Сергиенко П. А.: другие произведения.

Екскурсія з сумнівним контентом

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today
Продавай произведения на
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    In the year of 1931 I.A. or 1935 I.A. ... Who cares?
    Вам пропонували тури з сумнівним маршрутом, нікому не відомими пам'ятками, буклетами вагою в п'ять кілограмів в якості ввідного слова і гідом, який вмер ще до народження вашого прадіда? Ну і сидіть далі у вашому інтернеті, а ми виходимо на маршрут. Ціна екскурсії - даром не беруть, хто спізнився - того не чекаємо, якщо ви відділились від групи чи збились з маршруту - ми не несемо відповідальності навіть перед богами. Наша перша зупинка в... А чорт її знає де, знайдеться.

  

Понаїхали лицарі.

  
   In the year of 1932 I.A. Definently.
   Смерть... Смерть настає трошки несподівано. Тобто, нормальні люди знають, коли приблизно помруть, але на іконі поклястись не зможуть, навіть якщо маловіруючі. От взяти столітнього фермера з Аракона: він точно знає, що здохне, і він припускає, що не доживе до весни, але нахромлюється на вила в сінях власного дому, послизнувшись на своїй бороді, вже найближчої осені. Але діду вже все одно, він вже встиг пожити. Ну, принаймні так видається будь-кому, хто молодший років на п'ятдесят. А от якщо людині вісімнадцять, за два роки вона ще не знайшла собі жінку, у нього таке ажурне майбутнє, де він рятує принцес від розлючених поні і взагалі він зброєносець, який от-от стане лицарем, бути убитим в таверні за кружку "Особливого темного з імбирем" дуже печально, страшно і неочікувано. Я б плюнув так жити.
   Отож, цим нещасним мертвиком став Луц Гехорт зум Коніг, син Вілдшвіна Гехорта зум Коніга. Як звичайний зелений юнак він вважає, що справді здатен на щось більше, ніж тягати за колишнім лицарем Ейшем ауф Дембергом його зброю... чи може майно... коротше, прислужувати у його таверні "Шостий біля Тотеня". Цей заклад стояв на роздоріжжі, утвореному Східною гілкою Торгового Шляху та відгалуженням, що вело у Декаридбург, богом забуте рибальське село на Дайтнінгу, а на честь якого Тотеня ця пивнуха була названа не знає ніхто. Кажуть, сер Ейшем за два останні роки знайшов собі дві погані речі: безнадійного зброєносця та нав'язливу ідею знайти вхід до столиці міфічного королівства, щоб розміститись неподалік від Тотеня та нажити казкові статки. На жаль, замість багатств він знайшов кінець своєму майну, а його кінь вмер саме на тому самому місці, де у таверні зараз винний погріб. До речі, вино у нього на любителя. Дуже.
   Коли Луц, випустивши останній видих, прийняв смерть від вилки в скроню, він опинився в дивному місці, звідки ще ніхто не повертався назад звичним шляхом. Він отямився на копиці соломи під стіною довгої зали, всі стіни якої були закриті книжковими стелажами, а склепіння на силу проглядалось через пітьму, яку не могли розсіяти лампади, що висіли на рівні третьої полиці. Проте, цього було достатньо для того, щоб було видно, що в тому кутку, де отямився Луц, були іще стоги. Це були б звичайнісінькі купи сіна, якби на них не з'являлись з повітря люди. Різних статей, віку, соціального статусу та політичної орієнтації. Всі вони безвільно вставали та крокували вервечкою до довгого стола в протилежному кінці зали. Там відбувалась якась метушня, через віддаль важко було зрозуміти хто там і скільки їх, але було схоже, що скільки б нових людей не підходило, натовп не накопичувався.
   Раптово з-за спини Луц почув замогильний голос:
   - Агов, ти чого тут розлігся? А ну, киш-киш, нічого від секретарів відлежуватись!
   - Га?
   - Киш, я сказав!
   - Шо?
   - От чернь, понаїхала, не шо а що, кухарколожець!
   Варто було йому озирнутись, і він окрім напівпрозорого обличча побачив ще й цілком матеріальну латну рукавицю.
   - Вставай, кнур, покійника таким не вбити! Вставай, кажу! - схоже, привид був не в дусі.
   - П-п-покійника? А-а-а! Я поме-ер, мене убили, ма-а... - Луц знепритомнів від усвідомлення, що помер.
   - Бовдур. - прокоментував другий привид, який до цього не втручався в процес підганяння Луца до стола секретарів, - Безнайдійний бовдур.
   - Якби він був просто дурнем, його не довелося б волочити, - сказав перший привид, у якого окрім рукавиці ще був іржавий меч, та потягнув Луца за руку, - Бі, ти, взагалі, збираєшся допомагати?
   - Безумовно, брате. Берімо бранця та не барімось. - привид Бі взявся за другу руку і вони потягнули Луца на зустріч долі.
  
  
  

Ти хто такий? Ми тебе не знаємо, йди собі.

  
   1932 Anno Imperius
   В протилежній до копиць з сіном стіні зали був прохід, що складався з трьох гостроверхих арок, розділених хрестоподібними в перерізі колонами. Взагалі, на відміну від всіх інших стін ця не була повністю покрита шафами, оскільки для них лишилось лише по парі метрів в кутах. Усе інше було складено з сірого піщаника. Луца та двох привидів-конвоїрів від цієї стіни відділяв довгий стіл, поставлений впоперек зали, настільки довгий, що не лишалося проходу ні справа, ні зліва. Стільниця була застелена засмальцьованим зеленим сукном, на якому стояли лампи, від яких пахло чимось дивним (Луц не знав про існування гасу). Через таке хороше освітлення, добре читався як текст на паперах та пергаментах, якими був завалений простір між лампами, там і нарешті стало видно підлогу, викладену фігурними плитками у вигляді вогнедишних драконів. Також погляду Луца нарешті представилась стеля, що знаходилась на висоті десь шістдесяти метрів. Все склепіння було зайняте кажанами, а трохи нижче, де починались книжкові шафи, поставлені одна на одну, плавали у повітрі якісь флюоресцентні аморфні сутності, чи то духи, чи то нижчі привиди. Доки він намагався зрозуміти, де він опинився, шляхом лупання очима та витріщання на людей навколо, які то погрожували то плакались комусь, хто були по ту сторону стола, хтось звернувся з-за згортків і до нього:
   - Ну і довго ти так сидітимеш? У мене зарплата погодинна, а от у тебе часу на алібі лишилось всього десять хвилин.
   - Алібі? Я в суді, чи що?
   - Ех-хе-хе-хе-хе, гірше, ми тут вирішуємо, куди тебе розподілити в силу твоїх звершень протягом життя. Але якщо нормальні люди змирились зі смертю, своїм ходом прийшли і все виклали, ти все ще намагаєшся довести собі, що це сон.
   Луцу нарешті вдалось розгледіти у проміжку між двома пачками списаного паперу, що розмовляє з потворним коротуном, який дуже схожий на гоблінів з дитячих казок.
   - От халепа, якщо я вмер, то це виходить... - через хвилину до нього дійшло, - О ні! Я ж не зможу стати лицарем! Ні-і-і-і!!
   Коли луна вляглась, а люди і привиди перестали переглядатись, гоблін відповів:
   - Яка свята наївність. Жаль, що цього недостатньо, щоб потрапити до раю. Ще щось є?
   - Ну, я був... ем-м, законослухняним там, ввічливим, ну не знаю, хорошою людиною, чи що?
   - Ти що, йолопе, епітафію своєї бабусі читаєш? - гоблін відсунув пачку паперу, зім'явши сусідні пергаменти і підсунув до Луца список його правопорушень та дитячого непослуху, ретельно записаного готичним шрифтом.
   - О боги, як же я примудрився...
   - Так, ти мене вже дістав, або ти говориш, що ти зробив за життя хорошого, або підеш на віки вічні в шахти то олігофренів, які так і не змогли описати, що ж вони за люди.
   - Гаразд, - твердо сказав зброєносець-офіціант, якого чомусь дуже роздратувало повне порушення приватності цим гобліном, - я підтримував свого пана-лицаря, коли в години екстазу від своїх планів він забував про їжу, якось раз я шукав серед зими лікарських трав, коли він застудився в Драконових горах, коли ми там шукали вхід до чарівного міста, ще я захищав честь кухарки з нашої таверни від п'яних гостів...
   - Та-ак, це вже тепліше. Однак, перші твої дві добрі дії нівелюються тим, що ти так і не здогадався відговорити свого хазяїна від пошуків. А може, ти теж сподівався на казці нажитись?
   - Що? Та як ви смієте...
   - Кому ти це втираєш, юначе, я вас всіх як облуплених знаю. І ти точно або пливеш по течії, бо безвільний, або хотів нажитись, якщо б сер Ейшем все ж знайшов прохід.
   Луц зовсім знітився, коли усвідомив, що справді, за життя так нічого не вирішував і уникав вибору. Але ще треба було довести, що не допоміг пану ауф Дембергу не з корисливих переконань.
   - Так, я визнаю, це було проявом безвільності, адже я завжди був вірним серу Ейшему.
   - А я думав, що ти все ж вибереш мати гідність покидька, ніж не мати її взагалі. Ну нічого, принаймні в шахти не потрапиш. Ще щось можеш з себе вичавити, чи крім дитинства і роботи в тій забігайлівці у тебе нічого не було?
   Думки, як на зло плутались, так завжди було, коли Луц намагався згадати щось важливе.
   - Ну, гм-м, якби... Іноді віддавав гроші жебракам, одного разу, в Ерціні, поки сер Ейшем шукав в монастирській бібліотеці відповіді, я допомагав з ремонтом жертвам розливу річки, якось так.
   - Слабувато, але часу у тебе все-одно не лишилось. Коротше, зробимо так: допоки ти не зрівняєш ці дві купи, ти будеш у демонічному пеклі для обивателів. - і поклав на аркуш зі списком ще гору паперів, списаних детальним розбором негативних вчинків або негативної бездіяльності та декілька аркушів з хорошими справами, - В якому з них ти будеш - ми вирішимо.
   Луц ще раз порівняв купи і зрозумів, що в пеклі він назавжди. Особливо, якщо негативні вчинки в пеклі теж враховуються.
  
  
  

Як опинитись в пеклі і вижити або наслідки опівнічного чаювання.

  
   Ergo aureum Imperius, tangebat terrum pede planxit, tempus, est aem est inter aetatum inter mundos, coepit.
   Луцій очікував на казани з грішниками, чортів з вилами та всяке таке, коли його відправили до пекла, але побачив зовсім не обіцяний священниками чад та річку з перевізником-хабарником. Перше, що гостинно його зустріло -це було глинисте багно, з якого він на силу випірнув. Особливо складно було вибратись на гору через те, що в цьому багні були ще люди, і всі вони хотіли опинитись на поверхні.
   Однак, те, що він побачив, діставшись до живильного повітря, його засмутило ще більше. За людьми, що борсались у грязюці, кричали та топили одне одного, не було видно краю цьому болоту. Не менш похмурою була тут погода: небо, чи що воно було, пекло все-таки, було заслане чорними хмарами, з яких в і без того непрохідну грязюку лилась злива, і єдиним джерелом світла були часті спалахи блискавок. В якості доповнення до картини були якісь темношкірі потвори з перетинчастими крилами, які з вереском, від якого мороз пробігав по шкірі, пікірували з-під хмар, хапали тих, хто занадто високо залізли по головам, підлітали з ними під самі хмари та розривали на шматки в повітрі, борючись між собою за здобич.
   З іншого боку, в цьому був плюс, який Луц ще не усвідомлював, вся ця ситуація викликала як ніколи гостре бажання вижити за будь-яку ціну. Лише смерть і немислимі умови змогли примусити його перестати плити по течії і почати діяти не чекаючи на вказівку, наказ чи пораду. Оскільки Луцій не хотів перевіряти на собі, що буває з потопельниками та з'їденими в пеклі, він почав продиратись через людей. Тепер вони були для нього тільки перепоною, він не звертав уваги на те, чи були люди навколо дорослими, малими, чоловіками чи жінками, для нього на час боротьби за своє життя вони перетворились на хащі, з тією лиш різницею, що вони брикались, намагались його скинути з себе або притопити, деякі навіть дряпались та кусались, але оскільки їх рухи були досить легко передбачуваними, серйозної загрози не несли. Через деякий час йому в голову прийшла думка, що його ніхто не лупцює і не намагається задушити, чи ще якимсь чином навмисне вбити через те, що мало хто з тих, хто тут борсаються за ковток повітря, справді прагне вижити попри інших.
   Коли вже йому почало здаватись, що краю не буде, а сили залишають його, він вибрався з купи людей. Далі місцевість представляла з себе поодинокі купи людей, що не стільки топили одне-одного, скільки просто тримались разом, чи то боячись рухатись далі, чи то щоб легше було триматись на плаву. Так чи інакше, між ними утворювались проміжки відкритої поверхні болота, шириною до сотні метрів, що дуже полегшувало рух далі.
   Ще до того, як Луц продовжив рух далі, по лівій руці щось боляче черкнуло, а потім зверху хтось навалився і переліз через цього. Це вже було занадто. Одна справа, коли йому заважають вибратись з болота, або намагаються за його рахунок вилізти нагору, але якщо ним користуються як дорогою - він такого стерпіти не міг. Дивно, але ще п'ять годин назад його б таке не пройняло, і він би ще поспівчував доведеній до відчаю людині, змушеній повзти по іншим. Отож, розсерджений Луц вхопив незнайомця за ногу, і замість того, щоб відпусти, коли іншою ногою той вдарив його по лобі, смикнув до себе. Схоже, що незнайомець цього теж не очікував і повернувся до Луція обличчям, покритим брудом, густими вусами і бородою, а ще на ньому було щось підозріло-червоне.
   - Ти ще хто такий, що повзаєш по мені? - перекрикнув галас і грім, які стояли над трясовиною Луц.
   - Овва, а ти ще що за один, що не чекаєш, поки вони тебе зіжруть? - запитав той, показавши рукою, в якій було затиснуте щось світле.
   - Я Луцій Гехорт кум Коніг і я збираюсь вибратись звідси живим!
   - Хех, світло, що належить королю, ну-ну.
   - Чим сміятись з імені, яке я не вибирав, представся сам, як чесна людина і поясни, чим це ти в мене тикав, коли ліз.
   - Так, для початку попереджаю: я не з вашого лицарського світу, я простий злодій, тому честь мені чужа. По-друге, звуть мене Тіль Штромер, а це кістка того, кому вона вже не згодиться, а мені без кинджала незвично.
   Луца ледь не вивернуло. Якщо відбиватись від людей ногами та кулаками чи вдавлювання в грязь ще входило в те, що він готовий був зробити, то виривати кістки з живого, або нещодавно живого тіла - до цього він би не додумався б ніколи.
   - Не дивися ти так на мене, неначе я нечисть, я просто приноровився виживати будь-яким чином.
   - А що ж ти тоді робиш серед багнюки з безхребетними? Навіть при тому, наскільки мене дістало моє становище я не дійшов до такої жорстокості.
   - Ну, як би тобі сказати, щоб ти зрозумів, - Тіль почесав бороду, - я не з цього виміру Пекла.
   - О, ті гобліни, що вирішили запхати мене сюди щось говорили, що Пекло не одне, але я думав, що це метафора.
   - Слухай, естет з бідняків, якщо ти вже приблизно зрозумів, з якого я тіста, то давай швидше визначайся, зі мною ти чи без. Бо я не схильний до інтелектуальних дискусій, а особливо серед болота. Якщо хочеш більше дізнатись про мене, йди за мною, можливо я відповім на якісь твої запитання і дам загальні поради про виживання в цьому світі коли доберемось до сухішого місця.
   Луцу непотрібно було пояснювати, як важливо мати напарника, що має досвід виживання в подібних умовах, отож він змирився з тим, що ця частина його життя, чи радше, існування не потрапить в лицарські романи. На жаль, до нього ще не дійшло, що мерці, а особливо ті, що перебувають в пеклі, взагалі не потрапляють в книжки і за ними не сохнуть дівчата.
  
  
  

Не шукайте царівну-жабу на болоті, її не існує.

  
   Nervum quod aeternus et extra tempus.
   В правильному напрямку вони рухались чи ні - визначити було складно, адже все що було навколо - це болото. Тільки якщо в місці де була купа новоприбулих воно складалось з рідкої глини, там, куди дістались Луц та Тіль, воно складалось з мулистого дна на глибині по пояс, мутної гнилої води, в'ялого очерету, ряски і поодиноких острівців та купин, порослих густою травою. Коли Луц вже думав, що час тут не йде, почало смеркнути, причому дуже швидко. Зараз вони продирались майже навпомацки, бо хмари так і не розійшлись і навіть якщо в Пеклі є місяць, його не було видно. За пів-дня, проведених в постійному русі, Луц майже не зголоднів, що було дивно. Однак, якщо потреба їсти для мерців не настільки нагальна, втома була така ж, як і при житті. Зрештою, Тіль оголосив привал, коли знайшов плоский острівець, що був не набагато більший за велику шафу, покладену на бік.
   Тіль зняв черевики і взявся витрушувати з них воду, в той час як Луц безсило розвалився, ледь не окунувши потилицю у грязюку.
   - Ти б теж підсушив ноги, бо хоч ми з тобою і в потойбічному світі, тут можна поранитись, захворіти чи травмуватись. Не знаю, куди потрапляють убиті в пеклі, але померти тут можна. - менторським тоном сказав Тіль, - А як відомо, якщо у людини хворі ноги, людина не боєць.
   - А звідки ти знаєш, що я мав відношення до військової справи?
   - По-перше, тобі вистачило витривалості, щоб так довго прориватись через грішників, по-друге, далеко не кожен може оцінити, наскільки корисними бувають такі супутники як я. - відповів той, продовжуючи дивитись кудись поверх очерету.
   - Хех, а ти знаєш собі ціну, і схоже що не приховуєш цього.
   - Це професійна звичка, якщо мене наймають викрасти щось, корисно набивати собі ціну, адже замовник сам не розщедриться.
   Луц спохватився і теж зняв черевики, після чого думав продовжити бесіду, як на потилицю щось капнуло. коли він визначив, що це просто вода, дощ став накрапати все сильніше. У боліт є один великий недолік: якщо вже ви там опинились в дощ, то хоч з шкіри вилізьте, але не висохнете. Через те, що дощ застав їх посеред ночі, рухатись далі не було ніякої можливості, тому довелось сидіти та чекати, поки припиниться негода або настане ранок. Щоб якось потратити час, Луц вирішив продовжити розмову з нового фронту, тим більше, що це питання він перетирав ще тоді, коли вони дістались до першої купини на цьому болоті.
   - Слухай, Тіль, а ти впевнений, що ми в правильному напрямку рухаємось? Бо я невпевнений, що в цьому місці люди не їдять і не п'ють.
   - Мушу сказати чесно: я без поняття. Я вперше в цьому вимірі пекла, але якщо ми не рухаємось до його краю, що-небуть знайдемо. Ну, а їсти-пити іноді треба, але рідше ніж в світі живих. Іншими словами, тижнів чотири ти ще зможеш йти, якщо знайдемо воду. Тому коли дощ скінчиться, не гидуй витиснути весь більш-менш чистий одяг у флягу, якщо вона у тебе є.
   - Флягу? Та мене смерть витягла прямо зі зміни в таверні!
   - Ну, тоді тримайся та сподівайся. В тій частині пекла, де мене тримали, віра в деякій мірі матеріалізувалась.
   - До речі, давно хотів запитати, а чого тобі в тому місці, де ти був, не сиділось?
   - Не те, щоб мені там дуже неподобалось, але для вбивць передбачене щоденне катування без можливості вмерти. Коли я визначив, що віра в те, що я виберусь, може примусити луснути кайдани, я зрозумів, що окрім суїциду є цікавіші способи провести вихідний день.
   - І як же перебратись з одного виміру в інший?
   - Не знаю, думаю, мені просто пощастило. Одного разу чортам набридло мене катувати, бо в той день у них було якесь професійне свято, ну, знаєш буває там день усіх святих, день Імператора, і тому подібне, а того разу було щось таке, тільки у нечисті. Отож, мене повернули у камеру замість того, щоб до півсмерті закатувати і мені вистачило сил розвести в хрестики-нулики співкамерника на ключ від дверей в кінці тюремного коридору, які ні за мого часу, ні за його ніхто не відчиняв.
   - І що ж було далі?
   - Не будь таким нетерплячим, зараз розкажу в загальних рисах. Через декілька днів мені вдалось з допомогою віри доламати кайдани, якими усіх в'язнів приковували до стіни і дістатись до дверей. Двері виявились проходом між просторами і вели до люка на дні того болота, в яке тебе запхали після розподілу. Ну, а далі я просто всплив і рухався за тобою, бо ти добре прокладав шлях.
   - Знаєш, щось мені не віриться, що ти отримав такий важливий ключ просто зігравши в хрестики-нулики з ще одним вбивцею. Та й ці двері-проходи...
   - Хехехе, ти кмітливіший, ніж здаєшся. Так, я отримав ключ іншим способом, але поки що тобі краще не знати. А про портал - це чиста правда, хочеш вір, хочеш ні. В будь-якому випадку, йти назад, щоб перевірити я не раджу.
   - А звідки ти знаєш, що мені краще, а що ні? І чим ти кращий тоді за клерків-гоблінів, які вирішують нашу посмертну долю?
   - Повір, ти не перший, хто після моїх розповідей ламався і перестав зі мною співпрацювати. Тільки зараз ти не в тій ситуації, щоб втрачати такого союзника, як я. Я готовий закластись на своє життя, що вже через чотири години після того, як ти мене кинеш, ти почнеш блукати кругами і загнешся від спраги. Тому просто залиш це на потім, коли розчарування в мені не буде смертельним для тебе.
   Луц усвідомив, що знаходиться поряд з монстром, для якого ніж з людської кістки - це далеко не найгірше. З іншого боку, на нього накотило звичне бажання плюнути на все і далі рухатись за течією. Тільки цього разу воно поєднувалось з бажанням просто лягти і вмерти від усвідомлення, що йому доведеться далі виживати з цією істотою, яку з моральної точки зору і людиною важко назвати.
  
