Рондяк Олег Дмитрович: другие произведения.

Ти навчила мене писати драму

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Ссылки:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Ссылки
 Ваша оценка:

  Звичайний день, він ніс покій
  У ці серця жорстокі ,
  Що мали в голові лиш золота потоки.
  Чудові промені ясні,
  Холодний вітер по спині,
  Замети снігу золоті.
  Блистіли ці зимові гори,
  Аж поки сонця теплі сльози
  Не стали вироком в суді.
  А я присяжний за столом
  Сиджу і слухаю нудні
  Великі лекції судді.
  Про тугу, сум і про любов
  Говорить він у залі том,
  А ми присяги нарід знатний,
  Виносить вирок голос панський,
  "Чого не б"єш, щоб всі пішли
  Усі за страту - не тягни."
  Пролилась кров, цей час настав
  Час неправди і обман,
  Ні розуму й стида
  На лаві "чистого" суда.
  Цей чорний кокон павука,
  Що мав лиш назву від царя
  Зав"яз, не буде більше вороття.
  Чому ти думаєш він винен ?
  Бо було мало в нім провини ?
  Бо був він злодієм з новини ?
  Тому, що став він вільним на хвилини!
  Подумай, нарід, наш великий
  Чи станеш судові покірний ?
  Чи станеш здобичі подібний.
  Часом ми забуваємо хто ми є і для чого ми тут, проте чи дійсно це так важливо, чи можливо все це не має сенсу? Безліч запитань на які немає відповіді, проте це навіть краще. Йдучи вперед, рухаючись саме туди, де ти хоч бути і робить нас людьми. Ми вправі самі вибрати свою долю і як вона складеться, але головне не забувати про одну важливу річ...
  Велика сімка
  Сон 1
  - Чому ти приїхав?
  - Скучив за тобою і я знаю ти теж. Та і мені уже 18, а відсвяткувати не було з ким.
  - Так, а чому не в гуртожитку? В тебе там би мали появитися друзі.
  - Ну... Було б так не приїхав би. Ти сама знаєш яка там обстановка
  - Ні - вона засміялась
  
  - Думав це не скінчиться - я посміхнувся у відповідь
  Такої напруги я не відчував ще від тоді як Джошуа бився з Кличко. Але я радий, що це був лише жарт і ми засміялися ще сильніше і обняв її, це була моя перша дівчина. А ім"я? Воно на віки втрачено, пропало без сліду, а в пам"яті залишись тільки моменти, які не давали мені спокою довгими днями і місяцями.
  Все продовжилось палким поцілунком, який продовжувався не менш ніж 10 хвилин і плавно переходив в такий самий із ще більшою тривалістю. Часом це могло продовжуватися дуже довго, причиною була довга розлука. Тяжке літо. Та і молодість вона така, хочеться всього і чим побільше.
  - Я знала, що ти приїдеш. Чекала і ось він ти. Вже такий дорослий, а ведеш себе дальше як дитина - скрикнула вона бо я вщипнув її в одне м"яке місце. Я любив коли вона злилася на мене. Настільки милого створіння в такі моменти я ще не бачив. Хоча це можливо тому що і не уявляв більше нікого в такому плані.
  - Ну вибач, вибач. Це все гормони. 18 то мені вже є, але ...- і ми двоє знову зайшлися шаленим сміхом.
  Я мав залишитися у неї на пару днів так як її сусідка поїхала до хати і квартира була вільна. Але це був тільки початок дня, тому ... Я не знаю чому, але той день пролетів неймовірно швидко. Ми гуляли в парку сміючись у весь голос, говорили дурниці на які люди весь час звертали увагу, але нам було все одно. Ми просто жили, що не могли робити більшість людей у цьому світі. Ми жили один одним, насолоджуюсь кожним моментом. У нас були сварки і навіть такі через які розходилися проклинали один одного, але в кінцевому рахунку розуміли що не могли один без одного. Як казав великий український співак і просто надзвичайна людина : люди занадто багато думають, а треба просто жити.
  - Ати мене кохаєш? - і її очі засвітились. В ці моменти вона була схожа на маленького котика, який хотів щоб його не тримали і не відпускали
  Палкі обіймами та подальші розмови про все на світі. Я відчув як насолода від заборонено яблука, яке з"їла Єва чим прирекла людей на вічні болі від смерті проника в мене і пливе по венах. Інколи я проклинаю її, бо якби не це я б міг кохати її вічно.
  - Звісно що. Тебе одну - я обняв її і цей запах врізався мені в обличчя. Її запах, який я не міг сплутати ні з чим. Він не був подібний ні нащо, тому що він належав їй. Це було щось невимовне. Від нього я немов п"янів і ..
  
  
  Розділ 1
  Моя ілюзія із спогадів пропала і перед моїй заспаним обличчям стояла жінка років 30 з гарною зовнішністю, яку звали Аліса. Це була моя секретарша, хоча вона вже стала мені як сестра або щось таке. У неї було темне, аж вугільне волосся і голубі очі в яких я весь шукав надію. Вона була красунею. Засмагле обличчя, ніби то регулярно літає на острова загоряти. Невеличкий носик який нібито і мав псувати всю цю красу, але тільки доповнював її. Також уваги гідні губи, які завжди були помальовані у червоний колір, що додавало їй неабиякої сексуальності, принаймні про це не раз вже мені казали всі хто тільки її бачить. І ніби все, але ні фігуристе тіло в купі з строгим брючним костюмом робили з неї справжню модель. Проте вона не завжди була такою та і насправді Аліса зовсім звичайна. Зранку вона як всі з кучерявим від сну волоссям, у звичайній піжамі та жаліється на недосип як і всі ми.
  Я зустрів її досить давно, її батьки померли і рідних у неї не було. Ну і від тоді ми разом. Не в сенсі стосунків, а тримаємося один одного. Це важливо, тому що це мене запитують кожен раз як бачать нас разом. У неї було жахливе дитинство, пройшло не мало часу поки вона мені щось почала щось розказувати, спочатку вона навіть не говорила зі мною.
  - Так Аліса вибач, я не спав минулої ночі, бо хотів уже закінчити справу невідомого в плащі, це виявився чоловік, який переслідував свою колишню дружину, щоб вбити її за зраду. Так як він раніше служив у спецназі - це було не просто, проте ми справились. Ми трудились над цією справою більше ніж пів року і нарешті злочинець впійманий. Що ти хотіла, кажи. - я все ще подавав мало ознак життя і вона це бачила тож дала мені пару хвилин щоб я проснувся повністю, тому вона принесла мені кави і поки я її пив папери що я мав переглянути вже стояли у мене на столі. Це були рахунки за наш офіс. Та багато інших менш важливих паперів...
  - Так Едварде я пам"ятаю, що це справа ми ж разом її розплутували пам"ятаєш? Не важливо , а і не забудь про посилку, яку принесли вчора ти так і не відкрив її. Вона в тебе на столі
  Дійсно я згадав, що вчора якийсь дивний листоноша приніс мені її. Вона була на моєму письмовому столі, невеличка коробочка розміром з шкатулку, в яких зазвичай танцюють балерини.
  - Через цю роботу взагалі про все забуваю. Як я міг про неї забути. Добре, головне що я закінчив важливу справу вчора. І так я пам"ятаю, що ми разом її вирішили, я просто надзвичайно щасливий. Дякую, Алісо ти найкраща - я їй всміхнувся
  Я почав її розпаковувати. На диво це зайняло багато часу, бо настільки багато липкої стрічки я ще ніколи не бачив. Проте хвилин за 10 ця коробочка мені піддалась. В один момент я подумав що там щось скляне, але ні. Я з подивом і відкритим ротом тримав річ що була там і мені вдалось щось сказати тільки тоді, коли Аліса повернулась. Вона одразу забула що хотіла і підійшла до мене.
  - Едварде ця річ неймовірно дорога. Я читала про це, такі кишенькові годинники носила знать у 18 столітті і якщо взяти до уваги герб позаду циферблата, то він належав якісь династії - вона казала ці розумні речі все одно продовжуючи з невимовним поглядом спостерігати за цим скарбом.
  - Так я знаю, але хто нам його прислав?
  - На посилці немає адресата. Тому спочатку я подумала, що це твоя колишня дружина знову робить пакості або присилає якісь казкові рахунки, які ти все одно не оплачуєш. Прибила б її! - із злістю сказала вона
  - Що ти кажеш Алісо?
  - Ні, ні нічого - вона посміхнулась
  - Давай зробимо наступний чином. Я як відповідальний начальник спочатку розберусь з цими паперами і потім ми займімося ось цим - я поклав годинника до шухляди мого стола і почав розбиратися з письмовою макулатурою. Це були безтолкові рахунки за світло, приміщення нашого офісу, воду та багато іншого зовсім не цікавого матеріалу.
  - О Господи як це нудно - я не міг продовжувати тож я попросив Алісу розібратися з цим. Її нищівний погляд при цьому мене просто вбивав. Тоді мені ставало дуже соромно, що я такий лінивий. - Як закінчиш приходи і займімось тією річчю. І її очі засвітились. Через 5 хвилин вона вже була в мене. Не знаю чи вона закінчила, але це вже не було важливо. Перед нами знову був цей годинник.
  - Едварде, а це не пастка?
  - Так я теж про це думав, але якби це була вона ми би вже з тобою так просто не розмовляли. Нам потрібно довідатися про це якомога більше, не попав ж нам в руки цей артефакт просто так. Не могла б ти розшукати що це за символ, а я буду досліджувати сам годинник.
  - Так звісно Едварде
  Довгі години ми досліджували його, але я навіть не зміг його відкрити. Кнопка що відповідала за це була зламана або це був якийсь шифр. Мене не покидало відчуття що ми щось не бачимо. Щось настільки очевидного як ніс посеред обличчя, але не у випадку того кого не можна називати. Пройшло пару годин і я вже був на 100 відсотків впевнений що за нами хтось шпигує. Хтось хто купує каву у магазині навпроти вже третій раз. Це був чоловік - невисокий, в чорних спортивних штанах та кофтою з капюшоном. Тому лице я не міг розгледіти. Мені це здалося дивним тому що я сам виходив купити там кави і він дивився тільки на мене і більше ні на кого, не відводячи погляду Я не придав цьому такої уваги. Ну дивився і дивився що такого. Але...
  - Що?!! Де він? - я встав з крісла і крикнув що моя помічниця аж підскочила.
  - Едварде що трапилось? З тобою все гаразд?
  Вона підбігла до мене і таким материнським поглядом спитала це ще раз, але не встиг я щось сказати як у двері хтось постукав.
  - Чекай мене тут!
  - Але Едварде що трапилось?
  - Без але!!! Я відкрию - я знав хто за дверима і у мене було дуже погане передчуття
  
  ***
  Дощ, сильний дощ, злива. Що я робив у той день на дворі? Дай бог згадати. А точно. Я гнався за викрадачем того безцінного годинника, який вкрав його у мене. Коли я відкрив двері він вдарив мене по обличчю і вирвав його з руки. Я нічого не зрозумів але побіг за ним. Я не знаю що робила в цей час Аліса, я просто побіг.
  - Стій паскуда!! - кричав я йому в наздогін. Не знаю чи він чув, але кричав. Я не міг відпустити його. Я змок до нитки і це тільки заважало бігти. Я не взяв ні пальта і шапки.
  - Потім я буду вислуховувати за це, але що вже
  Дощ посилювався і на небі появились блискавки і це не несло нічого доброго. Я помітив, що він почав сповільнюватися і побіг так швидко як міг. Але це було тимчасово за 1 хвилину грабіжник набрав шалену швидкість і я безнадійно відстав від нього. Бігаючи вузькими провулками я загубився і зрозумів, що опинився в найнебезпечнішому районі нашого міста. Його називали Брудний Ніл так як ця вулиця тягнулася аж до кінця міста створюючи дуже довгу непереривну лінію. Як не дивно на вулицях було пусто хоча і це була тільки 4 година дня. На щастя дощ закінчився залишивши після себе мокру та холодну погоду, яку доповнював неприємний вітер.
  - Потрібно звідси йти. Тільки цих проблем мені не хватало - сказав було я , але не помітив як за мою спиною появилась постать, я обернувся і побачив, що і був той самий чоловік, який втікав від мене - Хто ти?
  Він нічого не відповідав. Десь 2 хвилини ми дивилась один на одного та стояли непорушно. І раптом тиша порушилась звуком мотору. Ми двоє подивились у вузьку вуличку крізь яку їхала доволі знайома мені машина. Так, це була моя старенька машина, яка дісталася мені після смерті батька. Я вже знав хто мчить мені на допомогу, але я знов вернув погляд на того чоловіка, але було пізно його величезний кулак наближався до мого обличчя і я не встиг зреагувати і получив сильного удару прямо по носі. Це надзвичайно порушило мою рівновагу проте я встояв і ударив у відповідь, з нього злетів капюшон.
  - Зря ти в це вплутався детектив. Ти не зможеш нам помішати - він сказав це і зник десь між будинками якраз як під"їхала Аліса.
  - З тобою все добре?
  - Так - але я не усвідомив що удар був надто сильний - Аліса ! - перед очима поплило і я впав на тільки политий дощем асфальт в середині найгіршого району міста Маєрсі - А звідки тут асфальт ?
  Я знав той район як ніхто. Тому що виріс там. Ми з мамою та татом жили там, коли вони тільки но одружились. Це життя було надзвичайно бідним, але дуже щасливим. Пам"ятаю як сьогодні. Кожного ранку мама смажила на сковороді яєчню і ми їли її з самим хлібом. Хоч цього було й замало батьки не жалілися, але я ще був надто малий щоб розуміти щось, тому без перерви плакав. Після цього тато завжди кудись йшов, постійної роботи в нього не було, але він знаходив щось щоб кожного дня чимось дивувати мене та маму. Ніколи не забуду як одного разу він приніс цілий кошик яблук. Мама старанно їх нарізала і ми цілий вечір їли їх. Звісно мої зуби ще не були достатньо сильними для цього, але все одно мама знаходила кожен раз спосіб щоб я зміг поїсти.
  Коли я прокинувся то відчув нестерпний біль в голові та раптово повів рукою в протилежну руці сторону і через це конструкція до якої я був приєднаний тонкою трубкою повалилась на підлогу. Для моєї голови, яка тільки-но прокинулась це було досить неприємно так як це створила неабиякий шум.
  - Довбана плитка! Хто взагалі ставить в лікарнях плитку? - роздратовано сказав я та повалився на ліжко - дивно чому ніхто не прибігав? - але це було хибне судження одразу в той момент до палати забігла медсестра та двоє дуже знайомих мені людей Аліса та Бені, інспектор поліції та мій давній, та хороший друг. Не раз помагав мені у справах хоча міг позбутися роботи через це.
  - Що трапилось? З вами усе гаразд? - спершу обізвався персонал лікарні, яку знав як свої п"ять пальців, бо вже неодноразово потрапляв сюди
  - Так, так все добре. Просто ця довбана штука, яка називається капельниця чуть не розбилась і якби так сталось мені б потрібно було платити за неї - я з цим критичним поглядом щодо цього неприємного випадку глянув на цих двох, які все ще стояли у дверях і дивились на мене як на малу дитину - Ну що? Це ж випадково?
  
  ***
  Інспектор Бені. Дивне ім"я для такого бугая як він. Хоча це ніяк не впливало на нього в цілому. Я познайомився з ним ще зовсім малим, коли ходив до тата на роботу. Навіть тоді він не вирізнявся великими заслугами, проте мав добре серце. Не думаю, що це допомогло йому зайняти таку посаду і всі знали що цей слуга закону був дурачок ще той, але блін колись я точно дізнаюсь як саме він це зробив. Сам він був гладкий та не дуже повороткий, проте на дивно бігав він досить таки швидко. Саме ця людина постала в моїй голові коли я думав про непоєднувані речі. Завжди ходив у розтягнутому піджаку та білій сорочці защепленій під комір, що свідчило про невпевненість та схоже він дальше думав, що якщо він не защепить цього ґудзику то його жінка з якою він розлучився рік тому насварить його.
   Голос в нього був повільний і тихий так як він не вимовляв пару літер алфавіту, проте на диво всі його розуміли.
  - І ви не бачили ні його обличчя, ні волосся? Взагалі нічого?
  Я хотів вбити його за це питання.
  - Так, саме так! Послухай Бені зав"язуй з цим я тобі вже все розказав - я сердито ліг і кинув погляд на Алісу, яка читала сьогоднішню газету
  - Ти сам знаєш, що мій бос не має знати, що я тобі допомагаю
  - Але він все одно знає - я знизив плечима
  - Добре, добре Едварде вибач за це. Коли одужаєш приходи я зроблю все що буде в моїх силах - він похлопав мене по плечу і вийшов
  - Не злись на нього - Аліса підійшла ближче - він всього лиш боїться втратити роботу. Давай краще розкажи чи ти маєш пропозиції хто це міг бути. А потім я розкажу тобі що мені вдалося дізнатися поки ти спав і те що я найшла це не найцікавіша новина.
  - Розкажи краще що пишуть сьогодні в газетах
  - Звідки ти знаєш, що це була сьогоднішня ? - вона здивувалась
  - Так, Алісо давай тільки ти не починай. - я трохи заспокоївся, бо не хотів на неї кричати - Коли ти читала, то кусочок газети зігнувся і я побачив дату. Дай я теж почитаю, а ти поки розкажи мені що ти дізналась поки я тут без діла лежав. Скільки я пролежав?
  - Приблизно 8 годин
  Я хотів зірватися з ліжка, але вона мене зупинила.
  - Як 8 годин! А годинник? Ми повинні його вернути! - медичне обладнання дало сигнал, що мій пульс посилився , прибігла медсестра. Ми двоє своїми поглядами дали їй знати, що це всього лиш припадок моїх нервів і вона пішла.
  - Будь ласка відпочивайте вам не можна напружуватися, я принесу вам чаю
  - Краще кави - мені здалось, що на цих словах вона дістане з халата пістолета і застрелить мене
  Аліса подала мені газету і на першій сторінці йшлося про смерть останнього графа якоїсь великої династії і що все майно дісталося дворецькому. Проте чуть правіше була зображена зовсім знайома річ. Це і був годинник, який я отримав сьогодні зранку.
  ЗВЕРТАЮСЬ ДО ВСІХ ЖИТЕЛІВ, ЯКІ ТІЛЬКИ ЦЕ ПРОЧИТАЮТЬ. ЦЕЙ ГОДИННИК Є СІМЕЙНОЮ РЕЛІКВІЄЮ РОДУ МОГО ПОКІЙНОГО ГОСПОДАРЯ, ОСТАННЬОГО ГРАФА СІМ"Ї МАЙН. ЯКЩО У ВАС БУДЕ ЯКАСЬ ІНФОРМАЦІЯ ЗВЕРАТЙТЕСЯ ЗА НОМЕРОМ НИЖЧЕ.
  Я знов хотів зірватися з ліжка, але цього разу зупинила мене зовсім не Аліса це був ремінь з її класичних штанів.
  - Алісо, ти чого? Що це таке?
  - Я ж знаю, що ти маєш вибуховий характер
  - Хмм, ладно вже можеш зняти я буду спокійний - вона навіть не поворушилася, тільки знищуючий погляд змусив мене лягти назад.
  - Ці жінки страшніше диявола - добре, що я це сказав тихо один раз вона бігала за мною з ножем по всьому офісу за подібні слова
  - Але як це? Це не може бути збіг - я подивися на неї
  - Так, але глянь сюди - вона нову подала мені газету, але зараз вона була розгорнута на іншій сторінці.
  Я був шокований. Там була стаття, яка критикувала наше бюро і людина, яка його написала пригрозила його закрити, а нас посадити за грати. Звісно це була анонімна стаття, але те що вона попала на другу сторінку свідчило про зацікавленість преси у цьому або простому підкупі.
  - Кому це потрібно? Треба швидше їхати до офісу! - я чуть не пригнув, але забув про ремінь - зараз вона навіть не глянула і тихо сказала.
  - Я не знаю ,але потрібно бути обережними - і зняла з моєї руки ремінь
  - Дякую
  Спочатку я не сприйняв це як щось серйозне і не послухав Алісу, але я не міг подумати, що наслідки можуть бути такі жахливі.
  
