Рось Анна. Таємниця старовинної вежi

Ганна Рось

Таємниця старовинної вежi

Частина 1. Любов не владна

1. Зустрiч старих друзiв

Полковий обозний Переяславського козацького полку Iван Яблуневський чекав у гостi давнього товариша, Януша Левчицького, коменданта замку польського князя. У хатi йшли приготування до приходу гостя, на стiл виставлялися солонi огiрочки, кисла капуста з журавлиною, рум'янi пироги з м'ясом, на печi шкварчала пишна яєчня, збита на молоцi i пiдсмажена на шматочках сала.

Просторий дерев'яний будинок полкового обозного розташовувався в затишному куточку Переяслава, де рiчка Альта повертала, щоб злитися з Трубежем. Тут же стояв млин обозного, а недалеко на лузi стояло зо два десятки вуликiв. Економка Маланiя, яка працювала в домi обозного, продавала на ринку мед з пасiки, що приносило додатковий дохiд господаревi.

Дверi вiдчинилися, i в кiмнату разом з обозним увiйшов Януш Левчицький. Входячи, гiсть за звичкою трохи пригнувся, щоб не вдаритися головою об укiс. Януш був вище середнього зросту, стрункий, м'язистий. Одягнений був у похiдний темно-синiй шовковий жупан, на поясi шабля-чечуга, взутий у високi шкiрянi чоботи. У нього було коротко пострижене попелясто-русяве волосся. Риси обличчя завеликi, але дуже красивi зеленi очi з коричневими вкрапленнями близько зiницi.

- Доброго дня у вашiй хатi, - привiтався гiсть.

- Здрастуйте, сiдайте, гiсть дорогий, - запросила Маланiя, ставлячи на стiл пляшку горiлки. - Дiвчата, несiть горохову кашу i яєчню.

Двi помiчницi економки кинулися ставити на стiл частування.

- Софiя, сядь з нами, - запросив обозний сiмнадцятирiчну доньку, яка принесла глечик узвару.

Софiя слухняно сiла на край лавки.

Януш дивився на дiвчину i не мiг вiдвести погляду. Йому здавалося, що такої красунi вiн ще не бачив, хiба що на розписах соборiв, коли зображують янголiв. Дiвчина пiдняла вiї, крадькома глянула на гостя. Януш зауважив, що очi у неї, як темний бурштин, на щоках легкий рум'янець, а волосся ... Неслухнянi пасма пишного свiтло-русявого волосся вибивалися з-пiд стрiчок, якi вона пов'язала на голову.

- Що, гарна? Обiмлiв? А на полi бою був герой! - засмiявся Iван, наповнюючи чарки горiлкою. - Давай, накладай, накладай, будь, як вдома. Софiя, вiдрiж хлiба гостю.

Дочка взяла нiж i стала рiзати м'який, недавно спечений хлiб з борошна iз власного млина.

- Ну, давай, по першiй, - чаркнувся Iван i випив чарку.

Януш теж випив i скривився.

- Що, давно забутий смак? Скучив за нашою горiлкою? - запитав Iван. - Дочка, давай я тобi наливочки трохи наллю. Маланiя робила, вона у мене на господарствi головна. Менi ж господарством нiколи займатися, а Ганнушка, царство їй небесне, залишила нас. Бери огiрочок, - господар подав гостю миску з хрусткими огiрочками. - Ну, розкажи, яким вiтром тебе занесло в нашi краї?

- Я зi спецiальним дорученням для гетьмана Конецпольського, - вiдповiв Януш.

- Знаю я твої спецiальнi доручення, - засмiявся Iван, - либонь, це ти привiз золотi дублони.

Януш засмiявся:

- Тобi, Iван, як полковому обозному краще знати.

- Я їх вже поклав в казну. Пригощайся, Януш, пирогами з м'ясом, це Софiя готувала.

Гiсть вiдламав шматок рум'яного пирога i вiдкусив.

- Смачно! - вiн вдихнув аромат здоби. - Ваша кухня дуже поживна, як це козацькою мовою? Живильна! Дуже смачно. У Софiї золотi руки.

Дiвчина засоромилася. Батько помiтив, що його гiсть просто не може вiдiрвати очей вiд його дочки. Як батьковi, йому було дуже втiшно i приємно. Тим бiльше, що Софiя вже на виданнi, а Янушу хоч уже тридцять п'ять, але вiн не одружений, гарний собою, вiдважний воїн, а крiм того, посада у нього почесна.

- Розкажи, Януш, де ти зараз служиш?

