Аннотация: П'ятниця, 17:27 Марта Бондар прийняла замовлення на кiнґ-чiсбургер та порцiю смаженої картоплi i повiсила трубку. Клiєнт мав пiдiйти за 15 хвилин. Марта передала замовлення на кухню i повернулася до прилавку. Клiєнтiв поки що не було.
Жаби (Оповiдання-застереження)
П'ятниця, 17:27
Марта Бондар прийняла замовлення на кiнґ-чiсбургер та порцiю смаженої картоплi i повiсила трубку. Клiєнт мав пiдiйти за 15 хвилин. Марта передала замовлення на кухню i повернулася до прилавку.
Клiєнтiв поки що не було. Але то нiчого - увечерi, мабуть, набiжуть. А покищо можна трохи ся розслабити.
Їхнiй ДакДональдс знаходився у самому центi мiстечка, напроти залiзничного вокзалу. Модерна двоповерхова будiвля з'явилася три роки тому. У ДакДональдсi завжди було гарно, чисто - навiть у туалетах, де, до речi, завжди було мило та гаряча вода, не кажучи вже за папiр. А вiкна у ДакДональдсi були великi, прозорi - без жодного натяку на пилюку. А їжа... завжди смачна, та й пахне так привабливо. Та й хай там хто хоче каже, що вона "нездорова" чи "штучна". Хай кажуть. Вона, Марта, знає, де правда. Та й усi знають, хто хоча б раз тут їв!
Вона, Марта, була така горда, що тут працює. Спочатку її не хотiли брати, але вона перейшла всi конкурси, склала iспити на Ай-Ку, та ще й тест з англiйської! То як хочеш, то пройдеш. У тому й є рiжниця помiж сильним та слабким: сильний знає, що хоче, та й йде до того.
Тепер Марта - офiцiантка. Окрiм зарплатнi, в неї ще гарна робоча форма, та знижки на всi дакдональдсiвськi страви!
П'ятниця, 17:42
Клiєнт ще не з'явився. То не є бiда - думала Марта - адже клiєнт завжди має рацiю. Наша головна задача - задовольнити його, зробити щасливим... щоб вiн ще приходив до нас, ще купував!
Замiсть "телефонного" клiєнта з'явився вуйко Орест, пенсiонер i громадський дiяч. Коблюченко Орест Миколайович був членом крайового проводу Конгресу Українських Нацiоналiстiв. До ДакДональдсу вiн заходив з патрiотичних мiркувань.
- Встидайся, Мартусю! - почав вiд прямо вiд порогу. - Не гiдно Українськiй дiвцi такей-то робити. То є чужинське!
Вiн мав на увазi її роботу.
- Але ж ДакДональдс несе людям свiтло i радiсть! То є добробут мого краю, та й навiть усiєї нашої України! - заперечила Марта.
- То є ганьба ганебна! - не погодився вуйко Орест. - Ото є наруга над тiньми забутих предкiв, над голосом козацького роду i кровi! То дiвка не мусить працювати на чужинця, продавати Українцям несвою їжу! Згадай хоча б нашого нацiонального пророка, славетного Кобзаря!..
- I чужому си навчайте i свого не си цурайте! - миттєво вiдповiла Марта.
- Ой, тєжко є з вами, з молодими! Вивчили вас на свою голову, а козацького духу не дали! То й полетiли ви на американське, як отi мухи! Добре що вже хоч не на московське!
- А ви сiдайте, вуйко Оресту, поїште! - запросила Марта. - Я для вас сьогоднi промоушн зроблю - все буде задурна! Хоч бiг-гембургер, хоч чiкен-селед... Ви тiльки їште!
- Тьху! - образився вуйко Орест. - Та я отуво й до рота не вiзьму! Та я...
Грiм перервав його розмову. Раптом, зовсiм неочiкуваний, не вулицi розпочався дощ. Та не просто лiтнiй веселий дощик, а справжнiсенька злива!