  ***
  Ми вийшли з лікарні, на дворі було холодно і сильний вітер. Люди були з із зонтиками, які ніяк не могли захистити їх від цього. Справа від нас з Алісою йшла пара, проте люди вже були старші. Чоловік зняв плащ і завернув свою жінку в нього. На ньому був гольф гарного пошиву, я розбирався в цьому ,бо мама деякий час працювали швеєю та навчила мене дечому. Ця картина викликала в мене як і хороші так і болючі емоції, але тут..
  - Едварде, ти чого? Дощ падає, ходи машину - вона схопила мене за рукав мого до нескінченості перелатаного піджака. Я міг собі дозволити кращий, але навіщо. Треба радіти тому що маєш
  - Так, так йду - але коли я це сказав, то сидів в моїй маленькій машині в яку мене Аліса запхала , інакше не скажеш
  - Що з тобою? - вона все знала, але це звичне питання переживання, вона завжди задавала його. Хотіла щоб я сам казав що таке
  - Та ні, все добре, поїхали - да брехати було не моїм , але моя секретарша змовчала
  Ми проїхали хмурим містом. Від дощу воно здавалося ще темнішим ніж завжди. Старі будинки, сумні люди і все це доповнював монотонний голос радіо, який як і всі зараз розказував про дворецького та маєтки сімейства Майн
  - Едварде обережно!!! - я задумався і не помітив, що на дорозі де повно машин, які їдуть вискочила людина. Я не встиг повернути, тільки би зробив гірше. Тому я на досить великій швидкості збив його і затормошив тільки через 50 метрів, де був з"їзд з дороги. Ми швидко вибігли з машини, Аліса сварилася на мене, але я не звертав уваги, попри нас їхали машини взагалі не помічаючи що тут щось сталось.
  - Та тихо вже Аліс я і сам бачу що зробив. Заспокойся вже! - я крикнув і вона замовчала, махнула головою і ми нарешті добігли до нього.
  Це було жахливо, його лице було знівечене і покалічене. Ніс був обрізаний, що виднівся череп і це точно не через наше зіткнення. Його зламана нога було тому доказ, її вивернуло в іншу сторону, але це було ще не найгірше, але це стало зрозуміло після розтину. Бені звісно що повірив нашій розповіді і нас не приволокли до кімнати допиту в якій Бені сказав, що це не перший випадок і що вона начальниця хотіла б з нами поговорити. Бені такого вислухав від мене, але все ж за пару хвилин ми з Алісою сиділи в її кабінеті. Порівняно з попереднім власником кабінету зараз він був набагато охайніший і чистіший. Це і не дивно.
  - Алісо що ми тут робимо? Там треба труп оглянути, а ми тут сидимо і не знати чим займаємось
  - Ой не переживай Карема. Я тобі обіцяю він нікуди не втече - вона стояла позаду мене і поклала руку на плече - я вас на довго не затримаю якщо відповісте на всі мої питання
  Це була нова начальниця відділку Софія Фокс. Не досить висока, але з хитрим та проникливим поглядом, що робило її грізнішою. Сівши на край столу, вона запалила сигарету і пильно вдивлялась на нас обох. При цьому поправляючи своє темне як сажа волосся. Бені якось розказував мені за неї. Закінчила юридичний та пішла в поліцію, де дослужилась до вищих звань буквально за пару років, справжній професіонал своєї справи. Але не була такою строгою начальницею, більше розуміючою, яка при нагоді могла і відпочити разом із офіцерами, які п'яні до безпам'ятства починали розпускати руки до її тіла, яке по його розказах снилось йому не один раз. Але в момент розповіді до нього задзвонив телефон і він зник витираючи слину. А тепер я і сам розумію чому він був в такому стані. Ноги, незважаючи на її зріст були не такі малі, а навпаки робили загальну картину ще кращою, переходячи в талію, яка була нібито бритва, заточена від білої як сніг сорочки, яка трималась на Божій волі тримаючи ...
  - Едварде! - Аліса помітила що я захопився аналізом і дала мені про це знати стукнувши ліктем мій бік
  - Тут ж заборонено курити
  - Мені тут все можна. І так Карема Едвард і Аліса .... Як ваше прізвище юна леді
  - Теж Карема - вона ніколи не казала цього в слух. Я кинув на неї здивований погляд, але вона чітко дивилась на неї. Здається її щось тривожить, треба вести себе акуратніше
  - Зрозуміло. Ви що одружені? - вона повільно викурювала сигару і чуть тремтячими пальцями стряхнула попіл у попільничку. Від її погляду в мене були мурашки по шкірі
  - Так - Аліса сказала це достатньо голосно і чітко. Але я зберігав спокійний вигляд обличчя
  - Зрозуміло, тоді все буде легше - дальше тримаючи сигарету в роті, вона продовжувала говорити - ця вся справа з трупом насторожує мене. Ви вже ходили до Френка? Не треба прикидатися, що ви не знаєте хто це, хоч я тут недавно, але про вас багато що знаю, особливо про тебе хлопче. Це вже другий випадок смерті таким образом, тому я і закликала вас. Мені потрібна допомога, мій найкращий працівник зараз у відпустці, тому єдина надію на вас. Не подумайте мої працівники хороші спеціалісти, але цей випадок надто особливий, щоб доручати його будь-кому. В моргу вас вже чекає Френк та Бені, спитаєте в когось з них мій номер і в разі необхідності ми допоможемо вам всіма доступними силами. Не робіть такі квадратні обличчя в мене на це є свої причини. Все ви вільні, чекаю новин в скорому часі.
  В мене було безліч запитань на які я хотів отримати відповідь, але ..
  - Так ми зрозуміли - і все, з цими словами Аліса витягла мене з кабінету
  - Не чіпай її Едварде! Йдемо у нас гора роботи чи ти забув? - тож буквально за пів години Аліса, Бені та я стояли перед накритим трупом.
  - Ну що ж вам сказати? - це був Френк, мед-експерт. Родом з Америки і він судячи по розказам всіх знайомих, яких я знаю, дівчата по ньому з розуму сходять. Ну він дійсно мав феноменальну зовнішність. Засмагле та красиве обличчя з русявим волоссям і плюс добре обізнана у професії робили його не тільки красенем, але й хорошим спеціалістом.
  - Що з ним Френк кажи, бо я не можу вже чекати! - я був надто у великій нетерплячці, бо я був впевнений що лице це не найгірше що з ним насправді є
  - У нього немає більшості органів, таких як мигдалеподібних залоз, проте це не є аж таким страшним, бо вони втрачають свою вагомість приблизно у 3 роки
  - Ніколи би не міг подумати, що таке є - Бені був таким здивованим і це було надто помітно на його обличчі
  - Так так Бені це ще вчать в школі на біології. Френк продовжуй. Чого ще немає?
  - А так, ще немає апендецита - він показував місце де розташовувався даний орган на трупі, у правій нижній частині живота і Бені вийшов - ви уж вибачте мені так легше та і вам зрозуміліше. Шлунок, жовчний міхур, нирка, репродуктивні органи, тобто статеві та селезінка. Якщо узагальнити, то в нього відсутні всі 7 органів без яких людина могла б жити, але без них всіх це надто важко, не назвеш життям. А і всі ці хірургічні операції по вирізанні органів були виконанні надто блискуче, це був професіонал, не вірю щоб хтось без належного обладнання та навичок міг це зробити - він нарешті закінчив свій розказ і я хотів спитати його, але Аліса мене випередила
  - Крім цього є ще щось? - її голос як завжди був переповнений стійкості, на відмінно від Бені, чоловіка за 40 ця дівчина не боялась таких розказів та сцен, бо дитинство змусило бути її сильною
  - Так є, ось це - він дістав з карману свого білого халату маленький пакетик, який зазвичай використовують для доказів. В ньому були нитки
  - Нитки? А, ними він був зашити. Взяли вже ДНК ?
  - Так, але крім його клітин на них немає більше нічого. Кажу ж профі - він нібито відчув заздрість - Вам ще щось потрібно?
  - Нібито все, але ви можливо знаєте чия це робота? По ваших словах мало хто би міг це зробити - я наблизився до нього майже впритул - Френк це би дуже допомогло
  - Вибач, Едварде, але це все що я знаю - він відвів погляд та відійшов
  - Добре тоді, якщо буде якась додаткова інформація дзвони, ти маєш мій номер і Софія казала взяти її номер - я швидко записав ці 10 цифр та ми з Алісою вийшли з моргу та попрямували до виходу
  - Едварде, він ...
  - Так я бачив, був надто нервовий. На скільки я знаю він одружений, так?
  - Так, приблизно рік
  - Ну то з цього і почнемо, щось він приховує, навідаємося до його дружини , задамо кілька запитань, можливо вона щось знає. Вона росіянка здається ?
  - Так, відома балерина, Вікторія Мижогалова.
  - Звідки ти це знаєш?
  - Так ось досьє тримаю - вона посміхнулась
  - А як ти? - вона мовчки пройшла попри мене і невимушено посміхнулась - а не важливо - обігнав її та відкрив двері - Після вас
  На то момент я вже деякі застереження щодо цих всіх подій і о Боже яким я був дурнем, що тратив свій безцінний час замість того щоб повернути річ яку вкрали у мене сьогодні.
   
  Розділ 2
   Це її квартира?
   Так, ну пише у справі, що саме за цими дверима проживає наша вельмишановна
   Ніколи не розумів цього твого сарказму, ну окей - після мого стуку я почув дуже сильний шум і приблизно за хвилин п"ять, нам з Алісою все ж відкрила двері ця балерина. Досить красива на вигляд, зелені очі та волосся зібране у клубок, мішки під очима, яка робота може бути в ночі у балерин? Та домашній халат, можливо вона тільки проснулась та вже була третя дня - Доброго дня, це ви Вікторія Мижогалова? Ми приватні детективи і нас до вас кілка запитань. Якщо вам стане від цього легше ми добре знайомі з вашим чоловіком
   Чоловіком? Ах так Френк, заходьте. У мене були концерти недавно і я ніяк не можу виспатися. А що ви хотіли запитати? У мого чоловіка якісь проблеми?
   Ні, я так не думаю, сідайте ми на довго не затримаємось - у квартирі був безлад і то страшний, не знаю як Френк будучи одруженим міг таке позволити. Безліч книжок стояли на столі та підлозі, розкиданий одяг та багато фото на серванті, але ні на одній не було його. Тільки вона, напевно з сім"єю. - Ну що ж - я присів на великий стілець, при цьому скинувши з нього весь зайвий одяг - почнемо. Ви нервуєте?
   Ні - проте у неї виразно тряслись руки, можливо ліки? Її чоловік все ж лікар
   Що ви мені можете розказати про Френка міс. Мижогалава. Я правильно сказав?
   Мижогалова. Через о. Нічого страшного. Залежно від того що вам потрібно. Ми одружились відносно недавно та і наша зустріч це така собі випадковість. Вперше ми зустрілись на одному з моїх концертів на якому я отримала травму і він єдиний лікар в залі котрий зміг допомогти, від того часу ми активно вели переписку і одного разу він зробив мені пропозицію і ось я тут. Переїхала з Росії і живу тут вже приблизно пів року. Трохи незвично, але нічого.
   Я зрозумів, а що скажете щодо його лікарських навичок? Ви добре в цьому ознайомлені?
   Вибачте містер детектив, але я нічого не розумію. Чому ви самі його не спитаєте?
   Він мені не скаже тещо потрібно та і схильний думати, що близьке оточення краще знає людину ніж будь-хто, тому я вас слухаю
   Мені починати переживати? - її руки затряслись з новою силою - мій чоловік хороша людина і він не міг зробити чогось погано, ви його в чомусь підозрюєте? Навіть якщо так це не правда, він дуже добрий - вона сказала це все на одному диханні і я думав що вона зараз задихнеться - щось мені погано - її очі закрились, вона втратила свідомість
   Йомайо Едварде, що ти з нею зробив - ми інстинктивно підбігли до неї - пульс є я викличу швидку, а ти поки оглянься тут, не зря ж м прийшли.
  
  ***
  - Ти щось знайшла? - я косим поглядом глянув на Алісу, не відводячи очей від автомобіля швидкої допомоги, який тільки - що поїхав і по невідомих причинах забрав нашу єдину зачіпку - Аліса? Ти мене слухаєш?
  - Так Едварде заспокійся, все я чую. Задумалась - вона не часто буває такою, хоча і часто про щось думає, в неї добре розвинута інтуїція. Це не раз допомагало нам у якісь біді - Мені потрібно поїхати в одне місце, зачекай мене в нашому кабінеті
  - Що? Ей Аліса, ти куди? - один момент і її чарівне волосся розвивав вітер, коли вона віддалялась від мене і крокувала в невідомому мені напрямку. Я їй довіряв, але куди дінуться переживання
  Я йшов містом в якому бурлило життя, кожен був зайнятий чимось своїм і його не хвилювало що про це думають інші. Зазвичай люди в таких містах не мають уявлення про щось таке як доброта, але чи є це погано? Так їм легше жити, їх не мучить совість, у них немає причин відволікатися від своїх справ. Можливо всі ми такі?
  Наш кабінет був не так і далеко, але поки я йшов мені це здавалось вічністю. Хмурі та сірі будинки в яких жили такі ж люди. Чорні вулички між цими будинками в які ти один раз зайдеш і можливо не вийдеш. Страшно напевно так жити.
  Я повільно підійшов до дверей на яких був надпис "Детективне агентство Елда", встромив ключа в отвір та повернув його. Зайшовши я побачив лютий безлад, здогадувався ,що так і буде, все ж я потрапив на територію Нілу, а це викличе підозри щодо мене
  - Ну хоч двері назад закрили, при зустрічі подякую
  Переступаючи через висунуті шухляди та розкидані листи з податкової, роботу над якими я так і не закінчив та, і Аліса також. Розвернув своє крісло, налив у стакан трохи віскі, яке стояло, на чудо не випите, у барі збоку від столу та сів у крісло. Я зробив один ковток, другий, стакан пустий. У мене не було сил вставати тож залишив все як є.
  - Надіюсь в Аліси все добре. Так багато сьогодні сталось подій і у мене передчуття, що це не кінець
  Очі повільно закрились, я відчув легкість, вперше за день, всі думки полишили мене окрім одної. Кожен раз закриваючи очі я бачив її. В надіях не бачити ще один сон, я постарався не думати взагалі ні про що.
  
  Сон 2
  - Як думаєш коханий, а чи дійсно існує справжнє кохання? - вона дивилась на мене своїми чудовими очима та не відводила погляду
  - Думаю так. Не зря ж всі поети та письменники зображають її. Не вірю, що таке можна самому придумати і впхнути у величезну книгу. Якби його не існувало світ давно б загинув
  - Хм, цікаво ти говориш, але ж існують люди, яким не може допомогти кохання або вони в ньому розчарувались. Що їм тоді робити?
  - Думаю головне не здаватися. Кожному є хтось присуджений, головне не промахати цей момент, не бути дурачком у відповідний момент і все що ти хочеш збудиться
  Ми сиділи біля колодязя, де на кінець могли залишитися на одинці і забути про всіх. Легенько дув вітер, вона сиділа в моїх обіймах і я не хотів її відпускати. Я думав, що так буде завжди. Безкінечні розмови до пів ночі, час проведений разом, я думав все це мало хоч якийсь сенс, але чи це є так?
  - Коханий? Що з тобою? Все добре?
  - А так, просто задумався - але чи дійсно щось буває просто?
  Проснувшись я відчував холод та неспокій, зазвичай е не свідчило про щось хороше. Встав з крісла та відкрив шафу, взяв з неї старого халата в якому ще ходив мій батько та вдягнув його. Стало трохи тепліше, але не настільки, щоб я відчув себе більш комфортно. Вернувшись до столу я відкрив досьє нашого Френка, яке Аліса поклала мені до піджака під час прощання та почав читати.
  - Ну і що ж ти нам розкажеш? - я гортав сторінку за сторінкою, де розписувались всі непотрібні мені деталі, дата народження, школа та безліч іншого - ага ось. Премії, попередні роботи, я так бачу ти у нас не тільки красунчик, але й відмінник. Дивно це все. Закінчив університет на червоний диплом, брав участь у різних конференціях та конкурсах. А ось і робота. Ану що тут Працював на міському кладовищі, але був звільнений по невідомих причинах. Здається я знаю нашого злодія
  Я машинально скинув халат з плечей на стіл, тримаючи в руках досьє та хотів навідатися до теперішнього могильника. Пробіг через весь безлад, вже був готовий відкрити двері як почув звук дзвінка та стуку.
  
  ***
  - Френк... Френк. Що ти зробив? Будь ласка забери мене
  - Міс. Вікторія? З вам все добре?
  На мене розвернувся лікар у довгому білому халаті, тримав в руках щось подібне на скальпель, проте мав приємне і гарне обличчя. Чоловік середніх років. На більше мій мозок був не спроможний зчитати більше інформація і я знову заснула. В моїх думках був Френк, наша перша зустріч. Це було як у казці. Всі обставини склались так, щоб ми зустрілись. Велика сцена, я виконую те що вмію робити найкраще в житті, але чому? Моя нога раптово втратила рівновагу і я повалилась на підлогу. Мій крик почув весь зал, почалась паніка. Люди почали шептатися, моя кар'єра зруйнувалась в один момент, нібито хтось клацнув пальцями і це сталось. Напевно всі колись стикаються з цим, чи ні? Думаю в той момент це мене не цікавило. І з'явився він. Я пам'ятаю його слова
  - Дівчино що з вами сталось? Яка саме нога болить? Хтось подзвоніть швидку!
  Але моя ілюзія розвіялась, я відчула раптову біль в нозі. Цього разу біль проникла у все тіло і це допомогло мені прокинутися повністю. Я роздивилась навколо і в приміщенні було дуже темно, не було видно практично нічого. Здалека було чути звук дощу та його стуку по даху. Легенько дув вітер, що робив моє перебування тут більше неприємний ніж було до цього. Здалеку з'явилась постать, яка тримала в руках факел та йшла просто до мене. Я вже не могла розпізнати хто це або що це. На ньому була маска та каптур. Підійшовши ближче він зняв каптур та витягнув з кишені скальпель, наклонився над моєю ногою та глянув на мене поглядом співчуття. Я відчула біль в його очах. Але він доторкнувся лікарським спорядженням моєї шкіри по якій одразу побігли "мурашки", моє серце забилось швидше, дихання пришвидшилось, він занурив скальпель у мою ногу як крізь масло і тремтячим голосом запитав
  - Міс. Вікторія що таке?
  Я відчувала цей біль і невимовно кричала та він раптом зупинився. До нього підійшла ще одна особа в такому ж плащі і масці обняла його
  - Ти молодець. Йди, брати тебе чекають, а тут я закінчу - він в останнє глянув на мене і я побачила як по його щоці потекла сльоза
  - Що таке міс. Вікторія? Нога не сильно болить? На жаль швидкої ми викликати не можемо
  - Надіюсь Едвард не буде злитися. Я так різко пропала, ну хоч досьє віддала
  На дворі був дощ. В голові я прокручувала всі події, які стались за сьогоднішній день, їх було надто багато. А скільки ще має статися. Помалу підходячи до місця свого призначення я готувалась до гіршого, ніколи не любила такі місця, тим більше після ...
  - Ви хто? - до мене звернувся чоловік, який стояв за брамою цвинтаря. Невисокий, з чорним волоссям та приємним голосом
  - Мене звати Аліса і я приватний детектив. На прохання поліції я розслідую одну справу і мені потрібно поговорити з господарем цього місця
  - З поліції кажете, хм. Багато я знав таких, що так казали, а потім в мене без сліду пропадали свіжі трупи. Ні, дамочка без доказів я вас не пропущу!
  - Все в порядку Вікторе, вона з наших - і той кого я ніяк аж не очікувала тут побачити - Бені
  Могильник глянув на мене з під лоба та відкрив двері. Напевно, йому пора міняти місце роботи.
  - Що ти тут робиш Бені? Думала ти не любиш такі місця
  - Так, але новий капітан попросила нас провірити всі можливі варіанти і ось я тут. Поведінка Френка мені здалась дивною і я вирішив провірити, а так як досьє забрав хтось з вас двох - він скоса глянув на мене і мені стало соромно
  - Бені ти сам розумієш це наша з Едвардом робота
  - Наступного разу посвятіть мене в неї добре? Аліса ти була права це місце не для мене, тому прошу тебе набери до мене як покинеш його. Я мшу здати рапорт
  - Звісно Бені, вибач за незручності. Едвард мені багато про тебе розказував, дякую тобі
  Ми попрощались і він своїм ведмежим кроком пішов скоріше всього в якусь бургерну, щоб поки що не появлятися у відділку. Сторож закрив за мною ворота та провів мене до будинку сім"ї Лейт. Одної з найбагатших, проте їхній рід майже зник. Останній член сім'ї, який залишився це донька Містера Лейта з якою мені потрібно поговорити.
  - Ось і дім, надіюсь ми більше не побачимось - він сказав це і зник десь в темряві вечора, яка панувала на вулиці не так давно. Я вдала вигляд, що не почула та розвернулась, щоб оглянути будинок. Старий та чуть не обвалений, сімейне гніздо як ні як. Його історія тягнеться від сивої давнини, ще коли на дворі палили відьом, ще тоді цей цвинтар, величезний цвинтар взяв свій початок. Я постукала в двері і почула швидкий крок наближення.
   
  Розділ 3
  Перед моїми очима стояла дівчина років 23 з короткою кучерявою стрижкою та червоними як кров губами. В світі останніх подій і не знаєш чи це помада, чи кров. Поки я стояла та розглядала її, вона граційно спустилась по трьох сходинках, які відділяли нас. Щось в ній було, що не давало мені спокою, але кожен раз як я дивилась в її карі очі бачила доброту з відблисками пустоти.
  - Доброго дня вам щось потрібно? У мене немає багато часу, я запізнююсь на зйомку - вона глянула на годинник і чуть не зблідла - Можливо ви мене тут почекаєте, я буквально на секунду?
  - Доброго так, ем міс...?
  - Міс. Вікторія Лейт. Вибачте, але давайте я покличу свою сестру. Заходіть, не стійте на холоді
  Коли я кивнула їй, вона з полегшенням побігла і лишила мене на порозі одну. Зайшовши до будинку, я відчула тепло, хоча і воно розташоване в такому не благополучному місці. Антикваріат та різного роду картини створювали антураж закинутого, проте охайного будинку. Я роззулась та зняла своє пальто. Дивлячись на вішалку, яка трималась хіба що на вірі і надії, я взяла пальто із собою та зайшла до будинку
  - Так як вас звуть - я почула голос. Який спускався зі сходів. Він наближався все ближче і що це? Чамкання? - Ви уж вибачте, але я від самого ранку так не їла - ця молода особа тримала в своїх руках печеня невідомої мені марки.
  - Мене звуть Аліса. Я приватний детектив. Розслідую одну справу. Ви би не могли допомогти мені відповівши на декілька запитань?
  - Так звісно - вона ще раз надкусила печеня та вказала мені жестом руки на вільною
  - Дуже вам вдячна. А можна дізнатися ваше ім"я? З вашою сестрою я вже знайома. Ви також Лейт?
  Ми сіли на дорогий диван з червоною оббивкою та продовжили свою розмову, проте цей старий будинок в якому, на мою думку, в якому все могло розвалитися в будьякий момент, невимовно лякало мене. І ця дівчина, вона не складала враження спадкоємиці такого маєтків, вона була більш простою ніж її сестра
  - Ні, ми не рідні сестри. Моя мама, вийшла заміж за її батька. Ось так ми опинились в цьому величезному і пустому будинку. Моє ім"я Понтія Флафі. Так я знаю надто дивне, за це треба дякувати моєму батькові, розкопки та історія були його покликанням
  Вона при кожному слові відвертає свій погляд від мене, ніби ховаючи його. У мене не було варіантів крім того, що вона літає десь далеко звідси і нашої розмови, хоча ...
  - Міс. Флафі ви надзвичайно красива. Відкладіть це печеня та послухайте мене. Немає чого мене соромитися. Так ми не знайомі, але ж я бачу, що ви нервуєте. Ваші очі одразу зачарували мене, ще би побачити вашу посмішку, думаю це було б неймовірно. Знаєте як каже мій близький друг?
  - Що він каже? Хто це?
  - Він мені дуже дорогий. Так ось. Посмішка - це найкраща прикраса для жіночого обличчя. А якщо вона ще й щира, то рахуйте, що в цей момент ви найкрасивіша у світі - вона підняла голову та посміхнулась мені прямо в обличчя - зробите мені чаю? І ми поговоримо, домовились?
  - Так міс. ...
  - Просто Аліса
  В момент як вона брала пачку печеня і йшла на кухню я змогла роздивитися її ще краще. Гарне, тільки но вимите та пряме волосся ховало її тендітне личко від бруду цього світу, а очі, які світилися, тепер, від щастя нагадували море, яке в теплий літній день радує всіх хто його бачить.
  - Понтія! Я йду, ти ж добре поводишся із нашою гостею?
  - Міс. Лейт, вона зараз на кухні, але так все добре. Не переживайте. Мушу сказати, що ви виглядаєте фантастично. Це довге чорне плаття в точності підкреслює вашу фігуру. А макіяж, ох думаю на нього у вас пішла не одна година.
  - Дуже вам дякую. Мені приємно - вона надягла своє пальто, то зробила крок за двері з яких подув вітер і я ще відчула солодкий смак її духів, який заполонив всю прихожу - я мушу бігти, мене чекає моя подруга
  
  
  ***
  Я вернулась до вітальні, де на столі вже стояв піднос з двома кружками чаю та двома булочками
  - А з чим вони? - я з посмішкою глянула на Понтію
  - З вишнями, мої улюблені - вона із нетерпінням чекала, поки я сяду, щоб почати трапезу
  Я присіла на своє місце на зробила один ковток і тепло побігло по моєму тілі приводячи його в дію
  - Аліса, а ти знаєшся на травах?
  - Що ти маєш на увазі? Ну я закінчила медичне училище, але це не було моїм покликанням, тому медицина для мене як космос. А чому ти питаєш?
  - Та мені було просто цікаво. Так ти мала щось питати. Ти ж детектив правильно?
  - Так, але ж ти я тобі того не казала. Ти мене звідкись знаєш? - я відчула легеньку слабість
  - Та ні, а може і так. Я не пам'ятаю. Так ось трави. Ти знала, що у них є різні властивості, що одні можуть бути ліками, а інші ядом або якщо дати занадто багато ліків, то вони будуть навіть гірші за яд?
  - Понтія, що ти таке кажеш? - я взяла до рук чашку ,але в цей момент, щось різко кольнуло мене всередині я її впустила. Чай розлився по підлозі і намочив мені носки - їх Едвард мені подарив - останні слова, які все ще звучали в моїй голові. Це не був чай, а ця дівчина ніяка не сестра Вікторії - хто ти така?
  - Ти що дурненька? Я ж сказала я - Понтія Флафі - п"ятий смертний гріх із великої сімки, а ти що мене не впізнала Аліса?
  Всі ми рано чи пізно зустрічаємо їх, ми нікуди не можемо втекти від них. Це ми їх створюємо, а потім самі винимо інших в їх створені. Люди є зачинщиками цієї зарази і це ніколи не зміниться поки ми будемо живі. Але це мене вже не страшить, ми можемо боротися з тим що бачимо, але якщо з'явиться абсолютно новий ворог? Чи зможемо ми об'єднатися, щоб побороти його? Забувши про гордість, титули, статуси та все інше що вирізняє нас? Ось в чому головна проблема людства, але замість цього ми воюємо з ілюзорним ворогом якого не існує і робимо вигляд своєї важливості, щоб відчувати, що ми потрібні іншим людям.
  
