Рось Анна. Янголи не сплять Ч.1 Вiсь сходження

Янголи не сплять

Частина 1

Вiсь сходження

- Здрастуй, Марточко, це тiтка Вiка. Ти готова? Через пiвгодини виїжджаємо в аеропорт. Мама тебе не просила щось привезти з її речей? - подруга мами шiстнадцятирiчної Марти говорила без упину.

- Здрастуйте, тiтка Вiко. Мама просила привезти її синiй записний блокнот. Я майже готова. Бабуся напекла круасанiв мамi, - так само скоромовкою вiдповiдала Марта.

- Добре, Марточко, я подзвоню вiд пiд'їзду, коли ми пiд'їдемо, - сказала тiтка Вiка i вiдключила мобiльний телефон.

- Онучко, ти знову одягла цi дiрявi джинси, - сказала бабуся, складаючи круасани в пакет, - мама скаже, чи ти не могла одягнутися солiднiше.

- Бабусю, це не дiрявi джинси, це пiк моди, ти нiчого не розумiєш, - вiдповiла Марта. - У Алiси теж такi.

- Алiса нехай одягає, що хоче, у неї батьки є, щоб за нею стежити, а ти вдягни спiдницю, тобi так красиво в нiй, - причитала бабуся.

- Тiтка Вiка дзвонить, бабусю, все, - Марта поцiлувала бабусю.

- Вiзьми пакет, передавай мамi привiт. Ти блокнот не забула? - запитала бабуся.

- Нi не забула. Ну все, бувай.

- Коли приїдеш?

- Як лiтак злетить, так i поїдемо назад, не хвилюйся, бабусю, - сказала Марта, вже спускаючись по сходах.

Бiля пiд'їзду її чекала аудi. Вiдкриваючи дверi, Марта сказала:

- Здрастуйте, дядько Нiку.

Дядько Нiк, другий чоловiк тiтки Вiки, привiтно посмiхнувся:

- Привiт, красуню. Ти все чарiвнiше i чарiвнiше, прибери там пакет, сiдай.

- Ви все жартуєте, дядько Нiку, - вiдповiла Марта, сiдаючи на м'яке сидiння.

- Нiчого не забула? - запитала тiтка Вiка.

- Нi.

- Поїхали, - скомандувала тiтка Вiка, - круасани пахнуть! Пригостиш?

- Тiльки не в машинi, - дядько Нiк звiв нанiвець спроби насмiтити в його улюбленiй аудi.

- Ось так завжди, тепер терпи до аеропорту, - пожартувала тiтка Вiка.

- А що ви везете мамi? - поцiкавилася Марта, дивлячись на червоний пакет на задньому сидiннi.

- Я хочу передати невеликий презент для моєї приятельки Клари. Твоя мама, Марточка, зустрiнеться з нею на симпозiумi. Клара менi дуже допомогла свого часу. Я їй дуже вдячна, - вiдповiла вона.

Тiтка Вiка сидiла на передньому сидiннi, вона зручнiше влаштувалася впiвоберта до Марти. Тут послiдувала довга iсторiя про знайомство з Кларою, їх спiльну пiдготовку колекцiї одягу на замовлення великої фiрми. Здавалося, що розповiдь тiтки Вiки не має кiнця. Марта тiльки зрiдка кивала головою, погоджуючись з нею.

Траса до аеропорту була досить жвава, машини раз у раз випереджали одна одну, але дядько Нiк вiв аудi впевнено, як справжнiй професiонал.

Раптово, один зерновоз вилетiв на протилежну сторону дороги. Джип, що їхав назустрiч йому, хотiв уникнути зiткнення. Водiй натиснув на гальма. Його понесло. Вiн летiв прямо на аудi дядька Нiка, який намагався ухилитися вiд удару. Останнє, що почула Марта - скрегiт гальм.

"Аеропорт, аеропорт, зустрiти маму, - думала Марта, - де дядько Нiк, тiтка Вiка? Невже вони поїхали без неї?"

Траса була порожня. Марта тупцювала на мiсцi. "Аеропорт, аеропорт", - звучало в її головi. Хвилин через п'ять на дорозi з'явився старенький нiссан. Марта пiдняла руку, нiссан пригальмував.

- До аеропорту довезете? - запитала вона, вiдкривши дверцята.

Лiтнiй водiй згiдно кивнув. Марта сiла в машину. Проїхавши метрiв сто по трасi, водiй звернув на ґрунтову дорогу.

- Так коротше? - запитала дiвчина.

Водiй згiдно кивнув.

Спочатку Марта не злякалася, але хвилин через десять почала турбуватися. Дорога була пiдозрiлою. Попереду не видно було жодної траси, нiякого транспорту, взагалi цивiлiзацiї. Не схоже, щоб така дорога вела до сучасного аеропорту. Мiсцевiсть була пустельною, попереду простягалася величезна долина з жовто-бурим ґрунтом, острiвцями рiдкого трав'яного покриття i поодиноко розкиданими акацiями. А далеко попереду в блакитному серпанку виднiлися пологi гори.

- Це не дорога в аеропорт. Куди ви мене везете? - занепокоїлася Марта. - Навiщо ми з'їхали з траси?

- Ремонт, - коротко вiдповiв водiй.

На обличчi його не було будь-яких емоцiй, вiн впевнено вiв машину по вiдомому йому маршруту.

Марта хотiла вийти з машини. Але куди вона пiде в цiй пустельнiй мiсцевостi? Вона нервово стиснула кулаки так, що нiгтi вп'ялися у внутрiшню поверхню долонi. Марта вирiшила взяти себе в руки, трохи заспокоїлася i стала уважно спостерiгати за дорогою.

А машина все наближалася до гiр. Бiля пiднiжжя гiр вони в'їхали на звивисту дорогу. Чим вище вони пiднiмалися, тим дорога ставала вужче та вужче. У пiдсумку вона звузилася так, що по нiй могла рухатися тiльки одна машина. Проїхавши ще метрiв сто, вони в'їхали в отвiр в горi в формi арки.

Машина поїхала ще метрiв вiсiм i зупинилася бiля стiни. Далi дороги не було, вiрнiше, вона була, але тiльки вузька, пiшохiдна. Водiй вийшов з машини та прошмигнув в якiсь дверi. Марта зрозумiла, що в аеропорт вона сьогоднi не потрапить.