- Знаєте що, вуйко Оресте, - лагiдно сказала Марта. - Чекайте вже тут. Не хочете, не їште, але хоч пiд дощем не мокнiть.
- Та, видко ж, доведеться... - погодився той. - А де ж в вас тут, дiвко, туалет.
- Чоловiчий - ось там, - охоче вказала Марта. Клiєнт - завжди поперед усе, навiть коли вiн дифiкулт.
П'ятниця, 18:34
Дощ не переставав. Вуйко Орест вже повернувся з туалету. Сидячи бiля вiкна, вiн читав газету "Нацiональний шлях", що вiн її дiстав з кишенi. Марта ледь вмовила його взяти безкоштовну каву.
Дверi вiдчинилися, i до ДакДональдса увiйшов молодий хлоп з новеньким ровером.
- То це ви замовляли кiнґ-чiзбургер? - зрадiла була Марта.
- Нi, не я, - сказав хлопець. Вода текла з нього на пiдлогу. - Я ото, тiльки вiд дощу хочу сховатися.
- То ласкаво просимо! Хочете щось?
- То не вiдмовлюся. Дайте, будь ласка, дабл-бiф, стравберi-кейк та смол-коук. Шчо ж ще?... - вiн задумався.
- А ви, видко, зi Львова, - здогадалася Марта. - Бо ви кажете "шчо" замiсть "шо".
- То правду ви кажете. Я, взагалi, сам по собi, студент. Але ж тепер на вакацiях, тому подорожую мiстами i селами рiдного краю.
- А де ж ви си вчите? - спитала Марта.
- В Унiверситетi лiсової промисловостi, - гордо вiдповiв студент.
П'ятниця, 19:00
Аж тодi пiдiйшов замовник.
- Вибачте, - сказав вiн. - Я знаю, що запiзнився. Але ж машина зламалася, а тут ще й дощ...
- То нiчого, - запевнила Марта. - А де ж машину залишили?
- Та у полi... Я ж тодi до вас дзвонив з мобiльника. А як подзвонив, так вона й зламалася. Ну я, спершу, думав вiдрехтувати. А тут ще оцей дощ. Та й в мобiльника сiли батарейки... То й я пiшов вже пiшки - точнiше, побiг.
Був вiн рокiв сорока, виглядав молодо та пiдтягнуто. Марта, навiть, замилувалася. На чоловiковi були бiлi шорти та футболка iз написом "Києво-Могилянська Академiя".
- Перепрошую, пан є з Могилянки? - спитав студент.
- Саме так, мiй юний друже. Професор Києво-Могилянської Академiї Панас Лаврiнович Бойко-Власишин.
- А який в вас науковий профiль? - поцiкавилася Марта.
- Я - з кафедри українознавства. Може ви десь чули про професора Борщевського?
- Ви знаєте самого Борщевського?! - аж пiдскочив судент. - Це ж - свiтило свiтової та вiтчизняної науки, великий генiй сьогодення, Айнштайн українознавства!
- Я його улюблений учень, - скромно сказав Панас Лаврiнович.
- Агiй на бiду! - вигукнув вуйко Орест. - О, як низько ми пали! Навiть iнтелектуальна елiта Української Нацiї замовляє неукраїнськi страви у чужинському ДакДональдсi!
- А я ось не бачу тут нiчого злого, - знано сказав професор. - То є мiжнародний обмiн знаннями. А як же ж ви хочете увiйти до НАТО та Євросоюзу, як не знаєте чужинця та його звички. Чужинцi, пане Оресте, теж люди, є серед них i добрi...
- Звiдки ж ви знаєте, хто я такий є? - здивувався пан Орест.
- Та хто ж ва не знає? Я перед усiма студентами читав вашу статтю "Слава Нацiї та Повстанський здобуток". Дуже мудро ви пишете!
- Та де там, - засоромився пан Орест.
П'ятниця, 20:15
Дощ тiльки зростав.
- Взагалi ми сьогоднi цiлодобово працюємо, - зауважила Марта. - Як треба, то можна залишитися й до ранку.
