Аннотация: ТРЕТЯ КАЗКА "Добро буває рiзним" знову про поняття добра i зла. Колись треба застосувати фiзичну силу, щоб вiдстояти добро, а колись достатньо сили переконання.
- Я вам молочка принесла, тiльки корiвку подоїла, - м'ялася у дверi Капiтолiна.
- У нас своя корiвка є, що нам твоє молочко - не змовчала Явдоха, - складаючи шматки сиру в кошик.
- Так моя корiвка на заплавному лузi паслася, молоко прямо солодке, - хвалилася Капiтолiна.
- Ну, раз солодке, давай, - погодився Прохор i, взявши глечик молока, пригубив його. - Гарне молоко, як у нашої корiвки, - похвалив вiн.
- А куди ви, дiду Прохоре, збираєтеся? - запитала Капiтолiна.
- На базар я їду, Явдоха сиру наробила, поїду, продам, може, щось зароблю, ось шапку треба купити до зими, валянки, - Прохор зняв зi стiни батiг, швидше за звичкою, тому що його конячка Марта була слухняна, куди дiд Прохор потягне вiжки, туди i бiгла.
- Ой, дiду Прохоре, а не вiзьмете мене на базар, у мене всього один бiдончик молока, - попросила Капiтолiна.
- Вiзьму, мiсце є. Ще Кузьма з нами поїде, обiцяв я йому, - вiдповiв дiд.
- А що у Кузьми на базарi за справи? - запитала гостя.
- Гуся продати вирiшив, каже, чоботи продiрявилися, новi потрiбнi. Ну, раз ти з нами, Капо, пiшли, - покликав Прохор, виходячи з хати.
*
Рудий Кузьма з гусаком вже чекав бiля возу дiда Прохора.
- Давай, Кузьма, до Капи за бiдоном заїдемо, вона теж на базар, - сказав Прохор.
- Чого не заїхати, можна заїхати, - посмiхнувся привiтно хлопець.
Завантаживши у дворi Капiтолiни великий бiдон, всi посiдали на вiз i поїхали.
- Важкий бiдон, Капо, у тебе, мабуть, твоя Ромашка багато молока дає? - запитав Кузьма.
- У мене корiвка не Ромашка, Волошкою звуть. Вона молока дає двадцять п'ять фунтiв, а тут ще молочко вiд корови баби Килини, - вiдповiла Капiтолiна.
- Добра справа старим допомагати, - схвалив Кузьма. - Я ось теж одного гусака дiдовi Федору вiддав.
- Як? Задарма? - здивувалася Капiтолiна.
- А як же? Звичайно, задарма, по-сусiдськи, - посмiхнувся Кузьма.
- Задаром тiльки пiвень кукурiкає, - хмикнула молодиця. - А як на чоботи не вистачить грошей з одного гусака?
- Чи не вистачить, у тебе в борг попрошу, даси? - пожартував хлопець.
- У мене вiльних грошей немає, - стиснула губи Капiтолiна. - Ти диви, а то твiй гусак, того гляди, вщипне мене.
- Чи не вщипне, - сказав Кузьма i вiдвернувся спиною до Капiтолiнi.
Приїхали односельцi на базар, народу повно, хто продає товар, а хто шукає, та найкращий, та дешевший. Розвантажили бiдон Капiтолiни з воза, прилаштувалися торгувати.
- Ти сама сказала - пробуй молоко. Я спробував. Ти ж сама запропонувала, - сперечався худорлявий.
- Та де це бачено, щоб по повному глечику пробували! - кричала молодиця, привертаючи увагу народу.
Худорлявий шепнув їй на вухо:
- Мовчи, дiвко, а то зарiжу, - i пiшов далi по базару.
Капiтолiна оторопiла, вона не могла прийти до тями. До неї пiдiйшов Кузьма, який вже продав свого гусака.
- Що вiн тобi сказав? - запитав вiн.
Не встигла Капiтолiна вiдповiсти, як вони почули:
- Караул, пiвня поцупили! Лови злодiя!
Всi переполошилися, виглядаючи, у кого пiвень в руках.
- Лови злодiя! - не вгамовувалася торговка Харитина, вдивляючись в спини перехожих в надiї побачити сивого кучерявого старого, який крутився бiля її курей.
- Ось тобi i базарний день, - сказав Прохор, пiдiйшовши до односельцiв. - У мене весь сир розiбрали.
