хоча... зачекайте! А ви не той саме хлопець, що шкутиль... Вибачте, я примiтив, як ви зайшли у кабiнет, що ви трохи шкутильгаєте. Ще раз вибачте.
   -- Та нiчого, нiчого, Анатолiю Васильовичу. Так, це саме я.
   -- То це ж ви тодi багато свого часу придiляти новинкам в галузi верстатiв iз ЧПУ, цiкавилися ними? А їх тодi у нас ще не було. А потiм за направленням заводу ви на якихось курсах навчались. А пiсля цього, здається менi, ви вступили в аспiрантуру.
   -- Все вiрно.
   -- Ну це ж потрiбно! Оце так зустрiч! I ви вже доктор наук, професор.
   -- Поки що звання професора у мене немає, та документи на його отримання вже вiдiсланi.
   -- Ну, то невдовзi й отримаєте його. Наперед вас з ним поздоровляю!
   -- Дякую.
   -- Отож не дарма ви поступали в аспiрантуру. Ви молодець. Не так вже й багато часу пройшло, як ви iз недосвiдченого юнака стали доктором наук. А тепер ще й студентiв навчаєте, нашу змiну.
   -- Саме так. Але я бажаю їх якомога краще готувати. А тому вирiшив писати й друкувати для них навчально-методичну лiтературу в галузi нового верстатобудування. Для цього менi й потрiбна ваша хоча б навiть трохи застарiла документацiя.
   -- А бiблiотеки? Там же щось та є. Можна ж ознайомлюватися з тiєю лiтературою. Тим паче, що там є бiльш-менш новiтня зарубiжна лiтература. Чи ви не дуже володiєте мовами?
   -- Англiйською - технiчною - бiльш-менш володiю нормально. Але, Анатолiю Васильовичу, ви ж розумiєте - переписувати чужi книжки?.. Це абсолютно некоректно, це ж буде плагiат. А лiтературою на англiйськiй мовi я, звичайно, скористаюся. То здебiльшого проспекти, але якраз вони складенi досить цiкаво, i непогано в планi iнформацiї. Ось їх я й маю намiр взяти як зразки для своїх майбутнiх книг. Але ж у вас теж є проспекти на вашi верстати, i навiть на самi новiтнi. Ними ж я можу користуватися, та й студенти теж. Вони ж вами i видаються для ознайомлення. Ось у цьому я й прошу у вас допомоги.
   -- Допомогу отримаєте. Так... ви працювали колись у нашому вiддiлi. Отож допуск до новiтньої технiчної документацiї мали?
   -- Мав, звичайно.
   -- Отож i вiдновити ваш колишнiй допуск буде нескладно. Тим паче у сьогоднiшньому вашому статусi... А тому зможете отримати допуск i до наших нових розробок. На руки нову документацiю ми вам, звичайно, не дамо, а в нашiй бiблiотецi, будь ласка, знайомтеся. I багато чого ви зможете використати для своїх книжок. А бiльш застарiлу документацiю, окремi копiї з часом зможете забрати й для показу студентам. I ось її ви можете використовувати в повнiй мiрi. То буде лише на користь всiм.
   -- Дуже дякую! Я можу писати книжки також i з вашим прiзвищем, тим паче, що ви напряму́ причетнi до створення верстатiв.
   -- Та воно менi не дуже й потрiбно. Я не збираюся займатися суто науковою роботою. Я виробничник, практик, а тому менi значний науковий перелiк особистих видань без знадоби.
   -- Ну, тодi, можливо, в якостi консультанта або рецензента моїх майбутнiх книжок.
   -- Ну, -- посмiхнувся Бондаренко, -- то вже на ваш розсуд. Гаразд, якi ще є до мене питання?
   -- Є ще одне питання. Але не знаю, чи його можливо саме зараз виконати. Без допуску...
   -- I що саме?
   -- Подивитися власними очима на вашi новi розробки.
   -- Хм, цiкаве питання... Гаразд. Ви допуск колись мали, так що вiзьму невеликий грiх на свою душу. Я зателефоную начальнику складального цеху, щоб вас туди пропустили. Подивитись все на власнi очi. Я вам довiряю. Та й, -- махнув рукою Анатолiй Васильович, -- якi там особливi таємницi, якщо ми вiдправляємо свою продукцiю у десятки зарубiжних країн. Там нашi верстати можуть до останнього гвинтика розбирати, щоб детально ознайомитися з ними. А побачити їх у процесi складання... - можливостi значно меншi. Вам потрiбен супроводжувач до цеху?
   -- Якщо збиральний цех за 15 рокiв не змiнив свого мiсця дислокацiї, то не потрiбен.
   -- Не змiнив. Отож, знайдете. Начальника цеха звуть Вiктор Андрiйович. Поки ви будете туди добиратися, я йому зателефоную. Так, Iлля Михайловичу, як ваше прiзвище? Ви пiд час нашої зустрiчi його не назвали, а я вже забув яким воно було.
   -- Золотаренко.
   -- О, зараз i я його пригадав. Гаразд, коли ви знайдете час, то занесете документи на вiдновлення вашого допуску. А тодi, милостi просимо, приходьте до нас хоч кожен день. Я розпоряджуся, щоб вам тодi виписали постiйний пропуск, щоб ви щоденно не зверталися за перепусткою. Це все буде на благу справу - ви будете нам ще краще готувати спецiалiстiв. Так, на сьогоднi у вас ще якiсь питань є?
   -- Нi, немає. Всi питання вирiшенi. Дякую вам.
   -- Тодi прощаймося. Йдiть до збирального цеху. Я попрошу Вiктора Андрiйовича, щоб вiн задовольнив всi вашi запитання, якщо тi з'являться. До побачення! Сподiваюся, до скорого побачення.
   -- До побачення, Анатолiю Васильовичу!
   Пройшов мiсяць, Золотаренко вiдновив допуск до документацiї i став частiше бувати на своєму колишньому заводi. Вiн кiлька мiсяцiв накопичував матерiал, паралельно ознайомлюючи студентiв їхньої кафедри з роздобутими документами, а потiм засiв вечорами вдома за своїм письмовим столом. На цей час на ньому вже стояло останнє диво технiки - персональний комп'ютер. Навчитися набирати на ньому текст нiяких складнощiв не являло, а з iншими його функцiями, можливостями Iлля Михайлович знайомився самотужки - для доктора технiчних наук це було не так вже й складно. I Золотаренко так втягнувся у цю роботу - а вона йому дуже подобалась - що, здавалося, не помiчав, що вiдбувається у свiтi. Щоправда, пiзнiше йому довелося вiдволiкатися, принаймнi вдень, то на ТУМ, то на вибори, а потiм i на роботу у Верховнiй Радi.
   За останнi 5 рокiв в життi Iллi Золотаренка вiдбулися не такi вже й значнi змiни, якщо не рахувати його депутатства. Працю з написання книг навряд чи можна було назвати змiною, бо вiн займався цим i ранiше. Наприклад, подiй у першiй половинi та серединi 80-х рокiв у Iллi було значно бiльше - завершення флiрту з Марiчкою, захист його аспiранткою кандидатської дисертацiї, захист вже ним самим докторської дисертацiї, отримання вченого звання професор, завiдування кафедрою... А ось у його родичiв певнi змiни, i часом вагомi, вiдбувалися й у цi останнi роки. Самою вагомою з них стала весняна звiстка 1987-го року з Ужгороду про те, що Микола Золотаренко був призначений головним iнженером тресту - йому влiтку мало виповнитися 50 рокiв i це вже була для нього досить солiдна посада. Тепер Микола Михайлович вже з повним правом мiг говорити, що саме пiд його керiвництвом зводяться великi й гарнi будiвлi - збувалася його давня мрiя. Радiсна новина вiдбулася влiтку цього року i у наймолодшого брата Iллi - Василь нарештi був призначений 1-м пiлотом лiтака на мiжнароднi авiарейси Київ - Осло та Київ - Стокгольм. Нарештi Василь Золотаренко отримав по 4-му галуну на погони i пересiв у лiве крiсло лiтака мiжнародного класу. У 1977-му для працiвникiв ЦПФ були визначенi 16 посадових категорiй, а також знаки вiдмiнностi для вищого, старшого, середнього i молодшого начальницького складу цивiльної авiацiї. Посади льотного й наземного персоналу стали вiдзначатися на погонах спецiальними галунами (смужками). У екiпажа лiтаки 2 галуни мали бортпровiдницi, 3 галуна - помiчник командира екiпажу (2-й пiлот), штурман лiтака i бортiнженер. Сам же командир екiпажу (1-й пiлот) мав 4 галуна. Як повiдомив Василь своєму брату його погоннi вiдзнаки зараз вiдповiдали званню пiдполковника цивiльної авiацiї.
   Сам Iлля навеснi наступного року видасть свою першу наукову книгу в галузi верстатобудування. Та ця подiя Iллi навiть не дуже запам'яталася, тому що її майже одразу затьмарила дуже сумна новина - влiтку у вiцi 87 рокiв померла Наталiя Карпiвна Золотаренко, мама Iллi та його братiв i сестри. Наталiя Карпiвна майже на 9 рокiв пережила свого чоловiка, будучи вдовою. Та за вiком вона лише 3,5 роки прожила довше, нiж Михайло Лаврентiйович.
   На похорони мами, як i 9 рокiв тому на похорони батька, з'їхалися всi дiти i багато хто з її онукiв, а вони її дуже любили, хоча вже самi були дорослими. Бабуся Наталя, або бiльш скорочено бабуся Таля, коли вони з батьками приїжджали в гостi (а це на жаль траплялося не так вже й часто) завжди була дуже уважна до них, а про її любов до малечi годi було й говорити... Ось i все - тепер у роду Золотаренкiв найстаршим стало саме те поколiння, яке народилося у 20-30-i роки, а Василь зачепив навiть 40-i. I вся вiдповiдальнiсть за все тепер лежить на їхнiх плечах.
   У самого Iллi Михайловича за цей час вiдбулася лише одна помiтна подiя - восени 1989-го року пiд його керiвництвом захистив кандидатську дисертацiю 2-й його кафедральний аспiрант - Олександр Погорiлий. Були у нього аспiранти i надалi.
   А ось восени наступного року трапилася подiя, яка мало не забрала життя молодшого брата Iллi. Лiтак, яким керував 1-й пiлот Василь Золотаренко, здiйснював полiт за маршрутом Київ - Стокгольм. Маршрут пролягав через Бiлорусь, Литву, Латвiю i, звичайно ж, Балтiйське море. Рейс був Золотаренку давно знайомим, так би мовити, обкатаним, i спочатку все йшло за планом. Та раптом лiтак став погано управлятися (пiзнiше Василь розповiв братовi, що трапилося, та Iлля не вдавався у незнайомi йому тонкощi - вiдбулися якiсь збої в роботi чи то закрилкiв чи то руля висоти). Як розповiдав Василь, лiтак тодi вже якраз закiнчував свiй полiт над сушею, попереду виднiлося море. Екiпаж намагався налагодити управлiння i продовжити полiт, та потiм зрозумiв, що навряд чи це йому вдасться. I командир судна вирiшив повертатися назад - до сушi було якихось пару десяткiв кiлометрiв, а до Швецiї понад 300 кiлометрiв, i все над морем. Щоправда, трохи ближче, теж вже на Скандинавському пiвостровi, у 12 км вiд Стокгольма, розташовувалося мiсто Худдiнге - мунiципалiтет у центральнiй Швецiї. Худдiнге був другою за чисельнiстю населення (понад 100.000 жителiв) комуною Стокгольм, але аеропорту вiн не мав. Ризикувати пасажирами та своїми товаришами Василь не мав права. До столицi Латвiї Риги теж було вже далеченько, а тому Золотаренко почав зв'язуватися з iншими аеропортами, у яких запросив дозволу на термiнову (аварiйну) посадку. I йому дали добро на посадку лiтака в аеропорту мiста Вентспiлс - найближчому до мiсця теперiшнього знаходження лiтака. Вентспiлс був портовим мiстом в Латвiї, яке розташовувалося на березi Балтiйського моря бiля гирла рiчки Вента, на пiвнiч вiд Лiєпаї i на захiд вiд Риги. У мiстi був наймолодший мiжнародний аеропорт Латвiї, який вiдкрився лише в 1975-му роцi. Здебiльшого вiн приймав невеликi лiтаки, та могли здiйснювати польоти й бiльш габаритнi авiасудна. А зараз склалася надзвичайна ситуацiя, тому дозвiл на посадку лiтака Золотаренко майже одразу отримав. I екiпажу вдалося, хоча i з певними труднощами, посадити лiтак в Вентспiлсi.
   А вже взимку цього ж року за вмiлi дiї пiд час вимушеної посадки Василь Михайлович Золотаренко був нагороджений орденом "За особисту мужнiсть". Що цiкаво, цей орден був заснований Указом Президiї Верховної Ради СРСР лише 2 роки тому - 28-го грудня 1988-го року. Вiн був заснований для нагородження громадян СРСР за мужнiсть i вiдвагу, проявленi при порятунку людей, охоронi громадського порядку i соцiалiстичної власностi, в боротьбi iз злочиннiстю, стихiйними лихами i при iнших надзвичайних обставинах. У тому числi i за мужнiсть i стiйкiсть, проявленi пiд час аварiй, катастроф та iнших надзвичайних обставин або лiквiдацiї їх наслiдкiв, внаслiдок чого була усунена загроза для життя i здоров'я людей, або врятованi крупнi матерiальнi i духовнi цiнностi. Так що цей орден Василь Золотаренко мiг носити цiлком по праву, вiн його заслужив.
   Це вже був п'ятий орденоносець серед братiв Золотаренкiв. Микола Золотаренко був нагороджений орденом "Трудової Слави", а Лаврентiй та Олександр - орденами "Червоної Зiрки". А Павло Золотаренко вже мав медаль "За трудову вiдзнаку". Та недовго залишилося громадянам отримувати ордена i медалi СРСР - лише рiк, до грудня 1991-го року. А далi будуть вже зовсiм iншi ордена. До речi, стосовно ордена "Червоної Зiрки" - останнiй з них був отриманий 19 грудня 1991-го року. Його заснували в 1930-му роцi для нагородження за великi заслуги в справi оборони Союзу РСР як у воєнний, так i в мирний час, в забезпеченнi державної безпеки. Першим кавалером ордена Червоної Зiрки став вiдомий червоний командир, командувач Особливої ??Червонопрапорної Далекосхiдної армiї, командарм 1-го рангу (згодом Маршал Радянського Союзу) Блюхер Василь Костянтинович. Вiн був нагороджений цим орденом у 1930-му роцi за блискуче проведену операцiю по вiдсiчi китайської агресiї пiд час подiй на Китайсько-Схiднiй залiзницi у 1929-му роцi. Пiсля вiйни авторитет ордена дещо знизився внаслiдок того, що з 1944-го року його почали вручати вiйськовослужбовцям за вислугу рокiв (15 рокiв бездоганної служби). Цей порядок був скасований лише в 1958-му роцi, що знову пiдняло престиж нагороди. Останнiми нагородженими орденом Червоної Зiрки в iсторiї СРСР стали четверо вiйськовослужбовцiв, вiдзначенi цiєю нагородою "за мужнiсть i вiдвагу, проявленi при виконаннi вiйськового обов'язку".
   Такими були новини роду Золотаренкiв. А ось поточний 1992-й виявився вкрай "не урожайним" на сiмейнi новини великої родини Золотаренкiв - нiчого суттєвого, пам'ятного у їх життi не вiдбулося. А тим часом йшов вже третiй етап (який почався на зламi 1991-1992-го рокiв) формування багатопартiйностi в Українi. Його вiдмiтною характеристикою стало партiйне будiвництво в умовах повної державної незалежностi; розширення спектра багатопартiйностi та змiцнення зв'язкiв цих партiй з впливовими бiзнесовими та юридичними колами. Так, наприклад, на початок 2005-го року в Українi буде зареєстровано аж 127 полiтичних партiй.
   А далi продовжилася перша половина 90-х рокiв. Цi роки, так само i як середину десятирiччя, трохи пiзнiше стали називати ще "хвацькими 90-ми" - росiйською мовою лихие 90-е. Та їм замiсть слова хвацькi бiльш пiдходило спiвзвучне українське слово лихi, бо вони й справдi були лихими. На фонi значного економiчного спаду у країнi царювали бандитизм та грабежi. Нi, крали не грошi iз сумочок чи карманiв перехожих (хоча й це часом траплялося) - розграбовували країну. Пiзнiше в Росiї самодiяльними авторами й виконавцями (В'ячеслав Сергєєв, Альоша Лакост, Гамора...) буде навiть написано ряд пiсень пiд назвою "Лихi 90-е", в яких були такi слова:
        Лихие 90-е научили жить,
        Попробуй пацанов с той поры остановить.
        Все мы ходили в школу, все мы были молодыми,
        И нужно что-то сделать, чтоб потом нас не забыли.
   Або ж й iншi, та не менш характернi слова:
        Эх, лихие 90-е,
        Разудалые года.
        Ах, какая жизнь фартовая:
        Девки, деньги, наркота.
   Це був перiод (не лише в Росiї, а тепер вже й в iнших новостворених незалежних країнах), обумовлений бурхливим зростанням загальнокримiнальної злочинностi, деякi називали його й бiльш жорстко: "Розгул бандитизму i анархiї". Вони запам'яталися суцiльним дефiцитом, жахливою iнфляцiєю, небувалим падiнням моральностi та знищенням духовних iдеалiв. Виявилися забутими такi поняття як честь i совiсть, їх мiсце зайняли лицемiрство i пiдлiсть. Одним словом, виявилися усi "принади" краху держави, помноженi на бездарне правлiння без суттєвих реформ. Невiдомо навiть було яке завдання стояло перед країною? Якщо нова влада вирiшила перейти до капiталiзму, до ринкових вiдносин, то природно стояла задача появи в країнi приватної власностi. А разом з нею воюючими мiж собою угрупованнями, якi дiлили сфери впливу - тобто кримiнальними "розбираннями".
   В один iз осiннiх вечорiв Iлля Михайлович вiдiрвався вiд працею над своїми книжками i, звертаючись до дружини, сумно промовив:
   -- Ну, ось, на жаль, я мав рацiю.
   -- У чому ти мав рацiю?
   -- У тому, що нiчого позитивного Кравчук не зробить. Економiка вщент розвалюється.
   -- З чого ти взяв?
   -- А ти що, сама цього не бачиш? Ти ж ранiше сама менi казала, щоб я подивився на цiни. То тепер подивись на них вже ти. У нас зарплатня скоро буде обчислюватися не сотнями карбованцями, чи тих же купонiв, а мiльйонами. Я спiлкуюся з деякими колишнiми колегами iз Верховної Ради. I вони кажуть, що у 1993-му роцi до програми економiчних реформ були внесенi деякi начебто позитивнi корективи. Та насправдi вони мали пропагандистський характер i не були виконанi. Замiсть задекларованої стабiлiзацiї цiн реальнiстю стало їх зростання. Нереалiзованою обiцянкою виявилися i заяви про послiдовне просування до ринкової економiки. Насправдi ж головним напрямом дiяльностi уряду стала саме "поступовiсть", а не форсування ринкових реформ.
   I то була правда, Iлля Михайлович дiйсно на жаль мав рацiю.
   У країнi передбачалася глибока структурна перебудова економiки, розширення зв'язкiв з країнами СНД. На думку уряду його програма мала забезпечити вихiд України з кризи у найближчi 2-3 роки. Та обiцяна "поступовiсть" у проведеннi ринкових реформ на практицi означала фактичну вiдмову вiд них. Почалося згортання засобiв економiчної лiбералiзацiї й вiдповiдне вiдновлення адмiнiстративно-бюрократичних методiв управлiння. Вдалося дещо знизити iнфляцiю, але досягти цього вдалося шляхом масового зупинення пiдприємств, вiдстрочки термiнiв бюджетних виплат i небувалого зростання заборгованостi держави працiвникам державно-бюджетної сфери, якi по кiлька мiсяцiв не отримували зарплати. А з початку 1994-го року реформування економiки було практично згорнуте. В цей час прiоритетним стала полiтична боротьба, i, зокрема новi вибори Президента України.
   У першому кварталi 1994-го року нацiональний дохiд скоротився проти вiдповiдного перiоду 1993-го року на 36 %, обсяг виробництва промислової продукцiї - на 38,4 %. За шiсть мiсяцiв 1994-го року темпи спаду виробництва, порiвняно з вiдповiдним перiодом попереднього року, зросли бiльш як на третину i були удвiчi бiльшими, нiж у 1991-1993-му роках, особливо помiтним був спад виробництва в базових галузях промисловостi. Лише врожайний 1993-й рiк та самовiддана праця селян дозволили уникнути масштабного спаду у сiльському господарствi. Рiвень iнфляцiї 1993-го року був найвищим у свiтi. Україна стала лiдером серед держав свiту за дефiцитом державного бюджету. Пасивнi й непослiдовнi, невмiлi намагання реформувати економiку вкрай негативно позначалися на станi iндустрiї України, яка була однiєю з найрозвинутiших у колишньому СРСР. Розрив економiчних зв'язкiв при блокуваннi формування нових, побудованих на ринкових засадах, лiквiдацiя системи централiзованого постачання всiєї номенклатури матерiалiв, комплектуючих вузлiв та деталей залишили пiдприємства України наодинцi зi своїми проблемами, спричинили зупинку i банкрутство багатьох iз них.
   -- Не знаю, можливо, ти й маєш рацiю, -- теж сумно простягнула Надiя на всi цi роз'яснення чоловiка. -- Те, що економiка розвалюється, я й сама вiдчуваю, хоча я й не спецiалiст у цiй сферi. Але я добре бачу, що вiдбувається на вулицях, особливо на ринках. Скрiзь розташувалися якiсь шахраї, що дурять i обкрадають людей своїми наперстками та iншими начебто розвагами, навiть якiсь комп'ютери стали для цього застосовувати. Скоро страшно буде на вулицi виходити. I що ж нам робити, Iллюшо?
   -- А що ми можемо вдiяти, якщо навiть влада не справляється? Живемо зараз у такiй країнi... Та ми не вибираємо нi країну, у якiй народжуємося, нi народ, до якого належимо, нi час, у якому народжуємося, але ми завжди маємо вибирати головне: бути людьми або нелюдами. Ось що нам завжди слiд пам'ятати.
   На такiй теж дещо сумнiй, але, скорiш за все, багатообiцяючiй фiлософськiй нотi розмова й завершилася.
  