  
  

Отож ви вважаєте, що звикли до пекла

  
   Insanvs aperta veritatis. Vervm aperta mvndi.
   Вже коли дощ скінчився а сіро-чорні кольори нічного світла почали змінюватись синім передсвітанком, Тіль та Луц продовжили свій шлях через болото. Вже скоро проміжки між острівцями та купинами стали зменшуватись, а плеса стало легше обходити. Крім того, почали траплятись кущі та мертві дерева на острівцях. З іншого боку, їхній шлях не став легшим, бо глибину дна замінив лабіринт проходів між полями якогось слизу, що вкривав і траву, і кущі, і очерет, і навіть стовбури дерев, немов ковдра товщиною в метр. Тіль, одразу коли почала з'являтись між пагонами ця напівпрозора субстанція порадив не торкатись її. Вже скоро в цьому переконався і Луц, коли послизнувся на очереті та окунувся в болото, дорогою зачепивши лівою рукою нитки слизу, натягнуті, мов павутина, між очеретинами та в траві. Руку спочатку звело судомою, а коли вона провалилась в воду, неначе обпекло. Коли ж Тіль допоміг Луцу підійнятись, опіків не було, тільки шкіра почервоніла і мізинець сіпався.
   - Це ще що таке? - Луц не міг повірити, що гама відчуттів була набагато меншою за результат, - Я думав, що у мене від опіку пальці відваляться.
   - Треба ж, воно ще й вміє говорити...
   - Хто воно? Яке воно... А-а, пішов ти до біса, ще й підтрунюєш!
   - Ти ж перший почав грати в мовчанку, хоч я тебе не раз попереджав, що я далеко не ангел.
   - Та ну тебе, краще поясни, що це все таки за соплі по всьому болоту?
   - Чесно кажучи, поняття не маю, мені лише крадійська інтуїція підказала, що до цього краще не торкатись. Судячи з того, що у тебе всі пальці цілі, ця штука, в першу чергу, паралізує.
   - А звідки воно могло тут взятись?
   - Пф-ф-ха-ха, знайшов у кого питати. Я звідки знаю? Це пекло, хлопче, поки не поживеш в цьому вимірі сам, або не знайдеш старожила - нічого не зрозумієш.
   - Ох і дивні речі тут у вас у пеклі. В книжках пишуть що тут наче як усе осмислено та з підтекстом, а як подивлюсь - нічого не ясно і нема пояснень, наче в заморських краях.
   - Непогано сказано, все ж краще ніж пошук прихованого сенсу, на який страждає половина тих грішників, з якими мені вдалось поспілкуватись.
   - Може, чим теревені розводити, краще підемо далі? Бо мені з вчорашнього дня хочеться їсти, а нічого.
   - А я вже думав тут посидіти, поточити ляси, закурити, хехе. От тільки все курево я скурив ще поки був живий. - сказав Тіль, попрямувавши далі по проходу між двома полями слизу.
   Цікаво, що світанок другого дня виявився таким же похмурим, як і весь минулий день, а через туман, що піднявся з болота, погода стала зовсім феєричною. Особливою родзинкою у нереальності світу навколо стали "містки" з ниток слизу над проходами, які часом об'єднувались в суцільний полог, через який не було видно навіть хмари. Часом ця "стеля" була так низько, що доводилось глибше занурюватись в гнилу воду. Принаймні, коли вони знаходились в глибині напівпрозорих нетрів, до них ніяк не могли дістатись ті хижі летючі тварюки, що ще вчора роздирали грішників на купі безвільних, а сьогодні могли з тим же успіхом поснідати Луцом та Тілем. Однак, чим далі вони рухались, шлях ставав складнішим: було багато вузьких місць, де розширяти коридор доводилось довгою очеретиною, щоб отрута не бризнула на мандрівників, стеля все частіше примушувала навкарачках повзти по мулистому дну, по очі в болоті. Коли Луц запитав, звідки взялись ці проходи на полі з хаотичними плесами чистого болота, Тіль зміг лише припустити, що їх проклали якість місцеві істоти, з якими краще не перетинатись, бо невідомо, на що від них можна очікувати. Така невизначеність, а ще присутність чогось, що без шкоди для себе може рухатись крізь паралітичний слиз, сильно гнітила Луца, особливо коли він вдруге, після потрапляння до пекла, усвідомив, що до таких пригод життя його не готувало. Разом з цим накотилась апатія, здавалось, що не така вже й погана ідея - залишитись на місці та вмерти, тим більше, що він ще ніколи не був одночасно настільки голодним, спраглим та змерзлим, як зараз.
   Оскільки через завісу отрути та туман не було видно нічого на більшу глибину ніж десяток метрів, вони досить несподівано вийшли на край слизового поля. Вони усвідомили те, що це не вихід проходу на чергове плесо, а справжній кінець лабіринту лише коли пройшли достатньо довго, щоб відстань у два рази перевищила діаметр найбільшої баченої галявини на полі отрути. Але у Луца після цього ще два дні складалось, що це просто дуже велике плесо і колись вони знову поринуть у пекучий лабіринт. Натомість, вони справді перетнули перепону, і навіть не помітили, що туман сильно порідів, а болото за цей час обміліло настільки, що тепер лише черевики топли в багні, а очерет, в основному, поступився місцем густій траві якогось неприродного сіро-зеленого відтінку. Дерев також стало більше, і деякі навіть виглядали більш-менш живими. Однак, хоч на останніх подекуди були проріджені сухими гілками крони, Луц не зміг пригадати, щоб бачив десь таке листя в рідних краях.
   Поки він приглядався до дерев, через не менш незнайомі кущі, що росли на острівці попереду, почав хтось ломитись з шелестом та хрустом. Тіль швидко збагнув, що Луц сильно залип, тож в два кроки підбіг до напарника та одним вправним рухом вклав обличчям в болото, одночасно завалившись на нього згори.
   - Ей, ти чог... мфвх!! - Тіль закрив рота Луцу рукою, доки той не розрепетувався.
   - Тихіше, не чуєш, хтось в наш бік через кущі преться, аж гілки тріщать.
   - Міг би й попередити.
   - Якщо б це хижак або мисливець за головами, то поки я б тобі пояснював диспозицію, ти був би вже мертвим.
   - А що таке ця диспоз...
   - Заціпся вже, він близько.
   Вже через секунду над кущами майнуло вістря списа, а ще через декілька винирнула постать, від якої у Луца очі на лоба від подиву полізли. З поміж кущів вийшов згорблений та брудний по пояс чоловік у якомусь дранті, що тримав у лівій руці, обперши на плече півторасаженну піхотну піку та іржаву лопату, а правою волік за собою за комір плаща чиєсь непритомне тіло в частковому обладунку. Луца не стільки здивував вираз цілковитого безумства на обличчі чолов'яги, скільки те, як буденно та легко він волік за собою тушку воїна, яка схоже, що важила кілограмів дев'яносто чи навіть за сотню. Щоб зрозуміти хоч щось він ткнув в бік Тіля, який вже сповз в бік та з не меншим шоком вилупився на дивака. На запитальний погляд Луца він лише стиснув плечима витягнув свого кістяного ножа. Тим часом, божевільний закинув голову до гори та шумно потягнув повітря носом, а потім видав щось незрозуміле для жителів вільних королівств, щось нерозбірливе, дике, та дещо демонічне, так як часом мелькали звичні вуху слова:
   - Еййагов! Там, на палубі! Я, лол, деанонув вас всіх, вилазьте, поки я вас не розбачив! Я, вАм кажу, стелспіхоти крабові!
   - Луц, не рипайся, може це він не нам, - прошепотів Тіль.
   - Я все чую, лосі ви два чорнобильські, виходьте зі стелсу!
   -Та ну, точно ж нам, тут нікого більше немає, - відповів Луц.
   Оскільки реакції небуло, він відпустив труп, перекинув списа в іншу руку та підйшов ближче та злегка ткнув вістрям піки в спину Тіля. Варто йому було відвести гостряк, як Тіль метнувся до дивного ворога, неначе барс, чи радше, гепард та увіткнув в його правий лікоть ніж. Супротивник замість того, щоб боротись, скорчив ображену та розлючену одночасно фізіономію та вигукнув якесь демонічне прокляття:
   - Читак! Я, блін, тридцятого левела, у мене резіст на пенетрацію! Фаєр!
   Тіль не звернув увагу на ці слова, продовжив рух вздовж руки та з чіткістю автомата витягнув лезо і вдарив під пахву. Наступної миті з лівої долоні зірвалось полум'я та полетіло в бік Тіля. Щоб уникнути контакту, йому довелось відскочити назад, та на спині ковзнути в ковбаню. Божевійльний ворог скористався короткою паузою щоб витягти лівою рукою короткий меч з піхов на поясі мерця, якого він приволік з собою та вимовити ще одну богопротивну репліку:
   - От же ж макросник, з такої дистанції не встиг би скастуватись ані додж, ані стелс-ривок.
   Тіль встав з грязюки та з розслабленою та саркастичною усмішкою запитав:
   - Ну що, чорнокнижник, потанцюємо ще?
   - Іди та візьми, селюк донатний, зараз ти побачиш всю силу мого білду!
   У відповідь крадій лише хмикнув, зробив ривок до ворога, швидко перервав його перекатом вправо, пропустивши над собою залп плазмою, та стрибком опинився в сліпій зоні божевільного мага. Наступна серія ударів спочатку паралізувала ліву руку ворога, а тоді, для надійності він всадив ніж тому під коліно, від чого грубе кістяне вістря зрештою зламалось, лишивши уламок у плоті. Маг упав на коліна та одразу завалився на бік, коліно відмовилось гнутись. Тіль з беземоційним обличчам ката взяв за волосся переможеного суперника та почав допит:
   - Ну так що, може поясниш, хто ти такий, і чого тобі спокійно не сиділось?
   - Азаза, затра-алив! - Вигукнув той в обличча Тілю та зник у спалаху світла, залишивши по собі тліюч
  
  
  

Дорогою безумства та тихого навіженства

  
   Qvando mortvi vtinam agmine irent.
   На щастя, з мертвого воїна було набагато більше користі, ніж із відступника від богів. Поки Тіль відсапувся після короткого, але, вочевидь, напруженого для нього бою, Луц присів поряд з тілом, відходячи від подиву, як швидко скінчився двобій. Мертвий воїн був вбраний в просту сталеву поліровану кірасу, пластинчатий горжет, кабасет з вигадливим орнаментом та дивний, як на думку Луца, одяг: на коричневих рукавах та штанинах були розрізи, через які просвічували білі сорочка та панталони, орнаментальні вирізи були також на відворотах високих чобіт. Окрім заткнутого у чобіт чотиригранного стилета зброї при ньому не лишилось. Це засмутило Луца, причому, не стільки через те, що їхній з Тілем ніж був втрачений, а через те, що Луц сподівався нарешті отримати зброю, що була йому до вподоби, адже лицарю не личить воювати ножем чи кинджалом. І не знайшлось ще на його голову повномасштабної битви, щоб зрозуміти, що в пішій рубці годиться все, особливо якщо основна зброя втрачена. Тіль підвівся на ноги і запитав:
   - Слухай, починаючий мародер, є там щось корисне?
   - Мародер? Ще чого! Я все життя готувався стати лицарем!
   Спочатку Тіль на нього вирячився так, неначе Луц сказав повну нісенітницю, але скоро цей вираз змінився скептичною посмішкою.
   - Ну-ну. І де ти тут бачив хоча б коня, гер лицар? Як мінімум, щоб по людськи забронюватись, тобі доведеться знімати з трупа обладунки, вже не кажучи про зброю. Тому що ковалів я тут ще не бачив, та й грішми, щоб купити щось дорожче за кухарський ніж, ти навряд володієш.
   Тепер настала черга Луца бути в ступорі: він усвідомив, що раніше і не задумувався над темною стороною побуту воїнів: прагматичністю, розширеними межами моралі, битви не для честі та слави, а заради грошей. Доки Луц остаточно не поринув на глибину філософсько-етичної кризи, відриваючись від реальності, Тіль вирішив взяти лідерство на себе:
   - Так, Луц, пропоную от що: я буду головним, доки ми не доберемось до цивілізації, або хоча б до нормальних людей, якщо її в цьому вимірі немає, і гарантую, що ми дійдемо туди живими, як і домовлялись. А ти, в свою чергу, не будеш мені перечити, корчити з себе паладина і лізти в неприємності, якщо вони трапляться.
   - В такому випадку у мене теж є умова: ти відповіси на декілька моїх запитань, як і домовлялись. - відповів Луц з натиском на останнє слово.
   - Хм, а я вже сподівався, що ти забув. В такому випадку зараз подивимось, чи є у цього нещасного, - він вказав на покійника, - сніданок, бо інакше тут зупинятись на привал немає сенсу.
   На щастя, у підсумку у солдата, окрім гаманця з десятком срібних монет, знайшлись галети та фляга з водою, до якої одразу приклався Луц, адже у напарника була своя, в замін якої Тіль забрав собі стилет. Гроші вирішили розділити порівну, а броня перейшла Луцу, Тіль це пояснив тим, що йому важкі лати не потрібні, та й він не настільки скупий, щоб з принциповою метою продати, тягнути їх в якості вантажу. Після розподілу вони організували привал на тому ж острівці, з якого до цього на них вийшов божевільний маг, цей привал вже можна навіть було вважати комфортним: Луц зібрав невелику купку хмизу, а Тіль викресав двома кременями вогню, тож вони під час сніданку навіть змогли дещо обсушитись. Для Луца було в новинку бачити, як від надягнутого одягу довгими вусами йде пар.
   Протягом розслабленої бесіди за розігрітими галетами вдалось вивідати, що Тіль з міста Ерціна, займався крадіжками з самого дитинства, бо це був найлегший спосіб виживання в бідній сім'ї алконавтів. З часом йому вдалось досягти такої майстерності, що він вступив до підпільної гільдії "Сокири та кинджала" та отримував замовлення від колекціонерів на специфічні викрадення. Власне, на цьому і погорів: коли спочатку райгенський купець замовив викрасти у свого колеги з Вільних Міст Веліароку золоту статую, а потім його жертва замовила повернути реліквію назад, під час спроби дістати артефакт Тіля помітили та під час погоні якийсь снайпер поцілив стрілою крадію у спину. На щастя, він встиг розпрощатись з життям до того, як його роздягли у тюремній лікарні, але вірного кинджала все ж забрали. На довшу бесіду Луцу не вистачило тих півтори галети, що були в якості сніданку, і схоже, що обіду, тож довелось рухатись далі.
   Тіль припустив, що оскільки у мерця так мало речей, не далі ніж в декількох годинах ходу або проходить дорога, по якій він йшов з обозом, або патрульний табір, чи навіть замок. Можна було б розраховувати на село чи місто, якби не те, що навколо було багато сухих, але в той же час недоторканих дерев, які б вже давно порубали на дрова та будматеріали, якби була можливість далеко не йти. Однак, навіть не надто цивілізована глухомань - це все ж краще, ніж дике болото, на якому чомусь навіть комарів та жаб мало. З песимістичної точки зору, звісно, можна було б припустити, що маг убив новоприбулого до пекла, але чому тоді він опинився так далеко від основної купи тіл - не було ніяких пояснень.
   На їхнє щастя, вже через пару годин руху через рідкий ліс, в який перейшло трав'янисте болото, за деревами з'явилась дорога. Коли Луц подумав, що вони врятовані, їм знову довелося зачаїтися, адже на дорозі вони були не самі. На протилежній стороні на узбіччі сиділо семеро воїнів у часткових обладунках, як у того воїна на болоті, але з цими було дещо не так. Луц довго не міг зрозуміти, чому від погляду на них волосся встає дибки, поки не розгледів їх детальніше: вони всі були мертвими, хоч і рухались. Нездорово бліда шкіра, смертельні рани, у двох не вистачало руки, це все вказувало на те, що вони не можуть так просто сидіти у розслаблених позах та ворушити щелепами так, неначе вони розмовляють. Це могло б бути нелюдською жахливою магічною пасткою для подорожніх, про такі Луц читав в книжках з демонології та екзорцизму, згідно з ними, демони та чорнокнижники здатні наділяти мертві тіла подобою життя: вони рухаються, можуть навіть відтворювати примітивні звуки та емоції, але роблять це за певним алгоритмом, що повторюються. Ці були не такими, вони виглядали як звичайний невеликий загін на привалі.
   - Тіль, ти коли-небуть бачив щось подібне?
   - Ніколи. Ані у світі живих, ані в пеклі. До речі, схоже, що наш мрець з цієї ж компанії, у нього були такі ж буфи та розрізи на одягу, тільки він чомусь не ожив.
   - І слава богам, - щойно він це промовив, троє солдатів повернулись в їхню сторону, але Луц цього не помітив, - ще не вистачало, щоб ми з ним бились: я голіруч, а ти з уламком кістки.
   - Луц, я тобі казав, що віра, воля та слова матеріальні в пеклі?
   - Ну, казав...
   - Так от, любителю рукопашного бою, я хотів би уникнути навроченої тобою битви. - Тіль вказав на мертвих воїнів, що один за одним вставали та витягували зброю, - Я б з ними не зв'язувався, навіть якби вони були живими, а яка їхня витривалість посмертно - я без найменшого поняття. Отож, на майбутнє, якщо бачиш ворогів, а вони тебе ні - говори якнайменше. А тепер ходімо тими кущами подалі звідси, бо я сумніваюсь, що вони повитягували все це залізяччя тільки щоб запитати, котра година.
   Забіг через колючі кущі виявився не надто приємним заняттям: і без того пошарпаний в купі людей та на болоті одяг тепер виглядав як повне лахміття. Однак, вони все ж відірвались і тепер йшли по дорозі. При житті Луц і подумати не міг, що так скучить за звичайною рівною грунтовою дорогою. Раніше такий вид шляхів він сприймав лише як додаткову заваду у негоду та джерело пилюки у сухі дні, однак зараз вона йому здавалась рівною, мов скло, та чистою, як підлога в храмах та палацах. Також милою оку була зміна пейзажу, з похмурого гнилого болота, де навіть рослинність мала сіруватий відтінок, на звичайний ліс обабіч дороги, тільки з незнайомих дерев. Оскільки дорога була досить широкою, метрів п'ятнадцять від краю до краю, крони не змикались над нею, отож, було досить-таки світло.
   Залишалось лише два невирішені питання: куди ця дорога веде, та де взяти їжу, адже зі стилетом ганяти зайців - це дивне заняття, а щоб поставити сильця, потрібно було десь надовго зупинитись, бажано на ночівлю, але зараз було лише декілька годин після полудня, тож про обід можна було забути. Добре, що в пеклі не настільки сильний голод, бо Луц вже давно не був у далеких рейдах, коли бувало, що цілий день доводилось їхати без їжі. Однак, перше питання вже скоро стало пріоритетним: вздовж дороги все частіше траплялись спалені або розбиті вози, фургони, що нагадували кістяки величезних тварин, біля деяких з них навіть лежали ніким не поховані тіла.
   - Якби я не знав, що ми в пеклі, я б сказав, що ця дорога веде саме туди. - промовив Луц, надивившись на жахіття.
   - Еге, видовище так-собі. Ще й хтось спритний вже вигріб все, що погано лежало. - відповів Тіль, а після паузи додав, - Раджу знайти бодай якусь зброю, навіть якщо це буде просто зручна палиця.
   - Думаєш, ті, хто вирізав всіх цих подорожніх, можуть і нам трапитись?
   - Більше того, я здивований, що вони досі на нас не напали, судячи з усього, тут винищений обоз яких-ось біженців, причому, деякі вози рухались досить швидко, отже, у рейдерів були коні.
   - Як тобі це вдається? Навколо ж одні уламки, а ти визначив, і хто це, і як швидко рухались...
   - Хе, це професійне вміння. Якщо хочеш навчитись і такого, і кращого - тобі доведеться стати моїм підмайстром, а взагалі, суть в спостережливості.
   - З тобою важко співпрацювати - треба або прийняти твоє неморальне кредо, або сприймати це як магію майстерності. Це схоже на абсолютне домінування.
   - Тобі просто не вистачає досвіду, адже замість того, щоб практикуватись протягом останнього року життя, ти прислужував у того, хто лицарем лишився лиш на папері.
   - Але ж він мій сеньйор та вчитель, і чому на папері, він просто був змушений припинити військову кар'єру, щоб вибратись з боргів. Ти просто нічого не розумієш у лицарстві.
   - Може я й не надто орієнтуюсь у кодексі лицарської честі, але більшість лицарів вважають недостойним зупинятись, доки не отримають у володіння замок, або хоча б тісний міський будинок. Гер Ейшем, натомість, злякався того, що через вік його бойові інстинкти почали притуплятись, і що такими темпами він помре не у теплому ліжечку, а в дорозі, від кривого розбійницького ножа. Він дуже поганий наставник, якщо не відправив, після такого безчестя, свого єдиного учня до іншого лицаря.
   Луца як сковорідкою по голові пригладили: погляд спорожнів, руки, якими він активно жестикулював, опустились, здавалось, неначе він от-от випустить з рук нещодавно знайдений посох та впаде в дорожню пилюку від розпачу і безсилля. Він ніколи не задумувався над тим, що насправді гер Ейшем був далеким від ідеалу, і більше того, користувався Луцом, як власним служкою, замість того, щоб сприяти його зведенню до лицарів. Луцу здалось, що він падає до безодні, і немає нічого твердого навколо, всі його колишні орієнтири та ідеали туманні, світ зовсім не такий, яким здавався, а все, що він знав - це лепетання навіженого.
  
  
  

Перемогти живого - складно, померлого - непросто, а померлого двічі?