Вона вибралася з машини i стала розглядати мiсцевiсть. Вузька вуличка вела вгору. Дорога була викладена добре пiдiбраними камiнням i висвiтлювалася вiд свiтла, що потрапляло через природнi отвори в скелi. Уздовж вулички мiж вертикальними виступами скельної породи були стiни, викладенi природним каменем. Подекуди в стiнi були дверi, але всi вони були закритi. Людей на вулицi не було.

Марта не стала йти вперед, а повернулася до арки, щоб уважнiше її розглянути. На арцi були арабески. Вона стала розглядати химерний орнамент. Ось метелики, квiти, птахи, дерева. Нагорi вона розгледiла ангелiв, вiрнiше янголят, а вище вишуканий напис латиною. Вона впiзнала його, такий же вона бачила колись на руцi у одного хлопця. Цей напис означав: "Дорогу здолає той, хто йде".

Раптово Марта помiтила, що до неї наближаються старий та хлопчик рокiв восьми.

- Добрий день, - звернулася Марта, - скажiть, будь ласка, що це за мiсто? - запитала вона.

Старий нiчого не вiдповiв. Хлопчик допитливо глянув на Марту. Старий узяв його за руку i вони швидко увiйшли в найближчi дверi.

Марта вирiшила пройти i постукати в тi дверi, куди ранiше увiйшов водiй машини, щоб запитати, як i коли звiдси можна виїхати. Вона пробралася мiж машиною i стiною та несмiливо постукала. Нiхто не вiдкривав i не вiдгукувався. Вона постукала голоснiше i впевненiше. Не допомогло. Вона штовхнула дверi, але тi були щiльно закритi зсередини.

Дiвчина рушила по вулицi пошукати людей, у яких можна було хоч щось дiзнатися. Вона пiднiмалася вгору по дорозi, озираючись на всi боки. Каменi на стiнах були ретельно пiдiбранi. Але вона нiде не бачила жодних рослин. Освiтлення на кам'яних вулицях було тiльки з рiдкiсних прорiзiв в скелi, тому на вулицях панувала напiвтемрява, стiни мали темно-бежевий вiдтiнок. Їй взагалi все бачилося в бежевих тонах.

Неподалiк вiд Марти майнула група дiтей, одягнених в бежевий одяг. Вони подивилися на Марту i звернули пiд найближчу арку. Коли Марта порiвнялася з цiєї аркою, вона побачила черговi зачиненi дверi.

Дiвчина пiшла далi. Нарештi вона зустрiла чоловiка i жiнку. Вона запитала у них, як i коли звiдси ходить транспорт. Вони сказали, що наступний рейс буде через два тижнi. "Як це довго, - подумала Марта, - що я тут буду робити? Навiщо цей ненормальний завiз мене сюди? Як там моя мама?"

Вона продовжувала безцiльно блукати по кам'яному мiсту, намагаючись знайти хоч якийсь притулок. Всi дверi в поселеннi були закритi, люди зустрiчалися рiдко. Побачивши її, вони усi намагалися якнайшвидше кудись пiти. Марта хотiла знайти якийсь магазин i випадково натрапила на ринок.

На ринку було кiлька продавцiв, вони понуро стояли бiля своїх лоткiв, приглядаючи за товаром. Дивно, але покупцiв не було на ринку. Зовсiм. Марта пiдiйшла до однiєї товстенької продавчинi i запитала, чому сюди так рiдко ходить транспорт. Жiнка вiдповiла:

- А вiн взагалi не прийде, нiколи. Купуйте чай, каву, - запропонувала вона, вказуючи на пакетики.

- Чому не прийде? - поцiкавилася Марта. - Менi сказали, що вiн буде через два тижнi.

- Вiн нiколи не приходить, - вiдповiла жiнка, перекладаючи з мiсця на мiсце пакетики кави.

Марта була збита з пантелику. Як їй вибратися звiдси? Кому вiрити? Адже їй сказали чекати два тижнi. Що ж робити?

Марта пiшла далi. Вона хотiла знайти голову цього поселення, якогось управляючого.

Дiвчина блукала по лабiринтах вулиць, просуваючись все вище i вище угору. Нарештi, вона вийшла на вершину гори, на просторе плато. Їй вiдкрилося блакитне небо, стало легше дихати. Десь неподалiк пройшла групка чоловiкiв, вони були одягненi в дивнi одежi. На стегнах чоловiкiв була спартанська спiдниця, груди у деяких були голi, у iнших через груди був перекинутий прямокутний шматок тканини. Чоловiки були чимось стурбованi i швидко вiддалилися. Тут, на плато, зустрiчалося бiльше людей, нiж внизу, в основному, молодь, але якогось спiлкування мiж ними Марта не помiтила.

На плато зовсiм не було рослинностi. Вона не бачила анi дерев, анi трави, тiльки дрiбна галька лежала мiж великими плоскими каменями, як би заповнюючи простiр мiж ними.

У узбiччя Марта помiтила одного старого. Вiн був одягнений в широкi штани i простору сорочку. Вiн сидiв просто на каменi, склавши ноги хрест на хрест. Марта пiдiйшла до нього. Вiн на вiдмiну вiд iнших не прагнув швидше пiти вiд неї. Вона звернулася до старого:

- Вiтаю! Ви не пiдкажете, тут ходить якийсь транспорт, яким можна виїхати звiдси?

- Здрастуй, дочка, - вiдповiв старий, - транспорт прийде, ти вiр, ти поїдеш. Ти тiльки дочекайся його i їдь.

- А звiдки вiдправляється транспорт? Звiдси, або його треба чекати внизу? - запитала дiвчина.

- Чекай його тут, - порадив старий. - У мене до тебе прохання. Менi звiдси не вибратися. Я тебе прошу - передай моєму синовi, коли зустрiнеш його, одне слово "благоденство". Це дуже допоможе йому. Ти не забудеш слово? Благоденство, - повторив старий.

- Я запам'ятаю, благоденство, - сказала Марта.

- Ти обов'язково поїдеш, ти повинна, - сказав старий, - вiр.

Марта пiшла далi по плато. Поруч був магазин. Вона увiйшла всередину.

- Що будете брати? - запитав чоловiк на входi.

- У мене немає грошей, - вiдповiла Марта, - я подивитися.

- Берiть так, - запропонував чоловiк, - можете пройти на склад, он в тi дверi.

Марта оглянула вiтрини. Нiчого не привернуло її уваги. Вона подумала: "Адже я, напевно, не їла кiлька днiв. А їсти не хочу ".

Марта побачила на полицi стопку одягу. Вона глянула на чоловiка.