  

РОЗДIЛ 28

Пам'ятаючи про обiцянку

  
   Рiк 1994-й запам'ятався Iллi та Надiї тим, що на тлi цього державного безладдя закiнчив iнститут їх син Геннадiй. В жовтнi йому мало виповнитися 22 роки. Поступив в iнститут Гена у 1989-му роцi, захопивши перехiдний перiод у сферi середньої освiти - у 1984-му роцi в колишньому тодi Радянському Союзi почалася остання шкiльна реформа. Процес перебудови, який почався у восьмидесятих роках, торкнувся всiх сфер життя радянських людей. Змiни торкнулися i шкiльної освiти. Замiсть десятирiчного навчання в школi вводилося одинадцятирiчне. У перший клас дiти йшли вчитися з шести рокiв. Та школу Геннадiй Золотаренко все ж завершив у вiцi 17 рокiв. Двома роками ранiше закiнчила медичний iнститут Наталiя - донька Iллi та Надiї. Вона вже зараз як би працювала (чи, скорiше, вiдбувала практику) - поки що лiкарем-iнтерном, та надалi мала працювати не за спецiальнiстю мами. Так, вона продовжила сiмейну традицiю бути лiкарем, але не захотiла бути, як мама й бабуся, педiатром - вона вибрала собi спецiальнiсть дорослого лiкаря (пiшла стопами свого дiдуся по мамi), а зараз спецiалiзувалася з терапiї. Наталiї восени мало виповнитися вже 25 рокiв, i її мама все частiше стала допитуватися, чи не пора доньцi вже створювати свою сiм'ю, на що та вiдповiдала, що займеться цим питанням, коли стане вiльним лiкарем, тобто без приставки iнтерн. Отже, заспокоїлася Надiя, довго чекати не доведеться - у доньки саме цього року iнтернатура закiнчувалася - її термiн коливався в межах 1,5-3 роки в залежностi вiд спецiальностi (квалiфiкацiї) випускника ВНЗ.
   Термiн "iнтернатура" походив вiд латинського слова internus, що означає "внутрiшнiй". Це форма освiти, яка починається пiсля закiнчення медичного навчального закладу i вiдноситься до первинної пiслядипломної спецiалiзацiї. Пiд час проходження iнтернатури майбутнiй лiкар мав займатися практичною медичною дiяльнiстю, однак не мiг самостiйно приймати будь-якi рiшення (наприклад, встановлювати дiагноз i остаточно призначати лiкування) i не нiс вiдповiдальностi за свою роботу.
   Син же не пiшов стопами нi мами, нi батька, хоча його спецiальнiсть i була наближена до технiчної - вона називалася "Органiзацiя виробництва". А зараз вже й вона змiнила назву, абiтурiєнти поступали вже на бiльш так би мовити модну спецiальнiсть "Менеджмент органiзацiї i адмiнiстрування". Тобто за цiєю спецiальнiстю (зi старою чи новою назвою) випускали управлiнцiв. Розвал СРСР призвiв до того, що направлень на роботу випускникам ВНЗ не видавали, роботу доводилося шукати самiм. Та це не хвилювало нi Геннадiя, нi його батькiв, тому що вiн працював ще з минулого року. Спочатку просто пiдробляв влiтку та у вiльний час. Але потiм втягнувся i мабуть бiльше часу придiляв саме практичнiй роботi, нiж своїй дипломнiй роботi. Та нiчого страшного у цьому й не було, а була лише користь, тому що практична робота була тiсно пов'язана зi спецiальнiстю Геннадiя.
   Справа у тому, що саме у минулому роцi на посадi радника уряду, а потiм асистента РНБО в Українi працював поляк Ян Бзежинський - син вiдомого американського публiциста, полiтолога i радника з питань нацiональної безпеки США Збiгнева Бзежинського. Його батько - американський полiтолог i соцiолог - на початку своєї кар'єри викладав в Гарвардському унiверситетi, у 1961-му роцi очолив Iнститут з питань комунiзму в Колумбiйському унiверситетi. У 1977-1981-му роках був радником з питань нацiональної безпеки в адмiнiстрацiї президента Картера. Виступав за секретну програму ЦРУ, яка передбачала залучення СРСР в дорогий вiдволiкаючий вiйськовий конфлiкт. Цiкаво, що вiн був також вiдомий своїми антиросiйськими висловлюваннями, наприклад на початку нового тисячолiття Збiгнев заявить: "Якщо росiяни будуть настiльки дурнi, що спробують вiдновити свою iмперiю, вони нарвуться на такi конфлiкти, що Чечня i Афганiстан здадуться їм пiкнiком"
   Його ж синовi Яну у 1993-му роцi виповнилося лише 30 рокiв. Отож молода i амбiцiозна людина i команду собi пiдбирала з молодi, навiть iз студентiв-старшокурсникiв. Потрапив у команду Яна Бзежинського i Геннадiй Золотаренко, який був на 9 рокiв молодший за свого шефа. Саме у цi роки в Українi буде створена мiжнародна Дорадча рада - орган досить високого рiвня, до складу якого зазвичай входять провiднi представники бухгалтерської професiї, бiзнесу, користувачi фiнансової звiтностi - люди, якi обiймають (або на пiдходi) керiвнi посади. Дорадча рада була однiєю iз складових Комiтету з мiжнародних стандартiв бухгалтерського облiку (КМСБО), який був заснова-ний ще 20 рокiв тому, у 1973-му роцi на пiдставi угоди, укладеної мiж професiйними бухгалтерськими органiзацiями Австралiї, Великобританiї, Iрландiї, Канади, Нiдерландiв, Нiмеччини, Мексики, Сполучених Штатiв Америки, Францiї та Японiї. За станом на сiчень 1997-го ро-ку до КМСБО будуть входити 119 повних та 6 асоцiйованих членiв з 88 кра-їн свiту, у тому числi й України.
   Конкретно ж завданням Дорадчої ради було сприяння прийняттю мiжнародних стандартiв шляхом перегляду i подання коментарiв стосовно стратегiї i планiв Ради для задоволення потреб тих країн, чиї представники обранi КМСБО, а також пiдготовки рiчних звiтiв про ефективнiсть дiяльностi Ради щодо досягнення її цiлей i дотримання належних процедур. На цей час Дорадча рада забезпечувала дотримання незалежностi та об'єктивностi Верховної Ради України у прийняттi технiчних рiшень щодо пропонованих стандартiв облiку. Хоча вона й не брала безпосередньої участi у прийняттi цих рiшень i не прагнула на них впливати. Вона була лише спостерiгачем на засiданнях Верховної Ради.
   Отож, Геннадiй Золотаренко на даний час роботою був забезпечений. Щоправда, пропрацює вiн в Дорадчiй Радi, яку одночасно курирував Ян Бзежинський, лише три з лишком роки. А потiм шляхи Золотаренка i Бзежинського розiйдуться. Кар'єра молодого Яна стрiмко зростатиме - з 2001-го по 2005-й роки Бзежинський молодший стане заступником Держсекретаря з питань НАТО та ЄС в Адмiнiстрацiї президента Джорджа Буша молодшого. А Геннадiй, дещо вже набравшись потрiбного йому досвiду, перейде в нiмецьку компанiю "Берiнгер Iнгельхайм", яка завоювала своє мiсце на ринку України, i яка вже понад 100 рокiв успiшно працювала на свiтовому фармацевтичному ринку, займаючись розробкою i виробництвом лiкарських препаратiв рецептурного та безрецептурного вiдпуску. Компанiя вносила свiй вагомий внесок у вирiшення завдань високої терапевтичної важливостi, а також домагалася провiдних позицiй у створеннi препаратiв для лiкування найбiльш поширених захворювань. Для досягнення поставленої мети стратегiчно важливi технологiї постiйно пiдтримувалися на найвищому рiвнi.
   Здавалося, все в сiм'ї Iллi та Надiї Золотаренкiв складається добре. Та у лютому наступного 1995-го року вiдбулася невеличка драма. Погода у цьому мiсяцi не завжди передбачлива - одного дня, дивишся, начебто справа й до весни йде, iншого - повертаєшся у зиму. Одного дня пiшов мокрий снiг, а вночi вдарив мороз, який зробив тротуари - не встигли ще розчистити чи посипати пiском - як сковзанки. I Наталiя, яка вже самостiйно працювала у лiкарнi, поблизу свого медичного закладу послизнулася i впала. Та впала вона якось так невдало, пiдвернувши ногу, що поламала її. Iлля Михайлович 27 рокiв тому упавши у подiбнiй ситуацiї на такiй же тротуарнiй сковзанцi, смiявся разом з малечею, що бачила його падiння. Пiзнiше вiн став навiть вважати це падiння щасливим, тому що саме пiсля нього познайомився зi своєю долею - лiкарем Надiйкою. А ось його доньцi зараз було зовсiм не смiху. Добре, що до знайомої вже їй лiкарнi було недалеко - швидко визвали санiтарiв, якi на ношах вiднесли потерпiлу у травмпункт. Перелом у Наталiї був нескладний у порiвняннi з випадком її батька - була зламана приблизно посерединi гомiлкова кiстка. Так, дiйсно драма, та не така вже й страшна. Та, мабуть, основна драма розпочалася вже вдома, коли пiсля операцiї ввечерi батьки забрали доньку додому. Наталiя лежала у постелi i постiйно ридала, мабуть, перед очима стояла кульгавiсть батька:
   -- Господи! Тепер я постiйно буду шкутильгати... I що ж це буде? Я ж жiнка... На мене всi будуть пальцями вказувати. А як же Володя тепер мене сприйме?.. -- i сльози, сльози...
   Справа у тому, що Наталiя як би виконувала обiцянку, дану матерi - хоча яка там обiцянка, просто молодiсть брала своє - навеснi чи влiтку Наталка мала взяти шлюб з молодим чоловiком на 4 роки старшим за неї, якого звали Володимир. I вона, мабуть, зараз страшенно боялася, що той тепер вiдмовиться вiд неї, або ж на весiллi гостi будуть з презирством дивитися на кульгаву наречену. Доньку намагалася заспокоїти мати:
   -- Наталко, заспокойся. Ти сама лiкар i чудово розумiєш, що у 90 % випадкiв, а той бiльше, пiсля переломiв ноги люди не шкутильгають.
   -- А тато?..
   -- У нього був складний перелом, та ще й не просто кiстки, а суглоба. I ти це також повинна розумiти.
   -- Я розумiю. Але всяке трапляється...
   -- Нiчого не трапиться. Все буде нормально. Через мiсяць-пiвтора, ну, нехай максимум через два мiсяцi знiмуть гiпс, i будеш ти бiгати, як бiгала ранiше.
   -- А як не буду?.. -- тихо рюмсала Наталка.
   -- Будеш.
   -- А чому тобi не поставили апарат Iлiзарова? -- запитав батько, який знав про цей пристрiй ще за часу своєї травми. -- Бачила б сама, як йде процес заживання, та й по квартирi б нормально пересувалася.
   -- Та нiчого б я однак не бачила - перелом закритий. А пересуватись по квартирi - якихось 10-20 метрiв - менi i з милицями не важко. Так, ходити з тим апаратом можна i без милиць, але спати з тими спицями та обручами - не дуже-то зручно. Апарат Iлiзарова не ставили, бо не було сенсу - перелом нескладний, кiстки нарощувати чи розтягувати не потрiбно.
   -- О, то ти ж сама знаєш, що перелом нескладний. Так що годi скиглити - все буде нормально.
   I поступово донька дiйсно перестала скиглити, та вiдбулося це тодi, коли її майже щодня став вiдвiдувати Володимир, який працював хiрургом (молодий спецiалiст) у тiй клiнiцi, де ранiше проходила iнтернатуру майбутнiй лiкар Наталiя Золотаренко. Вiн заспокоював i пiдтримував свою кохану. I через пiвтора мiсяцi Наталiя й справдi вже нормально ходила - бiгати (як про те казала мама) поки що, мiсяця 3-4 лiкарi їй не рекомендували, потрiбно було якийсь час поберегти ногу, а далi вже бiгай досхочу. Та молода жiнка i ранiше не захоплювалася бiгом. Отож час просто успiшно котився до весiлля цiєї пари, яке мало вiдбутися влiтку.