- Пiсля поранення я пiшов у вiдставку з королiвських вiйськ. Менi князь Чарський запропонував роботу з охорони замку, командиром замкового гарнiзону.

- Комендантом, значить. А що за замок?

- В Речi Посполитої. Мiж Мiнськом i Гродно, поблизу вiд Мостiв.

- Так це недалеко, - сказав Iван, наповнюючи чарки. - Давай, за пiдписаний мир, щоб хлопцi нашi не гинули i не поливали землю кров'ю.

- Думаю, козаки задоволенi?

- Як тобi сказати, воно, звичайно, так. Реєстр збiльшили з шести тисяч до восьми, гетьмана можемо самi вибирати. Будь здоров!

Януш випив чарку i знову крадькома подивився на Софiю. "Ангельської краси", - подумав комендант. Стiльки рокiв жодна дiвчина так не турбувала його душу, а тут ... Горiлка не брала Януша, вiн не п'янiв, в грудях стискалося серце, вiд хвилювання до горла пiдступив клубок, Януш закашлявся.

- Випийте узвару з медом, пан, - запропонувала Софiя, наливаючи кухоль i подаючи його гостю.

Комендант випив залпом пiдбадьорливий напiй з груш i вишень. Вiн йому здався божественним, такого вiн ще в життi не куштував.

2. Поворот долi

Вночi Януш майже не спав, зiтхав, перевертався з боку на бiк, вставав попити води. Сон нiяк не йшов. Вiн згадував дочку обозного, красуню з кучерями кольору стиглої пшеницi, що переливається на сонцi. Завтра йому їхати в замок, а вiн не уявляє, як без цiєї дiвчини далi жити. Софiя ... Яке гарне iм'я, таке нiжне, непомiтне.

Вранцi супроводжуючий воєводу помiчник Кастусь Вуйчик запитав Януша:

- Коли рушимо назад? Коли коней запрягати?

- Почекай, Кастусь, у мене ще одна невiдкладна справа, - вiдповiв комендант i став спiшно збиратися.

Вiн пiд'їхав до дому обозного, зiстрибнув з коня i увiйшов у двiр. Назустрiч iшов Iван:

- Ще трохи, i ти б мене не застав. Я як раз збирався йти. Що трапилося? Пiдемо в хату.

Януш зняв головний убiр i пiшов за господарем.

- Сiдай. Маланiя, принеси частування гостю, - крикнув обозний.

- Дякую, не треба, - вiдмовився комендант.

- Говори, що за справа привела тебе.

Януш м'яв шапку.

- Я, Iван, хочу посвататися до твоєї дочки, запала вона менi в душу.

- Он воно що, - посмiхнувся у вуса обозний.

- Їхати менi сьогоднi треба. Дозволь нам обвiнчатися, - Януш дивився благаючими очима.

- Так, задачка. Ось так сюрприз, недарма менi застiлля снилося, Маланiя сказала - до несподiваної подiї. Як же - повiнчатися. Ти хочеш, щоб моя Софiюшка з тобою поїхала? - Iван почухав потилицю. - Не знаю, що тобi й вiдповiсти. Надто несподiвано.

- Прошу тебе, вiддай за мене доньку, буду любити її, на руках носити. У мене дiм недалеко вiд замку, є кiмната в замку, вона нi в чому не матиме потреби, тiльки вiддай за мене, - благав Януш.

- Людина ти хороша, тiльки як же я без дочки? У мене одна радiсть - Софiя та Марiюшка.

В свiтлицю увiйшла Маланiя, несучи узвар i розiгрiтi в печi пироги. З-за печi виглядала молодша дочка обозного, п'ятнадцятирiчна Марiйка.

- Батюшка, видайте Софiю, буде жити, як бариня, в замку, - сказала Маланiя.

- Iди ти, порадниця, - вилаявся обозний. - Якщо б я тебе не знав багато рокiв, - вiн звернувся до Януша, - i думати не став би. Але знаю - ти чоловiк правдивий, i при посадi, при платнi.

- Нiчого для неї не пошкодую, буде все мати! - гарячкував Януш. - Дозволь нам обвiнчатися!

- Так, треба дiвчину запитати спочатку, - пiдказувала Маланiя, ставлячи на стiл огiрочки.

- Софiя! Дочка! - покликав Iван.

На порозi з'явилася Софiя. Янушу вона здалася ще красивiшою, нiж вчора. На нiй був жупан з дорогої шовкової тканини. Волосся її було заплетене i зав'язане стрiчками.