- I я гусака продав, пiду чоботи шукати, - вiдповiв Кузьма.
- Так може тобi додати грошей? - запитав Прохор.
- Дякую, дiду Прохоре, у мене в сорочцi припасено, нашкрябаю на чоботи, - подякував хлопець.
- Багато ще молока у тебе, Капо? - запитав дiд.
- Пiв бiдона ще, - надулася молодиця.
- Гаразд, торгуй, почекаємо, день довгий. Я в возi посиджу, - сказав дiд.
*
Через пiвгодини по дорозi, що вела в лiс, йшли два розбiйника. Той, що старiший роками, йшов попереду своїм розгонистим кроком.
- Їсти хочеться, - сказав другий розбiйник, той, що йшов позаду.
- Їсти йому хочеться, - бурчав старий, - яєчнею однiєю не наїсися.
- Так я ж ще баночку сметани у бабки з кошика витягнув. Смачна, мабуть, - облизався високий. - Я в однiєї молодицi молока напився, повний глечик випив.
- Ось, бачиш, сам випив, нi, щоб товаришевi принести, - дорiкнув старий.
- Так баба голосиста попалася, довелося її налякати, - виправдовувався худий.
- Бери з мене приклад - я цiлого пiвня поцупив, - похвалився кремезний.
- Ти ж досвiдчений розбiйник, Гавриловичу, - вирiшив задобрити молодий.
Старий пiдтягнув вище пiвня i вiдповiв:
- Вечеря буде знатна, зараз багаття розведемо, пiвня поскубемо.
Пiвень, нiбито вiдчув, яка доля йому уготована, i спробував вирватися, але старий розбiйник мiцно тримав його рукою.
- У мене не побешкетуєш, цить, не смикайся, - пригрозив вiн, намацуючи топiрець в кишенi.
*
Додому Прохор, Кузьма i Капiтолiна їхали мовчки. Кузьма м'яв в руках новенькi чоботи, розглядаючи їх.
- Скiльки вiддав? - запитала молодиця.
- П'ять карбованцiв, - вiдповiв Кузьма. - Хотiв офiцерськi купити, але вони дуже дорогi, не потягну.
- I скiльки ж вони? - поцiкавився Прохор.
- Цiлих двадцять карбованцiв.
- Ого, - присвиснув дiд. - А я ось в личаках ходжу все лiто, так добре! Легко i ноги не потiють.
- Взимку в личаках не походиш, - посмiхнувся Кузьма.
- За старих часiв ми i в постолах ходили, вниз овчину накрутимо на ноги i тепло, - згадав дiд. - А зараз всiм чоботи подавай.
- Чоботи - рiч хороша, я ось в своїх сiм рочкiв вiдходив, - хлопець подивився на потертi чоботи.
- Сiм рочкiв! Це не термiн для хороших чобiт, - заперечив дiд.
- А я що, я нiчого. Я ще буду i працювати в них i город копати. Це я новi купив - мамка каже, пора одружитися. Наречену менi наглядає.
- А чого, ти Капiтолiну бери - вона дiвка незамiжня, - порадив Прохор.
- Дуже скупа, - почухав лоб Кузьма. - Чи не зiйдемося ми з нею характерами.
- Капiтолiно, чого притихла? - дiд обернувся i глянув на молодицю.
- Вона думає, - пiдказав Кузьма.
- Про що ж? - запитав дiд.
- Думає, як їй з баби Килини грошi взяти за той глечик, що злодюжка випив, - пiдморгнув Кузьма.
- Швидкий ти на язик, - огризнулася Капiтолiна. - Я цiлий день на базарi простояла, повинна собi в збиток торгувати? Звичайно, вiзьму з баби Килини, їй не убуде, її корова ще дасть молока.
- Жадiбна ти, Капо, - сказав Кузьма.
- Не те, що ти, гусей вiн роздає. Так з таким чоловiком не розбагатiєш, так i будеш голодранцем, - наступала на хлопця молодиця.
- Не кажи, Капо, - не витримав дiд Прохор. - Кузьма добру справу зробив, а добрi справи повертаються добром. Прр! Стiй! Приїхали, Кузьма, твiй дiм.
- Дякую, дiду Прохоре, що пiдвiз. Добрi дiла не забуваються, - засмiявся хлопець, стрибаючи з воза.
- А хто там тебе чекає? - запитав Прохор. - Нiяк дiд Федiр.