* * *

   Надалi неспiшно плинули днi й мiсяцi. За цей час, а точнiше за перiод, що пройшов з дня створення незалежної України, в сiм'ях роду Золотаренкiв вiдбулося кiлька примiтних подiї, а деякi з них можна було навiть вiднести i до розряду значимих. Так, наприклад, влiтку 1993-го року Микола Золотаренко був призначений Генеральним директором Ужгородського будiвельного тресту. Це була, мабуть, вершина мрiй колишнього Миколки, якому на той час виповнилося вже 56 рокiв.
   Не дуже визначна, та все ж помiтна подiя трапилася i у життi молодшого брата Iллi вже у 1996-му роцi. Влiтку Василь Золотаренко завершив свою льотну службу i перевiвся на наземну роботу в аеропорту "Бориспiль". Що там не кажи, а вiк вже 55 рокiв, все частiше на регулярних для пiлотiв медичних комiсiях стали вiдбуватися рiзнi "прискiпування", як їх називав сам Василь. Для працiвникiв цивiльного повiтряного флоту ценз виходу на пенсiю був таким же, як i для звичайних громадян, хоча все ж були певнi вiковi пiльги за категорiями роботи, i найбiльшi з них, були, звичайно ж, у пiлотiв. Правила обчислення строкiв вислуги особам цiєї категорiї залежали вiд виду лiтального апарату (лiтак, вертолiт), нальоту годин на вiдповiдних лiтаках, характеру польотiв i деяких iнших обставин, що обумовлювали специфiку виконуваної льотної роботи. Так, наприклад, за один мiсяць вислуги вважалися кожнi 20 годин нальоту на лiтаках i 12 годин нальоту на вертольотах. А в цiлому трудова пенсiя по старостi призначалася ранiше досягнення загального пенсiйного вiку (для чоловiкiв 60 рокiв) тим особам чоловiчої статi, якi пропрацювали не менше 25 рокiв. А у Василя було вже 29 рокiв трудового стажу, та ще й льотного. Вiн давним-давно мiг вже йти на пенсiю, подiбно тим же вiйськовим (особливо льотчикам), якi часом виходили на пенсiю i у 40 рокiв. Та праця в авiацiї була всiм життям для Василя, тому на пенсiю вiн не вийшов, просто залишившись працювати на бiльш спокiйнiй роботi.
   Цiкаво, що це були новини братiв Iллi Золотаренка, один iз яких був на 2 роки старшим за нього, а iнший - на 2 роки молодшим. Та й у самого Iллi у промiжку мiж цими 2-ма роками теж сталася знакова подiя. Хоча початок її iсторiї стався дещо ранiше.
   Одного осiннього дня року ще 1994-го у кабiнет до Золотаренка зайшов Семенов. Вiн частiше за iнших колег вiдвiдував своє колишнє мiсце на кафедрi - Iлля Михайлович вже 8 рокiв завiдував кафедрою. Семенов та Золотаренко також найчастiше, нiж з iншими колегами, спiлкувалися помiж собою навiть у приватних бесiдах - була у них якась взаємна прихильнiсть один до одного, мабуть, що схожими були їхнi характери. Коли Iлля вперше у 1978-му роцi зустрiвся з Миколою Васильовичем в парку КПI, то вiн гадав, що тому рокiв 52-55. Насправдi тодi Семенову було 58 рокiв, просто виглядав вiн досить непогано, що було й не дивно - нiякою важкою фiзичною працею той практично не займався, тобто був не вироблений, тому й виглядав непогано. У Миколи Васильовича у наступному роцi мав бути вже досить визначний ювiлей - 75 рокiв. Ось пiсля цього вiн, як сам те казав, збирався вже залишити роботу на кафедрi i виходити на пенсiю. Хоча багато хто iз спiвробiтникiв умовляли його попрацювати ще з п'яток рокiв - доктори наук, професори працювали в iнститутi до глибокої старостi. Керiвництво КПI цiнувало їх за великий досвiд освiтянської роботи.
   Отож колеги поговорили про те, про се - нiбито й нi про що, як подумки вiдзначив цю бесiду Iлля - а потiм Семенов промовив:
   -- У мене до вас, Iлля Михайловичу, є серйозна розмова, тобто серйозна пропозицiя, -- мабуть, вiн i сам гадав, що спочатку вони займалися пустопорожнiми балачками.
   -- Оце тобi так! -- з посмiшкою вiдреагував на таку заяву Золотаренко. -- Я так i гадав. Ви знову хочете мене в якусь халепу втиснути?
   -- В яку ще халепу? I коли я вас у неї втискував? -- неначе зобидився Микола Васильович.
   -- Ну як у яку? А у теж саме депутатство?
   -- То хiба ж то погана пропозицiя була? Ви так плiдно там попрацювали - адже завдяки i вашим тодiшнiм зусиллям Україна стала незалежною державою. Я, пропонуючи вам стати депутатом, на таке навiть i не розраховував.
   -- Мої зусилля у цьому планi були краплею у морi, то все народ робив...
   -- Але ж якраз краплями наповнюється склянка, i навiть переповнюється, що тодi й вiдбулося.
   -- Так, у цьому ви маєте рацiю. Дiйсно, тодi склянка саме переповнилася... Так що я вибачаюся за свої слова про втиснення у халепу. То був гарний перiод у моєму життi. Та я не полiтик, i нiколи ним не бажав ставати. Тому й полишив роботу у Верховнiй Радi. Навчати студентiв, двигати вперед науку, писати книжки - ось моє призвання.
   -- О! Саме у цьому напрямку i полягає моя пропозицiя.
   -- Так, слухаю вас.
   -- Iлля Михайловичу, а ви знаєте, що в Українi створюються фаховi Академiї наук?
   -- Та щось чув про це. Та не особливо звернув на це увагу. Навiть не знаю, з чим це, так би мовити, їдять, що цi академiї собою являють. Адже є єдина Нацiональна академiя наук України, НАН України. А навiщо ще фаховi академiї?
   -- Та для того, що саме вони мають займатися конкретними науковими справами.
   -- А чим же тодi займається НАН України?
   -- А ви самi коли-небудь цiкавилися, чим вона займається? -- розплився у посмiшцi Семенов.
   -- А бiс його знає, чим вона займається. Нiколи цим не цiкавився. Але ж повиннi чимось займатися - двигати науку вперед, на те вона i є Академiєю наук.
   -- Якби ж то так... Ви цим питанням не цiкавилися, а ось я поцiкавився, є у мене знайомi у тих колах. Так ось, нiчим вони не займаються.
   -- Як то так?! Та такого просто бути не може.
   -- А насправдi саме так воно i є. Ви, мабуть, гадаєте, що академiки - це найвищi патрiоти, самовiдданi трудiвники, кришталевої душi i найвищого польоту вченi, мислителi? -- знову посмiхнувся Микола Васильович.
   -- Н-у, так iдеалiзовано я, звичайно, не думаю. Але щось на кшталт цього. Адже членство в академiї свiдчить про визнання великих досягнень людини у розвитку науки.
   -- Як би не так... То, мабуть, ранiше так було. Гаразд, ближче до нашої теми. То знаєте, чим насправдi займаються академiки в НАН?
   -- I чим же?
   -- Функцiї у них в основному чисто адмiнiстративнi i представницькi - засiдати, розподiляти бюджети в рiзних галузях наук тощо. Нiякою реальною наукою академiки, яким може бути i по 80, i по 90 рокiв зазвичай вже не займаються.
   -- Ну, я й сам розумiю, що академiками стають у досить солiдному похилому вiцi - далеко за 70, -- чомусь зiтхнув Iлля Михайлович.
   -- А так не завжди було. Наприклад, Михайло Васильович Остроградський у 1830-му роцi за визначнi науковi досягнення став академiком Петербурзької Академiї наук. А йому було на той час усього лише 29 рокiв.
   -- Та ви що! Ото дiйсно розумний науковець був.
   -- З цим я згоден. Та зараз таких науковцiв немає, принаймнi у такому вiцi. Що ж до роботи академiкiв НАН, то вони ще зараз розглядають i окремi питання в частинi органiзацiї i дiяльностi тих же галузевих академiй. Але саме органiзацiйних, а не практичних. А ще деякi питання, що вiдносяться до дiяльностi цих галузевих академiй, розглядає i вирiшує Кабiнет Мiнiстрiв України, а також вiдповiднi мiнiстерства i вiдомства, у пiдпорядкуваннi яких вони знаходяться. Отакi-то справи. Тобто саме галузевi Академiї двигають науку, а не НАН України.
   -- Так, цiкавi речi ви менi розповiли, -- покачав головою Iлля Михайлович.
   -- Є ще один не менш цiкавий нюанс. Академiки НАН в знак минулих заслуг отримують дуже хорошi грошi та iншi блага. А ось академiки галузевих Академiй нiчого цього не мають. Звання "академiк" в них - чиста формальнiсть, яка не дає цим академiкам нiяких переваг, хiба що солiдний напис на вiзитцi. Ну, так як воно вiдбувається скрiзь i завжди - хтось завзято працює, а хтось просто отримує хорошi дивiденди. Таланти в науцi завжди були безсеребреннiками.
   -- Гаразд, -- розсмiявся Золотаренко. -- Я все зрозумiв, ви менi гарну лекцiю прочитали. Але до чого ви ведете, до чого взагалi ця розмова про Академiї, академiкiв?
   -- У мене промайнула думка, що ви могли б бути членом галузевої Академiї.
   -- Я?.. -- розгублено перепитав Iлля. -- А чому не ви самi?
   -- Е, нi. Я запiзно для цього народився. Старий я вже для таких справ. Ех, менi б зараз скостити рокiв 20-30, можливо, що i я був би бiльш енергiйним.
   -- Та у вас тiєї енергiї i зараз на двох хватає, -- заперечив Золотаренко. -- Ви душею залишаєтесь молодим. А це головне.
   -- Отож бо й воно, що лише душею, -- зiтхнув Семенов. -- А сили вже далеко не тi. Куди вже менi у мої роки активно двигати науку. Та й не мав я нiколи тiєї енергiї, яка рухає вас. Я ще можу навчати студентiв, а на бiльше я вже не здатен. Отож така праця якраз саме для вас.
   Нi Iлля Михайлович, нi Микола Васильович, мабуть, не вiдали того, що вони зараз говорили як би в унiсон з видатним iрландським англомовним поетом, драматургом i письменником кiнця 19-го столiття Оскаром Уайльдом, який так висловлювався на подiбну тему: "Трагедiя старостi не в тому, що людина старiє, а в тому, що вона душею залишається молодою".
   -- Так, -- покачав головою Iлля Михайлович. -- Я як у воду дивився. Так i знав, що ви знову для мене щось вигадаєте.
   -- Iлля Михайловичу, а хiба я щось таке погане вигадав?
   -- Та нi, воно, звичайно, непогане... Але це так все несподiвано.
   -- Ну, в життi чимало несподiванок трапляється. I не всi вони поганi. То що ви скажете?
   -- Не знаю поки що... -- розгублено мимрив Золотаренко. -- Потрiбно помiркувати. Та й бiльш детально з'ясувати про тi фаховi Академiї. Нiчого не можу вам ось так одразу сказати.
   -- Та менi що... Ви в першу чергу для себе вирiшiть.
   -- Ото ж я й не можу так раптово для себе вирiшити. Хоча, я розумiю, що це може бути цiкавою роботою. Давайте вiдкладемо розв'язання цього питання, чи прийняття по ньому рiшення на певний час. Нiчого нас в шию не гонить, тобто мене не гонить.
   -- Гаразд, я й не заперечую. Я й так розумiв, що навряд чи ви одразу пристанете на мою пропозицiю. Та то й вiрно - не можна приймати поспiшне рiшення. Завжди потрiбно гарно все обдумати й взважити. Ось ви й думайте. Я лише пiдкинув вам iдею, а приймати рiшення саме вам.
   Розмова була завершена.
   Та iдея, пiдкинута Семеновим, не полишила Золотаренко. Вiн поки що не поспiшав навiть бiльш детально дiзнаватися про тi Академiї, але з голови цю думку не викидав. Вiн згадав, як свого часу казав своєму батьку, навiть обiцяв йому, що спробує, намагатиметься стати саме академiком. "Не святi горшки обпалюють", -- казав тодi Михайло Лаврентiйович. То чому б i справдi не спробувати? Можливо, це буде першим кроком вiд малого академства до бiльшого?
   Iлля Михайлович розумiв, що здобути звання академiка, це означає сягнути вершини наукового олiмпу, бути зарахованим до золотого iнтелектуального Фонду нацiї, представляти її у свiтi. Звичайно, для цього йому знадобиться дуже багато кропiткої працi i терпiння. Та працювати i терпiти Золотаренко вмiв. До чого, до чого, а до терпiння життя його привчило. А воно завжди було запорукою успiху. "Терпiння - найкоротший шлях до успiху", - так сказав колись французький байкописець Жан де Лафонтен. I неможливо з ним не погодитись. Кожнiй людинi необхiдне терпiння, щоб перемагати хвороби, бiль, невдачi, якi спiткають на життєвому шляху. Лише завдяки наполегливостi i терпiнню можна досягти своєї мети, здiйснити власнi мрiї, святкувати перемогу над складнощами життя.
   Так, в Українi крiм Нацiональної академiї наук України, функцiонували вже й державнi галузевi академiї. Кожна галузева академiя являла собою наукову асоцiацiю, яка складалася з членiв академiї, обраних нею самою. Особливе значення мало членство в академiї, що дозволяло мати академiчне звання. Цiкаво, що до Жовтневої революцiї академiком в Росiї називався будь-який студент академiчного навчального закладу - наприклад, унiверситету. У радянську епоху це звання було офiцiйно введено вже в iншому значеннi, в якому воно зараз i використовувалося. Академiком став називатися дiйсний член академiї наук - органiзацiї, що об'єднувала вчених i органiзовувала дiяльнiсть наукових спiвтовариств.
   Та пiсля тривалих роздумiв, пошукiв, розпитувань та переговорiв навеснi 1995-го року Iлля Михайлович Золотаренко загальними зборами Академiї Iнженерних наук України був обраний до її складу. Дещо пiзнiше отримав вiн i вiдповiдний Диплом академiка. Це була розгорнута горизонтальна (без "корочок") голубувато-сiра вкладка на цупкому паперi з голубим нацiональним орнаментом вверху та внизу. На лiвiй частинi було великими лiтерами надруковано "ДИПЛОМ", нижче - меншими - "АКАДЕМIЯ IНЖЕНЕРНИХ НАУК УКРАЇНИ", N... i м. Київ. На правiй частинi вкладки - теж назва Академiї, пiсля чого нижче йшов напис "на пiдставi свого Статуту обрала" (далi вiд руки) Золотаренка Iллю Михайловича "академiком на вiддiлення" машинобудування. Ще нижче: "обрання затверджене загальними зборами", пiдписи Президента АIН України та Головного вченого секретаря.
   Ось так рiк, який начебто почався невдало - перелом донькою ноги - надалi продовжувався доволi успiшно - влiтку вiдбулося весiлля Наталiї та Володимира, знову медична сiмейна династiя, а навеснi наступного року Iлля Золотаренко став академiком Академiї iнженерних наук.
   Що ж стосується самої цiєї галузевої Академiї, то вона була правонаступником Українського республiканського вiддiлення Iнженерної академiї СРСР, створеної ще у 1989-му роцi за iнiцiативи Ради Мiнiстрiв УРСР i пiдтримки Академiї наук УРСР. Одним з iнiцiаторiв створення i першим Президентом Iнженерної академiї України був Анатолiй Миколайович Пiдгорний - видатний вчений, талановитий органiзатор, академiк Нацiональної академiї наук України, заслужений дiяч науки i технiки України.
   Нова, вже суто українська Академiя iнженерних наук була зареєстрована наприкiнцi 1992-го року. I одним з основних напрямкiв її дiяльностi було сприяння прискоренню науково-технiчного прогресу на прiоритетних напрямах соцiально-економiчного розвитку України, забезпечення високої конкурентоспроможностi iнженерних розробок, а також органiзацiя проведення найбiльш важливих перспективних дослiджень i розробок, а також сприяння створенню на основi досягнень фундаментальних наук принципово нових видiв технiки i технологiй.
   З цього можна було зробити висновок, що саме ця Академiя була за фахом найбiльш близька Золотаренку. Та вона була близька йому ще й по духу, адже одним з iнiцiатором створення Академiя iнженерних наук був Петро Михайлович Таланчук, який у 1987-1992-му роках був ректором КПI (був на рiк старшим вiд Золотаренка). Петро Михайлович навчався i закiнчив саме КПI, отримавши у 1965-му роцi диплом з вiдзнакою та квалiфiкацiю iнженера-механiка, а з 1966-го року став асистентом та викладачем iнституту. У 1972-му роцi вiн захистив кандидатську, а згодом також i докторську дисертацiю, став завiдувачем кафедри. Через деякий час Таланчук був призначений проректором, а потiм i ректором КПI. Тобто вiн в стiнах одного й того ж ВНЗ пройшов шлях вiд студента до ректора. А з 1992-го по липень 1994-го року був мiнiстром освiти незалежної України. Таланчук був також iнiцiатором створення (1992 р.) Академiї педагогiчних наук, її дiйсним членом, а також членом трьох мiжнародних академiй, автором багатьох запатентованих винаходiв та наукових праць (в тому числi i пiдручникiв). У 1989-му роцi вiн обирався депутатом у Верховну Раду СРСР.
   Ця людина була близька по духу Iллi Михайловичу, який зараз навiть думав про те, як йому самому ранiше не спала думка поєднати свою працю ще й з Академiєю Iнженерних наук України. I праця в нiй йому подобалася, бо там зiбралися iнiцiативнi люди, якi були налаштованi робити все, щоб незалежна Україна йшла шляхом самих передових iдей. Академiя iнженерних наук України мала в обласних центрах країни свої територiальнi вiддiлення. Академiя мала i своє друковане видання - журнал "Вiстi Академiї iнженерних наук України", який видавався з 1993-го року. Мова видання була українською, а перiодичнiсть складала 4 номери на рiк.
   Надалi протягом кiлькох рокiв якихось помiтних подiй у роду Золотаренкiв начебто i не було. Та воно й зрозумiло: однi вже (батьки) пiдстаркуватi, iншi (онуки, у кого вони вже є) - ще малi. Тобто новини могли бути лише у сучасного середнього поколiння Золотаренкiв, але тi поки що лише починали свiй серйозний життєвий шлях. Отож час спливав немовби непомiтно.

* * *

   Наприкiнцi 2-го тисячолiття в один з вечорiв Iлля Михайлович працював над своїм черговим виданням - редагував (дещо й виправляв) рукопис своєї наступної навчально-методичної книги. У кiмнатi неголосно грало - щоб не так сумно було одному сидiти в кiмнатi - радiо. Спочатку йшла якась побутова передача, до якої Золотаренко i не прислуховувався, та зараз почали транслювати українськi пiснi, якi одразу пiдняли настрiй працюючому. Та ось об'явили назву нової пiснi. I тут Iлля пiднявся з-за столу, пiдiйшов до радiопрогравача i накрутив звук на бiльшу голоснiсть - молодий чоловiчий голос починав спiвати одну з його найулюбленiших пiсень. Вона стала йому ще бiльш дорогою, коди вiн дiзнався про деякi її деталi. А вiдбулося це так...
   Кiлька рокiв тому, в серединi 90-х влiтку вiн на кiлька днiв з'їздив у рiдне село. Там, у родиннiй домiвцi зараз мешкала лише родина його брата. Та й то, яка там родина... - самi лише Петро та Марiчка. Їх троє дiтей давно вже повиростали, мали свої сiм'ї й мешкали окремо. Син Микола закiнчив технiкум у Кам'янець-Подiльському, згодом одружився i там же залишився на постiйне проживання. Старша донька Антонiна, вийшовши замiж, мешкала у районному центрi. I лише родина молодшої доньки Катерини проживала у рiдному селi, але проживала у садибi Катиного чоловiка. Петро з Марiчкою вже стiльки разiв пропонували тим перебиратися до них - така велика хата, 4 кiмнати, i практично порожня. У Катi з чоловiком вже теж дiти були майже дорослi, пройде кiлька рокiв i теж вже випурхнуть з пiд крила батькiв. I що тодi? - замiсть однiєї напiвпорожньої хати таких стане двi. Та донька вiджартовувалася, що ось тодi вона з чоловiком i перебереться в родинну садибу Золотаренкiв - не так сумно буде всiм.
   Ранiше Iлля намагався хоча б раз на рiк навiдуватися до батькiв. Пiсля їх смертi рiдну домiвку вiн бачив вже трохи рiдше. Та вiн однак нiколи не забував рiдного села - як можна забути край, де ти народився. На золоте весiлля мами з татом - Господи, вже майже 30 рокiв з того часу минуло - старший брат Iллi Лаврентiй казав мамi: "Ми завжди будемо вас навiщати, в мiру наших можливостей, бо по-iншому теж не можемо. Адже тут нашi корнi, нашi пороги". А потiм ще й пiсенно додав: "Мене водило в безвiстi життя, та я вертався на свої пороги". I вiн мав рацiю - не можна людинi забувати свої рiднi коренi. Та й самому Лаврентiю наступного року виповниться вже 75 рокiв - як же швидко життя пролетiло... А його брата-близнюка Олександра вже взагалi немає в живих - 2 роки тому розбився на машинi, коли повертався з Гульнарою з Москви - гостювали у дiтей. Винуватцем трагедiї був водiй зустрiчної вантажiвки, яка несподiваного вискочила на зустрiчну смугу, та це нiчого не змiнювало - миттєво загинули i Сашко i його дружина. Iлля їздив на похорони брата та невiстки. Так, Олександр був зараз нарiвнi з Лаврентiєм самим старшим з родини Золотаренкiв, але колишнiй офiцер був ще цiлком здоровою людиною - вiн не був, наприклад, такою виробленою людиною, як його батько, а навiть Михайло Лаврентiйович помер у вiцi на 10 з лишком рокiв старшому, нiж його син. А тому не вiрилося, що пiшли з життя задиристий, веселий Сашко (72 роки) - та його красуня дружина. Та людина не може передбачити своєї долi, таке вже воно життя... На все воля Божа. Та й хто його знає - нехай Господь простить за такi помисли - можливо, Сашку й Гульнарi навiть пощастило, хоча й грiх так казати - недарма ж багато сiмейних пар мрiють померти в один день, щоб бути разом там, у невiдомому свiтi...
   Так ось, у той свiй приїзд в село Iлля знову - бо ранiше вже чув - в домiвцi брата прослухав пiсню, яка йому подобалася. А в нiй спiвалося про їх рiдний край:
        Край, де я родився, край мiй журавлинний,
        Це перлина над старим Збручем,
        Я спiшу до нього, де б не був далеко,
        Похилюсь на батькiвське плече.
             Дякую я долi за своє дитинство,
             За батькiвську ласку, за тепло,
             За пiсню колискову, нiжну материнську,
             За дитяче щастя, що було.
        Там, де рiдна хата, там, де рiднi стiни
        Там садок вишневий розцвiтав,
        Там мене чекає вся моя родина,
        Я на цю хвилину так чекав...
   А називалася пiсня "Там, де рiдна хата". I коли вона закiнчилася, Iлля звернувся до Петра:
   -- Менi дуже подобається ця пiсня. Коли вона виконується, я нiбито одразу опиняюся у рiдному селi: край мiй журавлинний, старий Збруч... Я знаю, що спiває її якийсь Павло Доскоч. А вiн сам не з наших країв?
   -- Так, пiсня й нам з Марiчкою дуже подобається. Вона менi казала, що спiвак нiбито саме з наших країв, ну, iз Захiдної України. А звiдки конкретно, я вже не пам'ятаю. Та Марiчка на таких речах краще знається, отож ти її розпитай.
   -- Добре, розпитаю.
   I ось що розповiла Iллi дружина брата:
   -- Так, Iлля, Павло Доскоч з наших країв, тобто iз Захiдної України, хоча i не з Хмельниччини. Але з сусiдньої областi - Тернопiльської. Вiн народився у мiстi Хоросткiв, -- населений пункт у Гусятинському районi, Тернопiльської областi. -- Вiн спiвпрацює з тернопiльськими аранжувальниками та студiєю звукозапису "Гролiс".
   -- Зрозумiло. Тобто ви з Петром зараз мешкаєте просто по рiзнi боки, береги рiчки Збруч. А хто написав цю пiсню?
   -- Написав пiсню, вiн же i автор, i композитор Володимир Сiрант. Вiн сам її i спiває, навiть частiше, нiж Павло Доскоч, у того є подiбна пiсня про батькiвську хату. Сiрант, здається, також тернопiльчанин, та за нього я точно не скажу.
   Того разу, повернувшись у Київ, Iлля Михайлович вирiшив бiльш детально дiзнатися про спiвака й автора пiснi, яка так подобалася йому. Про Володимира Сiранта вiн нiчого нового не дiзнався, хоча пiсень у нього було й багато, i "Там, де рiдна хата" була як би однiєю iз його вiзитних карток. А ось пiсля додаткових новин про Павла Доскоча, пiсня стала для Золотаренка як би ще дорожчою. Виявилося, що Павло народився 8 жовтня 1971-го року - саме у той день, коли вся родина у повному зборi вiдзначала 50-рiчний ювiлей сумiсного життя Михайла Лаврентiйовича та Наталiї Карпiвни. "Сьогоднi у нас в хатi радiсне свято - Золоте весiлля у мами i тата..." -- як декламував того дня ужгородець Микола Золотаренко. Ось такi дивнi збiги iнодi вiдбуваються в життi. А пiзнiше Iлля Михайлович дiзнався, що Павло Доскоч пише й свої власнi авторськi пiснi, а також спiває пiснi на тексти Олександра Олександровича Мороза. Так-так, саме того Олександра Мороза, якiй пiд час роботи Золотаренка у Верховнiй радi України очолював комунiстичну бiльшiсть, а пiсля заборони КПУ був одним iз iнiцiаторiв створення Соцiалiстичної партiї України i очолив її. А вiршi у Мороза були гарнi - талановита людина...
   А на порозi мiж тим вже стояло трете тисячолiття.
  
