Сьогоднi заняття в школi закiнчилися рано. До дванадцятої вулиця кишiла ковбоями та iндiанцями у блискучих анораках та синiх джинсах - всi зi шкiльними портфелями; старшi потягували контрабанднi цигарки. Всi вони зупиняли свiй погляд на вiтринi, коли проходили повз. Я помiтила одного хлопця, що йшов сам, дуже охайного, у сiрому пальтi i беретi, його ранець iдеально прилягав до його малих плечей. Досить довго вiн витрiщався у вiтрину "Небесного мигдалю", але сонце так свiтило у скло, що я не вловила виразу його обличчя. Група з чотирьох дiтей вiку Анук спинилася поряд i вiн пiшов далi. Два носи припали на мить до вiтрини, потiм всi четверо починають вивертати кишенi, пiдраховуючи ресурси. Мить нерiшучостi, поки вони вирiшували, кого ж послати в крамницю. Я робила вигляд, що чимось зайнята за прилавком.
- Мадам? - Маленьке, замурзане обличчя пiдозрiливо поглядало знизу на мене. Я впiзнала вовка з параду у Масляний вiвторок.
- Отож, ти за арахiсовим драже, хлопче. - Я зберiгала серйозний вираз обличчя, бо покупка цукерок - це серйозна справа. - Гарна цiна, легко подiлити, не тане в кишенi, i ти зможеш отримати, - я показала розставленими руками, - щонайменше отаку купу на п"ять франкiв. Правильно?
Жодних посмiшок у вiдповiдь, лише кивання голови, як водиться мiж бiзнесменами. Монетка була тепла i трохи липка. Вiн турботливо взяв пакет.
- Менi подобається iмбирний будиночок, - урочисто промовив вiн. - У вiтринi. - У дверях троє iнших несмiливо кивали, тиснучись одне до одного для хоробростi. - Вiн - крутий. - Американське слово було вимовлене наче з викликом, нiби дим з викуреної потай сигарети. Я посмiхнулась.
- Дуже крутий, - погодилася я. - Якщо подобається, ти з друзями можеш прийти i допомогти менi його з"їсти, коли я його звiдти приберу.
Його очi розширились.
- Круто!
- Гiпер-круто.
- А коли?
Я зiтнула плечима. - Я скажу Анук, щоб вона вам передала, - сказала я їм. -Це - моя маленька дiвчинка.
- Ми знаємо. Ми бачили її. Вона не ходить в школу. - Останнє речення було сказане з певною заздрiстю. . .
- Вона пiде в школу в понедiлок. Шкода, що в неї поки немає друзiв, бо я сказала їй, що вона може їх запрошувати. Ти знаєш для чого - допомагати менi з вiтринами. - Липкi руки пiднялися догори, намагаючись бути першими.
- Ми можемо.
- Я можу.
- Мене звуть Жанно.
- Клодiн.
- Люсi.
Я попрощалася з ними, дала кожному по цукровiй мишi i спостерiгала, як вони летiли через площу, нiби насiння кульбаби на вiтрi. Сонячнi зайчики вiдбивалися вiд їх спин - червонi, помаранчевi, зеленi, синi; а потiм вони зникли. Бiля затiненої арки святого Джерома я побачила священика, Френсiса Рейно, який дивився на них з цiкавiстю i, як менi здалося , з осудом. На мить я вiдчула подив. Чому вiн цього не схвалює? З часу його службового вiзиту в наш перший день, вiн бiльше не заходив, хоча я часто про нього чула вiд iнших людей. Гiйом говорить про нього з повагою, Нарсис - зi злiстю, Каролiна - зi зверхнiстю, що, як менi здається, вона на себе напускає, коли говорить про будь-якого мужчину до п"ятдесяти. У їх речах мало теплоти. Вiн не мiсцевий, я так розумiю. Паризький семiнарист, всi його знання з книжок, вiн не знає людей, їхнiх потреб. Це думка Нарсиса, який постiйно свариться iз священиком пiсля того, як вiдмовився прийти на месу пiд час жнив. Людина, яка не переварює дурнiв - говорить Гiйом, ховаючи посмiшку в очах за круглими скельцями окулярiв - тобто, всiх нас з нашими маленькими слабкостями i незмiнним укладом життя. Вiн з любов"ю трiпає голову Чарлi, поки це говорить, i собака вiдповiдає йому урочистим гавканням.
-- Вiн думає, що бути настiльки вiдданим собацi виглядає чудернацько, -говорить Гiйом, нiби вибачаючись. - Вiн занадто ввiчливий, щоб це сказати, але вiн думає, це - неприйнятно. Людина мого вiку . . . - До виходу на пенсiю, Гiйом був директором у мiсцевiй школi. Там тепер лише два вчителя - через зменшення кiлькостi учнiв. Багато старших жителiв все ще звертаються до Гiйома, як до пана директора. Я дивлюся, як вiн нiжно шкребе у Чарлi за вухом, i вiдчуваю смуток, який я помiтила в ньому ще пiд час карнавалу; таємний i майже винуватий погляд.