- Берiть, - запропонував вiн.

Вся одяг був приглушених тонiв, тiлесно-бежевих. Вона вибрала собi довгу по щиколотку спiдницю i коротку приталену футболку. Побачивши примiрювальну, вона зайшла туди, скинула свiй запилений одяг i надiла новий наряд. Одяг припав їй впору. Вiдразу стало якось легше.

Потiм Марта вирiшила заглянути у вiдкритi дверi. Це було величезне примiщення з вузькими високими дерев'яними стелажами, на яких було безлiч всяких речей. "Що менi треба? - подумала вона. - Виберу мамi блокнот". Вона побачила нагорi щось схоже на блокноти i книги i полiзла по стелажу, намагаючись не наступати на предмети на полицях. Стелажi були нестiйкi, злегка хиталися.

Марта намагалася тримати рiвновагу. Вона пiднiмалася вище i вище по стелажу, поки не виявилася на висотi приблизно метрiв п'яти. Вона розглядала предмети на полицях. Тут було канцелярське приладдя, посуд, столовi прилади, предмети домашнього вжитку, туалетнi приналежностi, всiлякi дрiбнички та iншi речi.

По сусiдньому стелажу, так само, як i вона, пiднiмався якийсь хлопчина. Марта полiзла ще вище, пiд саму стелю, намагаючись утримувати рiвновагу. Раптово стелаж пiд нею почав досить сильно хитатися. Вона намагалася вирiвняти його коливання, щоб не звалитися. У якийсь момент їй здалося, що вона може плазом впасти на пiдлогу разом зi стелажем. Тут Марта помiтила, що сусiднiй стелаж хлопця теж хитається. I це їх врятувало, два стелажа, впираючись, врiвноважили один одного, коливання затихли. Марта вирiшила залишити це ризиковане заняття i акуратно спустилася вниз.

Вона вийшла на вулицю. Подекуди проходили самотнi люди. Нiхто не спiлкувався. Бiля неї проходив хлопець. Вона звернулася до нього, щоб дiзнатися, де тут готель. Але хлопець вiдсахнувся вiд неї i прискорив кроки.

Марта вирiшила пiдiйти до краю плато. Вона озирнулася, щоб подивитися, де старий, який єдиний з усiх нормально з нею спiлкувався. Старий сидiв на тому ж мiсцi, притулившись спиною до скелi. Несподiвано Марта почула, як хтось торкнув її за плече. Вона повернула голову i побачила молоду жiнку з розпатланим довгим чорним злегка хвилястим волоссям. Вона була одягнена в довге просторе пряме полотняне плаття. Очi її здавалися божевiльними. Однiєю рукою жiнка схопила Марту за руку так, що їй стало боляче.

- Не дай йому зробити це, - говорила жiнка, - не дай йому зробити це. Шукай Вiкторiю Свiр.

Далi жiнка схопила Марту за плечi i стала її трясти.

- Не дай йому зробити це, - кричала жiнка, - не дай йому зробити це!

До жiнки пiдбiгли двоє якихось чоловiкiв i вiдтягнули її вiд Марти. Дiвчина зiтхнула полегшено i попрямувала, нарештi, до краю плато.

Пiдходячи, вона ще в метрах п'яти побачила злiва величезний безмежний океан. Коли ж вона пiдiйшла до краю, то ахнула вiд побаченого. Нарештi вона побачила щось таке знайоме i рiдне, вiдмiнне вiд бежевого пильного пейзажу. Це було мiсто! Мiсто, яке лежало бiля пiднiжжя плато, що пiднеслося на висоту, здавалося, бiльше десятка кiлометрiв. Перед мiстом на пiвднi розливався океан з чистою синьо-блакитною водою. Звiдси, з неймовiрної висоти, Мартi здавалося, що вона бачить вигин горизонту. Висотнi будинки в мiстi здавалися маленькими кубиками. Дiстатися з такої висоти в мiсто було неймовiрним. Ще бiльш дивним Мартi здавалося те, що ранiше з мiста вона не бачила на заходi нiякої гори, тим бiльше такої височенною скелi.

До Марти пiдiйшов молодий чоловiк, вiн теж подивився на мiсто.

- Тут можна якось спуститися? - запитала його Марта.

- Самогубцi пробували, - вiдповiв вiн. - Нiхто не виживає, крутий обрив.

- Може, сюди прилiтає вертолiт? - запитала дiвчина.

- Я не бачив, чув одного разу гул, але я не встиг, - вiн узяв камiнь i кинув з гори.

Марта почула, як камiнь кiлька разiв вдарився об якiсь виступи, далi звуку навiть не було чутно.

Переставши стежити за звуком падаючого каменю, Марта вiдчула, що її хтось тягне за спiдницю. Вона повернула голову i побачила, що за її спiдницю тримається дiвчинка рокiв шести. Вона звернулася до неї:

- Вiтаю! Як тебе звати?

Дiвчинка не вiдповiдала, але мiцно трималася за спiдницю.

- Що менi з тобою робити? - Марта погладила дiвчинку по головi. - Хочеш їсти? Пiдемо щось пошукаємо? Давай руку.

Дiвчинка, як i ранiше, трималася за спiдницю. "Схоже, з'явилася людина, що потребує мого захисту i допомоги", - подумала Марта. Вони з дiвчинкою вiдiйшли вiд краю плато.

- Пiдемо в магазин, - Марта повела дiвчинку в знайомий магазин з високими стелажами.

- Що будете брати? - знову запитав чоловiк на входi.

- Чим можна погодувати дiвчинку? - запитала Марта.

- Вона не голодна, вона тут менше двох тижнiв, - вiдповiв вiн, - а ви - бiльше трьох тижнiв. Ви ж не голоднi?

- А звiдки ви знаєте, скiльки я тут?

- Я бачу, - вiн обмежився короткою вiдповiддю.

- Можна ми вiзьмемо цей гребiнець? - запитала Марта.

- Берiть, - погодився вiн.

Марта вийшла з магазину i повела дiвчинку, щоб сiсти на каменi неподалiк вiд старого, який передав послання синовi.

- Зараз я розчешу тобi волосся, - сказала Марта.

Вона почала акуратно розчiсувати золотисте волосся дiвчинки.

- Ти така мила! - сказала дiвчина. - Як же ти сюди потрапила? Тут є твої рiднi?

Дiвчинка мовчала.

- Ось, ти у мене вже красива. Посидь тут, я ще раз сходжу на край плато.