  
   Fortasse vos eqves. Fortasse vos perfide. Sed a turba te latrones pariter.
   За декілька годин, протягом яких вони чимчикували далі, хмари вперше за весь час розійшлись. Очі Луца настільки звикли до постійного присмерку, що навіть надвечірнє сонце сильно сліпило. Ліс порідів і поміж деревами почали траплятись підводи, якими біженці намагались об'їхати затори на дорозі, однак, їм так само не щастило, адже вони лишились тут, поруч з сумовитими сусідами. До речі, на дорозі фургонів та возів також стало більше. Тіль сказав, що йому це вже зовсім не подобається, отож, вони вже половину години брели лісом вздовж дороги, так, що її ледь-ледь було видно. Після того, як Луц в черговий раз боляче перечепився через камінь, він вирішив дізнатись, що може бути гіршим, ніж збиті ноги та повністю перетворений ялинками на дрантя одяг.
   - Агов, Тіль, мож поясниш, чого ми через ці ялинки деремось, неначе нам повилазило?
   - Як я вже казав, ми маємо справу з кінними розбійниками. Окрім того, що на коні зручніше на просторі та з коня далі видно, ніж пішому, схоже, що це не просто дорожня банда, дуже вже багато жертв, як на простих розбишак.
   - Цікаво, як їх не помітили ті мертві солдати, від яких ми тікали.
   - Звідки я знаю? Може тут мародерствує авангард армії мерців, може той патруль убив і оживив маг, з яким ми бились, може на цій дорозі промишляють демони або в цьому вимірі пекла взагалі наша логіка не працює. - Тіль виглядав справді роздратованим.
   - Не гарячкуй. Краще просто поясни, що приблизно нас очікує. Можливо, нам взагалі краще зупинитись і добряче обдумати подальший шлях.
   - Хех. Перша слушна думка за весь ранок. - Тіль зупинився, - Та-ак, що ми маємо? Невідома місцевість, ліс рідіє, і я вже бачу просвіти кінця лісу. Сонце сяде десь через п'ять годин, темрява нас може сховати, але ми нічого не знаємо про ворогів, можливо, вони володіють нічним зором. Але все ж ми дочекаємось ночі, так можна сподіватись на те, що нас не помітять. Отже, треба знайти місце для схованки.
   - А як ми в темряві знайдемо шлях?
   - Про це можеш не перейматись, хмар на небі немає, так що навіть якщо вони з'являться, ми встигнемо багато пройти.
   - Знову якийсь дивний план, але тепер я хоча б я знаю усі деталі.
   - У тебе є кращий?
   - Ні, я просто кажу, що тепер я розумію, що ми будемо робити.
   - Гаразд, тоді ходімо в бік від цього кладовища фургонів, а дорогою шукатимемо провіант на наступні пів'доби.
   На жаль, окрім напівзгорілих, вози та фургони були обкрадені начисто, усе, що вони знайшли, це зібраний по жмені мішечок різного зерна вперемішку з пилом та піском. За спільною згодою вирішили залишити це нещастя на чорний день, а сьогодні відмовитись від вечері. Однак, це було не єдине надбання: Луц витягнув з одного покійника зламаного іржавого ножа та п'ять стріл. Стріляти було ні з чого, а от примотаний до кінця посоха тесак міг правити за вістря імпровізованого списа.
   Чим далі вони відходили від дороги, місцевість ставала дедалі більш горбатою, а все вужчі проміжки між однаковими соснами зайняли якісь невідомі ані Тілю, ані Луцу кущі з густими кронами з дрібного сизого листя. У якості тимчасового табору, щоб спокійно дочекатись темряви, Тіль обрав яму з-під викорчуваного бурею дерева. Оскільки яма утворилась ще минулого року, на дні був шар торішньої хвої та листя, його довелося відгребти до країв, щоб розвести невелике багаття. Поки Тіль займався розпалюванням вогнища, Луц видовбав на кінці своєї палиці виїмку під ручку тесака, щоб він надійніше прилаштувався та не сповзав при колючих ударах. Напарник, закінчивши з добуванням вогню, нарешті порушив тишу:
   - Схоже, ти все ж щось вмієш своїми силами змайструвати.
   - Гер Ейшем, коли ми подорожували, навчив мене одному з правил виживання: якщо у тебе немає зброї, її можна зробити з підручних матеріалів, і кожен має вміти зробити бодай найпростішу, інакше, коли твоя зламається, тебе швидко вб'ють.
   - Треба ж, він був чогось вартий.
   - А то. Можливо він набагато гірший лицар, ніж мені здавалось, але все ж чогось мене навчив, поки ми шукали те, чого немає.
   - Що ж, тоді твої байки про зимові походеньки по Драконячим горам не такі вже й казкові.
   - Взагалі-то все, що я розповів - це правда, і нічого крім неї. - похмуро відповів Луц, піднявши розчепірену долоню догори, засвідчуючи у такий спосіб свої слова перед богом-Сонцем.
   - Ти ж не хочеш сказати, що під час хурделиці спустився в село в долині тільки щоб купити меду у місцевих для застудженого Ейшема, а потім ще й повернувся назад?
   - А що в цьому такого? - здивовано запитав Луц, - Я читав, що це найправильніше рішення геройськи врятувати свого сеньйора, навіть Ромуїл Астрійський, поки був зброєносцем, так робив.
   - Охохо, який телепень, ах-ха-ха-ха! - Тіль вдавився сміхом, - Ти що, справді такий дурний? Ти всерйоз вважаєш, що Ромуїл Астрійський існував в реальності, та що всі лицарські балади складаються без побрехеньок?
   - Та ну, не може ж бути, щоб стільки людей переказували ці історії, і щоб вони повністю складались з брехні. В решті-решт, вони навіть в книжках написані, а книги не брешуть.
   - О-о-о, ти мене точно сміхом вб'єш, хе-хе-хе, книги у нього, хах, не брешуть, ой тримайте мене семеро.
   - Але ж деякі балади навіть у Священних Книгах написані!
   - У мене для тебе погані новини.
   - Чого ти так в цьому впевнений?
   - Я бачив, як ці історії пишуться, навіть сам до однієї приклав руку. Також я бачив, як за великі гроші в останнє видання Книги Світла додали притчу про доброго корчмаря з метою розрекламувати один столичний заклад та узаконити права на територію, яку він займає.
   - Знаєш, а після того, як я подивився на Гера Ейшема з іншого боку, ця новина вже якось легше сприймається. Треба буде знайти у пеклі тих ченців, які такими речами займаються і розіп'яти на хресті вниз головою над вогнищем.
   - Ого, та ти робиш прогрес, любий друже. Такими темпами, ти тут будеш усім заправляти і варити грішників у котлах.
   - Та йди ти до біса. - вже з посмішкою відповів Луц.
   - І тобі того ж.
   Коли настали сутінки, двоє шукачів кращого життя посеред пекла вийшли з лісу, який тепер був царством темряви, а край лісу був схожий на чорну стіну з прожилками стовбурів, підсвічених останніми променями сонця(принаймні, місцеве світило дуже було схоже своєю поведінкою і світимістю на Сонце). Вони опинились на занедбаному полі, порослому травою по коліно, про те, що ця земля культивувалась свідчили лише залишки борозен через рівні проміжки. Йти буле не дуже зручно, але по-перше їм було нікуди подітись, адже окрім приблизного напрямку дороги вони не знали орієнтирів; а по-друге, у такій траві можна сховатись. Досить скоро захід догорів і залишилось лише блакитнувате світло двох місяців. Спочатку спочатку Луц впав в ступор, коли з-за незвично-великого повного місяця поволі виповз ще один в такій же фазі, але скоро він зрозумів, що нема ніяких перепон, щоб у цьому ненормальному пеклі, де є маги, дороги та поля, чого б ще другому місяцю не бути.
   Але коли від східної частини горизонту до західної поповзло дещо, що навіть кругом назвати не можна, він вигукнув щось схоже на "Святі боги, це ще що за чортівня?!". Не відомо, чи дорога повернула, поки вони йшли через ліс, чи то розбійники влаштували засідку дуже осторонь дороги, але приблизно з боку дороги, але ближче, ніж мало бути, вони почули: "Агов, там, у полі, стояти!".
   Луц та Тіль переглянулись та чим душ побіли далі. Варто було їм рвонутись вперед, як зліва почулось шарудіння та брязкання: за ними погнались, і у переслідувачів була зброя. Хтось щосили протяжно свиснув і десь позаду заіржали пришпорені коні, ситуація погіршувалась з кожною хвилиною. Вороги гукали, їм, щоб вони зупинились, але Тіль та Луц чомусь не погодились на пропозиції, хоч становище було безнадійним: вони вже чули глухий тупіт копит. Луц зрозумів, що навіть якби за ними не гнались на конях, він довго не витримає, обладунки, хоч і не повні, не паперові, та й він сам давно не робив довгих забігів по дикій місцевості.
  
  
  

Життя чи нежиття - от в чому питання.

  
   Maledicti terram qvae nvnqvam svnt eivs deus.
   Коли перший вершник наздогнав їх, Луц різко розвернувся та збив того з коня, майстерно вдаривши списом в живіт. Тіль не ловив гав і осадив коня, щоб той не втік, та заліз у сідло. Коли Луц думав залізти на круп позаду товариша, виявилось, що ворог не тільки не вмер, чи хоча б знепритомнів від такого удару, а почав опиратись, однією рукою не відпускаючи встромлену зброю, а іншою витягуючи короткого меча. Луц, коли зрозумів, що за зброю доведеться боротись, вирішив, що саморобний спис того не вартий, та, різко відпустивши держак, побіг до коня.
   - О, то ти не тільки можеш зробити собі зброю зі сміття та палок, а ще й воювати вмієш. - сказав Тіль, коли Луц видерся на коня і вони рушили.
   - Хе-хе, будь-який лицар-початківець має вміти битись списом, це найдоступніша, при своїй руйнівності, зброя для кінноти.
   - Що ж, добре, що ти, на відміну від письменників лицарських романів, не плекаєш ілюзій про те, що наче б то, лицарі б'ються тільки на мечах.
   Далі продовжувати розмову не було ніякої можливості, бо коли кінь розігнався, Луц був змушений зосередитись на тому, щоб не впасти. Однак, як би Тіль не гнав нещасну тварину, через те, що їх було двоє, інші три кавалеристи поступово наздоганяли. Варто було Луцу озирнутись на ворогів, як арбалетний болт вибив щербинку на гребені його кабасета. Одразу після цього він устиг помітити, як свиснув довгий батіг, ним мабуть можна було вісімку волів поганяти, та обкрутився навколо горжета. Вже наступної миті він відчув, що летить на землю з коня. Приземлення на спину було досить жорстким і неочікуваним, удар вибив з легень Луца повітря, мабуть, якби не кіраса, він розпрощався б ще й з парою хребців. Окрім цього, удар потилицею його злегка оглушив, тож слова Тіля: "Я за тобою повернусь", які він прокричав, віддаляючись, прозвучали як через товщу води. Через те, що була ніч, він навіть не помітив, як звузилось поле зору і його поглинула пітьма.
   Луц отямився, коли вдарився лівою рукою, поки його запихали в перероблений у клітку обгорілий фургон. Коли він повністю розплющив очі, йому здалось, що він спить: живі мерці, різного рівня розкладеності, серед ночі заганяли зв'язаних, в кайданах або в колодках, селян у клітки на колесах, при цьому поводячись якось буденно, ліниво, наче мертві заганяють живих, неначе тварин, щодня. Особливого сюрреалізму додавало те, що ці живі трупи були вбрані у однакові часткові обладунки, у частини вони були навіть начищені до блиску. До клітки підійшов їхній командир, судячи з червоної бандани, вдягненої поверх голого черепа, наявності гравірованих наплічників, які були так високо зав'язані, що хвацько стирчали з боків, а насамперед, його високий статус визначав півтораручний меч зі срібним кільцями та фігурною різьбою на дерев'яних накладках на руків'ї. Його плоть вже практично розклалась, тільки майже голі кістки стирчали з рукавів, але запах від нього все одно був нудотний. Він зупинився напроти Луца та нахилив череп трохи назад та вбік, чи то вдивляючись пустими очницями у зорі на небі, чи то кидаючи на свого полоненого оцінюючий погляд. Зрештою, він повернув голову обличчям та заговорив, хоча Луц, який знався у медицині на рівні польового санітара, не міг навіть уявити, як це можливо.
   - А ти не пальцем ліплений, - сказав він, перемнувшись з ноги на ногу та склавши кістляві руки на поясі, - зняв одного вершника з мого авангарду. А я, між іншим, у загоничі беру найкращих.
   - Я так розумію, цей твій вершник так само безсмертний, як і ти? - Луц сам здивувався своїй сміливості.
   - Хе-хе, ахахаха, - мрець розсміявся, - скажеш ще. Ми не безсмертні, тільки довше живемо і вбити нас складніше.
   - Я б можливо поцікавився особливостями подвійного посмертя, але мене якось більше цікавить моя подальша доля, бо я поки що не збираюсь помирати вдруге.
   - О, ти влучив в яблучко! Ми привеземо тебе в нашу столицю і віддамо у жертву Ненародженому богу.
   - Це жарт? - Луц відчув, як спина вкривається липким холодним потом.
   - Ні, мій живий друже, все на повному серйозі. Усі подробиці тобі пояснить жрець, а я лиш скажу, що ще не далі як позавчора, я був у склепі, а зараз радий новому шансу і готовий принести в жертву все людство у цьому вимірі пекла, щоб всі мої побратими повернулись.
   - Твою ж матір! Ти ж їх всіх у могилу вкладеш замість себе! - він усвідомив, що зіткнувся з настільки темною силою, що мало в якій книзі він стикався зі свідченнями про щось подібне.
   - От тепер ти неправий. Ненароджений дає друге посмертя не лише вже мерцям, а й принесеним йому жертвам.
   - Навіть не знаю, що гірше. - Луц роззирнувся, щоб роздивитись своє, можливо, останнє місце нічлігу, - А для чого мені виділили окрему клітку?
   - Бо ти схожий на досить-таки гідного воїна, а ще, хех, хтось з селюків міг би тебе вблагати придушити його до того, як він пізнає благодать щедрості Ненародженого.
   - А хіба благо проти волі не перестає ним бути?
   - Ну, християни, наприклад, несли благо спасіння душі і пряником, і мечем.
   - Не знаю, хто такі християни, але коли першомонахи зібрали Священний похід, вони в обмін на заміну віри давали письменність, право і свободу для кожного. - Луц вирішив, що якщо вже його вб'ють, то хоча б подискутує з розумною істотою перед смертю.
   - В такому випадку, ти або дуже погано знаєш цих твоїх монахів, або там, звідки ти прийшов в це пекло, справді рай, в річках тече солодкий сидр, земля - це суцільний зефір, а пияки блюють виключно райдугою.
   - О, ще один, - Луц закотив очі, бо попри страх та стрес його це вже дістало, - ти вже другий за моє перебування в пеклі, хто намагається мене підколоти на віру у казки.
   - Хм, ого. - мерця це дещо вибило з колії, - Після всіх страшилок ти все ще тримаєшся молодцем.
   Луц просто втомлено подивився в пусті очниці співрозмовника, бо йому вже в печінці сиділи ці всі менторські слова.
   - Що ж, якщо ти не проти, я перейду до самої суті, для чого я тобі надокучую.
   - О, то те, що мене принесуть в жертву єретичному потойбічному божеству, це ще не все? - відповів Луц з вдаваним інтересом.
   - Так, схоже, що я не надто вмілий у наборі новобранців. - нарешті він змінив тон на серйозний, - Суть питання в тому, що після принесення тебе в жертву, мені б знадобився такий твій запал та дух. Як щодо приєднатись до загону?
   - Ще чого. Можливо, після другої смерті я буду іншої думки, але мої моральні принципи не дозволяють мені зраджувати людству, хоч і вибір у мене невеликий. - після паузи Луц додав, - Однак, дізнатись твоє ім'я, щоб після смерті знайти тебе і затовкати назад у склеп, я не проти.
   - Сильна позиція. - сказав мертвий зі справжньою чи то вдаваною повагою, - Я капітан Амброзіо Дела-Кастилья. Моя пропозиція залишається в силі, тож зустрінемось після жертвоприношення і якщо твоя думка не зміниться, я не проти дуелі.
   Луц, який дещо розбирався в іменах, ледь не повторив помилку Тіля при першій їхній зустрічі, але все ж стримав сміх. Амброзіо, натомість, розцінив здавлену посмішку по-своєму, стиснув плечима, так, що наплічники брязнули, та махнув погоничу, щоб рушав і клітка Луца втягнулась до вервечки кліток, що формувалася на дорозі. Коли капітан розвернувся та пішов до коня, всередині Луца неначе перемкнулось: від адреналіну, який давав змогу грати героя перед обличчям ворога, його стало трусити, аж до клацання зубами, а від усвідомлення близькості смерті спина вкрилась холодним липким потом і живіт скрутило у тугий вузол. На щастя Луца, він був і надалі один у клітці, тож єдиними свідками його нікчемного становища була сім'я селян у сусідньому фургоні, але вони вже давно втратили лице, плачучи в обнімку.
  
  
   Крок вперед і два назад
  
   Vestra feat nemo videt damnatis homines in mvndo.
   На світанку Луц заспокоївся, і дрижав лиш від ранкової прохолоди, посиленої голодом: вчорашній сніданок галетами вже втратив живильну силу і тіло було пронизане путами слабкості. У досвітньому світлі з обох боків пропливав той самий ліс, через який вони з Тілем вчора йшли, тільки у зворотному напрямку. Через це Луц почував себе в'язнем, що втік з тюрми, впіймався і знову везений до холодної. На якусь хвилину він подумав, що його потягнуть назад на болото, через лабіринт отруйного слизу, від такої думки він здригнувся сильніше і ледь не впав з сидячого положення. Але скоро прийшло розуміння, що це абсолютно безглуздо, тим більше, що його обіцяли привезти аж у їхню столицю, щоб там прикінчити. Коли він повернувся думами до близької, чи то не дуже, смерті, в ньому знову прокинувся дух непокори долі, який до цього ним рухав вже два дні, кулаки стиснулись самі собою і від безсилля щось зробити він тільки вдарив ногою бо одному з прутів клітки, кожен з них був у палець товщиною. Ефект був несподіваним: від одного сильного удару гойднулась вся клітка. Погонич нервово посунувся на передку і гукнув:
   - Слухай, ти, якщо знову щось учудиш, я тебе ткну списом, і тобі це не сподобається!
   - Хехе, мене вам треба привезти живим, до того ж Амброзіо в цьому особливо зацікавлений.
   - От зараз ти мені припиниш кепкувати, ач, знайшовся мені, ще погрожувати буде. - з цими словами він витягнув короткого списа, притороченого до передка, і боляче ткнув Луца у бік тупим кінцем.
   Однак, Луц не ловив гав, і коли мрець ще раз його вдарив, перехопив держак зброї. Селяни, яких везли у клітці, що їхала попереду дещо збадьорились, побачивши, як Луц чинить опір.
   - А ну відпусти списа, раб!
   - Я тобі не раб, і накази темних сил для мене ніщо! - Луц відчув, що починає контролювати ситуацію.
   - Ти у мене дограєшся! Відпусти, а то до кінця поїдеш зв'язаним, не будь я мертвим.
   - Ну, як скажеш. - Луц скептично усміхнувся, - В ім'я богів! - і відпустив держак.
   Погонич спис і далі тягнув на себе, тож вістря проткнуло напівзотлілу нижню губу і застрягло десь у роті.
   - Ох щаш ти у умеге ужнаєш, шортіф штомалог! - прошамкав труп і почав силкуватись витягнути зброю з рота.
   Селяни, коли побачили успіх героя почали вболівати, один навіть взявся трусити грати своєї пересувної в'язниці. Мертвий кінь, який тягнув фургон Луца злякався такому спонтанного шуму та рвонувся вправо, від чого фургон гойднуло та повело на узбіччя. Погонич не втримався і разом зі списом у щелепах полетів додолу. Коні, що тягли клітку позаду, стали на диби, зіткнувшись з фургоном, позаду почав утворюватись затор. Передні екіпажі теж зупинились і від голови колони прискакав посильний у єгерському костюмі.
   - Що в проклятого ангела тут відбувається? - запитав він, не злізаючи з коня.
   - Цей клятий негідник намагався зламати клітку! - доповів погонич, що нарешті встав і витягнув списа. Тепер у нього не вистачало декількох передніх зубів, однак, вимова була чіткою, що було такою ж загадкою для Луца, як і дикція Амброзіо зі скелетованим обличчям.
   - Клітку? Ти що, з глузду поїхав? Там по сантиметру чавуну, ми спеціально на неї витратили метал, щоб перевозити воїнів!
   - Але фургон аж гойднувся! Якби він його перекинув, то може і не втік, але вісі точно зіпсував би.
   Гонець повернувся в бік Луца і схоже, що зміряв його поглядом, від очей мало що лишилось.
   - Хе, цей може. - зрештою сказав він і продовжив розпікати підлеглого, - Так чого ти його не приструнив, він же в клітці!
   - Так я його того, держаком, - він пригрозив Луцу списом, на що той лише криво усміхнувся, - а він, гниль така, мене самого ним.
   - От йолоп! Ти б ще йому ключі позичив. А якби він списа до себе перетягнув, та взламав ним підлогу, та втік?!
   - Ну я чим я міг його дрючити, як він всередині?
   - Якщо ти не можеш сам з ним управитись, покликав би когось, щоб зв'язали! Усьому вас, колишніх містян треба вчити! Ну чому в цьому місті було так мало варти, щоб не доводилось розмінювати ваші ганебні тіла на нашу братію?!
   - А ти сам не заривайся, ага! Ти взагалі лісник, і тебе у каральний загін взяли лише тому, що нікого було брати.
   Єгер не стерпів і вперіщив кулаком у проклепаному цестусі, так, що полетіли зуби.
   - Мотузку мені сюди і зв'яжіть в'язня і замініть цю купу сміття кимось більш схожим на погонича!
   Четверо пікінерів з'явились з-за екіпажів, неначе тільки цього і чекали, і підбігли до клітки. Двоє наставили вістря своїх пік на Луца крізь грати, а інші двоє зайшли в клітку і зв'язали між собою коліна та лікті в'язня. Луцу лишалось кидати на них спопеляючі погляди. Погонич тим часом здійнявся на ноги, спираючись на колесо і звернувся до єгеря:
   - А мені тепер що? - новий візник тим часом вже ліз на козли.
   - Нам такі не потрібні, йди собі на чотири сторони. - презирливо відповів гонець, відіпхнув того ногою на узбіччя та плюнув чорною слиною на землю.
   - Досить очима кіпати, вистава закінчена! - гукнув він всім на сів на коня, - Шикуйтесь та вперед! - та погнав до голови колони.
   Один з пікінерів пригрозив селянам гостряком піки і ті вгамувались, та й у зв'язаного Луца зникло бажання боротись, він знову занурився у звичайний стан, коли просто плив за течією. На нього накотилась така апатія, що єдине, що він міг робити - це думати про близьку смерть, а це, в свою чергу наштовхнуло на роздуми про сенс подальшої боротьби і взагалі життя, добре, хоч руки попереду зав'язали. Щоб легше думалось, він витягнув з соломи, якою було вкрите дно фургона, випадково пропущений на току пшеничний колосок і сів біля правої стінки, вигризаючи з нього насіння. З сирого зерна поживи було мало, але плюватись лушпинням в конвоїра через грати лівого боку клітки було достатньо весело, щоб думки були не настільки похмурими. Зрештою він прийшов до висновку, що хоч його життя не несе якогось глибинного сенсу, та й не дуже повчальне, якийсь сенс все ж є, адже лушпиння не просто долітає до протилежного боку, а ще й лягає вражині на кабасет. З цього він почав виводити теорію про взаємозв'язок усіх процесів у світі, намагаючись не припускатись помилок, описаних у підручнику з логіки, який у нього був ще до того, як він подався на службу до Гера Ейшема. Загалом, теорія не дуже клеїлась, бо всі його знання у природі речей витікали з п'яних бесід з одним вченим-завсідником "Шостого біля Тотеня", якого спалили за єресь після його найкращої, на погляд Луца, лекції. У ній він розказав, що знайшов пергамент часів Імперії Драконів, де вказувалось, що Земля кругла. До речі, в ході лекції він зачитав цей пергамент, і там усе було досить-таки логічно і з прив'язкою до всім відомих орієнтирів, як Драконячі Гори і ріка Хіаранг. Жаль, що помісному священнику це не було довподоби.
   Конвоїри тим часом мирно травили між собою сальні анекдоти, обговорювали дівок та випивку, та зовсім не помічали, що у одного з них весь шолом в Луцовому лушпинні. Принаймні, доки одна галузка не сповзла з полів на плече. Реакція була схожа на виверження вулкану: спочатку був ряд неперекладаваної іспанської лайки, у відповідь на яку його товариш, що йшов по праву сторону від фургона і не бачив, що сталось, нагадав тому, що Амброзіо наказував не спілкуватись іспанською, бо її тут ніхто не знає. У відповідь полився потік не менш нецензурної лайки, що перемежалась словами, якими він описував, в чому справа. Однак, коли він ще не договорив, а Луц, який і далі знаходився у спогадах про лекції у таверні, знову плюнув лушпайкою в конвоїра, той знову вибухнув і навіть так гепнув рукою по гратам, що по одній з дощок підлоги пішли тріщини.
   - Ей, ви там полегше, а то ще цей боєць втече. - гукнув погонич.
   - Та я його зараз вб'ю своїми руками, якщо він не перестане плюватись!
   - Тю, ти якось все якось близько до серця береш, охолонь.
   - Слухай, ткни його чим-небуть, бо я цю кляту клітку рознесу!
   - Не буду я його нічим довбати, я не хочу повторити долю мого попередника. - візник і надалі залишався флегматично спокійним.
   - А, нехай би тебе демони забрали. Хоча ні, обох вас, тебе, - він гупнув по клітці в напрямку Луца, - і тебе теж! - і ткнув в бік погонича.
   Коли він зрозумів, що на Луца це не справило враження, він хмикнув, згріб на дорогу з кабасета сміття і пішов поряд з передом, а не серединою фургона. Оскільки плюватись стало ні в кого і насіння вже давно закінчилось, в'язню довелось припинити філософські роздуми і лишилось тільки спостерігати за навколишнім пейзажем.
  
