Вiтром карнавалу в тихе мiстечко на пiвднi Францiї заносить таємничу красуню Вiанну Роше, яка спокушає мiсцевих жителiв своєю красою, духом свободи та незнаними ласощами - шоколадом.
Тепер у вас є можливiсть вiдчути вишуканий смак шоколаду, приготованого англiйською письменницею Джоан Харiс.
Роздiл перший.
11 лютого, Останнiй день Масляної.
Нас принiс сюди вiтер карнавалу. Теплий вiтерець (аж занадто теплий, як на цю пору року) сповнював повiтря пахощами млинцiв, ковбасок та вафель з цукровою пудрою, якi смажилися на жаровнях прямо на узбiччi. Люди, якi скупчилися по обидвi сторони вузької центральної дороги, дуже збудженi - всi хочуть побачити оббитий крепом вiзок, за яким, нiби шлейф, розвiвалися стрiчки та паперовi розетки. Анук - з жовтою кулькою в однiй руцi та iграшковою трубою - в iншiй - не може надивитися. Карнавали вже давно стали для нас звичайним явищем. В Парижi ми споглядали процесiю з двохсот п"ятдесяти прикрашених вiзкiв минулого Мардi Гра; в Нью-Йорку - зi ста восьмидесяти; у Вiднi ми, взагалi, бачили двi дюжини оркестрiв, клоунiв на ходулях, карнавальних ляльок з великими головами з пап"є-маше, барабанщиць. Але, коли тобi шiсть, свiт сповнений особливою чарiвнiстю. Дерев"яний вiзок, наспiх прикрашений позолотою та сценами з казок. Голова дракона на щитi, Рапунцель в перуцi iз шерстi, русалка з целофановим хвостом, iмбирний будиночок з позолоченого картону, вiдьма сварить екстравагантними зеленими нiгтями групу мовчазних дiтлахiв. . . Коли тобi шiсть, ти сприймаєш тонкощi, якi вже через рiк опиняються поза межами твоєї досяжностi. За пап"є-маше, штучним iнiєм та пластиком вона все ще може розгледiти справжню вiдьму, справжню магiю. Вона дивиться на мене, її синьо-зеленi очi сяють.
-- Ми залишимося? Ми тут залишимося? -- Менi доводиться нагадати їй говорити французькою. -- Але ж ми залишимося? Так? -- Вона припадає до мого рукава. Вiтер зробив її волосся схожим на цукрову вату.
Я розмiрковую. Це мiсце таке ж, як i iншi. Ланскне-на-Таннi, двi сотнi душ щонайбiльше. Крихiтна цятка на швидкiсному шосе мiж Тулузою i Бордо - раз моргнув i проминув. Одна головна вулиця з двома рядами дерев"яно-цегельних будинкiв мишиного кольору, що змовницьки тримаються купи, кiлька бокових вуличок, паралельних одна однiй, як зубцi зiгнутої виделки. Церква на площi зухвало вирiзняється з-помiж iнших споруд своїм бiлим кольором. По периметру площi розташованi магазинчики. Садочки, виноградники, смужки землi, подiленi вiдповiдно до суворої iєрархiї сiльського фермерського господарства: тут яблука, там кiвi, динi, цикорiй пiд панциром iз чорного пластику, виноградники, якi виглядають вибiленими i мертвими пiд слабким лютневим сонцем, але чекають на трiумфальне вiдродження в березнi. . . За всiм цим - Танна, маленька притока Гаронни, пробиває собi тоненький шлях через заболоченi луки. А люди? Здебiльшого такi ж, як i iншi, яких ми вже зустрiчали. Хiба трохи блiдi у незвичному сонячному свiтлi, тьмянi. Косинки на головах та берети того ж кольору, що й волосся пiд ними - каштанове, чорне чи сiре. Обличчя зморшкуватi як торiшнi яблука, очi, запалi у зморшкувату плоть, схожi на склянi кульки в старому тiстi. Кiлька дiтей - в одязi червоного, лимонно-зеленого та жовтого кольорiв - здавалися прибульцями з iншої планети. Огрядна жiнка з квадратним нещасним обличчям кутає плечi в картате пальто i щось вигукує на своєму напiвзрозумiлому дiалектi в сторону вiзка, який повiльно котиться вулицею за старим трактором, що його тягне. Кремезний Санта-Клаус, явно зайвий серед фей, сирен та гоблiнiв, жбурляє з фургону в натовп цукерки з ледь контрольованою агресiєю. Лiтнiй чоловiк з невиразними рисами, у фетровому капелюсi замiсть круглого берета - звичного головного убору тутешнiх мешканцiв, пiдбирає сумного коричневого собаку у мене з-пiд нiг. Я бачу, як його тонкi гарнi пальцi куйовдять собачу шерсть; собака скавчить; обличчя господаря виражає почуття любовi, турботи та вини. Нас нiхто не помiчає, ми нiби невидимки. Одяг видає нас - ми чужинцi, подорожнi. Вихованi люди, аж занадто вихованi; нiхто на нас навiть не гляне. На жiнку з довгим волоссям, закладеним за комiр помаранчевого плаща, та довгим шовковим шарфом на шиї. На дитину в гумових чоботях та небесно-голубому макiнтошi. У них iнший колорит. Їх одяг - екзотичний, їх обличчя - вони надто блiдi чи надто темнi? - волосся, все в них iнше, чуже. Люди Ланскне навчилися мистецтву спостереження крадькома. Я вiдчуваю їх погляд на своїй потилицi, як не дивно, без ворожостi, але все ж холодний. Для них ми - цiкавинка, частина карнавалу. Я вiдчуваю їх погляд на нас, коли обертаюся купити млинець у вуличного торгiвця. Папiр гарячий i жирний; темний пшеничний млинець хрумкий по краях, але товстий i в мiру засмажений у центрi. Я вiдриваю шматок i даю його Анук, витираючи розтоплене масло у неї на пiдборiддi. Торговець - гладкий лисiючий чоловiк в окулярах з товстими скельцями, його лице спiтнiло вiд пару, що йде з гарячої тарiлки. Вiн пiдморгує їй. Другим оком вiн пiдмiчає всi деталi, знаючи, що пiзнiше його будуть про нас запитувати.
ґ На канiкулах, мадам?
Мiсцевий етикет дозволяє йому запитувати; за його професiйною байдужiстю я бачу справжнiй голод. Знання тут валюта; туристи в Ланскне - рiдкiсть.
ґ Ненадовго.
ґ З Парижу, значить?
Мабуть, про це говорить наш одяг. На цiй яскравiй землi люди виглядають тьмяно. Яскравi кольори для них - небачена розкiш; вони їм не пiдходять. Яскрава рослиннiсть на узбiччях - це все непотрiбнi бур"яни.
- Нi, нi, не з Парижу.
Вiзок вже майже в кiнцi вулицi. За нею йде невеликий оркестр, - двi сопiлки, двi труби, тромбон та барабан, тихо граючи невiдомий марш. Дюжина дiтей бiгає слiдом, пiдбираючи поодинокi цукерки. Дехто з них - в костюмах. Я бачу Маленьку Червону Капелюшку i ще якогось волохатого казкового персонажа, можливо, вовка. Вони сперечаються за оберемок стрiчок.
Чорна фiгура завершує похiд. Спочатку я сприймаю її як частину параду - може Доктор Чума - але з наближенням я впiзнаю старомодну сутану сiльського священика. Йому бiля тридцяти, хоча на вiдстанi його негнучка постава робить його старiшим. Вiн повертається до мене, i я бачу, що вiн також чужинець, - високi скули i бляклi очi Пiвночi i довгi пальцi пiанiста на срiбному хрестi, що висить у нього на шиї. Можливо, саме це дає йому право витрiщатися на мене - його чужоземнiсть; але я не бачу жодної привiтностi в його холодних свiтлих очах. Вiн пронизує мене злiсним оцiнюючим поглядом - боїться за свою територiю. Я посмiхаюсь йому, вiн злякано вiдвертається. Жестом пiдкликає до себе двох хлопчикiв, вказує їм на смiття; вони знехотя починають збирати використанi хлопавки та обгортки вiд солодощiв, а потiм запихати все це до найближчої урни для смiття. Я знову ловлю на собi погляд священика, коли вiдвертаюсь; погляд, який у iншого чоловiка можна було б визначити, як оцiнюючий.
У Ланскне-на-Таннi немає полiцiйного вiддiлку, вiдповiдно тут немає злочинiв. Я намагаюсь бути схожою на Анук, побачити iстину за маскарадними костюмами, але поки-що все розмите.
ґ Ми лишаємось? Чи не так, maman? - вона наполегливо смикає мене за руку. - Менi тут подобається. Ми залишимось?
Я пiднiмаю її на руки. Вона пахне димом, смаженими млинцями i теплою постiльною бiлизною зимовим ранком. Чому нi? Це таке ж мiсце, як i будь-яке iнше.
- Так. Звичайно, - кажу я їй. - Звичайно, залишимось. - I я майже не брешу. Цього разу це навiть може бути правдою.