Марта пiднялася, дiвчинка вхопилася за її спiдницю.

- Добре, пiдемо разом, - запропонувала дiвчина.

Тут знову з'явилася дивна молода жiнка.

- Не дай йому зробити це, - говорила вона Мартi, - не дай йому зробити це!

Жiнка побачила неподалiк двох чоловiкiв, якi її недавно вiдтягали вiд Марти, i поспiшила сховатися.

- Пiдемо, тебе тут дiйсно не можна залишати саму, - сказала Марта, обiймаючи дiвчинку за плечi.

Вони разом пiдiйшли до обриву. Марта дивилася на океан, на його простiр, на мiсто. Яке це все було рiдне! Там життя, там мама, тато, бабуся. Як їй захотiлося додому! Душа її рвалася туди. Так що ж це за безбарвне мiсто, без дерев, квiтiв, рiчок i води? Що вiдбувається?

Марта знову неподалiк побачила групу стурбованих чоловiкiв в спартанських спiдницях. "Я зрозумiла! - в головi Марти майнула здогадка. - У них немає емоцiй! Нi у кого немає емоцiй. Люди тут не смiються, не сердяться, не радiють! Вони, як неживi. Я знаю що робити!"

- Агов! - Марта покликала групу чоловiкiв. - Смiйтеся! Кричiть!

Вона сама почала несамовито смiятися:

- Проявляйте емоцiї! Кричiть! Ха-ха-ха!

На Марту стали звертати увагу iншi люди, якi перебували на плато. Хтось стрiмко йшов подалi, а хтось навпаки, уважно слухав її.

- Смiйся, - Марта говорила дiвчинцi, що не випускала її спiдницю. - Смiйтеся! Смiйтеся!

- Вiдведiть цю ненормальну, вона все зiпсує, - почула Марта голос за спиною.

Далi сталося щось неймовiрне. Вона почула гул, побачила миготiння вогнiв. Голова гула, нудило, дихати стало важко, вона хапала ротом кисень, як риба.

- Вона прийшла до тями, - дiвчина почула голос.

Марта вiдкрилися очi i побачила бiля себе лiкарiв i маму, яка стояла позаду.

- Що зi мною? - запитала Марта.

- Тихенько, тихенько, вже все добре, - вiдповiдав ласкавий голос доктора, - зараз ми дiстанемо крапельницю, так, молодець, вiдпочивай.

Мама стояла i тихенько плакала.

- Мама, ти повернулася з симпозiуму? - запитала Марта слабким голосом.

- Дiвчинка моя, люба, як же ти нас налякала, - плакала мама, пiдiйшовши до дочки, - який там симпозiум, я нiкуди не полетiла.

- А де тато?

- Татко ще не повернувся з рейсу. Його вiдпустили, вiн добереться на англiйському кораблi.

- А де тiтка Вiка? - запитала Марта, згадавши, як вона з маминою подругою їхала в аеропорт.

- З тiткою Вiкою i дядьком Нiком все добре, - запевняла мама. - Тепер i ти пiдеш на поправку. Господи, дякую тобi.

Мама знову почала плакати. Марта озирнулася. Вона була в просторiй палатi. Поруч з нею стояло ще три лiжка, на яких лежали хворi. Марта пiдвелася.

- Дочка, лежи, зараз лiкар повернеться, скаже, що нам робити, - попросила мама.

Марта не вiдводила погляд з одного лiжка у дверi, на якому лежала маленька дiвчинка. Раптом дiвчинка застогнала, очi її забiгали пiд повiками.

- Мама, лiкаря! - крикнула Марта.

Клавдiя, мати Марти, вiдразу пiдскочила i кинулась до дверей.

- Доктор! Швидше сюди! - покликала вона.

Вбiгли лiкарi i вiдразу помiтили, що маленька Софiя опритомнiла. Поки лiкарi клопотали над нею, Марта безвiдривно стежила за дiвчинкою.

- Мамо, - доктор звернувся до Клавдiї, - ми переведемо вашу дочку в палату iнтенсивної реабiлiтацiї. Сьогоднi ви йдiть додому, завтра вранцi ви прийдете, i ми з вами обговоримо подальшi кроки.

- Добре, докторе, - мама поцiлувала Марту, - я прийду завтра, - шепнула вона.

Нарештi, всi розiйшлися, тiльки стара санiтарка крутилася бiля Софiї, так звали дiвчинку. Марта встала з лiжка, несмiливою ??ходою попрямувала до малої.

- Лежи, ти ще слабка, куди встала, - зауважила санiтарка.

Дiвчинка дивилася на Марту. Дiвчина присiла на лiжко i запитала:

- Ти мене впiзнаєш?

Софiйка пiдвелася, обняла Марту i тихенько вiдповiла:

- Так.

Санiтарка сплеснула руками:

- Боже мiй, заговорила! Вона ж нiма! Спаси, Господи. День чудес! - розчулилася вона.

- Я Марта, - сказала дiвчина.

- Її звуть Софiйка, - за дiвчинку сказала санiтарка, - вона тиждень тут лежала.

- А я скiльки? - запитала Марта.

- А ти, дитино, довше, з мiсяць буде.

- Цiлий мiсяць? - здивувалася Марта.

- А ну, в своє лiжко! - скомандував доктор, який раптово з'явився на порозi. - Зараз, голубоньки мої, повеземо вас в iншу палату.

До кiмнати увiйшли санiтари i почали вивозити лiжка з лежачими на них пацiєнтками. Санiтарка, тiтка Нюра, як її тут називали, слiдом несла речi дiвчаток. Марта розглядала вiддiлення, подорожуючи на лiжку. У вiдкритi дверi вона бачила лежачих хворих з трубками, пiдключеними до приладiв монiторингу стану хворих. Дивлячись у останнi вiдкритi дверi, вона помiтила лежачого старого, який їй здався дуже знайомим.

Коли вони виїхали з вiддiлення, дверi автоматично закрилися. Санiтари в'їхали у вiддiлення iнтенсивної реабiлiтацiї та повернули в найближчi вiдчиненi дверi. Нова палата була просторою, хоча i двомiсною. Санiтари розставили лiжка по рiзнi боки кiмнати i пiшли.

- Ти в школу ходиш? - запитала Марта.

- Нi, - вiдповiла дiвчинка, - менi ще шiсть. Я знаю букви. Мене бабуся вчила. А до мене прийде бабуся?

- Думаю, прийде, - вiдповiла Марта, - сьогоднi вже пiзно, давай спати.