Коло хати Кузьми на лавочцi сидiв дiд Федiр, а поруч з ним бекало ягня.
- Ну ось, дочекався, - встав дiд. - Я до тебе, Кузьма, з подарунком.
- Ось тобi й маєш! Ягня!? - здивувався хлопець.
- Баранчик, - сказав дiд Федiр.
- Ось мамка зрадiє, вона хотiла нашим вiвцям баранчика купити, - посмiхнувся Кузьма. - А тут свiй виросте.
- Ось i в добрий час, нехай росте i дає багате потомство, - побажав дiд Федiр.
- Спасибi, дiдусю.
- Ще у мене до тебе справа, Кузьма, - продовжував дiд Федiр. - Чи не купиш у мене конячку iз возом? Старий я став з конем управлятися, а ти мужик здоровий, господар.
- Так я з задоволенням, дiдусю, - зрадiв Кузьма. - Скiльки за конячку просите?
- Домовимося. А якщо на базар мене коли звозиш або город зореш, то буду тобi вдячний, що пам'ятаєш старого.
Прохор з Капiтолiною сидiли в возi коло будинку Кузьми i слухали їхню розмову.
- Так, прогадала ти, Капiтолiно. Такого жениха упустила. Господар, домовитий, а тепер ще й з конячкою буде. Тепер у нього наречених буде, хоч вiдбавляй.
- А менi що до того?
- Як що? Дивись, в дiвках засидишся, - посмiхнувся дiд.
- Ось ще, - хмикнула молодиця.
А за випитий глечик вона з баби Килини все-таки не взяла грошей, видно, соромно було перед дiдом Прохором i Кузьмою. Хоч так. I то добре.
***
Ще не раз возив дiд Прохор Капiтолiну на базар i не тiльки Капiтолiну, а й iнших сусiдiв.
Нiкому не вiдмовляв, а плату нiколи не брав, хiба що хтось пригостить чимось. Бувало, давали йому меду баночку, гарбузик, цукор для конячки або снопик сiна.
Будь-що в дорозi бувало. Влiтку сонце пекло, восени дощ поливав, а взимку хуртовина замiтала.
Якось раз поверталися Капiтолiна i дiд Прохор взимку з базару, а заметiль розiгралася, того й гляди - всi дороги замете. Прохор, знай собi, конячку поганяє:
- Давай, рiдна, треба завидна додому дiстатися, а то дорiг не видно буде, все снiгом вкриється.
А Марта старається, бiжить, з нiздрiв пар виривається.
- Морозець мiцнiшає, - зауважив Прохор. - Ти, дiвчино, добре накрийся овчиною, а то замерзнеш.
- Я сховалася, дiду Прохоре, ви собi овчину тягнiть, холодно, мабуть.
Уже недалеко було до села, як конячка раптом фиркнула i рвонула сани убiк, мало не перевернувши їх.
- Прр! - зупинив коня Прохор. - Хтось на дорозi?
Вiн вилiз iз саней i пiшов вперед конячки. На дорозi лежав пес.
- Де ж вiн втратив господаря? - запитала Капiтолiна.
- У таку заметiль господар собаку не вижене, видно, давно бродить бродяга.
- Куди ж ви його тепер?
- Я його бабi Грунi вiддам, вона бiля самого лiсу живе, буде їй хату вартувати та вiд розбiйникiв захищати, а влiтку козу пасти, - придумав Прохор.
- Це ви добре придумали, дiду Прохоре, тiльки чи погодиться баба Груня?
- А ми до неї заїдемо..
*
Баба Груня сидiла вдома та поглядала на заметiль у вiконце. В хатi було тепло, вона топила пiч, пекла хлiб. У сiнях мекала Маняшка.
Баба Груня виглянула у сiни:
- Мабуть, замерзла, мороз на вулицi, iди у хату погрiтися, - запросила вона.
Коза несмiливо увiйшла в дiм. В iнший час баба Груня козу в хату не пускала i Маняша знала про це.
Раптово у вiконце баби Грунi постукали.
Господиня виглянула у вiкно:
- До нас гостi, - вона одягла кожух i пiшла вiдчиняти дверi.
- Здрастуй, Груню, - привiтався Прохор, бiля якого сидiв гарний пес i жалiбно дивився на хату.
- Ой, проходьте в гостi, - запросила господиня.
- Немає часу, з базару їдемо, додому поспiшаємо. А ось пес хотiв би до тебе в гостi погрiтися.
