|
|
||
Оголенные чувства... | ||
Алегорiя
Так хочеться жити й творити,
Натомiсть немає вже сил
Тримати оту залiзяку i
Вести цей смертний бiй.
Що можу, я дiвчина з роду,
Що славився миром своїм,
Нащадок того народу,
Що кинув своїх дiтей
Програвши, той ... бiй?
Натомiсть, чого я не можу,
Докласти яких зусиль,
Змiнити цей свiт для себе,
Для тебе, для нього, для всiх...
А, отже до рук я беру
Його, що з залiза i сталi,
Та ближчий менi за вас всiх
Мiй меч- мою юнiсть, кохання.
Iз ним по дорозi життя
Пiйду до заснiжених далей,
Навiки у серцi вогонь запалю,
На душу надiну залiзну броню.
"Не зможеш, зупинять..." "Нiколи! Нiде!"
Я вирублю терни, що вкрили дорогу
I далi пiду крокуючи в ногу
Нiякi життя перепони не спинять той крок.
|