  
  
   
  Фінал
  Хто ми? До яких верств населення відносимось? Ким станемо як виростемо? Хто наші батьки? Є безліч запитань, на які дати відповідь ми не можемо, тому що дитина не задається цими питаннями. Їй нецікаві дорослі проблеми, їй всього лиш потрібно поїсти, щоб мати сили бігати по дворі та бешкетувати, копати м"яча, лупцювати великими як меч палками кропиву та продавати знайдені речі людям, які просто проходять повз, хоча... Коли ще ж таке було?
  Не ми творимо свою історію до нашого народження. Хтось це зробить за нас і в кращому випадку - нам пощастить, а в гіршому - нам доведеться виправляти помилки минулого, які до нас не мають жодного відношення. Сім"я Майн була саме такою, яка несла за собою купу проблем, політичних інтриг і, якщо ти народжувався в ній, то інакшого виходу, як стати покидьком, не було. Ця сім"я, якщо її можна би було так назвати, не являла собою єдність любові та ласки. Вони були невиховані та завжди злі та напружені. Окрім мати, яка старалась усіма силами вберегти сім"ю, проте всі її спроби були марними, тому, в один момент, вона просто зникла. Вони її шукали, ніхто не міг її знайти, вона нібито перестала існувати. Ніхто не шукав її з любові або турботи, всі переживали за таємниці сім"ї, за її брудне минуле та теперішнє.
  Але вона не зникла, вона була жива та здорова, знайшла чоловіка, який полюбив її та прихистив. В них народився син - Едвард. Інколи, холодними вечорами, коли чоловік був на роботі, а Едвард тихо спав, вона сиділа біля вікна та згадувала минуле з думками, що все, напевно, було не так погано, проте повернутися вона не могла і одного разу, в такий самий вечір, чоловік повернувся з роботи трохи швидше і застав свою жінку в сльозах. Його переповнювало бажання захистити її від всіх негараздів, чвар та злих людей. Тільки він зробив крок в її сторону, почувся дзвінок в двері.
  - "Сиди, кохана, я відкрию двері", - але спокійне життя не довго їх переслідувало.
  Без зайвих запитань , двері відчинились і на порозі дому впало тепле тіло батька, та трохи згодом і матері, яка до останнього боролася за своє життя зі сльозами на очах, які були пролиті саме через тих, хто прийшов і вбив її кохання. Це були рідні їй люди, проте для них правда була зовсім іншою.
  На дворі падав дощ. Його краплі бились об підвіконня, заглушаючи собою плач маленького хлопця. Буквально за 2 хвилини квартира двох щасливих та коханих людей перетворилась на криваву баню, запах якої ще досі згадують люди, що жили на тій вулиці.
  9 жовтня 2005 року перетнулось життя двох чудових людей. Це стало початком чогось і когось нового, проте далеко не кінець...
  - "Хто може стукати в такій годині? Нікого немає вдома! - я, не звертаючи увагу на те, що відбувається за дверима, продовжував збиратися, щоб навідатися на цвинтар, але почув постріл.
  Схопивши досьє, я поклав його до кишені пальта та почав рухатися у сторону вікна. Я відчинив його та виліз, лише спустившись, відчув полегшення. Проте, доля вирішила інакше, я відчув невимовний біль в голові, який був наслідком сильного удару. Я впав на коліна, а потім - на холодну та мокру землю.
  - "Не хвилюйтесь, містере Майн, ми попіклуємось про Вас."
  - "Хто ти? "
  Моя підсвідомість відключилась, проте мозок продовжував функціонувати і створювати безліч сцен, які можуть трапитися зі мною, але найбільше я думав про Алісу. Що з нею? Де вона? Чи все добре? Я був настільки занепокоєний, що не міг нічого відчувати, лише час від часу проходила вібрація по моєму тілу.
  Я прокинувся посеред великої зали і в мій ніс врізався дивний запах, який неодноразово чув, але ніяк не міг пригадати що це було. Здається, відкривши очі, я побачив сліпуче світло та постаті в чорних халатах, які стояли поряд та щось обговорювали.
  - "Пане Мижогалав, я її привела. Подивіться тільки: ще тепла!"
  - "Флафі, скільки ще тобі повторювати через "о", Мижогалов і взагалі, я просив кликати мене Френк."
  - "Так не цікаво!" - дивна посмішка не сходила з її обличчя. Це миле створіння було схоже на маніяка. На вигляд мила дівчинка викликала почуття.
  До столу, поряд з яким стояла ця трійця, принесли ще когось і я одразу відчув цей чарівний фіалковий аромат.
  - "Алісо!"
  - "О, пане Карема, або краще Майн, та неважливо. Бачу Ви впізнали свою близьку подругу. В мене тут є ось така чарівна штучка", - він показав шматок рваної ганчірки.
  - "Відпусти її, Френку, я знаю все про тебе. Ти сядеш, і на довго, повір!"
  - "Погрози тут не допоможуть, пане детектив. Понтія, у нас все готово? Ви її прив"язали? - з цими словами він зав"язав мені рота та очі. - А тепер слухай. Надіюсь, тобі сподобається."
  Я чув ці слова, але не вірив їм. Кроки поступово віддалялись і наближались в сторону Аліси. До того як цей недомедексперт осліпив мене, я побачив, що її прив"язали до того ж ліжка, на якому лежав я.
  - "Ммм, ммм..." - я намагався говорити, вмовляв їх не робити цього.
  Я почув звук медичної електропили, яку я вперше побачив в одному серіалі, нею легше розрізати кістки.
  - "О, Френку, а чому ти вирішив почати без мене?"
  - "Пане сьомий, я думав Вас немає у маєтку, тому ми разом з Понтією та двома іншими гріхами вирішили розпочати."
  - "Ех, Френку, Френку. - він нахилився до медексперта настільки близько, наскільки міг. - Хто спішить... Що далі?"
  - "Той людей смішить ..."
  - "Правильно, хлопче, пощастило, що ти знаєш цей вислів, а то хто зна, що з тобою сталося би. Ану дай мені цю штуку. Давай-давай."
  - "Ммм, ммм..."
  - "А це?" - він посміхнувся.
  - "Так Сьомий, це ж Карема", - посмішка з його лиця пропала.
  - "Як ти сказав? Хто він? І хто я? Все таки, Френку, ти надто поспішаєш. Флафі, Похіть, Гнів, тримайте його!"
  Я не розумів, що там коїться, проте крики чоловіка балерини та звук, при якому крутилася пила, були максимально чіткими. Кров лилась рікою, бризки попадали на мене, нагадуючи про який запах я забув, запах крові. Не пройшло і п"яти хвилин, як крики закінчились, а я почув як щось важке впало на підлогу.
  - "Він мені ніколи не подобався, але, пане Сьомий, нас тепер шестеро."
  - "Це не має значення, Гніве, наше завдання ось-ось буде виконане."
  Сон 3
  - "Що думаєш? А наскільки важко прощатися з людиною до якої ти сильно прив"язаний почуттями, спогадами?"
  - "Чому ти так раптово почав задаватися такими запитаннями? - вона повільно повернула голову в мою сторону та різким рухом штовхнула мене на ліжко, яке так і не було застеленe від самого ранку, тим самим порушивши баланс, - Тебе щось непокоїть? - ніжно провівши долонею по моїй щоці, вона запитала це ще раз - Тебе щось непокоїть?"
  - "Так, і я думаю ти знаєш про що я", - мій погляд був направлений на неї, її очі, волосся, мішки під очима, але я не відводив погляд не тому що милувався її красою, а хотів почути правду.
  - "Що ти маєш на увазі?"
  В кімнаті гуртожитку запанувала тиша, ми нічого не казали, лишe дивились один на одного. Я, який лежав з розкинутими руками, та вона, яка стояла та вдивлялась в мої пусті очі, які по трохи почали заповнюватись слізьми...
  
  ***
  - "Ми повинні їм допомогти! Як ви не розумієте? Едвард ніколи не пропадає на так довго, а в Аліси телефон завжди включений незалежно від обставин! Будь-ласка давайте підемо на пошуки. Мені не потрібен великий загін."
  - "Бенні! Ти забагато на себе береш! Цей Карема десь розважається, а ти за нього переживаєш, у мене немає на це часу." - Софія Фокс ніколи не викликала відчуття безпеки в її оточення, весь час створювала собі непотрібну роботу та була через край релігійна, хоча по ній це і не скажеш.
  - "Потрібно щось робити!"
  Бенні - на вигляд зовсім не та людина, яка може викликати страх, проте він теж приховував в собі багато секретів. Він закінчив поліцейську академію на відмінно, фізичні показники в нього були на висоті, і це не всі його досягнення. Мало хто знав про це, але він багаторазовий чемпіон зі стрільби в їхньому місті та призер на міжнародних турнірах.
  Він швидко збіг до зброярні відділку та, з трудом одягнувши бронежилет, перевірив наявність патронів в його поліцейському револьвері, та з іскрою в очах покинув будинок на Саузенд Стріт.
  Я прокинувся від незрозумілого бурмотання, трохи відкрив очі, правда, так і не зміг зрозуміти звідки йде звук, хоча він посилювався і посилювався. Навколо було безліч голосів та невиразних силуетів, які хотіли напасти на мене.
  Відкривши повністю очі, почав важко дихати, панікувати та, коли я усвідомив, що сиджу в своєму кабінеті, я заспокоївся та відновив дихання.
  - "Це був лише сон, - я зітхнув із полегшенням та простягнув руку до стакана з віскі та газованою водою, зробив ковток, два, поки склянка не стала пустою - Алісо? Ти тут?"
  Після цих слів під двері мого кабінету хтось просунув невеликий пакет.
  - "Алісо?" - я на рефлексах потягнувся до кобури з пістолетом, але його там не було.
  Підходивши до дверей все ближче і ближче, я починав розуміти, що тут коїться. Повільно підібравши пакунок, мій мозок одразу відчув щось дуже знайоме в ньому. Розірвавши його, молодий детектив тримав в руках кишенькового годинника. Як тільки взяв його до рук, в мене до біса сильно почала боліти голова, я впав на коліна та закричав, і через секунду біль пройшла.
  Перед моїм обличчям було дзеркало. Я бачив в ньому змученого себе, з мішками під очима та незачесаним волоссям. Сорочка була непрасована, краватка не зав"язана, проте мою увагу привернуло не це, а сорочка, вона була в крові. Я глянув на свої руки і вони теж були в ній, відвернувшись від дзеркала, я хотів бігти, проте куди би я не дивився, всюди було воно, яке показувало мене справжнього - змученого, руки якого в крові Едварда. Згадавши за годинник, я почав його шукати і, коли, врешті-решт, знайшов його в одній з кишень, зрозумів, що потрібно його відкрити. Я стиснув кулак, з нього полилась кров, капля за каплею капала на цей малий витвір мистецтва, аж поки не було чутно цокіт стрілки... Всередині я побачив фотографію щасливої сім"ї, чоловіка та жінку, і дитину, ще зовсім маленьку, в ніжних обіймах матері...
  - "Ох, це все мило Едварде, але не думаю, що зараз розуміння того, що це твої батьки, хоч щось тобі дасть. Єдине, що ми мали знати, як його відкрити. Ей, хлопці, несіть ножа... Зараз Карема піде на м'ясо."
  - "Так це ілюзія", - я поклав годинник поряд та схилив голову, не в моїх силах було вставати, бігти, кричати, щось робити. Нічого вже не мало значення...
  Прокинувшись від цього дивного ілюзорного сну, я усвідомив, що все ще лежу на хірургічному столі, очі були розв"язані, проте поворушитися я вже не міг. Глянувши вбік, побачив розчленоване тіло, кров якого вже засохла, навколо нього починали злітатися мухи. Я не вірив своїм очам, але чорне як вугілля волосся відкинуло всі сумніви. В повітрі все ще літав цей фіалковий аромат в перемішку з запахом крові, вони створювали найсумніший запах в моєму житті.
  Мої очі наповнились слізьми, я відчув біль в грудях, серце несамовито калатало, в очах проносились щасливі спогади, день знайомства, її жарти та надмірна поведінка, яка мені подобалась, впевненість в собі, яка давала мені сили йти вперед. Можна сказати вона була моїм єдиним другом в цьому світі.
  Її голос був в моїй голові, космос, в який поринав кожного разу як бачив її, не давав мені жодного шансу здатися...
  - "Едварде, Едварде! Це я, Бенні, нам потрібно тікати звідси, - моє лице було все червоне та в сльозах, - Господи, Едварде, що сталось?"
  - "Бенні, будь ласка забери мене звідси."
  - "Так, звісно, друже, все буде добре, - він розв"язав мене та допоміг встати, оскільки я одразу звалився на підлогу, - Тримайся, я з тобою. Нам потрібно йти, скоро вони зрозуміють, що я тут."
  - "Бенні, чому ти сам? Це дуже небезпечно!"
  - "Не говори, ти і без того важко дихаєш. Скоро ми звідси підемо."
  - "Який це має сенс?"
  - "Я теж так вважаю, який це має сенс? Твоя любов померла, загадку ми розгадали, ти нам більше не потрібен. Цей маленький годинник відкриває архів з інформацією про сім"ю твоєї мами. Корупція, заговори, підставні вбивства та люди, які повинні були жити. Тепер, коли вся ця інформація наша, ми королі цього міста."
  Ми розвернулись і побачили перед собою шістьох людей.
  - "Ми іменуємо себе як гріхи, правда один з нас вже відійшов з землі, проте... Дозвольте відрекомендуватися. Понтія Флафі - гріх ненажерства, Гнів, Похіть, Жадність, Зависть і я - сьомий гріх Гордість. І звісно наш покійний 5 гріх, Лінь, всім нам відомий як Френк. Надіюсь, вони зараз з жінкою в раю. Ви ж розумієте, що живі ви звідси не вийдете?"
  - "Тут тільки ти одного не розумієш, - Бенні дістав з кишені детонатор та натиснув на кнопку. Прогримів вибух. -Едварде ми маємо тікати."
  - "Я вже зрозумів."
  - "Зловіть їх живими або мертвими!"
  - "Ухти, в"язні тікають. Вбити їх!" - Понтія сказала це з виразом обличчя, який змусить боятися кожного.
  Далі я не розумів нічого, все вибухало, ми бігли без кінця та краю, а я все ще плакав. І в один момент я зупинився та зрозумів, що вихід звідси тільки один. Спочатку, одна куля влучила мені в плече.
  - "Я тебе знайшла, Каремо!"
  Друга в ногу і, коли я в останнє хотів глянути на небо над головою, єдине, що було перед моїми очима - це великий камінь, який летить прямо на мене.
  - "Вибач, Бенні, це все моя провина."
  - "Едварде!" - він не втік, він підбіг до мене та обійняв мене так сильно, що страх навіть трохи відступив, проте через секунду ...
  - "Що це за місце?"
  - "Едварде, ти ще довго будеш стояти за дверима? Заходь вже, у нас купу роботи."
  Я стояв перед дверима нашого бюро і чув її голос, проте це не могло бути правдою...
  
  Чи може все що ми бачимо бути ілюзією?
   
  
  Коли приходить час забути?
  Коли ми вже не можем слухать
  Не можем нести хрест життя
  Ось тоді приходить забуття.
  А не коли ти сам, один
  Сидиш і плачеш :" Де ж це він?"
  Лиш тоді коли все життя в очах літає
  Ось тоді ми по справжньому вмираєм.
  Смерть не завжди є кінцем, залежно
  Хто як її сприймає.
  Але усі на світі з часом розуміють,
  Що всередині вмирають.
  Кожен думає :" Не чесно" ,
  Але забув він, Як саме лиш годину тому
  Він щиро біг на зустріч долі,
  А вона йому махала і до себе зазивала.
  Казала:" Хлопче йди, це твій єдиний шанс"
  А він забув усе що було
  Усіх кого тільки лиш любив.
  І коли в думках це промайнуло
  Вже було пізно, він утік.
  І можливо це лиш моє незбагненне слово
  Проте від нього хочу я трястись.
  Хочу все я зрозуміти і не забути
  Всіх на світі дорогих. Усіх що несли цей тягар зі мною
  Я хочу вічно їх любить.
  Ми шукаємо її і шукаємо, але з часом нам це набридає і людська цікавість прагне дізнатися щось більш легше, і простіше для розуміння, але чи є це є правильно?
  Допит
  Я вже не дуже чітко пам"ятаю події того дня, проте постараюсь згадати. Це була п"ятниця, тоді було холодно і сильний вітер, це особливо відчувалося в цьому гадюшнику. А колись він був мені домом, а зараз це більше схоже на місце, де сплять наркомани, замість дивана або малого ліжка, на якому я засинав у дитинстві під ніжні мамині колискові, були подерті матраси. Пройшло багато часу і зараз цього всього немає, навіть малого чорно-білого телевізора, що купив тато на свою першу зарплатню, вона була невелика, але не потрібно було і того, ми були щасливі, аж поки...
  - Хто там? - я почув скрип дошки перед вхідними дверима, ну як дверима, аркою від них, - не роби собі гірше, покажись.
  - Я всього лиш хотів запитати чи немає у вас поїсти. Я бачив, як ви зайшли сюди, а тут вже давно ніхто не живе, а ви виглядаєте досить.. - він обвів мене пильним поглядом, - і я подумав..
  - У мене нема нічого, не за цим я сюди прийшов - це був чоловік років 30, в обдертому одязі, подерта куртка, скоріше всього, з смітника та чорні штани, дивно, бо виглядали досить новими.
  - А навіщо ви тут? Ви когось чекаєте? - він підходив з кожним словом все ближче і цей сморід посилювався.
  - Не підходи, мужик, собі гірше робиш - але я не міг рухатися і тільки тепер я відчув в повітрі дивний запах, газ, але він був якийсь дивний, проте, я чув його запах раніше, навіть не повертаючи голову, відчув як він вже дихає мені в потилицю, це був мерзенний запах, але не той, який мають люди схожі на нього, від нього несло смертю.
  - Ой, дарма ти сюди прийшов - він сказав це мені прямо на вухо, - тут тобі і кінець.
  - Як і тобі - на цьому моменті я нарешті зміг поворухнути рукою і витягнув з карману маленький пристрій з червоною лампочкою, - через дві хвилини тут все злетить у повітря.
  
  Розділ 1
  - І що дальше? Кажи? - цей, не до жарту, повний охоронець порядку гримнув по столу у кімнаті допиту, - не жартуй зі мною. Розказуй дальше - було видно що його це все стомило, але це і було мені потрібно, мені потрібен був час.
  - Це все. Чи може тобі розказати героїчну історію моєї втечі з місця злочину? О, знаю, давай я тобі розкажу, хмм, як я втечу звідси.
  - Ти? Звідси? Ха-ха-хах - він довго сміявся, жирний дурак. Подивимось, як буду сміятися я, коли всаджу тобі кулю в лоба.
  У нього завібрувала рація, напевно, сказали, що напарник доїв його останній пончик, бо він надзвичайно швидко вилетів з кімнати, навіть не зачинивши двері. Це був поліцейський відділок, який битком набитий продажними людьми, які нібито захищають нас від зла на вулицях. Ніколи в це не повірю. Він питав, як я звідси втечу? О, поглинач пончиків, я маю план.
  - Продовжимо? - в кімнаті появився знайомий запах і я поправив кільце, що звисало на мотузці з моєї шиї.
  - О, ну, що спас свою необхідну для життя їжу - але це був не наш пухляш. Заміст нього до мене прийшов, як можна судити по званню - Капітан поліції, Хмм. За що така честь? Невже працівники пішли на обід? - моїй зухвалій поведінці не було кінця. Він спокійно сів навпроти мене, одягнув окуляри та в думках прочитав якийсь документ, що приніс з собою. Голос у нього був спокійний та розважливий.
  - І так. Ви ,Карема Едвард, були затримані за підрив бувшого житлового квартала в десяти кілометрах звідси та у підозрі щодо вбивства ось цього чоловіка - він простягнув мені фото.
  Я знав його. Це був друг мого батька. Часто приходив до нас у гості на п"янки, які закінчувалися завжди погано не тільки для мами, але й для мене. Один раз вони з ним закрили мене насильно у моїй кімнаті, єдине що я чув - ззовні мамині крики, вони і дальше звучать у мене в голові, ніколи їх не забуду.
  - Я не знаю хто це - не думаю, що моя відповідь могла бути інакшою, але ,думаючи про нього, згадував як він кричав, коли я знайшов його.
  
  Спогад 1
  Цю ніч я пам"ятаю досконало. Я вийшов з таксі рівно о восьмій, вже вечоріло і було досить холодно. Я був у чорній шкіряній куртці та джинсах, такий собі наряд для того, хто хоче вбити когось, але в кураж цього району я вписався ідеально. Побиті та забиті вікна, виламані двері та безліч підлітків, які втекли від батьків, щоб накуритися і зробити все, що їм забороняють. Якраз вони і були мені потрібні, брат і сестра, Джеймс та Єва Вокери. Дізнався про них у місцевих наркобариг. Ну як дізнався, якби не вони я б не мав цієї чудової курточки.
  - Джеймс та Єва?
  - А хто питає? - таких непривітних обличь годі було шукати, але я вирішив не говорити тих дурних жартів, які говорять охоронці порядку на кшталт: "Що такі діти тут роблять або давайте номер мами", тощо. Ні, ні, ні. Це занадто просто, якщо вже прикидаюсь поліцейським, то буду професіоналом.
  - Поліція Сін-Сіті - показав їм старе посвідчення, яке викрав з відділку останній раз, як там був. Ух шуму було. Мене ще після того чотири місяці шукали, - Детектив Еліот, я розшукую цього чоловіка і у мене є інформація, що ви знаєте де він, - показав їм стару фотокартку, де був мій старий та його цей "друг". Ешлі Майлз, від одної думки про нього в мене голова обертом, так що давайте викладайте що вам відомо.
  Вони переглянулися між собою обдумуючи що робити і брат почав розмову
  - Навіщо він вам?
  - Його запідозрили у розповсюдженні заборонених засобів, інше вам знати не потрібно - я їм сказав те що і без того було відомо, не дарма вони ж тут.
  - Так, ми його знаємо, але він не міг зробити чогось поганого, ми знаємо його тривалий час і можемо наполягти на цьому.
  Я підійшов ближче, кинув око на дівчину, їй вже було страшно. Я знав, що брат її єдина опора, але продовжив розмову з старшеньким.
  - Хлопче, послухай мене. Тут серйозна справа, і я в курсі ваших махінацій з наркотою і всім іншим, але найголовніше, ось ця малеча, яку ти сюди водиш, ніяким боком сюди, проте не зли мене. Кажу ще раз, що ви про нього знаєте - його це налякало і він час від час дивився на сестру і нарешті мовив:
  - Добре, нам не потрібні проблеми. Сестра для мене все, можливо, ця дорога на якій ми зараз нас до добра не доведе, але головне, що ми разом.
  - Ну от, так би і одразу. Я слухаю.
  - Його звати Ешли Майлз, але тут його кличуть "Власник притулку". Це через те, що він володіє найбільшим будинком у цій місцевості та тримає там людей, хоча, напевно, більше утримує. Я вам кажу, він не поганий чоловік, він помагає людям - його серцебиття пришвидшилось неймовірно.
  - Що він для вас зробив?
  - Він врятував нас, якби не він - ми б так і померли в тій брудній канаві, де нас викинули наші батьки! - він закричав.
  - Джеймсе! Спокійно - мала відштовхнула мене. А в ній не так мало сил, як я думав, здвинула мене майже на пів метра.
  - Добре, синку, кажи - де мені найти цей притулок і ми подивимось що можна зробити?
  - Все, Єва, відпусти, все добре - він підійшов впритик до мене і дав листка, - це його візитка, там є адреса.
  Якби це не було дивно, візитка наркопритону, неймовірно. Я поклав її до кишені і пройшов повз них двох.
  - Охороняй її синку, якщо вона дійсно твоє все - відповіді не було.
  Я прямував широкою вулицею аж поки не дійшов до великих воріт. Цей будинок був дійсно великий, я би сказав, величезний і охорони було не мало.
  - Хто такий і чого тобі треба? - із-за воріт появилась постать. Я думав, це буде якийсь накачений амбал з металевим орлом в кобурі, але це був хлопець років двадцяти пяти.
  - Мені до "Власника притулку".
  - Він не приймає гостей. Іди геть.
  - А якщо так? - я показав поліцейський жетон.
  - Нам тут такі не потрібні.
  - Ну якщо вам не потрібно, багато таких як я, то краще впустіть - після цього все затихло і я почув скрип воріт. Вони були старі і скріпили як кості моєї бабулі. Я зайшов, і це пацан, інакше не скажеш, постав переді мною.
  - Хоч один фокус і ти труп - він підняв низ своєї куртки і показав мені новий револьвер 44 калібру. Прямо такий ,які носять мої фальшиві друзі
  - Зрозумів
  - Йди за мною
  Всередині, за цими воротами, світ був зовсім інший. Порівняно з бомжами, курящими підлітками, що були переді мною буквально пару хвилин тому, це просто фантастика. Звісно, це була утопія, як писало на візитівці, проте, набагато краще. Як ми тільки зайшли, на передній двір до сторожа, що проводив мене підбігло декілька молодих дівчат та хлопців. Посмішки на їхніх очах були, на диво, щирі. Я не зовсім розчув їхню розмову, але, наскільки я зрозумів, у вечері, коли молодого сторожа замінять на вахті, він піде з ними дивитися Гаррі Поттера всю ніч. Моєму дивуванні не було кінця.
  - Кхм,можливо ти займешся своєю роботою і проведеш мене? - він роздратовано подивився на мене, попрощався з дітьми і ми пішли дальше.
  - Не любиш дітей? - його тон все ще був розсерджений.
  - Я на роботі, а значить це на першому місці - вау, і де я навчився такого поліцейського трудового тону, треба було йти в театральне.
  Він завів мене у те саму найбільшу будівлю. З середини вона виглядала ще краще, ніж зовні. Побілені стіни увішані різними картинами, я наблизився до одної. На ній було зображено охоронця порядку, який б"є безпомічну людину, а позаду нього стоять двоє дорослих людей.
  - Картина невдалого дитинства, це діти малюють, все що тут висить на стінах намалювали вони, у всіх нас був важкий період - він глянув на мене, напевно йому щось згадалось, як і мені
  - Так, у всіх нас свої проблеми і кожен вирішує їх по своєму, хтось малює картини, а хтось відновлює справедливість
  - Ти правий. Ідемо вже не далеко, дальше ти підеш сам. По коридору і на ліво. Не пропустиш
  Я пройшов повз нього, в нього було дивне обличчя, але я не прийняв цього до уваги. Коридор по якому я йшов дальше був не такий як при вході. Тут все було більш скромно. Стіни не виражали затишність та турботу, а картини пропали на зміну їм тільки пусті, голі кам"яні опори на яких і тримається це до чорта дивне місце. Я дійшов до кінця і правда ці двері нереально пропустити - це були двері моєї квартири, принаймні вони були ідентичні.
  - Не може бути, хіба що ... - я згадав ,що коли був меншим то не стукав у двері а завжди бив ногою у нижній кут, де утворилась велика вм"ятина. Мама завжди сварилась за це, але що я міг зробити. Я наклонився ,щоб глянути і я не міг повірити своїм очам ,вона там була - але навіщо йому це? Все одно він за все поплатиться - я хотів постукати рукою .але щось мене змусило зробити це
  - Хто там такий розумний копати ці двері догою? Заходи - його тон був роздратований і жалюгідний
  - Ти не зрадієш цьому візиту Майлз - я переступив поріг. Кабінет належно відрізнявся від всього будинку, тут грали чорні тони. Починаючи від крісла, закінчуючи стінами - Оо, ти уже побудував собі в"язницю
  - Едварде, що ти тут робиш? - його спантеличеність змушувала моє серце битися швидше, я підходив все ближче і ближче, його крик дзвенів у мене у вухах, а очі наливалися ненавистю....
  Думки обірвались і я знову сидів навпроти нього, "капітана", який все ще гортав документи шукаючи чим мене зачепити.
  - Я не вбивав його капітане
  - У нас є свідки та показання, що ти останній хто заходив до його кабінету в той день. Він велика людина в цьому місті і його допомога поліції неоціненна, втрача такого союзника погано вплине. на ситуації в цілому
  - Я не знаю, які у вас з ним зв"язки, але я тут ні до чого, а те що.. - він свердлив мене настирним поглядом
  - Те що. Що?
  - ќќТа нічого, не буду вас напружувати своїми догадками
  