- То є дуже знано, - зрадiв професор. Iншi погодилися.
Марта поставила на стiл каву та купу книжок. Навiть вуйко Орест не вiдмовився вiд вегетарiанського сендвiчу ДакДональдс. Вiн заглибився у томик Дмитра Донцова.
- А чи є в вас щось наукове? - спитав професор.
- Та ось! - Марта дiстала з полички товсту книжку з теорiї електричних ланцюгiв.
- Дякую, - зрадiв Бойко-Власишин i поринув у читання.
Щодо студенту, вiн завзято ковтав "Сьомгу" Софiйки Андрухович.
П'ятниця, 23:55
Грiм гримiв. Великi блискавки били направо й налiво. Страшно було й подумати визти на двiр.
Кухарi - Митко та Юрко - вийшли з кухнi та сiли бiля всiх, бо все одно ж нiхто тепер нiчого не замовляє.
Раптом свiтло згасло.
- Це у цiлому мiстечку, - сказав вуйко Орест, дивлячись у вiкно.
Темрява була непроглядною. Вона лякала.
Поза шум дощу, людям почулося, що хтось шкрябає у скло.
- То не є людина, - глухо сказав вуйко Орест.
- А хто ж то є? - спитав кухар Митко.
Всi замовкли. Стало якось незручно. За вiкнами, у темрявi, бив дощ. Дивний звук припинився.
- Треба зачинити дверi, - раптово сказав професор Бойко-Власишин.
- А якщо ж прийдуть клiєнти? - спитала Марта.
- Не прийдуть, - коротко сказав вiн.
Iншi з жахом подивилися на нього.
- Ви знаєте щось таке, чого не знаємо ми, - радше затвердив, нiж запитав студент.
- На те я й науковець, - коротко сказав професор.
- Зачекайте! - раптом сказала Марта. - В нас тут є аварiйне джерело струму. У пивницi є акумулятор. Треба лише його увiмкнути!
Студент скрутив з ровера електричну фару.
- Ходiмо, я вам буду свiтити, - запропонував вiн.
Вони йшли сходами. Фара свiтила слабко, i Марта ледь розрiзняла сходинки пiд ногами. Вона мiцно тримала студента пiд руку. Пiд вологою пiсля дощу тканиною сорочки вона вiдчувала сталевi молодецькi м'язи.
- Ви спортсмен? - спитала вона.
- Так, колишнiй пластун. Як бува їхали на таборiвки, завжди брав першi мiсця з волейболу.
Бiля нього було якось надiйно, й навiть вже не страшно.
Вони довго шукали потрiбну кнопку. Пульт мiстився у вузькому закутку. Щоб якось туди пролiзти вони мали притулитися одне до одного. Хлопець важко дихав. Обгорнуте у гарну дакдональдсiвську унiформу, молоде дiвоче тiло не давало йому спокою. Але вiн пригадав наказ друга коменданта зi свого колишнього куреню: спершу думай про громадське, а вже потiм - про особисте. Хлопець ще раз важко зiтхнув i втримався, щоб не обiйняти Марту, не пригорнути ще ближче до себе, не вкрити гарячими молодецькими поцiлунками.
"Який чемний хлопець" - захоплено подумала Марта.
Вона потягнула за якийсь важiль - i ДакДональдс сповнився яскравим електричним свiтлом.
Марта та студент поспiшили на поверхню. Друзi вже чекали на них. Вони були переляканi.
- Де ж ви зникли? - схвильовано питав вуйко Орест.
- Та там система складна, - пояснив студент. - Навiть у нашому унiверситетi такому не вчать.
Зi свiтлом стало якось спокiйнiше. Проте, мiстечко й далi потопало у темрявi.
Злива не зупинялася.
Субота, 00:30
Раптом пролунав крик. Дикий, майже нелюдський крик жаху. Потiм донiсся якийсь незрозумiлий звук, схожий на гучне чавкання.
Потiм ще один крик - вже iншої людини. I так далi.