- На добранiч, - сказала Софiя i закрила очi.

Марта повернулася до стiни. Вона обмiрковувала те, що трапилося. "Де я була цiлий мiсяць?" - думала вона. Вона згадувала, як ходила по кам'яних вуличках, як з височенного плато дивилася на мiсто внизу, на безмежний океан. Це був сон? А як же Софiйка? Адже вона теж впiзнала її. Це ж та сама дiвчинка, яка мiцно тримала її за спiдницю i нiяк не вiдпускала. А старий? Можливо, це вiн лежить в найближчiй палатi. Тодi я повинна виконати його доручення. Вiн, напевно, чекає цього вiд мене. Марта стала дихати глибше i занурилася в приємну дрiмоту.

- Дiвчатка, доброго ранку ! - мама вiдкрила дверi палати.

- Матусю, здрастуй! - зрадiла Марта.

- Зайчики мої, я принесла вам сiк, але ви його вдень не пийте, вам добу не можна їсти, а ввечерi трохи вип'єте, - говорила мама, виставляючи сiк на тумбочку, - Марто, я принесла тобi свiжий одяг. Завтра принесу твою пiжаму для дiвчинки, ту, зi слониками, пам'ятаєш?

Марта посмiхнулася:

- Мою улюблену, шкода, що я з неї швидко виросла. Софiї вона буде впору.

- Її звуть Софiєю? Гарне iм'я. Сонечко, принести тобi книжку з казками? - запитала мама.

Дiвчинка посмiхнулася i ствердно кивнула головою. Клавдiя, мама Марти, посидiла у дочки до обходу лiкарiв i стала прощатися:

- Ну, бувайте, до завтра. Як бабуся за тобою скучила! Не може тебе дочекатися. Вона щодня свiчку Миколаю Угоднику ставила про твоє одужання. Бабуся сказала поцiлувати тебе, доню моя люба!

Клавдiя пiшла, але прийшла санiтарка. Вона протирала пiдлогу перед обходом лiкарiв.

- А чого моя бабуся не прийшла? - запитала у неї дiвчинка.

- Чи не дочекалася цього щастя вона, серце не витримало, - заплакала санiтарка. - Дитятко ти моє.

- Не дочекалася? А вона прийде? - запитала дiвчинка.

- Ой, вже в сусiдню палату зайшли, забарилася я, - перевела розмову санiтарка, взяла вiдро, швабру i швидко пiшла.

Ближче до вечора, коли у вiддiленнi стало тихо, денна змiна пiшла, i в лiкарнi залишилися тiльки черговi лiкарi, Марта вирiшила пiти подивитися, що це за старий лежить в крайнiй палатi. Вона накинула халат, взула капцi i вийшла в коридор. Озирнувшись, вона вiдкрила дверi сусiднього вiддiлення i непомiтно пройшла до першої палати. Марта прочинила дверi i побачила обличчя старого. Точно, це був той самий старий з плато. Поруч з лiжком сидiв чоловiк рокiв сорока. Палата була одиночна, iнших хворих в нiй не було.

- Ви син цього чоловiка? - запитала Марта, входячи в палату.

- Так, син, - вiдповiв вiн.

- Давно вiн в комi?

- Бiльше року.

- Ви знаєте, вiн передав менi для вас послання.

- Коли передав? Вiн вас знає?

- Передав недавно. Вiн мене не знав, вiн хотiв передати вам слово.

Чоловiк уважно дивився на дiвчину.

- Я не буду розповiдати за яких обставин ми з ним розмовляли, ви все одно не повiрите. Я просто передам слово. Це слово, - продовжувала Марта, - це "благоденство".

Чоловiк мовчав.

- Це точно слово "благоденство"? - запитав вiн. - Значить, код банкiвської комiрки 6725. Ви не уявляєте, що ви зробили для мого батька, спасибi вам.

Як тiльки син старого вимовив код, його батько, здавалося, зiтхнув востаннє i прилад, до якого був пiдключений старий, почав видавати рiвномiрний звук. Марта зникла за дверима вiддiлення, в палату вже бiг черговий лiкар.

Дiвчина зайшла в свою палату i швидко лягла в лiжко. Коли стемнiло по мобiльному подзвонила мама:

- Донечко, як справи?

- Добре, мамо.

- А як Сонечка?

- Сонечка вiдсипається, напевно, дiя лiкiв.

- Ви сiк пили?

- Обов'язково поп'ємо. Мамо, ти можеш пошукати в iнтернетi iм'я? Вiкторiю Сквiр.

- Доню, навiщо тобi, хто це?

- Це я б хотiла дiзнатися, - вiдповiла Марта, - потiм розповiм.

Мама подзвонила через годину.

- Марточка, iм'я, про яке ти просила, я не знайшла. Є схоже - Вiкторiя Свiр.

- Точно, мама, Вiкторiя Свiр. Хто це?

- Вона адвокат, уявляєш, вона живе в нашому мiстi.

- Матусю, я прошу, завтра зранку не приходь до мене, а знайди цю Вiкторiю Свiр. Менi треба з нею поговорити.

- Доню, так що сталося?

- Матусю, все завтра. Бувай, цiлую.

Наступного дня пiд час обходу лiкар, який супроводжував палату, сказав:

- Реабiлiтацiя йде добре. Дiвчата, треба вставати, ходити потихеньку, можете вийти в парк, можна кефiр, соки, фрукти. Софiє, як справи?

- Добре, - вiдповiла дiвчинка.

Опiвднi в палату увiйшла мама з жiнкою рокiв сорока п'яти.

- Добрий день, я Вiкторiя Свiр, - привiтала жiнка Марту, - я здогадуюся, оскiльки я опинилася в цьому центрi, то мова пiде про Стефанiю Агнець?

Марта вiдповiла:

- Я не знаю жiнки з таким iм'ям. Але я бачила жiнку, яка просила знайти вас. I вона менi говорила: "Не дай йому зробити це". Я не знаю, про що мова.

- Де ви з нею зустрiчалися?

- Ви не повiрите. На плато.

Адвокат посмiхнулася.

- I давно ви зустрiчалися? - запитала вона.

- Дня два тому.

- Зрозумiла, - адвокат задумалася, - ходiмо до Стефанiї.

Марта одягла халат, i вони попрямували до вiддiлення хворих в глибокiй комi. Увiйшовши в палату, де лежала Стефанiя, Марта вiдразу її впiзнала.

- Це вона, - сказала дiвчина.