- Сядь, доню, - сказав батько. - Пан Януш просить вiддати тебе за нього. Пiдеш?

Софiя пiдскочила вiд несподiванки.

- Кращого нареченого тобi навряд чи знайти. А що, комендант, командир замкового гарнiзону. Одне погано - далеко вiд нас живе. Ну що робити, - Iван задумався. - Треба думати про щастя дочки.

Софiя зблiдла.

- Панна, не бiйтеся мене, - сказав Януш. - Прошу вашої руки. Я сьогоднi повинен виїхати. Але менi немає життя без вас, панна. Розбили ви моє серце.

- Виходь, Софiя, пан видний, багатий, - втрутилася Маланiя, ставлячи частування на стiл.

- Я не знаю, - ледь чутно сказала дiвчина. - Не можу зважитися.

- Менi треба їхати в замок. Вiнчатися треба негайно. Благаю вас, панна, поїхали зi мною! - комендант став на колiно перед дiвчиною.

- Що ви, що ви, встаньте, пан, - засоромилася Софiя.

- Так, - опершись на лавку i пiдперши щоку долонею, замислився Iван. - Що з тобою робити, Януш?

- А чого думати, треба бiгти до батюшки домовлятися, - пiдбадьорювала Маланiя.

- Ось скалка, - вилаявся обозний. - Ну, всюди вона порадниця.

- Так як же такого жениха вiдпускати, батюшка, непорядок, - не вгамовувалася економка.

- Ну що, дочка, вирiшуй, наречений хороший, видатний, надiйний. Будеш за ним, як за кам'яною стiною. Згодна?

- Не знаю, як ви скажете.

Маланiя вже тримала iкону.

- Тодi ось вам моє батькiвське благословення.

Iван взяв iкону, перехрестив їх.

- Станьте перед батюшкою на колiна, - пiдказувала Маланiя.

- Живiть в мирi та злагодi, дай вам Боже щасливе i довге життя.

Софiя i Януш поцiлували iкону.

- Маланiя, бiжи до батюшки, потiм в крамницю, купи, що треба нареченiй, - наказав Iван. - Я на службу з'їжджу, а пiсля полудня приїжджай, Януш, за нареченою.

Януш був у нестямi вiд щастя. Вiн обняв майбутнього тестя.

- Вiддаю тобi найдорожче, бережи її, - наказував Iван.

- Буду берегти i любити, не сумнiвайся, - обiцяв Януш.

Близько третьої години дня до будинку обозного пiд'їхала заквiтчана крита бричка, в яку була запряжена пара коней. З неї зiстрибнув комендант i побiг в дiм за нареченою. Через кiлька хвилин молодi вийшли, сiли в бричку i поїхали до церкви.

Диякон кадив храм.

- Вiнчається раб Божий Януш рабi Божої Софiї в iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа, - спiвав батюшка.

Вiн осiнив Софiю вiнцем з образом Богородицi, кажучи:

- Вiнчається раба Божа Софiя рабу Божу Янушу в iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа.

Потiм батюшка сказав:

- Господи, Боже наш, славою i честю вiнчай їх!

3. Дорога

Януш сидiв в бричцi з Софiєю. Поруч скакав на конi помiчник коменданта Кастусь Вуйчик, тримаючи за вуздечку коня Януша Левчицького. Ще п'ять вершникiв супроводжувало коменданта.

Трясучись в бричцi, Софiя дивилася на рiднi пейзажi. "Як там буде вдалечинi вiд рiдного дому, вiд батька, вiд милої сестрички Марiйки, - думала вона. - Побачимося чи? Як мене зустрiнуть на новому мiсцi? Як до мене поставляться господарi замку? Яким виявиться захоплений мною чоловiк, коли вони стануть жити разом? Чи не перетвориться вiн в грубого солдафона?"

Януш раз у раз з хвилюванням поглядав на молоду дружину. Вона краєм ока помiчала його погляди, але не подавала виду. Вона розглядала його мiцнi руки. "Напевно, вiн добре володiє шаблею, - подумала вона. - Шабля злiва, точнiсiнько, як у батька. I рукоятка потерта, швидше за все ця шабля використовувалася в багатьох битвах". Софiя крадькома глянула на профiль Януша. "У нього мужнє обличчя, злегка хвилясте волосся, - подумала вона. - А очi такi яснi i добрi. Господи, нехай Януш виявиться хорошим чоловiком i захисником менi", - просила вона.

- Ти не втомилася, Софiя? - дбайливо запитав Януш. - Їсти, пити хочеш?