  
  

В передмістях Ейнцваана

  
   Grata et mori, placet.
   Коли сонце уже майже дісталось до зеніту, а зі світанку третій місяць закінчував третій проліт, колона наздогнала загін з сімох мертвих піхотинців, від яких вже одного разу Луц тікав. Виявилось, що це був патруль, який вислали живі мешканці цього пекла, і їх викосив всього за декілька хвилин той самий маг, з яким бився Тіль, після чого вони таємничим чином ожили. Далі вони вирішили рухатись далі по дорозі у розслабленому темпі, бо хоч зобов'язання перед живими перестали бути чинними, їм просто було цікаво, заради чого вони померли. А коли вони вчора перетнулись з мертвим посильним, і дізнались від нього про вольницю для повторно померлих, з радістю вхопились за можливість легального існування, хоч і в якості частини богопротивної ксеноцивілізації. Луц не міг зрозуміти, як можна настільки грубо і очевидно зрадити пекельне людство, але він, також не міг собі уявити, як він сприйматиме світ, якщо сам приєднається до живих мерців.
   Тим часом пейзаж сильно змінився: дикі ліси змінили поля та пасовиська, якісь безлюдні, настільки, що навіть худоби на них не було. Ще дивними були декілька хуторів, повністю випалених, так, що лишились лише закопчені пічки, та пара обвуглених стін, від сили. Навколо цих хуторів чорніли якісь плями, з дороги їх розгледіти не вдавалось, але згодом декілька таких трапилось прямо на узбіччі. Виявилось, що це розкопані кимось могили. А коли попереду замайоріло велике місто і на полях почали траплятись мертві селяни з не менш мертвими тваринами, він навіть побачив обабіч дороги, десь за кілометр, велику групу покійників, яка саме розкопувала якийсь курган. Луцу запитав у правого конвоїра, кого чиї ж це вони вирішили потривожити останки, той відповів, що це когось оживили, а тепер відкопують, і якщо йому не зраджує пам'ять, хтось йому сказав, що там століття тому закопали генерала, а тепер схоже, що йому надали нове життя.
   Поля та хутори змінились приміськими садибами, деякі з них були як невеликі палаци. Луц згадав, що Амброзіо обіцяв відповіді на запитання від жерців у місті, і вирішив, що доки не дізнається, що це було за місто та що тут сталось, не дасть принести себе у жертву. Взагалі, передмістя виглядали, як мінімум, дивно: більшість будівель та пишних садів була цілою і незайманою, але місцями траплялись окремі ділянки, де усе було перевернене, обпалене чи зруйноване. В таких місцях були знищене все крім дуже міцних предметів, таких як кам'яні стіни, стовбури столітніх дерев, в одному місці серед кругу закопченої випаленої землі стояла самотня колона з суцільного каменю. Однак, не можна було сказати, що руйнівна сила не натикалась на якийсь опір: мертві слуги поволі розтягували імпровізовані барикади та відтягали меблі від вікон. Такі сліди битви були настільки дивними для Луца, що він не втримав терпіння і перервав балачку конвоїрів про те, яка порода деревини краща для древка списа.
   - А яка це стихія тут пройшла, що стільки поруйновано?
   - Хлопче, не дратуй мене, я тобі не бібліотека. - Луц зрозумів, що звернувся до піхотинця, якому ще вранці засмітив шолом.
   - Візник, може хоча б ти мені поясниш?
   - Ти чурбан і не бачиш нічого далі свого носа. - озвався той.
   - Але що я мав би там розгледіти, в цьому безсистемному розгромі?
   - А, я думав, що ти питаєш про нашого спільного друга... - якось навіть розчаровано відповів погонич.
   - Пішов ти в дупу, шматок кізяка! - вилаявся піхотинець, - Цей живий мені не друг!
   - Я ж казав тобі, щоб заспокоївся. І взагалі, лаятись погано.
   - От тільки не треба мене вчити, ти мені не батько, байстрюк конюха.
   - Знаєш, ти мене дістав. От народиться Ненароджений, і кінець тобі за твої брудні слова.
   - Та в могилі я бачив твого Ненародженого разом з твоєю матір'ю, я тут тільки тому, що мерці мерців не б'ють.
   Візник озирнувся на воїна і похитав головою.
   - Дарма ти це сказав, пропоную тобі вибачитись перед Ненародженим.
   - А то що? Що ти мені зробиш? Мене ви всі дістали, і ваші байки дістали, і ваш тупий в'язень, якого ви ніяк не замочите, дістав, і ваш бог, який ніколи не народиться, все дістало! - він якось невизначено махнув рукою.
   - В Ім'я Його славне, владою Ним наданою, і з силою, що Він нам дає! - якимсь нелюдським, дуже низьким, десь на межі інфразвуку, голосом візник вимовив ці слова.
   А наступної миті він торкнувся якимсь жезлом плеча конвоїра і той розсипався кістками та попелом, тільки піка, кіраса та кабасет лишились лежати цілими поверх купки останків. Коли Луц відійшов від хвилинного шоку він запитав:
   - Е-е, а, гм, що буде з латами?
   - О, ти перший, кого я бачу, хто в першу чергу цікавиться практичними речами, коли бачать могутність Ненародженого. Лати підніме хтось з обозу.
   - Я в першу чергу поцікавився бронею, бо магію я вже вчора бачив, і хоч мені, безперечно, цікаво, звідки простий погонич знає як викликати вищі сили, в тих краях, де я жив, хороші лати дорожчі за три людські життя.
   - Хм, цікаво. Я думав, що у цьому вимірі пекла металургія забезпечує кірасою кожного воїна, вищого за рангом, ніж ополченець.
   - А я, як би це сказати, не з пекла.
   - Гаххахаа, а звідки ж ти? В цьому регіоні цього пекла новачки не з'являлись уже декілька століть.
   - Не знаю, що у вас там з новачками, але ми з напарником вилізли з болота лише вчора, а по болоту йшли до того півтора дні.
   - Та ну, не заливай. Я ще можу зрозуміти, що тебе визначили не в те пекло і ти без провідника вибрався з вхідної купи, але фурії, пекучий лабіринт і просто прогулянка по пропащим болотам... - він просто махнув рукою.
   - Це твоя справа, візнику, вірити мені чи ні, але ми це зробили саме так. Щоправда, мій, хех, "провідник" - той ще перець, але про це розказувати всім підряд я не збираюсь, він все ще на волі і живий.
   - Точно, я ж не представився, бо як правило, про це в першу чергу запитують.
   Він відкинув капюшон свого коричневого полотняного плаща, з-під якого раніше були видні лише кістляві руки. Тепер стало видно його муміфіковану голову з золотою діадемою, інкрустованою чорними каменями. Витончені візерунки на ній робили її достойною голови патріарха церкви Чотирьох будь якого з Західних Королівств. Побачивши подив в очах Луца мрець посміхнувся(що здивувало того ще більше, адже муміфікована плоть не пластична).
   - Я один з двадцяти вищих жерців Ненародженого у Ейнцваані і коли ми приїдемо у місто, зможеш мені розказати все, що захочеш, і отримати відповіді на всі запитання, на які я спроможний. Якщо я не зможу відповісти, у твоєму доступі буде наша бібліотека. Це звісно відповіді далеко не на всі можливі запитання, але більшості живих їх вистачило.
   - Цікаво. І що я маю дати взамін, або які обмеження?
   - Взамін ти не зобов'язаний нічим. Це воля самого Ненародженого, щоб душі не мали сумнівів і непорозуміння всередині, коли їхнє життя буде принесене в жертву йому. А щодо обмеження - доки не вичерпаються питання, які понад усе тебе турбують, бо людина ніколи не знає усього, що хоче знати.
   - Не мав би я честі та морального кредо - за такі коврижки віддав би душу.
   - О, душа Ненародженому не потрібна, інакше у нього не залишиться пастви. А така жага до знань свідчить, що ти не просто воїн. Мало який герцог має стільки запитань і настільки хоче дізнатись усе.
   - Це погано?
   - Ні-ні, це похвально, по-перше ти будеш цікавим співбесідником, по-друге, ти може навіть станеш одним з нас.
   - Мертвим? Так це й планується, чи я не правильно розумію?
   - Я маю на увазі, що станеш жерцем, може бути, навіть вищим.
   - Ще чого! Я так ганебно людство не зраджу!
   - Ну, яка ж це ганьба... Хоча, ти ще дуже мало знаєш про Ненародженого бога, так що це цілком зрозуміла помилка.
   Луца сильно спантеличило, що чужорідна протиприродна сила не вважає себе злом для людства. І це при тому, що вони тягнуть проти волі живих людей до себе, що навколо такі руйнування, що один з їхніх офіцерів здатен викосити все людство заради їхнього культу.
   Поки він був у роздумах, він не помітив, як почала вібрувати земля, з лівого боку від дороги наростає тріск і крики, і здіймається хмара пилу. Його витяг з роздумів лише могутній удар, що розвернув фургон поперек дороги. Коли він озирнувся, перше, що він помітив, що фургон нахилений назад: була зламана задня вісь, також були зігнуті прути по всій задній частині клітки. В хмарі куряви вліво від дороги віддалялась величезна істота: висотою метрів десять, по формі схожа на носорога, тільки цей звір був у зелених і сірих плямах, на морді, якою він підривав на шляху дерева і паркани, був не один ріг, а два, і зверху сидів хтось підозріло схожий на Тіля. На дорозі був хаос: екіпажі з голови колони відірвались і мчали до міста, задні зібрались у затор, і декілька возів обозу перли прямо через розкішні сади в об'їзд дороги. Амброзіо носився як навіжений і намагався навести лад, а з розбитої в друзки клітки, яка їхала позаду Луца, розбігались селяни. В'язень оцінив іронію долі: якби його клітка була дерев'яною, або якби удар припав точніше по фургону, він був би вільним, в цьому хаосі ніхто б його не упіймав. А так він застряг за крок до свободи.
  
  
  

Коли метелик махає крильцями на одній стороні Землі... Ви взагалі серйозно? Ви вірите в таку єресь?

  
   Non ponimvs coemeterio in medio plateae ejvs cimiterio, illvd ipsvm inconvenientes.
   Стіни міста були настільки високими, наскільки і старими. Для Луца це було дуже дивно, адже з часів Імперії Драконів не було нікого, хто міг би у давні часи збудувати сорокаметрові стіни навколо великого міста. Однак ці кам'яні мури були зведені дуже давно: багато де цемент вивітрився, місцями були щербаті сліди облог, а від землі до половини висоти тягнулись в'юни та все поросло мохом. В стіні через рівні проміжки були квадратні вежі, що по розмірам відповідали масштабу фортеці: вони були ще вищими, подекуди на п'ятнадцять метрів, величезними, а тридцятиметрові контрфорси додавали враження неприступності цих споруд. У найбільшій з тих, які було видно Луцу з пустира, який роділяв розкішні маєтки та стіну, були ворота, через які дорога вела у місто. Ця башта була настільки величезною, що могла спокійно потягатись з окремими замками дрібноземельних лордів: при п'ятиметрових стінах, у внутрішньому дворі-колодязі вміщались конюшня та величезна сторожка, що радше тягнула за розмірами на гарнізон. Висота арок воріт у протилежних стінах сягала двадцяти метрів, а самі ворота, зараз розчинені, складались з метра просмоленого дерева, окованого сталевими смугами у вигляді решітки. Поверх смуг були розміщені десятиметрові фігури королів, що вражали майстерністю виконання, що перевершувала реалістичністю всі барельєфи, які Луц тільки бачив, та епічністю. При тому, що барельєф складався з чорного металу, два королі, по одному на стулку воріт, виглядали як живі.
   Всередині надбрамної вежі на Луца очікували й інші дива: по внутрішньому двору, на якому залишалось місця достатньо, щоб помістилась тисяча людей, вайлувато походжали вартові у латах дивної ковки: на полірованих саладах, кірасах, наплічниках і навіть на нарукавниках метал був вкритий однаковими паралельними складками(Луц ще ніколи не бачив застосування рифлення у латах), вже не кажучи, про те, що він ніколи не бачив настільки багатих вартових, щоб закупитись майже повним обладунком. Крім офіцерів ні в кого не було цільнометалевої броні нижче стегна, та й наручі були лише у невеликої групи воїнів з дворучними мечами, та все ж вартість таких лат для Луца була б астрономічною у світі живих. Але більше за все запитань у нього викликали металеві трубки на арбалетах у деяких стрільців, у декількох вони буди і без арбалета, лише ствол та ложе, а ще якісь металеві колоди, які підіймали з допомогою системи блоків з ваговозних возів на парапет на вершині вежі. Від запитань, які накопичились у Луца тріщала голова. Коли жрець помітив такі душевні муки, він просто простягнув через решітку клаптик папіруса та вуглинку.
   Однак, коли вони проїхали у внутрішні ворота у місто, Луц, який думав, що його після декількох днів у пеклі нічого не зможе ще більше здивувати, впав у суміш подиву, шоку та огиди. Оскільки за ті століття, які пережило місто, воно поступово розширялось, деякі поховання опинились під дворами, вулицями, проспектами, або навіть у глибині підвалів. Якщо видобування оживших мерців з останніх ще не була дуже руйнівною, то для усіх інших розривали грунт, розбирали бруківку або знімали кам'яні плити покриття. В результаті, половина вулиць була перекопана і з ям вибирались покійники різного ступеню розкладеності, там, де були масові поховання, а це майже скрізь, стояв запах міазмів, повсюди бігали потривожені щури, яких ловила та вбивали варта. Місто перетворилось на суцільну розкопану могилу, тільки і різниці, що між ямами будівлі стояли. І по невеликим проїздам, шириною трохи ширшим, ніж віз, як по лабіринту, в'язнів везли далі, вглиб Ейнцваана, назву міста Луц дізнався від одного з копачів, коли вони застрягли через те, що один з екіпажів знову з'їхав з проїзду. Зрештою, коли незаможні дерев'яні будинки ближче до центру почали змінюватись кам'яними та цегляними, вони остаточно зупинились на ринковій площі. На неї з різних боків зтікались колони з полоненими цивільними, яких зганяли у вервечку в п'ять рядів та гнали кудись далі в центр однією з вулиць. Коли Луца теж збирались висмикнути з клітки щоб приєднати до всіх інших, вищий жрець зупинив його, розв'язав та запросив Луца слідувати за ним, не намагаючись втекти. Луц швидко зрозумів, що доки він живий, він виділяється у натовпі навіть свіжих мерців як біла ворона, тож тікати вже пізно і вирішив, що якщо вже йому доведеться померти, він дізнається як можна більше від цього жерця.
   Жрець повів Луца не на ту вулицю, куди і інших, а до входу у одне з купецьких палаццо, що були розташовані навколо площі. Луц був вражений розкішшю та багатством колишніх власників: фасад складався цілковито з мармурових плит та статуй, мармуровими були також перила балконів, невеликий портик перед входом та сходи всередині нього. При цьому ані статуї, балкони та колони не губились на тлі усього іншого фасаду, бо були завбачливо виготовлені з молочно-білої породи цього каменю, що добре виділялась посеред сірого з чорними прожилками. На високих вхідних дверях були вирізьблені якісь сценки, які схоже, що зображували життя хазяїна будинку, а чорний лак, яким були вкриті двері, з одного боку, ускладнював розуміння, що зображено, а з іншого, додавав схожості з дверями храму. Купці завжди любили робити свої будинки помпезними. Коли жрець взявся за кільце дверей і потягнув на себе, Луц схаментувся і запитав:
   - А це ваш будинок?
   - Ні, це палаццо, що належить... - він закинув голову і прочитав з таблички над дверима, на якій були незрозумілі Луцу символи, - Колонна! Сім'ї Колонна. - і так само рішуче пішов далі, як до себе до хати.
   - Зізнайтесь, ви поняття не мали, в чий дім ми вриваємось.
   - Так, я не знаю, хто тут живе, але я знаю, куди мені треба пройти і що тут є туди прохід.
   Від такого наплювацького ставлення до чужої власності у того аж мову відібрало. У короткому коридорі, в який вони потрапили після дверей, жрець зіткнувся з дворецьким, який був вражений таким вторгненням без стуку та церемоній, не менше, ніж Луц. Однак, коли жрець презирливо зміряв поглядом слугу, той неначе щось згадав та відступив у напівпоклоні вбік. Луцу залишалось тільки слідувати далі за своїм провідником. Інтер'єр купецького маєтку був менш пафосним, ніж фасад, але все одно заможним: Стіни вкриті шпалери з віньєтками, бічні двері були повністю в різьбленні, на правій стіні у проміжках між ними висіли портрети, схоже, що фамільні, а під стелею тягнулись золочені бордюри. Коли Луц ледь не послизнувся, роззираючись на всю цю розкіш, він звернув увагу на те, що навіть підлога викладена мозаїкою з ретельно вирізаних кольорових каменів так, що вони складали мереживо кармінових квітів на тлі білого мармуру з настільки тонкими швами, що можна було проковзнути весь коридор, ні разу не зупинившись. В кінці проходу була арка, в яку жрець та Луц пройшли у внутрішній двір, викладений квадратними чорними та білими плитками у шаховому порядку. По середині був пролом з кривими краями у покритті, і з нього росло дерево. Причому, судячи з його товщини, вже століття, як воно тут знаходиться, а судячи з того, що біля стовбура, де він щільно прилягав до краю, стояла вишукана лавка, на якій сиділа з книжкою якась панночка, було треба і треба. До речі, дерево було теж дивне: з вугільно-чорною корою та криваво-червоним листям, таких рослин Луц ніколи не бачив. Панянка підвела на них погляд з під прекрасних чорних брівок, її погляд швидко змінився з зацікавленого на гнівний, але заговорила вона абсолютно спокійним голосом, лід в якому зовсім не в'язався з її теплою красою, єдиним недоліком в якій була бліда шкіра та безбарвні губи.
   - Якби я не знала, що ваш культ зробив для мого батька, я б попросила вас з мого дому, жрець. - на останньому слові вона поставила акцент.
   - В такому випадку, я міг би проявити безтактність та нагадати всій вашій шановній сім'ї і про дерево, і про несанкціонований другий поверх винного погріба, і про контрабандистського човна... - поки жрець сперичався, погляд Луца неначе магнітом тягнуло до великих, глибоких та смертельно прекрасних очах пані Колонна.
   - Досить! Навіть говорити про це не смійте! - Луц розумів, що закохується, але нічого з цим не хотів робити, він млів та тонув в її очах, а світська перепалка долинала, немов з-під води.
   - Ну що ви, я ж не кажу нічого неправдивого, як і ви мені не вказуєте на двері. Каприсія, ми з вами можемо навіть співпрацювати. - о, то її ім'я Каприсія - що за прекрасне слово, - Ми вже мали одну угоду, тож давайте продовжимо нашу співпрацю, - але чому ж такому прекрасному обличчю так личить сердитий вираз...
   -...Та я в житті б не подумав претендувати на ваші мутні гроші, я лиш хочу мати свободу пересування по цьому маєтку і невеликий клаптик вашого погребу..., - Луц остаточно розчинився і втрачав нитку розмови між жерцем та панною.
   - ...Що ви собі дозволяєте? Ви! - кулачки пані Колонни побіліли ще сильніше, хоч її шкіра і так майже зливалась зі сторінками книжки, - Це занадто особисте і я не збираюсь з тобою обговорювати вічну красу в присутності цього живого, який ще й витріщається на мене, як на куртизанку! - крапля поту прокреслила на її правій щічці щось темне.
   - І це мені говорить та, хто ще позавчора була живою.
   Луц подумав було що це така манера світської бесіди, коли не розгледів, щО було під шаром пудри на її щоці. Чотири боги милостиві, та вона ж і справді мертва! Під косметикою шкіра вже зеленкувата, з трупною плямою, а очі настільки притягують, бо обведені посмертними кругами. Що вже казати про "шляхетну" білизну рук. Луц знову відчув, що світ навколо розпливається, але з іншої причини. Відчуття було таке, неначе по серцю розлилась отрута, ноги налились свинцем, а живіт від думки, він сподівався колись поцілувати цей несвіжий труп, скрутило настільки, що він сіпнув жерця за рукав, в бік коридору, з якого вони прийшли, щоб не осоромитись прямо посеред двору. Жрець перервав репліку, якої Луц не чув, на половині слова і потягнув за собою у протилежному напрямку, прямо до цього клятого дерева, але замість того, щоб зупинитись, рушив до дверей у протилежному кінці внутрішнього двору. З різко розчахнених дверцят війнуло холодом, але Луца млоїло настільки, що він слабко на це реагував, як і на те, що вони бігцем спускались якимись сходами, потім ще через якісь сирі темні кімнати бігли...
   Луц остаточно отямився, та усвідомив, що сидить, увіп'явшись руками в бридкий та слизький край кам'яного проходу вздовж тунелю каналізації та намагається видушити з себе те, чого немає через особливості дієти. Про те, щоб так мало їсти мабуть усі, хто прагне схуднути мріє, і ця думка дещо повернула Луца до реальності. Тепер у нього викликав запитання ланцюг, на одному кінці причеплений до масивного сталевого кільця, а на іншому - до кайдана з кістяною ногою в ньому. Особливо цікавим було те, що ланцюг був намотаний на відірвану штанину, яка застрягла, в тому числі через ланцюг, на рівні щиколотки. Оскільки в голові тепер настільки чмелилось, що думки не клеїлись, він запитав про це жерця:
   - Слух... кхе, слухай, вищий жрець, а що зі мною було, - він кивнув на ногу, - бо після сходів нічого згадати не можу.
   - О, ти повернувся. - мертвий жрець відділився від стіни та обтрусив спину, - Ти заплутався у ньому, коли я тебе вів через їхній другий поверх "винного" погреба, та ще й гепнувся. Тебе тоді вивернуло вперше. - через паузу він додав, - Ніколи ще не бачив, щоб хтось у такому стані так дбав про пристойності, щоб вирвати ланцюг зі стіни, на якому до цього вмерло не одне покоління непроханих гостів Колонни.
   Луц механічно витер рота, помітив, що жест був недаремним, лайнувся, тернув руку об стіну, подивився на руку знову, і просто закотив очі, зрозумівши, що в каналізації неможливо стати чистішим. Жрець протягнув хустину, переклавши в іншу руку факел, яким він весь цей час освітлював простір навколо. Коли Луц витерся, йому вистачило розуму не намагатись її повернути і просто заштовхав у пошарпану кишеню штанів більш чистою стороною. Коли жрець запропонував йти далі по колектору, Луц лише понуро кивнув, зиркнувши на прощання на ледь помітний прохід в стіні, з якого, схоже, вони сюди спустились. Він вже почав звикати, що весь час потрапляв у халепу.
  