  ***
  Ми ще довго сиділи, він ставив дурні запитання на які я, звичайно ж, не відповідав. Я знав все про нього. Про всі його справи з Майлзом та і не тільки, але головне було не це, далеко не це. Саме він, цей виродок був .....
  - Капітане, відділок під обстрілом. Група невідомих почала атаку
  - Що? Хто це? Зараз, я вже йду, а ти тільки попробуй щось зробити поки...
  - Ой капітане, а що я можу зробити? Я ж прикутий до столу наручниками
  Атака? Але я нічого не організовував, хоча в мене є здогадки, хто це може бути. Я чув безліч пострілів та вибухів і чим довше я чекав, тим нудніше мені ставало, але... двері в один момент різко відчинились. До кімнати зайшла не дуже висока дівчина з чорним волоссям та зброєю в руках. Її рішучий погляд пробивав мене наскрізь. Ці чорні очі в"їлися в мою душу ,але не на стільки, щоб помішати моєму плану
  - Навіть не буду питати чи це ти, бо я знаю відповідь
  - Воу дівчинко, невже це ти організувала? - але вона мене перебила. Вона швидким кроком підійшла до мене, взяла за сорочку і поцілувала
  - Завжди мріяла поцілувати найбільшого негідника нашого міста - вона облизала губи, які я встиг стерти від червоної як кров помади і продовжила - немає часу пояснювати
  Всього лиш на один момент я відчув запах її духів. Ніжний фіалковий аромат в поєднанні з порохом створювали мікс небачених до цього вражень. Він ніби манив мене і просив ще.
  - А я побачити проститутку в поліцейській формі. Ми Будемо в рольові ігри грати чи перейдемо до діла - я жестом голови вказав на наручники, якими я був прикутий і вона дістала з кишені ключ - а в тобі повно сюрпризів
  - Як і в тобі Карема Едвард
  Ми вийшли з кімнати допиту і одразу повернули в протилежну сторону від пострілів. Ми йшли не кажучи ні слова, а позаду були крики та вибухи. Одні за одними відкривали двері та вийшли через чорний хід відділку, я побачив фургон з надписом "Морозиво", оцінив ситуацію на вулиці та протер синці на руках, які залишились від наручників ,повернув голову вліво і побачив його. Жирнючий пончикоїд сидів і трясся від страху
  - Привіт офіцере, яка неочікувана зустріч. Я знав, що ти далеко не втечеш - він нібито провалився під землю, я дістав з його кобури пістолет, понюхав його - ммм запах пороху, а знаєш що це означає? - постріл і величезне тіло впало на сміттєві пакети - а я тобі казав - вона глянула на мене і навіть не моргнула
  - Все йде по плану. Мої люди захоплять капітана і вивезуть по вказаній адресі. Це наша єдина ціль, так що надіюсь обійдеться без трупів, ну ... - вона дістала з кишені ключі та шматок паперу і передала мені. "Вулиця Маккавеїв 07"
  - Як символічно. Тільки Квентін міг таке придумати - склав шмат паперу та кинув собі під ноги
  - Думаєш все вийде? Ми ж так і не знаємо твого повного плану. Коли ти до нас подзвонив це була несподіванка і звісно ж честь - вона все ще довго щось розказувала з дурною посмішкою на обличчі, яка починала мене дратувати. Коли вона відкрила і розвернулась до мене час зупинився
  - Едварде? Ти... Що це значить? Давай все обговоримо - постріл
  - Немає, що обговорювати. Геть з дороги і дякую за виконану роботу. Я залишу рев"ю на вашому сайті - забрав з її все ще теплих рук ключі і на всякий оглянув куртку
  - Оо сигари. Те що потрібно, бо запах пончиків мені вже набрид - я запалив одну з її сигар - це був John Morris. Такі ж курив мій батько. Я знав цей запах, але він вже став частиною мене, яку ніяк не вилікуєш. Звук іржавого двигуна, дурна музика фургончика з морозивом та сигаретний попіл, який падав прямо на адресу місця, де все закінчиться. Почалась фінальна арка
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Фінал
  
  Я приїхав по заданій адресі. Це був величезний ангар, який я знав як свої п'ять пальців
  - Надіюсь це місце колись згорить повністю - запалив ще одну сигару, дістав з багажника каністру бензину та облив машину, але в цей момент - твою ж маму, це вже занадто швидко, перекинув сигару в інший бік рота та вилив все що залишилось і викинув каністру - хто знав, що вони такі здібні. Зробив останню затяжку та глянув на вечірнє небо на якому почали з'являтися перші зірки і викинув бичок у вилитий бензин. Зайшов до ангара, двері якого дико скрипіли та закрив їх на колодку і викинув ключ у вікно
  - Раніше мого назначеного часу ти сюди не зайдеш, Кріста
  - Детектив Рейс, він закрився в ангарі та підпалив фургон. Що будемо робити?
  - Штурмувати
  - Детектив Кріста Рейс?
  - Так, а хто питає?
  - Замісник капітана центрального відділка міста Сін сіті - Джастін Лок. Ми зайнялись тушінням фургона, але це займе деякий час, після цього ми оточимо ангар і почнемо штурм
  - Маєте олівець або ручку?
  - Що? Детективе я все розумію, але зараз не час для забавок
  - Господи ти маєш його чи ні? - вона засунула руку в передню кишеню його форми та дістала ручку і з її допомогою зв'язала волосся в клубок - у нас немає часу на тушіння, він їх вб'є
  - Що ви про кого? У нього тільки капітан
  - Мушу з вами не погодитися. За останній п"ять місяців в моєму районі та двох сусідніх пропало четверо людей та двох знайшли вбитими у своїх же квартирах. У кожних були вирвані або відрізані язики, пальці. Загалом все що могло в його уявленні стирчати не з того місця
  - Тільки не кажіть, що це той хто захопив капітана і тримає там. Я мушу звернутися до вищого командування для отримання підмоги
  - Немає часу! Якщо не почати діяти зараз, все піде котові під хвіст. Скільки людей ми маємо? Надайте мені план вулиці та самого ангара. Все потрібно робити швидко. Я зупиню тебе Едварде
  Я закрив колодку, з-за двору було чути сигнал машин стражів порядку та запах горілого металу. Я глибоко вдихнув, натиснув на кнопку справа від мене і світло включилось. На перший погляд, звичайний ангар, проте за ширмою ховався він справжній. Бризки крові та застояний запах гнилого м'яса. В ряд висіло сім гаків на яких за руки були підвішені четверо людей, а п"ятий лежав на землі
  - Вони дійсно виконали все по красоті. А в них є той сайт? Хороші хлопці. Поставлю їм 5 зірок і сонечко за екстра поцілунок. Ну що ж капітане, ось тепер ми помінялись сторонами - витягнув шмат тканини з його рота і він вдихнув повними грудьми після чого закашлявся
  - Тобі це так з рук не зійде! Чуєш вони дістануть тебе, а я ще помочусь на твій труп - він плюнув прямо на мої туфлі, але навіть не звернувши увагу я потягнув його до гака, повішав і підтягнув, щоб ноги не волочились по мокрій підлозі. Коли я глянув йому прямо в очі, він щось кричав, плювався, що це було? Можливо погрози розправи, вбивства. Не чув нічого. Він в них не бачив нічого крім пустоти, безмежної темноти, яка з'явилась в той самий момент як
  - Будь - ласка не треба. Ти вже тут? Відпусти мене. Я зрозумів тебе, благаю зупинитись! - крики доносились з гака номер чотири. Я відвів та витягнув пістолет з кобури капітана, пішов повільно вліво - благаю відпусти нас Едварде. Коли він почув що я наближаюсь його мочковий міхур не витримав та пустив струю, яка забризкала всю підлогу повільно стікаючи з його штанів.
  - Скажи Томі, ти мене боїшся? - із цими словами я повільно зняв мішок з його обличчя, його мокрого та зблідлого від болю обличчя. Він продовжував плакати - Чому ти мовчиш? Коли вона кричала ти не мовчав. Кожен з вас не мовчав!
  - Пробач Едварде, це все твій батько ... ми нічого
  - Мовчи старий брехун. Я все бачив. Бачив цими очима. Подивись в них, що ти бачиш? Подивись! - Я дивився просто в його душу, а палець на курку так і шепотів мені випалити йому мізки, щоб вони розлетілись і більше не змогли нікому не зашкодити - але не переживай ти так просто не помреш. Ти за все поплатишся. Бачиш ось це - я підняв пістолет до його обличчя і сказав - знаєш що це? А знаєш що воно робить?
  - Будь ласка, не треба
  - Ось що! - я відстрілив йому в його томі молодшого - ну шо тепер не так весело, так Томі? - кров лилась не так сильно, як я думав, але він мучився і мені цього було досить. Я глянув на гаки зліва від нього, люди, серця яких перестали битися давним-давно і їх ноги просто висіли в спокої - беріть приклад з них - вказав рукою на них та зняв з гака бідолаху, який кричав від болю і викинув пістолет
  - Та ти збожеволів
  - Божевільний не я капітане, а світ навколо мене
  - Дві групи зайде позаду, ти солдате пролізеш по каналізації, всі інші штурмують головний вхід. Всім все зрозуміло?
  - Так мем
  - Детективе Рейс, скажіть чесно у вас з ним особисті рахунки?
  - Заміснику капітана, вас це так цікавить? Я думаю у нас зараз немає на це часу, а якщо ви стараєтесь мене підтримати, то у вас погано виходить! - вона вибігла з оперативної палатки та направилась до штурмового підрозділу - Едварде, ну ти й придурок
  
  Спогад 2
  - Кріста я тобі кажу, що це вони всі. Всі ці 7 семеро. Вони це зробили - ми сиділи в невеличкій кофейні, де було від сили декілька людей, хоча і був обід понеділка. Можливо всі відлунювали від роботи. Хто знає
  - Едварде, я перевіряла їх тисячу разів. Це не вони. Ти був дитиною, коли це сталось. Як ти можеш пам'ятати це? Тим більше більшість з них це кримінальні авторитети Сін-Сіті, навіть якби я хотіла я не можу їх заарештувати просто так, тому що ти хочеш - моє обличчя напружилось і я хотів зірватися, проте
  - Ось ваша кава. Експрессо без цукру та лате для чарівної дівчини
  - Дуже дякую вам - я невдало посміхнувся до офіціантки і вона пішла - Кріста, ти не розумієш. Чому ти не хочеш мені повірити?
  - Я хочу Едварде, але глянь. Джек Айворі та Генрі Бенкс - два брати і за сумісництвом голови мафії нашого міста. Ешлі Майлз або як його називають власник притулку робить величезний вклад для міста і поліції також
  - Знаю я, який там вклад - відхилився на спинку крісла і задивися у вікно. Люди без жодних цілей ходять на роботу, яку вони ненавидять, слухають начальників, які плювали на їх інтереси та живуть в сім'ї, яка створилась по випадковості і в натовпі я побачив його - Том Вотс
  - Едварде ти мене слухаєш? Едварде - вона поклацала мені пальцями перед очима і я нарешті звернув на неї увагу
  - Так, але я мушу бігти. Побачимось пізніше Кріста
  - Ей Едварде, не кидай мене тут. Едварде!
  - Як думаєте шановні? - я взяв до рук телефон та включив запис - Чи просто так я вас тут зібрав? Думаю по розмові з Томі ви мали все зрозуміти, я вам повідаю одну історію, але через те, що мій любий детектив Кріста через 10 хвилин почне штурм ангару, ну приблизно, то у нас не так багато часу
  - Стоп ти її знаєш? Звідки ти знаєш Крісту Рейс?
  - Капітане невже ви почали ставити правильні питання? Так я її знаю. Це моя сес... - я зупинився і почув кроки оперативників на даху та позаду ангара - схоже народ у нас ще менше часу ніж я очікував - я зняв мішки з усіх трупів та назвав їх поіменно по черзі - Адам Вокер - капітан центрального відділку міліції, страж порядку та за сумісництвом ... - я плюнув йому в обличчя - Бен Джонсон - лікар, на жаль від нього мало що лишилось після вибуху, але мої кур'єри дістали все що можна було, Томі Вотс, всі ми його чудово знаємо і звісно ж та Ешлі Майлз - власник того самого притулку. На мій превеликий жаль Джек Айворі, Генрі Бенкс не змогли відвідати мою вечірку і так вибачте капітане, я вам збрехав, можете мене заарештувати - і тут у капітана прийшло прозріння
  - Як я міг забути Карема Едвард. Ти ж син Маргарет - його обличчя зблідло
  - Не смій називати її ім'я кусок гівна, ти не гідний навіть і пасма її волосся після всього що ти зробив, а я знаю що ти зробив і всі дізнаються
  - Я ... я не знав, я думав вона всього лиш іграшка в руках Майлза. Навіть не здогадувався, що вона має сім'ю. Та і твій батько він прикидався її сутенером. Ой... блін
  - Капітане ви самі відповіли на своє запитання. Всі ви стражі порядку брехливі та несправедливі сволочі. Чи у вас хоч капля святого? Я знаю про твій зв'язок з Майлзом та Притулком, тебе з батьком - всі ви лише куски м'яса, які сьогодні будуть відповідати за свої вчинки - я тримав його за обличчя, відпустивши підійшов до столу та забрав телефон, під'єднав його до телефону та включив запис
  - Що, що ти робиш? - він почав пручатися на гаку і повалився на підлогу - виключи, моя репутація, моя робота, все чого я досягнув. Він глянув мені в очі і я побачив в нього очах себе
  - Що капітане? Нехай всі знають. Нехай всі знають як вона кричала, коли ти робив це з нею. А що ж ти зробив, коли вона бездиханна валялась біля сміттєвого контейнера у місті, коли батько послав її за продуктами. Чому ж вона там лежала? А? Містере поліцейський? Та тому що була схожа на безнадійну шлюху, яку ви і вся шайка трахала по велінню мого батька! - мої очі горіли від злості, але я поправив волосся і розвернувся - Ти заплатиш за це
  
  Спогад 3
  - Містер поліцейський, а чому ви знову прийшли? Щось сталось? - малий хлопчик відкрив двері перед вже знайомою йому особою, капітаном центрального відділення міліції Джоном Маром
  - Так Едварде, до мене подзвонив твій батько і нас потрібно узгодити декілька нюансів. Ти ж не проти? - його посмішка була зовсім не веселою, а лише всиляла в душу хлопчика безнадію та безвихідь. Очі нібито втонули в безкінечній темряві. Поліцейський пройшов повз нього і закрив за собою двері залишаючи хлопця на дворі, поза власним будинком
  Це продовжувалось місяцями, роками. Мало не кожен день я копав у двері, щоб допомогти мамі. З часом я почав не відкривати двері всім хто тільки не приходив, але через те, що батько був проти я лише отримував ременем та сидів на порозі будинку і слухав її крики
  - Всі ви винні в її смерті і сьогодні ви отримаєте, те що заслужили, а ти капітане - я підійшов до нього ближче і посміхнувся - всі запам'ятають тебе - я нажав кнопку на телефоні, звук на колонках залунав ще голосніше
  Голос капітана лунав в колонках, які я встановив за довго до цього моменту. Впевнений, що Кріста чула це. Ну що сестро тепер ти мені віриш? Я підійшов до середини ангару, знав, що скоро все закінчиться, відкрив люк
  - Ей Томі, Томі - капітан помітив що пістолет лежить прямо біля бідолахи без господарства - Томі, швидше поки він десь там. Візьми пістолета та кинь мені, Томі!
  Ледве живий чоловік витягнув руку та незграбними рухами підсунув пістолет ближче, проте втратив надто багато крові
  - Батьківщина тебе не забуде
  - Капітане! - бездиханне тіло впало на холодний асфальт ангару - а я знав, що тебе не можна лишати без нагляду. Тому в мене був ще один - нікого не залишилось - я глянув на трупи перед собою та знову відчув себе самотнім. Сів на стілець посередині ангару та дістав з під футболки кільце моєї мами - я йду до тебе
  - Ну що народ починаємо! - один удар по воротах - два - три
  - Вибач Кріста, але дозволь мені померти спокійно, я передам їй привіт замість тебе - я глянув на свої руки, вони були в крові. У револьвері був один патрон - який же ти іронічний, завжди любив це в тобі, прийми же мене
  - Це був ще один постріл! Акуратно заходьте - але як тільки оперативники увірвались до ангара пролунав вибух, спрацювала бомба, яка з допомогою розлитого швидше бензину підпалило все навколо та виштовхнуло всіх на вулицю, а на колонках дальше грало зізнання капітана
  - Не може бути детективе, ми не встигли
  Вона не могла ,просто впавши на коліна вона плакала, її очі захлинались слізьми від правди та втрати. Вона помилилась колись і тепер це вже не виправити. Всі бігали, приїхала пожежна машина та її робітники, тушили цілий день. Першою в те що залишилось від ангара зайшла Кріста, але посередині було тільки одне вогнестійке крісло на якому залишився недогорівший револьвер її батька та кучка попелу.
  Після цього випадку на вулиці Маккавеїв 07 встановили меморіал, саму територію обгородили від небажаних гостей. Кріста вкравши револьвер із відділку та з кучкою попелу в урні поїхала на кладовище.
  
  - Ох Едварде, надіюсь ти здійснив свою мрію і зараз ти з нею там. Я молюсь за вас - вона витягнула з кишені сигарети john Morris і запалила одну. Довго Кріста вдивлялась в могилу, а дим летів все дальше в небо
  
  А чи завжди є тільки один вихід?
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Нехай весь світ пропаде!
  Нехай він брудом загниє
  НЕХАЙ згорить у вогні святому
  Немає в ньому нічого дорогого.
  І буде гниль текти по венах
  Немов той вірус всіх уб'є
  І все з собою забере.
  Але в цей час все стане краще,
  Бо люди люблять всім чинити біль
  Потонуть в алчності вони
  Заберуть їх слова мої.
  Можливо винятки є в світі, які
  Найбільше гідні всіх похвал і честі,
  Але скінчиться все що ми любили
  Усе впаде на стежку гною
  Цього вічного побою
  Що кожен день травмують душі ті
  Що несуть щастя, радість в цій кричущій темноті.
  І не буде це кінець. Це буде лиш
  Початок того, що справді ми всі прагнем по ночах
  Щоб люди - звірі більше не любили
  Щоб люди - звірі ніколи більше не хотіли
  Казати всім слова брехні.
  Щоб звірі ці з кінцем пішли
  І нікому більше біль не принесли.
  
  Чи є взагалі щось правильним? Вчинок, слово, ставлення до людей? В наш час ця лінія розмита і дізнатися як чинити правильно просто неможливо, але є один вихід! Що з'явилось з нами на самому початку, що не покидало нас ніколи?
  Втрачений дім
  Розділ 1
   Так що? Сьогодні ти вертаєшся до дому?
   На жаль
   Чому ти так це описуєш? Я думав вернутися до дому після важкого робочого тижня, до жінки та дітей, і відпочити - це те чого хоче кожен чоловік
   ...
  Я більше нічого йому не сказав до кінця дня. Вночі я прокинувся через страшний сон, але мене заспокоїв легенький і тендітний вітерець, і навіть коли зранку пішов через густий ліс до дому, не промовив і слова. Мене звати Лост і я не хочу мати сім'ю.
  Я все життя працюю на цій роботі і кожні вихідні я вертаюсь назад через дуже густий ліс, якби тут зайшла людина, яка б не знала його як я, точно б в ньому загубилась, а я знаю його як свої п"ять пальц....
   Що це? Я... я цього раніше тут не бачив, не повірю, що тут хтось може жити - зупинившись перед одним з дерев, яке простягалось до самого неба і тим самим зачіпало своєю верхівкою його шматок, я побачив дерев"яну табличку з гарними узорами та вирізьбленими словами "сім"я - це наше все" і стрілка, яка показувала праворуч
   Хмм, все одно якась нісенітниця, піду дальше - але я навіть не помітив, як звернув не в ту сторону, яку мав би і о яке було моє здивування, коли я вдруге стояв перед тим деревом
   Що це все означає? Я ж знаю цей ліс, як я ...... - я відчув, як легенький вітерець скользить по моєму обличчі і ніби падає на нерозчищену від листя стежку і звільняє її від листяного покриву
   Це все дуже дивно - хоч я так і думав, проте ноги самі розвернули моє тіло і понесли його тією стежкою. 
  Розділ 2
  Я продовжував йти далі і зрозумів, що це не ноги йдуть замість мене, а я по власній волі крокував стежкою, яка тільки-но чарівним чином стала чистою і привела мене до дому
   ЩО? ЯК? Як тут може бути...? Я ....я не розумію, все життя я ходжу цією дорогою і ніякої стежки і тим більше будинку тут не було! - мої нервові крики перервали звуки грому, почався дощ
   Ще й це. Ну звісно. Я щасливчик! Немає іншого вибору прийдетеся тут перечекати зливу. Цікаво тут хтось живе? Хоча по його зовнішньому вигляді не скажеш
  Як тільки-но я його побачив він мені нагадав дім з привидами. Вибиті вікна, згнили дерев"яні стіни і по всьому ньому росте яка-небудь зелень. Коли я ступив крок на фасад будинку, який був накритий невеличким дашком дошки заскрипіли як кістки моєї бабці багато років тому
   Ну.. я не сумнівався - постукавши в двері вони самі відчинилися і заскрипіли ще сильніше ніж гнила підлога під моєю ногою
   Як це все ще не розвалилось? Тут хтось є? - я відкрив двері повністю з цими словами і завмер, в цей момент я думав мої очі виваляться з голови від здивування
  Всередині цей будинок зовсім не нагадував себе ззовні. Навіть вікна, які нібито є вибиті виявились зовсім цілими. Зліва від мене була кухня і я такої чистої кухні ще не бачив ніколи в житті, крім тієї, яку доглядала моя бабця. Ні одної брудної тарілки в раковині, на поличках безліч приправ та соусів, які розташовані так гармонічно ніби їх складали люди, які переграли в тетріс. Посередині кухні був невеличний стіл з вишуканою скатертиною, судячи з узорів ручної роботи. В тумбах я помітив велику кількість каструль та різного посуду. Я не міг повірити в те що я бачу ... Обійшовши кухню і порухавши все що там було я в нервовому стані я сів на диван, що був справа від вхідних дверей. В той момент відчулась слабість і сонність, а диван здавався мені на стільки м"яким .... раптом в моїй голові почали появлятися різні спогади з мамою та сім"єю, але вони не насторожили мене, а навпаки заспокоїли, тендітний вітерець знов скользив у мене по обличчі і кров у моїх венах закипала, тепло переповнювало мене, я згадав маму "Синок допоможи .....", хороші спогади змінили погані і вже в мені кружляв страх, вітер став холодним ....
   Що, хто тут? - почувши виразні кроки позаду себе я відчув як ніжний жіночий голос прошепотів мені на вухо
   Допоможи нам синку
   Коли я повернувся там нікого не було, але сон поборов мене і заснув. Я спав весь день і всю ніч, і прокинувся аж на ранок наступного дня з криком і сльозами на очах
   Мамо ...
  