- Я люблю дорогу, - вiдповiла дiвчина, - але сьогоднi вона здається нескiнченною. Їсти не хочу, а кiлька ковткiв води зробити можна.

Януш вiдкрив похiдну флягу i простягнув дружинi.

Вона жадiбно випила кiлька ковткiв i повернула йому флягу. Кiлька крапель води залишилося на її пiдборiддi. Януш нiжним дотиком змахнув воду. Вiн заглянув у її очi i, торкнувшись долонею шиї, притягнув її прекрасне обличчя до себе i нiжно поцiлував.

День наближався до кiнця. Сонце вже сiдало. Небо було дуже красивим, на ньому пропливали бузковi хмарки на горизонтi. Ближнi хмари вiдбивали променi сонця i були надзвичайно мальовничими, рожево-золотистими. Уздовж дороги росли високi трави, що напилися травневих дощiв. Десь на горизонтi виднiлися невеликi кургани i кам'янi брили, iнодi порослi травою. Чим пiвнiчнiше просувалися подорожнi, тим частiше траплялися дерева. Коли дорога йшла серед лiсу, здавалося, що дуже швидко темнiє.

Софiя їхала в бричцi з чоловiком, згадуючи розставання з рiдними. Пiсля вiнчання вони з Янушем заїхали в дiм батька, забрали її речi i, злегка перекусивши за святковим столом, накритим Маланiєю, вирушили в дорогу. Iван Яблуневський обiйняв доньку на прощання та поцiлував.

- Не забувай нас, дочка, будь щаслива.

- Прощавайте, батько. Прощавайте, Марiйка, Олекса, Уляна, Данилка, Маруся.

Софiя поцiлувала молодшу сестру, обняла старшого брата Олексу, який жив неподалiк i приїхав з родиною, дружиною та дiтьми.

- Софiя! - кинулася слiдом за бричкою Марiйка i заплакала.

Софiя сама ледве стримала сльози. Дуже рiзкий поворот зробила її доля. Що чекає її попереду? Ось чоловiк її, пан Януш, тримає її за руку, цiлуючи її пальцi. А який вiн? Вона про нього зовсiм нiчого не знає. Так, вiн воював разом з батьком пiд Хотином, коли польська пiхота прийшла на допомогу козакам, неукрiпленi позицiї яких пiддалися потужному штурму туркiв. З тих пiр батько товаришував з Янушем. Колись вiн приїжджав до них додому, їй тодi було дванадцять, Марiйцi десять. Мама тодi була ще жива. Зараз вона, напевно, спостерiгає за нею з небес. Її дочка наречена. Ось тiльки весiлля дивне. Вона в бричцi. Далека дорога.

Почало сутенiти. На нiч Януш вирiшив зупинитися переночувати в дорожньому трактирi. Гостинна господиня приготувала щiльну вечерю для солдатiв гарнiзону, розмiстила гостей в номерах.

Софiя з Янушем вечеряли в номерi, вiн не хотiв, щоб вона нiяковiла вiд цiкавих поглядiв чоловiкiв.

- Лягай, вiдпочинь, я пiду до хлопцiв, посиджу з ними трохи, треба пригостити їх з приводу мого одруження. Спи спокiйно, твої дверi пiд охороною замкової варти, - вiн тихо засмiявся i поцiлував її на прощання.

До ранку Софiю нiхто не потривожив. Януш, випивши трохи вина, заснув прямо в ресторанi трактиру, оскiльки минулої ночi вiн практично не спав.

Вранцi Януш тихенько постукав, щоб не злякати Софiю. Вона вiдкрила дверi.

- Доброго ранку. Ти вже вмилася? - запитав, посмiхаючись, комендант.

- Доброго. Так. Вода ще є, будете вмиватися? Вам злити?

- Злий, будь ласка.

Вмивався Януш смiшно. Розбризкуючи воду, облив сорочку. Софiя подала йому рушник.

- Дякую, панна. Кохана моя.

Промокнувши обличчя, вiн поцiлував юну дружину.

- Пiдемо, поснiдаємо i поїдемо, - сказав Януш.

- Я не голодна, вiзьмiть щось в дорогу, можемо вирушати.

Виїхали вони рано. Дув свiжий ранковий вiтерець. Януш зi щасливою посмiшкою раз у раз поглядав на Софiю.

- Що це, пане? - запитала дiвчина, показуючи на згорнутий рулоном лист.