Вийшовши з вiддiлення, Вiкторiя Свiр сказала:

- Чоловiк Стефанiї виграв справу в судi, щоб вiдключити її вiд системи життєзабезпечення, ми подали апеляцiю на рiшення суду. Ще вiн хоче стати опiкуном її сина, єдиного спадкоємця її власностi. Думаю, хлопчиковi загрожує небезпека. Адже в разi його смертi саме чоловiк Стефанiї стане спадкоємцем. Менi, звичайно, здається неймовiрним послання Стефанiї, але я дуже вам вдячна, що ви менi його передали. Ми не повиннi допустити, щоб її вiдключили, поки хлопчик неповнолiтнiй.

Вiкторiя попрощалася i пiшла. Бiля дверей вiддiлення стояла маленька Софiя. Побачивши Марту, дiвчинка взяла її за руку.

- А ходiмо, дiвчатка, вийдемо в парк подихати, - запропонувала мама.

- Пiдемо, - погодилися вони.

- Марта, може ти розкажеш, звiдки взялася ця iсторiя з Вiкторiєю Свiр. Я чогось не знаю? - запитала мама, коли вони сiли на лавочку в парку.

- Мама, розумiєш, менi здається, я зустрiчалася там, на плато, з багатьма людьми. Ось там я зустрiла Софiйку, старого, Стефанiю, iнших.

- Якого старого? - уточнила мама.

- Мама, як тобi пояснити? Розумiєш, цi люди продовжують жити в iншому вимiрi. Хтось змирився i залишається на нижнiх щаблях, хтось бореться, шукає, пiдiймається по вiсi сходження, доходить до самого верху, до безмежного неба, що зливається з бездонним океаном, але там, на вершинi вiн розумiє, який вiн безсилий, адже тiльки Бог розпоряджається нашими життями, нашими стражданнями. I Бог може послати якусь людину на допомогу цим нещасним. Стефанiя, ця жiнка, металася, як божевiльна на плато, борючись, як може, за свого сина. I Бог послав їй мене. Мама, цi люди потребують допомоги, розумiєш, моєї допомоги.

- Донечко моя, як ти подорослiшала. Улюблена моя, - Клавдiя почала цiлувати свою дочку.

Софiйка теж обiймала Марту. Так вони сидiли, обнявшись, поки санiтарка не пройшла повз.

- Скоро обiд, - сказала вона, - всi в палату.

- Мамо, приходь завтра, - сказала Марта, - ми пiдемо.

- Я поклала кульок Сонi на лiжко, нехай одягне пiжаму, i там ще книжка, почитай їй.

- Добре, матусю.

Увечерi Марта читала Софiї казки i задрiмала.

- Марто, - почула вона, - Марто, прокинься!

Дiвчина вiдкрила очi. Стояла тiтка Нюра.

- Дитинко, слухай, - сказала санiтарка, - у нас є палата, там бригада геологiв. Мене мати одного хлопчини дуже просила, може ти допоможеш, такий молоденький. Це ж ти допомогла Софiйцi? Пiдемо, я тебе проведу.

- Зачекайте, тiльки халат одягну.

Марта глянула на Софiю, та солодко спала.

- Сюди, заходь, - змовницьки покликала санiтарка, - Боже мiй, який молодий, мати плаче.

Марта увiйшла в палату, де лежали четверо чоловiкiв. Вона вдивлялася в їхнi обличчя. Так ось чому вона їх бачила в такому дивному спартанському одязi. "Це вони, безсумнiвно, вони, чоловiки, якi шукали вихiд з плато", - думала дiвчина.

- Ось вiн, молоденький, - санiтарка покликала Марту до лiжка.

Марта пiдiйшла. Це був хлопець, рокiв на сiм-вiсiм старший за неї. Вона дивилася на його гарне, мужнє обличчя. Марта нахилилася до нього, прошепотiла:

- Борись! Смiйся! Смiйся!

На обличчi хлопця пробiг нервовий iмпульс, очi забiгали пiд повiками, раптово вiн вiдкрив очi i схопив Марту за руку.

- Смiйтеся! Смiйтеся! Кричiть, борiться! Вашi рiднi чекають вас, люблять вас! - дiвчина закликала всiх пацiєнтiв палати.

Марта чула, як гуде сирена, вона чула тупiт лiкарiв, якi бiгли по коридору. Прилади на центральному пунктi монiторингу зашкалювали. Весь черговий персонал мчав в "палату геологiв", так її охрестили лiкарi. Марта сховалася за шафою. Хворi виходили з коми один за iншим. Лiкарi брали пiд контроль ситуацiю. Тiтка Нюра радiсно всмiхнулася.

- Чудеса! - захоплено сказала вона.

Поки лiкарi займалися пацiєнтами, санiтарка прикрила Марту i дiвчина непомiтно вислизнула в коридор.

- Почекай, - шепнула тiтка Нюра, - тут моя подруга, може, ти i їй допоможеш, дитинко?

Марта вже втомилася, але вирiшила вшанувати жiнку.

Вони зайшли в плату. Марта упiзнала в лежачої лiтнiй жiнцi бiля вiкна ту саму продавщицю з ринку, що пропонувала їй чай i каву.

- Вона не повернеться, - сказала Марта, - вона не бореться, вона не пiднiмається вгору. Нiчого не вийде.

- Поклич її, - попросила тiтка Нюра, - ти все можеш!

- Все може тiльки Бог, - вiдповiла Марта.

Вона нахилилася до жiнки i наполегливо сказала:

- Борiться! Смiйтеся! Смiйтеся!

Жоден мускул не ворухнувся на обличчi жiнки.

- Я ж вам сказала, - зiтхнула Марта.

- Пiдемо, мила, - тiтка Нюра змахнула сльозу.

- Розкажете завтра, як там геологи? - попросила дiвчина.

- Розповiм, розповiм, мила. Спасибi тобi.

Вранцi Марта вiдчувала деяку слабкiсть, вона вирiшила полежати в лiжку бiльше звичайного. Маленька Софiйка в пiжамi в слониках пiдiйшла до Марти. Дiвчина посунулася, i дiвчинка вляглася поруч, дуже задоволена обняла Марту.

- Розкажи казку, - попросила вона.

- Яку?

- Про золоту рибку.

Марта не встигла почати, як в коридорi почувся звук колiс лiжок, що швидко перемiщалися. У палату увiйшла медсестра:

- Дiвчата, мiряємо температурку.

- А що там, в коридорi, - поцiкавилася Марта.