  
   
  Розділ 3
  Прокинувшись перше, що побачив це був камін, полум"я в якому легенько потріскувало, а над ним висіла картина, яку я, скоріше всього, не помітив, коли прийшов сюди вперше ввечері, але щось з нею було не так і те що відрізняло її від всього що було в цьому будинку - це її не доглянутість, вона нібито пережила страшну війну, пожар і тільки після цього її сюди повісили через це не можна було сказати, що на ній зображено, але все ж я розгледів чотири постаті, три великі і одну маленьку
   Це напевно власники - з цими словами вітер, який вже втретє мене супроводжував вказав мені дорогу на другий поверх сходами я був ще більш розгублений ніж тоді як прийшов сюди, хотів вийти на двір подихати свіжим повітрям зібратися з думками, щоб добре зрозуміти все що тут робиться, але ...
   Я не розумію, що тут твориться, але я мушу дізнатися - піднявшись по сходах, які на диво не скріпили і виглядали зовсім новими, я побачив чотири кімнати : дві зліва, одну справа і ще одну прямо переді мною
  Невеличкий коридор, який вів до цих кімнат був зовсім пустим і темним, як чорно-біла фотографія, що кардинально відрізнялось від першого поверху і перше, що попалось мені на очі - це таблички, але вони не були схожі на ту що привела мене сюди, вони були ...
   Звичайні? - я завмер з цим питання і постарався відкрити перші, на табличці яких писало
   Я працюю, ні в якому разі не заважайте мені. Це якийсь жарт? - вони не відкрились - невже тут потрібен ключ і в цей момент дверцята в центрі коридору легенько відчинились. Дерев"яна дощечка вказала мені що в цій кімнаті жила дитина "Моя сім"я найкраща" - писало на ній
   Ну що ж вже пізно йти назад
  Я зайшов і побачив розкішну дитячу кімнату, де повсюди були розкидані іграшки, книжки, олівці - тобто все чим дитина тільки можна володіти.
   Тут прямо все так як в моїй старій кімнаті - ці думки перервало зовсім інше і єдине що було доглянуто, і стояло в цілковитому порядку - письмовий стіл на якому лежав альбом судячи з напису
   Що ж тут сталося, можливо ти щось мені підкажеш? - я повільно взяв його і перегорнув на першу сторінку з сімейною фотографією, де всі посміхаються, всі щасливі граються на подвір"ї цього дому під великим дубом, який я скоріше всього не помітив. На цій фотографії була неймовірна кількість людей, по ній неможливо було визначити хто ж люди з картини. Я гортав і з кожною ю переверненою сторінкою настрій фото змінювався, людей ставало менше, посмішки зникали і коли я побачив останнє фото у мене волосся стало дибом
   О Господи, ні, ні це не правда, не може бути - від шоку я впав на підлогу і вибіг з кімнати, я хотів покинути будинок ,але він не випустив мене, коли я вибіг з кімнати, двері закрились і будинок почав ходити ходуном, всі інші двері гупали і моє серце чуть не вискочило з грудей, я запанікував почав кричати і повалився на підлогу все затихло і двері, які я не міг відкрити легенько відчинились
  
  
  Розділ 4
  І перед тим як у них увійти мною керувала не цікавість, а страх. Зайшовши до середини я був здивований величезною кількістю....
   Невже це правда - я сміливим кроком пройшов через всю кімнату до письмового столу і відкрив шухляду, в ній було те що я шукав, навіть стійкий запах дідових сигарет не зупинив мене
   Це неможливо, це не може бути правдою - я вилетів з тої кімнати і вона гучно та швидко закрилась за мною, але я не звернув на це уваги, тому що на цей момент всі двері були відчинені. Я зайшов у сусідню на якій було написано "Тільки за обідом побачимось". Так само лаконічно та із знанням того, що мені було потрібно я пройшов, ні, пробіг через всю кімнату і забрав річ зі столу
  Вийшовши переді мною були останні двері і я боявся в них заходити. В порівнянні з іншими кімната кардинально відрізнялась. Стіни були обгорівші, але я не відчував якогось занепокоєння, навпаки я відчув якусь легкість та спокій і вітер знову направив мене, але я наважився піти глибше і коли повернувся за порогом була червона як кров троянда. Хотів підібрати її, але щось не пускало мене, я знову відчув тепло, нібито хтось обняв мене.
   Мам
  Кімната загорілась, навколо було багато полум"я, а я просто стояв посередні і продовжував відчувати це тепло, яке переповнювало моє серце, моя кров знову кипіла, але мені не було погано я був щасливий і раптом .... все пропало. Вогонь згас, я впав на коліна і холодний, ніжний та легенький вітерець пробігся по мені нагадуючи страшну правду. На підлогу почали скапувати сльози.
  Коли я вийшов з кімнати і підібрав розу, коридор змінився на одну величезну кімнату в якій було все від всіх чотирьох. В повітрі літав запах старих дідових сигарет, а з іншого кінця доносився солодкий подих бабусиної випічки. Ця частина кімнати, де перемішались речі з їхніх кімнат нагадували коріння дерев, які посадили один біля одного. Вони переплітались і внаслідок цього там були і різьблені та вишиті вироби з дідусевої кімнати та пічка і каструлі, і форми для випічки з кімнати бабці, які гармонійно перемішались та створили витвір мистецтва, який не перевершить ні один художник, архітектор чи скульптор, але на місці, де ці кімнати перетинались стояв стіл, де були два крісла. За ним вони двоє завжди займались своїми справами, тому я витягнув з кишені ніж для різьблення та ложку на ручці, якої було наше сімейне фото і подивився в іншу частину кімнати, де була моя і мамина. Я з неймовірним зусиллям переступив через біль і підійшов до альбому, перевернув на останню сторінку положив там троянду і повернув альбом на місце. Там не було фотографії, тому що я спалив під дубом - великим деревом на подвір"ї, де ми її і похоронили. На тому місці в альбомі була дата.... Дата після якої наше життя змінилось. В цей день ми її втратили. Я закрив очі і побачив її обличчя, згадав ті щасливі моменти і свята на яких була вся наша велика сім"я, але коли я розплющив очі я був перед будинком, перед тим великим дубом і тримав у руці фото.
   Як давно це було. Чому саме зараз? Чому саме зараз це стається зі мною? Чому так мало статися? Я не хотів... н ...е хотів щоб ти йшла, мені так тебе не вистачає
   Я не пішла, я завжди була з тобою. І в страшну грозу, коли дощ не замовкав і у важких ситуаціях, хоч ти і не знав цього. Я живу в твоєму серці і поки ти будеш мене пам"ятати, я буду жити
   Що? Мам? - я розвернувся і хотів схопити її за руку, але там нікого не було, тільки альбом. Мокрий та гарячий, хоч дощ уже закінчився. Я знову відкрив останню сторінку і вставив туди фото. Наше останнє спільне фото на якому був я ,мій дід, бабця та вона, моя найрідніша .найкраща за всіх на світі. Я обняв цей кусок паперу, що тримав у руках і знову заплакав, так голосно, що птахи позлітали з дерев і в лісі стало настільки тихо, що можна було почути шелест листя та дихання природи.
   
  Розділ 5
   Тату, а що стало з тим чоловіком?
   Так ,так розкажи, що було далі
   На цьому моменті історія обривається і тільки йому було відомо, що сталось дальше
   Ееееее так не чесно, ми хочемо знати - вони сказали це в унісон, я засміявся відповів
   Як же я вас люблю, але треба лягати спати, бо мама нас приб"є. Вона злиться, коли я вам таке розказую
   Ми їй не скажемо тату!
   Даєте слово???
   Даємо
  Я був дуже радий, що ці два малих розбійника є в моєму житті Аліса та Едвард. В останнє глянувши на них скрізь щілину у дверях я закрив двері.
   Коханий, ходи вже спати. Що ти тут робиш? Вони що ще не сплять?
   Тихо, тихо тільки-но заснули. Будь тихіше - я обняв її, жінку, яка подарувала мені щастя після того як знайшла мене в тому лісі
   Так ти правий, коханий, ходи теж спати, сьогодні був дуже складний день - ми пройшли попри стіну з картиною з якої вітерець з вікна здував будь-які пилинки...
  Я багато разів думав про події того дня і я можу з впевненістю сказати, що якщо розказати це комусь він подумає, що я божевільний, але завдяки тому дню я зрозумів одну дуже важливу річ, тільки сім"я може зробити людину по справжньому щасливою. Мене звати Лост і я повернув своє щастя, а що на рахунок тебе?
  
  Який скарб є найціннішим?
  
  Не потрібно більше інших людей
  Ми розумієм один одного без зайвих речей,
  Хоч пусти свої кроки посеред ночей.
  Посміхаюсь знов крізь сльози
  Немов би мої почуття не знали болі.
  Ні, багато я не хочу -
  Цілу вічність кровоточу.
  Дай мені свою руку, буду тримати!
  Прошу подари слово, я буду пробачати!
  А якщо ти не будеш кохати
  Мені вже не потрібне це життя проживати.
  Кожен вечір згадую тебе
  Чи хочеш повернути все?
  Проте рана зажити вже не зможе.
  Вдумайся в слово ти моє!
  Все ще мрію, десь випадково, зустрітись,
  Твоїм вогнем загорітись.
  І не потрібно мене словами жалості тушити
  Я хочу повністю згоріти.
  Дай мені свою руку, буду тримати!
  Прошу подари слово, я буду пробачати!
  А якщо ти не будеш кохати
  Мені вже не потрібне це життя проживати.
  
  Відчуття, емоції! Ось що в поєднанні з холодним розумом повинно керувати нами, але на жаль більшість з нас використовує один або максимум два елементи, але чому? Що заважає нам інколи прислухатися до нашого серця?
  Страшний діагноз
  Розділ 1
  - Лікарю, який діагноз? - в хлопчика трусилися руки і він не міг зупинити плач. Його лице спухле від сліз перетворилось в один великий гранат з якого рікою ллється вже червоний сік - будь-ласка скажіть що це не правда? - впавши лікарю на груди вони обнялись
  - Мені дуже шкода, але вже занадто пізно. Слиз заповнив майже всі частини легень. Ми вже нічим не можемо допомогти. Ме...мені дуже шкода, вибач хлопче - він теж заплакав
  - Я хоч можу її побачити Будь-ласка
  Лікар довго вагався ,не знав що робити і його мучила совість. А за дверима сидів він, той маленький хлопчик, який ніколи більше може не побачити свою рідну маму. Його плач, напевно було чути на всю лікарню. Лікар інколи його не забуде. Колись давно він дав клятву і не зміг врятувати життя. Виходить він порушив її, але можливо він зможе допомогти хоч цьому хлопчику. Після довгих роздумів він вирішив.
   Я зроблю все для нього. Можливо це буде щось незначне, але я постараюсь
  Розділ 1
   Мам, а коли ти підеш до магазину по їжу, бо вже дуже голодний
   Вибач, синочку мамі мають прислати повідомлення ,щоб вийти з дому. Зараз дуже важкий період і тому потрібно бути акуратними. Почекай ще трішки.
   Добре, мамусь
   Ану, йди до мене - вона підійшла і стала на одне коліно поряд з ним - Господи, який ти вже великий, скоро буде більший ніж я - її ніжка посмішка зігрівала його краще ніж будь-що на білому світі - давай обніми мамцю
  І в цей момент запищав телефон. Вона пішла по нього на кухню так і не обнявши сина, і крикнула
   Сину, я вже йду скоро ми щось поїмо. Почекай мене пів годинки і мамуся зробить щось дуже смачне
  Вона одягнулась в осінню червону куртку та чорні черевики, одягла шапку та замоталась шарфом
   Ти схожа на сніговика. Шкода що цієї зими не було снігу і ми так і не зліпили його
   Нічого наступного року обов'язково - вона поцілувала його в лоба, так і не обнявши і швидко вибігла на вулицю так як на закупівлю продуктів їй дали всього лиш 20 хвилин
  Хлопчик радий від того, що вони з мамою зараз з мамою будуть їсти пішов пританцьовуючи на диван дивитися телевізор, але в нього в голові виникла геніальна ідея. Він захотів зробити їй подарок. Та такий що вона здивувалась не на жарт. Він облазив весь будинок в пошуках чогось особливого і знайшов це, бабусин старий медальйон, який вона подарувала йому. Незадовго після того вона померла, але її пам'ять назавжди буде з ним в цьому медальйоні. Пройшло 18 хвилин, а він вже знайшов ідеальний сюрприз і вже чекав маму біля дверей сховавшись позаду висячого одягу, але її не було. 20 хвилин, 25 хвилин, 30 , година. Дальше він збився з рахунку як запищав телефон, мама забула його дома.
   Ало мам?
   Ало доброго дня, вас турбує місцева лікарня до нас потрапила жінка із затягнутими симптомами COVID-19 ви її знаєте? У неї у гаманці був цей номер. Ало? Ало? Ви ще там
  Телевізор був увімкнутий і ведучий новин казав
   Давно відомо, що страшний вірус, якого вже охрестили COVID-19 тероризує весь світ. Будьте обачні, мийте руки та використовуйте дезінфектори. Не забувайте одягати маску та уникайте великого скупчень людей і як завжди бережіть себе та своїх рідних
  Він ще довго розказував про наслідки вірусу та що робити у разі виявлення та хлопець вже нічого не чув, а на тій стороні слухавки не було вже нікого. Його переповнювало якесь незрозуміле відчуття пустоти та самотності. Тільки недавно він бачив її перед собою, але це не мало значення так як він впав на підлогу , в очах стало темно і він заснув, але все ще бачив перед очима її образ. Той самий бездоганний образ тієї людини, яка є для нього цілим світом, зіркою в небі ,що показує шлях. Він спав і йому снився сон. Разом з мамою вони були на пляжі .але це був дивний пляж .він був пустий та зовсім не такий, який уявляють пляжі діти. Тут не було малечі ,яка грає в піску, не було дорослих які купаються в морі ,не було людей які розносять їжу по ньому ,навіть сонце не світило. Хлопець повернувся до неї і почув
   Не переживай синку все буде добре. Ще краще ніж є зараз. Віриш мені?
   Але мам я не хочу, не залишай мене. Вона обняла його в останнє і вода понесла її далеко в море, а він не міг рушити з місця. Його ніби почав поглинати пісок і море враз почервоніло ,воно було як закипівши, кров ринула на нього
  
  
  
  Розділ 2
   Хух. Де це я? - хлопець прокинувся в дивній білій кімнаті з величезним вікном, а точніше дзеркалом.
   О ти вже прокинувся
   Де я? Де моя мама? Чому я тут? Хто ви? Допоможіть!!! МАМ
   Спокійно хлопче ти в міській лікарні і ти не сам, і це напевно єдина приємна новина - медсестра підійшла до того великого дзеркала та натиснула кнопку і воно стало прозорим, а за нм бал жінка. Без тями лежала на ліжку під'єднана до якогось пристрою з багатьма трубками. Звідки малій дитині знати що це?
   Мам? Це моя мама? МАМ. Пустіть мене до неї. Де двері? Мам!
  Медсестра не могла мовити ні слова , дивлячись як дитина б"є кулаками те скло і плаче від того що його мама не поряд ,аж коли у двері прийшов чоловік у білому халаті та бородою. Він сказав їй піти допомогти іншим хворим і вона зникла.
   Сину нам потрібно поговорити
   Пустіть мене до мами!
   Обіцяю ти з нею побачишся ще час є, але спочатку давай поговоримо
  Хлопчик трохи заспокоївся і сів на стілець на який йому показав цей чоловік
   Це ж твоя мама ось там?
   Так моя - він все ще силою стримував сльози
   Я тобі зараз скажу дещо дуже важливе ти уважно мене послухай, добре? - малий промовчав - так ось це дуже складний випадок і навряд чи навіть я зможу щось зробити, проте ти маєш знати найголовніше. Ти єдине що в неї є і вона любить тебе більше усіх на світі і це не її провина, а моя і я щиро прошу пробачення за це і все інше. То не вини її, пам'ятай та живи з пам'яттю про бабцю і з цим медальйоном - він вказав на мою кишеню. Хлопчик засунув туди руку і витяг його, найкращий подарунок, який він таки не зміг подарувати. Втер сльози
   А до чого тут ви? - але коли він розвернувся чоловіка вже не було, а до кімнати зайшов, збентежений чимось, лікар і побачив хлопчика
   Ходи я тобі допоможу, ти зможеш її знову обняти
  Мати звісно не вижила і розповсюдження злого вірусу продовжується з чим людство ще досі продовжує боротися, але лікар допоміг хлопчикові останній раз її обняти за що отримає винагороду і кожен з нас її отримає, якщо зробить щось добре у ці надзвичайно тяжкі часи, коли кожному потрібна підтримка. І ця винагорода це вони діти, наступне покоління, світло, яке породить щось нове. Навчені гірким досвідом вони будуть прагнути запобігати подібним випадкам знову.
  Бережіть своїх рідних, але не втрачайте голову і живіть заради тих хто ще живий. Пам'ятайте про померлих та допомагайте живим. Живіть так щоб потім все ще була можливість згадувати все це як страшний і дурний сон.
  
  Яка справжня ціна нашого життя?
   
  В реальності все інакше.
  Не так як слова і думки
  Немає в цьому світі пом"якшень
  Лиш ти, лиш ти, лиш ти!
  Проте прийде і з часом та людина,
  Яку пошлють немов з небес
  І буде це божественна хвилина,
  Коли ти будеш з нею, а не десь.
  
  Часом хочеться, щоб мене пізнали
  Щоб взяв хто-небудь і сцілив всі рани
  Я хочу щоб про мої почутті ви знали,
  І знайте затягнулися всі шрами.
  Пишу це, бо мої монстри реальні
  Вони сидять у мене в голові
  Змушують робити вибори моральні
  Роблять боляче не тільки мені!
  Всеж, коли ви ламали мене зміг посміхнутися
  Не зміг від правди задихнутися
  І тому я тут щоб свою правду сховати
  Ніхто не буде про неї знати.
  Я хочу забути їх і легко по ночах засинати
  Щоб не було такого - не хочу в страшних снах я літати,
  А тихо і спокійно перед сном молитву читати.
  
  В будь-якому випадку - це не має значення
  Я не хочу знати причини ваших зрад
  Рано чи пізно я задихнусь від звуку ваших слів
  І нічого вже не буде мати значення
  Врешті-решт - це одне з видів прекрасного.
  На сьогоднішній день багато людей довіряють вибір своєї долі комусь іншому, батькам, друзям, але це найгірше що може бути. Саме ти і тільки ти маєш вибирати. Не твоїм батькам працювати на твоїй роботі, друзі не завжди залишаються в твоєму житті. Тому думай головою. Що ти хочеш? Ким ти хочеш? І найголовніше - для чого ти це хочеш робити
  Поклик долі
  Розділ I (Пересмішник)
   Вимітайся звідси, не хочу тебе більше бачити
   Але ж ти не можеш мене просто так вигнати. Це дім мого діда
   Якщо ти забув ти всього лиш паскудний музикант і я легко зможу відсудити його в тебе. Мій брат юрист він мені допоможе. Не хочу тебе більше бачити. А і якщо ти хочеш забрати свої безглузді речі то випередити мене, бо завтра вечором приїде машина із сміттям і я без каплі сумніву все викину
   Але ж Марто, зачекай - я не встиг нічого не сказати, вона виштовхала мене на вулицю і закрила двері прямо перед моїм носом. І що тепер? Перша думка напитися, але... - звідки в мене гроші, все залишилось дома - я не знав що мені робити ,це було 10 година і спрямувавши свої ноги вулицею я залишив свій дім позаду
  Я Ентоні Тейлс і чого б вам не почути мою історію? Того ж вечора я понишпоривши в кишенях і найшов трохи грошей, які ховав від жінки . Бар в який вирішив піти не важко описати. Це було невеличке приміщення на краю міста. Хороше місце...
   О Ентоні !! Народ подивіться хто вернувся - не встиг я зайти до бару як Джек, а саме так звали бармена і власника почав збирати людей - Ви тільки подивіться сам Ентоні Тейлс - жива легенда.
  І тільки всі більш менш притихли і повернулись до своїх столиків, і я спокійно присів біля барної стійки
   А може ...- він глянув на мене косим, проте заінтригованим поглядом
   Що Джек? Якщо ти про те що я думаю, то ні! Категорично ні!
   Але ж чуваче ти був зіркою. Мій бар тільки тому і живий ще, бо ти його зробив популярним, а що сталося з тим дзвінкоголосим красенем, який таке виробляв на сцені, що волосся дибом ставало. Де він пропав?
   Його більше немає друже - з цими словами я простягнув йому ті гроші що в мене були і отримав своє віскі, завжди любив його. Його смак породжував спогади і ой дарма я сюди прийшов і п"ю цей алкоголь. Я обернувся і побачив сцену......
  Спогад 1
   Ей Ентоні, Ентоні .... Ало ти тут?? Земля викликає містера Тейлса
   Що? А Майкл це ти, вибач я задумався - це був Майкл - головний гітарист і моя опора, а тобто мій найкращий друг. Досить високий хлопець з довгим до плечей волоссям, прямо як ікона стилю у 80-х. Веселий та безтурботний, батьки хочуть віддати його до коледжу і він завжди мені казав ...
   Ох Ентоні ти хочеш жити майбутнім і забуваєш про теперішнє, колись ти і не зрозумієш, що втратиш все що маєш і будеш жаліти. Ти мрійник - це добре, але не забувай про нас, твоїх друзів - він відсунув кулісу і я згадав ,чому я тут, думки пропали, мрії забулись я просто жив цим, музикою ....
  Але це були всього лиш спогади, лише дитяче захоплення, яким не було суджено стати чимось більшим. Але якщо чесно, то я був вмілий в цьому, мій голос крав жіночі та дівчачі серця. В якийсь момент навіть думав, що саме цим я хочу жити все своє життя, але існує така річ при появі якої ми забуваємо про все - кохання. Так саме це змушує людей робити не обдумані речі та говорити слова ,які він думав що інколи не скаже. І це дуже дивно, коли тебе приймають таким який ти є, якщо ти той ще гівнюк.
   Як там Марта? - я виринув з своїх думок через питання бармена, який вернувся до мене після того як обслужив декілька людей, які сиділи збоку і неприродньо витріщались на мене
   Все добре Джеку, не переймайся - я зробив ковток
   Якби було все добре ти б не прийшов сюди, того дня ти ясно дав всім знати, що не повернешся
   Все гаразд. Вона просто поїхала до мами і я вирішив зайти - я допив все що було в моїй склянці
   Не бреши мені чуваче, я добре тебе знаю і ти не вмієш брехати. Якщо хочеш ...
   НІЧОГО Я НЕ ХОЧУ! І ВІД ТЕБЕ МЕНІ НІЧОГО НЕ ПОТРІБНО ,ЩО ТИ ВЧЕПИВСЯ? ВСЕ У МЕНЕ ДОБРЕ - це було так неочікувано, що Джек навіть відійшов назад
   Якщо так, думаю тобі варто покинути це місце, старий друже - він без зайвих слів показав мені на вихід
  Мовчки вставши я пішов на вулицю. Там було холодно. Передавали похолодання на весь наступний тиждень. Ну хто знав, що в мене буде неочікувана нічна прогулянка
   Треба знайти де заночувати
  Недалеко від бару був вокзал. Саме завдяки цьому він і виживав останнім часом, так як всі розумні люди поїхали звідси, а Джек залишився виключно через нього, бар був його всім. Надто багато ми сил в нього вклали.
  Вітер тільки посилювався і в мене голові паморочилось від тої склянки віскі, напевно через довгий сухий закон організму не пішов мені на користь. Проте якимось чином я дійшов до вокзалу. На вході лежала собака
   Привіт хлопчику, теж вигнали з дому так? Ну нічого все буде добре - я любив собак, хотів було навіть завести одну, але Марта була проти. Залишивши в спокої собаку я зайшов до середини - не так багато людей як я думав, в мене чомусь почалась паніка, я трясся і чуть було не почав бігати у всі сторони, але ...
   Ей хлопче спокійно, тут є ще люди окрім тебе - на мої переживання звернув увагу якийсь чоловік і почав підходити все ближче і ближче - оо хо хо невже це сам Ентоні Тейлс - зірка музики, який залишив кар'єру через жінку
   Вам чогось треба? Я зараз не в настрої спілкуватися, хотів би загрітися якщо ваша ласка - я з дивною посмішкою відсунув його в сторону і пішов до батареї
   Я якраз їхав до готелю, можу вам допомогти, якщо ваша ласка звісно ж - я зупинився на пів дорозі і повернувся до нього
   Навіщо вам мені допомагати?
   Я всього лиш хочу виступити в ролі доброго самаритяна - його дика посмішка мене лякала, але в мене було іншого виходу, на цьому вокзалі я б не дотягнув до ранку ...
   Так який номер ви хочете? - його посмішка збільшилась в рази.
  
