Здається, тiльки-но вчора я пiшла перший раз у перший клас. Два великi бiлi банти прикрашали мою зачiску, i на людей довiрливими очима дивилася дiвчинка рокiв семи з великими червоними трояндами у руках. Потiм до мене пiдiйшла людина, чию постать я закарбувала у пам"ятi та пронесу через усе життя, яким би воно не було - моя перша вчителька. Я й досi бачу її очi, усмiшку привiтну та ласкаву.
Вона нiколи не була другою мамою: мама лише одна, а ця людина може бути лише першою. Вона й стала першим справжнiм другом, наставником та вчителем, що навчив дружити, працювати, показав цiннiсть правди, щиростi, наполегливостi, старанностi. Та, що навчила жити!
Сьогоднi, дев"ять рокiв потому, теж Перше Вересня. Ось тiльки-но сформованi першi класи, i маю вiдвести до класу дiвчинку, чиї очi так нагадують мої в той далекий день. В них i радощi, й смiх, i страх, i непокора. Таке ж бунтiвливе дiвчисько, яке батьки заради сьогоднiшнього свята одягли у бiлу блузку та прикрасили зачiску бiлими бантами. Бiлий - колiр можливостей. Бiлi банти першокласницi, бiле плаття нареченої. Все попереду...
А поряд з нею та, що має вiдкрити для неї свiт, сповнений яскравих барв та вiдтiнкiв. I я скажу цiй дiвчинцi те, що зрозумiла лише мить тому i те, що вона не скоро ще сприйме: