Рось Анна : другие произведения.

Таємниця старовинної вежі

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Це дуже романтична історія. Історичні події 17-го століття вплетені в сюжет любовного роману. Основна дія розгортається навколо дивного замку, який зберігає свої секрети. Замок знаходиться на території сучасної Білорусі, землі, що лежить на перетині торгових шляхів і входить в зону інтересів різних держав.


Ганна Рось

Таємниця старовинної вежі

Таемниця [Анна Рось]
   Частина 1. Любов не владна
   1. Зустріч старих друзів
   Полковий обозний Переяславського козацького полку Іван Яблуневський чекав у гості давнього товариша, Януша Левчицького, коменданта замку польського князя. У хаті йшли приготування до приходу гостя, на стіл виставлялися солоні огірочки, кисла капуста з журавлиною, рум'яні пироги з м'ясом, на печі шкварчала пишна яєчня, збита на молоці і підсмажена на шматочках сала.
   Просторий дерев'яний будинок полкового обозного розташовувався в затишному куточку Переяслава, де річка Альта повертала, щоб злитися з Трубежем. Тут же стояв млин обозного, а недалеко на лузі стояло зо два десятки вуликів. Економка Маланія, яка працювала в домі обозного, продавала на ринку мед з пасіки, що приносило додатковий дохід господареві.
   Двері відчинилися, і в кімнату разом з обозним увійшов Януш Левчицький. Входячи, гість за звичкою трохи пригнувся, щоб не вдаритися головою об укіс. Януш був вище середнього зросту, стрункий, м'язистий. Одягнений був у похідний темно-синій шовковий жупан, на поясі шабля-чечуга, взутий у високі шкіряні чоботи. У нього було коротко пострижене попелясто-русяве волосся. Риси обличчя завеликі, але дуже красиві зелені очі з коричневими вкрапленнями близько зіниці.
   - Доброго дня у вашій хаті, - привітався гість.
   - Здрастуйте, сідайте, гість дорогий, - запросила Маланія, ставлячи на стіл пляшку горілки. - Дівчата, несіть горохову кашу і яєчню.
   Дві помічниці економки кинулися ставити на стіл частування.
   - Софія, сядь з нами, - запросив обозний сімнадцятирічну доньку, яка принесла глечик узвару.
   Софія слухняно сіла на край лавки.
   Януш дивився на дівчину і не міг відвести погляду. Йому здавалося, що такої красуні він ще не бачив, хіба що на розписах соборів, коли зображують янголів. Дівчина підняла вії, крадькома глянула на гостя. Януш зауважив, що очі у неї, як темний бурштин, на щоках легкий рум'янець, а волосся ... Неслухняні пасма пишного світло-русявого волосся вибивалися з-під стрічок, які вона пов'язала на голову.
   - Що, гарна? Обімлів? А на полі бою був герой! - засміявся Іван, наповнюючи чарки горілкою. - Давай, накладай, накладай, будь, як вдома. Софія, відріж хліба гостю.
   Дочка взяла ніж і стала різати м'який, недавно спечений хліб з борошна із власного млина.
   - Ну, давай, по першій, - чаркнувся Іван і випив чарку.
   Януш теж випив і скривився.
   - Що, давно забутий смак? Скучив за нашою горілкою? - запитав Іван. - Дочка, давай я тобі наливочки трохи наллю. Маланія робила, вона у мене на господарстві головна. Мені ж господарством ніколи займатися, а Ганнушка, царство їй небесне, залишила нас. Бери огірочок, - господар подав гостю миску з хрусткими огірочками. - Ну, розкажи, яким вітром тебе занесло в наші краї?
   - Я зі спеціальним дорученням для гетьмана Конецпольського, - відповів Януш.
   - Знаю я твої спеціальні доручення, - засміявся Іван, - либонь, це ти привіз золоті дублони.
   Януш засміявся:
   - Тобі, Іван, як полковому обозному краще знати.
   - Я їх вже поклав в казну. Пригощайся, Януш, пирогами з м'ясом, це Софія готувала.
   Гість відламав шматок рум'яного пирога і відкусив.
   - Смачно! - він вдихнув аромат здоби. - Ваша кухня дуже поживна, як це козацькою мовою? Живильна! Дуже смачно. У Софії золоті руки.
   Дівчина засоромилася. Батько помітив, що його гість просто не може відірвати очей від його дочки. Як батькові, йому було дуже втішно і приємно. Тим більше, що Софія вже на виданні, а Янушу хоч уже тридцять п'ять, але він не одружений, гарний собою, відважний воїн, а крім того, посада у нього почесна.
   - Розкажи, Януш, де ти зараз служиш?
   - Після поранення я пішов у відставку з королівських військ. Мені князь Чарський запропонував роботу з охорони замку, командиром замкового гарнізону.
   - Комендантом, значить. А що за замок?
   - В Речі Посполитої. Між Мінськом і Гродно, поблизу від Мостів.
   - Так це недалеко, - сказав Іван, наповнюючи чарки. - Давай, за підписаний мир, щоб хлопці наші не гинули і не поливали землю кров'ю.
   - Думаю, козаки задоволені?
   - Як тобі сказати, воно, звичайно, так. Реєстр збільшили з шести тисяч до восьми, гетьмана можемо самі вибирати. Будь здоров!
   Януш випив чарку і знову крадькома подивився на Софію. "Ангельської краси", - подумав комендант. Стільки років жодна дівчина так не турбувала його душу, а тут ... Горілка не брала Януша, він не п'янів, в грудях стискалося серце, від хвилювання до горла підступив клубок, Януш закашлявся.
   - Випийте узвару з медом, пан, - запропонувала Софія, наливаючи кухоль і подаючи його гостю.
   Комендант випив залпом підбадьорливий напій з груш і вишень. Він йому здався божественним, такого він ще в житті не куштував.
   2. Поворот долі
   Вночі Януш майже не спав, зітхав, перевертався з боку на бік, вставав попити води. Сон ніяк не йшов. Він згадував дочку обозного, красуню з кучерями кольору стиглої пшениці, що переливається на сонці. Завтра йому їхати в замок, а він не уявляє, як без цієї дівчини далі жити. Софія ... Яке гарне ім'я, таке ніжне, непомітне.
   Вранці супроводжуючий воєводу помічник Кастусь Вуйчик запитав Януша:
   - Коли рушимо назад? Коли коней запрягати?
   - Почекай, Кастусь, у мене ще одна невідкладна справа, - відповів комендант і став спішно збиратися.
   Він під'їхав до дому обозного, зістрибнув з коня і увійшов у двір. Назустріч ішов Іван:
   - Ще трохи, і ти б мене не застав. Я як раз збирався йти. Що трапилося? Підемо в хату.
   Януш зняв головний убір і пішов за господарем.
   - Сідай. Маланія, принеси частування гостю, - крикнув обозний.
   - Дякую, не треба, - відмовився комендант.
   - Говори, що за справа привела тебе.
   Януш м'яв шапку.
   - Я, Іван, хочу посвататися до твоєї дочки, запала вона мені в душу.
   - Он воно що, - посміхнувся у вуса обозний.
   - Їхати мені сьогодні треба. Дозволь нам обвінчатися, - Януш дивився благаючими очима.
   - Так, задачка. Ось так сюрприз, недарма мені застілля снилося, Маланія сказала - до несподіваної події. Як же - повінчатися. Ти хочеш, щоб моя Софіюшка з тобою поїхала? - Іван почухав потилицю. - Не знаю, що тобі й відповісти. Надто несподівано.
   - Прошу тебе, віддай за мене доньку, буду любити її, на руках носити. У мене дім недалеко від замку, є кімната в замку, вона ні в чому не матиме потреби, тільки віддай за мене, - благав Януш.
   - Людина ти хороша, тільки як же я без дочки? У мене одна радість - Софія та Маріюшка.
   В світлицю увійшла Маланія, несучи узвар і розігріті в печі пироги. З-за печі виглядала молодша дочка обозного, п'ятнадцятирічна Марійка.
   - Батюшка, видайте Софію, буде жити, як бариня, в замку, - сказала Маланія.
   - Іди ти, порадниця, - вилаявся обозний. - Якщо б я тебе не знав багато років, - він звернувся до Януша, - і думати не став би. Але знаю - ти чоловік правдивий, і при посаді, при платні.