  

РОЗДIЛ 29

Турботи гаданi й неочiкуванi

  
   В серединi жовтня 2002-го року Геннадiю Золотаренку виповнилося вже 30 рокiв, а вiн все холостякував. До цього часу не було в роду Золотаренкiв когось з тих, хто б так довго затягував iз створенням своєї сiм'ї. Для початку й середини минулого столiття це взагалi було досить рiдкiсним явищем. Так, друга половина 20-го столiття стала характеризуватися тим, що молодi люди (особливо чоловiчої статi) не поспiшали одружуватися - вони в першу чергу волiли мiцно стати на ноги i створювати сiм'ї лише тодi, коли самi вже чогось досягли у життi - не розраховуючи на батькiвську пiдтримку. А можливо, й довести тим, що вони вже самi можуть вирiшувати всi свої життєвi питання, у тому числi навiть забезпечення себе й своєї майбутньої сiм'ї житлом. До 1991-го року це було не так вже й складно, тому що держава забезпечувала своїх молодих спецiалiстiв житлом. I мова йшла навiть не про гуртожитки. Закiнчивши у 22-23 роки ВНЗ, до 30 рокiв такi особи цiлком могли отримати вже й власну квартиру. Наприкiнцi тисячолiття це стало зробити значно складнiше, тому що незалежнi держави за часiв економiчного занепаду забули про пiдтримку своїх дорослих синiв i доньок - свого майбутнього. Та й нерухомiсть, тобто в першу чергу житло пiдскочила у цiнi. Саме через це свiдомi сини не бажали перекладати власний тягар на плечi своїх вже лiтнiх батькiв, яким у 90-i роки теж не солодко було. Вони намагалися зiбрати кошти, якщо й не на купiвлю своєї власної квартири, то хоча б на перший внесок пiд будiвництво кооперативного житла. Щоправда, не у всiх були на те можливостi - хто працював у рядових державних структурах. А ось у Геннадiя такi можливостi були, i вiн намагався якомога ефективнiше їх використати. Першочерговою його задачею саме й було накопичення коштiв для власного житла, i не для самого себе, а вже в майбутньому для своєї сiм'ї.
   Звичайно, що батьки, а в першу чергу Надiя, переживали за сина.
   -- Господи, -- хвилювалася мама Геннадiя. -- I довго вiн ще буде бурла́кою ходити?
   -- Яким ще бурлакою, бурлако́м, чи що? -- здивувався Iлля. -- То до чого тут бурлак? Наш син що, по Днiпру баржi тягає?
   -- Та нi, -- розсмiялася дружина. -- Не бурлако́м, а саме бурла́кою. Так ранiше називали одинокого, неодруженого чоловiка, парубка. Щоправда, ранiше так називали ще й людину без постiйної роботи i постiйного мiсця проживання. Та її частiше називали нетя́га. А я вжила слово бурла́ка саме в смислi неодруженого парубка. Так у нас в мiстечку холостякiв називали. Не холостяк, а саме бурла́ка.
   -- Ти дивись, дивно, -- покачав головою Iлля Михайлович. -- Я народився i 18 рокiв мешкав у Захiднiй Українi, i то у нас там таких слiв не вживали. А ти родом з центру України i такi стародавнi слова знаєш. Це ж потрiбно...
   -- Гаразд, це все дрiбницi - таке слово чи не таке, -- махнула рукою Надiя. -- Головне питання залишається без вiдповiдi - скiльки Гена ще буде холостякувати?
   -- Ну, я з тобою одружився, коли менi було приблизно стiльки ж, скiльки зараз i сину - менi практично було 29 рокiв.
   -- А йому вже за 30 перевалило.
   -- Ой, на якихось там пару мiсяцiв... -- розмова вiдбувалася наприкiнцi року. -- Прямо дуже вже за 30. Не 39 же, i навiть не 35.
   -- Ще не хватало, щоб вiн у 39 чи 40 одружився, -- обурювалася мама об'єкта розмови.
   -- Заспокойся. Я гадаю, що вiн одружиться у найближчi 2-3 роки. А можливо, навiть наступного року. Адже дiвчина у нього є.
   -- Я знаю, що є. Але вiн щось не збирається нас з нею знайомити.
   -- О! А оце дуже слушне зауваження. Надiє, я гадаю, що не потрiбно на нього тиснути з тим одруженням. Ти краще ввiчливо попрохай його познайомити нас зi своєю дiвчиною. Безневинне прохання. Але коли вже познайомить... ну, тодi видно буде.
   -- А що! Ти, мабуть, маєш рацiю. Так я в подальшому i вчиню.
   -- Давай. Тiльки не перегни палку - ввiчливо i не дуже настирно.
   -- Я це розумiю. Домовилися. А ти, у разi чого, пiдтримай мене.
   -- Гаразд.
   Так сплило ще пару мiсяцiв. Хто його знає, чи маминi перiодичнi прохання, чи то просто тому, що час настав, та вже в кiнцi лютого 2003-го року Геннадiй повiдомив батькам, що невдовзi познайомить їх зi своєю нареченою. Вiн так i сказав - саме з нареченою, а не просто зi своєю дiвчиною. I це безневинне слово дало Надiї такий заряд енергiї... i надiї - куди ж Надiї без надiї?
   Зустрiч з Веронiкою - так звали наречену Геннадiя (батьки вже давно знали iм'я дiвчини) - була призначена на 9 березня. Цього року свято Мiжнародного жiночого дня припало на суботу, а тому був неробочим i понедiлок - цiлих 3 днi вiдпочинку. Отож 8-го березня вiдсвяткують свято у невеличкому сiмейному колi, а назавтра ще й з гостями - Веронiкою та мамою Надiї. А ось її батько Степан Федорович помер 4 роки тому, влiтку. Йому сповнилося на той час 77 рокiв - мiг би, мабуть, ще пожити. Так, помер вiн дещо ранувато, то далося йому взнаки наприкiнцi квiтня 1986-го року вимушене вiдрядження у Чорнобиль. Саме в честь свого батька Наталка i назвала свого сина, який народився у неї з Володею за 2 роки до того - у квiтнi 1997-го року (Степан Федорович встиг-таки побачити свого онука-тезку). Отож, невдовзi маленькому Стьопi виповниться вже шiсть рокiв - восени настане час йти йому до школи.
   Що ж стосується самої Веронiки, то дружинi Iллi Михайловича подобалося iм'я своєї майбутньої невiстки (чи вона ще стане нею? - та це залежало зовсiм не вiд батькiв Геннадiя). Надiї дуже подобалася й пiсня "Веронiка", яку так чудово спiвав бiлоруський вокально-iнструментальний ансамбль "Песняры" на чолi з Володимиром Мулявiним. В пiснi були такi проникливi слова (як на бiлоруськiй, так i на росiйськiй мовах):
        Расьцi, ўзмацовывайся, дрэва,                       Расти, мой сад, зелёным вечно,
        Як манумент жывы, ўставай                          Как монумент живой, вставай,
        I к небу надпiс падымай,                                 И в небо надпись поднимай,
        I к небу надпiс "Веранiка"...                             И в небо надпись - "Вероника"...
        Чым боле сходзiць дзён, начэй,                      Чем больше дней от нас уйдёт,
        Тым iмя мiлае вышэй...                                    Тем выше имени полёт!
   Надiї також подобалося iм'я Анжелiка. Та то просто була дань модi її молодостi, коли, починаючи з 1969-го року (Надя лише роком ранiше вийшла замiж), у кiнопрокатi СРСР з'явився французький серiал про Анжелiку. Всього у Францiї з 1964-го по 1968-й рiк було випущено 5 фiльмiв про Анжелiку, з яких до нашого глядача дiйшли лише 2 чи 3 у сильно порiзаному виглядi. Це була екранiзацiя авантюрного роману Анн i Сержа Голон (лiтературний псевдонiм сiмейної пари Сiмони Шанже та геохiмiка, художника росiйського походження Всеволода Голубiнова). Хоча Серж займався лише iсторичним контекстом та матерiалами. А його iм'я на обкладинцi французького видання - це була вимога видавцiв, якi гадали, що так буде бiльш респектабельно, бо, мовляв, нiхто не повiрить, нiбито такий роман могла написати одна жiнка. Успiх мали й книжковi видання про Анжелiку - тiльки "Анжелiка, маркiза ангелiв" (перший роман з 13) видавалася в Росiї, з 90-х рокiв, не менше п'ятнадцяти разiв. А в цiлому книги про Анжелiку розiйшлися тиражем бiльше 150 мiльйонiв. В Анжелiку були, мабуть, закоханi чи не всi жiнки СРСР; чарiвна красуня, яку грала Мiшель Мерсьє, звичайно ж, подобалася i чоловiчiй половинi Радянського Союзу. Це була так би мовити епоха романтично-авантюрних романiв та їх екранiзацiй. Саме в цей же час, в липнi 1969-го року на 6-му Московському мiжнародному кiнофестивалi в СРСР в Центральному Будинку кiно вперше показали фiльм виробництва США "Вiднесенi вiтром". А в кiнотеатрах вiн став показуватися пiсля прем'єри фiльму з росiйським дубляжем у вереснi 1990-го року.
   Та це були лише улюбленi iмена, а ось чи сподобається Надiї i сама дiвчина, так би мовити, вiзуально? I то навiть не так... Вона може бути й красунею, та чи вважатиме Надiя, що дiвчина пiдходить її сину. Ось у чому запитання. Щоправда, зараз дiти (й особливо парубки) не питали згоди своїх батькiв на шлюб з конкретною претенденткою на дружину. Молодь тепер мало цiкавила думка батькiв стосовно їх дружини чи чоловiка. Та все ж... Якщо свекруха незлюбить свою невiстку, то всiм буде непереливки, навiть якщо молоде подружжя буде жити окремо вiд батькiв.
   Та ось вже й вiдбулося заплановане знайомство з пасiєю сина. Зустрiч, як то кажуть, пройшла у теплiй i дружнiй обстановцi. I на перший погляд всi присутнi залишились задоволенi нею. Та то саме на погляд, а що про те думають самi присутнi... Щодо Iллi, то особисто йому в цiлому сподобалася дiвчина, але у такiй справi командував парадом не вiн. А тому наступного дня, коли Генка поспiшив на побачення зi своєю коханою, вiн обережно почав розпитувати дружину про те, яке враження дiвчина справила саме на неї.
   -- Ну, що, Надiйка, як тобi дiвчина нашого сина? А можливо, й наша майбутня невiстка.
   -- Не знаю. На личенько вона начебто й нiчого - не красуня, та все ж гарненька, скорiше навiть просто, як то кажуть росiяни, смазливенькая. Та якась вона маленька.
   -- На зрiст, ти маєш в виду?
   -- Ну, так.
   -- А ти сама така вже й висока? -- посмiхнувся Iлля.
   -- Ну, трохи вища за неї.
   -- То ти навпаки, повинна проявляти у цьому питання свою солiдарнiсть, -- продовжував пiдсмiюватись над дружиною Iлля.
   -- Так, згодна, я також не дуже висока, як для жiнки. Ось саме тому й не люблю коротунiв. Нема у мене в цьому питаннi з ними солiдарностi. Воно гарно, коли жiнка висока й струнка. Звичайно, не вища за свого чоловiка. А Веронiка вiд Генки чи не на голову нижча.
   -- Ну, не на голову, не перебiльшуй. Та й просто вiн у нас доволi високий, тому й здається, що Нiка низька. Ти скажи, що ти просто заздриш високим та струнким жiнкам.
   -- Знаєш що, Iлля!.. -- почала сердитись Надiя.
   -- Все, все, замовкаю, -- жартiвливо пiдняв руки чоловiк. -- Гаразд. Нам з лиця нашої невiстки воду не пити. Та й це все лише зовнiшнi фактори, а вони не такi вже й важливi. Головне, чи подобається тобi Веронiка в цiлому - як людина? Ну, у планi, наприклад, характеру. Вона, на мiй погляд, привiтна, скромна.
   -- Ой, та при знайомствi з батьками свого майбутнього чоловiка кожна дiвчина буде виглядати привiтною i скромною.
   -- Ну, можливо, ти й маєш рацiю. Ну, а як тобi її характер... Хоча, як його так одразу визначиш. То вiн вже проявиться в процесi подальшого спiлкування. Головне, як вона ставиться до нашого сина, чи щиро кохає його...
   -- Та хто його знає. Мабуть, що кохає. Геннадiй у нас видний хлопець, а тому це й не дивно. Менi не дуже подобається, що вона набагато молодша за Гену.
   -- Отуди тобi! Вона молодша за нього лише на сiм рокiв, а точнiше на шiсть з половиною. Я теж вiд тебе старший, щоправда ти теж виходила за мене замiж у бiльш старшому вiцi.
   -- Я вiд тебе молодша лише на 3 роки, а не на сiм.
   -- Ну то й що. Веронiка ж не на 20 рокiв молодша за Генку, що зараз модно стало, навiть у жiнок. Он Пугачова на цiлих 18 рокiв старша вiд Кiркорова. До того ж, у них теж iснує рiзниця у зростi, а також iнтелектi i навiть у смакових пристрастях. -- Iлля ще не мiг знати того, що через 8 рокiв у Алли Пугачової вiдбудеться новий шлюб, на цей раз з Максимом Галкiним, i рiзниця у вiцi пiдскочить вже до 27 рокiв. -- А що жiнка лише на якiсь там 5-6 рокiв молодша за чоловiка, то це ж цiлком нормально. Що тебе не влаштовує?
   -- Ну, нехай буде й так. Але ж вона лише нещодавно закiнчила iнститут, лише два роки працює.
   -- О, вона вже два роки працює. А ти, виходячи за мене замiж, лише рiк пропрацювала.
   -- Так, але з поважної причини. Бо я й довше вчилася, та ще й в iнтернатурi була. Та годi вже про роки мову вести. Спецiальнiсть у Веронiки теж не дуже-то престижна... Он, Генка працював i в Дорадчiй радi, i в "Берiнгерi", а зараз у нього вже своя фiрма. I справи йдуть нормально. А що Веронiка?
   -- О, якi у тебе попити пiшли. Престижна спецiальнiсть, не престижна... А тобi подавай, щоб вона якимось мiнiстром працювала? Щоб саме вона забезпечувала родину? Надюша, я тебе не пiзнаю. Ти нiколи не була такою надто вимогливою й прагматичною.
   -- Та я не вимоглива, i не вважаю, що саме дружина повинна забезпечувати сiм'ю. Просто я сподiвалася, що Нiка буде як би колегою, партнером нашого сина.
   -- Але ж вона майже твоя колега.
   -- Та яка там колега. Вона якийсь там аптечний провiзор.
   -- Ач ти яка - якийсь там... Знову у тебе якась зневага. До того ж, вона клiнiчний провiзор, -- уточнив Iлля. -- Отож професiї у вас близькi. Вона тебе забезпечує лiками, а ти вже лiкуєш. I вона, мабуть, про лiки знає набагато бiльше, нiж ти. Та й самих лiкiв теж знає набагато бiльше.
   -- Ой, Iлля, не починай. Те ж менi всезнайка. Ми, як навчались у медiнститутi, недолюбляли провiзорiв.
   -- Угу, зрозумiло. Ви вища раса, а вони - нижча.
   -- Нi, так ми, звичайно, не вважали. Я навiть не знаю, чому помiж нами були такi вiдносини. Воно так здавна склалося, хоча iнститути у нас були рiзнi. Я за Веронiку кажу у тому планi, що яка з неї пiдмога Геннадiю? Основний заробiток в сiм'є буде саме вiн забезпечувати.
   -- I що? Таке часто буває. Менi мiй батько розказував, що його тато, мiй дiд теж утримував свою сiм'ю самостiйно - моя бабуся була звичайною санiтаркою. Але на навчання мого батька вiн коштiв не жалiв, i виучив його таки. А у моєї мами теж було лише 4 класи освiти, до того ж царської приходської школи. Але ж мої тато й мама виростили, виховали й вивчили 10 дiтей.
   -- Ну, гаразд, вибач. Тебе i твою родину я не хотiла зобижати. Я просто гадаю, що з часом Нiка, побачивши, що Генка нормально заробляє, взагалi перестане працювати.
   -- Ну то й що? -- майже повторив своє попереднє запитання чоловiк. -- Я тобi теж не раз пропонував кидати роботу. Я в змозi й сам забезпечувати нашу родину, тим паче, що вона поступово зменшується - дiти вiддiляються вiд нас. Невдовзi ми у цiй квартирi будемо лише вдвох мешкати. Але це закон життя, а воно невблаганне i нелегке. Американський фiлософ i письменник iспанського походження Джордж Сантаяна - вiн помер в серединi минулого столiття - так казав про нього: "Життя не видовище i не свято, життя - важке заняття".
   -- Ну, то, мабуть, так.
   -- А все ж, до слова. Чому ти й зараз не хочеш полишити роботу? Адже ти могла зробити це ще пару рокiв тому - при настаннi пенсiйного вiку.
   -- Не хочу я йти з роботи. Як тiльки я полишу роботу, я одразу перетворюсь на стару бабу. Менi потрiбно постiйно бути у товариствi, щоб я також постiйно слiдкувала за собою. А що, я вдома так вже буду за собою слiдкувати? Для кого, для чого?
   -- Для мене, для дiтей, -- усмiхнувся Iлля.
   -- А, ви вже звикли до мене у любому виглядi. Я що, буду щоденно робити макiяж, а потiм розгулювати по кiмнатам, нi, скорiш за все по кухнi у старому халатi та стоптаних капцях? Дякую за таку перспективу. Я ще рокiв з десять попрацюю. Менi також ще потрiбнi якiсь позитивнi емоцiї. А вдома якi емоцiї? Нi, вони теж бувають, -- посмiхнулася Надiя. -- Як ми починаємо гризтися з тобою. Та то зовсiм не тi емоцiї.
   -- Ну, по статусу, -- й собi посмiхнувся Iлля, -- ти однак вже баба. Я маю на увазi бабуся, адже у тебе вже онук є. А за виглядом тобi ще дуже далеко до старої баби. Ти й справдi чудово виглядаєш.
   -- Хм, дякую за таку оцiнку, -- вдоволено посмiхнулася Надiя. -- Отож я i надалi буду намагатися пiдтримувати такий вигляд. Так що про мою роботу можемо не сперечатися. А ось про роботу нашої невiстки...
   -- Все нормально, Надюшо. Навiть, якщо в майбутньому Нiка полишить роботу. А вона її таки полишить, хоча б тимчасово, коли у нас новi онуки з'являться. Та й взагалi, якщо чоловiк в змозi утримувати сiм'ю, то це ж прекрасно. Жiнка в першу чергу - це господиня й мати, а ще любляча дружина. Ось 3 головнi iпостасi жiнки, на мiй погляд. А робiтниця - це все вiд радянської "фемiнiзацiї", а точнiше "антифемiнiзацiї" - вiд тих уявних рiвних правах i можливостях для жiнок та чоловiкiв у суспiльствi. Жiнки досягли-таки рiвноправ'я, та чим це скiнчилося?.. О, до речi стосовно цiєї рiвностi жiнки й чоловiка, особливо у роботi. Ти знаєш, є така росiйська дитяча поетеса Наталiя Волкова, лауреат престижної лiтературної премiї iменi Сергiя Мiхалкова. Вона зростала настiльки полiтизованою дитиною, що ще у 2-му класi - це було у 1985-му роцi - написала такi вiршi:
        О, русская женщина! К чему ты стремилась?
        К чему ты рвалась? И чего ты добилась?
        Была ты нежнейшей, любимой такой,
        Знавала балы, обожала покой.
             Детей ты ласкала, любила цветы...
             К чему ты стремилась, желала что ты?
             Хотела ты равенства... Что же теперь? -
             Буришь ты асфальт у парадных дверей.
   -- Ой, як же здорово вона написала! -- Надiя навiть хлопнула у долонi. -- Браво! Все так i є. Зараз iз-за цiєї фемiнiзацiї жiнки дiйсно працюють на самих важких роботах.
   -- Це точно, -- розсмiявся Iлля. -- Є з цього приводу ще один наочний приклад, я сам тому свiдок. Коли я був останнього разу у себе в селi, то як звичайно, намагався походити по всiх його куточках, згадати дитинство. Був я i в колгоспi, не на полях, а проходив бiля комори. I там жiнки тягали якiсь мiшки, i на вигляд доволi важкi. Я здивувався й запитав першого зустрiчного колгоспника-мужика: "Що ж ви своїх жiнок не жалiєте, чому ж ви їм не допоможете тi мiшки тягати?" I ти знаєш, що вiн менi вiдповiв:
   -- Не знаю, -- посмiхнулася Надiя. -- Але вiдчуваю, що якусь дурницю.
   -- Та ти знаєш, то якраз не дурниця, то, скорiш за все, саме така мужицька фiлософiя. I тi колгоспнi мужики вважають, що вони мають рацiю. Так ото, вiн менi на повному серйозi вiдповiв: "Я що, баба? - мiшки тягати. Ще чого". Отака фiлософiя, Надю.
   -- Так, сувора мужицька фiлософiя. Та я вже навiть не знаю - це фемiнiзацiя чи жорсткий патрiархат?
   -- Я теж цього не знаю. Та це реалiї нашого сьогодення. Чоловiки не хочуть йти на важку роботу, навiть якщо там дуже гарно платять. Краще за меншi грошi у якiйсь конторi стiлець своїм задом протирати. Розлiнилися вже вкрай... Хоча, що я кажу, я й сам тi стiльцi протираю. Отакi то справи... Так що давай краще повернемося до розмови про те, що дружина може й не працювати. Я тобi ось що скажу - якщо жiнка в родинi любляча дружина i мати, а також чудова господиня, то це дорогого коштує.
   Iлля не знав, що зараз вiн майже повторив слова, якi майже сторiччя тому промовляв своїм односельчанам його дiд Лаврентiй Iванович: "Гарна господиня i турботлива мати дорогого стоять. Та так на Русi здебiльшого i було - добрий ґазда повинен сам забезпечувати свою родину".
   А далi бесiда поступово котилася до свого завершення. Надiя вже була не такою категоричною у своїх судженнях. Та Iлля й бачив, що насправдi дружинi дiвчина теж сподобалася, то його половинка просто не хоче так просто змиритися, що, можливо, невдовзi ця поки що ще чужа дiвчина зможе забрати у неї її любиме дитя - хоча й 30-рiчне, та для матерi однак дитя. Ото ж Надiя трохи, як то кажуть, i комизиться - ревнує. Та, як виявилося у дружини залишилося й своє одне не з'ясоване запитання.
   -- Так, гаразд. Ми багато балакаємо, а я так i не зрозумiла, -- глянула в очi чоловiковi Надiя, -- збирається Гена одружуватися чи нi?
   -- А невже ти чекала, що це вирiшиться пiд час нашого знайомства з дiвчиною? На подiбних зустрiчах такi питання зазвичай не пiднiмаються. Чи ти хотiла, щоб твiй син при нас признався дiвчинi у коханнi й запропонував їй свою руку й серце? А може, -- розсмiявся Iлля, -- щоб Веронiка попросила у нас руку й серце Генки. Але ж це має робити саме хлопець - просити руку й серце дiвчини у її батькiв.
   -- Iлля, не роби з мене дуру. А то я цього не знаю. Просто я гадала, що син скаже, наприклад таке: "Знайомтеся, мама й тато. Це Веронiка, ми з нею невдовзi укладемо шлюб". Або щось подiбне скаже. Таке ж могло бути. I нiчого надзвичайного у цьому не було б. А зараз сиди й гадай, чи це все у них серйозно. Чи то просто розваги? I скiльки ж часу Генка ще буде ходити бурлакою?
   -- Та одружиться вiн невдовзi, як я тобi вже казав. А ось чи саме на Веронiцi, я й не знаю. У хлопцiв буває таке - сьогоднi одна дiвчина, а завтра iнша. Хоча, навряд би вiн знайомив нас саме з Веронiкою. Чи нехай приведе якусь iншу дiвчину? -- хитро поглянув на дружину Iлля.
   -- Нi, нi, -- одразу заперечила Надiя. -- Нехай вже буде Веронiка. Її ми вже хоча б трохи знаємо. А то невiдомо, кого вiн може привести.
   I з такої вiдповiдi дружини Iлля остаточно усвiдомив, що його помисли були цiлком вiрнi - насправдi Надiї теж сподобалася Веронiка. А всi її сумнiви чи капризи то просто материнськi ревнощi.
   А ось сестрi Геннадiя Наталiї однозначно сподобалася її невiстка - майбутня дружина брата. Веронiка була на 3 роки молодша за неї, а тому Наталка в подальшому як би взяла її пiд своє крило, пiд свою опiку, намагаючись допомогти тiй краще увiйти в нову сiм'ю. Наталя була доброю людиною, а також дуже тонкою музичною i поетичною натурою. Вона навiть пару рокiв тому присвятила своєму брату такi вiршованi рядки:
        Скажи, чому полишив ти акордеон?
        Як жаль, нема ефекту бумеранга -
        Як би ж то повернути час, як дивний сон,
        Ти грав би зараз так, як грає Дранга.
   Петро Дранга (його батько за нацiональнiстю грек) був молодим - на момент першої зустрiчi Золотаренкiв з Веронiкою йому виповнилося лише 19 рокiв - росiйським акордеонiстом i спiваком. У 1996-му роцi вiн став лауреатом VI-го Московського вiдкритого конкурсу акордеонiстiв, а в жовтнi того ж року ще й лауреатом Мiжнародного конкурсу акордеонiстiв в iталiйському мiстi Кастельфiдардо. Далi були iншi конкурси, на яких Дранга займав першi мiсця. У 1999-му роцi Дранга отримав звання лауреата на VII-му Московському вiдкритому конкурсi, пiсля чого (у 15-лiтньому вiцi) почав працювати в концертах Росiйського Фонду культури. Як тiльки Наталiя Золотаренко побачила Петра на екранах телевiзора, вона одразу була зачарована його вiртуозною грою на акордеонi.
   Чому Наталiя нагадала Геннадiю саме про Петра Дрангу? Справа у тому, що її брат у старших класах у вiльний вiд школи час був постiйно чимось зайнятий. Батьки намагалися дати сину всебiчний розвиток, а також чимось вiдволiкти Генку вiд впливу вулицi - а у столицi рiзних, у тому числi i не дуже приємних спокус було досить багато. Отож Геннадiй то ходив у басейн на плавання, то у музичну школу саме по класу акордеону (вибiр самого сина), то у групу бальних танцiв. Музичну школу вiн закiнчив успiшно i непогано грав на акордеонi - а батьки купили йому доволi престижний i дорогий акордеон вiдомої провiдної нiмецької фiрми "Weltmeister". Навiть закiнчивши музичну школу, Генка перiодично грав вдома на акордеонi - у своє задоволення, пiдбираючи мелодiї улюблених пiсень (у музичнiй школi була лише, так би мовити, обов'язкова програма). Та як тiльки-но вiн закiнчив школу й поступив в iнститут, вiн вже акордеон не брав до своїх рук, навiть на канiкулах. Отож сестра своїми вiршами й нагадувала брату про таке чудове й приємне дозвiлля.
   Iз того, що Наталiя стала опiкуватися своєю невiсткою, можна зробити лише єдиний висновок - її молодший брат таки одружився на Веронiцi. Саме так воно й сталося - сповнилися сподiвання Iллi i особливо Надiї, у сина нарештi утворилася й своя сiм'я. I весiлля не довелося так вже довго чекати. Воно вiдбулося на самому початку лiта цього року, у червнi. Лiтнiй вiдпочинок молоде подружжя планували провести вже разом, до того ж здiйснивши весiльну подорож до якоїсь поки що невiдомої їм, але привiтної для такої справи країни. Кошти для цього молодий глава невеличкої поки що родини завчасно наготував.
   Весiлля вiдбулося в одному iз затишних столичних кафе. Гостей на ньому було пiд 100 чоловiк. Все пройшло гарно й весело. Було багато вiдеозйомок (буде що колись подивитися молодятам, а можливо, й їхнiм дiтям), а також оригiнальних поздоровлень i тостiв. Не вiдстала у цьому планi й сестра Геннадiя. Своє досить розширене привiтання на адресу молодих вона ще й завершила особисто братовi у вiршованiй формi:
        Дружинi квiти, подарунки ти дари,
        Слова приємнi ти частiше говори.
        Нехай в родинi згода процвiтає,
        Кохання й щастя я тобi бажаю!
   Пiсля цього вона ще й завершила свої вiршi фразою з японської народної мудростi: "Одне добре слово може зiгрiвати три зимовi мiсяцi".
   Коли ж весiлля нарештi закiнчилося, то молоде подружжя поїхало не до квартири батькiв Геннадiя, а у своє власне помешкання. Нi, не у власну квартиру, а зняту з мiсяць назад (i трохи по своєму обладнану) молодим чоловiком однокiмнатну квартиру, де подружжя й провели свою першу шлюбну нiч. А ось вже пiд кiнець цього року Геннадiй повинен був зробити перший внесок за свою власну квартиру у багатоповерхiвцi, будiвництво якої повинно розпочатися навеснi наступного 2004-го року.