  
  

Підземелля, таргани та люди

  
   Catacvmbas dvdvm creavit qvod non cognoveris melior.
   Дедалі ближче вони продирались до центру, колектор виглядав все більш дивно. Спочатку, просто траплялись зрізані грати, як пояснив жрець, контрабандистами, в тому числі, людьми сім'ї Колонна, у яких окрім похмурих застінків для ворогів для ворогів династії, в підвалі були розташовані перевальний склад для контрабанди, яку підвозять у річковий порт на галерах та розвантажують вночі. Згодом у стінах тунелю почали з'являтись ділянки більш давньої кладки, старшої, ніж міські мури. Для Луца це було ще більш дивно, ніж фортифікація цілого міста до того, як це почали робити в таких масштабах у світі живих. Зрештою, жрець оголосив привал, щоб відпочити та прояснити ситуацію.
   - Отож, мій живий друже, настав вже познайомитись, бо без імен спілкуватись незручно, а часу побалакати у нас тепер буде багато. Я Емідіус, а тебе як звати?
   - Луцій. Я так розумію, більшу частину інформації я отримаю пізніше, тому, для початку, де ми і чому ми тут?
   - Ми у міській колекторній системі, і йдемо тут через те, що по-перше, наверху багато вулиць перекопані до непрохідності, по-друге, я перевіряв, чи дійсно у Колонни є дірка у тунелі, і по-третє, тебе могли перехопити, бо тобою чомусь зацікавились деякі впливові гравці.
   - Це пояснює, чому ми тут, але конкретно це місце не схоже на звичайний колектор, ця ділянка старіша, ніж навіть міські мури.
   - А, то ти про це. - він провів рукою по прадавній стіні, ненавмисно відколовши шматок цементу, - Тунелі з'явились тут набагато давніше, ніж сучасне місто, і тут є стіни ще старші, можливо дорогою трапляться. Ми почали дослідження паралельно до організації всього у Ейнцваані з самого початку, але від нашого звільнення з тенет смерті пройшло всього чотири з половиною дні і ми ще багато чого не встигли дослідити.
   - Ми - це хто? І що, сім'я Колонна - це не єдині, хто не входить у вашу організацію?
   - Ми - це жерці Ненародженого, а у вузькому сенсі вищі жерці. Наш бог з розумінням ставиться до людської природи у всіх нас, тому він не вимагає повної покори. А через те, що прямим волевиявленням займаємось лише ми, було дуже непросто за два дні привести Ейнцваан, коли він впав у хаос, до ладу. Але оскільки ми це зробили і обіцяємо життя у обмін на життя, нам вдалось поширити свій вплив і на залишки бюрократичної системи, і на розрізнені династії купців, землевласників та буржуа.
   - Схоже, що у вашій структурі влади мені ще довго треба буде розбиратись. Але одного я ніяк не можу зрозуміти: чому настільки складно об'єднувати городян? (слово буржуа означає городянин, а у середньовіччі воно не значило нічого окрім місця проживання)
   - Не просто городян, а власників мануфактур та заводів. Якщо не вдаватись у загальні відмінності цього пекла і твого світу, просто запам'ятай, що городянами тут називають незаможних жителів міст, а буржуа - тих, хто вибились в люди і нерідко здатні купити собі цілий будинок.
   - Тоді питання, яке не вимагає, я сподіваюсь, переходу до загальних категорій: Якщо ти не знаєш, чи є з цього напрямку прохід, і не впевнений, які тунелі нас чекають попереду, як ти тут орієнтуєшся?
   - Для контролю над потоками контрабанди ми вже третього дня склали досить детальну карту колекторів зі слів обслуговуючих працівників. Залишились некартографованими важкодоступні, завалені та потаємні проходи. І один з таких я планую віднайти з тобою. Окрім того, що відкриється ще один прохід для таємного проходу наших агентів, це може виявитись ще одним виходом на поверхню, в тому числі, у ще одну базу контрабандистів чи навіть крадіїв. Останній випадок ще й обіцяє певні, хм, дивіденти.
   - А чим закінчуються такі рандеву для контрабандистів?
   - Ми їм пропонуємо, в залежності від того, чим вони промишляють, або своїх емісарів для контролю трафіку, або процент, від прибутків чи товарів. Якщо вони не йдуть на зустріч, ми передаємо варті адресу їхньої бази, а всім лояльним колегам по чорній справі наводку на непокірних, і справ у них зненацька йдуть наперекосяк
   - Що ж, тоді ходімо вже далі, бо поки що кожна відповідь породжує ще більше запитань.
   І вони рушили далі. Через деякий час, він тік непомітно, потік у колекторі обмілів, а бережки вросли в стіни і тепер переріз тунелю мав яйцевидну форму , але набагато гірше було те, що тепер вони брели по кісточку у рідині настільки неприємній на запах, наскільки і на вигляд. Тілю досить швидко набридли нескінченні ряди цегли, сморід, волога, задушливісь повітря і мерехтіння факела. Далі йти його спонукало лише те, що він не пам'ятав дорогу назад, але головне - що факел ніс жрець, тому саме він обирав, куди йти. Однак, до того, як він остаточно розчарувався у тому, щоб йти з Емідіусом, а не з усіма іншими в'язнями, вони дістались до місця, де у правій стіні були іржаві металеві двері. Внизу вони настільки прогнили, що утворились наскрізні дірки, з яких текла цівками вода через проміжки між якимсь сміттям, що накопичилось за дверима. Жрець попередив, що коли він відкриє двері, може вилитись багато води, тож Луц пройшов на пару метрів вверх по тунелю і притиснувся до стіни. Хоч вона і була огидною на дотик і жахливо брудною, за той час, що пройшов від смерті, Луц назбирав на себе стільки бруду, що можна було не гидувати. Емідіус витягнув з-під поли плаща лом з загнутим кінцем і без великих зусиль виламав двері. Потік бруду докотився хвилею до ніг Луца але швидко схлинув і дав можливість повернутись до жерця. Коли той направив факел у дверний отвір, перше, що їх зустріло, це вогняний подих метану, що зібрався за роки під стелею приміщення. Спалах ледь не торкнувся обличчя дослідника підземелля, а ще висвітив сонми щурів, що знаходились на підлозі. В мить весь простір наповнився писком та його луною. Емідіус увійшов назустріч нестерпній какофонії, розганяючи факелом сотні пар відблисків очей. Спочатку, Луц у захваті спостерігав за красивими рухами полум'я у темряві, мабуть Емідіус умів фехтувати, але скоро він помітив, що деякі щурі обходять жерця з боків та збираються обійти з-заду, як тільки він ступить декілька кроків в глибину. Луц потягнув Емідіуса назад, бо якщо ці звірі, деякі з яких перевищували у розмірах звичайних мешканців каналізації у півтора-два рази, обійдуть їх та нападуть у сліпу для факела зону, спочатку вони накинуться на Луца, а щойно жрець обернеться, щоб допомогти, накинуться і на нього. Отож, вони ретирувались назад у тунель.
   - Емідіусе, такими темпами вони нас зжеруть. Що будемо робити?
   - Гм-м, дай-но подумати... У нас є джерело вогню, купа ворогів у замкненому приміщенні... нам потрібен каталізатор!
   - І де ми його тут знайдемо? - Луц дуже цікавився книжками ще до зустрічі з науковцем у таверні, тому мав приблизне представлення, що таке каталізатори.
   - В цій ситуації непогано було б мати масло, або мішок невідсирілої муки, але доведеться обмежитись магією. А для того, щоб не гнівити Ненародженого, я продемонструю, що можна зробити за допомогою магічного каталізатора. В даному випадку, - він витягнув якийсь мішечок з кишені, - перетертий драконячій копроліт.
   Луца ледь не розірвало від сміху, але досить швидко йому вдалось вгамуватись.
   - А, хе-хе, у вас тут ще й дракони водяться?
   - Колись водились, може ще повернуться. Про це я теж колись тобі розкажу.
   Судячи з інтонації, Емідіус всерйоз вірив в існування драконів. Власне, після гігантського носорога, гарпій, живих мерців та величезних щурів Луц був готовий повірити майже у будь-що. Жрець висипав з мішечка невелику гірку порошку та здмухнув його на факел, направлений у кімнату. Спочатку до середини приміщення розповсюдився вогонь, а потім через двері повалив дим з запахом паленої шерсті. Звідти знову почувся писк, але тепер щурі розбігались врізнобіч, в тому числі, частина з них хвилею вирвалась у тунель, розбилась об протилежну стіну та розбіглась в обидва кінці. Ще декілька днів назад Луц тільки з огидою втиснувся у стіну, але тепер він жалкував, що в руках не знайшлось меча, щоб спиною до спини з Емідіусом зачистити цих пацюків, замість того, щоб відступати і тратити рідкісні інгредієнти. Коли вони нарешті зайшли у двері як переможці, підлогу вкривав шар мулу з обгорілими трупами пацюків на ньому. Вздовж лівої стіни тягнулись якісь величезні труби, вкриті пліснявою. Одна труба була напівзанурена у підлогу, а друга у стелю, але все-одно між ними залишалось не більше пари сантиметрів проміжку. У протилежній від дверей стіні до середини висоти була арка, під яку вели затоплені сходи. Сходи і подальший прохід були шириною в три метри - дуже багато, як для каналізації. Але головною відмінністю у них і у кімнаті було те, що вони були складені не з більших каменів, ніж тунель, і підігнаних настільки, що не потрібен був цемент. Така якість у якомусь закинутому підземеллі вражала. Для Луца не лишилось сумнівів, що Емідіус був правий: це будувалось задовго до нинішнього міста, лишалось зрозуміти, кому було потрібно будувати таке під землею. Тим більше, що камені були добре відшліфованими, арка описувала правильний напів-еліпс, а під розводами на підлозі проглядались однакові плитки, також майстерно підігнані одна до іншої.
   Поки Луц роззирався по сторонам, жрець бродив по кімнаті, пильно придивляючись то до стін, то до підлоги. Зрештою, він щось знайшов справа від арки, бо зупинився в тому місці та почав простукувати стіну. Щоб роздивитись, Луц підійшов ближче, але так і не зрозумів, чим ця ділянка стіни відрізняється від інших, та одразу запитав про це Емідіуса. У відповідь жрець вказав на камінь з нешироким прорізом та продовжив простукування.
   - А що ми тут шукаємо? - Луц присів поряд з каменем та став розглядати проріз у світлі факела, що то наближався, то віддалявся.
   - Привід якогось механізму, який спустить воду.
   - А звідки ти взяв, що він тут є?
   Емідіус відірвався від свого заняття та підійшов ближче до сходів.
   - Тунелі, як будуються, щоб бути сухими, за декілька століть затоплення досить сильно руйнуються, а цей виглядає як новий. До того ж, архітектори тих часів не були дурними, і якщо передбачалось, що цей тунель U-подібний, або йде на глибину, то мали бути стічні канавки і якісь дренажні структури. Але тут підлога рівна, хоч це і не видно з першого погляду через шар мулу.
   - Хе, а ти ще казав, що ваші тут погано все дослідили.
   - Саме так, погано. Ми не знаємо хто, коли і для чого будував цей комплекс, не склали повну карту тунелів, - він підійшов до стіни з трубами та копнув нижню, - ми навіть не знаємо, для чого такі труби.
   - Ясно-ясно, не кип'ятись. А для чого, хоча б ця головоломка, об яку ми зараз б'ємось?
   - Ну, це практично очевидно - це щось типу дверей. Той, хто не знає, як пройти - не пройде, а усі інші пройдуть. Ці будівничі багато де залишили по собі такі підколи.
   - Нічого собі, очевидно. - буркнув він у відповідь.
   Щойно Емідіус повернувся до свого заняття, у Луца з'явилась ідея. Він не зовсім розумів, що з цього вийде і що робити далі, але витягнув з купи сміття під дверима якусь дошку та повернувся з нею до того дивного каменю. Дошка підійшла до прорізу як рідна, але Луц не дуже здивувався, бо перебував у якомусь напів-трансі, і запхав її у дірку. Всередині стіни щось посунулось зі звуком човгання цегли об цеглу і клацнуло. На цьому план Луца закінчився, а дошка назад не подавалась. Жрець знову відірвався від стіни і присів поряд, чухаючи підборіддя. Коли пауза затягнулась і Луц кашлянув, Емідіус вдарив долонею себе по лобі і раптово вигукнув щось типу: "Ну звісно ж, ауетальський бук!" і потягнув вільний кінець дошки наверх. Блок повернувся вслід за дошкою наверх і з тунеля почувся шум води. Тепер дошка вийнялась вільно і жрець швиргонув її назад до дверей. На запитання, що читалось у погляді Луца він відповів, що цим проходом ще будуть користуватись, тож ключ треба мати під рукою, але усім іншим про нього можна і не знати.
   За цей короткий проміжок часу вода звільнила тунель на половину і жрець рушив до коротких сходів. Після десятка сходинок двоє дослідників підземель опинились по коліно у воді, а не встигли вони пройти і десяти метрів, як вода відступила зовсім. Чим далі вони йшли, тим гучнішим був шум води, і тому здавалось, що тунель от-от закінчиться, але він все продовжувався і продовжувався. Зрештою, вони дійшли до кінця, але вода гуділа як на водоспаді. Власне, це він і був, з формальної точки зору: вони вийшли до круглої вертикальної шахти, діаметром метрів десять і невідомої глибини, бо навіть якби її не заповнювали бризки води, факела було недостатньо. Вода надходила з тунелю напроти, де виривалась з-під піднятого затвору. Раніше вода текла по кам'яному жолобу вздовж правого краю отвору шахти і виливалась у тунель, по якому і прийшли Луц та Емідіус. Вдовж цього крутого краю продовжувався бар'єр жолоба, вздовж нього були зливні решітки, так що коли затвор був опущений, частина води заповнювала тунель, а інша стікала вниз. Мабуть, саме тому вона не застоювалась і було не так багато водоростей на підлозі. Луцу все ще було неясно, для чого робити такий просторий тунель, що впирається одним кінцем у неширокий жолоб, а іншим - у кімнату з одними дверима. Але принаймні, це був шлях далі, куди б він не вів.
  
  
  

В темряву зануритись легко, а повернутись на світло може бути боляче.

  
   Cvnicvlis oppvgnabant, et manemvs in tetra.
   Чим далі вони йшли, тим гірше виглядав тунель: біля колодязя безцементна кладка виглядала ідеальною, тепер деякі камені були зміщені, траплятись дірки на місці відсутніх блоків, а далі пішли тріщини, забутовані триста років назад діри, підлога зовсім розлізлась і виглядала як спина крокодила, а потік на підлозі перетворився на якусь перетікаючу грязюку. Зрештою, вони наткнулись на тупик, тунель до верху був завалений різного розміру каменями та глиною. Попереду завалу лежав великий шматок якогось мармурового фасаду чи то постаменту, на якому збереглось фігурне різьблення та букви M V N D V S. Луцу це слово здалось до болю знайомим, але порившись у пам'яті лише згадав, що це філософське поняття світу всього сущого. Жрець в роздратуванні лише копнув ногою глину, з-під якої підтікала вода.
   - Слухай, Емідіус, а звідси далеко до місця, куди ми йдемо?
   - В тому і річ, що недалеко, ми уже під районом патриціїв.. Ет, тобі це все-одно нічого не скаже. Іншими словами, по поверхні п'ятнадцять хвилин ходу, якби не розкопані поховання. І що набагато гірше - останнє відгалуження від тунелю я бачив на півдорозі до тієї шахти. Ну нічого, це теж результат. Крім того, що ми розвідали нові тунелі, ми збили зі сліду ворогів і перетнули межі старого міста, а значить, і тогочасних заміських кладовищ.
   - Тоді ходімо вже куди-небуть, бо хоч у пеклі живеться дещо легше, я ще позавчора зголоднів і втомений до наступного посмертя.
   - Але тобі вистачає сил на жарти, це добре.
   Шлях назад виявився дещо складнішим, схоже, що спрацював якийсь автоматичний механізм закривання затворки, тож тунель поступово підтоплювався, коли вони дійшли до "відгалуження", води було по середину гомілки. В цьому місці в тунель впадав водостік під кутом близько сорока градусів. В принципі, він був достатньо великим, щоб по ньому можна було проповзти на четвереньках, але Луца непокоїло те, що не було ніякої гарантії, що він не звузиться або не приведе до вертикальної секції. Але Емідіуса це не зупинило, і довелось лізти по мокрому лазу у відблисках світла, що залишались для Луца від факела, затуленого тілом жерця. Луц зрозумів, що якщо брести по каналізації було важко, то це знаходилось майже поза межами описання. Навіть у експедиції Ейшема було легше, бо ті пригоди не викликали страху застрягнути до смерті у людей, які на це ніколи не страждали. Але якщо лізти по водостоку було навіженством, то далі була амба. Один зі страхів Луца збувся і вони долізли до вертикального відрізку, по якому почали пробиратись по напівзгнилих дощечках, вмурованих в стіни через рівні проміжки, утворюючи щось схоже на щабелі драбини, тільки по всьому периметру. Особливої екзотики у цьому атракціоні додавала вода, що крапала згори, і те, що ці дощечки впивались у все, що не прикрито кірасою, та ще й слизькі, та ще й норовили розвалитись. На верху цей п'ятнадцятиметровий колодязь завершувався горизонтальною норою, і щоб протиснутись в неї Луцу довелось зняти броню і проштовхнути попереду себе, бо навіть без неї він ледве проліз через поворот під прямим кутом. Горизонтальна частина стоку тягнулась під рядом вузьких вертикальних стоків, закритих зверху решітками, через які пробивалось сонячне світло. Луц вже боявся, що доведеться спускатись назад, коли до поверхні можна було простягнути рукою(через ці стоки, однак, нічого більшого і не проходило), але в кінці вони натрапили на ще один колодязь, тільки циліндричний і діаметром в метр. Тепер їх від свободи відділяли лише два метри вверх і люк з суцільного каменю. Однак, Луца вже було неможливо зупинити. Йому настільки набридло в підземеллі, що невеликий сплеск адреналіну від думки, що він розвернеться за крок до поверхні, викликав приступ люті, який він трансформував у те, щоб підсадити Емідіуса на себе і відкрити ним люк. Саме ним, бо все, що встиг зробити жрець - це виставити над головою руки, щоб не вдаритись.
   Люк з шерехом зірвався з насидженого ободу, на якому лежав мабуть вже років сто, і ковзнув вбік. Кришка виявилась не настільки важкою, як здавалось Луцу спочатку, тож жрець під дією надмірного імпульсу, вилетів по пояс з люка і, вчасно впершись руками, зараз витягував ноги наверх. Тепер, коли дорога до свободи відкрилась, адреналін почав відступати, вивільняючи та помножуючи накопичену втому, лють та клаустрофобія залишили по собі лише порожнечу в голові, і накотилась така слабкість, що Луцу довелось спертись на стіну, щоб не впасти. Останнього разу з ним таке було під час пригод з гером Ейшемом, коли на них напало півтори дюжини розбійників і довелось битись насмерть, бо в тій глухій провінції одні лицарські лати коштували, як невеликий маєток, за мечі можна було придбати поля навколо неї, а за кольчугу Луца можна було ще докупити худоби. Того разу він відходив від шоку половину тижня, але зараз його відпустило вже за декілька хвилин. Поки він вилазив, борючись з болем і слабкістю у всіх м'язах, наверху почався гамір, причому, досить спонтанно. Коли він вибрався, визначилась причина: Цей люк був прямо посеред переповненого відвідувачами пабу, і схоже, що поки Луц боровся зі слабкістю у ямі, клієнти відходили від шоку, коли відкрився люк і з нього вибрався Емідіус. Особливого сюрреалізму додавали пошарпаний вигляд і особливе амбре, набуте у підземеллях. Луц тільки зараз помітив, що до однієї відірваної штанини додались її напарниця і правий рукав, а останній рукав виглядав як сито. І від цього всього тхнуло саме тим, в чому воно побувало. Емідіус стояв в декількох метрах від отвору люка на табуретці та пояснював, хто він такий та що тут робить. Однак, коли мертві любителі пива помітили Луца почалось ремствування, схоже, що непідтверджений авторитет Емідіуса(у нього від образу вищого жерця лишилась цілою одна корона) нівелювався наявністю живого супутника. Коли йому почали закидати, що він зрадник і допомагає полоненому втекти, він знову застосував магію Ненародженого, промовивши підсиленим наднизьким голосом, так, що підлога дрижала, "Усім мовчати!". В пабі моментально настала тиша, тільки з переверненої кружки крапало на підлогу темне пиво. Далі, вже нормальним голосом, він сказав, що тепер, коли ні в кого немає сумнівів, в його посаді, він просто піде і побажав всім хоршого дня. Коли Луц почав тупити, застрягши на місці, жрець потягнув його за руку до виходу.
   На вулиці після пітьми підземелля і темного пабу вечірнє сонячне світло було схожим полум'я для очей. Все місто поділилось на два кольори: чорний та блідо-жовтий і це підсилювало екзотичність розкопаних вулиць, мерців, які витягували собі подібних з ям, могил у двориках, склепів та підвалів, на них перетворених. Якось безпомічно, на тлі торжества мертвих, виглядали помпезні будівлі вздовж вулиць. Перед цими фасадами палаццо Колонна виглядало якимсь простуватим та вульгарним: будівлі сягали небачених чотирьох-п'яти повнорозмірних поверхів, деякі булівлі були повністю з мармуровими стінами. При цьому строгі колони з вертикальними борозенками та капітелями у вигляді переплетення завитків та листків, барельєфи з епічними сценами та довершена геометрична архітектура, схоже, що давньоімперська(Луц не міг знати про існування давньгрецької архітектури), в сумі мали давати ефект повного домінування над спостерігачем, і все це при використанні лише однієї породи каменю. Хоч було очевидно, що будівлі будувались в різний час, але поки вони йшли містом, ніде не порушувалась традиція епічних світлих фасадів, але кожен був інакшим: різні форми та відтінок капітелей, портики, балюстради, архітектори постарались на славу, тож всі вони були різними. Ще однією дивиною для Луца стало те, що на кожному перехресті був фонтан зі скульптурами, деталізація яких була далеко за межами навіть імперських скульпторів, а це були вуличні фонтани і їх було так багато. Скоро вони вийшли на ширшу вулицю, де пафос зашкалив остаточно: від якоїсь величезної будівлі зліва до горба в справа вів величезний, по міркам Західних Королівств проспект: не менш, як півтора кілометри у довжину, шириною у 35 метрів, з боків забудований прекрасними будівлями, деякі просто приголомшували розмірами та красою, строгістю та епічністю. Через кожні двісті метрів стояли не менш помпезні тріумфальні арки, також прикрашені колонадами та скульптурами. Розмах та майстерність будівників настільки приголомшили Луца, що він тільки і міг, що роззиратись навсібіч, і Емідіусу довелось вести його за руку, щоб він не збився з маршруту і не натикався на перехожих. А їх було дуже багато. Взагалі, населення міста було чималим, але з піднятими похованими мерцями жителів стало стільки, що хоч греблю гати.
   Коли вони проминули три арки і майже десяток окремих скульптур, схоже, що правителів, вони, нарешті, доплентались до горба в кінці проспекту. Власне, проспект і підніжжя горба розділяла велика площа у формі півкруга, з колонадою у вигляді дуги. Сам горб був висотою метрів сорок, і був дещо дивним: по-перше, мав досить-таки рівну, для природного, форму зрізаної піраміди, а по-друге, між оливковими деревами, якими він поріс, вгадувались сходи, які місцями утворювали плеса вцілілих кам'яних сходинок. На вершину вели повноцінні нові сходи, що вели до зруйнованого до половини висоти велетенського готичного собору. Руїни були в свіжій кіптяві та сколах, тож схоже, що тут відбулась магічна битва приблизно тоді, коли у місті ожили мерці. Можливо, на проспекті теж були сліди, але можливі сліди на стінах приховали тіні та сутінки, що вже накрили Ейнцваан, а половину кам'яних плит покриття зняли для розкопок поховань. Коли Луц вже сподівався, що Емідіус дасть роздивитись їх, його чекало розчарування: не встиг він зачепитись поглядом за берельєфи, той повів його в якісь непомічені з першого погляду двері.
  