  
  
  
  Розділ II (421)
  Як тільки ми вийшли за межі вокзалу почався сильний дощ, стало ще холодніше і пробував якось себе загріти.
   Містер Тейлс чому ви там стоїте сідайте в машину, якщо ваша ласка - з цими словами він сів на місце водія та відкрив мені двері - я все ще вагався
   Добре, все одно втрачати нічого - його машина напрочуд була схожа на мою. Вперше я зустрів цю частинку мене в моє повноліття, коли тато подарував її мені і о Господи я обожнював все в ній
  Ми їхали по вулиці Хол оминаючи безліч сірих та страшних будинків, які відрізнялись один від одного тільки що номера і якби звичайна людина сюди приїхала вона б не кидала монети у фонтан щоб повернутися знову, в цьому я був впевнений. А як же я тут опинився?
   Містере Тейлс, якщо ваша ласка....
   Та перестань ти це говорити! Тобі що пластинку заїло? Досить мене передражнювати! Ти ж це не я! - він не аби як здивувався моїй реакції, але мовив дальше тим самим спокійним тоном
   Вибачте, я постараюсь. Чому ви опинились в такому неблагополучному місці в таку годину?
   Не твоя справа
   Так, я розумію. Ви мене не знаєте і не помітили би якби я не почав розмову з вами, але мушу сказати, що я знаю вас - ми оминули мій будинок, в ньому посеред ночі було ввімкнене світло - це більше не ваш дім, забутьте про нього
   Що? Звідки ти знаєш що це мій дім? Хто ти такий? Ану зупини машину я вийду
   Але містере Тейлс ми вже приїхали. Якщо ваша ласка, будь ласка візьміть одяг із заднього сидіння. Я знаю у вас багато запитань, але давайте ми перше пройдемо у номер і там я відповім на все. Домовились? - тепер він не виглядав таким веселим як раніше, але все ще повторював ці слова, так якби грає зі мною
   Добре - з суворим поглядом я зробив те що він просив
   Зачекайте секундочку до мене дзвонять, ви заходьте - він витягнув свій телефон з кишені, проте я не чув звуку дзвінка, напевно вібрація
   Так, так. Слухайте, а може не треба. Мій гараж уже не підходить? - він говорив декілька хвилин і ми зайшли до готелю
  Його назва підходила цьому місту дуже сильно - "Лігво вовка". Я тут був один раз, коли нам з групою було потрібне місце, спокійне місце щоб все як слід підготувати на скільки я пам"ятаю ми вибрали кімнату 421
   Доброго дня, я би хотів орендувати кімнату на одного на одну ніч і в мене є прохання, може це бути ця кімната - він витягнув з своєї куртки шматок паперу і показав дівчині на рецепшині
   Так звісно, вона зараз вільна - поки вони обговорювали ціни та іншу фігню, яка мені була зовсім не цікава в голові знову спалахувати обривки спогадів ....
  Спогад 2
   Хей народ ви купили все що нам було потрібно? - Майкл як завжди кричав у весь голос, не зупиняючись
   Ей хлопче спокійно, тут є ще люди окрім тебе і так ми все купили - це був Артур, наш барабанщик. Суворий та дуже високий, ніби то сам Майкл Джордан благословив його. Лисий та мускулистий він не виглядав на наш вік, проте саме так і було. Якби не він ми б не могли пити алкоголь до 21, а так у нас козир
   Слухайте, а може не треба. Мій гараж уже не підходить? - а ось цей переляканий хлопчина наш басист, Френк. Дуже талановитий, але й надзвичайно скромний. Я взагалі дивувався як він виходить на сцену. Його вічно довге волосся, яке він відмовляється стригти падало йому на очі і створювали вигляд крутого рокера. Але саме це нам і потрібно
   Все буде добре, Френкі, не переживай. Це ж всього лиш одна ніч і твій гараж надто шумне місце для наших приготувань, тому ми й обрали цей варіант. Я як головний в групі завжди його заспокоював і в мене це непогано виходило
  І поки ми говорили Артур з Майклом орендували нам кімнату на четвертому поверсі, кімнату 421 ...
   Містере Тейлс все готово. Ходіть - він підійшов до мене і дав в руки ключ від кімнати 421 - все буде добре, Ентоні, не переживай - він знову почав посміхатися
   Не потрібно мені твоїх заспокоєнь, ходи вже - в мене почало сіпатися обличчя, я потів, ці сходи, що вели до кімнати здавалися безкінечними і ще цей дивний чоловік... звідки він знає номер цієї кімнати, звідки він все це знає ... я .. що мені робити, втекти? Що?
   Містере Тейлс ми прийшли. З вами усе гаразд?
   Що? - ми стояли перед нею, кімната 421. Я повільно вставив ключа і повернув, проте коли я зайшов страх пройшов. Я згадав всі безтурботні дні з моїми друзями, наші концерти та ....
   Бачите містере Тейлс я був потрібен вам - тепер коли я глянув на нього він посміхався, але не так як раніше, а по справжньому. Доброю, невинною посмішкою, моєю посмішкою....
   Хто ти?
   Все по порядку Ентоні. У нас ще є декілька хвилин, заходи до номеру і дозволь мені повідати щось цікаве
   До чого декілька хвилин? Що цікаве??
   Ну Містере Тейлс майте терпіння і все побачите - я відчував тепло та спокій, не знаю чому, але я став собою. Сум та злість пропали і мені хотілось щось робити, а не просто відвідувати роботу з метою заробітку
   Так от. Розкажи мені, що сталось як ти тільки приїхав сюди? Не то що сталось як ти був тут останній раз, а ті події, що стались з тобою вперше як ти приїхав сюди, в це Богом забуте місто
   Я? Я приїхав на поїзді і .... - я глянув йому в очі
   Так правильно ти допоміг нужденному, який зайшов до вокзалу, щоб загрітися і відвіз його сюди, саме сюди, в цей готель - він на емоціях злетів на ноги і почав енергійно розказувати - ти був тут не один раз Ентоні - Він звідкись взяв чашку кави і зробив ковток - я тут щоб допомогти тобі згадати хто є насправді, але щоб тобі було легше я це зроблю словами твого друга. Ентоні ти хочеш жити майбутнім і забуваєш про теперішнє, колись ти і не зрозумієш, що втратиш все що маєш і будеш жаліти. Ти мрійник - це добре, але не забувай про нас, твоїх друзів.
  Спогад 3
   Ну що хлопці ви готові? Цей вечір мусить стати нашим кроком у вищу лігу. Я спитаю ще раз. Ви готові??? - він це викрикнув уявляючи себе американським футболістом, команда якого тільки от вийшла на поле
   Так Майкле ми готові - всі інші члени групи викрикнули це в унісон і побігли на сцену. Я підійшов до мікрофону, сказав людям хто ми і що взагалі вони тут забули, і це почалось. Я ще досі пам"ятаю, як я рвав свої зв'язки на тій сцені, але сталось непередбачуване, коли я відволікся і глянув на вихід з бару, то побачив, що Марта - дівчина, яку я кохав всім серцем виходить за руку з кимось іншим і це вибило мене, це не був ніж в спину - це був укол в серце. Укол із смертельною отрутою, яка розтікалась по кожній частині тіла, затікаючи в кожний її сантиметр. Біль переповнював мене, але я ... я зліз зі сцени і вибіг на двір
   Ей ти, ану відійшов від неї - він не встиг зреагувати як я вдарив його точнісінько в ніс, розвалившись на холодному асфальті він почав плакати від болю, я хотів ще вдарити його, але Марта почала мене заспокоювати
   Заспокійся коханий він ні в чому не винуватий, я просто хотіла перевірити що для тебе важливіше якась музика чи я - вона поцілувала мене і глянула в очі, я їй повірив, але що було страшніше я кинув хлопців
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3 (покликання)
   Але ж .... - з відкритим ротом я дивися на цього чоловіка що сидів навпроти мене і посміхався
   Питання не потрібні - він показав рукою на двері. Хтось в них постукав
  Не знаю чому, але я зірвався і побіг до них і коли я їх відкрив я не повірив своїм очам. За ними стояли Артур, Френк і Майкл. Вони вже були не діти, а дорослі люди. Проте Френкі не змінився.
   Хлопці, що ви тут робите? Я дуже радий вас бачити - я хотів їх обняти, але Артур відштовхнув мене
   Ти думаєш ми тобі пробачили? - тиша - Такий серйозний став та ходи сюди, ми скучали - вони всі почали з мене сміятися - ми тебе давно пробачили, ми розуміємо, що молода кров, кохання, все добре - моїй радості не було меж
   Заходьте! Ви пам"ятаєте цю кімнату? І ще я хочу вас з деким познайомити - я хотів їм відрекомендувати цього загадкового чоловіка, але він пропав
   Кого Ені? Тут нікого крім нас - здивовані хлопці стояли на порозі і дивились на мене як на дурачка
   Та не зважайте, а як ви дізнались що я тут?? - я був трохи розгублений
   Тобто як? Ти ж сам подзвонив, години дві назад, до Френкі і попросив нас приїхати. Ти не пам"ятаєш?
   А так точно, я забув хлопці. То ж давайте розказуйте, як ви живете ? Як справи? Я так скучив
  Цілу ніч ми сиділи і говорили про все на світі, навіть домовились на днях завітати до бару Джека і дати пару концертів. Треба буде перед ним вибачитися. Ніч пролетіла як орел на полем. Майкл як завжди розказував небилиці про дівчат, Артур про свій магазин який він відкрив, а Френкі розбив лампу, що стола на комоді і всю ніч переживав що їх посадять. Наступного ранку, ми вернулись до мого старого будинку, де Марта викидала мої речі та спорила з своїм братом. Але він був не з тих, хто допомагає людям, які роблять щось зі зла, хоч вона і була і його сестрою він прийняв нашу сторону, бо їй надоїло, що вона вічно його тероризує і він через неї попадає в неприємності. Таким чином, через пару тижнів як ми з хлопцями завітали до Джека і він на диво зустрів нас дуже весело, будинок був повністю мій, але я продав його і купив невеличкий бар недалеко від готелю - "Лігво вовка" і справи пішли в гору.
  Я займався тим чим дійсно хотів, поряд були друзі і радів кожній миті свого життя. На мою думку, такий чоловік, що явився мені в образі мого минулого в той день мусить хоч в допомогти кожній людині, яка збилась з свого правильного шляху, щоб нагадати хто ти такий і для чого ти появився на цей світ. Ніколи не ігноруйте своє покликання, а якщо хтось хоче забрати його у вас, то боріться за нього. Мене звати Ентоні Тейлс і вирішив йти за покликом серця, а що вибереш ти?
  
  
  Хто все вирішить? 
  
  Не потрібно більше інших людей
  Ми розумієм один одного без зайвих речей,
  Хоч пусти свої кроки посеред ночей.
  Посміхаюсь знов крізь сльози
  Немов би мої почуття не знали болі.
  Ні, багато я не хочу -
  Цілу вічність кровоточу.
  Дай мені свою руку, буду тримати!
  Прошу подари слово, я буду пробачати!
  А якщо ти не будеш кохати
  Мені вже не потрібне це життя проживати.
  Кожен вечір згадую тебе
  Чи хочеш повернути все?
  Проте рана вже не заживе.
  Вдумайся в слово ти моє!
  Все ще мрію, десь випадково, зустрітись,
  Твоїм вогнем загорітись.
  І не потрібно мене словами жалості тушити
  Я хочу повністю згоріти.
  Дай мені свою руку, буду тримати!
  Прошу подари слово, я буду пробачати!
  А якщо ти не будеш кохати
  Мені вже не потрібне це життя проживати. 
  В один момент нашим головним страхом стає річ, яка все життя дарувала радість, щастя та гармонію в нашому житті. І що ж робити в такий момент?
  Голос
  Я біг пустим коридором, оглядаючись назад, але не зупиняючись. Скільки я вже біг? Мені було все одно, бо якби зупинився - воно би догнало мене. Стіни перетворювались на цегляні, це вже був не коридор, а сходи, які вели мене дальше - різко обірвались. Встигнувши зупинитися, я подивися униз і не побачив дно, а воно було все ближче і ближче. Я чітко чув його дикий голос, який з ненаситною жадобою наближався до мене, з кожним разом посилюючи мій страх. Він не покидав мене, подув холодний вітер і ,затрусившись з новою силою, я повалився на підлогу. Це вже не були сходи - мій кабінет. Страх пропав, вітер вщух і я почув стук у двері. Повільно підійшовши і відчувши жар, моя рука відмовилась відкривати їх. Переборовши ќќце, я, на силу, відчинив двері і наринуло полум'я.
  -А-аааа-а - я закричав, від болю почав кататися по підлозі в надії потушити його, і я почув голос, який кликав мене і вогонь погасився. Вже в пустій кімнаті, а точніше обгорівший, я встав на ноги і пішов на голос, проте він був всюди. З усіх боків був цей голос. Моя голова розривалась на шматки аж поки..
  -Вікторе..
  Голоси пропали, а цей один був настільки ніжний, що знаходив відлунання в моїй голові. Я закрив очі і побачив квітучий сад з безліччю квітів та дерев. Співали пташки, аромат квітів розносився на багато кілометрів, а качеля, що тихенько погойдувалась на одному з дерев, висіла в гордій самоті, лише вітер був її супутником. І я почув його знову.
  -Вікторе?
  -Хт..о це? Пок..ажись - від болі в горлі я схопився за нього рукою.
  Я почав розглядатися по сторонах шукаючи цю людину чий голос кликав мене, але..
  -Я завжди з тобою.
  На цих словах все стало темним, а коли я відкрив очі - зрозумів, що це був лиш плід моєї уяви. Я глибоко вдихнув і закрив їх знову в надії знов почути її голос, але сон закінчився і його вже не повернути..
  Розділ 1
  Сильний дощ заважав мені думати, саме тому моя робота від ранку була незакінченою, а мене ще просили, щоб сьогодні вона точно була готовою.
  -Ц..е все в..же так на...бридло - напруживши свій голос у мене заболіло горло, - ах, ну так, як я міг забути.
  Сівши за стіл і включивши екран комп'ютера, я одягнув навушники і поринув у роботу. Після того моменту ніяк не міг зрозуміти, чому я вибрав саме це, але мої думки перервав грім з блискавкою.
  -Пог..ода нас не шко...дує - сказав я, намагаючись говорити якого мого спокійніше, - з цієї проблемою легше заселитися в замку і жити в повній самоті, ніж старатися говорити з людьми кожен день таким чином. Чо..чому я? - стиснувши кулак, я хотів вдарити ним об стіл, та раптом почув дзвінок у двері. Утримавшись від коментарів, я встав і підійшов до дверей ближче. І я не розумів, чи то я так помалу йду, чи персона, яка стояла за дверима, така нетерпляча. І ось, Господи! Краще б я того дня не відкривав ті кляті двері..
  -ќХт...о там? Ой, н...у блін, я ніко...ли до цього не при...викну - звісно ж мене не почули і я просто відкрив двері.
  -Привіт, Вікторе, давно не бачились.
  Це була моя молодша сестра Вероніка. Місцевий прокурор, мама нею б дуже пишалась.
  -Пфф.
  -Що ти пхикаєш, Вікторе. Можна зайду?
  Я махнув їй головою у відповідь, не хотів витрачати на неї свої дорогоцінні сили. Я не бачив її декілька років, вона сильно змінилась. Перейшла з джинсів та кофт на більш офіційний одяг, прокурор все ж. І зовнішність стала іншою. Це вже була не та малеча, над якою я сміявся в дитинстві, а доросла жінка. Але все ж її веснушки так і не пропали, і дальше поєднуються в міру довгим світлим волоссям. Не можу поспорити, що вона стала досить гарною, проте поки вона роззувалась, в мене в голові промайнула думка, що я не дуже радий її бачити.
  -Наві...що ти при...йшла? - мій і без того хрипкий голос звучав доволі агресивно
  -Так ти все ще не вилікувався. Можна підійти? - вона повільно поклала свою сумку на тумбу в коридорі і почала наближатися.
  -Ду....маю не вар...то, хмм - відкашлявшись, я продовжив - то що ти хочеш? - моє бажання бачити когось було рівне нулю.
  -Я тут заради тебе, Вікторе, давай поговоримо. Якщо ти не погодишся з моїми словами, я одразу піду.
  -Брешеш! Дума...єш я тебе не зн...аю - розвернувшись, я попрямував до вітальні і помахав їй рукою, щоб вона йшла за мною.
  -Дякую. Тож як ти тут поживаєш? Тебе було досить складно знайти.
  -Саме цього я і пр...агнув. Буд...еш щось?
  -Ні, ні дякую. Краще сідай і поговоримо.
  Мертвим поглядом і легким кроком я відійшов від бару, наливши собі магазинне віскі, пойло ще то, але на краще в мене грошей не було. Із стаканом в руках я сів навпроти неї, зробивши один ковток. Я спопеляв її поглядом, ніби хотів зробити в голові величезну дірку і не слухати всього, що вона скаже дальше..
  -Вікторе вислухай її.
  -Я сам знаю, що мені робити.
  -Що? Кому ти це говориш?
  -Не зве...ртай ува...ги - сказав я, прокашлявшись, - кажи, що хо...чеш, Вер...оніко! - мене почав переповнювати гнів і я зробив ще один ковток.
  Було помітно, що вона переживає. Перебирає в руках волосся і весь час відводить від мене погляд. Якби це не була моя сестра, я думав би, що вона хоче мені зізнатися в коханні.
  -Я хочу тобі запропонувати допомогу у лікуванні твого недугу - вона це сказала на одному диханні, одразу почала лапати ротом повітря.
  -Мені цьо...го не по...трібно, ме...не все вла...штовує. Все од...но мене ніх...то не слуха....є.
  -Але слухали, згадай як це було. Сцена, ти, натовп. Це було..
  -Це було о...гидно.. Єд...ине, що вело мене то...ді - це були гроші. Я не м...іг ни...ми насоло...дитися - сказав я, зробивши третій ковток.
  -Вікторе, не смій таке казати! У тебе є талант і ти все ще можеш його реалізувати, якщо..
  -Як..що що, Веро...ніко? Нічого не вийд...е, ти сам...а знаєш!
  -Так ми багато раз пробували, але не можна втрачати надію. Головне не здаватися! - в її очах запалився вогонь і мене це настрашило, я згадав свій сон.
  -Твою умова про те, якщо мені не сподобається і ти підеш, в силі? Я все ще хочу валятися і жаліти себе - четвертий ковток.
  -Послухай, Вікторе. Є шанс, я знайшла один метод... - вона почала витягати щось з своєї сумки.
  - І щ.о ти мені по...радиш? Невже поя....вився нов...ий метод тілесних утіх. На такий я б пого...дився - п'ятий ковток.
  -Що ти таке говориш? Вікторе, я, я хочу допомогти тобі..
  -Як можна мені допом...огти? Невже ти не б....ачиш, що я не хочу цьо...го. Т..и не п...ам'ятаєш ті дні, пе...рші дні. Яке відчуття мене переповн...ювало?
  -Брате, мені шко...
  -Заздр...ість в мені була. Я не ро...зумів, чому у в...сіх є те, що во...ни хоч...уть, а в мене забр...али все. Все, що я мав, у мене відіб...рали.
  - Але ж
  Я не міг зупинитися. Я не хочу вертатися до того часу, де я хотів все, що тільки можна було. Я не міг насититися всім тим і хотів ще більше. Я ніколи таким більше не стану - зробив останній ковток та кинув склянку об підлогу, розбивши її на друзки і впав на підлогу, порізавши собі ногу - я не гідний всього цього, що мав, тому прошу тебе йди - я зайшовся кашлем і вже лежав на підлозі, чуть не захлинаючись. В очах було темно, поки я ще бачив Веронік, яка підійшла до мене і хотіла допомогти. Принесла мені води і посадила на диван. В очах все ще був туман, а я знову почув її голос..
  -Вікторе дай їй шанс. Вона тебе любить понад усе, якби ж ти знав як їй тебе не вистачає.
  Я знову проснувся у циклі безкінечних коридорів і сходів, яким не було кінця, проте тепер я не відчував страх, а лише збентеження. Там було холодно і сиро. Я пробував загрітися руками та диханням, проте холод був неймовірним і я почув гарчання.
  -Знову ти? Відстань від мене - я побіг з усієї сили і побачив світло. Воно майже наздогнало мене, але я встиг доторкнутися до ...
  