* * *

   У свою весiльну подорож Геннадiй з Веронiкою вiдбули у Туреччину, де була безлiч чудових мiсць для вiдпочинку. А ось Iлля з Надiєю меж своєї країни не полишали, хоча також гарно вiдпочили на морi - на кримському узбережжi. Там вони у пансiонатi познайомилися з сусiдами по кiмнатам на прiзвище Полiщук, з якими й проводили частину свого часу - вдвох за довгi роки подружнього життя вже мабуть чи не все перебалакано, а тому цiкаво поговорити й з iншими, до тiєї пори незнайомими тобi особами. Тi завжди розкажуть щось таке, про що ти до сих пiр не чув. Тим паче, що як виявилося, сусiди теж були киянами.
   А розмови Iллi Михайловича з Тихоном Васильовичем - так звали сусiда по пансiонату - й справдi були цiкавими. Та головне, що вони надихнули Золотаренка на одну доволi неочiкувану думку, на яку вiн до того часу не особливо звертав увагу, а точнiше просто не придiляв їй тiєї самої належної уваги. А вiдбулося це наступним чином.
   Як виявилося, сусiд Золотаренкiв працював заступником начальника одного iз київських трамвайних депо, тобто вiн також був iнженером-механiком - отже чоловiкам теми для розмов знайти було не так вже й важко. I одна з розмов сусiдiв по кiмнатам виявилася дуже цiкавою i корисною саме для Золотаренка. Хоча, як потiм з'ясував для себе Iлля Михайлович, у Полiщука були певнi прогалини стосовно рiзних вчених ступенiв та звань. Та воно й не дивно - у нього була своя сфера знань, а iнститут (транспортний) вiн закiнчив вже давно - i з викладачами ВНЗ теж давно не спiлкувався. Отож Тихон Васильович дуже зрадiв, коли дiзнався, що мiсцем їх постiйного мешкання є одне й те саме мiсто - столиця України. Вiн почав розпитувати Золотаренка про його роботу, i досить-таки детально, дуже цiкавився й регалями спiврозмовника.
   -- Отже, ви завiдувач кафедрою, отож, мабуть, доктор наук чи професор?
   -- I те й iнше.
   -- Так, я пам'ятаю, що таке може бути. Хоча вже трохи пiдзабув всi тi iнститутськi ранги - доценти, доктора, професори... А ще рiзнi там академiки, член-кори (скорочено вiд член-кореспондент).
   -- Ну, членiв-кореспондентiв у вищих навчальних закладах не так вже й багато. А ось академiкiв стає все бiльше. Я й сам академiк Iнженерної Академiї наук.
   -- Зачекайте... А як це академiкiв бiльше, нiж членiв-кореспондентiв? Адже академiк, наскiльки я знаю, вище звання, нiж у тих же член-корiв. То чому їх бiльше? Менi здається має бути навпаки. Адже з числа член-корiв не кожен, мабуть, стає академiком.
   -- Коли це стосується академiкiв i членiв-кореспондентiв Нацiональної Академiї Наук України, то це дiйсно так, у цьому ви маєте рацiю. Але зараз є вже багато галузевих Академiй, вони теж як би знаходяться пiд крилом НАН України, але вони за рангом нижчi. I у них членiв-кореспондентiв немає, а є лише академiки. Тому їх зараз i бiльше. Ось тiльки статус академiкiв НАН України i галузевих академiй рiзний. Щоб зрiвнятися з першими галузевим академiкам i потрiбно спочатку стати членами-кореспондентами НАН України. Та то непроста справа.
   -- Ага, он воно що. Дякую за роз'яснення. Отже й ви малий академiк, тобто академiк Малої Академiї наук? Я щось чув i про такi Академiї.
   -- Нi, не Малої Академiї наук, а саме галузевої Академiї.
   -- А що це не одне й те саме? -- здивувався Полiщук. -- Ви ж самi сказали, що за рiвнем вони нижчi вiд Академiї України.
   -- Так, нижчi, -- посмiхнувся Iлля Михайлович. -- Я маю на увазi фаховi Академiї. Нижчi на щабель чи на два. А ось Малi Академiї наук нижчi ще, мабуть, що на 10 щаблiв.
   -- Як то? Нiчого не розумiю.
   -- Я вам зараз поясню. Iснують i фаховi Академiї, i Малi Академiї. Фаховi Академiї працюють над науковими питаннями кожна у своїй галузi.
   -- Так, це я зараз зрозумiв. А тодi над чим же тодi працюють Малi академiї?
   -- А Малi Академiї - це, так би мовити, дитячi Академiї, тобто Академiї, якi створенi для талановитої молодi: школярiв, студентiв. Мала академiя наук України - це загальнодержавний науково-громадський проект, який спрямований на пошук, пiдтримку, сприяння творчому розвитку обдарованих, здiбних до наукової дiяльностi учнiв, школярiв, студентiв. Мала академiя наук України була створена i розвивається пiд керiвництвом Мiнiстерства освiти i науки України за участю, звичайно, також Нацiональної академiї наук України та її науково-дослiдницьких iнститутiв, а також вищих навчальних закладiв усiх регiонiв України. Мала Академiя наук України була створена не так вже й давно - у 1995-му роцi.
   -- Он воно що. А я-то гадав, що Малi академiї наук i є галузевими. Хоча у мене є знайомi, якi мiркують так само, як i я. У нас так тих академiкiв i називають - малi академiки. А воно, виявляється, невiрно це. Отож вiдстав я вiд життя. Потрiбно буде менi друзям все розтолкувати. У мене є навiть знайомий член-кореспондент Академiї України, та я з ним розмови про фаховi чи Малi Академiї нiколи i не вiв. I багато школярiв чи студентiв працюють в цих Малих Академiях?
   -- Я вам цього точно не скажу, бо не цiкавився цим питанням. Чув краєм вуха, що сьогоднi понад 250 позашкiльних закладiв рiзних типiв визначенi органами освiти базовими з органiзацiї дiяльностi Малих Академiй наук України. Навчально-виховний процес в цих Академiях будується таким чином, щоб учнi, студенти могли самостiйно стати практикувати у позашкiльнiй дiяльностi для здобуття нових й додаткових знань, вмiнь та навичок.
   -- Зрозумiло, -- неспiшно простяг Тихон Васильович. -- Отож то дитячi Академiї. А ви є членом галузевої Академiї. А ви не збираєтесь ставати академiком великої, чи як там основної Академiї наук України? Адже, я так зрозумiв, що то значно вищий рiвень, а отже це престижнiше.
   -- Ой, Тихоне Васильовичу, -- засмiявся Золотаренко, -- то дуже й дуже непроста справа. Академiками НАН України стають одиницi. До того ж, спочатку потрiбно, щоб тебе обрали членом-кореспондентом.
   -- А хiба це теж дуже складно? Менi iз розмов зi знайомим членом-кореспондентом здається, що це значно простiше. Ну, так я зрозумiв.
   -- Ви знаєте, -- тепер вже повiльно тягнув Золотаренко, -- я цим питанням не особливо й цiкавився. Принаймнi до нашої з вами розмови.
   -- О, то наша розмова недаремна, -- зрадiв Полiщук. -- А ви тепер поцiкавтесь. Можливо, ви вже маєте право стати тим же членом-кореспондентом. А скiльки часу ви вже є академiком тiєї вашої галузевої Академiї наук?
   -- Скiльки часу?.. Та вже майже вiсiм рокiв, з 1995-го року. Точнiше, 8 рокiв буде восени.
   -- Ну, не так вже й мало. За такий час вiйськовi можуть отримати навiть 2 черговi звання. А у вас, вчених, я так зрозумiв, все побудовано на тому ж принципi - новi звання, ступенi. То чому б вам не пiдвищити своє звання.
   -- Хм, ну ви мене й загнали у тупик. Я й не думав над цим питанням... Нi, неправду кажу - розмiрковував я ранiше над цим питанням, я маю на увазi про звання академiка, i навiть академiка НАН України. А ось про члена-кореспондента, про цю промiжну ланку, помислiв у мене чомусь не було. Отримав звання академiка Iнженерних наук i заспокоївся. Перестав розмiрковувати над подiбними питаннями, перестав мрiяти... I це моя помилка - мрiяти завжди потрiбно.
   -- О, це вiрно! Отож, повертайтеся знову обличчям до цього питання, -- посмiхнувся Тихон Васильович. -- I я щиро зичу вам успiхiв!