Друзi визирнули у вiкно. По привокзальнiй площi бiг немолодий вже чоловiк у довгих сiмейних трусах. Видко було, що вiн тiльки-но вистрибнув з лiжка. За ним неслася гiгантська огидна жаба.
- Рятуйте, людоньки добрi! - кричав чоловiк. - На нас напали дивовижнi, невiдомi науцi потвори! Вони вийшли з нашого ставка, заполонили мiстечко i почали нас усiх їсти! Негайно повiдомте Верховну Раду, Кабiнет мiнiстрiв та Секретарiат Президе...
Вiн не договорив. Жаба наздогнала його i з'їла.
Субота, 0:32
- Треба зачинити дверi, - наказав професор Бойко-Власишин.
- Ой, забула! - пригадала Марта. Вона дiстала з кишенi величезний ключ i вставила його до замка. - Наразi зроблю!
- Тепер ми у безпецi, - зiтхнув вуйко Орест.
- Ген, ходiмо рятувати мiстечко! - запропонував студент.
- Пiзно, - зауважив професор.
Крики зтихли. Запанувала зловiсна тиша.
Субота, 0:49
Жаби почали збиратися навколо ДакДональдса. Великi та потворнi, вони жадiбно облизувалися. Але не наближалися.
- Вони бояться свiтла, - здогадався професор.
Субота, 1:00
- На скiльки ще вистачить акумулятору? - спитав студент.
- Не знаю... - Марта кусала губи. Вона справдi не знала.
- Минулого разу його стало години на три, - пригадали кухарi Митко та Юрко.
- Коли це, минулого разу? - спитала Марта. - Щось не пригадую...
- Тебе тодi викликали до Тернополя на супер-апґрейд-трейнiнґ левел-ту з пiдвищення квалiфiкацiї...
- Я бачу, ви є до науки, - схвалив студент. Вiн подивився на неї захопленими очима. У цьому поглядi проглядала шана i... ще щось. I вiд цього "чогось" Мартусi стало тепло i радiсно. Нiби й не було навколо тiєї страшної ночi iз дощем i жабами...
- Наука є свiтло для Нацiї, - зауважив вуйко Орест.
- Отут вже не можу не погодитись, - сказав викладач Києво-Могилянської Академiї.
Субота, 1:22
- Один плюс три дорiвнює чотирьом... - тихо сказав вчений. - Якщо ж вiдняти 22 хвилини... а потiм ще 65 хвилин...
- Шчо ви рахуєте? - зацiкавлено спитався студент. Навiть на вакацiях, вiн тягнувся до знань.
- Скiльки часу нам залишилося... - вiдповiв науковець.
- До якого моменту? - спитала Марта.
- Поки не сяде акумулятор.
Всi, окрiм професора, затремтiли.
Жаби заоблизувалися швидше - нiби зрозумiли, про що кажуть люди.
Субота, 1:25
- Треба зорганiзувати оборону, - запропонувала Марта.
- Слушна iдея, - зрадiв студент. Вiн знов подивився на Марту якось по-особливому... нiжно...
- Треба скласти бойовий плян, щоб нiякiсенькi клятi вороженьки не зумiли нас побороти у мiлiтарiйних змаганнях, - зауважив вуйко Орест.
Всi подивилися на вченого.
Бойко-Власишин заговорив:
- Треба ся пiдняти на другий поверх та ся там забарикадувати...
- Чому на другий? - поцiкавилася Марта.
- Бо скоро почнеться повiнь...
- Повiнь?!?! - злякано закричали всi.
- Так... Я приблизно пiдрахував кiлькiсть опадiв, додав до глибини мiсцевого ставка i порiвняв iз висотою цього ДакДональдса над рiвнем свiтового океану...
- I якi є висновки??? - водночас спитали всi.
- Другий поверх має ся залишити сухим, - сказав професор.
- Повiнь? - iронiйно перепитав вуйко Орест. - Та де там! Я тут усе життя прожив, а повонi не бачив!