   - Нічого для неї не пошкодую, буде все мати! - гарячкував Януш. - Дозволь нам обвінчатися!
   - Так, треба дівчину запитати спочатку, - підказувала Маланія, ставлячи на стіл огірочки.
   - Софія! Дочка! - покликав Іван.
   На порозі з'явилася Софія. Янушу вона здалася ще красивішою, ніж вчора. На ній був жупан з дорогої шовкової тканини. Волосся її було заплетене і зав'язане стрічками.
   - Сядь, доню, - сказав батько. - Пан Януш просить віддати тебе за нього. Підеш?
   Софія підскочила від несподіванки.
   - Кращого нареченого тобі навряд чи знайти. А що, комендант, командир замкового гарнізону. Одне погано - далеко від нас живе. Ну що робити, - Іван задумався. - Треба думати про щастя дочки.
   Софія зблідла.
   - Панна, не бійтеся мене, - сказав Януш. - Прошу вашої руки. Я сьогодні повинен виїхати. Але мені немає життя без вас, панна. Розбили ви моє серце.
   - Виходь, Софія, пан видний, багатий, - втрутилася Маланія, ставлячи частування на стіл.
   - Я не знаю, - ледь чутно сказала дівчина. - Не можу зважитися.
   - Мені треба їхати в замок. Вінчатися треба негайно. Благаю вас, панна, поїхали зі мною! - комендант став на коліно перед дівчиною.
   - Що ви, що ви, встаньте, пан, - засоромилася Софія.
   - Так, - опершись на лавку і підперши щоку долонею, замислився Іван. - Що з тобою робити, Януш?
   - А чого думати, треба бігти до батюшки домовлятися, - підбадьорювала Маланія.
   - Ось скалка, - вилаявся обозний. - Ну, всюди вона порадниця.
   - Так як же такого жениха відпускати, батюшка, непорядок, - не вгамовувалася економка.
   - Ну що, дочка, вирішуй, наречений хороший, видатний, надійний. Будеш за ним, як за кам'яною стіною. Згодна?
   - Не знаю, як ви скажете.
   Маланія вже тримала ікону.
   - Тоді ось вам моє батьківське благословення.
   Іван взяв ікону, перехрестив їх.
   - Станьте перед батюшкою на коліна, - підказувала Маланія.
   - Живіть в мирі та злагоді, дай вам Боже щасливе і довге життя.
   Софія і Януш поцілували ікону.
   - Маланія, біжи до батюшки, потім в крамницю, купи, що треба нареченій, - наказав Іван. - Я на службу з'їжджу, а після полудня приїжджай, Януш, за нареченою.
   Януш був у нестямі від щастя. Він обняв майбутнього тестя.
   - Віддаю тобі найдорожче, бережи її, - наказував Іван.
   - Буду берегти і любити, не сумнівайся, - обіцяв Януш.
   Близько третьої години дня до будинку обозного під'їхала заквітчана крита бричка, в яку була запряжена пара коней. З неї зістрибнув комендант і побіг в дім за нареченою. Через кілька хвилин молоді вийшли, сіли в бричку і поїхали до церкви.
   Диякон кадив храм.
   - Вінчається раб Божий Януш рабі Божої Софії в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, - співав батюшка.
   Він осінив Софію вінцем з образом Богородиці, кажучи:
   - Вінчається раба Божа Софія рабу Божу Янушу в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
   Потім батюшка сказав:
   - Господи, Боже наш, славою і честю вінчай їх!
   3. Дорога
   Януш сидів в бричці з Софією. Поруч скакав на коні помічник коменданта Кастусь Вуйчик, тримаючи за вуздечку коня Януша Левчицького. Ще п'ять вершників супроводжувало коменданта.
   Трясучись в бричці, Софія дивилася на рідні пейзажі. "Як там буде вдалечині від рідного дому, від батька, від милої сестрички Марійки, - думала вона. - Побачимося чи? Як мене зустрінуть на новому місці? Як до мене поставляться господарі замку? Яким виявиться захоплений мною чоловік, коли вони стануть жити разом? Чи не перетвориться він в грубого солдафона?"