- Гарний, - зауважила бабуся. - Де ж ви його взяли?
- Знайшли на дорозi, мало не замерз бiдолаха.
- Iди до хати, - покликала вона собаку, - йди до печi, грiйся, зараз кiсточку дам. Спасибi тобi, Прохоре.
- I тобi спасибi, що животину пошкодувала. Бувай здорова, Груню, - Прохор пiшов до саней.
*
Пес увiйшов до хати i побачив козу. Вiн завиляв хвостом.
- Iди, iди, тут лягай. Що, кiз не перший раз бачиш? Не будеш кривдити Маняшу, а то вижену на мороз. А будеш слухатися, то живи, нам з Маняшею веселiше i безпечнiше, будеш хату вартувати. Зрозумiв?
Пес вiддано подивився в очi нової господинi.
- На ось тобi кiсточку i хлiба трохи, скоро новий спечеться, може i тобi перепаде. Як же тебе звати? Шарик? Нi, ти не Шарик. Полкан? Дозор?
Справа взимку була, прихворiв дiд Прохор, застудився мабуть в дорозi. Явдоха свекра лiкувала, медом поїла, редькою годувала вiд кашлю, воду грiла ноги парити.
У недiлю до них Капiтолiна забiгла:
- А де дiд Прохор, - запитує, - чого вiз не запряжений?
- А вiн тобi, що вiзник? Прихворiв дiдусь, - вiдгукнулася Явдоха.
- Як же так? - обурилася гостя. - Що ж моє молоко тепер прокисати має?
- Ти сама не своя, дiвко? Шукай когось iншого, а Прохор не може, захворiв, - почала сердитися невiстка.
- Вiн же обiцяв. У мене бiдон у дворi стоїть, - не могла заспокоїтися Капiтолiна.
Явдосi набридла наполегливiсть непрошеної гостi, вона почала наступати на сусiдку, щоб виставити її за дверi.
Капiтолiна розсердилася, як це так, до неї, гостi, така неповага!? Вона рiшуче зробила крок до Явдохи. Зiйшлися вони не на жарт.
- Вбивають! - кричала Капа, тому що Явдоха явно була сильнiше її.
Коли дiд Прохор вийшов у свiтлицю, то побачив двох дiвок, що зчепилися мiж собою.
- А-ну, розбiглися швидко, - закричав вiн басом.
Молодицi вiдразу кинули одна одну, а Капiтолiна рвонула до дверей.
- Так що, не поїдемо? - запитала вона у Прохора.
- Захворiв я, Кузьму попроси, - закашлявся Прохор. - Ну, чого зчепилися? - запитав вiн у невiстки, яка розчiсувала волосся пiсля бiйки.
- Нахабна вона, кажу, прихворiв дiдусь, а вона - треба i треба, - стала виправдовуватися Явдоха. - Отже ви її, татусю, скiльки возили, так вона i знахабнiла.
- А чого ти битися полiзла? - строго запитав свекор.
- Ви ж самi, татусю, говорили, що добро повинно бути з кулаками, ось я i захищала вас, - змахнула сльозу невiстка.
- Це коли я говорив?
- Коли Матвiйко бабу Груню вiд розбiйникiв захищав.
- Так я ж казав в тому сенсi, що треба вмiти за себе i за iнших постояти, не боятися зла, а боротися з ним.
- Ну, ось я i боролася.
- А ти вiдразу в бiйку. А переконати Капiтолiну ти не могла?
- Її не могла, - шмигнула носом Явдоха.
Дуже Явдосi прикро було, що свекра вона захищала, а вiн їй вимовляє, мовляв, перевищила самооборону. А як з нею, з Капiтолiною по iншому? Вона ж на шию сiла i нiжки звiсила. Нi, щоб поцiкавитися у дiдуся, як здоров'я, вона - вези та вези її.
- Може тепер не прийде Капiтолiна пiсля мого частування, - промовила Явдоха з надiєю.
- Прийде, - зауважив Прохор. - Кузьма її не сильно шанує, жадiбна ти, каже.
- Що ж ви, татусю, її все возите?
- Сусiдам треба ж допомагати. I це неправда, що Капiтолiна не змiнюється. Змiнюється, тiльки повiльно. Життя навчить i її, - сказав Прохор.
Явдоха почервонiла. Адже її життя теж вчить, повiльно, потрошку.