  
  Розділ 2
  -Вікторе, Вікторе, Вікторе! Що з тобою? Ти не забув, що ми тут важливі гості? Не смій виявляти неповагу!
  - Що, що..? Де це я?
  -А зараз ми запрошуємо на сцену людину, яка в своєму досить ранньому віці змогла підкорити безліч сердець своїм ангельським голосом, зачарувавши в себе всіх, хто тільки міг його почути. А що про зовнішність, то можна сказати, що Бог явно любить його. Зустрічайте Віктор Пекатум. Найвеличніший співак нашого часу!
  -Щоо? - моєму здивуванню не було пояснення.
  -Вікторе, встав і йди, тебе кличуть, не забувай,чому тебе запросили - Вероніці в цей момент який я на неї дивився було і близько стільки років, скільки мало би бути і я, в мене все добре з голосом, але чому.
  -Містере Пекатум, будь ласка, виходьте на сцену. Він встидається, давайте ми його підтримаємо!
  Безліч людей в дорогих костюмах аплодували мені і кричали моє ім'я. Люди, яких я взагалі не знаю або просто забув, бо тоді мене то не цікавило. Я згадав, що це був за вечір. Церемонія вручення престижної нагороди за музикальні заслуги і я мав отримати її. Але чому я тут, я не розумію. Я повільно йшов між столами, оглядаючи кожне обличчя в надії зрозуміти, хто це зі мною робить, але я не знав нікого в цім залі крім сестри. І ось я піднімаюсь по сходах на сцену, усміхнений ведучий дивиться мені прямо в очі і щось говорить, але я не чую його, як тільки він мені простягає цю статуетку, що слугувала нагородою, я відчув холод і почув гарчання. Маленький хлопчик в мені налякався ще більше, ніж старший Віктор з багатоповерхівки. Я почав роззиратися по сторонах. Всюди були ці люди, вони кричали, аплодували, ці звуки роздирали мій мозок, я не міг мислити і коли почув гарчання вдруге побіг. Вони навіть не звернули на це уваги, всі дальше дивились на місце де я мав би стояти і коли я побачив чому за мною почав гнатися він. В нього з рота текла слина, а очей в нього не було, він моментально відчув мій запах, запах страху і побіг. Підлога під моїми ногами пропадала, але я все ще чув звуки бенкету, і коли вони пропали - я полетів в низ. Монстр кудись зник, а я прокинуся посеред пустої кімнати. Страх зник і в моїй пам'яті появились фрагменти того дня.
  -Це я у всьому винний. Вони дивились на мене, коли я біг і він бачив мене. Його очі були переповнені ненавистю і гордістю. Він любив всю цю увагу і водночас думав про всіх, хто його хвалить як про непотріб. Це все я. Через мене вона зробила..
  Я сидів посеред тієї кімнати, скрутившись і зжавши коліна. Я їх стискав неймовірно сильно. На мені все ще був костюм з того вечора і я не був старим нікчемою, а красивим молодим хлопцем, життя якого змінилось після цього самого дня.
  Я довго сидів в суцільній пітьмі, не відчуваючи нічого і жаліючи себе. Пройшло багато часу, але я знав чи йде тут час, чи ні, та після довгого затишшя я почув голос.
  -Вікторе, не здавайся, ти в силах все змінити. Ти зможеш все, якщо тільки цього захочеш..
  -В мене не вийде. Я всього лиш мале хлопчисько, яке тікає від минулого в надії забути його!
  -Ти не правий.
  В цей момент на моїх очах почали робитися божевільні речі. Кімната почала обростати корінням дерев, листя на яких росло з неймовірною швидкістю. Квіти, запах, яких доносився за кілометри нагадали мені наш садок в селі, куди я часто приїзжав з сестрою та мамою. На душі стало дуже тепло і пустота пропала, двері переді мною відчинились і я побачив її. Неймовірна красива жінка сиділа на пагорбі з маленьким хлопчиком. Вона розказувала йому казки, щоб задовільнити його уяву. Я повільно вийшов за поріг і попрямував туди. Вітер ніжно лоскотав моє підборіддя і кучерявив моє волосся. Знову я відчув це - справжню любов, яка ніколи не буде фальшивою.
  -Вона любила мене більше всіх на світі, але я підвів її. Мамо - я з криками побіг до того пагорба в надіях, що вона почує мене, але коли я хотів доторкнутися до її плеча..
  -Що? Ні, ні, ні. Чому я не можу. Ну чому це має бути саме так - руками я пробував доторкнутися до неї, але це була всього лиш ілюзія, ілюзія минулого, яке я не міг змінити.
  -Бачиш, Вікторе, .принц і принцеса жили довго і щасливо.
  -А розкажи ще щось, розкажи. Я хочу знати що було далі.
  -А продовження завтра - вона легенько доторкнулась до його носика і посміхнулась. Її посмішка була схожа на щось неприроднє. Щастя і краса, молодість і старість. Вона була неймовірна - тому йдемо до хати, Вероніка нас уже зачекалась - і на цих словах вони двоє тримаючись за руку спустились з пагорба залишився хлопця в костюмі самого сидіти і дивитися як сонце тихенько сідає за обрій.
  -Я тебе люблю мам, вибач мене - сльози самі покотились по моїх очах. Сонце сіло і залишилась тільки темнота, коли я відкрив очі переді мною була Вероніка і якась людина в білому халаті.
  - Се...стро - я схопився та обняв її, - вибач мене.
  -Все добре, Вікторе. Ми тобі допоможемо. Ось візьми - вона простягнула мені хустинку так як все моє обличчя було червоне від сліз, - все буде добре.
  
  
   
  Розділ 3
  Коли я вже вдягнувся і вперше за багато місяців вийшов на вулицю, сонце засліпило мені очі. Холодний вітер подув і нагадав мені, що я все ще живий і мушу ним дихати.
  -Зараз сюди під'їде мій водій і ми поїдемо, Вікторе. Ти як все добре?
  -А що ? Так. Зі мн...ою все д...обре.
  -Окей, і що з тобою сталось, коли ти втратив свідомість? Ти був без тями декілька годин..
  - Я, я бач...ив її - схиливши очі до тротуару.
  -Кого? Добре, потім розкажеш, ось він сідай на заднє сидіння - до нас під'їхала досить дорога машина з якої вийшов накачений чоловік середніх років в костюмі та відкрив мені дверцята.
  -Дяку..ю - він закрив за мною двері і мені стало дуже холодно. Пара йшла прямо з рота і раптово мені стало навпаки дуже жарко. Я зняв пальто і хотів..
  -Вікторе, все добре? - Вероніка взяла мене за руку та ілюзія пропала. Її погляд був переповнений переживання та співчуття. Мені було огидно навіть дивитися на себе у скло машини, в якому я бачив своє обличчя. Машина зрушила з місця.
  -Нам до...вго їхат...и? - свіже повітря переповнювало мої легені і від цього мої словами стали ще більш не зрозумілі.
  -Ні, це зовсім не далеко.
  Поки ми їхали, я почав згадувати місто та його жителів. Проїхавши декілька вулиць, машина зупинилась і Вероніка вийшла, сказавши, що їй тут треба щось забрати і я сказав водію, що хочу вийти подихати. Але коли я вийшов, появився він. Монстр з мого сну - я не міг втекти від нього, заставши мене зненацька, він притиснув мене до машини своїми сімома лапами і почав обнюхувати. Його слина скапувала на мене, а чорні лапи з неймовірною силою перетискали мені всі кінцівки, змушуючи їх німіти. Я хотів закричати, але страх не давав мені цього зробити.
  -Що ти від мене хочеш? - його обличчя, якщо можна це так назвати, різко повернулось до мене.
  -Я тут, щоб звільнити тебе. Ти, Віктор Пекатум, здійснив безліч невиправних речей, але.. Рррр, вона каже, що ти зможеш змиритися з цим. Але знай одну важливу річ - semper victorem solus. Переможець завжди самотній.
  -Х...то во...на? - я трясся від нерозуміння та страху, яким віяло від нього, але я почув голос Вероніки.
  -Вікторе, чому ти тут стоїш, залазь назад до машини. Вікторе?
  -Так. Так - куди він дівся. Як тільки появилась Вероніка - він пропав.
  -Нам залишилось зовсім трохи. Потерпи.
  Коли ми вже проїхали те місце, я в останнє глянув на нього і знову побачив себе, правда тепер на тому місці стояв стіл, з якого я з'їдав все, що попадалось мені на очі, а позаду був він. Цей монстр.
  - Невже я здатний на таке?
  Через десять хвилин ми зупинились біля великого будинку, який сягав самого неба. На дворі хмура погода, тож я замотавшись у пальто та оглядаючись по сторонам пішов слідом за сестрою. Вона поговорила з охороною на вході та нас впустили до середини.
  -Це будівля Medical Industry. Найбільш проривної медичної організації в світі і в них спосіб, щоб тобі допомогти - вона поглянула на мене і посміхнулась.
  -І щ..о ми тут бу...демо ро...бити?
  -Не переживай, я все проконтролюю.
  Після її розмови з дівчиною на вході ми попрямували до ліфту, і я кожну хвилину озирався, чекаючи коли він появиться. Я відчував, що він десь поряд, але як це могло бути можливим? Незважаючи на це, ми піднялись на останній поверх ліфтом спостерігаючи за нашим містом з висоти польоту. Воно було неймовірно красивим, але далеко я побачив концертний зал нашого міста, і коли я кліпнув очима, побачив, що він горить, проте це одразу пропало, коли Вероніка сказала мені декілька слів про цю організацію. Я не знаю чому, але я слухав її надзвичайно уважно, розуміючи кожне слово, і коли ліфт дав сигнал, що ми наближаємось до нашої цілі я відчув холод, знову. І це було не випадково, коли двері відчинились перед ними був він, на його голові появились очі повні ненависті та ненажерства, прямо як в мене в тих моментах, які я бачив раніше в своїй голові. Без розбору, його погляд попав на Вероніку і від страху вона хотіла тікати, але він моментально наздогнав її та..
  -Це все твоя провина, Вікторе! Це ти у всьому винуватий. Я не вірю, що ти можеш змінитися - і з цими словами від відірвався від кричущої сестри і побіг до мене.
  Коли він стрибнув на мене, я вдарився головою об підлогу і втратив свідомість. Я прокинувся закутий в крісло качалку з прив'язаними руками.
  -Ти пізнаєш всю біль, якої зазнали люди по твоїй провині - це створіння кружляло навколо мене помалу перетворюючись на людину і за мить в моїх очах постав лікар, якого я десь бачив.
  -Ти пам'ятаєш мене, Вікторе? Ти мусиш мене пам'ятати. Саме через твоє ненажерство славою ти змусив мене, погрожуючи моїй сім'ї, зробити невдалу операцію своєму супернику! Чи ти забув? Ти забув, як плакала його мама, коли я сказав їй це - він повільно дістав скальпель і замахнувся в мою сторону, та коли інструмент до мене наблизився, він розтворився, крісло пропало і я впав на підлогу.
  -Чому ти це зі мною робиш? Скажи мені.
  -А чому ти в полоні гніву відрізав молодому художнику руки, тільки тому, що тобі не сподобалась його картина? Чому, Вікторе? - з тіні вийшов хлопець без рук і прямо дивлячись мені в очі сказав, - чому, Вікторе?
  -Залиш мене в спокої! - я почав бігти по темноті в надію втекти від цього кошмару.
  -А ти залишив спокої журналіста, який всього лиш хотів взяти в тебе автограф? Через твою скупість він зараз знаходиться в тюрмі, тому ти подав фальшиві обвинувачення в суд, в судді не було іншого виходу! Ти не залишив їм виходу, не дав другого шансу! Чому я маю дати його тобі?
  -Я.. Я не хотів.
  -А ти думаєш я вже закінчив? Ні, це тільки початок! Відчувай себе як дома! - цей монстр появився нізвідки і, відкривши свою величезну пащеку, поглинув мене.
  Коли я відкрив очі, то опинився в невеличкій квартирі і почув голос чоловіка:
  -Містере Пекатум, ви будете щось пити?
  -Що, де це я?
  -Містере Пекатум? - чоловік років тридцяти зазирнув до кімнати і німим поглядом спитав ще раз.
  -Ні. Дякую - мій голос знову на місці.
  -Тоді давайте почнемо. Ви писали мені, що хочете, щоб я написав вашу автобіографію за дуже малий проміжок часу, але вимушений вам повідомити - він рукою показав на диван і ми сіли - що це не є такою легкою справою і за моїми підрахунками це може зайняти до року часу, тому я і запросив вас сюди особисто, щоб обговорити все. Я є вашим великим фанатом і для мене це би було честю.
  -Тихо будь! Скільки ти сказав?
  -Вибачте, що?
  -Я тобі повторюю, що мені лінь стільки чекати, хоч би який ти був спеціаліст!
  -Але ж ... - його руки затряслись і склянка, в якій він тримав алкоголь, впала з рук, мене чомусь переповнювала злість і я хотів його задушити, але ...
  -Мені лінь це робити самому. Охорона, кінчайте його - стоп, що, але я не хотів цього робити, але мій мозок знову зіграв зі мною страшний жарт, ілюзія минулого, яку я не можу змінити. Я подивився на свої руки, вони всі були в крові, але в цей момент все пропало і переді мною появилась красива молода дівчина, вона наближалась до мене, проте коли вона наблизилась і тінь пропала, я побачив, що вона гола, але голову вона тримала в руці.
  -І це ще не найстрашніше, що ти зробив, Вікторе.
  -Ні, хватить. Я вже не можу цього витримати - я зжався і повалився на підлогу.
  -Вікторе, ти не такий поганий як він тобі це показує. Ти не робив всього цього, але твоя уява помагає йому це показувати, бо ти дійсно думав про це. Так чи інакше ти причетний і за це тобі немає прощення. Ти піддався усім смертним гріхам в перегонах із життям та за славою. Ти став номером один, але якою ціною. Ти став переможцем, але дуже самотнім. Невже це було того варте?
  -Він ніколи не зрозуміє цього, Марій, рррр. Невиховане хлопчисько злими намірами отримало те, чого хотіло, але втратило ще більше, рррр- він кружляв навколо мене, сперечаючись з мої внутрішнім голосом, - якщо ти так сильно в нього віриш я можу дати йому один останній шанс, але якщо він не використає його, він мій ,ррррр.
  
  
   
  Розділ 4
  -Я знаю чому ви всі тут! Ми всі цього дуже довго чекали і нарешті він тут. Зваблювач жіночих сердець та власник ангельського голосу Віктор Пекатум!
  Зал закричав і його крик заглушив мої вуха, якийсь чоловік проводив мене до сцени? розказуючи як тут все працює. Привівши мене до неї, я взяв до рук мікрофон і вибіг на сцену. Руки і ноги рухались самі собою, я слухав натовп і кричав їм щось у відповідь. Все як в у всіх минулих випадках я не міг нічого контролювати, але коли я зрозумів, що він наглядаю за мною, то цей день здався мені доволі знайомим0
  -Точно. Ану, Вікторе, давай йди геть звідси. В тебе є важливіші справи. Ну давай, рухайся, але я не міг нічого зробити. Тіло просто рухалось так само як в той день і все. Ніякі з моїх зусиль не могли цього змінити.
  -Ти будеш мій, ррррр - я відчув, як він дихає мені прямо в спину і як його слина скапує на подіум.
  -Що ж мені робити? Я мушу щось зробити. Цей день не можу так закінчитися.
  -Ха-хах-ах, ти стараєшся щось змінити? Коли ж нарешті запам'ятаєш - минуле не зміниш.
  -Не зміниш, але ... - мої слова обірвали постріли та вибухи, і я відчув запах свіжої крові. Куля зачепила моє горло і з нього почала стікати кров, я повалився на підлогу, а десь далеко в залі щось сталось і в той самий момент охорона вибігла забрати мене. Спів перервався і почалась бійня, а він біг за мною, сміючись та повторюючи одну і ту саму фраза - semper victorem solus.
  -Вам небезпечно тут залишатися, сідайте швидше в машину. Везіть його додому. Концерту кінець. Ми тут розберемось - коли я їхав через місто воно було в паніці, терористи захопили концертний зал і вбили дуже багато людей. Моє горло продовжувало кровоточити, а охоронець по рації щось без розбору говорив.
  -Вони ненормальні, містере Пекатум. Заспокойтесь, ми вже майже приїхали, скоро вам допоможуть - ми приїхали до мого будинку, в якому жили я, мама і сестра - скоріше всередину - постріл і мій охоронець рефлективно застрелив одного чоловіка зі зброєю в руках, який був позаду нас - швидше. Швидше - він закрив двері на всі замки і повернувся до мене.
  -Так, Вікторе, спокійно, хлопче, скоро прибуде допомога, а поки я постараюсь зупинити кров. Тільки не втрачайте свідомість, містере Пекатум, ей Вікторе. От чорт, ні. В очах потемніло і я почув його.
  -Ти програв Вікторе, ррр. Тепер ти підеш зі мною.
  -Ні, не піду, тому що куди би я не пішов - ти завжди зі мною. Я знаю хто ти! Я не боюсь тебе, я не можу боятися сам себе!
  -А раніше боявся - його голос змінився і це був, це був мій голос, але молодший, - ти завжди боявся себе, Вікторе, хоч ти і був найкращим, тебе мучали ті жахи в голові, кожної ночі ти згадував свої гріхи, але не міг зупинитися, тому що для тебе все це не мало сенсу. Твоя найрідніша покинула тебе, чи не так?
  -Ні, ти не правий. Вона завжди зі мною. Хоч я і втратив свою маму того дня. Так, вона стала жертвою їхньої атаки, але вона завжди буде в моєму серці. Від тепер і назавжди. Я виправдаю її сподівання щодо себе і покажу всьому світові, що Віктора Пекатума не так легко зламати!
  -Це добре, Вікторе, тому що є ще одна особа, яка чекає твого повернення. Вставай, ти їй потрібен. Вставай, Вікторе, і йди до неї.
  
  
  
  Розділ 5
  -Ах. Щ...о? А, так, я му...шу верну...тися до н...еї - зірвавшись з ліжка, я побіг до телефону, набрав її номер...
  -Ало вас слухає місцевий прокурор міста Сент-Мері, чим можу допомогти?
  - ...
  -Ви тут? Це що, жарт?
  -Вер...он...іко..
  За вікном все ще йшов дощ. А на комп'ютері блимало сповіщення про те що роботу зі звуком треба закінчити саме сьогодні. Поряд з диваном був міні-бар з найдешевшим пойлом, а поряд з ліжком була наша фотографія. Я, мама і Вероніка. Ми сиділи на тому самотньому пагорбі і слухали веселі мамині історії. Я був переможцем, я був самотнім, задовольняючись славою та дорогою їжею, але справжнє щастя не в цьому, тому краще я буду програвшим в колі дорогих мені людей.
  Йшов дощ, а голос шепотів мені - "І жив принц довго і щасливо.."
  
  
  Коли наш монстр прокинеться? 
  Нехай життя - це "шлях шрамів",
  Але ти проложиш істинний шлях
  Розділяло людей завжди величчя станів,
  А ти візьми до уваги весь прах
  І вилікуй рани сурові, і склади з них узори чудові.
  У сні я бачу твій образ,
  Що біжить далеко вдалі
  Не бійся, постій, зачекай, залишся собою
  Я біжу, тому що хочу бути тільки з тобою.
  У снах я бачив немало
  І страх, і посмішку твою,
  І різні жахіття страшні,
  Що не давали спати мені.
  Я йду по дорозі протоптаній вовками,
  Які женуть мене далеко в далину,
  Але вірю в силу, що запалю
  Я вуста що мерзнуть по вітру,
  Бо я живу для того, щоб бути із тобою
  І ми достигнем цілі, що нас десь там чекає,
  І ніякі злії тварі не зможу боротися із нами.
  При думці, що втрачу, терпне від болі язик
  І тіло починає трястись,
  Я немов той бунтівники серед поля -
  Хочу кричати:"Борись!"
  Кожен день хочу бачить твоє світле обличчя
  І наповнену щастям тебе я цілу.
  Хочу щоб сум вітром з тебе пропадав
  Кожен день Бога про це я благав.
  Що взагалі нам може дати таке поняття як дружба? Вона настільки важлива? Я вважаю, що кожен повинен дізнатися це сам, на власному досвіді. І самі в складній ситуації ви зрозумієте хто є справжнім...
  Безкорисність - залог дружби
  Всі ми знаємо, що нічого не стається просто так. Завжди існує якась причина, яке потаємне бажання. Так само із друзями. Справжні друзі не приходять і не йдуть з простого "мені надоїло" або "з тобою скучно". People became true friend in some diffuclt cases.
  Сонце так сильно гріє сьогодні, напевно все таки прийдеться зняти куртку і піти до школи на своїх двох, тому що автобус доб"є мене, якщо я в нього сяду, тим більше сьогоднішній водій мені не подобається, весь час щось хоче від мене, набрид - з цими словами я вийшов з під їзда свого будинку, який сягав неба, якщо стояти прямо біля його стін. Ніколи не любив такі, ця безкінечна кількість стін та квартир змушували мене відчувати дискомфорт, надіюсь колись ми все таки повернемось до старого, рідного дому.
  Мене звати Джек і це мав бути звичайний шкільний день, проте часом життя дивує нас підкидаючи сюрпризи.
   Хей Джекі, зачекай - це був мій приятель Олівер - не надто високий, але все ж вищий за мене з русим волоссям та красивими очима. Це був мій єдиний друг за весь час. Я надзвичайно радий колись зустрів його радий, - ти вчора довго не відповідав на дзвінки, усе добре?
   Так, були деякі проблеми, але все обійшлось. Немає причин для переживання - я кинув легку посмішку і ми пішли до школи. Дорогою ми обговорили в які ігри на комп'ютері можна пограти так як скоро почнуться канікули або куди можна поїхати відпочити. Наші розмови не шибко відрізнялись одна від одної, але вони завжди були цікаві, інколи ми могли мовчати всю дорогу, але яка різниця
  І ось ми і тут - в школі, а точніше тюрмі обов"язкового відвідування. І ця думка в мене появилась тільки тоді, коли ми з мамою та її чоловіком переїхали сюди. Я знаю, що вона хотіла кращого для мене, але приватна школа це занадто. І звідки в неї були такі гроші. Не встигли ми зайти на подвір"я як почули цей противний голос
   Ей ви, ану ходіть сюди - ось і він Еліот Блек, головна біль цієї школи, головний розбишака і багатій, завдяки чому він і залишається тут. Невисокий, коротко стрижений хлопець з веснянками по всьому обличчі стояв в оточені своїх "братків"та докурював сигару, він їх так кликав, і розказував брехливі історії, щоб бути кращим та крутішим ніж він насправді був
  Моя перша зустріч з ним була не зовсім привітна, бо він образив мене на очах всього класу - це було дуже принизливо, але ж я не можу засуджувати людей без мозку. Я досі йому того не пробачив, але я краще промовчу ніж в моєї мами можуть бути через цього олуха проблеми
   Ви мене що не почули??? Ану ходіть сюди! - він почав кричати, надто нервовий як для дитини, яка вчиться в 9 класі - Ой нє тепер ви так просто не підете - зірвавшись, скоротив дистанцію між нами і почав не те що кричати ,а волати, проте ми з Олі не звертали уваги, набридло нам це і ми просто зайшли до школи. Блек все ще щось там кричав, але знав як влаштує це всередині школи навіть його відчитають і проблем не уникнути
   Ну що Джекі, я йду в свій клас. Після уроків зітремось перед парадними дверима
   Домовились Олі - ми стукнулись кулачками, обнялись і побажали один одному удачі і від цього моменту починалось пекло, перший урок у найгіршого вчителя школи, який ще й мене не любить. Зайшовши в клас я сів за парту і ліг на неї та раптом жагучий біль паралізував мою ногу, були такі відчуття нібито її помалу відрізують чимось гострим
   Аа.... - я закрив рот двома руками, хотів вийти до туалету і подивитися що це означає та в цей момент одночасно із дзвінком заходить він Едуард Петрович
   А куди це ти йдеш Джек? Вже продзвенів дзвінок ану швидко займи своє місце
   Я на секу.....
   Ніяких заперечень і сідай! - у мене не було вибору. Я розвернувся і помалу йшов до парти. На щастя біль пропав, принаймні ці погані відчуття пропали. З горем пополам я досидів до кінця уроку і вилетів з класу до туалету.
   Якого біса???? - я дивився на свою ногу в цьому бридкому туалеті з відкритим до неможливості очима і мені хотілось кричати. Коли я спустив штани і глянув на свою ногу я викрикнув - звідки це???? - по моїй нозі текла кров з рани, яка блін появилась нізвідки. І це була не проста рана, а досить глибока - як я не відчув її раніше?? - мене охопила паніка, але я постарався опанувати себе. Витерши трохи крові туалетним папером я надів шатни і вирішив піти до Олі, бо якщо я буду йти до лікарні в трачу свідомість від втрати крові буде ще гірше, але на виході з туалету мене чекав Еліот з своїми братками
   Куди це ти йдеш? - він штовхнув мене об стіну і притиснув ліктем - його названі друзі стояли навколо і сміялись
  Він щось мене питав ,але я не чув нічого, в голові потемніло, але я все ще був при пам"яті. Коли він зрозумів, що я його не чую в рух пішов крик, такий сильний ,що навіть я почув його, на нього збіглися всі. Учні оточили нас і підбігали вчителі. Шум посилювалася, але чомусь в цей момент мені полегшало і я вирвався, коли цього хулігана забирав від мене охоронець. Я побіг до виходу
   Джекі!! Стій, чекай мене - це був Олі - почувши крик він зрозумів, що сталось і прийшов
   Доганяй, нам потрібно в лікарню і давай без зайвих запитань - я теж уже кричав це до нього, бо балаган, який утворився через Блека глушив будь-який звук
  Я вибіг на вулицю і єдиний спосіб ,швидкий спосіб дістатися до лікарні на даний момент це був шкільний автобус. Нехотя побіг до нього ,але в цей момент біль вернулась і кров полилась з новою силою, я впав на твердий цемент.
   Допоможіть хтось !!! - Олі кричав з усіх сил
   Хлопче що з ним сталось??? - це був дуже знайомий голос, але я не міг зрозуміти кому він належить. На очах була ніби плівка ,яка заважала мені дивитися і у вухах дзвеніло. Я втратив свідомість
  
  4 години після
   Де це я? - я прокинувся у палаті нашої лікарні ,біля мене була мама, Олі і ще один чоловік
   О Господи, нарешті ти відкрив свої очі - мама була вся в сльозах і одразу почала обнімати мене
   Мам легше, все ще тіло болить - вона не почула - МАМ!
   Ой, вибач синочку. Ти як, все добре?
   Ну важко сказати, а хто це справа від Олі сидить??? - я з пронизливим поглядом дивився цьому чоловіку прямо в очі
   Джекі ти що мене не пам"ятаєш? - він вдихнув - Напевно ні, але зараз ти мене можеш знати як водія автобуса
   Це твій рятівник Джек, саме він взяв тебе на руки і на тому автобусі привіз сюди - Олівер дивився на мене так ніби то я забув щось надзвичайно важливе
   Що ви від мене хочете? Звідки я можу знати цього чоловіка, який спас мене - і тут в моїй пам"яті появилась картинка - а так, я згадав, що пару років тому ,щось схоже сталось зі мною- ви вже не перший раз допомагаєте мені так?
   Він згадав - мама знову вчепилась в моє понівечене тіло, яка все ще болить від падіння
   Ну мам, боляче - мама відпустила мене і я зміг лягти, тіло заспокоїлось і продовжив - пару років назад я попав в аварію з своїм татом і на жаль вижив тільки я. І ... мені сказали, що якийсь чоловік спас мене і приніс до лікарні, проте потім він пропав. Так це були ви?
   Так ти правий. В цей день я вирішив прогулятися і заодно вивести мою маленьку Емілю прогулятися. Я не знаю чому я це зробив, але тільки но я зрозумів що сталось я просто побіг туди. Коли я приніс тебе до лікарні у лікарів було багато запитань і потім мене навіть допитала поліція ,але після цього я втік. Я не знаю чому. Зробивши добре діло не потрібно просити за це винагороду ,але ти. Чомусь я відчував що роблю помилку коли тікаю навіть не заявивши про себе, пробач. І в мене є питання. Ти ... будеш моїм другом?
  Я був радий, що знову зустрів цього чоловіка, він врятував мені життя двічі. Часом мене дивує циклічність цієї історії, але це на краще. Після цього випадку ми з мамою повернулися до старого міста, до рідного будинку, без мого вітчима ,мама кинула його, але наша сім"я не зменшилась. Гаррі, а саме так звати цього безстрашного водія автобуса, який згодом запропонував одружитися найкращій жінці на світі і це мабуть найщасливіша подія, що ставалось в моєму житті. Мій вітчим не міг в це повірити. І так саме він ранив мене в той вечір перед попаданням в лікарню, як завжди п"яний він не розумів що робить.
  Цього ранку теж світило сонце, але я не йшов до школи, а їхав у подорож з своєю сім"єю: Олі, мамою та Гаррі.
  