- Людина будь-якого вiку може вибирати собi друзiв, якi їй подобаються, - перебиваю я його. - Можливо, месьє кюре може навчитися дечому навiть вiд Чарлi. - Знову та ж лагiдна, сумна майже посмiшка.
- Месьє кюре старається, - сказав вiн менi м"яко. - Ми не можемо сподiватися на бiльше.
Я не вiдповiла. Займаючись моєю професiєю легко дiйти висновку, що людська щедрiсть, насправдi, не має меж. Гiйом полишив "Небесний мигдаль" з маленьким мiшечком цукатiв в кишенi; перед тим, як вiн завернув за рiг авеню Франк Буржуа, я помiтила, що вiн нагнувся запропонувати одну з них собацi. Пес радiсно загавкав, махаючи коротким обрубком хвоста. Як я сказала, деяким людям не треба задумуватись про щедрiсть.
Село вже не здається менi таким чужим. Як i його жителi. Я починаю розпiзнавати обличчя, iмена; першi таємнi iсторiї, якi переплiтаються i формують вузол, що, зрештою, нас пов"яже. Це не таке просте мiсце, як здається на перший погляд, з головної вулицi розходяться, неначе пальцi на руцi, бiчнi вулички - вулиця Поетiв, авеню Франк Буржуа, провулок братiв Революцiї - хтось серед архiтекторiв мiстечка мав суворий республiканський запал; площа святого Джерома, де оселилася я, розташована в самому центрi - тут церква гордо пiдiймається над липами, тут погожими вечорами дiдусi грають в шари. Позаду площi в низинi лежить район Морад.
Це - трущоби Ланскне - тiснi напiвдерев"янi будиночки, похиленi до брукiвки. Вони тягнуться до самiсiнького болота; деякi будинки стоять прямо на рiчцi на платформах iз зогнилого дерева. В такому мiстi, як Ажан, Морад користувався б популярнiстю у туристiв. Але тут немає туристiв. Жителi Мароду - смiттярi, якi живуть з того, що можуть видобути з рiчки. Багато з будинкiв тут вже покинутi; дерева ростуть з обвалених стiн.
Я зачинила магазинчик на двi години на обiд i ми з Анук пiшли вниз вздовж рiчки. Декiлька кiстлявих дiтлахiв бовталися у зеленiй багнюцi бiля води; навiть у лютому тут стояв мiцний запах каналiзацiї i гниття. Було холодно, але сонячно, Анук була вдягнута в червоне шерстяне пальто та капелюх, вона бiгала по каменях i вигукувала до Пантуфля, який ганяв поруч у її уявi. Я так звикла до Пантуфля - i до решти чудернацьких предметiв, що поєднувала її яскрава уява - що в такi моменти я бачила його мало не наяву; Пантуфля з його сивими бакенбардами i мудрими очима. В такi моменти свiт ставав яскравiшим, я нiби перетворювалася на Анук, дивилась на свiт її очима, подорожую разом з нею. В такi моменти я вiдчувала, що можу померти вiд любовi до неї - моєї маленької мандрiвницi. Моє серце загрозливо розбухало, так що єдиним спасiнням було також бiгти, моє червоне пальто розвiвалося позаду, як крила, моє волосся - неначе хвiст комети в синьому небi.
Чорний кiт перебiг менi дорогу i я спинилась потанцювати круг себе i проспiвати пiсеньку:
Кицю, кицю, ти куди?
Ти проходь, не клич бiди.
Анук приєдналася до мене i кiт замурликав, перекочуючись у пилюцi, щоб його погладили. Я нагнулася до нього i побачила маленьку бабусю, що з цiкавiстю спостерiгала за мною з-за рогу будинку. Чорна спiдниця, чорне пальто, сиве волосся, скручене i заплетене в акуратний вузол. Її очi були гострими i чорними, як у птицi. Я кивнула їй.
- Ти з кондитерської, - сказала вона. Незважаючи на свiй вiк - а я б дала їй вiсiмдесят, може, навiть, трохи бiльше - її голос був жвавим i з сильним акцентом уродженки Середземномор"я.
- Так.
Я назвала своє iм"я.
- Арманда Вуазiн, - сказала вона. - Мiй будинок он там. - Вона кивнула на один з рiчкових будиночкiв - цей був трохи кращий за iншi, свiжо побiлений i з рожевою геранню у вазонах на вiкнах. Тодi, з посмiшкою, яка перетворила її яблучно-лялькове обличчя у мiльйон зморшок, вона сказала, - Я бачила твою крамницю. Досить гарненька, але для нас - занадто багато вигадки. - В її словах не було несхвалення, лише iронiчний фаталiзм.
- Я чула, що наш месьє кюре вже взяв тебе на замiтку, - додала вона зловредно. - Я думаю, вiн вважає, що кондитерськiй крамницi не мiсце на його площi.
I вона знову подивилася на мене отим загадковим, зневажливим поглядом. - Чи знає вiн, що ти вiдьма?, - запитала вона.
Вiдьма, вiдьма. Це неправильне слово, але я знаю, що вона мала на увазi.
- Що змушує вас так думати?