  
  

Перша ніч відповідей на запитання Луца

  
   Qvid facietis cvm scientiam acqvisitam?
   Луца вели по доісторичним проходам всередині піраміди, вони, як і найдревніші підземелля були створені по безшовній технології. Через втому і напівтемряву він швидко втратив орієнтацію і шлях, по якому його вели. Якщо одразу після дверей він спускався сам за Емідіусом, то вже після першого ж повороту його вели під руки два плечисті мертві культисти у якихсь тогах. Він ще вчора переконався, що сила у мерців на рівні живих, тож не пручався, а навпаки, користувався ситуацією і дещо розвантажив ноги, що виходило, неначе не його як останнього крадія тягнуть до в'язниці, а неначе він товариш, якого тягнуть з добрячої п'янки. Культистам було однаково, а Луцу комфортно.
   Його притягли в якусь в'язницю, причому, судячи з могутності низьких склепінь і товстих колон, це місце можна було використовувати і як укриття. Незрозуміло було лише від чого, бо Луц ще ніколи не бачив настільки потужної облогової артилерії, щоб нашкодити піраміді, якщо вона цілком складалась з каменю без цементу. Як би там не було, спочатку його збирались кинути у клітку, сформовану чотирма решітками, закріпленими кінцями у колонах, але Емідіус виступив проти цього і після суперечки, деталі якої на ходу засинаючий Луц не зміг вловити, його помістили в простору камеру з кам'яним ліжком і столом, а також дерев'яними стільцями. На ліжку був навіть солом'яний матрац, по міркам тюрем, це можна було вважати за розкіш. На подальше розглядання свого нового помешкання вже не залишалось сил і Луц просто звалився на ліжко і заснув.
   Ранок зустрів його тією ж напівтемрявою, що і вчора. Спочатку він був дещо дезорієнтованим, бо коли минулого разу він прокинувся, він ще не був у пеклі. Вже через хвилину він зрозумів, де знаходится і брутально, довго і зовсім недрукованими словами вилаявся. У настільки глибоку халепу він ще ніколи не потрапляв, а гірше було те, що його основна ціль - вирватись назад - схоже, що була взагалі нездійсненною, особливо, якщо амністія буде проводитись через тих проклятих клерків. Згадавши про них, він знову лайнувся і тирада не продовжилась тільки тому, що він помітив вчорашню вечерю, яку не помітив, коли завалився спати. Навідміну від звичайної тюремної їжі, це був досить-таки пристойний харч: столі на нього чекали кружка чистої води і невелика миска з вареною картоплею. Після сніданку Луц задумався, що робити далі. В принципі, становище було зовсім безрадісним: він повністю у владі мертвих культистів і тільки воля їхнього єретичного бога не дозволяє розправитись з ним прямо
   зараз. З цієї в'язниці навряд можна втекти: стіни товстезні і дуже якісні, мертвим прикидатись немає сенсу, вікон не було, точніше, колись в цій камері були два вузькі похилі світлові колодязі, але зараз вони були чимсь завалені. Коли роздуми Луца перервав кашель з боку дверей, він встиг подумати, що вже починає звикати до того, що щось весь час заважає вдосталь подумати на депресивні теми.
   - Мені тут вісточка прийшла, що один воїн, на передсмертні питання якого я ще не відповів, сильно лається. - заговорив з порогу Емідіус.
   - А, знаю я такого, він ще не так давно сподівався знайти собі живу пасію. - відповів Луц з акцентом на передостаннє слово.
   - Ну, це можна влаштувати...
   - Та ну? - в очах Луца з'явився проблиск надії, - І це не буде рабиня?
   - Так, тільки доведеться добряче зачекати. Ненароджнений обіцяє не лише життя мертвим, це лише перша стадія. Коли часткове життя отримає більшість достойних із нині мертвих, спочатку він почне наділяти істинним життям, а потім і безсмертям. От під час другої і третьої фаз знайдеш собі кого захочеш. - поки він це говорив, він встиг пройти всередину камери і сісти на другий стілець.
   - Не дуже-то весела перспектива. Судячи з того, як у людей все робиться, пройдуть століття перш ніж настане друга фаза. Якщо настане.
   - Будь оптимістом, це твоє майбутнє і скоро ти зможеш сам зробити посильний вклад в цю справу.
   - Тож ви збираєтесь мене мотивувати відкинути сумніви і піти шляхом мертвих. Хороша спроба.
   - Не в останню чергу. Що ж, я не розчарований, як я і сподівався, ми ще довго і цікаво побесідуємо.
   - Тоді почнемо з головного, раз у мене є можливість отримати відповідь на купу запитань. З чого складається пекло, і що з себе представляє цей вимір?
   - Пекло - це точно не те, про що пишуть у релігійних текстах. Якщо конкретніше, в нього потрапляють усі померлі, після чого розподіляються між паралельними світами пекла. Що відбувається у випадку спокути гріхів, невідомо, такі в цей світ не потрапляли. Розподіл відбувається за основною характеристикою провин, що висіли на душі на момент розподілу, і за їх інтенсивністю. Причому, з одного боку, береться поправка на життєве кредо, наприклад, тобі пробачать деякі вчинки якщо ти щиро вважаєш, що твої гріхи - це припустима поведінка, або навіть хороша. Але при цьому, зберігається певна норма, за якою визначається вага вчинків і можливість списання: бачив я одного культиста, який з самого дитинства йшов шляхом якогось хаотичного бога хвороб і розкладання. І що б ти думав? Усе одно потрапив в цей санаторій для лайдаків.
   - Щось нічого не розумію в цих їхніх критеріях. До того ж, чому тут є визначні особистості, якщо сюди мали б потрапляти тільки посередні, безініціативні та інертні люди?
   - На жаль, нам теж не все зрозуміло, але причину появи достойних людей у пеклі мені вдалось визначити. На початку, тут справді було повне пекло. Вхід знаходився у лісі гігантських дерев, населеному агресивними монстрами і духами, і тисячі людей стояли, натовпом, чекаючи, поки хтось за них вирішить, що робити. Над цим світом не вставало сонце і лише вічний повний місяць освітлював це прокляте місце через густі крони. Тих нещасних, з грішників, хто опинявся з краю, відривали від маси і жерли прямо на очах усіх інших, але вони не знаходили в собі сміливості і ініціативи. Але через деякий довгий час, важко сказати, який, бо не було ніякої можливості визначити, скільки його пройшло, знайшлись такі як ти, Луцій, вони неначе прокинулись після сну
   довжиною в життя, і їх перестало влаштовували овече життя. Але їм було складніше, ніж зараз, окрім супротиву стада, щоб вибратись з нього, їм довелось боротись з нечистю голіруч. Багато хто полягли в першому ж бою, але ті, що лишились, пішли шукати вихід з лісу, і за ними потягнулась частина інертних. Знову ж таки, невідомо, скільки вони добирались до краю лісу, але коли вони це зробили, світ гойднувся у землетрусі і місяць почав заходити, а сонце вставати. Натовп у лісі злякався змін, власне, страх перед змінами їм був властивий і при житті, і почалось повне безумство: одні стали розбігатись по лісу, де їх по одинці ловили монстри, інші стали битись між собою, без цілі і честі, а третім в голову взбрело, що у всьому винні пробуджені, і задушили усіх, хто не встиг зібратись у ще один похід до краю лісу. Тим часом, перша група, що дісталась краю, заснувала перше людське поселення у цьому світі. Тобі і далі розказувати хроніки цього проклятого світу?
   - Гм, мені стало дещо зрозуміліше, звідки тут взялись лідери, і я так розумію, з цього першого поселення і утворилась якась цивілізація, поточна чи минула. Але запитань залишилось значно більше, ніж відповідей, тож краще розкажи з самого початку, Емідіусе.
   - З самого початку, кажеш? Ну тримайся, це буде довго, тим більше, що зараз ще тільки ранок і ти маєш повне право на інформацію до пізнього вечора.
   - Я готовий до найнуднішої або найскаженішої історії, не переймайся.
   - Отож, спочатку був Протохаос...
   - Ти це серйозно? Ну йо.. Йосип! А ще ти казав мені щось про те, що в священних текстах не як насправді.
   - Не перебивай і слухай, я повторювати не буду. А краще взагалі - записуй, я як раз планував зайнятись написанням єдиної хроніки, та все руки не доходили. - і простягнув Луцу товсту пачку пергаментів. Тепер він допетрав, що цього разу буде не просто байка-оповідка.
  
  
  

З чого почався світ, чим він жив і що вийшло

  
   A.D.D. MCMXLVII
   Отож, спочатку був Протохаос. Важко сказати, що він з себе представляв, боги не люблять ділитись оригіналами своїх щоденників. В якийсь момент у світ, наповнений хаотичним простором, часом та матерією, пролізли якісь боги, про те, що вони були немісцевими, були досить часті свідчення, щоб їм повірити. Не зовсім зрозуміло, що вони там робили, але в результаті з хаосу створили світ. Причому, на цьому місці відбувається радикальне відходження від літературних канонів у всяких священних текстах, бо у створеному світі ця планета не єдина. Я спочатку теж не вірив, але коли по кресленню одного мого знайомого я створив телескоп, переконався сам. До речі, я вже почав створювати і в цьому житті ще один, може статись, побачиш сам. А поки що вір на слово і випадай в осад, тому що по-перше, з певною періодичністю планети обертаються навколо зірок, і ця планета зі своїми чотирма супутниками в тому числі. Що, бачив лише три? Ну, так вже склалось, без телескопа четвертий нелегко помітити. Але не в цьому суть. Набагато цікавіше, що в цій зоряній системі це не єдина планета, де може бути життя - на сусідці, що ближче до світила, ми бачили газову оболонку, хмари, циклони, океани і зелені плями, підозріло схожі на лісові масиви.
   Але повернемось до історичного порядку дій. Після того, як вони зібрали матерію у зірки і планети, з залишків енергії, якою був пересичений до цього хаос, створили природну магічну оболонку, як мінімум, на цій планеті. Чому оболонку? Це відомо однозначно, тому що приблизно за три з половиною тисячі років до цього моменту, один дивак запустив в небо хитрий магічний пристрій, який підірвався на висоті приблизно двохсот кілометрів, коли магії в просторі стало настільки мало, що магічні схеми перестали працювати. А від прориву з вхідного лісу, до цього експерименту пройшло іще не менше століття. Перед тим, як перейти до історії появи перших людей на цій планеті, треба відзначити, що ми в цьому світі не просто зайві, він жив і розвивався без нас десятки, сотні тисяч років, за які тут утворились і своя екосистема, і свій розклад сил, навіть утворились інтелектуальні істоти, чиї цивілізації розвивались паралельно з нашою. Але цій планеті знатно непощастило і її обрали на роль одного зі світів-відстійників у системі пекла, і почали кидати сюди усіх, хто при житті були інертними і безвільними. Можливо, був розрахунок, що вартові монстри, яких розкидали по світу боги(вони, між іншим, досить органічно влились в екосистему) не даватимуть людству тут все споганити, нещадно їх вибиваючи, але не так склалось, як мало бути. Усьому виною недосконалість системи розподілу по відстійникам пекла - всіх оцінюють по вчинкам і помислах при житті, і не враховують пластичність характеру в умовах екстримального виживання. Спочатку, все йшло, як і мало бути, люди доісторичних часів потрапляли сюди, і їх жерли монстри, і ніхто не намагався щось з цим зробити. Так продовжувалось дуже довго, невідомо скільки і що конкретно в той час відбувалось, все що зараз відомо, це те, що ще за минулого мого посмертя люди розкопали в літописах цивілізації людинособак, яку до цього загнали майже в кам'яний вік.
   Після того, як перші люди вирвались з того проклятого лісу, вони заснували перші п'ять поселень. В перші століття людської цивілізації було дуже важко: постійні набіги монстрів, в тому числі, таких, як той носоріг, не тільки не давали займатись сільським господарством, але ще й унеможливлювали зв'язок між сусідніми селищами, а часом навіть проривались всередину, влаштовуючи криваву баню для майже беззбройних мешканців, бо металургія в таких умовах теж неможлива. Однак, в особливо сприятливі сезони їм вдавалось збирати рейди у ліс, витягуючи новоприбулих грішників, (часом новачки і своїм ходом звідти виривались). За десять років суцільного напівголодного кошмару, одне селище вимерло, його жителі з'їли одне-одного в дуже холодну зиму сьомого року, мешканці ще одного зробили марш-ривок до гір Спасіння, де осіли на стратегічно-вигідній висоті, інші три примудрились добудувати додаткові стіни, за якими можна було без набігів звірів щось вирощувати.
   Про наступні приблизно десять століть немає точної інформації навіть у собаколюських літописах, тоді у них настали важкі часи. Ні, не через людей, там було щось інше, я так і не розкопав, що. Після цієї паузи люди постають вже досвіченими воїнами, які завоювали значні території, з протяжністю в тисячу кілометрів з Півночі на Південь і зі Сходу на Захід. На всій території була одна країна - федеративне Сполучене Царство людства з чотирма столицями: Кантет Нідум, Блутігштаун, Новий Марсель та Лукреція. Початкові назви останніх трьох на жаль, не збереглись. В конфедерацію не увійшли форт Сорго з трьома селами, на півночі людських володінь, та ще декілька общин на сході. Приблизно з того часу почались прикордонні конфлікти з собаколюдьми на східному кордоні, , ящеролюдьми на південному та васалами тритонів, іхтіопітеками, на Тритонячому хребті. До того як перейти до пізніших подій варто пояснити, що з себе представляли сусіди людства.
   Почнемо з найменш небезпечних - собаколюдей: після кризи, яка змусила їх навіть перервати літописання, прикордонні рейдери були навіть менш небезпечні, ніж звичайні монстри. (Жрець розгорнув на столі мапу) Їхній племінний союз займав всю територію Лісу Друїдів та його околиць, північну половину Гірких рівнин та південні передгір'я гір Спасіння. Вели напів-кочовий спосіб життя, основу армії складала гієняча кавалерія. Саме так, вони осідлали великих гігантських шерстистих гієн, зріст яких досягає півтора-два метри в холці. Рейдерські групи, а це єдині на той час собаколюди, з якими контактували на той час, представляли з себе напівузаконені Великими вождями збіговиська від декількох десятків до тисячі кавалеристів. В основному займались грабунками, розбоєм та викраденням людей в рабство. Коли люди у відповідь на набіги собаколюдей та монстрів стали масово будувати твердині та форпости, набіги сильно скоротились і вони перемкнулись на легшу здобич. Але люди не забули і не пробачили.
   Далі йдуть власне, монстри-охоронці. Диференціюються від одиничних особин до стихійних орд розміром в сотні тисяч голів, від хижих гризунів до двадцяти-, тридцятиметрових гігантів. Цю антиантропну нечисть не вибили і досі, а на той час вони могли винищувати цілі міста. Через це технологічний та культурний прогрес людства був досить повільним. По суті, це настільки масштабний фактор, що для його описання потрібна ціла наукова праця. До речі, щодо літописів, дуже жаль, але поки що нам не вдалось знайти ту колекцію літописів, яку я в свій час читав, але можу запевнити, там ще й був не менш цікавий бестіарій, і все це з досить-таки детальними і реалістичними ілюстраціями. Дуже жаль, що в моєму світі за мого життя так малювати не вміли.
   На другому місці по небезпечності ящеролюди. Їхня древня та магічно-розвинена імперія - це взагалі дещо. Їхні шпигуни були і є в наших лавах протягом всього нашого перебування тут. Збройні конфлікти з ними досить рідкісні, але феєричні: ящери притягують своїх бойових магів, найкращі з людей навіть близько їм не рівня. А їхні заклинателі - це ходяча зброя: володіють як магією ближнього бою, так і далекобійною, деякі можуть навіть викликати локальні стихійні лиха, дихати вогнем або випускати отруйні гази, як вулкани. Тому такі протистояння перетворюються у м'ясорубку між їхніми піхотинцями і всіма іншими родами людських військ, в той час як їхні маги намагаються винищити як можна більше людей, а наші з їхніми магами борються виключно відстрілом снайперами, зазвичай все закінчується або стертим з землі поселенням або безсистемним відступом ящерів, якщо нашим вдається вибити хоча б половину магів. Власне, причини, чому ящери ще не влаштували нам капітальну битву, після якої не лишилося б кому боронитись, полягають тільки в тому, що по-перше, убиті маги дуже фінансово дорого обходяться рептилоїдам, а по-друге, вони і без цього мають свою вигоду через контроль деяких корумпованих посадовців, одного разу вони так на нетривалий час колонізували ціле герцогство, а ще торгують пряностями на вагу золота. Тому в'ялоперебігаючий прикордонний конфлікт полягає у змаганні таємних служб, шпигунів, розвідників та рейнджерів.
   І нарешті, загроза для людства і всіх інших номер один - Велична Імперія Тритонів. Для цього виміру пекла -це зло у всій його величі. Тритонів наживо я за минулого посмертя не встиг побачити, але в тому ж бестіарії, з яким мав справу, вони зображені як істоти з гуманоїдним чотирируким торсом, головою, схожою на людську, але за волосся правлять тонкі довгі щупальця, носи відсутні, на щоках і під щелепою зябра. Нижню половину тіла складає лускатий риб'ячий хвіст. Тритони - це прямі нащадки Морських Преторіанців, особистої гвардії одного з молодших богів, чиє ім'я люди не знають. Через такі древні привілейовані корені тритони одними з перших отримали розум на цій планеті і зараз їхні території включають весь Північний Океан, і північну половину моря Тризубців. На акваторії та територіях своєї гегемонії вони домінують над всіма видами, а через протекцію у ранні роки, ще до того, як молодші боги залишили цей світ, вони примудрились запрягти навіть водних монстрів. А це не тільки страхітливі акули-переростки, а і гігантські морські ящери, косяки кістяних піраній в гирлах північних річок, і це тільки те, з чим довелось зіткнутись північним селищам, а ще є купа потвор, які ніколи не залишають холодних вод. Але основу військ, з якими стикались люди та собаколюди, складають васальні раси: іхтіопітеки, білі морські урсуїти та полярні гарпії. Власне, саме через тритонів у людства був час на створення країни, бо землі Сполученого Царства не були заселені іншими цивілізаціями в тому числі, через них. Невідомо, чому тритони не звернули уваги на людство протягом тисячі років, але коли помітили у своєму південному прикордонні нових гравців, одразу життя на Тритонячому хребті перетворилось у опір набігам і підготовку до наступних набігів.
   Приблизно в ту пору, коли відновились літописи, з'явились перші людські діти, народжені в пеклі. Не знаю, чому боги не звернули увагу, адже це порушувало саму суть вибірковості грішників у пеклі, бо це вже була повна диференціація душ і характерів. Як би там не було, для людства це стало дуже позитивною зміною, адже тепер до сформованих типів "безвільних", "сплячих" та "пробуджених" додались усі інші властиві людям риси характеру. Саме народжені в пеклі спонукали до подальшої експансії на південний схід, на дикі береги моря гарпій, незважаючи на ворожі рейди на кордони. Думаю, якби не розширення у дикі землі протягом п'яти століть, нас би зім'яли, або люди самі перегризли одне-одного, адже якщо крім лідерів і безвільної маси немає нікого - відбувається узурпація в найгірших формах.
   Як би там не було, але після затяжної боротьби з острівними гарпіями та Мавп'ячим царством Примарного Лісу, людей не залишили у спокої і почались сутички на Гірких рівнинах. Здавалося б, кому вони здались - це просто степи вперемішку з солончаками і невеликими річками, що пересихають влітку. Однак, для людей південь Гірких рівнин був потрібен для прикриття узбережжя моря, а собаколюдей цікавили раби. На серединних горбах вони вже обламали зуби об людські замки, а от степи контролювати було значно складніше. Тому вже скоро людський терпець урвався, пригадались старі образи і відбулась повномасштабна війна. Півтора століття легіони ганяли собаколюдей по Гірких рівнинах, а потім ще за половину переможною ходою вибили собаколюдей з передгір'їв гір Спасіння і загнали ворога в глибину Лісу Друїдів. Протягом наступного століття люди обживали захоплені землі, вели млявоплинний конфлікт у прибережній частині Примарного Лісу та очищали вогнем та мечем Лукреційське герцогство, нещодавно звільнене від рептилоїдів та їх скверни. Так, те саме, про яке я говорив.
   Щось я бачу, Люціусе, ти вже засинаєш від мого потоку думок, а ще казав, що готовий, хех. Ну гаразд, постараюсь якось стиснути те, що було далі. А жаль, в той період промайнуло моє перше посмертя... Хоча кому взагалі цікаве житіє старого скелета? Це вже лірика, отож, скорочена суть наступних чотирьох століть...
   За той час стались три основні події: Перша - з невеликого ордену Воїнів, що зародився у одному з замків Тритонячого хребта, після довгої політичної гри і кількадесятилітньої громадянської війни федеративна і роздрібнена держава перетворилась на майже монолітне Царство Меча, навіть утворилась нова релігія - Гардеанство, віра у вищого Стража. Друга подія - чи то собаколюдські друїди були улюбленцями богів і люди цим їх прогнівали, чи ще по волі яких демонів, але у Великому Лісі перестали з'являтись нові грішники. Якась продажна душа сповістила тритонів про те, що у людей обірвався великий приток нової крові і вони вирішили відсвяткувати це поневоленням людства. За якісь сто років Велика Навала Тритонів розкатала в млинець мілітаристське Царство на піку розвитку. Однак, коли тритони думали, що все повернеться на круги свої і чергова раса пізнає безодню абсолютного рабства, виявилось, що народженим в пеклі властива волелюбність. І це третя подія: з декількох фрагментів Царства Меча, що ще лишились на східному кордоні, розпочалась Потойбічна Реконкіста, що тривала триста кривавих років. Мені пощастило застати тільки самий початок.
   А далі, судячи зі свіжих літописів, почалось повне безумство: Варто було людям загнати тритонів в холодні води моря Тризубців, замість укріплення своїх позицій на світовій арені, люди зайнялись тим, що вміли краще всього: воювати між собою. Іншими словами, зараз відбувається друга Громадянська війна людей, і єдиними осередками якогось порядку вважаються Вороняче королівство у західних передгір'ях і горах Спасіння, Гарпійська марка, що об'єднує майже все північне узбережжя моря Гарпій, та теократичний Двоїстий Союз Світла зі столицями у Лукреції та Новому Марселі.
  
  
  