- То подивiться у вiкно, - вимовив вчений, ледь приховуючи хвилювання.
Вода справдi пiднiмалася. Вже затопило бiльшу частину мiстечка. Навiть залiзничний вокзал напроти ледь виступав над поверхнею. Жаби щиро радiли.
"Добре, що ми на пагорбi!" - подумала Марта.
Субота, 1:45
- Треба будувати барикаду, - сказав Бойко-Власишин.
- Але з чого? - спитав вуйко Орест.
- Ну, хоча б з цих меблiв...
- Але вони є прикрученi до пiдлоги, - зауважили кухарi Митко i Юрко.
- Хочете, вiдламаю? - запропонував студент. Вiн оголив могутнi бiцепси: - Еге ж! Не дурно я ходив до студентського клюбу культуризму iменi Iвана Франка!
Вiн потягнув стiлець. Гвинти заскрипiли й почали виходити з пiдлоги.
- Стiй! - закричала Марта. - Ну, будь ласочка, зупинися... Я не можу... допустити цього...
- Але ж це природньо, - наполягав студент. - Нам же ж барикаду будувати треба...
- Я не можу... - повторила вона. - То є власнiсть компанiї ДакДональдс. То я ж мусю її захищати. То є питання емплоїз лойелтi!
Студент привинтив стiлець на мiсце.
- Вибач, - аж почервонiв вiн. - Я не знав...
- Треба принести стiльцi з вокзалу! - здогадався вуйко Орест.
- Чудова iдея, - сказали Митко та Юрко.
- А як же ж жаби? - спитав науковець.
- Якщо вибiгти швидко, то вони нас не впiймають. А як впiймають, то не всiх. - запевнив студент. - Ну, хто йде зi мною?
Марта, Митко та Юрко визвалися добровольцями. Професор та вуйко Орест залишилися вартувати ДакДональдс.
Субота, 1:47
- Вперед! - закричала група i кинулася у воду.
Вони попливли. Митко та Юрко трохи вiдстали i їх з'їли жаби.
Марта та студент допливли до затопленого вокзалу.
Набравши повiтря, вони нирнули пiд воду i запливли до вiдкритого вiкна. Їхнi тiла зустрiлися. Студент обiйняв Марту. Його могутнi руки почали знiмати з неї унiформу.
"Обережно, це теж ДакДональдсiвська пропертi!" - подумала Марта.
Вiн прочитав її думки. Нiчого не пiрвав, i все склав убiк.
Субота, 1:49
Намагаючись не випустити повiтря з рота, студент поцiлував Марту у губи... потiм - у перса... а потiм, зробив щось... неможливе, але таке приємне, що Марта ледь не застогнала.
Марта не була вже такою порєдною. Колись в неї вже був наречений, i вони робили всiлякi речi. Але вiн голосував за Януковича i не поступався старшим людям у маршрутцi, тому вона його залишила. Та нiколи ж вiн не пестив її так, як отой хлоп з мiста.
"Студент... - захоплено думала Марта. - Зразу ж видко вчену людину. Такою є тепер наша молода нацiональна iнтелiгенцiя..."
Напестивши доста, студент взяв її за олi сiдницi i увiйшов прутнем до мокрої вiд води i насолоди розкiшницi...
Вони покохалися пiд водою, у залi очiкування. Насолоджувалися, поки вистачало повiтря. А тодi отримали оргазм, одягнулися, позбирали стiльцi i попливли назад. Дорогою обдурили жаб, яки не встигли їх з'їсти.
Субота, 2:33
- Нарештi ж ви прийшли! - зрадiв вуйко Орест.
- Жаби з'їли кухарiв, - пожалiвся студент.
- Обидвох - Митка та Юрка, - уточнила Марта.
- Та ми це вже знаємо, - вiдмахнулися друзi, - Бачили у вiкно...
Стiльцiв як раз вистачило на барикаду. Захисники ДакДональдсу пiднялися на другий поверх i засипали ними сходи.