  Хто є справжнім другом?
  
  
  
  
  
  
  
  Очі володарки як сонце жаркі
  Й червоніші за корал, що лежить на глибині.
  Сніг білий, як очі мої, а її груди тонуть у моїй душі,
  Чорні локони ось ці в"ються в пам"яті її.
  Троянди ростуть у долині. Червоні і білі як смерть, і життя,
  Але жодна з них не пахне як її чарівна щока.
  Цей парфум зробить із мене заручника,
  Але це краще за подихи мученика.
  Кожен раз на колінах стою, промовляю "люблю як ти розмовляєш"
  Ця музика пливе у мене в голові. Це повинна бути тільки.
  Благословення отримав і бачу
  По землі богиня йде,
  І мою любов до серця, можливо, піднесе,
  Але небеса не цього хочуть
  В їх рівняння я не входжу
  130 сонет Шекспіра(в перекладі)
  
  
  
  Ніхто не знає, що нас чекає по ту сторону. Але одне можна сказати точно. Все що ми побачимо це буде наслідком наших дій в житті...
  Монолог Смертника
  За 10 хвилин до виконання вироку
  Про що думають люди перед смертю? Багато разів я задавався цим питанням, але не міг конкретно на нього відповісти. Може тому що я не був на порозі в смерті чи може не думав, що це все буде так серйозно? Напевно зараз це немає значення. Суддя виніс вирок і нічого вже не зробиш. Я знав що моя цікавість погубить мене. Залишилось ще трохи. Натовп уже зібрався подивитися на шоу, яке влаштовую я. Ніколи би не подумав, що перед смертю, люди так і спокійні. Чи це зі мною щось не так? В будь-якому випадку я ще не відчуваю того страху, який мав би і це дуже дивно. Скільки ще часу? Годинника в мене забрали, але якщо подумати то десь хвилин 10. Не впевнений.
  Чув гіпотезу, що прямо перед цим людина переживає своє життя заново, яке проноситься у них перед очима в ці секунди до фінального кадру. Я був звичайним художником і те що все так обернулось досить феноменально та неочікувано, але долі не уникнеш і якщо це і є мій кінець я зустріну його з усіма почестями.
  За 7 хвилин до виконання вироку
  Час йде неймовірно довго і я починаю потіти. Ці звуки вже поринули в мою голову і захопили її. Натовп на дворі зовсім скажений і їхні крики тепер здаються ще більш агресивними. Що? Здається я почув як хтось крикнув моє ім"я. Суддя уже тут? Треба виглянути у вікно. Якщо я підстрибну я дістану? Оо, я бачу так суддя тут. Довго не витримаю, сил уже немає, але ж де вони ділись я просто сидів тут? Я потів ще більше. Треба чимось повтиратися, думаю сорочка підійде, все одно, мені вона вже не потрібна. О так, так вже краще, ще би позбутися від головного болю, але як? В моїй голові був лабіринт з якого не міг вийти, якою дорогу б не йшов, кожен раз потрапляючи в глухий кут я божеволів. Я вже не ходив, бігав. І мені здається навіть на марафоні так не бігають, але це ще більше зводило мене з розуму, тому що чим частіше я розумів, що йду неправильно, то ....
  За 3 хвилини до виконання вироку
  Я вже не можу мені надто гаряче! Треба роздягтися! Штани нафіг, сорочку геть. О так, це вже інша справа. Тепер навіть трохи прохолодно, але нічого! А ви хто? Що ви від мене хочете? Не чіпайте мене. Мені боляче, залиште мене в спокої!
  Мене вивели на вулицю і я відчув це. Страх, безвихідь, біль, серце вивертається і кров кипить. Натовп кричить і не зрозуміло чи це все від радості цього заходу чи від злості. В цей момент мої думки покинули мене і в мені пробудився інстинкт. Я почав кидати своїм тілом то в одну сторону, то іншу змушуючи сторожа, що вів мене тримати з ще більшою силою, але я не здавався. В кінці кінців, я як дикий звір вирвався і натовп закричав ще більше, йому подобалась ця вистава. Але вона була не довга. Біль в голові і я вже лежу на землі, позаду мене стояв інший сторож який вдарив мене по голові з такою силою, що я втратив свідомість.
  За 1 хвилину до виконання вироку
  Поки я спав, мені снився сон. Я був в своїй майстерні і змальовував з натури неперевершене жіноче тіло, не знаю хто вона, але моя жінка була категорично проти такого мистецтва, її можна було зрозуміти, але я не отримував ніякої насолоди від її тіла, тому що ...
  Я відкрив очі, руки були закуті в наручники, а голова вже була в петлі і серед натовпу я побачив її. Еліс, моя люба Еліс. Вона стояла вся в сльозах і дивилась мені прямо у вічі. Я бачив в її очах питання"Навіщо?". І я сам собі задав це питання. Я убив ту жінку, щоб картина була ідеальна. В той момент кров стікала по її бедрах, утворюючи небачену людьми красу, очі були закриті, а навіщо їй було це бачити та і вона вже не могла. Стікаючи до самих ніг, кров утворила маленький басейн в якому вона стояла. Цей багряний колір і дальше є в моїй пам"яті. Я ніколи його не забуду. Волосся були зібрані у пучок, щоб кожна риса її обличчя могла відобразитися на моєму шедеврі. Я сидів у майстерні 5 днів, насолоджуючись своєю роботою, але я забув про найголовніше.
  Ј Еліс...
  -1 хвилина після виконання вироку
  Коли я це сказав вже було пізно, мої ноги звисали, корчячись поки повітря перестане надходити до легень. Життя в моїх очах пропало і не було в них більше нічого. Ні спогадів, ні кохання, ні мого ідеального мистецтва. Закінчивши життя я думав про Еліс і тепер, після нього, коли я сидів в суцільній пітьмі посередині того самого лабіринту, але не мене не тягнуло шукати вихід, тому що мої думки були забиті загиблою дівчиною. Її образом, волоссям, очима, німим мертвим поглядом, який тепер буде зі мною назавжди. І все частіше я задавався питанням
  Ј А хто така, Еліс? ...
  
  Що чекає нас на іншій стороні?
  
   
  
  Голова розкололася на дрібні останки
  Залишаючи квіти біля тихої альтанки
  Залишись гнити лишаючи гній
  Відходять в страшний, гнітючий відбій.
  "Чому ми одні, чому у землі?"
  "Не знає друже чому ми в страшенній імлі
  "Та знаю - не зможемо жити одні
  "Вірь - не залишимось назавжди в кричущій пітьмі!"
  Пітьма огортає серце усяке
  Згадуючи щось мілке,
  Згадуючи щось незначне,
  Щось зовсім невдале ,але саме те .
  Підкинеш лиш дров для пожару у світі людини
  І забудеш щасливі години.
  Згадаєш у найпотрібніший лиш час
  І зможеш проснутись забувши пожар.
  Найщасливіші не знають пожару
  Получають від нього тільки забаву.
  Gamzat Cadasa
  "Достаточно и малого словца,
  Чтоб страсти грозным вспыхнули пожаром,
  И одного хватает подлеца,
  Чтоб жизнь для многих сделалась кошмаром."
  
   
  Боятися - це не страшно. Кожен колись відчував це, проте жити страхом ось що є жахливо. Перед нами стоїть вибір. Прийняти його або піддатися...
  Страх - це ти!
  Страх - це ти. Чи погоджуєтесь ви з цим висловом? Чому питаю? Викладач - це ж я. Отже, страх у своєму первинному виді появився за довго до нас і ваших прадідів. Він бере початок від створення перших людей. Чому їх вигнали з Раю? Всі ми знаємо цю історію з яблуком і про її наслідки. Саме тому мені 40 і десь через років 30 я помру. Не дуже велику послугу вони нас зробили, погодьтесь? Але цей бездумний вчинок відкрив для людства безліч можливостей, першою з яких були відчуття. Коли Адам і Єва покинули райський сад, то опинились сам на сам з природою. І що їм було робити? Виживати, але коли людина опиняється в незнайомому оточенні та незвичній обстановці всі її почуття, особливо негативні, загострюються, змушуючи нас відчувати його - страх. Страх перед невідомим, напевно, один з найпоширеніших його видів, звісно якщо ви не дурачок, який думає, що він нічого не боїться. Будь-яке живе створіння, відчуває це, у кожного з нас він є, можливо ми про нього не знаємо, але десь там глибоко всередині він чекаю вдалого моменту, щоб завдати удару.
  Так ви можете сказати, що є сміливі люди, які не бояться нічого. І я з вами не погоджусь, тому що, навіть той хто виліз на Еверест, навіть той хто перейшов по канаті ніж двома скелями без паска безпеки та навіть ті хто ризикують своїм життям заради інших мають його. І зазвичай у таких людей він проявляється дуже гостро, тому що ця людина не очікує цього, не знає коли це станеться, коли страх поглине її. Вони відкидають страх смерті, але не можуть відкинути його в інших, ось в чому їхня слабкість - це ті хто їх оточують. Вони є їхньою та нашою найбільшою слабкістю, нашою раною на яку рано чи пізно впаде шмат солі. І це не тільки зрада, як більшість могла подумати.
  Але це вже не має значення, ви вже мене не слухаєте, можете йти, лекція закінчена. На наступний раз я буду питати хто який страх має, а хто хоче підняти собі бали, може скласти реферат, доповідь, будь-що, після відповіді ми з вами все одно домовимось. Все можете бути вільні! Щоб мої очі вас до наступного четверга не бачили. А ти в окулярах, Віктор так? Тобі 5 за то що не спав.
  Безтолкові дні проходять дуже помалу, думав ця лекція ніколи не закінчиться. Але що дома робити? Вже щось придумаю. Де там мої ключі? Ага, ось. Треба швидше звідси їхати, бо зараз знову ректор прийде і буде мені розказувати свої дурні думки, щодо його жінки. Йому немає з ким поговорити? Не розумію.
  Сівши в машину мені стало якось легше і я поїхав. Поки їду можна включити радіо, можливо, це розвіє скуку сьогоднішнього дня. Оо, це мені подобається, треба зробити голосніше. Хм, а це дійсно допомагає. Включивши її на повну гучність, я перестав відчувати дорогу, в моїй голові літали заспокоюючі ноти, які створювали ефект спокою, але це було великою помилкою. З усіх сил я втискав педаль газу в підлогу автомобіля, не помічаючи, що їду із забороненою швидкістю. Я відчув адреналін, він проникав у кожний нерв, змушуючи мою кров горіти від задоволення, музика грала надто гучно і в той момент як світлофор поміняв свій колір на багряно червоний, було вже пізно. На повній швидкості я вдарився об іншу машину, яка почала рух, перечекавши багрянець, в якому тепер я сидів у кріслі і не міг поворушитися. Хоч і подушка безпеки зменшила ударну силу, але все одно голова хотіла розколотися на безліч шматків, щоб біль затихла. Ні рук, ні ніг я не відчував, вони як вата просто звисали, як спілі та налиті соком яблука. Тільки голова працювала і в ній був не страх, а ...
  Час від часу прокидаючись я бачив безліч людей у білих халатах і вони весь час щось кричали, дивились на мене, і щось питала, але я не чув взагалі нічого. Неймовірний дзвін у вухах заважав мені думати і без того постраждалою головою. Очі заливались темнотою і я знову поринув у сон. Прокинувшись я сидів в своєму лекційному кабінеті номер 16 за першим рядом. Він весь був пустий, а на дошці була записана тема лекції "Страх".
  Я ходив по аудиторії в якій провів безліч років, розповідаючи учням все що тільки можна було. Моя спеціальність була не тільки психологія та її лікування, а також історія, тому мене і взяли сюди, я виявився досить цінним. Для студентів я був, напевно, хорошим, на мою думку. Не знаю, що вони про мене говорили, але ...
  І тут мій світ перевернувся з ніг на голову, бо до кабінету зайшов я. Так саме цей професор, який вів усі ці лекції тільки, що зайшов до кабінету та ігноруючи мене сів за стіл та почав вести її, він почав вести кляту лекція про страх, яку я буквально пару годин тому вів сам. Повторюючи міміку, жести - це була моя точна копія, яка без упину продовжувала пародіювати мене. Повертаючись кожен раз і починаючи цю лекцію спочатку. Але це не найдивніше, а те що після 10 дня, як мені здавалось, я рахував дні по його доповідям, у мене на столі появилась карточка, листочок на якому сповіщалась моя смерть. І в цей момент я відчув його, це відчуття переповнило мене, як чаша з налитою до країв водою, він почав виливатися з мене, ця чорна рідина, яка замінила мені кров почала пульсувати по моїх венах приводячи моє серце в дикий марш. Я думав воно зараз вискочить і на цьому все закінчиться, але не можна передати те відчуття тривоги та безвихідь, яке я тоді відчув. Я просто впав на підлогу і скрутився в клубок очікуючи поки біль пройде.
  Відтепер він завжди зі мною, моє серце вже не билось в нормальному ритмі. І тепер я нарешті почав думати, в моїй голові кружляло безліч думок з можливими варіантами, щодо того, що я взагалі можу зробити. Пробував піти на контакт з іншим собою, але він все одно не звертав на мене ніякої уваги і кожен після того як він прощався на моєму столі виникала нова карточка. Кожен чортів раз після того як він покидав кабінет, кожен раз як двері закривались я читав її. Читав із відкритими на повну очима і не міг повірити в це. Як я можу бути мертвий, якщо я тут навіть не один. Мене тут двоє. Пройшло багато часу, дуже багато. Десь після 146 разу, я перестав її читати і почав складувати ці листки на задніх партах. Їх було все більше і більше, а моя копія і дальше продовжувала свою рутину, розповідаючи мені все ще ту саму доповідь.
  Я починав повторювати його міміку, жести. Ходив за ним. Став його двійником. Радів коли він вертався і сумував як двері за його спиною закривались. За цей час я продовжував складати листочки і їх була вже неймовірна кількість, спочатку я пробував їх рахувати, але після 1259 перестав. Тепер я не те що знав лекцію, вона закарбувалась в моїй пам"яті. Я перестав спати і в моїх думках почали виникати дивні розмови самим із собою.
  Серце все ще калатало в моїх грудях, а я лежав посеред кабінету на підлозі і думав це відчуття. Що таке страх? Невже після безлічі лекцій я не зрозумів цього. Я слухав, але не чув. Я став собою, але не знав хто я є насправді. А відповідь була на видноті, вона завжди переслідувала мене і безліч разів лунала в моїй голові, але я ігнорував її. Страх - це ти. Головна причина страху сама людина та її думки. Вона сама закопую себе в цій ямі та вколює собі дозу страху, яка пливе по тілі та змушує нас трястися. Ніхто не винуватий в тому, що ми боїмось, ми самі ставимо цю стіну та внушаємо собі, що нам її не перейти. І так само я запевнив себе, що двері до кабінету зачиняються після мого зникнення за їх порогом. Вони завжди відкриті, просто кандали, які повішав страх не дозволяв мені навіть припустити, що з ними можна щось зробити.
  Коли я відкрив їх за ними стояв він, змучений професор, який вкотре хотів зайти і почати лекцію, але той хто вийшов з кабінету більше ніколи не буде тим, хто став його заручником.
  Я прокинувся посеред лікарняної палати де був під"єднаний до безлічі апаратів життєзабезпечення, а поряд на стільці і впираючись руками на ліжко спала мама. Схоже вона тут була довго, що аж заснула чекаючи поки я прокинусь. Згодом до моєї палати збіглась величезна кількість лікарів, які вивели її та сказали, що мені потрібен час на реабілітацію та скоро вона зможе мене побачити.
  Я був у комі 10 років. За цей час моя сестра вийшла заміж та народила двох дітей. Мене звільнили з мого університету, але студенти продовжували навідувати мене. Все таки я був хорошим професором і якщо чесно я не жалкую про ці 10 років. Для мене вони були ще довшими і болючішим ніж все моє життя до аварії. Але коли я прокинувся воно змінилось кардинально, тому що я більше не боявся цього відчуття, а став з ним одним цілим. І на це є одна причина. Страх - це ти.
  
  Який твій найбільший страх?
  
  
   
  
  
  
  
  
  
  Знайомі не довго, але відчуваю,
  Коли з думками про тебе засинаю,
  Що вийде в мене тобі відкритись
  І змусити вогонь в серці знову загорітись.
  Священним вогнем палати
  І ніколи тебе з обіймів не пускати.
  
  Я хочу сказати, що боюся втрачати
  По ночах від болі кричати.
  Мені хочеться просто жити і знати,
  Що мені є заради кого життя проживати.
  
  Божевільно звучить, так я сам це все знаю,
  Але не вмію тримати у собі, завжди стіни ламаю
  Нехай тебе це не лякає і не стане причиною втекти,
  А навпаки, ти просто стань і вухо до мого серця приклади
  Послухай, пойми, що все що я кажу не вигадка моя,
  А лиш чарівний спів солов'я. 
  В один момент ти зрозумієш, що шумні вечірки, великі компанії людей не замінять тихих спокійних вечорів, коли ти неспішно п"єш свій улюблений напій і думаєш про все що сталось з тобою, відбувається в даний момент і найголовніше - що буде з тобою в майбутньому...
  Один на один зі своїми думками
  Знаєте, часом хочеться відпочити від всіх думок, побути з собою на одинці та подумати про те, на що ніколи немає часу. Коли можна це зробити, якщо всі люди весь час зайняті і кудись поспішають, забуваючи насолоджуватись прекрасним? Мене це хвилює, тому що, рано чи пізно, людина стомлюється від самої себе і немає, навіть, сил думати "Як мені це продовжувати далі?".
  Коли ж викроїти час на ці думки. Зранку ми встаємо і незалежно який день тижня, у нас є робота, навчання. Ми маємо встигнути поснідати, бо бути голодним протягом всього дня - погана ідея, помитися, зробити всі гігієнічні процедури, поцілувати кота. І ... Все, ранок закінчився.
  Далі йде найважча частина дня, обід, в якій зосереджена основна робота, протягом якої думати про щось своє - просто нереально. В когось злий начальник, хтось не вивчив домашнє завдання в школу чи в університет та доказує викладачу в онлайн чаті, що в нього не було світла і він не мав можливості його виконати. Дай Бог посеред цього хаосу встигнути пообідати або посидіти без роботи хоч десять хвилин.
  І після цього всього наступає вечір. Ми повертаємось з робіт, шкіл, а у студентів - закінчується остання пара, яку і так можна пропустити. Змучені, падаємо на диван і єдина думка, яка нас переслідує - це "Я хочу спати". В рутині знайти час для себе і своїх думок, практично нереально, але ...
  - "Пане, не затримуйте чергу, поїзд ось-ось поїде, - з цими словами панянка з двома великими валізами обігнала мене та поспішила до свого вагону. Навіть не встигнувши їй відповісти, я просто подивився їй вслід та звернув увагу на свій білет, який тримав у руці.
  Навколо бігало багато людей, всі поспішають. Великі валізи, в яких може бути будь-що, не давали мені спокою. Я подорожував з одним рюкзаком, який і був моїм маленьким світом. Поїзд не був нічним, тому заснути в мене б не вийшло. Ніколи не виходило спати сидячи.
  - "Так, значить, це є мій вагон?"
  - "Ага, ось - номер 8."
  - "Доброго ранку, можна глянути на ваш білет? - до мене звернувся на диво привітний контролер і простягнув руку чекаючи, щоб я віддав йому цей чарівний білет, який відкриє мені двері в інші міста - Так, все добре, можете заходити і я Вам скажу, Вам дуже пощастило!" - з невимовно широкою посмішкою, він відкрив мені двері вагона.
  Всередині я побачив всього декілька людей, які були занурені в свої проблеми, телефони, а деякі, навіть, у книжки. Виявилось, що моє місце в кінці вагона, тому мені випала можливість розглянути моїх сусідів по подорожі. Першою була жінка - напрочуд красива, в діловому костюмі та з телефоном в руках. Вона була надто зайнята своїми справами, тому я не хотів тривожити її своїм вітанням з нею.
  Наступними сиділи мама і син. Останній був надзвичайно занурений в свій планшет, де скоріше всього він рятує галактику від монстрів високого рівня, а мати, хоч і старалась його від цього відволікти, та нічого не виходило.
  - "Доброго ранку і вдалої поїздки!" - випередивши мене, вона привіталася зі мною, що стало для мене здивуванням.
  - "Доброго ранку, і Вам." - я нагородив її легкою посмішкою та пішов далі.
  Та останній, хто сидів в цьому вагоні, був чоловік з книгою в руках. Я не зміг побачити, яку саме книгу він читає, проте, коли я намагався це зробити і нахилився надто низько, він відволікся від читання.
  - "Це книга "12 правил життя" Джордана Пітерсона. Зацікавило вас?" - його голос був надзвичайно приємним і милозвучним, що я прослухав його слова і просто поринув в свій світ.
  - "Так, так, вибачте, я мабуть піду сяду на своє місце."
  - "Звісно, хорошої поїздки!" - після цих слів він знову занурився в книгу.
  Я зайняв своє місце, майже останнє у вагоні, скинув рюкзак та глянув у вікно. Неймовірний пейзаж, який поєднувався із сходом сонця заспокоював мене. Пагорби та річки, які доповнювали пейзаж створювали картину, за яку, якщо намалювати, можна отримати всесвітнє визнання. Я побачив як в небі летять пташки і подумав, "Чому я не літаю?". Ця природа була чистою і я, навіть, трішки засумував, що маю покидати це чарівне місце. Звуки ось-ось починаючого свій рух поїзда дали мені можливість нарешті побути з самим собою на одинці та зі своїми думками...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Т.Мух "Падальщик 2. Сотрясая Основы"(Боевая фантастика) А.Куст "Поварёшка"(Боевик) А.Завгородняя "Невеста Напрокат"(Любовное фэнтези) А.Гришин "Вторая дорога. Путь офицера."(Боевое фэнтези) А.Гришин "Вторая дорога. Решение офицера."(Боевое фэнтези) А.Ефремов "История Бессмертного-4. Конец эпохи"(ЛитРПГ) В.Лесневская "Жена Командира. Непокорная"(Постапокалипсис) А.Вильде "Джеральдина"(Киберпанк) К.Федоров "Имперское наследство. Вольный стрелок"(Боевая фантастика) А.Найт "Наперегонки со смертью"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

НОВЫЕ КНИГИ АВТОРОВ СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Сирена иной реальности", И.Мартин "Твой последний шазам", С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"