- У нас переполох! Всi чотири геологи вийшли з коми! Уявляєш, одночасно! Їх перевозять в наше вiддiлення реабiлiтацiї.

Марта була рада, що повернулися всi четверо, що все обiйшлося благополучно.

- Ну, слухай казку, - сказала вона Софiї i почала розповiдати.

- Почитай ще, - просила Софiйка, коли Марта прочитала двi казки.

- Залишимо на потiм, - вiдповiла дiвчина, - Давай вставати.

Мама ще не прийшла. Марта розчiсувала волосся Софiї i заплiтала косички. Дверi несподiвано вiдчинилися i до палати увiйшла втомлена досить молода жiнка.

- Спасибi, дитинко, спасибi тобi! За сина спасибi! - жiнка витирала сльози.

Вона поклала на тумбочку цiлий пакет фруктiв. Тут в палату зазирнула тiтка Нюра.

- Пiдемо, - вона, як змовниця, взяла за руку жiнку i повела.

Минуло ще два днi. Якось вранцi в кiмнату постукали. У прочиненi дверi заглянула дiвчина.

- Ви Марта? Можна? - запитала вона.

Марта кивнула. Дiвчина увiйшла, зупинилася i почала переступати з ноги на ногу.

- Чим вам допомогти? - запитала Марта.

- У нас маленька дитина, з Валентином стався цей випадок на роботi, як тiльки у нас народився малюк. Я була ще в лiкарнi, - дiвчина квапливо розповiдала свою iсторiю, - ви розумiєте, вiн навiть не бачив дитини, розумiєте, не бачив, - дiвчина почала плакати.

- Присядьте, будь ласка, не плачте, - попросила Марта.

Дiвчина витерла нiс хусткою i показала Мартi фотографiю хлопця.

- Менi сказали, ви всiх кличете, i вони повертаються, - сказала дiвчина, - а нi у кого iншого не виходить.

- Хто сказав? - здивувалася Марта.

- Менi сказали, а ви не можете його повернути? У нас маленький син, - дiвчина знову почала плакати.

Марта взяла фотографiю. Це, безсумнiвно, був хлопець, якого вона зустрiчала у обриву, вiн кинув камiнь вниз.

- Ведiть мене до нього, - сказала Марта рiшуче.

Дiвчина дала Мартi бахiли, шапочку, бiлий халат.

- Одягнiть, щоб вас не помiтили, - запропонувала вона.

- Так, мабуть, так буде краще, - погодилася Марта.

Одягнувшись, вона пiшла за дiвчиною. У палатi Марта, як i ранiше, наполегливо закликала хворого смiятися i повертатися до сина. Хлопець прийшов до тями.

- Стороннi, покиньте палату, - кричали лiкарi, вiдчинивши дверi палати.

Марта i дiвчина швидко вiддалилися, але все ж Марта помiтила на собi здивований погляд одного з лiкарiв.

Дружина хлопця, що прийшов до тями, в холi обняла Марту.

- Спасибi тобi, спасибi. Ти повернула батька моєму синовi i менi коханого.

- Нехай швидше видужує, бажаю вам щастя, - вiдповiла Марта i попрямувала в свою палату.

- Марта, де ти була? - запитала Софiйка. - Я думала, що ти пiшла назовсiм.

- Що ти, зайчику, куди ж я без тебе, - посмiхалася Марта, - хочеш, почитаємо?

- Хочу.

- Iди до мене на лiжко.

Марта i Софiя влаштувалися зручнiше.

- А ще почитаєш? - запитала дiвчинка, коли Марта прочитала одну казку.

- Давай ще, цю?

- Давай.

Не встигла Марта розпочати читання нової казки, як на порозi з'явилася адвокат Вiкторiя Свiр.

- Марта, потрiбна твоя допомога, пiдемо скорiше.

- Почекай мене, Софiйка, - сказала дiвчина, встаючи.

- Добре, - кивнула дiвчинка.

- Вони хочуть вiдключити Стефанiю прямо зараз, - роз'яснювала по дорозi Вiкторiя, - приїхав чоловiк з рiшенням суду, вони йдуть до неї. У мене вся надiя на тебе. Вочевидь, чоловiк Стефанiї має великий вплив на начальника вiддiлення.

- Ви не маєте права вiдключати Стефанiю Агнець, це незаконно, - сказала Вiкторiя, вiдкриваючи дверi палати, - я її адвокат, мною подано апеляцiю на рiшення суду.

- Тримати її в такому станi ми вважаємо недоцiльним, - вiдповiв начальник вiддiлення, - чому в палатi стороннi? Ви не маєте права перебувати в палатi без шапочки i маски, прошу вивести стороннiх, - вiн звернувся до медбрата.

Вiкторiя Свiр на ходу натягала прозору шапочку на голову.

- Ви не маєте права вiдключати її без рiшення апеляцiйного суду, вашi дiї неправомiрнi i матимуть правовi наслiдки.

Завiдувач вiддiленням повторно вказав очима на Вiкторiю своїм помiчникам.

- Ви не маєте права! - пручалася адвокат. - Це незаконно!

В цей час iнший лiкар вiдключав Стефанiю вiд системи штучної вентиляцiї легенiв. Прилад монiторингу почав видавати рiвномiрний звук.

- Ви не маєте права! - кричала Вiкторiя.

Марта бачачи все, що вiдбувалося в палатi, рвонула до Стефанiї i почала кричати:

- Дихай! Борись! Смiйся, смiйся, Стефанiя!

Два медбрати негайно схопили Марту i почали витягувати з палати.

- Борись, смiйся, кричи! - опиралася Марта.

Сталося несподiване. Стефанiя раптово зробила глибокий гортанний вдих i сiла на лiжку. Очi її були божевiльнi. Лiкарi здивувалися вiд несподiванки. Один молодий доктор кинувся допомагати Стефанiї. Незадоволений завiдувач вiддiленням стулив руки за спиною i вийшов з палати, за ним почимчикував чоловiк Стефанiї.

Вiкторiя Свiр, вiдпущена медичним персоналом, знiмала розiрваний флiзелiновий бiлий халат. У вiдчиненi дверi вона бачила, що Стефанiя отямилася. Вiкторiя дiстала пудреницю з дзеркалом i почала поправляти зачiску.

- Марточка, ти молодець! - говорила вона дiвчинi, яка вiдчула велику слабкiсть пiсля сильних емоцiй. - Ми не дарма постраждали, головне - Стефанiя прийшла до тями! Ти смiлива дiвчина, - посмiхнулася Вiкторiя.