   Януш раз у раз з хвилюванням поглядав на молоду дружину. Вона краєм ока помічала його погляди, але не подавала виду. Вона розглядала його міцні руки. "Напевно, він добре володіє шаблею, - подумала вона. - Шабля зліва, точнісінько, як у батька. І рукоятка потерта, швидше за все ця шабля використовувалася в багатьох битвах". Софія крадькома глянула на профіль Януша. "У нього мужнє обличчя, злегка хвилясте волосся, - подумала вона. - А очі такі ясні і добрі. Господи, нехай Януш виявиться хорошим чоловіком і захисником мені", - просила вона.
   - Ти не втомилася, Софія? - дбайливо запитав Януш. - Їсти, пити хочеш?
   - Я люблю дорогу, - відповіла дівчина, - але сьогодні вона здається нескінченною. Їсти не хочу, а кілька ковтків води зробити можна.
   Януш відкрив похідну флягу і простягнув дружині.
   Вона жадібно випила кілька ковтків і повернула йому флягу. Кілька крапель води залишилося на її підборідді. Януш ніжним дотиком змахнув воду. Він заглянув у її очі і, торкнувшись долонею шиї, притягнув її прекрасне обличчя до себе і ніжно поцілував.
   День наближався до кінця. Сонце вже сідало. Небо було дуже красивим, на ньому пропливали бузкові хмарки на горизонті. Ближні хмари відбивали промені сонця і були надзвичайно мальовничими, рожево-золотистими. Уздовж дороги росли високі трави, що напилися травневих дощів. Десь на горизонті виднілися невеликі кургани і кам'яні брили, іноді порослі травою. Чим північніше просувалися подорожні, тим частіше траплялися дерева. Коли дорога йшла серед лісу, здавалося, що дуже швидко темніє.
   Софія їхала в бричці з чоловіком, згадуючи розставання з рідними. Після вінчання вони з Янушем заїхали в дім батька, забрали її речі і, злегка перекусивши за святковим столом, накритим Маланією, вирушили в дорогу. Іван Яблуневський обійняв доньку на прощання та поцілував.
   - Не забувай нас, дочка, будь щаслива.
   - Прощавайте, батько. Прощавайте, Марійка, Олекса, Уляна, Данилка, Маруся.
   Софія поцілувала молодшу сестру, обняла старшого брата Олексу, який жив неподалік і приїхав з родиною, дружиною та дітьми.
   - Софія! - кинулася слідом за бричкою Марійка і заплакала.
   Софія сама ледве стримала сльози. Дуже різкий поворот зробила її доля. Що чекає її попереду? Ось чоловік її, пан Януш, тримає її за руку, цілуючи її пальці. А який він? Вона про нього зовсім нічого не знає. Так, він воював разом з батьком під Хотином, коли польська піхота прийшла на допомогу козакам, неукріплені позиції яких піддалися потужному штурму турків. З тих пір батько товаришував з Янушем. Колись він приїжджав до них додому, їй тоді було дванадцять, Марійці десять. Мама тоді була ще жива. Зараз вона, напевно, спостерігає за нею з небес. Її дочка наречена. Ось тільки весілля дивне. Вона в бричці. Далека дорога.
   Почало сутеніти. На ніч Януш вирішив зупинитися переночувати в дорожньому трактирі. Гостинна господиня приготувала щільну вечерю для солдатів гарнізону, розмістила гостей в номерах.
   Софія з Янушем вечеряли в номері, він не хотів, щоб вона ніяковіла від цікавих поглядів чоловіків.
   - Лягай, відпочинь, я піду до хлопців, посиджу з ними трохи, треба пригостити їх з приводу мого одруження. Спи спокійно, твої двері під охороною замкової варти, - він тихо засміявся і поцілував її на прощання.
   До ранку Софію ніхто не потривожив. Януш, випивши трохи вина, заснув прямо в ресторані трактиру, оскільки минулої ночі він практично не спав.
   Вранці Януш тихенько постукав, щоб не злякати Софію. Вона відкрила двері.
   - Доброго ранку. Ти вже вмилася? - запитав, посміхаючись, комендант.
   - Доброго. Так. Вода ще є, будете вмиватися? Вам злити?
   - Злий, будь ласка.