- Називай мене Януш, можеш звати монш, чоловiк, - засмiявся комендант, беручи папiр. - Це є умова польською, угода. Ти вмiєш читати?

- Тiльки старослов'янською.

- А польською? Ти ж непогано розмовляєш польською.

- Польську я вивчила, але писати не вчилася.

Януш розгорнув папiр.

- Копiя угоди мiж польським гетьманом Станiславом Конецпольським i запорiзькою козацькою старшиною. Укладено в травнi мiсяцi 1630 року - прочитав вiн.

Софiя глянула:

- Дивнi лiтери. Деякi на нашi схожi. "Р", - сказала вона.

- Це не "р", це "п" - Переяслав. "Р" ось вона, як пишеться.

- А це яка буква? - запитала дiвчина, вказуючи на слово "hetmanem".

- Це "х", це "т", а "м" i "н" - схожi.

- Гетьманом? - прочитала вона.

- Молодець, ти швидко вчишся, - засмiявся Януш.

- А пан може вчити мене писати польською? - запитала дiвчина.

Януш зрадiв, адже вiн зможе бiльше часу бути з нею, у них буде спiльний iнтерес.

- Звичайно, панна Левчицька, - вiн поцiлував її тонкi пальцi, - iз задоволенням.

- Нам довго бути в дорозi? - Софiя дивилася на навколишнi краєвиди.

- Бiльше тижня.

Дiвчина здивовано вiдсахнулась i подивилася на нареченого. Вона нiяк не очiкувала.

- Так довго!

- Ми б могли рухатися швидше без брички, просто на конях, - зауважив комендант, - князь Чарський, напевно, чекає нас скорiше.

- Так дiстаньте менi коня.

- Ти вмiєш їздити верхи? - здивувався Януш.

- А як же! Щоб дочка полкового обозного не вмiла управлятися з конем! - засмiялася Софiя.

- Тодi я пошукаю тобi коня i вiдпущу вiзника, - зрадiв комендант.

Йому не терпiлося привезти Софiю в князiвськi володiння, якi охороняв його гарнiзон.

4. Замок князя

Нарештi, пiсля довгої дороги терпiння Софiї було винагороджено. Коли вони виїхали з лiсу, на горизонтi вище дерев показалися верхiвки круглих зубчастих веж замку. По мiрi наближення замок все бiльше i бiльше вражав дiвчину своєю незвичайною красою. Сам замок перебував на невеликiй височинi. З пiвнiчно-захiдного i пiвденного боку замок був оточений рiчкою Щарою, що петляла серед заливних лугiв, височин i мальовничих лiсових борiв. З пiвнiчно-схiдної сторони був заболочений лiс, а далi болото. Таке положення замку було стратегiчно дуже вигiдним. З пiвденно-схiдного боку мiж замком i рiчкою розташовувалася велика галявина i парк. У замку було чотири високих монументальних вежi з бiйницями, але вони розташовувалися не в строгому геометричному порядку, а в прив'язцi до ландшафту, тому план замку мав форму неправильного чотирикутника. Мiж круглими вежами розташовувалися iншi будови, але всi вони були пов'язанi високою зубчастою стiною, яку пiдтримували трикутнi виступи-контрфорси.

По центру пiвденно-захiдної стiни розташовувалася квадратна башта, що служила входом до замку, який замикався кованими гратами. Над входом на виступаючому еркерi виднiвся герб князiв Чарських.

Внизу на стiнах фортецi зовсiм не було вiкон. На рiвнi третього поверху були вузькi вiкна-бiйницi. Вище над ними красувалися вузькi здвоєнi i строєнi арочнi вiкна, всерединi яких в квадратах з дерева виднiлися маленькi пластинки слюди.

На пiвденно-схiднiй стiнi був ще один вхiд, господарський. Перед ним стояли двi невеликi башточки. Мiж входом i цими башточками був перекинутий легкий висячий мiст.

Лiвий i правий берег рiчки, що огинала замок, з'єднували два дерев'яних мости, бiля захiдної i пiвденної веж.

На Софiю замок справив незабутнє враження. Вiн вiдразу вразив її своєю грандiознiстю. Вона сидiла на конi i розглядала замок. Їй здалося, що пiвденна вежа, як корабель врiзалася в паркову зону.

- Подобається? - запитав, посмiхаючись Януш.

- Дуже, - вiдповiла Софiя. - I парк красивий, трава, дорiжки, одинокi дерева. А квiтiв чомусь мало, тiльки двi клумби.