* * *

   Повернувшись пiсля вiдпочинку на морi додому, Iлля Михайлович серйозно замислився. Несподiване знайомство в Криму призвело до якогось сумбуру у його душi. Полiщук, мабуть, мав рацiю - чому Золотаренко застиг на мiсцi, а не рухається далi? Що, ним опанувало запаморочення вiд успiхiв? Так успiхи поки що не такi вже й значнi - академiкiв фахових Академiй наук щорiчно обирають чимало. А ось академiкiв НАН України... А до цього звання потрiбно зробити ще один ой який серйозний крок - стати членом-кореспондентом НАН України. А Iлля чомусь не цiкавився як же ним стати. Зайнятий роботою на кафедрi, перiодичним вiдвiдуванням заводу верстатiв-автоматiв iм. М. Горького та домашньою вечiрньою роботою з написання наукових та методичних книжок i статей, вiн постiйно вiдкладав це питання на бiльш пiзнiй час. Але ж пройшло вже мало чи не 8 рокiв, то потрiбно ж щось нарештi робити.
   I Золотаренко почав з'ясовувати - хоча й теж без надмiрного поспiху - питання про те, що необхiдно (якi документи, матерiали) для присвоєння академiчного звання члена-кореспондента. За видатнi заслуги в науцi доктор наук, професор може бути обраний членом-кореспондентом Академiї наук. Те що, обрання членом-кореспондентом - це перший крок до звання академiка НАН України, Iлля добре знав, але не знав самої процедури цього обрання. I ось що йому вдалося дiзнатися. Це академiчне звання надавалося вченому, обраному загальними зборами Академiї до її складу, яке проходило у вiдповiдному вiддiленнi Академiї, а потiм загальнi збори Академiї наук повиннi були ще й затвердити його обрання. Але члени-кореспонденти брали участь в дiяльностi Академiї без права ухвального голосу з деяких кадрових та органiзацiйних питань (на вiдмiну вiд дiйсного члена академiї), вони не брали участi в академiчних засiданнях та iнших справах, але виступали в ролi "запасного складу" - для поповнення рядiв майбутнiх академiкiв. Ця процедура практикувалася в країнах СНД i деяких iнших країнах. Право на висування кандидатiв у члени-кореспонденти за видатнi успiхи в розвитку науки мали науковi заклади, громадськi органiзацiї й навiть окремi особи.
   Та це все були загальнi вiдомостi, а ось конкретики не було - наприклад, скiльки i яких публiкацiй має мати претендент на це звання. I з'ясування цього питання зайняло значно бiльше часу. Багато з тих, до кого звертався Iлля Михайлович, лише здвигали плечима - вони й самi цього не знали. Нарештi одна обiзнана людина пояснила Золотаренку, що такi питання вирiшуються iндивiдуально у кожному конкретному випадку. При цьому немаловажне значення буде мати хто (яка органiзацiя) i яке представлення зможе подати на здобувача цього звання - як грамотно, якiсно вона розпише всi заслуги претендента.
   У Золотаренка було 2 варiанта подачi представлення - вiд iнституту i вiд Академiї Iнженерних наук. Спочатку Iлля прозондував ґрунт в iнститутi, потiм в Академiї. I там, i там йому напряму не вiдмовили, але й не пообiцяли твердо цього зробити. I це було зрозумiло, оскiльки iснувала конкуренцiя (здорова i нездорова), а також пряма заздрiсть - академiчне звання члена-кореспондента НАН України дуже вже привабливо звучало. I Золотаренко зрозумiв, що йому довго доведеться чекати представлення. Можна було заручитися пiдтримкою i однiєї, але дуже вiдомої та впливової особи. Але де її шукати? Ну, не турбувати ж з цього питання колишнього ректора iнституту Петра Таланчука. Зараз вiн очолював створений ним же (у 1998-му роцi) вищий навчальний заклад недержавної форми власностi - Вiдкритий мiжнародний унiверситет розвитку людини "Україна". Отож Iлля Михайлович махнув на цю свою витiвку рукою - навряд чи щось з цього вийде. I одразу заспокоївся, хоча сум на серцi залишився.
   Та вже навеснi 2004-го року вiн отримав несподiвану допомогу вiд людини, вiд якої не чекав цього, яка була абсолютно не впливова у подiбних питаннях. I такою людиною був Володимир Сергiйович Пащенко - та особа, з якою далекого 1978-го року Золотаренко одним iз перших познайомився на кафедрi (одночасно з Марiєю Малишко). Зараз Володимир Сергiйович був вже доктором наук. Вiн знав, та й iншi члени кафедри також, чого у цей час домагався Золотаренко. Знав також, вже iз уст самого Iллi Михайловича, що у цьому питаннi у того виникли серйознi проблеми. Так, впливовою людиною у вищих наукових колах країни Пащенко не був, але саме вiн допомiг Iллi Михайловичу, якого поважав, своєю пiдказкою. Спочатку вiн запитав завiдувача кафедрою:
   -- Iлля Михайловичу, а ви як i ранiше пiдтримуєте контакт з вашим колишнiм заводом? -- на кафедрi практично всi знали i цю вiху в трудовiй iсторiї свого керiвника. Та й книги, якi були написанi завiдувачем кафедрою за сприяння заводу верстатiв-автоматiв теж були у всiх на виду.
   -- Так, звичайно, пiдтримую, -- безтурботно вiдповiв Золотаренко.
   -- То чому б вам не звернутися за представленням на звання член-кора саме туди. Навряд чи вони вам вiдмовлять, адже ви стiльки наукових книжок видали стосовно їх верстатiв. Ви ж з ними, як я розумiю, у дуже добрих вiдносинах. Крiм того, ви своїми книгами теж рекламуєте їхню продукцiю у всьому свiтi. Тому вони мають написати на вас дуже мотивоване представлення. А такому впливовому представленню навряд чи вiдмовить будь-яка академiя, навiть закордонна.
   -- Оце тобi так! -- Iлля витрiщив на Пащенко свої очi, якi ледь не повилазили з орбiт. -- Як же я й сам про це не подумав. А ти, Володимир Сергiйович, мабуть, маєш рацiю. Ну, ти й молодець! Дякую тобi за таку щедру пiдказку. Я й справдi спробую звернутися до керiвництва заводу з даного питання.
   -- Та немає за що, -- посмiхнувся Пащенко. -- Удачi вам, я щиро вам цього бажаю. Адже це також i престиж нашої кафедри, якщо на нiй буде працювати дiйсний член-кореспондент нацiональної академiї наук України.
   Буквально через кiлька днiв Iлля Михайлович навiдався на завод верстатiв-автоматiв i переговорив на цю тему з Головним iнженером заводу, з яким вже давно був знайомий. I йому пообiцяли допомогти - це був також престиж i самого заводу, який випустив у свiт такого вченого.
   I побажання Володимира, i сподiвання Iллi згодом таки збулися - наприкiнцi травня на кафедрi дiйсно вже працював член-кореспондент нацiональної академiї наук України Золотаренко Iлля Михайлович. А йому в серединi серпня виповнялося 65 рокiв - гарний дарунок до такого дня.
  
  

РОЗДIЛ 30

Мрiї збуваються

   В серединi осенi наступного року Iлля Михайлович отримав запрошення на день народження вiд людини, яку дуже поважав, а тому аж нiяк не мiг вiдмовитись разом вiдсвяткувати його особисте свято. 21-го жовтня виповнялося 85 рокiв Миколi Васильовичу Семенову. Вiн пiсля свого 75-рiччя й справдi пропрацював на кафедрi ще 5 рокiв - умовили-таки. Але гучно вiдсвяткувавши всiєю кафедрою у ресторанi наступнi свої ювiлейнi 80 рокiв, Семенов все ж полишив працю в iнститутi, пiшов на заслужений вiдпочинок.
   Зараз же свiй черговий ювiлей вiн святкував вдома у компанiї близьких родичiв та друзiв. Зi своєї колишньої кафедри вiн запросив одного лише Золотаренка (з дружиною), якого також взаємно поважав. Його день народження припадав цього року на п'ятницю, отож святкування було призначене на суботу. Звичайно ж, Iлля та Надiя у цей день своєчасно прибули до ювiляра. Було помiтно, що Семенов постарiв за цей час, хоча зараз i бадьорився. На перший погляд, як на свої роки, виглядав вiн досить непогано, хоча iз розмов виявилося, що прихворює, та це було й не дивно, адже у його вiцi iснує жарт: якщо ти прокинувся, а у тебе нiчого не болить, то перевiр чи ти ще взагалi живий. Посидiли за столами хазяї та гостi дуже добре, та й довгенько. Коли ж гостi почали розходитись, то Микола Васильович попрохав затриматись на кiлька хвилин пару Золотаренкiв. А коли ж вони вже залишилися на самотi, звернувся до свого колишнього колеги:
   -- Iлля Михайловичу, у вас на завтра є якiсь серйознi плани?
   -- Та нi, -- посмiхнувся Золотаренко, -- пiсля такого застiлля плани лише однi - вiдпочити.
   -- То добре. Вiдпочинете. Та я хотiв би трохи часу вiдпочити разом з вами. Поговорити, дiзнатися кафедральнi новини та й вашi. Ви ж розумiєте, що за столом я не мiг розмовляти лише з вами, а перекури були недовгими. Та й я, як хазяїн дому, повинен був придiляти увагу всiм гостям.
   -- Розумiю. Гаразд, я не заперечую. I де ми завтра зустрiнемося?
   -- Та у мене ж.
   -- Нi, вашiй дружинi пiсля такого свята також вiдпочивати потрiбно. Тим паче, що то у вас було свято, а вона намоталася добряче за попереднi днi. Давайте зустрiнемося у якомусь парку, посидимо на лавочцi, чи пройдемося - ото й порозмовляємо.
   -- Хм, ви, мабуть, маєте рацiю. Хоча бабине лiто вже й закiнчилося, та надворi поки що тепло. Отож можна трохи й прогулятися. Гаразд, тодi давайте зустрiнемося на виходi з метро "Унiверситет" - вам до нього зручно добиратися, а я живу поруч, -- Семенов жив у будинку на проспектi Шевченко (на розi з вулицею Михайла Коцюбинського) - трохи вище вiд пам'ятника Щорсу. -- Ви ж поки що молодий, так що уважте старого. А там спустимося у ботанiчний парк, або прогуляємося до унiверситетського парку, до нашого Тараса.
   -- Та який я там молодий, -- покачав головою Золотаренко, -- минулого року вже 65 виповнилося. Та я пристаю на вашу пропозицiю.
   -- Ну, 65 - це не 85. О! До речi, поздоровляю вас з присвоєнням академiчного звання члена-кореспондента нацiональної академiї наук України. Ви ж його якраз у минулому роцi i отримали.
   -- Дякую. А звiдки ви знаєте?
   -- Сорока на хвостi принесла. Є у мене свої iнформатори.
   -- То тi ж iнформатори, мабуть, просвiщають вас i у справах кафедри?
   -- Є трохи, але замало. Так що краще дiзнатися все з перших уст. Отож, давайте зустрiнемося о 12-й годинi. Вам теж зранку вiдпочити потрiбно.
   -- Згоден.
   -- Тодi все. Не буду вас затримувати, бо вам ще на "Нивки" добиратися потрiбно. Всього вам найкращого. I в першу чергу вам, Надiя Степанiвна, -- повернувся вiн до супутницi гостя, -- маєте чудовий вигляд. Так тримати! -- не втримався, щоб не вiдпустити комплiмент дружинi Золотаренка господар квартири.
   -- Дякую, Миколо Васильовичу, -- посмiхнулася Надiя. -- I до побачення! А я завтра обов'язково вижену чоловiка на побачення з вами, якщо вiн забуде про нього.
   -- До побачення! -- попрощався з Семеновим i Iлля. -- До завтра!
   Назавтра все вiдбулося так, як то спланували чоловiки (дiди вже). Ось тiльки вони - за пропозицiєю Золотаренка - не стали спускатися, у ботанiчний сад, а неспiшно потопали в сторону шевченкiвського парку. Iлля Михайлович гадав, що так буде краще, тому що назад Семенову доведеться дряпатись нагору. Та Iлля Михайлович не дуже добре знав цей район, адже вiд нижньої частини ботанiчного саду iменi Академiка Фомiна до бульвару Шевченка (саме до пам'ятника Щорсу) можна було пройти вулицями Вєтрова (пiзнiше вона стане Назарiвською) та Комiнтерну (через 4 роки отримає назву Симона Петлюри) - i це було б, мабуть, значно простiше. Та отож пiшли вони саме до пам'ятника Шевченко, спiлкуючись дорогою i вже в парку, сидячи на лавочцi.
   В першу чергу розмова зайшла, звiсно ж про справи на кафедрi. Золотаренко проiнформував Миколу Васильовича про кафедральнi новини, пом'янувши наприкiнцi, що зараз на нiй вже багато молодi, яку виростили самi - iз студентiв через аспiрантуру до кандидатiв та докторiв наук. Не забув вiн i про доктора наук, професора Володимира Сергiйовича Пащенко.
   -- Ну, про Володю, а зараз вже дiйсно Володимира Сергiйовича я в курсi справи. Ми з ним iнодi зв'язуємося по мобiльнику. А ви не в курсi, як там зараз поживає ваша перша аспiрантка Марiя Малишко, її теперiшнє прiзвище я не пам'ятаю.
   -- Столяренко її теперiшнє прiзвище. Ми з нею теж iнодi по телефону розмовляємо. Нормально у неї справи, працює, як i ми, викладачем. Щоправда доцентом, i докторську дисертацiю вона готувати не збирається.
   -- Ну, це, мабуть, i зрозумiло - у жiнок свої прiоритети. Не так вже багато з них, хто збирається ставати докторами наук, професорами. У першу чергу сiм'я. Донька її вже, мабуть вже здорово пiдросла?
   -- Не просто пiдросла, вона вже цiлком доросла, Миколо Васильовичу, -- розсмiявся Золотаренко, -- їй вже 23 роки, вона вже iнститут закiнчила, збирається замiж виходити. Крiм того, у Машi є також син Костянтин. Вiн на 3 роки молодший за сестру, i поки що навчається в iнститутi.
   -- Та ви що! Як же швидко летить час... А ви таки пiдтримуєте зв'язок з Марiєю. Не iржавiє... -- та фразу Семенов так i не закiнчив.
   -- Ну, а чого ж. Все ж таки мiй перший аспiрант, як ви самi вiдзначили.
   -- I все? -- хитро посмiхнувся Микола Васильович.
   -- Майже, -- й собi посмiхнувся Золотаренко. -- Ну, було колись безневинне захоплення, дитяче, так би мовити. Ви ж самi розумiєте, що то, мабуть, була перша пристрасть Машi. Ну, а далi так вже вийшло, -- зiтхнув Iлля.
   -- Розумiю. Я бiльше жартуючи вас питав. А як Надiя Степанiвна ставиться до ваших телефонних розмов з Марiєю. Чи ви телефонуєте їй поза межами квартири, теж по мобiльнику?
   -- Та нi. Марiя iнодi телефонує i ввечерi, коли я вдома. Та що тут такого? Дружина нормально до цього ставиться, розумiючи, що кохання по телефону бути не може. То секс по телефону може бути, -- розсмiявся Iлля, -- як то зараз вигадали. Та ми такими справами не займаємося. Просто обмiнюємося новинами, i все.
   -- Зрозумiло. Так, -- посмiхнувся Семенов, -- чув я про таку телефонну послугу - дикiсть якась. Нам у молодостi такого i в голову прийти не могло. Та бiс з ним. Гаразд, ми новинами теж обмiнялися. А тепер я хочу перейти до бiльш серйозного питання.
   -- Слухаю вас, Микола Васильовичу.
   -- Ось ви зараз вже член-кореспондент НАН України. I отримували ви це звання, я так розумiю, не спроста - з далеким прицiлом, так би мовити?
   -- Ну, не без того, -- посмiхнувся Золотаренко.
   -- I на коли ви для себе плануєте стати академiком?
   -- Ох, i запитання... По-перше, цього взагалi може не бути, а по-друге, якщо воно й станеться, то, скорiш за все, не скоро. Рокiв 10-15 може пройти.
   -- Та ви що! Нi, то дуже довго. За таких умов я вже не встигну вас привiтати з новим званням, -- й собi посмiхнувся Семенов. -- Це потрiбно робити швидше.
   -- Яким чином, Миколо Васильовичу? Я чув, що ранiше, нiж через десять рокiв академiками пiсля член-корства не стають. Ну, щонайменше через 8 рокiв.
   -- О! Через вiсiм рокiв - це ще куди не йшло. А то вигадали - 15 рокiв... То вам 8 рокiв це тьфу, а ось для мене то забагато. Не проживу я стiльки.
   -- Та ну що ви, Миколо Васильовичу, -- тепер вже подiбним чином обурився Золотаренко. -- Проживете. Ви живiть до 100 рокiв.
   -- Е, нi, що нi, то нi. Я то себе краще знаю. Нирки у мене вже здорово барахлять, вони скоро взагалi здадуть. Так що ви давайте швидше отримуйте звання академiка.
   -- Та я б i радий був. Але... Наскiльки я знаю, академiками стають зазвичай у дуже похилому вiцi - далеко за 70, академiку може бути i 80, i 90 рокiв. А взагалi-то, багато хто вважає, що для того, щоб стати академiком, не треба про це думати. Треба просто працювати i жити надiєю, що тебе побачать i оцiнять.
   -- Ну, -- посмiхнувся Семенов, -- багато хто мiркує й наступним чином. Щоб стати академiком необхiдно отримати вищу освiту, закiнчити аспiрантуру, захистити дисертацiю на здобуття наукового ступеня кандидата технiчних наук, потiм захистити докторську дисертацiю, написати сотнi наукових праць i кiлька книг, очолити кафедру у ВНЗ, далi стати директором якогось значного наукового iнституту. Потiм балотуватися в члени-кореспонденти НАНУ, отримати це звання, потiм попрацювати ще рокiв 5-10, придбати наукову репутацiю, зробити пару вiдкриттiв, створити свою наукову школу, вирiшити кiлька наукових i народно-господарських проблем, а ще написати кiлька книг, i багато ще чого. I лише потiм ризикнути, заручившись пiдтримкою академiкiв, балотуватися в академiки.
   -- Ну, -- й собi "нукав" Золотаренко, -- але ж так воно в принципi i є.
   -- В основному. Так, в дiйсностi такої честi найчастiше удостоюються вченi, якi вже мають професорське звання. Та теоретично, для того, щоб стати академiком, навiть професором бути не обов'язково. Та й взагалi, ким ти був колись i як став академiком, багато хто з їх числа волiють не згадувати. Вони живуть своїм життям, не утрудняючи вже себе наукою.
   -- Як то так?
   -- А так. Нiякої реальної наукою академiки зазвичай вже не займаються, вони живуть за рахунок пройдешнiх заслуг, це вже просто адмiнiстратори. Та я вам про це колись вже розповiдав у нашiй з вами розмовi про те, як стати академiком галузевої Академiї наук.
   -- Так, я пам'ятаю. Казали, що вони займаються в основному розподiлом фiнансiв...
   -- Або щось подiбне... Академiки непогано там улаштувалися, адже члени НАН України обираються довiчно. А тим же академiкам покладається щомiсячна надбавка до посадового окладу, i вона не така вже й мала.
   -- Ну, це я знаю. Але ж заслужено.
   -- Заслужено, звичайно, не буду сперечатись. Хоча часом буває... Я знаю, що ви розумна, здравомисляча людина, а тому навряд чи ви гадаєте, що так вже стовiдсотково всi теперiшнi академiки заслуговували таке почесне звання.
   -- Ну, звичайно ж, я це розумiю. Але такi звання будь за що не даються. Тобто, основна маса академiкiв того заслуговує.
   -- А ось деякi особи вважають, щоб стати академiком, потрiбно володiти дещо зовсiм iншими якостями. I в першу чергу, для цього необхiдно стати членом певної Системи, вписатися самому в цю Систему, прийняти всi її правила i вимоги. Iнакше тебе швиденько пiдловлять, скомпрометують i опустять. А ось якщо ти вже вписався в Систему, адаптувався, навчився не висовуватися зi своїми "дурними" iдеями, тодi є чимало офiцiйних "сiрих" лазiвок, щоб прорватися в академiки. Наприклад, проявляти активнiсть, свiтитися де потрiбно, не соромитися, не нiяковiти, скрiзь пiдносити себе, брати участь в рiзних конкурсах, побiльше друкуватися - навiть у спiвавторствi - захищатися, не соромитися того на чому захищаєшся, а також того, що i де ти друкуєш. Часом навiть виконувати вказiвки "всезнаючої" дружини - з ким дружити, а кого уникати. Одним словом - у такiй справi мiцнi лiктi не завадять. Треба бути просто криголамом! I тодi незабаром станеш академiком. Адже нiяких вимог до кандидатiв в Академiки в процесi кар'єрного росту типу "патрiотизму", "генiальностi" або "самовiдданостi" немає. Це зайве, це потiм приписується тим, хто в академiки вже прорвався. Щодо сорому, то це особливе питання, яке взагалi майже нiколи не розглядається. Та це часом нам наочно демонструють i високопоставленi дiячi прямо з парламентської чи урядової трибуни. Можна стати академiком навiть на одних переписуваннях пiдручникiв або складаннi рiзних задачок для абiтурiєнтiв.
   -- Ну й неприглядну картину ви менi намалювали, Миколо Васильовичу, -- зiтхнувши, покачав головою Iлля.
   -- Я казав, що деякi особи так вважають. I добре розумiю, що ви подiбними методами користуватися не будете. То я просто хотiв показати вам, що не такий вже й страшний чорт, як його малюють. А ще наголосити на тому, що ви в певнiй мiрi вже є членом певної Системи.
   -- Якої ще? Тiєї, про яку ви тiльки-но менi розповiли? -- здивувався Золотаренко
   -- Нi. Зовсiм iншої. Ви член Академiї наук. Для отримання звання члена-кореспондента вам потрiбне було представлення, а на академiка представлення вже не потрiбно. Ви постiйно приймаєте участь в зборах Академiї наук, хоча й без права голосу. Але там вас вже добре знають, ви з багатьма академiками знайомi - ось це i є своя Система. Тобто, я вважаю, що пройти шлях вiд члена-кореспондента до академiка простiше, нiж до самого члена-кореспондента. Так, потрiбно себе добре зарекомендувати, але ж ви цим i так постiйно займаєтесь, i будете займатись. Але надалi займайтеся вже бiльш цiлеспрямовано. I забудьте вигадки про те, що не потрiбно думати про звання академiка. Жити лише однiєю надiєю на це - неправильно, потрiбно не лише думати, але й плiдно над цим працювати.
   -- Ну й наговорили ви менi сьогоднi про академiкiв... -- покачав головою Iлля Михайлович. -- Але наговорили багато цiкавого й корисного. Дякую вам за це!
   -- Подякуєте тодi, коли станете академiком. Я до того часу, скорiш за все, не доживу. Але я на останок своїх днiв буду тiшити себе думкою, що зростив, або хоча б допомiг, хорошiй людинi стати Академiком Нацiональної Академiї наук.
   -- Та ну, що ви, Миколо Васильовичу...
   -- Так, годi! -- сердито й рiшуче перебив його Семенов. -- Нiчого знову товкти воду в ступi стосовно вiку, здоров'я i такого iншого. Це стосовно мене. А ось стосовно вас, Iлля Михайловичу, то ви нашу розмову добре й надалi пам'ятайте. Вона дiйсно корисна для вас. Все! Я вважаю, що ми дiйсно плiдно поговорили, а тому закiнчуємо подiбнi балачки. Збираймося додому. А по дорозi будемо розмовляти вже про щось iнше - про погоду, наприклад, чи про мистецтво. Можна навiть i про жiнок, -- вже посмiхнувся Микола Васильович.