   Вмивався Януш смішно. Розбризкуючи воду, облив сорочку. Софія подала йому рушник.
   - Дякую, панна. Кохана моя.
   Промокнувши обличчя, він поцілував юну дружину.
   - Підемо, поснідаємо і поїдемо, - сказав Януш.
   - Я не голодна, візьміть щось в дорогу, можемо вирушати.
   Виїхали вони рано. Дув свіжий ранковий вітерець. Януш зі щасливою посмішкою раз у раз поглядав на Софію.
   - Що це, пане? - запитала дівчина, показуючи на згорнутий рулоном лист.
   - Називай мене Януш, можеш звати монш, чоловік, - засміявся комендант, беручи папір. - Це є умова польською, угода. Ти вмієш читати?
   - Тільки старослов'янською.
   - А польською? Ти ж непогано розмовляєш польською.
   - Польську я вивчила, але писати не вчилася.
   Януш розгорнув папір.
   - Копія угоди між польським гетьманом Станіславом Конецпольським і запорізькою козацькою старшиною. Укладено в травні місяці 1630 року - прочитав він.
   Софія глянула:
   - Дивні літери. Деякі на наші схожі. "Р", - сказала вона.
   - Це не "р", це "п" - Переяслав. "Р" ось вона, як пишеться.
   - А це яка буква? - запитала дівчина, вказуючи на слово "hetmanem".
   - Це "х", це "т", а "м" і "н" - схожі.
   - Гетьманом? - прочитала вона.
   - Молодець, ти швидко вчишся, - засміявся Януш.
   - А пан може вчити мене писати польською? - запитала дівчина.
   Януш зрадів, адже він зможе більше часу бути з нею, у них буде спільний інтерес.
   - Звичайно, панна Левчицька, - він поцілував її тонкі пальці, - із задоволенням.
   - Нам довго бути в дорозі? - Софія дивилася на навколишні краєвиди.
   - Більше тижня.
   Дівчина здивовано відсахнулась і подивилася на нареченого. Вона ніяк не очікувала.
   - Так довго!
   - Ми б могли рухатися швидше без брички, просто на конях, - зауважив комендант, - князь Чарський, напевно, чекає нас скоріше.
   - Так дістаньте мені коня.
   - Ти вмієш їздити верхи? - здивувався Януш.
   - А як же! Щоб дочка полкового обозного не вміла управлятися з конем! - засміялася Софія.
   - Тоді я пошукаю тобі коня і відпущу візника, - зрадів комендант.
   Йому не терпілося привезти Софію в князівські володіння, які охороняв його гарнізон.
   4. Замок князя
   Нарешті, після довгої дороги терпіння Софії було винагороджено. Коли вони виїхали з лісу, на горизонті вище дерев показалися верхівки круглих зубчастих веж замку. По мірі наближення замок все більше і більше вражав дівчину своєю незвичайною красою. Сам замок перебував на невеликій височині. З північно-західного і південного боку замок був оточений річкою Щарою, що петляла серед заливних лугів, височин і мальовничих лісових борів. З північно-східної сторони був заболочений ліс, а далі болото. Таке положення замку було стратегічно дуже вигідним. З південно-східного боку між замком і річкою розташовувалася велика галявина і парк. У замку було чотири високих монументальних вежі з бійницями, але вони розташовувалися не в строгому геометричному порядку, а в прив'язці до ландшафту, тому план замку мав форму неправильного чотирикутника. Між круглими вежами розташовувалися інші будови, але всі вони були пов'язані високою зубчастою стіною, яку підтримували трикутні виступи-контрфорси.
   По центру південно-західної стіни розташовувалася квадратна башта, що служила входом до замку, який замикався кованими гратами. Над входом на виступаючому еркері виднівся герб князів Чарських.
   Внизу на стінах фортеці зовсім не було вікон. На рівні третього поверху були вузькі вікна-бійниці. Вище над ними красувалися вузькі здвоєні і строєні арочні вікна, всередині яких в квадратах з дерева виднілися маленькі пластинки слюди.
   На південно-східній стіні був ще один вхід, господарський. Перед ним стояли дві невеликі башточки. Між входом і цими башточками був перекинутий легкий висячий міст.