- Одна з махровими тюльпанами, а друга з бiлими i жовтими лiлiями. Княгиня Малгожата так вирiшила. Я тебе потiм представлю князю Чарському i княгинi i покажу свою кiмнату в замку, а зараз поїхали, я познайомлю тебе з матiнкою.

5. Новий дiм

На лiвому березi рiчки розташувалося невелике поселення. Будинок Левчицьких стояв недалеко вiд рiчки. Уздовж вулицi йшли будинки, знизу наполовину викладенi каменем, а зверху вкритi деревом. Двори не були обгородженi парканами. Господарськi прибудови стояли прямо бiля будинкiв.

Через п'ять будинкiв стояла корчма, далi - торговельнi лавки.

Панi Тереза ??побачила сина в вузькому отворi вiкна i вибiгла його зустрiчати.

- Повернувся! - зрадiла вона.

Побачивши дiвчину на конi, мати запитала:

- А це що за панна?

- Це моя наречена, ми обвiнчалися.

- Нарештi у мене будуть онуки, - зрадiла панi Тереза. - Думала, не дочекаюся, поки ти одружишся. Ну, давай, давай, злазь, наречена, пiдемо в будинок, - запрошувала свекруха.

Софiя зiстрибнула з коня, Януш зловив її i м'яко опустив на землю. Дiвчина була трохи вище плеча своєму чоловiковi-богатирю.

- Я зараз, хлопцi, - крикнув Януш своїм солдатам, - чекайте мене.

Януш ввiв Софiю в дiм, де вони жили з матiр'ю вдвох. Будинок здався Софiї незвичайним. Хоча на вулицi було ще свiтло, але в домi були сутiнки. Кам'янi стiни внизу, темнi колоди вгорi, свiтло проникало у вузькi вiкна. Але в той же час, будинок не був похмурим, в камiнi горiли дрова i палаючий вогонь надавав дому затишок.

- Розташовуйся, Софiя. Матiнко, я в замок. Приймай гостю.

- Їдь, не турбуйся. Зараз зiгрiю води, помиється, приготуємо вечерю, - говорила не поспiшаючи панi Тереза, наливаючи води в казанок. - Сiдай.

Невiстка присiла на табурет, що стояв бiля великого дубового столу. Вона розглядала дiм.

В половинi будинку була низька стеля з колод, коли увiйшов Януш, вiн ледь не торкнувся стелi. Зате в другiй половинi будинку взагалi не було стелi i можна було бачити простiр пiд дахом. Там, нагорi, на вертикальних дубових стiйках, панi Тереза ??зберiгала пiдвiшеними запаси борошна, цибулi та iншу городину. Внизу бiля камiна стояла скриня, на якiй панi Тереза, ймовiрно, i спала. Софiя звикла до вибiленої хати, домашнього кухонного iнвентарю, до iкон в кутку. В цьому будинку їй було трохи незвично, хоча вiн їй здався гостинним.

- Вирiшила прогрiти будинок камiном, зiгрiти старi кiстки, а тут ви. Зараз закипить вода, будеш митися з дороги. Звiдки ж тебе привiз мiй син? - запитала свекруха, замiшуючи борошно на коржi. - У тебе такий кумедний наряд, стрiчки.

Повна версiя книга на АНДРОНУМI

https://andronum.com/product/ros-ganna-tamnitsya-starovinno-vezhi/

Назва чечуга походить вiд назви виду днiстровських риб, з якими шаблi мали деяку зовнiшню схожiсть

Переяславська угода 1630 року - договiр мiж польським гетьманом Станiславом Конецпольським i запорiзькою козацькою старшиною, укладений в травнi пiсля селянсько-козацького повстання

Згiдно Переяславської угоди

Хотинська битва 1621 року - битва вiйська Речi Посполитої i Вiйська Запорозького проти вiйська Османської iмперiї

Оставить комментарий © Copyright Рось Анна (anna.ros@ukr.net) Размещен: 30/10/2019, изменен: 22/11/2019. 24k. Статистика. Глава: Фэнтези Українське фентезі - містичне, міське, християнське Иллюстрации/приложения: 1 шт. Скачать FB2		Ваша оценка:
Аннотация: Це дуже романтична iсторiя. Iсторичнi подiї 17-го столiття вплетенi в сюжет любовного роману. Основна дiя розгортається навколо дивного замку, який зберiгає свої секрети. Замок знаходиться на територiї сучасної Бiлорусi, землi, що лежить на перетинi торгових шляхiв i входить в зону iнтересiв рiзних держав.

Рось Анна : другие произведения.

Таємниця старовинної вежi