* * *

   Так, за рiзними справами начебто й непомiтно промайнуло ще кiлька рокiв, якi не внесли якихось новин у сiм'ю Iлля та Надiї Золотаренкiв. Та Iлля Михайлович пам'ятав бесiду з своїм можна сказати життєвим вчителем Миколою Васильовичем Семеновим. А та бесiда - очна, бо по телефону часом спiлкувалися - як виявилося пiзнiше, була останньою. Миколи Васильовича не стало рiк тому, у квiтнi 2008-го - його нирки вже дiйсно, мабуть, випрацювали свiй ресурс. Iлля був на похоронах Семенова, i дуже жалкував, що не стало такої гарної людини.
   Чотири роки тому, наприкiнцi серйозної розмови iз Золотаренком Семенов пожартував стосовно жiнок, хоча це була вiчна тема для чоловiкiв. Та йому у його вiцi вже, мабуть, пристало лише згадувати про приємнi стосунки з жiнками, хоча мужикам завжди приємнi любi спiлкуватися з прекрасною статтю. Ось тiльки на дев'ятому десятку, як то кажуть, око бачить, та зуб не йме. У самого ж Iллi вiдносини з дружиною як i завжди були чудовими. Не без того, що iнодi виникне суперечка з якогось питання, та все поступово розв'язувалося. Та зараз i вiн сам, i Надiя бiльше турбувалися вже не про себе, а про дiтей та онукiв.
   Iлля асоцiативно почав згадувати свою рiдню, спочатку найменшу. З онукiв зараз найменшими були онуки самого Iллi та його братiв Миколи й Василя. У Миколи його донька Анастасiя народила (у 26 рокiв) сина Ореста - на цей час йому виповнилося 14 рокiв. У Василя донька Дар'я - народила (у 27 рокiв) сина Андрiя, якому вже виповнилося 12 рокiв. У самого Iллi та Надiї на цей час було вже 4 онукiв: Степанко (однолiток Андрiя) та Юрчик (10 рокiв) - дiти Наталiї, а також Михайлик (4 роки, названий на честь дiда) та Ксюша (2 роки) - син та донька Геннадiя. Єдина поки що унучка Iллi та Надiї була зараз загальною улюбленицею, особливо у її бабусi Надi.
   А взагалi-то, рiд Золотаренкiв настiльки зараз розрiсся, що запам'ятовувати всi iмена родичiв ставало з кожним днем все складнiше. Адже лише по лiнiї братiв з сестрою тих поко-лiнь нараховувалося у 8 осiб. Далi вдвiчi бiльше (з лишком) було у них дiтей, потiм знову-таки вдвiчi бiльше онукiв (для iнших - внучатих племiнникiв). Тобто, весь цей обсяг родичiв вже перевалив за шостий десяток, то хiба можливо запам'ятати всi їхнi iмена, а тепер почали вже добавлятися й правнуки. У Iллi їх поки що не було (та й чекати ще доведеться довгенько - пiзно одружився), а ось у родинах Лаврентiя, загиблого Олександра та Антонiни вони вже з'явилися. Iлля навiть не знав, ким вони йому приходяться - правнучатами племiнниками, чи що. То чи має сенс запам'ятовувати iмена всього гурту цiєї малечi - однак щось наплутаєш.
   Iлля прикинув, скiльки ж поколiнь Золотаренкiв вiн знає. Найстарiшим, про кого вiн чув вiд батька (але звичайно ж не бачив), був дiд Михайла Лаврентiйовича, тобто прадiд самого Iллi. Так, Iлля лише чув про нього, але добре пам'ятав тому, що це був той самий Iван Макарович, на честь якого був названий найстарший брат Iллi, який загинув у вереснi 1941-го року. Далi йшов його дiд Лаврентiй Iванович - його Iлля дуже смутно пам'ятав, або ж йому навiть просто здавалося, що пам'ятав, бо той помер, коли його онуку виповнилося лише 2 (з невеликим хвостиком) роки. За ним уже йшов батько Михайло Лаврентiйович а далi i вiн сам - Iлля Михайлович. Тобто це вже було 4 поколiння. А тепер добавилося ще 3 поколiння - його дiти Наталiя та Геннадiй, їхнi дiти (онуки Iллi) та вже кiлька його правнучатих племiнникiв. Отож аж 7 поколiнь Золотаренкiв! Звичайно не всi вони вже були Золотаренки - дiвчата, виходячи замiж змiнювали прiзвище. Та все ж i самих Золотаренкiв було багато, бо майже у всiх поколiнь в роду були й хлопцi - i дiти, й онуки. Отож, є сподiвання, що прiзвище Золотаренко буде звучати й надалi. Обiрвався, на жаль, рiд Золотаренкiв лише у Василя, у якого була тiльки донька Дар'я.
   В серединi серпня цього року Iллi виповнювалося 70 рокiв - гарна, хоча вже й досить сумна дата, хто зна, скiльки ще йому доведеться прожити на бiлому свiтi. Та саме у цей день йому сумувати не дали. Вiн припав на середу, а тому сьогоднi Iлля Михайлович не поспiшав йти на роботу, встигне ще - занять у цей день у нього взагалi не було, а вiдзначать його ювiлей вже у другiй половинi дня - Надiя наготує всi необхiднi страви, а Геннадiй на машинi обiцяв завезти все необхiдне для накриття столу. Отож iменинник i не дуже поспiшав вставати, та вiн не знав, що дружина пiдготувала йому сюрприз. Коли Iлля нарештi встав, умився та привiв себе у порядок, то з колишньої дитячої кiмнати (за знаком Надiї) висипав цiлий гурт осiб з привiтаннями. I першими поздоровили дiдуся саме онуки - маленька Ксюша з великим букетом квiтiв (за яким майже не видно було малої) та бiльш старшi Мишко, Юрчик та Степан зi своїми дарунками. Чотирирiчний Мишко ще й поздоровив дiдуся привiтальним вiршиком:
        Я вiтаю дiдуся
        I таке йому скажу:
        Iз тобою я дружу!
        Ти хороший, ти ласкавий,
        Ти привiтний, гарний, славний!
        Будь здоровий, не хворiй,
        Дiдусенько, рiдний мiй!
   А далi ювiляра поздоровили вже й дiти. Геннадiй на фiрму навiдається пiзнiше (що то значить власний бiзнес), а Веронiка була ще у декретнiй вiдпустцi по догляду за Ксюшою. Наталiя ж та Володимир просто вiдпросилися на цей час з роботи. За Стьопу та Юрка батьки також домовилися у школi, що тi з такої нагоди сьогоднi пропустять першi 2 уроки. I останньою (хоча мало бути, мабуть, навпаки) поздоровила чоловiка Надiя - встала вона нi свiт, нi зоря, поки чоловiк ще спав, i тихенько зустрiчала раннiх гостей, з якими заздалегiдь домовилася про сюрприз дiдусю й тату (а ще одночасно свекру й тестю).
   Всi разом вони швиденько поснiдали i розбiглися. Тепер вони зберуться у цiй же квартирi вже завтра ввечерi, саме тодi вони всiєю родиною й вiдзначать день народження ювiляра, бо сьогоднi невiдомо наскiльки затягнеться святкування на кафедрi, та й сам iменинник буде прогнозовано вже напiдпитку. I також прогнозовано обидва днi святкувань пройшли дуже чудово, як для самого ювiляра, так i для його гостей.