   Лівий і правий берег річки, що огинала замок, з'єднували два дерев'яних мости, біля західної і південної веж.
   На Софію замок справив незабутнє враження. Він відразу вразив її своєю грандіозністю. Вона сиділа на коні і розглядала замок. Їй здалося, що південна вежа, як корабель врізалася в паркову зону.
   - Подобається? - запитав, посміхаючись Януш.
   - Дуже, - відповіла Софія. - І парк красивий, трава, доріжки, одинокі дерева. А квітів чомусь мало, тільки дві клумби.
   - Одна з махровими тюльпанами, а друга з білими і жовтими ліліями. Княгиня Малгожата так вирішила. Я тебе потім представлю князю Чарському і княгині і покажу свою кімнату в замку, а зараз поїхали, я познайомлю тебе з матінкою.
   5. Новий дім
   На лівому березі річки розташувалося невелике поселення. Будинок Левчицьких стояв недалеко від річки. Уздовж вулиці йшли будинки, знизу наполовину викладені каменем, а зверху вкриті деревом. Двори не були обгороджені парканами. Господарські прибудови стояли прямо біля будинків.
   Через п'ять будинків стояла корчма, далі - торговельні лавки.
   Пані Тереза ??побачила сина в вузькому отворі вікна і вибігла його зустрічати.
   - Повернувся! - зраділа вона.
   Побачивши дівчину на коні, мати запитала:
   - А це що за панна?
   - Це моя наречена, ми обвінчалися.
   - Нарешті у мене будуть онуки, - зраділа пані Тереза. - Думала, не дочекаюся, поки ти одружишся. Ну, давай, давай, злазь, наречена, підемо в будинок, - запрошувала свекруха.
   Софія зістрибнула з коня, Януш зловив її і м'яко опустив на землю. Дівчина була трохи вище плеча своєму чоловікові-богатирю.
   - Я зараз, хлопці, - крикнув Януш своїм солдатам, - чекайте мене.
   Януш ввів Софію в дім, де вони жили з матір'ю вдвох. Будинок здався Софії незвичайним. Хоча на вулиці було ще світло, але в домі були сутінки. Кам'яні стіни внизу, темні колоди вгорі, світло проникало у вузькі вікна. Але в той же час, будинок не був похмурим, в каміні горіли дрова і палаючий вогонь надавав дому затишок.
   - Розташовуйся, Софія. Матінко, я в замок. Приймай гостю.
   - Їдь, не турбуйся. Зараз зігрію води, помиється, приготуємо вечерю, - говорила не поспішаючи пані Тереза, наливаючи води в казанок. - Сідай.
   Невістка присіла на табурет, що стояв біля великого дубового столу. Вона розглядала дім.
   В половині будинку була низька стеля з колод, коли увійшов Януш, він ледь не торкнувся стелі. Зате в другій половині будинку взагалі не було стелі і можна було бачити простір під дахом. Там, нагорі, на вертикальних дубових стійках, пані Тереза ??зберігала підвішеними запаси борошна, цибулі та іншу городину. Внизу біля каміна стояла скриня, на якій пані Тереза, ймовірно, і спала. Софія звикла до вибіленої хати, домашнього кухонного інвентарю, до ікон в кутку. В цьому будинку їй було трохи незвично, хоча він їй здався гостинним.
   - Вирішила прогріти будинок каміном, зігріти старі кістки, а тут ви. Зараз закипить вода, будеш митися з дороги. Звідки ж тебе привіз мій син? - запитала свекруха, замішуючи борошно на коржі. - У тебе такий кумедний наряд, стрічки.
  
   Повна версія книга на АНДРОНУМІ
   https://andronum.com/product/ros-ganna-tamnitsya-starovinno-vezhi/
  
  
  
   Назва чечуга походить від назви виду дністровських риб, з якими шаблі мали деяку зовнішню схожість
   Переяславська угода 1630 року - договір між польським гетьманом Станіславом Конецпольським і запорізькою козацькою старшиною, укладений в травні після селянсько-козацького повстання
   Згідно Переяславської угоди
   Хотинська битва 1621 року - битва війська Речі Посполитої і Війська Запорозького проти війська Османської імперії
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"