Карнавал минув. Раз на рiк Ланскне оживає, пiсля чого знову починає жити своїм розмiреним життям. На наших очах натовп розходиться, торгiвцi пакують своє начиння та тенти, дiти знiмають карнавальнi костюми та прикраси. Всi трохи збентеженi та розгубленi вiд надмiрного шуму та кольору. Святкова атмосфера випаровується, як дощ в серединi лiта, стiкає в потрiскану землю i крiзь пересохлу брукiвку, не залишаючи й слiду. Через двi години Ланскне-на-Таннi знову стає невидимкою, як зачароване село, що з"являється на свiт лише раз на рiк. Якби не карнавал, ми б взагалi його не помiтили.
У нас є газ, але ще немає електрики. В наш перший вечiр я напекла для Анук млинцiв при свiчцi i ми їли їх бiля плити, використовуючи старий журнал замiсть тарiлок, оскiльки нашi речi прибудуть не ранiше завтрашнього дня. Магазин, що ми орендували, спочатку був пекарнею i все ще на неї схожий. Над вузькими вхiдними дверима й досi висить зображення пшеничних колоскiв, а пiдлога вкрита товстим шаром мучного пилу; коли ми зайшли, то змушенi були пробиратися через купи розкиданої пошти з усякою всячиною. Оренда була навдивовижу дешевою, бо ми звикли до мiських цiн; але все одно жiнка в агентствi досить пiдозрiло на мене дивилася, коли я рахувала купюри. На договорi оренди я - Вiанн Роше, а пiдпис - iєроглiф, який мiг означати будь-що. При свiтлi свiчки ми обстежили нову територiю; старi печi напрочуд добре збереглися, хоч i вкритi шаром жиру i сажi, стiни оббитi сосновими панелями, на пiдлозi чорний кахель. Анук знайшла старий тент, складений в комiрчинi, i ми витягли його звiдти; з-пiд вицвiлого брезенту посипалися павуки. Наша житлова зона - над магазином: спальня i ванна кiмната, смiхотворно маленький балкон, теракотовий вазон з засохлою геранню... Побачивши все це, Анук скривилася.
- Тут так темно, ма. - Вона була нажаханою, побачивши таку розруху. - I так погано пахне.
Вона має рацiю. Запах, як денне свiтло, що було у пастцi роками, поки не скисло i стало затхлим, мишачi буруб"яшки i привиди речей, яких нiхто не пам"ятає i не оплакує. Ехо вiдлунює, мов у печерi. Фарба, сонячне свiтло i мильна вода позбавлять нас вiд бруду, але сум - це щось iнше, нещасне вiдлуння будинку, де нiхто не смiявся роками. Анук виглядала блiдою i дивилася на все великими очима. Iї рука стискала мою.
Нам доведеться тут спати? - запитала вона. - Пантуфлю це не подобається. Йому лячно.
Я посмiхаюсь i цiлую її золотаву щоку. - Пантуфль нам допоможе.
Ми запалюємо свiчки в кожнiй кiмнатi - золотi, червонi, бiлi та помаранчевi. Я вiддаю перевагу власному виробництву, але пiд час кризи купленi свiчки досить непоганi для нашої мети - з запахами лаванди, кедра i лимону. Кожна з нас тримає свiчку, Анук дує у свою трубу, а я дзеленчу металевою ложкою по старiй сковорiдцi, i десять хвилин ми ходимо по кожнiй кiмнатi, викрикуючи та виспiвуючи так голосно, як тiльки можемо: "Геть! Геть! Геть!", поки стiни не здригнулися i наляканi привиди не повтiкали, залишаючи за собою невиразний аромат горiлого i добрячу порцiю штукатурки. "Геть! Геть! Геть!". Анук i Пантуфль гупали в пiдлогу i спiвали, i, здавалося, що невиразнi зображення ставали яскравiшими - червоний табурет поряд з вiнiловим прилавком, низка дзвiночкiв проти вхiдних дверей. Звичайно, я знаю, що це лише гра. Шум i крик, щоб заспокоїти налякану дитину. Треба буде переробити купу робити, тяжкої роботи, щоб все, що уявляється у грi, стало реальним. Але зараз цього достатньо, щоб знати, що будинок вiтає нас, а ми його. Хлiб i сiль бiля входу, щоб задобрити домовикiв. Сандалове дерево на подушцi, щоб пiдсолодити нашi сни.
Пiзнiше Анук сказала менi, що Пантуфль вже не боїться, отже - все нормально. Ми спали одягнутi на запиленому матрацi, залишивши всi свiчки горiти, а коли прокинулись, вже був ранок.