* * *

   А далi швидко пролетiли ще 3 роки. Одного жовтневого вечора 2012-го року Iлля Михайлович повернувся з роботи доволi пiзно, i вигляд був у нього досить стурбований, що не пройшло повз очi його дбайливої дружини
   -- Щось сталося, Iллюшо? -- також стурбовано запитала Надiя. -- На роботi якiсь неприємностi, чи в твоїй Академiї? Не знаю, звiдки ти зараз повернувся.
   -- Нi, Надюшо - i там, i там все нормально. Нiчого не сталося. Та невдовзi може статися.
   -- О, Господи, що ще може статися?!
   -- Нiчого поганого. Тримай завтра за мене кулаки.
   -- З якого приводу?
   -- О, привiд може бути великий. Якщо тiльки менi поталанить. Завтра вiдбудуться загальнi збори Нацiональної Академiї наук.
   -- То хiба їх до цього мало було? Чим цi такi вже особливi?
   -- Тим, що буде розглядатися моє питання.
   -- Твоє питання? -- розширилися очi дружини. -- Невже?.. -- i вона замовкла, нiбито не наважуючись закiнчити розпочату фразу.
   -- Так, саме невже... -- посмiхнувся Iлля. -- Завтра вiдбудеться голосування за надання менi звання дiйсного Академiка НАН України.
   -- Оце то так. Здорово! Ти таки дочекався цього моменту.
   -- Не поспiшай, не кажи "гоп", доки не перескочиш. Це мене, звичайно, стосується. Можуть обрати, а можуть i не обрати.
   -- Але якщо винесли це питання на обговорення, то, мабуть, недаремно. Чи щось з документами негаразд?
   -- Хм, а ти, виявляється, гарний аналiтик. Я й сам так гадаю. А з документами начебто все в нормi. Менi ще й ранiше казали, що моїх праць, скорiш за все, досить для отримання цього звання.
   А на той час у Золотаренко було вже понад 250 наукових праць, серед яких 17 монографiй, наукових книг, навчальних пiдручникiв та навчальних посiбникiв. Було у нього також i понад 40 авторських свiдоцтв на винаходи, а також запатентованих винаходiв. А також була своя наукова школа в Академiї iнженерних наук. З таким науковим багажем, як йому казали, грiх було вже й не стати Академiком.
   Та Iлля все ж не був таким вже обнадiєним - всяке може трапитися. Отож наступного дня вiн дуже хвилювався. Та все скiнчилося добре. Як виявилося за результатами голосування, не всi вiддали свої голоси за те, щоб присвоїти Золотаренку звання Академiка, але переважна бiльшiсть була "за". Його було обрано академiком НАН України за значнi особистi досягнення в галузi науки та практичний внесок у розвиток системи вищої освiти, розробку i впровадження в педагогiчну практику нових методик навчання. Наприкiнцi зборiв нового Академiка тепло привiтали зi вступом до членства Нацiональної академiї наук України численнi присутнi члени Академiї. А вже сьогоднi ввечерi першою iз родини Iллю Михайловича привiтала вже його дружина. А ось вона твердо вiрила в те, що її чоловiк стане Академiком, тому ще до його приходу накрила святковий стiл. I вiдсвяткували вони таку визначну подiю в життi Золотаренка поки що лише вдвох - дiти ще нiчого не знали, їхнiй батько не наважився їм наперед розповiдати про майбутню подiю. Вiдсвяткують її вже всi разом у суботу. А на новому тижнi доведеться накривати стiл ще й на кафедрi - без цього аж нiяк не обiйтись. Крiм того, мабуть, тепер доведеться розпрощатися з iнститутом - академiки могли читати лекцiї у ВНЗ, але "прописка" у них була вже академiчною. Та Iлля радiв цьому призначенню ще й тому, що вiн виконав обiцянку, яку свого часу давав батьковi - за рiк до його смертi. Ось тiльки жаль, що нi на одному святкуваннi вже не зможе бути присутнiм Микола Васильович Семенов. Та Золотаренко обов'язково згадає його теплим словом, адже саме з його легкої руки, з його слiв почався шлях Iллi Михайловича до таких вершин. Не забув Iлля подякувати й Володимиру Пащенку, який пiдказав теперiшньому як би iмениннику оптимальний шлях до звання члена-кореспондента, а без цього звання недосяжним було б i сучасне академiчне звання Золотаренка.
   Та всi свята, якi б вони гарнi не були, тривають недовго. поступово добiг свого кiнця i рiк поточний. А ось наступний рiк розпочався цiлком прогнозовано. В Українi в сiчнi стояли доволi значнi холоди, тому в районах столицi продовжували працювати центри обiгрiву. Для забезпечення роботи центрiв свої зусилля об'єднали районнi органiзацiї Червоного Хреста у столицi та районнi пiдроздiли МНС. Центри працювали цiлодобово, надаючи можливiсть обiгрiтися хоч годину (чи всю нiч) всiм змерзлим перехожим. В центрах пропонувалися гарячий чай, деякi продукти харчування та наявнi аптечки першої допомоги. I послугами центрiв обiгрiву користувалися як звичайнi кияни, так i безхатченки, якi нерiдко ставали регулярними вiдвiдувачами.
   Та зима теж не вiчна. За нею завжди слiдують весна, лiто та осiнь. I ось саме осiнь, а точнiше її кiнець принiс абсолютно не прогнозовану подiю. Як реакцiя на рiшення Кабiнету Мiнiстрiв України про призупинення процесу пiдготування до пiдписання Угоди про асоцiацiю мiж Україною та Євросоюзом 21-го листопада в Києвi розпочалися протести, якi значно поширилися пiсля силового розгону демонстрацiї в столицi вночi 30-го листопада. Надалi цi протести, якi спочатку вiдбувалися у формi мiтингiв, демонстрацiй, студентських страйкiв i силової протидiї заходам з боку влади призвели до вiдкритого силового протистояння, яке надалi переросло у Революцiю гiдностi.
   З цього приводу Золотаренку згадалися слова з вiршiв Павла Тичини, якi вiн вчив ще в школi: "На майданi коло церкви революцiя iде". Так, Майдан насправдi є, хiба що немає церкви на самому Майданi. Та справа у тому, що назва "Майдан" взагалi у цьому випадку була не дуже-то доречною, тому що в українськiй мовi слово "Майдан" якраз i означає "площа бiля церкви", а на Майданi Незалежностi церкви не було. Щоправда, неподалiк, в сторону Українського Дому - на вулицi Костьольнiй, що пролягала паралельно Хрещатику - розташовувалася Церква святого Олександра (або ж прокафедральний католицький собор святого Олександра) - до того ж найстарiша з католицьких святинь Києва. Отож з певною натяжкою можна сказати, що й церква є. А ось революцiя точно є - Революцiя гiдностi.
   А на початку сiчня 2014-го року вiдбулися захоплення патрiотично налаштованими громадянами окремих адмiнiстративних будiвель, у тому числi й примiщення КМДА. Наприкiнцi мiсяця така ж доля почала спiткати й iншi обласнi та мiськi адмiнiстрацiї. З 22-го по 27-е сiчня було захоплено 10 захiдних адмiнiстрацiй, а також кiлька центральних та схiдних (крiм Закарпатської, Чернiгiвської та Полтавської). На пiвднi захоплення не вiдбувалося. Черкаську ОДА мiлiцiя вiдбила i почала зачищення серед населення. Було схоплено й ув'язнено понад 50 чоловiк. У всiх областях, окрiм Донецької i Криму пройшли мiтинги на пiдтримку Євромайдану. Починаючи з 19-го сiчня починаються сутички українського народу з мiлiцiєю та внутрiшнiми вiйськами на вулицi Грушевського, на Європейськiй площi та бiля стадiону "Динамо". При цьому спецпризначенцi застосували спецзасоби i водомет (взимку!). А в серединi наступного мiсяця почалися масовi убивства спецпризначенцями "Беркуту" та снайперами протестувальникiв на Майданi. Лише за 18-20 лютого пiд час сутичок загинуло понад 70 мирних жителiв.
   Як пiзнiше дiзнається Iлля Михайлович, у цi днi там постраждав i його родич - був тяжко поранений (куля беркутiвця пробила йому лiву легеню, дивом не зачепивши серце) Микола, син Петра та Марiчки. Вiн ще на початку грудня минулого року полишив село й поїхав на Майдан, а того ж року йому виповнилося вже 50 рокiв. Але вiкове прагнення свободи, незалежностi та справедливостi нiколи не знало вiкових меж - на тому ж Євромайданi плiч-об плiч стояли i старi, i пiдлiтки. I з тих пiр Микола постiйно знаходився там, будучи навiть органiзатором однiєї сотнi. Добре ще, що йому вчасно надали першу медичну допомогу (а на Майданi було багато волонтерiв-медикiв), а потiм вдало прооперували у Київському вiйськовому госпiталi.
   Не оминув Майдан i сiм'ю Iллi Золотаренка. Одного грудневого дня Iлля приплентався додому (саме, мабуть, приплентався) вже за пiвнiч.
   -- I де ж тебе чорти носили?! -- запитала чоловiка перелякана й дуже стурбована Надiя.
   -- На Майданi був.
   -- Де?! -- не повiрила своїм вухам дружина.
   -- Кажу ж тобi - на Євромайданi.
   -- Ти що, здурiв?! I що ти там робив?
   -- О, там роботи всiм хватає.
   -- Тобi у цьому роцi виповниться 75 рокiв! Яка там для тебе робота? Ти ж, як я бачу, ледве до дому причвалав.
   -- То не бiда. Вiдпочину за нiч i все буде нормально.
   -- I знову на Майдан?
   -- Завтра нi, на роботi справ хватає. Але навiдуватися туди буду. Там такi люди, Надю, зiбралися, диво, а не люди... Саме вони є справжнiми патрiотами України. Маяковський колись писав: "Гвозди бы делать из этих людей - крепче б не было в мире гвоздей". То це саме про таких людей.
   Як це не дивно, але Iлля не знав, що насправдi автором цих рядкiв є не Володимир Маяковський, а поет Микола Семенович Тихонов - це слова з його "Баллады о гвоздях", яка була написана у 1922-му роцi. В нiй йшла мова стосовно протистояння червоного морського комдива Федора Раскольнiкова та бiлих офiцерiв Каспiйської флотилiї. Але таких невiдповiдностей у творчостi радянських поетiв було чимало, i пересiчнi громадяни мало про них знали.
   Та стосовно Майдану Iлля не кидав своїх слiв на вiтер, як потiм виявиться, вiн i справдi ще не раз побуває на Майданi, перестане ж вiн там з'являтися лише вже на початку лютого, коли в iнститутi на кафедрi розпочнеться гаряча пора з дипломниками (а вiн їх вiв i працюючи в Академiї - потрiбно було завершити вже цей випуск), якi вибирали теми дипломних проектiв, затверджували їх та розпочинали над ними свою роботу.
   А далi подiї в Українi почали змiнюватися як картинки у дитячому калейдоскопi, ось тiльки їх мозаїка була невтiшною. Пiсля втечi 22-го лютого Вiктора Януковича з Києва у невiдомому напрямку, Верховна Рада постановила, що президент України у неконституцiйнiй спосiб самоусунувся вiд здiйснення конституцiйних повноважень та є таким, що не виконує своїх обов'язкiв, i призначила позачерговi вибори Президента на 25 травня 2014-го року. Початок виборчого процесу розпочинався з 25 лютого. Та це була в принципi приємна новина, а ось iншi...
   Спочатку почалася окупацiя росiйськими вiйськами Криму, пiсля чого 16-го березня на територiї Криму i мiста Севастополя пройшов псевдореферендум про статус пiвострова, за сфальсифiкованими результатами якого Росiя включила Крим до свого складу - вiдбулася насильницька анексiя Криму.
   У тому ж березнi почалися проросiйськi сепаратистськi мiтинги у Харковi, Одесi, Днiпропетровську, i звичайно ж, у Донецьку та Луганську. Вiдбувалися сутички проросiйськи налаштованих громадян з проукраїнськими активiстами, якi супроводжувались кривавими зiткненнями (у тому числi iз застосуванням вогнепальної зброї). Далi почалися активнi захоплення сепаратистами адмiнiстративних будiвель. Представники правоохоронних та державних органiв у Донецьку та Луганську виявилися не тiльки не готовими до вiдбиття i нейтралiзацiї загрози, та ще й часто-густо самi прикладалися до падiння української влади в цих регiонах. 7-го квiтня натовп у Донецьку настiльки розпалився, що проголосив так звану Донецьку народну республiку (ДНР), i прийняв так звану "Декларацiю про суверенiтет ДНР", одночасно звернувшись до президента сусiдньої Росiї з проханням ввести вiйська на Донбас. Згодом це повторив Луганськ - 28-го квiтня у такий самий спосiб була "створена" ЛНР. За добу до подiй у Донецьку "на аренi цирку" з'явилася так звана "Армiя Пiвденного Сходу", яка власне i стала "головною рушiйною силою" падiння української влади на Донбасi.
   А далi почали вiдбуватися вже й взагалi захоплення озброєними бойовиками цiлих мiст: 12-го квiтня озброєнi бойовики захопили Слов'янськ, 13-го квiтня юрисдикцiю так званої "ДНР" визнали Єнакiєве, Макiївка i Марiуполь, 14-го квiтня - Горлiвка, Харцизьк, Жданiвка, Кiровське, 16-го квiтня - Новоазовськ, 18-го - Сiверськ, 19-го - Комсомольське, Старобешеве, 1-го травня - Червоноармiйськ та Родинське. Досить довго (аж до 13-го травня) зберiгалося хитке становище в Горлiвцi, де певний час навiть тривало двовладдя. Та далi озброєний загiн проросiйських бойовикiв повнiстю пiдпорядкував собi все мiсто. Були захопленi державнi адмiнiстрацiї в Харковi, Донецьку, Луганську, будiвлi СБУ i МВС у 2-х останнiх мiстах.
   I тодi 14-го квiтня українська влада офiцiйно оголосила про початок антитерористичної операцiї (АТО) на Донбасi. 24-го квiтня розпочався перший штурм Слов'янська.  З 2-го по 5-е травня навколо Слов'янська i в районi Краматорська, на прилеглих до них територiях розгорiлися першi великi запеклi бої. Українське угрупування АТО вперше понесло суттєвi втрати. Пiд час цих 3-х днiв активних зiткнень сталися подiї, якi чiтко засвiдчили - на Донбасi з боку Росiї розпочалася гiбридна вiйна, i як наслiдок, повномасштабна вiйськова операцiя. 
   Коли в ефiрi вперше прозвучав термiн "гiбридна вiйна", то жiнки - Наталiя та її мама - звернулися до Iллi за роз'ясненням що то воно таке. Та Iлля Михайлович i сам не дуже добре розумiв такого визначення вiйни, а суттєвих пояснень СМI чомусь не наводили, або ж кожна газета чи канал телебачення трактував (та й то у бесiдах чи дiалогах) це по-своєму. Довелося Iллi й самому звертатися до осiб бiльш iнформованих, хоча й тих було небагато - термiн був абсолютно новий. Та нарештi "букет" начебто склався, i старший Золотаренко змiг задовольнити цiкавiсть своєї доньки та дружини. I ось що вiн їм повiдомив:
   -- Поняття "гiбридна вiйна" означає пiдпорядкування собi якоюсь країною - у нашому випадку Росiєю - певної територiї за допомогою iнформацiйних, електронних та кiбернетичних операцiй, у поєднаннi з дiями збройних сил, спецiальних служб i iнтенсивним економiчним тиском. I до речi, прикладом такої успiшно проведеної "гiбридної операцiї" стратеги НАТО одразу стали вважати пiдпорядкування Росiєю пiд свою юрисдикцiю Криму. А далi та ж сама гiбридна вiйна з боку Росiї, як ви знаєте, почалася вже й на Донбасi - спочатку Росiя органiзувала масованi iнформацiйнi вкидання в соцiальнi мережi, в яких дискредитувалися органи влади України, їх зовнiшньополiтичний i економiчний курс, соцiальна полiтика, а потiм почалося так зване розгойдування соцiально-полiтичної ситуацiї. Специфiка гiбридної вiйни полягає в тому, що обиватель фактично не розумiє сутi того, що вiдбувається: звiдки, вiд кого надходить загроза, як вона проявляється, чим i як протистояти їй.
   Чи так вже гарно зрозумiли жiнки його пояснення Iлля не став допитуватися, а самi жiнки бiльше йому запитань на цю тему не задавали. Отож, мабуть, вони задовольнилися тим, що прозвучало з його уст.
   Але Донбас (i бойовi дiї на його територiї) був лише невеличкою частиною Україна, у якiй абсолютна бiльшiсть населення жила сподiваннями на припинення вiйськових дiй i мирний розвиток подiй. I першим кроком для цього, як всi гадали, повиннi були стати виборiв Президента. I ось цей день нарештi настав. Далi нiчого вже не повинно було перешкоджати народу України обрати гiдного керiвника країни i стати на шлях Євроiнтеграцiї. I тепер Iлля Михайлович Золотаренко остаточно повiрив, як i бiльшiсть українського народу, у те, що незабаром його ненька Україна зможе стати дiйсно вiльною i незалежною країною. Та вiн розумiв, що цей шлях буде дуже непростий i не такий вже короткий. Вiльними й незалежними люди так просто, без боротьби, не стають. Вiн подумки майже повторив слова Анатолiя Дмитровича Гавриша, який влiтку далекого 1917-го року (майже вiк вже промайнув з тих пiр) пояснював молодому тодi 21-рiчному Мишку Золотаренко (майбутньому батьку Iллi) всю складнiсть процесу незалежностi, автономiї тодiшньої України вiд Росiї. Який же довгий i важкий, часом просто жорстокий шлях пройшла за столiття їх рiдна країна! А скiльки ще шляху їй доведеться долати до своєї мети?
   Та влiтку цього року повинна була вiдбутися ще одна визначна подiя, щоправда, не в життi країни, а в окремiй її родинi. I такою родиною мала стати саме сiм'я Iллi Золотаренка - 12-го серпня йому виповниться 75 рокiв. I це вже дiйсно визначна дата в життi людини, а тому привiтати ювiляра повиннi були приїхати його брати. Так, саме брати, i то далеко вже не всi. Не приїде вже привiтати його єдина рiдна сестричка Тоня, життя якої обiрвалося 2 роки тому. Їй тодi виповнилося лише 82 роки, могла б ще пожити, та хвороба доконала її. А роком ранiше, у вiцi 86 рокiв пiшов з життя Лаврентiй Золотаренко. Якщо ранiше брати покидали цей свiт лише за трагiчних обставин - Iван та пiдлiток Дмитрик на вiйнi, а Олександр в автомобiльнiй катастрофi - то зараз рiднi почали помирати так би мовити не на полi бранi, а вже в лiжку вiд хвороб i загального старiння органiзму. I Iлля чудово розумiв, що Лавр i Тоня то лише початок... Та життя продовжується - естафету своїх батькiв понесуть далi їх дiти, онуки та правнуки. I ось саме це i є закон життя!
   Отож на святкуваннi в Києвi у ювiляра були присутнi лише 4 його рiдних братiв: Павло, Петро, Микола та Василь - з самим ювiляром рiвно половина великої довоєнної сiм'ї Михайла Лаврентiйовича i Наталiї Карпiвни Золотаренкiв. Найстаршому Павлу цього року вже теж перевалило за 8-й десяток - в червнi йому виповнився 81 рiк. А тому свято виявилося одночасно i радiсним i трохи сумним.
   Та нiхто навiть не уявляв собi який ще подарунок пiднесуть iмениннику, i не його рiднi чи друзi, а сама держава. Та через пару днiв - ювiлей Iллi Михайловича припав на вiвторок - вони про це довiдались. А держава у якостi подарунка нагородила ювiляра орденом, i не просто орденом, а Орденом Свободи. Крiм прямих академiчних заслуг Золотаренка i роботи у Верховнiй радi, мабуть, не пройшли непомiченими i його перiодичнi вiдвiдування Євромайдану. Це була державна нагорода України, встановлена для вiдзначення громадян за видатнi та особливi заслуги в утвердженнi суверенiтету та незалежностi України, консолiдацiї українського суспiльства, розвитку демократiї, соцiально-економiчних та полiтичних реформ, вiдстоюваннi конституцiйних прав та свобод людини i громадянина. Орден Свободи був заснований не так вже й давно, i мабуть, його витоки мали пiд собою iншу визначну подiю в Українi - першу так би мовити революцiю в Українi, а саме так звану "помаранчеву революцiю" за часiв протистояння двох Вiкторiв - Ющенка та Януковича. Адже саме тодi, саме пiсля "помаранчевої революцiї", яка стала першою ластiвкою у справi здобуття iстинної свободи й незалежностi України, новообраний Президент Вiктор Андрiйович Ющенко 18-го серпня (майже рiвно 9 рокiв тому) пiдписав Указ N 1177/2005 про заснування цього ордену. Саме тодi, мабуть, i розпочалося таке гостре протистояння Росiї та України, адже Вiктор Ющенко i тодiшнiй (i сьогоднiшнiй) президент Росiї Володимир Путiн спiльної конструктивної мови так i не знайшли.
   Отож Iлля став шостим орденоносцем серед восьми дiтей Михайла Лаврентiйовича, якi залишилися живими пiсля Вiтчизняної вiйни. Не мали державних нагород лише його сестра Тоня та брат Петро. I цей факт красномовно свiдчив про те, що батько й мама виховали гарних дiтей, якими могла пишатися держава. Крiм того, їхнi мама й тато теж мали урядовi нагороди. Коли Iлля отримав нагороду i принiс її додому, то роздивлятися її збiглася вся його родина.
   Орден Свободи був виготовлений з позолоченого срiбла i мав форму рiвностороннього хреста з розбiжними сторонами. Сторони хреста були покритi бiлою емаллю та прикрашенi 4-ма прямокутними штучними кристалами "сваровськi". У центрi хреста знаходився круглий емалевий медальйон синього кольору iз золотим зображенням Знака Княжої Держави Володимира Великого(обрамлений лавровим вiнком). Усi зображення були рельєфними. Розмiр знака ордена мiж протилежними кiнцями хреста становив 54 мм. Прямокутної форми планка стрiчки була виготовлена з того ж металу, що й знак ордена.
   Було цiкавим (i незвичним для колишнiх радянських людей) те, що орден не крiпився на одежi орденоносця, а за допомогою спецiальної стрiчки (перекинутої через шию) мiг вiльно погойдуватися на грудях. Сама ж стрiчка ордена була шовковою муаровою бiлого кольору з поздовжнiми смужками - посерединi широкими синього i жовтого кольорiв - а з країв облямована вузькими смужками вiдповiдно жовтого i синього кольорiв.
   Сам же Iлля, коли дiти й онуки порозходилися по домiвкам, так прокоментував дружинi своє нагородження:
   -- Я дуже радий, що отримав орден. Я навiть не мрiяв про це. Та ще й не просто якийсь орден, а саме "Орден Свободи", адже за свою свободу й незалежнiсть завжди i боровся наш народ. Та ще бiльше я радий, що отримав Орден Свободи саме зараз, а не, наприклад, рiк чи два тому.
   -- Чому? Не розумiю.
   -- Тому що менi було б неприємно надалi вiдчувати, що мене нагородило ним бандитське керiвництво держави на чолi з Януковичем, яке постiйно брехало й обкрадало просте населення країни.
   -- Але ж ти саме два роки тому отримав звання Академiка теж вiд цього керiвництва.
   -- Е, нi! -- рiшуче заперечив Iлля Михайлович. -- До цього звання керiвництво держави нiякого вiдношення не мало. То все вирiшували саме члени Нацiональної академiї наук України, а їм нiяке керiвництво не указ. Вони самостiйно приймають подiбнi рiшення.
   Все це було так, але Золотаренко не мiг знати, що надалi i теперiшнi вищи посадовцi країни так само будуть брехати й обкрадати населення країни - керiвництво держави просто зрадить Майдан, розтопче його iдеали. Перемога Євромайдану виявиться "пiрровою" - народ, заради якого немовби все й робилось, нiчого не виграє, але практично все програє. Пiзнiше незалежнi експерти й аналiтики такими словами опишуть цей процес: "Пiсля Революцiї гiдностi люди пiшли в один бiк, а держава - в iнший". I таке траплялося в iсторiї країни неодноразово - її керiвники завжди говорили, що вони все роблять для держави, але з їх вуст дуже рiдко звучали слова, що вони все роблять для народу. А якщо говориться: для держави, то, скорiш за все, потрiбно читати: для себе. До того ж в Українi не було, не зважаючи на всi обiцянки, незалежних СМI, а тому громадяни слухали, дивилися i читали лише заготовки олiгархiчних каналiв та редакцiй. Щоправда, дещо виручав Iнтернет, у якому патрiоти країни намагалися донести до народу правду. Отож надiя завжди помирає останньою. Саме тому багатостраждальний народ України сподiвався, що найближчим часом країна отримає гiдне керiвництво, яке виведе її на шлях добробуту й процвiтання.
   Що ж стосується самого Iллi Михайловича, то доля все ж пiднесла дуже щедрий дарунок до його Дня народження. Але, мабуть, недарма кажуть, що саме людина є власником своєї долi, саме людина керує своєю долею й направляє у вiрне русло. I на прикладi Золотаренко це добре вiдчувалося, бо саме вiн доклав дуже багато сил, щоб його доля стала такою, якою вона зараз є. Та якщо врештi-решт сам Iлля звершив свої прагнення, то й країна з таким волелюбним, мужнiм, розумним i працьовитим населенням точно доб'ється своєї мети. А тому й вiрилося 75-рiчному Iллi, що й вiн ще встигне хоча б трохи пожити у такiй чудовiй країнi, а вже його сини й онуки точно будуть зростати щасливими на родючiй українськiй землi!
  
  

0x01 graphic

   254
  
  
  
  
  
  
  
Початок роману "Шляхи, якi ми обираємо" - Частина I знаходиться тут: "Шляхи, якi ми обираємо" ("Путiвка у життя")
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"