- О, це очевидно. Вiдьма вiдьму зразу розпiзнає, я вважаю, - i вона розреготалася - то був такий звук, нiби скрипки зiйшли з розуму. - Месьє кюре не вiрить в магiю, - сказала вона. - Скажу тобi правду, я навiть не впевнена, що вiн навiть в бога вiрує. - В її голосi чується презирство. - Йому треба багато вчитися, тому чоловiку, навiть якщо вiн має ступiнь з теологiї. I моїй дурненькiй дочцi також. Не можна здобути ступiнь з життя, чи не правда? - Я погодилася, що не можна, i запитала, чи знаю її дочку.
- Я думаю, так. Каро Клермон. Найбiльш пустоголова дурепа у всьому Ланскне. Лишень безкiнечнi балачки i нi краплини здорового глузду.
Вона побачила мою посмiшку i жваво закивала головою. - Не переживай. У моєму вiцi менi вже неможливо образити А вона - вся в батька. Велика втiха.
Вона насмiшкувато подивилась на мене, вивчаючи. - Тут не так багато розваг, - сказала вона. - Особливо, в такому вiцi.
Вона зробила паузу i витрiщилась на мене знову. - Але з тобою, я думаю, можна розважитися.
Її рука потерла мою - мене нiби обдало прохолодним подихом. Я намагалася пiймати її думки; зрозумiти, чи вона не насмiхається надi мною, але все, що я вiдчула, це - гумор i доброту.
- Це лише кондитерська крамниця, - сказала я з посмiшкою.
Арманда Вуазiн реготнула. - Ти мабуть думаєш, що я вчора народилася, - сказала вона.
- Та ну, мадам Вуазiн.
- Називай мене Армандою.
Її чорнi очi блимнули з задоволенням. - Так я вiдчуваю себе молодою.
- Гаразд. Але я справдi не розумiю, чому... - Я знаю, яким вiтром тебе занесло, - сказала Арманда з ентузiазмом. - Я це вiдчула. Масляний вiвторок, день карнавалу. Морад в цей час аж кишить подорожуючими: циганами, iспанцями, ремiсниками, вихiдцями з Алжиру та iншими. Я зразу тебе впiзнала, тебе й твою маленьку доньку. Як ви себе цього разу називаєте?
- Вiанн Роше. - Я посмiхнулася. - А це - Анук.
- Анук, - лагiдно повторила Арманда. - А маленький сивий друг - мої очi вже не так добре бачать, як колись - хто вiн: кiт, бiлка?
Анук покрутила кучерявою головою. Це - кролик, - сказала вона з веселим презирством. - Його звуть Пантуфлем.
- О, кролик. Звичайно, - Арманда хитро менi пiдморгнула. - Ось бачиш, я знаю, яким вас вiтром занесло. Я й сама декiлька разiв вiдчувала на собi його подих. Я може й стара, але менi очi не замилиш. Анiтрiшечки.
Я кивнула. - Може, ви й маєте рацiю, - сказала я. - Приходьте якось до крамницi; я знаю улюбленi цукерки кожного. Я подарую вам велику коробку ваших улюблених.
Арманда засмiялася. - О, менi не можна шоколаду. Каро i той дурень лiкар менi цього не дозволять. Як i всього iншого, що б принесло менi насолоду, - додала вона сухо. Спочатку - палiння, потiм - алкоголь, тепер це. . . Бог знає, якби я могла вiдмовитися вiд дихання, то мабуть жила б вiчно.
Вона захрюкала вiд реготу, але в ньому була i сумна нотка, i я побачила, як вона притискає руку до живота, - жест, що нагадав менi про Жозефiну Мускат. - Але я їх не звинувачую, - сказала вона. - Вони так живуть. Захищаються вiд усього. Вiд життя. Вiд смертi.
Вона посмiхнулася, i раптом стала схожою пустунку, незважаючи на зморшки.
- Але я можу зайти побачитися з тобою, - сказала вона. - Хоча б для того, щоб подратувати кюре.
Якийсь час я роздумувала над її останнiм зауваженням, пiсля того, як вона зникла за рогом побiленого будинку. Анук на певнiй вiдстанi жбурляла камiнцi на болотнi острiвцi посеред рiчки.
Кюре. Здавалося, його iм"я не сходило з вуст. В такому мiсцi, як Ланскне, часом трапляється, що одна людина - шкiльний вчитель, власник кафе чи священик перетворюється на головного у всiй громадi. Цей окремий iндивiд стає центральним приводом, як у годинниковому механiзмi, котрий повертає життя, змушує колiщата крутити iншi колiщата, бити куранти, а стрiлки показувати час. Якщо привод проковзує або ламається, годинник зупиняється. Ланскне - як той годинник, стрiлки якого завжди замороженi на хвилинi до пiвночi, колiщата та шестернi якого крутяться без користi за пустим монотонним циферблатом. Щоб збити диявола з пантелику, треба виставити церковний годинник на неправильний час, так завжди казала моя мама. Але в цьому випадку, я пiдозрюю, диявола не вдалося ошукати. Нi на хвилину.