Друга ніч відповідей на запитання Луца

  
   Certus es, ut habitare possitis in ea?
   Луц проснувся за столом з головою на стільниці. Права рука настільки затекла, що про існування пальців ніщо крім очей не нагадувало. На столі три порції за вчорашній день, а коли він спробував згадати в подробицях, то спочатку загуділа голова, і біль змогла зняти тільки кружка води. Схоже, що вчора він не випив ані краплі після сніданку вечерею. Спогади прояснились, на відміну від вічної напівтемряви у камері, і Луц зайнявся тим, чого не міг робити в останній рік життя - переварювати отриману інформацію. Одночасно з цим він організував з прохололих двох порцій собі королівський, на його думку, сніданок. Після такого приємного процесу, знову прийшов час сумних думок: він усвідомив, наскільки тупо потратив можливість отримати глибші знання про історію, просто через те, що розучився слухати довгі та повчальні історії. Від злості на себе вчорашнього Луц вдарив по стільниці, від чого посуд підскочив і брязнув. З-за дверей почувся голос культиста:
   - А ну там не хуліганити, а то їстимеш з корита до самої смерті!
   - О, гуморист...
   - Хе, гумор гумором, а повноваження перевести на колективне харчування я маю.
   - А, ну гаразд. Тоді поясни, що мені в цьому прямокутному світі можна робити?
   - Як і всім неспокійним, тобі можна знаходитись в камері, їсти три рази на добу, навідуватись до лазні раз на тиждень і отримувати письмове причандалля для слів і малюнків.
   - Ого, та тут у вас тут якісь гостьові кімнати, а не каземати!
   - Сказитись, та ти поет-філософ. Не було мені клопоту.
   - А чим тобі наш брат не подобається?
   - Такі як ти довго тут затримуються, у мислителів завжди багато запитань, які не дають їм спокою. Добре що ти дуже сильно цим страждаєш.
   - Гм, сумно про себе таке дізнатись.
   - Ти бодай одну філософську працю прочитав?
   - Ні, але... якось був період, коли я досить близько спілкувався з одним мандрівним вченим.
   - Мабуть, саме він посадив в тобі зерно пошуку знань. Знаєш, якщо ти станеш одним із нас, жерцем Ненародженого, я можу багато цікавого про це розказати.
   - То як, я достатньо схожий на мудреця, як на тебе?
   - Ні, ти просто дурень. Твоє зародкове прагнення до знань - це ще не мудрість, а без систематизованих знань у тебе немає мудрості. І тебе вистачить менш ніж на тиждень.
   - Агов, Тимотерміус, досить вже бентежити мого протеже. - почувся знайомий голос з-за дверей.
   - О, ти повернувся, Емідіус. Досить його нянчити, зажени його в яму та переходь до наступного, а то камера простоює поки ти з усякими нікчемами панькаєшся
   - Слухай, бібліарій, не зазнавайся. Це місія від самого Ненародженого, тобі цього не дано зрозуміти, тому ти все ще ходиш в молодших жерцях.
   - Але я при цьому знаю більше, ніж це сміття, на порядок!
   - Ох вже ця пихатість клану книжних червів.
   Луцу залишалось тільки спостерігати, як два жерця сперичаються через нього, а ще чомусь захотілось смаженої кукурузи.
   - Пихатість? Та я краще б зараз сидів в бібіліотеці, читав книги, мені до наступного рангу в ордені бібіліаріїв лишилась всього сотня книг, і це значно важливіше, ніж ще один твій невдалий кандидат.
   - Обережно, Тимотерміус, ти ходиш по краю. Ти можеш бути в будь-якому ордені, клані, роді чи монастирі, але волю Ненародженого поважити і виконувати мусиш!
   - Чорти б тебе взяли, Вищий жрець, ти все на своїй хвилі. Якби ти тільки не був таким відірваним від реальності...
   - Якби я був ближчим до земного і поперед всього ставив розум, досвід чи логіку, ми б з тобою зараз розігравали Лукреційську сімку.
   - А може це через те, що той виродок першим підняв стару гвардію, яка втратила контакт з землею ще до того, як повимерла?
   - Попереджаю ще раз, жрець, ти ходиш по краю. Ти ще не сказав зайвого, але будь обережний, і щоб твоя бібліотекарська пам'ять не пропустила ВЖЕ ДВА ПОПЕРЕДЖЕННЯ, - останні слова були сказані цим потойбічним, наднизьким, резонуючим і точно настільки не людським голосом, що у Луца підігнулись ноги і він гепнувся на стілець, - прийми емітемію: три години медитативних молитв.
   На хвилину запанувала тиша, аж поки Тимотерміус не вичавив з себе "Слухаюсь", після чого Емідіус зайшов до Луца.
   - Доброго ранку, Луц, як спалось? - та він знущається.
   - І тобі доброго. Схоже на потрійний підкол.
   - Потрійний? Ого. Мені навіть цікаво, де ти стільки їх накопав. - ну точно знущається, якби його обличчя не було муміфікованим, сидів би, судячи з інтонації, з виразом щирого подиву.
   - По-перше, я вже в повній мірі відчув муки совісті за те, що вчора не знайшов в собі достатньо сил, щоб не заснути, хоча б тому, що мені у цьому світі ще жити. По-друге, ранок тут нічим не відрізняється від всіх інших пір дня, тому ранок настільки ж добрий, як і вчорашній вечір. По-третє, з божественною магією в твоєму виконанні, навіть якби я спав, проснувся б.
   - Що ж, схоже, що ти сьогодні не в гуморі, - падло продовжує підтрунювати, чи то він справді не розуміє, - тож перейдемо до справ. Яке запитання сьогодні буде першим?
   - Мені цікавий Ейнцваан. - Луц сам здивувався, як швидко похмурий настрій покращився, щойно запахло новими знаннями, - А зокрема, я хочу знати, як він перетворився на суцільний некрополіс за декілька днів?
   - Хе, ти продовжуєш радувати мене хорошими запитаннями. Для повної відповіді на це запитання я проведу невелику екскурсію містом, тож ходімо, поки цей зануда-бібліарій не повернувся. До речі, не забудь прихопити писальне приладдя.
   - До речі, поки ми не вийшли на поверхню, поясни в двох словах, хто такі бібліарії?
   - А я вже думав почати екскурс прямо тут, - відповів Емідіус, ведучи Луца нагору, - ну гаразд, розкажу, хоч це і буде значно менше, ніж я міг би сказати.
   Отож, бібліарії - це організація... ні, не так, міжсвітовий орден бібліотекарів. В першу чергу вони займаються збором і систематизацією знань з усіх вимірів пекла. Але також, я натикався на такі чутки, що бібліарії часом ставлять "експерименти", випробовуючи, як на полігонах, технології, утворюючи експериментальні адміністративні та політичні системи, у мене є підозри, що Орден Меча - це один із таких експериментів. Для чого вони це роблять - не знаю, вони не розказують про свої плани невхожим, буває, що діляться інформацією з тими, над ким проводять експерименти, але ця інформація рідко повна і всебічна.
   - А що той культист городив про кількість прочитаних книг?
   - Не знаю, можливо це якийсь механізм руху про піраміді ієрархії.
   - Тоді хоча б скажи, що означають твої слова про те, що вони між світами?
   - Мушу тебе розчарувати, ми вже вибрались на поверхню. - з цими словами Емідіус розчахнув двері, через які Луц сюди і потрапив.
   Спочатку Луца засліпило світло, значно яскравіше, ніж підземне світло масляних ламп. Але коли Емідіус зупинився і дав час проморгатись, перед Луцом постала панорама, яку він не міг розгледіти тієї ночі, коли був на вершині горба минулого разу. Ранкове сонце світило з-за спини, залишаючи для Луца та Емідіуса тінь від розбитого фасаду собору. А перед ними простягнулось величезне(за мірками середньовічного світу Луца) місто: кілометровий проспект, що так вразив його позавчора, перетинав з кінця в кінець лише верхню частину Ейнцваана, яка займала вершину плосковерхої земляної гори. А внизу, за стінами Верхнього міста, з Північного Сходу до Південного Заходу простиралось Нижнє, у два чи три рази більше, з цього місця визначити було неможливо, бо половину огляду на Південь закривав якийсь великий замок, також споруджений тут, у Верхньому Ейнцваані. А там, де замок, нечисленні храми і мури не закривали панораму, від кількості черепичних дахів будинків, які було видно з пагорба, розбігались очі.
   - І як тобі наше місто?
   - Велич, достойна столиці королівства, хоча ні, не кожне королівство світу живих може собі дозволити такий розмах.
   - О, до речі, вчора, здається, я забув сказати, що так званий "світ живих" не єдиний. Коли був відкритий минулий вхід в цей підсвіт пекла, сюди потрапляли люди одночасно з двох світів. Можливо, інший світ - це ще один вимір пекла зі своїми народженими в пеклі, але якось не віриться, занадто вже звичайні там речі відбувались.
   - Отакої. Це вже ні в які ворота не лізе.
   - Ну, на усвідомлення того, що світ живих може бути не єдиним у тебе ще буде час. А щодо столиці - Ейнцваан ніколи не був повноцінною столицею, за часів собаколюдей це було невелике прикордонне селище работорговців, після війни Ейнцваан був столицею невеликого графства, потім увійшов в Царство Меча, а після його падіння все одно не отримав більшої сили, ніж невелика оаза серед океану хаосу. Власне, знаєш, чому ми зараз піднімаємо, в основному, воїнів? Тому що Ейнцваан - це далеко не найбільше місто людей, і якщо раніше йому доводилось підтримувати високий рівень озброєності, щоб його не захлеснули рейди учасників громадянської війни, то зараз для кожного шляхетного чоловіка справа честі відправити нежить на той світ. Це не тільки через вічну ворожнечу з монстрами, у всіх релігійних текстах чомусь написано, що нежить може бути тільки злом, часом навіть прямим текстом. Тому нам необхідно зібрати достатньо сильне військо, щоб з нами рахувались.
   - Кхем. Ну і понесло тебе на патріотизм, Емідіусе. Так що там з екскурсією?
   Емідіус зміряв поглядом Луца, не помітивши жодної іскри участі у погляді. Схоже, що це його дещо засмутило. Однак, на відміну від еталонних героїв, Луца це абсолютно не обходило. Його не просто не зачепила ця промова, він знову згадав хто він і де знаходиться. Він - перш за все людина і лицар. І він не збирається зраджувати лицарський кодекс, переходити на сторону цих зовсім не знайомих фанатиків та пробачати жертовні вбивства ні в чому не повинних селян, хоч вони і формально грішники.
   - Зараз ти занадто непрезентабельно вигядаєш, щоб тебе по місту водити. Тому друге знайомство з Ейнцвааном почнемо з терм.
   - Терм? Це ще що таке? - Луц перевів погляд на себе та побачив і рвані штани, і змочалені рукави, і брудну броню. Якби не остання, то взагалі виглядав би як волоцюга.
   - Терми - це така особлива споруда, там є лазні, басейн та гімнастичний майданчик, і все це в суспільному доступі.
   - Ого, або тут у вас дуже серйозно ставляться до гігієни, або бідняки живуть як пани.
   - Перше. І це, до речі, традиція, яка склалась ще з перших століть, коли утворилась деяка стабільність. Окрім того, що серед новоприбулих було дві цивілізації, у яких гігієна і лазні були традиційними; таке серйозне ставлення допомогло боротись з пекельними хворобами і монстрами-паразитами.
   - Що ж, тоді ходімо.

Коли не своя тарілка виявляється не своєю тацею виникає сум'яття.

  Et rvinas antiqvas praesenti optimvs
  Луц і раніше розумів, що таке велике місто, як Ейнцваан навряд просто так здалось групі фанатиків потойбічного єретичного бога, і що все його населення зараз, скоріш за все, вже принесене йому в жертву, але він не задумувався над масштабом різанини. Мабуть, в ту чорну для людства ніч, коли мерці пересилили, вулицями текли ріки крові, загарбники вривались в будинки, виривали жінок та дітей з постелі та несли на заклання, а може ще й чого гіршого чинили. Від таких яскравих образів, що дуже контрастували зі ставленням до цього Емідіуса, виникали мурашки по спині. Луц подумки звернувся до Чотирьох, щоб дали йому сил вирватись з цього пекла посеред пекла та донести чорну вість іншим людям, поки ця зараза не розповзлась. Від думки про те, що те саме може чекати на ще більші міста, він здригнувся.
З полону сумних дум Луца не витягнули навіть терми, коли вони з Емідіусом до них підійшли. Терми знаходились біля єдиних воріт, що вели з Верхнього Ейнцваана, в центрі великому торговому майдані. Це монументальна будівля у стилі заходу Царства Меча, і їй вже пара сотень років. А, точно, ніхто з читачів не в курсі, що це за стиль. Якщо коротко, то таким будівлям характерне поєднання традиційних мотивів (на Землі називаються "античними"), та широкого використання барельєфів з твердих порід мармуру. Останнє могло б здатись бестолковою тратою часу та грошей, але чотириста років назад, коли людство було під загрозою знищення або поневолення тритонами, з'явилось багато охочих створити одночасно підсумок існування людської цивілізації, і щоб ці споруди простояли якнайдовше, як пам'ятники людській боротьбі. Відповідно, барельєфи зображують або узагальнену історію людей в пеклі, або трагічні сцени програшної війни з тритонами. Монументально і гнітюче, в цьому сенсі схоже на готичний стиль в одному із світів живих.
Тепер важко сказати, чи даремне люди вкладались в таку похмуру розкіш, але у порівнянні зі жвавим базаром(торгівцям смерть - не завада) терми виглядали неначе похмура скеля у барвистому морі, що обступило, місцями накотилось, але поглинути не в силах. Будівля, вища за оточуючі будівлі на два поверхи, круглої форми, з майже повним толосом, перерваним величним порталом входу, що майже сягав даху. Вся зовнішня стіна була суцільною батальною сценою з темно-сірого мармуру. Луц не мав нагоди роздивитись її всю, в пам'яті відбились лише окремі образи: панцирник з емблемою червоної гори на щиті захищався від ударів монстра, схожого на описуваного Емідіусом тритона, на обличчях обох читалась лють. Тритон насідав, упершись плазом трьох мечів в щит, а четвертою рукою заносячи для удару спис. Щит був щербатим, обладунки у вм'ятинах, і сам чоловік стояв з останніх сил, по коліно в трупах інших воїнів. На іншому фрагменті, що вихопив погляд Луца, тритон кудись гнав батогом матір з дітьми. Останню сцену, яку він побачив, він не зміг розгледіти: там змішались у боротьбі і люди, і тритони, і всякі інші монстри. Луца не стільки вразили сюжети, як сміливість і досконалість техніки древніх скульпторів: крім того, що стиль повністю відрізнявся від барельєфів з його світу, герої були неначе живими, обличчя передані з неймовірним(для середньовіччя) реалізмом, лати частини персонажів були з кольорових порід каменю, а одяг виглядав майже реальним, і відрізнявся лише тим, що неначе натертий воском, який заповнив всю фактуру тканини, та закрив дрібні подряпини на металі. І якби Емідіус в цей час не вів його за руку, він би застряг там надовго.
Обабіч входу стояли статуї, що неначе приготувались його обороняти: справа чоловіки в однакових обладунках, по переду щитоносець з мечем, за ним списник і останній цілився з такої ж дивної зброї, яку він бачив у вартових надбрамної вежі: ложе як у арбалета з трубкою на ньому. По праву сторону порталу стояли три жінки: перша у вишукано оздобленій легкій кірасі, та з глефою в руках, друга - у спорядженні мисливця і з луком, а третя однією рукою пригортала доньку, а іншою тримала зворотнім хватом кухонний ніж. До того, як Емідіус завів Луца у праві двері, він різко зупинив "гіда" і запитав:
- Емідіусе, а що це за жінки? Як я зрозумів, ті воїни напроти символізують тих, хто оборонялись від Тритонячої Гегемонії, а це хто?
- Ці, Луце, теж оборонялись. Ті, хто мали можливість спорядити не лише свого чоловіка, бились в одній шерензі зі звичайними легіонерами, - він вказав на першу, - до речі, вони були не тільки мотивуючим фактором. Ті, що займались мисливством, особливо дружини тих мисливців, яких війна забрала першими, пішли у стрільців, слідопитів та розвідників. А всі інші, хто мали змогу захистити свій дім лише хатнім причандаллям, стали останньою лінією оборони, коли всі воїни загинули, поранені, або в полоні.
- Ого. Мабуть, розпачливі були часи.
- Ще й які. Але не думай, що жінки не воювали до цього. Так, звісно з ножем і мітлою на поле бою не пускали, але в прикордонних регіонах і до того войовниці були звичною справою, а нині і поготів.
У Луца це вкладалось в голові надсилу. Жінка в його уяві могла бути принцесою, королевою, могла навіть працювати на жіночій роботі, або сидіти вдома з дітьми, але щоб вона вдягла штани... Ну ще можна зрозуміти, якщо це дикі краї, де всі промишляють полюванням, але войовниця з глефою, по одягу, виглядала як донька знатних людей, з образом не в'язались лише мускулисті руки і ноги. Голова Луца хіба що не йшла обертом від кількості шаблонів, що порвались за його коротке перебування у пеклі, тому, не зважаючи на всю красу Ейнцваанських терм, вона пройшла мимо його сприйняття.
Однак, коли ще один ряд психологічних бар'єрів був проломлений, він повернувся до реальності, та виявив себе у світлому внутрішньому дворі якоїсь споруди, по його периметру йшов тінистий портик. По двору походжали дві протилежності мерців: зотлілі до стану скелета та на диво цілі, неначе щойно були живі. Емідіус це пояснив тим, що для мертвої плоті термальні водні процедури шкідливі, тому проміжних станів немає. А на диво свіжі - це достатньо владні особи, що можуть обміняти багато життів на божественний дар "вічної молодості", що повертає тіло у стан біологічної молодості та зберігає їх у такому стані, неначе вони щойно померли. При цьому, до наступного накладення закляття, зберігаються всі шрами, та пошкодження. Сам Луц напів-сидів на кам'яній лавці біля стіни з барельєфом, що зображував бій спиною до спини двох мечників зі щитами проти купи ворогів на тлі палаючого міста. Барельєф складався з блоків сірого каменю з досить грубими щілинами між ними. Досить дивна, як на думку Луца скульптурна техніка. Окрім того, щоб прогулюватись та обговорювати новини зі знайомими, в атріумі було чим зайнятись: у протилежному від входу кінці був квадратний загін, де зараз займались боротьбою багатії(судячи зі стану тіл). Прямо напроти Луца, біля проходів всередину терм, у великій екседрі велась якась дискусія, звідти, де сидів Луц, не було чути, про що там говорять, тому він міг лише робити припущення.
- Ну що, Луце, ти вже тут?
- Так, Емідіусе, схоже, що я пропустив найприємнішу подію за останні пів-тижня.
- Могло бути і гірше. Деякі від великої кількості потрясінь зриваються, замикаються в собі і з глузду їдуть. - Емідіус посміхнувся так безтурботно, неначе це нормально - їхати з глузду.
Луц нарешті помітив, що замість того лахміття, в яке перетворився його одяг, на ньому була нова чиста туніка, довжина якої сягала колін. Емідіус сидів праворуч, і дивився на хмари, які було видно з-під даху портика, а ліворуч на лавці лежала броня Луца, її вже хтось почистив. Емідіус відірвався від споглядання неба і запропонував продовжити екскурсію. Луц кивнув, начепив обладунки, і рушив за гідом до виходу з терм. Сьогодні на вулицях був той самий хаос, що і вчора, та і нікуди не зникла загроза від тих, кому для чогось здався Луц. Звісно, цього разу не довелось лізти під землю, але пробирались вони до одному Емідіусі відомої цілі якимись провулками, дворами і підворіттями. Зрештою, коли Луц остаточно втратив відчуття напрямку, а двори стали брудними, як клоака, вони дістались до невеликої площі біля воріт у міській стіні. Це точно не був заможний район: будинки всі дерев'яні, виглядали некрасиво, більшість з них були майже чорними від кіптяви та гнилі, а деякі люди в плащах з капюшонами виглядали не просто підозріло, Луц не підійшов би до них, навіть якби мав при собі свого меча. Під ногами не було бруківки, тільки грязюка, перемішана зі сміттям і помиями. По ній котились підводи, ходили місцеві мешканці, воїни, купці, а тепер ще й жрець, і нікого це не обходило. Луц вже бачив таке у своєму світі, і ще там Гер Ейшем сказав йому, що це не рідкість в містах, але це не допомагало ані від огиди до того, що доводиться по цьому ходити, ані від огиди до людей, які живуть у такому багні, але не збираються з цим щось робити. На його щастя, їм зараз не було до нього діла, а Емідіус прямував мимо них, у напрямку брами. Однак, за містом було не надто краще: всупереч міркуванням тактики та безпеки міста, бідняцькі нетрища прилягали до самих мурів, і тягнулись вздовж дороги ще на пару сотень метрів. В нетрях і в голоті, що жила в них, не було нічого дивного для Луца, він на це надивився ще при житті.
Значно цікавішою виявилось те місце, куди його вів жрець: десь, приблизно, за кілометр від міста, на піщанистому березі ріки, що протікала поряд з Ейнцвааном, були дивне стрільбище, і не менш дивний полігон: на першому тренувались не тільки звичні лучники та арбалетники, але й стрільці з ними дивними трубками. При цьому, кожен постріл супроводжувався гуркотом та хмаркою диму. Луц ще ніколи не бачив такого. А на полігоні стріляли з ще більших труб, чи колод, якщо ручні варіації ще можна було порівняти з арбалетом, то артилерія була поза будь-якими орієнтирами. Зазвичай, метальні машини були громіздкими, і чим потужніші, тим більші, ці ж виглядали досить невеликими, однак шуму від них було стільки, що коли вони з Емідіусом ще йшли нетрями, Луц подумав, це гримить грім.
- Ну як, вражає? Знаю, що вражає. Це можна одночасно назвати як новою, так і давно забутою зброєю.
- Нічого не зрозумів.
- До початку вторгнення тритонів технології людства поступово розвивались, адже, на відміну від природного ходу речей у людських світах, країни з нижчим рівнем розвитку не завойовували країну з вищим. І навіть перша громадянська війна не повпливала на прогрес настільки, щоб відкотити його більше ніж на десяток-другий років. Таким чином, тут, в пеклі, люди досягли більшого, ніж у світах живих. Однак, після війни з тритонами, людство відступило по всім форнтам: Деякі прикордонні території, багато технологій та культурних надбань було втрачено, навіть чисельність людства зменшилась, особливо в найбільш нестабільних районах колишнього Царства Меча. В цьому сенсі я і мав на увазі, що технологія одночасно новаторська, але й стара. (П.А.: Сумніваюсь, що комусь буде цікава історія винайдення пороху і вогнепальної зброї, отож, я опускаю це момент) До того, як ці прокляті земноводні розкатали нас в млинець, у нас був величезний арсенал порохової зброї, а ті гармати, які ти бачиш - це просто дитячі забавки у порівнянні з останніми розробками. Якщо зараз ми за допомогою спогадів тогочасних інженерів, древніх манускриптів і креслень всього лише намагаємось відновити технологію створення стабільної порохової суміші та лиття гармат, то чотириста років назад вчені вже задумувались над стабілізацією снаряда. Хоча, тобі все-одно нічого не зрозуміло в цьому. Якщо коротко, було багато втрачено, але у нас, як послідовників Ненародженого є унікальна можливість відновити колишню велич.
Під кінець цієї тиради Луц вже слухав у пів-вуха, значно більше зацікавили ігністарії - так називалась ручна вогнепальна зброя. При тому, що швидкість перезарядки ігністарія разів в два чи три більша, ніж у арбалета з воротом, руйнівна дія перекривала цей недолік. Якщо болт і пробивав обладунки, то міг вбити, а міг і ні. А в цей час свинцева куля перетворювала, судячи з результатів стрільби по дерев'яному брусу, ворога у відбивну. Для того, щоб ігністарій став для Луца зброєю мрії не вистачало тільки влучності: серед далеко не останніх стрільців на полігоні велось змагання зі ставками на гроші, хто влучить в дерев'яне опудало з сотні метрів.

І спраглий знайде свою пінту пива.