Тiтка Нюра з сестринської спостерiгала цю картину. Вона склала на грудях руки i розчулено нахиляла голову вправо-влiво. Мартi вона здалася такою кумедною, що це її трохи розсмiшило.

- Пiдемо, Марто! - сказала Вiкторiя. - Вибач, що втягнула тебе, але якщо б не ти, Стефанiї зараз би вже не було. Пiдемо, я тебе проводжу, вiдпочивай.

У палатi сидiла мама i чекала Марту.

- Донечко, де ти була? Ми з Сонечкою тебе зачекалися! Здрастуйте, Вiкторiя.

- Ваша донька зараз врятувала життя Стефанiї, а можливо, i її синовi, - вiдповiла адвокат.

10.

Вiдчинилися дверi i в палату увiйшов молодий доктор, той самий, який перший допомiг Стефанiї.

- Я зголосився передати вам виписку, вас виписують з лiкарнi, - сказав вiн.

- Але моя дочка не пройшла повний курс реабiлiтацiї - обурилася мама.

- Шкодую, - вiдповiв молодий лiкар, - завiдувач вiддiленням вважає неможливим подальше перебування Марти в лiкарнi. Я вважав би цiкавим досвiд з виведення пацiєнтiв з коми, було б цiкаво продовжити експерименти, але завiдувач вважає, що ваша дочка дестабiлiзує обстановку у вiддiленнi, що призводить до загрози життю пацiєнтiв. Я написав вам рекомендацiї по курсу реабiлiтацiї, ви повиннi стати на облiк в мiсцеву полiклiнiку.

- Ми не пiдемо без дiвчинки, - сказала мама.

- Я допоможу вам оформити документи на опiку, - втрутилася Вiкторiя Свiр.

- Я постараюся вирiшити питання з випискою Софiї, - молодий лiкар пiшов оформляти документи.

Зiбравши речi, Марта з Софiєю вийшли на вулицю. На ганку лiкарнi стояв той самий син старого. Вiн тримав великий шоколадний торт.

- Здрастуйте, Марто, - звернувся вiн до дiвчини.

- Здрастуйте, - вiдповiла Марта.

- Це вам, - вiн простягнув коробку з тортом, - ви абсолютно точно передали менi послання батька, я за кодом змiг вiдкрити банкiвську комiрку. Документи, залишенi батьком в комiрцi, проливають свiтло на багато речей, в тому числi, i на аварiю, що вiдбулася. Все було пiдлаштовано.

- Вiн живий? - поцiкавилася Марта.

- Вчора ми його поховали.

- Шкодую, бажаю вам успiхiв у вашiй справi. Дякую за торт. Доведеться їсти його вдома, нас виписали.

- Так швидко? Бажаю вам одужання.

- Дякуємо.

11.

Марта з Софiєю вийшли в парк.

- Тату! - закричала Марта i кинулася до батька.

- Доню, здрастуй, дорога, з одужанням!

- Що ж мама не сказала, що ти приїхав? - запитала Марта.

- Це сюрприз! А це хто у нас? - тато сiв i подивився на дiвчинку.

- Це Софiйка, - представила її Марта.

- Думаю, це наша друга дочка? - запитав тато.

- Так, - тихо прошепотiла дiвчинка.

Папа взяв Софiю на руки.

- Раз - так, то пiдемо, у мене для тебе сюрприз. Папа пiднiс дiвчинку до машини i дiстав звiдти ляльку.

- Дякую, - сказала Софiя, притискаючи її до себе.

- Марта! - хтось покликав дiвчину.

Марта обернулася i побачила в парку того самого молодого хлопця геолога близько лавки.

Вона пiдiйшла до нього.

- Здрастуй, Марто, це тобi, - хлопець простягнув букетик польових квiтiв.

- Дякую, - сказала Марта, нюхаючи квiти, - як справи у вашої бригади?

- Одужуємо, хто молодший - швидше, хтось повiльнiше, прорвемося. Якби не ти ... Ми тобi дуже вдячнi. Ти їдеш?

- Так, нас виписали.

- Марто, можна, я тобi подзвоню?

- Можна, - посмiхнулась дiвчина. - Як вас звати?

- Тебе. Краще - "тебе". Я Олександр. Набери свiй номер, - вiн простягнув їй свiй мобiльний телефон.

- Марто! - мама помахала рукою.

Марта набрала номер i вiддала телефон Олександру.

- Я обов'язково подзвоню! - сказав вiн. - Ще раз спасибi.

- Дзвони, Олександре. Якомога скорiшого одужання!

Марта побiгла до батькiв. Софiйка простягнула руку дiвчинi.

- Пiдемо в машину, моя нерозлучна, а ляльку менi даси пограти? - запитала Марта.

- Дам, менi для тебе нiчого не шкода, ти така гарна! - вiдповiла Софiйка, простягаючи ляльку.

- Ого, та ти базiка, - засмiялася Марта, сiдаючи на заднє сидiння.

- Новий шанувальник? - запитала мама Марту, дивлячись на хлопця.

- Мамо, вiн з плато. Вiн геолог.

- По-моєму я чогось не знаю, - сказав тато, - поїхали, бабуся нас вже чекає зi смачним обiдом. Потiм менi все докладнiше розповiсте. Добре, Софiйко?

- Добре! - дiвчинка припала до Марти.

Машина вiд'їхала вiд лiкарнi. Олександр довго дивився услiд. "Марта, - думав вiн, - яке незвичайне iм'я, незабутнє iм'я, а дiвчина просто приголомшлива!"

Оставить комментарий © Copyright Рось Анна (anna.ros@ukr.net) Размещен: 06/04/2020, изменен: 07/04/2020. 49k. Статистика. Рассказ: Фэнтези БЕЗКОШТОВНО - Українське фентезі Иллюстрации/приложения: 19 шт. Скачать FB2		Ваша оценка:
Аннотация: Карантин триває. Я виставляю БЕЗКОШТОВНО одну з моїх дебютних книжок. Перша - ВIСЬ СХОДЖЕННЯ, увiйшла як 1 частина до книги "Янголи не сплять". Це надзвичайна iсторiя, яка трапилася з юною дiвчиною. Чи вдасться їй врятуватися? Яку таємницю вона вiдкриє? Читайте. В книзi є авторськi замальовки.

Рось Анна : другие произведения.

Янголи не сплять Ч.1 Вiсь сходження