   Et finem cvm vita qvaestiones svper
  Цінуєш коли втрачаєш. Він цілий тиждень не тримав в руках кухля з пивом, і вже навіть забув про можливість його існування. Тепер Луцій відчував себе живим більше, ніж за весь час з настання його смерті ще там, у минулому житті. Однак, підступна уява і легке сп'яніння малювали в ролі відвідувачів таверни, в якій він сидів, живих людей, а не мерців. Все виглядало таким мирним, затишним і знайомим: і великий камин, і те, що цього вечора, як і у всіх тавернах це буває, зібрались люди від бідняків до не надто заможних дворян. Увечорі в таверні могли за сусідніми столами сидіти крадії, які одночасно імітували бесіду, а мовою жестів узгоджували план пограбування, і вартові, що повернулись з патруля. Через таку характерну атмосферу прийшла ностальгія і бажання проснутись, повернутись до знайомої таверни Гера Ейшема. Навіть якщо, за словами Емідіуса, на нього тут можуть очікувати красуні, може навіть, дворянки, але він з легкістю проміняв би їх на кухарку Ліз, якби тільки міг. Однак, не встигла наступити меланхолія, як Емідіус, який сидів за тим же столом, що й Луц, тільки напроти, помахав долонею перед очима потенційного протеже.
До речі, щодо Емідіуса. Вони зайшли в цей заклад щоб повечеряти після екскурсії містом, але їсти вони закінчили вже давно. Зараз Емідіус охоче відповідав на запитання Луца, зокрема, розказав про драконів в пеклі. Та ще пригода у них була. Луц згадав, про що хотів запитати Емідіуса. Коли вони йшли районом буржуа, він помітив, що у деяких вельмож, в основному, патриціїв, в ролі охоронців були обладунки. Ні, не те,що ви могли подумати, це були пусті в середині лати, які, при цьому, тримали форму людського тіла, рухались, як людина і супроводжували хазяїна. Тоді його це здивувало, і зараз як раз була хороша нагода про це дізнатись.
- Емідіусе, а як може броня рухатись без тіла всередині?
- Гм, цікаве запитання, я вже якось звик до такого за тиждень, тож навіть забув, що це спочатку дивує людей. Ходячі лати, або як їх ми ще називаємо, дух у броні - це неординарне явище, навіть як для творінь Ненародженого. Колись це були звичайні лати, навіть не обв'язково, щоб повні, головним фактором анімування цих істот був тісний емоційний зв'язок з великим воїном-власником. Іншими словами, це були улюблені обладунки героїв. Особливо сильними вони виходять, якщо власник мав з ними тісний контакт: проливав на них свою кров або навіть просто дбайливо тримав у порядку.
Однак найцікавіше те, що не всі лати при цьому стають просто вірними машинами , що беззаперечно виконують накази, деякі з них набувають самосвідомість, відмінну від свідомості колишнього носія. Звідки беруться особистості цих духів у броні поки що не відомо, всі вони стверджують, що найдавніше, що вони пам'ямають - це те, що про щось говорили з Ненародженим. Про що, де і за яких умов - не знають. Іншими словами, у тебе ще буде можливість самому це дослідити.
- Гм, звучить як чергова пропозиція долучитись до вашого гріховного кола.
- Хе-хе, який кмітливий. Зрештою, я сподіваюсь, ти все-одно прийдеш до розуміння, що отримати знання найлегше у нас, на службі у Ненародженого.
- Що ж, - Луцу зараз не хотілось сперичатись, в кабаку було занадто комфортно, щоб повертатись до усвідомлення всієї глибини неприємностей, в які він встряв, - я ще подумаю.
- О! Я став свідком прогресу! - хоч Емідіус вигукнув останню репліку, усім було плювати, в таверні зараз і так гамірно і більшість напідпитку, - За це треба перехилити кухлі.
- Ага. - Луцу вже було усе паралельно. Мрійливо-дрімотний туман повністю розчиняв незгоди. Кайф.
Через якийсь час(на думку Луца - не менше півгодини, насправді - менше) прийшов період просвітлення і ясності, і Луц згадав, про що ще треба дізнатись. У пам'яті всплив епізод усвідомлення, що Каприція не просто красуня, а мертва красуня, і запитання остаточно сформулювалось:
- А що не так з кленом сім'ї Колонна?
- Кленом? А, точно, я думав, що ти більше зацікавився тоді пані Каприцією.
- Чомусь у мене таке враження, що ти мені будеш ще довго це пригадувати.
- Можливо-можливо, якщо звісно ти не вчудиш чогось нового, або якщо я не проштрафлюсь перед тобою настільки, щоб я не хотів отримати підколів з твого боку.
Отож, щодо дерев. Справа в тому, що їхнє дерево росте з басейну у підвалі. І дереву, кривавому клену, недостатньо простої води. Вони підтримують міф про те, що життя клена підживлюється особливим сортом вина. Хе-хе-хе, якби ж то. Не рідше, ніж раз на тиждень в басейн має вилитись кров живої людини, підготованої певним ритуалом. У відповідь на це дерево дає сік, який дає безсмертя живим. Достатньо однієї піали на рік, але в стані вічного життя таким чином клен не може підтримувати більше деякої кількості людей, тому династія після народження чергового члена основної гілки вирішує, кому жити. В жертву, звісно, приносяться або вороги сімейства, або, якщо вони не доступні, прості нічні перехожі, просто для них суть дилеми в тому, що комусь доведеться померти від старості. Пікантності додав прихід Ненародженого - тепер вічне життя доступне для всіх, питання полягає в тому, в якій формі. І зараз, як я зрозумів, вони займаються тим, що жертвують життя членів побічних гілок для того, щоб оживити тих, кого втрачати було особливо жаль. І є у мене підозри, що ці самі члени основної гілки до сих пір не навернені під крило Ненародженого. Напів-офіційно ми можемо маніпулювати тим, що ми знаємо секрет дерева, а на таємному рівні залишається те, що треба знайти криївку відступників.
- Яка ж це таємниця, якщо я про це чую в таверні? - макітра Луца варила не дуже, але цей момент сильно виділявся тим, що "по секрету", в основному, в кабаках переповідались лише плітки.
- Справа в тому, що для більшості містян це настільки неймовірна історія, що ніхто не повірить. Таким чином, приватність клану Колонна практично не порушена. Але в той же час їхні агенти отримати від мене потрібне повідомлення. - після цх слів десь на іншому кінці зали різко встав якийсь чоловік у наряді патриція(всі вони вирізнялись срібним вінком на голові) і вийшов з корчми. Однак, Луц цього не помітив.
- Це або якісь інтриги, або ти, Емідіусе просто вішаєш мені локшину на вуха. Навіть якщо це друге, сьогодні я не проти. Думаю, ще один день і не зможу сприйняти нову інформацію, треба буде переварити це все. - і він провів рукою, неначе охоплював чи то таверну, чи то ще щось ширше.
За такими балачками вони засиділись до пізнього вечора. І хоч Луц думав, що з незвички напився так, що не стоятиме на ногах, але прохолодне нічне повітря дещо протверезило його і виявилось, що він може йти і навіть не хитатись. Однак, в голові все одно був хміль і Емідіусу доводилось повсякчас відваджувати товариша від дивацьких намірів, які так і лізли в голову. Так вони пересувались Ейнцвааном у напрямку брами у Верхнє місто, коли на вузькій вуличці їх перестрів нічний перехожий. Він відділився від затіненої стіни, вийшов на середину вулиці та розвів в боки руки з відкритими долонями, чи то у вітальному жесті, чи то перегороджуючи прохід. На постаті можна було розгледіти лише білі рукави блузи, якщо у перехожий і була зброя, чорний плащ приховував її.
- Доброї ночі, шановне панство. - промовив він.
- Ти хто такий, і чого тобі потрібно? - відповів запитанням Емідіус.
- Простий незаможний городянин, я лише збираю добровільні пожертви від добрих людей. - і він опустив руки на пояс.
- А якщо у мене немає для тебе грошей?
- Що, навіть у твого друга не знайдеться?
Луц помотав головою.
- Що ж, я збираю у добрих людей, а мої побратими у скупих. - за спинами у Луца і Емідіуса дзвякнули клинки, що витягувались з піхов.
Озирнувшись Луц помібачив двох грабіжників у плащах з вузьким мечем у кожного. Коли він подивився вперед, у розбійника, що загородив прохід, в руці вже теж був легкий меч. Луц подивився на Емідіуса, той зітхнув і вручив товаришу клинок, схожий на ті, що були у бандитів. Меч був незвичним для Луца: легкий, досить тонкий і з якоюсь крученою гардою. Для того, щоб звикнути до нього кількох помахів було явно недостатньо. Емідіус в цей час витягнув з-під плаща звичайний лом з гаком на кінці.
- Останній раз пропоную здатись, нас більше і ви оточені. - злодії не сприймали їх як істотну загрозу.
- Таким мерзотникам як ви я не здамся! - Луц згадав, як бився плечем до плеча з гером Ейшема і проти більшої кількості розбійників. Щоправда, тоді він був у кращій формі і тверезим.
Не тягнучи кота за хвіст і не даючи ворогам нанести ідар першими, Луц з розвороту вдарив мечем лівого з тих двох, що були позаду. Меч був незвичним, та і грабіжник був не ликом шитий і встиг частково заблокувати удар, тому ініціатива потратилась на неглибоку рану на плечі. Луц міг би зійтись в захваті з ворогом і продовжити напирати, якби це був поєдинок один на один, але, натомість, довелось втратити ініціативу і швидко перейти у оборону, бо другий розбійник в цей час вже робив випад. Емідіус в цей час не міг прийти на допомогу, бо бився в цей час з третім суперником. Ситуація була так-собі, вороги володіли своїми дивними мечами значно краще, однак, для Луца таке положення було не в перше, і підловивши одного з ворогів на не надто вправному ударі, ухилився від нього. Наступної ж миті він провів удар, що працював для будь-якого меча, навіть такого тонкого: в той же час, коли другий суперник наносив удар збоку, він заблокував його ковзаючим ударом леза по лезу, і одразу, рвонувши всім тілом, провів купе вперед. Був би він впевнений в клинку, і кращим фехтувальником, він би перехопив гардою лезо і вбив розбійника одразу, але довелось обмежитись прорубаною до кістки правою рукою. Принаймні, знешкодив. Перший розбійник в цей час спробував атакувати, але Луцу пощастило, і укол втрапив в кірасу. Луц не збирався давати поблажку негіднику і перейшов у рішучий наступ. Звісно, суперник був незручний, весь час комбінував колючі та рублячі удари, тут би щит став у нагоді, однак, його не було, і довелось брати рішучістю і рукопашними ударами. Зрештою, Луцу вдалось притиснути ворога до стіни і розвести на захват. Супротивник в цьому положенні програвав, бо його стиль бою явно не був розрахований на силове протистояння, в той час, як для Луца це було не складніше тренування: на ньому був неповний обладунок, меч легший, ніж зазвичай, і не було щита. Тому лезо меча було все ближче і ближче до носа розбійника. Коли меч майже торкнувся його обличчя він все ж вичавив з себе:
- З-здаюсь.
- А щоб тебе. Ну гаразд, живи.
Луц прибрав меч і озирнувся в бік Емідіуса. Той в цей час дочитував закляття відлучення, після якого грабіжник, з яким він бився, розвіявся на попіл, як і той піхотинець на дорозі до Ейнцваана.
- Емідіусе, а що з цими... - Луц подивився в бік, де залишив розбійника з пораненими руками і зрозумів, що той втік, - ...цим негідником будемо робити?
- А що?
- Він здався.
- От морока. Доведеться патрулю здавати. Грець би його брав, ще тягти якогось нікчему.
Бандит, схоже, вирішив триматись потихіше, щоб не давати Емідіусу приводу його розвіювати. Довелось зробити невеликий гак, щоб здати невдаху варті, і тільки через годину вони опинились в підземеллях храму, до яких Луц вже майже звик.

Третя ніч відповідей на запитання Луца

   Unus, duo, tres, moriuntur.
   Похмілля було не таким серйозним як могло б бути... А, точно, ще ж і тижня не пройшло, відвикнути за такий час неможливо. А от втратити лік часу при такій кількості нових знань - не складно. Власне, це навіть не було нормальним похміллям - після другого глека води симптомів зовсім не стало. Цього ранку Емідіус не прийшов навіть після того, як Луц розправився зі сніданком, тож Луц рушив по приземкуватим склепінчатим коридорам до бібліотеки. Дорогою він вдосталь надивився на жерців всіх рангів, в тому числі, як виявилось, у храму була внутрішня охорона, яка складалась, судячи з поведінки та манер, не з простих жерців, а з досвідчених боями храмових гвардійців. Якось, ще у світі живих, Луц бачив таких і вирішив, що з ними краще не зв'язуватись: фанатичні, ідеально вишколені та завжди в ідеальній формі. Краще опинитись у першій лаві піхоти, на яку несеться панцирна кіннота, ніж у бою з цими бойовими машинами.
Отож, він дістався до бібліотеки. В першу чергу його увагу привернуло те, що вона була більша, ніж усі бібліотеки, які він бачив(а бачив він зовсім мало бібліотек): храмова бібліотека складалась з великої круглої зали, в якій відвідувачі могли читати або переписувати книги та вдвічі більшого книгосховища. На останнє він зміг поглянути лише мельком: як виявилось, ця частина закрита для усіх, крім жерців середніх і вищих ієрархічних рівнів. Але навіть того, що він побачив, було досить, щоб зрозуміти, що по-перше, книжок там тисячі, може навіть сотні тисяч; і по-друге, що як мінімум, книгосховище збудоване задовго до більшості будівель в Ейнцваані та відноситься до тих будівель, які невідомо коли і ким зведені.
Однак, те, що його не пустили у вільне плавання серед книжкових шаф його не надто засмутило і щойно зрозумів, що він, як той, хто хоче отримати відповіді перед тим як померти, може отримати будь-яку з книжок, якщо буде просто притримуватись бібліотечного етикету, він поринув у вивчення техніки бою та тих дивних мечах, один з яких тепер був у нього зі вчора при боці. Для початку, він визначив, що цей тип зброї називається спада і він призначений для маневреного технічного бою, майже без блоків проти серйозної зброї. Така зброя ефективна проти суперників в легких обладунках, або у випадку бою з неповороткими цілями, наприклад, у випадку зухвалої вилазки між двох лав списників, коли ворог зв'язаний боєм і не може маневрувати, бо знаходиться у щільному ряду. Іншими словами, на війні спада ефективна лише в руках професіонала, в той час як для дуелі, для розбійників, або в якості парадної, але не декоративної зброї, підійде і менш вправному бійцю. Луц вирішив, що варто навчитись такому бою, по-перше, для того, щоб ситуації, як вчорашня, не схибити, а по-друге, щоб краще знати ворогів. Звісно, як тільки він добереться до людей, намагатиметься отримати нормальну, за його мірками, зброю, може навіть меч. Але і від подарунка Емідіуса не позбудеться - спада достатньо легка, щоб не обтяжувати, а у випадку, якщо меч виб'ють з рук, краще мати щось довше, ніж кинджал. До речі, поки він вникав в подробиці бою на спадах, була нагода роздивитись її в деталях. Подарована спада відрізнялась від звичного Луцу меча тим, що доли були вузькими(як і весь клинок), досить сильно заглибленими, їх можна було навіть назвати напів'циліндичними; друга відмінність полягала в цікавій конструкції гарди: від звичної хрестовини в бік незаточеної частини клинка, рікасо, була кільцева дужка для пальця, а в бік руків'я відходили чотири дужки, які дозволяли відхиляти або блокувати удари при колючих випадах, однак, тільки для правої руки, в лівій руці меч буде незручним навіть для профі; третя особливість полягала в балансі: маса була зосереджена в руків'ї, гарді та сильній частині клинка, для Луца, який раніше стикався, в основному, з рубаючими мечами, це було в новинку.
Наступна тема, якою він вирішив зайнятись - це визначення, що ж за цивілізація звела під Ейнцвааном підземелля, і куди настільки розвинена архітектурна культура зникла. На жаль, йому не судилось дослідити це - голова просто не витримала такого кількаденного потоку знань після того, як останні декілька років все його пізнання обмежувалось рідкісними бесідами з достатньо словоохочими відвідувачами таверни "Шостий біля Тотеня". І він просто заснув. Як же він себе картав себе за цю хвилинну слабкість потім...
Але зараз доля розпорядилась закінчити занурення в книги практично на самому початку. Луца розбудив Емідіус, і був вимушений вислухати коротку тираду на тему того, як Луц розчарований тим, що заснув в бібліотеці. Емідіус, як виявилось, не тільки прийшов, щоб допомогти Луцу у його пошуках, але і для того, щоб сповістити невтішну вість: за правилами бібліотеки, за те, що Луц заснув за читанням, йому закритий доступ сюди на наступні три дні. Від останнього він ледь вовком не завив - стільки днів йому не протриматись, а отже, єдина можливість повернутись сюди - це стати жерцем. У нього склалось враження, що Емідіус не випадково прийшов вже після того, як Луц відключився.
Після того, як Емідіус вивів Луца на поверхню провітритись, постало питання, що зараз Луц готовий дізнатись. На провокативне прохання прояснити тему древньої цивілізації Емідіус не купився і довелось обмежитись історією Храму. Жрець погодився розповісти про це, дорогою до місця ще однієї екскурсії, предмет якої він поки що лишив в таємниці.
Отож, Ейнцваанський собор, або, як споруда на його місці раніше називалась, Храм(так, достеменно невідомо, якому божеству він був присвячений), був збудований задовго до приходу людей в ці землі, і є багато ознак того, що він не належить до собаколюдської цивілізації. На даний момент дослідження цієї будівлі на початковій стадії. Далеко не всі приміщення відкопані та звільнені від завалів, в бібліотечних архівах дослідження відстають ще більше: там ударними темпами йде каталогізація і до вивчення розвіданих матеріалів просто не дійшли руки. Поки що відомо лише те, що споруда побудована дуже давно, неодноразово ремонтувалась, у деяких місцях перебудовувалась та надбудовувалась. Найдавніші структури, за попередніми оцінками, нагадують зикурат, надбудови собаколюдей загалом хаотичні, за час їх панування початковий зикурат з якихсь міркувань засипаний землею, тому зараз він схожий на пірамідальний горб. На руїнах собалюдського храму, в свою чергу, зведений дерев'яний людський храм на честь старих богів, ще зі світів живих. Коли Царство Меча розповсюдилось і до Ейнцваанна, храм перебудували в кам'яний, і переосвятили на честь Стража. Ну, а потім заявився цей вилупок, який з одного боку, призвів до приходу Ненародженого, а з іншого - зруйнував пам'ятку архітектури. Але оскільки друге життя мерців для нього було лише засобом досягнення цілі, особисто Емідіус вважає некроманта скотом.
Взагалі, в частині, зведеній до собаколюдей, було знайдено багато слідів кріплень для невідомо чого. При цьому, ці кріплення, і труби, які також там трапляються, складаються з невідомого дослідникам сплаву. Щодо самого зикурата, якщо збереження кладки в підземеллях ще можна списати на те, що там, загалом, сталі умови, то чому зовнішній шар блоків зикурата в хорошому стані при тому, що до приходу собаколюдей був просто неба, це дивно. Власне, взагалі дивна сама структура споруди: люди ще не стикались в цьому вимірі пекла з культурою, у якої весь храмовий комплекс був в межах однієї будови. Луц в черговий раз пожалкував, що не має можливості дізнатись все, що його цікавить. Він знайшов цікавим, що раніше він хотів більше дізнатись, але не міг здобути, а тепер він може дізнатись навіть більше, ніж може осягнути.
Досить скоро вони підійшли до невеликої ринкової площі біля західних воріт Ейнцваана. Схоже, що зараз торгівля в Ейнцваані мала не найкращі часи, адже на площі було досить мало купців і основним товаром, який тут обертався, були живі раби. Емідіус пообіцяв, що вже скоро він пояснить, для чого коло далеко не головних воріт торгувати живими. Також на майдані знайшлось місце для формування якогось військового загону: тут було з півсотні кінних воїнів та ще з десяток-два обозної охорони на возах. Їх майже ніхто не проводжав, окрім звичайних для околиць міста волоцюг, неначе ні до кого з воїнів нікому не було справи. А може і справді це було так. Коли Луц запитав у свого гіда, що відбувається, той чесно відповів, що вчора розвідники повідомили, про те, що з того міста, з якого вийшов той патруль, який нещодавно трапився Луцу на дорозі, рухається в бік Ейнцваана рейдова група і щоб її перехопити висувається диверсійний загін, який має або знищити ворожий обоз, або, принаймні, спровокувати на погоню авангард і вирізати хоча б його. Луц це розцінив як примарний шанс на те, що його звідси витягнуть. Хоча... Верхній Ейнцваан паде в останню чергу. Однак, одразу схаменувся, адже лицарю не гоже думати лише про себе і він став більше жалкувати, що не може попередити рейдову групу про те, яка зараз ситуація.
Тим часом, вони пройшли через браму за місто. Ці ворота не були такими пафосними, як ті, через які Луца привезли у Ейнцваан, але також були гідними якої-небуть столиці. Луц все ще не звик до того, що в пеклі густина населення вища, ніж у світі живих.
Вздовж дороги за містом, як не дивно, було досить людно, чи то мертво(Виникає лінгвістичний казус, коли мова йде про не мертвих але і не живих людей). Від міста рухались процесії яких-ось багатіїв з живими рабами, а в бік Ейнцваана рухались пригнічені свіжі мерці та все ті ж заможні люди, але настільки чомусь раді, що розпивали вино на ходу, з кубків, а то і прямо з глеків. Луц вже почав здогадуватись, що рабів продавали на околиці саме для таких вельмож, але лишалось невідомим куди і звідки вони йдуть, для чого і що святкують. Емідіус на мовчазне запитання Луца лише жестами відповів, що той скоро все дізнається. Луц би добивався відповіді вголос, але через всю цю круговерть на дорозі було так гамірно, що він не чув і самого себе. Принаймні, що заспокоювало, гід виглядав впевненим, а рухались вони в одному потоці з тими, хто йшли як раз туди, де мають бути відповіді на запитання. На радість для Луца вже скоро вони прибули туди, куди прямували. Однак, виявилось, що там таке стовпотворіння, що не видно нічого за живими та мерцями. І якщо на дорозі ще залишались проміжки, то тут одні ломились кудись в гущавину, а інші назад з таким ентузіазмом, неначе там безплатно роздавали розум. Але Емідіус точно знав, куди йде, і, неначе корабель через розбурхане море, кудись повів за руку Луца, причому, не зовсім туди, куди пхались усі.
Через деякий час, коли Луц думав, що зіб'є назовсім ноги об якісь кам'яні плити, які скрізь траплялись під ногами скрізь, і під найневигіднішими кутами, як тороси на узбережжі Штормового моря, вони проштовхались через галасливий натовп, який влаштував вакханалію прямо посеред цього хаосу. І опинились під стінами якоїсь похмурої будівлі. Стіна, під якою вони тепер стояли, складалась з величезних(десь пів-метра на три) темних кам'яних блоків, вкритих барельєфами, чимось схожими на ті, що на Термах. Наверху вона завершувалась карнизом, який тримали на своїх плечах страхолюдні гаргулії. Причому, карниз був достстньо великим, щоб виглядати гнітюче та відтіняти барельєфи, але достатньо вузьким, щоб під ним не можна було заховатись ані від сонця ані від дощу. Схоже, що це не фасадна стіна, адже в ній були лише одні неприглядні двері, і в них ніхто не квапився, при тому, що довкола будівлі була, мабуть найбільша концентрація людей. Однак, саме до тих єдиних дверцят Емідіус вів свого підопічного.
За благенькими вузькими дверима, які зовсім не в'язались з навколишнім пафосом, на всякого подорожнього чекали сире, холодне, дещо затхле повітря з в'язким трупних запахом, підставка з декількома смолоскипами, схоже, що недавно тут поставленими, та густа темрява. Емідіус взявся викресати вогню, який не хотів в такій сирості розгорятись. У відблисках від іскор проявлялись жахливі морди і одразу впадали у пітьму, коли іскри гасли. Луц сильно засумнівався, що хоче йти далі, але до того, як він встиг зробити і крок в бік виходу, Емідіус нарешті підпалив факел та тріумфально підняв його над головою. Від побаченого Луц аж здригнувся: вони опинились у невеликій кімнатці з непропорційно високим склепінням, яке губилось у темряві. З усіх боків на них дивились трьохметрові гаргулії з непропорційно великими головами. Між гаргуліями, у заглибленнях, як на стелажах, від кам'яних плит підлоги і до верху, лежали у прямокутних нішах покійники. При цьому, якщо мерці на вулицях Ейнцваана все ще бентежили, але вже не шокували, то перебувати у склепі було моторошно. І судячи з розмірів кімнатки, це ще дуже мала частина від тих, хто тут сподівався отримати вічний спокій.
- Що, лячно? - голос Емідіуса знову змусив сіпнутись.
- Авжеж. - одночасно з цим Луц кивнув.
- До речі, щоб потім ти не сердився, що я не повідомив, під кожною плиткою підлоги попіл і кістки з тіл тих, кому на повноцінну нішу за життя не вистачило грошей. - після цих слів Луц заскочив би на одну з гаргулій, але ті виглядали занадто лячно, щоб на них сидіти. Принаймні, для Луца.
- Ото ж бо і воно, Луце, тут нікуди ступити, щоб не ходити по мертвим предкам. А, до речі, десь від того часу, як ми відійшли від тракту, ми йшли по похованнях. - і тут Луц згадав підозрілі плити, що траплялись під ногами...
- Щоб тебе чорти побрали, нащо ти мене на кладовище потягнув, та ще й без ніякої поваги до мертвих!?
- Ну, - Емідіус так сказав те "ну", що вже було ясно, що всієї правди не скаже, - для чого ми на цвинтарі - побачиш вже скоро, а чого без шани - то це, мабуть, у твоєму світі живих не така висока щільність населення, як у Ейнцваані. Тут, окрім того, що як я вже казав, в межах стін міста є залишки кладовищ, на заміських цвинтарях стало так тісно, що в кращі часи будували і колективні гробниці, і стихійні перепоховання бідняків, бо нікуди було ховати навіть тих, кому було чим заплатити. Бо тут вже вибір був між тим, щоб викупити чиїсь приватні землі, на які ніхто місту знижку не дасть, чи перезакопати тих, кого, як вони думали, вже не повернути. Тому в великих містах, і в Ейнцваані в тому числі, пам'ять про померлих бережуть краще, ніж їхні трупи, і якщо вже мерця ніхто не пам'ятає, і на його могилі стерлись слова про те, хто це був, то могилу використовують повторно, або навіть знаходять для неї інше застосування.
Луц від цього випав у прострацію. У його світі таке паплюжне ставлення до мерців було тільки з боку завойовників або якщо покійники були пропащими бандитами. Однак те, що він побачив далі у склепі, знову повернуло його до реальності: він вперше бачив квінтесенцію готики: скрізь були колони, скульптури, барельєфи та срільчаті арки. Сюжети барельєфів та напівзотлілих гобеленів торкались скорботи, боротьби та відплати за мирські діяння. Для найвизначніших покійників у численних залах знайшлось навіть місце для кам'яних саркофагів, щедро прикрашених різьбою з боків та зі скульптурами тих, кого в них поховали. Зі строгістю, темрявою та холодом різко контрастували вакханалії які відбувались навколо деяких поховань. За спинами тих, хто буйно раділи чомусь, що відбувалось в стовпотворіннях не було видно чим вони там займались. Однак, відповіді і на запитання про те, що Луц з Емідіусом тут роблять, і що тут відбувається, і навіть на те, чому за Луцом ведеться, зі слів Емідіуса, полювання, несподівано швидко з'явились.
 Ваша оценка:
Популярное на LitNet.com Л.Джейн "Чертоги разума. Книга 1. Изгнанник "(Антиутопия) Д.Маш "Золушка и демон"(Любовное фэнтези) Д.Дэвлин, "Особенности содержания небожителей"(Уся (Wuxia)) Д.Сугралинов "Дисгардиум 2. Инициал Спящих"(ЛитРПГ) А.Чарская "В плену его демонов"(Боевое фэнтези) М.Атаманов "Искажающие Реальность-7"(ЛитРПГ) А.Завадская "Архи-Vr"(Киберпанк) Н.Любимка "Черный феникс. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) К.Федоров "Имперское наследство. Забытый осколок"(Боевая фантастика) В.Свободина "Эра андроидов"(Научная фантастика)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Колечко для наследницы", Т.Пикулина, С.Пикулина "Семь миров.Импульс", С.Лысак "Наследник Барбароссы"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"